ю. Рання весна, без затяжних холодiв i дощiв, давно пробудила трави й дерева. Все довкола дихало, буяло нестримною жагою життя, насичувало повiтря такими пахощами свiжого зела, що голова йшла обертом. А вiд стiжка, що залишився з зими, пахло далеким торiшнiм лiтом. Ждан зупинився i заглянув Любавi в очi. У них плавав мiсяць в оточеннi зiрок, а в кутиках блищали сльозинки. - Люба моя, як менi важко залишати тебе одну! - Жданку, мо? серце в тривозi. Ни? воно, болить... Хоч би чого-небудь не трапилося з тобою! Ждан знав, що з кожним, хто йде на вiйну, може трапитися найгiрше, але втiшав дiвчину: - Не тужи, серденько, я не загину: у мене ? оберега, яка не дасть менi згинути. - Що ж це за оберега? - Ти, моя люба! I кращо? обереги я не бажаю! Любава заховала обличчя у нього на грудях i з тремтiнням у голосi прошепотiла: - I ти, Жданку, моя оберега! Ти моя доля i мiй свiт ясний! А без тебе i свiт бiлий буде менi не милий! Вiн вiдчув у себе на грудях ?? гаряче дихання i сво?ми вустами знайшов ?? м'якi трепетнi вуста. ?м обом здалрся раптом, що земля сколихнулася пiд ?хнiми ногами, що небо, i мiсяць, i зорi пустилися навколо них у шалений дикунський танок, а солов'? так розспiвалися-розщебеталися, мов весiльнi дружки. Вони взялися за руки й пiшли до стiжка, а там упали на м'яке прохолодне сiно i забули про все на свiтi - i про Кончака, i про князя Iгоря, i про наступний похiд. Тiльки мiсяць та вони. Тiльки мiсяць, зорi срiбнi та ?х дво? на всьому широкому безмежному свiтi. * * * В ту саму нiч на далекiй Росi, де жили чорнi клобуки, вiдбувалася подiя, що мала вiдношення i до сiверських князiв, i до ?хнiх во?в, i до Ждана. Аяп, по уруському звичаю, поставив собi дерев'яну хатину i в нiй проводив усю зиму. Однак, як тiльки з землi сходив снiг i починали броститись дерева, як тiльки степ за Россю вкривався молодою травою, вiн виганяв туди на випас табун коней, ставив юрту i там жив, уже за звича?м сво?х предкiв, усе лiто. Удень його пiдмiняли батраки, i вiн днював у Торчеську, а на нiч знову повертався в юрту, бо там йому легше дихалося. Та й iншi причини, про якi вiн не розповiдав нiкому, навiть рiдним, змушували його до цього. Юрта стояла на горбочку, щоб не було в нiй сиро i щоб вiтром здувало мошкару. Тепла мiсячна нiч повнилася та?мничими звуками, що прилiтали зi степу та з лугу. I Аяп, лежачи на теплiй кошмi, дивився крiзь вiдкритий отвiр, бо полог був вiдкинутий, на зоряне небо. Йому не спалося. Тривожнi думи снували в його старiй головi. Вже бiльше пiвроку нема? вiстей вiд Кончака. Що з сином? Живий вiн? Здоровий? Чи досi хижi птахи й кiстки рознесли по бiлому свiту? Собачий гавкiт обiрвав його думи. Невже вовки? Вiн вийшов з юрти i глянув на долину, де паслися конi. Вони спокiйно скубли траву. Отже, не вовки. Собачий гавкiт наближався з боку степу. В синiй iмлi вималювалася постать верхiвця, який довгою хворостиною вiдбивався вiд собак. Хто б це мiг бути? Аяп вiдчув, як у нього раптом потерпли ноги. Невже Кончакiв посланець? - Вiджени собак, старий! - почувся приглушений голос. - А то бабки пообгризають коневi! Тсе-тсе! З вимови Аяп вiдразу зрозумiв, що це справдi гiсть з берегiв Тору, i прикрикнув на собак. - Аяп? - запитав незнайомець. - Аяп, - тремтячим голосом вiдповiв той, - Хто ти, джигiте? Звiдки путь держиш? - Привiт тобi вiд сина Куна, - сказав той, не вiдповiдаючи на запитання старого, i простягнув на долонi ханську тамгу. - Вiн живий? Здоровий? - аж кинувся Аяп. - А що йому подi?ться? Тиждень тому я бачив його, як ось тебе. Велiв кланятися... - Дякую. Заходь, дорогий гостю, до юрти. Поп'?ш кумису, по?си бешбармаку, - стара приготувала менi, щоб не голодний був... Як же тебе звати, джигiте? - Джаба?м. - Заходь, Джабаю. Тут безпечно - я сам. Поки зголоднiлий гiсть ?в i запивав з бурдюка холодним кумисом, Аяп мовчав. А коли той закiнчив, запитав: - А що хан Кончак - живий, здоровий? - Живий i здоровий, Аяпе, i велiв тобi передати через мене все, про що ти дiзнався. Що робиться в Ки?вi? Аяп промочив кумисом горло. - Князь Святослав задумав на лiто великий похiд. - Куди? - Хан Кунтувдей каже, що на Дон. Тобто на самого Кончака. - Ов! Якими ж силами? - Зараз вiн поплив Десною у сво? землi збирати вiйсько i домовлятися з сiверськими та смоленськими князями. А князь уруський Рюрик уже готу?ться, - нещодавно прикликав до себе у Бiлгород хана Кунтувдея i наказав на кiнець уруського мiсяця травня з усiма чорними клобуками зiбратися бiля Заруба на Днiпрi i ждати на нього там... Щонайменше сiм князiв - Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський, Ярослав Чернiгiвський, Iгор Новгород-Сiверський, Всеволод Трубчевський та Давид Смоленський, рiдний брат нашого князя Рюрика, - пiдуть у похiд. Сила велика! - Коли ж на них сподiватися? - Хай великий хан Кончак сам дума?... А я б уже зараз готувався! - Дякую, Аяпе, - сказав Джабай. - Ти зiбрав дорогоцiннi вiстi... Хан Кончак звелiв передати тобi, що в Куна й волосина не спаде з голови, якщо ти i далi вiрно служитимеш Дешт-i-Кипчаку! - Вiрно служитиму. А що менi робити? - зiтхнув Аяп. * * * Рано в четвер, залишивши в Путивлi за старшого князя Володимира Галицького, Iгор з сином та ковуями Ольстина Олексича, яких прислав Ярослав Чернiгiвський, вирушив у похiд. В суботу до нього на Пслi при?днався зi сво?м полком князь Святослав Рильський, i з'?днане вiйсько, що налiчувало тепер шiсть тисяч во?в, попрямувало ледь помiтним путiвцем на схiд - до Дону великого. Йшло воно з обозом i сумними кiньми i розтягнулося на добрих п'ять верст. Князь Святослав привiв з собою тисячу во?в, як i Володимир Путивльський. Був вiн веселий, щасливий, сидiв у сiдлi прямо, як це звичайно роблять люди невисокого зросту, пiдставляв сонцю сво? довгасте тонке обличчя, обтягнуте матовою шкiрою, i видно було, що весняний похiд тiшив його, що йшов вiн у Степ, як на веселу прогулянку. При зустрiчi Iгор поцiлував племiнника в обидвi щоки. Святослав спалахнув радiстю. Вiн любив стрия Iгоря, як батька, i в усьому слухався його. Великий князь Рюрик, вуй по матерi, княгинi Агафi? Ростиславiвнi, за тодiшнiми звичаями вважався пiсля батька найближчим родичем, але Рюрик був далеко, в Бiлгородi, а Iгор - пiД боком, до того ж не Рюрик, а Iгор видiлив iз Сiверсько? землi волость молодому князевi. Тому й тримався вiн дядькiв сво?х по батьковi - Iгоря та Всеволода. Та й лицем i характером - гарячим, нестримним - скидався бiльше на Ольговичiв, нiж на Ростиславовичiв. - Я такий радий, що полк[59] наш розпочався i що суха сонячна погода сприя? нам, - признався Святослав, заглядаючи стри?вi в очi. - Я теж радий, але давай вiдкладемо цю радiсть на потiм, коли будемо повертатися з походу, - стримано вiдповiв Iгор. Об'?днаний Iгорiв полк[60] iшов не поспiшаючи: во? берегли необ'?жджепих пiсля зими коней, щоб не пiдiрвати, не запалити. Чотири днi - в дорозi, на п'ятий, як звичайно це робиться при далеких походах, ставали на спочив. Та як не берегли, бiди не минули. На пiдходi до Ворскли несподiвано зашкутильгав пiд Iгорем його улюблений кiнь Сiрий. Славута глянув - трiщина в копитi. Це була погана прикмета! Iгор розгнiвався. - Конюшого Ступку сюди! Примчав вайлуватий, неповороткий товстун Ступка, далекий Рагу?лiв родич по жонi, низько вклонився. З переляку у нього одвисла щелепа. - Княже? Iгор ледве стримався, щоб не вдарити. - Я бiльше не хочу тебе бачити! Лежень! Ненажера! Тiльки спиш та ?си! - гримнув зозла. - Зовсiм не дивишся за кiньми! Не пообрiзував копит вчасно - i загубив менi Сiрого, мого найкращого коня! - Я зараз подивлюся, княже... Iгоревi було досадно не тiльки за коня. Головне - що вiщу? ця прикмета в походi? Поранення, смерть, поразку, нещастя? - Зараз, зараз! - гнiвно обiрвав вiн конюшого. - Я бачити тебе не хочу! Забирай Сiрого - i веди назад! Та доглядай так, щоб по при?здi я мiг сiсти на нього! Ступка мовчки схилив голову. Славута обрiзав коневi копито, змастив маззю для затягування ран, натягнув цупку шкiряну панчоху i зав'язав ?? сирицею вище бабки. Не кажучи нi слова, Ступка вклонився князевi i повiв Сiрого до князiвських коней. - Хай менi приведуть Воронця! - навздогiн гукнув йому Iгор i скрушно розвiв руками: - Ну, от i залишився я без конюшого... - Отче, в мо?му полку йде в похiд твiй колишнiй конюший Ждан, - сказав Володимир. - Може, прислати його? Iгор наморщив лоба. - Але ж вiн сидiв у мене в порубi! Та?мний вивiдач Володимира Переяславського i Святослава! Як же менi довiряти йому? В розмову втрутився Славута. - Нiякий вiн не вивiдач нi Святослава, нi Володимира Глiбовича... Так, чого доброго, княже, ти i мене назвеш вивiдачем, бо ж я давно дружу з князем Святославом, а Володимира поважаю за незвичайну хоробрiсть i вiйськове вмiння! - Не вигадуй, Славуто, ти - це ти, а не якийсь там смерд! - Я ручався за Ждана i зараз ручаюся. Це чесний хлопець! - стояв на сво?му боярин. - Вiн хоч i молодий, а багато чого встиг навчитися! Та, власне, я й не наполягаю, щоб ти його брав конюшим... Вiн i во?ном буде добрим! Я знаю! Iгор обняв старого. - Ну, ну, не бурчи, учителю. Хай Ждан приходить! Врештi, я й сам мав нагоду пересвiдчитися, що той парубок зна?ться на конях... Так Ждан зовсiм несподiвано для себе знову став конюшим князя Iгоря. Чи зрадiв вiн цьому? Не дуже. Бо ще й досi холодила йому серце темна князiвська в'язниця, ще й досi у вухах лунав брязкiт важкого заiржавiлого ланцюга. Та що мав робити? Не перечити ж князевi! Зате безмежно зрадiв, коли уздрiв Славуту. Кинувся до нього i, мов батьковi, поцiлував руку. - Боярине! Боярине!.. Я такий щасливий, що й ти тут, разом з нами!.. Коли б Любава могла тебе увидiти, то була б теж щаслива! Бо ти ?? врятував! Ти повернув ?? з того свiту! Iгор з подивом спостерiгав цю незвичайну зустрiч. I навiть вiдчув якийсь порух ревностi. Чомусь думалося, що сво? серце Славута цiлковито i назавжди вiддав йому одному, а виходить - вiн любить багатьох, i його люблять усi, хто зна? його. Чим же старий прихиля? до себе людей? Пiснею? Правдою? Добротою? Князевi пiдвели iншого коня - Воронця. Вiн узяв повiд, поклав руку на сiдло, але тут до нього пiдступив Славута. - Княже, тебе не стривожила недобра прикмета? Ти твердо намiрився продовжувати путь? - спитав тихо, щоб чув один князь. - А може... - Нi, учителю! - аж вигукнув Iгор. - Дон мене кличе! Великий Дон! Там моя слава! Там шлях до града Тмутараканя, яким володiли мо? предки. I вiн легко злетiв у сiдло... На девятий день путi, у середу, першого травня, в пiсляобiдню пору, Iгорiв полк досягнув Дiнця. Сторожа розвiдала зручний брiд i вела вiйсько на переправу. Iгор з князями, боярами i во?водами стояв на пригiрку, звiдки було видно i тих во?в, що вже спускалися в долину, до рiчки, i тих, що ще тiльки пiдходили з глибини степу. День був безхмарний, жаркий, як i всi попереднi днi. Стомленi й спеченi палючим сонцем, припорошенi дорожньою пилюкою во? зрадiли, уздрiвши рiчку. Нарештi можна i коней напо?ти, i самим освiжитися! А може, князь звелить i на спочив стати? Та усмiх на ?хнiх обличчях здався Iгоревi неясним, неприродним, нiби во?в прикрила якась тьмяно-багрова, з зеленкуватим вiдблиском тiнь, нiби на них падав вiдсвiт далеко? нiчно? пожежi. Спочатку вiн не надав цьому значення, та щодалi тiнь згущалась, а во? вкрилися якоюсь iмлисто-кривавою пiтьмою. Почали то тут, то там iржати конi. Невже збира?ться на грозу? Так нiде ж нi хмаринки! I тут несподiвано для всiх, а передусiм для князя, зi строю вирвався пiдстаркуватий бородатий вершник i, показуючи вгору списом, заволав: - Княже, поглянь на сонце! На преславного золотого Дажбога! Що з ним сталося? Його затуля? якась нечиста сила! На його ясний божественний лик насува?ться чорний змiй! Вiн хоче поглинути наше денне свiтило! О, ми, нещаснi Дажбожi онуки, велика бiда гряде на Руську землю! Що робити нам, княже? I князь Iгор, i Ждан, що вiдтепер мав постiйно перебувати поблизу князя, у вершниковi миттю впiзнали путивльського коваля Будила. В ковалевих очах свiтився жах. - Який змiй? Яка бiда? Звiдки ти взяв це, Будило? - спитав Iгор. - Та на сонце подивись, княже! На сонце! Воно зника?! Це грiзне знамення, що всiм нам вiщу? бiду! Iгор увесь час, поки во? спускалися в долину, стояв спиною до сонця. Тепер же, пiсля Будилових слiв, повернувся до нього лицем - i остовпiв. У грудях похололо, язик затерп. Будило не брехав: на сонце справдi насувався чорний круг, схожий на голову змiя. З нього виривалися зеленкуватi полум'янi роги. Той круг закривав уже всю верхню частину сонця, i лише нижнiй його пруг, схожий на серп мiсяця-молодика, ще свiтився, як i ранiш, сво?м гаряче-жовтим природним промiнням. Князевi на кiлька хвилин вiдiбрало мову. Мов заворожений, дивився вiн на сонце i не мiг вiдiрвати вiд нього очей. Бояри i во?води були приголомшенi теж. - Славуто, що це? - нарештi видавив iз себе Iгор. - Знамення! - голос боярина затремтiв, зазвучав хрипко. - Знамення, що застерiга? нас вiд бiди i лиха великого! Iгор поглянув на вiйсько, що зупинилося в бентезi i замiшаннi, - i не побачив його. Усi во? були тьмою вiд нього прикритi! Нi лиць, нi збро?, нi коней не видно! Чи то сонце зовсiм погасло, чи останнi його променi ослiпи ли йому очi? - Славуто, я ослiп! - гукнув у тривозi. - Нi, княже, ти не ослiп, то ти довго дивився на сонце. Зараз це пройде! - заспоко?в його боярин. За хвилину Iгор прозрiв. Знову з'явилося i вiйсько, i небо, i високе дерево, на вершечку якого сидiв диводуд[61], що розпустив свою корону, наставив на сонце, мов списа, довгого дзьоба i тривожно кричав, мовби попереджав Iгоря про небезпеку, що насува?ться на нього iз землi незнано? - Волги, i Помор'я, i Посулля, i Сурожа, i Корсуня, i з заморського краю, де стояв Тмутараканський бовван. А що творилося в степу! Тривожно кигикали чайки-зегзицi, б'ючись грудьми об срiбнi плеса рiки, на протилежному березi промчало стадо наляканих турiв - аж земля загула пiд ?хнiми важкими ногами, заклекотали орли у високостi, дихнуло з далини вiтром, нiби перед грозою, i погнало по молодiй ковилi незвичнi для ока червонястi хвилi. Конi iржали, били копитами, i во? в сум'яттi i розпачi кричали, зводили до неба руки, молилися. А сонце зменшувалося i зменшувалося. Залишався лише вузький пруг, як серп мiсяця. Молодi князi, бояри i во?води стояли пригнiченi, наляканi, розгубленi. - Чи видите? - спитав Iгор. - Що означа? знамення се? Всi мовчали. Хiба не ясно? Знамення на горе! А Славута сказав: - Княже, не на добро ?сть знамення се! Не на добро! Iгор похилив голову. Тривога i розпач холодили йому серце. Що робити? Що сказати боярам i дружинi? Повернути полки назад? Не зустрiвшись iз половцями? Який же сором буде йому! Як же пiсля цього дивитися князям i людям у вiчi! Вiн похитав головою, i цей порух усi розцiнили, як знак, що в Iгоревiй душi боролися два почуття: страху перед грiзним знаменням i сорому, що пектиме його до само? смертi, якщо вiн, зганьблений, без бою поверне ться з походу. Славута пiдступив ближче, промовив стиха, i голос його затремтiв: - Княже, знамення грiзне, i я боюся за тебе... - Не слiд боятися, учителю, - похмуро вiдповiв Iгор. - На вiйнi всi ризикують однаково: i князь, i рядовий во?н. - Ти, мабуть, не зна?ш, Iгорю, що це знамення торка?ться передусiм тебе... - Мене? Чому? - Бачиш, я не казав тобi ранiш, а тепер скажу: над усiм родом Ольговичiв чомусь тяжi? лиха доля, пов'язана з цим знаменням. Я прослiдкував по лiтописах за сто рокiв твiй родовiд - з тисяча сiмдесят шостого по тисяча сто сiмдесят шостий - i виявив, що за цей час вiдбулося дванадцять подiбних знамень i в тi ж роки, перед знаменням чи зразу пiсля нього, померло тринадцять Ольговичiв... Невже ти хочеш стати ще одною жертвою?.. Чотирнадцятою!.. Iгорю, сину мiй, вернися додому! Нiякий це не сором! Тебе зупиня? сама рука долi!.. Ромейськi, гiшпанськi, франкськi та чеськi астрологи вважають, що долями людськими, зокрема долями володарiв, розпоряджаються зорi. А долями Ольговичiв, як бачиш, вершить само сонце. Нi, нехтувати цим знаменням не слiд, Iгорю! Бо це рука самого Дажбога! - Вернiмося, княже! - пiдступив i тисяцький Рагу?л. - Все вiйсько в тривозi! Поглянь, в якому сум'яттi i молодi во?, i старi мужi! В нашi серця закрався страх се боже знамення не на добро ?сть нам! Вернiмося, княже! Загули глухо бояри i во?води - Вертаймося, княже! Перст божий застерiга? нас! Вертаймося, щоб не було нам лиха! Iгор довго сидiв на Воронцi мовчазний, заглиблений у важкi думи. I всiм, хто зараз бачив князя зблизька, здалося, що вiн постарiв на добрих десять лiт. Рiзкi тiнi - чи то вiд того, що сонце пригасло, - упали на його лице i зробили його якимось чужим, суворим, потемнiлим, нiби то був п'ятдесятилiтнiй муж, хоча князевi щойно виповнився тридцять четвертий рiк i вiн, по сутi, був ще зовсiм молодим чоловiком. У вiйську почулися спочатку несмiливi, а потiм усе дужчi й дужчi голоси, в яких забринiла ледь уловима радiсть. Iгор пiдняв голову i стрепенувся, мов скидав з себе важкий тягар. Сонце почало прояснюватися, згонити зi свого ясного обличчя темну облуду! Ще тiльки невеличкий його пруг був закритий круглою заслонкою, та й вiн помiтно зменшувався. Iз Iгоревих грудей вирвалося радiсне зiтхання. Вiн почекав, поки сонце очистилося зрвсiм, а потiм натягнув поводи, пiдвiвся на стременах i голосно, на все поле, де згромадилося вiйсько, промовив: - Браття i дружино! Та?мниць божих нiхто не зна?! Бог - творець i знаменням,! всьому свiтовi сво?му! Ми ж потiм побачимо, що нам бог дасть - добро чи зло... Ви ось наполяга?те, щоб я повертав вiйсько назад. А я не можу повернути його i йти додому! Не можу! На Осколi мене чекатиме брат мiй Всеволод з дружиною. Що ж з ним станеться, якщо ми не прийдемо? Невже залишимо його на поталу вороговi? Нi, я цього не зроблю, хоча б усi знамення свiту стали на мо?му шляху?.. Хочу копi? надломити конець поля Половецького, з вами, русичi, хочу голову свою зложити або ж iспити шоломом Дону!.. Вiн промовляв натхненно, голосно, i його палкi слова розносилися довкiл, долiтали аж до останнiх копiй, наповнювали серця мужнiстю, пiдносили дух, пiдбадьорили во?в, змусили ?х пiдтягнутися пiсля знiчення, приниження i душевного розладу, пiдняти голови i, потрясаючи списами, прокричати славу сво?му молодому войовничому вождевi. - Слава Iгоревi! Слава князевi нашому! А вiн в цю хвилину був прекрасний - Iгор! Гарцював по високому пригiрку на вороному конi, нiби й не було щойно вiдшумiлого лихого знамення, i його легкий червоний плащ майорiв за плечима на вiтрi, мов знамено. Золотий шолом блищав, як сонце, очi сяяли молодецтвом, а мiцна рука вирвала з пiхов меча i показала ним на схiд, за Донець, туди, де в землi незнанiй плинув великий синiй Дон. - Уперед, браття! До великого Дону! Вiйсько пiшло на переправу, i не було серед во?в жодного, хто б ремствував, огинався чи непомiтно шуснув у кущi, мов останнiй боягуз. РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ Iгор тiльки зовнi здавався спокiйним i впевненим у собi. Насправдi ж у його серцi бушувало сум'яття, а голова трiщала вiд тривожних думок i передчуттiв. Вiн розумiв, що без бою з половцями, бодай без коротко? зустрiчi з якою-небудь, хай i невеликою, ордою, без перемоги над нею повертатися з пiвдороги додому - смертi подiбно. Вся Русь насмiхатиметься з нього! А бiльше всього на свiтi боявся вiн насмiшки, зневаги. Його самолюбна душа не винесла б такого безчестя! Душа гордого Ольговича! Нi, краще смерть, нiж зневага! Смерть у бою, на людях - красна! Разом з тим його глибоко вразили суворi застереження долi - спочатку кiнь пiд ним пiдбився, а потiм бог явив небесне знамення, що було, як засвiдчив Славута, пророчим i фатальним для його роду. Йому загрожу? явна небезпека! Смерть? Полон? Що ж, вiн во?н i давно звик до думки, що одного разу шабля або стрiла, бойова сокира чи спис можуть не оминути його, як i вiн не може оминути сво?? долi! Тривожнi думки й сумнiви тiснилися в Iгоревiй головi i сповнювали серце гризотою. Та зовнi князь здавався спокiйним, упевненим, iнодi навiть усмiхався i весь час знаходився попереду вiйська, ведучи його все далi i далi на схiд. За два днi полки подолали вiдстань вiд Дiнця до Осколу i, вийшовши на Iзюмську сакму[62], досягли умовленого мiсця. Всеволода тут ще не було. - Почека?мо, поки пiдiйде брат мiй, - сказав Iгор i дозволив ставати на спочив. Всеволод прибув через два днi, привiвши з собою двi тисячi кметiв-трубчевцiв та курян. Це були вiдбiрнi рослi во?ни, пiд стать сво?му князевi, добре озбро?нi та спорядженi всiм необхiдним для далекого походу. Наступного ранку об'?днане вiйсько сiверських князiв пiд загальним керiвництвом Iгоря круто повернуло понад Осколом на пiвдень, до половецьких степiв. Замiр Iгоря був хитрий i обiцяв безсумнiвний успiх. Князь вирiшив ударити на половцiв не в лоб - через Сулу, Псло i Ворсклу, звiдки Кончак, Кза та iншi хани могли чекати нападу русичiв, а обiйти ?х з тилу i завдати короткого, але сильного удару по ?хнiх стiйбищах та кочовищах там, де вони не чекають, - з-за Дiнця. Шлях лежав прямий - по Iзюмськiй сакмi - на Сальницю, невелику, але добре вiдому вiйськовому люду, купцям та мандрiвникам рiчку, що впадала з пiвнiчного, руського, боку, якраз навпроти Iзюмського кургану, в Донець, де здавна iснував брiд, перевiз i де колись Володимир Мономах вщент розгромив сильнi половецькi полки. З нижнього Осколу Iгор послав Яня з копi?м гриднiв-сторожових наперед, щоб розвiдати брiд через Донець i прилеглий до нього степ на половецькому боцi. Увечерi восьмого травня русичi пiдiйшли до Сальницi i стали на нiчлiг за горбом, який приховував ?х вiд половецьких спостерiгачiв, коли б вони зача?лися на високому Iзюмському курганi. Багать не розпалювали, шуму не здiймали. Увесь день дев'ятого травня вiйсько спочивало. I дружинники, i во? помилися в теплiй водi Сальницi та ?? мiлководних обрiчкiв, рдяглися перед наступними боями в чистi сорочки, попiдстригали чуби та бороди, полагодили взуття, одяг, збрую. Молодики пасли в лузi коней. А бiля похiдного Iгоревого намету, що стояв на зеленому пригiрку, пiд тiнистими вербами, зiбралися бояри, во?води та лiпшi мужi на боярську думу. Обмiрковували, як краще i в якому порядку перебродити Донець, куди скерувати перший удар - понад узбережжям Дiнця на нижню течiю Тору, де були кочовища Кончака, чи поза Сюурлi?м на верхiв'я Тору, а чи повернути на захiд у тил орiльським половцям, погромити ?х i вже Муравським чи Залозним шляхом навпростець, щоб було ближче, повертатися додому? Всi сидiли кружка, просто на травi. Перед кожним на простелених рушниках - сухарi, солонина, цибуля, часник, дерев'янi чашi з джерельною водою. Кашi чи кулешу не варили, щоб не виявити себе димами багать. Розмова велась без поспiху. Кожен говорив те, що думав, знаючи, що останн? слово все одно буде за князем. Во?вода Ольстин Олексич, круглоголовий, чорний, з бистрими, трохи розкосими очима, якi вiн успадкував вiд матерi-ковуйки, гаркавив: - Княже, бгатi?! А повегнiмо на Огiль та вдагимо тамтешнiх половцiв! Вони нас не ждуть, i ми ?х легко поколошматимо, а звiдти нам пряма дорога додому - через Ворсклу та Псло... Тисяцький Рагу?л був iншо? думки. - Щоб ударити на орiльських половцiв, не треба було йти аж до Осколу, а повернути поза Ворсклою на пiвдень i Муравським шляхом досягнути Орелi. По-мо?му, нам слiд вiд Iзюмського кургану пiти прямо на Сюурлiй, де весною пашi для коней та скоту невпрогорт i де зараз, напевно, кочу? яка-небудь орда. Розгромимо ??, захопимо полон, табуни, отари - i цим же Iзюмським шляхом назад! Молодi князi Святослав i Володимир, двоюрiднi брати, пошепталися мiж собою, i промовляти став Святослав: - Князi i дружино, знаючi люди кажуть, що до Тору звiдси п'ятдесят верст, а на Торi, як вiдомо, кочовище i стiйбище самого Кончака. То чому б, коли ми вже тут, не погромити його? А заодно i половецькi городки зимiвники, що стоять, як кажуть, мiж Iзюм-курганом i Тором... Тут i здобич була б багатша, i слава бiльша! Бояри загули, зважуючи, куди краще направити удар. Про грiзне знамення, що явилося ?м на Дiнцi, всi нiби призабули, а якщо хтось i пам'ятав, то не наважувався згадувати. Думки роздiлилися. Мовчали тiльки князь Всеволод та боярин Славута. Всеволод знав, що ось-ось повернеться з розвiдки Янь i тодi буде ясно, що робити, куди йти, а до того краще послухати iнших - адже серед багатьох слiв завжди можна впiймати кiлька розумних. Тому розстебнув сорочку i, прислухаючись до розмов, пiдставив сво? широкi груди при?мнiй прохолодi, яку приносив з рiчки легкий вiтерець. А Славута сидiв одинаком пiд вербою i не встрявав у розмову, бо вiдчував себе тiльки гостем в Iгоревiм вiйську. Якщо Iгор побажа? почути його думку, - а не побажати цього вiн не мiг, - тодi i вiн мовить. Iгор побажав. Вислухавши всiх, вiн повернувся до Славути. - Учителю, а що ти скажеш? Гомiн вiдразу влiгся. Славуту знали не тiльки як учителя - князевого наставника, коли той був отроком, як великого книжника, а й як досвiдченого во?на, мудрого радника i ще бiльше - як уславленого спiвця. Славута пiдвiвся, щоб усi його чули, розправив сиву бороду. - Моя думка така. Щоб зариватися глибоко в Половецький степ, сил у нас недостатньо. Тому швидкiсть i несподiванiсть удару - запорука нашого успiху. Я знаю, що за верст тридцять звiдси, мiж рiчками Сюурлi?м i Каялою, ? гарнi випаси i мiсця для кочовищ. Не думаю, щоб цi?? весни там нiкого не було. Там напевне стоять вежi яко?сь орди. Якщо нам пощастить непомiтно пiдiйти до не?, то ми вiзьмемо великий полон, захопимо коней, худобу i швидко повернемося назад. - Як же це зробити? - Туди треба йти не вдень, а вночi, щоб ми звалилися на половцiв, як снiг серед лiта! - Уночi? По чужiй землi? - почулися тривожнi голоси. Славута розвiв руками. - Я ж сказав уже, що знаю цi мiсця, як сво? п'ять пальцiв, i проведу вас туди навiть з зав'язаними очима. Ми пiдемо понад берегом рiчки Ташлик, тобто Кам'янки по-нашому, i в нас буде вдосталь води. Ми матимемо час погодувати коней тими запасами вiвса, що в нас iще лишилися, i вранцi, зi свiжими силами, нагрянемо на кочовища по обидва береги Сюурлiю! Якщо нам пощастить удень розбити половцiв, ми вночi повернемося знову сюди, за Донець, i нам звiдси вiдкри?ться безпечна дорога на Русь!.. - ?де Янь! - раптом вигукнув князь Володимир Iгоревич. Всi миттю схопилися на ноги. Що скажуть вивiдачi? Понад Сальницею у супроводi кiлькох вершникiв мчав Янь Рагу?лович. На вiтрi розвiвався його золотисто-пшеничний кучерявий чуб. Залишивши сво?х супутникiв на березi рiчки, вiн швидко пiднявся на узвишшя, до князiвського намету. Бояри розступилися, впускаючи його в коло. Iгор ступив крок назустрiч. - Ну, що? З чим при?хав? - спитав нетерпляче. Янь був стомлений i несподiвано для всiх серйозний. - Княже, ми далеченько про?хали в степ. Спочатку нiкого не зустрiли i вже думали повертати назад, аж раптом, визирнувши з-за горба, я побачив половецьких ратникiв iз збро?ю - вони об'?здили, мов сторожа, всю околiю... - Помiтили вас? - Нi. Але здалося менi, що вони чимось стривоженi i ведуть пильну охорону шляхiв... - Невже щось пронюхали про нас? Янь здвигнув плечима. - Княже, або треба ?хати швидко туди i напасти на них, або повертатися додому, бо, мабуть, не наш це ? час! Iгор випрямився, обвiв бистрим поглядом князiв i гордо сказав: - Якщо ми повернемося додому не бившись, то сором нам буде паче смертi! Йдемо! I як нам бог дасть!.. Пiднiмайте людей i переводьте на той бiк! Щоб дотемна бути нам усiм на тiм боцi шелом'янi! * * * Переправившись через Донець на половецький берег, Iгореве вiйсько по крутiй стежинi пiднялося на високу Iзюмську гору i, дочекавшись у заростях ?? пологого пiвденного схилу вечора, рушило в степ. Попереду - сторожовi, за ними - передовий полк князя Святослава, потiм - головний полк Iгоря, куди входили його дружина та Всеволодова, а ще далi розтяглося прикриття. Просувалися по чужiй землi обережно, не поспiшаючи. Боялися, щоб гулким тупотом копит не викрити себе передчасно. Степ жив сво?м звичним, предковiчним життям. Густо пахло полином та чебрецем, сюрчали - аж заливалися - голосистi цвiркуни. Здалеку доносилося протяжне вовче виття, уривчасто гавкали дикi собаки та лисицi, що вийшли на нiчне полювання, з-пiд кiнських нiг спурхували наляканi птахи. А з високого темно-синього неба тихо усмiхалися зорi, мерехтливим сво?м промiнням скупо освiтлюючи во?нам путь у землю незнану. Коли вiйсько поминуло широку долину i поза горбом почало повертати на пiвденний схiд, Iгор зупинився i оглянувся. Позаду, закриваючи пiвнеба, темнiла похмура Iзюмська гора. Iгоревi перехопило дихання. Вiд неясного тривожного передчуття стиснулося серце. Там, за горою, залишилася рiдна сторона, мила серцю зелена Сiверщина, залишилося все, що вiн любив, - розлогi поля i дрiмучi лiси, гамiрливi городи i тихi села, повноводi рiки i озера, знайомi стежки-дорiжки, по яких ходив тридцять i чотири лiта, нiжно-спокiйна синьоока жона Ярославна, маленькi синочки i крихiтка доня... Чи повернеться вiн до них знову? Чи складе голову в цьому чужому полинному степу? З його грудей вихопилося мимовiльне, як стогiн, зiтхання, а з вуст гострим болем вирвалося: - О Руська земле, уже за шелом'янем ?си! Усiм, хто оточував князя i хто почув цi слова, стало сумно, аж моторошно. Хтось теж, як i князь, важко зiтхнув, хтось перехрестився, у когось в оцi блиснула проти зiр сльоза. А над вiйськом, перелiтаючи з вуст до вуст, прошелестiло-пронеслося тисячократне повторене: - О Руська земле, уже ти за горою! Уже ти за горою ?си!.. Важко, як важко розставатися з рiдною землею, коли надовго вируша?ш у чужий край! А ще важче, коли йдеш на вiйну i не зна?ш, чи повернешся!.. Невдовзi показалася невелика степова рiчечка Ташлик. ?? долиною вiйська пiшли вперед - назустрiч течi?. Опiвночi зробили привал - напо?ли коней, трохи перепочили, а потiм, по знаку Iгоря, рушили далi - в глибину Половецького степу. Перед свiтанком зробили ще один привал. На цей раз довший. Во?ни погодували коней вiвсом, що залишався в дорожнiх саквах i який берегли для такого випадку, попасли, напо?ли ?х вволю, самi пiдкрiпилися i полягали спочивати. Та мало хто спав. Зi сходом сонця всi знову були на ногах. Iгор наказав роздати важке вiйськове спорядження, що везли з собою на запасних та сумних конях, - лати, кольчуги, шоломи, щити, луки, тули зi стрiлами, поручi, поножi, - бо розраховував на скору зустрiч з половцями. Тепер дружини вишикувалися так, щоб вiдразу можна було стати в бойовий порядок. Рухалися вiд Кам'янки до Сюурлiю - десять верст - без поспiху, виславши наперед i на обидва крила посилену сторожу. Прекрасне видовище являв собою в цi сонячнi ранковi години 10 травня 1185 року, в п'ятницю, Iгорiв полк! Iшов вiн зiмкнутим стро?м, щiльно, по вiсiм вершникiв у ряду, розтягнувшись на таку вiдстань, скiльки око могло сягнути. На лiвiй руцi кожного вершника - руський червоний щит, що проти ранкового сонця багрянiв, мов стяг, i здалеку здавалося, що iз краю в край широке Половецьке поле перегороджене тими черленими щитами. На срiбних стружiях майорiли над вiйськом барвистi Iгоревi корогви, розвiвалися знамена iнших князiв, трiпотiли на вiтрi рiзнокольоровi трикутнички прапорцiв, прикрiплених до списiв старших дружинникiв. Ряхтiла кiнська збруя, блищали крицевi лати, сонцем горiли золотi князiвськi шоломи. Тiшили i милували око рiзно? мастi конi - воронi, сiрi, гнiдi, бiлi, карi, соловi... Та все ж головним кольором, що впадав в очi, був багряний колiр руських черлених щитiв, - вони, мов мечем, роздiлили, перегородили навпiл зелений весняний степ... Iгоревi очi блищали захопленням. Оглянувшись, вiн вигукнув: - Славуто, поглянь! Яке вiйсько iде! Якi соколи! Вiйсько йшло бадьоро, гордо - милуватися справдi було чим. Перед ранньою обiднею[63] прискакали сторожовi. - Княже! За рiчкою - половцi! Шикуються поспiшно! А далi, за ними, - вежi з жонами та дiтьми! А ще далi - стада, отари! Iгор зiбрав князiв i во?вод. - Браття, от i зустрiлися ми з кочовиками. Видно, для них це несподiванка. Уряджайте полки до бою! Я зi сво?м полком стану посерединi, по праву руку вiд мене - брат мiй Всеволод, по лiву - Святослав. Перед Святославом стане Володимир, а перед Всеволодом займуть мiсце кову?. Наперед же виведемо вiд усiх князiв стрiльцiв добрих, щоб зав'язали бiй! На ходу перешикувавшись у бойовi порядки, шiсть Iгоревих полкiв швидко пiшли низиною на зближення з противником. Iгор ви?хав на пагорб, з якого вiдкрилася широка долина половецько? рiчки Суурлик[64], назву яко? руськi во?ни переiнакшили на свiй лад - Сюурлiй, бо так легше було вимовляти. За рiчкою, на протилежному пологому березi, гарцювали на конях половецькi лучники-стрiльцi, далi стояли нерiвними рядами полки, зiбранi, видно, в поспiху великому, бо стрiй ?хнiй ламався, хвилювався, а ще далi, в полi, темнiли на возах юрти-вежi, метушилися жiнки й дiти, зганялися стада й отари. Iгор здибив гарячого коня, показав мечем на рiку. - Браття, сього ?сми шукали! А потягнемо! Полк стрiльцiв, Святославiв i Володимирiв полки та кову? швидко помчали до берега. Половецькi лучники випустили в них через рiчку по стрiлi, не завдавши, однак, нiкому нiяко? шкоди, а потiм, побачивши, що руськi полки з ходу пiшли в наступ, повернулися назад i помчали до сво?х. Тут, на полi, за Сюурлi?м, зав'язався короткий, але гарячий бiй. В атаку пiшли чотири полки, що складали по кiлькостi во?нiв бiльше половини всього вiйська. Iгор i Всеволод поволi йшли позаду, готовi допомогти тому, кому така допомога була б потрiбна. Випустивши рiй стрiл, руськi стрiльцi вийняли мечi, зiмкнули ряди i з голосними криками кинулися на половцiв. Володимир поспiшив за ними. Святослав почав тiснити праве крило противника, кову? налягли на лiве. Половцi прийняли удар, намагаючись прикрити сво? вежi з жiнками i дiтьми. Та вiдразу ж були збитi з мiсця i покотилися назад. Охопленi жахом, зрозумiвши, що утриматися не пощастить, вони проскочили мимо веж, не зупиняючись i кидаючи все сво? добро та рiдних напризволяще. Три руськi полки - Святославiв, Володимирiв i Ольстина Олексича - рубали ?х, брали в полон, а потiм стрiлами розсипалися по полю, захопили вежi з красними дiвчатами та жонами половецькими, захопили одяг, золото, срiбло, всiляке узороччя половецьке i, не зупиняючись, кинулися далi - переслiдувати ворога, що поспiхом вiдступав до Дiнця та верхiв'я Каяли. Iгор в'?хав у розгромлене половецьке стiйбище. Тут верещали дiти, голосили жiнки, стогнали пораненi. Меткi во? збивали до гурту стада й отари. Бояри пiднесли Iгоревi ханський бунчук - посрiблений спис, до якого був прив'язаний довгий пушистий кiнський хвiст, та бiлу корогву з намальованим на нiй страшним драконом-змi?м, що видихав з роззявлено? пащi вогонь. - Княже, це тобi, - сказав Рагу?л. - Захопили у ханськiй вежi... Виявля?ться, ми попатрали самого хана Кзу! - Хай зна?, старий розбiйник, як нападати на нашi села i городи! Хай вiдчу? тепер на власнiй шкурi силу руського меча! - загули бояри. Iгор був радiсний, щасливий. Перемога! Досягнув, чого хотiв, - напився шоломом з великого Дону, перемiг самого хана Кзу i взяв полон! - Забирайте найцiннiше - i гайда звiдси! Тут нi пашi для коней та скоту, бо все витоптано, нi дихнути буде вiд трупного духу! Пiдемо до умовленого мiсця, дiждемося наших - i рушимо у зворотну путь! Славута нахилився до Iгоревого плеча. - А може, послати гiнцiв услiд за князями, щоб зразу поверталися? Iгор був радiсно збуджений перемогою, аж хмiльний вiд не?, а тому безпечно вiдповiв: - Повернуться - не дiти... Хай трохи потiшаться! За кiлька верстов вiд бойовища знайшли гарне рiвне поле i стали табором. Полон поставили пiд охороною посерединi, коней i скот пустили пастися... Збiгала година за годиною. Звернуло з обiду. Полки Святослава, Володимира i Ольстина Олексича чомусь не поверталися. Iгор почав нетерпляче поглядати на сонце. I чого баряться? Славута хвилювався ще бiльше. - Даремно ти ?х вiдпустив вiд себе, княже. Зразу пiсля бою потрiбно було повертати назад. До вечора були б на Сальницi. Бо степ уже заворушився. - Ну, не так скоро збере Кончак сво? орди! - вiдповiв Iгор. - Поки гiнцi домчать до Орелi та Самари, до Днiпра та Помор'я, поки тамтешнi хани зберуть сво?х людей, не один день мине... - Не легковаж, княже! Iгор промовчав. Йому й самому було досадно. Перед вечором повернулися кову?, за ними прибув Володимирiв полк, i лише перед самим смерком у табiр поволi всунувся, переобтяжений полоном та iншою здобиччю, полк Святослава. Здобич у всiх була велика, i молодi князi радiли, мов дiти. - Я погромив Сугрiвське городище i захопив майже тисячу полоненикiв, - хвалився Володимир. - А ми набрали стiльки паволок та дорогих оксамитiв, що на все iнше й дивитися вже не хотiли! Половецькими накидками, покривалами та кожухами мости мостили по болотах та грузьких мiсцях, коли поверталися з-пiд Шаруканя! - вторив йому Святослав. Небагатослiвний, стриманий Ольстин Олексич не проявляв так гучно почуттiв, та по його очах було видно, що вiн також задоволений i перемогою, i здобиччю. - Добре ми ?х потрiпали! - сказав коротко. - Се бог силою сво?ю потрiпав ворогiв наших, а на нас возложив честь i славу! - промовив Iгор i скоса глянув на Славуту, мовби запрошуючи його прислухатися до того, що буде сказано далi. - Та ми поки що зробили тiльки пiвдiла, браття. Друга половина дiла - попереду... Ви самi бачили, що на Сюурлi? перед нами стояли невеликi сили половецькi. Але завтра ?х буде цiла тьма! Тож не будемо гаятись i ждати, поки вони прийдуть, а нинi ж знiмемося з мiсця i пiдемо через нiч! А якщо хто з половцiв завтра i нагряне сюди, то не всi поженуться за нами, а тiльки тi, в кого добрi конi. Отже, сили ?хнi значно зменшаться, i нам тодi - як бог дасть! Будемо битися! Славута слухав уважно й схвально кивав головою. Це була розумна думка. Мети походу досягнуто - тож, не гаючись, назад! Щоб не було бiди! Та тут схопився Святослав, заблагав: - Стрию, далеко я ганявся за половцями, i конi мо? не витримають ще одного нiчного переходу! Це ж непосильно для них - нiч, день та й знову нiч! Вони падають з нiг! - Вiзьмеш половецьких коней, княже, - сказав Славута. - ?х достатньо ма?мо... - Поки ми ?х потемну половимо, поки пересiдла?мо, то свiтати стане... Та й люди стомилися! Не витримають! - I Святослав повернувся до Всеволода: - Скажи ?м, стрию! Ми ж упадемо по дорозi! Вiдстанемо! Всеволод пiдтримав Святослава. - Iгорю, треба дати людям i коням перепочинок! Весняна нiч коротка - не встигнуть половцi за одну нiч прийти сюди! А ми тим часом перепочинемо i на зорi зi свiжими силами - в путь! Iгор завагався i мовчав, поглядаючи по черзi то на Всеволода, то на Святослава, то на Ольстина, то на Володимира. Чашу терезiв на бiк Святослава перехилив Ольстин Олексич. - Княже, конi справдi стомилися... Люди теж... Iгор надовго задумався, дивлячись, як пригаса? малиновий жар багаття. Потiм хитнув головою i тихо промовив: - Гаразд. Ставте сторожових, вiдпочивайте. А з зорею - в путь! А хан Кончак сю нiч не спав. * * * Дiзнавшись опiвднi про несподiваний напад урусiв, вiн спочатку здивувався, не розумiючи, як вони могли непомiченими пройти вiд Ворскли аж до Сюурлiю, а потiм, не знайшовши пояснення цьому, задоволене потер руки, подумавши: "На ловця i звiр бiжить! Ну, Святославе, тепер ти мiй! Сам лiзеш у розставленi мною тенета!" Вiн не мав нi найменшого сумнiву, що на Сюурлiй прийшов сам Святослав Ки?вський з братi?ю. Ще два тижнi тому з Росi повернувся Джабай i привiз вiд Аяпа надзвичайно важливу звiстку про те, що Святослав задумав великий похiд на Дон i зараз поплив по Деснi збирати сили! "Швидко ж ти ?х утратиш, Святославе! - злорадно усмiхнувся тодi Кончак. - Тепер, знаючи тво? намiри, я нанесу тобi попереджувальний удар!" Однак вiн скоро передумав. Для чого сурганитися аж пiд Ки?в, коли уруси самi йдуть до рук? Чи не краще приготувати Святославовi пастку тут, у Половецькiй землi? Ця думка йому сподобалась. Знаючи зi слiв Аяпа, куди i якими силами ударить Святослав, вiн вирiшив ждати його приходу дома, на Торi. Сюди та в найближчi навколишнi степи вiн зразу ж закликав орiльських та приморських ханiв, якi й прибули з ордами. Примчали навiть кулобичi з далеко? Куль-Оби! ? чим пригостити зарозумiлого Ольговича! Буде кому вiдплатити i за Коб'яка з братi?ю, i за недавню хорольську ганьбу! Всi сили Дешт-i-Кипчака стягнутi в один кулак! Ну, Святославе! Начувайся! Пiсля полудня примчав до нього хан Кза. Мов паяний, заточуючись, ввалився в юрту, в знемозi опустився на подушку, простягнув уперед благально руки. На зморшкуватому, подзьобаному вiспою обличчi бруднi патьоки поту, рiдке сиве волосся збилося в ковтюхи. Кончак уже знав, з чим прибув Кза, в душi зловтiшаючись, мовчки ждав, що скаже хан-суперник. Кза одним духом випив чашку холодного кумису, на яку очима показав йому Кончак, промовив хрипко: - Хане! - i тут же поправився: - Великий хане! Проклятi уруси захопили мо? вежi i мо? табуни! Половили усiх жiнок i дiтей мого роду! Я ледве встиг вивести вiйсько з-пiд удару! Що менi робити? О, я нещасний! Скажи, що менi робити? Кончак ледве стримав у собi хвилю радостi, що раптом розперла груди. Кза, той самий Кза, який завжди ставав на його шляху, який не визнавав за ним верховно? влади над Дешт-i-Кипчаком, нинi сам назвав його великим ханом! Яка примхлива доля! Вороги сво?ми руками прочищають йому шлях до влади! Спочатку уруси прибрали Коб'яка, хитрого i могутнього Коб'яка, який хотiв одноосiбно правити Степом, а тепер поставили перед ним на колiна сильного i гордого Кзу! Та хитрий Кончак жодним словом, жодним порухом не проявив сво?х почуттiв. Навпаки, нахилившись, обняв Кзу за плечi, пiдбадьорив: - Не сумуй, хане! Ти врятував вiйсько, а поки за тво?ми плечима вiйсько, ти - хан! Жiнок же та дiтей тво?х визволимо! I стада тво? нiкуди не дiнуться! Iще завтра Святослав розплатиться з тобою за кривду сповна! - Який Святослав? - здивувався Кза. - Ки?вський? Я його там не бачив... Над полками урусiв майорiли стяги Iгоря Сiверського... - Iгоря Сiверського? То й вiн тут, мiй сват? Пай-пай! - Кончак узявся в боки. - Упiзнаю гарячого Ольговича! Видно, напросився, щоб Святослав дозволив iти в головi... Отже, це вiн тебе сьогоднi гарненько попатрав! Кончак усе-таки не втримався, щоб не вколоти хана-недруга. Кза схопився на ноги. Кончаковi слова боляче вдарили його по серцю. - Я вiдомщу йому! - Ми помстимося! Ми! Гуртом! I не тiльки йому, а всiм князям i передусiм Святославовi! - жорстоко кинув Кончак i взяв Кзу за плечi. - Настав наш час, хане! Круг мене нинi зiбрався весь Половецький степ! Я приготував Святославовi добрячу петлю, i вiн уже всунув у не? свою голову! Залишилося зашморгнути!.. Якщо ми тут погромимо урусiв, тодi нiяка сила не спинить нас у нашому походi на Русь! Ти розумi?ш, що це означа?? Кза, звичайно, розумiв: Русь залишиться без захисту. Але вiн також розумiв i те, що ця перемога незмiрно змiцнить владу Кончака над степом. Коли б Кза не думав про визволення сво?х родовичiв з уруського полону, вiн i пальцем не ворухнув би, щоб допомогти Кончаковi. Та що зробиш - мусиш! - Ми розгромимо ?х! - озвався похмуро. Кончак струснув його за плечi. - Кза, допоможи менi! Кза! Хай тво? вивiдачi слiдкують за кожним кроком Iгоря i про все повiдомляють менi! Це добре, що вiн вiдiрвався вiд Святослава! Ми погромимо спочатку Iгоря - завтра погромимо! А потiм гуртом навалимося на Святослава з братi?ю... Кза! Кза вийшов, а Кончак плеснув у долонi i владно кинув молодому вилицюватому джигiтовi, що заглянув у юрту: - Коня менi! * * * Дрiма? у полi хоробре Iгореве гнiздо. Далеко залетiло! Сонна нiч зависла над ним темним половецьким шатром. Тiльки вряди-годи хтось хрипло забелькоче ввi снi чи захропе стривожено кiнь, натрапивши в травi м'якими рухливими губами на щось бридке, вiдразливе - на слизького слимака чи на холодну земляну жабу. На сходi ледь-ледь зажеврiв край неба. Кривава зоря свiт iзвiсту?. Iз широко? долини Сюурлiю потягнуло туманною прохолодою i терпким запахом лепехи. Славута пiдвiв голову, розплющив очi. Прислухався. Що його збудило? Чи комарi завели свою передранкову пiсню, чи десь у норi розтривожилося кубло степових джмелiв? А чи... Вiн нахилився, припав вухом до землi. Завмер. Нi, не комарi то i не джмелi. То гуде земля. Степ стугонить вiд тисяч кiнських копит! З усiх усюд той гул долiта?! Де й сон подiвся! Славута кинувся до Iгоря, що спав неподалiк на м'якiй половецькiй кошмi, затермосив щосили. - Княже, вставай! Iгор протер очi. - Що? Пора вже? - Половцi! Iгор пiдскочив. - Не може бути! Звiдки? - Iдуть - i вiд моря, i вiд Дону, i вiд усiх сторiн. Сам послухай! Iгор лiг на землю. - Ну, що? - заквапив його Славута. - Ти не помилився, учителю... Справдi, конi копитами б'ють! Земля гуде, мов перед грозою! Обступають нас бiсовi дiти зi всiх бокiв! Ну й веремiя здiйметься уранцi!.. Славута скрушно похитав головою. - Якби тiльки веремiя... - Ти дума?ш - гiрше? Що ж нам робити? - Передусiм будити людей, готуватися до бою, а потiм усi?ю силою пробиватися до Дiнця!.. Тiльки тепер не до Сальницi - туди далеко, а до найближчого берега навпростець! Тут усього сiм-вiсiм верстов... I броди ?... Нам би тiльки дiстатися рiки - там лiси, вони сховають нас, прикриють, та й половцям нiде буде розвернутися... Iгор почав будити брата Всеволода i сина Володимира. Прибiгла сторожа, сповiстила: - В степу показалися половецькi ратники! Незабаром весь табiр заворушився, загув. Одно слово - половцi! - враз пiдняло всiх на ноги, навiть тих, кому сон був милiший за все на свiтi. Ще толком нiхто нiчого не знав - де половцi, скiльки ?х, - а тривога вже полонила людей, змусила ?х мовчки, без зволiкань вхопити зброю, сiсти на коней i стати у сво? копiя, стяги, полки. Полон з вежами поставили всередину, посилили охорону. Ждан пiдвiв Iгоревi Воронця. Минуло небагато часу. Небо посвiтлiшало, пiднялося. Погасли зорi. Над степом поволi вставав новий день - субота, 11 травня 1185 року. Скочувалося з горба i тануло в долинах клоччя нiчного сiрого туману. I коли посвiтлiшало настiльки, що став прозиратися виднокiл, всi - i князi, i бояри, i дружинники, i во? - раптом замовкли, занiмiли, мов приголомшенi, нiби враженi громом, не в силi вимовити й слова. Зi всiх бокiв - куди не глянь - ?х оточували, обступали густi, непрогляднi, мов лiс, половецькi полки! Темними хмарами облягли вони Iгореве вiйсько, пiдходячи все ближче i ближче. Маяли вдалинi половецькi стяги, метлялися на довгих тичках пишнi кiнськi хвости - бунчуки, в небо здiймалися стовпи рудо? степово? куряви. I не знали руськi князi, кому проти кого виступати. - Боже! - тiльки й вимовив Iгор помертвiлими вустами. А Всеволод у збудженнi великому вдарив кулаком по луцi сiдла, вилаявся: - Прокляття! Грiм i блискавка на мою голову! Яким же я був недоумком учора, що не послухався тебе, брате! Святослав зблiд i стиснув тонкi збляклi вуста. Це ж вiн у всьому винен! Вiн погнався за половцями далi за всiх, вiн повернувся пiзнiше за всiх i, головне, наполiг, щоб заночувати в цьому проклятому полi Половецькому!.. Зараз вiн ладен був покласти голову пiд меч, аби лиш повернути минулий вечiр i виправити свою помилку! Всi довго мовчали. I тиша ця була важка i гнiтюча. А земля гула, стугонiла!.. I пiдходили вони все ближче! Немало лiт прошумiло над Славутиною головою, не раз смертi в очi заглядав вiн у багатьох боях, - зда?ться, пора звикнути до небезпек, але й вiн, коли уздрiв ту темну хмару, що обступала Iгорiв полк, здригнувся i вiдчув, як попiд серцем вiйнуло зимовою стужею. Такого вiн ще не видiв! Бути грому великому! Iти дощу стрiлами з Дону великого! Першим опам'ятався Iгор. Приструнчивши срiбними острогами Воронця, пiдвiвся на стременах, пiдняв руку i гукнув скiльки духу було, на все поле: - Браття i дружино! Доля послала нам важке випробування, а мене покарала за те, що я злегковажив суворим знаменням! Видно, зiбрали ми проти себе усю землю Половецьку! Бiй буде жорстокий - не на життя, а на смерть, i нi на кого нам надiятися - тiльки на самих себе! Тож смiливо на ворога! Краще кiстьми ляжемо, нiж безчестям себе знеславимо! Хай лiпше хижi птахи та дикi звiрi тiла нашi шматують, нiж осоромимо ми землю Руську!.. Станемо, браття, в круг! Станемо в такому порядку: я - попереду, лiворуч вiд мене - Святослав, за ним - Володимир, потiм - Ольстин з ковуями i, нарештi, по праву руку вiд мене - Всеволод! I будемо, стримуючи ворога зi всiх бокiв, пробиватися до Дiнця! Тут недалеко! Тiльки там, на Дiнцi, у темному лузi, наш порятунок! Там шлях на Руську землю! Полки швидко стали в бойовий круг - давн? вiдоме шикування вiйська при круговiй оборонi. Переднiй ряд закрився стiною щитiв, виставив у бiк ворога частокiл довгих списiв. Внутрiшнi ряди приготували луки i стрiли. Всерединi поставили половецькi вози для поранених, посилили охорону бiля полону та стад. Мiцний це був горiшок - Iгорiв полк, опоясаний непробивною стiною черлених щитiв, на?жачений гострими списами та смертоносними стрiлами, захищений мiццю лат, кольчуг та шоломiв! Нелегко його розкусити нiкому - навiть Кончаковi з усiма його ордами! Iгор зi сво?ю дружиною, закованою в броню, став на вiстрi всього руського вiйська. Саме тут i саме вiн повинен був прорвати вороже кiльце i вивести всiх до Дiнця. Половцi зупинилися на вiдстанi польоту стрiли, заповнюючи в сво?х рядах прогалини, облягали сiверян щiльно зi всiх бокiв. А зi степу до них пiдходили все новi й новi загони. I руськi князi та во?води були у подивi великому: як зумiв Кончак за одну нiч зiбрати всю силу половецьку? Побiля Iгоря стали Славута, Ждан та Янь. Iгор узяв Славуту за руку. - Учителю, прошу тебе, вийди з ряду! Не по тво?х лiтах це дiло! Займися пораненими - ?х буде сьогоднi немало! Славута хотiв заперечити, та Iгор насупив брови. - Не треба! Поранених буде невпрогорт - хто допоможе ?м краще, нiж ти? А якщо мене поранить, чи Всеволода, чи Володимира?.. Славута вжахнувся. - Бог з тобою, Iгорю? Що ти говориш перед бо?м? - Все може бути. Вiйна! Старий боярин схилив голову, поцiлував князя в плече. - Гаразд. Iду! Тут вони розсталися: Славута по?хав до веж, а Iгор повернувся у свiй полк. Ждан зняв з нього золотий князiвський шолом, що мiг бути дуже помiтною цiллю для ворожих лучникiв i копiйникiв, подав звичайний, гриднiвський. З-за обрiю поволi виринав кривавий пруг сонця. Битва розпочалася раптово, вiдразу по всьому полю. На половецькому боцi пролунав чийсь гортанний, схожий на рик ведмедя голос, Iгоревi здалося, що то був голос Кончака, - i тисячi й тисячi половецьких стрiл хмарою знялися в блакитно-малинове свiтанкове небо i рясним дощем пролилися на Iгоревi полки. Впали першi убитi, застогнали пораненi, збилися i понеслися схарапудженi конi, що втратили верхiвцiв. У вiдповiдь проспiвали пiсню смертi спiвучi сiверянськi стрiли i вирвали з Кончакових полкiв немало молодих чорнооких джигiтiв. Стрiли сипалися безугавно, стукали, мов град, об шоломи, об лати й кольчуги, об щити та обшитi залiзними бляшками кiнськi попони, вириваючи з рядiв то одного, то iншого воя. Видно, Кончак, використовуючи кiлькiсну перевагу, вирiшив не вступати поки що в рукопашний бiй, а лучним бо?м знекровлювати руське вiйсько. Iгор зрозумiв це вiдразу. Тодi вiн видобув меча i пiдняв коня на диби. - Уперед, русичi! Уперед! За мною, браття! Гриднi-списники опустили напереваги мiцнi довгi списи i, набираючи розгону, понеслися на половцiв. За ними мчали мечники, а потiм уже лучники, що на ходу випускали рiй стрiл, щоб ними прикрити переднi ряди нападаючих. Удар був жахливий. Над полем пролунав гуркiт - то списи русичiв зустрiлися з половецькими щитами i загримкотiли об них, нiби грiм грянув над самою головою. Задзвенiли, задзвякали мечi i кривi половецькi шаблi; заiржали, здиблюючись i ошкiрюючи зуби, знавiснiлi конi; тисячами горлянок закричали у бойовому шалi во?ни. Переднi ряди половцiв були враз зiм'ятi, розтрощенi, повергнутi на землю. Заднi теж здригнулися i пiд натиском Iгорево? панцирно? кiнноти почали вiдступати в степ. Iгор пiдбадьорив сво?х: - Уперед, браття! Ще удар - i прорвемо вороже кiльце! Дужче нападайте! Смiливiше! А за нами прорвуться усi! Вiн бився в переднiх лавах, i його прямий двосiчний меч не знав спочинку. Воронець грудьми, прикритими кольчужною сiткою, розштовхував низькорослих коней степовикiв, копитами вдавлював у землю тiла поранених чи вибитих iз сiдла ворожих во?нiв. Поряд з князем билися наймогутнiшi новгород-сiверськi витязi. Вони глибоко врубалися в густi ряди ординцiв - уже зовсiм недалеко виднiвся голий степ. А там десь i Донець з його рятiвними для руського вiйська лугами, заростями та лiсами! Нi на крок не вiдставали вiд князя Янь Рагу?лович та Ждан. Як завжди, радiсно усмiхнений, вiдчайдушний Янь кидався навперейми степовикам, що мiтили зчепитися з князем, i невiдворотним ударом меча перетинав ?м дорогу життя. Ждан вiв на поводi запасного коня - на той випадок, коли Воронець пiд князем упаде чи буде поранений, - а довгим списом не менш успiшно, нiж Янь, захищав князя зi свого боку. До вiдкритого поля залишалося зовсiм недалеко. - Ще трохи, браття! Ще пiднатужмося - i перед нами вiльна дорога до Дiнця! - гукнув Iгор. - Уперед, браття! Та половцi теж зрозумiли, до чого прагнуть русичi, i докладали всiх зусиль, щоб зупинити ?хнiй бойовий порив. Сюди вже поспiшали свiжi половецькi загони, оговталися вiд несподiваного сильного удару Кончаковi батирi, з обох бокiв на Iгорiв полк, що глибоко ввiгнався у ворожий стрiй, розколюючи його, мов клин дерево, знову сипонув рясний дощ половецьких стрiл. Вiд них зразу впали десятки новгородсiверцiв. Iгор пiдняв щита, щоб захиститися, та раптом вiдчув болючий удар в шуйцю[65]. Стрiла влетiла в широкий рукав кольчуги, знайшла ?дине незахищене мiсце мiж кольчугою та поручами i пронизала руку наскрiзь. Щит упав на землю. Iгор схитнувся. - Княже, що? - скрикнув перелякано Ждан. - Поранений? Iгор зблiд. В ранi бринiло тонке древко стрiли з бiлим оперенням. На гриву коневi бризнула кров. Ждан схопив поводи Воронця, завернув назад. - Князя поранено! Прикрийте його! Янь прикрив Iгоря щитом, дружинники зiмкнули позад нього ряди, поволi почали пiд ро?м стрiл вiдступати. Замiшання в рядах русичiв не залишилося непомiченим половцями, i вони посилили обстрiл. Iгор вiд болю й досади зцiпив зуби. Яке нещастя! Все втрачено! А так же було недалеко вiд прориву! Стрiла ятрила рану, пекла вогнем. А голову свердлила думка: "От коли знамення дало про себе знати! Нещаслива доля Ольговичiв не оминула й мене!" - Не вiдступайте, браття! Не вiдступайте! Я зараз повернуся з пiдмогою! - гукнув вiн воям, що здригнулися в замiшаннi. Та звiстка про поранення Iгоря блискавично поширювалася серед вiйська i засмучувала всiх. Тiльки початок битви - i вже поранено князя! Як же бути без нього в такий час! - Рагу?ле, очолюй полк! Не вiдступай, пробивайся далi вперед! Менi перев'яжуть рану - i я повернуся! - гукнув вiн тисяцькому, а Ждановi i Яневi сказав: - Ведiть мене до Славути! Посеред табору, на половецьких возах, застелених нiкому тепер не потрiбними паволоками та оксамитами, лежали пораненi. Однi стогнали, iншi просили пити. Бiля них клопоталися знахарi та костоправи, що витягали з ран стрiли, тамували кров, складали i зв'язували розтрощенi кiстки, накладали пов'язки. Славута вже почув про поранення Iгоря i бiг йому назустрiч. - Стрiла? Знiмайте з коня! Iгор сiв на воза. Славута обережно пiдняв важкий рукав кольчуги, вiдламав наконечник стрiли i витягнув з рани древко. Потiм зняв поручi, закотив рукава кольчуги й сорочки, дiстався до рани. - Ну, що? - спитав Iгор, кривлячись вiд болю. - Дякувати долi, кiстка цiла, - зрадiв Славута. - А рана, хоч i болюча, не страшна. Ось ми тобi зав'яжемо ?? - i вiдразу стане легше! Вiн дiстав з торбини сувiй чистого, добре вибiленого полотна, вiдрiзав чималий шмат, один кiнець густо помастив маззю, що пахла медом i чистотiлом, i перев'язав рану. Потiм пiдв'язав руку перед грудьми. Iгор вiдразу сплигнув з воза. - Куди? - сторопiв Славута. - Як - куди? - здивувався князь i правицею показав на битву, що вирувала, ревла, бiснувалася довкола. - Туди! - З одною рукою? Ти ж поранений! - Ну й що! Мо? мiсце там! - Iгор повернувся до сво?х молодих супутникiв: - Допоможiть менi сiсти на коня! Тi переглянулись. Як же допомогти? Не пiднiмати ж князя руками! Тодi Ждан став на колiно, нахилив плечi, Янь нахилився поруч з Воронцем, i Iгор по ?хнiх спинах зiйшов угору i сiв у сiдло. Його побачили во?ни, i з сотень грудей вирвався радiсний поклик: - Князь Iгор живий! Князь Iгор з нами! Вперед, браття! * * * Страшно довгим i важким був той суботнiй день для Iгоревого полку. Проти восьми тисяч руських во?нiв билося щонайменше двадцять, а то й тридцять тисяч степовикiв, i до них все прибувала й прибувала пiдмога. З полудня почала дошкуляти спека. Хоча стояла тiльки перша половина травня, сонце пекло немилосердно, по-лiтньому. Металевi шоломи, кольчуги i лати нагрiвалися так, що здавалося, лини на них води - зашкварчать! Суха земля пiд кiнськими копитами здiймалася ?дкою курявою, забивала горло, нiс, а пiт, змiшаний з нею, ви?дав очi. Хоча нiхто не снiдав, ?сти не хотiлося, зате дедалi все бiльше допiкала спрага. I люди, i конi знемагали без води... А ?? не було!.. Води! Води! За один-?диний ковток без роздумiв кожен вiддав би всю вчорашню здобич! Кiлька разiв Iгор кидав сво? дружини в атаку на пiвнiч, у той бiк, де вiдкривався найближчий шлях до Дiнця. В кольчугах i латах, зi списами напереваги безстрашно летiли руськi витязi в саму гущу половецьких полкiв - кололи, рубали, били сокирами та булавами, топтали кiньми, арканили i стягували з сiдел... З бо?м просунулися далеко в степ, та до Дiнця пробитися не зумiли. ?м насупроти ставали новi, свiжi загони половецько? кiнноти, i, здавалося, не було ?м нi кiнця нi краю. Найвищо? напруги битва досягла в другiй половинi дня i перед вечором. Вiдбивши всi намагання русичiв прорватися до Дiнця, Кончак зрозумiв, що чаша терезiв перехилилася на його бiк i ключi вiд перемоги опинилися в його руках. Вiн посилив натиск з пiвночi, вiд Дiнця, i з заходу та пiвдня вiд Сюурлiю, залишаючи бiльш-менш вiльним, прикритим лише слабеньким заслоном, шлях на схiд, до невеличко?, довжиною всього в вiсiм чи дев'ять верст рiчки Каяли, що текла в глибокiй долинi з крутими скелястими берегами з пiвночi на пiвдень i впадала в Сюурлiй неподалiк вiд великого озера. Вiн уже дiзнався, що цiлком несподiвано, замiсть Святослава Ки?вського з об'?днаною силою всi?? Русько? землi, зустрiв лише одного Iгоря з братi?ю. Дiзнався - i злорадно вигукнув: - Зарвався, Iгорю! Хоча й смiливий ти, хоча й досвiдчений во?н, а нинi зарвався! Знехтував, злегковажив небезпекою, що чига? на тебе! Отут ми тебе й пристьобнемо! Отут, на Сюурлi? чи на Каялi, тобi й кiнець буде! Ой-бой! Вимотавши сили русичiв безперервним обстрiлом, короткочасними, але гострими i кровопролитними кiнними наскоками, а особливо тим, що змусив ?х терпiти спеку й безводдя, Кончак перед вечором кинувся всiма силами в атаку. I знову гаряче небо затьмарилося роями половецьких стрiл. Знову задзвенiли шаблi, закричали во?, заiржали конi, застогнали пораненi. Шум, трiск, гам, скрегiт, тупiт, крик знялися над кривавим бойовищем i не вщухали нi на хвилину. З палаючим поглядом i запеченими, почорнiлими вустами, з закривавленою пов'язкою на руцi Iгор гасав по полю, пiддавав воям духу. Мчав вiд Святослава до Володимира, вiд кову?в до Всеволода, а потiм до новгород-сiверцiв - пiдбадьорював, закликав триматися i щосили пробиватися до Дiнця, надихав i добрим словом, i мечем, а головне, одною сво?ю появою в самiй гущi бою. - Iгор тут! Iгор з нами! - лунало по рядах, i во? з новим завзяттям кидалися в бiй, забуваючи i про те, що ось уже який час б'ються вони без ?жi та води, що пече ?х сонце i палить сухий степовий вiтер, що конi ледве тримаються на ногах вiд утоми й спраги, що майбутн? невiдоме. Смерть? Полон? Вечiр принiс легку прохолоду, але не принiс перепочинку. Бiй тривав далi. Коли стало особливо важко, примчали Ольстин Олексич та Рагу?л з декiлькома во?водами. - Княже, усiм нам тут кiнець! I во?, i кову?, i витязi, i вся братiя ляжуть трупом! -схвильовано загаркавив Ольстин. - Треба тiкати! - Як же втекти? - не зрозумiв Iгор. - Ми оточенi! - Вночi невеликою дружиною можна буде пробитися, княже, - почав пояснювати Рагу?л. - Пересядемо на пiдмiнних коней, знайдемо прогалину серед половецьких полкiв - i проб'?мося! - А чорнi люди? А во?, у яких нема? пiдмiнних коней? Як же вони? Залишити ?х? - Усi ми не вряту?мося! Марна надiя! Iгор спалахнув. - Що ви мовите? Одумайтеся! Як же я можу покину ти простих во?нiв, а з одними во?водами тiкати! Або нам добре, або зле станеться - то всiм гуртом! Бо якщо я втечу з во?водами та старшою дружиною, а простих во?нiв залишу в руках iноплемiнникiв, то який одвiт дам перед богом? Тодi довiку каратимуся бiльше, нiж коли б я смерть прийняв! Будемо вночi всi разом пробиватися до Дiнця! Такий мiй рiшенець! Присоромленi во?води поскакали до сво?х стягiв, i бiй розгорiвся з новою силою - нiчний бiй! Вiстрям сво?м Iгорiв полк був нацiлений на Донець. Мечем i списом прокладали собi шлях сiверськi дружини, встилаючи його сво?м i ворожим трупом. Коли конi почали падати вiд знемоги i спраги, во?ни спiшилися. Iгор заохочував: - Браття i дружино, тут зовсiм близько! Бувалi люди кажуть, що за той час, скiльки потрiбно доброму молодцевi, щоб пообiдати, ми туди навiть пiшки дiйдемо! Так пiднатужмося, браття! Вперед! Окремi стяги пiд натужувалися i глибоко врубувалися в темнi й непрогляднi полки половецькi, вiдтискуючи ?х усе далi й далi в поле. Здавалося, ще одне зусилля - i залiзний обруч половецький трiсне. Iгор кидався до них i захриплим голосом гукав: - Соколи! Витязi руськi! Ну, ще трохи! Ще! Та прорватися нiде не щастило. Всюди на цьому шляху темною непробивною стiною стояли кочовики, якi супроти одного руського во?на виставляли трьох чи чотирьох сво?х. I пiд ранок стало ясно: тут не пробитися. А на свiтаннi, у недiлю 12 травня, трапилося найгiрше: раптом почали тiкати кову?. Скориставшись тим, що Кончак з-перед них вiдтягнув значну частину сво?х сил на пiвнiч, вони, як тiльки загорiлася ранкова зоря, прорвали немiцний половецький заслiн i кинулися без оглядки в степ. Вони ще не знали, що це була пастка, хитромудре поставлена на них Кончаком. Над полем пролунав чийсь стривожений голос: - Кову? тiкають! Кову?! Iгор щосили ударив острогами Воронця, помчав услiд за втiкачами. Нi Янь, нi Ждан на сво?х стомлених конях не змогли його наздогнати. - Вернiться, браття! Вернiться! - гукав розпачливо Iгор. Та кову?, чи то не впiзнаючи його, чи, охопленi жахом i бажанням будь-що врятуватися з цього пекла, не хотiли впiзнавати, мчали далi, не звертаючи на нього уваги. Тодi Iгор скинув шолом i ще дужче приострожив Воронця. Невже нiхто не впiзна? князя? - Во?водо Ольстин! Браття кову?! - загукав щосили. Та захриплий голос потонув у гучному тупотi копит i дикому лементi, що знявся над головами втiкачiв. Лише один вершник оглянувся i зупинився. Це був Михалко Гюргович, син ковуйського хана з Остра. - Прости, княже, - схилив вiн чорночубу голову. - Злякалися ми! Смертi злякалися!.. Адже половцi вважають нас вiдступниками, зрадниками i в полон не беруть - сiчуть усiх пiдряд! За ковуями здiймалася хмара куряви, а в широку прогалину, що утворилася в оборонному кiльцi русичiв, хлинули загони кочовикiв. Iгор зрозумiв: це кiнець! Нiяка гать не спинить весняну повiнь, якщо вона прорвала собi прiрву! Нiяка сила не спинить тепер половцiв, що скористалися боягузтвом кову?в i ринули в саму серцевину руського вiйська! - Прокляття! - вигукнув вiн. - Що ж вони наробили! I самi загинуть, i нас усiх вiддадуть на поталу вороговi! - Там Каяла, а за нею - озеро, - пояснив Михалко Гюргович. - Вони хочуть дiстатися до води, а звiдти, напо?вши коней i самi напившись, далi в степ... Якщо пощастить, звичайно... - Якщо пощастить.... Нещаснi! Там далi - Каяла! Чи ж зумiють перебратися через не?... Та, врештi, що нам зараз до них!.. Рiзкий окрик Яня, що разом зi Жданом наближався до князя, вивiв Iгоря з зацiпенiння: - Половцi! Iгор пiдвiв голову. Половцi були недалеко. Вони мчали йому навперейми. Вже добре видно оскал кiнських морд, хижий блиск очей розпалених бо?м верхiвцiв. - Тiкаймо! - пригнувся в сiдлi Михалко Гюргович i вдарив князевого Воронця батогом по крупу. Конi бiгли з усiх сил. Та сил було мало. Нi гострi остроги, нi батiг, нi лайка, нi понукання, нi благання, - ну, виручай, друже! - нiщо не могло примусити бiгти ?х так, як бiгли напо?нi, нагодованi i не змордованi половецькi конi. Ось Янь i Ждан. Вони тiкають разом з князем, але скоро вiдстають. Вiдстав i Михалко Гюргович - Iгор вирвався вперед. Йому залиша?ться один перестрiл iз лука до сво?х. Зовсiм близько! Один перестрiл! - Ну, конику, ну, Ворончику, виручай! Воронець мчить. Змучений, знесилений, спраглий, витягу?ться в нитку, хрипко диха?. З нього клоччям спада? на землю пiна, болiсно зойка? селезiнка. Сили його вичерпалися, вiн спотика?ться, ледве не пада? з нiг... Тодi з гущавини руського вiйська вирива?ться високий бородань, хапа? першого ж коня, що, втративши господаря, ника? по полю, i мчить князевi на виручку. Його розкошлачена борода розвiва?ться на вiтрi, в жилавiй руцi виблиску? проти сонця двосiчний меч, вiн здалеку гука? захриплим голосом: - Князюшко, тримайся! Я Будило! - зiстрибу? на землю. - Бери мого коня! Але тут помiча?, як переднiй половчин на повному скаку натягу? лука. - Не стрiляй! Це князь Iгор! - кричить щосили Будило i кида?ться навперейми стрiлi, пiдставляючи ?й сво? груди. Стрiла пронизу? його наскрiзь. Будило голосно охнув, змахнув руками, мов крилами, але на ногах утримався i ще раз крикнув: - То наш князь! Не вбивай його! - I, збитий копитами половецького огиря, важко упав навзнак додолу. Половець нарештi зрозумiв його, опустив лука i схопився за довгий аркан, що висiв при боцi. Не встиг Iгор зiскочити з Воронця, як тонка петля зашморгнулася довкола тiла, вирвала з сiдла i жбурнула в потолочений бур'ян. Все! Кiнець! Смерть! З рани на руцi знову хлинула кров, в очах потемнiло. Потiм вiн вiдчув, як на плече лягла чиясь важка рука, пiдвела, поставила на ноги. Як iз туману, випливло широке темне обличчя з кущуватими бровами, що зрослися над перенiссям. Вузькi хижi очi блищали радiсно-здивовано. - Кинязь Iгор? - Ти хто? - спитав Iгор, ще не зовсiм усвiдомлюючи того, що з ним сталося. - Я Чилбук iз роду Тарголовичiв... Тепер ти мiй полонений, кинязю! - I половець вправно захалявним ножем вiдрiзав вiд пояса прикрашеного срiблом i самоцвiтами князiвського меча. - ?дь зi мною. Ти вже вiдвоювався! Iгоря оточили Чилбуковi родичi, щось радiсно загелготали, мов гуси, i помчали з поля бою до лiска, що виднiвся вдалинi, намагаючись якомога швидше вивернутися з-пiд темно? лави сво?х одноплемiнникiв, якi клином заганялися в розiрвану оборону русичiв - на мiсце кову?в. З руського стану ?м навперейми вимчав вершник. До Iгоря долетiв його розпачливий крик: - Княже, княже! Чилбук пiдняв лука, хижо вискалив зуби. Нi, вiн нiкому не вiддасть князя - таку дорогу здобич! Грудьми захищатиме його! Ще мить - i стрiла прониже груди необачному! Ще мить... Та тут пролунав Iгорiв голос: - Не стрiляй! Це мiй лiкар! Славута! Чилбук опустив лука. - Вiн хоче здатися менi в полон? - Вiн поспiша?, щоб лiкувати мене! Славута наблизився, зi слiзьми в очах обняв князя. - Iгорю, ти ще раз поранений? Нi? Слава богу! А пов'язка знову закров'янилася, почала сповзати... Ось я накладу тобi нову!.. Чилбук вiдвiв Iгоря у безпечне мiсце, на вершину горба, звiдки було видно все поле бою, дав попити кумису. Славута заново перев'язав князевi руку. Сюди ж Чилбуковi люди привели Яня, Ждана i Михалка Гюрговича, приставили до них сторожу. Всi були в розпачi, пригнiченi. Янь кусав губи i плакав, мов дитина. Ждан зчорнiв на лицi, мiцно зцiпив зуби, а князь Iгор смертельно зблiд i палаючим поглядом дивився туди, де знемагали, де сходили кров'ю його полки. Пiсля втечi кову?в половцi швидко розiтнули руське вiйсько навпiл. Всеволода, оточивши, тиснули до великого озера, маючи надiю добити його там. А Володимира, Святослава i Рагу?ла, во?ни яких зовсiм знемогли вiд спеки, спраги та втоми, почали припирати до крутих берегiв Каяли. Бiля озера гинули пiд шаблями оточенi кову?. Недалеко ж вони втекли! Двi чи три сотнi кинулися вплав, сподiваючись досягти протилежного берега, та стомленi, ледь живi конi, напившись без мiри води, швидко потонули, затягуючи за собою на дно i вершникiв. - Боже, що робиться! - прошепотiв Iгор. - Усе пропало! Все загинуло! Половцi справдi обсiли русичiв, мов сарана, i розстрiлювали з лукiв. Во? падали, устилали землю трупом. Тi, що прорвалися до Каяли, з високих круч бачили внизу воду, та напитися не могли - рiчка в'юнилася в глибокiй ущелинi. Окремих смiливцiв, якi спускалися вниз, вражали стрiли кочовикiв, що стояли на протилежному боцi. До обiднi з цими полками було покiнчено. Полонених половцi в'язали, важкопоранених добивали, а з мертвих здирали зброю, одяг, взуття. Тримався ще Всеволод зi сво?ми трубчiвцями та курянами. Iгоревi добре було видно, як вiн прорубався крiзь половецький заслiн до Каяли, перейшов ??, кинувся до озера, що голубiло вдалинi, i там, iдучи понад берегом, вiдбивався вiд ворога. Частина його во?в пустилася, як i кову?, вплав до того берега, та вони не допливли й до середини - потопилися в ньому разом з кiньми. Довго виблискував проти сонця Всеволодiв шолом. Iгор бачив, з якою запеклiстю вiдбивався його ?диний улюблений брат вiд степовикiв, як вiн шаленiв у бою, рубаючи ворогiв сво?м важким двосiчним мечем, як танула горстка його вiдчайдушних витязiв, i з жахом зрозумiв, що й Всеволода не мине зла доля. Ось переламався в його руцi меч. Хтось подав йому списа, i молодий князь прохромив ним груди нападниковi, що занiс над його головою шаблю... - Брате мiй, хоробрий буй-туре Всеволоде! - вигукнув Iгор. - Прости мене, що завiв тебе сюди на погибель... Боже, дай менi смертi, щоб не бачити, як упаде мiй брат! Бо це я в усьому винен! Я! Великий грiшник! Тепер споминаю я грiхи сво? перед господом богом мо?м, - як багато убивств заподiяв я i кровi пролив у землi християнськiй! Це ж я не пощадив християн, взявши на щит город Глiбов бiля Переяслава! Тодi немало завдав я горя, розлучаючи батькiв з дiтьми сво?ми, брата з братом, друга з другом, жiнок з чоловiками, дочок з матерями, подруг з подругами сво?ми! I все тодi полоном i горем було покрито! Живi мертвим заздрили, а мертвi радувалися, що в вогнi, як святi мученики, спокус житт?вих позбулися! Старих повбивали, юнакам же лютi, без жалю, рани завдавали, мужiв сiкли, жiнок оскверняли! I те все зробив я!.. Не пристало менi тепер жити!.. I се нинi виджу кару вiд господа бога мого!.. Де нинi улюблений брат мiй? Де нинi брата мого син? Де чадо мо?? Де бояри думаючi? Де мужi хоробрi? Де полк мiй? Де конi i зброя многоцiнна?.. Чи не через все те вiддав господь мене, зв'язаного, в руки поганинам? Се воздав менi господь за беззаконня мо? i за злiсть мою! I впали сьогоднi грiхи мо? на голову мою!.. Вiн ударив себе здоровою рукою в груди i, щоб нiхто не помiтив слiз в його очах, опустив голову. А коли пiдняв, то вже не видно було нi брата Всеволода, нi його славних витязiв, нi черлених щитiв, нi барвистих руських стягiв... Затих над Половецьким полем гомiн бою, що тривав без перерви суботу, нiч на недiлю i недiлю до пiвдня. Затих брязкiт мечiв, i гуркiт щитiв, i трiск списiв, i тупiт кiнських копит. Чулися тiльки радiснi вигуки переможцiв, стогони вмираючих сiверян та каркання воронiв, що злiталися на покорм. - Навiщо я залишився жити? - прошепотiв Iгор. - Чому мене не вразила гостра шабля чи половецька стрiла?.. Пiд'?хав з ханами Кончак. Сидiв на конi прямо, гордовито. У чорних блискучих очах неприхована радiсть. Радiсть перемоги! - От ми й зустрiлися, Iгорю! I я не заздрю тобi! - сказав бундючно. - Ти хотiв завоювати Половецький степ, а став невiльником, рабом простого кочiвника Чил-бука! Ой-бой!.. Що тепер скажеш? Iгор мовчав. Очi його погасли, щоки поблiдли. Кончак повернувся до ханiв. - А хто полонив князя Всеволода? - Роман Кзич, син хана Кзи, великий хане, - вiдповiв хтось. - А князя Володимира? - Коптi з роду Улащевичiв! - А Святослава Ольговича? - ?лдечюк з роду Бурчевичiв! - Отже, всi князi в наших руках! Що ж будемо робити з ними, хани? Скара?мо смертю, продамо в неволю чи визначимо викуп? - Викуп! Викуп! - закричали хани. - Та такий, щоб Русь застогнала! Щоб князi запродали не тiльки табуни сво?, не тiльки поля й лiси сво?, не тiльки смердiв i холопiв сво?х, а й дiтей та жон сво?х! - Ти чу?ш, Iгорю? - знову повернувся до новгород-сiверського князя Кончак. - Ми дару?мо тобi, i всiм князям, i во?водам, i боярам, i тво?м дружинникам, i воям життя! Але за життя треба платити! Iгор пiдняв голову - Скiльки? Передусiм - за во?в! - За во?в? Тут просто: у вас, на Русi, багато наших людей, у нас - ваших. Тож обмiня?мо воя за воя!.. - А за бояр, во?вод? - По сто та по двiстi гривень - хто чого кошту?! - А за князiв? - По тисячi гривень! - А за мене? Кончак завагався - Двi тисячi гривень! - вигукнув хан Кза - Двi тисячi! Двi тисячi! - пiдтримали його iншi хани. Iгор скривив у гiркiй усмiшцi рота. - Все мо? князiвство не нашкребе стiльки! - Нашкребе! Дiстане! Або згинеш у неволi! Як хан Коб'як у Ки?вi! - зi злiстю кинув Кза. - Мене взяв у полон ваш муж по iменi Чилбук. Що ж вiн скаже? Якого вiн викупу хоче? - спитав Iгор. - Чилбуковi буде за це винагорода, а в полонi ти у мене, Iгорю! - пояснив Кончак. Бачачи, що його здобич вислиза? з рук, Чилбук випхався з натовпу наперед, слiзно заблагав: - Але ж, великий хане... Великий хане... Справдi... Кончак перебив його. - Я беру князя Iгоря на поруки, Чилбуку! Вiн поранений i потребу? лiкування та догляду, якого ти не можеш йому дати. А князь, як бачиш, кошту? дорого! Вiн житиме у мене, бо належить не одному тобi, а всьому племенi половецькому! А навзамiн одержиш удвiчi бiльше, нiж одержить нинi перший-лiпший наш во?н! Тс?! Тс?! Чилбук скривився, скрушно похитав головою, поцмокав язиком i вiдiйшов убiк. Не сперечатися ж з самим Кончаком! Кончак дав знак, i хани почали роз'?жджатися. Кожен зi здобиччю потягнув у сво? стiйбища, до сво?х веж. * * * Додому, на Тор, Кончак повертався переобтяжений полоном i здобиччю. Iгоревi дозволив узяти з собою кого побажа? i приставив до нього сторожу. Князь побажав, щоб бiля нього були Славута, Янь i Ждан. Сонце схилялося до заходу. Курява, що протягом двох днiв висiла над степом, вляглася, розсiялася, i зоровi вершникiв вiдкрилося жахливе видовище. Скiльки сягав погляд, у столоченому бур'янi лежали, мов снопи, вбитi i вмираючi. Помiж ними бродили поодинокi степовики, пiдбираючи те, що ще залишалося i мало хоч яку-небу дь вартiсть. - Боже, боже! Тут цiлий полк! Двi або три тисячi! - з болем вигукнув Iгор. - Погляньте, якi витязi! Якi смiливцi! Це ж я завiв вас сюди на загибель, браття мо?! Ось, розкинувши руки, зi стрiлою в грудях лежить i дивиться розплющеними очима в голубе небо безвусий юнак. Лице бiле, кучерi русявi, а темнi брови навiки застигли на мертвому чолi. Красень! Чий же то син? Чи? материнське серце обiлл?ться кровлю в далекiй Сiверськiй землi, коли туди прийде звiстка про нечуване побо?ще? I старий батько зацiпенi? вiд горя, i кохана дiвчина затужить-заголосить над блакитним Сеймом чи над чарiвницею Десною, i сестрицi заквилять, мов ча?нята, на порозi рiдно? хатини! Але ти, витязю, вже не почу?ш ?х... А ось, либонь, смерд - плоскiнна сорочка, постоли на ногах, борода скуйовджена... Розкинув руки, лежить у бур'янi спокiйно, мов живий. I коли б не стрiла в грудях, можна було б подумати, що прилiг спочити пiсля важко? цiлоденно? працi бiля рала... Хто ти? Звiдки? Щось знайоме ввижа?ться в обличчi тво?му! Ждан торкнув князя за руку. - Це ж коваль Будило, княже! Пам'ята?ш? Заступив тебе собою! Iгор збентежився. Як не пам'ятати! Коваль Будило з Путивська! Язичник! Поклонявся сво?м предковiчним прабатькiвським богам - Дажбогу, Перуну, Велесу, поклонявся нивам i лiсам, рiкам i озерам, дубам i березам! I за це сидiв на цепу у князiвськiй темницi! А нинi вiддав за князя життя сво?! I перед ним ти винен! I перед ним ти в неоплаченому боргу! Iгор ?хав мовчки. Стогони, що долiтали з усiх бокiв, гнiтили його, розривали серце. Вiн ладен був затулити вуха й очi, щоб нiчого не чути й не бачити. Нараз Ждан кинувся вбiк, скочив з коня. Тужливий крик вирвався з його грудей: - Брате! Братику Йване! Вiд того крику всi зупинилися. Кончак зупинився теж. Iван лежав горiлиць i був ще живий. В його животi стримiла стрiла, а поряд з ним темнiла вузенька стрiчка закипiло? кровi. Почувши крик, вiн розплющив очi, ворухнувся. Довго дивився на Ждана, мовби не впiзнавав, потiм перевiв погляд на князя, на половцiв, на Кончака. Нарештi розцiпив сухi, вкритi смертельною смагою вуста, тихо промовив: - Ждане, ти? Я так тебе кликав, брате мiй! I ти прийшов! - Я тут, Iванку! Я допоможу тобi! Я зараз... Iван заперечливо похитав головою. - Менi вже нiщо не допоможе... Хiба не бачиш? - i поглядом показав на стрiлу. - Не в ногу, не в руку, навiть не в груди, а в живiт, - а це завжди смерть... Послухай... Якщо ти повернешся додому... - Я в полонi... - З полону повертаються... Тож якщо повернешся додому, доглянь мо?х сирiток... Допомагай ?м, поки виростуть... I матерi... Матерi не кидай... - Все зроблю, як кажеш! - От i добре... А тепер ще одне прохання... Уволь мою волю - добий мене!.. Щоб не мучився... Добий!.. - Ну що ти, Йване! Як можна! Iван з великим зусиллям простогнав. - Молю тебе - добий!.. Вiзьми що-небудь... Уламок списа абощо - i добий! Ждан затулив обличчя руками, схилився коневi до гриви i голосно заридав. А Кончак, що уважно слухав цю розмову, красномовним жестом показав охоронцю на пораненого, i той одним ударом шаблi позбавив його нелюдських мук... Шлях ?хнiй лежав на Тор, у кочовище великого хана, понад озером, де загинули кову? i де до останнього бився яр-тур Всеволод. Береги озера, як i поле, були заваленi вбитими i пораненими. На них з огидно-радiсним карканням уже спускалося вороння. Чим далi вони вiд'?здили вiд Каяли, тим бiльше серед кочiвникiв проявлялася радiсть перемоги. Назустрiч во?нам, що поверталися з кочовища зi здобиччю, поспiшали всi, хто мiг ходити. Лунали спiви, гули бубни. Половецькi дiвчата радiсно зустрiчали переможцiв-батирiв, приймали вiд них подарунки - золотi та срiбнi хрестики, перснi, фiбули-застiбки, гривнi. Радiсть i веселiсть переповнювала серця кочiвникiв. А на серцi у Iгоря та його супутникiв було нелегко... "Пересiв ти, княже, iз золотого сiдла в сiдло поганина-кочiвника, у сiдло рабське!" - думав Iгор, з болем i тугою озираючись на безкра?й Половецький степ, де полягло його вiйсько. На Торi, бiля броду, Кончак пiд'?хав до Iгоря. - Княже, ради нашо? колишньо? дружби, ради тих двох тисяч гривень, якi ти рано чи пiзно внесеш як викуп за свою свободу, я не закую тебе в залiзнi пута i не кину до ями. Я вiдведу тобi простору юрту, де ти житимеш зi сво?ми людьми, з якими побажа?ш. Тобi слугуватимуть двадцять джигiтiв з ханських та байських родин, вони ж i охоронятимуть тебе вiд розбiйникiв-татiв, якими повниться степ. Ти зможеш вiльно ?здити по кочовищу, полювати, розважатися, джигiти завжди будуть до тво?х послуг... - Дякую, хане. Ти добрий, - вiдповiв Iгор. - Я не втрачаю надi? породичатися з тобою, Iгорю. Адже ми свати, i дiти нашi пiдросли. Твiй син - витязь, а моя донька - на виданнi. - Майбутн? покаже, - байдужно вiдповiв на це Iгор. - Так, майбутн? покаже, - погодився Кончак i пiдвiв очi. - Чого ще бажа?ш, княже? Кажи! Вволю! Iгор пильно подивився на хана. Чого вiн загра? з ним? Якi його пота?мнi намiри? А вголос сказав: - Якщо живий мiй тисяцький Рагу?л, то пришли його до мене, хане. I священика б менi... - Ну, попiв та дякiв ваших у нас хоч вiдбавляй! Якого захочеш, такого й пришлю... - Я не хочу, щоб це був раб... Я хочу, щоб був зi святою службою! - I таких ? достатньо! Серед половцiв уже багато хрещених. Особливо, коли мати - русинка... Мiй син Юрiй теж похрещений... Отже, пiп тобi буде!.. Навiть з Русi привеземо... З города Дiнця... Ще що? - Бiльше нiчого. - Ну, тодi прощавай... Сторожа допровадить тебе куди слiд, а я - до свого народу! Перемога ж! Та ще яка! I Кончак, зловтiшно посмiхнувшись, приострожив свого баского коня i погнав через рiчку на той берег. А там, серед темних гостроверхих веж, кипiли веселi юрмища кочiвникiв, гримiли тулумбаси, заливалися рiжки, гули домри, то тут, то там спалахували й радiсно дзвенiли тягучi половецькi пiснi... Половцi урочисто вiдзначали перемогу над Iгорем. * * * Iгор думав, що з вiд'?здом Кончака його душевнi муки стишаться. Вiн пiрне у темне нутро половецько? юрти, впаде на шорстку кошму i забудеться у важкому непробудному снi. Та вiн помилився. Як тiльки перебралися на той бiк Тору, кожному бранцевi половцi накинули на шию аркан i, хоча й не змусили злазити з коней, у такому ганебному станi потягли через усе стiйбище - напоказ людям. Попереду тягнули Iгоря. Краще б йому було загинути, лягти трупом на бойовищi, нiж терпiти таке приниження! Кругом нього i його супутникiв ревло, бiснувалося розбурхане людське море. Во?ни, потрясаючи збро?ю, погрожували ?м смертю, жiнки простягали до них руки, вимагали повернути загиблих чоловiкiв i синiв, щось кричали, посилали вслiд прокляття, чорноголовi босоногi дiтлахи вищали, жбурляли на них гарячий присок з-пiд нiг i бiгли попереду, показуючи язики. Iгор нахилив голову, зiщулився i нi на кого не пiдводив очей. А звiдусiль летiло: - Кинязь Iгор! Кинязь Iгор! У-лю-лю-лю! У-лю-лю-лю! Раптом все завмерло, мов обiрвалося. Настала мертва тиша. Iгор пiдвiв голову i на узвишшi побачив Кончака, що в сво?му бойовому обладунку, так, як прибув з Каяли, сидiв, вивищуючись над iншими ханами та баями, на сво?му гарячому конi. Десниця його була пiднята вгору. То вона, видно, раптово обiрвала те страхiтливе ревище, що можливе тiльки в розлютованiй ордi. - Знiмiть з них аркани! - наказав Кончак. - У бою князь Iгор був нашим ворогом, противником, а нинi вiн мiй гiсть! I хай нiхто не посмi? ображати його нi словом, нi дiлом! Аркани миттю впали додолу. Натовп розступився, утворюючи широку дорогу аж до Тору, де на високому березi, у затiнку верб та тополь, темнiла одинока юрта. Бранцi зрозумiли, що то ?хн? житло i ?х зараз допровадять туди. Iгор був такий приголомшений, що навiть не мiг уторопати, чи все, що ско?лося з ними щойно, було заздалегiдь придумане Кончаком, щоб принизити його ще раз, дати вiдчути йому ганебнiсть рабського становища, а потiм показати себе з найкращого боку, чи хан нiчого не знав i все те зробила на свiй розсуд сторожа. Чи так, чи iнак, а принизили його достатньо - довiку пам'ятатиме! Мовчанка затягувалася. Охоронцi ждали знака, щоб рушати, та Кончак незворушно, мов закам'янiлий, сидiв на конi i пильно дивився на Iгоря та його супутникiв. Про що вiн думав? Що ховалося пiд його нахмуреним чолом? Якi новi замiри виношував вiн? Iгоревi ж хотiлося якнайшвидше втекти звiдси, щезнути з-перед сотень очей, що невiдривне стежили за ним, обмацували його доскiпливими поглядами з нiг до голови. Врештi вiн не витримав i торкнув острогами коня. Та Воронець не встиг зробити й кiлькох крокiв, як у напруженiй тишi несподiвано пролунало два голоси. Спочатку жiночий: Ждане! Братику! Ти? I тут же чоловiчий: - Вуйку Славуто! Це я! Саму?л! Iгор оглянувся. З натовпу пробиралося дво?: з одного боку - гарно вдягнута молодиця, з виду русинка, а з другого - рудо-чубий кремезний муж, русич, що i одягом, i статурою сво?ю, i кольором чуба та бороди вiдрiзнявся серед чорноголових, переважно тонкостанних половцiв. Жiнка припала до Жданового колiна, заридала. Жданчику, братиму мiй! Невже це ти? Як же? Звiдки? - Я, Настуню, я! - вражений несподiваною зустрiччю, Ждан гладив тремтячою рукою русяву сестрину косу, що вибилася з-пiд барвисто? хустини. - А як же нашi? Батько, мати, брати, сестри? Де вони? Що з ними? Ждан спохмурнiв. - Одна мати дома залишилася... Та Йванова жона Варя з двома дiтками... А бiльше нiкого з нашого роду нема?. Меншi ще тодi, коли тебе забрали, погинули, батько торiк помер, а брата Йвана сьогоднi не стало... На Каялi... Стрiлою в живiт... Настя заридала ще дужче, забилася в невтiшному горi. - А-а-а... - квилила вона. Тим часом мiж Саму?лом i Славутою вiдбулася iнша розмова. Потиснувши бояриновi обидвi руки, Саму?л спитав: - Вуйку, як ти опинився тут? От не сподiвався на таку зустрiч! - Про це потiм, - коротко вiдповiв Славута. - Скажи лiпше, що в тебе? Чому не поверта?шся додому? Вже час! Саму?л понизив голос: - Вуйку, я ще тиждень тому мав ви?хати з орди, але Кончак затримав. Зiбрав зi всього степу вiйсько... Менi зда?ться, що вiн якось пронюхав про намiр князя Святослава йти цього лiта на Дон i приготувався, щоб зустрiти його... Ну, а князь Iгор, не вiдаючи про те, тут якраз i нагодився... I потрапив йому в руки, яко кур в ощип!.. Та тепер не об тiм мова. Я думаю - як визволити тебе! - За мене назначено високий викуп - п'ятдесят гривень. - Ого! Ну, та в мене ? трохи... Я перебалакаю з Кончаком... А за Ждана? - Вiн княжий конюший. Навряд чи Iгор вiдпустить його зараз вiд себе... В цю хвилину Кончак подав сторожам знак, i вони рушили. - Я знайду тебе, вуйку, - шепнув Саму?л, потискуючи Славутi руку. Вiн кивнув Ждановi, що саме виривався з обiймiв сестри, i пiрнув у натовп. Iгоря сторожа допровадила на берег Тору. В юртi було напiвтемне й прохолодно. Посерединi, на килимку, стояла велика миска з вареною бараниною, поруч лежав мокрий, витягнутий з джерела бурдюк з холодним кумисом. Iгор не ?в нiчого - випив двi чашi кумису i вiдразу, не проронивши нi слова, лiг у куток. Сон не йшов. Болiла рука. Болiла душа. Перед заплющеними очима, мов покара, стояло широке поле, всiяне тiлами загиблих руських во?нiв, зринали обличчя брата, сина, племiнника, у вухах лунав невгаваючий шум бою - крики, стогони, брязкiт шабель, трiск списiв, iржання коней... Боже, боже, яке нещастя! Вiн довго стогнав, вертiвся, мiцно склеплював повiки - i все нiяк не мiг заснути. I тiльки десь опiвночi, коли у половецькому кочовищi завмер людський гомiн i затих гавкiт собак, вiн поринув у забуття... Славута, Ждан i Янь поснули теж. Прокинулися вiд того, що хтось досить голосно сперечався зi сторожею. Янь вiдкинув полог, виглянув надвiр. Сонце вже стояло високо - добиралося до полудня. З кочовища долiтали вигуки, спiви - там вiдновилися розпочатi вчора вечором гуляння. Перед юртою дво? сторожiв - а це вже були не пiдстаркуватi во?ни, а молодецькi джигiти, судячи по одягу i збро?, з багатих родин - сперечалися з Настею. Ханша стояла рум'яна, гарна, розгнiвана, з кошиком у руках. Перед нею молодики схрестили списи й не пускали до юрти, де вiдпочивав полонений уруський князь. - Та пропустiть же, iродовi душi! Там мiй брат! - гарячкувала Настя i напирала грудьми на списи. Джигiти вертiли головами. - Не велено! - Хто не велiв? Та я поскаржуся хановi Туглi?вi, мо?му чоловiковi, i вiн вас, молокососiв... Тут вона побачила Яня i завмерла, вражена красою молодого витязя-сiверянина. Злий вираз миттю злетiв з ?? лиця, а рожевi губенята розтулилися у приязнiй усмiшцi, показуючи бiлi, блискучi, мов перламутр, зуби. Великi очi сяйнули блакиттю весняного неба. Вона таки була гарна, ця Настя-ханша! ?? слов'янська врода, одягнута в барвистий схiдний одяг, була така яскрава, вражаюча, що Янь на якусь мить позбувся мови. Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового колiна i щось жебонiла йому крiзь сльози, вiн не звернув на не? уваги. Та й не до того було йому! Стомлений, спраглий, пригнiчений нечуваною поразкою, вiн тодi ледве тримався в сiдлi... А нинi, дужий, молодий, вiдпочилий,знову вiдчув у сво?му тiлi нестримну жагу життя. Знову ся? сонце, спiвають птахи, лунко б'?ться в грудях серце... Нi, вiн був не з тих, хто довго суму?, хто живе спомином про вчорашнiй день, коли ? день нинiшнiй, що несе новi радощi i свiжi вiдчуття! - Хто ти? Дiвчино! - нарештi спромiгся вiн намову. Настя потягнулася до нього, мов квiтка до сонця. - Я Жданова сестра - Настя... Жона хана Туглiя... Власне, полонянка... А ти хто? - А я - Янь... Тобто - Iван, син новгород-сiверського тисяцького Рагу?ла, я кщо чувала... Вiн пiдiйшов до джигiтiв i розвiв ?хнi списи. Тi, видивившись на багате вбрання бранця i думаючи, що це сам князь Iгор, розступилися, даючи дорогу Настi. Янь узяв ?? за руку, повiв до юрти. - Дякую, Яню, - шепнула Настя. - А то цi цербери... - Коли б менi крила, то я соколом злинув би в небо i вирвав тебе з пазурiв цих степових стерв'ятникiв, красуне! - запально вигукнув Янь. - Хiба тво? мiсце тут? - Я з радiстю полетiла б з тобою, мiй соколе! - не менш палко вiдгукнулася Настя, стискуючи парубковi руку. - Вiд цих полинiв, вiд цих табунiв, вiд гiрких димiв, вiд свого старого осоружного хана-мужа! На край свiту! У них, видно, були однаковi серця, однаковi душi - палкi, вразливi, безпосереднi, влюбливi, i досить ?м було обмiнятися поглядами, доторкнутися одне до одного пальцями рук, як вiд цих поглядiв i дотикiв, як вiд удару кресала об кремiнь, раптово спалахнув вогонь. - Ждане, сестра прийшла! - гукнув у юрту Янь i шепнув Настi: - Ти приходитимеш до нас? Приходь!.. - Не часто... Але якщо ти зможеш, то прийдеш до мене... - А хан? Хан Туглiй натякав, що скоро пiде в похiд... - У похiд? Куди? - А куди ходять половцi? Звiсно, на Русь... Клятi! Вийшов Ждан. Зрадiв сестрi - обняв, поцiлував. - Дякую, що прийшла. - Принесла вам ласощiв, бо хтозна, чи нагодують тут. - I всунула Ждановi в руки кошика. - З голоду не помремо. Кумис i м'ясо дають. Вiд однiс кошика в юрту i зразу ж повернувся, щоб розпитати сестрицю про ?? життя, та Настя раптом метнулася тiкати. - Кончак! - показала вона в бiк половецького селища i шаснула в кущi, що густо кучерявилися по березi. З юрти вийшли Iгор i Славута, примружилися проти сонця. До них наближався загiн вершникiв. Попереду на гнiдому огирi горбатився Кончак. Вiд його могутньо? статури вiяло нестримною дикою силою i хижiстю. Вiн чимось скидався на степового беркута: гострий погляд вузьких очей, гачкоподiбний, злегка приплюснутий при кiнцi нiс, чiпкi руки... Сторожi-джигiти завмерли перед ним у шанобливому поклонi. Не злазячи з коня, Кончак привiтався: - Здоровий будь, княже! Привiз я тобi твого тисяцького, як ти просив, - ось вiн! - i показав на Рагу?ла. Той злiз з коня, вклонився князевi, а Кончак повiв далi: - А забираю боярина Славуту, якого викупив його племiнник Саму?л, ки?вський купець i мiй приятель... Вони сьогоднi ж, негайно вiд'?жджають додому... Гадаю, що це добра нагода для тебе, княже, сповiстити кого слiд, щоб готували викуп... За тебе - двi тисячi гривень, за князiв - по тисячi, за думних бояр - по двiстi, за во?вод - по сто, а дружинникiв i простих во?в обмiня?мо на наших бранцiв, яких на Русi також достатньо... Чим швидше прибуде викуп, тим ранiше по?деш до сво?? Ярославни, княже... Що хочеш передати додому, кажи, бо я поспiшаю i Славуту зараз вiзьму з собою. Саму?л уже зiбрався в дорогу... Iгор обняв боярина, заглянув в очi: - Учителю, я каюся, що не послухався тебе, - промовив глухо, з болем. - Але ? каяття, та нема вороття!.. У тому, що трапилося, один я винен - i бiльше нiхто! Так i на Русi скажи - один я!.. ?диним виправданням для мене ? те, що бився на полi бою, скiльки сил мав! Всi князi, бояри, во?води i во? билися ще краще. Звiдси скачи прямо в Путивль до княгинi ?вфросинi? - розповiси, як усе було... Ну, сам зна?ш... Скажи, хай вiдправить заупокiйну молитву за убi?нних, а молебень - за живих... Знаю, що такого викупу, якого хочуть хани, не тiльки мо? князiвство, а й Чернiгiвське не назбира?. Тож хай просить батька, князя Ярослава Галицького та Святослава Ки?вського... Хоча на Святослава надiя мала - не друг вiн менi, не друг... - Як i ти йому, Iгорю, - тихо вставив Славута. - Мабуть, що так, - погодився князь. - Ну, ?дь! I хай бережуть тебе всi святi! Вiн обняв Славуту, поцiлував у лоба. Розчулений Славута поцiлував князевi поранену руку. - Там у мо?й торбинi залишилася мазь - прикладатимеш до рани, Iгорю... I хай береже тебе бог! Вiн ще раз поцiлував князя, обняв Ждана, Яня i Рагу?ла, що при?днався до них, i сiв на коня, яким при?хав тисяцький. Помахав рукою: - Прощавайте! I хай вам добре ведеться! * * * Того ж дня, в обiдню пору, до Кончака на курултай[66] зiбралися хани, що брали участь у битвi на Каялi. Велике ханське шатро ледве вмiстило всiх. Сидiли кружка, попiд стiнами, на шовкових подушках, набитих перемитою вовною. Крiзь вiдкритий верх юрти золотим потоком вривалося яскраве сонячне промiння, грало веселкою на дорогих ханських шаблях. Перед кожним на лляних уруських скатертинах стояли вишуканi страви та напо?, на якi заради перемоги не поскупився Кончак, - плов з iзюмом, политий топленим маслом, плов з бараниною, приправлений шафраном, засмаженi лебедi та гуси, тушкована баранина та лошатина, уруськi шулики з медом та пшеничнi пироги з м'ясом та iзюмом, солоний овечий сир, кумис, ромейськi вина, хмiльний березовий сiк, уруський варений мед, заправлений хмелем, холодна просяна буза. Хани ?ли вволю, пили скiльки хотiли, хвалилися сво?ми подвигами на полi бою, спiвали пiсень, слухали акинiв, якi, награючи на двоструннiй домрi, прославляли ?хнi перемоги, а потiм знову ?ли й пили... Коли миски й глечики спорожнiли, а хани почали попускати шовковi пояси, Кончак пiдняв руку, просячи уваги. Акини i служницi-полонянки враз, низько кланяючись, вийшли з шатра, а хани, витерши маснi губи i руки вишиваними уруськими рушниками, замовкли. - Преславнi достойнi хани! - гучний Кончакiв голос прозвучав урочисто. - Нинi ми здобули велику перемогу - вщент розбили дружини сiверських князiв, якi, зарозумiвшись, увiрвалися в саме серце Дешт-i-Кипчака. Тако? перемоги кипчаки, вiдколи поселилися мiж Волгою i Дуна?м, не здобували нiколи! Кончак трохи помовчав, промочив горло бузою. Хани слухали уважно: йшлося про славу ?хньо? збро?! Але у декого, особливо ж у хана Кзи, роти скривилися в недобрiй посмiшцi. Ще б пак! ?м ясно, що всю славу цi??, без сумнiву, значно? перемоги Кончак намагатиметься привласнити собi. Рябе, вiспувате обличчя Кзи червонi?, зоб надува?ться, як у гюрзи, а очi наливаються жовчю. Та вiн стриму?ться, мовчить. Не час! Бо ще не забув, як сидiв у цiй юртi нещасним прохачем, коли Iгор погромив його орду на Сюурлi?... Послуха?мо, що скаже великий (гм, великий!) хан далi. - Преславнi хани, - повiв знову свою мову Кончак, нiби й не помiчаючи косого погляду Кзи, - а чи не скористатися нам з тако? щасливо? нагоди та не вдарити на Переяслав та Ки?в, щоб погромити i ?х, як нинi погромили Сiверську землю? Взимку нас спiткала на Хоролi невдача, зате нинi перевага за нами! Майже всi нашi сили зiбранi в один кулак, - i вiн простягнув наперед важкий, як молот, кулак, - а уруси в розгубленнi, вони пригнiченi нечуваною поразкою, яко? зазнав Iгор зi сво?ми родичами на Каялi. Святослав Ки?вський ще не зiбрав свого вiйська, а Володимир Переяславський не жде нас! Я закликаю вас, хани, скористатися цi?ю слушною нагодою i звбршити те, до чого прагнули великi хани Шарукан, Тугоркан, Боняк, до чого прагнемо i ми, - потiснити Русь так, щоб вона вже нiколи не вилiзла зi сво?х лiсiв та болiт, щоб нiколи не була загрозою для Половецько? землi! Я вас слухаю, хани! - В похiд! На Русь! На Ки?в! - схопилися Токсобичi, i Колобичi, i ?тебичi, i Терьтробичi. - На Ки?в! - пiдтримали ?х, трохи подумавши, Тарголовичi. Але мовчав Кза Бурнович, мовчали його родичi Бурчевичi й Улашевичi. - А що скаже преславний хан Кза? - спитав Кончак. - Я закликаю тебе, хане, пiти на Ки?вську сторону, де колись побитi були браття нашi i великий хан наш Боняк, де нинi склав голову хан Коб'як! Об'?днаймо весь язик наш на Руську землю! Всi повернулися до Кзи. Вiн випростався, темним суворим лицем i твердим поглядом показуючи, що ма? свою думку, i сказав: - Преславнi хани, я гадаю, треба вдарити по найслабкiшому мiсцю Русi - по Сiверськiй землi! Пiдемо на Сейм, де залишилися самi жони та дiти, - це ж готовий, зiбраний полон! Вiзьмемо городи ?хнi без опаски! Його пiдтримали Бурчевичi й Улашевичi. - Пiдемо на Сейм! Кончак аж позеленiв: - Та нi ж, хане, треба вдарити по Ки?ву - i тодi впаде вся пiвденна Русь! Що нам жони та дiти сiверянськi! Кза нахилив голову, уперто промовив: - Нi, я пiду на Сейм! Я маю серце на князiв сiверських, бо покiйний Iгорiв брат Олег, батько Святослава Рильського, взяв колись мо? вежi, i жону, i дiтей мо?х, i скарби мо?! А Iгор хотiв тут розорити гнiздо мо?! - А ми на Ки?в, на Святослава, бо вiн узяв у полон нашого хана Содвака! - рявкнули Кулобичi. - Нашого отця! - Як хочете, а я на Сейм! I завтра ж вирушаю! - твердо сказав Кза i, пiдвiвшись, попростував до виходу. За ним вийшли його спiльники. Кончак скрипнув зубами i похмурим поглядом обвiв сво?х прихильникiв. - Ми теж виступа?мо завтра! Iдiть готуйтеся! Ойе! РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ Залишивши валку на вiзникiв, Саму?л i Славута, ведучи на поводi пiдмiнних коней, щодуху мчали на Сейм. Кончакова тамга-оберега вiдкривала ?м усi степовi шляхи-дороги, - жоден половець, уздрiвши ??, не посмiв ?х затримати. На Русi вони помчали ще швидше, бо во?води, посадники, огнищани, дiзнавшись про поразку Iгоревого вiйська, давали ?м свiжих коней. Путь вiд Тору до Сейму вони подолали за шiсть дiб, а на сьому, рано-вранцi в недiлю, загрюкали у ворота Путивля-града. - Хто такi? - позiхнув хтось на вежi спросоння. - Вiд князя Iгоря! Вiдчиняйте скорiше! - гукнув Славута. Нагорi заохкали, затупцяли. Ворота розчинилися. Почали збiгатися дружинники, стовпилася дворова служба, прийшов князь Володимир Галицький, прискочив путивльський тисяцький Вовк. Вiстка про страшну поразку в далекому Половецькому степу п