Коли вербiвчани зiбралися, Володимир пiдвiвся на стременах. Його обличчя, на якому ще не висiялася борода, було заклопотане. - Люди! - гукнув по-юнацькому дзвiнко. - Не дивуйтеся, що я не посадника чи соцького прислав до вас, а сам при?хав. Хочу всю свою волость уздрiти власними очима, хочу дiзнатися, скiльки люду живе в нiй i скiльки во?в може виставити на той випадок, коли доведеться проти половцiв стати. - Та невже знову нападуть, окаяннi? - запитав хтось iз гурту. - Нападуть... Кончак на одне око спить, а другим Русь бачить i зуби точить на не?! Нещодавно стало вiдомо, що взимку хоче вiн з усiм половецьким вiйськом захопити Переяславську i Сiверську землi аж до Сейму, наших людей висiкти чи в полон забрати, а саму землю зробити сво?ю, щоб ставити на нiй сво? вежi, щоб випасати на нiй сво? табуни... - Проклятий душогуб! Кощiй Безсмертний! Виродок! - почулися голоси. Володимир пiдняв руку. - Ось тому я й прибув до вас. Хочу всiх, хто здатен тримати меча, хто вмi? стрiляти з лука i вражати ворога списом, закликати до вiйська. А хто ще не навчився, той мусить навчитися вiд бувалих во?в! Ждан виступив наперед. - Вербiвчани всi пiдуть, княже! Бо тяжко постраждали вони вiд половцiв, бо люта туга i жадоба помсти змушують до цього! Небагато нас, збро? i коней у нас малувато, та, будь певен, життя свого не пошкоду?мо, аби лиш помститися за свою бiду i перекрити вороговi шлях на рiдну землю! - За збро?ю та кiньми дiло не стане: зброю вiзьмете у мо?х коморах, а коней - з мо?х табунiв! - Тодi, як настане час, дай нам знати, i ми прийдемо до Путивля! - твердо пообiцяв Ждан i звернувся до гурту: - Чи так я кажу, земляки? Вербiвчани загули одностайно: - Так, так! Усi виступимо проти поганих! Не пустимо супостатiв на свою землю! Володимирове обличчя прояснiло, розпогодилося: його невеличка волость таки виставить, як вiн обiцяв батьковi, цiлий полк у тисячу во?в! Не стiльки, як батько чи старий Всеволод, та все ж цiлий полк! I йому не соромно буде, поблискуючи золотим шоломом, стати попереду пiд барвистим князiвським стягом. * * * Десь у тi днi, коли юний князь Володимир Путивльський об'?здив свою волость, ки?вський гридень Кузьмище верстав разом з сотнею во?в нелегкий шлях з Ки?ва до города Лубна на Сулi. Одержавши звiстку вiд лубенського посадника Мотиги про те, що Кончак готу? великий зимовий похiд на Русь, Святослав спорядив на нiчийну землю мiж Сулою i Ворсклою сторожову сотню. Ви?хавши з Ки?ва рано в середу, валка в суботу ввечерi вже в'?хала через перекидний дерев'яний мiст у Лубен. Поки во? порали коней i ставали на нiчлiг, Кузьмище поспiшив до свого земляка i друга посадника Мотиги i застукав держаком меча у мiцнi дубовi дверi. В добре натопленiй горницi, освiтленiй восковою свiчкою, сидiло дво?: сам посадник, плечистий рудобородий черевань, та кардокий чорнявий юнак, що обличчям i одягом дуже скидався на половця. - Вечiр добрий, друже! Не впiзна?ш? - привiтався прибулий. - Кузьмище! От не ждав! - вигукнув Мотига i, схопившись з лави, кинувся обнiмати несподiваного гостя. - Ти сам чи з князем? - Сам, iз сотнею во?в, - стримано вiдповiв Кузьмище, скидаючи кожуха i пiдозрiло глипаючи на незнайомця, що прислухався до ?хньо? розмови. - Що ж тебе привело сюди? - Твоя звiстка, друже. - Про Кончака? - Угу, - похмуро прогув Кузьмище, незадоволення тим, що Мотига при сторонньому розпиту? його про те, що не всiм потрiбно було знати. Не дiждавшись вiд Мотиги пояснення, хто його гiсть, вiн запитав прямо: - А це що за хлопець? Не половець часом? Мотига зареготав. - Ну й око в тебе! Це справдi половець, але незвичайний. Саме вiн принiс звiстку про намiри Кончака. При ньому можна говорити вiдверто. Його звати Овлуром, тобто Лавром по-нашому, бо вiн хрещений половець. I, як я вже сказав, незвичайний! Повiсивши кожуха i баранячу шапку на дубовий кiлочок, вбитий у стiну, Кузьмище сiв до столу, пильно приглядаючись до знiяковiлого молодика. - Що ж у нього незвичайного? Мотига налив гостевi кухоль медяно? сити, пiдсунув дерев'яне блюдо з вареним судаком та хлiбом. - Цей хлопець незвичайний тим, що вiн, хоч i половець, а наш з тобою земляк по матерi i навiть близький твiй родич, як я дiзнався. Кузьмище вихилив кухоль, гучно крякнув i вкинув у рота добрячий кусень хлiба i шмат судака. - Не пригадую такого родича, - закрутив головою, працюючи могутнiми щелепами, як жорнами. - Я теж не вiдразу признав у ньому земляка, - вiдповiв Мотига, знову наповнюючи кухоль. - I не вiдразу повiрив тому, що вiн розповiв. Спочатку навiть подумав, що це половецький вивiдач, i хотiв кинути до ями. I тiльки тодi, коли вiн сказав, що його мати переяславка, а вiн сам християнин, я пильнiше приглянувся до нього. "Звiдки ж твоя мати?" - спитав я. "З Баруча"[47]. Я мало не пiдскочив на лавi: адже я теж родом з Баруча!.. Кузьмище поперхнувся i витрiщив на Овлура чорнi очища. Вiн був такий вражений i здивований останнiми словами Мотиги, що перестав жувати. - То твоя мати справдi з Баруча? - перепитав вiн юнака. - З Баруча, - вiдповiв той. - ?? взяв у полон пiд час половецького нападу на Переяславщину мiй батько Торiат, тодi ще зовсiм молодий во?н. - I давно це було? - Менi зараз дев'ятнадцять лiт, а я в не? один... Отже, десь рокiв двадцять тому... - Двадцять рокiв!.. Ти чу?ш, Мотиго? Це ж якраз тодi, коли Баруч був дотла спалений ханом Туглi?м! Я, молодий ки?вський гридень, почувши про таке лихо, стрiмголов примчав додому i не застав iз сво?х нiкого - нi батькiв, нi сестер... - Я сво?х теж не застав, - похмуро докинув Мотига. Кузьмище торкнувся Овлурового плеча. - Як же звати твою матiр? - Рутою. - Що? - вигукнув гридень. - Рутою? Тав усьому Баручi тiльки й була одна Рута - моя сестра! То виходить... А батька ?? як звали, не зна?ш? - засумнiвався вiн. Овлур схвильовано потер долонi. - А батька ??, тобто мого дiдуся, звали Йовхимом, а по-вуличному Довгим, бо, казала мати, на ?хнiй вулицi жив ще й Йовхим Короткий. Кузьмище вперiщив кулаком по столу - аж задвигтiла горниця i сита вихлюпнулася iз жбана. - Побий мене грiм i свята богородиця! То виходить, що ти мiй сестринець, бо ж Рута - то моя рiдна сестра, а Йовхим Довгий - то наш батько!.. Га? Мотиго, що ж це робиться на свiтi? Був я безрiдний, мов бездомний пес, а тепер знайшов сестру i племiнника. - Виходить, тепер ти не безрiдний, - сказав Мотига. - Як же ти? - спитав Овлура Кузьмище. - Куди тепер? До матерi чи залишишся тут? - До матерi!.. Я було занедужав пiсля нелегко? зимово? дороги i оце ледве вичухався. Тепер менi лiпше, i завтра збираюся рушати назад. - Чому ж завтра? По?демо разом пiслязавтра - все ж безпечнiше. Доведу аж до Ворскли, а звiдти тобi до матерi рукою подати! - Гаразд, по?демо, вуйку. Я дуже радий, що зустрiвся з тобою... Ще чотири днi, тепер уже не поспiшаючи, мандрував Кузьмище зi сво?ю сотнею та Овлуром на схiд по нiчийнiй землi. Нi села нiде, нi хутора. Лише в затишних мiсцях, по лiсах та в байраках, стояли невеликi хижi-зимiвники, в яких Кузьмище залишав по два, по три во? з усiм необхiдним для життя - сухарями, солониною, мороженим м'ясом, крупою. На найвищих деревах во? влаштовували виту - невеличкий помiст, з якого видно було довкiл на багато верст, пiднiмали туди дерев'яний жбан зi смолою, щоб розвести вогонь i подати сусiднiй витi знак, що йдуть вороги, i, попрощавшись з товариством, ставали на чати. Так поволi сотня танула i танула, залишаючи сторожу в тих мiсцях, де могли пройти половцi. По правому, високому березi Ворскли Кузьмище поставив десяток сторож - i на однiй з них, розставшись iз Овлуром, залишився сам. РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ На початку лютого 1185 року, зiбравши велике вiйсько, Кончак вирушив у похiд. Iшов у силi тяжкiй. Тисячi вершникiв, ведучи запасних коней, нав'ючених збро?ю та припасами, вкрили заснiжений степ. Позаду, на мiцних санях, найбiльш досвiдченi во?ни везли два тугi самострiльнi луки-катапульти, що натягувалися багатьма во?нами i метали через городськi вали "живий вогонь", тобто запалювальнi снаряди-шерешири, привезенi з далекого Iрану. Разом з катапультами ?хав i знавець цi?? грiзно? збро? бусурманин Сулейман. "Живим вогнем" Кончак сподiвався залякати русичiв, спалити ?хнi городи, а вали зрiвняти з землею, щоб i слiду не зосталося. Бусурманина берегли, як зiницю ока. Його везли в утепленiй вовною та верблюдячою шерстю кибитцi пiд охороною цiло? сотнi во?в, годували добре, задовольняли кожну його забаганку. Кончак вирушив у цей похiд з великими надiями на перемогу. О, тепер вiн розгромить русичiв, де б вони не були - в полi чи за городськими валами, знищить ?х чи вiдкине далеко в лiси i, при?днавши обидва береги Днiпра до Дешт-i-Кипчака, стане ханом ханiв, самодержавним володарем усього степу вiд Волги до Дунаю i вiд Кубань-рiки та Лукомор'я до витокiв Дону та до прип'ятських болiт! Вiн створить могутню кипчацьку державу, про яку мрiяв його дiд, великий хан Шарукан, i утвердить ?? на тисячу лiт!.. Вiн пiдставив морозному вiтровi темне суворе обличчя i пильно вдивля?ться в обидва крила свого вiйська, а воно котиться на захiд сонця, i нема? йому нi кiнця нi краю. I нема? також зупину гордим помислам i райдужним мрiям великого хана. Справдi, тако? сили кипчаки не збирали нiколи. Хто ж iз уруських князiв здатен протистояти ?й? Нiхто! Вiн добре зна? ?х усiх. Нiхто! До того ж ?х роз'?днують чвари i свари, яких вони не можуть позбутися ось уже сто рокiв. Князiвськi чвари i свари - то найперший i наймогутнiший його союзник, i ?х треба пiдтримувати, пiдiгрiвати, щоб вони не згасли i не дали можливостi князям об'?днатися. - Ярослав - ось хто допоможе менi в цьому! - вголос промовив Кончак, вiдповiдаючи на сво? пота?мнi думки. - Ярослав Чернiгiвський. Охоронець, що ?хав позаду, почувши, що хан щось сказав, наблизився до нього i перепитав, що великий хан хоче. Але Кончак нетерпляче махнув рукою i рiзко кинув: - Геть! Охоронець злякано зiщулився, втягнув голову в плечi i вiдстав на половину кiнського тулуба, щоб не бути на очах у хана i разом з тим не прогавити жодного його слова. Опiвднi передовi загони пiдiйшли до Ворскли i з ходу, не зупиняючись, перемахнули по льоду на той бiк. I майже одночасно на гiллястому дубi-нелинi, що високо здiймався над лiсом, спалахнув вогонь, завалував смолистий дим i чорним стовпом пiднявся у син? небо. Кончак люто вдарив кулаком по луцi сiдла. - Прокляття! Уруська вита! Не пощастило скритно ввiрватися на Посулля! - I, повернувшись до охоронцiв, кинув: - Погасити негайно! А спостерiгачiв пiймати i привести до мене! Сотня во?нiв, збиваючи копитами снiгову пилюку, швидко помчала через Ворсклу прямо на дим, що все дужче клубочився над лiсом. Незабаром полум'я згасло, а дим поволi почав розвiюватись. - Пiзно, - процiдив крiзь зуби Кончак, з'?жджаючи на дзвiнкий лiд рiки. Назустрiч мчав гонець. - Ну? - зустрiв його суворо хан. - Погасили! - Сам бачу... А полоненi де? Той знiтився. Очi злякано забiгали. - Нема?, хане... Уруси втекли, ?х було дво?, i вони мали четверо свiжих коней... Нашi погналися по слiду. - Погналися! - передражнив Кончак гiнця, нiби той був винен, що уруси втекли, i ледь помiтним порухом руки вiдтрутив його вiд себе. Два днi половцi рухалися вiд Ворскли до Хоролу. I весь час Кончак похмуро горбатився в сiдлi, нi до кого не заговорюючи, а на звертання вiдповiдаючи односкладне. Важкi думи охмарили його чоло. Хоча сила у нього була велика, ризикувати вiн не хотiв. Ще вирушаючи з Тора, поклав з ходу захопити Переяслав i обложити Ки?в. Це при тiй умовi, коли б напасти пощастило несподiвано. Та несподiваностi не вийшло. Досi в Переяславi та в Ки?вi б'ють на сполох. Святослав устигне зiбрати князiв, - у першу чергу закличе брата Ярослава та Iгоря Сiверського, - i зустрiне його об'?днаними силами: сам Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський, Ярослав Чернiгiвський, Iгор Сiверський з братi?ю... Немало! А ще ж може закликати князiв смоленських, волинських, турово-пiнських... Нi, допустити цього не можна! На Хоролi, проти Лубна, вiн раптом занедужав. Його трясло, поперек ломило. Ноги були як у льоду, а голова - як у вогнi. Вiн наказав вибрати зручне мiсце i стати кошем. Сподiвався тут перебути хворiсть. Звiдси послав нарочних до Ярослава - просити миру i дружби. Ними передав князю-срiблолюбцю дорогi подарунки - трьох жеребцiв, шаблю дамасько? сталi, шитий найкращими ромейськими кравцями одяг на сорок срiбних гривень. Приманка вагома. Чи клюне? * * * Святославовi i Рюриковi дружини збиралися в Ки?вi та на його околицях. По рихлому снiгу сюди били дорогу кiннi стяги i саннi валки, що везли припаси для людей i коней, ставали у вiдведених ?м мiсцях на постiй. Князь Рюрик, меткий, непосидющий, цiлими днями гасав на змокрiлому конi вiд одного стяга до iншого - наводив порядок у вiйську. Князь Святослав листувався з князями та во?водами, щоб залучити до походу якомога бiльше сил. З кожним днем прибували все новi й новi загони. Ки?в i Ки?вська земля виставили всiх, хто мiг i вмiв орудувати мечем, луком i списом. Володимир Глiбович збирав свою дружину й ополчення в Переяславi. З дня на день очiкували чорних клобукiв хана Кунтувдея, що мали прийти з Росi. Святослав щодня писав братовi Ярославу в Чернiгiв, щоб той не гаявся. Тривало безперервне i напружене листування Святослава з братом Ярославом. Дiзнавшись, що Кончак перейшов Ворсклу, Святослав послав ще листа: "Брате, а допоможи менi!" На це Ярослав, одержавши вiд Кончака багатi подарунки i запевнення, що половцi хочуть миру i дружби з чернiгiвським князем, вiдповiв: "Аз есмь послал к ним мужа сво?го Ольстина Олексича, а не могу на свой мужь по?хати!" Гарячий, як i всi Ольговичi, Святослав вибухнув лайкою: - Чортiв син Ярослав! Вiн послав до Кончака ковуя[48] Ольстина iз запевненням, що не братиме участi у походi, а нам тепер пише, що не може йти на Кончака тому, що бо?ться, як би той не перебив його послiв, коли пiде. Ярославе, Ярославе! Коли б ти не брат мiй ?диний, я послав би сво? полки на Чернiгiв, щоб провчити тебе! Я вигнав би тебе з бiлокам'яних палат чернiгiвських i пустив би по свiту жебраком-iзго?м!.. Ярославе, Ярославе! Отже, один з найсильнiших руських князiв вiдколовся, поставивши цим пiд загрозу успiх усього походу. Святослав написав листа Iгоревi: "Брате, я з вiйськом вирушаю в останню недiлю мiсяця лютого на безбожного Кончака, що сто?ть за Лубном на Хоролi. А збирай, брате, сво? хоробрi дружини та йди на помiч менi! Ждатиму тя пiд Лубном!" I послав гiнцем досвiдченого i витривалого гридня Гов'яду. Гонець, не гаючись, помчав у далекий Новгород-Сiверський. Нарештi прибули чорнi клобуки. Вони отаборились понад Либiддю, де на лузi, пiд снiгом, було багато трави для коней, поставили юрти i розiклали вогнища. З котлiв на весь Ки?в запахло вареною кониною. Хан Кунтувдей прискакав з почетом на Ярославiв двiр. Боярин Славута, одягнутий у теплий кожушок, при мечi, провiв його в хоромину Святослава. Кунтувдей принiс iз собою густий запах кiнського поту i гiркого диму похiдних багать. Розстебнувши кожуха i скинувши вовчого малахая, схилив у поклонi круглу лисiючу голову. - Салам-алейкум, княже! - Хане, я радий бачити тебе! - пiдвiвся назустрiч йому великий князь ки?вський. - Скiльки вершникiв привiв? - А привiв я шiсть тисяч вершникiв, усi - молодець до молодця, бистрi, як вiтер, а смiливi, як степовi тури! Святослав не змiг приховати радостi. Широким помахом руки запросив хана до столу, звелiв чашниковi наповнити келихи найдорожчим ромейським вином. - Дякую, хане! Твоя бистра кiннота ой як нам потрiбна! Тепер ми можемо вирушати! - Коли? - спитав Кунтувдей, обгризаючи смажене стегно гусака. - В останню недiлю цього мiсяця. Могли б виступити й ранiше, та ми з Рюриком хочемо, щоб з нами встиг з'?днатися Iгор Сiверський... А у нас тепер, з тво?м приходом, усе готове! - Гаразд. Мо? во? встигнуть вiдпочити, - хитнув головою хан i промовисто повiв вузьким оком на череп'яну амфору з червоним ромейським вином. * * * У четвер, 21 лютого, Святославiв гонець, ?дучи навпрошки i мiняючи у посадникiв коней, прискакав до Новгорода-Сiверського. Був сiрий туманний ранок. Низькi хмари опустилися мало не до землi i, чiпляючись до дзвiницi соборiв, що стояли на горах, i за верховiття дубiв, котилися пiд поривами свiжого вiтру iз заходу на схiд, iз землi Полоцько? в землю Половецьку. Гонець застукав важким кованим кiльцем у ворота фортецi. Йому вiдчинили i, незважаючи на раннiй час, провели в князiвськi хороми. Незабаром туди ввiйшов князь Iгор. Гов'яда зняв шапку, вклонився в пояс. - На Русь Кончак iде, княже. Безбожний триклятий Кончак... Уже сто?ть на Хоролi. Князi ки?вськi зiбрали силу немалу i ждатимуть тебе, княже, з дружиною на Сулi... - А князь Ярослав? - спитав Iгор. - Ти за?здив до нього? Гов'яда зам'явся. - Князь Ярослав повiв дружбу з Кончаком, одержав подарунки вiд нього, посланцiв сво?х послав у степ... Та й хворий, каже. - Отже, вiн не пiде? - Не пiде. - Як же Святославовi? - вигукнув Iгор. - Не дай бог самому ?здити на поганих! - А вiн не сам, - вiдповiв Гов'яда. - Князь Рюрик, князь Володимир Переяславський, чорнi клобуки, ти, княже, з братi?ю! Це сила! - Поганi ? всiм нам спiльний ворог, i ?х треба вiдбивати спiльними силами! - сказав Iгор. - Я негайно зберу боярську думу - порадимося, як нам краще йти до Лубна... За годину до князiвсько? гридницi зiбралися новгород-сiверськi бояри i лiпшi мужi. ?х пiдняли з-за снiданку, а декого й з постелi. Вони всiдалися на лави в кожухах, розгладжували - хто костяним гребiнцем, а хто й п'ятiрнею - чуби та бороди, позiхали, спантеличено переглядалися. Нiхто не знав, для чого ?х покликано нi свiт нi зоря. Iгор увiйшов до гридницi швидко, рвучко. Рагу?л ледве встигав за ним. Привiтавшись, князь вiдразу об'явив, чого так рано зiбрав боярську думу. - Кончак у силi тяжкiй сто?ть на Хоролi, дума?, куди йти, - на Ки?в, на Чернiгiв чи на Путивль. Святослав i Рюрик закликають нас, бояри, при?днатися до них. Що будемо робити? Бояри переглянулися, загомонiли. Iз тих, хто позiхав, сон як рукою зняло. Вiйна, та ще й яка! Уже давно з Половецького степу долiтали чутки, що Кончак збира? сили для великого походу на Русь. Отже, зiбрав-таки! I вже сто?ть на Хоролi. Бояри труться, мнуться. Воно, звичайно, загроза велика. Не дай бог, поверне, триклятий, на Сiверщину - бiди не минути! Але нiкому не хочеться в оцю зимову непогоду розставатися з теплою хатою, з гарячими млинцями та солодким молозивом - корови ж почали саме телитися! - i брьохати снiгами хтозна-куди, аж на край свiту, коли, може, той окаянний Кончак поверне в iнший бiк, i бiда омине ?х стороною! Iгор жде. Вiн добре розумi? настрiй сво?х мужiв. Коли б половцi стояли на Сеймi, вони не сидiли б мовчки i не переглядалися б, як свати на заручинах, коли жених дiвчинi немилий, а вiдразу б схопилися за мечi. А тут... - Ну що, Рагу?ле, Жирославе, Чернишу, Добротворе? - Вiн навмисне назвав вельможних бояр, якi держали владу над його дружиною i над чорними людьми, бо до ?хнiх голосiв прислухалися всi. - Що будемо робити? Чого мовчите? Рагу?л опустив очi, даючи зрозумiти, що говорити вiн не хоче. Янь з легким усмiхом на рум'яних устах дивився то на князя, то на бояр, що сидiли пiд протилежною стiною. Вiн наймолодший, його не питають - у нього й гора з плеч. А запитають - скаже. Що йому? До його голосу все одно нiхто не прислуха?ться. Тож хай старшi думають! Жирослав, дебелий, чорний, довгоносий, труснув копицею чуприни. - Княже! По-пташиному не перелетиш з Новгорода-Сiверського аж на Сулу, до Лубна чи на Хорол. Се при?хав к тобi муж вiд Святослава в четвер, а сам Святослав пише, що йде з Ки?ва в недiлю, - то як же можеш, княже, встигнути? З Ки?ва до Лубна бдижче, нiж вiд нас, а ми не птахи i ?здимо на таких же конях, що й кияни. Та й до походу треба зiбратися... Вiн говорив повiльно, з розсудом, i його слова справили на всiх сильне враження. Те, що нiкому не хотiлося йти в похiд, нiхто прямо сказати не смiв. Але ж i не потрiбно. Хiба ми не хочемо? Нi, ми хочемо допомогти князям ки?вським, але не можемо, бо не встигнемо з'?днатися з ними. Дуже запiзно повiдомив Святослав про похiд, отже, сам винен, хай сам на себе й нарiка?. Такий був смисл Жирославово? мови. Iгор тим часом, поки говорив Жирослав i гомонiли, пiдтримуючи його, бояри, думав. А чи вiн, князь, сам хоче цього походу? В першу хвилину, коли прибув Гов'яда з листом вiд Святослава, вiн згарячу ладен був зразу ж iти. Бо ж така загроза! Вiн i зараз дума? так само. Але десь там, у глибинi душi, заворушилося iнше почуття: до якого часу вiн повинен ходити на побiгеньках у Святослава? Йому вже тридцять чотири лiта - зрiлий муж, князь. Не з захудалого роду! З Ольговичiв! Пора вже подумати i про сво? майбутн?! Не вiк же сидiти в окра?нному Новгородi-Сiверському! ? ж Чернiгiв! Та й Ки?в теж ?! Хiба вiн гiрший за iнших? Чи бог розумом та хоробрiстю обдiлив? Вiн мучився цi?ю душевною роздво?нiстю i не мiг пристати до якогось одного берега. - Зiбратися ми можемо за день i вирушимо завтра, - сказав твердо, переконуючи передусiм самого себе, що йти треба i що вони встигнуть. - Святослав дiйде до Лубна за чотири днi, ми - за шiсть... Важко буде, але встигнемо! Пiдемо прямо поперек поля до Сули та понад нею... - Це справдi важко, бояри, - пiдтримав його тисяцький Рагу?л. - Та коли дуже захотiти, коли треба, то встигнемо з'?днатися з Святославом. Чорних людей не скликатимемо, до князiв Всеволода, Володимира Рильського та Володимира Iгоровича Путивльського гiнцiв не слатимемо, а пiдемо з одною нашою дружиною, тодi встигнемо! - От бачите! - вигукнув Iгор. - Та й як же нам не пiти, коли перед нашими ворiтьми сто?ть ворог лютий? Коли вiн може повернути i на нас? I братiя жде нашо? допомоги! Бояри мовчали. Ждали, що ще скаже князь. I князь додав твердо: - Iдiть збирайтеся! Вируша?мо завтра вранцi! Наступний ранок видався, як i попереднi, сирий, похмурий i разом з тим морозяний. Все вкривалося слизькою ожеледицею. По широкiй заплавi Десни котилися сивi зимовi тумани, затуляли собою i рiку, i далекi бори за нею, i весь бiлий свiт. Князiвськi стяги стояли рiвними рядами на широкому майданi перед Успенським собором. Конi нетерпляче м'яли копитами рихлий водянистий снiг. Тужили матерi i жони, шмигали помiж вояками дiтваки, обознi ?здовi востанн? оглядали i краще вкладали поклажу на санях. I безперервно лунали дзвони всiх соборiв i церков - наповнювали серця i гриднiв, i проводжаючих гострим смутком i щемом. Прощання, як завжди, було тяжке й тужливе. Iгор попрощався з Ярославною i дiтьми дома, в замку, i тепер шкодував, що не дозволив ?м супроводити його сюди, до собору, звiдки не один раз вiдправлялися новгородсiверцi у щасливi й нещасливi во?ннi походи. - Пора! - сказав вiн тисяцькому. Той подав знак - i зразу ж загримiли бубни, затрубили труби, сколихнулися хоругви. Во? востанн? глянули на рiдних, що раптом заголосили на всю околицю, i торкнули острогами коней. Похiд розпочався. Всi ?хали мовчки. Нi пiсень, як це звичайно бувало, нi жартiв. Iгор теж мовчав. На серцi важко, неспокiйно. Вiн поклав лiву руку з поводом на луку сiдла, праву засунув за пазуху i так, поринувши в нелегкi думи, ?хав аж до свого княжого села - Iгоревого сiльця, як називали його в народi. Тут вiн хотiв хоч здалеку глянути на милi його серцю кра?види, на будiвлi - повiтки, стайнi, клунi, кошари, загони, пивницi й медушi, на високий журавель над колодязем, на свiй загороднiй дiм поблизу, в Путивську, але нiчого цього не побачив: усе закрив туман. На землю падала мряка i тут же замерзала. - Який серен[49]! - промовив хтось збоку. Iгор зiтхнув i почав спускатися узвозом до Десни. Туман тут погустiшав. Вiйсько пiрнало в нього, як у сиве кобиляче молоко. Конi почали ковзатися, падати, iржати, стяги враз змiшалися, розтягнулися, розповзлися. Бояри i лiпшi мужi почали перегукуватися, щоб зберегти стрiй i порядок у вiйську. Пiд копитами лунко затрiщала крига - хтось збився з дороги i потрапив у прогнiй. Князь розпорядився попереду стягiв i обозiв нести запаленi смолоскипи. Але це мало допомогло. Уже третiй-четвертий ряд смолоскипiв не бачив. З великим трудом, поволi, вiйсько перейшло Десну i широку деснянську заплаву, сподiваючись, що далi, на березi, мряка розсi?ться, порiдша?. Та скiльки не йшли, вона не розсiювалася, а ожеледиця все посилювалася. Не тiльки молодi во?, а й лiтнi, досвiдченi гриднi, що за сво? життя сходили мало не всю Русь, зараз не знали, як ?хати i куди. Iгор зупинив вiйсько, зiбрав бояр. Всi були стурбованi. - Що будемо робити? Серен покрив усю землю - йти далi нiяк... Конi порiжуть ноги... - Княже, ми не тiльки не дiйдемо вчасно до Лубна, а й не знайдемо дороги до Сули i розгубимо людей, - сказав боярин Черниш, що вiв чоловий полк. - Моя думка така: повертати додому! - Повертати додому! Додому! - пiдхопили бояри. - А ти як дума?ш, Рагу?ле? - спитав Iгор. - Йти справдi нiяк, - розвiв руками тисяцький. - I нiхто не зна?, коли i де скiнчиться цей небачений серен, княже. - Тобто повертати додому? - Так. - Тодi повертайте стяги назад. Видить бог, ми зробили все, що змогли, - сказав Iгор, полегшено зiтхнувши. * * * Святослав i Рюрик вели на Кончака двадцятитисячну дружину та шiсть тисяч чорних клобукiв. У Переяславi до них при?днався Володимир Глiбович. Iдучи швидко, прибули вони в Лубен двадцять сьомого лютого пiзно ввечерi. Iгоря в Лубнi не було. - Чортiв син! - вилаявся Святослав. - Примушу? ждати себе! Славута заперечив: - Далеко, дорога важка - от i не встиг. Мабуть, заночував у Кснятинi. Та й наступного дня Iгор не з'явився нi вдень, нi ввечерi. Святослав з досадою сказав: - Ждати не будемо! Завтра на свiтанку - в путь! До Хоролу! Щоб не прогавити Кончака!.. А Iгор, якщо прийде, хай наздоганя? нас! В п'ятницю, першого березня, як тiльки засвiтлiв край неба, руськi полки перейшли по льоду Сулу i рушили прямо на схiд. З пiвдня подихав теплий вiтерець - снiг на очах темнiв, брався водою. З низьких хмар накрапав дрiбний дощик. ?хати стало важко. Та Святослав спочину не давав. До Хоролу тридцять верст, а там десь Кончак! Зустрiти його потрiбно на пiдступах до Русько? землi, не пропустити через Сулу! Як i на Орелi, Володимир Глiбович напросився в навороп[50]. Дорогу переяславцям показував Кузьмище. Серед сторожiв вiн уподобав молодого переяславського гридня Iвашка i ?хав разом з ним далеко попереду. Це був не перший бойовий Iвашкiв похiд, та вiн не мiг приховати страху. Зирив на всi боки: чи не видно половцiв? Кузьмище пiдсмiювався: - Та ти, братику, не з хороброго десятка! Вертиш головою, нiби вона у тебе вiтряк! I як тебе жона вiдпустила? Iвашко раптом перебив Кузьмища: - Половцi! Кузьмище поперхнувся i теж злякано завертiв головою. - Де? - Ген у долинi! Цiла валка! - Iвашко не змiг стримати усмiху. Кузьмище глянув у той бiк, куди показував Iвашко. Там справдi ?хало десяткiв два пiдвiд i кiлька верхiвцiв. - Та нi, це не половцi, - зiтхнув полегшено старий гридень. - Це, зда?ться, купецька валка... Авжеж, вона! Вони почекали, поки валка наблизиться. У старшому Кузьмище впiзнав купця Саму?ла, розкинув руки для обiймiв. - Братику! От щаслива зустрiч! Як живеться-ведеться? Чи розпродав товари? Чи не пограбували поганi? Кончака не зустрiчав з ордою? Змарнiлий, стомлений нелегкою дорогою Саму?л серйозно вiдповiв: - Зустрiчав. З Кузьмищевого лиця враз злетiла усмiшка. - Де? Коли? - Зовсiм недалеко - на Хоролi, бiля Ведмежо? долини. Ми сю нiч почували поблизу його стiйбища... - Стiй! Не розповiдай далi! - наказав Кузьмище. - ?дьмо до князя Володимира Глiбовича - хай вiн послуха?! Вислухавши повiдомлення купця, Володимир запитав: - Скiльки ж веде Кончак поганих? Саму?л знизав плечима. - Важко сказати, княже. Багато! I не порахувати! На кiлька гiн простягнувся кiш - вiд рiчки аж до лiсу! А коней - тьма-тьмуща! - Що ще дiзнався? - Кажуть, везе Кончак якогось бусурменина з персiянськими луками-катапультами, що стрiляють "живим вогнем", ?х натягують п'ятдесят во?нiв. Призначенi вони для того, щоб спалити нашi городи... Платить Кончак бусурмениновi золотом i нашими дiвчатами-полонянками... Та, я так думаю, дуже боятися "живого вогню" не слiд. Головне - раптово напасти! Тодi бусурменин нiчого не встигне зробити... Володимир був стурбований. - Дякую, Саму?ле, за вiстi, ?дь по мо?му слiду - зустрiнеш великих князiв. Розповiси ?м усе - хай наздоганяють мене! А я поспiшу до Хоролу, щоб не випустити з ока поганих. До Ведмежо? долини дорогу вiн знав, тому вiйсько повiв навпростець, виславши наперед посилену сторожу. Смiливий до безумства, честолюбний, вiн горiв бажанням з ходу вдарити на Кончака ще до пiдходу великих князiв. Яке ж було його розчарування, коли у Ведмежiй долинi сторожа застала тiльки пригасаючий жар половецьких багать та свiжий кiнський помет. Володимир з досадою вдарив по луцi сiдла. - Утiк! З-пiд самiсiнького носа втiк, клятий! Во?вода Шварн розрадив його: - Княже, не кажи: втiк... Просто змiнив стiйбище, щоб коням був свiжий корм. Я певен, вiн десь недалеко, i ми знайдемо його. А тим часом пiдiйдуть великi князi. - Що ж ти радиш? - Дати людям i коням перепочинок на обiд. А пiдiйдуть князi - разом рушимо услiд за поганими. Самим зариватися не слiд. Володимир погодився. Во?ни швидко спiшилися. Iз дорожнiх мiхiв, приторочених до сiдел, насипали в похiднi рептушки вiвса, дали коням, а самi заходилися гризти житнi сухарi - хто з солониною, а хто з в'яленою рибою. Незабаром прибули князi та Кунтувдей. Пiсля нетривалого перепочинку Святослав розпорядився лаштуватися бойовим стро?м. В чоло знову став Володимир, лiве крило зайняв Рюрик, праве - Всеволод Чермний з киянами, легка кiннота Кунтувдея трималася позаду. Першим рушив Володимир. Його сторожа зразу поскакала на далеке шелом'я[51]. Попереду помчали Кузьмище з Iвашком. Ледь помiтний, розмитий весняною водою слiд вiв ?х все вперед i вперед. Дощ перестав, хмари розступилися, i над неозорими хорольськими полями блиснуло веселе сонечко. Пiд його теплим промiнням ще дужче задзюркотали струмки, на горбах зачорнiла земля, в повiтрi по-справжньому запахло весною. Кузьмище ?хав по гребеню шеломенi, Iвашко лiвiше вiд нього, понад схилом, звiдки було видно долину. Обидва пильно оглядали далину, але нiде нiчого - нi людей, нi коней, нi гостроверхих темних веж. Так тривало довго. В серця закрадалася тривога - де ж Кончак? Невже повернув назад, у сво? придонськi степи? Чи рушив якимось тiльки йому вiдомим шляхом на Русь? Iвашко поправив за спиною лука, поклав списа на гриву коневi i пiдвiвся на стременах, прикриваючи долонею очi вiд сонця. I раптом охнув з несподiванки: - Половцi! За гребенем гори, в широкiй долинi, помiж лозняком та вiльшняком, бродили в пошуках корму незлiченнi табуни осiдланих коней. Попiд горою, на узвишшi, палали вогнища, темнiли вежi на широких санях, вешталися степовики. Iвашко гукнув Кузьмищевi, щоб стежив за ворогом, а сам чимдуж помчав до вiйська, що йшло слiдом. - Княже, половцi! Стоять у долинi! Дочекавшись Святослава, Рюрика та Всеволода Чермного, що поспiшали на допомогу, Володимир повернув полк лицем до противника i витягнув меча. - А потягнемо, братi?! На супостата! За?хавши на гору, переяславцi широкою хвилею ринули вниз. Слiдом за ними рушили дружини iнших князiв. Володимир мчав попереду. Меч розтинав запашне, напо?не весняною вологою повiтря, очi князевi сяяли, миготiв на сонцi його золотий шолом, а довгий червоний шарф, вив'язаний на щастя княгинею Забавою, розвiвався за плечима, як стяг. Позад нього гримiв гул копит. Стрiмка, смiлива атака русичiв була для половцiв i для самого Кончака як грiм серед ясного неба. Нiхто не ждав нападу урусiв. Конi в пошуках поживи розбрелися ген-ген по широкому лузi. Кожен був зайнятий сво?м дiлом: хто сьорбав з закiптюженого казана гарячу юшку, запиваючи нею солодкаву варену конину i грiючи перемерзле за багатоденний похiд нутро, хто лагодив взуття чи зброю, хто бiлував коня, готуючи м'ясо до вечерi, а iншi просто тинялися по стiйбищу без всякого заняття. Тому поява русичiв, що темною хвилею котилася з гори, на якусь мить приголомшила всiх. Зчинився страшенний переполох. Покидавши все, половцi з лементом помчали до коней. Бо чого вартий половець без коня? Без коня вiн - що кречет без крил!.. Охопленi жахом степовики, залишивши напризволяще стiйбище з юртами, вежами, котлами, бiгли по лузi, падали, лаялися, кричали, хапали коней i тiкали на протилежний бiк долини. Кончак з трьома сотнями охоронцiв спочатку хотiв було вчинити опiр, але тут з-за горба виринули свiжi ки?вськi дружини, i вiн, завернувши коня, кинувся навтьоки. Половцi тiкали, як хто мiг: однi верхи, iншi чеберяли по грузькому снiгу пiшки, ?х наздоганяли, брали в полон, а тих, хто здiймав зброю, топтали кiньми, рубали мечами чи бойовими топiрцями. Сотнi полонених, табуни коней, чимало саней з вежами, шабель, списiв, лукiв, котлiв стали здобиччю переможцiв. Святослав сидiв на конi в оточеннi бояр та во?вод. Перемога була повна, i старий князь не мiг приховати задоволення. - Хане, - повернувся вiн до Кунтувдея, - наздожени втiкачiв! Спiймай менi Кончака! Приведи клятого на арканi! Вся здобич, що потрапить до тво?х рук, твоя! Хан глянув удалину - ошкiрився. - Дякую за ласку, княже, - i, щось крикнувши почету, як вихор, полетiв з гори. За ним помчали чорнi клобуки. Та найбiльшою радiстю для князя була звiстка, що в полон взято бусурменина з його "живим вогнем". - Приведiть його сюди! - наказав Святослав. Бусурменина привiв сам Володимир. Кузьмище та Iвашко привезли вежу з "живим вогнем", поставили на горбi. Святослав кинув пильний погляд на кремезного чорнобородого чолов'ягу середнiх лiт, на його величезний тюрбан та золотi перснi на пальцях, суворо запитав: - Як тебе звати? Той клiпнув випуклими чорними очима, знизав плечима, - мовляв, не зрозумiв. Славута переклав запитання по-половецькому. - Мене звати Сулейманом, мiй шахиншаху[52] , - вiдповiв бусурменин. Сулейман не знав, хто перед ним, але золотий шолом i важке золоте ожерелля, що, спадаючи на кольчугу, прикривало шию, пiдказали йому, що це верховний правитель урусiв. I вiн схилився в низькому поклонi. - Це ти, кажуть, привiз "живий вогонь" Кончаковi з-за Обезьких гiр? - прозвучало нове запитання. - Я, шахиншаху. - Покажи! Той знову вклонився i мовчки пiдiйшов до саней, бiля яких стояли Кузьмище i Iвашко, зняв повстяне покривало. Святослав, Володимир та бояри з превеликою цiкавiстю глянули на нiколи не бачений ними лук-самострiл, що майже нiчим не нагадував лука. - Чим же вiн стрiля?? - Шереширами, шахиншаху. - I Сулейман взяв iз саней довгасту череп'яну трубку з прядивним гнотом. - Покажи, як це робиться! - Менi потрiбнi десять во?нiв для допомоги. - Я чув, усi п'ятдесят? - Як завжди, мiй повелителю, люди все невiдоме i незвичне схильнi перебiльшувати... Менi потрiбно лише десять чоловiк, щоб допомогти натягнути тятиву. Святослав кивнув - пiдiйшло десять гриднiв. Сулейман спочатку зняв шарф, розiслав його на мокрому снiгу, став на колiна, помолився, потiм поклав одну шереширу у дерев'яний жолоб катапульти i нацiлив його в поле. Показавши воям, як накручувати барабан, що, в свою чергу, натягував тятиву, викресав вогню i пiдпалив гнiт. Потiм ще раз прицiлився i смикнув за дерев'яну ручку. Рiзко тенькнула тятива, грюкнув барабан. Нi князi, нi бояри, нi гриднi не встигли i оком змигнути, як чорна шерешира блискавично пiднялася вгору, розсипаючи з гнота iскри, а потiм дугою плавно опустилася в долину i впала в снiг, вибухнувши димним червонястим полум'ям. Вражений Святослав не мiг вiдiрвати очей вiд вогню, що швидко розтiкався по схилу. Здалеку здавалося, що то горить снiг. Бояри i старшi гриднi перехрестилися. - Славуто, ти бачиш? - спитав оторопiлий князь. - Що б було, коли б Кончак обложив нашi городи? - Згорiли б дотла, - коротко вiдповiв боярин. - Наше щастя, що ми погромили його сьогоднi! - Запитай бусурменина, чому Кончак вiдразу не пiшов на нашу землю, а зупинився на Хоролi. Це менi не зрозумiло. - Спочатку вiн захворiв, хай береже його аллах, мiй повелителю, а потiм почалася сильна вiдлига, i великий хан все ждав морозiв i кращо? дороги, - вiдповiв Сулейман. - Справдi, нам пощастило, - тихо промовив Святослав, а голоснiше запитав: - Скажи менi, Сулеймане, звiдки береться вогонь у тво?х шереширах? - То горить нефт[53], шахиншаху. Що це? То кров землi... У нашiй сторонi ? мiсця, де з глибоких трiщин виступа?, мов iз рани, чорна кров землi - нефт, що горить краще i жаркiше за дерево. - I багато ти привiз ?? з собою? - Десять бочонкiв, мiй повелителю. Цього досить, щоб згорiв Цар-город - столиця роме?в! Святослав переглянувся зi Славутою. - Отже, Кончак мав намiр спалити Ки?в? - Переяслаф i Куяф, мiй повелителю, - уточнив Сулейман, вирiшивши, видно, що Кончак тепер далеко, а Святослав близько, i вiд шахиншаха урусiв залежить подальша його доля, отже, потрiбно говорити правду. - О! - тiльки й спромiгся промовити на це великий князь. - Вiдтепер, Сулеймане, служитимеш менi, i я платитиму тобi, як платив Кончак, поки мо? люди не навчаться користуватися "живим вогнем". - Дякую за ласку, мiй повелителю, - низько вклонився Сулейман. Зi степу повернулися чорнi клобуки. Кунтувдей пiд'?хав похмурий, злий. Ну, що, хане, наздогнав Кончака? - спитав Святослав. - Де там! Снiг весь узявся водою - тала стопа за Хоролом! А в Кончака свiжi конi, - втiк! - Ну, не сумуй! Здобичi вистачить на всiх, а супроти природи нiчого не вдi?ш. Нам теж треба поспiшати додому, бо незабаром рiки розiллються так, що й веснувати доведеться бiля Дубна. ...Стомлене вiйсько русичiв стало на нiчлiг. На високих мiсцях во? ставили похiднi шатра, розводили багаття, варили в казанах кулiш. Молодшi гриднi для князiв поставили посеред табору намети, во?води вислали в усi кiнцi сторожу. Всюди лунали веселi голоси, палахкотiли багаття, мовби сповiщаючи Русь про велику перемогу... РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ Чутка про перемогу Святослава Ки?вського та Рюрика Руського над половцями, на цей раз над самим Кончаком, весняним громом прокотилася по всiй Русi. Князi i бояри, духовенство i купцi, ремiсники i смерди зiтхнули вiльно, на повнi груди: народ радiв, що вiдбито, вiдвернуто ще одну i, може, найбiльшу загрозу, що нависла над Руською землею. Не радiв лише Iгор. Тяжка досада гризла йому серце. Не мiг вiн змиритися з думкою, що втратив таку щасливу нагоду прославитися. I подумати тiльки - що стало на завадi! Ожеледиця, туман! Коли б не вони, його дружина птахом перелетiла б через поле до Лубна i вiн обагрив би свого меча у битвi на Хоролi. I дзвони всiх церков i соборiв Русi воздали б нинi й йому разом зi всiма хвалу! Вiн уже встиг призабути або не хотiв згадувати, що в глибинi душi був радий ?м. Бо то була природна i незалежна нi вiд кого причина, чому новгород-сiверськi во? не зумiли прибути до Лубна, щоб з'?днатися з киянами та переяславцями. Клятий туман! Вiдiбрав у вiйська честь, а у нього - славу!.. Тепер усi дзвони Русi дзвонять славу Святославовi, Рюрику, Володимиру Глiбовичу, а вiн, Iгор, залишивсь осторонь нi з чим! Вiн! Iгор! Ольгович! Син Святослава, онук Олега! Як тут не досадувати! Наприкiнцi березня Iгор закликав брата Всеволода, синовця Святослава Рильського та сина Володимира в Новгород-Сiверський. Вони прибули в суботу, в передостаннiй день першого весняного мiсяця, i пiсля щедрого обiду з Iгоревою сiм'?ю зачинилися в Iгоревiй хороминi. - Братi?, - сказав Iгор, заглядаючи пильно кожному в вiчi. - Ви чули вже про погром Кончака на Хоролi, чули, як Святослав, Рюрик i Володимир Глiбович, три мо? родичi-недруги, слави зажили. Тiльки нас там не було. А ми ?сми чи не князi ж? Пойдемо також - i собi хвали добудемо! Перший озвався брат Всеволод: - Ах, Iгорю, як це було б славно - погуляти в чистому полi! Розiм'яти застояних коней! Потiшити себе по?динком з поганином-половчином!.. Святослав i Володимир вигукнули в один голос: - I ми пiдемо! I ми готовi! Iгор i не ждав iншо? вiдповiдi вiд сво?х найближчих родичiв, бо добре знав ?х. Та й жили вони дружно, вирiзняючись цим серед iнших князiв. - Дякую, братi?, за пiдтримку. Тепер давайте обмiрку?мо: коли, куди i якими силами йти? - Ти вже обмiркував, брате, то й кажи, - поклав свою могутню руку на стiл Всеволод, аж стiл, зда?ться, ввiгнувся. - Так, братi?, обмiркував я, - послухайте. - Iгор стишив голос. - Виступимо в похiд, як добре пiдсохне степ i завруниться на ньому пашагдля коней. Думаю, що найкращий час для цього - кiнець квiтня... - Двадцять третього квiтня - день Георгiя Поб?доносця, твого християнського патрона, брате, - сказав Всеволод. - От давайте у цей день i виступимо! - Правильно! - пiдтримали молодi князi. - Гаразд, - погодився Iгор. - Думаю, перший-лiпший день для цього годиться, аби щасливий був! Якщо на Георгiя буде сухо i зазеленi? степ, виступимо в той день... Вiзьмемо з собою всi сили, якi може виставити Сiверська земля. Залишимо тiльки невеликi залоги в Новгородi, Путивлi, Трубчевську, Рильську та Курську.. Про всяк випадок... Та закличемо на помiч князя чернiгiвського. Я напишу Ярославу, щоб при?днався до нас Його могутнi полки будуть великою запомогою нам!.. I останн? - куди йти? Князi переглянулися. - Як куди? - перепитав прямодушний Всеволод. - На половцiв, звичайно! - Так, на половцiв. Але куди? I кудою? - Що ти надумав, Iгорю? Кажи! - нетерпляче вигукнув Всеволод. - Надумав я ось що, братi?, - почав Iгор. - Прямий, узвича?ний шлях на половцiв здавна вiдомий: з Ки?ва - це Залозний шлях, з Чернiгова - уздовж Поля на Ромен чи Лубен, а там на Орiль та Самару, з Новгорода-Сiверсь-кого - поперек Поля до Сули i звiдти вже теж на Орiль та Самару. Або прямо на дон через Мерло, як ми ходили торiк... На цих шляхах половцi ставлять бекети i заслони, легко можуть вислiдити нас... Тому ми пiдемо зовсiм iншим шляхом. З Путивля рушимо прямо на схiд - аж до Осколу, а ти, Всеволоде, з Курська теж попряму?ш туди, там i зустрiнемося. А вже звiдти повернемо понад Осколом на пiвдень i досягнемо половецьких кочовищ на Дiнцi, де й погромимо ?х! Для них це буде велика несподiванка - наша поява не з заходу, а з пiвночi! Молодi князi знову захоплено глянули на старшого з Ольговичiв. - А що!.. Надумав ти добре, Iгорю! - пiдтримав старшого брата князь Всеволод. - Так ми зайдемо в тил поганим! Погромимо ?х - i назад! Нас там, у самому серцi Половецько? землi, справдi нiхто не жде, - i Кончак, i iншi хани стерегтимуть Орiль та Самару. - У цьому вся суть, - сказав Iгор i поклав правицю долонею на стiл, мовби даючи зрозумiти всiм, що iншо? думки бути не може. - Хочу сказати ще про одне... Братi?, все це потрiбно тримати в та?мницi. Зробимо наш, окремий, сiверський похiд! Досить одним киянам та переяславцям заживати слави! Зажи?мо i ми! Адже ми теж князi!.. ?дьте i готуйтеся, бо часу в нас мало. Мо?, Святославовi i Володимировi стяги зберемо в Путивлi, подалi вiд очей. Та й ближче до Поля. Туди ж пiдiйде i Ярослав з Чернiгова... Святослав ждатиме нас на Пслi, а Всеволод - на Осколi... Пошука?мо, братi?, шляху до города Тмутараканя, що був колись теж Руською землею, отчиною Ольговичiв! * * * Пiсля снiданку Славута помив руки, розчесав перед бронзовим дзеркалом довге сиве волосся, рiвно пiдстрижену бороду i тiльки пiсля цього, чистий, святковий, зайшов у простору хоромину, де вiн любив проводити довгi години. Це була свiтла кiмната, в якiй одне вiкно виходило на пiвденний схiд, а друге - на пiвденний захiд. Посерединi ??, якраз мiж вiкнами, стояв широкий стiл. Побiля нього - важкий дерев'яний стiлець з вузькою рiзьбленою спинкою. Мiж вiкнами - лава, застелена вовняним лiжником, на нiй - вишита покiйною жоною подушка. На не?, стомившись, любив боярин схилити голову. На однiй стiнi висiла зброя - мечi, луки, кольчуги, лати, шестопери, тули зi стрiлами, на протилежнiй - полицi з найдорожчим багатством, яким володiв боярин, - книгами. Славута збирав ?х усе життя. Однi купував за великi грошi у монастирях, де ?х виготовляли монахи, другi придбавав випадково у купцiв чи збiднiлих книжникiв, третi переписував сам... I любив ?х, як дiтей. Любив дивитися на срiбнi, дерев'янi або шкiрянi обкладинки, на жовто-сiрий пергамент, любив гортати цупкi сторiнки з чорним мереживом рядкiв на чолi з червоними заголовними лiтерами, йому навiть було просто при?мно сидiти тут i вдихати неповторний запах - запах вичинено? шкiри i старовини. Читав вiн ?х безлiч разiв i кожну знав майже напам'ять. Та й як не знати! П'ятдесят лiт минуло з того дня, коли вiн в хоромах покiйного князя Всеволода, разом з княжичем Святославом, уперше сiв за книгу i вслiд за учителем-монахом вимовив: аз, буки, ведi, глагол... П'ятдесят лiт! Вiн поволi пiдступив до полиць i вголос, як до живих, привiтався: - Добридень, друзi мо? любi! Як ся ма?те? Як вам ведеться? - Погладив холодну срiбну обкладинку ?вангелiя, торкнувся пальцями Бiблi?, Псалтиря, що став букварем усiх великих i малих книжникiв того часу, переклав з полицi на стiл - для натхнення, щоб це велике творiння рук людських лежало перед очима. Любовним поглядом ковзнув по iнших книгах. Ось "Iзборник" Святослава, "Служебна Мiнея", "Патерик", "Апостол", "Александрiя", "Iсторiя iудейсько? вiйни" Йосифа Флавiя, "Девгенi?ве дiяння", "Сказання про Бориса i Глiба"... А там далi найцiкавiшi з усiх книг - лiтописи, в яких розповiда?ться iсторiя рiдно? землi - Русi... А ще далi - десятки книг, ба навiть сотнi, що стали його другим "я". Без них вiн уже не уявляв свого життя. Потiм вiдчинив поцяцьковане вiзерунками вiко невелико? скриньки зi срiбними защiпками, дiстав з не? обкладену срiблом i перламутром книжку, перевернув важку обкладинку. На титульнiй сторiнцi зачервонiв, мов кров, зроблений кiновар'ю чiткий запис: "Пiснi Бояна". Багато рокiв тому потрапила йому в Чернiговi до рук обшарпана, без обкладинки i назви ця книжка. Вiн прочитав ?? i завмер вiд захоплення i зачудування. I ранiше були вiдомi йому деякi пiснi Бояна. Та вони передавалися з уст в уста. А тут - книга! Вiн зробив дорогi обкладинки, придумав для не? назву i довгi роки не розлучався з нею. Йому вiдкрився з не? цiлий дивовижний свiт - свiт його предкiв-сiверян. Минуле життя постало перед ним, як живе... Могутнi князi - Олег, Володимир Мономах, Всеслав, Роман... Прадавнi боги, яким багато хто i досi поклоня?ться та?мно в лiсах та пущах, - Дажбог або Хоре, Троян, Велес, Перун, Смаргл, Мокош... Нечистi сили, що населяли домiвки людей i лiси, поля, га?, рiки й озера, - домовики, лiсовики, польовi та водянi русалки, берегинi, потерчата, чорти та вiдьми... Та найчастiше в тих пiснях iшлося про славних витязiв, що в чистому полi перемагали чужинцiв-степовикiв. Конi iржуть за Сулою - дзвенить слава в Ки?вi! I зараз, як i сто лiт тому, степовики набiгають на Руську землю, на зеленi береги Днiпрi i Сули, Трубежу i Сейму, i зараз, як i колись, погиба? життя Дажбогових онукiв... Чи ж буде тому кiнець? I хто зупинить ?х? Святослав? Рюрик? Володимир Переяславський? Чи Iгор Сi-верський? Славута зiтхнув, поклав книжку назад у скриньку i сiв до столу. Тут лежав розкритий десь на серединi пергаментний зшиток. Лiва сторiнка його була наполовину заповнена чiтким напiвуставом. Славута взяв гостро обрiзане, розщеплене на кiнцi гусяче перо i, подумавши, почав писати: "Кончак же стоял у лузi, його же ?дуще по шоломенi оминуша. Iни? ватаги, узрiвше, удариша на них. Кончак же, то видив, зан? утече через дорогу, i меньшицю його яша. I оного бесурменина яша, у нього же бяшень живий огнь. То й того ко Святославу приведоша со устроеним огнем. Прочая же вся ?х - оних iзбиша, а iнех iзоймаша, а конi i оружi? много? множество ополониша... Святослав, увидивша те Кончака бiжавша, посласта по нiм Кунтугдия в шiсть тисяч. Той же, гнав, самого не обрете, бяшеть, бо тала стопа за Хоролом..." Тут прочинилися дверi, i служник сповiстив: - Боярине, прибув посланець... Великий князь велить тобi прибути не гаючись. Славута кивнув головою. - Iду. Залишивши книгу розкритою до наступного разу, вiдклав убiк перо i пiдвiвся. Святослав нiколи не проявляв до нього зверхностi. Ще з дитячих лiт мiж ними склалися рiвнi, дружнi стосунки. Славута був одним з небагатьох, окрiм княгинi Марi? та княжичiв, хто користувався повною довiрою i щирою дружбою князя. У князiвськiй хороминi, де збиралася боярська дума, вже сидiли найближчi до князя люди - його сини Всеволод, Олег та Володимир, во?води Роман Нездилович та Тудор, по другий бiк столу - князь Рюрик зi сво?ми найближчими во?водами. Святослав указав на мiсце поряд з собою. - Сiдай, Славуто... Тепер, зда?ться, зiбралися всi, кому належить бути на цьому снемi, - i, обвiвши пильним поглядом присутнiх, тихо сказав: - Братi?! Минуло всього п'ять тижнiв з того щасливого дня, коли ми погромили на Хоролi богопротивного Кончака. На жаль, нам не пощастило схопити його самого, подiбно Коб'яковi, i вiн, як сповiщають нашi люди з Лубна та Римова, знову заворушився, знову збира? сили, щоб напасти на нас... Доки ж будемо терпiти це лихо? Чи не пора сильною збройною рукою перепинити шлях поганим на Русь? - Пора, княже! Пора! - почулися голоси. - Не ждати, поки вiн сам, окаянний, прийде в нашу землю, а зiбрати силу i самим пiти в Степ! - Ми теж так дума?мо, братi?, з князем Рюриком! На цей раз пiдемо не на Сулу i не на Орiль, а до самого синього Дону, в саме серце Половецько? землi! - Для цього потрiбнi немалi сили, - докинув во?вода Тудор. - Ми зберемо такi сили, яких ще нiхто з нас нiколи не збирав! Князь Рюрик пiднiме всю Руську землю[54] та чорних клобукiв! Володимир Глiбович тiльки й мрi? про новий похiд! Я завтра вирушаю у сво? Верховенськi володiння[55] - зберу там немалу дружину! По?ду водою по Деснi - тож заверну в Чернiгiв до брата Ярослава i пiднiму його на цей похiд! А потiм - до Iгоря та Всеволода. Гадаю, i вони не вiдмовляться... Князь Рюрик, як менi вiдомо, уже послав гiнцiв у Смоленськ до брата Давида Ростиславовича, i я не сумнiваюся, що смоляни припливуть Днiпром... Закличемо iнших князiв!.. Як бачите, ми поведемо справдi велике вiйсько, i на цей раз Кончака спiтка? безславний кiнець! Веi знову дружно загукали: - Так, княже! Тiльки спiльними силами! Захистимо Руську землю вiд поганих! - Коли ж вирушимо? - спитав Славута. - Може, варто було б завдати половцям попереджувального удару, щоб ввести ?х в оману? Скубнути - i назад! Хай думають, що це справжнiй наш похiд, i, вiдбивши його, хай розпустять сво? сили! А ми тут як тут! - Це розумна думка, - сказав Святослав i обвiв оцiнюючим поглядом во?вод. - А що, коли послати нам Романа Нездиловича з берендеями? Нехай цими днями знiметься i коротким, але смiливим ударом трохи поляка? степовикiв... Як ти гада?ш, Романе? Наполовину берендей, во?вода Роман трiпнув смоляним чубом, вiдповiв швидко, без вагання: - Зроблю, княже! Два днi на збори - i гайда! - От i добре! А ми виступимо десь наприкiнцi травня, коли будемо готовi. Всi погодилися з такою думкою. Рiшення снему було дуже важливе. Йшлося про велику вiйну, яка мала, коли пощастить, надовго вiдбити половцям охоту нападати на Русь. Та нiхто з учасникiв його i сном i духом не вiдав i вiдати, звичайно, не мiг, що готу? ?м найближче майбутн?. А це майбутн? вже насувалося на Руську землю, i було воно неждане, грiзне i криваве. * * * Князь Ярослав на честь брата, великого князя ки?вського, звелiв дзвонити у всi дзвони Чернiгова. I поки Святославовi човни приставали до причалу, поки великий князь iз Славутою сходили на берег, де стояв в оточеннi бояр, ждучи ?х, Ярослав, у синьому надвечiрньому небi пливли i пливли урочистi передзвони i линули за повноводу весняну Десну, що недавно звiльнилася вiд криги, на Чорну могилу, на Болдинi гори i на всi кiнцi свiту - на Красне, на Любеч, на Городню та Мену... Невеликий, ошатно одягнений, з рiвно пiдстриженою чорною бородою та хитринкою в карих очах, Ярослав широко розкинув руки i тричi, хрест-навхрест, поцiлував брата в уста. -Здоров будь, брате мiй, великий княже мiй! Твiй рiдний Чернiгiв радi? з твого при?зду i щиро вiта? тебе! Потiм обняв Славуту. - Учителю! Мiй дiм - твiй дiм! У ньому ти будеш найбажанiшим гостем! Не гостем, а господарем, бо Чернiгiвська земля - твоя вiтчизна, i менi хочеться, щоб ти вiдчував себе тут, як дома! Ярослав умiв бути гостинним, коли хотiв. Умiв i лука вим бути одночасно. I важко було визначити, коли вiн той чи iнший. Цю братову рису добре знав Святослав, тому вiдразу обiрвав його медоточивi слова: - Не гостювати при?хали ми, Ярославе, а по великому i важливому дiлу завiтали до тебе... Тож на пир нас увечерi запрошуй - вихилимо келих за тво? здоров'я, але перед тим знайди годинку, щоб порадитись з тобою! - Гаразд, брате, - схилив голову Ярослав. Баскi конi швидко винесли ?х на невисоку гору, де здiймалися могутнi вали та дубовi, потемнiлi вiд часу й негоди стiни города. Позаду гарцювали молодi гриднi з охоронного стяга Ярослава. Тисячнi натовпи людей вкрили узбiччя дороги та навколишнi горби. Кожному кортiло ближче побачити Святослава - переможця Коб'яка та Кончака. В'?хавши через Ки?вськi ворота в город, Ярослав вiдразу повiв гостей до себе, усадовив за стiл, звелiв подати сити та березового соку, а потiм прямо, без передмов, запитав - Кажи, брате, що привело тебе нинi до мене? Святослав усмiхнувся в сиву бороду. Зацiкавив Ярослава - кортить дiзнатися. Таким вiн був i змалку - допитливим i разом з тим потайним. Сам хотiв усе знати, а сво?х думок нiкому не довiряв. - Ярославе, брате мiй, княже чернiгiвський, - почав великий князь - Степ усе дужче й дужче натиску? на нас. Тобi вiдомо, яко? шкоди завдають поганi Руськiй землi, зокрема укра?нi Переяславськiй, тво?му зятевi Володимиру Глiбовичу. Постiйнi напади поганих украй зруйнували i знекровили ??! Села спалено, городи сплюндровано! Посульськi городки, збудованi двiстi лiт тому нашим пращуром Володимиром, у багатьох мiсцях зруйнованi Кончаком.. Навiть на Ки?в та Чернiгiв зазiха?, окаянний! Ярослав перебив його мову: - Я все це знаю, Святославе, - сказав ласкаво. - Не розумiю тiльки, до чого ти вернеш... Святослав перехилився через стiл i поклав свою суху гарячу долоню на твердий Ярославiв кулак. - Брате, замислили ми новий, третiй, ще бiльший, нiж торiк та взимку, похiд на Кончака. У двох попереднiх тво?х хоробрих полкiв, на жаль, не було. Сподiваюся, на цей раз ти при?дна?шся до нас i незмiрно змiцниш нашi сили. З цим i прибув до тебе, Ярославе! Що скажеш на це? - Коли розпочнеться похiд? - Наприкiнцi травня або на початку червня. Ярослав через братове плече глянув на невелику шкатулку, що стояла пiд протилежною стiною на низькiй пузатiй шафi, - в нiй лежав лист вiд Iгоря з закликом узяти участь у весняному походi сiверських князiв на Дон. "З ким же йти? Що робити? - подумав Ярослав. - Сказати Святославовi про листа чи промовчати? Звичайно, краще промовчати! Адже Iгор застерiга?, що похiд буде тiльки ?хнiй, сiверський... Тодi з ким же йти? З Iгорем? Зi Святославом? Чи нi з тим, нi з другим? Може, краще залишитися дома, як уже робив не один раз? Хай вони воюють, а я прибережу сили? Це, мабуть, найрозумнiше, що тут можна придумати... Святослав уже старий, - хто вiда?, коли бог покличе його до себе? От i звiльниться в Ки?вi великокнязiвський золотий стiл - а я тут як тут! Та не сам, а зi сво?ми могутнiми полками! Звичайно, племiнники, Святославовi сини, так просто не поступляться Ки?вом, бо котрийсь iз них - чи Глiб, чи Олег, чи Володимир, чи Всеволод Чермний, чи Мстислав - захоче посiсти батькiвський стiл, та що вони вдiють навiть гуртом, коли мене пiдiпре вся могуть Чернiгiвсько? землi? Адже Ки?в нинi не той, що був ранiше, - не та сила в нього без Ки?всько? землi, яка належить Рюрику Ростиславовичу... Ох, цей Рюрик! Сильний князь! Вiн теж захоче повернути собi Ки?в! Тодi я об'?днаюся з племiнниками проти Рюрика! А ще ж Iгор з братi?ю буде за мене! Цих треба тримати при собi, щоб було на кого опертися!.. Нi, тут треба не схибити! Брат братом, а своя сорочка до тiла ближча! Думай, Ярославе, передусiм про себе!" Мовчання затягувалося, i Святослав стиснув Ярославiв кулак, спонукаючи його до вiдповiдi. - Ну? Чого ж мовчиш? - А що говорити? - запитанням на запитання вiдповiв Ярослав. - Я не проти. При?днаюся! Як усi! Святослав полегшено зiтхнув, вiдкинувся на бильце стiльця. - Дякую, брате, дякую... Тепер i з Iгорем легше буде домовлятися, бо останнiм часом, помiтив я, ви з ним заприятелювали. Тож коли вiн дiзна?ться, що ти йдеш, i сам пiде без вагання... Ярослав якось непевно усмiхнувся. - Звичайно, звичайно, - i швидко перевiв мову на iнше. - А тепер, коли важливi дiла залишилися позаду, якраз упору сiсти i до трапези, бо вже час - княгиня жде... Прошу... Та й ви з дороги голоднi, стомилися... * * * Рiки - найзручнiшi шляхи в такiй безмежнiй низиннiй кра?нi, як Русь. I великих рiк, i менших рiчок тут усюди багато, вони повноводi, тихоплиннi, без небезпечних порогiв, окрiм днiпровських, - пливи по них i ?дь в усi кiнцi, куди хочеш! Влiтку - по водi на човнах, взимку - по льоду на санях чи верхи... Вiд Чернiгова до Новгорода-Сiверського проти течi? три днi плавання, i Святослав, не затримуючись у брата жодно? зайво? хвилини, наступного ранку вирушив у дальшу путь Попутний вiтер пругко надув прямокутнi вiтрила, молодi дужi гриднi вдарили дружно по водi веслами - i невелика флотилiя шпарко помчала в глиб Сiверсько? землi. Хоча верби вже красувалися в жовто-зелених котиках, придеснянська весна була не тепла. Вiд синiх талих вод, що прибували з пiвночi, вiяло холодом. Великий князь востанн? помахав рукою братовi Ярославу, що стояв на причалi, щiльнiше закутався в кожуха i сiв на заслане ведмежою шкурою сидiння пiд дерев'яним дашком в носовiй частинi човна поряд iз Славутою. Накинувши на ноги кошлату ведмежу шкуру, сказав: - Не подоба?ться менi останнiм часом брат Ярослав. Як став пiсля мене князем чернiгiвським, то дуже змiнився. До мене - холодком, в'яже дружбу з Iгорем... Жодного разу не пiшов зi мною в похiд проти поганих, зате веде перемови з Кончаком... Невже мрi? про великокнязiвський стiл? Так цей коровай не по його зубах! Славута заперечливо похитав головою: - Не вiриться, щоб Ярослав замишляв щось лихе проти тебе, княже Хiба що примiря?ться на майбутн?... Бо хто ж iз князiв, та ще чернiгiвських, не мрiяв i не мрi? стати великим князем? - В тiм i лихо, що кожен хоче стати великим князем, а слухатися його нiкому! Всяк тягне у свiй куток! Русь розвалилася, розпалася, i поганi скубуть ?? зi всiх бокiв! - вигукнув гiрко Святослав. - Твоя правда, княже, - тихо мовив Славута. - Русь нинi ма? два лиха: князiвськi чвари i половецькi напади... I яке з них страшнiше - важко сказати... По-мо?му, перше... Коли б князi слухалися великого князя, коли б усi були заодно, то й половцi були б не страшнi! Ми ?х гуртом вигнали б з наших степiв, як зробив це колись Володимир Мономах, який загнав Кончакового батька Атрака за Обезькi гори... А зараз вигнати ?х ми не можемо, бо сили Русi розпорошенi, роз'?днанi. Навiть серце Русi - Ки?в i Ки?вська земля - не належать одному князевi: Ки?в - тобi, а земля - Рюриковi. А мiж вами, хоча ви й мирно живете, не завжди ? одностайна згода. Що ж говорити про iнших князiв?.. От i виходить, що головне зло наше - князiвськi незгоди, князiвськi мiжусобицi!.. Утихомир князiв, Святославе! Приверни до себе серця покiрних ласкою, а на непокiрних накинь вузду, щоб слухнянi були! I тодi, зiбравши сили в один кулак, удар на поганих, щоб назавжди вiдбити в них бажання ходити на Русь! - Але ж ?х треба вiдiгнати вiд наших рубежiв зараз, сьогоднi! - вигукнув Святослав. - Бо поки ми об'?дна?мося, то вони висiчуть наш люд упень, - нiкого буде об'?днувати. - Для цього ми i ?демо нинi i до Ярослава, i до Iгоря, i до Всеволода, щоб зупинити ворожу навалу... Та голов ною метою твого життя, Святославе, було i ? об'?днання Русi! Хiба не мрiяв ти про це тодi, коли був князем Новгород-Сiверським, i тодi, коли сидiв у нашому благосло венному Чернiговi?.. - Ми разом мрiяли про це, друже, - Святослав по клав руку на Славутине колiно. - Разом! Та вже ось i чуби нашi вкрилися густою памороззю, а ми все ще мрi?мо про це... Бо несила наша... Не об'?днати нам того, що не об'?дну?ться!.. Спробуй прихилити до Ки?ва гордого Ярослава Осмомисла - не прихилиться! Пiдпер гори Угорськi сво?ми залiзними полками i сидить собi, мов король, у сво?му Галичi, на високiй горi, вою? з непокiрним боярством, що теж стало таким же злом, як i князiвськi чвари, - i не дума? про те, що Ки?в ледве трима?ться пiд натиском кочовикiв... А Всеволод Володимиро-Суздальський! Могутнiй князь! Сво?ми полками мiг би Волгу вичерпати i Дон розплескати! Та ба! Сидить за лiсами, за глибокими рiками, i не страшнi йому половцi, бо далеко сидить... I про всю Русь голова йому не болить!.. Навiть брат, рiдний брат Ярослав не пособля? менi, а та?мно ставить палки в колеса! То що говорити вже про iнших князiв! Святославiв голос затремтiв. Славута обняв його за плечi. - Важко тобi, княже-друже! Важко! I все ж треба вистояти! Половцi - сила грiзна, та все ж не така, що злама? нас на коренi! Ми зумi?мо протистояти ?й!.. Страшно iнших - тих народiв невiдомих, племен диких - гогiв та магогiв[56], якi прийдуть iз земель схiдних, незнаних, щоб покарати нас за грiхи нашi! Перед ними Русь не всто?ть, якщо залишиться роз'?днана, як нинi!.. Ось цього треба боятися нам, княже! Вiд цього щодня i щоночi пройма?ться тугою мо? серце! Тихо за бортом човна хлюпочуть синi води Десни, i дзвiнка тиша сто?ть над весняною землею I так же тихо точиться розмова двох сивоголових мужiв, яких доля по ?днала в дитинствi i провела через довге життя незрадливою стежкою дружби. На пiдходi до Новгорода-Сiверського Славута несподiвано занедужав Його раптом затрясла пропасниця, поперек мов переломило навпiл, голова запалала вогнем, а ноги так охололи, нiби ?х обкидало снiгом - Ох, важко менi, - поскаржився. - Невже це смерть моя? Хоча б до Iгоря допливти та побачити мого князюшка любого... Святослав не ревнував свого друга до Iгоря, бо знав, що то була не дружба, як мiж ними, а зовсiм iнше почуття - батькiвське. З особливою силою воно розгорiлося тодi, коли Славута осиротiв, утративши майже одночасно жону i сина Не дивувало його й те, що з усiх молодших Ольговичiв Славута найбiльше уподобав Iгоря. Чесний, прямодушний i безмiрно смiливий, Iгор завжди привертав до себе серця всiх, хто його пiзнавав ближче. Був час, коли i мiж Святославом та Iгорем тривала якщо не дружба, то братерська приязнь, i тiльки великокнязiвський стiл, якого не без допомоги Iгоря домiгся Святослав, охолодив цю приязнь i внiс у ?хнi стосунки якусь незрозумiлу холоднiсть чи навiть ворожнечу. Бо ж володаря або бояться, або зневажають i завжди заздрять йому. - Ну, що ти, друже! Допливемо! - пiдбадьорив боярина князь. З Путивська вiн послав гiнця в Новгород-Сiверський до Iгоря, щоб той ждав ?х на пристанi з носилками. Iгор зустрiв ?х з великим почтом. Хворого на кiнних носилках вивезли на гору, в князiвський замок, де Ярославна вже розпорядилася приготувати для нього простору, добре натоплену хоромину, i постельничi миттю поклали його в лiжко. Князiвський чашник принiс гарячого молока та миску шуликiв з медом, а древнiй знахар Гук, що знахарював при князях уже пiвста лiт, - жбан холодно? води з оцтом, щоб охолоджувати недужому лоба, та торбину гарячих висiвок, щоб зiгрiвати ноги. До шуликiв Славута не доторкнувся, а молока випив. Мокрий холодний рушник, якого Гук щохвилини прикладав до палаючого лоба, витягував з голови жар, а гарячi висiвки змусили застиглу кров швидше зануртувати в ногах, i вони небавом зiгрiлися. Славутi стало легше. Пiсля вечерi до нього прийшли обидва князi - поважний срiбноголовий Святослав та стрункий чорнобровий красень Iгор. Iгор присiв на лiжко, потиснув Славутi руки. - Як тобi, учителю? Важко? Славутi справдi було нелегко, але все ж не так, як на човнi, де, як не кутайся, продима? вiтер. I вiн сказав: - Вiд турбот Ярославни та тво?х, княже, менi стало лiпше. - Я чекатиму, поки ти видужа?ш, Славуто, - пiдсiв до лiжка Святослав. - Нi, нi, - заперечив боярин. - Не жди мене, княже... Я не знаю, коли пiдведуся, а ти повинен ?хати! Час загубимо - не наздоженемо! Пливи - збирай дружину!.. З Iгорем домовився? Святослав ствердно кивнув головою. - Домовився... Iгор охоче погодився взяти участь у лiтньому походi на Дон i жалку?, що туман та ожеледь перешкодили прибути взимку на Хорол. - Я радий це чути, - сказав Славута i пiдвiв очi на Iгоря. - Княже, сину мiй, наступають нелегкi лiта для Русi. Поганi об'?днуються, щоб гуртом столочити нашу землю. А що ми протиставимо ?м?.. Мо? заповiтне бажання - побачити вас, нащадкiв Володимирових, у ?дностi i любовi! Тодi нам нi половцi, нi ляхи, нi литва, нi гоги та магоги не страшнi! Тодi й умерти можна спокiйно, бо знатиму: Русi нiхто здолати не зможе... Почнiть же ви, братове, це ?днання!.. Iгорю, сину мiй, прислухайся до голосу Святослава, пiдкоряйся йому, вiн старший вiком серед вас, вiн великий князь ки?вський, володар землi Русько?!.. Почни ти - i за тобою пiдуть всi молодшi Ольговичi, а там i Мономаховичi та Всеславичi схаменуться... - Учителю! - вигукнув Iгор. - Ти говориш так, нiби проща?шся з нами i залиша?ш нам свiй заповiт!.. З чого б це! Хiба так зле почува?ш себе? Сам же сказав, що тобi лiпше стало... - Поки маю сили, хочу сказати те, що думаю... Щоб не було пiзно... - Не буде! Я вiрю - ти житимеш... - В шiстдесят лiт пора оглянутися назад, зважити, чи по правдi жив, чи залишив пiсля себе добро чи зло, чи полишив по собi хоч який-небудь слiд на землi - синiв та дочок народив, дiм збудував, поле розорав, грудьми ворога зупинив, мудру книжку написав... Чи нiякого слiду по тобi не лишилося - нi доброго, нi злого. - По тобi помiтний слiд залишиться, учителю, - сказав Iгор. - Тво? учнi, тво? лiтописи, тво? пiснi... - Е-е, мо? учнi... Зараз вони виросли, стали князями i роблять те, що ?м на розум спаде... Мо? лiтописи... Хто вiда?, в чи? руки потраплять вони пiсля мене? У дружнi чи в зловорожi? Чи не витлумачить мiй наступник-лiтописець мо? записи на догоду собi та князевi сво?му? I чи взагалi судилося ?м довге життя? Бо пергамент такий нетривкий, а вогонь такий всепожираючий!.. Однi пiснi якийсь час житимуть, бо розлетiлися по свiту, мов ластiвки, - дивися, якась i зiв'? собi гнiздечко у чи?мусь серцi! - Ну от, бачиш! - Нi, менi зда?ться, що не все я зробив, що мiг... Доля була щедрою до мене. Син смерда, я став, дякуючи долi i добрим людям, боярином, темний як нiч хлопчина з берегiв Днiпра-Славутича, я, знову ж таки завдяки долi i добрим людям, прозрiв, став освiченим книжником на Русi, менi вiдкрили сво? знання Нестор i Сильвестр, Володимир Мономах i Кирило Туровський, Iларiон i Боян, мудрецi грецькi i ?гипетськi, iудейськi i ромейськi... Протягом пiвста лiт я жив при наймогутнiших володарях землi нашо?, не раз у походи з ними ходив, славу i неславу дiлив... Я дуже любив Руську землю, нашi рiки i лiси, степи i луги, наших людей. Багато я бачив, багато пiзнав, i шкода, що зi мною все це вiдiйде у небуття... А мо? знання, мо? слова так би пригодилися люду нашому, землi нашiй! Святослав i Iгор переглянулися, i в ?хнiх очах промайнула тривога. Схоже, що Славутi важко i цю розмову завiв вiн неспроста, - видно, вiдчув наближення смертi. Вони обидва пiдвелися. - Ми стомили тебе, друже. Вiдпочивай i не думай нi про що... Хай легкою буде для тебе ця нiч!.. А Гук побуде бiля тебе i дасть тобi такого зiлля, щоб ти заснув i на ранок прокинувся дужим! - сказав Святослав, а вийшовши, повернувся до Iгоря: - Доведеться менi побути у тебе, Iгорю, кiлька днiв, поки вiн видужа? або... - Звичайно, брате, - схилив голову Iгор, зрозумiвши, що ма? на увазi великий князь. - Гостюй стiльки, скiльки потрiбно буде. Однак на ранок Славутi полегшало, i Святослав, повагавшись, вирушив далi в путь - спочатку у Трубчевськ до Всеволода, а звiдти у сво? верховенськi володiння. I не знав вiн, що на свiтанку вiд Iгоря помчав до Всеволода гонець з попередженням, що ?де великий князь ки?вський i щоб Всеволод не обмовився перед ним жодним словом про ?хнiй наступний похiд. * * * Тиждень Славута не пiднiмався з постелi. Та хвороба - чи то завдяки дочiрньому пiклуванню Ярославни, чи травам та нашiптуванню старого Гука, чи природному здоров'ю хворого - у нiч на восьмий день раптово вiдступила, зiйшовши рясним потом. Уранцi Славута встав i забажав, щоб йому натопили лазню. Iгор полегшено зiтхнув: Славута видужав! Вмирущий у лазню не проситься... Разом з тим князевi додалося i тривоги. Як же тепер, коли Славута виходитиме на люди, приховати вiд нього пiдготовку до весняного походу? Поки вiн був прикутий до лiжка, можна було про це не турбуватись. Дружина i ополчення рать за раттю, стяг за стягом вирушали кожного дня до Путивля, де був назначений збiр головних сил. А як же бути тепер? Славута став на ноги i рано чи пiзно дiзна?ться про все. Що ж робити? Iгор подiлився сво?ми турботами з Ярославною, i княгиня, не роздумуючи, порадила: - Треба не ждати, поки дiзна?ться сам, а чесно i вiдверто розповiсти йому про все! Iгор здивувався. - Як? Вiн же, без сумнiву, буде проти нашого походу! - Ну й що? Краще хай буде проти, нiж ти постанеш у його очах нечесним, неправдивим... Безперечно, вiн буде проти. Я теж проти, i ти це зна?ш, бо я боюся за тебе, коханий мiй, за сина Володимира, за наших родичiв i за всiх во?в. Та що я можу вдiяти? Зупинити тебе? Несила моя... Та й розумiю я, що краще зустрiти ворога в чистому полi, нiж вiдбиватися вiд нього у власному домi... Славута - во?н, i вiн зрозумi? тебе також! - Але ж я не сказав про похiд Святославовi! - Тодi не йди! - Нi, нi, я цього не зроблю! - вигукнув Iгор. - Я сам задумав цей похiд, домовився з братi?ю, Ярослав досi зiбрався, мо? теж у дорозi до Путивля, в суботу я й сам вирушаю... Як же тепер не йти? До того ж цей похiд обiця? нам перемогу i славу! Половцi не ждуть, що ми вдаримо на них... - Тодi скажи Славутi всю правду i не муч себе, не край думами серце! Так буде найлiпше - вiдверто, чесно! А йти чи не йти - вирiшу?ш ти сам, бо ти - князь! Iгор повеселiв, пригорнув княгиню. - Дорога моя, ти у мене мудра! Справдi, найкраще самому розповiсти все бояриновi - i хай дума?, як хоче! Пiде зi мною - буду радий, не пiде - хай жде Святослава! А я в суботу - в путь! Ярославна пригорнулася до нього, зазирнула в вiчi. - Княже, я теж з тобою! - Тобто?.. - Iгор здивовано вiдсторонив ?? вiд себе. - Як - зi мною? - До Путивля... Хочу провести тебе, хочу побачити сина Володю... А також брата Володимира Ярославича. - Це ж порубiжний город! Небезпечно! - Але ж ти там десь поблизу будеш з вiйськом! А вали Путивля не нижчi, нiж у Новгородi-Сiверському! Ще нi разу половцi не взяли його! Та й пiд захистом брата Володимира не страшно буде... Iгор задумався. Так, це правда. Розташований на високому шпилi, що панував над широким повноводим Сеймом, Путивль був невеликим, але неприступним городом. Високi вали, зведенi понад крутими схилами, глибокий рiв, мiцна брама - все не гiрше, нiж тут, у Новгородi-Сiверському. А якщо додати, що в Путивлi залишиться значно бiльша залога на чолi з досвiдченим у вiйськовiй справi князем Володимиром Галицьким, то виходить, що Ярославна з дiтьми буд'е там у бiльшiй безпецi, нiж тут. - Розумнице моя! - поцiлував вiн княгиню в лоба. - Я не проти... По?деш разом зi мною до Путивля! Зi Славутою розмова вiдбулася наступного дня, пiсля вечерi, коли дiтей вiдправили спати, а за столом ?х залишилося тiльки тро? - Iгор, Ярославна та Славута. Вiдпивши ковток прохолодного березового соку, Iгор вiдставив келих i, нахилившись через стiл, тихо промовив: - Славуто, учителю мiй дорогий, маю зробити тобi одно признання, хочу вiдкрити та?мницю, яку приховав вiд брата Святослава... Здивований боярин пiдняв на князя очi. - Кажи, Iгорю. Князь зам'явся, почував себе трохи нiяково. - Не дивуйся, Славуто, i вислухай мене з розумiнням, так же стримано, як колись давно ти розумно i стримано ставився до мо?х дитячих витiвок, - почав вiн здалеку - Та кажи вже, я все зрозумiю, - знизав плечима старий. - Так от, - рiшуче сказав Iгор, - в цю суботу, в день мого покровителя Георгiя Поб?доносця, я з братi?ю вирушаю на половцiв! У нас уже все давно домовлено i все готове до походу. Мо? стяги стоять у Путивлi i ждуть на мене! Коли б у хороминi розверзлася стеля i пролунав грiм, це не бiльше вразило б Славуту, нiж цi тихо вимовленi слова. Вiн довго сидiв мовчки, нiби сказане не доходило до його свiдомостi, i безтямно дивився на князя. Його блiдi пiсля хвороби щоки ще бiльше зблiдли, а в очах поперемiнно виростали то подив, то страх, то журба. Здавалося, йому вiдiбрало мову, i Iгор у душi пожалкував, що послухав княгиню i завiв цю розмову. Врештi Славута подолав зацiпенiння, яке охопило його, i тихо запитав: - Iгорю, невже це правда? Я вiдмовляюся вiрити цьому! - А потiм простягнув через стiл до князя руки i схвильовано заблагав: - Iгорю, княже мiй дорогий, скажи, що ти пожартував, що це тво? давноминулi дитячi пустощi, якими ти захотiв розвеселити свого старого вчителя! Iгор на якусь мить розгубився, знiяковiв, на його смаглявих щоках спалахнули рум'янцi. Але вiдразу ж вид його посуворiшав, чорнi брови насупилися, - князь узяв себе в руки. - Нi, Славуто, це не пустощi, це правда! - сказав твердо. - Похiд задумано задовго до при?зду Святослава, полки зiбралися - ждуть мого наказу, i я в суботу вирушаю з Новгорода-Сiверського... - Ось як! - похитав головою Славута. - Якими ж силами? - Зi мною пiдуть усi князi сiверськi - Всеволод, Святослав Рильський, Володимир Путивльський та Ярослав Чернiгiвський... - I Ярослав з вами? - ще бiльше збентежився Славута. - Так, i Ярослав. - Отже, вiн теж, як i ти, приховав цей задум вiд Святослава! - вигукнув Славута з осудом i сплеснув з досади руками. - Що ж ви надумали, нерозумнi! Що затiяли!.. Напередоднi великого, може, найбiльшого за пiвстолiття походу на поганих вiдколюватися вiд усiх, робити свiй окремий похiд! Чому ж не почекати мiсяць чи пiвтора i не пiти сукупно? Адже спiльний похiд принесе безсумнiвну перемогу! Та ще яку! Iгор задумався. Безперечно, Славута правий. Але вiдступати йому не можна, i, коли самому собi признатися, не хоче вiн цього. - Ми завдамо короткого удару кочiвникам у передпiллi, розвiда?мо ?хнi сили, захопимо полон i швидко вiдступимо назад! Святослав ще не збере рать, як ми повернемося з перемогою i при?дна?мося до нього! - А якщо без перемоги? Iгор випрямився, карi очi його блиснули грозою. - Такого не може бути, учителю! Невже ти гада?ш, що ми зазна?мо поразки? У мене разом з братi?ю буде шiсть тисяч во?нiв! Та Ярослав приведе тисяч п'ять!.. Це ж сила!.. Який з половецьких ханiв витрима? наш натиск?.. До того ж ми не будемо зариватися... Адже Святослав сам послав Романа Нездиловича з берендеями у степ i не побоявся, що половцi потрiпають ?х!.. Нi, я все передбачив... Ходiмо з нами, учителю, - сам перекона?шся, що я правий! А до полку Святослава ми встигнемо. У нас ще буде час i для вiдпочинку, i для зборiв... Ранiше як на початку червня вiн не виступить. Славута задумався. Звичайно, Iгор - досвiдчений полководець. Вiн устиг побувати в багатьох походах i битвах, не раз перемагав, не раз i сам був битий. А смiливiстю, хоробрiстю бог його не обдiлив, - може, навiть аж занадто гарячий!.. В iнший час хай би йшов - потрiпати степових розбiйникiв не зашкодило б! Але тепер... Тепер, коли готу?ться один з найбiльших походiв, що може остаточно приборкати Кончака i забезпечити Русi спокiйне життя на багато лiт, Iгорiв похiд з усiх бокiв вида?ться i ризикованим, i нерозумним. Кончак не змирився з поразкою. Зi степу доходять вiстi, що вiн знову готу?ться до походу. Тому Святослав i послав Романа Нездиловича в поле розвiдати намiри i сили половцiв, поганятися за родами половецькими, що посунули на нiчийнi землi мiж Ворсклою та Хоролом на веснянi випаси. Але Святослав видiлив во?водi Роману лише невеликий загiн берендейсько? кiнноти, а Iгор веде у степ усю силу Сiверщини. I добре, якщо його чека? удача. А якщо нi? Важко передбачити наслiдки такого необдуманого вчинку... - Нi, Iгорю, не по?ду я, - сказав Славута. - I тобi не раджу... Дождися Святослава i порадься з ним. Якщо вiн схвалить твiй намiр, якщо дозволить... Iгор спалахнув. - Схвалить! Дозволить!.. Хiба я не такий же князь, як Святослав? Хiба я не господар у сво?й землi? Чому ж маю питати дозволу Святослава? - Вiн великий князь! Вiн отець руським князям! - Великий князь! Одна назва! Славута гiрко усмiхнувся. - В тiм i бiда наша, що так стали думати всi князi i вiдмежовуватися вiд Ки?ва. Розпалася земля Руська - i невiдомо, хто i коли ?? збере... А поганi тим часом не дрiмають - намагаються вiдхопити вiд не? ласий шмат... I вiдхоплять коли-небудь, якщо не станемо розумнiшi... Якщо ви всi, князi, не перестанете люто гризтися за Ки?вський стiл i так же люто не перестанете зневажати його i цуратися, коли досягти його не пощастило... РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ 23 квiтня 1185 року, у вiвторок, у день Георгiя Поб?доносця, християнського патрона князя Iгоря, над Новгородом-Сiверським затрубили бойовi труби, ?хнi радiсно-закличнi мiднi голоси полинули з високих валiв фортецi далеко навкiл - на посад, що розкинувся на горi, на Подiл та розлогi яруги, де серед гущавини дерев тулилися халупи бондарiв, стельмахiв, шорникiв, ковалiв, кожум'якiв, зброярiв, щитникiв, за Десну - на широкi луги i темнi бори, на срiблястi заводi та озера, на весь зелений весняний свiт, що милувався собою i сво?ю красою у потоках ранкового сонячного промiння. Всi мешканцi города i околиць зiбралися бiля собору Успення божо? матерi та на дорозi, що вела з фортецi до нього. Був тихий теплий ранок. Над Подолом кружляли голуби, а у високостi, у синьому безхмарному небi, шугали бистрокрилi соколи. Дзвонили в усi дзвони. Ворота фортецi були вiдчиненi, мiст опущений. Молодша дружина Iгоря вишикувалася у фортецi, на майданi перед собором святого Миколая, i вельми тучнi, застоянi за зиму конi нетерпляче переступали з ноги на ногу. Виблискували начищенi крицевi шоломи гриднiв, колихалися над ними золотистi полотнища князiвських корогов та вузькi трикутнички барвистих прапорцiв, прикрiплених до списiв, сяяла мiддю та бронзою кiнська збруя. Багрянцем осiннiх га?в та лiсiв горiли проти сонця черленi щити. Перед хоругвою, поклавши на груди широку чорну бороду, сидiв на спокiйному ситому конi боярин Рагу?л, пбряд з ним, хизуючись дорогим убранням та не менш дорогою збро?ю, гарцював на нетерплячому огирi, як завжди, щасливий, усмiхнений золотоволосий Янь. На папертi собору чекав виходу князя з хрестом у руцi старенький отець Iсидор. Нарештi важкi, окованi залiзними шпугами дверi князiвсько? палати розчинилися, i з них вийшов князь Iгор у похiдному вiйськовому обладунку, княгиня Ярославна з дiтьми та боярин Славута. Вони перейшли двiр i стали перед собором на простелений барвистий килимок. Отець Iсидор вiдправив короткий напутнiй молебень, дав князевi i княгинi поцiлувати хреста. Потiм Iгор провiв княгиню з дiтьми до критого вiзка, там попрощався зi Славутою. - Не журися, учителю, повернемося з перемогою! - Щасливо, щасливо! - Славута поцiлував князя i княгиню, пiдняв руку, благословляючи вiд'?жджаючих. Та погляд його був сумний, - чи то йому не хотiлося залишатися, коли всi вирушають у похiд, чи гризло якесь передчуття, якого вiн не мiг нi висловити, нi пояснити. Iгор скочив у сiдло i став попереду дружини. - В добру путь! - В добру путь! В добру путь! - вiдгукнулися тi, хто залишався. Знову затрубили труби, i дружина рушила. На горi, перед Успенським собором, на князя чекали два стяги старшо? дружини, а на папертi - весь клiр на чолi з самим ?пископом. Довкола товпилися сотнi людей: проводили на вiйну, бо з кожно? сiм'? хтось iшов - чи батько, чи син, чи брат, чи коханий. Iгор перед ?пископом преклонив колiно. ?пископ теж, як i отець Iсидор, вiдправив короткий молебень, дав князевi поцiлувати хреста. Хор прогримiв "Многая лiта", а дружинники i городяни-севрюки прокричали: - Слава князевi! Слава княгинi! Можна було рушати. Iгор сiв на коня, пiдняв руку. - Людi? i дружино! - гукнув на весь майдан. - Допоки кривава шабля поганих падатиме на голови наших людей? Допоки ората? нашi, ви?жджаючи в поле, поглядатимуть за небокрай - чи не пiдкрада?ться половчин, щоб забрати у нього коня, а самого заарканити i потягти в неволю? Допоки земля Руська житиме в страсi, що не нависна орда прокотиться по нiй вогняним смерчем i випалить усе дощенту? Чи не пора нам пiдняти свiй меч супроти ворога? Нинi настав такий час! Нинi вируша?мо, дружино, у землю незнану, до синього Дону! На кощiя-супостата! Хочу вам честi здобути, а собi - слави! Сотнi во?в на цi слова пiдняли вгору списи i, потрясаючи ними, прокричали: - Слава князевi Iгорю! Слава! Iгор вклонився городянам, що зiбралися сюди, щоб провести його в похiд. - Прощавайте, люди православнi! Побажайте нам удачi на нашiй нелегкiй дорозi! А нам пора! У путь! Торкнув коня, i вiйсько рушило. Люди доземно кланялися князевi i во?нам, плакали, щось кричали навздогiн воям. Безперервно дзвонили дзвони, трубили труби. Глухо загула, застогнала пiд кiнськими копитами тверда сiверська земля, що за всю весну ще не прийняла в сво? лоно жодно? краплини дощу, - така невидана досi суша встановилася. Услiд за воями довго, аж у поле, бiгли табунцями босоногi хлопчаки й дiвчатка, проводячи батькiв, старших братiв. Та скоро й вони вiдстали, i три стяги князiвсько? дружини по битому шляху, здiймаючи куряву, попрямували до Путивська, на переправу через Десну. Коли князь iз княгинею, що ?хали попереду, наближалися до лiсу, далеко позаду почувся кiнський тупiт. Услiд за вiйськом мчав одинокий вершник. Не стишуючи бiгу, вiн звернув на обочину дороги, обiгнав молодшу та старшу дружини i, лише порiвнявшись iз князем, зупинив змокрiлого коня. - Славуто! Ти? - вигукнув збентежено Iгор. - Що трапилося? - Нiчого не трапилося, княже... - Старий боярин витер спiтнiле чоло, вiддихався. - Просто така туга раптом накотилася на груди, коли ви по?хали i я залишився один, що й не сказати! Розумом розумiю - правильно зробив, що лишився, що дiждуся Святослава i з ним через мiсяць чи пiвтора пiду в Степ, а серце розрива?ться вiд болю i велить наздогнати тебе... Отож я, мов отрок, а не сивий муж, послухався серця - схопив коня i навздогiн за тобою, княже, хлопчику мiй-дорогий! Може, для чогось пригоджуся в походi - пораду дам, билицю розповiм, пiсню заспiваю, рану переважу, серця воям добрим словом звеселю чи на битву настрою... Та мало чого я вмiю! Гай-гай, за довге життя дечому навчився!.. А прийдеться до дiла - i меча в хiд пущу!.. Сина втратив на полi бою - ачей, тебе, княже, при нагодi захищу!.. Ось чому я тут... Не зумiв вiдмовити вiд походу, то хоч у пригодi чимось стану... А Святослав простить старому друговi мою дитячу витiвку!.. Та, може, ми й повернемося, поки вiн ?хатиме назад... Iгор подобрiв на виду. - Дякую, дорогий мiй учителю! Дякую за щирiсть, за те, що з дитячих лiт i до зрiлостi незмiнно любиш мене, за те, що не залишив мене сьогоднi наодинцi з мо?ми думами, а йдеш, незважаючи на лiта, в цей многотрудний похiд, щоб роздiлити зi мною радiсть перемоги чи гiркоту невдачi! Вiн перехилився з сiдла i, обнявши Славуту за плечi, поцiлував у блiду пiсля хвороби щоку. Незабаром полк спустився узвозом з гори до Десни, перейшов ?? по зв'язаних плотах i прямим, на?ждженим шляхом рушив до Путивля. Бо? не поспiшали - ?хали поволi, щоб не запалилися та не пiдбилися конi, що за зиму нагуляли чимало зайвого жиру. ?хали тихо, без розмов, жартiв та смiху Кожен заглибився в себе, адже попереду слалася не святкова прогулянка... У четвер надвечiр Iгор прибув до Путивля. При радiсних вигуках вишикуваних на плацу хоругов, пiд веселе калатання дзвонiв князь i княгиня в'?хали в мiсто, ?х зустрiли з хлiбом-сiллю юний щасливий Володимир, який на радощах мало не кинувся матерi на шию, та, вчасно спохватившись, лише поцiлував отцю й матерi руки, та князь Володимир Галицький. Хоча дорога була стомлива, Ярославна побажала вiдразу пiднятися на забороло, щоб, як вона сказала, окинути оком всю синову отчину - Путивльську землю - i благословити ??. Вiдправивши дiтей з нянями до палат, князi у супроводi боярина Славути та Володимирового во?води Вовка скрипучими дерев'яними сходами зiйшли на пiвденну вежу. Звiдси вiдкрився величний кра?вид на розлогi яри та долини, порослi густими гаями, на широкi срiблястi плеса Сейму, на безмежнi луги за рiкою та темно-синi бори ген на видноколi. В обличчя вiйнуло теплим вiтром i сонцем Ярославна не стрималася: - Ой леле, яка розкiш! З путивльського заборола вiдкрився величний кра?вид. Повноводий весняний Сейм пiд скiсним промiнням сон ця, що заходило за далекi бори, блищав, мов щире золото Лежав вiн ген-ген унизу, i Путивль з його високими валами i ще вищими заборолами та вежами, здавалося, пливе по тому щирому золотi, мов велетенський казковий корабель. Ярославна не вперше в Путивлi, та все не може нами луватися красою, що кожного разу вiдкрива?ться ?й. ?? око вишукувало i вишукувало щось незвичайне, чарiвне, вiд чого ?й забивало дух, а з уст зривалося захоплення: - Ой леле, яка розкiш! А довкола справдi було гарно. Буяла рання весна. Нiж ною зеленню вкрилися гори й доли. На сходi, на високих горбах, серед лiсу, блищали золоченi хрести монастиря, на заходi гострим шпилем здiймалася Перунова гора, де, кажуть, був похований прадавнiй сiверський князь Путив, що зрубав цей город, за Сеймом темнiли неозорi бори, а внизу, пiд горою, синiло широке плесо, прозване Братом i Сестрицею, бо там колись, рятуючись вiд половцiв, потопилися брат i сестра... - Як гарно довкола! Яка гарна дунай-рiка! захоплено вигукнула Ярославна. - Не Дунай, а Сейм, княгине, - поправив Iгор. Та Ярославна заперечила: - Дунай... У нас, в Галичинi, всяку рiчку називають дуна?м. Навiть у пiснях про це спiва?ться: Тихо-тихо дунай воду несе, а ще тихше дiвка косу чеше... Iгор не став сперечатися, а вiдразу погодився: - Хай буде так! - I повернувся до сина: - Твiй полк уже готовий до походу, княже? Володимир радiсно зашарiвся вiд батькового урочистого звернення - "княже". - Готовий, отче, - схилив шанобливо голову. - Чотири стяги гриднiв, окрiм путивльсько? залоги, що залиша?ться дома, та шiсть сотень чорних людей, зiбраних з усi?? волостi. Всi добре озбро?нi. У кожного - щит, меч, спис, лук, по сотнi стрiл, захалявний нiж... По дво? коней - верховий та сумний[57]. Володимир i далi розхвалював би свою дружину, та Iгор перебив його: - А що чути вiд Святослава Рильського? - Був гонець. Князь Святослав ждатиме нас, як i домовилися, на Пслi. - Це добре... А Ярослав Чернiгiвський прибув уже? - Князя Ярослава нема?. - Тобто... Як нема?? - не повiрив Iгор, темнiючи на лицi. - Мав би уже тут бути! - Його не буде, отче, - опустив ясно-голубi, як у матерi очi Володимир, нiби завинив у тому, що Ярослав не прибув. - Зате прислав тисячу кову?в з Ольстином Олексичем. Ним же передав, що сам не може прибути, бо захворiв... - Захворiв, захворiв! - вигукнув сердито Iгор. - Знаю я його хворобу! Хитрий лис! Ще нi в один похiд на половцiв не ходив! Недарма Святослав, хоч i рiдний брат, недолюблю? його! Захворiв!.. Крутiй! Боягуз чортiв!.. Обiцяв сам привести чи прислати дружину на чотири або п'ять тисяч во?в, а прислав лише кову?в... Вiн не мiг приховати досади. Славута тихо промовив: - Iгорю, а може, вiдмовишся вiд походу? Адже нема? тi?? сили, на яку ти розраховував. Зате коли долучиш сво? полки до Святославових, то буде неабияка помiч князям ки?вським, а половцям - страх великий! Iгор розсердився. - Ти знову за сво?, боярине! Мабуть, i наздоганяв мене для того, щоб при слушнiй нагодi завернути мою рать назад? Так знай же - нiщо не змусить мене повернутися безславно! Похiд вiдбудеться, хоч би всi сили, земнi й небеснi, ополчилися проти мене! Славута замовк. Видно, не переконати йому Iгоря! Що ж, хай iде! Iнодi з меншими силами князi ходили i поверталися зi звитягою. Сонце хилилося до небосхилу. З лугiв потягнуло прохолодою. Iгор накинув княгинi на плечi теплу вовняну хустку i почав спускатися вниз. Настав погiдний зоряний вечiр. Путивль довго не лягав спати: у таборi, де спинилося на нiчлiг Iгореве вiйсько, горiли вогнi, форкали конi, перекликалася сторожа, по хатинах та хижках чулися людськi голоси, в садках шепотiлися дiвчата зi сво?ми коханими, що вранцi вирушали в похiд, витьохкували у левадах солов'?. А в князiвських палатах, у заклечанiй зеленим гiллям гридницi, князь Володимир пригощав прощальною учтою князя, княгиню i во?вод. Не поскупився юний князь! На олив'яних та череп'яних блюдах, на срiбних та дерев'яних мисках лежали гори смажено? риби та птицi, свинини та яловичини, вепрятини та оленятини, житнього та пшеничного хлiба. Помiж ними стояли широкi чашi з огiрками, капустою та клюквою. В макiтерках млiли в сметанi гарячi, з печi, налисники з сиром, в ринках вивершувалися пухкi золотистi пампушки, перемащенi олi?ю з товченим часником, а над усiм цим здiймалися високi глечики, жбани та барильця iз солодким грушевим узваром, холодним пивом та свiжим березовим соком. Прославляли князя Iгоря, княгиню ?вфросинiю, князя Володимира Iгоревича. Прославляли во?вод та вiйсько. Бажали один одному удачi в походi - перемоги над поганими. Гридниця шумiла, веселилася, спiвала. Рiжечники та гуслярi вдарили танець, ?м завторували бубни. З-за столу вискочив Янь Рагу?лович, колесом пiшов по соснових дошках пiдлоги, вибиваючи пiдкованими закаблуками такi дрiбушечки, що пилюка здiймалася стовпом, розмахував руками, прицмокував язиком, висвистував, сам собi приспiвував: Ой цур та ще й пек iз його бiдищем! Ой бив мене муж та й вiд бочки днищем! Ой бив, волочив, у грязюцi намочив. "Лежи тут, лежи тут, поки пiду найду прут!" Поки прута найшов, то й одсердився, надi мною, молодою, змилосердився! Всi плескали в долонi, заохочували його до танцю, а вiн високо нiс кучеряву голову, прижмурював сво? гарнi очi, блискав бiлими зубами i, похитуючи стегнами та плечима, приказував далi: Ой крiп, та ромен, ще й петрушечка... Кучерявий Iван - моя душечка! Кучерявий Iван на капусту орав, а мене, молоду, поганяти найняв. Ой Iване, мiй Яне, мо? серденько в'яне! Ой чи в'яне чи не в'яне - поцiлуй мене, Яне! Вiн танцював би й далi, та Рагу?л махнув рiжечникам, щоб перестали дуднiти, а на сина нагримав: - Досить тобi, баламуте! Здiйняв пилюку - аж дух забива?! Ти не один тут - дай людям повеселитися та поспiвати! Серед нас же ? соловей Славута. Дозволь його послухати! Та й князюшко наш з княгинею можуть закаблуки вiдiрвати у танцi не гiрше за тебе... Витираючи з чола рясний пiт, Янь востанн? тупнув ногою i сiв на лаву. А кругом загукали: - Княже, до танцю! Княгине, удар закаблуками! Ярославна глянула на Iгоря, усмiхнулася, повела бровою, нiби запитала: як? Iгор розвiв руками, поморщився. - Друзi мо?, Янь тут стрибав гарно. Чи й стрибне хто вище! Та що личить Яневi, те, мабуть, не личить князевi! Личить! Личить! Танець кожному личить! - загукали довкола. Iгор стенув плечима i подав княгинi руку. Вони вийшли з-за столу - i музики почали тихо, плавно, урочисто пiсню про гридня. Князь iз княгинею закружляли у нешвидкому спокiйному танцi. I тут до музик долучився тихий Славутин голос: Понад долом, долом та й пшениченька з льоном, а попiд горою - комиш iз травою. Ой там гридень ходить - коня в руках водить, траву прогорта? - водицi шука?... Всi завмерли, охопленi чаром пiснi, музики i танцю, забули про все i дивилися, як танцюють князь iз княгинею. Гарна це була пара! Iгор, мiцний, ставний, кароокий, з густим рум'янцем на загорiлому лицi, тримав Ярославну за стан i невiдривно заглядав у ?? великi голубi очi. А вона, у бiлому платнi з широкими рукавами, поклала йому руки на плечi, злегка схилила голову набiк, так що руса коса упала ?й на груди, i, нiби лебiдка, пливла поперед нього, теж не вiдриваючи погляду вiд свого лада. Були вони задуманi, сумнi: прощалися перед далекою i небезпечною дорогою, що завтра вранцi чекала князя i його во?в. Чи ж повернеться вiн до не?? Чи зустрiнуться вони знову? Довго у Володимировiй гридницi стояв гамiр, лунали пiснi, велися неквапливi бесiди, довго ще гостi пили, ?ли i знову пили, аж поки Iгор не прикрив рукою свого келиха, коли чашник хотiв наповнити його. Нiхто цього не помiтив, крiм Славути. Старий спiвець недарма все життя провiв поряд з князями - добре вивчив кожен князiвсь кий рух, кожен погляд. I тепер вiдразу зрозумiв, що Iгор хоче припинити, закiнчити учту, бо i вiн стомився, i княгиня стомилася, i юний князь Володимир сидiв зморений, засмучений. Тому вiдклав набiк гуслi i, пiдвiвшись, сказав: - Братi?, пора i честь знати! Складемо князевi Володимиру щиру дяку за хлiб та сiль, за мед та за пиво, за втiху i веселощi та на прощання заспiва?мо йому пiсню. I вiн широко розкинув руки, запрошуючи всiх при?днатися до його голосу: Ой мiсяцю-князю, чого зажурився, чого засмутився? Чи орда напала та полон забрала, чи кiнь притомився, чи кiнь притомився? Орда не напала й полону не брала, i кiнь не стомився, - я в чистому полi, у чистому полi з дiвчиною стрiвся, з дiвчиною стрiвся... Всi пiдвелися, i грiм дужих голосiв здвигнув стiни, сколихнув стелю, вирвався крiзь розчиненi дверi на волю i гучною луною покотився з гори на широку долину Сейму: Я в чистому полi, у чистому полi з дiвчиною стрiвся, з дiвчиною стрiвся... Юний Володимир стояв знiяковiлий i щасливий. Це ж вiн мiсяць-князь! Це ж про нього спiвають! Чи ж вiдчував вiн, чи ж вiдав, якою пророчою стане для нього ця прекрасна Славутина пiсня? * * * Тривожним i сумним був прощальний вечiр у Вербiвцi. Всi чоловiки й парубки, що могли носити зброю, йшли до княжого вiйська. Оскiльки дорога на схiд, у Половецький степ, вела мимо села, во?вода дозволив ?м переночувати сю нiч дома, а рано-вранцi гуртом ждати на шляху князiв - Iгоря та Володимира. Ждан домовився з братом Iваном провести цей вечiр разом. Як посутенiло, пiшли до нього. З собою мати та Любава взяли смажену дрохву, що напередоднi потрапила у поставлене Жданом сильце, десяток житнiх пирiжкiв з сушеними грибами та глечик хмiльного, перебродженого березового соку. Варя теж приготувала на стiл усе, що мала. Довга зима з'?ла запаси, тому й тут було не густо: якийсь темний глевкий корж, банячок рибно? юшки, миска гречано? лемiшки та глек узвару з кислиць, груш та калини. Але й цього було немало! Коли сiли до столу, Iван, як старший i господар хати, поналивав у кухлики березового соку, а в горнятко насипав кiлька ложок лемiшки i поставив на покуть - домовикам. Перехрестивши стiл i на?дки на ньому, сказав: - Во iм'я отця, i сина, i святого духа!.. Щоб усiм нам зiбратися знову пiсля походу та вiдгуляти ваше, Ждане i Любаво, весiлля! А то - як же воно? Вже й поминки, вiдбули по Любавиному дiдусевi, i всi пости минули, а ви все того... ждете... Вже й сусiди питають коли ж. Ждан сумно усмiхнувся. - Ото кому нетерпець!.. Повернуся з походу - поберемося... Недовго зосталося!.. Правда, Любаво? Дiвчина зашарiлася. На очi ?й навернулися сльози, ?й стало страшно вiд однi?? думки, що Ждан не повернеться. Де ж ?й тодi подiтися? До кого прихилитися? - Правда, Жданку, - промовила тихо. - Я так виглядатиму тебе! Повертайся скорiше! Бо без тебе... В ?? останнiх словах прозвучала така болюча туга, що Ждан аж похолов. А якщо вiн не повернеться? Що вона робитиме тут, у Вербiвцi, серед чужих ?й людей? Мабуть, усi вiдчули те ж саме, i за столом на якийсь час запанувала гнiтюча тиша. ПотЛм гуртом заповзялися бiля страви. Малий Жданко, швидко на?вшись, почав пустувати: то штурне Настуню ложкою пiд бочок - аж та зареве, то потягне кота за хвiст - i той дико заверещить на всю хату, то рогачем шаргоне пiд пiч, де в старому решетi сидi ла квочка... - Ось як вiзьму деркача! - гримнула на нього мати i пацнула долонею по спинi. Жданко запхикав, спiдлоба поглядаючи на дорослих i щиро не розумiючи, чого мама сердиться. Потiм пригорнувся до стрия. Ждан приголубив хлопця, посадив собi на колiна. - Не треба пустувати, Жданку, бо почу? злий баба ага[58] - забере тебе в шкiряну торбу i повезе за триде в'ять земель... Аж у Половеччину! Оченята у малого заблищали: запахло цiкавою казочкою, яких так багато знав стрий. - А хто така Баба Яга? - запитав хлопчина, вiдразу переiнакшивши незрозумiле йому слово "баба-ага" на зрозумiлiшу Бабу Ягу. - Не Баба Яга, а баба-ага, - поправив його Ждан, усмiхнувшись з вигадки хлопця. - Лозкази, стлийку, лозкази казоцку про Бабу Ягу! -заблагав Жданко. - Це не казочка, а билиця, те, що було насправдi, - пояснив Ждан. - Послухай... Була колись у мене та у твого тата сестриця Настя... Настуня... Така гарна була, розумна, метка, але неслухняна. Все норовила мене або твого тата, сво?х братикiв, дубчиком хльоснути, за чуба скубнути, кота за хвiст потягти чи, як ти, квочку з кубла зiгнати. От i догралася!.. Одного разу налетiв на наше село старий баба-ага, хан половецький, з ордою, багатьох побив, село спалив, а мене, твою бабусю Якилину i дiдуся, а також Настуню пов'язав i потягнув у Половеччину. Ми з дiдусем утекли, i дiдусь по дорозi помер, бабусю я визволив, а сестриця Настя, твоя тета, i досi десь знемага? на чужинi. Не вiдпуска? ?? баба-ага... Такий клятий! - Баба Яга - костяна нога! Баба Яга - костяна нога! - вигукнув Жданко i погрозив кулачком далекому, страшному вороговi, а потiм пiдвiв оченята на Ждана. - А ти, стрию, убий Бабу Ягу, визволь тету Настуню! Щоб не мучилася! Пiдеш? Поборешся з нею? - Пiду, Жданку, пiду! Визволю сестрицю! Догорiла лучина в челюстях печi, вечеря закiнчилася - пора на спочин. Мати зiбрала посуд, Любава зав'язала його в вузол, i всi пiдвелися. Не хотiлося розставатися - коли-то зiйдуться знову разом? Але пора... Бiля хатини, пропустивши матiр у дверi, Ждан притримав Любаву за руку. - Солов'? якi! - i потиснув ?й гарячi пальцi. Вони поволi пiшли стежкою в леваду. Прямо проти них, за Сеймом, на синьому небi висiв круглий мiсяць, мов князiвський щит, i в його яскравому промiннi на городi було видно кожну галузку, кожну травинку. В густих кущах калини витьохкували солов'?, на плесi скидалася риба, i теплий весняний опар котився понад рiко