риголомшила всiх, мов грiм, вiдiбрала в людей мову. Тисяцький схопився за голову: з князем Володимиром пiшли його два сини. Славутi довелося нагадати, що прибули вони, власне, до княгинi, щоб повiдомити про страшне лихо. - Де вона? Ще спить? - Де там! - махнув рукою Володимир. - Уже на валу... Вiдколи князь Iгор пiшов, вона, бiдолаха, не зна? нi сну, нi спочинку - нi свiт нi зоря пiднiма?ться на вал i подовгу сто?ть там, мов сновида, дивиться в той край, звiдки ма? прилетiти ?? ладо... Славута сумно похитав головою. - Не скоро прилетить... Шаблями поганих пiдрiзано йому крильця! На вал Славута вирiшив пiднятися сам. По вичовганих соснових сходах зiйшов на забороло i побачив Ярославну - в самому кутку, бiля пiвденно? вежi, звiдки вiдкривався неозорий кра?вид на Сейм, на широкi засеймськi далi. Там десь залягла та?мнича i хижа Половецька земля. Княгиня не помiтила його. Стояла в задумi, заломивши руки, дивилася, як виплива? з ранково? iмли велике червоне сонце, як починають золотом горiти чистi плеса рiки, як тануть, розвiюючись по лугових заростях, рожевi тумани. Дивилася. Та чи бачила те все? Бiле шовкове платно з довгими i широкими рукавами вiльно спадало з плiч, невиразно окреслюючи струнку ?? постать. Тут, на горi, подихав свiжий вiтерець, та вона, зда?ться, не помiчала того, - невiдривне зорила в той край, де сходило сонце. - Княгине! - тихо окликнув ?? Славута. Ярославна стрепенулася, накинула на плечi велику квiтчасту хустку, що висiла поряд, на поручнi, i повернулася на його голос. В ?? очах спочатку сяйнула радiсть, промайнув подив, а потiм, коли придивилася до боярина пильнiше, почав наростати страх. Вона схопилася за серце. Зблiдла. - Славуто, що? Чому ти такий змарнiлий i засмучений? Чому сам? Де князь? Славута поволi, не поспiшаючи, нiби збираючись з думками, рушив до не?. - Не хвилюйся, княгине... Князь живий. Лише поранений у руку... - Поранений у руку! I ти так спокiйно мовиш про це!.. Чому ж не йде? I що з Володимиром? - Голос ?? затремтiв. - Усi князi живi, Ярославно! - Повернулися? - Нi. - Чому? - Вони в полонi. - В полонi! Боже мiй! А вiйсько? - Вiйсько теж... Однi во? загинули, iншi потрапили в неволю. Ярославна зблiдла ще дужче. В очах зблиснули сльози. - Однi загинули, iншi в неволi!... Так ось чому останнi днi я не знаходила собi мiсця! Ось чому люта туга тиснула менi серце. Мiй коханий ладо в полонi! Його во? погинули або потрапили в неволю! Боже! Боже! - Вона затулила обличчя долонями i заридала. Потiм, схлипуючи, витерла сльози кра?чком хустки, сiла на приступець сходiв, що вели на вежу, i якимось чужим, здерев'я-нiлим голосом сказала: - Розповiдай менi все! Все, як було! Хочу знати! Ярославна слухала, не перебиваючи розпитуванням. В ?? очах стояли сльози, а бiлi руки, мов ча?нi крила, трiпотiли-тремтiли у великому збудженнi. Особливо вразило ?? те, як страждали вiд спеки й безводдя люди й конi, як хмарами летiли на Iгоревих во?в половецькi стрiли, як мучився Iгор вiд болючо? рани та ще бiльше вiд думки, що то вiн став винуватцем великого нещастя рiдно? землi. Коли Славута скiнчив свою сумну оповiдь, вона довго мовчала, ковтаючи сльози, що котилися по ?? зблiдлому обличчi, потiм раптом схопилася, простягла вперед, через забороло, руки i неголосно, зi щемким болем затужила-заквилила: - Ой, полечу я чайкою-зигзицею по дуна?вi[67], омочу бебряний[68] рукав у Каялi-рiцi, утру князю кривавi його рани на дужому його тiлi! Ой Вiтре-Вiтрило! Чому, господине, насупроти вi?ш? Чому мечеш хановськi стрiлки на сво?х легких крильцях на во?в мого лада? Хiба мало тобi простору вгорi, пiд хмарами, вiяти, гойдаючи кораблi на синьому морi? Чому, господине, мою радiсть по ковилi розвiяв? Ой Днiпре-Славутичу! Ти пробив ?си кам'янi гори крiзь землю Половецьку, ти нiс на собi Святославовi човни до полку Коб'якового! Принеси, господине, мого лада до мене, аби не слала до нього слiз на море рано! Ой свiтле i трисвiтле Сонце! Всiм тепле i красне ?си! Чому, господине, простерло гарячi сво? променi на во?в лада, в полi безводному спрагою ?м луки стягнуло, тугою ?м тули заткнуло? Вона все далi простягала через забороло сво? трепетнi руки, мов i справдi збиралася полетiти по дуна?вi, що щирим золотом блищав унизу, в незнане поле Половецьке, нiби сво?ми мольбами-заклинаннями хотiла допомогти i коханому ладу-князевi, i його во?нам у ?хнiй важкiй бiдi. Вражений Славута занiмiв вiд глибини почуттiв, що виривалися з серця цi?? незвичайно? жiнки, i довго мовчав, не знаючи, з якого боку пiдступити до не?, а коли вона замовкла i здригнулася вiд ридання, обережно торкнувся ?? лiктя, промовив тихо: - Годi тужити, Ярославно! Ходiмо! У мене зовсiм мало часу - я зараз же мчу до Ки?ва! Бо захмелiлi вiд перемоги половцi, як виводок барсiв, от-от накинуться на Руську землю, i хтозна, чи не найперше сюди, на беззахисну Сiверу... Тож хай князь Володимир готу?ться. Вона перестала плакати, ще раз глянула в iмлисту далину, що роздiляла ?? з найдорожчими людьми, змахнула з ока сльозу, а потiм покiрно, мов дитина, дозволила взяти себе за руку. I Славута почав поволi зводити ?? з високого путивльського валу вниз. ...I покотилася страшна звiстка про загибель Iгоревого полку по всiй Сiверськiй землi, i застогнали, заплакали люди вiд велико? бiди-напастi. "То бо слишавше, возмятошася городи Посемьские i бисть скорбь i туга люта, яко же нiколи те не бивало во всiм Посемь? i в Новiгородi-Сiверьском i по всiй волостi Чернiговьской: князi iзиманi, i дружина iзимана, iзбита. I мятяхуться, аки в мотвi. Городи воставахуть i немило бяшеть тогда комуждо сво? ближн??, мнозi тогда отре-кахуся душь сво?х, жалующе по князях сво?х", - записав лiтописець. У доброму настро? повертався до Ки?ва князь Святослав iз сво?х корачiвських та вщизьких земель, що на багато десяткiв, ба навiть сотень верст простяглися по верхнiй Деснi аж до Оки. Чотири полки вiдбiрних во?в вiв вiн звiдти: два кiнних iшли правим, високим берегом - старою, на?ждженою дорогою, а два пiших пливли разом з ним на човнах. Поспiшали. Тому князь у Трубчевськ, до Всеволода, не за?здив- проплив його вночi з надi?ю, що ранком, на снiданок, прибуде в Новгород-Сiверський, до Iгоря, i там остаточно домовиться з ним про майбутнiй похiд. Нiч була тиха, ясна. Мiж скромними, сором'язливими зорями гордо красувався мiсяць-молодик. В його срiблястому холодному сяйвi мрiли далекi веснянi береги. За кормою шумiла темна вода. Спали во?, вiльнi вiд веслування, спали на помостi, вкрившись кожухами, молодi князi - син Володимир та Олег, а Святославовi не спалося: нили суглоби, i в головi ро?лися думки. Зда?ться, все вiн зробив, аби наступний похiд на Дон був найбiльший з часiв Мономаха i закiнчився щасливо. Зiбрав немалу свою дружину, Рюрик приведе не меншу, а ще чорнi клобуки, Володимир Переяславський, Ярослав Чернiгiвський, Iгор Сiверський з братi?ю... Напевне, прийдуть самi, як i торiк, або пришлють дружини Всеволод Луцький, Ярослав Пiнський, його брати Глiб Дубро-вицький, Мстислав Романович та Iзяслав Давидович - обидва iз смоленських князiв. Обiцяв прибути сам Давид Ростиславович Смоленський, Рюрикiв рiдний брат, який не брав участi нi в походi 1168 року, нi в походi 1184 року, вiдмовившись тим, що нездужа?... Написанi й вiдправленi з гiнцями листи у Галич Ярославу Осмомислу i в Володимир Всеволоду Юрiйовичу, князевi Володимиро-Суздальському[69] - двом наймогутнiшим володарям. Якщо вони при?днаються i пришлють сво? полки, тодi хай тремтить Кончак - майже вся Руська земля стане на нього! Лише опiвночi Святослав заснув. Розбудив його легкий поштовх: човен пристав до причалу. - Новгород-Сiверський! - почувся голос княжича Олега. Святослав вiдкинув кожуха, зачерпнув пригорщу м'яко? деснянсько? води, хлюпнув собi на обличчя. Сон враз мов рукою зняло. Йому подали рушника - витерся, звiвся на ноги i глянув на безлюдний причал. "Гм, нiхто не зустрiча?, - подумалося прикро. - Невже сторожа на валу не помiтила сотень човнiв, що спiнили всю Десну?" Але тут почувся тупiт копит. З узвозу виринуло кiльканадцять вершникiв. Попереду на сiрому огиревi мчав боярин Черниш. На березi кинув поводи гридневi, швидко збiг на дощаний причал. - Княже, я радий пригостити тебе, тво?х синiв i бояр на Горi, - вклонився вiн. - А тво?м воям снiданок привезуть сюди. - Де ж князь Iгор? Бува, не захворiв? Черниш витрiщив очi. - А хiба князь не зна?? - Що? - Ну, як же? Минув майже мiсяць, як князь Iгор пiшов з князями Всеволодом, Святославом, Володимиром та чернiгiвськими ковуями у похiд на половцiв... Святослав сторопiв. Аж вiдсахнувся, мовби вiд невидимого удару. - Як - на половцiв! Не дiждавшись мене? Не попередивши мене? Та чи вiн сповна розуму? Оте? так новина для мене! - А я гадав, князю вiдомо... Розгубленiсть, що вималювалась на обличчi боярина, свiдчила, що вiн дiйсно був глибоко вражений i збентежений. Пiдiйшли княжичi Володимир i Олег, наблизилися бояри та во?води. Вiстка про те, що скоро мина? мiсяць, як сiверськi князi пiшли в похiд на половцiв, приголомшила всiх. - Що ж чути вiд Iгоря? - ледве спромiгся на слово Святослав. - Нiчого не чути. - А боярин Славута? Живий вiн? - Боярин Славута помчав услiд за князем Iгорем. - Як - помчав? - вигукнув ще бiльше вражений Святослав. - Та чи вони не показилися тут? Хай Iгор - вiн завжди був дещо легковажний... А щоб Славута!.. Просто неймовiрно!.. - Наскiльки менi вiдомо, боярин залишився дома. Я сам бачив, як вiн прощався з князем та княгинею. А потiм, коли я порядкував у городi, бо князь Iгор усе залишив на мене, вiн вибiг з палат, скочив на коня i помчав услiд за вiйськом... З того часу я його не бачив. Гадаю, вiн наздогнав князя Iгоря i пiшов з ним... - Дивно... З хвилини на хвилину не легше... А княгиня Ярославна - вона де? Теж пiшла в похiд? - Святослав сумно усмiхнувся. - Нi, вона з дiтьми залишилася в Путивлi. Вiд не? були гiнцi. Святослав розвiв руками. - О боже! Дивнi дiла тво?, господи! Усе, що я з таким трудом ладив, розсипалося в одну хвилину! Вiн затулив обличчя долонями i скрушно похитав головою. Всi мовчали. Було ясно, що в серцi старого князя зараз бушу? буря, i нiхто не наважувався розраджувати, втiшати його, а головне, нiхто не знав, як це зробити. Кожному було нелегко на душi. Нарештi Черниш порушив тяжку мовчанку. - Княже, прошу до снiданку, бо лихо лихом, а ?сти все одно треба... - Та який може бути снiданок! - скипiв князь. - Iгор ута?вся вiд мене, обманув мене, а я за його столом стану нинi трапезувати! Не буде цього! Зразу ж рушаймо до Чернiгова! Поснiда?мо на човнах! Два днi, що пливли до Чернiгова, Святослав був сердитий i все пiдганяв гребцiв: швидше, швидше! Нарочних до брата Ярослава не посилав, хотiв заявитися несподiвано як снiг на голову i виказати йому все, що накипiло на душi. Ярослав обманув його теж. Знав же, що пошле на помiч Iгоревi кову?в, а промовчав! Iгор став йому ближчий, нiж рiдний брат! Ну, що ж коли так, то й вiн не буде з ним няньчитися, потурати його витiвкам. Тепер або зi мною, або проти мене! - вирiшив Святослав. Нiхто не зустрiчав його. I справдi з'явився в Чернiгiв мов снiг на голову. В'?здив у ворота злий, лютий. Ну, начувайся, Ярославе! I все ж Ярослава встигли попередити. Чернiгiвський князь зустрiв старшого брата посеред широкого майдану перед Спаським собором i вiдразу кинувся йому на груди. - Брате мiй, таке лихо! Таке лихо! Якби ти тiльки знав! - схлипнув вiн, обнiмаючи i цiлуючи Святослава в обидвi щоки. - Що трапилося? Хтось захворiв? Помер? - сторопiв Святослав, вiдчуваючи, як щось обiрвалося в грудях i з серця щезли всi гiркi слова, якi вiн приготував для молодшого брата. - Нi, нi, дякувати всiм святим, усi живi й здоровi. - Так що ж тебе так схвилювало? Кажи! - Iгорiв полк загинув! А сам Iгор, поранений, потрапив до Кончака в полон! - Звiдки ти дiзнався? - Святослав вiдчув раптову слабiсть, нiби ноги пiдiгнулися. - I невже так-таки весь полк? Це ж шiсть, вiсiм або й десять тисяч во?нiв! - Щойно прискочив Бiловолод Просович, боярин торкський, - вiн i розповiв... - Веди мене до нього! - аж крикнув Святослав. Обидва князi в супроводi княжичiв та Святославових во?вод зайшли до гридницi. ?м назустрiч пiдвелися чернiгiвськi во?води i могути[70]. Низько вклонився схудлий, обшарпаний боярин-торк Бiловолод Просович, а коли пiдняв голову, то всi побачили в його запалених, почервонiлих очах сльози. Святослав зупинився перед ним. - Бiловолоде, розкажи, як це було! Торк з натугою проковтнув гiркий клубок, що здавив йому горло. - Княже, це був з самого початку нещасливий похiд. Сонячне знамення застерiгало князя Iгоря i всiх нас вiд велико? бiди, але князь Iгор не зважив на нього i повiв нас далi - аж на Сюурлiй та Каялу. У першiй битвi з ордою хана Кзи ми перемогли, та другого дня рано-вранцi побачили, що вся сила половецька оточила нас. Почалася битва. Вiдразу був поранений у руку князь Iгор. Весь день i всю нiч ми пробивалися до Дiнця, але дiстатися не змогли. Стрiли летiли на нас хмарами спозаранку й до вечора, конi знесилiли вiд голоду й спраги, багато во?нiв полягло в тiй битвi. У недiлю опiвднi упали знамена Iгоревi... - Де ж князi? - Усi в полонi. - А вiйсько? - Половина во?в лягли трупом у степу понад Каялою та були пораненi, iнших похапали половцi. Не знаю, чи й пощастило кому втекти з того побо?ща... - А тобi? - Коли нас притисли до озера, многi кинулися вплав до протилежного берега, але i люди, i конi були такi стомленi, такi спраглi i так понапивалися води, що не могли пливти i всi потопилися. А я та ще кiлька мо?х во?в зумiли перепливти, заховатися в кущах i пересидiти там, поки стемнiло... Святослав важко зiтхнув: - О любi мо? братiя, i синове, i мужi землi Русько?! Дав би менi бог притомити поганих, та не стримав юностi i цим створив поганим ворота на Руську землю. Воля господня да буде в усьому! Наскiльки ранiше ремствував я на Iгоря, настiльки нинi жаль менi Iгоря, брата мого!.. О, мо? синовцi, Iгорю i Всеволоде! Рано ?ста почали ви Половецьку землю мечами разити, а собi слави шукати! Безславно ви перемогли, безславно пролили кров поганську! Вашi хоробрi серця з твердого булату скованi, а в звитязi загартованi! Що натворили ви мо?й срiбнiй сивинi? - Вiн знову заплакав, а заспоко?вшись, махнув Бiловолоду Просовичу, щоб вийшов, i, коли той причинив за собою дверi, повернувся до Ярослава: - Брате, збирай боярську думу - будемо радитися, що нам тепер робити. - Майже всi мо? бояри тут, княже, а тво? теж, - вiдповiв Ярослав. - Ти старший - сiдай на мо? мiсце i кажи, що нам робити, а ми послуха?мо. - Гаразд. Хай буде так. Зараз не до сперечань, - погодився Святослав i зайняв чiльне мiсце за князiвським столом. Коли всi повсiдалися довкола, змiцнiлим голосом, у якому вже вiдчувалася давно вироблена звичка наказувати, промовив: - Братi? i дружино, замислив я цього лiта великий похiд на половцiв - аж на Дон. Та бог розсудив iнакше. Молодi, нерозумнi князi Iгор та Всеволод, ута?вшись вiд мене, самi пiшли в степ, щоб тiльки собi слави зажити, - i зазнали страшно? поразки. Тако? ще й не бувало на Руськiй землi! Не бувало! Вся Сiверська земля залишилася оголена, беззахисна. Iгор та Всеволод вiдчинили половцям ворота на Русь! Не сьогоднi, то завтра вони будуть на Сеймi - i потече кров люду нашого, запалають городи i села... Вiн замовк i задумався. Пригнiченi бояри мовчали теж. - Що ж нам робити? - спитав Ярослав тихо. Вiн вiдчував свою провину. - Що нам робити? - перепитав Святослав i тут же твердо вiдповiв: - Загородити Полю ворота на Русь черленими щитами! Зупинити Кончака i Кзу та iнших ханiв! Рятувати землю нашу вiд спустошення, а люд наш вiд загибелi!.. Передусiм треба захистити беззахисне Посем'я! - I як же це зробити? Якими силами? - А ось як... Мо? сини Олег i Володимир з двома полками, що йдуть зi мною, повернуть зараз же на Сейм, до Путивля. З ними пiде во?вода Тудор, во?н смiливий i досвiдчений... Зробiть там, князi, все, аби захистити ту землю! Не гайте нi хвилини! Там залишилася княгиня Яро-славна з дiтьми!.. - Слуха?мося, княже, - схилили голови молодi князi. - Ти, Ярославе, негайно збирай дружини сво? i стань по Острi! Жди з Ки?ва мо?х нарочних. Може бути, що половцi, охопленi гординею пiсля перемоги над Iгорем, пiдуть не на Сейм, а на Переяслав або й Ки?в. Швидше всього на Ки?в! Тодi ми станемо проти них! - Добре, - вiдгукнувся Ярослав. Нинi ж я напишу листа у Смоленськ до князя Давида Ростиславича! У Турiв, у Пiнськ, у Луцьк пошлю гiнцiв, щоб iшли князi, не барячись, на допомогу Ки?ву... I зразу ж, ще сьогоднi, сам вiдправлюся до свого стольного града!.. Тепер нема чого думати про похiд. Тепер головне - зiбрати всi сили Русько? землi на вiдсiч Кончаковi та його ордам!.. Iдiть усi i робiть те, що велить вам ваш обов'язок! Iдiть! * * * Любава витягла з жлукта ще гарячi, добре визоленi сорочки та спiдницi, повiсила на коромисло, пiдняла на плече i гукнула в розчиненi дверi хатини: - Мамо, я до рiчки! Поперу бiлизну! З хати долинув материн голос: - Iди, доню... Та будь обережна - не впади в воду, бо кладка ще вiд батька залишилася - стара i хистка вже! Вони вже звикли одна одну називати матiр'ю i донею, i були радi, що мiж ними установилися такi приязнi, родичiвськi вза?мини. З дверей вибiг Жданко. У вибiлених на сонцi полотняних штаненятах, що трималися на шлейцi, перекинутiй через плече, у такiй же сорочечцi, бiлявочубий та синьоокий, вiн скидався на тендiтного житнього колосочка, який щойно виклюнувся зi стрiлки. - I я з вами на рiчку! - гукнув з порога i застрибав на однiй нозi. - А бабуся пуска?? - Пуска?, пуска?! Вона году? Настуню, бо та маленька... А я сам по?в! Я вже великий! Любава усмiхнулась i подумала: як же любитиме вона свого Жданка, якщо так прив'язалася до цi??, по сутi, чужо? ?й дитини! - Ну, йди! Та не пустуй! А то впадеш у рiчку та втопишся! Мама Варя плакатиме дуже! I ми всi будемо плакати! - Я не пустуватиму! Я слухняний! - гукнув зрадiлий Жданко i вистрибом пустився по стежинi. Кладка була справдi стара, почорнiла, хистка i на два чи три пальцi покривалася водою. Однак прати на нiй було зручно. Поряд з нею колихався на хвилях легкий сосновий човен, видовбаний Жданом узимку. У ньому лежав довгий гладенький бовт, щоб заганяти рибу в сiть, та липовий ковшик - вичерпувати воду. Вiдколи Ждан пiшов у похiд, сто?ть човен без руху - чека? на свого господаря. Склавши в нього бiлизну, Любава заходилася прати. Жданко бiгав понад берегом - ловив прудкокрилих метеликiв. Сонце пiдбивалося все вище й вище. Скоро й обiдати пора!.. Та раптом вiдчайдушний жiночий крик струсонув i сонячну тишу, що зависла над Сеймом i над левадами, i все навкiл: - Людоньки-и! Половцi!.. Убивають!.. Рятуйте!.. Прач випав iз Любавиних рук. Дiвчина глянула на село i завмерла вiд жаху: з трьох бокiв його затоплювали степовики, вони мчали вулицями, навпростець городами, вривалися, мов хижаки, у двори, в хати, нишпорили по хлiвах, клунях, коморах, наздоганяли людей, що тiкали в поле чи до рiчки, в левади чи в лiс, одних в'язали, iнших убивали, тягнули все, що потрапляло пiд руку, виганяли з повiток худобу, коней, птицю... Ось запалав один куток, задимiв другий. Стовпи диму й вогню шугнули в сине небо... Всюди крики, тупiт, чужинська лайка, дитячий вереск, стогiн поранених, чоловiчi прокляття... Жданко зiщулився, притулився до Любавиного колiна голiвкою i тремтiв, мов перелякане пташеня. - Менi страшно! Вона теж боялася. Страх скував ?? серце льодяним панциром, а потерплi ноги мов прикипiли до землi. Щось подiбне вона вiдчула торiк у Глiбовi, коли на нього несподiвано напали сiверяни. Жданкiв голос вивiв ?? з остовпiння. Треба ж щось робити! Треба рятувати матiр. Варю, маленьку Настуню! Ось-ось половцi нагрянуть i до них! - Мамо! Варю! Тiкайте сюди! У леваду! - гукнула вона щосили. Та ?? голос розтанув, загубився у страшному гвалтi, що охопив усеньке село. Тодi вона кинулась бiгти - i враз зупинилась. Хiба встигне? Ген на ?хн? подвiр'я заверта? один чужинець, другий, третiй... Вриваються в хатину... Чу?ться приглушений скрик, дитячий вереск... О небо! Що там дi?ться!... Невже i мати, i Настуня вже мертвi, загинули? Вона переводить погляд на Iванове обiйстя. Звiдти долiта? несамовитий крик Варi: - Дiтоньки-и! Половець тягне ?? за коси, вона пруча?ться. Тодi вiн б'? ??, мов скотину, ногою в живiт, в'яже сирицею руки.. Любава хапа? Жданка, хоче занести його за кущi, щоб не бачив того жаху, але хлопчина вже почув материн голос i кричить щосили, пронизливо: - Мамо-о! Половцi почули той дитячий крик, побачили Любаву i Жданка. Один з них вiдразу ж метнувся вниз, до рiчки, швидко зачеберяв сво?ми викривленими ногами, що зви кли до верхово? ?зди. На ходу ладнав лука... Любава iз Жданком стрибнула в човен, бовтом щосили вiдштовхнулась вiд берега. На той бiк! В очерети! До лiсу! Швидше! Швидше! Тiльки там можна сховатися вiд хижих людоловiв! Яка, одначе, широка рiка! Як поволi пливе човен! А половець уже збiга? в леваду, пiднiма? лука, цiлиться. Стрiла плюха?ться в воду зовсiм недалеко - за кормою. Половець вищирив зуби, регоче i наклада? другу стрiлу. Вiн упевнений, що влучить! Швидше! Швидше! Вона упира?ться бовтом у дно - раз, другий! Шумить прозора вода, все ближче зелена стiна очеретiв. Чи ж устигне? Стрiла цвьохнула над вухом, опекла плече. - Тетю Любаво! У тебе кров! - кричить Жданко, показуючи на бiлий рукав, що почав червонiти. Та думати про це нiколи. До кущiв, до заростей зовсiм недалеко - десять крокiв, п'ять... Вона огляда?ться. Половець усе ще регоче i наклада? третю стрiлу. Ну, кiнець! Тричi долю не випробовують! Але тут човен iз шелестом розсува? високий очерет i хова?ться в густих його заростях, а через мить упира?ться в твердий берег. Любава хапа? на руки Жданка i, прозидираючись крiзь жовто-зелений верболiз, бiжить лiсом. Бiжить, не вiдчуваючи болю нi в плечi, нi в босих ногах, що ступають по колючiй глицi, натикаються на сухе гiлля та пеньки, нi в обличчi, по якому шмага? ялинове вiття... Бiжить до знемоги... I коли вже вiдчула, що останнi сили залишають ??, упала в траву, притиснула до себе маленьке тремтяче тiльце хлоп'яти i безсило заридала... * * * В той час, як хан Кза iз синами Романом та Чуга?м, зятем Костуком та сво?ми прибiчниками плюндрував обидва береги Сейму, поволi наближаючись до Путивля, Кончак, роздiливши сво? сили на кiлька загонiв, напосiвся на Посулля i винищував тi поодинокi селища й городки, якi уцiлiли вiд попереднiх нападiв або зусиллями Володимира Переяславського були вiдбудованi. Терьтробичi спалили П'ятигiрцi, Тарголовичi - Лукiм'я, Токсобичi дотла сплюндрували Мгар та Луку, Колобичi приступом узяли мiцний кснятинський городок, а ?тебичi винищили все, що було живого, мiж Щеками i Сенчою. I тiльки сам Кончак забарився пiд Лубном. Думав узяти його з ходу, та виявилося, що це мiцний горiшок - не по зубах, тому покликав на допомогу Токсобичiв та Колобичiв. Посадник Мотига стояв на заборолi i дивився вниз, на берег Сули, де спiшувалися свiжi половецькi загони. Був вiн заклопотаний, сумний. За чотири днi облоги i безперервних бо?в на валах схуд, змарнiв, очi запали, почервонiли вiд безсоння, борода скошлатилася, а рудi вуса пiдгорiли, коли гасив пожежу, i з двох бокiв пiдковою охоплювали мiцно стиснутого рота. Причому один кiнець ?х був довший, а другий, бiльше присмалений, коротший, i вiд того обличчя здавалося скривленим, нiби болiв зуб чи пiдпухла щока. - Що, брате Мотиго, сунуть поганцi? Тепера нам непереливки будуть? - прогув у нього над вухом Кузьмищiв голос. - Бачу, бачу... Що ж робити? Кузьмище тихо пiдiйшов i став поруч. Вiн теж змарнiв. Воронячим гнiздом стирчав на всi боки чорний чубисько, а таке ж чорне й густе, мов лiс, бородище, як i вуса Мотиги, присмалилося на вогнi i позакручувалося порудiлими баранчиками. - А що робити - триматися! - вiдповiв Мотига. - Скiльки сил наших стане!.. Iншого виходу в нас нема?! - I я так думаю... От тiльки чи довго протрима?мося? Уже половина людей або вбита, або поранена... Та ти дивися - вони, зда?ться, вiдразу пiдуть на приступ! Га? Кузьмище показав рукою вниз. Половцi справдi заворушилися. Однi погнали коней на луг, а тi, що лишилися, - не менше двох тисяч, - почали здиратися по крутому схиловi до валу. Ладнали луки, несли палаючу смолу. - А йдуть, клятi! - I Мотига раптом загукав охриплим голосом: - Браття! Пильнуйте! Знову почина?ться!.. На забороло! На забороло! Вiн залишився на схiдному валу - вiд Сули, а Кузьмище прудко побiг до ворiт. Там було найбiльш небезпечне мiсце, бо коли зi всiх бокiв городище оточували глибокi яри та урвища, бiля ворiт, вiд материка, його вiддiляв лише сухий рiв. У городищi тривожно сурмили труби. З усiх усюд до валу зiбралися лубенцi. Вони несли луки-самострiли, довгi дерев'янi вила-дворiжки, щоб вiдштовхувати драбини нападаючих, лозовi кошелi з пiском та землею, щоб засипати ?м очi, розтоплену смолу та окрiп... Чоловiки ставали до бiйниць, жiнки, пiдлiтки й старi подавали ?м усе, що потрiбно для оборони. Навiть пораненi, хто ще почувався на силi, брали списа чи сокиру i ставали в ряди захисникiв. Всюди дiжки та цебри з водою, щоб гасити пожежi. Лубен в котрий раз готувався дати вiдсiч вороговi. Кузьмище пiднявся на надбрамну вежу й охнув: тисячi половцiв оточували городище - i понад ровом, i по горi, i по яру, що зразу стрiмко падав у кiнцi рову, i по широкiй i глибокiй долинi, де текла Луб'янка, i попiд Нижнiм валом побiля Сули... За ровом, на високому горбi, стояв гурт вершникiв - ханiв та ханських охоронцiв. Серед них горбатилася могутня постать великого хана. Кончак! Його Кузьмище впiзнав вiдразу, хоча й минуло кiлька рокiв, як разом з князями гнався за ним та за Iгорем вiд Щекавицi аж до Днiпра. Ох, яка була добра нагода злапати сучого сина! Коли б не випадковий човен, припнутий бiля берега, не проливали б нинi лубенцi свою кров, не всiвалася б Переяславська укра?на трупом та згарищами! Та ба! Не пощастило! Сонце опускалося на захiд i, визираючи з-за ханських спин, слiпило Кузьмищевi очi. Хитрий гаспид - Кончак! I тут усе обмiркував! I сонце, заслiплюючи очi русичам, допомага? йому! Кузьмище застромив за пояс бойовий топiр, взяв до рук важкого довгого списа. - Ну, братця, стiймо крiпко, бо чи так, чи iнак - все одно смерть! Зараз почнеться! Нiби вгадуючи його думки, Кончак пiдняв руку i подав знак до наступу. На приступ ринули тисячi воякiв. Вони, мов мурашки, лiзли по крутих схилах нагору, пускали стрiли з прив'язаними до наконечникiв палаючими шматочками смоли, розмахували шаблями та списами. Тi, що ринули через рiв, несли з собою довгi штурмовi драбини. I над усiм лунав протяжний грiзний рев - а-а-а!.. В городищi спалахнули пожежi, ?х гасили жiнки й дiти. По всьому околу городища, де вал здiймався над крутими схилами яруг, половцi зумiли пiднятися лише до пiднiжжя валу, а в багатьох мiсцях взагалi не пiднiмалися. Бо як же видряпалися по прямовисних глиняних стiнах? Вони тiльки запускали вгору стрiли з палаючою смолою, сподiваючись пiдгладити сухе дерев'яне забороло, та безперервно кричала щоб нагнати на урусiв жаху i щоб тi, перебуваючи в постiйному страховi, не мали змоги перекидати пiдмогу туди, де вона потрiбна. Зате бiля городо сько? брами зав'язалася люта сiча. Хоча степовики не були навченi штурмом брати укрiпленi городи i неохоче йшли на приступ, вони мали багатократну перевагу в людях i, користуючись цим, все лiзли i лiзли на заборола, мов сарана. Кузьмище ледве встигав зi сво?ми людьми вiдштовхувати драбини i скидати з заборол тих найспритнiших, яким пощастило задертися нагору. Вiн носився по дощатому помосту, як буря, i його громовий голос лунав усюди, де було найважче. - Тримайтеся, братця! Тримайтеся! - пiдбадьорював во?в. - Половцi видихаються! Уже всi драбини лежать унизу потрощенi! А без драбин ?м не залiзти на вал! Та й вечiр незабаром - i ми матимемо передишку! Сонце справдi Щоцвидко сiдало за далекий небокрай. Ще година-друга - i стемнi?! Розумiв це i Кончак. Коли стало ясно, що захисникiв на заборолах так просто не дiстати i що вони, незважаючи на великi втрати, i не думають здаватися, вiн наказав пустити в дiло порок. Це був простий, нашвидкуруч приготовлений стiнобитний пристрiй - важка дубова колода, яку на арканах, на вiжках та обротьках несли пiвсотнi дужих воякiв. Простий, але небезпечний. Во?ни перетягли його через рiв i поволi наближалися до ворiт. Ще сотня воякiв iшла поряд i щитами закривала i товаришiв, i себе вiд руських стрiл. Кузьмище вiдразу зрозумiв, яка це велика загроза - цей порок - для ворiт, i для городища, i для лубенцiв. - Братця, стрiляйте! Та стрiляйте не поспiшаючи! Цiльтеся не кваплячись! В ноги, в руки - куди зможете, аби не в щити! Аби хоч як-небудь вразити гаспидiв! - гукав вiн, а молодому довгов'язому кметовi, що трапився поруч, наказав: - Бiжи хутко до посадника Мотиги - нехай бере сотню чи й двi людей i мчить не гаючись сюди! Та хай захопить мiхiв i заступiв - закладати землею ворота! Бiжи! Жiнкам звелiв нести i тягти до ворiт усе, що згодилося б для цi?? мети: дошки, плахи, кошелi з землею, лави, столи, рогачi, вози, засiки, кадуби - все, чим можна загатити, забити велику дiру в валу, коли б кочовикам пощастило висадити дубовi, обкованi залiзними шпугами ворота. - Давайте сюди окрiп! Пiдiгрiйте смолу! Наливайте ?? в горщики, в глечики, в череп'янi кухлi! Щоб трiскалися на головах тих нечестивцiв! Несiть усе, що можна пожбурити на них, - камiння, колеса, жлукта, столи, бочки! Усе - навiть одяг, постелi, сiдла... Аби лиш перешкодити поганцям розмахувати тi?ю колодою! I полетiло на голови нападникам усе, що можна було знайти в городищi. А тим часом Мотига з сотнею во?в закладав ворота мiхами з землею, i незабаром тут виросла важка i мiцна загорожа... Коли уже в сутiнках, незважаючи на втрати, половцi розтрощили дубовi бруси брами, то раптом наткнулися на непробивну земляну стiну. Хан Туглiй, що керував наступом, кинувся до Кончака - що робити? Кончак скрипнув зубами, вилаявся i наказав знiмати облогу. I так вiн згаяв тут скiльки днiв! А попереду ж новi бо? - Переяслав, Ки?в! Що цей Лубен! Вiн вiзьме його на зворотному шляху! Та коли впаде Переяслав, коли схилить голову гордий золотоверхий Ки?в, цей горiшок сам упаде йому до рук! Ой-бой! Уранцi лубенцi висипали на вали i з подивом i радiстю побачили, як величезне половецьке вiйсько, здiймаючи за собою хмару куряви, швидко покотилося на захiд. Важко було повiрити цьому, але Кончак зняв облогу, що коштувала йому кiлькох сотень воякiв i чимало даремно згаяних днiв. Кузьмище змахнув з ока сльозу, згрiб друга Мотигу у ведмежi обiйми i радiсно загукав: - Вистояли, братику! Вистояли, мат-терi його ковiнька! * * * Кончак iшов на Русь швидко, а чутка про нього летiла ще швидше. Люди кидали все i тiкали в лiсовi нетрi, в непрохiднi болота, в глибокi яруги, ховалися за високими валами найближчих городiв та острогiв. Переяслав переповнився вiйськовим i невiйськовим людом. Смерди, холопи, закупи, ремiсники, огнищани, купцi брали мечi, списи, луки, щити i ставали на заборола. Сам Кончак iде! Всi готувалися до зустрiчi з жорстоким, безпощадним ворогом. I все ж поява половцiв, якi в недiлю вранцi мов чорна хмара посунули з-за Трубежу, була для багатьох, як це часто бува? в подiбних випадках, i несподiваною, i приголомшливою. Всi - вiд старого до малого - висипали на вали i вжахнулися: нiколи ще не приходили степовики такою силою! Розумiючи, що Кончак незабаром обступить весь город так, що з нього й миша не вишмигне, Володимир Глiбович поспiшив послати гiнцiв до Святослава, Рюрика i до всiх князiв: "Се половцi у мене - а поможiте мi!" Гiнцям вiдчинили Ки?вськi ворота - i найбистрiшi князiвськi скакуни вихором понесли ?х у рiзнi боки до Днiпра: до Ки?ва, до Трипiлля, до Iвана[71], Чучина[72], Канова, де, напевно, не сьогоднi, то завтра, як повiдомляв Святослав, стануть вiйська для оборони того берега. А половцi все сунули, каламутячи копитами свiтлi води Трубежу, i поволi охоплювали весь город зi всiх бокiв. Володимир Глiбович обняв княгиню Забаву, мов хотiв захистити вiд бiди, i з гiркотою вигукнув: - Ну, от, удружив Iгор! Не дiждався, щоб сукупно з усiма пiти в Поле! I свою силу погубив, i на нас погибель навiв!.. Бiдна укра?на Переяславська! I знову ти розплачу?шся, як не раз бувало, за чужi грiхи! I знову пролл?ться невинна кров люду твого! Прокляття! - А може, i нема Iгорево? вини в цьому? Може, Кончак i без того посунув би на нашу землю? - висловила сумнiв княгиня Забава. - Нi, княгине, зараз в усьому, що ско?лося на нашiй землi, князь Iгор винен, - пiдтримав Володимира Глiбовича боярин Шварн. - Це вiн вiдкрив ворота половцям на Руську землю! Надвечiр Кончак обложив Переяслав зi всiх сторiн, а рано-вранцi розпочав сильний обстрiл городських заборол звичайними i запалювальними стрiлами. Сухе дерево займалося швидко, i в багатьох мiсцях спалахнули пожежi. ?х заливали водою. На валах появилися першi вбитi та пораненi. Особливо сильний натиск вчинили половцi на острог, що захищав Ки?вськi ворота. В ньому зачинилася хоругва стрiльцiв, i вони були Кончаковi як бiльмо на оцi, - не давали змоги наблизитись до найбiльш вразливого мiсця, де вiн сподiвався добитися успiху. Кончак кинув на нього орди Туглiя, колобицьких та терь-тробицьких ханiв. Тi пiшли на приступ. Спочатку обложенi в острозi успiшно вiдбивались, та перед вечором сили ?хнi пiдупали. - Шкода витязiв! Треба рятувати! - занепоко?вся Володимир Глiбович. - Коня менi! Вiдчинiть ворота! Молодша дружина, за мною! Iвашко пiдвiв йому коня. Поблискуючи золотим шоломом i золотими стременами, князь вирвався з ворiт на чолi невелико? дружини i щодуху помчав до острогу. Туглi?ва орда не витримала несподiваного удару i сипонула врозтiч. Туглiй у штовханинi ледве не впав з коня - його пiдтримав Трат, що випадково був поруч. - Вiдчинiть ворота! Виходьте до нас у поле! - гукнув князь обложеним. - Та швидше! Кожна хвилина дорога! Ворота розчинилися - i з них ви?хало сотнi двi вершникiв. Багато хто вiв на поводi запасних коней з пораненими. - Вiдступа?мо до Ки?вських ворiт! Молодша дружина, визволивши приречених на загибель побратимiв, повертала коней назад. Але в цей час хан Туглiй, оговтавшись вiд переполоху i холонучи вiд страху, що цей переляк не залишиться непомiчений Кончаком, завернув орду i вдарив на переяславського князя Так сталося, що в першому ряду нападаючих опинився Трат. Вiн незграбно скакав на сво?му миршавому соловому нонi i, пiддаючи собi хоробростi криком, потрясав важким ханським списом. Бiдак з бiдакiв, вiн добровiльно зголосився пiти в похiд, щоб чим-небудь поживитися в землi урусiв. Як пастух ханських табунiв та стад, мiг i не йти, однак Туглiй не заперечив i вiдразу погодився взяти з собою, навiть зброю порядну дав. Трат був щасливий Не знав вiн, що цим щастям мав завдячувати ханшi Настi, яка давно вже протурчала хановi вуха, щоб десь запроторив Рутиного чоловiка подалi i щоб Рута хоч на якийсь час зiтхнула вiльнiше. Трат скакав поряд з усiма, кричав, розмахував списом i вiдчував у животi якийсь непри?мний холодок. Вiн був добрим чабаном i неабияким вершником, але давно вже не ходив у походи i зi страхом думав тiльки про те, як би щитом захиститися вiд урусько? стрiли i не впасти з коня. Бо хто у такiй круговертi падав на землю, той уже не пiдводився нiколи. Ось передня лава половцiв зiткнулася з переяславцями, i Трат зовсiм несподiвано для себе побачив перед собою багато одягненого вершника - у харалужнiй кольчузi, золотому шоломi, з легким червоним плащем за плечима, що розвiвався, як знамено, i довгим двосiчним мечем у мiцнiй руцi. Князь! Уруський князь! Якщо зараз Трат не зляка?ться i настромить його на списа або вiзьме в полон, то прославиться на весь Дешт-i-Кипчак i стане багатим чоловiком. Трат направля? вiстря свого довгого важкого списа прямо в груди князевi. А що йому було робити? Праворуч i лiворуч вiд нього - суцiльна лавина во?нiв, позаду - ще бiльше. Куди дiватись? Тiльки вперед! I хай великий Тенгрiхан допоможе йому! Та в останню мить Трат зажмурив очi, спис похитнувся i, замiсть того щоб ударити князя в груди, ударив у стегно. Князь голосно скрикнув, але в сiдлi утримався. А Трат з неймовiрним страхом раптом побачив збоку вiд себе молодого уруського во?на з високо занесеним мечем - то був Iвашко - i ще почув важкий посвист того меча. I тут свiт перевернувся в його очах. Обидвi його витягнутi наперед руки - лiва, що тримала повiд, i права, що тримала списа, - вiдсiченi тим мечем по самi лiктi, упали на гриву коневi, а звiдти провалилися кудись у безвiсть. Це було останн?, що вiн бачив у сво?му життi, - сво? вiдсiченi закривавленi руки. Потiм вiн уже вiдчував якийсь час, як сповза? з сiдла, пада? в темну яму, де несамовитi кiнськi копита рвуть його тiло, трощать кiстки. Потiм вiн зник. Зник навiки, втоптаний у чужу землю, багатством яко? так хотiлося йому поживитися... Незважаючи на рану, Володимир Глiбович бився затято. Не один раз його меч падав на голови ворогiв, що, привабленi блиском золотого шолома, оточували його все тiснiше i намагалися дiстати шаблею чи списом. Поряд з ним бився Iвашко, билися ще десятки юних витязiв, що мечами, щитами i власними тiлами затуляли свого князя вiд чужинських шабель i списiв. Та сили були нерiвнi. Все рiдiли i рiдiли ряди Володимирових охоронцiв. Другу рану князевi половцi нанесли теж списом - у спину, пiд праву лопатку. Вiн схитнувся, але в сiдлi утримався, лише перекинув меча у лiву руку. На валах, бiля Ки?вських ворiт, зчинився крик. - Нашi знемагають! - Князь поранений! - Допоможiмо ?м! Допоможiмо! Во?вода Шварн стрiмголов скотився з заборола вниз, скочив на коня. - Дружино, за мною! Виручимо князя! Вперед! Двi тисячi кiнних во?в вимчали з Переяслава як вихор i всi?ю сво?ю залiзною силою вдарили на половцiв, що оточили князя i його невелику дружину. I прорвали кiльце. I вихопили Володимира, живого, але зраненого списами половецькими. Третiй удар, найсильнiший, хтось iз нападникiв нанiс йому в груди, i князь упав на руки кмета Iвашка. - Це смерть моя! - прошепотiв вiн, спльовуючи кров'ю. - Iгор доконав мене! Вiдступаючи з бо?м, дружина допровадила князя в город. Його внесли в княжi палати, поклали на лiжко. Лiкарi i знахарi поспiшали вже з полотном, зiллям, мазями. Княгиня Забава, стримуючи сльози, цiлувала його зблiдле обличчя, гладила густого сплутаного чуба[73]. В кутку, стримуванi нянями, голосили малi дiти. А вiн прикликав до себе Шварна i прошепотiв, стримуючи стогiн, що рвався з грудей, i витираючи криваву пiну з уст: Во?водо, вручаю тобi долю княгинi, i дiтей мо?х, i всього Переяслава... Бийся до останнього, скiльки сил тво?х стане, на валах! У поле не ви?зди i ворога в город не впускай!.. Князi виручать нас... Повиннi виручити, бо ми ж тут i ?х захища?мо... На них уся надiя наша!.. * * * А що ж князь Iгор? Всi днi пiсля Каяли вiн був мов сам не свiй, мов закам'янiлий. ?в, пив, перев'язував рану, розмовляв, але i сам вiдчував, i всiм, хто жив з ним разом, здавалося, що то не вiн, а якийсь iнший, мертвий душею чоловiк. Видно, там, на Каялi, йому було завдано рани не тiльки в руку, а передовсiм у серце, в душу, i якщо рана на руцi швидко загоювалася i вже майже не турбувала його, то душевну рану кожного дня, кожно? хвилини вiн усе бiльше роз'ятрював, розвереджував власним судом - сво?ю совiстю. Вiн звинувачував себе - i зовсiм небезпiдставно - в смертi багатьох тисяч сво?х спiввiтчизникiв, у загибелi всього вiйська, у тяжких муках во?в, що потрапили в половецьку неволю, у сльозах сiверських дiтей, жон, батькiв, матерiв, а найбiльше - у страшному розореннi, спустошеннi Русько? землi, якого нинi, в сю хвилину завдавали ?й Кза i Кончак. Прохання його перед Кончаком про те, щоб привезти з Русi попа, пояснювалося, в першу чергу, тим, що вiн хотiв облегшити душу щиросердою сповiддю. Вiн розумiв, що для його умерло? душi потрiбен був ключ, щоб вiдiмкнути ??, розбудити вiд болiсного сну, вiд скам'янiлостi, впустити в не?, замiсть мертво? сукровицi, живу кров, тепло, сонце, людське прощення. А таким ключем, вiн знав, могло бути тiльки слово, бо мазi, вiдвари, настойки, припарки - те все для тiла, а слово - для душi. А хто його скаже? Рагу?л? Ждан? Чи, смiшно сказати, Янь? Так минув тиждень i другий. У недiлю, напередоднi того дня, коли Володимир Глiбович рубався з половцями, а потiм сходив кров'ю i кричав пiд ранами, з порубiжного руського города Дiнця прибули до Iгоря на Тор його посланцi, якi привезли з собою старенького, одинокого попа Сiльвестра. Попик, як його вiдразу прозвав Янь, був маленький, худенький, облисiлий, якийсь знiкчемнiлий - чи то вiд старостi, чи вiд надмiрно? пристрастi до браги та пива, але, як на диво, мав довгу сиву бороду i пристойний густий бас. Ця остання якiсть примирила з ним розчарованого його непоказною зовнiшнiстю Iгоря. Для церковно? вiдправи було поставлене на березi рiчки ще одно шатро, i того ж вечора у присутностi Iгоря попик Сiльвестр, одягнутий у блискучi ризи, з срiбною кадильницею в однiй руцi та золотим хрестом у другiй, вiдправив заупокiйну молитву по душах загиблих та молебень за живих. Iгор гаряче молився, цiлував хрест, бив поклони, плакав, просячи вiд неба прощення i сподiваючись на просвiтлiння та облегшення душi. Та заспоко?ння не приходило. Вночi вiн знову кидався, скрикував, кликав до себе княгиню ?вфросинiю, сина Володимира, брата Всеволода, плакав, скреготав зубами у якiйсь несамовитiй безсилостi i лютi i тiльки пiд ранок, як i ранiш, знесилений i розбитий, поринув у важкий непробудний сон. Наступного дня, пiсля обiду, Рагу?л заявив, що непогано було б розвiятися соколиним полюванням на лебедiв... - Кажуть, бiля озера та в лузi Дiнця неважко знайти ?хнi гнiздовища. Iгор не перечив - рука вже зовсiм заго?лась, i Ждан та Янь швидко переговорили зi сторожею. Молодi джигiти зрадiли: ?м теж хотiлося потiшитися i бистрою ?здою, i соколиним полюванням. Ви?хали у супроводi п'ятнадцяти сторожiв, якi, пам'ятаючи наказ Кончака пильно слiдкувати за бранцями, але не набридати ?м, трималися вiддалеки вiд князя та його супутникiв. Ждан, що став тепер не тiльки конюшим, а й сокольничим, вiз на лiвiй руцi двох соколiв, на голови яких були натягнутi шкiрянi ковпаки-карналi, що затуляли птахам очi, а Янь припас у саквах на полудень кiлька шматкiв в'яленого м'яса та в бурдюку холодно? джерельно? води, бо Iгор, поки його братiя та во? перебували у полонi, навiдрiз вiдмовився вживати кумис, бузу, а тим паче ромейське вино. Iгор та Рагу?л ?хали попереду. - Княже, - упiвголоса сказав тисяцький, - мiй джигун, як ти зна?ш, упада? за Настею. Молодиця гарна, нiчого не скажеш, та чу? мо? серце, що поплатиться вiн головою! ?й-богу, поплатиться! Хай тiльки-но повернеться хан Туглiй та дiзна?ться про ?хнi шури-мури... - Я вже казав йому про це, Рагу?ле, але твiй остолоп не тiльки батька не слуха?ться, а й князя. Не бити ж його! Та й не маленький уже - сам зна?, на що йде! - вiдповiв Iгор. Рагу?л важко зiтхнув i, оглянувшись, ще бiльше понизив голос: - Та я зараз хочу не про те, княже... Яню хоч кiлок на головi теши, а вiн як був баламутом, зальотником, так i залиша?ться ним, хоч би там що! Я махнув би на все це рукою, так серце ж болить: не зносити йому голови!.. Однак вiн, як ти сам зна?ш, гострий на розум, дотепний i смiливий хлопець. I метикований достобiса! Ти ж бачиш, як вiн швидко знайшов спiльну мову з нашими сторожами, - став для них як свiй, зразу втерся у довiру, бiльше часу проводить з ними, нiж з нами, вони його не зупиняють, коли вiн iде в кочовище, навiть уночi вi?ться хтозна-де... А сю нiч повернувся i шепче менi: "Батьку, ? змога для князя Iгоря i для всiх нас утекти!" - "Хлопче, ти часом не п'яний? За нами слiдкують у двадцять пар очей, коней дають нам тiльки для полювання та прогулянок i вiдразу вiдбирають... Яка змога?" - вiдповiв я. Вiн присунувся ще ближче i шепче на вухо: "Настя познайомила мене з хрещеним половцем Овлуром, власне, тiльки наполовину половцем, бо його мати Рута - русинка, - так от сей Овлур, або по-нашому Лавро чи Лаврiн, може дiстати i коней i зброю i провести нас аж додому! Вiн згоден ?хати з нами на Русь..." Що ти на це скажеш, княже? Iгор задумався. - А це не пастка? Рагу?л здвигнув плечима. - Не схоже. Для чого це Настi? Янь клянеться, що вiрить ?й. Та й сестра вона Жданова - хоче допомогти братовi i всiм нам. Сiверянка! I нiде правди дiти - розумна, хитра! Каже: поки Кончак з братi?ю в походi, саме ча? тiкати! А не тодi, як тисячi джигiтiв повернуться додому i затоплять увесь степ... Iгор похитав головою. - Вона, мабуть, правильно мiрку?... Та тiкати я не згоден! - Чому, княже? - аж вигукнув тисяцький. - Ти вже видужав! Ранiше, звичайно, i мови не було б - куди з пораненою рукою?! А тепер саме час! Чому ж не тiкати?.. Якщо пощастить, не платитимеш за себе такого скаженого, непомiрно великого викупу. Це раз... Потiм, прибувши додому, розстара?шся срiбла та золота, щоб викупити всiх нас - князiв i бояр. Це два... А хто ж подума? про дружину та чорних людей, що знемагають у неволi? Тобi це найкраще зробити! Попросиш князiв, у кого ? багато половецьких бранцiв, щоб викупили, обмiняли. Це три... Та найважливiше те, що ти зможеш знайти сили, вiйсько, - князi не вiдмовлять тобi в цьому, - щоб захистити нашу Сiверщину, що залишилася зовсiм беззахисною вiд степовикiв... Ось що дасть твоя втеча!.. Що ж стосу?ться нас, то ми можемо i не тiкати. Аби ти втiк! Iгор довго мовчав, ?хав, понуривши голову. А потiм, зiтхнувши, вiдповiв: - Все це розумно, Рагу?ле, i я вдячний тобi, що ти дба?ш i про мене, i про все князiвство... Але тiкати я не можу! - Чому? - Як же я покину в неволi брата, сина, племiнника, а сам утечу? Як покину дружину всю, яку через сво? недоумство завiв сюди? Що скажуть менi люди, коли сам повернуся в землю свою, а братiю, i боярство, i дружину залишу тут на поталу? Як дивитимуся в вiчi батькам i матерям, жонам i дiтям? Нi, не вмовляй мене! Якщо терпiти муки неволi, то всiм разом! А менi найпершому! - Ну, не таких уже мук ми зазна?мо! - Бачиш, поки половцi сподiваються взяти за нас такий багатий викуп, вони ставляться до нас по-людськи. А втечи я - i зразу все змiниться. На князiв надiнуть пута залiзнi, вас заб'ють у колодки або кинуть до ям, простих людей катуватимуть... - Княже, ми згоднi все витерпiти! - вигукнув Рагу?л. - Бо вiримо, що коли ти будеш на волi, то зумi?ш заступитися за нас i нас вирвеш з ненависного половецького полону! Погоджуйся! - Нi, Рагу?ле, не погоджуся! I давай облишимо цю розмову! - не пiдвищуючи голосу, але твердо, навiть суворо сказав Iгор. Рагу?л замовк i з досадою махнув рукою. Ну, що тут поробиш? Вигорiла, виболiла Iгорева душа! Совiсть замучила його! Кара?ться князь, кара?ться щодня i щоночi i не матиме спокою доти, доки останнiй його во?н не буде визволений з неволi половецько?! Та хiба це запомога всiм ?м - його карання? Вони довго ?хали мовчки, заглибленi в сво? думки. Навiть забули, куди i чого ?дуть. I тiльки голосний Янiв окрик вивiв ?х iз глибоко? задуми. - Дивiться, дивiться! Лебедi! Вони глянули в той бiк, куди показував Янь. Там, удалинi, над голубим степовим озером, поважно знялася пара ясно-бiлих довгоши?х птахiв i почала набирати висоту. Iгор стрепенувся. У ньому раптом прокинувся ловець. - Ждане! Соколiв! Пiдскакавши до князя, молодий сокольничий передав йому ловчу птицю. Князь зняв з не? ковпака, дав якусь хвилину призвича?тися до яскравого сонячного свiтла i пiдкинув високо вгору. Потiм випустив другу i швидко поскакав навздогiн, щоб не втратити ?х з очей. Всi помчали за ним. Сокiл нiколи не бере сво?? здобичi на землi i майже нiколи не хапа? ??, подiбно яструбу, кiгтями. Лови його по-артистичному красивi, точнi, вивiренi. Це захоплююче видовище. Особливо сильне враження вiд нього у ясний день, коли на тлi голубого неба сокiл ширя?, мов стрiла. Не дивно, що соколинi лови стали улюбленою розвагою во?вод, бояр, князiв, царiв i, обставленi пишно, багато, перетворилися з часом на справжн? ловецьке мистецтво. Помiтивши жертву, сокiл не кида?ться на не? стрiмголов, а пiдтiка? пiд не? знизу, ляка? i жене вгору, якомога вище i вище. А тодi робить крутий поворот, заходить ззаду i пiднiма?ться ще вище над нею. Ось тепер нещасна птаха в його владi! ?й нiкуди тiкати! З висоти, раптово, мов стрiла, пущена з лука, пада? вiн на не? i одним, вiдставленим i гострим, як нiж, кiгтем розпорю? ?й груди пiд лiвим крилом. Жертва каменем пада? на землю. Сокiл швидко опуска?ться за нею, одним помахом кiгтя перерiзу? ?й горло i, торжествуючи, п'? живу гарячу кров... Iгор зупиня?ться на пригiрку i, приклавши руку козирком до лоба, стежить за кожним порухом ловчих птахiв. Ось вони наздоганяють лебедiв, заганяють високо в небо, а потiм кидаються вниз з високостi - i тi з жалiбним криком, смертельно пораненi каменем падають униз, у сивий полиновий степ. I тут усi бачать, як здригнулися князевi плечi, заплющилися очi й опустилася голова, а з вуст його зiрвалися слова, змiшанi iз слiзьми та гiркотою: - I ти, соколе, далеко залетiв, птиць побиваючи, - до моря! Та не злетiти тобi знову в небо, не злетiти! Бо пiдрiзано тобi крильця! Пiдрiзано шаблями поганих! Вiн не захотiв бачити лебедiв, не захотiв брати ?х з собою. Мовчки повернув коня i, нi на кого не дивлячись, поскакав назад. РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ Хан Кза лютував на Посем'?. Десятки сiл розвiяв димом, сотнi сiверян погнав у неволю, ще бiльше, переважно дiтей та старих, позбавив життя, приступом узяв дерев'яний острог, що захищав Путивль, i дотла спалив його, а захисникiв, що залишилися живi, пов'язав мотуззям, причепив коням до хвостiв, стягнув униз, до рiчки,i потопив на виду у князя Володимира i всiх путивльчан, пустивши ?х пливти за водою. Потiм обложив Путивль. Вiн знав, що в невеличкому городi всього пiвтораста князiвських дружинникiв-гриднiв, якi добре володiють збро?ю, а решта - втiкачi з пригорода та навколишнiх сiл. Хiба то вояки! Вiн також знав, що навкiл на багато-багато верст - аж до Чернiгова та Ки?ва - жодно? князiвсько? дружини, бо всi без винятку Iгоревi витязi в Половецькому степу... Нi Ярослав Чернiгiвський, нi Володимир Переяславський, нi Святослав Ки?вський не прийдуть Сiверськiй землi на допомогу, бо самi мають клопiт з Кончаком. Тому почував себе Кза тут вiльно, як у себе в юртi, i сво? вiйсько, щоб охопити бiльший простiр, роздiлив на три нерiвнi частини: з найбiльшою сам та сином Романом залишився пiд Путивлем, сподiваючись без зволiкань взяти його, з другою послав зятя Костука на рiчку Клевень, а третю дав молодшому синовi Чугаю, щоб поплюндрував береги верхнього Сейму. Однак нi першого, нi другого, нi третього дня взяти Путивль Кзi не пощастило. Невелика, майже кругла в обводi фортеця настовбурчилася проти нього високими валами, дубовими заборолами, а головне, вiдчайдухами захисниками. Топлячи бранцiв у Сеймi, хан сподiвався залякати путивльчан, а вийшло навпаки: ще бiльше озлобив ?х, переповнив ?хнi серця непохитною затятiстю - боротися до загину! - Браття, а видите, що буде з нами, якщо здамося! - загукав тодi Володимир, показуючи на трупи, що пливли по рiчцi. - Так поклянiмося ж нинi: Путивля не здамо! Будемо битися до останку! Кза зможе ввiйти в город тiльки тодi, коли жодного з нас не залишиться живого! Тiльки тодi! - Клянемося! Клянемося! - загримiло на валах. - Путивля не здамо! Лiпше спалимо себе живцем, нiж пiддамося вороговi! Кза лютував, а нiчого вдiяти не мiг. Пiдступити до Путивля можна було тiльки вiд поля, з пiвночi, бо з iнших трьох бокiв його оточували крутоспаднi урвища, по яких годi добратися навiть до пiднiжжя валу. Та з боку поля, що не вигадував Кза, ввiрватися в фортецю теж не пощастило. Володимир стягнув на цей вiдтинок валу найкращих во?нiв - стрiльцiв-лучникiв, метальникiв списiв, мечникiв, i вони не дозволяли половцям не тiльки здертися на забороло, а й навiть пiдступитися до валу. За час облоги Кза зовсiм схуд, споганiв. Чорнi вiспинки робили його обличчя схожим на старе потемнiле решето. В очах - шал. Ще б пак! Сподiвався пройти усю Сiверську землю, а застряв пiд Путивлем! Яка ганьба! Кончак дiзна?ться - засмi?! Прокляття! Одного дня, коли пiсля обiду хан прилiг у шатрi трохи спочити, у табiр з лементом, галасом, лайкою несподiвано влетiв якийсь розбурханий, розтривожений кiнний загiн. Кза вискочив з намету. - Бiда, хане! Бiда! - кинулися до нього прибулi. - Нас розбито, а хан Костук поранений!.. Кза здригнувся. - Як - розбито? Хто поранив хана? - Уруси напали на нас... Зненацька... До Клевенi ми не дiйшли... Кза не мiг уторопати. - Якi уруси? Звiдки? Де вони взялися? Вiн кинувся до похiдних носилок, прив'язаних до iноходцiв, що йшли один за одним. Там, в уруських подушках, лежав зблiдлий, посiрiлий хан Костук i тихо стогнав. Досвiдчене око Кзи вiдразу помiтило, що його зятевi жити недовго. Очi запали, на вустах i на всьому лицi передсмертна смага. Кзу аж струсонуло. Вiн схопився за голову, нахилився до умираючого. - Хане, хто тебе так? Як це трапилося? Адже в Сiверськiй землi не полишилося жодного во?на!.. О, я нещасний! Що скажу тво?й жонi, а мо?й дочцi? Що скажу малим тво?м сиротам - мо?м онукам? О, горе менi!.. Хто ж це тебе так? Скажи - i я без жалю розiпну на уруських хрестах i його, i весь рiд його до п'ятого колiна! Костук поволi розплющив очi. - Хане, на мене напав князь Володимир, син Святослава Ки?вського... З цiлим полком... Коли я не ждав його... Бо i я ж, як i ти, думав, що раз Iгоря нема, то й нiякого вiйська уруського тут нема... А воно... не так... Володимир багатьох побив, похапав... Я люто оборонявся, та стрiла влучила менi в живiт... I я помираю... - Де ж Володимир? - Вiн iде услiд за нами... Тiкай! - Чого б же я тiкав? Я зустрiну його i вiдомщу за тебе! Костук ледь-ледь ворухнув головою. - Бачиш - ми взяли в полон одного уруса... Обрiзали йому вуха, i вiн сказав, що сюди десь пiшов другий ?хнiй полк... Князя Олега Святославича... Це молодий, недосвiдчений князь... Але з ним iде старий во?вода Тудор... А то хитрий лис!.. Ти зна?ш його... Коли б ти не потрапив у сильце, хане! Кза на хвилину завагався. - Ти зна?ш це напевно? - Умираючи, урус не мiг збрехати... - Куди ж подався Олег? - Тим боком Сейму... Десь угору, - прошепотiв Костук i, непритомнiючи, заплющив очi. Кза змiнився на лицi. - Десь угору!.. Але ж там син!.. Чугай!.. Вiн потрапить в уруську пастку! Треба рятувати його! О вай-пай! Вiн вiдразу наказав знiмати облогу. Минуло зовсiм небагато часу, i орду з-пiд Путивля, на подив i превелику радiсть обложеним, мов вiтром здуло. Все витоптуючи, нищачи на сво?му шляху села i вбиваючи бранцiв, що не встигали за кiнними во?нами, вона покотилася вверх по Сеймовi на з'?днання з молодим Чуга?м. Не витримавши швидко? ?зди, на першому ж привалi помер хан Костук. Кза наказав загорнути його в повсть, прив'язати до сiдла i везти з собою. * * * Любава згубила лiк дням i ночам. Довкола стояв теплий зелений лiс, i вона йшла хтозна-куди - аби подалi вiд душогубiв-кочовикiв. Продиралася хащами, ведучи Жданка за руку або несучи на плечах. В лiсi було моторошно. Такий вiн великий, високий, безконечний, такий кострубатий i начинений рiзними страхiттями: чорними дуплами, з яких, так i дивись, виповзе гадюка, оброслими мохом пеньками, всiлякими звiрами, птахами, гадами. А вони iз Жданком такi нещаснi, беззахиснi - босi, обшарпанi. На нiй - одна сорочка та спiдниця, на ньому - коротенька полотняна сорочечка та штаненята. Невеликий це захисток! А довкола скiльки небезпеки! То продираються напролом, трощачи кущi, могутнi волохатi зубри, то, хрюкаючи, промчить виводок вепрiв на чолi з кабаном-сiкачем та веприцею, то скрутиться проти сонечка, якраз на стежинi, холодний вуж, а вночi, коли, назгрiбавши глицi, вони влягалися де-небудь пiд ялиною, щоб спочити, ?х будили диким реготом i шипiнням сови та сичi. Страшно у лiсi, а в полi ще страшнiше - там можна наткнутися на половцiв. Вони зовсiм охляли з голоду. Чим тут поживишся? Нi горiхiв ще, нi смородини чи малини, нi жолудiв. Подекуди ?, правда, сиро?жки. Та хiба ними ситий будеш? У пташиних гнiздах шукали я?ць, а знаходили голих пуцьвiрiнкiв, що самi ?м назустрiч витягували тоненькi шийки i широко роззявляли жовтi дзьобики. Пробували гризти дрiбнi кислицi та грушi, що часто зустрiчалися на ?хньому шляху, та зразу ж випльовували, бо таким кислим i терпким було те ?ство, що судомою корчило рот. Рятувалися суницями, що цього раннього i жаркого лiта густо червонiли по галявинах, але мала це була запомога голодному шлунковi. Так i брели вони лiсом, знесиленi, змученi, з подряпаними руками й ногами, ледь живi, аж поки одного дня, опiвднi, не вийшли на узлiсся. Жданко ледве чалапав. Любава теж вiдчувала, що ось-ось упаде, - ноги пiдгиналися, в очах хилитався свiт. Вони присiли на горбочку пiд сосною, звiдки було видно широку галявину, що полого спускалася до яко?сь рiчки з болотистими берегами, i незчулися, як, пригрiтi сонечком, поснули. Прокинулися вiд тупоту; грюкоту, брязкоту збро? та людського крику. Схопилися на ноги. Униз по галявинi шалено мчали вершники. ?х було багато. I гнали вони коней так, нiби доганяли кого чи хтось за ними гнався. Жданко притулився до Любави, затремтiв усiм сво?м тiльцем. - Половцi! Любава обiмлiла теж. Але, придивившись пильнiше, безсило схилилася плечем на сосну, полегшено зiтхнула i залилася сльозами. - Та це ж черленi щити! Русичi! Нашi! Вона притиснула Жданка до грудей, поцiлувала в змарнiлi бруднi щiчки, в наповненi жахом хлоп'ячi оченята i не переставала повторювати: - Це ж нашi, Жданку! Нашi! Вона хотiла бiгти до них, але не могла: ноги затремтiли, обважнiли i мов приросли до землi. Хотiла крикнути, щоб зупинилися, щоб забрали ?х з собою, але й крикнути не змогла: язик затерп, став чужий, а в усьому тiлi розлилося якесь радiсне безсилля. - Нашi... Та чому вони так прудко мчать, так поспiшають? Чому переднi, дiставшись болота, зупиняються i, повернувшись лицем до поля, звiдки щойно прибiгли, починають шикуватися в густi лави? Чому заднi раптом проскочили мимо них, завернули праворуч i зникли за лiсом, що даленi? на тому боцi галявини? Все це незрозумiле i дивно. Неясна тривога закрада?ться в серце, а глухий стугiн, що докотився до ?? слуху, змусив оглянутися назад. О небо! О лихо! Звiдти насува?ться, як несподiвана грозова туча, половецька орда. Вже видно гостроверхi шапки кочовикiв, мають жовтi знамена iз зображенням бичачих та собачих голiв, небо пропорюють золотi гостряки бунчукiв, на яких метляються довгi кiнськi хвости, а далеко позаду здiйма?ться вгору сiра курява. Половцi! Як ?х багато! ?х значно бiльше, нiж русичiв, яких вони, видно, переслiдують! Зараз тут, на широкiй галявi, спалахне бiй. Треба тiкати! Залишатися тут небезпечно... Але вона чомусь сто?ть, чогось жде, не може зрушити з мiсця. Врештi, зважившись на щось, огляда?ться i знаходить те, що ?й потрiбно, - старого, похилого, з трьома стовбурами дуба, здира?ться з хлоп'ям на нього i всiда?ться у розлогу розкаряку. Хай буде, що буде, а тiкати вона вже не в змозi. В ту ж мить мимо них пронеслася, прогрюкотiла орда. З криком, гиком, свистом, з високо пiднятими шаблями половцi з ходу вдарили на русичiв i зчепилися з ними у смертельному рукопашному бою. Заiржали, здиблюючись, конi, загримiли об червонi щити русичiв половецькi шаблi, заблискотiли важкi руськi мечi, розтрощуючи деревинi шоломи степовикiв. Гул, трiск, гвалт, крик здiйнявся вiд зеленого берега до синього неба. Половцiв було бiльше,i мчали вони згори вниз, до лугу. Тому й потиснули вiдразу русичiв аж до болота. I тi, затято вiдбиваючись, прикриваючись щитами, поволi вiдступали все далi назад. Уже не один русич наклав головою, не один поранений випустив з рук меча i щита i, зiгнувшись, зi всi?? сили чiплявся за гриву чи за сiдло, щоб не впасти на землю. Любава з жахом шепоче: "Це кiнець! ?х усiх перерубають!" Вона вже не дума? про себе, про Жданка. Все ?ство ?? там, на широкому купинястому березi, де лл?ться кров, де з останнiх сил трима?ться руське вiйсько. Коли хтось пада? чи опуска? донизу червоного щита, вона скрику? i затуля? очi. - Боже, боже! Що робиться! Серце ?? завмира?, сльози затуманюють зiр. Вона з жахом жде невiдворотного кiнця. Раптом Жданковi рученята обвили ?? шию. - Тето Любаво! Глянь - i там черленi щити! Глянь! Та як багато! - задзвенiв його голосочок. Любава розплющила очi i крiзь сльози, мов крiзь туман, глянула в той бiк, куди показувало хлоп'я. Iз-за лiсу, що зеленiв по той бiк галявини, виринали кiннi лави русичiв, завертали праворуч i щодуху мчали вниз, у тил половцям. - Нашi! Жданку, це нашi! - скрикнула дiвчина i в поривi радостi мiцно здушила малого в обiймах. - Ой, любий мiй хлопчику, дорогесенький мiй, тепер ми порятованi! Як же вони вчасно, любi нашi! Як же вони зараз ударять по тих бузувiрах! Бийте ?х, бийте! Порятуйте i братiв сво?х, i нас нещасних! Порятуйте! Пiзнiше, пiсля бою, Любава дiзна?ться, що на березi захищався з частиною свого полку молодий князь Олег Святославич. Вiн вiдтягнув на себе i затримав усю силу хана Чугая Кзича, давши можливiсть хитрому i досвiдченому во?водi Тудору, що придумав цей хiд, обiйти лiсок i вдарити на половцiв з тилу. Та це буде пiзнiше, а зараз дiвчина здригнулася вiд страшного крику, що злетiв над ордою, - крику жаху i вiдчаю! Потрапивши в залiзнi лещата, мiж молот i ковадло, половцi враз залементували, завертiлися, завирували. Щойно вiдчуваючи себе переможцями, бо загнали урусiв у саме болото, вони раптом усвiдомили, що ?х обхитрили, заманили в пастку, i ця пастка за ними вже закрилася. Тепер одна думка оволодiла ними - як урятуватися, як утекти звiдси? Здалеку для Любави бойовисько нагадувало бджолиний рiй, що, вирвавшись iз дупла, загув, заклубочився i поволi летiв хтозна-куди. Все на галявинi змiшалося, переплуталося - русичi i половцi, живi i мертвi, пораненi i тi, що кинулися тiкати без оглядки. Все там збилося в один клубок, що ревiв, гримiв, стугонiв, бiснувався. Так тривало довго. Тепер оборонялися степовики i, обороняючись, намацували в рядах урусiв слабше мiсце, яке б можна було прорвати. Нарештi знайшли. Густий клубок ?х з несусвiтним виском, криком, лементом хлинув у нешироку щiлину, пробиту в лавах русичiв, i покотився по галявинi нагору, а там, прогримкотiвши мимо Любави i Жданка, помчав у поле. Погонi за ними не було. Бiй пiсля цього швидко затих. Окремi половцi i невеличкi розрiзненi загони ?х складали зброю i здавалися в полон. Русичi почали зносити сво?х поранених та вбитих, ловили коней, що позалишалися без господарiв, пiдбирали зброю. Поволi ущухав галас, угамовувалися розбурханi пристрастi, над просторою, залитою кров'ю i всiяною трупами галявиною знову залягла тепла сонячна тиша. Тодi Любава злiзла з дуба, узяла на руки Жданка i з криком побiгла вниз. - Дорогi нашi! Рiднi! * * * Хан Кза зустрiв сина Чугая в степу. Здалеку побачив незвичайно порiдiле вiйсько, низько приспущенi знамена та бунчуки, схиленi, понуренi голови джигiтiв - i зрозумiв усе. Його серце враз обiрвалося i зупинилося. I крикнув хан на все поле: - Що-о? Що-о? Йому нiхто не вiдповiв. I ця тиша, грiзна, сувора тиша, що зависла над вiйськом, пiдтвердила його страшний здогад. - Нi! Нi! Не може цього бути! - Вiн виставив поперед себе руки, мовби захищався вiд удару. - Нi! Нi! Нi-i-i! Зi страхом i вiдча?м дивився на покритих чорними попонами бiлих коней, що везли мiж собою похiднi носилки, i вiдчув, як провалю?ться пiд його ногами земля. А бiлi конi повiльно наближалися, ?х вели, тримаючи за вуздечки, старi прославленi батири Байток i Суюм, з якими Кза зростав, дружив i не один раз ходив у бойовi походи. Тепер голови ?хнi похиленi, на рiдких сивих вусах блищать сльози. I все ж до останньо? хвилини хан сподiвався на щось. На що - на чудо? Чуда не сталося. Конi наблизилися,! в носилках вiн побачив свого найменшого, найдорожчого сина Чугая, який лежав горiлиць i мертвими розплющеними очима втупився у ясне син? небо, нiби питав: "Що ж це, батьку? Чому небо таке чорне, чуже, непривiтне?" Кза з криком кинувся до носилок, припав щокою до синово? щоки, гладив тремтячою рукою його чорного чуба, заглядав у тьмянi очi, ридав над ним, як мала дитина. Всi стояли мовчки, бо нiчим було втiшити старого хана. А Кза приказував: - Чугайчику, Чугайчику, що ж iз тобою сталося! О, вай-пай! Ясний соколе степовий, чому ж так рано склав ти сво? крила! А я ж сподiвався колихати онукiв, а тепер колишу тебе на смертнiм одрi! Що я скажу тво?й старiй матерi, i тво?м сестрам, i братам, i родовi всьому! Чому ж вiдступився вiд тебе Тенгрiхан i не захистив вiд чужинсько? руки? Чугайчику, Чугайчику! О, вай-пай! Горе менi! Вiн бив себе в груди, дряпав нiгтями обличчя - аж кров виступала на ньому, простягав до неба руки, мов благав повернути йому сина, якого так несподiвано втратив, i знову нахилявся над мертвим i тихо, по-старечому плакав. - Як це трапилося? - спитав нарештi. - Як же ви не вберегли менi сина, батири? Байток i Суюм ще нижче опустили голови. Потiм Байток тихо, крiзь сльози промовив: - Ми всi були побiля нього, хане... Жоден спис i жодна шабля не могла його дiстати... Та дiстала клята стрiла - влучила хановi прямо в шию... Що ми могли подiяти? Як порятувати? Байток вiдкрив шовкову хустину, що покривала покiйного, i Кза побачив на ши?, нижче того мiсця, де нижня щелепа круто поверта? вгору, невеличку рану. Якраз там, де мiститься жила життя i смертi. Стрiла влучила прямо в не?, i смерть наступила раптово, невiдворотно, - разом з кров'ю, що цiвкою бризнула з-пiд гострого вiстря, вилетiла з юнацького тiла i його молода душа... Кза довго i безтямно дивився на ту невеличку круглу ранку, нiби ждав, що станеться чудо i рану затягне живою плоттю. Та i на цей раз, як i з Костуком, чуда не сталося: син не вiдгукнувся жодним словом, жодним порухом на гарячi батьковi мольби. - Хане, що будемо робити? Тут похова?мо чи повеземо додому? - порушив мовчанку Суют. Кза пiдвiв голову, тихо вiдповiв: - Додому... Звичайно, додому... Я хочу поховати його на нашiй землi, по звичаю предкiв наших. Ми насиплемо над ним високу могилу i поставимо кам'яну матiр-прародительку, щоб довiчно плакала над сво?м сином... Там же похова?мо i хана Костука... - Далеко ж... А днi такi жаркi! Як довеземо? - Пошукайте меду!.. У лiсi видерiть, у бджiл, або у джигiтiв спитайте - вони немало нахапали всякого добра в уруських коморах, то, може, у кого i мед знайдеться!.. У меду й довеземо... Мед знайшовся. Обох покiйникiв роздягли догола, розпороли животи, випотрошили тельбухи, а натомiсть напхали полину, чебрецю' та звiробою i залили розтопленим на сонцi медом. Потiм, змастивши густо ще й зовнi, загорнули щiльно в цупкi попони. За весь цей час Кза не проронив жодного слова - тiльки ще бiльше зчорнiв на лицi. А коли набальзамованi таким способом тiла ханiв поклали на сiдла i прив'язали вiрьовками попiд кiнськими черевами, раптом пiдняв угору руки i завив на весь степ, як вовк, так страшно i болiсно, що всiм стало моторошно: - У-у-у-у!.. У-у-у-уа-а! Сини мо?, сини мо?, а тепера гайда додому! I клянуся небом, клянуся степом нашим Половецьким, я влаштую вам такий похорон, якого не знав i не видiв Дешт-i-Кипчак! I полетять з плiч голови урусiв, а передусiм - голови князя Iгоря та його братi?! I вимощу я вам з тих голiв кривавий надгробок, щоб довiку ви вiдчували, що ваша смерть вiдомщена!.. У-у-у-у! У-у-у-у! Потiм вiн скочив у сiдло i вдарив острогами коня. * * * Високi береги Днiпра вiд Трипiлля до Ки?ва у грiзнi, напруженi днi кiнця травня i початку червня 1185 року були густо всiянi вiйськовим людом. Дружини Святослава i Рюрика, а також чорнi клобуки зайняли всi переправи i були готовi грудьми зустрiти Кончака на дальнiх пiдступах до Ки?ва. Ярослав Чернiгiвський не при?днався до князiв, але вже й не мiг знехтувати великою небезпекою, що нависла над Руссю. Вiн став зi сво?ми дружинами та ковуями по Деснi та Остру - на той випадок, коли б половцi рушили на Чернiгiв. Таким чином Ки?в i Чернiгiв не залишилися без захисту, i Кончак, знаючи про це вiд сво?х вивiдачiв i не маючи пiдтримки вiд хана Кзи, не ризикнув напасти на них i обмежився грабуванням i руйнуванням Переяславсько? землi. Великi князi ки?вськi прекрасно розумiли, що ?хнiй обов'язок не тiльки не допустити ворога до Ки?ва, а й допомогти Переяславу, бо ж iз само? глибини Володимирового серця вирвався розпачливий крик: "Се половцi у мене! А поможiте мi!" Та сил у них для рiшучого наступу було недостатньо, тож залишилося покладати надi? на прихiд Давида Ростиславовича, князя смоленського. Давид приплив зi смолянами на човнах й отаборився у Трипiллi. Був вiн не в дусi. Зело не в дусi. Гадав, що буде пишна зустрiч, а його не зустрiв нi Святослав, нi брат Рюрик Ростиславович. I хоча Давид знав, що обидва великi князi не бенкетують, не соколиними ловами займаються, а кожного дня ждуть нападу Кончака, примхлива душа його перевернулася. Припливти з вiйськом за сiмсот верст i мати таку шану? Щоб його, Рюриковича, зустрiчав якийсь нечеса-во?вода? Вiн хотiв того ж дня пiдняти вiтрила i рушити у зворотний бiк. Але тут прискакав вiд Святослава боярин Славута. Низько вклонився i передав два листи: розпачливого вiд Володимира з проханням про негайну допомогу i суворо-дiлового вiд Святослава з наказом iти на Зарубинський брiд i переправлятися на переяславську сторону. Давид спалахнув. - Про це мови не було! Святослав закликав мене рятувати Ки?в, а тепер хоче запроторити хтозна-куди! - Не хтозна-куди, а лише до Переяслава, княже, - зауважив Славута. - Хiба не однаково, де бити Кончака - пiд Переяславом чи на Днiпрi? Цим ми обороня?мо i Ки?в i Чернiгiв. Та й Смоленськ теж... - Неоднаково! - гарячкував Давид. - Мо? люди стомилися за таку далеку дорогу, набили кривавi мозолi на руках, день i нiч сидячи бiля весел! Врештi, де ми вiзьмемо коней? А пiхтурою йти в степ смоляни не звикли! Смоленськi бояри пiдтримали князя: - Ми пливли до Ки?ва! Без коней у степ не пiдемо! Коли б тут була рать з Кончаком, то билися б, а десь-iнде ратi з ворогом шукати - не можемо: уже ся ?сми iзнемогли! Славута поскакав до Святослава. Що робити? Святослав покликав Рюрика - разом склали листа Давидовi, умовляли не вiдступати вiд загальноруського дiла i спiльно вдарити на ворога. А Рюрик вiд себе написав окремо: "Брате, становище на переяславськiй сторонi, у Володимира Глiбовича, вкрай важке. Якщо ми не прийдемо на той бiк, вина за тисячi i тисячi загублених душ ляже на нас. Допоможи, брате! Не осором роду Ростиславичiв! Не зроби так, як ти зробив дев'ять лiт тому, коли не допомiг менi i братовi Роману в битвi з половцями бiля Ростовця i поганi захопили через те шiсть берендейських городiв, перемогли нас, а многих во?в i бояр полонили". Однак Давид уперся. - На той бiк не пiду! Прийде Кончак на сей бiк - битимуся! А на той бiк не пiду! Во? iзнемогли! Кiлька днiв тривали цi перемови, кiлька разiв Славута, не жалiючи нi себе, нi коней, скакав то сюди, то назад. Нарештi одного дня, прискочивши в Трипiлля з новими листами вiд великих князiв, побачив з кручi напнутi вiтрила Давидових човнiв, що швидко пiд поривами попутного вiтру вiддалялися вгору по Днiпру... Давид завернув сво? полки назад, утiк, не побажавши навiть хоч здалеку побачити супротивника. Гiркий стогiн вирвався iз грудей старого боярина. - Давиде, Давиде, нерозумно чиниш! Поганi, мов стерв'ятники, рвуть живе тiло Русько? землi, а ти допомага?ш ?м, крамолу пiднiма?ш, мiжусобицi князiвськi знову зачина?ш, як колись робив це Олег Святославович! Той-бо Олег крамолу кував i стрiли по землi розсiвав! Тодi, при Олеговi Гориславичу, засiвалася i проростала усобицями Руська земля, погибало життя Дажбожого внука, у княжих крамолах вiк людський укорочувався! Тодi по Руськiй землi рiдко рата? погукували, зате часто ворони граяли, труп'? мiж собою дiлячи, а галич i свою мову заводила, летячи на покорм! О, стогнати Руськiй землi, споминаючи колишнi часи i колишнiх князiв!.. Один-?диний був князь, що наводив на поганих сво? хоробрi полки за землю Руську, - Володимир Мономах, син Всеволодiв! Ним половцi дiтей сво?х лякали у колисцi! А литва iз болота на свiт не показувалася. А угри заперли кам'янi городи залiзними ворiтьми, аби в них Великий Володимир не в'?хав! А нiмцi радiли, що далеко були - аж за синiм морем!.. Який жаль, що старого Володимира не можна було навiки пригвоздити до гiр ки?вських!.. А тепера його стяги стали Рюриковi, а iншi - Давидовi! Та в рiзнi боки ?хнi полотнища мають, в рiзнi боки ?хнi списи летять! Повернув Славута коня i, гукнувши на почет, вихором помчав назад, до князя Святослава. Вислухавши боярина, князь нахмурився. - Се зло - княже менi непособi?! Се найбiльше зло нашого часу! Та що ма?мо робити - не затiвати ж вiйну з Давидом, коли з Кончаком не закiнчили! Не жаю, як там брат мiй Ярослав, - вирушив на Переяслав чи вiдсиджу?ться за Десною, як вiн це робив не один раз. Давид хоч до Трипiлля приплив було, а Ярослав, мабуть, i з мiсця не зрушив. - Вiн зiтхнув i пiсля недовгого роздуму наказав рiшуче: - Бiльше нам помочi ждати нiзвiдки, - нинi переходимо Днiпро i вдаримо на Кончака! Починайте переправу. Того ж дня всi руськi полки, а також чорт клобуки форсували Днiпро i рушили до Переяслава, пройнятi бажанням дати рiшучий бiй половцям. Та Кончак не став випробовувати долю. Вiн хутко зняв облогу Переяслава i, переобтяжений здобиччю та полоном, пiшов до нижньо? Сули, а звiдти, ще раз поплюндрувавши Посулля i вирiзавши майже всiх мешканцiв города Римова, рушив додому, в землю Половецьку... Страшнi були наслiдки необдуманого, слабо i наспiх пiдготовленого окремiшнього походу князя Iгоря. Все його вiйсько загинуло чи опинилося в полонi, самi князi стали бранцями кочiвникiв, Сiверська земля залишилася беззахисною, i значна частина ?? - Посем'я - стала пусткою пiсля нападу хана Кзи. Безвинно постраждала Переяславська земля, витоптана i спалена ордами Кончака, а князь Володимир був тяжко поранений. Лише завдяки рiшучим дiям Святослава Ки?вського, Рюрика Руського, Святославових синiв Олега та Володимира i особливо завдяки геро?чнiй оборонi переяславцiв на чолi з Володимиром Глiбовичем пощастило половцiв зупинити, а згодом вiдкинути за межi Русько? землi. Та загроза ново? навали, може, ще страшнiшо?, залишилася, i це почали розумiти всi, кому була не байдужа доля батькiвщини. Треба гадати, що, перебуваючи в далекiй половецькiй неволi, почав це розумiти i князь Iгор. РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ У левадах за Тором заливалися солов'?, та Янь нi на хвилину, нi на мить не затримався, щоб послухати ?х чи пожартувати з джигiтами-сторожами, як вiн робив це щовечора, а вiдразу шуснув у юрту. Ще з порога випалив: - Княже, бiда! Свiчка вiд його рвучкого руху заблимала i ледь не погасла. Всi кинулися до нього. - Що? Що сталося? Янь озирнувся i перейшов на шепiт: - Бачився я з Настею лише одну хвилину, бо повернувся з походу хан Туглiй... Переяслава половцi не взяли, i Кончак, вiдступивши, обложив Римiв i заходився плюндрувати Посулля, а його, Туглiя, вiдправив попереду, щоб повiдомив родичiв про перемогу. Бранцiв, каже, Кончак тягне видимо-невидимо!.. Та не в цьому рiч! По дорозi Туглiй зустрiвся з ханом Кзою, що верта?ться з-пiд Путивля... - Ну, i що там? - аж кинувся Iгор та Рагу?л. - Кажи! Ждан помертвiв. Перед очима зринула Вербiвка - вся у вогнi, у криках, у погромi половецькому. Що там? Як там? Невже всi загинули? Янь перевiв подих. - Кза Путивля теж не взяв, княже... Князь Святослав урятував - прислав iз дружинами синiв, i тi погнали поганих... Але й не в цьому рiч! - А в чому ж? - зiтхнув полегшено князь. - Там загинули син i зять хана Кзи, i ?х везуть додому, щоб поховати по половецькому звичаю в рiднiй землi. I розлютований Кза нахваля?ться з уруських голiв насипати над ними могили, а передусiм обезголовити наших князiв... Пробач, княже, за такi слова. Але я переказую те, що чув... Звiстка приголомшила всiх. - Не може цього бути! - вигукнув Рагу?л. Та Iгор, пригадавши, як загинув у гридницi Святославовiй Коб'як, подумав, що таке цiлком може бути. - Вiд скаженого Кзи можна всього чекати, - тихо промовив вiн. - Що ж робити? - спитав Ждан. - Що каже Настя? - Настя радить негайно тiкати... Поки не прибули Кза i Кончак... А ?х чекають з дня на день... - Так треба тiкати! - вигукнув Ждан. - Княже, треба тiкати! Iгор мовчав. У його очах застиг бiль. Всi розумiли, що дума? вiн зараз про брата, про сина, про племiнника. Та й про всiх сво?х дружинникiв та во?в, що опинилися через його нерозважливiсть у половецькiй неволi! - Княже, iншого виходу нема?, - тихо промовив Рагу?л. - Тiкати негайно! Слушнiшого часу не буде! - Я хотiв би переговорити з Кончаком... - Що з ним говорити! - вигукнув Рагу?л. - Якщо Кза та iншi хани наполяжуть, вiн не поряту? нi тебе, княже, нi твою братiю, бо не захоче протиставити себе всьому ханському курултаю! Для нього важливiше зберегти владу над Половецьким степом, нiж непевну дружбу з сiверськими князями... Треба повiдомити Овлура, щоб з кiньми, збро?ю та припасом харчiв ждав за Тором в умовленому мiсцi! Погоджуйся, княже! Одне тво? слово - I простелиться дорога додому! Я згоден вiддати за Овлура свою доньку, якщо вiн допоможе врятуватися тобi, княже! Iгор знову задумався, охопивши голову руками. Видно, нелегкi почуття бурхали в його серцi, бо обличчя йому спотворила болiсна гримаса, а з грудей виривався глухий стогiн. Врештi пiдвiв очi. - Гаразд. Скажiть Овлуровi, щоб готував коней! - Коня! Для одного тебе, княже. А ми залишимося, щоб приспати пильнiсть сторожi! - полегшено зiтхнув Рагу?л. Нi, коней! Тiкатимемо разом! - рiшуче заперечив Iгор. - Про iнших бранцiв не знаю - добереться до них Кза чи нi, а до вас, якщо ви залишитесь, добереться обов'язково. Бо ж кожному буде ясно, що ви не могли не знати про мiй намiр тiкати. Отож хай Овлур готу? п'ятеро коней - для нас i для себе. I завтра, як добре стемнi?, хай подасть знак * * * Наступного дня опiвднi прибув Кончак. Що зчинилося в стiйбищi! На радостях усi вирядилися в сво? найкращi вбрання. Рiзали баранiв, бичкiв, коней - варили в котлах м'ясо. Несли на високий пагорб над рiчкою, де жiнки розстеляли барвистi килими та лiжники для урочистого святкування перемоги над урусами, важкi бурдюки з кумисом, вином, бузою. Нi вiйсько, нi полон, нi караван з награбованим добром ще не прибули - Кончак з ханами та баями поспiшив додому налегкоруч, та радощам кочовикiв не було меж. Шум, гам, крики, смiх не вгавали нi на хвилину. Сторожi-джигiти радувалися разом зi всiма i теж готували багату вечерю з бузою та вином. Надвечiр стiйбище завирувало: лунали спiви, гримiли бубни, заливалися рiжки та домри, галасували чорноголовi дiтваки. Сторожа перепилася теж. Джигiти дудлили надмiру i тепер розважалися, як хто вмiв i хотiв. Однi пiшли бродити по табору, iншi, дорослiшi, гайнули до дiвчат, а тих кiлькох наймолодших, яких старшi залишили стерегти полонених, Янь спо?в зовсiм - усе частував i частував, тим бiльше що вина i бузи було вдосталь. Потiм вiддалеки вiд юрти, на пригiрку, затiяв iгрища: в челика, в довго? лози, в половецьке перетягання поясами. Джигiти борюкалися, ганяли, мов лошаки, реготали, аж поки зовсiм не вибилися з сил. А коли стемнiло, попадали на землю i миттю поснули. Лише дво? лишилося на чатах, та й вони всiлися побiля сво?х товаришiв i клювали носами доти, аж поки не поснули. I тодi за Тором пролунав свист. Раз i вдруге. Овлур да? знати - пора! Янь шуснув у юрту - Тiкаймо! Всi перехрестилися. - Ну, з богом! - промовив князь i, пiднявши тильне полотнище намету, перший пiрнув у густу темряву безмiсячно? ночi. За ним вилiзли iншi. Поповзом добралися до очеретiв, перебрели на той бiк Тору. Овлур чекав ?х з кiньми у кущах, бiля старо? верби. У стiйбищi пригасали вогнi, валували собаки, влягався гомiн людських голосiв. - За мною! - шепнув Овлур. - У степ вийдемо пiшки! Поминувши верболiз i чагарi, втiкачi скочили в сiдла i щодуху помчали на пiвнiч, до Дiнця. Тiльки кiнський тупiт стривожив степову тишу Iгор оглянувся назад. На тлi синього неба сколихнулися вежi половецькi, заблимали сторожовi вогнi, покотилася падуча зоря. Попереду мчав Овлур. Вiн добре знав цi мiсця - горбовистi, безводнi, пустиннi. Тут жодного стiйбища. Праворуч - солончаки та солонi озера, десь лiворуч - Каяла, попереду - Донець. До нього п'ятнадцять - двадцять верстов по необжитому степу, зарослому колючою таволгою, терном, полином, ковилою... Передусiм добратися до нього! Нiч темна, але прямо перед ними дишлом униз висить на небi Великий Вiз, а на заднiй його вiсi - Небесне Око, та зiрка, довкола яко? рухаються всi зiрки. I Овлур, i його супутники держать путь прямо на не?. Опiвночi домчали до Дiнця. Конi ледве трималися на ногах. Скажена скачка, пiд час яко? ?м не дали жодно? хвилини перепочинку, пiдiрвала ?х. Як тiльки ступили в воду, припали до не?, i вже нiяка сила не могла зрушити ?х з мiсця. Тут же, на водопо?, упав Iгорiв кiнь. Не витримавши перенапруги, обпившись водою, вiн, скiльки не силкувалися i скiльки не сiпали його за вуздечку, не змiг пiднятися. Потiм упав i Овлурiв. - Що ж тепера робити? Ми залишилися без коней, - забiдкався Iгор. - Обiйдемося, - вiдгукнувся Овлур. - На тому, низинному боцi - густий темний лiс. На конях навряд чи й продеремось крiзь нього, а якщо продеремося, то залишимо пiсля себе такий слiд, по якому нас швидко знайдуть. А пiшим - усюди дорога! Ми пiрнемо в хащ,! i загубимося в них, мов перепеленята в степових бур'янах. - Що ж робити з кiньми? - спитав Рагу?л. - Цих двох, що впали, зiпхнемо на бистрину - хай пливуть собi за водою, а решту переправимо на той бiк i там вiдпустимо в лiс. Якщо буде погоня, то ?хнi слiди на деякий час заплутають переслiдувачiв, - вiдповiв Овлур. - Ми ж самi пройдемо рiчкою i виберемося на берег у зручному мiсцi, щоб не залишити слiдiв... Тим часом зiйшов мiсяць, залив срiблястим свiтлом усе довкола: i холоднi хвилi, i густi очерети, i ряснi верби, i широку пiщану косу. Втiкачi заспiшили i почали переправу. * * * Рано-вранцi в стiйбище Кончака прискакав Кза. Схуд, зчорнiв, як головешка, очi палали люттю i вiдча?м. Кончак уже знав про його невтiшне горе i, мiцно обнявши, притиснув до грудей. - Уй-уй, хане, спiвчуваю тобi. Але синiв повернути не можу. Не в мо?х це силах... Крiпись!... Ти во?н i звик до втрат... А час залiку? тво? рани в серцi... Один час! Кза схлипнув, розчулений несподiваною щирiстю великого хана, та зразу ж вiдсахнувся. Глянув суворо. - Я при?хав не спiвчуття шукати, а справедливого вiдомщення! - А саме? - За голову сина я вимагаю голову князя Iгоря! Кончак витрiщив очi. - Кза! Я розумiю, що тво?ми вустами говорить велике батькiвське горе... Але ж i ти мусиш розумiти, що помста ця безпiдставна. Твiй син i твiй зять загинули як во?ни, в бою. Це смерть батирiв! I ?х Тенгрiхан вiзьме до себе!.. А Iгор - полоненик, i ти хочеш зарiзати його, як вiвцю! - А Коб'як? Його вбили в гридницi Святославовiй! - Ну, ти ж зна?ш, що вiн сам винен, - накинувся на князiв, як лютий вепр... А Iгор сидить спокiйно... Та й поручився я за нього!.. Вони б сперечалися довго, бо Кза настiйливо домагався свого, а Кончак не менш настiйливо перечив йому, та в стiйбищi раптом зчинився крик, пролунав тупiт багатьох кiнських копит. - Що там? - стривожився Кончак. Вони вийшли з юрти. Сюди з розпачливим криком мчало на конях кiлька молодих джигiтiв. - Хане, хане! Князь Iгор утiк! - Та ви часом не п'янi? Як утiк? Коли? - Мабуть, ще вечором, бо постелi холоднi, не зiм'ятi... Кончак змiнився в лицi. - Прокляття! Кза злорадно усмiхнувся. - От бачиш! А ти йому вiрив! Поручився за нього! Тепер, якщо пiйма?мо, ти вiддаси його менi! - По конях! - гукнув Кончак. - Ми наздоженемо його! В погоню кинулися обидва хани - i Кончак, i Кза - зi сво?ми людьми. Слiд узяли вiдразу - на березi, де був зiм'ятий очерет i залишилися вiдбитки нiг на пiску, а на тому боцi знайшли кiнськi слiди. По них i рушили навздогiн за втiкачами. - Ми ?х наздоженемо! - гукнув Кза, пiдстрибуючи в сiдлi. - Вони далеко не втекли! - Я теж так гадаю, - вiдповiв Кончак, поглядаючи на сонце. - До обiду вони будуть у наших руках. Як же здивувалися хани, коли помiтили, що слiди вели не на захiд, до Ташлика та Сальницi, а на пiвнiч - прямо до Дiнця. - Iгор обхитрив нас! - ревнув розлючений Кза. - Полетiв сокiл до свого гнiзда не степом, а перебрався на той бiк Дiнця - в лiси! Хiба ми його там знайдемо? На Дiнцi слiд Iгоря та його супутникiв раптом загубився. Лише тро? коней вийшло на протилежний берег. А де ж iншi дво?? Де втiкачi? Кза вiд лютi позеленiв. - Шукайте! - кинувся на людей. - Не полетiли ж вони птахами понад лiсом! Повиннi бути слiди. Байток, бери людей - шукай! З десятком джигiтiв старий Байток миттю зник у лiсi. Та незабаром повернувся нi з чим: коней, правда, знайшов - вони паслися неподалiк вiд берега, на галявинi, - та людських слiдiв нiде не видно. - Ей-вах! - схопився за голову Кза. - Прокляття! Князь Iгор i тут обхитрив нас! Що будемо робити? - Я повертаюся додому, - вiдповiв Кончак. - Не личить великому хановi винюхувати слiди втiкачiв! Я повертаю коня назад! Кза ударив камчею по луцi сiдла, у вiдча? пiдняв перед собою руки. - О горе менi! Я теж не маю часу бродити по цих заростях, бо жде мене мiй син Чугай, щоб я провiв його у царство тiней! Але клянусь пам'яттю предкiв, я пiймаю Iгоря! Байток, доручаю тобi це зробити... Вiдбери скiльки треба спритних джигiтiв i наздожени втiкачiв! З-пiд землi вiдкопай, а приведи менi на арканi князя Iгоря! Байток поморщився, але покiрно схилив сиву голову. - Я вiзьму двадцять джигiтiв, хане... У Iгоря один шлях - на захiд сонця. Та не одна стежка: i по цьому березi, i по тому, i понад самою рiчкою, i поодаль вiд не? - лiсами та галявинами. А яку з них обрав уруський князь - лише вiн зна?... Нам треба всюди порискати, пошукати... Тому я роздiлю сво?х людей на кiлька невеликих загонiв - який-небудь та натрапить на Iгорiв слiд... А я з сином та онуками по?ду понад Дiнцем. Чомусь менi зда?ться, що втiкачi триматимуться його берегiв... Хан Кза схвально кивнув головою. * * * Майже пiвверсти втiкачi чалапали по колiна, а подекуди й по пояс у водi. Попереду - Овлур, позаду - Ждан. Одяг i зброю несли на плечах. А коли почало глибшати, по мокрому стовбурищу пiдрито? повiнню верби, що схилилася в рiчку, вибралися на берег, одягайся i, не гаючись, один за одним рушили по звiринiй стежцi в дикi хащi лiсу. Там було тепло i сиро. Довкола стояли густi кущi, над ними вивищувалися могутнi верби та осокори. Крiзь ?хн? лапате гiлля де-не-де пробивалися тонкi, мов списи, променi мiсячного свiтла. Йшли мовчки, бо навiть трiск сухо? галузки пiд ногами лякав - чи нiхто не почу?? Тодi ще напруженiше дослухалися, - нi, не чути нiкого. Тiльки десь далеко заухка? сова, зашипить над головою сич та важка рибина скинеться на плесi. I знову тиша... Стежку ледь видно: петля? в гущавинi, незмiрно подовжуючи путь. Та Овлур нi на крок не збочу? з не?, щоб не заблудитися в цьому нiчному пралiсi. Ранок зустрiв ?х сивими туманами та рясними холодними росами. Тумани - на радiсть: приховують вiд стороннього ока. Роси - зрадливi: пройдеш по них - i залиша?ться пiсля тебе широкий, добре помiтний слiд. До того ж вiд роси всi мокрi по самi вуха. Одяг хоч викручуй! Вода з нього аж хлюпотить. Усi закоцюбли, посинiли. На обличчях повиступали сироти. - Оц-це красенi, х-хай йому г-грець! - зацокотiв зубами Янь, не втримавшись, щоб не покепкувати. - Н-на-че к-кури пiсля д-дощу! Коли сонце пiдбилося вище, зiгрiлися, обсохли. Зате стомилися, зголоднiли - заледве переставляли ноги. А Рагу?л зовсiм пристав - плентався позаду. - Овлуре, ти б розсупонив свою торбину! - не витримав Янь. - ?сти хочеться, аж душа болить! Його пiдтримав Iгор. - А й справдi, пора перепочити. Овлур оглянувся. Обережно, щоб не залишити пiсля себе слiдiв, повернув убiк вiд стежки, до великого лапатого куща верболозу, що рiс посеред галявини, i шуснув пiд його вiття. - Сюди! Тут було сонячно, тепло i тихо. Лише гув волохатий джмiль, перелiтаючи з квiтки на квiтку, та десь тонко цiвiнькала синиця: - Цiвiнь! Цiвiнь! Всi миттю попадали в траву. Овлур скинув з-за плеча торбину, дiстав кожному по шматку цупко? в'ялено? яловичини, i всi мовчки накинулися на смачне солонувате м'ясо. А потiм один по одному поснули - прямо на сонцi. Спали до самого вечора. Прокинулися вiд недалекого кiнського тупоту. Янь скочив на ноги, та Iгор устиг схопити його за рукав. - Тс-с-с! Без шуму! Щоб i листочок не сколихнувся! Вони обережно розсунули вiття. З лiсу на галявину ви?хало п'ятеро вершникiв. Зупинилися, розглядаючи все довкола. - Це люди хана Кзи, - шепнув Овлур. - Я знаю ?х... Старий - то батир Байток, позаду - його виводок: син та внуки. Без сумнiву, ?дуть по нашому слiду... - Що ж робити? - спитав Янь. Якщо повернуть у наш бiк, будемо стрiляти! вiдповiв Iгор. - ?х п'ятеро - i нас п'ятеро... Я беру на себе переднього... Та цiльтеся добре, щоб жодного не випустити живцем! Тонкi стрiли з залiзними наконечниками миттю видобутi зi шкiряних сагайдакiв i покладенi на тугi тятиви лукiв. Один порух - i полетять у груди переслiдувачам. Та Iгор застережливо пiдняв палець. - Не стрiляти поки що! Половцi тим часом збилися в гурт i про щось тихо сперечалися, збуджено розмахували руками. На жаль, жодне слово не долiтало до слуху втiкачiв. Однак, судячи по жестах, все ж можна було здогадатися, що Байток наполягав обшукати навколишнi кущi, а його син та онуки пропонували ?хати далi. Напруження наростало. Чия ж думка переважить? Вступати з половцями у вiдкритий бiй Iгоревi не хотiлося. Хоча сили обох сторiн рiвнi, загальна перевага на боцi переслiдувачiв, - вони знаходилися на сво?й землi i до них кожно? хвилини могла прибути пiдмога. А хто ж допоможе русичам? До того ж найлегше поранення одного з них ускладнить становище всiх. Iгор завмер. Його супутники теж не поворухнулися. Кожному ясно: там, на галявинi, зараз вирiшу?ться ?хня доля. Рушать половцi далi - вони врятованi, кинуться нишпорити по кущах - хтозна, чим це закiнчиться для втiкачiв. Врештi Байток з досадою махнув рукою i рiзко вигукнув: - Вперед! Приостроженi конi важко вдарили копитами об землю i швидко понесли верхiвцiв на протилежний бiк галявини, у густий зелений лiс. Iгор полегшено зiтхнув. - Ми врятованi! На цей раз неволя або й смерть обiйшли нас стороною! Тепер по стежцi нам ходу нема - будемо йти манiвцями, щонайгустiшими заростями, щоб не запримiтив жоден собака... * * * Ця зустрiч з Байтоком, що закiнчилася для втiкачiв щасливо, застерегла ?х вiд багатьох подальших небезпек. Тепер вони звернули зi стежки i вибирали найглухiшi мiсця, продиралися крiзь непролазнi хащi, прибережнi очерети та бур'яни, перебродили численнi струмки, зарiчки, притоки Дiнця, купалися в холодних росах, мокли пiд дощами, обсихали на сонцi, - i знову йшли, приглядаючись пильно до всього: чи не видно кочовикiв, чи не загрожу? ?м небезпека? Спочивали мало. Як заходило сонце, в найбiльшiй гущавинi з вiття, трави чи моху мостили кубло i лягали щiльно, один побiля одного, щоб зiгрiтися. Стомленi, голоднi, миттю поринали в важкий тривожний сон,'а як тiльки на сходi пiднiмався край неба i розбурхане птаство заводило сво? ранковi спiви, схоплювалися i, дрижачи вiд холоду, рушали далi. I знову йшли невпинно, силомiць продираючись крiзь непрогляднi хащi верболозiв, вiльшнякiв, лiщини та очеретiв, зарослих травою, бур'янами, колючою ожиною та дерезою, шипшиною та глодом, переплетених дрiбнолистою берiзкою, хмелем, заснованих павутинням. Рвали на собi одяг, розбивали взуття, дряпали до кровi обличчя, руки, спотикалися, падали i знову йшли i йшли - все на захiд, на захiд, до рiдно? землi. На п'ятий день, надвечiр, перепливли Оскол, а наступного дня - Сальницю. Знайомi мiсця! Ще зовсiм недавно про?здили вони тут на конях, зi збро?ю в руках, сповненi надiй на перемогу... А нинi, зарослi, голоднi, пробираються тайкома, як загнанi звiрi, боячись зустрiчi навiть з поодинокими чабанами. Iгор брiв мовчки, понуро. Нi голод, нi спека, нi холод, нi iншi злигоднi цього важкого шляху не гнiтили його так, як спогади про цей нещасливий похiд, про страшну поразку, про втрату вiйська i всi?? збро?, про те, що цiле крило Русько? землi - Сiверщина - лишилося оголене, без захисту вiйськового. За Сальницею почав допiкати голод. Овлурова торбина спорожнiла - ?сти було нiчого. Всi чалапали цiлий день важко, похмуро. Нетерпеливий Янь нишпорив попiд кущами - чи не зачервонi? де суниця, чи не визирне з трави сиро?жка? Та пошуки його були марнi. I суницi, i сиро?жки траплялися нечасто. Де ж знайти поживу? - Треба щось уполювати, - сказав Iгор. - Звернемо до Дiнця - там, на зарiчках та озерах, страх скiльки птаства! Вони звернули вбiк i незабаром опинилися на березi озера. З-за густих заростiв очерету, куги та верболозу доносилися пташинi голоси: качине крякання, гусяче гелготання та ячання лебедiв. Iгор зняв з-за плеча лука, дiстав стрiлу. Його супутники зробили те ж саме. Потiм тихо розсунули очерет, виглянули на плесо - i завмерли: перед ними вирував справжнiй пташиний базар! Поодинцi i парами спокiйно, гордовито плавали поважнi бiлоснiжнi лебедi, хлюпосталися, пiрнали у воду сiрi гуси, шниряли помiж ними вертлявi качки... Янь аж очi пустив пiд лоба, ковтнув слину. Яке багатство! Одночасно звелися вгору п'ять лукiв, тонко задзвенiли тятиви з висушених бичачих жил, блискавично вилетiли з очеретiв тонкi половецькi стрiли - i п'ять ситих птахiв, тужливо зойкнувши на все озеро, затрiпотiли крильми, болiсно склали на воду сво? гнучкi ши?. Наполохане птаство з криком i фуркотом враз пiднялося вгору i злякано сипонуло врозтiч. - Хлопцi, у воду! - радiсно усмiхнувся Iгор. - Дiстаньте здобич! Янь, Ждан i Овлур швидко роздяглися i, пробираючи руками ряску i латаття, побрели на глибину. Притягнули пiдстрелених птахiв на сухе, склали перед князем. - Ось! - вигукнув Янь, нiбито вiн сам роздобув усю цю дичину. - Скiльки м'ясива! Здобич справдi була така, яко? нiхто й не сподiвався, - три лебедi, гусак i селезень. Вiдразу ж заходилися готувати вечерю. * * * Одинадцять днiв i ночей пробиралися втiкачi до города Дiнця, що стояв на самому краю Русько? землi, на межi з полем Половецьким. Перепливали рiки, продиралися крiзь густi заростi чагарникiв, та?мно прокрадалися мимо половецьких стiйбищ та пасовищ, вiдкритi широкi поля переходили вночi, а поляни та галявини переповзали, мов вужi, щоб нiхто не запримiтив. Тут вони роздобули коней i харчiв. Тут починалася рiдна земля, на якiй, хоч i була вона спустошена, випалена, сплюндрована, вже не доводилося, мов звiрам, ховатися вiд чужинцiв. Чим ближче було до Сейму, тим похмурiше i тривожнiше ставало на серцi у Ждана. Що його жде дома? Чи уцiлiла Вербiвка? Чи зустрiне кого? Чи увидить лише згарища та трупи, як i повсюди? - Не журися, - втiшав його Янь. - Нiколи не бувало так, щоб усiх вирубали, все випалили, знищили. Хтось же та лишився! I може, то якраз будуть тво?!.. Ждан сумно хитав головою, iнодi навiть усмiхався на тi Яневi слова розради, та з очей не сходив смуток. Якби ж то! Та ось нарештi Сейм! I з кожним селом, з кожним хутором, що вони про?здили, все менше i менше залишалося в Ждановому серцi надi?. Нiби тисячi диких турiв пронеслися по краю, нiби громом випалило землю i прибило завiями-хвищами - такими були тi села й хутори. Всюди - згарища, пустки, непохованi трупи, бiля яких дiловито походжали i бридко крякали ситi круки. Нi старого, нi малого. Тiльки смерть, тлiн i горе витали над зеленим Посем'ям... Iгор темнiв, кусав губи - аж вони йому зчорнiли. Ждан стискував кулаки i пiдганяв коня. I навiть Янь утратив свою звичну веселiсть та безтурботнiсть i ?хав мовчазний, пригнiчений, мовби то був i не Янь. Коли пiд'?здили до Вербiвки, Ждан вирвався вперед. Йому не терпiлося швидше глянути на рiдне село. А може, лихо обминуло його, обiйшло стороною? Даремнi сподiвання! Вiн з'?хав на пагорб i зупинився, занiмiвши, вражений тим, що вiдкрилося його зоровi. В долинi, де колись стояла Вербiвка, тепер жодно? хатини, жодно? повiтi, жодно? живо? душi! Мертво, сморiдно, страшно. Тiльки срiбляться тополi в левадах та зозуля ку? на вершечку ?хньо? грушi. Як на глум! I кому вона там ку? тi довгi, щасливi лiта? Вiн не захотiв чекати князя. Не захотiв зараз бачити його, говорити з ним, слухати з його уст слова втiхи й розради. То вiн винен у всьому! Вiн!.. Вдарив коня - i навпростець, через безлюднi вулицi i спаленi дворища, через поваленi тини i буйну зелень городiв, нiким не прополену, здичавiлу, помчав прямо до сво?? грушi, що одна тут зараз височiла, та ще стiжок сiна, що якимось чудом уцiлiв на левадi, нагадуючи i про рiдних людей, i про збудовану власними руками хатину, i про його короткоплинне щастя. Пiд грушею темнiла купа золи. Тут стояла його хатина. Тут мрiяв вiн про майбутн? життя. Кiнь попасом пiшов по городу, а вiн став над тi?ю золою i крiзь сльози довго не мiг нiчого розгледiти. Вiн не чув, як пiд'?хали його супутники i зупинилися вiддаля. Не чув, як перестала кувати зозуля на вершечку грушi i затих вiтер у долинi. Нiчого не чув. Був оглушений тим горем, що несподiвано впало на його голову. Потiм витер сльози i роззирнувся пильнiше. Посеред пожарища стояла закiптюжена пiч, всюди чорнiли головешки, сiрiв попiл, стирчали обвугленi присiшки, i тiльки посерединi щось раптом забiлiло. Вiн узяв палицю, прогорнув золу - i закричав розпачливо: то бiлiв череп. Чий? Материн? Любавин? Плечi його здригнулися вiд ридання. Все! Бiльше сподiватися нi на що! Найрiднiшi його люди лежать тут, у цiй страшнiй чорнiй могилi! Навiщо тепер жити? Навiщо йому цей проклятий жорстокий свiт? Чому не загинув на Каялi, як брат Iван, як Будило, як сотнi iнших во?нiв? Тут його обняла чиясь важка тверда рука. Оглянувся - князь. Брови його заломилися, в очах - сльози. А над вухом затремтiв приглушений князiв голос: - Поплач, хлопче, поплач... Стане легше... Але не впадай у вiдчай... Допоки ми живемо, допоки ? сила тримати меча, доти не повиннi втрачати надi?! Ми ще пiднiмемося! Пiднiмемося - i вiдплатимо за всi цi жахи!.. Як тiльки прибуду додому, зразу ж вiдправлюся до князiв у Чернiгiв, у Ки?в, у Бiлгород - просити допомоги, щоб захистити нашу Сiверщину вiд нових нещасть... Я наст