походу та ж сама - перейти Ворсклу, знайти половецькi кочiв'я i погромити ?х! Бажано зустрiтися з самим Кончаком... Ти не перечиш, княже Рюрику? - Нi, не перечу... Свiй полк я вручаю князю Володимиру Глiбовичу. А до зустрiчi з ним поведе його во?вода Андрiй. Святослав полегшено зiтхнув. Зда?ться, пощастило виплутатися iз безглуздого становища, в яке завiв усiх сво?м лукавством брат Ярослав. - Тодi досить розмов. Вiддайте полкам наказ виступати завтра зi сходом сонця! РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ Двi ратi - ки?вська i сiверська - зустрiлися у недiлю вранцi бiля Лохвицi на Сулi. У полках - нi веселих розмов, нi смiху, нi гамору, як це звичайно бува?, коли кiнча?ться важкий перехiд. Во? похмуро, з жахом i люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все знищено. Укрiпленi городки взятi приступом i спаленi, навколишнi села лежали безлюднi, мертвi. Снiги на багато поприщ довкола почорнiли вiд диму i попелу. Нi людини живо?, нi худоби, лиш де-не-де помiж пустками гарчать здичавiлi голоднi собаки, гризучись бiля замерзлих трупiв, та вороння тривожно карка?, кружляючи в холодному сiрому небi. Страшнi спустошення викликали в серцях во?в ненависть, а ненависть поривала до вiдплати, до зустрiчi з ненависним ворогом, що десь за Ворсклою дiлить здобич та полон. Особливо лютував князь Володимир Глiбович. Це ж була його земля - Переяславська укра?на. Недавно ще багата, многолюдна, тепер лежала вона в ру?нах, дихала пусткою i тлiном. Було вiд чого впадати в шаленство! Вiн зчорнiв на лицi, схуд, тiльки очi горiли сухим блискучим вогнем! Дiзнавшись, що Святослав передав йому верховенство над об'?днаними силами, Iгор тут же наказав ставати на денний спочинок. Та в полках зчинився галас. Найдужче кричали переяславцi: - Який зараз може бути вiдпочинок! Наздоганяймо Кончака! - Погляньте, що натворив окаянний! - Веди, княже! Не гайся! Аж до Дону пiдемо - розоримо гнiзда степових стерв'ятникiв! - Кончак сплюндрував Переяславську укра?ну, а ми вiддячимо йому тим же - спустошимо Половецьку землю! Сили у нас нинi досить! - кричав нарiвнi з простими во?нами Володимир Глiбович. Його пiдтримали князi Всеволод Чермний, Всеволод Трубчевський, Володимир Рильський i хан Кунтувдей. - Ось-ось почнуться веснянi вiдлиги - ми повиннi поспiшати, а то повернемося нi з чим, - сказав Всеволод Чермний. Вiйсько було, безперечно, стомлене. Та й за всiма писаними i неписаними ратними законами на п'ять-шiсть днiв походу належало давати день вiдпочинку. Iгор знав це краще, нiж будь-хто тут iнший, бо з п'ятнадцяти рокiв брав постiйно участь у багатьох вiйнах, нападах i походах. Але знав вiн i те, що веснянi повенi не за горами, що наздогнати Кончака нелегко, якщо взагалi можливо, що потрiбно поспiшати, бо кожен день дорогий. Тому, почувши одностайну вимогу вiйська йди далi, зовсiм не наполягав на сво?му. - Братi? i дружино! - сказав вiн. - Се бог уклав слова сво? в уста вашi - тож бути по сьому! Рушаймо за Хорол, за Псло, а там, якщо потрiбно буде, i за Ворсклу! Знайдемо Кончака або iнших ханiв i вiдплатимо за все, що вчинили супостати на нашiй землi! Його слова були зустрiнутi гучними схвальними вигуками. Всi почали пiсля короткого спочинку лаштуватися до походу. Ще два днi об'?днана рать верстала шлях до Псла, увечерi перейшла його по льоду i, переночувавши в долинi, бiля лiсу, вранцi рушила до Ворскли. Простiр мiж Сулою i Ворсклою з давнiх-давен за мовчазною згодою Русi i половцiв вважався нiчийним. Сюди влiтку йшли на промисли - бити звiра, ловити рибу - руськi бродники, тут нерiдко випасали сво? табуни та череди i половцi. За Ворсклою починалася Половецька земля - потрiбно було пильнувати. Iгор послав далеко вперед сторожових во?нiв-розвiдникiв, виставив посилену сторожу перед сво?м, головним, полком, наказав, щоб дружинники i во? узяли зброю, яку до цього везли на санях. На правому крилi у нього йшов Всеволод Чермний з братом Олегом, серединну частину ратi займали чорнi клобуки та дружина Володимира Рильського, позаду розтягнулися дружини Рюрика на чолi з во?водами Андрi?м i Романом, замикало довгу, на кiлька поприщ, похiдну колону вiйсько Володимира Глiбовича. Переяславський князь був украй незадоволений цим. Не приховували свого незадоволення i його бояри, дружинники та во?. - Плента?мося три днi в хвостi! Так i в дiлi не побува?мо! - бурчав боярин Шварн, ?дучи по праву руку вiд князя. - Iгор хитрий! Поставив свiй полк у голову! Стрiнемо половцiв - вiн перший похапа? здобич, а нам - що з носа спаде! - пiдтримав його муж Польгуй i кинув злiва косий погляд на князя. - Найбiльше постраждала вiд половцiв Переяславська земля, а користь вiд походу матимуть iншi! Хiба це справедливо? Пiд'?хав тисяцький, опасистий, похмурий, борода клином. Прилаштувався позаду князя, мовчки слухав розмову. Князь помiтив його, спитав: - Що кажуть Рюриковi во?? Теж рвуться наперед, як i лiпшi мужi? - Княже, во? думають так само. Про нас забули. Князь Iгор дба? лише про себе та сво?х родичiв. Був би з нами князь Рюрик - не було б такого! Святослав знав, кого поставити на чолi ратi - двоюрiдного брата свого! А ми - пасинки! Ти б сказав йому, княже, бо во? ремствують!.. - Я по?ду до нього, - сказав Володимир. - Я скажу йому! Рюриково? ратi тут бiльше, нiж Святославово?! Вiн приострожив коня i помчав наперед. До Iгоря пiд'?хав пiсля швидко? ?зди розчервонiлий, збуджений. Досада гризла серце. - Що трапилося, княже? - спитав Iгор стривожено, помiтивши злий вогонь у голубих Володимирових очах. - Чому залишив дружину? Ми ось-ось ступимо на Половецьку землю, i кожно? хвилини слiд чекати зустрiчi з ворогом! - Саме тому я й при?хав до тебе, княже! - з притиском сказав Володимир. - Поговорити хочу! Iгор уважко глянув на нього i помiтив, як у Володимира вiд збудження тремтять щоки. Молодий князь ще не вмiв стримувати почуттiв, а може, не хотiв. Отже, розмова, видно, мала бути рiзкою, непри?мною. Iгор здогадався чому. Вiн кивнув бояриновi Рагу?лу, Яню та лiпшому мужевi Федоровi Уму, з якими ?хав поряд, щоб тi вiдстали. I коли залишився з Володимиром сам на сам, запитав: - Кажи, княже, що трапилося? - Нiби сам не вiда?ш, Iгорю! Несправедливiсть чиниш! - Се новина для мене! Яку? - Свiй полк поставив у головi, а мiй залишив позаду. А по закону мiй мав бути попереду! - Чому? - Бо Кончак на мою землю напав, мо? волостi попалив, пограбував, мо?х людей побив чи в полон забрав! Ти бачив, яке спустошене Посулля? Отак майже всюди - аж до Переяслава! Люд збiднiв, майже всi стали жебраками: коня нема, вола нема, збiжжя, щоб весною кинути в рiллю, теж нема. Все забрали клятi! Ось чому мо? во? ремствують на тебе! Ти позбавля?ш ?х здобичi! Бо всiм вiдомо, що лiпший кусень дiста?ться тому, хто йде попереду! А хто приходить на розбiр шапок, той хiба що блюдо вилиже! - Ми йдемо передусiм для того, щоб вiдомстити Кончаковi! - Лукавиш, княже! Вiдомстити хочемо ми, переяславцi, а здобич захопити хочете ви, сiверяни! - Дурницю мовиш, Володимире! - Княже! - спалахнув Володимир Глiбович i зблiд. - Я тут старший, i менi виднiше, яке вiйсько де поставити - в головi, на правому крилi, на лiвому чи позаду... - Воно й видно! Дба?ш тiльки про себе, княже! Не мене поставив у головi, а себе! А по якому праву? Тiльки тому, що Святослав послав тебе замiсть себе? А коли б Рюрик посилав, то, мабуть, мене поставив би на чолi вiйська? - Може, й так, але тодi мене тут не було б! - Чому? - Бо не дорiс ти, княже, стояти надi мною! Обидва молодi й гарячi, вони настовбурчилися, як пiвнi, i дивилися один на одного лихими поглядами. Кров шугнула обом у голови. Володимир зблiд ще дужче. - Але я достатньо дорiс, щоб стати супроти тебе, княже! Як уже стояв одного разу, коли ти у спiлцi зi сво?м сватом Кончаком хотiв заволодiти Ки?вом! Гадаю, ти не забув, як покинув вiйсько напризволяще i кущами тiкав вiд наших мечiв до Днiпра, нiби останнiй боягуз! Спогад про цю ганебну подiю i досi пiк соромом серце Iгоря. Зловмисне ж нагадування роз'ятрило стару рану iце бiльше. Смаглявi князевi щоки спалахнули малиновим жаром, а очi блиснули люттю. - Ти чого при?хав сюди, княже? - голос його прозвучав лиховiсне. - Правди шукати? Не буде тобi правди! У головi станеш тодi, коли вертатимемо додому! - Це тво? останнi слова? - Останнi. - Ну, пожалi?ш, княже! - вигукнув Володимир i, приостроживши коня, шпарко помчав назад. Невдовзi до Iгоря прискакали хани. Розхвильований Кунтувдей, бризкаючи слиною, калiчив слова: - Княже, що трапилося мiж вас? Володимир збiсився! Завернув свiй полк i прудко пошла назад! Хотiв, щоб i Рюрикiв полк, i чорний клобук повертати назад, але моя подумав: а що скаже князь Iгор, що скаже князь Рюрик? Моя питай: що трапилося мiж вас? Володимир прилетiв, як скажений, нiби ос його укусив! Во?води Андрiй i Роман не знай, що робити, - iти за тобою чи повертай за Володимиром... ?хн? вiйсько зупиняй i сто?ть на мiсцi! Що робити, княже? Хан Кулдюр пiдтакував: - Чорний клобук теж не зна?, що робити. Iти за тобою, княже, чи повертати назад? Iгор сторопiв. Не чекав такого несподiваного повороту подiй. - Як - повернувся назад? Як же вiн смiв? - Я не знай. Моя умовляй - i слухай не захотiв, - стенув плечима Кунтувдей, похмуро дивлячись на Iгоря. - Ти ображай Володимира, княже? Ай-ай-ай!.. - Подума?ш - образив! Не хлопчисько ж! Та й не на прогулянку ми вийшли, а на вiйну! - Що ж робити, княже? - спитав знову Кулдюр. - Може, скликати князiв та порадитися? Становище справдi склалося раптом так, що сам Iгор не мiг вирiшувати, як бути, - зупинитися, iти вперед чи повернути назад? Вiн з досадою потер лоба i пiдкликав тисяцького: - Рагу?ле, зупини рать i сторожу. Об'яви денний спочив. Пошли гiнцiв, щоб князi прибули до мене, - я буду в Рюриковому полку. I не гайся! Всю складнiсть i серйознiсть становища Iгор оцiнив лише тодi, коли разом з князями Олегом, Святославом Рильським та ханами прискакав у Рюрикiв полк. Тут стояв глухий гомiн, во?ни вiдкрито ремствували на князiв, проявляли незадоволення Iгорем, вимагали вiд во?вод теж повертатися назад. - Князь Iгор образив Володимира! - I всю Ки?вську землю! - Не будемо пiдкорятися Ольговичам! Князь Рюрик не потерпiв би такого до себе ставлення! Володимир правильно вчинив! - Повертаймо до Ки?ва! Хай Iгор вою? сам! Во?води Андрiй та Роман Нездилович вiд цих крикiв утягували голови в плечi, розгублено поглядали один на одного. При?зд Iгоря ще бiльше роздратував вiйсько. Гомiн не стихав. Переднi мовчали, зате з заднiх рядiв неслися крики, погрози: - Додому! Волi?мо з князем Рюриком ходити в похiд! - Iгор зло чинить! - Зарозумiвся! Прискакали князi з правого крила та лiвого - Всеволод Святославович, Всеволод Чермний, а також юний Володимир Iгорович. Всi були стурбованi. - Що трапилося, Iгоре? Iгор вiдверто розповiв про свою сутичку з Володимиром Переяславським i про те, що князь повернув свою рать i пiшов додому. - А полк князя Рюрика, пiдбурений його втечею, теж хоче повертатися назад, - додав вiн зовсiм тихо i пiдняв на князiв очi: - Що робитимемо, братi?? Нiхто не вiдгукнувся на його слова. Звичайно, Володимир негарно вчинив, але й Iгор учинив не краще. Тож хай сам i вирiшу?, як бути далi. - Ми задумали великий похiд аж у землю Половецьку, а тепер сили нашi зменшилися, - знову почав Iгор, збентежений тим, що князi мовчать. - До того ж, гадаю, треба вiдправити додому i ки?вський полк, щоб не ремствував. Отже, сили ще зменшаться. Тому йти в Половецьку землю нi з ким. По?здимо тут, поблизу, може, натрапимо на яку орду... - Ки?вський полк вiдправляти без князя не слiд, - сказав Всеволод Чермний. - В дорозi все може трапитися! - Андрiй i Роман - досвiдченi во?води. Доведуть! - Нi, Iгорю, послухайся Всеволода, - втрутився брат Всеволод Святославович. - Сво? вiйсько можеш доручати на кого хочеш, а це ж чуже! Треба князя... А як чорнi клобуки? - спитав Святослав Рильський. - Вони теж повертаються чи залишаються з нами? - Моя залиша?ться з вами, - вiдповiв Кунтувдей. - Хан Кулдюр теж. Половцi набiгай на Рось, грабуй нашi села, захоплюй нашу худобу, наш отар... Чорний клобук - мирний люди, половець - злий люди!.. Грабу?, убива?... Моя буде воювати з половець!.. - Дякую, хане, я дам чорним клобукам можливiсть ?хати попереду. Пiдеш зi сво?ми во?нами в сторожу, - сказав Iгор. - А ки?вський полк, аби якось довести цiлим додому, поведуть князi Олег i Святослав, синовець мiй!.. - Стрию! - вигукнув князь Рильський. - Але ж я хотiв би побувати в дiлi! - Встигнеш, княже! У тебе ще все попереду! - суворо вiдповiв Iгор, а потiм, обнявши молодого князя за плечi, лагiднiше додав: - Так треба, синовцю... Довести полк цiлим до Бiлгорода i вручити його великому князевi нинi важливiше, нiж поганятися за половецькими вежами[27]... Вирушайте вiдразу ж! Ки?вський полк вирушив у зворотну путь. Сумнi це були хвилини. У похмурому мовчаннi Рюрикiв полк повернув, як кажуть, голоблi назад i рушив на захiд. Князi, бояри, во?води, хани Кунтувдей та Кулдюр, а також во?ни найближчих стягiв теж мовчки дивилися довго йому вслiд, аж поки останнi вершники не зникли за горою. У всiх було важко на душi. Кожен розумiв, яке нещастя спiткало ?хню рать. Бути на межi з Половецькою землею i через князiвськi котори втратити майже половину вiйська - що може бути гiрше? Всi намагалися не зустрiтися поглядом з Iгорем, щоб вiн не помiтив осуду в очах, а сам Iгор кляв у думцi i князя Володимира Глiбовича, i себе за гарячковитiсть, за поспiшнiсть, за непоступливiсть, а великого князя Святослава за те, що послав його в цей нещасливий похiд та ще й вручив йому верховенство над об'?днаною раттю. Нарештi мовчанку порушив Кунтувдей. - Нiчого стоять! Моя вирушай у сторожу... - Гаразд, хане, ?дь, - погодився Iгор. - Але тепер змiнимо напрям - по?демо до рiчки Хирi?... Туди завжди в лютi зими, в часи безкормицi, половцi приганяють сво? стада i табуни. Може, нинi ми ?х там i застука?мо... * * * Кiннi роз'?зди Кунтувдея вiдiрвалися вiд головного полку на цiлих десять верстов, вiялом розсипавшись по широкому терену у пошуках половцiв. Останнi два днi йшов теплий весняний дощ, снiги стали рихлими, сiро-жовтими, крига на рiчках посiрiла, в долинах i ярах задзюркотали струмки, а на лугах стояла коням по колiна тала вода. Хан уже хотiв повертати назад, але тут до нього примчав на змокрiлому огиревi десятник Аяп. Скинув з кругло? лисо? голови заячого малахая, вклонився. - Великий хане, половцi! - Де? За горою, в долинi, стоять вежi i табуни бродять... Нас не помiтили. Багато ?х? Багато... Може, три сотнi веж, а може, й п'ять... - Де тво? люди? Вони не сполохають ненароком половецьку сторожу? - Нi, я наказав вiдiйти i заховатися в байрацi... Там залишився за старшого мiй син Кун, вiн хоч i молодий, але хитрий, досвiдчений во?н, - не пiдведе! - Гаразд, Аяпе, ?дь до свого десятка i пильно слiдкуй! Якщо пощастить, матимеш подвiйну здобич... Та скажи сотниковi Аббазу, щоб поставив сотню в засiдку! - Дякую, хане, - розпливлися в радiснiй усмiшцi рiдкi сивуватi вуса десятника. - Пощастить нам, пощастить! Кунтувдей негайно послав гiнцiв до сторожi, щоб далi не йшла i не сполохала половцiв, а до Iгоря - щоб швидше пiдтягував рать. Залишивши обоз, Iгор звелiв дружинникам i воям пересiсти на свiжих запасних коней i швидко повiв ?х до рiчки Хирi?. Вiн був радий, що чуття не обмануло його. Велика орда чи невелика зустрiлася - це вже було не так важливо. Швидше всього, що невелика. Та коли ?? побити, взяти в полон, то слава розiйдеться по всiй Руськiй землi, а в Половецькiй буде плач i стогiн великий. I Кончак зрозумi?, що це помста за його напад на Дмитрiв. Руська рать розтягнулася по чолу[28] на кiлька поприщ. Iгор вирiшив оточити половцiв з усiх бокiв i притиснути до рiчки. Атаку розпочав Кунтувдей. Його сотнi разом iз полком князя Всеволода раптово з'явилися на горбах, що залягли понад широкою рiчковою долиною, i з гиком та свистом помчали вниз, де чорнiли гостроверхi половецькi вежi. В долинi пролунали жахливi крики. Залементували жiнки, заверещали дiти, чоловiки поспiхом запрягали коней, iншi стрибали в сiдла i шикувалися бойовим стро?м, щоб узяти в шаблi несподiваних нападникiв. Та коли вслiд за чорними клобуками i дружиною трубчевцiв та курян на горбах показалися дружини Iгоря, Святослава, Володимира та Всеволода Чермного, половцi зрозумiли, що ?дний ?хнiй порятунок - втеча. Хто встиг запрягти коней, той погнав навпростець через рiчку, не дивлячись на те, що лiд уже був покритий водою. Iншi хапалися, поспiшали, але, так i не встигнувши запрягти, кидали напризволяще все: вежi, коней, худобу, одяг, брали на руки малих дiтей i тiкали хто куди. А загiн вершникiв, оголивши шаблi, навскач помчав понад берегом на пiвдень, сподiваючись прорвати праве крило урусiв. Iгор зупинився з охоронною сотнею на пригiрку. Звiдси було добре видно все половецьке кочовище. Во?ни Кунтувдея i Всеволода Трубчевського вже наздоганяли втiкачiв, рубали мечами, кололи списами. Крик i гвалт сколихнули улоговину. Тi вежi, що першими кинулися тiкати через рiчку, попровалювалися. Лише небагатьом пощастило вибратися на сухе. Запряженi конi болiсно i злякано iржали, борсаючись у темнiй холоднiй водi, копитами ламали кригу, топили людей i самi тонули. Подекуди по узбережжю спалахували кривавi сутички, але швидко згасали: половцiв було значно менше, i чорнi клобуки вирубували тих, що чинили спротив, до ноги. Давня родова ненависть проявлялася тут з особливою силою. Русичi здержували руку: полон потрiбен живий, а не мертвий. За нього можна буде вимiняти не одну сотню руських бранцiв. Бачачи, як лютують чорнi клобуки, Iгор покликав Ждана. - Мчи до Кунтувдея i Кулдюра, скажи, щоб припинили побо?ще! Хай краще глянуть праворуч - там для них, зда?ться, ? дiло. Двi чи три сотнi половецьких вершникiв ось-ось вислизнуть iз мiшка! Ждан приострожив коня i стрiлою помчав у долину. * * * Десятник Аяп iз сином Куном, сидячи в сiдлах, невiдривно спостерiгали з-за дерев, як унизу, по широкому пiдгiр'? та по затопленому водою лузi, у вiдча? метаються, шукаючи порятунку, дитячi, жiночi та чоловiчi постатi. ?хня сотня сто?ть на горi, у невеликому гаю, в засiдцi, i жде знака сотника Аббаза. Сотник горбиться на конi попереду всiх. Його чiпкий погляд окида? всю долину разом. Що там дi?ться? Чи потрiбно.вже вводити сотню в дiло, чи нi? Нiщо особливо не трубу? його i не приверта? уваги: нi тi вежi, яким пощастило перебратися на той бiк рiчки, нi тi, що застряли серед поламано? криги, нi розрiзненi купки половцiв, що все ще подекуди чинять опiр, нi жiнки та дiти, яких руськi во?ни тягнуть у полон, нi навiть табуни коней та череди худоби, що розбiгаються в рiзнi боки... Приверта? його увагу лише чималий загiн вершникiв, що, уникнувши бою з переважаючими силами чорних клобукiв, тiка? по узбережжю на пiвдень. Його помiча? i десятник Аяп. - Ого, скiльки ?х суне! Забагато для нашо? сотнi! Сотник Аббаз, не повертаючи голови, вiдповiв на це: - Забагато чи нi, а вдарити мусимо! Бо iнакше хан знесе нам голови! - i, вихопивши шаблю, рiзко крикнув: - Вперед! За мною! Сотня перевалила через гребiнь горба i, набираючи швидкостi, понеслася по схиловi навперейми половцям. Свистiло розрiзуване шаблями повiтря, гула земля, хрипiли конi, натужно кричали й улюлюкали во?ни. Аяп весь вiк сидiв у сiдлi, тримав шаблю в руцi i давно звик до всього цього. Та сьогоднi вiн раптом вiдчув, як холодна хвиля перекотилася по серцю i опустилася аж до нiг. З чого б то? За себе Аяп не боявся. Прожив на свiтi аж п'ятдесят лiт! Рiдко кому випада? таке щастя. Боявся за Куна, свого найменшого. Старшi два вже склали голови в боях з тими ж половцями. Невже така ж доля жде i найменшого? Невже сьогоднi? Невже саме тут? Вiн скосив очi на сина. Кун дивився прямо вперед i не бачив батька. Який же вiн гарний! Чисте матове обличчя розчервонiлося i пашить здоров'ям, брови чорнi, зуби - як снiг... А шабля, високо занесена над головою, з посвистом розтина? важке холодне повiтря. "Боже! - молиться у думцi Аяп. - Якщо тобi потрiбно взяти кого-небудь з мо?? сiм'?, то вiзьми мене!" Обидва ворожi загони зiткнулися на повному скаку. Закрутилося, завихрилося перед очима у старого Аяпа швидкоплинне криваве бойовисько. Крики, iржання коней, тупiт копит, брязкiт шабель, хрипи i прокльони поранених та вмираючих... Не встиг вiн опам'ятатися, як побачив, що чимало його спiвродичiв, обливаючи гарячою кров'ю притоптаний весняний снiг, лежать долi, а його сина два половцi зашморгнули арканами i потягли за собою. I, щоб не випасти з сiдла, Кун пришпорю? свого коня i мчить поряд з ними в поле... Вiдчай здушив Аяповi горло. Знав вiн, що половцi жорстоко розправляються з полоненими торками, берендеями та чорними клобуками, якi зрадили степовiй вольницi i заради спокiйнiшого i ситiшого життя пiддалися руським князям. "Як же вони познущаються над Куном!.. Бiдний хлопчику мiй!" - дума? Аяп i рве поводи, б'? коня плазом шаблi по крупу i мчить услiд за сином, щоб вiдбити його, визволити. Вiн не дивиться, що там робиться у нього позаду, все те йому тепер байдуже. Одна у нього думка - наздогнати Куна, вiдбити або самому загинути! А тим часом, коли б вiн оглянувся, то побачив би, що половцi зiм'яли сотню Аббаза i мчать слiдом за ним. Наздоганяють його. Та вiн це зрозумiв тiльки тодi, коли раптом опинився мiж половецькими кiньми i чи?сь дужi руки пiдхопили його попiд лiктi, скрутили правицю так, що шабля випорснула i впала в снiг, коли туловище його обкрутив мiцний аркан. Зрозумiв i вжахнувся: "Боже, пропали ж ми з Куном навiки обидва!" Вiн хотiв оглянутися, щоб побачити, чи далеко сво?, але тут його трiснули списом по головi: - Не крутися, собако! * * * Залишки розбитих родiв хана Туглiя тiкали з Хирi? до верхiв'?в Орелi. У вежах стояв крик i плач: не знайти в них жодно? сiм'?, де б не було бiльших або менших утрат. Суворi, зчорнiлi вiд горя во?ни люто поглядали на полонених Аяпа i Куна. Була б ?х воля - давно б розтерзали цих зрадливих псiв, що переметнулися на службу до ки?вського князя! Та хан Туглiй заборонив убивати ?х. Везе в дарунок самому Кончаковi. Вiн злий на всiх: на себе, що необачно вiдстав вiд Кончака i залишився дозимовувати на уруському пограниччi, де бiльше пашi для худоби та коней, на урусiв, на чорних клобукiв, на погоду та на болячки, що почали останнiм часом обсiдати його немолоде вже тiло. Вiн зробив велику помилку, що так близько став кошем[29] до Русько? землi: утратив старшу дружину i зятя. I це ще, порiвнюючи з iншими, нiчого - його кибиткам пощастило перескочити Хирiю, i- майже вся численна сiм'я врятувалася. Але ж рiд... рiд!.. Яких утрат вiн зазнав! Скiльки людей загинуло, а скiльки в полон потрапило!.. Що сказати Кончаковi! Туглiй поволi йде до сво?? халабуди i уявля?, як лаятиме його великий хан або глузуватиме з нього. Добре, що хоч двох полонених схопили - хай Кончак потiшиться: це ж не уруси, яких i в самого великого хана достатньо, а родовичi-степовики!.. З них Кончак умi? шкуру спускати! Хан вiдхиля? шкiряний, пiдбитий повстю полог юрти, що займа? весь настил довгих i широких саней, i влазить у ?? темне i тепле нутро. Сю нiч можна поспати пiд боком у наймолодшо? дружини - вельми красиво? i вельми примхливо? полонянки - уруски Настi. Сю нiч можна поспати, бо ж, зда?ться, всi бiди i всi небезпеки лишилися на крижаних берегах нещасливо? для нього рiчки Хирi?, бо вже втекли далеко i нема? причин пiднiматися затемна i стрiмголов тiкати далi! Вiн ляга? на м'яке ложе, вимощене уруськими подушками, вкрива?ться кожухом i простяга? руку, щоб обняти дружину. Але та гидливо здвигу? плечем i скида? ?? з себе. - Ось геть-но! Не лiзь! - бурчить незадоволено. - Напустив холоду у юрту i сам холодний, мов жаба! Спи собi i менi не заважай спати! Вже три ночi майже не стуляли повiк!.. Туглiй ображено вiдсову?ться. Клята уруска! Що дозволя? собi! Кричить, нiби вiн не хан, а якийсь уруський смерд! Взяти б батога та вiдшмагати, щоб знала, чия жiнка, щоб не розпускала язика... Щоб не коверзувала над мужем, коверзуха!.. Та вiн тут же проганя? цi думки, бо зна?, що не знiметься у нього рука на Настю, примхливу, але молоду i вродливу, як степова квiтка, полонянку. Бо це, може, остання його втiха в життi! Бо на що можна сподiватися, коли тебе буйногривi конi пронесли через цiлих п'ятдесят лiт? Ой, не довго вже ?м гасати по степу, не довго!.. Йому не спиться. Думки снуються i снуються, як бесконечна осiння мжичка. Перед очима миготять обличчя багатьох людей - i мертвих уже, i ще живих; пропливають картини минулих походiв i бо?в, у яких вiн був не тiльки стороннiм споглядачем; зринають кра?види рiдних степових просторiв, де минуло його життя. Потiм з'явля?ться i довго сто?ть перед очима обличчя хана Кончака - мiцне, хитре i разом з тим жорстоке. Туглiй нiяк не може прогнати його зi сво?? уяви. Кончак загляда? йому в вiчi, супить кривi чорнi брови, мовби погрожу? чи докоря?, а потiм хитро пiдморгу? i беззвучно смi?ться... "Тьху, прив'язався, клятий!" - дума? хан Туглiй i переверта?ться на другий бiк. Йому ста? тепло, Кончак нарештi щеза?, i мiцний сон склеплю? важкi ханськi повiки. Прокинувся вiн вiд того, що Настя шарпала за плече. - Що таке? - Вставай, хане! Уже день надворi! Кончак прибув! Туглiй враз схопився. Сон як вiтром здуло. Настя була одягнута по-святковому. - Кончак? Звiдки? - Хитрiший за тебе... Повертався iншим шляхом... Туглiй швидко одягнувся, пiдняв полог. У вiчi вдарило яскраве промiння весняного сонця. Це вперше за багато днiв небо очистилося вiд хмар i над степом повiяло справжньою весною. Хтось пiднiс казанок тепло? води, що пахла димом багаття, хан хлюпнув кiлька пригорщiв собi на обличчя. Настя, рум'яна, русокоса, подала рушник, щоб утертися. - Чому не розбудила ранiш? - А навiщо? Люди стомилися, потребують спочинку. Ти теж стомився, старенький мiй. I так солодко спав!.. - Але ж Кончак... - Вiн щойно прибув... Ночував з вiйськом i полоном за горою, в сусiднiй долинi. А вранцi його сторожа наткнулася на нас... От i при?хав навiстити... Та ось i вiн сам! Помiж юртами ?хало кiлька вершникiв. У передньому ще здалеку Туглiй упiзнав великого хана, кинувся назустрiч. Кончак легко зiскочив з коня, нагнувся, бо був вищий за Туглiя на цiлу голову, i, обнявши його, поплескав широкою, мов весло, долонею по спинi. - Чув, чув про твою бiду... Сам винен, що вiдокремився вiд мене... Князi думали, що я з Дмитрова. пiду понад Сулою вниз до Днiпра, а звiдти - на Орiль i на Тор. Там мене i шукали - бiля Лохвицi чи бiля Лубна. А я, не будучи дурнем, рушив прямо на схiд сонця, обiйшов верхiв'я Хорола, обминув усi можливi шляхи уруських дружин i лише за Ворсклою повернув на пiвдень. Iшов я, переобтяжений здобиччю, поволi, зате, як бачиш, безпечно. Полону - не злiчити! Кожному во?новi дiсталося... Туглiй скривився, схлипнув. - Тобi можна радуватися, хане... А менi?.. Ти набрав полону, а мо?х родовичiв побрали у полон руськi князi та мерзеннi чорнi клобуки. Якщо половина врятувалася, то й добре. I що маю тепер робити? Людей утратив, полон i здобич загубив... Кончак пiдморгнув Настi. - Якщо вiддаси менi, старий, молоду жiнку, то я тобi вiддiлю кiлька сотень полоненикiв, щоб ти обмiняв на сво?х. Туглiй настовбурчив рiдкi вуса, заклiпав очицями. - Жарту?ш, хане? - i визвiрився на Настю i всiх, хто стояв поблизу: - Ану, геть звiдси! Кончак гучно зареготав, аж конi, що стояли вiддалеки, прищулили вуха. - Га-га-га! Злякався? Бережи свою любку, а то вкраду!.. Та ну, не насуплюйся. Жартую я... Таких красунь веду нинi не одну - на всiх ханiв вистачить! Пай-пай! Туглiй повеселiв. - То справдi даси полоненикiв на обмiн? - Дам... Повиннi ж ми виручати один одного! - Дякую, хане... А в мене для тебе теж ? подарунок. - Який? Туглiй плеснув у долонi, наказав привести полонених. - Ось тобi для втiхи! - поставив перед Кончаком бранцiв. - Чорнi клобуки! Зрадники! Батько i син... Роби з ними, що хочеш, - повiсь, четвертуй, утопи чи на вогнi спали! Нiякi тортури не будуть для них замалиiми! Кончак втупив у полонених суворий погляд. Довго дивився мовчки. - Скiльки у тебе синiв, старий? нарештi спитав Аяпа. - Один, великий хане, всього один залишився. Куном звати, - вклонився той. - Iншi загинули... - Всього один, кажеш... А тепер i цього позбудешся!..Чув, що сказав хан Туглiй? Вiдда? вiн вас обох менi, щоб я вигадав кару, варту вашо? вини... Аяп уклякнув на колiна, охопив руками Кончаковi ноги. - Мене карай, хане! Дурного Аяпа! А сина не чiпай... В чому вiн провинився? Вiн народився на Росi, вирiс там, то вже його батькiвщина... А я народився в степу, я перейшов жити пiд владу ки?вського князя... Я... Мене карай! - Обидва ви негiдники! I обидва заслужили найлютiшо? смертi! - загримiв Кончак, а потiм раптом стишив голос: - Але я можу пощадити вас обох... - Обох? - прошепотiв Аяп, оглушений страшними погрозами. Вiн випустив Кончаковi ноги i, все ще стоячи в мокрому снiгу на колiнах, пiдвiв очi вгору. У них блиснула маленька, як iскорка, надiя. Кончак пильно дивився йому в тьмянi зiницi i думав: "Цей заради сина пiде на все". А потiм повернувся до Туглiя. - Залиш нас, хане, одних. Я хочу поговорити на самотi. А тим часом приготуй верхового коня, зброю для вершника та торбину з харчами в далеку дорогу... - Гаразд, хане, - не питаючи, для чого це все потрiбно, Туглiй мовчки поколивав до сво?? вежi, де на нього ждали родовичi. Кончак наказав Аяповi пiдвестися, а потiм, пiсля тривало? мовчанки, промовив: - Ви обо? заслужили найлютiшо? кари. Ви зрадили нашим степовим звичаям, служили ки?вським князям, убивали родовичiв хана Туглiя! За це вас давно потрiбно було б розiпнути на уруських хрестах!.. Але у вас ? одна можливiсть залишитися в живих... Аяп облизнув пошерхлi губи. - Яка, хане? - Якщо ви обидва будете служити менi! - Як саме? Аяпе, тебе я зараз вiдпущу - i ти по?деш додому, в Торчеськ... Там станеш мо?ми вухами i мо?ми очима! Зрозумiв? Не зовсiм, хане. - Ти будеш винюхувати, як пес, бiля хана Кунтувдея все, що менi цiкаво буде знати, а найперше - коли, куди i якими силами ки?вськi князi готуватимуть похiд. До тебе та?мно при?здитиме мiй посланець, вiн покаже тобi ось таку тамгу, - Кончак вийняв з кишенi шкiряний кружок з зображеною на ньому собачою головою мiж двома перехрещеними стрiлами, - розповiсть про твого сина Куна, а ти йому розповiси все, що до того часу вивiда?ш... - А мiй син? - Кун залишиться заложником. I якщо ти зрадиш, я накажу з нього живого здерти шкуру... - О боги! Клянусь, хане, я буду вiрний тобi, як пес! - вигукнув Аяп. - Вiдслужиш вiрно три роки - я вiдпущу його... Але пам'ятай: його життя в тво?х руках! - Можеш вiрити менi, хане! - гаряче запевняв Аяп. - Про одне прошу... - Ну? - Знаю, що Куновi буде нелегко, залиша?ться вiн у неволi i стерегтимуть його пильнiше, нiж iнших бранцiв. Тож хоч годуй його, хане, як слiд... А я вже постараюся! - Ти розумний, Аяпе, - сказав Кончак i повернувся до Куна: - А ти що скажеш, хлопче? Хоча що б ти не сказав, це дiла не мiня?. Тебе справдi стерегтимуть пильно! Кончак урвав мову. До них наближався хан Туглiй, а позад нього конюший вiв на поводi зготовленого в дорогу коня. * * * За Сулою вiйсько роздiлилося навпiл: Всеволод Чермний та чорнi клобуки попрямували до Ки?ва, а Iгор з братом Всеволодом повернувся на пiвнiч у Сiверську землю. Дорога стала легша: знову вдарив мороз i крижаним панциром скував рiки i талi води в степу. Однак Iгор не поспiшав, бо вiз iз собою чималий полон i визволених бранцiв. За Ромном до нього пiдвели трьох смердiв-севрюкiв. Тi з плачем кинулися перед ним на колiна. - Княже Iгорю! Княже Iгорю!.. - Чекайте, не всi гуртом... Звiдки ви? Що трапилося? Наперед виступив старший, затряс кошлатою бородою, глухо вимовив: - Княже, бiда!.. На Путивльську землю напав з вiйськом князь переяславський Володимир... - Як напав? Що ти говориш? - Iгор сполотнiв. - Коли? Де вiн зараз? - Пограбував села i городки, забрав худобу, збiжжя, вивiв чимало людей i пiшов у свою Переяславщину... - А Путивль? Що з Путивлем? - Путивль обминув. Побоявся, видно, затриматися пiд ним, бо залога там хоч i невелика, та зате вали високi i брама мiцна - нелегко взяти... - Прокляття! - вигукнув Iгор. - Так ось чому вiн вiдколовся вiд нас i поспiшно рушив назад! Захотiв вiдомстити менi! Не змiг половцiв пошарпати, то пошарпав Сiверську землю... Прокляття! Князь Всеволод насупився - не знав, як йому бути. Володимир же - близький родич, брат дружини, княгинi Ольги. Як же у нього пiднялася рука на Сiверську землю, на волость Iгореву, на Ольговичiв? Юний Володимир Iгорович зблiд. Губи його тремтiли, на очах виступили сльози. Ледве встиг одержати князiвство, як його пограбували. I хто? Не половцi, а руський князь, Рюрикович, як i всi вони! Та найбiльше лютував Iгор. В душi вiн вiдчував, що й сам винен у тому, що сталося. Дозволив би Володимиру з полком пiти попереду - i нiчого б цього не було. Переяславцi пошарпали б хана Туглiя, захопили б полон, табуни та узороччя половецьке i тепер, спокiйнi й задоволенi, поверталися б додому. А так... I все ж злiсть та образа на Володимира брала гору. Мало що кому хочеться? В походi ж ? старший - i його повиннi всi слухатись! Нинi верховенство в походi належало йому, а не Володимиру. Як же Глiбович мiг не послухатись його, а тим бiльше напасти на його волость? За вiщо? Нi, вiн так цього не залишить! Не подару? йому ганьби й кривди! Вiдомстити! Вогнем i мечем пройтися по Переяславськiй землi, щоб знав, хлопчисько, як зачiпати Iгоря Сiверського, як кривдити Ольговичiв! Вони нiкому не прощали образи! Серце його клекотало. - Що будемо робити, братi?? - промовив зблiдлими устами. - Як покара?мо зухвальця? Всi мовчали. Вирiшувати мав вiн. Вiн старший тут. - Йдемо на Переяслав! - вигукнув Iгор. - Я не прощу Мономаховичу такого пiдступного нападу! Я покажу йому, як зачiпати сiверських князiв, як ставати на прю з Ольговичами! Я вiзьму приступом Переяслав i розорю його дотла!.. Всеволоде, ти пiдеш зi мною? Той похмуро втупився в землю, насупив густi чорнi брови, випнув важке пiдборiддя. На його крупному, твердому, мовби витесаному з дуба обличчi зараз явно пробивався розпач. Iти проти князя переяславського? Рiдного брата жони, княгинi Ольги! Проти свояка? - Iгорю, як же я можу? Ну, сам подумай! - вiн безпорадно розвiв руками. - Не минуло ще й п'яти рокiв, як я одружився з Ольгою, його сестрою... Iгор усмiхнувся... Всеволод i тут залишився вiрний собi - чесний, добрий, прямий. Не чiпай його - буде лагiдний, мов дитина. А зачепи - ошаленi?, нiби дикий тур, i не буде йому впину. Iгоревi було досадно, що Всеволод вiдмовля?ться вiд походу на Переяслав, та вiн страшенно любив молодшого брата i не хотiв робити йому прикростей. Тому сказав: - Ну, як хочеш! Не йди!.. Тодi бери полон i прямуй додому! А ми з Володимиром, сином, повернемо на Переяслав! Провчимо зарозумiлого Мономаховича! Вiн тут же розпорядився пiднiмати вiйсько i рушати в путь. - Ждане, коня менi!.. Три днi й три ночi Iгор шаленiв, не знав спокою - гнав рать все вперед i вперед. Швидше! Швидше! Нiби його пекло вогнем, нiби боявся, що Володимир Глiбович втече пiд захист Рюрика або ще далi - аж у Володимиро-Суздальську землю пiд крило свого могутнього дядька Всеволода. Йому так хотiлося зустрiтися зi сво?м кривдником вiч-на-вiч! У по?динку! I бог свiдок, не здержав би вiн руки! О нi, не здержав би! По дорозi думав було розорити всi Володимировi села й городи, забрати людей, добро... Та не зустрiв жодного села, жодного мiстечка, де б можна було помстою облегшити душу, - пiсля половецьких на?здiв уся схiдна частина Переяславщини лежала в ру?нах i попелищах. Iгор задумався: куди йти? На Переяслав? Зопалу мав намiр обложити i штурмувати Володимирову столицю. Та здоровий глузд пiдказував, що облога може затягнутися на багато днiв або й тижнiв, настане весна, бездорiжжя, безкорм'я... Так i поразки можна зазнати. Тодi повернув на Глiбiв, невеликий молодий город, закладений Володимировим батьком - князем Глiбом, сином Юрiя Долгорукого. * * * Ждан ви?хав з лiсу слiдом за князем, ведучи на поводi запасного коня. Глянув - i серце його завмерло. Це ж Глiбiв! А там - оселя дiда Живосила, там десь Любава... Iгор зупинився на пагорбi, пiднявся на стременах i мечем показав на город. - Дружино моя! Во?! Ось перед вами Глiбiв - отчина Володимира, вашого кривдника! Вiзьмiть його! I не жалiйте нiкого - нi чоловiкiв, нi жiнок, нi дiтей! Все там, що здобудете, ваше! Вперед - i хай тремтить i плаче князь переяславський! Грiзний бойовий клич пролунав у вiдповiдь на цi слова: - Вперед, сiверяни! За князя! В ту ж мить здригнулася i застогнала пiд кiнськими копитами земля. З гиком, свистом, криками рушили на Глiбiв Iгоревi сотнi, охоплюючи пiвколом принишклий посад. На дерев'янiй церковцi раптом лунко забив на сполох дзвiн, заметушилися по дворах i на вулицях люди, болючим розпачем полинув у небо дитячий вереск i жiночий зойк. Нападники промчали до фортецi i, поки варта прийшла до тями, ввiрвалися в браму, як вихор. Покотилися в снiг, пiд ноги коням, нечисленнi захисники города, що не ждали нападу, а за ними почали падати, мов скошена трава, i мирнi жителi. Захоплений могутнiм виром, Ждан мимоволi опинився на однiй з вулиць. Що тут робилося! Сiверяни накидалися на глiбiвцiв, як на сво?х найлютiших ворогiв, топтали кiньми, рубали мечами, кололи списами, в'язали арканами. Нi дитячий плач, нi жiночi благання, нi чоловiчi прокльони не спиняли ?х. А що ж станеться з Любавою? Що з дiдусем Живосилом? Смертельна небезпека загрожу? i ?м! Ждан вибрався з пекла, що кипiло довкiл, i щодуху понiсся на околицю посаду. Ось i знайома хатина! Бiля двору - пара осiдланих коней. Отже, нападники добралися й сюди! Важке передчуття стиснуло юнацьке серце. Невже запiзнився? Накинув на кiлок поводи коней - свого i княжого, запасного, птахом злетiв з сiдла, ударив ногою хвiртку. Вбiг у двiр - i вжахнувся: поперек протоптано? в снiгу стежини лежав горiлиць, обличчям до холодного сонця, дiд Живосил. З його розкраяно? голови тоненькою цiвкою стiкала кров. Легкий вiтерець куйовдив сиву бороду, а худа, жилава рука стискала сокиру, якою старий, певно, оборонявся. Над ним схилився лучник з молодшо? дружини i стягнув з мертвого чоботи. Не тямлячи себе, Ждан вирвав меча i плазом оперiщив грабiжника по крижах, аж той застогнав i засторцював носом у снiг. Потiм ще й копнув ногою пiд бiк. - Мерзотнику, я уб'ю тебе! Той було схопився i собi за меча, але, впiзнавши княжого конюшого, заблагав: - Не вбивай мене! Не вбивай! Князь же дозволив... Та й чинив опiр цей старий... Коли б мовчав, не зачепив би я його... В цю мить з хатини донiсся розпачливий дiвочий зойк. Любава! ?й загрожу? смертельна небезпека! Ждан прожогом кинувся у розчиненi дверi. По хатинi лiтав бiлий гусячий пух, а серед нього, як серед метелицi, виднiлася невисока, але коренаста постать ще одного нападника, що мечем сторчма штурляв у куток, куди, затулившись подушкою i вiдбиваючись рогачем, затиснулася Любава. - Облиш дiвчину! Геть звiдси! - шарпнув його за плече Ждан. Низькорослий, гостроносий лучник ошалiло витрiщився на несподiваного супротивника. Бачив, що свiй, але не впiзнав. - Ти хто? Не заважай! Ця дiвка моя! Мiцний удар в обличчя приголомшив його. Але й розлютив. Вiн вiдступив вiд Любави, бо бачив тепер нового i далеко небезпечнiшого супротивника. - Ти що, хлопче, не здурiв часом? Чи жити набридло? Виходь надвiр - там поговоримо, бо тут нiде й мечем замахнутися! Другий, ще мiцнiший удар вiдкинув його в сiни. Там вiн торохнувся об драбину, звалив собi на голову полицю з мисками та горщиками i, лаючись та кленучи незнайомця, вискочив надвiр i пiдняв меча. - Ну, виходь! Тут я тебе й порiшу! Але до нього пiдбiг його товариш i потягнув з двору. - Степуро, тiкаймо! Ти зна?ш, з ким ма?мо дiло? З княжим конюшим! Дiзна?ться князь - бiда буде! Цур йому й пек! Лiпше не зв'язуватися! - Вiн же мене вдарив, Гаврилку! Та ще як ударив! I за кого? За якусь дiвку! Я йому цього не прощу! - кричав розлютовано Степура. Але бiльш помiркований Гаврилко витягнув його на вулицю, змусив сiсти на коня, i за якусь хвилину вони вже зникли в кривих завулках. Тим часом Ждан кинувся до Любави. Та дiвчина не впiзнала його i, пiднявши перед собою закривавленi руки, закричала: - Не пiдходь! Не чiпай мене! Ждан зупинився. - Любаво! Любавонько! Ти поранена? Ти не впiзнала мене? Я Ждан... Пам'ята?ш? Любава замовкла, пильнiше поглянула на свого визволителя. В ?? розширених вiд болю i жаху очах враз щось здригнулося, з них бризнули сльози, лице обм'якло, просвiтлiло, i вона з криком кинулася зi свого кутка до хлопця. - Жданку! Невже це ти?.. Звiдки?.. Ти врятував мене вiд тих бузувiрiв... Жданку!.. Що ж це робиться? Сво? сво?х рубають! Як дикi звiрi... Дiдуся зарубали... А-а-а!.. Вона схитнулася i важко осiла на долiвку. Лiвий рукав сорочки потемнiв, набухнув кров'ю. Ждан перенiс ?? на пiл, шматком полотна, що висiло на жердинi, перев'язав рану, бризнув холодною водою в обличчя. Любава розплющила очi i, не розумiючи, що з нею, довго лежала непорушно. Ждан теж мовчав. Перед ним раптом постало питання: а що далi? Куди подiтися з пораненою дiвчиною? Хто ?м допоможе? Хто вилiку?? Де знайти знахаря чи знахарку, щоб затамувати i заговорити кров? Спочатку, коли мчав до цi?? хатини над лугом i коли розправлявся з грабiжниками, не думав, що буде потiм, як бути з Любавою. Головне було - врятувати. Тепер врятував. А далi? Залишити у Глiбовi? Взяти з собою? Нi те, нi iнше не пiдходить. Коли б не поранена... Вiн розумiв, що важкого переходу з вiйськом до Новгорода-Сiверського Любава не витрима?. В Глiбовi залишити нi на кого... Вiдвезти до Переяслава? Але як на нього, Iгоревого конюшого, подивиться князь Володимир? Та й хто дасть там йому з Любавою притулок? До Ки?ва? До Ки?ва недалеко. За нiч можна домчати. А там Саму?л, там боярин Славута. Це ?динi люди, до яких вш може звернутися по допомогу. Отже, до Ки?ва. А що скаже князь Iгор? Як вiн розцiнить його втечу? Та й коня князiвського доведеться забрати. Бо на чому ж по?де Любава? I все ж ?диний шлях - до Ки?ва! I хай розцiню? Iгор цей вчинок, як хоче! - Що зi мною, Жданку? - спитала Любава, пiднiмаючи голову. Ждан допомiг ?й пiдвестися. - Ти поранена! Той негiдник дiстав тебе мечем!.. Що менi робити? Дiдуся нема?, я поранена... Куди ж менi подiтися, Жданку? - Не журися, я тебе не покину Ми зараз по?демо звiдси... В Ки?в! - У Ки?в? Там у мене ? знайомi. Вони допоможуть нам... Чи ти зможеш ?хати на конi? Рука дуже болить? - Болить... Але ж ?хати треба? - Треба, люба... Бо iнакше - смерть!.. I то - ?хати якнайшвидше! Щоб не повернулися тi розбiйники та не застали нас тут! - Тодi подай менi кожуха i хустку - я одягнуся! Та в суднику хлiба вiзьми на дорогу... Ждан допомiг ?й одягнути кожушину, запнув хусткою, собi в кишеню засунув окра?ць хлiба. - Ходiмо! Надворi, побачивши мертвого дiдуся, Любава знову почала плакати. Ждановi довелося силомiць вивести ?? на вулицю i посадити на коня. - Тримайся мiцнiше! сказав, заправляючи дiвочi чоботята в стремена. Потiм сам скочив у сiдло i поза хатиною рушив униз, до лугу, де до самого лiсу темнiли кущi верболозу та обрiдного вiльшняка... РОЗДIЛ П'ЯТИЙ Вранцi, зi сходом сонця, Ждан i Любава по кризi перебралися через Днiпро. Звивистою стежиною пiднялися до Аскольдово? могили, а там i на гору, в Угорське. Звiдси вже крiзь голi вершини дерев просвiчувалися золотi хрести ки?вських соборiв. Стомленi конi звернули на широку наiжджену дорогу. Любава ледве трималася в сiдлi. Лице ?? змарнiло, темнi очi погасли, пухкi, колись рожевi губенята пошерхли, запеклися, вкрилися смагою, лiва рука безживно звисала вздовж тулуба. Рана i верхова ?зда зовсiм вибили дiвчину iз сил. Ждан ?хав поруч i пiдтримував ?? за стан. - Потерпи ще трохи, люба, потерпи, - шепотiв. - Вже скоро... Ось-ось доберемося!... А там Саму?л знайде знахаря чи знахарку... Вiн страждав разом з нею. У не? болiла рука, у нього - серце. Iнодi дивно трапля?ться з нами: раз чи двiчi зустрiнеш випадково людину, поговориш з нею - i прихилишся до не? чи полюбиш на все життя. А особливо, коли це дiвчина, що з першого погляду запала тобi в душу. Та ще коли цi зустрiчi такi незвичайнi... Отак i Любава несподiвано ввiйшла в Жданове життя ясною зорею i стала раптом такою рiдною i дорогою, що без не? Ждан уже себе й не уявляв. Полишивши по лiву руку Клов, вони ви?хали на високе узгiр'я. Стояв погожий передвесняний ранок. З-за Днiпра пiднiмалося чисте вiдпочило сонце. Над Ки?вом, що вiдкрився ?м за широкою долиною, здiймалися в голубе небо веселi сизуватi дими. Пiд кiнськими копитами лунко похрускував молодий льодок... Нарештi Ки?в. Знайома вузька вуличка. А ось i Саму?лова оселя. На гучний стукiт ворота вiдчинив сам господар. I аж сторопiв, уздрiвши Ждана i Любаву. - Ви? Яким вiтром? От не ждав! За?жджайте, за?жджайте, дорогi гостi! - Рум'яний пiсля тепло? хати, простоволосий, в кожушку наопашки, вiн щиро зрадiв ?хньому при?здовi i на радощах метушився, куйовдив чуба, потирав руки, а завiвши коней до двору, поглянув пильно на Любаву, що мовчазно сутулилася в сiдлi, i злякано вигукнув: - Та на тобi лиця нема?, дiвонько! Що сталося? Ждан миттю зiскочив на землю, зняв дiвчину з коня. Вона поранена, дядьку Саму?ле. ?й потрiбен знахар, щоб кров замовив, затамував... Цiлу нiч ми ?хали сюди з Глiбова. Князь Iгор узяв його на щит i всiх вирубав... - Князь Iгор? Усiх вирубав? З чого б то? - Я потiм розповiм, дядьку Саму?ле, а зараз рятуймо Любаву! Ти бачиш - ледве на ногах трима?ться... А так, а так, - заспiшив Саму?л i, гукнувши конюшого, звелiв доглянути за кiньми, а сам, як був напiвроз дягнений, простоволосий, повiв при?жджих з двору.-Ходiмо до Славути... Хай вiн подивиться. Незважаючи на раннiй час, боярин уже сидiв за столом i щось писав. Саму?л ще з порога сповiстив: - Вуйку, порятуй цю дiвчину... Це Любава, з Глiбова... Я розповiдав тобi, як вона з дiдусем пригостила нас, коли ми з Жданом замерзали в полi. - Що з нею? - Вона поранена в руку, боярине, - сказав Ждан. - Роздягнiть ?? i посадiть ось сюди, на лаву, - кивнув Славута i, вiдчинивши дверi, гукнув кудись у внутрiшнi примiщення: - Текле, Хорошку, принесiть гарячо? води, чистого полотна та мою скриньку iз зiллям! I приготуйте нам снiданок! Поки Ждан знiмав з Любави кожуха, боярин теж роздягнувся, залишившись в однiй сорочцi, засукав рукави i торкнувся Любавино? пов'язки. Дiвчина скрикнула, закусила губу. ?й боляче! - вигукнув Ждан i кинувся наперед, мовби хотiв вiдсторонити боярина вiд поранено?. Але той поглядом зупинив його. - Хто тобi ця дiвчина, отроче? Ждан почервонiв. А Саму?л хитро прискалив око, як вiн робив це тодi, коли мав що сказати, але волiв краще промовчати. Та спостережливий старий, не дочекавшись вiдповiдi, усмiхнувся: - А-а, зрозумiло, - кохана! - i серйозно додав: - Звичайно, Ждане, ?й буде боляче, бо рана, видно, глибока, - ген скiльки кровi витекло... Але ж треба потерпiли, - i погладив дiвчину по головi. - Правда ж, Любаво? Потерпиш?.. Лягай, голубонько! Вiн пiдклав ?й пiд голову подушку, а сам сiв поряд на стiльцi. Тим часом немолода повновида жiнка, певно кухарка, внесла жбан гарячо? води, а Хорошко, пiдлiток рокiв чотирнадцяти, - сувiй полотна i ящик, наповнений рiзними знахарськими причандаллями та маленькими горнятками з мазями. Поставивши все це на пiдлогу, вони обо? одразу ж вийшли. Ждан шепнув Саму?ловi на вухо, показуючи на Славуту: - Вiн i знахарю?? - Вiн усе вмi?, вiн до всього здатний... Знахарювати вмi? теж... Та куди тим знахарям! Вiн учився у ромейських лiкарiв, а тепер i ?х заткне за пояс! Князь i княгиня, коли треба, посилають по нього, бо ма? вiн легку руку, - теж шепотом вiдповiв Саму?л. Ось чому я привiв вас сюди... Славута ножицями обережно розрiзав просякнуту кров'ю, заскорублу пов'язку, що прикипiла до рани, потiм водою iз жбана добре змочив ??, щоб розм'якла, i тiльки тодi рвучким рухом вiддер вiд тiла. З рани хлинула кров. Любава затрепетала, скрикнула i знепритомнiла. Ждан теж здригнувся i застогнав, нiби то йому так заболiло. Славута застережливо похитав головою. - Нiчого, нiчого, вiд обмороку не вмирають. Зате сукровиця та порчена кров зiйдуть... А це на лiпше. Вiн вiдрiзав довгий шмат тонкого вибiленого полотна, густо намазав його маззю, що пахла i воском, i медом, i цибулею, i корiнням лепехи, i ще якимсь зiллям, i туго обмотав руку. Любава розплющила очi, тихо запитала: - Де я? Що зi мною? Славута погладив ?? по щоцi. - Все гаразд, голубонько. Найгiрше позаду... Та ти лежи, лежи, вiдпочивай поки що. А ми тут поприбира?мо, погомонимо трохи, а Текля тим часом снiданок подасть - пiдкрiпимось, i тобi вiдразу стане легше. А потiм заснеш... Поки Хорошко прибирав у хороминi, Славута прикрив Любаву барвистою ковдрою i запросив чоловiкiв сiсти бiля столу. - Ну, Ждане, ти з далеко? дороги. Де бував, що видав, що чував? Бачу, не добро занесло тебе з Любавою до Ки?ва... Все, все розповiдай! Чим довше говорив Ждан, тим смутнiшими ставали очi старого боярина, тим бiльше нахмарювалося його високе чоло. А коли розповiв, як Iгор узяв Глiбiв, як, не жалiючи нi жiнок, нi дiтей, нi старих, винищував усiх до ноги, затулив обличчя руками i з болем прорiк, простогнав: - Ох, Iгорю, Iгорю, що ж ти вчинив! З усiх Ольговичiв, окрiм Святослава, ти ж менi найближчий, найрiднiший! Як син! Я ж тебе, малого, на руках носив, уму-розуму вчив! А ти так мене "обрадував"... Знаю, гаряча в тебе кров, честолюбнi помисли, нестримнi пориви часом охоплювали тебе, але щоб таке учинити!.. Де ж тво? добре серце i честь твоя де? Невже спали вони в ту лиху хвилину, коли занiс меча на брата свого Володимира, коли затiяв нову котору мiж князями?.. А князь Володимир! Смiливий сокiл наш переяславський! Перший серед перших ратоборцiв у степу половецькому! Як же ти, княже, насмiлився залишити братiю свою на краю поля половецького? Як зважився пiти стезею татя-грабiжника? Хто надоумив тебе рушити на землю Сiверську з мечем i намiрами ницими? - Славута замовк i, схиливши сиву голову на руки, довго сидiв у задумi, а потiм, зважившись на важливий крок, тихо додав: - Треба про все розповiсти князевi Святославу... * * * Однак виявилося, що Святослава в Ки?вi не було - по?хав уранцi з княгинею та синами у Бiлгород. - Князь Рюрик запросив на лови, - пояснив княжий покладник[30], якого вони здибали на княжому дворi. Саму?л i Ждан розчаровано розвели руками. Отако?! Знали б - вiдразу пiсля снiданку навiдалися б сюди! Славута сво?х почуттiв не проявляв нiяк. Мить подумав, а потiм рiшуче сказав: - Ну що ж, тодi i ми поскачемо в Бiлгород. Тим краще - обох великих князiв застанемо там... Збиралися недовго. Конi осiдлано, мечi - до боку, сакви з хлiбом та солониною приторочено, i невеличкий загiн (з боярином ще ?хало два отроки-охоронцi), поминувши Золотi ворота, попрямував на захiд. Двадцять верст промчали швидко. I ось показалися золоченi хрести церков, потемнiлi вiд часу високi заборола з вежами, могутнi землянi вали, невеличкi будиночки посаду, що привiльно розкинулися понад обривистим берегом Iрпеня. Бiлгород! Захiдна твердиня Ки?ва! Майже двiстi лiт захища? вiн ближнi пiдступи до столицi Русi. I не раз спотикалися об нього i печенiги, i половцi, i поляки, i сво? охопленi гординею та честолюбством князi, що мрiяли i сподiвалися доторкнутися списом золотого стола ки?вського. Сто?ть вiн край битого шляху, що веде на Волинь та в Галицьке князiвство, у Польщу та Угорщину, в Моравiю та Чехiю, а там далi - i в Священну Римську iмперiю. Мiцний горiшок для нападникiв-завойовникiв! Улюблений град великого князя Володимира Святославовича, вiн i далi, упродовж двохсот рокiв, лишався тимчасовою резиденцi?ю ки?вських князiв, що любили пожити тут у просторих, пишних хоромах дитинця, пополювати в предковiчних борах i розлогих полях на ведмедя чи тура, покупатися влiтку в тихому чистоводому Iрпенi, вiдпочити вiд гамiрливо? столицi. Нинi тут постiйно мешкав Рюрик. Верхiвцi зупинилися перед ки?вською брамою. Старший сторожi упiзнав боярина, вклонився. Не злазячи з коня, Славута по-дружньому поплескав його по плечi. - А-а, Савелiй! Як ся ма?мо?.. Князь Святослав тута? - Недавно прибув з княгинею. - Коли ж на лови? - Збираються завтра вранцi. - Отже, ми вчасно... Проведи ж нас у дитинець! До князя Рюрика! Дитинець, внутрiшн? укрiплення, де мешкав князь, вiддiлявся вiд города таким же глибоким ровом i високим валом, як i город вiд поля. Розташований вiн у пiвденно-захiднiй частинi Бiлгорода, над стрiмким обривом. По валу темнiли дубовi заборола i сторожовi вежi з бiйницями, а всерединi височiли кам'янi князiвськi хороми i гридниця, до валiв тулилися господарчi будiвлi - стайня, возiвня, кухня, комора... На кам'яний ганок вийшов княжич Олег Святославович. - А-а, Славута! - усмiхнувся. - Заходь! Отець i князь Рюрик будуть радi тобi! - Я не сам. - Бачу... Саму?л тут i... конюший князя Iгоря, зда?ться... Всi заходьте! Бiлгородськi хороми по пишностi, зручностi i багатству не поступалися ки?вським. Оздобленi майолiкою, блискучими кахлями, прозорим та кольоровим ромейським склом, а також ромейськими килимами, вони ряхтiли пiд скiсними променями сонця, що вривалися крiзь вузькi стрiлчастi вiкна. У чималiй хороминi, куди завiв княжич Олег Славуту з його супутниками, було людно. За довгим столом, заставленим спорожнiлим посудом, сидiли Рюрик, Святослав, Святославовi сини Всеволод та Володимир. А в дальшому кутку, бiля вiкна, зiбралися гурточком жiнки. Господиня дому, жона князя Рюрика, чорноброва, повновида жiнка рокiв тридцяти семи, дочка половецького хана Белука - Белукiвна, як називали ?? на Русi, показувала Марi? Василькiвнi та двом невiсткам сво? вишивки. Була вона жвава, весела, любила посмiятися, попащекувати, а особливо любила вишивання - сама вишивала цiлими днями, дочок привчала до цього дiла i дворових дiвчат. Похвалитися ?й було чим: вишивки ?? викликали захоплення у всiх, хто хоч трохи розумiвся на цьому. Як часто траплялося в тi часи в князiвських та ханських родинах, цей шлюб - Рюрика з Белукiвною - був цiлком полiтичним шлюбом. Одружили ?х батьки - князь Ростислав та хан Белук. Але молодята скоро знайшли мiж собою спiльну мову, покохалися i вважали себе щасливими в сiмейному життi. Пiсля вза?мних привiтань Святослав, упiзнавши Ждана, нахмурився i спитав Славуту: - Щось трапилося, боярине? Бо цей молодець завжди приносить несподiванi вiстi... - Трапилося, княже, - вiдповiв Славута. - Iгор i Володимир Переяславський розпочали мiж собою котору, справжню вiйну... Але про це краще розповiсть конюший князя Iгоря. В повнiй тишi була вислухана розповiдь Ждана. Нiхто й словом не перебив його, нiчого не перепитав. Тiльки все бiльше i бiльше насуплювалися Святослав i Рюрик, а в молодих князiв стискувалися вiд обурення кулаки. Мовчання порушив Святослав: - Про спiрку мiж Iгорем та Володимиром на Пслi ми вже зна?мо. Однак щоб вона так далеко зайшла, не ждав я. Нi, не ждав я, коли посилав молодих князiв на Кончака, що цей похiд закiнчиться погромом руських земель! Прокляття!.. Не думав, що почнуться мiжусобицi мiж князями, що пролл?ться кров руських людей... - I я не ждав цього, - сказав Рюрик роздратовано.-Винен Володимир, за що й поплатився! - Винен бiльше Iгор, - заперечив Святослав. - Вiн старший, досвiдченiший, в його руках було велике вiйсько, тож мав би думати не про здобич для себе та сiверських князiв, а про те, як знайти i перемогти Кончака або хоча б його значнi сили... Йому потрiбно було Володимира поставити в голову вiйська, послати в сторожу його полк, а не самому лiзти наперед. Так розумний во?вода не чинить! Нi, не чинить!... Звичайно, i Володимир не без грiха, та Iгорiв грiх бiльший!... Подумати тiльки - один грабу? землi свого союзника, а другий, щоб вiдомстити йому, вирiзу? i випалю? цiлий город!.. Це ж просто божевiлля! З-за чого?.. Знаючи, що половцi об'?днуються, щоб спiльними силами рушити на Русь, затiяли котору, що може перерости в шалену братовбивчу вiйну! Ми повиннi подумати, братi?, що зробити, щоб запобiгти цьому лиховi... - А також як запобiгти нападовi Кончака, - додав Рюрик i, повернувшись до вiкна, де сидiло жiноцтво, гукнув: - Княгине, ти б повела гостей до себе та показала, як навчилися вишивати нашi доньки. У Марi? Василькiвни ? нежонатi сини - дивись, княгиня сватiв зашле! Белукiвна зрозумiла, що чоловiки хочуть залишитися самi, i повела княгинь на свою половину. А князi, зручнiше всiвшись за столом, почали обмiрковувати становище, що склалося в пiвденно-руських князiвствах внаслiдок несподiвано? вiйни мiж Володимиром та Iгорем. - Зiбрати снем[31], - запропонував Всеволод Чермний, - i на ньому помирити ?х! - А якщо вони не помиряться? Або лише вдадуть, що помирилися? - заперечив його брат Володимир. - I та iскра та?мно тлiтиме i далi, аж поки знову не спалахне! - То силою змусити! - вигукнув молодий княжич Олег. Рюрик усмiхнувся: - Силою! Щоб повернулося старе? Щоб знову розгорiлася на Руськiй землi мiжусобиця мiж Ольговичами i Мономаховичами? Нi, краще обiйтися без сили... Ми не повиннi забувати iншо? загрози - половецько?. Ще нiколи половцi не були такi згуртованi i такi сильнi, як тепер! Якщо мiж князями спалахне явна ворожнеча та переросте у справжню вiйну, яку ми з князем Святославом розумом погасили кiлька лiт тому, то половцi неодмiнно скористаються такою щасливою для них нагодою i нападуть на Русь. I бог вiда?, чим все це може скiнчитися... - Якщо князi дозволять слово мовити... - подав голос боярин Славута. - Говори, Славуто, говори, - кивнув головою заклопотаний Святослав. - Князь Рюрик правильно мислить: Iгоря з Володимиром не силою, не збро?ю треба мирити, а добрим словом. - Славута обвiв поглядом сво?х ясних очей присутнiх i, не почувши заперечення, повiв далi: - Однак боюся я, що нелегко це буде зробити. Обидва вони молодi, гарячi, честолюбнi... Мабуть, найкращий вихiд - закликати обох до нового походу, якщо такий передбача?ться, щоб спiльна мета по?днала ?хнi серця. Святослав на знак згоди хитнув головою. - Я так гадаю: не ждати, поки Кончак, Кза i Коб'як об'?днаними силами вдарять на Ки?в чи Переяслав. Зимовий наскок ханiв Кончака i Туглiя - то лише розвiдувальний похiд. Кончак розпочав нищити городи по Сулi, i тепер йому вiдкритий шлях у глиб Русько? землi. - То треба вдарити на нього ранiш! Не дати йому змоги потоптати нашi села i городи! - вигукнув Всеволод Чермний. - До цього я й веду... Закличемо всiх князiв - i з Ки?всько?, i з Сiверськоi, i з Волинсько?, i з Смоленсько?, i з Галицько? земель - та спiльними силами i вдаримо!.. Похiд Iгоря не принiс вiдчутно? перемоги. Навпаки, принiс тугу й нещастя Руськiй землi. Кончак буде смiятися з нас, коли дiзна?ться, як закiнчився цей нещасливий похiд. Тож, щоб не смiявся, не радiв дочасно, ми зберемо всю силу Русько? землi i погромимо його в половецьких степах! - А коли ж вирушимо? - спитав княжич Володимир. Святослав задумався. - Щоб пiдготуватися як слiд, потрiбен час. Ми з Рюриком пошлемо гiнцiв до князiв, щоб прибули з дружинами до Ки?ва на кiнець травня. А ти, Саму?ле, - повернувся вiн до купця, що з Жданом сидiв у кiнцi столу, - як тiльки пiдсохне, вирушай у половецький степ. Вивiдай, де будуть цього лiта половецькi кочiв'я, якi намiри Кончака та Коб'яка. Мусиш повернутися додому в останню недiлю травня. Якщо ж затрима?шся, то ждатимеш нас бiля Переволочно? - там ми будемо переправлятися через Днiпро... - Зрозумiв, княже. - А твiй молодий друг Ждан, - вiв далi Святослав, - як я вже помiтив, кмiтливий хлопець. Я хочу послати його з листом до Iгоря... Треба висловити князю наше невдоволення ним i закликати до нового походу. Хай готу?ться зi сво?ю братi?ю! - Хай готу?ться! - погодився з думкою Святослава Рюрик. - А я пошлю подiбного листа Володимировi Глiбовичу. Ждан не сподiвався такого повороту подiй, ?хати вiд Любави куди б то не було, а особливо до Iгоря, який хтозна-як подивиться на втiкача, вiн не хотiв би. Та як заперечиш великому князевi? Його замiшання помiтив боярин Славута. - Княже, а чи зручно посилати Ждана? Вiн був конюшим Iгоря i втiк вiд нього з Глiбова, та ще й з князiвськими кiньми... Як би Iгор пiд гарячу руку... Святослав перебив Славуту: - Зручно. Я це передбачив... Ждановi нiчого боятися. Якраз у нього буде добра нагода повернути князiвських коней, чесно розповiсти про все, як було, i виправдатися перед князем. Iгор гарячий, запальний, це всiм вiдомо, та разом з тим вiн чесний, тож зрозумi?, що Ждан iнакше вчинити не мiг... А я з свого боку замовлю слово. Ждан мовчки вклонився. Втручатися в розмову князiв вiн не смiв. Уже те, що сидiв за князiвським столом, було для нього неймовiрно високою честю, i вiн розумiв, що зобов'язаний таким до себе доброзичливим ставленням князя неабияким вiстям, якi вiн приносив, а також заступництву Славути i Саму?ла. Не виключено, що й сам Святослав уподобав смiливого, розумного юнака i мав намiр використати його в сво?х цiлях. Зiйшовшись на тому, що похiд проти Кончака неминуче потрiбний, князi ще довго обмiрковували, як краще, коли, якими силами провести його, кого з князiв закликати до участi в ньому, яким шляхом iти - Залозним, тобто по лiвому березi Днiпра, по Днiпру на човнах чи по правому березi... А коли все було обговорено i розмова почала затухати, Рюрик гукнув Белукiвну i показав на стiл: - Княгине, вели змiнити нам блюда! Округлий вид Белукiвни розплився в веселiй усмiшцi, блиснули слiпучою бiлизною ?? рiвнi бiлi зуби, заiскрилися чорнi очi, i вона з лукавинкою в голосi, в якому вчувався далекий вiдгомiн половецько? говiрки, запитала: - I жiноцтву можна при?днатися? - Ну, звичайно, люба, - вiдповiв князь Рюрик. * * * Тисяцький Шварн, немолодий, рудобородий чолов'яга з важкими олов'яними очима i крупним гачкуватим носом, влетiв у князiвську хоромину задиханий, засапаний, мовби за ним хто гнався. Ще з порога гукнув: - Княже, бiда! Володимир з княгинею Забавою i двома малими дiтьми сидiв за столом - снiдав. Ранкове сонячне промiння проривалося крiзь вузькi шибки високих вiкон i пустотливими зайчиками скакало по барвистих глазурованих плитках, якими було облицьовано стiни хоромини. Смачний снiданок, веселе пустування дiтей, мила усмiшка красунi-княгинi, грайливi зблиски сонця - все це настроювало на мирний лад, тому переполошений вигляд тисяцького i його рiзкий окрик не вiдразу дiйшли до свiдомостi князя. Вiн вiдклав ложку. - Що там - половцi чи пожежа? - Гiрше, княже! На Глiбiв напав Iгор з дружиною сiверською, спалив город i подiл, а людей посiк! Володимир схопився. Обличчя його почало блiднути. - Iгор? Де вiн тут узявся? Хто сповiстив про це? Шварн плеснув долонями, гукнув у розчиненi дверi: - Iвашку, зайди! - i пояснив князевi: - Це глiбiвський закуп[32]... До хоромини боязко вступив молодий дужий смерд у бiлих полотняних штанях та личаках, у потертому латаному кожушку, пiдперезаному обривком мотузка. Мнучи в руках облiзлу заячу шапку, схилив у поклонi скуйовджену кудлату чуприну. Князь пiдiйшов, похмуро кинув: - Коли це трапилося? - Вчора пiсля обiду, княже. На Глiбiв налетiли севрюки зi сво?м князем. Лютували, мов половцi! Вбивали всiх без розбору, хапали жiнок i дiвчат, грабували хижi й комори, ввiрвалися в город... Я ?здив по дрова в лiс i тому врятувався... - А де ж була сторожа? Де був тiун Карпило? - Нiхто ж не ждав нападу. - Не ждали нападу... Смердячi пси! Лежнi! Карпила варто повiсити, якщо живий! Прогавив ворога, впустив в город, не захистився! Я давно помiчав, що вiн дба? лише про себе! А для князя зледачiв! Його щастя, якщо загинув разом зi всiма! - Володимир на якийсь час замовк, утупивши в смерда невидющi очi, довго щось думав, потiм тихо запитав: - А Iгор? Вiн ще там? - Був ще там, як я залишав Глiбiв... На Володимира страшно було дивитися. Гнiв спотворив його вродливе обличчя. Видно, лютував на Iгоря i водночас досадував на себе, що дав привiд Iгоревi для нападу, а головне, що не вберiг свою землю i сро?х людей вiд його помсти. Iвашко стояв нi живий нi мертвий - зiщулився, втягнув голову в плечi i, мабуть, ждав, коли князiвський гнiв впаде на нього. Тим часом пiдiйшла перелякана княгиня Забава. Свiтло-червоне платно вiльно облягало ?? стан. В очах стояли сльози. Вона оперлася Володимировi на руку, прихилилася до його плеча. - Що, княже, вiйна? З Iгорем? - Так, вiйна! Вiн завжди не любив мене! Ненавидiв! Я вiдомщу йому! - Але ж ти перший, княже, образив його! Наслав на його землю сво? полки! - Я не вбивав його людей! - пiдвищив голос Володимир. - Я пошарпав кiлька його городкiв i сiл - i всього... А вiн пролив кров! - Княже, я по?ду в Чернiгiв до батька, до князя Ярослава, вiн помирить вас... - I не думай про це! - Доки житиму, не пробачу Iгоревi! Я зараз наздожену його i покараю збройною рукою! - I повернувся до тисяцького: - Шварне, труби збiр! Виводь дружину! Ми наздоженемо його - i хай розсудить нас бог! Шварн миттю щез iз хоромiв. Iвашко вислизнув услiд за ним. Забава заплакала. Вона сильно кохала свого мужа, прямодушного i безстрашного князя Володимира, i вiдколи вийшла замiж за нього, вiдтодi й почала боятися, що втратить його, бо ще до весiлля ворож наворожив, що щасливою буде в замiжжi, та не довго те щастя триватиме. - Я боюся втратити тебе, ладо мiй! - схилилася йому на плече. Володимир погладив ?? чорнi коси, поцiлував у голову. - Не плач, княгине! Ще не викувано того меча, що перетне нитку мого життя! Всiм було вiдомо, що його улюбленою збро?ю був меч i що мало було смiливцiв, котрi б так умiло володiли ним, як вiн. - Меча, може, й не викувано, - зажурено, нiби сама до себе, промовила Забава. - Та чи можна це сказати про пiдступного списа чи слiпу стрiлу? Князь нiчого на це не вiдповiв, а легенько взяв ?? за плечi i пiдвiв до дiтей, що гралися на руках у няньки. - Бережи ?х, а за мене не турбуйся! Того ж дня переяславська дружина прибула до Глiбова. Ще здалеку дружинники побачили чорнi купи попелу, обгорiлi стовпи i закуренi стiни, закривавленi трупи, що лежали на снiгу, та бездомних собак на згарищах. Налякане вiйськом, що швидко наближалося, в небо знялося чорне вороння. Подекуди никали, мов неприкаянi, зiгнутi постатi глiбiвцiв, яким пощастило урятуватися. Таких було мало, зате трупи лежали густо... Володимир похмуро зиркав довкола. Про що вiн думав? Про сво?х нещасних пiдданих, що прийняли мученицьку смерть не вiд рук чужоземцiв, а вiд мечiв сво?х-таки людей? Про Iгоря? Чи про спiрку з ним у далекому полi за Пслом? До нього пiдвели жiнку, розхристану, простоволосу, з червоними вiд слiз очима. У сплутанiй косi запеклася кров. - Коли по?хав звiдси Iгор? - спитав ?? Володимир. - Та сьогоднi вранцi i по?хав, клятий... Цiлу нiч його во? грiлися бiля пожарищ, варили та смажили птицю, свинину, яловичину, нажерлися, бодай були подавилися, а тодi вже протрубили похiд... Володимир глянув на Шварна. - Доженемо? Тисяцький насупився, заперечно похитав головою. - Наздогнати, може, й наздоженемо... А потiм що? Ми не зна?мо, скiльки у Iгоря во?в... Та й розта? вже - от-от зовсiм розпустить: застрянемо десь у дорозi... Нi, княже, не варт зараз доганяти! До того ж конi стомилися - мчали вiд Переяслава, не переводячи духу... Володимир i без Шварна розумiв, що кидатися услiд за сiверянами ризиковане. Коли б застав ?х тут, то не роздумуючи розпочав би сiчу, а гнатися, коли Iгор уже хтозна-де... Шварн, як завжди, дав мудру пораду: гнатися не слiд! - Тодi - в город! Побачимо, що там! - I князь приострожив коня. Давньоруський город, як правило, мiстився на узвишшi. Це була бiльша чи менша фортеця, обнесена земляним валом з дерев'яним палiсадом i заборолом по ньому. Низинна, неукрiплена частина мiста, де жили ремiсники, смерди, закупи, холопи, називалася подолом, а пiзнiше, в пiвнiчно-руських мiстах, - посадом. Тож Володимир у супроводi бояр та пiвсотнi дружинникiв про?хав подолом i пiднявся на невеликий пагорб. Брама в город була вiдчинена, мiст опущений. Всюди лежали посiченi глiбiвськi во?. Вiд дерев'яних будинкiв лишилися купи головешок. Вогонь добирався i до заборол, але вогке пiсля зими дерево не хотiло горiти - тлiло, обвуглювалося, i тепер палiсад зсередини стояв чорний, похмурий. Город Глiбiв, заснований зовсiм недавно князем Глiбом, перестав iснувати. - Знайдiть менi Карпила - живого чи мертвого! - гукнув Володимир до дружинникiв, що никали по городищу, заглядаючи в обличчя мертвих во?в, жiнок i дiтей. - Не треба мене шукати, княже, я тут! Здивований i вражений Володимир пiдняв голову. На нього, перехилившись через внутрiшню огорожу, дивився червоними, аж кривавими очима тiун Карпило. Незважаючи на холод, вiн був в однiй, вимаранiй у сажу, сорочцi. Вид його запух, обрезк, патлатий чуб скуйовдився. Лiва щока, вiд вуха до бороди, заюшена кров'ю. - Ти? Живий? - тихо спитав князь. - Як же ти вижив, як уцiлiв? Карпило заплакав: - Вся моя сiм'я, княже, - жона, дiти, - згорiли, i ?хнi кiстки лежать ген у тому попелищi... Всi мо? во? теж загинули... Я бився поряд з ними, але, як бачиш, лишився живий... Чому?.. Сам не знаю... Так схотiлося Iгорю... Коли мене, пораненого, схопили i привели до нього, я вважав, що менi кiнець. Але вiн, дiзнавшись, що я тiун, сказав: "Не вбивайте його! Я хочу, щоб вiн передав князю Володимиру, що Глiбiв - це вiдплата за спустошення i пограбування Сiверсько? землi. I так буде кожного разу, поки Володимир не зрозумi?, що чiпати Iгоря - це все одно, що гратися з вогнем... Киньте тiуна в погрiб, а вранцi, коли будемо рушати додому, випустiть його!" Мене справдi не забули вранцi випустити, i я оце никаю по Глiбову, як неприкаяний... Краще б я був одразу загинув! - Сам винен! Бо не пильнував! Бо впустив Iгоря в город! - Винен i я, звичайно... Та бiльше вини пада? на тебе, княже. Бо не я, а ти повернув переяславську рать з походу, бо не я, а ти пошарпав сiверськi села i городи! - Як ти смi?ш! - скипiв Володимир. - Спускайся вниз! Тут поговоримо! - Не спущусь! - Чому? - Бо не хочу. Бо з мене досить i тих мук, яких я зазнав тут нинi. - Вiзьмiть його! - гукнув Володимир до дружинникiв. Тi кинулися виконувати княже повелiння. - Ха-ха! Пiзно, княже! - прохрипiв тiун зi сво?? обсмалено? вогнем, почорнiло? вежi. - Пiзно! Все майно мо? згорiло, вся родина загинула, навiщо тепер менi цей бiлий свiт? З цими словами вiн кинувся головою вниз, пiд ноги Володимировому коневi. Помер вiдразу, навiть не ворухнувшись. I князь, i дружинники, враженi цi?ю смертю, довго мовчали. - Божевiльний! - нарештi промовив Володимир i, торкнувши коня, по?хав геть iз спустошеного, безлюдного городища. * * * Снiги почали швидко танути, в рiках прибувала вода. Але весняна повiнь уже була Iгоревi не страшна. В суботу опiвднi вiн прибув до Десни, якраз навпроти княжого села Путивська, що привiльне розкинулося серед лiсiв на високому березi, обережно перевiв по рихлому льоду кiнну дружину i ще задовго до вечора в'?хав до Новгорода-Сiверського. Гiнцi заздалегiдь сповiстили всiх про його прибуття. Княгиня ?вфросинiя з дiтьми i почетом ждала його на майданi, перед хоромами. Побiля княгинi, але тримаючись певно? вiдстанi, стояв разюче схожий на не? вродливий чоловiк у багатому вбраннi. Чорна соболина шапка з малиновим верхом вiдтiняла блiдiсть його чола, з-пiд розстебнутого кожуха, розшитого канiтеллю i отороченого випушками з горноста?вого хутра, виглядала князiвська кошуля з блавату, на ногах - жовтi чоботи. Лiва рука лежала на позолоченому держаковi меча, а вiн сам напружено вдивлявся в обвiтрене, засмагле на морозах обличчя Iгоря, який, скочивши з коня i розставивши для обiймiв руки, швидко наближався до княгинi i дiтей. - Ярославно! Княгине моя! - зiрвалося з Iгоревих уст. ?вфросинiя метнулася на той поклик, як пташка, i впала князевi на груди. - Княже мiй! Нi на кого не зважаючи, вiн поцiлував ?? в мокрi вiд щасливих слiз очi, у тугi, по-дiвочому рожевi щоки. Потiм пiдiйшов до синiв, кожного пiдняв перед собою, поцiлував, а найменшеньку доньку кiлька разiв пiдкинув високо вгору, аж та заверещала вiд задоволення та втiхи. Глянувши на незнайомця,що стояв вiддалеки в оточеннi кiлькох сво?х людей, наморщив лоба. Хто це? Де вiн його бачив? Невже... - Князь Володимир Галицький? - Так, це мiй брат Володимир, Iгорю, - сказала тихо Ярославна. - Мiй нещасний брат... Ти бачив його раз чи двiчi. Ще на нашому весiллi... Вiн прибув позавчора... Привiтай його, прошу тебе! Володимир Ярославович! Володимир Галицький! Свояк! Так ось вiн який, цей князь-iзгой, якого батько вигнав разом з матiр'ю, княгинею Ольгою, дочкою Юрiя Долгорукого!.. Iгор поволi пiдходив до Володимира, а той все бiльше блiднув i внутрiшньо напружувався. Iгор простягнув руку. - Я радий вiтати тебе, княже, на Сiверськiй землi! Мiй дiм - твiй дiм! Брат мо?? Ярославни - бажаний тут гiсть! Володимир спалахнув радiстю. Щоки його почали поволi рожевiти. Вiн мiцно стис Iгоревi руку, потiм обняв його. - Дякую, княже, - промовив розчулено, - дякую, брате мiй! Правду сказати, зi страхом я ?хав сюди. Боявся, що грiзне слово князя Ярослава, вiтця мого, дiйшло i до тебе, як дiйшло воно повсюди, де я побував, i ти вирядиш мене з мо?ми людьми на всi чотири вiтри, як вирядили iншi... Бо навiть великий князь Святослав Всеволодович, тесть мiй, дочку свою, а мою жону Болеславу i внукiв сво?х залишив у Ки?вi, а мене випхнув як небажаного гостя... Навiть вуй Всеволод, князь Володимиро-Суздальський, такий же сильний i багатий, як i мiй отець, не захотiв дати менi притулку... Iгор нахмурився. - А я не боюся твого вiтця... Хоч вiн i наймогутнiший на Русi володар, а не боюся... Я тут господар, i ти можеш жити у мене зi сво?ми людьми, скiльки тобi захочеться! По?деш у Путивль i там житимеш... Так, Ярославно? Ярославна глянула на нього щасливими, вдячними очима. - Так, ладо мiй! Володимир може гостювати у нас доти, доки отець наш не дозволить йому повернутися до Галича. Пiсля вечерi, на якiй були присутнi бояри i во?води, Iгор, Ярославна i Володимир залишилися у затишному поко? княгинi самi. Тут було тепло, пахло воском вiд свiчi, що потрiскувала у срiбному пiдсвiчнику, i ладаном. Iгор i Ярославна сiли з одного боку столу, Володимир - з другого. Старий чашник внiс глек холодного квасу, налив три келихи. Iгор вiдпив кiлька ковткiв i, зачекавши, поки чашник причинить за собою дверi, пильно подивився на свояка. Я радий, Володимире, що ти завiтав до мене, що я познайомився з тобою. ?вфросинiя багато розповiдала про тебе, але менi хотiлося б почути з тво?х уст, що трапилося у вас з батьком, чому виникла мiж вами котора, як ти опинився тут... Може, я зумiю чимось допомогти тобi? Володимир гiрко усмiхнувся. В його сумних запалих очах залягла глибока туга. - Важко згадувати, але тобi, Iгоре, розповiм. Та й сестра не все зна?, тож хай послуха?... * * * - Мати моя, княгиня Ольга-?вфросинiя, дочка Юрiя Долгорукого, вийшла замiж за мого батька не по любовi - ?х подружили батьки у сво?х корисливих цiлях. Жiнка горда i незалежна, вона була дуже нещасливою: батько, князь Ярослав Осмомисл, часто ображав ??, зневажав, навiть у гнiвi руку здiймав, а згодом закохався у молоду красуню попадю Настасiю. I це, запам'ятаймо, ще замолоду повелося так. Та зовсiм неможливим стало ?? життя вiдтодi, коли батько вiдкрито заявив боярам, дружинi i всьому Галичу, що свого позашлюбного сина Олега вiд тi?? повiйницi Настасi? хоче пiсля себе бачити князем на галицькому столi. Обурилися бояри, захвилювалося поспiльство, а мати зовсiм втратила голову. Я став на ?? захист i на захист сво?х прав. "Отче, - сказав я на боярськiй думi, - за мудрiсть i за могутнiсть прозвали тебе Осмомислом. Та яка ж то мудрiсть державна - ладити в князi Настасича, сина жiнки гулящо?? Яке ж то батькiвське серце - вiдрiкатися вiд законного сина, свого спадко?мця, позбавляти його золотого стола галицького? З тебе смiятиметься вся Русь! А чужоземнi володарi зневажатимуть i не захочуть знатися з тобою!" Бачили б ви, як обурився на цi мо? слова князь Ярослав! Як грiзно блиснули його очi, а голос загримiв, як грiм! "Нещасний! - вигукнув вiн грiзно, схопившись зi свого золотого стола. - Як смi?ш мовити таке вiтцю сво?му! Я не тiльки позбавлю тебе князiвства, я вижену тебе геть iз землi мо??, не дам тобi спокою нiде, куди б не закинула тебе доля! А всiм, - хоче хто знати це чи не хоче, - я тут урочисто об'являю свою волю: спадко?мцем пiсля мене стане мiй син Олег! I то дарма, що його мати - не княгиня! Досить того, що я кохаю ??! Хiба великий князь ки?вський Володимир, син Святославiв, не був позашлюбним сином служницi-простолюдинки Малушi? Був! I всi руськi князi ведуть вiд нього свiй рiд! То чому ж мiй син, княжич Олег, не ма? права посiсти золотий стiл галицький i володiти Галицькою землею пiсля мене?" Бояри загули, загомонiли, найбiльш гарячi голови посхоплювалися з мiсць, почали кричати, що князь негоже чинить i вони не дозволять Настиному синовi володiти ними. Князь грюкнув посохом об помiст, побагровiв, показав менi на дверi: "Геть звiдси, крамольнику! Не здiймай котори проти отця! Як я сказав, так i буде! А всi, хто тут пiдвищу? голос супроти князя, пам'ятайте: поруб у мене глибокий, а меч гострий!" Я покинув боярську думу. Зi мною пiшли всi, хто боявся за сво? життя. Князь Ярослав ма? крутий норов i важку руку, - до розправи у нього не довго. А вночi, забравши матiр i сiм'ю, я разом iз сво?ми однодумцями втiк у Польщу. Вiсiм мiсяцiв жив там у мiстi Червенi, ждучи вiстей од вiрних людей, що лишилися дома. Вiсiм мiсяцiв, кожного ранку, виходив я на городський вал, дивився, як сходить сонце з-за рiдного, але такого далекого краю, i думав: "Коли ж настане мiй час? Коли повернуся додому?" I ось такий час настав. Вза?мна ненависть мiж батьком i боярами, а потiм i городянами росла i збiльшувалася, як брость весною, аж поки одного дня не вибухнула повстанням. Увесь Галич - i бояри, i дружинники, окрiм небагатьох батькових прихильникiв, i ремiсники, i робучичi - хлинув, як повiнь, на Гору, до князiвських хоромiв. Князя взяли пiд варту, його прихильникiв посiкли. Олега Настасича кинули в поруб, а попадю Настю, через яку ско?лося таке лихо, схопили, вивели на майдан i привселюдно спалили на вогнищi як вiдьму. Ось тодi ми, княгиня Ольга i я, одержали вiд вiрних людей звiстку: "Повертайтеся в Галич!" Ми повернулися. Який то був радiсний день! Гули дзвони на Горi i на Пiдгороддi, вiтаючи нас, гомонiли на вулицях i майданах святково одягнутi галичани, з церков вийшли нам назустрiч попи з хрестами в руках... З гридницi вивели князя Ярослава, i велi? мужi галицькi змусили його поцiлувати хрест i покластися, що княгиню вiн матиме за жону, а мене - за спадко?мця... Побачивши, як змарнiла у вигнаннi княгиня Ольга, батько просльозився i, зда?ться, щиро поклявся на святому хрестi мати й справдi ?? за жону, а мене - за спадко?мця. Поклявся вiн також не чiпати i тих бояр, котрi сприяли нашому поверненню i замиренню з батьком. Ми разом, супроводжуванi тисячами людей, якi були свiдками цi?? клятви, пiшли до князiвських хоромiв. Та не на щастя ми повернулися, не на щастя помирилися з князем. Захопивши пiд час втечi та в поневiряннях по чужих краях важко? хвороби, мати-княгиня чахла, на очах в'янула, сохла i незабаром упоко?лася. Ми поховали ?? пишно, як i личить княгинi. Отець ходив пригнiчений, сумний, сумирний, розмовляв з усiма лагiдно, по-доброму, а та?мно замислював чорне дiло. Поволi збирав сво?х друзiв-однодумцiв, непомiтно для стороннiх очей стягував до Галича вiрних йому бояр, дружинникiв, огнищанинiв, тiунiв, отрокiв, а коли почувся на силi, одно? ночi схопив усiх тих, кому хрест цiлував, i наказав повiдрубувати голови... Мене попередили про небезпеку, i я втiк на Волинь до Романа Мстиславовича. Отцевi так хотiлося пiймати сво? бунтiвливе чадо, що не пожалiв трьох тисяч гривень - найняв полякiв, щоб напали на волинськi землi. Ну, а тi радi старатися: вогнем i мечем пройшлися по окра?нi Волинсько? землi, спалили два городи, кiльканадцять сiл, повигинали людей... Що було робити? Я втiк у Торчеськ на Поросся, що теж належить князевi Роману, але йому батько пригрозив вiйною, i менi довелося тiкати далi... Важко розповiдати про мо? поневiряння. Де я тiльки не побував - вiд Росi дiйшов аж до Волги, - i всюди князi ввiчливо приймали, пригощали, а через мiсяць, через тиждень, а хто навiть на другий же день, ще ввiчливiше виряджали, бо боялися Ярослава Галицького, володаря найсильнiшого на Русi i найбагатшого... Так домандрував я аж до Володимиро-Суздальського князiвства. Ну, подумалося менi, де той Галич, а де Володимир та Суздаль! Не дiстане сюди отець! Та й князь Всеволод теж могутнiй князь. Хiба побо?ться вiн Ярослава Галицького? До того ж вiн рiдний мiй вуй, материн брат! Невже вiдмовиться надати племiнниковi притулок?.. Вiдмовив!.. Лагiдно, чемно спровадив мене з Володимира як рiдного, милого, але небажаного родича... Правда, спорядив у дорогу - дав грошей, i коней, i харчiв, ?дь, мовляв, дорогий племiннику, швидше звiдси та шукай собi пристановища деiнде... От i при?хав я до тебе, Iгорю... Приймеш - дякуватиму, не приймеш - серця на тебе не матиму: свiт широкий - десь прихилюся... Тодi по?ду до двоюрiдного брата Володимира Глiбовича у Переяслав. То моя остання надiя... * * * Сумна це була розповiдь. I хоча Володимир намагався бадьоритися i не показувати, як йому важко на душi, однак було видно, що за кожним його словом - гострий вiдчай i глибока туга. Поки вiн розповiдав, Ярославна мовчки ковтала сльози, а коли замовк, схопилася, притиснула його русяву голову собi до грудей i заридала. - Бiдний братику мiй! Скiльки ж горя ти зазнав! Яких злигоднiв звiдав! То чому ж не завернув з Ки?ва, вiд тестя, до нас? Чому поневiрявся по всiй Русi? Ми б же тебе привiтали як брата, прийняли б з вiдкритими обiймами! - i пiдняла на Iгоря заплаканi очi. - Правда ж, ладо мiй любий? Залишимо Володимира у себе? - Звичайно, дорога моя... Хай живе у нас i рiк, i два, i скiльки потрiбно буде. Не ?хати ж йому до Володимира Переяславського. Пiсля того, що трапилося мiж мною i Мономаховичем у цьому нещасливому походi, навряд чи захоче вiн прийняти брата твого, а мого свояка. - Дякую тобi, ладо мiй. - Ярославна витерла сльози i пригорнулася до чоловiка. - Гарний ти в мене, добре серце ма?ш. Я така щаслива, що саме ти судився менi! Iгор усмiхнувся i погладив княгиню по густих шовковистих косах. Вiн теж був щасливий, що доля послала йому Ярославну, нiжну, гарну, люблячу жону, до яко? вiн все бiльше i бiльше прив'язувався сво?м суворим серцем. Володимирове обличчя розпогодилося. Вiн через стiл потягнувся до Iгоря, мiцно потиснув йому руку. - Дякую, брате! Нiколи не забуду тво?? доброти!.. Каюсь, був про тебе iншо? думки. Бо ж усiм вiдомо, якi несамоваггi Ольговичi. I про тебе не раз чував: Iгор гарячкуватий, гордий, у гнiвi нестримний! Не приховаю, що це й було причиною, чому я не при?хав прямо до вас, у Новгород-Сiверський... Побоювався... А виходить - помилявся... Добрий ти! Iгор подумки усмiхнувся на цю мову. Добрий! Чи й справдi ж вiн добрий? Чи добре у нього серце? На цi питання вiн i сам не змiг би вiдповiсти, бо нiколи не задумувався над тим, який вiн ?. Син свого неспокiйного, жорстокого часу, коли Руська земля - вiд Карпат до Волги i вiд Сули до Волхова - колотилася в лютих князiвських которах-чварах, коли чорними смерчами налiтали зi сходу та з пiвдня хижi половецькi орди i рвали, шматували ?? живе тiло, вiн жив, як i всi в той час жили, - вiйною. Вiдколи й пам'ятав себе, не розлучався нi з мечем, нi з конем. Чи ж могла залишитися в його серцi доброта? А якщо залишилася, то звiдки взялася, де ?? корiння? В одну мить, як блискавка, промайнуло перед внутрiшнiм зором його коротке життя. * * * Належав Iгор до тi?? паростi руських князiв, яку називали Ольговичами i яка протягом столiття володiла Сiверською землею, ?? родоначальником був запальний, войовничий, невтомний i несамовитий князь Олег Святославович, онук Ярослава Мудрого, дiд Iгорiв. До не? належали i нащадки його брата Давида. Все життя Олег ворогував з двоюрiдним братом Володимиром Мономахом, також внуком Ярослава Мудрого. Ця ворожнеча передалася ?хнiм нащадкам - Ольговичам i Мономаховичам. I хто вiда?, яко? шкоди завдала вона Руськiй землi, - чи не бiльшо?, нiж напади половцiв? У цiй мiжусобнiй боротьбi за кращий город, за багатше князiвство, за бiльш ласий шмат землi Олег часто опирався на допомогу половцiв i навiть, щоб змiцнити цей союз, одружився з княжною-половчанкою, поклавши цим початок багатьом змiшаним русько-половецьким шлюбам не тiльки Ольговичiв, а й Мономаховичiв. Вiд не? у князя було три сини - Всеволод, Iгор i Святослав. Наймолодший, Святослав, Iгорiв батько, вельми огрядний i неповороткий, але до шаленства запальний i войовничий, також одружився з половецькою княжною, та дiтей вiд не? не мав. А коли вона померла, взяв дочку новгородського боярина i мав трьох синiв - Олега, Iгоря та Всеволода. Народився Iгор 3 квiтня 1151 року в Новгородi-Сiверському. Якраз напередоднi його народження князь-отець, покинувши жону-породiллю, помчав з вiйськом на заклик Юрiя Долгорукого, свого тодiшнього союзника, пiд Ки?в, щоб вигнати зi стольного града великого князя Iзяслава Мстиславовича. Вiстка про народження сина наздогнала Святослава Ольговича в дорозi, недалеко вiд Новгорода-Сiверського. Лiтописець того дня записав: "Святослав же, не дочекавшись великодня, виступив у понедiлок на страстному тижнi, а в вiвторок народився у нього син, i дав вiн йому iм'я - в святому хрещеннi Георгiй, а мирське - Iгор". Це iм'я новонароджений одержав на честь свого дядька, батькового брата Георгiя - Iгоря, убитого п'ять рокiв перед тим повсталими киянами. Вище за все отець ставив вiйну. Тому, не повертаючись додому, щоб глянути на сина, що з'явився на свiт, повiв свою рать далi. Цiлий мiсяць супротивники ганялися один за одним, аж поки на рiчцi Рутi, побiля Ки?ва, не вiдбулося криваве побо?ще, в якому кияни перемогли, хоча i втратили вбитим великого князя Iзяслава. Юрiй Долгорукий та Святослав Ольгович ледве втекли з поля бою i, перебрiвши вище Заруба Днiпро, вiдступили до Десни. Про все це Iгор дiзнався, звичайно, значно пiзнiше - з розповiдей старших та з лiтописiв. А запам'ятав вiн себе трирiчним хлопчиком, коли одного весняного сонячного дня нарядили його у вiйськовий одяг, навмисне зшитий для такого випадку, причепили до боку iграшкового меча, а на голову надiли золотий шолом, i отець посадив його в сiдло. Це були урочистi пострижчини - посвята у во?ни. В Новгородi-Сiверському перед замковою церквою вишикувалася князiвська дружина. Маяли знамена, блищали шоломи. Княгиня, дивлячись на сина, втирала сльози. Верещав бiля не? вiд захоплення старший Iгорiв брат Олег. Князь теж змахнув з ока сльозу, коли син раптом вихопив з пiхов меча i пiдняв угору, а гриднi, тримаючи коня за вуздечку, зробили з ним на майданi, на виду у сотень людей, почесне коло. I поки вiн ?хав, гримiли бубни, гули гуслi та домри, кричали дружинники... Тридцять лiт минуло, а та щаслива мить i досi сто?ть у нього перед очима. Коли йому пiшов сьомий рiк, отець став князем чернiгiвським i перевiз туди сiм'ю. На цей час народився третiй син - Всеволод. Чернiгiв! Мiсто дитинства! Найстародавнiше i найпишнiше пiсля Ки?ва мiсто на Русi! Хiба можна забути голубу Десну i мальовничi горби по ?? правому березi? А Задесення - з протоками, озерами, заростями очеретiв, верболозу, вiльхи, де так гарно ловилася риба i кишiло птаство! А скiльки було радощiв вiд походiв та по?здок на курган княжни Чорно?, на Чорну могилу, в ?лецький монастир, на Болдинi гори, до Гульбища та Тро?цького монастиря, та ще далi - до Святого Гаю, де, кажуть, стояв колись бог грому Перун... В пам'ятi також могутнi вали города i дитинця, княжi кам'янi хороми, величний Спаський собор, загороднiй княжий двiр на Любецькiй дорозi, багатi боярськi отчини i потемнiлi хатини ремiсникiв, смердiв, закупiв... А ще пристань на Деснi, де завжди повно човнiв, що рихтуються в далеке плавання до Ки?ва, до Константинополя, Новгорода на Волховi, до Смоленська, Новгород-Сiверського, Трубчевська чи Путивля... Все було там нове й цiкаве, тому й закарбувалося в пам'ятi назавжди. Та найдужче запам'ятався, наглибше ввiйшов у серце вчитель Славута, якого батько випросив у племiнника Святослава Всеволодовича, що в той час посiв княжий стiл у Новгородi-Сiверському. Все, що в Iгоревому дитинствi було свiтлого, пов'язане з цi?ю людиною. Стрiльба з лука, вправи з мечем, списом та арканом, ?зда верхи на конi, пiшi мандри по лiсах, луках та полях, полювання з соколами, вивчення вiйськових хитрощiв, iгри в пiжмурки, довго? лози, челика, плавання у водах Десни та на човнах, першi незграбнi закарлючки, написанi на жовтуватому пергаментi дитячою рукою, - аз, буки, ведi, глагол... А ще пiснi, яких Славута знав безлiч i немало сам складав, награючи при цьому на гуслях... Хiба можна це забути? Однак найголовнiше - Славута вiдразу полюбив темноокого жвавого хлопчину, якому в сiм'? мало придiляли уваги. Батько - через вiйни, походи, полювання, князiвськi снеми та iншi клопоти, мати - через те, що був середульший. А, як вiдомо, в сiм'?, де тро? дiтей, батькiвська i навiть материнська ласка дiлиться мiж дiтьми не порiвну: спочатку вся увага - первiстку, пiзнiше - найменшому, а середульший завжди залиша?ться обдiлений. Тому, коли вчитель пригорнув малого, пригладив мiцною чоловiчою рукою його вихрастого чуба i назвав не княжичем, а Iгорком, дитяче сердечко враз потягнулося до чужо?, але добро?, чуло? людини, як тонкий пагiнець до сонця... Славута на кiлька лiт замiнив Iгоревi отця i матiр: жив з ним в однiй кiмнатi, слiдкував за його харчуванням, за здоровiм, а коли той хворiв, по?в рiзними травами та зiллям, звареними в череп'яному горщику, натирав груди ло?м, парив ноги в гарячiй водi з гiрчицею, спалював бешиху, коли та прикидалася, перев'язував рани, замовляв кров та вiдливав переляк. Вечорами, особливо довгими зимовими, коли за вiкном завивав вiтер i сипала снiгом у шибки вiхола, розповiдав цiкавi бувальщини про князiв та дружинникiв-богатирiв, про ?хнi вiйни з хозарами, печенiгами та половцями або сягав у таку давнину, коли на Русi ще й попiв та церков не було, а люди поклонялися сво?м предковiчним добрим та злим богам - Дажбогу, Хоросу, Трояну, Велесу, Стрибогу, Перуну, Мокошi, берегиням, лiсовикам, домовикам, русалкам, дiдькам, вiдьмам, чортам, а ще - сонцю, вiтру, дощу, грому, деревам, рiкам, гаям, лiсам, горам, озерам, звiрам, птахам... Це був для хлопця новий, невiдомий, незвiданий свiт, що манив та?мничiстю, казковiстю, незбагненною вигадкою i красою. Проти теперiшнiх пiсних i мертвих богiв, що зирили з iкон холодними байдужими очима, колишнi боги здавалися i зрозумiлими, i цiкавими, i живими... Чого тiльки не знав Славута, чого не нарозповiдав вiн хлопчинi! I про далекий теплий вирiй, куди вiдлiтають на зиму птахи; i про кра? схiднi та пiвнiчнi, звiдки, кажуть, колись прийдуть страшнi гоги та магоги, вогнем i кров'ю затоплять Русь i навколишнi кра?ни; i про далекi землi, де живуть песиголовцi, бродять по степах кентаври - напiвлюди-напiвконi, де воюють проти навколишнiх племен жiнки-амазонки... А коли розповiдати стомлювався, то брав до рук важку книгу iз срiбними защiпками i читав при свiчцi "Поученi? Володимира Мономаха", "Александрiю" або "Девгенi?ве дiяння"... Того ж року, коли Iгор почав навчатися, отець узяв його в Лутаву на князiвський снем. Тут вони зустрiлися з великим князем ки?вським Iзяславом Давидовичем. Сюди при?хали також старший Iгорiв брат Олег, стрункий чорночубий юнак, князь курський, двоюрiдний брат Святослав Всеволодович, що був набагато старший за Iгоря, та троюрiдний брат Святослав Володимирович iз Вщижа. Князi обмiнялися подарунками - соболями, горностаями, чорними кунами, песцями, пардусами, баскими кiньми пiд дорогими сiдлами. Три днi приймали гостей, i три днi невтомний Славута розважав князiв пiснями, грою на гуслях та розповiдями про княжих предкiв, яких, на подив усiм, знав так добре, нiби сам жив при ?хнiх дворах. Незабаром Iгор познайомився з князiвською вiроломнiстю i справжньою вiйною. Той самий Iзяслав, який нещодавно цiлувався зi Святославом у Лутавi, втративши в мiжусобнiй вiйнi Ки?в, вирiшив вiдняти у Святослава Чернiгiв i привiв пiд його стiни половцiв. З коротким мечем при боцi, в легких латах, стояв Iгор з матiр'ю на високому валу i крiзь вузькi бiйницi в заборолах дивився, як хижi степовики, гарцюючи на конях, пiдпалюють села за Десною, а князь Святослав Ольгович, бояри i Славута лаштують до бою чернiгiвськi полки та беренде?в[33]. Половцiв було розбито, i князь Iзяслав вiдступив на денний перехiд вiд Десни. Та несподiвано того ж дня захворiв Святослав. Та?мнi прибiчники Iзяслава, яких немало було в городi, поспiшили сповiстити його, що Святослав розпустив рать, а сам лежить хворий... Iзяслав повернувся, вбрiд перейшов Десну, спалив ?пископське село i почав готуватися до вирiшального бою. Перемагаючи хворобу, Святослав швидко зiбрав дружину, послав гiнцiв услiд за берендеями i, коли тi прибули, ударив на ворога. Берендейська кiннота розгромила половцiв, загнала в Десну, де однi потопилися, а iншi здалися в полон. Iзяславовi пощастило переправитися з дружиною на той бiк, i вiн пустився навтьоки. На цей раз чернiгiвцi переслiдували його протягом кiлькох днiв i загнали аж на Сейм. А що ж Iгор? Все для нього тут було нове: i князiвська зрада, i вiйна, i смерть, i перемога. Цi днi значили для нього бiльше, нiж тижнi i мiсяцi попереднього безтурботного життя. Закiнчилося дитинство - почалося отроцтво. Сво?м ще недозрiлим розумом вiн раптом осягнув ту iстину, що коли хочеш вижити, то носи при боцi меча! I з того часу вiн його носив - спочатку дитячого, iграшкового, а з чотирнадцяти рокiв - справжнього, бойового. Той чотирнадцятий рiк був важкий i переломний у його долi: взимку простудився i тяжко захворiв отець, князь Святослав Ольгович. Вiдчуваючи близький кiнець, вiн послав у Курськ по сина Олега. Батьковi турботи були не даремнi: на чернiгiвський стiл уже давно вiдверто зазiхав його племiнник Святослав Всеволодович, що мав сорок лiт i був тепер старшим серед Ольговичiв. Не дiждавшись сина, князь помер. Його вдова, Iгорева мати, боячись, що Святослав Всеволодович примчить з недалекого Новгорода-Сiверського швидше, нiж Олег з Курська, зiбрала боярську думу. Запросили сюди i ?пископа Антонiя та Славуту, якi знали про смерть князя. - Нам треба виграти час, достойнi бояри i велi? мужi, - сказала княгиня та?мному зiбранню. - А тому будемо мовчати про смерть князя Святослава до при?зду його старшого сина, спадко?мця. Щоб ця печальна звiстка не дiйшла передчасно до Новгорода-Сiверського... - Згода, княгине, - вiдповiв за всiх тисяцький Георгiй. - Тодi поклянiться на святому ?вангелi?, що зберiгатимете цю та?мницю! Бояри переглянулись. А тисяцький нерiшуче промовив: - Але ж, княгине, серед нас ?пископ... Якось незручно приводити його до присяги, зане же святитель ?сть. Та й... Тисяцький замовк, утупивши погляд у Славуту. Всi знали, що учитель - друг Святослава Всеволодовича. Славута пiдвiвся перший, поклав руку на ?вангелi? i урочисто проказав: - Святослав Всеволодович - мiй друг, але честь менi дорожча. Клянуся зберiгати та?мницю! Заметушився i ?пископ, невисокий смаглявий гречин. Швидко пiдхопився, пiдняв золотого хреста. - Клянуся богом i божою матiр'ю, що не пошлю до Всеволодовича, i вас, бояри, святою трiйцею заклинаю не уподiбнитися Iудi, який видав ворогам Христа, i не зрадити покiйного князя! Цiлуйте хрест! Всi поклялися i поцiлували хрест. I нiхто не знав до пори до часу, що тi?? ж ночi, повернувшись з князiвських хоромiв додому, Антонiй написав Святославовi Всеволодовичу листа: "Старий твiй помер, а по Олега послали. А дружина по городах далече. А княгиня сидить у розпачi з дiтьми. А товару множество у не?... При?жджай скорiше! Олег ще не прибув, i ти по сво?й волi вчиниш договiр з ним!" Ледве встиг Олег ви?хати в Чернiгiв - без дружини, без спiльникiв, як сюди зi збройною силою доскочив двоюрiдний брат i став поблизу. Чи ж мiг Олег змагатися з ним? Пiсля недовгих перемов та обмiну листами вiн змушений був поступитися. Святослав Всеволодович зайняв Чернiгiв, пообiцявши зi сво?х земель видiлити удiли княжичам Iгорю та Всеволоду, коли пiдростуть, а Олег Святославович перейшов у Новгород-Сiверський. З ним по?хала княгиня-мати з молодшими синами та дочками. Так iудина пiдступнiсть "святителя", про яку стало невдовзi вiдомо всiм, обернулася для Олега та його сiм'? втратою Чернiгова. Вже тодi Iгореве серце запеклося недобрими почуттями i проти Антонiя, i проти Святослава Всеволодовича. Не простi стосунки склалися в Iгоря та його братiв зi Святославом. I винен у цьому був передусiм Святослав, який не тiльки силою захопив Чернiгiв, ай зламав слово - не дав нi Iгорю, нi Всеволоду зi сво?х володiнь обiцяних волостей. Княжичi зростали без всяко? надi? на власнi князiвськi удiли. I навiть справжня вiйна, що спалахнула мiж Олегом та Святославом, не поправила становища молодших братiв, бо нелегко було Новгороду-Сiверському змагатися з Чернiговом. I тiльки рання i несподiвана смерть брата Олега припинила цi чвари: Iгор успадкував пiсля старшого брата новгород-сiверський стiл, видiливши зi сво?х земель малолiтньому племiнниковi Святославу Ольговичу Рильськ iз волостю, а братовi Всеволоду - Трубчевськ i Курськ. З того часу мiж Iгорем i Святославом установився мир. Iгор слухався Святослава, допомагав йому у вiйнах за ки?вський стiл, та доброти, приязнi до нього не мав. У безперервних князiвських чварах, нападах, на?здах вигорiло його серце, закаменiло, стало черствим i жорстоким. Глiбiв - тому останнiй приклад... I вiн не розкаю?ться, що так учинив... Правда, Святослав останнiм часом трохи втихомирив князiв - кого просьбами, кого грозьбами. Та чи надовго? Розбрат i ненависть мiж князями - то невилiковна хвороба! Звичайно, Святослав так не залишить його нападу на Глiбiв - гримне з ки?вських гiр. Та хай грима?! Хто ж розпочав нинiшню котору? Володимир... То хай на нього й грима?! А ще ж половцi! Не мина? року, щоб не пронеслися вони, як нищiвний, усе руйнуючий смерч, по Руськiй землi, змiтаючи городи i села на сво?му шляху. Скiльки сил кошту? боротися з ними! Скiльки людського життя i кров