i тратить у цiй боротьбi Руська земля! Де вже тут узятися добротi в серцi? * * * П'ять днiв мчав Ждан до Новгорода-Сiверського, зупиняючись лише для того, щоб погодувати коней. За пазухою - лист вiд Святослава, а в душi - страх перед зустрiччю з Iгорем. Що скаже князь? Як розцiнить його втечу з-пiд Глiбова? Його роль Святославового посланця? Ви?здив з Ки?ва неохоче: розхворiлася i лежала в жару Любава. Прощаючись, прошепотiла пошерхлими губами: - Ти ж повернешся, Жданку? Повертайся, бо зосталася я одна на свiтi, як билина в полi... Нiкого тепер у мене нема?... На ?? очах виступили сльози. Ждановi перехопило вiд жалю подих. - Я пiду до князя вiдпрошуся... Хтось iнший по?де... Але Славута, що чув цю розмову, суворо застерiг: - Куди? Князi не люблять, коли не виконують ?хнiх повелiнь! ?дь, хлопче, i не гайся! А за Любаву не бiйся: молода - видужа?. Та й доглянемо ми ?? тут гуртом... I ось вiн, забрьоханий, змучений важкою дорогою, залишивши коней бiля конов'язi, просту? до хоромiв князя Iгоря. А назустрiч Янь. Шапка, як завжди, аж на потилицi, з-пiд не? вибився тугий жмут русявих кучерiв, на рум'яному обличчi здивовано-радiсна усмiшка, а руки розкинутi для обiймiв. - Ждане! Ти звiдки? Ми думали, тебе й на свiтi вже нема?!.. Ждан дав себе обняти, але Янево? радостi не подiлив. Турбувала майбутня зустрiч з Iгорем. - Я до князя... - Так вiдразу? Чи вiн тебе жде? - Маю для нього листа з Ки?ва. - Чоловiче! Ти вже i в Ки?вi встиг побувати! А ми ж тiльки позавчора повернулися з походу... Дивися, який прудкий! - Янь покрутив головою, а потiм додав: - Вiд кого листи? Вiд Святослава? Зна?мо, що старий пише! Не дуже, мабуть, його писанина сподоба?ться нашому князевi... Але йди. Iгор сидiв у хороминi. Не ждав такого гостя i тому здивовано втупив очi в свого воскреслого конюшого. - Ти живий? Де тебе носило? Ми перевернули весь Глiбiв - не знайшли... Де був? Кажи! Я залишився в дорозi без запасного коня! - Я був у Ки?вi, княже. - У Ки?вi? Та як ти смiв? Як туди потрапив? I чого? - Я рятував свою наречену... - Ждан похилив голову, чекаючи вибуху князiвського гнiву. Але Iгор мовчав. Пiдбадьорений цим, Ждан розповiв усе, як було, - i про Любаву та ?? дiдуся, i про напад на ?хню хатину сiверських во?в, i про вбивство старого та поранення дiвчини. А потiм додав: - Де було подiти Любаву? Взяти з собою? Не витримала б довго? дороги до Новгорода-Сiверського... Залишити в розореному Глiбовi? На кого? Адже там однi трупи та головешки... Тодi я надумав вiдвезти ?? в Ки?в, до Саму?ла... А вiн повiв ?? до Славути. - Ти бачив Славуту? Як там старий? - Дужий-здоровий... Згадував про тебе, княже. Iгореве обличчя на мить просвiтлiло. - Добрим словом чи лихим? Ждан зам'явся. - Та... I добрим... i лихим. - За вiщо ж лихим? - За Глiбiв, княже... - За Глiбiв... Гм... Це ти розпатякав? - Карай чи милуй - я, княже... Мусив розповiсти... Однак чутки дiйшли б до нього... То я вже хоч правду... Як було... Iгор посуворiшав. В очах спалахнув холодний вогонь. - I князь Святослав зна?? - Зна?, княже... I не тiльки зна?, а навiть прислав тобi листа. Ждан вийняв з-за пазухи тугий сувiй пергаменту. Iгор поспiшно зiрвав воскову печатку, вп'явся очима в розмашисте великокнязiвське послання. I чим далi читав, тим ставав похмурiший. Потiм пожбурив послання на стiл, вибухнув лайкою: - Прокляття! Вiн назива? мене вiдступником, погубителем землi Русько?. Нiби я не князь, а холоп! Нiби вiн святий, а я грiшник!.. А хто ж вiдiбрав у нас Чернiгiв? Хто упродовж кiлькох рокiв пiднiмав меча на великого князя ки?вського Рюрика Ростиславовича, аж поки не змусив його подiлитися владою? Хто розпалював мiжусобицi мiж руськими князями - я чи вiн? I вiн смi? пiсля всього того тикати менi в очi, що я вiдступник! Прокляття! - Потiм йому в голову прийшла якась нова думка, бо вiн раптом дивно глянув на Ждана i схопив його за груди, струснув щосили: - Це ти, холопе, обмовив мене перед Святославом? Ти розтеревенив йому про Глiбiв! Та ще й посмiв привезти сюди цього неправедного листа, мовби не мiг здогадатися, що тебе тут жде! Чи, може, сподiвався, що Святославове заступництво захистить? Ти - смерд, холоп, раб! Я витягнув тебе з грязюки, а ти менi так вiддячив? - Княже, що ти говориш! - вигукнув ошелешений Ждан. - Як би я смiв обмовляти тебе! I для чого? Хiба знищення Глiбова можна приховати? Хiба князь Святослав не дiзнався б про це вiд когось iншого? I чого б я мав вiддячувати тобi злом за добро? Та Iгор уже й слухати його не хотiв - так розпалився. - Люди! Вiзьмiть цього негiдника та в поруб[34] його! В пута залiзнi! - гукнув щосили. Вбiгло дво? гриднiв, що чатували за дверима. Мов цербери, накинулись на юнака, заломили руки, потягли надвiр. Не встиг Ждан i оком змигнути, як його вштовхнули в темний сирий льох пiд валом, припнули за ногу цепом до стiни i швиргонули на купу струхлявiло?, цвiло? соломи. Грюкнули дверi, заскреготiв засув - i в пiдземеллi запанувала тиша. Глухо i холодно, як у могилi! Ось i трапилося те, чого вiн боявся, коли ?хав сюди. Незважаючи нi на що - нi на правдиву розповiдь, нi на посилання на Славуту, нi на заступництво князя Святослава, - Iгор проявив запальнiсть, нестримнiсть i розправився з ним, як з ворогом. Що ж тепер буде? Чого ждати в майбутньому? Невже пiсля стiлькох пригод i небезпек зустрiне вiн свiй кiнець у цiй смердючiй ямi? Невже гнитиме тут заживо, поки й не скона?? Нi, не сподiвався вiн на таке, коли тiкав з половецько? неволi... Крiзь вузеньке - шириною в долоню - вiконце в погрiб пробивався жмут сiрого свiтла, вихоплював на протилежнiй стiнi чорне, змокрiле дерево, покрите плiснявою. I цей жмутик денного свiтла, що нагадував про волю, про широкий, безмежний бiлий снiг, що зник для нього, можливо, назавжди, завдав йому ще бiльшого душевного болю. Ждан скоцюрбився на холоднiй, ослизлiй соломi. До горла йому пiдступив гiркий клубок, на очах виступили сльози, а плечi самi, мимо його волi, затряслися в ледь здержуваному глухому стогонi-риданнi. I тут несподiвано в темному кутку брязнули кайдани, зашурхотiла солома i хтось невидимий, але живий, торкнувшись його плеча, промовив басовитим простудженим голосом: - Не плач, отроче! Сльозами горю не поможеш... Ждан аж кинувся. Перестав плакати, рукавом витер мокре лице, соромлячись сво?? хвилинно? слабостi. Побрязкуючи ланцюгом, незнайомець вийшов з кутка на свiтло. Це був ширококостий, але схудлий чолов'яга у старiй смердiвськiй свитi. Густа, закошлачена борода, буйна розпатлана чуприна, в якiй стирчали гострi житнi остюки, i пронизливi палаючi очi пiд низькими кострубатими бровами надавали йому схожостi з нечистою силою - домовиком чи лiсовиком, вiдьмаком чи водяним... Ждановi стало лячно. - Ти хто? Той глухо закашлявся, затрясся всiм тiлом, а вiддихавшись, вiдповiв: - Хто я?.. Смерд ?смь князiвський... Будило... Коваль з Путивська... Що над Десною... Чував? - Чував... За вiщо ж тебе сюди запроторено? - Хе-хе! За вiщо... За вiру нашу прабатькiвську... За те, що поклонявся не богу-отцю, богу-сину i богу-духу святому, а сонцю i небу, вiтру i грому, гаям i лiсам, водам i пущам. За те, що не давав десятини поповi на церкву, а та?мно носив требу в лiс або в поле нашим богам i богиням i там поклонявся ?м i молився ?м... А хтось пiдгледiв i донiс поповi Маркелу. А той, поклавши на мене зло, донiс ?пископовi Саватiю. А Саватiй, гречин хитрий i пiдступний, наказав чорноризцям схопити мене, забити в кайдани i кинути в князiвський поруб... - То князь Iгор зна? про це? - Я просидiв тут цiлу зиму, але князя не видiв. - То треба сказати йому! - Сказати! Авжеж! Тут скажеш! Кому? Цим стiнам? Чи, може, вiдчинять перед тобою дверi, вiзьмуть за руку та й поведуть прямiсiнько до самого князя в хороми?.. Нi, братику, князь, мабуть, заодно з ?пископом. А той гречин не одного внука Дажбогового згно?в у ямi або спалив на вогнищi... I мене жде така доля... - А втекти звiдси... - Втекти!.. Я вже обмацав кожну ланку ланцюга - не перервеш! Не такi ковалi його кували... Обдивився кожну шпаринку в стiнах - не пролiзеш... Хоч головою тут бийся - нiчого не придума?ш! - Що ж робити? - Вiрити! Вiрити нашим прадавнiм богам... Вони допоможуть!.. Всьому на свiтi рано чи пiзно наступа? кiнець - i зимi, i лiту, i життю, i славi, i багатству, i стражданням. Тож i нашому лиховi колись ма? бути край! Вдарить Перун блискавицею в князiвський хором, спопелить його - i ми вийдемо з цього проклятого пiдземелля пiд ясне промiння сонця... Станемо вiльними людьми... А не вдарить Перун - налетить чорним смерчем Стри-бог, закрутить, завертить над Iгоревим градом, зруйну? хороми, розмета? вали, i ми теж вийдемо звiдси до живих людей... А не вийдемо, тодi Марена приголубить нас сво?ю важкою рукою i заснемо ми на вiки вiчнi, а душi нашi переселяться в iнших людей, чи в звiра якого, чи в деревину зелену... - Отже, кiнець може бути рiзний... - Так, може бути рiзний... Та страждання нашi скiнчаться... Тож вiр, i тобi легше буде на серцi. А сльозами горю не поможеш... Будило забряжчав ланцюгом, обняв Ждана за плечi. Юнаковi стало вiд тих мiцних обiймiв теплiше, вiд горла вiдкотився гiрко-солоний клубок, а на душi посвiтлiшало, нiби в похмуре пiдземелля раптом заглянув сонячний промiнь надi?... Спiльне горе було подiлене навпiл, i вiн вiдчув, що в нього скотилася з душi половина тягаря. * * * Любава металася в гарячцi на широкому дерев'яному лiжку в просторiй хороминi боярина Славути, ?й здавалося, що з темних куткiв, куди не досягало свiтло вiд лампадки й свiчок, вилiтають, мов чорнi круки, дзьобатi марища-страховища i пазуристими лапами хапають ?? за руки, за ноги, за коси i тягнуть кудись у безвiсть. Дихала важко, уривчасто. Лице ?? зблiдло, видовжилося, губи запеклися, покрилися смагою, а в прекрасних чорних очах зача?лася смертельна туга. Бiля не? сидiло тро?: Славута, його кухарка та Саму?л. Всi були похмурi, стривоженi. В той час, коли рана почала го?тися, дiвчину спiткало нове лихо: заболiло раптом у грудях, запекло вогнем, ?? всю охопив жар, i горить вона в ньому ось уже який день. А сю нiч ?й стало зовсiм зле: почала задихатися, кидатися в лiяску, не знаходячи нi на хвилинку спокою. Спеченi вуста безперервно шепотiли: - Жданку, пити! Жданку, де ж ти? Пити, пити!.. Хлопчина-служник внiс гаряче питво, i Текля напо?ла ?? з чашки вiдваром липового цвiту, малини та ромашки, а Славута натер ло?м груди та спину i приклав припарки з квасного житнього тiста, замiшаного на гiрчицi, меду, рiпаковiй олi? та настоях якихось тiльки йому вiдомих корiнцiв та трав. Саму?л безперервно мiняв ?й на лобi тонкий рушник, змочений у холоднiй водi, i той рушник миттю висихав, ставав теплий, аж гарячий. Закутавши дiвчину вовняною ковдрою, Славута помив у жбанi руки, вiдiйшов у дальнiй куток хоромини i стомлено опустився на стiлець. Саму?л присiв бiля нього. - Ну, що? - запитав одними губами. - Погано, - зiтхнув боярин. - Якщо до ранку не полегша?, то треба кликати попа... Бiдна дiвчина! Така молода, гарна - i... Славута провiв долонею по очах, мовби зiгнав з них невидимi сльози. Йому й справдi було шкода цього молодого життя, що, не встигнувши рбзквiтнути, ось-ось мало зiв'янути. Скiльки пам'ята? себе, вiн гостро вiдчував чужий бiль i чуже горе. Коли був приставлений князем Всеволодом до княжича Святослава, то швидко прив'язався до нього, полюбив, як брата, i його прикрощi, хвороби та невдачi сприймав, як сво? власнi. Коли, бувало, княжича за пустування карали паском, вiн пiдставляв пiд пасок свою руку або брав його вину на себе. А коли на стайнi лупцювали за яку-небудь провину холопа, то теж кидався на його захист, хоча йому за це не раз перепадало. Пiзнiше вiн навчився виходжувати пiд час хвороб сво?х дiтей i князiвських, в походах не тiльки пiдбадьорював во?нiв пiснями та оповiдями про колишнi походи i перемоги, а й лiкував хворих, перев'язував поранених, складав потрощенi кiстки, вправляв вивихи, а коли була потреба, пускав кров... I нiколи не робив рiзницi мiж князем i смердом, мiж боярином i закупом. Для нього всi вони були людьми i, коли ставив кого на ноги, почував себе щасливим. Не поставив на ноги лише двох сво?х найдорожчих, найрiднiших - жону i ?диного сина. Жона ?впракса згорiла десять лiт тому вiд тако? ж гарячки, вiд яко? тане Любава. А сина, двадцятип'ятилiтнього витязя, привезли роком пiзнiше на носилках, мiж кiньми, з-пiд Лубна, що над Сулою, з половецькою стрiлою у грудях... Два тижнi боровся тодi Славута за його життя, всi сво? знахарськi знання приклав, усi мазi та вiдвари використав, закликав усiх лiкарiв, що славилися в окрузi умiнням лiкувати, - i гречинiв, i венецiйцiв, i нiмцiв, i iуде?в, i сво?х. Нiчого не допомогло. Нiхто не врятував йому сина. Згас, мов свiчка воскова, залишивши по собi в батьковому серцi невигойну рану... Три дочки - вiдрiзанi скиби. Повиходили замiж - випурхнули з гнiзда. I все далеко - одна в Галич, друга у Вщиж, третя аж у полiський Турiв. Залишився старий боярин-гусляр, знахар i характерник сиротою-одинаком, читав книги, вiв свiй власний лiтопис, вiдводив душу пiснями на князiвських пирах, кохався в соколиних ловах, а ще - роздаровував доброту свого серця людям, якi потребували i цi?? доброти i допомоги. Останнiм часом це були Ждан i Любава. Уподобав молодят, як рiдних. - Невже помре? - зiтхнув Саму?л. - Всi ми смертнi. - Бiдний Ждан! Вiн, зда?ться, щиро покохав цю дiвчину... - Чомусь вiн довго не поверта?ться. Хоч би нiчого лихого не трапилося з хлопцем. - Я вже його жду не дiждуся, - хитнув головою Саму?л. - Валка готова. Трохи пiдсохне - i будемо вирушати в Половеччину, а його все нема i нема... А вiн менi потрiбен - зна? мову, звича?, дорогу. Та й смiливий нiвроку! - Яким шляхом по?деш? - Як завжди - Залозним... Правим берегом Днiпра до Заруба, там на той бiк, до Переяслава, а звiдти - до гирла Сули... - А назад? - Як бог дасть... Правда, князь хоче, щоб я його ждав на Ворсклi бiля Переволоки... - Якi знайомi шляхи-дороги! - з гiркотою в голосi вигукнув Славута. - Скiльки ними ходжено-?жджено! Чи й ще доведеться? - Доведеться, вую, - втiшив старого Саму?л. Але той знизав плечима. - Хтозна, хтозна... Уже почав вiдчувати тягар лiт за плечима. - Ще не кожен молодик ма? таку мiцну руку i таке гостре око, як у тебе, вую. На льоту птиць б'?ш! Славута хотiв на це щось вiдповiсти, та не встиг. До нього пiдiйшла Текля i шепнула: - Боярине, Любавi стало гiрше. Руки й ноги похололи... Що робити? Дiвчина дихала нерiвно, важко. Очей не розплющувала. Лежала на пухких подушках, вкутана ковдрою, непорушно, мов мертва, i тiльки тонкi бiлi пальцi шарили на грудях, нiби хотiли вирвати з них той бiль, що пiк ?? вогнем. Нiс загострився, пiд очима залягли темнi тiнi. - Несiть гарячо? води й гiрчицi! Та швидше! - гукнув Славута. Служник принiс дерев'янi ночви з гарячою водою. Текля подала глечик з меленою гiрчицею та довгого ополоника. Славута зачерпнув жменю гiрчицi, висипав, розколотив ополоником. Рукою попробував, чи не занадто гаряча вода, i пiсля цього, поставивши ночви на лiжко, опустив у них похололi Любавинi ноги. - Давайте окропу! Добавлятимемо, щоб вода не вихолола! Йому пiдсунули стiлець, поблизу примостили бронзовий казан з паруючим окропом. Вiн зачерпував кухликом i потроху доливав... Поволi плинув час. Змiнили в пiдсвiчнику одну свiчку, потiм другу. Нiхто не порушував гнiтючо? тишi, що залягла в хороминi, не вимовив жодного слова. Ждали чуда. Всi хотiли, щоб воно звершилося, щоб болiсть вiдступила i дiвчина розплющила очi. Безперервно дзюркотiла вода з кухлика, мерехтiв, потрiскуючи, огарок свiчки, вiв у кутку свою нескiнченну пiсню цвiркун, а Славута не вiдходив вiд лiжка. Проспiвали третi пiвнi. Скоро свiтатиме. Незабаром наступить погожий весняний ранок. Що ж принесе вiн у цю тривожну господу? Радiсть? Чи горе? Любава легенько зiтхнула, довгi вi? здригнулися. Славута поклав ?й на чоло свою гарячу руку i раптом вiдчув, як воно зволожу?ться прохолодним потом. Вiн повернув голову до Саму?ла i Теклi, до хлопця-служки, i в його оцi блиснула радiсна сльоза. - Житиме! Хай поб'? мене Перун - житиме! - прошепотiв щасливо. - Смерть вiдступа?... Вiдступа?... * * * Ярило зборов зиму. Навiть у глухе пiдземелля дихнув теплим леготом, заглянув жовто-зеленими котиками вербицi у вузьке вiконечко порубу. Сонце пiдбивалося все вище й вище. В небi прокурликали журавлi, прокричали гуси, теплий дух землi, змiшаний iз бентежними пахощами весняного зела та клейко? бростi, п'янив груди. Ждан цiлими днями не вiдходив вiд вiконця. Дивився на невеликий косинчик двору i уявляв широкий, безмежний свiт - повiнь на Деснi, зеленi бори i темнi, ще безлистi га? на видноколi, вузькi смужки озимини на полях, темнi провалля ярiв, бездонну голубiнь неба. Як хотiлося йому туди - на волю! Дихнути п'янким повiтрям весни, босонiж промчатися по теплiй зеленiй бережинi, пiдставити обличчя i руки золотому промiнню Дажбога... Та ланцюг дозволяв дотягнутися тiльки до вiконця. I то добре. Стояти так годину i другу, дивитися й дивитися на волю! Аж поки не затремтять вiд утоми ноги та не зарябi? в очах вiд яскравих кольорiв дня. Одного разу - це було опiвднi - ось так стояв вiн бiля вiконця i дивився зi сво?? темницi на бiлий свiт. I раптом побачив княгиню Ярославну. В барвистому весняному одязi, в жовтих чобiтках, у бiлiй хутрянiй шапочцi, прудко збiгла вона з дощаного ганку i зупинилася якраз посерединi видимо? з пiдземелля смужки двору, когось пiджидаючи. Пiдкоряючись якомусь незрозумiлому поривовi, що охопив його зовсiм несподiвано, Ждан припав до вiконця i щосили загукав: - Княгине! Княгине Ярославно! Ярославна здригнулася. Голос iз-пiд землi злякав ??. Ждан ще раз, уже тихше, погукав: - Я тут, княгине, в пiдземеллi! В порубi! Княгиня з острахом наблизилася до вiконця. Нахилившись, запитала: - Ти хто? - Я княжий конюший - Ждан. Порятуй мене, княгине! Я нi в чому не винен перед князем. Заступися за мене! Випусти звiдси! Або вислухай мене! Ярославна нiчого не вiдповiла на це i на якийсь час зникла з-перед Жданових очей. Але незабаром загуркотiв засув, скрипнули заржавiлi завiси, i дверi розчинилися. У супроводi гридня княгиня вступила до порубу. Довго призвичаювалася до напiвтемряви, особливо непроглядно? пiсля яскравого свiтла сонячного дня, потiм спитала: - Хто мене кликав? - Я, княгине, - виступив наперед Ждан, здригаючись вiд холоду. - А то хто? - Ярославна показала в темний куток, де поблискувала пара палаючих очей. - То смерд Будило... За давнiх богiв стражда? тут... За треби ?м... - Жахливо, - прошепотiла княгиня i повернулася до гридня: - Поклич князя! Хай прийде сюди! Коли гридень вийшов, наказала: - Розповiдай, за вiщо тебе посаджено. Тiльки щиру правду! - Княгине! - зойкнув Ждан. - Яка тут може бути лжа! Моя ?дина надiя - то правда... Сподiваюся, вона розчулить тво? серце, i ти заступишся за мене перед князем. I почав розповiдати. I не помiтив нi вiн, нi Ярославна, як у поруб тихо вступив князь Iгор i зупинився у дверях. Лише Будило хотiв уклякнути на колiна, та князь приклав палець до рота - мовчи! Ждан хвилювався, розповiдав нескладно, уривчасто - i про половецьку неволю, i про зустрiч iз Кончаком, i про Саму?ла, i про Любаву, i про Славуту та великого князя ки?вського, i про князя Iгоря, якому служив самовiддано i служив би ще вiрнiше, аби лише князь того забажав... Та найчастiше вiн згадував Любаву i той день, коли вирвав ?? з пазурiв смертi i повiз до Ки?ва, бо лише там мав надiю врятувати ??. Ярославну вразила ця розповiдь, на очах у не? виступили сльози. Вона тихо запитала: - Ти так сильно коха?ш ту дiвчину? - Кохаю, княгине... Хiба це вина моя? - Нi, я нi в чому тебе не звинувачую, бо розумiю, що це таке - кохання... Менi зда?ться, що я зробила б так само, коли б мiй ладо потрапив у становище, подiбне Любавиному. Вiрю, що й вiн рятував би мене, незважаючи нi на що... Я проситиму князя, щоб вiн випустив тебе з цього жахливого пiдземелля... - I мене, княгине, - простягнув до Ярославни руки Будило. - Бо не вчинив я нiкому зла: не вбив, не вкрав, не посягнув на честь... Всього й вини мо??, що до душi менi живi боги - сонце, вiтер, води, лiси, зеленi поля, а не мертвi, намальованi людською рукою на стiнi чи на шматку липово? дошки... Заступися, княгине, перед князем, i я, всiма богами клянусь, слугуватиму тобi i тво?му князевi, довiку буду вiрний душею i тiлом. Вiн намагався дотягнутися до княгинi, щоб поцiлувати ?? руку чи одяг, але не змiг, бо не пускав важкий заржавiлий ланцюг, що глухо гримкотiв при кожному його руховi. - Хто ж тебе посадив сюди? - спитала Ярославна. - Чи зна? про тебе князь Iгор? - Схопили мене чорноризцi з наказу ?пископа, кинули до порубу i припнули на цеп з вiдома тисяцького, а князь Iгор, я думаю, i не вiда? про те... - I за тебе, чоловiче, замовлю слово. - Не треба, княгине, - раптом виступив на середину порубу князь Iгор. - Я все чув... - Тим краще, ладоньку... То ти випустиш цих людей? Щоб не болiло мо? серце вiд думки, що за кiлька крокiв вiд мене, пiд помостом мо?? хоромини, зазнають тяжких мук оцi безвиннi, - сказала Ярославна, не виявляючи здивування з того, що князь пiдслухав ?хню розмову. - В iм'я богiв наших, нинiшнiх i колишнiх... - Цього старого, Будила, я вiдпущу зразу, - вiдповiв князь, окидаючи поглядом кiстляву, закошлачену постать смерда. - Я справдi нiчого про нього не знав i вилаю Рагу?ла за самоправство... А Ждана посадив я, i посадив не за те, що вiн порятував кохану вiд смертi, а за довгого язика, за те, що залишив вiйсько, не попередивши про це князя, що обмовив мене перед Святославом... Ждановi хотiлося крикнути, що не обмовляв вiн, що розповiв Святославовi тiльки те, що сам бачив на власнi очi, але пiд застережливим поглядом княгинi зцiпив зуби i не промовив жодного слова. Ярославна ж пригорнулася до Iгоря i тихо, довiрливо, мов розповiдала якусь та?мницю, зашепотiла: - Княже, я не вбачаю у вчинках твого конюшого зради чи якогось лихого намiру супроти тебе. Врештi, мав же вiн якось пояснити Святославовi, коли, де i ким була поранена Любава. Та й справдi: тайна - не втайна! Про Глiбiв чутка i так миттю рознеслася по всiх князiвствах - як Iгор покарав Володимира. I покарав справедливо - за те, що той перший напав на тво? землi. I якщо Святослав справедливий, то мусить обвинуватити передусiм Володимира... Тож при чому тут конюший твiй? Яка його провина? Що по?хав, не попередивши тебе? Що розповiв Святославовi про Глiбiв? Але подумай: хiба, коли б я була поранена, ти не мчав би зi мною, нiкого не спитавшись, туди, де мене могли б порятувати? Чи вигадував би бозна-що про мiсце та обставини мого поранення? Нi, мабуть, i ти, ладоньку мiй, вчинив би так, як i твiй конюший... Тож вiдпусти його! Заради справедливостi! Заради сироти Любави та ?? кохання з цим хлопцем! Прошу тебе, ладоньку мiй! Вона дивилася на князя знизу вгору, i в ?? ясних очах, освiтлених скупим промiнчиком свiтла, що пробивалося в похмуре пiдземелля крiзь вузьке вiконечко, блищали сльози. У твердому, суворому Iгоревому обличчi щось здригнулося, воно пом'якшало, розпогодилося, стало аж нiби вродливiшим, добрiшим... - Хiба можна тобi вiдмовити, Ярославно? Ти ма?ш добре серце, спроможне не тiльки вiдчиняти вутлi дверцята цього порубу, а й пробити мури кам'яниць, розтопити лiд зачерствiлих у боях та походах князiвських сердець... Я вiдпускаю ?х обох! Нехай iдуть!.. I будь спокiйна: вiднинi цей поруб пустуватиме, щоб ти не тривожила себе думкою, що поблизу тво?? хоромини страждають люди... Для злочинцiв я знайду iнше мiсце! - I вiн гукнув до гриднiв: - Розкуйте цих людей! Вiднинi вони вiльнi i можуть iти, куди хочуть! А цьому отроковi вiддайте його коня i зброю... Жданове серце забухкало, задвигтiло, мало не вирвалося з грудей. Вiн вiльний! Ще сьогоднi, не гаючись нi хвилини, вiн вирушить до Ки?ва, де на нього жде Любава! Яке щастя! Яка радiсть! Дихнути повiтрям свободи, глянути на золоте коло сонця, на зеленi руна полiв, на голубе небо, на свiтлi води рiк та озер, сiсти на коня i помчати з вiтром навперейми куди хочеш - хiба це не найбiльше щастя? Його не оцiнить тiльки той, хто не сидiв на цепу у сирiй темнiй ямi, хто не скнiв вiд думки, що навiки похований у нiй, хто втратив останню надiю... Йому на радощах хотiлося цiлувати княгинi руки, вiн ладен був простити князевi його несправедливiсть, але з пересохлого горла виривалися лише два слова: - Дякую, княгине! Дякую, княже! Дякую, княгине! Дякую, княже!.. Зате Будило висловив сво? почуття щирiше. Вiн дотягнувся до Iгорево? руки i, шкарубкими пальцями погладивши парчевий князiвський рукав, прорiк: - Княже, соколе наш придеснянський! Щоб тво?й княгинi, нашiй рятiвницi, жура не затьмарила ясного чола, щоб ?? очi не пойнялися гiркими сльозами, я в скрутну хвилину сво?ми грудьми заступлю тебе! Я прикличу всiх мо?х богiв на допомогу, всiх мо?х пращурiв i прапращурiв, щоб виручили тебе з бiди велико? у годину смертельну, люту! Тiльки поклич, княже, сонце наше ясне! Тiльки гукни! Вiн раптом випростався, мало не досягнувши головою стелi, високий, дужий, кудлатий, щасливими очима крiзь сльози поглянув на Ярославну, що з неприхованим подивом слухала його проникливi слова, сильно рвонув ланцюг, аж вiн забряжчав, задзвонив, загув, i крикнув радiсно на гриднiв: - Та швидше ж збивайте, хлопцi, з мене цi залiзяки, хай би були щезли, бо нетерпеливиться менi вийти з цi?? ями та вклонитися i Яриловi, i Стрибоговi, i полям, i лiсам, i кущам, i всьому свiтовi широкому!.. Швидше збивайте, щоб не вмер я вiд радостi велико? у цiй ямi!.. I вiн знову так сильно рвонув за ланцюг, що той громом вiдлунився пiд вологою стелею затхлого пiдземелля... РОЗДIЛ ШОСТИЙ До Ки?ва Ждан прибув дуже вчасно: наступного ранку Саму?л з валкою вирушав у Половецьку землю. - Ждане, тебе сам бог посила? менi! - вигукнув купець, розставляючи руки для обiймiв. - Де ти пропадав? Нам же в дорогу пора! Та й Любава побива?ться за тобою... Ходiмо хутчiй до не?! Бо змучилася дiвчина зовсiм. Як ти по?хав, заслабла, так що ледве вiдхаючили гуртом, а тепер за тобою сохне... I чим ти ?? причарував? Зда?ться, звичайний собi парубок... Почувши про тяжку хворобу Любави, Ждан заспiшив. - Ходiмо швидше, дядьку Саму?ле! Ходiмо! Боярин Славута зрадiв хлопцевi, як рiдному. Цi дво? молодят останнiм часом повiльно, але мiцно ввiйшли в його серце i зайняли в ньому досить помiтне мiсце. Вiн вiдчинив дверi до Любавино? хоромини, пропустив Ждана вперед. Любава сидiла бiля вiкна i вишивала. Та як вона змiнилася! Змарнiла, схудла, пiд очима - темнi тiнi, плечi загострилися, а тонкi кистi рук проти яскравого весняного сонця аж свiтилися. - Любаво! - гукнув Ждан з порога. - Жданку! Дiвчина схопилася iз стiльчика i захиталася. Ноги ще погано слухалися ??. Ждан пiдтримав, посадив на лiжко, сам сiв поряд i теплою рукою пригладив дiвочi коси. Дивився на не? з любов'ю i жалiстю, вiдчуваючи, що бачить перед собою найдорожчу в свiтi iстоту, без яко? i свiт бiлий був би йому не милий. Славута i Саму?л переглянулися i причинили дверi, даючи молодятам змогу побути на самотi. - Я думала, ти забув про мене, - сказала з легким докором у голосi дiвчина. - А менi було так важко, що й не знала, чи живу, чи вмираю. Вже й попа ладилися покликати, щоб соборував... - Бiдненька моя! Я рвався до тебе, та не мiг при?хати. - Ждан не хотiв розповiдати про сво? митарства, щоб не хвилювати дiвчину. - Душа моя нiби вiдчувала, що тобi важко. Я кожного дня i кожно? ночi думав про тебе, люба моя... I знову думатиму, бо завтра вiд'?жджаю з Саму?лом у Половеччину... - Знову вiд'?жджа?ш, - Любавин голос здригнувся, темнi очi зволожилися. - Але за мiсяць чи за два я повернуся i вже назавжди буду з тобою. Ми поберемося i по?демо до мене на Сейм, у Вербiвку. Збуду?мо там хатку i вже нiколи не розлучатимемося. Любава пригорнулася до нього, схилила юнаковi на груди голiвку. Але очi ?? були пойнятi смутком. - Не скоро ми поберемося, Жданку, - сказала сумно. - Чому? - Як же можна? Ще й двох мiсяцiв не минуло, як убили мого дiдуся... Ма? рiк минути - тодi хiба... А ранiше - нi... - Я ждатиму скiльки треба... Та все одно ми будемо разом... От тiльки з'?жджу в Половеччину... Вони ще довго шепотiлися, мрiючи про сво? наступне спiльне життя. I здавалося воно ?м, як зда?ться всiм молодим, i нескiнченно довгим, i та?мничим, i привабливим. Ну й, звичайно ж, хотiлося, щоб було воно щасливим... ?х уже не хвилювали пережитi небезпеки, хвороби, пригоди, бо всi ?хнi помисли були в майбутньому, у тому далекому прийдешньому часовi, який манить молоду людину сво?ю та?мничiстю. Крiзь вiкно до хоромини непомiтно вкралися синi сутiнки, i тiльки тодi Ждан спохватився. Наступа? вечiр, а йому ж iще збиратися в далеку дорогу! Вiн востанн? обняв дiвчину, попрощався, обiцяючи якнайскорiше повернутися, i рушив до дверей... * * * Залозний шлях починався в Ки?вi i колись з'?днував його з Тмутараканню, а пiсля захоплення ?? половцями - з Половецькою землею. Правим берегом вiн тягнувся до Заруба, де подорожнi переправлялися бродом через Днiпро, i прямував на пiвденний схiд уже лiвим, низинним берегом, густо порослим очеретами, вiльшняком i найбiльше - лозою. Тому й прозвали його Залозним тобто шляхом за лозами. Через притоки Днiпра - Сулу, Псел i Ворсклу виводив вiн у Половецьку землю, що починалася на схiд вiд Днiпра по рiчцi Орелi, або Углу, як називали ?? нашi предки - давнi русичi. Шлях був нелегкий, небезпечний. Нерiдко по ньому гасали половецькi орди. А в весняний час, коли в рiках пiднiмалася вода i затоплювала броди, доводилося споруджувати громiздкi плоти. Це забирало багато сил i часу. Саму?лова купецька валка щасливо подолала цей шлях i в серединi травня стала табором над Орiллю. Вози поставили в коло - для захисту вiд несподiваного нападу. - Даю два днi вiдпочинку, - сказав Саму?л. - А потiм по?демо далi - до Кончака на Тор... Розкладайте багаття, варiть кулiш, коней потриножте i пустiть на попас... Молодi ки?вськi кметi, що вмiли в однаковiй мiрi й бiля коней ходити, i з лука стрiляти, i мечем орудувати, миттю кинулися виконувати цей наказ, бо за довгу дорогу стомилися i тепер наперед тiшилися дводенним вiдпочинком. Попо?вши, простелили тут же, на березi, проти сонечка, попони та свитки i повкладалися спати. Лише один Ждан залишився на чатах: вилiз на стару вербу, зручно вмостився в розлогiй розкаряцi i уважно роззирнувся на всi боки. Ген-ген на видноколi, в тiй сторонi, де сходить сонце, сто?ть Голубий лiс, що тягнеться аж до рiчки Самари. Здалеку вiн справдi зда?ться голубим. З пiвночi, заходу i пiвдня розкинулися безмежнi степи, вкритi буйними весняними травами: ковилою, буркуном, будяками. А посеред них - Орiль. Виблиску? проти сонця срiблястими плесами, шумить очеретами, поволi котить сво? тихi води до гомiнкого Днiпра. Всюди тихо, анi душi. Однак тривога не полиша? Ждана. Чужа земля! Половецька! Скiльки люду з Русi - з Ки?ва, Переяслава, Чернiгова, Путивля - поглинула вона! Скiльки слiз тут виплакано темними ночами, скiльки кровi пролито i нелюдських мук зазнано! Десь тут i вiн поневiрявся, десь тут, у глибинi степу, а може, й зовсiм недалеко, i досi знемагають у неволi мати й сестриця! А скiльки ?х, безвiсних жiнок, дiвчат, чоловiкiв, дiдiв i дiтей, розкидано злою волею половчина по безмежному просторi мiж Дуна?м i Днiпром, мiж Днiпром i Доном, мiж Доном i Волгою, а в iнший бiк, на пiвдень, - аж до Тмутараканi, аж до Обезiв! I не злiчити! Вiн добре пам'ята?, що в кожному половецькому родi полоненикiв було стiльки ж, скiльки i самих половцiв, а пiсля розбiйницьких нападiв на Русь - i бiльше. I кожен з тих нещасних мрiяв про визволення, про повернення на рiдну землю. Та рiдко кому щастило в цьому... Потiм Ждановi думки шугнули в Ки?в, у хоромину доброго благодiйника Славути, де залишилася Любава. Як вона там? Видужала? Чи знову хворi?? А якщо видужала, то чим займа?ться? Що поробля?? Вiн задумався i не зразу помiтив, як iз Голубого лiсу ви?хав загiн вершникiв i попрямував до табору. А коли помiтив, то враз скотився з дерева i почав будити сплячих: - Вставайте! Вставайте! Гей, Саму?ле, половцi наближаються! Табiр миттю ожив, заворушився. Люди стривожено загули, вхопилися за зброю. Саму?л вискочив на воза, глянув на вершникiв, що наближалися, пiдняв руки. - Спокiйно, хлопцi! Спокiйно! Не для того ми ?хали сюди, щоб воювати зi степовиками, а для того, щоб торгувати з ними. Тому зброю держiть напоготовi, а в дiло не пускайте! Зав'яжемо переговори! Половцi зупинилися на пригiрку. - Хто ви? I куди путь держите? - спитав старший. - Я купець Саму?л з Ки?ва i держу путь на Тор, до стiйбища хана Кончака. - Що везете? - Жiночi прикраси iз золота, срiбла, янтарю, скла, а також полотна, мед, вiск, взуття, одяг, ножi, блюда... Все, що вам потрiбно. - Гм, i справдi все це нам потрiбно... А чому саме до Кончака, а не до Коб'яка, примiром? - У мене тамга вiд Кончака. - Покажи! - Половець пiд'?хав ближче. - Гм, справжня... I все ж таки ти по?деш не до Кончака, а в стiйбище Коб'яка! - Але ж... Хто ти такий, що наказу?ш менi? - Я хан Алак! - випростався той гордовито в сiдлi. - I ти не в землi урусiв, а в Половецькiй землi! I мусиш слухатися! По?деш до хана Коб'яка, а там - як уже вiн скаже... Довелося пiдкоритися. Переправившись бродом через Орiль, валка того ж дня прибула в кочовище Коб'яка. I Саму?л, i Ждан вiдразу помiтили, що мiж юртами зеленiла трава, яку ще не встигла витоптати людська нога, ще не видно куп смiття, як це бува?, коли орда сто?ть на одному мiсцi довгий час, i стежки до рiчки не вичовганi до блиску, а ледь намiченi в травi. Це могло означати лише одно: половцi отаборилися тут зовсiм недавно. Отже, прибули десь з пiвдня, з пониззя Днiпра? Яка ж причина того? Адже пашi для коней i худоби зараз усюди вдосталь... Валка зупинилася недалеко вiд рiчки, ?? вiдразу оточила галаслива юрба. Десятки рук простягнулися до возiв, до коней, до попон, якими були накритi товари. Во?нам хана Алака, який супроводив валку з Орелi, довелося пустити в хiд нагайки, щоб вiдiгнати занадто цiкавих. - Не покрадуть? - затурбувався Саму?л, вiдбираючи подарунки для Коб'яка. - Нема? пiдстав хвилюватися, - вiдповiв Алак. - Мо? люди стерегтимуть... Ходiмо! Вiн повiв Саму?ла i Ждана до хансько? юрти, що вiдрiзнялася вiд iнших розмiром i кольором, - вона була не темно-сiра, а бiла. Коло не?, на високiй тичцi, розвiвався пiд вiтром довгий кiнський хвiст-бунчук, а поряд з ним, на другiй тичцi, майорiла золотиста корогва iз зображенням змiя-дракона з трьома головами. Трохи далi вишикувалися в ряд меншi юрти - для ханських жон та дiтей, а ще далi - для обслуги. Бiля входу стояли сторожовi. Один з них, вклонившись Алаковi, вiдкинув полог. У юртi було прохолодно. Крiзь вiдкритий верх вривася жмут яскравого свiтла, що вихоплював з напiвтемряви барвистi килими на стiнах та на долiвцi. Прямо проти входу, пiд протилежною стiною, на торi[35], сидiв хан Коб'як, сухорлявий чоловiк середнiх лiт, з вузькими чорними очима пiд важкими верхнiми повiками, у червоному чепкенi, пiдперезаному зеленим шерстяним поясом. Голова його i борода були голенi, а чорнi вуса, мов п'явки, пiдковою охоплювали мiцно стулений рот. По праву i по лiву руку вiд нього пiвколом сидiли менш значнi, пiдлеглi йому хани. Перед ними на великих бронзових мисках лежали недо?дки тушковано? баранини, а в дерев'яних тостаганах та ковшиках каламутився недопитий кумис. - Великий хане, я з роз'?здом натрапив на тому боцi Орелi на уруського купця Саму?ла з валкою товару, - вклонившись, сказав Алак. - Вiн мав намiр ?хати на Тор до Кончака, але я завернув його сюди. - Ти добре зробив, Алаку. Гадаю, купець Саму?л не пошкоду?, що завiтав до нас, бо i нам, як i Кончаку, потрiбнi i жiночi прикраси, i зброя, i одяг. А наше золото i срiбло нiчим не вiдрiзня?ться вiд Кончакового. - I Коб'як широким жестом показав на цупкi подушки. - Сiдай, Алаку! Сiдайте, уруси, будете бажаними гiстьми! - Вiн плеснув у долонi i, поки гостi всiдалися, наказав охоронцю: - Хай ще принесуть м'яса та кумису! - А коли той вийшов, глянув у вiчi Саму?ловi: - Я слухаю тебе, урусе! Саму?ловi не вперше зустрiчатися з ханами та беями половецькими, знав ?хню пожадливiсть, хiть до подарункiв. Тому й розпочав з цього. Ждан розв'язав торбу, i Саму?л дiстав звiдти шмат сукна, кiлька разкiв янтарного намиста для ханських жон, гарно оздоблений нiж у шкiряному чохлi, передав це все по колу. Хани захоплено цмокали язиками. - Ой-бой, якi гарнi подарунки! Ой-бой! Коб'яковi очi забiгали, радiсно i жадiбно заблищали. - Бею Саму?ле, ти дуже добре зробив, що завернув у мiй стан. До Кончака ще встигнеш. А тим часом по?деш по мо?х стiйбищах, i, я певен, тво? вози скоро стануть легкими, а кишенi наповняться половецьким золотом та срiблом. Ти i вiд мене одержиш тамгу на вiльну торгiвлю у мо?х володiннях. Смiливо можеш ?хати, куди тобi забажа?ться, - нiхто тебе i пальцем не зачепить! - Дякую, хане, - вклонився Саму?л, пiдводячись. Але Коб'як спинив його. - Зачекай, Саму?ле. Зараз принесуть кумис - вип'?ш за мо? здоров'я... Окрiм того, хочу поговорити з тобою. - Прошу, хане. Запитуй - я вiдповiм на всi тво? запитання. Коб'як наморщив лоба, а вузькi, гострi, мов списи, очицi пронизали купця наскрiзь. - Скажи менi, Саму?ле, що робиться в землi урусiв, - чи й там зима була така люта, як у нас? Чи був падiж скоту? - Зима була люта, але скот уцiлiв, бо трима?мо його не в полi, а в хлiвах, i году?мо сiном та зерном, заготовленим улiтку. Коб'як похитав головою. - Пай-пай! У вас, урусiв, багато скоту... Це добре! Ми радi, що сусiди такi багатi... Ми теж зберегли свiй скот, хоча зима була люта... А скажи менi, Саму?ле, чи не було в землi урусiв мору, пошестi яко?? Чи живi-здоровi князi Рюрик та Святослав? Як ведеться князевi переяславському Володимиру? Чи добре почува? себе Ярослав, князь чернiгiвський? А наш родич - князь Iгор? Як йому ведеться? Питаю про нього, бо його бабуся - то ж половецька князiвна! О! Пай-пай! I диво менi, що вiн поклав гнiв на родичiв сво?х, на своякiв i погромив цi?? весни хана Туглiя... Ця розмова насторожила Саму?ла, i вiдповiдав вiн обережно: - Я рiдко бачу князiв ки?вських. Хiба що на вулицi, коли вони ?дуть куди-небудь... А переяславського та чернiгiвського i в очi не бачив. Однак не чув, щоб хто з них захворiв чи помер. Всi живi й здоровi... А про князя Iгоря i зовсiм нiчого сказати, бо далеко його земля Сiверська... - Пай-пай, а скажи менi, урусе, яка весна була у вашiй землi? Чи багато снiгу було i чи й досi повiнь держиться на рiках? Мабуть, нелегко тобi було добиратися сюди? Броди ще не обмiлiли? Саму?л внутрiшньо здригнувся. Так ось якi намiри виношу? Коб'як! -Вичiку? слушного часу, щоб напасти на Русь! I здоров'я князiв, i як перезимувала худоба, i броди на рiках - все це його цiкавить тому, що хоче знати, коли розпочати похiд i яка здобич там чека? на нього! I хто i з якими силами може виступити проти степовикiв . Не подаючи вигляду, що проник у та?мнi задуми хана, Саму?л спокiйно вiдповiв: - Рiки у нас i влiтку повноводi, а зараз всi вийшли з берегiв. Я не знайшов жодного броду. Переправлялися на плотах. Тому й добиралися в Половецьку землю цiлий мiсяць. А звичайно ж тут ходу два тижнi. - А може, вода вже спала? - Не думаю. Ворскла розлилася, як море. А на нiй ми були всього три-чотири днi тому... - Ой?, ой?, дякую тобi, Саму?ле, за при?мну розмову, - сказав поважно Коб'як. - Тепер я хочу познайомити тебе з мо?ми родичами - ханами половецьких племен. Вони пригодяться тобi, коли ти по?деш по наших улусах, щоб продати сво? товари... Ось по праву руку вiд мене сидять хани - мiй тесть хан Турундай, далi хан Осалук, хан Барак, хан Тетiя, хан Iзай Белюкович, рiдний брат ки?всько? княгинi, жони Рюрика, хан Тарг... По лiву руку - хан Бокмиш, хан Данило, хани Содвак Кулобицький, Корязь Калотанович, Турсук, Башкорт, ?ксна, Алак... Хани по черзi, коли Коб'як називав ?х, кивали головами i приязно усмiхалися. Саму?л теж усмiхався, а самого гризла досада: скiльки ?х тут зiбралося! Чи не на вiйськову раду? I кожен жде подарунка! Чи й залишиться що на продаж? I чи здобудуть вони зi Жданом для князя Святослава таку вiстку, яка б по значенню переважила цi витрати? Вiн прикидав у думцi, коли ?х обдаровувати - зараз чи тодi, як навiда?ться в улус кожного з них? I вирiшив не поспiшати. А може, не до кожного доведеться за?хати?.. - Я радий зазнайомитися з такими поважними ханами, - сказав вiн уголос. - Вашi славнi iмена давно вiдомi на Русi. Бо хто ж не зна? хоробрих во?нiв, якi не раз копитами свд?х бойових коней топтали ниви пiд Ки?вом, Переяславом та Чернiговом? Але чи не краще нам жити у мирi, у дружбi? Ось зараз мир - i я привiз вам багато рiзних товарiв. А коли б вiйна була - чи посмiв би, чи привiз би? - Ой?, ой?, - погоджувалися хани. - Мир - добре, дружба - добре, торгiвля - добре... Ждан швидко переклав, а сам думав про iнше. Пригадувалося, як палала його рiдна Вербiвка, як накинули йому на шию зашморг i потягли у неволю, як у холодi й голодi нидiв вiн у половецьких степах, як палали села довкола Дмитрова i лилася кров безвинних людей... Вiн дивився в хитрi ханськi очi i розумiв, що всi цi облесливi слова, приязнi усмiшки, кивання головами - то все облуда, обман. Насправдi за всiм цим прихову?ться жорстокiсть, ненаситнiсть здобичника, кровожернiсть завойовника. Позад нього вiдхилився полог, i в юрту вступило двi жiнки - молода i стара. Це були чаги, рабинi. Молода йшла попереду, несучи на витягнутих руках блюдо з тушкованим м'ясом. Старша тримала в руках жбан з кумисом. Поставивши блюдо на килим, молодша посторонилася, i наперед виступила старша. Жмут свiтла впав на ?? обличчя, на худi, загрубiлi вiд безкiнечно? працi руки. Ждан здригнувся i мало не скрикнув вiд несподiванки: перед ним стояла мати. Змарнiла, постарiла, з потухлими, виплаканими очима. Але це була, без сумнiву, мати... Так ось де вона! В неволi у хана Коб'яка! Нещасна ханова чага! Чи то якийсь його ледь помiтний рух, чи погляд, яким вiн прикипiв до ?? обличчя, привернули ?? увагу. Вона теж глянула на хлопця. А глянувши, остовпiла, змертвiла, руки ?? здригнулися, розцiпилися - i жбан з гуркотом покотився по килиму. Кумис розлився, забризкуючи все довкола. Хани схопилися на ноги, почали обтрушувати одяг. Коб'як вибухнув лайкою: - Негiдниця! Паршива вiвця! Смердючий дух уруського свинюшника! Запаскудила мо? найкращi килими! Гей, люди, викиньте цю стару ослицю на смiтник та всипте канчукiв, щоб знала, як прислуговувати хановi! Вбiгла сторожа, потягла жiнку надвiр. Все це ско?лося так швидко, майже блискавично, що сторопiлий, до краю вражений Ждан не встиг вимовити й слова, лише зблiд i, напружившись, завмер. Його стан помiтив Саму?л. - Що з тобою? - нахилившись до нього, спитав пошепки. - То моя мати. Нiхто не чув ?хнiх перемов, - такий стояв у юртi гвалт. Кумис розлився по барвистому килимовi, пiдтопив подушки для сидiння, i хани, гелгочучи, мов гуси, тиснулися попiд стiнами, щоб не замочити взуття. Вражений Саму?л сплеснув долонями. - О сили небеснi! Твоя мати! - i пiсля паузи, подумавши, додав: - Мовчи! Не признавайся поки що Коб'яковi про це... Подума?мо, що робити... - Як же не признаватися? Вони ?? закатують до смертi! - Тодi покладись на мене... Я сам уладнаю цю справу, - i, повернувшись до Коб'яка, сказав: - Достославний хане, вина цi?? жiнки безсумнiвна, але не така велика, щоб ?? карати батогами. Якщо ж, на твою думку, вона заслужила кари, то я прошу помилувати ??. Це моя землячка. I допустила вона провину через нас, бо задля нас ти звелiв принести кумису... А спiткнутися i випустити з рук жбан чи глек може кожен... Тож не карай ??! Прошу тебе, хане! Коб'як усе ще був у гнiвi. Криво посмiхнувшись, вiн вiдповiв: - Так, вона твоя землячка, уруска. Але вона невiльниця, рабиня, чага, а рабiв, якщо вони допускають провину, треба вчити батогами... Якщо ти хочеш врятувати цю стару вiд покарання, то викупи ??! Це було так несподiвано, що спочатку Саму?л аж розгубився. Та, побачивши, як радiсно блиснули Ждановi очi, поспiшив запитати: - I скiльки хан хоче за цю стару? - П'ять кун, - не довго думаючи, вiдповiв Коб'як. - Ого! - вигукнув Саму?л. - Забагато, хане! П'ять кун! Тобто двадцять ногат! I це за стару, виснажену чагу! Та вона вже ледь сто?ть! Од вiтру хита?ться! Якщо я й згоден тобi щось заплатити, то тiльки з жалю до не?... Землячка ж! Саму?л раптом вiдчув себе купцем i почав торгуватися. - Скiльки ж ти згоден дати? - спитав хан. - Куну. Бiльшого не варта. - Куну? Та краще хай вона здохне пiд батогами, нiж мав би я вiддавати ?? за таку плату! - Коб'яка, видно, торг захопив теж, очi його заблищали, а на лобi виступив пiт. Вiн забув, що одержав щойно цiнних подарункiв бiльше як на пiвгривнi. - Ти дуже скупий, урусе! На Саму?ловому обличчi буряковими плямами спалахнула образа.Нi, я не скупий i дам двi куни... Це моя остання цiна! - Три - i жодно? ногати менше! В цю мить знадвору долетiв болiсний жiночий скрик. Ждан сiпнувся, схопив Саму?ла за руку. В його очах стояла безмовна мольба. - Ну гаразд, хай три куни, - поспiшно погодився Саму?л. - Але негайно припини катування! Коб'як похмуро повiв бровою на Алака - i той хутко вибiг з юрти. Крик обiрвався. Коб'як переступив через калюжу кумису, що сивiла на дорогому барвистому килимi, i привiтно, мовби нiчого й не сталося, усмiхнувся до Саму?ла i взяв його пiд лiкоть. - Ходiмо звiдси, поки тут приберуть. А потiм я все-таки пригощу тебе, Саму?л-бею, i тушкованою бараниною, i кумисом або, якщо не хочеш кумису, айраном. * * * Два тижнi Саму?л i Ждан жили в ордi, ?здили понад Самарою та Орiллю вiд одного стiйбища до iншого, спродуючи рiзний дрiб'язок, якого захопили з Ки?ва вдосталь, - мiднi та бронзовi перснi, голки, сережки, прясла, кресала, фiбули до плащiв, залiзнi гаплики та бабки до кожухiв. Торгувалися запекло, не поступалися жодною ногатою, щоб мати змогу довше побути серед кочiвникiв, до всього придивитися i дiзнатися, зрештою, про намiри Коб'яка. Нападе вiн на Русь чи нi? Тривога ?хня посилилася тодi, коли з пiвдня на Самару та Орiль прибуло ще кiлька ханiв з родами сво?ми. Схоже було на те, що Коб'як згуртову? сили. Чому ж тодi зволiка? з виступом, чого жде? Яснiсть внесла несподiвана зустрiч у степу. А трапилося це так. Усi цi днi Ждан не розлучався з матiр'ю. Коли ?хав на торги в далекий улус, то не залишав ?? у таборi, а брав з собою. Говорили вони безупинно i не могли наговоритися - i про сво? поневiряння, i про батька, i про Настю, що, як подейкують, стала жоною якогось хана, i про Iвана, який хтозна-де подiвся - чи то його половцi вбили, чи якось урятувався, i про найменших Жданових братикiв та сестричок, що погинули у Вербiвцi вiд рук нападникiв... Та хiба мало про що могли говорити мати з сином пiсля трирiчно? розлуки, пiсля того, що вони пережили! Отож одного дня, коли вони поверталися до табору, Ждан попустив вiжки, i конi самi поволi тюпали по ледь помiтнiй дорiжцi, протоптанiй у буйних заростях трав та пахучого зiлля. Мати не зводила з сина сво?х змучених очей i вдесяте слухала його неквапливу розповiдь про втечу, про Кончака, про Саму?ла, про князiв... Шорсткою натрудженою рукою гладила його руку, а другою витирала сльози, що затуманювали ?й зiр, коли вона слухала про смерть батька чи про князiвський поруб у Новгородi-Сiверському. - Бiднесенький мiй! Рiднесенький мiй! - шепотiли тодi ?? худi, посинiлi губи. Захопленi спогадами, вони не помiтили, як з придорожнього гайка ви?хав вершник i помчав ?м навперейми. - Урус, зупинись! Ждан притримав коней. Верхiвець пiд'?хав упритул до воза, натягнув поводи. Це був отрок-чабан. На плечах - витертий чепкен, на ногах - постоли з сирицi, на головi - повстяний гостроверхий каук, з-пiд якого вибивалася кучма густого чорного волосся. За плечима - лук, при боцi - шабля та шкiряний тул зi стрiлами. Ждан запитливо глянув на незнайомця. Що йому потрiбно? А той якийсь час мовчки дуже пильно розглядав матiр i сина, а потiм, оглянувшись, тихо промовив, мовби боявся, що хтось його пiдслуха? в цьому безлюдному степу: - Мерщiй вирушайте додому! Невже ви не помiча?те, що ось-ось Коб'як рушить на Русь? Тодi ж вас затримають тут, як заложникiв! Вражений Ждан уважно глянув на молодого чабана. - Хто ти такий? Як тебе звати! - Не питай. - Звiдки ти так добре зна?ш нашу мову? - Моя мати - уруска... Навчила... - Але ж ти половець? - То мiй батько половець... - А ти? Чабан здвигнув плечима i промовчав. - Чому ж ти вирiшив попередити нас? - Мене мати послала... - А сам би ти не попередив? - Може, й сам попередив би... Бо я люблю нашу мову, нашi пiснi, наших людей, нашу землю, яко? я нiколи не бачив. Та про не? так гарно розповiда? моя мама! I я вiрю, що так воно i ?, бо мати у мене - свята! А ?? земля для мене рiдна! Можете вiрити менi! ?дьте звiдси швидше! - Дякую тобi, друже, i тво?й матерi дякую за важливу звiстку... Отрок вдарив коня i хутко зник у зелених заростях верболозу. Того ж вечора, почувши таку несподiвану новину, Саму?л пiдняв людей i вирушив у зворотну дорогу, до Ки?ва. * * * Переволока - одна з найвiдомiших переправ через Днiпро в його середнiй течi? поблизу Ворскли. Тут кам'яна гряда пiдперла води рiки i утворила широкий, зручний брiд, яким з прадавнiх часiв користувалися i корiннi мешканцi Поднiпров'я - слов'яни, i численнi кочовi племена, що одно за одним упродовж столiть котилися, мов хвилi, по неозорих степах мiж Волгою та Дуна?м. Саму?л став табором недалеко вiд броду, в затишнiй, лiсом захищенiй вiд стороннього ока долинi, а на березi залишив у пота?мному мiсцi сторожу, яка мала повiдомити про прибуття князя з дружинами, а також про появу половцiв чи якихось iнших чужинцiв. Три днi нiхто не з'являвся. А на четвертий, опiвднi, на протилежному березi показалося два вершники. Вони постояли над водою, напо?ли коней i, пересвiдчившись, що на переправi, крiм них, нiкого не видно, пустилися перебродити Днiпро. Якраз вартував Ждан з Васютою, вайлуватим, сумирним хлопцем. З гущавини кущiв вони пильно зирили за тим, що робиться на рiцi. - Як нам бути, Ждане? Нехай собi ?дуть чи сповiстимо наших? Ждан приклав козирком руку до лоба, примружив проти сонця очi. Верхiвцi скидалися на степовикiв, а степовики, навiть якщо ?х тiльки дво?, можуть привести за собою цiлу орду. Треба сповiстити Саму?ла - хай вирiшу?. - Мчи, Васюто! Клич наших! Не встигли чужинцi досягти середини рiки, як прибув Саму?л з хлопцями, наказав перекрити дорогу, що виводила в степ. - Зда?ться, половцi. Чи не вивiдачi Коб'яковi? - Хтозна. Схопимо - дiзна?мося, - шепотом вiдповiв Ждан. Сторожко озираючись, верхiвцi вибралися з води на сухе, трохи постояли, тихо перемовляючись, а потiм поволi рушили до гаю, що вкривав схили гори. Тут ?х i перестрiли Саму?ловi хлопцi. Вони несподiвано вискочили з кущiв, наставили списи i луки. - Стiйте! Хто такi? Сторопiлi вершники не вчинили спротиву. ?х стягнули з коней, вiдiбрали зброю, поставили перед Саму?лом. Один, старий, був суворий на вигляд, дебелий чолов'яга. Вiн не виявляв страху, тiльки похмуро бликав спiдлоба i важко сопiв широким м'ясистим носом. Другий, молодий, знiтився, зблiд, тремтiв, нiби його била пропасниця. Видно, ще нi разу не бував у бувальцях. Саму?л пильно глянув старшому в очi. - Половцi? - Ой?, ой?! - Як звати? - Я - Сай, а це мiй син Чой. - З яко? орди? - З Iнгулецько?... - Чого опинилися тут? Куди пряму?те? - ?демо на Орiль до хана Башкорта. Туди я вiддав замiж дочку. Кажуть, подарувала менi внука - хочу побачити. - А Коб'яка зна?ш? - Чув. Хто ж у Половецькому степу не чув про великого хана Коб'яка? А бачити - не бачив. Сай вiдповiдав швидко, без заминки, i, схоже, казав правду. Саму?л нерiшуче здвигнув плечима - вагався, видно, приймати рiшення. Запитально глянув на Ждана. - Що будемо робити? Вiн усе бiльше переконувався в тому, що Ждан, незважаючи на молодiсть, мав тверезий, розсудливий розум, i не вважав для себе образливим прислухатися до його порад i думок. - Я гадаю, вiдпускати не слiд, - подумавши, вiдповiв Ждан. - Хтозна, чи не брехня все це. Чому ми повиннi вiрити йому на слово?.. Накажи забити в колодки - повеземо до Ки?ва. А там буде видно - вiдпустити чи обмiняти на сво?х людей... Думаючи, що половцi ?х не розумiють, Саму?л i Ждан обмiнялися цими думками вiдкрито, в ?хнiй присутностi. Як же вони були здивованi, коли Сай раптом упав на колiна, простягнув з мольбою поперед себе руки i заблагав на мовi русiв, трохи калiчачи слова: - Не везiть нас до Ки?ва, прошу вас! Вiзьмiть викуп! У мене ? дещиця зi мною! - i вiн полiз до кишенi.- Вiдпустiть нас з богом! Доньку хочу провiдати, внука побачити! Вiн витягнув капшука, витрусив з нього на долоню жменю золотих монет i великий срiбний перстень з коштовним камiнням. Але нi Саму?л, нi Ждан не взяли тi?? плати. Швидко переглянувшись, разом прийшли до однi?? думки - не вiдпускати! - Забийте ?х у колодки та прив'яжiть мiцнiше до возiв! - наказав Саму?л хлопцям. - Подивимося, що це за птахи... ...Нi Саму?л, нi Ждан не знали i не могли знати, що цим самим вони стали у великiй пригодi Святославу i всiм руським князям, якi в цей час саме простували i по Днiпру, i по суходолу до Половецько? землi. Не знали вони i не могли знати, що ?м до рук випадково потрапили Кончаковi вивiдачi, котрi побували у Торчеську, де зустрiлися з Аяпом, i несли вiд нього Кончаковi важливу вiстку про виступ руських сил у великий похiд на землю Половецьку. Просто ?хн? внутрiшн? чуття пiдказало ?м рiшення, яке допомогло Святославовi повернутися з цього походу зi славою. Про Святослава лiтописцi записали похвальнi слова в лiтописах, про Саму?ла i Ждана - нiчого. Та це не применшу? заслуги, як не применшу? заслуг i тих безiменних во?нiв, якi сво?ю смертю, кров'ю i зусиллями здобувають славу вождям сво?м, самi залишаючись на вiки вiчнi невiдомi. ...Того ж дня, надвечiр, до Переволоки приплив на човнах з двома тисячами во?в князь Святослав i став табором на березi Днiпра, ждучи iнших князiв, що йшли сухопуттям. Протягом наступних днiв прибули з дружинами правим берегом i переправилися на лiвий Святославовi сини: Глiб, Всеволод Чермний i Олег, Рюрик Руський, Володимир Глiбович Переяславський, Всеволод Ярославович Луцький, Мстислав Ярославович, Мстислав Романович та Iзяслав Давидович - обидва iз смоленських князiв, Мстислав Городенський, Ярослав Пiнський, його брат Глiб Дубровицький, а Ярослав Галицький прислав сво? полки з во?водами. Отже, зiбралися всi, хто хотiв разом з великими князями ки?вськими взяти участь у походi. Не прибули: Рюрикiв рiдний брат Давид Ростиславович Смоленський, який вiдписав, що нездужа?, i прислав замiсть себе сина Iзяслава з невеликою дружиною, рiдний брат Святослава Ярослав Чернiгiвський, котрий у березнi, вiдмовившись вiд походу, гаряче ратував за лiтнiй похiд, двоюрiднi брати Святославовi - Iгор Новгород-Сiверський та Всеволод Трубчевський. - А нашi брати не прийшли, - гiрко, з образою в голосi сказав на ки?вському снемi Святослав. - Вiдписали: далеко нам iти вниз до Днiпра. Не можемо сво?? землi без захисту залишити. Якщо ж ти пiдеш на Переяслав, то й ми з тобою пiдемо i з'?дна?мось на Сулi... Та не вiрю я в те, що пiшли б вони з нами i в тому випадку, коли б шлях лежав через Переяслав на Сулу. Хiба князям луцькому, галицькому чи пiнському ближче, нiж смоленському чи новгород-сiверському? Хто хотiв, той прибув. А хто не захотiв разом з братi?ю сво?ю стати на ворога, того ждати не будемо. Тож обоз залишимо тут пiд надiйною охороною, а самi завтра вборзi, порожнем вирушимо в степ, на Орiль, а якщо потрiбно буде, то й на Самару. Вiрнi люди сказали нам сьогоднi, що там хан Коб'як гурту? сили для нападу на Русь, домовля?ться з Кончаком, щоб спiльно ударити. Та ми не дамо ?м з'?днатися! Ударимо ранiш i, дасть бог, поб'?мо окаянних! Другого дня, залишивши обоз на правому березi, з'?днане руське вiйсько, що налiчувало понад двадцять тисяч во?в, вирушило на схiд. Вiв його великий князь Святослав, а провiдником у нього був Ждан. Саму?л же з валкою i Ждановою матiр'ю попростував до Ки?ва. РОЗДIЛ СЬОМИЙ На привалi за Ворсклою до Святослава пiдiйшов князь Володимир Переяславський. На головi золотом ся? шолом, мiцну загорiлу шию охоплю? золоте ожерелля, що одночасно служило князевi i прикрасою, i князiвською вiдзнакою; лiва рука лежить на рукоятi меча, права поправля? на плечi червоне корзно, що шовково шелестить пiд вiтром. Зупинився, кресонув ясно-крицевим поглядом, схилив голову. - Отче, дозволь по?хати попереду. Вся Переяславська земля винищена, сплюндрована. Кров тисяч переяславцiв i переяславок на половецьких шаблях, сльози мо?х землякiв i землячок наповнили рiки й озера Половецько? землi, i вони стали гiрки та солонi, як наше горе. Я бажаю помсти, а мо? во? - вiйськово? здобичi! Не вiдмов, княже, не зроби так, як учинив мiй лютий недруг Iгор! Нi, цьому князевi не позичати смiливостi! Нi в ратному дiлi, нi в розмовi з великим князем! Звичайно, вiн йому дозволить iти попереду. Чому б не дозволити? Не затишку ж шука? цей молодий витязь, а свисту ворожих стрiл, брязкоту половецьких шабель, шалу криваво? сiчi! Чесний, вiдвертий, хоробрий! От тiльки б стриманостi бiльше та розуму державного - на користь Руськiй землi! Та цього, на жаль, браку? не тiльки йому... - А якщо не дозволю, то ти i мою землю потолочиш так, як Iгореву? - не стримався вiд докору Святослав. - Нi, отче, твою не потолочу, - коротко вiдповiв Володимир. - Але любовi i поваги до тебе не матиму! - Дякую за вiдвертiсть... А попереду йти дозволяю. Ждана вiзьмеш провiдником. Тiльки будь обережний, не заривайся! Важливо не для одного себе славу здобути, а принести користь усьому вiйську... Вiзьмеш пiд свою руку молодших князiв з дружинами i двi тисячi берендейсько? кiнноти. Знайди менi Коб'яка i наведи пiд мо? стрiли! А я йтиму услiд за тобою на день путi... - Дякую, отче-князю. Не зариватимусь! Але й хребта половцями не покажу! - Молодий князь випростався i глянув за далекий небосхил, нiби сподiвався вже зараз уздрiти там ворога. Кiлька днiв рискав Володимир понад Орiллю у пошуках половцiв, та все даремно. Бурчав на Ждана: - Де ж вони подiлися, тi клятi степовики? Невже запримiтили нас? Знаходимо пригаслi попелища та обглемеданi кiстки на покинутих стiйбищах, а самих - як вiтром поздувало! Ждан спантеличено знизував плечима. Справдi, де ж подiлися половцi? Там, де тиждень чи два тому ?здили вони з вежами-юртами, де випасалися отари овець, табуни коней та гурти худоби, де гасали, об'?жджаючи гарячих жеребцiв та кобилиць, молодi джигiти, там тепер було пусто. Тiльки орли-стерв'ятники при наближеннi вiйська нехотя здiймалися вгору та посвистували ховрахи. Де ж подiлися половцi? Що задумав Коб'як? Перша зустрiч вiдбулася на шостий день в межирiччi мiж Орiллю i Самарою. Вранцi, коли во?, поснiдавши, лаштувалися до походу, прискакали на змилених конях сторожi. - Половцi! З-за далеких горбiв показалися кiннi половецькi роз'?зди. Згодом темною хмарою викотилась уся орда. Князь Володимир зрадiв. Нарештi! Настала хвилина, яко? вiн ждав кiлька лiт! В його руках немале вiйсько, i вiн всiй Русi покаже молодецьку хоробрiсть i вiйськовий хист! Сьогоднi вiн або голову складе, або злама? хребта Коб'яковi! Вiн скочив на коня, покликав князiв, наказав готувати до бою полки. По праву руку вiд себе поставив Святославового сина Глiба з дружиною i його тезку Глiба Юрiйовича, по лiву - Мстислава Романовича Смоленського i Мстислава Володимировича, сам же "с протчими" став у бойовий ряд посерединi. Сказав коротко: - Братi?, велю держатися всiм купно! Iз бойового ряду нiкому не ви?жджати! Вперед не зариватися i ззаду не залишатися! Хто покаже вороговi хребет, тому ганьба на вiки вiчнi! Хто знiме Коб'яковi голову, а найпаче - приведе на арканi, тому честь i слава! Руськi полки, швидко перегрупувавшись, зiбралися в один невеликий, але мiцний кулак. Над ними замайорiли барвистi корогви, прапорцi, пiднялися вгору i застигли густо, мов щiтка, довгi списи з блискучими крицевими наконечниками. Черленi щити яскраво горiли в промiннi ранкового сонця. Всi були готовi до бою. * * * На протилежному боцi, на горбах, став Турундай, тесть Коб'яка, з ханами Содваком, ?ксною, Тетi?ю та Бараком. Це був передовий загiн хана Коб'яка, який, про всяк випадок вiдтягнувши сво? роди аж на Самару, рушив з великим вiйськом на Русь. Правда, йому не пощастило при?днати до себе полки хитрого Кончака, що не хотiв посилення i прославлення свого суперника в мiжусобнiй боротьбi за владу над Половецьким степом, але вiн мав достатньо сил, щоб погромити порубiжнi руськi поселення i захопити там велику вiйськову здобич, а головне - худобу, яко? так мало залишилося у половцiв пiсля важко? зими. Турундай вiдiрвався вiд Коб'яка на половину денного переходу. Побачивши перед собою порiвняно невелике вiйсько урусiв, вiн, незважаючи на немолодi лiта, загорiвся, мов хлопчисько, бажанням здобути перемогу i проcлавитися серед родiв сво?х. Пiд його рукою шiсть тисяч джигiтiв - немала сила! I вiн, не гаючись i не вагаючись, кине ?х в атаку! Вiн важко сидiв на гнiдому огиревi, огрядний, рiдковусий. Кругле брезкле обличчя його потемнiло вiд весняного сонця, а вузькi чорнi очицi пильно вглядаються у далину, де червонiють руськi щити. Хай червонiють! Не встигне сонце пiднятися на половину свого кола, як вiн повергне тi щити додолу, а уруських батирiв пов'яже по десятку, як валахiв, i пожене у кiш Коб'яка! Стугонить серце старого хана, стугонить радiстю. Вiн наказу? худому, кiстлявому хановi ?кснi, що сидить у сiдлi прямо, мов жердина, розпочати атаку лiвим крилом, а запальному, бистроокому Содваку - правим, щоб охопити урусiв, узяти в лещата i не випустити жодного. - Та князiв менi, князiв захопiть! Живих чи мертвих! - напучував хан сво?х пiдлеглих. - З мертвих здеремо скальпи[36], з живих злупимо викуп! Тож, мабуть, краще живих!.. Вiн пiдвiвся на стременах i махнув у бiк руських полкiв шаблею. В ту ж мить тисячi кiнських копит вдарили об землю, i вона загула, мов перед бурею, здригнулася, наповнилася лиховiсним чеканням. Половцi розпочали атаку. * * * Побачивши половецьку силу, що котилася прямо на них, тисяцький Шварн нахилився до вуха князевi, прошепотiв: - Не втрима?мося, княже. Поки не пiзно, повертаймо назад? - Нiзащо! Який нам сором буде! - вигукнув Володимир. - Пошли гiнця до Святослава сказати, що ворог перед нами i нема? менi часу ждати великого князя на допомогу. Приймаю бiй, а вiн тим часом хай поспiша?! Гонець поскакав, а Володимир торкнув поводи i поволi рушив насупроти половцям. Передав по рядах: - Коней не стомлювати! Вони пригодяться нам свiжими! Не зриватися завчасно, ждiть мого знаку! Так i рухались - поволi, тiсно зiмкнувши ряди, прикрившись щитами. Не чути жодного слова. Навiть покашлювання, навiть дихання не чути. Лиш брязкiт збро? та глухе гудiння землi провiщали криваву сiчу. Ждан вiдчува? лiвою ногою праву ногу князя. Iнодi зирка? на нього. Як вiн? Володимир спокiйний, жодна рисочка не здригнулася на його вродливому обличчi, жоден м'яз не ворухнувся. Вiн пильно вдивля?ться в темну лаву, що збоку сонця накочу?ться, мов грозова хмара, але мовчить. I всi розумiють - ще не час!.. Впевненiсть князя, його витримка передаються воям, лiпшим мужам, боярам. I всi без поспiху, але впевнено, грiзно простують назустрiч тiй темнiй лавинi, що швидко накочу?ться на них. Супротивники зiйшлися на два польоти стрiли i зупинилися. Вiд половцiв рвучко вимчало кiлька сотень лучникiв - випустили по стрiлi. ?м вiдповiли руськi стрiльцi. Хтось упав у бур'ян. Болiсно заiржав поранений кiнь. Бiй зав'язався. Половцi рушили в наступ. У Ждана злiва - князь Володимир, праворуч - колишнiй смерд iз Глiбова Iвашко, якого князь уподобав i взяв гриднем у свою дружину. Це був дужий, як ведмiдь, на вигляд трохи на?вний, та насправдi меткий i гострий на розум муж. Ждан iз ним та ще з кiлькома найближчими воями, за наказом Шварна, мали охороняти в бою князя. З другого боку це мав робити з досвiдченими во?нами сам тисяцький Шварн. Як тiльки лучники повернулися в сво? ряди, Володимир Глiбович опустив забрало. - Копiя до бою! Вперед! Ждан мiцнiше стиснув списа, вдарив коня. Через його голову шугонув рiй стрiл, що зустрiлися в повiтрi з половецькими. Ждан пригнувся. Двi чи три ворожi стрiли дзьобнули в щит i впали додолу. Його не зачепили. А хтось зойкнув, хтось iз гуркотом упав коням пiд ноги, - обiрвалося чи?сь життя. Ждан кра?м ока бачить, як з одного боку Шварн, а з другого - Iвашко сво?ми довгими копiями-ратищами цiляться не в сво?х супротивникiв, а в тих, що можуть зiткнутися з князем. Вiн теж поверта? свiй спис трохи влiво, насупроти половцевi, який мчить прямо на князя. Гуркiт вiд зiткнення сотень коней, копiй, списiв, щитiв на мить оглушив його. Однак вiн не згубив з ока половця, що, як йому здалося, цiлився в князя, i направив йому вiстря списа в груди. Сильний удар мало не скинув його на землю, та вiн утримався. Зате супротивник змахнув руками i впав з коня навзнак, ламаючи ратище, що пронизало його наскрiзь. Ждан вихопив меча, кресонув по занесенiй над ним шаблi. Другим ударом розрубав дерев'яний шолом ще одного кочовика - i той, глухо скрикнувши, нахилився до гриви коня. Князь Володимир зi сво?м полком все глибше врубувався в бойовi ряди хана Турундая, наводячи жах на батирiв. Закованi в лати, кольчуги та залiзнi шоломи переяславцi одним могутнiм ударом розкололи орду навпiл. Нi Турундай, нi iншi хани, нi рядовi вояки не ждали вiд урусiв такого шаленого спротиву i натиску. Гадали - вiдразу зламають хребта руському вiйську. А вийшло навпаки: ?хнi чоловi[37] загони були зупиненi, а обидва крила, замiсть того щоб оточити урусiв, самi опинилися перед загрозою оточення. Не минуло й пiвгодини, як половцi похитнулися, подалися назад,почали вiдступати. Даремно Турундай лаявся, погрожував - нiхто його не слухався. Батири завертали коней i, заслiпленi жахом, тiкали в степ. Володимир гнався за ними до полудня - рубав, колов, брав у полон. I тiльки тодi, коли конi зовсiм пристали, припинив погоню i наказав вiдступити до Орелi. Здобич була велика - майже тисяча полоненикiв, зброя, одяг, конi... Та не в здобичi суть, а в перемозi, вагомiй перемозi. Володимир вiдчував себе щасливим i на радощах послав до Рюрика та Святослава аж трьох гiнцiв. Повiдомляв про погром Турундая i просив поспiшати на допомогу, бо на ранок сподiвався приходу самого Коб'яка. * * * Зустрiч Турундая з Коб'яком була малопри?мною для старого хана. Коб'як не порахувався з тим, що Турундай - його тесть, а при вiйську, на виду у всiх, схопив за груди, люто струсонув. - Старий осел! Скiлькох во?в утратив! Сам сорому набрався i менi завдав! - Вiд природи Коб'як був шалений, несамовитий, а тепер, роздратований нещасливим початком походу, не тямив себе вiд гнiву. - Хоча б одного полоненика захопив, щоб дiзнатися, хто з уруських князiв прийшов на нашу землю i з якою потугою! Так жодного! Хоча б курам на смiх якогось недолугого чи пораненого... Горе менi! Турундай поривався щось сказати, та з його сухих запечених губ зривалося лише невиразне бурмотiння. Нарештi Коб'як вiдпустив його, i Турундай прохрипiв: - То був князь Володимир Переяславський... Я сам бачив його корогви... - З якою ж вiн силою прийшов? - Тисячi чотири, не бiльше... Я гадав, що роздавлю його, як муху... А вийшло... - Гадав, гадав, - перекривив його Коб'як. - У вiйськовому дiлi умiння треба мати! Розуму хоч трохи! А ти полiз на рожен, мов дурний iшак! В розмову втрутився хан Содвак: - Даремно ла?ш тестя, хане. Ми всi були впевненi, що одним ударом погромимо урусiв. Та вiйськове щастя прихилилося до Володимира. Однак якщо всi?ю силою поспiшити, то наздоженемо його. Переобтяжений здобиччю, недалеко вiн вiдiйшов. Я певен, уруси не минуть наших рук! Коб'як задумався. Ще роздувалися вiд гнiву його широкi нiздрi, ще кривився в злобi хижий рот, але висловлена Содваком думка вже захопила його. Гм, Володимир, безперечно, допустився велико? необачностi, прийшовши в Половецьку землю з таким невеликим вiйськом, i його неважко буде взяти в полон. Вiн, мабуть, не знав i не сподiвався, що Коб'як зiбрався в похiд i стягнув в один кулак усiх джигiтiв Нижнього Поднiпров'я. Тим гiрше для нього! Гм, чотири тисячi уруських витязiв на чолi з самим князем - то ласа пожива! Пощастило б тiльки проковтнути! А чому б не спробувати? Сили для цього ?!... - Ти гада?ш, ми наздоженемо його? - Упевнений у цьому, - вiдповiв Содвак. - Тодi не гаймо часу! Вируша?мо зразу ж! Помiняйте стомлених коней на свiжих - i в путь! * * * Наступив жаркий ранок 30 липня 1184 року. Володимир Глiбович з передовим полком i здобиччю отаборився на рiвному березi, в закрутi Орелi. Дав стомленому вiйську i полону денний спочинок. Далеко в полi, за горбами, чатувала кiнна сторожа. Скупавшись у теплiй орiльськiй водi, князь у бiлiй ллянiй сорочцi сидiв на пригiрку, сьорбав з дерев'яно? миски гарячий кулiш i дивився, як пiднiма?ться над обрi?м сонце. День обiцяв бути спекотний, задушливий. У повiтрi висiла жовтувата iмла. Степове зiлля на очах в'яло, никло додолу, вiщуючи прихiд недалеко? осенi. Та на серцi у Володимира було легко, радiсно. Вiн здобув неабияку перемогу, i слава про не?, безперечно, рознесеться по всiй Руськiй землi. Та й здобич немалу взяв - одних полоненикiв скiльки! За них вимiня? таку ж або й бiльшу кiлькiсть переяславцiв!.. Його думки були перерванi тривожним вигуком: - Сторожа мчить! Половцi недалеко! Всi посхоплювалися на ноги. Князь пiдвiвся теж. Збиваючи куряву, з-за далеких горбiв мчала сторожа. - Княже, половцi! Сила-силенна! Скоро будуть тут! До Володимира бiгли князi i во?води. - Що будемо робити, княже? Може, вiдступимо за рiчку? Володимир окинув поглядом табiр. З трьох бокiв його охоплювало русло Орелi. Глибокi ями i широкi плеса надiйно захищали обидва крила руського вiйська. В тилу - брiд, що давав можливiсть у потрiбний час перейти на протилежний берег. Кращого мiсця для захисту годi шукати. Тут можна триматися i день, i два, аж поки не пiдiйдуть на допомогу основнi сили. - Ставте полки для оборони! Будемо стримувати половцiв! Полон - на той бiк! Двi дружини - Мстислава Володимировича та Глiба Святославовича - теж на той бiк, у закрути рiки. Будете обстрiлювати ворога, щоб не змiг пробитися нам у тил понад берегом! А ти, Ждане, мчи до князiв Рюрика та Святослава - хай, не гаючись, поспiшають на допомогу! - розпорядився Володимир. Половцi виринули з-за горбiв, що обрамляли зi сходу небокрай, раптово. Широким пiвмiсяцем, оберненим вигнутою стороною наперед, вони швидко наближалися до руського стану. Тим часом князi Мстислав та Глiб перейшли вбрiд Орiль, зайняли указанi ?м мiсця на протилежному березi. Полон швидко перевели теж на руський бiк. Залишилися тiльки три тисячi дружинникiв, що перегородили вузький перешийок мiж звивинами рiки. Володимир поставив ?х у бойовi лави, висунувши наперед переяславцiв, у стiйкостi яких не сумнiвався. Бiй розпочали половцi. Не пiдозрюючи про подвiйну засаду руських во?нiв на тому боцi Орелi, в заростях очеретiв та верболозу, вони лавами ринули на Володимира. На цей раз без перестрiлки - вiдразу пiшли в атаку. Перший удар був жахливий. Половецька кiннота з усього розгону ввiгналася в руськi лави, i, здавалося, нiяка сила не змогла б зупинити ??. Та переяславцi вистояли. Спочатку зустрiли нападникiв ро?м стрiл, що внесли у ворожi ряди неабияке замiшання, потiм пустили в хiд пiки, короткi списи-сулицi та мечi. В той же час дружини Олега i Мстислава почали стрiляти через рiчку, вихоплюючи з безладного кiнного натовпу ворога немало жертв. Половцi зупинилися, завертiлися на мiсцi, як вода у чортори?. Несподiвано сильний опiр урусiв охолодив ?хнiй бойовий порив. Обидва крила, не знаючи, де знайти захист вiд стрiл, що виводили зi строю i во?нiв, i коней, кинулися навтьоки. Даремно Коб'як лаявся, погрожував, даремно хани перiщили нагайками втiкачiв - нiхто не зважав нi на Коб'яковi прокльони, нi на ханськi нага?. Кожен хотiв вирватися з криваво? колотнечi, що завихрилася на неширокому просторi приорiльського степу. - Назад, боягузливi iшаки, дурнi барани! Назад, вошивi свинi! - верещав Коб'як. - Вiд кого тiка?те? Вас у п'ять разiв бiльше! Одними копитами сво?х коней ви затопчете в порох усiх Володимирових батирiв! Уперед - на ворога! Його нiхто не слухав. Орда так же швидко вiдхлинула вiд Орелi до далеких пагорбiв, як i нахлинула, полишивши пiсля себе вбитих та поранених. * * * Володимир добре розумiв, що Коб'як неодмiнно нападе знову, i не гайнував часу даремно. Коли половцi вiдступили i ледь мрiли вдалинi, на горбах, коли вляглися серед руського вiйська першi радощi вiд досить-таки несподiвано? перемоги над переважаючими силами ворога, вiн надовго замислився. Це ж початок. А що далi? Як затримати Коб'яка до пiдходу Святослава? Як урятувати вiйсько вiд розгрому? Що тут можна придумати - в чистому полi? Вiн поволi ?хав на високому гнiдому скакуновi вздовж щойно вiдшумiлого бойовиська, звiдки во? прибирали трупи вбитих, виносили поранених, а кiнськi тушi бiлували, м'ясо рубали на куски i кидали до котлiв, i думав: яку вiйськову хитрiсть застосувати, щоб раптово зупинити ворога, внести в його ряди замiшання? На цей раз Коб'як напевне рине на його дружину не широкою, злегка вигнутою лавою, обидва крила яко? вранцi потрапили пiд нещадний обстрiл засадних полкiв, а пiде клином, i засаднi полки тепер не зiграють тi?? ролi, яку зiграли щойно. Отже, ?х треба повернути назад, i вони змiцнять головний полк. Та все ж цього замало, щоб зупинити половецьку кiнноту. Треба придумати щось таке... Тут його кiнь спiткнувся, потрапивши задньою ногою в ховрашину нору. Вiд несподiванки Володимир аж пiдскочив у сiдлi. Ось що треба! Ось те, що зупинить ворога або хоча б набагато зменшить силу його удару! - Князiв i во?вод до мене! - гукнув тисяцькому, що ?хав позаду разом з десятком князiвських молодших дружинникiв-охоронцiв. Шварн пiдняв на списа шапку, i миттю з усiх кiнцiв рушили до князя старшини. Стали пiвколом. Промовив Володимир: - Покликав я вас не для того, щоб ще раз порадуватися успiховi нашому, здобутiй перемозi, що прославила нашi знамена. Зiбрав я вас на раду, щоб спiльно подумати, як вiдбити наступ Коб'яка, що, судячи по всьому, незабаром розпочнеться. Хто що надумав, братi?, кажiть! Всi довго мовчали. Нiхто не хотiв говорити перший. Видно, кожного тривожила думка про недалеке майбутн?, що могло бути для руського вiйська фатальним. Але як вiдвернути це фатальне майбутн? - хто те зна?? Нарештi Шварн, як найближчий князiв сподвижник, порушив мовчанку, що затяглася: - Я думаю, княже, вдруге нам не втриматися тут. Якщо Коб'як не дурень, то пошле сильнi орди на той бiк, щоб задушити нашi засаднi полки i зайти у тил. Тодi всьому нашому вiйську - кiнець... - Що ж робити? - спитав князь. - Негайно вiдступити через брiд у степ i швидко йти назустрiч Святославовi! - Тобто тiкати?! - Чому тiкати? Вiдступ - не втеча... - Половцi зразу ж кинуться за нами, наздоженуть - у чистому полi не вряту?шся. Знову запала тиша. Всi сидiли на конях похмурi, заклопотанi. Задав князь загадку - не вiдгадати! - Та кажи вже, княже, що надумав, - буркнув во?вода Хрущ, грубий голос, огряднiсть i високий зрiст якого нiяк не гармонували з його найменням. - Бачимо по тво?х очах, що приготував Коб'яковi несподiванку... - Приготував. - Яку? - Друзi мо? i братi?! - Володимир окинув усiх уважним поглядом. - Давайте гуртом помiрку?мо: що треба зробити, щоб уникнути розгрому та полону або й смертi? Справдi, ми можемо вiдступити за Орiль i, з'?днавшись з засадними полками, пiти назустрiч головним нашим силам. Та чи не наздожене нас Коб'як, чи не оточить сво?ми незчисленними ордами на голiй рiвнинi, де нi лiска, нi ярка, нi рiчки, на якi ми могли б опертися? Думаю, наздожене. Досить нам зрушити з цього самою природою укрiпленого мiсця, як вiн поженеться за нами. Ви запиту?те - а що ж робити? Залишитися тут? Так, вiдповiдаю я. Залишитися. Погляньте: з трьох бокiв половцям до нас не пiдступитися - рiчка, мочарi. Вони, як i вранцi, можуть атакувати нас тiльки в лоб. То давайте укрiпимо цей перешийок так, щоб половецькi конi спiткнулися об нього! Щоб Коб'яковi не пощастило одним ударом скинути нас в рiку! Тодi ми можемо протриматися до пiдходу князiв. - Як же укрiпити перешийок? Рiв копати? Не встигнемо! - Навiщо рiв? Нари?мо мечами вузьких ямок глибиною в лiкоть, таких собi пасток для коней. Потрапить у не? кiнська нога, як у ховрашину нору, - i полетить кiнь разом з верхiвцем шкереберть. А заднiй спiткнеться - та й собi... - Скiльки ж тих ямок треба! - вигукнув хтось. - Тисячi! - Ну й що?.. Кожен во?н без великого труда вири? п'ять чи й десять - от вам i тисячi! Одну минеш - в другу вскочиш! Вiрю я, що це буде важка перепона для половецько? кiнноти. Во?води переглянулися. Гм! А князь дiло каже! Всi схвально загули. - Тодi до роботи! - повелiв Володимир Глiбович. - Попереду копачiв поставте заслону зi щитiв, щоб ворожi сторожi не запримiтили, що ми тут затiва?мо. Землю накажiть вiдносити в тил, а ямки - прикрити бур'яном, щоб не видно було! Утямили? - Так, княже, так. - Тодi до роботи, братi?! До роботи! * * * Сонце давно звернуло з полудня. Жовто-сiрий степ, здавалося, заснув i млiв у нестерпнiй спецi. Пообiдавши, руськi во? вишикувалися на рiвнинi бойовим стро?м. Пiсля цього Володимир дозволив людям, не сходячи з мiсць, розслабитися, вiдпочити, навiть прилягти. Во? зразу ж поставили проти сонця щити, попiдпиравши ?х списами, - полягали пiд ними в тiнi, щоб заховатися вiд пекучого промiння. Нiкого не турбувало те, що ?х можуть застукати зненацька. На випадок половецько? атаки всi мали достатньо часу схопити зброю i стати на сво? мiсця, бо половцi зупинилися не ближче як за версту. Минали хвилини, збiгали години. З-за Орелi прибули засаднi полки, змiцнивши собою руську оборону. А половцi все чомусь не розпочинали атаки. Володимир i дивувався, i радiв з цього: ось-ось мали пiдiйти Рюрик i Святослав. Може, тодi Коб'як взагалi покаже хребет i дремене в степ? В усякому разi ця затримка хана Коб'яка на руку руському вiйську. Во? ж скоро перестали думати про наступну битву, яка могла для багатьох iз них або й для всiх закiнчитися смертю, пораненням чи полоном. Може, Коб'як пiсля ранкового прочухана не наважиться вдруге випробувати долю? Багато хто закуняв пiд щитом на теплiй землi, а iншi насолоджувалися бодай невеликою прохолодою в затiнку i несподiваним вiдпочинком. I саме тодi, коли ?х майже не ждали, половцi рушили в атаку. З-за горбiв раптово виринула хмара куряви, потiм показалися темнi лави вершникiв. Над ними замайорiли бунчуки i довгi барвистi корогви з золотими зображеннями бичачих рогiв, драконiв, собак, рiзного гаддя. Чим ближче наближалися половцi, тим яскравiше висвiчувалися тi малюнки на широких полотнищах. Руський стан враз заворушився. Рiзкi окрики во?вод пiдняли на ноги всiх. Кожен поспiхом натягував на себе лати чи кольчугу, прив'язував поножi, надiвав пiдшоломник, шолом, хапав зброю - лука, списа, меча - i ставав у стрiй. Не встигли половцi подолати i половини шляху, як русичi вже перегородили перешийок щiльним живим валом. Попереду в два ряди стали копiйники, мiцнi зграбнi гриднi, кожен з яких мав на озбро?ннi, крiм лука i меча, довгий спис i короткий спис-сулицю. Потiм вишикувалися мечники, а за ними - у три ряди - стрiльцi. В тилу отроки тримали за повiддя осiдланих коней. Князь Володимир в оточеннi найбiльш досвiдчених мужiв став ззаду, за стрiльцями. Пiд рукою, у запасi, мав два кiннi стяги - на випадок ворожого прориву. Бояри i во?води зайняли сво? мiсця у бойових лавах. Всi завмерли в чеканнi. Тим часом половцi наближалися. На великiй Коб'яковiй корогвi звивався довгий золотистий дракон з роззявленою червоною пащею, з яко? виривався вогонь. Майорiли численнi бунчуки. Половцi йшли не пiвмiсяцем i не клином, а лавою. Глухо гула, аж стогнала земля. Важка хмара куряви пiднялася в небо, сонце потьмянiло, стало сердито-кривавим, чужим, непривiтним. З гиком, свистом, улюлюканням неслася орда на руський стан. Напружена тиша зависла над завмерлими дружинами. Страшна сила летiла на них - як буря, як вихор, як смерч, що все лама? i трощить на сво?му шляху. Чи? ж серце не здригнеться вiд одного ?? несамовитого виду, вiд грому копит, що стрясають землю, вiд хропiння i важкого дихання тисяч коней, вiд незвичних чудовиськ, що, мов живi, звиваються над ордою на ?? корогвах? Темна лавина половцiв накочувалася швидко, зловiсно. Вже видно обличчя вершникiв, ?хнi ошкiренi вiд лютi i страху роти, ?хнi гостроверхi повстянi ковпаки, отороченi хутром, витягнутi в нестримному бiговi тонкi спiтнiлi кiнськi ши?. А над усiм - синi блискавицi шабель i дикий незатихаючий вереск: а-а-а!.. Володимир Глiбович вибрав мiсце посерединi вiйська - мiж лавами мечникiв i стрiльцiв. Стрiльцi ждали його знаку - коли посилати назустрiч вороговi сво? смертоноснi стрiли. А вiн також терпляче ждав наближення ворога. Ще хвилина-друга... Ще мить... Вiн був природжений во?н, з дитинства держав меча в руцi i разом з князем Глiбом, сво?м батьком, не раз ходив, як це робили й iншi княжичi, у походи в степ чи на князiв-суперникiв. Вiн давно звик до посвисту стрiл i брязкоту мечiв, досконало знав вiйськове ремесло i не вiдчував страху перед ворогом, бо не вiдчував страху перед смертю. Дивлячись, як летить на нього i на його вiйсько об'?днана орда приднiпровських половцiв, вiн думав не про можливу загибель чи поранення, не про юну княгиню Забаву, що зосталася в далекому Переяславi, а про те, коли ж нападники ступлять на оборонну смугу, зриту ямками, мов кротовинням, коли вони почнуть падати. I чи почнуть? Якщо нi, тодi й вiн сам i його дружина приреченi на загибель! Вiн ще дужче напружився, пiдвiвся на стременах, лiвою рукою тримаючи повiд коня, а правою стискаючи держак меча. Ще мить... Переднiй ряд степовикiв, не пiдозрюючи про небезпеку, що чига? на них пiд копитами коней, з усього розгону ввiрвався на приготовлену для них западню. Кiльканадцять вершникiв вiдразу разом з кiньми впали на землю. Потiм почали падати й iншi - i тi, чи? конi потрапили в ямки, i тi, хто ззаду налетiв на них... "Почалося!" - подумав радiсно Володимир i високо над головою пiдняв меча. Це був знак стрiльцям, i тi миттю випустили у ворога раз за разом сотнi стрiл, i майже кожна з них знайшла свою жертву. Крик болю i жаху пролунав над ордою. Переднi падали i потрапляли пiд копита коней, що все напирали i напирали. Вигадка князя Володимира обернулася для нападникiв великими втратами, а головне, половцi були затриманi у передпiллi, за пiвсотнi крокiв вiд переяславських дружин, i ?хня навальна атака, що, здавалося, мала змести все на сво?му шляху, раптом обiрвалася, захлинулася. Вже не десятки, а сотнi ворожих воякiв разом з кiньми лежали на землi i корчилися вiд нестерпних мук, а по них мчали iншi i теж падали, збiльшуючи завал iз живих - кiнських та людських - тiл. Однак значнiй частинi нападаючих пощастило перемахнути через нешироку оборонну смугу, ?х зустрiли метальники списiв. Прохурчали гострi сулицi, на?жачилися довгi пiки, в хiд пiшли мечi. То тут, то там зав'язалися рукопашнi бо?. I все ж раптово? навальностi, могутнього приголомшливого удару, на що сподiвався Коб'як, у половцiв не вийшло. Вони були зупиненi несподiваною перепоною, змiшалися, розгубилися, втратили бойовий порив. Завал, де борсалися покалiченi конi й люди, зростав i заважав заднiм лавам з ходу вдарити по руських воях... * * * В той час, коли Коб'як послав сво? найвiдбiрнiшi полки в атаку, дружини ки?вських князiв наблизилися до Орелi. Славута взяв лiворуч i пiшов над рiчкою в обхiд Коб'яка, князь Рюрик поспiшив зробити це з правого боку, а великий князь Святослав повiв свою рать прямо до броду, на виручку Володимировi. Однак перш, нiж перейти Орiль, i Славутi, i Рюрику довелося зустрiтися з ханами Бараком i ?ксною, якi, не знайшовши уруських засадних стягiв, бо тi ранiше при?дналися до Володимира, безцiльно рискали по заплавах у пошуку супротивника. Сторожа Славути першою помiтила орду Барака. Стомленi половецькi во?, - а було ?х бiля тисячi, - поволi ?хали понад Орiллю. Коли на навколишнiх горбах раптово з'явилися руськi во?, хан Барак, думаючи, що ма? дiло з засадним стягом урусiв, рiшуче кинувся на них в атаку, та дуже швидко зрозумiв свою помилку. На нього зусiбiч мчало численне руське вiйсько. - Назад! - зарепетував вiн, перший повертаючи коня. Та тiкати було нiкуди. Позаду - грузьке болото, а бiля само? рiчки - глибокi прогно?. Застуканi в цiй пастцi половцi заметалися, як загнанi звiрi. Однi здалися вiдразу, слушно вважаючи, що краще уруський полон, звiдки рано чи пiзно можна викупитися, нiж видима смерть, другi разом з кiньми загрузли в багнюцi, i ?х кияни хапали i тягли на сухе, де в'язали по десятку, щоб не розбiгалися, третi з вiдча?м i ненавистю оборонялися. Таких рубали безпощадно. Хан Барак, утлий, кiстлявий, жовтолиций, не захотiв помирати, i, коли перед ним виросла грiзна постать ки?вського гридня Кузьмища, кинув шаблю додолу i схрестив перед собою руки - в'яжи, мовляв. Кузьмище стягнув його з коня. - Га-га, попалася птиця-синиця! Невже хан? - I рвонув у полоненого з ши? золотий ланцюжок з срiбною пластинкою, на якiй був зображений триголовий дракон. - Хан Барак, - кисло усмiхнувся той. - Барак то й Барак, - погодився Кузьмище i, видобувши з-за пояса мiцну вiрьовку, зв'язав хановi руки... Не минуло й години, як вiд Бараково? орди не залишилося й слiду. Шлях у Заорiлля був вiльний. Залишивши сотню молодих гриднiв стерегти полон, Славута перевiв полк на протилежний берег рiчки i швидко рушив на захiд, звiдки долинав гомiн бою. Вiн поспiшав, не без пiдстав вважаючи, що Володимир трима?ться з останнiх сил. * * * Володимировi довелося зазнати гiрко? хвилини. Розлючений втратами i непередбаченою затримкою, Коб'як особисто повiв орду науруськi лави. Вiн щасливо пробився крiзь завали з кiнських та людських тiл. За ним ринули численнi половецькi загони i мiцно вдарили на переяславцiв. Бiй закипiв, завирував по всьому полю. Скрегiт мечiв i шабель, кiнський тупiт, крики, лайки та бойовi поклики во?в, стогiн i зойки поранених i придушених, трiск списiв - все це гуло i ревло, нiби сюди, на цей невеликий шматок землi, зiбралися тури з усього безмежного степу. Побачивши, як подалися назад пiд натиском Коб'яка його во?ни, Володимир з двома стягами, що були в нього пiд рукою, поскакав туди i з ходу вдарив половцям у лiве крило. Рубався вiн затято. Його дужий кiнь, викоханий найкращими князiвськими конюшими на переяславських полях, розштовхував грудьми низькорослих половецьких коней, i князь невтомно кресав сво?м довгим мечем по дерев'яних шоломах степовикiв - аж з них летiли трiски, обагренi кров'ю. Цей удар князiвських стягiв на якийсь час зупинив Коб'яка, а руським воям придав сили. Вони закрили прорив i стiйко стримували ворога. Сонце почало помiтно схилятися донизу, але спека не згасала. Залiзнi кольчуги, шоломи i лати нагрiлися так, що до них не можна було доторкнутися. Пiт заливав очi, ?дка степова пилюка забивала нiздрi i рота - дихати ставало все важче i важче. Вiд спраги i стоми поприставали конi. Володимир добре розумiв, що стримати, а тим бiльше вiдкинути Коб'яка, як це вiн зробив уранцi, зараз не пощастить. Сили були явно не рiвнi. На мiсце загиблих чи поранених половцiв ставало зразу вдво? бiльше. Що ж робити? Нiяка хитрiсть тут не допоможе. Залишалося одне - якнайдорожче продати життя. Нарештi настала хвилина, коли руськi во? подалися назад i поволi почали вiдступати. У половецькому вiйську зчинився радiсний крик: степовики вiдчули, що перемога недалеко. "Ну, почалося, - гiрко подумав Володимир. - Досить нашим побiгти - i всьому кiнець!" Вiн з тугою оглянувся назад, на пологий берег, що мав скоро стати полем ганьби, а можливо, i могилою для його полку, i раптом побачив, як через брiд переходить стяг за стягом руське вiйсько. Над ним розвiвалися червоно-золотистi знамена князя Святослава. Радiсно загула кров у жилах. - Допомога! - голосно, на все поле закричав князь. - Братi?, дружино! Допомога! Ки?вськi князi прибули! Тримайтеся! Це була щаслива мить. Допомога i перемога! Тепер не про поразку думати, не про полон, смерть та ганьбу, а про перемогу, що вже яскрiла на вiстрях гострих ки?вських списiв! Громовий крик радостi розлiгся над руським вiйськом. А в половецькому станi пролунали вигуки вiдчаю i розпачу: половцi теж побачили, як через Орiль переходять руськi полки. Цей розпачливий крик знаменував собою перелом у битвi. Половцi враз припинили атаку, змiшалися, почали завертати коней. Нiхто не слухався ханських наказiв, тепер кожен розумiв, що битва програна i що треба думати про порятунок. Коб'як та iншi хани ще примушували ординцiв iти вперед, та невпевненiсть i страх пройняли вже ?хнi серця. Загальна втеча почалася тодi, коли Святославовi полки, розгорнувшись лавами, рушили в наступ. З одного боку, руського, йшли свiжi кiннi загони. Трiпотiли на вiтрi князiвськi стяги, грали рiжки, виблискували проти сонця вояцька зброя i начищена кiнська збруя. А головне - цiлий лiс пiк i сулиць колихався над щiльними лавами. З другого - завихрена, розшарiла, рiзномаста орда, страшна i сво?м бойовим поривом, i сво?м розпачем. Все в нiй зараз крутилося, клекотало, ревло. Заднi загони, не знаючи, що до урусiв прибуло велике пiдкрiплення, напирали на переднiх, а тi, охопленi жахом, завертали коней назад, намагаючись вирватися з цього киплячого казана. Врештi, всi кинулися навтiки. Але ж, звичайно, всi втекти вiдразу не могли. Хтось був поранений сам, у когось був поранений кiнь. Заднi взагалi не мали куди тiкати, i переяславцi, а потiм i кияни хапали ?х руками, стягували з коней, в'язали або просто залишали пiд охороною молодших гриднiв. Багатьох було порубано. Орда мчала наослiп до горбiв, звiдки почала свiй наступ. Коб'як летiв у тому вирi, кленучи все на свiтi - i урусiв, i ординцiв, i свою долю. Бажав одного - якнайшвидше вирватися з цього пекла. Та вирватися вже не змiг. Коли до порятунку, здавалося, був один крок, бо втiкачi досягли гребеня висот, вiн раптом побачив перед собою непробивну стiну уруських дружин. Його почет вмить розпався, розсiявся. Кожен обрав собi свiй шлях. Усi кинулися вiд хана врозтiч. Коб'як залишився сам i, охоплений вiдча?м, жахом i ненавистю, пiдняв перед собою шаблю i, шукаючи смертi, помчав прямо на супротивника. Йому здавалося, що летить вiн на темну стiну. Та коли зiткнувся з нею, то побачив перед собою лише одного молодого джигiта. - Клятий урус, я уб'ю тебе! - заверещав хан, високо пiднiмаючи шаблю. Йому хотiлося наостанку зазнати радощiв перемоги. Хай митт?во?, скороминущо?, але перемоги! Хотiлося вiдчути, як шабля з хряскотом ввiходить в цупкий череп противника, побачити, як той випуска? з руки меча i, обливаючись кров'ю, пада? навзнак з коня... А потiм - хай i кiнець! Конi ?хнi зiткнулися. Молодий урус не проявив страху - пiдняв меча, а очима пронизав, мов списами, i погляд його був рiшучий, твердий. Та хан брав, бувало, i не таких! - Ге-ех! - хекнув вiн, наносячи удар шаблею. Назустрiч пiднявся меч i зустрiв той удар у повiтрi. Шабля дзвякнула i переломилася при самому рукiв'?. Коб'як отетерiв. По гарячiй спинi прокотився крижаний холод. Потягся до булави, що висiла при боцi на поясi, але тут шорсткий аркан здушив йому шию, вирвав iз сiдла, кинув на землю. Все - кiнець! Над ним схилилося юне обличчя переможця. Блиснуло вiстря меча. Хановi стало лячно. - Не вбивай! Одержиш великий викуп! Я Коб'як! - прохрипiв хан з натугою, намагаючись пальцями послабити зашморг на ши?. - Хто ти? Урус пiдвiв його, поставив перед собою. Мимо них проносилися вершники, тупотiли копита, брязкала зброя, чувся натужний кiнський храп. Руськi во? перетинали половцям шляхи до вiдступу. - Мене звати Жданом, - сказав урус, - i я радий, що до мо?х рук потрапила така птиця - сам хан Коб'як! От не ждав! Ходiмо до во?води! Ждан, не випускаючи з рук аркана i поводiв ханського коня, повiв знатного полоненика до пагорба, де зупинився зi старшою дружиною боярин Славута. Боярин стежив за тим, як розвиваються подi? на полi бою. - Ось, боярине, подарунок великому князевi Святославу, - сказав урочисто Ждан. - Сам хан Коб'як! Славута зараз був зовсiм не схожий на того доброго, лагiдного старого, яким звик його бачити Ждан у Ки?вi. Тепер це був суворий во?н, що мiцно i владно сидiв на бойовому конi. Вiн весь був закований у залiзо - срiблястий шолом, кiльчату бармицю, що закривала шию, простору кольчугу з короткими рукавами до лiктiв. З-пiд темних брiв, покроплених сивиною, пильно зорили ще молодi волошковi очi. Славута вiдiрвав погляд вiд поля, де руськi во? ганялися за степовиками, беручи ?х у полон, з цiкавiстю глянув на бранця. - I справдi - Коб'як. Пiзнаю! Доводилося зустрiчатись рокiв десять тому! Правда, тодi я був полонеником у хана... - Не пам'ятаю, - глухо озвався хан. - Хто ти? - Ну, де б тобi пам'ятати! Пригаду?ш? Це було пiд Лубном, на Войнисi, коли ти зустрiвся з ки?вськими i чернiгiвськими дружинами. Початок битви був для нас невдалий. Твiй удар на чернiгiвцiв, де i я був разом з князем Святославом, вiдкинув нас мало не до Сули. Пiдi мною було вбито коня, i тво? во? захопили мене i привели до тебе, як оце тебе нинi до мене. Та не встигли ми перемовитися i двома словами, як нашi так потисли, що ти кинув i полоненика, i свою сторожу - подався щодуху до Хоролу. Аж курява знялася за тобою! Менi тодi пощастило: за кiлька хвилин я був у сво?х... - Тобi справдi пощастило, - похмуро глипнув спiдлоба Коб'як. - А то б я не стояв сьогоднi перед тобою. Ван-пай! - Однак не сподiвайся, що й тобi пощастить, як менi. Бачиш, виловлюють тво?х недобиткiв! - i Славута рукою провiв по виднокраю, де затихав бiй. - Нiкому визволяти свого хана! Закiнчився твiй кривавий похiд на Русь, не розпочавшись! Коб'як понурив голову, закусив губу. Тiльки по тому, як люто бликав на переможцiв, можна було здогадатися, якi страшнi почуття нуртують у його душi i якою ненавистю сповнене його серце. Незабаром битва затихла зовсiм. Половцiв переслiдували далеко в степ аж до вечора. У полон потрапило сiм тисяч степовикiв i сiмнадцять ханiв: Коб'як Карли?вич i два його сини-пiдлiтки, Iзай Белюкович, Бокмиш, Осалук, Барак, Тарг, Данило, Содвак Кулобицький, його брат Корязь Калотанович, Турсук, Башкорт, Глiб Тири?-вич, ?ксна, Алак, Тетiя з сином, Турундай, тесть Коб'яка. Подiбно? перемоги над степовиками руськi князi не одержували з часiв Володимира Мономаха, тобто протягом останнiх шiстдесяти рокiв. ...Заходило сонце. Над бойовищем спадав кривавий пил. На стомлених обличчях во?в цвiли радiснi, щасливi усмiшки. Святослав про?здив уздовж вiйська, зупинявся перед кожним стягом i дякував за ратний труд, за перемогу: - Дякую, сини мо?, дякую вам, соколи! Велика сила половецька, та ви ?? пiдсiкли об'?днаними зусиллями багатьох князiвств наших. Ще один такий удар, i я певен - залишать нас кочовики в споко?, не посмiють нападати на нас, розоряти i плюндрувати землю нашу, нашi окра?ни! Честь вам, хоробрi во?, а князям - слава! Вiчна пам'ять тим, хто полiг нинi в полi чужинському за рiдну землю! Перед полком переяславцiв Святослав зупинився, зiйшов з коня, обняв князя Володимира i тричi поцiлував. - Дякую, княже, витязю хоробрий! У сьогоднiшнiй перемозi нашiй тво?х трудiв ратних найбiльше! Честь тобi велика i слава довiчна, Володимире Глiбовичу! Володимир спалахнув радiстю. В очах забринiли щасливi сльози. Привселюдна похвала завжди окрилю?, пiдда? духу, а особливо, коли ця похвала мовлена великим князем, за плечима у якого не тiльки шiсть десяткiв лiт, а й багато вiйськових звитяг, коли вона мовлена не просто так, для красного слiвця, не десь на пиру, а на бранному полi, коли ще не охололи трупи повержених на землю ворогiв... Володимир схилив голову, мовчав i тихо усмiхався. А за його плечима гримiла тисячоголоса яса: - Слава князевi Володимиру! Слава-а! РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ Тим часом у Новгородi-Сiверському подi? розгорнулися по-iншому. Коли гонець привiз листа, в якому Святослав запрошував сiверських князiв узяти участь у походi, Iгор закликав до себе на раду брата Всеволода, племiнника Святослава i сина Володимира. Тi прибули не гаючись. - Братi?, що будемо робити? Великi князi Святослав та Рюрик збирають похiд на поднiпровських половцiв. Закликають i нас... - А що робити - iти! - не довго думаючи, рiшуче вiдповiв Всеволод i поклав, стверджуючи вагу сво?х слiв, важкi кулаки на стiл. - Ну, це ще треба подумати, - вiдповiв на його слова Iгор. - Чи варто нам кидати свою землю без охорони i забиватися на край свiту - аж до Днiпра? А якщо наскочать донськi половцi? Тодi хто поряту? наших жон, дiтей, рата?в, люд простий? - Справдi треба подумати, - сказав розважливо Святослав Рильський, пильно дивлячись на дядькiв сво?ми сумними карими очима. - А Ярослав Чернiгiвський? Вiн iде? - Нi, - Iгор усмiхнувся. - Гонець сповiстив, що князь занедужав. Але я думаю, це тiльки про людське око. А насправдi Ярослав дума? так, як i я. Хто захистить нашi князiвства, якщо Кза або Кончак у цей час нападуть на них? - То що ж нам робити? - спитав Всеволод. - Незручно вiдсиджуватися в затишку, коли iншi воюватимуть. - А ми й не сидiтимемо. Ми теж пiдемо в похiд. Тiльки не до Орелi та Самари, а за Ворсклу... - Моя дружина готова до походу! - перший вiдгукнувся Святослав. - Моя теж! - продзвенiв голос юного Володимира Iгоровича, князя путивльського, якому наприкiнцi лiта мало виповнитися чотирнадцять лiт. - П'ять стягiв ждуть твого слова, княже! Iгор поглядом приголубив сина. Мужнi? Володимир! Набира?ться сил i вiйськового вмiння! I так схожий на матiр - княгиню Ярославну. Голубi очi пiд крутим чолом, по-дитячому нiжнi, пухкi губи, прямий нiс з ледь помiтною горбинкою, русявий чуб... Тiльки голос почав ламатися, але i в ньому вчува?ться музика Ярославнино? галичансько? вимови. - Славно, княже! - похвалив його батько. - Тодi, якщо князь Всеволод не проти, i виступимо не гаючись. - Я не проти, - сказав Всеволод. Домовилися дружину брати невелику: Iгор - тисячу воякiв, iншi князi - по пiвтисячi. Йти всiм без обозу, взяти з собою в саквах пшона, сухарiв i солонини лише на десять днiв. Це дасть змогу швидше досягти рубежiв Половецько? землi, завдати несподiваного удару i так же швидко повернутися назад...