------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Русичи великая поля чръленыя щиты прегородиша!_
   "СЛОВО О ПОЛКУ IГОРЕВIМ"



   РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

   Мiсяць лютий лiта 1184-го видався на Посуллi, як i по всiй  Руськiй  та
Половецькiй землях, снiжним  i  суворим.  Рiки  й  озера  закувало  мiцним
крижаним панциром, степи лежали пiд товстим покровом слiпучо-бiлого  снiгу
мертвi, безмовнi, а сосновi бори та березовi  гаї,  здавалося,  дрiмали  в
холодному тихому снi, осяянi блискучим сонцем.
   Лише звiрi та птахи iнодi порушували  цю  застиглу  морозяну  тишу.  То
раптом десь на видноколi застугонить мерзла земля пiд  копитами  тарпанiв,
що, збиваючи снiговi вихори, мчать хтозна-куди,  то  з  глибокого  байраку
долине вовче виття, то з голубого неба шугоне зi свистом униз,  на  здобич
сокiл-гострозорець.
   Ось такої сонячної морозної днини по заснiженiй рiвнинi, що розкинулася
мiж рiчками Хоролом та Сулою, поволi їхали на захiд, з Половецької землi в
Руську,  два  вершники   -   старий   i   молодий.   Обидва   в   латаних,
ношених-переношених, але  теплих  -  вовною  назовнi  i  вовною  всередину
половецьких кожухах, що сягали колiн,  у  волохатих  баранячих  шапках  та
стоптаних постолах з кожушини, пiдшитих  цупкою  повстю.  Їхнi  конi  були
худi, стомленi i через силу брьохалися в глибокому снiгу,  ледве  волочачи
ноги.
   Один з верхiвцiв, старший, бородатий, зiгнувся, важко дихав,  безупинно
хапався за груди i натужно заходився хрипким кашлем. Молодший їхав поруч i
пiдтримував свого супутника, щоб не впав з коня, а коли  той  задихався  i
закочував очi пiд лоба, розпачливо шепотiв.
   - Чекай, отче, не вмирай!.. Скоро-скоро Сула... А на тiм боцi. - Руська
земля...  Переяславська...  Там  -  свої  люди,  не   дадуть   загинути...
Доберемося додому... На Сейм...
   Коли старшому ставало легше, вiн збивав з бороди паморозь, з натугою  i
гiркотою в голосi вiдповiдав:
   - Додому?.. Не доберуся я вже додому... Вiдчуваю, як тануть мої сили...
Як  пече  в  грудях  i  ноги  холонуть...  Клята  Половеччина   всi   соки
висмоктала...  Три  роки  неволi,  поневiрянь,  голоду  та  побоїв  далися
взнаки!.. Був як дуб, а став як висохла билина... Туга серце сточила,  мов
iржа залiзо, - за спаленою хатиною, за порубаними дiтками  найменшими,  за
нашою матiр'ю, що десь у бусурменському полонi невтiшно сльози  ллє,  якщо
жива,  за  Настею,  твоєю  сестрицею,  яка  стала,  кажуть,  наложницею  у
поганина-половчина... Один ти в мене залишився, Жданку, бо Iван хтозна  чи
живий... Одна моя надiя - ти... Сподiваюся, що доберешся на рiдну землю  i
пустиш у неї корiння... Щоб рiд наш не перевiвся!
   Ждан  злякано  глянув  на  батька,  бо  в  голосi  того  звучала   явна
приреченiсть, i сказав пiдбадьорливо:
   - Разом доберемося, отче!.. Разом!.. Ось незабаром  Лубно  чи  Ромен...
Або  натрапимо  на  якийсь  iнший  городок  на  Сулi...  Там  обiгрiємося,
пiдгодуємося - i далi в путь, додому!
   Батько не вiдповiв, тiльки сумно похитав головою i  знову  схопився  за
груди, забухикав, а Ждан мiцнiше стиснув  його  за  лiкоть  i  вйокнув  на
присталих коней.
   Зимовий день короткий. Сонце швидко опускається за далекий  червонястий
небосхил. А Сули все не видно  й  не  видно.  Невже  ще  одну  вiдчайдушно
жорстоку студену нiч доведеться провести у снiговому заметi? Чи ж витримає
батько?
   Юнак пiднiмається  на  стременах,  почервонiлими  очима  вдивляється  в
бiло-синю  далину.  Обличчя  його  загострилося,  заросло  русявою  м'якою
борiдкою, засмагло й потрiскалося на холодному сонцi, на пекучих морозяних
вiтрах.
   Вiн напружує зiр, сподiваючись на високому правому березi Сули побачити
фортецю чи якесь iнше людське житло, але слiпуче сонце,  що  б'є  прямо  в
обличчя, та  iскристий  снiг  нагонять  на  очi  сльозу,  i  все  попереду
мерехтить, грає веселковими барвами. Небо зливається
   з землею.
   У серце юнака закрадається тривога. Невже збилися з путi? Вiд Хоролу до
Сули верст тридцять. Пора б уже показатися українному  порубiжжю!  А  його
все нема, й нема, й нема... Є вiд чого впасти у вiдчай!
   Десятий день тiкають вони з далекої Половецької землi.
   Перед внутрiшнiм зором Ждана пропливають подiї останнiх трьох рокiв.
   Несподiвано на Посем'я напала орда хана Кзи - сплюндрувала багато  сiл,
малих i старих винищила, а дорослих потягла в неволю.
   Їм з батьком пощастило:  вони  опинились  разом  у  кочiв'ї  половця[1]
Секен-бея,  а  матiр  i  сестру  запроторили  кудись  далi.   Життя   було
пiдневiльне, собаче. У кого  дома  залишилися  якiсь  статки,  тих  родичi
викупили. У них же не було нi статкiв, нi родичiв, i їх нiхто не  викупив.
Вони стали довiчними рабами - пасли  табуни  коней,  череди  овець,  стада
верблюдiв та худобини, обробляли байськi бахчi, заготовляли для зимiвникiв
дрова, шили одяг  та  взуття,  лагодили  вежi,  тобто  половецькi  вози  з
халабудами-юртами, валяли повсть, вимочували шкури та  виконували  десятки
iнших робiт. I весь час, де б не були i що б не робили, думали про втечу.
   Звичайно, найкраще було тiкати влiтку, коли тепло i  коли  кожен  кущик
заховає тебе чи  пустить  переночувати.  Однак  влiтку  з  полоненикiв  не
спускала ока варта, а в пустельному степу, що роздiляє Половецьку i Руську
землi, постiйно рискала кiнна сторожа, яка стерегла половецьке  пограниччя
вiд  нападу  руських  князiв  i  виловлювала  втiкачiв.  Не   один   такий
нещасливець потрапляв їй до рук, i тодi йому виколювали або випiкали  око,
вiдрiзували вухо чи розпеченим залiзом ставили на щоцi тамгу[2].
   Тому вони вирiшили  влiтку  не  тiкати.  Краще  -  взимку.  Коли  завiє
завiрюха i степ занесе снiгом, коли вдарять  морози,  половцi  послаблюють
пильнiсть, а iнодi й зовсiм не стережуть невiльникiв. Бо ж хто  наважиться
тiкати у голу заснiжену пустелю? Ступиш  кiлька  крокiв  -  i  слiд  миттю
викаже тебе. А в путi на смiливця чекають i лютi морози, i голод, i  вовчi
зграї. Та й половецькi роз'їзди легко можуть  помiтити...  Тому  майже  не
було випадкiв, щоб хто-небудь утiк узимку.
   До втечi готувалися довго i ретельно: заощадили харчiв, полагодили одяг
та взуття, роздобули двi теплi кошми З для спання в снiгу, насушили труту,
щоб викресати вогню, вибрали в  табунi,  який  доглядали,  найвитривалiших
коней - i однiєї  ночi,  коли  захурделила  буремна  хуртовина,  рушили  в
дорогу. Снiг вiдразу замiв їхнi слiди, i, нiким не помiченi, вони промчали
понад берегом рiки, а пiд ранок по льоду перемахнули на той  бiк.  Там,  у
лузi, попасли коней, що, як i їхнi дикi родичi-тарпани,  були  призвичаєнi
всю зиму добувати собi корм з-пiд снiгу, розгрiбаючи його копитами,  трохи
самi задрiмали в заметi, закутавшись по половецькому звичаю в кошму[3],  а
потiм знову рушили в путь.
   Хуртовина не вщухала  п'ять  дiб  -  занесла  всi  слiди,  всi  степовi
стежки-дорiжки, їхати стало важко. Конi стомилися, почали худнути. Зате не
зустрiвся жоден половець, i в серцях втiкачiв  почала  зростати  надiя  на
порятунок.
   Коли б тiльки не батькова хвороба!
   Позаду залишилися трирiчнi поневiряння  i  труднощi  останнiх  днiв,  а
попереду ось-ось покажуться окраїннi землi  Русi...  Там  свої  люди,  там
порятунок!
   Ждан раптом вiдчув, як батько схитнувся i поволi почав хилитися  коневi
на шию.
   - Отче, тримайся! - гукнув стривожено. - Вже  зовсiм  близько!  Ген-ген
лiс i широка долина! А за нею височiють горби... То, напевно,  Сула...  Ще
трохи - i ми знайдемо людське житло! Тримайся!
   Батько з натугою пiдвiв голову. На юнака глянули почервонiлi, каламутнi
очi. Зчорнiлi, вкритi смагою губи пожадливо  хапали  морозяне  повiтря,  а
посинiлi вiд холоду руки судорожно шарили бiля серця.
   Ждановi стало лячно: невже помре?
   Вiн у вiдчаї поглянув уперед i тут несподiвано для себе справдi побачив
i приметений снiгом лiс, i рiчкову долину, i високий тогобiчний берег,  що
мрiв у надвечiрнiй iмлi.
   - Отче, Сула! - вигукнув голосно i вдарив коней.
   Незабаром вони в'їхали в лiс i широкою галявиною почали  спускатися  до
берега. Довкола стояли пiд снiговими шапками темнi дерева i  лапатi  кущi.
З-пiд них швидко виповзали густi сутiнки. Наставав вечiр.
   Ждан з сумом подумав: "Не встигнемо на той бiк. Та чи й є  там  поблизу
сiльце яке-небудь чи городок? Знову доведеться - в котрий раз - ночувати в
снiговому лiжку..."
   За себе вiн не боявся.. Хоча й холодно  -  переспить.  А  батько?  Йому
потрiбна тепла хата, гаряча їжа...
   Похиливши голови, стомлено  тюпали  конi,  скреготала,  перепорхуючи  з
гiлки на гiлку, сорока, а Ждан гарячково думав,  як  бути,  що  робити,  i
нiчого не мiг придумати. Одно твердо вирiшив - не  переправлятися  ввечерi
через широку рiчкову заплаву, де можна провалитися в незамерзлирй прогнiй,
а дiждатися ранку. Отже, треба шукати затишне мiсце, розкласти  багаття  i
вiдiгрiти батька.
   Раптом його погляд упав на велику кучугуру снiгу, поверх  якої  стримiв
дуплистий осиковий окоренок.  Невже  мисливський  зимiвник?  Вiн  потягнув
повiд "соб" i незабаром спинився на узлiссi, перед напiвзаметеною  лiсовою
хатиною-землянкою. Все ще не вiрячи такiй несподiванiй удачi, вiн притьмом
сплигнув з коня, розгрiб  руками  снiг  бiля  дверцят  i  вiдчинив  їх.  В
зимiвнику давно нiхто не жив.  Пахло  сирiстю.  Дерев'янi  стiни  i  стеля
взялися памороззю, посеред землянки, якраз пiд димарем, чорнiло  викладене
з дикого каменю вогнище, на  якому  стояв  закiптюжений  горщик,  а  попiд
стiнами виднiлися широкi лави з грубо обтесаних плах.
   Ждан вискочив надвiр.
   - Отче, злазь! Я знайшов зимiвник! Зараз розпалимо вогонь,  нагрiємось,
щось зваримо! - голос його дзвенiв радiстю.
   Та батько вже не мiг сам злiзти з коня. Ждан взяв його на руки, внiс  у
землянку, простелив кошму на лавi, поклав на неї хворого.
   - Полеж тута! Я принесу дров!
   Повернувся вiн з оберемком сухих соснових гiлляк  i  смолистих  сучкiв,
поламав їх на дрiбнi цурупалки, щоб  швидше  загорiлися,  ножем  настругав
стружок та наколов лучини, а потiм, дiставши з-за пазухи кремiнь,  кресало
i трут, викресав  вогню.  Незабаром  посеред  землянки  весело  загоготiло
полум'я. Дим, що спочатку наповнив майже  все  примiщення,  скоро  знайшов
собi вихiд через димар, i дихати стало легше.
   Ждан ожив, повеселiв. Вiн повiрив у те, що  вiдiгрiє  батька,  вилiкує,
поставить на ноги, i вони завтра вирушать далi в путь. На радощах присунув
до вогню  горщик  з  снiгом,  внiс  торбинку,  де  ще  було  трохи  пшона,
перемiшаного з шматочками замороженого м'яса, i почав варити кулiш.  Коней
стриножив i пустив на луг пастися, а також заготовив на цiлу нiч дров.
   За якусь годину в невеликiй землянцi  стало  тепло.  Зварилася  нехитра
страва, i Ждан, потримавши горщик в снiгу,  щоб  остудити  гаряче  запашне
вариво, подав його батьковi.
   - Їж!
   Старий посьорбав трохи i вiдклав ложку. Дихати йому було важко,  болiло
в грудях, його знову почала тiпати пропасниця.
   Тодi Ждан приклався  до  кулешу  i  виїв  пiвгорщика.  Тепла  сита  їжа
розморила хлопця,  i  вiн,  похилившись  на  лаву,  незчувся,  як  заснув.
Розбуркав його батькiв голос:
   - Христе Iсусе, мати божа, царице небесна, порятуйте мене або  приймiть
мою душу, аби-сь не мучився! - бубонiв старий. -  I  ти,  Дажбоже,  i  ти,
Роде, i ти, Велесе, теж порятуйте мене, виженiть з  мене  злого  духа,  що
вселився в моє тiло, дайте сили, щоб добратися додому i востаннє поглянути
на рiднi мiсця!..
   Ждановi стало лячно, вiн не поворухнувся, щоб  не  перервати  батькової
молитви, його задушевної розмови з  богами  -  нинiшнiми,  ромейськими,  i
старими, прабатькiвськими. Бо хто вiдає, якi боги  справжнi,  сильнiшi,  -
сьогочаснi чи давнi?! Правда, всi вже на Русi ходять до церкви i вiрують у
триєдиного бога - бога-отця, бога-сина i бога  -  духа  святого.  Однак  i
давнiм, прабатькiвським, богам багато хто молиться тихцем,  щоб  нiхто  не
почув i не побачив, бо за це можна всього майна, а то й голови  позбутися,
якщо дiзнається хто-небудь з людей можновладних - пiп, єпископ,  посадник,
огнищанин[4], боярин чи сам князь. Двовiр'я  вони  не  терплять,  особливо
попи, i розправляються з двовiрцями нещадно. Та  старi  боги  живучi:  бог
сонця - Хоре, або Дажбог, покровитель русiв - Велес, бог  весни  -  Ярило,
бог вiтру - Стрибог, бог грому - Перун...  Попи  повикидали  в  рiчки  або
поспалювали на вогнищах дерев'янi боввани цих богiв, а в пам'ятi  людськiй
самих богiв знищити не змогли. Хоч минуло вже двiстi лiт, як грiзний князь
Володимир вiдрiкся вiд старих богiв i привiз вiд ромеїв нових, як  кажуть,
справжнiх, люди вiд старих богiв  не  вiдцуралися  i  на  свята  дають  їм
требу[5] - ставлять на покуть  у  горщику  та  в  мисцi  кутю  з  узваром,
виносять на кладовища душам померлих  рiзнi  напої  та  наїдки,  у  мiсяцi
червнi на честь Купала  молодь  розкладає  в  лiсах,  бiля  рiчок,  великi
багаття, веселиться, спiває,  стрибає  через  той  священний  вогонь,  щоб
очиститися вiд всiлякої скверни, тобто нечистих духiв, а  дiвчата  плетуть
вiнки i пускають на воду, щоб дiзнатися про свого судженого... I  вже  всi
без винятку - старi, малi, князi й смерди  -  вiрять  у  нечистi  сили:  у
чортiв, вiдьом, вiдьмакiв, у русалок та  мавок,  водяникiв,  лiсовикiв,  у
домовикiв та потерчат, що живуть, невидимi, десь поряд  i  можуть  вчинити
людинi добро або зло, найчастiше - зло. Їх задобрюють, їм  виносять  потай
требу, а коли це не допомагає, прикликають на помiч попа - i  той  хрестом
проганяє нечисту силу або освячує осквернену нею оселю чи мiсцевiсть...
   Ждан теж вiрив i в нових, i в старих богiв, вiрив у нечистi сили  i  не
здивувався, коли почув, як батько молиться всiм  тим  богам,  благаючи  їх
вигнати з болящого тiла злих духiв, що поселилися в ньому.
   Тим часом старий на якийсь час затих, а потiм тихо покликав:
   - Жданку, Жданку!
   - Чого тобi?
   -  Якщо  помру,  не  залишай  мого  тiла  звiрам  та  хижим  птахам  на
розтерзання...  Спали  мене  тодi...  По  предковiчному   звичаю   племенi
нашого!..
   - Не помреш, батьку... Я сидiтиму бiля тебе, поки видужаєш...
   Батько на це не вiдповiв нiчого, - повернувся на другий  бiк,  обличчям
до стiни, i затих.
   Ждан довго прислухався до  його  важкого  нерiвного  дихання,  а  потiм
заснув.
   Коли прокинувся, то йому здалося, що вiн  спав  зовсiм  недовго.  Однак
вогонь встиг погаснути, жар зачах,  i  в  землянцi  вiяло  холодом.  Крiзь
шпаринку в дверях пробивався вузький жмуток сонячного промiння.
   Ждан швидко вiдкинув теплу кошму, вiдхилив дверцята i виглянув  надвiр.
Над лiсом пiдбивається зимове сонце. Оце так поспали!
   - Вже ранок, отче... Як тобi?
   Батько мовчав.
   - Ти спиш?
   Батько i цього разу не вiдповiв. Ждан кинувся до нього, торкнувся руки,
що лежала поверх кошми. Рука була холодна мов лiд.
   - Отче! - зойкнув у розпачi юнак. - Отче!
   Батько лежав на лавi  неприродно  витягнутий,  мовчазний  i  застиглими
очима дивився в закiптюжену стелю землянки.
   Ждан опустився бiля нього на колiна i  беззвучно  заплакав.  Тепер  вiн
залишився  один  у  цьому  чужому  холодному  свiтi  i,   хоча   вже   мав
дев'ятнадцять лiт, почував себе скривдженим, знедоленим сиротою.
   Стояв над батьком довго, аж поки не вiдчув, що змерз. Тодi  пiдвiвся  i
вийшов надвiр. Потрiбно було виконати батькове прохання - спалити його  на
вогнищi.
   Спочатку по слiдах у снiгу розшукав коней, привiв до  зимiвника,  потiм
настягав з лiсу на галявину чималу купу сушняку i поклав  на  неї  батька.
Робив це, як увi снi, все ще не  вiрячи  в  те,  що  сталося.  Стомившись,
присiв пiд деревом на пеньок - трохи  вiдпочив,  поринувши  у  свої  важкi
думи, потiм пiдвiвся, викресав вогню.
   Жовтогаряче  полум'я  несмiливо   лизнуло   смолистi   трiски,   згодом
затрiщало, завирувало i шугнуло  високо  вгору,  поглинаючи  i  кострубате
суччя, i товстi смолистi гiлляки,  i  задерев'янiле  тiло  покiйника.  Вiд
багаття вiйнуло нестерпним жаром. Ждан вiдступив  назад  i  знову  сiв  на
пеньок. Мов закам'янiв вiд горя. I здавалося йому, що то не батькове тiло,
а його душа палала на тому пекельному вогнi. Нiчого не чув, не бачив, крiм
полум'я, крiм  трiску  палаючих  головешок  та  шипiння  снiгу,  що  танув
довкола.
   Так  сидiв  довго,  то  дивлячись,  як  обвуглюється  труп  батька,  то
завмираючи вiд туги. Гарячi сльози туманили його зiр. Бiдний отець! Як вiн
мрiяв ще раз побачити батькiвщину, думкою ще не раз i не  двiчi  летiв  до
неї через безмежнi степи,  повноводнi  рiки,  через  лiси  i  байраки!  Як
хотiлося йому побачити рiдну оселю або хоча б згарища її! Сподiвався,  що,
може, хто-небудь з найменших дiток урятувався i пережив лихолiття у добрих
людей... Та ба! Боги розсудили iнакше i покликали його до себе.
   Злякала i вивела його з задуми стрiла, що гостро цвьохнула над  головою
i встромилася в малинову купу жару.  Вiн  отетерiло  оглянувся  i  побачив
позад себе чималий загiн  половцiв,  що  поволi  наближався.  Тiкати  було
нiкуди та й нiяк. Запiзно.

   * * *

   Це  був  лише  передовий  загiн.  Невдовзi  галявину  вщерть  запрудили
половцi. Попереду на баских конях сидiли два вершники, що, судячи по одягу
та прикрасах на кiнськiй збруї, були беями або ханами.
   Ждана пiдвели до них.
   Вершники пильно вдивлялися в  полоненого.  Старший  не  вiдзначався  нi
зростом, нi силою, нi владнiстю погляду. Сидiв вiн  у  сiдлi,  як  лантух,
стомлено, обважнiло. Брезкле обличчя - безживне, жовте, в  очах  -  нiяких
почуттiв. Другий же, молодший, вiдразу привертав до себе увагу.  Одягнутий
у добротний кожух з вовчого хутра i в лисячу шапку з малиновим верхом, вiн
чимось скидався на дужого пса-вовкодава. Могутня статура,  велика  голова,
пронизливий погляд бистрих чорних очей,  мiцна  рука,  що  держала  повiд,
крупний дзьобатий нiс  посеред  обпаленого  морозом,  злегка  вилицюватого
обличчя - все дихало в ньому незвичайною силою i рiшучiстю.
   Вiн якийсь час мовчки розглядав юнака, а потiм  з  легкою  насмiшкою  в
простудженому голосi сказав:
   - Я Кончак! Ойє!.. Це хан Туглiй - славетний джигiт!.. Чував про таких?
А ти хто, жовтовуха свиня? Урус?
   Ждан i так був приголомшений тим, що сталося  щойно  з  ним,  а  тепер,
почувши, що перед ним сам Кончак,  втягнув  голову  в  плечi,  мовби  ждав
удару. Хто ж не чув про хана Кончака? Вся Русь знає його!  Матерi  лякають
ним дiтей. Дорослi, зачувши це iм'я, хрестяться. Та й не дивно:
   не раз i не двiчi протягом останнiх десяти - дванадцяти рокiв  приходив
вiн з мечем на Переяславську та Київську землi  i  проявляв  там  нечувану
жорстокiсть - села i мiста палив, старих i  немiчних  вирiзував,  дужих  у
полон тягнув, а малолiтнiх дiтей наказував брати за ноги i бити об дерева,
об стiни будiвель або просто об землю,  аби  їхнi  голiвки  репалися,  мов
гарбузи. За час своїх спустошливих нападiв Кончак знiс майже все  Посулля.
Залишалися тiльки укрiпленi городи Посульської оборонної лiнiї, зрубанi ще
князем Володимиром Святославичем у 988 роцi, - Воїнь у гирлi Сули,  Римiв,
Лукомль, Снiпорiд,  Лубен,  Ксиятин,  Сенча,  Лохвиця,  Ромен,  Дмитрiв...
Тепер, видно, вiн добирався i до них.
   Також знав Ждан, що Кончак мав велику силу  серед  половцiв,  бо  зумiв
зброєю, хитрiстю, пiдкупом  та  умовляннями  пiдбити  пiд  свою  руку  або
поставити собi  в  залежнiсть  багато  половецьких  родiв  i  племен,  якi
кочували на широкому просторi мiж  Волгою,  Днiпром  та  Азовським  морем.
Навiть сильний, гоноровитий хан Кза, що сам намагався очолити  так  званих
"диких" половцiв, котрi кочували пiвнiчнiше, зрештою був змушений  визнати
зверхнiсть Кончака.
   Ждан вiдчував, як терпнуть у нього ноги i щось болюче давить у  грудях.
Все пропало! В одну мить розвiялися  його  надiї  на  визволення.  Замiсть
того, щоб перейти Сулу i ступити вiльною людиною на рiдну землю,  про  яку
мрiяв довгi роки i до якої добирався так важко, з такими  труднощами,  вiн
знову стоїть ось нiкчемним рабом, невiльником перед самим ханом  Кончаком,
i той зi злорадiсною усмiшкою на устах, граючись ним, як кiт з мишею,  жде
на його вiдповiдь.
   - Я Ждан, - видавив iз себе потерплими губами юнак, - урус.
   Судячи по слiдах, на якi ми випадково  натрапили  сьогоднi  вранцi,  ти
їдеш з Половецької землi... Ти був там у полонi?
   - Так.
   - Де?
   - У Секен-бея, що з племенi хана Кзи.
   - Ти добре розмовляєш по-нашому...
   - Я жив серед половцiв три лiта.
   - Ось як! Справдi, за такий час можна навчитись! - погодився Кончак  i,
помiтивши на вогнищi перепалений кiстяк людини, запитав: - А то хто?
   То мiй батько... Ми разом тiкали. Вiн захворiв у дорозi i вночi помер.
   - Ви з батьком смiливi люди. Не кожен  зважиться  взимку  тiкати  через
безлюднi заснiженi степи...
   - Краще смерть, нiж неволя!
   - Ой-бой! Я бачу, смiливiсть i досi не покинула тебе! Але  ж  тепер  ти
знову невiльник, раб!
   Тепер менi однаково... Ви уб'єте мене?
   Кончак усмiхнувся. З-пiд покритого iнеєм вуса блиснули мiцнi бiлi зуби.
Ця посмiшка трохи скрасила його тверде суворе обличчя.
   - Нi, не вб'ємо. Для чого вбивати? Ми ще не ступили на Руську землю,  а
вже взяли здобич. Це добра прикмета!.. Ти був полонеником хана Кзи,  тепер
будеш моїм!.. А от якщо спробуєш тiкати, тодi я накажу ослiпити тебе або й
стратити. Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   - Зараз тобi дадуть свiжого коня, бо твої  такi  загнанi,  що  годяться
тiльки на м'ясо... Будеш у походi при менi - товмачем, а також помагатимеш
кухарю, доглядатимеш коней. Добре  служитимеш  -  матимеш  достатньо  їжi,
хитруватимеш - будеш битий!
   На знак того, що й цi слова дiйшли до нього, Ждан кивнув головою.
   Тут же на мовчазний погляд хана молодий курт[6] пiдвiв бранцевi коня  i
прилаштувався поряд.
   Широкою галявиною орда рушила до Сули i по льоду перейшла її.
   Першою жертвою стало  невелике  сiльце,  що  заховалося  мiж  лiсами  у
розлогiй долинi. Орда швидко обiйшла його з двох бокiв, оточила, -  жоднiй
живiй душi не пощастило вислизнути з нього.
   Кончак  i  Туглiй  зi  своїми  почетами   зупинилися   на   узвишшi   i
спостерiгали, як воїни вривалися в  хатини,  виводили  надвiр  переляканих
людей i тут же одних убивали, а iнших - дiвчат, юнакiв, молодих  жiнок  та
чоловiкiв - в'язали сирицею  по  десятку,  щоб  вiдправити  пiд  вартою  в
Половеччину. Однак таких було значно менше. Бiльшiсть гинула  пiд  шаблями
нападникiв.
   - Так ми всiх переб'ємо!  -  вигукнув  Туглiй,  побачивши,  як  лютують
воїни. - Хiба не краще потягнути всiх у полон, щоб  потiм  мати  непоганий
зиск? Ми б змусили  переяславського  князя  Володимира  Глiбовича  добряче
потрусити кишенi!
   Кончак думав iнакше. Вiн  зверхньо  глянув  на  невисокого  товстуна  i
жорстоко кинув:
   - Хай убивають! Це я наказав! Бо багато цих  урусiв  розплодилося!..  Я
поклявся Тенгрiханом, що винищу, витопчу всю  Переяславську  землю  аж  до
Десни i Сейму, а Київську - до самої Либедi!  Цi  землi  повиннi  належати
кипчацьким родам! Тут вони ставитимуть свої юрти, тут випасатимуть табуни!
Ми твердо станемо на обох берегах Днiпра аж до самого  Києва,  i  я  своїм
списом застукаю у його Золотi ворота! Тсе-тсе!
   Ждан чув цi холоднi слова, чув жiночий лемент, дитячий  плач,  крики  й
прокльони чоловiкiв, рев худоби,  гоготання  вогню  -  i  невтримний  дрож
стрясав усе його тiло. Ах, коли б мав меча,  коли  б  мав  списа,  то,  не
роздумуючи, всадив би в широку ханову спину!
   Коли закiнчилася огидна розправа над  мирним  населенням,  коли  все  в
долинi пойнялося вогнем i кiлька десяткiв  воїнiв  погнали  полон,  табуни
скоту i нав'ючених всiляким добром  коней  на  схiд,  Кончак  пiдвiвся  на
стременах i гукнув:
   - Вперед! На Дмитрiв! Обминемо Ромен - хай до пори до часу  залишається
у нас позаду... Вiн нам зараз не страшний... Попалимо  всi  поселення  мiж
Роменом i Дмитровом - i роменцi самi здадуться або подохнуть  з  голоду!..
Вперед! I нiкого не жалiти! Палити i вбивати  -  це  наказую  вам  я,  хан
Кончак, син Атрака, внук великого Шарукана!
   I вiн, широко розпроставши свої могутнi плечi,  вдарив  коня  i  перший
помчав на пiвнiч, де  бiлiли  чистi,  не  рушенi  нi  людською  ногою,  нi
кiнськими копитами снiги...

   * * *

   Вогняним смерчем прокотилися половцi понад середнiм Посуллям,  попалили
села, спустошили їх дощенту i врештi обложили Дмитрiв -  чимале  городище,
розташоване на рубежi Переяславської i Новгород-Сiверської земель.  Кончак
хотiв узяти його з ходу, та дмитрiвцi встигли  зачинити  ворота,  закласти
їхнi провушини мiцними дубовими балками, а стiни облили водою, i  вони  на
морозi вiдразу взялися гладеньким, мов скло, льодом.
   Кончак наказав приготувати драбини. Та вони стояли  немiцно,  ковзалися
по льоду, трiщали пiд вагою багатьох тiл, i захисники  Дмитрова,  озброєнi
дерев'яними вилами-дворiжками, легко зсували їх набiк або просто назад,  i
вони з гуркотом падали на мерзлу землю, на смерть розбиваючи тих,  хто  по
них лiз.
   Кончак лютував. Стояв на пригiрку i лихим оком зиркав на  городище,  що
не хотiло здаватися.
   - Спалiть  його!  -  вигукнув,  окрилений  новою  думкою.  -  Закидайте
палаючими стрiлами! Викуримо урусiв iз їхнiх гнiзд!
   Сотнi вогнистих смолоскипiв шугнули через заборола на город. Здавалося,
нiщо тепер не врятує його. Однак приметенi снiгом солом'янi  та  очеретянi
дахи не хотiли займатися.
   - Ну що ж, - сказав Кончак, - тодi ми заморимо їх голодом! Я  змушу  їх
їсти собак i котiв!
   Минув тиждень. Дмитрiв мужньо тримався i  не  думав  здаватися.  Кончак
плюндрував  навколишнi  села,  а  награбоване  багатство  та  полонених  з
охороною вiдправляв у Половеччину.
   Жив вiн у просторiй хатi дмитрiвського  попа  неподалiк  вiд  городища,
вставав рано, снiдав i йшов до вiйська, що облягло фортецю. Там  вигадував
усе новi й новi способи, щоб узяти її, та всi намагання були марнi, i вiн,
змерзлий i злий, повернувшись вечором, люто кляв i мороз, i глибокi снiги,
i урусiв, що не хотiли здаватися, i своїх батирiв, котрi, на  його  думку,
проявляли слабодухiсть i невмiння воювати.
   - Ждане, ти урус, ти знаєш свiй народ  i  свої  звичаї  краще,  нiж  я.
Скажи, як узяти цю кляту фортецю, i я не тiльки вiдпущу тебе на волю, а  й
дам стiльки багатства, що вистачить тобi на все життя! - питав полоненого,
якого чомусь уподобав i тримав при собi, доручаючи всiлякi домашнi  роботи
- топити печi, носити воду,  допомагати  кухаревi-половцю  мити  посуд  чи
рубати дрова.
   Ждан тiльки здвигнув плечима.
   Одного  разу  здобичники  притягнули  гурт  бранцiв,  яких  Кончак  мав
справедливо, як  йому  здавалося,  подiлити  мiж  своїми  родами.  Нещаснi
полоненi тулилися один до одного,  щоб  хоч  трохи  зiгрiтися.  Серед  них
видiлявся чоловiк рокiв сорока п'яти. Вiн був  без  шапки,  без  верхнього
одягу - в однiй сорочцi; на ногах -  незвичнi  для  слов'янина  половецькi
стоптанi чирики; борода i чуб - скуйовдженi, вкритi  памороззю,  лiве  око
запливло синцем, а з розбитої губи сочилася кров. Вiн тремтiв вiд  холоду,
мов сухий листок. Нiчний мороз, безперечно,  доконає  бiдолаху!  Та  й  чи
дотягне вiн до ночi?
   Кiлька разiв проходив Ждан двором з оберемком дров, i  кожного  разу  у
нього стискувалося серце: замерзає старий, на очах замерзає!
   Тодi вiн наважився: прослизнув у попiвську комiрчину, де ханський кухар
став тепер повновладним господарем i куди iнодi посилав юнака по те або по
iнше,  зняв  з  жердини  старого,  витертого  кожуха,  що  не  приглянувся
половцям, таку ж шапку-бирку, iз-за скринi витягнув запиленi, але ще  цiлi
чоботи-шкарбуни, зав'язав усе  це  в  стару  попiвську  рясу  i,  вибравши
хвилину, коли варта не могла його помiтити, прозлизнув до гурту бранцiв  i
тицьнув вузла старому в руки:
   - Одягайся, а то замерзнеш! Бранцi миттю обступили їх, щоб не  помiтили
вартовi. Старий натягнув на себе кожуха, шапку, рясу розiрвав на  онучi  -
взувся.
   - С-спасиб-бi, х-хлопче, - не сказав, а процокотiв зубами. - Ти хто?
   - Мене звати Жданом.
   - А мене Самуїлом... - i замовк.
   На подвiр'я у супроводi кiлькох беїв та хана Туглiя в'їхав Кончак.  Вiн
змерз i, видно, був злий. Ще один штурм Дмитрова зазнав невдачi.
   Конюшi притримали його коня. Хан важко сплигнув на землю  i,  опустивши
голову, нi на кого дивлячись, рушив до хати. Та раптом з гурту невiльникiв
назустрiч йому виступив Самуїл i перегородив дорогу.
   -  Х-хане  К-кончак!  Х-хане  К-кончак!  -  процокав  зубами  i  низько
вклонився. - Дозволь слово мовити!
   Кончак суворо глянув на нього, але зупинився.
   - Ти хто?
   - Я  київський  к-купець...  Самуїл...  Н-не  впiзнаєш?..  Позаторiк  я
привозив т-товари в твою з-землю, хане... На Тор...I нiколи нiхто не чiпав
мене... Б-бо ж купцiв нiде не чiпають... А тут твої люди  пограбували  мiй
обоз, з яким я йшов у Сiверську землю, вiзникiв  побили,  товари  й  коней
забрали, а мене роззули, роздягли i притягли сюди, яко пса...
   Кончак, видно, не все второпав, бо наморщив лоба, замислився.  Уздрiвши
Ждана, кинув нетерпляче:
   - Що каже цей урус? Чого вiн  хоче?  Ждан  швидко  переклав.  Кончак  з
цiкавiстю глянув на купця.
   - А й справдi, менi пригадується твоє обличчя...
   Чекай, чекай... Це ж у тебе мої доньки купували i намисто,  i  мило,  i
лляне полотно, i рiзне узороччя[7]?
   - Так, так, хане, у мене, - зрадiв Самуїл. - Такi гарнесенькi  дiвчатка
- кароокi, чорнобривi!
   - Гм, я волiв би, щоб у мене було бiльше синiв, - усмiхнувся Кончак  i,
враз спохмурнiвши, додав: - Я нiколи не чiпав купцiв,  а  навпаки,  завжди
ставився до них доброзичливо. На доказ цього я запрошую тебе  до  себе  на
вечерю.  Ось  Ждан  проведе...  Там  i  поговоримо,  бо  маю   щось   тебе
розпитати...
   I швидко попростував до хати.
   Коли Самуїл у тiснiй, але  теплiй  кухнi  трохи  вiдiгрiвся,  умився  i
розчесав чуба та бороду, Ждан повiв його до свiтлицi. Тут  за  столом  уже
сидiли хани Кончак та Туглiй, Кончакiв син Атрак, названий  так  на  честь
свого дiда, та кiлька беїв. Кончак показав на вiльний ослiн:
   - Сiдайте! - i вп'явся у смажену баранячу лопатку. - Їжте.
   Всi були голоднi i довго їли. А коли наситилися, Кончак запитав:
   - Зiгрiвся трохи, Самуїле?
   Купець витер рота полою кожуха.
   - Дякую, хане, зiгрiвся... А то думав - пропаду.
   - Де ж тебе перестрiли мої люди?
   - На Удаї, бiля Прилуки.
   - Куди ж ти прямував?
   - У Путивль... Вiз жiночi прикраси, одяг, сiль... I все  пропало...  Та
ще й  четверо  холопiв  на  додачу,  а  з  ними  -  сани,  конi,  збруя...
Накажи,хане, хай твої люди повернуть менi моє майно!
   - Чого захотiв! Пiди дiзнайся, де воно!..  Е-е,  чоловiче,  що  з  воза
впало, те пропало! Дякуй долi, що сам лишився живий...
   - Я й дякую.
   - От i добре... А тепер скажи менi, чи ти не бачив, коли їхав з  Києва,
князiв з дружинами?
   Самуїл поволi пiдвiв голову, пильно глянув у вiчi хановi.
   - Аякже, бачив.
   - Де?
   - Стоять за Альтою.
   - Хто саме?
   - А хто?.. Великий  князь  київський  Святослав,  великий  князь  землi
київської Рюрик, князь переяславський  Володимир  та  князь  чернiгiвський
Ярослав... Схоже, очiкують ще когось.
   - Невже до Києва дiйшла чутка, що я перейшов Сулу?
   - До мене не дiйшла, бо iнакше я повернув би назад... А от чи до князiв
дiйшла, того не знаю...
   - Однак вони чогось стоять, - замислено проказав хан Туглiй.  -  Не  на
прогулянку ж вийшли!
   Кончак насупився. Кошлатi чорнi брови зiйшлися  до  перенiсся,  як  двi
грозовi хмари. Грубе тверде обличчя потемнiло ще дужче. Видно було, що вiн
вражений несподiваною звiсткою i стурбований нею не на жарт.
   А Туглiй не вгавав:
   - Я так i знав, що ми пiд цим клятим городищем прогайнуємо дорогий час!
- грюкнув кулаком по столу. - Вся Русь уже оповiщена про наш напад! Добре,
якщо князi й досi стоять  за  Альтою...  А  якщо  рушили  сюди?  Що  буде?
Вай-пай!..
   Кончак ще дужче засопiв носом, похмуро глипнув очищами.
   - Помовч, хане! Поговоримо про це пiзнiше!  А  зараз  подякуємо  нашому
друговi Самуїловi за таку важливу звiстку. - I повернувся до  купця:  -  З
цiєї хвилини ти вiльний i можеш їхати на всi чотири сторони! Що б ти хотiв
у мене попросити?
   Самуїл пiдхопився на ноги i низько вклонився.
   - Дякую, хане, за таку велику ласку... Воля для людини - то  найбiльший
скарб!.. Але якщо ти  дозволяєш  звернутися  до  тебе  з  просьбою,  то  я
насмiлюся попросити у тебе...
   Купець замовк у нерiшучостi. Кончак пiдбадьорив його:
   - Ну ж, кажи! Не бiйся!
   - Якщо твоя ласка, то вiдпусти зi мною ось цього  хлопця,  -  i  поклав
руку на плече Ждановi. - Твої люди забрали у мене аж чотирьох холопiв,  то
дай менi хоч одного. Та  й  мандрувати  взимку  самому  небезпечно  -  сам
знаєш...
   Кончак махнув рукою.
   - Гаразд, бери... Бранцiв маємо досить...  А  шляху  в  Половеччину  не
забувай. Ось  тобi  моя  тамга  -  з  нею  безборонне  проїдеш  через  усi
половецькi заслони. Привозь товари на Тор - вигiдно продаси. - I кинув  на
стiл кружало вичиненої шкiри з намальованою на нiй собачою головою i двома
перехрещеними пiд нею стрiлами - це був родовий знак хана. - Тобi i твоєму
супутниковi дадуть коней i харчiв на тиждень. Ти задоволений? Вай-уляй!
   - Задоволений, хане, - схилив знову у поклонi голову купець.
   - Тодi йдiть!
   Коли вийшли, Ждан сказав:
   - Дякую тобi, дядьку Самуїле, що не забув про мене - визволив з  неволi
тяжкої... Однак скажи  менi  -  навiщо  ти  розповiв  про  князiв?  Навiщо
розпатякав,  що  вони  стоять  на  Альтi?  Не  вистачало  тiльки   шепнути
Кончаковi, якi у них сили! Це ж пряма зрада!
   Самуїл усмiхнувся розбитими губами, обняв хлопця за плечi.
   - Не турбуйся! Так вони вiд мене правду й почують -  аж  обома  вухами!
Аякже!.. Е-е, отроче, не знаєш ти дядька Самуїла!.. Та набрехав я  їм  усе
вiд початку й до кiнця!
   - Як? I про князiв, i про Альту?
   - I про князiв, i про Альту... Як  тiльки  Кончак  запитав,  я  вiдразу
змикитив, що вiн боїться, як би його тут не застукали зненацька! Бо ж сили
у нього зараз, видно, невеликi. Скумекав?.. Нi?..А я йому i про  київських
князiв, i про переяславського, i про чернiгiвського. Та ще, мовляв,  iнших
очiкують... Бачив, як завертiвся хан Туглiй? Нiби його окропом ошпарили!..
Та й сам Кончак скис, набусурманився, бо не до серця йому така  звiстка...
Не я буду, якщо не чкурне вiн завтра звiдси в свою Половеччину...
   - Ну, якщо так...
   - Завтра побачимо - як... А нинi ходiмо спати, якщо у тебе тут є теплий
куток...
   - Куток є, ходiмо, - i повiв свого рятiвника у запiчок.
   ...Вранцi обложенi дмитрiвцi висипали на вали i з превеликим подивом  i
з ще бiльшою радiстю спостерiгали, як половцi, ведучи на арканах  бранцiв,
худобу та везучи на  запасних  конях  iншу  здобич,  вирушають  у  степ  i
прямують на схiд. Самуїл не помилився - Кончак злякався  можливого  нападу
руських князiв i зняв облогу.
   Лише два вершники, не ждучи, коли степовики покинуть  розоренi  околицi
Дмитрова, вiдокремилися вiд них i  повернули  на  захiд.  То  були  купець
Самуїл i Ждан.



   РОЗДIЛ ДРУГИЙ

   На пiвсотнi верст довкола Дмитрова половцi випалили села й  хутори.  По
бiлих снiгах чорнiли пасма кiптяви i попелу, рознесенi вiтрами з  похмурих
згарищ.
   Ждан i Самуїл їхали мовчки, з сумом позираючи на розтерзанi  звiрами  й
хижими птахами трупи. На серцi було важко. Душили сльози. А коли в  одному
селi на майданi побачили задубiлi  тiльця  голеньких  немовляток,  кинутих
жорстокою рукою в снiг, щоб позамерзали, Самуїл зупинився i заплакав.
   - О боже! Яких мук зазнає нещасний люд Переяславської україни[8]! I  як
вiн тiльки живе тута! Як виживає! Здається,  всi  бiди,  всi  лиха  цiлого
свiту зiбралися разом i впали  на  нього,  пригнули,  до  землi,  клубищем
холодних змiй обплутали його тiло, важким  чоботищем  наступили  на  душу!
Допоки ж терпiти? Допоки гинути? Допоки  земля  Половецька  вивергатиме  з
себе незчисленнi орди на погибель люду християнського?
   Вiн довго сидiв у сiдлi, зiгнутий, обважнiлий, i затуманеними вiд  слiз
очима дивився на бiлi скоцюрбленi тiльця немовляток. Потiм  перехрестився,
витер сльози i торкнув коня.
   - Геть звiдси! Подалi вiд цього жахливого видовища!
   Другого  дня,  переночувавши  у  напiвспаленiй  хатинцi-мазанцi,   вони
виїхали на  битий  шлях,  що  з'єднував  Київ  та  Переяслав  з  Путивлем,
Рильськом та Курськом. Ждан натягнув поводи.
   - Тепер я  попрощаюся  з  тобою,  дядьку  Самуїле.  Звiдси  поверну  до
Путивля, у свiй Сiверський край...
   Купець витрiщив очi.
   - Як? Ти кидаєш мене одного? Серед  цiєї  безлюдної  снiгової  пустелi?
Бiйся бога, отроче!
   - А куди ж менi їхати? До Києва? Там у мене нi кола нi двора!
   - Нiби на Сеймi у тебе щось залишилося! Сам  же  казав  -  половцi  все
спалили...
   - А може, хтось iз родичiв уцiлiв? Чи односельцiв?
   - Так вони тобi й зрадiють!.. Де ж ти там житимеш? Що їстимеш? До  кого
прихилишся? Та ще взимку!
   - А в Києвi хто мене жде?
   - Чоловiче! - вигукнув Самуїл. - У Києвi у тебе є добрий приятель!
   - Хто ж це?
   - От тобi маєш!  -  Купець  аж  руками  ударив  об  поли.  -  Невже  не
здогадуєшся? Таж я! Хто  ж  iще?..  Невже  гадаєш,  що  я  забуду,  як  ти
порятував мене  у  Дмитровi?..  Нi,  синку,  нiкуди  я  тебе  не  вiдпущу!
Бiдуватимемо разом - до кiнця! Та й  вириватися  самому  в  далеку  дорогу
небезпечно - мороз, хуртовина, вовки, недобрi люди... Та мало  яка  трясця
може зустрiтися в дорозi! Нi, нi, розлучатися нам зараз не слiд! Прибудемо
до Києва, погостюєш у мене до  весни,  а  там  -  куди  хочеш!  Ти  вiльна
птаха!.. Та й не до Києва ми зараз попростуємо...
   А куди ж?
   До Переяслава. Треба сповiстити переяславцiв, що Кончак повернув назад.
   Ну, коли так... - невпевнено протягнув Ждан.
   - А як же iнакше, хлопче? - i, зрадiвши, купець торкнув коня.
   До Переяслава добралися на четвертий день. На вулицях та майданах повно
озброєного люду, а також  дiтей,  жiнок,  старих.  Найближчi  села  шукали
захисту за валами города. Не чути безпечних розмов, не лунає веселий смiх.
Навiть дiти принишкли. Йде Кончак! Адже всiм у  пам'ятi,  як  шiсть  рокiв
тому вiн лютував на Переяславщинi, не жалiючи нiкого, особливо дiтей, яких
винищив без лiку!
   Самуїла i Ждана завели у гридницю[9], де попiд стiнами на широких лавах
сидiли бояри та лiпшi  мужi.  Прямо  проти  входу,  на  узвишшi,  -  князь
Володимир Глiбович та княгиня Забава, дочка чернiгiвського князя Ярослава.
   Подорожнiх пiдвели до них.
   Князь Володимир мав рокiв двадцять сiм - двадцять вiсiм.  Лоб  високий,
вiдкритий. Довге русяве волосся зачесане назад. Мiж акуратно пiдстриженими
вусами та борiдкою стиглими вишнями  червонiли  по-юнацькому  свiжi  уста.
Одяг на ньому - оксамитовий, чорний, а чоботи - жовтi, з блискучої,  гарно
вичиненої шкiри. При боцi,  на  широкому,  оздобленому  срiбними  бляшками
поясi, - короткий меч.
   Княгиня Забава - така ж красуня, як i князь, якраз йому  до  пари,  але
чорнява, бо в її  жилах,  як  i  в  усiх  Ольговичiв,  сiверських  князiв,
нуртувала  домiшка  половецької  кровi.  Тому  її  схiдна  дикувата  краса
здавалася  яскравiшою  поряд  зi  спокiйною  слов'янською  красою   князя.
Володимир Глiбович показав пальцем на вiльну лаву побiля себе.
   - Ви стомилися - сiдайте ось тут... Я пiзнав тебе, Самуїле, хоча  ти  й
дуже змiнився з того часу, як приїздив востаннє до  Переяслава...  Сторожа
сказала, що ви прибули з Дмитрова. Це правда?
   Самуїл i Ждан сiли. Купець хитнув головою.
   - Так, княже, кiлька днiв тому ми були в Дмитровi.
   - Але ж там половцi!
   - Там був Кончак з ханом Туглiєм...  I  ми  бачили  Кончака,  як  тебе,
княже. I навiть обiдали за одним столом. Володимир Глiбович пiдняв брови.
   - О! З чого ж така честь вам випала?
   - Розпитував, клятий поганин, чи не бачив я, їдучи з Києва у  Сiверську
землю, князiв з вiйськом. Ото я й сказав йому, що бачив. Мовляв, стоять  з
дружинами на Альтi, ждуть пiдмоги.
   - Це ти все вигадав? Про князiв?
   - Вигадав.
   - Для чого?
   - Та просто так... Щоб налякати!
   - Ну й що? Налякав?
   - Ще й як!.. Хан Туглiй вiдразу почав дорiкати  Кончаковi,  що  даремно
вони зав'язли пiд Дмитровом. Та й Кончак повiрив - другого дня зняв облогу
i вiдступив за Сулу[10].
   - Не може бути! - вигукнув  вражений  князь,  бо  не  сподiвався  такої
звiстки. - Невже це правда? А чи не обманює вiн усiх нас?  Вiдступив,  щоб
iншою дорогою рушити на Переяслав...
   - Чого не знаю, того не знаю, княже, - з гiднiстю  промовив  Самуїл.  -
Однак, гадаю, не поверне вiн на Переяслав, бо дуже переобтяжений здобиччю.
Навiщо йому йти сюди, коли i так набрав i полону, i  худоби,  i  коней,  i
всiлякого добра?
   Бояри загули. Пролунали голоси:
   - Так, так, це схоже на правду! Не кине вiн здобичi! Володимир Глiбович
ледь помiтно кивнув головою.
   - Будемо вважати,  що  цього  разу  лихо  обминуло  Переяслав.  Але  не
обминуло Переяславської україни. I я не можу змиритися з  тим,  що  Кончак
ось уже в котрий раз плюндрує нашi мiста й села, вбиває людей, тягне їх  у
полон, грабує нашi багатства... Треба вiдомстити кривавому хановi! Щоб  на
власнiй шкурi вiдчув нашу бiду, щоб його плем'я  зазнало  такого  ж  горя,
якого завдав вiн нашому людовi!.. Ось мiй наказ: вiйсько не розпускати!  Я
пошлю листа князевi київському Рюрику,  а  також  Святославовi,  щоб  дали
допомогу i дозволили вдарити  на  ворога!  Поки  половцi,  як  тi  полози,
перетравлятимуть здобич, ми зберемо сили i нападемо на них  несподiвано...
Чи всi бояри i великi мужi так думають?
   - Усi! - твердо сказав огрядний рудобородий тисяцький[11] Шварн.
   - Тодi йдiть - готуйте вiйсько до походу, а я тут ще побесiдую з нашими
гостями з Дмитрова...
   Коли бояри вийшли, князь сказав:
   - Самуїле, ти не раз постачав моє мiсто i всю землю сiллю, днiпровським
янтарем, прикрасами iз срiбла та  золота,  сукном,  парчею  та  хиновським
шовком.  Ризикуючи  життям,  ти  обдурив  Кончака  i   витрутив   його   з
Переяславської землi. Ти, нарештi, сьогоднi  привiз  нам  дуже  важливу  i
радiсну звiстку: Кончак  пiшов  геть  за  межi  Переяславщини...  А  тепер
послужи менi ще раз, Самуїле!
   - Кажи, княже. Я зi своїм молодим другом Жданом  готовий  служити  тобi
вiрою i правдою. Що ми маємо зробити?
   - Ти вже чув, що я хочу вiдомстити Кончаковi за напади  i  за  знесення
Посулля. Та одного бажання замало. Щоб  похiд  завершився  успiшно,  треба
схилити до нього не тiльки князя Рюрика, а й  князя  Святослава,  Ярослава
Чернiгiвського, Iгоря Сiверського та його братiю...
   - Як же це зробити?
   - Ти повертаєшся в Київ?
   - Так.
   - От i гаразд - одвезеш мої листи до князiв Рюрика та  Святослава...  А
вони вже знатимуть, як пiдняти iнших князiв.
   - Ми зробимо це, княже.
   - Але це дiло спiшне...
   - Ми виїдемо завтра вранцi i гнатимемо щодуху.

   * * *

   Завiрюха почалася опiвднi. Спочатку подув сильний вiтер, повалив густий
лапатий снiг, що залiплював обличчя й очi, забивався в рукава й за пазуху,
застилав непроглядною пеленою i небо, i весь бiлий свiт.
   Нi Самуїл,  нi  Ждан  не  вiдчули  в  серцi  тривоги.  Хiба  їм  уперше
зустрiчати хурделицю у степу чи в лiсi? Конi якимось лише  їм  притаманним
чуттям знаходили пiд копитами тверду наїжджену дорогу.
   Та згодом завихрiло так, що не стало видно кiнських  голiв.  Здавалося,
всi сили - земнi й небеснi - ополчилися  проти  них,  перетнули  шлях.  Що
робити? Їхати вперед? А якщо зiб'ються з  дороги?..  Зупинитися  в  якiйсь
балцi i переждати негоду? Та хто знає,  скiльки  вона  триватиме  -  день,
два?..
   Конi важко брьохалися по глибокому снiгу. Вiтер завивав, шаленiв, бив у
груди, продимав наскрiзь кожуха, сiк в обличчя, мов приском, i,  регочучи,
мчав понад мертвою пустелею на схiд до половецького степу.
   Так їхали ще з годину, аж поки конi  не  зупинилися  зовсiм.  Подорожнi
насипали їм iз саквiв у торбини вiвса - погодували, узяли в руки поводи  i
рушили вперед.
   Почало сутенiти. Наступив вечiр.
   Уже давно мав бути Глiбiв,  а  його  все  не  було  i  не  було.  Невже
проминули? А вiтрюган  не  вщухав,  i  хурделиця,  здавалося,  заповзялася
замести снiгом усю землю.
   I конi, i люди вибилися iз сил.
   - Спочинемо хоч трохи, -  сказав  Самуїл,  зупиняючись.  -  Клади  коня
спиною до вiтру! А сам лягай за ним!
   Лягли.
   Вiдразу ж вирiс замет. Стало затишнiше. Снiговiй i далi котив,  завивав
над полями, але вже не сiк обличчя, не забивався в рукава,  за  комiр,  не
замерзав у бровах та в бородi крижаним панциром.
   Ждан зiгнувся, притулився спиною до теплого кiнського черева,  натягнув
глибше шапку на голову i заплющив очi. Подрiмати? Нi, сон  не  йшов,  зате
думки роєм завихрилися в головi.
   Ще й мiсяця не минуло, як з далекого половецького кочовища виїхали вони
з батьком ось такого буремного вечора i попростували на  захiд,  на  рiдну
землю. А як багато змiнилося в його життi! Доля круто  повернула  життєвий
шлях. Чи то ж на краще, чи на гiрше? Хто те вiдає? Поки що - на краще. Вiн
здружився з розумним i добрим дядьком Самуїлом, що, може,  до  покупцiв  i
проявляє хитрiсть, бо ж кажуть: не обманеш -  не  продаси,  але  до  нього
ставиться, як до  рiдного.  Остаточно  визволився  з  неволi  половецької.
Познайомився з князем переяславським i одержав вiд нього за добру вiстку i
вiрну службу коня, одяг i зброю, а це - цiле багатство! Чого ще треба?
   Вiн незчувся, як задрiмав. Прокинувся вiд того, що чиясь рука  шарпнула
за плече.
   - Вставай, хлопче! Вставай!  Бо  й  задубiємо  тута!  почувся  Самуїлiв
голос. - Пiдемо далi!
   Ждан пiдвiвся. Було вже зовсiм темно.
   - Куди ж iти?
   - Бери коня за повiд i не вiдставай вiд мене!
   Та не зробили й сотнi крокiв, як почули собачий гавкiт. Отже,  попереду
село чи город, там - порятунок, для них - тепла хата, для коней -  затишна
стайня та оберемок сiна. Вперед! Швидше туди!
   Хатина виринула з пiтьми раптово - визирнула очеретяними стрiхами з-пiд
снiгу, як гриб з-пiд листу. Крiзь малесеньке вiконце, затягнуте  висушеним
бичачим пузирем, мерехтiло жовтаве свiтло.
   Самуїл загрюкав списом у дверi.
   - Господарю, вiдчини!
   Дверi вiдхилилися - почувся старечий голос:
   - Хто тут? Кого бог послав?
   - Подорожнi, отче! Пускай до хати - замерзаємо!
   - Та хто ж ви такi?
   - Гiнцi вiд князя переяславського до князiв київських.
   - То ви б їхали в городище - до тiуна[12].
   - А що це за городище?
   - Та Глiбiв же!
   - Глiбiв! Далеко?
   - Та нi - всього поприще[13]... А це - посад...
   - Отче, бога бiйся! Нам уже несила два кроки  ступити,  а  ти  кажеш  -
поприще! Нi, заночуємо в тебе! - i Самуїл  рiшуче  вiдсторонив  старого  з
порога. - Хлiв у тебе є?
   - Та є.
   - То постав туди: наших коней та сiнця їм дай!
   Старий  накинув  на  плечi  кожушину,  i  вони  гуртом  напоїли  коней,
ровсiдлали i заклали їм сiна. А попоравшись, зайшли до хижки.
   Хатина була невеличка. Злiва вiд дверей - пiч, пiд образами - стiл,  за
пiччю - широкий пiл для спання. Там, накрившись  кожушиною,  хтось  лежав.
Попiд стiнами - лави. У челюстях печi горить  лучина,  освiтлює  невеликий
шевськжй столик з рiзним шевським причандаллям - дерев'яними колодками  та
цвяшками, дратвою, смолою, ножем, молотком... Там же, на  столику,  стояла
пара старих чобiт - один чобiт полагоджений, а другий  ще  на  копилi.  На
жердинi, пiд стелею, висiла немудра смердiвська одяганка.
   Подорожнi примостили  сiдла  i  сакви  на  лавi,  бiля  дверей,  почали
роздягатися. Повiтря сколихнулося - по хатi вiд  лучини  пiшли  мерехтливi
тiнi.
   - Як же тебе звати, дiду? - спитав Самуїл.
   - Пiп охрестив Iваном, а люди прозвали  Живосилом...  Тож  i  ви  звiть
Живосилом.
   - То, може, дiду Живосиле, пригостите нас чимось гаряченьким? З  морозу
- ой, як хочеться!
   - А чого ж? Це можна! Добрим людям  ми  завжди  радi,  -  вiдповiв  дiд
Живосил i заглянув за пiч: -  Любаво,  Любаво!  Вставай!  Бог  послав  нам
гостей - готуй вечеряти!
   З-пiд кожушини вилiзла дiвчина, накинула на плечi  опанчицю,вступила  в
чоботи, вийшла на свiтло.
   - Добрий вечiр, добрi люди!
   - Здоровенька була, дiвонько, - вiдповiв i за себе, i за свого молодого
супутника Самуїл. - Не дали тобi поспати?
   - А я ще не спала, - вiдповiла Любава. - Сiдайте до столу, а я хутко...
Правда, не ждали ми нiкого, та вже чим багатi, тим i радi... Борщ є!
   Вона усмiхнулася i раптом зустрiлася поглядом зi Ждановими очима. Видно
не сподiвалася, що один з гостей - парубок, бо знiяковiла, швидко опустила
вiї i кинулась до печi. Та  цiєї  короткої  митi  було  досить,  щоб  Ждан
запримiтив незвичайну вроду дiвчини i теж знiяковiв.
   Дiвчина справдi була гарна. Чим - хлопець i сам не мiг сказати,  бо  не
мав часу роздивитися, а зараз вона нагнулася  до  печi  i  рогачем  дiстає
закопчений горщик з борщем, - видно тiльки струнку постать та густу  чорну
косу.
   Та ще запам'яталося: з-пiд  брiв  на  нього  глянули  такi  несподiвано
теплi, темно-iмлистi з поволокою очi - мов лiтнє зоряне небо!
   Любава!
   Тим часом дiвчина у велику череп'яну миску насипала  борщу,  на  рушник
накраяла хлiба, начистила цибулi i часнику  -  поставила  на  стiл.  Перед
образами засвiтила свiчку - в хатинi вiдразу стало свiтлiше.
   - Прошу до вечерi!
   Самуїл розв'язав сакви, дiстав шматок сала та кiльце  ковбаси.  Порiзав
захалявним ножем.
   Дiдусь Живосил зацмокав язиком:
   -  Ай-ай-ай,  от  не  ждали  таких  гостей!  Яка  багата  вечеря!  Грiх
вiдмовлятися! Любаво, сiдай! - вiн  пiдморгнув  Самуїловi  i  присунув  до
столу ослона.
   Любава сiдати не поспiшала. Самуїл легенько взяв її за лiкоть.
   - Не вiдмовляйся, голубонько, сiдай.  Дядько  Самуїл  та  Жданко  -  не
вовки, не кусаються... Правда, за  молодого  ручатися  не  можна  -  ще  й
гризне, чого доброго! Та ти не бiйся, може, це твiй суджений? Га?
   Дiвчина засоромилася i сiла на протилежному вiд Ждана  боцi.  Крадькома
глянула на хлопця, ї знову їхнi погляди зустрiлися. На цей раз надовше.
   Любава була зовсiм молода  -  шiстнадцяти,  вiд  сили  сiмнадцяти  лiт.
Невеличка, мiцна, темноока, з розпущеною густою косою i виразними  темними
бровами, вона скидалася на ластiвку або на чисте  звiрятко,  що  сполохано
визирає з-за зеленого листу дерева. Ждан подумав:
   "Боже, яке диво зросло в цiй маленькiй убогiй хатинi! I  як  добре,  що
воно не потрапило в полон до степовикiв, де швидко линяє дiвоча краса!"
   А Любава тим часом думала про те, що доля несправедливо повелася з нею.
Ось зустрiла вона гарного хлопця, князiвського гридня, судячи по одягу  та
зброї. Та що з того! Кому потрiбна вона, внучка  смерда[14]?  Ждан  завтра
вранцi встане, осiдлає коня - тiльки снiг вихором здiйметься за ним!  Хiба
повернеться вiн коли-небудь до цiєї убогої  хатини,  де  з  кожного  кутка
виглядають злиднi? Хiба потрiбна йому холопка, в якої нi поля, нi лiсу, нi
коня, нi корови, а лише руки, щоб працювати на тiуна, боярина чи князя?
   А Ждан вродливий, такий у нього лагiдний, добрий погляд! Боже, чому  ти
такий несправедливий до мене!
   Любава опустила очi i взялася за  ложку.  Вона  була  голодна,  але  не
насмiлювалася простягнути руку, щоб узяти шматочок сала  чи  ковбаси.  Їла
черствий хлiб i борщ, що пахнув буряками.
   Спостережливий Самуїл хмикнув у бороду.
   - Е-е, голубонько, так не годиться! Дала нам  гаряченького  та  сама  i
їси, а нам залишаєш сало та ковбасу, що, як i ми, закоцюбли на морозi! Так
не пiде! Берися за ковбасу, а ми погрiємося бiля борщу!
   Всi засмiялися, i за столом вiдразу установився дух  доброзичливостi  i
невимушеностi, що зближує незнайомих людей, робить їх щирими, вiдвертими i
приязними.  За  їжею  та  розмовами  швидко  плинув  час,  Самуїл  i  Ждан
дiзналися, що дiд Живосил усе життя шевцював, бо не мав своєї  землi,  шив
непоганi чоботи та жiночi черевики. Та з лiтами втрачалася гострота  зору,
бо ж працював при лучинi, а вiдтак втрачалися i заробiтки. Йому  перестали
замовляти нове взуття, лише найближчi сусiди, по старiй пам'ятi, приносили
який-небудь шкарбан, щоб залатав дiрку  чи  пiдбив  пiдметку.  А  хiба  це
заробiтки?.. Коли б були живi син з невiсткою, то якось би  викручувались,
але  ж  налетiли  половцi  -  сина  вбили,  невiстку  забрали...  Як   тут
викрутишся? А треба ж i прогодуватися, i  вдягтися,  i  внучцi  коралi  та
пiдвiски купити, бо вже ж ген яка дiвка вибехкалася!..  А  ще  ж  треба  i
князiвське сплатити, i десятину на церкву дати, i бояриновi, i  посаднику,
i тiуновi... А де взяти?
   - Нелегке життя, - погодився Самуїл.
   Розмова затяглася допiзна.  Лише  коли  заспiвали  першi  пiвнi,  лягли
спати: чоловiки на полу, Любава - на печi.
   Прокинувся Ждан вiд приглушеної розмови в  сiнях.  Почав  прислухатися.
Чийсь грубий голос сердито бубонiв:
   - Менi набридло ждати, Живосиле! Або вiддаси борг нинi, або  хай  дiвка
вiдробить!
   - Будь людиною, Карпиле! - перечив Живосил. - Вiддам! Усе вiддам! А тим
часом бери те, що маю...
   Незнайомий  Карпило,  видно,  розгнiвався  ще  бiльше,  бо  голос  його
загримiв:
   - Що ти менi тичеш, старий шкарбане, цю нещасну ногату[15]? Так ти й до
смертi не сплатиш боргу!.. Хай онука вiдробить... Скiльки ж  їй  сидiти  у
тебе на шиї? Вона харчi матиме, а ти боргу позбудешся...
   - Не буде цього, Карпиле! Не пущу внучки!
   - А я й питати не буду! Потягну силомiць - i край!  З  сiней  донеслося
глухе борюкання, щось з гуркотом упало, потiм пролунав дiвочий скрик:
   - Ой, дiдусю!..
   Ждан схопився з постелi.
   - Дядьку Самуїле, вставай! Нещастя з Любавою!
   Взувши чоботи,  зiрвав  з  кiлочка  меча  i,  як  був,  -  роздягнений,
простоволосий, - кинувся з хати.
   Сiнешнi дверi розчиненi настiж. У сiнях - нiкого. Голоси лунали аж бiля
ворiт. Ждан прожогом вискочив надвiр. Ранок видався тихий, сонячний.  Буря
вляглася, i тiльки високi кучугури пухкого снiгу свiдчили, що недавно  тут
бушувала снiгова завiя.
   Бiля ворiт  вовтузилося  четверо.  Двоє  одягнутих  у  баранячi  кожухи
чоловiкiв тягнули за руки Любаву, яка щосили упиралася ногами в  замет,  а
дiд Живосил термосив одного з них за рукав i охриплим голосом благав:
   - Карiїиле, не чiпай дiвчини! Облиш! Бо грiх тобi буде! На твоїх  дiтях
вiдiллються сльози!
   - Йди геть! Вiдчепися! - вiдмахнувся той вiльною рукою.
   - Карпиле!..
   - Геть, кажу, шкарбане! - розлютувався чолов'яга i кулацюгою  штурхонув
старого в груди.
   Живосил заточився i впав у снiг.
   Ждан перескочив через замет, вихопив меча.
   - Зупинiться, негiдники! Облиште дiвчину! I Карпило, i  його  помiчник,
молодий парубiйко, випустили з рук Любаву,  вiдсахнулися.  Сите  Карпилове
обличчя побагровiло, очi вiд гнiву та здивування полiзли на лоба.
   - Ти хто? Як смiєш пiднiмати руку на княжого тiуна?  Та  я  тебе...  Та
я...
   Вiн аж задихався. Рука  шарила  бiля  боку,  намацувала  рукоять  меча.
Парубiйко вiдступив до хвiрточки.
   Але тут на допомогу Ждановi прибiг Самуїл.
   - Чекай, тiуне, заспокойся!  Не  гарячкуй!  Не  вихоплюй  меча!..  Пощо
тягнеш дiвчину, аки пес? Пощо вдарив старого? Чим вiн тобi завинив?
   Карпило випростався. Був вiн невисокий,  але  дебелий,  крутошиїй,  мов
бугай. Ноги розставив, голову нагнув - бликав спiдлоба.
   - Хто ви такi, що я маю перед  вами  одвiт  держати?  Татi  з  широкого
гляху! Розбiйники! Та я накажу вас у  яму  кинути!  В  колодки  забити!  В
залiзнi пута закувати! Я потягну вас до князя на суд або сам...  ось  цими
руками... Хто ви такi?
   Самуїл пiдступив ближче, витягнув з-за пазухи тугий пергаментний  сувiй
з восковою князiвською печаткою, що скрiплювала тонкий зелений  шнурок,  i
тицьнув Карпиловi пiд нiс.
   - Дивися,  тiуне!  Пiзнаєш  печатку  князя  Володимира?  Той  ошелешено
заклiпав очима. А Самуїл вiв далi:
   - Упiзнав... От i добре!.. А тепер слухай: ти не зачепиш цих людей - нi
дiда Живосила,  нi  Любави  -  i  пальцем!  Нi  сьогоднi,  нi  завтра,  нi
будь-коли!
   Карпило ще  не  знав,  хто  перед  ним,  але  розумiв,  що  сперечатися
небезпечно, - у незнайомцiв листи з князiвською печаткою! Таких  краще  не
чiпати. Вiн винувато здвигнув плечима, пробелькотiв:
   - Зрозумiв... Звичайно, зрозумiв... Я хiба що? Хотiв зла цьому  старому
та дiвчинi? Я ж - якнайкраще!.. По справедливостi... По руськiй правдi...
   - По руськiй правдi! - передражнив його Самуїл. - Де ж тут правда? I не
пахне нею! Князь Ярослав, коли давав нам руську правду, то  думав,  що  ми
житимемо по правдi серця, по совiстi, а ти... А тепер iди i запам'ятай, що
ми тут тобi сказали: ти Живосила i Любаву й пальцем  не  зачепиш!  А  борг
свiй я тобi, як тiльки наступного разу завiтаю до  Глiбова,  сплачу.  Мене
звати Самуїлом...
   Тiун глипнув спiдлоба, глибше натягнув шапку i мовчки почвалав з двору.
Пахолок поколивав за ним.
   Дiд Живосил просльозився.
   - Спаси вас бог, добрi люди! Порятували нас iз Любавою!  Карпило  -  не
людина, а звiр, згноїв би мене в ямi, а  Любаву...  Страшно  подумати,  що
було б з нею, коли б потрапила до рук того татя! Хай бережуть вас боги!
   А Любава стояла збоку, злякана, зблiдла, i своїми великими, темними  як
нiч, заплаканими очима вдячно дивилася  на  Ждана,  i  її  пухкi  тремтячi
губенята тихо промовляли тiльки одне слово:
   - Жданку... Жданку...
   Того ж дня, перед вечором, Самуїл i Ждан через Лядськi ворота в'їхали в
Київ. Мiсто лежало в бiлих снiгах, а над ним пливли голоснi звуки  дзвонiв
- дзвонили до вечернi.
   По однiй з вулиць, що вели на Гору, вони  пiднялися  до  собору  святої
Софiї, поминули храми Iрини та Георгiя i завернули  у  бiчну  вуличку,  що
закiнчилася тупиком.  Зупинилися  перед  мiцними  ворiтьми  з  дашком.  Не
злазячи з коня, Самуїл загрюкав у них списом. Ворота вiдчинились.
   - Ти тут живеш, дядьку Самуїле? - спитав  Ждан  не  без  подиву,  бо  в
глибинi  двору  побачив  високий  двоповерховий  будинок,   складений   iз
потемнiлих вiд часу колод i вкритий гонтом[16].
   - Нi, тут живе мiй вуй[17], боярин  Славута,  а  я,  дякуючи  йому,  по
сусiдству, поряд... Бачиш, хлопче, нам  якнайскорiше  треба  зустрiтися  з
князем Святославом, а боярин Славута буває у нього майже кожного дня.  Нам
же з тобою не так просто потрапити в князiвськi хороми... Зрозумiв?
   - Зрозумiв... То ти, виходить, он з яких багачiв, дядьку  Самуїле!  Сам
купець, вуй - боярин... Кожного дня буває у князя!.. А ти ж такий  простий
- ну, як я, примiром...
   - Е-е, хлопче, випаде зручна хвилина - розповiм,  з  якого  я  роду,  а
зараз нiколи...
   Грюкнули засуви - ворота розчинилися. їм назустрiч пiдвiвся молоденький
служник.
   - Дядько Самуїл? Ох, невчасно - боярин саме збирається  до  князя.  Там
сьогоднi, кажуть, пир...
   - З чого б то?
   - Княгинi Марiї Василькiвни iменини...
   Служник провiв їх до хоромiв.
   У великiй свiтлицi пахло воском - на столi горiла свiчка.  Лiворуч  вiд
столу - полицi  з  книжками  та  згортками  пергаменту.  Вся  права  стiна
завiшана зброєю. Чого тут тiльки не було! Мечi руськi i шаблi  половецькi,
луки простi й клеєнi, луки-самострiли й тули зi стрiлами,  бойовi  сокири,
списи-копiя й списи-сулицi, кольчуги i лати, шоломи  i  поножi...  Ждановi
очi розбiглися, i вiн не вiдразу помiтив господаря цiєї кiмнати, що  стояв
у напiвтемному  кутку  i  невеликою  кiстяною  гребiнкою  розчiсував  сиву
бороду.
   Та ось вiн поклав гребiнку на стiл i, широко  розкинувши  руки,  вийшов
наперед.
   - Самуїле! От не чекав! Ти ж сказав, що вирушаєш до Путивля! I раптом -
тут... - Вiн обняв Самуїла, тричi поцiлував. Потiм повернувся до Ждана:  -
Де ж ти роздобув собi такого супутника? Гарний парубок! Гридень? Чий?
   Самуїл коротко розповiв про все, що йому i Ждановi довелося пережити за
останнiй час. Показав листи князя переяславського.
   Боярин Славута слухав, не перепитуючи i не перебиваючи. Був  вiн  вищий
за Самуїла i трохи схожий на нього. Такий же високий крутий лоб, над  яким
безладно  кучерявилося  густе,  покроплене  сивиною  волосся,  прямий,   з
невеличкою горбинкою нiс та рiзко  окреслений  рот.  Але  разом  з  тим  i
вiдрiзнявся вiд нього. Передусiм  -  очима.  У  боярина  вони  були  якiсь
незвичайнi,  в  них  i  дивитися  було  страшно:  здавалося,  бачать  тебе
наскрiзь. Синi, з голубизною,  не  великi,  але  й  не  малi,  проникливi,
розумнi, вони яснiли, як щойно розквiтлi блавати[18], i, хоча  все  в  цiй
людинi було незвичайне, привертали увагу передусiм вони.  А  потiм  уже  -
гордо посаджена на мiцнi плечi голова, закучерявлене сиве волосся i така ж
кучеряво-сива борода, а  також  мiцнi  руки,  вiд  потиску  яких  Ждан  аж
скривився. "Нiчого собi старий!" - подумав юнак, намагаючись визначити вiк
боярина: п'ятдесят йому чи шiстдесят?
   - I чого ж ти хочеш, Самуїле? Щоб я провiв вас до князя?
   - Так, вуйку. Дiло дуже спiшне. Ледве встигли вони  вмитися,  одягтися,
причесатися, як iзнадвору почувся гучний голос боярина:
   - Самуїле, Ждане! Час! Час!
   До города Володимира, де знаходився княжий палац, йшли пiшки.  Київськi
вулицi кишiли строкатими натовпами людей. Поважно простували до  церковних
храмiв багато вбранi бояринi i купчихи в супроводi дочок,  дiтей,  онукiв,
челядi, мчали озброєнi вершники, човпли бабусi, гралися в снiжки хлопчаки,
простягували руки за милостинею старцi, поспiшав трудовий люд...
   Варта без суперечок i  зволiкань  пропустила  боярина  Славуту  i  його
супутникiв до князiвського хорому, де вже стояли князi.
   Славута вклонився. Самуїл i Ждан теж схилилися в низькому поклонi.
   - Князь Святослав i князь Рюрик з княгинями, - шепнув купець.  -  А  то
їхнi сини, дочки, внуки...
   У Ждана вiд багатства i блиску зарябiло в очах. Чи думалося йому, що зi
смердючої вежi кочовика доля перенесе його раптом у князiвськi хороми,  що
вiн,  колишнiй  кощiй[19],  раб  половецький,  розмовлятиме   з   великими
київськими князями?
   Князi з родинами вже були готовi до виходу. Миготiла при свiтлi  свiчок
золотом i срiблом парча, поблискували золотi жiночi прикраси, темнiли,  як
кров, князiвськi корзна[20].
   Святослав i Рюрик стояли посеред хоромини. Видно,  про  щось  говорили.
Святослав - високий, поважний, сивоголовий, з  великим  гачкуватим  носом;
Рюрик - молодший, чорночубий, середнiй на зрiст, бистроокий,  рухливий  i,
видно, запальний. Вони разом замовкли i повернулися до Славути.
   Славута розповiв про вторгнення  Кончака,  а  Самуїл  простягнув  листи
переяславського князя Володимира. Прочитавши їх, князi перезирнулися.
   - Що будемо робити, княже? - спитав Рюрик.
   - Гадаю, треба покарати Кончака. Занадто  зазнався,  загордився  вiн...
Треба провчити його та й iнших ханiв заодно, бо вже знесли все Посулля,  а
незабаром i до Києва доберуться. Князь  Володимир  скаржиться,  що  зовсiм
знелюднiла Переяславська україна i люд зубожiв...
   - Справдi, йому найбiльше дiстається вiд половцiв.
   - Гадаю, треба негайно збирати князiв i рушати в похiд, - твердо сказав
Святослав.
   - Я теж такої думки.
   - От  i  гаразд.  Тодi  закличемо  князiв  Ярослава,  Iгоря,  Всеволода
Трубчевського, Святослава Рильського i, поки не розтали снiги, вдаримо  на
поганих!
   - Я буду готовий через три днi, - погодився Рюрик. Святослав повернувся
до Самуїла i Ждана.
   - Дякую тобi, Самуїле, i твоєму молодому супутниковi  за  таку  важливу
звiстку. Не раз ти прислужувався менi i всiй Руськiй землi -  попереджував
про напади, викуповував полоненикiв, був моїми очима i  вухами  в  далекiй
Половецькiй землi. За те я завжди був вдячний тобi, а нинi вiдшкодую  твої
збитки. Та й не обминемо  ми  з  князем  Рюриком  нашою  милiстю  i  твого
друга...
   - Ждана, - пiдказав Самуїл.
   - Якщо Ждан захоче залишитися в  Києвi,  то  я  вiзьму  його  до  своєї
дружини - вiн кмiтливий хлопець i з нього вийде смiливий воїн. А  якщо  не
захоче...
   - Я хотiв би повернутися в Сiверську землю, - вклонився юнак.
   - Похвально, що ти так любиш нашу Сiверщину... Я теж севрюк...  Тодi  я
попрошу князя Iгоря, щоб узяв тебе на службу, йому потрiбнi,  як  i  менi,
гарнi смiливцi.
   - Дякую, княже.
   А тепер, якщо бажаєте скуштувати князiвськi  учти,  прошу  в  гридницю,
будете моїми гостями. Славуто, проведи їх!
   Самуїл i Ждан схилилися в поклонi.

   * * *

   Гридниця, велика мурована зала, прибудована до князiвського палацу, вже
гула вiд багатьох людських голосiв. За довгими, в три ряди, столами сидiли
бояри з бояринями, духовнi особи, воєводи з жонами, значнi княжi  мужi  та
гриднi.
   Славута посадив Самуїла та Ждана в кiнцi столу.
   - Кузьмище, - звернувся вiн до патлатого немолодого гридня, -  приглянь
за моїми хлопцями. Щоб у них i тарелi не порожнi були  i  щоб  не  скучали
вони тут! Бо ж я маю бути бiля князiв...
   - Боярине! - загув, як у  бочку,  старий  гридень.  -  З  Кузьмищем  не
пропадуть - буде i в розi, буде i в блюдi! Та  й  Стоян  менi  допоможе  в
цьому! - I вiн штовхнув лiктем  свого  молодого  сусiду.  -  Так  що  йди,
боярине, i не турбуйся! Все буде гаразд!
   Тим часом стольники i чашники закiнчили носити
   страви, стали з рушниками за спинами гостей. Шум щодалi  посилювався  -
наближався час трапези.
   I раптом усi замовкли. До гридницi ввiйшли князi та княгинi з сiм'ями.
   Гостi встали, схилили в поклонi голови i так  стояли,  аж  поки  тi  не
всiлися на свої мiсця, на пiдвищеннi, за поперечним столом.
   - Братiє i дружино, - сказав Святослав, - сьогоднi  будемо  веселитися,
бо є тому причина - iменини нашої княгинi Марiї Василькiвни. Побажаємо  їй
доброго здоров'я i радощiв!.. А завтра затрубимо  похiд  проти  безбожного
Кончака, який щойно сплюндрував Посулля, як менi розповiли  очевидцi.  Щоб
не збирати вас кожного зосiбна,  ось  мiй  наказ  нинi:  завтра  починайте
готуватися до походу!
   В гридницi всi загули. Новина була важлива.  Зiбралися  на  трапезу,  а
виходить - на вiйну! Та ще яку - зима, снiг, бездорiжжя!..
   Князь Святослав перечекав якусь хвилину, потiм пiдняв срiбний, з  двома
золотими ободками, кубок.
   - Братiє i дружино! Про похiд у нас буде ще  час  поговорити.  А  зараз
побажаємо княгинi Марiї Василькiвнi доброго здравiя i многiї лiта.
   Всi встали.  Гридниця  здригнулася  вiд  крикiв,  заколихалося  полум'я
свiчок.
   - Многiї лiта!
   - Здоров'я князю i княгинi!
   Побажання  були  цiлком  щирi.  Зголоднiлi  бояри  i   гриднi   вiдразу
накинулися на смажену оленину, напої,  ведмежатину  та  свинину,  а  потiм
почали  прикладатися  до  холодцiв  з   курятини,   яловичини   та   риби.
Розчервонiлися лиця, посилився гамiр, хтось затягнув пiсню. Але  на  нього
шикнули, мовляв, пам'ятай, за чиїм столом сидиш.
   Кожному хотiлося привiтати княгиню,  сказати  приємне  слово.  Здравицi
лунали то в одному кiнцi гридницi, то в другому.
   Вiд князiвського  столу  раптом  долинув  тихий,  мелодiйний  передзвiн
струн, а потiм до нього прилучився гарний, задушевний голос:

   Ой то не буря соколiв занесла через поля широкiї,
   не зграї галок летять до Дону великого...

   Всi замовкли.
   Ждан витягнув шию - хто спiває? I побачив -  Славута.  Боярин  Славута!
Перед ним гуслi - гудуть, не  вгавають,  пальцi  лiтають  по  струнах,  як
птахи, голова закинута назад, срiблястi  кучерi  обрамляють  його  високий
лоб, а уста вiдкритi - i з них випливає  не  звук  i  не  слово,  а  якась
незвичайна, якась магiчна сила, що залiтає в душу, в  самiсiньке  серце  i
бере його в солодкий полон. Спiвець спiвав про  похiд  руських  воїнiв  на
половцiв i про славну перемогу над ними...
   Всi слухали, затаївши подих.
   Вже затихли гуслi, вже розтанув пiд високою стелею  голос,  вже  й  сам
спiвець опустив плечi, склав хрест-навхрест руки на столi, нiби вiдпочивав
пiсля нескiнченно важкої дороги, а гридниця ще мовчить, ще панують  у  нiй
незбагненнi чари  й  нiмiють  завороженi  серця,  i  лише  згодом  вибухає
одностайно i громово:
   - Славута-а-а!.. Славута-а-а!..
   - А-а-а!..
   Слухачi плескали в долонi, бряжчали срiбним посудом, грюкали мечами  i,
сповненi захоплення, вимагали вiд спiвця все нових i нових  пiсень.  Князь
Святослав обняв його за плечi, поцiлувавши в голову, промовив:
   - Дякую, друже мiй, боярине мiй, князю серця  мойого!  Дякую  долi,  що
подружила нас у дитинствi i провела, взявши за руки, через цiле  життя!  Я
люблю твiй спiв, люблю пiснi славетного Бояна, якi ти так гарно спiваєш, а
ще бiльше люблю твої пiснi, бо рiвного тобi не було й  не  буде!  Заспiвай
менi, друже боярине, пiсню про мiсяця-князя, яку ти спiвав менi,  гай-гай,
сорок лiт тому!
   - Князю мiй, - пiдвiвся Славута, - ти бачиш, я  теж  плачу,  плачу  вiд
радостi, що i в шiстдесят лiт ми з тобою не втратили  дитячої  i  юнацької
дружби, плачу вiд щастя, бо хiба це не щастя - бачити свого князя  i  свою
княгиню в такi лiта щасливими i при здоров'ї? Хiба це не  щастя  -  бачити
свого князя великим князем київським i мрiяти  разом  з  ним  про  величне
майбутнє землi Руської, а не тiльки згадувати молодi лiта? Iз задоволенням
проспiваю я ту пiсню, яку склав тобi тодi, коли  ти  вперше  зустрiв  свою
княгиню, коли ти був ще не сонцем, а лише молодим мiсяцем.
   Святослав сiв на своє мiсце мiж Марiєю Василькiвною та князем  Рюриком,
а Славута вiдпив ковток сирiвцю, щоб промочити горло, i  кинув  пальцi  на
струни:

   Ой мiсяцю-князю, чого зажурився,
   чого засмутився?
   Чи орда напала та полон забрала,
   чи кiнь притомився,
   чи кiнь притомився?
   Орда не напала й полону не брала,
   i кiнь не стомився, -
   я в чистому полi, у чистому полi
   з дiвчиною стрiвся,
   з дiвчиною стрiвся...

   Спiвали всi. Спiвали  про  молодого  мiсяця-князя,  серце  якого  навiк
полонила красна зоря-дiвчина, про його тугу за вiльним  життям,  про  його
молодi  лiта,  що  безповоротно  вiдлетiли  бiлими  лебедями  за   далекий
небокрай.... Спiвали всi.
   Князь з княгинею сидiли в головi столу, як лебiдь з лебiдкою,  i,  обоє
сивi, мовчки дивилися одне на одного, i сльози блищали на їхнiх очах.
   Я в чистому полi, у чистому полi
   з дiвчиною стрiвся,
   з дiвчиною стрiвся...
   Спiвали всi. Та з-помiж  багатьох  голосiв  вирiзнявся  голос  Славути.
Рокотали гуслi пiд його пальцями, i чистий, мов кришталь, голос злiтав пiд
стелю, дзвенiв там срiбним жайворонком.
   Нарештi чари скiнчилися.  Пiсня  завмерла,  затихла  в  далеких  темних
закутках, а  натомiсть  гридниця  знову  здригнулася  вiд  грому  голосiв,
вигукiв захоплення, вiд тупоту нiг.
   - Слава Бояновi нашого часу!
   - Слава спiвцевi Славутi!
   А вiн сидiв, заплющивши очi, i ждав, коли вгамується цей шал. Вiн давно
звик до таких нестримних проявiв людських почуттiв, бо краще, нiж будь-хто
iнший, знав, яку-то велику силу має пiсня, i музика, i слово.
   -  Хто  ж  насправдi  Славута?  -  спитав  Ждан,  коли  Кузьмище  трохи
заспокоївся. - Боярин, а з його слiв виходить, що смерд, у його хатi повно
всiлякої зброї та книг, а спiває, мов соловейко!  Знається  з  князями,  а
держиться, як простий чоловiк! Хто ж вiн насправдi?
   Розiмлiлий вiд ситого князiвського пригощення, Кузьмище  витер  широким
рукавом рота i бороду i вирячив на Ждана свої випуклi очi.
   - Справедливий чоловiк!  Не  одного  смерда  виручив  вiд  князiвської,
боярської чи тiунiвської наруги, не  за  одного  гридня  заступився  перед
князем!
   - Та хто ж вiн? Звiдки? Який його рiд? - допитувався Ждан. - Розкажiть.
   - Кажуть, вiн ще й волхв, ворожбит, - сказав Стоян  i  трiпнув  бiлявим
чубом. - I чаклувати вмiє, i кров замовляти, i вовком перекидається,  якщо
треба, i Дажбогу та Перуну поклоняється.
   - Ну, не патякай зайвого, сестринцю[21]! - обiрвав молодика Кузьмище. -
Мало що кажуть!
   - Диму без полум'я не буває, - не здавався розчервонiлий вiд  хмiльного
Стоян. - Кажуть, коли князь знайшов його  ще  малим  серед  темного  лiсу,
серед непрохiдних болiт, куди затягли його до себе  в  науку  лiсовики  та
русалки...
   - Заткни  вершу,  Стояне,  i  не  мели  казна-чого!  -  обiрвав  гридня
Кузьмище. - Коли хочете знати правду, то послухайте... Я достеменно  знаю,
як це було.
   - Розкажи, Кузьмо, розкажи! - повернувся до нього Самуїл. - Хай  молодь
послухає...
   - Ну, то гаразд. - Кузьмище  навалився  грудьми  на  стiл  i  повiв  на
слухачiв своїми чорними очищами. - Було це,  мабуть,  пiвсотнi  лiт  тому.
Старий князь Всеволод, батько нашого князя Святослава, одного разу пiшов з
вiйськом на половцiв, якi прорвалися аж за Десну, до Днiпра, i плюндрували
там села i городки. Почули про це половцi  i  поспiшили  назад,  а  князь,
запечалений тим, що не пощастило  йому  зустрiтися  з  ворогом  i  вiдбити
полон, вирiшив повертатися додому... Та ось у бору, неподалiк вiд  Днiпра,
гриднi почули дитячий плач. Туди - аж там двiйко дiток: дiвчинка,  старша,
i хлопчик. Привели до князя. А вони перелякалися - плачуть ще дужче.
   - Ну, чого плачете, чада? Я ж не половець! - промовив князь. - Де  вашi
батьки?
   - Батьки там, - махнула кудись рукою дiвчинка. - Повбиванi лежать...
   - А ви?
   - Ми сховалися в лiсi... А всiх наших немає: хто вбитий, кого  у  полон
потягли... Одним нам пощастило сховатися...
   - Як же тебе звати, отроковице?
   - Дариною.
   - А малого?
   - А мене Славутою, - пiдвiв на князя свої яснi оченята хлопчик.
   Князь замислився. Що робити з чадами? Залишити тут - загинуть...
   - Зi мною поїдете? - спитав їх. - До Чернiгова...
   - Поїдемо, - смiливо вiдповiв Славута. - Якщо даси коней...
   Так чада потрапили на княжий двiр. Поселили їх у бездiтної  князiвської
кухарки, мовляв, хай привчаються до  працi.  I  був  би  Славута  дворовим
чоловiком - кухарем, конюхом чи,  в  кращому  випадку,  гриднем.  Та  доля
вготувала йому iнший шлях.
   Тут Кузьмиiще  замовк,  простягнув  зарослу  чорним  волоссям  руку  до
корчаги i налив кухоль квасу... Випив, крякнув, розгладив бороду. Нiхто  з
слухачiв, - а слухали всi, хто сидiв поблизу, - i не поворухнувся.  Цiкаво
розповiдає старий!.. Навiть Самуїл сидiв замислений.
   - I цiєю долею був наш князь Святослав, тодi  малолiтнiй  отрок,  як  i
Славута, - повiв далi гридень. - А трапилося це так. Славута змалку  любив
спiвати i грати на сопiлцi, на бубнах та гуслях.  Дiдусь  його  навчив.  I
показав, як сопiлки вирiзувати. От  одного  разу  за  валами,  пiд  горою,
вирiзав малий гiлочку калини,  сiв  пiд  кущем  та  й  майструє  дудку.  I
незчувся, як до нього пiдiйшов  чорнявий  хлопчина  у  гарному  вбраннi  -
шовковiй сорочцi, оксамитових штанцях та в червоних  чобiтках  на  срiбних
пiдкiвках.  У  руках  у  нього  невеличкий,   але   зроблений   найкращими
князiвськими майстрами лук, а за спиною тул[22] зi стрiлами.
   - Як тебе звати? - спитав хлопчик.
   - Славутою.
   - А мене Святославом... Що ти тут робиш?
   - Сопiлку. Хiба не бачиш?
   - I ти вмiєш грати?
   - Умiю.
   - Ану, заграй!
   Малий Славута закiнчив майструвати, приклав сопiлку до рота i заграв.
   Княжич стояв як зачарований. Оченята його блищали.
   - Ану, дай менi!
   Славута простягнув дудку.
   Княжич подув у неї, та почув лише невиразне шипiння.
   - Але ж вона не грає!
   - Бо треба вмiти.
   - То навчи!
   Славута показав, як  треба  складати  язика,  як  дмухати,  як  i  коли
затуляти i вiдтуляти дiрочки. Княжич був тямущий хлопець i скоро почув, що
i в нього щось виходить. Не пiсня, звичайно, не музика, а протяжний  тихий
свист, що змiнювався, коли вiн закривав чи вiдкривав дiрочки.
   Хлопчина зрадiв.
   - Давай мiнятися! Я тобi лука  -  ти  менi  сопiлку!  Славута  здвигнув
плечима.
   - Бери так. Я собi ще зроблю, коли захочу.
   Та княжич був гордий.
   - За так не хочу. Бери лука!
   Той узяв. Оченята його заблищали, як i в княжича.  Обидва  хлопцi  були
задоволенi обмiном.
   Але тут з кущiв раптом виринув гридень, що доглядав  княжича.  Вiн  був
задиханий, переляканий.
   - Княжичу, я з нiг збився, шукаючи тебе! Княгиня плаче, князь сердиться
- пропала дитина! А ти тут... з цим смердом! Що ви тут робите?
   - Це не смерд, а Славута, - вiдповiв Святослав, настовбурчившись. - Вiн
так гарно грає на сопiлцi!
   - На сопiлцi! А лук твiй де? Уже цей бiлявий тать виманив у тебе?  -  I
вихопив з рук ошелешеного Славути княжичевого iграшкового лука.
   - Не смiй! - крикнув княжич. - Ми чесно з ним помiнялися!
   Та гридень i слухати не захотiв, схопив Славуту за комiр, а княжича  за
руку i потягнув. Перед хоромами, в  оточеннi  стривоженої  челядi,  стояли
князь i княгиня. Побачивши сина, княгиня заплакала, поцiлувала в голову.
   - Ну, де ж ти задiвся, чадо моє! Я думала, тебе вже й на  свiтi  немає!
Хiба ж можна так?
   - Це все ось цей замазура наробив, - сказав гридень i поставив  Славуту
наперед. - Вивiв iз дитинця аж нагору, в кушi, виманив лука...
   - Неправда! - випручався з материних обiймiв Святослав. - Я сам  вийшов
i зустрiв там Славуту. Вiн зробив сопiлку i так гарно грав на нiй! От я  й
помiнявся з ним - дав йому лука, а вiн менi сопiлку... Не карайте його!
   Князь Всеволод наказав гридневi, щоб вiдпустив хлопця.
   - Ти справдi вмiєш грати? - спитав, присiвши перед малим.
   - Умiю, - крiзь сльози промовив Славута.
   - Ну, заграй!
   Отрок узяв у княжича сопiлку i почав грати. Спочатку у нього нiчого  не
виходило, бо не знав вiн, чого ждати вiд грiзного князя - похвали чи кари.
З сопiлки виривалися непевнi, уривчастi звуки. Та ось вони змiцнiли, стали
ясними, нiжними i попливли по всьому подвiр'ю, збираючи до себе  людей.  З
гридницi повиходили гриднi, зi стаєнь  -  конюхи,  з  кухнi  -  кухарки  з
дворовими дiвчатами. Хто так гарно грає?
   Князь пiдвiвся i довго слухав малого. А коли той скiнчив, запитав:
   - А на гуслях теж умiєш? I спiвати вмiєш?
   - Умiю.
   Князь наказав принести гуслi.
   - Заграй i заспiвай, отроче!
   Хлопець пройшовся пальцями по струнах - i вони раптом ожили, забринiли,
зарокотали, мов живi. А дзвiнкий дитячий голос завiв:
   Конi iржуть за Сулою -
   дзвенить слава в Києвi...
   Князь аж наперед подався. Вiн любив пiснi, сам спiвав.  Та  почути  вiд
хлопчини саме цю, свою улюблену пiсню, яку склав колись славетний Боян!..
   Такого не сподiвався...
   Пiсня розповiдала про похiд русичiв на половцiв, про переможну битву  в
далекому полi за Сулою, про повернення переможцiв до Києва. А їм назустрiч
виходили люди, вiтали,  плакали  з  радощiв,  дякуючи,  що  захистили  вiд
бузувiрiв, якi вогнем i мечем  плюндрували  Руську  землю.  А  над  Києвом
дзвонили в усi дзвони, i їхнi чистi звуки пливли i пливли в голубому небi,
прославляючи князя i його дружину...
   Коли пiсня затихла  i  Славута,  опустивши  руки,  потупив  очi,  князь
пiдiйшов, погладив малого по головi i спитав:
   - Чи ти знаєш, чию пiсню спiвав?
   - Дiдусь казав - Боянову... А хiба нi?
   - Боянову, синку, Боянову... А Боян, щоб  ти  знав,  був  спiвцем  мого
прадiда Ярослава, дiда Святослава i батька Олега... I при менi вiн ще жив,
але помер, коли я був такий, як ти... Який це спiвець, кажуть, був!  Таких
тепер нема!
   - Я хотiв би бути таким, - сказав Славута.
   - Ти? - князь задумався,  а  потiм  повернувся  до  княгинi:  -  А  що,
княгине,  вiзьмемо  цього  отрока  нашому  Святославовi   до   пари,   для
заохочення? Хай разом живуть, разом навчаються... А там видно буде,  що  з
того  вийде.  Гадаю,  Святославовi  потрiбен  такий  товариш...А  якщо  не
товариш, то хоча б хлопчик на послугах...Га?
   Поки княгиня думала, Святослав радiсно загукав:
   - Вiзьмемо його, татусю, вiзьмемо! Вiн навчить мене грати на сопiлцi та
на гуслях, а я його - стрiляти з лука! Так гарно нам буде вдвох!
   Князь засмiявся.
   - Так тому й бути!
   Ось iз того дня Славута й не розлучається  зi  Святославом.  Все,  чому
вченi монахи та смисленi воїни вчили княжича,  засвоював  разом  з  ним  i
малий Славута: i читати, i писати, i на конi  їздити,  i  мечем  та  луком
володiти, i в походи ходити... I так подружилися хлопцi,  нiби  були  один
одному рiдня, нiби один не був княжичем, а другий  -  смердом.  Така  щира
дружба мiж ними триває i до сьогоднiшнього дня. - Кузьмище стишив голос  i
потягнувся до кухля. - Оце вам билиця, оце вам i казка, а менi  кiвш  пива
та таранi в'язка!
   Ждан витягнув шию, глянув через голови  на  старого  спiвця,  що  сидiв
побiля князiв. Вiн був прекрасний: обличчя  одухотворене,  очi  сяють,  як
зорi, з високого чола спадають пасма густого сивого волосся, пальцi  легко
лiтають по струнах, i попiд стелею пливе нова -  котра  за  цей  вечiр!  -
пiсня:

   Ой лiта молодi,
   бiлi лебедi,
   хоч помайте крильми
   з-за гори менi...



   РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

   Рано-вранцi з Києва виїхали гiнцi до Переяслава, Чернiгова, Смоленська,
Новгорода-Сiверського, Трубчевська та Рильська. Святослав i Рюрик скликали
князiв до походу на половцiв. У Новгород-Сiверський  вирушили  Кузьмище  i
Ждан.
   Мчали вони без вiдпочинку i на п'ятий день, об обiднiй порi,  добралися
до Новгорода-Сiверського.
   З високої гори, де розкинувся посад, фортецю було видно, як на  долонi,
бо лежала вона в улоговинi, мiж Десною i широким яром, на  самою  природою
укрiпленому  шпилi,  i  займала  весь  той  просторий  шпиль,  забудований
князiвськими хоромами, собором, гридницею, конюшнею, зброярнею, кухнею  та
iншими допомiжними будiвлями. Могутнi вали,  насипанi  понад  самим  краєм
обриву, дубовi, потемнiлi вiд часу заборола  та  вежi,  глибокий  рiв,  що
вiддiляв шпиль вiд материка,  перекидний  мiст  через  нього  та  вузький,
вигнутий черепашкою, щоб утруднити дiї нападникiв, пiд'їзд  до  гратчастої
залiзної брами, що пiднiмалася i опускалася на  цепах,  -  все  це  робило
фортецю неприступною.
   Кузьмище затрубив у сигнальний рiг, що висiв у нього бiля пояса.
   На валу з'явилося кiлька воїв-севрюкiв.
   - Ге-гей! Звiдки? - загукали вони.
   - Вiд князя київського Святослава до князя Iгоря! -вiдповiв Кузьмище.
   їх впустили у фортецю, провели до хоромiв. У  просторих  сiнях  до  них
вийшов молодик у  оксамитовому  каптанi  та  жовтих  чоботях  на  залiзних
пiдковах. Був вiн красень. Груди колесом, на  щоках  рум'янець,  кучерявий
русий чуб безладно спадав  на  лоба,  у  злегка  нахабних  очах  -  лукавi
вогники.
   - Хто такi? - спитав зверхньо.
   - А ти хто? - у тон йому вiдповiв Кузьмище. Молодик  здвигнув  плечима,
усмiхнувся, мов добрим знайомим.
   - Я син тисяцького Рагуїла - Янь.
   - А ми посланцi вiд київського князя Святослава до князя Iгоря.
   - Почекаєте до вечора... Князь з княгинею Євфросинiєю приймають гостей.
   Кузьмище настовбурчив чорну бороду, засопiв носом.
   - Хлопче! Та чи ти вiдаєш, що говориш? У нас  до  князя  спiшнi  вiстi!
Похiд на половцiв готується! А ти - до вечора! Ха! Бачили таке?
   Цей хлопець, Янь, видно, нiколи не сердився. Вiн розгонисто зареготав i
жартома штурхнув старого гридня в груди.
   - Чого кричиш, борода? Вiдразу сказав би про похiд! - I розчинив дверi:
- Заходьте!
   У великiй свiтлицi, незважаючи на те,  що  день  був  сонячний,  стояли
сутiнки. Кольоровi шибки пропускали мало свiтла. В кутку, перед  образами,
горiли свiчки.
   Гiнцi вклонилися, привiталися.
   Ждан вiдразу впiзнав князя Iгоря, хоча бачив його лише один раз  кiлька
рокiв тому, коли той приїздив до Путивля. Вiн не змiнився: тi ж проникливi
суворi очi, чорний чуб, зачесаний назад, та невелика, акуратно пiдстрижена
борiдка рiзко вiдтiняли чистоту худорлявого обличчя, а мiцна шия i  широкi
плечi свiдчили про неабияку силу. Мав вiн тридцять i три роки.
   Поряд з ним, на чiльному мiсцi, сидiла русокоса красуня-жона -  княгиня
Євфросинiя... А далi за столом  темнiло  кiлька  чоловiчих  постатей,  але
розглядати їх бу ло нiколи, бо, побачивши Кузьмищеву бороду, Iгор розкинув
руки:
   Кузьмище! От не ждав! Скiльки ж це лiт я тебе не бачив?
   - Та вже, мабуть, чотири лiта... З того часу,  як  ми  разом  з  тобою,
княже, та з ханом Кончаком на Київ iшли, щоб вiдвоювати його у Рюрика  для
князя Святослава. А Рюрик, не будучи дурнем,  обiйшов  нас  з  тилу  та  й
припер до  Днiпра.  Мусив  я  шугнути  у  кущi!..  А  тобi  ж,  княже,  як
поталанило?
   - Ха-ха-ха! - зареготав Iгор. -  Ну,  й  нагадав  ти  iсторiю!..  Ми  з
Кончаком встигли скочити у човен, що, на наше щастя, стояв бiля берега,  i
теж втекли - перевели дух аж у гирлi Десни, у Городку. Там же на  радощах,
що врятувалися, домовилися, коли пiдростуть нашi дiти - мiй син Володимир,
а ханова дочка, - стати сватами... Гай-гай, як це давно було!.. А нинi  ти
з чим до мене завiтав?
   Кузьмище  подав  пергаментний  сувiй.  Iгор  зламав   воскову   печать,
розгорнув i почав читати вголос. Святослав сповiщав про напад  Кончака  на
Переяславську землю, закликав князiв у похiд, щоб вiдомстити нападникам.
   - От тобi й сват! - вигукнув, дочитавши, Iгор.  -  От  тобi  i  Кончак!
Заприсягся бути сватом, а  тепер  плюндрує  Руську  землю!  Га?  Дуже  вiн
знахабнiв останнiм часом. Пiдбив пiд свою руку кiлька орд  i  вважає  себе
великим ханом... Наробить вiн лиха, якщо не дати вiдсiчi!
   - Однак же не на Сiверську землю вiн напав, а на Переяславську, - подав
голос iз-за столу чорнявий молодик у червоному князiвському корзнi. -  Хай
Володимир Глiбович i чухає боки! А ми далеко!
   - Е-е, Святославе, вiд Дмитрова до Путивля зовсiм  недалеко!  Звичайно,
син Глiбiв загордився, вважає,  що  вiн  зi  своїм  Рюриком  -  пуп  землi
Руської.  Видав  сестру  свою  Ольгу  за  мого  брата  Всеволода,  а  нас,
Ольговичiв, цурається, не родичається!.. Та не про те зараз  мова.  Добре,
що Кончак не пiшов далi. А коли б пiшов? Хто вiдає, куди б  вiн  повернув?
На Переяслав, на Путивль чи  на  твiй  благословенний  Рильськ?  Брат  наш
Святослав Київський правильно чинить, що йде в похiд.
   - Вiн знову повернувся до гiнцiв:
   - Князi уже виступили?
   - Коли ми вiд'їздили з Києва,  то  вже  збиралися.  Вони  мали  перейти
Днiпро i ждати в Ольжичах  Ярослава  Чернiгiвського,  а  потiм  рушити  до
Лохвицi на Сулi. По дорозi до них мав приєднатися переяславський полк...
   - Отже, нам теж iти до Лохвицi... Ти готовий, Всеволоде? - запитав Iгор
могутнього з виду чорнявого мужа, що сидiв  по  праву  руку  вiд  нього  i
спокiйно, нiби мова йшла про якiсь дрiбнi буденнi  дiла,  обгризав  гусяче
стегно.
   Це був Iгорiв молодший брат, князь Всеволод Трубчевський
   Мої кмети[23] завжди готовi. Два днi на збори i ми в путi,  -  вiдповiв
Всеволод - Я з радiстю розiмну своїх коней та й сам погуляю в степу...
   А ти, Святославе, княже Рильський? -  повернувся  Iгор  до  молодика  у
червоному корзнi.
   Той  розпростав  вузькi  юнацькi  плечi,  гордо  випростався.  На  його
жовтуватому обличчi пробився ледь помiтний рум'янець, а трохи розкосi  очi
блиснули молодецтвом.
   - Я теж готовий, стрию. Сьогоднi ж помчу до  Рильська!  А  за  два  днi
виступлю до Путивля, де зустрiнуся з тобою i стриєм Всеволодом.
   - Ну, от про все i домовилися!
   Тут пiдвiвся отрок,  що  сидiв  досi  непорушне  по  праву  руку  князя
Всеволода.  Було  йому  лiт  чотирнадцять,  але  темнi  брови   i   густий
темно-русий чуб, зачесаний назад, робили його трохи старшим на вигляд.
   - Княже, - промовив вiн деренчливим  голосом,  що  вже  втратив  дитячу
дзвiнкiсть i почав ламатися, - а менi ти дозволиш пiти в похiд?
   Iгор пильно глянув на пiдлiтка, i в його очах спалахнула  нiжнiсть.  Це
був його син, первiсток, i любив вiн його бiльше, нiж iнших дiтей.
   - Володимире, я радий за тебе. Ти  справжнiй  Ольгович!  -  з  гордiстю
промовив князь, милуючись сином. - Менi приємно, що в тобi живе ратний дух
наших предкiв. Безперечно, ти пiдеш зi мною! Бо вже час починати!
   Але пiдеш уже не простим воєм, а князем, на чолi  путивльських  стягiв,
бо вiднинi Путивль належить тобi!
   - Отче, який я радий! - вигукнув княжич захоплено i, пiдбiгши до князя,
поцiлував його в плече. - Я сьогоднi ж вирушаю до Путивля!  Я  зберу  свiй
полк! Я приготую все, щоб достойно зустрiти князiв у себе в Путивлi!
   Потiм наперед виступив Ждан i простягнув Iгорю свiй сувiй.
   Iгор почав, як  i  перший  лист,  читати  вголос.  Святослав  Київський
розповiв про втечу юнака з половецького полону, про зустрiч з  Кончаком  i
Самуїлом. А наприкiнцi радив Iгоревi взяти  Ждана  на  князiвську  службу,
"понеже отрок мiцний,  смiливий  i  розумний  вельми  i  буде  князевi  не
тягарем, а радiстю, i понеже боярин Славута теж просить за сiє".
   Iгор з цiкавiстю оглянув добре скроєну постать отрока, так розхваленого
Святославом.
   - Ти севрюк?
   - Севрюк. Я з Путивльської  волостi,  княже.  Над  Сеймом  було  колись
сiльце Вербiвка, якщо знаєш...
   - Чому було?
   - Половцi дотла його спалили.
   - Воно й зараз є... Правда, в ньому кiлька хат усього... Але є!
   - То, може, i з мого роду хто залишився? - скрикнув Ждан. - Ото була  б
радiсть!
   - Коли-небудь дiзнаєшься... А зараз ти хочеш, я так зрозумiв, поступити
до мене на службу.  I  за  тебе  клопочуться  князь  Святослав  та  боярин
Славута... Що ж ти вмiєш?
   - Руки й голову маю - то й умiю немало... Чого не вмiю - навчуся!
   - Ось ти який! А все ж... Коней доглядати вмiєш? З лука стрiляти? Мечем
та списом орудувати?
   - Бiля коней я змалечку... А в Половеччинi три роки доглядав з  батьком
табуни Секен-бея... Вмiю i мечем рубнути, i списа метнути!
   - А ще що?
   - Читати вмiю i писати...
   - Навiть так! Та ти просто знахiдка для  мене!  Ви  чуєте?  Вiн  навiть
читати й писати вмiє! А по-половецькому гомонiти навчився?
   - Був час i для цього, княже... Який бiс хотiв би, так бiда навчила!
   - Гм... Ти з простих смердiв?
   - З простих, княже.
   - А хочеш iз грязi та в князi?
   - Нi, я цього не хотiв, коли добирався на рiдну  землю.  Це  вже  князь
Святослав надумав, а особливо боярин Славута... Чув про Славуту, княже?
   - Ще б пак! Це ж мiй учитель... Вiн навчав багатьох  Ольговичiв!..  Ким
же ти хочеш бути?
   - Ким накажеш, княже... Пiсля Половеччини нiяка робота не страшна - був
би кусень хлiба та куток теплий...
   Iгор замислено затарабанив пальцями по столу  -  щось  мiркував.  Однак
було видно, що хлопець йому подобається.
   - То кажеш - любиш коней i вмiєш доглядати їх?
   - Люблю, княже, i вмiю.
   - Тодi я беру тебе... Менi якраз потрiбен конюший, бо старий упокоївся.
   - Дякую, княже. Старатимуся.
   - Але не думай, що тобi в мене буде солодко.  Муситимеш  супроводжувати
мене в усiх походах, у битвах! Якщо боїшся,  то  ще  є  час  передумати  й
вiдмовитися.
   - Я залишаюся у тебе, княже, - твердо сказав Ждан.
   - От i гаразд, - завершив розмову Iгор i повернувся до широкоплечого, з
окладистою бородою чоловiка, що сидiв вiддалеки разом з Янем:  -  Рагуїле,
покажи новому конюшому стайнi, коней, конюхiв,  потурбуйся  про  житло  та
одяг i дай притулок гiнцям князя Святослава!..
   - Слухаюся, княже, - статечно вклонився, пiдводячись, Рагуїл.  -  Зараз
ми з Янем все зробимо!

   * * *

   У полi, бiля Ольжич, на лiвому  березi  Днiпра,  розкинувся  вiйськовий
стан. Третiй день безперервно горiли у снiгах багаття, вої варили кулiш  з
яловичиною, сушили онучi бiля вогню, самi грiлися, бо в наметах, що  гулко
лопотiли пiд вiтром, ходив мороз.
   Довкола наметiв у два ряди  поставленi  сани  -  голоблями  в  поле  на
випадок несподiваного нападу. На санях - зброя,  кольчуги,  щити,  сухарi,
крупи, солонина, заморожене м'ясо, овес... Довкола не вгаває тисячоголосий
людський гомiн та кiнське iржання.
   А вої все прибувають i прибувають.
   Великi князi Святослав i Рюрик  ждуть  з  Чернiгова  князя  Ярослава  з
дружиною.  Святославовi  не  терпiлося  побачитися  з  братом  -   виїздив
назустрiч у поле, за Ольжичi. Той прибув лише  надвечiр.  Без  вiйська,  з
невеликою дружиною для охорони.
   Святослав глянув - потемнiв на лицi. Невже i цього  разу  любий  братик
приготував якусь каверзу? Це вже не вперше. Як тiльки  посiв  пiсля  нього
чернiгiвський стiл, так i став  гнути  по-своєму  -  сторонитися  старшого
брата, заводити дружбу з Iгорем та Всеволодом, вiдокремлюватися вiд Києва,
ухилятися вiд спiльних походiв на половцiв,  загравати  з  ними  i  навiть
укладати якiсь там угоди... Хотiлося Святославу сказати рiзке  слово,  але
стримався, тiльки подумав: "Ох, брате, брате! Невже заздриш менi? Невже  i
тебе, як iнших, спокушає великокнязiвський стiл? Дурний єси! Не зазнав  ти
гiркоти мого становища - бути великим князем i мало що  могти!  Сидiти  на
золотому столi київському, що належав колись  великим  князям  Святославу,
Володимиру, Ярославу, Володимиру Мономаху, i  вiдчувати  себе  другорядним
князем землi Руської! Бо  хiба  ж  зрiвняєшся  по  кiлькостi  воїв  та  по
багатству з Ярославом Осмомислом Галицьким  чи,  особливо,  з  Всеволодом,
князем  Володимире-Суздальським?  Тiльки  й  слави,   що   князь   великий
Київський. Який душевний бiль, яка гризота в серцi!..  Ох,  брате,  брате!
Ось  i  тепер  явився  без  вiйська.  Знову  мудруватимеш,   хитруватимеш,
викручуватимешся. Ти завжди такий - з самого малечку! Хитрунчик!  Мазунчик
мамин!"
   Хотiв вiдразу запитати, що трапилося, хотiв  рiзке  слово  мовити,  але
промовчав. Любив молодшого - на цiлих п'ятнадцять лiт! -  брата,  любив  у
ньому своє дитинство, свою молодiсть. Глянув у його хитруватi карi  очi  -
мовчки  обняв,  поцiлував  у  шорсткi,  покритi  iнеєм  вуса  i  повiв  до
натоплених князiвських покоїв.
   А там уже заждалися: великий князь Рюрик, сини Святославовi -  Всеволод
Чермний та Олег, торчеськi хани Кунтувдей та Кулдюр, що зi своїми  чорними
клобуками сидiли по Росi та Стугнi  i  за  це  служили  збройне  київським
князям, воєвода Андрiй та воєвода Роман Нездилович, боярин Славута, старий
воєвода Тудор.
   Пiсля взаємних привiтань сiли до столу, їли, пили, говорили про се, про
те, а коли наситилися, Святослав вiдклав набiк ложку i сказав:
   -  Братiє,  нинi  зiбралися  ми  всi  тут,  окрiм   князiв   Володимира
Переяславського, Iгоря Новгород-Сiверського,  Всеволода  Трубчевського  та
Святослава Рильського. Вони мають приєднатися до нас на Сулi,  щоб  рушити
на окаянного Кончака. Якщо ми  не  вдаримо  по  ньому  сьогоднi,  то  вiн,
возгордившись, нападе на  землю  Київську,  i  Чернiгiвську,  i  Сiверську
завтра. Зiбрали ми нинi силу немалу - то, може, й рушимо? Хто як мислить?
   Святослав добре знав думку всiх, хто сидiв за столом, окрiм братової, i
чекав, що скаже Ярослав.
   Ярослав мовчав. Спокiйно дивився на великого князя i,  розчервонiлий  з
морозу, задумливо куйовдив лiвою рукою густу  чорну  бороду.  Був  вiн  не
старий, мав сорок  чотири  роки,  а  поряд  iз  обважнiлим,  зовсiм  сивим
Святославом виглядiв ще молодшим. Так що його можна було  прийняти  швидше
за сина Святославового, нiж за брата.
   Тишу порушив Рюрик:
   - Що ж тут мислити? Зiбралися всi - отже, в похiд! Завтра ж i  рушаймо!
- i пристукнув рукою по столу.
   Це був дiяльний, розумний, хоча  запальний,  гарячкуватий  князь.  Рано
здобувши київський стiл, вiн вiв довгу i вперту боротьбу проти Святослава,
який всiма силами намагався вигнати його з Києва. Не раз  спалахували  мiж
ними котори[24] i лютi сiчi, не раз лилася на берегах  Днiпра  кров  їхнiх
воїв. А три роки тому Святославiв двоюрiдний брат князь Iгор навiть привiв
з собою Кончака та  Коб'яка  з  ордами  на  допомогу.  Правда,  всiм  -  i
Святославу, i Iгорю, i Кончаку - довелося тiката без оглядки. Половцi були
порубанi на березi Днiпра, бiля Чортория, загинули хани Козл Сотанович  та
Кончакiв брат Єлтут Атракович, два сини Кончака потрапили в  полон.  Однак
повнiстю скористатися з цiєї блискучої перемоги Рюрик так i не зумiв. Йому
на перешкодi стало впливове,  багате  i  могутнє  київське  боярство,  яке
стомилося i почало розорятися вiд безперервних кривавих мiжусобиць,  однак
не хотiло мати в Києвi сильного князя, бо боялося обмеження своїх  прав  i
свобод. Тому лiпшi київськi  мужi  порадили  Рюриковi,  нiбито  для  блага
Руської землi, поступитися владою i  вiддати  Святославовi  Київ,  а  собi
залишити Київську землю. Рюрик погодився i сiв у Бiлгородi. А що  вiн  мав
робити? Без боярства, без київської ратi, без пiдтримки  чорних  клобукiв,
що набирали все бiльшої сили на  окраїнах  Київської  землi,  вiн  мiг  би
втратити  все...  Ось  так   у   Київському   князiвствi   з'явилося   два
спiвправителi - Святослав i Рюрик.  Обидва  досить  могутнi  володарi,  бо
Святослав, крiм Києва, ще мав обширнi  володiння  у  Сiверськiй  землi,  а
Рюриковi володiння простиралися вiд Сули на сходi  i  Росi  на  пiвднi  до
Горинi i Прип'ятi на заходi та пiвночi. I все ж цей двуумвiрат[25] означав
разом з тим i слабкiсть Київського князiвства, бо мiж спiвправителями  хоч
i панував мир, одностайностi не було.
   Зараз Рюрик не мiг уторопати, чому Святослав  висловився  так  туманно,
невпевнено. Хитрує? Який смисл? Сам же затiяв похiд!
   - Безперечно, йти! I погромити поганих! - повторив  вiн  i  обвiв  усiх
присутнiх суворим поглядом своїх холодних крицево-сiрих очей.
   Його зразу ж пiдтримав хан Кунтувдей,  дебелий  круглоголовий  торк[26]
рокiв сорока. Вiн долонею потер  сите,  обсмалене  морозом  лице,  блиснув
вузькими чорними очима.
   Чому князь Святослав так питає?  Для  чорних  клобукiв  хан  Кончак,  а
особливо хан Коб'як - ворог... Людей б'є, скот  грабить...  Чорний  клобук
iде в похiд на хана Кончака i зловить його на аркан!
   Хан Кулдюр, щуплий, жовтолиций, мовчки хитав  головою.  А  старший  син
Святославiв Всеволод Чермний, прозваний так за рудий, аж  червоний,  колiр
чуба i бороди, здивовано знизав плечима.
   Хто ж проти походу? Хiба є в кого iнша думка? Вiйсько зiбране, готове в
путь - не розпускати ж його по домiвках!
   Ярослав усмiхнувся кутиками уст. Який гарячий  у  нього  племiнник!  I,
здається, натякає на нього, пускає невидимi стрiли в свого стрия? Ну що ж,
вiн прийме виклик!
   - Я проти, - промовив вiн тихо i ще тихше повторив: - Я проти...
   Всi голови повернулися в його бiк. Чи не почулося їм? Святослав стиснув
зуби. Вiн так i знав! Хитромудрий  Ярослав  приїхав  лише  для  того,  щоб
знову, як це бувало вже не раз, викинути коника!
   Чому, брате? - запитав, ледве стримуючись. - Ти ж знаєш, що  без  тебе,
без твого могутнього  i  хороброго  полку  ми  не  можемо  сподiватися  на
остаточний успiх... Для задуманого  походу  в  глибину  Половецької  землi
потрiбнi великi об'єднанi сили! Ти ж пiдведеш нас усiх!
   - Нинi, браття, не ходiть! - з притиском сказав Ярослав. -  Який  зимою
похiд? Однi муки! Снiги, морози, безкормиця для коней... На носi -  весна.
Розтане - буде ще гiрше... Давайте виждемо час i, якщо дасть  бог,  влiтку
пiдемо. Зберемо ще бiльшу силу, погромимо половцiв i заженемо  Кончака  за
Дон, аж в Обези, як колись Володимир Мономах загнав його батька  Атрака...
Залишилося ж зовсiм небагато ждати - березень,  квiтень,  травень...  Зате
пiдготуємося як слiд!.. Та й недужий я зараз...
   - У нас уж все готове, княже, - чого ждати? Нiби для нас первина робити
зимовi походи! Кончак же не ждав весни, а  напав  у  найлютiшi  морози,  в
снiгопади. I безкормицi не боявся! - вигукнув Рюрик.
   За столом запанувала тиша. Ярослав не поспiшав вiдповiдати Рюриковi  на
його справедливi слова, кривив губу.
   Святослав осудливо похитав головою, пильно подивився на Ярослава. Потiм
тихо почав:
   - Княже Ярославе, якщо мiж братiєю не буде злагоди, то нi сьогоднi,  нi
завтра не пiдемо ми на половцiв i не заженемо їх за Дон чи  в  Обези.  Всi
бiди землi нашої - вiд гординi князiвської, вiд того, що  князi  про  мале
"се велике" почали мовити i, маючи волость, накидати оком на чуже - се моє
i те моє теж!.. Нi, братiє, так  не  годиться!  Котори  та  усобицi  -  то
загибель землi нашої! Поганi дивляться, що мiж князями немає миру,  i  без
страху нападають на нашi  села  та  городи,  грабують  добро  наше,  полон
беруть, людей убивають...
   - Брате, я не зачинаю усобиць, я тiльки кажу, що не хочу  йти  зараз  у
похiд, - стримано заперечив Ярослав. -  Не  хочу  мордувати  нi  воїв,  нi
себе...
   - Коли б тiльки це, Ярославе, - перебив його Святослав. - Коли б тiльки
це... Та боюся, що причина в чомусь  iншому...  От  тiльки  не  розумiю  в
чому... Коли помер наш батько князь Всеволод, то я замiнив його тобi i при
цьому не раз повчав, що не книжна  премудрiсть  прикрашає  князя,  а  його
бажання служити землi своїй, умiння смиряти  свою  гординю  перед  старшим
князем  -  батьком   чи   братом,   вуйком   чи   стриєм,   що   посiдають
великокнязiвський  стiл.   Смирення   молодших   змiцнює   Руську   землю,
зарозумiлiсть руйнує її. Пощо руйнуєш братню злагоду i любов? Ми з  князем
Рюриком нарештi дiйшли згоди - i настав мир на Руськiй землi, а  ти  хочеш
його при коренi зрубати. Негоже так чинити, княже!
   Ярослав почервонiв,  на  лобi  у  нього  виступив  пiт.  Комусь  iншому
вiдповiв би рiзко, сердито, нi вiд кого не потерпiв би подiбних  слiв.  Та
Святославовi, який у дитинствi замiнив йому рано померлого батька, не смiв
сказати рiзкого слова. Хитрувати мiг, лицемiрити мiг,  а  прямо,  вiдверто
сказати не смiв. Тому заперечив тихо:
   - Брате, все,  що  ти  мовиш,  то  iстинна  правда.  З  одним  не  можу
погодитися - що я сiю зерно незгоди мiж братiєю. Не йти в похiд - це ще не
означає, що я розпочинаю усобицю. Нi, я просто не  готовий  до  походу.  I
вiйсько моє не готове, i сам я погано  себе  почуваю.  Хiба  можна  за  це
осуджувати?
   Всi  надовго  замовкли.  За  столом  запала  гнiтюча  тиша.   Святослав
вiдчував, що Ярослав нещирий, що причина вiдмови у чомусь iншому, а  не  в
недузi. Та не хотiв вiн затiвати на людях сварку з братом. Князi  Всеволод
Чермний i Олег, бачачи, що батько мовчить, теж не  смiли  нiчого  сказати.
Хани утупилися вузькими очима в стiл i нiчим не виявляли своїх почуттiв. А
воєводи Андрiй, Роман i Тудор, дотримуючись неписаного  закону,  що  меншi
говорять тiльки тодi, коли їх  питають,  взагалi  за  вечiр  не  проронили
жодного слова.
   Врештi знову заговорив Рюрик. Заява його була для всiх  як  грiм  серед
ясного неба.
   - Якщо князь Ярослав не йде, то я теж не йду! Оборона Руської  землi  -
наш спiльний обов'язок, а не тiльки мiй чи Святославiв!
   Хтось крякнув. Святослав розвiв руками. Не вистачало, щоб князi, ще  не
вирушивши в похiд, пересварилися. Що ж тодi сказати вiйську? Як  пояснити,
що однi князi йдуть у поле, а iншi вертаються додому? Вiдмiнити похiд? Але
ж сiверськi князi досi простують до Сули. Що ж вони скажуть,  коли  нiкого
там не застануть? Та й Володимир Глiбович уже зiбрався i чекає  сигналу...
Ох, як усе негарно складається!
   - Братiє, бачу, поспiшив я з походом, - почав вiн з болем у  голосi.  -
Не домовився заздалегiдь, не попередив... Хотiв швидше, щоб  до  весняного
бездорiжжя повернутися назад... В цьому моя вина... Що ж нам тепер робити?
Припинити похiд? Але ж вiз покотився з гори - не  легко  його  зупинити...
Тому ось що я намислив: якщо князi Ярослав i Рюрик не йдуть у похiд, то  й
менi негоже це робити. Я теж повертаюся додому...  Однак  вiйсько  пiде  в
поле! Замiсть себе я настановляю князя Iгоря  як  найстаршого  i  найбiльш
смисленого. А до зустрiчi з ним полки поведе  мiй  син  князь  Всеволод...
Мета походу та ж сама -  перейти  Ворсклу,  знайти  половецькi  кочiв'я  i
погромити їх! Бажано зустрiтися з самим Кончаком... Ти не  перечиш,  княже
Рюрику?
   - Нi, не перечу... Свiй полк я вручаю князю Володимиру Глiбовичу. А  до
зустрiчi з ним поведе його воєвода Андрiй.
   Святослав  полегшено  зiтхнув.  Здається,  пощастило   виплутатися   iз
безглуздого становища, в яке завiв усiх своїм лукавством брат Ярослав.
   - Тодi досить розмов. Вiддайте полкам наказ виступати завтра зi  сходом
сонця!



   РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   Двi ратi - київська i сiверська  -  зустрiлися  у  недiлю  вранцi  бiля
Лохвицi на Сулi. У полках - нi веселих розмов, нi смiху, нi гамору, як  це
звичайно буває, коли кiнчається важкий перехiд. Вої  похмуро,  з  жахом  i
люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все  знищено.  Укрiпленi
городки взятi  приступом  i  спаленi,  навколишнi  села  лежали  безлюднi,
мертвi. Снiги на багато поприщ довкола почорнiли вiд  диму  i  попелу.  Нi
людини живої, нi худоби, лиш де-не-де  помiж  пустками  гарчать  здичавiлi
голоднi собаки, гризучись  бiля  замерзлих  трупiв,  та  вороння  тривожно
каркає, кружляючи в холодному сiрому небi.
   Страшнi спустошення викликали в  серцях  воїв  ненависть,  а  ненависть
поривала до вiдплати,  до  зустрiчi  з  ненависним  ворогом,  що  десь  за
Ворсклою дiлить здобич та полон.
   Особливо лютував князь Володимир Глiбович.  Це  ж  була  його  земля  -
Переяславська україна. Недавно ще багата, многолюдна, тепер лежала вона  в
руїнах, дихала пусткою i тлiном. Було вiд чого впадати  в  шаленство!  Вiн
зчорнiв на лицi, схуд, тiльки очi горiли сухим блискучим вогнем!
   Дiзнавшись, що Святослав  передав  йому  верховенство  над  об'єднаними
силами, Iгор тут же наказав  ставати  на  денний  спочинок.  Та  в  полках
зчинився галас. Найдужче кричали переяславцi:
   - Який зараз може бути вiдпочинок! Наздоганяймо Кончака!
   - Погляньте, що натворив окаянний!
   - Веди, княже! Не гайся! Аж до Дону пiдемо - розоримо  гнiзда  степових
стерв'ятникiв!
   - Кончак сплюндрував Переяславську україну, а ми вiддячимо йому тим  же
- спустошимо Половецьку землю! Сили у нас нинi досить! - кричав нарiвнi  з
простими воїнами Володимир Глiбович.
   Його  пiдтримали  князi  Всеволод   Чермний,   Всеволод   Трубчевський,
Володимир Рильський i хан Кунтувдей.
   - Ось-ось почнуться веснянi  вiдлиги  -  ми  повиннi  поспiшати,  а  то
повернемося нi з чим, - сказав Всеволод Чермний.
   Вiйсько було, безперечно, стомлене. Та й за всiма писаними i неписаними
ратними  законами  на  п'ять-шiсть  днiв  походу  належало   давати   день
вiдпочинку. Iгор знав це краще, нiж будь-хто тут iнший, бо  з  п'ятнадцяти
рокiв брав постiйно участь у багатьох вiйнах, нападах i походах. Але  знав
вiн i те, що веснянi повенi не за горами, що наздогнати  Кончака  нелегко,
якщо взагалi можливо, що потрiбно поспiшати, бо кожен день дорогий.  Тому,
почувши одностайну вимогу вiйська йди далi, зовсiм не наполягав на своєму.
   - Братiє i дружино! - сказав вiн. - Се бог уклав слова свої в уста вашi
- тож бути по сьому! Рушаймо за Хорол, за Псло, а там, якщо потрiбно буде,
i за Ворсклу! Знайдемо Кончака або iнших ханiв i  вiдплатимо  за  все,  що
вчинили супостати на нашiй землi!
   Його слова були зустрiнутi  гучними  схвальними  вигуками.  Всi  почали
пiсля короткого спочинку лаштуватися до походу.
   Ще два днi об'єднана рать верстала шлях до Псла, увечерi перейшла  його
по льоду i, переночувавши в долинi, бiля лiсу, вранцi рушила до Ворскли.
   Простiр мiж Сулою i Ворсклою з давнiх-давен за мовчазною згодою Русi  i
половцiв вважався нiчийним. Сюди влiтку йшли на  промисли  -  бити  звiра,
ловити рибу - руськi бродники, тут нерiдко випасали свої табуни та  череди
i половцi.  За  Ворсклою  починалася  Половецька  земля  -  потрiбно  було
пильнувати.  Iгор  послав  далеко  вперед  сторожових  воїнiв-розвiдникiв,
виставив посилену сторожу перед  своїм,  головним,  полком,  наказав,  щоб
дружинники i вої узяли зброю, яку до цього везли на санях.
   На правому крилi  у  нього  йшов  Всеволод  Чермний  з  братом  Олегом,
серединну  частину  ратi  займали  чорнi  клобуки  та  дружина  Володимира
Рильського, позаду розтягнулися дружини Рюрика на чолi з воєводами Андрiєм
i Романом, замикало  довгу,  на  кiлька  поприщ,  похiдну  колону  вiйсько
Володимира Глiбовича.
   Переяславський князь був украй незадоволений цим. Не приховували  свого
незадоволення i його бояри, дружинники та вої.
   - Плентаємося три днi в хвостi! Так i в дiлi  не  побуваємо!  -  бурчав
боярин Шварн, їдучи по праву руку вiд князя.
   - Iгор хитрий! Поставив свiй полк у голову!  Стрiнемо  половцiв  -  вiн
перший похапає здобич, а нам - що з  носа  спаде!  -  пiдтримав  його  муж
Польгуй i кинув злiва косий погляд на князя. - Найбiльше  постраждала  вiд
половцiв Переяславська земля, а користь вiд походу матимуть iншi! Хiба  це
справедливо?
   Пiд'їхав тисяцький, опасистий, похмурий, борода  клином.  Прилаштувався
позаду князя, мовчки слухав розмову.
   Князь помiтив його, спитав:
   - Що кажуть Рюриковi вої? Теж рвуться наперед, як i лiпшi мужi?
   - Княже, вої думають так само. Про нас забули. Князь Iгор дбає лише про
себе та своїх родичiв. Був би з нами князь  Рюрик  -  не  було  б  такого!
Святослав знав, кого поставити на чолi ратi - двоюрiдного брата  свого!  А
ми - пасинки! Ти б сказав йому, княже, бо вої ремствують!..
   - Я поїду до нього, - сказав Володимир. - Я скажу йому! Рюрикової  ратi
тут бiльше, нiж Святославової!
   Вiн приострожив коня i помчав наперед. До Iгоря пiд'їхав пiсля  швидкої
їзди розчервонiлий, збуджений. Досада гризла серце.
   - Що трапилося, княже? - спитав Iгор стривожено, помiтивши злий  вогонь
у голубих Володимирових очах. - Чому залишив дружину? Ми  ось-ось  ступимо
на Половецьку землю, i кожної хвилини слiд чекати зустрiчi з ворогом!
   - Саме тому я й приїхав до тебе, княже! - з притиском сказав Володимир.
- Поговорити хочу!
   Iгор уважко глянув на нього i помiтив, як у  Володимира  вiд  збудження
тремтять щоки. Молодий князь ще не вмiв стримувати почуттiв,  а  може,  не
хотiв. Отже, розмова, видно, мала бути рiзкою, неприємною. Iгор здогадався
чому.
   Вiн кивнув бояриновi Рагуїлу, Яню та лiпшому  мужевi  Федоровi  Уму,  з
якими їхав поряд, щоб тi вiдстали. I коли залишився з Володимиром  сам  на
сам, запитав:
   - Кажи, княже, що трапилося?
   - Нiби сам не вiдаєш, Iгорю! Несправедливiсть чиниш!
   - Се новина для мене! Яку?
   - Свiй полк поставив у головi, а мiй залишив позаду. А  по  закону  мiй
мав бути попереду!
   - Чому?
   - Бо Кончак на мою землю напав, мої волостi попалив,  пограбував,  моїх
людей побив чи в полон забрав! Ти  бачив,  яке  спустошене  Посулля?  Отак
майже всюди - аж до Переяслава! Люд збiднiв, майже  всi  стали  жебраками:
коня нема, вола нема, збiжжя, щоб весною кинути в  рiллю,  теж  нема.  Все
забрали клятi! Ось чому мої вої  ремствують  на  тебе!  Ти  позбавляєш  їх
здобичi! Бо всiм  вiдомо,  що  лiпший  кусень  дiстається  тому,  хто  йде
попереду! А хто приходить на розбiр шапок, той хiба що блюдо вилиже!
   - Ми йдемо передусiм для того, щоб вiдомстити Кончаковi!
   - Лукавиш, княже! Вiдомстити хочемо ми, переяславцi, а здобич  захопити
хочете ви, сiверяни!
   - Дурницю мовиш, Володимире!
   - Княже! - спалахнув Володимир Глiбович i зблiд.
   - Я тут старший, i менi виднiше, яке вiйсько де поставити -  в  головi,
на правому крилi, на лiвому чи позаду...
   - Воно й видно! Дбаєш тiльки  про  себе,  княже!  Не  мене  поставив  у
головi, а себе! А по якому праву? Тiльки тому, що  Святослав  послав  тебе
замiсть себе? А коли б Рюрик посилав, то, мабуть, мене поставив би на чолi
вiйська?
   - Може, й так, але тодi мене тут не було б!
   - Чому?
   - Бо не дорiс ти, княже, стояти надi мною! Обидва молодi й гарячi, вони
настовбурчилися, як пiвнi, i дивилися один  на  одного  лихими  поглядами.
Кров шугнула обом у голови.
   Володимир зблiд ще дужче.
   - Але я достатньо дорiс, щоб стати супроти тебе, княже!  Як  уже  стояв
одного разу, коли ти у спiлцi зi своїм сватом  Кончаком  хотiв  заволодiти
Києвом! Гадаю, ти не забув, як покинув вiйсько напризволяще i кущами тiкав
вiд наших мечiв до Днiпра, нiби останнiй боягуз!
   Спогад про цю ганебну подiю i досi пiк соромом серце Iгоря. Зловмисне ж
нагадування роз'ятрило  стару  рану  iце  бiльше.  Смаглявi  князевi  щоки
спалахнули малиновим жаром, а очi блиснули люттю.
   - Ти чого приїхав сюди, княже? -  голос  його  прозвучав  лиховiсне.  -
Правди шукати? Не буде тобi правди! У головi станеш тодi, коли вертатимемо
додому!
   - Це твої останнi слова?
   - Останнi.
   - Ну, пожалiєш, княже! -  вигукнув  Володимир  i,  приостроживши  коня,
шпарко помчав назад.
   Невдовзi до Iгоря прискакали хани. Розхвильований Кунтувдей,  бризкаючи
слиною, калiчив слова:
   - Княже, що трапилося мiж вас? Володимир збiсився! Завернув свiй полк i
прудко пошла назад! Хотiв, щоб i Рюрикiв полк, i чорний  клобук  повертати
назад, але моя подумав: а що скаже князь Iгор, що скаже князь  Рюрик?  Моя
питай: що трапилося мiж вас? Володимир прилетiв, як скажений, нiби ос його
укусив! Воєводи Андрiй i Роман не знай, що  робити,  -  iти  за  тобою  чи
повертай за Володимиром... їхнє вiйсько зупиняй  i  стоїть  на  мiсцi!  Що
робити, княже?
   Хан Кулдюр пiдтакував:
   - Чорний клобук теж не  знає,  що  робити.  Iти  за  тобою,  княже,  чи
повертати назад?
   Iгор сторопiв. Не чекав такого несподiваного повороту подiй.
   - Як - повернувся назад? Як же вiн смiв?
   - Я не знай. Моя умовляй -  i  слухай  не  захотiв,  -  стенув  плечима
Кунтувдей, похмуро дивлячись на Iгоря. -  Ти  ображай  Володимира,  княже?
Ай-ай-ай!..
   - Подумаєш - образив! Не хлопчисько ж! Та й не на прогулянку ми вийшли,
а на вiйну!
   - Що ж робити, княже? - спитав знову Кулдюр. - Може, скликати князiв та
порадитися?
   Становище справдi склалося раптом так, що сам Iгор не  мiг  вирiшувати,
як бути, - зупинитися, iти вперед чи повернути назад? Вiн з досадою  потер
лоба i пiдкликав тисяцького:
   - Рагуїле, зупини рать i сторожу. Об'яви денний спочив.  Пошли  гiнцiв,
щоб князi прибули до мене, - я буду в Рюриковому полку. I не гайся!
   Всю складнiсть i серйознiсть становища  Iгор  оцiнив  лише  тодi,  коли
разом з князями  Олегом,  Святославом  Рильським  та  ханами  прискакав  у
Рюрикiв полк. Тут  стояв  глухий  гомiн,  воїни  вiдкрито  ремствували  на
князiв,  проявляли  незадоволення  Iгорем,   вимагали   вiд   воєвод   теж
повертатися назад.
   - Князь Iгор образив Володимира!
   - I всю Київську землю!
   - Не будемо пiдкорятися Ольговичам! Князь Рюрик не потерпiв  би  такого
до себе ставлення! Володимир правильно вчинив!
   - Повертаймо до Києва! Хай Iгор  воює  сам!  Воєводи  Андрiй  та  Роман
Нездилович вiд цих крикiв утягували голови в плечi,  розгублено  поглядали
один на одного. Приїзд Iгоря  ще  бiльше  роздратував  вiйсько.  Гомiн  не
стихав. Переднi мовчали, зате з заднiх рядiв неслися крики, погрози:
   - Додому! Волiємо з князем Рюриком ходити в похiд!
   - Iгор зло чинить!
   - Зарозумiвся!
   Прискакали князi з правого крила та лiвого  -  Всеволод  Святославович,
Всеволод Чермний, а також юний Володимир Iгорович. Всi були стурбованi.
   - Що трапилося, Iгоре?
   Iгор вiдверто розповiв про свою сутичку з Володимиром Переяславським  i
про те, що князь повернув свою рать i пiшов додому.
   - А полк князя Рюрика, пiдбурений його  втечею,  теж  хоче  повертатися
назад, - додав вiн зовсiм тихо i пiдняв на князiв очi:  -  Що  робитимемо,
братiє?
   Нiхто не вiдгукнувся на його слова. Звичайно, Володимир негарно вчинив,
але й Iгор учинив не краще. Тож хай сам i вирiшує, як бути далi.
   - Ми задумали великий похiд аж у землю Половецьку, а  тепер  сили  нашi
зменшилися, - знову почав Iгор, збентежений тим, що князi  мовчать.  -  До
того  ж,  гадаю,  треба  вiдправити  додому  i  київський  полк,  щоб   не
ремствував. Отже, сили ще зменшаться. Тому йти в  Половецьку  землю  нi  з
ким. Поїздимо тут, поблизу, може, натрапимо на яку орду...
   - Київський полк вiдправляти без  князя  не  слiд,  -  сказав  Всеволод
Чермний. - В дорозi все може трапитися!
   - Андрiй i Роман - досвiдченi воєводи. Доведуть!
   -  Нi,  Iгорю,  послухайся  Всеволода,  -   втрутився   брат   Всеволод
Святославович. - Своє вiйсько можеш доручати на кого хочеш, а це  ж  чуже!
Треба князя...
   А  як  чорнi  клобуки?  -  спитав  Святослав  Рильський.  -  Вони   теж
повертаються чи залишаються з нами?
   - Моя залишається з вами, -  вiдповiв  Кунтувдей.  -  Хан  Кулдюр  теж.
Половцi набiгай на Рось, грабуй  нашi  села,  захоплюй  нашу  худобу,  наш
отар... Чорний клобук - мирний  люди,  половець  -  злий  люди!..  Грабує,
убиває... Моя буде воювати з половець!..
   - Дякую, хане, я дам чорним клобукам можливiсть їхати  попереду.  Пiдеш
зi своїми воїнами в сторожу, - сказав Iгор. - А київський полк, аби  якось
довести цiлим додому, поведуть князi Олег i Святослав, синовець мiй!..
   - Стрию! - вигукнув князь Рильський. - Але ж  я  хотiв  би  побувати  в
дiлi!
   - Встигнеш, княже! У тебе ще все попереду! - суворо  вiдповiв  Iгор,  а
потiм, обнявши молодого князя за плечi,  лагiднiше  додав:  -  Так  треба,
синовцю... Довести полк цiлим до Бiлгорода i вручити його великому князевi
нинi важливiше, нiж поганятися  за  половецькими  вежами[27]...  Вирушайте
вiдразу ж!
   Київський полк вирушив у зворотну путь.
   Сумнi це були хвилини. У похмурому мовчаннi Рюрикiв полк  повернув,  як
кажуть, голоблi назад i  рушив  на  захiд.  Князi,  бояри,  воєводи,  хани
Кунтувдей та Кулдюр, а також воїни найближчих стягiв теж  мовчки  дивилися
довго йому вслiд, аж поки останнi вершники не зникли за горою.
   У всiх було важко на душi. Кожен розумiв,  яке  нещастя  спiткало  їхню
рать. Бути на межi з Половецькою землею i через князiвськi котори втратити
майже половину вiйська - що може бути гiрше? Всi намагалися не  зустрiтися
поглядом з Iгорем, щоб вiн не помiтив осуду в очах,  а  сам  Iгор  кляв  у
думцi  i  князя  Володимира  Глiбовича,  i  себе  за  гарячковитiсть,   за
поспiшнiсть, за непоступливiсть, а великого князя  Святослава  за  те,  що
послав його в цей нещасливий похiд та ще й вручив  йому  верховенство  над
об'єднаною раттю.
   Нарештi мовчанку порушив Кунтувдей.
   - Нiчого стоять! Моя вирушай у сторожу...
   - Гаразд, хане, їдь, - погодився Iгор. - Але  тепер  змiнимо  напрям  -
поїдемо до рiчки Хирiї... Туди завжди в  лютi  зими,  в  часи  безкормицi,
половцi  приганяють  свої  стада  i  табуни.  Може,  нинi  ми  їх  там   i
застукаємо...

   * * *

   Кiннi роз'їзди Кунтувдея  вiдiрвалися  вiд  головного  полку  на  цiлих
десять верстов, вiялом розсипавшись по широкому терену у пошуках половцiв.
Останнi  два  днi  йшов  теплий  весняний  дощ,   снiги   стали   рихлими,
сiро-жовтими, крига на рiчках посiрiла,  в  долинах  i  ярах  задзюркотали
струмки, а на лугах стояла коням по колiна тала вода.
   Хан уже хотiв повертати назад, але тут до нього примчав  на  змокрiлому
огиревi десятник Аяп. Скинув  з  круглої  лисої  голови  заячого  малахая,
вклонився.
   - Великий хане, половцi!
   - Де?
   За горою, в долинi, стоять вежi i табуни бродять...  Нас  не  помiтили.
Багато їх? Багато... Може, три сотнi веж, а може, й п'ять...
   - Де твої люди? Вони не сполохають ненароком половецьку сторожу?
   - Нi, я наказав вiдiйти i заховатися  в  байрацi...  Там  залишився  за
старшого мiй син Кун, вiн хоч i молодий, але хитрий, досвiдчений  воїн,  -
не пiдведе!
   - Гаразд, Аяпе, їдь до свого десятка i пильно слiдкуй! Якщо  пощастить,
матимеш подвiйну здобич... Та скажи сотниковi Аббазу, щоб поставив сотню в
засiдку!
   - Дякую, хане, - розпливлися в радiснiй  усмiшцi  рiдкi  сивуватi  вуса
десятника. - Пощастить нам, пощастить!
   Кунтувдей негайно послав гiнцiв до сторожi,  щоб  далi  не  йшла  i  не
сполохала половцiв, а до Iгоря - щоб швидше пiдтягував рать.
   Залишивши обоз, Iгор звелiв дружинникам  i  воям  пересiсти  на  свiжих
запасних коней i швидко повiв їх до рiчки Хирiї. Вiн був радий,  що  чуття
не обмануло його. Велика орда чи невелика зустрiлася - це вже було не  так
важливо. Швидше всього, що невелика. Та коли її побити, взяти в полон,  то
слава розiйдеться по всiй Руськiй землi,  а  в  Половецькiй  буде  плач  i
стогiн великий. I Кончак зрозумiє, що це помста за його напад на Дмитрiв.
   Руська рать розтягнулася по чолу[28] на  кiлька  поприщ.  Iгор  вирiшив
оточити половцiв з усiх бокiв i притиснути до рiчки.
   Атаку розпочав Кунтувдей. Його сотнi разом iз  полком  князя  Всеволода
раптово з'явилися на горбах, що залягли понад широкою рiчковою долиною,  i
з гиком та свистом помчали вниз, де чорнiли гостроверхi половецькi вежi.
   В долинi пролунали жахливi крики. Залементували жiнки, заверещали дiти,
чоловiки поспiхом запрягали коней, iншi  стрибали  в  сiдла  i  шикувалися
бойовим строєм, щоб узяти в шаблi несподiваних нападникiв.
   Та коли вслiд за чорними клобуками i дружиною трубчевцiв  та  курян  на
горбах показалися  дружини  Iгоря,  Святослава,  Володимира  та  Всеволода
Чермного, половцi зрозумiли, що єдний їхнiй порятунок - втеча.  Хто  встиг
запрягти коней, той погнав навпростець через рiчку, не дивлячись на те, що
лiд уже був покритий водою.  Iншi  хапалися,  поспiшали,  але,  так  i  не
встигнувши запрягти, кидали напризволяще все: вежi, коней,  худобу,  одяг,
брали на руки малих дiтей i тiкали хто куди. А загiн  вершникiв,  оголивши
шаблi, навскач помчав понад  берегом  на  пiвдень,  сподiваючись  прорвати
праве крило урусiв.
   Iгор зупинився з охоронною сотнею на пригiрку. Звiдси було добре  видно
все половецьке кочовище. Воїни Кунтувдея  i  Всеволода  Трубчевського  вже
наздоганяли втiкачiв, рубали мечами, кололи списами.
   Крик i гвалт сколихнули улоговину. Тi вежi, що першими кинулися  тiкати
через рiчку, попровалювалися. Лише небагатьом пощастило вибратися на сухе.
Запряженi конi болiсно i злякано  iржали,  борсаючись  у  темнiй  холоднiй
водi, копитами ламали кригу, топили людей i самi тонули.
   Подекуди по узбережжю спалахували кривавi сутички, але швидко  згасали:
половцiв було значно менше, i чорнi  клобуки  вирубували  тих,  що  чинили
спротив, до ноги. Давня  родова  ненависть  проявлялася  тут  з  особливою
силою.
   Русичi здержували руку: полон потрiбен живий, а не  мертвий.  За  нього
можна буде вимiняти не одну сотню руських бранцiв.
   Бачачи, як лютують чорнi клобуки, Iгор покликав Ждана.
   - Мчи до Кунтувдея i Кулдюра, скажи, щоб припинили побоїще!  Хай  краще
глянуть праворуч - там для  них,  здається,  є  дiло.  Двi  чи  три  сотнi
половецьких вершникiв ось-ось вислизнуть iз мiшка!
   Ждан приострожив коня i стрiлою помчав у долину.

   * * *

   Десятник Аяп iз сином Куном, сидячи в сiдлах,  невiдривно  спостерiгали
з-за дерев, як унизу, по широкому пiдгiр'ї та по затопленому водою лузi, у
вiдчаї метаються, шукаючи порятунку, дитячi, жiночi та чоловiчi постатi.
   Їхня сотня стоїть на горi, у невеликому гаю, в  засiдцi,  i  жде  знака
сотника Аббаза. Сотник горбиться на конi попереду всiх. Його чiпкий погляд
окидає всю долину разом. Що там дiється? Чи потрiбно.вже вводити  сотню  в
дiло, чи нi?
   Нiщо особливо не трубує його i не привертає уваги:  нi  тi  вежi,  яким
пощастило перебратися на той бiк рiчки, нi тi, що застряли серед поламаної
криги, нi розрiзненi купки половцiв, що все ще подекуди  чинять  опiр,  нi
жiнки та дiти, яких руськi воїни тягнуть у полон, нi навiть  табуни  коней
та череди худоби, що розбiгаються в рiзнi  боки...  Привертає  його  увагу
лише чималий загiн вершникiв, що, уникнувши  бою  з  переважаючими  силами
чорних клобукiв, тiкає по узбережжю на пiвдень.
   Його помiчає i десятник Аяп.
   - Ого, скiльки їх суне! Забагато для  нашої  сотнi!  Сотник  Аббаз,  не
повертаючи голови, вiдповiв на це:
   - Забагато чи нi, а вдарити мусимо! Бо iнакше хан знесе нам  голови!  -
i, вихопивши шаблю, рiзко крикнув: - Вперед! За мною!
   Сотня перевалила через гребiнь горба i, набираючи швидкостi,  понеслася
по схиловi навперейми половцям.
   Свистiло розрiзуване шаблями повiтря, гула земля, хрипiли конi, натужно
кричали й улюлюкали воїни. Аяп весь вiк сидiв у сiдлi, тримав шаблю в руцi
i давно звик до всього цього. Та сьогоднi вiн раптом  вiдчув,  як  холодна
хвиля перекотилася по серцю i опустилася аж до нiг. З чого б то?  За  себе
Аяп не боявся. Прожив на свiтi аж п'ятдесят лiт! Рiдко кому  випадає  таке
щастя. Боявся за Куна, свого найменшого. Старшi два вже  склали  голови  в
боях з тими ж половцями.  Невже  така  ж  доля  жде  i  найменшого?  Невже
сьогоднi? Невже саме тут?
   Вiн скосив очi на сина. Кун дивився прямо вперед  i  не  бачив  батька.
Який  же  вiн  гарний!  Чисте  матове  обличчя  розчервонiлося  i   пашить
здоров'ям, брови чорнi, зуби - як снiг... А  шабля,  високо  занесена  над
головою, з посвистом розтинає важке холодне повiтря. "Боже! -  молиться  у
думцi Аяп. - Якщо тобi потрiбно взяти кого-небудь з моєї сiм'ї, то  вiзьми
мене!"
   Обидва  ворожi  загони  зiткнулися  на  повному   скаку.   Закрутилося,
завихрилося перед очима у старого Аяпа  швидкоплинне  криваве  бойовисько.
Крики, iржання коней, тупiт  копит,  брязкiт  шабель,  хрипи  i  прокльони
поранених та вмираючих... Не встиг вiн опам'ятатися, як побачив, що чимало
його спiвродичiв, обливаючи  гарячою  кров'ю  притоптаний  весняний  снiг,
лежать долi, а його сина два половцi зашморгнули  арканами  i  потягли  за
собою. I, щоб не випасти з сiдла, Кун пришпорює свого коня i мчить поряд з
ними в поле... Вiдчай здушив Аяповi горло. Знав вiн, що  половцi  жорстоко
розправляються з полоненими торками, берендеями та чорними клобуками,  якi
зрадили степовiй вольницi i заради спокiйнiшого i ситiшого життя пiддалися
руським князям. "Як же вони  познущаються  над  Куном!..  Бiдний  хлопчику
мiй!" - думає Аяп i рве поводи, б'є коня плазом шаблi  по  крупу  i  мчить
услiд за сином, щоб вiдбити його,  визволити.  Вiн  не  дивиться,  що  там
робиться у нього позаду, все те йому тепер байдуже. Одна у нього  думка  -
наздогнати Куна, вiдбити або самому загинути!
   А тим часом, коли б вiн оглянувся, то побачив би,  що  половцi  зiм'яли
сотню Аббаза i мчать слiдом за ним. Наздоганяють його. Та вiн це  зрозумiв
тiльки тодi, коли раптом опинився мiж половецькими  кiньми  i  чиїсь  дужi
руки пiдхопили його попiд лiктi, скрутили правицю так, що шабля випорснула
i впала в снiг, коли туловище  його  обкрутив  мiцний  аркан.  Зрозумiв  i
вжахнувся: "Боже, пропали ж ми з Куном навiки обидва!"
   Вiн хотiв оглянутися, щоб  побачити,  чи  далеко  свої,  але  тут  його
трiснули списом по головi:
   - Не крутися, собако!

   * * *

   Залишки розбитих родiв хана Туглiя тiкали з Хирiї до верхiв'їв Орелi. У
вежах стояв крик i плач: не знайти в  них  жодної  сiм'ї,  де  б  не  було
бiльших або менших утрат. Суворi, зчорнiлi вiд горя воїни  люто  поглядали
на полонених Аяпа i Куна.  Була  б  їх  воля  -  давно  б  розтерзали  цих
зрадливих псiв, що переметнулися на службу до  київського  князя!  Та  хан
Туглiй заборонив убивати їх. Везе в дарунок самому Кончаковi.
   Вiн злий на всiх: на себе, що необачно вiдстав вiд Кончака i  залишився
дозимовувати на уруському пограниччi, де бiльше пашi для худоби та  коней,
на урусiв, на чорних клобукiв, на погоду та на болячки, що почали останнiм
часом обсiдати його немолоде вже тiло. Вiн зробив велику помилку,  що  так
близько став кошем[29] до Руської землi: утратив старшу дружину i зятя.  I
це ще, порiвнюючи з iншими, нiчого - його кибиткам  пощастило  перескочити
Хирiю, i- майже вся численна сiм'я врятувалася. Але ж рiд...  рiд!..  Яких
утрат вiн зазнав! Скiльки людей загинуло, а скiльки в  полон  потрапило!..
Що сказати Кончаковi!
   Туглiй поволi йде до своєї халабуди i уявляє, як лаятиме  його  великий
хан або глузуватиме з нього. Добре, що хоч двох полонених  схопили  -  хай
Кончак потiшиться: це ж не уруси, яких i в самого великого хана достатньо,
а родовичi-степовики!.. З них Кончак умiє шкуру спускати!
   Хан вiдхиляє шкiряний, пiдбитий  повстю  полог  юрти,  що  займає  весь
настил довгих i широких саней, i влазить у її темне i тепле нутро. Сю  нiч
можна поспати пiд боком у наймолодшої дружини - вельми красивої  i  вельми
примхливої полонянки - уруски Настi. Сю нiч можна поспати, бо ж, здається,
всi бiди i всi небезпеки лишилися на крижаних берегах нещасливої для нього
рiчки Хирiї, бо вже втекли далеко i немає  причин  пiднiматися  затемна  i
стрiмголов тiкати далi!
   Вiн лягає на м'яке  ложе,  вимощене  уруськими  подушками,  вкривається
кожухом i простягає руку, щоб  обняти  дружину.  Але  та  гидливо  здвигує
плечем i скидає її з себе.
   - Ось геть-но! Не лiзь! - бурчить незадоволено.  -  Напустив  холоду  у
юрту i сам холодний, мов жаба! Спи собi i менi не заважай спати!  Вже  три
ночi майже не стуляли повiк!..
   Туглiй ображено вiдсовується. Клята уруска! Що дозволяє собi!  Кричить,
нiби вiн не хан, а якийсь уруський смерд! Взяти б  батога  та  вiдшмагати,
щоб знала, чия жiнка, щоб не розпускала язика... Щоб  не  коверзувала  над
мужем, коверзуха!.. Та вiн тут же  проганяє  цi  думки,  бо  знає,  що  не
знiметься у нього рука на Настю, примхливу,  але  молоду  i  вродливу,  як
степова квiтка, полонянку. Бо це, може, остання його втiха в життi! Бо  на
що можна сподiватися, коли  тебе  буйногривi  конi  пронесли  через  цiлих
п'ятдесят лiт? Ой, не довго вже їм гасати по степу, не довго!..
   Йому не спиться.  Думки  снуються  i  снуються,  як  бесконечна  осiння
мжичка. Перед очима миготять обличчя багатьох людей - i мертвих уже, i  ще
живих; пропливають картини минулих походiв i  боїв,  у  яких  вiн  був  не
тiльки стороннiм споглядачем; зринають краєвиди рiдних степових просторiв,
де минуло його життя. Потiм з'являється i довго стоїть перед очима обличчя
хана Кончака - мiцне, хитре i разом з тим жорстоке. Туглiй  нiяк  не  може
прогнати його зi своєї уяви. Кончак заглядає йому  в  вiчi,  супить  кривi
чорнi брови,  мовби  погрожує  чи  докоряє,  а  потiм  хитро  пiдморгує  i
беззвучно смiється... "Тьху, прив'язався, клятий!" - думає  хан  Туглiй  i
перевертається на другий бiк.
   Йому стає тепло, Кончак нарештi щезає,  i  мiцний  сон  склеплює  важкi
ханськi повiки.
   Прокинувся вiн вiд того, що Настя шарпала за плече.
   - Що таке?
   - Вставай, хане! Уже день надворi! Кончак прибув! Туглiй враз схопився.
Сон як вiтром здуло. Настя була одягнута по-святковому.
   - Кончак? Звiдки?
   -  Хитрiший  за  тебе...  Повертався  iншим  шляхом...  Туглiй   швидко
одягнувся, пiдняв полог. У вiчi вдарило яскраве промiння весняного  сонця.
Це вперше за багато днiв небо очистилося вiд хмар  i  над  степом  повiяло
справжньою весною.
   Хтось пiднiс казанок теплої води, що пахла димом багаття,  хан  хлюпнув
кiлька пригорщiв собi на обличчя. Настя, рум'яна, русокоса, подала рушник,
щоб утертися.
   - Чому не розбудила ранiш?
   - А навiщо? Люди  стомилися,  потребують  спочинку.  Ти  теж  стомився,
старенький мiй. I так солодко спав!..
   - Але ж Кончак...
   - Вiн щойно прибув... Ночував з вiйськом i полоном за горою, в сусiднiй
долинi.  А  вранцi  його  сторожа  наткнулася  на  нас...  От  i   приїхав
навiстити... Та ось i вiн сам!
   Помiж юртами їхало кiлька вершникiв. У  передньому  ще  здалеку  Туглiй
упiзнав великого хана, кинувся назустрiч.
   Кончак легко зiскочив з коня, нагнувся, бо був вищий за Туглiя на  цiлу
голову, i, обнявши його, поплескав широкою, мов весло, долонею по спинi.
   - Чув, чув про твою бiду... Сам  винен,  що  вiдокремився  вiд  мене...
Князi думали, що я з Дмитрова. пiду понад Сулою вниз до Днiпра, а звiдти -
на Орiль i на Тор. Там мене i шукали - бiля Лохвицi чи бiля Лубна. А я, не
будучи дурнем, рушив прямо на схiд сонця, обiйшов верхiв'я Хорола, обминув
усi можливi шляхи уруських дружин i лише за Ворсклою повернув на  пiвдень.
Iшов я, переобтяжений здобиччю, поволi, зате, як бачиш, безпечно. Полону -
не злiчити! Кожному воїновi дiсталося...
   Туглiй скривився, схлипнув.
   - Тобi можна радуватися, хане... А менi?.. Ти  набрав  полону,  а  моїх
родовичiв побрали у полон руськi князi та  мерзеннi  чорнi  клобуки.  Якщо
половина врятувалася, то й добре. I що маю тепер  робити?  Людей  утратив,
полон i здобич загубив...
   Кончак пiдморгнув Настi.
   - Якщо вiддаси менi, старий, молоду жiнку, то  я  тобi  вiддiлю  кiлька
сотень полоненикiв, щоб ти обмiняв на своїх.
   Туглiй настовбурчив рiдкi вуса, заклiпав очицями.
   - Жартуєш, хане? - i визвiрився на Настю i всiх, хто стояв  поблизу:  -
Ану, геть звiдси!
   Кончак гучно зареготав, аж конi, що стояли вiддалеки, прищулили вуха.
   - Га-га-га! Злякався? Бережи свою любку,  а  то  вкраду!..  Та  ну,  не
насуплюйся. Жартую я... Таких красунь веду нинi не одну -  на  всiх  ханiв
вистачить! Пай-пай!
   Туглiй повеселiв.
   - То справдi даси полоненикiв на обмiн?
   - Дам... Повиннi ж ми виручати один одного!
   - Дякую, хане... А в мене для тебе теж є подарунок.
   - Який?
   Туглiй плеснув у долонi, наказав привести полонених.
   - Ось тобi для втiхи!  -  поставив  перед  Кончаком  бранцiв.  -  Чорнi
клобуки! Зрадники! Батько i син...  Роби  з  ними,  що  хочеш,  -  повiсь,
четвертуй, утопи чи на вогнi  спали!  Нiякi  тортури  не  будуть  для  них
замалиiми!
   Кончак втупив у полонених суворий погляд. Довго дивився мовчки.
   - Скiльки у тебе синiв, старий? нарештi спитав Аяпа.
   - Один, великий хане, всього один залишився. Куном звати,  -  вклонився
той. - Iншi загинули...
   - Всього один, кажеш... А тепер i цього позбудешся!..Чув, що сказав хан
Туглiй? Вiддає вiн вас обох менi, щоб я вигадав кару, варту вашої вини...
   Аяп уклякнув на колiна, охопив руками Кончаковi ноги.
   - Мене карай, хане! Дурного  Аяпа!  А  сина  не  чiпай...  В  чому  вiн
провинився? Вiн народився на Росi, вирiс там, то вже його батькiвщина... А
я народився в степу, я перейшов жити пiд владу  київського  князя...  Я...
Мене карай!
   - Обидва ви негiдники! I обидва заслужили найлютiшої смертi! - загримiв
Кончак, а потiм раптом стишив голос: - Але я можу пощадити вас обох...
   - Обох? - прошепотiв Аяп, оглушений страшними погрозами.
   Вiн випустив Кончаковi ноги  i,  все  ще  стоячи  в  мокрому  снiгу  на
колiнах, пiдвiв очi вгору. У них блиснула маленька, як iскорка, надiя.
   Кончак пильно дивився йому в тьмянi зiницi i думав:  "Цей  заради  сина
пiде на все". А потiм повернувся до Туглiя.
   - Залиш нас, хане, одних. Я хочу поговорити  на  самотi.  А  тим  часом
приготуй верхового коня, зброю для вершника та торбину з харчами в  далеку
дорогу...
   - Гаразд, хане, - не питаючи, для чого це все потрiбно,  Туглiй  мовчки
поколивав до своєї вежi, де на нього ждали родовичi.
   Кончак наказав Аяповi пiдвестися, а  потiм,  пiсля  тривалої  мовчанки,
промовив:
   - Ви обоє заслужили найлютiшої кари. Ви зрадили нашим степовим звичаям,
служили київським князям, убивали родовичiв хана Туглiя! За це  вас  давно
потрiбно було б  розiпнути  на  уруських  хрестах!..  Але  у  вас  є  одна
можливiсть залишитися в живих...
   Аяп облизнув пошерхлi губи.
   - Яка, хане?
   - Якщо ви обидва будете служити менi!
   - Як саме?
   Аяпе, тебе я зараз вiдпущу - i ти  поїдеш  додому,  в  Торчеськ...  Там
станеш моїми вухами i моїми очима! Зрозумiв?
   Не зовсiм, хане.
   - Ти будеш винюхувати, як пес, бiля хана Кунтувдея все, що менi  цiкаво
буде знати, а  найперше  -  коли,  куди  i  якими  силами  київськi  князi
готуватимуть похiд. До тебе таємно приїздитиме мiй посланець,  вiн  покаже
тобi ось таку тамгу, - Кончак вийняв з кишенi шкiряний кружок з зображеною
на ньому собачою головою мiж двома перехрещеними  стрiлами,  -  розповiсть
про твого сина Куна, а ти йому розповiси все, що до того часу вивiдаєш...
   - А мiй син?
   - Кун залишиться заложником. I якщо ти зрадиш, я накажу з нього  живого
здерти шкуру...
   - О боги! Клянусь, хане, я буду вiрний тобi, як пес! - вигукнув Аяп.
   - Вiдслужиш вiрно три роки - я вiдпущу його... Але пам'ятай: його життя
в твоїх руках!
   - Можеш вiрити менi, хане! - гаряче запевняв Аяп. - Про одне прошу...
   - Ну?
   - Знаю, що Куновi буде нелегко, залишається вiн у неволi i стерегтимуть
його пильнiше, нiж iнших бранцiв. Тож хоч годуй його, хане, як слiд... А я
вже постараюся!
   - Ти розумний, Аяпе, - сказав Кончак i повернувся до Куна: -  А  ти  що
скажеш, хлопче? Хоча що б ти не сказав, це дiла  не  мiняє.  Тебе  справдi
стерегтимуть пильно!
   Кончак урвав мову. До них наближався хан Туглiй, а позад нього  конюший
вiв на поводi зготовленого в дорогу коня.

   * * *

   За Сулою вiйсько роздiлилося навпiл: Всеволод Чермний та чорнi  клобуки
попрямували до Києва, а Iгор з братом Всеволодом повернувся  на  пiвнiч  у
Сiверську землю.
   Дорога стала легша: знову вдарив мороз i крижаним панциром скував  рiки
i талi води в степу. Однак Iгор не поспiшав, бо вiз iз собою чималий полон
i визволених бранцiв.
   За Ромном до нього пiдвели трьох смердiв-севрюкiв.
   Тi з плачем кинулися перед ним на колiна.
   - Княже Iгорю! Княже Iгорю!..
   - Чекайте, не всi гуртом... Звiдки ви? Що трапилося?  Наперед  виступив
старший, затряс кошлатою бородою, глухо вимовив:
   -  Княже,  бiда!..  На  Путивльську  землю  напав  з   вiйськом   князь
переяславський Володимир...
   - Як напав? Що ти говориш? - Iгор сполотнiв. - Коли? Де вiн зараз?
   - Пограбував села i городки, забрав худобу, збiжжя, вивiв чимало  людей
i пiшов у свою Переяславщину...
   - А Путивль? Що з Путивлем?
   - Путивль обминув. Побоявся, видно, затриматися пiд ним, бо залога  там
хоч i невелика, та зате вали високi i брама мiцна - нелегко взяти...
   - Прокляття! - вигукнув Iгор. - Так ось чому вiн вiдколовся вiд  нас  i
поспiшно рушив назад! Захотiв вiдомстити менi! Не змiг половцiв пошарпати,
то пошарпав Сiверську землю... Прокляття!
   Князь Всеволод насупився - не  знав,  як  йому  бути.  Володимир  же  -
близький родич, брат дружини, княгинi Ольги. Як же у нього пiднялася  рука
на Сiверську землю, на волость Iгореву, на Ольговичiв?
   Юний Володимир Iгорович зблiд. Губи його тремтiли,  на  очах  виступили
сльози. Ледве встиг одержати князiвство, як його пограбували.  I  хто?  Не
половцi, а руський князь, Рюрикович, як i всi вони!
   Та найбiльше лютував Iгор. В душi вiн вiдчував, що й сам винен у  тому,
що сталося. Дозволив би Володимиру з полком пiти попереду  -  i  нiчого  б
цього не було. Переяславцi пошарпали б  хана  Туглiя,  захопили  б  полон,
табуни та узороччя половецьке i тепер, спокiйнi й задоволенi,  поверталися
б додому. А так... I все ж злiсть та образа на Володимира брала гору. Мало
що кому хочеться? В походi ж є старший - i  його  повиннi  всi  слухатись!
Нинi верховенство в походi належало йому, а не Володимиру. Як же  Глiбович
мiг не послухатись його, а тим бiльше напасти на його  волость?  За  вiщо?
Нi,  вiн  так  цього  не  залишить!  Не  подарує  йому  ганьби  й  кривди!
Вiдомстити! Вогнем i мечем пройтися по  Переяславськiй  землi,  щоб  знав,
хлопчисько, як зачiпати Iгоря Сiверського, як  кривдити  Ольговичiв!  Вони
нiкому не прощали образи!
   Серце його клекотало.
   - Що будемо робити, братiє? - промовив зблiдлими устами. - Як покараємо
зухвальця?
   Всi мовчали. Вирiшувати мав вiн. Вiн старший тут.
   - Йдемо на Переяслав! - вигукнув Iгор. - Я не прощу Мономаховичу такого
пiдступного нападу! Я покажу  йому,  як  зачiпати  сiверських  князiв,  як
ставати на прю з Ольговичами! Я вiзьму приступом Переяслав i  розорю  його
дотла!.. Всеволоде, ти пiдеш зi мною?
   Той похмуро втупився в землю, насупив густi чорнi брови,  випнув  важке
пiдборiддя. На його крупному, твердому, мовби витесаному  з  дуба  обличчi
зараз явно пробивався розпач. Iти  проти  князя  переяславського?  Рiдного
брата жони, княгинi Ольги! Проти свояка?
   - Iгорю, як же я можу? Ну, сам подумай! - вiн безпорадно розвiв руками.
- Не минуло ще й п'яти рокiв, як я одружився з Ольгою, його сестрою...
   Iгор усмiхнувся... Всеволод i  тут  залишився  вiрний  собi  -  чесний,
добрий, прямий. Не чiпай його - буде лагiдний,  мов  дитина.  А  зачепи  -
ошаленiє, нiби дикий тур, i не буде йому впину.
   Iгоревi  було  досадно,  що  Всеволод  вiдмовляється  вiд   походу   на
Переяслав, та вiн страшенно любив молодшого брата i не хотiв  робити  йому
прикростей. Тому сказав:
   - Ну, як хочеш! Не йди!.. Тодi бери полон  i  прямуй  додому!  А  ми  з
Володимиром,  сином,  повернемо  на   Переяслав!   Провчимо   зарозумiлого
Мономаховича!
   Вiн тут же розпорядився пiднiмати вiйсько i рушати в путь.
   - Ждане, коня менi!..
   Три днi й три ночi Iгор шаленiв, не знав спокою - гнав рать все  вперед
i вперед.  Швидше!  Швидше!  Нiби  його  пекло  вогнем,  нiби  боявся,  що
Володимир  Глiбович  втече  пiд  захист  Рюрика  або  ще  далi  -   аж   у
Володимиро-Суздальську землю пiд крило свого могутнього дядька Всеволода.
   Йому  так  хотiлося  зустрiтися  зi  своїм  кривдником  вiч-на-вiч!   У
поєдинку! I бог свiдок, не здержав би вiн руки! О нi, не здержав би!
   По дорозi думав було розорити всi Володимировi села й  городи,  забрати
людей, добро... Та не зустрiв жодного села, жодного мiстечка, де  б  можна
було помстою облегшити  душу,  -  пiсля  половецьких  наїздiв  уся  схiдна
частина Переяславщини лежала в руїнах i попелищах.
   Iгор задумався: куди йти? На Переяслав? Зопалу  мав  намiр  обложити  i
штурмувати Володимирову столицю. Та здоровий глузд пiдказував,  що  облога
може затягнутися на багато днiв або й тижнiв, настане  весна,  бездорiжжя,
безкорм'я... Так  i  поразки  можна  зазнати.  Тодi  повернув  на  Глiбiв,
невеликий молодий город, закладений Володимировим батьком - князем Глiбом,
сином Юрiя Долгорукого.

   * * *

   Ждан виїхав з лiсу слiдом за князем, ведучи на поводi  запасного  коня.
Глянув - i серце його завмерло. Це ж Глiбiв! А там - оселя дiда  Живосила,
там десь Любава...
   Iгор зупинився на пагорбi, пiднявся на стременах  i  мечем  показав  на
город.
   - Дружино моя! Вої! Ось перед вами Глiбiв - отчина  Володимира,  вашого
кривдника! Вiзьмiть його! I не жалiйте нiкого - нi чоловiкiв, нi жiнок, нi
дiтей! Все там, що здобудете, ваше! Вперед - i хай тремтить i плаче  князь
переяславський!
   Грiзний бойовий клич пролунав у вiдповiдь на цi слова:
   - Вперед, сiверяни! За князя!
   В ту ж мить здригнулася i застогнала пiд кiнськими  копитами  земля.  З
гиком, свистом, криками рушили на Глiбiв Iгоревi сотнi, охоплюючи пiвколом
принишклий посад.
   На дерев'янiй церковцi раптом лунко забив на сполох дзвiн, заметушилися
по дворах i на вулицях люди,  болючим  розпачем  полинув  у  небо  дитячий
вереск i жiночий зойк.
   Нападники промчали до фортецi i, поки варта прийшла до тями, ввiрвалися
в браму, як вихор. Покотилися в снiг, пiд ноги коням, нечисленнi захисники
города, що не ждали нападу, а за ними почали падати, мов скошена трава,  i
мирнi жителi.
   Захоплений могутнiм виром, Ждан мимоволi опинився на однiй з вулиць. Що
тут робилося! Сiверяни накидалися на глiбiвцiв,  як  на  своїх  найлютiших
ворогiв, топтали кiньми, рубали мечами, кололи списами, в'язали  арканами.
Нi дитячий плач, нi жiночi благання, нi чоловiчi прокльони не спиняли їх.
   А що  ж  станеться  з  Любавою?  Що  з  дiдусем  Живосилом?  Смертельна
небезпека загрожує i їм!
   Ждан вибрався з пекла, що кипiло довкiл, i щодуху  понiсся  на  околицю
посаду. Ось i знайома хатина! Бiля двору -  пара  осiдланих  коней.  Отже,
нападники добралися й сюди! Важке передчуття стиснуло юнацьке серце. Невже
запiзнився? Накинув на кiлок поводи коней - свого  i  княжого,  запасного,
птахом злетiв з сiдла, ударив ногою хвiртку.
   Вбiг у двiр - i вжахнувся: поперек протоптаної в  снiгу  стежини  лежав
горiлиць, обличчям до холодного сонця,  дiд  Живосил.  З  його  розкраяної
голови тоненькою  цiвкою  стiкала  кров.  Легкий  вiтерець  куйовдив  сиву
бороду,  а  худа,  жилава  рука  стискала  сокиру,  якою  старий,   певно,
оборонявся. Над ним  схилився  лучник  з  молодшої  дружини  i  стягнув  з
мертвого чоботи.
   Не тямлячи себе, Ждан вирвав  меча  i  плазом  оперiщив  грабiжника  по
крижах, аж той застогнав i засторцював носом у снiг.  Потiм  ще  й  копнув
ногою пiд бiк.
   - Мерзотнику, я уб'ю тебе!
   Той було схопився i собi за  меча,  але,  впiзнавши  княжого  конюшого,
заблагав:
   - Не вбивай мене! Не вбивай! Князь же дозволив... Та й чинив  опiр  цей
старий... Коли б мовчав, не зачепив би я його...
   В цю мить  з  хатини  донiсся  розпачливий  дiвочий  зойк.  Любава!  їй
загрожує смертельна небезпека! Ждан прожогом кинувся у розчиненi дверi. По
хатинi лiтав  бiлий  гусячий  пух,  а  серед  нього,  як  серед  метелицi,
виднiлася невисока, але коренаста постать ще одного  нападника,  що  мечем
сторчма  штурляв  у  куток,  куди,  затулившись  подушкою  i  вiдбиваючись
рогачем, затиснулася Любава.
   - Облиш дiвчину! Геть звiдси! - шарпнув його за плече Ждан.
   Низькорослий, гостроносий лучник ошалiло  витрiщився  на  несподiваного
супротивника. Бачив, що свiй, але не впiзнав.
   - Ти хто? Не заважай! Ця дiвка моя!
   Мiцний удар в обличчя приголомшив його. Але й розлютив.  Вiн  вiдступив
вiд Любави, бо бачив тепер нового i далеко небезпечнiшого супротивника.
   - Ти що, хлопче, не здурiв часом? Чи жити набридло? Виходь надвiр - там
поговоримо, бо тут нiде й мечем замахнутися!
   Другий, ще мiцнiший удар вiдкинув його в сiни. Там  вiн  торохнувся  об
драбину, звалив собi на голову полицю з мисками та горщиками i, лаючись та
кленучи незнайомця, вискочив надвiр i пiдняв меча.
   - Ну, виходь! Тут я тебе й порiшу!
   Але до нього пiдбiг його товариш i потягнув з двору.
   - Степуро, тiкаймо! Ти знаєш, з  ким  маємо  дiло?  З  княжим  конюшим!
Дiзнається князь - бiда буде! Цур йому й пек! Лiпше не зв'язуватися!
   - Вiн же мене вдарив, Гаврилку! Та ще як ударив! I за  кого?  За  якусь
дiвку! Я йому цього не прощу! - кричав розлютовано Степура.
   Але бiльш помiркований Гаврилко витягнув його на вулицю,  змусив  сiсти
на коня, i за якусь хвилину вони вже зникли в кривих завулках.
   Тим часом Ждан кинувся до  Любави.  Та  дiвчина  не  впiзнала  його  i,
пiднявши перед собою закривавленi руки, закричала:
   - Не пiдходь! Не чiпай мене!
   Ждан зупинився.
   - Любаво! Любавонько! Ти поранена?  Ти  не  впiзнала  мене?  Я  Ждан...
Пам'ятаєш?
   Любава  замовкла,  пильнiше  поглянула  на  свого  визволителя.  В   її
розширених вiд болю i жаху очах враз  щось  здригнулося,  з  них  бризнули
сльози, лице обм'якло, просвiтлiло, i вона  з  криком  кинулася  зi  свого
кутка до хлопця.
   -  Жданку!  Невже  це  ти?..  Звiдки?..  Ти  врятував  мене   вiд   тих
бузувiрiв... Жданку!.. Що ж це  робиться?  Свої  своїх  рубають!  Як  дикi
звiрi... Дiдуся зарубали... А-а-а!..
   Вона схитнулася i важко осiла на долiвку. Лiвий рукав сорочки потемнiв,
набухнув кров'ю.
   Ждан перенiс  її  на  пiл,  шматком  полотна,  що  висiло  на  жердинi,
перев'язав рану, бризнув холодною водою в обличчя. Любава  розплющила  очi
i, не розумiючи, що з нею, довго лежала непорушно. Ждан теж мовчав.  Перед
ним раптом постало питання: а що далi? Куди подiтися з пораненою дiвчиною?
Хто  їм  допоможе?  Хто  вилiкує?  Де  знайти  знахаря  чи  знахарку,  щоб
затамувати i заговорити кров? Спочатку, коли мчав до цiєї хатини над лугом
i коли розправлявся з грабiжниками, не думав, що буде  потiм,  як  бути  з
Любавою. Головне було - врятувати. Тепер  врятував.  А  далi?  Залишити  у
Глiбовi? Взяти з собою? Нi те, нi iнше не пiдходить. Коли б не поранена...
   Вiн розумiв, що важкого переходу з  вiйськом  до  Новгорода-Сiверського
Любава  не  витримає.  В  Глiбовi  залишити  нi  на  кого...  Вiдвезти  до
Переяслава?  Але  як  на  нього,  Iгоревого  конюшого,  подивиться   князь
Володимир? Та й хто дасть там йому з Любавою притулок?
   До Києва? До Києва недалеко. За нiч можна домчати. А  там  Самуїл,  там
боярин Славута. Це єдинi люди, до яких вш  може  звернутися  по  допомогу.
Отже, до Києва. А що скаже князь Iгор? Як вiн розцiнить його втечу?  Та  й
коня князiвського доведеться забрати. Бо на чому ж поїде Любава?
   I все ж єдиний шлях - до Києва! I хай  розцiнює  Iгор  цей  вчинок,  як
хоче!
   - Що зi мною, Жданку? - спитала Любава, пiднiмаючи голову.
   Ждан допомiг їй пiдвестися.
   - Ти поранена! Той негiдник дiстав тебе мечем!..
   Що менi робити? Дiдуся немає,  я  поранена...  Куди  ж  менi  подiтися,
Жданку?
   - Не журися, я тебе не покину Ми зараз поїдемо звiдси... В Київ!
   - У Київ?
   Там у мене є знайомi. Вони допоможуть нам...  Чи  ти  зможеш  їхати  на
конi? Рука дуже болить?
   - Болить... Але ж їхати треба?
   - Треба, люба... Бо iнакше - смерть!.. I то - їхати якнайшвидше! Щоб не
повернулися тi розбiйники та не застали нас тут!
   - Тодi подай менi кожуха i хустку - я  одягнуся!  Та  в  суднику  хлiба
вiзьми на дорогу...
   Ждан допомiг їй  одягнути  кожушину,  запнув  хусткою,  собi  в  кишеню
засунув окраєць хлiба.
   - Ходiмо!
   Надворi,  побачивши  мертвого  дiдуся,  Любава  знову  почала  плакати.
Ждановi довелося силомiць вивести її на вулицю i посадити на коня.
   - Тримайся мiцнiше! сказав, заправляючи дiвочi чоботята в стремена.
   Потiм сам скочив у сiдло i поза хатиною рушив  униз,  до  лугу,  де  до
самого лiсу темнiли кущi верболозу та обрiдного вiльшняка...



   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

   Вранцi, зi сходом сонця, Ждан  i  Любава  по  кризi  перебралися  через
Днiпро. Звивистою стежиною пiднялися до Аскольдової могили,  а  там  i  на
гору, в Угорське. Звiдси  вже  крiзь  голi  вершини  дерев  просвiчувалися
золотi хрести київських соборiв.
   Стомленi  конi  звернули  на  широку  наiжджену  дорогу.  Любава  ледве
трималася в сiдлi. Лице її змарнiло,  темнi  очi  погасли,  пухкi,  колись
рожевi губенята пошерхли, запеклися, вкрилися смагою, лiва  рука  безживно
звисала вздовж тулуба. Рана i верхова їзда зовсiм вибили дiвчину iз сил.
   Ждан їхав поруч i пiдтримував її за стан.
   - Потерпи ще трохи, люба, потерпи, - шепотiв. -  Вже  скоро...  Ось-ось
доберемося!... А там Самуїл знайде знахаря чи знахарку...
   Вiн страждав разом з нею. У неї болiла рука, у нього - серце.
   Iнодi дивно трапляється  з  нами:  раз  чи  двiчi  зустрiнеш  випадково
людину, поговориш з нею - i прихилишся до неї чи полюбиш на все  життя.  А
особливо, коли це дiвчина, що з першого погляду запала тобi в душу. Та  ще
коли цi зустрiчi такi незвичайнi... Отак i Любава  несподiвано  ввiйшла  в
Жданове життя ясною зорею i стала раптом такою рiдною i  дорогою,  що  без
неї Ждан уже себе й не уявляв.
   Полишивши по лiву руку Клов, вони виїхали на високе узгiр'я.
   Стояв  погожий  передвесняний  ранок.  З-за  Днiпра  пiднiмалося  чисте
вiдпочило  сонце.  Над  Києвом,  що  вiдкрився  їм  за  широкою   долиною,
здiймалися в голубе небо веселi  сизуватi  дими.  Пiд  кiнськими  копитами
лунко похрускував молодий льодок...
   Нарештi Київ. Знайома вузька вуличка. А ось i Самуїлова оселя.
   На гучний стукiт ворота вiдчинив сам господар. I аж сторопiв,  уздрiвши
Ждана i Любаву.
   - Ви? Яким вiтром? От не ждав! Заїжджайте, заїжджайте, дорогi гостi!  -
Рум'яний пiсля теплої хати, простоволосий, в кожушку  наопашки,  вiн  щиро
зрадiв їхньому приїздовi i на радощах метушився,  куйовдив  чуба,  потирав
руки, а завiвши коней до двору, поглянув пильно  на  Любаву,  що  мовчазно
сутулилася в сiдлi, i злякано вигукнув: - Та на тобi лиця немає, дiвонько!
Що сталося?
   Ждан миттю зiскочив на землю, зняв дiвчину з коня.
   Вона поранена, дядьку Самуїле. їй потрiбен знахар,  щоб  кров  замовив,
затамував... Цiлу нiч ми їхали сюди з Глiбова. Князь Iгор узяв його на щит
i всiх вирубав...
   - Князь Iгор? Усiх вирубав? З чого б то?
   - Я потiм розповiм, дядьку Самуїле, а зараз рятуймо Любаву! Ти бачиш  -
ледве на ногах тримається...
   А так, а так, - заспiшив Самуїл i, гукнувши конюшого, звелiв  доглянути
за кiньми, а сам, як був напiвроз дягнений, простоволосий, повiв приїжджих
з двору.-Ходiмо до Славути... Хай вiн подивиться.
   Незважаючи на раннiй час, боярин уже сидiв  за  столом  i  щось  писав.
Самуїл ще з порога сповiстив:
   - Вуйку, порятуй цю дiвчину... Це Любава,  з  Глiбова...  Я  розповiдав
тобi, як вона з дiдусем пригостила нас, коли ми з Жданом замерзали в полi.
   - Що з нею?
   - Вона поранена в руку, боярине, - сказав Ждан.
   - Роздягнiть її i посадiть ось сюди,  на  лаву,  -  кивнув  Славута  i,
вiдчинивши дверi, гукнув кудись у внутрiшнi примiщення: - Текле,  Хорошку,
принесiть гарячої води, чистого полотна  та  мою  скриньку  iз  зiллям!  I
приготуйте нам снiданок!
   Поки Ждан знiмав з Любави кожуха, боярин теж роздягнувся, залишившись в
однiй сорочцi, засукав рукави i торкнувся Любавиної пов'язки.
   Дiвчина скрикнула, закусила губу.
   Їй боляче! - вигукнув Ждан i кинувся наперед, мовби хотiв  вiдсторонити
боярина вiд пораненої.
   Але той поглядом зупинив його.
   - Хто тобi ця дiвчина, отроче?
   Ждан почервонiв. А Самуїл хитро прискалив око, як вiн  робив  це  тодi,
коли мав що сказати, але волiв краще промовчати. Та спостережливий старий,
не дочекавшись вiдповiдi, усмiхнувся:
   - А-а, зрозумiло, - кохана! - i серйозно додав: - Звичайно,  Ждане,  їй
буде боляче, бо рана, видно, глибока, - ген скiльки кровi витекло... Але ж
треба потерпiли, - i погладив дiвчину  по  головi.  -  Правда  ж,  Любаво?
Потерпиш?.. Лягай, голубонько!
   Вiн пiдклав їй пiд голову подушку, а сам  сiв  поряд  на  стiльцi.  Тим
часом немолода повновида жiнка, певно кухарка, внесла жбан гарячої води, а
Хорошко, пiдлiток рокiв чотирнадцяти, - сувiй полотна i  ящик,  наповнений
рiзними знахарськими причандаллями  та  маленькими  горнятками  з  мазями.
Поставивши все це на пiдлогу, вони обоє одразу ж вийшли.
   Ждан шепнув Самуїловi на вухо, показуючи на Славуту:
   - Вiн i знахарює?
   - Вiн усе вмiє, вiн до всього здатний...  Знахарювати  вмiє  теж...  Та
куди тим знахарям! Вiн учився у ромейських лiкарiв, а тепер i їх заткне за
пояс! Князь i княгиня, коли треба, посилають по нього, бо  має  вiн  легку
руку, - теж шепотом вiдповiв Самуїл. Ось чому я привiв вас сюди...
   Славута  ножицями  обережно  розрiзав  просякнуту  кров'ю,   заскорублу
пов'язку, що прикипiла до рани, потiм водою iз жбана добре змочив її,  щоб
розм'якла, i тiльки тодi рвучким рухом вiддер вiд тiла.
   З рани хлинула кров. Любава  затрепетала,  скрикнула  i  знепритомнiла.
Ждан теж здригнувся i застогнав, нiби то йому так заболiло.
   Славута застережливо похитав головою.
   - Нiчого, нiчого, вiд обмороку не вмирають. Зате сукровиця  та  порчена
кров зiйдуть... А це на лiпше.
   Вiн вiдрiзав довгий шмат тонкого вибiленого полотна, густо намазав його
маззю, що пахла i воском, i медом, i цибулею,  i  корiнням  лепехи,  i  ще
якимсь зiллям, i туго обмотав руку.
   Любава розплющила очi, тихо запитала:
   - Де я? Що зi мною? Славута погладив її по щоцi.
   -  Все  гаразд,  голубонько.  Найгiрше  позаду...  Та  ти  лежи,  лежи,
вiдпочивай поки що. А ми тут поприбираємо, погомонимо трохи, а  Текля  тим
часом снiданок подасть - пiдкрiпимось, i тобi вiдразу стане легше. А потiм
заснеш...
   Поки Хорошко прибирав у  хороминi,  Славута  прикрив  Любаву  барвистою
ковдрою i запросив чоловiкiв сiсти бiля столу.
   - Ну, Ждане, ти з далекої дороги. Де бував, що видав, що  чував?  Бачу,
не добро занесло тебе з Любавою до Києва... Все, все розповiдай!
   Чим довше говорив Ждан, тим смутнiшими ставали очi старого боярина, тим
бiльше нахмарювалося його високе чоло.  А  коли  розповiв,  як  Iгор  узяв
Глiбiв, як, не жалiючи нi жiнок, нi дiтей, нi старих,  винищував  усiх  до
ноги, затулив обличчя руками i з болем прорiк, простогнав:
   -  Ох,  Iгорю,  Iгорю,  що  ж  ти  вчинив!  З  усiх  Ольговичiв,  окрiм
Святослава, ти ж менi найближчий, найрiднiший! Як син! Я ж  тебе,  малого,
на руках носив, уму-розуму вчив! А ти так мене "обрадував"... Знаю, гаряча
в тебе кров, честолюбнi помисли, нестримнi пориви часом  охоплювали  тебе,
але щоб таке учинити!.. Де ж твоє добре серце i честь твоя де? Невже спали
вони в ту лиху хвилину, коли занiс меча на брата  свого  Володимира,  коли
затiяв нову котору мiж князями?.. А князь Володимир!  Смiливий  сокiл  наш
переяславський! Перший серед перших ратоборцiв у степу половецькому! Як же
ти, княже, насмiлився залишити братiю свою на краю поля  половецького?  Як
зважився пiти стезею татя-грабiжника? Хто надоумив тебе  рушити  на  землю
Сiверську з мечем i намiрами ницими? - Славута  замовк  i,  схиливши  сиву
голову на руки, довго сидiв у задумi,  а  потiм,  зважившись  на  важливий
крок, тихо додав: - Треба про все розповiсти князевi Святославу...

   * * *

   Однак виявилося, що Святослава в  Києвi  не  було  -  поїхав  уранцi  з
княгинею та синами у Бiлгород.
   - Князь Рюрик запросив на лови, - пояснив княжий  покладник[30],  якого
вони здибали на княжому дворi.
   Самуїл i Ждан розчаровано розвели руками. Отакої!  Знали  б  -  вiдразу
пiсля снiданку навiдалися б сюди! Славута своїх почуттiв не проявляв нiяк.
Мить подумав, а потiм рiшуче сказав:
   - Ну що ж, тодi i ми поскачемо в Бiлгород. Тим  краще  -  обох  великих
князiв застанемо там...
   Збиралися недовго. Конi осiдлано, мечi - до боку,  сакви  з  хлiбом  та
солониною приторочено,  i  невеличкий  загiн  (з  боярином  ще  їхало  два
отроки-охоронцi), поминувши Золотi ворота, попрямував на захiд.
   Двадцять верст  промчали  швидко.  I  ось  показалися  золоченi  хрести
церков, потемнiлi вiд часу високi заборола з вежами, могутнi землянi вали,
невеличкi будиночки посаду,  що  привiльно  розкинулися  понад  обривистим
берегом Iрпеня.
   Бiлгород! Захiдна твердиня Києва!
   Майже двiстi лiт захищає вiн ближнi пiдступи до столицi Русi. I не  раз
спотикалися об нього i печенiги, i половцi,  i  поляки,  i  свої  охопленi
гординею та честолюбством князi,  що  мрiяли  i  сподiвалися  доторкнутися
списом золотого стола київського.
   Стоїть вiн  край  битого  шляху,  що  веде  на  Волинь  та  в  Галицьке
князiвство, у Польщу та Угорщину, в Моравiю та Чехiю, а там  далi  -  i  в
Священну Римську iмперiю. Мiцний горiшок для нападникiв-завойовникiв!
   Улюблений град великого князя Володимира Святославовича,  вiн  i  далi,
упродовж двохсот рокiв, лишався тимчасовою резиденцiєю  київських  князiв,
що любили пожити тут у просторих, пишних хоромах дитинця,
   пополювати в предковiчних борах i розлогих полях на  ведмедя  чи  тура,
покупатися влiтку в тихому чистоводому Iрпенi,  вiдпочити  вiд  гамiрливої
столицi.
   Нинi тут постiйно мешкав Рюрик.
   Верхiвцi зупинилися перед київською  брамою.  Старший  сторожi  упiзнав
боярина, вклонився. Не злазячи з коня, Славута по-дружньому поплескав його
по плечi.
   - А-а, Савелiй! Як ся маємо?.. Князь Святослав тута?
   - Недавно прибув з княгинею.
   - Коли ж на лови?
   - Збираються завтра вранцi.
   - Отже, ми вчасно... Проведи ж нас у дитинець! До князя Рюрика!
   Дитинець, внутрiшнє укрiплення, де мешкав князь, вiддiлявся вiд  города
таким же глибоким ровом i високим валом, як i город вiд поля. Розташований
вiн у пiвденно-захiднiй частинi Бiлгорода, над стрiмким обривом.  По  валу
темнiли дубовi заборола i сторожовi вежi з бiйницями, а всерединi височiли
кам'янi князiвськi хороми i гридниця, до валiв тулилися господарчi будiвлi
- стайня, возiвня, кухня, комора...
   На кам'яний ганок вийшов княжич Олег Святославович.
   - А-а, Славута! - усмiхнувся. - Заходь! Отець i князь Рюрик будуть радi
тобi!
   - Я не сам.
   -  Бачу...  Самуїл  тут  i...  конюший  князя  Iгоря,  здається...  Всi
заходьте!
   Бiлгородськi хороми по пишностi, зручностi i багатству  не  поступалися
київським. Оздобленi майолiкою, блискучими кахлями, прозорим та кольоровим
ромейським склом, а також ромейськими килимами, вони ряхтiли пiд  скiсними
променями сонця, що вривалися крiзь вузькi стрiлчастi вiкна.
   У чималiй хороминi, куди завiв княжич Олег Славуту з його  супутниками,
було людно. За довгим  столом,  заставленим  спорожнiлим  посудом,  сидiли
Рюрик, Святослав, Святославовi сини Всеволод та Володимир.  А  в  дальшому
кутку, бiля вiкна, зiбралися гурточком жiнки. Господиня дому,  жона  князя
Рюрика,  чорноброва,  повновида   жiнка   рокiв   тридцяти   семи,   дочка
половецького хана Белука - Белукiвна, як називали її на  Русi,  показувала
Марiї Василькiвнi та двом невiсткам свої вишивки.
   Була вона жвава, весела, любила посмiятися,  попащекувати,  а  особливо
любила вишивання - сама вишивала цiлими днями,  дочок  привчала  до  цього
дiла i дворових дiвчат. Похвалитися їй  було  чим:  вишивки  її  викликали
захоплення у всiх, хто хоч трохи розумiвся на цьому. Як часто траплялося в
тi часи в князiвських та ханських родинах, цей шлюб - Рюрика з  Белукiвною
- був цiлком полiтичним шлюбом. Одружили їх батьки -  князь  Ростислав  та
хан Белук. Але молодята скоро знайшли мiж собою спiльну мову, покохалися i
вважали себе щасливими в сiмейному життi.
   Пiсля взаємних  привiтань  Святослав,  упiзнавши  Ждана,  нахмурився  i
спитав Славуту:
   - Щось трапилося, боярине? Бо цей молодець завжди приносить несподiванi
вiстi...
   -  Трапилося,  княже,  -  вiдповiв  Славута.   -   Iгор   i   Володимир
Переяславський розпочали мiж собою котору, справжню вiйну...  Але  про  це
краще розповiсть конюший князя Iгоря.
   В повнiй тишi була вислухана розповiдь Ждана. Нiхто й словом не перебив
його, нiчого не  перепитав.  Тiльки  все  бiльше  i  бiльше  насуплювалися
Святослав i Рюрик, а в молодих князiв стискувалися вiд обурення кулаки.
   Мовчання порушив Святослав:
   - Про спiрку мiж Iгорем та Володимиром на Пслi ми вже знаємо. Однак щоб
вона так далеко зайшла, не ждав я. Нi, не ждав  я,  коли  посилав  молодих
князiв на Кончака, що  цей  похiд  закiнчиться  погромом  руських  земель!
Прокляття!.. Не думав, що почнуться мiжусобицi мiж князями, що  проллється
кров руських людей...
   - I я не ждав цього, - сказав Рюрик роздратовано.-Винен  Володимир,  за
що й поплатився!
   -  Винен  бiльше  Iгор,  -  заперечив   Святослав.   -   Вiн   старший,
досвiдченiший, в його руках було велике вiйсько, тож мав би думати не  про
здобич для себе та сiверських князiв, а про  те,  як  знайти  i  перемогти
Кончака або хоча б його  значнi  сили...  Йому  потрiбно  було  Володимира
поставити в голову вiйська, послати в сторожу його полк, а не самому лiзти
наперед. Так розумний воєвода не чинить! Нi,  не  чинить!...  Звичайно,  i
Володимир не без грiха, та Iгорiв грiх бiльший!... Подумати тiльки -  один
грабує землi свого союзника, а другий,  щоб  вiдомстити  йому,  вирiзує  i
випалює цiлий город!.. Це ж просто  божевiлля!  З-за  чого?..  Знаючи,  що
половцi об'єднуються, щоб спiльними силами рушити на Русь, затiяли котору,
що може перерости в шалену братовбивчу вiйну! Ми повиннi подумати, братiє,
що зробити, щоб запобiгти цьому лиховi...
   - А також як запобiгти нападовi Кончака, - додав Рюрик i,  повернувшись
до вiкна, де сидiло жiноцтво, гукнув: - Княгине, ти  б  повела  гостей  до
себе та показала, як навчилися вишивати нашi доньки. У Марiї Василькiвни є
нежонатi сини - дивись, княгиня сватiв зашле!
   Белукiвна зрозумiла, що  чоловiки  хочуть  залишитися  самi,  i  повела
княгинь на свою половину. А князi, зручнiше  всiвшись  за  столом,  почали
обмiрковувати  становище,  що  склалося  в  пiвденно-руських   князiвствах
внаслiдок несподiваної вiйни мiж Володимиром та Iгорем.
   - Зiбрати снем[31], - запропонував  Всеволод  Чермний,  -  i  на  ньому
помирити їх!
   - А якщо вони  не  помиряться?  Або  лише  вдадуть,  що  помирилися?  -
заперечив його брат Володимир. - I та iскра таємно тлiтиме i далi, аж поки
знову не спалахне!
   - То силою змусити! - вигукнув молодий княжич Олег.
   Рюрик усмiхнувся:
   - Силою! Щоб повернулося старе? Щоб знову розгорiлася на Руськiй  землi
мiжусобиця мiж  Ольговичами  i  Мономаховичами?  Нi,  краще  обiйтися  без
сили... Ми не повиннi забувати iншої  загрози  -  половецької.  Ще  нiколи
половцi не були такi згуртованi i такi сильнi, як тепер! Якщо мiж  князями
спалахне явна ворожнеча та переросте у справжню вiйну,  яку  ми  з  князем
Святославом  розумом  погасили  кiлька  лiт  тому,  то  половцi  неодмiнно
скористаються такою щасливою для них нагодою i нападуть  на  Русь.  I  бог
вiдає, чим все це може скiнчитися...
   - Якщо князi дозволять слово мовити... - подав голос боярин Славута.
   - Говори, Славуто, говори, - кивнув головою заклопотаний Святослав.
   - Князь Рюрик правильно мислить:  Iгоря  з  Володимиром  не  силою,  не
зброєю треба мирити, а добрим словом. - Славута обвiв поглядом своїх ясних
очей присутнiх i, не почувши заперечення, повiв далi: - Однак боюся я,  що
нелегко це буде зробити. Обидва вони молодi, гарячi, честолюбнi... Мабуть,
найкращий  вихiд  -  закликати  обох  до   нового   походу,   якщо   такий
передбачається, щоб спiльна мета поєднала їхнi серця.
   Святослав на знак згоди хитнув головою.
   - Я так гадаю: не ждати, поки Кончак, Кза i Коб'як
   об'єднаними силами вдарять на Київ чи Переяслав. Зимовий  наскок  ханiв
Кончака i Туглiя - то лише розвiдувальний похiд.  Кончак  розпочав  нищити
городи по Сулi, i тепер йому вiдкритий шлях у глиб Руської землi.
   - То треба вдарити на нього ранiш! Не дати йому  змоги  потоптати  нашi
села i городи! - вигукнув Всеволод Чермний.
   - До цього я й веду... Закличемо всiх князiв  -  i  з  Київської,  i  з
Сiверськоi, i з Волинської, i з Смоленської, i з  Галицької  земель  -  та
спiльними силами i вдаримо!.. Похiд Iгоря не  принiс  вiдчутної  перемоги.
Навпаки, принiс тугу й нещастя Руськiй землi. Кончак буде смiятися з  нас,
коли дiзнається, як закiнчився цей нещасливий похiд. Тож, щоб не  смiявся,
не радiв дочасно, ми зберемо всю силу Руської землi  i  погромимо  його  в
половецьких степах!
   - А коли ж вирушимо? - спитав княжич Володимир.
   Святослав задумався.
   - Щоб пiдготуватися як слiд, потрiбен час. Ми з Рюриком пошлемо  гiнцiв
до князiв, щоб прибули з дружинами  до  Києва  на  кiнець  травня.  А  ти,
Самуїле, - повернувся вiн до купця, що з Жданом сидiв у кiнцi столу, -  як
тiльки пiдсохне, вирушай у половецький степ. Вивiдай, де будуть цього лiта
половецькi кочiв'я, якi  намiри  Кончака  та  Коб'яка.  Мусиш  повернутися
додому в останню недiлю травня. Якщо ж затримаєшся, то ждатимеш  нас  бiля
Переволочної - там ми будемо переправлятися через Днiпро...
   - Зрозумiв, княже.
   - А твiй молодий друг Ждан, - вiв далi Святослав, - як я  вже  помiтив,
кмiтливий хлопець.  Я  хочу  послати  його  з  листом  до  Iгоря...  Треба
висловити князю наше невдоволення ним i закликати до  нового  походу.  Хай
готується зi своєю братiєю!
   - Хай готується! - погодився з думкою Святослава Рюрик.  -  А  я  пошлю
подiбного листа Володимировi Глiбовичу.
   Ждан не сподiвався такого повороту подiй, їхати вiд Любави куди б то не
було, а особливо до Iгоря, який хтозна-як подивиться на  втiкача,  вiн  не
хотiв би. Та як заперечиш великому князевi?
   Його замiшання помiтив боярин Славута.
   - Княже, а чи зручно посилати Ждана? Вiн був конюшим Iгоря i  втiк  вiд
нього з Глiбова, та ще й з князiвськими кiньми... Як би  Iгор  пiд  гарячу
руку...
   Святослав перебив Славуту:
   - Зручно. Я це передбачив... Ждановi нiчого боятися. Якраз у нього буде
добра нагода повернути князiвських коней, чесно  розповiсти  про  все,  як
було, i виправдатися  перед  князем.  Iгор  гарячий,  запальний,  це  всiм
вiдомо, та разом з тим вiн чесний, тож зрозумiє, що Ждан iнакше вчинити не
мiг... А я з свого боку замовлю слово.
   Ждан мовчки вклонився. Втручатися в розмову князiв вiн не смiв. Уже те,
що сидiв за князiвським столом, було для нього неймовiрно високою честю, i
вiн розумiв, що зобов'язаний таким до себе доброзичливим ставленням  князя
неабияким вiстям,  якi  вiн  приносив,  а  також  заступництву  Славути  i
Самуїла. Не виключено, що й сам Святослав  уподобав  смiливого,  розумного
юнака i мав намiр використати його в своїх цiлях.
   Зiйшовшись на тому, що похiд проти Кончака неминуче потрiбний, князi ще
довго обмiрковували, як краще, коли, якими силами провести  його,  кого  з
князiв закликати до участi в ньому, яким шляхом iти - Залозним,  тобто  по
лiвому березi Днiпра, по Днiпру на човнах чи по правому березi...  А  коли
все було обговорено i розмова почала затухати, Рюрик  гукнув  Белукiвну  i
показав на стiл:
   - Княгине, вели змiнити нам блюда!
   Округлий вид Белукiвни розплився в веселiй усмiшцi,  блиснули  слiпучою
бiлизною її рiвнi бiлi зуби, заiскрилися чорнi очi, i вона з лукавинкою  в
голосi, в якому вчувався далекий вiдгомiн половецької говiрки, запитала:
   - I жiноцтву можна приєднатися?
   - Ну, звичайно, люба, - вiдповiв князь Рюрик.

   * * *

   Тисяцький Шварн, немолодий, рудобородий чолов'яга з важкими  олов'яними
очима i крупним гачкуватим носом, влетiв у князiвську хоромину  задиханий,
засапаний, мовби за ним хто гнався. Ще з порога гукнув:
   - Княже, бiда!
   Володимир з княгинею Забавою i двома малими дiтьми сидiв  за  столом  -
снiдав. Ранкове сонячне промiння проривалося крiзь  вузькi  шибки  високих
вiкон i пустотливими зайчиками скакало по барвистих глазурованих  плитках,
якими було облицьовано стiни хоромини. Смачний снiданок, веселе пустування
дiтей, мила усмiшка красунi-княгинi,  грайливi  зблиски  сонця  -  все  це
настроювало на мирний лад, тому переполошений  вигляд  тисяцького  i  його
рiзкий окрик не вiдразу дiйшли до свiдомостi князя. Вiн вiдклав ложку.
   - Що там - половцi чи пожежа?
   - Гiрше, княже! На Глiбiв напав  Iгор  з  дружиною  сiверською,  спалив
город i подiл, а людей посiк!
   Володимир схопився. Обличчя його почало блiднути.
   - Iгор? Де вiн тут узявся? Хто сповiстив про це?
   Шварн плеснув долонями, гукнув у розчиненi дверi:
   - Iвашку, зайди! - i пояснив князевi: - Це глiбiвський закуп[32]...
   До хоромини боязко вступив  молодий  дужий  смерд  у  бiлих  полотняних
штанях та личаках, у потертому латаному  кожушку,  пiдперезаному  обривком
мотузка. Мнучи в руках облiзлу заячу шапку, схилив у  поклонi  скуйовджену
кудлату чуприну.
   Князь пiдiйшов, похмуро кинув:
   - Коли це трапилося?
   - Вчора пiсля обiду, княже. На Глiбiв налетiли севрюки зi своїм князем.
Лютували, мов половцi! Вбивали всiх без розбору, хапали  жiнок  i  дiвчат,
грабували хижi й комори, ввiрвалися в город... Я їздив по дрова  в  лiс  i
тому врятувався...
   - А де ж була сторожа? Де був тiун Карпило?
   - Нiхто ж не ждав нападу.
   - Не ждали нападу... Смердячi пси! Лежнi! Карпила варто повiсити,  якщо
живий! Прогавив ворога, впустив в город, не захистився! Я  давно  помiчав,
що вiн дбає лише про себе! А для князя зледачiв! Його щастя, якщо  загинув
разом зi всiма! - Володимир  на  якийсь  час  замовк,  утупивши  в  смерда
невидющi очi, довго щось думав, потiм тихо запитав: - А Iгор? Вiн ще там?
   - Був ще там, як я залишав Глiбiв...
   На Володимира страшно  було  дивитися.  Гнiв  спотворив  його  вродливе
обличчя. Видно, лютував на Iгоря i водночас  досадував  на  себе,  що  дав
привiд Iгоревi для нападу, а головне, що не  вберiг  свою  землю  i  сроїх
людей вiд його помсти.
   Iвашко стояв нi живий нi мертвий - зiщулився, втягнув голову в плечi i,
мабуть, ждав, коли князiвський гнiв впаде на нього.
   Тим часом пiдiйшла перелякана  княгиня  Забава.  Свiтло-червоне  платно
вiльно облягало її стан. В очах стояли сльози. Вона оперлася  Володимировi
на руку, прихилилася до його плеча.
   - Що, княже, вiйна? З Iгорем?
   - Так, вiйна! Вiн завжди не любив мене! Ненавидiв! Я вiдомщу йому!
   - Але ж ти перший, княже, образив  його!  Наслав  на  його  землю  свої
полки!
   - Я не вбивав його людей! - пiдвищив  голос  Володимир.  -  Я  пошарпав
кiлька його городкiв i сiл - i всього... А вiн пролив кров!
   - Княже, я поїду в Чернiгiв до батька, до князя Ярослава, вiн  помирить
вас...
   - I не думай про це!  -  Доки  житиму,  не  пробачу  Iгоревi!  Я  зараз
наздожену його i покараю збройною рукою! - I повернувся до  тисяцького:  -
Шварне, труби збiр! Виводь дружину! Ми наздоженемо його - i хай  розсудить
нас бог!
   Шварн миттю щез iз хоромiв. Iвашко вислизнув услiд за ним.
   Забава  заплакала.  Вона  сильно  кохала  свого  мужа,  прямодушного  i
безстрашного князя Володимира, i вiдколи вийшла замiж за нього, вiдтодi  й
почала боятися, що втратить його, бо ще до  весiлля  ворож  наворожив,  що
щасливою буде в замiжжi, та не довго те щастя триватиме.
   - Я боюся втратити тебе, ладо мiй! - схилилася йому на плече.
   Володимир погладив її чорнi коси, поцiлував у голову.
   - Не плач, княгине! Ще не викувано того меча,  що  перетне  нитку  мого
життя!
   Всiм було вiдомо, що його улюбленою зброєю  був  меч  i  що  мало  було
смiливцiв, котрi б так умiло володiли ним, як вiн.
   - Меча, може, й не викувано, - зажурено, нiби сама до  себе,  промовила
Забава. - Та чи можна це сказати про пiдступного списа чи слiпу стрiлу?
   Князь нiчого на це не вiдповiв, а легенько взяв її за плечi i пiдвiв до
дiтей, що гралися на руках у няньки.
   - Бережи їх, а за мене не турбуйся!
   Того ж  дня  переяславська  дружина  прибула  до  Глiбова.  Ще  здалеку
дружинники побачили чорнi купи попелу, обгорiлi стовпи i  закуренi  стiни,
закривавленi трупи, що лежали на снiгу, та бездомних  собак  на  згарищах.
Налякане вiйськом, що швидко наближалося, в небо знялося чорне вороння.
   Подекуди  никали,  мов  неприкаянi,  зiгнутi  постатi  глiбiвцiв,  яким
пощастило урятуватися. Таких було мало, зате трупи лежали густо...
   Володимир похмуро зиркав довкола. Про що вiн думав? Про своїх  нещасних
пiдданих, що прийняли мученицьку смерть не вiд рук чужоземцiв, а вiд мечiв
своїх-таки людей? Про Iгоря? Чи про спiрку з ним у далекому полi за Пслом?
   До нього пiдвели жiнку, розхристану, простоволосу, з червоними вiд слiз
очима. У сплутанiй косi запеклася кров.
   - Коли поїхав звiдси Iгор? - спитав її Володимир.
   - Та сьогоднi вранцi i поїхав, клятий... Цiлу нiч його вої грiлися бiля
пожарищ, варили та смажили птицю,  свинину,  яловичину,  нажерлися,  бодай
були подавилися, а тодi вже протрубили похiд...
   Володимир глянув на Шварна.
   - Доженемо?
   Тисяцький насупився, заперечно похитав головою.
   - Наздогнати, може, й наздоженемо... А потiм що? Ми не знаємо,  скiльки
у Iгоря воїв... Та й розтає вже - от-от зовсiм розпустить: застрянемо десь
у дорозi... Нi, княже, не варт зараз доганяти! До того ж конi стомилися  -
мчали вiд Переяслава, не переводячи духу...
   Володимир i  без  Шварна  розумiв,  що  кидатися  услiд  за  сiверянами
ризиковане. Коли б застав їх тут, то не роздумуючи  розпочав  би  сiчу,  а
гнатися, коли Iгор уже хтозна-де... Шварн, як завжди,  дав  мудру  пораду:
гнатися не слiд!
   - Тодi - в город! Побачимо, що там! - I князь приострожив коня.
   Давньоруський город, як правило, мiстився на узвишшi. Це була бiльша чи
менша фортеця, обнесена земляним валом з дерев'яним палiсадом i  заборолом
по ньому. Низинна, неукрiплена частина мiста, де жили  ремiсники,  смерди,
закупи, холопи, називалася подолом, а пiзнiше, в пiвнiчно-руських  мiстах,
- посадом.
   Тож Володимир у супроводi бояр та пiвсотнi дружинникiв проїхав  подолом
i пiднявся на  невеликий  пагорб.  Брама  в  город  була  вiдчинена,  мiст
опущений. Всюди лежали посiченi глiбiвськi вої.  Вiд  дерев'яних  будинкiв
лишилися купи головешок. Вогонь добирався i до заборол,  але  вогке  пiсля
зими дерево не хотiло горiти  -  тлiло,  обвуглювалося,  i  тепер  палiсад
зсередини стояв чорний, похмурий.
   Город  Глiбiв,  заснований  зовсiм  недавно  князем  Глiбом,   перестав
iснувати.
   - Знайдiть менi Карпила - живого чи мертвого!  -  гукнув  Володимир  до
дружинникiв, що никали по городищу, заглядаючи  в  обличчя  мертвих  воїв,
жiнок i дiтей.
   - Не треба мене шукати, княже, я тут! Здивований i  вражений  Володимир
пiдняв голову. На нього, перехилившись через  внутрiшню  огорожу,  дивився
червоними, аж кривавими очима тiун Карпило. Незважаючи на холод, вiн був в
однiй, вимаранiй у сажу, сорочцi. Вид його  запух,  обрезк,  патлатий  чуб
скуйовдився. Лiва щока, вiд вуха до бороди, заюшена кров'ю.
   - Ти? Живий? - тихо спитав князь. - Як же ти вижив, як уцiлiв?
   Карпило заплакав:
   - Вся моя сiм'я, княже, - жона, дiти, - згорiли, i їхнi  кiстки  лежать
ген у тому попелищi... Всi мої вої теж загинули... Я бився поряд  з  ними,
але, як бачиш, лишився живий...  Чому?..  Сам  не  знаю...  Так  схотiлося
Iгорю... Коли мене, пораненого, схопили i привели до нього, я  вважав,  що
менi кiнець. Але вiн, дiзнавшись, що я тiун, сказав:
   "Не вбивайте його! Я хочу, щоб вiн передав князю Володимиру, що  Глiбiв
- це вiдплата за спустошення i пограбування Сiверської землi. I  так  буде
кожного разу, поки Володимир не зрозумiє, що чiпати Iгоря - це  все  одно,
що гратися з вогнем... Киньте тiуна в погрiб, а вранцi, коли будемо рушати
додому, випустiть його!" Мене справдi не забули вранцi випустити, i я  оце
никаю по Глiбову, як неприкаяний... Краще б я був одразу загинув!
   - Сам винен! Бо не пильнував! Бо впустив Iгоря в город!
   - Винен i я, звичайно... Та бiльше вини падає на тебе, княже. Бо не  я,
а ти повернув переяславську  рать  з  походу,  бо  не  я,  а  ти  пошарпав
сiверськi села i городи!
   - Як ти смiєш! - скипiв Володимир. - Спускайся вниз! Тут поговоримо!
   - Не спущусь!
   - Чому?
   - Бо не хочу. Бо з мене досить i тих мук, яких я зазнав тут нинi.
   - Вiзьмiть його! - гукнув Володимир до дружинникiв.
   Тi кинулися виконувати княже повелiння.
   - Ха-ха! Пiзно, княже! - прохрипiв тiун  зi  своєї  обсмаленої  вогнем,
почорнiлої вежi. - Пiзно! Все майно  моє  згорiло,  вся  родина  загинула,
навiщо тепер менi цей бiлий свiт?
   З цими словами  вiн  кинувся  головою  вниз,  пiд  ноги  Володимировому
коневi. Помер вiдразу, навiть не ворухнувшись.
   I князь, i дружинники, враженi цiєю смертю, довго мовчали.
   - Божевiльний! - нарештi промовив Володимир i, торкнувши  коня,  поїхав
геть iз спустошеного, безлюдного городища.

   * * *

   Снiги почали швидко танути, в рiках прибувала вода. Але весняна  повiнь
уже була Iгоревi не страшна. В суботу опiвднi вiн прибув до  Десни,  якраз
навпроти княжого села Путивська, що привiльне розкинулося серед  лiсiв  на
високому березi, обережно перевiв по рихлому  льоду  кiнну  дружину  i  ще
задовго до  вечора  в'їхав  до  Новгорода-Сiверського.  Гiнцi  заздалегiдь
сповiстили всiх про його прибуття.
   Княгиня Євфросинiя з дiтьми i почетом  ждала  його  на  майданi,  перед
хоромами. Побiля княгинi, але тримаючись  певної  вiдстанi,  стояв  разюче
схожий на неї вродливий чоловiк у багатому вбраннi. Чорна соболина шапка з
малиновим верхом вiдтiняла блiдiсть його чола, з-пiд розстебнутого кожуха,
розшитого  канiтеллю  i  отороченого  випушками  з  горностаєвого   хутра,
виглядала князiвська кошуля з блавату, на ногах - жовтi чоботи. Лiва  рука
лежала на позолоченому держаковi меча, а вiн  сам  напружено  вдивлявся  в
обвiтрене, засмагле на морозах обличчя Iгоря,  який,  скочивши  з  коня  i
розставивши для обiймiв руки, швидко наближався до княгинi i дiтей.
   - Ярославно! Княгине моя! - зiрвалося з Iгоревих уст.
   Євфросинiя метнулася на той поклик,  як  пташка,  i  впала  князевi  на
груди.
   - Княже мiй!
   Нi на кого не зважаючи, вiн поцiлував її в мокрi вiд щасливих слiз очi,
у тугi, по-дiвочому рожевi щоки. Потiм пiдiйшов до синiв,  кожного  пiдняв
перед собою, поцiлував, а найменшеньку доньку кiлька разiв пiдкинув високо
вгору, аж та заверещала вiд задоволення та втiхи.
   Глянувши на незнайомця,що стояв  вiддалеки  в  оточеннi  кiлькох  своїх
людей, наморщив лоба. Хто це? Де вiн його бачив? Невже...
   - Князь Володимир Галицький?
   - Так, це мiй брат Володимир, Iгорю, - сказала тихо  Ярославна.  -  Мiй
нещасний брат... Ти бачив його раз чи двiчi. Ще на нашому  весiллi...  Вiн
прибув позавчора... Привiтай його, прошу тебе!
   Володимир Ярославович! Володимир Галицький! Свояк! Так  ось  вiн  який,
цей князь-iзгой, якого батько вигнав разом  з  матiр'ю,  княгинею  Ольгою,
дочкою Юрiя Долгорукого!.. Iгор поволi пiдходив до Володимира, а  той  все
бiльше блiднув i внутрiшньо напружувався.
   Iгор простягнув руку.
   - Я радий вiтати тебе, княже, на Сiверськiй землi! Мiй дiм - твiй  дiм!
Брат моєї Ярославни - бажаний тут гiсть!
   Володимир спалахнув радiстю. Щоки  його  почали  поволi  рожевiти.  Вiн
мiцно стис Iгоревi руку, потiм обняв його.
   - Дякую, княже, -  промовив  розчулено,  -  дякую,  брате  мiй!  Правду
сказати, зi страхом я їхав сюди. Боявся, що грiзне слово  князя  Ярослава,
вiтця мого, дiйшло i до тебе, як дiйшло воно повсюди, де я побував,  i  ти
вирядиш мене з моїми людьми на всi чотири вiтри, як  вирядили  iншi...  Бо
навiть великий князь Святослав Всеволодович, тесть мiй, дочку свою, а  мою
жону Болеславу  i  внукiв  своїх  залишив  у  Києвi,  а  мене  випхнув  як
небажаного гостя... Навiть вуй  Всеволод,  князь  Володимиро-Суздальський,
такий же сильний  i  багатий,  як  i  мiй  отець,  не  захотiв  дати  менi
притулку...
   Iгор нахмурився.
   - А я не боюся твого вiтця... Хоч вiн i наймогутнiший на Русi  володар,
а не боюся... Я тут господар, i ти можеш жити у  мене  зi  своїми  людьми,
скiльки тобi захочеться! Поїдеш у Путивль i там житимеш... Так, Ярославно?
   Ярославна глянула на нього щасливими, вдячними очима.
   - Так, ладо мiй! Володимир може гостювати у нас доти, доки отець наш не
дозволить йому повернутися до Галича.
   Пiсля вечерi, на якiй були присутнi бояри i воєводи, Iгор, Ярославна  i
Володимир залишилися у затишному покої княгинi самi. Тут було тепло, пахло
воском вiд свiчi, що потрiскувала у срiбному пiдсвiчнику, i ладаном.
   Iгор i Ярославна сiли з одного  боку  столу,  Володимир  -  з  другого.
Старий чашник внiс глек холодного квасу, налив  три  келихи.  Iгор  вiдпив
кiлька ковткiв i, зачекавши, поки чашник причинить за собою дверi,  пильно
подивився на свояка.
   Я радий, Володимире, що ти завiтав до мене, що я познайомився з  тобою.
Євфросинiя багато розповiдала про тебе, але менi хотiлося б почути з твоїх
уст, що трапилося у вас з батьком, чому виникла мiж  вами  котора,  як  ти
опинився тут... Може, я зумiю чимось допомогти тобi?
   Володимир гiрко усмiхнувся. В його сумних запалих очах залягла  глибока
туга.
   - Важко згадувати, але тобi, Iгоре, розповiм. Та й сестра не все  знає,
тож хай послухає...

   * * *

   - Мати моя, княгиня Ольга-Євфросинiя, дочка  Юрiя  Долгорукого,  вийшла
замiж за мого батька не по любовi - їх подружили батьки у своїх корисливих
цiлях. Жiнка горда i незалежна, вона була дуже нещасливою:
   батько, князь Ярослав Осмомисл, часто ображав її,  зневажав,  навiть  у
гнiвi руку здiймав, а згодом закохався у молоду красуню попадю Настасiю. I
це, запам'ятаймо, ще замолоду повелося так. Та зовсiм неможливим стало  її
життя вiдтодi, коли  батько  вiдкрито  заявив  боярам,  дружинi  i  всьому
Галичу, що свого позашлюбного сина Олега вiд тiєї повiйницi Настасiї  хоче
пiсля  себе  бачити  князем  на   галицькому   столi.   Обурилися   бояри,
захвилювалося поспiльство, а мати зовсiм втратила голову.  Я  став  на  її
захист i на захист своїх прав. "Отче, - сказав я на боярськiй думi,  -  за
мудрiсть i за могутнiсть прозвали тебе Осмомислом. Та яка  ж  то  мудрiсть
державна - ладити  в  князi  Настасича,  сина  жiнки  гулящої?  Яке  ж  то
батькiвське серце - вiдрiкатися  вiд  законного  сина,  свого  спадкоємця,
позбавляти його золотого стола галицького? З тебе смiятиметься вся Русь! А
чужоземнi володарi зневажатимуть i не захочуть знатися з тобою!"
   Бачили б ви, як обурився на цi  мої  слова  князь  Ярослав!  Як  грiзно
блиснули його очi, а голос загримiв, як грiм!
   "Нещасний! - вигукнув вiн грiзно, схопившись зi свого золотого стола. -
Як смiєш мовити таке вiтцю своєму! Я не тiльки позбавлю тебе князiвства, я
вижену тебе геть iз землi моєї,  не  дам  тобi  спокою  нiде,  куди  б  не
закинула тебе доля! А всiм, - хоче хто знати  це  чи  не  хоче,  -  я  тут
урочисто об'являю свою волю: спадкоємцем пiсля мене стане мiй син Олег!  I
то дарма, що його мати - не княгиня! Досить того,  що  я  кохаю  її!  Хiба
великий князь київський Володимир, син  Святославiв,  не  був  позашлюбним
сином служницi-простолюдинки Малушi? Був! I всi руськi  князi  ведуть  вiд
нього свiй рiд! То чому ж мiй син,  княжич  Олег,  не  має  права  посiсти
золотий стiл галицький i володiти Галицькою землею пiсля мене?"
   Бояри загули,  загомонiли,  найбiльш  гарячi  голови  посхоплювалися  з
мiсць, почали  кричати,  що  князь  негоже  чинить  i  вони  не  дозволять
Настиному синовi володiти ними.
   Князь грюкнув посохом об помiст, побагровiв, показав менi на дверi:
   "Геть звiдси, крамольнику! Не здiймай котори проти отця! Як  я  сказав,
так i буде! А всi, хто тут пiдвищує голос супроти князя, пам'ятайте: поруб
у мене глибокий, а меч гострий!"
   Я покинув боярську думу. Зi мною пiшли всi, хто боявся за  своє  життя.
Князь Ярослав має крутий норов i важку руку, -  до  розправи  у  нього  не
довго.
   А вночi, забравши матiр i сiм'ю, я разом iз своїми однодумцями  втiк  у
Польщу. Вiсiм мiсяцiв жив там у мiстi  Червенi,  ждучи  вiстей  од  вiрних
людей, що лишилися дома.  Вiсiм  мiсяцiв,  кожного  ранку,  виходив  я  на
городський вал,  дивився,  як  сходить  сонце  з-за  рiдного,  але  такого
далекого краю, i думав: "Коли ж настане мiй час? Коли повернуся додому?"
   I ось такий час настав. Взаємна ненависть  мiж  батьком  i  боярами,  а
потiм i городянами росла i збiльшувалася, як брость весною, аж поки одного
дня не вибухнула повстанням. Увесь Галич - i бояри,  i  дружинники,  окрiм
небагатьох батькових прихильникiв, i ремiсники, i робучичi  -  хлинув,  як
повiнь, на Гору, до князiвських  хоромiв.  Князя  взяли  пiд  варту,  його
прихильникiв посiкли. Олега Настасича кинули  в  поруб,  а  попадю  Настю,
через яку скоїлося таке лихо, схопили,  вивели  на  майдан  i  привселюдно
спалили на вогнищi як вiдьму.
   Ось тодi ми, княгиня Ольга i я,  одержали  вiд  вiрних  людей  звiстку:
"Повертайтеся в Галич!"
   Ми повернулися. Який то був радiсний день! Гули дзвони  на  Горi  i  на
Пiдгороддi, вiтаючи нас, гомонiли на вулицях i майданах святково  одягнутi
галичани, з церков вийшли нам назустрiч  попи  з  хрестами  в  руках...  З
гридницi вивели  князя  Ярослава,  i  велiї  мужi  галицькi  змусили  його
поцiлувати хрест i покластися, що княгиню вiн матиме за жону, а мене -  за
спадкоємця...
   Побачивши, як змарнiла у вигнаннi княгиня Ольга, батько просльозився i,
здається, щиро поклявся на святому хрестi мати й справдi  її  за  жону,  а
мене - за спадкоємця. Поклявся вiн також  не  чiпати  i  тих  бояр,  котрi
сприяли нашому поверненню i замиренню з батьком.
   Ми разом, супроводжуванi тисячами людей, якi були свiдками цiєї клятви,
пiшли до князiвських хоромiв.
   Та не на щастя  ми  повернулися,  не  на  щастя  помирилися  з  князем.
Захопивши пiд час втечi та в поневiряннях по чужих краях  важкої  хвороби,
мати-княгиня чахла, на очах в'янула, сохла i незабаром упокоїлася.
   Ми поховали її пишно, як i личить  княгинi.  Отець  ходив  пригнiчений,
сумний,  сумирний,  розмовляв  з  усiма  лагiдно,  по-доброму,  а   таємно
замислював чорне дiло. Поволi збирав  своїх  друзiв-однодумцiв,  непомiтно
для стороннiх очей стягував  до  Галича  вiрних  йому  бояр,  дружинникiв,
огнищанинiв, тiунiв, отрокiв, а коли почувся на силi,  одної  ночi  схопив
усiх тих, кому хрест  цiлував,  i  наказав  повiдрубувати  голови...  Мене
попередили про небезпеку, i я втiк  на  Волинь  до  Романа  Мстиславовича.
Отцевi так хотiлося пiймати своє бунтiвливе  чадо,  що  не  пожалiв  трьох
тисяч гривень - найняв полякiв, щоб напали на волинськi землi.  Ну,  а  тi
радi старатися: вогнем i мечем  пройшлися  по  окраїнi  Волинської  землi,
спалили два городи, кiльканадцять сiл, повигинали людей... Що було робити?
Я втiк у Торчеськ на Поросся, що теж належить  князевi  Роману,  але  йому
батько пригрозив вiйною, i менi довелося тiкати далi...
   Важко розповiдати про мої поневiряння. Де я тiльки  не  побував  -  вiд
Росi дiйшов аж до Волги, - i всюди князi ввiчливо приймали,  пригощали,  а
через мiсяць, через тиждень, а хто навiть на другий же день, ще ввiчливiше
виряджали, бо боялися Ярослава Галицького, володаря найсильнiшого на  Русi
i  найбагатшого...  Так  домандрував  я  аж  до   Володимиро-Суздальського
князiвства. Ну, подумалося менi, де той Галич, а де Володимир та  Суздаль!
Не дiстане сюди отець! Та  й  князь  Всеволод  теж  могутнiй  князь.  Хiба
побоїться вiн Ярослава Галицького? До того ж вiн рiдний мiй  вуй,  материн
брат!  Невже  вiдмовиться  надати  племiнниковi  притулок?..   Вiдмовив!..
Лагiдно, чемно  спровадив  мене  з  Володимира  як  рiдного,  милого,  але
небажаного родича... Правда, спорядив у дорогу - дав грошей,  i  коней,  i
харчiв, їдь, мовляв, дорогий  племiннику,  швидше  звiдси  та  шукай  собi
пристановища деiнде...  От  i  приїхав  я  до  тебе,  Iгорю...  Приймеш  -
дякуватиму, не приймеш - серця на тебе не  матиму:  свiт  широкий  -  десь
прихилюся... Тодi  поїду  до  двоюрiдного  брата  Володимира  Глiбовича  у
Переяслав. То моя остання надiя...

   * * *

   Сумна це була розповiдь. I хоча Володимир намагався  бадьоритися  i  не
показувати, як йому важко на душi, однак було видно,  що  за  кожним  його
словом - гострий вiдчай i глибока туга.
   Поки вiн розповiдав, Ярославна мовчки ковтала сльози,  а  коли  замовк,
схопилася, притиснула його русяву голову собi до грудей i заридала.
   - Бiдний братику мiй! Скiльки ж горя ти зазнав! Яких злигоднiв  звiдав!
То чому ж не завернув з Києва, вiд тестя, до нас? Чому поневiрявся по всiй
Русi? Ми б же тебе привiтали як брата, прийняли б з вiдкритими обiймами! -
i пiдняла на Iгоря заплаканi очi. - Правда ж,  ладо  мiй  любий?  Залишимо
Володимира у себе?
   - Звичайно, дорога моя... Хай живе у  нас  i  рiк,  i  два,  i  скiльки
потрiбно буде. Не їхати ж йому до Володимира Переяславського. Пiсля  того,
що трапилося мiж мною i Мономаховичем у цьому нещасливому  походi,  навряд
чи захоче вiн прийняти брата твого, а мого свояка.
   - Дякую тобi, ладо мiй. - Ярославна витерла сльози  i  пригорнулася  до
чоловiка. - Гарний ти в мене, добре серце маєш. Я така щаслива, що саме ти
судився менi!
   Iгор усмiхнувся i погладив княгиню по густих шовковистих косах. Вiн теж
був щасливий, що доля послала йому Ярославну, нiжну, гарну, люблячу  жону,
до якої вiн все бiльше i бiльше прив'язувався своїм суворим серцем.
   Володимирове обличчя розпогодилося. Вiн через стiл потягнувся до Iгоря,
мiцно потиснув йому руку.
   - Дякую, брате! Нiколи не забуду твоєї доброти!.. Каюсь, був  про  тебе
iншої думки. Бо ж усiм вiдомо, якi несамоваггi Ольговичi. I  про  тебе  не
раз чував: Iгор гарячкуватий, гордий, у гнiвi нестримний! Не приховаю,  що
це  й   було   причиною,   чому   я   не   приїхав   прямо   до   вас,   у
Новгород-Сiверський... Побоювався... А виходить - помилявся... Добрий ти!
   Iгор подумки усмiхнувся на цю мову. Добрий! Чи й справдi ж вiн  добрий?
Чи добре у нього серце?
   На цi питання вiн i сам не змiг би вiдповiсти, бо нiколи не задумувався
над тим, який вiн є. Син свого неспокiйного, жорстокого часу, коли  Руська
земля - вiд Карпат до Волги i вiд Сули до Волхова  -  колотилася  в  лютих
князiвських которах-чварах, коли чорними смерчами налiтали зi сходу  та  з
пiвдня хижi половецькi орди i рвали, шматували її живе тiло, вiн жив, як i
всi в той час жили, - вiйною. Вiдколи й пам'ятав себе, не розлучався нi  з
мечем, нi з конем.
   Чи ж могла залишитися в його  серцi  доброта?  А  якщо  залишилася,  то
звiдки взялася, де її корiння?
   В одну мить, як  блискавка,  промайнуло  перед  внутрiшнiм  зором  його
коротке життя.

   * * *

   Належав Iгор до тiєї паростi руських князiв, яку називали Ольговичами i
яка протягом столiття володiла Сiверською землею, її  родоначальником  був
запальний, войовничий, невтомний i несамовитий князь  Олег  Святославович,
онук Ярослава Мудрого, дiд Iгорiв. До неї належали i  нащадки  його  брата
Давида.
   Все життя Олег ворогував з  двоюрiдним  братом  Володимиром  Мономахом,
також внуком Ярослава Мудрого. Ця ворожнеча передалася  їхнiм  нащадкам  -
Ольговичам i Мономаховичам. I хто вiдає, якої шкоди завдала  вона  Руськiй
землi, - чи не бiльшої, нiж напади половцiв? У цiй мiжусобнiй боротьбi  за
кращий город, за багатше князiвство, за бiльш ласий шмат землi Олег  часто
опирався на допомогу половцiв i навiть, щоб змiцнити цей союз, одружився з
княжною-половчанкою,    поклавши    цим    початок    багатьом    змiшаним
русько-половецьким шлюбам не тiльки Ольговичiв, а й Мономаховичiв. Вiд неї
у князя було три сини - Всеволод, Iгор i Святослав.
   Наймолодший, Святослав, Iгорiв батько, вельми огрядний i  неповороткий,
але до шаленства запальний i войовничий,  також  одружився  з  половецькою
княжною, та дiтей вiд  неї  не  мав.  А  коли  вона  померла,  взяв  дочку
новгородського боярина i мав трьох синiв - Олега, Iгоря та Всеволода.
   Народився Iгор  3  квiтня  1151  року  в  Новгородi-Сiверському.  Якраз
напередоднi його народження князь-отець, покинувши жону-породiллю,  помчав
з вiйськом на заклик Юрiя  Долгорукого,  свого  тодiшнього  союзника,  пiд
Київ,  щоб  вигнати   зi   стольного   града   великого   князя   Iзяслава
Мстиславовича. Вiстка про народження сина наздогнала Святослава  Ольговича
в дорозi, недалеко вiд Новгорода-Сiверського. Лiтописець того дня записав:
"Святослав  же,  не  дочекавшись  великодня,  виступив  у   понедiлок   на
страстному тижнi, а в вiвторок народився у нього син, i дав вiн йому  iм'я
- в святому хрещеннi Георгiй, а мирське - Iгор".  Це  iм'я  новонароджений
одержав на честь свого дядька, батькового брата Георгiя -  Iгоря,  убитого
п'ять рокiв перед тим повсталими киянами.
   Вище за все отець ставив  вiйну.  Тому,  не  повертаючись  додому,  щоб
глянути на сина, що з'явився на свiт, повiв свою рать далi.  Цiлий  мiсяць
супротивники ганялися один за одним, аж поки на рiчцi Рутi, побiля  Києва,
не вiдбулося криваве побоїще, в якому кияни  перемогли,  хоча  i  втратили
вбитим великого князя Iзяслава.  Юрiй  Долгорукий  та  Святослав  Ольгович
ледве втекли з поля бою i, перебрiвши вище Заруба  Днiпро,  вiдступили  до
Десни.
   Про все це Iгор дiзнався,  звичайно,  значно  пiзнiше  -  з  розповiдей
старших та з лiтописiв. А запам'ятав вiн себе  трирiчним  хлопчиком,  коли
одного весняного сонячного дня нарядили його у вiйськовий  одяг,  навмисне
зшитий для такого випадку, причепили до боку iграшкового меча, а на голову
надiли золотий шолом, i отець посадив його в сiдло.
   Це були урочистi пострижчини - посвята у воїни.
   В Новгородi-Сiверському перед замковою церквою вишикувалася  князiвська
дружина. Маяли  знамена,  блищали  шоломи.  Княгиня,  дивлячись  на  сина,
втирала сльози. Верещав бiля неї вiд захоплення старший Iгорiв брат  Олег.
Князь теж змахнув з ока сльозу, коли син раптом вихопив  з  пiхов  меча  i
пiдняв угору, а гриднi, тримаючи  коня  за  вуздечку,  зробили  з  ним  на
майданi, на виду у сотень людей, почесне коло. I поки  вiн  їхав,  гримiли
бубни, гули гуслi та домри, кричали дружинники...
   Тридцять лiт минуло, а та щаслива мить i  досi  стоїть  у  нього  перед
очима.
   Коли йому пiшов сьомий рiк, отець став князем чернiгiвським  i  перевiз
туди сiм'ю. На цей час народився третiй син - Всеволод.
   Чернiгiв! Мiсто дитинства! Найстародавнiше  i  найпишнiше  пiсля  Києва
мiсто на Русi!
   Хiба можна забути голубу Десну i мальовничi горби по її правому березi?
А Задесення - з протоками, озерами, заростями очеретiв, верболозу, вiльхи,
де так гарно ловилася риба i кишiло птаство! А скiльки  було  радощiв  вiд
походiв та поїздок на курган княжни Чорної, на Чорну  могилу,  в  Єлецький
монастир, на Болдинi гори, до Гульбища та Троїцького монастиря, та ще далi
- до Святого Гаю, де, кажуть, стояв колись бог грому Перун...
   В пам'ятi також могутнi вали города i дитинця,  княжi  кам'янi  хороми,
величний Спаський собор,  загороднiй  княжий  двiр  на  Любецькiй  дорозi,
багатi боярськi отчини i потемнiлi хатини ремiсникiв, смердiв,  закупiв...
А ще пристань на Деснi, де завжди повно човнiв,  що  рихтуються  в  далеке
плавання  до  Києва,  до  Константинополя,  Новгорода   на   Волховi,   до
Смоленська, Новгород-Сiверського, Трубчевська чи Путивля...
   Все було там нове й цiкаве, тому й закарбувалося в пам'ятi назавжди.
   Та найдужче запам'ятався, наглибше ввiйшов  у  серце  вчитель  Славута,
якого батько випросив у племiнника Святослава Всеволодовича, що в той  час
посiв княжий стiл у Новгородi-Сiверському. Все, що в  Iгоревому  дитинствi
було свiтлого, пов'язане з цiєю людиною.
   Стрiльба з лука, вправи з мечем, списом та арканом, їзда верхи на конi,
пiшi мандри по лiсах, луках  та  полях,  полювання  з  соколами,  вивчення
вiйськових хитрощiв, iгри в пiжмурки,  довгої  лози,  челика,  плавання  у
водах  Десни  та  на  човнах,  першi  незграбнi  закарлючки,  написанi  на
жовтуватому пергаментi дитячою рукою, - аз, буки,  ведi,  глагол...  А  ще
пiснi, яких Славута знав безлiч i немало сам складав, награючи  при  цьому
на гуслях... Хiба можна це забути?
   Однак  найголовнiше  -  Славута  вiдразу  полюбив  темноокого   жвавого
хлопчину, якому в сiм'ї  мало  придiляли  уваги.  Батько  -  через  вiйни,
походи, полювання, князiвськi снеми та iншi клопоти, мати - через  те,  що
був середульший. А, як вiдомо, в  сiм'ї,  де  троє  дiтей,  батькiвська  i
навiть материнська ласка дiлиться мiж  дiтьми  не  порiвну:  спочатку  вся
увага - первiстку, пiзнiше - найменшому, а середульший завжди  залишається
обдiлений. Тому, коли вчитель пригорнув малого, пригладив мiцною чоловiчою
рукою його вихрастого  чуба  i  назвав  не  княжичем,  а  Iгорком,  дитяче
сердечко враз потягнулося до чужої, але доброї, чулої  людини,  як  тонкий
пагiнець до сонця... Славута на кiлька лiт замiнив Iгоревi отця  i  матiр:
жив з ним в однiй кiмнатi, слiдкував за його харчуванням, за  здоровiм,  а
коли той хворiв, поїв рiзними травами та зiллям, звареними  в  череп'яному
горщику, натирав груди  лоєм,  парив  ноги  в  гарячiй  водi  з  гiрчицею,
спалював бешиху, коли та прикидалася, перев'язував рани, замовляв кров  та
вiдливав переляк. Вечорами, особливо  довгими  зимовими,  коли  за  вiкном
завивав вiтер i сипала снiгом у шибки вiхола, розповiдав цiкавi бувальщини
про князiв та дружинникiв-богатирiв, про їхнi вiйни з хозарами, печенiгами
та половцями або сягав у таку давнину, коли на Русi ще й попiв  та  церков
не було, а люди поклонялися своїм предковiчним  добрим  та  злим  богам  -
Дажбогу, Хоросу, Трояну,  Велесу,  Стрибогу,  Перуну,  Мокошi,  берегиням,
лiсовикам, домовикам, русалкам, дiдькам, вiдьмам, чортам, а  ще  -  сонцю,
вiтру, дощу, грому, деревам, рiкам, гаям, лiсам,  горам,  озерам,  звiрам,
птахам... Це був для хлопця новий, невiдомий, незвiданий  свiт,  що  манив
таємничiстю, казковiстю, незбагненною вигадкою i красою. Проти  теперiшнiх
пiсних i мертвих богiв,  що  зирили  з  iкон  холодними  байдужими  очима,
колишнi боги здавалися i зрозумiлими, i цiкавими, i живими... Чого  тiльки
не знав Славута, чого не нарозповiдав вiн хлопчинi! I про  далекий  теплий
вирiй, куди вiдлiтають на зиму птахи;  i  про  краї  схiднi  та  пiвнiчнi,
звiдки, кажуть, колись прийдуть страшнi гоги та магоги,  вогнем  i  кров'ю
затоплять Русь  i  навколишнi  країни;  i  про  далекi  землi,  де  живуть
песиголовцi, бродять по степах кентаври - напiвлюди-напiвконi,  де  воюють
проти навколишнiх племен жiнки-амазонки... А коли розповiдати стомлювався,
то брав до рук важку книгу  iз  срiбними  защiпками  i  читав  при  свiчцi
"Поученiє Володимира Мономаха", "Александрiю" або "Девгенiєве дiяння"...
   Того ж року, коли Iгор почав навчатися, отець узяв  його  в  Лутаву  на
князiвський снем. Тут вони зустрiлися з великим князем київським Iзяславом
Давидовичем. Сюди  приїхали  також  старший  Iгорiв  брат  Олег,  стрункий
чорночубий юнак, князь курський, двоюрiдний брат  Святослав  Всеволодович,
що  був  набагато  старший  за  Iгоря,  та   троюрiдний   брат   Святослав
Володимирович  iз  Вщижа.  Князi  обмiнялися   подарунками   -   соболями,
горностаями,  чорними  кунами,  песцями,  пардусами,  баскими  кiньми  пiд
дорогими сiдлами. Три днi приймали гостей, i  три  днi  невтомний  Славута
розважав князiв пiснями, грою на гуслях та розповiдями про княжих предкiв,
яких, на подив усiм, знав так добре, нiби сам жив при їхнiх дворах.
   Незабаром Iгор познайомився з  князiвською  вiроломнiстю  i  справжньою
вiйною.
   Той самий Iзяслав, який нещодавно цiлувався зi  Святославом  у  Лутавi,
втративши в мiжусобнiй вiйнi Київ, вирiшив вiдняти у Святослава Чернiгiв i
привiв пiд його стiни половцiв.
   З коротким мечем при боцi, в легких латах,  стояв  Iгор  з  матiр'ю  на
високому валу  i  крiзь  вузькi  бiйницi  в  заборолах  дивився,  як  хижi
степовики, гарцюючи на конях, пiдпалюють села за Десною, а князь Святослав
Ольгович,  бояри  i  Славута  лаштують  до  бою  чернiгiвськi   полки   та
берендеїв[33]. Половцiв було розбито, i князь Iзяслав вiдступив на  денний
перехiд вiд Десни. Та несподiвано того ж дня  захворiв  Святослав.  Таємнi
прибiчники Iзяслава, яких немало було в городi, поспiшили сповiстити його,
що Святослав розпустив рать, а сам лежить  хворий...  Iзяслав  повернувся,
вбрiд перейшов Десну,  спалив  єпископське  село  i  почав  готуватися  до
вирiшального бою. Перемагаючи хворобу, Святослав  швидко  зiбрав  дружину,
послав гiнцiв услiд за берендеями i, коли тi прибули,  ударив  на  ворога.
Берендейська  кiннота  розгромила  половцiв,  загнала  в  Десну,  де  однi
потопилися, а iншi здалися в полон. Iзяславовi пощастило  переправитися  з
дружиною на той бiк, i  вiн  пустився  навтьоки.  На  цей  раз  чернiгiвцi
переслiдували його протягом кiлькох днiв i загнали аж на Сейм.
   А що ж Iгор?
   Все для нього тут було нове: i князiвська зрада, i вiйна, i  смерть,  i
перемога. Цi днi значили для нього бiльше, нiж тижнi i мiсяцi попереднього
безтурботного життя. Закiнчилося дитинство - почалося отроцтво.  Своїм  ще
недозрiлим розумом вiн раптом осягнув ту iстину, що коли хочеш вижити,  то
носи при боцi меча! I з того часу вiн  його  носив  -  спочатку  дитячого,
iграшкового, а з чотирнадцяти рокiв - справжнього, бойового.
   Той чотирнадцятий рiк був важкий  i  переломний  у  його  долi:  взимку
простудився i тяжко захворiв отець, князь Святослав  Ольгович.  Вiдчуваючи
близький кiнець, вiн послав у Курськ по сина Олега. Батьковi турботи  були
не  даремнi:  на  чернiгiвський  стiл  уже  давно  вiдверто  зазiхав  його
племiнник Святослав Всеволодович, що мав сорок лiт  i  був  тепер  старшим
серед Ольговичiв.
   Не дiждавшись сина, князь помер. Його вдова, Iгорева мати, боячись,  що
Святослав Всеволодович примчить з недалекого Новгорода-Сiверського швидше,
нiж Олег з Курська, зiбрала  боярську  думу.  Запросили  сюди  i  єпископа
Антонiя та Славуту, якi знали про смерть князя.
   - Нам треба виграти час, достойнi бояри i велiї мужi, - сказала княгиня
таємному зiбранню. - А тому будемо мовчати про смерть князя Святослава  до
приїзду його старшого сина, спадкоємця. Щоб ця печальна звiстка не  дiйшла
передчасно до Новгорода-Сiверського...
   - Згода, княгине, - вiдповiв за всiх тисяцький Георгiй.
   - Тодi поклянiться на святому Євангелiї, що зберiгатимете цю таємницю!
   Бояри переглянулись. А тисяцький нерiшуче промовив:
   - Але ж, княгине, серед нас єпископ... Якось незручно приводити його до
присяги, зане же святитель єсть. Та й...
   Тисяцький замовк, утупивши погляд у Славуту.
   Всi знали, що учитель - друг Святослава Всеволодовича.
   Славута пiдвiвся перший, поклав руку на Євангелiє i урочисто проказав:
   - Святослав Всеволодович - мiй друг, але честь  менi  дорожча.  Клянуся
зберiгати таємницю!
   Заметушився i єпископ, невисокий смаглявий гречин.  Швидко  пiдхопився,
пiдняв золотого хреста.
   - Клянуся богом i божою матiр'ю, що не пошлю до Всеволодовича,  i  вас,
бояри, святою трiйцею заклинаю не уподiбнитися Iудi,  який  видав  ворогам
Христа, i не зрадити покiйного князя! Цiлуйте хрест!
   Всi поклялися i поцiлували хрест.
   I нiхто не знав до пори  до  часу,  що  тiєї  ж  ночi,  повернувшись  з
князiвських хоромiв додому,  Антонiй  написав  Святославовi  Всеволодовичу
листа:
   "Старий твiй помер, а по Олега послали. А дружина по городах далече.  А
княгиня сидить у розпачi з дiтьми. А товару множество у  неї...  Приїжджай
скорiше! Олег ще не прибув, i ти по своїй волi вчиниш договiр з ним!"
   Ледве встиг Олег виїхати в Чернiгiв - без дружини, без  спiльникiв,  як
сюди зi збройною силою доскочив двоюрiдний брат i став поблизу.
   Чи ж мiг Олег змагатися з ним? Пiсля недовгих перемов та обмiну листами
вiн змушений був  поступитися.  Святослав  Всеволодович  зайняв  Чернiгiв,
пообiцявши зi своїх земель видiлити удiли  княжичам  Iгорю  та  Всеволоду,
коли пiдростуть, а Олег Святославович перейшов  у  Новгород-Сiверський.  З
ним поїхала княгиня-мати з молодшими синами та дочками.
   Так iудина пiдступнiсть "святителя",  про  яку  стало  невдовзi  вiдомо
всiм, обернулася для Олега та  його  сiм'ї  втратою  Чернiгова.  Вже  тодi
Iгореве серце запеклося недобрими  почуттями  i  проти  Антонiя,  i  проти
Святослава Всеволодовича.
   Не простi стосунки склалися в Iгоря та його братiв  зi  Святославом.  I
винен у цьому був  передусiм  Святослав,  який  не  тiльки  силою  захопив
Чернiгiв, ай зламав слово -  не  дав  нi  Iгорю,  нi  Всеволоду  зi  своїх
володiнь обiцяних волостей. Княжичi зростали без всякої  надiї  на  власнi
князiвськi удiли. I навiть справжня вiйна, що  спалахнула  мiж  Олегом  та
Святославом, не поправила  становища  молодших  братiв,  бо  нелегко  було
Новгороду-Сiверському змагатися з Чернiговом. I тiльки рання i несподiвана
смерть брата Олега припинила цi  чвари:  Iгор  успадкував  пiсля  старшого
брата новгород-сiверський стiл, видiливши  зi  своїх  земель  малолiтньому
племiнниковi Святославу Ольговичу Рильськ iз волостю, а братовi  Всеволоду
- Трубчевськ i Курськ.
   З того часу мiж Iгорем i Святославом  установився  мир.  Iгор  слухався
Святослава, допомагав йому у вiйнах за київський стiл, та доброти, приязнi
до нього не мав.  У  безперервних  князiвських  чварах,  нападах,  наїздах
вигорiло його серце, закаменiло, стало черствим i жорстоким. Глiбiв - тому
останнiй приклад...
   I вiн не розкаюється, що так учинив... Правда, Святослав останнiм часом
трохи втихомирив князiв - кого просьбами, кого грозьбами. Та  чи  надовго?
Розбрат i ненависть  мiж  князями  -  то  невилiковна  хвороба!  Звичайно,
Святослав так не залишить його нападу на Глiбiв - гримне з київських  гiр.
Та хай гримає! Хто ж розпочав нинiшню котору? Володимир... То хай на нього
й гримає!
   А ще ж половцi! Не минає року, щоб не пронеслися вони, як нищiвний, усе
руйнуючий смерч, по Руськiй землi, змiтаючи городи i села на своєму шляху.
Скiльки сил коштує боротися  з  ними!  Скiльки  людського  життя  i  кровi
тратить у цiй боротьбi Руська земля! Де вже тут узятися добротi в серцi?

   * * *

   П'ять днiв мчав Ждан до  Новгорода-Сiверського,  зупиняючись  лише  для
того, щоб погодувати коней. За пазухою - лист вiд Святослава, а в  душi  -
страх перед зустрiччю з Iгорем. Що скаже князь? Як  розцiнить  його  втечу
з-пiд Глiбова? Його роль Святославового посланця?
   Виїздив  з  Києва  неохоче:  розхворiлася  i  лежала  в  жару   Любава.
Прощаючись, прошепотiла пошерхлими губами:
   - Ти ж повернешся, Жданку? Повертайся, бо зосталася я одна на свiтi, як
билина в полi... Нiкого тепер у мене немає...
   На її очах виступили сльози. Ждановi перехопило вiд жалю подих.
   - Я пiду до князя вiдпрошуся... Хтось iнший поїде...  Але  Славута,  що
чув цю розмову, суворо застерiг:
   - Куди? Князi не  люблять,  коли  не  виконують  їхнiх  повелiнь!  їдь,
хлопче, i не гайся! А за Любаву не бiйся: молода - видужає. Та й доглянемо
ми її тут гуртом...
   I ось вiн, забрьоханий, змучений важкою дорогою, залишивши  коней  бiля
конов'язi, простує до хоромiв князя Iгоря.  А  назустрiч  Янь.  Шапка,  як
завжди, аж на потилицi, з-пiд неї вибився тугий жмут русявих  кучерiв,  на
рум'яному обличчi здивовано-радiсна усмiшка, а руки розкинутi для обiймiв.
   - Ждане! Ти звiдки? Ми думали, тебе й на свiтi вже немає!..
   Ждан дав себе обняти, але Яневої радостi не подiлив. Турбувала майбутня
зустрiч з Iгорем.
   - Я до князя...
   - Так вiдразу? Чи вiн тебе жде?
   - Маю для нього листа з Києва.
   - Чоловiче! Ти вже i в Києвi встиг побувати! А ми  ж  тiльки  позавчора
повернулися з походу... Дивися, який прудкий! - Янь  покрутив  головою,  а
потiм додав: - Вiд кого листи? Вiд Святослава? Знаємо, що старий пише!  Не
дуже, мабуть, його писанина сподобається нашому князевi... Але йди.
   Iгор сидiв у хороминi. Не ждав такого гостя i тому здивовано втупив очi
в свого воскреслого конюшого.
   - Ти живий? Де тебе носило? Ми перевернули весь Глiбiв - не  знайшли...
Де був? Кажи! Я залишився в дорозi без запасного коня!
   - Я був у Києвi, княже.
   - У Києвi? Та як ти смiв? Як туди потрапив? I чого?
   - Я рятував свою наречену... -  Ждан  похилив  голову,  чекаючи  вибуху
князiвського гнiву. Але Iгор мовчав. Пiдбадьорений цим, Ждан розповiв усе,
як було, - i про  Любаву  та  її  дiдуся,  i  про  напад  на  їхню  хатину
сiверських воїв, i про вбивство старого  та  поранення  дiвчини.  А  потiм
додав: - Де було подiти Любаву? Взяти  з  собою?  Не  витримала  б  довгої
дороги до Новгорода-Сiверського... Залишити в розореному Глiбовi? На кого?
Адже там однi трупи та головешки... Тодi я надумав вiдвезти її в Київ,  до
Самуїла... А вiн повiв її до Славути.
   - Ти бачив Славуту? Як там старий?
   - Дужий-здоровий... Згадував про тебе, княже. Iгореве обличчя  на  мить
просвiтлiло.
   - Добрим словом чи лихим? Ждан зам'явся.
   - Та... I добрим... i лихим.
   - За вiщо ж лихим?
   - За Глiбiв, княже...
   - За Глiбiв... Гм... Це ти розпатякав?
   - Карай чи милуй - я, княже... Мусив розповiсти... Однак чутки дiйшли б
до нього... То я вже хоч правду... Як було...
   Iгор посуворiшав. В очах спалахнув холодний вогонь.
   - I князь Святослав знає?
   - Знає, княже... I не тiльки знає, а навiть прислав тобi листа.
   Ждан вийняв з-за пазухи тугий сувiй пергаменту.  Iгор  поспiшно  зiрвав
воскову печатку, вп'явся очима в розмашисте великокнязiвське  послання.  I
чим далi читав, тим ставав похмурiший.
   Потiм пожбурив послання на стiл, вибухнув лайкою:
   - Прокляття! Вiн називає мене вiдступником, погубителем землi  Руської.
Нiби я не князь, а холоп! Нiби вiн святий, а я грiшник!.. А хто ж вiдiбрав
у нас Чернiгiв? Хто упродовж кiлькох рокiв пiднiмав меча на великого князя
київського Рюрика  Ростиславовича,  аж  поки  не  змусив  його  подiлитися
владою? Хто розпалював мiжусобицi мiж руськими князями - я чи вiн?  I  вiн
смiє пiсля всього того тикати менi в очi, що я  вiдступник!  Прокляття!  -
Потiм йому в голову прийшла якась нова думка, бо вiн раптом  дивно  глянув
на Ждана i схопив його за груди, струснув щосили: - Це ти, холопе, обмовив
мене перед Святославом? Ти розтеревенив йому про Глiбiв! Та  ще  й  посмiв
привезти сюди цього неправедного листа, мовби не мiг здогадатися, що  тебе
тут жде! Чи, може, сподiвався, що Святославове заступництво захистить?  Ти
- смерд, холоп, раб! Я витягнув тебе з грязюки, а ти менi так вiддячив?
   - Княже, що ти говориш! - вигукнув ошелешений Ждан.  -  Як  би  я  смiв
обмовляти тебе! I для чого? Хiба знищення Глiбова  можна  приховати?  Хiба
князь Святослав не дiзнався б про це вiд когось iншого? I  чого  б  я  мав
вiддячувати тобi злом за добро?
   Та Iгор уже й слухати його не хотiв - так розпалився.
   - Люди! Вiзьмiть цього негiдника та в поруб[34] його! В пута залiзнi! -
гукнув щосили.
   Вбiгло двоє гриднiв, що чатували за дверима. Мов цербери, накинулись на
юнака, заломили руки, потягли надвiр. Не встиг Ждан i  оком  змигнути,  як
його вштовхнули в темний сирий льох пiд валом, припнули за ногу  цепом  до
стiни i швиргонули на купу струхлявiлої, цвiлої  соломи.  Грюкнули  дверi,
заскреготiв засув - i в пiдземеллi запанувала тиша. Глухо i холодно, як  у
могилi!
   Ось i трапилося те, чого вiн боявся, коли їхав сюди. Незважаючи  нi  на
що - нi  на  правдиву  розповiдь,  нi  на  посилання  на  Славуту,  нi  на
заступництво князя Святослава, - Iгор проявив запальнiсть, нестримнiсть  i
розправився  з  ним,  як  з  ворогом.  Що  ж  тепер  буде?  Чого  ждати  в
майбутньому? Невже пiсля стiлькох пригод  i  небезпек  зустрiне  вiн  свiй
кiнець у цiй смердючiй ямi? Невже гнитиме тут заживо, поки  й  не  сконає?
Нi, не сподiвався вiн на таке, коли тiкав з половецької неволi...
   Крiзь вузеньке - шириною в долоню - вiконце в  погрiб  пробивався  жмут
сiрого свiтла, вихоплював на протилежнiй  стiнi  чорне,  змокрiле  дерево,
покрите плiснявою. I цей жмутик денного свiтла, що нагадував про волю, про
широкий, безмежний бiлий снiг,  що  зник  для  нього,  можливо,  назавжди,
завдав йому ще бiльшого душевного болю.
   Ждан скоцюрбився на холоднiй, ослизлiй соломi. До горла йому  пiдступив
гiркий клубок, на очах виступили сльози, а плечi  самi,  мимо  його  волi,
затряслися в ледь здержуваному глухому стогонi-риданнi.
   I тут несподiвано в темному кутку брязнули кайдани, зашурхотiла  солома
i хтось невидимий, але живий, торкнувшись його плеча,  промовив  басовитим
простудженим голосом:
   - Не плач, отроче! Сльозами горю не поможеш...
   Ждан  аж  кинувся.  Перестав  плакати,  рукавом   витер   мокре   лице,
соромлячись своєї хвилинної слабостi.
   Побрязкуючи ланцюгом, незнайомець вийшов з  кутка  на  свiтло.  Це  був
ширококостий, але схудлий чолов'яга у старiй  смердiвськiй  свитi.  Густа,
закошлачена борода, буйна розпатлана чуприна, в якiй стирчали гострi житнi
остюки,  i  пронизливi  палаючi  очi  пiд  низькими  кострубатими  бровами
надавали  йому  схожостi  з  нечистою  силою  -  домовиком  чи  лiсовиком,
вiдьмаком чи водяним...
   Ждановi стало лячно.
   - Ти хто?
   Той глухо закашлявся, затрясся всiм тiлом, а вiддихавшись, вiдповiв:
   - Хто я?.. Смерд єсмь князiвський... Будило... Коваль з Путивська... Що
над Десною... Чував?
   - Чував... За вiщо ж тебе сюди запроторено?
   - Хе-хе! За вiщо... За вiру нашу прабатькiвську... За те, що поклонявся
не богу-отцю, богу-сину i богу-духу святому,  а  сонцю  i  небу,  вiтру  i
грому, гаям i лiсам, водам i пущам. За те, що не давав десятини поповi  на
церкву, а таємно носив требу в лiс або в поле нашим богам i богиням i  там
поклонявся їм i молився їм... А хтось пiдгледiв i донiс поповi Маркелу.  А
той, поклавши на мене зло, донiс єпископовi  Саватiю.  А  Саватiй,  гречин
хитрий i пiдступний, наказав чорноризцям схопити мене, забити в кайдани  i
кинути в князiвський поруб...
   - То князь Iгор знає про це?
   - Я просидiв тут цiлу зиму, але князя не видiв.
   - То треба сказати йому!
   - Сказати! Авжеж! Тут скажеш! Кому? Цим  стiнам?  Чи,  може,  вiдчинять
перед тобою дверi, вiзьмуть за руку та й поведуть  прямiсiнько  до  самого
князя в хороми?.. Нi, братику, князь, мабуть, заодно з  єпископом.  А  той
гречин не одного внука Дажбогового згноїв у ямi або спалив на вогнищi... I
мене жде така доля...
   - А втекти звiдси...
   - Втекти!.. Я вже обмацав кожну ланку ланцюга - не  перервеш!  Не  такi
ковалi його кували... Обдивився кожну шпаринку в стiнах -  не  пролiзеш...
Хоч головою тут бийся - нiчого не придумаєш!
   - Що ж робити?
   - Вiрити! Вiрити нашим прадавнiм богам... Вони допоможуть!.. Всьому  на
свiтi рано чи пiзно наступає кiнець - i зимi, i лiту, i життю, i славi,  i
багатству, i стражданням. Тож  i  нашому  лиховi  колись  має  бути  край!
Вдарить Перун блискавицею в князiвський  хором,  спопелить  його  -  i  ми
вийдемо з цього проклятого пiдземелля пiд ясне промiння  сонця...  Станемо
вiльними людьми... А не вдарить Перун - налетить чорним смерчем  Стри-бог,
закрутить, завертить над Iгоревим градом, зруйнує хороми, розметає вали, i
ми теж вийдемо  звiдси  до  живих  людей...  А  не  вийдемо,  тодi  Марена
приголубить нас своєю важкою рукою i заснемо ми на вiки вiчнi, а душi нашi
переселяться в iнших людей, чи в звiра якого, чи в деревину зелену...
   - Отже, кiнець може бути рiзний...
   - Так, може бути рiзний... Та страждання нашi скiнчаться... Тож вiр,  i
тобi легше буде на серцi. А сльозами горю не поможеш...
   Будило забряжчав ланцюгом, обняв Ждана за плечi. Юнаковi стало вiд  тих
мiцних обiймiв теплiше, вiд горла вiдкотився гiрко-солоний  клубок,  а  на
душi посвiтлiшало, нiби в  похмуре  пiдземелля  раптом  заглянув  сонячний
промiнь надiї... Спiльне горе було подiлене навпiл, i  вiн  вiдчув,  що  в
нього скотилася з душi половина тягаря.

   * * *

   Любава металася в гарячцi на широкому  дерев'яному  лiжку  в  просторiй
хороминi боярина Славути, їй  здавалося,  що  з  темних  куткiв,  куди  не
досягало свiтло  вiд  лампадки  й  свiчок,  вилiтають,  мов  чорнi  круки,
дзьобатi марища-страховища i пазуристими лапами хапають  її  за  руки,  за
ноги, за коси i тягнуть кудись у безвiсть. Дихала важко,  уривчасто.  Лице
її зблiдло, видовжилося, губи запеклися, покрилися смагою, а в  прекрасних
чорних очах зачаїлася смертельна туга.
   Бiля неї сидiло  троє:  Славута,  його  кухарка  та  Самуїл.  Всi  були
похмурi, стривоженi. В той час, коли рана почала гоїтися, дiвчину спiткало
нове лихо: заболiло раптом у грудях, запекло вогнем, її всю охопив жар,  i
горить вона в ньому ось уже який день. А  сю  нiч  їй  стало  зовсiм  зле:
почала задихатися, кидатися в лiяску, не знаходячи нi на хвилинку  спокою.
Спеченi вуста безперервно шепотiли:
   - Жданку, пити! Жданку, де ж ти? Пити,  пити!..  Хлопчина-служник  внiс
гаряче питво, i Текля напоїла її з чашки вiдваром липового  цвiту,  малини
та ромашки, а Славута натер лоєм груди  та  спину  i  приклав  припарки  з
квасного житнього тiста, замiшаного на гiрчицi, меду,  рiпаковiй  олiї  та
настоях якихось тiльки йому вiдомих корiнцiв та трав.  Самуїл  безперервно
мiняв їй на лобi тонкий рушник, змочений у холоднiй  водi,  i  той  рушник
миттю висихав, ставав теплий, аж гарячий.
   Закутавши  дiвчину  вовняною  ковдрою,  Славута  помив  у  жбанi  руки,
вiдiйшов у дальнiй куток хоромини i стомлено опустився на стiлець.  Самуїл
присiв бiля нього.
   - Ну, що? - запитав одними губами.
   - Погано, - зiтхнув боярин. - Якщо  до  ранку  не  полегшає,  то  треба
кликати попа... Бiдна дiвчина! Така молода, гарна - i...
   Славута провiв долонею по очах, мовби зiгнав  з  них  невидимi  сльози.
Йому й  справдi  було  шкода  цього  молодого  життя,  що,  не  встигнувши
рбзквiтнути, ось-ось мало зiв'янути.
   Скiльки пам'ятає себе, вiн гостро вiдчував чужий бiль i чуже горе. Коли
був приставлений  князем  Всеволодом  до  княжича  Святослава,  то  швидко
прив'язався до нього, полюбив, як  брата,  i  його  прикрощi,  хвороби  та
невдачi сприймав, як свої власнi.  Коли,  бувало,  княжича  за  пустування
карали паском, вiн пiдставляв пiд пасок свою руку або брав  його  вину  на
себе. А коли на стайнi лупцювали за  яку-небудь  провину  холопа,  то  теж
кидався на його захист, хоча йому за це не раз перепадало.
   Пiзнiше  вiн  навчився  виходжувати  пiд  час  хвороб  своїх  дiтей   i
князiвських, в походах не тiльки пiдбадьорював воїнiв пiснями та оповiдями
про колишнi походи i перемоги, а й лiкував хворих, перев'язував поранених,
складав потрощенi кiстки, вправляв вивихи, а  коли  була  потреба,  пускав
кров... I нiколи не робив рiзницi мiж князем i  смердом,  мiж  боярином  i
закупом. Для нього всi вони були людьми  i,  коли  ставив  кого  на  ноги,
почував себе щасливим.
   Не поставив на ноги лише двох своїх найдорожчих, найрiднiших -  жону  i
єдиного сина. Жона Євпракса згорiла десять лiт тому вiд такої  ж  гарячки,
вiд якої тане Любава. А сина, двадцятип'ятилiтнього витязя, привезли роком
пiзнiше на носилках, мiж кiньми, з-пiд Лубна, що над Сулою, з  половецькою
стрiлою у грудях... Два тижнi боровся тодi Славута за його життя, всi свої
знахарськi знання приклав, усi мазi та вiдвари використав,  закликав  усiх
лiкарiв,  що  славилися  в  окрузi  умiнням  лiкувати,  -  i  гречинiв,  i
венецiйцiв, i нiмцiв, i iудеїв, i своїх. Нiчого  не  допомогло.  Нiхто  не
врятував йому  сина.  Згас,  мов  свiчка  воскова,  залишивши  по  собi  в
батьковому серцi невигойну рану...
   Три дочки - вiдрiзанi скиби. Повиходили замiж - випурхнули з гнiзда.  I
все далеко - одна в Галич, друга у  Вщиж,  третя  аж  у  полiський  Турiв.
Залишився старий боярин-гусляр,  знахар  i  характерник  сиротою-одинаком,
читав  книги,  вiв  свiй  власний  лiтопис,  вiдводив  душу   пiснями   на
князiвських пирах, кохався в соколиних ловах, а ще - роздаровував  доброту
свого серця людям, якi потребували i цiєї  доброти  i  допомоги.  Останнiм
часом це були Ждан i Любава. Уподобав молодят, як рiдних.
   - Невже помре? - зiтхнув Самуїл.
   - Всi ми смертнi.
   - Бiдний Ждан! Вiн, здається, щиро покохав цю дiвчину...
   - Чомусь вiн довго не повертається. Хоч би нiчого лихого не трапилося з
хлопцем.
   - Я вже його жду не дiждуся, - хитнув головою Самуїл. -  Валка  готова.
Трохи пiдсохне - i будемо вирушати  в  Половеччину,  а  його  все  нема  i
нема... А вiн менi потрiбен - знає мову, звичаї,  дорогу.  Та  й  смiливий
нiвроку!
   - Яким шляхом поїдеш?
   - Як завжди - Залозним... Правим берегом Днiпра до Заруба, там  на  той
бiк, до Переяслава, а звiдти - до гирла Сули...
   - А назад?
   - Як бог дасть... Правда, князь хоче, щоб я його ждав на  Ворсклi  бiля
Переволоки...
   - Якi знайомi шляхи-дороги! - з гiркотою в голосi вигукнув  Славута.  -
Скiльки ними ходжено-їжджено! Чи й ще доведеться?
   - Доведеться, вую, - втiшив старого Самуїл. Але той знизав плечима.
   - Хтозна, хтозна... Уже почав вiдчувати тягар лiт за плечима.
   - Ще не кожен молодик має таку мiцну руку i таке гостре око, як у тебе,
вую. На льоту птиць б'єш!
   Славута хотiв на це щось вiдповiсти, та не  встиг.  До  нього  пiдiйшла
Текля i шепнула:
   - Боярине, Любавi стало гiрше. Руки й ноги похололи... Що робити?
   Дiвчина дихала нерiвно, важко. Очей не розплющувала. Лежала  на  пухких
подушках, вкутана ковдрою, непорушно, мов  мертва,  i  тiльки  тонкi  бiлi
пальцi шарили на грудях, нiби хотiли вирвати з них той  бiль,  що  пiк  її
вогнем. Нiс загострився, пiд очима залягли темнi тiнi.
   - Несiть гарячої води й гiрчицi! Та швидше! - гукнув Славута.
   Служник принiс дерев'янi ночви з гарячою водою. Текля подала  глечик  з
меленою гiрчицею та довгого ополоника.
   Славута зачерпнув жменю гiрчицi, висипав, розколотив ополоником.  Рукою
попробував, чи не занадто гаряча вода, i пiсля цього, поставивши ночви  на
лiжко, опустив у них похололi Любавинi ноги.
   - Давайте окропу! Добавлятимемо, щоб вода не вихолола!
   Йому пiдсунули стiлець, поблизу примостили бронзовий казан  з  паруючим
окропом. Вiн зачерпував кухликом i потроху доливав...
   Поволi плинув час. Змiнили в  пiдсвiчнику  одну  свiчку,  потiм  другу.
Нiхто не порушував гнiтючої  тишi,  що  залягла  в  хороминi,  не  вимовив
жодного слова. Ждали чуда. Всi хотiли, щоб воно  звершилося,  щоб  болiсть
вiдступила i дiвчина розплющила очi.
   Безперервно дзюркотiла вода з кухлика,  мерехтiв,  потрiскуючи,  огарок
свiчки, вiв у кутку свою нескiнченну пiсню цвiркун, а Славута не  вiдходив
вiд лiжка.
   Проспiвали третi пiвнi. Скоро свiтатиме.  Незабаром  наступить  погожий
весняний ранок. Що ж принесе вiн у цю тривожну господу? Радiсть? Чи горе?
   Любава легенько зiтхнула, довгi вiї здригнулися. Славута поклав  їй  на
чоло свою гарячу руку i раптом вiдчув, як  воно  зволожується  прохолодним
потом. Вiн повернув голову до Самуїла i Теклi, до хлопця-служки, i в  його
оцi блиснула радiсна сльоза.
   - Житиме! Хай поб'є мене Перун - житиме! - прошепотiв щасливо. - Смерть
вiдступає... Вiдступає...

   * * *

   Ярило зборов зиму. Навiть у глухе  пiдземелля  дихнув  теплим  леготом,
заглянув жовто-зеленими котиками вербицi у вузьке вiконечко порубу.
   Сонце пiдбивалося  все  вище  й  вище.  В  небi  прокурликали  журавлi,
прокричали  гуси,  теплий  дух  землi,  змiшаний  iз  бентежними  пахощами
весняного зела та клейкої бростi, п'янив груди.
   Ждан цiлими  днями  не  вiдходив  вiд  вiконця.  Дивився  на  невеликий
косинчик двору i уявляв широкий, безмежний свiт - повiнь на Деснi,  зеленi
бори i темнi, ще безлистi гаї  на  видноколi,  вузькi  смужки  озимини  на
полях, темнi провалля ярiв, бездонну голубiнь неба.
   Як хотiлося йому туди  -  на  волю!  Дихнути  п'янким  повiтрям  весни,
босонiж промчатися по теплiй зеленiй бережинi, пiдставити обличчя  i  руки
золотому промiнню Дажбога...
   Та ланцюг дозволяв дотягнутися тiльки до вiконця.
   I то добре. Стояти так годину i другу, дивитися й дивитися на волю!  Аж
поки не затремтять вiд утоми ноги  та  не  зарябiє  в  очах  вiд  яскравих
кольорiв дня.
   Одного разу - це було опiвднi -  ось  так  стояв  вiн  бiля  вiконця  i
дивився  зi  своєї  темницi  на  бiлий  свiт.  I  раптом  побачив  княгиню
Ярославну. В барвистому  весняному  одязi,  в  жовтих  чобiтках,  у  бiлiй
хутрянiй шапочцi, прудко збiгла вона з дощаного ганку i  зупинилася  якраз
посерединi видимої з пiдземелля смужки двору, когось пiджидаючи.
   Пiдкоряючись якомусь незрозумiлому  поривовi,  що  охопив  його  зовсiм
несподiвано, Ждан припав до вiконця i щосили загукав:
   - Княгине! Княгине Ярославно!
   Ярославна здригнулася. Голос iз-пiд землi злякав її.
   Ждан ще раз, уже тихше, погукав:
   -  Я  тут,  княгине,  в  пiдземеллi!  В  порубi!  Княгиня  з   острахом
наблизилася до вiконця. Нахилившись, запитала:
   - Ти хто?
   - Я княжий конюший - Ждан. Порятуй мене, княгине! Я нi в чому не  винен
перед князем. Заступися за мене! Випусти звiдси! Або вислухай мене!
   Ярославна нiчого не вiдповiла на це i  на  якийсь  час  зникла  з-перед
Жданових очей. Але незабаром загуркотiв засув, скрипнули заржавiлi завiси,
i дверi розчинилися. У супроводi гридня княгиня вступила до порубу.  Довго
призвичаювалася до напiвтемряви,  особливо  непроглядної  пiсля  яскравого
свiтла сонячного дня, потiм спитала:
   - Хто мене кликав?
   - Я, княгине, - виступив наперед Ждан, здригаючись вiд холоду.
   - А то хто? - Ярославна показала в темний куток, де  поблискувала  пара
палаючих очей.
   - То смерд Будило... За давнiх богiв страждає тут... За треби їм...
   - Жахливо, - прошепотiла княгиня i  повернулася  до  гридня:  -  Поклич
князя! Хай прийде сюди!
   Коли гридень вийшов, наказала:
   - Розповiдай, за вiщо тебе посаджено. Тiльки щиру правду!
   - Княгине! - зойкнув Ждан. - Яка тут може бути лжа! Моя єдина  надiя  -
то правда... Сподiваюся, вона розчулить твоє серце,  i  ти  заступишся  за
мене перед князем.
   I почав розповiдати.
   I не помiтив нi вiн, нi Ярославна, як у поруб тихо вступив князь Iгор i
зупинився у дверях. Лише  Будило  хотiв  уклякнути  на  колiна,  та  князь
приклав палець до рота - мовчи!
   Ждан хвилювався, розповiдав нескладно, уривчасто  -  i  про  половецьку
неволю, i про зустрiч iз Кончаком, i про Самуїла,  i  про  Любаву,  i  про
Славуту та великого князя київського, i  про  князя  Iгоря,  якому  служив
самовiддано i служив би ще вiрнiше, аби  лише  князь  того  забажав...  Та
найчастiше вiн згадував Любаву i той день, коли вирвав її з пазурiв смертi
i повiз до Києва, бо лише там мав надiю врятувати її.
   Ярославну вразила ця розповiдь, на очах у неї  виступили  сльози.  Вона
тихо запитала:
   - Ти так сильно кохаєш ту дiвчину?
   - Кохаю, княгине... Хiба це вина моя?
   - Нi, я нi в чому  тебе  не  звинувачую,  бо  розумiю,  що  це  таке  -
кохання... Менi здається, що я  зробила  б  так  само,  коли  б  мiй  ладо
потрапив у становище, подiбне Любавиному. Вiрю, що й вiн рятував би  мене,
незважаючи нi на що... Я проситиму князя, щоб вiн випустив  тебе  з  цього
жахливого пiдземелля...
   - I мене, княгине, - простягнув до  Ярославни  руки  Будило.  -  Бо  не
вчинив я нiкому зла: не вбив, не вкрав, не посягнув на честь...  Всього  й
вини моєї, що до душi менi живi боги - сонце, вiтер,  води,  лiси,  зеленi
поля, а не мертвi, намальованi  людською  рукою  на  стiнi  чи  на  шматку
липової дошки... Заступися, княгине,  перед  князем,  i  я,  всiма  богами
клянусь, слугуватиму тобi i твоєму князевi, довiку  буду  вiрний  душею  i
тiлом.
   Вiн намагався дотягнутися до княгинi, щоб поцiлувати її руку  чи  одяг,
але не змiг, бо не пускав важкий заржавiлий ланцюг, що глухо гримкотiв при
кожному його руховi.
   - Хто ж тебе посадив сюди? - спитала Ярославна.  -  Чи  знає  про  тебе
князь Iгор?
   - Схопили мене  чорноризцi  з  наказу  єпископа,  кинули  до  порубу  i
припнули на цеп з вiдома тисяцького, а князь Iгор, я думаю, i не вiдає про
те...
   - I за тебе, чоловiче, замовлю слово.
   - Не треба, княгине, - раптом виступив на середину порубу князь Iгор. -
Я все чув...
   - Тим краще, ладоньку... То ти випустиш цих людей? Щоб  не  болiло  моє
серце вiд думки, що за кiлька крокiв вiд мене, пiд помостом моєї хоромини,
зазнають тяжких мук  оцi  безвиннi,  -  сказала  Ярославна,  не  виявляючи
здивування з того, що князь пiдслухав їхню розмову. - В iм'я богiв  наших,
нинiшнiх i колишнiх...
   - Цього старого, Будила, я вiдпущу зразу, -  вiдповiв  князь,  окидаючи
поглядом кiстляву, закошлачену постать смерда.  -  Я  справдi  нiчого  про
нього не знав i вилаю Рагуїла за самоправство...  А  Ждана  посадив  я,  i
посадив не за те, що вiн порятував кохану вiд смертi, а за довгого  язика,
за те, що залишив вiйсько, не попередивши про це князя,  що  обмовив  мене
перед Святославом...
   Ждановi хотiлося крикнути, що не обмовляв вiн, що розповiв Святославовi
тiльки те, що сам бачив на власнi  очi,  але  пiд  застережливим  поглядом
княгинi зцiпив зуби i не промовив жодного слова.
   Ярославна ж пригорнулася до Iгоря i тихо,  довiрливо,  мов  розповiдала
якусь таємницю, зашепотiла:
   - Княже, я не вбачаю у вчинках твого конюшого зради чи  якогось  лихого
намiру супроти тебе. Врештi, мав же вiн якось пояснити Святославовi, коли,
де i ким була поранена Любава. Та й справдi: тайна - не втайна! Про Глiбiв
чутка i так миттю  рознеслася  по  всiх  князiвствах  -  як  Iгор  покарав
Володимира. I покарав справедливо - за те, що той  перший  напав  на  твої
землi. I якщо Святослав справедливий,  то  мусить  обвинуватити  передусiм
Володимира... Тож при чому тут конюший твiй? Яка його провина? Що  поїхав,
не попередивши тебе? Що розповiв Святославовi  про  Глiбiв?  Але  подумай:
хiба, коли б я була поранена, ти не мчав би зi мною, нiкого не спитавшись,
туди, де мене могли б порятувати? Чи вигадував би бозна-що  про  мiсце  та
обставини мого поранення? Нi, мабуть, i ти, ладоньку мiй, вчинив  би  так,
як i твiй конюший... Тож  вiдпусти  його!  Заради  справедливостi!  Заради
сироти Любави та її кохання з цим хлопцем! Прошу тебе, ладоньку мiй!
   Вона дивилася на князя знизу вгору,  i  в  її  ясних  очах,  освiтлених
скупим промiнчиком свiтла,  що  пробивалося  в  похмуре  пiдземелля  крiзь
вузьке вiконечко, блищали сльози.
   У  твердому,  суворому  Iгоревому  обличчi   щось   здригнулося,   воно
пом'якшало, розпогодилося, стало аж нiби вродливiшим, добрiшим...
   - Хiба можна тобi вiдмовити, Ярославно? Ти маєш добре серце,  спроможне
не тiльки  вiдчиняти  вутлi  дверцята  цього  порубу,  а  й  пробити  мури
кам'яниць, розтопити  лiд  зачерствiлих  у  боях  та  походах  князiвських
сердець... Я вiдпускаю їх обох! Нехай iдуть!.. I  будь  спокiйна:  вiднинi
цей поруб пустуватиме, щоб ти не тривожила себе думкою, що  поблизу  твоєї
хоромини страждають люди... Для злочинцiв я знайду iнше  мiсце!  -  I  вiн
гукнув до гриднiв: - Розкуйте цих людей! Вiднинi вони вiльнi i можуть iти,
куди хочуть! А цьому отроковi вiддайте його коня i зброю...
   Жданове серце забухкало, задвигтiло, мало не вирвалося  з  грудей.  Вiн
вiльний! Ще сьогоднi, не гаючись нi хвилини, вiн вирушить до Києва, де  на
нього жде Любава!  Яке  щастя!  Яка  радiсть!  Дихнути  повiтрям  свободи,
глянути на золоте коло сонця, на зеленi руна полiв,  на  голубе  небо,  на
свiтлi води рiк та озер, сiсти на коня i помчати з вiтром навперейми  куди
хочеш - хiба це не найбiльше щастя? Його не оцiнить  тiльки  той,  хто  не
сидiв на цепу у сирiй темнiй ямi,  хто  не  скнiв  вiд  думки,  що  навiки
похований у нiй, хто втратив останню надiю...
   Йому на радощах хотiлося цiлувати княгинi руки, вiн ладен був  простити
князевi його несправедливiсть, але з пересохлого горла виривалися лише два
слова:
   - Дякую, княгине! Дякую, княже! Дякую, княгине! Дякую, княже!..
   Зате Будило висловив свої почуття щирiше. Вiн  дотягнувся  до  Iгоревої
руки i, шкарубкими пальцями погладивши парчевий князiвський рукав, прорiк:
   - Княже, соколе наш придеснянський! Щоб твоїй княгинi, нашiй рятiвницi,
жура не затьмарила ясного чола, щоб її очi не пойнялися гiркими  сльозами,
я в скрутну хвилину своїми грудьми заступлю тебе!  Я  прикличу  всiх  моїх
богiв на допомогу, всiх моїх пращурiв i прапращурiв, щоб виручили  тебе  з
бiди великої у годину смертельну, люту! Тiльки поклич, княже,  сонце  наше
ясне! Тiльки гукни!
   Вiн раптом випростався, мало  не  досягнувши  головою  стелi,  високий,
дужий, кудлатий, щасливими очима крiзь сльози поглянув на Ярославну, що  з
неприхованим подивом слухала його проникливi слова, сильно рвонув  ланцюг,
аж вiн забряжчав, задзвонив, загув, i крикнув радiсно на гриднiв:
   - Та швидше ж збивайте, хлопцi, з мене цi залiзяки, хай би були  щезли,
бо нетерпеливиться менi вийти з  цiєї  ями  та  вклонитися  i  Яриловi,  i
Стрибоговi, i полям, i лiсам, i кущам, i всьому свiтовi широкому!.. Швидше
збивайте, щоб не вмер я вiд радостi великої у цiй ямi!..
   I вiн знову так сильно рвонув за ланцюг, що той громом  вiдлунився  пiд
вологою стелею затхлого пiдземелля...



   РОЗДIЛ ШОСТИЙ

   До Києва Ждан прибув дуже вчасно:  наступного  ранку  Самуїл  з  валкою
вирушав у Половецьку землю.
   - Ждане, тебе сам бог посилає менi!  -  вигукнув  купець,  розставляючи
руки для обiймiв. - Де ти пропадав? Нам же в  дорогу  пора!  Та  й  Любава
побивається за тобою... Ходiмо хутчiй до неї! Бо змучилася дiвчина зовсiм.
Як ти поїхав, заслабла, так що ледве вiдхаючили гуртом, а тепер  за  тобою
сохне... I чим ти її причарував? Здається, звичайний собi парубок...
   Почувши про тяжку хворобу Любави, Ждан заспiшив.
   -  Ходiмо  швидше,  дядьку  Самуїле!  Ходiмо!  Боярин  Славута   зрадiв
хлопцевi, як рiдному. Цi двоє молодят останнiм часом повiльно,  але  мiцно
ввiйшли в його серце i зайняли в ньому досить помiтне мiсце.
   Вiн вiдчинив дверi до Любавиної хоромини, пропустив Ждана вперед.
   Любава сидiла бiля вiкна i вишивала. Та як  вона  змiнилася!  Змарнiла,
схудла, пiд очима - темнi тiнi, плечi  загострилися,  а  тонкi  кистi  рук
проти яскравого весняного сонця аж свiтилися.
   - Любаво! - гукнув Ждан з порога.
   - Жданку!
   Дiвчина схопилася iз стiльчика i захиталася. Ноги ще  погано  слухалися
її. Ждан пiдтримав, посадив  на  лiжко,  сам  сiв  поряд  i  теплою  рукою
пригладив дiвочi коси.
   Дивився на неї з любов'ю i жалiстю, вiдчуваючи, що бачить  перед  собою
найдорожчу в свiтi iстоту, без якої i свiт бiлий був би йому не милий.
   Славута i Самуїл переглянулися i причинили дверi, даючи молодятам змогу
побути на самотi.
   - Я думала, ти забув про мене, - сказала  з  легким  докором  у  голосi
дiвчина. - А менi було так важко, що й не знала, чи живу, чи вмираю. Вже й
попа ладилися покликати, щоб соборував...
   - Бiдненька моя! Я рвався до тебе, та не мiг приїхати. - Ждан не  хотiв
розповiдати про свої митарства, щоб не хвилювати дiвчину. - Душа моя  нiби
вiдчувала, що тобi важко. Я кожного дня i кожної ночi думав про тебе, люба
моя... I знову думатиму, бо завтра вiд'їжджаю з Самуїлом у Половеччину...
   - Знову вiд'їжджаєш, - Любавин голос здригнувся, темнi очi зволожилися.
   - Але за мiсяць чи за два я повернуся i вже назавжди буду з  тобою.  Ми
поберемося i поїдемо до мене на Сейм, у Вербiвку. Збудуємо там хатку i вже
нiколи не розлучатимемося.
   Любава пригорнулася до нього, схилила юнаковi на груди голiвку. Але очi
її були пойнятi смутком.
   - Не скоро ми поберемося, Жданку, - сказала сумно.
   - Чому?
   - Як же можна? Ще й двох мiсяцiв не минуло, як убили мого дiдуся... Має
рiк минути - тодi хiба... А ранiше - нi...
   - Я ждатиму скiльки треба... Та все одно ми будемо разом...  От  тiльки
з'їжджу в Половеччину...
   Вони ще довго шепотiлися, мрiючи про своє  наступне  спiльне  життя.  I
здавалося воно їм, як здається  всiм  молодим,  i  нескiнченно  довгим,  i
таємничим, i привабливим. Ну  й,  звичайно  ж,  хотiлося,  щоб  було  воно
щасливим... їх уже не хвилювали пережитi небезпеки, хвороби,  пригоди,  бо
всi їхнi помисли були в майбутньому, у тому далекому прийдешньому  часовi,
який манить молоду людину своєю таємничiстю.
   Крiзь вiкно до хоромини непомiтно вкралися синi сутiнки, i тiльки  тодi
Ждан спохватився. Наступає вечiр, а йому ж iще збиратися в далеку  дорогу!
Вiн востаннє обняв дiвчину, попрощався, обiцяючи якнайскорiше повернутися,
i рушив до дверей...

   * * *

   Залозний шлях починався в Києвi i колись з'єднував його з Тмутараканню,
а пiсля захоплення її половцями - з Половецькою землею. Правим берегом вiн
тягнувся до Заруба, де подорожнi переправлялися  бродом  через  Днiпро,  i
прямував на пiвденний схiд уже лiвим,  низинним  берегом,  густо  порослим
очеретами, вiльшняком i найбiльше - лозою. Тому й прозвали  його  Залозним
тобто шляхом за лозами.
   Через притоки Днiпра - Сулу, Псел i Ворсклу виводив  вiн  у  Половецьку
землю, що починалася на схiд вiд Днiпра  по  рiчцi  Орелi,  або  Углу,  як
називали її нашi предки - давнi русичi. Шлях  був  нелегкий,  небезпечний.
Нерiдко по ньому гасали половецькi орди. А в весняний час,  коли  в  рiках
пiднiмалася вода i затоплювала броди,  доводилося  споруджувати  громiздкi
плоти. Це забирало багато сил i часу.
   Самуїлова купецька валка щасливо подолала цей шлях i в серединi  травня
стала табором над  Орiллю.  Вози  поставили  в  коло  -  для  захисту  вiд
несподiваного нападу.
   - Даю два днi вiдпочинку, - сказав Самуїл. - А потiм поїдемо далi -  до
Кончака на Тор... Розкладайте багаття, варiть кулiш,  коней  потриножте  i
пустiть на попас...
   Молодi київськi кметi, що вмiли в однаковiй мiрi й бiля коней ходити, i
з лука стрiляти, i мечем орудувати, миттю кинулися виконувати  цей  наказ,
бо  за  довгу  дорогу  стомилися  i  тепер  наперед   тiшилися   дводенним
вiдпочинком.
   Попоївши, простелили тут же, на березi, проти сонечка, попони та свитки
i повкладалися спати. Лише один Ждан залишився на чатах:  вилiз  на  стару
вербу, зручно вмостився в розлогiй розкаряцi i уважно роззирнувся  на  всi
боки.
   Ген-ген на видноколi, в тiй сторонi, де сходить сонце,  стоїть  Голубий
лiс, що тягнеться  аж  до  рiчки  Самари.  Здалеку  вiн  справдi  здається
голубим. З пiвночi, заходу i пiвдня  розкинулися  безмежнi  степи,  вкритi
буйними весняними травами: ковилою, буркуном, будяками. А  посеред  них  -
Орiль. Виблискує проти сонця срiблястими плесами, шумить очеретами, поволi
котить свої тихi води до гомiнкого Днiпра.
   Всюди тихо, анi душi. Однак  тривога  не  полишає  Ждана.  Чужа  земля!
Половецька! Скiльки люду з Русi - з Києва, Переяслава, Чернiгова,  Путивля
- поглинула вона! Скiльки слiз тут виплакано темними ночами, скiльки кровi
пролито i нелюдських мук зазнано! Десь тут i вiн поневiрявся, десь тут,  у
глибинi степу, а може, й зовсiм недалеко, i досi знемагають у неволi  мати
й сестриця! А скiльки їх, безвiсних  жiнок,  дiвчат,  чоловiкiв,  дiдiв  i
дiтей, розкидано злою волею половчина по безмежному просторi мiж Дунаєм  i
Днiпром, мiж Днiпром i Доном, мiж Доном  i  Волгою,  а  в  iнший  бiк,  на
пiвдень, - аж до Тмутараканi, аж  до  Обезiв!  I  не  злiчити!  Вiн  добре
пам'ятає, що в кожному  половецькому  родi  полоненикiв  було  стiльки  ж,
скiльки i самих половцiв, а  пiсля  розбiйницьких  нападiв  на  Русь  -  i
бiльше. I кожен з тих нещасних мрiяв про  визволення,  про  повернення  на
рiдну землю. Та рiдко кому щастило в цьому...
   Потiм Ждановi думки шугнули в Київ,  у  хоромину  доброго  благодiйника
Славути, де залишилася Любава. Як вона там? Видужала? Чи знову  хворiє?  А
якщо видужала, то чим займається? Що поробляє?
   Вiн задумався i не зразу помiтив, як  iз  Голубого  лiсу  виїхав  загiн
вершникiв i попрямував до табору. А  коли  помiтив,  то  враз  скотився  з
дерева i почав будити сплячих:
   - Вставайте! Вставайте! Гей, Самуїле, половцi наближаються!
   Табiр миттю ожив, заворушився. Люди  стривожено  загули,  вхопилися  за
зброю.
   Самуїл вискочив на воза, глянув на вершникiв,  що  наближалися,  пiдняв
руки.
   - Спокiйно, хлопцi! Спокiйно! Не для того ми їхали сюди, щоб воювати зi
степовиками, а  для  того,  щоб  торгувати  з  ними.  Тому  зброю  держiть
напоготовi, а в дiло не пускайте! Зав'яжемо переговори!
   Половцi зупинилися на пригiрку.
   - Хто ви? I куди путь держите? - спитав старший.
   - Я купець Самуїл з Києва  i  держу  путь  на  Тор,  до  стiйбища  хана
Кончака.
   - Що везете?
   - Жiночi прикраси iз золота, срiбла, янтарю,  скла,  а  також  полотна,
мед, вiск, взуття, одяг, ножi, блюда... Все, що вам потрiбно.
   - Гм, i справдi все це нам потрiбно... А чому саме до Кончака, а не  до
Коб'яка, примiром?
   - У мене тамга вiд Кончака.
   - Покажи! - Половець пiд'їхав ближче. - Гм, справжня... I все ж таки ти
поїдеш не до Кончака, а в стiйбище Коб'яка!
   - Але ж... Хто ти такий, що наказуєш менi?
   - Я хан Алак! - випростався той гордовито в сiдлi. - I ти  не  в  землi
урусiв, а в Половецькiй землi! I мусиш слухатися! Поїдеш до хана  Коб'яка,
а там - як уже вiн скаже...
   Довелося пiдкоритися.
   Переправившись бродом через Орiль, валка того ж дня прибула в  кочовище
Коб'яка. I Самуїл, i Ждан вiдразу помiтили, що мiж юртами зеленiла  трава,
яку ще не встигла витоптати людська нога, ще не видно куп  смiття,  як  це
буває, коли орда стоїть на одному мiсцi довгий час, i стежки до  рiчки  не
вичовганi до блиску, а ледь намiченi в травi. Це могло означати лише одно:
половцi отаборилися тут зовсiм недавно. Отже, прибули  десь  з  пiвдня,  з
пониззя Днiпра? Яка ж причина того? Адже пашi для  коней  i  худоби  зараз
усюди вдосталь...
   Валка зупинилася недалеко вiд рiчки, її вiдразу оточила галаслива юрба.
Десятки рук простягнулися до возiв, до коней, до попон, якими були накритi
товари. Воїнам хана Алака, який супроводив валку з Орелi, довелося пустити
в хiд нагайки, щоб вiдiгнати занадто цiкавих.
   -  Не  покрадуть?  -  затурбувався  Самуїл,  вiдбираючи  подарунки  для
Коб'яка.
   -  Немає  пiдстав  хвилюватися,   -   вiдповiв   Алак.   -   Мої   люди
стерегтимуть... Ходiмо!
   Вiн повiв Самуїла i Ждана до ханської юрти, що вiдрiзнялася  вiд  iнших
розмiром i кольором, - вона була не  темно-сiра,  а  бiла.  Коло  неї,  на
високiй тичцi, розвiвався пiд вiтром довгий кiнський хвiст-бунчук, а поряд
з  ним,  на  другiй  тичцi,  майорiла  золотиста  корогва  iз  зображенням
змiя-дракона з трьома головами. Трохи далi вишикувалися в ряд меншi юрти -
для ханських жон та дiтей, а ще далi - для обслуги.
   Бiля входу стояли сторожовi. Один з них, вклонившись Алаковi,  вiдкинув
полог.
   У юртi було прохолодно. Крiзь вiдкритий  верх  вривася  жмут  яскравого
свiтла, що вихоплював з напiвтемряви  барвистi  килими  на  стiнах  та  на
долiвцi. Прямо проти входу, пiд протилежною стiною, на торi[35], сидiв хан
Коб'як, сухорлявий чоловiк середнiх лiт,  з  вузькими  чорними  очима  пiд
важкими верхнiми повiками,  у  червоному  чепкенi,  пiдперезаному  зеленим
шерстяним поясом. Голова його i борода були  голенi,  а  чорнi  вуса,  мов
п'явки, пiдковою охоплювали мiцно стулений рот. По праву i  по  лiву  руку
вiд нього пiвколом сидiли менш значнi, пiдлеглi йому хани. Перед  ними  на
великих  бронзових  мисках  лежали  недоїдки  тушкованої  баранини,  а   в
дерев'яних тостаганах та ковшиках каламутився недопитий кумис.
   - Великий хане, я з роз'їздом натрапив на тому боцi Орелi на  уруського
купця Самуїла з валкою товару, - вклонившись, сказав Алак. - Вiн мав намiр
їхати на Тор до Кончака, але я завернув його сюди.
   - Ти добре зробив, Алаку. Гадаю, купець Самуїл не пошкодує, що  завiтав
до нас, бо i нам, як i Кончаку, потрiбнi i жiночi  прикраси,  i  зброя,  i
одяг. А наше золото i срiбло нiчим не вiдрiзняється вiд Кончакового.  -  I
Коб'як широким жестом показав на цупкi подушки. - Сiдай,  Алаку!  Сiдайте,
уруси, будете бажаними гiстьми! - Вiн  плеснув  у  долонi  i,  поки  гостi
всiдалися, наказав охоронцю: - Хай ще принесуть м'яса та кумису! - А  коли
той вийшов, глянув у вiчi Самуїловi: - Я слухаю тебе, урусе!
   Самуїловi не вперше зустрiчатися з ханами та беями  половецькими,  знав
їхню пожадливiсть, хiть до подарункiв.  Тому  й  розпочав  з  цього.  Ждан
розв'язав  торбу,  i  Самуїл  дiстав  звiдти  шмат  сукна,  кiлька  разкiв
янтарного намиста для ханських  жон,  гарно  оздоблений  нiж  у  шкiряному
чохлi, передав це все по колу.
   Хани захоплено цмокали язиками.
   - Ой-бой, якi гарнi подарунки! Ой-бой! Коб'яковi очi забiгали,  радiсно
i жадiбно заблищали.
   - Бею Самуїле, ти дуже добре зробив, що завернув у мiй стан. До Кончака
ще встигнеш. А тим часом поїдеш по моїх стiйбищах, i, я певен,  твої  вози
скоро  стануть  легкими,  а  кишенi  наповняться  половецьким  золотом  та
срiблом. Ти i вiд мене одержиш тамгу на вiльну торгiвлю у моїх володiннях.
Смiливо можеш їхати, куди тобi забажається, -  нiхто  тебе  i  пальцем  не
зачепить!
   - Дякую, хане, - вклонився Самуїл, пiдводячись. Але Коб'як спинив його.
   - Зачекай, Самуїле. Зараз принесуть кумис - вип'єш за  моє  здоров'я...
Окрiм того, хочу поговорити з тобою.
   - Прошу, хане. Запитуй - я вiдповiм на всi твої запитання.
   Коб'як наморщив лоба, а вузькi,  гострi,  мов  списи,  очицi  пронизали
купця наскрiзь.
   - Скажи менi, Самуїле, що робиться в землi урусiв, - чи й там зима була
така люта, як у нас? Чи був падiж скоту?
   - Зима була люта, але скот уцiлiв, бо тримаємо його  не  в  полi,  а  в
хлiвах, i годуємо сiном та зерном, заготовленим улiтку.
   Коб'як похитав головою.
   - Пай-пай! У вас, урусiв, багато скоту... Це добре! Ми радi, що  сусiди
такi багатi... Ми теж зберегли свiй скот, хоча зима була люта...  А  скажи
менi,  Самуїле,  чи  не  було  в  землi  урусiв  мору,  пошестi  якої?  Чи
живi-здоровi князi Рюрик та Святослав? Як ведеться князевi переяславському
Володимиру? Чи добре почуває себе  Ярослав,  князь  чернiгiвський?  А  наш
родич - князь Iгор? Як йому ведеться? Питаю про нього, бо його бабуся - то
ж половецька князiвна! О! Пай-пай! I диво менi,  що  вiн  поклав  гнiв  на
родичiв своїх, на своякiв i погромив цiєї весни хана Туглiя...
   Ця розмова насторожила Самуїла, i вiдповiдав вiн обережно:
   - Я рiдко бачу князiв київських. Хiба що на  вулицi,  коли  вони  їдуть
куди-небудь... А переяславського та чернiгiвського i в очi не бачив. Однак
не чув, щоб хто з них захворiв чи помер. Всi живi й здоровi... А про князя
Iгоря i зовсiм нiчого сказати, бо далеко його земля Сiверська...
   - Пай-пай, а скажи менi, урусе, яка весна була у вашiй землi? Чи багато
снiгу було i чи й досi повiнь держиться на  рiках?  Мабуть,  нелегко  тобi
було добиратися сюди? Броди ще не обмiлiли?
   Самуїл внутрiшньо  здригнувся.  Так  ось  якi  намiри  виношує  Коб'як!
-Вичiкує слушного часу, щоб напасти на  Русь!  I  здоров'я  князiв,  i  як
перезимувала худоба, i броди на рiках - все це його цiкавить тому, що хоче
знати, коли розпочати похiд i яка здобич там чекає на нього!  I  хто  i  з
якими силами може виступити проти степовикiв .
   Не подаючи вигляду, що проник у таємнi  задуми  хана,  Самуїл  спокiйно
вiдповiв:
   - Рiки у нас i влiтку повноводi, а зараз всi вийшли  з  берегiв.  Я  не
знайшов жодного броду. Переправлялися  на  плотах.  Тому  й  добиралися  в
Половецьку землю цiлий мiсяць. А звичайно ж тут ходу два тижнi.
   - А може, вода вже спала?
   - Не думаю. Ворскла розлилася,  як  море.  А  на  нiй  ми  були  всього
три-чотири днi тому...
   - Ойє, ойє, дякую тобi, Самуїле, за приємну розмову, -  сказав  поважно
Коб'як. - Тепер  я  хочу  познайомити  тебе  з  моїми  родичами  -  ханами
половецьких племен. Вони пригодяться тобi, коли ти поїдеш по наших улусах,
щоб продати свої товари... Ось по праву руку вiд мене сидять  хани  -  мiй
тесть хан Турундай, далi хан  Осалук,  хан  Барак,  хан  Тетiя,  хан  Iзай
Белюкович, рiдний брат київської княгинi, жони Рюрика, хан Тарг... По лiву
руку  -  хан  Бокмиш,  хан  Данило,  хани   Содвак   Кулобицький,   Корязь
Калотанович, Турсук, Башкорт, Єксна, Алак...
   Хани по черзi, коли  Коб'як  називав  їх,  кивали  головами  i  приязно
усмiхалися. Самуїл теж усмiхався, а самого гризла досада: скiльки  їх  тут
зiбралося! Чи не на вiйськову раду? I кожен жде подарунка! Чи й залишиться
що на продаж? I чи здобудуть вони зi  Жданом  для  князя  Святослава  таку
вiстку, яка б по значенню переважила цi витрати?
   Вiн прикидав у  думцi,  коли  їх  обдаровувати  -  зараз  чи  тодi,  як
навiдається в улус кожного з них? I вирiшив не поспiшати. А  може,  не  до
кожного доведеться заїхати?..
   - Я радий зазнайомитися з такими поважними ханами, - сказав вiн уголос.
- Вашi славнi iмена давно вiдомi на  Русi.  Бо  хто  ж  не  знає  хоробрих
воїнiв, якi не раз копитами свдїх бойових коней топтали ниви  пiд  Києвом,
Переяславом та Чернiговом? Але чи не краще нам жити у мирi, у дружбi?  Ось
зараз мир - i я привiз вам багато рiзних товарiв. А коли б вiйна була - чи
посмiв би, чи привiз би?
   - Ойє, ойє, - погоджувалися хани.  -  Мир  -  добре,  дружба  -  добре,
торгiвля - добре...
   Ждан швидко переклав, а сам думав про iнше.  Пригадувалося,  як  палала
його рiдна Вербiвка, як накинули йому на шию зашморг i потягли  у  неволю,
як у холодi й голодi нидiв  вiн  у  половецьких  степах,  як  палали  села
довкола Дмитрова i лилася кров безвинних  людей...  Вiн  дивився  в  хитрi
ханськi очi i розумiв, що всi цi облесливi слова, приязнi усмiшки, кивання
головами - то все  облуда,  обман.  Насправдi  за  всiм  цим  приховується
жорстокiсть, ненаситнiсть здобичника, кровожернiсть завойовника.
   Позад нього вiдхилився полог, i в юрту вступило двi жiнки  -  молода  i
стара. Це були чаги, рабинi. Молода йшла попереду,  несучи  на  витягнутих
руках блюдо з тушкованим м'ясом. Старша тримала в руках жбан з кумисом.
   Поставивши блюдо на килим, молодша посторонилася, i  наперед  виступила
старша. Жмут свiтла впав на її обличчя, на худi, загрубiлi вiд безкiнечної
працi руки.
   Ждан здригнувся i мало не скрикнув вiд несподiванки: перед  ним  стояла
мати. Змарнiла, постарiла, з потухлими, виплаканими очима.  Але  це  була,
без сумнiву, мати...
   Так ось де вона! В неволi у хана Коб'яка! Нещасна ханова чага!
   Чи то якийсь його ледь помiтний рух, чи погляд, яким вiн прикипiв до її
обличчя, привернули її увагу. Вона теж  глянула  на  хлопця.  А  глянувши,
остовпiла, змертвiла, руки її здригнулися, розцiпилися - i жбан з гуркотом
покотився по килиму. Кумис розлився, забризкуючи все довкола.
   Хани схопилися  на  ноги,  почали  обтрушувати  одяг.  Коб'як  вибухнув
лайкою:
   -  Негiдниця!  Паршива  вiвця!  Смердючий  дух  уруського   свинюшника!
Запаскудила мої найкращi килими! Гей, люди, викиньте цю  стару  ослицю  на
смiтник та всипте канчукiв, щоб знала, як прислуговувати хановi!
   Вбiгла сторожа, потягла жiнку надвiр.
   Все це скоїлося так швидко, майже блискавично, що сторопiлий,  до  краю
вражений Ждан не встиг вимовити  й  слова,  лише  зблiд  i,  напружившись,
завмер.
   Його стан помiтив Самуїл.
   - Що з тобою? - нахилившись до нього, спитав пошепки.
   - То моя мати.
   Нiхто не чув їхнiх перемов, - такий стояв у юртi гвалт. Кумис  розлився
по барвистому килимовi, пiдтопив подушки для сидiння, i  хани,  гелгочучи,
мов гуси, тиснулися попiд стiнами, щоб не замочити взуття.
   Вражений Самуїл сплеснув долонями.
   - О сили небеснi! Твоя мати! -  i  пiсля  паузи,  подумавши,  додав:  -
Мовчи! Не признавайся поки що Коб'яковi про це... Подумаємо, що робити...
   - Як же не признаватися? Вони її закатують до смертi!
   - Тодi покладись на мене... Я сам уладнаю цю справу, - i,  повернувшись
до Коб'яка, сказав: - Достославний хане, вина цiєї жiнки безсумнiвна,  але
не така велика, щоб її карати  батогами.  Якщо  ж,  на  твою  думку,  вона
заслужила кари, то я прошу помилувати її. Це  моя  землячка.  I  допустила
вона провину через нас, бо  задля  нас  ти  звелiв  принести  кумису...  А
спiткнутися i випустити з рук жбан чи глек може кожен... Тож не карай  її!
Прошу тебе, хане!
   Коб'як усе ще був у гнiвi. Криво посмiхнувшись, вiн вiдповiв:
   - Так, вона твоя землячка, уруска. Але вона невiльниця, рабиня, чага, а
рабiв, якщо вони допускають провину, треба вчити батогами... Якщо ти хочеш
врятувати цю стару вiд покарання, то викупи її!
   Це  було  так  несподiвано,  що  спочатку  Самуїл  аж  розгубився.  Та,
побачивши, як радiсно блиснули Ждановi очi, поспiшив запитати:
   - I скiльки хан хоче за цю стару?
   - П'ять кун, - не довго думаючи, вiдповiв Коб'як.
   - Ого! - вигукнув Самуїл. - Забагато, хане! П'ять кун!  Тобто  двадцять
ногат! I це за стару, виснажену чагу! Та вона вже ледь  стоїть!  Од  вiтру
хитається! Якщо я й згоден тобi щось заплатити, то тiльки з жалю до неї...
Землячка ж!
   Самуїл раптом вiдчув себе купцем i почав торгуватися.
   - Скiльки ж ти згоден дати? - спитав хан.
   - Куну. Бiльшого не варта.
   - Куну? Та краще хай вона здохне пiд батогами, нiж мав би  я  вiддавати
її за таку плату! - Коб'яка, видно, торг захопив теж, очi його  заблищали,
а на лобi виступив пiт. Вiн забув,  що  одержав  щойно  цiнних  подарункiв
бiльше як на пiвгривнi. - Ти дуже скупий, урусе!
   На Самуїловому обличчi буряковими плямами спалахнула  образа.Нi,  я  не
скупий i дам двi куни... Це моя остання цiна!
   - Три - i жодної ногати менше!
   В цю мить знадвору  долетiв  болiсний  жiночий  скрик.  Ждан  сiпнувся,
схопив СамуЇла за руку. В його очах стояла безмовна мольба.
   - Ну гаразд, хай три куни, - поспiшно погодився Самуїл. -  Але  негайно
припини катування!
   Коб'як похмуро повiв бровою на Алака - i той хутко вибiг з  юрти.  Крик
обiрвався. Коб'як переступив через калюжу кумису, що  сивiла  на  дорогому
барвистому килимi, i привiтно, мовби нiчого й не  сталося,  усмiхнувся  до
Самуїла i взяв його пiд лiкоть.
   - Ходiмо звiдси, поки тут приберуть. А потiм я все-таки  пригощу  тебе,
Самуїл-бею, i тушкованою бараниною, i кумисом або, якщо не  хочеш  кумису,
айраном.

   * * *

   Два тижнi Самуїл i Ждан жили в ордi, їздили понад Самарою та Орiллю вiд
одного стiйбища до iншого, спродуючи рiзний дрiб'язок,  якого  захопили  з
Києва вдосталь, -  мiднi  та  бронзовi  перснi,  голки,  сережки,  прясла,
кресала,  фiбули  до  плащiв,  залiзнi  гаплики  та  бабки   до   кожухiв.
Торгувалися запекло, не поступалися жодною ногатою, щоб мати  змогу  довше
побути серед кочiвникiв, до всього придивитися i дiзнатися,  зрештою,  про
намiри Коб'яка. Нападе вiн на Русь чи нi?
   Тривога їхня посилилася тодi, коли з пiвдня на Самару та Орiль  прибуло
ще кiлька ханiв з родами своїми. Схоже було на  те,  що  Коб'як  згуртовує
сили. Чому ж тодi зволiкає з виступом, чого жде?
   Яснiсть внесла несподiвана зустрiч у степу.
   А трапилося це так.
   Усi цi днi Ждан не розлучався з матiр'ю. Коли їхав на торги  в  далекий
улус, то не залишав її у таборi, а брав з собою. Говорили вони безупинно i
не могли наговоритися - i про свої поневiряння, i про батька, i про Настю,
що, як подейкують, стала жоною якогось хана, i про Iвана,  який  хтозна-де
подiвся - чи то його половцi вбили, чи якось урятувався, i  про  найменших
Жданових  братикiв  та  сестричок,  що  погинули  у   Вербiвцi   вiд   рук
нападникiв... Та хiба мало про  що  могли  говорити  мати  з  сином  пiсля
трирiчної розлуки, пiсля того, що вони пережили!
   Отож одного дня, коли вони поверталися до табору, Ждан попустив  вiжки,
i конi самi поволi тюпали по ледь помiтнiй дорiжцi, протоптанiй  у  буйних
заростях трав та пахучого зiлля. Мати не зводила  з  сина  своїх  змучених
очей i вдесяте слухала його неквапливу розповiдь про втечу,  про  Кончака,
про Самуїла, про князiв... Шорсткою натрудженою рукою гладила його руку, а
другою витирала сльози, що затуманювали їй  зiр,  коли  вона  слухала  про
смерть батька чи про князiвський поруб у Новгородi-Сiверському.
   - Бiднесенький мiй! Рiднесенький мiй! - шепотiли тодi її худi, посинiлi
губи.
   Захопленi спогадами, вони не помiтили, як з придорожнього гайка  виїхав
вершник i помчав їм навперейми.
   - Урус, зупинись!
   Ждан притримав коней.
   Верхiвець пiд'їхав упритул до воза, натягнув поводи.
   Це був отрок-чабан. На плечах - витертий чепкен, на ногах -  постоли  з
сирицi, на головi - повстяний гостроверхий каук,  з-пiд  якого  вибивалася
кучма густого чорного волосся. За плечима -  лук,  при  боцi  -  шабля  та
шкiряний тул зi стрiлами.
   Ждан запитливо глянув на незнайомця. Що йому потрiбно?
   А той якийсь час мовчки дуже пильно розглядав матiр i  сина,  а  потiм,
оглянувшись, тихо промовив, мовби боявся, що хтось його пiдслухає в  цьому
безлюдному степу:
   - Мерщiй вирушайте додому! Невже ви не  помiчаєте,  що  ось-ось  Коб'як
рушить на Русь? Тодi ж вас затримають тут, як заложникiв!
   Вражений Ждан уважно глянув на молодого чабана.
   - Хто ти такий? Як тебе звати!
   - Не питай.
   - Звiдки ти так добре знаєш нашу мову?
   - Моя мати - уруска... Навчила...
   - Але ж ти половець?
   - То мiй батько половець...
   - А ти?
   Чабан здвигнув плечима i промовчав.
   - Чому ж ти вирiшив попередити нас?
   - Мене мати послала...
   - А сам би ти не попередив?
   - Може, й сам попередив би... Бо я люблю нашу мову, нашi  пiснi,  наших
людей, нашу землю, якої я нiколи не бачив. Та про неї так гарно розповiдає
моя мама! I я вiрю, що так воно i є, бо мати у мене - свята!  А  її  земля
для мене рiдна! Можете вiрити менi! їдьте звiдси швидше!
   - Дякую тобi, друже, i твоїй матерi дякую за важливу звiстку...
   Отрок вдарив коня i хутко зник у зелених заростях верболозу.
   Того ж вечора, почувши таку несподiвану новину, Самуїл пiдняв  людей  i
вирушив у зворотну дорогу, до Києва.

   * * *

   Переволока - одна з найвiдомiших переправ через Днiпро в його  середнiй
течiї поблизу Ворскли. Тут кам'яна гряда пiдперла  води  рiки  i  утворила
широкий, зручний брiд, яким з  прадавнiх  часiв  користувалися  i  корiннi
мешканцi Поднiпров'я - слов'яни, i численнi кочовi  племена,  що  одно  за
одним упродовж столiть котилися, мов хвилi, по неозорих степах мiж  Волгою
та Дунаєм.
   Самуїл став табором недалеко вiд броду, в затишнiй, лiсом захищенiй вiд
стороннього ока долинi, а на березi залишив у  потаємному  мiсцi  сторожу,
яка мала повiдомити про прибуття князя з  дружинами,  а  також  про  появу
половцiв чи якихось iнших чужинцiв.
   Три днi нiхто не з'являвся. А на четвертий,  опiвднi,  на  протилежному
березi показалося два вершники. Вони постояли над водою, напоїли коней  i,
пересвiдчившись, що на переправi, крiм них,  нiкого  не  видно,  пустилися
перебродити Днiпро.
   Якраз вартував Ждан з Васютою, вайлуватим, сумирним хлопцем. З гущавини
кущiв вони пильно зирили за тим, що робиться на рiцi.
   - Як нам бути, Ждане? Нехай собi їдуть чи сповiстимо наших?
   Ждан приклав козирком руку до лоба, примружив проти сонця очi.
   Верхiвцi скидалися на степовикiв, а степовики, навiть  якщо  їх  тiльки
двоє, можуть привести за собою цiлу орду. Треба сповiстити Самуїла  -  хай
вирiшує.
   - Мчи, Васюто! Клич наших!
   Не встигли чужинцi досягти середини рiки, як прибув Самуїл з  хлопцями,
наказав перекрити дорогу, що виводила в степ.
   - Здається, половцi. Чи не вивiдачi Коб'яковi?
   - Хтозна. Схопимо - дiзнаємося, - шепотом вiдповiв Ждан.
   Сторожко озираючись, верхiвцi вибралися з води на сухе, трохи постояли,
тихо перемовляючись, а потiм поволi рушили до гаю, що вкривав схили гори.
   Тут їх i перестрiли Самуїловi  хлопцi.  Вони  несподiвано  вискочили  з
кущiв, наставили списи i луки.
   - Стiйте! Хто такi?
   Сторопiлi вершники не вчинили спротиву. їх стягнули з коней,  вiдiбрали
зброю, поставили перед Самуїлом.
   Один, старий, був суворий на вигляд, дебелий чолов'яга. Вiн не  виявляв
страху, тiльки похмуро бликав спiдлоба i  важко  сопiв  широким  м'ясистим
носом.  Другий,  молодий,  знiтився,  зблiд,  тремтiв,  нiби   його   била
пропасниця. Видно, ще нi разу не бував у бувальцях.
   Самуїл пильно глянув старшому в очi.
   - Половцi?
   - Ойє, ойє!
   - Як звати?
   - Я - Сай, а це мiй син Чой.
   - З якої орди?
   - З Iнгулецької...
   - Чого опинилися тут? Куди прямуєте?
   - Їдемо на Орiль до хана Башкорта. Туди я вiддав замiж  дочку.  Кажуть,
подарувала менi внука - хочу побачити.
   - А Коб'яка знаєш?
   - Чув. Хто ж у Половецькому степу не чув про великого хана  Коб'яка?  А
бачити - не бачив.
   Сай вiдповiдав швидко, без заминки,  i,  схоже,  казав  правду.  Самуїл
нерiшуче здвигнув плечима - вагався, видно, приймати  рiшення.  Запитально
глянув на Ждана.
   - Що будемо робити?
   Вiн усе бiльше переконувався в тому, що Ждан, незважаючи на  молодiсть,
мав  тверезий,  розсудливий  розум,  i  не  вважав  для  себе   образливим
прислухатися до його порад i думок.
   - Я гадаю, вiдпускати не слiд, - подумавши, вiдповiв Ждан. - Хтозна, чи
не брехня все це. Чому ми повиннi вiрити йому на слово?.. Накажи забити  в
колодки - повеземо до Києва. А там буде видно - вiдпустити чи обмiняти  на
своїх людей...
   Думаючи, що половцi їх не розумiють,  Самуїл  i  Ждан  обмiнялися  цими
думками вiдкрито, в їхнiй присутностi. Як же вони були здивованi, коли Сай
раптом упав на колiна, простягнув з мольбою поперед себе руки  i  заблагав
на мовi русiв, трохи калiчачи слова:
   - Не везiть нас до Києва, прошу вас! Вiзьмiть викуп! У мене є дещиця зi
мною! - i вiн полiз до кишенi.-
   Вiдпустiть нас з богом! Доньку хочу провiдати, внука побачити!
   Вiн витягнув капшука, витрусив з нього на долоню жменю золотих монет  i
великий срiбний перстень з коштовним камiнням. Але нi Самуїл, нi  Ждан  не
взяли тiєї плати. Швидко переглянувшись, разом прийшли до однiєї  думки  -
не вiдпускати!
   - Забийте їх у колодки та прив'яжiть мiцнiше до возiв! - наказав Самуїл
хлопцям. - Подивимося, що це за птахи...
   ...Нi Самуїл, нi Ждан не знали i не могли  знати,  що  цим  самим  вони
стали у великiй пригодi Святославу i всiм руським князям, якi  в  цей  час
саме простували i по Днiпру, i по суходолу до Половецької землi. Не  знали
вони i не  могли  знати,  що  їм  до  рук  випадково  потрапили  Кончаковi
вивiдачi, котрi побували у Торчеську, де зустрiлися з Аяпом, i  несли  вiд
нього Кончаковi важливу вiстку про виступ руських сил у великий  похiд  на
землю Половецьку. Просто їхнє внутрiшнє чуття пiдказало  їм  рiшення,  яке
допомогло  Святославовi  повернутися  з  цього  походу  зi   славою.   Про
Святослава лiтописцi записали похвальнi слова в лiтописах, про  Самуїла  i
Ждана - нiчого. Та це не применшує заслуги, як не применшує заслуг  i  тих
безiменних воїнiв, якi своєю смертю, кров'ю i зусиллями  здобувають  славу
вождям своїм, самi залишаючись на вiки вiчнi невiдомi.
   ...Того ж дня, надвечiр,  до  Переволоки  приплив  на  човнах  з  двома
тисячами воїв князь Святослав i став табором на березi Днiпра, ждучи iнших
князiв, що йшли сухопуттям. Протягом наступних днiв  прибули  з  дружинами
правим берегом i переправилися на лiвий Святославовi сини: Глiб,  Всеволод
Чермний i Олег, Рюрик Руський, Володимир Глiбович Переяславський, Всеволод
Ярославович Луцький, Мстислав Ярославович, Мстислав Романович  та  Iзяслав
Давидович - обидва iз смоленських князiв, Мстислав  Городенський,  Ярослав
Пiнський, його брат Глiб Дубровицький, а Ярослав  Галицький  прислав  свої
полки з воєводами.
   Отже, зiбралися всi, хто хотiв  разом  з  великими  князями  київськими
взяти участь у походi.
   Не прибули: Рюрикiв рiдний брат Давид Ростиславович  Смоленський,  який
вiдписав, що нездужає, i прислав замiсть себе сина  Iзяслава  з  невеликою
дружиною, рiдний брат Святослава Ярослав Чернiгiвський, котрий у  березнi,
вiдмовившись вiд походу, гаряче ратував за лiтнiй похiд,  двоюрiднi  брати
Святославовi - Iгор Новгород-Сiверський та Всеволод Трубчевський.
   - А нашi брати не прийшли, -  гiрко,  з  образою  в  голосi  сказав  на
київському снемi Святослав. - Вiдписали: далеко нам iти вниз до Днiпра. Не
можемо своєї землi без захисту залишити. Якщо ж ти пiдеш на Переяслав,  то
й ми з тобою пiдемо i з'єднаємось на Сулi... Та не вiрю я в те, що пiшли б
вони з нами i в тому випадку, коли б шлях лежав через Переяслав  на  Сулу.
Хiба князям луцькому, галицькому чи пiнському ближче, нiж смоленському  чи
новгород-сiверському? Хто хотiв, той прибув. А  хто  не  захотiв  разом  з
братiєю своєю стати на ворога, того ждати не будемо. Тож обоз залишимо тут
пiд надiйною охороною, а самi завтра вборзi, порожнем вирушимо в степ,  на
Орiль, а якщо потрiбно буде, то  й  на  Самару.  Вiрнi  люди  сказали  нам
сьогоднi, що там хан Коб'як гуртує сили для нападу на Русь, домовляється з
Кончаком, щоб спiльно ударити. Та ми не дамо Їм з'єднатися! Ударимо  ранiш
i, дасть бог, поб'ємо окаянних!
   Другого дня, залишивши обоз на правому березi, з'єднане руське вiйсько,
що налiчувало понад двадцять  тисяч  воїв,  вирушило  на  схiд.  Вiв  його
великий князь Святослав, а провiдником у  нього  був  Ждан.  Самуїл  же  з
валкою i Ждановою матiр'ю попростував до Києва.



   РОЗДIЛ СЬОМИЙ

   На  привалi  за  Ворсклою  до  Святослава  пiдiйшов   князь   Володимир
Переяславський. На головi золотом сяє шолом, мiцну  загорiлу  шию  охоплює
золоте ожерелля, що одночасно служило князевi i прикрасою,  i  князiвською
вiдзнакою; лiва рука лежить на рукоятi  меча,  права  поправляє  на  плечi
червоне корзно, що шовково шелестить пiд вiтром.
   Зупинився, кресонув ясно-крицевим поглядом, схилив голову.
   - Отче, дозволь поїхати попереду.  Вся  Переяславська  земля  винищена,
сплюндрована. Кров тисяч переяславцiв i переяславок на половецьких шаблях,
сльози моїх землякiв i землячок наповнили рiки й озера Половецької  землi,
i вони стали гiрки та солонi, як наше горе. Я бажаю помсти, а  мої  вої  -
вiйськової здобичi! Не вiдмов, княже, не зроби так, як  учинив  мiй  лютий
недруг Iгор!
   Нi, цьому князевi не позичати смiливостi!  Нi  в  ратному  дiлi,  нi  в
розмовi з великим князем! Звичайно, вiн йому дозволить iти попереду.  Чому
б не дозволити? Не затишку ж шукає цей молодий витязь,  а  свисту  ворожих
стрiл, брязкоту половецьких шабель, шалу кривавої сiчi! Чесний, вiдвертий,
хоробрий! От тiльки б стриманостi бiльше та розуму державного - на користь
Руськiй землi! Та цього, на жаль, бракує не тiльки йому...
   - А якщо не дозволю, то ти i мою землю потолочиш так, як Iгореву? -  не
стримався вiд докору Святослав.
   - Нi, отче, твою не потолочу,  -  коротко  вiдповiв  Володимир.  -  Але
любовi i поваги до тебе не матиму!
   - Дякую за  вiдвертiсть...  А  попереду  йти  дозволяю.  Ждана  вiзьмеш
провiдником. Тiльки будь обережний, не заривайся! Важливо  не  для  одного
себе славу здобути, а принести користь усьому вiйську... Вiзьмеш пiд  свою
руку молодших князiв з  дружинами  i  двi  тисячi  берендейської  кiнноти.
Знайди менi Коб'яка i наведи пiд мої стрiли! А я йтиму услiд за  тобою  на
день путi...
   - Дякую, отче-князю. Не зариватимусь! Але й хребта половцями не покажу!
- Молодий князь випростався i глянув за далекий небосхил, нiби  сподiвався
вже зараз уздрiти там ворога.
   Кiлька днiв рискав Володимир понад Орiллю у пошуках  половцiв,  та  все
даремно. Бурчав на Ждана:
   - Де ж вони  подiлися,  тi  клятi  степовики?  Невже  запримiтили  нас?
Знаходимо пригаслi попелища та обглемеданi кiстки на покинутих  стiйбищах,
а самих - як вiтром поздувало!
   Ждан спантеличено знизував плечима. Справдi,  де  ж  подiлися  половцi?
Там, де тиждень чи два тому їздили вони  з  вежами-юртами,  де  випасалися
отари овець, табуни коней та гурти худоби, де гасали, об'їжджаючи  гарячих
жеребцiв та  кобилиць,  молодi  джигiти,  там  тепер  було  пусто.  Тiльки
орли-стерв'ятники  при  наближеннi  вiйська  нехотя  здiймалися  вгору  та
посвистували ховрахи.
   Де ж подiлися половцi? Що задумав Коб'як?
   Перша зустрiч вiдбулася  на  шостий  день  в  межирiччi  мiж  Орiллю  i
Самарою. Вранцi, коли вої, поснiдавши, лаштувалися до  походу,  прискакали
на змилених конях сторожi.
   - Половцi!
   З-за далеких горбiв показалися кiннi половецькi роз'їзди. Згодом темною
хмарою викотилась уся орда.
   Князь Володимир зрадiв. Нарештi! Настала хвилина, якої вiн ждав  кiлька
лiт! В його руках немале  вiйсько,  i  вiн  всiй  Русi  покаже  молодецьку
хоробрiсть i вiйськовий хист! Сьогоднi вiн або голову складе,  або  зламає
хребта Коб'яковi!
   Вiн скочив на коня, покликав князiв, наказав готувати до бою полки.  По
праву руку вiд себе поставив Святославового сина Глiба з дружиною  i  його
тезку Глiба Юрiйовича, по  лiву  -  Мстислава  Романовича  Смоленського  i
Мстислава  Володимировича,  сам  же  "с  протчими"  став  у  бойовий   ряд
посерединi. Сказав коротко:
   - Братiє, велю  держатися  всiм  купно!  Iз  бойового  ряду  нiкому  не
виїжджати! Вперед не зариватися i ззаду не залишатися! Хто покаже вороговi
хребет, тому ганьба на вiки вiчнi! Хто знiме Коб'яковi голову, а найпаче -
приведе на арканi, тому честь i слава!
   Руськi полки, швидко перегрупувавшись, зiбралися в один невеликий,  але
мiцний кулак. Над ними замайорiли барвистi  корогви,  прапорцi,  пiднялися
вгору i застигли густо, мов щiтка,  довгi  списи  з  блискучими  крицевими
наконечниками. Черленi щити яскраво горiли в промiннi ранкового сонця.
   Всi були готовi до бою.

   * * *

   На протилежному боцi, на горбах, став Турундай, тесть Коб'яка, з ханами
Содваком, Єксною, Тетiєю та Бараком. Це був передовий загiн хана  Коб'яка,
який, про всяк випадок вiдтягнувши свої роди аж на Самару, рушив з великим
вiйськом на Русь. Правда,  йому  не  пощастило  приєднати  до  себе  полки
хитрого Кончака, що не хотiв посилення i прославлення  свого  суперника  в
мiжусобнiй боротьбi за владу над Половецьким степом, але вiн мав достатньо
сил, щоб погромити  порубiжнi  руськi  поселення  i  захопити  там  велику
вiйськову здобич, а головне - худобу, якої так мало залишилося у  половцiв
пiсля важкої зими.
   Турундай вiдiрвався вiд Коб'яка на половину денного переходу. Побачивши
перед собою порiвняно невелике вiйсько урусiв, вiн, незважаючи на немолодi
лiта, загорiвся, мов хлопчисько, бажанням здобути перемогу i  проcлавитися
серед родiв своїх. Пiд його рукою шiсть тисяч джигiтiв -  немала  сила!  I
вiн, не гаючись i не вагаючись, кине їх в атаку!
   Вiн важко  сидiв  на  гнiдому  огиревi,  огрядний,  рiдковусий.  Кругле
брезкле обличчя його потемнiло вiд весняного сонця, а вузькi  чорнi  очицi
пильно вглядаються у далину, де червонiють руськi щити. Хай червонiють! Не
встигне сонце пiднятися на половину свого кола, як вiн  повергне  тi  щити
додолу, а уруських батирiв пов'яже по десятку, як валахiв, i пожене у  кiш
Коб'яка!
   Стугонить серце старого хана, стугонить радiстю.  Вiн  наказує  худому,
кiстлявому хановi Єкснi, що сидить у сiдлi прямо, мов  жердина,  розпочати
атаку лiвим крилом,  а  запальному,  бистроокому  Содваку  -  правим,  щоб
охопити урусiв, узяти в лещата i не випустити жодного.
   - Та князiв менi, князiв захопiть! Живих чи мертвих!  -  напучував  хан
своїх пiдлеглих. - З мертвих здеремо скальпи[36], з живих  злупимо  викуп!
Тож, мабуть, краще живих!..
   Вiн пiдвiвся на стременах i махнув у бiк руських полкiв шаблею. В ту  ж
мить тисячi кiнських копит вдарили об землю,  i  вона  загула,  мов  перед
бурею, здригнулася, наповнилася  лиховiсним  чеканням.  Половцi  розпочали
атаку.

   * * *

   Побачивши половецьку силу, що котилася прямо на  них,  тисяцький  Шварн
нахилився до вуха князевi, прошепотiв:
   - Не втримаємося, княже. Поки не пiзно, повертаймо назад?
   - Нiзащо! Який нам сором буде! - вигукнув Володимир. - Пошли  гiнця  до
Святослава сказати, що ворог перед нами i немає менi часу  ждати  великого
князя на допомогу. Приймаю бiй, а вiн тим часом хай поспiшає!
   Гонець поскакав, а Володимир торкнув поводи i  поволi  рушив  насупроти
половцям. Передав по рядах:
   - Коней не стомлювати!  Вони  пригодяться  нам  свiжими!  Не  зриватися
завчасно, ждiть мого знаку!
   Так i рухались - поволi, тiсно зiмкнувши ряди, прикрившись  щитами.  Не
чути жодного слова. Навiть  покашлювання,  навiть  дихання  не  чути.  Лиш
брязкiт зброї та глухе гудiння землi провiщали криваву сiчу.
   Ждан вiдчуває лiвою ногою праву ногу князя. Iнодi зиркає на  нього.  Як
вiн? Володимир спокiйний, жодна рисочка не здригнулася на його  вродливому
обличчi, жоден м'яз не ворухнувся. Вiн пильно вдивляється в темну лаву, що
збоку сонця накочується, мов грозова хмара, але мовчить. I всi розумiють -
ще не час!.. Впевненiсть князя, його  витримка  передаються  воям,  лiпшим
мужам, боярам. I всi без поспiху, але впевнено, грiзно простують назустрiч
тiй темнiй лавинi, що швидко накочується на них.
   Супротивники зiйшлися на два польоти стрiли i зупинилися.
   Вiд половцiв рвучко вимчало  кiлька  сотень  лучникiв  -  випустили  по
стрiлi. Їм вiдповiли руськi стрiльцi. Хтось упав у бур'ян. Болiсно заiржав
поранений кiнь. Бiй зав'язався. Половцi рушили в наступ. У Ждана  злiва  -
князь Володимир, праворуч - колишнiй смерд iз Глiбова Iвашко, якого  князь
уподобав i взяв гриднем у свою дружину.  Це  був  дужий,  як  ведмiдь,  на
вигляд трохи наївний, та насправдi меткий i гострий на розум муж. Ждан  iз
ним та ще з кiлькома найближчими воями, за наказом Шварна, мали  охороняти
в бою князя. З другого боку це  мав  робити  з  досвiдченими  воїнами  сам
тисяцький Шварн.
   Як тiльки лучники повернулися в свої ряди, Володимир  Глiбович  опустив
забрало. - Копiя до бою! Вперед!
   Ждан мiцнiше стиснув списа, вдарив коня. Через його голову шугонув  рiй
стрiл, що зустрiлися в повiтрi з половецькими. Ждан пригнувся. Двi чи  три
ворожi стрiли дзьобнули в щит i впали додолу. Його не  зачепили.  А  хтось
зойкнув, хтось iз гуркотом упав коням пiд ноги, - обiрвалося чиєсь життя.
   Ждан краєм ока бачить, як з одного боку Шварн, а  з  другого  -  Iвашко
своїми довгими копiями-ратищами цiляться не в  своїх  супротивникiв,  а  в
тих, що можуть зiткнутися з князем.  Вiн  теж  повертає  свiй  спис  трохи
влiво, насупроти половцевi, який мчить прямо на князя.
   Гуркiт вiд зiткнення сотень коней, копiй, списiв, щитiв на мить оглушив
його. Однак вiн не згубив з ока половця, що, як йому  здалося,  цiлився  в
князя, i направив йому вiстря списа в груди. Сильний удар мало  не  скинув
його на землю, та вiн утримався. Зате супротивник змахнув руками i впав  з
коня навзнак, ламаючи ратище, що пронизало його наскрiзь.
   Ждан вихопив меча, кресонув по занесенiй над ним шаблi.  Другим  ударом
розрубав дерев'яний шолом ще одного кочовика - i  той,  глухо  скрикнувши,
нахилився до гриви коня.
   Князь Володимир зi своїм полком все глибше  врубувався  в  бойовi  ряди
хана Турундая, наводячи жах на  батирiв.  Закованi  в  лати,  кольчуги  та
залiзнi шоломи переяславцi одним могутнiм ударом розкололи орду навпiл.
   Нi Турундай, нi iншi хани, нi рядовi вояки не ждали вiд  урусiв  такого
шаленого спротиву i натиску. Гадали -  вiдразу  зламають  хребта  руському
вiйську. А вийшло навпаки: їхнi чоловi[37] загони були зупиненi, а  обидва
крила, замiсть того щоб оточити  урусiв,  самi  опинилися  перед  загрозою
оточення.
   Не минуло й пiвгодини, як половцi  похитнулися,  подалися  назад,почали
вiдступати. Даремно Турундай лаявся, погрожував - нiхто його не  слухався.
Батири завертали коней i, заслiпленi жахом, тiкали в степ.
   Володимир гнався за ними до полудня - рубав, колов,  брав  у  полон.  I
тiльки  тодi,  коли  конi  зовсiм  пристали,  припинив  погоню  i  наказав
вiдступити до Орелi.
   Здобич була велика - майже тисяча полоненикiв, зброя, одяг, конi...  Та
не в здобичi суть, а в перемозi, вагомiй перемозi. Володимир вiдчував себе
щасливим i на радощах послав до Рюрика  та  Святослава  аж  трьох  гiнцiв.
Повiдомляв про погром Турундая i просив поспiшати на допомогу, бо на ранок
сподiвався приходу самого Коб'яка.

   * * *

   Зустрiч Турундая з Коб'яком була малоприємною для старого хана.  Коб'як
не порахувався з тим, що Турундай - його тесть, а при вiйську, на  виду  у
всiх, схопив за груди, люто струсонув.
   - Старий осел! Скiлькох  воїв  утратив!  Сам  сорому  набрався  i  менi
завдав!  -  Вiд  природи  Коб'як  був  шалений,  несамовитий,   а   тепер,
роздратований нещасливим початком походу, не тямив себе вiд гнiву. -  Хоча
б одного полоненика захопив, щоб дiзнатися, хто з уруських князiв  прийшов
на нашу землю i з якою потугою! Так жодного! Хоча б курам на смiх  якогось
недолугого чи пораненого... Горе менi!
   Турундай  поривався  щось  сказати,  та  з  його  сухих  запечених  губ
зривалося лише невиразне бурмотiння.
   Нарештi Коб'як вiдпустив його, i Турундай прохрипiв:
   - То був князь Володимир Переяславський... Я сам бачив його корогви...
   - З якою ж вiн силою прийшов?
   - Тисячi чотири, не бiльше... Я гадав, що роздавлю його, як  муху...  А
вийшло...
   - Гадав, гадав, - перекривив його Коб'як. - У вiйськовому  дiлi  умiння
треба мати! Розуму хоч трохи! А ти полiз на рожен, мов дурний iшак!
   В розмову втрутився хан Содвак:
   - Даремно лаєш тестя, хане. Ми  всi  були  впевненi,  що  одним  ударом
погромимо урусiв. Та вiйськове щастя прихилилося до Володимира. Однак якщо
всiєю  силою  поспiшити,  то  наздоженемо  його.  Переобтяжений  здобиччю,
недалеко вiн вiдiйшов. Я певен, уруси не минуть наших рук!
   Коб'як задумався. Ще роздувалися  вiд  гнiву  його  широкi  нiздрi,  ще
кривився в злобi хижий рот, але висловлена  Содваком  думка  вже  захопила
його. Гм, Володимир, безперечно, допустився великої необачностi, прийшовши
в Половецьку землю з таким невеликим вiйськом, i його неважко буде взяти в
полон. Вiн, мабуть, не знав i не сподiвався, що Коб'як зiбрався в похiд  i
стягнув в один кулак усiх джигiтiв Нижнього  Поднiпров'я.  Тим  гiрше  для
нього! Гм, чотири тисячi уруських витязiв на чолi з самим князем - то ласа
пожива! Пощастило б тiльки проковтнути! А чому б не спробувати?  Сили  для
цього є!...
   - Ти гадаєш, ми наздоженемо його?
   - Упевнений у цьому, - вiдповiв Содвак.
   - Тодi не гаймо часу! Вирушаємо зразу ж! Помiняйте стомлених  коней  на
свiжих - i в путь!

   * * *

   Наступив  жаркий  ранок  30  липня  1184  року.  Володимир  Глiбович  з
передовим полком i здобиччю отаборився на рiвному березi, в закрутi Орелi.
Дав стомленому вiйську  i  полону  денний  спочинок.  Далеко  в  полi,  за
горбами, чатувала кiнна сторожа.
   Скупавшись у теплiй орiльськiй водi, князь у бiлiй ллянiй сорочцi сидiв
на пригiрку, сьорбав з  дерев'яної  миски  гарячий  кулiш  i  дивився,  як
пiднiмається над обрiєм сонце.
   День обiцяв бути спекотний, задушливий.
   У повiтрi висiла жовтувата iмла. Степове зiлля  на  очах  в'яло,  никло
додолу, вiщуючи прихiд недалекої осенi.
   Та на серцi у Володимира  було  легко,  радiсно.  Вiн  здобув  неабияку
перемогу, i слава про неї, безперечно, рознесеться по всiй Руськiй  землi.
Та й здобич немалу взяв - одних полоненикiв скiльки! За них вимiняє таку ж
або й бiльшу кiлькiсть переяславцiв!..
   Його думки були перерванi тривожним вигуком:
   - Сторожа мчить! Половцi недалеко!
   Всi посхоплювалися на ноги. Князь пiдвiвся теж.
   Збиваючи куряву, з-за далеких горбiв мчала сторожа.
   - Княже, половцi! Сила-силенна! Скоро будуть тут! До  Володимира  бiгли
князi i воєводи.
   - Що будемо робити, княже? Може, вiдступимо за рiчку?
   Володимир окинув поглядом табiр. З трьох бокiв  його  охоплювало  русло
Орелi. Глибокi ями i широкi плеса надiйно захищали обидва  крила  руського
вiйська. В тилу - брiд, що давав можливiсть у  потрiбний  час  перейти  на
протилежний берег. Кращого  мiсця  для  захисту  годi  шукати.  Тут  можна
триматися i день, i два, аж поки не пiдiйдуть на допомогу основнi сили.
   - Ставте полки для оборони! Будемо стримувати половцiв! Полон - на  той
бiк! Двi дружини - Мстислава Володимировича та Глiба Святославовича -  теж
на той бiк, у закрути  рiки.  Будете  обстрiлювати  ворога,  щоб  не  змiг
пробитися нам у тил понад берегом! А ти, Ждане, мчи до  князiв  Рюрика  та
Святослава - хай, не  гаючись,  поспiшають  на  допомогу!  -  розпорядився
Володимир.
   Половцi виринули з-за горбiв, що обрамляли зi сходу небокрай,  раптово.
Широким пiвмiсяцем,  оберненим  вигнутою  стороною  наперед,  вони  швидко
наближалися до руського стану.
   Тим часом князi Мстислав та Глiб перейшли вбрiд Орiль, зайняли  указанi
їм мiсця на протилежному березi. Полон швидко перевели теж на руський бiк.
Залишилися  тiльки  три  тисячi  дружинникiв,  що   перегородили   вузький
перешийок мiж  звивинами  рiки.  Володимир  поставив  їх  у  бойовi  лави,
висунувши наперед переяславцiв, у стiйкостi яких не сумнiвався.
   Бiй розпочали половцi. Не пiдозрюючи про подвiйну засаду руських воїнiв
на тому боцi Орелi, в заростях очеретiв та верболозу, вони  лавами  ринули
на Володимира. На цей раз без перестрiлки - вiдразу пiшли в атаку.
   Перший  удар  був  жахливий.  Половецька  кiннота  з   усього   розгону
ввiгналася в руськi лави, i, здавалося, нiяка сила не  змогла  б  зупинити
її. Та переяславцi вистояли. Спочатку зустрiли нападникiв роєм  стрiл,  що
внесли у ворожi ряди неабияке замiшання, потiм пустили в хiд пiки, короткi
списи-сулицi та мечi.
   В той же час дружини Олега i Мстислава  почали  стрiляти  через  рiчку,
вихоплюючи з безладного кiнного натовпу ворога немало жертв.
   Половцi  зупинилися,  завертiлися  на  мiсцi,  як  вода   у   чорториї.
Несподiвано сильний опiр  урусiв  охолодив  їхнiй  бойовий  порив.  Обидва
крила, не знаючи, де знайти захист вiд  стрiл,  що  виводили  зi  строю  i
воїнiв, i коней, кинулися навтьоки.
   Даремно Коб'як лаявся,  погрожував,  даремно  хани  перiщили  нагайками
втiкачiв - нiхто не зважав нi на Коб'яковi прокльони, нi на ханськi нагаї.
Кожен хотiв вирватися з кривавої колотнечi, що завихрилася  на  неширокому
просторi приорiльського степу.
   - Назад, боягузливi iшаки, дурнi барани! Назад, вошивi свинi! - верещав
Коб'як. - Вiд кого тiкаєте? Вас у  п'ять  разiв  бiльше!  Одними  копитами
своїх коней ви затопчете в порох усiх Володимирових батирiв! Уперед  -  на
ворога!
   Його нiхто не слухав. Орда  так  же  швидко  вiдхлинула  вiд  Орелi  до
далеких  пагорбiв,  як  i  нахлинула,  полишивши  пiсля  себе  вбитих   та
поранених.

   * * *

   Володимир добре  розумiв,  що  Коб'як  неодмiнно  нападе  знову,  i  не
гайнував часу даремно. Коли половцi вiдступили i ледь  мрiли  вдалинi,  на
горбах, коли вляглися серед руського вiйська першi радощi вiд  досить-таки
несподiваної  перемоги  над  переважаючими  силами  ворога,  вiн   надовго
замислився. Це ж початок. А що  далi?  Як  затримати  Коб'яка  до  пiдходу
Святослава? Як урятувати вiйсько вiд розгрому? Що тут можна придумати -  в
чистому полi?
   Вiн поволi їхав на високому гнiдому скакуновi вздовж щойно  вiдшумiлого
бойовиська, звiдки вої  прибирали  трупи  вбитих,  виносили  поранених,  а
кiнськi тушi бiлували, м'ясо рубали на куски i кидали до котлiв, i  думав:
яку вiйськову хитрiсть застосувати, щоб раптово зупинити ворога, внести  в
його ряди замiшання? На цей раз Коб'як напевне рине  на  його  дружину  не
широкою, злегка вигнутою лавою, обидва крила  якої  вранцi  потрапили  пiд
нещадний обстрiл засадних полкiв, а пiде клином, i засаднi полки тепер  не
зiграють тiєї ролi, яку зiграли щойно. Отже, їх треба повернути  назад,  i
вони  змiцнять  головний  полк.  Та  все  ж  цього  замало,  щоб  зупинити
половецьку кiнноту. Треба придумати щось таке...
   Тут його кiнь спiткнувся, потрапивши задньою ногою в ховрашину нору.
   Вiд несподiванки Володимир аж пiдскочив у сiдлi.
   Ось що треба! Ось те, що зупинить ворога або хоча б  набагато  зменшить
силу його удару!
   - Князiв i воєвод до мене! - гукнув тисяцькому, що їхав позаду разом  з
десятком князiвських молодших дружинникiв-охоронцiв.
   Шварн пiдняв на списа шапку, i миттю з  усiх  кiнцiв  рушили  до  князя
старшини. Стали пiвколом.
   Промовив Володимир:
   - Покликав я вас не для того, щоб ще раз порадуватися успiховi  нашому,
здобутiй перемозi, що прославила нашi знамена. Зiбрав я вас на  раду,  щоб
спiльно подумати,  як  вiдбити  наступ  Коб'яка,  що,  судячи  по  всьому,
незабаром розпочнеться. Хто що надумав, братiє, кажiть!
   Всi довго мовчали. Нiхто  не  хотiв  говорити  перший.  Видно,  кожного
тривожила думка про недалеке майбутнє, що могло бути для руського  вiйська
фатальним. Але як вiдвернути це фатальне майбутнє - хто те знає?
   Нарештi Шварн, як найближчий князiв сподвижник,  порушив  мовчанку,  що
затяглася:
   - Я думаю, княже, вдруге нам не втриматися тут. Якщо Коб'як не  дурень,
то пошле сильнi орди на той бiк, щоб задушити нашi засаднi полки i зайти у
тил. Тодi всьому нашому вiйську - кiнець...
   - Що ж робити? - спитав князь.
   -  Негайно  вiдступити  через  брiд  у  степ  i  швидко  йти  назустрiч
Святославовi!
   - Тобто тiкати?!
   - Чому тiкати? Вiдступ - не втеча...
   - Половцi зразу ж кинуться за нами, наздоженуть -  у  чистому  полi  не
врятуєшся.
   Знову запала тиша. Всi сидiли  на  конях  похмурi,  заклопотанi.  Задав
князь загадку - не вiдгадати!
   - Та кажи вже, княже, що надумав, - буркнув воєвода Хрущ, грубий голос,
огряднiсть i високий зрiст якого нiяк не гармонували з його  найменням.  -
Бачимо по твоїх очах, що приготував Коб'яковi несподiванку...
   - Приготував.
   - Яку?
   - Друзi мої i братiє! -  Володимир  окинув  усiх  уважним  поглядом.  -
Давайте гуртом помiркуємо: що треба  зробити,  щоб  уникнути  розгрому  та
полону або й смертi? Справдi, ми можемо вiдступити за Орiль i, з'єднавшись
з засадними полками,  пiти  назустрiч  головним  нашим  силам.  Та  чи  не
наздожене нас Коб'як, чи не оточить своїми незчисленними ордами  на  голiй
рiвнинi, де нi лiска, нi ярка, нi рiчки,  на  якi  ми  могли  б  опертися?
Думаю, наздожене. Досить нам зрушити з цього  самою  природою  укрiпленого
мiсця, як вiн поженеться за нами. Ви запитуєте - а що ж робити? Залишитися
тут? Так, вiдповiдаю я. Залишитися. Погляньте: з трьох бокiв  половцям  до
нас не пiдступитися - рiчка, мочарi. Вони, як i вранцi,  можуть  атакувати
нас тiльки в лоб. То давайте укрiпимо цей перешийок  так,  щоб  половецькi
конi спiткнулися об нього! Щоб Коб'яковi не пощастило одним ударом скинути
нас в рiку! Тодi ми можемо протриматися до пiдходу князiв.
   - Як же укрiпити перешийок? Рiв копати? Не встигнемо!
   - Навiщо рiв? Нариємо мечами вузьких ямок глибиною в лiкоть, таких собi
пасток для коней. Потрапить у неї кiнська нога, як у ховрашину нору,  -  i
полетить кiнь разом з верхiвцем шкереберть. А заднiй спiткнеться  -  та  й
собi...
   - Скiльки ж тих ямок треба! - вигукнув хтось. - Тисячi!
   - Ну й що?.. Кожен воїн без великого труда вириє п'ять чи й десять - от
вам i тисячi! Одну минеш - в другу вскочиш!  Вiрю  я,  що  це  буде  важка
перепона для половецької кiнноти.
   Воєводи переглянулися. Гм! А князь дiло каже!
   Всi схвально загули.
   - Тодi до роботи! - повелiв  Володимир  Глiбович.  -  Попереду  копачiв
поставте заслону зi щитiв, щоб ворожi сторожi не запримiтили,  що  ми  тут
затiваємо. Землю накажiть вiдносити в тил, а ямки - прикрити бур'яном, щоб
не видно було! Утямили?
   - Так, княже, так.
   - Тодi до роботи, братiє! До роботи!

   * * *

   Сонце давно звернуло з полудня. Жовто-сiрий степ, здавалося,  заснув  i
млiв у нестерпнiй спецi.
   Пообiдавши, руськi вої вишикувалися на рiвнинi  бойовим  строєм.  Пiсля
цього  Володимир  дозволив  людям,  не  сходячи  з  мiсць,   розслабитися,
вiдпочити, навiть прилягти.  Вої  зразу  ж  поставили  проти  сонця  щити,
попiдпиравши їх списами, - полягали пiд ними в тiнi,  щоб  заховатися  вiд
пекучого  промiння.  Нiкого  не  турбувало  те,  що  їх  можуть  застукати
зненацька. На випадок половецької атаки всi мали  достатньо  часу  схопити
зброю i стати на свої мiсця, бо половцi зупинилися не ближче як за версту.
   Минали хвилини, збiгали  години.  З-за  Орелi  прибули  засаднi  полки,
змiцнивши собою руську оборону. А половцi все чомусь не розпочинали атаки.
   Володимир i дивувався, i радiв з цього: ось-ось мали  пiдiйти  Рюрик  i
Святослав. Може, тодi Коб'як взагалi покаже хребет i  дремене  в  степ?  В
усякому разi ця затримка хана Коб'яка на руку руському вiйську.
   Вої ж скоро перестали думати про наступну битву, яка могла для багатьох
iз них або й для всiх закiнчитися смертю,  пораненням  чи  полоном.  Може,
Коб'як пiсля ранкового прочухана не наважиться  вдруге  випробувати  долю?
Багато хто закуняв пiд щитом на теплiй землi, а iншi насолоджувалися бодай
невеликою прохолодою в затiнку i несподiваним вiдпочинком.
   I саме тодi, коли їх майже не  ждали,  половцi  рушили  в  атаку.  З-за
горбiв  раптово  виринула  хмара  куряви,  потiм  показалися  темнi   лави
вершникiв. Над ними замайорiли бунчуки i довгi барвистi корогви з золотими
зображеннями бичачих рогiв, драконiв, собак,  рiзного  гаддя.  Чим  ближче
наближалися половцi, тим яскравiше висвiчувалися  тi  малюнки  на  широких
полотнищах.
   Руський стан враз заворушився. Рiзкi  окрики  воєвод  пiдняли  на  ноги
всiх. Кожен поспiхом натягував  на  себе  лати  чи  кольчугу,  прив'язував
поножi, надiвав пiдшоломник, шолом, хапав зброю - лука, списа,  меча  -  i
ставав у стрiй. Не встигли половцi подолати i половини  шляху,  як  русичi
вже перегородили перешийок щiльним живим валом.
   Попереду в два ряди стали копiйники, мiцнi зграбнi гриднi, кожен з яких
мав на озброєннi, крiм лука i меча, довгий спис  i  короткий  спис-сулицю.
Потiм вишикувалися мечники, а за ними - у три  ряди  -  стрiльцi.  В  тилу
отроки тримали за повiддя осiдланих коней.
   Князь Володимир в оточеннi найбiльш досвiдчених мужiв  став  ззаду,  за
стрiльцями. Пiд рукою, у запасi, мав два кiннi стяги - на випадок ворожого
прориву. Бояри i воєводи зайняли свої мiсця у бойових лавах.
   Всi завмерли в чеканнi.
   Тим часом половцi наближалися. На великiй Коб'яковiй  корогвi  звивався
довгий золотистий дракон з роззявленою червоною пащею,  з  якої  виривався
вогонь. Майорiли численнi бунчуки.
   Половцi йшли не пiвмiсяцем  i  не  клином,  а  лавою.  Глухо  гула,  аж
стогнала земля. Важка хмара куряви пiднялася  в  небо,  сонце  потьмянiло,
стало сердито-кривавим, чужим, непривiтним. З гиком, свистом,  улюлюканням
неслася орда на руський стан.
   Напружена тиша зависла над завмерлими дружинами. Страшна сила летiла на
них - як буря, як вихор, як смерч, що все ламає i трощить на своєму шляху.
Чиє ж серце не здригнеться вiд одного  її  несамовитого  виду,  вiд  грому
копит, що стрясають землю, вiд хропiння i важкого дихання тисяч коней, вiд
незвичних чудовиськ, що, мов живi, звиваються над ордою на її корогвах?
   Темна лавина половцiв накочувалася швидко, зловiсно. Вже видно  обличчя
вершникiв, їхнi ошкiренi вiд лютi i страху роти, їхнi гостроверхi повстянi
ковпаки, отороченi хутром, витягнутi в нестримному бiговi  тонкi  спiтнiлi
кiнськi шиї. А над усiм - синi  блискавицi  шабель  i  дикий  незатихаючий
вереск: а-а-а!..
   Володимир  Глiбович  вибрав  мiсце  посерединi  вiйська  -  мiж  лавами
мечникiв i стрiльцiв. Стрiльцi ждали його знаку - коли посилати  назустрiч
вороговi свої смертоноснi стрiли. А вiн  також  терпляче  ждав  наближення
ворога. Ще хвилина-друга... Ще мить...
   Вiн був природжений воїн, з дитинства держав меча  в  руцi  i  разом  з
князем Глiбом, своїм батьком, не раз ходив, як це робили й iншi княжичi, у
походи в степ чи на князiв-суперникiв. Вiн давно звик до посвисту стрiл  i
брязкоту мечiв, досконало знав вiйськове  ремесло  i  не  вiдчував  страху
перед ворогом, бо не вiдчував страху перед смертю. Дивлячись, як летить на
нього i на його вiйсько об'єднана орда приднiпровських половцiв, вiн думав
не про можливу загибель чи  поранення,  не  про  юну  княгиню  Забаву,  що
зосталася в далекому Переяславi, а про те, коли ж  нападники  ступлять  на
оборонну смугу, зриту ямками, мов кротовинням, коли вони почнуть падати. I
чи почнуть? Якщо нi, тодi й вiн сам i його дружина приреченi на загибель!
   Вiн ще дужче напружився, пiдвiвся на стременах,  лiвою  рукою  тримаючи
повiд коня, а правою стискаючи держак меча.
   Ще мить...
   Переднiй ряд степовикiв, не пiдозрюючи про небезпеку, що чигає  на  них
пiд копитами коней, з усього розгону ввiрвався  на  приготовлену  для  них
западню. Кiльканадцять вершникiв вiдразу разом з кiньми  впали  на  землю.
Потiм почали падати й iншi - i тi, чиї конi потрапили в ямки,  i  тi,  хто
ззаду налетiв на них...
   "Почалося!" - подумав радiсно Володимир i  високо  над  головою  пiдняв
меча.
   Це був знак стрiльцям, i тi миттю випустили у ворога раз за разом сотнi
стрiл, i майже кожна з них знайшла свою жертву.
   Крик болю i жаху пролунав над ордою. Переднi падали  i  потрапляли  пiд
копита коней,  що  все  напирали  i  напирали.  Вигадка  князя  Володимира
обернулася для нападникiв  великими  втратами,  а  головне,  половцi  були
затриманi у передпiллi, за пiвсотнi крокiв вiд  переяславських  дружин,  i
їхня навальна атака, що, здавалося,  мала  змести  все  на  своєму  шляху,
раптом обiрвалася, захлинулася. Вже не десятки,  а  сотнi  ворожих  воякiв
разом з кiньми лежали на землi i корчилися вiд нестерпних мук,  а  по  них
мчали iншi i теж падали, збiльшуючи завал iз живих - кiнських та  людських
- тiл.
   Однак значнiй частинi нападаючих пощастило перемахнути  через  нешироку
оборонну смугу, їх зустрiли метальники списiв. Прохурчали  гострi  сулицi,
наїжачилися довгi пiки, в хiд пiшли мечi.
   То тут, то там зав'язалися рукопашнi бої.
   I все ж раптової навальностi, могутнього приголомшливого удару,  на  що
сподiвався Коб'як, у половцiв не вийшло. Вони були  зупиненi  несподiваною
перепоною, змiшалися,  розгубилися,  втратили  бойовий  порив.  Завал,  де
борсалися покалiченi конi й люди, зростав i заважав заднiм  лавам  з  ходу
вдарити по руських воях...

   * * *

   В той час, коли Коб'як послав свої найвiдбiрнiшi полки в атаку, дружини
київських князiв наблизилися до Орелi. Славута взяв лiворуч  i  пiшов  над
рiчкою в обхiд Коб'яка, князь Рюрик поспiшив зробити це з правого боку,  а
великий князь Святослав  повiв  свою  рать  прямо  до  броду,  на  виручку
Володимировi.
   Однак перш, нiж перейти Орiль, i Славутi, i Рюрику довелося  зустрiтися
з ханами Бараком i Єксною, якi, не знайшовши уруських засадних стягiв,  бо
тi ранiше приєдналися до  Володимира,  безцiльно  рискали  по  заплавах  у
пошуку супротивника.
   Сторожа Славути першою помiтила орду Барака. Стомленi половецькi вої, -
а було їх бiля тисячi, - поволi їхали понад Орiллю.  Коли  на  навколишнiх
горбах раптово з'явилися руськi вої, хан Барак, думаючи,  що  має  дiло  з
засадним стягом урусiв, рiшуче кинувся на них  в  атаку,  та  дуже  швидко
зрозумiв свою помилку. На нього зусiбiч мчало численне руське вiйсько.
   - Назад! - зарепетував вiн, перший повертаючи коня.
   Та тiкати було нiкуди.
   Позаду -  грузьке  болото,  а  бiля  самої  рiчки  -  глибокi  прогної.
Застуканi в цiй пастцi половцi заметалися, як загнанi звiрi. Однi  здалися
вiдразу, слушно вважаючи, що краще уруський полон, звiдки  рано  чи  пiзно
можна викупитися, нiж видима смерть,  другi  разом  з  кiньми  загрузли  в
багнюцi, i їх кияни хапали i тягли на сухе, де в'язали по десятку, щоб  не
розбiгалися,  третi  з  вiдчаєм  i  ненавистю  оборонялися.  Таких  рубали
безпощадно.
   Хан Барак, утлий, кiстлявий, жовтолиций, не захотiв помирати,  i,  коли
перед ним виросла грiзна постать київського гридня Кузьмища,  кинув  шаблю
додолу i схрестив перед собою руки - в'яжи, мовляв. Кузьмище стягнув  його
з коня.
   - Га-га, попалася птиця-синиця! Невже хан? - I рвонув  у  полоненого  з
шиї  золотий  ланцюжок  з  срiбною  пластинкою,  на  якiй  був  зображений
триголовий дракон.
   - Хан Барак, - кисло усмiхнувся той.
   - Барак то й Барак, - погодився Кузьмище i, видобувши з-за пояса  мiцну
вiрьовку, зв'язав хановi руки...
   Не минуло й години, як вiд Баракової орди не залишилося й слiду. Шлях у
Заорiлля був вiльний. Залишивши  сотню  молодих  гриднiв  стерегти  полон,
Славута перевiв полк на протилежний берег рiчки i швидко рушив  на  захiд,
звiдки долинав гомiн бою.  Вiн  поспiшав,  не  без  пiдстав  вважаючи,  що
Володимир тримається з останнiх сил.

   * * *

   Володимировi довелося зазнати гiркої  хвилини.  Розлючений  втратами  i
непередбаченою затримкою, Коб'як особисто повiв орду науруськi  лави.  Вiн
щасливо пробився крiзь завали з кiнських та людських тiл.  За  ним  ринули
численнi половецькi загони i мiцно вдарили на переяславцiв.
   Бiй закипiв, завирував по всьому полю. Скрегiт мечiв i шабель, кiнський
тупiт, крики, лайки та бойовi поклики воїв, стогiн  i  зойки  поранених  i
придушених, трiск списiв -  все  це  гуло  i  ревло,  нiби  сюди,  на  цей
невеликий шматок землi, зiбралися тури з усього безмежного степу.
   Побачивши, як подалися назад пiд натиском Коб'яка його воїни, Володимир
з двома стягами, що були в нього пiд рукою, поскакав туди i з ходу  вдарив
половцям у лiве крило.
   Рубався вiн затято. Його дужий кiнь, викоханий найкращими  князiвськими
конюшими  на  переяславських  полях,  розштовхував  грудьми   низькорослих
половецьких  коней,  i  князь  невтомно  кресав  своїм  довгим  мечем   по
дерев'яних шоломах степовикiв - аж з них летiли трiски, обагренi кров'ю.
   Цей удар князiвських стягiв на якийсь час зупинив  Коб'яка,  а  руським
воям придав сили. Вони закрили прорив i стiйко стримували ворога.
   Сонце почало помiтно схилятися донизу, але спека  не  згасала.  Залiзнi
кольчуги,  шоломи  i  лати  нагрiлися  так,  що  до  них  не  можна   було
доторкнутися. Пiт заливав очi, їдка степова пилюка забивала нiздрi i  рота
- дихати ставало все важче i важче. Вiд спраги i стоми поприставали конi.
   Володимир добре розумiв, що стримати, а тим бiльше  вiдкинути  Коб'яка,
як це вiн зробив уранцi, зараз не пощастить. Сили були явно не  рiвнi.  На
мiсце загиблих чи поранених половцiв ставало  зразу  вдвоє  бiльше.  Що  ж
робити? Нiяка хитрiсть тут не допоможе.  Залишалося  одне  -  якнайдорожче
продати життя.
   Нарештi настала хвилина, коли руськi вої подалися назад i поволi почали
вiдступати. У  половецькому  вiйську  зчинився  радiсний  крик:  степовики
вiдчули, що перемога недалеко.
   "Ну, почалося, - гiрко подумав Володимир. - Досить нашим  побiгти  -  i
всьому кiнець!"
   Вiн з тугою оглянувся назад, на пологий берег, що мав скоро стати полем
ганьби, а можливо, i могилою для його полку, i раптом  побачив,  як  через
брiд переходить  стяг  за  стягом  руське  вiйсько.  Над  ним  розвiвалися
червоно-золотистi знамена князя Святослава.
   Радiсно загула кров у жилах.
   - Допомога! - голосно, на все поле закричав князь. -  Братiє,  дружино!
Допомога! Київськi князi прибули! Тримайтеся!
   Це була щаслива мить. Допомога i перемога! Тепер не про поразку думати,
не про полон, смерть та ганьбу, а про перемогу, що вже яскрiла на  вiстрях
гострих київських списiв!
   Громовий крик радостi розлiгся над руським вiйськом. А  в  половецькому
станi пролунали вигуки вiдчаю i розпачу: половцi теж  побачили,  як  через
Орiль переходять руськi  полки.  Цей  розпачливий  крик  знаменував  собою
перелом у битвi. Половцi враз припинили атаку, змiшалися, почали завертати
коней. Нiхто не слухався ханських наказiв, тепер кожен розумiв,  що  битва
програна i  що  треба  думати  про  порятунок.  Коб'як  та  iншi  хани  ще
примушували ординцiв iти вперед, та невпевненiсть  i  страх  пройняли  вже
їхнi серця.
   Загальна втеча почалася тодi, коли  Святославовi  полки,  розгорнувшись
лавами, рушили в наступ.
   З одного боку, руського, йшли свiжi кiннi загони.  Трiпотiли  на  вiтрi
князiвськi стяги, грали рiжки, виблискували проти сонця  вояцька  зброя  i
начищена кiнська збруя. А головне - цiлий лiс пiк i сулиць  колихався  над
щiльними лавами.  З  другого  -  завихрена,  розшарiла,  рiзномаста  орда,
страшна i своїм бойовим  поривом,  i  своїм  розпачем.  Все  в  нiй  зараз
крутилося, клекотало, ревло. Заднi загони, не знаючи, що до урусiв прибуло
велике пiдкрiплення, напирали на переднiх, а тi, охопленi жахом, завертали
коней назад, намагаючись вирватися з цього киплячого казана.
   Врештi, всi кинулися навтiки. Але ж, звичайно, всi  втекти  вiдразу  не
могли. Хтось був поранений сам, у когось був поранений кiнь. Заднi взагалi
не мали куди тiкати, i переяславцi, а потiм  i  кияни  хапали  їх  руками,
стягували з коней, в'язали  або  просто  залишали  пiд  охороною  молодших
гриднiв. Багатьох було порубано.
   Орда мчала наослiп до горбiв, звiдки почала свiй наступ. Коб'як летiв у
тому вирi, кленучи все на свiтi - i урусiв, i ординцiв, i свою долю. Бажав
одного - якнайшвидше вирватися з цього пекла.
   Та вирватися вже не змiг. Коли до порятунку, здавалося, був один  крок,
бо  втiкачi  досягли  гребеня  висот,  вiн  раптом  побачив  перед   собою
непробивну стiну уруських дружин.
   Його почет вмить розпався, розсiявся. Кожен обрав собi свiй  шлях.  Усi
кинулися вiд хана врозтiч. Коб'як  залишився  сам  i,  охоплений  вiдчаєм,
жахом i ненавистю, пiдняв перед собою  шаблю  i,  шукаючи  смертi,  помчав
прямо на супротивника.
   Йому здавалося, що летить вiн на темну стiну. Та коли зiткнувся з  нею,
то побачив перед собою лише одного молодого джигiта.
   - Клятий урус, я уб'ю тебе! - заверещав хан, високо пiднiмаючи шаблю.
   Йому  хотiлося  наостанку  зазнати  радощiв  перемоги.  Хай   миттєвої,
скороминущої,  але  перемоги!  Хотiлося  вiдчути,  як  шабля  з  хряскотом
ввiходить в цупкий череп противника, побачити, як той випускає з руки меча
i, обливаючись кров'ю, падає навзнак з коня...
   А потiм - хай i кiнець!
   Конi їхнi зiткнулися. Молодий урус не проявив страху - пiдняв  меча,  а
очима пронизав, мов списами, i погляд його був рiшучий, твердий.
   Та хан брав, бувало, i не таких!
   - Ге-ех! - хекнув вiн, наносячи удар шаблею.
   Назустрiч пiднявся меч i зустрiв той удар у повiтрi. Шабля дзвякнула  i
переломилася при самому рукiв'ї.
   Коб'як отетерiв. По гарячiй спинi прокотився крижаний холод. Потягся до
булави, що висiла при боцi на поясi, але тут шорсткий  аркан  здушив  йому
шию, вирвав iз сiдла, кинув на землю.
   Все - кiнець!
   Над ним схилилося юне обличчя переможця. Блиснуло вiстря меча.
   Хановi стало лячно.
   - Не вбивай! Одержиш  великий  викуп!  Я  Коб'як!  -  прохрипiв  хан  з
натугою, намагаючись пальцями послабити зашморг на шиї. - Хто ти?
   Урус пiдвiв його, поставив перед собою. Мимо них проносилися  вершники,
тупотiли копита, брязкала зброя, чувся натужний кiнський храп. Руськi  вої
перетинали половцям шляхи до вiдступу.
   - Мене звати Жданом, - сказав урус,  -  i  я  радий,  що  до  моїх  рук
потрапила така птиця - сам хан Коб'як! От не ждав! Ходiмо до воєводи!
   Ждан, не випускаючи з  рук  аркана  i  поводiв  ханського  коня,  повiв
знатного полоненика до пагорба, де зупинився зi  старшою  дружиною  боярин
Славута. Боярин стежив за тим, як розвиваються подiї на полi бою.
   -  Ось,  боярине,  подарунок  великому  князевi  Святославу,  -  сказав
урочисто Ждан. - Сам хан Коб'як!
   Славута зараз був зовсiм не схожий на того доброго, лагiдного  старого,
яким звик його бачити Ждан у Києвi. Тепер це був суворий воїн, що мiцно  i
владно сидiв  на  бойовому  конi.  Вiн  весь  був  закований  у  залiзо  -
срiблястий шолом, кiльчату бармицю, що закривала шию, простору кольчугу  з
короткими рукавами до лiктiв.  З-пiд  темних  брiв,  покроплених  сивиною,
пильно зорили ще молодi волошковi очi.
   Славута  вiдiрвав  погляд  вiд  поля,  де  руськi   вої   ганялися   за
степовиками, беручи їх у полон, з цiкавiстю глянув на бранця.
   - I справдi - Коб'як.  Пiзнаю!  Доводилося  зустрiчатись  рокiв  десять
тому! Правда, тодi я був полонеником у хана...
   - Не пам'ятаю, - глухо озвався хан. - Хто ти?
   - Ну, де б тобi пам'ятати! Пригадуєш? Це було пiд Лубном,  на  Войнисi,
коли ти зустрiвся з київськими i чернiгiвськими дружинами.  Початок  битви
був для нас невдалий. Твiй удар на чернiгiвцiв, де i я був разом з  князем
Святославом, вiдкинув нас мало не до Сули. Пiдi мною було  вбито  коня,  i
твої вої захопили мене i привели до тебе, як оце тебе нинi до мене. Та  не
встигли ми перемовитися i двома словами, як нашi так потисли, що ти  кинув
i полоненика, i свою сторожу - подався щодуху до Хоролу. Аж курява знялася
за тобою! Менi тодi пощастило: за кiлька хвилин я був у своїх...
   - Тобi справдi пощастило, - похмуро глипнув спiдлоба Коб'як. - А то б я
не стояв сьогоднi перед тобою. Ван-пай!
   - Однак не сподiвайся, що й тобi пощастить, як менi. Бачиш,  виловлюють
твоїх недобиткiв! - i Славута рукою провiв по виднокраю, де затихав бiй. -
Нiкому визволяти свого хана! Закiнчився твiй кривавий похiд  на  Русь,  не
розпочавшись!
   Коб'як понурив голову, закусив губу. Тiльки по тому, як люто бликав  на
переможцiв, можна було здогадатися, якi страшнi почуття  нуртують  у  його
душi i якою ненавистю сповнене його серце.
   Незабаром битва затихла зовсiм. Половцiв переслiдували далеко в степ аж
до вечора. У полон потрапило сiм  тисяч  степовикiв  i  сiмнадцять  ханiв:
Коб'як Карлиєвич i два його сини-пiдлiтки, Iзай Белюкович, Бокмиш, Осалук,
Барак, Тарг, Данило, Содвак Кулобицький,  його  брат  Корязь  Калотанович,
Турсук, Башкорт, Глiб Тириє-вич, Єксна, Алак,  Тетiя  з  сином,  Турундай,
тесть  Коб'яка.  Подiбної  перемоги  над  степовиками  руськi   князi   не
одержували з часiв Володимира Мономаха, тобто протягом останнiх шiстдесяти
рокiв.
   ...Заходило сонце. Над бойовищем  спадав  кривавий  пил.  На  стомлених
обличчях воїв цвiли радiснi, щасливi усмiшки.
   Святослав проїздив уздовж вiйська,  зупинявся  перед  кожним  стягом  i
дякував за ратний труд, за перемогу:
   - Дякую, сини мої, дякую вам, соколи! Велика сила половецька, та ви  її
пiдсiкли об'єднаними зусиллями багатьох князiвств  наших.  Ще  один  такий
удар, i я певен - залишать нас кочовики в спокої, не посмiють нападати  на
нас, розоряти i плюндрувати землю нашу, нашi окраїни! Честь  вам,  хоробрi
вої, а  князям  -  слава!  Вiчна  пам'ять  тим,  хто  полiг  нинi  в  полi
чужинському за рiдну землю!
   Перед полком переяславцiв Святослав зупинився,  зiйшов  з  коня,  обняв
князя Володимира i тричi поцiлував.
   - Дякую, княже, витязю хоробрий! У сьогоднiшнiй  перемозi  нашiй  твоїх
трудiв ратних найбiльше! Честь тобi велика  i  слава  довiчна,  Володимире
Глiбовичу!
   Володимир  спалахнув  радiстю.  В  очах   забринiли   щасливi   сльози.
Привселюдна похвала завжди окрилює,  пiддає  духу,  а  особливо,  коли  ця
похвала мовлена великим  князем,  за  плечима  у  якого  не  тiльки  шiсть
десяткiв лiт, а й багато вiйськових звитяг, коли вона мовлена не
   просто так, для красного слiвця, не десь на пиру, а на  бранному  полi,
коли ще не охололи трупи повержених на землю ворогiв...
   Володимир схилив голову, мовчав i тихо усмiхався.  А  за  його  плечима
гримiла тисячоголоса яса:
   - Слава князевi Володимиру! Слава-а!



   РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

   Тим часом у Новгородi-Сiверському подiї розгорнулися по-iншому.
   Коли гонець привiз  листа,  в  якому  Святослав  запрошував  сiверських
князiв узяти участь  у  походi,  Iгор  закликав  до  себе  на  раду  брата
Всеволода, племiнника Святослава i сина Володимира. Тi прибули не гаючись.
   - Братiє, що будемо робити? Великi князi Святослав  та  Рюрик  збирають
похiд на поднiпровських половцiв. Закликають i нас...
   - А що робити - iти! - не довго думаючи,  рiшуче  вiдповiв  Всеволод  i
поклав, стверджуючи вагу своїх слiв, важкi кулаки на стiл.
   - Ну, це ще треба подумати, - вiдповiв на його слова Iгор. -  Чи  варто
нам кидати свою землю без охорони i забиватися  на  край  свiту  -  аж  до
Днiпра? А якщо наскочать донськi половцi?  Тодi  хто  порятує  наших  жон,
дiтей, ратаїв, люд простий?
   - Справдi треба подумати,  -  сказав  розважливо  Святослав  Рильський,
пильно дивлячись на дядькiв своїми  сумними  карими  очима.  -  А  Ярослав
Чернiгiвський? Вiн iде?
   - Нi, - Iгор усмiхнувся. - Гонець сповiстив, що князь занедужав. Але  я
думаю, це тiльки про людське око. А насправдi Ярослав думає так, як  i  я.
Хто захистить нашi князiвства, якщо Кза або Кончак у цей час  нападуть  на
них?
   - То що ж нам робити? - спитав Всеволод. -  Незручно  вiдсиджуватися  в
затишку, коли iншi воюватимуть.
   - А ми й не сидiтимемо. Ми теж пiдемо в похiд. Тiльки не  до  Орелi  та
Самари, а за Ворсклу...
   - Моя дружина готова до походу! - перший вiдгукнувся Святослав.
   - Моя  теж!  -  продзвенiв  голос  юного  Володимира  Iгоровича,  князя
путивльського, якому наприкiнцi лiта мало виповнитися чотирнадцять лiт.  -
П'ять стягiв ждуть твого слова, княже!
   Iгор поглядом приголубив сина.
   Мужнiє Володимир! Набирається сил i вiйськового вмiння! I так схожий на
матiр - княгиню Ярославну. Голубi очi пiд крутим чолом, по-дитячому нiжнi,
пухкi губи, прямий нiс з ледь помiтною горбинкою,  русявий  чуб...  Тiльки
голос почав  ламатися,  але  i  в  ньому  вчувається  музика  Ярославниної
галичанської вимови.
   - Славно, княже! - похвалив його батько. - Тодi, якщо князь Всеволод не
проти, i виступимо не гаючись.
   - Я не проти, - сказав Всеволод.
   Домовилися дружину брати невелику: Iгор - тисячу воякiв, iншi  князi  -
по пiвтисячi. Йти всiм без обозу, взяти з собою в саквах пшона, сухарiв  i
солонини лише на десять  днiв.  Це  дасть  змогу  швидше  досягти  рубежiв
Половецької землi, завдати несподiваного удару i так же швидко повернутися
назад...

   * * *

   За рiчкою  Мерлом,  притокою  Ворскли,  починалася  нiким  не  заселена
нiчийна земля. Буйнi трави, бур'яни та ковила котили по  неозорiй  рiвнинi
зелено-срiблястi хвилi. Золоте сонце, встаючи  щоранку  на  сходi,  вiтало
руське вiйсько ласкавою усмiшкою i верстало  по  небу  далi  свою  одвiчну
путь. В розпеченому повiтрi стояв густий дух чебрецю та  полину,  бентежив
серця воїв близькою небезпекою, що чигала на них за синiм небокраєм.
   Iгор з братiєю та воєводами їхав попереду, не спускаючи з ока  сторожу,
яка ледь мрiла вдалинi. Спека зморила всiх, розмовляти не хотiлося.  Кожен
був заглиблений у власнi думки та спомини.
   Iгор думав про одержаний напередоднi походу лист вiд тестя,  галицького
князя Ярослава. Ярослав вiдповiдав сухо. Нi,  вiн  не  хоче  примирення  з
непокiрливим сином Володимиром! У нього є iнший син, Олег, який  i  посяде
пiсля нього Галицький стiл. А за Володимира Iгор хай i не просить - нiчого
не вийде...
   Iгор сумно поглянув на сина Володимира. Невже i  мiж  ними  коли-небудь
спалахне  ворожба?  Невже  i  його  сини   пересваряться   мiж   собою   i
гризтимуться, як собаки,  за  кращий  город,  за  багатшу  отчину?  Що  за
прокляття впало на Рюрикiв рiд i тяжить над ним ось уже двiстi лiт,  ще  з
часiв старого Володимира! Чи це доля всiх князiвських родiв?
   Хiд його думок був перерваний умовним знаком, що подавала сторожа.
   Iгор зупинив вiйсько.
   Назустрiч мчав гонець, кричав здалеку:
   - Княже, княже! Половцi!
   - Скiльки їх?
   - Чотири або п'ять стягiв - не бiльше. Iдуть нам насупроти.
   - Без веж, без жон i дiтей?
   - Самi вої, княже. I всi добре озброєнi.
   - Гм, сам бог посилає їх нам в руки, -  тихо,  сам  до  себе,  промовив
Iгор, а потiм запитав: - Вони вас помiтили?
   - Нi, не помiтили. Iдуть долиною. Iгор переглянувся з князями.
   - Що робитимемо, братiє? Нападемо?
   - А якщо це тiльки чоловий полк, а за ним цiла орда? - висловив  сумнiв
обережний Святослав.
   - Ну й що? - вигукнув Всеволод. У нього вiд  передчуття  близького  бою
вже почали роздуватися нiздрi. - Оточимо! Блискавично ударимо, знищимо  i,
поки надiйде орда, швидко вiдступимо! Така щаслива нагода  -  знищити  або
захопити в полон пiвтисячi  половцiв  -  трапляється  не  щодня!  До  бою,
братiє! До бою!
   Всi пристали до його думки. Iгор тут же розпорядився:
   - Я б'ю  в  лоб.  Князi  Святослав  i  Володимир  обходять  лiве  крило
супротивника, Всеволод - праве. Якщо ворог вчинить спротив  -  висiкти  до
ноги! Якщо нi - полонити всiх! А потягнемо, братiє!
   Готувалися недовго. За кiлька хвилин дружини роздiлилися i пiшли  кожна
своєю дорогою.
   Iгоря, як  завжди,  супроводили  Рагуїл  та  Янь  iз  сотнею  вiдбiрних
гриднiв. Рагуїл нiчим не видiлявся з-помiж воїв, хiба  що  огряднiстю.  На
ньому були звичайнi, без прикрас, гриднiвськi шолом та лати, на лiвiй руцi
- окований бляхою дерев'яний щит, у правiй - меч, сiдло i чапрак - теж без
прикрас, i кiнь пiд ним був не кращий, нiж у його воїв. Зате Янь хизувався
посрiбленими  шоломом  i  острогами,  новою  кольчугою,  що   не   встигла
потемнiти, багатим сiдлом i ще багатшою вуздечкою, що ряхтiла  бронзою  та
срiблом.  Баский  кiнь  мiг  би  позмагатися  по  красi  та  прудкостi   з
князiвськими кiньми.
   Вiн перший домчав до сторожi i з-за кущiв глянув на долину, де  поволi,
зовсiм не пiдозрюючи лиха, наближався половецький загiн. Попереду,  судячи
по одягу, похитувався на конi хан.
   Янь подав знак, i князь, зупинивши дружину,  пiд'їхав  на  край  горба.
Спiшившись, прикрився гiлкою i довго дивився вниз.
   - Iдуть безпечно, - промовив стиха. - I їдуть не на  прогулянку,  а  на
баранжу[38]. I прямiсiнько до  Путивля...  Гадають,  клятi,  що  нiхто  не
стереже сiверську вкраїну, а ми тут мокрим рядном i накриємо їх!
   - Ех, i вдаримо зараз! Аж пiр'я полетить! - пристукнув кулаком по  луцi
сiдла Янь. - Дозволь, княже, взяти молодшу дружину та потiшити  серце!  Бо
так рука свербить!
   I вiн стиснув правицею рукiв'я меча.
   Iгор заперечливо похитав пальцем.
   - Нападемо всiєю дружиною.  Та  з  усiх  бокiв,  разом,  щоб  жоден  не
вислизнув! їдь до батька, скажи - хай ставить вiйсько в бойовий ряд i  жде
мого знаку!
   Янь поскакав. А Iгор озирнув далину - чи не видно там орди?  Вiн  знав,
що самої орди, якщо вона далеко, не побачити, зате можна помiтити  куряву,
збиту тисячами кiнських нiг, а ще швидше  -  зграю  чорного  гайвороння  у
голубому лiтньому небi.
   Однак нi орди, нi куряви, нi гайвороння не видно. Що ж - це  на  краще!
Якийсь недоумкуватий хан-розтяпа сам веде своє вiйсько в пастку!
   Тим часом ворог наближався. Вже видно не тiльки  окремi  постатi,  а  й
обличчя половцiв. Розiмлiлий вiд спеки хан куняє на конi, його вої  поволi
плетуться за ним.
   Iгор перелiчив - чотириста чоловiк. Проти його двох з половиною тисяч -
жменька. Можна роздушити, мов комашку. Та  Iгоревi  не  хочеться  втрачати
жодного свого воя, i вiн усю  надiю  покладає  на  несподiванiсть  нападу.
Приголомшити степовикiв! Не дати опам'ятатися! Захопити зненацька! Взяти в
полон! Щоб самi здалися!
   Думки скачуть одна за одною. А хвилини бiжать, i половцi все  ближче  i
ближче.
   Пора!
   Iгор подає знак - i Рагуїл з дружиною рушає. Iгор сiдає на коня, виймає
меча.
   На чолi своїх закутих у броню сiверян  вилiтає  на  узгiр'я  i  пологим
схилом мчить униз. Услiд за ним ринула вся дружина - тисяча досвiдчених  у
ратному дiлi воїв, що стрясають землю тупотом копит своїх бойових коней, а
повiтря - громом дужих голосiв.
   Майже одночасно  з  обох  бокiв  долини  появилися  дружини  Всеволода,
Святослава i Володимира.
   Враженi,  приголомшенi,  мов  громом,  половцi   зупинилися,   онiмiли.
Почулося протяжне виття, що переросло  в  крик  вiдчаю  i  розпачу.  Потiм
вершники враз повернули коней i  кинулися  тiкати,  не  випустивши  жодної
стрiли в бiк урусiв.
   - Доганяйте їх! Переймайте! - гукнув щосили  Iгор  i  вдарив  острогами
свого огиря.
   Поряд з ним мчав Янь. Очi захоплено блищать, меч  зi  свистом  розтинає
повiтря, з-пiд шолома вибилися густi русявi кучерi...
   - Ге-ех! - рубонув вiн степовика, що вiдстав вiд своїх. - Є один!
   I не зупинився, не глянув на свою жертву, бо  вже  запримiтив  попереду
себе червоний ханський каптан.
   Їдучи на  чолi  загону,  хан  опинився  тепер  позаду.  I  хоча  дужий,
бистроногий кiнь мiг би винести його з цього киплячого виру,  вiн  не  мiг
утекти, бо нiкуди було,  -  всюди  перед  очима  лише  пилюка,  розвихренi
кiнськi хвости та згорбленi спини ошалiлих вiд страху родовичiв.
   Янь швидко наздогнав його. Хан навiть не витягнув шаблi.
   - Не вбивай мене! Я хан Обовли Костукович! Я дам викуп! Не вбивай!
   Янь здержав руку, схопив повiд ханового коня,  одним  спритним  помахом
меча  вiдрiзав  вiд  пояса  ханську  шаблю.  Очима  пошукав   князя,   щоб
похвалитися здобиччю. Та  Iгорiв  золотий  шолом  уже  виблискував  далеко
попереду, в самiй гущi половцiв. Тодi Янь  звернув  убiк,  i,  тягнучи  за
собою скакуна  з  обважнiлим,  нiби  мертвим,  ханом  Обовли,  що  все  ще
прихилявся до кiнської гриви, виплутався з шаленої круговертi. Звiдси  вiн
побачив, як  спочатку  князь  Всеволод,  а  потiм  Святослав  i  Володимир
перетнули втiкачам шлях з долини.  Лише  десятку  їх,  чи  й  того  менше,
пощастило вирватися з оточення i дременути без оглядки в степ.
   Короткий бiй спалахнув, як жмут сухої соломи, i вiдразу згас.
   Князi з'їхалися  щасливi,  веселi.  Вiтали  один  одного  з  перемогою,
обнiмалися, цiлувалися...
   - Оце побували в дiлi!  Оце  звитяга!  -  гримiв  розкотисто  Всеволод,
знiмаючи шолом i рукавом шовкової сорочки, що вибивалася  з-пiд  кольчуги,
витираючи спiтнiле чоло. - Я  радий  за  племiнника  Володимира,  що  став
справжнiм воїном. Та й Святослав проявив себе хоробрим витязем. Я  бачу  -
князiвськi мечi обагренi ворожою кров'ю! Це славно!
   Вiн обняв юних князiв дебелими  ручищами  i  притиснув  до  грудей.  Тi
щасливо усмiхнулися.
   До них пiд'їхав Янь. Штовхнув до нiг Iгоревi зв'язаного бранця.
   - Хан Обовли, княже. Їхав на Путивльську землю, щоб пограбувати,  взяти
худобу, полоненикiв. Сам зiзнався... Що робити з ним, княже? Голову  зняти
чи викуп узяти?
   Князi стали перед ханом, мовчки дивилися на його зiгнуту в  шанобливому
поклонi спину.
   - Пiдведись! - неголосно наказав Iгор. -  Ти  ж  хан,  а  повзаєш,  мов
черв'як...
   Той пiдвiвся. Однак запобiглива усмiшка  не  сходила  з  його  лиця.  У
коричневих очицях зачаївся страх. Тихо запитав:
   - Ти стратиш мене, княже?
   - Якщо вже тебе в бою не зачепила стрiла i не торкнувся меч, то нинi  -
живи! Твоє щастя, що зустрiли тебе з порожнiми руками, коли тiльки йшов на
Русь. Бо коли б повертався зi здобиччю, коли б  руки  твої  були  в  кровi
наших людей, то, клянусь небом, я власноручно зiтнув би тобi голову! А так
- живи! Сплатиш викуп - вiдпущу на всi чотири вiтри!
   - Дякую, княже! - Обовли вклонився. - Тодi вiдпусти одного  полоняника,
мого довiреного, щоб я мiг, не гаючись,  послати  додому  за  грiшми...  У
скiльки оцiнюєш мою голову?
   - Думаю, бiльше ста гривень[39] вона не варта.
   - У сто гривень! - вигукнув вражено  хан.  -  Та  весь  мiй  рiд,  якщо
обдерти всiх, як липу, не нашкрябає стiльки! Краще рубай голову!
   Вiдчувши себе у вiдноснiй безпецi, зрозумiвши, що смерть  обiйшла  його
стороною, вiн посмiлiшав i почав торгуватися.
   Та Iгор суворо вiдрiзав:
   - Знаю, що ти  голодранець!  I  сто  гривень  для  тебе  забагато.  Але
п'ятдесят знайдеш! Це моє останнє слово!.. А довiреного можеш послати  хоч
i сьогоднi...

   * * *

   Мати рвалася додому, на Сейм, i Ждан, щойно прибувши з Поля  до  Києва,
знову почав готуватися в дорогу.  Тепер  вiн  був  багатiєм:  мав  шестеро
половецьких коней. Трьох осiдлав - для матерi, для Любави та для  себе,  а
на iнших навантажив чимало всiлякого добра, на яке не поскупилися  Славута
з Самуїлом, - жита й пшеницi, щоб восени було чим  засiяти  нивку,  ножiв,
серпiв, наральникiв, сокир, сухарiв, солонини.
   Вирушили в суботу, зi сходом сонця.
   Ждан їхав додому з великим острахом. Боявся, що  вiд  їхньої  оселi  не
залишилось нiчого, крiм попелища та  бур'янiв,  а  ще  бiльше  боявся,  що
коли-небудь доведеться здибатися з князем Iгорем. Як вiн його зустрiне!
   То дарма, що випустив iз в'язницi. Випустив усупереч своєму  бажанню  -
здався на просьбу княгинi. А сам? Чи не схопить знову та не запроторить  у
ще похмурiшу клiть у Путивлi?  Або,  чого  доброго,  накаже  пiдвiсити  на
першiй же гiлляцi?
   Нi матерi, нi Любавi про свої сумнiви не  вiдкрився.  Навiщо  тривожити
їхнi серця? їм, бiдолахам, i так нелегко. Дорога важка,  незвична  верхова
їзда геть змучила жiнок. Любава молода, витривалiша, а  стара  мати  ледве
тримається в сiдлi.
   За денний перехiд до Вербiвки, полишивши Путивль збоку, Ждан звернув  з
дороги, облюбував  затишну  долину  з  невеликим  воркiтливим  струмком  i
зеленою травою, кинув поводи.
   - Вiдпочинемо тута!
   Мати схилилася на луку сiдла, безсило сповзла з коня i вiдразу лягла на
постелену Жданом кошму. Любава присiла бiля неї,  зняла  хустину,  рукавом
витерла спiтнiле чоло.
   - Може, водицi принести, мамцю?
   - Принеси, доню.
   Важка дорога зблизила їх, здружила. У них ще не було нi спiльної оселi,
нi спiльного добра, якi часто роз'єднують не тiльки невiстку з  свекрухою,
а й матiр з дочкою, у них була тiльки спiльна любов до  Ждана  та  бажання
бачити його щасливим. А така любов, якщо до неї не домiшується  нерозумна,
слiпа ревнiсть, швидко зближує жiнок - стару i молоду.
   Поки Ждан триножив коней, Любава принесла  iз  струмка  холодної  води,
нарiзала хлiба й сала.
   - Їжте, мамцю, пийте! А неволю половецьку не згадуйте!
   Пiдiйшов Ждан, присiв бiля них.
   Мати пiдвелася на руку, з'їла шматочок хлiба з салом, запила водою.  На
її стомленому, змарнiлому обличчi з'явилася подоба гiркої усмiшки.
   - Дякую, доню... А неволi довiку не забути, бо  немає  в  свiтi  нiчого
тяжчого, нiж неволя чужинецька,  -  хiба  що  смерть,  голод  або  хвороба
невигойна...
   У Ждана вiд цих слiв стиснулося серце.  Йому,  молодому,  дужому,  було
важко. А як же їй? Втратила чоловiка, дiтей, домiвку...
   Ну, тепер вiн матерi нiкому не дасть скривдити.  Збудує  хатину  побiля
Сейму, зоре шмат землi та засiє житом-пшеницею, розведе худобу, птицю -  i
заживуть вони втрьох тихо та любо...
   Вiн жував черствий хлiб з салом, а в  мрiях  витав  у  майбутньому,  що
здавалося йому ясним i щасливим. Коли б то все збулося!
   З роздумiв його вивiв приглушений Любавин скрик. Вiн  пiдвiв  голову  i
глянув туди, куди показували розширенi вiд жаху очi дiвчини. Там, на горi,
де  пролягала  дорога,  на  тлi  синього  неба  темнiли  постатi   кiлькох
вершникiв.
   - Половцi! - змертвiлими губами прошепотiла Любава.
   Ждан схопився на ноги, приклав руку козирком до лоба. Нi,  на  половцiв
не схожi! Червонi щити за спинами, мечi при боках. Свої! Сiверяни!
   Вершники помiтили їх теж i рушили в долину.
   - Не бiйтеся - це нашi люди! - заспокоїв  жiнок  Ждан,  хоча  у  самого
серце билося тривожно. Кожна зустрiч iз незнайомими людьми  таїла  в  собi
небезпеку.
   Незнайомцi швидко наближалися. Ждан стрепенувся: попереду їхав Янь!
   Янь теж був вражений.
   - Ждане! От не чекав! Звiдки ти тут узявся?
   - А ти?
   -  Ну,  ми  трохи  попатрали  з  князем  Iгорем  половцiв  у  степу   i
повертаємося додому! - не без гордощiв вiдповiв Янь. - Я сам своїми руками
взяв у полон хана Обовли!
   - Он як! Виходить, князь Iгор ходив у похiд?
   - Ходив. З князями Всеволодом, Святославом та Володимиром... А чого  це
тебе дивує?
   - Та тому, що i я з походу. Був аж на Самарi з князями...
   Вiн хотiв запитати, чому Iгор не приєднався до  Святослава  та  Рюрика,
але вчасно прикусив язика. Яке його дiло? Хай князi  мiж  собою  виясняють
це. Його дiло - мовчати i жодним словом  не  обмовитися,  що  вiн  полонив
самого хана Коб'яка.
   - О! - вигукнув Янь. - Ти повинен розповiсти про той похiд  князю!  Ось
вiн їде...
   З-за гори показалося вiйсько. Стяг за стягом  спускалося  в  долину  до
струмка, де вої напували коней i пускали пастися.
   Пiд'їхали князi Iгор та Володимир.
   Ждан схилився в поклонi.
   Iгор окинув його бистрим поглядом, здивовано звiв брови.
   - Ти?
   - Я, княже.
   - А тi жiнки? З тобою?
   - Старша - моя мати, яку я вирвав з половецької неволi, а молодша -  то
Любава... З Глiбова... Та дiвчина...
   - А-а, - якось непевно промовив князь, нiби силкувався пригадати, що  ж
трапилося в Глiбовi, хоча було видно,  що  пригадав  вiн  вiдразу  все:  i
сварку з Володимиром Переяславським, i  рiзанину  в  Глiбовi,  i  подальшу
iсторiю зi своїм конюшим, - пригадав - i насупився.
   Хитрий, проникливий  Янь  помiтив  заминку  в  розмовi  i  поспiшив  на
допомогу:
   - Ждан щойно з Самари та з Орелi, княже, - ходив з князями у  похiд  на
приднiпровських половцiв... В Iгоревих очах спалахнула зацiкавленiсть.
   - Ось як! З чим же повернулися князi? Ждан у душi  був  вдячний  Яневi.
Вiн полегшено зiтхнув i почав розповiдати про битви на Орелi, про перемогу
i полонення Коб'яка, багатьох ханiв i значної частини їхнього вiйська.
   Спочатку по Iгоревому обличчю промайнула тiнь досади. Видно, ця звiстка
вразила його.  Тепер  скромна  перемога  за  Мерлом  над  ханом  Обовли  у
порiвняннi з перемогою Святослава та Рюрика здалася ще скромнiшою.
   Однак вiн скоро прогнав цю думку... Як-не-як, а все  вiйсько  Обовли  в
полонi, вiн сам теж, а головне - половцям не пощастило пошарпати сiверськi
села та хутори!
   Коли Ждан закiнчив, вiн гордо сказав:
   - Перемога князiв велика, але ми теж з перемогою! Не з порожнiми руками
повертаємося додому!
   - Я знаю. Янь уже встиг повiдомити... Я вiтаю тебе, княже, i радiю,  що
Сiверщину  на  цей  раз,  дякуючи  твоїй  хоробростi  i  хоробростi  iнших
сiверських князiв, оминула зла бiда, - з почуттям промовив Ждан.
   До Iгоря повернувся добрий настрiй.
   - Що ж ти тепер збираєшся робити? Куди мандруєш?  Може,  повернешся  до
мене? Менi завжди потрiбнi смiливi й досвiдченi люди!
   Ждан миттю оцiнив великодушнiсть князя. Це було прощення, i важило воно
для нього немало. Але, кинувши погляд на згорблену  постать  матерi  i  на
засмучену Любаву, вiдповiв ухильно:
   - Княже, я вдячний тобi за доброту твою i при першiй же нагодi стану до
лав твого вiйська.  Але  зараз  я  не  сам.  Мати  рветься  у  Вербiвку...
Невiдомо, чи там пiсля половецького погрому залишився  хто...  Однак  вона
хоче там поселитися...
   - Там є люди, хоч i мало, - втрутився у  розмову  княжич  Володимир.  -
Iдiть селiться! Я дозволяю... Це моя волость... I менi потрiбнi поселенцi.
   - Атож, iдiть селiться, - погодився Iгор. - Посем'я знелюднiло, i треба
докласти багато сил, щоб воно знову стало многолюдним i багатим...
   Ждан полегшено зiтхнув, бо одержав остаточне прощення  князя  i  дозвiл
розпоряджатися своєю долею на свiй розсуд. Вiн низько вклонився i заспiшив
до жiнок, щоб заспокоїти  їх  i  подiлитися  радiстю:  тепер  вони  можуть
безбоязно селитися у Вербiвцi чи там, де захочуть.

   * * *

   Наступного дня, опiвднi, коли сонце стало майже над  головою,  стомленi
подорожнi переправилися вбрiд через Сейм, пiднялися на гору i зупинилися.
   Ждан одним поглядом окинув усю широку долину, де колись було  велике  i
гарне село. Якi довкруг знайомi з дитинства рiднi мiсця! На видноколi,  за
Сеймом, темний бiр, куди влiтку та восени вiн бiгав по ягоди та по  гриби,
а  взимку  їздив  з  батьком  по  дрова.  Ось  попереду  вузький  узвiз  з
обривистими глинистими стiнами, де в норах гнiздилися чорнокрилi щурi,  на
рiвнинi розкинулися поля, тепер  занедбанi,  порослi  бур'янами,  а  понад
берегом  рiки  -  левади.  I  всюди  верби,  верби  -   гiллястi,   ряснi,
зелено-сивi. Недарма село назвали Вербiвкою...
   Ждан пiзнавав рiдне село i не мiг упiзнати. Що ж вiд нього  залишилося?
З землi стирчали чорнi обвугленi сохи.  Де  колись  стояли  хати,  повiтi,
клунi, там тепер здiймалися  купи  золи,  порослi  бур'янами,  городи  теж
позаростали, перетворилися на пустища. I тiльки де-не-де  пiд  солом'яними
та очеретяними  стрiхами  темнiли  маленькi,  мов  гриби,  хижки,  зведенi
спiшно, невмiло - аби перебути зиму.
   Вiн знайшов свiй город, що левадою спускався до  самого  Сейму,  i  сам
собi не повiрив: на мiсцi їхньої чималої хати тепер стояла хижка i над нею
з обмазаного рудою глиною димаря вився в небо сизуватий димок. За ворiтьми
опускав у колодязь свого  довгого  носа  журавель,  а  бiля  нього  бiлiла
чоловiча постать...
   Хто ж там - свої чи чужi?
   Ждан раптом вiдчув, як потерпли ноги. Хотiв ударити пiд боки коня i  не
мiг. Радiсть i тривога стиснули груди. Очi затуманилися слiзьми.
   - Мамо, там у нас хтось живе! - вигукнув хрипко. Мати крiзь сльози мало
що бачила вдалинi.
   - Хто ж, сину?
   - Не знаю... їдьмо швидше!
   Вони спустилися з гори,  проминули  одну  запустiлу  вулицю,  другу  i,
задиханi, охопленi надiєю i страхом, пiд'їхали  до  рiдного  дворища.  Ось
перед ними чудом уцiлiлi вiд пожежi старi, виплетенi  з  лози  ворота.  За
ворiтьми, бiля дровiтнi, застиг з високо пiднятою сокирою чоловiк у  бiлiй
полотнянiй сорочцi. Очi його округлилися  вiд  подиву  й  страху,  а  губи
шептали:
   - Свят, свят, свят!.. Якщо це нечиста сила, то згинь, пропади! Цур тобi
й пек!
   Ждан притьмом злетiв з коня, кинувся до нього:
   - Iване! Братику! Живий!
   Той оторопiло опустив руки, змiнився на виду. Ждана не впiзнав.
   - Хто ти?
   - Та Ждан я, Ждан! I мати зi мною!  З  полону  повернулася...  А  то  -
Любава!
   До  двору  вступила  мати.  Скрикнула  глухо,   схопилася   за   серце,
схитнулася... Останнi сили, що тримали її  в  дорозi  до  рiдного  порога,
вичерпались.
   I тут Iван нiби прозрiв. Кинув набiк сокиру, рвонувся назустрiч:
   - Мамо-о!
   Вона впала йому на груди, заплакала.  А  вiн  цiлував  її  мокрi  щоки,
шкарубкою рукою гладив заплутанi посивiлi коси i шептав лише одне слово:
   - Мамо, мамо!
   Пiдiйшов Ждан, обняв обох. Неповороткий, вайлуватий  Iван  кивнув  йому
чубатою головою, притулився плечем  до  його  плеча,  i  так  вони  утрьох
стояли: то плакали, то щось говорили, хоча  жодне  слово  не  доходило  до
їхньої свiдомостi, то завмирали вiд щастя i болю.
   Тим часом Любава ввела на подвiр'я  коней,  а  з  хижi,  почувши  крик,
вийшла чорнява молодичка з немовлям  на  руках.  За  подолки  її  спiдницi
тримався замурзаний чорночубий хлопчик, спiдлоба  поглядав  на  незнайомих
людей.
   Iван опам'ятався перший.
   - Мамо, Ждане, ось мої... Це Варя... Тобто Варвара... I дiтки -  Жданко
та Настуня...
   Мати пригорнула невiстку, поцiлувала дiтей.
   - Рiднесенькi мої! Я така щаслива!.. Вона знову заплакала. Варя  почала
втiшати:
   - Не плачте! Ви ж дома... Житимете у нас... А Ждан поселиться  поряд...
Не плачте! Ходiмо до хати - пообiдаєте та спочинете з дороги... Ходiмо!
   Сама, теж плачучи, взяла стару за  руку  i  майже  силомiць  повела  до
хатини. Любава пiшла за ними.
   А брати поспiшили до коней - напоїли, потриножили i пустили  на  леваду
пастися. Потiм стали на  обнiжку,  пiд  старою  розлогою  грушею,  всiяною
дрiбними жовто-брунатними гниличками. Ждан зiрвав одну, вкинув до рота.
   - Смачна яка!.. Не раз у неволi снилася менi наша груша. Не хатина,  не
двiр, а груша на межi з Лебедями, на яку ми колись малими  здиралися,  мов
вивiрки, i  ховалися  там,  серед  гiлля,  вiд  батькового  чи  материного
прочухана...  А  прокинувшись,  думав:  повернуся  коли-небудь  додому   -
поставлю пiд нею хатину...
   - От i став  на  лебедiвському  городi,  -  сказав  Iван,  пригладжуючи
розпатланого чуба, що кучмою звис над лобом. - З лебедiвського роду нiкого
не залишилося... А ми гуртом допоможемо - я, мати, твоя жона...
   Ждан усмiхнувся.
   - Ти про Любаву?. Вона не жона менi. Але весною ми поберемося...
   - Жона чи не жона - все одно допомагатиме.
   - Допомагатиме, - погодився Ждан. - День чи два вiдпочинку - та й зачну
тягати з лiсу дерево. Щоб до осенi поставити хижку.
   - Не хижку, а хату, - заперечив Iван. - Досить, що в мене хижка.  Тепер
тiсно... Але ж нас було тiльки двоє - Варя та я. А  ти  не  сам  -  гуртом
зробимо.
   Вони довго стояли у затiнку пiд грушею, вели тиху  розмову,  мiркували,
як жити, де сiяти озимину, як вигiднiше продати  троє  Жданових  коней  та
купити за них худобу, свиней, птицю, яку  зводити  хату.  Розмовляли  б  i
далi, до самого вечора, та з хижки вийшла Варя, погукала:
   - Досить вам, хлопцi! Обiдати пора!



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

   Кончак скликав ханiв усього Дешт-i-Кипчака[40] на воєнну раду.  Причина
її скликання була важлива: поразка хана Коб'яка та його союзникiв на Орелi
похитнула i пiдiрвала силу Половецької землi.
   Кiш Кончака на Торi, неподалiк вiд злиття його з Дiнцем, вирував у  той
день, як вулик. Кожен хан, прибувши з почетом, ставив на вказаному  мiсцi,
на високому березi рiчки, похiдну юрту, охоронцi ставили поряд ще  одну  -
для себе. В кошi лунав шум, гам,  лемент.  Хтось  прибував,  кудись  мчали
вершники, снували мiж дорослими  всюдисущi  чорноголовi  хлопчаки,  iржали
конi, палали багаття, в казанах кипiла, пiнячись, конина, стiкали смальцем
над вогнем жирнi баранячi тушi, пахло смаженим м'ясом, часником i лавровим
листом.
   На горбi, навколо великої бiлої юрти Кончака, стояли колом  бунчуки  та
корогви. На корогвах майорiли пiд вiтром вишитi кнiтеллю i шовком  лебедi,
вовки, собаки, тури - захисники половецьких родiв, а  ще  -  бичачi  роги,
довгошиї дракони, з червоних пащ яких пашiв  вогонь,  степовi  беркути  та
коршуни. Бiля входу до юрти розвiвався золотистий стяг з головою собаки та
кольчужним наколiнником - кончаком, вiд якого й пiшло iм'я великого хана.
   Тут зiбралися найвпливовiшi хани донських, лукоморських, поморських  та
"диких"  половцiв:  Кза,  Туглiй,  брати  Токсобичi,  Колобичi,   Єтебичi,
Терьтробичi, Бурчевичi, Улашевичi, Торголовичi. Прибули навiть Кулобичi  з
Куль-Оби - Керченського пiвострова.
   Пiсля ситого обiду, влаштованого на  мальовничому  пагорбi  над  Тором,
звiдки видно було далеко довкiл, всi перейшли до бiлої ханської юрти. Сiли
кружка на вовняних подушках. Молодi гарнi рабинi-уруски  внесли  кумис  та
айран, поставили на дерев'яних  тацях  перед  кожним  гостем  i,  покiрнi,
слухнянi, мовчки вийшли.
   Поки гостi всiдалися, Кончак стояв. Високий, широкоплечий,  горбоносий,
вiн пiдносився над усiма на цiлу голову. Його розшитий золотом та  срiблом
вiзантiйський  одяг,  виготовлений  у  майстернях  Константинополя,   сяяв
самоцвiтами, мов сонце,  i  коштував  кiлькох  кiнських  табунiв.  Дорога,
дамаської роботи шабля висiла на барвистому шовковому поясi i теж  яскрiла
коштовними камiнцями. На  широких  грудях  блищала  розплескана  в  кружок
золота  гривня  з  прокресленими  двома  паралельними  лiнiями  -   знаком
кипчакських родiв. А  позад  нього,  на  стiнi,  висiла  ханська  зброя  -
залiзний позолочений шолом, кольчуга, зiбрана з  багатьох  тисяч  крицевих
кiлець київськими зброярами, круглий  щит  з  зображенням  собачої  голови
посерединi, великий лук i шкiряний тул, начинений стрiлами.
   Коли останнiй з гостей усiвся на своє мiсце в  почесному  крузi  ханiв,
Кончак теж сiв - на тор. Дiждавшись тишi,  випрямився,  пригладив  цупкими
пальцями копицю шорсткого чорного чуба, обвiв усiх важким поглядом.
   -  Достославнi  хани,  володарi  великого   i   вiльного,   як   вiтер,
Дешт-i-Кипчака! - пророкотав басовитим голосом. - Настала для  нас  година
печалi, невтiшних слiз i лютого горя: наша  братiя,  приднiпровськi  хани,
самочинно зiбралися  походом  на  урусiв  i,  зазнавши  страшної  поразки,
опинилися в полонi в уруських князiв, а все вiйсько хана Коб'яка, який  не
послухався  мене,  не  приєднався  до  всiх  нас,  до  великої  об'єднаної
половецької сили, наклало головами або теж пiшло безславною дорогою
   рабiв в уруський полон... Кобяк захотiв суперничати  зi  мною,  захотiв
тiльки для себе слави i багатства. От  i  доскочив!  Осиротив  свої  роди,
пiдiрвав могутнiсть Дешт-i-Кипчака, а сам, як останнiй раб, плететься десь
у Святославовому обозi в ганебний уруський  полон!..  Та  не  будемо  нинi
осуджувати його - вiн сам себе покарав. Подумаймо,  достославнi  хани,  як
вивернутися з тяжкого становища. Князi уруськi Святослав i Рюрик  зажадали
великого викупу. Якщо пiти на це, то  все  срiбло  i  золото  Половецького
степу попливе до Києва... Вай-пай!
   Хани, що досi слухали мовчки, враз стрепенулися.
   - Йок, йок[41]! - почулися вигуки. - Тiльки не викуп!
   - Дешт-i-Кипчак збiднiв! З року в рiк страшна  весняна  посуха  випалює
нашi степи, худоба гине вiд безкорм'я, а лютi зими  довели  нашi  роди  до
крайнього зубожiння! Де наберемо стiльки золота, щоб  викупити  сiм  тисяч
воїв i сiмнадцять ханiв?  Якщо  повириваємо  з  ушей  наших  жон  i  дочок
сережки, познiмаємо з їхнiх рук перснi, то й тодi не нашкрябаємо  стiльки,
щоб викупити таку силу людей!
   - Вiйною треба йти на урусiв! - вигукнув войовничий, запальний хан Кза.
- Зiбрати все вiйсько, яке у нас є, промчати по  землi  урусiв,  потрощити
їхнi села та городи i обложити Київ! Князi вiдпустять тодi ханiв, i  беїв,
i всiх половецьких джигiтiв, та ще й заплатять нам, щоб ми вiдступили  вiд
стiн їхньої столицi!
   - Правильно, правильно! Провчити урусiв! Пiти на них  вiйною!  Виручити
наших побратимiв! Веди нас, хане Кончак!
   Кончак торжествував: поразка Коб'яка обернулася  для  нього  перемогою!
Тепер  усi  половецькi  роди  об'єднаються  пiд  його  рукою,  як   колись
об'єдналися було пiд рукою його дiда Шарукана,  i  вiн  уже  не  випустить
влади, а використає її для звершення  своїх  давнiх  задумiв  -  об'єднати
Дешт-i-Кипчак i стати його самовладним володарем.
   - Достославнi хани, - довiрливо понизив вiн голос, - я  цiлком  подiляю
вашу думку, що урусам не викуп платити,  а  треба  зiбратися  з  силами  i
погромити їх, як ще нiхто нiколи не громив.  Хтось  тут  сказав,  що  нашi
пiвденнi степи страждають останнiм часом вiд жорстоких посух... Правильно.
А в уруських землях посух немає. За Ворсклою та Пслом буяють трави - аж до
Сейму та Десни, плинуть повноводi  рiки,  шумлять  безкраї  лiси  та  гаї.
Багата земля! То чому б нам не зробити її своєю?  Чому  уруси  псують  її,
копирсаючись у нiй ралами та мотигами? Чом би нам не випасати на нiй своїх
табунiв? Га?
   Думка була не нова. Вона давно жила серед половецької  знатi  -  урвати
цей ласий шмат руських земель i зробити їх частиною Дешт-i-Кипчака. Тiльки
як це зробити? Може, Кончак знає?
   - Сил малувато, - сказав молодий хан Єльдечук iз Вобурчевичiв.  -  Одне
дiло - пограбувати, а друге - утримати цi землi за собою!
   - Коли об'єднаємося, то сил вистачить,  -  заперечив  Кончак.  -  Та  й
приготуватися треба як слiд, а не так, як Коб'як... Чув я, що за Обезькими
горами воюють живим вогнем. З вогняного рога летить полум'я просто у  вiчi
ворожим коням i воям. Хто може устояти перед такою зброєю? Гадаю, якщо  ми
вирiшимо йти на урусiв, то треба нам її мати. Я пошлю своїх людей за  нею.
Ось на що нi срiбла, нi золота не шкода!
   -Це буде хтозна-коли, - розчаровано протягнув Кзакiв син Роман Кзич.  -
А серце просить помсти зараз!
   Кончак усмiхнувся.
   - Молодiсть нетерпляча... А в вiйськовому  дiлi  потрiбне  терпiння.  У
похiд ми все одно не пiдемо  ранiше  зими.  На  той  час  i  живий  вогонь
роздобудемо...
   - Яким же шляхом  iти?  Кого  першого  воюватимемо?  -  запитав  старий
Туглiй, вiдсапуючись вiд випитого кумису i витираючи рукавом рiдкi вуса. -
На Переяслав, на Київ, на Чернiгiв чи на Посем'я?
   Кончак давно все обдумав.
   -  Першого  треба  бити  того,  хто  найслабший.  А   зараз   найслабша
Переяславська земля - все Посулля  мною  вже  знесене,  залоги  залишилися
тiльки в небагатьох городках - у Воїнi, Римовi, Слiпородi, Лубнi, Лохвицi,
Ромнi. Та вони для нас  не  перепона.  Пройдемо  непомiтно  мiж  Лубном  i
Лохвицею прямо до Переяслава i з ходу  вiзьмемо  його.  Князя  Володимира,
якщо залишиться живий, притягнемо на арканi  до  Орелi,  де  вiн  бився  з
Коб'яком, i там скараємо. Погромимо всю Переяславську землю  i  залишимося
там на лiто, а потiм - i назавжди... Чи правильно я мiркую?
   - Ойє, ойє! Правильно! - закричали хани. - Слава хановi Кончаку!  Слава
внуковi Шарукана!
   Кончак i оком не повiв, хоча  радiсть  розпирала  йому  груди.  Нарештi
досягнув вiн верховної влади! Довгий i  нелегкий  це  був  шлях  -  i  ось
сьогоднi все Половецьке поле кричить "славу" на його  честь,  вiддає  свої
вiйськовi загони йому в руки.
   Вiн розумiє, що завдячує Коб'яковi,  його  нерозважливостi  сьогоднiшню
перемогу над родовичами. А перемога над урусами належатиме тiльки  йому  i
бiльше нiкому! I вона змiцнить i утвердить владу  над  Дешт-i-Кипчаком  за
ним, а може, i за його нащадками.
   Вiн подякував ханам за довiр'я, за добровiльно вручену верховну владу i
на радощах звелiв  подати  п'янке  червоне  вино,  привезене  сугдейськими
купцями з далекої Куль-Оби.

   * * *

   В юртi ставало душно. Настя вiдкинула вовняну ковдру, провела рукою  по
обличчю, мовби вiдганяла сон, i позiхнула, роздумуючи -  вставати  чи  нi.
Вставати не хотiлося.
   Надворi давно вже буяв сонячний  лiтнiй  день,  а  в  юртi  прохолодно,
стоять густi сутiнки, коливаються похмурi тiнi. Сюди крiзь подвiйну повсть
проникає  зовсiм  небагато  приглушених  звукiв  гамiрливого  половецького
стiйбища - хiба що плач дитини чи далекий тупiт кiнських копит, i  коханiй
жонi хана Туглiя не хочеться вставати i поринати в  безладну  i  безглузду
метушню чужого i ненависного життя.
   За три роки неволi Настя звикла до розкошiв, до ситостi й неробства, бо
була не рабинею, як iншi її спiввiтчизницi, а катуною[42] хана,  однак  до
чужини так i не звикла. Дiтей вiд хана не мала i жила тiльки для себе,  нi
в грiш не ставлячи нi свого старого чоловiка, який упадав бiля неї i  мало
не носив на руках, нi його  рiд,  нi  всю  половецьку  орду.  Користуючись
слiпою любов'ю Туглiя, вона робила, що хотiла, -  нi  в  чому  вiн  їй  не
перечив. Мала гарний одяг, золотi прикраси, смачну їжу i вдосталь часу для
спання, видивляння  у  бронзове  дзеркальце  чи  для  теревень  зi  своїми
рабинями-землячками.
   Вона подумала, вставати чи нi, - i не встала. Прислухалася до  сюрчання
степового цвiркуна, що вiв свою без-
   конечну пiсню десь пiд килимом.  Тут  i  цвiркуни  не  такi,  як  дома.
Домашнi жили пiд пiччю i тихо заколисували - сюр-сюр... А  тут  голосистi,
як пiвнi, заведуть спiв - не заснеш.
   Не зацiкавив її i приїзд багатьох  ханiв,  про  що  вночi  розповiв  їй
Туглiй,  не  змусив  засвiт  вилiзти  з  теплого  м'якого  ложа,  притьмом
вискочити iз затишної юрти. Чи й не диво - хани! Мало вона  їх  перебачила
за цi роки! Такi ж кочовики, що кохаються в конях, вiвцях, худобинi, як  i
всi iншi, хiба що ситiшi та одягнутi краще.
   Вона повернулася на другий бiк i заплющила очi.
   Та подрiмати не пощастило. Раптом недалеко пролунав пронизливий жiночий
крик i змусив її схопитися. По  голосу  впiзнала  -  кричала  тiтка  Рута,
невiльниця з Переяславщини, сорокарiчна дружина Туглiєвого наймита-пастуха
Торiата, або по-простому Трата, як звали його всi родовичi, тобто  Гнiдого
Коня, бо саме так вiн прозивався.
   Кричала Рута. Це, правда, не було дивиною. Мусила  кричати,  бiдна,  бо
навiжений Трат, коли йому щось входило  в  голову,  частенько  хапався  за
вiжки чи обротьку i ганявся за  нею  довкола  юрти,  а  траплялося  -  бив
смертним боєм. Бив за те, що був бiдний i  не  бачив  просвiтку  в  своєму
нужденному життi, бив, що взяв у жони уруску,  бо  за  половчанку  не  мав
змоги заплатити калим, бив за те, що  народила  йому  тiльки  одного  сина
Овлура, якому, отже, теж потрiбно, коли захоче женитися, готувати калим, i
не народила жодної дiвчини, яка принесла б йому багатство, коли б виходила
замiж.
   Хтозна, яка була причина сьогоднi, але Рута кричала, нiби  її  вбивають
до смертi. Тож причина, мабуть, була з поважних.
   Настя поспiхом накинула на себе барвистий халат, вискочила надвiр.
   Бiля Тратової юрти юрмився натовп. Однак нiхто й пальцем не повiв,  щоб
порятувати нещасну.  Трат  звалив  Руту  на  землю  i  перiщив  гарапником
нещадно, нiби тварину.
   Настя розштовхала людей i прожогом кинулася наперед, щоб  припинити  це
бузувiрство.
   Та тут  з  протилежного  боку  вискочив  задиханий  вiд  швидкого  бiгу
вродливий кремезний юнак i повиснув на Тратовiй руцi.
   - Батьку, що ти робиш! Отямся! Зупинись! Не бий матерi.
   Це був син Трата i Рути - Овлур. Йшов йому вiсiмнадцятий рiк, i  ставав
вiн дужим вродливим парубком. Вiд матерi успадкував густе, злегка кучеряве
волосся, прямий нiс, бiлу шкiру, а вiд батька -  чорнi  брови  та  виразнi
карi очi. Настя давно запримiтила хлопця, але вiн не звертав на неї нiякої
уваги.
   Трат заверещав:
   - Геть! Вiдпусти мене! Як смiєш перечити батьковi!
   Овлур не вiдпускав. Трат лiвою рукою ударив сина в обличчя.
   - Геть-но, щеня!
   Овлур спалахнув. Не тямлячи себе, вхопив батька за поперек, пiдняв  над
собою i щосили жбурнув у натовп. Трат гепнувся на землю  i  заскиглив  вiд
болю. А Овлур, не глянувши в його бiк,  узяв  матiр  на  руки  i  зник  за
пологом юрти.
   Все це трапилося так  швидко,  що  нi  Настя,  нi  родовичi-половцi  не
встигли й охнути. Такого ще не бувало! Щоб син пiдняв руку на батька?! Щоб
посмiв  перечити  йому?!  Щоб  порушив  стародавнiй  звичай  степовикiв  -
покорятися батьковi, покорятися старшому, покорятися беєвi та хановi?! Нi,
такого, достеменно, ще не бувало!
   Всi чекали - що ж буде далi?
   Трат тим часом пiдвiвся, безтямно глипнув на людей, в очах яких  уздрiв
смiх i глум, бо вони  глумилися  з  нього  все  життя,  вiдколи  вiн  себе
пам'ятає, з самого малку, i, не тямлячи себе, кинувся вслiд за Овлуром  до
юрти.
   - Я уб'ю тебе, уруський вишкребку! - заревiв, видобуваючи зi  шкiряного
чохла широколезого ножа.
   У юртi враз зчинився  крик.  Стiни  iз  старенької  повстi  задвигтiли,
затрiщали. Вслiд за тим з неї вискочили  обоє  -  батько  й  син.  Власне,
вискочив один Овлур з пiднятим над головою Тратом  i  двигонув  батька  ще
далi, нiж перший раз.
   Трат покотився пiд ноги родовичам. Потому, проклинаючи все на свiтi - i
жiнку, i сина, i самого себе, - пошкутильгав до бiлої Кончакової юрти.
   - Я знайду на тебе управу! Ти не битимеш бiльше  батька!  Начувайся!  -
помахав вiн кулаком.
   Настя отерпла. Бути бiдi! Хани розправляються з непокiрними безпощадно.
   Вона кинулася до юрти. Рута лежала на шорсткiй, побитiй мiллю  кошмi  i
стогнала. Сорочка на нiй порвана, закривавлена. Овлур сидiв поряд i гладив
її збасамужене гарапником плече. Погляд його був розгублений i блукав десь
далеко-далеко.
   Настя доторкнулася до юнакової руки.
   - Овлуре, тiкай! Трат побiг до хана! Коли б не схопили тебе...
   Рута переполошилася теж, пiдвела голову.
   - Ой лишенько! Що ж це буде! Овлуре!
   Але Овлур мов задерев'янiв.
   - Ну i хай! - махнув рукою. - Лiпше смерть, нiж та ке життя!
   - Дурненький! Що ти говориш? Буря минеться -  i  знову  засяє  сонечко!
Батько пробачить тобi... На те ж вiн батько! - переконувала Настя.
   - Авжеж! Батько! Крiм батога, я нiчого не зазнав вiд нього  гарного!  А
матiр катує, мов звiрюка! Вiн менi,  може,  й  пробачить,  та  я  йому  не
пробачу нiколи!
   Настя зрозумiла його. Овлур  був  сином  полонянки  Рути.  Вигодуваний,
вихований нею, хрещений попом-невiльником i названий при хрещеннi  Лавром.
З розповiдей матерi багато знав про її батькiвщину - Русь, про її  села  i
городи, про вишневi садочки i повноводi рiки, про зеленi дiброви i  родючi
ниви, а найбiльше - про її людей, яких i тут, у  Половецькiй  землi,  було
немало. Вивчив вiд матерi їхню мову, їхнi звичаї, пiснi i почувався  серед
них як свiй. Знав, що жiнка там, у порiвняннi з  жiнками  кочовикiв,  живе
вiльнiше, їй легше дихається, вона там часто  вершить  всiма  господарчими
дiлами сiм'ї. Так здавна повелося серед того народу. А тут, в ордi, навiть
жiнки-половчанки - безправнi i безсловеснi iстоти, а про невiльниць нiчого
й казати. Рута ж натерпiлася, мабуть, за всiх, - таке важке було її життя.
Одного Овлура любила вона тут, один Овлур був тим промiнчиком, що манив її
до себе серед безпросвiтного мороку i тримав на свiтi.  А  син  платив  їй
взаємною любов'ю. За неї вiн був ладен  на  все.  Навiть  на  батька  руку
пiдняв через неї...
   I це було найстрашнiшим злочином. Половецькi звичаї такого не прощали.
   - Овлуре, тiкай! - мало не закричала Настя. - Ти краще за  мене  знаєш,
що тебе чекає, як розправляються хани з непокiрними!
   Овлур стиснув рукою лоба i мовчав. Рута теж то благала його тiкати,  то
раптом ставала безтямною i безсловесною.
   Настя не знала, що робити.
   - Божевiльний, тiкай! Сiдай на коня - i в степ!
   Та тiкати було вже пiзно. Хтось владною рукою шарпонув  полог  -  i  до
юрти ввалилося троє ханських нукерiв-охоронцiв.
   - Де Овлур?
   Його схопили, потягли - аж сорочка  затрiщала.  Рута  закричала,  Настя
кинулася вслiд за ними.
   На майданi зiбралися всi - вiд старого до малого.
   Окремо, посерединi, стоять  хани.  Над  ними  височiє  могутня  постать
Кончака. Бiля його нiг, розтираючи кулаком  по  обличчю  сльози,  зiгнувся
старий змиршавiлий Трат.
   - Ведiть-но  поганця  сюди!  -  загримав  Кончак.  -  Хочу  глянути  на
нечестивця, що пiдняв руку на батька!
   Овлура кинули йому до нiг, силомiць поставили на колiна. Кончак  носком
чобота ткнув його в груди.
   - За вiщо батька бив?
   - За матiр, хане. Щоб не знущався з неї, щоб не вбивав до смертi!
   - Жона - пил на чоловiкових пiдошвах! Що чоловiк хоче, те  й  робить  з
нею - милує або лупцює... Та не в тiм, зрештою, рiч.  Рiч  у  тiм,  що  ти
виступив супроти освячених цiлими  поколiннями  звичаїв  -  зняв  руку  на
старшого! Сьогоднi - на батька,  завтра  -  на  хана!  Тебе  мало  висiкти
канчуками - тебе треба прив'язати коневi до хвоста i пустити в  степ!  Хай
звiрi зжеруть там твоє м'ясо, хай вiтер i сонце висушать твої костi!
   - Ойє, ойє! - закивали головами хани. - Вiн потоптав  наш  предковiчний
закон - хай поплатиться за це!
   Настя обiмлiла. Прив'язати коневi до хвоста! Це ж  вiрна  смерть!  Який
жорстокий степовий звичай!
   Вона кинулася до нiг Кончаковi. Плутаючи половецькi i свої рiднi слова,
заблагала:
   - Великий хане, зглянься на хлопця! Його мати лежить при смертi  -  так
скатував її нi за що Трат... А  Овлур  вступився  за  неї...  Не  бив  вiн
батька, а тiльки вiдтрутив вiд матерi, коли той  ввiрвався,  щоб  зарiзати
обох - матiр i сина! Я цьому свiдок!
   Кончак  насупився.  А  хан  Туглiй,  що  загубився  в  натовпi   ханiв,
витрiщився на дружину i не знав, що робити, - схопити непутящу за коси  та
вiдтягти до своєї юрти чи промовчати, щоб не  стати  посмiховиськом  перед
усiм родом. Вирiшив промовчати.
   Тим часом Кончак упiзнав Настю. Його вразила її свiжа  жiноча  краса  -
пишне русяве волосся, ще не заплетене пiсля  пiзнього  сну,  рожевi  щоки,
бiлi руки,  що  не  знали  чорної  роботи,  великi  голубi  очi,  в  яких,
здавалося, можна було втопитися... Серце його пом'якшало.
   - А чому ханша вступається за цього чабана?
   - Бо його мати, Рута, - моя землячка... Менi жаль її. Настя  ще  бiльше
зашарiлася i смiливо глянула прямо в вiчi грiзному хановi.  Сказала  вона,
звичайно, тiльки пiвправди. Руту їй жаль, безперечно. Та  ще  бiльше  жаль
самого Овлура, такого гарного, мужнього, дужого, що запав їй у  серце.  То
дарма, що вiн молодший. А хiба вона стара? От тiльки вiн,  дурненький,  не
помiчає її почуттiв чи вдає, що не помiчає, бо боїться хана Туглiя...  Але
ж коли-небудь помiтить! Прийде час!
   Поки Настя так думала, Кончак дивився на неї i вiдчував, що  її  погляд
обеззброює його.
   - Гм, - буркнув вiн незлобливо. - Я  не  можу  вiдступитися  вiд  щойно
сказаних слiв, жiнко!
   Зрозумiвши, що її чари подiяли i тут, як дiяли вони безвiдмовно завжди,
коли потрiбно було полонити тверде  чоловiче  серце,  Настя  повела  новий
наступ:
   - Я не прошу великого хана вiдступитися вiд  власного  слова.  Я  прошу
лише зберегти життя цьому хлопцевi. А як - то вже турбота самого  великого
хана.
   Двi пари очей: хижi, брунатно-коричневi - хановi i великi,  ясно-голубi
- Настинi, - якусь мить мовчки змагалися мiж собою.  I  це  змагання  було
явно не на користь Кончаковi, i його сувора, вовча  натура  почала  поволi
танути, м'якшати,  поступатися  перед  вродою  i  волею  цiєї  незвичайної
уруски. "I треба ж, - подумав Кончак, - щоб така красуня  дiсталася  отому
старому бовдуровi Туглiю! Яка несправедливiсть! Ой-бой!"
   А вголос промовив:
   - Буде так, як уже сказано, - треба  провчити  непослуха.  Та  й  iншим
наука!.. Але пустимо коня не в степ, а  проженемо  по  стiйбищу,  щоб  усi
бачили, що чекає того, хто не поважає старших!
   Настя зрозумiла, що на бiльше розраховувати не можна. Однак i  це  була
значна уступка з боку хана. Її потрiбно було розширити i узаконити  прямою
згодою Кончака.
   - Дякую, ханочку, - сяйнула бiлками Настя. - Звичайно, по стiйбищу  хай
протягнуть - в науку iншим... Про одне прошу - дозволь принести йому одяг,
який я захочу.
   Кончак засмiявся.
   - Одяг? Вiн i так не голий... Але коли вже тобi так хочеться, то неси.
   Поки ханськi охоронцi лаштували коня, шлею на нього  та  вiрьовку,  щоб
прив'язати жертву, Настя метнулася в юрту, де в напiвзабуттi лежала  Рута,
шепнула їй, щоб не хвилювалася за сина, бо, мовляв, вона все зробила,  щоб
урятувати його, схопила Тратового старого, але  досить  мiцного  кожуха  i
валянки, заячого малахая i вибiгла надвiр. За нею виповзла з юрти Рута.
   Настя схилилася до Овлура.
   - Одягайся! Взувай валянки! Та швидше, поки тi  бузувiри  не  потрощили
тобi костi!
   Здивований Кончак спочатку хотiв заборонити юнаковi так одягатися,  та,
згадавши, що вiн сам дозволив принести вдяганку, махнув рукою - е-е, хай!
   Ханськi охоронцi пiдвели коня, запряженого в шлею, накинули попiд  руки
Овлуровi мiцну вiрьовку, прив'язали до барка. Один з них скочив коневi  на
спину, вйокнув:
   - Вйо!
   Юрба розступилася. Кiнь рвонув з копита i пiшов чвалом. Овлур  ухопився
за натягнуту, мов струна, вiрьовку, пiдтягнувся  на  руках,  щоб  уберегти
голову вiд ударiв об землю. Кожух i валянки захищали його тулуб i ноги.
   - Вйо! Уля-ля-ля! Уля-ля-ля! - заверещала юрба. - Вйо! Вйо!
   Для всiх, крiм Рути i Настi, це було захоплююче видовище.  Очi  палали,
роззявленi роти кричали, понукали верхiвця гнати швидше, хоча  той  i  так
мчав шпарко - аж курява здiймалася вслiд за ним.
   Стiйбище розкинулося  понад  Тором  на  цiлу  версту.  Наїжджена  курна
дорога, обабiч якої вишикувалися юрти i похiднi вози  з  вежами-юртами  на
них,  пролягала  по  узвишшю,  i  всiм  було  видно,   як   за   верхiвцем
пiдстрибувала на вибоях темна згорблена постать юнака.
   Живий?
   Овлур був живий, хоча вiдчував, що тримається з  останнiх  сил.  Земля,
яку вiн знав змалечку i по якiй ходив не раз,  тепер  йому  була  ворожою,
вона била його в спину, в лiктi, в ноги, товкла i гамселила зi всiх бокiв.
Коли б не кожух, валянки i шапка, то не  витримав  би  й  половини  шляху.
Дякувати Настi - поки що вiн живий!
   Коли верхiвець завертав назад i припинив коня, Овлур крикнув йому:
   - Джигiт, у вибалку, на засохлому груддi, тихше їдь, прошу тебе!  Бо  й
печiнку вiдiб'єш!
   Широколиций джигiт вищирив бiлi зуби, засмiявся.
   - Тримайся! Промчу, як вихор! Припиняти не буду - повеселю хана Кончака
i його гостей! Пай-пай!
   Овдур гiрко скривив рота i ще мiцнiше стиснув  вiрьовку.  Назад  джигiт
справдi мчав, як вiтер, весь час б'ючи коня гарапником i ногами пiд  боки.
Зупинився за кiлька  крокiв  перед  Кончаком,  сплигнув  додолу  i  шаблею
перерубав вiрьовку.
   Овлур не подавав ознак життя. Кожух звисав з  нього  клаптями,  обличчя
заюшилося кровлю. Лежав мовчки, мов мертвий.
   Рута пiдвела голову, пiдповзла до сина i закричала:
   - Синочку! Що ж вони зробили з тобою! Вiд того крику Овлур  здригнувся,
з його грудей вирвався болiсний стогiн. Клаптi кожуха заворушилися -  юнак
силкувався пiдвестися, але не мiг.
   - Матiнко, ти? - намагався впiзнати її крiзь кривавий туман.
   - Я, синочку, я... Ось пiдведуся, допоможу тобi... Вона справдi знайшла
в собi сили пiдвестися, стати на ноги, але як не  силкувалася,  а  пiдняти
сина не змогла. Тодi  Настя  гарикнула  на  молодих  джигiтiв,  що  стояли
поблизу:
   - Чого  витрiшки  продаєте?  Допоможiть  жiнцi!  Кончак  мовчки  кивнув
головою, i джигiти обережно пiдняли Овлура на руки, понесли в  юрту.  Рута
поволi подибала за ними. А Настя стримала себе, хоча їй теж хотiлося  бути
зараз там, у юртi. Тепер, коли небезпека для Овлура минула, вона  подумала
i про себе. Що скаже на все це хан Туглiй? Що то буде?

   * * *

   Туглiй повернувся вiд Кончака, коли стемнiло, добре  напiдпитку.  Важко
ввалився до юрти, дихнув вином i кумисом. Широкий вид його був насуплений,
очi налилися кровлю, рiдкi сивi вуса наїжачилися, товста шия  почервонiла,
мов у пiвня гребiнь. В руцi вiн мав замашного гарапника.
   Настя миттю схопилася  з  м'яких  подушок,  i  вiд  того  рiзкого  руху
заколивалося жовтаве полум'я лойової свiчки.  З  її  округлих  бiлих  плеч
вiльно спадала гаптована  шовком  тонка  лляна  сорочка  виробу  київських
умiльцiв.
   Туглiй ступив крок наперед i зловiсно прохрипiв:
   - Хр-р! Хр-р!.. Ну, негiднице-повiйнице! Ось так ти бережеш  чоловiкову
честь! Робиш мене, хана, володаря цiлого степу, тисячних отар  i  табунiв,
повелителя племенi, посмiховиськом  перед  усiм  народом  половецьким!  Що
надумала! Заступатися привселюдно за якогось шмаркача, жебрака, чабана! Та
я тебе саму накажу прив'язати коневi до хвоста i голою пустити в  степ!  I
нiхто тебе не порятує! Нiхто не заступиться!  Та  я  з  тебе  живої  шкуру
спущу! Хр-р! Хр-р!..
   Над його головою звився гарапник. Але не  встиг  вiн  упасти  на  нiжне
жiноче тiло, як Настя вихопила зi складок сорочки невеликого кривого  ножа
i наставила собi проти серця.
   - Хане! - гукнула голосно. - Зупинись! Кого б'єш?  Один  удар  -  i  не
стане твоєї русокосої жони, твоєї вiдради i  втiхи!  Чи  ти  подумав,  хто
милуватиме тебе, хто цiлуватиме тебе,  хто  привiтає,  коли  повернешся  з
походу? Хто пригорне i  приголубить,  коли  ти  ляжеш  у  холодну  постiль
старого вдiвця? В чиї очi заглянеш, коли важкi  думи  обсядуть  твою  сиву
голову, i хто зiгрiє твою стару кров у довгi зимовi ночi?  Чи  подумав  ти
про це? Якщо подумав, тодi бий!
   Вона знала, що робити i що казати.
   Туглiй, мов заворожений, прикипiв поглядом до тонкого блискучого  леза.
Гарапник здригнувся i впав додолу. Хановi губи затремтiли, а брови  сивими
дугами полiзли на лоба.
   - Настуню! - вигукнув вiн,  простягаючи  до  примхливої  i  своєвiльної
дружини руки. - Не треба! Зачекай! Я пожартував! Давай поговоримо  ладком!
Ти ж знаєш, як я кохаю тебе! Справдi - ти моя єдина радiсть i втiха!  Хiба
я посмiю хоч пальцем зачепити тебе, люба  моя!  Та  швидше  я  голову  дам
вiдрубати, нiж ударю тебе!  Тiльки  будь  моєю  i  бiльш  нiчиєю  -  i  ти
купатимешся, поки я живий, у розкошi й щастi! Настуню!
   Настя подумала трохи, мовби вагалася i зважувала почуте, потiм  вiдвела
ножа вiд грудей i пожбурила додолу.
   - Хане мiй! - її бiлi руки простяглися наперед, як для обiймiв. -  Хане
мiй!
   Туглiй з радiсним стогоном кинувся до неї:
   - Настуню!
   Мiж ними знову, як це бувало не раз, запанував мир. Туглiй роздягнувся,
i вони забралися на м'яке ложе, пiд пухкi ковдри з верблюдячої шерстi.
   - Весело було у Кончака? - спитала Настя, щоб звести розмову на iнше. -
Надудлилися вина, скiльки хотiли?
   Туглiй плямкнув губами, покрутив головою.
   - Вино те скоро крiвцею проллється...
   - Як то?
   - Кончак замислив велику вiйну з урусами... Нинi обрали його  верховним
ханом... Як тiльки ляжуть на землю снiги i стануть рiки, пiднiметься  весь
Половецький степ!.. I здригнеться Руська земля!
   У Настi стиснулося серце. Нi, не забула вона рiдної землi!  Не  забула!
Iнодi така туга найде - хоч у Тор головою кидайся. I  тодi  встають  перед
очима зеленi береги срiблястого Сейму, пахнуть у груди духмяними  пахощами
скошенi трави  на  левадах  та  гiркi  дими  осiннiх  багать  на  городах,
вiдiзвуться  гострим  болем  рiднi  голоси  матерi,  батька,  братикiв   i
сестричок... Нiде правди дiти,  звикла  вона  за  три  роки,  проведенi  в
ханськiй юртi, i до ситої їжi, i до гарного одягу, i до прикрас дорогих  -
золотих перснiв та сережок, срiбних заколок, бурштинового намиста.  Та  до
рiдної землi на крилах летiла б - щоб хоч одним оком уздрiти її, на  рiднi
стежки-дорiжки  поглянути,  зi   своєї   криницi   води   попити,   пiсень
солодко-тужливих дiвочих послухати, що бринять пiд мiсяцем...
   Серце її стиснулося. Вона не забула того жахливого зимового  дня,  коли
зненацька, зовсiм несподiвано, на Вербiвку налетiли половцi, пам'ятає,  як
закричали люди пiд шаблями половецькими, заревла худоба, коли її нападники
почали виганяти з хлiвiв, як спалахнули стрiхи хат i дим заступив сонце...
   I нiколи не згладиться з ЇЇ пам'ятi та  мить,  коли  її  шиї  торкнувся
холодний половецький аркан, а важкий гарапник упав на дiвочi плечi...
   Це було жахливо!
   Скiлькох же iнших молодесеньких русокосих дiвчаток жде її доля? Скiльки
сiл попелом розвiються по бiлому  снiгу,  скiльки  люду  трупом  ляже  пiд
шаблями половецькими?
   - Чого ж замовкла? - торкнувся її руки Туглiй. - Невже своїм патяканням
я розвередив тобi душу? Так ти не бери до серця... Так було, так i буде!
   - Я й не беру, - прикинулася Настя байдужою, щоб не  викликати  у  хана
пiдозри, як гостро вразила її ця новина, - Мало  про  що  можуть  говорити
п'янi чоловiки...
   I з вiдразою обняла нелюбого мужа за м'якi бабськi плечi.
   А другого дня, вибравши хвилину, коли Туглiй разом з Кончаком та iншими
донськими ханами виряджав гостей, Настя шуснула в юрту до Рути.
   - Сама? Трата i Овлура немає?
   - Ох, ох, сама, - застогнала жiнка, пiдводячи голову з постелi. -  Трат
i Овлур уже бiля ханських табунiв, а я колодою лежу i не можу пiдвестися -
все тiло болить... Овлур, бiдолаха, теж ледве пiдвiвся...
   Настя призвичаїлася до напiвтемряви, простягнула Рутi чималий вузлик.
   - Я ось тобi тут дещо принесла  -  сиру,  айрану  та  смаженого  м'яса.
Пiдкрiпляйся та одужуй швидше!
   -  Щось  знову  трапилось?  -  кинулася  Рута,  по   Настиному   голосу
догадавшись, що в тiєї за душею якась таємниця.
   - Трапилося! - Настя перейшла на шепiт. -  Задумали  хани  взимку  Русь
звоювати, винищити всiх аж до Десни та Києва...
   - Клятi!..
   - I то не все... То буде не простий набiг, як бувало не раз до цього...
   - Що ж вони надумали ще?..
   - Хочуть усю Переяславську у країну  навiки  посiсти,  щоб  стала  вона
їхньою землею! Хочуть ставити там свої вежi, випасати там свої табуни!
   - Звiдки ти дiзналася про це?
   - Туглiй розпатякався... Ти ж знаєш, що вiн, як баба, - що на думцi, те
й на язицi! Та ще коли напiдпитку...
   - О боже!.. Що ж нам робити?
   - Звiстку дати додому.
   - Нiби це так просто!
   - Знаю, що не просто... Особливо для нас,  жiнок...  Але  ж  у  тебе  є
син...
   - Ти хочеш, щоб Овлур устряв у це дiло? Що ж вiн може зробити?
   - Я все обдумала. Коли б тiльки  Овлурова  згода...  Але  ж  вiн  такий
непiдступний...
   По колись вродливому, а тепер  змученому  Рутиному  обличчю  промайнула
гiрка усмiшка.
   - Ох, Насте... Знаю, не слiпа я, - сохне  твоє  серце  за  ним!  Та  не
баламуть ти хлопця! Облиш! Чи хочеш йому ще бiльшого нещастя?..  Не  рiвня
вiн тобi нi в чому...
   - Тiтонько Руто, - почервонiла Настя, - не про те я зараз мовлю, хоча й
не байдужий менi  Овлур,  а  про  те,  щоб  сповiстити  князiв  про  намiр
Кончака...
   - То ти вибрала для цього Овлура? Але ж вiн може голову втратити! Невже
ти не подумала про це? Чи не жалко його?
   - Чому не подумала? Думала i про це, всеньку нiчку  думала.  Та  нiчого
iншого надумати не змогла... Хiба самiй їхати...
   - Куди тобi!
   - От бачиш? Залишається один Овлур.  Вiн  не  раб,  за  яким  пильнують
десять очей, а вiльний кочiвник. Вiн чабан,  тому  може  пiд  час  вiдгону
табунiв непомiтно для iнших зникнути з пасовища i за кiлька  днiв  домчати
до Воїня чи Лубна i  повернутися  назад...  Йому  легше  це  зробити,  нiж
будь-кому iншому. Потрiбно тiльки, щоб ти його напоумила на  це...  Нiкого
iншого, крiм тебе, вiн i слухати не захоче!
   - А якщо i мене не послухається?
   - Тодi Кончак застукає наших зненацька i пiв-Русi потягне на арканах  у
неволю.
   - Жахливо!
   - Отож-бо!.. Навряд чи  повернуся  я  коли-небудь  на  батькiвщину,  та
забути рiдної землi довiку не зможу - нi роду свого, нi села свого, нi тих
стежок-дорiжок, по яких походили мої босi ноженята, нi всього  iншого,  до
чого прикипiло моє серце! Нiчого цього не забути менi! Тому й не хочу, щоб
гасав там,  по  наших  селах-хуторах,  по  наших  нивах  та  луках,  хижий
половецький кiнь...
   Рута схлипнула.
   - Я i сьогоднi, коли б мала силу, полинула б додому. Хай би там нi кола
нi двора - аби на рiдну землю! Та ще з Овлуром, синочком моїм єдиним...  А
без нього - нi! Без нього менi - смерть! Хоча i так  вона  не  за  горами!
Доконає мене Гнiдий Кiнь, ох, доконає, хай би був щез!
   Настя обняла її, i вони обидвi заплакали.



   РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ

   На три листи князя Iгоря з проханням  помиритися  з  сином  Володимиром
Ярослав вiдповiдав коротко i сухо: "Нi!" Iгор досадував, злився, Володимир
сумував, а княгиня Євфросинiя плакала,  бо  шкода  їй  було  брата.  Пiсля
вiдповiдi на третiй лист не залишилося нiчого iншого, як з жоною та дiтьми
вирушити на поклон до тестя.
   I ось перед очима Галич - столиця могутньої  Галицької  землi.  Здалеку
сяють золотом хрести на банях Успенського собору,  збудованого  Ярославом.
Високо здiймаються в небо на високiй горi вали i заборола дитинця.  Гудуть
дзвони, i їхнi солодко-тривожнi звуки холодять душу.
   Як то прийме князь Ярослав? Чи не вижене?
   Поминувши гамiрливе  ремiсниче  Пiдгороддя  з  його  кузнями,  млинами,
чинбарнями,  олiйницями,  сукновальнями,  зброярнями,  з  його  невеликими
хатками та напiвземлянками,  з  його  кривими  вуличками,  курми,  гусьми,
качками та свиньми на вигонах, iз бродячими псами та запаршивiлими котами,
валка князя Новгород-Сiверського прогуркотiла по дерев'яному  мосту  через
Лукву, проїхала мимо боярських та монастирських садиб, огороджених  такими
мiцними заборолами, нiби то були  князiвськi  городки,  пiднялася  вузькою
дорогою на високий пагорб i через камiну  браму  виїхала  в  дитинець,  її
супроводжували  посланцi  Ярослава,  висланi  галицьким  князем  назустрiч
гостям.
   Перед Успенським  собором  -  невеликий  гурт  бояр  та  найбагатших  i
найвпливовiших городян, що вийшли зустрiчати князевих  дочку  i  зятя.  На
папертi одиноко стояв Ярослав. Посивiлий,  схудлий,  згорблений.  Горе  не
обiйшло його стороною.
   Євфросинiя зiскочила з вiзка, притьмом кинулась до нього.
   - Отче! Княже! - заридавши, впала  йому  на  груди.  Вони  не  бачилися
кiлька лiт i тепер довго стояли обнявшись.
   Ярослав був твердою, суворою людиною, але i в нього покотилася по  щоцi
сльоза.
   Пiдiйшов Iгор. Почоломкався з тестем. Ярослав заглянув молодому князевi
в очi.
   - Чого приїхав? Просити за Володимира?
   - I  за  Володимира  теж,  -  з  притиском  вiдповiв  Iгор,  витримуючи
пронизливий погляд галицького князя.
   - Нiчого не  вийде!  -  рiшуче  вiдрiзав  Ярослав,  провiвши  вказiвним
пальцем поза золотим ожереллям, нiби воно заважало йому  дихати.  -  I  не
проси.
   - Таточку, про це потiм поговоримо, - втрутилася Ярославна, -  А  зараз
привiтай онукiв!..
   З критого вiзка одне за одним вилазили дiти,  з  цiкавiстю  й  острахом
роздивлялися довкола, зиркали спiдлоба на гурт бояр, на старого бородатого
князя, про якого няня встигла шепнути, що то їхнiй дiд.
   Дiти пiдiйшли до Ярослава, i няня поставила їх рядочком по зросту. Однi
були темнiшi - в Iгоря, iншi - русявiшi,  як  мати,  але  Ярослав  вiдразу
вiдзначив у думцi, що у всiх є щось вiд нього.
   -  Твої  онуки,  батьку.  -  Ярославна  витерла  сльози,   усмiхнулась,
побачивши, як перелякано зиркають дiти на дiда, i почала  перелiчувати:  -
Оце Олег, а то Святослав, а то Роман, а то  Ростислав,  а  то  Ольга...  А
найстарший, Володимир, зостався дома, князює в Путивлi, охороняє Сiверську
землю, поки ми тут...
   Ярославове обличчя розпогодилося, рiзкi зморшки на лобi розiйшлися. Вiн
раптом вiдчув у серцi щось таке, чого нiколи не вiдчував i навiть  назвати
його не вмiв. Нi донька Євфросинiя, нi син  Володимир,  нi  другий  син  -
Олег, або Настасич, як його по iменi матерi-попадi прозвали в  Галичi,  не
викликали  у  нього  такого  сильного  почуття,  як  оцi  маленькi  смiшнi
чоловiчки, його онуки. В ньому вмiщалися разом  i  любов,  i  нiжнiсть,  i
страх за їхнє майбутнє, i гордiсть та радiсть, що в них було щось твоє, що
залишиться на свiтi пiсля тебе, коли ти вiдiйдеш у небуття.
   Вiн знав, чув не раз, що дiдусi та бабусi  люблять  онукiв  дужче,  нiж
колись своїх дiтей любили. Чому так - хто-зна. Може, тому, що  попереду  у
старих уже немає нiчого свiтлого й радiсного, крiм  оцих  ясних  личок?  А
може, тому, що онуки продовжують твоє життя, твiй рiд?
   Як би там не було, а вiн  раптом  переконався  у  правдивостi  людських
спостережень. Перед ним стояли маленькi, настороженi чоловiчки,  що  трохи
наївно i трохи налякано, але  з  непiдробною  цiкавiстю  розглядали  його,
свого дiда, як якогось казкового звiра чи якесь невидане чудо.
   Вiн щасливо усмiхнувся, присiв i почав по  черзi  обнiмати  i  цiлувати
малих, а найменшу - Ольгу -  пiдняв,  пригорнув,  i  вона,  не  проявляючи
страху, охопила рученятами  його  шию  i  голосно  засмiялася,  бо  дiдова
кошлата борода була така лоскiтлива...
   - Рiдненькi мої, - прошепотiв Ярослав. - Ходiмо ж зi мною  до  хоромiв!
Така радiсть сьогоднi буде у старого одинокого князя! Та  й  ви  в  дорозi
притомилися...
   Тиждень промайнув, як одна  година.  На  честь  дочки  та  зятя,  князя
Новгород-Сiверського, Ярослав щодня влаштовував лови на  лисиць,  кабанiв,
ведмедiв, а вечорами у його  кам'янiй  гридницi,  оздобленiй  фресками  та
глазурованою плиткою, лилося угорське вино, гостi стомлювалися вiд надмiру
страв, гули гуслi, гримiли бубни, бринiли  цимбали,  заливалися  рiжки  та
сопiлки. Нi Iгор, нi Євфросинiя не  могли  вибрати  зручної  хвилини,  щоб
наодинцi поговорити з батьком про княжича Володимира.  Здавалося,  Ярослав
навмисне робив так, щоб такої хвилини не випало.
   Закiнчувався мiсяць жовтень, наступав падолист. Пора  було  вирушати  у
зворотну дорогу. I тодi Iгор, якому нiколи не бракувало  рiшучостi,  пiшов
напролом.
   - Княже, завтра чи позавтрьому, якщо не зiпсується  погода,  ми  хочемо
вирушати додому, - сказав вiн уранцi, коли  Ярослав  вийшов  до  спiльного
снiданку. - А ми так i не поговорили з  тобою  про  все,  що  нас  турбує.
Сьогоднi, княже, ми з княгинею нi  на  лови  не  поїдемо,  нi  на  пир  не
прийдемо. Стомилися ми вiд усього цього та й поговорити з тобою хочемо!
   Ярослав  утопив   пронизливий   погляд   своїх   примерхлих,   вицвiлих
зеленувато-сiрих очей у молодi Iгоревi, в яких щасливо поєдналася  небесна
голубiнь очей матерi-новгородки i зоряна темрява прекрасно дикуватих  очей
бабусi-половчанки, жони  князя  Олега.  Подумав,  пожував  сухими  губами,
сказав коротко:
   - Як князь i княгиня бажають... Я звелю обiднiй стiл накрити для трьох.
   Обiдали у невеликiй хороминi,  сумiжнiй  зi  спальнею  князя  Ярослава.
Стрiлчастi вiкна з олов'яними рамами, в якi було заправлене прозоре  скло,
виходили на пiвдень, i осiннє сонце щедро заливало її теплим промiнням.
   Стiл був повен наїдкiв та напоїв. На срiбних та золотих  блюдах  лежала
смаженина - ведмежатина, поросятина, курятина, гусятина.  Поряд  з  нею  в
череп'яних мисках духмяно парувала гаряча пiдлива на смак кожного  -  i  з
перцем, i з лавровим листом, i з грецькими горiхами. В  полумисках  бiлiла
шаткована капуста з морквою, тьмянiли крутобокi солонi огiрки,  маринованi
гриби, iскрився в щiльниках мед.  На  дерев'яних  рiзьблених  тацях  горою
здiймалися скибки свiжого хлiба,  пiдсмажених  на  рижiєвiй  олiї  грiнок,
пухких пирiжкiв з м'ясом та капустою  до  смаженини,  з  маком,  сиром  та
калиною до меду. Вина теж було вдосталь, а ще стояв жбан медяної  сити  та
запiтнiлий - з холодного льоху - глек хлiбного сирiвцю.
   Сидiли по-сiмейному, без служникiв i  чашникiв,  утрьох:  по  один  бiк
столу - князь Ярослав у голубому оксамитовому каптанi,  по  другий  бiк  -
князь Iгор з княгинею Євфросинiєю.
   Їли мало, а пили тiльки ситу та сирiвець. Виждавши для чемностi  якийсь
час, Iгор рубонув з плеча:
   - Княже, настав час повести розмову про те, заради чого ми  з  княгинею
завiтали до тебе, - про княжича Володимира...
   - Я знав, що приїхали ви не мене,старого,провiдати, а заради  нього,  -
спокiйно промовив Ярослав.
   - Ти не хочеш зрозумiти, княже, що  вiн  твiй  єдиний  син  i  законний
спадкоємець...
   - У мене є ще один син - Олег, - приглушено кинув Ярослав.
   - Будемо вiдвертi: ти старий, княже, i рано чи пiзно прийде  час,  коли
золотокований Галицький  стiл  осиротiє[43].  Хто  ж  посяде  його?  Невже
Настасич, син попадi?
   - Вiн - мiй син! - наголосив на словi  "мiй"  Ярослав.  -  Не  забувай,
Iгорю!
   - Тату! - скрикнула Ярославна. - Володимир - твiй  син  по  закону!  Нi
бог, нi люди не  зрозумiють  тебе,  якщо  ти  посадиш  пiсля  себе  Олега!
Володимир - законний твiй спадкоємець, i ти повинен  помиритися  з  ним  i
визнати його за сина!
   - За сина! - гнiвно вигукнув Ярослав. - Та чи знаєте ви, що вiн засилав
послiв до короля польського та короля угорського,  щоб  заручитися  Їхньою
пiдтримкою на випадок моєї смертi?! Нiби  не  вiдав,  недолугий,  що  вони
тiльки й ждуть цiєї нагоди, щоб загарбати Галич! Вони й зараз роздерли  б,
розшматували б Галицьку землю, та бояться моєї  сили!  Бо  я  пiдпер  гори
Угорськi своїми залiзними полками, бо я замкнув на замок Сян i Буг!..  Вiн
знюхався з галицькими боярами-можновладцями, що по  багатству  перевищують
князiв i прагнуть вiдокремитися вiд мене, хочуть самi стати князями!  Вони
вже не раз виступали  проти  мене!  Вони  пiдняли  проти  мене  повстання,
спалили на вогнищi жiнку, яку я палко кохав, - Настю...
   - А мати? - прошепотiла Ярославна, блiднучи. Ярослав не вiдповiв на  її
запитання, а повiв далi:
   - Вони погромили мiй дiм, погрожували менi смертю, кинули в поруб  мого
сина Олега, порубали мою челядь!..  I  все  це  робилося  з  благословiння
Володимира i його матерi  княгинi  Ольги  Юр'ївни,  якi  не  розумiли,  що
боярство - то найбiльший ворог князiв i держави нашої. Половцi  б'ють  нас
ззовнi, бояри - зсередини... Галицькi бояри, як тi кривавi  собаки,  ладнi
розiрвати моє князiвство на шматки, перебити князiв, сплюндрувати  городи,
пограбувати нашi добра, винищити наших дiтей!.. У  вас  п'ять  синiв.  Хто
знає, як складеться їхня доля, - чи не впадуть їхнi  голови  пiд  сокирами
зажерливих    можновладних    бояр,     яких     навiть     менi     важко
приборкати[44]!..Володимир не розумiє, що вiн потрiбен їм тiльки  до  того
часу, поки вони не знищать мене, а як упаду я, упаде й вiн! Вiн слабший за
мене i не зумiє загнуздати їхню сваволю!.. Хiба я про  себе  дбаю?  Я  вже
старий чоловiк. Звичайно, i в старостi є свої радощi, та не вони  змушують
мене чинити так, як я чиню. Я думаю передусiм про те, як уберегти Галицьке
князiвство вiд  загибелi,  вiд  занепаду.  Я  все  життя  змiцнював  його,
збагачував, розбудовував, i воно стало наймогутнiшим на Русi. З ним тiльки
Володимиро-Суздальське князiвство може  зрiвнятися  силою.  Це  два  крила
Русi, що несуть наш народ у  майбутнє.  Київ  занепадає,  бо  самi  князi,
гризучись за нього, як собаки, сприяли i сприяють цьому.  Чернiгiв  здавна
суперничав з Києвом i намагався перейняти його значення як осереддя  Русi,
але ж нiколи не щастило йому зробити цього. Переяслав ледве тримається пiд
ударами половцiв, а ваше Новгород-Сiверське  князiвство  занадто  бiдне  i
слабке для того, щоб впливати на долю всiєї Русi...  Залишається  Галич  i
Володимиро-Суздальське князiвство.  Два  крила  Русi!  Уявляєте,  що  може
статися, якщо комусь пощастить пiдтяти їх? А ненажерливе галицьке боярство
заповзялося зробити це. I допомагає йому Володимир, бо  в  боротьбi  проти
брата Олега опирається на боярство... Ось чому я прогнав Володимира!  Поки
вiн не зрозумiє цього, поки не дасть клятви, що  не  пiднiме  руки  нi  на
мене, нi на Олега, свого брата, до того часу я не зможу  простити  його  i
взяти в своє серце...
   Голос Ярослава змiцнiв, i сам вiн преобразився - випрямився,  розправив
плечi, примерхлi очi загорiлися, кулаки стиснулися, -  став  знову  таким,
яким його кiлька лiт тому знали i Євфросинiя, i Iгор, - грiзним  галицьким
князем, перед яким тремтiли i свої, i чужi.
   Його слова справили сильне враження  на  Iгоря  i  Ярославну.  Подружжя
переглянулося i довго мовчало. А що казати?
   Нарештi Iгор промовив:
   - Мабуть, ти правий, княже, i тепер ми розумiємо,  чому  мiж  тобою  та
Володимиром запалася земля, чому  виникло  неперехiдне  провалля...  Однак
непутить нас ще одно: твої  колишнi  зв'язки  з  покiйною  Настею  i  твоя
непомiрна любов до її сина...
   Ярослав спалахнув i перервав Iгореву мову:
   - Не продовжуй! Я вас зрозумiв!.. Що я мушу сказати на  це?  Одно  можу
сказати: князь теж людина i нiщо людське не чуже йому. Кохання теж!..  Мiж
князями повелося здавна так: не княжич вибирає собi наречену до вподоби, а
йому вибирають - батьки, дядьки, митрополити, бояри. Як молодята  житимуть
- чи кохатимуться, чи сваритимуться, - нiкого це не  обходить.  Так  i  зi
мною було. Так було i є з багатьма. Твiй дiд Олег, наприклад, перший серед
руських князiв одружився з половчанкою, донькою хана Осулка, внучкою  хана
Гiргеня, не тому, що покохав її, а тому, що хотiв, порiднившись  з  дикими
половцями, заручитися їхньою воєнною пiдтримкою  в  майбутнiй  боротьбi  з
Володимиром Мономахом. Вiн  i  сина  свого,  а  твого  батька  Святослава,
одружив з нелюбою половчанкою, яка не принесла твоєму батьковi  нi  дiтей,
нi щастя, i вiн пiсля її смертi одружився вдруге, уже сам,  по  любовi,  з
простою, не князiвського i не ханського роду дiвчиною з Новгорода, де  вiн
тодi князював... Та й ти сам одружився з Євфросинiєю не тому, що вона тобi
сподобалася, бо ти її i в вiчi не  бачив  до  заручин,  а  тому,  що  тобi
вибрали її твоя мати та твiй старший брат Олег. А вони  знали,  чию  дочку
вибирали, - самого Ярослава Осмомисла!
   Ярослав хитро  примружився  i  хихикнув  у  кулак.  Iгор  i  Євфросинiя
почервонiли.
   - Ми кохаємо одне одного, - тихо сказав Iгор. -  Я  щасливий,  що  моєю
жоною стала твоя дочка, княже, - Ярославна.
   - I я щаслива, отче, - опустила свої блакитнi очi Євфросинiя.
   - Я радий чути це, дiти мої. I дай вам бог такої любовi на все життя! -
розчулився Ярослав. - Але ж не завжди, далеко не завжди так буває. У  мене
теж... Коли мiй батько, князь Володимирко, висватав за  мене  доньку  Юрiя
Долгорукого Ольгу-Євфросинiю, вiн був упевнений, що зробив добре дiло,  бо
порiднив два наймогутнiшi руськi князiвства. Так, порiднив. Та  чи  принiс
цей шлюб менi й Ользi щастя? Нi! Ось чому з'явилася  на  нашому  сiмейному
овидi Настя, молода вдовиця-попадя, з якою, не боюся сказати цього, я  був
щасливий...
   Євфросинiя мовчки плакала, а Iгор лляним  рушником  витирав  спiтнiлого
вiд хвилювання лоба i  в  душi  дивувався,  що  розмова  прибирала  такого
довiрливого тону i такої вiдвертостi, на якi вiн, iдучи з Ярославною сюди,
в Галич, далебi, не сподiвався.  Обеззброєний  щирiстю  i  прямотою  князя
Ярослава, вiн все ж не хотiв здаватися.
   - Княже, все це ми можемо зрозумiти, навiть до якоїсь мiри  спiвчуваємо
тобi, але в одному нiяк не можемо зiйтися з тобою.
   - В чому? - спокiйно спитав Ярослав.
   - У тому, що ти Олега Настасича хочеш зробити своїм спадкоємцем,  хочеш
вiддати йому Галицький стiл. Як же можна? Адже вiн позашлюбна дитина!
   Ярослав усмiхнувся в бороду.
   - Ну й  що?  Наш  пращур  Володимир  Красне  Сонечко  до  хрещення  був
язичником i взяв собi не одну, а  кiльканадцять  жон  -  яку  гвалтом,  як
Рогнiду, яку вiйськовою силою, яку сли привезли з-за моря... I з жодною  з
них не був вiн у законному християнському шлюбi, а сини вiд цих жон  стали
його спадкоємцями! Та й сам вiн був, як ти кажеш, незаконнонароджений,  бо
народився вiд любовi князя Святослава з рабою-ключницею Малушею... Чим  же
гiрший мiй син Олег? Тим, що вiн незаконний! Але ж у його жилах також тече
кров наших перших князiв - Рюрика  i  Святослава,  Володимира  i  Ярослава
Мудрого! Чим же вiн гiрший за мене, за тебе, за Євфросинiю? Iнша  рiч,  чи
буде i чи стане Олег князем? I чи варто  йому  ставати  князем  галицьким?
Дуже вже неспокiйне це мiсце -  Галицький  князiвський  стiл.  Треба  мати
велику силу духу i тверду руку, щоб усидiти на ньому!
   - Отже, як я зрозумiв, ти не проти, щоб цей стiл зайняв Володимир?
   Ви вже знаєте мою думку з приводу цього. Все залежить  вiд  Володимира.
Вiн теж мiй син!
   Iгор  полегшено  зiтхнув.  Здається,  не  даремно  сурганилися  вони  з
Ярославною та дiтьми в таку далечiнь. Тепер, справдi, все  залежатиме  вiд
Володимира, вiд його мудростi й зговiрливостi. Князь-отець  зробив  перший
крок!
   На цьому можна було б i кiнчати мову, та Iгор, коли їхав  сюди,  лелiяв
досягти ще однiєї цiлi. Як i всi Ольговичi, вiн був непомiрно честолюбний,
мав  палкий  неспокiйний  характер.  Це  честолюбство  i  ця  нестримнiсть
характеру давно  наштовхувала  його  на  думку  домагатися  в  майбутньому
Київського великокнязiвського стола. Для цього потрiбнi союзники. Одним  з
таких союзникiв - i могутнiм союзником! - мiг би  бути  Ярослав  Осмомисл.
Коли б захотiв, звичайно. Його слово, його збройна пiдтримка багато важать
на Русi! Однак чи захоче?!
   - Княже, ми з Ярославною все зробимо, щоб княжич Володимир став  добрим
сином, - завершив Iгор розмову про свояка i тут же звiв на iнше:  -  Тепер
хочу знати, отче, твою думку про дiла київськi. Вони всiх нас турбують...
   Осмомисл пильно зазирнув Iгоревi в очi, як це вiн  робив  завжди,  коли
хотiв прочитати  потаємнi  думки  спiвбесiдника,  i  тихенько  побарабанив
пальцями по столу.
   - Дiла галицькi мене турбують значно бiльше, нiж дiла київськi,  Iгорю.
Та коли хочеш знати мою думку, то я скажу, що вiдтодi, коли  в  Києвi  сiв
Святослав i подiлив владу з Рюриком, в Київськiй землi  нарештi  запанував
мир, якого там не було багато лiт. А мир - це  благо.  Кажу  про  мир  мiж
руськими князями...
   - Я згоден з тобою, княже. Але я не  про  те...  Хто,  на  твою  думку,
посяде великокнязiвський стiл пiсля Святослава?
   - А хiба Святослав захворiв?
   - Та нi, при здоров'ї.
   - То чого ж ти його передчасно ховаєш?
   - Боронь боже! Я не ховаю! Хай живе на здоров'я! Та в життi все  буває,
особливо, коли людинi звернуло на друге пiвстолiття...
   Ярослав сумно усмiхнувся: йому теж давно звернуло.
   -   Якщо   таке   трапиться,   то   великокнязiвський    стiл    посяде
найспритнiший... А чого ти завiв про це мову?  Чи  не  примiряєшся,  бува,
дiткнутися стружiєм стола Київського? - Ярослав знову  пильно  зазирнув  в
Iгоревi очi.
   Однак Iгор не збентежився. Вiн взагалi бентежився рiдко.
   - А чому б i нi, княже? Хiба я не князь, не Рюрикович?..  Звичайно,  не
зараз, а тодi, коли настане мiй час. Та готуватися треба завчасно.
   - Що ти маєш на увазi?
   - Княже, менi потрiбна твоя допомога - твоя доблесна дружина.
   - Отак зразу? I для чого?
   - Нi, нi, не думай, що я хочу йти на Святослава. Я не  пiднiму  котори.
Правда, вiн нiколи по-дружньому, по-братерськи не ставився до мене та моїх
братiв, навiть, траплялося, чинив нам бiди, а нинi має серце на  мене,  та
бог йому судiя! Я ще молодий  i  ждатиму  свого  часу...  А  вiйсько  менi
потрiбне для вiйни з половцями. Ти сидиш вiд них далеко, у нас за  спиною,
i не вiдчуваєш, якою грозою на нас дихає степ. Посулля  Кончак  уже  знiс.
Все частiше заглядають половцi i в моє князiвство. Пора  дати  їм  доброго
одкоша!
   - Святослав дав цього року...
   - Я теж, хан Обовли i чотириста його  воїв  i  досi  сидять  у  мене  в
колодках. Ждуть викупу...
   - То для чого тобi моя дружина?
   - Для походу на половцiв.
   - Хочеш слави зажити, щоб легше стрибнути на Київський стiл?
   Осмомисл лукаво прищурився. Хитрий i досвiдчений був  старий  галицький
князь.
   Iгор зрозумiв, що з тестем треба говорити  навпростець,  бо  вiн  читав
прихованi думки спiвбесiдника як по писаному.
   - Так, отче, менi потрiбна перемога, i не абияка, а славна,  не  заради
самої перемоги, а для майбутнього. Вона допоможе менi  прокласти  шлях  до
Золотих ворiт! Та власних сил у мене замало...
   - У кожного з нас, навiть у мене, замало сил, щоб змагатися зi  Степом.
Тiльки гуртом зумiємо ми зупинити поганих. Святослав  навеснi  закликав  i
мене взяти участь у походi, але старий я  вже  став,  щоб  iти  за  тисячу
верст, тому дав дружину i послав її з воєводами...
   - От i менi дай, i я здобуду славну перемогу i для себе, i для тебе.
   - Нi, Iгорю, не дам. Що подумають Святослав i Рюрик, якщо  моя  дружина
помине їхню землю i пiде аж у Сiверщину? Чи не подумають вони, що  я  хочу
разом з тобою взяти Київ на щит з  двох  бокiв?..  А  потiм:  не  дiло  ти
замислив - воювати самому половцiв. Якщо вже їх бити, то треба  бити  так,
як робив колись Мономах, а тепер робить Святослав, - щоб аж курява  з  них
летiла, щоб назавжди вiдбити в них бажання нападати на Русь!  А  ти  хочеш
подражнити, як ос. Вiд того вони тiльки злiшi будуть... Якщо вже хочеш iти
на них, то йди разом з  великими  київськими  князями.  I  половцiв  добре
полякаєш, i слави заживеш. I дружину я тодi  дам  тобi,  -  завжди  пришлю
тисяч п'ять воїв... Це моє останнє слово. А тепер ходiмо  до  дiтей,  хочу
побавитись наостанку, перед вашим вiд'їздом, з онучатами.
   Iгор стиснув губи i мовчки встав. Власне, вiн не дуже й  сподiвався  на
те, що Ярослав з першого слова так i  дасть  йому  полк  воїв,  та  все  ж
вiдмова була дошкульна i боляче хльоснула по князiвському самолюбству.
   - Шкода, княже, - сказав вiн з удаваною веселою усмiшкою. -  Доведеться
твоїм онукам, як  виростуть,  дiлити  i  так  невелике  Новгород-Сiверське
князiвство на зовсiм дрiбнi удiли...
   - Нiчого, хай ростуть, а життя розпорядиться по-своєму - кому грива,  а
кому хвiст, - вiдповiв Осмомисл i пропустив у дверi поперед себе  Iгоря  i
Ярославну.

   * * *

   З Галича Iгор з сiм'єю виїхав у ясну морозну днину,  та  вже  зразу  за
Днiстром погода зiпсувалася:  настала  вiдлига,  небо  затягнуло  хмарами,
сiйнули холоднi осiннi  дощi.  Дороги  перетворилися  в  справжнє  болото.
Ярославна з дiтьми не вилазили з критого воза, а Iгор, насунувши на голову
каптур мокрої киреї, їхав верхи i слiдкував,  щоб  усе  в  його  невеликiй
валцi було в порядку.
   До Києва, замiсть десятого дня, як сподiвалися, добралися увечерi аж на
п'ятнадцятий.
   Iгор повернув валку в провулок до боярина Славути, де завжди зупинявся,
коли приїздив до Києва.
   Славута був дома. При свiтлi смолоскипа зiйшов з ганку у двiр,  упiзнав
Iгоря.
   - Княже! - розкинув для обiймiв  руки.  -  Дорогий  мiй!  Звiдки?  Яким
побитом?
   Старий боярин безмiрно зрадiв несподiваному  гостевi,  якого  не  бачив
кiлька мiсяцiв. Вiн поцiлував Iгоря в холодну мокру  щоку  i  запросив  до
хоромiв.
   - Я з сiм'єю, боярине, - зупинив його Iгор. - З княгинею Ярославною,  з
дiтьми та почетом. Їдемо з Галича.
   - Так це ж чудово! Княгиня Ярославна! Дiти! Зараз ми приготуємо все для
дорогих гостей. - Вiн заметушився i почав гукати до челядi: -  Гей,  люди!
Топiть грубки! Готуйте гарячу вечерю! Засипте  вiвса  коням  та  покладiть
сiна! Та швидше повертайтеся! Ну!
   Широкий боярський  двiр  ураз  ожив.  Запалали  смолоскипи,  в  хоромах
засвiтилися свiчки. Челядники борзо бралися до роботи: несли дрова, рiзали
пiвнiв, засипали в жолоби обрiк, дiставали з горища сiно.
   Славута привiтав Ярославну, як доньку, - обняв, поцiлував у лоба, повiв
з дiтьми до хоромiв. Iгор деякий час ще порядкував у дворi, аж поки люди i
конi не були поставленi на нiчлiг. Потiм зайшов до боярської хоромини.
   Тут уже палахкотiв у грубцi вогонь, дiти пили з коржами та медом гаряче
молоко, що виганяє простуду з горла. Текля  вносила  перини  та  ковдри  -
слала їм постiль на жовтiй, вимитiй до блиску дощанiй пiдлозi.
   Коли дiтей поклали спати i погасили свiчку, Iгор, Євфросинiя та Славута
перейшли до боярської хоромини, де був накритий стiл. Все, що мав  кращого
i смачнiшого, боярин звелiв подати сюди.
   Вiн наповнив келихи iскристою солодкою ситою.
   - За ваше здоров'я, княже й княгине, за здоров'я ваших дiток! Дякую, що
не забули мене i завiтали не до когось iншого, а до моєї господи!
   - Рiднiшої i дорожчої людини в Києвi, нiж ти, Славуто, для мене  немає,
- з почуттям проказав Iгор. -  За  твоє  здоров'я,  вчителю!  За  те,  щоб
повнився достатком  твiй  дiм,  щоб  ясною  була  голова,  а  голос  лунав
по-молодечому! I якщо дозволиш, ми  на  кiлька  днiв  скористаємось  твоєю
гостиннiстю,  бо  додому  ще  тиждень  путi,  а  конi  стомилися  i   дiти
послабли...
   - Княже! - вигукнув Славута. - Мiй дiм - твiй дiм. Все, що  маю,  що  я
нажив за своє життя, все те вiд  князiв  Всеволода  Ольговича,  Святослава
Всеволодовича, твого батька Святослава Ольговича та найбiльше - вiд  тебе,
Iгорю. Всi мої статки-маєтки подарованi цими князями за мою вiрну службу i
належать їм, як i я їм належу тiлом i душею. Ольговичi - моя доля...
   - Я завжди  високо  цiнив  твою  вiдданiсть  Ольговичам,  Славуто,  але
Ольговичiв стало багато. Хто ж iз них тепер займає перше  мiсце  у  твоєму
серцi? Святослав?
   - Уже з твого запитання, Iгорю, менi  ясно,  як  високо  ти  цiниш  мою
вiдданiсть. Можеш не сумнiватися, найперше мiсце в  моєму  серцi  належить
тобi. Це всiм вiдомо...
   - Навiть не Святославовi?
   - I Святославовi теж.
   - Але останнi чотири роки ти незмiнно при його дворi i  вiддано  служиш
йому! - вигукнув Iгор.
   - Ти теж, Iгорю, не раз воював на його  боцi,  допомагав  йому  здобути
Київ. I допомiг! I це велика перемога Ольговичiв!.. Що ж стосується  мене,
то нас зi Святославом єднає i дитяча та юнацька дружба, i спiльне  бажання
об'єднати довкола Києва всi руськi землi, i,  зрештою,  те,  що  бiльшiсть
моїх угiдь розташованi на нинiшнiй Святославовiй землi... Моя  батькiвщина
- Сiверщина. У Чернiговi у мене є, як ти знаєш, кращий дiм, нiж  у  Києвi,
та з Ярославом жити менi скучно...  Є,  правда,  дякуючи  тобi,  дiм  i  в
Новгородi-Сiверському... I я ж наїжджаю до тебе в гостi...
   - Ну, от! Наїжджаєш! А кажеш, що я на першому мiсцi в твоєму серцi...
   - I це так. Я люблю тебе, як  сина!  З  усiх  Ольговичiв  ти  найбiльше
припав менi до душi - за  щирiсть  i  вiдвертiсть,  за  безкорисливiсть  i
хоробрiсть... З малих лiт припав!
   - Ну, не такий уже я хороший! - не без задоволення сказав Iгор.
   Славута усмiхнувся i його очi засвiтилися батькiвською добротою.
   - А я й не перехвалюю тебе, бо добре знаю,  що  ти,  крiм  того,  ще  й
упертий, запальний, честолюбний, а iнодi й жорстокий... Ну, та  про  це  у
нас ще буде час погомонiти, - ви ж  не  завтра  вирушаєте  в  путь...  Тим
бiльше, що завтра доведеться йти до Святослава: вiн збирає князiв на снем.
Уже прибули Рюрик, Ярослав Чернiгiвський, Володимир Переяславський i  твiй
любий брат Всеволод...
   Iгор аж кинувся:
   - Всеволод тут? Чому ж ти менi вiдразу не сказав?
   - Бо ти б же миттю помчав до нього серед ночi. А тобi  треба  передусiм
добре вiдпочити, виспатися. А вже завтра зустрiнетесь...
   Iгор i Ярославна вiдчули, якi вони страшенно стомленi. Тепло,  що  йшло
вiд грубки, смачна вечеря та хмiльна сита ще бiльше розморили їх,  обличчя
запашiли гарячковитим рум'янцем. Уже нi їсти, нi пити, нi розмовляти їм не
хотiлося. Очi склеплювалися самi. Сон - це все,  що  зараз  для  них  було
наймилiше.

   * * *

   Святослав не вважав це зiбрання загальноруським снемом, бо  прибули  до
Києва, крiм Рюрика, лише чотири князi:  Ярослав  Чернiгiвський,  Володимир
Переяславський, Iгор Новгород-Сiверський та Всеволод Трубчев-ський.  Однак
урочистостi й пишностi зiбранню не бракувало. Святославова  гридниця  була
прикрашена князiвськими хоругвами, одягнутi в барвисте вбрання  князiвськi
гуслярi, дудкарi та скоморохи ще до початку снему почали  веселити  лiпших
київських мужiв - бояр, багатих купцiв, дружинникiв - музикою, пiснями  та
скомороськими жартами-витребеньками.
   Iгор з Ярославною та Славутою трохи припiзнився i  зайшов  до  гридницi
тодi, коли там  уже  стояли  Святослав  з  Марiєю  Василькiвною,  Рюрик  з
Белукiвною та прибулi князi.
   Святослав  широко  розкинув  руки,  струснув  сивою  чуприною  i  пiшов
назустрiч гостю.
   - Княже, брате мiй! - I мiцно обняв Iгоря, потiм Ярославну.  -  Який  я
радий, що ви з княгинею завiтали до моєї господи! Який я щасливий, що  ти,
не пам'ятаючи дрiб'язкових образ, прибув сюди, щоб  спiльно  подумати  про
землю Руську!
   Iгор переходив з рук до рук. Його щиро обняли Рюрик i Ярослав,  а  брат
Всеволод згрiб у ведмежi обiйми i мало кiсток не потрощив на радощах.
   I ось перед ним Володимир Глiбович. Iгор глянув на  його  юне  вродливе
обличчя, заглянув у свiтло-голубi очi  -  i  руки  не  простягнув,  тiльки
процiдив крiзь зуби:
   - Здрав будь, княже!
   Володимир холодно кивнув головою:
   - Здрав будь!
   Святослав стежив за виразом їхнiх облич, за кожним  словом.  Помiтивши,
що вони i рук не подають один одному,i не думають розходитися,  а  стоять,
настовбурчившись, мов пiвнi, поспiшив до них, щоб  не  спалахнула  сварка,
взяв обох попiдруки, рушив до князiвського столу на пiдвищеннi.
   - Дорогi мої синовцi[45],  -  сказав  лагiдно,  як  батько,  що  повчає
недорослих синiв, - є час битися, але  є  час  i  миритися.  Що  було,  те
загуло, те биллям поросло! Подайте один  одному  руки,  як  брати,  i  хай
нiколи чорна тiнь незгоди не затьмарить ваших сердець! Вiд цього виграє  i
кожен з вас, i вся Русь! Подайте руки, прошу вас!
   Не дивлячись один одному в вiчi, молодi  князi  простягнули  руки,  але
потиск їхнiй був ледь помiтний i нiяк не свiдчив про примирення.
   Святослав запросив усiх до столу. Чашники метнулися  наповнювати  чари,
келихи, роги, поставцi.
   - Братiє i дружино! - голосно, на всю гридницю, промовив великий князь.
- Важкий i тривожний час настав для Руської землi. Заворушився Половецький
степ, пiднялися кочовi племена i напосiлися на  україннi  нашi  землi.  Ми
було приборкали Коб'яка з його братiєю,  та  цього,  виявляється,  замало.
Безбожний окаянний Кончак, якого на ханському снемi обрано великим  ханом,
задумав  знести  всю  Переяславську  землю  i  прилучити   її   до   землi
Половецької...
   Святослав замовк, пiдшукуючи потрiбнi слова. А гридниця враз  зашумiла,
по нiй прокотився грiм обурення. Звiстка була дуже важлива i вразила всiх.
   - Звiдки дiзнався про це, княже? - запитав брат  Ярослав.  -  Може,  це
вигадка? Святослав похитав головою.
   - Нi, не вигадка... З Лубна прибув гонець. Посадник Мотига  повiдомляє:
зi степу прискакав молодий половець, що добре говорить по-нашому, бо  мати
його - наша жiнка, переяславка, вiн докладно розповiв про  ханський  снем,
про обрання Кончака верховним ханом, про те, що половцi  задумали  великий
зимовий похiд проти нас, i навiть  про  те,  що  Кончак  послав  людей  за
Кавказькi гори, щоб придбати там лук-самострiл, що стрiляє "живим вогнем".
Щоб застрахати наших воїв...
   Всi  довго  мовчали.  Кожному  з  присутнiх  було  добре  вiдомо,  якою
смертельною загрозою для Русi були половцi протягом  останнiх  ста  рокiв,
пiсля того як вони могутньою хвилею  вихлюпнулись  з-за  Волги,  з  земель
незвiданих, таємничих, i, витiснивши своїх  родовичiв-печенiгiв,  затопили
неозорi степи мiж Волгою та Днiпром, а згодом i мiж Днiпром та Дунаєм.
   Все, що сказав великий князь, нiяк не скидалося  на  вигадку.  Не  було
того року, щоб минув для Русi спокiйно, щоб та або iнша половецька орда не
топтала руськi землi. Тепер же,  коли  половцi  об'єдналися,  треба  ждати
гiршого.
   - Що ж нам робити? Зима  довга,  а  ми  не  знаємо,  коли  саме  нападе
Кончак,-почав розмiрковувати уголос Ярослав. - Не тримати ж  у  Полi  цiлу
зиму об'єднане вiйсько... Що порадить великий князь?
   Святослав видiлявся серед iнших князiв не тiльки вiком, сивою  головою,
а й дорiднiстю. Нi щуплуватий брат  Ярослав  з  його  кущуватими  бровами,
маленькими  очицями  i  спокiйним,  урiвноваженим  характером,  нi  жвавий
чорночубий Рюрик, нi Iгор та Володимир Переяславський, що були  середнього
зросту, не могли дорiвнятися нi дорiднiстю, нi силою  до  великого  князя.
Один Всеволод, що сидiв край стола, мав таку ж велику голову, крупне  лице
i могутнi плечi, як старший вiд нього майже утроє двоюрiдний брат.
   Всi повернулися до Святослава. Справдi, що порадить великий князь?
   Святослав рукою вiдкинув назад сиву чуприну, трохи вiдпив з келиха сити
i, подумавши якусь хвилину, сказав:
   - Ми з великим  князем  Рюриком  уже  крiпко  думали,  що  нам  робити.
Звичайно, посилати на всю зиму в Поле вiйсько нерозумно. Та й хто витримає
таку зимiвлю?.. А от держати на  Королi,  Пслi  та  Ворсклi  в  зимiвниках
таємничих вивiдачiв можна.  Як  тiльки  вони  помiтять  половцiв,  то  вiд
вити[46] до вити звiстка за один день дiйде до нас - у Київ, у  Переяслав,
у  Чернiгiв...  А  ми,  держачи  рать  напоготовi,  негайно  виступимо   i
зустрiнемо супротивника десь на Сулi, а то й на Хоролi... Чи згоднi на це?
Чи так я кажу?
   Першим вiдгукнувся Володимир Глiбович:
   - Я згоден.
   - А ти, Ярославе? - Святослав повернувся до брата.
   - Iншого виходу у нас немає, - вiдповiв той ухильно.
   - Отже, ти згоден пiти разом з нами в Поле? - перепитав Святослав.
   - Згоден, - нахилив голову Ярослав, i нiхто не мiг побачити його очей.
   - А ти, Iгорю?
   - Сiверськi князi пiдуть! - твердо сказав Iгор. - Всi пiдуть - i  я,  i
Всеволод, i Святослав Рильський, i Володимир Путивльський...
   Рум'яний Святославiв вид прояснiв.
   - От i добре! Вiсiм князiв уже згоднi йти в Поле.  А  тим  часом,  поки
Кончак збиратиме сили, домовимося з iншими князями.  Половцi  об'єднуються
для рiшучого бою з нами, i Русь не  повинна  дрiмати!  Всi  разом  грудьми
станемо на захист рiдної землi!
   Останнi слова великого князя потонули в гучних вигуках:
   - Не пустимо поганих на Русь!
   - Загородимо їм дорогу своїми щитами!
   - Смерть Кончаковi!
   - Слава князям!
   - Хана Коб'яка сюди! Хочемо побачити поганина-кощiя в колодках!
   - Усiх ханiв приведiть! Хай поглянуть на руську славу, а свою ганьбу!
   Ця думка сподобалася всiм. Багато голосiв пiдхопили її:
   - Ханiв сюди! Ханiв!
   Святослав подав знак гридню Кузьмищу:
   Вiзьми сторожу, приведи Коб'яка  з  братiєю!  Йому  i  самому  хотiлося
показати полонених брату Ярославу i двоюрiдним братам Iгорю та  Всеволоду,
якi не брали участi в переможному походi.
   Кузьмище вклонився:
   - Миттю будуть тута, княже!
   Однак з'явився вiн не скоро. Гостi встигли випити чимало пива  i  сити,
з'їли половину наїдкiв, перш нiж вiн з молодими гриднями  ввiв  Коб'яка  i
ханiв.
   Полонених поставили на проходi, мiж столами, неподалiк вiд  князiв.  За
час, проведений у неволi, вони змарнiли, жовто-сiрi вiд природи, ще бiльше
поблiдли й посiрiли. Коб'як теж  схуд,  гострi  вилицi  кiстляво  випирали
з-пiд шкiри, вузькi очицi люто косилися на князiв та боярство.
   Кузьмище поклав йому на шию важку, мов довбешка, руку - пригнув  ханову
голову в низькому поклонi.
   - Кланяйся князям, поганцю! Ще раз i ще! Молодi  гриднi  зробили  те  ж
саме з iншими ханами. Святослав  махнув,  щоб  вiдпустили,  повернувся  до
Коб'яка:
   - Ну що, хане, важко в полонi? Не подобається? Крутиш носом? А  скiльки
ж нашого люду ви тримаєте у себе? А скiльки загнали в  сиру  землю?  Думав
про це?
   Коб'як хитнув головою, як норовистий кiнь, коли на нього насiли оводи.
   -  Прийде  час,  княже,  i  ти  так  стоятимеш  передi  мною  та  моїми
родовичами, як я нинi перед тобою, тодi i дiзнаєшся, як бути в полонi!
   Всi обурено загули: це була погроза. Але Святослав пiдняв руку.
   - Чому ж не жив з нами, як добрий сусiда? Чого плюндрував  нашу  землю?
Чому знову збирався напасти на нас? Легкої поживи захотiлося?
   - Ви самi накликали мене сюди... Поряд з  тобою,  княже,  сидить  князь
Iгор i не дасть збрехати. Це ж вiн  на  твоє  прохання  покликав  мене  та
Кончака разом воювати Рюрика! Хiба не так?
   Iгоря пересмикнуло. Святослав спохмурнiв. Що було, те  було.  I  зовсiм
недавно, якихось чотири чи п'ять рокiв тому. Та навiщо про  це  нагадувати
тут?
   У Рюрикових i  Володимирових  очах  блиснули  насмiшкуватi  вогники.  А
київськi  бояри,  цi  багатiї,  незалежнi  вельможi,  що  на  свiй  розсуд
запрошували до Києва князiв i нерiдко проганяли їх, вiдверто засмiялися.
   - Прикуси язика, рабе! Довгого маєш - вкорочу! - спалахнув Iгор.  -  Не
тобi згадувати минуле! Лiпше думай про  день  завтрашнiй  -  що  вiн  тобi
принесе. Ось ми дiзналися, що Кончак пiдбиває ханiв на велику вiйну  проти
нас. Так от, якщо вiн справдi сунеться на нашу землю, то  першою  полетить
твоя башка з плiч!
   - Дякую, що сказав. Тепер знатиму, що мене жде. Але ти сам стережись! I
думай не про день завтрашнiй, а про  нинiшнiй,  -  вiдрiзав  Коб'як,  хижо
повiвши прищуреним оком по столу. - Бо хто вiдає, чий вiк довший? Хто  тут
може сказати, до кого першого пiдiйде щербата  з  косою?  Може,  до  тебе,
Iгорю? А може, до князя Святослава?
   Коб'як раптом вiдштовхнув Кузьмища, нахилився над  столом,  блискавично
вирвав застромленого  в  копчений  окiст  захалявного  ножа  i,  майже  не
цiлячись, сильно метнув його в Iгоря.
   Нiж просвистiв, мов стрiла, направлений твердою  рукою  прямо  в  груди
князевi, але Iгор устиг вiдхилитися. Нiж  пролетiв  побiля  його  плеча  i
глибоко ввiгнався в живiт молодому чашниковi, що стояв позаду.
   Чашник упав. Крик болю i жаху пролунав на всю гридницю.
   Iгор зблiд. Всеволод i  Володимир  Переяславський  намагалися  видобути
мечi, та, сидячи за столом, у тiснотi, не могли цього зробити.  А  Коб'як,
побачивши,  що  промахнувся  i  ненависний  йому  князь  сидить  живий   i
неушкоджений, кинувся до нього з розчепiреними пальцями,  щоб  схопити  за
горло.
   Тут його й наздогнав важкий  Кузьмищiв  меч,  в  одну  мить  вiддiливши
ханову голову вiд тулуба. I впав Коб'як у  гридницi  Святославовiй  -  без
слави, як пiдлий убивця.
   За Iгоревою спиною корчився в передсмертних муках Святославiв чашник. У
гридницi стояв неймовiрний шум i  гвалт.  Гостi  посхоплювалися,  вимагали
скарати на горло всiх ханiв i, зiбравши вiйсько, не ждучи нападу  Кончака,
йти на нього вiйною.
   Святослав  сидiв  поблiдлий,  розгублений.  Йому  на  допомогу  кинувся
Славута, нахилився до вуха.
   -  Княже,  не  пiддавайся  почуттям.  Гарячi  голови  вмить   порубають
полонених, а це на руку  Кончаковi,  бо  полегшить  йому  об'єднання  всiх
племен половецьких. Та й похiд не на часi. До походу треба готуватися...
   Порада була слушна, а головне, привела  до  тями  великого  князя.  Вiн
пiдвiвся, розпорядився  допомогти  пораненому  чашниковi,  ханiв  вивести,
мертвого Коб'яка винести.
   Гамiр i  пристрастi  поволi  затихли,  вгамувалися.  I  хоча  всi  були
пригнiченi тим, що сталося, однак згадали, що на столах ще багато  смачної
їжi, що ще не подавав сьогоднi свого голосу Славута, а смерть половецького
хана - не така вже важлива причина, щоб перервати князiвський пир. Згадали
це всi i, заповзявшись бiля наїдкiв та напоїв, поволi знову розвеселилися.
Забули i про Коб'яка, i про його братiю, i про похiд, до якого  щойно  так
палко закликали один одного. Хтось перший  захотiв  почути  спiв  Славути,
iншi пiдтримали.
   - Славуто, заспiвай!
   Славута не примусив просити себе довго. Кинув руки на струни, пройшовся
по них кiлька разiв, дiждався тишi - аж у вухах вiд  неї  задзвенiло  -  i
враз високо, протяжно завiв:

   Ой ти, степ мiй, степ,
   без кiнця, без меж!
   Ой чому ти, степ,
   ковилом цвiтеш?

   Ковилом шумиш,
   кров'ю червониш,
   кiстю бiлою
   у травi дзвениш?

   Чом по тобi, степ,
   не жита цвiтуть,
   не жита цвiтуть,
   а полки iдуть?

   Чом на тобi, степ,
   нема ратая,
   скаче лиш орда
   розпроклятая?

   - Що вiд кровi я,
   вiд солоних слiз
   галиччю покривсь,
   ковилом порiс...

   Степ, широкий степ,
   мiй привольний край!..
   Що на серцi - бiль,
   на душi - печаль...

   Це була нова пiсня Славути, складена ним  пiсля  походу  на  Орiль.  її
простi слова, що, здавалося, жили в серцi кожного, хто ходив у  похiд,  її
розлогий, як безмежний степ, спiв, її глибока туга й  печаль  приголомшили
всiх, вразили, нiби громом, видавили з ока не одного суворого воїна пекучу
сльозу. Справдi, яка лиха година, яка напасть насунулася на  рiдну  землю,
на широкi прабатькiвськi степи!
   Супився Святослав, витирав очi Рюрик, хмурився Iгор i Володимир, ридав,
не  стримуючись,  гридень  Кузьмище,  i  сльози  текли  по   його   чорнiй
закошлаченiй бородi.
   - Славуто, сьогочасний Бояне наш! - Святослав поцiлував спiвця  у  сиву
голову. - Незрiвнянний наш! Дякуємо тобi!
   I гридниця затула, заревла, застогнала сотнями голосiв:
   - Славуто-о!

   * * *

   По  приїздi  в  Новгород-Сiверський  Iгор  запросив  до  себе   княжича
Володимира  Галицького.  Помiтно  схвильований  i  злегка  зблiдлий,   той
поспiшно ввiйшов до хоромини, обняв сестру i зятя i  вiдразу,  без  зайвих
слiв, запитав:
   - Ну, що? Батька бачили? Як вiн? Що сказав? .
   Ярославна схлипнула, її рiвний гарний носик зморщився, шовковистi брови
здригнулися.
   - Постарiв...  Схуд...  Очi  стали  тьмянi,  заглибленi  в  себе,  нiби
дивляться не вперед, а назад, на пройдене життя...
   - Ну, це ясно - старiсть. А старiсть -  не  радiсть...  Та  не  про  те
мова... Про мене ви з ним балакали? - нетерпляче запитав Володимир.
   - Балакали, -  вiдповiв  Iгор.  -  Спочатку  й  слухати  не  хотiв  про
замирення з тобою, а потiм погодився на твоє повернення, якщо даси  слово,
що порвеш з боярством i не пiднiмеш руки нi на нього, нi на брата Олега!
   - Такого брата у мене  немає!  -  скипiв  Володимир.  -  Чого  захотiв!
Визнати братом сина попадi! Нiколи! Який вiн княжич! Байстрюк!
   Iгореве обличчя посуворiшало.
   - Та ти не гарячкуй! Вислухай спочатку!
   - Ну? - Володимир дивився чортом.
   - Ти мiркуєш не як  дорослий  муж,  а  як  отрок...  Тебе  жде  золотий
Галицький стiл, пiд рукою незабаром стануть залiзнi  галицькi  полки,  пiд
якими, коли вони йдуть, здригається земля i  води  розступаються!..  Князь
Ярослав справдi дуже постарiв. Видно, тi незгоди, що впали важким  тягарем
на його плечi, укоротять йому вiку. А ти не хочеш цього  зрозумiти!  Дався
тобi Олег! Про князiвство думай, а не про нього. Та й  брат  вiн  тобi  по
батьковi, вiд цього нiкуди не дiнешся! Серед князiвських синiв  байстрюкiв
не буває! Все одно в них князiвська кров!
   - Не визнаю я Настасича братом! Нiколи не визнаю!
   - Визнаєш! - Iгор почав сердитися. - I напишеш про це батьковi!  Бо  це
для тебе єдиний шлях на Галицький стiл! Iншого я не бачу...
   - А якщо не напишу?
   Iгореве обличчя скам'янiло, очi похмуро блиснули. Вiн умiв бути твердим
i суворим.
   - Якщо не напишеш, тодi їдь вiд нас, Володимире! Хоча,  видить  бог,  я
цього не хочу, бо люблю тебе як брата!
   Ось як! - Володимир ще дужче зблiд, по обличчю пробiгла  гримаса  болю.
Вiн повернувся до Євфросинiї: - I ти, сестрице, так думаєш, як твiй ладо?
   Ярославна помертвiлими губами прошепотiла:
   - Прости мене, братику, але i я  так  думаю.  I  прошу  тебе  -  напиши
батьковi! Помирися з ним! Не довго  вже  йому  стежку  топтати  по  бiлому
свiтi, тож хай хоч наостанку знайде спокiй... Напиши!.. Заради себе i всiх
нас!..А ще - не вiр боярам! Не вiр! Це змiї пiдколоднi, пiдступнi!
   Вона обняла брата i на грудях у  нього  заплакала.  Володимир  обережно
вiдсторонив її, посадив на лаву i сам сiв поряд, охопивши  голову  руками.
Довго так сидiв непорушний, дивився у куток, i не можна було  зрозумiти  -
думає вiн що-небудь чи нi, таким безтямним був його погляд.
   Нi Iгор, нi Ярославна жодним словом не порушили цiєї  напруженої  тишi,
даючи княжичу можливiсть  самому  зважити  все  i  знайти  вихiд  iз  того
становища, в яке вiн потрапив.
   Нарештi Володимир важко зiтхнув i тихо проказав:
   - Гаразд, я напишу такого листа. Напишу... Хай усiм вам буде легко!



   РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

   Вiдразу  пiсля  рiздва  до  Вербiвки  прибув  молодий  князь  Володимир
Iгорович з почтом. Його супроводжували  боярин  Вовк,  старий  досвiдчений
воєвода, якому Iгор доручив опiкати сина, путивльський  соцький,  волосний
тiун i пiвсотнi гриднiв. Усi верхи, в дублених кожухах, хутряних i  ялових
чоботях, несподiвано виїхали з-за горба, спустилися вниз, у безлюдне село,
занесене снiгами, i, не зустрiвши жодної живої душi, зупинилися на вигонi,
де колись, до нападу половцiв, стояла дерев'яна церковця, а  тепер  широко
розкинувся пустир.
   - Трубiть збiр! - наказав князь,  трохи  здивований  тим,  що  нiхто  з
мешканцiв хижок та землянок не помiтив прибуття вiйськового загону.
   Молодий гридень пiднiс до рота рiг, щосили затрубив. Сильний  протяжний
згук сколихнув снiгову тишу i луною вiдгукнувся в бору за Сеймом. I  зразу
ж iз кiлькох найближчих хижок злякано визирнули люди. Чи не половцi?
   - Сюди йдiть! Сюди! - замахав руками тiун, - Не бiйтеся!  Прибув  князь
Володимир Iгоревич!
   Люди боязливо рушили навпростець,  по  снiгу,  i  юрбою  ставали  перед
вершниками.
   Ждан обiдав з матiр'ю та Любавою. Хижку вiн встиг закiнчити до холодiв,
i тепер стало вiльнiше: був час i коней попорати, i до сусiдiв  заглянути,
i спокiйно бiля столу за мискою юшки посидiти. Любава остаточно  видужала,
розквiтла, погарнiшала, i Ждан, уже не ховаючись  вiд  матерi  (бо  ранiше
соромився),  зазирав  дiвчинi  в  вiчi,  милувався  її  красою   i   чекав
назначеного Любавою дня, коли зможе назвати її своєю жоною.
   Жили сутужно: хлiба не пекли, бо нi з  чого  було.  Брат  Iван  позичив
кiлька корцiв проса та ячменю - товкли в ступi i варили кашу. З лози  Ждан
наплiв десяткiв два верш, рубав лiд i заставляв їх  в  ополонки  у  рибних
мiсцях, де водилися лини, соми та в'юни, - i з улову, якщо щастило, варили
юшку. Окрiм того, кожного дня, взявши сильця,  лука,  списа  та  рогатину,
ходив на лови. Бувало, вертався з порожнiми руками, але, бувало,  приносив
зайця, козулю чи якусь iншу дичину, i тодi в хатi було  маленьке  свято  -
ласували свiжиною.
   I сподiвалися на краще. Восени Ждан, зробивши з мiцної дубової  гiлляки
рало, розорав чималий шмат землi i посiяв пшеницю та  жито.  Посiв  дружно
зiйшов, заврунився, закучерявився, обiцяв,  якщо  буде  з  весни  полiття,
обернутися добрим врожаєм. А ще  ж  була  надiя  i  на  яровину:  на  коня
вимiняли насiння гречки, проса, ячменю, i вона добре покiльчилася, i  якщо
Ярило своїми гарячими променями не висушить рiллю, не зiв'ялить паросткiв,
теж дасть урожай. Тодi наступну зиму можна зустрiчати без страху...
   Ждан зачерпнув з дерев'яної миски-довбанки шмат бiлої розвареної линини
i вже лагодився запустити в неї свої молодi зуби, як тут у хижку ввiрвався
протяжний звук рога - ту-ту-ту-у!
   Ложка на мить застигла в повiтрi,  потiм  опустилася  назад,  у  миску.
Любава ойкнула:
   - Ой, лишенько, що це?
   Через невеличке кругле вiконце в хижку проникало  небагато  свiтла,  та
все ж було видно, як i мати зблiдла. Любава злякано глянула на Ждана, нiби
шукаючи у нього захистку. Про їжу миттю забули, хоча були голоднi.
   Ждан зiрвав з кiлочка, забитого в стiну,  кожуха,  натягнув  на  голову
шапку, вискочив надвiр. Жiнки поспiшили за ним.
   Рiзке  сяйво  сонячного  дня  пiсля  сутiнкiв  хижки  примусило   Ждана
зажмуритися, затулити очi рукою. А коли трохи звик до слiпучого свiтла, то
побачив  на  вигонi  загiн  вершникiв,  а  попереду  -  князя   Володимира
Путивльського. Хоч  було  неблизько,  вiн  вiдразу  впiзнав  його  Гнiдка,
гривастого високого красеня з бiлими смужками на всiх чотирьох  ногах,  що
не так часто буває, i бiлою зiркою на лобi. Це був подарунок  князя  Iгоря
старшому синовi.
   Ждан полегшено зiтхнув:
   - Свої! Не бiйтеся!
   Вони побрели навпростець по снiгу. А пiдiйшовши, стали до гурту.
   Князь Володимир вiдразу впiзнав колишнього батькового конюшого.
   - Ну, як? Знайшов своїх? Хату збудував?
   - Брата знайшов i хижку поставив. Є де зиму перебути, - вклонився Ждан.
   - Це добре. Обживайся, я звелiв з вербiвчан три лiта нiякої  данини  не
брати. З тебе теж. А потiм - тiльки половину.
   - Дякую, княже, - знову схилив голову Ждан. Вiн знав давнiй звичай -  з
погорiльцiв та новопоселенцiв кiлька лiт данини не беруть. Та все  ж  було
приємно, що молодий князь пам'ятає про це.
   Коли  вербiвчани  зiбралися,  Володимир  пiдвiвся  на  стременах.  Його
обличчя, на якому ще не висiялася борода, було заклопотане.
   - Люди! -  гукнув  по-юнацькому  дзвiнко.  -  Не  дивуйтеся,  що  я  не
посадника чи соцького прислав до вас, а сам приїхав. Хочу всю свою волость
уздрiти власними очима, хочу дiзнатися, скiльки люду живе в нiй i  скiльки
воїв може виставити на той випадок, коли доведеться проти половцiв стати.
   - Та невже знову нападуть, окаяннi? - запитав хтось iз гурту.
   - Нападуть... Кончак на одне око спить, а другим  Русь  бачить  i  зуби
точить на  неї!  Нещодавно  стало  вiдомо,  що  взимку  хоче  вiн  з  усiм
половецьким вiйськом захопити Переяславську i Сiверську землi аж до Сейму,
наших людей висiкти чи в полон забрати, а саму землю  зробити  своєю,  щоб
ставити на нiй свої вежi, щоб випасати на нiй свої табуни...
   - Проклятий душогуб! Кощiй Безсмертний!  Виродок!  -  почулися  голоси.
Володимир пiдняв руку.
   - Ось тому я й прибув до вас. Хочу всiх, хто здатен тримати  меча,  хто
вмiє стрiляти з лука i вражати ворога списом, закликати до вiйська. А  хто
ще не навчився, той мусить навчитися вiд бувалих воїв!
   Ждан виступив наперед.
   - Вербiвчани всi пiдуть, княже! Бо тяжко постраждали вони вiд половцiв,
бо люта туга i жадоба помсти змушують до  цього!  Небагато  нас,  зброї  i
коней у нас малувато, та, будь певен, життя свого не пошкодуємо,  аби  лиш
помститися за свою бiду i перекрити вороговi шлях на рiдну землю!
   - За зброєю та кiньми дiло не стане: зброю вiзьмете у моїх  коморах,  а
коней - з моїх табунiв!
   - Тодi, як настане час, дай нам знати, i  ми  прийдемо  до  Путивля!  -
твердо пообiцяв Ждан i звернувся до гурту: - Чи так я кажу, земляки?
   Вербiвчани загули одностайно:
   - Так, так! Усi виступимо проти поганих! Не пустимо супостатiв на  свою
землю!
   Володимирове обличчя прояснiло, розпогодилося: його  невеличка  волость
таки виставить, як вiн обiцяв батьковi,  цiлий  полк  у  тисячу  воїв!  Не
стiльки, як батько чи старий Всеволод, та все ж  цiлий  полк!  I  йому  не
соромно буде, поблискуючи золотим шоломом, стати  попереду  пiд  барвистим
князiвським стягом.

   * * *

   Десь у тi днi, коли юний князь  Володимир  Путивльський  об'їздив  свою
волость, київський гридень Кузьмище верстав разом з сотнею  воїв  нелегкий
шлях з Києва до города Лубна на Сулi.
   Одержавши звiстку вiд лубенського посадника Мотиги про  те,  що  Кончак
готує великий зимовий похiд на Русь, Святослав спорядив на  нiчийну  землю
мiж Сулою i Ворсклою сторожову сотню.
   Виїхавши з Києва рано в середу, валка  в  суботу  ввечерi  вже  в'їхала
через перекидний дерев'яний мiст у Лубен. Поки вої порали коней i  ставали
на нiчлiг, Кузьмище поспiшив до свого земляка i друга посадника  Мотиги  i
застукав держаком меча у мiцнi дубовi дверi.
   В добре натопленiй горницi, освiтленiй восковою свiчкою,  сидiло  двоє:
сам посадник, плечистий рудобородий черевань, та кардокий  чорнявий  юнак,
що обличчям i одягом дуже скидався на половця.
   - Вечiр добрий, друже! Не впiзнаєш? - привiтався прибулий.
   - Кузьмище! От не ждав! - вигукнув Мотига i, схопившись з лави, кинувся
обнiмати несподiваного гостя. - Ти сам чи з князем?
   - Сам, iз сотнею воїв, - стримано вiдповiв Кузьмище, скидаючи кожуха  i
пiдозрiло глипаючи на незнайомця, що прислухався до їхньої розмови.
   - Що ж тебе привело сюди?
   - Твоя звiстка, друже.
   - Про Кончака?
   - Угу, - похмуро прогув Кузьмище,  незадоволення  тим,  що  Мотига  при
сторонньому розпитує його про те, що  не  всiм  потрiбно  було  знати.  Не
дiждавшись вiд Мотиги пояснення, хто його гiсть, вiн запитав прямо: - А це
що за хлопець? Не половець часом?
   Мотига зареготав.
   - Ну й око в тебе! Це  справдi  половець,  але  незвичайний.  Саме  вiн
принiс звiстку про намiри Кончака. При ньому можна говорити вiдверто. Його
звати Овлуром, тобто Лавром по-нашому, бо вiн хрещений половець. I,  як  я
вже сказав, незвичайний!
   Повiсивши кожуха i баранячу шапку на дубовий кiлочок, вбитий  у  стiну,
Кузьмище сiв до столу, пильно приглядаючись до знiяковiлого молодика.
   - Що ж у нього незвичайного? Мотига налив гостевi кухоль медяної  сити,
пiдсунув дерев'яне блюдо з вареним судаком та хлiбом.
   - Цей хлопець незвичайний тим, що вiн, хоч i половець, а  наш  з  тобою
земляк по матерi i навiть близький твiй родич, як я дiзнався.
   Кузьмище вихилив кухоль, гучно крякнув i вкинув у рота добрячий  кусень
хлiба i шмат судака.
   - Не пригадую такого родича, -  закрутив  головою,  працюючи  могутнiми
щелепами, як жорнами.
   - Я теж не вiдразу признав у ньому земляка, -  вiдповiв  Мотига,  знову
наповнюючи кухоль. - I не вiдразу повiрив тому, що вiн розповiв.  Спочатку
навiть подумав, що це половецький вивiдач, i хотiв кинути до ями. I тiльки
тодi, коли вiн сказав, що його мати переяславка, а вiн сам  християнин,  я
пильнiше приглянувся до нього. "Звiдки  ж  твоя  мати?"  -  спитав  я.  "З
Баруча"[47]. Я мало не пiдскочив на лавi: адже я теж родом з Баруча!..
   Кузьмище поперхнувся i витрiщив на Овлура чорнi очища.  Вiн  був  такий
вражений i здивований останнiми словами Мотиги, що перестав жувати.
   - То твоя мати справдi з Баруча? - перепитав вiн юнака.
   - З Баруча, - вiдповiв той. - Її взяв  у  полон  пiд  час  половецького
нападу на Переяславщину мiй батько Торiат, тодi ще зовсiм молодий воїн.
   - I давно це було?
   - Менi зараз дев'ятнадцять лiт, а я в  неї  один...  Отже,  десь  рокiв
двадцять тому...
   - Двадцять рокiв!.. Ти чуєш, Мотиго? Це ж якраз тодi,  коли  Баруч  був
дотла спалений ханом Туглiєм! Я, молодий київський  гридень,  почувши  про
таке лихо, стрiмголов примчав додому i не застав  iз  своїх  нiкого  -  нi
батькiв, нi сестер...
   - Я своїх теж не застав, - похмуро докинув Мотига.
   Кузьмище торкнувся Овлурового плеча.
   - Як же звати твою матiр?
   - Рутою.
   - Що? - вигукнув гридень. - Рутою? Тав усьому Баручi тiльки й була одна
Рута - моя сестра! То виходить... А  батька  її  як  звали,  не  знаєш?  -
засумнiвався вiн.
   Овлур схвильовано потер долонi.
   - А батька її,  тобто  мого  дiдуся,  звали  Йовхимом,  а  по-вуличному
Довгим, бо, казала мати, на їхнiй вулицi жив ще й Йовхим Короткий.
   Кузьмище вперiщив кулаком по столу  -  аж  задвигтiла  горниця  i  сита
вихлюпнулася iз жбана.
   -  Побий  мене  грiм  i  свята  богородиця!  То  виходить,  що  ти  мiй
сестринець, бо ж Рута - то моя рiдна сестра, а  Йовхим  Довгий  -  то  наш
батько!.. Га? Мотиго, що ж це робиться на  свiтi?  Був  я  безрiдний,  мов
бездомний пес, а тепер знайшов сестру i племiнника.
   - Виходить, тепер ти не безрiдний, - сказав Мотига.
   - Як же ти? - спитав Овлура  Кузьмище.  -  Куди  тепер?  До  матерi  чи
залишишся тут?
   - До матерi!.. Я було занедужав пiсля нелегкої  зимової  дороги  i  оце
ледве вичухався. Тепер менi лiпше, i завтра збираюся рушати назад.
   - Чому ж завтра? Поїдемо разом пiслязавтра - все ж  безпечнiше.  Доведу
аж до Ворскли, а звiдти тобi до матерi рукою подати!
   - Гаразд, поїдемо, вуйку. Я дуже радий, що зустрiвся з тобою...
   Ще чотири днi, тепер уже не поспiшаючи,  мандрував  Кузьмище  зi  своєю
сотнею та Овлуром на схiд по нiчийнiй землi. Нi села нiде, нi хутора. Лише
в затишних мiсцях, по лiсах та в байраках, стояли невеликi хижi-зимiвники,
в яких Кузьмище залишав по два, по три вої з усiм необхiдним для  життя  -
сухарями, солониною, мороженим м'ясом, крупою.  На  найвищих  деревах  вої
влаштовували виту - невеличкий помiст, з якого видно було довкiл на багато
верст, пiднiмали туди дерев'яний жбан зi смолою,  щоб  розвести  вогонь  i
подати сусiднiй витi знак, що йдуть вороги, i, попрощавшись з товариством,
ставали на чати.
   Так поволi сотня танула i танула, залишаючи сторожу в  тих  мiсцях,  де
могли  пройти  половцi.  По  правому,  високому  березi  Ворскли  Кузьмище
поставив десяток сторож - i  на  однiй  з  них,  розставшись  iз  Овлуром,
залишився сам.



   РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

   На початку лютого 1185 року, зiбравши велике вiйсько, Кончак вирушив  у
похiд. Iшов у  силi  тяжкiй.  Тисячi  вершникiв,  ведучи  запасних  коней,
нав'ючених зброєю та припасами, вкрили заснiжений степ.
   Позаду, на мiцних санях,  найбiльш  досвiдченi  воїни  везли  два  тугi
самострiльнi луки-катапульти, що натягувалися багатьма  воїнами  i  метали
через городськi вали "живий вогонь", тобто запалювальнi  снаряди-шерешири,
привезенi з далекого Iрану. Разом  з  катапультами  їхав  i  знавець  цiєї
грiзної  зброї  бусурманин  Сулейман.  "Живим  вогнем"  Кончак  сподiвався
залякати русичiв, спалити їхнi городи, а вали зрiвняти  з  землею,  щоб  i
слiду не зосталося. Бусурманина берегли,  як  зiницю  ока.  Його  везли  в
утепленiй вовною та верблюдячою шерстю кибитцi пiд  охороною  цiлої  сотнi
воїв, годували добре, задовольняли кожну його забаганку.
   Кончак вирушив у цей похiд з великими надiями на перемогу. О, тепер вiн
розгромить русичiв, де б вони не були - в полi чи за  городськими  валами,
знищить їх чи вiдкине далеко в лiси i, приєднавши обидва береги Днiпра  до
Дешт-i-Кипчака, стане ханом ханiв, самодержавним  володарем  усього  степу
вiд Волги до Дунаю i вiд Кубань-рiки та Лукомор'я до витокiв  Дону  та  до
прип'ятських болiт! Вiн створить могутню кипчацьку державу, про яку  мрiяв
його дiд, великий хан Шарукан, i утвердить її на тисячу лiт!..
   Вiн  пiдставив  морозному  вiтровi  темне  суворе  обличчя   i   пильно
вдивляється в обидва крила свого вiйська, а воно котиться на захiд  сонця,
i немає йому нi кiнця нi краю. I немає  також  зупину  гордим  помислам  i
райдужним мрiям великого хана. Справдi,  такої  сили  кипчаки  не  збирали
нiколи. Хто ж iз уруських князiв здатен протистояти їй? Нiхто!  Вiн  добре
знає їх усiх. Нiхто! До того ж їх роз'єднують чвари i свари, яких вони  не
можуть позбутися ось  уже  сто  рокiв.  Князiвськi  чвари  i  свари  -  то
найперший  i  наймогутнiший  його  союзник,  i  їх   треба   пiдтримувати,
пiдiгрiвати, щоб вони не згасли i не дали можливостi князям об'єднатися.
   - Ярослав - ось хто допоможе менi в цьому! -  вголос  промовив  Кончак,
вiдповiдаючи на свої потаємнi думки. - Ярослав Чернiгiвський.
   Охоронець, що їхав позаду, почувши, що хан щось сказав,  наблизився  до
нього i перепитав, що великий хан хоче. Але Кончак нетерпляче махнув рукою
i рiзко кинув:
   - Геть!
   Охоронець злякано зiщулився,  втягнув  голову  в  плечi  i  вiдстав  на
половину кiнського тулуба, щоб не бути на очах у хана i  разом  з  тим  не
прогавити жодного його слова.
   Опiвднi передовi загони пiдiйшли до Ворскли i з ходу,  не  зупиняючись,
перемахнули  по  льоду  на  той  бiк.  I  майже  одночасно  на  гiллястому
дубi-нелинi, що високо здiймався над лiсом,  спалахнув  вогонь,  завалував
смолистий дим i чорним стовпом пiднявся у синє небо.
   Кончак люто вдарив кулаком по луцi сiдла.
   - Прокляття! Уруська вита! Не пощастило скритно ввiрватися на  Посулля!
- I, повернувшись до охоронцiв, кинув: - Погасити негайно! А спостерiгачiв
пiймати i привести до мене!
   Сотня воїнiв, збиваючи копитами снiгову пилюку,  швидко  помчала  через
Ворсклу прямо на дим, що все дужче клубочився над лiсом. Незабаром полум'я
згасло, а дим поволi почав розвiюватись.
   - Пiзно, - процiдив крiзь зуби Кончак, з'їжджаючи на дзвiнкий лiд рiки.
Назустрiч мчав гонець.
   - Ну? - зустрiв його суворо хан.
   - Погасили!
   - Сам бачу... А полоненi де?
   Той знiтився. Очi злякано забiгали.
   - Немає, хане... Уруси втекли, їх було двоє, i вони мали четверо свiжих
коней... Нашi погналися по слiду.
   - Погналися! - передражнив Кончак гiнця, нiби той був винен,  що  уруси
втекли, i ледь помiтним порухом руки вiдтрутив його вiд себе.
   Два днi половцi рухалися вiд Ворскли  до  Хоролу.  I  весь  час  Кончак
похмуро горбатився в сiдлi, нi до кого  не  заговорюючи,  а  на  звертання
вiдповiдаючи односкладне. Важкi думи охмарили його чоло.
   Хоча сила у нього була велика, ризикувати вiн не хотiв. Ще вирушаючи  з
Тора, поклав з ходу захопити Переяслав i обложити Київ. Це при тiй  умовi,
коли б напасти пощастило несподiвано. Та несподiваностi не вийшло. Досi  в
Переяславi та в Києвi б'ють на сполох. Святослав устигне зiбрати князiв, -
у першу чергу закличе брата Ярослава та Iгоря Сiверського,  -  i  зустрiне
його об'єднаними силами: сам Святослав, Рюрик,  Володимир  Переяславський,
Ярослав Чернiгiвський, Iгор Сiверський з братiєю... Немало! А  ще  ж  може
закликати князiв смоленських, волинських, турово-пiнських... Нi, допустити
цього не можна!
   На Хоролi, проти Лубна, вiн  раптом  занедужав.  Його  трясло,  поперек
ломило. Ноги були як у льоду, а голова - як у вогнi.
   Вiн наказав вибрати зручне мiсце i стати кошем. Сподiвався тут перебути
хворiсть. Звiдси послав нарочних до Ярослава - просити миру i дружби. Ними
передав  князю-срiблолюбцю  дорогi  подарунки  -  трьох  жеребцiв,   шаблю
дамаської сталi, шитий  найкращими  ромейськими  кравцями  одяг  на  сорок
срiбних гривень.
   Приманка вагома. Чи клюне?

   * * *

   Святославовi i Рюриковi дружини збиралися в Києвi та на його  околицях.
По рихлому снiгу сюди били дорогу кiннi стяги  i  саннi  валки,  що  везли
припаси для людей i коней, ставали у вiдведених їм мiсцях на постiй.
   Князь Рюрик, меткий, непосидющий, цiлими днями гасав на змокрiлому конi
вiд одного стяга до iншого - наводив порядок у  вiйську.  Князь  Святослав
листувався з князями та воєводами, щоб залучити до походу  якомога  бiльше
сил.
   З кожним днем прибували все новi й новi загони. Київ i  Київська  земля
виставили всiх, хто мiг i вмiв орудувати мечем, луком i списом.  Володимир
Глiбович збирав свою дружину й ополчення  в  Переяславi.  З  дня  на  день
очiкували чорних клобукiв хана Кунтувдея, що мали прийти з Росi. Святослав
щодня писав братовi Ярославу  в  Чернiгiв,  щоб  той  не  гаявся.  Тривало
безперервне i напружене листування Святослава з братом Ярославом.
   Дiзнавшись, що Кончак перейшов  Ворсклу,  Святослав  послав  ще  листа:
"Брате, а допоможи менi!" На це  Ярослав,  одержавши  вiд  Кончака  багатi
подарунки i запевнення, що половцi хочуть миру i  дружби  з  чернiгiвським
князем, вiдповiв: "Аз есмь послал к ним мужа своєго Ольстина  Олексича,  а
не могу на свой мужь поїхати!"
   Гарячий, як i всi Ольговичi, Святослав вибухнув лайкою:
   - Чортiв син Ярослав! Вiн  послав  до  Кончака  ковуя[48]  Ольстина  iз
запевненням, що не братиме участi у походi, а нам тепер пише, що  не  може
йти на Кончака тому, що боїться, як би той не перебив  його  послiв,  коли
пiде. Ярославе, Ярославе! Коли б ти не брат мiй єдиний, я послав  би  свої
полки на Чернiгiв, щоб провчити тебе! Я  вигнав  би  тебе  з  бiлокам'яних
палат чернiгiвських i пустив  би  по  свiту  жебраком-iзгоєм!..  Ярославе,
Ярославе!
   Отже, один з найсильнiших руських князiв вiдколовся, поставивши цим пiд
загрозу успiх усього походу.
   Святослав написав листа Iгоревi: "Брате, я з вiйськом вирушаю в останню
недiлю мiсяця лютого на безбожного Кончака, що стоїть за Лубном на Хоролi.
А збирай, брате, свої хоробрi дружини та йди на помiч менi! Ждатиму тя пiд
Лубном!" I послав гiнцем досвiдченого i витривалого гридня Гов'яду.
   Гонець, не гаючись, помчав у далекий Новгород-Сiверський.
   Нарештi прибули чорнi клобуки. Вони отаборились понад  Либiддю,  де  на
лузi, пiд снiгом, було багато трави для коней, поставили юрти i  розiклали
вогнища. З котлiв на весь Київ запахло вареною кониною.
   Хан Кунтувдей прискакав з почетом на Ярославiв  двiр.  Боярин  Славута,
одягнутий у теплий кожушок, при мечi, провiв його в хоромину Святослава.
   Кунтувдей принiс iз собою густий запах кiнського поту  i  гiркого  диму
похiдних багать. Розстебнувши кожуха i скинувши вовчого малахая, схилив  у
поклонi круглу лисiючу голову.
   - Салам-алейкум, княже!
   - Хане, я радий бачити тебе! - пiдвiвся назустрiч  йому  великий  князь
київський. - Скiльки вершникiв привiв?
   - А привiв я шiсть тисяч вершникiв, усi - молодець до молодця,  бистрi,
як вiтер, а смiливi, як степовi тури!
   Святослав не змiг приховати радостi. Широким помахом руки запросив хана
до столу, звелiв чашниковi наповнити келихи найдорожчим ромейським вином.
   - Дякую, хане! Твоя бистра кiннота ой як нам потрiбна! Тепер ми  можемо
вирушати!
   - Коли? - спитав Кунтувдей, обгризаючи смажене стегно гусака.
   - В останню недiлю цього мiсяця. Могли б виступити й ранiше,  та  ми  з
Рюриком хочемо, щоб з нами встиг з'єднатися Iгор  Сiверський...  А  у  нас
тепер, з твоїм приходом, усе готове!
   -  Гаразд.  Мої  вої  встигнуть  вiдпочити,  -  хитнув  головою  хан  i
промовисто повiв вузьким оком на череп'яну амфору  з  червоним  ромейським
вином.

   * * *

   У четвер, 21 лютого, Святославiв гонець, їдучи навпрошки  i  мiняючи  у
посадникiв коней, прискакав до Новгорода-Сiверського.
   Був сiрий туманний ранок. Низькi хмари опустилися мало не до  землi  i,
чiпляючись до дзвiницi соборiв, що стояли на горах, i за верховiття дубiв,
котилися пiд поривами свiжого вiтру iз заходу на схiд, iз землi  Полоцької
в землю Половецьку.
   Гонець застукав важким кованим кiльцем у ворота фортецi. Йому вiдчинили
i, незважаючи на раннiй час, провели в князiвськi хороми.  Незабаром  туди
ввiйшов князь Iгор.
   Гов'яда зняв шапку, вклонився в пояс.
   - На Русь Кончак iде, княже. Безбожний триклятий Кончак...  Уже  стоїть
на Хоролi. Князi київськi зiбрали силу немалу i ждатимуть тебе,  княже,  з
дружиною на Сулi...
   - А князь Ярослав? - спитав Iгор. - Ти заїздив до нього?
   Гов'яда зам'явся.
   - Князь Ярослав повiв дружбу з Кончаком, одержав подарунки  вiд  нього,
посланцiв своїх послав у степ... Та й хворий, каже.
   - Отже, вiн не пiде?
   - Не пiде.
   - Як же Святославовi? - вигукнув Iгор. - Не дай бог  самому  їздити  на
поганих!
   - А вiн не сам, - вiдповiв Гов'яда.  -  Князь  Рюрик,  князь  Володимир
Переяславський, чорнi клобуки, ти, княже, з братiєю! Це сила!
   - Поганi є всiм нам спiльний ворог,  i  їх  треба  вiдбивати  спiльними
силами! - сказав Iгор. - Я негайно зберу боярську думу  -  порадимося,  як
нам краще йти до Лубна...
   За годину до князiвської гридницi зiбралися новгород-сiверськi бояри  i
лiпшi мужi. їх пiдняли з-за снiданку, а декого й з постелi. Вони всiдалися
на лави в кожухах,  розгладжували  -  хто  костяним  гребiнцем,  а  хто  й
п'ятiрнею - чуби та бороди, позiхали, спантеличено переглядалися. Нiхто не
знав, для чого їх покликано нi свiт нi зоря.
   Iгор увiйшов до гридницi швидко, рвучко. Рагуїл ледве встигав за ним.
   Привiтавшись, князь вiдразу об'явив,  чого  так  рано  зiбрав  боярську
думу.
   - Кончак у силi тяжкiй стоїть на Хоролi, думає, куди йти, - на Київ, на
Чернiгiв  чи  на  Путивль.  Святослав  i  Рюрик  закликають  нас,   бояри,
приєднатися до них. Що будемо робити?
   Бояри переглянулися, загомонiли. Iз тих,  хто  позiхав,  сон  як  рукою
зняло. Вiйна, та ще й яка! Уже давно з Половецького степу долiтали  чутки,
що Кончак збирає сили для великого походу на Русь.  Отже,  зiбрав-таки!  I
вже стоїть на Хоролi.
   Бояри труться, мнуться. Воно, звичайно, загроза  велика.  Не  дай  бог,
поверне, триклятий, на Сiверщину - бiди не минути! Але нiкому не  хочеться
в оцю зимову непогоду розставатися з теплою хатою, з гарячими млинцями  та
солодким молозивом - корови ж почали саме телитися! - i  брьохати  снiгами
хтозна-куди, аж на край свiту, коли, може, той окаянний Кончак  поверне  в
iнший бiк, i бiда омине їх стороною!
   Iгор жде. Вiн добре розумiє настрiй своїх мужiв. Коли б половцi  стояли
на Сеймi, вони не сидiли б мовчки  i  не  переглядалися  б,  як  свати  на
заручинах, коли жених дiвчинi немилий, а вiдразу б схопилися  за  мечi.  А
тут...
   - Ну що, Рагуїле, Жирославе, Чернишу, Добротворе? - Вiн навмисне назвав
вельможних бояр, якi держали владу над його дружиною i над чорними людьми,
бо до їхнiх голосiв прислухалися всi. - Що будемо робити? Чого мовчите?
   Рагуїл опустив очi, даючи зрозумiти, що говорити вiн  не  хоче.  Янь  з
легким усмiхом на рум'яних устах дивився то  на  князя,  то  на  бояр,  що
сидiли пiд протилежною стiною. Вiн наймолодший, його не питають - у  нього
й гора з плеч. А запитають - скаже. Що йому? До його голосу все одно нiхто
не прислухається. Тож хай старшi думають!
   Жирослав, дебелий, чорний, довгоносий, труснув копицею чуприни.
   - Княже! По-пташиному не перелетиш з Новгорода-Сiверського аж на  Сулу,
до Лубна чи на Хорол. Се приїхав к тобi муж вiд Святослава в четвер, а сам
Святослав пише, що йде з  Києва  в  недiлю,  -  то  як  же  можеш,  княже,
встигнути? З Києва до Лубна бдижче, нiж вiд нас, а ми не птахи i їздимо на
таких же конях, що й кияни. Та й до походу треба зiбратися...
   Вiн говорив повiльно, з розсудом, i його слова справили на всiх  сильне
враження. Те, що нiкому не хотiлося йти в похiд, нiхто  прямо  сказати  не
смiв. Але ж i не потрiбно. Хiба ми не  хочемо?  Нi,  ми  хочемо  допомогти
князям київським, але не можемо, бо не встигнемо з'єднатися з  ними.  Дуже
запiзно повiдомив Святослав про похiд, отже, сам винен, хай сам на себе  й
нарiкає. Такий був смисл Жирославової мови.
   Iгор тим часом, поки говорив Жирослав  i  гомонiли,  пiдтримуючи  його,
бояри, думав. А чи вiн, князь, сам хоче цього  походу?  В  першу  хвилину,
коли прибув Гов'яда з листом вiд Святослава, вiн згарячу ладен був зразу ж
iти. Бо ж така загроза! Вiн i зараз  думає  так  само.  Але  десь  там,  у
глибинi душi, заворушилося iнше почуття: до якого часу вiн повинен  ходити
на побiгеньках у Святослава? Йому вже тридцять чотири лiта -  зрiлий  муж,
князь. Не з захудалого роду! З Ольговичiв! Пора вже подумати  i  про  своє
майбутнє! Не  вiк  же  сидiти  в  окраїнному  Новгородi-Сiверському!  Є  ж
Чернiгiв! Та й Київ теж є! Хiба вiн гiрший за iнших?  Чи  бог  розумом  та
хоробрiстю обдiлив?
   Вiн мучився цiєю душевною роздвоєнiстю i не  мiг  пристати  до  якогось
одного берега.
   - Зiбратися ми можемо за день  i  вирушимо  завтра,  -  сказав  твердо,
переконуючи передусiм самого себе, що йти треба i  що  вони  встигнуть.  -
Святослав дiйде до Лубна за чотири днi, ми - за шiсть... Важко  буде,  але
встигнемо! Пiдемо прямо поперек поля до Сули та понад нею...
   - Це справдi важко, бояри, - пiдтримав його тисяцький Рагуїл. - Та коли
дуже захотiти, коли треба, то встигнемо з'єднатися з  Святославом.  Чорних
людей не скликатимемо,  до  князiв  Всеволода,  Володимира  Рильського  та
Володимира Iгоровича Путивльського гiнцiв не слатимемо, а пiдемо  з  одною
нашою дружиною, тодi встигнемо!
   - От бачите! - вигукнув Iгор. - Та й як же  нам  не  пiти,  коли  перед
нашими ворiтьми стоїть ворог лютий? Коли вiн може повернути i  на  нас?  I
братiя жде нашої допомоги!
   Бояри мовчали. Ждали, що ще скаже князь.
   I князь додав твердо:
   - Iдiть збирайтеся! Вирушаємо завтра вранцi! Наступний  ранок  видався,
як i попереднi, сирий, похмурий i разом з тим  морозяний.  Все  вкривалося
слизькою ожеледицею. По широкiй заплавi Десни котилися сивi зимовi тумани,
затуляли собою i рiку, i далекi бори за нею, i весь бiлий свiт.
   Князiвськi стяги  стояли  рiвними  рядами  на  широкому  майданi  перед
Успенським собором. Конi нетерпляче м'яли копитами рихлий водянистий снiг.
Тужили матерi  i  жони,  шмигали  помiж  вояками  дiтваки,  обознi  їздовi
востаннє оглядали i краще вкладали поклажу на санях. I безперервно  лунали
дзвони всiх соборiв i церков - наповнювали серця i гриднiв, i проводжаючих
гострим смутком i щемом.
   Прощання, як завжди, було тяжке й тужливе. Iгор попрощався з Ярославною
i дiтьми дома, в замку, i тепер шкодував, що не  дозволив  їм  супроводити
його сюди, до собору, звiдки не один раз вiдправлялися  новгородсiверцi  у
щасливi й нещасливi воєннi походи.
   - Пора! - сказав вiн тисяцькому.
   Той  подав  знак  -  i  зразу  ж  загримiли  бубни,  затрубили   труби,
сколихнулися хоругви. Вої востаннє глянули на рiдних, що раптом заголосили
на всю околицю, i торкнули острогами коней.
   Похiд розпочався.
   Всi їхали мовчки. Нi пiсень, як це звичайно бувало, нi жартiв. Iгор теж
мовчав. На серцi важко, неспокiйно. Вiн поклав лiву руку з поводом на луку
сiдла, праву засунув за пазуху i так, поринувши в нелегкi думи, їхав аж до
свого княжого села - Iгоревого сiльця, як називали його в народi. Тут  вiн
хотiв хоч здалеку глянути на  милi  його  серцю  краєвиди,  на  будiвлi  -
повiтки, стайнi, клунi, кошари,  загони,  пивницi  й  медушi,  на  високий
журавель над колодязем, на свiй загороднiй дiм поблизу, в  Путивську,  але
нiчого цього не побачив: усе закрив туман. На землю падала мряка i тут  же
замерзала.
   - Який серен[49]! - промовив хтось збоку.
   Iгор зiтхнув i почав спускатися узвозом до Десни. Туман тут погустiшав.
Вiйсько пiрнало в нього, як у сиве кобиляче молоко. Конi почали ковзатися,
падати, iржати, стяги враз змiшалися, розтягнулися, розповзлися.  Бояри  i
лiпшi мужi почали перегукуватися, щоб зберегти стрiй i порядок у  вiйську.
Пiд копитами лунко затрiщала крига - хтось збився з дороги  i  потрапив  у
прогнiй.
   Князь розпорядився попереду стягiв i обозiв нести запаленi  смолоскипи.
Але це мало допомогло. Уже третiй-четвертий ряд смолоскипiв не бачив.
   З великим трудом, поволi, вiйсько перейшло Десну  i  широку  деснянську
заплаву, сподiваючись, що далi, на березi, мряка розсiється, порiдшає.  Та
скiльки не йшли, вона не розсiювалася, а ожеледиця  все  посилювалася.  Не
тiльки молодi вої, а й лiтнi, досвiдченi гриднi, що за своє життя  сходили
мало не всю Русь, зараз не знали, як їхати i куди.
   Iгор зупинив вiйсько, зiбрав бояр. Всi були стурбованi.
   - Що будемо робити? Серен покрив усю землю  -  йти  далi  нiяк...  Конi
порiжуть ноги...
   - Княже, ми не тiльки не дiйдемо вчасно  до  Лубна,  а  й  не  знайдемо
дороги до Сули i розгубимо людей, - сказав боярин Черниш, що  вiв  чоловий
полк. - Моя думка така: повертати додому!
   - Повертати додому! Додому! - пiдхопили бояри.
   - А ти як думаєш, Рагуїле? - спитав Iгор.
   - Йти справдi нiяк, - розвiв руками тисяцький. - I нiхто не знає,  коли
i де скiнчиться цей небачений серен, княже.
   - Тобто повертати додому?
   - Так.
   - Тодi повертайте стяги назад. Видить бог, ми зробили все, що змогли, -
сказав Iгор, полегшено зiтхнувши.

   * * *

   Святослав i Рюрик вели на  Кончака  двадцятитисячну  дружину  та  шiсть
тисяч чорних клобукiв. У Переяславi до них приєднався Володимир  Глiбович.
Iдучи швидко, прибули вони в Лубен двадцять сьомого лютого пiзно ввечерi.
   Iгоря в Лубнi не було.
   - Чортiв син! - вилаявся Святослав. - Примушує ждати себе!
   Славута заперечив:
   - Далеко, дорога важка - от i не встиг. Мабуть, заночував у Кснятинi.
   Та й наступного дня Iгор не з'явився нi вдень, нi ввечерi. Святослав  з
досадою сказав:
   - Ждати не будемо! Завтра на свiтанку -  в  путь!  До  Хоролу!  Щоб  не
прогавити Кончака!.. А Iгор, якщо прийде, хай наздоганяє нас!
   В п'ятницю, першого березня, як  тiльки  засвiтлiв  край  неба,  руськi
полки перейшли по льоду Сулу i рушили прямо  на  схiд.  З  пiвдня  подихав
теплий вiтерець - снiг на  очах  темнiв,  брався  водою.  З  низьких  хмар
накрапав дрiбний дощик. Їхати стало важко. Та Святослав спочину не  давав.
До Хоролу тридцять верст, а там десь Кончак!  Зустрiти  його  потрiбно  на
пiдступах до Руської землi, не пропустити через Сулу!
   Як i на Орелi, Володимир  Глiбович  напросився  в  навороп[50].  Дорогу
переяславцям показував Кузьмище.  Серед  сторожiв  вiн  уподобав  молодого
переяславського гридня Iвашка i їхав разом з ним далеко попереду.
   Це був не перший бойовий Iвашкiв похiд, та вiн не мiг приховати страху.
Зирив на всi боки: чи не видно половцiв?
   Кузьмище пiдсмiювався:
   - Та ти, братику, не з хороброго десятка! Вертиш головою, нiби  вона  у
тебе вiтряк! I як тебе жона вiдпустила?
   Iвашко раптом перебив Кузьмища:
   - Половцi!
   Кузьмище поперхнувся i теж злякано завертiв головою.
   - Де?
   - Ген у долинi! Цiла валка! - Iвашко не змiг стримати усмiху.
   Кузьмище глянув у той бiк, куди показував  Iвашко.  Там  справдi  їхало
десяткiв два пiдвiд i кiлька верхiвцiв.
   - Та нi, це не половцi, -  зiтхнув  полегшено  старий  гридень.  -  Це,
здається, купецька валка... Авжеж, вона!
   Вони почекали, поки валка  наблизиться.  У  старшому  Кузьмище  впiзнав
купця Самуїла, розкинув руки для обiймiв.
   - Братику! От  щаслива  зустрiч!  Як  живеться-ведеться?  Чи  розпродав
товари? Чи не пограбували поганi? Кончака не зустрiчав з ордою?
   Змарнiлий, стомлений нелегкою дорогою СамуЇл серйозно вiдповiв:
   - Зустрiчав.
   З Кузьмищевого лиця враз злетiла усмiшка.
   - Де? Коли?
   - Зовсiм недалеко - на Хоролi, бiля Ведмежої долини. Ми сю нiч почували
поблизу його стiйбища...
   - Стiй! Не розповiдай далi!  -  наказав  Кузьмище.  -  їдьмо  до  князя
Володимира Глiбовича - хай вiн послухає!
   Вислухавши повiдомлення купця, Володимир запитав:
   - Скiльки ж веде Кончак поганих?
   СамуЇл знизав плечима.
   - Важко  сказати,  княже.  Багато!  I  не  порахувати!  На  кiлька  гiн
простягнувся кiш - вiд рiчки аж до лiсу! А коней - тьма-тьмуща!
   - Що ще дiзнався?
   -   Кажуть,   везе   Кончак   якогось   бусурменина   з   персiянськими
луками-катапультами, що стрiляють "живим вогнем", їх  натягують  п'ятдесят
воїнiв. Призначенi вони для  того,  щоб  спалити  нашi  городи...  Платить
Кончак бусурмениновi золотом i нашими дiвчатами-полонянками... Та,  я  так
думаю, дуже боятися "живого вогню" не слiд.  Головне  -  раптово  напасти!
Тодi бусурменин нiчого не встигне зробити...
   Володимир був стурбований.
   - Дякую, Самуїле, за вiстi, їдь по  моєму  слiду  -  зустрiнеш  великих
князiв. Розповiси їм усе - хай наздоганяють мене! А я поспiшу  до  Хоролу,
щоб не випустити з ока поганих.
   До Ведмежої долини дорогу вiн знав,  тому  вiйсько  повiв  навпростець,
виславши наперед посилену сторожу. Смiливий до безумства, честолюбний, вiн
горiв бажанням з ходу вдарити на Кончака ще до пiдходу великих князiв.
   Яке ж було його розчарування, коли у Ведмежiй  долинi  сторожа  застала
тiльки пригасаючий жар половецьких багать та свiжий кiнський помет.
   Володимир з досадою вдарив по луцi сiдла.
   - Утiк! З-пiд самiсiнького носа втiк, клятий!  Воєвода  Шварн  розрадив
його:
   - Княже, не кажи: втiк... Просто змiнив стiйбище, щоб коням був  свiжий
корм. Я певен, вiн  десь  недалеко,  i  ми  знайдемо  його.  А  тим  часом
пiдiйдуть великi князi.
   - Що ж ти радиш?
   - Дати людям i коням перепочинок на обiд. А  пiдiйдуть  князi  -  разом
рушимо услiд за поганими. Самим зариватися не слiд.
   Володимир погодився.
   Воїни швидко спiшилися.  Iз  дорожнiх  мiхiв,  приторочених  до  сiдел,
насипали в похiднi рептушки вiвса, дали коням, а  самi  заходилися  гризти
житнi сухарi - хто з солониною, а хто з в'яленою рибою.
   Незабаром прибули князi та  Кунтувдей.  Пiсля  нетривалого  перепочинку
Святослав розпорядився лаштуватися  бойовим  строєм.  В  чоло  знову  став
Володимир, лiве крило зайняв Рюрик, праве - Всеволод  Чермний  з  киянами,
легка кiннота Кунтувдея трималася позаду.
   Першим  рушив  Володимир.  Його  сторожа  зразу  поскакала  на   далеке
шелом'я[51]. Попереду помчали Кузьмище з Iвашком. Ледь помiтний,  розмитий
весняною водою слiд вiв їх все вперед i вперед.
   Дощ перестав, хмари розступилися, i над неозорими  хорольськими  полями
блиснуло веселе сонечко. Пiд його теплим промiнням ще  дужче  задзюркотали
струмки, на горбах  зачорнiла  земля,  в  повiтрi  по-справжньому  запахло
весною.
   Кузьмище їхав по гребеню  шеломенi,  Iвашко  лiвiше  вiд  нього,  понад
схилом, звiдки було видно долину. Обидва пильно оглядали далину, але  нiде
нiчого - нi людей, нi коней, нi гостроверхих темних веж.
   Так тривало довго. В серця закрадалася тривога -  де  ж  Кончак?  Невже
повернув назад, у свої придонськi степи?  Чи  рушив  якимось  тiльки  йому
вiдомим шляхом на Русь?
   Iвашко поправив за спиною лука, поклав списа на гриву коневi i пiдвiвся
на стременах,  прикриваючи  долонею  очi  вiд  сонця.  I  раптом  охнув  з
несподiванки:
   - Половцi!
   За гребенем гори, в  широкiй  долинi,  помiж  лозняком  та  вiльшняком,
бродили в пошуках корму незлiченнi табуни осiдланих коней. Попiд горою, на
узвишшi,  палали  вогнища,  темнiли  вежi  на  широких  санях,   вешталися
степовики.
   Iвашко гукнув Кузьмищевi, щоб стежив за ворогом, а сам чимдуж помчав до
вiйська, що йшло слiдом.
   - Княже, половцi! Стоять у долинi!
   Дочекавшись Святослава, Рюрика та Всеволода Чермного, що  поспiшали  на
допомогу, Володимир повернув полк лицем до противника i витягнув меча.
   - А потягнемо, братiє! На супостата!
   Заїхавши на гору, переяславцi широкою хвилею  ринули  вниз.  Слiдом  за
ними рушили дружини iнших князiв. Володимир мчав  попереду.  Меч  розтинав
запашне, напоєне весняною вологою повiтря, очi князевi сяяли,  миготiв  на
сонцi його золотий шолом, а довгий  червоний  шарф,  вив'язаний  на  щастя
княгинею Забавою, розвiвався за плечима, як стяг. Позад нього  гримiв  гул
копит.
   Стрiмка, смiлива атака русичiв була для половцiв i для  самого  Кончака
як грiм серед ясного неба. Нiхто не ждав нападу  урусiв.  Конi  в  пошуках
поживи розбрелися ген-ген по  широкому  лузi.  Кожен  був  зайнятий  своїм
дiлом: хто сьорбав з  закiптюженого  казана  гарячу  юшку,  запиваючи  нею
солодкаву варену конину i грiючи перемерзле за багатоденний  похiд  нутро,
хто лагодив взуття чи зброю, хто бiлував коня, готуючи м'ясо до вечерi,  а
iншi просто тинялися по стiйбищу без всякого заняття. Тому поява  русичiв,
що темною хвилею  котилася  з  гори,  на  якусь  мить  приголомшила  всiх.
Зчинився страшенний переполох. Покидавши все, половцi з  лементом  помчали
до коней. Бо чого вартий половець без коня? Без коня вiн - що  кречет  без
крил!..
   Охопленi жахом степовики, залишивши  напризволяще  стiйбище  з  юртами,
вежами, котлами, бiгли по лузi, падали, лаялися, кричали, хапали  коней  i
тiкали на протилежний бiк долини.
   Кончак з трьома сотнями охоронцiв спочатку хотiв було вчинити опiр, але
тут з-за горба виринули свiжi київськi дружини, i  вiн,  завернувши  коня,
кинувся навтьоки.
   Половцi тiкали, як хто мiг: однi  верхи,  iншi  чеберяли  по  грузькому
снiгу пiшки, їх наздоганяли, брали в полон,  а  тих,  хто  здiймав  зброю,
топтали кiньми, рубали мечами чи бойовими топiрцями.
   Сотнi полонених, табуни коней, чимало саней з вежами,  шабель,  списiв,
лукiв, котлiв стали здобиччю переможцiв.
   Святослав сидiв на конi в оточеннi бояр та воєвод. Перемога була повна,
i старий князь не мiг приховати задоволення.
   - Хане, - повернувся вiн до Кунтувдея, -  наздожени  втiкачiв!  Спiймай
менi Кончака! Приведи клятого на арканi! Вся здобич, що потрапить до твоїх
рук, твоя!
   Хан глянув удалину - ошкiрився.
   - Дякую за ласку, княже, - i, щось крикнувши почету, як вихор,  полетiв
з гори.
   За ним помчали чорнi клобуки.
   Та найбiльшою  радiстю  для  князя  була  звiстка,  що  в  полон  взято
бусурменина з його "живим вогнем".
   - Приведiть його сюди! -  наказав  Святослав.  Бусурменина  привiв  сам
Володимир. Кузьмище та Iвашко привезли вежу з "живим вогнем", поставили на
горбi.
   Святослав кинув пильний погляд на  кремезного  чорнобородого  чолов'ягу
середнiх лiт, на його величезний  тюрбан  та  золотi  перснi  на  пальцях,
суворо запитав:
   - Як тебе звати?
   Той клiпнув випуклими чорними  очима,  знизав  плечима,  -  мовляв,  не
зрозумiв.
   Славута переклав запитання по-половецькому.
   - Мене звати Сулейманом, мiй шахиншаху[52] , - вiдповiв бусурменин.
   Сулейман не знав, хто перед ним,  але  золотий  шолом  i  важке  золоте
ожерелля, що, спадаючи на кольчугу, прикривало шию, пiдказали йому, що  це
верховний правитель урусiв. I вiн схилився в низькому поклонi.
   - Це ти, кажуть, привiз "живий вогонь" Кончаковi з-за Обезьких  гiр?  -
прозвучало нове запитання.
   - Я, шахиншаху.
   - Покажи!
   Той знову вклонився i  мовчки  пiдiйшов  до  саней,  бiля  яких  стояли
Кузьмище i Iвашко, зняв повстяне покривало.
   Святослав, Володимир та бояри з превеликою цiкавiстю глянули на  нiколи
не бачений ними лук-самострiл, що майже нiчим не нагадував лука.
   - Чим же вiн стрiляє?
   - Шереширами, шахиншаху. - I Сулейман взяв iз саней довгасту  череп'яну
трубку з прядивним гнотом.
   - Покажи, як це робиться!
   - Менi потрiбнi десять воїнiв для допомоги.
   - Я чув, усi п'ятдесят?
   - Як завжди, мiй повелителю,  люди  все  невiдоме  i  незвичне  схильнi
перебiльшувати...  Менi  потрiбно  лише  десять  чоловiк,  щоб   допомогти
натягнути тятиву.
   Святослав кивнув - пiдiйшло десять гриднiв.
   Сулейман спочатку зняв шарф, розiслав його на мокрому  снiгу,  став  на
колiна,  помолився,  потiм  поклав  одну  шереширу  у   дерев'яний   жолоб
катапульти i нацiлив його в поле. Показавши воям, як накручувати  барабан,
що, в свою чергу, натягував тятиву, викресав вогню i пiдпалив гнiт.  Потiм
ще раз прицiлився i смикнув за дерев'яну ручку.
   Рiзко тенькнула тятива, грюкнув барабан.
   Нi князi, нi бояри, нi гриднi не встигли  i  оком  змигнути,  як  чорна
шерешира блискавично пiднялася вгору, розсипаючи з гнота  iскри,  а  потiм
дугою плавно опустилася  в  долину  i  впала  в  снiг,  вибухнувши  димним
червонястим полум'ям.
   Вражений  Святослав  не  мiг  вiдiрвати  очей  вiд  вогню,  що   швидко
розтiкався по схилу. Здалеку здавалося, що то горить снiг.
   Бояри i старшi гриднi перехрестилися.
   - Славуто, ти бачиш? - спитав оторопiлий князь. - Що  б  було,  коли  б
Кончак обложив нашi городи?
   - Згорiли б дотла, - коротко вiдповiв  боярин.  -  Наше  щастя,  що  ми
погромили його сьогоднi!
   - Запитай бусурменина, чому Кончак вiдразу не пiшов на  нашу  землю,  а
зупинився на Хоролi. Це менi не зрозумiло.
   - Спочатку вiн захворiв, хай береже його аллах, мiй повелителю, а потiм
почалася сильна вiдлига, i великий хан все ждав морозiв i кращої дороги, -
вiдповiв Сулейман.
   - Справдi, нам  пощастило,  -  тихо  промовив  Святослав,  а  голоснiше
запитав:  -  Скажи  менi,  Сулеймане,  звiдки  береться  вогонь  у   твоїх
шереширах?
   - То горить нефт[53], шахиншаху.
   Що це?
   То кров землi...  У  нашiй  сторонi  є  мiсця,  де  з  глибоких  трiщин
виступає, мов iз рани, чорна кров землi - нефт, що горить краще i  жаркiше
за дерево.
   - I багато ти привiз її з собою?
   - Десять бочонкiв, мiй повелителю. Цього досить, щоб згорiв Цар-город -
столиця ромеїв! Святослав переглянувся зi Славутою.
   - Отже, Кончак мав намiр спалити Київ?
   - Переяслаф i Куяф, мiй  повелителю,  -  уточнив  Сулейман,  вирiшивши,
видно, що Кончак тепер далеко, а Святослав близько, i вiд шахиншаха урусiв
залежить подальша його доля, отже, потрiбно говорити правду.
   - О! - тiльки й спромiгся промовити на це великий  князь.  -  Вiдтепер,
Сулеймане, служитимеш менi, i я платитиму тобi, як платив Кончак, поки мої
люди не навчаться користуватися "живим вогнем".
   - Дякую за ласку, мiй повелителю, - низько вклонився Сулейман.
   Зi степу повернулися чорнi клобуки. Кунтувдей пiд'їхав похмурий, злий.
   Ну, що, хане, наздогнав Кончака? - спитав Святослав.
   - Де там! Снiг весь узявся водою - тала стопа за Хоролом! А  в  Кончака
свiжi конi, - втiк!
   - Ну, не сумуй! Здобичi вистачить на всiх, а супроти природи нiчого  не
вдiєш. Нам теж треба поспiшати додому, бо незабаром рiки розiллються  так,
що й веснувати доведеться бiля Дубна.
   ...Стомлене вiйсько русичiв стало на  нiчлiг.  На  високих  мiсцях  вої
ставили похiднi шатра, розводили багаття, варили в казанах кулiш.  Молодшi
гриднi для князiв поставили посеред табору намети, воєводи вислали  в  усi
кiнцi сторожу. Всюди лунали  веселi  голоси,  палахкотiли  багаття,  мовби
сповiщаючи Русь про велику перемогу...



   РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

   Чутка  про  перемогу  Святослава  Київського  та  Рюрика  Руського  над
половцями, на цей раз над самим Кончаком, весняним громом  прокотилася  по
всiй Русi. Князi i бояри, духовенство i купцi, ремiсники i смерди зiтхнули
вiльно, на повнi груди: народ радiв, що вiдбито,  вiдвернуто  ще  одну  i,
може, найбiльшу загрозу, що нависла над Руською землею.
   Не радiв лише  Iгор.  Тяжка  досада  гризла  йому  серце.  Не  мiг  вiн
змиритися з думкою, що втратив таку щасливу нагоду прославитися.
   I подумати тiльки - що стало на завадi! Ожеледиця,  туман!  Коли  б  не
вони, його дружина птахом перелетiла б через поле до Лубна i  вiн  обагрив
би свого меча у битвi на Хоролi. I  дзвони  всiх  церков  i  соборiв  Русi
воздали б нинi й йому разом зi всiма хвалу!
   Вiн уже встиг призабути або не хотiв згадувати, що в глибинi  душi  був
радий їм. Бо то була природна  i  незалежна  нi  вiд  кого  причина,  чому
новгород-сiверськi вої не  зумiли  прибути  до  Лубна,  щоб  з'єднатися  з
киянами та переяславцями.
   Клятий туман! Вiдiбрав у вiйська честь, а у нього - славу!.. Тепер  усi
дзвони Русi дзвонять славу Святославовi, Рюрику, Володимиру  Глiбовичу,  а
вiн,  Iгор,  залишивсь  осторонь  нi  з  чим!  Вiн!  Iгор!  Ольгович!  Син
Святослава, онук Олега!
   Як тут не досадувати!
   Наприкiнцi березня Iгор закликав брата  Всеволода,  синовця  Святослава
Рильського та  сина  Володимира  в  Новгород-Сiверський.  Вони  прибули  в
суботу, в передостаннiй день першого весняного  мiсяця,  i  пiсля  щедрого
обiду з Iгоревою сiм'єю зачинилися в Iгоревiй хороминi.
   - Братiє, - сказав Iгор, заглядаючи пильно кожному в вiчi.  -  Ви  чули
вже про погром Кончака на Хоролi, чули, як Святослав,  Рюрик  i  Володимир
Глiбович, три мої родичi-недруги, слави зажили. Тiльки нас там не було.  А
ми єсми чи не князi ж? Пойдемо також - i собi хвали добудемо!
   Перший озвався брат Всеволод:
   - Ах, Iгорю, як це було б славно - погуляти в чистому  полi!  Розiм'яти
застояних коней! Потiшити себе поєдинком з поганином-половчином!..
   Святослав i Володимир вигукнули в один голос:
   - I ми пiдемо! I ми готовi!
   Iгор i не ждав iншої вiдповiдi вiд своїх найближчих родичiв,  бо  добре
знав їх. Та й жили вони дружно, вирiзняючись цим серед iнших князiв.
   - Дякую, братiє, за пiдтримку. Тепер давайте обмiркуємо: коли,  куди  i
якими силами йти?
   - Ти вже обмiркував, брате, то й кажи, - поклав свою  могутню  руку  на
стiл Всеволод, аж стiл, здається, ввiгнувся.
   - Так, братiє, обмiркував я, -  послухайте.  -  Iгор  стишив  голос.  -
Виступимо в похiд, як добре пiдсохне степ i завруниться на ньому  пашагдля
коней. Думаю, що найкращий час для цього - кiнець квiтня...
   -  Двадцять  третього  квiтня  -  день   Георгiя   Побєдоносця,   твого
християнського патрона, брате, - сказав Всеволод. - От давайте у цей  день
i виступимо!
   - Правильно! - пiдтримали молодi князi.
   - Гаразд, - погодився Iгор.  -  Думаю,  перший-лiпший  день  для  цього
годиться, аби щасливий був! Якщо на Георгiя буде сухо  i  зазеленiє  степ,
виступимо в той день... Вiзьмемо з собою  всi  сили,  якi  може  виставити
Сiверська земля. Залишимо тiльки невеликi  залоги  в  Новгородi,  Путивлi,
Трубчевську, Рильську та Курську.. Про всяк  випадок...  Та  закличемо  на
помiч князя чернiгiвського. Я напишу Ярославу, щоб приєднався до нас  Його
могутнi полки будуть великою запомогою нам!.. I останнє - куди йти?
   Князi переглянулися.
   - Як куди? - перепитав прямодушний Всеволод. - На половцiв, звичайно!
   - Так, на половцiв. Але куди? I кудою?
   - Що ти надумав, Iгорю? Кажи! - нетерпляче вигукнув Всеволод.
   - Надумав я ось що, братiє, - почав Iгор. - Прямий, узвичаєний шлях  на
половцiв здавна вiдомий: з Києва - це Залозний шлях, з Чернiгова -  уздовж
Поля на Ромен чи Лубен, а там на Орiль та Самару, з Новгорода-Сiверсь-кого
- поперек Поля до Сули i звiдти вже теж на Орiль та Самару. Або  прямо  на
дон через Мерло, як ми ходили торiк...  На  цих  шляхах  половцi  ставлять
бекети i заслони, легко можуть вислiдити  нас...  Тому  ми  пiдемо  зовсiм
iншим шляхом. З Путивля рушимо прямо  на  схiд  -  аж  до  Осколу,  а  ти,
Всеволоде, з Курська теж попрямуєш туди, там i зустрiнемося. А вже  звiдти
повернемо понад Осколом на пiвдень  i  досягнемо  половецьких  кочовищ  на
Дiнцi, де й погромимо їх! Для них це буде велика несподiванка - наша поява
не з заходу, а з пiвночi!
   Молодi князi знову захоплено глянули на старшого з Ольговичiв.
   - А що!.. Надумав ти добре, Iгорю! -  пiдтримав  старшого  брата  князь
Всеволод. - Так ми зайдемо в тил поганим! Погромимо їх - i назад! Нас там,
у самому серцi Половецької землi, справдi нiхто не жде, - i Кончак, i iншi
хани стерегтимуть Орiль та Самару.
   - У цьому вся суть, - сказав Iгор i поклав  правицю  долонею  на  стiл,
мовби даючи зрозумiти всiм, що iншої думки бути не може. - Хочу сказати ще
про одне... Братiє, все це  потрiбно  тримати  в  таємницi.  Зробимо  наш,
окремий, сiверський похiд! Досить одним киянам  та  переяславцям  заживати
слави! Зажиємо i ми! Адже ми теж князi!.. Їдьте i готуйтеся, бо часу в нас
мало. Мої, Святославовi i Володимировi стяги зберемо в Путивлi, подалi вiд
очей. Та й ближче до  Поля.  Туди  ж  пiдiйде  i  Ярослав  з  Чернiгова...
Святослав ждатиме нас на  Пслi,  а  Всеволод  -  на  Осколi...  Пошукаємо,
братiє, шляху до города Тмутараканя, що був  колись  теж  Руською  землею,
отчиною Ольговичiв!

   * * *

   Пiсля снiданку Славута помив руки, розчесав перед  бронзовим  дзеркалом
довге сиве волосся, рiвно пiдстрижену бороду i тiльки пiсля цього, чистий,
святковий, зайшов у  простору  хоромину,  де  вiн  любив  проводити  довгi
години.
   Це була свiтла кiмната, в якiй одне вiкно виходило на пiвденний схiд, а
друге - на пiвденний  захiд.  Посерединi  її,  якраз  мiж  вiкнами,  стояв
широкий  стiл.  Побiля  нього  -  важкий  дерев'яний  стiлець  з   вузькою
рiзьбленою спинкою. Мiж вiкнами - лава, застелена  вовняним  лiжником,  на
нiй - вишита покiйною жоною подушка.  На  неї,  стомившись,  любив  боярин
схилити голову.
   На однiй стiнi висiла зброя - мечi, луки,  кольчуги,  лати,  шестопери,
тули зi стрiлами, на протилежнiй - полицi з найдорожчим  багатством,  яким
володiв боярин, - книгами.
   Славута збирав їх усе життя. Однi купував за великi грошi у монастирях,
де їх виготовляли монахи, другi придбавав випадково у купцiв чи  збiднiлих
книжникiв, третi переписував сам... I любив їх, як дiтей.  Любив  дивитися
на срiбнi, дерев'янi або шкiрянi  обкладинки,  на  жовто-сiрий  пергамент,
любив гортати цупкi сторiнки з чорним мереживом рядкiв на чолi з червоними
заголовними лiтерами, йому навiть було просто приємно сидiти тут i вдихати
неповторний запах - запах вичиненої шкiри i старовини.
   Читав вiн їх безлiч разiв i кожну знав майже  напам'ять.  Та  й  як  не
знати! П'ятдесят лiт минуло з того дня, коли вiн в хоромах покiйного князя
Всеволода, разом з княжичем Святославом, уперше сiв за книгу  i  вслiд  за
учителем-монахом вимовив: аз, буки, ведi, глагол... П'ятдесят лiт!
   Вiн поволi пiдступив до полиць i вголос, як до живих, привiтався:
   - Добридень, друзi мої любi! Як ся маєте? Як вам ведеться?  -  Погладив
холодну срiбну обкладинку Євангелiя, торкнувся пальцями Бiблiї,  Псалтиря,
що став букварем усiх великих i малих  книжникiв  того  часу,  переклав  з
полицi на стiл - для натхнення, щоб це велике творiння рук людських лежало
перед очима. Любовним поглядом ковзнув по  iнших  книгах.  Ось  "Iзборник"
Святослава,  "Служебна  Мiнея",   "Патерик",   "Апостол",   "Александрiя",
"Iсторiя iудейської вiйни" Йосифа Флавiя, "Девгенiєве  дiяння",  "Сказання
про Бориса i Глiба"... А там далi найцiкавiшi з усiх книг  -  лiтописи,  в
яких розповiдається iсторiя рiдної землi - Русi... А  ще  далi  -  десятки
книг, ба навiть сотнi, що стали його другим "я". Без них вiн уже не уявляв
свого життя.
   Потiм вiдчинив поцяцьковане  вiзерунками  вiко  невеликої  скриньки  зi
срiбними защiпками, дiстав з неї обкладену срiблом i  перламутром  книжку,
перевернув важку обкладинку. На титульнiй сторiнцi зачервонiв,  мов  кров,
зроблений кiновар'ю чiткий запис: "Пiснi Бояна".
   Багато рокiв тому потрапила йому в  Чернiговi  до  рук  обшарпана,  без
обкладинки i назви ця книжка. Вiн прочитав її i завмер  вiд  захоплення  i
зачудування. I  ранiше  були  вiдомi  йому  деякi  пiснi  Бояна.  Та  вони
передавалися з уст в уста. А тут - книга! Вiн  зробив  дорогi  обкладинки,
придумав для неї назву i довгi роки не розлучався з нею. Йому вiдкрився  з
неї цiлий дивовижний  свiт  -  свiт  його  предкiв-сiверян.  Минуле  життя
постало перед ним, як живе... Могутнi князi  -  Олег,  Володимир  Мономах,
Всеслав, Роман... Прадавнi боги,  яким  багато  хто  i  досi  поклоняється
таємно в лiсах та пущах, - Дажбог або Хоре, Троян, Велес,  Перун,  Смаргл,
Мокош... Нечистi сили, що населяли домiвки людей i лiси, поля, гаї, рiки й
озера,  -  домовики,  лiсовики,  польовi  та  водянi  русалки,   берегинi,
потерчата, чорти та вiдьми...  Та  найчастiше  в  тих  пiснях  iшлося  про
славних витязiв, що в чистому полi перемагали чужинцiв-степовикiв.

   Конi iржуть за Сулою -
   дзвенить слава в Києвi!

   I зараз, як i сто лiт тому, степовики набiгають  на  Руську  землю,  на
зеленi береги Днiпрi i Сули, Трубежу  i  Сейму,  i  зараз,  як  i  колись,
погибає життя Дажбогових онукiв... Чи ж буде тому кiнець? I  хто  зупинить
їх? Святослав? Рюрик? Володимир Переяславський? Чи Iгор Сi-верський?
   Славута зiтхнув, поклав книжку назад у скриньку i  сiв  до  столу.  Тут
лежав розкритий десь на серединi пергаментний зшиток. Лiва  сторiнка  його
була  наполовину  заповнена  чiтким  напiвуставом.  Славута  взяв   гостро
обрiзане, розщеплене на кiнцi гусяче перо i, подумавши, почав писати:
   "Кончак же стоял у лузi,  його  же  єдуще  по  шоломенi  оминуша.  Iниє
ватаги, узрiвше, удариша на них. Кончак же, то  видив,  занє  утече  через
дорогу, i меньшицю його яша. I оного бесурменина яша, у  нього  же  бяшень
живий огнь. То й того ко Святославу приведоша со устроеним  огнем.  Прочая
же вся їх - оних iзбиша, а iнех iзоймаша, а конi i оружiє многоє множество
ополониша... Святослав, увидивша  те  Кончака  бiжавша,  посласта  по  нiм
Кунтугдия в шiсть тисяч. Той же, гнав, самого не обрете, бяшеть,  бо  тала
стопа за Хоролом..."
   Тут прочинилися дверi, i служник сповiстив:
   - Боярине, прибув посланець... Великий князь  велить  тобi  прибути  не
гаючись. Славута кивнув головою.
   - Iду.
   Залишивши книгу розкритою до  наступного  разу,  вiдклав  убiк  перо  i
пiдвiвся.
   Святослав нiколи не проявляв до нього зверхностi. Ще з дитячих лiт  мiж
ними склалися рiвнi, дружнi стосунки.  Славута  був  одним  з  небагатьох,
окрiм княгинi Марiї та княжичiв, хто користувався повною довiрою  i  щирою
дружбою князя.
   У  князiвськiй  хороминi,  де  збиралася  боярська  дума,  вже   сидiли
найближчi до князя люди - його сини Всеволод, Олег та  Володимир,  воєводи
Роман Нездилович та Тудор, по другий бiк столу -  князь  Рюрик  зi  своїми
найближчими воєводами.
   Святослав указав на мiсце поряд з собою.
   - Сiдай, Славуто... Тепер, здається, зiбралися всi, кому належить  бути
на цьому снемi, - i, обвiвши пильним поглядом присутнiх,  тихо  сказав:  -
Братiє! Минуло всього п'ять тижнiв з того щасливого дня, коли ми погромили
на Хоролi богопротивного Кончака. На жаль, нам не пощастило  схопити  його
самого, подiбно Коб'яковi, i вiн, як  сповiщають  нашi  люди  з  Лубна  та
Римова, знову заворушився, знову збирає сили, щоб напасти на нас... Доки ж
будемо терпiти це лихо? Чи не пора сильною збройною рукою перепинити  шлях
поганим на Русь?
   - Пора, княже! Пора! - почулися голоси.  -  Не  ждати,  поки  вiн  сам,
окаянний, прийде в нашу землю, а зiбрати силу i самим пiти в Степ!
   - Ми теж так думаємо, братiє, з князем Рюриком! На цей раз пiдемо не на
Сулу i не на Орiль, а до самого синього Дону,  в  саме  серце  Половецької
землi!
   - Для цього потрiбнi немалi сили, - докинув воєвода Тудор.
   - Ми зберемо такi сили, яких ще нiхто з нас  нiколи  не  збирав!  Князь
Рюрик пiднiме всю Руську землю[54] та чорних клобукiв! Володимир  Глiбович
тiльки й мрiє про новий  похiд!  Я  завтра  вирушаю  у  свої  Верховенськi
володiння[55] - зберу там немалу дружину!  Поїду  водою  по  Деснi  -  тож
заверну в Чернiгiв до брата Ярослава i пiднiму його на цей похiд! А  потiм
- до Iгоря та Всеволода. Гадаю, i вони не вiдмовляться... Князь Рюрик,  як
менi вiдомо, уже послав гiнцiв у Смоленськ до брата Давида Ростиславовича,
i я не  сумнiваюся,  що  смоляни  припливуть  Днiпром...  Закличемо  iнших
князiв!.. Як бачите, ми поведемо справдi велике  вiйсько,  i  на  цей  раз
Кончака спiткає безславний кiнець!
   Веi знову дружно загукали:
   - Так, княже! Тiльки  спiльними  силами!  Захистимо  Руську  землю  вiд
поганих!
   - Коли ж вирушимо? - спитав Славута.  -  Може,  варто  було  б  завдати
половцям попереджувального удару, щоб ввести їх  в  оману?  Скубнути  -  i
назад! Хай думають, що це справжнiй  наш  похiд,  i,  вiдбивши  його,  хай
розпустять свої сили! А ми тут як тут!
   - Це розумна думка, -  сказав  Святослав  i  обвiв  оцiнюючим  поглядом
воєвод. - А що, коли послати нам Романа Нездиловича  з  берендеями?  Нехай
цими днями  знiметься  i  коротким,  але  смiливим  ударом  трохи  полякає
степовикiв... Як ти гадаєш, Романе?
   Наполовину берендей, воєвода Роман  трiпнув  смоляним  чубом,  вiдповiв
швидко, без вагання:
   - Зроблю, княже! Два днi на збори - i гайда!
   - От i добре! А  ми  виступимо  десь  наприкiнцi  травня,  коли  будемо
готовi.
   Всi погодилися з такою думкою.
   Рiшення снему було дуже важливе. Йшлося про  велику  вiйну,  яка  мала,
коли пощастить, надовго вiдбити половцям охоту нападати на Русь. Та  нiхто
з учасникiв його i сном i духом не вiдав i вiдати, звичайно,  не  мiг,  що
готує їм найближче майбутнє. А це майбутнє вже насувалося на Руську землю,
i було воно неждане, грiзне i криваве.

   * * *

   Князь  Ярослав  на  честь  брата,  великого  князя  київського,  звелiв
дзвонити у всi дзвони Чернiгова. I поки Святославовi човни  приставали  до
причалу, поки великий князь iз Славутою  сходили  на  берег,  де  стояв  в
оточеннi бояр, ждучи їх, Ярослав, у синьому надвечiрньому  небi  пливли  i
пливли урочистi передзвони i линули за повноводу весняну Десну, що недавно
звiльнилася вiд криги, на Чорну могилу, на Болдинi гори  i  на  всi  кiнцi
свiту - на Красне, на Любеч, на Городню та Мену...
   Невеликий, ошатно одягнений, з рiвно  пiдстриженою  чорною  бородою  та
хитринкою  в  карих  очах,  Ярослав  широко   розкинув   руки   i   тричi,
хрест-навхрест, поцiлував брата в уста.
   -Здоров будь, брате мiй, великий княже мiй! Твiй рiдний Чернiгiв  радiє
з твого приїзду i щиро вiтає тебе!
   Потiм обняв Славуту.
   - Учителю! Мiй дiм - твiй дiм! У ньому ти будеш найбажанiшим гостем! Не
гостем, а господарем, бо  Чернiгiвська  земля  -  твоя  вiтчизна,  i  менi
хочеться, щоб ти вiдчував себе тут, як дома!
   Ярослав  умiв  бути  гостинним,  коли  хотiв.  Умiв  i  лука  вим  бути
одночасно. I важко було визначити, коли вiн той чи iнший.
   Цю братову  рису  добре  знав  Святослав,  тому  вiдразу  обiрвав  його
медоточивi слова:
   - Не гостювати приїхали ми, Ярославе, а по великому  i  важливому  дiлу
завiтали до тебе... Тож на пир нас увечерi запрошуй -  вихилимо  келих  за
твоє здоров'я, але перед тим знайди годинку, щоб порадитись з тобою!
   - Гаразд, брате, - схилив голову Ярослав.
   Баскi конi швидко винесли їх на невисоку гору,  де  здiймалися  могутнi
вали та дубовi, потемнiлi вiд часу й негоди стiни города. Позаду гарцювали
молодi гриднi з охоронного стяга Ярослава. Тисячнi  натовпи  людей  вкрили
узбiччя дороги  та  навколишнi  горби.  Кожному  кортiло  ближче  побачити
Святослава - переможця Коб'яка та Кончака.
   В'їхавши через Київськi ворота в город, Ярослав вiдразу повiв гостей до
себе, усадовив за стiл, звелiв подати сити та  березового  соку,  а  потiм
прямо, без передмов, запитав
   - Кажи, брате, що привело тебе нинi до  мене?  Святослав  усмiхнувся  в
сиву бороду. Зацiкавив Ярослава -  кортить  дiзнатися.  Таким  вiн  був  i
змалку - допитливим i разом з тим потайним. Сам хотiв усе знати,  а  своїх
думок нiкому не довiряв.
   - Ярославе, брате мiй, княже чернiгiвський, -  почав  великий  князь  -
Степ усе дужче й дужче натискує на нас. Тобi вiдомо, якої  шкоди  завдають
поганi  Руськiй  землi,  зокрема  українi  Переяславськiй,  твоєму  зятевi
Володимиру  Глiбовичу.  Постiйнi  напади  поганих   украй   зруйнували   i
знекровили її! Села  спалено,  городи  сплюндровано!  Посульськi  городки,
збудованi двiстi лiт тому нашим пращуром Володимиром,  у  багатьох  мiсцях
зруйнованi Кончаком.. Навiть на Київ та Чернiгiв зазiхає, окаянний!
   Ярослав перебив його мову:
   - Я все це знаю, Святославе, - сказав ласкаво. - Не розумiю тiльки,  до
чого ти вернеш...
   Святослав перехилився через стiл i поклав свою суху  гарячу  долоню  на
твердий Ярославiв кулак.
   - Брате, замислили ми новий, третiй, ще бiльший, нiж торiк  та  взимку,
похiд на Кончака. У двох попереднiх твоїх хоробрих  полкiв,  на  жаль,  не
було. Сподiваюся, на цей раз ти приєднаєшся до нас i незмiрно змiцниш нашi
сили. З цим i прибув до тебе, Ярославе! Що скажеш на це?
   - Коли розпочнеться похiд?
   - Наприкiнцi травня або на початку червня. Ярослав через братове  плече
глянув на невелику шкатулку, що стояла пiд протилежною стiною  на  низькiй
пузатiй шафi, - в нiй лежав лист вiд  Iгоря  з  закликом  узяти  участь  у
весняному походi сiверських князiв на Дон. "З ким же  йти?  Що  робити?  -
подумав Ярослав. - Сказати Святославовi про листа чи промовчати? Звичайно,
краще промовчати! Адже  Iгор  застерiгає,  що  похiд  буде  тiльки  їхнiй,
сiверський... Тодi з ким же йти? З Iгорем? Зi Святославом? Чи нi з тим, нi
з другим? Може, краще залишитися дома, як уже робив не один раз? Хай  вони
воюють, а я  прибережу  сили?  Це,  мабуть,  найрозумнiше,  що  тут  можна
придумати... Святослав уже старий, - хто вiдає, коли бог покличе  його  до
себе? От i звiльниться в Києвi великокнязiвський золотий стiл - а я тут як
тут! Та не сам, а  зi  своїми  могутнiми  полками!  Звичайно,  племiнники,
Святославовi сини, так просто не поступляться Києвом, бо котрийсь iз них -
чи Глiб, чи Олег, чи Володимир, чи Всеволод Чермний, чи Мстислав -  захоче
посiсти батькiвський стiл, та що вони  вдiють  навiть  гуртом,  коли  мене
пiдiпре вся могуть Чернiгiвської землi? Адже Київ  нинi  не  той,  що  був
ранiше, - не та сила в нього без  Київської  землi,  яка  належить  Рюрику
Ростиславовичу... Ох, цей Рюрик! Сильний князь! Вiн теж  захоче  повернути
собi Київ! Тодi я об'єднаюся з племiнниками проти Рюрика! А ще  ж  Iгор  з
братiєю буде за мене! Цих  треба  тримати  при  собi,  щоб  було  на  кого
опертися!.. Нi, тут треба не схибити! Брат братом, а своя сорочка до  тiла
ближча! Думай, Ярославе, передусiм про себе!"
   Мовчання затягувалося, i Святослав стиснув Ярославiв кулак,  спонукаючи
його до вiдповiдi.
   - Ну? Чого ж мовчиш?
   - А що говорити? - запитанням на запитання вiдповiв  Ярослав.  -  Я  не
проти. Приєднаюся! Як усi!
   Святослав полегшено зiтхнув, вiдкинувся на бильце стiльця.
   - Дякую, брате, дякую... Тепер i з Iгорем легше  буде  домовлятися,  бо
останнiм  часом,  помiтив  я,  ви  з  ним  заприятелювали.  Тож  коли  вiн
дiзнається, що ти йдеш, i сам пiде без вагання...
   Ярослав якось непевно усмiхнувся.
   - Звичайно, звичайно, - i швидко перевiв мову на iнше. - А тепер,  коли
важливi дiла залишилися позаду, якраз упору сiсти i до трапези, бо вже час
- княгиня жде... Прошу... Та й ви з дороги голоднi, стомилися...

   * * *

   Рiки - найзручнiшi шляхи в такiй безмежнiй низиннiй країнi, як Русь.  I
великих рiк, i менших рiчок тут усюди багато, вони повноводi,  тихоплиннi,
без небезпечних порогiв, окрiм днiпровських, - пливи по них i  їдь  в  усi
кiнцi, куди хочеш! Влiтку - по водi на човнах, взимку - по льоду на  санях
чи верхи...
   Вiд Чернiгова до Новгорода-Сiверського проти течiї три днi плавання,  i
Святослав, не затримуючись у брата жодної зайвої хвилини, наступного ранку
вирушив у дальшу путь Попутний  вiтер  пругко  надув  прямокутнi  вiтрила,
молодi дужi гриднi вдарили дружно по водi веслами -  i  невелика  флотилiя
шпарко помчала в глиб Сiверської землi.
   Хоча верби вже красувалися в жовто-зелених котиках, придеснянська весна
була не тепла. Вiд синiх талих вод, що прибували з пiвночi, вiяло холодом.
Великий князь  востаннє  помахав  рукою  братовi  Ярославу,  що  стояв  на
причалi, щiльнiше закутався в кожуха i  сiв  на  заслане  ведмежою  шкурою
сидiння пiд дерев'яним дашком в носовiй частинi човна поряд  iз  Славутою.
Накинувши на ноги кошлату ведмежу шкуру, сказав:
   - Не подобається менi останнiм часом брат Ярослав. Як став  пiсля  мене
князем чернiгiвським, то дуже змiнився. До мене - холодком, в'яже дружбу з
Iгорем... Жодного разу не пiшов зi мною в похiд проти поганих,  зате  веде
перемови з Кончаком... Невже мрiє  про  великокнязiвський  стiл?  Так  цей
коровай не по його зубах!
   Славута заперечливо похитав головою:
   - Не вiриться, щоб Ярослав замишляв щось лихе проти тебе, княже Хiба що
примiряється на майбутнє... Бо хто ж iз князiв, та  ще  чернiгiвських,  не
мрiяв i не мрiє стати великим князем?
   - В тiм i лихо, що кожен хоче стати великим князем,  а  слухатися  його
нiкому! Всяк тягне у свiй куток! Русь  розвалилася,  розпалася,  i  поганi
скубуть її зi всiх бокiв! - вигукнув гiрко Святослав.
   - Твоя правда, княже, - тихо мовив Славута. - Русь нинi має  два  лиха:
князiвськi чвари i половецькi напади... I яке  з  них  страшнiше  -  важко
сказати... По-моєму, перше... Коли б князi слухалися великого князя,  коли
б усi були заодно, то й половцi були б не страшнi! Ми їх гуртом вигнали  б
з наших степiв,  як  зробив  це  колись  Володимир  Мономах,  який  загнав
Кончакового батька Атрака за Обезькi гори... А  зараз  вигнати  їх  ми  не
можемо, бо сили Русi розпорошенi, роз'єднанi. Навiть серце Русi -  Київ  i
Київська земля - не належать одному  князевi:  Київ  -  тобi,  а  земля  -
Рюриковi. А мiж вами, хоча ви й  мирно  живете,  не  завжди  є  одностайна
згода. Що ж говорити про iнших князiв?.. От i  виходить,  що  головне  зло
наше -  князiвськi  незгоди,  князiвськi  мiжусобицi!..  Утихомир  князiв,
Святославе! Приверни до себе серця покiрних ласкою, а на непокiрних накинь
вузду, щоб слухнянi були! I тодi, зiбравши сили  в  один  кулак,  удар  на
поганих, щоб назавжди вiдбити в них бажання ходити на Русь!
   - Але ж їх  треба  вiдiгнати  вiд  наших  рубежiв  зараз,  сьогоднi!  -
вигукнув Святослав. - Бо поки ми об'єднаємося, то вони  висiчуть  наш  люд
упень, - нiкого буде об'єднувати.
   - Для цього ми i їдемо нинi i до Ярослава, i до Iгоря, i до  Всеволода,
щоб зупинити ворожу навалу... Та голов ною метою твого життя,  Святославе,
було i є об'єднання Русi! Хiба не мрiяв ти про це тодi,  коли  був  князем
Новгород-Сiверським,  i  тодi,  коли  сидiв  у  нашому  благосло   венному
Чернiговi?..
   - Ми разом мрiяли про це, друже, - Святослав по клав руку на  Славутине
колiно. - Разом! Та вже ось i чуби нашi вкрилися густою  памороззю,  а  ми
все ще мрiємо про це... Бо несила наша... Не об'єднати  нам  того,  що  не
об'єднується!.. Спробуй прихилити до Києва гордого Ярослава Осмомисла - не
прихилиться! Пiдпер гори Угорськi своїми залiзними полками i сидить  собi,
мов король, у своєму Галичi, на високiй горi, воює з непокiрним боярством,
що теж стало таким же злом, як i князiвськi чвари, - i не думає про те, що
Київ   ледве   тримається   пiд   натиском   кочовикiв...    А    Всеволод
Володимиро-Суздальський! Могутнiй  князь!  Своїми  полками  мiг  би  Волгу
вичерпати i Дон розплескати! Та ба! Сидить за лiсами, за глибокими рiками,
i не страшнi йому половцi, бо далеко сидить... I про всю Русь голова  йому
не болить!.. Навiть брат, рiдний брат Ярослав не пособляє менi,  а  таємно
ставить палки в колеса! То що говорити вже про iнших князiв!
   Святославiв голос затремтiв.
   Славута обняв його за плечi.
   - Важко тобi, княже-друже! Важко! I все ж  треба  вистояти!  Половцi  -
сила грiзна, та все ж не  така,  що  зламає  нас  на  коренi!  Ми  зумiємо
протистояти їй!.. Страшно iнших - тих народiв невiдомих,  племен  диких  -
гогiв та магогiв[56],  якi  прийдуть  iз  земель  схiдних,  незнаних,  щоб
покарати нас за грiхи нашi! Перед ними Русь не  встоїть,  якщо  залишиться
роз'єднана, як нинi!.. Ось цього треба боятися нам, княже! Вiд цього щодня
i щоночi проймається тугою моє серце!
   Тихо за бортом човна хлюпочуть синi води Десни, i дзвiнка  тиша  стоїть
над весняною землею I так же тихо точиться розмова двох сивоголових мужiв,
яких доля по єднала в дитинствi i провела через  довге  життя  незрадливою
стежкою дружби.
   На пiдходi до Новгорода-Сiверського Славута несподiвано занедужав  Його
раптом затрясла пропасниця, поперек мов переломило навпiл, голова запалала
вогнем, а ноги так охололи, нiби їх обкидало снiгом
   - Ох, важко менi, - поскаржився. - Невже це смерть моя? Хоча б до Iгоря
допливти та побачити мого князюшка любого...
   Святослав не ревнував свого друга до Iгоря, бо  знав,  що  то  була  не
дружба, як мiж ними, а зовсiм iнше  почуття  -  батькiвське.  З  особливою
силою воно  розгорiлося  тодi,  коли  Славута  осиротiв,  утративши  майже
одночасно жону i сина Не дивувало його й те, що з усiх молодших Ольговичiв
Славута найбiльше уподобав Iгоря. Чесний, прямодушний i безмiрно смiливий,
Iгор завжди привертав до себе серця всiх, хто його  пiзнавав  ближче.  Був
час, коли  i  мiж  Святославом  та  Iгорем  тривала  якщо  не  дружба,  то
братерська приязнь, i тiльки великокнязiвський стiл, якого не без допомоги
Iгоря домiгся Святослав, охолодив цю приязнь i внiс у їхнi стосунки  якусь
незрозумiлу холоднiсть чи навiть ворожнечу. Бо ж володаря або бояться, або
зневажають i завжди заздрять йому.
   - Ну, що ти, друже! Допливемо! - пiдбадьорив боярина князь.
   З Путивська вiн послав гiнця в Новгород-Сiверський до  Iгоря,  щоб  той
ждав їх на пристанi з носилками.
   Iгор зустрiв їх з великим почтом. Хворого на кiнних носилках вивезли на
гору, в князiвський замок, де Ярославна вже розпорядилася приготувати  для
нього простору, добре натоплену хоромину, i постельничi миттю поклали його
в лiжко. Князiвський чашник принiс гарячого  молока  та  миску  шуликiв  з
медом, а древнiй знахар Гук, що знахарював при князях уже  пiвста  лiт,  -
жбан холодної води з оцтом, щоб охолоджувати  недужому  лоба,  та  торбину
гарячих висiвок, щоб зiгрiвати ноги. До шуликiв Славута не доторкнувся,  а
молока випив. Мокрий холодний рушник, якого  Гук  щохвилини  прикладав  до
палаючого лоба, витягував з голови жар, а гарячi висiвки змусили  застиглу
кров швидше зануртувати в ногах, i вони небавом зiгрiлися.
   Славутi стало легше.
   Пiсля вечерi до нього прийшли обидва  князi  -  поважний  срiбноголовий
Святослав та стрункий чорнобровий красень Iгор.
   Iгор присiв на лiжко, потиснув Славутi руки.
   - Як тобi, учителю? Важко?
   Славутi справдi було нелегко, але все ж не так, як на човнi, де, як  не
кутайся, продимає вiтер. I вiн сказав:
   - Вiд турбот Ярославни та твоїх, княже, менi стало лiпше.
   - Я чекатиму, поки ти видужаєш, Славуто, - пiдсiв до лiжка Святослав.
   - Нi, нi, - заперечив боярин. - Не жди мене, княже... Я не  знаю,  коли
пiдведуся, а ти повинен їхати! Час загубимо  -  не  наздоженемо!  Пливи  -
збирай дружину!.. З Iгорем домовився?
   Святослав ствердно кивнув головою.
   - Домовився... Iгор охоче погодився взяти участь у лiтньому  походi  на
Дон i жалкує, що туман та ожеледь перешкодили прибути взимку на Хорол.
   - Я радий це чути, - сказав Славута i пiдвiв очi  на  Iгоря.  -  Княже,
сину мiй, наступають нелегкi  лiта  для  Русi.  Поганi  об'єднуються,  щоб
гуртом столочити нашу землю. А що  ми  протиставимо  їм?..  Моє  заповiтне
бажання - побачити вас, нащадкiв Володимирових, у єдностi i  любовi!  Тодi
нам нi половцi, нi ляхи, нi литва, нi гоги та магоги не  страшнi!  Тодi  й
умерти можна спокiйно, бо знатиму: Русi нiхто здолати не зможе...  Почнiть
же ви, братове, це єднання!..  Iгорю,  сину  мiй,  прислухайся  до  голосу
Святослава, пiдкоряйся йому, вiн старший  вiком  серед  вас,  вiн  великий
князь київський, володар землi Руської!.. Почни ти - i за тобою пiдуть всi
молодшi Ольговичi, а там i Мономаховичi та Всеславичi схаменуться...
   - Учителю! - вигукнув Iгор. - Ти говориш так, нiби прощаєшся з  нами  i
залишаєш нам свiй заповiт!.. З чого б це! Хiба так зле почуваєш себе?  Сам
же сказав, що тобi лiпше стало...
   - Поки маю сили, хочу сказати те, що думаю... Щоб не було пiзно...
   - Не буде! Я вiрю - ти житимеш...
   - В шiстдесят лiт пора оглянутися назад, зважити, чи по правдi жив,  чи
залишив пiсля себе добро чи зло, чи полишив по собi хоч  який-небудь  слiд
на землi - синiв та дочок народив, дiм  збудував,  поле  розорав,  грудьми
ворога зупинив, мудру книжку  написав...  Чи  нiякого  слiду  по  тобi  не
лишилося - нi доброго, нi злого.
   - По тобi помiтний слiд залишиться, учителю,  -  сказав  Iгор.  -  Твої
учнi, твої лiтописи, твої пiснi...
   - Е-е, мої учнi... Зараз вони виросли, стали князями i роблять  те,  що
їм на розум спаде... Мої лiтописи... Хто вiдає, в чиї руки потраплять вони
пiсля  мене?  У  дружнi  чи   в   зловорожi?   Чи   не   витлумачить   мiй
наступник-лiтописець мої записи на догоду собi та  князевi  своєму?  I  чи
взагалi судилося їм довге життя? Бо пергамент такий  нетривкий,  а  вогонь
такий всепожираючий!.. Однi пiснi якийсь час житимуть, бо  розлетiлися  по
свiту, мов ластiвки, - дивися, якась i  зiв'є  собi  гнiздечко  у  чиємусь
серцi!
   - Ну от, бачиш!
   - Нi, менi здається, що не все я зробив, що мiг... Доля була щедрою  до
мене. Син смерда, я став, дякуючи долi i добрим людям, боярином, темний як
нiч хлопчина з берегiв Днiпра-Славутича, я, знову ж таки  завдяки  долi  i
добрим людям, прозрiв, став освiченим книжником  на  Русi,  менi  вiдкрили
свої знання Нестор i Сильвестр, Володимир  Мономах  i  Кирило  Туровський,
Iларiон i Боян, мудрецi грецькi i  єгипетськi,  iудейськi  i  ромейськi...
Протягом пiвста лiт я жив при наймогутнiших володарях землi нашої, не  раз
у походи з ними ходив, славу i неславу дiлив... Я дуже любив Руську землю,
нашi рiки i лiси, степи i  луги,  наших  людей.  Багато  я  бачив,  багато
пiзнав, i шкода, що зi мною все це вiдiйде у небуття... А мої знання,  мої
слова так би пригодилися люду нашому, землi нашiй!
   Святослав i Iгор переглянулися, i  в  їхнiх  очах  промайнула  тривога.
Схоже, що Славутi важко i цю розмову завiв вiн неспроста, - видно,  вiдчув
наближення смертi.
   Вони обидва пiдвелися.
   - Ми стомили тебе, друже. Вiдпочивай i не думай нi про що... Хай легкою
буде для тебе ця нiч!.. А Гук побуде бiля тебе i дасть тобi такого  зiлля,
щоб ти заснув i на ранок прокинувся дужим! - сказав Святослав, а вийшовши,
повернувся до Iгоря: - Доведеться менi побути у тебе, Iгорю, кiлька  днiв,
поки вiн видужає або...
   - Звичайно, брате, - схилив голову Iгор, зрозумiвши, що  має  на  увазi
великий князь. - Гостюй стiльки, скiльки потрiбно буде.
   Однак на ранок Славутi полегшало,  i  Святослав,  повагавшись,  вирушив
далi в путь -  спочатку  у  Трубчевськ  до  Всеволода,  а  звiдти  у  свої
верховенськi володiння. I не знав вiн, що на свiтанку вiд Iгоря помчав  до
Всеволода гонець з попередженням, що їде великий  князь  київський  i  щоб
Всеволод не обмовився перед ним жодним словом про їхнiй наступний похiд.

   * * *

   Тиждень Славута не пiднiмався з постелi. Та хвороба  -  чи  то  завдяки
дочiрньому пiклуванню Ярославни, чи травам та нашiптуванню  старого  Гука,
чи природному здоров'ю хворого - у нiч на восьмий день раптово вiдступила,
зiйшовши рясним потом. Уранцi Славута встав i забажав, щоб  йому  натопили
лазню.
   Iгор  полегшено  зiтхнув:  Славута  видужав!  Вмирущий   у   лазню   не
проситься...
   Разом з тим князевi додалося i  тривоги.  Як  же  тепер,  коли  Славута
виходитиме на люди, приховати вiд нього пiдготовку  до  весняного  походу?
Поки вiн був прикутий до лiжка, можна було про це не турбуватись.  Дружина
i ополчення рать за раттю, стяг за стягом вирушали кожного дня до Путивля,
де був назначений збiр головних сил.
   А як же бути тепер? Славута став на ноги i рано чи пiзно дiзнається про
все. Що ж робити?
   Iгор подiлився своїми турботами з Ярославною, i княгиня, не роздумуючи,
порадила:
   - Треба не ждати, поки дiзнається сам, а чесно  i  вiдверто  розповiсти
йому про все! Iгор здивувався.
   - Як? Вiн же, без сумнiву, буде проти нашого походу!
   - Ну й що? Краще хай буде проти, нiж ти постанеш у його очах  нечесним,
неправдивим... Безперечно, вiн буде проти. Я теж проти, i ти це знаєш,  бо
я боюся за тебе, коханий мiй, за сина Володимира, за наших  родичiв  i  за
всiх воїв. Та що я можу вдiяти? Зупинити тебе? Несила моя... Та й  розумiю
я, що краще зустрiти ворога в чистому полi, нiж вiдбиватися  вiд  нього  у
власному домi... Славута - воїн, i вiн зрозумiє тебе також!
   - Але ж я не сказав про похiд Святославовi!
   - Тодi не йди!
   - Нi, нi, я цього не зроблю! - вигукнув  Iгор.  -  Я  сам  задумав  цей
похiд, домовився з братiєю, Ярослав досi зiбрався, мої  теж  у  дорозi  до
Путивля, в суботу я й сам вирушаю... Як же тепер не йти?  До  того  ж  цей
похiд обiцяє нам перемогу i славу! Половцi не  ждуть,  що  ми  вдаримо  на
них...
   - Тодi скажи Славутi всю правду i не муч себе, не  край  думами  серце!
Так буде найлiпше - вiдверто, чесно! А йти чи не йти - вирiшуєш ти сам, бо
ти - князь!
   Iгор повеселiв, пригорнув княгиню.
   - Дорога моя, ти у мене мудра! Справдi, найкраще самому розповiсти  все
бояриновi - i хай думає, як хоче! Пiде зi мною - буду радий, не пiде - хай
жде Святослава! А я в суботу - в путь!
   Ярославна пригорнулася до нього, зазирнула в вiчi.
   - Княже, я теж з тобою!
   - Тобто?.. - Iгор здивовано вiдсторонив її вiд себе. - Як - зi мною?
   - До Путивля... Хочу провести тебе,  хочу  побачити  сина  Володю...  А
також брата Володимира Ярославича.
   - Це ж порубiжний город! Небезпечно!
   - Але ж ти там десь поблизу будеш з вiйськом! А вали Путивля не  нижчi,
нiж у Новгородi-Сiверському! Ще нi разу половцi не взяли його!  Та  й  пiд
захистом брата Володимира не страшно буде...
   Iгор задумався.
   Так, це правда. Розташований на високому шпилi, що панував над  широким
повноводим Сеймом, Путивль був невеликим, але неприступним городом. Високi
вали, зведенi понад крутими схилами, глибокий рiв, мiцна брама  -  все  не
гiрше, нiж тут, у Новгородi-Сiверському.  А  якщо  додати,  що  в  Путивлi
залишиться значно бiльша залога на чолi з досвiдченим у вiйськовiй  справi
князем Володимиром Галицьким, то виходить, що Ярославна з дiтьми буд'е там
у бiльшiй безпецi, нiж тут.
   - Розумнице моя! - поцiлував вiн княгиню в лоба. - Я не проти... Поїдеш
разом зi мною до Путивля!
   Зi Славутою розмова вiдбулася наступного дня, пiсля вечерi, коли  дiтей
вiдправили спати, а за столом їх залишилося тiльки троє - Iгор,  Ярославна
та Славута. Вiдпивши ковток прохолодного березового соку,  Iгор  вiдставив
келих i, нахилившись через стiл, тихо промовив:
   - Славуто, учителю мiй дорогий, маю зробити тобi одно  признання,  хочу
вiдкрити таємницю, яку приховав вiд брата Святослава...
   Здивований боярин пiдняв на князя очi.
   - Кажи, Iгорю.
   Князь зам'явся, почував себе трохи нiяково.
   - Не дивуйся, Славуто, i вислухай мене з розумiнням, так  же  стримано,
як колись давно ти розумно i стримано ставився до моїх дитячих витiвок,  -
почав вiн здалеку
   - Та кажи вже, я все зрозумiю, - знизав плечима старий.
   - Так от, - рiшуче сказав Iгор, - в цю суботу, в день мого  покровителя
Георгiя Побєдоносця, я з братiєю вирушаю на половцiв! У нас уже все  давно
домовлено i все готове до походу. Мої стяги стоять у Путивлi  i  ждуть  на
мене!
   Коли б у хороминi розверзлася стеля  i  пролунав  грiм,  це  не  бiльше
вразило б Славуту, нiж цi тихо вимовленi слова. Вiн  довго  сидiв  мовчки,
нiби сказане не доходило до його свiдомостi, i безтямно дивився на  князя.
Його блiдi пiсля хвороби щоки ще бiльше  зблiдли,  а  в  очах  поперемiнно
виростали то подив, то страх, то журба. Здавалося, йому вiдiбрало мову,  i
Iгор у душi пожалкував, що послухав княгиню i завiв цю розмову.
   Врештi Славута подолав зацiпенiння, яке охопило його, i тихо запитав:
   - Iгорю, невже це  правда?  Я  вiдмовляюся  вiрити  цьому!  -  А  потiм
простягнув через стiл до князя руки i схвильовано заблагав: - Iгорю, княже
мiй дорогий, скажи, що  ти  пожартував,  що  це  твої  давноминулi  дитячi
пустощi, якими ти захотiв розвеселити свого старого вчителя!
   Iгор на якусь мить  розгубився,  знiяковiв,  на  його  смаглявих  щоках
спалахнули рум'янцi. Але вiдразу  ж  вид  його  посуворiшав,  чорнi  брови
насупилися, - князь узяв себе в руки.
   - Нi, Славуто, це не пустощi, це  правда!  -  сказав  твердо.  -  Похiд
задумано задовго до приїзду  Святослава,  полки  зiбралися  -  ждуть  мого
наказу, i я в суботу вирушаю з Новгорода-Сiверського...
   - Ось як! - похитав головою Славута. - Якими ж силами?
   - Зi мною пiдуть усi князi сiверськi - Всеволод,  Святослав  Рильський,
Володимир Путивльський та Ярослав Чернiгiвський...
   - I Ярослав з вами? - ще бiльше збентежився Славута.
   - Так, i Ярослав.
   - Отже, вiн теж, як i ти, приховав цей задум вiд Святослава! - вигукнув
Славута з осудом  i  сплеснув  з  досади  руками.  -  Що  ж  ви  надумали,
нерозумнi!  Що  затiяли!..  Напередоднi  великого,  може,  найбiльшого  за
пiвстолiття походу на поганих вiдколюватися вiд усiх, робити свiй  окремий
похiд! Чому ж не почекати мiсяць  чи  пiвтора  i  не  пiти  сукупно?  Адже
спiльний похiд принесе безсумнiвну перемогу! Та ще яку!
   Iгор задумався. Безперечно, Славута  правий.  Але  вiдступати  йому  не
можна, i, коли самому собi признатися, не хоче вiн цього.
   - Ми завдамо короткого удару кочiвникам у передпiллi,  розвiдаємо  їхнi
сили, захопимо полон i швидко вiдступимо  назад!  Святослав  ще  не  збере
рать, як ми повернемося з перемогою i приєднаємося до нього!
   - А якщо без перемоги?
   Iгор випрямився, карi очi його блиснули грозою.
   - Такого не може  бути,  учителю!  Невже  ти  гадаєш,  що  ми  зазнаємо
поразки? У мене разом з  братiєю  буде  шiсть  тисяч  воїнiв!  Та  Ярослав
приведе тисяч п'ять!.. Це ж сила!.. Який з половецьких ханiв витримає  наш
натиск?.. До того ж ми не будемо зариватися... Адже Святослав  сам  послав
Романа  Нездиловича  з  берендеями  у  степ  i  не  побоявся,  що  половцi
потрiпають їх!.. Нi, я все передбачив... Ходiмо з  нами,  учителю,  -  сам
переконаєшся, що я правий! А до полку Святослава ми встигнемо.  У  нас  ще
буде час i для вiдпочинку, i для зборiв... Ранiше як на початку червня вiн
не виступить.
   Славута задумався.
   Звичайно, Iгор - досвiдчений полководець. Вiн устиг побувати в багатьох
походах i битвах, не раз перемагав, не раз i сам був битий. А  смiливiстю,
хоробрiстю бог його не обдiлив, - може, навiть  аж  занадто  гарячий!..  В
iнший час хай би йшов - потрiпати степових розбiйникiв не зашкодило б! Але
тепер...  Тепер,  коли  готується  один  з  найбiльших  походiв,  що  може
остаточно приборкати Кончака i забезпечити Русi спокiйне життя  на  багато
лiт, Iгорiв похiд з усiх бокiв видається i ризикованим, i нерозумним.
   Кончак не змирився з поразкою. Зi степу доходять вiстi,  що  вiн  знову
готується до походу. Тому Святослав i послав  Романа  Нездиловича  в  поле
розвiдати намiри i сили половцiв, поганятися за  родами  половецькими,  що
посунули на нiчийнi землi мiж Ворсклою та Хоролом на веснянi  випаси.  Але
Святослав  видiлив  воєводi  Роману  лише  невеликий  загiн  берендейської
кiнноти, а Iгор веде у степ усю силу Сiверщини. I добре, якщо  його  чекає
удача. А якщо нi? Важко передбачити наслiдки такого необдуманого вчинку...
   - Нi, Iгорю, не поїду я, - сказав Славута. - I тобi не раджу... Дождися
Святослава  i  порадься  з  ним.  Якщо  вiн  схвалить  твiй  намiр,   якщо
дозволить...
   Iгор спалахнув.
   - Схвалить! Дозволить!.. Хiба я не такий же князь, як Святослав? Хiба я
не господар у своїй землi? Чому ж маю питати дозволу Святослава?
   - Вiн великий князь! Вiн отець руським князям!
   - Великий князь! Одна назва!
   Славута гiрко усмiхнувся.
   - В тiм i бiда наша, що так стали думати всi  князi  i  вiдмежовуватися
вiд Києва. Розпалася земля Руська - i невiдомо, хто i коли її  збере...  А
поганi тим часом не дрiмають - намагаються вiдхопити вiд неї ласий шмат...
I вiдхоплять коли-небудь, якщо не станемо розумнiшi... Якщо ви всi, князi,
не  перестанете  люто  гризтися  за  Київський  стiл  i  так  же  люто  не
перестанете зневажати його i цуратися, коли досягти його не пощастило...



   РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

   23  квiтня  1185  року,  у  вiвторок,  у  день   Георгiя   Побєдоносця,
християнського патрона князя Iгоря,  над  Новгородом-Сiверським  затрубили
бойовi труби, їхнi радiсно-закличнi мiднi голоси полинули з високих  валiв
фортецi далеко навкiл - на посад, що  розкинувся  на  горi,  на  Подiл  та
розлогi  яруги,  де  серед  гущавини  дерев  тулилися   халупи   бондарiв,
стельмахiв, шорникiв, ковалiв, кожум'якiв, зброярiв, щитникiв, за Десну  -
на широкi луги i темнi бори, на срiблястi заводi та озера, на весь зелений
весняний свiт, що милувався собою  i  своєю  красою  у  потоках  ранкового
сонячного промiння.
   Всi мешканцi города i  околиць  зiбралися  бiля  собору  Успення  божої
матерi та на дорозi, що вела з фортецi до нього.
   Був тихий теплий ранок. Над Подолом кружляли голуби, а у  високостi,  у
синьому безхмарному небi, шугали бистрокрилi соколи.
   Дзвонили в усi дзвони.
   Ворота фортецi були вiдчиненi, мiст опущений.
   Молодша дружина Iгоря вишикувалася у фортецi, на майданi перед  собором
святого  Миколая,  i  вельми  тучнi,  застоянi  за  зиму  конi  нетерпляче
переступали з ноги на ногу. Виблискували начищенi крицевi шоломи  гриднiв,
колихалися над ними золотистi  полотнища  князiвських  корогов  та  вузькi
трикутнички барвистих прапорцiв, прикрiплених до списiв,  сяяла  мiддю  та
бронзою кiнська збруя. Багрянцем осiннiх гаїв та лiсiв горiли проти  сонця
черленi щити.
   Перед хоругвою,  поклавши  на  груди  широку  чорну  бороду,  сидiв  на
спокiйному ситому конi боярин  Рагуїл,  пбряд  з  ним,  хизуючись  дорогим
убранням та не менш дорогою зброєю, гарцював  на  нетерплячому  огирi,  як
завжди, щасливий, усмiхнений золотоволосий Янь.
   На папертi собору чекав виходу князя з хрестом у руцi старенький  отець
Iсидор.
   Нарештi важкi,  окованi  залiзними  шпугами  дверi  князiвської  палати
розчинилися, i з них вийшов князь Iгор у похiдному вiйськовому  обладунку,
княгиня Ярославна з дiтьми та боярин Славута. Вони перейшли двiр  i  стали
перед собором на простелений барвистий  килимок.  Отець  Iсидор  вiдправив
короткий напутнiй молебень, дав князевi i княгинi поцiлувати хреста. Потiм
Iгор провiв княгиню з дiтьми до критого вiзка, там попрощався зi Славутою.
   - Не журися, учителю, повернемося з перемогою!
   - Щасливо, щасливо! - Славута поцiлував князя i княгиню,  пiдняв  руку,
благословляючи вiд'їжджаючих. Та погляд його був сумний, - чи то  йому  не
хотiлося  залишатися,  коли  всi  вирушають  у  похiд,  чи  гризло   якесь
передчуття, якого вiн не мiг нi висловити, нi пояснити.
   Iгор скочив у сiдло i став попереду дружини.
   - В добру путь!
   - В добру путь! В добру путь! - вiдгукнулися тi, хто залишався.
   Знову затрубили труби, i дружина рушила.
   На горi, перед Успенським собором, на князя чекали  два  стяги  старшої
дружини, а на папертi - весь клiр  на  чолi  з  самим  єпископом.  Довкола
товпилися сотнi людей: проводили на вiйну, бо з кожної сiм'ї хтось iшов  -
чи батько, чи син, чи брат, чи коханий.
   Iгор перед єпископом преклонив колiно. Єпископ теж, як i отець  Iсидор,
вiдправив короткий молебень, дав князевi поцiлувати хреста. Хор  прогримiв
"Многая лiта", а дружинники i городяни-севрюки прокричали:
   - Слава князевi! Слава княгинi!
   Можна було рушати.
   Iгор сiв на коня, пiдняв руку.
   - Людiє i дружино! - гукнув на весь  майдан.  -  Допоки  кривава  шабля
поганих падатиме на голови наших людей? Допоки оратаї нашi,  виїжджаючи  в
поле, поглядатимуть за  небокрай  -  чи  не  пiдкрадається  половчин,  щоб
забрати у нього коня, а самого заарканити i потягти в неволю? Допоки земля
Руська житиме в страсi, що не нависна орда  прокотиться  по  нiй  вогняним
смерчем i випалить усе дощенту? Чи не пора нам пiдняти  свiй  меч  супроти
ворога? Нинi настав такий час! Нинi вирушаємо, дружино, у  землю  незнану,
до синього Дону! На кощiя-супостата! Хочу вам  честi  здобути,  а  собi  -
слави!
   Сотнi воїв  на  цi  слова  пiдняли  вгору  списи  i,  потрясаючи  ними,
прокричали:
   - Слава князевi Iгорю! Слава! Iгор вклонився  городянам,  що  зiбралися
сюди, щоб провести його в похiд.
   - Прощавайте, люди православнi! Побажайте нам удачi на  нашiй  нелегкiй
дорозi! А нам пора! У путь!
   Торкнув коня, i вiйсько рушило.
   Люди  доземно  кланялися  князевi  i  воїнам,  плакали,  щось   кричали
навздогiн воям. Безперервно дзвонили дзвони, трубили труби. Глухо  загула,
застогнала пiд кiнськими копитами тверда сiверська земля, що за всю  весну
ще не прийняла в своє лоно жодної краплини дощу, - така невидана досi суша
встановилася. Услiд за воями довго, аж у поле,  бiгли  табунцями  босоногi
хлопчаки й дiвчатка, проводячи батькiв, старших братiв.
   Та скоро й вони вiдстали, i три стяги  князiвської  дружини  по  битому
шляху, здiймаючи куряву, попрямували  до  Путивська,  на  переправу  через
Десну.
   Коли князь iз княгинею, що їхали попереду, наближалися до лiсу,  далеко
позаду почувся кiнський тупiт. Услiд за вiйськом мчав одинокий вершник. Не
стишуючи бiгу, вiн звернув на обочину дороги, обiгнав  молодшу  та  старшу
дружини i, лише порiвнявшись iз князем, зупинив змокрiлого коня.
   - Славуто! Ти? - вигукнув збентежено Iгор. - Що трапилося?
   - Нiчого не трапилося, княже... - Старий боярин  витер  спiтнiле  чоло,
вiддихався. - Просто така туга раптом накотилася на груди, коли ви поїхали
i я залишився один, що й не сказати! Розумом розумiю -  правильно  зробив,
що лишився, що дiждуся Святослава i з ним через мiсяць чи пiвтора  пiду  в
Степ, а серце розривається вiд болю i велить наздогнати  тебе...  Отож  я,
мов отрок, а не сивий муж, послухався серця - схопив коня i  навздогiн  за
тобою, княже, хлопчику мiй-дорогий! Може, для чогось пригоджуся в походi -
пораду дам, билицю розповiм, пiсню заспiваю,  рану  переважу,  серця  воям
добрим словом звеселю чи на битву настрою... Та мало чого я вмiю! Гай-гай,
за довге життя дечому навчився!.. А прийдеться до дiла  -  i  меча  в  хiд
пущу!.. Сина втратив на полi бою - ачей, тебе, княже, при нагодi захищу!..
Ось чому я тут... Не зумiв вiдмовити вiд походу, то хоч у  пригодi  чимось
стану... А Святослав простить старому друговi мою  дитячу  витiвку!..  Та,
може, ми й повернемося, поки вiн їхатиме назад...
   Iгор подобрiв на виду.
   - Дякую, дорогий мiй учителю! Дякую за щирiсть, за те, що з дитячих лiт
i до зрiлостi незмiнно любиш мене, за те,  що  не  залишив  мене  сьогоднi
наодинцi з моїми думами, а йдеш, незважаючи на лiта,  в  цей  многотрудний
похiд, щоб роздiлити зi мною радiсть перемоги чи гiркоту невдачi!
   Вiн перехилився з сiдла i, обнявши Славуту за плечi, поцiлував у  блiду
пiсля хвороби щоку.
   Незабаром полк спустився узвозом  з  гори  до  Десни,  перейшов  її  по
зв'язаних плотах i прямим, наїждженим шляхом рушив до Путивля.
   Бої не поспiшали - їхали поволi, щоб  не  запалилися  та  не  пiдбилися
конi, що за зиму нагуляли чимало зайвого жиру.  їхали  тихо,  без  розмов,
жартiв та смiху Кожен заглибився в себе, адже попереду слалася не святкова
прогулянка...
   У  четвер  надвечiр  Iгор  прибув  до  Путивля.  При  радiсних  вигуках
вишикуваних на плацу хоругов, пiд веселе калатання дзвонiв князь i княгиня
в'їхали в мiсто, їх зустрiли з хлiбом-сiллю юний щасливий Володимир,  який
на радощах мало не кинувся матерi на шию, та, вчасно  спохватившись,  лише
поцiлував отцю й матерi руки, та князь Володимир Галицький.
   Хоча дорога була стомлива,  Ярославна  побажала  вiдразу  пiднятися  на
забороло,  щоб,  як  вона  сказала,  окинути  оком  всю  синову  отчину  -
Путивльську землю - i благословити її.
   Вiдправивши дiтей з нянями до палат, князi у супроводi боярина  Славути
та Володимирового воєводи Вовка скрипучими дерев'яними сходами  зiйшли  на
пiвденну вежу. Звiдси вiдкрився величний краєвид на розлогi яри та долини,
порослi густими гаями, на широкi срiблястi плеса Сейму, на  безмежнi  луги
за рiкою та темно-синi бори ген на видноколi.
   В обличчя вiйнуло теплим вiтром i сонцем
   Ярославна не стрималася:
   - Ой леле, яка розкiш!
   З  путивльського  заборола  вiдкрився  величний   краєвид.   Повноводий
весняний Сейм пiд скiсним промiнням сон ця, що заходило  за  далекi  бори,
блищав, мов щире золото Лежав вiн ген-ген унизу, i Путивль з його високими
валами i ще вищими заборолами та вежами, здавалося, пливе по  тому  щирому
золотi, мов велетенський казковий корабель.
   Ярославна не вперше в Путивлi, та все не може нами луватися красою,  що
кожного разу  вiдкривається  їй.  Її  око  вишукувало  i  вишукувало  щось
незвичайне,  чарiвне,  вiд  чого  їй  забивало  дух,  а  з  уст  зривалося
захоплення:
   - Ой леле, яка розкiш!
   А довкола справдi було  гарно.  Буяла  рання  весна.  Нiж  ною  зеленню
вкрилися гори й доли. На сходi, на високих  горбах,  серед  лiсу,  блищали
золоченi хрести монастиря, на заходi гострим  шпилем  здiймалася  Перунова
гора, де, кажуть, був  похований  прадавнiй  сiверський  князь  Путив,  що
зрубав цей город, за Сеймом темнiли неозорi  бори,  а  внизу,  пiд  горою,
синiло широке плесо, прозване Братом i Сестрицею, бо там колись, рятуючись
вiд половцiв, потопилися брат i сестра...
   -  Як  гарно  довкола!  Яка  гарна  дунай-рiка!   захоплено   вигукнула
Ярославна.
   - Не Дунай, а Сейм, княгине, - поправив Iгор. Та Ярославна заперечила:
   - Дунай... У нас, в Галичинi, всяку рiчку називають  дунаєм.  Навiть  у
пiснях про це спiвається:
   Тихо-тихо дунай воду несе,
   а ще тихше дiвка косу чеше...
   Iгор не став сперечатися, а вiдразу погодився:
   - Хай буде так! - I повернувся до сина: -  Твiй  полк  уже  готовий  до
походу, княже?
   Володимир радiсно  зашарiвся  вiд  батькового  урочистого  звернення  -
"княже".
   - Готовий, отче, - схилив шанобливо голову.  -  Чотири  стяги  гриднiв,
окрiм путивльської залоги, що залишається дома,  та  шiсть  сотень  чорних
людей, зiбраних з усiєї волостi. Всi добре озброєнi. У кожного - щит, меч,
спис, лук, по сотнi стрiл, захалявний нiж... По двоє коней -  верховий  та
сумний[57].
   Володимир i далi розхвалював би свою дружину, та Iгор перебив його:
   - А що чути вiд Святослава Рильського?
   - Був гонець. Князь Святослав ждатиме нас, як i домовилися, на Пслi.
   - Це добре... А Ярослав Чернiгiвський прибув уже?
   - Князя Ярослава немає.
   - Тобто... Як немає? - не повiрив Iгор, темнiючи на лицi. - Мав би  уже
тут бути!
   - Його не буде, отче, - опустив ясно-голубi, як у матерi очi Володимир,
нiби завинив у тому, що Ярослав не прибув. - Зате прислав тисячу ковуїв  з
Ольстином  Олексичем.  Ним  же  передав,  що  сам  не  може  прибути,   бо
захворiв...
   - Захворiв, захворiв! - вигукнув сердито Iгор. - Знаю я  його  хворобу!
Хитрий лис! Ще нi в один похiд на половцiв не  ходив!  Недарма  Святослав,
хоч i рiдний брат, недолюблює його! Захворiв!.. Крутiй!  Боягуз  чортiв!..
Обiцяв сам привести чи прислати дружину на чотири або п'ять тисяч воїв,  а
прислав лише ковуїв...
   Вiн не мiг приховати досади.
   Славута тихо промовив:
   - Iгорю, а може, вiдмовишся вiд походу? Адже немає тiєї сили, на яку ти
розраховував. Зате коли долучиш  свої  полки  до  Святославових,  то  буде
неабияка помiч князям київським, а половцям - страх великий!
   Iгор розсердився.
   - Ти знову за своє, боярине! Мабуть, i наздоганяв мене  для  того,  щоб
при слушнiй нагодi завернути мою рать назад? Так знай же - нiщо не змусить
мене повернутися безславно! Похiд вiдбудеться, хоч би всi  сили,  земнi  й
небеснi, ополчилися проти мене!
   Славута замовк. Видно, не переконати йому Iгоря! Що ж, хай iде! Iнодi з
меншими силами князi ходили i поверталися зi звитягою.
   Сонце хилилося до небосхилу. З лугiв потягнуло прохолодою. Iгор накинув
княгинi на плечi теплу вовняну хустку i почав спускатися вниз.
   Настав погiдний зоряний вечiр. Путивль довго не лягав спати: у  таборi,
де спинилося на  нiчлiг  Iгореве  вiйсько,  горiли  вогнi,  форкали  конi,
перекликалася сторожа, по хатинах  та  хижках  чулися  людськi  голоси,  в
садках шепотiлися дiвчата зi своїми коханими, що вранцi вирушали в  похiд,
витьохкували у левадах солов'ї.
   А в князiвських палатах, у заклечанiй зеленим  гiллям  гридницi,  князь
Володимир пригощав прощальною учтою князя, княгиню i воєвод.
   Не поскупився юний князь! На олив'яних та череп'яних блюдах, на срiбних
та дерев'яних мисках лежали  гори  смаженої  риби  та  птицi,  свинини  та
яловичини, вепрятини та оленятини, житнього  та  пшеничного  хлiба.  Помiж
ними стояли широкi чашi з огiрками,  капустою  та  клюквою.  В  макiтерках
млiли в сметанi гарячi, з печi, налисники з сиром, в ринках  вивершувалися
пухкi золотистi пампушки, перемащенi олiєю з товченим часником, а над усiм
цим здiймалися високi глечики, жбани  та  барильця  iз  солодким  грушевим
узваром, холодним пивом та свiжим березовим соком.
   Прославляли  князя  Iгоря,   княгиню   Євфросинiю,   князя   Володимира
Iгоревича. Прославляли воєвод та  вiйсько.  Бажали  один  одному  удачi  в
походi - перемоги над поганими.
   Гридниця шумiла, веселилася,  спiвала.  Рiжечники  та  гуслярi  вдарили
танець, їм завторували бубни. З-за столу вискочив Янь Рагуїлович,  колесом
пiшов по соснових дошках пiдлоги, вибиваючи пiдкованими  закаблуками  такi
дрiбушечки, що пилюка здiймалася стовпом, розмахував  руками,  прицмокував
язиком, висвистував, сам собi приспiвував:

   Ой цур та ще й пек
   iз його бiдищем!
   Ой бив мене муж
   та й вiд бочки днищем!
   Ой бив, волочив,
   у грязюцi намочив.
   "Лежи тут, лежи тут,
   поки пiду найду прут!"
   Поки прута найшов,
   то й одсердився,
   надi мною, молодою,
   змилосердився!

   Всi плескали в долонi, заохочували його до  танцю,  а  вiн  високо  нiс
кучеряву голову, прижмурював свої гарнi  очi,  блискав  бiлими  зубами  i,
похитуючи стегнами та плечима, приказував далi:

   Ой крiп, та ромен, ще й петрушечка...
   Кучерявий Iван - моя душечка!
   Кучерявий Iван на капусту орав,
   а мене, молоду, поганяти найняв.
   Ой Iване, мiй Яне,
   моє серденько в'яне!
   Ой чи в'яне чи не в'яне -
   поцiлуй мене, Яне!

   Вiн танцював би й далi, та  Рагуїл  махнув  рiжечникам,  щоб  перестали
дуднiти, а на сина нагримав:
   - Досить тобi, баламуте! Здiйняв пилюку - аж дух забиває!  Ти  не  один
тут - дай людям повеселитися та поспiвати! Серед нас же є соловей Славута.
Дозволь його послухати! Та й князюшко  наш  з  княгинею  можуть  закаблуки
вiдiрвати у танцi не гiрше за тебе...
   Витираючи з чола рясний пiт, Янь востаннє тупнув ногою i сiв на лаву. А
кругом загукали:
   - Княже, до танцю! Княгине,  удар  закаблуками!  Ярославна  глянула  на
Iгоря, усмiхнулася, повела бровою, нiби запитала: як? Iгор розвiв  руками,
поморщився.
   - Друзi мої, Янь тут стрибав гарно. Чи й стрибне хто вище! Та що личить
Яневi, те, мабуть, не личить князевi!
   Личить! Личить! Танець кожному личить! - загукали довкола.
   Iгор стенув плечима i подав княгинi руку. Вони вийшли з-за  столу  -  i
музики почали тихо, плавно, урочисто пiсню про гридня. Князь  iз  княгинею
закружляли у нешвидкому спокiйному танцi.
   I тут до музик долучився тихий Славутин голос:

   Понад долом, долом
   та й пшениченька з льоном,
   а попiд горою -
   комиш iз травою.
   Ой там гридень ходить -
   коня в руках водить,
   траву прогортає -
   водицi шукає...

   Всi завмерли, охопленi чаром пiснi, музики i танцю, забули  про  все  i
дивилися, як танцюють князь iз княгинею.
   Гарна це була пара! Iгор, мiцний, ставний, кароокий, з густим рум'янцем
на загорiлому лицi, тримав Ярославну за стан i невiдривно  заглядав  у  її
великi голубi очi. А вона, у бiлому платнi з  широкими  рукавами,  поклала
йому руки на плечi, злегка схилила голову набiк, так що руса коса упала їй
на груди, i, нiби лебiдка, пливла поперед нього, теж не вiдриваючи погляду
вiд свого лада.
   Були вони  задуманi,  сумнi:  прощалися  перед  далекою  i  небезпечною
дорогою, що завтра вранцi чекала князя i його воїв. Чи ж  повернеться  вiн
до неї? Чи зустрiнуться вони знову?
   Довго у  Володимировiй  гридницi  стояв  гамiр,  лунали  пiснi,  велися
неквапливi бесiди, довго ще гостi пили, їли i знову пили, аж поки Iгор  не
прикрив рукою свого келиха, коли чашник хотiв наповнити його. Нiхто  цього
не помiтив, крiм Славути. Старий спiвець недарма все життя провiв поряд  з
князями - добре вивчив кожен князiвсь  кий  рух,  кожен  погляд.  I  тепер
вiдразу зрозумiв, що  Iгор  хоче  припинити,  закiнчити  учту,  бо  i  вiн
стомився, i княгиня стомилася, i  юний  князь  Володимир  сидiв  зморений,
засмучений. Тому вiдклав набiк гуслi i, пiдвiвшись, сказав:
   - Братiє, пора i честь знати! Складемо князевi Володимиру щиру дяку  за
хлiб та сiль, за мед та за пиво,  за  втiху  i  веселощi  та  на  прощання
заспiваємо йому пiсню.
   I вiн широко розкинув руки, запрошуючи всiх приєднатися до його голосу:

   Ой мiсяцю-князю, чого зажурився,
   чого засмутився?
   Чи орда напала та полон забрала,
   чи кiнь притомився,
   чи кiнь притомився?
   Орда не напала й полону не брала,
   i кiнь не стомився, -
   я в чистому полi, у чистому полi
   з дiвчиною стрiвся,
   з дiвчиною стрiвся...

   Всi пiдвелися, i грiм дужих голосiв здвигнув  стiни,  сколихнув  стелю,
вирвався крiзь розчиненi дверi на волю i гучною луною покотився з гори  на
широку долину Сейму:

   Я в чистому полi, у чистому полi
   з дiвчиною стрiвся,
   з дiвчиною стрiвся...

   Юний Володимир стояв знiяковiлий i щасливий. Це ж вiн мiсяць-князь!  Це
ж про нього спiвають! Чи ж вiдчував вiн, чи ж вiдав, якою  пророчою  стане
для нього ця прекрасна Славутина пiсня?

   * * *

   Тривожним i сумним був прощальний вечiр  у  Вербiвцi.  Всi  чоловiки  й
парубки, що могли носити зброю, йшли до княжого вiйська.  Оскiльки  дорога
на  схiд,  у  Половецький  степ,  вела  мимо  села,  воєвода  дозволив  їм
переночувати сю нiч дома, а рано-вранцi гуртом ждати  на  шляху  князiв  -
Iгоря та Володимира.
   Ждан домовився з братом Iваном провести цей вечiр разом. Як посутенiло,
пiшли  до  нього.  З  собою  мати  та  Любава  взяли  смажену  дрохву,  що
напередоднi потрапила у поставлене Жданом сильце, десяток житнiх  пирiжкiв
з сушеними грибами та глечик хмiльного, перебродженого березового соку.
   Варя теж приготувала на стiл усе, що мала.  Довга  зима  з'їла  запаси,
тому й тут було не густо: якийсь темний глевкий корж, банячок рибної юшки,
миска гречаної лемiшки та глек узвару з кислиць, груш  та  калини.  Але  й
цього було немало!
   Коли сiли до столу, Iван, як  старший  i  господар  хати,  поналивав  у
кухлики березового соку, а в  горнятко  насипав  кiлька  ложок  лемiшки  i
поставив на покуть - домовикам.
   Перехрестивши стiл i наїдки на ньому, сказав:
   - Во iм'я отця, i сина, i святого духа!.. Щоб усiм нам зiбратися  знову
пiсля походу та вiдгуляти ваше, Ждане i Любаво, весiлля!  А  то  -  як  же
воно? Вже й поминки, вiдбули по Любавиному дiдусевi, i всi пости минули, а
ви все того... ждете... Вже й сусiди питають коли ж.
   Ждан сумно усмiхнувся.
   - Ото кому нетерпець!.. Повернуся  з  походу  -  поберемося...  Недовго
зосталося!.. Правда, Любаво?
   Дiвчина зашарiлася. На очi їй навернулися сльози, їй стало страшно  вiд
однiєї думки, що Ждан не повернеться. Де  ж  їй  тодi  подiтися?  До  кого
прихилитися?
   -  Правда,  Жданку,  -  промовила  тихо.  -  Я  так  виглядатиму  тебе!
Повертайся скорiше! Бо без тебе...
   В її останнiх словах прозвучала така болюча туга, що Ждан аж похолов. А
якщо вiн не повернеться? Що вона робитиме тут, у Вербiвцi, серед чужих  їй
людей?
   Мабуть, усi вiдчули те ж саме, i за столом  на  якийсь  час  запанувала
гнiтюча тиша. ПотЛм гуртом заповзялися бiля страви.
   Малий Жданко, швидко  наївшись,  почав  пустувати:  то  штурне  Настуню
ложкою пiд бочок - аж та зареве, то потягне кота за хвiст  -  i  той  дико
заверещить на всю хату, то рогачем шаргоне пiд пiч, де  в  старому  решетi
сидi ла квочка...
   - Ось як вiзьму деркача! - гримнула на нього мати i пацнула долонею  по
спинi.
   Жданко запхикав, спiдлоба поглядаючи на дорослих i щиро  не  розумiючи,
чого мама сердиться. Потiм пригорнувся до стрия.
   Ждан приголубив хлопця, посадив собi на колiна.
   - Не треба пустувати, Жданку, бо почує злий баба ага[58] - забере  тебе
в шкiряну торбу i повезе за триде в'ять земель... Аж у Половеччину!
   Оченята у малого заблищали: запахло цiкавою казочкою, яких  так  багато
знав стрий.
   - А хто така  Баба  Яга?  -  запитав  хлопчина,  вiдразу  переiнакшивши
незрозумiле йому слово "баба-ага" на зрозумiлiшу Бабу Ягу.
   - Не Баба Яга, а баба-ага, - поправив його Ждан, усмiхнувшись з вигадки
хлопця.
   - Лозкази, стлийку, лозкази казоцку про Бабу Ягу! -заблагав Жданко.
   - Це не казочка, а билиця, те, що було насправдi,  -  пояснив  Ждан.  -
Послухай...  Була  колись  у  мене  та  у  твого  тата  сестриця  Настя...
Настуня... Така гарна була, розумна, метка, але неслухняна.  Все  норовила
мене або твого тата, своїх братикiв, дубчиком хльоснути, за чуба скубнути,
кота за хвiст потягти чи, як ти, квочку з кубла зiгнати. От i догралася!..
Одного разу налетiв на наше  село  старий  баба-ага,  хан  половецький,  з
ордою, багатьох побив, село спалив, а мене, твою бабусю Якилину i  дiдуся,
а також Настуню пов'язав i потягнув у Половеччину. Ми з дiдусем утекли,  i
дiдусь по дорозi помер, бабусю я визволив, а сестриця Настя, твоя тета,  i
досi десь знемагає на чужинi. Не вiдпускає її баба-ага... Такий клятий!
   - Баба Яга - костяна нога! Баба Яга - костяна нога! - вигукнув Жданко i
погрозив кулачком далекому, страшному вороговi, а потiм пiдвiв оченята  на
Ждана. - А ти,  стрию,  убий  Бабу  Ягу,  визволь  тету  Настуню!  Щоб  не
мучилася! Пiдеш? Поборешся з нею?
   - Пiду, Жданку, пiду! Визволю  сестрицю!  Догорiла  лучина  в  челюстях
печi, вечеря закiнчилася - пора на  спочин.  Мати  зiбрала  посуд,  Любава
зав'язала його в вузол,  i  всi  пiдвелися.  Не  хотiлося  розставатися  -
коли-то зiйдуться знову разом? Але пора...
   Бiля хатини, пропустивши матiр у дверi, Ждан притримав Любаву за руку.
   - Солов'ї якi! - i потиснув їй гарячi пальцi.
   Вони поволi пiшли стежкою в леваду. Прямо  проти  них,  за  Сеймом,  на
синьому небi висiв круглий мiсяць, мов князiвський щит, i в його яскравому
промiннi на городi було видно кожну  галузку,  кожну  травинку.  В  густих
кущах калини витьохкували солов'ї,  на  плесi  скидалася  риба,  i  теплий
весняний опар котився понад рiкою.
   Рання весна, без затяжних холодiв i  дощiв,  давно  пробудила  трави  й
дерева. Все довкола  дихало,  буяло  нестримною  жагою  життя,  насичувало
повiтря такими пахощами свiжого  зела,  що  голова  йшла  обертом.  А  вiд
стiжка, що залишився з зими, пахло далеким торiшнiм лiтом.
   Ждан зупинився i заглянув Любавi в очi. У них плавав мiсяць в  оточеннi
зiрок, а в кутиках блищали сльозинки.
   - Люба моя, як менi важко залишати тебе одну!
   - Жданку, моє серце в тривозi. Ниє воно, болить... Хоч  би  чого-небудь
не трапилося з тобою!
   Ждан знав, що з кожним, хто йде на вiйну, може трапитися найгiрше,  але
втiшав дiвчину:
   - Не тужи, серденько, я не загину: у мене є оберега, яка не дасть  менi
згинути.
   - Що ж це за оберега?
   - Ти, моя люба! I кращої обереги я не бажаю!
   Любава заховала обличчя у нього на  грудях  i  з  тремтiнням  у  голосi
прошепотiла:
   - I ти, Жданку, моя оберега! Ти моя доля i мiй свiт ясний! А без тебе i
свiт бiлий буде менi не милий!
   Вiн вiдчув у себе на грудях її гаряче дихання i своїми вустами  знайшов
її м'якi трепетнi вуста.
   Їм обом здалрся раптом, що земля сколихнулася  пiд  їхнiми  ногами,  що
небо, i мiсяць, i зорi пустилися навколо них у шалений дикунський танок, а
солов'ї так розспiвалися-розщебеталися, мов весiльнi дружки.
   Вони взялися за руки й пiшли до стiжка, а там упали на м'яке прохолодне
сiно i забули про все на свiтi - i про Кончака, i про князя Iгоря,  i  про
наступний похiд. Тiльки мiсяць та вони. Тiльки мiсяць, зорi срiбнi  та  їх
двоє на всьому широкому безмежному свiтi.

   * * *

   В ту саму нiч на далекiй  Росi,  де  жили  чорнi  клобуки,  вiдбувалася
подiя, що мала вiдношення i до сiверських князiв, i до їхнiх  воїв,  i  до
Ждана.
   Аяп, по уруському звичаю,  поставив  собi  дерев'яну  хатину  i  в  нiй
проводив усю зиму. Однак,  як  тiльки  з  землi  сходив  снiг  i  починали
броститись дерева, як тiльки степ за Россю вкривався молодою  травою,  вiн
виганяв туди на випас табун коней, ставив юрту i там жив, уже  за  звичаєм
своїх предкiв, усе лiто. Удень його пiдмiняли  батраки,  i  вiн  днював  у
Торчеську, а на нiч знову повертався в юрту, бо там йому  легше  дихалося.
Та й iншi причини, про  якi  вiн  не  розповiдав  нiкому,  навiть  рiдним,
змушували його до цього.
   Юрта стояла на горбочку, щоб не було в нiй сиро i  щоб  вiтром  здувало
мошкару. Тепла мiсячна нiч повнилася таємничими звуками, що  прилiтали  зi
степу та з лугу. I Аяп, лежачи на теплiй кошмi,  дивився  крiзь  вiдкритий
отвiр, бо полог був вiдкинутий, на зоряне небо. Йому не спалося.  Тривожнi
думи снували в його старiй головi. Вже бiльше  пiвроку  немає  вiстей  вiд
Кончака. Що з сином? Живий вiн? Здоровий? Чи  досi  хижi  птахи  й  кiстки
рознесли по бiлому свiту?
   Собачий гавкiт обiрвав його думи. Невже вовки?
   Вiн вийшов з юрти i глянув на долину, де паслися  конi.  Вони  спокiйно
скубли траву. Отже, не вовки.
   Собачий гавкiт наближався з  боку  степу.  В  синiй  iмлi  вималювалася
постать верхiвця, який довгою хворостиною вiдбивався вiд собак. Хто  б  це
мiг бути?
   Аяп вiдчув, як у нього раптом потерпли ноги. Невже Кончакiв посланець?
   - Вiджени собак, старий! - почувся приглушений  голос.  -  А  то  бабки
пообгризають коневi! Тсе-тсе!
   З вимови Аяп вiдразу зрозумiв, що це справдi гiсть з  берегiв  Тору,  i
прикрикнув на собак.
   - Аяп? - запитав незнайомець.
   - Аяп, - тремтячим голосом вiдповiв той, - Хто ти, джигiте? Звiдки путь
держиш?
   - Привiт тобi вiд сина Куна, - сказав той, не вiдповiдаючи на запитання
старого, i простягнув на долонi ханську тамгу.
   - Вiн живий? Здоровий? - аж кинувся Аяп.
   - А що йому подiється? Тиждень тому я бачив його, як  ось  тебе.  Велiв
кланятися...
   -  Дякую.  Заходь,  дорогий  гостю,  до  юрти.  Поп'єш  кумису,   поїси
бешбармаку, - стара приготувала менi, щоб не голодний був...  Як  же  тебе
звати, джигiте?
   - Джабаєм.
   - Заходь, Джабаю. Тут безпечно - я сам. Поки  зголоднiлий  гiсть  їв  i
запивав з бурдюка холодним кумисом,  Аяп  мовчав.  А  коли  той  закiнчив,
запитав:
   - А що хан Кончак - живий, здоровий?
   - Живий i здоровий, Аяпе, i велiв тобi передати через мене все, про  що
ти дiзнався. Що робиться в Києвi? Аяп промочив кумисом горло.
   - Князь Святослав задумав на лiто великий похiд.
   - Куди?
   - Хан Кунтувдей каже, що на Дон. Тобто на самого Кончака.
   - Ов! Якими ж силами?
   - Зараз вiн поплив Десною у свої землi збирати вiйсько i домовлятися  з
сiверськими та смоленськими князями. А князь уруський Рюрик уже готується,
- нещодавно прикликав до себе у  Бiлгород  хана  Кунтувдея  i  наказав  на
кiнець уруського мiсяця травня з усiма чорними  клобуками  зiбратися  бiля
Заруба на  Днiпрi  i  ждати  на  нього  там...  Щонайменше  сiм  князiв  -
Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський,  Ярослав  Чернiгiвський,  Iгор
Новгород-Сiверський, Всеволод Трубчевський та  Давид  Смоленський,  рiдний
брат нашого князя Рюрика, - пiдуть у похiд. Сила велика!
   - Коли ж на них сподiватися?
   - Хай великий хан Кончак сам думає... А я б уже зараз готувався!
   - Дякую, Аяпе, - сказав Джабай. - Ти зiбрав  дорогоцiннi  вiстi...  Хан
Кончак звелiв передати тобi, що в Куна й волосина не спаде з голови,  якщо
ти i далi вiрно служитимеш Дешт-i-Кипчаку!
   - Вiрно служитиму. А що менi робити? - зiтхнув Аяп.

   * * *

   Рано в  четвер,  залишивши  в  Путивлi  за  старшого  князя  Володимира
Галицького, Iгор з  сином  та  ковуями  Ольстина  Олексича,  яких  прислав
Ярослав Чернiгiвський,  вирушив  у  похiд.  В  суботу  до  нього  на  Пслi
приєднався зi своїм полком князь Святослав Рильський, i з'єднане  вiйсько,
що налiчувало тепер шiсть тисяч воїв, попрямувало ледь  помiтним  путiвцем
на схiд - до Дону  великого.  Йшло  воно  з  обозом  i  сумними  кiньми  i
розтягнулося на добрих п'ять верст.
   Князь  Святослав  привiв  з  собою  тисячу   воїв,   як   i   Володимир
Путивльський. Був вiн веселий,  щасливий,  сидiв  у  сiдлi  прямо,  як  це
звичайно роблять люди невисокого зросту, пiдставляв  сонцю  своє  довгасте
тонке обличчя, обтягнуте матовою шкiрою, i видно було, що  весняний  похiд
тiшив його, що йшов вiн у Степ, як на веселу прогулянку.
   При  зустрiчi  Iгор  поцiлував  племiнника  в  обидвi  щоки.  Святослав
спалахнув радiстю. Вiн любив стрия Iгоря, як батька, i в  усьому  слухався
його. Великий князь Рюрик, вуй по матерi, княгинi Агафiї Ростиславiвнi, за
тодiшнiми звичаями вважався пiсля батька найближчим родичем, але Рюрик був
далеко, в Бiлгородi, а Iгор - пiД боком,  до  того  ж  не  Рюрик,  а  Iгор
видiлив iз Сiверської землi волость молодому князевi. Тому й тримався  вiн
дядькiв своїх по батьковi - Iгоря та Всеволода. Та й лицем i характером  -
гарячим,  нестримним   -   скидався   бiльше   на   Ольговичiв,   нiж   на
Ростиславовичiв.
   - Я такий радий, що полк[59] наш розпочався i що  суха  сонячна  погода
сприяє нам, - признався Святослав, заглядаючи стриєвi в очi.
   - Я теж радий, але давай вiдкладемо цю радiсть на  потiм,  коли  будемо
повертатися з походу, - стримано вiдповiв Iгор.
   Об'єднаний  Iгорiв   полк[60]   iшов   не   поспiшаючи:   вої   берегли
необ'їжджепих пiсля зими коней, щоб не пiдiрвати, не запалити. Чотири  днi
- в дорозi, на п'ятий,  як  звичайно  це  робиться  при  далеких  походах,
ставали на спочив.
   Та як не берегли, бiди не минули. На  пiдходi  до  Ворскли  несподiвано
зашкутильгав пiд Iгорем  його  улюблений  кiнь  Сiрий.  Славута  глянув  -
трiщина в копитi. Це була погана прикмета! Iгор розгнiвався.
   - Конюшого Ступку сюди!
   Примчав вайлуватий, неповороткий товстун Ступка, далекий Рагуїлiв родич
по жонi, низько вклонився. З переляку у нього одвисла щелепа.
   - Княже?
   Iгор ледве стримався, щоб не вдарити.
   - Я бiльше не хочу тебе бачити! Лежень! Ненажера! Тiльки спиш та їси! -
гримнув зозла. - Зовсiм не дивишся за кiньми! Не пообрiзував копит  вчасно
- i загубив менi Сiрого, мого найкращого коня!
   - Я зараз подивлюся, княже...
   Iгоревi було досадно не тiльки за коня. Головне - що вiщує ця  прикмета
в походi? Поранення, смерть, поразку, нещастя?
   - Зараз, зараз! - гнiвно обiрвав вiн конюшого. - Я бачити тебе не хочу!
Забирай Сiрого - i веди назад! Та доглядай так, щоб по приїздi я мiг сiсти
на нього!
   Ступка мовчки схилив голову.
   Славута обрiзав коневi  копито,  змастив  маззю  для  затягування  ран,
натягнув цупку шкiряну панчоху i зав'язав її сирицею вище бабки. Не кажучи
нi слова, Ступка вклонився князевi i повiв Сiрого до князiвських коней.
   - Хай менi приведуть Воронця! - навздогiн гукнув йому  Iгор  i  скрушно
розвiв руками: - Ну, от i залишився я без конюшого...
   - Отче, в моєму полку йде в похiд твiй колишнiй конюший Ждан, -  сказав
Володимир. - Може, прислати його?
   Iгор наморщив лоба.
   - Але  ж  вiн  сидiв  у  мене  в  порубi!  Таємний  вивiдач  Володимира
Переяславського i Святослава! Як же менi довiряти йому?
   В розмову втрутився Славута.
   - Нiякий вiн не вивiдач нi Святослава, нi Володимира Глiбовича...  Так,
чого доброго, княже, ти i мене назвеш вивiдачем, бо  ж  я  давно  дружу  з
князем Святославом,  а  Володимира  поважаю  за  незвичайну  хоробрiсть  i
вiйськове вмiння!
   - Не вигадуй, Славуто, ти - це ти, а не якийсь там смерд!
   - Я ручався за Ждана i зараз ручаюся. Це чесний  хлопець!  -  стояв  на
своєму боярин. - Вiн хоч i молодий, а багато  чого  встиг  навчитися!  Та,
власне, я й не наполягаю, щоб ти його брав конюшим... Вiн  i  воїном  буде
добрим! Я знаю!
   Iгор обняв старого.
   - Ну, ну, не бурчи, учителю. Хай Ждан приходить! Врештi, я  й  сам  мав
нагоду пересвiдчитися, що той парубок знається на конях...
   Так Ждан зовсiм несподiвано для себе знову став конюшим князя Iгоря. Чи
зрадiв вiн цьому? Не  дуже.  Бо  ще  й  досi  холодила  йому  серце  темна
князiвська в'язниця, ще й досi у вухах лунав брязкiт важкого  заiржавiлого
ланцюга. Та що мав робити? Не перечити ж князевi!  Зате  безмежно  зрадiв,
коли уздрiв Славуту. Кинувся до нього i, мов батьковi, поцiлував руку.
   - Боярине! Боярине!.. Я такий щасливий, що й ти тут,  разом  з  нами!..
Коли б Любава могла тебе  увидiти,  то  була  б  теж  щаслива!  Бо  ти  її
врятував! Ти повернув її з того свiту!
   Iгор з подивом спостерiгав  цю  незвичайну  зустрiч.  I  навiть  вiдчув
якийсь порух ревностi. Чомусь думалося, що своє серце Славута цiлковито  i
назавжди вiддав йому одному, а виходить -  вiн  любить  багатьох,  i  його
люблять усi, хто знає його. Чим же старий прихиляє до себе людей?  Пiснею?
Правдою? Добротою?
   Князевi пiдвели iншого коня - Воронця. Вiн узяв повiд, поклав  руку  на
сiдло, але тут до нього пiдступив Славута.
   - Княже, тебе не  стривожила  недобра  прикмета?  Ти  твердо  намiрився
продовжувати путь? - спитав тихо, щоб чув один князь. - А може...
   - Нi, учителю! - аж вигукнув Iгор. - Дон мене кличе! Великий  Дон!  Там
моя слава! Там шлях до града Тмутараканя, яким володiли мої предки.
   I вiн легко злетiв у сiдло...
   На девятий день путi, у середу, першого  травня,  в  пiсляобiдню  пору,
Iгорiв полк досягнув Дiнця. Сторожа розвiдала зручний брiд i вела  вiйсько
на переправу.
   Iгор з князями, боярами i воєводами  стояв  на  пригiрку,  звiдки  було
видно i тих воїв, що вже спускалися в долину,  до  рiчки,  i  тих,  що  ще
тiльки пiдходили з глибини степу.
   День був безхмарний, жаркий, як i всi попереднi днi. Стомленi й спеченi
палючим сонцем, припорошенi дорожньою пилюкою вої зрадiли, уздрiвши рiчку.
Нарештi можна i коней напоїти, i самим освiжитися! А може, князь звелить i
на спочив стати? Та  усмiх  на  їхнiх  обличчях  здався  Iгоревi  неясним,
неприродним, нiби  воїв  прикрила  якась  тьмяно-багрова,  з  зеленкуватим
вiдблиском тiнь, нiби на них падав вiдсвiт далекої нiчної пожежi. Спочатку
вiн не надав цьому значення, та щодалi  тiнь  згущалась,  а  вої  вкрилися
якоюсь iмлисто-кривавою пiтьмою. Почали то тут, то там iржати конi.
   Невже збирається на грозу? Так нiде ж нi хмаринки!  I  тут  несподiвано
для  всiх,  а  передусiм  для  князя,  зi  строю  вирвався  пiдстаркуватий
бородатий вершник i, показуючи вгору списом, заволав:
   - Княже, поглянь на сонце! На преславного золотого Дажбога!  Що  з  ним
сталося? Його затуляє якась нечиста сила! На його ясний  божественний  лик
насувається чорний змiй! Вiн хоче поглинути наше  денне  свiтило!  О,  ми,
нещаснi Дажбожi онуки, велика бiда гряде на Руську землю! Що  робити  нам,
княже?
   I князь Iгор, i Ждан,  що  вiдтепер  мав  постiйно  перебувати  поблизу
князя,  у  вершниковi  миттю  впiзнали  путивльського  коваля  Будила.   В
ковалевих очах свiтився жах.
   - Який змiй? Яка бiда? Звiдки ти взяв це, Будило? - спитав Iгор.
   - Та на сонце  подивись,  княже!  На  сонце!  Воно  зникає!  Це  грiзне
знамення, що всiм нам вiщує бiду!
   Iгор увесь час, поки вої спускалися в долину, стояв  спиною  до  сонця.
Тепер же, пiсля Будилових слiв, повернувся до нього лицем - i остовпiв.  У
грудях похололо, язик затерп. Будило не брехав: на сонце справдi насувався
чорний круг,  схожий  на  голову  змiя.  З  нього  виривалися  зеленкуватi
полум'янi роги. Той круг закривав уже всю верхню  частину  сонця,  i  лише
нижнiй його пруг, схожий на серп мiсяця-молодика, ще свiтився, як i ранiш,
своїм гаряче-жовтим природним промiнням.
   Князевi на кiлька хвилин вiдiбрало мову. Мов заворожений,  дивився  вiн
на сонце i  не  мiг  вiдiрвати  вiд  нього  очей.  Бояри  i  воєводи  були
приголомшенi теж.
   - Славуто, що це? - нарештi видавив iз себе Iгор.
   - Знамення! - голос боярина затремтiв, зазвучав хрипко. - Знамення,  що
застерiгає нас вiд бiди i лиха великого!
   Iгор поглянув на вiйсько, що зупинилося в бентезi i замiшаннi, -  i  не
побачив його. Усi вої були тьмою вiд нього прикритi! Нi лиць, нi зброї, нi
коней не видно! Чи то сонце зовсiм погасло, чи останнi його променi ослiпи
ли йому очi?
   - Славуто, я ослiп! - гукнув у тривозi.
   - Нi, княже, ти не ослiп, то  ти  довго  дивився  на  сонце.  Зараз  це
пройде! - заспокоїв його боярин.
   За хвилину Iгор прозрiв. Знову з'явилося i вiйсько, i  небо,  i  високе
дерево, на вершечку якого сидiв диводуд[61],  що  розпустив  свою  корону,
наставив на сонце, мов списа, довгого  дзьоба  i  тривожно  кричав,  мовби
попереджав Iгоря про небезпеку, що насувається на нього iз землi  незнаної
- Волги, i Помор'я, i Посулля, i Сурожа, i Корсуня, i з заморського  краю,
де стояв Тмутараканський бовван.
   А що  творилося  в  степу!  Тривожно  кигикали  чайки-зегзицi,  б'ючись
грудьми об срiбнi  плеса  рiки,  на  протилежному  березi  промчало  стадо
наляканих турiв - аж земля загула пiд їхнiми важкими  ногами,  заклекотали
орли у високостi, дихнуло з далини вiтром, нiби перед грозою, i погнало по
молодiй ковилi незвичнi  для  ока  червонястi  хвилi.  Конi  iржали,  били
копитами, i вої в сум'яттi  i  розпачi  кричали,  зводили  до  неба  руки,
молилися.
   А сонце зменшувалося i зменшувалося. Залишався лише  вузький  пруг,  як
серп мiсяця.
   Молодi князi, бояри i воєводи стояли пригнiченi, наляканi, розгубленi.
   - Чи видите? - спитав Iгор. - Що означає знамення се?
   Всi мовчали. Хiба не ясно? Знамення на горе! А Славута сказав:
   - Княже, не на добро єсть  знамення  се!  Не  на  добро!  Iгор  похилив
голову. Тривога i розпач холодили йому серце. Що робити? Що сказати боярам
i дружинi? Повернути полки назад? Не зустрiвшись  iз  половцями?  Який  же
сором буде йому! Як же пiсля цього дивитися князям i людям у вiчi!
   Вiн похитав головою, i цей порух усi розцiнили, як знак, що в  Iгоревiй
душi боролися два почуття: страху перед грiзним  знаменням  i  сорому,  що
пектиме його до самої смертi, якщо вiн, зганьблений, без бою поверне  ться
з походу.
   Славута пiдступив ближче, промовив стиха, i голос його затремтiв:
   - Княже, знамення грiзне, i я боюся за тебе...
   - Не слiд боятися, учителю, - похмуро вiдповiв Iгор.  -  На  вiйнi  всi
ризикують однаково: i князь, i рядовий воїн.
   - Ти, мабуть, не знаєш, Iгорю,  що  це  знамення  торкається  передусiм
тебе...
   - Мене? Чому?
   - Бачиш, я  не  казав  тобi  ранiш,  а  тепер  скажу:  над  усiм  родом
Ольговичiв  чомусь  тяжiє  лиха  доля,  пов'язана  з  цим   знаменням.   Я
прослiдкував по лiтописах за сто рокiв твiй родовiд -  з  тисяча  сiмдесят
шостого по тисяча сто сiмдесят шостий - i виявив, що за цей час  вiдбулося
дванадцять подiбних знамень i в тi ж роки, перед знаменням чи зразу  пiсля
нього, померло тринадцять Ольговичiв... Невже  ти  хочеш  стати  ще  одною
жертвою?.. Чотирнадцятою!.. Iгорю, сину мiй, вернися додому! Нiякий це  не
сором! Тебе зупиняє сама рука долi!.. Ромейськi, гiшпанськi, франкськi  та
чеськi астрологи вважають, що долями людськими, зокрема долями  володарiв,
розпоряджаються зорi. А долями Ольговичiв, як бачиш, вершить  само  сонце.
Нi, нехтувати цим знаменням не слiд, Iгорю! Бо це рука самого Дажбога!
   - Вернiмося, княже! - пiдступив i тисяцький Рагуїл.  -  Все  вiйсько  в
тривозi! Поглянь, в якому сум'яттi i молодi вої,  i  старi  мужi!  В  нашi
серця закрався страх се боже знамення не на  добро  єсть  нам!  Вернiмося,
княже!
   Загули глухо бояри i воєводи
   - Вертаймося, княже! Перст божий застерiгає  нас!  Вертаймося,  щоб  не
було нам лиха!
   Iгор довго сидiв на Воронцi мовчазний,  заглиблений  у  важкi  думи.  I
всiм, хто зараз бачив князя зблизька, здалося, що вiн постарiв  на  добрих
десять лiт. Рiзкi тiнi - чи то вiд того, що сонце  пригасло,  -  упали  на
його лице i зробили його якимось чужим, суворим, потемнiлим, нiби  то  був
п'ятдесятилiтнiй муж, хоча князевi щойно виповнився тридцять четвертий рiк
i вiн, по сутi, був ще зовсiм молодим чоловiком.
   У вiйську почулися спочатку  несмiливi,  а  потiм  усе  дужчi  й  дужчi
голоси, в яких забринiла ледь уловима радiсть.
   Iгор пiдняв голову i стрепенувся, мов скидав з себе важкий тягар. Сонце
почало прояснюватися, згонити зi свого ясного  обличчя  темну  облуду!  Ще
тiльки невеличкий його пруг був  закритий  круглою  заслонкою,  та  й  вiн
помiтно зменшувався.
   Iз Iгоревих грудей вирвалося радiсне зiтхання. Вiн почекав, поки  сонце
очистилося зрвсiм, а  потiм  натягнув  поводи,  пiдвiвся  на  стременах  i
голосно, на все поле, де згромадилося вiйсько, промовив:
   - Браття i дружино! Таємниць божих нiхто  не  знає!  Бог  -  творець  i
знаменням,! всьому свiтовi своєму! Ми ж потiм побачимо, що нам бог дасть -
добро чи зло... Ви ось наполягаєте, щоб я повертав вiйсько назад. А  я  не
можу повернути його i йти додому! Не можу! На Осколi  мене  чекатиме  брат
мiй Всеволод з дружиною. Що ж з ним станеться, якщо ми не прийдемо?  Невже
залишимо його на поталу вороговi? Нi,  я  цього  не  зроблю,  хоча  б  усi
знамення свiту стали на моєму шляху?.. Хочу копiє  надломити  конець  поля
Половецького, з вами, русичi,  хочу  голову  свою  зложити  або  ж  iспити
шоломом Дону!..
   Вiн промовляв  натхненно,  голосно,  i  його  палкi  слова  розносилися
довкiл,  долiтали  аж  до  останнiх  копiй,  наповнювали  серця  мужнiстю,
пiдносили дух, пiдбадьорили воїв, змусили їх пiдтягнутися пiсля  знiчення,
приниження i душевного розладу,  пiдняти  голови  i,  потрясаючи  списами,
прокричати славу своєму молодому войовничому вождевi.
   - Слава  Iгоревi!  Слава  князевi  нашому!  А  вiн  в  цю  хвилину  був
прекрасний - Iгор! Гарцював по високому пригiрку на вороному конi, нiби  й
не було щойно вiдшумiлого лихого знамення, i  його  легкий  червоний  плащ
майорiв за плечима на вiтрi, мов знамено. Золотий шолом блищав, як  сонце,
очi сяяли молодецтвом, а мiцна рука вирвала з пiхов меча i показала ним на
схiд, за Донець, туди, де в землi незнанiй плинув великий синiй Дон.
   - Уперед, браття! До великого Дону!
   Вiйсько пiшло на переправу,  i  не  було  серед  воїв  жодного,  хто  б
ремствував, огинався чи непомiтно шуснув у кущi, мов останнiй боягуз.



   РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

   Iгор тiльки зовнi здавався спокiйним i впевненим у собi. Насправдi ж  у
його серцi бушувало сум'яття, а  голова  трiщала  вiд  тривожних  думок  i
передчуттiв. Вiн розумiв, що без  бою  з  половцями,  бодай  без  короткої
зустрiчi з якою-небудь, хай i  невеликою,  ордою,  без  перемоги  над  нею
повертатися з пiвдороги додому - смертi подiбно. Вся Русь  насмiхатиметься
з нього! А бiльше всього на  свiтi  боявся  вiн  насмiшки,  зневаги.  Його
самолюбна душа не винесла б такого безчестя! Душа гордого  Ольговича!  Нi,
краще смерть, нiж зневага! Смерть у бою, на людях - красна!
   Разом з тим його глибоко вразили суворi застереження  долi  -  спочатку
кiнь пiд ним пiдбився, а потiм бог явив  небесне  знамення,  що  було,  як
засвiдчив Славута, пророчим i фатальним для його роду.
   Йому загрожує явна небезпека! Смерть? Полон?
   Що ж, вiн воїн i давно звик до думки, що одного разу шабля або  стрiла,
бойова сокира чи спис можуть не оминути його, як i  вiн  не  може  оминути
своєї долi!
   Тривожнi думки й сумнiви тiснилися в Iгоревiй головi i сповнювали серце
гризотою. Та зовнi  князь  здавався  спокiйним,  упевненим,  iнодi  навiть
усмiхався i весь час знаходився попереду вiйська, ведучи його все  далi  i
далi на схiд. За два днi полки подолали вiдстань вiд Дiнця  до  Осколу  i,
вийшовши на Iзюмську сакму[62], досягли умовленого мiсця. Всеволода тут ще
не було.
   - Почекаємо, поки пiдiйде брат мiй, - сказав Iгор i дозволив ставати на
спочив.
   Всеволод  прибув  через  два  днi,  привiвши   з   собою   двi   тисячi
кметiв-трубчевцiв та курян. Це були вiдбiрнi рослi воїни, пiд стать своєму
князевi, добре озброєнi та спорядженi всiм необхiдним для далекого походу.
   Наступного ранку об'єднане  вiйсько  сiверських  князiв  пiд  загальним
керiвництвом  Iгоря  круто  повернуло  понад  Осколом   на   пiвдень,   до
половецьких степiв. Замiр Iгоря був хитрий i  обiцяв  безсумнiвний  успiх.
Князь вирiшив ударити на половцiв не в лоб - через Сулу, Псло  i  Ворсклу,
звiдки Кончак, Кза та iншi хани могли чекати нападу русичiв, а обiйти їх з
тилу i завдати  короткого,  але  сильного  удару  по  їхнiх  стiйбищах  та
кочовищах там, де вони не чекають, - з-за Дiнця.
   Шлях лежав прямий - по Iзюмськiй сакмi -  на  Сальницю,  невелику,  але
добре вiдому вiйськовому люду, купцям та мандрiвникам рiчку, що впадала  з
пiвнiчного, руського, боку, якраз навпроти Iзюмського кургану,  в  Донець,
де здавна iснував брiд,  перевiз  i  де  колись  Володимир  Мономах  вщент
розгромив сильнi половецькi полки.
   З нижнього Осколу Iгор послав Яня з копiєм гриднiв-сторожових  наперед,
щоб розвiдати брiд через Донець i прилеглий до нього степ на  половецькому
боцi.
   Увечерi восьмого травня русичi пiдiйшли до Сальницi i стали  на  нiчлiг
за горбом, який приховував їх вiд половецьких спостерiгачiв, коли  б  вони
зачаїлися на високому Iзюмському курганi. Багать не розпалювали,  шуму  не
здiймали.
   Увесь день дев'ятого травня вiйсько  спочивало.  I  дружинники,  i  вої
помилися в теплiй водi Сальницi та її мiлководних обрiчкiв, рдяглися перед
наступними боями в чистi сорочки, попiдстригали чуби та бороди, полагодили
взуття, одяг, збрую.  Молодики  пасли  в  лузi  коней.  А  бiля  похiдного
Iгоревого намету, що стояв на зеленому пригiрку,  пiд  тiнистими  вербами,
зiбралися бояри, воєводи та лiпшi мужi на боярську думу. Обмiрковували, як
краще i в якому порядку перебродити Донець, куди скерувати перший  удар  -
понад узбережжям Дiнця на нижню течiю Тору, де були кочовища  Кончака,  чи
поза Сюурлiєм на верхiв'я Тору, а чи повернути на захiд у  тил  орiльським
половцям, погромити їх i вже Муравським чи  Залозним  шляхом  навпростець,
щоб було ближче, повертатися додому?
   Всi сидiли  кружка,  просто  на  травi.  Перед  кожним  на  простелених
рушниках - сухарi, солонина, цибуля, часник, дерев'янi чашi  з  джерельною
водою. Кашi чи кулешу не варили, щоб не виявити себе димами багать.
   Розмова велась без поспiху. Кожен говорив  те,  що  думав,  знаючи,  що
останнє слово все одно буде за князем.
   Воєвода Ольстин  Олексич,  круглоголовий,  чорний,  з  бистрими,  трохи
розкосими очима, якi вiн успадкував вiд матерi-ковуйки, гаркавив:
   - Княже, бгатiє! А повегнiмо на Огiль та  вдагимо  тамтешнiх  половцiв!
Вони нас не ждуть, i ми Їх легко поколошматимо, а звiдти нам пряма  дорога
додому - через Ворсклу та Псло...
   Тисяцький Рагуїл був iншої думки.
   - Щоб ударити на орiльських половцiв, не треба було йти аж до Осколу, а
повернути поза Ворсклою на пiвдень i Муравським  шляхом  досягнути  Орелi.
По-моєму, нам слiд вiд Iзюмського кургану пiти прямо на Сюурлiй, де весною
пашi для коней та скоту невпрогорт i де зараз, напевно,  кочує  яка-небудь
орда. Розгромимо її, захопимо полон, табуни, отари - i  цим  же  Iзюмським
шляхом назад!
   Молодi князi Святослав i Володимир, двоюрiднi  брати,  пошепталися  мiж
собою, i промовляти став Святослав:
   - Князi i дружино, знаючi люди кажуть,  що  до  Тору  звiдси  п'ятдесят
верст, а на Торi, як вiдомо, кочовище i стiйбище самого Кончака.  То  чому
б, коли ми вже тут, не погромити  його?  А  заодно  i  половецькi  городки
зимiвники, що стоять, як кажуть, мiж Iзюм-курганом i Тором... Тут i здобич
була б багатша, i слава бiльша!
   Бояри загули, зважуючи, куди краще направити удар. Про грiзне знамення,
що явилося їм на Дiнцi, всi нiби призабули, а якщо хтось i пам'ятав, то не
наважувався згадувати.
   Думки роздiлилися.
   Мовчали тiльки князь Всеволод та  боярин  Славута.  Всеволод  знав,  що
ось-ось повернеться з розвiдки Янь i тодi буде ясно, що робити, куди  йти,
а до того краще послухати iнших - адже серед багатьох  слiв  завжди  можна
впiймати кiлька розумних. Тому  розстебнув  сорочку  i,  прислухаючись  до
розмов, пiдставив свої широкi груди приємнiй  прохолодi,  яку  приносив  з
рiчки легкий вiтерець. А Славута сидiв одинаком пiд вербою i не встрявав у
розмову, бо вiдчував себе тiльки гостем  в  Iгоревiм  вiйську.  Якщо  Iгор
побажає почути його думку, - а не побажати цього вiн не мiг, - тодi i  вiн
мовить.
   Iгор побажав. Вислухавши всiх, вiн повернувся до Славути.
   - Учителю, а що ти скажеш?
   Гомiн вiдразу влiгся. Славуту знали не тiльки як  учителя  -  князевого
наставника,  коли  той  був  отроком,  як  великого  книжника,  а   й   як
досвiдченого воїна, мудрого радника i ще бiльше - як уславленого спiвця.
   Славута пiдвiвся, щоб усi його чули, розправив сиву бороду.
   - Моя думка така. Щоб зариватися глибоко в Половецький степ, сил у  нас
недостатньо. Тому швидкiсть  i  несподiванiсть  удару  -  запорука  нашого
успiху. Я знаю, що за  верст  тридцять  звiдси,  мiж  рiчками  Сюурлiєм  i
Каялою, є гарнi випаси i мiсця для кочовищ. Не думаю, щоб цiєї  весни  там
нiкого не було. Там напевне стоять вежi якоїсь орди.  Якщо  нам  пощастить
непомiтно пiдiйти до неї, то ми вiзьмемо великий  полон,  захопимо  коней,
худобу i швидко повернемося назад.
   - Як же це зробити?
   - Туди треба йти не вдень, а вночi, щоб ми звалилися  на  половцiв,  як
снiг серед лiта!
   - Уночi? По чужiй землi? - почулися тривожнi голоси.
   Славута розвiв руками.
   - Я ж сказав уже, що знаю цi мiсця, як свої п'ять  пальцiв,  i  проведу
вас туди навiть з зав'язаними очима. Ми пiдемо понад берегом рiчки Ташлик,
тобто Кам'янки по-нашому, i в нас буде  вдосталь  води.  Ми  матимемо  час
погодувати коней тими запасами вiвса, що в нас iще лишилися, i вранцi,  зi
свiжими силами, нагрянемо на кочовища по обидва береги Сюурлiю!  Якщо  нам
пощастить удень розбити половцiв, ми  вночi  повернемося  знову  сюди,  за
Донець, i нам звiдси вiдкриється безпечна дорога на Русь!..
   - Їде Янь! -  раптом  вигукнув  князь  Володимир  Iгоревич.  Всi  миттю
схопилися на ноги. Що скажуть вивiдачi?
   Понад Сальницею у супроводi кiлькох вершникiв мчав Янь  Рагуїлович.  На
вiтрi розвiвався його золотисто-пшеничний кучерявий чуб.
   Залишивши своїх супутникiв на березi  рiчки,  вiн  швидко  пiднявся  на
узвишшя, до князiвського намету.  Бояри  розступилися,  впускаючи  його  в
коло.
   Iгор ступив крок назустрiч.
   - Ну, що? З чим приїхав? -  спитав  нетерпляче.  Янь  був  стомлений  i
несподiвано для всiх серйозний.
   - Княже, ми далеченько проїхали в степ. Спочатку нiкого не  зустрiли  i
вже думали повертати назад, аж раптом, визирнувши з-за  горба,  я  побачив
половецьких  ратникiв  iз  зброєю  -  вони  об'їздили,  мов  сторожа,  всю
околiю...
   - Помiтили вас?
   - Нi. Але здалося менi, що  вони  чимось  стривоженi  i  ведуть  пильну
охорону шляхiв...
   - Невже щось пронюхали про нас?
   Янь здвигнув плечима.
   - Княже, або треба їхати швидко туди i напасти на них, або  повертатися
додому, бо, мабуть, не наш це є час!
   Iгор випрямився, обвiв бистрим поглядом князiв i гордо сказав:
   - Якщо ми повернемося додому не бившись, то сором нам буде паче смертi!
Йдемо! I як нам бог дасть!.. Пiднiмайте людей i переводьте на той бiк! Щоб
дотемна бути нам усiм на тiм боцi шелом'янi!

   * * *

   Переправившись через Донець на половецький берег,  Iгореве  вiйсько  по
крутiй стежинi пiднялося на високу Iзюмську гору i, дочекавшись у заростях
її пологого пiвденного схилу вечора, рушило в степ. Попереду -  сторожовi,
за ними - передовий полк князя Святослава, потiм -  головний  полк  Iгоря,
куди входили його дружина та Всеволодова, а ще далi розтяглося прикриття.
   Просувалися по чужiй землi обережно, не поспiшаючи. Боялися, щоб гулким
тупотом копит не викрити себе передчасно.
   Степ жив своїм звичним, предковiчним життям.  Густо  пахло  полином  та
чебрецем, сюрчали - аж заливалися - голосистi цвiркуни. Здалеку доносилося
протяжне вовче виття, уривчасто гавкали дикi собаки та лисицi,  що  вийшли
на нiчне полювання, з-пiд кiнських нiг  спурхували  наляканi  птахи.  А  з
високого  темно-синього  неба  тихо  усмiхалися  зорi,  мерехтливим  своїм
промiнням скупо освiтлюючи воїнам путь у землю незнану.
   Коли вiйсько поминуло широку долину i поза горбом почало  повертати  на
пiвденний схiд, Iгор зупинився i оглянувся.
   Позаду, закриваючи пiвнеба, темнiла похмура Iзюмська гора.
   Iгоревi  перехопило  дихання.  Вiд   неясного   тривожного   передчуття
стиснулося серце. Там, за горою,  залишилася  рiдна  сторона,  мила  серцю
зелена Сiверщина, залишилося все, що вiн любив, - розлогi поля  i  дрiмучi
лiси, гамiрливi городи i  тихi  села,  повноводi  рiки  i  озера,  знайомi
стежки-дорiжки, по яких  ходив  тридцять  i  чотири  лiта,  нiжно-спокiйна
синьоока  жона  Ярославна,  маленькi  синочки  i   крихiтка   доня...   Чи
повернеться вiн до них знову? Чи складе голову в  цьому  чужому  полинному
степу?
   З його грудей вихопилося мимовiльне, як  стогiн,  зiтхання,  а  з  вуст
гострим болем вирвалося:
   - О Руська земле, уже за шелом'янем єси!
   Усiм, хто оточував  князя  i  хто  почув  цi  слова,  стало  сумно,  аж
моторошно. Хтось теж, як i князь, важко зiтхнув,  хтось  перехрестився,  у
когось в оцi блиснула проти зiр сльоза. А над вiйськом, перелiтаючи з вуст
до вуст, прошелестiло-пронеслося тисячократне повторене:
   - О Руська земле, уже ти за горою! Уже ти за горою єси!..
   Важко, як важко розставатися з рiдною землею, коли надовго  вирушаєш  у
чужий край! А ще важче, коли йдеш на вiйну i не знаєш, чи повернешся!..
   Невдовзi показалася невелика степова рiчечка Ташлик. Її долиною вiйська
пiшли вперед - назустрiч течiї. Опiвночi зробили привал -  напоїли  коней,
трохи перепочили, а потiм,  по  знаку  Iгоря,  рушили  далi  -  в  глибину
Половецького степу.
   Перед свiтанком зробили ще  один  привал.  На  цей  раз  довший.  Воїни
погодували коней вiвсом, що залишався в дорожнiх саквах i який берегли для
такого випадку, попасли, напоїли їх вволю, самi  пiдкрiпилися  i  полягали
спочивати. Та мало хто спав. Зi сходом сонця всi знову були на ногах. Iгор
наказав роздати важке вiйськове спорядження, що везли з собою на  запасних
та сумних конях, - лати, кольчуги, шоломи, щити, луки, тули  зi  стрiлами,
поручi, поножi, - бо розраховував на скору зустрiч з половцями.
   Тепер дружини вишикувалися так, щоб вiдразу можна було стати в  бойовий
порядок. Рухалися вiд Кам'янки до Сюурлiю - десять верст  -  без  поспiху,
виславши наперед i на обидва крила посилену сторожу.
   Прекрасне видовище являв собою в цi сонячнi ранковi  години  10  травня
1185 року, в п'ятницю, Iгорiв полк! Iшов вiн зiмкнутим строєм, щiльно,  по
вiсiм вершникiв у ряду, розтягнувшись на таку вiдстань, скiльки око  могло
сягнути. На лiвiй руцi кожного вершника - руський червоний щит,  що  проти
ранкового сонця багрянiв, мов стяг, i здалеку здавалося, що iз краю в край
широке Половецьке поле перегороджене тими  черленими  щитами.  На  срiбних
стружiях майорiли  над  вiйськом  барвистi  Iгоревi  корогви,  розвiвалися
знамена  iнших  князiв,  трiпотiли  на  вiтрi  рiзнокольоровi  трикутнички
прапорцiв, прикрiплених до списiв  старших  дружинникiв.  Ряхтiла  кiнська
збруя, блищали крицевi  лати,  сонцем  горiли  золотi  князiвськi  шоломи.
Тiшили i милували око рiзної мастi конi - воронi, сiрi, гнiдi, бiлi, карi,
соловi... Та все ж головним кольором, що впадав в очi, був багряний  колiр
руських черлених щитiв, - вони, мов мечем, роздiлили, перегородили  навпiл
зелений весняний степ...
   Iгоревi очi блищали захопленням. Оглянувшись, вiн вигукнув:
   - Славуто, поглянь! Яке вiйсько iде! Якi соколи! Вiйсько йшло  бадьоро,
гордо - милуватися справдi було чим.
   Перед ранньою обiднею[63] прискакали сторожовi.
   - Княже! За рiчкою - половцi! Шикуються поспiшно! А далi,  за  ними,  -
вежi з жонами та дiтьми! А ще далi - стада, отари!
   Iгор зiбрав князiв i воєвод.
   -  Браття,  от  i  зустрiлися  ми  з  кочовиками.  Видно,  для  них  це
несподiванка. Уряджайте полки до бою! Я зi своїм полком стану  посерединi,
по праву руку вiд мене - брат мiй Всеволод, по  лiву  -  Святослав.  Перед
Святославом стане Володимир,  а  перед  Всеволодом  займуть  мiсце  ковуї.
Наперед же виведемо вiд усiх князiв стрiльцiв добрих, щоб зав'язали бiй!
   На ходу перешикувавшись у бойовi порядки, шiсть Iгоревих полкiв  швидко
пiшли низиною на зближення з противником.
   Iгор виїхав на пагорб, з якого  вiдкрилася  широка  долина  половецької
рiчки Суурлик[64], назву якої руськi воїни  переiнакшили  на  свiй  лад  -
Сюурлiй, бо так легше було вимовляти. За рiчкою, на протилежному  пологому
березi,  гарцювали  на  конях  половецькi  лучники-стрiльцi,  далi  стояли
нерiвними рядами полки, зiбранi, видно, в поспiху великому, бо стрiй їхнiй
ламався, хвилювався, а ще  далi,  в  полi,  темнiли  на  возах  юрти-вежi,
метушилися жiнки й дiти, зганялися стада й отари.
   Iгор здибив гарячого коня, показав мечем на рiку.
   - Браття, сього єсми шукали! А потягнемо!
   Полк стрiльцiв, Святославiв i Володимирiв полки та ковуї швидко помчали
до берега. Половецькi лучники випустили в них через рiчку  по  стрiлi,  не
завдавши, однак, нiкому нiякої шкоди, а потiм, побачивши, що руськi  полки
з ходу пiшли в наступ, повернулися назад i помчали до своїх.
   Тут, на полi, за Сюурлiєм, зав'язався  короткий,  але  гарячий  бiй.  В
атаку пiшли чотири полки, що складали по кiлькостi воїнiв бiльше  половини
всього вiйська. Iгор i Всеволод поволi йшли позаду, готовi допомогти тому,
кому така допомога була б потрiбна.
   Випустивши рiй стрiл, руськi стрiльцi вийняли мечi, зiмкнули ряди  i  з
голосними криками  кинулися  на  половцiв.  Володимир  поспiшив  за  ними.
Святослав почав тiснити праве крило противника, ковуї налягли на лiве.
   Половцi прийняли удар, намагаючись  прикрити  свої  вежi  з  жiнками  i
дiтьми. Та вiдразу ж були збитi  з  мiсця  i  покотилися  назад.  Охопленi
жахом, зрозумiвши, що утриматися не пощастить, вони проскочили  мимо  веж,
не зупиняючись i кидаючи все своє добро та рiдних напризволяще. Три руськi
полки - Святославiв, Володимирiв i Ольстина Олексича - рубали їх, брали  в
полон, а потiм стрiлами розсипалися по  полю,  захопили  вежi  з  красними
дiвчатами та жонами половецькими, захопили одяг, золото,  срiбло,  всiляке
узороччя половецьке i,  не  зупиняючись,  кинулися  далi  -  переслiдувати
ворога, що поспiхом вiдступав до Дiнця та верхiв'я Каяли.
   Iгор в'їхав у  розгромлене  половецьке  стiйбище.  Тут  верещали  дiти,
голосили жiнки, стогнали пораненi. Меткi вої  збивали  до  гурту  стада  й
отари.
   Бояри пiднесли Iгоревi ханський бунчук - посрiблений спис, до якого був
прив'язаний довгий пушистий кiнський хвiст, та бiлу корогву з намальованим
на нiй страшним драконом-змiєм, що видихав з роззявленої пащi вогонь.
   - Княже, це тобi, -  сказав  Рагуїл.  -  Захопили  у  ханськiй  вежi...
Виявляється, ми попатрали самого хана Кзу!
   - Хай знає, старий розбiйник, як нападати на нашi села  i  городи!  Хай
вiдчує тепер на власнiй шкурi силу руського меча! - загули бояри.
   Iгор був радiсний, щасливий. Перемога! Досягнув, чого хотiв, -  напився
шоломом з великого Дону, перемiг самого хана Кзу i взяв полон!
   - Забирайте найцiннiше - i гайда звiдси!  Тут  нi  пашi  для  коней  та
скоту, бо все витоптано, нi дихнути буде  вiд  трупного  духу!  Пiдемо  до
умовленого мiсця, дiждемося наших - i рушимо у зворотну путь!
   Славута нахилився до Iгоревого плеча.
   - А може, послати гiнцiв услiд за князями, щоб зразу поверталися?
   Iгор був радiсно збуджений перемогою,  аж  хмiльний  вiд  неї,  а  тому
безпечно вiдповiв:
   - Повернуться - не дiти... Хай трохи потiшаться!
   За кiлька верстов  вiд  бойовища  знайшли  гарне  рiвне  поле  i  стали
табором. Полон поставили пiд охороною посерединi,  коней  i  скот  пустили
пастися...
   Збiгала  година  за  годиною.  Звернуло  з  обiду.  Полки   Святослава,
Володимира i Ольстина Олексича чомусь не поверталися.
   Iгор почав нетерпляче поглядати на сонце. I чого баряться?
   Славута хвилювався ще бiльше.
   - Даремно ти їх вiдпустив вiд себе, княже.  Зразу  пiсля  бою  потрiбно
було  повертати  назад.  До  вечора  були  б  на  Сальницi.  Бо  степ  уже
заворушився.
   - Ну, не так скоро збере Кончак свої орди!  -  вiдповiв  Iгор.  -  Поки
гiнцi домчать до Орелi та Самари, до Днiпра та Помор'я, поки тамтешнi хани
зберуть своїх людей, не один день мине...
   - Не легковаж, княже!
   Iгор промовчав. Йому й самому було досадно.
   Перед вечором повернулися ковуї, за ними  прибув  Володимирiв  полк,  i
лише перед самим смерком у табiр поволi всунувся, переобтяжений полоном та
iншою здобиччю, полк Святослава.
   Здобич у всiх була велика, i молодi князi радiли, мов дiти.
   - Я погромив Сугрiвське городище i захопив майже тисячу полоненикiв,  -
хвалився Володимир.
   - А ми набрали стiльки паволок та дорогих оксамитiв, що на все  iнше  й
дивитися вже не хотiли! Половецькими накидками,  покривалами  та  кожухами
мости мостили по  болотах  та  грузьких  мiсцях,  коли  поверталися  з-пiд
Шаруканя! - вторив йому Святослав.
   Небагатослiвний,  стриманий  Ольстин  Олексич  не  проявляв  так  гучно
почуттiв, та  по  його  очах  було  видно,  що  вiн  також  задоволений  i
перемогою, i здобиччю.
   - Добре ми їх потрiпали! - сказав коротко.
   - Се бог силою своєю потрiпав ворогiв наших, а на нас возложив честь  i
славу! - промовив Iгор i скоса глянув на Славуту,  мовби  запрошуючи  його
прислухатися до того, що буде сказано далi. - Та ми поки що зробили тiльки
пiвдiла, браття. Друга половина дiла - попереду...
   Ви  самi  бачили,  що  на  Сюурлiї  перед  нами  стояли  невеликi  сили
половецькi. Але завтра їх буде цiла тьма! Тож не будемо гаятись  i  ждати,
поки вони прийдуть, а нинi ж знiмемося з мiсця i пiдемо через нiч! А  якщо
хто з половцiв завтра i нагряне сюди, то не  всi  поженуться  за  нами,  а
тiльки тi, в кого добрi конi. Отже, сили їхнi  значно  зменшаться,  i  нам
тодi - як бог дасть! Будемо битися!
   Славута слухав уважно й схвально кивав головою. Це була розумна  думка.
Мети походу досягнуто - тож, не гаючись, назад! Щоб не було бiди!
   Та тут схопився Святослав, заблагав:
   - Стрию, далеко я ганявся за половцями, i конi  мої  не  витримають  ще
одного нiчного переходу! Це ж непосильно для них - нiч, день  та  й  знову
нiч! Вони падають з нiг!
   - Вiзьмеш половецьких коней, княже, - сказав Славута.  -  їх  достатньо
маємо...
   - Поки ми їх потемну половимо, поки пересiдлаємо, то  свiтати  стане...
Та й люди стомилися! Не витримають! - I Святослав повернувся до Всеволода:
- Скажи їм, стрию! Ми ж упадемо по дорозi! Вiдстанемо!
   Всеволод пiдтримав Святослава.
   - Iгорю, треба дати людям i коням перепочинок! Весняна нiч коротка - не
встигнуть половцi за одну нiч прийти сюди! А ми тим часом  перепочинемо  i
на зорi зi свiжими силами - в путь!
   Iгор завагався i мовчав, поглядаючи по черзi то  на  Всеволода,  то  на
Святослава, то на Ольстина, то на Володимира.
   Чашу терезiв на бiк Святослава перехилив Ольстин Олексич.
   - Княже, конi справдi стомилися... Люди теж... Iгор надовго  задумався,
дивлячись, як пригасає малиновий жар багаття. Потiм хитнув головою i  тихо
промовив:
   - Гаразд. Ставте сторожових, вiдпочивайте. А з зорею - в путь!
   А хан Кончак сю нiч не спав.

   * * *

   Дiзнавшись  опiвднi  про  несподiваний  напад  урусiв,   вiн   спочатку
здивувався, не розумiючи, як вони могли непомiченими пройти вiд Ворскли аж
до Сюурлiю, а потiм, не знайшовши пояснення цьому, задоволене потер  руки,
подумавши: "На ловця i звiр бiжить! Ну,  Святославе,  тепер  ти  мiй!  Сам
лiзеш у розставленi мною тенета!"
   Вiн не мав нi найменшого сумнiву, що на Сюурлiй прийшов  сам  Святослав
Київський з братiєю. Ще два тижнi тому з Росi повернувся Джабай  i  привiз
вiд Аяпа надзвичайно важливу звiстку про те, що Святослав задумав  великий
похiд на Дон i зараз поплив по Деснi збирати сили!
   "Швидко ж ти їх утратиш, Святославе! - злорадно усмiхнувся тодi Кончак.
- Тепер, знаючи твої намiри, я нанесу тобi попереджувальний удар!"
   Однак вiн скоро передумав. Для чого сурганитися аж пiд Київ, коли уруси
самi йдуть до рук? Чи не краще  приготувати  Святославовi  пастку  тут,  у
Половецькiй землi?
   Ця думка йому сподобалась. Знаючи зi слiв Аяпа,  куди  i  якими  силами
ударить Святослав, вiн вирiшив ждати його приходу дома, на Торi. Сюди та в
найближчi навколишнi степи вiн зразу ж закликав орiльських та  приморських
ханiв, якi  й  прибули  з  ордами.  Примчали  навiть  кулобичi  з  далекої
Куль-Оби! Є чим пригостити зарозумiлого Ольговича! Буде кому вiдплатити  i
за  Коб'яка  з  братiєю,  i  за  недавню  хорольську  ганьбу!   Всi   сили
Дешт-i-Кипчака стягнутi в один кулак!
   Ну, Святославе! Начувайся!
   Пiсля полудня примчав  до  нього  хан  Кза.  Мов  паяний,  заточуючись,
ввалився в  юрту,  в  знемозi  опустився  на  подушку,  простягнув  уперед
благально руки.  На  зморшкуватому,  подзьобаному  вiспою  обличчi  бруднi
патьоки поту, рiдке сиве волосся збилося в ковтюхи.
   Кончак уже знав, з чим прибув Кза, в душi зловтiшаючись,  мовчки  ждав,
що скаже хан-суперник.
   Кза одним духом випив чашку холодного кумису, на яку очима показав йому
Кончак, промовив хрипко:
   - Хане! - i тут же поправився: - Великий хане! Проклятi уруси  захопили
мої вежi i мої табуни! Половили усiх жiнок i  дiтей  мого  роду!  Я  ледве
встиг вивести вiйсько з-пiд удару! Що менi робити? О, я  нещасний!  Скажи,
що менi робити?
   Кончак ледве стримав у собi хвилю радостi, що  раптом  розперла  груди.
Кза, той самий Кза, який завжди ставав на його шляху, який не визнавав  за
ним верховної влади над Дешт-i-Кипчаком,  нинi  сам  назвав  його  великим
ханом! Яка примхлива доля! Вороги своїми руками прочищають  йому  шлях  до
влади! Спочатку уруси прибрали Коб'яка, хитрого i могутнього Коб'яка, який
хотiв одноосiбно правити Степом, а тепер поставили  перед  ним  на  колiна
сильного i гордого Кзу!
   Та хитрий  Кончак  жодним  словом,  жодним  порухом  не  проявив  своїх
почуттiв. Навпаки, нахилившись, обняв Кзу за плечi, пiдбадьорив:
   - Не сумуй, хане!  Ти  врятував  вiйсько,  а  поки  за  твоїми  плечима
вiйсько, ти - хан! Жiнок же та дiтей твоїх визволимо! I стада твої  нiкуди
не дiнуться! Iще завтра Святослав розплатиться з тобою за кривду сповна!
   - Який Святослав? - здивувався Кза. - Київський? Я його там не бачив...
Над полками урусiв майорiли стяги Iгоря Сiверського...
   - Iгоря Сiверського? То й вiн тут, мiй сват? Пай-пай! - Кончак узявся в
боки. - Упiзнаю  гарячого  Ольговича!  Видно,  напросився,  щоб  Святослав
дозволив iти в головi... Отже, це вiн тебе сьогоднi гарненько попатрав!
   Кончак усе-таки не втримався, щоб не вколоти хана-недруга.
   Кза схопився на ноги. Кончаковi слова боляче вдарили його по серцю.
   - Я вiдомщу йому!
   - Ми помстимося! Ми!  Гуртом!  I  не  тiльки  йому,  а  всiм  князям  i
передусiм Святославовi! - жорстоко кинув Кончак i взяв  Кзу  за  плечi.  -
Настав наш час, хане! Круг мене нинi зiбрався  весь  Половецький  степ!  Я
приготував Святославовi добрячу петлю, i вiн уже всунув у неї свою голову!
Залишилося зашморгнути!.. Якщо ми тут погромимо урусiв, тодi нiяка сила не
спинить нас у нашому походi на Русь! Ти розумiєш, що це означає?
   Кза, звичайно, розумiв: Русь залишиться  без  захисту.  Але  вiн  також
розумiв i те, що ця перемога незмiрно змiцнить владу Кончака  над  степом.
Коли б Кза не думав про визволення своїх родовичiв з уруського полону, вiн
i пальцем не ворухнув би, щоб допомогти Кончаковi. Та що зробиш - мусиш!
   - Ми розгромимо їх! - озвався похмуро. Кончак струснув його за плечi.
   - Кза, допоможи менi! Кза! Хай твої вивiдачi слiдкують за кожним кроком
Iгоря i про все  повiдомляють  менi!  Це  добре,  що  вiн  вiдiрвався  вiд
Святослава! Ми погромимо спочатку Iгоря - завтра погромимо! А потiм гуртом
навалимося на Святослава з братiєю... Кза!
   Кза  вийшов,  а  Кончак  плеснув  у  долонi  i  владно  кинув  молодому
вилицюватому джигiтовi, що заглянув у юрту:
   - Коня менi!

   * * *

   Дрiмає у полi  хоробре  Iгореве  гнiздо.  Далеко  залетiло!  Сонна  нiч
зависла над ним темним половецьким шатром. Тiльки вряди-годи хтось  хрипло
забелькоче ввi снi чи захропе стривожено кiнь, натрапивши в травi  м'якими
рухливими губами на щось бридке, вiдразливе - на слизького слимака  чи  на
холодну земляну жабу.
   На сходi ледь-ледь зажеврiв край неба. Кривава зоря свiт  iзвiстує.  Iз
широкої долини Сюурлiю потягнуло туманною  прохолодою  i  терпким  запахом
лепехи.
   Славута пiдвiв голову, розплющив очi. Прислухався. Що його збудило?  Чи
комарi завели свою передранкову пiсню, чи десь у норi розтривожилося кубло
степових джмелiв? А чи...
   Вiн нахилився, припав вухом до землi. Завмер. Нi, не  комарi  то  i  не
джмелi. То гуде земля. Степ стугонить вiд тисяч  кiнських  копит!  З  усiх
усюд той гул долiтає!
   Де й сон подiвся!
   Славута кинувся до Iгоря,  що  спав  неподалiк  на  м'якiй  половецькiй
кошмi, затермосив щосили.
   - Княже, вставай!
   Iгор протер очi.
   - Що? Пора вже?
   - Половцi!
   Iгор пiдскочив.
   - Не може бути! Звiдки?
   - Iдуть - i вiд моря, i вiд Дону, i вiд усiх сторiн. Сам послухай!
   Iгор лiг на землю.
   - Ну, що? - заквапив його Славута.
   - Ти не помилився, учителю... Справдi, конi копитами б'ють! Земля гуде,
мов перед грозою! Обступають нас бiсовi дiти зi всiх бокiв! Ну  й  веремiя
здiйметься уранцi!..
   Славута скрушно похитав головою.
   - Якби тiльки веремiя...
   - Ти думаєш - гiрше? Що ж нам робити?
   - Передусiм будити людей,  готуватися  до  бою,  а  потiм  усiєю  силою
пробиватися до Дiнця!.. Тiльки тепер не до Сальницi - туди  далеко,  а  до
найближчого берега навпростець! Тут усього сiм-вiсiм  верстов...  I  броди
є... Нам  би  тiльки  дiстатися  рiки  -  там  лiси,  вони  сховають  нас,
прикриють, та й половцям нiде буде розвернутися...
   Iгор почав будити брата Всеволода i сина Володимира.
   Прибiгла сторожа, сповiстила:
   - В степу показалися половецькi ратники!
   Незабаром весь табiр заворушився, загув. Одно слово - половцi!  -  враз
пiдняло всiх на ноги, навiть тих, кому сон був милiший за все на свiтi. Ще
толком нiхто нiчого не знав - де половцi, скiльки  їх,  -  а  тривога  вже
полонила людей, змусила їх мовчки, без зволiкань вхопити зброю,  сiсти  на
коней i стати у  свої  копiя,  стяги,  полки.  Полон  з  вежами  поставили
всередину, посилили охорону. Ждан пiдвiв Iгоревi Воронця.
   Минуло небагато часу. Небо посвiтлiшало, пiднялося. Погасли  зорi.  Над
степом  поволi  вставав  новий  день  -  субота,  11  травня  1185   року.
Скочувалося з горба i тануло в долинах клоччя нiчного сiрого туману.
   I коли посвiтлiшало настiльки, що став прозиратися виднокiл,  всi  -  i
князi, i бояри, i дружинники, i  вої  -  раптом  замовкли,  занiмiли,  мов
приголомшенi, нiби враженi громом, не в силi вимовити  й  слова.  Зi  всiх
бокiв - куди не глянь - їх оточували, обступали  густi,  непрогляднi,  мов
лiс, половецькi полки!  Темними  хмарами  облягли  вони  Iгореве  вiйсько,
пiдходячи все ближче i ближче. Маяли вдалинi половецькi  стяги,  метлялися
на довгих тичках пишнi кiнськi хвости - бунчуки, в небо здiймалися  стовпи
рудої степової куряви. I не знали руськi князi, кому проти кого виступати.
   - Боже! - тiльки й вимовив Iгор помертвiлими вустами.
   А Всеволод у збудженнi великому вдарив кулаком по луцi сiдла, вилаявся:
   - Прокляття! Грiм i блискавка на мою голову! Яким же  я  був  недоумком
учора, що не послухався тебе, брате!
   Святослав зблiд i стиснув тонкi збляклi вуста. Це ж вiн у всьому винен!
Вiн погнався за половцями далi за всiх, вiн повернувся пiзнiше за всiх  i,
головне, наполiг, щоб заночувати в цьому проклятому  полi  Половецькому!..
Зараз вiн ладен був покласти голову пiд меч,  аби  лиш  повернути  минулий
вечiр i виправити свою помилку!
   Всi довго мовчали. I тиша ця була важка i гнiтюча.
   А земля гула, стугонiла!.. I пiдходили вони все ближче!
   Немало лiт прошумiло над  Славутиною  головою,  не  раз  смертi  в  очi
заглядав вiн у багатьох боях, - здається, пора звикнути до небезпек, але й
вiн, коли уздрiв ту темну хмару, що обступала Iгорiв  полк,  здригнувся  i
вiдчув, як попiд серцем вiйнуло зимовою стужею.
   Такого вiн ще не видiв! Бути грому великому! Iти дощу стрiлами  з  Дону
великого!
   Першим опам'ятався  Iгор.  Приструнчивши  срiбними  острогами  Воронця,
пiдвiвся на стременах, пiдняв руку i гукнув  скiльки  духу  було,  на  все
поле:
   - Браття i  дружино!  Доля  послала  нам  важке  випробування,  а  мене
покарала за те, що я злегковажив  суворим  знаменням!  Видно,  зiбрали  ми
проти себе усю землю Половецьку! Бiй буде жорстокий - не на  життя,  а  на
смерть, i нi на кого нам надiятися - тiльки на самих себе! Тож смiливо  на
ворога! Краще кiстьми ляжемо, нiж безчестям  себе  знеславимо!  Хай  лiпше
хижi птахи та дикi звiрi  тiла  нашi  шматують,  нiж  осоромимо  ми  землю
Руську!.. Станемо, браття, в круг! Станемо в такому порядку: я - попереду,
лiворуч вiд мене - Святослав, за  ним  -  Володимир,  потiм  -  Ольстин  з
ковуями i, нарештi, по праву руку вiд мене - Всеволод! I будемо, стримуючи
ворога зi всiх бокiв, пробиватися до Дiнця! Тут недалеко! Тiльки  там,  на
Дiнцi, у темному лузi, наш порятунок! Там шлях на Руську землю!
   Полки швидко стали в бойовий круг - давнє вiдоме шикування вiйська  при
круговiй оборонi. Переднiй ряд  закрився  стiною  щитiв,  виставив  у  бiк
ворога частокiл довгих списiв. Внутрiшнi ряди приготували луки  i  стрiли.
Всерединi поставили половецькi вози для поранених, посилили  охорону  бiля
полону та стад.
   Мiцний це був горiшок  -  Iгорiв  полк,  опоясаний  непробивною  стiною
черлених щитiв, наїжачений гострими  списами  та  смертоносними  стрiлами,
захищений мiццю лат, кольчуг та шоломiв! Нелегко його розкусити  нiкому  -
навiть Кончаковi з усiма його ордами!
   Iгор зi своєю дружиною,  закованою  в  броню,  став  на  вiстрi  всього
руського вiйська. Саме тут i саме вiн повинен був прорвати вороже кiльце i
вивести всiх до Дiнця.
   Половцi зупинилися на вiдстанi польоту стрiли, заповнюючи в своїх рядах
прогалини, облягали сiверян щiльно зi  всiх  бокiв.  А  зi  степу  до  них
пiдходили все новi й новi загони. I руськi князi та воєводи були у  подивi
великому: як зумiв Кончак за одну нiч зiбрати всю силу половецьку?
   Побiля Iгоря стали Славута, Ждан та Янь. Iгор узяв Славуту за руку.
   - Учителю, прошу тебе, вийди з ряду! Не по твоїх лiтах це дiло! Займися
пораненими - їх буде сьогоднi немало!
   Славута хотiв заперечити, та Iгор насупив брови.
   - Не треба! Поранених буде невпрогорт - хто допоможе їм краще, нiж  ти?
А якщо мене поранить, чи Всеволода, чи Володимира?..
   Славута вжахнувся.
   - Бог з тобою, Iгорю? Що ти говориш перед боєм?
   - Все може бути. Вiйна!
   Старий боярин схилив голову, поцiлував князя в плече.
   - Гаразд. Iду!
   Тут вони розсталися: Славута поїхав до веж, а Iгор  повернувся  у  свiй
полк. Ждан зняв з нього  золотий  князiвський  шолом,  що  мiг  бути  дуже
помiтною  цiллю  для  ворожих  лучникiв  i  копiйникiв,  подав  звичайний,
гриднiвський.
   З-за обрiю поволi виринав кривавий пруг сонця.
   Битва розпочалася раптово, вiдразу по всьому полю. На половецькому боцi
пролунав чийсь гортанний, схожий на рик ведмедя голос, Iгоревi здалося, що
то був голос Кончака, - i тисячi й тисячi половецьких стрiл хмарою знялися
в блакитно-малинове свiтанкове небо i рясним дощем  пролилися  на  Iгоревi
полки.
   Впали  першi  убитi,   застогнали   пораненi,   збилися   i   понеслися
схарапудженi конi, що втратили верхiвцiв.
   У вiдповiдь  проспiвали  пiсню  смертi  спiвучi  сiверянськi  стрiли  i
вирвали з Кончакових полкiв немало молодих чорнооких джигiтiв.
   Стрiли сипалися безугавно, стукали, мов град,  об  шоломи,  об  лати  й
кольчуги, об щити та обшитi залiзними бляшками кiнськi попони, вириваючи з
рядiв то одного, то iншого воя.
   Видно, Кончак, використовуючи кiлькiсну перевагу, вирiшив  не  вступати
поки що в рукопашний бiй, а лучним боєм знекровлювати руське вiйсько.
   Iгор зрозумiв це вiдразу. Тодi вiн видобув меча i пiдняв коня на диби.
   - Уперед, русичi! Уперед! За  мною,  браття!  Гриднi-списники  опустили
напереваги мiцнi довгi списи i, набираючи розгону, понеслися на  половцiв.
За ними мчали мечники, а потiм уже  лучники,  що  на  ходу  випускали  рiй
стрiл, щоб ними прикрити переднi ряди нападаючих.
   Удар був жахливий.  Над  полем  пролунав  гуркiт  -  то  списи  русичiв
зустрiлися з половецькими щитами i загримкотiли об них, нiби  грiм  грянув
над самою головою. Задзвенiли, задзвякали мечi i кривi  половецькi  шаблi;
заiржали, здиблюючись i ошкiрюючи зуби, знавiснiлi конi; тисячами горлянок
закричали у бойовому шалi воїни.
   Переднi ряди половцiв були  враз  зiм'ятi,  розтрощенi,  повергнутi  на
землю. Заднi теж здригнулися i пiд  натиском  Iгоревої  панцирної  кiнноти
почали вiдступати в степ.
   Iгор пiдбадьорив своїх:
   - Уперед, браття! Ще удар - i прорвемо вороже кiльце! Дужче  нападайте!
Смiливiше! А за нами прорвуться усi!
   Вiн бився в переднiх  лавах,  i  його  прямий  двосiчний  меч  не  знав
спочинку. Воронець грудьми,  прикритими  кольчужною  сiткою,  розштовхував
низькорослих коней степовикiв, копитами вдавлював у землю  тiла  поранених
чи вибитих iз сiдла ворожих воїнiв. Поряд  з  князем  билися  наймогутнiшi
новгород-сiверськi витязi. Вони глибоко врубалися в густi ряди ординцiв  -
уже зовсiм недалеко виднiвся голий степ.  А  там  десь  i  Донець  з  його
рятiвними для руського вiйська лугами, заростями та лiсами!
   Нi на крок не вiдставали вiд князя Янь Рагуїлович та Ждан.  Як  завжди,
радiсно усмiхнений, вiдчайдушний Янь  кидався  навперейми  степовикам,  що
мiтили зчепитися з князем, i невiдворотним ударом меча перетинав їм дорогу
життя. Ждан вiв на поводi запасного коня - на той випадок,  коли  Воронець
пiд князем упаде чи буде поранений, - а довгим списом не менш успiшно, нiж
Янь, захищав князя зi свого боку.
   До вiдкритого поля залишалося зовсiм недалеко.
   - Ще трохи, браття! Ще пiднатужмося - i перед  нами  вiльна  дорога  до
Дiнця! - гукнув Iгор. - Уперед, браття!
   Та половцi теж зрозумiли, до чого прагнуть  русичi,  i  докладали  всiх
зусиль, щоб  зупинити  їхнiй  бойовий  порив.  Сюди  вже  поспiшали  свiжi
половецькi загони, оговталися вiд несподiваного сильного  удару  Кончаковi
батирi, з обох бокiв на Iгорiв полк, що глибоко ввiгнався у ворожий стрiй,
розколюючи його, мов клин дерево, знову  сипонув  рясний  дощ  половецьких
стрiл.
   Вiд них зразу впали десятки новгородсiверцiв.
   Iгор пiдняв щита, щоб захиститися, та  раптом  вiдчув  болючий  удар  в
шуйцю[65].  Стрiла  влетiла  в  широкий  рукав  кольчуги,  знайшла   єдине
незахищене мiсце мiж кольчугою та поручами i пронизала руку наскрiзь.
   Щит упав на землю. Iгор схитнувся.
   - Княже, що? - скрикнув перелякано Ждан. - Поранений?
   Iгор зблiд. В ранi бринiло тонке древко стрiли з  бiлим  оперенням.  На
гриву коневi бризнула кров.
   Ждан схопив поводи Воронця, завернув назад.
   - Князя поранено! Прикрийте його!
   Янь прикрив Iгоря щитом, дружинники зiмкнули позад нього  ряди,  поволi
почали пiд роєм стрiл вiдступати.
   Замiшання в рядах русичiв не залишилося непомiченим половцями,  i  вони
посилили обстрiл.
   Iгор вiд болю й досади зцiпив зуби. Яке нещастя! Все втрачено! А так же
було недалеко вiд прориву!
   Стрiла ятрила рану, пекла вогнем. А голову свердлила  думка:  "От  коли
знамення дало про себе знати!  Нещаслива  доля  Ольговичiв  не  оминула  й
мене!"
   - Не вiдступайте, браття! Не вiдступайте! Я зараз повернуся з пiдмогою!
- гукнув вiн воям, що здригнулися в замiшаннi.
   Та звiстка про поранення Iгоря блискавично поширювалася серед вiйська i
засмучувала всiх. Тiльки початок битви - i вже поранено князя! Як же  бути
без нього в такий час!
   - Рагуїле, очолюй полк! Не  вiдступай,  пробивайся  далi  вперед!  Менi
перев'яжуть рану - i я повернуся! - гукнув вiн  тисяцькому,  а  Ждановi  i
Яневi сказав: - Ведiть мене до Славути!
   Посеред табору,  на  половецьких  возах,  застелених  нiкому  тепер  не
потрiбними паволоками та оксамитами, лежали пораненi. Однi стогнали,  iншi
просили пити. Бiля них клопоталися знахарi та костоправи,  що  витягали  з
ран стрiли,  тамували  кров,  складали  i  зв'язували  розтрощенi  кiстки,
накладали пов'язки.
   Славута вже почув про поранення Iгоря i бiг йому назустрiч.
   - Стрiла? Знiмайте з коня!
   Iгор сiв на  воза.  Славута  обережно  пiдняв  важкий  рукав  кольчуги,
вiдламав наконечник стрiли i витягнув з рани древко.  Потiм  зняв  поручi,
закотив рукава кольчуги й сорочки, дiстався до рани.
   - Ну, що? - спитав Iгор, кривлячись вiд болю.
   - Дякувати долi, кiстка цiла, - зрадiв Славута. - А рана, хоч i болюча,
не страшна. Ось ми тобi зав'яжемо її - i вiдразу стане легше!
   Вiн дiстав з торбини сувiй чистого, добре вибiленого полотна,  вiдрiзав
чималий  шмат,  один  кiнець  густо  помастив  маззю,  що  пахла  медом  i
чистотiлом, i перев'язав рану. Потiм пiдв'язав руку перед грудьми.
   Iгор вiдразу сплигнув з воза.
   - Куди? - сторопiв Славута.
   - Як - куди? -  здивувався  князь  i  правицею  показав  на  битву,  що
вирувала, ревла, бiснувалася довкола. - Туди!
   - З одною рукою? Ти ж поранений!
   - Ну  й  що!  Моє  мiсце  там!  -  Iгор  повернувся  до  своїх  молодих
супутникiв: - Допоможiть менi сiсти на коня!
   Тi переглянулись. Як же допомогти? Не пiднiмати ж князя руками!
   Тодi Ждан  став  на  колiно,  нахилив  плечi,  Янь  нахилився  поруч  з
Воронцем, i Iгор по їхнiх спинах зiйшов угору i сiв у сiдло.
   Його побачили воїни, i з сотень грудей вирвався радiсний поклик:
   - Князь Iгор живий! Князь Iгор з нами! Вперед, браття!

   * * *

   Страшно довгим i важким був той  суботнiй  день  для  Iгоревого  полку.
Проти восьми тисяч руських воїнiв  билося  щонайменше  двадцять,  а  то  й
тридцять тисяч степовикiв, i до них все прибувала й прибувала пiдмога.
   З полудня почала дошкуляти спека. Хоча  стояла  тiльки  перша  половина
травня, сонце пекло немилосердно, по-лiтньому. Металевi шоломи, кольчуги i
лати нагрiвалися так, що здавалося, лини на них води -  зашкварчать!  Суха
земля пiд кiнськими копитами здiймалася  їдкою  курявою,  забивала  горло,
нiс, а пiт, змiшаний з нею, виїдав очi.
   Хоча нiхто не снiдав, їсти не хотiлося, зате дедалi все бiльше допiкала
спрага. I люди, i конi знемагали без води... А її не було!..  Води!  Води!
За один-єдиний ковток без роздумiв кожен вiддав би всю вчорашню здобич!
   Кiлька разiв Iгор кидав свої дружини в атаку на пiвнiч,
   у той бiк, де вiдкривався найближчий  шлях  до  Дiнця.  В  кольчугах  i
латах, зi списами напереваги безстрашно летiли руськi витязi в  саму  гущу
половецьких полкiв - кололи, рубали, били сокирами  та  булавами,  топтали
кiньми, арканили i стягували з сiдел... З боєм просунулися далеко в  степ,
та до Дiнця пробитися не зумiли. їм насупроти ставали новi,  свiжi  загони
половецької кiнноти, i, здавалося, не було їм нi кiнця нi краю.
   Найвищої напруги битва досягла в другiй половинi дня i перед вечором.
   Вiдбивши всi намагання русичiв прорватися до Дiнця, Кончак зрозумiв, що
чаша терезiв перехилилася на його бiк i ключi  вiд  перемоги  опинилися  в
його руках. Вiн посилив натиск з пiвночi, вiд Дiнця, i з заходу та  пiвдня
вiд Сюурлiю,  залишаючи  бiльш-менш  вiльним,  прикритим  лише  слабеньким
заслоном, шлях на схiд, до невеличкої, довжиною всього в вiсiм чи  дев'ять
верст рiчки Каяли,  що  текла  в  глибокiй  долинi  з  крутими  скелястими
берегами з пiвночi на пiвдень i впадала в Сюурлiй неподалiк  вiд  великого
озера.  Вiн  уже  дiзнався,  що  цiлком  несподiвано,  замiсть  Святослава
Київського з об'єднаною силою всiєї Руської  землi,  зустрiв  лише  одного
Iгоря з братiєю. Дiзнався - i злорадно вигукнув:
   - Зарвався, Iгорю! Хоча й смiливий ти, хоча й досвiдчений воїн, а  нинi
зарвався! Знехтував, злегковажив небезпекою, що чигає  на  тебе!  Отут  ми
тебе й пристьобнемо! Отут, на Сюурлiї чи на Каялi,  тобi  й  кiнець  буде!
Ой-бой!
   Вимотавши сили  русичiв  безперервним  обстрiлом,  короткочасними,  але
гострими i кровопролитними кiнними наскоками, а особливо тим, що змусив їх
терпiти спеку й безводдя, Кончак перед  вечором  кинувся  всiма  силами  в
атаку.
   I  знову  гаряче  небо  затьмарилося  роями  половецьких  стрiл.  Знову
задзвенiли шаблi, закричали вої, заiржали конi, застогнали пораненi.  Шум,
трiск, гам, скрегiт, тупiт, крик  знялися  над  кривавим  бойовищем  i  не
вщухали нi на хвилину.
   З палаючим поглядом i запеченими, почорнiлими вустами, з  закривавленою
пов'язкою на руцi Iгор  гасав  по  полю,  пiддавав  воям  духу.  Мчав  вiд
Святослава  до  Володимира,  вiд  ковуїв  до   Всеволода,   а   потiм   до
новгород-сiверцiв - пiдбадьорював, закликав триматися i щосили пробиватися
до Дiнця, надихав i добрим словом, i мечем, а головне, одною своєю  появою
в самiй гущi бою.
   - Iгор тут! Iгор з нами! - лунало по рядах, i  вої  з  новим  завзяттям
кидалися в бiй, забуваючи i про те, що ось уже який час б'ються  вони  без
їжi та води, що пече їх сонце i палить сухий степовий вiтер, що конi ледве
тримаються на ногах вiд утоми й  спраги,  що  майбутнє  невiдоме.  Смерть?
Полон?
   Вечiр принiс легку прохолоду, але не  принiс  перепочинку.  Бiй  тривав
далi. Коли стало особливо важко, примчали  Ольстин  Олексич  та  Рагуїл  з
декiлькома воєводами.
   - Княже, усiм нам тут кiнець! I вої, i ковуї, i витязi,  i  вся  братiя
ляжуть трупом! -схвильовано загаркавив Ольстин. - Треба тiкати!
   - Як же втекти? - не зрозумiв Iгор. - Ми оточенi!
   - Вночi  невеликою  дружиною  можна  буде  пробитися,  княже,  -  почав
пояснювати Рагуїл. - Пересядемо на  пiдмiнних  коней,  знайдемо  прогалину
серед половецьких полкiв - i проб'ємося!
   - А чорнi люди? А вої, у  яких  немає  пiдмiнних  коней?  Як  же  вони?
Залишити їх?
   - Усi ми не врятуємося! Марна надiя! Iгор спалахнув.
   - Що ви мовите? Одумайтеся! Як же я можу покину ти простих воїнiв, а  з
одними воєводами тiкати! Або нам  добре,  або  зле  станеться  -  то  всiм
гуртом! Бо якщо я втечу з воєводами та старшою дружиною, а простих  воїнiв
залишу в руках iноплемiнникiв, то який одвiт дам перед богом? Тодi  довiку
каратимуся бiльше, нiж коли б я смерть прийняв!  Будемо  вночi  всi  разом
пробиватися до Дiнця! Такий мiй рiшенець!
   Присоромленi воєводи поскакали до своїх  стягiв,  i  бiй  розгорiвся  з
новою силою - нiчний бiй!
   Вiстрям своїм Iгорiв полк був  нацiлений  на  Донець.  Мечем  i  списом
прокладали собi шлях сiверськi дружини, встилаючи  його  своїм  i  ворожим
трупом. Коли конi почали падати вiд знемоги i спраги, воїни спiшилися.
   Iгор заохочував:
   - Браття i дружино, тут зовсiм близько! Бувалi люди кажуть, що  за  той
час, скiльки потрiбно доброму молодцевi, щоб  пообiдати,  ми  туди  навiть
пiшки дiйдемо! Так пiднатужмося, браття! Вперед!
   Окремi  стяги  пiд  натужувалися  i  глибоко  врубувалися  в  темнi   й
непрогляднi полки половецькi, вiдтискуючи Їх  усе  далi  й  далi  в  поле.
Здавалося, ще одне зусилля - i залiзний  обруч  половецький  трiсне.  Iгор
кидався до них i захриплим голосом гукав:
   - Соколи! Витязi руськi! Ну, ще трохи! Ще!
   Та прорватися нiде не щастило. Всюди на цьому шляху темною  непробивною
стiною стояли кочовики, якi супроти одного руського воїна виставляли трьох
чи чотирьох своїх. I пiд ранок стало ясно: тут не пробитися.
   А на свiтаннi, у недiлю 12 травня, трапилося  найгiрше:  раптом  почали
тiкати ковуї. Скориставшись тим, що Кончак з-перед  них  вiдтягнув  значну
частину своїх сил на пiвнiч, вони,  як  тiльки  загорiлася  ранкова  зоря,
прорвали немiцний половецький заслiн i кинулися без оглядки в  степ.  Вони
ще не знали, що це була пастка, хитромудре поставлена на них Кончаком.
   Над полем пролунав чийсь стривожений голос:
   - Ковуї тiкають! Ковуї!
   Iгор щосили ударив острогами Воронця, помчав  услiд  за  втiкачами.  Нi
Янь, нi Ждан на своїх стомлених конях не змогли його наздогнати.
   - Вернiться, браття! Вернiться! - гукав розпачливо Iгор.
   Та ковуї, чи то не  впiзнаючи  його,  чи,  охопленi  жахом  i  бажанням
будь-що врятуватися з цього пекла, не хотiли впiзнавати,  мчали  далi,  не
звертаючи на нього уваги.
   Тодi Iгор скинув шолом i ще дужче приострожив Воронця.
   Невже нiхто не впiзнає князя?
   - Воєводо Ольстин! Браття ковуї! - загукав щосили. Та  захриплий  голос
потонув у гучному тупотi копит i дикому лементi, що  знявся  над  головами
втiкачiв.  Лише  один  вершник  оглянувся  i  зупинився.  Це  був  Михалко
Гюргович, син ковуйського хана з Остра.
   - Прости, княже, - схилив вiн чорночубу голову. - Злякалися ми!  Смертi
злякалися!.. Адже половцi вважають нас вiдступниками, зрадниками i в полон
не беруть - сiчуть усiх пiдряд!
   За ковуями здiймалася хмара куряви, а в широку прогалину, що утворилася
в оборонному кiльцi русичiв, хлинули загони кочовикiв.
   Iгор зрозумiв: це кiнець! Нiяка гать не спинить  весняну  повiнь,  якщо
вона прорвала собi прiрву!  Нiяка  сила  не  спинить  тепер  половцiв,  що
скористалися боягузтвом ковуїв i ринули в саму серцевину руського вiйська!
   - Прокляття! - вигукнув вiн. - Що ж вони наробили! I самi  загинуть,  i
нас усiх вiддадуть на поталу вороговi!
   - Там Каяла, а за нею - озеро,  -  пояснив  Михалко  Гюргович.  -  Вони
хочуть дiстатися до води, а звiдти, напоївши коней i самi напившись,  далi
в степ... Якщо пощастить, звичайно...
   -  Якщо  пощастить....  Нещаснi!  Там  далi  -  Каяла!  Чи  ж   зумiють
перебратися через неї... Та, врештi, що нам зараз до них!..
   Рiзкий окрик Яня, що разом зi Жданом наближався до князя, вивiв Iгоря з
зацiпенiння:
   - Половцi!
   Iгор пiдвiв голову. Половцi були недалеко. Вони мчали йому  навперейми.
Вже добре видно оскал кiнських морд,  хижий  блиск  очей  розпалених  боєм
верхiвцiв.
   - Тiкаймо! - пригнувся в сiдлi  Михалко  Гюргович  i  вдарив  князевого
Воронця батогом по крупу.
   Конi бiгли з усiх сил. Та сил було мало. Нi гострi остроги,  нi  батiг,
нi лайка, нi понукання, нi благання, - ну, виручай, друже! - нiщо не могло
примусити бiгти їх так, як  бiгли  напоєнi,  нагодованi  i  не  змордованi
половецькi конi.
   Ось Янь i Ждан. Вони тiкають  разом  з  князем,  але  скоро  вiдстають.
Вiдстав i Михалко Гюргович - Iгор вирвався вперед. Йому  залишається  один
перестрiл iз лука до своїх. Зовсiм близько! Один перестрiл!
   -  Ну,  конику,  ну,  Ворончику,  виручай!  Воронець  мчить.  Змучений,
знесилений, спраглий, витягується в нитку, хрипко дихає. З  нього  клоччям
спадає на землю пiна, болiсно зойкає селезiнка. Сили його вичерпалися, вiн
спотикається, ледве не падає з нiг...
   Тодi з гущавини руського вiйська виривається  високий  бородань,  хапає
першого ж коня, що, втративши господаря, никає по полю, i мчить князевi на
виручку. Його розкошлачена борода розвiвається на вiтрi,  в  жилавiй  руцi
виблискує проти сонця двосiчний меч, вiн здалеку гукає захриплим голосом:
   - Князюшко, тримайся! Я Будило! - зiстрибує на землю. - Бери мого коня!
   Але тут помiчає, як переднiй половчин на повному скаку натягує лука.
   - Не стрiляй! Це князь  Iгор!  -  кричить  щосили  Будило  i  кидається
навперейми стрiлi, пiдставляючи їй свої груди.
   Стрiла пронизує його наскрiзь.
   Будило голосно  охнув,  змахнув  руками,  мов  крилами,  але  на  ногах
утримався i ще раз крикнув:
   - То наш князь! Не вбивай  його!  -  I,  збитий  копитами  половецького
огиря, важко упав навзнак додолу.
   Половець нарештi зрозумiв його,  опустив  лука  i  схопився  за  довгий
аркан, що висiв при боцi. Не встиг Iгор  зiскочити  з  Воронця,  як  тонка
петля зашморгнулася довкола тiла, вирвала з сiдла i жбурнула в потолочений
бур'ян.
   Все! Кiнець! Смерть!
   З рани на руцi знову хлинула кров, в очах потемнiло. Потiм вiн  вiдчув,
як на плече лягла чиясь важка рука, пiдвела,  поставила  на  ноги.  Як  iз
туману, випливло широке темне обличчя з кущуватими  бровами,  що  зрослися
над перенiссям. Вузькi хижi очi блищали радiсно-здивовано.
   - Кинязь Iгор?
   - Ти хто? - спитав Iгор, ще не  зовсiм  усвiдомлюючи  того,  що  з  ним
сталося.
   - Я Чилбук iз роду Тарголовичiв... Тепер ти мiй полонений, кинязю! -  I
половець вправно захалявним ножем вiдрiзав вiд пояса прикрашеного  срiблом
i самоцвiтами князiвського меча. - Їдь зi мною. Ти вже вiдвоювався!
   Iгоря оточили Чилбуковi родичi, щось радiсно загелготали, мов  гуси,  i
помчали з поля бою до лiска,  що  виднiвся  вдалинi,  намагаючись  якомога
швидше вивернутися з-пiд темної лави  своїх  одноплемiнникiв,  якi  клином
заганялися в розiрвану оборону русичiв - на мiсце ковуїв.
   З руського стану їм навперейми вимчав вершник. До  Iгоря  долетiв  його
розпачливий крик:
   - Княже, княже!
   Чилбук пiдняв лука, хижо вискалив зуби.  Нi,  вiн  нiкому  не  вiддасть
князя - таку дорогу здобич! Грудьми захищатиме його! Ще мить  -  i  стрiла
прониже груди необачному!
   Ще мить...
   Та тут пролунав Iгорiв голос:
   - Не стрiляй! Це мiй лiкар! Славута! Чилбук опустив лука.
   - Вiн хоче здатися менi в полон?
   - Вiн поспiшає, щоб лiкувати мене!
   Славута наблизився, зi слiзьми в очах обняв князя.
   - Iгорю, ти  ще  раз  поранений?  Нi?  Слава  богу!  А  пов'язка  знову
закров'янилася, почала сповзати... Ось я накладу тобi нову!..
   Чилбук вiдвiв Iгоря у безпечне мiсце, на  вершину  горба,  звiдки  було
видно все поле бою, дав попити кумису. Славута заново  перев'язав  князевi
руку.
   Сюди  ж  Чилбуковi  люди  привели  Яня,  Ждана  i  Михалка   Гюрговича,
приставили до них сторожу.
   Всi були в розпачi, пригнiченi. Янь кусав губи i  плакав,  мов  дитина.
Ждан зчорнiв на лицi, мiцно зцiпив зуби, а князь Iгор смертельно  зблiд  i
палаючим поглядом дивився туди,  де  знемагали,  де  сходили  кров'ю  його
полки.
   Пiсля втечi ковуїв половцi  швидко  розiтнули  руське  вiйсько  навпiл.
Всеволода, оточивши, тиснули до великого озера, маючи  надiю  добити  його
там. А Володимира, Святослава i Рагуїла, воїни яких  зовсiм  знемогли  вiд
спеки, спраги та втоми, почали припирати до  крутих  берегiв  Каяли.  Бiля
озера гинули пiд шаблями оточенi ковуї. Недалеко ж вони втекли! Двi чи три
сотнi  кинулися  вплав,  сподiваючись  досягти  протилежного  берега,   та
стомленi, ледь живi  конi,  напившись  без  мiри  води,  швидко  потонули,
затягуючи за собою на дно i вершникiв.
   - Боже, що робиться! - прошепотiв Iгор. - Усе пропало! Все загинуло!
   Половцi справдi обсiли русичiв, мов сарана, i  розстрiлювали  з  лукiв.
Вої падали, устилали землю трупом. Тi, що прорвалися до Каяли,  з  високих
круч бачили внизу воду, та напитися не могли - рiчка в'юнилася в  глибокiй
ущелинi. Окремих смiливцiв, якi спускалися вниз, вражали стрiли кочовикiв,
що стояли на протилежному боцi.
   До обiднi з цими полками було  покiнчено.  Полонених  половцi  в'язали,
важкопоранених добивали, а з мертвих здирали зброю, одяг, взуття.
   Тримався ще Всеволод зi своїми трубчiвцями та курянами.  Iгоревi  добре
було видно, як вiн прорубався крiзь половецький заслiн до Каяли,  перейшов
її, кинувся до озера, що голубiло вдалинi, i  там,  iдучи  понад  берегом,
вiдбивався вiд ворога. Частина його воїв пустилася, як i ковуї,  вплав  до
того берега, та вони не допливли й до середини - потопилися в ньому  разом
з кiньми.
   Довго виблискував проти сонця Всеволодiв  шолом.  Iгор  бачив,  з  якою
запеклiстю вiдбивався його єдиний улюблений брат вiд  степовикiв,  як  вiн
шаленiв у бою, рубаючи ворогiв своїм важким  двосiчним  мечем,  як  танула
горстка його вiдчайдушних витязiв, i з жахом зрозумiв, що й  Всеволода  не
мине зла доля.
   Ось переламався в його руцi меч. Хтось  подав  йому  списа,  i  молодий
князь прохромив ним груди нападниковi, що занiс над його головою шаблю...
   - Брате мiй, хоробрий буй-туре Всеволоде! -  вигукнув  Iгор.  -  Прости
мене, що завiв тебе сюди на погибель... Боже,  дай  менi  смертi,  щоб  не
бачити, як упаде мiй брат! Бо це я в усьому  винен!  Я!  Великий  грiшник!
Тепер споминаю я грiхи свої перед господом богом моїм, - як багато убивств
заподiяв я i кровi пролив  у  землi  християнськiй!  Це  ж  я  не  пощадив
християн, взявши на щит город Глiбов бiля Переяслава! Тодi немало завдав я
горя, розлучаючи батькiв з дiтьми своїми, брата з братом, друга з  другом,
жiнок з чоловiками, дочок з матерями, подруг з  подругами  своїми!  I  все
тодi полоном i  горем  було  покрито!  Живi  мертвим  заздрили,  а  мертвi
радувалися, що в вогнi, як  святi  мученики,  спокус  життєвих  позбулися!
Старих повбивали, юнакам же лютi, без жалю, рани завдавали,  мужiв  сiкли,
жiнок оскверняли! I те все зробив я!.. Не пристало менi тепер жити!.. I се
нинi виджу кару вiд господа бога мого!.. Де нинi улюблений  брат  мiй?  Де
нинi брата мого син? Де чадо моє? Де бояри думаючi? Де  мужi  хоробрi?  Де
полк мiй? Де конi i зброя многоцiнна?.. Чи не через все те вiддав  господь
мене, зв'язаного, в руки поганинам? Се воздав менi господь  за  беззаконня
моє i за злiсть мою! I впали сьогоднi грiхи мої на голову мою!..
   Вiн ударив себе здоровою рукою в груди i, щоб нiхто не помiтив  слiз  в
його очах, опустив голову. А коли пiдняв, то вже не видно  було  нi  брата
Всеволода, нi його  славних  витязiв,  нi  черлених  щитiв,  нi  барвистих
руських стягiв...
   Затих над Половецьким полем гомiн бою, що тривав  без  перерви  суботу,
нiч на недiлю i недiлю до пiвдня. Затих брязкiт мечiв, i гуркiт  щитiв,  i
трiск списiв,  i  тупiт  кiнських  копит.  Чулися  тiльки  радiснi  вигуки
переможцiв, стогони вмираючих сiверян та каркання воронiв, що злiталися на
покорм.
   - Навiщо я залишився жити? - прошепотiв Iгор. - Чому  мене  не  вразила
гостра шабля чи половецька стрiла?..
   Пiд'їхав з ханами Кончак. Сидiв на  конi  прямо,  гордовито.  У  чорних
блискучих очах неприхована радiсть. Радiсть перемоги!
   - От ми й зустрiлися, Iгорю! I я не заздрю тобi! - сказав  бундючно.  -
Ти хотiв завоювати Половецький степ, а став  невiльником,  рабом  простого
кочiвника Чил-бука! Ой-бой!.. Що тепер скажеш?
   Iгор мовчав. Очi його погасли, щоки поблiдли.
   Кончак повернувся до ханiв.
   - А хто полонив князя Всеволода?
   - Роман Кзич, син хана Кзи, великий хане, - вiдповiв хтось.
   - А князя Володимира?
   - Коптi з роду Улащевичiв!
   - А Святослава Ольговича?
   - Єлдечюк з роду Бурчевичiв!
   - Отже, всi князi в наших руках! Що  ж  будемо  робити  з  ними,  хани?
Скараємо смертю, продамо в неволю чи визначимо викуп?
   - Викуп! Викуп! - закричали хани. - Та такий, щоб Русь застогнала!  Щоб
князi запродали не тiльки табуни свої, не тiльки  поля  й  лiси  свої,  не
тiльки смердiв i холопiв своїх, а й дiтей та жон своїх!
   - Ти чуєш, Iгорю? -  знову  повернувся  до  новгород-сiверського  князя
Кончак. - Ми даруємо тобi, i всiм князям, i воєводам, i  боярам,  i  твоїм
дружинникам, i воям життя! Але за життя треба платити!
   Iгор пiдняв голову
   - Скiльки? Передусiм - за воїв!
   - За воїв? Тут просто: у вас, на Русi, багато  наших  людей,  у  нас  -
ваших. Тож обмiняємо воя за воя!..
   - А за бояр, воєвод?
   - По сто та по двiстi гривень - хто чого коштує!
   - А за князiв?
   - По тисячi гривень!
   - А за мене?
   Кончак завагався
   - Двi тисячi гривень! - вигукнув хан Кза
   - Двi тисячi! Двi тисячi! - пiдтримали його iншi хани.
   Iгор скривив у гiркiй усмiшцi рота.
   - Все моє князiвство не нашкребе стiльки!
   - Нашкребе! Дiстане! Або згинеш у неволi! Як хан Коб'як у Києвi!  -  зi
злiстю кинув Кза.
   - Мене взяв у полон ваш муж по iменi Чилбук. Що ж вiн скаже? Якого  вiн
викупу хоче? - спитав Iгор.
   - Чилбуковi буде за це винагорода, а в  полонi  ти  у  мене,  Iгорю!  -
пояснив Кончак.
   Бачачи, що його здобич  вислизає  з  рук,  Чилбук  випхався  з  натовпу
наперед, слiзно заблагав:
   - Але ж, великий хане... Великий хане... Справдi...
   Кончак перебив його.
   - Я беру князя Iгоря на  поруки,  Чилбуку!  Вiн  поранений  i  потребує
лiкування та догляду, якого ти не можеш йому  дати.  А  князь,  як  бачиш,
коштує дорого! Вiн житиме у мене, бо належить не  одному  тобi,  а  всьому
племенi половецькому! А навзамiн одержиш удвiчi бiльше, нiж одержить  нинi
перший-лiпший наш воїн! Тсє! Тсє!
   Чилбук скривився, скрушно похитав головою, поцмокав язиком  i  вiдiйшов
убiк. Не сперечатися ж з самим Кончаком!
   Кончак дав  знак,  i  хани  почали  роз'їжджатися.  Кожен  зi  здобиччю
потягнув у свої стiйбища, до своїх веж.

   * * *

   Додому, на Тор, Кончак повертався  переобтяжений  полоном  i  здобиччю.
Iгоревi дозволив узяти з собою кого побажає i приставив до нього  сторожу.
Князь побажав, щоб бiля нього були Славута, Янь i Ждан.
   Сонце схилялося до заходу. Курява, що протягом  двох  днiв  висiла  над
степом,  вляглася,  розсiялася,  i  зоровi  вершникiв  вiдкрилося  жахливе
видовище.
   Скiльки сягав погляд, у столоченому бур'янi лежали, мов снопи, вбитi  i
вмираючi. Помiж ними бродили поодинокi степовики,  пiдбираючи  те,  що  ще
залишалося i мало хоч яку-небу дь вартiсть.
   - Боже, боже! Тут цiлий полк! Двi або три тисячi! -  з  болем  вигукнув
Iгор. - Погляньте, якi витязi! Якi смiливцi! Це ж  я  завiв  вас  сюди  на
загибель, браття мої!
   Ось,  розкинувши  руки,  зi  стрiлою  в  грудях   лежить   i   дивиться
розплющеними очима в голубе небо безвусий юнак. Лице бiле, кучерi  русявi,
а темнi брови навiки застигли на мертвому чолi.
   Красень!
   Чий же то син?  Чиє  материнське  серце  обiллється  кровлю  в  далекiй
Сiверськiй землi, коли туди прийде звiстка про нечуване побоїще? I  старий
батько зацiпенiє  вiд  горя,  i  кохана  дiвчина  затужить-заголосить  над
блакитним Сеймом чи над  чарiвницею  Десною,  i  сестрицi  заквилять,  мов
чаєнята, на порозi рiдної хатини! Але ти, витязю, вже не почуєш їх...
   А ось, либонь, смерд - плоскiнна  сорочка,  постоли  на  ногах,  борода
скуйовджена... Розкинув руки, лежить у бур'янi спокiйно, мов живий. I коли
б не стрiла в грудях, можна було  б  подумати,  що  прилiг  спочити  пiсля
важкої цiлоденної працi бiля рала...
   Хто ти? Звiдки? Щось знайоме ввижається в обличчi твоєму!
   Ждан торкнув князя за руку.
   - Це ж коваль Будило, княже! Пам'ятаєш? Заступив тебе собою!
   Iгор збентежився. Як не пам'ятати! Коваль Будило з Путивська!  Язичник!
Поклонявся своїм предковiчним прабатькiвським  богам  -  Дажбогу,  Перуну,
Велесу, поклонявся нивам i лiсам, рiкам i озерам, дубам i березам! I за це
сидiв на цепу у князiвськiй темницi! А нинi вiддав за князя життя своє!
   I перед ним ти винен! I перед ним ти в неоплаченому боргу!
   Iгор їхав мовчки. Стогони, що долiтали  з  усiх  бокiв,  гнiтили  його,
розривали серце. Вiн ладен був затулити вуха й очi, щоб нiчого не  чути  й
не бачити.
   Нараз Ждан кинувся вбiк, скочив з коня. Тужливий крик вирвався  з  його
грудей:
   - Брате! Братику Йване!
   Вiд того крику всi зупинилися. Кончак зупинився теж.
   Iван лежав горiлиць i був ще живий. В його животi  стримiла  стрiла,  а
поряд з ним темнiла вузенька стрiчка закипiлої кровi.
   Почувши крик, вiн розплющив очi, ворухнувся. Довго  дивився  на  Ждана,
мовби не впiзнавав,  потiм  перевiв  погляд  на  князя,  на  половцiв,  на
Кончака. Нарештi розцiпив сухi,  вкритi  смертельною  смагою  вуста,  тихо
промовив:
   - Ждане, ти? Я так тебе кликав, брате мiй! I ти прийшов!
   - Я тут, Iванку! Я допоможу тобi! Я зараз... Iван  заперечливо  похитав
головою.
   - Менi вже нiщо не допоможе... Хiба не бачиш? - i поглядом  показав  на
стрiлу. - Не в ногу, не в руку, навiть не в груди,  а  в  живiт,  -  а  це
завжди смерть... Послухай... Якщо ти повернешся додому...
   - Я в полонi...
   - З полону повертаються... Тож якщо  повернешся  додому,  доглянь  моїх
сирiток... Допомагай їм, поки виростуть... I матерi... Матерi не кидай...
   - Все зроблю, як кажеш!
   - От i добре... А тепер ще одне прохання...  Уволь  мою  волю  -  добий
мене!.. Щоб не мучився... Добий!..
   - Ну що ти, Йване! Як можна! Iван з великим зусиллям простогнав.
   - Молю тебе - добий!.. Вiзьми  що-небудь...  Уламок  списа  абощо  -  i
добий!
   Ждан затулив  обличчя  руками,  схилився  коневi  до  гриви  i  голосно
заридав. А Кончак,  що  уважно  слухав  цю  розмову,  красномовним  жестом
показав охоронцю на пораненого, i той одним  ударом  шаблi  позбавив  його
нелюдських мук...
   Шлях їхнiй лежав на Тор, у кочовище великого  хана,  понад  озером,  де
загинули ковуї i де до останнього бився яр-тур Всеволод. Береги озера,  як
i поле, були заваленi вбитими  i  пораненими.  На  них  з  огидно-радiсним
карканням уже спускалося вороння. Чим далi вони вiд'їздили вiд Каяли,  тим
бiльше серед кочiвникiв проявлялася радiсть перемоги. Назустрiч воїнам, що
поверталися з кочовища зi здобиччю, поспiшали всi, хто мiг ходити.  Лунали
спiви,    гули    бубни.    Половецькi    дiвчата    радiсно    зустрiчали
переможцiв-батирiв,  приймали  вiд  них  подарунки  -  золотi  та   срiбнi
хрестики,   перснi,   фiбули-застiбки,   гривнi.   Радiсть   i   веселiсть
переповнювала серця кочiвникiв.
   А на серцi у Iгоря та його  супутникiв  було  нелегко...  "Пересiв  ти,
княже, iз золотого сiдла в сiдло поганина-кочiвника, у сiдло  рабське!"  -
думав Iгор, з болем i тугою озираючись на безкраїй  Половецький  степ,  де
полягло його вiйсько.
   На Торi, бiля броду, Кончак пiд'їхав до Iгоря.
   - Княже, ради нашої колишньої дружби, ради тих двох тисяч гривень,  якi
ти рано чи пiзно внесеш як викуп за  свою  свободу,  я  не  закую  тебе  в
залiзнi пута i не кину до ями. Я вiдведу тобi простору юрту, де ти житимеш
зi своїми людьми, з якими побажаєш. Тобi слугуватимуть двадцять джигiтiв з
ханських  та  байських  родин,   вони   ж   i   охоронятимуть   тебе   вiд
розбiйникiв-татiв, якими  повниться  степ.  Ти  зможеш  вiльно  їздити  по
кочовищу, полювати, розважатися, джигiти завжди будуть до твоїх послуг...
   - Дякую, хане. Ти добрий, - вiдповiв Iгор.
   - Я не втрачаю надiї породичатися з тобою, Iгорю. Адже ми свати, i дiти
нашi пiдросли. Твiй син - витязь, а моя донька - на виданнi.
   - Майбутнє покаже, - байдужно вiдповiв на це Iгор.
   - Так, майбутнє покаже, - погодився Кончак i  пiдвiв  очi.  -  Чого  ще
бажаєш, княже? Кажи! Вволю!
   Iгор пильно подивився на хана. Чого вiн заграє з ним? Якi його потаємнi
намiри?
   А вголос сказав:
   - Якщо живий мiй тисяцький Рагуїл, то пришли  його  до  мене,  хане.  I
священика б менi...
   - Ну, попiв та дякiв ваших у нас хоч вiдбавляй! Якого захочеш, такого й
пришлю...
   - Я не хочу, щоб це був раб... Я хочу, щоб був зi святою службою!  -  I
таких є достатньо! Серед половцiв уже багато хрещених.
   Особливо, коли мати - русинка... Мiй син Юрiй теж  похрещений...  Отже,
пiп тобi буде!.. Навiть з Русi привеземо... З города Дiнця... Ще що?
   - Бiльше нiчого.
   - Ну, тодi прощавай... Сторожа допровадить тебе куди слiд,  а  я  -  до
свого народу! Перемога ж! Та ще яка!
   I Кончак, зловтiшно посмiхнувшись, приострожив  свого  баского  коня  i
погнав через рiчку на той берег.
   А там, серед темних гостроверхих веж, кипiли веселi юрмища  кочiвникiв,
гримiли  тулумбаси,  заливалися  рiжки,  гули  домри,  то  тут,   то   там
спалахували й радiсно дзвенiли тягучi половецькi пiснi... Половцi урочисто
вiдзначали перемогу над Iгорем.

   * * *

   Iгор думав, що з вiд'їздом Кончака його  душевнi  муки  стишаться.  Вiн
пiрне у темне нутро половецької юрти, впаде на шорстку кошму i  забудеться
у важкому непробудному снi.
   Та вiн помилився.
   Як тiльки  перебралися  на  той  бiк  Тору,  кожному  бранцевi  половцi
накинули на шию аркан i, хоча й не  змусили  злазити  з  коней,  у  такому
ганебному станi потягли через усе стiйбище - напоказ людям.
   Попереду тягнули Iгоря.
   Краще б йому було загинути, лягти трупом на бойовищi, нiж терпiти  таке
приниження! Кругом нього i його супутникiв ревло,  бiснувалося  розбурхане
людське море. Воїни,  потрясаючи  зброєю,  погрожували  їм  смертю,  жiнки
простягали до них руки, вимагали повернути  загиблих  чоловiкiв  i  синiв,
щось кричали,  посилали  вслiд  прокляття,  чорноголовi  босоногi  дiтлахи
вищали, жбурляли на  них  гарячий  присок  з-пiд  нiг  i  бiгли  попереду,
показуючи язики.
   Iгор нахилив голову, зiщулився  i  нi  на  кого  не  пiдводив  очей.  А
звiдусiль летiло:
   - Кинязь Iгор! Кинязь Iгор! У-лю-лю-лю! У-лю-лю-лю!
   Раптом все завмерло, мов обiрвалося. Настала мертва тиша.
   Iгор пiдвiв голову i на узвишшi побачив Кончака, що в  своєму  бойовому
обладунку, так, як прибув з Каяли, сидiв, вивищуючись над iншими ханами та
баями, на своєму гарячому конi. Десниця його була пiднята вгору. То  вона,
видно, раптово  обiрвала  те  страхiтливе  ревище,  що  можливе  тiльки  в
розлютованiй ордi.
   - Знiмiть з них аркани! - наказав Кончак. - У бою князь Iгор був  нашим
ворогом, противником, а нинi вiн мiй гiсть! I хай нiхто не посмiє ображати
його нi словом, нi дiлом!
   Аркани миттю впали додолу. Натовп розступився, утворюючи широку  дорогу
аж до Тору, де на високому березi,  у  затiнку  верб  та  тополь,  темнiла
одинока юрта. Бранцi зрозумiли, що то їхнє житло i  їх  зараз  допровадять
туди.
   Iгор був такий приголомшений, що навiть не мiг уторопати,  чи  все,  що
скоїлося з ними щойно, було заздалегiдь придумане Кончаком, щоб  принизити
його ще раз, дати вiдчути йому ганебнiсть  рабського  становища,  а  потiм
показати себе з найкращого боку, чи хан нiчого не знав i все те зробила на
свiй розсуд сторожа. Чи так, чи iнак, а принизили його достатньо -  довiку
пам'ятатиме!
   Мовчанка затягувалася. Охоронцi ждали  знака,  щоб  рушати,  та  Кончак
незворушно, мов закам'янiлий, сидiв на конi i пильно дивився на  Iгоря  та
його супутникiв. Про що вiн думав? Що ховалося пiд його нахмуреним  чолом?
Якi новi замiри виношував вiн?
   Iгоревi ж хотiлося якнайшвидше втекти звiдси,  щезнути  з-перед  сотень
очей, що невiдривне стежили за ним, обмацували його доскiпливими поглядами
з нiг до голови. Врештi вiн не витримав i торкнув острогами коня.
   Та Воронець не встиг зробити й кiлькох крокiв,  як  у  напруженiй  тишi
несподiвано пролунало два голоси. Спочатку жiночий:
   Ждане! Братику! Ти?
   I тут же чоловiчий:
   - Вуйку Славуто! Це я! Самуїл!
   Iгор оглянувся.
   З натовпу пробиралося двоє: з одного боку - гарно вдягнута молодиця,  з
виду русинка, а з другого - рудо-чубий кремезний муж, русич, що i  одягом,
i  статурою  своєю,  i  кольором  чуба   та   бороди   вiдрiзнявся   серед
чорноголових, переважно тонкостанних половцiв.
   Жiнка припала до Жданового колiна, заридала.
   Жданчику, братиму мiй! Невже це ти? Як же? Звiдки?
   - Я,  Настуню,  я!  -  вражений  несподiваною  зустрiччю,  Ждан  гладив
тремтячою рукою русяву сестрину косу, що вибилася з-пiд барвистої хустини.
   - А як же нашi? Батько, мати, брати, сестри? Де вони? Що з ними?
   Ждан спохмурнiв.
   - Одна мати дома залишилася... Та Йванова жона Варя з двома  дiтками...
А бiльше нiкого з нашого роду немає. Меншi ще  тодi,  коли  тебе  забрали,
погинули, батько торiк помер,  а  брата  Йвана  сьогоднi  не  стало...  На
Каялi... Стрiлою в живiт...
   Настя заридала ще дужче, забилася в невтiшному горi.
   - А-а-а... - квилила вона.
   Тим часом мiж Самуїлом i Славутою вiдбулася iнша розмова.
   Потиснувши бояриновi обидвi руки, Самуїл спитав:
   - Вуйку, як ти опинився тут? От не сподiвався на таку зустрiч!
   - Про це потiм, - коротко вiдповiв Славута. - Скажи лiпше, що  в  тебе?
Чому не повертаєшся додому? Вже час!
   Самуїл понизив голос:
   - Вуйку, я ще тиждень тому мав виїхати з  орди,  але  Кончак  затримав.
Зiбрав зi всього степу вiйсько... Менi здається, що вiн якось пронюхав про
намiр князя Святослава йти цього лiта на Дон i приготувався, щоб  зустрiти
його... Ну, а князь Iгор, не вiдаючи про те, тут якраз  i  нагодився...  I
потрапив йому в руки, яко кур в ощип!.. Та тепер не об тiм мова. Я думаю -
як визволити тебе!
   - За мене назначено високий викуп - п'ятдесят гривень.
   - Ого! Ну, та в мене є трохи... Я перебалакаю з Кончаком... А за Ждана?
   - Вiн княжий конюший. Навряд чи Iгор вiдпустить його зараз вiд себе...
   В цю хвилину Кончак подав сторожам знак, i вони рушили.
   - Я знайду тебе, вуйку, - шепнув Самуїл, потискуючи Славутi руку.
   Вiн кивнув Ждановi, що саме виривався з  обiймiв  сестри,  i  пiрнув  у
натовп.
   Iгоря сторожа допровадила на берег  Тору.  В  юртi  було  напiвтемне  й
прохолодно.  Посерединi,  на  килимку,  стояла  велика  миска  з   вареною
бараниною, поруч лежав мокрий, витягнутий  з  джерела  бурдюк  з  холодним
кумисом. Iгор не  їв  нiчого  -  випив  двi  чашi  кумису  i  вiдразу,  не
проронивши нi слова, лiг у куток.
   Сон не йшов. Болiла рука. Болiла душа.  Перед  заплющеними  очима,  мов
покара, стояло широке поле, всiяне тiлами загиблих руських воїнiв, зринали
обличчя брата, сина, племiнника, у  вухах  лунав  невгаваючий  шум  бою  -
крики, стогони, брязкiт шабель, трiск списiв, iржання коней... Боже, боже,
яке нещастя!
   Вiн довго стогнав, вертiвся, мiцно склеплював повiки - i  все  нiяк  не
мiг заснути. I тiльки десь опiвночi, коли у половецькому  кочовищi  завмер
людський гомiн i затих гавкiт собак, вiн поринув у забуття...
   Славута, Ждан i Янь поснули теж.
   Прокинулися вiд того, що хтось досить голосно сперечався  зi  сторожею.
Янь вiдкинув полог, виглянув надвiр.
   Сонце вже стояло високо - добиралося до полудня.  З  кочовища  долiтали
вигуки, спiви - там вiдновилися розпочатi вчора вечором гуляння.
   Перед юртою двоє сторожiв - а це вже були  не  пiдстаркуватi  воїни,  а
молодецькi джигiти, судячи по одягу i зброї, з багатих родин - сперечалися
з Настею. Ханша стояла рум'яна, гарна,  розгнiвана,  з  кошиком  у  руках.
Перед нею молодики схрестили списи й не пускали  до  юрти,  де  вiдпочивав
полонений уруський князь.
   - Та пропустiть же, iродовi душi! Там мiй брат! - гарячкувала  Настя  i
напирала грудьми на списи. Джигiти вертiли головами.
   - Не велено!
   - Хто не велiв? Та я поскаржуся хановi Туглiєвi,  моєму  чоловiковi,  i
вiн вас, молокососiв...
   Тут  вона  побачила   Яня   i   завмерла,   вражена   красою   молодого
витязя-сiверянина. Злий вираз миттю злетiв з її лиця,  а  рожевi  губенята
розтулилися у приязнiй усмiшцi, показуючи бiлi, блискучi,  мов  перламутр,
зуби. Великi очi сяйнули блакиттю весняного неба.
   Вона таки була гарна, ця Настя-ханша! її слов'янська врода, одягнута  в
барвистий схiдний одяг, була така яскрава, вражаюча, що Янь на якусь  мить
позбувся мови.
   Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового  колiна
i щось жебонiла йому крiзь сльози, вiн не звернув на неї уваги. Та й не до
того було йому! Стомлений, спраглий, пригнiчений нечуваною  поразкою,  вiн
тодi ледве тримався в сiдлi... А нинi,  дужий,  молодий,  вiдпочилий,знову
вiдчув у своєму тiлi нестримну  жагу  життя.  Знову  сяє  сонце,  спiвають
птахи, лунко б'ється в грудях серце... Нi, вiн був не  з  тих,  хто  довго
сумує, хто живе спомином про вчорашнiй день, коли є день нинiшнiй, що несе
новi радощi i свiжi вiдчуття!
   - Хто ти? Дiвчино! - нарештi спромiгся вiн намову. Настя потягнулася до
нього, мов квiтка до сонця.
   - Я Жданова сестра - Настя... Жона хана Туглiя... Власне,  полонянка...
А ти хто?
   - А я -  Янь...  Тобто  -  Iван,  син  новгород-сiверського  тисяцького
Рагуїла, я кщо чувала...
   Вiн пiдiйшов до джигiтiв i розвiв їхнi списи. Тi, видивившись на багате
вбрання бранця i думаючи, що це сам князь Iгор, розступилися, даючи дорогу
Настi.
   Янь узяв Її за руку, повiв до юрти.
   - Дякую, Яню, - шепнула Настя. - А то цi цербери...
   - Коли б менi крила, то я соколом злинув би в  небо  i  вирвав  тебе  з
пазурiв цих степових стерв'ятникiв, красуне! - запально  вигукнув  Янь.  -
Хiба твоє мiсце тут?
   - Я з радiстю  полетiла  б  з  тобою,  мiй  соколе!  -  не  менш  палко
вiдгукнулася Настя, стискуючи парубковi руку. - Вiд цих полинiв,  вiд  цих
табунiв, вiд гiрких димiв, вiд свого старого осоружного хана-мужа! На край
свiту!
   У них, видно, були однаковi серця, однаковi  душi  -  палкi,  вразливi,
безпосереднi,  влюбливi,  i   досить   їм   було   обмiнятися   поглядами,
доторкнутися одне до одного пальцями рук, як вiд цих поглядiв  i  дотикiв,
як вiд удару кресала об кремiнь, раптово спалахнув вогонь.
   - Ждане, сестра прийшла! - гукнув у юрту  Янь  i  шепнув  Настi:  -  Ти
приходитимеш до нас? Приходь!..
   - Не часто... Але якщо ти зможеш, то прийдеш до мене...
   - А хан?
   Хан Туглiй натякав, що скоро пiде в похiд...
   - У похiд? Куди?
   - А куди ходять половцi? Звiсно, на Русь... Клятi!
   Вийшов Ждан. Зрадiв сестрi - обняв, поцiлував.
   - Дякую, що прийшла.
   - Принесла вам ласощiв, бо  хтозна,  чи  нагодують  тут.  -  I  всунула
Ждановi в руки кошика.
   - З голоду не помремо. Кумис i м'ясо дають. Вiд однiс кошика в  юрту  i
зразу ж повернувся, щоб розпитати сестрицю про її життя, та  Настя  раптом
метнулася тiкати.
   - Кончак! - показала вона в бiк половецького селища i шаснула  в  кущi,
що густо кучерявилися по березi.
   З юрти вийшли Iгор i Славута, примружилися проти сонця.
   До них наближався загiн вершникiв. Попереду на гнiдому огирi горбатився
Кончак. Вiд його могутньої статури вiяло нестримною дикою силою i хижiстю.
Вiн чимось скидався на степового беркута:  гострий  погляд  вузьких  очей,
гачкоподiбний, злегка приплюснутий при кiнцi нiс, чiпкi руки...
   Сторожi-джигiти завмерли перед ним у шанобливому поклонi.
   Не злазячи з коня, Кончак привiтався:
   - Здоровий будь, княже! Привiз я тобi твого тисяцького, як ти просив, -
ось вiн! - i показав на РагуЇла. Той злiз з  коня,  вклонився  князевi,  а
Кончак повiв далi:  -  А  забираю  боярина  Славуту,  якого  викупив  його
племiнник Самуїл, київський купець i  мiй  приятель...  Вони  сьогоднi  ж,
негайно вiд'їжджають додому... Гадаю, що це добра нагода для тебе,  княже,
сповiстити кого слiд, щоб готували викуп... За тебе - двi тисячi  гривень,
за князiв - по тисячi, за думних бояр - по двiстi, за воєвод - по  сто,  а
дружинникiв i простих воїв обмiняємо на наших бранцiв, яких на Русi  також
достатньо...  Чим  швидше  прибуде  викуп,  тим  ранiше  поїдеш  до  своєї
Ярославни, княже... Що хочеш  передати  додому,  кажи,  бо  я  поспiшаю  i
Славуту зараз вiзьму з собою. Самуїл уже зiбрався в дорогу...
   Iгор обняв боярина, заглянув в очi:
   - Учителю, я каюся, що не послухався тебе, - промовив глухо, з болем. -
Але є каяття, та нема вороття!.. У тому, що трапилося, один я  винен  -  i
бiльше нiхто! Так i на Русi скажи - один я!.. Єдиним виправданням для мене
є те, що бився на полi бою, скiльки сил мав! Всi князi, бояри,  воєводи  i
вої билися ще краще. Звiдси скачи прямо в Путивль до княгинi Євфросинiї  -
розповiси,  як  усе  було...  Ну,  сам  знаєш...  Скажи,  хай   вiдправить
заупокiйну молитву за убiєнних, а молебень - за живих... Знаю,  що  такого
викупу, якого хочуть хани, не тiльки моє князiвство, а й  Чернiгiвське  не
назбирає. Тож хай просить батька, князя Ярослава Галицького та  Святослава
Київського... Хоча на Святослава надiя мала - не друг вiн менi, не друг...
   - Як i ти йому, Iгорю, - тихо вставив Славута.
   - Мабуть, що так, - погодився князь. - Ну, їдь! I хай бережуть тебе всi
святi!
   Вiн обняв Славуту,  поцiлував  у  лоба.  Розчулений  Славута  поцiлував
князевi поранену руку.
   - Там у моїй торбинi залишилася мазь - прикладатимеш до рани,  Iгорю...
I хай береже тебе бог!
   Вiн ще раз поцiлував князя, обняв Ждана, Яня i РагуЇла,  що  приєднався
до них, i сiв на коня, яким приїхав тисяцький. Помахав рукою:
   - Прощавайте! I хай вам добре ведеться!

   * * *

   Того ж дня, в обiдню пору, до Кончака на курултай[66]  зiбралися  хани,
що брали участь у битвi на Каялi.  Велике  ханське  шатро  ледве  вмiстило
всiх.
   Сидiли кружка, попiд стiнами, на шовкових подушках,  набитих  перемитою
вовною. Крiзь  вiдкритий  верх  юрти  золотим  потоком  вривалося  яскраве
сонячне промiння, грало веселкою на дорогих ханських шаблях.
   Перед кожним на лляних уруських скатертинах стояли вишуканi  страви  та
напої, на якi заради перемоги не  поскупився  Кончак,  -  плов  з  iзюмом,
политий  топленим  маслом,  плов  з  бараниною,   приправлений   шафраном,
засмаженi лебедi та гуси, тушкована баранина та лошатина, уруськi шулики з
медом та пшеничнi пироги з м'ясом та iзюмом, солоний  овечий  сир,  кумис,
ромейськi вина, хмiльний березовий сiк, уруський варений мед,  заправлений
хмелем, холодна просяна буза.
   Хани їли вволю, пили скiльки хотiли, хвалилися своїми подвигами на полi
бою, спiвали пiсень, слухали акинiв, якi, награючи на  двоструннiй  домрi,
прославляли їхнi перемоги, а потiм знову їли й пили...
   Коли миски й глечики спорожнiли, а хани почали попускати шовковi пояси,
Кончак пiдняв руку, просячи уваги.
   Акини i служницi-полонянки враз, низько кланяючись, вийшли з  шатра,  а
хани, витерши маснi губи i руки вишиваними уруськими рушниками, замовкли.
   - Преславнi достойнi хани! - гучний Кончакiв голос прозвучав  урочисто.
- Нинi ми здобули велику  перемогу  -  вщент  розбили  дружини  сiверських
князiв, якi, зарозумiвшись, увiрвалися в саме серце Дешт-i-Кипчака.  Такої
перемоги кипчаки, вiдколи поселилися мiж Волгою  i  Дунаєм,  не  здобували
нiколи!
   Кончак трохи помовчав,  промочив  горло  бузою.  Хани  слухали  уважно:
йшлося про славу їхньої зброї! Але у декого, особливо ж у хана  Кзи,  роти
скривилися в недобрiй посмiшцi. Ще б пак! їм ясно, що всю славу цiєї,  без
сумнiву, значної перемоги Кончак намагатиметься привласнити собi.
   Рябе, вiспувате обличчя Кзи червонiє, зоб надувається, як  у  гюрзи,  а
очi наливаються жовчю. Та вiн стримується,  мовчить.  Не  час!  Бо  ще  не
забув, як сидiв у цiй юртi нещасним прохачем, коли Iгор погромив його орду
на Сюурлiї... Послухаємо, що скаже великий (гм, великий!) хан далi.
   - Преславнi хани, - повiв знову свою мову Кончак, нiби й  не  помiчаючи
косого погляду Кзи, - а чи не скористатися нам з такої щасливої нагоди  та
не вдарити на Переяслав та Київ, щоб погромити i  їх,  як  нинi  погромили
Сiверську землю? Взимку нас спiткала на Хоролi невдача, зате нинi перевага
за нами! Майже всi нашi сили зiбранi в один  кулак,  -  i  вiн  простягнув
наперед важкий, як молот, кулак, - а уруси в розгубленнi, вони  пригнiченi
нечуваною  поразкою,  якої  зазнав  Iгор  зi  своїми  родичами  на  Каялi.
Святослав Київський ще не зiбрав свого вiйська, а Володимир Переяславський
не жде нас! Я закликаю вас, хани,  скористатися  цiєю  слушною  нагодою  i
звбршити те, до чого прагнули великi хани  Шарукан,  Тугоркан,  Боняк,  до
чого прагнемо i ми, - потiснити Русь так, щоб вона вже нiколи  не  вилiзла
зi своїх лiсiв та болiт, щоб  нiколи  не  була  загрозою  для  Половецької
землi! Я вас слухаю, хани!
   - В похiд! На Русь! На Київ!  -  схопилися  Токсобичi,  i  Колобичi,  i
Єтебичi, i Терьтробичi.
   - На Київ! - пiдтримали їх, трохи подумавши, Тарголовичi.
   Але мовчав Кза Бурнович, мовчали його родичi Бурчевичi й Улашевичi.
   - А що скаже преславний хан Кза? - спитав Кончак. -  Я  закликаю  тебе,
хане, пiти на Київську сторону,  де  колись  побитi  були  браття  нашi  i
великий хан наш Боняк, де нинi склав голову хан  Коб'як!  Об'єднаймо  весь
язик наш на Руську землю!
   Всi повернулися до Кзи.
   Вiн випростався, темним суворим лицем i твердим поглядом показуючи,  що
має свою думку, i сказав:
   - Преславнi хани, я гадаю, треба вдарити по найслабкiшому мiсцю Русi  -
по Сiверськiй землi! Пiдемо на Сейм, де залишилися самi жони та дiти, - це
ж готовий, зiбраний полон! Вiзьмемо городи їхнi без опаски!
   Його пiдтримали Бурчевичi й Улашевичi.
   - Пiдемо на Сейм!
   Кончак аж позеленiв:
   - Та нi ж, хане, треба вдарити по Києву - i  тодi  впаде  вся  пiвденна
Русь! Що нам жони та дiти сiверянськi!
   Кза нахилив голову, уперто промовив:
   - Нi, я пiду на Сейм! Я маю серце на  князiв  сiверських,  бо  покiйний
Iгорiв брат Олег, батько Святослава Рильського, взяв колись  мої  вежi,  i
жону, i дiтей моїх, i скарби мої! А Iгор хотiв тут розорити гнiздо моє!
   - А ми на Київ, на Святослава, бо вiн узяв у полон нашого хана Содвака!
- рявкнули Кулобичi. - Нашого отця!
   - Як хочете, а я на Сейм! I завтра ж вирушаю! - твердо  сказав  Кза  i,
пiдвiвшись, попростував до виходу.
   За ним вийшли його спiльники.
   Кончак скрипнув зубами i похмурим поглядом обвiв своїх прихильникiв.
   - Ми теж виступаємо завтра! Iдiть готуйтеся! Ойе!



   РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ

   Залишивши валку  на  вiзникiв,  Самуїл  i  Славута,  ведучи  на  поводi
пiдмiнних коней, щодуху мчали на Сейм. Кончакова тамга-оберега  вiдкривала
їм усi степовi шляхи-дороги, - жоден половець, уздрiвши її, не  посмiв  їх
затримати.  На  Русi  вони  помчали  ще  швидше,  бо  воєводи,  посадники,
огнищани, дiзнавшись про  поразку  Iгоревого  вiйська,  давали  їм  свiжих
коней. Путь вiд Тору до Сейму вони подолали за  шiсть  дiб,  а  на  сьому,
рано-вранцi в недiлю, загрюкали у ворота Путивля-града.
   - Хто такi? - позiхнув хтось на вежi спросоння.
   - Вiд князя Iгоря! Вiдчиняйте скорiше! - гукнув
   Славута.
   Нагорi  заохкали,  затупцяли.  Ворота  розчинилися.  Почали   збiгатися
дружинники, стовпилася дворова служба, прийшов князь Володимир  Галицький,
прискочив путивльський  тисяцький  Вовк.  Вiстка  про  страшну  поразку  в
далекому Половецькому степу приголомшила всiх, мов грiм, вiдiбрала в людей
мову. Тисяцький схопився за голову: з князем Володимиром  пiшли  його  два
сини. Славутi довелося нагадати, що прибули вони, власне, до княгинi,  щоб
повiдомити про страшне лихо.
   - Де вона? Ще спить?
   - Де там! - махнув рукою Володимир. - Уже на валу... Вiдколи князь Iгор
пiшов, вона, бiдолаха, не знає нi сну, нi  спочинку  -  нi  свiт  нi  зоря
пiднiмається на вал i подовгу стоїть там,  мов  сновида,  дивиться  в  той
край, звiдки має прилетiти її ладо...
   Славута сумно похитав головою.
   - Не скоро прилетить... Шаблями поганих пiдрiзано йому крильця!
   На вал Славута вирiшив пiднятися сам.  По  вичовганих  соснових  сходах
зiйшов на забороло i побачив Ярославну - в самому  кутку,  бiля  пiвденної
вежi, звiдки вiдкривався неозорий краєвид на Сейм,  на  широкi  засеймськi
далi. Там десь залягла таємнича i хижа Половецька земля.
   Княгиня не помiтила його. Стояла в задумi, заломивши руки, дивилася, як
випливає з ранкової iмли велике червоне сонце, як починають золотом горiти
чистi плеса рiки, як  тануть,  розвiюючись  по  лугових  заростях,  рожевi
тумани. Дивилася. Та чи бачила те все?
   Бiле шовкове платно з довгими i  широкими  рукавами  вiльно  спадало  з
плiч, невиразно окреслюючи струнку її постать.
   Тут, на горi, подихав свiжий вiтерець, та вона, здається,  не  помiчала
того, - невiдривне зорила в той край, де сходило сонце.
   - Княгине! - тихо окликнув її Славута. Ярославна стрепенулася, накинула
на  плечi  велику  квiтчасту  хустку,  що  висiла  поряд,  на  поручнi,  i
повернулася на його голос. В її очах спочатку сяйнула  радiсть,  промайнув
подив, а потiм, коли придивилася  до  боярина  пильнiше,  почав  наростати
страх. Вона схопилася за серце. Зблiдла.
   - Славуто, що? Чому ти такий  змарнiлий  i  засмучений?  Чому  сам?  Де
князь?
   Славута поволi, не поспiшаючи, нiби збираючись з думками, рушив до неї.
   - Не хвилюйся, княгине... Князь живий. Лише поранений у руку...
   - Поранений у руку! I ти так спокiйно мовиш про це!.. Чому ж не йде?  I
що з Володимиром? - Голос її затремтiв.
   - Усi князi живi, Ярославно!
   - Повернулися?
   - Нi.
   - Чому?
   - Вони в полонi.
   - В полонi! Боже мiй! А вiйсько?
   - Вiйсько теж... Однi вої загинули, iншi потрапили в неволю.
   Ярославна зблiдла ще дужче. В очах зблиснули сльози.
   - Однi загинули, iншi в неволi!...  Так  ось  чому  останнi  днi  я  не
знаходила собi мiсця! Ось чому люта туга тиснула менi серце.  Мiй  коханий
ладо в полонi! Його вої погинули або потрапили в  неволю!  Боже!  Боже!  -
Вона затулила обличчя  долонями  i  заридала.  Потiм,  схлипуючи,  витерла
сльози краєчком хустки, сiла на приступець сходiв,  що  вели  на  вежу,  i
якимось чужим, здерев'я-нiлим голосом сказала: - Розповiдай менi все! Все,
як було! Хочу знати!
   Ярославна слухала, не  перебиваючи  розпитуванням.  В  її  очах  стояли
сльози, а бiлi  руки,  мов  чаїнi  крила,  трiпотiли-тремтiли  у  великому
збудженнi.
   Особливо вразило її те, як страждали вiд спеки й безводдя люди й  конi,
як хмарами летiли на Iгоревих воїв половецькi стрiли, як мучився Iгор  вiд
болючої рани та ще бiльше вiд думки, що то вiн  став  винуватцем  великого
нещастя рiдної землi.
   Коли Славута скiнчив свою сумну оповiдь, вона довго  мовчала,  ковтаючи
сльози, що котилися по  її  зблiдлому  обличчi,  потiм  раптом  схопилася,
простягла вперед, через  забороло,  руки  i  неголосно,  зi  щемким  болем
затужила-заквилила:
   - Ой, полечу я чайкою-зигзицею по дунаєвi[67], омочу бебряний[68] рукав
у Каялi-рiцi, утру князю кривавi його рани на дужому його тiлi!
   Ой Вiтре-Вiтрило! Чому, господине, насупроти вiєш? Чому мечеш хановськi
стрiлки на своїх легких  крильцях  на  воїв  мого  лада?  Хiба  мало  тобi
простору вгорi, пiд хмарами, вiяти,  гойдаючи  кораблi  на  синьому  морi?
Чому, господине, мою радiсть по ковилi розвiяв?
   Ой Днiпре-Славутичу! Ти пробив єси кам'янi гори крiзь землю Половецьку,
ти  нiс  на  собi  Святославовi  човни  до  полку  Коб'якового!   Принеси,
господине, мого лада до мене, аби не слала до нього слiз на море рано!
   Ой свiтле i трисвiтле Сонце! Всiм тепле i красне єси! Чому,  господине,
простерло гарячi свої променi на воїв лада, в полi безводному  спрагою  їм
луки стягнуло, тугою їм тули заткнуло?
   Вона все далi простягала через  забороло  свої  трепетнi  руки,  мов  i
справдi збиралася полетiти по дунаєвi, що щирим золотом  блищав  унизу,  в
незнане  поле  Половецьке,  нiби   своїми   мольбами-заклинаннями   хотiла
допомогти i коханому ладу-князевi, i його  воїнам  у  їхнiй  важкiй  бiдi.
Вражений Славута занiмiв вiд глибини почуттiв, що виривалися з серця  цiєї
незвичайної жiнки, i довго мовчав, не знаючи, з якого боку  пiдступити  до
неї, а коли вона замовкла i здригнулася вiд ридання, обережно торкнувся її
лiктя, промовив тихо:
   - Годi тужити, Ярославно! Ходiмо! У мене зовсiм мало часу - я зараз  же
мчу до Києва! Бо захмелiлi вiд перемоги половцi, як виводок барсiв,  от-от
накинуться на Руську землю, i хтозна, чи не найперше сюди,  на  беззахисну
Сiверу... Тож хай князь Володимир готується.
   Вона перестала плакати, ще раз глянула в iмлисту далину,  що  роздiляла
її з найдорожчими людьми, змахнула з ока  сльозу,  а  потiм  покiрно,  мов
дитина, дозволила взяти себе за руку. I Славута почав поволi зводити її  з
високого путивльського валу вниз.
   ...I покотилася страшна звiстка про загибель Iгоревого  полку  по  всiй
Сiверськiй землi, i застогнали, заплакали люди вiд великої бiди-напастi.
   "То бо слишавше, возмятошася городи Посемьские i бисть  скорбь  i  туга
люта, яко же нiколи те не бивало во всiм Посемьї i в Новiгородi-Сiверьском
i по всiй волостi Чернiговьской: князi iзиманi, i дружина iзимана, iзбита.
   I мятяхуться, аки в мотвi. Городи воставахуть  i  немило  бяшеть  тогда
комуждо своє ближнєє, мнозi  тогда  отре-кахуся  душь  своїх,  жалующе  по
князях своїх", - записав лiтописець.
   У  доброму  настрої  повертався  до  Києва  князь  Святослав  iз  своїх
корачiвських та вщизьких земель, що на багато десяткiв, ба  навiть  сотень
верст простяглися по верхнiй Деснi аж до Оки. Чотири полки вiдбiрних  воїв
вiв вiн  звiдти:  два  кiнних  iшли  правим,  високим  берегом  -  старою,
наїждженою дорогою, а два пiших пливли разом з ним на човнах.
   Поспiшали. Тому князь у Трубчевськ, до Всеволода, не  заїздив-  проплив
його   вночi   з   надiєю,   що   ранком,   на   снiданок,    прибуде    в
Новгород-Сiверський, до Iгоря,  i  там  остаточно  домовиться  з  ним  про
майбутнiй похiд.
   Нiч  була  тиха,  ясна.  Мiж  скромними,  сором'язливими  зорями  гордо
красувався мiсяць-молодик. В його срiблястому холодному сяйвi мрiли далекi
веснянi береги. За  кормою  шумiла  темна  вода.  Спали  вої,  вiльнi  вiд
веслування, спали на помостi,  вкрившись  кожухами,  молодi  князi  -  син
Володимир та Олег, а Святославовi не спалося: нили  суглоби,  i  в  головi
роїлися думки.
   Здається, все вiн зробив, аби наступний похiд на Дон був  найбiльший  з
часiв Мономаха i закiнчився щасливо. Зiбрав  немалу  свою  дружину,  Рюрик
приведе не меншу, а ще чорнi клобуки,  Володимир  Переяславський,  Ярослав
Чернiгiвський, Iгор Сiверський з братiєю... Напевне, прийдуть самi,  як  i
торiк, або пришлють дружини Всеволод Луцький, Ярослав Пiнський, його брати
Глiб Дубро-вицький, Мстислав Романович та Iзяслав Давидович  -  обидва  iз
смоленських князiв. Обiцяв прибути сам  Давид  Ростиславович  Смоленський,
Рюрикiв рiдний брат, який не брав участi нi  в  походi  1168  року,  нi  в
походi 1184 року, вiдмовившись тим, що нездужає... Написанi й  вiдправленi
з гiнцями листи  у  Галич  Ярославу  Осмомислу  i  в  Володимир  Всеволоду
Юрiйовичу,  князевi  Володимиро-Суздальському[69]  -  двом   наймогутнiшим
володарям. Якщо вони приєднаються i пришлють свої полки, тодi хай тремтить
Кончак - майже вся Руська земля стане на нього!
   Лише опiвночi Святослав заснув.
   Розбудив його легкий поштовх: човен пристав до причалу.
   - Новгород-Сiверський! - почувся голос княжича Олега.
   Святослав вiдкинув кожуха, зачерпнув пригорщу м'якої деснянської  води,
хлюпнув собi на обличчя. Сон враз мов рукою зняло. Йому подали  рушника  -
витерся, звiвся на ноги i глянув на безлюдний причал.
   "Гм, нiхто не зустрiчає, - подумалося прикро. - Невже сторожа  на  валу
не помiтила сотень човнiв, що спiнили всю Десну?"
   Але тут почувся тупiт копит. З узвозу виринуло кiльканадцять вершникiв.
Попереду на сiрому огиревi мчав боярин  Черниш.  На  березi  кинув  поводи
гридневi, швидко збiг на дощаний причал.
   - Княже, я радий пригостити  тебе,  твоїх  синiв  i  бояр  на  Горi,  -
вклонився вiн. - А твоїм воям снiданок привезуть сюди.
   - Де ж князь Iгор? Бува, не захворiв? Черниш витрiщив очi.
   - А хiба князь не знає?
   - Що?
   - Ну, як же?  Минув  майже  мiсяць,  як  князь  Iгор  пiшов  з  князями
Всеволодом, Святославом, Володимиром та чернiгiвськими ковуями у похiд  на
половцiв...
   Святослав сторопiв. Аж вiдсахнувся, мовби вiд невидимого удару.
   - Як - на половцiв! Не дiждавшись мене? Не попередивши мене? Та чи  вiн
сповна розуму? Отеє так новина для мене!
   - А я гадав, князю вiдомо...
   Розгубленiсть, що вималювалась на обличчi  боярина,  свiдчила,  що  вiн
дiйсно був глибоко вражений i збентежений.
   Пiдiйшли княжичi Володимир i Олег, наблизилися бояри та воєводи. Вiстка
про те, що скоро минає  мiсяць,  як  сiверськi  князi  пiшли  в  похiд  на
половцiв, приголомшила всiх.
   - Що ж чути вiд Iгоря? - ледве спромiгся на слово Святослав.
   - Нiчого не чути.
   - А боярин Славута? Живий вiн?
   - Боярин Славута помчав услiд за князем Iгорем.
   - Як - помчав? - вигукнув ще бiльше вражений Святослав. - Та чи вони не
показилися тут? Хай Iгор -  вiн  завжди  був  дещо  легковажний...  А  щоб
Славута!.. Просто неймовiрно!..
   - Наскiльки менi вiдомо, боярин залишився дома. Я  сам  бачив,  як  вiн
прощався з князем та княгинею. А потiм, коли я  порядкував  у  городi,  бо
князь Iгор усе залишив на мене, вiн вибiг з палат, скочив на коня i помчав
услiд за вiйськом... З того часу я його не  бачив.  Гадаю,  вiн  наздогнав
князя Iгоря i пiшов з ним...
   - Дивно... З хвилини на хвилину не легше... А княгиня Ярославна -  вона
де? Теж пiшла в похiд? - Святослав сумно усмiхнувся.
   - Нi, вона з дiтьми залишилася в Путивлi. Вiд неї були гiнцi.
   Святослав розвiв руками.
   - О боже! Дивнi дiла твої, господи! Усе, що я  з  таким  трудом  ладив,
розсипалося в одну хвилину!
   Вiн затулив обличчя долонями i скрушно похитав головою.
   Всi мовчали. Було ясно, що в серцi старого князя зараз  бушує  буря,  i
нiхто не наважувався розраджувати, втiшати його, а головне, нiхто не знав,
як це зробити. Кожному було нелегко на душi.
   Нарештi Черниш порушив тяжку мовчанку.
   - Княже, прошу до снiданку, бо лихо лихом, а їсти все одно треба...
   - Та який може бути снiданок! - скипiв князь. - Iгор утаївся вiд  мене,
обманув мене, а я за його столом стану нинi трапезувати!  Не  буде  цього!
Зразу ж рушаймо до Чернiгова! Поснiдаємо на човнах!
   Два днi, що пливли до Чернiгова, Святослав був сердитий i все  пiдганяв
гребцiв: швидше, швидше! Нарочних до  брата  Ярослава  не  посилав,  хотiв
заявитися несподiвано як снiг на голову i виказати йому все,  що  накипiло
на душi. Ярослав обманув його теж. Знав же,  що  пошле  на  помiч  Iгоревi
ковуїв, а промовчав! Iгор став йому ближчий, нiж рiдний  брат!  Ну,  що  ж
коли так, то й вiн не буде з ним няньчитися, потурати його витiвкам. Тепер
або зi мною, або проти мене! - вирiшив Святослав.
   Нiхто не зустрiчав його. I справдi з'явився  в  Чернiгiв  мов  снiг  на
голову. В'їздив у ворота злий, лютий. Ну, начувайся, Ярославе!
   I все  ж  Ярослава  встигли  попередити.  Чернiгiвський  князь  зустрiв
старшого брата посеред широкого майдану перед Спаським собором  i  вiдразу
кинувся йому на груди.
   - Брате мiй, таке лихо! Таке лихо! Якби ти тiльки знав! - схлипнув вiн,
обнiмаючи i цiлуючи Святослава в обидвi щоки.
   -  Що  трапилося?  Хтось  захворiв?  Помер?   -   сторопiв   Святослав,
вiдчуваючи, як щось обiрвалося в грудях i з серця щезли всi  гiркi  слова,
якi вiн приготував для молодшого брата.
   - Нi, нi, дякувати всiм святим, усi живi й здоровi.
   - Так що ж тебе так схвилювало? Кажи!
   - Iгорiв полк загинув! А сам Iгор, поранений,  потрапив  до  Кончака  в
полон!
   - Звiдки ти дiзнався? - Святослав вiдчув раптову  слабiсть,  нiби  ноги
пiдiгнулися. - I невже так-таки весь полк? Це ж шiсть, вiсiм або й  десять
тисяч воїнiв!
   - Щойно  прискочив  Бiловолод  Просович,  боярин  торкський,  -  вiн  i
розповiв...
   - Веди мене до нього! - аж крикнув Святослав. Обидва князi в  супроводi
княжичiв  та  Святославових  воєвод  зайшли  до  гридницi.  їм   назустрiч
пiдвелися чернiгiвськi воєводи i  могути[70].  Низько  вклонився  схудлий,
обшарпаний боярин-торк Бiловолод Просович, а коли пiдняв  голову,  то  всi
побачили в його запалених, почервонiлих очах сльози.
   Святослав зупинився перед ним.
   - Бiловолоде, розкажи, як це було! Торк  з  натугою  проковтнув  гiркий
клубок, що здавив йому горло.
   - Княже, це був з самого початку  нещасливий  похiд.  Сонячне  знамення
застерiгало князя Iгоря i всiх нас вiд великої бiди,  але  князь  Iгор  не
зважив на нього i повiв нас далi - аж на Сюурлiй та Каялу. У першiй  битвi
з ордою хана Кзи ми перемогли, та другого дня рано-вранцi побачили, що вся
сила половецька оточила нас. Почалася битва. Вiдразу був поранений у  руку
князь Iгор. Весь день i всю нiч ми пробивалися до Дiнця, але дiстатися  не
змогли. Стрiли  летiли  на  нас  хмарами  спозаранку  й  до  вечора,  конi
знесилiли вiд голоду й спраги, багато воїнiв полягло в тiй битвi. У недiлю
опiвднi упали знамена Iгоревi...
   - Де ж князi?
   - Усi в полонi.
   - А вiйсько?
   - Половина воїв лягли трупом у степу понад  Каялою  та  були  пораненi,
iнших похапали половцi. Не  знаю,  чи  й  пощастило  кому  втекти  з  того
побоїща...
   - А тобi?
   - Коли нас притисли до озера,  многi  кинулися  вплав  до  протилежного
берега, але i люди,  i  конi  були  такi  стомленi,  такi  спраглi  i  так
понапивалися води, що не могли пливти i всi потопилися. А я та  ще  кiлька
моїх воїв зумiли перепливти, заховатися в кущах  i  пересидiти  там,  поки
стемнiло...
   Святослав важко зiтхнув:
   - О любi мої братiя, i синове, i мужi землi Руської! Дав  би  менi  бог
притомити поганих, та не стримав юностi i цим створив  поганим  ворота  на
Руську землю. Воля господня да буде в усьому! Наскiльки ранiше  ремствував
я на Iгоря, настiльки нинi жаль менi Iгоря, брата мого!.. О, мої  синовцi,
Iгорю i Всеволоде! Рано єста почали ви Половецьку землю мечами  разити,  а
собi  слави  шукати!  Безславно  ви  перемогли,  безславно  пролили   кров
поганську! Вашi хоробрi серця з  твердого  булату  скованi,  а  в  звитязi
загартованi! Що натворили ви моїй срiбнiй сивинi? - Вiн знову заплакав,  а
заспокоївшись, махнув  Бiловолоду  Просовичу,  щоб  вийшов,  i,  коли  той
причинив за собою дверi, повернувся до Ярослава: - Брате, збирай  боярську
думу - будемо радитися, що нам тепер робити.
   - Майже всi мої бояри тут, княже, а твої теж, - вiдповiв Ярослав. -  Ти
старший - сiдай на моє мiсце i кажи, що нам робити, а ми послухаємо.
   - Гаразд. Хай буде так. Зараз не до сперечань, - погодився Святослав  i
зайняв чiльне мiсце за князiвським столом. Коли всi  повсiдалися  довкола,
змiцнiлим  голосом,  у  якому  вже  вiдчувалася  давно  вироблена   звичка
наказувати, промовив: - Братiє i дружино, замислив я  цього  лiта  великий
похiд на половцiв - аж на Дон. Та бог розсудив iнакше.  Молодi,  нерозумнi
князi Iгор та Всеволод, утаївшись вiд мене, самi пiшли в степ, щоб  тiльки
собi слави зажити, - i зазнали страшної поразки. Такої ще й не  бувало  на
Руськiй  землi!  Не  бувало!  Вся  Сiверська  земля  залишилася   оголена,
беззахисна. Iгор  та  Всеволод  вiдчинили  половцям  ворота  на  Русь!  Не
сьогоднi, то завтра вони будуть на Сеймi -  i  потече  кров  люду  нашого,
запалають городи i села...
   Вiн замовк i задумався. Пригнiченi бояри мовчали теж.
   - Що ж нам робити? - спитав Ярослав тихо. Вiн вiдчував свою провину.
   - Що нам робити? - перепитав Святослав i  тут  же  твердо  вiдповiв:  -
Загородити Полю ворота на Русь черленими щитами! Зупинити Кончака i Кзу та
iнших  ханiв!  Рятувати  землю  нашу  вiд  спустошення,  а  люд  наш   вiд
загибелi!.. Передусiм треба захистити беззахисне Посем'я!
   - I як же це зробити? Якими силами?
   - А ось як... Мої сини Олег i Володимир з двома полками,  що  йдуть  зi
мною, повернуть зараз же на Сейм, до Путивля. З ними пiде  воєвода  Тудор,
воїн смiливий i досвiдчений... Зробiть там, князi, все, аби  захистити  ту
землю! Не гайте нi хвилини! Там залишилася княгиня Яро-славна з дiтьми!..
   - Слухаємося, княже, - схилили голови молодi князi.
   - Ти, Ярославе, негайно збирай дружини свої i стань  по  Острi!  Жди  з
Києва моїх нарочних.  Може  бути,  що  половцi,  охопленi  гординею  пiсля
перемоги над Iгорем, пiдуть не на Сейм, а на Переяслав або й Київ.  Швидше
всього на Київ! Тодi ми станемо проти них!
   - Добре, - вiдгукнувся Ярослав.
   Нинi ж я напишу листа у  Смоленськ  до  князя  Давида  Ростиславича!  У
Турiв, у Пiнськ, у Луцьк пошлю гiнцiв, щоб iшли  князi,  не  барячись,  на
допомогу Києву... I  зразу  ж,  ще  сьогоднi,  сам  вiдправлюся  до  свого
стольного града!.. Тепер нема чого  думати  про  похiд.  Тепер  головне  -
зiбрати всi сили Руської землi на вiдсiч Кончаковi та його ордам!..  Iдiть
усi i робiть те, що велить вам ваш обов'язок! Iдiть!

   * * *

   Любава витягла з жлукта ще гарячi, добре визоленi сорочки та  спiдницi,
повiсила на коромисло, пiдняла  на  плече  i  гукнула  в  розчиненi  дверi
хатини:
   - Мамо, я до рiчки! Поперу бiлизну!
   З хати долинув материн голос:
   - Iди, доню... Та будь обережна - не впади в воду,  бо  кладка  ще  вiд
батька залишилася - стара i хистка вже!
   Вони вже звикли одна одну називати матiр'ю i донею, i були радi, що мiж
ними установилися такi приязнi, родичiвськi взаємини.
   З дверей вибiг Жданко. У вибiлених на сонцi полотняних  штаненятах,  що
трималися на шлейцi,  перекинутiй  через  плече,  у  такiй  же  сорочечцi,
бiлявочубий та синьоокий, вiн скидався на тендiтного  житнього  колосочка,
який щойно виклюнувся зi стрiлки.
   - I я з вами на рiчку! - гукнув з порога i застрибав на однiй нозi.
   - А бабуся пускає?
   - Пускає, пускає! Вона годує Настуню, бо та маленька... А я сам поїв! Я
вже великий!
   Любава усмiхнулась i подумала: як же любитиме вона свого  Жданка,  якщо
так прив'язалася до цiєї, по сутi, чужої їй дитини!
   - Ну, йди! Та не пустуй! А то впадеш у рiчку  та  втопишся!  Мама  Варя
плакатиме дуже! I ми всi будемо плакати!
   - Я не пустуватиму! Я слухняний! - гукнув зрадiлий Жданко  i  вистрибом
пустився по стежинi.
   Кладка була справдi стара, почорнiла, хистка i на  два  чи  три  пальцi
покривалася водою. Однак прати на нiй було зручно.
   Поряд з нею колихався  на  хвилях  легкий  сосновий  човен,  видовбаний
Жданом узимку. У ньому лежав довгий гладенький бовт, щоб заганяти  рибу  в
сiть, та липовий ковшик - вичерпувати воду. Вiдколи Ждан  пiшов  у  похiд,
стоїть човен без руху - чекає на свого господаря.
   Склавши в нього бiлизну, Любава заходилася прати.  Жданко  бiгав  понад
берегом - ловив прудкокрилих метеликiв.
   Сонце пiдбивалося все вище й вище. Скоро й обiдати  пора!..  Та  раптом
вiдчайдушний жiночий крик струсонув i сонячну тишу, що зависла над  Сеймом
i над левадами, i все навкiл:
   - Людоньки-и! Половцi!.. Убивають!.. Рятуйте!.. Прач випав iз Любавиних
рук. Дiвчина глянула на село i завмерла  вiд  жаху:  з  трьох  бокiв  його
затоплювали  степовики,  вони  мчали   вулицями,   навпростець   городами,
вривалися, мов хижаки, у двори,  в  хати,  нишпорили  по  хлiвах,  клунях,
коморах, наздоганяли людей, що тiкали в поле чи до рiчки, в  левади  чи  в
лiс, одних в'язали, iнших убивали, тягнули все, що  потрапляло  пiд  руку,
виганяли з повiток худобу, коней, птицю... Ось запалав один куток, задимiв
другий. Стовпи диму й вогню шугнули в сине  небо...  Всюди  крики,  тупiт,
чужинська лайка, дитячий вереск, стогiн поранених, чоловiчi прокляття...
   Жданко зiщулився, притулився до Любавиного колiна голiвкою  i  тремтiв,
мов перелякане пташеня.
   - Менi страшно!
   Вона теж боялася. Страх скував її серце льодяним панциром,  а  потерплi
ноги мов прикипiли до землi. Щось подiбне вона вiдчула  торiк  у  Глiбовi,
коли на нього несподiвано напали сiверяни.
   Жданкiв голос вивiв  її  з  остовпiння.  Треба  ж  щось  робити!  Треба
рятувати матiр. Варю, маленьку Настуню! Ось-ось  половцi  нагрянуть  i  до
них!
   - Мамо! Варю! Тiкайте сюди! У леваду! - гукнула вона щосили.
   Та її голос розтанув, загубився у страшному гвалтi, що  охопив  усеньке
село. Тодi вона кинулась бiгти - i враз зупинилась. Хiба встигне?  Ген  на
їхнє подвiр'я завертає  один  чужинець,  другий,  третiй...  Вриваються  в
хатину... Чується приглушений скрик, дитячий  вереск...  О  небо!  Що  там
дiється!... Невже i мати, i Настуня вже мертвi, загинули?
   Вона переводить погляд на Iванове обiйстя. Звiдти  долiтає  несамовитий
крик Варi:
   - Дiтоньки-и!
   Половець тягне її за коси,  вона  пручається.  Тодi  вiн  б'є  її,  мов
скотину, ногою в живiт, в'яже сирицею руки..
   Любава хапає Жданка, хоче занести його за кущi, щоб не бачив того жаху,
але хлопчина вже почув материн голос i кричить щосили, пронизливо:
   - Мамо-о!
   Половцi почули той дитячий крик, побачили Любаву i Жданка. Один  з  них
вiдразу ж метнувся вниз, до рiчки, швидко  зачеберяв  своїми  викривленими
ногами, що зви кли до верхової їзди. На ходу ладнав лука...
   Любава iз Жданком стрибнула в човен, бовтом щосили  вiдштовхнулась  вiд
берега. На той бiк! В очерети! До лiсу! Швидше! Швидше! Тiльки  там  можна
сховатися вiд хижих людоловiв!
   Яка, одначе, широка рiка! Як поволi пливе човен! А половець уже  збiгає
в леваду, пiднiмає лука, цiлиться.
   Стрiла плюхається в воду зовсiм недалеко - за кормою. Половець  вищирив
зуби, регоче i накладає другу стрiлу. Вiн упевнений, що влучить!
   Швидше! Швидше! Вона упирається бовтом у  дно  -  раз,  другий!  Шумить
прозора вода, все ближче зелена стiна очеретiв. Чи ж устигне?
   Стрiла цвьохнула над вухом, опекла плече.
   - Тетю Любаво! У тебе кров! - кричить Жданко, показуючи на бiлий рукав,
що почав червонiти.
   Та думати про це нiколи. До кущiв, до заростей зовсiм недалеко - десять
крокiв, п'ять...
   Вона оглядається. Половець усе ще регоче i накладає третю стрiлу.
   Ну, кiнець! Тричi долю не випробовують!
   Але тут човен iз шелестом розсуває високий очерет i ховається в  густих
його заростях, а через мить упирається в твердий берег.  Любава  хапає  на
руки Жданка i, прозидираючись крiзь жовто-зелений верболiз, бiжить  лiсом.
Бiжить, не вiдчуваючи болю нi в плечi, нi в босих ногах,  що  ступають  по
колючiй глицi, натикаються на сухе гiлля та пеньки, нi в обличчi, по якому
шмагає ялинове вiття... Бiжить  до  знемоги...  I  коли  вже  вiдчула,  що
останнi сили залишають її, упала в  траву,  притиснула  до  себе  маленьке
тремтяче тiльце хлоп'яти i безсило заридала...

   * * *

   В той час, як хан Кза iз синами Романом та Чугаєм,  зятем  Костуком  та
своїми прибiчниками плюндрував обидва береги Сейму, поволi наближаючись до
Путивля, Кончак, роздiливши свої сили  на  кiлька  загонiв,  напосiвся  на
Посулля i винищував  тi  поодинокi  селища  й  городки,  якi  уцiлiли  вiд
попереднiх  нападiв  або   зусиллями   Володимира   Переяславського   були
вiдбудованi.  Терьтробичi  спалили  П'ятигiрцi,  Тарголовичi  -   Лукiм'я,
Токсобичi дотла сплюндрували Мгар та Луку, Колобичi приступом узяли мiцний
кснятинський городок, а Єтебичi винищили все, що було живого, мiж Щеками i
Сенчою. I тiльки сам Кончак забарився пiд Лубном. Думав узяти його з ходу,
та виявилося, що це мiцний  горiшок  -  не  по  зубах,  тому  покликав  на
допомогу Токсобичiв та Колобичiв.
   Посадник Мотига стояв на заборолi i дивився вниз,  на  берег  Сули,  де
спiшувалися свiжi половецькi загони.  Був  вiн  заклопотаний,  сумний.  За
чотири днi облоги i безперервних боїв на валах схуд, змарнiв, очi  запали,
почервонiли вiд безсоння, борода скошлатилася, а рудi вуса пiдгорiли, коли
гасив пожежу, i з двох бокiв пiдковою охоплювали  мiцно  стиснутого  рота.
Причому один кiнець їх був довший, а другий, бiльше присмалений, коротший,
i вiд того обличчя здавалося скривленим, нiби болiв зуб чи пiдпухла щока.
   - Що, брате Мотиго, сунуть поганцi? Тепера нам  непереливки  будуть?  -
прогув у нього над вухом Кузьмищiв голос. - Бачу, бачу... Що ж робити?
   Кузьмище тихо пiдiйшов i став поруч. Вiн теж змарнiв. Воронячим гнiздом
стирчав на всi боки чорний чубисько, а таке ж  чорне  й  густе,  мов  лiс,
бородище, як i  вуса  Мотиги,  присмалилося  на  вогнi  i  позакручувалося
порудiлими баранчиками.
   - А що робити - триматися! -  вiдповiв  Мотига.  -  Скiльки  сил  наших
стане!.. Iншого виходу в нас немає!
   - I я так думаю... От тiльки чи довго протримаємося? Уже половина людей
або вбита, або поранена... Та ти дивися - вони, здається,  вiдразу  пiдуть
на приступ! Га?
   Кузьмище показав рукою вниз.
   Половцi справдi заворушилися. Однi погнали  коней  на  луг,  а  тi,  що
лишилися, - не менше двох тисяч, - почали здиратися по крутому схиловi  до
валу. Ладнали луки, несли палаючу смолу.
   - А йдуть, клятi! - I Мотига раптом загукав охриплим голосом: - Браття!
Пильнуйте! Знову починається!.. На забороло! На забороло!
   Вiн залишився на схiдному валу - вiд Сули, а Кузьмище прудко  побiг  до
ворiт. Там було найбiльш небезпечне мiсце, бо коли зi всiх бокiв  городище
оточували глибокi яри та урвища, бiля ворiт, вiд материка,  його  вiддiляв
лише сухий рiв.
   У городищi тривожно сурмили  труби.  З  усiх  усюд  до  валу  зiбралися
лубенцi. Вони несли луки-самострiли, довгi  дерев'янi  вила-дворiжки,  щоб
вiдштовхувати драбини нападаючих, лозовi кошелi з пiском  та  землею,  щоб
засипати їм очi, розтоплену смолу та окрiп... Чоловiки ставали до бiйниць,
жiнки, пiдлiтки й старi подавали їм усе, що потрiбно для  оборони.  Навiть
пораненi, хто ще почувався на силi, брали списа чи сокиру i ставали в ряди
захисникiв.
   Всюди дiжки та цебри з водою, щоб гасити пожежi.
   Лубен в котрий раз готувався дати вiдсiч вороговi.
   Кузьмище пiднявся на надбрамну вежу й охнув: тисячi половцiв  оточували
городище - i понад ровом, i по горi, i по яру, що зразу  стрiмко  падав  у
кiнцi рову, i по широкiй i глибокiй долинi, де  текла  Луб'янка,  i  попiд
Нижнiм валом побiля Сули...  За  ровом,  на  високому  горбi,  стояв  гурт
вершникiв - ханiв та ханських охоронцiв.  Серед  них  горбатилася  могутня
постать великого хана.
   Кончак!
   Його Кузьмище впiзнав вiдразу, хоча й минуло кiлька рокiв, як  разом  з
князями гнався за ним та за Iгорем вiд Щекавицi аж до Днiпра. Ох, яка була
добра нагода злапати сучого сина! Коли б не  випадковий  човен,  припнутий
бiля берега, не проливали  б  нинi  лубенцi  свою  кров,  не  всiвалася  б
Переяславська україна трупом та згарищами! Та ба! Не пощастило!
   Сонце опускалося на захiд i,  визираючи  з-за  ханських  спин,  слiпило
Кузьмищевi очi. Хитрий гаспид - Кончак!
   I тут усе обмiркував! I сонце, заслiплюючи очi русичам, допомагає йому!
   Кузьмище застромив за пояс бойовий топiр, взяв до рук  важкого  довгого
списа.
   - Ну, братця, стiймо крiпко, бо чи так, чи  iнак  -  все  одно  смерть!
Зараз почнеться!
   Нiби вгадуючи його думки, Кончак пiдняв руку i подав знак до наступу.
   На приступ ринули тисячi воякiв. Вони, мов  мурашки,  лiзли  по  крутих
схилах нагору, пускали стрiли з  прив'язаними  до  наконечникiв  палаючими
шматочками смоли, розмахували шаблями та списами. Тi, що ринули через рiв,
несли з собою довгi штурмовi драбини.
   I над усiм лунав протяжний грiзний рев - а-а-а!..
   В городищi спалахнули пожежi, їх гасили жiнки й дiти.
   По всьому околу городища, де вал здiймався над  крутими  схилами  яруг,
половцi зумiли пiднятися лише  до  пiднiжжя  валу,  а  в  багатьох  мiсцях
взагалi не пiднiмалися. Бо  як  же  видряпалися  по  прямовисних  глиняних
стiнах? Вони тiльки запускали вгору стрiли з палаючою смолою, сподiваючись
пiдгладити сухе дерев'яне забороло, та безперервно кричала щоб нагнати  на
урусiв жаху i щоб тi, перебуваючи в постiйному  страховi,  не  мали  змоги
перекидати пiдмогу туди, де вона потрiбна.
   Зате бiля городо ської брами зав'язалася люта сiча. Хоча  степовики  не
були навченi штурмом брати укрiпленi городи i  неохоче  йшли  на  приступ,
вони мали багатократну перевагу в людях i, користуючись цим, все  лiзли  i
лiзли на заборола, мов сарана.
   Кузьмище ледве встигав зi своїми людьми вiдштовхувати драбини i скидати
з заборол тих найспритнiших, яким пощастило задертися нагору. Вiн  носився
по дощатому помосту, як буря, i його громовий голос лунав усюди,  де  було
найважче.
   - Тримайтеся, братця!  Тримайтеся!  -  пiдбадьорював  воїв.  -  Половцi
видихаються! Уже всi драбини лежать унизу потрощенi! А без  драбин  їм  не
залiзти на вал! Та й вечiр незабаром - i ми матимемо передишку!
   Сонце справдi Щоцвидко сiдало за далекий небокрай. Ще година-друга -  i
стемнiє!
   Розумiв це i Кончак.
   Коли стало ясно, що захисникiв на заборолах так просто не дiстати i  що
вони, незважаючи на великi втрати, i не  думають  здаватися,  вiн  наказав
пустити  в  дiло  порок.  Це  був   простий,   нашвидкуруч   приготовлений
стiнобитний пристрiй - важка дубова колода, яку на арканах, на  вiжках  та
обротьках несли пiвсотнi дужих воякiв.  Простий,  але  небезпечний.  Воїни
перетягли його через рiв i поволi наближалися до ворiт.  Ще  сотня  воякiв
iшла поряд i щитами закривала i товаришiв, i себе вiд руських стрiл.
   Кузьмище вiдразу зрозумiв, яка це велика загроза  -  цей  порок  -  для
ворiт, i для городища, i для лубенцiв.
   -  Братця,  стрiляйте!  Та  стрiляйте  не   поспiшаючи!   Цiльтеся   не
кваплячись! В ноги, в руки  -  куди  зможете,  аби  не  в  щити!  Аби  хоч
як-небудь вразити гаспидiв! - гукав вiн, а молодому довгов'язому  кметовi,
що трапився поруч, наказав: - Бiжи хутко до посадника Мотиги - нехай  бере
сотню чи й двi людей i мчить не гаючись сюди!  Та  хай  захопить  мiхiв  i
заступiв - закладати землею ворота! Бiжи!
   Жiнкам звелiв нести i тягти до ворiт усе, що згодилося б для цiєї мети:
дошки, плахи, кошелi з землею, лави, столи, рогачi, вози, засiки, кадуби -
все, чим можна загатити, забити велику  дiру  в  валу,  коли  б  кочовикам
пощастило висадити дубовi, обкованi залiзними шпугами ворота.
   - Давайте сюди окрiп! Пiдiгрiйте  смолу!  Наливайте  її  в  горщики,  в
глечики, в череп'янi кухлi! Щоб трiскалися  на  головах  тих  нечестивцiв!
Несiть усе, що можна пожбурити на них, - камiння, колеса,  жлукта,  столи,
бочки! Усе - навiть одяг, постелi, сiдла... Аби лиш  перешкодити  поганцям
розмахувати тiєю колодою!
   I полетiло на голови нападникам усе, що можна було знайти в городищi. А
тим часом Мотига  з  сотнею  воїв  закладав  ворота  мiхами  з  землею,  i
незабаром тут виросла важка i  мiцна  загорожа...  Коли  уже  в  сутiнках,
незважаючи на втрати, половцi розтрощили дубовi  бруси  брами,  то  раптом
наткнулися на непробивну земляну стiну. Хан Туглiй, що  керував  наступом,
кинувся до Кончака - що робити?
   Кончак скрипнув зубами, вилаявся i наказав знiмати облогу.  I  так  вiн
згаяв тут скiльки днiв! А попереду ж новi бої - Переяслав,  Київ!  Що  цей
Лубен! Вiн вiзьме його на зворотному шляху! Та коли впаде Переяслав,  коли
схилить голову гордий золотоверхий Київ, цей горiшок  сам  упаде  йому  до
рук! Ой-бой!
   Уранцi лубенцi висипали на вали i з  подивом  i  радiстю  побачили,  як
величезне половецьке вiйсько, здiймаючи  за  собою  хмару  куряви,  швидко
покотилося на захiд. Важко було повiрити цьому, але Кончак зняв облогу, що
коштувала йому кiлькох сотень воякiв i чимало даремно згаяних днiв.
   Кузьмище змахнув з ока сльозу, згрiб друга Мотигу у  ведмежi  обiйми  i
радiсно загукав:
   - Вистояли, братику! Вистояли, мат-терi його ковiнька!

   * * *

   Кончак iшов на Русь швидко, а чутка про нього летiла  ще  швидше.  Люди
кидали все i тiкали в лiсовi нетрi, в непрохiднi болота, в глибокi  яруги,
ховалися за високими валами  найближчих  городiв  та  острогiв.  Переяслав
переповнився вiйськовим i  невiйськовим  людом.  Смерди,  холопи,  закупи,
ремiсники, огнищани, купцi брали мечi, списи,  луки,  щити  i  ставали  на
заборола.
   Сам Кончак iде! Всi готувалися до  зустрiчi  з  жорстоким,  безпощадним
ворогом.
   I все ж поява половцiв, якi в недiлю вранцi мов  чорна  хмара  посунули
з-за Трубежу, була для багатьох, як це часто буває в подiбних випадках,  i
несподiваною, i приголомшливою. Всi - вiд старого до малого - висипали  на
вали i вжахнулися: нiколи ще не приходили степовики такою силою!
   Розумiючи, що Кончак незабаром обступить весь город так, що з  нього  й
миша  не  вишмигне,  Володимир  Глiбович  поспiшив   послати   гiнцiв   до
Святослава, Рюрика i до всiх князiв: "Се половцi у мене - а поможiте  мi!"
Гiнцям вiдчинили  Київськi  ворота  -  i  найбистрiшi  князiвськi  скакуни
вихором понесли їх у рiзнi боки до  Днiпра:  до  Києва,  до  Трипiлля,  до
Iвана[71], Чучина[72], Канова, де, напевно, не  сьогоднi,  то  завтра,  як
повiдомляв Святослав, стануть вiйська для оборони того берега.
   А половцi все сунули, каламутячи копитами свiтлi води Трубежу, i поволi
охоплювали весь город зi всiх бокiв.
   Володимир Глiбович обняв княгиню Забаву, мов хотiв захистити вiд  бiди,
i з гiркотою вигукнув:
   - Ну, от, удружив Iгор! Не дiждався, щоб сукупно з усiма пiти в Поле! I
свою силу погубив, i на нас погибель навiв!.. Бiдна україна Переяславська!
I знову ти розплачуєшся,  як  не  раз  бувало,  за  чужi  грiхи!  I  знову
проллється невинна кров люду твого! Прокляття!
   - А може, i нема Iгоревої вини в цьому? Може, Кончак i без того посунув
би на нашу землю? - висловила сумнiв княгиня Забава.
   - Нi, княгине, зараз в усьому, що скоїлося на нашiй землi,  князь  Iгор
винен, - пiдтримав Володимира Глiбовича боярин Шварн.  -  Це  вiн  вiдкрив
ворота половцям на Руську землю!
   Надвечiр  Кончак  обложив  Переяслав  зi  всiх  сторiн,  а  рано-вранцi
розпочав сильний обстрiл городських заборол  звичайними  i  запалювальними
стрiлами. Сухе дерево займалося швидко, i  в  багатьох  мiсцях  спалахнули
пожежi. їх заливали водою. На валах появилися першi вбитi та пораненi.
   Особливо сильний натиск вчинили половцi на острог, що захищав  Київськi
ворота. В ньому зачинилася хоругва стрiльцiв, i  вони  були  Кончаковi  як
бiльмо на оцi, - не давали змоги наблизитись до найбiльш вразливого мiсця,
де вiн сподiвався добитися успiху.
   Кончак кинув на  нього  орди  Туглiя,  колобицьких  та  терь-тробицьких
ханiв.  Тi  пiшли  на  приступ.  Спочатку  обложенi  в   острозi   успiшно
вiдбивались, та перед вечором сили їхнi пiдупали.
   - Шкода витязiв! Треба рятувати! - занепокоївся Володимир  Глiбович.  -
Коня менi! Вiдчинiть ворота! Молодша дружина, за мною!
   Iвашко пiдвiв йому коня.
   Поблискуючи золотим шоломом i золотими  стременами,  князь  вирвався  з
ворiт на чолi невеликої дружини i щодуху помчав до острогу. Туглiєва  орда
не витримала несподiваного удару i сипонула врозтiч. Туглiй  у  штовханинi
ледве не впав з коня - його пiдтримав Трат, що випадково був поруч.
   - Вiдчинiть ворота! Виходьте до нас у поле! - гукнув князь обложеним. -
Та швидше! Кожна хвилина дорога!
   Ворота розчинилися - i з них виїхало сотнi двi  вершникiв.  Багато  хто
вiв на поводi запасних коней з пораненими.
   - Вiдступаємо до Київських ворiт!
   Молодша  дружина,  визволивши  приречених   на   загибель   побратимiв,
повертала  коней  назад.  Але  в  цей  час  хан  Туглiй,  оговтавшись  вiд
переполоху i холонучи вiд страху, що цей переляк не залишиться непомiчений
Кончаком, завернув орду i вдарив на переяславського князя
   Так сталося, що в першому ряду нападаючих опинився Трат. Вiн  незграбно
скакав на своєму миршавому  соловому  нонi  i,  пiддаючи  собi  хоробростi
криком, потрясав важким ханським списом. Бiдак з бiдакiв, вiн  добровiльно
зголосився пiти в похiд, щоб чим-небудь  поживитися  в  землi  урусiв.  Як
пастух ханських табунiв та стад, мiг i не йти, однак Туглiй не заперечив i
вiдразу погодився взяти з  собою,  навiть  зброю  порядну  дав.  Трат  був
щасливий Не знав вiн, що цим щастям мав завдячувати ханшi Настi, яка давно
вже протурчала хановi вуха, щоб десь запроторив Рутиного чоловiка подалi i
щоб Рута хоч на якийсь час зiтхнула вiльнiше.
   Трат скакав поряд з усiма,  кричав,  розмахував  списом  i  вiдчував  у
животi якийсь неприємний холодок.  Вiн  був  добрим  чабаном  i  неабияким
вершником, але давно вже не ходив у походи i зi страхом думав  тiльки  про
те, як би щитом захиститися вiд уруської стрiли i не впасти з коня. Бо хто
у такiй круговертi падав на землю, той уже не пiдводився нiколи.
   Ось передня лава половцiв зiткнулася з  переяславцями,  i  Трат  зовсiм
несподiвано для себе побачив перед собою багато одягненого  вершника  -  у
харалужнiй кольчузi, золотому шоломi, з легким червоним плащем за плечима,
що розвiвався, як знамено, i довгим двосiчним мечем у мiцнiй руцi.
   Князь! Уруський князь!
   Якщо зараз Трат не злякається i настромить його на списа або  вiзьме  в
полон, то прославиться на весь Дешт-i-Кипчак i стане багатим чоловiком.
   Трат направляє  вiстря  свого  довгого  важкого  списа  прямо  в  груди
князевi. А що йому було робити? Праворуч i лiворуч вiд  нього  -  суцiльна
лавина воїнiв, позаду - ще бiльше. Куди дiватись?  Тiльки  вперед!  I  хай
великий Тенгрiхан допоможе йому!
   Та в останню мить Трат зажмурив очi, спис похитнувся  i,  замiсть  того
щоб ударити князя в груди, ударив у стегно. Князь голосно скрикнув, але  в
сiдлi утримався. А Трат з неймовiрним страхом  раптом  побачив  збоку  вiд
себе молодого уруського воїна з високо занесеним мечем - то був Iвашко - i
ще почув важкий посвист того меча. I тут свiт перевернувся  в  його  очах.
Обидвi його витягнутi наперед руки - лiва, що тримала повiд, i  права,  що
тримала списа, - вiдсiченi тим мечем по самi лiктi, упали на гриву коневi,
а звiдти провалилися кудись у безвiсть.
   Це було останнє,  що  вiн  бачив  у  своєму  життi,  -  свої  вiдсiченi
закривавленi руки. Потiм вiн уже вiдчував якийсь час, як сповзає з  сiдла,
падає в темну яму, де несамовитi кiнськi копита рвуть його  тiло,  трощать
кiстки.
   Потiм вiн зник. Зник навiки, втоптаний у чужу  землю,  багатством  якої
так хотiлося йому поживитися...
   Незважаючи на рану, Володимир Глiбович бився затято. Не один  раз  його
меч падав на голови  ворогiв,  що,  привабленi  блиском  золотого  шолома,
оточували його все тiснiше i намагалися дiстати шаблею чи списом. Поряд  з
ним бився Iвашко, билися ще десятки юних  витязiв,  що  мечами,  щитами  i
власними тiлами затуляли свого князя вiд чужинських шабель i списiв.
   Та сили були нерiвнi. Все рiдiли i рiдiли ряди Володимирових охоронцiв.
Другу рану князевi половцi  нанесли  теж  списом  -  у  спину,  пiд  праву
лопатку. Вiн схитнувся, але в сiдлi утримався, лише перекинув меча у  лiву
руку.
   На валах, бiля Київських ворiт, зчинився крик.
   - Нашi знемагають!
   - Князь поранений!
   - Допоможiмо  їм!  Допоможiмо!  Воєвода  Шварн  стрiмголов  скотився  з
заборола вниз, скочив на коня.
   - Дружино, за мною! Виручимо князя!  Вперед!  Двi  тисячi  кiнних  воїв
вимчали з Переяслава як вихор i всiєю  своєю  залiзною  силою  вдарили  на
половцiв, що оточили князя i його невелику дружину. I прорвали  кiльце.  I
вихопили Володимира, живого, але зраненого  списами  половецькими.  Третiй
удар, найсильнiший, хтось iз нападникiв нанiс йому в груди, i  князь  упав
на руки кмета Iвашка.
   - Це смерть моя! - прошепотiв вiн, спльовуючи кров'ю.  -  Iгор  доконав
мене!
   Вiдступаючи з боєм, дружина допровадила князя в город.  Його  внесли  в
княжi палати, поклали на лiжко. Лiкарi i знахарi поспiшали вже з полотном,
зiллям, мазями. Княгиня Забава, стримуючи сльози,  цiлувала  його  зблiдле
обличчя, гладила густого сплутаного чуба[73]. В кутку, стримуванi  нянями,
голосили малi дiти.
   А вiн прикликав до себе  Шварна  i  прошепотiв,  стримуючи  стогiн,  що
рвався з грудей, i витираючи криваву пiну з уст:
   Воєводо, вручаю тобi долю княгинi, i дiтей моїх, i всього Переяслава...
Бийся до останнього, скiльки сил твоїх стане, на валах! У поле не виїзди i
ворога в город не впускай!.. Князi виручать нас... Повиннi виручити, бо ми
ж тут i їх захищаємо... На них уся надiя наша!..

   * * *

   А що ж князь Iгор?
   Всi днi пiсля Каяли вiн був мов сам не свiй, мов закам'янiлий. Їв, пив,
перев'язував рану, розмовляв, але i сам вiдчував, i всiм, хто  жив  з  ним
разом, здавалося, що то не вiн, а якийсь  iнший,  мертвий  душею  чоловiк.
Видно, там, на  Каялi,  йому  було  завдано  рани  не  тiльки  в  руку,  а
передовсiм у серце, в душу, i якщо рана на руцi швидко загоювалася  i  вже
майже не турбувала його, то душевну рану кожного дня, кожної  хвилини  вiн
усе бiльше роз'ятрював, розвереджував власним судом - своєю  совiстю.  Вiн
звинувачував себе - i зовсiм небезпiдставно  -  в  смертi  багатьох  тисяч
своїх спiввiтчизникiв, у загибелi всього вiйська, у тяжких муках воїв,  що
потрапили в половецьку неволю, у сльозах сiверських дiтей,  жон,  батькiв,
матерiв, а найбiльше - у страшному розореннi, спустошеннi  Руської  землi,
якого нинi, в сю хвилину завдавали їй Кза i Кончак.
   Прохання його  перед  Кончаком  про  те,  щоб  привезти  з  Русi  попа,
пояснювалося, в першу чергу, тим, що вiн хотiв облегшити  душу  щиросердою
сповiддю. Вiн розумiв, що для його умерлої душi  потрiбен  був  ключ,  щоб
вiдiмкнути її, розбудити вiд болiсного сну, вiд скам'янiлостi, впустити  в
неї, замiсть мертвої сукровицi, живу кров, тепло, сонце, людське прощення.
А таким ключем, вiн знав, могло  бути  тiльки  слово,  бо  мазi,  вiдвари,
настойки, припарки - те все для тiла, а слово  -  для  душi.  А  хто  його
скаже? Рагуїл? Ждан? Чи, смiшно сказати, Янь?
   Так минув тиждень i другий.
   У недiлю, напередоднi того  дня,  коли  Володимир  Глiбович  рубався  з
половцями, а потiм сходив  кров'ю  i  кричав  пiд  ранами,  з  порубiжного
руського города Дiнця прибули до Iгоря на Тор його посланцi, якi  привезли
з собою старенького, одинокого попа Сiльвестра.  Попик,  як  його  вiдразу
прозвав Янь, був маленький, худенький, облисiлий, якийсь знiкчемнiлий - чи
то вiд старостi, чи вiд надмiрної пристрастi до браги та пива, але, як  на
диво, мав довгу сиву бороду i пристойний густий  бас.  Ця  остання  якiсть
примирила з ним розчарованого його непоказною зовнiшнiстю Iгоря.
   Для церковної вiдправи було поставлене на березi рiчки ще одно шатро, i
того ж вечора у присутностi Iгоря попик Сiльвестр,  одягнутий  у  блискучi
ризи, з срiбною кадильницею в однiй руцi  та  золотим  хрестом  у  другiй,
вiдправив заупокiйну молитву по душах загиблих та молебень за живих.
   Iгор гаряче молився, цiлував хрест, бив поклони,  плакав,  просячи  вiд
неба прощення i сподiваючись на просвiтлiння та облегшення душi.
   Та заспокоєння не приходило. Вночi вiн знову кидався, скрикував, кликав
до себе княгиню Євфросинiю,  сина  Володимира,  брата  Всеволода,  плакав,
скреготав зубами у якiйсь несамовитiй  безсилостi  i  лютi  i  тiльки  пiд
ранок, як i ранiш, знесилений i розбитий,  поринув  у  важкий  непробудний
сон.
   Наступного  дня,  пiсля  обiду,  Рагуїл  заявив,  що  непогано  було  б
розвiятися соколиним полюванням на лебедiв...
   - Кажуть, бiля озера та в лузi Дiнця неважко знайти їхнi гнiздовища.
   Iгор не перечив - рука вже зовсiм  загоїлась,  i  Ждан  та  Янь  швидко
переговорили  зi  сторожею.  Молодi  джигiти  зрадiли:  їм  теж   хотiлося
потiшитися i бистрою їздою, i соколиним полюванням.
   Виїхали у супроводi п'ятнадцяти сторожiв, якi, пам'ятаючи наказ Кончака
пильно слiдкувати за бранцями, але не набридати  їм,  трималися  вiддалеки
вiд князя та його супутникiв. Ждан, що став тепер не тiльки конюшим,  а  й
сокольничим, вiз на лiвiй руцi двох соколiв, на голови яких були натягнутi
шкiрянi ковпаки-карналi, що затуляли птахам очi, а Янь припас у саквах  на
полудень кiлька шматкiв в'яленого м'яса та в бурдюку  холодної  джерельної
води, бо Iгор, поки його братiя  та  вої  перебували  у  полонi,  навiдрiз
вiдмовився вживати кумис, бузу, а тим паче ромейське вино.
   Iгор та Рагуїл їхали попереду.
   - Княже, - упiвголоса сказав тисяцький, -  мiй  джигун,  як  ти  знаєш,
упадає за Настею. Молодиця гарна, нiчого не скажеш, та чує моє  серце,  що
поплатиться вiн головою! їй-богу, поплатиться! Хай  тiльки-но  повернеться
хан Туглiй та дiзнається про їхнi шури-мури...
   - Я вже казав йому про це, Рагуїле, але твiй остолоп не  тiльки  батька
не слухається, а й князя. Не бити ж його! Та й  не  маленький  уже  -  сам
знає, на що йде! - вiдповiв Iгор.
   Рагуїл важко зiтхнув i, оглянувшись, ще бiльше понизив голос:
   - Та я зараз хочу не про те, княже... Яню хоч кiлок на головi  теши,  а
вiн як був баламутом, зальотником, так i залишається ним, хоч би там що! Я
махнув би на все це рукою, так серце ж болить: не зносити  йому  голови!..
Однак вiн, як ти сам знаєш, гострий на розум, дотепний i смiливий хлопець.
I метикований достобiса! Ти ж бачиш, як вiн швидко знайшов спiльну мову  з
нашими сторожами, - став для них як свiй, зразу втерся  у  довiру,  бiльше
часу проводить з ними, нiж з нами, вони його не зупиняють, коли вiн iде  в
кочовище, навiть уночi вiється хтозна-де... А сю нiч  повернувся  i  шепче
менi: "Батьку, є змога для князя Iгоря i для всiх нас утекти!" -  "Хлопче,
ти часом не п'яний? За нами слiдкують у двадцять пар очей, коней дають нам
тiльки для полювання та прогулянок i вiдразу вiдбирають... Яка  змога?"  -
вiдповiв я. Вiн присунувся ще ближче i шепче на вухо:  "Настя  познайомила
мене з хрещеним половцем Овлуром, власне, тiльки наполовину  половцем,  бо
його мати Рута - русинка, - так от  сей  Овлур,  або  по-нашому  Лавро  чи
Лаврiн, може дiстати i коней i зброю i провести нас аж додому! Вiн  згоден
їхати з нами на Русь..." Що ти на це скажеш, княже?
   Iгор задумався.
   - А це не пастка?
   Рагуїл здвигнув плечима.
   - Не схоже. Для чого це Настi? Янь клянеться, що вiрить їй. Та й сестра
вона Жданова - хоче допомогти братовi i всiм нам. Сiверянка! I нiде правди
дiти - розумна, хитра! Каже: поки Кончак з  братiєю  в  походi,  саме  чає
тiкати! А не тодi, як тисячi джигiтiв повернуться додому i затоплять увесь
степ... Iгор похитав головою.
   - Вона, мабуть, правильно мiркує... Та тiкати я не згоден!
   - Чому, княже? - аж вигукнув  тисяцький.  -  Ти  вже  видужав!  Ранiше,
звичайно, i мови не було б - куди з пораненою рукою?! А  тепер  саме  час!
Чому  ж  не  тiкати?..  Якщо  пощастить,  не  платитимеш  за  себе  такого
скаженого, непомiрно великого викупу. Це раз...  Потiм,  прибувши  додому,
розстараєшся срiбла та золота, щоб викупити всiх нас - князiв i  бояр.  Це
два... А хто ж подумає про  дружину  та  чорних  людей,  що  знемагають  у
неволi? Тобi це  найкраще  зробити!  Попросиш  князiв,  у  кого  є  багато
половецьких бранцiв, щоб викупили, обмiняли. Це три... Та найважливiше те,
що ти зможеш знайти сили, вiйсько, - князi не вiдмовлять тобi в  цьому,  -
щоб  захистити  нашу  Сiверщину,  що  залишилася  зовсiм  беззахисною  вiд
степовикiв... Ось що дасть твоя втеча!.. Що ж стосується нас, то ми можемо
i не тiкати. Аби ти втiк!
   Iгор  довго  мовчав,  їхав,  понуривши  голову.  А  потiм,   зiтхнувши,
вiдповiв:
   - Все це розумно, Рагуїле, i я вдячний тобi, що ти дбаєш i про мене,  i
про все князiвство... Але тiкати я не можу!
   - Чому?
   - Як же я покину в неволi брата, сина,  племiнника,  а  сам  утечу?  Як
покину дружину всю, яку через своє недоумство завiв сюди? Що скажуть  менi
люди, коли сам повернуся в землю свою, а братiю,  i  боярство,  i  дружину
залишу тут на поталу? Як дивитимуся в вiчi  батькам  i  матерям,  жонам  i
дiтям? Нi, не вмовляй мене! Якщо терпiти муки неволi,  то  всiм  разом!  А
менi найпершому!
   - Ну, не таких уже мук ми зазнаємо!
   - Бачиш, поки половцi сподiваються взяти за нас  такий  багатий  викуп,
вони ставляться до нас по-людськи. А втечи я - i зразу все  змiниться.  На
князiв надiнуть пута залiзнi, вас заб'ють у  колодки  або  кинуть  до  ям,
простих людей катуватимуть...
   - Княже, ми згоднi все витерпiти! - вигукнув Рагуїл. -  Бо  вiримо,  що
коли ти будеш на волi, то  зумiєш  заступитися  за  нас  i  нас  вирвеш  з
ненависного половецького полону! Погоджуйся!
   - Нi, Рагуїле,  не  погоджуся!  I  давай  облишимо  цю  розмову!  -  не
пiдвищуючи голосу, але твердо, навiть суворо сказав Iгор.
   Рагуїл замовк i з досадою махнув рукою. Ну, що тут  поробиш?  Вигорiла,
виболiла Iгорева душа! Совiсть замучила його! Карається  князь,  карається
щодня i щоночi i не матиме спокою доти, доки останнiй його  воїн  не  буде
визволений з неволi половецької! Та  хiба  це  запомога  всiм  їм  -  його
карання?
   Вони довго їхали мовчки, заглибленi в свої думки. Навiть забули, куди i
чого їдуть. I тiльки голосний Янiв окрик вивiв їх iз глибокої задуми.
   - Дивiться, дивiться! Лебедi!
   Вони глянули в той бiк, куди показував Янь. Там, удалинi,  над  голубим
степовим озером, поважно знялася пара ясно-бiлих довгошиїх птахiв i почала
набирати висоту.
   Iгор стрепенувся. У ньому раптом прокинувся ловець.
   - Ждане! Соколiв!
   Пiдскакавши до князя, молодий сокольничий  передав  йому  ловчу  птицю.
Князь зняв з неї ковпака, дав якусь  хвилину  призвичаїтися  до  яскравого
сонячного свiтла i пiдкинув високо вгору. Потiм випустив  другу  i  швидко
поскакав навздогiн, щоб не втратити їх з очей.
   Всi помчали за ним.
   Сокiл нiколи не бере своєї здобичi на землi i майже нiколи не хапає її,
подiбно  яструбу,  кiгтями.  Лови  його  по-артистичному  красивi,  точнi,
вивiренi. Це захоплююче видовище. Особливо сильне  враження  вiд  нього  у
ясний день, коли на тлi голубого неба сокiл ширяє, мов стрiла.  Не  дивно,
що соколинi лови стали улюбленою розвагою воєвод, бояр, князiв,  царiв  i,
обставленi пишно, багато,  перетворилися  з  часом  на  справжнє  ловецьке
мистецтво.
   Помiтивши жертву, сокiл не кидається на неї стрiмголов, а пiдтiкає  пiд
неї знизу, лякає i жене вгору, якомога вище i вище. А тодi  робить  крутий
поворот, заходить ззаду i пiднiмається ще вище над нею. Ось тепер  нещасна
птаха в його владi! їй нiкуди  тiкати!  З  висоти,  раптово,  мов  стрiла,
пущена з лука, падає вiн на неї i одним, вiдставленим i гострим,  як  нiж,
кiгтем розпорює їй груди пiд лiвим крилом.
   Жертва каменем падає на землю.
   Сокiл швидко опускається за нею, одним помахом кiгтя перерiзує їй горло
i, торжествуючи, п'є живу гарячу кров...
   Iгор зупиняється на  пригiрку  i,  приклавши  руку  козирком  до  лоба,
стежить за кожним порухом ловчих птахiв.
   Ось вони  наздоганяють  лебедiв,  заганяють  високо  в  небо,  а  потiм
кидаються вниз з високостi - i тi з жалiбним криком,  смертельно  пораненi
каменем падають униз, у сивий полиновий степ.
   I тут усi бачать, як  здригнулися  князевi  плечi,  заплющилися  очi  й
опустилася голова, а з вуст його зiрвалися слова, змiшанi  iз  слiзьми  та
гiркотою:
   - I ти, соколе, далеко залетiв, птиць  побиваючи,  -  до  моря!  Та  не
злетiти тобi  знову  в  небо,  не  злетiти!  Бо  пiдрiзано  тобi  крильця!
Пiдрiзано шаблями поганих!
   Вiн не захотiв бачити лебедiв, не захотiв  брати  їх  з  собою.  Мовчки
повернув коня i, нi на кого не дивлячись, поскакав назад.



   РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ

   Хан Кза лютував на Посем'ї. Десятки сiл розвiяв  димом,  сотнi  сiверян
погнав у неволю, ще бiльше, переважно дiтей  та  старих,  позбавив  життя,
приступом узяв дерев'яний острог, що захищав Путивль, i дотла спалив його,
а захисникiв, що залишилися живi, пов'язав  мотуззям,  причепив  коням  до
хвостiв, стягнув униз, до рiчки,i потопив на виду  у  князя  Володимира  i
всiх путивльчан, пустивши їх пливти за водою.
   Потiм обложив Путивль.
   Вiн  знав,  що  в  невеличкому  городi  всього  пiвтораста  князiвських
дружинникiв-гриднiв, якi добре володiють  зброєю,  а  решта  -  втiкачi  з
пригорода та навколишнiх сiл. Хiба то вояки! Вiн також знав, що навкiл  на
багато-багато верст - аж  до  Чернiгова  та  Києва  -  жодної  князiвської
дружини, бо всi без винятку Iгоревi  витязi  в  Половецькому  степу...  Нi
Ярослав Чернiгiвський, нi Володимир Переяславський, нi Святослав Київський
не прийдуть Сiверськiй землi на допомогу, бо самi мають клопiт з Кончаком.
Тому почував себе Кза тут вiльно, як у себе в юртi, i  своє  вiйсько,  щоб
охопити бiльший простiр, роздiлив на три нерiвнi частини: з найбiльшою сам
та сином Романом залишився пiд Путивлем, сподiваючись без зволiкань  взяти
його, з другою послав зятя Костука на рiчку Клевень, а третю дав молодшому
синовi Чугаю, щоб поплюндрував береги верхнього Сейму.
   Однак нi першого, нi другого, нi третього  дня  взяти  Путивль  Кзi  не
пощастило. Невелика, майже кругла в обводi фортеця  настовбурчилася  проти
нього  високими  валами,  дубовими  заборолами,  а  головне,  вiдчайдухами
захисниками. Топлячи бранцiв у Сеймi, хан сподiвався залякати  путивльчан,
а вийшло навпаки: ще бiльше озлобив їх, переповнив їхнi  серця  непохитною
затятiстю - боротися до загину!
   - Браття, а видите, що буде  з  нами,  якщо  здамося!  -  загукав  тодi
Володимир, показуючи на трупи, що пливли по рiчцi.  -  Так  поклянiмося  ж
нинi: Путивля не здамо! Будемо битися до останку! Кза зможе ввiйти в город
тiльки тодi, коли жодного з нас не залишиться живого! Тiльки тодi!
   - Клянемося! Клянемося! - загримiло на валах. - Путивля не здамо! Лiпше
спалимо себе живцем, нiж пiддамося вороговi!
   Кза лютував, а нiчого вдiяти не мiг. Пiдступити до Путивля  можна  було
тiльки вiд поля,  з  пiвночi,  бо  з  iнших  трьох  бокiв  його  оточували
крутоспаднi урвища, по яких годi добратися навiть до пiднiжжя валу.  Та  з
боку поля, що не вигадував Кза, ввiрватися в  фортецю  теж  не  пощастило.
Володимир   стягнув   на   цей   вiдтинок   валу   найкращих   воїнiв    -
стрiльцiв-лучникiв, метальникiв списiв,  мечникiв,  i  вони  не  дозволяли
половцям не тiльки здертися на забороло, а й навiть пiдступитися до валу.
   За час облоги Кза зовсiм схуд, споганiв.  Чорнi  вiспинки  робили  його
обличчя схожим на старе  потемнiле  решето.  В  очах  -  шал.  Ще  б  пак!
Сподiвався пройти усю Сiверську землю, а застряв пiд Путивлем! Яка ганьба!
Кончак дiзнається - засмiє! Прокляття!
   Одного дня, коли пiсля обiду хан прилiг у шатрi трохи спочити, у  табiр
з  лементом,  галасом,  лайкою  несподiвано  влетiв  якийсь   розбурханий,
розтривожений кiнний загiн. Кза вискочив з намету.
   - Бiда, хане! Бiда! - кинулися до нього прибулi. - Нас розбито,  а  хан
Костук поранений!.. Кза здригнувся.
   - Як - розбито? Хто поранив хана?
   - Уруси напали на нас... Зненацька... До Клевенi ми не дiйшли...
   Кза не мiг уторопати.
   - Якi уруси? Звiдки? Де вони взялися?
   Вiн кинувся до похiдних носилок, прив'язаних до iноходцiв, що йшли один
за одним. Там, в уруських подушках, лежав зблiдлий, посiрiлий хан Костук i
тихо стогнав. Досвiдчене око Кзи вiдразу помiтило,  що  його  зятевi  жити
недовго. Очi запали, на вустах i на всьому лицi передсмертна смага.
   Кзу аж струсонуло. Вiн схопився за голову, нахилився до умираючого.
   - Хане, хто тебе так? Як це  трапилося?  Адже  в  Сiверськiй  землi  не
полишилося жодного воїна!.. О, я нещасний! Що скажу  твоїй  жонi,  а  моїй
дочцi? Що скажу малим твоїм сиротам - моїм онукам? О, горе менi!..  Хто  ж
це тебе так? Скажи - i я без жалю розiпну на уруських хрестах  i  його,  i
весь рiд його до п'ятого колiна!
   Костук поволi розплющив очi.
   - Хане, на мене напав князь Володимир, син Святослава  Київського...  З
цiлим полком... Коли я не ждав його... Бо i я ж, як i ти,  думав,  що  раз
Iгоря нема, то й нiякого вiйська уруського тут нема... А воно... не так...
Володимир багатьох побив, похапав... Я люто оборонявся, та стрiла  влучила
менi в живiт... I я помираю...
   - Де ж Володимир?
   - Вiн iде услiд за нами... Тiкай!
   - Чого б же я тiкав? Я зустрiну його i вiдомщу за тебе!
   Костук ледь-ледь ворухнув головою.
   - Бачиш - ми взяли в полон одного уруса... Обрiзали йому  вуха,  i  вiн
сказав,  що  сюди  десь   пiшов   другий   їхнiй   полк...   Князя   Олега
Святославича... Це молодий, недосвiдчений князь... Але з  ним  iде  старий
воєвода Тудор... А то хитрий лис!.. Ти знаєш його... Коли б ти не потрапив
у сильце, хане!
   Кза на хвилину завагався.
   - Ти знаєш це напевно?
   - Умираючи, урус не мiг збрехати...
   - Куди ж подався Олег?
   - Тим боком Сейму... Десь угору, - прошепотiв Костук i,  непритомнiючи,
заплющив очi.
   Кза змiнився на лицi.
   - Десь угору!.. Але ж там  син!..  Чугай!..  Вiн  потрапить  в  уруську
пастку! Треба рятувати його! О вай-пай!
   Вiн вiдразу наказав знiмати облогу.
   Минуло зовсiм небагато часу, i орду з-пiд Путивля, на подив i превелику
радiсть обложеним, мов вiтром здуло.  Все  витоптуючи,  нищачи  на  своєму
шляху села i вбиваючи бранцiв, що не встигали  за  кiнними  воїнами,  вона
покотилася вверх по Сеймовi на з'єднання з молодим Чугаєм.
   Не витримавши швидкої їзди, на першому ж привалi помер хан Костук.  Кза
наказав загорнути його в повсть, прив'язати до сiдла i везти з собою.

   * * *

   Любава згубила лiк дням i ночам. Довкола стояв теплий  зелений  лiс,  i
вона йшла хтозна-куди - аби подалi  вiд  душогубiв-кочовикiв.  Продиралася
хащами, ведучи Жданка за руку або несучи на плечах.
   В лiсi було моторошно. Такий вiн великий, високий,  безконечний,  такий
кострубатий i начинений рiзними страхiттями: чорними дуплами, з яких,  так
i дивись, виповзе гадюка, оброслими  мохом  пеньками,  всiлякими  звiрами,
птахами, гадами. А вони  iз  Жданком  такi  нещаснi,  беззахиснi  -  босi,
обшарпанi. На нiй - одна  сорочка  та  спiдниця,  на  ньому  -  коротенька
полотняна сорочечка та штаненята. Невеликий це захисток! А довкола скiльки
небезпеки! То продираються напролом, трощачи кущi, могутнi волохатi зубри,
то, хрюкаючи,  промчить  виводок  вепрiв  на  чолi  з  кабаном-сiкачем  та
веприцею, то скрутиться проти сонечка, якраз на стежинi, холодний  вуж,  а
вночi, коли, назгрiбавши глицi, вони влягалися де-небудь пiд  ялиною,  щоб
спочити, їх будили диким реготом i шипiнням сови та сичi.
   Страшно у лiсi, а в  полi  ще  страшнiше  -  там  можна  наткнутися  на
половцiв.
   Вони зовсiм охляли з голоду. Чим  тут  поживишся?  Нi  горiхiв  ще,  нi
смородини чи малини, нi жолудiв. Подекуди є,  правда,  сироїжки.  Та  хiба
ними ситий будеш? У  пташиних  гнiздах  шукали  яєць,  а  знаходили  голих
пуцьвiрiнкiв, що самi їм назустрiч  витягували  тоненькi  шийки  i  широко
роззявляли жовтi дзьобики. Пробували гризти дрiбнi кислицi  та  грушi,  що
часто зустрiчалися на їхньому шляху, та зразу  ж  випльовували,  бо  таким
кислим i терпким було те їство, що судомою корчило рот.
   Рятувалися суницями, що цього раннього i жаркого лiта  густо  червонiли
по галявинах, але мала це була запомога голодному шлунковi.
   Так i брели вони лiсом, знесиленi,  змученi,  з  подряпаними  руками  й
ногами, ледь живi, аж поки одного дня,  опiвднi,  не  вийшли  на  узлiсся.
Жданко ледве чалапав. Любава теж  вiдчувала,  що  ось-ось  упаде,  -  ноги
пiдгиналися, в очах хилитався свiт.
   Вони присiли на горбочку пiд сосною, звiдки було видно широку галявину,
що полого спускалася до якоїсь рiчки з болотистими берегами, i  незчулися,
як, пригрiтi сонечком, поснули.
   Прокинулися вiд тупоту; грюкоту, брязкоту  зброї  та  людського  крику.
Схопилися на ноги. Униз по галявинi шалено мчали вершники. Їх було багато.
I гнали вони коней так, нiби доганяли кого чи хтось за ними гнався.
   Жданко притулився до Любави, затремтiв усiм своїм тiльцем.
   - Половцi!
   Любава обiмлiла теж.  Але,  придивившись  пильнiше,  безсило  схилилася
плечем на сосну, полегшено зiтхнула i залилася сльозами.
   - Та це ж черленi щити! Русичi! Нашi! Вона притиснула Жданка до грудей,
поцiлувала в змарнiлi бруднi щiчки, в наповненi жахом хлоп'ячi  оченята  i
не переставала повторювати:
   - Це ж нашi, Жданку! Нашi!
   Вона хотiла бiгти до них, але не могла: ноги  затремтiли,  обважнiли  i
мов приросли до землi. Хотiла крикнути, щоб зупинилися, щоб забрали  їх  з
собою, але й крикнути не змогла: язик затерп, став чужий, а в усьому  тiлi
розлилося якесь радiсне безсилля.
   - Нашi...
   Та чому вони так прудко мчать, так поспiшають? Чому переднi, дiставшись
болота, зупиняються i, повернувшись лицем до поля, звiдки щойно  прибiгли,
починають шикуватися в густi лави? Чому заднi раптом проскочили мимо  них,
завернули праворуч i зникли за лiсом, що даленiє на тому боцi галявини?
   Все це незрозумiле i дивно. Неясна  тривога  закрадається  в  серце,  а
глухий стугiн, що докотився до її слуху, змусив оглянутися назад. О  небо!
О лихо! Звiдти насувається, як несподiвана грозова туча, половецька  орда.
Вже видно гостроверхi шапки кочовикiв, мають жовтi знамена iз  зображенням
бичачих та собачих голiв, небо пропорюють  золотi  гостряки  бунчукiв,  на
яких метляються довгi кiнськi хвости, а далеко  позаду  здiймається  вгору
сiра курява.
   Половцi! Як їх багато! Їх значно бiльше, нiж русичiв, яких вони, видно,
переслiдують! Зараз тут, на широкiй галявi, спалахне  бiй.  Треба  тiкати!
Залишатися тут небезпечно... Але вона чомусь стоїть, чогось жде,  не  може
зрушити з мiсця. Врештi, зважившись на щось, оглядається i  знаходить  те,
що їй потрiбно, - старого, похилого, з трьома стовбурами дуба,  здирається
з хлоп'ям на нього i всiдається у розлогу розкаряку.
   Хай буде, що буде, а тiкати вона вже не в змозi.
   В ту ж мить мимо них пронеслася, прогрюкотiла орда.  З  криком,  гиком,
свистом, з високо пiднятими шаблями половцi з ходу вдарили  на  русичiв  i
зчепилися з ними у смертельному рукопашному  бою.  Заiржали,  здиблюючись,
конi, загримiли об червонi щити  русичiв  половецькi  шаблi,  заблискотiли
важкi руськi мечi, розтрощуючи деревинi  шоломи  степовикiв.  Гул,  трiск,
гвалт, крик здiйнявся вiд зеленого берега до синього неба.
   Половцiв було бiльше,i мчали вони згори вниз, до лугу. Тому й потиснули
вiдразу русичiв аж до болота. I  тi,  затято  вiдбиваючись,  прикриваючись
щитами, поволi вiдступали  все  далi  назад.  Уже  не  один  русич  наклав
головою, не один поранений випустив з рук меча i щита  i,  зiгнувшись,  зi
всiєї сили чiплявся за гриву чи за сiдло, щоб не впасти на землю.
   Любава з жахом шепоче: "Це кiнець! їх усiх перерубають!"
   Вона вже не думає про себе, про Жданка. Все єство її там,  на  широкому
купинястому березi, де ллється кров, де з останнiх сил  тримається  руське
вiйсько. Коли хтось падає чи опускає донизу червоного щита, вона скрикує i
затуляє очi.
   - Боже, боже! Що робиться! Серце її завмирає, сльози  затуманюють  зiр.
Вона з жахом жде невiдворотного кiнця.
   Раптом Жданковi рученята обвили її шию.
   - Тето Любаво! Глянь - i там черленi  щити!  Глянь!  Та  як  багато!  -
задзвенiв його голосочок.
   Любава розплющила очi i крiзь сльози, мов крiзь туман,  глянула  в  той
бiк, куди показувало хлоп'я. Iз-за лiсу, що зеленiв по той  бiк  галявини,
виринали кiннi лави русичiв, завертали праворуч i щодуху мчали вниз, у тил
половцям.
   - Нашi! Жданку, це нашi! - скрикнула дiвчина i в поривi  радостi  мiцно
здушила малого в обiймах. - Ой, любий  мiй  хлопчику,  дорогесенький  мiй,
тепер ми порятованi! Як же вони  вчасно,  любi  нашi!  Як  же  вони  зараз
ударять по тих бузувiрах! Бийте їх, бийте! Порятуйте i братiв своїх, i нас
нещасних! Порятуйте!
   Пiзнiше, пiсля  бою,  Любава  дiзнається,  що  на  березi  захищався  з
частиною свого полку молодий князь Олег Святославич. Вiн вiдтягнув на себе
i  затримав  усю  силу  хана  Чугая  Кзича,  давши  можливiсть  хитрому  i
досвiдченому воєводi Тудору, що придумав цей хiд, обiйти лiсок  i  вдарити
на половцiв з тилу.
   Та це буде пiзнiше, а зараз дiвчина здригнулася вiд страшного крику, що
злетiв над ордою, - крику жаху i вiдчаю! Потрапивши в залiзнi лещата,  мiж
молот i ковадло,  половцi  враз  залементували,  завертiлися,  завирували.
Щойно вiдчуваючи себе переможцями, бо загнали урусiв у саме  болото,  вони
раптом усвiдомили, що їх обхитрили, заманили в пастку, i ця пастка за ними
вже закрилася. Тепер одна думка оволодiла ними - як урятуватися, як утекти
звiдси?
   Здалеку для Любави бойовисько нагадувало бджолиний рiй, що,  вирвавшись
iз дупла, загув, заклубочився i поволi летiв хтозна-куди. Все на  галявинi
змiшалося, переплуталося - русичi i половцi, живi i мертвi, пораненi i тi,
що кинулися тiкати без оглядки. Все там збилося в один клубок,  що  ревiв,
гримiв, стугонiв, бiснувався.
   Так  тривало  довго.  Тепер  оборонялися  степовики  i,   обороняючись,
намацували в рядах урусiв слабше мiсце, яке б можна було прорвати. Нарештi
знайшли. Густий клубок їх з несусвiтним виском, криком, лементом хлинув  у
нешироку щiлину, пробиту в лавах русичiв, i покотився по галявинi  нагору,
а там, прогримкотiвши мимо Любави i Жданка, помчав у поле.
   Погонi за ними не було.
   Бiй пiсля цього швидко затих. Окремi  половцi  i  невеличкi  розрiзненi
загони їх складали зброю i здавалися в полон. Русичi почали зносити  своїх
поранених  та  вбитих,  ловили  коней,  що  позалишалися  без  господарiв,
пiдбирали зброю. Поволi ущухав галас, угамовувалися розбурханi пристрастi,
над просторою, залитою кров'ю i всiяною трупами  галявиною  знову  залягла
тепла сонячна тиша.
   Тодi Любава злiзла з дуба, узяла на руки  Жданка  i  з  криком  побiгла
вниз.
   - Дорогi нашi! Рiднi!

   * * *

   Хан Кза зустрiв сина Чугая в степу. Здалеку побачив незвичайно порiдiле
вiйсько, низько приспущенi знамена та бунчуки,  схиленi,  понуренi  голови
джигiтiв - i зрозумiв усе. Його серце враз обiрвалося i зупинилося.
   I крикнув хан на все поле:
   - Що-о? Що-о?
   Йому нiхто не вiдповiв. I ця тиша, грiзна, сувора тиша, що зависла  над
вiйськом, пiдтвердила його страшний здогад.
   - Нi! Нi! Не може цього бути! - Вiн виставив поперед себе  руки,  мовби
захищався вiд удару. - Нi! Нi! Нi-i-i!
   Зi страхом i вiдчаєм дивився на покритих чорними попонами бiлих  коней,
що везли мiж собою похiднi носилки, i вiдчув,  як  провалюється  пiд  його
ногами земля.
   А бiлi конi повiльно наближалися, їх вели, тримаючи за вуздечки,  старi
прославленi батири Байток i Суюм, з якими Кза зростав, дружив  i  не  один
раз ходив у бойовi походи. Тепер голови їхнi  похиленi,  на  рiдких  сивих
вусах блищать сльози.
   I все ж до останньої хвилини хан сподiвався на щось. На що - на чудо?
   Чуда не сталося.  Конi  наблизилися,!  в  носилках  вiн  побачив  свого
найменшого, найдорожчого  сина  Чугая,  який  лежав  горiлиць  i  мертвими
розплющеними очима втупився у ясне  синє  небо,  нiби  питав:  "Що  ж  це,
батьку? Чому небо таке чорне, чуже, непривiтне?"
   Кза з криком кинувся до носилок, припав щокою до синової  щоки,  гладив
тремтячою рукою його чорного чуба, заглядав у тьмянi очi, ридав  над  ним,
як мала дитина.
   Всi стояли мовчки, бо нiчим було втiшити старого хана.
   А Кза приказував:
   - Чугайчику, Чугайчику, що ж iз тобою сталося! О, вай-пай! Ясний соколе
степовий, чому ж так рано склав ти свої крила! А я ж  сподiвався  колихати
онукiв, а тепер колишу тебе на смертнiм одрi!  Що  я  скажу  твоїй  старiй
матерi, i твоїм сестрам, i братам, i родовi всьому! Чому ж вiдступився вiд
тебе Тенгрiхан i не захистив вiд чужинської руки? Чугайчику, Чугайчику! О,
вай-пай! Горе менi!
   Вiн бив себе в груди, дряпав нiгтями обличчя -  аж  кров  виступала  на
ньому, простягав до неба руки, мов благав повернути йому сина,  якого  так
несподiвано втратив, i знову нахилявся над мертвим  i  тихо,  по-старечому
плакав.
   - Як це трапилося? - спитав нарештi. - Як же ви не вберегли менi  сина,
батири?
   Байток i Суюм ще нижче опустили голови. Потiм Байток тихо, крiзь сльози
промовив:
   - Ми всi були побiля нього, хане... Жоден спис i жодна шабля  не  могла
його дiстати... Та дiстала клята стрiла - влучила хановi прямо в шию... Що
ми могли подiяти? Як порятувати?
   Байток вiдкрив шовкову хустину, що покривала покiйного, i  Кза  побачив
на шиї, нижче того мiсця, де нижня щелепа круто повертає вгору,  невеличку
рану. Якраз там, де мiститься жила життя i смертi. Стрiла влучила прямо  в
неї, i смерть наступила раптово, невiдворотно, - разом з кров'ю, що цiвкою
бризнула з-пiд гострого вiстря, вилетiла з юнацького тiла  i  його  молода
душа...
   Кза довго i безтямно дивився на ту невеличку круглу ранку,  нiби  ждав,
що станеться чудо i рану затягне живою плоттю. Та i на цей  раз,  як  i  з
Костуком, чуда не  сталося:  син  не  вiдгукнувся  жодним  словом,  жодним
порухом на гарячi батьковi мольби.
   - Хане, що будемо робити? Тут поховаємо чи повеземо додому?  -  порушив
мовчанку Суют. Кза пiдвiв голову, тихо вiдповiв:
   - Додому... Звичайно, додому... Я хочу поховати його на нашiй землi, по
звичаю предкiв наших. Ми насиплемо  над  ним  високу  могилу  i  поставимо
кам'яну матiр-прародительку, щоб довiчно плакала над своїм сином... Там же
поховаємо i хана Костука...
   - Далеко ж... А днi такi жаркi! Як довеземо?
   - Пошукайте меду!.. У лiсi видерiть, у бджiл, або у джигiтiв спитайте -
вони немало нахапали всякого добра в уруських коморах, то, може, у кого  i
мед знайдеться!.. У меду й довеземо...
   Мед знайшовся.
   Обох  покiйникiв  роздягли  догола,   розпороли   животи,   випотрошили
тельбухи, а натомiсть  напхали  полину,  чебрецю'  та  звiробою  i  залили
розтопленим на сонцi медом. Потiм, змастивши густо ще й  зовнi,  загорнули
щiльно в цупкi попони.
   За весь цей час Кза не  проронив  жодного  слова  -  тiльки  ще  бiльше
зчорнiв на лицi. А коли набальзамованi таким способом тiла  ханiв  поклали
на сiдла i прив'язали вiрьовками попiд кiнськими черевами,  раптом  пiдняв
угору руки i завив на весь степ, як вовк, так страшно i болiсно,  що  всiм
стало моторошно:
   - У-у-у-у!.. У-у-у-уа-а! Сини мої, сини мої, а тепера гайда  додому!  I
клянуся небом, клянуся степом  нашим  Половецьким,  я  влаштую  вам  такий
похорон, якого не знав i не видiв Дешт-i-Кипчак! I полетять з плiч  голови
урусiв, а передусiм - голови князя Iгоря та його братiї! I вимощу я вам  з
тих голiв кривавий надгробок, щоб довiку  ви  вiдчували,  що  ваша  смерть
вiдомщена!.. У-у-у-у! У-у-у-у!
   Потiм вiн скочив у сiдло i вдарив острогами коня.

   * * *

   Високi береги Днiпра вiд Трипiлля до  Києва  у  грiзнi,  напруженi  днi
кiнця травня i початку червня  1185  року  були  густо  всiянi  вiйськовим
людом. Дружини Святослава i Рюрика, а  також  чорнi  клобуки  зайняли  всi
переправи i були готовi грудьми зустрiти Кончака на дальнiх  пiдступах  до
Києва.
   Ярослав Чернiгiвський не  приєднався  до  князiв,  але  вже  й  не  мiг
знехтувати великою небезпекою, що нависла над Руссю. Вiн  став  зi  своїми
дружинами та ковуями по Деснi та Остру - на той випадок,  коли  б  половцi
рушили на Чернiгiв.
   Таким чином Київ i Чернiгiв не залишилися без захисту, i Кончак, знаючи
про це вiд своїх вивiдачiв i не маючи пiдтримки вiд хана Кзи, не  ризикнув
напасти на них i обмежився грабуванням i руйнуванням Переяславської землi.
   Великi князi київськi прекрасно розумiли, що їхнiй обов'язок не  тiльки
не допустити ворога до Києва, а й допомогти  Переяславу,  бо  ж  iз  самої
глибини Володимирового серця вирвався  розпачливий  крик:  "Се  половцi  у
мене! А поможiте мi!" Та сил у них для рiшучого наступу було  недостатньо,
тож залишилося покладати надiї  на  прихiд  Давида  Ростиславовича,  князя
смоленського.
   Давид приплив зi смолянами на човнах й отаборився у Трипiллi.  Був  вiн
не в дусi. Зело не в дусi. Гадав, що буде пишна зустрiч, а його не зустрiв
нi Святослав, нi брат Рюрик Ростиславович. I хоча Давид  знав,  що  обидва
великi князi не бенкетують, не соколиними ловами займаються, а кожного дня
ждуть нападу Кончака,  примхлива  душа  його  перевернулася.  Припливти  з
вiйськом за сiмсот верст i мати таку шану? Щоб його, Рюриковича, зустрiчав
якийсь нечеса-воєвода?
   Вiн хотiв того ж дня пiдняти вiтрила i рушити у зворотний бiк. Але  тут
прискакав вiд Святослава боярин Славута. Низько вклонився  i  передав  два
листи: розпачливого вiд Володимира з  проханням  про  негайну  допомогу  i
суворо-дiлового вiд Святослава  з  наказом  iти  на  Зарубинський  брiд  i
переправлятися на переяславську сторону.
   Давид спалахнув.
   - Про це мови не було! Святослав закликав мене рятувати Київ,  а  тепер
хоче запроторити хтозна-куди!
   - Не хтозна-куди, а лише до Переяслава, княже, -  зауважив  Славута.  -
Хiба не однаково, де бити Кончака - пiд Переяславом чи на Днiпрi?  Цим  ми
обороняємо i Київ i Чернiгiв. Та й Смоленськ теж...
   - Неоднаково! - гарячкував Давид. - Мої люди стомилися за  таку  далеку
дорогу, набили кривавi мозолi на руках, день  i  нiч  сидячи  бiля  весел!
Врештi, де ми вiзьмемо коней? А пiхтурою йти в степ смоляни не звикли!
   Смоленськi бояри пiдтримали князя:
   - Ми пливли до Києва! Без коней у степ не пiдемо! Коли б тут була  рать
з Кончаком, то билися б, а десь-iнде ратi з ворогом шукати  -  не  можемо:
уже ся єсми iзнемогли!
   Славута поскакав до Святослава. Що робити?
   Святослав покликав Рюрика - разом склали листа  Давидовi,  умовляли  не
вiдступати вiд загальноруського дiла i спiльно вдарити на ворога. А  Рюрик
вiд себе написав окремо: "Брате, становище на  переяславськiй  сторонi,  у
Володимира Глiбовича, вкрай важке. Якщо ми не прийдемо на той бiк, вина за
тисячi i тисячi загублених душ ляже на нас.  Допоможи,  брате!  Не  осором
роду Ростиславичiв! Не зроби так, як ти зробив дев'ять лiт тому,  коли  не
допомiг менi i братовi Роману в битвi з половцями бiля Ростовця  i  поганi
захопили через те шiсть берендейських городiв,  перемогли  нас,  а  многих
воїв i бояр полонили".
   Однак Давид уперся.
   - На той бiк не пiду! Прийде Кончак на сей бiк - битимуся! А на той бiк
не пiду! Вої iзнемогли!
   Кiлька днiв тривали цi перемови, кiлька разiв Славута,  не  жалiючи  нi
себе, нi коней, скакав то сюди, то назад. Нарештi одного дня,  прискочивши
в Трипiлля з новими листами вiд великих князiв, побачив  з  кручi  напнутi
вiтрила  Давидових  човнiв,  що  швидко  пiд  поривами   попутного   вiтру
вiддалялися вгору по Днiпру... Давид завернув свої полки назад,  утiк,  не
побажавши навiть хоч здалеку побачити супротивника.
   Гiркий стогiн вирвався iз грудей старого боярина.
   - Давиде, Давиде, нерозумно чиниш! Поганi, мов стерв'ятники, рвуть живе
тiло Руської землi, а ти  допомагаєш  їм,  крамолу  пiднiмаєш,  мiжусобицi
князiвськi знову зачинаєш, як колись робив це Олег  Святославович!  Той-бо
Олег  крамолу  кував  i  стрiли  по  землi  розсiвав!  Тодi,  при  Олеговi
Гориславичу, засiвалася i  проростала  усобицями  Руська  земля,  погибало
життя Дажбожого внука, у княжих крамолах вiк людський  укорочувався!  Тодi
по Руськiй землi рiдко ратаї погукували, зате часто ворони граяли,  труп'є
мiж собою дiлячи, а галич i свою  мову  заводила,  летячи  на  покорм!  О,
стогнати Руськiй землi,  споминаючи  колишнi  часи  i  колишнiх  князiв!..
Один-єдиний був князь, що наводив на поганих свої хоробрi полки  за  землю
Руську, - Володимир Мономах,  син  Всеволодiв!  Ним  половцi  дiтей  своїх
лякали у колисцi! А литва iз  болота  на  свiт  не  показувалася.  А  угри
заперли кам'янi городи залiзними ворiтьми, аби в них Великий Володимир  не
в'їхав! А нiмцi радiли, що далеко були - аж за синiм морем!..  Який  жаль,
що старого Володимира не можна було навiки пригвоздити до гiр київських!..
А тепера його стяги стали Рюриковi, а iншi - Давидовi!  Та  в  рiзнi  боки
їхнi полотнища мають, в рiзнi боки їхнi списи летять!
   Повернув Славута коня i, гукнувши на почет, вихором  помчав  назад,  до
князя Святослава.
   Вислухавши боярина, князь нахмурився.
   - Се зло - княже менi непособiє! Се найбiльше зло нашого  часу!  Та  що
маємо робити -  не  затiвати  ж  вiйну  з  Давидом,  коли  з  Кончаком  не
закiнчили! Не жаю, як там брат мiй Ярослав,  -  вирушив  на  Переяслав  чи
вiдсиджується за Десною, як вiн  це  робив  не  один  раз.  Давид  хоч  до
Трипiлля приплив було, а Ярослав, мабуть, i  з  мiсця  не  зрушив.  -  Вiн
зiтхнув i пiсля недовгого роздуму наказав  рiшуче:  -  Бiльше  нам  помочi
ждати нiзвiдки, - нинi переходимо Днiпро i вдаримо на  Кончака!  Починайте
переправу.
   Того ж дня всi руськi полки, а також чорт клобуки  форсували  Днiпро  i
рушили до Переяслава, пройнятi бажанням дати рiшучий бiй половцям.
   Та Кончак не став випробовувати долю. Вiн хутко зняв облогу  Переяслава
i, переобтяжений здобиччю та полоном, пiшов до нижньої Сули, а звiдти,  ще
раз поплюндрувавши Посулля i вирiзавши майже всiх мешканцiв города Римова,
рушив додому, в землю Половецьку...
   Страшнi були  наслiдки  необдуманого,  слабо  i  наспiх  пiдготовленого
окремiшнього походу князя Iгоря. Все його вiйсько загинуло чи опинилося  в
полонi, самi князi стали бранцями кочiвникiв, Сiверська  земля  залишилася
беззахисною, i значна частина її - Посем'я - стала  пусткою  пiсля  нападу
хана Кзи. Безвинно постраждала Переяславська земля,  витоптана  i  спалена
ордами Кончака, а князь Володимир був тяжко поранений.
   Лише завдяки  рiшучим  дiям  Святослава  Київського,  Рюрика  Руського,
Святославових синiв Олега  та  Володимира  i  особливо  завдяки  героїчнiй
оборонi переяславцiв на чолi з Володимиром Глiбовичем  пощастило  половцiв
зупинити, а згодом вiдкинути за межi Руської землi.
   Та загроза нової навали, може, ще страшнiшої, залишилася, i  це  почали
розумiти всi, кому була не байдужа доля  батькiвщини.  Треба  гадати,  що,
перебуваючи в далекiй половецькiй неволi, почав це розумiти i князь Iгор.



   РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ

   У левадах за Тором заливалися солов'ї, та Янь нi на хвилину, нi на мить
не затримався, щоб послухати їх чи пожартувати з  джигiтами-сторожами,  як
вiн робив це щовечора, а вiдразу шуснув у юрту. Ще з порога випалив:
   - Княже, бiда!
   Свiчка вiд його рвучкого руху заблимала i ледь не погасла.
   Всi кинулися до нього.
   - Що? Що сталося?
   Янь озирнувся i перейшов на шепiт:
   - Бачився я з Настею лише одну хвилину,  бо  повернувся  з  походу  хан
Туглiй... Переяслава половцi не  взяли,  i  Кончак,  вiдступивши,  обложив
Римiв i заходився плюндрувати Посулля, а його, Туглiя, вiдправив попереду,
щоб  повiдомив  родичiв  про  перемогу.  Бранцiв,   каже,   Кончак   тягне
видимо-невидимо!.. Та не в цьому рiч! По дорозi Туглiй зустрiвся  з  ханом
Кзою, що вертається з-пiд Путивля...
   - Ну, i що там? - аж кинувся Iгор та Рагуїл. - Кажи!
   Ждан помертвiв. Перед очима зринула Вербiвка - вся у вогнi, у криках, у
погромi половецькому. Що там? Як там? Невже всi загинули?
   Янь перевiв подих.
   - Кза Путивля теж не взяв, княже... Князь Святослав урятував -  прислав
iз дружинами синiв, i тi погнали поганих... Але й не в цьому рiч!
   - А в чому ж? - зiтхнув полегшено князь.
   - Там загинули син i зять хана Кзи, i їх везуть додому, щоб поховати по
половецькому звичаю в рiднiй землi.  I  розлютований  Кза  нахваляється  з
уруських голiв насипати над ними могили, а  передусiм  обезголовити  наших
князiв... Пробач, княже, за такi слова. Але я переказую те, що чув...
   Звiстка приголомшила всiх.
   - Не може цього бути!  -  вигукнув  Рагуїл.  Та  Iгор,  пригадавши,  як
загинув у гридницi Святославовiй Коб'як,  подумав,  що  таке  цiлком  може
бути.
   - Вiд скаженого Кзи можна всього чекати, - тихо промовив вiн.
   - Що ж робити? - спитав Ждан. - Що каже Настя?
   - Настя радить негайно тiкати... Поки не прибули Кза i Кончак...  А  їх
чекають з дня на день...
   - Так треба тiкати! - вигукнув Ждан. - Княже, треба тiкати!
   Iгор мовчав. У його очах застиг бiль. Всi розумiли, що думає вiн  зараз
про брата, про сина, про племiнника. Та й про всiх  своїх  дружинникiв  та
воїв, що опинилися через його нерозважливiсть у половецькiй неволi!
   - Княже, iншого виходу немає, - тихо промовив Рагуїл. - Тiкати негайно!
Слушнiшого часу не буде!
   - Я хотiв би переговорити з Кончаком...
   - Що з ним говорити! -  вигукнув  Рагуїл.  -  Якщо  Кза  та  iншi  хани
наполяжуть, вiн не порятує нi тебе, княже, нi твою братiю,  бо  не  захоче
протиставити себе всьому ханському курултаю! Для нього важливiше  зберегти
владу над Половецьким степом, нiж непевну дружбу з сiверськими  князями...
Треба повiдомити Овлура, щоб з кiньми, зброєю та припасом харчiв  ждав  за
Тором  в  умовленому  мiсцi!  Погоджуйся,  княже!  Одне  твоє  слово  -  I
простелиться дорога додому! Я згоден вiддати за Овлура свою  доньку,  якщо
вiн допоможе врятуватися тобi, княже!
   Iгор знову задумався, охопивши голову руками.  Видно,  нелегкi  почуття
бурхали в його серцi, бо обличчя йому  спотворила  болiсна  гримаса,  а  з
грудей виривався глухий стогiн.
   Врештi пiдвiв очi.
   - Гаразд. Скажiть Овлуровi, щоб готував коней!
   - Коня! Для одного тебе, княже. А ми залишимося, щоб приспати пильнiсть
сторожi! - полегшено зiтхнув Рагуїл.
   Нi, коней! Тiкатимемо разом! -  рiшуче  заперечив  Iгор.  -  Про  iнших
бранцiв не знаю - добереться  до  них  Кза  чи  нi,  а  до  вас,  якщо  ви
залишитесь, добереться обов'язково. Бо ж кожному буде ясно, що ви не могли
не знати про мiй намiр тiкати. Отож хай Овлур готує п'ятеро  коней  -  для
нас i для себе. I завтра, як добре стемнiє, хай подасть знак

   * * *

   Наступного дня опiвднi прибув  Кончак.  Що  зчинилося  в  стiйбищi!  На
радостях усi вирядилися в свої найкращi вбрання. Рiзали  баранiв,  бичкiв,
коней - варили в котлах м'ясо. Несли на  високий  пагорб  над  рiчкою,  де
жiнки розстеляли барвистi килими та  лiжники  для  урочистого  святкування
перемоги над урусами, важкi бурдюки з кумисом, вином, бузою.
   Нi вiйсько, нi полон, нi караван з награбованим добром ще не прибули  -
Кончак з ханами та баями поспiшив додому налегкоруч, та радощам  кочовикiв
не  було  меж.  Шум,  гам,  крики,  смiх  не  вгавали   нi   на   хвилину.
Сторожi-джигiти радувалися разом зi всiма i теж готували багату  вечерю  з
бузою та вином.
   Надвечiр стiйбище завирувало: лунали спiви, гримiли  бубни,  заливалися
рiжки та домри, галасували чорноголовi дiтваки.
   Сторожа перепилася теж. Джигiти дудлили надмiру i тепер розважалися, як
хто вмiв i хотiв. Однi пiшли бродити по табору, iншi,  дорослiшi,  гайнули
до дiвчат, а  тих  кiлькох  наймолодших,  яких  старшi  залишили  стерегти
полонених, Янь споїв зовсiм - усе частував i частував, тим бiльше що  вина
i бузи було вдосталь.  Потiм  вiддалеки  вiд  юрти,  на  пригiрку,  затiяв
iгрища: в челика, в довгої лози, в половецьке перетягання поясами. Джигiти
борюкалися, ганяли, мов лошаки, реготали, аж поки  зовсiм  не  вибилися  з
сил. А коли стемнiло,  попадали  на  землю  i  миттю  поснули.  Лише  двоє
лишилося на чатах, та й вони всiлися  побiля  своїх  товаришiв  i  клювали
носами доти, аж поки не поснули.
   I тодi за Тором пролунав свист. Раз i вдруге.
   Овлур дає знати - пора!
   Янь шуснув у юрту
   - Тiкаймо!
   Всi перехрестилися.
   - Ну, з богом! - промовив князь i, пiднявши  тильне  полотнище  намету,
перший пiрнув у густу темряву безмiсячної ночi.
   За ним вилiзли iншi.
   Поповзом добралися до очеретiв, перебрели на той бiк Тору. Овлур  чекав
їх з кiньми у кущах, бiля старої верби.
   У стiйбищi пригасали вогнi, валували собаки,  влягався  гомiн  людських
голосiв.
   - За мною! - шепнув Овлур. - У степ вийдемо пiшки!
   Поминувши верболiз i чагарi, втiкачi скочили в сiдла i  щодуху  помчали
на пiвнiч, до Дiнця. Тiльки кiнський тупiт стривожив степову тишу
   Iгор оглянувся назад. На тлi синього неба сколихнулися вежi половецькi,
заблимали сторожовi вогнi, покотилася падуча зоря.
   Попереду мчав Овлур. Вiн добре знав цi мiсця  -  горбовистi,  безводнi,
пустиннi. Тут жодного стiйбища. Праворуч - солончаки та солонi озера, десь
лiворуч - Каяла, попереду  -  Донець.  До  нього  п'ятнадцять  -  двадцять
верстов по необжитому степу, зарослому колючою таволгою, терном,  полином,
ковилою... Передусiм добратися до нього!
   Нiч темна, але прямо перед ними дишлом униз висить на небi Великий Вiз,
а на заднiй його вiсi - Небесне Око, та зiрка, довкола якої рухаються  всi
зiрки. I Овлур, i його супутники держать путь прямо на неї.
   Опiвночi домчали до Дiнця.  Конi  ледве  трималися  на  ногах.  Скажена
скачка, пiд час якої їм не дали жодної хвилини перепочинку, пiдiрвала  їх.
Як тiльки ступили в воду, припали до  неї,  i  вже  нiяка  сила  не  могла
зрушити їх з мiсця.
   Тут же, на  водопої,  упав  Iгорiв  кiнь.  Не  витримавши  перенапруги,
обпившись водою, вiн, скiльки не силкувалися i скiльки не сiпали  його  за
вуздечку, не змiг пiднятися. Потiм упав i Овлурiв.
   - Що ж тепера робити? Ми залишилися без коней, - забiдкався Iгор.
   - Обiйдемося, - вiдгукнувся Овлур. - На тому, низинному боцi  -  густий
темний лiс.  На  конях  навряд  чи  й  продеремось  крiзь  нього,  а  якщо
продеремося, то залишимо пiсля  себе  такий  слiд,  по  якому  нас  швидко
знайдуть. А пiшим - усюди дорога! Ми пiрнемо в хащ,! i загубимося  в  них,
мов перепеленята в степових бур'янах.
   - Що ж робити з кiньми? - спитав Рагуїл.
   - Цих двох, що впали, зiпхнемо на бистрину - хай пливуть собi за водою,
а решту переправимо на той бiк i там вiдпустимо в лiс. Якщо  буде  погоня,
то їхнi слiди на деякий час заплутають переслiдувачiв, - вiдповiв Овлур. -
Ми ж самi пройдемо рiчкою i виберемося на берег у зручному мiсцi,  щоб  не
залишити слiдiв...
   Тим часом зiйшов  мiсяць,  залив  срiблястим  свiтлом  усе  довкола:  i
холоднi хвилi, i густi очерети, i ряснi верби, i широку пiщану косу.
   Втiкачi заспiшили i почали переправу.

   * * *

   Рано-вранцi  в  стiйбище  Кончака  прискакав  Кза.  Схуд,  зчорнiв,  як
головешка, очi палали люттю i вiдчаєм.
   Кончак уже знав про його невтiшне горе i, мiцно обнявши,  притиснув  до
грудей.
   - Уй-уй, хане, спiвчуваю тобi. Але синiв повернути не можу. Не  в  моїх
це силах... Крiпись!... Ти воїн i звик до втрат... А час залiкує твої рани
в серцi... Один час!
   Кза схлипнув, розчулений несподiваною щирiстю великого хана, та зразу ж
вiдсахнувся. Глянув суворо.
   - Я приїхав не спiвчуття шукати, а справедливого вiдомщення!
   - А саме?
   - За голову сина я вимагаю голову князя Iгоря!
   Кончак витрiщив очi.
   - Кза! Я розумiю, що твоїми вустами говорить велике батькiвське горе...
Але ж i ти мусиш розумiти, що помста ця безпiдставна. Твiй син i твiй зять
загинули як воїни, в бою. Це смерть батирiв!  I  їх  Тенгрiхан  вiзьме  до
себе!.. А Iгор - полоненик, i ти хочеш зарiзати його, як вiвцю!
   - А Коб'як? Його вбили в гридницi Святославовiй!
   - Ну, ти ж знаєш, що вiн сам винен, - накинувся  на  князiв,  як  лютий
вепр... А Iгор сидить спокiйно... Та й поручився я за нього!..
   Вони б сперечалися довго, бо Кза настiйливо домагався свого,  а  Кончак
не менш настiйливо перечив йому,  та  в  стiйбищi  раптом  зчинився  крик,
пролунав тупiт багатьох кiнських копит.
   - Що там? - стривожився Кончак. Вони вийшли з юрти. Сюди з  розпачливим
криком мчало на конях кiлька молодих джигiтiв.
   - Хане, хане! Князь Iгор утiк!
   - Та ви часом не п'янi? Як утiк? Коли?
   - Мабуть, ще вечором, бо постелi холоднi, не зiм'ятi...
   Кончак змiнився в лицi.
   - Прокляття!
   Кза злорадно усмiхнувся.
   - От бачиш! А ти йому вiрив! Поручився за нього! Тепер, якщо  пiймаємо,
ти вiддаси його менi!
   - По конях! - гукнув Кончак. - Ми наздоженемо його!
   В погоню кинулися обидва хани - i Кончак, i Кза  -  зi  своїми  людьми.
Слiд узяли вiдразу - на  березi,  де  був  зiм'ятий  очерет  i  залишилися
вiдбитки нiг на пiску, а на тому боцi знайшли  кiнськi  слiди.  По  них  i
рушили навздогiн за втiкачами.
   - Ми їх наздоженемо! - гукнув Кза, пiдстрибуючи в сiдлi. - Вони  далеко
не втекли!
   - Я теж так гадаю, - вiдповiв Кончак, поглядаючи на сонце. -  До  обiду
вони будуть у наших руках.
   Як же здивувалися хани, коли помiтили, що слiди вели не  на  захiд,  до
Ташлика та Сальницi, а на пiвнiч - прямо до Дiнця.
   - Iгор обхитрив нас! - ревнув розлючений Кза. - Полетiв сокiл до  свого
гнiзда не степом, а перебрався на той бiк Дiнця - в лiси! Хiба ми його там
знайдемо?
   На Дiнцi слiд Iгоря та його  супутникiв  раптом  загубився.  Лише  троє
коней вийшло на протилежний берег. А де ж iншi двоє? Де втiкачi?
   Кза вiд лютi позеленiв.
   - Шукайте! - кинувся на людей. -  Не  полетiли  ж  вони  птахами  понад
лiсом! Повиннi бути слiди. Байток, бери людей - шукай!
   З десятком джигiтiв старий Байток  миттю  зник  у  лiсi.  Та  незабаром
повернувся нi з чим: коней, правда, знайшов - вони паслися  неподалiк  вiд
берега, на галявинi, - та людських слiдiв нiде не видно.
   - Ей-вах! - схопився за голову Кза.  -  Прокляття!  Князь  Iгор  i  тут
обхитрив нас! Що будемо робити?
   - Я повертаюся додому, - вiдповiв Кончак. - Не личить  великому  хановi
винюхувати слiди втiкачiв! Я повертаю коня назад!
   Кза ударив камчею по луцi сiдла, у вiдчаї пiдняв перед собою руки.
   - О горе менi! Я теж не маю часу бродити по цих заростях, бо  жде  мене
мiй син Чугай, щоб я провiв його у царство  тiней!  Але  клянусь  пам'яттю
предкiв, я пiймаю  Iгоря!  Байток,  доручаю  тобi  це  зробити...  Вiдбери
скiльки  треба  спритних  джигiтiв  i  наздожени  втiкачiв!  З-пiд   землi
вiдкопай, а приведи менi на арканi князя Iгоря!
   Байток поморщився, але покiрно схилив сиву голову.
   - Я вiзьму двадцять джигiтiв, хане... У Iгоря  один  шлях  -  на  захiд
сонця. Та не одна стежка: i по цьому березi, i  по  тому,  i  понад  самою
рiчкою, i поодаль вiд неї - лiсами  та  галявинами.  А  яку  з  них  обрав
уруський князь - лише вiн знає... Нам треба всюди  порискати,  пошукати...
Тому я роздiлю своїх людей на кiлька невеликих загонiв  -  який-небудь  та
натрапить на Iгорiв слiд... А я з сином та  онуками  поїду  понад  Дiнцем.
Чомусь менi здається, що втiкачi триматимуться його берегiв...
   Хан Кза схвально кивнув головою.

   * * *

   Майже пiвверсти втiкачi чалапали по колiна, а  подекуди  й  по  пояс  у
водi. Попереду - Овлур, позаду - Ждан. Одяг i зброю  несли  на  плечах.  А
коли почало глибшати, по мокрому стовбурищу  пiдритої  повiнню  верби,  що
схилилася в рiчку, вибралися на берег, одягайся i,  не  гаючись,  один  за
одним рушили по звiринiй стежцi в дикi хащi лiсу.
   Там було тепло i сиро. Довкола стояли густi кущi, над ними вивищувалися
могутнi верби та осокори. Крiзь їхнє  лапате  гiлля  де-не-де  пробивалися
тонкi, мов списи, променi мiсячного свiтла.
   Йшли мовчки, бо навiть трiск сухої галузки пiд ногами лякав - чи  нiхто
не почує? Тодi ще напруженiше дослухалися, - нi, не  чути  нiкого.  Тiльки
десь далеко заухкає  сова,  зашипить  над  головою  сич  та  важка  рибина
скинеться на плесi. I знову тиша...
   Стежку ледь видно: петляє в  гущавинi,  незмiрно  подовжуючи  путь.  Та
Овлур нi на крок не збочує з неї,  щоб  не  заблудитися  в  цьому  нiчному
пралiсi.
   Ранок зустрiв їх сивими туманами та рясними холодними росами. Тумани  -
на радiсть: приховують вiд стороннього ока. Роси -  зрадливi:  пройдеш  по
них - i залишається пiсля тебе широкий, добре помiтний слiд. До того ж вiд
роси всi мокрi по самi вуха. Одяг хоч викручуй! Вода з нього аж хлюпотить.
Усi закоцюбли, посинiли. На обличчях повиступали сироти.
   - Оц-це красенi,  х-хай  йому  г-грець!  -  зацокотiв  зубами  Янь,  не
втримавшись, щоб не покепкувати. - Н-на-че к-кури пiсля д-дощу!
   Коли  сонце  пiдбилося  вище,  зiгрiлися,  обсохли.   Зате   стомилися,
зголоднiли  -  заледве  переставляли  ноги.  А  Рагуїл  зовсiм  пристав  -
плентався позаду.
   - Овлуре, ти б розсупонив свою торбину!  -  не  витримав  Янь.  -  Їсти
хочеться, аж душа болить! Його пiдтримав Iгор.
   - А й справдi, пора перепочити.
   Овлур оглянувся. Обережно, щоб не залишити пiсля себе слiдiв,  повернув
убiк вiд стежки, до великого  лапатого  куща  верболозу,  що  рiс  посеред
галявини, i шуснув пiд його вiття.
   - Сюди!
   Тут було сонячно, тепло i тихо. Лише гув волохатий джмiль,  перелiтаючи
з квiтки на квiтку, та десь тонко цiвiнькала синиця:
   - Цiвiнь! Цiвiнь!
   Всi миттю попадали в траву. Овлур скинув  з-за  плеча  торбину,  дiстав
кожному по шматку цупкої в'яленої яловичини, i всi  мовчки  накинулися  на
смачне солонувате м'ясо.
   А потiм один по одному поснули  -  прямо  на  сонцi.  Спали  до  самого
вечора.
   Прокинулися вiд недалекого кiнського тупоту. Янь  скочив  на  ноги,  та
Iгор устиг схопити його за рукав.
   - Тс-с-с! Без шуму! Щоб i листочок не сколихнувся!
   Вони обережно розсунули вiття.
   З лiсу на галявину виїхало п'ятеро вершникiв.  Зупинилися,  розглядаючи
все довкола.
   - Це люди хана Кзи, - шепнув Овлур. - Я знаю їх... Старий  -  то  батир
Байток, позаду - його виводок: син та внуки. Без сумнiву, їдуть по  нашому
слiду...
   - Що ж робити? - спитав Янь.
   Якщо повернуть у наш бiк, будемо стрiляти! вiдповiв Iгор. - Їх  п'ятеро
- i нас п'ятеро... Я беру на себе переднього...  Та  цiльтеся  добре,  щоб
жодного не випустити живцем!
   Тонкi стрiли з  залiзними  наконечниками  миттю  видобутi  зi  шкiряних
сагайдакiв i покладенi на тугi тятиви лукiв. Один порух  -  i  полетять  у
груди переслiдувачам.
   Та Iгор застережливо пiдняв палець.
   - Не стрiляти поки що!
   Половцi тим часом збилися в гурт i про щось тихо сперечалися,  збуджено
розмахували руками. На жаль, жодне слово не долiтало  до  слуху  втiкачiв.
Однак, судячи по жестах, все ж можна було здогадатися, що Байток наполягав
обшукати навколишнi кущi, а його син та онуки пропонували їхати далi.
   Напруження наростало. Чия ж думка переважить? Вступати  з  половцями  у
вiдкритий бiй Iгоревi не хотiлося. Хоча сили обох сторiн  рiвнi,  загальна
перевага на боцi переслiдувачiв, - вони знаходилися на своїй  землi  i  до
них кожної хвилини могла прибути пiдмога. А хто  ж  допоможе  русичам?  До
того ж найлегше поранення одного з них ускладнить становище всiх.
   Iгор завмер. Його супутники теж не поворухнулися. Кожному ясно: там, на
галявинi,  зараз  вирiшується  їхня  доля.  Рушать  половцi  далi  -  вони
врятованi, кинуться нишпорити по кущах - хтозна, чим  це  закiнчиться  для
втiкачiв.
   Врештi Байток з досадою махнув рукою i рiзко вигукнув:
   - Вперед!
   Приостроженi конi важко вдарили копитами  об  землю  i  швидко  понесли
верхiвцiв на протилежний бiк галявини, у густий зелений лiс.
   Iгор полегшено зiтхнув.
   - Ми врятованi! На цей раз неволя або й смерть  обiйшли  нас  стороною!
Тепер по стежцi нам ходу  нема  -  будемо  йти  манiвцями,  щонайгустiшими
заростями, щоб не запримiтив жоден собака...

   * * *

   Ця зустрiч з Байтоком, що закiнчилася для втiкачiв щасливо,  застерегла
їх вiд багатьох подальших  небезпек.  Тепер  вони  звернули  зi  стежки  i
вибирали найглухiшi мiсця, продиралися крiзь непролазнi  хащi,  прибережнi
очерети та бур'яни, перебродили численнi струмки, зарiчки, притоки  Дiнця,
купалися в холодних росах, мокли пiд дощами, обсихали на сонцi, - i  знову
йшли, приглядаючись пильно  до  всього:  чи  не  видно  кочовикiв,  чи  не
загрожує їм небезпека?
   Спочивали мало. Як заходило сонце, в найбiльшiй гущавинi з вiття, трави
чи моху мостили кубло i лягали щiльно, один побiля одного, щоб  зiгрiтися.
Стомленi, голоднi, миттю поринали в важкий тривожний сон,'а як  тiльки  на
сходi пiднiмався край неба i  розбурхане  птаство  заводило  свої  ранковi
спiви, схоплювалися i, дрижачи вiд холоду, рушали далi.
   I знову йшли невпинно, силомiць  продираючись  крiзь  непрогляднi  хащi
верболозiв, вiльшнякiв, лiщини та очеретiв,  зарослих  травою,  бур'янами,
колючою ожиною та дерезою, шипшиною та глодом,  переплетених  дрiбнолистою
берiзкою, хмелем, заснованих павутинням. Рвали  на  собi  одяг,  розбивали
взуття, дряпали до кровi обличчя, руки, спотикалися, падали i знову йшли i
йшли - все на захiд, на захiд, до рiдної землi.
   На  п'ятий  день,  надвечiр,  перепливли  Оскол,  а  наступного  дня  -
Сальницю. Знайомi мiсця! Ще зовсiм недавно проїздили вони тут на конях, зi
зброєю в руках, сповненi надiй на перемогу... А  нинi,  зарослi,  голоднi,
пробираються  тайкома,  як  загнанi  звiрi,  боячись  зустрiчi  навiть   з
поодинокими чабанами.
   Iгор брiв мовчки, понуро.  Нi  голод,  нi  спека,  нi  холод,  нi  iншi
злигоднi цього важкого шляху не гнiтили  його  так,  як  спогади  про  цей
нещасливий похiд, про страшну поразку, про втрату вiйська i  всiєї  зброї,
про те, що цiле крило Руської землi - Сiверщина -  лишилося  оголене,  без
захисту вiйськового.
   За Сальницею почав допiкати голод. Овлурова торбина спорожнiла  -  їсти
було нiчого. Всi чалапали цiлий  день  важко,  похмуро.  Нетерпеливий  Янь
нишпорив попiд кущами - чи не зачервонiє де суниця, чи не визирне
   з трави сироїжка? Та пошуки його  були  марнi.  I  суницi,  i  сироїжки
траплялися нечасто.
   Де ж знайти поживу?
   - Треба щось уполювати, - сказав Iгор. - Звернемо до Дiнця  -  там,  на
зарiчках та озерах, страх скiльки птаства!
   Вони звернули вбiк i незабаром опинилися на березi озера.  З-за  густих
заростiв очерету, куги та  верболозу  доносилися  пташинi  голоси:  качине
крякання, гусяче гелготання та ячання лебедiв.
   Iгор зняв з-за плеча лука, дiстав стрiлу. Його супутники зробили  те  ж
саме. Потiм тихо розсунули очерет, виглянули на плесо - i завмерли:  перед
ними  вирував  справжнiй  пташиний  базар!  Поодинцi  i  парами  спокiйно,
гордовито плавали поважнi бiлоснiжнi лебедi, хлюпосталися, пiрнали у  воду
сiрi гуси, шниряли помiж ними вертлявi качки...
   Янь аж очi пустив пiд лоба, ковтнув слину. Яке багатство!
   Одночасно  звелися  вгору  п'ять  лукiв,  тонко  задзвенiли  тятиви   з
висушених бичачих жил, блискавично вилетiли з  очеретiв  тонкi  половецькi
стрiли - i п'ять ситих птахiв, тужливо зойкнувши на все озеро, затрiпотiли
крильми, болiсно склали на воду свої гнучкi шиї.
   Наполохане птаство з криком i фуркотом враз пiднялося вгору  i  злякано
сипонуло врозтiч.
   - Хлопцi, у воду! - радiсно усмiхнувся Iгор. - Дiстаньте здобич!
   Янь, Ждан i Овлур  швидко  роздяглися  i,  пробираючи  руками  ряску  i
латаття, побрели на  глибину.  Притягнули  пiдстрелених  птахiв  на  сухе,
склали перед князем.
   - Ось! - вигукнув Янь, нiбито вiн сам роздобув усю цю дичину. - Скiльки
м'ясива!
   Здобич справдi була така, якої нiхто й не  сподiвався,  -  три  лебедi,
гусак i селезень.
   Вiдразу ж заходилися готувати вечерю.

   * * *

   Одинадцять днiв i ночей пробиралися втiкачi до города Дiнця,  що  стояв
на самому краю Руської землi, на межi  з  полем  Половецьким.  Перепливали
рiки, продиралися крiзь густi заростi чагарникiв, таємно прокрадалися мимо
половецьких стiйбищ та пасовищ, вiдкритi широкi поля переходили  вночi,  а
поляни та галявини переповзали, мов вужi, щоб  нiхто  не  запримiтив.  Тут
вони роздобули коней i харчiв. Тут починалася рiдна земля, на якiй, хоч  i
була вона спустошена,  випалена,  сплюндрована,  вже  не  доводилося,  мов
звiрам, ховатися вiд чужинцiв.
   Чим ближче було до Сейму, тим похмурiше i тривожнiше ставало на серцi у
Ждана. Що його жде дома? Чи уцiлiла Вербiвка? Чи зустрiне кого? Чи увидить
лише згарища та трупи, як i повсюди?
   - Не журися, - втiшав його Янь.  -  Нiколи  не  бувало  так,  щоб  усiх
вирубали, все випалили, знищили. Хтось же та лишився!  I  може,  то  якраз
будуть твої!..
   Ждан сумно хитав головою, iнодi навiть  усмiхався  на  тi  Яневi  слова
розради, та з очей не сходив смуток. Якби ж то!
   Та ось нарештi Сейм! I з  кожним  селом,  з  кожним  хутором,  що  вони
проїздили, все менше i менше залишалося  в  Ждановому  серцi  надiї.  Нiби
тисячi диких турiв пронеслися  по  краю,  нiби  громом  випалило  землю  i
прибило завiями-хвищами - такими були тi села й хутори. Всюди  -  згарища,
пустки, непохованi трупи, бiля яких дiловито походжали  i  бридко  крякали
ситi круки. Нi старого, нi малого. Тiльки смерть, тлiн i горе  витали  над
зеленим Посем'ям...
   Iгор темнiв, кусав губи - аж вони йому зчорнiли. Ждан стискував  кулаки
i  пiдганяв  коня.  I  навiть  Янь  утратив  свою  звичну   веселiсть   та
безтурботнiсть i їхав мовчазний, пригнiчений, мовби то був i не Янь.
   Коли пiд'їздили до Вербiвки, Ждан вирвався вперед.  Йому  не  терпiлося
швидше глянути  на  рiдне  село.  А  може,  лихо  обминуло  його,  обiйшло
стороною? Даремнi сподiвання!
   Вiн  з'їхав  на  пагорб  i  зупинився,  занiмiвши,  вражений  тим,   що
вiдкрилося його зоровi. В долинi, де колись стояла Вербiвка, тепер  жодної
хатини, жодної повiтi,  жодної  живої  душi!  Мертво,  сморiдно,  страшно.
Тiльки срiбляться тополi в левадах та зозуля кує на вершечку Їхньої грушi.
Як на глум! I кому вона там кує тi довгi, щасливi лiта?
   Вiн не захотiв чекати князя. Не захотiв зараз бачити його,  говорити  з
ним, слухати з його уст слова втiхи й розради.  То  вiн  винен  у  всьому!
Вiн!.. Вдарив коня -  i  навпростець,  через  безлюднi  вулицi  i  спаленi
дворища, через поваленi тини i буйну зелень городiв, нiким  не  прополену,
здичавiлу, помчав прямо до своєї грушi, що одна тут зараз височiла, та  ще
стiжок сiна, що якимось чудом уцiлiв на левадi,  нагадуючи  i  про  рiдних
людей, i про збудовану власними руками хатину, i  про  його  короткоплинне
щастя.
   Пiд грушею темнiла купа золи.
   Тут стояла його хатина. Тут мрiяв вiн про майбутнє життя.
   Кiнь попасом пiшов по городу, а вiн став над тiєю золою i крiзь  сльози
довго не мiг нiчого розгледiти. Вiн не чув, як пiд'їхали його супутники  i
зупинилися вiддаля. Не чув, як перестала кувати зозуля на вершечку грушi i
затих вiтер  у  долинi.  Нiчого  не  чув.  Був  оглушений  тим  горем,  що
несподiвано впало на його голову.
   Потiм витер сльози i  роззирнувся  пильнiше.  Посеред  пожарища  стояла
закiптюжена пiч, всюди чорнiли головешки, сiрiв попiл, стирчали  обвугленi
присiшки, i тiльки посерединi щось раптом забiлiло.
   Вiн узяв палицю, прогорнув золу  -  i  закричав  розпачливо:  то  бiлiв
череп. Чий? Материн? Любавин?
   Плечi його здригнулися вiд ридання. Все! Бiльше сподiватися нi  на  що!
Найрiднiшi його люди лежать тут, у  цiй  страшнiй  чорнiй  могилi!  Навiщо
тепер жити? Навiщо йому цей проклятий жорстокий свiт? Чому не  загинув  на
Каялi, як брат Iван, як Будило, як сотнi iнших воїнiв?
   Тут його обняла чиясь важка тверда рука. Оглянувся - князь. Брови  його
заломилися, в очах - сльози. А  над  вухом  затремтiв  приглушений  князiв
голос:
   - Поплач, хлопче, поплач... Стане легше... Але не  впадай  у  вiдчай...
Допоки ми живемо, допоки є сила тримати меча,  доти  не  повиннi  втрачати
надiї! Ми ще пiднiмемося! Пiднiмемося - i вiдплатимо за всi цi жахи!..  Як
тiльки прибуду додому, зразу ж вiдправлюся до князiв у Чернiгiв, у Київ, у
Бiлгород - просити  допомоги,  щоб  захистити  нашу  Сiверщину  вiд  нових
нещасть... Я наступлю ногами на свою гординю,  я  впаду  на  колiна  перед
князiвським снемом, аби лиш випросити згоду князiв на викуплення моїх воїв
з неволi!.. Поплач, поплач!..
   Сльози бринiли в Iгоревих  очах  i  в  Iгоревiй  мовi.  Вiн  уже  зараз
наступив на свою гординю, вiн уже зараз плакав. I це було так  несподiвано
й страшно, що Ждан на якийсь час забув про своє горе. Адже князь нiколи не
плакав. Навiть уявити було важко, щоб вiн  плакав  коли-небудь.  А  тут  -
сльози. Очi вщерть наповнилися слiзьми, що коливалися, бринiли  i  ось-ось
мали покотитися по змарнiлих щоках. I Ждан з подивом почав  усвiдомлювати,
що князь - така ж людина, як i  всi,  зi  своїми  людськими  слабостями  i
болями, iз надiями i сумнiвами.
   I вiн тодi уткнувся Iгоревi в груди i голосно заридав.
   Вивiв їх iз зацiпенiння Янiв голос:
   - Там хтось є! Виглядає з-за стогу! Клянусь, там хтось ховається!
   Всi глянули в бiк левади. Стiг стояв одиноко, як i ранiш, i нiхто  з-за
нього не виглядав.
   - Тобi привидiлось, - буркнув Рагуїл.
   Та Жданове серце вже здригнулося вiд якоїсь неясної, тривожної надiї, i
вiн швидко метнувся по стежцi вниз.
   Всi поспiшили за ним.
   Бiля стогу зупинилися, прислухалися. Тихо. Нi звуку.
   Тодi обережно ступив за  один  рiг,  за  другий  -  i  остовпiв:  майже
вiч-у-вiч зiткнувся з Любавою, яка, притиснувши до колiн  Жданка,  злякано
прищулилася за стогом.
   - Любаво! Ти?
   - Жданку!
   Її змарнiле обличчя ще бiльше зблiдло, губи здригнулися, як у ображеної
дитини, ноги пiдкосилися, i вона поволi посунулася по сухому сiнi додолу.
   - Жданку...
   Вiн пiдхопив її, мiцно притиснув до грудей, вiдчуваючи,  як  її  сльози
зрошують його сорочку.
   - Любаво, ладонько моя дорога! - шепотiв вiн їй найнiжнiшi  слова,  якi
знав. - Це просто чудо, сон! Ти жива! Ти тут, серед цього царства  смертi!
I Жданко з тобою...
   - Бiльше нiкого не залишилося, любий... I матуся, i Варя, i  Настуня...
там... А ми зi Жданком саме прали бiлизну i встигли втекти через  рiчку  в
лiс... Довго блукали, поки не зустрiли своїх... I повернулися  додому,  бо
подумали, що коли ти живий, то теж повернешся сюди...
   - Де ж ви живете? Що їсте?
   - У стозi вирили нору  -  там  спимо...  А  харчуємося  рiзним  зiллям,
ягодами, знайшли на березi чиїсь ятерi - ловимо рибу, доглядаємо  i  доїмо
приблудну корову... Так i живемо...
   I князь Iгор, i Рагуїл, i Янь, i Овлур мовчки дивилися на них,  слухали
їхню мову, що велася так безпосередньо, нiби вони не були тут присутнi,  i
скрушно  похитували  головами.  Безперечно,  важко  було  вмирати  воям  у
далекому полi Половецькому, на берегах бистрої Каяли, важко  i  бранцям  у
неволi поганськiй, та не легше, а набагато важче було жонам i дiтям  їхнiм
тут, дома, пiд шаблями половецькими...
   Мовчанку знову порушив Янь. Вiн пiдiйшов до Ждана i  поплескав  дружньо
по плечах.
   - От бачиш, я ж казав тобi, що хтось та залишиться з твоїх...  Не  одне
горе зустрiло тебе тут, а й радiсть!
   - Дякую, Яню.
   Пiдiйшов Iгор.
   - Якi твої намiри,  Ждане?  Зостанешся  тут  чи  поїдеш  з  нами?  Якщо
зостанешся, то я скажу в Путивлi тисяцькому Вовку,  щоб  допомiг  вам  чим
зможе...
   Ждан задумався. Що робити? Як жити на цих згарищах? I як їхати  звiдси,
не поховавши прах матерi, родичiв та  землякiв  своїх?  I  куди  їхати?  В
Новгород-Сiверський до князя? Чи в Київ до  Самуїла  та  Славути?  Вiн  ще
нiчого не знав i не мiг нiчого сказати певного. Знав одно:
   доля залишила йому частку щастя. Любава з ним, Жданко з ним -  отже,  є
для кого жити на свiтi! У нього знову ожила душа, розпростуються крила,  а
куди полетить - покаже майбутнє.

   * * *

   За двадцять верст вiд Новгорода-Сiверського, неподалiк вiд села святого
Михайла, трапилася пригода, яка мало не коштувала життя князю Iгорю.
   Дорога йшла лiсом, по широкiй долинi. Десь збоку  жебонiв  невидимий  у
густих заростях струмок. Хоча всю весну i  майже  пiвлiта  стояла  суша  i
трави на полях сохли, жовтiли, а листя, в'янучи,  облiтало  з  дерев,  тут
було прохолодно, з обох сторiн зеленiла густа стiна дубiв, берез,  вiльхи,
лiщини. Увесь ранковий лiс гомонiв веселим пташиним спiвом.
   Нiщо не вiщувало бiди. Вершники їхали швидко: Iгор поспiшав,  бо  хотiв
надвечiр добратися  додому,  i  мчав  попереду.  До  Новгорода-Сiверського
залишалося пiвдня їзди.
   Несподiвано з заростей вискочив кабан-сiкач i кинувся  прямо  князевому
коневi пiд ноги. Кiнь шарахнувся вбiк, i князь в  одну  мить  опинився  на
землi.
   Вепр злякався теж i хутко зник у  кущах,  а  Iгор,  охкаючи,  намагався
пiдвестися i не мiг.
   - Княже, що?
   - Здається, я дуже забився... Допоможiть менi! Його пiдвели. Вiн не мiг
стати на ногу.
   - Хоча б не перелом, - забiдкався Рагуїл. - I треба ж  такого  нещастя!
Майже дома - i на тобi!
   Князя гуртом посадили на коня, та, щоб їхати верхи, уже не могло бути й
мови: кожен рух вiддавався гострим болем.
   Поволi ведучи  князевого  коня  на  поводi,  добралися  вони  до  села,
завернули до крайнього двору. Господар, смерд Василько, молодий  привiтний
чоловiк, дiзнавшись, що перед ним князь Iгор i  що  тiкає  вiн  з  полону,
кишнув на замурзаних дiтей:
   - Геть! Щоб  i  духу  вашого  тут  не  було!  -  А  чорнявiй  молодицi,
пов'язанiй полотняною хустиною, кинув: - Фросино, рiж пiвня, вари борщ. Та
позич борошна - князевi i його людям на вареники! Та хутчiй! А я  в  садку
помощу сiна, щоб князь мiг спочити...
   Смерд був меткий, розторопний. Намостивши у затiнку пiд вишнями  кiлька
оберемкiв сiна, понакривав його ряднами, принiс  глек  сирiвцю  i  липовий
ковшик.
   - Пий, княже... Холодний - з погреба... А я  миттю  приведу  костоправа
Демидка чи бабу-шептуху Якилину - хай подивляться на твою ногу!
   - Не треба, Васильку, -  поморщився  вiд  болю  Iгор.  -  Не  треба  нi
костоправа, нi баби-шептухи... Краще знайди огнищанина - хай сповiстить  у
Новгород про мене... Княгинi...
   - Княже, для чого огнищанин? Поки я його знайду, поки вiн знайде  гiнця
та коней, мине пiвдня! Дозволь менi скочити до Новгорода - я  хутко!  Одна
нога тут, друга - там!
   - Тодi бери наших коней, скачи! - погодився князь.

   * * *

   Ярославна пiд'їхала до Василькового двору. Тут уже було  пiвсела.  Люди
товпилися на вулицi, в дворi, поза тинами. Перед княгинею розступилися.  А
вона пташкою спурхнула з воза i полетiла через подвiр'я в садок.
   Iгор сидiв на невисокому  ослонi  вiдпочилий,  умитий  м'якою  рiчковою
водою,  якої  Янь  та  Овлур  принесли  повне  цебро,  причесаний.  Рагуїл
перев'язував йому розбите колiно.
   - Княже мiй! Ладоньку! -  скрикнула  Ярославна,  простягаючи  до  нього
руки. - А де ж син наш - князь Володимир[74]?
   Iгор зблiд, подався вперед, i вона ластовенятком упала йому на груди  i
залилася сльозами.
   Вiн гладив Її коси, цiлував мокрi щоки, а в самого теж туманились очi.
   - Як дiти?
   - Всi живi, здоровi.
   - Слава богу - все тут гаразд... Одно лихо - мiй нерозумний похiд...
   Вiн не стримався i заридав.
   Люди обступили Василькове обiйстя - теж плакали, примовляючи:
   - Мученик!
   - Вирвався iз неволi поганської!
   - Проторив стежку й iншим... Тепер почнуть повертатися i нашi синочки -
хто живий зостався!
   - Викупить князь!
   - Тому й тiкав! Хоча мiг накласти головою! До Iгоря долiтав цей  гомiн,
i вiн тут, у цьому звичайному сiверянському селi, серед простих поселян  -
севрюкiв, зрозумiв, усвiдомив, що з вуст людських не злетiло жодного слова
осуду, хоча вiн з тривогою чекав його, що люди ждуть вiд нього захисту вiд
нових половецьких нападiв i визволення сiверянських воїнiв iз неволi...
   Його перенесли на воза, i чималий князiвський поїзд  рушив  у  зворотну
путь.
   А дзвони гучали святковим благовiстом, що линув i линув  довкiл  усього
шляху, по якому  проїздив  Iгор  до  свого  стольного  города,  наповнюючи
людськi серця надiєю, що лихо тепер вiдступить. Затихав благовiст в одному
селi - вiдразу ж починав звучати в наступному. I люди виходили назустрiч i
вiтали князя, бо вже Сiверська земля знала i про його  рани,  i  про  його
муки, i про його мужнiсть, i про незвичайну втечу, коли не  один  раз  вiн
мiг загинути. Кожен розумiв, що ця  втеча  рятувала  вiд  неволi  не  лише
одного князя та кiлькох його супутникiв, а  й  наближала  визволення  всiх
полонених руських воїнiв. Бо хто ж потурбується про них бiльше, як не вiн?
Ця втеча знiмала з Сiверської землi неймовiрно важкий  тягар  -  викуп  за
князя,  бо  двi  тисячi  гривень,  що   складали   кiлькарiчний   прибуток
Новгород-Сiверського князiвства i якi  потрiбно  було  сплатити  половцям,
тепер залишалися на батькiвщинi. Нарештi, всi сподiвалися, що,  будучи  на
свободi, Iгор  зумiє  подбати  про  оборону  Сiверської  землi,  бо  це  ж
найголовнiша турбота князя...
   Iгор пiд'їздив до свого стольного города.
   Тут, над Новгородом-Сiверським, теж ясно гули дзвони, усмiхалося  чисте
сонце, у синьому небi шугали бiлi голуби. Усi, хто мiг ходити, висипали на
вулицi та майдани, вiтали  князя  з  визволенням  та  поверненням  додому,
плакали вiд горя, що поселилося майже пiд кожною стрiхою, майже в  кожному
сiверському серцi.
   Коли заїхали на гору, звiдки вiдкривався  широкий  краєвид  на  могутню
фортецю на крутому шпилi, на голубу Десну та синi задеснянськi бори,  Iгор
змахнув сльозу, що раптом защемiла в оцi, i,  повернувшись  до  Ярославни,
схвильовано прошепотiв:
   - Боже,  я  дома!..  Дома!..  А  серце  моє  там,  на  Каялi,  з  моїми
воями-соратниками, живими i загиблими. Поки житиму, пам'ятатиму про  це!..
Загиблим - вiчна пам'ять, а про живих подумати i подбати повинен я! Це мiй
найперший обов'язок!.. Як тiльки зможу сiсти на коня, вiдразу ж  помчу  до
Чернiгова та Києва - просити допомоги у князiв. А своє вiддам усе:  золото
i срiбло, сережки та перснi, оксамити та хутра, стада та  отари.  Залишуся
голий i босий, а витязiв своїх визволю з неволi половецької[75]...
   - Ладоньку мiй! - пригорнулася до нього Ярославна. - Ладоньку! А як  же
iнакше!
   Недовго затримався Iгор у Новгородi-Сiверському. За кiлька  днiв,  поки
знахар Гук лiкував йому ногу, трохи оговтався пiсля  страшного  потрясiння
на Каялi, вiдпочив пiсля важкої i небезпечної дороги з  половецького  Тору
до рiдної Десни, оглядiвся довкола себе, зiбрав усi  вiйськовi  сили,  якi
можна було спорядити за такий короткий час, i послав до Путивля - стерегти
рубежi Сiверщини, а потiм, ще не зовсiм видужавши, вирушив у путь.
   "Iз Новгорода iде ко  брату  Ярославу  к  Чернiгову,  помощi  прося  на
Посем'я. Ярослав же обрадовася йому i помощь дати обiща.  Iгор  же  оттолi
єха ко Києву, к великому князю Святославу, i  рад  бисть  йому  Святослав,
так-же i Рюрик, сват його", - записав лiтописець.
   До  Києва  князь  Iгор  прибув  у  передостаннiй  день  липня.  Могутнi
городськi вали, що темнiли в передвечiрнiй iмлi вiд Копиревого кiнця аж до
Хрещатого яру, зустрiли його веселим гомоном  ластiвок  та  горобцiв,  якi
гнiздилися в дубових заборолах, та  перегуком  сторожi  на  вежах.  Тьмяно
поблискував хрест надбрамної церкви на  Золотих  воротах.  Сюди  поспiшали
призапiзнiлi подорожнi: ворота на нiч ось-ось мали зачинитись.
   Iгор з невеликим почтом в'їхав у город i, як це водилося серед князiв з
часiв Ярослава Мудрого, вклонився святiй Софiї, а вже потiм,  завернув  не
до Святослава на Ярославiв двiр, бо було пiзно,  а  в  тихий  провулок  до
боярина Славути.
   На стукiт пiднялося оглядове  вiконце  i  чийсь,  як  здалося  князевi,
знайомий голос запитав:
   - Хто?
   - Iгор, князь Сiверський.
   За вiконцем хтось радiсно скрикнув. Грюкнув  засув  -  i  важкi  дубовi
ворота, обкованi залiзними шпугами, розчинилися. З них вибiг Ждан.
   - Княже! - i притиснувся щокою до Iгоревого  колiна.  -  Який  я  радий
бачити тебе при доброму здоров'ї!
   Iгор обережно, щоб не зашкодити хворiй нозi, зiйшов з коня i, на  подив
усьому почетовi, мiцно обняв колишнього свого конюшого.
   - Ждане! Ти? Тут? Отже, подався-таки до Славути! Я так i знав!.. Ну  що
ж, Славута - добра душа, i тобi з Любавою у нього буде непогано... Чи дома
старий? Веди мене до нього хутчiй!
   Та Славута, почувши на  подвiр'ї  шум,  уже  поспiшав  сам.  Сходячи  з
високого ганку, якийсь час пильно приглядався  у  сутiнках  до  приїжджих,
потiм раптом охнув i простягнув руки для обiймiв.
   - Княже! Iгорю! Сину мiй! Живий! У Києвi! От радiсть несподiвана.
   Злегка накульгуючи на пошкоджену ногу, Iгор кинувся до нього.
   - Славуто! Учителю дорогий!
   Вони обнялися, розчуленi.
   - Ти таки прибув сюди! Це добре!
   - Прибув... З поклоном до князiв, - з гiркотою в голосi  тихо  промовив
Iгор.
   - I це добре!.. Казав колись вiщий Боян: "Тяжко тобi, голово, без плiч,
зле тобi, тiло, без голови!" Це треба  розумiти  так:  Києву  одному,  без
своїх плiч - Сiверської землi та Волинської - не вистояти супроти ворогiв,
що напирають зi степу, а тiлу, тобто Русi,  без  голови,  без  Києва,  без
великого князя київського теж не втриматися! Тож добре, що  ти,  княже,  у
важкий для себе час приїхав сюди. - Славута взяв Iгоря пiд руку, завiв  до
хоромини, посадив за стiл. - Святослав незабаром збирає князiвський  снем,
щоб спiльними силами рятувати Русь вiд кочовикiв. Ти  вчасно  нагодився...
Бо зле Руськiй землi без Iгоря.
   Iгор важко зiтхнув.
   - Який же я був нерозумний, учителю, що не послухався  тебе!..  Скiльки
разiв давав ти слушнi, як тепер менi стало ясно, поради, а я... Е-е, та що
говорити! Є  каяття,  та  нема  вороття!..  От  мушу  йти  з  поклоном  до
Святослава та Рюрика, щоб дали вiйськову силу для захисту Посем'я,  грошей
- для . викупу полоненикiв, зброї - для  оснащення  i  спорядження  нового
вiйська. Бо який я князь без вiйська? А вiйська  без  зброї  не  поставиш!
Людей зберу, та чого  вони  вартi  без  мечiв,  лукiв,  списiв  та  iншого
вiйськового обладунку!.. За цим приїхав! Що великi князi скажуть на це? Як
гадаєш?
   Славута вiдповiсти не встиг. Розчинилися дверi - i молодий служник внiс
на великiй дерев'янiй мисi вечерю: м'яса тушкованого та  судака  вареного,
хлiба з тмином та пирогiв з капустою, куманець солодкої сити медяної, жбан
холодного  сирiвцю.  Поставивши  все  це  на  стiл,  простелив  князевi  i
бояриновi на колiна вишитi рушники, щоб витирати руки, i зник так же  тихо
й непомiтно, як i зайшов.
   Розмова на якийсь час припинилася.  Славута  наповнив  келихи  ситою  i
проникливе, з любов'ю глянув на гостя.
   - Ти живий, княже, i на волi, а це найголовнiше... За твоє здоров'я!
   - Дякую, вчителю. I за твоє здоровi! Вони заходилися бiля смаженини  та
смачного днiпровського судака. А коли перше,  найсильнiше  почуття  голоду
втамували, Славута вiдклав ложку
   - На твоє запитання, Iгорю, вiдповiсти менi нелегко. Бо хто  вiдає,  на
яку ногу завтра встане Святослав або Рюрик?.. Однак, я гадаю, нi в одного,
нi в другого немає пiдстав вiдмовити тобi у  допомозi.  Допомагаючи  тобi,
вони захищатимуть i свої володiння, i всю Русь. Та й  я  докину  слово  за
тебе... До речi, Святослав уже дiлом допомiг  тобi  -  послав  на  Посем'я
своїх синiв, i тi витурили звiдти Кзу! Допоможе й зараз. Вiйська дасть,  а
може, i грошей... А от про зброю - не знаю. Навряд. Зброя - то  найбiльше,
многоцiнне багатство князiвське. А тобi ж ЇЇ немало треба!
   По Iгоревому обличчю промайнула тiнь.
   - Немало... Адже вся моя зброя в руках кочовикiв...
   - Скiльки ж?
   - Щоб заново озброїти  таке  вiйсько,  яке  я  вiв  до  Дону  великого,
потрiбно вiсiм тисяч мечiв, лукiв, списiв, щитiв, ножiв, сiдел... А  ще  ж
одяг, взуття...
   - От бачиш!.. Думаю, нi Святослав, нi Рюрик не дадуть  тобi  i  десятої
частини того, що ти попросиш у них...
   - Що ж менi робити? - в Iгоревому голосi забринiв вiдчай.
   Славута поклав теплi долонi на мiцно стиснутi князевi кулаки.
   - Вихiд є!
   - Який?
   - Треба поклонитися не тiльки великим князям, а й київському  купецтву!
Воно постачить тобi i зброю, i одяг, i взуття для цiлої дружини!
   - Київське купецтво! - розчаровано вигукнув Iгор. - Та воно  й  слухати
мене не захоче! Купцям потрiбне золото, срiбло! А де я його вiзьму?  Пiсля
того, як я викуплю  з  неволi  брата,  племiнника,  сина,  воїв  своїх,  я
жебраком пiду по Русi!
   - Якщо розумно повести дiло, то зброю тобi постачать у борг.
   - У борг? Це зневага для мене!
   Ти гордий, Iгорю. А коли  подумати,  то  нiчого  зневажливого  в  цьому
немає... Святослав не раз користувався купецькими позичками. Рюрик теж.
   - Ну, гаразд, згоден... Та як це зробити?  Не  стану  ж  я  переступати
порiг кожного купецького дому!
   - I не треба. Поклонишся Пирогощiй богоматерi!
   Iгор спантеличено заклiпав очима.
   - Не розумiю.
   - Що ж тут розумiти! Адже ти маєш намiр вiдвiдати  хоч  один  київський
храм... Хiба не так?
   - Звичайно. Я хочу побувати або в Софiї, або в Кирилiвськiй церквi,  де
похований мiй старий - великий князь Всеволод...
   - Ну, так от, побуваєш на Подолi, в Пирогощiй церквi.
   - В Пирогощiй? Але ж це зовсiм невеликий, незначний, нiчим не примiтний
храм! - вигукнув здивований Iгор.
   - Ну й що? Зате це храм  київського  купецтва!  Там  ти  зустрiнешся  з
найбагатшими людьми Києва i потолкуєш з ними...  Я  теж  поговорю,  Самуїл
замовить слово - от, дивись, i буде дiло!
   Iгор задумався.
   - Невже це можливо?
   - Це єдиний шлях до купецької казни, - упевнено вiдповiв Славута.  -  I
ним ти повинен скористатися! А щоб тобi  поталанило  на  цьому  шляху,  ми
вихилимо ще по одному келишку...
   - Тiльки не сити, - заперечив Iгор. - З дороги хочеться сирiвцю.  Кияни
умiють його готувати.
   Довго ще сидiли вони удвох  за  столом,  згадували  давноминуле,  якого
обидва були учасниками або свiдками. Згадували i  те,  що  зовсiм  недавно
вiдшумувало кривавим  вином  у  степу  Половецькому,  на  берегах  бистрої
Каяли... Iгор повiдав про життя в полонi, про Овлура[76], про свої вагання
- тiкати чи не тiкати, про втечу i тi жахливi  плюндрування,  яких  завдав
Кза Посем'ю.
   - Каюся, винен, один я винен, що  так  трапилося,  -  зiзнався  зрештою
князь. - Та лихо стало спiльним,  I  зараджувати  йому  треба  гуртом,  бо
одному менi незмога!
   Коли проспiвали першi пiвнi, вони встали з-за столу, i  Славута  провiв
Iгоря на спочинок.
   - Спи, княже, спи  спокiйно,  бо  завтра  нелегкий  день  -  зустрiч  з
великими князями!
   А сам узяв свiчку, пройшов у свою хоромину-бiблiотеку i сiв на  твердий
дерев'яний стiлець з високою рiзьбленою спинкою. Довго  сидiв  замислений,
заглиблений у потаємнi думи, у якусь свою гризоту, що, мов шашiль,  точила
серце I душу i не давала нi спочинку, нi спокою. Потiм дiстав пiснi Бояна,
потримав книжку в руках, нiби зважував, яка в  нiй  вага,  полистав,  хоча
знав там кожне слово напам'ять, врештi рiшуче вiдсунув набiк, поклав перед
собою чистий аркуш пергаменту, розгладив його рукою i вмокнув бiле  гусяче
перо в каламар.
   Зiтхнув:
   - Ну, великий Бояне, допоможи менi. Ти ж зумiв, вiщий!
   Потрiскувала i миготiла у бронзовому пiдсвiчнику воскова  свiчка,  тихо
озивався у темному закутку цвiркун, з городського валу долiтав приглушений
крик сторожi: слухай!
   Та вiн того не чув i не бачив.
   Перед його внутрiшнiм зором  зринали  одна  за  одною  картини  недавно
вiдшумiлої битви:  криваве  сонце,  що  ледь  просвiчувало  крiзь  куряву,
протяжний посвист половецьких стрiл,  грiм  щитiв,  iржання  коней,  зграї
вороння, що злетiлися з усього  Половецького  степу  i  затьмили  пiвнеба,
крики поранених, мольби i прокляття вмираючих... То  Iгоревi  вої  списами
скородили чорну землю, кровiю поливали, а трупами засiвали.  Тугою  зiйшов
той посiв на Руськiй землi... I тодi рука твердо вивела:

   Не лепо ли ньi бяшеть, братие,
   начяти старыми словесы
   трудных повестий
   о полку Игореве,
   Игоря Святославича?
   Начати же ся той песни
   по бьылинам сего времени,
   а не по замышлению Бояню...

   * * *

   Київ. Лiтня нiч 1185 року. Дерев'яний боярський дiм. Простора  кiмната,
начинена книгами та зброєю.
   Горить, потрiскуючи, свiча.
   А за столом схилився над аркушем пергаменту  життям  умудрений,  лiтами
усрiблений  муж,  книжник,  громадянин,   якого   далекi   нащадки   через
багато-багато столiть назвуть генiальним поетом.
   Тут, у тихому завулку, неподалiк вiд Золотих  ворiт  та  святої  Софiї,
того вечора почало творитися чудо, творитися  безсмертне  "Слово  о  полку
Iгоревiм".
   Славута!
   Назвемо спiвця так.  Назвемо  цим  прекрасним  прадавнiм  словом,  поки
щасливий випадок не вiдкриє нам його справжнього наймення. У грiзну годину
лихолiття, коли хоробрий, але необачний князь Iгор вiдчинив ворогам ворота
на рiдну землю, весняним громом, вiчовим дзвоном  пролунав  його  могутнiй
голос, звернутий  до  всiх  руських  князiв:  досить  чвар  i  мiжусобиць,
опустiте вже  стяги  свої,  вкладiть  у  пiхви  мечi  свої,  пощербленi  у
братовбивчих вiйнах, черленими щитами загородiте Полю ворота на Русь!
   Мовкне пiд зорями Київ.  Скрипить  перо.  Гуде  у  жилах  кров.  Горить
свiча...



   [1] Половцями нашi предки називали  кипчакiв,  тюркомовнi  племена,  що
кочували в степу (полi) мiж Волгою  та  Дунаєм.  Пiзнiше  мешканцiв  степу
стали називати степовиками, степняками.
   [2] Т а м г а - тавро, клеймо, родовий знак.
   [3] Кошма - повсть, товста ковдра з повстi.
   [4] Огнищанин - управитель князiвських маєткiв.
   [5] Треба жертвоприношення.
   [6] Курт - вовк, вовками називалися охоронцi хана.
   [7] Узороччя - одяг, прикрашений узорами - вишивкою, гаптуванням тощо.
   [8] Україна - країна, край.
   [9]Гридниця - велике примiщення в князiвському палацi  або  прибудоване
до нього для гриднiв, тобто молодих князiвських  дружинникiв,  та  прийому
гостей.
   [10] Iсторичний факт.
   [11] Тисяцький - начальник "тисячi", боярин,  якому  належала  влада  в
мiстi.
   [12] Тiун - управитель в маєтку князя або боярина.
   [13] Поприще - давня мiра довжини, дорiвнювала в рiзнi часи вiд 120  до
240 метрiв. Також - денний пiший або кiнний перехiд.
   [14] Смерд - селянин.
   [15] Ногата - дрiбна грошова одиниця в Київськiй Русi.
   [16] Гонт - тонкi дощечки.
   [17] Вуй - дядько, брат матерi.
   [18] Блават - волошка, а також шовкова тканина блакитного кольору.
   [19] Кощiй - раб, смерд, кочовик; походить  вiд  половецького  "коччi",
"кощi" - кочовик.
   [20] Корзно - верхнiй одяг, схожий на плащ.
   [21] Сестринець - племiнник, син сестри.
   [22] Тул - сагайдак, тобто шкiряна сумка для стрiл.
   [23] Кмети - тут кiннi воїни
   [24] Котора - сварка, чвара, мiжусобиця.
   [25] Двуумвiрат - спiльне правлiння двох осiб.
   [26] Торки - тюркське плем'я, що було на службi у руських князiв.
   [27] Вежа - половецька юрта на возi, кибитка.
   [28] По фронту.
   [29] Кiш - вiйськовий табiр, обоз, мiсце розташування кочовикiв
   [30] Пекладник - постельничий.
   [31] Снем - з'їзд князiв.
   [32] Закуп - той, хто взяв у феодала позику ("купу") i  за  це  виконує
феодальнi повинностi.
   [33] Берендеї - тюркське  плем'я,  що  на  початку  XII  ст.  осiло  на
Київськiй, Переяславськiй та Чернiгiвськiй землях i почало служити руським
князям.
   [34] Поруб - тюрма, збудована  ("зрубана"),  як  правило,  з  дерева  i
найчастiше - в пiдземеллi.
   [35] Тор - почесне мiсце в юртi.
   [36] Є вiдомостi, що половцi iнодi скальпували вбитих ворогiв.
   [37] Чоловi - тi, що попереду.
   [38] Баранжа - розбiйницький напад з метою захопити худобу.
   [39] Гривня - у Стародавнiй Русi була основною  грошовою  одиницею,  що
дорiвнювала майже фунту (400 гр.) срiбла.
   [40] Дешт-i-Кипчак - Половецький степ.
   [41] Йок - нi.
   [42] Катуна - жона.
   [43] Князь Ярослав Осмомисл помер через три роки пiсля цiєї розмови,  в
жовтнi 1187 року.
   [44] Справдi, три сини Iгоря  та  Євфросинiї,  покликанi  на  Галицький
стiл, були через чверть вiку повiшенi у Галичi боярами.
   [45] Синовець - племiнник. Святослав був двоюрiдним братом  Iгоря,  але
майже вдвiчi старший за нього, тому називав i його синовцем.
   [46] Вита - сторожовий пост, сигнальний вогонь.
   [47] Тепер Баришiвка.
   [48] Ковуї - тюркськi племена, що були на службi у князiв.
   [49] Серен - ожеледиця.
   [50] В навороп - в авангард.
   [51] Шелом'я - височина, гряда.
   [52] Шахиншах - титул монарха в Iранi
   [53] Нефт (перс.) - нафта.
   [54] Руською землею первiсно називалася Київська земля.
   [55] Верховенськi володiння - землi Святослава у верхiв'ях Десни (Вщиж,
Брянськ, Карачiв).
   [56] Гоги та магоги - мiфiчнi дикi племена, про якi згадується в Бiблiї
та Коранi.
   [57] Сумний - кiнь для перевезення зброї та припасiв у сумках, тобто  в
мiхах, торбинах.
   [58] Баба-ага (тюрк.) - старий чоловiк, старiйшина роду. З цього  слова
в нашiй мiфологiї i витворився казковий персонаж Баба Яга
   [59] Тут - похiд.
   [60] Первiсне значення  слова  "полк"  -  плем'я,  народнiсть  (порiвн.
нiмецьке та англiйське фольк, фолк - народ), коли всi  члени  племенi  при
потребi ставали воїнами. Пiзнiше, зокрема в XII ст.,  слово  "полк"  стало
синонiмом слiв "похiд, рать, вiйсько". Тому в назвi поеми "Слово  о  полку
Iгоревiм" це слово не слiд тлумачити звужено, як лише похiд, бо  це  поема
не тiльки про похiд, а й про Iгореве вiйсько, про  героїчно-трагiчну  долю
цього вiйська - Iгоревого полку.
   [61] У пiвденнослов'янських мовах одуд i досi має назву "диб",  "диеб",
"деб",  що  дуже  близька  до  "дива"  iз  "Слова  о  полку  Iгоревiм".  У
давньоруськiй мiфологiї див виступав вiсником нещастя
   [62] Сакма (тюрк.) - шлях. Iзюмська сакма вела  з  приазовських  степiв
понад р. Осколом до Курська
   [63] Обiдня, або лiтургiя - церковна служба, що правиться пiсля утренi.
Обiдня буває рання i пiзня.
   [64] Суурлик (тюрк.) - вода, що  бурлить.  Тепер  це  р.  Гола  Долина.
Витiкає з-пiд вапняного пагорба, де б'ють джерела.
   [65] Шуйця - лiва рука.
   [66] Курултай - збори, нарада, з'їзд, свято.
   [67] Дунай - тут: рiка.
   [68] Бебряний - шовковий.
   [69] Пiзнiше  його  прозвуть  Всеволодом  Велике  Гнiздо,  бо  мав  вiн
дванадцятеро дiтей - вiсiм синiв i чотирьох дочок.
   [70] Могути - витязi, лiпшi мужi
   [71] Iван - давньоруське мiсто-фортеця, теперiшнiй Ржищiв.
   [72] Чучйн - давньоруське мiсто-фортеця, залишками якого є городище  на
правому  березi  Днiпра,  бiля  с.  Белико-Щучинка  Кагарлицького   району
Київської областi.
   [73] Цi рани стали, по сутi, причиною смертi Володимира  Глiбовича,  бо
вони вкрай пiдiрвали його здоров'я. Вiн довго хворував, а напровеснi  1187
року, не зовсiм видужавши, пiшов разом з князями в новий похiд  i  в  полi
тяжко захворiв. На похiдних носилках привезли його в Переяслав, де  вiн  i
помер 18 квiтня 1187 року. Це був хоробрий князь, що багато сил поклав для
захисту Переяславщини i всiєї Русi вiд степовикiв. Лiтописець  пiсля  його
смертi записав: "I плакалися по нiм всi переяславцi, бе бо любя дружину...
бе бо князь добр i крепок на ратi i мужьством крепко показаяся  i  всякими
добродетелями наполнен. О  нiм  же  Україна  много  постона..."  Це  перша
лiтописна згадка України.
   [74] Князь  Володимир  Iгоревич,  перебуваючи  в  полонi,  одружився  з
Кончакiвною, i в них народилася донька. Влiтку 1187 року  разом  з  сiм'єю
вiн   повертається   (треба   гадати,   не   без    згоди    Кончака)    в
Новгород-Сiверський. Там при хрещеннi на пам'ять  про  визволення  називає
дочку Свободою.
   [75] Протягом наступних двох  рокiв  при  допомозi  iнших  князiв  Iгор
викупив або вимiняв усiх бранцiв.
   [76] Овлура Iгор пiзнiше одружить з дочкою Рагуїла, надiлить землями та
iншими угiддями, i колишнiй половецький чабан стає руським боярином.

Популярность: 84, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT