Юрий Логвин. Cлiди на плинфi

---------------------------------------------------------------
     © Copyright Юрий Логвин
     E-mail: hadeda@ukrpost.net
     OCR: KYTY3OB <a  href="mailto:mchief@komos.ru">mchief@komos.ru</a>, 07.09.2001
---------------------------------------------------------------

     Yuri Logvyn "Traces on the plynth"
     © Cоpyright Юрий Логвин, 2001
     Подготовка, корректура 15.11.2001 by <a href="mailto:mchief@komos.ru">KYTY3OB</a>
     Данное художественное произведение распространяется в электронной форме с
     ведома  и  согласия автора  произведения на  некоммерческой  основе при условии
     сохранения  целостности   и  неизменности  текста,  включая  сохранение настоящего
     уведомления. Любое  коммерческое  использование настоящего  текста  без ведома и
     прямого согласия автора HЕ ДОПУСКАЕТСЯ.
     По   вопросам   коммерческого    использования   данного   произведения обращайтесь
     непосредственно к автору по адресу:
     E-mail:    luo_wentong@yahoo.com   Тел.    (380    44)    235-2595   <a
href="luo_wentong@yahoo.com">Юрий Логвин</a> (Yuri Logvyn)




        СЛ?ДИ НА ПЛИНФ?


        I. ЗАСП?В

     Стар?ючий  майстер  ретельно позначив  ус? болонки зрубу, позначив  ус?
частини будови - в?д в?конець-заволок до сволок?в на вс?х поверхах. Тому в?н
не втручався тепер у роботу хлопц?в - знав, усе добре зроблять.
     Здоров?, вправн? хлопц? поскидали кожухи та свитки ?, закасавши рукава,
м?цно  п?дперезавшись, зн?мали в?нець  за  в?нцем  дубового  зрубу. Дзвен?ло
вистояне  дерево,  з  шерхотом  ?   тр?ском  обсипався  тиньк  помальованих,
помережаних ст?н.  ?дучий  пил туманом  розповзався  подв?р'ям,  викочувався
через в?дкрит? ворота на вулицю.
     Тихо, тихо с?ялись сн?жинки, десь сп?вали величальну п?сню молодому.
     А старий майстер забирав усе сво? добро з Верхнього М?ста.
     Наче  зац?пен?лий, дивився в?н  на  хмари крейдяного пилу,  що огортали
залишки зрубу. Як гаряче зараз його роб?тникам! Он то один, то другий утирав
з чола рясний п?т.
     А майстров?  прохолодно. Холод  тепер  часто  пройма?  його спрацьоване
т?ло.  А ще  част?ше  прохолодою проймало  його душу, колись таку веселу  та
гарячу.
     Коли вони з  дядьком повернулись ?з далеких сонячних Обез?в  ?  йшли на
укл?н до городника, то  побачили  за  паколлям  предовгого  тину мури  Соф??
Свято?,  зведен?  не менш,  як  на  дв?  косих  сажен?.  Мури згори  накрит?
солом'яними кулями. ? ?х згори притрусив перший сн?г.
     Коли вони збиралися в далек? Обези по золото, свинець ? м?дь, то будова
була велетенським мурашником, а гом?н стояв, плив зв?дс?ля над м?стом.
     Тепер  за  паколлям тину не було колотнеч?, гомону, гуркоту, не  рип?ли
вози, не дзвен?ли сокири й молотки. Т?льки в?д ям з вапном клубочилась густа
пара.
     ? все довкола  засипав, зас?вав  пухкий сн?г. Сн?г невагомим покривалом
огортав золоте, ще не опале листя, ховав  у  б?лому смарагдов?  стеблини  ще
живо? трави.  В?н тод?  зняв обезьку  кошлату шапку  ?  зв?в до  неба  лице.
Прохолодн? сн?жинки гамували лихоманку чекання... Ось зарип?ли ворота. Зараз
в?дкриються навст?ж,  ? через них ви?здять сани з  болонками. А  на болонках
позначки, поставлен? його рукою. Повезуть  ц?  болонки на Под?л, ? почне в?н
там складати ?х у зруб на новому подв?р'?.
     А  тут, у  Верхньому  М?ст?, на  будов? Свято?  Соф??, на впорядкуванн?
подв?р'я  ?  служби,  на  виведенн? Золотих  вор?т проминуло  б?льш  н?ж три
десятил?ття його життя.
     Клубочилась ?дуча курява, а майстров?  згадалися тумани над ?рп?нськими
болотами,  як  вони в  такий  туман  переходять бродом на правий берег. Знов
згадалась золота  подорож в Обези. Найщаслив?ша подорож його  життя. У син?й
вод?  в?ддзеркалення  крутобокого,  наче  ?з золотих  дошок,  бойового човна
варязького.  С?чуть золот? весла б?рюзу води, напнулось колесом, засв?тилось
ср?блом в?трило. Дзвенять  в?д  напружено?  гонитви крут? боки  човна,  р?же
високий ? гострий  н?с  теплу  дн?прову  воду. А  в?н,  самотужки п?дбираючи
мелод?ю, сп?ва? в?ншування могутн?м веслярам.
     Он там далеко-далеко внизу  в  одну мить скресла  крига, опали сн?ги  з
дерев  ? луг?в,  зацв?ли  ?  осипали  золотим пилом верби  ?  шелюг,  ?  все
зазелен?ло, зацв?ло, ? пов?нь в одну мить опала. ?  пливе-плине далеко внизу
човен,  мина?   одм?лини,  темн?  смуги   вогко?  р?н?,  смарагдов?  зарост?
прибережних га?в.
     В?н сто?ть тут угор?, на  височенних ки?вських кручах, ще скутих довгою
зимою, ?  згаду?, як в?н, малий тод?, видерся по штагах  на рею, примостився
на   сам?м  вершечку   ?   спогляда?  близьк?   смарагдов?,   а   далек?   -
блакитно-б?рюзов? - придн?провськ? гори.
     ?  не озирнеться  назад,  власне, не зазирне в  майбутн?, щоб  побачити
засипан?  ще  сн?гом  схили Верхнього  м?ста ?  вглед?ти  десь високо-високо
самого  себе. Сивого,  у  с?р?й  вовч?й  шапц?,  згорбленого,  ?з  глибокими
зморшками на худому обличч?,
     А  в?н,  сивоусий  майстер  бачить його,  малого, веселого  мандр?вця й
сп?вця, як в?н дряпа?ться по штагах на рею.
     ? н?чого майстров? не шкода з ус?х л?т прожитих.
     Т?льки шкода т??? безжурност?, що минула, розв?ялась, пролет?ла птахом,
продзвен?ла  п?снею ? розтала  над  блакиттю  Дн?прових плес?в, над  золотом
Дн?прово? р?н?.
     За цей час збудували Святу Соф?ю.
     Господар Рус?, великий каган Ярослав укр?пив  життя ? порядок  "Руською
Правдою", зм?цнив во?в ? ощадливо з?брав ср?бло ? злато.
     Минули й славн? походи супроти ворохобних сус?д?в.
     Наближався час братовбивчих чвар межи нащадками Ярослава.
     Н?хто з його  син?в не  зможе бути ?диним  справжн?м каганом, стовпом ?
опорою влади на Рус?.
     ? стар?ючий майстер знав про це ? полишав Верхн? М?сто. Зда?ться, тепер
от ? настав час згадати  слова тмутороканського ?удея-м?няйлу, що казав тод?
хлопчику: "Люби працю, зневажай багатство ? не приязн? ?з владою!'
     Тод?  малий не  м?г  второпати,  чого ж цей  багатий м?няйла каже  так?
слова. Все, здавалось, заперечувало  йому. Х?ба то праця - м?няти золото? Чи
м?г  в?н зневажати багатство,  на якому сид?в? ?  чому не водити  дружби  ?з
владою? Якби в?н сам  не пригощав ключника  князя Мстислава, х?ба б в?н так?
достатки  з?брав  у Тмуторокан??.. Але тепер майстер дещо починав розум?ти з
того початку в Тмуторокан?... Хоча, власне, почалось все не в Тмуторокан?, а
тод?, в  к?нц? травня, у далекому древлянському  сел?. ? все  почалось через
дядька його.


        ПОТА?МНА БОРТЬ

     Малий б?гав за сво?м дядьком, ? тому його прозвали П?вником.  Бо дядько
прозивався П?вень.  ? був  людиною п?днев?льною. В?н  потрапив  до боярина у
кабалу. Позичив ср?бло, щоб купити соб?  коня.  Та  к?нь за чотири дн? здох.
Отож лишився дядько без коня ? ср?бла ? став закупом боярина Судомировича.
     Тому, коли з Ки?ва до садиби  прибув княжий гонець ? загадав  людей  на
спорудження ки?вських укр?плень, боярський управитель  загадав ?хати во град
дядьков? П?внев? та ще к?льком челядникам.
     Як почув про те П?вник, одразу поб?г у село. Був в?н малого  зросту, та
й л?тами ще не вийшов, а проте в?дзначався км?тлив?стю ? тямуч?стю.
     Зразу  кинувся  до прапрабаби, бо  ??  вс? поважали, слухали  ?  нав?ть
побоювались.
     П?вник пав перед  нею навкол?шки ? почав  прохати, щоб вона заступилась
перед батьком та мат?р'ю, ? щоб вони в?дпустили його з дядьком до Ки?ва.
     - А дуже хочеш до Ки?ва по?хати?
     - Б?льше за все на св?т?!
     Прапрабаба заплющила оч?. Довго, довго мовчала, пот?м ?? рука на голов?
хлопчика  здригнулась ?  вона  тихим, але твердим  голосом проказала: "П?ди,
поклич батька!", що без сумн?ву  значило  - П?вник по?де  до  Ки?ва  разом з
дядьком П?внем.
     ? ось тепер з дозволу ? благословення батька й матер? в?н м?г ?хати  до
Ки?ва разом з дядьком П?внем.
     Нараз його посвистом покликали ?з чагар?в. Хлопчина озирнувся  - он  за
купою зелен? сховався дядько П?вень.  В?н мовчки п?дманив  пальцем  до  себе
хлопчика.
     ? ось  вони йдуть болотною стежкою, дядько  несе здоровенний кош?ль для
вуг?лля.
     - Ось що. П?внику! Слухай уважно! Йдемо  не по вуг?лля. Йдемо по мед. А
в кошел? всю снасть сховано. Не б?йся - я не злод?й. Ми йдемо не до липового
гаю, а  на старе  болото. Ти добре зна?ш - там, де сходяться земл? боярська,
княжа та с?льська. Там н?чия земля.
     - Де ж там борт?? Там усе хирявий п?дл?сок та стар? крив? сосни.
     - Побачиш!..
     ?  ось вони стоять  п?д старою  товстою в?льхою. П?д ногами хлюпа? руда
болотна вода.
     На чорн?й  кор?,  невисоко над  кор?нням  вир?зано  дядькового  знака -
здибленого коня.
     Дядько пов?сив  кош?ль на криву сосонку  ? витяг линву. На одному к?нц?
м?цна рогулька,  а на  другому к?нц?  -  ще  рогулька, ? до  не? припасован.
дощечки.
     Дядько прив'язав до  мокрих постол?в зал?зн? пазур?, обв'язався линвою,
а стовбур обперезав сиром'ятним пасом. В?дкинувся  назад ? почав рухатись по
чорному стовбуру. В?дкинеться на  ремен?,  п?дтягне  одну ногу, пот?м другу,
добре  втискуючи  зал?зн? пазур? в кору, ? швидко тод? вже  випростову?ться,
ослабивши рем?нь.
     П?вник  внизу,  задерши голову  ? затамувавши подих,  пригляда?ться  до
кожного поруху дядька .
     Дядько д?стався до ?овсго'? г?лки, став на  не?.  Рипить. Малому все аж
стисло - в?льха дерево слабке, ненад?йне.
     Ось дядько перекида? рогульку на линв? за товстенний сучок. П?дтяга? на
линв? с?дало, перев?ря?  його.  Обережно  с?да? на нього. Вив?льнивши ноги ?
в?дв'язавши пас, стравлю? линву ? плавко  спуска?ться  до  верх?вок очерету.
Зависа? над головою П?вника.
     - Подавай швидше торбу з горщиками, глек ? личину! ? ножа!
     Дядько  надяга? шапку-личину з берести  та  к?нського волосу.  Обв'язу?
линвочками сорочку ? штани, щоб бджоли не проникли п?д полотно.
     - Ти в?зьми лика  ?  все обв'яжи! Та шапку  добре  натягни! Та  в?д?йди
подал?! Та дивись пильно на вс? боки! Прислухайся.
     Дядько  тягне  в?льний  к?нець линви,  ? линва,  повол? посуваючись  по
змазаному салом гаку рогульки, п?дносить дядька П?вня вгору, до само? борт?.
     Зав'язавши м?цним, але простим вузлом линву, роздмуху? жар у  глечику з
д?рочками.
     Б?лий молочний дим  огорта?  все  навколо туманом.  Дядько  з-за  спини
вихоплю? стару, надщерблену сокирку ? двома ударами розширю? д?рку дупла.
     П?вень  занурю? руку  в дупло  ? переклада?  в горщик  здоровенну  кулю
золотих щ?льник?в.
     Затим наповню? друг? горщики золотими щ?льниками.
     Глечик з трутом висить на г?лц? ? курить молочним димом.
     Бджоли,   гудучи,   мов   далека   буря,   обл?пили  дядька   суц?льним
золотаво-чорним шаром. Дядько щось кричить небожу, але зрозум?ти важко.
     Зрештою, дядько розв'язу? вузол линви ? просто  летить униз. А, щоб  не
обпекти пальц?, обхоплю? линву полою свити.
     За дядьком пада? хмара бдж?л.
     Малий  п?длазить  п?д  перевернутий  кош?ль,  але все  ж  к?лька  бдж?л
проникли у схованку.  Вчепились  в  його сорочку.  ?  гудуть так страшно, що
серце холоне. ?, до того ж, не зна?ш, зв?дк?ля вони вжалять.
     Дядько п?дхоплю? все начиння  ?, розмахуючи  димлячим глечиком,  швидко
руша? до чагар?в.
     Малий зводиться на тремтяч? ноги ? посп?ша? за ним.
     А над обома добичниками мстиво гудуть бджоли.
     Густ? чагар? рятують бортник?в од бджолино? помсти. ? дядько, засипавши
в д?рчастий глек з?лля, розводить ще б?льший, ще ?дуч?ший дим.
     Тод? вже розбира?ться. Почина? струшувати, обирати спухлими пальцями ?з
себе бдж?л. Хоча  в?н надягав личину,  у нього спухле  лице, шия  ?  руки. У
малого одне вухо в?двисло ледь не до плеча.
     Дядько  ?з дна  торби  д?ста? ладунку  з жовтим мастилом ?  змащу? вухо
небожу.
     Пот?м береться за свою губу.
     Пекучий б?ль спочатку перетворю?ться на щ?мливу'сверблячку, а  пот?м  ?
геть затуха?.
     - Дядьку! Вони не прилетять сюди? Ви ?х потравили димом?
     - Що, що, П?внику! Я ?м ? сот?в з медом лишив, щоб вони не подохли. Ось
восени  повернемось  ?з Ки?ва, ? ще  в?зьмемо...  Ми цього  року перш? взяли
борть.  Глек дамо ковалев? за роботу. Решту  в?зьмемо до Ки?ва.  Багат? люди
люблять  подарунки...  Ну, а  наш?й  прапрабаб?  понесеш  шматок забоценя. А
б?льше - н?-н?!
     - Можна мен? ножа полизати?
     - Бери.
     Кривий бортницький н?ж, що ним соти п?др?зають, П?вник довго облизував.
     А дядько лише сво? пальц? обсмоктав, як зав'язав горщики липовим лубом.





        БОЛОТНА РУДА
     Челядники  боярськ? пакували  припаси  з комори, начиння для  роботи на
будов?.
     А  дядьков?  П?внев? хот?лося  мати  в Ки?в?  добру  сокиру  ?  справну
рогатину.
     От  в?н ?  вир?шив  зварити крицю  та й  понести до  ?хнього с?льського
коваля, що славився сво?ю вправн?стю по вс?х околицях.
     Дядько  й  неб?ж,  т?льки  задн?ло, взяли дерев'яний  заступ,  молоток,
здоровенний  кош?ль  на шлеях, щоб  за спиною тягти,  та й  почимчикували до
висохлого болота через п?щан? пагорби.
     Дядько, поплювавши на долон?, заходився в?дкидати верхн?й  шар земл?, в
якому  поспл?талося  кор?ння трави, в?дкрив чималий шмат п?щаного п?д?рунтя,
розкопирсав  п?сок  ?  д?стався до  важко? червоно? речовини,  що нагадувала
водночас ? глину, ? перетл?ле рослинне кор?ння.
     Дядько так  старався, що  п?т  з  його  чола аж  сипався  на п?сок,  на
п?дсохлу св?тлу руду ? лишався там значками темних плямок.
     Малий теж не байдикував - з  кожно? грудки руди в?н старанно обтрушував
п?сок,  занадто  велик? розбивав  молотком. Небавом  ? кошик  був повний  до
верха.
     Коли дядько, крекнувши в?д напруги, п?дв?вся  з повним кошелем на р?вн?
ноги, лозини аж зарип?ли.  Однак  дядько посп?шив уперто в  глибину  л?су до
вугляр?в,
     П?вник п?дтипом пострибав за ним, тягнучи на плеч?  заступи, молоток  ?
гострий кийок для подр?бнення руди.
     П?д легким пав?тром над ними шелест?ли молодими листочками берези.
     А кр?зь аромат кв?т?в на сонячних галявинах вже пробивався здаля ?дучий
запах дьогтю.
     Небавом  перед подорожн?ми в?дкрилась  чи  то  галявина, чи то вирубка,
посеред яко? стояли чи то курен?, чи то копиц? с?на.
     Одн? висок?  гостроверх? вибудови  гор?ли червоним  полум'ям  ?  чад?ли
чорним димом, друг? були огорнен? сивим прегустим димом, зовс?м чорн? копиц?
чад?ли тонесенькими ц?вками диму.
     Люди були б?ля довго? буд?вл?.
     Люди переливали дьоготь ?з невеликого барила в д?жку ? ставили на колу.
     Дядько  полишив П?вника з  вантажем  ?  рудою  п?д  великим  деревом  у
мерехтливому блакитному зат?нку.
     До дядька  з риканням  кинулись  здоровенн? пси.  Та дядько схилився до
них, щось ?м лаг?дно проговорив, ? вони до нього зразу ж прив?тливо замахали
кудлатими хвостами.
     Поки  дядько розмовляв ?з старшими  роб?тниками,  ?нш?  вугляр? ставили
новий конус ?з дзв?нких дубових болонк?в.
     Дядько з вуглярами у приязн?. Йому, вправному мисливцев?, вдавалось без
усяких  сл?д?в брати  дичину  ?з княз?вського л?су,  з боярського гаю. ? в?н
здобиччю д?лився з роб?тниками.
     Приязн?  вугляр?  насипали  дядьков?  ц?лий м?х  дзв?нкого  та  легкого
дубового вуг?лля.
     Дядько  та  неб?ж  довго не затримувались  у вугляр?в,  а посп?шили  до
рудного яру.
     Яр починався за с?льським  валом. Там люди  брали глину, що т?льки  тут
виходила серед п?ск?в та торфовищ нагору б?ля ?хнього села.  Тут  вс? варили
крицю для власних потреб.
     Видно було  чимало покинутих  домниць  р?зного розм?ру. Одна  невеличка
домниця була згори розламана, ? дядько ?? загодя п?дмазав, п?дрихтував.
     А тепер  в?н швидко заповнив усю домницю вуг?ллям та рудою, пересипавши
?х шарами.
     Як заправив ? замазав  домницю, то  с?ли попо?сти,  бо  вже  смоктало й
р?зало в кишках, так ?сти хот?лося.
     ?  були хл?б-загреба з попелом  на под? та  розварен? тогор?чн?  гриби,
смачн?ш? за святков? на?дки.
     По  ?ж? дядько  в?д?йшов  наб?к,  повернувшись  до болота,  вклякнув на
кол?на. Читав та?мний загов?р на  добру крицю.  Так говорили  вс?  люди, але
малий  знав,  що то  люди  кажуть молитву богу  Сварогу,  старому богу. А за
молитви старим богам карали ? церква, ? княжа влада.
     По молитв? П?вень  витяг ?з  короба  м?хи  ? приладнав ?х  до  глиняних
трубок, що стирчали з домниц?, ? нав'язав до палиц? камен?-важел?.
     Ось затис П?вень л?вицею гриб-трутовик ? крем?нь жовтий, наче восковий.
Змах  правиц?,  удар  смужкою   криц?,  червоний  р?й  ?скор.  Дал?  дим?ння
берестяно? смуги.
     Ось ? вуг?ль зачервонився в домниц?. Дядько швидко забив отв?р глиняним
здоровим ч?пом, примазав густою глиною ? вхопився, потяг за ручки м?х?в.
     Малому просто доводилось лягати на палицю,  щоб вага  йшла  вгору, а за
тим, щоб притискувала м?х, ? пов?тря з нього щоб вийшло.
     У домниц?, в глибин? ?? нутра почали народжуватись як?сь непевн? звуки.
Щось  там  н?би  схлипувало, булькот?ло,  кахикало.  А з  гор?шнього  отвору
виривався сн?п ?скор, сльозився прозорою смужкою чад.
     Домниця  роз?гр?лась  так,  що навколо  паш?ло  жаром, ? мокре в?д поту
волосся вмить просихало в?д гарячого пов?вання.
     В?д небувалого жару св?жа глина  п?шла павутинними  тр?щинами, ?  з них
тягло кисло-солодким чадом.
     П?внику запаморочилось у голов?.
     Дядько  в?дтяг  його  наб?к,  лаючи себе  за  необачн?сть,  ?  зразу  ж
заходився гнати обидва м?хи.
     Якщо  хоч трохи згаяти час  ? не задувати м?хами  пов?тря, все пропаде.
Треба буде розколупувати домницю ? все починати спочатку.
     Малий на прохолодному в?терц?, що  пов?вав в?д л?су, поступово отямився
в?д чаду. Т?льки сили не було н?яко? в м'язах.
     А дядько  все  б?гав  в?д  м?ху  до  м?ху  ? щосили  вдував  пов?тря  в
розпечену, що аж св?тилася рожевим, домницю.
     Коли дядько зауважив:  через отв?р  не вил?тають вже вогнен? з?рочки  -
вир?шив: час зак?нчувати. Значить, вуг?лля вже вигор?ло.
     Довгою м?цною  гострою  на к?нц? дубовою  жердиною довбонув  П?вень  по
л?тнику  у  глиняну  замазку.  Палиця  зайшла,  в?н  крутонув нею ? вивернув
назовн? глиняного чопа. К?нець  палиц?  спалахнув син?м  вогнем.  З  отвору,
бризкаючи  вогненими краплями, вилився шлак. На  пов?тр? в?н  почав темн?ти,
тахнути ? швидко густ?ти.
     Дядько  сид?в  неподал?к  домниц?.  Добре  було  в?д  ??  тепла.  Вона,
здавалось,  ?  не збира?ться  вичахати. Хлопчик притулився до дядька ? зразу
заснув.
     За валом, за гострим паколлям, у тесових стайнях засп?вали перш? п?вн?.
     Старший  прикрив  свитою  меншого ?  заходився все приводити  до  ладу:
начиння, ?жу, одяг, а тод? й коло домниц? заходився.
     ? врешт?-решт д?стався  до нестерпимо-гарячо? криц?.  Вона  застигла на
дн? н?би товстим сталевим оладком. Мочаючи щораз рукавиц?  у воду, обпалюючи
вуса  та  коротеньку бор?дку,  П?вень все  ж видобув  на  гору темноблакитну
крицю.
     Кинув крицю на один ?з великих камен?в, що  виростали  тут ?з земл?, ?,
не жал?ючи себе, заходився в?дбивати молотом, поки вона геть не затверд?ла.
     В?д гуркоту й дзвону малому сон в?длет?в умить, ? в?н схопився на ноги.
     - Давай, допоможу! Давай!
     Дядько,  кивнувши на  згоду,  передав ручки  щипц?в малому  ? заходився
об?руч гатити по криц?.
     П?сля кожного удару криця п?дскакувала разом ?з щипцями, ?  хлопець теж
п?дскакував.
     Дядько  досить швидко  вправився  з проковкою,  ? товстий  оладок криц?
перетворився на с?ро-син?й брусок металу.
     Була   вже  глибока  н?ч,   як  вони  п?дкр?пили  сво?   сили   сушеною
ведмежатиною, яку ще восени заготував дядько П?вень.
     ?ти до коваля вноч? вони не наважились ? продр?мали б?ля домниц?.
     Запугав  пугач  у соснов?м  л?с?,  ?  п?сля  того вони вже  не проспали
п?вн?в.
     П?шли п?щаним белебнем до п?щаного яру.
     За дубовим гостроверхим  тином село досипало останн? хвил?, додивлялось
останн? мит? сн?в.
     Далеко  за  сивим житн?м полем чорн?в  л?с,  над  яким згасали  останн?
з?рки.
     На  узл?сс?  хрипко  ?  сумко,  востанн?, певно,  перед днем, закричала
дремлюга.
     Мов  малесенька  фортеця за селом,  за  валом  стояла  окремо  Ковалева
садиба. Про всяк випадок - щоб ?з кузнею не вигор?ло все село.
     Кузня стояла нижче, в яру,  окремо в?д садиби. Проста кузня, один зруб.
Паколля ще врите з трьох бок?в. А вгор?  була зав?са  з  розколотого лемеху.
Усередин? все було ретельно обмазане грубим шаром б?ло? глини.
     Правда, по роках  б?ла глина просякла  к?птявою, димом ? зробилась геть
чорна, як глупа н?ч.
     Коли дядько з небожем  досягли само?  кузн?, вгор? над  ними з? скрипом
роз?йшлися стулки вор?т, ? з'явився сам знаменитий коваль.
     Доброго зросту, у коротк?й л?тн?й свит?. Ставши на воротах, бризкнув ?з
чаш? на корову води, а тод? сказав у глибину двору:
     - Пускай!
     -  Бач, який  хитрун! - Зашепот?в П?вень небожев?. - Вигоня?  худобу на
пасовище ? кропить водою з чаклунського гульбища. А  сам хрещений! Нав?ть на
кузн? хрест вир?зано!
     - А це допоможе?
     -  Коли  допоможе християнська  молитва...  А коли  бува? ?  поганський
загов?р.
     Дядько п?дв?вся, наказавши П?внику сид?ти ? не рипатись.
     Вони кланялись один одному, кивали головами. Пот?м  щось перейшло з рук
дядька до рук коваля.
     Пот?м говорив дядько, а коваль лише головою кивав.
     Кузню коваль в?д?мкнув довгим ключем.
     Може  б люди ? дор?кали ковалев? за замок, за те, що людей стережеться.
Але ? ключ, ? замок були його власно? роботи, ? н?хто н? слова не вимовив.
     Вийшов ?з кузн? коваль у шк?рян?м лискуч?м фартус?. В?н н?с повну жменю
жевр?ючого вуг?лля.
     Як П?вник те побачив, йому аж п'яти запекло.
     Коваль висипав жарини в купу вуг?лля.
     Дядько вхопився за важ?ль м?ха, щосили потяг.
     Фуркнув  м?х,  злет?ла хмарка  чорного  пилу, ?  чорне  вуг?лля  почало
жевр?ти. Пот?м полет?ли ?скри, знялась хмарка вуг?льно? куряви.
     Коваль  всунув  крицю   до  горна.  ?  вона  почала  набувати  кольору,
розкв?тати сяйвом.
     Коваль  ухопив  губчастими щипцями  смугу ?  передав П?внев?.  Поставив
зубило на смугу, ударив молотом ? розс?к смугу на два шмати.
     Один кинув на  землю, другий знов запхав у горнило. Коли метал розп?кся
до б?лого, коваль вихопив його ? кинув на ковадло.
     Знов тримав дядько П?вень, а ковадь почав  той  шмат  кувати, загинаючи
навколо зал?зно? палиц?.
     Смуга сходилась сво?ми к?нцями, водночас вичахаючи.
     Коваль,  взявши  з?гнуту  смугу,  п?шов  до  зруба.  ?  щось  там довго
колупався з нею.
     П?вник хот?в туди ступити й подивитись, та  дядько мовчки прихопив його
за руку, зробивши страшне лице: "Ти куди пха?шся?"
     Вийшов  коваль ?з зал?зом, умащеним якимось  глиняним мастилом  там, де
к?нц? сходилися.
     Коли  мастило  трохи п?дсохло, вони удвох ?з дядьком поклали  в горнило
метал ? заходились щосили, в чотири руки, надимати м?хи.
     Дядько стрибав, вигинався, налягав грудьми  на палицю, а коваль  т?льки
зд?ймав руку то вгору, то вниз.
     Коваль дивився  похмуро,  а коли над  обмазаним металом почали  зл?тати
?скри, та так? сл?пуч?, що аж в очах бол?ло, в?н  н?би повесел?шав. ? згадав
про малого.
     -  Оце варимо  крицю,  -  пояснив в?н, -  щоб не було шву видно, а тод?
доку?мо вже лезо сокири.
     Коваль витяг заготовку сокири. Прокував  тонесенькими молоточками. Враз
злет?ла  глиняна  шкаралупа  й  окали,  ?  хлопчик  побачив зал?зо, блакитне
суц?льне зал?зо, наче й не було склепане з двох к?нц?в.
     Малий  ?з захватом дивився, як  коваль вир?вню? обух, ку?-в?дтяга? вниз
лезо сокири.
     Загартовував у цебр? з якимись настоями. Бо зашип?ла, забулькала вода ?
по кузн? розплився запах ?дкого з?лля.
     Жало леза направляв коваль, а ручку  точила щосили ганяв дядько П?вень,
в?двернувши лице в?д густого потоку ?скор, що виривались з-п?д зал?за.
     Якраз, коли коваль в?дкладав сокиру, щоб перепочити, ?з садиби вийшла ?
наблизилась до  них чорнобрива  д?вчинка. Ще  без  запл?ток,  лише  в  сам?й
сорочц?, без фартушка  нав?ть, т?льки  крайкою  п?дперезана. Нап?вд?вка,  як
сказали б люди, але через тонке полотно вже пнулися гостр?  груди. Вона була
дивна  -  волосся б?ле-б?ляве,  аж жовте, як золотий цв?т кульбаби, ? чорн?,
геть зросл? брови на смагляв?м обличч?.
     Вона принесла батьков? короб з на?дком, але до самого зрубу не  йшла. А
стала  н?би на як?йсь невидим?й меж? ? чекала, коли п?д?йде  ?? батько ? все
забере...
     Вона пильно розглядалася на П?вника.
     А в?н теж прикип?в до не? поглядом.
     Коваль подивився по черз? на малих ? з усм?хом спитав у доньки:
     - Що ти на нього загляда?шся? В?н - малий.
     А  д?вчинка  в?дкинула  з  очей  пасмо  золотого  волосся  ?  впевнено,
беззастережно в?дпов?ла батьков?:
     - Поки що малий, але як виросте, буде вищий за П?вня.
     - Ти його соб? вподобала? Чого?
     - Бо в?н  хваткий  ?  везучий, - ан?  трохи  не застидавшись, в?дказала
д?вчинка батьков?.
     Батько  ?й  н?чого  не  сказав,  ?  вона  мовчки  повернулась  ? почала
п?дн?матись п?щаним схилом.
     Вже вгор? вона обернулась ? всм?хнулася  П?внику, поправила волосся, що
л?зло ?й в оч?, ? враз н?би кр?зь землю провалилася.
     Коди сьорбали житн?й кис?ль  ?  жували чорний черствий хл?б,  П?вень  ?
коваль жартували над д?тлахами.
     А  П?вник  все  думав  сво?:  "Певно,   не  т?льки  коваль  чарод?й,  а
чарод?йством  в?да?  ?  його мала донька. Не  ?накше,  що мала чарод?йка! Бо
зв?дки ?й знати,  що мен? поталанило, казково пощастило, ? я по?ду з дядьком
до Ки?ва?!"
     Наконечник рогатини,  що був  н?би  здоровенний  н?ж,  коваль виготував
набагато швидше. ?дине, що трохи затримало - зварення рурки для держака.


        ЧАР?ВНИЦЯ

     Дядько П?вень  у  кузн? насадив  сокиру на  добре  грушеве  топорище, а
рогатину приладнав до ясеневого дзв?нкого ратища.
     ? хоча коваль  зробив ?  рогатину, ? сокиру найкращ?, однак  до себе  в
садибу до трапези не запросив.
     Значить, вважа?, що П?вень уже сторонн?й, невезучий. ? з  ним нема чого
знатись.
     Неб?ж теж це зрозум?в, але боявся спитати дядька П?вня, чому це так.
     Дядько крокував  похмурий,  похиливши  патлату  голову.  ?  повол?-вол?
звертав у пущу.
     Спочатку  хлопчик думав, що  дядько  з?брався на  пота?мне полювання  в
нетрях.
     Але коли вони дв?ч?  поминули лося з молодими рогами, в?н  зрозум?в, що
вони йдуть до Священного джерела.
     Пота?мне то було м?сце.
     Туди  все  поривався  д?статись  п?п-гречин,  що  при?здив  до  боярина
Судомировича сина хрестити. Та н?хто йому туди дороги не виказав.
     А сам боярин не знав дороги.  Бо в?н  не  з деревлян  був, а  ?з старих
християн, що ще за княгин? Ольги одержали тут ма?тност?.
     Сонце ще не зайшло, але тут у пущ? вже запали блакитн? сут?нки.
     На велику галявину вони вийшли якось раптово,  малий  аж охнув, як вони
опинились на смарагдов?й галявин?, залит?й золотим передзах?дним пром?нням.
     Було чути, як десь у дубов?м густ?м верхов?тт? стогне дикий голуб.
     Протарабанив дв?ч? по сухому суков? дятел, ? б?льше н?яких звук?в.
     На т?й галявин?  було  в?льне м?сце, ?  там грало блакиттю  малесеньке,
зовс?м малесеньке озерце.
     Малий  хот?в  спитати  дядька,  як  оце  в?н,   що  весь  час  молиться
християнському Богов?  ?  зна?  б?льше за  ?нших молитов,  прийшов  сюди  до
святого  поганського  джерела.  Як  же в?н  може  молитись  Берегин? ?  Роду
великому, ? вс?м Роженицям?
     Б?льше  птахи  не  обзивались,  ? тепер  тишу  перебивав  лише  плюск?т
джерела,  що  випливало  з-п?д  величезно?  гран?тно?  брили  та  впадало  в
малюс?ньке-премалюс?ньке озерце з кам'яними берегами.
     Дядько поклав  перед  собою  сокиру, рогатину, став  навкол?шки  ? зв?в
угору руки з благанням до Берегин?.
     А тод? кинув у смоляну глибину озерця маленького к?стяного коня.
     Малий  став  навкол?шки  за  дядьком ? не  знав, що йому  робити,  який
принести дарунок Берегин?.
     Дядько,  мов  би прочитав  думки малого ? простягнув йому важку кам'яну
намистину.
     Хлопчик  т?льки  з?брався  з  духом,  щоб  вимовити  сво?  закляття, як
хруснула  п?д  чи?мись  ногами суха г?лка. ?  дядько,  ? неб?ж одноразово  й
рвучко обернулись. Вони побачили молодицю.  Б?ле  запинало  було якось дивно
пов'язане - ан? так, як у зам?жн?х, а н? так, як у вдовиць.
     Була набагато вища за дядька П?вня ? в  правиц? тримала довгого костура
з  ч?ткими  карбами  в?зерунк?в.  Обличчя  бл?де,  чорнооке  й чорнобриве  з
б?лопопелястими косами не в?щувало н?чого доброго.
     П?вник зразу вп?знав ??, хоча  й н? разу не бачив. ? про не? наче довго
чи багато н?хто  не говорив. Але якщо колись, якось та  десь хтось хоч слово
казав, що ?? стосувалось, в?н  все  запам'ятовував. Що пота?мно в пущ?  живе
чар?вниця,  вправно людей  л?ку?, знаходить  пропажу, може  порчу  на худобу
навести,  ? до людей часом  бува?  лиха.  Особливо до тих, хто  стар? звича?
забува? ? пост?йно б?га? до  нових церков. ?  ревним християнам вона жодному
не допомогла. Хто казав, що вона донька якогось ворожбита, хто - вона небога
головного  волхва  вс??? пущ?,  що простяглась до  само?  р?чки  Прип'ят?. А
одного  разу  чув П?вник  бес?ду старезних д?д?в, що  вона  пра-праправнучка
одн???  з  ж?нок-полонянок  самого князя  Мала, того Мала,  що став на прю з
княгинею Ольгою.
     Страх напружив все т?ло П?вника п?дкинув на р?вн? ноги.
     За ним дядько  п?дхопився  ?  постав  ?з порожн?ми  руками, зовс?м  без
збро?.
     Зневажливий см?х чарод?йки в?дбився багатоголосим в?длунням в?д Святого
озерця, кам'яних брил ? десь загогот?в у верхов?ттях дуб?в.
     В?д переляку в П?вника зацокот?ли зуби.
     А чар?вниця все била словами, проклинаючи ? заклинаючи дядька П?вня:
     - Рабам нема? сюди  шляху-дороги! Раби тут не моляться! А ти, П?вень, у
рабств? в боярина, у рабств? в гречина-попа! Боярин господар  твого т?ла,  а
рабський бог  служить хитрому Гречину. Я  була,  була на в?дправ?,  коли ваш
грек припхався на наш? земл?! ? що в?н вам казав?! Що в?н вам казав - що вс?
ви раби  господа бога! ? брав з ус?х мзду! З ус?х брав! З мисливця - б?лкою,
з  ратая - м?рою жита, з бортника - медом чи вощиною, з боярина - ср?блом! ?
от ти, виходить, раб раб?в! Бо тв?й боярин, в?н ? раб бога, ? князя, а князь
раб  бога, а ти ?хн?й раб. Раб раб?в ? пес смердючий!  Пес смердючий, що сам
соб? ошийок  шука?! Ти  у Ки?в  збира?шся  ? дума?ш там п?днестись у  сво?му
рабств? до гридн?в?!! Як станеш  во?м, то вже ти не  раб?  Во?н, витязь свою
землю, свою хату ? р?дню  захища?, а вой княжий? Сьогодн? в?н  ?де  з князем
проти степовик?в, ?де завтра проти суперника княжого у сво?й земл?! ? грабу?
?динокровц?в  так само, як  ? клятих степовик?в! Т?льки раб  з наказу р?же ?
грабу?  однокровного  чолов?ка!  Геть в?д святого  м?сця ?з  сво?м  рабським
смородом! Геть ?з  ладаном  ? св?чами! Щоб тебе не обминули н? лихоманка, н?
трясовиця, н? громовиця, я? ломовиця!  Бодай п?д  тобою пали вс? тво?  кон?!
Нехай  здригнеться  твоя правиця! Нехай тоб? каменем  зависне тв?й  хрест на
ши?!!!
     Вона замовкла,  щоб перевести  дух, бо ?? душила  лють. ?  вона  хапала
в?дкритим ротом пов?тря. П?т рясно котився з ?? чола! Вона л?вицею шарпонула
за ком?р сорочки ? роздерла ?? до пояса. Оголилась ??  довга шия. А  навколо
ши?  обвилась  товста  с?ра  гадюка  ?  голову  вниз  опустила.  Розхитувала
невеличкою  трикутною  гол?вкою  м?ж  оголених  важких  грудей.   Чар?вниця,
виставивши наготу, рушила на них.
     ? зм?я за ?? кроками погойдувалась межи важких набряклих грудей.
     Чарод?йка розтулила вуста, щоб, певно,  ще якесь закляття проказати, як
малий  завищав,  як  за?ць  у пазурях рис?, ?  щосили пожбурнув намистину. ?
важка  кам'яна намистина вдарила у в?дкритого  рота чарод?йки. Хруснув б?лий
зуб, ? вона виплюнула його разом ?з кров'ю.
     Дядько п?дхопив  зброю, на другу руку - П?вника, що  був нап?вживий в?д
хвилювання, ? поб?г з галявини.
     Ступив  на  пота?мну мисливську  стежку, яко?,  певно,  ? чарод?йка  не
знала.
     Малий був  ледь живий  ? все цокот?в зубами. Тому П?вень вир?шив вранц?
п?ти до паламаря, щоб в?н молитвою в?дв?в чари в?д хлопця.
     Поклав хлопчика в  людськ?й на кожус? ? сам примостився поруч, щоб бути
напохват?, якщо яка  б?да  трапиться, ? щоб вранц? п?ти до  паламаря. Та так
заспався, що його збудив П?вник.
     В?н зразу ж, на одному диханн?, виклав дядьков?.
     - Я вже був у бабус?! Вона сказала мен?, що на мен? н?якого чарод?йства
нема?. Бо та намистина  заговорена  ще ?? д?дом. Як  в?н  на грек?в  ходив у
Царгород. Греки тод? ?х живим вогнем спалили. На ньому все шмаття згор?ло, а
намистина на мотуз? лишилась ц?ла! Он як!  Зна?ш, якби ми п?шли туди, я б ??
знайшов.
     - Цур тоб?? Пек тоб?! Збожевол?в! Та вона нас так заклене, що ми десь у
болот? втопнемо!
     П?вник замотав головою:
     - Над? мною вона сили не ма?! Я ?? вже не боюсь. Я ?й зуба вибив!
     На це  дядько н?чого не зм?г в?дпов?сти небожев?. Звичайно, вони б?льше
до того озерця не ходили.

        ЗБОРИ
     Хоча н?хто  з  родич?в за  П?внем, кр?м ловчих  зд?бностей, не визнавав
н?яких достойностей, ? вс?  вважали його  одр?заною скибкою,  майже  ?зго?м,
саме на нього поклали  вс? турботи про  збори П?вника в  далеку дорогу. Мати
П?вника в дорогу не опоряджала.
     В не?  було  ще семеро  старших,  а ще  одного  вона  чекала. А  роботи
пребагато.
     Та й час косити с?но п?дходить.
     ? боярин злостився, що в нього  за уроком  до стольного граду забирають
людей. Та  н? хлопам, н?  родин?,  тим пак княжому г?нцев?  не подав н?якого
виду.  Судомирович  був  не  простою  людиною. А з  давн?х християн. Та й до
всього був три роки  в Корсун? в  грецьких попин?в чи то як г?сть, чи  то як
учень, чи то як заложник.
     А перед дорогою ще  й сам  перев?рив, чи готов? до мандр?вки його люди.
Нав?ть  в?рному  ключнику не  пов?рив  на слово  -  скр?зь  сам  зазирнув. А
оглядати  було  що - ш?сть воз?в п?д важкими дубовими болонками. Здоровенний
в?з-короб повен доб?рного вуг?лля для княжих зброярень. Один в?з навантажили
начинням  - заступами,  теслами,  стругами, сокирами,  кошиками,  горщиками,
клепаними казанами. На ?нших возах короби з житом, ячменем для коней, в?всом
для кис?ля, короби  з  сочевицею ? бобами,  д?жка з борошном грубого помолу,
глеки  конопляно?   ол??,  в'язанки  вже  проростаючого  часнику,  барило  з
баранячим ло?м. Ступа дерев'янна та ручн? жорна з  б?лого зернистого каменю.
Були ще торби з л?карськими травами й барило питного меду.
     Управитель сл?дом за боярином б?гав ?  все списував  ще раз  на берест?
гострим бронзовим писалом.
     Дядько П?вень грамоти не знав, але в?н  ходив за  сво?м  господарем  та
його управителем ? робив соб? карби на чотирьох грушевих цурпалках.
     Малому  П?вень наказав стати неподал?к  ? добре все запам'ятовувати, де
що запаковано ? ск?льки чого.
     ...  П?сля ретельних  ? приск?пливих оглядин  закликав  П?вня  до  себе
боярин.
     П?вень  зняв  шапку  за дверима  ? запхав за пояс, щоб не зн?мати шапку
перед боярином у св?тлиц?.
     ? ступив до св?тлиц? простоволосий.
     Боярин Судомирович це зрозум?в ? невдоволено насупив брови.
     В?н не  п?д?ймав очей  в?д списаних аркуш?в  берести ? говорив  повол?,
часто перепиняючись:
     - Ти, П?вню, поки що ?дина нап?вв?льна людина. ? тому будеш старший. Ти
в?дпов?датимеш   за  все.  ?   за   мо?х   коней,  ?   за  начиння,   ?   за
роб?тник?в-бранц?в. Якщо вправитесь з  уроком, буде  вдоволений  городник, ?
над м?ру не буде  в тебе втрати н? в конях, н?  в людях,  скину зразу з тебе
дв? гривни ср?бла. Бо якщо трапиться велика втрата, мен? ще дв? гривни будеш
винен.
     Дядьков? зайшлося серце - вовчу пастку ставить йому боярин Судомирович,
? отак без страху й сорому серед б?лого дня заганя? туди християнина. П?вень
мовчав.
     - Можеш в?дмовитись. Тод? старшим по?де ключник. А ти лишишся в мене на
косовиц? в?дробляти сво? гривни. Та будеш ще собак вчити.
     Лють вибухла напругою в скронях П?внев?.
     ? раптом спалахнуло в його голов? - чар?вницю малий вжучив намистиною з
переляку, тобто дав ?й здач?, коли вона його перелякала. "Треба згодитись! А
коли  й  щось  трапиться,  то  в?н  втече  - у  Ки?в?  не  вловлять! Там  же
тьма-тьмуща  людей. Ой, зламаю  твою пастку, боярине!"  - засм?явся подумки,
просто розреготався П?вень.
     Серед  боярського  двору  п?вколом, налазячи один на другий,  поставили
к?нськ? упряж?.
     Перед  самою  дорогою  боярський  ключник   прин?с  дядьков?  здорового
червоного  п?вня у кл?тц?. Це був найб?льш задерикуватий п?вень.  Бився ?  з
птахами, ? з собаками, ? з худобою повсякчас, а сп?вав тихо ? хрипко.
     Але  в  подорож?  ?м  ?  такого  крикуна  вистачить,  щоб  не  проспали
мандр?вц?.
     А сам  дядько  П?вень взяв у дорогу  великого кудлатого, полово?  маст?
собаку на ?м'я Реп'ях. Його н?хто не жалував  на конюшн? - бо  ?  видом  був
незугарний  - одне  вухо висить,  друге  стирчить,  хв?ст кудлатий, бубликом
завернутий.  Реп'яха  не  брали  на  полювання, а  лишали охороняти боярську
садибу.
     Але дядько П?вень так захопився цим незугарним здоровим псом ? принадив
його до  себе,  що за якийсь час вже н?хто  не м?г ним,  кр?м дядька  П?вня,
керувати.
     Зараз дядько  П?вень  надяг  собац?  широку обручку  з гострими  шипами
назовн? - захист ? проти чужих пс?в, ? проти татей ? вовк?в.
     Надяг обручку ? сказав собац?:
     - П?демо до Ки?ва.
     ? вже пес в?д нього н?куди не в?дступав.
     Т?, хто  був п?ший ? мав  у дороз? сид?ти на  боярськ?м  воз?, в садиб?
стояли б?ля воз?в.
     А дядько П?вень та  ще один  старий  холоп  боярина  на ?м'я Талець, та
другий холоп, молодший  за Тальця,  а на ?м'я  Будий, були верхи. Дядько мав
найкращого  коня.  Вони  були при  повн?й збро?. Талець  ?  Будий з  довгими
рогатинами,  луками  ? великими  ножами при  пояс?.  ?  до того ж,  кожен ?з
подорожн?х мав свою сокиру.
     Найкраще упоряджений був дядько П?вень. Рогатина, сокира,  лук, стр?ли,
ще  й за  поясом стирчав грушевий держак обушка,  а добрий  мисливський н?ж,
придатний для всяко? роботи, погойдувався на пояс?.
     Нарешт? настав час рушати.
     Паламар, що був зам?сть попа, вийшов ?з р?зьбленим дерев'яним хрестом ?
благословив ус?х в?дбуваючих.
     Тод? дядько П?вень дзв?нко ? сильно хльоснув батогом.
     Рипнули колеса воз?в.
     ? валка почала виповзати ?з боярсько? садиби.
     Тупот?ли копита на суглинистому шляху.
     Боярська челядь, холопи ? дворов? люди - вс? проводили роб?тник?в.
     Найдовше за валкою йшли ж?нки полонених Ляха та Н?мця.
     Управитель не радив боярину Судомировичу надсилати бранц?в на роботу до
Ки?ва.
     - Х?ба  ти сам добре  не зна?ш, що Лях ? Н?мець  найг?рш? мо? холопи? А
хл?б жеруть добре! Нехай ?дуть ? роблять урок великому князю. А щоб вони там
не байдикували, оцей молодик п?клуватиметься. Чи ти вважа?ш, що я  найкращих
д?лател?в маю надсилати великому князю, а тут нехай усе занепада??!
     Та  ключник-управитель мав  одну п?льгу серед ус?х  ?нших  челядник?в -
часом говорити хазя?ну щиру правду.
     - Я боюся, що вони втечуть.
     - Якщо десь вони загубляться в  нетях,  тод? в мене  в  с?тях лиша?ться
П?вень. А його я не в?ддам  ? за к?лькох холоп?в. Ти зна?ш, що  в?н  зо мною
угоду скр?пив? Тепер в?н за ними  стежитиме, щоб не втекли. А  як  втечуть -
ж?нки ?хн?  ?з синами-перв?стками в мене  в рабств? лишаються! П?дростуть  -
будуть мен? робичами.
     Коли валка  воз?в  ? вершник?в ? к?лькох пов?дних коней прийшла до меж?
боярсько? земл?, вс? проводжаюч? спинились.
     ? дал? вже н?хто не йшов.
     Коли  вони посувались  дорогою п?щаною  на узвишш?,  то  с?льськ?  люди
т?льки де-де  роз?гнулись  в?д сво?? прац?,  приклали руки до очей ? провели
поглядом ту валку, що плуганилась звивистою дорогою.
     Вони вже минали село, огороджене валом ? гостроверхим тином, ? звертали
праворуч,  щоб  заглибитись  у  л?с, як  в?д  кузн? до  шляху виб?гла донька
коваля. П?дступила ? подала П?внику намистину, ту сам?с?ньку, якою в?н вибив
зуба чар?вниц!
     Мандр?вц?  повернулись  до  малих,  подивились,  але н?хто з  них ?  не
стишував ходи.
     Валка йшла ? йшла вперед.
     Дядько П?вень зв?вся в стременах, озирнувся на малого, ледь усм?хнувся,
та в?двернувся, ? б?льше не обертався.
     Реп'ях, витягши шию, нюхтив - чим пахне в?д доньки коваля.
     - В?зьми. Це тв?й обер?г!
     - А зв?дки в тебе?
     - Бо чарод?йка наша родичка. Вона закляла  на твого дядька  ?  на тебе,
щоб ви н?коли не вернулись сюди... Намистину я знайшла в пота?мному л?с?.
     -  То ти  з нею ходиш  туди? - Бовкнув П?вник,  хоча  добре знав  - про
чарод?йство ? чарод?йськ? м?сця не  говорять ? не питають. Бо за це чарод??,
волхви ? ворожбити можуть наслати порчу.
     - ? я, ? м?й батько! Т?льки ти не кажи дядьков?! А чаклунка моя т?тка.
     - Ти не зрадила ???
     - Чому?
     - Ну,  бо  ти  в?ддала  мен? намистину... Вона ж чарод?йка  -  зна? все
пота?мне ? тебе покара?!
     - Дурне! Вона сильна, як ? вс? чарод??, проти чужих. А м?й батько добре
на  ворожб? зна?ться. Його сила мене захистить. ? я  вже в соб? починаю силу
в?дчувати. Вона сво? зна?, а я сво? знаю. ? вона цього не зна?! Он як! А про
це вже н? вона, н? батько не знають.
     Намистина  лежала  в  д?вчинки на долон?,  насилена на  тонкий шк?ряний
пасочок.
     П?вник узяв ? одяг на шию. ? намистина зразу ж лягла теплою ваговит?стю
поруч  ?з нат?льним  бронзовим  хрестом  ? олов'яним  зм??виком, що боронить
людину в?д усяко? недуги.
     - А що сильн?ше - хрест, зм??вик чи намистина?
     -  Думаю,  що  намистина  найсильн?ша!  -  В?дказала  д?вчинка.  Бо  н?
оберегом,  н?  хрестом   ти  не  вибив  ?й  зуба.  ?  до  всього,  намистина
ц?ла-ц?л?с?нька лишилась.
     Вони стояли один навпроти одного ? мовчали.
     А валка невпинно сунулася шляхом ? все в?ддалялася в?д села.
     ? пес загарчав занепоко?но, н?би прикликаючи П?вника наздоганяти валку.
     Тод? П?вник,  н?би намагаючись запам'ятати д?вчинку уважно,  оглянув ??
усю в?д голови до н?г.
     - А що тоб? привезти з Ки?ва?
     - Ну, ти н?чого з Ки?ва мен? не привезеш, бо  ти не повернешся сюди. Бо
т?тка таке проти вас закляла ? наворожила, що аж страшно, ? головне - щоб ви
додому н?коли не повернулись.
     - А я не боюся тво?? т?тки! Що тоб? привезти?
     Д?вчинка подивилась на нього згори вниз ? мовчки усм?хнулась.
     -  Я тоб?  об?цяю  таке, таке щось гарне...  Нав?ть сам не  знаю... Але
таке, таке!
     ? зразу схопився з м?сця ? чимдуж поб?г за валкою. Реп'ях поруч.
     Д?вчинка прокричала йому всл?д:

        Ш Л Я Х
     Пружиниста  дорога,  що йшла  торфовищем,  ск?нчилась,  ?  велика валка
виповзла до л?су.
     Дорога звузилась ? зазм??лась межи височенними стовбурами.
     Сонце п?дн?малось вгору ? там  блакиттю набиралось небо, а  тут ще була
сут?нь.
     Кон? бадьоро товкли л?сову  дорогу, але п?сок  поглинав  туп?т копит. А
колеса скрип?ли, пищали, сп?вали кожне сво?м голосом ? на свою силу.
     Отако  в сут?н?  зелен?й межи товстенними  стовбурами йшли  ц?л?с?нький
день до самого вечора.
     Зупинились на в?дпочинок неподал?к в?д дороги на велик?й галявин?.
     Дядько розпорядився, щоб вози колом розташувати - оборона з ус?х бок?в.
     Коней розпрягли ? поставили посеред табора.
     Старий Талець невдоволено зауважив П?внев?.
     - Нехай би кон? попаслися. Трави тут добр?. То ? ячм?нь би заощадили. У
Ки?в? буде важка праця, чим годуватимеш? Де ячменя в?зьмеш?
     Тут дядько П?вень  поклав правицю за спину,  на  сокиру,  а  л?ву  ногу
виставив  уперед  ? заговорив  тим  голосом,  якого малий н?коли не чув. Так
говорила прапрабаба, коли щось ?й було ненависне.
     П?вень говорив тихо ? дивився Тальцю в оч? нев?дривне.
     -  Коней не пущу на  пашу  -  тат?  можуть звести. ?, кр?м того,  Лях ?
Н?мець, вони не того т?ста, що ти, в?рний боярський раб. Вони полоненники. ?
вони спокусяться втечею. А я не хочу, щоб вони т?кали на мо?х конях.
     - Кон?,  вони поки що боярськ?... Чи ти ?х у нього купив?.. -  Говорив,
глузливо всм?хаючись, п?дстаркуватий боярський холоп.
     -  Ти помовч, поводирю! Я з боярином уклав угоду, що в?дпов?даю  за все
на  будов?  ?  в  дороз?.  Але  боярин  не  сказав  мен?  й  слова,  що мен?
забороня?ться когось ?з вас покал?чити за  непослух. Це  я на власний розсуд
робитиму... - ? в?н повернувся до полоненик?в ? наказав: - Принес?ть води та
розбийте отой дубовий  пень на  паливо. ?  розпал?ть багаття.  А ти,  Будий,
звари кашу. Мусиш краще за нас все це вм?ти - адже в тебе батько ск?льки вже
рок?в боярам куховарить.
     Пот?м  дядько вийшов за вози, ? П?вник за ним. Дядько оглянув ус? вози,
зазирнув п?д колеса, перев?рив ос? й дишла.
     Поступово П?вень заспоко?вся ? зайшов назад межи вози.
     П?д  начищеним  лискучим  казаном  грало веселе полум'я,  а над казаном
схилився патлатий Будий ? щось копирсав кописткою у паруюч?м варев?.
     Вечеряли вже при з?рках.
     На н?ч дядько розпод?лив три варти. Соб?  призначив другу. Визначив, де
кому спати.
     Старш? холопи почали ремствувати - х?ба не однаково, де кому лягати? Де
хто вмостився, там ? спить!
     - Тат? бродять  по  л?сах! Княж? дружини  пос?кли  полки ворож?, а мал?
згра? розпорошились по л?сах та пущах. Наша валка - золота здобич для татей.
     П?вник  взяв  кл?тку ? покликав  Реп'яха, щоб вмоститися б?ля тахнучого
багаття.
     Але дядько в?дтяг небожа в зат?нок воза.
     - Отут спи!  -  Кинув попону з?  свого  коня.  -  Б?ля  вогнища, нав?ть
невеличкого, ти добра ц?ль для лучника. В?н тебе бачить, а ти його - н?!
     Малий прокинувся не в?д  того, що п?вень Червень кричав, а в?д того, що
дядько П?вень заворушився, в?дчуваючи настання сво?? черги.
     Дядько поклав спати на  сво?му з?гр?тому м?сц?  першого стража  Буда, а
сам  п?шов  по малому  табору  межи возами.  Робив крок  ? надовго завмирав,
уважно прислухався. А разом ?з ним прислухався ? його неб?ж.
     Хропли час в?д часу кон?, подзвонювали вуздечками.
     З л?су час в?д часу пливли  сумн? крики др?млюги, та на тому боц? ручая
пугав пугач, ? к?лька раз?в пробрехала лисиця.
     А дал? знов тиша.
     Дядько  П?вень  п?дкинув  жменю дубових  ск?пок у  затахле  багаття,  ?
червон? зблиски осв?тили таб?р. Вс? спали.
     Нав?ть кон? стояли заклякл?, ? лише часом ледь-ледь отрушували шк?рою.
     Малий перекинувся гол?черва, ?  йому  аж дух захопило в?д яскравост? та
незл?ченност? з?рок.
     В?н довго  вдивлявся в них, ? йому здалось, що одн?  були зелен?, друг?
б?л?,  трет?  блакитн?, а ще були наче й рожев?. Одн?  св?тили яскраво, ?нш?
час в?д  часу наче блимали.  ? в?д  ?х  далекого-предалекого мигот?ння ? в?д
шепоту дядьково? молитви, бо в?н молився, щоб не хот?лося спати, малого наче
заколисало, ? в?н заснув.
     Б?льше до самого ранку П?вник не прокидався...
     ...По  сн?данню  та  год?вл?  коней рушили  дал?  по  звивист?й л?сов?й
дороз?, яку заливали часом холодн?, пронизлив? хвил? туману.
     ? знов рип?ли-сп?вали колеса, кожне на св?й голос.
     Сьогодн?  вже  холопи не крокували  поруч  воз?в, а  попримощувались на
возах ? куняли. Лише Н?мець ? Лях не куняли, а сторожко придивлялись до вс?х
зворот?в дороги.
     Дядько взяв малого поперед себе на коня.
     -  Бачиш, як зирять? Запам'ятовують. Не забувають  про волю,  бач! Хоча
вже й д?тей тут наплодили.
     А сам  подумав:  "П?сля  княжого уроку  можете т?кати.  Та  ?  я вже не
повернуся до цього павука, що на людей с?т? плете!"
     Реп'ях трюхав поруч коня, бувало, виб?гав уперед, нюхтив пов?тря.
     П?вень  Червень  упродовж всього дня походжав по болонках  ? щось там у
кор? наче видзьобував.
     П?д  веч?р  вибрали  гарне  м?сце  для  ноч?вл?  - високий  пагорб  над
заболоченим лугом.
     Сонце лише котилося за далекий чорний л?с, як зварили кулешу.
     ?  друга н?ч минула  спок?йно,  хоча П?вень весь час був  напоготов?, ?
вартових зм?няв дв?ч?.
     Трет?й  день вони посувались кр?зь темну  похмуру пущу. Лише раз?в  три
кр?зь прориви в деревах на людей ? коней впали згори золот? сонячн? промен?.
     Четвертого дня дорога вийшла у св?тлий сосновий л?с.
     Талець попередив дядька - дал? будуть болота.
     Тому задовго до вечора зупинились.
     ? почали все ретельно, в котрий уже раз, усе перев?ряти.
     ? якось трапилось  так,  що п?вень  Червень  опинився  далеко в?д сво??
кл?тки. В?н розгр?бався п?д кущем шипшини  ? призивно кокот?в, закликаючи до
трапези сво?х не?снуючих  ж?нок. Реп'ях  був  при  п?внев?.  Реп'яха  н?хто,
звичайно, не вчив сторожувати курей, але в?н був поряд ?з п?внем.
     ?  тут раптом з-за високих  дерев вилет?в здоровенний  яструб ? каменем
упав на п?вня.
     Хлопчик з несамовитим  криком  кинувся через ручай  на  пагорб  ? встиг
схопити яструба за крило ?  за горло.  А  в друге  крило вчепився Реп'ях.  А
яструб одною лапою вп'явся в спину п?вня Червеня, а другою в чубок Реп'яха.
     Дядько миттю  п?досп?в на допомогу - дуже злякався, що  яструб  вдарить
малого в оч?.
     П?вень, зв?льнившись в?д нищ?вних пазур?в яструба,  кинувся до людських
н?г, як до над?йного захисту й притулку.
     Реп'ях в?д?йшов осторонь ? заходився ретельно зализувати чубок.
     А  П?вень,  не дарма ж в?н такий хист мав до лов?в, в одну мить сплутав
яструбу його жовт? пазурист? лапи ? заходився прошивати махов? пера.
     Яструба посадовили в кл?тку.
     А побитого  ? переляканого Червеня хлопчик взяв на руки. Птах  сид?в на
руках принишкло, лише час в?д часу вивертав голову ? дивився в небо.
     У кл?тц? шален?в яструб.

        БОЛОТО
     Через  болото  йшли  обережно, неквапно.  Весь час  тримали  напоготов?
жердини ? линви.
     ? дядько,  ? Будий сп?шились. Т?льки старий  Талець ?хав верхи,  бо п?д
ним був к?нь, який дв?ч?  пройшов цю дорогу. Адже  в?домо,  що  те,  чого не
запам'ята? людина, тварина враз охоплю?.
     Дорога, ск?льки вони йшли через болото, коливалась п?д ногами.  М?сцями
болотна руда  вода  заливала ?хн?й  шлях  ?  здавалось, що  ось  роз?йдеться
трясовина ? поглине усю ?хню валку.
     На  безкра?й болотн?й низовин? то буяли  очерети та купини осоки, то по
хирявих вербичках зм??лись цупк? бер?зки.
     Дорога на болот? петляла вужем. Але  вс? добре знали  - можна  йти лише
ц??ю крученою  дорогою. До всього, та  це й  головне - к?нь п?д Тальцем ?шов
спок?йно ? неквапно.
     Ось стало видно вже й  узвишшя  протилежного  берега. Малий добре бачив
велетенськ?  присадкуват? сосни, що розстелили сво? могутн? в?ття низько над
землею.
     ? раптом упряжка попереднього воза шарпонулась, задн? колеса опустились
?з шляху в трясовину.
     Дядько П?вень закричав передн?м Тальцев? ? Будому щоб вони вели вози до
берега не  гаючись.  ?ншим наказав витягати воза на шлях, що був укр?плений,
чи просто накладений мостками, плетеними ?з лоз.
     Люди похапались  за  дишло,  за  збрую коней, за  передн? колеса воза ?
тягли на гатку, аж ?м хребти тр?щали ? оч? рогом л?зли.
     Останн?м був в?з ?з начинням, ? б?ля нього П?вник. В?н тримав коней п?д
вузду ? не знав, що ж дал? робити.
     Люди тягли ? не могли зрушити воза з м?сця.
     ? тут  хлопчик побачив  -  йому  зв?дс?ль  було добре  видно - чому  це
сталося.  Завалений  на б?к  в?з тримала  м?цна, як  зал?зо,  жердина!  Вона
встромилась знизу межи спиц? правого заднього колеса.
     Люди метушились б?ля возу, п?дставляюча п?д передок сво? плеч? й слини.
П?д?ймуть трохи воза, а з  ним ?  гатку п?дн?мають. ? почала  потроху  гатка
розхитуватись, розповзатись.
     Тут  П?вник  зрозум?в, що досить людям  ще раз п?дтягти  воза,  а пот?м
в?дпустити, тод? все - к?нець!  Плетен? мостини розповзуться,  ? кон? й люди
посунуться в трясовину.
     В?н не став ан?  кричати, ан? пояснювати,  а схопив сокиру, що стирчала
м?ж паками, ? метнувся до задн?х колес воза рубати жердину.
     Якби малий почав кричати чи пояснювати,  може  б старш? на нього  й  не
звернули б уваги.
     Та  коли  в?н  став  цюкати  сокирою,  старш?  опинились  ?  вмить  все
зрозум?ли.
     - Тихо! - Загорлав дядько П?вень. - Тримайте так, а я зараз!!!
     В?н схопив свою нову сокиру, оголив лезо ? пол?з через передок воза.
     ?  зависаючи  правою ногою  в  трясовину,  заходився  с?кти  сокирою по
жердин?.
     Роб?тники напружились  ? щосили  тримали  воза, щоб в?н не  порушився з
гатки.
     Ось, нарешт?, жердина п?д сокирою тр?сла.  Люди  та кон? потягли, ? в?з
вил?з на гатку...
     З великою обережн?стю,  прислухаючись до  кожного кроку, дядько ? неб?ж
провели останн?й в?з через порушену гатку.
     Поки вони провели останн?й в?з ?з начинням, на узвишш? уже ставили вози
табором, випрягали коней, розкладали багаття.
     Дядько  аж почорн?в  од злост?,  що така  халепа сталася, що доведеться
затриматись на ноч?влю  отут -  б?ля  болота,  щоб завтра плести з верболозу
мостини ? лагодити ту чортову гатку.

        II. ШЛЯХ ДО ГРАДУ
     За болотами п?шли соснов? л?си.
     Тепер  ?шли   через  св?тлий  сосновий  л?с,  що  перебивався  великими
галявинами.
     К?лька  раз?в оддал?к  бачили гостроверх? тини  невеликих л?сових  с?л.
Стали ?м ? люди траплятися.
     Подорожники  ?  повозники  з  к?ньми та  поклажею,  п?шц? з  торбами  й
коробами. ? вс? посп?шали на п?вденний сх?д, до славного стольного града.
     Ось нарешт? ? вони д?стались до ?рпеня.
     ? тут пригода сталася,  т?льки вже  не  з ними. На в?дм?лину  наскочила
здоровенна лод?я-берлина. На н?й до  Ки?ва  везли брили рожевого  каменю.  З
цього каменю  робили  прясла  та веретена, ф?гурки  до гри в  тавле?,  р?зн?
невеличк?  обереги  для д?тей. Це П?вник знав,  але  щоб  отак?  брили цього
дорогого каменю вживати на будов??! Це було неймов?рно!
     П'ятеро гребц?в з берлини благали допомогти ?м - швидше стягти  лод?ю з
м?лини.
     Дядько П?вень, подумавши трохи, згодився. Т?льки спочатку перев?в через
бр?д на правий берег ус? вози, а тод? вже заходився рятувати човна.
     Волочити спробували з м?лини. Та гай-гай, н?чого не виходило, бо швидка
теч?я вже встигла намити навколо п?сок.
     Довелося чимало вантажу, м?ж ?ншим, ? камен?в, перенести на берег.
     Припрягати коней до берлини ? стягувати на глибоке.
     Берлина  важко  зарип?ла,  зашелест?ла дном, голосно затр?щала в основ?
щогли й поповзла по м?лин? на глибоке й темне плесо води.
     Берлину човняр? п?д?гнали до берега ? добре прив'язали до велетенського
дубового пенька.
     Та й вир?шили ночувати разом.
     Човняр? були  кияни, княж? люди. А плавали вони по ?рпеню та  по  ?нших
р?чках на Правобережж?. Торгували каменем-шифером, смолою,  воском та всяким
крамом ? деревом.
     З  Ки?ва  возили  на продаж, на  обм?н глини б?ло?  ки?всько?  горщики,
кухл?, св?тильники, склян? обручки, перстеньки, малесеньк? пляшечки, намисто
скляне.
     Торгували  в  селах,  п?д?ймаючись по ?рпеню та ?нших р?чках у  глибин?
земл? Древлянсько?.
     Зараз у ?хн?й берлин? було два великих  короби з хутром, глеки  з медом
тогор?чним, велик? балабушки пахучого воску.
     ?м пощастило, що вони застрягли  якраз на брод?,  коли дядько П?вень  з
ус?ма  холопами  переправлялися  через  р?чку. Тому  вони  й  були  щедр?  й
пригощали хм?льним медом боярських людей.
     П?внику  вони  подарували свистульку-коника  з  д?рочками на  боц?, щоб
вигравати на ньому, як на справжн?й соп?лц?.
     Дядько П?вень пив обережно, щоб н? в якому раз? не  сп'ян?ти. В?н добре
пам'ятав, що в?дпов?да? за всю валку, за вс?х ? холоп?в, ? коней.
     Один весляр зв?дк?лясь  витяг бубон, другий соп?лку, ? п?шло гульбище з
музикою, танцями. ? навприсядки, ? з прискоком, ? вихилясом.
     П?внику так сподобалось, що в?н схопив свого дарованого коника ? взявся
п?д?гравати веслярам. ? н?чого - виходило. Встигав за старшими, не  збивався
ан? з мелод??, ан? з ритму.
     П?вень  бачив,  як  дядьков?  аж  руки-ноги  пос?пуються,  так в?н хоче
танцювати,  та дядько  стримався. В?н  т?льки з  якоюсь натягнутою  усм?шкою
споглядав веселощ?.
     Поклалися спати далеко за п?вн?ч, а збудив малого дядько зовс?м рано.
     - ?ди - полюй! Треба твого яструба добре годувати...
     Поки люди  по?ли  та попорали коней,  поступово приходячи  до тями  в?д
учорашнього хмелю, хлопчик куницею прослизнув межи кущами ? з одного  помаху
пращ? поклав п?д берегом куличка.
     Крижан? роси  жалили ноги,  а гостра осока рвала штани, коли в?н  лугом
б?г до табору.
     Ось-ось випливе сонце, бо небо вже зрожевилось. А над ?рпенем, над його
зарослими берегами, над болотами й лугами варився, клубочився, лягав важкими
пасмами туман.
     П?вник  запхав  кулика  до кл?тки  жовтоокому  птаху, а  сам  заходився
сьорбати вже холодну в?всяну кашу.
     Сн?данок зак?нчили.
     Кон? запряжен?. Будий, Талець ? дядько верхи, останн? холопи на возах.
     Весляр?  стали  до берлини-лод??.  Розут?  вс?, ?з закасаними  холошами
ногавиць.
     Посунули, попхали судно на глибоке.
     Спочатку повол?, дал?  швидше.  Весляр?,  п?дстрибуючи, перевалились  у
берлину, с?ли на лавки-бес?дки, потягли до себе весла.
     ? п?шла-п?шла, понеслася лод?я по швидк?й вод?.
     ? ось  ще  мить, ?  темна берлина наче  розчинилась у  пасмах  рожевого
туману.
     Дядько П?вень  зв?в св?й могутн?й тулуб над конем,  ставши в стременах,
лунко вистр?лив нага?м. ? коняки зрушили рипуч? вози.
     Рип?ли  колеса, дишла,  драбини воз?в, порипуючи  та потр?скуючи  вс?ма
сво?ми частинами.
     Покотилися  вози  до  на?жджено? дороги, що вивела  вже  ?х до  прямого
широкого шляху на Ки?в.
     А по  тому шляху все  йшли  та йшли люди, скакали верх?вц?, плуганилися
валки воз?в ? брели турми худоби.
     ?хню валку випереджало чи к?лька вершник?в, чи к?лька воз?в з поклажею.
     Тепер дорога  йшла  по горбах ?  спускалась в долину. ? чим довше  вони
просувались ц??ю дорогою, тим вищ? ставали горби ? глибш? долини.
     Ус?  позлазили  з воз?в, а вершники сп?шилися  - вс? були насторожен? -
щоб при спусков? не перекинулись, не покотились вози.
     А  як  нагору  дерлися, то  доводилось  людям п?дштовхувати  вози,  щоб
допомогти коням.
     Ще одна н?ч була на шляху до Ки?ва.
     Спинились осторонь  шляху п?д глинистою горою на розлогому белебен?. Як
завжди, стали вози колом...
     Малий прокинувся в?д гострого почуття небезпеки. Ясний м?сяць усе добре
? без  вогню багаття осв?тлював. Дядько П?вень  сто?ть,  наставлена вперед ?
вгору  блискуча  рогатина.  А над возом  височить к?нська голова  ?  над нею
вершник. Вершник свого списа трима?  вгору клюгом. ? на шишаку  шолома, ? на
спин?  ?скриться блакитне  сяйво  м?сяця.  Малий  викотився  з-п?д  лах?в  ?
наштовхнувся на  Реп'яха,  що напружився ? нюхтив, чим пахне в?д незнайомого
н?чного гостя.
     Малий обережно, наче ласочка, проповз п?д возами, щоб подивитись - а чи
нема? там ?ще ?нших вершник?в.
     Н?, т?льки цей один.
     Особливо увагу малого  привернув к?нь вершника. Весь у  п?н?, у  мокрих
смугах.  П?на спадала на землю  шматами  з вудил,  з  грудей, з паху. Круп ?
стегна були  мокр?, наче дощем  вимит?. Дядько ?  вершник  певно  вже  давно
перемовлялись. Зрештою, вони д?йшли згоди, ? П?вень сказав.
     -  Зл?зь ?з коня  ? в?д?йди дал? в?д воз?в.  ? списа подай. Я тоб? його
зразу поверну.
     Вершник невдоволено хекнув, але списа обернув ? подав дядьков? ратищем.
     Вершник  скочив  на  землю,  але  так  захитався,  що  ледь  встояв  на
розкарячених ногах.
     Зросту  був  високого,  при  стегн?  погойдувався важкий  меч,  як  в?н
в?дступав в?д свого зап?неного коня.
     Дядько ж потяг один в?з  за дишло ? створилась  якраз така  щ?лина, щоб
через не? коня провести. Дядько покликав.
     - Веди, П?внику, коня сюди. ? швидше!
     ? зразу ж  з-за воза з'явились П?вник ? Реп'ях. Малий прихопив коня  за
мокру вуздечку, а к?нь не пручався, а пок?рно п?шов за малим межи вози.
     А дядько П?вень тим часом уже розпутував ? с?длав свою кобилку.
     -  Що  ти  мен? п?дсунув?!!  - Обурився вояк,  коли малий  п?дв?в  йому
ос?длану кобилку.
     - Вона найсильн?ша ? найвитривал?ша серед ус?х коней! Якби не була така
потворна, то боярин би лишив ?? соб?. Не  пожалку?ш! Ще  згада?ш мене добрим
словом.  А с?дло  тво? на не?  зараз не час п?дганяти. Сам кажеш -  нагальна
справа...
     - Та я тебе! - Засичав вершник, п?дбиваючи кобилку просто до воза.
     Та не дарма дядько П?вень прославився, що в чотирнадцять рок?в в?д роду
запоров рогатиною ведмедицю при двох ведмежатах.
     В?н п?дбив спис вершника знизу ? вб?к, а пот?м пригнув збоку ? вниз.
     Може,  ?  погнув би  вояк,  врешт?  решт,  дядька  П?вня,  але  хлопець
висмикнув ?з сагайдака стр?лу ?, мов дарду, метнув, у вершника.
     Стр?ла вдарила вояка у п?дбор?ддя.
     На мить вояк ослабив руку ? дядько щосили вдарив по ратищу рогатиною. ?
лезом-наконечником розколов його, ратище, повздовж.
     Та й  дядько його не  зм?г  би д?стати  рогатиною,  бо  вояк вм?ло здав
кобилу назад.
     - Ну, холопе! Ти мене ще згада?ш!
     - Я не холоп!  Я боржник! Якщо я в?ддам борг боярину, тод? й ти в?ддаси
мен? борг. А зараз пр?ч зв?дс?ля! Бо п?дн?му холоп?в!
     Та боярських  людей не довелось будити. Вони вс? попрокидались. Будий ?
Талець нап'яли луки, ?нш? похапались за рогатища та сокири.
     Вершник розвернув кобилу ? мовчки помчав у темряву.
     ? усл?д йому,  н?би  отямившись ?  вибачаючись  за затримку,  прокричав
Червень, та так чисто й голосно, як н?коли ран?ше.
     Вони удвох ?з  малим,  П?вень  ?  неб?ж,  довго  порпалися  б?ля  коня.
Витирали,  розминали м'язи, знов витирали, геть  стомились,  поки  хоч трохи
обходили тварину.
     До св?танку ?м лишалось спати не б?льше  години, ? все ж, уже засинаючи
в дядька п?д важким плащем, малий спитав:
     - Хто в?н?
     - Якщо не бреше, то  княжий гонець. Прийде  час, взна?мо, чи  не здурив
в?н нас. Та хоч ? здурив - який к?нь, сам бачиш, та й с?дло коштовне... А ти
в нас заговорений... Не дарма прабаба вс? заговори над тобою проказувала. Бо
ти був такий кволий, як народився. Тому ото, що ти заговорений, ти й поц?лив
його в щелепу...

        ДЕНЬ
     По лазоревому небосхилу в?терець гнав крутобок? б?л? хмари. ? на збитий
широкий  шлях  хмари  кидали  м'яку  т?нь,  а  в?терець  злегка  охолоджував
розпаш?л? обличчя.
     Старий Талець сказав.
     - Ось ? прямий шлях до Ки?ва. Просто до Ки?ва.
     Чужий к?нь ?шов сумирно на повод?, лише намагався в?дбитись хвостом в?д
ро?в мушви, що зависала хмарами над шляхом.
     А  назустр?ч  роб?тникам посувались  перехож?  з  кошиками, коробами та
м?хами  на  плечах,  плуганилися  убог?  коли  з?  смердами,  часом  вихором
прол?тали вершники в чистому одяз? при блискуч?й збро?.
     ? от горби тут б?ля Ки?ва перетворились на справжн? гори ? на них де-де
височ?ли  могутн?  престарезн?  дуби.  Коли  гори  розступалися,  в  долинах
видн?лися блакитн? дзеркальця ставк?в та озерець.
     ?  дор?жок,  стежок,  стежин,  на?жджених  кол?й  з  ус?х  бок?в  тепер
сходилося до головного шляху.
     А людей! Людей скр?зь ? усюди було повно!
     З одного озерця  ось тягло  к?лька  чолов?к  с?тку  -  то княж?  холопи
старались для княжого столу.
     Оно купками б?дн?, об?дран? ж?нки та д?ти тягли ?з л?су в'язанки хмизу.
     На широк?й зелен?й левад? ц?лий косяк червоно? маст? кобил  з лошатами.
А сторожувало ?х к?лька верхових пастух?в при повн?м  вояцьк?м обладунку. Та
ще й здоровенн?, б?льш? за вовка собаки були при пастухах.
     -  Княж? матки при пастухах!  - Пояснив бувалий Талець. - У нього таких
косяк?в з  молодняком нав?ть ?  н?хто  не зна?  ск?льки.  При б?д? й холоп?в
зможе на коней посадовити, не те, що свою дружину...
     ?х  наздогнали ? випередили  три вози  ? так в?д них пахло медом, що не
треба було гадати.  Та  на запитання Тальця, чи не цього року вже мед взяли,
холоп посм?явся.
     -  Та н?! Зарано! А  це в?ск  веземо - бо люди  заборгували того року ?
тепер треба розплачуватись.
     ? ось вони ви?хали  на  високу  глинисту гору, ? перед ними  в?дкрились
безмежн? виднокруги.  А там попереду, ген-ген у прозор?й далин? на блакитних
горах, на горбах зм??лися б?л?  пасма - ст?ни-заборола граду з гостроверхими
вежами, наче во?ни на чатах. А над ст?нами-заборолами зводились р?зн? висок?
буд?вл? всередин? м?ста-града.
     Малий поводив очима в?д одного  краю до  другого  краю м?ста. ? не йняв
в?ри, що  таке  може бути. Адже тин-паркан, що оточував  ?хн?  село,  був не
б?льший, н?ж в?дстань м?ж двома бойовими вежами у ки?вських ст?нах.
     А Талець тим часом пояснив П?внев?:
     - Якщо  просто  ?хати, то на  Либед? треба за перев?з платити.  А  якщо
бродом через Либ?дь, то треба добрий гак робити.
     Дядько П?вень  розв'язав великий капшук  ? витяг м'як?  грош?  - зимов?
с?р? хутра б?лок. Талець здвигнув плечима: мовляв,  тоб? доручив  боярин ус?
клопоти - ти ? турбуйся.
     Вони неквапно спустилися до Либед?.
     ? вгору  проти  теч??, ?  вниз  по Либед?  пропливали лод??,  вантажен?
паками, барилами, коробами та м?хами шк?ряними просмоленими.
     Вони йшли  на веслах, з?  спущеними в?трилами ? складеними  щоглами. Бо
саме тут було напнуто через р?чку линву для перевозу.
     Закликали  перев?зника з  того берега, ?  в?н  разом ?з  сво?ю  дебелою
чорноокою  донькою  перегнав  два  здоровенних  човни, з'?днаних  дерев'яним
щитом. Вози затягли на перев?з, а коней уплав через р?ку пустили.
     Т?льки коли  гнали коней, дочка перев?зника скрикнула  раптом: "Ой!"  ?
зразу ж себе вдарила по губах, та полохливо озирнулась на батька. Але батько
був заклопотаний саме тим, що п?дкладав п?д колеса дерев'ян? колодки.
     Д?вчина-перев?зниця прис?ла  навкарачки б?ля малого,  щоб  батьков?  не
було видно.
     - Хлопчику! Де ви цього рудого коня купили?
     - То наший к?нь,.. - не дуже впевнено збрехав П?вник.
     - Не  бреши, малий  ловець, - вона подивилась на яструба,  що зирив  ?з
кл?тки жовтим холодним оком. - На кон? княже знамено - тризуб!
     Малому стало соромно ? в?н в?дхилився наб?к ? проказав:
     - Цього коня  сьогодн? вноч?  зам?няв на  боярську кобилу один  вусатий
чолов?к. ? лихий!..
     - Х?ба той вусатий злий?
     - Бо в?н хот?в дядька погнути! Якби не я, в?н би погнув дядька...
     - А ти що?!
     - А я його поц?лив у лице...
     - Та як ти посм?в?! - Скинулась д?вка. - Ти зна?ш, цуценя, що це самого
князя гонець?! То в?н був страшно змучений ? тому не стер вас на порох!..
     - Не здола?, бо я заговорений! - Похвалився П?вник.
     -  Ой,  стереж?ться, ой,  начувайтеся, обшарпан?  деревляни! - Злостиво
проказала кр?зь зуби. Та й п?шла до батька, що вже вдруге кликав ??.
     Коли запрягали коней на тому берез?, П?вник усе виклав дядьков? П?вню.
     Той спохмурн?в ? спитав:
     - А вона н?чого б?льше не говорила?
     - Жодного слова.
     Дядько став ще  б?льше насуплений ?  наказав пильно доглядати г?нцевого
коня.
     -  Та ти сам  ведеш коня?! Як же це я доглядатиму, дозиратиму,  коли ти
ось?!
     - Не годиться мен? все головою крутити, роздивлятись на вс? боки. Зразу
пом?тять, а як дитина непосидюща - н?хто не зверне уваги...
     По  схилах сугорб?в, що  поросли тут  яблунями чи  грушами, розкидались
купками невелик? садиби з ?стобками, коморами, кур?нями.
     Ще один високий пагорб  подолали ? вже тепер на його шпил? затримались.
П?д ними виросла  незл?чена к?льк?сть будов:  ?  величезн? рублен? та мазан?
хати, ? двоповерхов? зруби з опасанням, обнесен? тинами та парканами, а дал?
вже  за  цими  буд?влями  зводились дерев'янн?  мазан?  б?лою  глиною  зруби
городень. В одному  м?сц?  за гострими  верхами дубових  паль височ?ли  гори
болонк?в  тесаних ? стовбур?в ще необчухраних, купи  б?лого каменю, червоно?
глини. У к?лькох м?сцях стрим?ли наче щогли товстенн? з перекладиною нагор?,
а там п?дв?шен? кол?щата. Через кол?щата перекинут? товстенн? линви,  ? тими
линвами  гурти роб?тник?в п?дтягали  вгору ? перекладали  найтовст?ш? дубов?
стовбури.
     По  вс?х пагорбах навколо м?ста лет?ла луна в?д  удар?в сокир,  цюкання
тесел, удар?в молот?в, рип?ння кол?щат на колодах, крик?в людей.
     П?вников? аж голова обертом п?шла в?д такого камеш?ння та ?валту на ц?й
будов? укр?плень.
     Реп'ях  теж збентежився вс??ю сво?ю собачою  натурою, ? тому тулився до
воза ? хвоста припустив.
     ?  ось уже валка на узвишш?. Тут якраз  роб?тники  сокирами-потесами та
теслами на ш?сть граней обчухрували дубов? болонки.
     Дядько П?вень, обсмикнувши одяг, скочив  на землю.  Малому було ц?каво,
що  говоритиме  з  людьми  його  дядько,  та  наказ  пильнувати  коня  треба
виконувати.
     А на рудого коня д?йсно звернули увагу  т?  роб?тники,  що  розколювали
клинами коротк?, на зр?ст людини, болонки.
     Люди  ж  робоч?  направили дядька до середини м?ста,  туди,  де  мешкав
городник.
     А в?н  мешкав  у  садиб?  п?д самим  валом. Садиба невелика, але  м?цно
поставлена. Парканом  обнесена гостроверхим,  ворота  з  кованими штабами. ?
хата в два поверхи, з гострим дахом високим.
     Дядько  застукав  до вор?т.  ? зразу  ж  рипнули двер?,  ?  на  галерею
виступив високий чолов?к. Оч? в нього глибоко запали п?д навислими бровами.
     -  Хто  такий? - Гостро  спитав високий  ? задер п?дбор?ддя  з коротким
стриженим волоссям.
     - Я П?вень.  Я в?д боярина Судомировича.  Прив?в його  холоп?в на княжу
роботу. Прив?з дерево, вуг?ль, смолу, живицю, в?ск.
     - Зайди на подв?р'я.
     А тод? спитав, спустившись з галере? крутими сходами:
     - Ск?льки вас холоп?в?
     - Холоп?в десять. Два полоненика. Ще я ?  м?й неб?ж,  - в?дпов?в дядько
П?вень ? чомусь схопив П?вника за руку ? випхав перед себе.
     Тим часом двер?  в п?дкл?т? на  перш?м поверс? розчинилися  ?  зв?дт?ля
визирнуло на дядька  П?вня ? на П?вника п'ять дитячих облич.  Ус? з великими
карими очима, геть б?ляв?, ? вс? п'ятеро - д?вчатка.
     Старша,  що вже до  отроковиц? наблизилась, глянула уважно  на дядькове
заплетене в  коси волосся, що звисало на груди, сказала щось молодшим, ? вс?
весело захихикали. Бородатий невдоволено насупився.
     - Чого так мало тв?й хазя?н, холопе, прислав людей?
     - Я поки що не його холоп. Я боржник на три роки. В?дроблю - ? в?льний.
     -  Слухай  мене  уважно,  -  суворо  мовив до  П?вня городник.  -У мене
списано, ск?льки роботи  мають зробити  тво? люди. Як  ск?нчите  -  зразу  ж
в?дпущу.
     - Господине, в?д боярина тоб? гостинц?. Куди накажеш скласти?
     - Заводь  коней у дв?р,  - вже лаг?дн?ше озвався городник  ?  обернувся
кудись у с?ни. - Ганно! Ходи в?дчини ворота.
     ? висока дебела чорноброва д?вка в?двела важк? стулки вор?т.
     Коли  дядько   переносив  борошно,  гречку,   сочевицю  та  барильце  з
конопляною ол??ю, городник стояв поруч ? все списав  у малесеньку книжечку з
берестяних листочк?в. А писав бронзовим писалом, видавлюючи риси на берест?.
     - Ще щось ма?ш?
     - Та то...  в?д мене...  гостинець... Ви  якщо... то  мене... с?рого...
вибачайте.
     Дядько витяг ?з рибальського начиння глек ?з медом. Городник  розв'язав
луб, в?дхилив покришку.
     - Ого! Травневий! Що хочеш в?д мене?
     - Щоб мене в?дпускали до церкви молитись...
     - Он як? Ну йди, йди, влаштовуйся. У покинут?й хат?. Там  за городнями,
праворуч в?д вор?т. Вона там одна, не схибиш. Ну, йди з Богом!
     ? знов ?м довелось про?хати п?д  склеп?нням брами, яка поки що не  мала
другого поверху ? не називалась Золотими воротами.
     Спинились    перед    довгим    присадистим     житлом    ?з     трьома
в?концями-заволоками, вкритим грубим прогнилим лемехом.
     В ?стобц?  було  вогко,  темно  ? стояв, вис?в  важкий  дух  в?д пр?ло?
соломи, перекислих онуч та сировиц?, смерд?ло мишиним духом.
     Дядько  П?вень  розпалив  ск?пку ? вставив ?? в  зал?зн? вилки держака.
Довго обдивлявся на вс? боки.
     - Ти ?  ти,  бер?ть  кошика  ?  виносьте см?ття. Ти,  Будий,  допоможеш
Тальцев?  п?ч в?дрихтувати. Останн? зо  мною п?шли -  вози зв?льнимо!..  Ну,
рушили!
     ? з його окрику закип?ла праця.
     П?д н?ч у вичищене ? п?дрихтоване  житло перенесли вс? лахи та начиння,
що привезли ?з собою.
     А вечеряли  вже поноч?  за новим столом,  збитим ?з  грубих  дерев'яних
дошок ? плах.
     Дядько  П?вень сид?в  на  покутному  м?сц?,  поруч  Талець ?  Будий.  А
навпроти себе посадовив Ляха ? Н?мця, щоб весь час ?х бачити. Малий же сид?в
б?ля дверей ? бачив лице тих, кого не бачив дядько.
     - Якщо  я не почую ? не побачу, то  ти все побачиш та почу?ш. Зрозум?в?
Затямив?
     Малий ночував у хат? разом з ус?ма, а дядько з Будим на воз? при конях.
     Коли  перед  св?танком засп?вав п?вень  Червень, знадвору почулося наче
гарчання  ?  скиглення  Реп'яха,  камеш?ння  та  ?ржання   коней.  П?вников?
привид?лось  кр?зь  сон наче, що  той во?н-гонець  знов  вимага?  в?д дядька
св?жого коня ? знов змагаються на списах.
     Та стомленого прибиранням сон  так  пов'язав м?цно, що в?н не зм?г  ан?
оч? розкл?пити, ан? рукою поворушити.
     Малий прокинувся,  бо дядько  П?вень торсав  його за плече. Вигляд  мав
дядько  дивний  - сорочка була на  ньому  без  рукав?в,  а п?д  обома  очима
розпливались синц?.
     - Води  принесеш.  П?длогу п?дметеш, посуд поми?ш,  ? головне, попора?ш
Строкату. Щоб як лялечка мен? була! Чув?
     Строката,  перелякана  ?  забрьохана,  ?з сплутаною гривою  ?  хвостом,
спок?йненько соб? стояла при конов'яз?.
     При  ?стобц?  лишився т?льки  Будий - в?н мав готувати  об?д.  А малий,
висьорбавши  миску вже  захололо?  зат?рки  та проковтнувши к?лька  кавалк?в
черствого хл?ба,  кинувся виконувати  дядькове завдання. А ще  ж  був п?вень
Червень та яструб у кл?тц?.
     По воду малий спускався  в глибокий яр до джерела.  Коли вил?з ?з яру ?
став перепочити,  опустивши  повне цебро на  спориш,  ось  яке видовище його
захопило. За широким ровом, який опер?зував верх гори, на його крутих схилах
валу зеленого в  к?лькох м?сцях видн?лися латки голо? земл?. Б?ля цих жовтих
плям  порпалися робоч?  люди.  Одн? висипали  на схил  кошиками глину,  ?нш?
прибивали,  ущ?льнювали схил, трет?  тягли  повн? корзини  зеленого дерну на
пружних  коромислах. Ще  одн? брали т?  зелен? пласти ? укладали ретельно по
схилу, щоб н?де  н? шва, н? щ?лини не було м?ж ними. В трьох м?сцях вал було
розкопано, а дерев'ян? зруби, що були в земл?, роз?брано.
     Коли вони  п?д'?здили,  то здавалось  здалеку, що  на смарагдових валах
зазм??лись  б?л?  ст?ни  кам'ян?.  Тепер  завдяки тому,  що  зруби  городень
роз?брали,  було видно, що вся ця б?ла "ст?на" складена з  дубових зруб?в. У
нижн?й  частин?  зруб?в-городень  збер?гались  вс?ляк?  в?йськов?  запаси  -
кам?ння, д?жки  ?з смолою, в?дра, казани для смоли та окропу, дрова,  п?сок,
драбини,  бухти канат?в, сокири, в'язки спис?в, дард ? стр?л. Бо  коли рок?в
три  тому п?д час колотнеч? зруби  п?дгор?ли, ?х  так-сяк помазали глиною  ?
лишили до кращих час?в.
     Та т?льки випала перерва м?ж битвами,  князь великий  ки?вський наказав
укр?пити  оборону.  В?н  суворо  загадав  сво?м  городникам  ус?  зруби,  що
попсувались у Велику Пожежу, в?дновити й укр?пити.
     ? от у цих щербинах в?д роз?браних городень сновигали  незл?ченн? люди.
На високих  кодолах зависали товстенн? п?дйомники, а  пот?м переносились  до
свого  м?сця належного. Досв?дчен?, вправн? тесляр? вкладали болонки один до
одного,  а позначен? вони були ще  на земл?,  коли зруб клали ? п?дганяли на
земл?. Як виводили на людський  зр?ст зруб, розбирали болонки. Т?льки лишали
останн?й в?нець, ?  на нього знов нарощували болонки.  ?,  позначивши,  знов
розбирали на болонки. ? так зводили на с?м-в?с?м людських зрост?в. А тод? за
допомогою кодоли-п?дйомника ставили на  сво?  м?сце. Перев'язували з пом?ччю
паз?в ? клин?в  ?з сус?дн?ми зрубами. Щоб горюч? ворюж? стр?ли не  п?дпалили
городн?, ?х обмазували ретельно масною б?лою глиною.
     А п?д валом роб?тники  гострими  стругами-скобелями та широкими теслами
вир?внювали  дубов?  порожн?   колоди,  складен?   з  двох  половинок.  Тими
колодами-рурами  в?дводили  спусками  з  вал?в  воду  сн?гову та  дощову  до
глибокого фортечного рову.
     На сн?данок яструбу малий з першого помаху пращ? двох  горобц?в прибив.
Оце так удача!
     - Будий, Будий! Я одним каменем двох горобц?в зняв! От!..
     - Теж диво! Розкудкудакався!.. От якби ти голуба зняв...
     - Як можна голуба?! То ж людський птах!
     - Ти  т?льки його поц?ль! Б?дн? кияни голуб?в не тримають, а багат? в?д
втрати одного не зб?дн?ють. Б?даки у  м?ст? не  живуть...  - ? Будий  кивнув
головою  на  багат?  верхи  будинк?в  боярських  та княз?вських палац?в,  що
зводились над ки?вськими валами та заборолами.
     Малий сипонув  жменю проса б?ля конов'яз? ? миттю  злет?лися горобц? та
зафуркот?ли крильми, спадаючи згори, сиз? голуби.
     Свиснув кам?нець, ? сизий здоровенний голуб завалився на крило.
     Малий кинув його Будому п?д ноги.
     - Го-го-го! - Аж  затанцював  Будий. -  Колись нашими  голубами княгиня
Ольга спалила наш? городи! А тепер ми всмажимо ки?вських голуб?в!
     Не дарма  ж казали,  що Будий походив ?з старого  роду, який  допомагав
воювати князю Малу проти княгин? Ольги. Люди казали, що во?н?в  ?хнього роду
майже вс?х пос?кли варяги на капусту, а  живих полонили ? зробили  рабами. ?
м?ж собою под?лили. Отак стали  родич? Будого ? сам Будий холопами. У словах
Будого  була пекуча  зненависть  до княгин?  Ольги,  що  П?вник пригадав, як
поважно про не?  говорив дядько П?вень: "Княгиня наймудр?ша  серед ж?нок!  ?
н?хто  н?коли  ?? не здурив -  н?  прост? древляни,  н? лестив? греки. Тако?
пов?к вже  не  буде!  Нав?ть  той  п?п, Гречин, що  при?здив до  боярина, це
визнав."
     Поки чистив Строкату, ще прилет?ли  голуби, ? знов рука не схибила!  Ще
два голуби кинув до ?стобки Будому.
     Вони  зак?нчували обсмоктувати крильця,  як  до ?стобки нечутно вступив
дядько П?вень. Майже чорн? синц? обмальовували обидва ока. Погляд був просто
скажений, але не кричав, говорив тихо:
     - Голуб?в пожира?те? - В?н схопив ? п?дняв малого за вухо. -  Ти що, не
зна?ш, - голуб?в не годиться ч?пати! Та ще й людських?
     - Та це я, - промимрив Будий. - Я малого пригостив.
     - В?н  збив голуба,  а  ти  його пригостив?!  Ну  добре.  Першого  разу
вибачаю...  Випери  мою  сорочку,  а  я посплю. Як оце  отуди т?нь  впаде  -
розбуди! - ? в?н показав топорищем на т?нь в?д конов'яз?,
     ? завалився п?д кожуха на п?л.
     Малий  прав сорочку  в цебр? з попелом ? гарячою водою,  ? сльози  його
душили горло. В?д образи, що дядько його при холопов? за вухо схопив. Але ж,
по-правд?, ?  в?н не повинен був бити голуб?в. Тут не л?си деревлянськ?. Тут
земля вже полянська ? град стольний ще й до всього!!!
     Вив?сив сорочку  на перетинку  в?д  конов'яз?  п?д пекуче сонце,  ?  не
встигла вона  ще добре  висохнути, як дядько  П?вень  с?в на  пол?. Сид?в ?з
заплющеними очима,  загорнувшись у кожушину.  К?лька раз?в глибоко дихнув  ?
розплющив заплил? синцями оч?.
     Помацав сорочку - ще вогка.
     - Плесни мен? води! - Наказав малому.
     Умиваючи лице та  обмиваючи  шию рухав  сво?ми могутн?ми руками,  ?  за
кожним рухом п?д тонкою шк?рою переливались, перекочувались бугрист? м'язи.
     Будий варив кашу ? зам?шував т?сто для корж?в.
     Малий сид?в на пороз? ?стобки ? оббивав кам?нчики, щоб були округл?ш? й
краще лягали в шк?ру пращ?.
     В  цей час за  м?ськими  валами бовкнули дзвони,  скликаючи в?руючих до
об?дньо? в?дправи.
     Зразу ж опав гурк?т ? галас на валах, ? чулись лише окрем? голоси.
     3вичайно,  до  церкви  п?дуть  лише  городники  та  майстри.  А  прост?
роб?тники - д?лател?  об?датимуть та в?дпочиватимуть, щоб невдовз? стати  до
важко? прац?.
     З брами, яку п?зн?ше надбудуть  церквою ? зватимуть Золотими  воротами,
ви?хало шестеро ?хн?х воз?в ? потяглись до ?стобки. За якийсь час ще четверо
роб?тник?в прийшло до становища ?хнього.  Перекалян? жовтою глиною,  заступи
на плечах, а на заступах висять велик? кошики.
     Ще к?лька хвилин, ? подв?р'я перед ?стобкою ожило рухом, загомон?ло.
     Дядько вдяг химерну безрукаву сорочку ?  кинувся оглядати вози ? коней.
Обмацав ?хн? ноги, перев?рив, як на ши? пульсу? кров.
     Поки  холопи  не попорали коней ? не засипали  ?м  в  шальки  товченого
ячменю, в?н не наказав Будому ставити на ст?л кашу ? гаряч? корж?.
     За столом, стоячи, дядько П?вень почав читати "Отче наш..."
     Але  Лях  ?  Н?мець  мовчали. Тод?  дядько П?вень  перервав  молитву  ?
виголосив.-
     -  Мовчите?  Значить, ?стимете кашу  ? корж?. А товчене сало з часником
?ншим разом одержите. ? солонину теж!
     ? пов?в  дал?  молитву. ?нш? за ним повторювали. Нав?ть  Н?мець голосно
вимовляв,  перекручував слова.  Т?льки  Лях затято  мовчав. ? лишився,  як ?
об?цяв  дядько  П?вень,  без  товченого  сала  з  часником  ? доброго  шмата
солонини.
     Ось на валу б?ля брами сухо застукот?ло било.
     Холопи насуплено п?двелися з-за столу, розбираючи сво? шапки та брил?.
     Зарип?ли, засп?вали колеса шести воз?в, цвьохкали батоги ? гупали важк?
копита об вибиту землю.
     Дядько П?вень покидав подв?р'я  останн?й. ?шов ? уважно  придивлявся до
коней та воз?в, мов чекав яко?сь напаст?.
     Увечер? знов  з?бралися вс?  до ?стобки,  ?  Будий  вс?х  годував кашею
крутою та коржами з  конопляною ол??ю. Р?вно  палала суха  березова ск?пка в
зал?зних вилках, т?льки  час в?д часу обгор?лий вуглик з дзвоном  падав униз
на зал?зне коритце - щоб пожеж? не було.
     П?сля вечер?  П?вень зробив на св?жо обтесаному  стовпов?,  що п?дпирав
сволок, зас?чки сокирою, а на держаку сокири карби ножем поробив. Це в?н так
"записав" виконану за день роботу.
     Як ? першо? ноч?, дядько ? Будий були надвор?, б?ля коней, а неб?ж спав
разом з ус?ма в ?стобц?.
     Малий швидко заснув, але коли його поторсали  ?з словами: "Ану перев?р,
чи спить вишкрябок?" в?н прокинувся ? не спав б?льше.
     - Та спить... - зашепот?ли десь поруч у темряв?.
     - Люту? цей боярський пес... Карби  карбу?  на стовпов?. Треба пор?зати
?х ус?...
     - У  нього реза й на сокир?. Не тре... Дарма т?льки роздрочиш  псюгу...
патлача...
     - Бач, розпустив патли, коси  запл?в, як вояка князя Мала... А такий же
раб, холоп, як ? ми...
     - Е, брате, - озвався хтось. - В?н не такий, як ? ми. В?н лише боржник.
В?дробить сво? ? в?льний птах - лети, куди хочеш!
     - Ото в?н нашими шиями сво? ярмо в?дкупа?!
     - Не каж?ть, брате, - голос старого  Тальця. -  Ви сам? бачили,  як в?н
сьогодн? плинфу вантажив, на верхи тягав,
     -  Тю на  нього, на  нав?женого!  Пнеться  перед  городником  та  перед
майстрами, може пом?тять та похвалять!
     - В?н не для похвальби пнеться...
     Малий зача?в подих - це говорив Лях.
     -  ...в?н пнеться,  щоб його пом?тили ?  до  себе  взяли,  щоб  до  них
прир?внятися...
     - Хе-хе! Далеко куцому до зайця...
     - Н?! Цей виб'?ться  нагору. Де на сво?му черев? проповзе, де на  ваших
горбах ви?де,.. - сказав Лях ? замовчав. ? б?льше н? слова.
     ?нш роб?тники ще  за щось лаяли дядька, але останн? слова, що чув кр?зь
сон малий, були слова Будого:
     - Набридло  мен? корж?  пекти.  П?ду  до городниково? служниц?, попрошу
ковша закваски. ? випечу добрий хл?б житн?й.
     Та  наступного  дня, ще на  сам?м  св?танку  при?хав  верхи  городник ?
загадав  ус?м посп?шати на Под?л та вантажити перепалений вапняк ? возити до
будови Соф??.
     ? ц?лий день П?вник був сам на господарств?.
     Нав?ть кашу зварив.
     Хоч  була  каша недосолена  ? вуг?лля в не?  чимало налет?ло, ?ли вс? з
насолодою ? мовчки. Один т?льки Будий невдоволено зауважив.
     - Вуг?лля забагато в цьому варев?.
     -  А тебе н?хто  не примушу?  ?сти  вуг?ль!  -  Гостро зауважив  дядько
П?вень, кл?паючи  запаленими  червоними пов?ками. - Замочуй ячм?нь на  кашу.
Гриб?в  не  жал?й. Вранц?  сходи  до  городника. Його  ключниця  тоб?  дасть
закваску на  хл?б. Завтра божий день  -  нед?ля. Прац? не буде. Т?льки коней
поженете  на Либ?дь випасати. Городник сказав,  що нам дозволили випасати на
л?вому  берез? Либед?.  А  Лях ?  Н?мець п?дуть до  городника на  подв?р'я ?
сид?тимуть у нього в колодках...
     Вс? застигли, просто отетер?ли.
     Першим п?дняв голос Талець.
     - П?вню! Ти... ти що вигаду?ш? У боярина вони в колодках не сид?ли!
     -  У  боярина  добр?  ловч?  пси  ?  во?ни  ?,  в?рн?  холопи  ?.  Пущ?
древлянськ?,  болота чужого не приховають. А в мене пес та малий хлопчик. От
?  вся моя челядь. Як п?дуть  бранц? ? сховаються в земляк?в та знайомих. Бо
вони соб? зажили  приятел?в за окаянного Святополка. ? тод? мен? вс?  дн?  з
вами з рабського  корита  сьорбати ? боярську руку лизати?! Не  тому я в?рно
служу боярину, щоб  завжди гнутись, а тому, що я боржник йому. В?дроблю йому
борг ? тод?  вс? ви хоч в  ?р?й лет?ть, як крила  ма?те. ?  пальцем не рушу,
вуста не отверзну! Ви мене зрозум?ли?! - Гостро спитав у Ляха ? Н?мця.
     Т? закивали. Н?мець пок?рно, показуючи вс?м видом, що розум?? обставини
? жорстокий наказ. А Лях хоч ? кивав, та не стримався.
     - Ти ?сть жорстокий кат!
     -  Не гн?ви мене, Ляше! Не  з  охоти давлю тебе. То мо?ми руками боярин
тебе держить!..
     Малий  прокинувся, бо в?дчув, що  дядько П?вень дивиться  на нього. В?н
розкл?пив пов?ки -  д?йсно, в  розчинених дверях стояв  дядько  ? пронизливо
дивився на хлопчика.
     Поки  Будий  варив  кашу,  дядько  ?  неб?ж  викупались  у  теплих,  не
скаламучених струменях Либед?. Роса  пекла холодом ноги, а над плесом слався
туман.
     З кущ?в вербових, з тернових заростей на пагорбах солов'?на п?сня била,
тьохкала, аж в голов? наморочилось.
     Десь ?з заростей болотних прор?зався н?жний голос очеретянки, ? здалеку
неслось настирливе теркот?ння деркачика.
     Дядько П?вень утер т?ло  ? лице довгим рушником, пот?м обтер тремтячого
небожа.
     - Спат-ти х-х-хочеться! - Цокот?в зубами хлопчик.
     А дядько мовчки натягував св?жу, вишивану червоним, сорочку.
     ?з ком?рчини, з-п?д рибальських снастей дядько витяг сво? припаси - два
глеки меду,  голову  воску ?  ще  щось  у  м'якому  липовому  кошел?.  Малий
здогадався,  що то хутро.  Сам дядько не ?в ?  малому не дозволив,  а т?льки
воду пив, поки вс? сн?дали. Пот?м в?н кивнув Ляхов? й Н?мцев?, ? вони вийшли
з-за столу.
     Залога при брам? здивовано вибаньчилась  на дядька, що йшов позаду двох
чужинц?в з рогатиною ? сокирою за поясом, а за ним плуганився сонний хлопчик
з великим берестяним коробом за плечима.
     Лишивши  полонених  ?  зброю  в городника,  дядько  ?  неб?ж  крокували
неквапно х?дниками  Верхнього М?ста.  Вулиц?  були р?вн? та  вузьк?,  мощен?
дубовими колодами. Вздовж  вулиць тяглися паркани соснов? й березов?, дубов?
та кленов?.
     Проте не  на  вс?х подв?р'ях  чулось  життя, не над  ус?ма мовницями та
?стобками вились дими. Раз по раз розписан?,  оздоблен? ?  р?зьбою, ? фарбою
буд?вл?  мали  закрит?  дошками  в?конниц?,  а  перед  вор?тьми   на  стежц?
пробивався пухнастий спориш.
     - Дядьку! Чого ц? двори мертв?? У Ки?в? пошесть була?!
     -  Не  пошесть,  а  лядський  король  Болеслав,  як  т?кав  ?з окаянним
Святополком  ?з Ки?ва, забрав соб?  у  полон не смерд?в  простих,  а  тисячу
ки?вських бояр! Тепер вони далеко в полон? сидять!
     - А де ж ?х тут тисяча назбиралася? - Малий аж спинився ? рота розкрив.
     - Ну? Чого спинився? Ми до заутрен? йдемо - там ?х ? побачиш.
     Вони поминули велику площу, огороджену  гострим паколлям. З-за  гострих
пакол?в  визирали  рожево-с?р?  та рожево-б?л?  мури, виведен?  на  людський
зр?ст.
     Дядько притишив кроки ? не стримався.
     - Оце сюди ми возили вчора  вапняк! Його тепер гасять у ямах...  Бачиш,
як би б?лий дим клубочився? Ото,  знай, там у ямах вапно  гаситься. Як вапно
ще не  вигасилось  ?  туди в  яму щось  живе кинути, то вапно  його  з'?сть,
розчинить ? сл?ду не лишиться.
     - ? в?д к?сток н?чого?!
     - ? в?д к?сток! - Ствердив дядько...
     Вони вийшли до брами Володимирового М?ста якось неспод?вано. Звернули у
завулок л?воруч - ? зразу перед брамою мурованою з  каменю  ? цегли  плинфи,
затинькованою ? поб?леною якоюсь,  аж наче рожевою, крейдою. Та й розписаною
дивними в?зерунками р?зного з?лля понад самими стулками вор?т.
     Пройшли по дзв?нких плахах п?дйомного моста ? стали перед вартою.
     Воротар?, при збро? ? в лускат?м броньов?м обладунку спитали:
     - Хто так?? Куди йдете?
     - Я П?вень, на ?м'я Павло, ?з земель Вруцьких...
     - Древляни?
     - Ага. А це  м?й неб?ж, П?вник. ?демо на заутреню  до собору  Пресвято?
Богоматер?.  А в короб? жертва попинам. На мене чар?вниця закляття  вчинила.
Хочу в Богородиц? захисту просити...
     - А що сильна чарод?йка? - Спитав другий вартовий, певно, добр?ший, н?ж
перший.
     -  Молода ?  ма? багато сили чарод?йсько?. -  В?дказав  дядько, хитаючи
розпачливо головою.
     - Мен? б таку чарод?йку, щоб одну д?вку приворожити. Чу?ш,  Степане,  а
пропусти цього смерда, нехай ?де.
     Перший, не говорячи н?чого, показав рукою: "?д?ть".
     А  як вступили  вони  до Володимирового М?ста, так  здалось малому,  що
потрапили вони у ту казку, яку розпов?дав прапра-прад?д, прабабин дядько, як
вони ходили походом на Царгород проти грек?в.
     У Володимиров?м М?ст? були не т?льки висок? кам'ян? палаци, виб?лен? та
розписан? дивним  узороччям,  а були й  так? кам'ян? палаци, прикрашен? наче
самоцв?тами, що переливались, ?скрились, наче веселка на ст?ну впала.
     ? церков було на кожному роз?.
     А  як  вони вийшли  на  широкий майдан,  де  збирались купц? з  дорогим
крамом, то  побачив  П?вник чотирьох м?дних коней,  позелен?лих в?д часу.  ?
стояли вони на пагорб? над  торжищем, наче жив?. Так? вони були правдив?, що
не здавалось, що вони зараз п?дуть, а здавалось, що вони  вже йдуть,  т?льки
цокоту не чути. Малий в?д захвату заплескав у долон?.
     -  Ти-х-хо!  -  Засичав  дядько,  шарпаючи  його  за  рукав.  Вже  вони
п?дступали  до  вор?т,  що  в трет?й  оборонн?й  ст?н?  м?ста, за якою  була
Ки?вська гора з ус?ма княз?вськими палацами та церквою Богородиц?.
     Коли до них п?дступив попин.
     Довговолосий,  чорнобородий  ?  дуже  смаглявий  попин  н?с   на  руках
здоровенну стерлядину.
     В?н розпитав родич?в про ?хн? турботи.
     Дядько П?вень ? неб?ж посп?шили за ним. Дядько П?вень  у поклон? низько
схилився ? попрохав.
     - Отче! Давай я тоб? рибу понесу.
     - Я сам, сам, - в?дтрутив його попин. - А що в короб??
     - В?ск на св?чки.  Мед  у глеках. ? горноста?в? та кун'? шкурки.  Це на
церкву, бо в мене н? ср?бла, н? злата нема?.
     - А чого просиш?
     - Щоб мене слухали холопи на  будов? храму, щоб кон? були  здоров?, щоб
городник був до мене ласкавий, щоб  я боярину борг в?ддав, щоб  Лях ? Н?мець
не втекли, щоб у мене був добрий к?нь, ? щоб мене князь на службу взяв...
     Чорновидий попин уважно й наче сп?вчуваючи, як  ото доросл?, поблажливо
слухав дитяч? забаганки.
     -  Багатосл?в'я марне. Треба просити, щоб Богородиця вибачила тоб? тво?
гр?хи ? помогла тоб?  ? захистила  тебе  по  вс? дн?. Молитись треба щиро, з
в?рою ? без сумн?ву, з повною покорою. Молитись треба завжди ? за натхненням
Святого Духа. Ам?нь!
     Дядько витяг глек меду з короба ? простягнув попинов?.
     -  Дякую, сину м?й!  Я солодкого не  вживаю. Неси все  в  храм ? в?ддай
отцев? Симеону. ? щиро помолись, ? тоб? пощастить. ?д?ть!
     ?  п?п  перехрестив  ?  п?дштовхнув  на  шлях,  що  в?в  до  величного,
могутнього храму.
     Малий  ступив  до  храму,  високо  зв?вши   вгору   оч?  ?  намагаючись
роздивитись в?зерунки над в?кнами неймов?рно? величини.
     Але так  сталось, чи корч з ним  причинився, чи в?д хвилювання, що його
нога на гладенькому камен? сп?ткнулась, перечепилась,  але в?н ледь-ледь  не
впав,  ?  тод? глянув  униз.  ?  побачив - обаб?ч  чисто?,  метено?, мощено?
брилами св?тлого  каменю  дороги сид?ли  й стояли  страшн? потвори. Люди без
рук, люди без н?г, люди без очей, люди без вух, люди з обтятими носами, люди
з виразками на  покал?чених  к?нц?вках. Горбат?, соплив?, клишорук?,  крив?.
Ус? виставляли навмисне, на огляд, сво? кал?цтво, наче дорогу прикрасу.
     Вони  протягли до х?дника  сво? ув?чн? руки,  хворими смажними  вустами
благали, молили, вимагали подаяння.
     - Дядьку, хто вони?! - Скрикнув П?вник, вчепившись у дядькову руку.
     - Х?ба не бачиш? Старц?. - Байдуже в?дказав дядько П?вень.
     - А ти коли ?х бачив?
     - Бачу вперше, а чув багато.
     - А  я про це в  сво?му житт?  н?коли не чув, а бачу вперше!  - Ледь не
кричав П?вник, з острахом придивляючись  до чужого горя ? вбогост?. - А чого
вони  так??! Чого вони тут сидять?! Х?ба нема? кому ?х доглядати?! А де ?хн?
родич??! - Не заспокоювався П?вник.
     - Тихо! - Дядько П?вень шарпонув за руку так, що ледь короб  не злет?в.
- Мовчи! Ми перед храмом.
     ? почав хреститись. П?вник за ним.
     Дядько П?вень спитав  у служки при дверях, кому можна замовити молитву,
? той в?д?слав ?х у б?чний прох?д.
     Вони  йшли  межи  стовп?в  кольорових  камен?в.   Небаченим  н?коли  ще
розма?ттям виблискували моза?чн? в?зерунки.
     Попин,  що звався Симеон, був широкоплечий  м?цний чолов?к, з довгим  ?
м'яким, як у д?вчини, волоссям, прив?тно зустр?в П?вня.
     - Добре чиниш, сину м?й, що  прийшов до нашого храму. Особливо рад?сно,
що ти  з древлянських пущ. А там у вас ще пребагато поганства та волховання.
Добре, що  тебе Господь сподобив, Вс? тво? побажання  виповняться.  Над?йся!
Молись! ? наберись терп?ння.
     Малий  ? рота не розорив,  але питання, як ? перед тим,  його мучили. А
голоси гугняв?, хрипк?, благання про милостиню забивали ангельський сп?в  на
хорах. Сп?вали Давидов? псалми.
     Он ? калугер у ср?бних ризах.
     В?н дивився ? не бачив ср?бного гаптування на  заморських оксамитах, що
прикривали боярськ? та княж? т?ла.
     ? ще його мучило - а чому цих страшних кал?чних людей пустили п?д двер?
найкрасив?шого храму.
     П?вник  примостився п?д ст?ну  поруч дядька.  Дядько ревно  молився,  а
хлопчик все поривався назовн?, до убогих.
     Храм  наповнився людьми вщерть. ?  все то були  не прост?,  с?р?, а все
бояри, княз?, гридн?, дружинники.
     На хори п?днялась ? вся родина великого князя.
     Та   малого   хлопця   це  зараз  не   дуже  ц?кавило,   хоча  в?н  все
запам'ятовував, сам того не усв?домлюючи.
     ? коли всередин?,  в храм? сп?вали псалми, ? вгор?, на  хорах, ? внизу,
малий потиху в?дступаючи, рачкуючи полишив храм.
     П?дступив до убогих.
     Хто з  них молився, гугнявлячи т? сам? псалми,  що сп?вали в храм?. Хто
куняв,  хто жував, перекочував беззубими яснами якусь поживу. Хто подал? в?д
х?дника, т? колупалися в лахах, нуж? шукали.
     Хлопчик  п?д?йшов  до  найближчого  безногого   чолов?ка  ?з  засохлою,
виламаною л?вицею.
     - Чого з  тобою отаке сталося?  - Спитав по довг?й мовчанц? хлопчик, бо
було не сила стояти над людиною ? мовчати.
     - Бог покарав, - похмуро в?дпов?в чолов?к, струшуючи могутн?ми плечима.
- В бою на Лет? з печен?гами. В?дступився бог в?д мене за мо? гр?хи ? в?ддав
п?д удари поган. Пос?кли мене шаблями, погнули стр?лами.
     Дал? запитав у сус?да з обр?заним носом ? з одним оком.
     - А з тобою що, чолов?че, сталося?
     - Бог покарав,
     - Х?ба  може Бог обр?зати  вуха ? носа, ?  око виколоти?!  - Не  вгавав
малий.
     -  Дурню  ти!  Бог  мене  видав у  руки  грекам!  Вони мене полонили  ?
скал?чили...
     - ? тебе Бог покарав? - Спитав горбатого клишорукого сус?да.
     Той  п?дняв  гостре  п?дбор?ддя межи  кривими  плечима.  ?  з  горд?стю
пов?домив:
     - Мене  не покарав. В?н  покарав  мо?х батьк?в.  А мене  бог  в?дзначив
благодаттю.  Бо хто муча?ться при житт?, той по смерт? потрапля?  в  царство
небесне.
     -  А  тебе за що  Бог  покарав? -  П?дступив  П?вник  до  чорнобородого
широкоплечого красеня, що виклав на кол?на безпал? культ? рук.
     Чорнобривий посм?хнувся.
     - Зв?дк?ль  я знаю?  Арканом мен? печен?ги руки скрутили. Вноч? я вт?к.
Та руки попухли, пот?м загнили пальц?. Тепер от! - В?н п?дн?с до П?вникового
лиця культ?. Солодкий смор?д шпигонув хлопчиков? в н?здр?.
     Хлопчик  ?шов уздовж х?дника ?  все питав, питав.  А йому  в?дпов?дали:
"Бог покарав... Печен?ги полонили... Бог покарав... Боярин мордував...  Ляхи
полонили... Бог покарав... Греки осл?пили... Пошесть напала..."
     Пот?м  почали ?з  храму виходити л?пш? люди,  ? жебраки  покинули всяк?
розмови.
     А завели сво? скиглення ? прохання милостин?.
     Дядько П?вень п?сля служби вийшов, аж св?тився в?д щастя.
     П?вник таким його н? разу не бачив.
     В?н нав?ть його не вилаяв, що зник ?з храму до к?нця служби.
     Лише  за  першою   брамою  дядько  надяг  свого  гостроверхого  ковпака
повстяного.
     - П?внику, П?внику! Я в?дчуваю, я знаю, Богородиця мен? допоможе! - В?н
знов зняв шапку ? широко перехрестився...
     В?ддаючи  П?внев?  зброю  та  зв?льняючи  ?з  сараю  бранц?в,  городник
см?явся.
     - Ну й вигадав ти, П?вню! З тебе вийшов би  добрий воротар чи варт?вник
при поруб?. Треба буде во?вод? сказати!..
     Коли вони вс? - дядько, неб?ж та  полоненики  прийшли до ?стобки, хтось
?з холоп?в спитав глузливо:
     - Ну, як там у городника? Прохолодно ? проголодно було у стайн??
     - Не було жарко... Ж?нка  дати теплий б?лий хл?б...  Городник дати пити
мед ?з хмелем...
     Ну, а Лях затято мовчав.
     П?сля об?ду дядько з Будом, Тальцем ? полонениками погнав коней пасти.
     А П?вник лишився в ?стобц? прибирати.
     Але весь час думав про кал?к-жебрак?в.
     ?  страх  хвилями напливав на нього, ?цо в?н п?шов до сх?дного кута, де
дядько пов?сив глиняного  Бога  ?з сяйвом  навколо голови, ? почав молитись,
щоб Бог був ласкавий до тих  кал?к-б?дак?в.  Щоб н?коли Бог не покарав його,
не в?дступився в?д нього ? не зробив його жебраком.
     Коли  П?вник помолився перед  Богом, вил?пленим  на глинян?й  дощечц? ?
розфарбованим яскравими фарбами, йому стало легше.
     ? в?н страшенно зрад?в, бо зрозум?в, що Бог його почув...
     Веселий,  щасливий, в?н поб?г на полювання  - треба  годувати  яструба.
Щось починав яструб занепадати.

        III. ХОДА
     Та  у  в?второк,  коли  П?вник  знов лишився на ц?лий день  в ?стобц? ?
розм?шував в?всяну кашу кленовою кописткою,  Реп'ях  загарчав. Це  вже  було
щось надзвичайне.
     Визирнув на подв?р'я ? вглед?в дивного чолов?ка, ви т?льки  соб? уяв?ть
- у шк?ряних штанях. На палиц? через плече в?н н?с ц?лу  низку переп?лок. За
ним посп?шали два собаки  б?л? та строкате,  чорне з б?лим, порося. Оце  так
диво.
     Хлопчик виб?г до дороги й прив?тався з чолов?ком. Той спинився ? сперся
на коротку дарду.
     - Порося сподобалось?
     - Авже. Такого не бачив.
     Чомусь П?вник в?дчув, що  йому зовс?м байдужий жовтоокий  яструб. Хижак
поступово  п?дупадав ? наближався до загибел?. П?р'я поламане на к?нцях, без
полиску.  Годинами  птах сид?в непорушно, хворобливо наставивши  п?р'я.  Без
лету, без св?жо? кров? хижий птах гине. Це вс?м в?домо,
     - Давай зам?ня?мось на порося.
     - А що ти на обм?н ма?ш? - як р?вний у р?вного спитав мисливець.
     - Доброго яструба. Отакенного! Як орел! Ти ще такого не бачив.
     -  Хе-хе! Оце я ? не  бачив -  розвеселився мисливець.  Та  коли П?вник
притяг кл?тку з крилатим бранцем, в?н т?льки й вимовив:
     - Ого.
     ? зразу ж погодився зам?няти на порося.
     Без  сумн?ву, мисливець  був людиною щирою  ? в?ддав  П?внику порося  з
пов?дцем,  щоб  не  втекло,  п'ять переп?лок ?  ножик з  к?стяною  мережаною
ручкою.
     Коли ввечер? пригнали коней, дядько зразу ж спитав:
     - Де яструб?
     А перед тим, ск?льки вже  були дн?в у Ки?в?,  наче й не пом?чав птаха ?
те, як в?н занепада?.
     Холонучи  в?д страху,  що  вчинив  без  дядькового  дозволу ?  не  став
справдовуватись, просто в?дпов?в:
     - Зм?няв на строкате порося.
     - А це? - Кивнув дядько на ножа при очкур?.
     - ? це за яструба. ? ще переп?лок дав. Я тоб? з кашею зварив.
     На мить дядько насупився, та зразу ж махнув рукою.
     -  Шкода. Хот?в на Под?льському торжищ? продати. Посп?шив  ти, П?внику.
Ми добру монету втратили...
     Порося виявилось  навдивовиж веселе  ?,  не дивлячись на сво?  свинське
походження, охайне. ? одну дивну зд?бн?сть  виявив хлопчик у поросяти - воно
мало незг?рший нюх, н?ж Реп'ях.
     В?н це пом?тив при так?м випадку.
     Якось малий  розмочував,  за наказом  дядька,  шмат  волячо?  шк?ри для
лагодження збру?.
     В?н  поклав ??  у  траву  ? наказав  Реп'яху в?днести до ?стобки.  Так,
заради забави. ? пес поволочив шк?ру не стежкою, а просто вгору, по схилу.
     А  порося  припнув  до  л?щинового  куща,  коли спускався  з цебром  до
джерела.
     З повним вже цебром  П?вник п?днявся  до  поросяти,  в?дв'язав  його  ?
попрямував до стежки.
     Та порося зарохкало, заметушилося ? потягло хлопчика вгору  по схилу. ?
п'ятачком нишпорило  по  трав?, принюхувалось,  наче шукало сл?ди Реп'яха. ?
таки повело до ?стобки точно по Реп'яхових сл?дах.
     Тод? малий намочив ганч?рку рештками житнього кис?лю ? потягав ганч?рку
подв?р'ям, а пот?м закопав у п?сок.
     А рештки кис?ля на пальц? дав понюхати поросят?.
     Порося  кув?кнуло  ?  кинулося подв?р'ям б?гати  ?  нюхтити землю, поки
в?днайшло м?сце схованки.
     ? порося в?н назвав Ходою. Як ото в стар?й загадц?:
     Хода ходить,
     Виса висить.
     Виса впала,
     Хода з'?ла!
     З часом П?вник зауважив, що Хода також,  як ?  Реп'ях,  викону? накази:
"Ст?й. Лежи. В?зьми..."
     Але часом  на  порося нападали так?  веселощ?, що воно  ставало  просто
скажене, розбишакувало, як т?льки могло.
     Добре, якщо це траплялося б?ля ?стобки, або десь на вигон?...
     Зовс?м ?нше, коли це находило на порося в м?ст?.
     Городник  на  той   час  приставив  дядька  П?вня  на  подв?р'я  будови
Соф?йського собору.
     Добрий гостроверхий паркан з ус?х бок?в огороджував величезну будову.
     А всередин? огорож? ? п?днев?льн? холопи, ? в?льн? смерди, ?  запрошен?
майстри-муляр? в?д зор? до зор? невтомно зводили будову.
     Х?ба що  трохи  випадало  ?м  подр?мати п?сля  об?ду, поки годували  та
перепрягали коней.
     Отут  зводились рожев?  мури майбутнього найб?льшого собору, а  навколо
них кип?ла напружена праця багатьох сотень людей.
     Таке ж полчище людей, що товклись  б?ля мур?в на п?дмостинах, п?двозило
все потр?бне  для  будови.  Це були  ? дошки  для  опалубок,  ?  найр?вн?ш?,
найкращ? стовбури дубов?, вистоян? не один р?к.
     Вози  дзв?нко?  рожево?,  жовто? та червоно?  цегли-плинфи, що  скор?ше
нагадувала   коротк?  товст?   дошки,   дике  кам?ння,   брили  п?сковику  ?
темновишневого шиферу.
     Звозили  на  подв?р'я ? перепален? брили вапняку, трощили ?х молотами ?
скидали у воду в  довг? глибок? ями. Шип?ла, кип?ла, вирувала  б?ла вода,  ?
над ямами клубочилась молочно-б?ла пара.
     Ще привозили  вози  перепалено?  бито? цегли  -  ?? додавали до розчину
вапна.
     Не вся  плинфа була прив?зна На п?вн?ч в?д мур?в майбутнього храму кон?
? люди м?сили глину для цегли. Холопи носили вироблену глину цеглярам, а  т?
вже  заправляли глину в  дерев'ян? форми,  вир?внювали дощечками-правилками,
посипали б?лим вис?яним п?ском. ? швидким, в?дпрацьованим порухом перекидали
форму на вир?вняну землю. Таке справжн? цегляне  поле розляглося за будовою.
Цегла на земл? п?дсихала, тверд?ла, ? вже затверд?лу ?? закладали в гончарну
п?ч.  За  печами  були  гончарн?  майст