* * *

   За рiчкою  Мерлом,  притокою  Ворскли,  починалася  нiким  не  заселена
нiчийна земля. Буйнi трави, бур'яни та ковила котили по  неозорiй  рiвнинi
зелено-срiблястi хвилi. Золоте сонце, встаючи  щоранку  на  сходi,  вiтало
руське вiйсько ласкавою усмiшкою i верстало  по  небу  далi  свою  одвiчну
путь. В розпеченому повiтрi стояв густий дух чебрецю та  полину,  бентежив
серця во?в близькою небезпекою, що чигала на них за синiм небокра?м.
   Iгор з братi?ю та во?водами ?хав попереду, не спускаючи з ока  сторожу,
яка ледь мрiла вдалинi. Спека зморила всiх, розмовляти не хотiлося.  Кожен
був заглиблений у власнi думки та спомини.
   Iгор думав про одержаний напередоднi походу лист вiд тестя,  галицького
князя Ярослава. Ярослав вiдповiдав сухо. Нi,  вiн  не  хоче  примирення  з
непокiрливим сином Володимиром! У нього ? iнший син, Олег, який  i  посяде
пiсля нього Галицький стiл. А за Володимира Iгор хай i не просить - нiчого
не вийде...
   Iгор сумно поглянув на сина Володимира. Невже i  мiж  ними  коли-небудь
спалахне  ворожба?  Невже  i  його  сини   пересваряться   мiж   собою   i
гризтимуться, як собаки,  за  кращий  город,  за  багатшу  отчину?  Що  за
прокляття впало на Рюрикiв рiд i тяжить над ним ось уже двiстi лiт,  ще  з
часiв старого Володимира! Чи це доля всiх князiвських родiв?
   Хiд його думок був перерваний умовним знаком, що подавала сторожа.
   Iгор зупинив вiйсько.
   Назустрiч мчав гонець, кричав здалеку:
   - Княже, княже! Половцi!
   - Скiльки ?х?
   - Чотири або п'ять стягiв - не бiльше. Iдуть нам насупроти.
   - Без веж, без жон i дiтей?
   - Самi во?, княже. I всi добре озбро?нi.
   - Гм, сам бог посила? ?х нам в руки, -  тихо,  сам  до  себе,  промовив
Iгор, а потiм запитав: - Вони вас помiтили?
   - Нi, не помiтили. Iдуть долиною. Iгор переглянувся з князями.
   - Що робитимемо, братi?? Нападемо?
   - А якщо це тiльки чоловий полк, а за ним цiла орда? - висловив  сумнiв
обережний Святослав.
   - Ну й що? - вигукнув Всеволод. У нього вiд  передчуття  близького  бою
вже почали роздуватися нiздрi. - Оточимо! Блискавично ударимо, знищимо  i,
поки надiйде орда, швидко вiдступимо! Така щаслива нагода  -  знищити  або
захопити в полон пiвтисячi  половцiв  -  трапля?ться  не  щодня!  До  бою,
братi?! До бою!
   Всi пристали до його думки. Iгор тут же розпорядився:
   - Я б'ю  в  лоб.  Князi  Святослав  i  Володимир  обходять  лiве  крило
супротивника, Всеволод - праве. Якщо ворог вчинить спротив  -  висiкти  до
ноги! Якщо нi - полонити всiх! А потягнемо, братi?!
   Готувалися недовго. За кiлька хвилин дружини роздiлилися i пiшли  кожна
сво?ю дорогою.
   Iгоря, як  завжди,  супроводили  Рагу?л  та  Янь  iз  сотнею  вiдбiрних
гриднiв. Рагу?л нiчим не видiлявся з-помiж во?в, хiба  що  огряднiстю.  На
ньому були звичайнi, без прикрас, гриднiвськi шолом та лати, на лiвiй руцi
- окований бляхою дерев'яний щит, у правiй - меч, сiдло i чапрак - теж без
прикрас, i кiнь пiд ним був не кращий, нiж у його во?в. Зате Янь хизувався
посрiбленими  шоломом  i  острогами,  новою  кольчугою,  що   не   встигла
потемнiти, багатим сiдлом i ще багатшою вуздечкою, що ряхтiла  бронзою  та
срiблом.  Баский  кiнь  мiг  би  позмагатися  по  красi  та  прудкостi   з
князiвськими кiньми.
   Вiн перший домчав до сторожi i з-за кущiв глянув на долину, де  поволi,
зовсiм не пiдозрюючи лиха, наближався половецький загiн. Попереду,  судячи
по одягу, похитувався на конi хан.
   Янь подав знак, i князь, зупинивши дружину,  пiд'?хав  на  край  горба.
Спiшившись, прикрився гiлкою i довго дивився вниз.
   - Iдуть безпечно, - промовив стиха. - I ?дуть не на  прогулянку,  а  на
баранжу[38]. I прямiсiнько до  Путивля...  Гадають,  клятi,  що  нiхто  не
стереже сiверську вкра?ну, а ми тут мокрим рядном i накри?мо ?х!
   - Ех, i вдаримо зараз! Аж пiр'я полетить! - пристукнув кулаком по  луцi
сiдла Янь. - Дозволь, княже, взяти молодшу дружину та потiшити  серце!  Бо
так рука свербить!
   I вiн стиснув правицею рукiв'я меча.
   Iгор заперечливо похитав пальцем.
   - Нападемо всi?ю дружиною.  Та  з  усiх  бокiв,  разом,  щоб  жоден  не
вислизнув! ?дь до батька, скажи - хай ставить вiйсько в бойовий ряд i  жде
мого знаку!
   Янь поскакав. А Iгор озирнув далину - чи не видно там орди?  Вiн  знав,
що само? орди, якщо вона далеко, не побачити, зате можна помiтити  куряву,
збиту тисячами кiнських нiг, а ще швидше  -  зграю  чорного  гайвороння  у
голубому лiтньому небi.
   Однак нi орди, нi куряви, нi гайвороння не видно. Що ж - це  на  краще!
Якийсь недоумкуватий хан-розтяпа сам веде сво? вiйсько в пастку!
   Тим часом ворог наближався. Вже видно не тiльки  окремi  постатi,  а  й
обличчя половцiв. Розiмлiлий вiд спеки хан куня? на конi, його во?  поволi
плетуться за ним.
   Iгор перелiчив - чотириста чоловiк. Проти його двох з половиною тисяч -
жменька. Можна роздушити, мов комашку. Та  Iгоревi  не  хочеться  втрачати
жодного свого воя, i вiн усю  надiю  поклада?  на  несподiванiсть  нападу.
Приголомшити степовикiв! Не дати опам'ятатися! Захопити зненацька! Взяти в
полон! Щоб самi здалися!
   Думки скачуть одна за одною. А хвилини бiжать, i половцi все  ближче  i
ближче.
   Пора!
   Iгор пода? знак - i Рагу?л з дружиною руша?. Iгор сiда? на коня, вийма?
меча.
   На чолi сво?х закутих у броню сiверян  вилiта?  на  узгiр'я  i  пологим
схилом мчить униз. Услiд за ним ринула вся дружина - тисяча досвiдчених  у
ратному дiлi во?в, що стрясають землю тупотом копит сво?х бойових коней, а
повiтря - громом дужих голосiв.
   Майже одночасно  з  обох  бокiв  долини  появилися  дружини  Всеволода,
Святослава i Володимира.
   Враженi,  приголомшенi,  мов  громом,  половцi   зупинилися,   онiмiли.
Почулося протяжне виття, що переросло  в  крик  вiдчаю  i  розпачу.  Потiм
вершники враз повернули коней i  кинулися  тiкати,  не  випустивши  жодно?
стрiли в бiк урусiв.
   - Доганяйте ?х! Переймайте! - гукнув щосили  Iгор  i  вдарив  острогами
свого огиря.
   Поряд з ним мчав Янь. Очi захоплено блищать, меч  зi  свистом  розтина?
повiтря, з-пiд шолома вибилися густi русявi кучерi...
   - Ге-ех! - рубонув вiн степовика, що вiдстав вiд сво?х. - ? один!
   I не зупинився, не глянув на свою жертву, бо  вже  запримiтив  попереду
себе червоний ханський каптан.
   ?дучи на  чолi  загону,  хан  опинився  тепер  позаду.  I  хоча  дужий,
бистроногий кiнь мiг би винести його з цього киплячого виру,  вiн  не  мiг
утекти, бо нiкуди було,  -  всюди  перед  очима  лише  пилюка,  розвихренi
кiнськi хвости та згорбленi спини ошалiлих вiд страху родовичiв.
   Янь швидко наздогнав його. Хан навiть не витягнув шаблi.
   - Не вбивай мене! Я хан Обовли Костукович! Я дам викуп! Не вбивай!
   Янь здержав руку, схопив повiд ханового коня,  одним  спритним  помахом
меча  вiдрiзав  вiд  пояса  ханську  шаблю.  Очима  пошукав   князя,   щоб
похвалитися здобиччю. Та  Iгорiв  золотий  шолом  уже  виблискував  далеко
попереду, в самiй гущi половцiв. Тодi Янь  звернув  убiк,  i,  тягнучи  за
собою скакуна  з  обважнiлим,  нiби  мертвим,  ханом  Обовли,  що  все  ще
прихилявся до кiнсько? гриви, виплутався з шалено? круговертi. Звiдси  вiн
побачив, як  спочатку  князь  Всеволод,  а  потiм  Святослав  i  Володимир
перетнули втiкачам шлях з долини.  Лише  десятку  ?х,  чи  й  того  менше,
пощастило вирватися з оточення i дременути без оглядки в степ.
   Короткий бiй спалахнув, як жмут сухо? соломи, i вiдразу згас.
   Князi з'?халися  щасливi,  веселi.  Вiтали  один  одного  з  перемогою,
обнiмалися, цiлувалися...
   - Оце побували в дiлi!  Оце  звитяга!  -  гримiв  розкотисто  Всеволод,
знiмаючи шолом i рукавом шовково? сорочки, що вибивалася  з-пiд  кольчуги,
витираючи спiтнiле чоло. - Я  радий  за  племiнника  Володимира,  що  став
справжнiм во?ном. Та й Святослав проявив себе хоробрим витязем. Я  бачу  -
князiвськi мечi обагренi ворожою кров'ю! Це славно!
   Вiн обняв юних князiв дебелими  ручищами  i  притиснув  до  грудей.  Тi
щасливо усмiхнулися.
   До них пiд'?хав Янь. Штовхнув до нiг Iгоревi зв'язаного бранця.
   - Хан Обовли, княже. ?хав на Путивльську землю, щоб пограбувати,  взяти
худобу, полоненикiв. Сам зiзнався... Що робити з ним, княже? Голову  зняти
чи викуп узяти?
   Князi стали перед ханом, мовчки дивилися на його зiгнуту в  шанобливому
поклонi спину.
   - Пiдведись! - неголосно наказав Iгор. -  Ти  ж  хан,  а  повза?ш,  мов
черв'як...
   Той пiдвiвся. Однак запобiглива усмiшка  не  сходила  з  його  лиця.  У
коричневих очицях зача?вся страх. Тихо запитав:
   - Ти стратиш мене, княже?
   - Якщо вже тебе в бою не зачепила стрiла i не торкнувся меч, то нинi  -
живи! Тво? щастя, що зустрiли тебе з порожнiми руками, коли тiльки йшов на
Русь. Бо коли б повертався зi здобиччю, коли б  руки  тво?  були  в  кровi
наших людей, то, клянусь небом, я власноручно зiтнув би тобi голову! А так
- живи! Сплатиш викуп - вiдпущу на всi чотири вiтри!
   - Дякую, княже! - Обовли вклонився. - Тодi вiдпусти одного  полоняника,
мого довiреного, щоб я мiг, не гаючись,  послати  додому  за  грiшми...  У
скiльки оцiню?ш мою голову?
   - Думаю, бiльше ста гривень[39] вона не варта.
   - У сто гривень! - вигукнув вражено  хан.  -  Та  весь  мiй  рiд,  якщо
обдерти всiх, як липу, не нашкряба? стiльки! Краще рубай голову!
   Вiдчувши себе у вiдноснiй безпецi, зрозумiвши, що смерть  обiйшла  його
стороною, вiн посмiлiшав i почав торгуватися.
   Та Iгор суворо вiдрiзав:
   - Знаю, що ти  голодранець!  I  сто  гривень  для  тебе  забагато.  Але
п'ятдесят знайдеш! Це мо? останн? слово!.. А довiреного можеш послати  хоч
i сьогоднi...

   * * *

   Мати рвалася додому, на Сейм, i Ждан, щойно прибувши з Поля  до  Ки?ва,
знову почав готуватися в дорогу.  Тепер  вiн  був  багатi?м:  мав  шестеро
половецьких коней. Трьох осiдлав - для матерi, для Любави та для  себе,  а
на iнших навантажив чимало всiлякого добра, на яке не поскупилися  Славута
з Саму?лом, - жита й пшеницi, щоб восени було чим  засiяти  нивку,  ножiв,
серпiв, наральникiв, сокир, сухарiв, солонини.
   Вирушили в суботу, зi сходом сонця.
   Ждан ?хав додому з великим острахом. Боявся, що  вiд  ?хньо?  оселi  не
залишилось нiчого, крiм попелища та  бур'янiв,  а  ще  бiльше  боявся,  що
коли-небудь доведеться здибатися з князем Iгорем. Як вiн його зустрiне!
   То дарма, що випустив iз в'язницi. Випустив усупереч сво?му  бажанню  -
здався на просьбу княгинi. А сам? Чи не схопить знову та не запроторить  у
ще похмурiшу клiть у Путивлi?  Або,  чого  доброго,  накаже  пiдвiсити  на
першiй же гiлляцi?
   Нi матерi, нi Любавi про сво? сумнiви не  вiдкрився.  Навiщо  тривожити
?хнi серця? ?м, бiдолахам, i так нелегко. Дорога важка,  незвична  верхова
?зда геть змучила жiнок. Любава молода, витривалiша, а  стара  мати  ледве
трима?ться в сiдлi.
   За денний перехiд до Вербiвки, полишивши Путивль збоку, Ждан звернув  з
дороги, облюбував  затишну  долину  з  невеликим  воркiтливим  струмком  i
зеленою травою, кинув поводи.
   - Вiдпочинемо тута!
   Мати схилилася на луку сiдла, безсило сповзла з коня i вiдразу лягла на
постелену Жданом кошму. Любава присiла бiля не?,  зняла  хустину,  рукавом
витерла спiтнiле чоло.
   - Може, водицi принести, мамцю?
   - Принеси, доню.
   Важка дорога зблизила ?х, здружила. У них ще не було нi спiльно? оселi,
нi спiльного добра, якi часто роз'?днують не тiльки невiстку з  свекрухою,
а й матiр з дочкою, у них була тiльки спiльна любов до  Ждана  та  бажання
бачити його щасливим. А така любов, якщо до не? не домiшу?ться  нерозумна,
слiпа ревнiсть, швидко зближу? жiнок - стару i молоду.
   Поки Ждан триножив коней, Любава принесла  iз  струмка  холодно?  води,
нарiзала хлiба й сала.
   - ?жте, мамцю, пийте! А неволю половецьку не згадуйте!
   Пiдiйшов Ждан, присiв бiля них.
   Мати пiдвелася на руку, з'?ла шматочок хлiба з салом, запила водою.  На
?? стомленому, змарнiлому обличчi з'явилася подоба гiрко? усмiшки.
   - Дякую, доню... А неволi довiку не забути, бо  нема?  в  свiтi  нiчого
тяжчого, нiж неволя чужинецька,  -  хiба  що  смерть,  голод  або  хвороба
невигойна...
   У Ждана вiд цих слiв стиснулося серце.  Йому,  молодому,  дужому,  було
важко. А як же ?й? Втратила чоловiка, дiтей, домiвку...
   Ну, тепер вiн матерi нiкому не дасть скривдити.  Збуду?  хатину  побiля
Сейму, зоре шмат землi та засi? житом-пшеницею, розведе худобу, птицю -  i
заживуть вони втрьох тихо та любо...
   Вiн жував черствий хлiб з салом, а в  мрiях  витав  у  майбутньому,  що
здавалося йому ясним i щасливим. Коли б то все збулося!
   З роздумiв його вивiв приглушений Любавин скрик. Вiн  пiдвiв  голову  i
глянув туди, куди показували розширенi вiд жаху очi дiвчини. Там, на горi,
де  пролягала  дорога,  на  тлi  синього  неба  темнiли  постатi   кiлькох
вершникiв.
   - Половцi! - змертвiлими губами прошепотiла Любава.
   Ждан схопився на ноги, приклав руку козирком до лоба. Нi,  на  половцiв
не схожi! Червонi щити за спинами, мечi при боках. Сво?! Сiверяни!
   Вершники помiтили ?х теж i рушили в долину.
   - Не бiйтеся - це нашi люди! - заспоко?в  жiнок  Ждан,  хоча  у  самого
серце билося тривожно. Кожна зустрiч iз незнайомими людьми  та?ла  в  собi
небезпеку.
   Незнайомцi швидко наближалися. Ждан стрепенувся: попереду ?хав Янь!
   Янь теж був вражений.
   - Ждане! От не чекав! Звiдки ти тут узявся?
   - А ти?
   -  Ну,  ми  трохи  попатрали  з  князем  Iгорем  половцiв  у  степу   i
поверта?мося додому! - не без гордощiв вiдповiв Янь. - Я сам сво?ми руками
взяв у полон хана Обовли!
   - Он як! Виходить, князь Iгор ходив у похiд?
   - Ходив. З князями Всеволодом, Святославом та Володимиром... А чого  це
тебе диву??
   - Та тому, що i я з походу. Був аж на Самарi з князями...
   Вiн хотiв запитати, чому Iгор не при?днався до  Святослава  та  Рюрика,
але вчасно прикусив язика. Яке його дiло? Хай князi  мiж  собою  виясняють
це. Його дiло - мовчати i жодним словом  не  обмовитися,  що  вiн  полонив
самого хана Коб'яка.
   - О! - вигукнув Янь. - Ти повинен розповiсти про той похiд  князю!  Ось
вiн ?де...
   З-за гори показалося вiйсько. Стяг за стягом  спускалося  в  долину  до
струмка, де во? напували коней i пускали пастися.
   Пiд'?хали князi Iгор та Володимир.
   Ждан схилився в поклонi.
   Iгор окинув його бистрим поглядом, здивовано звiв брови.
   - Ти?
   - Я, княже.
   - А тi жiнки? З тобою?
   - Старша - моя мати, яку я вирвав з половецько? неволi, а молодша -  то
Любава... З Глiбова... Та дiвчина...
   - А-а, - якось непевно промовив князь, нiби силкувався пригадати, що  ж
трапилося в Глiбовi, хоча було видно,  що  пригадав  вiн  вiдразу  все:  i
сварку з Володимиром Переяславським, i  рiзанину  в  Глiбовi,  i  подальшу
iсторiю зi сво?м конюшим, - пригадав - i насупився.
   Хитрий, проникливий  Янь  помiтив  заминку  в  розмовi  i  поспiшив  на
допомогу:
   - Ждан щойно з Самари та з Орелi, княже, - ходив з князями у  похiд  на
приднiпровських половцiв... В Iгоревих очах спалахнула зацiкавленiсть.
   - Ось як! З чим же повернулися князi? Ждан у душi  був  вдячний  Яневi.
Вiн полегшено зiтхнув i почав розповiдати про битви на Орелi, про перемогу
i полонення Коб'яка, багатьох ханiв i значно? частини ?хнього вiйська.
   Спочатку по Iгоревому обличчю промайнула тiнь досади. Видно, ця звiстка
вразила його.  Тепер  скромна  перемога  за  Мерлом  над  ханом  Обовли  у
порiвняннi з перемогою Святослава та Рюрика здалася ще скромнiшою.
   Однак вiн скоро прогнав цю думку... Як-не-як, а все  вiйсько  Обовли  в
полонi, вiн сам теж, а головне - половцям не пощастило пошарпати сiверськi
села та хутори!
   Коли Ждан закiнчив, вiн гордо сказав:
   - Перемога князiв велика, але ми теж з перемогою! Не з порожнiми руками
поверта?мося додому!
   - Я знаю. Янь уже встиг повiдомити... Я вiтаю тебе, княже, i радiю,  що
Сiверщину  на  цей  раз,  дякуючи  тво?й  хоробростi  i  хоробростi  iнших
сiверських князiв, оминула зла бiда, - з почуттям промовив Ждан.
   До Iгоря повернувся добрий настрiй.
   - Що ж ти тепер збира?шся робити? Куди мандру?ш?  Може,  повернешся  до
мене? Менi завжди потрiбнi смiливi й досвiдченi люди!
   Ждан миттю оцiнив великодушнiсть князя. Це було прощення, i важило воно
для нього немало. Але, кинувши погляд на згорблену  постать  матерi  i  на
засмучену Любаву, вiдповiв ухильно:
   - Княже, я вдячний тобi за доброту твою i при першiй же нагодi стану до
лав твого вiйська.  Але  зараз  я  не  сам.  Мати  рветься  у  Вербiвку...
Невiдомо, чи там пiсля половецького погрому залишився  хто...  Однак  вона
хоче там поселитися...
   - Там ? люди, хоч i мало, - втрутився у  розмову  княжич  Володимир.  -
Iдiть селiться! Я дозволяю... Це моя волость... I менi потрiбнi поселенцi.
   - Атож, iдiть селiться, - погодився Iгор. - Посем'я знелюднiло, i треба
докласти багато сил, щоб воно знову стало многолюдним i багатим...
   Ждан полегшено зiтхнув, бо одержав остаточне прощення  князя  i  дозвiл
розпоряджатися сво?ю долею на свiй розсуд. Вiн низько вклонився i заспiшив
до жiнок, щоб заспоко?ти  ?х  i  подiлитися  радiстю:  тепер  вони  можуть
безбоязно селитися у Вербiвцi чи там, де захочуть.

   * * *

   Наступного дня, опiвднi, коли сонце стало майже над  головою,  стомленi
подорожнi переправилися вбрiд через Сейм, пiднялися на гору i зупинилися.
   Ждан одним поглядом окинув усю широку долину, де колись було  велике  i
гарне село. Якi довкруг знайомi з дитинства рiднi мiсця! На видноколi,  за
Сеймом, темний бiр, куди влiтку та восени вiн бiгав по ягоди та по  гриби,
а  взимку  ?здив  з  батьком  по  дрова.  Ось  попереду  вузький  узвiз  з
обривистими глинистими стiнами, де в норах гнiздилися чорнокрилi щурi,  на
рiвнинi розкинулися поля, тепер  занедбанi,  порослi  бур'янами,  а  понад
берегом  рiки  -  левади.  I  всюди  верби,  верби  -   гiллястi,   ряснi,
зелено-сивi. Недарма село назвали Вербiвкою...
   Ждан пiзнавав рiдне село i не мiг упiзнати. Що ж вiд нього  залишилося?
З землi стирчали чорнi обвугленi сохи.  Де  колись  стояли  хати,  повiтi,
клунi, там тепер здiймалися  купи  золи,  порослi  бур'янами,  городи  теж
позаростали, перетворилися на пустища. I тiльки де-не-де  пiд  солом'яними
та очеретяними  стрiхами  темнiли  маленькi,  мов  гриби,  хижки,  зведенi
спiшно, невмiло - аби перебути зиму.
   Вiн знайшов свiй город, що левадою спускався до  самого  Сейму,  i  сам
собi не повiрив: на мiсцi ?хньо? чимало? хати тепер стояла хижка i над нею
з обмазаного рудою глиною димаря вився в небо сизуватий димок. За ворiтьми
опускав у колодязь свого  довгого  носа  журавель,  а  бiля  нього  бiлiла
чоловiча постать...
   Хто ж там - сво? чи чужi?
   Ждан раптом вiдчув, як потерпли ноги. Хотiв ударити пiд боки коня i  не
мiг. Радiсть i тривога стиснули груди. Очi затуманилися слiзьми.
   - Мамо, там у нас хтось живе! - вигукнув хрипко. Мати крiзь сльози мало
що бачила вдалинi.
   - Хто ж, сину?
   - Не знаю... ?дьмо швидше!
   Вони спустилися з гори,  проминули  одну  запустiлу  вулицю,  другу  i,
задиханi, охопленi надi?ю i страхом, пiд'?хали  до  рiдного  дворища.  Ось
перед ними чудом уцiлiлi вiд пожежi старi, виплетенi  з  лози  ворота.  За
ворiтьми, бiля дровiтнi, застиг з високо пiднятою сокирою чоловiк у  бiлiй
полотнянiй сорочцi. Очi його округлилися  вiд  подиву  й  страху,  а  губи
шептали:
   - Свят, свят, свят!.. Якщо це нечиста сила, то згинь, пропади! Цур тобi
й пек!
   Ждан притьмом злетiв з коня, кинувся до нього:
   - Iване! Братику! Живий!
   Той оторопiло опустив руки, змiнився на виду. Ждана не впiзнав.
   - Хто ти?
   - Та Ждан я, Ждан! I мати зi мною!  З  полону  повернулася...  А  то  -
Любава!
   До  двору  вступила  мати.  Скрикнула  глухо,   схопилася   за   серце,
схитнулася... Останнi сили, що тримали ??  в  дорозi  до  рiдного  порога,
вичерпались.
   I тут Iван нiби прозрiв. Кинув набiк сокиру, рвонувся назустрiч:
   - Мамо-о!
   Вона впала йому на груди, заплакала.  А  вiн  цiлував  ??  мокрi  щоки,
шкарубкою рукою гладив заплутанi посивiлi коси i шептав лише одне слово:
   - Мамо, мамо!
   Пiдiйшов Ждан, обняв обох. Неповороткий, вайлуватий  Iван  кивнув  йому
чубатою головою, притулився плечем  до  його  плеча,  i  так  вони  утрьох
стояли: то плакали, то щось говорили, хоча  жодне  слово  не  доходило  до
?хньо? свiдомостi, то завмирали вiд щастя i болю.
   Тим часом Любава ввела на подвiр'я  коней,  а  з  хижi,  почувши  крик,
вийшла чорнява молодичка з немовлям  на  руках.  За  подолки  ??  спiдницi
тримався замурзаний чорночубий хлопчик, спiдлоба  поглядав  на  незнайомих
людей.
   Iван опам'ятався перший.
   - Мамо, Ждане, ось мо?... Це Варя... Тобто Варвара... I дiтки -  Жданко
та Настуня...
   Мати пригорнула невiстку, поцiлувала дiтей.
   - Рiднесенькi мо?! Я така щаслива!.. Вона знову заплакала. Варя  почала
втiшати:
   - Не плачте! Ви ж дома... Житимете у нас... А Ждан поселиться  поряд...
Не плачте! Ходiмо до хати - пообiда?те та спочинете з дороги... Ходiмо!
   Сама, теж плачучи, взяла стару за  руку  i  майже  силомiць  повела  до
хатини. Любава пiшла за ними.
   А брати поспiшили до коней - напо?ли, потриножили i пустили  на  леваду
пастися. Потiм стали на  обнiжку,  пiд  старою  розлогою  грушею,  всiяною
дрiбними жовто-брунатними гниличками. Ждан зiрвав одну, вкинув до рота.
   - Смачна яка!.. Не раз у неволi снилася менi наша груша. Не хатина,  не
двiр, а груша на межi з Лебедями, на яку ми колись малими  здиралися,  мов
вивiрки, i  ховалися  там,  серед  гiлля,  вiд  батькового  чи  материного
прочухана...  А  прокинувшись,  думав:  повернуся  коли-небудь  додому   -
поставлю пiд нею хатину...
   - От i став  на  лебедiвському  городi,  -  сказав  Iван,  пригладжуючи
розпатланого чуба, що кучмою звис над лобом. - З лебедiвського роду нiкого
не залишилося... А ми гуртом допоможемо - я, мати, твоя жона...
   Ждан усмiхнувся.
   - Ти про Любаву?. Вона не жона менi. Але весною ми поберемося...
   - Жона чи не жона - все одно допомагатиме.
   - Допомагатиме, - погодився Ждан. - День чи два вiдпочинку - та й зачну
тягати з лiсу дерево. Щоб до осенi поставити хижку.
   - Не хижку, а хату, - заперечив Iван. - Досить, що в мене хижка.  Тепер
тiсно... Але ж нас було тiльки дво? - Варя та я. А  ти  не  сам  -  гуртом
зробимо.
   Вони довго стояли у затiнку пiд грушею, вели тиху  розмову,  мiркували,
як жити, де сiяти озимину, як вигiднiше продати  тро?  Жданових  коней  та
купити за них худобу, свиней, птицю, яку  зводити  хату.  Розмовляли  б  i
далi, до самого вечора, та з хижки вийшла Варя, погукала:
   - Досить вам, хлопцi! Обiдати пора!



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

   Кончак скликав ханiв усього Дешт-i-Кипчака[40] на во?нну раду.  Причина
?? скликання була важлива: поразка хана Коб'яка та його союзникiв на Орелi
похитнула i пiдiрвала силу Половецько? землi.
   Кiш Кончака на Торi, неподалiк вiд злиття його з Дiнцем, вирував у  той
день, як вулик. Кожен хан, прибувши з почетом, ставив на вказаному  мiсцi,
на високому березi рiчки, похiдну юрту, охоронцi ставили поряд ще  одну  -
для себе. В кошi лунав шум, гам,  лемент.  Хтось  прибував,  кудись  мчали
вершники, снували мiж дорослими  всюдисущi  чорноголовi  хлопчаки,  iржали
конi, палали багаття, в казанах кипiла, пiнячись, конина, стiкали смальцем
над вогнем жирнi баранячi тушi, пахло смаженим м'ясом, часником i лавровим
листом.
   На горбi, навколо велико? бiло? юрти Кончака, стояли колом  бунчуки  та
корогви. На корогвах майорiли пiд вiтром вишитi кнiтеллю i шовком  лебедi,
вовки, собаки, тури - захисники половецьких родiв, а  ще  -  бичачi  роги,
довгоши? дракони, з червоних пащ яких пашiв  вогонь,  степовi  беркути  та
коршуни. Бiля входу до юрти розвiвався золотистий стяг з головою собаки та
кольчужним наколiнником - кончаком, вiд якого й пiшло iм'я великого хана.
   Тут зiбралися найвпливовiшi хани донських, лукоморських, поморських  та
"диких"  половцiв:  Кза,  Туглiй,  брати  Токсобичi,  Колобичi,   ?тебичi,
Терьтробичi, Бурчевичi, Улашевичi, Торголовичi. Прибули навiть Кулобичi  з
Куль-Оби - Керченського пiвострова.
   Пiсля ситого обiду, влаштованого на  мальовничому  пагорбi  над  Тором,
звiдки видно було далеко довкiл, всi перейшли до бiло? хансько? юрти. Сiли
кружка на вовняних подушках. Молодi гарнi рабинi-уруски  внесли  кумис  та
айран, поставили на дерев'яних  тацях  перед  кожним  гостем  i,  покiрнi,
слухнянi, мовчки вийшли.
   Поки гостi всiдалися, Кончак стояв. Високий, широкоплечий,  горбоносий,
вiн пiдносився над усiма на цiлу голову. Його розшитий золотом та  срiблом
вiзантiйський  одяг,  виготовлений  у  майстернях  Константинополя,   сяяв
самоцвiтами, мов сонце,  i  коштував  кiлькох  кiнських  табунiв.  Дорога,
дамасько? роботи шабля висiла на барвистому шовковому поясi i теж  яскрiла
коштовними камiнцями. На  широких  грудях  блищала  розплескана  в  кружок
золота  гривня  з  прокресленими  двома  паралельними  лiнiями  -   знаком
кипчакських родiв. А  позад  нього,  на  стiнi,  висiла  ханська  зброя  -
залiзний позолочений шолом, кольчуга, зiбрана з  багатьох  тисяч  крицевих
кiлець ки?вськими зброярами, круглий  щит  з  зображенням  собачо?  голови
посерединi, великий лук i шкiряний тул, начинений стрiлами.
   Коли останнiй з гостей усiвся на сво? мiсце в  почесному  крузi  ханiв,
Кончак теж сiв - на тор. Дiждавшись тишi,  випрямився,  пригладив  цупкими
пальцями копицю шорсткого чорного чуба, обвiв усiх важким поглядом.
   -  Достославнi  хани,  володарi  великого   i   вiльного,   як   вiтер,
Дешт-i-Кипчака! - пророкотав басовитим голосом. - Настала для  нас  година
печалi, невтiшних слiз i лютого горя: наша  братiя,  приднiпровськi  хани,
самочинно зiбралися  походом  на  урусiв  i,  зазнавши  страшно?  поразки,
опинилися в полонi в уруських князiв, а все вiйсько хана Коб'яка, який  не
послухався  мене,  не  при?днався  до  всiх  нас,  до  велико?  об'?днано?
половецько? сили, наклало головами або теж пiшло безславною дорогою
   рабiв в уруський полон... Кобяк захотiв суперничати  зi  мною,  захотiв
тiльки для себе слави i багатства. От  i  доскочив!  Осиротив  сво?  роди,
пiдiрвав могутнiсть Дешт-i-Кипчака, а сам, як останнiй раб, плететься десь
у Святославовому обозi в ганебний уруський  полон!..  Та  не  будемо  нинi
осуджувати його - вiн сам себе покарав. Подумаймо,  достославнi  хани,  як
вивернутися з тяжкого становища. Князi уруськi Святослав i Рюрик  зажадали
великого викупу. Якщо пiти на це, то  все  срiбло  i  золото  Половецького
степу попливе до Ки?ва... Вай-пай!
   Хани, що досi слухали мовчки, враз стрепенулися.
   - Йок, йок[41]! - почулися вигуки. - Тiльки не викуп!
   - Дешт-i-Кипчак збiднiв! З року в рiк страшна  весняна  посуха  випалю?
нашi степи, худоба гине вiд безкорм'я, а лютi зими  довели  нашi  роди  до
крайнього зубожiння! Де наберемо стiльки золота, щоб  викупити  сiм  тисяч
во?в i сiмнадцять ханiв?  Якщо  повирива?мо  з  ушей  наших  жон  i  дочок
сережки, познiма?мо з ?хнiх рук перснi, то й тодi не нашкряба?мо  стiльки,
щоб викупити таку силу людей!
   - Вiйною треба йти на урусiв! - вигукнув войовничий, запальний хан Кза.
- Зiбрати все вiйсько, яке у нас ?, промчати по  землi  урусiв,  потрощити
?хнi села та городи i обложити Ки?в! Князi вiдпустять тодi ханiв, i  бе?в,
i всiх половецьких джигiтiв, та ще й заплатять нам, щоб ми вiдступили  вiд
стiн ?хньо? столицi!
   - Правильно, правильно! Провчити урусiв! Пiти на них  вiйною!  Виручити
наших побратимiв! Веди нас, хане Кончак!
   Кончак торжествував: поразка Коб'яка обернулася  для  нього  перемогою!
Тепер  усi  половецькi  роди  об'?днаються  пiд  його  рукою,  як   колись
об'?дналися було пiд рукою його дiда Шарукана,  i  вiн  уже  не  випустить
влади, а використа? ?? для звершення  сво?х  давнiх  задумiв  -  об'?днати
Дешт-i-Кипчак i стати його самовладним володарем.
   - Достославнi хани, - довiрливо понизив вiн голос, - я  цiлком  подiляю
вашу думку, що урусам не викуп платити,  а  треба  зiбратися  з  силами  i
погромити ?х, як ще нiхто нiколи не громив.  Хтось  тут  сказав,  що  нашi
пiвденнi степи страждають останнiм часом вiд жорстоких посух... Правильно.
А в уруських землях посух нема?. За Ворсклою та Пслом буяють трави - аж до
Сейму та Десни, плинуть повноводi  рiки,  шумлять  безкра?  лiси  та  га?.
Багата земля! То чому б нам не зробити ?? сво?ю?  Чому  уруси  псують  ??,
копирсаючись у нiй ралами та мотигами? Чом би нам не випасати на нiй сво?х
табунiв? Га?
   Думка була не нова. Вона давно жила серед половецько?  знатi  -  урвати
цей ласий шмат руських земель i зробити ?х частиною Дешт-i-Кипчака. Тiльки
як це зробити? Може, Кончак зна??
   - Сил малувато, - сказав молодий хан ?льдечук iз Вобурчевичiв.  -  Одне
дiло - пограбувати, а друге - утримати цi землi за собою!
   - Коли об'?дна?мося, то сил вистачить,  -  заперечив  Кончак.  -  Та  й
приготуватися треба як слiд, а не так, як Коб'як... Чув я, що за Обезькими
горами воюють живим вогнем. З вогняного рога летить полум'я просто у  вiчi
ворожим коням i воям. Хто може устояти перед такою збро?ю? Гадаю, якщо  ми
вирiшимо йти на урусiв, то треба нам ?? мати. Я пошлю сво?х людей за  нею.
Ось на що нi срiбла, нi золота не шкода!
   -Це буде хтозна-коли, - розчаровано протягнув Кзакiв син Роман Кзич.  -
А серце просить помсти зараз!
   Кончак усмiхнувся.
   - Молодiсть нетерпляча... А в вiйськовому  дiлi  потрiбне  терпiння.  У
похiд ми все одно не пiдемо  ранiше  зими.  На  той  час  i  живий  вогонь
роздобудемо...
   - Яким же шляхом  iти?  Кого  першого  воюватимемо?  -  запитав  старий
Туглiй, вiдсапуючись вiд випитого кумису i витираючи рукавом рiдкi вуса. -
На Переяслав, на Ки?в, на Чернiгiв чи на Посем'я?
   Кончак давно все обдумав.
   -  Першого  треба  бити  того,  хто  найслабший.  А   зараз   найслабша
Переяславська земля - все Посулля  мною  вже  знесене,  залоги  залишилися
тiльки в небагатьох городках - у Во?нi, Римовi, Слiпородi, Лубнi, Лохвицi,
Ромнi. Та вони для нас  не  перепона.  Пройдемо  непомiтно  мiж  Лубном  i
Лохвицею прямо до Переяслава i з ходу  вiзьмемо  його.  Князя  Володимира,
якщо залишиться живий, притягнемо на арканi  до  Орелi,  де  вiн  бився  з
Коб'яком, i там скара?мо. Погромимо всю Переяславську землю  i  залишимося
там на лiто, а потiм - i назавжди... Чи правильно я мiркую?
   - Ой?, ой?! Правильно! - закричали хани. - Слава хановi Кончаку!  Слава
внуковi Шарукана!
   Кончак i оком не повiв, хоча  радiсть  розпирала  йому  груди.  Нарештi
досягнув вiн верховно? влади! Довгий i  нелегкий  це  був  шлях  -  i  ось
сьогоднi все Половецьке поле кричить "славу" на його  честь,  вiдда?  сво?
вiйськовi загони йому в руки.
   Вiн розумi?, що завдячу? Коб'яковi,  його  нерозважливостi  сьогоднiшню
перемогу над родовичами. А перемога над урусами належатиме тiльки  йому  i
бiльше нiкому! I вона змiцнить i утвердить владу  над  Дешт-i-Кипчаком  за
ним, а може, i за його нащадками.
   Вiн подякував ханам за довiр'я, за добровiльно вручену верховну владу i
на радощах звелiв  подати  п'янке  червоне  вино,  привезене  сугдейськими
купцями з далеко? Куль-Оби.

   * * *

   В юртi ставало душно. Настя вiдкинула вовняну ковдру, провела рукою  по
обличчю, мовби вiдганяла сон, i позiхнула, роздумуючи -  вставати  чи  нi.
Вставати не хотiлося.
   Надворi давно вже буяв сонячний  лiтнiй  день,  а  в  юртi  прохолодно,
стоять густi сутiнки, коливаються похмурi тiнi. Сюди крiзь подвiйну повсть
проника?  зовсiм  небагато  приглушених  звукiв  гамiрливого  половецького
стiйбища - хiба що плач дитини чи далекий тупiт кiнських копит, i  коханiй
жонi хана Туглiя не хочеться вставати i поринати в  безладну  i  безглузду
метушню чужого i ненависного життя.
   За три роки неволi Настя звикла до розкошiв, до ситостi й неробства, бо
була не рабинею, як iншi ?? спiввiтчизницi, а катуною[42] хана,  однак  до
чужини так i не звикла. Дiтей вiд хана не мала i жила тiльки для себе,  нi
в грiш не ставлячи нi свого старого чоловiка, який упадав бiля не? i  мало
не носив на руках, нi його  рiд,  нi  всю  половецьку  орду.  Користуючись
слiпою любов'ю Туглiя, вона робила, що хотiла, -  нi  в  чому  вiн  ?й  не
перечив. Мала гарний одяг, золотi прикраси, смачну ?жу i вдосталь часу для
спання, видивляння  у  бронзове  дзеркальце  чи  для  теревень  зi  сво?ми
рабинями-землячками.
   Вона подумала, вставати чи нi, - i не встала. Прислухалася до  сюрчання
степового цвiркуна, що вiв свою без-
   конечну пiсню десь пiд килимом.  Тут  i  цвiркуни  не  такi,  як  дома.
Домашнi жили пiд пiччю i тихо заколисували - сюр-сюр... А  тут  голосистi,
як пiвнi, заведуть спiв - не заснеш.
   Не зацiкавив ?? i при?зд багатьох  ханiв,  про  що  вночi  розповiв  ?й
Туглiй,  не  змусив  засвiт  вилiзти  з  теплого  м'якого  ложа,  притьмом
вискочити iз затишно? юрти. Чи й не диво - хани! Мало вона  ?х  перебачила
за цi роки! Такi ж кочовики, що кохаються в конях, вiвцях, худобинi, як  i
всi iншi, хiба що ситiшi та одягнутi краще.
   Вона повернулася на другий бiк i заплющила очi.
   Та подрiмати не пощастило. Раптом недалеко пролунав пронизливий жiночий
крик i змусив ?? схопитися. По  голосу  впiзнала  -  кричала  тiтка  Рута,
невiльниця з Переяславщини, сорокарiчна дружина Туглi?вого наймита-пастуха
Торiата, або по-простому Трата, як звали його всi родовичi, тобто  Гнiдого
Коня, бо саме так вiн прозивався.
   Кричала Рута. Це, правда, не було дивиною. Мусила  кричати,  бiдна,  бо
навiжений Трат, коли йому щось входило  в  голову,  частенько  хапався  за
вiжки чи обротьку i ганявся за  нею  довкола  юрти,  а  траплялося  -  бив
смертним бо?м. Бив за те, що був бiдний i  не  бачив  просвiтку  в  сво?му
нужденному життi, бив, що взяв у жони уруску,  бо  за  половчанку  не  мав
змоги заплатити калим, бив за те, що  народила  йому  тiльки  одного  сина
Овлура, якому, отже, теж потрiбно, коли захоче женитися, готувати калим, i
не народила жодно? дiвчини, яка принесла б йому багатство, коли б виходила
замiж.
   Хтозна, яка була причина сьогоднi, але Рута кричала, нiби  ??  вбивають
до смертi. Тож причина, мабуть, була з поважних.
   Настя поспiхом накинула на себе барвистий халат, вискочила надвiр.
   Бiля Тратово? юрти юрмився натовп. Однак нiхто й пальцем не повiв,  щоб
порятувати нещасну.  Трат  звалив  Руту  на  землю  i  перiщив  гарапником
нещадно, нiби тварину.
   Настя розштовхала людей i прожогом кинулася наперед, щоб  припинити  це
бузувiрство.
   Та тут  з  протилежного  боку  вискочив  задиханий  вiд  швидкого  бiгу
вродливий кремезний юнак i повиснув на Тратовiй руцi.
   - Батьку, що ти робиш! Отямся! Зупинись! Не бий матерi.
   Це був син Трата i Рути - Овлур. Йшов йому вiсiмнадцятий рiк, i  ставав
вiн дужим вродливим парубком. Вiд матерi успадкував густе, злегка кучеряве
волосся, прямий нiс, бiлу шкiру, а вiд батька -  чорнi  брови  та  виразнi
карi очi. Настя давно запримiтила хлопця, але вiн не звертав на не? нiяко?
уваги.
   Трат заверещав:
   - Геть! Вiдпусти мене! Як смi?ш перечити батьковi!
   Овлур не вiдпускав. Трат лiвою рукою ударив сина в обличчя.
   - Геть-но, щеня!
   Овлур спалахнув. Не тямлячи себе, вхопив батька за поперек, пiдняв  над
собою i щосили жбурнув у натовп. Трат гепнувся на землю  i  заскиглив  вiд
болю. А Овлур, не глянувши в його бiк,  узяв  матiр  на  руки  i  зник  за
пологом юрти.
   Все це трапилося так  швидко,  що  нi  Настя,  нi  родовичi-половцi  не
встигли й охнути. Такого ще не бувало! Щоб син пiдняв руку на батька?! Щоб
посмiв  перечити  йому?!  Щоб  порушив  стародавнiй  звичай  степовикiв  -
покорятися батьковi, покорятися старшому, покорятися бе?вi та хановi?! Нi,
такого, достеменно, ще не бувало!
   Всi чекали - що ж буде далi?
   Трат тим часом пiдвiвся, безтямно глипнув на людей, в очах яких  уздрiв
смiх i глум, бо вони  глумилися  з  нього  все  життя,  вiдколи  вiн  себе
пам'ята?, з самого малку, i, не тямлячи себе, кинувся вслiд за Овлуром  до
юрти.
   - Я уб'ю тебе, уруський вишкребку! - заревiв, видобуваючи зi  шкiряного
чохла широколезого ножа.
   У юртi враз зчинився  крик.  Стiни  iз  старенько?  повстi  задвигтiли,
затрiщали. Вслiд за тим з не? вискочили  обо?  -  батько  й  син.  Власне,
вискочив один Овлур з пiднятим над головою Тратом  i  двигонув  батька  ще
далi, нiж перший раз.
   Трат покотився пiд ноги родовичам. Потому, проклинаючи все на свiтi - i
жiнку, i сина, i самого себе, - пошкутильгав до бiло? Кончаково? юрти.
   - Я знайду на тебе управу! Ти не битимеш бiльше  батька!  Начувайся!  -
помахав вiн кулаком.
   Настя отерпла. Бути бiдi! Хани розправляються з непокiрними безпощадно.
   Вона кинулася до юрти. Рута лежала на шорсткiй, побитiй мiллю  кошмi  i
стогнала. Сорочка на нiй порвана, закривавлена. Овлур сидiв поряд i гладив
?? збасамужене гарапником плече. Погляд його був розгублений i блукав десь
далеко-далеко.
   Настя доторкнулася до юнаково? руки.
   - Овлуре, тiкай! Трат побiг до хана! Коли б не схопили тебе...
   Рута переполошилася теж, пiдвела голову.
   - Ой лишенько! Що ж це буде! Овлуре!
   Але Овлур мов задерев'янiв.
   - Ну i хай! - махнув рукою. - Лiпше смерть, нiж та ке життя!
   - Дурненький! Що ти говориш? Буря минеться -  i  знову  зася?  сонечко!
Батько пробачить тобi... На те ж вiн батько! - переконувала Настя.
   - Авжеж! Батько! Крiм батога, я нiчого не зазнав вiд нього  гарного!  А
матiр кату?, мов звiрюка! Вiн менi,  може,  й  пробачить,  та  я  йому  не
пробачу нiколи!
   Настя зрозумiла його. Овлур  був  сином  полонянки  Рути.  Вигодуваний,
вихований нею, хрещений попом-невiльником i названий при хрещеннi  Лавром.
З розповiдей матерi багато знав про ?? батькiвщину - Русь, про ??  села  i
городи, про вишневi садочки i повноводi рiки, про зеленi дiброви i  родючi
ниви, а найбiльше - про ?? людей, яких i тут, у  Половецькiй  землi,  було
немало. Вивчив вiд матерi ?хню мову, ?хнi звича?, пiснi i почувався  серед
них як свiй. Знав, що жiнка там, у порiвняннi з  жiнками  кочовикiв,  живе
вiльнiше, ?й легше диха?ться, вона там часто  вершить  всiма  господарчими
дiлами сiм'?. Так здавна повелося серед того народу. А тут, в ордi, навiть
жiнки-половчанки - безправнi i безсловеснi iстоти, а про невiльниць нiчого
й казати. Рута ж натерпiлася, мабуть, за всiх, - таке важке було ?? життя.
Одного Овлура любила вона тут, один Овлур був тим промiнчиком, що манив ??
до себе серед безпросвiтного мороку i тримав на свiтi.  А  син  платив  ?й
вза?мною любов'ю. За не? вiн був ладен  на  все.  Навiть  на  батька  руку
пiдняв через не?...
   I це було найстрашнiшим злочином. Половецькi звича? такого не прощали.
   - Овлуре, тiкай! - мало не закричала Настя. - Ти краще за  мене  зна?ш,
що тебе чека?, як розправляються хани з непокiрними!
   Овлур стиснув рукою лоба i мовчав. Рута теж то благала його тiкати,  то
раптом ставала безтямною i безсловесною.
   Настя не знала, що робити.
   - Божевiльний, тiкай! Сiдай на коня - i в степ!
   Та тiкати було вже пiзно. Хтось владною рукою шарпонув  полог  -  i  до
юрти ввалилося тро? ханських нукерiв-охоронцiв.
   - Де Овлур?
   Його схопили, потягли - аж сорочка  затрiщала.  Рута  закричала,  Настя
кинулася вслiд за ними.
   На майданi зiбралися всi - вiд старого до малого.
   Окремо, посерединi, стоять  хани.  Над  ними  височi?  могутня  постать
Кончака. Бiля його нiг, розтираючи кулаком  по  обличчю  сльози,  зiгнувся
старий змиршавiлий Трат.
   - Ведiть-но  поганця  сюди!  -  загримав  Кончак.  -  Хочу  глянути  на
нечестивця, що пiдняв руку на батька!
   Овлура кинули йому до нiг, силомiць поставили на колiна. Кончак  носком
чобота ткнув його в груди.
   - За вiщо батька бив?
   - За матiр, хане. Щоб не знущався з не?, щоб не вбивав до смертi!
   - Жона - пил на чоловiкових пiдошвах! Що чоловiк хоче, те  й  робить  з
нею - милу? або лупцю?... Та не в тiм, зрештою, рiч.  Рiч  у  тiм,  що  ти
виступив супроти освячених цiлими  поколiннями  звича?в  -  зняв  руку  на
старшого! Сьогоднi - на батька,  завтра  -  на  хана!  Тебе  мало  висiкти
канчуками - тебе треба прив'язати коневi до хвоста i пустити в  степ!  Хай
звiрi зжеруть там тво? м'ясо, хай вiтер i сонце висушать тво? костi!
   - Ой?, ой?! - закивали головами хани. - Вiн потоптав  наш  предковiчний
закон - хай поплатиться за це!
   Настя обiмлiла. Прив'язати коневi до хвоста! Це ж  вiрна  смерть!  Який
жорстокий степовий звичай!
   Вона кинулася до нiг Кончаковi. Плутаючи половецькi i сво? рiднi слова,
заблагала:
   - Великий хане, зглянься на хлопця! Його мати лежить при смертi  -  так
скатував ?? нi за що Трат... А  Овлур  вступився  за  не?...  Не  бив  вiн
батька, а тiльки вiдтрутив вiд матерi, коли той  ввiрвався,  щоб  зарiзати
обох - матiр i сина! Я цьому свiдок!
   Кончак  насупився.  А  хан  Туглiй,  що  загубився  в  натовпi   ханiв,
витрiщився на дружину i не знав, що робити, - схопити непутящу за коси  та
вiдтягти до сво?? юрти чи промовчати, щоб не  стати  посмiховиськом  перед
усiм родом. Вирiшив промовчати.
   Тим часом Кончак упiзнав Настю. Його вразила ?? свiжа  жiноча  краса  -
пишне русяве волосся, ще не заплетене пiсля  пiзнього  сну,  рожевi  щоки,
бiлi руки,  що  не  знали  чорно?  роботи,  великi  голубi  очi,  в  яких,
здавалося, можна було втопитися... Серце його пом'якшало.
   - А чому ханша вступа?ться за цього чабана?
   - Бо його мати, Рута, - моя землячка... Менi жаль ??. Настя  ще  бiльше
зашарiлася i смiливо глянула прямо в вiчi грiзному хановi.  Сказала  вона,
звичайно, тiльки пiвправди. Руту ?й жаль, безперечно. Та  ще  бiльше  жаль
самого Овлура, такого гарного, мужнього, дужого, що запав ?й у  серце.  То
дарма, що вiн молодший. А хiба вона стара? От тiльки вiн,  дурненький,  не
помiча? ?? почуттiв чи вда?, що не помiча?, бо бо?ться хана Туглiя...  Але
ж коли-небудь помiтить! Прийде час!
   Поки Настя так думала, Кончак дивився на не? i вiдчував, що  ??  погляд
обеззброю? його.
   - Гм, - буркнув вiн незлобливо. - Я  не  можу  вiдступитися  вiд  щойно
сказаних слiв, жiнко!
   Зрозумiвши, що ?? чари подiяли i тут, як дiяли вони безвiдмовно завжди,
коли потрiбно було полонити тверде  чоловiче  серце,  Настя  повела  новий
наступ:
   - Я не прошу великого хана вiдступитися вiд  власного  слова.  Я  прошу
лише зберегти життя цьому хлопцевi. А як - то вже турбота самого  великого
хана.
   Двi пари очей: хижi, брунатно-коричневi - хановi i великi,  ясно-голубi
- Настинi, - якусь мить мовчки змагалися мiж собою.  I  це  змагання  було
явно не на користь Кончаковi, i його сувора, вовча  натура  почала  поволi
танути, м'якшати,  поступатися  перед  вродою  i  волею  цi??  незвичайно?
уруски. "I треба ж, - подумав Кончак, - щоб така красуня  дiсталася  отому
старому бовдуровi Туглiю! Яка несправедливiсть! Ой-бой!"
   А вголос промовив:
   - Буде так, як уже сказано, - треба  провчити  непослуха.  Та  й  iншим
наука!.. Але пустимо коня не в степ, а  проженемо  по  стiйбищу,  щоб  усi
бачили, що чека? того, хто не поважа? старших!
   Настя зрозумiла, що на бiльше розраховувати не можна. Однак i  це  була
значна уступка з боку хана. ?? потрiбно було розширити i узаконити  прямою
згодою Кончака.
   - Дякую, ханочку, - сяйнула бiлками Настя. - Звичайно, по стiйбищу  хай
протягнуть - в науку iншим... Про одне прошу - дозволь принести йому одяг,
який я захочу.
   Кончак засмiявся.
   - Одяг? Вiн i так не голий... Але коли вже тобi так хочеться, то неси.
   Поки ханськi охоронцi лаштували коня, шлею на нього  та  вiрьовку,  щоб
прив'язати жертву, Настя метнулася в юрту, де в напiвзабуттi лежала  Рута,
шепнула ?й, щоб не хвилювалася за сина, бо, мовляв, вона все зробила,  щоб
урятувати його, схопила Тратового старого, але  досить  мiцного  кожуха  i
валянки, заячого малахая i вибiгла надвiр. За нею виповзла з юрти Рута.
   Настя схилилася до Овлура.
   - Одягайся! Взувай валянки! Та швидше, поки тi  бузувiри  не  потрощили
тобi костi!
   Здивований Кончак спочатку хотiв заборонити юнаковi так одягатися,  та,
згадавши, що вiн сам дозволив принести вдяганку, махнув рукою - е-е, хай!
   Ханськi охоронцi пiдвели коня, запряженого в шлею, накинули попiд  руки
Овлуровi мiцну вiрьовку, прив'язали до барка. Один з них скочив коневi  на
спину, вйокнув:
   - Вйо!
   Юрба розступилася. Кiнь рвонув з копита i пiшов чвалом. Овлур  ухопився
за натягнуту, мов струна, вiрьовку, пiдтягнувся  на  руках,  щоб  уберегти
голову вiд ударiв об землю. Кожух i валянки захищали його тулуб i ноги.
   - Вйо! Уля-ля-ля! Уля-ля-ля! - заверещала юрба. - Вйо! Вйо!
   Для всiх, крiм Рути i Настi, це було захоплююче видовище.  Очi  палали,
роззявленi роти кричали, понукали верхiвця гнати швидше, хоча  той  i  так
мчав шпарко - аж курява здiймалася вслiд за ним.
   Стiйбище розкинулося  понад  Тором  на  цiлу  версту.  На?жджена  курна
дорога, обабiч яко? вишикувалися юрти i похiднi вози  з  вежами-юртами  на
них,  пролягала  по  узвишшю,  i  всiм  було  видно,   як   за   верхiвцем
пiдстрибувала на вибоях темна згорблена постать юнака.
   Живий?
   Овлур був живий, хоча вiдчував, що трима?ться з  останнiх  сил.  Земля,
яку вiн знав змалечку i по якiй ходив не раз,  тепер  йому  була  ворожою,
вона била його в спину, в лiктi, в ноги, товкла i гамселила зi всiх бокiв.
Коли б не кожух, валянки i шапка, то не  витримав  би  й  половини  шляху.
Дякувати Настi - поки що вiн живий!
   Коли верхiвець завертав назад i припинив коня, Овлур крикнув йому:
   - Джигiт, у вибалку, на засохлому груддi, тихше ?дь, прошу тебе!  Бо  й
печiнку вiдiб'?ш!
   Широколиций джигiт вищирив бiлi зуби, засмiявся.
   - Тримайся! Промчу, як вихор! Припиняти не буду - повеселю хана Кончака
i його гостей! Пай-пай!
   Овдур гiрко скривив рота i ще мiцнiше стиснув  вiрьовку.  Назад  джигiт
справдi мчав, як вiтер, весь час б'ючи коня гарапником i ногами пiд  боки.
Зупинився за кiлька  крокiв  перед  Кончаком,  сплигнув  додолу  i  шаблею
перерубав вiрьовку.
   Овлур не подавав ознак життя. Кожух звисав з  нього  клаптями,  обличчя
заюшилося кровлю. Лежав мовчки, мов мертвий.
   Рута пiдвела голову, пiдповзла до сина i закричала:
   - Синочку! Що ж вони зробили з тобою! Вiд того крику Овлур  здригнувся,
з його грудей вирвався болiсний стогiн. Клаптi кожуха заворушилися -  юнак
силкувався пiдвестися, але не мiг.
   - Матiнко, ти? - намагався впiзнати ?? крiзь кривавий туман.
   - Я, синочку, я... Ось пiдведуся, допоможу тобi... Вона справдi знайшла
в собi сили пiдвестися, стати на ноги, але як не  силкувалася,  а  пiдняти
сина не змогла. Тодi  Настя  гарикнула  на  молодих  джигiтiв,  що  стояли
поблизу:
   - Чого  витрiшки  прода?те?  Допоможiть  жiнцi!  Кончак  мовчки  кивнув
головою, i джигiти обережно пiдняли Овлура на руки, понесли в  юрту.  Рута
поволi подибала за ними. А Настя стримала себе, хоча ?й теж хотiлося  бути
зараз там, у юртi. Тепер, коли небезпека для Овлура минула, вона  подумала
i про себе. Що скаже на все це хан Туглiй? Що то буде?

   * * *

   Туглiй повернувся вiд Кончака, коли стемнiло, добре  напiдпитку.  Важко
ввалився до юрти, дихнув вином i кумисом. Широкий вид його був насуплений,
очi налилися кровлю, рiдкi сивi вуса на?жачилися, товста шия  почервонiла,
мов у пiвня гребiнь. В руцi вiн мав замашного гарапника.
   Настя миттю схопилася  з  м'яких  подушок,  i  вiд  того  рiзкого  руху
заколивалося жовтаве полум'я лойово? свiчки.  З  ??  округлих  бiлих  плеч
вiльно спадала гаптована  шовком  тонка  лляна  сорочка  виробу  ки?вських
умiльцiв.
   Туглiй ступив крок наперед i зловiсно прохрипiв:
   - Хр-р! Хр-р!.. Ну, негiднице-повiйнице! Ось так ти бережеш  чоловiкову
честь! Робиш мене, хана, володаря цiлого степу, тисячних отар  i  табунiв,
повелителя племенi, посмiховиськом  перед  усiм  народом  половецьким!  Що
надумала! Заступатися привселюдно за якогось шмаркача, жебрака, чабана! Та
я тебе саму накажу прив'язати коневi до хвоста i голою пустити в  степ!  I
нiхто тебе не поряту?! Нiхто не заступиться!  Та  я  з  тебе  живо?  шкуру
спущу! Хр-р! Хр-р!..
   Над його головою звився гарапник. Але не  встиг  вiн  упасти  на  нiжне
жiноче тiло, як Настя вихопила зi складок сорочки невеликого кривого  ножа
i наставила собi проти серця.
   - Хане! - гукнула голосно. - Зупинись! Кого б'?ш?  Один  удар  -  i  не
стане тво?? русокосо? жони, тво?? вiдради i  втiхи!  Чи  ти  подумав,  хто
милуватиме тебе, хто цiлуватиме тебе,  хто  привiта?,  коли  повернешся  з
походу? Хто пригорне i  приголубить,  коли  ти  ляжеш  у  холодну  постiль
старого вдiвця? В чи? очi заглянеш, коли важкi  думи  обсядуть  твою  сиву
голову, i хто зiгрi? твою стару кров у довгi зимовi ночi?  Чи  подумав  ти
про це? Якщо подумав, тодi бий!
   Вона знала, що робити i що казати.
   Туглiй, мов заворожений, прикипiв поглядом до тонкого блискучого  леза.
Гарапник здригнувся i впав додолу. Хановi губи затремтiли, а брови  сивими
дугами полiзли на лоба.
   - Настуню! - вигукнув вiн,  простягаючи  до  примхливо?  i  сво?вiльно?
дружини руки. - Не треба! Зачекай! Я пожартував! Давай поговоримо  ладком!
Ти ж зна?ш, як я кохаю тебе! Справдi - ти моя ?дина радiсть i втiха!  Хiба
я посмiю хоч пальцем зачепити тебе, люба  моя!  Та  швидше  я  голову  дам
вiдрубати, нiж ударю тебе!  Тiльки  будь  мо?ю  i  бiльш  нiчи?ю  -  i  ти
купатимешся, поки я живий, у розкошi й щастi! Настуню!
   Настя подумала трохи, мовби вагалася i зважувала почуте, потiм  вiдвела
ножа вiд грудей i пожбурила додолу.
   - Хане мiй! - ?? бiлi руки простяглися наперед, як для обiймiв. -  Хане
мiй!
   Туглiй з радiсним стогоном кинувся до не?:
   - Настуню!
   Мiж ними знову, як це бувало не раз, запанував мир. Туглiй роздягнувся,
i вони забралися на м'яке ложе, пiд пухкi ковдри з верблюдячо? шерстi.
   - Весело було у Кончака? - спитала Настя, щоб звести розмову на iнше. -
Надудлилися вина, скiльки хотiли?
   Туглiй плямкнув губами, покрутив головою.
   - Вино те скоро крiвцею пролл?ться...
   - Як то?
   - Кончак замислив велику вiйну з урусами... Нинi обрали його  верховним
ханом... Як тiльки ляжуть на землю снiги i стануть рiки, пiднiметься  весь
Половецький степ!.. I здригнеться Руська земля!
   У Настi стиснулося серце. Нi, не забула вона рiдно? землi!  Не  забула!
Iнодi така туга найде - хоч у Тор головою кидайся. I  тодi  встають  перед
очима зеленi береги срiблястого Сейму, пахнуть у груди духмяними  пахощами
скошенi трави  на  левадах  та  гiркi  дими  осiннiх  багать  на  городах,
вiдiзвуться  гострим  болем  рiднi  голоси  матерi,  батька,  братикiв   i
сестричок... Нiде правди дiти,  звикла  вона  за  три  роки,  проведенi  в
ханськiй юртi, i до сито? ?жi, i до гарного одягу, i до прикрас дорогих  -
золотих перснiв та сережок, срiбних заколок, бурштинового намиста.  Та  до
рiдно? землi на крилах летiла б - щоб хоч одним оком уздрiти ??, на  рiднi
стежки-дорiжки  поглянути,  зi   сво??   криницi   води   попити,   пiсень
солодко-тужливих дiвочих послухати, що бринять пiд мiсяцем...
   Серце ?? стиснулося. Вона не забула того жахливого зимового  дня,  коли
зненацька, зовсiм несподiвано, на Вербiвку налетiли половцi, пам'ята?,  як
закричали люди пiд шаблями половецькими, заревла худоба, коли ?? нападники
почали виганяти з хлiвiв, як спалахнули стрiхи хат i дим заступив сонце...
   I нiколи не згладиться з ?? пам'ятi та  мить,  коли  ??  ши?  торкнувся
холодний половецький аркан, а важкий гарапник упав на дiвочi плечi...
   Це було жахливо!
   Скiлькох же iнших молодесеньких русокосих дiвчаток жде ?? доля? Скiльки
сiл попелом розвiються по бiлому  снiгу,  скiльки  люду  трупом  ляже  пiд
шаблями половецькими?
   - Чого ж замовкла? - торкнувся ?? руки Туглiй. - Невже сво?м патяканням
я розвередив тобi душу? Так ти не бери до серця... Так було, так i буде!
   - Я й не беру, - прикинулася Настя байдужою, щоб не  викликати  у  хана
пiдозри, як гостро вразила ?? ця новина, - Мало  про  що  можуть  говорити
п'янi чоловiки...
   I з вiдразою обняла нелюбого мужа за м'якi бабськi плечi.
   А другого дня, вибравши хвилину, коли Туглiй разом з Кончаком та iншими
донськими ханами виряджав гостей, Настя шуснула в юрту до Рути.
   - Сама? Трата i Овлура нема??
   - Ох, ох, сама, - застогнала жiнка, пiдводячи голову з постелi. -  Трат
i Овлур уже бiля ханських табунiв, а я колодою лежу i не можу пiдвестися -
все тiло болить... Овлур, бiдолаха, теж ледве пiдвiвся...
   Настя призвича?лася до напiвтемряви, простягнула Рутi чималий вузлик.
   - Я ось тобi тут дещо принесла  -  сиру,  айрану  та  смаженого  м'яса.
Пiдкрiпляйся та одужуй швидше!
   -  Щось  знову  трапилось?  -  кинулася  Рута,  по   Настиному   голосу
догадавшись, що в тi?? за душею якась та?мниця.
   - Трапилося! - Настя перейшла на шепiт. -  Задумали  хани  взимку  Русь
звоювати, винищити всiх аж до Десни та Ки?ва...
   - Клятi!..
   - I то не все... То буде не простий набiг, як бувало не раз до цього...
   - Що ж вони надумали ще?..
   - Хочуть усю Переяславську у кра?ну  навiки  посiсти,  щоб  стала  вона
?хньою землею! Хочуть ставити там сво? вежi, випасати там сво? табуни!
   - Звiдки ти дiзналася про це?
   - Туглiй розпатякався... Ти ж зна?ш, що вiн, як баба, - що на думцi, те
й на язицi! Та ще коли напiдпитку...
   - О боже!.. Що ж нам робити?
   - Звiстку дати додому.
   - Нiби це так просто!
   - Знаю, що не просто... Особливо для нас,  жiнок...  Але  ж  у  тебе  ?
син...
   - Ти хочеш, щоб Овлур устряв у це дiло? Що ж вiн може зробити?
   - Я все обдумала. Коли б тiльки  Овлурова  згода...  Але  ж  вiн  такий
непiдступний...
   По колись вродливому, а тепер  змученому  Рутиному  обличчю  промайнула
гiрка усмiшка.
   - Ох, Насте... Знаю, не слiпа я, - сохне  тво?  серце  за  ним!  Та  не
баламуть ти хлопця! Облиш! Чи хочеш йому ще бiльшого нещастя?..  Не  рiвня
вiн тобi нi в чому...
   - Тiтонько Руто, - почервонiла Настя, - не про те я зараз мовлю, хоча й
не байдужий менi  Овлур,  а  про  те,  щоб  сповiстити  князiв  про  намiр
Кончака...
   - То ти вибрала для цього Овлура? Але ж вiн може голову втратити! Невже
ти не подумала про це? Чи не жалко його?
   - Чому не подумала? Думала i про це, всеньку нiчку  думала.  Та  нiчого
iншого надумати не змогла... Хiба самiй ?хати...
   - Куди тобi!
   - От бачиш? Залиша?ться один Овлур.  Вiн  не  раб,  за  яким  пильнують
десять очей, а вiльний кочiвник. Вiн чабан,  тому  може  пiд  час  вiдгону
табунiв непомiтно для iнших зникнути з пасовища i за кiлька  днiв  домчати
до Во?ня чи Лубна i  повернутися  назад...  Йому  легше  це  зробити,  нiж
будь-кому iншому. Потрiбно тiльки, щоб ти його напоумила на  це...  Нiкого
iншого, крiм тебе, вiн i слухати не захоче!
   - А якщо i мене не послуха?ться?
   - Тодi Кончак застука? наших зненацька i пiв-Русi потягне на арканах  у
неволю.
   - Жахливо!
   - Отож-бо!.. Навряд чи  повернуся  я  коли-небудь  на  батькiвщину,  та
забути рiдно? землi довiку не зможу - нi роду свого, нi села свого, нi тих
стежок-дорiжок, по яких походили мо? босi ноженята, нi всього  iншого,  до
чого прикипiло мо? серце! Нiчого цього не забути менi! Тому й не хочу, щоб
гасав там,  по  наших  селах-хуторах,  по  наших  нивах  та  луках,  хижий
половецький кiнь...
   Рута схлипнула.
   - Я i сьогоднi, коли б мала силу, полинула б додому. Хай би там нi кола
нi двора - аби на рiдну землю! Та ще з Овлуром, синочком мо?м ?диним...  А
без нього - нi! Без нього менi - смерть! Хоча i так  вона  не  за  горами!
Докона? мене Гнiдий Кiнь, ох, докона?, хай би був щез!
   Настя обняла ??, i вони обидвi заплакали.



   РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ

   На три листи князя Iгоря з проханням  помиритися  з  сином  Володимиром
Ярослав вiдповiдав коротко i сухо: "Нi!" Iгор досадував, злився, Володимир
сумував, а княгиня ?вфросинiя плакала,  бо  шкода  ?й  було  брата.  Пiсля
вiдповiдi на третiй лист не залишилося нiчого iншого, як з жоною та дiтьми
вирушити на поклон до тестя.
   I ось перед очима Галич - столиця могутньо?  Галицько?  землi.  Здалеку
сяють золотом хрести на банях Успенського собору,  збудованого  Ярославом.
Високо здiймаються в небо на високiй горi вали i заборола дитинця.  Гудуть
дзвони, i ?хнi солодко-тривожнi звуки холодять душу.
   Як то прийме князь Ярослав? Чи не вижене?
   Поминувши гамiрливе  ремiсниче  Пiдгороддя  з  його  кузнями,  млинами,
чинбарнями,  олiйницями,  сукновальнями,  зброярнями,  з  його  невеликими
хатками та напiвземлянками,  з  його  кривими  вуличками,  курми,  гусьми,
качками та свиньми на вигонах, iз бродячими псами та запаршивiлими котами,
валка князя Новгород-Сiверського прогуркотiла по дерев'яному  мосту  через
Лукву, про?хала мимо боярських та монастирських садиб, огороджених  такими
мiцними заборолами, нiби то були  князiвськi  городки,  пiднялася  вузькою
дорогою на високий пагорб i через камiну  браму  ви?хала  в  дитинець,  ??
супроводжували  посланцi  Ярослава,  висланi  галицьким  князем  назустрiч
гостям.
   Перед Успенським  собором  -  невеликий  гурт  бояр  та  найбагатших  i
найвпливовiших городян, що вийшли зустрiчати князевих  дочку  i  зятя.  На
папертi одиноко стояв Ярослав. Посивiлий,  схудлий,  згорблений.  Горе  не
обiйшло його стороною.
   ?вфросинiя зiскочила з вiзка, притьмом кинулась до нього.
   - Отче! Княже! - заридавши, впала  йому  на  груди.  Вони  не  бачилися
кiлька лiт i тепер довго стояли обнявшись.
   Ярослав був твердою, суворою людиною, але i в нього покотилася по  щоцi
сльоза.
   Пiдiйшов Iгор. Почоломкався з тестем. Ярослав заглянув молодому князевi
в очi.
   - Чого при?хав? Просити за Володимира?
   - I  за  Володимира  теж,  -  з  притиском  вiдповiв  Iгор,  витримуючи
пронизливий погляд галицького князя.
   - Нiчого не  вийде!  -  рiшуче  вiдрiзав  Ярослав,  провiвши  вказiвним
пальцем поза золотим ожереллям, нiби воно заважало йому  дихати.  -  I  не
проси.
   - Таточку, про це потiм поговоримо, - втрутилася Ярославна, -  А  зараз
привiтай онукiв!..
   З критого вiзка одне за одним вилазили дiти,  з  цiкавiстю  й  острахом
роздивлялися довкола, зиркали спiдлоба на гурт бояр, на старого бородатого
князя, про якого няня встигла шепнути, що то ?хнiй дiд.
   Дiти пiдiйшли до Ярослава, i няня поставила ?х рядочком по зросту. Однi
були темнiшi - в Iгоря, iншi - русявiшi,  як  мати,  але  Ярослав  вiдразу
вiдзначив у думцi, що у всiх ? щось вiд нього.
   -  Тво?  онуки,  батьку.  -  Ярославна  витерла  сльози,   усмiхнулась,
побачивши, як перелякано зиркають дiти на дiда, i почала  перелiчувати:  -
Оце Олег, а то Святослав, а то Роман, а то  Ростислав,  а  то  Ольга...  А
найстарший, Володимир, зостався дома, князю? в Путивлi, охороня? Сiверську
землю, поки ми тут...
   Ярославове обличчя розпогодилося, рiзкi зморшки на лобi розiйшлися. Вiн
раптом вiдчув у серцi щось таке, чого нiколи не вiдчував i навiть  назвати
його не вмiв. Нi донька ?вфросинiя, нi син  Володимир,  нi  другий  син  -
Олег, або Настасич, як його по iменi матерi-попадi прозвали в  Галичi,  не
викликали  у  нього  такого  сильного  почуття,  як  оцi  маленькi  смiшнi
чоловiчки, його онуки. В ньому вмiщалися разом  i  любов,  i  нiжнiсть,  i
страх за ?хн? майбутн?, i гордiсть та радiсть, що в них було щось тво?, що
залишиться на свiтi пiсля тебе, коли ти вiдiйдеш у небуття.
   Вiн знав, чув не раз, що дiдусi та бабусi  люблять  онукiв  дужче,  нiж
колись сво?х дiтей любили. Чому так - хто-зна. Може, тому, що  попереду  у
старих уже нема? нiчого свiтлого й радiсного, крiм  оцих  ясних  личок?  А
може, тому, що онуки продовжують тво? життя, твiй рiд?
   Як би там не було, а вiн  раптом  переконався  у  правдивостi  людських
спостережень. Перед ним стояли маленькi, настороженi чоловiчки,  що  трохи
на?вно i трохи налякано, але  з  непiдробною  цiкавiстю  розглядали  його,
свого дiда, як якогось казкового звiра чи якесь невидане чудо.
   Вiн щасливо усмiхнувся, присiв i почав по  черзi  обнiмати  i  цiлувати
малих, а найменшу - Ольгу -  пiдняв,  пригорнув,  i  вона,  не  проявляючи
страху, охопила рученятами  його  шию  i  голосно  засмiялася,  бо  дiдова
кошлата борода була така лоскiтлива...
   - Рiдненькi мо?, - прошепотiв Ярослав. - Ходiмо ж зi мною  до  хоромiв!
Така радiсть сьогоднi буде у старого одинокого князя! Та  й  ви  в  дорозi
притомилися...
   Тиждень промайнув, як одна  година.  На  честь  дочки  та  зятя,  князя
Новгород-Сiверського, Ярослав щодня влаштовував лови на  лисиць,  кабанiв,
ведмедiв, а вечорами у його  кам'янiй  гридницi,  оздобленiй  фресками  та
глазурованою плиткою, лилося угорське вино, гостi стомлювалися вiд надмiру
страв, гули гуслi, гримiли бубни, бринiли  цимбали,  заливалися  рiжки  та
сопiлки. Нi Iгор, нi ?вфросинiя не  могли  вибрати  зручно?  хвилини,  щоб
наодинцi поговорити з батьком про княжича Володимира.  Здавалося,  Ярослав
навмисне робив так, щоб тако? хвилини не випало.
   Закiнчувався мiсяць жовтень, наступав падолист. Пора  було  вирушати  у
зворотну дорогу. I тодi Iгор, якому нiколи не бракувало  рiшучостi,  пiшов
напролом.
   - Княже, завтра чи позавтрьому, якщо не зiпсу?ться  погода,  ми  хочемо
вирушати додому, - сказав вiн уранцi, коли  Ярослав  вийшов  до  спiльного
снiданку. - А ми так i не поговорили з  тобою  про  все,  що  нас  турбу?.
Сьогоднi, княже, ми з княгинею нi  на  лови  не  по?демо,  нi  на  пир  не
прийдемо. Стомилися ми вiд усього цього та й поговорити з тобою хочемо!
   Ярослав  утопив   пронизливий   погляд   сво?х   примерхлих,   вицвiлих
зеленувато-сiрих очей у молодi Iгоревi, в яких щасливо по?дналася  небесна
голубiнь очей матерi-новгородки i зоряна темрява прекрасно дикуватих  очей
бабусi-половчанки, жони  князя  Олега.  Подумав,  пожував  сухими  губами,
сказав коротко:
   - Як князь i княгиня бажають... Я звелю обiднiй стiл накрити для трьох.
   Обiдали у невеликiй хороминi,  сумiжнiй  зi  спальнею  князя  Ярослава.
Стрiлчастi вiкна з олов'яними рамами, в якi було заправлене прозоре  скло,
виходили на пiвдень, i осiнн? сонце щедро заливало ?? теплим промiнням.
   Стiл був повен на?дкiв та напо?в. На срiбних та золотих  блюдах  лежала
смаженина - ведмежатина, поросятина, курятина, гусятина.  Поряд  з  нею  в
череп'яних мисках духмяно парувала гаряча пiдлива на смак кожного  -  i  з
перцем, i з лавровим листом, i з грецькими горiхами. В  полумисках  бiлiла
шаткована капуста з морквою, тьмянiли крутобокi солонi огiрки,  маринованi
гриби, iскрився в щiльниках мед.  На  дерев'яних  рiзьблених  тацях  горою
здiймалися скибки свiжого хлiба,  пiдсмажених  на  рижi?вiй  олi?  грiнок,
пухких пирiжкiв з м'ясом та капустою  до  смаженини,  з  маком,  сиром  та
калиною до меду. Вина теж було вдосталь, а ще стояв жбан медяно?  сити  та
запiтнiлий - з холодного льоху - глек хлiбного сирiвцю.
   Сидiли по-сiмейному, без служникiв i  чашникiв,  утрьох:  по  один  бiк
столу - князь Ярослав у голубому оксамитовому каптанi,  по  другий  бiк  -
князь Iгор з княгинею ?вфросинi?ю.
   ?ли мало, а пили тiльки ситу та сирiвець. Виждавши для чемностi  якийсь
час, Iгор рубонув з плеча:
   - Княже, настав час повести розмову про те, заради чого ми  з  княгинею
завiтали до тебе, - про княжича Володимира...
   - Я знав, що при?хали ви не мене,старого,провiдати, а заради  нього,  -
спокiйно промовив Ярослав.
   - Ти не хочеш зрозумiти, княже, що  вiн  твiй  ?диний  син  i  законний
спадко?мець...
   - У мене ? ще один син - Олег, - приглушено кинув Ярослав.
   - Будемо вiдвертi: ти старий, княже, i рано чи пiзно прийде  час,  коли
золотокований Галицький  стiл  осиротi?[43].  Хто  ж  посяде  його?  Невже
Настасич, син попадi?
   - Вiн - мiй син! - наголосив на словi  "мiй"  Ярослав.  -  Не  забувай,
Iгорю!
   - Тату! - скрикнула Ярославна. - Володимир - твiй  син  по  закону!  Нi
бог, нi люди не  зрозумiють  тебе,  якщо  ти  посадиш  пiсля  себе  Олега!
Володимир - законний твiй спадко?мець, i ти повинен  помиритися  з  ним  i
визнати його за сина!
   - За сина! - гнiвно вигукнув Ярослав. - Та чи зна?те ви, що вiн засилав
послiв до короля польського та короля угорського,  щоб  заручитися  ?хньою
пiдтримкою на випадок мо?? смертi?! Нiби  не  вiдав,  недолугий,  що  вони
тiльки й ждуть цi?? нагоди, щоб загарбати Галич! Вони й зараз роздерли  б,
розшматували б Галицьку землю, та бояться мо??  сили!  Бо  я  пiдпер  гори
Угорськi сво?ми залiзними полками, бо я замкнув на замок Сян i Буг!..  Вiн
знюхався з галицькими боярами-можновладцями, що по  багатству  перевищують
князiв i прагнуть вiдокремитися вiд мене, хочуть самi стати князями!  Вони
вже не раз виступали  проти  мене!  Вони  пiдняли  проти  мене  повстання,
спалили на вогнищi жiнку, яку я палко кохав, - Настю...
   - А мати? - прошепотiла Ярославна, блiднучи. Ярослав не вiдповiв на  ??
запитання, а повiв далi:
   - Вони погромили мiй дiм, погрожували менi смертю, кинули в поруб  мого
сина Олега, порубали мою челядь!..  I  все  це  робилося  з  благословiння
Володимира i його матерi  княгинi  Ольги  Юр'?вни,  якi  не  розумiли,  що
боярство - то найбiльший ворог князiв i держави нашо?. Половцi  б'ють  нас
ззовнi, бояри - зсередини... Галицькi бояри, як тi кривавi  собаки,  ладнi
розiрвати мо? князiвство на шматки, перебити князiв, сплюндрувати  городи,
пограбувати нашi добра, винищити наших дiтей!.. У  вас  п'ять  синiв.  Хто
зна?, як складеться ?хня доля, - чи не впадуть ?хнi  голови  пiд  сокирами
зажерливих    можновладних    бояр,     яких     навiть     менi     важко
приборкати[44]!..Володимир не розумi?, що вiн потрiбен ?м тiльки  до  того
часу, поки вони не знищать мене, а як упаду я, упаде й вiн! Вiн слабший за
мене i не зумi? загнуздати ?хню сваволю!.. Хiба я про  себе  дбаю?  Я  вже
старий чоловiк. Звичайно, i в старостi ? сво? радощi, та не вони  змушують
мене чинити так, як я чиню. Я думаю передусiм про те, як уберегти Галицьке
князiвство вiд  загибелi,  вiд  занепаду.  Я  все  життя  змiцнював  його,
збагачував, розбудовував, i воно стало наймогутнiшим на Русi. З ним тiльки
Володимиро-Суздальське князiвство може  зрiвнятися  силою.  Це  два  крила
Русi, що несуть наш народ у  майбутн?.  Ки?в  занепада?,  бо  самi  князi,
гризучись за нього, як собаки, сприяли i сприяють цьому.  Чернiгiв  здавна
суперничав з Ки?вом i намагався перейняти його значення як осереддя  Русi,
але ж нiколи не щастило йому зробити цього. Переяслав ледве трима?ться пiд
ударами половцiв, а ваше Новгород-Сiверське  князiвство  занадто  бiдне  i
слабке для того, щоб впливати на долю всi?? Русi...  Залиша?ться  Галич  i
Володимиро-Суздальське князiвство.  Два  крила  Русi!  Уявля?те,  що  може
статися, якщо комусь пощастить пiдтяти ?х? А ненажерливе галицьке боярство
заповзялося зробити це. I допомага? йому Володимир, бо  в  боротьбi  проти
брата Олега опира?ться на боярство... Ось чому я прогнав Володимира!  Поки
вiн не зрозумi? цього, поки не дасть клятви, що  не  пiднiме  руки  нi  на
мене, нi на Олега, свого брата, до того часу я не зможу  простити  його  i
взяти в сво? серце...
   Голос Ярослава змiцнiв, i сам вiн преобразився - випрямився,  розправив
плечi, примерхлi очi загорiлися, кулаки стиснулися, -  став  знову  таким,
яким його кiлька лiт тому знали i ?вфросинiя, i Iгор, - грiзним  галицьким
князем, перед яким тремтiли i сво?, i чужi.
   Його слова справили сильне враження  на  Iгоря  i  Ярославну.  Подружжя
переглянулося i довго мовчало. А що казати?
   Нарештi Iгор промовив:
   - Мабуть, ти правий, княже, i тепер ми розумi?мо,  чому  мiж  тобою  та
Володимиром запалася земля, чому  виникло  неперехiдне  провалля...  Однак
непутить нас ще одно: тво?  колишнi  зв'язки  з  покiйною  Настею  i  твоя
непомiрна любов до ?? сина...
   Ярослав спалахнув i перервав Iгореву мову:
   - Не продовжуй! Я вас зрозумiв!.. Що я мушу сказати на  це?  Одно  можу
сказати: князь теж людина i нiщо людське не чуже йому. Кохання теж!..  Мiж
князями повелося здавна так: не княжич вибира? собi наречену до вподоби, а
йому вибирають - батьки, дядьки, митрополити, бояри. Як молодята  житимуть
- чи кохатимуться, чи сваритимуться, - нiкого це не  обходить.  Так  i  зi
мною було. Так було i ? з багатьма. Твiй дiд Олег, наприклад, перший серед
руських князiв одружився з половчанкою, донькою хана Осулка, внучкою  хана
Гiргеня, не тому, що покохав ??, а тому, що хотiв, порiднившись  з  дикими
половцями, заручитися ?хньою во?нною пiдтримкою  в  майбутнiй  боротьбi  з
Володимиром Мономахом. Вiн  i  сина  свого,  а  твого  батька  Святослава,
одружив з нелюбою половчанкою, яка не принесла тво?му батьковi  нi  дiтей,
нi щастя, i вiн пiсля ?? смертi одружився вдруге, уже сам,  по  любовi,  з
простою, не князiвського i не ханського роду дiвчиною з Новгорода, де  вiн
тодi князював... Та й ти сам одружився з ?вфросинi?ю не тому, що вона тобi
сподобалася, бо ти ?? i в вiчi не  бачив  до  заручин,  а  тому,  що  тобi
вибрали ?? твоя мати та твiй старший брат Олег. А вони  знали,  чию  дочку
вибирали, - самого Ярослава Осмомисла!
   Ярослав хитро  примружився  i  хихикнув  у  кулак.  Iгор  i  ?вфросинiя
почервонiли.
   - Ми коха?мо одне одного, - тихо сказав Iгор. -  Я  щасливий,  що  мо?ю
жоною стала твоя дочка, княже, - Ярославна.
   - I я щаслива, отче, - опустила сво? блакитнi очi ?вфросинiя.
   - Я радий чути це, дiти мо?. I дай вам бог тако? любовi на все життя! -
розчулився Ярослав. - Але ж не завжди, далеко не завжди так бува?. У  мене
теж... Коли мiй батько, князь Володимирко, висватав за  мене  доньку  Юрiя
Долгорукого Ольгу-?вфросинiю, вiн був упевнений, що зробив добре дiло,  бо
порiднив два наймогутнiшi руськi князiвства. Так, порiднив. Та  чи  принiс
цей шлюб менi й Ользi щастя? Нi! Ось чому з'явилася  на  нашому  сiмейному
овидi Настя, молода вдовиця-попадя, з якою, не боюся сказати цього, я  був
щасливий...
   ?вфросинiя мовчки плакала, а Iгор лляним  рушником  витирав  спiтнiлого
вiд хвилювання лоба i  в  душi  дивувався,  що  розмова  прибирала  такого
довiрливого тону i тако? вiдвертостi, на якi вiн, iдучи з Ярославною сюди,
в Галич, далебi, не сподiвався.  Обеззбро?ний  щирiстю  i  прямотою  князя
Ярослава, вiн все ж не хотiв здаватися.
   - Княже, все це ми можемо зрозумiти, навiть до яко?сь мiри  спiвчува?мо
тобi, але в одному нiяк не можемо зiйтися з тобою.
   - В чому? - спокiйно спитав Ярослав.
   - У тому, що ти Олега Настасича хочеш зробити сво?м спадко?мцем,  хочеш
вiддати йому Галицький стiл. Як же можна? Адже вiн позашлюбна дитина!
   Ярослав усмiхнувся в бороду.
   - Ну й  що?  Наш  пращур  Володимир  Красне  Сонечко  до  хрещення  був
язичником i взяв собi не одну, а  кiльканадцять  жон  -  яку  гвалтом,  як
Рогнiду, яку вiйськовою силою, яку сли привезли з-за моря... I з жодною  з
них не був вiн у законному християнському шлюбi, а сини вiд цих жон  стали
його спадко?мцями! Та й сам вiн був, як ти кажеш, незаконнонароджений,  бо
народився вiд любовi князя Святослава з рабою-ключницею Малушею... Чим  же
гiрший мiй син Олег? Тим, що вiн незаконний! Але ж у його жилах також тече
кров наших перших князiв - Рюрика  i  Святослава,  Володимира  i  Ярослава
Мудрого! Чим же вiн гiрший за мене, за тебе, за ?вфросинiю? Iнша  рiч,  чи
буде i чи стане Олег князем? I чи варто  йому  ставати  князем  галицьким?
Дуже вже неспокiйне це мiсце -  Галицький  князiвський  стiл.  Треба  мати
велику силу духу i тверду руку, щоб усидiти на ньому!
   - Отже, як я зрозумiв, ти не проти, щоб цей стiл зайняв Володимир?
   Ви вже зна?те мою думку з приводу цього. Все залежить  вiд  Володимира.
Вiн теж мiй син!
   Iгор  полегшено  зiтхнув.  Зда?ться,  не  даремно  сурганилися  вони  з
Ярославною та дiтьми в таку далечiнь. Тепер, справдi, все  залежатиме  вiд
Володимира, вiд його мудростi й зговiрливостi. Князь-отець  зробив  перший
крок!
   На цьому можна було б i кiнчати мову, та Iгор, коли ?хав  сюди,  лелiяв
досягти ще однi?? цiлi. Як i всi Ольговичi, вiн був непомiрно честолюбний,
мав  палкий  неспокiйний  характер.  Це  честолюбство  i  ця  нестримнiсть
характеру давно  наштовхувала  його  на  думку  домагатися  в  майбутньому
Ки?вського великокнязiвського стола. Для цього потрiбнi союзники. Одним  з
таких союзникiв - i могутнiм союзником! - мiг би  бути  Ярослав  Осмомисл.
Коли б захотiв, звичайно. Його слово, його збройна пiдтримка багато важать
на Русi! Однак чи захоче?!
   - Княже, ми з Ярославною все зробимо, щоб княжич Володимир став  добрим
сином, - завершив Iгор розмову про свояка i тут же звiв на iнше:  -  Тепер
хочу знати, отче, твою думку про дiла ки?вськi. Вони всiх нас турбують...
   Осмомисл пильно зазирнув Iгоревi в очi, як це вiн  робив  завжди,  коли
хотiв прочитати  пота?мнi  думки  спiвбесiдника,  i  тихенько  побарабанив
пальцями по столу.
   - Дiла галицькi мене турбують значно бiльше, нiж дiла ки?вськi,  Iгорю.
Та коли хочеш знати мою думку, то я скажу, що вiдтодi, коли  в  Ки?вi  сiв
Святослав i подiлив владу з Рюриком, в Ки?вськiй землi  нарештi  запанував
мир, якого там не було багато лiт. А мир - це  благо.  Кажу  про  мир  мiж
руськими князями...
   - Я згоден з тобою, княже. Але я не  про  те...  Хто,  на  твою  думку,
посяде великокнязiвський стiл пiсля Святослава?
   - А хiба Святослав захворiв?
   - Та нi, при здоров'?.
   - То чого ж ти його передчасно хова?ш?
   - Боронь боже! Я не ховаю! Хай живе на здоров'я! Та в життi все  бува?,
особливо, коли людинi звернуло на друге пiвстолiття...
   Ярослав сумно усмiхнувся: йому теж давно звернуло.
   -   Якщо   таке   трапиться,   то   великокнязiвський    стiл    посяде
найспритнiший... А чого ти завiв про це мову?  Чи  не  примiря?шся,  бува,
дiткнутися стружi?м стола Ки?вського? - Ярослав знову  пильно  зазирнув  в
Iгоревi очi.
   Однак Iгор не збентежився. Вiн взагалi бентежився рiдко.
   - А чому б i нi, княже? Хiба я не князь, не Рюрикович?..  Звичайно,  не
зараз, а тодi, коли настане мiй час. Та готуватися треба завчасно.
   - Що ти ма?ш на увазi?
   - Княже, менi потрiбна твоя допомога - твоя доблесна дружина.
   - Отак зразу? I для чого?
   - Нi, нi, не думай, що я хочу йти на Святослава. Я не  пiднiму  котори.
Правда, вiн нiколи по-дружньому, по-братерськи не ставився до мене та мо?х
братiв, навiть, траплялося, чинив нам бiди, а нинi ма? серце на  мене,  та
бог йому судiя! Я ще молодий  i  ждатиму  свого  часу...  А  вiйсько  менi
потрiбне для вiйни з половцями. Ти сидиш вiд них далеко, у нас за  спиною,
i не вiдчува?ш, якою грозою на нас диха? степ. Посулля  Кончак  уже  знiс.
Все частiше заглядають половцi i в мо? князiвство. Пора  дати  ?м  доброго
одкоша!
   - Святослав дав цього року...
   - Я теж, хан Обовли i чотириста його  во?в  i  досi  сидять  у  мене  в
колодках. Ждуть викупу...
   - То для чого тобi моя дружина?
   - Для походу на половцiв.
   - Хочеш слави зажити, щоб легше стрибнути на Ки?вський стiл?
   Осмомисл лукаво прищурився. Хитрий i досвiдчений був  старий  галицький
князь.
   Iгор зрозумiв, що з тестем треба говорити  навпростець,  бо  вiн  читав
прихованi думки спiвбесiдника як по писаному.
   - Так, отче, менi потрiбна перемога, i не абияка, а славна,  не  заради
само? перемоги, а для майбутнього. Вона допоможе менi  прокласти  шлях  до
Золотих ворiт! Та власних сил у мене замало...
   - У кожного з нас, навiть у мене, замало сил, щоб змагатися зi  Степом.
Тiльки гуртом зумi?мо ми зупинити поганих. Святослав  навеснi  закликав  i
мене взяти участь у походi, але старий я  вже  став,  щоб  iти  за  тисячу
верст, тому дав дружину i послав ?? з во?водами...
   - От i менi дай, i я здобуду славну перемогу i для себе, i для тебе.
   - Нi, Iгорю, не дам. Що подумають Святослав i Рюрик, якщо  моя  дружина
помине ?хню землю i пiде аж у Сiверщину? Чи не подумають вони, що  я  хочу
разом з тобою взяти Ки?в на щит з  двох  бокiв?..  А  потiм:  не  дiло  ти
замислив - воювати самому половцiв. Якщо вже ?х бити, то треба  бити  так,
як робив колись Мономах, а тепер робить Святослав, - щоб аж курява  з  них
летiла, щоб назавжди вiдбити в них бажання нападати на Русь!  А  ти  хочеш
подражнити, як ос. Вiд того вони тiльки злiшi будуть... Якщо вже хочеш iти
на них, то йди разом з  великими  ки?вськими  князями.  I  половцiв  добре
поляка?ш, i слави заживеш. I дружину я тодi  дам  тобi,  -  завжди  пришлю
тисяч п'ять во?в... Це мо? останн? слово. А тепер ходiмо  до  дiтей,  хочу
побавитись наостанку, перед вашим вiд'?здом, з онучатами.
   Iгор стиснув губи i мовчки встав. Власне, вiн не дуже й  сподiвався  на
те, що Ярослав з першого слова так i  дасть  йому  полк  во?в,  та  все  ж
вiдмова була дошкульна i боляче хльоснула по князiвському самолюбству.
   - Шкода, княже, - сказав вiн з удаваною веселою усмiшкою. -  Доведеться
тво?м онукам, як  виростуть,  дiлити  i  так  невелике  Новгород-Сiверське
князiвство на зовсiм дрiбнi удiли...
   - Нiчого, хай ростуть, а життя розпорядиться по-сво?му - кому грива,  а
кому хвiст, - вiдповiв Осмомисл i пропустив у дверi поперед себе  Iгоря  i
Ярославну.

   * * *

   З Галича Iгор з сiм'?ю ви?хав у ясну морозну днину,  та  вже  зразу  за
Днiстром погода зiпсувалася:  настала  вiдлига,  небо  затягнуло  хмарами,
сiйнули холоднi осiннi  дощi.  Дороги  перетворилися  в  справжн?  болото.
Ярославна з дiтьми не вилазили з критого воза, а Iгор, насунувши на голову
каптур мокро? кире?, ?хав верхи i слiдкував,  щоб  усе  в  його  невеликiй
валцi було в порядку.
   До Ки?ва, замiсть десятого дня, як сподiвалися, добралися увечерi аж на
п'ятнадцятий.
   Iгор повернув валку в провулок до боярина Славути, де завжди зупинявся,
коли при?здив до Ки?ва.
   Славута був дома. При свiтлi смолоскипа зiйшов з ганку у двiр,  упiзнав
Iгоря.
   - Княже! - розкинув для обiймiв  руки.  -  Дорогий  мiй!  Звiдки?  Яким
побитом?
   Старий боярин безмiрно зрадiв несподiваному  гостевi,  якого  не  бачив
кiлька мiсяцiв. Вiн поцiлував Iгоря в холодну мокру  щоку  i  запросив  до
хоромiв.
   - Я з сiм'?ю, боярине, - зупинив його Iгор. - З княгинею Ярославною,  з
дiтьми та почетом. ?демо з Галича.
   - Так це ж чудово! Княгиня Ярославна! Дiти! Зараз ми приготу?мо все для
дорогих гостей. - Вiн заметушився i почав гукати до челядi: -  Гей,  люди!
Топiть грубки! Готуйте гарячу вечерю! Засипте  вiвса  коням  та  покладiть
сiна! Та швидше повертайтеся! Ну!
   Широкий боярський  двiр  ураз  ожив.  Запалали  смолоскипи,  в  хоромах
засвiтилися свiчки. Челядники борзо бралися до роботи: несли дрова, рiзали
пiвнiв, засипали в жолоби обрiк, дiставали з горища сiно.
   Славута привiтав Ярославну, як доньку, - обняв, поцiлував у лоба, повiв
з дiтьми до хоромiв. Iгор деякий час ще порядкував у дворi, аж поки люди i
конi не були поставленi на нiчлiг. Потiм зайшов до боярсько? хоромини.
   Тут уже палахкотiв у грубцi вогонь, дiти пили з коржами та медом гаряче
молоко, що виганя? простуду з горла. Текля  вносила  перини  та  ковдри  -
слала ?м постiль на жовтiй, вимитiй до блиску дощанiй пiдлозi.
   Коли дiтей поклали спати i погасили свiчку, Iгор, ?вфросинiя та Славута
перейшли до боярсько? хоромини, де був накритий стiл. Все, що мав  кращого
i смачнiшого, боярин звелiв подати сюди.
   Вiн наповнив келихи iскристою солодкою ситою.
   - За ваше здоров'я, княже й княгине, за здоров'я ваших дiток! Дякую, що
не забули мене i завiтали не до когось iншого, а до мо?? господи!
   - Рiднiшо? i дорожчо? людини в Ки?вi, нiж ти, Славуто, для мене  нема?,
- з почуттям проказав Iгор. -  За  тво?  здоров'я,  вчителю!  За  те,  щоб
повнився достатком  твiй  дiм,  щоб  ясною  була  голова,  а  голос  лунав
по-молодечому! I якщо дозволиш, ми  на  кiлька  днiв  скориста?мось  тво?ю
гостиннiстю,  бо  додому  ще  тиждень  путi,  а  конi  стомилися  i   дiти
послабли...
   - Княже! - вигукнув Славута. - Мiй дiм - твiй дiм. Все, що  маю,  що  я
нажив за сво? життя, все те вiд  князiв  Всеволода  Ольговича,  Святослава
Всеволодовича, твого батька Святослава Ольговича та найбiльше - вiд  тебе,
Iгорю. Всi мо? статки-ма?тки подарованi цими князями за мою вiрну службу i
належать ?м, як i я ?м належу тiлом i душею. Ольговичi - моя доля...
   - Я завжди  високо  цiнив  твою  вiдданiсть  Ольговичам,  Славуто,  але
Ольговичiв стало багато. Хто ж iз них тепер займа? перше  мiсце  у  тво?му
серцi? Святослав?
   - Уже з твого запитання, Iгорю, менi  ясно,  як  високо  ти  цiниш  мою
вiдданiсть. Можеш не сумнiватися, найперше мiсце в  мо?му  серцi  належить
тобi. Це всiм вiдомо...
   - Навiть не Святославовi?
   - I Святославовi теж.
   - Але останнi чотири роки ти незмiнно при його дворi i  вiддано  служиш
йому! - вигукнув Iгор.
   - Ти теж, Iгорю, не раз воював на його  боцi,  допомагав  йому  здобути
Ки?в. I допомiг! I це велика перемога Ольговичiв!.. Що ж стосу?ться  мене,
то нас зi Святославом ?дна? i дитяча та юнацька дружба, i спiльне  бажання
об'?днати довкола Ки?ва всi руськi землi, i,  зрештою,  те,  що  бiльшiсть
мо?х угiдь розташованi на нинiшнiй Святославовiй землi... Моя  батькiвщина
- Сiверщина. У Чернiговi у мене ?, як ти зна?ш, кращий дiм, нiж  у  Ки?вi,
та з Ярославом жити менi скучно...  ?,  правда,  дякуючи  тобi,  дiм  i  в
Новгородi-Сiверському... I я ж на?жджаю до тебе в гостi...
   - Ну, от! На?жджа?ш! А кажеш, що я на першому мiсцi в тво?му серцi...
   - I це так. Я люблю тебе, як  сина!  З  усiх  Ольговичiв  ти  найбiльше
припав менi до душi - за  щирiсть  i  вiдвертiсть,  за  безкорисливiсть  i
хоробрiсть... З малих лiт припав!
   - Ну, не такий уже я хороший! - не без задоволення сказав Iгор.
   Славута усмiхнувся i його очi засвiтилися батькiвською добротою.
   - А я й не перехвалюю тебе, бо добре знаю,  що  ти,  крiм  того,  ще  й
упертий, запальний, честолюбний, а iнодi й жорстокий... Ну, та  про  це  у
нас ще буде час погомонiти, - ви ж  не  завтра  вируша?те  в  путь...  Тим
бiльше, що завтра доведеться йти до Святослава: вiн збира? князiв на снем.
Уже прибули Рюрик, Ярослав Чернiгiвський, Володимир Переяславський i  твiй
любий брат Всеволод...
   Iгор аж кинувся:
   - Всеволод тут? Чому ж ти менi вiдразу не сказав?
   - Бо ти б же миттю помчав до нього серед ночi. А тобi  треба  передусiм
добре вiдпочити, виспатися. А вже завтра зустрiнетесь...
   Iгор i Ярославна вiдчули, якi вони страшенно стомленi. Тепло,  що  йшло
вiд грубки, смачна вечеря та хмiльна сита ще бiльше розморили ?х,  обличчя
запашiли гарячковитим рум'янцем. Уже нi ?сти, нi пити, нi розмовляти ?м не
хотiлося. Очi склеплювалися самi. Сон - це все,  що  зараз  для  них  було
наймилiше.

   * * *

   Святослав не вважав це зiбрання загальноруським снемом, бо  прибули  до
Ки?ва, крiм Рюрика, лише чотири князi:  Ярослав  Чернiгiвський,  Володимир
Переяславський, Iгор Новгород-Сiверський та Всеволод Трубчев-ський.  Однак
урочистостi й пишностi зiбранню не бракувало. Святославова  гридниця  була
прикрашена князiвськими хоругвами, одягнутi в барвисте вбрання  князiвськi
гуслярi, дудкарi та скоморохи ще до початку снему почали  веселити  лiпших
ки?вських мужiв - бояр, багатих купцiв, дружинникiв - музикою, пiснями  та
скомороськими жартами-витребеньками.
   Iгор з Ярославною та Славутою трохи припiзнився i  зайшов  до  гридницi
тодi, коли там  уже  стояли  Святослав  з  Марi?ю  Василькiвною,  Рюрик  з
Белукiвною та прибулi князi.
   Святослав  широко  розкинув  руки,  струснув  сивою  чуприною  i  пiшов
назустрiч гостю.
   - Княже, брате мiй! - I мiцно обняв Iгоря, потiм Ярославну.  -  Який  я
радий, що ви з княгинею завiтали до мо?? господи! Який я щасливий, що  ти,
не пам'ятаючи дрiб'язкових образ, прибув сюди, щоб  спiльно  подумати  про
землю Руську!
   Iгор переходив з рук до рук. Його щиро обняли Рюрик i Ярослав,  а  брат
Всеволод згрiб у ведмежi обiйми i мало кiсток не потрощив на радощах.
   I ось перед ним Володимир Глiбович. Iгор глянув на  його  юне  вродливе
обличчя, заглянув у свiтло-голубi очi  -  i  руки  не  простягнув,  тiльки
процiдив крiзь зуби:
   - Здрав будь, княже!
   Володимир холодно кивнув головою:
   - Здрав будь!
   Святослав стежив за виразом ?хнiх облич, за кожним  словом.  Помiтивши,
що вони i рук не подають один одному,i не думають розходитися,  а  стоять,
настовбурчившись, мов пiвнi, поспiшив до них, щоб  не  спалахнула  сварка,
взяв обох попiдруки, рушив до князiвського столу на пiдвищеннi.
   - Дорогi мо? синовцi[45],  -  сказав  лагiдно,  як  батько,  що  повча?
недорослих синiв, - ? час битися, але  ?  час  i  миритися.  Що  було,  те
загуло, те биллям поросло! Подайте один  одному  руки,  як  брати,  i  хай
нiколи чорна тiнь незгоди не затьмарить ваших сердець! Вiд цього вигра?  i
кожен з вас, i вся Русь! Подайте руки, прошу вас!
   Не дивлячись один одному в вiчi, молодi  князi  простягнули  руки,  але
потиск ?хнiй був ледь помiтний i нiяк не свiдчив про примирення.
   Святослав запросив усiх до столу. Чашники метнулися  наповнювати  чари,
келихи, роги, поставцi.
   - Братi? i дружино! - голосно, на всю гридницю, промовив великий князь.
- Важкий i тривожний час настав для Русько? землi. Заворушився Половецький
степ, пiднялися кочовi племена i напосiлися на  укра?ннi  нашi  землi.  Ми
було приборкали Коб'яка з його братi?ю,  та  цього,  виявля?ться,  замало.
Безбожний окаянний Кончак, якого на ханському снемi обрано великим  ханом,
задумав  знести  всю  Переяславську  землю  i  прилучити   ??   до   землi
Половецько?...
   Святослав замовк, пiдшукуючи потрiбнi слова. А гридниця враз  зашумiла,
по нiй прокотився грiм обурення. Звiстка була дуже важлива i вразила всiх.
   - Звiдки дiзнався про це, княже? - запитав брат  Ярослав.  -  Може,  це
вигадка? Святослав похитав головою.
   - Нi, не вигадка... З Лубна прибув гонець. Посадник Мотига  повiдомля?:
зi степу прискакав молодий половець, що добре говорить по-нашому, бо  мати
його - наша жiнка, переяславка, вiн докладно розповiв про  ханський  снем,
про обрання Кончака верховним ханом, про те, що половцi  задумали  великий
зимовий похiд проти нас, i навiть  про  те,  що  Кончак  послав  людей  за
Кавказькi гори, щоб придбати там лук-самострiл, що стрiля? "живим вогнем".
Щоб застрахати наших во?в...
   Всi  довго  мовчали.  Кожному  з  присутнiх  було  добре  вiдомо,  якою
смертельною загрозою для Русi були половцi протягом  останнiх  ста  рокiв,
пiсля того як вони могутньою хвилею  вихлюпнулись  з-за  Волги,  з  земель
незвiданих, та?мничих, i, витiснивши сво?х  родовичiв-печенiгiв,  затопили
неозорi степи мiж Волгою та Днiпром, а згодом i мiж Днiпром та Дуна?м.
   Все, що сказав великий князь, нiяк не скидалося  на  вигадку.  Не  було
того року, щоб минув для Русi спокiйно, щоб та або iнша половецька орда не
топтала руськi землi. Тепер же,  коли  половцi  об'?дналися,  треба  ждати
гiршого.
   - Що ж нам робити? Зима  довга,  а  ми  не  зна?мо,  коли  саме  нападе
Кончак,-почав розмiрковувати уголос Ярослав. - Не тримати ж  у  Полi  цiлу
зиму об'?днане вiйсько... Що порадить великий князь?
   Святослав видiлявся серед iнших князiв не тiльки вiком, сивою  головою,
а й дорiднiстю. Нi щуплуватий брат  Ярослав  з  його  кущуватими  бровами,
маленькими  очицями  i  спокiйним,  урiвноваженим  характером,  нi  жвавий
чорночубий Рюрик, нi Iгор та Володимир Переяславський, що були  середнього
зросту, не могли дорiвнятися нi дорiднiстю, нi силою  до  великого  князя.
Один Всеволод, що сидiв край стола, мав таку ж велику голову, крупне  лице
i могутнi плечi, як старший вiд нього майже утро? двоюрiдний брат.
   Всi повернулися до Святослава. Справдi, що порадить великий князь?
   Святослав рукою вiдкинув назад сиву чуприну, трохи вiдпив з келиха сити
i, подумавши якусь хвилину, сказав:
   - Ми з великим  князем  Рюриком  уже  крiпко  думали,  що  нам  робити.
Звичайно, посилати на всю зиму в Поле вiйсько нерозумно. Та й хто витрима?
таку зимiвлю?.. А от держати на  Королi,  Пслi  та  Ворсклi  в  зимiвниках
та?мничих вивiдачiв можна.  Як  тiльки  вони  помiтять  половцiв,  то  вiд
вити[46] до вити звiстка за один день дiйде до нас - у Ки?в, у  Переяслав,
у  Чернiгiв...  А  ми,  держачи  рать  напоготовi,  негайно  виступимо   i
зустрiнемо супротивника десь на Сулi, а то й на Хоролi... Чи згоднi на це?
Чи так я кажу?
   Першим вiдгукнувся Володимир Глiбович:
   - Я згоден.
   - А ти, Ярославе? - Святослав повернувся до брата.
   - Iншого виходу у нас нема?, - вiдповiв той ухильно.
   - Отже, ти згоден пiти разом з нами в Поле? - перепитав Святослав.
   - Згоден, - нахилив голову Ярослав, i нiхто не мiг побачити його очей.
   - А ти, Iгорю?
   - Сiверськi князi пiдуть! - твердо сказав Iгор. - Всi пiдуть - i  я,  i
Всеволод, i Святослав Рильський, i Володимир Путивльський...
   Рум'яний Святославiв вид прояснiв.
   - От i добре! Вiсiм князiв уже згоднi йти в Поле.  А  тим  часом,  поки
Кончак збиратиме сили, домовимося з iншими князями.  Половцi  об'?днуються
для рiшучого бою з нами, i Русь не  повинна  дрiмати!  Всi  разом  грудьми
станемо на захист рiдно? землi!
   Останнi слова великого князя потонули в гучних вигуках:
   - Не пустимо поганих на Русь!
   - Загородимо ?м дорогу сво?ми щитами!
   - Смерть Кончаковi!
   - Слава князям!
   - Хана Коб'яка сюди! Хочемо побачити поганина-кощiя в колодках!
   - Усiх ханiв приведiть! Хай поглянуть на руську славу, а свою ганьбу!
   Ця думка сподобалася всiм. Багато голосiв пiдхопили ??:
   - Ханiв сюди! Ханiв!
   Святослав подав знак гридню Кузьмищу:
   Вiзьми сторожу, приведи Коб'яка  з  братi?ю!  Йому  i  самому  хотiлося
показати полонених брату Ярославу i двоюрiдним братам Iгорю та  Всеволоду,
якi не брали участi в переможному походi.
   Кузьмище вклонився:
   - Миттю будуть тута, княже!
   Однак з'явився вiн не скоро. Гостi встигли випити чимало пива  i  сити,
з'?ли половину на?дкiв, перш нiж вiн з молодими гриднями  ввiв  Коб'яка  i
ханiв.
   Полонених поставили на проходi, мiж столами, неподалiк вiд  князiв.  За
час, проведений у неволi, вони змарнiли, жовто-сiрi вiд природи, ще бiльше
поблiдли й посiрiли. Коб'як теж  схуд,  гострi  вилицi  кiстляво  випирали
з-пiд шкiри, вузькi очицi люто косилися на князiв та боярство.
   Кузьмище поклав йому на шию важку, мов довбешка, руку - пригнув  ханову
голову в низькому поклонi.
   - Кланяйся князям, поганцю! Ще раз i ще! Молодi  гриднi  зробили  те  ж
саме з iншими ханами. Святослав  махнув,  щоб  вiдпустили,  повернувся  до
Коб'яка:
   - Ну що, хане, важко в полонi? Не подоба?ться? Крутиш носом? А  скiльки
ж нашого люду ви трима?те у себе? А скiльки загнали в  сиру  землю?  Думав
про це?
   Коб'як хитнув головою, як норовистий кiнь, коли на нього насiли оводи.
   -  Прийде  час,  княже,  i  ти  так  стоятимеш  передi  мною  та  мо?ми
родовичами, як я нинi перед тобою, тодi i дiзна?шся, як бути в полонi!
   Всi обурено загули: це була погроза. Але Святослав пiдняв руку.
   - Чому ж не жив з нами, як добрий сусiда? Чого плюндрував  нашу  землю?
Чому знову збирався напасти на нас? Легко? поживи захотiлося?
   - Ви самi накликали мене сюди... Поряд з  тобою,  княже,  сидить  князь
Iгор i не дасть збрехати. Це ж вiн  на  тво?  прохання  покликав  мене  та
Кончака разом воювати Рюрика! Хiба не так?
   Iгоря пересмикнуло. Святослав спохмурнiв. Що було, те  було.  I  зовсiм
недавно, якихось чотири чи п'ять рокiв тому. Та навiщо про  це  нагадувати
тут?
   У Рюрикових i  Володимирових  очах  блиснули  насмiшкуватi  вогники.  А
ки?вськi  бояри,  цi  багатi?,  незалежнi  вельможi,  що  на  свiй  розсуд
запрошували до Ки?ва князiв i нерiдко проганяли ?х, вiдверто засмiялися.
   - Прикуси язика, рабе! Довгого ма?ш - вкорочу! - спалахнув Iгор.  -  Не
тобi згадувати минуле! Лiпше думай про  день  завтрашнiй  -  що  вiн  тобi
принесе. Ось ми дiзналися, що Кончак пiдбива? ханiв на велику вiйну  проти
нас. Так от, якщо вiн справдi сунеться на нашу землю, то  першою  полетить
твоя башка з плiч!
   - Дякую, що сказав. Тепер знатиму, що мене жде. Але ти сам стережись! I
думай не про день завтрашнiй, а про  нинiшнiй,  -  вiдрiзав  Коб'як,  хижо
повiвши прищуреним оком по столу. - Бо хто вiда?, чий вiк довший? Хто  тут
може сказати, до кого першого пiдiйде щербата  з  косою?  Може,  до  тебе,
Iгорю? А може, до князя Святослава?
   Коб'як раптом вiдштовхнув Кузьмища, нахилився над  столом,  блискавично
вирвав застромленого  в  копчений  окiст  захалявного  ножа  i,  майже  не
цiлячись, сильно метнув його в Iгоря.
   Нiж просвистiв, мов стрiла, направлений твердою  рукою  прямо  в  груди
князевi, але Iгор устиг вiдхилитися. Нiж  пролетiв  побiля  його  плеча  i
глибоко ввiгнався в живiт молодому чашниковi, що стояв позаду.
   Чашник упав. Крик болю i жаху пролунав на всю гридницю.
   Iгор зблiд. Всеволод i  Володимир  Переяславський  намагалися  видобути
мечi, та, сидячи за столом, у тiснотi, не могли цього зробити.  А  Коб'як,
побачивши,  що  промахнувся  i  ненависний  йому  князь  сидить  живий   i
неушкоджений, кинувся до нього з розчепiреними пальцями,  щоб  схопити  за
горло.
   Тут його й наздогнав важкий  Кузьмищiв  меч,  в  одну  мить  вiддiливши
ханову голову вiд тулуба. I впав Коб'як у  гридницi  Святославовiй  -  без
слави, як пiдлий убивця.
   За Iгоревою спиною корчився в передсмертних муках Святославiв чашник. У
гридницi стояв неймовiрний шум i  гвалт.  Гостi  посхоплювалися,  вимагали
скарати на горло всiх ханiв i, зiбравши вiйсько, не ждучи нападу  Кончака,
йти на нього вiйною.
   Святослав  сидiв  поблiдлий,  розгублений.  Йому  на  допомогу  кинувся
Славута, нахилився до вуха.
   -  Княже,  не  пiддавайся  почуттям.  Гарячi  голови  вмить   порубають
полонених, а це на руку  Кончаковi,  бо  полегшить  йому  об'?днання  всiх
племен половецьких. Та й похiд не на часi. До походу треба готуватися...
   Порада була слушна, а головне, привела  до  тями  великого  князя.  Вiн
пiдвiвся, розпорядився  допомогти  пораненому  чашниковi,  ханiв  вивести,
мертвого Коб'яка винести.
   Гамiр i  пристрастi  поволi  затихли,  вгамувалися.  I  хоча  всi  були
пригнiченi тим, що сталося, однак згадали, що на столах ще багато  смачно?
?жi, що ще не подавав сьогоднi свого голосу Славута, а смерть половецького
хана - не така вже важлива причина, щоб перервати князiвський пир. Згадали
це всi i, заповзявшись бiля на?дкiв та напо?в, поволi знову розвеселилися.
Забули i про Коб'яка, i про його братiю, i про похiд, до якого  щойно  так
палко закликали один одного. Хтось перший  захотiв  почути  спiв  Славути,
iншi пiдтримали.
   - Славуто, заспiвай!
   Славута не примусив просити себе довго. Кинув руки на струни, пройшовся
по них кiлька разiв, дiждався тишi - аж у вухах вiд  не?  задзвенiло  -  i
враз високо, протяжно завiв:

   Ой ти, степ мiй, степ,
   без кiнця, без меж!
   Ой чому ти, степ,
   ковилом цвiтеш?

   Ковилом шумиш,
   кров'ю червониш,
   кiстю бiлою
   у травi дзвениш?

   Чом по тобi, степ,
   не жита цвiтуть,
   не жита цвiтуть,
   а полки iдуть?

   Чом на тобi, степ,
   нема ратая,
   скаче лиш орда
   розпроклятая?

   - Що вiд кровi я,
   вiд солоних слiз
   галиччю покривсь,
   ковилом порiс...

   Степ, широкий степ,
   мiй привольний край!..
   Що на серцi - бiль,
   на душi - печаль...

   Це була нова пiсня Славути, складена ним  пiсля  походу  на  Орiль.  ??
простi слова, що, здавалося, жили в серцi кожного, хто ходив у  похiд,  ??
розлогий, як безмежний степ, спiв, ?? глибока туга й  печаль  приголомшили
всiх, вразили, нiби громом, видавили з ока не одного суворого во?на пекучу
сльозу. Справдi, яка лиха година, яка напасть насунулася на  рiдну  землю,
на широкi прабатькiвськi степи!
   Супився Святослав, витирав очi Рюрик, хмурився Iгор i Володимир, ридав,
не  стримуючись,  гридень  Кузьмище,  i  сльози  текли  по   його   чорнiй
закошлаченiй бородi.
   - Славуто, сьогочасний Бояне наш! - Святослав поцiлував спiвця  у  сиву
голову. - Незрiвнянний наш! Дяку?мо тобi!
   I гридниця затула, заревла, застогнала сотнями голосiв:
   - Славуто-о!

   * * *

   По  при?здi  в  Новгород-Сiверський  Iгор  запросив  до  себе   княжича
Володимира  Галицького.  Помiтно  схвильований  i  злегка  зблiдлий,   той
поспiшно ввiйшов до хоромини, обняв сестру i зятя i  вiдразу,  без  зайвих
слiв, запитав:
   - Ну, що? Батька бачили? Як вiн? Що сказав? .
   Ярославна схлипнула, ?? рiвний гарний носик зморщився, шовковистi брови
здригнулися.
   - Постарiв...  Схуд...  Очi  стали  тьмянi,  заглибленi  в  себе,  нiби
дивляться не вперед, а назад, на пройдене життя...
   - Ну, це ясно - старiсть. А старiсть -  не  радiсть...  Та  не  про  те
мова... Про мене ви з ним балакали? - нетерпляче запитав Володимир.
   - Балакали, -  вiдповiв  Iгор.  -  Спочатку  й  слухати  не  хотiв  про
замирення з тобою, а потiм погодився на тво? повернення, якщо даси  слово,
що порвеш з боярством i не пiднiмеш руки нi на нього, нi на брата Олега!
   - Такого брата у мене  нема?!  -  скипiв  Володимир.  -  Чого  захотiв!
Визнати братом сина попадi! Нiколи! Який вiн княжич! Байстрюк!
   Iгореве обличчя посуворiшало.
   - Та ти не гарячкуй! Вислухай спочатку!
   - Ну? - Володимир дивився чортом.
   - Ти мiрку?ш не як  дорослий  муж,  а  як  отрок...  Тебе  жде  золотий
Галицький стiл, пiд рукою незабаром стануть залiзнi  галицькi  полки,  пiд
якими, коли вони йдуть, здрига?ться земля i  води  розступаються!..  Князь
Ярослав справдi дуже постарiв. Видно, тi незгоди, що впали важким  тягарем
на його плечi, укоротять йому вiку. А ти не хочеш цього  зрозумiти!  Дався
тобi Олег! Про князiвство думай, а не про нього. Та й  брат  вiн  тобi  по
батьковi, вiд цього нiкуди не дiнешся! Серед князiвських синiв  байстрюкiв
не бува?! Все одно в них князiвська кров!
   - Не визнаю я Настасича братом! Нiколи не визнаю!
   - Визна?ш! - Iгор почав сердитися. - I напишеш про це батьковi!  Бо  це
для тебе ?диний шлях на Галицький стiл! Iншого я не бачу...
   - А якщо не напишу?
   Iгореве обличчя скам'янiло, очi похмуро блиснули. Вiн умiв бути твердим
i суворим.
   - Якщо не напишеш, тодi ?дь вiд нас, Володимире! Хоча,  видить  бог,  я
цього не хочу, бо люблю тебе як брата!
   Ось як! - Володимир ще дужче зблiд, по обличчю пробiгла  гримаса  болю.
Вiн повернувся до ?вфросинi?: - I ти, сестрице, так дума?ш, як твiй ладо?
   Ярославна помертвiлими губами прошепотiла:
   - Прости мене, братику, але i я  так  думаю.  I  прошу  тебе  -  напиши
батьковi! Помирися з ним! Не довго  вже  йому  стежку  топтати  по  бiлому
свiтi, тож хай хоч наостанку знайде спокiй... Напиши!.. Заради себе i всiх
нас!..А ще - не вiр боярам! Не вiр! Це змi? пiдколоднi, пiдступнi!
   Вона обняла брата i на грудях у  нього  заплакала.  Володимир  обережно
вiдсторонив ??, посадив на лаву i сам сiв поряд, охопивши  голову  руками.
Довго так сидiв непорушний, дивився у куток, i не можна було  зрозумiти  -
дума? вiн що-небудь чи нi, таким безтямним був його погляд.
   Нi Iгор, нi Ярославна жодним словом не порушили цi??  напружено?  тишi,
даючи княжичу можливiсть  самому  зважити  все  i  знайти  вихiд  iз  того
становища, в яке вiн потрапив.
   Нарештi Володимир важко зiтхнув i тихо проказав:
   - Гаразд, я напишу такого листа. Напишу... Хай усiм вам буде легко!



   РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

   Вiдразу  пiсля  рiздва  до  Вербiвки  прибув  молодий  князь  Володимир
Iгорович з почтом. Його супроводжували  боярин  Вовк,  старий  досвiдчений
во?вода, якому Iгор доручив опiкати сина, путивльський  соцький,  волосний
тiун i пiвсотнi гриднiв. Усi верхи, в дублених кожухах, хутряних i  ялових
чоботях, несподiвано ви?хали з-за горба, спустилися вниз, у безлюдне село,
занесене снiгами, i, не зустрiвши жодно? живо? душi, зупинилися на вигонi,
де колись, до нападу половцiв, стояла дерев'яна церковця, а  тепер  широко
розкинувся пустир.
   - Трубiть збiр! - наказав князь,  трохи  здивований  тим,  що  нiхто  з
мешканцiв хижок та землянок не помiтив прибуття вiйськового загону.
   Молодий гридень пiднiс до рота рiг, щосили затрубив. Сильний  протяжний
згук сколихнув снiгову тишу i луною вiдгукнувся в бору за Сеймом. I  зразу
ж iз кiлькох найближчих хижок злякано визирнули люди. Чи не половцi?
   - Сюди йдiть! Сюди! - замахав руками тiун, - Не бiйтеся!  Прибув  князь
Володимир Iгоревич!
   Люди боязливо рушили навпростець,  по  снiгу,  i  юрбою  ставали  перед
вершниками.
   Ждан обiдав з матiр'ю та Любавою. Хижку вiн встиг закiнчити до холодiв,
i тепер стало вiльнiше: був час i коней попорати, i до сусiдiв  заглянути,
i спокiйно бiля столу за мискою юшки посидiти. Любава остаточно  видужала,
розквiтла, погарнiшала, i Ждан, уже не ховаючись  вiд  матерi  (бо  ранiше
соромився),  зазирав  дiвчинi  в  вiчi,  милувався  ??  красою   i   чекав
назначеного Любавою дня, коли зможе назвати ?? сво?ю жоною.
   Жили сутужно: хлiба не пекли, бо нi з  чого  було.  Брат  Iван  позичив
кiлька корцiв проса та ячменю - товкли в ступi i варили кашу. З лози  Ждан
наплiв десяткiв два верш, рубав лiд i заставляв ?х  в  ополонки  у  рибних
мiсцях, де водилися лини, соми та в'юни, - i з улову, якщо щастило, варили
юшку. Окрiм того, кожного дня, взявши сильця,  лука,  списа  та  рогатину,
ходив на лови. Бувало, вертався з порожнiми руками, але, бувало,  приносив
зайця, козулю чи якусь iншу дичину, i тодi в хатi було  маленьке  свято  -
ласували свiжиною.
   I сподiвалися на краще. Восени Ждан, зробивши з мiцно? дубово?  гiлляки
рало, розорав чималий шмат землi i посiяв пшеницю та  жито.  Посiв  дружно
зiйшов, заврунився, закучерявився, обiцяв,  якщо  буде  з  весни  полiття,
обернутися добрим врожа?м. А ще  ж  була  надiя  i  на  яровину:  на  коня
вимiняли насiння гречки, проса, ячменю, i вона добре покiльчилася, i  якщо
Ярило сво?ми гарячими променями не висушить рiллю, не зiв'ялить паросткiв,
теж дасть урожай. Тодi наступну зиму можна зустрiчати без страху...
   Ждан зачерпнув з дерев'яно? миски-довбанки шмат бiло? розварено? линини
i вже лагодився запустити в не? сво? молодi зуби, як тут у хижку ввiрвався
протяжний звук рога - ту-ту-ту-у!
   Ложка на мить застигла в повiтрi,  потiм  опустилася  назад,  у  миску.
Любава ойкнула:
   - Ой, лишенько, що це?
   Через невеличке кругле вiконце в хижку проникало  небагато  свiтла,  та
все ж було видно, як i мати зблiдла. Любава злякано глянула на Ждана, нiби
шукаючи у нього захистку. Про ?жу миттю забули, хоча були голоднi.
   Ждан зiрвав з кiлочка, забитого в стiну,  кожуха,  натягнув  на  голову
шапку, вискочив надвiр. Жiнки поспiшили за ним.
   Рiзке  сяйво  сонячного  дня  пiсля  сутiнкiв  хижки  примусило   Ждана
зажмуритися, затулити очi рукою. А коли трохи звик до слiпучого свiтла, то
побачив  на  вигонi  загiн  вершникiв,  а  попереду  -  князя   Володимира
Путивльського. Хоч  було  неблизько,  вiн  вiдразу  впiзнав  його  Гнiдка,
гривастого високого красеня з бiлими смужками на всiх чотирьох  ногах,  що
не так часто бува?, i бiлою зiркою на лобi. Це був подарунок  князя  Iгоря
старшому синовi.
   Ждан полегшено зiтхнув:
   - Сво?! Не бiйтеся!
   Вони побрели навпростець по снiгу. А пiдiйшовши, стали до гурту.
   Князь Володимир вiдразу впiзнав колишнього батькового конюшого.
   - Ну, як? Знайшов сво?х? Хату збудував?
   - Брата знайшов i хижку поставив. ? де зиму перебути, - вклонився Ждан.
   - Це добре. Обживайся, я звелiв з вербiвчан три лiта нiяко?  данини  не
брати. З тебе теж. А потiм - тiльки половину.
   - Дякую, княже, - знову схилив голову Ждан. Вiн знав давнiй звичай -  з
погорiльцiв та новопоселенцiв кiлька лiт данини не беруть. Та все  ж  було
при?мно, що молодий князь пам'ята? про це.