Володимир Малик. Черленi щити ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Русичи великая поля чръленыя щиты прегородиша!_ "СЛОВО О ПОЛКУ IГОРЕВIМ" РОЗДIЛ ПЕРШИЙ Мiсяць лютий лiта 1184-го видався на Посуллi, як i по всiй Руськiй та Половецькiй землях, снiжним i суворим. Рiки й озера закувало мiцним крижаним панциром, степи лежали пiд товстим покровом слiпучо-бiлого снiгу мертвi, безмовнi, а сосновi бори та березовi га?, здавалося, дрiмали в холодному тихому снi, осяянi блискучим сонцем. Лише звiрi та птахи iнодi порушували цю застиглу морозяну тишу. То раптом десь на видноколi застугонить мерзла земля пiд копитами тарпанiв, що, збиваючи снiговi вихори, мчать хтозна-куди, то з глибокого байраку долине вовче виття, то з голубого неба шугоне зi свистом униз, на здобич сокiл-гострозорець. Ось тако? сонячно? морозно? днини по заснiженiй рiвнинi, що розкинулася мiж рiчками Хоролом та Сулою, поволi ?хали на захiд, з Половецько? землi в Руську, два вершники - старий i молодий. Обидва в латаних, ношених-переношених, але теплих - вовною назовнi i вовною всередину половецьких кожухах, що сягали колiн, у волохатих баранячих шапках та стоптаних постолах з кожушини, пiдшитих цупкою повстю. ?хнi конi були худi, стомленi i через силу брьохалися в глибокому снiгу, ледве волочачи ноги. Один з верхiвцiв, старший, бородатий, зiгнувся, важко дихав, безупинно хапався за груди i натужно заходився хрипким кашлем. Молодший ?хав поруч i пiдтримував свого супутника, щоб не впав з коня, а коли той задихався i закочував очi пiд лоба, розпачливо шепотiв. - Чекай, отче, не вмирай!.. Скоро-скоро Сула... А на тiм боцi. - Руська земля... Переяславська... Там - сво? люди, не дадуть загинути... Доберемося додому... На Сейм... Коли старшому ставало легше, вiн збивав з бороди паморозь, з натугою i гiркотою в голосi вiдповiдав: - Додому?.. Не доберуся я вже додому... Вiдчуваю, як тануть мо? сили... Як пече в грудях i ноги холонуть... Клята Половеччина всi соки висмоктала... Три роки неволi, поневiрянь, голоду та побо?в далися взнаки!.. Був як дуб, а став як висохла билина... Туга серце сточила, мов iржа залiзо, - за спаленою хатиною, за порубаними дiтками найменшими, за нашою матiр'ю, що десь у бусурменському полонi невтiшно сльози лл?, якщо жива, за Настею, тво?ю сестрицею, яка стала, кажуть, наложницею у поганина-половчина... Один ти в мене залишився, Жданку, бо Iван хтозна чи живий... Одна моя надiя - ти... Сподiваюся, що доберешся на рiдну землю i пустиш у не? корiння... Щоб рiд наш не перевiвся! Ждан злякано глянув на батька, бо в голосi того звучала явна приреченiсть, i сказав пiдбадьорливо: - Разом доберемося, отче!.. Разом!.. Ось незабаром Лубно чи Ромен... Або натрапимо на якийсь iнший городок на Сулi... Там обiгрi?мося, пiдгоду?мося - i далi в путь, додому! Батько не вiдповiв, тiльки сумно похитав головою i знову схопився за груди, забухикав, а Ждан мiцнiше стиснув його за лiкоть i вйокнув на присталих коней. Зимовий день короткий. Сонце швидко опуска?ться за далекий червонястий небосхил. А Сули все не видно й не видно. Невже ще одну вiдчайдушно жорстоку студену нiч доведеться провести у снiговому заметi? Чи ж витрима? батько? Юнак пiднiма?ться на стременах, почервонiлими очима вдивля?ться в бiло-синю далину. Обличчя його загострилося, заросло русявою м'якою борiдкою, засмагло й потрiскалося на холодному сонцi, на пекучих морозяних вiтрах. Вiн напружу? зiр, сподiваючись на високому правому березi Сули побачити фортецю чи якесь iнше людське житло, але слiпуче сонце, що б'? прямо в обличчя, та iскристий снiг нагонять на очi сльозу, i все попереду мерехтить, гра? веселковими барвами. Небо злива?ться з землею. У серце юнака закрада?ться тривога. Невже збилися з путi? Вiд Хоролу до Сули верст тридцять. Пора б уже показатися укра?нному порубiжжю! А його все нема, й нема, й нема... ? вiд чого впасти у вiдчай! Десятий день тiкають вони з далеко? Половецько? землi. Перед внутрiшнiм зором Ждана пропливають подi? останнiх трьох рокiв. Несподiвано на Посем'я напала орда хана Кзи - сплюндрувала багато сiл, малих i старих винищила, а дорослих потягла в неволю. ?м з батьком пощастило: вони опинились разом у кочiв'? половця[1] Секен-бея, а матiр i сестру запроторили кудись далi. Життя було пiдневiльне, собаче. У кого дома залишилися якiсь статки, тих родичi викупили. У них же не було нi статкiв, нi родичiв, i ?х нiхто не викупив. Вони стали довiчними рабами - пасли табуни коней, череди овець, стада верблюдiв та худобини, обробляли байськi бахчi, заготовляли для зимiвникiв дрова, шили одяг та взуття, лагодили вежi, тобто половецькi вози з халабудами-юртами, валяли повсть, вимочували шкури та виконували десятки iнших робiт. I весь час, де б не були i що б не робили, думали про втечу. Звичайно, найкраще було тiкати влiтку, коли тепло i коли кожен кущик захова? тебе чи пустить переночувати. Однак влiтку з полоненикiв не спускала ока варта, а в пустельному степу, що роздiля? Половецьку i Руську землi, постiйно рискала кiнна сторожа, яка стерегла половецьке пограниччя вiд нападу руських князiв i виловлювала втiкачiв. Не один такий нещасливець потрапляв ?й до рук, i тодi йому виколювали або випiкали око, вiдрiзували вухо чи розпеченим залiзом ставили на щоцi тамгу[2]. Тому вони вирiшили влiтку не тiкати. Краще - взимку. Коли завi? завiрюха i степ занесе снiгом, коли вдарять морози, половцi послаблюють пильнiсть, а iнодi й зовсiм не стережуть невiльникiв. Бо ж хто наважиться тiкати у голу заснiжену пустелю? Ступиш кiлька крокiв - i слiд миттю викаже тебе. А в путi на смiливця чекають i лютi морози, i голод, i вовчi згра?. Та й половецькi роз'?зди легко можуть помiтити... Тому майже не було випадкiв, щоб хто-небудь утiк узимку. До втечi готувалися довго i ретельно: заощадили харчiв, полагодили одяг та взуття, роздобули двi теплi кошми З для спання в снiгу, насушили труту, щоб викресати вогню, вибрали в табунi, який доглядали, найвитривалiших коней - i однi?? ночi, коли захурделила буремна хуртовина, рушили в дорогу. Снiг вiдразу замiв ?хнi слiди, i, нiким не помiченi, вони промчали понад берегом рiки, а пiд ранок по льоду перемахнули на той бiк. Там, у лузi, попасли коней, що, як i ?хнi дикi родичi-тарпани, були призвича?нi всю зиму добувати собi корм з-пiд снiгу, розгрiбаючи його копитами, трохи самi задрiмали в заметi, закутавшись по половецькому звичаю в кошму[3], а потiм знову рушили в путь. Хуртовина не вщухала п'ять дiб - занесла всi слiди, всi степовi стежки-дорiжки, ?хати стало важко. Конi стомилися, почали худнути. Зате не зустрiвся жоден половець, i в серцях втiкачiв почала зростати надiя на порятунок. Коли б тiльки не батькова хвороба! Позаду залишилися трирiчнi поневiряння i труднощi останнiх днiв, а попереду ось-ось покажуться окра?ннi землi Русi... Там сво? люди, там порятунок! Ждан раптом вiдчув, як батько схитнувся i поволi почав хилитися коневi на шию. - Отче, тримайся! - гукнув стривожено. - Вже зовсiм близько! Ген-ген лiс i широка долина! А за нею височiють горби... То, напевно, Сула... Ще трохи - i ми знайдемо людське житло! Тримайся! Батько з натугою пiдвiв голову. На юнака глянули почервонiлi, каламутнi очi. Зчорнiлi, вкритi смагою губи пожадливо хапали морозяне повiтря, а посинiлi вiд холоду руки судорожно шарили бiля серця. Ждановi стало лячно: невже помре? Вiн у вiдча? поглянув уперед i тут несподiвано для себе справдi побачив i приметений снiгом лiс, i рiчкову долину, i високий тогобiчний берег, що мрiв у надвечiрнiй iмлi. - Отче, Сула! - вигукнув голосно i вдарив коней. Незабаром вони в'?хали в лiс i широкою галявиною почали спускатися до берега. Довкола стояли пiд снiговими шапками темнi дерева i лапатi кущi. З-пiд них швидко виповзали густi сутiнки. Наставав вечiр. Ждан з сумом подумав: "Не встигнемо на той бiк. Та чи й ? там поблизу сiльце яке-небудь чи городок? Знову доведеться - в котрий раз - ночувати в снiговому лiжку..." За себе вiн не боявся.. Хоча й холодно - переспить. А батько? Йому потрiбна тепла хата, гаряча ?жа... Похиливши голови, стомлено тюпали конi, скреготала, перепорхуючи з гiлки на гiлку, сорока, а Ждан гарячково думав, як бути, що робити, i нiчого не мiг придумати. Одно твердо вирiшив - не переправлятися ввечерi через широку рiчкову заплаву, де можна провалитися в незамерзлирй прогнiй, а дiждатися ранку. Отже, треба шукати затишне мiсце, розкласти багаття i вiдiгрiти батька. Раптом його погляд упав на велику кучугуру снiгу, поверх яко? стримiв дуплистий осиковий окоренок. Невже мисливський зимiвник? Вiн потягнув повiд "соб" i незабаром спинився на узлiссi, перед напiвзаметеною лiсовою хатиною-землянкою. Все ще не вiрячи такiй несподiванiй удачi, вiн притьмом сплигнув з коня, розгрiб руками снiг бiля дверцят i вiдчинив ?х. В зимiвнику давно нiхто не жив. Пахло сирiстю. Дерев'янi стiни i стеля взялися памороззю, посеред землянки, якраз пiд димарем, чорнiло викладене з дикого каменю вогнище, на якому стояв закiптюжений горщик, а попiд стiнами виднiлися широкi лави з грубо обтесаних плах. Ждан вискочив надвiр. - Отче, злазь! Я знайшов зимiвник! Зараз розпалимо вогонь, нагрi?мось, щось зваримо! - голос його дзвенiв радiстю. Та батько вже не мiг сам злiзти з коня. Ждан взяв його на руки, внiс у землянку, простелив кошму на лавi, поклав на не? хворого. - Полеж тута! Я принесу дров! Повернувся вiн з оберемком сухих соснових гiлляк i смолистих сучкiв, поламав ?х на дрiбнi цурупалки, щоб швидше загорiлися, ножем настругав стружок та наколов лучини, а потiм, дiставши з-за пазухи кремiнь, кресало i трут, викресав вогню. Незабаром посеред землянки весело загоготiло полум'я. Дим, що спочатку наповнив майже все примiщення, скоро знайшов собi вихiд через димар, i дихати стало легше. Ждан ожив, повеселiв. Вiн повiрив у те, що вiдiгрi? батька, вилiку?, поставить на ноги, i вони завтра вирушать далi в путь. На радощах присунув до вогню горщик з снiгом, внiс торбинку, де ще було трохи пшона, перемiшаного з шматочками замороженого м'яса, i почав варити кулiш. Коней стриножив i пустив на луг пастися, а також заготовив на цiлу нiч дров. За якусь годину в невеликiй землянцi стало тепло. Зварилася нехитра страва, i Ждан, потримавши горщик в снiгу, щоб остудити гаряче запашне вариво, подав його батьковi. - ?ж! Старий посьорбав трохи i вiдклав ложку. Дихати йому було важко, болiло в грудях, його знову почала тiпати пропасниця. Тодi Ждан приклався до кулешу i ви?в пiвгорщика. Тепла сита ?жа розморила хлопця, i вiн, похилившись на лаву, незчувся, як заснув. Розбуркав його батькiв голос: - Христе Iсусе, мати божа, царице небесна, порятуйте мене або приймiть мою душу, аби-сь не мучився! - бубонiв старий. - I ти, Дажбоже, i ти, Роде, i ти, Велесе, теж порятуйте мене, виженiть з мене злого духа, що вселився в мо? тiло, дайте сили, щоб добратися додому i востанн? поглянути на рiднi мiсця!.. Ждановi стало лячно, вiн не поворухнувся, щоб не перервати батьково? молитви, його задушевно? розмови з богами - нинiшнiми, ромейськими, i старими, прабатькiвськими. Бо хто вiда?, якi боги справжнi, сильнiшi, - сьогочаснi чи давнi?! Правда, всi вже на Русi ходять до церкви i вiрують у три?диного бога - бога-отця, бога-сина i бога - духа святого. Однак i давнiм, прабатькiвським, богам багато хто молиться тихцем, щоб нiхто не почув i не побачив, бо за це можна всього майна, а то й голови позбутися, якщо дiзна?ться хто-небудь з людей можновладних - пiп, ?пископ, посадник, огнищанин[4], боярин чи сам князь. Двовiр'я вони не терплять, особливо попи, i розправляються з двовiрцями нещадно. Та старi боги живучi: бог сонця - Хоре, або Дажбог, покровитель русiв - Велес, бог весни - Ярило, бог вiтру - Стрибог, бог грому - Перун... Попи повикидали в рiчки або поспалювали на вогнищах дерев'янi боввани цих богiв, а в пам'ятi людськiй самих богiв знищити не змогли. Хоч минуло вже двiстi лiт, як грiзний князь Володимир вiдрiкся вiд старих богiв i привiз вiд роме?в нових, як кажуть, справжнiх, люди вiд старих богiв не вiдцуралися i на свята дають ?м требу[5] - ставлять на покуть у горщику та в мисцi кутю з узваром, виносять на кладовища душам померлих рiзнi напо? та на?дки, у мiсяцi червнi на честь Купала молодь розклада? в лiсах, бiля рiчок, великi багаття, веселиться, спiва?, стриба? через той священний вогонь, щоб очиститися вiд всiляко? скверни, тобто нечистих духiв, а дiвчата плетуть вiнки i пускають на воду, щоб дiзнатися про свого судженого... I вже всi без винятку - старi, малi, князi й смерди - вiрять у нечистi сили: у чортiв, вiдьом, вiдьмакiв, у русалок та мавок, водяникiв, лiсовикiв, у домовикiв та потерчат, що живуть, невидимi, десь поряд i можуть вчинити людинi добро або зло, найчастiше - зло. ?х задобрюють, ?м виносять потай требу, а коли це не допомага?, прикликають на помiч попа - i той хрестом проганя? нечисту силу або освячу? осквернену нею оселю чи мiсцевiсть... Ждан теж вiрив i в нових, i в старих богiв, вiрив у нечистi сили i не здивувався, коли почув, як батько молиться всiм тим богам, благаючи ?х вигнати з болящого тiла злих духiв, що поселилися в ньому. Тим часом старий на якийсь час затих, а потiм тихо покликав: - Жданку, Жданку! - Чого тобi? - Якщо помру, не залишай мого тiла звiрам та хижим птахам на розтерзання... Спали мене тодi... По предковiчному звичаю племенi нашого!.. - Не помреш, батьку... Я сидiтиму бiля тебе, поки видужа?ш... Батько на це не вiдповiв нiчого, - повернувся на другий бiк, обличчям до стiни, i затих. Ждан довго прислухався до його важкого нерiвного дихання, а потiм заснув. Коли прокинувся, то йому здалося, що вiн спав зовсiм недовго. Однак вогонь встиг погаснути, жар зачах, i в землянцi вiяло холодом. Крiзь шпаринку в дверях пробивався вузький жмуток сонячного промiння. Ждан швидко вiдкинув теплу кошму, вiдхилив дверцята i виглянув надвiр. Над лiсом пiдбива?ться зимове сонце. Оце так поспали! - Вже ранок, отче... Як тобi? Батько мовчав. - Ти спиш? Батько i цього разу не вiдповiв. Ждан кинувся до нього, торкнувся руки, що лежала поверх кошми. Рука була холодна мов лiд. - Отче! - зойкнув у розпачi юнак. - Отче! Батько лежав на лавi неприродно витягнутий, мовчазний i застиглими очима дивився в закiптюжену стелю землянки. Ждан опустився бiля нього на колiна i беззвучно заплакав. Тепер вiн залишився один у цьому чужому холодному свiтi i, хоча вже мав дев'ятнадцять лiт, почував себе скривдженим, знедоленим сиротою. Стояв над батьком довго, аж поки не вiдчув, що змерз. Тодi пiдвiвся i вийшов надвiр. Потрiбно було виконати батькове прохання - спалити його на вогнищi. Спочатку по слiдах у снiгу розшукав коней, привiв до зимiвника, потiм настягав з лiсу на галявину чималу купу сушняку i поклав на не? батька. Робив це, як увi снi, все ще не вiрячи в те, що сталося. Стомившись, присiв пiд деревом на пеньок - трохи вiдпочив, поринувши у сво? важкi думи, потiм пiдвiвся, викресав вогню. Жовтогаряче полум'я несмiливо лизнуло смолистi трiски, згодом затрiщало, завирувало i шугнуло високо вгору, поглинаючи i кострубате суччя, i товстi смолистi гiлляки, i задерев'янiле тiло покiйника. Вiд багаття вiйнуло нестерпним жаром. Ждан вiдступив назад i знову сiв на пеньок. Мов закам'янiв вiд горя. I здавалося йому, що то не батькове тiло, а його душа палала на тому пекельному вогнi. Нiчого не чув, не бачив, крiм полум'я, крiм трiску палаючих головешок та шипiння снiгу, що танув довкола. Так сидiв довго, то дивлячись, як обвуглю?ться труп батька, то завмираючи вiд туги. Гарячi сльози туманили його зiр. Бiдний отець! Як вiн мрiяв ще раз побачити батькiвщину, думкою ще не раз i не двiчi летiв до не? через безмежнi степи, повноводнi рiки, через лiси i байраки! Як хотiлося йому побачити рiдну оселю або хоча б згарища ??! Сподiвався, що, може, хто-небудь з найменших дiток урятувався i пережив лихолiття у добрих людей... Та ба! Боги розсудили iнакше i покликали його до себе. Злякала i вивела його з задуми стрiла, що гостро цвьохнула над головою i встромилася в малинову купу жару. Вiн отетерiло оглянувся i побачив позад себе чималий загiн половцiв, що поволi наближався. Тiкати було нiкуди та й нiяк. Запiзно. * * * Це був лише передовий загiн. Невдовзi галявину вщерть запрудили половцi. Попереду на баских конях сидiли два вершники, що, судячи по одягу та прикрасах на кiнськiй збру?, були беями або ханами. Ждана пiдвели до них. Вершники пильно вдивлялися в полоненого. Старший не вiдзначався нi зростом, нi силою, нi владнiстю погляду. Сидiв вiн у сiдлi, як лантух, стомлено, обважнiло. Брезкле обличчя - безживне, жовте, в очах - нiяких почуттiв. Другий же, молодший, вiдразу привертав до себе увагу. Одягнутий у добротний кожух з вовчого хутра i в лисячу шапку з малиновим верхом, вiн чимось скидався на дужого пса-вовкодава. Могутня статура, велика голова, пронизливий погляд бистрих чорних очей, мiцна рука, що держала повiд, крупний дзьобатий нiс посеред обпаленого морозом, злегка вилицюватого обличчя - все дихало в ньому незвичайною силою i рiшучiстю. Вiн якийсь час мовчки розглядав юнака, а потiм з легкою насмiшкою в простудженому голосi сказав: - Я Кончак! Ой?!.. Це хан Туглiй - славетний джигiт!.. Чував про таких? А ти хто, жовтовуха свиня? Урус? Ждан i так був приголомшений тим, що сталося щойно з ним, а тепер, почувши, що перед ним сам Кончак, втягнув голову в плечi, мовби ждав удару. Хто ж не чув про хана Кончака? Вся Русь зна? його! Матерi лякають ним дiтей. Дорослi, зачувши це iм'я, хрестяться. Та й не дивно: не раз i не двiчi протягом останнiх десяти - дванадцяти рокiв приходив вiн з мечем на Переяславську та Ки?вську землi i проявляв там нечувану жорстокiсть - села i мiста палив, старих i немiчних вирiзував, дужих у полон тягнув, а малолiтнiх дiтей наказував брати за ноги i бити об дерева, об стiни будiвель або просто об землю, аби ?хнi голiвки репалися, мов гарбузи. За час сво?х спустошливих нападiв Кончак знiс майже все Посулля. Залишалися тiльки укрiпленi городи Посульсько? оборонно? лiнi?, зрубанi ще князем Володимиром Святославичем у 988 роцi, - Во?нь у гирлi Сули, Римiв, Лукомль, Снiпорiд, Лубен, Ксиятин, Сенча, Лохвиця, Ромен, Дмитрiв... Тепер, видно, вiн добирався i до них. Також знав Ждан, що Кончак мав велику силу серед половцiв, бо зумiв збро?ю, хитрiстю, пiдкупом та умовляннями пiдбити пiд свою руку або поставити собi в залежнiсть багато половецьких родiв i племен, якi кочували на широкому просторi мiж Волгою, Днiпром та Азовським морем. Навiть сильний, гоноровитий хан Кза, що сам намагався очолити так званих "диких" половцiв, котрi кочували пiвнiчнiше, зрештою був змушений визнати зверхнiсть Кончака. Ждан вiдчував, як терпнуть у нього ноги i щось болюче давить у грудях. Все пропало! В одну мить розвiялися його надi? на визволення. Замiсть того, щоб перейти Сулу i ступити вiльною людиною на рiдну землю, про яку мрiяв довгi роки i до яко? добирався так важко, з такими труднощами, вiн знову сто?ть ось нiкчемним рабом, невiльником перед самим ханом Кончаком, i той зi злорадiсною усмiшкою на устах, граючись ним, як кiт з мишею, жде на його вiдповiдь. - Я Ждан, - видавив iз себе потерплими губами юнак, - урус. Судячи по слiдах, на якi ми випадково натрапили сьогоднi вранцi, ти ?деш з Половецько? землi... Ти був там у полонi? - Так. - Де? - У Секен-бея, що з племенi хана Кзи. - Ти добре розмовля?ш по-нашому... - Я жив серед половцiв три лiта. - Ось як! Справдi, за такий час можна навчитись! - погодився Кончак i, помiтивши на вогнищi перепалений кiстяк людини, запитав: - А то хто? То мiй батько... Ми разом тiкали. Вiн захворiв у дорозi i вночi помер. - Ви з батьком смiливi люди. Не кожен зважиться взимку тiкати через безлюднi заснiженi степи... - Краще смерть, нiж неволя! - Ой-бой! Я бачу, смiливiсть i досi не покинула тебе! Але ж тепер ти знову невiльник, раб! Тепер менi однаково... Ви уб'?те мене? Кончак усмiхнувся. З-пiд покритого iне?м вуса блиснули мiцнi бiлi зуби. Ця посмiшка трохи скрасила його тверде суворе обличчя. - Нi, не вб'?мо. Для чого вбивати? Ми ще не ступили на Руську землю, а вже взяли здобич. Це добра прикмета!.. Ти був полонеником хана Кзи, тепер будеш мо?м!.. А от якщо спробу?ш тiкати, тодi я накажу ослiпити тебе або й стратити. Зрозумiв? - Зрозумiв. - Зараз тобi дадуть свiжого коня, бо тво? такi загнанi, що годяться тiльки на м'ясо... Будеш у походi при менi - товмачем, а також помагатимеш кухарю, доглядатимеш коней. Добре служитимеш - матимеш достатньо ?жi, хитруватимеш - будеш битий! На знак того, що й цi слова дiйшли до нього, Ждан кивнув головою. Тут же на мовчазний погляд хана молодий курт[6] пiдвiв бранцевi коня i прилаштувався поряд. Широкою галявиною орда рушила до Сули i по льоду перейшла ??. Першою жертвою стало невелике сiльце, що заховалося мiж лiсами у розлогiй долинi. Орда швидко обiйшла його з двох бокiв, оточила, - жоднiй живiй душi не пощастило вислизнути з нього. Кончак i Туглiй зi сво?ми почетами зупинилися на узвишшi i спостерiгали, як во?ни вривалися в хатини, виводили надвiр переляканих людей i тут же одних убивали, а iнших - дiвчат, юнакiв, молодих жiнок та чоловiкiв - в'язали сирицею по десятку, щоб вiдправити пiд вартою в Половеччину. Однак таких було значно менше. Бiльшiсть гинула пiд шаблями нападникiв. - Так ми всiх переб'?мо! - вигукнув Туглiй, побачивши, як лютують во?ни. - Хiба не краще потягнути всiх у полон, щоб потiм мати непоганий зиск? Ми б змусили переяславського князя Володимира Глiбовича добряче потрусити кишенi! Кончак думав iнакше. Вiн зверхньо глянув на невисокого товстуна i жорстоко кинув: - Хай убивають! Це я наказав! Бо багато цих урусiв розплодилося!.. Я поклявся Тенгрiханом, що винищу, витопчу всю Переяславську землю аж до Десни i Сейму, а Ки?вську - до само? Либедi! Цi землi повиннi належати кипчацьким родам! Тут вони ставитимуть сво? юрти, тут випасатимуть табуни! Ми твердо станемо на обох берегах Днiпра аж до самого Ки?ва, i я сво?м списом застукаю у його Золотi ворота! Тсе-тсе! Ждан чув цi холоднi слова, чув жiночий лемент, дитячий плач, крики й прокльони чоловiкiв, рев худоби, гоготання вогню - i невтримний дрож стрясав усе його тiло. Ах, коли б мав меча, коли б мав списа, то, не роздумуючи, всадив би в широку ханову спину! Коли закiнчилася огидна розправа над мирним населенням, коли все в долинi пойнялося вогнем i кiлька десяткiв во?нiв погнали полон, табуни скоту i нав'ючених всiляким добром коней на схiд, Кончак пiдвiвся на стременах i гукнув: - Вперед! На Дмитрiв! Обминемо Ромен - хай до пори до часу залиша?ться у нас позаду... Вiн нам зараз не страшний... Попалимо всi поселення мiж Роменом i Дмитровом - i роменцi самi здадуться або подохнуть з голоду!.. Вперед! I нiкого не жалiти! Палити i вбивати - це наказую вам я, хан Кончак, син Атрака, внук великого Шарукана! I вiн, широко розпроставши сво? могутнi плечi, вдарив коня i перший помчав на пiвнiч, де бiлiли чистi, не рушенi нi людською ногою, нi кiнськими копитами снiги... * * * Вогняним смерчем прокотилися половцi понад середнiм Посуллям, попалили села, спустошили ?х дощенту i врештi обложили Дмитрiв - чимале городище, розташоване на рубежi Переяславсько? i Новгород-Сiверсько? земель. Кончак хотiв узяти його з ходу, та дмитрiвцi встигли зачинити ворота, закласти ?хнi провушини мiцними дубовими балками, а стiни облили водою, i вони на морозi вiдразу взялися гладеньким, мов скло, льодом. Кончак наказав приготувати драбини. Та вони стояли немiцно, ковзалися по льоду, трiщали пiд вагою багатьох тiл, i захисники Дмитрова, озбро?нi дерев'яними вилами-дворiжками, легко зсували ?х набiк або просто назад, i вони з гуркотом падали на мерзлу землю, на смерть розбиваючи тих, хто по них лiз. Кончак лютував. Стояв на пригiрку i лихим оком зиркав на городище, що не хотiло здаватися. - Спалiть його! - вигукнув, окрилений новою думкою. - Закидайте палаючими стрiлами! Викуримо урусiв iз ?хнiх гнiзд! Сотнi вогнистих смолоскипiв шугнули через заборола на город. Здавалося, нiщо тепер не вряту? його. Однак приметенi снiгом солом'янi та очеретянi дахи не хотiли займатися. - Ну що ж, - сказав Кончак, - тодi ми заморимо ?х голодом! Я змушу ?х ?сти собак i котiв! Минув тиждень. Дмитрiв мужньо тримався i не думав здаватися. Кончак плюндрував навколишнi села, а награбоване багатство та полонених з охороною вiдправляв у Половеччину. Жив вiн у просторiй хатi дмитрiвського попа неподалiк вiд городища, вставав рано, снiдав i йшов до вiйська, що облягло фортецю. Там вигадував усе новi й новi способи, щоб узяти ??, та всi намагання були марнi, i вiн, змерзлий i злий, повернувшись вечором, люто кляв i мороз, i глибокi снiги, i урусiв, що не хотiли здаватися, i сво?х батирiв, котрi, на його думку, проявляли слабодухiсть i невмiння воювати. - Ждане, ти урус, ти зна?ш свiй народ i сво? звича? краще, нiж я. Скажи, як узяти цю кляту фортецю, i я не тiльки вiдпущу тебе на волю, а й дам стiльки багатства, що вистачить тобi на все життя! - питав полоненого, якого чомусь уподобав i тримав при собi, доручаючи всiлякi домашнi роботи - топити печi, носити воду, допомагати кухаревi-половцю мити посуд чи рубати дрова. Ждан тiльки здвигнув плечима. Одного разу здобичники притягнули гурт бранцiв, яких Кончак мав справедливо, як йому здавалося, подiлити мiж сво?ми родами. Нещаснi полоненi тулилися один до одного, щоб хоч трохи зiгрiтися. Серед них видiлявся чоловiк рокiв сорока п'яти. Вiн був без шапки, без верхнього одягу - в однiй сорочцi; на ногах - незвичнi для слов'янина половецькi стоптанi чирики; борода i чуб - скуйовдженi, вкритi памороззю, лiве око запливло синцем, а з розбито? губи сочилася кров. Вiн тремтiв вiд холоду, мов сухий листок. Нiчний мороз, безперечно, докона? бiдолаху! Та й чи дотягне вiн до ночi? Кiлька разiв проходив Ждан двором з оберемком дров, i кожного разу у нього стискувалося серце: замерза? старий, на очах замерза?! Тодi вiн наважився: прослизнув у попiвську комiрчину, де ханський кухар став тепер повновладним господарем i куди iнодi посилав юнака по те або по iнше, зняв з жердини старого, витертого кожуха, що не приглянувся половцям, таку ж шапку-бирку, iз-за скринi витягнув запиленi, але ще цiлi чоботи-шкарбуни, зав'язав усе це в стару попiвську рясу i, вибравши хвилину, коли варта не могла його помiтити, прозлизнув до гурту бранцiв i тицьнув вузла старому в руки: - Одягайся, а то замерзнеш! Бранцi миттю обступили ?х, щоб не помiтили вартовi. Старий натягнув на себе кожуха, шапку, рясу розiрвав на онучi - взувся. - С-спасиб-бi, х-хлопче, - не сказав, а процокотiв зубами. - Ти хто? - Мене звати Жданом. - А мене Саму?лом... - i замовк. На подвiр'я у супроводi кiлькох бе?в та хана Туглiя в'?хав Кончак. Вiн змерз i, видно, був злий. Ще один штурм Дмитрова зазнав невдачi. Конюшi притримали його коня. Хан важко сплигнув на землю i, опустивши голову, нi на кого дивлячись, рушив до хати. Та раптом з гурту невiльникiв назустрiч йому виступив Саму?л i перегородив дорогу. - Х-хане К-кончак! Х-хане К-кончак! - процокав зубами i низько вклонився. - Дозволь слово мовити! Кончак суворо глянув на нього, але зупинився. - Ти хто? - Я ки?вський к-купець... Саму?л... Н-не впiзна?ш?.. Позаторiк я привозив т-товари в твою з-землю, хане... На Тор...I нiколи нiхто не чiпав мене... Б-бо ж купцiв нiде не чiпають... А тут тво? люди пограбували мiй обоз, з яким я йшов у Сiверську землю, вiзникiв побили, товари й коней забрали, а мене роззули, роздягли i притягли сюди, яко пса... Кончак, видно, не все второпав, бо наморщив лоба, замислився. Уздрiвши Ждана, кинув нетерпляче: - Що каже цей урус? Чого вiн хоче? Ждан швидко переклав. Кончак з цiкавiстю глянув на купця. - А й справдi, менi пригаду?ться тво? обличчя... Чекай, чекай... Це ж у тебе мо? доньки купували i намисто, i мило, i лляне полотно, i рiзне узороччя[7]? - Так, так, хане, у мене, - зрадiв Саму?л. - Такi гарнесенькi дiвчатка - кароокi, чорнобривi! - Гм, я волiв би, щоб у мене було бiльше синiв, - усмiхнувся Кончак i, враз спохмурнiвши, додав: - Я нiколи не чiпав купцiв, а навпаки, завжди ставився до них доброзичливо. На доказ цього я запрошую тебе до себе на вечерю. Ось Ждан проведе... Там i поговоримо, бо маю щось тебе розпитати... I швидко попростував до хати. Коли Саму?л у тiснiй, але теплiй кухнi трохи вiдiгрiвся, умився i розчесав чуба та бороду, Ждан повiв його до свiтлицi. Тут за столом уже сидiли хани Кончак та Туглiй, Кончакiв син Атрак, названий так на честь свого дiда, та кiлька бе?в. Кончак показав на вiльний ослiн: - Сiдайте! - i вп'явся у смажену баранячу лопатку. - ?жте. Всi були голоднi i довго ?ли. А коли наситилися, Кончак запитав: - Зiгрiвся трохи, Саму?ле? Купець витер рота полою кожуха. - Дякую, хане, зiгрiвся... А то думав - пропаду. - Де ж тебе перестрiли мо? люди? - На Уда?, бiля Прилуки. - Куди ж ти прямував? - У Путивль... Вiз жiночi прикраси, одяг, сiль... I все пропало... Та ще й четверо холопiв на додачу, а з ними - сани, конi, збруя... Накажи,хане, хай тво? люди повернуть менi мо? майно! - Чого захотiв! Пiди дiзнайся, де воно!.. Е-е, чоловiче, що з воза впало, те пропало! Дякуй долi, що сам лишився живий... - Я й дякую. - От i добре... А тепер скажи менi, чи ти не бачив, коли ?хав з Ки?ва, князiв з дружинами? Саму?л поволi пiдвiв голову, пильно глянув у вiчi хановi. - Аякже, бачив. - Де? - Стоять за Альтою. - Хто саме? - А хто?.. Великий князь ки?вський Святослав, великий князь землi ки?всько? Рюрик, князь переяславський Володимир та князь чернiгiвський Ярослав... Схоже, очiкують ще когось. - Невже до Ки?ва дiйшла чутка, що я перейшов Сулу? - До мене не дiйшла, бо iнакше я повернув би назад... А от чи до князiв дiйшла, того не знаю... - Однак вони чогось стоять, - замислено проказав хан Туглiй. - Не на прогулянку ж вийшли! Кончак насупився. Кошлатi чорнi брови зiйшлися до перенiсся, як двi грозовi хмари. Грубе тверде обличчя потемнiло ще дужче. Видно було, що вiн вражений несподiваною звiсткою i стурбований нею не на жарт. А Туглiй не вгавав: - Я так i знав, що ми пiд цим клятим городищем прогайну?мо дорогий час! - грюкнув кулаком по столу. - Вся Русь уже оповiщена про наш напад! Добре, якщо князi й досi стоять за Альтою... А якщо рушили сюди? Що буде? Вай-пай!.. Кончак ще дужче засопiв носом, похмуро глипнув очищами. - Помовч, хане! Поговоримо про це пiзнiше! А зараз подяку?мо нашому друговi Саму?ловi за таку важливу звiстку. - I повернувся до купця: - З цi?? хвилини ти вiльний i можеш ?хати на всi чотири сторони! Що б ти хотiв у мене попросити? Саму?л пiдхопився на ноги i низько вклонився. - Дякую, хане, за таку велику ласку... Воля для людини - то найбiльший скарб!.. Але якщо ти дозволя?ш звернутися до тебе з просьбою, то я насмiлюся попросити у тебе... Купець замовк у нерiшучостi. Кончак пiдбадьорив його: - Ну ж, кажи! Не бiйся! - Якщо твоя ласка, то вiдпусти зi мною ось цього хлопця, - i поклав руку на плече Ждановi. - Тво? люди забрали у мене аж чотирьох холопiв, то дай менi хоч одного. Та й мандрувати взимку самому небезпечно - сам зна?ш... Кончак махнув рукою. - Гаразд, бери... Бранцiв ма?мо досить... А шляху в Половеччину не забувай. Ось тобi моя тамга - з нею безборонне про?деш через усi половецькi заслони. Привозь товари на Тор - вигiдно продаси. - I кинув на стiл кружало вичинено? шкiри з намальованою на нiй собачою головою i двома перехрещеними пiд нею стрiлами - це був родовий знак хана. - Тобi i тво?му супутниковi дадуть коней i харчiв на тиждень. Ти задоволений? Вай-уляй! - Задоволений, хане, - схилив знову у поклонi голову купець. - Тодi йдiть! Коли вийшли, Ждан сказав: - Дякую тобi, дядьку Саму?ле, що не забув про мене - визволив з неволi тяжко?... Однак скажи менi - навiщо ти розповiв про князiв? Навiщо розпатякав, що вони стоять на Альтi? Не вистачало тiльки шепнути Кончаковi, якi у них сили! Це ж пряма зрада! Саму?л усмiхнувся розбитими губами, обняв хлопця за плечi. - Не турбуйся! Так вони вiд мене правду й почують - аж обома вухами! Аякже!.. Е-е, отроче, не зна?ш ти дядька Саму?ла!.. Та набрехав я ?м усе вiд початку й до кiнця! - Як? I про князiв, i про Альту? - I про князiв, i про Альту... Як тiльки Кончак запитав, я вiдразу змикитив, що вiн бо?ться, як би його тут не застукали зненацька! Бо ж сили у нього зараз, видно, невеликi. Скумекав?.. Нi?..А я йому i про ки?вських князiв, i про переяславського, i про чернiгiвського. Та ще, мовляв, iнших очiкують... Бачив, як завертiвся хан Туглiй? Нiби його окропом ошпарили!.. Та й сам Кончак скис, набусурманився, бо не до серця йому така звiстка... Не я буду, якщо не чкурне вiн завтра звiдси в свою Половеччину... - Ну, якщо так... - Завтра побачимо - як... А нинi ходiмо спати, якщо у тебе тут ? теплий куток... - Куток ?, ходiмо, - i повiв свого рятiвника у запiчок. ...Вранцi обложенi дмитрiвцi висипали на вали i з превеликим подивом i з ще бiльшою радiстю спостерiгали, як половцi, ведучи на арканах бранцiв, худобу та везучи на запасних конях iншу здобич, вирушають у степ i прямують на схiд. Саму?л не помилився - Кончак злякався можливого нападу руських князiв i зняв облогу. Лише два вершники, не ждучи, коли степовики покинуть розоренi околицi Дмитрова, вiдокремилися вiд них i повернули на захiд. То були купець Саму?л i Ждан. РОЗДIЛ ДРУГИЙ На пiвсотнi верст довкола Дмитрова половцi випалили села й хутори. По бiлих снiгах чорнiли пасма кiптяви i попелу, рознесенi вiтрами з похмурих згарищ. Ждан i Саму?л ?хали мовчки, з сумом позираючи на розтерзанi звiрами й хижими птахами трупи. На серцi було важко. Душили сльози. А коли в одному селi на майданi побачили задубiлi тiльця голеньких немовляток, кинутих жорстокою рукою в снiг, щоб позамерзали, Саму?л зупинився i заплакав. - О боже! Яких мук зазна? нещасний люд Переяславсько? укра?ни[8]! I як вiн тiльки живе тута! Як вижива?! Зда?ться, всi бiди, всi лиха цiлого свiту зiбралися разом i впали на нього, пригнули, до землi, клубищем холодних змiй обплутали його тiло, важким чоботищем наступили на душу! Допоки ж терпiти? Допоки гинути? Допоки земля Половецька вивергатиме з себе незчисленнi орди на погибель люду християнського? Вiн довго сидiв у сiдлi, зiгнутий, обважнiлий, i затуманеними вiд слiз очима дивився на бiлi скоцюрбленi тiльця немовляток. Потiм перехрестився, витер сльози i торкнув коня. - Геть звiдси! Подалi вiд цього жахливого видовища! Другого дня, переночувавши у напiвспаленiй хатинцi-мазанцi, вони ви?хали на битий шлях, що з'?днував Ки?в та Переяслав з Путивлем, Рильськом та Курськом. Ждан натягнув поводи. - Тепер я попрощаюся з тобою, дядьку Саму?ле. Звiдси поверну до Путивля, у свiй Сiверський край... Купець витрiщив очi. - Як? Ти кида?ш мене одного? Серед цi?? безлюдно? снiгово? пустелi? Бiйся бога, отроче! - А куди ж менi ?хати? До Ки?ва? Там у мене нi кола нi двора! - Нiби на Сеймi у тебе щось залишилося! Сам же казав - половцi все спалили... - А може, хтось iз родичiв уцiлiв? Чи односельцiв? - Так вони тобi й зрадiють!.. Де ж ти там житимеш? Що ?стимеш? До кого прихилишся? Та ще взимку! - А в Ки?вi хто мене жде? - Чоловiче! - вигукнув Саму?л. - У Ки?вi у тебе ? добрий приятель! - Хто ж це? - От тобi ма?ш! - Купець аж руками ударив об поли. - Невже не здогаду?шся? Таж я! Хто ж iще?.. Невже гада?ш, що я забуду, як ти порятував мене у Дмитровi?.. Нi, синку, нiкуди я тебе не вiдпущу! Бiдуватимемо разом - до кiнця! Та й вириватися самому в далеку дорогу небезпечно - мороз, хуртовина, вовки, недобрi люди... Та мало яка трясця може зустрiтися в дорозi! Нi, нi, розлучатися нам зараз не слiд! Прибудемо до Ки?ва, погостю?ш у мене до весни, а там - куди хочеш! Ти вiльна птаха!.. Та й не до Ки?ва ми зараз попросту?мо... А куди ж? До Переяслава. Треба сповiстити переяславцiв, що Кончак повернув назад. Ну, коли так... - невпевнено протягнув Ждан. - А як же iнакше, хлопче? - i, зрадiвши, купець торкнув коня. До Переяслава добралися на четвертий день. На вулицях та майданах повно озбро?ного люду, а також дiтей, жiнок, старих. Найближчi села шукали захисту за валами города. Не чути безпечних розмов, не луна? веселий смiх. Навiть дiти принишкли. Йде Кончак! Адже всiм у пам'ятi, як шiсть рокiв тому вiн лютував на Переяславщинi, не жалiючи нiкого, особливо дiтей, яких винищив без лiку! Саму?ла i Ждана завели у гридницю[9], де попiд стiнами на широких лавах сидiли бояри та лiпшi мужi. Прямо проти входу, на узвишшi, - князь Володимир Глiбович та княгиня Забава, дочка чернiгiвського князя Ярослава. Подорожнiх пiдвели до них. Князь Володимир мав рокiв двадцять сiм - двадцять вiсiм. Лоб високий, вiдкритий. Довге русяве волосся зачесане назад. Мiж акуратно пiдстриженими вусами та борiдкою стиглими вишнями червонiли по-юнацькому свiжi уста. Одяг на ньому - оксамитовий, чорний, а чоботи - жовтi, з блискучо?, гарно вичинено? шкiри. При боцi, на широкому, оздобленому срiбними бляшками поясi, - короткий меч. Княгиня Забава - така ж красуня, як i князь, якраз йому до пари, але чорнява, бо в ?? жилах, як i в усiх Ольговичiв, сiверських князiв, нуртувала домiшка половецько? кровi. Тому ?? схiдна дикувата краса здавалася яскравiшою поряд зi спокiйною слов'янською красою князя. Володимир Глiбович показав пальцем на вiльну лаву побiля себе. - Ви стомилися - сiдайте ось тут... Я пiзнав тебе, Саму?ле, хоча ти й дуже змiнився з того часу, як при?здив востанн? до Переяслава... Сторожа сказала, що ви прибули з Дмитрова. Це правда? Саму?л i Ждан сiли. Купець хитнув головою. - Так, княже, кiлька днiв тому ми були в Дмитровi. - Але ж там половцi! - Там був Кончак з ханом Туглi?м... I ми бачили Кончака, як тебе, княже. I навiть обiдали за одним столом. Володимир Глiбович пiдняв брови. - О! З чого ж така честь вам випала? - Розпитував, клятий поганин, чи не бачив я, ?дучи з Ки?ва у Сiверську землю, князiв з вiйськом. Ото я й сказав йому, що бачив. Мовляв, стоять з дружинами на Альтi, ждуть пiдмоги. - Це ти все вигадав? Про князiв? - Вигадав. - Для чого? - Та просто так... Щоб налякати! - Ну й що? Налякав? - Ще й як!.. Хан Туглiй вiдразу почав дорiкати Кончаковi, що даремно вони зав'язли пiд Дмитровом. Та й Кончак повiрив - другого дня зняв облогу i вiдступив за Сулу[10]. - Не може бути! - вигукнув вражений князь, бо не сподiвався тако? звiстки. - Невже це правда? А чи не обманю? вiн усiх нас? Вiдступив, щоб iншою дорогою рушити на Переяслав... - Чого не знаю, того не знаю, княже, - з гiднiстю промовив Саму?л. - Однак, гадаю, не поверне вiн на Переяслав, бо дуже переобтяжений здобиччю. Навiщо йому йти сюди, коли i так набрав i полону, i худоби, i коней, i всiлякого добра? Бояри загули. Пролунали голоси: - Так, так, це схоже на правду! Не кине вiн здобичi! Володимир Глiбович ледь помiтно кивнув головою. - Будемо вважати, що цього разу лихо обминуло Переяслав. Але не обминуло Переяславсько? укра?ни. I я не можу змиритися з тим, що Кончак ось уже в котрий раз плюндру? нашi мiста й села, вбива? людей, тягне ?х у полон, грабу? нашi багатства... Треба вiдомстити кривавому хановi! Щоб на власнiй шкурi вiдчув нашу бiду, щоб його плем'я зазнало такого ж горя, якого завдав вiн нашому людовi!.. Ось мiй наказ: вiйсько не розпускати! Я пошлю листа князевi ки?вському Рюрику, а також Святославовi, щоб дали допомогу i дозволили вдарити на ворога! Поки половцi, як тi полози, перетравлятимуть здобич, ми зберемо сили i нападемо на них несподiвано... Чи всi бояри i великi мужi так думають? - Усi! - твердо сказав огрядний рудобородий тисяцький[11] Шварн. - Тодi йдiть - готуйте вiйсько до походу, а я тут ще побесiдую з нашими гостями з Дмитрова... Коли бояри вийшли, князь сказав: - Саму?ле, ти не раз постачав мо? мiсто i всю землю сiллю, днiпровським янтарем, прикрасами iз срiбла та золота, сукном, парчею та хиновським шовком. Ризикуючи життям, ти обдурив Кончака i витрутив його з Переяславсько? землi. Ти, нарештi, сьогоднi привiз нам дуже важливу i радiсну звiстку: Кончак пiшов геть за межi Переяславщини... А тепер послужи менi ще раз, Саму?ле! - Кажи, княже. Я зi сво?м молодим другом Жданом готовий служити тобi вiрою i правдою. Що ми ма?мо зробити? - Ти вже чув, що я хочу вiдомстити Кончаковi за напади i за знесення Посулля. Та одного бажання замало. Щоб похiд завершився успiшно, треба схилити до нього не тiльки князя Рюрика, а й князя Святослава, Ярослава Чернiгiвського, Iгоря Сiверського та його братiю... - Як же це зробити? - Ти поверта?шся в Ки?в? - Так. - От i гаразд - одвезеш мо? листи до князiв Рюрика та Святослава... А вони вже знатимуть, як пiдняти iнших князiв. - Ми зробимо це, княже. - Але це дiло спiшне... - Ми ви?демо завтра вранцi i гнатимемо щодуху. * * * Завiрюха почалася опiвднi. Спочатку подув сильний вiтер, повалив густий лапатий снiг, що залiплював обличчя й очi, забивався в рукава й за пазуху, застилав непроглядною пеленою i небо, i весь бiлий свiт. Нi Саму?л, нi Ждан не вiдчули в серцi тривоги. Хiба ?м уперше зустрiчати хурделицю у степу чи в лiсi? Конi якимось лише ?м притаманним чуттям знаходили пiд копитами тверду на?жджену дорогу. Та згодом завихрiло так, що не стало видно кiнських голiв. Здавалося, всi сили - земнi й небеснi - ополчилися проти них, перетнули шлях. Що робити? ?хати вперед? А якщо зiб'ються з дороги?.. Зупинитися в якiйсь балцi i переждати негоду? Та хто зна?, скiльки вона триватиме - день, два?.. Конi важко брьохалися по глибокому снiгу. Вiтер завивав, шаленiв, бив у груди, продимав наскрiзь кожуха, сiк в обличчя, мов приском, i, регочучи, мчав понад мертвою пустелею на схiд до половецького степу. Так ?хали ще з годину, аж поки конi не зупинилися зовсiм. Подорожнi насипали ?м iз саквiв у торбини вiвса - погодували, узяли в руки поводи i рушили вперед. Почало сутенiти. Наступив вечiр. Уже давно мав бути Глiбiв, а його все не було i не було. Невже проминули? А вiтрюган не вщухав, i хурделиця, здавалося, заповзялася замести снiгом усю землю. I конi, i люди вибилися iз сил. - Спочинемо хоч трохи, - сказав Саму?л, зупиняючись. - Клади коня спиною до вiтру! А сам лягай за ним! Лягли. Вiдразу ж вирiс замет. Стало затишнiше. Снiговiй i далi котив, завивав над полями, але вже не сiк обличчя, не забивався в рукава, за комiр, не замерзав у бровах та в бородi крижаним панциром. Ждан зiгнувся, притулився спиною до теплого кiнського черева, натягнув глибше шапку на голову i заплющив очi. Подрiмати? Нi, сон не йшов, зате думки ро?м завихрилися в головi. Ще й мiсяця не минуло, як з далекого половецького кочовища ви?хали вони з батьком ось такого буремного вечора i попростували на захiд, на рiдну землю. А як багато змiнилося в його життi! Доля круто повернула житт?вий шлях. Чи то ж на краще, чи на гiрше? Хто те вiда?? Поки що - на краще. Вiн здружився з розумним i добрим дядьком Саму?лом, що, може, до покупцiв i проявля? хитрiсть, бо ж кажуть: не обманеш - не продаси, але до нього ставиться, як до рiдного. Остаточно визволився з неволi половецько?. Познайомився з князем переяславським i одержав вiд нього за добру вiстку i вiрну службу коня, одяг i зброю, а це - цiле багатство! Чого ще треба? Вiн незчувся, як задрiмав. Прокинувся вiд того, що чиясь рука шарпнула за плече. - Вставай, хлопче! Вставай! Бо й задубi?мо тута! почувся Саму?лiв голос. - Пiдемо далi! Ждан пiдвiвся. Було вже зовсiм темно. - Куди ж iти? - Бери коня за повiд i не вiдставай вiд мене! Та не зробили й сотнi крокiв, як почули собачий гавкiт. Отже, попереду село чи город, там - порятунок, для них - тепла хата, для коней - затишна стайня та оберемок сiна. Вперед! Швидше туди! Хатина виринула з пiтьми раптово - визирнула очеретяними стрiхами з-пiд снiгу, як гриб з-пiд листу. Крiзь малесеньке вiконце, затягнуте висушеним бичачим пузирем, мерехтiло жовтаве свiтло. Саму?л загрюкав списом у дверi. - Господарю, вiдчини! Дверi вiдхилилися - почувся старечий голос: - Хто тут? Кого бог послав? - Подорожнi, отче! Пускай до хати - замерза?мо! - Та хто ж ви такi? - Гiнцi вiд князя переяславського до князiв ки?вських. - То ви б ?хали в городище - до тiуна[12]. - А що це за городище? - Та Глiбiв же! - Глiбiв! Далеко? - Та нi - всього поприще[13]... А це - посад... - Отче, бога бiйся! Нам уже несила два кроки ступити, а ти кажеш - поприще! Нi, заночу?мо в тебе! - i Саму?л рiшуче вiдсторонив старого з порога. - Хлiв у тебе ?? - Та ?. - То постав туди: наших коней та сiнця ?м дай! Старий накинув на плечi кожушину, i вони гуртом напо?ли коней, ровсiдлали i заклали ?м сiна. А попоравшись, зайшли до хижки. Хатина була невеличка. Злiва вiд дверей - пiч, пiд образами - стiл, за пiччю - широкий пiл для спання. Там, накрившись кожушиною, хтось лежав. Попiд стiнами - лави. У челюстях печi горить лучина, освiтлю? невеликий шевськжй столик з рiзним шевським причандаллям - дерев'яними колодками та цвяшками, дратвою, смолою, ножем, молотком... Там же, на столику, стояла пара старих чобiт - один чобiт полагоджений, а другий ще на копилi. На жердинi, пiд стелею, висiла немудра смердiвська одяганка. Подорожнi примостили сiдла i сакви на лавi, бiля дверей, почали роздягатися. Повiтря сколихнулося - по хатi вiд лучини пiшли мерехтливi тiнi. - Як же тебе звати, дiду? - спитав Саму?л. - Пiп охрестив Iваном, а люди прозвали Живосилом... Тож i ви звiть Живосилом. - То, може, дiду Живосиле, пригостите нас чимось гаряченьким? З морозу - ой, як хочеться! - А чого ж? Це можна! Добрим людям ми завжди радi, - вiдповiв дiд Живосил i заглянув за пiч: - Любаво, Любаво! Вставай! Бог послав нам гостей - готуй вечеряти! З-пiд кожушини вилiзла дiвчина, накинула на плечi опанчицю,вступила в чоботи, вийшла на свiтло. - Добрий вечiр, добрi люди! - Здоровенька була, дiвонько, - вiдповiв i за себе, i за свого молодого супутника Саму?л. - Не дали тобi поспати? - А я ще не спала, - вiдповiла Любава. - Сiдайте до столу, а я хутко... Правда, не ждали ми нiкого, та вже чим багатi, тим i радi... Борщ ?! Вона усмiхнулася i раптом зустрiлася поглядом зi Ждановими очима. Видно не сподiвалася, що один з гостей - парубок, бо знiяковiла, швидко опустила вi? i кинулась до печi. Та цi?? коротко? митi було досить, щоб Ждан запримiтив незвичайну вроду дiвчини i теж знiяковiв. Дiвчина справдi була гарна. Чим - хлопець i сам не мiг сказати, бо не мав часу роздивитися, а зараз вона нагнулася до печi i рогачем дiста? закопчений горщик з борщем, - видно тiльки струнку постать та густу чорну косу. Та ще запам'яталося: з-пiд брiв на нього глянули такi несподiвано теплi, темно-iмлистi з поволокою очi - мов лiтн? зоряне небо! Любава! Тим часом дiвчина у велику череп'яну миску насипала борщу, на рушник накраяла хлiба, начистила цибулi i часнику - поставила на стiл. Перед образами засвiтила свiчку - в хатинi вiдразу стало свiтлiше. - Прошу до вечерi! Саму?л розв'язав сакви, дiстав шматок сала та кiльце ковбаси. Порiзав захалявним ножем. Дiдусь Живосил зацмокав язиком: - Ай-ай-ай, от не ждали таких гостей! Яка багата вечеря! Грiх вiдмовлятися! Любаво, сiдай! - вiн пiдморгнув Саму?ловi i присунув до столу ослона. Любава сiдати не поспiшала. Саму?л легенько взяв ?? за лiкоть. - Не вiдмовляйся, голубонько, сiдай. Дядько Саму?л та Жданко - не вовки, не кусаються... Правда, за молодого ручатися не можна - ще й гризне, чого доброго! Та ти не бiйся, може, це твiй суджений? Га? Дiвчина засоромилася i сiла на протилежному вiд Ждана боцi. Крадькома глянула на хлопця, ? знову ?хнi погляди зустрiлися. На цей раз надовше. Любава була зовсiм молода - шiстнадцяти, вiд сили сiмнадцяти лiт. Невеличка, мiцна, темноока, з розпущеною густою косою i виразними темними бровами, вона скидалася на ластiвку або на чисте звiрятко, що сполохано визира? з-за зеленого листу дерева. Ждан подумав: "Боже, яке диво зросло в цiй маленькiй убогiй хатинi! I як добре, що воно не потрапило в полон до степовикiв, де швидко линя? дiвоча краса!" А Любава тим часом думала про те, що доля несправедливо повелася з нею. Ось зустрiла вона гарного хлопця, князiвського гридня, судячи по одягу та збро?. Та що з того! Кому потрiбна вона, внучка смерда[14]? Ждан завтра вранцi встане, осiдла? коня - тiльки снiг вихором здiйметься за ним! Хiба повернеться вiн коли-небудь до цi?? убого? хатини, де з кожного кутка виглядають злиднi? Хiба потрiбна йому холопка, в яко? нi поля, нi лiсу, нi коня, нi корови, а лише руки, щоб працювати на тiуна, боярина чи князя? А Ждан вродливий, такий у нього лагiдний, добрий погляд! Боже, чому ти такий несправедливий до мене! Любава опустила очi i взялася за ложку. Вона була голодна, але не насмiлювалася простягнути руку, щоб узяти шматочок сала чи ковбаси. ?ла черствий хлiб i борщ, що пахнув буряками. Спостережливий Саму?л хмикнув у бороду. - Е-е, голубонько, так не годиться! Дала нам гаряченького та сама i ?си, а нам залиша?ш сало та ковбасу, що, як i ми, закоцюбли на морозi! Так не пiде! Берися за ковбасу, а ми погрi?мося бiля борщу! Всi засмiялися, i за столом вiдразу установився дух доброзичливостi i невимушеностi, що зближу? незнайомих людей, робить ?х щирими, вiдвертими i приязними. За ?жею та розмовами швидко плинув час, Саму?л i Ждан дiзналися, що дiд Живосил усе життя шевцював, бо не мав сво?? землi, шив непоганi чоботи та жiночi черевики. Та з лiтами втрачалася гострота зору, бо ж працював при лучинi, а вiдтак втрачалися i заробiтки. Йому перестали замовляти нове взуття, лише найближчi сусiди, по старiй пам'ятi, приносили який-небудь шкарбан, щоб залатав дiрку чи пiдбив пiдметку. А хiба це заробiтки?.. Коли б були живi син з невiсткою, то якось би викручувались, але ж налетiли половцi - сина вбили, невiстку забрали... Як тут викрутишся? А треба ж i прогодуватися, i вдягтися, i внучцi коралi та пiдвiски купити, бо вже ж ген яка дiвка вибехкалася!.. А ще ж треба i князiвське сплатити, i десятину на церкву дати, i бояриновi, i посаднику, i тiуновi... А де взяти? - Нелегке життя, - погодився Саму?л. Розмова затяглася допiзна. Лише коли заспiвали першi пiвнi, лягли спати: чоловiки на полу, Любава - на печi. Прокинувся Ждан вiд приглушено? розмови в сiнях. Почав прислухатися. Чийсь грубий голос сердито бубонiв: - Менi набридло ждати, Живосиле! Або вiддаси борг нинi, або хай дiвка вiдробить! - Будь людиною, Карпиле! - перечив Живосил. - Вiддам! Усе вiддам! А тим часом бери те, що маю... Незнайомий Карпило, видно, розгнiвався ще бiльше, бо голос його загримiв: - Що ти менi тичеш, старий шкарбане, цю нещасну ногату[15]? Так ти й до смертi не сплатиш боргу!.. Хай онука вiдробить... Скiльки ж ?й сидiти у тебе на ши?? Вона харчi матиме, а ти боргу позбудешся... - Не буде цього, Карпиле! Не пущу внучки! - А я й питати не буду! Потягну силомiць - i край! З сiней донеслося глухе борюкання, щось з гуркотом упало, потiм пролунав дiвочий скрик: - Ой, дiдусю!.. Ждан схопився з постелi. - Дядьку Саму?ле, вставай! Нещастя з Любавою! Взувши чоботи, зiрвав з кiлочка меча i, як був, - роздягнений, простоволосий, - кинувся з хати. Сiнешнi дверi розчиненi настiж. У сiнях - нiкого. Голоси лунали аж бiля ворiт. Ждан прожогом вискочив надвiр. Ранок видався тихий, сонячний. Буря вляглася, i тiльки високi кучугури пухкого снiгу свiдчили, що недавно тут бушувала снiгова завiя. Бiля ворiт вовтузилося четверо. Дво? одягнутих у баранячi кожухи чоловiкiв тягнули за руки Любаву, яка щосили упиралася ногами в замет, а дiд Живосил термосив одного з них за рукав i охриплим голосом благав: - Карi?иле, не чiпай дiвчини! Облиш! Бо грiх тобi буде! На тво?х дiтях вiдiллються сльози! - Йди геть! Вiдчепися! - вiдмахнувся той вiльною рукою. - Карпиле!.. - Геть, кажу, шкарбане! - розлютувався чолов'яга i кулацюгою штурхонув старого в груди. Живосил заточився i впав у снiг. Ждан перескочив через замет, вихопив меча. - Зупинiться, негiдники! Облиште дiвчину! I Карпило, i його помiчник, молодий парубiйко, випустили з рук Любаву, вiдсахнулися. Сите Карпилове обличчя побагровiло, очi вiд гнiву та здивування полiзли на лоба. - Ти хто? Як смi?ш пiднiмати руку на княжого тiуна? Та я тебе... Та я... Вiн аж задихався. Рука шарила бiля боку, намацувала рукоять меча. Парубiйко вiдступив до хвiрточки. Але тут на допомогу Ждановi прибiг Саму?л. - Чекай, тiуне, заспокойся! Не гарячкуй! Не вихоплюй меча!.. Пощо тягнеш дiвчину, аки пес? Пощо вдарив старого? Чим вiн тобi завинив? Карпило випростався. Був вiн невисокий, але дебелий, крутоши?й, мов бугай. Ноги розставив, голову нагнув - бликав спiдлоба. - Хто ви такi, що я маю перед вами одвiт держати? Татi з широкого гляху! Розбiйники! Та я накажу вас у яму кинути! В колодки забити! В залiзнi пута закувати! Я потягну вас до князя на суд або сам... ось цими руками... Хто ви такi? Саму?л пiдступив ближче, витягнув з-за пазухи тугий пергаментний сувiй з восковою князiвською печаткою, що скрiплювала тонкий зелений шнурок, i тицьнув Карпиловi пiд нiс. - Дивися, тiуне! Пiзна?ш печатку князя Володимира? Той ошелешено заклiпав очима. А Саму?л вiв далi: - Упiзнав... От i добре!.. А тепер слухай: ти не зачепиш цих людей - нi дiда Живосила, нi Любави - i пальцем! Нi сьогоднi, нi завтра, нi будь-коли! Карпило ще не знав, хто перед ним, але розумiв, що сперечатися небезпечно, - у незнайомцiв листи з князiвською печаткою! Таких краще не чiпати. Вiн винувато здвигнув плечима, пробелькотiв: - Зрозумiв... Звичайно, зрозумiв... Я хiба що? Хотiв зла цьому старому та дiвчинi? Я ж - якнайкраще!.. По справедливостi... По руськiй правдi... - По руськiй правдi! - передражнив його Саму?л. - Де ж тут правда? I не пахне нею! Князь Ярослав, коли давав нам руську правду, то думав, що ми житимемо по правдi серця, по совiстi, а ти... А тепер iди i запам'ятай, що ми тут тобi сказали: ти Живосила i Любаву й пальцем не зачепиш! А борг свiй я тобi, як тiльки наступного разу завiтаю до Глiбова, сплачу. Мене звати Саму?лом... Тiун глипнув спiдлоба, глибше натягнув шапку i мовчки почвалав з двору. Пахолок поколивав за ним. Дiд Живосил просльозився. - Спаси вас бог, добрi люди! Порятували нас iз Любавою! Карпило - не людина, а звiр, згно?в би мене в ямi, а Любаву... Страшно подумати, що було б з нею, коли б потрапила до рук того татя! Хай бережуть вас боги! А Любава стояла збоку, злякана, зблiдла, i сво?ми великими, темними як нiч, заплаканими очима вдячно дивилася на Ждана, i ?? пухкi тремтячi губенята тихо промовляли тiльки одне слово: - Жданку... Жданку... Того ж дня, перед вечором, Саму?л i Ждан через Лядськi ворота в'?хали в Ки?в. Мiсто лежало в бiлих снiгах, а над ним пливли голоснi звуки дзвонiв - дзвонили до вечернi. По однiй з вулиць, що вели на Гору, вони пiднялися до собору свято? Софi?, поминули храми Iрини та Георгiя i завернули у бiчну вуличку, що закiнчилася тупиком. Зупинилися перед мiцними ворiтьми з дашком. Не злазячи з коня, Саму?л загрюкав у них списом. Ворота вiдчинились. - Ти тут живеш, дядьку Саму?ле? - спитав Ждан не без подиву, бо в глибинi двору побачив високий двоповерховий будинок, складений iз потемнiлих вiд часу колод i вкритий гонтом[16]. - Нi, тут живе мiй вуй[17], боярин Славута, а я, дякуючи йому, по сусiдству, поряд... Бачиш, хлопче, нам якнайскорiше треба зустрiтися з князем Святославом, а боярин Славута бува? у нього майже кожного дня. Нам же з тобою не так просто потрапити в князiвськi хороми... Зрозумiв? - Зрозумiв... То ти, виходить, он з яких багачiв, дядьку Саму?ле! Сам купець, вуй - боярин... Кожного дня бува? у князя!.. А ти ж такий простий - ну, як я, примiром... - Е-е, хлопче, випаде зручна хвилина - розповiм, з якого я роду, а зараз нiколи... Грюкнули засуви - ворота розчинилися. ?м назустрiч пiдвiвся молоденький служник. - Дядько Саму?л? Ох, невчасно - боярин саме збира?ться до князя. Там сьогоднi, кажуть, пир... - З чого б то? - Княгинi Марi? Василькiвни iменини... Служник провiв ?х до хоромiв. У великiй свiтлицi пахло воском - на столi горiла свiчка. Лiворуч вiд столу - полицi з книжками та згортками пергаменту. Вся права стiна завiшана збро?ю. Чого тут тiльки не було! Мечi руськi i шаблi половецькi, луки простi й кле?нi, луки-самострiли й тули зi стрiлами, бойовi сокири, списи-копiя й списи-сулицi, кольчуги i лати, шоломи i поножi... Ждановi очi розбiглися, i вiн не вiдразу помiтив господаря цi?? кiмнати, що стояв у напiвтемному кутку i невеликою кiстяною гребiнкою розчiсував сиву бороду. Та ось вiн поклав гребiнку на стiл i, широко розкинувши руки, вийшов наперед. - Саму?ле! От не чекав! Ти ж сказав, що вируша?ш до Путивля! I раптом - тут... - Вiн обняв Саму?ла, тричi поцiлував. Потiм повернувся до Ждана: - Де ж ти роздобув собi такого супутника? Гарний парубок! Гридень? Чий? Саму?л коротко розповiв про все, що йому i Ждановi довелося пережити за останнiй час. Показав листи князя переяславського. Боярин Славута слухав, не перепитуючи i не перебиваючи. Був вiн вищий за Саму?ла i трохи схожий на нього. Такий же високий крутий лоб, над яким безладно кучерявилося густе, покроплене сивиною волосся, прямий, з невеличкою горбинкою нiс та рiзко окреслений рот. Але разом з тим i вiдрiзнявся вiд нього. Передусiм - очима. У боярина вони були якiсь незвичайнi, в них i дивитися було страшно: здавалося, бачать тебе наскрiзь. Синi, з голубизною, не великi, але й не малi, проникливi, розумнi, вони яснiли, як щойно розквiтлi блавати[18], i, хоча все в цiй людинi було незвичайне, привертали увагу передусiм вони. А потiм уже - гордо посаджена на мiцнi плечi голова, закучерявлене сиве волосся i така ж кучеряво-сива борода, а також мiцнi руки, вiд потиску яких Ждан аж скривився. "Нiчого собi старий!" - подумав юнак, намагаючись визначити вiк боярина: п'ятдесят йому чи шiстдесят? - I чого ж ти хочеш, Саму?ле? Щоб я провiв вас до князя? - Так, вуйку. Дiло дуже спiшне. Ледве встигли вони вмитися, одягтися, причесатися, як iзнадвору почувся гучний голос боярина: - Саму?ле, Ждане! Час! Час! До города Володимира, де знаходився княжий палац, йшли пiшки. Ки?вськi вулицi кишiли строкатими натовпами людей. Поважно простували до церковних храмiв багато вбранi бояринi i купчихи в супроводi дочок, дiтей, онукiв, челядi, мчали озбро?нi вершники, човпли бабусi, гралися в снiжки хлопчаки, простягували руки за милостинею старцi, поспiшав трудовий люд... Варта без суперечок i зволiкань пропустила боярина Славуту i його супутникiв до князiвського хорому, де вже стояли князi. Славута вклонився. Саму?л i Ждан теж схилилися в низькому поклонi. - Князь Святослав i князь Рюрик з княгинями, - шепнув купець. - А то ?хнi сини, дочки, внуки... У Ждана вiд багатства i блиску зарябiло в очах. Чи думалося йому, що зi смердючо? вежi кочовика доля перенесе його раптом у князiвськi хороми, що вiн, колишнiй кощiй[19], раб половецький, розмовлятиме з великими ки?вськими князями? Князi з родинами вже були готовi до виходу. Миготiла при свiтлi свiчок золотом i срiблом парча, поблискували золотi жiночi прикраси, темнiли, як кров, князiвськi корзна[20]. Святослав i Рюрик стояли посеред хоромини. Видно, про щось говорили. Святослав - високий, поважний, сивоголовий, з великим гачкуватим носом; Рюрик - молодший, чорночубий, середнiй на зрiст, бистроокий, рухливий i, видно, запальний. Вони разом замовкли i повернулися до Славути. Славута розповiв про вторгнення Кончака, а Саму?л простягнув листи переяславського князя Володимира. Прочитавши ?х, князi перезирнулися. - Що будемо робити, княже? - спитав Рюрик. - Гадаю, треба покарати Кончака. Занадто зазнався, загордився вiн... Треба провчити його та й iнших ханiв заодно, бо вже знесли все Посулля, а незабаром i до Ки?ва доберуться. Князь Володимир скаржиться, що зовсiм знелюднiла Переяславська укра?на i люд зубожiв... - Справдi, йому найбiльше дiста?ться вiд половцiв. - Гадаю, треба негайно збирати князiв i рушати в похiд, - твердо сказав Святослав. - Я теж тако? думки. - От i гаразд. Тодi закличемо князiв Ярослава, Iгоря, Всеволода Трубчевського, Святослава Рильського i, поки не розтали снiги, вдаримо на поганих! - Я буду готовий через три днi, - погодився Рюрик. Святослав повернувся до Саму?ла i Ждана. - Дякую тобi, Саму?ле, i тво?му молодому супутниковi за таку важливу звiстку. Не раз ти прислужувався менi i всiй Руськiй землi - попереджував про напади, викуповував полоненикiв, був мо?ми очима i вухами в далекiй Половецькiй землi. За те я завжди був вдячний тобi, а нинi вiдшкодую тво? збитки. Та й не обминемо ми з князем Рюриком нашою милiстю i твого друга... - Ждана, - пiдказав Саму?л. - Якщо Ждан захоче залишитися в Ки?вi, то я вiзьму його до сво?? дружини - вiн кмiтливий хлопець i з нього вийде смiливий во?н. А якщо не захоче... - Я хотiв би повернутися в Сiверську землю, - вклонився юнак. - Похвально, що ти так любиш нашу Сiверщину... Я теж севрюк... Тодi я попрошу князя Iгоря, щоб узяв тебе на службу, йому потрiбнi, як i менi, гарнi смiливцi. - Дякую, княже. А тепер, якщо бажа?те скуштувати князiвськi учти, прошу в гридницю, будете мо?ми гостями. Славуто, проведи ?х! Саму?л i Ждан схилилися в поклонi. * * * Гридниця, велика мурована зала, прибудована до князiвського палацу, вже гула вiд багатьох людських голосiв. За довгими, в три ряди, столами сидiли бояри з бояринями, духовнi особи, во?води з жонами, значнi княжi мужi та гриднi. Славута посадив Саму?ла та Ждана в кiнцi столу. - Кузьмище, - звернувся вiн до патлатого немолодого гридня, - приглянь за мо?ми хлопцями. Щоб у них i тарелi не порожнi були i щоб не скучали вони тут! Бо ж я маю бути бiля князiв... - Боярине! - загув, як у бочку, старий гридень. - З Кузьмищем не пропадуть - буде i в розi, буде i в блюдi! Та й Стоян менi допоможе в цьому! - I вiн штовхнув лiктем свого молодого сусiду. - Так що йди, боярине, i не турбуйся! Все буде гаразд! Тим часом стольники i чашники закiнчили носити страви, стали з рушниками за спинами гостей. Шум щодалi посилювався - наближався час трапези. I раптом усi замовкли. До гридницi ввiйшли князi та княгинi з сiм'ями. Гостi встали, схилили в поклонi голови i так стояли, аж поки тi не всiлися на сво? мiсця, на пiдвищеннi, за поперечним столом. - Братi? i дружино, - сказав Святослав, - сьогоднi будемо веселитися, бо ? тому причина - iменини нашо? княгинi Марi? Василькiвни. Побажа?мо ?й доброго здоров'я i радощiв!.. А завтра затрубимо похiд проти безбожного Кончака, який щойно сплюндрував Посулля, як менi розповiли очевидцi. Щоб не збирати вас кожного зосiбна, ось мiй наказ нинi: завтра починайте готуватися до походу! В гридницi всi загули. Новина була важлива. Зiбралися на трапезу, а виходить - на вiйну! Та ще яку - зима, снiг, бездорiжжя!.. Князь Святослав перечекав якусь хвилину, потiм пiдняв срiбний, з двома золотими ободками, кубок. - Братi? i дружино! Про похiд у нас буде ще час поговорити. А зараз побажа?мо княгинi Марi? Василькiвнi доброго здравiя i многi? лiта. Всi встали. Гридниця здригнулася вiд крикiв, заколихалося полум'я свiчок. - Многi? лiта! - Здоров'я князю i княгинi! Побажання були цiлком щирi. Зголоднiлi бояри i гриднi вiдразу накинулися на смажену оленину, напо?, ведмежатину та свинину, а потiм почали прикладатися до холодцiв з курятини, яловичини та риби. Розчервонiлися лиця, посилився гамiр, хтось затягнув пiсню. Але на нього шикнули, мовляв, пам'ятай, за чи?м столом сидиш. Кожному хотiлося привiтати княгиню, сказати при?мне слово. Здравицi лунали то в одному кiнцi гридницi, то в другому. Вiд князiвського столу раптом долинув тихий, мелодiйний передзвiн струн, а потiм до нього прилучився гарний, задушевний голос: Ой то не буря соколiв занесла через поля широкi?, не згра? галок летять до Дону великого... Всi замовкли. Ждан витягнув шию - хто спiва?? I побачив - Славута. Боярин Славута! Перед ним гуслi - гудуть, не вгавають, пальцi лiтають по струнах, як птахи, голова закинута назад, срiблястi кучерi обрамляють його високий лоб, а уста вiдкритi - i з них виплива? не звук i не слово, а якась незвичайна, якась магiчна сила, що залiта? в душу, в самiсiньке серце i бере його в солодкий полон. Спiвець спiвав про похiд руських во?нiв на половцiв i про славну перемогу над ними... Всi слухали, зата?вши подих. Вже затихли гуслi, вже розтанув пiд високою стелею голос, вже й сам спiвець опустив плечi, склав хрест-навхрест руки на столi, нiби вiдпочивав пiсля нескiнченно важко? дороги, а гридниця ще мовчить, ще панують у нiй незбагненнi чари й нiмiють завороженi серця, i лише згодом вибуха? одностайно i громово: - Славута-а-а!.. Славута-а-а!.. - А-а-а!.. Слухачi плескали в долонi, бряжчали срiбним посудом, грюкали мечами i, сповненi захоплення, вимагали вiд спiвця все нових i нових пiсень. Князь Святослав обняв його за плечi, поцiлувавши в голову, промовив: - Дякую, друже мiй, боярине мiй, князю серця мойого! Дякую долi, що подружила нас у дитинствi i провела, взявши за руки, через цiле життя! Я люблю твiй спiв, люблю пiснi славетного Бояна, якi ти так гарно спiва?ш, а ще бiльше люблю тво? пiснi, бо рiвного тобi не було й не буде! Заспiвай менi, друже боярине, пiсню про мiсяця-князя, яку ти спiвав менi, гай-гай, сорок лiт тому! - Князю мiй, - пiдвiвся Славута, - ти бачиш, я теж плачу, плачу вiд радостi, що i в шiстдесят лiт ми з тобою не втратили дитячо? i юнацько? дружби, плачу вiд щастя, бо хiба це не щастя - бачити свого князя i свою княгиню в такi лiта щасливими i при здоров'?? Хiба це не щастя - бачити свого князя великим князем ки?вським i мрiяти разом з ним про величне майбутн? землi Русько?, а не тiльки згадувати молодi лiта? Iз задоволенням проспiваю я ту пiсню, яку склав тобi тодi, коли ти вперше зустрiв свою княгиню, коли ти був ще не сонцем, а лише молодим мiсяцем. Святослав сiв на сво? мiсце мiж Марi?ю Василькiвною та князем Рюриком, а Славута вiдпив ковток сирiвцю, щоб промочити горло, i кинув пальцi на струни: Ой мiсяцю-князю, чого зажурився, чого засмутився? Чи орда напала та полон забрала, чи кiнь притомився, чи кiнь притомився? Орда не напала й полону не брала, i кiнь не стомився, - я в чистому полi, у чистому полi з дiвчиною стрiвся, з дiвчиною стрiвся... Спiвали всi. Спiвали про молодого мiсяця-князя, серце якого навiк полонила красна зоря-дiвчина, про його тугу за вiльним життям, про його молодi лiта, що безповоротно вiдлетiли бiлими лебедями за далекий небокрай.... Спiвали всi. Князь з княгинею сидiли в головi столу, як лебiдь з лебiдкою, i, обо? сивi, мовчки дивилися одне на одного, i сльози блищали на ?хнiх очах. Я в чистому полi, у чистому полi з дiвчиною стрiвся, з дiвчиною стрiвся... Спiвали всi. Та з-помiж багатьох голосiв вирiзнявся голос Славути. Рокотали гуслi пiд його пальцями, i чистий, мов кришталь, голос злiтав пiд стелю, дзвенiв там срiбним жайворонком. Нарештi чари скiнчилися. Пiсня завмерла, затихла в далеких темних закутках, а натомiсть гридниця знову здригнулася вiд грому голосiв, вигукiв захоплення, вiд тупоту нiг. - Слава Бояновi нашого часу! - Слава спiвцевi Славутi! А вiн сидiв, заплющивши очi, i ждав, коли вгаму?ться цей шал. Вiн давно звик до таких нестримних проявiв людських почуттiв, бо краще, нiж будь-хто iнший, знав, яку-то велику силу ма? пiсня, i музика, i слово. - Хто ж насправдi Славута? - спитав Ждан, коли Кузьмище трохи заспоко?вся. - Боярин, а з його слiв виходить, що смерд, у його хатi повно всiляко? збро? та книг, а спiва?, мов соловейко! Зна?ться з князями, а держиться, як простий чоловiк! Хто ж вiн насправдi? Розiмлiлий вiд ситого князiвського пригощення, Кузьмище витер широким рукавом рота i бороду i вирячив на Ждана сво? випуклi очi. - Справедливий чоловiк! Не одного смерда виручив вiд князiвсько?, боярсько? чи тiунiвсько? наруги, не за одного гридня заступився перед князем! - Та хто ж вiн? Звiдки? Який його рiд? - допитувався Ждан. - Розкажiть. - Кажуть, вiн ще й волхв, ворожбит, - сказав Стоян i трiпнув бiлявим чубом. - I чаклувати вмi?, i кров замовляти, i вовком перекида?ться, якщо треба, i Дажбогу та Перуну поклоня?ться. - Ну, не патякай зайвого, сестринцю[21]! - обiрвав молодика Кузьмище. - Мало що кажуть! - Диму без полум'я не бува?, - не здавався розчервонiлий вiд хмiльного Стоян. - Кажуть, коли князь знайшов його ще малим серед темного лiсу, серед непрохiдних болiт, куди затягли його до себе в науку лiсовики та русалки... - Заткни вершу, Стояне, i не мели казна-чого! - обiрвав гридня Кузьмище. - Коли хочете знати правду, то послухайте... Я достеменно знаю, як це було. - Розкажи, Кузьмо, розкажи! - повернувся до нього Саму?л. - Хай молодь послуха?... - Ну, то гаразд. - Кузьмище навалився грудьми на стiл i повiв на слухачiв сво?ми чорними очищами. - Було це, мабуть, пiвсотнi лiт тому. Старий князь Всеволод, батько нашого князя Святослава, одного разу пiшов з вiйськом на половцiв, якi прорвалися аж за Десну, до Днiпра, i плюндрували там села i городки. Почули про це половцi i поспiшили назад, а князь, запечалений тим, що не пощастило йому зустрiтися з ворогом i вiдбити полон, вирiшив повертатися додому... Та ось у бору, неподалiк вiд Днiпра, гриднi почули дитячий плач. Туди - аж там двiйко дiток: дiвчинка, старша, i хлопчик. Привели до князя. А вони перелякалися - плачуть ще дужче. - Ну, чого плачете, чада? Я ж не половець! - промовив князь. - Де вашi батьки? - Батьки там, - махнула кудись рукою дiвчинка. - Повбиванi лежать... - А ви? - Ми сховалися в лiсi... А всiх наших нема?: хто вбитий, кого у полон потягли... Одним нам пощастило сховатися... - Як же тебе звати, отроковице? - Дариною. - А малого? - А мене Славутою, - пiдвiв на князя сво? яснi оченята хлопчик. Князь замислився. Що робити з чадами? Залишити тут - загинуть... - Зi мною по?дете? - спитав ?х. - До Чернiгова... - По?демо, - смiливо вiдповiв Славута. - Якщо даси коней... Так чада потрапили на княжий двiр. Поселили ?х у бездiтно? князiвсько? кухарки, мовляв, хай привчаються до працi. I був би Славута дворовим чоловiком - кухарем, конюхом чи, в кращому випадку, гриднем. Та доля вготувала йому iнший шлях. Тут Кузьмиiще замовк, простягнув зарослу чорним волоссям руку до корчаги i налив кухоль квасу... Випив, крякнув, розгладив бороду. Нiхто з слухачiв, - а слухали всi, хто сидiв поблизу, - i не поворухнувся. Цiкаво розповiда? старий!.. Навiть Саму?л сидiв замислений. - I цi?ю долею був наш князь Святослав, тодi малолiтнiй отрок, як i Славута, - повiв далi гридень. - А трапилося це так. Славута змалку любив спiвати i грати на сопiлцi, на бубнах та гуслях. Дiдусь його навчив. I показав, як сопiлки вирiзувати. От одного разу за валами, пiд горою, вирiзав малий гiлочку калини, сiв пiд кущем та й майстру? дудку. I незчувся, як до нього пiдiйшов чорнявий хлопчина у гарному вбраннi - шовковiй сорочцi, оксамитових штанцях та в червоних чобiтках на срiбних пiдкiвках. У руках у нього невеличкий, але зроблений найкращими князiвськими майстрами лук, а за спиною тул[22] зi стрiлами. - Як тебе звати? - спитав хлопчик. - Славутою. - А мене Святославом... Що ти тут робиш? - Сопiлку. Хiба не бачиш? - I ти вмi?ш грати? - Умiю. - Ану, заграй! Малий Славута закiнчив майструвати, приклав сопiлку до рота i заграв. Княжич стояв як зачарований. Оченята його блищали. - Ану, дай менi! Славута простягнув дудку. Княжич подув у не?, та почув лише невиразне шипiння. - Але ж вона не гра?! - Бо треба вмiти. - То навчи! Славута показав, як треба складати язика, як дмухати, як i коли затуляти i вiдтуляти дiрочки. Княжич був тямущий хлопець i скоро почув, що i в нього щось виходить. Не пiсня, звичайно, не музика, а протяжний тихий свист, що змiнювався, коли вiн закривав чи вiдкривав дiрочки. Хлопчина зрадiв. - Давай мiнятися! Я тобi лука - ти менi сопiлку! Славута здвигнув плечима. - Бери так. Я собi ще зроблю, коли захочу. Та княжич був гордий. - За так не хочу. Бери лука! Той узяв. Оченята його заблищали, як i в княжича. Обидва хлопцi були задоволенi обмiном. Але тут з кущiв раптом виринув гридень, що доглядав княжича. Вiн був задиханий, переляканий. - Княжичу, я з нiг збився, шукаючи тебе! Княгиня плаче, князь сердиться - пропала дитина! А ти тут... з цим смердом! Що ви тут робите? - Це не смерд, а Славута, - вiдповiв Святослав, настовбурчившись. - Вiн так гарно гра? на сопiлцi! - На сопiлцi! А лук твiй де? Уже цей бiлявий тать виманив у тебе? - I вихопив з рук ошелешеного Славути княжичевого iграшкового лука. - Не смiй! - крикнув княжич. - Ми чесно з ним помiнялися! Та гридень i слухати не захотiв, схопив Славуту за комiр, а княжича за руку i потягнув. Перед хоромами, в оточеннi стривожено? челядi, стояли князь i княгиня. Побачивши сина, княгиня заплакала, поцiлувала в голову. - Ну, де ж ти задiвся, чадо мо?! Я думала, тебе вже й на свiтi нема?! Хiба ж можна так? - Це все ось цей замазура наробив, - сказав гридень i поставив Славуту наперед. - Вивiв iз дитинця аж нагору, в кушi, виманив лука... - Неправда! - випручався з материних обiймiв Святослав. - Я сам вийшов i зустрiв там Славуту. Вiн зробив сопiлку i так гарно грав на нiй! От я й помiнявся з ним - дав йому лука, а вiн менi сопiлку... Не карайте його! Князь Всеволод наказав гридневi, щоб вiдпустив хлопця. - Ти справдi вмi?ш грати? - спитав, присiвши перед малим. - Умiю, - крiзь сльози промовив Славута. - Ну, заграй! Отрок узяв у княжича сопiлку i почав грати. Спочатку у нього нiчого не виходило, бо не знав вiн, чого ждати вiд грiзного князя - похвали чи кари. З сопiлки виривалися непевнi, уривчастi звуки. Та ось вони змiцнiли, стали ясними, нiжними i попливли по всьому подвiр'ю, збираючи до себе людей. З гридницi повиходили гриднi, зi ста?нь - конюхи, з кухнi - кухарки з дворовими дiвчатами. Хто так гарно гра?? Князь пiдвiвся i довго слухав малого. А коли той скiнчив, запитав: - А на гуслях теж умi?ш? I спiвати вмi?ш? - Умiю. Князь наказав принести гуслi. - Заграй i заспiвай, отроче! Хлопець пройшовся пальцями по струнах - i вони раптом ожили, забринiли, зарокотали, мов живi. А дзвiнкий дитячий голос завiв: Конi iржуть за Сулою - дзвенить слава в Ки?вi... Князь аж наперед подався. Вiн любив пiснi, сам спiвав. Та почути вiд хлопчини саме цю, свою улюблену пiсню, яку склав колись славетний Боян!.. Такого не сподiвався... Пiсня розповiдала про похiд русичiв на половцiв, про переможну битву в далекому полi за Сулою, про повернення переможцiв до Ки?ва. А ?м назустрiч виходили люди, вiтали, плакали з радощiв, дякуючи, що захистили вiд бузувiрiв, якi вогнем i мечем плюндрували Руську землю. А над Ки?вом дзвонили в усi дзвони, i ?хнi чистi звуки пливли i пливли в голубому небi, прославляючи князя i його дружину... Коли пiсня затихла i Славута, опустивши руки, потупив очi, князь пiдiйшов, погладив малого по головi i спитав: - Чи ти зна?ш, чию пiсню спiвав? - Дiдусь казав - Боянову... А хiба нi? - Боянову, синку, Боянову... А Боян, щоб ти знав, був спiвцем мого прадiда Ярослава, дiда Святослава i батька Олега... I при менi вiн ще жив, але помер, коли я був такий, як ти... Який це спiвець, кажуть, був! Таких тепер нема! - Я хотiв би бути таким, - сказав Славута. - Ти? - князь задумався, а потiм повернувся до княгинi: - А що, княгине, вiзьмемо цього отрока нашому Святославовi до пари, для заохочення? Хай разом живуть, разом навчаються... А там видно буде, що з того вийде. Гадаю, Святославовi потрiбен такий товариш...А якщо не товариш, то хоча б хлопчик на послугах...Га? Поки княгиня думала, Святослав радiсно загукав: - Вiзьмемо його, татусю, вiзьмемо! Вiн навчить мене грати на сопiлцi та на гуслях, а я його - стрiляти з лука! Так гарно нам буде вдвох! Князь засмiявся. - Так тому й бути! Ось iз того дня Славута й не розлуча?ться зi Святославом. Все, чому вченi монахи та смисленi во?ни вчили княжича, засвоював разом з ним i малий Славута: i читати, i писати, i на конi ?здити, i мечем та луком володiти, i в походи ходити... I так подружилися хлопцi, нiби були один одному рiдня, нiби один не був княжичем, а другий - смердом. Така щира дружба мiж ними трива? i до сьогоднiшнього дня. - Кузьмище стишив голос i потягнувся до кухля. - Оце вам билиця, оце вам i казка, а менi кiвш пива та таранi в'язка! Ждан витягнув шию, глянув через голови на старого спiвця, що сидiв побiля князiв. Вiн був прекрасний: обличчя одухотворене, очi сяють, як зорi, з високого чола спадають пасма густого сивого волосся, пальцi легко лiтають по струнах, i попiд стелею пливе нова - котра за цей вечiр! - пiсня: Ой лiта молодi, бiлi лебедi, хоч помайте крильми з-за гори менi... РОЗДIЛ ТРЕТIЙ Рано-вранцi з Ки?ва ви?хали гiнцi до Переяслава, Чернiгова, Смоленська, Новгорода-Сiверського, Трубчевська та Рильська. Святослав i Рюрик скликали князiв до походу на половцiв. У Новгород-Сiверський вирушили Кузьмище i Ждан. Мчали вони без вiдпочинку i на п'ятий день, об обiднiй порi, добралися до Новгорода-Сiверського. З високо? гори, де розкинувся посад, фортецю було видно, як на долонi, бо лежала вона в улоговинi, мiж Десною i широким яром, на самою природою укрiпленому шпилi, i займала весь той просторий шпиль, забудований князiвськими хоромами, собором, гридницею, конюшнею, зброярнею, кухнею та iншими допомiжними будiвлями. Могутнi вали, насипанi понад самим кра?м обриву, дубовi, потемнiлi вiд часу заборола та вежi, глибокий рiв, що вiддiляв шпиль вiд материка, перекидний мiст через нього та вузький, вигнутий черепашкою, щоб утруднити дi? нападникiв, пiд'?зд до гратчасто? залiзно? брами, що пiднiмалася i опускалася на цепах, - все це робило фортецю неприступною. Кузьмище затрубив у сигнальний рiг, що висiв у нього бiля пояса. На валу з'явилося кiлька во?в-севрюкiв. - Ге-гей! Звiдки? - загукали вони. - Вiд князя ки?вського Святослава до князя Iгоря! -вiдповiв Кузьмище. ?х впустили у фортецю, провели до хоромiв. У просторих сiнях до них вийшов молодик у оксамитовому каптанi та жовтих чоботях на залiзних пiдковах. Був вiн красень. Груди колесом, на щоках рум'янець, кучерявий русий чуб безладно спадав на лоба, у злегка нахабних очах - лукавi вогники. - Хто такi? - спитав зверхньо. - А ти хто? - у тон йому вiдповiв Кузьмище. Молодик здвигнув плечима, усмiхнувся, мов добрим знайомим. - Я син тисяцького Рагу?ла - Янь. - А ми посланцi вiд ки?вського князя Святослава до князя Iгоря. - Почека?те до вечора... Князь з княгинею ?вфросинi?ю приймають гостей. Кузьмище настовбурчив чорну бороду, засопiв носом. - Хлопче! Та чи ти вiда?ш, що говориш? У нас до князя спiшнi вiстi! Похiд на половцiв готу?ться! А ти - до вечора! Ха! Бачили таке? Цей хлопець, Янь, видно, нiколи не сердився. Вiн розгонисто зареготав i жартома штурхнув старого гридня в груди. - Чого кричиш, борода? Вiдразу сказав би про похiд! - I розчинив дверi: - Заходьте! У великiй свiтлицi, незважаючи на те, що день був сонячний, стояли сутiнки. Кольоровi шибки пропускали мало свiтла. В кутку, перед образами, горiли свiчки. Гiнцi вклонилися, привiталися. Ждан вiдразу впiзнав князя Iгоря, хоча бачив його лише один раз кiлька рокiв тому, коли той при?здив до Путивля. Вiн не змiнився: тi ж проникливi суворi очi, чорний чуб, зачесаний назад, та невелика, акуратно пiдстрижена борiдка рiзко вiдтiняли чистоту худорлявого обличчя, а мiцна шия i широкi плечi свiдчили про неабияку силу. Мав вiн тридцять i три роки. Поряд з ним, на чiльному мiсцi, сидiла русокоса красуня-жона - княгиня ?вфросинiя... А далi за столом темнiло кiлька чоловiчих постатей, але розглядати ?х бу ло нiколи, бо, побачивши Кузьмищеву бороду, Iгор розкинув руки: Кузьмище! От не ждав! Скiльки ж це лiт я тебе не бачив? - Та вже, мабуть, чотири лiта... З того часу, як ми разом з тобою, княже, та з ханом Кончаком на Ки?в iшли, щоб вiдвоювати його у Рюрика для князя Святослава. А Рюрик, не будучи дурнем, обiйшов нас з тилу та й припер до Днiпра. Мусив я шугнути у кущi!.. А тобi ж, княже, як поталанило? - Ха-ха-ха! - зареготав Iгор. - Ну, й нагадав ти iсторiю!.. Ми з Кончаком встигли скочити у човен, що, на наше щастя, стояв бiля берега, i теж втекли - перевели дух аж у гирлi Десни, у Городку. Там же на радощах, що врятувалися, домовилися, коли пiдростуть нашi дiти - мiй син Володимир, а ханова дочка, - стати сватами... Гай-гай, як це давно було!.. А нинi ти з чим до мене завiтав? Кузьмище подав пергаментний сувiй. Iгор зламав воскову печать, розгорнув i почав читати вголос. Святослав сповiщав про напад Кончака на Переяславську землю, закликав князiв у похiд, щоб вiдомстити нападникам. - От тобi й сват! - вигукнув, дочитавши, Iгор. - От тобi i Кончак! Заприсягся бути сватом, а тепер плюндру? Руську землю! Га? Дуже вiн знахабнiв останнiм часом. Пiдбив пiд свою руку кiлька орд i вважа? себе великим ханом... Наробить вiн лиха, якщо не дати вiдсiчi! - Однак же не на Сiверську землю вiн напав, а на Переяславську, - подав голос iз-за столу чорнявий молодик у червоному князiвському корзнi. - Хай Володимир Глiбович i чуха? боки! А ми далеко! - Е-е, Святославе, вiд Дмитрова до Путивля зовсiм недалеко! Звичайно, син Глiбiв загордився, вважа?, що вiн зi сво?м Рюриком - пуп землi Русько?. Видав сестру свою Ольгу за мого брата Всеволода, а нас, Ольговичiв, цура?ться, не родича?ться!.. Та не про те зараз мова. Добре, що Кончак не пiшов далi. А коли б пiшов? Хто вiда?, куди б вiн повернув? На Переяслав, на Путивль чи на твiй благословенний Рильськ? Брат наш Святослав Ки?вський правильно чинить, що йде в похiд. - Вiн знову повернувся до гiнцiв: - Князi уже виступили? - Коли ми вiд'?здили з Ки?ва, то вже збиралися. Вони мали перейти Днiпро i ждати в Ольжичах Ярослава Чернiгiвського, а потiм рушити до Лохвицi на Сулi. По дорозi до них мав при?днатися переяславський полк... - Отже, нам теж iти до Лохвицi... Ти готовий, Всеволоде? - запитав Iгор могутнього з виду чорнявого мужа, що сидiв по праву руку вiд нього i спокiйно, нiби мова йшла про якiсь дрiбнi буденнi дiла, обгризав гусяче стегно. Це був Iгорiв молодший брат, князь Всеволод Трубчевський Мо? кмети[23] завжди готовi. Два днi на збори i ми в путi, - вiдповiв Всеволод - Я з радiстю розiмну сво?х коней та й сам погуляю в степу... А ти, Святославе, княже Рильський? - повернувся Iгор до молодика у червоному корзнi. Той розпростав вузькi юнацькi плечi, гордо випростався. На його жовтуватому обличчi пробився ледь помiтний рум'янець, а трохи розкосi очi блиснули молодецтвом. - Я теж готовий, стрию. Сьогоднi ж помчу до Рильська! А за два днi виступлю до Путивля, де зустрiнуся з тобою i стри?м Всеволодом. - Ну, от про все i домовилися! Тут пiдвiвся отрок, що сидiв досi непорушне по праву руку князя Всеволода. Було йому лiт чотирнадцять, але темнi брови i густий темно-русий чуб, зачесаний назад, робили його трохи старшим на вигляд. - Княже, - промовив вiн деренчливим голосом, що вже втратив дитячу дзвiнкiсть i почав ламатися, - а менi ти дозволиш пiти в похiд? Iгор пильно глянув на пiдлiтка, i в його очах спалахнула нiжнiсть. Це був його син, первiсток, i любив вiн його бiльше, нiж iнших дiтей. - Володимире, я радий за тебе. Ти справжнiй Ольгович! - з гордiстю промовив князь, милуючись сином. - Менi при?мно, що в тобi живе ратний дух наших предкiв. Безперечно, ти пiдеш зi мною! Бо вже час починати! Але пiдеш уже не простим во?м, а князем, на чолi путивльських стягiв, бо вiднинi Путивль належить тобi! - Отче, який я радий! - вигукнув княжич захоплено i, пiдбiгши до князя, поцiлував його в плече. - Я сьогоднi ж вирушаю до Путивля! Я зберу свiй полк! Я приготую все, щоб достойно зустрiти князiв у себе в Путивлi! Потiм наперед виступив Ждан i простягнув Iгорю свiй сувiй. Iгор почав, як i перший лист, читати вголос. Святослав Ки?вський розповiв про втечу юнака з половецького полону, про зустрiч з Кончаком i Саму?лом. А наприкiнцi радив Iгоревi взяти Ждана на князiвську службу, "понеже отрок мiцний, смiливий i розумний вельми i буде князевi не тягарем, а радiстю, i понеже боярин Славута теж просить за сi?". Iгор з цiкавiстю оглянув добре скро?ну постать отрока, так розхваленого Святославом. - Ти севрюк? - Севрюк. Я з Путивльсько? волостi, княже. Над Сеймом було колись сiльце Вербiвка, якщо зна?ш... - Чому було? - Половцi дотла його спалили. - Воно й зараз ?... Правда, в ньому кiлька хат усього... Але ?! - То, може, i з мого роду хто залишився? - скрикнув Ждан. - Ото була б радiсть! - Коли-небудь дiзна?шься... А зараз ти хочеш, я так зрозумiв, поступити до мене на службу. I за тебе клопочуться князь Святослав та боярин Славута... Що ж ти вмi?ш? - Руки й голову маю - то й умiю немало... Чого не вмiю - навчуся! - Ось ти який! А все ж... Коней доглядати вмi?ш? З лука стрiляти? Мечем та списом орудувати? - Бiля коней я змалечку... А в Половеччинi три роки доглядав з батьком табуни Секен-бея... Вмiю i мечем рубнути, i списа метнути! - А ще що? - Читати вмiю i писати... - Навiть так! Та ти просто знахiдка для мене! Ви чу?те? Вiн навiть читати й писати вмi?! А по-половецькому гомонiти навчився? - Був час i для цього, княже... Який бiс хотiв би, так бiда навчила! - Гм... Ти з простих смердiв? - З простих, княже. - А хочеш iз грязi та в князi? - Нi, я цього не хотiв, коли добирався на рiдну землю. Це вже князь Святослав надумав, а особливо боярин Славута... Чув про Славуту, княже? - Ще б пак! Це ж мiй учитель... Вiн навчав багатьох Ольговичiв!.. Ким же ти хочеш бути? - Ким накажеш, княже... Пiсля Половеччини нiяка робота не страшна - був би кусень хлiба та куток теплий... Iгор замислено затарабанив пальцями по столу - щось мiркував. Однак було видно, що хлопець йому подоба?ться. - То кажеш - любиш коней i вмi?ш доглядати ?х? - Люблю, княже, i вмiю. - Тодi я беру тебе... Менi якраз потрiбен конюший, бо старий упоко?вся. - Дякую, княже. Старатимуся. - Але не думай, що тобi в мене буде солодко. Муситимеш супроводжувати мене в усiх походах, у битвах! Якщо бо?шся, то ще ? час передумати й вiдмовитися. - Я залишаюся у тебе, княже, - твердо сказав Ждан. - От i гаразд, - завершив розмову Iгор i повернувся до широкоплечого, з окладистою бородою чоловiка, що сидiв вiддалеки разом з Янем: - Рагу?ле, покажи новому конюшому стайнi, коней, конюхiв, потурбуйся про житло та одяг i дай притулок гiнцям князя Святослава!.. - Слухаюся, княже, - статечно вклонився, пiдводячись, Рагу?л. - Зараз ми з Янем все зробимо! * * * У полi, бiля Ольжич, на лiвому березi Днiпра, розкинувся вiйськовий стан. Третiй день безперервно горiли у снiгах багаття, во? варили кулiш з яловичиною, сушили онучi бiля вогню, самi грiлися, бо в наметах, що гулко лопотiли пiд вiтром, ходив мороз. Довкола наметiв у два ряди поставленi сани - голоблями в поле на випадок несподiваного нападу. На санях - зброя, кольчуги, щити, сухарi, крупи, солонина, заморожене м'ясо, овес... Довкола не вгава? тисячоголосий людський гомiн та кiнське iржання. А во? все прибувають i прибувають. Великi князi Святослав i Рюрик ждуть з Чернiгова князя Ярослава з дружиною. Святославовi не терпiлося побачитися з братом - ви?здив назустрiч у поле, за Ольжичi. Той прибув лише надвечiр. Без вiйська, з невеликою дружиною для охорони. Святослав глянув - потемнiв на лицi. Невже i цього разу любий братик приготував якусь каверзу? Це вже не вперше. Як тiльки посiв пiсля нього чернiгiвський стiл, так i став гнути по-сво?му - сторонитися старшого брата, заводити дружбу з Iгорем та Всеволодом, вiдокремлюватися вiд Ки?ва, ухилятися вiд спiльних походiв на половцiв, загравати з ними i навiть укладати якiсь там угоди... Хотiлося Святославу сказати рiзке слово, але стримався, тiльки подумав: "Ох, брате, брате! Невже заздриш менi? Невже i тебе, як iнших, спокуша? великокнязiвський стiл? Дурний ?си! Не зазнав ти гiркоти мого становища - бути великим князем i мало що могти! Сидiти на золотому столi ки?вському, що належав колись великим князям Святославу, Володимиру, Ярославу, Володимиру Мономаху, i вiдчувати себе другорядним князем землi Русько?! Бо хiба ж зрiвня?шся по кiлькостi во?в та по багатству з Ярославом Осмомислом Галицьким чи, особливо, з Всеволодом, князем Володимире-Суздальським? Тiльки й слави, що князь великий Ки?вський. Який душевний бiль, яка гризота в серцi!.. Ох, брате, брате! Ось i тепер явився без вiйська. Знову мудруватимеш, хитруватимеш, викручуватимешся. Ти завжди такий - з самого малечку! Хитрунчик! Мазунчик мамин!" Хотiв вiдразу запитати, що трапилося, хотiв рiзке слово мовити, але промовчав. Любив молодшого - на цiлих п'ятнадцять лiт! - брата, любив у ньому сво? дитинство, свою молодiсть. Глянув у його хитруватi карi очi - мовчки обняв, поцiлував у шорсткi, покритi iне?м вуса i повiв до натоплених князiвських поко?в. А там уже заждалися: великий князь Рюрик, сини Святославовi - Всеволод Чермний та Олег, торчеськi хани Кунтувдей та Кулдюр, що зi сво?ми чорними клобуками сидiли по Росi та Стугнi i за це служили збройне ки?вським князям, во?вода Андрiй та во?вода Роман Нездилович, боярин Славута, старий во?вода Тудор. Пiсля вза?мних привiтань сiли до столу, ?ли, пили, говорили про се, про те, а коли наситилися, Святослав вiдклав набiк ложку i сказав: - Братi?, нинi зiбралися ми всi тут, окрiм князiв Володимира Переяславського, Iгоря Новгород-Сiверського, Всеволода Трубчевського та Святослава Рильського. Вони мають при?днатися до нас на Сулi, щоб рушити на окаянного Кончака. Якщо ми не вдаримо по ньому сьогоднi, то вiн, возгордившись, нападе на землю Ки?вську, i Чернiгiвську, i Сiверську завтра. Зiбрали ми нинi силу немалу - то, може, й рушимо? Хто як мислить? Святослав добре знав думку всiх, хто сидiв за столом, окрiм братово?, i чекав, що скаже Ярослав. Ярослав мовчав. Спокiйно дивився на великого князя i, розчервонiлий з морозу, задумливо куйовдив лiвою рукою густу чорну бороду. Був вiн не старий, мав сорок чотири роки, а поряд iз обважнiлим, зовсiм сивим Святославом виглядiв ще молодшим. Так що його можна було прийняти швидше за сина Святославового, нiж за брата. Тишу порушив Рюрик: - Що ж тут мислити? Зiбралися всi - отже, в похiд! Завтра ж i рушаймо! - i пристукнув рукою по столу. Це був дiяльний, розумний, хоча запальний, гарячкуватий князь. Рано здобувши ки?вський стiл, вiн вiв довгу i вперту боротьбу проти Святослава, який всiма силами намагався вигнати його з Ки?ва. Не раз спалахували мiж ними котори[24] i лютi сiчi, не раз лилася на берегах Днiпра кров ?хнiх во?в. А три роки тому Святославiв двоюрiдний брат князь Iгор навiть привiв з собою Кончака та Коб'яка з ордами на допомогу. Правда, всiм - i Святославу, i Iгорю, i Кончаку - довелося тiката без оглядки. Половцi були порубанi на березi Днiпра, бiля Чортория, загинули хани Козл Сотанович та Кончакiв брат ?лтут Атракович, два сини Кончака потрапили в полон. Однак повнiстю скористатися з цi?? блискучо? перемоги Рюрик так i не зумiв. Йому на перешкодi стало впливове, багате i могутн? ки?вське боярство, яке стомилося i почало розорятися вiд безперервних кривавих мiжусобиць, однак не хотiло мати в Ки?вi сильного князя, бо боялося обмеження сво?х прав i свобод. Тому лiпшi ки?вськi мужi порадили Рюриковi, нiбито для блага Русько? землi, поступитися владою i вiддати Святославовi Ки?в, а собi залишити Ки?вську землю. Рюрик погодився i сiв у Бiлгородi. А що вiн мав робити? Без боярства, без ки?всько? ратi, без пiдтримки чорних клобукiв, що набирали все бiльшо? сили на окра?нах Ки?всько? землi, вiн мiг би втратити все... Ось так у Ки?вському князiвствi з'явилося два спiвправителi - Святослав i Рюрик. Обидва досить могутнi володарi, бо Святослав, крiм Ки?ва, ще мав обширнi володiння у Сiверськiй землi, а Рюриковi володiння простиралися вiд Сули на сходi i Росi на пiвднi до Горинi i Прип'ятi на заходi та пiвночi. I все ж цей двуумвiрат[25] означав разом з тим i слабкiсть Ки?вського князiвства, бо мiж спiвправителями хоч i панував мир, одностайностi не було. Зараз Рюрик не мiг уторопати, чому Святослав висловився так туманно, невпевнено. Хитру?? Який смисл? Сам же затiяв похiд! - Безперечно, йти! I погромити поганих! - повторив вiн i обвiв усiх присутнiх суворим поглядом сво?х холодних крицево-сiрих очей. Його зразу ж пiдтримав хан Кунтувдей, дебелий круглоголовий торк[26] рокiв сорока. Вiн долонею потер сите, обсмалене морозом лице, блиснув вузькими чорними очима. Чому князь Святослав так пита?? Для чорних клобукiв хан Кончак, а особливо хан Коб'як - ворог... Людей б'?, скот грабить... Чорний клобук iде в похiд на хана Кончака i зловить його на аркан! Хан Кулдюр, щуплий, жовтолиций, мовчки хитав головою. А старший син Святославiв Всеволод Чермний, прозваний так за рудий, аж червоний, колiр чуба i бороди, здивовано знизав плечима. Хто ж проти походу? Хiба ? в кого iнша думка? Вiйсько зiбране, готове в путь - не розпускати ж його по домiвках! Ярослав усмiхнувся кутиками уст. Який гарячий у нього племiнник! I, зда?ться, натяка? на нього, пуска? невидимi стрiли в свого стрия? Ну що ж, вiн прийме виклик! - Я проти, - промовив вiн тихо i ще тихше повторив: - Я проти... Всi голови повернулися в його бiк. Чи не почулося ?м? Святослав стиснув зуби. Вiн так i знав! Хитромудрий Ярослав при?хав лише для того, щоб знову, як це бувало вже не раз, викинути коника! Чому, брате? - запитав, ледве стримуючись. - Ти ж зна?ш, що без тебе, без твого могутнього i хороброго полку ми не можемо сподiватися на остаточний успiх... Для задуманого походу в глибину Половецько? землi потрiбнi великi об'?днанi сили! Ти ж пiдведеш нас усiх! - Нинi, браття, не ходiть! - з притиском сказав Ярослав. - Який зимою похiд? Однi муки! Снiги, морози, безкормиця для коней... На носi - весна. Розтане - буде ще гiрше... Давайте виждемо час i, якщо дасть бог, влiтку пiдемо. Зберемо ще бiльшу силу, погромимо половцiв i заженемо Кончака за Дон, аж в Обези, як колись Володимир Мономах загнав його батька Атрака... Залишилося ж зовсiм небагато ждати - березень, квiтень, травень... Зате пiдготу?мося як слiд!.. Та й недужий я зараз... - У нас уж все готове, княже, - чого ждати? Нiби для нас первина робити зимовi походи! Кончак же не ждав весни, а напав у найлютiшi морози, в снiгопади. I безкормицi не боявся! - вигукнув Рюрик. За столом запанувала тиша. Ярослав не поспiшав вiдповiдати Рюриковi на його справедливi слова, кривив губу. Святослав осудливо похитав головою, пильно подивився на Ярослава. Потiм тихо почав: - Княже Ярославе, якщо мiж братi?ю не буде злагоди, то нi сьогоднi, нi завтра не пiдемо ми на половцiв i не заженемо ?х за Дон чи в Обези. Всi бiди землi нашо? - вiд гординi князiвсько?, вiд того, що князi про мале "се велике" почали мовити i, маючи волость, накидати оком на чуже - се мо? i те мо? теж!.. Нi, братi?, так не годиться! Котори та усобицi - то загибель землi нашо?! Поганi дивляться, що мiж князями нема? миру, i без страху нападають на нашi села та городи, грабують добро наше, полон беруть, людей убивають... - Брате, я не зачинаю усобиць, я тiльки кажу, що не хочу йти зараз у похiд, - стримано заперечив Ярослав. - Не хочу мордувати нi во?в, нi себе... - Коли б тiльки це, Ярославе, - перебив його Святослав. - Коли б тiльки це... Та боюся, що причина в чомусь iншому... От тiльки не розумiю в чому... Коли помер наш батько князь Всеволод, то я замiнив його тобi i при цьому не раз повчав, що не книжна премудрiсть прикраша? князя, а його бажання служити землi сво?й, умiння смиряти свою гординю перед старшим князем - батьком чи братом, вуйком чи стри?м, що посiдають великокнязiвський стiл. Смирення молодших змiцню? Руську землю, зарозумiлiсть руйну? ??. Пощо руйну?ш братню злагоду i любов? Ми з князем Рюриком нарештi дiйшли згоди - i настав мир на Руськiй землi, а ти хочеш його при коренi зрубати. Негоже так чинити, княже! Ярослав почервонiв, на лобi у нього виступив пiт. Комусь iншому вiдповiв би рiзко, сердито, нi вiд кого не потерпiв би подiбних слiв. Та Святославовi, який у дитинствi замiнив йому рано померлого батька, не смiв сказати рiзкого слова. Хитрувати мiг, лицемiрити мiг, а прямо, вiдверто сказати не смiв. Тому заперечив тихо: - Брате, все, що ти мовиш, то iстинна правда. З одним не можу погодитися - що я сiю зерно незгоди мiж братi?ю. Не йти в похiд - це ще не означа?, що я розпочинаю усобицю. Нi, я просто не готовий до походу. I вiйсько мо? не готове, i сам я погано себе почуваю. Хiба можна за це осуджувати? Всi надовго замовкли. За столом запала гнiтюча тиша. Святослав вiдчував, що Ярослав нещирий, що причина вiдмови у чомусь iншому, а не в недузi. Та не хотiв вiн затiвати на людях сварку з братом. Князi Всеволод Чермний i Олег, бачачи, що батько мовчить, теж не смiли нiчого сказати. Хани утупилися вузькими очима в стiл i нiчим не виявляли сво?х почуттiв. А во?води Андрiй, Роман i Тудор, дотримуючись неписаного закону, що меншi говорять тiльки тодi, коли ?х питають, взагалi за вечiр не проронили жодного слова. Врештi знову заговорив Рюрик. Заява його була для всiх як грiм серед ясного неба. - Якщо князь Ярослав не йде, то я теж не йду! Оборона Русько? землi - наш спiльний обов'язок, а не тiльки мiй чи Святославiв! Хтось крякнув. Святослав розвiв руками. Не вистачало, щоб князi, ще не вирушивши в похiд, пересварилися. Що ж тодi сказати вiйську? Як пояснити, що однi князi йдуть у поле, а iншi вертаються додому? Вiдмiнити похiд? Але ж сiверськi князi досi простують до Сули. Що ж вони скажуть, коли нiкого там не застануть? Та й Володимир Глiбович уже зiбрався i чека? сигналу... Ох, як усе негарно склада?ться! - Братi?, бачу, поспiшив я з походом, - почав вiн з болем у голосi. - Не домовився заздалегiдь, не попередив... Хотiв швидше, щоб до весняного бездорiжжя повернутися назад... В цьому моя вина... Що ж нам тепер робити? Припинити похiд? Але ж вiз покотився з гори - не легко його зупинити... Тому ось що я намислив: якщо князi Ярослав i Рюрик не йдуть у похiд, то й менi негоже це робити. Я теж повертаюся додому... Однак вiйсько пiде в поле! Замiсть себе я настановляю князя Iгоря як найстаршого i найбiльш смисленого. А до зустрiчi з ним полки поведе мiй син князь Всеволод... Мета