онокрад?в у ?хн?й схованц?. Удвох вони заскочили чотирьох татей. ?х дво? - м?зерний хлопчик ? його дядько, гарячий, запеклий, затятий. А тих було - Гречин, син перев?зника, гонець княжий та конюх-печен?г. Дядько заздалег?дь вив?дав усе, винюхав, виповзав на черев? плазом. Почав за ними полювання в?д т??? ноч?, коли подався потайки на Оболонь до конярського зб?говиська. По ?хн?х сл?дах в?н д?стався до остр?вця на болотах. Там конокради ховали коней. Перетавровували ?х, масть м?няли ? крадене хоронили. Першим П?вень поц?лив конюха-печен?га. Крижем розкинувши руки, печен?г завалився б?ля багаття. Син перев?зника кинувся по гатц? на другий берег протоки. Але в трьох кроках в?д берега в?н перечепився. Дзизнула тятива, ? в?н з розпачливим зойком с?в на хмиз. Печен?г теж завивав б?ля вогнища. Гречин не встиг сховатися межи коней, як мисливськ? стр?ла вп'ялася йому межи лопаток. Стр?ла не звичайна, а вилочка. Лише гонець п?сля першо? стр?ли впав плазом на землю ? в?дкотився в?д багаття у смоляну т?нь. - Волосе, Волосе! - На повен голос благав Гречин. - Витягни мен? стр?лу. О-о-о-о-о-о! - Волав в?н. - Як пече, як пече!!! Волосе, Волосе! - В?н простягав руки в б?к густо? чорно? т?н?. - Молю, благаю тебе, Волосе! ? зразу ж туди одна за другою свиснули три стр?ли. Спочатку П?вников?, що споглядав усе з висоти на вербов?й г?лц?, здалося - стр?ли поминули ц?ль. Бо з трави високо? н?якого звуку. Т?льки Гречин скиглив та стогнав син перев?зника. Печен?г б?ля багаття голосно харчав. Дядько теж мовчав, не рухався. Аж ось в останн?х спалахах тахнучого багаття побачив П?вник, як заколивались вершки трави ? над ними зв?вся княжий гонець. З л?вого плеча в нього стирчало зламане древко стр?ли, а в напружен?й правиц? кривавим плиском дзеркалився меч. ? зразу ж дзизнула тятива, ? стр?ла вп'ялася в зап'ястя правиц?. З в?дчайдушним прокльоном, ?з смертельним зойком розпачу в?н випустив меча. ? п?дняв л?вою рукою правицю, з яко? стирчала стр?ла. В?н не зм?г стояти ? впав на кол?на, наче п'яний. ? вже зубами намагався вирвати стр?лу з рани. Гречин когось кликав то грецькою, то польською мовами. Хоча П?вник напружено прислухався, проте не почув, як дядько бр?в до остр?вця. Т?льки П?вень виник на остр?вц?, то? ж мит? в нього з темряви про свист?ла стр?ла. П?вень падав навзнак ? хлопчик бачив, що стр?ла вдарила дядьков? в скроню. Чи то в?терець пов?яв, чи то жар до п?дсохлого хмизу п?дкрався, затахле вогнище спалахнуло ? вибухло ро?м сл?пучих ?скор. З-за куща витикався повол? човен. На нос? зводив тугого лука лях! А на демен? безшумно орудувала правилкою городникова служниця. Лях ц?лився туди, куди завалився дядько П?вень. Та лях не встиг до к?щя напнути лука. Зустр?чна стр?ла вдарила його в кол?но. Навмання випустивши свою стр?лу, в?н ос?в на дно човна. - За кугу! За кугу! - Крикнув лях городников?й служниц?. Та вона й без нього все втямила ? одним глибоким ? довгим гребком завернула човна за густу ст?ну очерету. Тепер човен був недосяжний для стр?л П?вня. А служниця добре знала тут вс? ходи й протоки ? нараз дзенькнула тятива, точн?с?нько, як гусельна струна. - Ой, мамо, мамо! - Скрикнула служниця ? з гуркотом покотилася на щось дерев'яне в човн?. - О-о-о! - Застогнав розпачливо на дн? човна Лях. П?вник почав спускатись униз. Тихо, обережно, зупиняючись та прислухаючись. Та н?чого не м?г роз?брати кр?зь кумкання болотних кряк?в. ?хн?й переполох минув, ? вони тепер з подво?ною бадьор?стю кумкали та кректали, аж у вухах лящало. При миготливому св?тл? багаття спостер?г - як човен приткнувся носом до кучугури, так ? не рухався. У два голоси на дн? човна стогнали ? служниця, ? Лях. Коли П?вник з великим зусиллям продерся до берега, так, щоб не пор?шити самого себе трет?м настороженим самостр?лом, в?н побачив - з берега нечутно спуска?ться у воду його дядько П?вень. Голий геть, обличчя наполовину залите кров'ю. А в зубах затиснув колодку тонколезого захалявника. Наче видра, швидко й без плюскоту поплив за кучугуру очерету. Мить - розчинився у чорн?й теплин? ноч?. Та за якийсь час на осв?тлену воду виплив човен ? посунувся до берега, де в кушах прича?вся П?вник. В найзручн?шому м?сц?, де гатка була п?д ногами, П?вень щосили погнав човна до берега ? майже наполовину випхав його на траву. ? зразу ж тишу роз?тнув розпачливий зойк. Над човном виросло б?ле т?ло дядька П?вня ? зразу ж ?з човна п?двелась служниця ?з сокирою ?|хот?ла бити його сокирою в голову. Та П?вень ухилився, вивернувся ? заломив ?й руку за спину ? щосили кинув назад у човна. ?? голова дзв?нко вдарилась об дерево. Тим часом П?вник бачив, як ?з носа човна перевалю?ться в траву Лях. Не те, щоб в?н його добре бачив - в?н бачив, що щось камешиться ? чув звук. Та перше, н?ж П?вник зготувався туди метнути ножа, дядько вже був там ? вдарив Ляха п'ятою. Лях гикнув ? затих. - Принеси вогню ? хмизу! - Тут глибоко! А там же гонець. Я боюсь... - Швидко! Бо небавом св?танок! Тремтячи б?льше в?д страху, ан?ж в?д холоду, П?вник побр?в по глибок?й, для нього, вод? до остр?вця. - Що там? - Спитав дядько П?вень, роздмухуючи вогонь б?ля човна. - Печен?г п?дсмажив соб? бока ? лежить як мертвий, але диха?. Гречин лежить ? важко диха?. Гонця корч? крутять: всю траву, куди руки сягають, повидирав... Ось багаття яскраво спалахнуло, ? П?вник аж затрусився, як побачив служницю на дн? човна. З розбитим лицем, вся перекаляна кров'ю скоцюрбилась. Тепер П?вник побачив, як ?? д?стала самостр?льна пастка. Стр?ла протнула ?й праву грудь ? ще п?д шк?рою застрягла. Д?вка роздерла на соб? сорочку, щоб якось зв?льнитись в?д наконечника ? уламк?в древка. Та не змогла. У Ляха на губах п?нилась жовта слина ? в?н важко дихав, оч? в нього блищали, мов у хворого на пропасницю. Межи служницею ? Ляхом, займаючи б?льше половини човна, лежали два короби ? дв? ц?л? теляч? шк?ри. Поки П?вник роздивлявся на все, дядько повивертав за спину руки ? служниц?, ? Ляху, та й позав'язував ?м ? руки, й ноги сировицею. Пов'язаних кинув на траву. Вивалив короби ? телятину трохи осторонь. У зв?льненому човн? перев?з на берег гонця ? Гречина, сина перев?зника ? печен?га. Вс? четверо були наче п'ян?, пускали слину ? важко дихали. П?вень теж ?х пов'язав ? поклав рядочком, але так, щоб не могли дотягтись один до одного. - Назирай за ними. Т?льки почнуть повзти - бери ? тни отут! - Дядько показав на п?дщелеп'я печен?гу. П?вень зганяв човна на остр?в ? перев?з усе, що там знайшов. ? коней перегнав. Десять коней. ? самостр?ли позн?мав. ? пон?с кудись в темряву, туди, де п?дковою стояли висок? верби. "Для чого в?н ставить там? Щоб за нами не погнались?" - подумав П?вник. Вранц?, н?, ще в переддення, все зрозум?в. ?нш?, полонен? тобто, що потроху починали оклигуватись в?д якогось дурману, чи що, теж зрозум?ли. П?вень по одному п?дтяг ?х до верб ? поприв'язував до стовбур?в. ? поприпинав ?х ?хн?ми ж линвами ? сировицею. В?д насторожених у трав? самостр?л?в до бранц?в протягнув м?цн? жилки. "? де в?н ?х узяв?!"- Очман?ло подумав П?вник. А П?вень, стоячи збоку в?д служниц?, вже питав: - Для чого короби ?м? Ти зна?ш? Служниця н?чого йому не в?дпов?ла ? в?двернула голову. Тод? в?н п?д?йшов до Ляха. - Для чого короби? Чи? вони?! - Якби ти був лицарем, я б тоб? в?дпов?в. Але ти п?дступний холоп, хитрий, смердючий пес! Поставив пастки, не г?дн? во?на! Ти ? т?лом ? душею раб, холоп, бидло, руська худоба! - Ляше! Не гн?ви мене, не бреши на мене. Я в?льна людина! Якщо я твою голову кину суддям ? приведу зведених коней ? весь ваш тат?вський реманент, - н? княжий, н? церковний суд не визна? мене винним, ? боярин мене не одержить в холопи! Але не про це мова! Скажи - для чого ц? короби ти сюди пер? ? я тебе зразу ж в?дпущу. Слово даю! - Рабське слово сили не ма?! Зрада - зброя раб?в! - Даю слово - твою полюбовницю зв?льню, стр?лу з не? витягну ? коня вам найсильн?шого дам. Тод? пов?риш? - Спочатку ?? зв?льни!.. - Прохрип?в Лях.. Служниця подумала, що П?вень ?? чи мордуватиме, чи ?валтуватиме, тому вона, як в?н наблизився, плюнула йому в лице. А в?н у в?дпов?дь ?? вдарив по вилиц?. ? зразу ж блискавично видер ?з рани уламки стр?ли. П?вник стояв поруч ? заглядав, як то дядько чинить. - Не дивись, не дивись на мою голизну, личино древлянська! - Я й не таке бачив! А ти, а ти... це ти в зелен?м глечику принесла в ?стобку отру?ний мед. - Не баз?кай! Приведи Кошлатого! - Не обертаючись, наказав дядько П?вень. - Я тебе в?дпускаю. Можеш нав?ть ?хати за п?дмогою. Т?льки я спочатку поприбиваю до верб! - Не по?ду я н?куди... В?дпусти його! - Нехай в?н скаже - для чого короби! -- В?н не скаже... - Тод? ? в?н скона?, як оця поганська личина! - П?вень широкими кроками рушив до печен?га. ?шов ? з? свистом розс?кав пов?тря блакитним лезом меча. Служниця мовчала. Ось три кроки до конюха-печен?га. Ср?бним променем спалахнув меч. ? глухо вдарила стр?ла в печен?гов? груди, - Ой мат?нко! - Закричала служниця. А П?вень вже йшов до г?нця ? с?к мечем пов?тря. Нав?ть не зиркнувши на мертвого печен?га - стр?ла йому серце пробила. - Не тре, не тре! Я все скажу! - Заголосила служниця. - Це для того, щоб... - Тихо! Не галасуй! А ти в?д?йди! - Кинув дядько через плече П?внику, що йшов сл?дом за ним. Тому П?вник не чув, що вона шепот?ла дядьков?. Дядько стояв, може на голову нижчий в?д не?, схилив голову на л?ве плече, п?дставив угору вухо, наче недочував ? все кивав ? кивав на ?? слова. Мовчки зв?льнив в?д пут служницю ? ?? коханця Ляха ? п?дв?в ?м м?цного коня. Лях мовчки розглядався на поранену спухлу руку, з? здивуванням на обличч? обмацував пальц?. - А де ваш? припаси? - Спитав П?вник. - Там у схованц?,.. - в?дказала служниця. Нараз почувся кашель, мов хто водою чи слиною поперхнувся, а тод? високий голос гречина. - Ти ?х в?дпуска?ш?! А вони ж тебе здурили... Вона йому твого полового огиря з м?ста вивела!!! А ти ?х в?дпуска?ш?.. - Спадаючим голосом зак?нчив гречин. Лях ? служниця кинулись б?гти до заростей, та рани ? пута ослабили ?х.. Першого П?вень наздогнав Ляха ? вдарив кулаком по т?мен?. Лях снопом упав у мочарину. А служниця, хоч сильно поранена, вже д?сталася до кущ?в. Та в темряв? П?вень ? ?? збив з н?г ударом в потилицю. Прив'язав обох до кошлатого коня ? тягнув, волочив назад, до верб. - Де м?й половий коник? - Питав П?вень, наступаючи на горло Ляхов? подертим вуглярським личаком. Лях п?сля останнього дядькового удару, певно, перестав уже в?рити в свою фортуну. ? не огризався ? не ображав П?вня, але мовчав затято. ? знов служниця сказала. - Розв'яжи мене - я приведу коня... Т?льки ти в?дпустиш нас?.. - В?дпущу. ?ди. Ск?льки тебе чекати? - Як сонце он п?д ту г?лку д?стане, - показала на низьку товстенну вербу. ? вона п?шла в ранковий туман по ледь пом?тн?й стежц? ? ?? мов в?д м?цного хмелю хитало й заносило. - Дядьку! - Зашепот?в П?вник, шарпаючи за рукав. - Вона впаде ? скона?! Або в багно завалиться... - Н?! Служниця - страх, яка витривала! ?нший би в?д тако? рани... - В?н озирнувся на поборканих татей. Вс? вони повернули голови за служницею. ? в?н зашепот?в П?вникув - Ти б?жи н?би туди, до коли сховано?... А там через ручай ?й навперейми ? за нею сл?дкуй. Та обережно мен?! - А тод? вголос, але не дуже сильно. - Зб?гай,- перев?р коней та принеси штиль ? сокиру. Служниця йшла не посп?шаючи, то просто б?гла, то с?дала перепочити на купину. Назад озиралась, обертаючись ус?м тулубом - певно, що рана пекла ?? нестримно ? не давала в?льно рухатись. Щоразу, коли вона починала обертатись, П?вник встигав схоронитись за кущем, за шуворами, за купинами чи просто прис?сти у височенну траву. Перед невеличким гайком вона спинилась ? довго обдивлялась на вс? боки. Стиха покликала. Коли ?й неголосно в?дпов?ли з-за чагарника, тод? вона п?шла в зарост?. П?вник, просто припадаючи до земл?, наблизився до заростей. - А все? - Спитав старий перев?зник. П?вник зразу вп?знав його глухий ? хрипкий голос. - На остров?. Перевезли. ? не зна? в?н... Дума?, що воно там, де в?н сховав... Ой, сестрице, обережн?ше... Ой болить, ой пече.... ? стр?ли, можу присягтись, у нього отру?н? вс?. Вс? стали як дурн? п?сля блекоти... У нього, б?долашного, рука розпухла... Одна над?я - встигнете... Якщо сп?знимось, дурник ?х заб'?. - Терпи, терпи, небого! Я вже рушаю! - Дядечку! Посп?шай до хлопц?в. Вс?х родич?в п?дн?ми!!! Ой болить, болить мен?! А в очах кружала плавають. Ой хоча б не вмерти в?д отрути!.. П?вник не став слухати дал?, а плазом, плазом порачкував до стежки, а там заростями навпростець. ? тремтячи в?д страху, що потрапить у трясовину, ? маючи над?ю, що уникне трясовини, поб?г, поб?г навпростець до дядька П?вня. П?вень мав слух не зг?рший, ан?ж малий, ? вискочив йому назустр?ч. - Зрада... - Прошепот?в П?вник ? с?в просто в мочарину там, де стояв. - Вона... тебе... зрадила... - Плакав хлопчик. - Скарби тут десь на остров?. Вони пливли по скарби... Тут на остров?... Десь тут,.. на остров?!.. - Зрозум?в! Ти пильнуй ?х! Т?льки зн?меться верем?я, почу?ш - обтинай струни. А Ляху горлянку розчикриж! Не тни в?стрям, а р?ж, як теля - поп?д скилицею, як би косою р?зав! Н?ж у тебе добрий! Сам поб?г назад межи верби ? вмить вилет?в зв?дт?ля охляп на кон?, але при збро?. ? тнучи п'ятами кобилу п?д ребра, пустив ?? по вузьк?й болотн?й стежц?... П?вник йшов повол? до верб ? ледь не сп?знився. Бо Лях п?дкочувався до жилки, що ?днала напнутий самостр?л ? ретяз? Гречина. Гречин з розкритим ротом не м?г вимовити н? слова, закам'ян?в, задуб?в, як жаба перед вужем. П?вник, ще не прийшовши в силу п?сля шаленого б?гу, тремтячими руками витяг ?з купи захопленого добра карбований, мережаний кий Гречина. Зв?в над головою ? опустив на плеч? Ляхов?. Пот?м по голов? бив, по руках, по череву, по ногах. - В?дповзай, в?дповзай, в?дповзай!!! Сили в малого ще не в?дновились, але кий був замашний, з якогось п?вденного дерева, наче зал?зний. Лях пробував закритись зв'язаними руками. Лях перевернувся на черево. П?вник важко п?дносив кий ? гатив полоненого по хребту, по ребрах, по голов?. В?н об?с?в геть ? не усв?домлював, що кричить ? проклина? Ляха. Наче в хворому маренн? в?н змахнув ки?м ? вдарив по ногах Ляха, Той с?понувся, наче в корчах, ? зачепив жилку в?д самостр?ла. Стр?ла свиснула, продерши П?внику сорочку п?д л?вою пахвою, чирконула по шк?р?, обп?каючи гарячим болем, але, втративши св?й напрям, вп'ялася в плече г?нцев?. В?н не зойкнув, не захрип?в. Т?льки шарпонувся ус?м т?лом ? провис на линв?. Лях теж зац?пен?в, увесь закривавлений ? потовчений. А Гречин ? син перев?зника стукот?ли зубами з? страху. Малий враз утратив усяку ц?кав?сть до полонених татей ? лють в?дпустила його. Зовс?м забувши про обережн?сть, вийшов з укриття. В к?нц? стежки побачив вершника ? коня на повод?. Попереду коней ?шли тро?. Дво? д?вчат ? простоволосий сутуловатий чолов?к. П?внику стало все байдуже. Змучений, зморений, безсилий прис?в п?д крайньою вербою. ? т?льки прихилившись спиною до стовбура, в?дчув б?ль у л?вому боц?. Помацав у пазус? ? побачив на пальцях густючу липку кров. Вид кров? пройняв його крижаним жахом. Заплакав ревно та г?рко. Якраз ? дядько пригнав двох д?вчат ? вимоклого перев?зника. Побачивши, що з гонцем, П?вень кинувся до малого. - Ти?!! - ? торсав його за плеч?, аж малий клацав зубами ? гикав. - Ти, дурню?!! - Чолов?че! - Заскиглив Гречин. - Малий не винний! Це он той, проклятий, все!.. - Ага!.. - Вигукнув дядько. - Зрозум?в! А цього за що ти змордував?!! За що?!! - За що, за що?.. За те,.. - сонно проказав П?вник, вмощуючись у висок?й шовковист?й трав? п?д деревом. Н?що не могло збадьорити П?вника. В?н спав. Кр?зь сон чув голос?ння доньки перев?зника, плач служниц?, стогони поранених, хрипке благання перев?зника. Пот?м був гурк?т, лайка П?вня, благальн? голоси д?вчат. А за тим ?хн? завивання й прокльони, крики, голос?ння. Наче пахло спаленим м'ясом. Прокинувся П?вник вже верхи на кон? п?д веч?р, коли вони ви?хали на шлях. Перш за все П?вник порахував коней. Дев'ять. В?н з дядьком ?хав на полов?м печен?гов?. У дядька була голова перемотана уривком сорочки. Дядько скоса позирав на зашмаровану вуглярську колу. Там, у висок?м короб?, на якихось шк?ряних паках, пов'язаний, наче сп?йманий вовк, скорчився Гречин. В?н, ск?льки м?г, в?дхилив лице в?д двох гол?в людських - печен?гово? та гонцево?. Голови були в потьоках засохло? темно? кров?, наче смолою замазан?. - Дядьку! - Знов забила П?вника пропасниця. - Це ти чи я?!! - В?н сам себе погубив! Коли я зв?льнив його з пут, в?н витяг з чобота р?зака ? штрикнув мене в груди. Дурень! Я його в?дпускав, бо вс? мене благали, а в?н хот?в мене позбавити життя! Дурень, от же дурень! - А т??! А т??!! - Я ?м вуха пообр?зав. Як у Письм? сказано: "Око за око, зуб за зуб'! - А Онуфр?й казав мен?, що треба п?дставити другу щоку, якщо тебе вдарили по одн?й... - Нехай мене Бог вибачить! - трич? перехрестився П?вень. - Каюсь, забув, забув. - А д?вкам теж? - Н?, лише Ляху ? сину перев?зника, - А... А що тепер будемо робити? - Як до?демо до шляху великого - б?жи до сво?х скоморох?в. Скажи ?м, що дядьков? допомагав коней шукати... - Дядьку, а як ти зв?льнишся тепер? Ти ж Ляха не встер?г, виходить, ти його в?дпустив. Значить, ти тепер холоп?! Така ж у тебе була угода з боярином. - Ха-ха! Мене князь в?дкупить! Бо не хто-небудь, а я власноручно вертаю йому вкраден? скарби. - Ти бачив, ти бачив?!! Дивився?! Заглядав у паки?!! - Це княжий скарб. ? не годиться н? мен?, а н? тоб? туди заглядати. - ? ти не подивишся? - Н?, П?внику. Це майно нашого господина. - Ой, а я так хот?в подивитись на княж? скарби! Так хот?в!!! - Н?, П?внику. Нам цього не можна! - Дай, я хоч на печатку подивлюсь! - Дивись! Це нам з тобою можна. П?вник скочив з коня ? видерся на колу. Гречин лежав якраз на короб?, де печатки п?дв?шен?. - Посунься! - Не можу... Розв'яж?ть мене,.. - заскиглив Гречин. Лице в нього було спухле ? паш?ло жаром. П?вник напружився, вперся ногами в ст?нку короба ? з?штовхнув Гречина з м?сця. Ось вони, важк? свинцев? печатки. Покрутив у пальцях, потримав на долон?. На одн?м боц? був карбований ч?ткий княжий тризубець, на друг?м боц? трохи з?м'ятий во?н з? списом у правиц? ? щитом при л?в?й ноз?. Т?нь впала на хлопчика. Над ним височ?в широкоплечий дядько. Здавався велетом, коли був верхи - такий широкий, м'язистий, гр?зний нав?ть у сво?му повстяному ковпаку. В?н вийняв з в'язанки товсту стр?лу ? ткнув у вишк?рен? зуби г?нцево? голови. - Смердючий пес! Продав свого господина! Дивись, небоже, така доля чека? на кожного зрадника. - Гречин теж зрадник. А ти ж його не вбив! - Каже, щоб я його в?дв?з до князя. Наче щось ма? таке князю сказати, що ?ншим не можна слухати... Нав?ть як в?н мене дурить, його ябедники замордують... Ну, подивився? Тепер б?жи! Оно вже шлях великий!.. - У мене нема? н?чого. Дай хоч резану... - Дурню! Зв?дки у мене можуть бути грош?, коли я коней шукав ? по вуг?лля ?здив?! - Але ж ми взяли таку здобич! - Здобич п?де на храм божий! Ця здобич нам не належить. Це Бог в?ддав нам ворог?в у руки. Я повинен за це в?ддячити Богов?... Посп?шай! Скоро ворота зачинять. Бачиш - вже сонце с?да??.. ? П?вник заб?г на Под?л з останньою к?нською батовою. В?н б?г ? чув, як риплять спиц? коловороту ? поскрипу? м?сток, п?дносячись над протокою Глибочиц?. П?вника ледь не збили на землю Реп'ях та Хода. Реп'ях дибки ставав та облизував хлопця, а Хода дзи?ою крутився навколо н?г хлопця ? все рохкав, рохкав без перерви. Вс? були при стол?, ? П?вник розводив теревен?, як в?н допомагав дядьков? коней шукати. Як подер сорочку об тернину, як бока роздер до кров?. - Так ти тепер до дядька п?деш? - Запитав канатоходець. - Та якби... Дядько завтра кудись ?де по кам?нь... На Тетер?в десь... А з хлопами що мен? робити? Я краще у вас буду. - То будь, - ствердив похмурий бубонист, дядько Лют?в. Так що все було гаразд. Т?льки от по трапез? гусляр сказав хлопчиков? сво?м тихим голосом: - Проведи мене до мого старого бойового друга. Лише зв?р?в сво?х не бери. Я от гусельц? сво? прихопив. Засп?ва?мо старому старих славних п?сень. Нехай послуха?, який голос у мого учня. - Д?ду! Ти не дуже розсп?вуйся - завтра до боярина йдемо. - Н?чого не трапиться. Та коли вони д?стались до садиби д?дового друга, старий спинився ? довго тримався за груди, чи так серце вгамовував? - Час тоб?, дитино, т?кати з Ки?ва. Б?ля нашо? садиби крутилося дво? жебрак?в. У сус?д?в питали, чи не живе тут поблизу той хлопчик, що золото роздавав жебракам б?ля Десятинно? церкви? Н?, не старц? вони, а вив?дувач?. Я вив?дувач?в по духу чую, хто б вони не були: чи наш?, чи греки, чи мусульмани. Я чотири рази був у полон?. Дв?ч? викупили, дв?ч? мене в?дбили. Соглядата? скр?зь схож?. - Куди ж мен? под?тись? - Пересидиш у добрих людей! Поки ми з мо?м другом сп?ватимемо й гратимемо, щоб на вулиц? чули, ти перел?зеш через тин ? п?деш... - Дал? старий, прикриваючи рота долонею, пояснив, куди ?ти та що й кому ма? говорити... Вголос гусляр пояснив: - Ми, удвох ?з другом мо?м, ?дин? во?ни Святославов?, що дожили до сьогодн?шнього дня. Останн? звитяжц?. Запам'ятай це. Колись сво?м д?тям розпов?си, що бачив останн?х витяз?в Святославових. Ось ? господар. Той господар з л?хтарем глиняним у л?виц? д?йсно був казковим витязем. Б?льше таких велетенських д?д?в П?вник н?коли не бачив. Одною рукою велетень об?йняв ?х обох - висохлого д?дуся ? його м?зерного учня. - Ну ж, ну ж, заграй, хлопче! - Пробасив старезний во?н. - Грати в?н ще не годен перед людьми, а от голосок у нього ср?бний, а пам'ять - як чекан для монети! З одного разу всю п?сню пам'ятае! - Невже новий Боян народився? - Лаг?дно ? з над??ю спитав велетень. ? д?д вдарив по струнах, а вони вдвох затягли п?сню про пох?д Святослав?в на Хвалинське море. Старий велетень ридма ридав, розхитуючись з боку на б?к. Як ск?нчили сп?вати старець ? малий, велетень перестав плакати. - Брате-друже! Диви, малий який: ? не киянин, а он як п?сню веде. Як не перевелись голоси в наших землях, то й звитяга не переведеться! - Так воно так, брате-друже! Та т?льки малого хтось вистежу?. Чи воно княж? люди, чи церковн?. Гадати хто та що - часу нема?. Треба сховати хлопчика. ? тод?, коли стар?йшини сп?вали в два голоси про красунь з Дербенту, малий перел?з через тин-паркан гостроверхий ? нишком д?стався до Гончар?в. Там, назвавши пота?мне слово в?д старого во?на, перебув к?лька дн?в. Поки не передали хлопчику, щоб ?шов до бойового човна, що його збудували на глибочицьк?м берез? б?ля Житнього базару. ? ось в?н тепер б?ля бойового човна сто?ть ? огладжу? дзв?нк? напружен? дошки, що бронею накривають одна одну. При?хали вози з припасами, прийшли муж?. Все молод?, зграбн?, худ?, м'язист?. Принесли весла довг?, щоглу лискучу ? св?тле в?трило, намотане туго на рею. З розгону по колодах пустили човна на воду. Н? весла не вдаряли, н? в?трило не розпустилось, а човен р?зав ? р?зав синю воду, а вона дзеркалила його золот? блискуч? боки. Та мить споглядання золотих гнутих бок?в, золоте в?ддзеркалення у безодн?й син? тепло? дн?прово? хвил? пот?м розтяглась на весь час його плутаного, химерного шляху життя. Йому здалось, що бачить в?н себе в той давно витрачений, розтриньканий, змарнований, спалений ? водночас казково дзв?нкий час, коли в?н самотужки п?дбира? мелод?ю ? сп?ва? в?ншування могутн?м веслярам. Напружилось в?трило колесом, засв?тилось ср?блом, тремтять, дзвенять в?д напружено? гонитви крут? боки човна, р?же високий ? гострий н?с чорно-синю воду. Он там далеко-далеко внизу пливе-лине золотий човен по найтемн?шому, по найглибшому звиву русла, мина? сл?пуч? одм?лини, бронзов? смуги вогко? р?н?, смарагди та ср?бло прибережних га?в та заростей шелюги. В?н сто?ть отут вгор? на височенних ки?вських кручах ? спогляда?, як в?н, малий тод?, видерся по штагах на рею ? примостився на сам?м вершечку щогли, спогляда? блакитн? далек? придн?провськ? гори. ? не бачить його, сивого, сутулого, з глибокими зморшками на худому обличч?. А в?н сивоусий бачить його, малого, веселого мандр?вця ? сп?вця, як в?н дряпа?ться по штагах на рею. А в?н, той меткий хлопчина, не бачить сивоусого п?дтоптаного мужа. Мужа мудрого, знаючого, ум?лого ? вправного у р?зних ремеслах. ? н?чого йому не шкода з ус?х рок?в прожитих. Т?льки шкода т??? безжурност?, що минула, розв?ялась, пролет?ла птахом, продзвен?ла п?снею ? розтанула над блакиттю Дн?прових плес?в, над золотом Дн?прово? р?н?. Вже в?д Витачева в?н плив разом з дядьком П?внем у найдальше руське м?сто Тмуторокань. А там ще дал? в Обези, що горами зривались у син? хвил? Чорного моря. Щоб там за соболине хутро, риб'ячий зуб та б?лих сокол?в-сапсан?в д?стати в Обезах золотого п?ску, свинцю та м?д?. ? все для храму ки?всько? свято? Соф??. Сам князь великий послав П?вня. Князь ? дов?рив усю справу ? рятував в?рного слугу в?д помсти в Ки?в?. Князев? в?н був потр?бен, ? водночас знав князь, що не вибачать родич? г?нця в?дданого князев? чолов?ка... Тому й в?дсилав в?д помсти подал?, а для себе з великою вигодою - знав, що т?льки смерть нагла завадить смердов? виконати княз?вський урок. А Малого П?внев? дозволив т?ун взяти. Щоб доглядав повсякчас за чотирма б?лими сапсанами. У дарунок князям обезьким. Але П?вень т?льки одного подарував, а трьох пром?няв на золоту смальту. Вони привезли все загадане - золото, свинець, м?дь. Нав?ть золоту обезьку смальту для майбутн?х моза?к. ? за смальту князь сам подав в?рному слуз? ср?бну гривну на шию. Коли вони повернулись до Ки?ва ? йшли на поклон до городника, то побачили - мури свято? Соф?? виведен? не менш, як на дв? косих сажен?. Мури згори накрит? солом'яними кулями. ? ?х згори притрусив перший сн?г. За пак?ллям тину не було колотнеч?, гомону, гуркоту, не рип?ли вози, не дзвен?ли сокири й молотки. Т?льки в?д ям з вапном клубочилаоь густа пара. ? все довкола присипав пухкий сн?г. Сн?г завис на золотому, ще не опалому лист?, на ще зелен?й трав?. Сн?г припав незайманим вес?льним запиналом на дубових х?дниках Верхнього М?ста. Сн?г рип?в п?д збитим, подертим взуттям. Поодинок? сн?жинки падали на розпаш?л?, засмагл? до бронзового щоки. П?вник зняв обезьку баранячу кашлату шапку ? зв?в до неба лице. Прохолодн? сн?жинки гамували лихоманку чекання. ? з с?рого теплого неба сипались пухнаст? сн?жинки. Для П?вника починалась перша ки?вська зима при будов? храму свято? Соф??. Тихо, тихо с?ялись сн?жинки, ? десь неподал?к сп?вали величальну п?сню молодому. Ще й тепер, б?льш, н?ж через тридцять рок?в, пам'ятав сивоусий майстер той сн?г на золотому лист?. Так, б?льш, н?ж три десятил?ття проминуло тут у Верхньому М?ст? при будов?, при оздоб? свято? Соф??, при впорядкуванн? подв?р'я ? службових будов. ? знов в?н побачив себе на вершку щогли, над ср?бним в?трилом, над золотим човном, який р?зав гострим носом блакитн? в?дбиття хмар у дн?прових струменях. ? цього дня, коли в?н забирав сво? добро з Верхнього М?ста, теж падав сн?г. Т?льки не перший, а останн?й березневий сн?г. ? не хот?лося майстров? зн?мати вовчу шапку ? п?дставляти лице в?зерунчастим сн?жинкам. Холод тепер часто проймав його спрацьоване т?ло, ? холодом занадто часто ов?вало колись таку гарячу та веселу душу, Збудували святу Соф?ю. Ск?нчилось володарювання великого кагана Ярослава. Минули буйн? походи проти сус?д?в. Наближались братовбивч? чвари межи нащадками Ярослава. ? стар?ючий майстер знав про це ? полишав Верхн? М?сто. Була весна 1054 року. ? падав останн?й р?денький сн?жок.