Володимир Малик. Фiрман султана ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ЧАСТИНА ПЕРША НА КАТОРЗI 1 Каторга - успадковане турками новогрецьке слово, що означа? загальну назву гребного судна з трьома рядами весел. Веслярами на каторги в кра?нах Середземномор'я брали рабiв, вiйськових бранцiв та злочинцiв, засуджених до найтяжчих робiт. Усiх цих нещасних приковували до лав або ж з'?днували одним суцiльним ланцюгом, пропущеним помiж забитими в кайдани ногами i примкнутим до кормово? i носово? перегородок мiцними хитромудрими замками. Тут, пiдстьобуванi батогами наглядачiв, веслярi беззмiнне сидiли бiля важких довгих весел, тут iли i спали, тут же часто божеволiли або помирали вiд виснаження i хвороб. Не було страшнiшо? неволi, нiж робота на каторзi. Тому i ввiйшло це слово майже у всi ?вропейськi мови як синонiм нелюдських мук, найтяжчого покарання. До весла невiльники були прикованi по тро?: скраю вiд проходу - Звенигора, посерединi - Спихальський, а Роман Во?нов сидiв третiм, бiля борту, в темному низькому закутку. Так ?х посаджено не випадково. Скраю держално весла ма? найбiльший хiд, тому сюди вибирали наймiцнiших невiльникiв, бо тут доводилося прикладати найбiльше сил. Арсен же виглядiв дужим, м'язистим молодиком. Крайнiм, як правило, найчастiше перепадало вiд наглядача: вони завжди на виду, i кожний промах, кожне намагання зменшити зусилля, хоч трохи перепочити не могли приховатися вiд його пильного ока. Зразу ж лунала брудна лайка, i на плечi винуватого зi свистом падав замашний гарапник iз вимочено? в морськiй водi бичачо? шкури. Коли "Чорний дракон" з Босфору вийшов у море i заколивався на його могутнiх грудях, барабан на палубi забив надсаднiше й частiше. Це був знак гребти дужче, швидше. Наглядач Абдурахман, товстий, приземкуватий турок, з тих туркiв-в'язнiв, що потрапили на каторгу за важкий злочин, люто закричав: - Мiцнiше гребiть, паршивi свинi! Та разом усi - пiднiмай, опускай! Пiднiмай, опускай! Весла лiтали, мов крила птаха. Монотонне брязкотiли кайдани. Чулося натужне дихання стомлених людей: вiд свiтанку вже спливло кiлька годин. Та барабан не вгавав, усе вистукував i вистукував - там-та-там, там-та-там!.. Частiше, частiше!.. Вимагав, наказував - греби, греби! Скiльки ? сили в руках - греби! Iнакше... Свистiв над головами гребцiв гарапник i гаряче опiкав тих, хто, на думку Абдурахмана, гаявся i не проявляв належно? старанностi. Наглядач був невблаганний. Вiн сам кiлька рокiв провiв за веслом, сам не раз скуштував безжалiсних ударiв, i тепер, боячись утратити вiльнiше i ситiше життя, намагався догодити капудановi-пашi[1] тим, що примушував сво?х колишнiх товаришiв гребти якомога сильнiше. Його гладке обличчя блищало вiд поту: сонце пiдбивалося все вище вгору, i в тiсному примiщеннi для невiльникiв ставало нестерпно душно. Мало допомагало навiть те, що повiдкривали люки, крiзь якi вряди-годи вривалося трохи свiжого повiтря. Абдурахман змахнув з лоба краплини ?дко? вологи, блимнув на Звенигору важким тьмяним оком. Арсен у цей час перекинувся словом зi Спихальським, i дотепна вiдповiдь поляка розвеселила козака. На його вустах з'явилася легка усмiшка. - А-а, новачок, гяурська свиня! Поганий iшак! Смi?шся?.. О нi, ти в мене працюватимеш як слiд! - зарепетував наглядач i кiлька разiв шмагонув невiльника по плечах. Гострий, пекучий бiль пронизав козацьке тiло. Звенигора здригнувся. В очах почорнiло вiд образи. Вiн грiб, як i всi, навiть мiцнiше, бо мав набагато бiльше сили, нiж худi, виснаженi раби, що багато часу провели бiля опачин. Лють скаламутила йому розум. Кинувши весло, не тямлячи себе, вiн, скiльки дозволив ланцюг, рвонувся до Абдурахмана. Загримкотiли кайдани i боляче врiзалися в ноги. Та все ж кулак, в який Звенигора вклав усю силу, дiстався щелепи наглядача. Блискавичний удар швиргонув товстого Абдурахмана на вичовгану дерев'яну пiдлогу, - вiн вiдлетiв назад i мiцно стукнувся головою об стiнку. Це сталося так несподiвано, що невiльники перестали гребти. Весла сплуталися. Каторга почала помiтно втрачати хiд. Абдурахман довго лежав без руху, тiльки зiпав широко роззявленим ротом. Потiм застогнав i розплющив очi. Всi гребцi повернули голови назад i з цiкавiстю й острахом поглядали на Звенигору й наглядача, який силкувався пiдвестися, але нiяк не мiг i тiльки ошалiло поводив переляканими круглими очима. - На бога, Арсене, що ти наробив! - вигукнув вражений Спихальський i настовбурчив на Звенигору давно не стриженого рудого вуса. - Вiн же, холера ясна, тебе заб'? ниньки! Роман мовчав, але й на його обличчi вимальовувався жах. Звенигора сiв, важко дихаючи. Тремтячими руками обхопив держално весла, стиснув, немов обценьками. Розумiв, що треба охолонути, заспоко?тись i щось придумати, бо iнакше Абдурахман i справдi заб'?, засiче гарапником до смертi. Однак жодна путяща думка не лiзла йому в голову. Та й що тут придума?ш? До того ж вiд лютi й хвилювання перед очима все ще плавали червонястi кола. Тим часом Абдурахман прочумався i поволi, опираючись спиною об стiну, звiвся на ноги. Каламутним поглядом обвiв нерухомих, застиглих у якомусь дивному напруженнi гребцiв. Здавалося, вiн не розумiв, що з ним сталося i чому невiльники не гребуть. Удар так приголомшив його, що в головi й досi гули джмелi. Та ось його погляд упав на Звенигору. Бридка гримаса спотворила йому кругле млинцювате обличчя. Вся його коротконога постать враз напружилась, а рука мiцно стиснула рукiв'я гарапника. Вiн ступив крок уперед. Та, мабуть, пригадавши, чим щойно закiнчилась його сутичка з цим новачком, зупинився й ошкiрив бiлi зуби. - Гяурський пес! Невже ти гада?ш, що аллах дарував тобi безсмертя? Ти жорстоко помиля?шся! Твоя смерть - на кiнчику мого гарапника, нещасний! - зловiсне прошепотiв Абдурахман i звiддаля почав люто шмагати Звенигору. - Ось тобi! Ось тобi! Ма?ш!.. Арсен обхопив руками голову, пригнувся. Спихальський i Во?нов зчинили крик. До них при?днались iншi невiльники. Кричали рiзними мовами, бо тут були люди з усiх кiнцiв неосяжно? Османсько? iмперi? та з багатьох сумiжних кра?н. - Абдурахмане, кривава собако, що ти робиш? - почулося з корми. - Ти забув, як сам сидiв бiля опачини? Чекай - настане i для тебе чорний день! - Скажений вiслюк! - Негiдник! Чума б тебе забрала! - Стамбульський злодюга! Розбiйник! Образливi вигуки сипалися зi всiх бокiв, та Абдурахман на те не зважав. Лайка ще бiльше розпалювала його, i вiн, оскаженiвши, бив Звенигору смертним бо?м. Може й забив би козака, коли б на сходах не пролунав тупiт багатьох нiг. Кiлька чоловiк швидко спускалися вниз. - Що тут сталося? Чому не гребуть цi проклятi свинi? - розлiгся гучний владний голос. - Де Абдурахман, гнiв аллаха на його голову! Абдурахман вiдскочив од Звенигори, виструнчився, зiбгавши в руцi гарапника. З обличчя враз злетiв вираз скажено? лютi. Натомiсть усi побачили, як дрiбно тремтять його колiна, а нижня щелепа почала розпухати й одвисла донизу. - Невiльники збунтувалися, мiй благодiйнику капудан-паша Семестаф, - пролепетав вiн здерев'янiлим голосом. - ?х пiдбурив оцей гяур, ця паршива собака, хай шайтан зжере його смердючу голову! Наглядач тицьнув рукiв'ям гарапника в бiк Звенигори. Капудан-паша Семестаф спустився з останнього схiдця i зупинився перед Абдурахманом. Це був високий пiдстаркуватий турок з сивуватою бородою i красивим обличчям, якого не мiг спотворити навiть шрам, що червонiв на щоцi. Позаду капудан-пашi стояли два корабельнi аги. - Хiба у мене на суднi мало батогiв, щоб примусити цей скот працювати як слiд? - похмуро запитав паша Семестаф. - Я саме цим i займався перед вашим приходом, найяснiший пашо, - вклонився Абдурахман. - Але цей гяур ударив мене в обличчя. Паша Семестаф глянув на Звенигору. В тому поглядi не було цiкавостi чи теплоти, - так дивляться на рiч, що невiдомо як попала пiд ноги, або на норовисту тварину, яку треба приборкати. - Бунт на кораблi кара?ться смертю. Та не станемо ж ми непокiрливого вiслюка карати на горло, - досить для нього кiлькох ударiв гарапника! Тож усипте цьому негiдниковi так, щоб порозумнiшав, але мав силу тягнути весло. В морi менi потрiбнi гребцi живi, а не мертвi! Та невiльник, на подив пашi, випростався, високо пiдняв голову i доброю турецькою мовою сказав: - Шановний паша помиля?ться, вважаючи мене за вiслюка. Хоч я сьогоднi раб, та все ж не втратив людсько? гiдностi, як оця свиня Абдурахман! Тому я волiю краще померти, нiж зносити незаслуженi знущання! Капудан-паша з неприхованою цiкавiстю глянув на невiльника. Наглядач Абдурахман теж вирячив очi, почувши добiрну мову брудного гяура. - Ти турок? - спитав паша Семестаф. - Як ти тут опинився? - Я купець, ваша милiсть. Мене пiдступно схопили мо? вороги i завдали в неволю. Така ж доля може чекати кожного правовiрного, вiд якого вiдступиться аллах, хай славиться його iм'я! - Як тебе звати? - Кучук, ефендi. Iбрагiм Кучук, купець i син купця, а тепер - раб нашого найяснiшого падишаха, хай живе вiн десять тисяч лiт! - Гм, це цiкаво, - буркнув паша Семестаф. - I багатий твiй батько? - Достатньо багатий, щоб купити такий корабель, як "Чорний дракон", i поставити на нього гребцiв. - О! - вирвалось у пашi. - Чому ж вiн не викупив тебе? - Вiн не зна?, де я подiвся. А я не можу подати йому звiстки про себе. Як паша догаду?ться, в мо?му становищi це нелегко зробити. До того ж мiй батько, хай береже його аллах, живе в Ляхистанi, в мiстi Кам'янцi, пiд мурами якого наш звитяжний хондкар[2] уславив себе невиданою вiкторi?ю над невiрними. Звенигора хотiв зацiкавити пашу можливiстю одержати за купецького сина викуп, але з одною метою - забезпечити собi його заступництво перед Абдурахманом, який пала? бажанням засiкти невiльника. Звичайно, рано чи пiзно цей обман викри?ться, i тодi паша, чого доброго, сам накаже катувати обманщика або й стратити. Але далеке майбутн? мало турбувало козака. Головне - уникнути небезпеки зараз. А що буде через рiк чи два, Звенигора не хотiв i думати. - Ну, ось що, ага Кучук, - сказав паша, - ми пливемо в Килiю, i там я постараюся знайти людину, яка подасть про тебе звiстку тво?му батьковi. Хай старий готу? грошi. Однак до того часу, поки я напевне не дiзнаюся, що за тебе дадуть, ти сидiтимеш бiля весла i гребтимеш нарiвнi з усiма. Якщо ж проявлятимеш непокiрнiсть, Абдурахман швидко протверезить тебе. Ти чу?ш, Абдурахмане? - Чую, ваша милiсть, - зiгнувся в дугу наглядач i спiдлоба зловтiшно глипнув на невiльника. - А тепер за роботу, негiднi свинi! - раптом закричав паша. - Якщо хочете одержати свою миску чорби за роботу!.. Абдурахмане, невже твiй гарапник став такий легкий, що не може примусити цих тварюк ворушитися як слiд? Абдурахман нiби чекав такого наказу. З високо пiднятим гарапником вiн кинувся до веслярiв. Удар! Ще удар! - За весла, проклятi гяури! За весла! Невiльники поспiшно почали гребти. Кожен намагався ухилитися вiд дошкульного удару. Однак Абдурахман не проминув жодного - всiх почастував, окрiм Звенигори, котрого боявся поки що чiпати, не знаючи, як подивиться на це паша. 2 Днi були тяжкi, а ночi ще тяжчi. Короткий час вiдпочинку, коли каторга лягала в дрейф або йшла пiд вiтрилом, якщо дув попутний вiтер, невiльники проводили тут же, на широких лавах. Стомленi нелюдською працею, голоднi, вони довго не могли заснути, - стогнали, молилися чи проклинали нишком свою долю. Звенигору вночi мучили кошмари, обсiдали чорнi думи. Кiлька ночей пiдряд йому снився Гамiд. Страшний, брезклий, з перекошеним вiд лютi обличчям, з виряченими очима, вiн тримав у руцi розпечений до бiлого залiзний прут i цiлився ним козаковi прямо в очi... Прив'язаний вiрьовкою до дерева, Звенигора не мiг нi втекти, нi вiдвернутися. Гострий прут, з якого вiялом бризкали голубi iскри, все ближче, ближче пiдсувався до нього. Вже пашить з нього жаром - ось-ось вiн увiп'?ться в око, i настане вiчна пiтьма! Козаковi чоло рясно всiялося потом. Вiн хоче скрикнути - i не може. Всi м'язи напружилися, вiрьовки врiзалися в тiло... I в останню мить, коли залiзо, зда?ться, от-от штрикне в око, вiн прокида?ться. Навколо темрява. Задуха. Чути глухе шемрання хвиль за бортом та хропiння i стогiн невiльникiв. Звенигора полегшено зiтха?, витира? рукавом чоло i вдивля?ться в низьку дощану стелю. Лежить довго з розплющеними очима, силку?ться заснути знову, але не може. В головi ро?м в'ються думки i спогади. Вiн згаду? матiр, сестричку Стеху, дiдуся, якi, напевно, вже втратили надiю побачити його живого, згаду? Златку... Та чи? б обличчя вiн не уявив, якi б картини минулого не спливали перед ним, вiн не мiг довго милуватися ними, бо зразу ж виникала надокучлива пекуча думка: як визволитися? Невже йому судилося провести останнi роки життя на каторзi? Невже не трапиться щасливо? нагоди втекти? Звенигора обережно, щоб не розбудити товаришiв, пiдводиться, сiда? на лавi i почина? перебирати в думцi всi можливi варiанти визволення. Нападуть на судно запорожцi - захоплять його. От i вiльний... Та чи нападуть? Чи не доведеться цього ждати десять або й двадцять рокiв - i, врештi, не дiждавшись, загинути у вiдча?? Можна використати Сiркове золото... Але як? Паша Семестаф дiзна?ться - просто вiдбере! Пропаде пояс iз монетами нi за цапову душу!.. До того ж залишаться в неволi Спихальський i Роман. А такого вiн i в гадцi не ма?. Якшо визволятися, то тiльки разом! Перебити сторожу i захопити корабель?.. Легко про це подумати, а зробити - нiяко? можливостi. I передусiм через цi проклятi кайдани i ланцюг, на який ?х нанизано, як тараню на шворку. I все ж вiн розумiв, що ?диний шлях до визволення - перерiзати чи перетерти ланцюг. Важкий кований ланцюг, що, пропущений помiж закованими ногами веслярiв, чорною змi?ю звива?ться попiд лавами i не дозволя? жодному невiльниковi вiдступити вiд свого мiсця далi нiж на один крок. Звенигора в темрявi намацав кiлька його ланок, пiдняв, поклав на колiна. Ланцюг як ланцюг! Таких на Сiчi було вдосталь, - ?х виковували в кузнях для рiзних господарських потреб. Але тут це не просто ланцюг, а ворог, якого треба знищити. Та як? Пiрвати? Не перервеш I Перерубати чи перепиляти? Нiчим. Що ж робити? Звенигора перебрав у думцi десятки рiзних можливостей. Однак нi до чого не додумався. В безсилiй злобi намотав ланцюг на обидвi руки i щосили рвонув... Залiзо загримiло, задзвенiло, нiби засмiялося з його даремних потуг. Вiн кинув його собi пiд ноги, безсило усмiхнувся в темрявi зi сво?? на?вностi i, охопивши руками голову, повалився на лаву. Та думки точать мозок, мов шашiль дерево. От коли б дiстати шматок каменю-пiсковика, - ним би можна було поволi перетерти одну з ланок. Та ба! Де його дiстанеш? На берег невiльникiв не пускають. Нiхто з туркiв тако? послуги тобi не зробить... Тож годi тiшити себе марною надi?ю! Чомусь пригадалось, як дома, ще в Кам'янцi, одного разу зiрвався з цепу собака й накинувся на жебракiв, що зайшли на подвiр'я. Арсен був тодi хлопчаком, але й досi пам'ята?, як могутнiй гривастий Циган з розгону рвонувся вперед, до незнайомцiв, як дзенькнув натягнутий, мов струна, цеп, як заверещали жебраки, вiдбиваючись вiд пса палицями. Батько вибiг з майстернi i вiдтягнув собаку назад, до будки. Жебраки зникли з двору, нiби ?х вiтром здуло. А батько, вражений тим, що сталося, пiдняв з землi цеп. - Сильний наш Циган, - сказав тодi малий Арсен. - Не в силi справа, - вiдповiв батько. - Глянь-но сюди - бачиш? - I показав обривок ланцюга. Арсен був вражений. Ланки ланцюга в мiсцях з'?днання так перетерлися за довгий час, що були не товщi капустяного листка. - Чи ти ба! - здивувався тодi вiн. - Таке мiцне залiзо - а перетерлося... - Час i залiзо пере?да?, сину, - вiдповiв батько i вiдбив молотком скобля, щоб вiддати цепок ковалевi для переробки. В той час Арсен так i не зрозумiв, як то час пере?да? i залiзо. А тепер, пригадавши всю ту картину, мало не скрикнув i миттю пiдхопився з лави. Затермосив Спихальського i Романа, розбуркав i прошепотiв: - Уставайте! Та вставайте ж! Годi спати, холера б вас не побрала! - Що трапилось, Арсене? Снiданок дають? - очамрiло спитав Спихальський. - Але ще ж рано, псякрев! Звенигора затулив йому рота. - Тс-с-с, пане Мартине! Думка ? цiкава! Чи не хотiло б товариство послухати? - Най його мамi стонайцять болячок, то для того треба чоловiка розколошкати серед ночi? -розсердився Спихальський, голосно позiхаючи. - Нишкни, пане Мартине! - прошепотiв з кутка Роман. - Дай послухати! Кажи, Арсене! Звенигора нахилився, прошепотiв: - Друзi, нагода для втечi може трапитися не скоро. Але ми ма?мо бути готовi до не?. Що я маю на увазi? Ми повиннi та?мно перетерти ланцюг, щоб у слушну хвилину розiрвати його i покинути судно чи вступити в боротьбу з турками. Це ?дина наша надiя, ?диний шлях до волi! I Роман, i Спихальський схопили Звенигору за руки. - Як, Арсене? Ти ма?ш якесь причандалля? - Нi, друзi, нiякого причандалля я не маю... Але наше терпiння i залiзо пере?сть! Будемо терти одну ланку - залiзо об залiзо! Чи вам доводилося коли-небудь бачити старий цеп? Ви, мабуть, примiтили, як окремi ланки стираються так, що ?х дужi козарлюги, як ми з вами. могли б легко розiрвати? - Ланцюг перетерти? - розчаровано прошепотiв Спихальський. - О матка боска! - Не за день i не за два, пане Мартине! Може, за пiвроку чи й за рiк... Ма? ж залiзо колись пiддатися нам!.. А врештi, що ма?мо робити? Сидiти за веслом до скону? Чи, може, ти надумав щось краще? Га? Спихальський промовчав. А Роман, напираючи по-тульському на "а", швидко заговорив: - Iншого виходу у нас справдi нема! I чим швидше ми почнемо, тим краще! Сьогоднi! Негайно! Я згоден цю нiч не поспати - буду до самого ранку працювати! Та ще як! I самого чорта перетру!.. А наступну нiч Звенигора, а там - ти, пане Спихальський... Отак i чергуватимемось... Чи як? - Дiло кажеш, Романе, - схвалив Звенигора. - Працюватимемо тiльки вночi. - Як же нам впiзнати поночi ту ланку, що ма?мо терти? - спитав Спихальський. - Чей же не кошачi очi ма?мо? - Е, якби тiльки ця перешкода була найважча, - промовив Звенигора. - Зав'яжемо на сусiднiй ланцi стьожку якусь - от i мiтка! - Й одiрвав вiд шаровар вузьку смужку. 3 Минуло лiто. Непомiтно прийшла осiнь з рвучкими пiвнiчними вiтрами i надокучливою мжичкою. Море стало суворе, непривiтне. З його поверхнi зникла при?мна голубизна, що милувала око, - натомiсть дедалi частiше схоплювалися пiнистi буруни, i важкi бризки залiтали на палубу до гребцiв. Невiльникам дали старi дiрявi каптани та бешмети. Але вони не рятували вiд холоду й пронизливого сирого туману. Люди мерзли, клякнучи. На багатьох напав задушливий кашель, i веслярi безперервно бухикали - аж надривалися. "Чорний дракон", як i iншi турецькi вiйськовi кораблi, все лiто й осiнь снував мiж Стамбулом i фортецями в гирлах Днiпра, Днiстра та Дунаю. Туреччина вела велику вiйну проти Росi? та Укра?ни пiд Чигирином, i 150-тисячне вiйсько великого вiзира Iбрагiма-пашi потребувало багато бо?припасiв та харчiв. Усе це перекидалося переважно морем - силою невiльницьких рук. Назад везли поранених, награбоване на Укра?нi багатство та ясир - живий товар. З кiнця лiта, коли Iбрагiм-паша зазнав поразки, "Чорний дракон" перевозив недобитi вiйська в Болгарiю, на зимовi квартири. Невiльникам не було перепочинку. Паша Семестаф, бажаючи вислужитись, хотiв кожну ходку зробити швидше, нiж iншi кораблi, тому вимагав вiд наглядачiв пильно слiдкувати за веслярами. Абдурахман казився, як пес. Здавалося, в цю людину вселився шайтан. Вiн бiгав по помосту, вивергаючи цiлий потiк прокльонiв i лайок, нещадно б'ючи кожного, хто хоч на мить зменшував зусилля або озивався до сусiда словом. Спочатку основним його знаряддям був гарапник. Та вiн вирiшив, що цього не досить, i обзавiвся таволгою й терном. Пов'язане в тугi пучки пруття рожево? таволги i цупкого терну, всiяне мiцними i гострими, як голки, колючками, висiло на стiнi в його комiрчинi. Рожева таволга, що накривала густими заростями схили ярiв та балок i милувала око сво?м при?мним кольором, стала для невiльникiв найжахливiшою карою. Замашнi рiзки колючками рвали тiло, дiстаючи до нього навiть крiзь цупкий зимовий одяг. Все лiто Абдурахман обминав Звенигору, пам'ятаючи його розмову з Семестафом-пашею, хоча i кидав на нього лютi погляди. Але це тривало тiльки до осенi, до того дня, про який Звенигора думав, що вiн наступить десь, може, через рiк або й два. Одного разу паша Семестаф спустився вниз до невiльникiв - а вiн вряди-годи заглядав у всi закапелки корабля - i сказав Звенигорi: - Кучук-ага, я одержав вiстi з Кам'янця... Виявля?ться, там справдi ? кiлька турецьких купцiв. Та, на жаль, жодного Кучука серед них нема?. Чим це пояснити, Кучук-ага? Звенигора не сподiвався, що паша так швидко дiзна?ться про обман, i, застуканий цим питанням зненацька, на хвилину зам'явся. - Як нема?? Невже вiн помер? - Справа в тому, що вiн i не помер. Просто не мiг вiн померти, бо взагалi не iсну? на свiтi, рабе! Я довiрився тобi, негiднику, i поплатився за сво? легковiр'я - викинув кiлька курушiв[3] на посланця, якi мав надiю повернути з лихвою. А тепер утратив ?х безповоротно! Абдурахман у цей час стояв ззаду й уважно слухав цю розмову. На його плескатому обличчi вимальовувалась хижа зловтiха. - Дивно, - сказав Зенигора. - Може, ваша людина помилилась, ефендi?[4] - Не думаю. ?й не вперше це робити. - I все ж ?? було обмануто в Кам'янцi! - Ким? - Тими мо?ми ворогами, якi завдали мене в неволю. - Я не хочу бiльше витрачатися на тебе, рабе. Досить з мене! Знаходь тепер iнший шлях сповiстити кого потрiбно сам! - рiзко промовив паша i, круто повернувшись, вийшов геть. В той же день надвечiр Абдурахман тяжко побив Арсена. Причини вiн не шукав. Просто вважав, що настав його час. Схопивши найдовшу й найцупкiшу рiзку з таволги, вiн прискочив до козака i з розмаху вдарив по спинi. Тонкi колючки глибоко вп'ялися в тiло. Арсен закричав вiд раптового болю, пригнувся. А удари сипалися один за одним. Таволга стала вiд кровi червоною. Кров'янистi бризки упали на руки й одяг Абдурахмана. Вiн шмагав невiльника з сатанинською насолодою. Видно було, що вiн ждав цi?? митi довго i тепер вiдомщав i за удар у щелепу, i за свою ганьбу. Во?нов i Спихальський зчинили крик. До них при?дналися iншi невiльники. Корабельний ага, який прибiг на цей гвалт, вiдтягнув Абдурахмана i з огидою вiдкинув ногою закривавлену таволгу в темний куток. Арсен не тямив себе вiд болю. Вся спина була сколена й горiла вогнем. Зцiпивши зуби, щоб не кричати, вiн ледве тримався за держално весла. А кинути його не мiг: це дало б Абдурахмановi привiд знову покарати його. Спихальський i Во?нов гребли самi. Вночi була Арсенова черга перетирати ланцюг. Але не те що працювати, навiть спати вiн не мiг. Лежав на животi i широко розплющеними очима дивився в темряву. Спихальський i Роман не спали теж. Роман взявся виконувати частку нiчно? Арсеново? роботи, а пан Мартин, хоч i любив поспати, був так вражений жорстоким нападом Абдурахмана на товариша, що не мiг заснути. - Треба щось придумати, братове, - шепотiв вiн. - Якщо до зими не визволимося, то пропадемо, гай-гай, як рудi мишi, на цiй клятiй каторзi, перун би ?? вразив!.. Боюся я за Арсена... Абдурахман, псякрев, не дасть тобi жити, друже мiй укоханий... Тьфу, голова трiщить вiд думок, а нiц нiчого надумати не може! - Що тут надума?ш, пане Мартине? - озвався Роман, щосили тручи в руках цеп. - Ось зiрвемося з прив'язу, тодi будемо гадати... Вже не багато зосталося - бiльше половини перетерли. Коли б чимось ударити раз та другий, то й сьогоднi б ланцюг розпався! - Жди! А тим часом Абдурахман шкуру спустить з Арсена... Та й з нас заодно з ним! - Ну, що ж - треба випередити його! Задавити собаку!.. Пам'ятаю, рокiв шiсть тому, коли батько наш, отаман Стенька Разiн, заварив на Дону та на Волзi кашу i став громити боярськi та помiщицькi ма?тки, панський осавула, кровожерливий собака, наговорив пановi, що я пiдмовляю хлопцiв iти на помiч загонам Разiна. Пан звелiв схопити мене i до смертi засiкти батогами. Але я теж не ликом шитий! Як тiльки вiрнi люди шепнули менi про таке, я з друзями пiдстерiг осавулу в перелiску, коли вiн повертався додому, i пiдвiсив на березi. А потiм, дiждавшись ночi, та?мно пробрався до панського двору, пiд ожередом сухого сiна викресав вогню i гарненько роздмухав його... На десять верст пожежа осявала нам дорогу на Дон! Та й на серцi було весело, що не з порожнiми руками прибудемо до славного отамана Разiна... - Гм, так он ти яка птиця, пане Романе, - промовив Спихальський. - А я i не знав... Ох, i везе ж менi на вас, лотри, перун би вас не побрав!.. То зустрiлисьмо пана Квочку, царство йому небесне, то ось тебе, Романе... Може й ти, пане Звенигора, такий же, як i вони? Га? - Всi ми з одного тiста, пане Мартине, - морщачись вiд болю, усмiхнувся Звенигора. - Та ти не думай про це. Ми, врештi, непоганi люди! - Га-га-га! - зареготав Спихальський. - Я в цьому й не сумнiвався... Менi стало весело вiд думки, же i я наберуся од вас духу лайдацького i сво?воленства. А повернувшись в ойчизну свою Польську, пiдбурю хлопство проти вельможного панства та й буду гуляти по кресах, як Костка Наперський. О пан ?зус! - Спершу дай вибратися з цi?? дiри, пане Мартине. - А то так, прошу пана... Отож я i мiзкую, до чого ж розповiв пан Роман притчу iз свого минулого життя. Чи не випередити i нам свого кривдника Абдурахмана й уколошкати його до того, як вiн спустить з нас шкуру? Га? - А чого ж. Це славна думка! - погодився Звенигора. - Тiльки дайте трохи очухатись. А тим часом треба нам дужче заходитися бiля ланцюга. Час не жде! Вони ще довго шепотiлися в темрявi. Нiхто на них не звертав уваги, нiхто не прислухався до того шепоту. Десь наверху глухо шумiв вiтер, завиваючи в снастях корабля, стогнало в глибинi море. Чувся стогiн невiльникiв, що марили ввi снi, та брязкiт кайданiв, коли хтось перевертався чи розпростував ноги. 4 Другого дня вiтер посилився. Гребти стало важче. Корабель хитало, як гойдалку. З палуби доносилися стурбованi голоси корабельних старшин. З окремих слiв, що долiтали в тiсне примiщення веслярiв, Звенигора зрозумiв одно: буде буря! Вiн одразу ж сказав про це товаришам. - Романе, брате, роби що хочеш, а сьогоднi треба перервати ланцюг! Ми з паном Мартином будемо гребти самi... Остерiгайся тiльки, щоб не побачив Абдурахман! - Для чого ризикувати? - здивувався Роман. - В бурю нам легше зробити те, що задумали. Та й наглядача зручнiше злапати. Бач - як кида? його, сатану! Не вдержиться на помостi та, дивись, якраз опиниться у мене в обiймах! Отут йому i гаплик! - Не розмовляйте, собаки! - закричав здалеку Абдурахман i, прискочивши до Звенигори, кiлька разiв ударив гарапником. Невiльники похилили голови i завзятiше налягли на опачину. - Ну, зачекай, псякрев, - прошепотiв Спихальський, - потрапиш ти менi до рук! Весь день Звенигора i Спихальський тягли весло вдвох. Роман, похитуючись у такт роботи веслярiв, люто тер залiзнi кiльця. Вони аж шкварчали у нього в руках. Тодi вiн плював на розжарений метал i заходжувався терти ще лютiше. Перед вечором "Чорний дракон" здригнувся, нiби налетiв на якусь пiдводну перепону. Гребцiв шарпнуло так, що вони злетiли з лав. Трiснуло кiлька весел. Абдурахман розпластався на помостi i довго не пiдводився. Почулися крики вiдчаю i жаху. Хтось почав молитися. Роман не держався за весло, i його кинуло сильнiше за iнших. Вiн упав з лави i, виставивши наперед руки, щоб не вдаритись головою об дубову перегородку, покотився .в глухий куток носово? частини судна. Щось обпекло ноги, - невидима сила здирала кайдани разом зi шкiрою. В ту ж мить болiсно скрикнув Спихальський. Дарма що навколо стояв неймовiрний шум i гвалт, його гучний голос, здавалося, заглушив i стогiн невiльникiв, i трiск весел, i рев бурi. Нiхто не знав, що трапилось. Помалу пiдводилися, охкаючи i потираючи боки, невiльники. Абдурахман позеленiв од страху, посiрiлими губами шептав молитву. I тут усi раптом вiдчули, що корабель не так хита?, як ранiш. - Браття, тонемо! - пролунав чийсь переляканий голос. - ?зус-Марiя! - прошепотiв Спихальський. Знову зчинився крик. Абдурахман кинувся до сходiв i подерся нагору. Та незабаром вiн повернувся в супроводi корабельного аги. - Тихо! - гаркнув ага.- Чого розкричалися, скаженi вiслюки! Корабель не потопа?! Славу аллаху, паша Семестаф - хай живе вiн сто лiт! - майстерно ввiв його в тиху бухту, i ми тут перебудемо бурю! Розберiть весла - i всi за роботу! Треба вiдтягти судно в безпечнiше мiсце - там заночу?мо. Гомiн улiгся. Поламанi весла було викинуто. Невiльники взялися до роботи. Нiхто на них не покрикував, нiхто не лупцював: усiх пiдганяло бажання врятуватися вiд смертi. Навiть Абдурахман якось притих i тiльки спiдлоба позирав на веслярiв. Знову вдарив барабан, однак його глухi звуки уже не падали важким каменем на серця невiльникiв, не викликали огиди i ненавистi, а здавалися провiсниками порятунку. Звенигора й Спихальський теж мiцно налягли на весло. Власне, тягнув його один Спихальський, - аж стогнав, але тягнув, щоб не вибитися з розмiреного темпу, щоб не вiдстати вiд iнших. Арсен допомагав йому зовсiм небагато: знiвечена спина вiд кожного руху вiддавала таким болем, нiби на не? хто кидав гарячим приском. Роман вовтузився в сво?му кутку з цепом. Раптом вiн тихенько скрикнув. - Друзi, готово! - Вiд радощiв голос його тремтiв. - Погляньте, ланцюг перервався! Недарма менi мало не вiдiрвало нiг... Такий удар був! Спихальський на радощах пiдстрибнув на лавi. - Ха, холера ясна! Дiждались! Арсене, брате!.. - Тс-с-с! Спокiйно, панове-браття! - прошепотiв Звенигора одними вустами. - Романе, берися за весло! Ми не повиннi жодним словом, жодним рухом виказати себе! Будьмо зараз особливо обережнi... Поговоримо вночi! Не вiрячи сам собi, Роман тремтячими пальцями ще раз помацав перервану ланку ланцюга i взявся за весло. За стiнами корабля шаленiв пiвнiчний вiтер. 5 "Чорний дракон" злегка погойдувався на каламутних водах невелико? затишно? бухти, оточено? з сушi високими горбами. Коли було кинуто якорi, паша Семестаф вiдпустив стомлених морякiв на спочинок, а сам, лишивши на палубi двох вартових, у сво?й каютi став на колiна, пiдняв угору молитовне складенi руки i прошепотiв: - О аллах! Всемогутнiй i всемилостивий аллах! Ти один дав мо?м рукам твердiсть, а серцю - мужнiсть! Спасибi тобi за це!.. I я врятував корабель падишаха, а з ним - сво? життя i честь. Хай славиться тво? iм'я до самого воскресiння мертвих! Хай влада твоя пошириться по всiх землях невiрних! Пiдвiвшись, паша роздягнувся, дмухнув на свiтильник i лiг на вузьке лiжко. Йому було легко на серцi: смiливим входом у знайому бухту вiн урятував судно i сам уникнув певно? загибелi. Тепер можна спокiйно поспати! Однак сон довго не йшов. Грiзно ревла за кам'янистим пасмом, що вiдгороджувало бухту вiд моря, буря, i думка про те, що "Чорний дракон" в цей час мiг би ще бути серед розбурхано? стихi?, холодила серце. Пригадалося, як судно, входячи в бухту, врiзалося в пiщану мiлину i замалим не перекинулось. Вiн ледве втримався за поручнi на капiтанському мiстку... Але, слава аллаховi, пронесло! Тепер корабель у безпецi! За день-два буря вщухне - i знову можна буде випливати в море. Пiд шум вiтру i плин власних думок паша непомiтно заснув. Здавалося, спав увесь корабель. Вартовi - на кормi i на носi судна - понатягали на голови башлики, закуталися тугiше в довгi аби[5] i, примостившись у затишних мiсцях, спокiйно дрiмали. Хропли в сво?х тiсних задушливих каютах яничари. На нижнiй палубi час вiд часу дзенькали кайданами ввi снi невiльники. Не спали тiльки Звенигора, Во?нов i Спихальський. Лежали мовчки в пiтьмi, вичiкуючи, поки всi на кораблi поснуть. Протяжний свист вiтру i приглушений рокiт розбурханого моря сприяли ?хньому задумовi. Десь опiвночi Роман обережно витягнув з-помiж нiг обривок ланцюга. Потiм допомiг це зробити товаришам. Тепер вони були майже вiльнi! Правда, лишалися кайдани на ногах, i вони все ще перебували на кораблi, та це вже не лякало. Пересилюючи бiль, що пронизував спину, Звенигора перший встав iз ненависно? лави, пiдiйшов до дверей комiрчини, де спав Абдурахман. Легенько натиснув плечем. Дверi прочинилися. З комiрчини неслося потужне хропiння наглядача. - Чекай, Арсене! Дай-но я! - заблагав Спихальський i протиснувся в комiрчину перший. Вiн простягнув у темрявi сво? довгi мiцнi руки i намацав лiжко Абдурахмана. - Псякрев! Добрався я ниньки до тебе! Вiдчувши на ши? цупкi пальцi, наглядач прокинувся i злякано скрикнув. Та Спихальський затиснув йому долонею рота. - Арсене, розтлумач йому, хто ми i чого прийшли сюди. Скажи йому, що ми жалi?мо, що не ма?мо змоги почастувати його таволгою, холера б його взяла! - Не треба! Кiнчай, пане Мартине! - прошепотiв Звенигора. - У нас ще багато дiла. Абдурахман так, мабуть, i не зрозумiв, що ж трапилось. Права рука Спихальського стиснула йому горло, мов обценьками. Вiн борсався недовго i незабаром затих. - ?ден готовий! - коротко сповiстив Спихальський i гидливо сплюнув. Тим часом Роман збудив усiх невiльникiв. - Тихо, братове! Витягайте ланцюг. Зараз скiнчиться наша неволя! Невiльники швидко витягли з-помiж закутих у кайдани нiг товстий довгий ланцюг, який тримав ?х бiля опачин на прив'язi. Звiльнившись вiд нього, люди миттю схопилися з лав, натикалися в темрявi один на одного, гримкотiли кайданами. - Та тихше, чорти! - прошепотiв Звенигора. - Варта почу?! Невiльники застигли на сво?х мiсцях. Спихальський тим часом знайшов у кишенi Абдурахмана кресало i трут - викресав вогню, запалив свiтильник. Тьмяно-жовте свiтло вихопило з темряви напруженi, закам'янiлi обличчя веслярiв. Звенигора вийшов наперед. - Браття! Настала година, коли ми можемо стати вiльнi! Берег - рукою подати! Доберемося плавом... Зосталося одно - зняти вартових на верхнiй палубi! Якщо пощастить це зробити безшумно, ми врятованi! На березi зiб'?мо кайдани - i хто куди! Там уже кожен - пан сво?? долi!.. А зараз дотримуйтесь тишi!.. Ми з друзями знiмемо вартових. Нам потрiбен ще один мiцний хлопець на допомогу. Хто охочий? - Я, пане Звенигора, - пролунав з корми голос. Там поволi пiдвелася височенна постать. - Хто ти, чоловiче? Звiдки мене зна?ш? - спитав здивовано Арсен. - Грива я. Пам'ята?ш семивежний замок у Стамбулi? Ну, як не пам'ятати? Звенигора зрадiв, що знайшовся серед них ще один дужий i хоробрий козак, на якого можна покластись у важку хвилину. В семивежному замку, коли турки та потурнаки вербували серед невiльникiв найманцiв-зрадникiв для допомоги турецькому вiйську в його походi на Укра?ну, Грива дав гнiвну i рiзку вiдсiч перевертневi Свириду Многогрiшному. Такий не пiдведе! Та й силу ма? чолов'яга! - Ходи сюди, брате! Чом же ти не подав досi голосу? Чом не признавався? - Не хотiв виказувати тебе клятому Абдурахмановi необережним словом. Та й сидiв далеко - не з руки було! - прогув Грива, тримаючи рукою кайдани i пригинаючись, бо головою мало не дiставав стелi. Нарада була коротка. Збудженi невiльники стовпилися бiля сходiв, чекали сигналу. Звенигора, Спихальський, Во?нов i Грива, мiцно натягнувши кайдани, щоб не дзвенiли, тихо пiднялися по сходах нагору. На верхнiй палубi було темно, як у погребi. Свистiв у снастях вiтер, сипав в обличчя гострими дощовими краплями. По праву руку грiзно шумiло море, по лiву - ледь-ледь вимальовувались неяснi обриси високого берега. Трохи постояли, вдивляючись у темряву. Потiм Звенигора з Гривою, помiтивши на носi темну зiгнуту постать вартового, стали поволi пiдкрадатися до не?. Спихальський i Роман повернули на корму. Вартовий куняв i не чув, як до нього наблизилося дво?. Грива високо пiдняв кулацюгу, щосили, мов гирею, ударив турка по головi. Той важко осiв на палубу i навiть не трiпнувся. Звенигора миттю зняв з нього ятаган, вихопив з-за пояса два пiстолi. Грива хотiв скинути тiло вартового в воду, але Звенигора схопив його за руку. - Зажди! Знiмемо одяг - пригодиться! Здерши одяг i зв'язавши його в тугий вузол, втiкачi кинули яничара в воду. Тепер лишилося дочекатися Романа i Спихальського. Де ж вони? Тi виринули з-за палубно? надбудови, мов тiнi. Спихальський важко дихав. Впiзнавши сво?х, витягнув уперед шию i по-змовницьки, нiби сповiщав велику та?мницю, сказав: - ?ще ?ден! Усi зрозумiли, що мав на увазi поляк. Звенигора мовчки потиснув йому руку вище лiктя. Сказав: - Тепер - добратися до берега! Гукайте товариство! Та без шуму! Щоб не розбудити яничарiв. Роман метнувся на нижню палубу. Незабаром звiдти один по одному почали виходити невiльники. Швидко, виконуючи наказ Звенигори, спускалися по якiрному ланцюгу в воду i зникали в непрогляднiй пiтьмi. Звенигора з Романом i Спихальський зiйшли з корабля останнiми. Холодна солона вода опекла Арсеновi спину вогнем. Кайдани на ногах тягли донизу. "Не всi допливуть! Хто погано плава? -потоне!" - майнула думка. Та вiн й одразу ж прогнав, - потрiбно було дбати про себе, щоб самому утриматися на поверхнi i допливти до берега. Кожен помах руки завдавав нестерпного болю. До того ж солона вода роз'?дала рани, хотiлося вити, кричати. Натомiсть тiльки мiцнiше зцiпив зуби i широко загрiбав обома руками. Нарештi, вiдчув, як кайдани черкнули об дно. Проплив ще трохи i зiтхнув з полегкiстю. Пiд ногами - галька i зернистий пiсок. Видершись на крутий обривистий берег, упав у знемозi i кiлька хвилин лежав вiдсапуючись. Коли втiкачi трохи вiдпочили i розiбралися по тро?, як сидiли на лавах, виявилося, що не вистача? шiстьох чоловiк. Нiхто не бачив, де вони подiлися. - Ждати не будемо, - сказав Звенигора. - Якщо втопилися, то нiчим уже не допоможемо. А якщо десь далi вилiзли на берег i на свiй власний розсуд обрали собi шлях втечi, то хай ?м щастить у всьому!.. Та й ми, друзi, повиннi зараз розлучитися. Iти по чужiй ворожiй землi таким гуртом небезпечно. Може, ми знаходимося в Болгарi?, а може, i в Волощинi. До Туреччини ще не встигли допливти. Тож тепер кожен хай обира? собi найзручнiший для нього шлях! Поодинцi, по дво?, по тро? розiйдемося в рiзних напрямках - тодi шукай вiтра в полi! Чи так я кажу? - Так, так, - погодилися втiкачi i, не гаючи часу, почали невеличкими гуртами розтiкатися по узбережжю. З Арсеном зосталися Роман, Спихальський i Грива. Мокрi, замерзлi, видерлися вони на порослий густим чагарником горб i швидко, наскiльки дозволяли кайдани, яких у темрявi нiяк було збити, пiшли геть вiд моря. Його могутнiй глухий шум поволi зменшувався, стихав i десь пiд ранок зовсiм зник. Починало свiтати. З-за низького небосхилу вставав похмурий осiннiй день. Втiкачi камiнням збили з нiг кайдани, викрутили мокрий одяг. Звенигора надiв каптан i шаровари яничара-вартового, за пояс застромив пiстолi, якi не могли стрiляти, бо порох пiдмок, до боку причепив ятаган. Ятаган був такий гострий, що Спихальський поголив ним Арсеновi голову, пiдрiвняв бороду й вуса - i козак став скидатися на достеменного турка. Незважаючи на пекучий бiль, на те, що рани на спинi роз'ятрилися i кровоточили, вiн не дозволив собi довгого вiдпочинку. - Вставайте, шайтановi дiти! - весело пiдморгнув товаришам. - Вперед! Вперед! Наш порятунок - довгi ноги! 6 В першому ж невеличкому сiльцi, що примостилося в глибокiй балцi, мiж пологими горами, вони дiзналися, що потрапили знову в Болгарiю. Щоб не викликати пiдозри сво?м одягом i виглядом у допитливих балканджi?в[6], Роман, Спихальський i Грива вдавали з себе невiльникiв, а Звенигора - яничара, котрий ?х супроводжу?. Невiльники, похнюпивши голови, поволi плентали розгрузлою дорогою, i ?м, здавалося, все було байдуже на бiлому свiтi. Похиленi плечi, безвольно повислi руки, бруднi зарослi обличчя, лахи, що ледве прикривали худi постатi, - все це викликало у добросердих балканджiiв спiвчуття, i вони виносили бiдолахам хлiб, овечий сир i сушений виноград. Але як тiльки село лишалося позаду, втiкачi наддавали ходу. За першi два днi вони пройшли далеко в глиб кра?ни i тодi круто повернули на пiвнiч, де синiли високi шпилi Старо? Планини. Звенигора вiв товаришiв до Вратницького перевалу та до Чернаводи, бо сподiвався знайти там загiн во?води Младена i Златку. Златка! При однiй згадцi про дiвчину серце в козацьких грудях стукало частiше, нiби хотiло вирватися на волю i летiти на пошуки кохано?. Та вiн i сам поспiшав. Незважаючи на те, що вся спина вкрилася ранами, що кожен крок давався цiною великих зусиль, вiн безупинно пiдганяв товаришiв. I чим яскравiше на тлi сiрого осiннього неба вимальовувались величнi верховини Планини, чим ближче було до гайдутинського краю, тим бiльше вiн поспiшав i хвилювався. Чи не затримають ?х в останню мить яничари, котрих, як вiн дiзнався, достобiса стало на зимовий постiй по болгарських мiстечках пiсля невдалого походу на Укра?ну? Чи знайдуть вони загiн Младена? Адже його розгромили пiд Чернаводським замком... Нарештi, чи пощастило Златцi i Драгановi знайти Младена й Анку? Чи не потрапили вони до рук яничарiв Сафар-бея або спагi?в Гамiда? Iшли найчастiше манiвцями, вряди-годи розпитуючи у пастухiв дорогу. Пересiчена вiдрогами Старо-Планинського хребта, глибокими балками та лiсами, безлюдна мiсцевiсть надiйно ховала ?х вiд стороннього ока. В села заходили тiльки тодi, коли допiкав голод, а в кишенях не лишалося нiчого ?стiвного. Перебрiвши бурхливу Луду-Камчiю, вступили в густий буковий лiс. Безлистий, чорний, похмурий, вiн навiвав смуток. З блискучого мокрого гiлля безперервно падали важкi холоднi краплини. Шамкотiло пiд ногами прiле листя. Дорога круто пiднiмалася вгору. Вечорiло. Десь попереду, за густими заростями, глухо шумiв водоспад. Стомленi, голоднi, втiкачi прискорили ходу. Треба було шукати сухе мiсце для нiчлiгу. Невтомний височенний Грива, розгорнувши мокре галуззя кущiв, раптово зупинився i приклав палець до вуст. - Тс-с-с! - На бога, що там? - спитав украй стомлений Спихальський. Вуса його обвисли, i на ?хнiх кiнчиках сизiли краплини води. - Хатина! I в нiй хтось ?... Бачите - з димаря димок в'?ться. Втiкачi зупинилися, визирнули з-пiд кущiв. Перед ними вiдкрилася велика похила галявина, що тяглася попiд стрiмкою кручею. Посеред галявини, притиснувшись одною стiною до кручi, стояла стара дерев'яна колиба. Далi, за нею, з гори падав невеликий водоспад. Навколо - нi душi. Тiльки сизий димок, що вився з виплетеного з лози й обмазаного глиною димаря, свiдчив про те, що в колибi хтось живе. Друзi переглянулись. - Обминемо чи зайдемо? - спитав Звенигора. Всi помовчали. Потiм Роман сказав: - Ми страшенно стомилися. Перемерзли... Нам боляче дивитися на тво? муки, Арсене! Тобi потрiбен знахар, який залiкував би тво? рани. Ми добре бачимо, що ти танеш на очах... Гадаю, нам не зашкодить зайти до цi?? колиби - перегрi?мося, вiдпочинемо. Нас четверо. Хто нам зробить тут що-небудь поганого? - Я теж так думаю. Тутай, напевне, жиють пастухи або лiсничi. Чей же не яничари, най ?х мамi! - пiдтримав Романа Спихальський. - До того ж нас штири хлопи. Кожен у руках ма? добрячого бука. А в Арсена - ятаган... Чи ж нам кого боятись, панство? - Тодi ходiмо, - погодився Звенигора. Вони вийшли з лiсу i поволi пiдступили до колиби. Арсеновi здалося, що в малесенькому вiконечку, затягнутому прозорим баранячим пузирем, майнула неясна тiнь. Хтось уже помiтив ?х? Однак нiхто не вийшов назустрiч. Грубо збитi з тесаних дощок дверi були щiльно причиненi. Козак вiдхилив ?х - заглянув усередину. - Здравейте, люди добрi! Чи ? тут хто? Нiхто не вiдповiв. Звенигора вiдчинив дверi ширше, i всi четверо зайшли до колиби. Це була чимала хатина, в якiй, безперечно, щойно були люди. На широкiй лавi, пiд стiною, лежало два овечi кожухи. На столi стояла велика череп'яна миска, вщерть наповнена паруючою чорбою. Бiля миски - двi дерев'янi ложки. Хлiб. В кутку - лежанка з дикого каменю. В нiй весело палахкотiли сухi буковi дрова. Вiд вогню по убогiй кiмнатi розливалося червонясте свiтло i при?мне тепло. - Гм, зда?ться, ми тут непроханi гостi, - сказав Грива. - По всьому видно, що хазя? забачили нас i поспiшно сховалися. Куди? В усякiм разi, в дверi вони не виходили! - Але тутай ще ? однi дверi, прошу вас, - показав Спихальський на темну дерев'яну стiну, що перегороджувала колибу, мабуть, навпiл. - Побий мене Перун, якщо за нею не сто?ть принаймнi один з тих, хто мав сьорбати ту пахучу чорбу, що так лоскоче менi нiздрi сво?м душком, холера! З цими словами пан Мартин штовхнув майже непомiтнi в напiвтемрявi дверцята, i здивованi каторжники побачили на другiй половинi колиби невелику отару овець, що спокiйно ласували сухим лiсовим сiном, i високого старого балканджiя. - Здравей, пане господарю! - привiтався вражений не менше за товаришiв Спихальський. - Здравейте, - вiдповiв балканджiй i ввiйшов до хатини. Похмуро спитав: - Кто ?сте? Звенигора виступив наперед. - Другарю, пробач, що ми вдерлися, непроханi, до тво?? господи. Не питай, хто ми. Та якщо ти добрий чоловiк, то не виганяй нас iз тепло? хати - дозволь переночувати! Балканджiй пильно оглянув яничарський одяг Звенигори i, нахмуривши сивi брови, показав рукою на лаву. - Сiдайте. Якщо голоднi, прошу скуштувати мо?i страви. - Спасибi, - подякував Звенигора. - Тiльки, я бачу, вас мало дво? вечеряти. Чи сподоба?ться вашому напарниковi, що ми без його запрошення все по?мо тут? - Нiкого, крiм мене, в колибi нема?, незнайомцю, - вiдповiв старий. - А другу ложку, як велить звичай, я поклав для того, хто в дорозi. "Гм, хитрий старий - викрутився, - подумав козак. - Однак ти мене не проведеш! Не на такого напав!.. А чому ж тодi два кожухи простеленi на лавi? Теж для гостя?" Балканджiй подав ще двi ложки, i зголоднiлi втiкачi жадiбно заходилися коло гарячо? юшки. Мовчазний господар колиби не сiдав до столу. Пiдкинув у вогнище кiлька сухих рубанцiв, принiс оберемок запашного сiна i, розiславши його в кутку, бiля лежанки, вийшов з колиби. - Не подоба?ться менi його та?мничiсть i замкнутiсть, - тихо промовив Роман. - Блика? спiдлоба, клятий лiсовик! Чи не краще нам дременути звiдси, поки вiн не привiв яничарiв? Однак його нiхто не пiдтримав, Спихальський пiсля сито? гарячо? ?жi розiмлiв i посоловiлими очима поглядав на м'яку постiль. Звенигора зовсiм розхворiвся. Спина покрилася пекучими виразками. Його тiпала пропасниця. Гривi, видно, теж не хотiлося йти з тепло? хати в мокрий осiннiй лiс. - Гаразд, зоста?мося. Лягайте, друзi, спати, а я до пiвночi повартую, - здався Роман. - А потiм розбуджу пана Мартина. Всi полягали покотом на сiнi. Спихальський i Грива миттю поснули. Арсен довго кидався в гарячцi, марив, та, врештi, i вiн заснув. Тiльки Роман люто боровся зi сном. Коли ввiйшов балканджiй i, дмухнувши на свiчку, лiг на лавi, дончак ущипнув себе за вухо i широко розплющив очi. Прислухався до нiчних шорохiв, вдивлявся в темряву. Пригадував рiзнi iсторi? iз свого життя... Потiм дихання стало рiвнiшим, очi мимоволi склепилися, i вiн непомiтно для себе поринув у глибоке забуття. Першим прокинувся вiд рiзкого болю в лопатках Арсен. Вiдколи його побив Абдурахман, вiн спав лише ниць, на животi. Тож вiн одразу вiдчув, як хтось сiв йому на спину, завернув руки назад i почав в'язати вiрьовкою. Вiд його крику прокинулися всi. В колибi було свiтло: на столi горiла свiчка. Кiлька чоловiкiв стояло над втiкачами, держачи в руках пiстолi. Iншi в'язали руки. Зрозумiвши, що вони потрапили в пастку, втiкачi спробували чинити опiр. Грива вирвав руки i зацiдив нападниковi кулаком у груди, але мiцний удар пiстолем по головi поклав Гриву назад. Дiстали сво? i Звенигора з Романом. Один Спихальський ще не прочумався як слiд вiд сну i, видно, не до кiнця втямив, що ско?лося. Тому вiн заборсався i вивергнув цiлий потiк лайок лише тодi, як його руки було вже мiцно затягнуто сирицею. Коли все скiнчилось i чулося тiльки важке сопiння пов'язаних утiкачiв та ?хнiх ворогiв, один з нападникiв штовхнув Звенигору ногою пiд бiк. - Ну, ти, яничаре, вставай! Розповiдай, який шайтан занiс тебе сюди! Та викладай усе, як на духу, собако! Не подумай брехати! - Та хто ви такi, чорти б вас побрали? Яничари чи гайдутини? - спитав обурено Звенигора, дуже пiдозрiваючи, що перед ним таки не яничари, а вiльнi господарi гiр. - Чому накинулися на нас, мов хорти? А ти, господарю, втратив совiсть i честь! Пригостив, нагодував - i видав цим розбишакам? Похмурий господар, просвердлюючи Звенигору палаючим поглядом, вiдповiв: - Нiхто вас не запрошував сюди! Ви самi вдерлися, як злодюги! I не дуже тут кричи, ланцю! Вiдповiдай, поки тебе питають по-доброму! Звiдки прибув сюди? Хто прислав? - Нiхто нас не присилав. Ми самi прийшли. - Хто ж ви такi? Яничари? - Звiдки ви це взяли? - Не викручуйся, по шкурi бачимо! Звенигора оглянув свiй одяг i усмiхнувся. Справдi, вiн мав викликати пiдозру в гайдутинiв, якщо це справдi гайдутини. Хоч його одяг був забрьоханий, зiм'ятий, вiн ще не втратив ознак яничарського вбрання. - Шкуру можна скинути! - Це однак тебе не вряту?, яничаре! - А може i вряту?! Розв'яжiть менi руки! Господар колиби подивився на стрункого молодика, що починав допит. - Розв'язати, Ганчо? Той ствердно хитнув головою. Сопучи, старий нагнувся i перерiзав ножем мотузок. Розправивши руки, Звенигора поволi скинув з себе яничарський бешмет. Потiм узявся за сорочку. Смикнув - i вiдчув гострий бiль у всiй спинi. Сорочка вкипiла в глибокi виразки. Зцiпивши зуби, вiн щосили рвонув ?? через голову i, зiжмакавши, кинув у куток. Повернувся спиною до свiтла. - Дивiться! В колибi стало зовсiм тихо. Чути було, як потрiскувала на столi свiчка. - О леле! - вигукнув Ганчо. - Що це в тебе, чоловiче? Вся спина у виразках, у кровi! Замiсть вiдповiдi Звенигора, перемагаючи бiль, спитав: - Тепер скажiть, хто ви? - Ми гайдутини! Звенигора важко присiв на сiно. Перед очима у нього попливли жовтi кола. Однак вiн полегшено зiтхнув. - Я так i думав... Проведiть нас до во?води Младена! Ганчо перезирнувся зi сво?ми товаришами. - Ти зна?ш, незнайомцю, во?воду? - Так. - Хто ж ти i тво? товаришi? - Ми невiльники. Втекли з каторги... - Руснаки? - Так. - Гм. От так притичина! - почухав голову Ганчо. Видно було, що вiн не знав, як бути. - До во?води Младена далеко... Та я i не маю права туди вести вас, чужинцi. Хiба от що - передам я вас Драгановi, а вiн хай уже вирiшу?, що з вами робити. Чи так я кажу, другарi? Гайдутини на знак згоди закивали головами. - Так, так. - Драгановi? Та це ж мiй другар! - вигукнув Звенигора, намагаючись пiдвестися. - Ведiть нас швидше до нього! Однак сили, врештi, зрадили йому. Голова пiшла обертом, i вiн, весь заюшений кров'ю, похилився на пiдлогу. До нього кинулися Роман i Спихальський. - Сто дзяблiв! Довели, доконали чоловiка! - бурчав пан Мартин. - Лайдаки! МАТИ I СИН 1 Високо в горах, серед неприступних скель, на порослiй соснами та ялинами затишнiй улоговинi, сто?ть кiлька нових колиб. Складенi iз грубо обтесаних колод, вони вiддалеки здаються приземкуватими грибами, з вершечкiв яких в'ються сизi дими. Перед колибами жебонить невеликий струмок з прозорою крижаною водою. Там, де струмок перегачено, розлилося невелике мальовниче озерце. На березi його, на пласкому каменi, сто?ть дiвчина. Мiцним березовим прачем щосили перiщить мокру бiлизну, - вiд ударiв на всi боки розлiтаються блискучi, мов iскри, бризки. На другому кiнцi галявини, де виднi?ться ?диний вихiд тiсно? улоговини на широкий простiр, сто?ть, спершись на лубовий кийок, середнiй на зрiст ставний чоловiк у гарному мережаному шитвом кожусi i, приклавши до лоба руку, вдивля?ться в ледве помiтну стежечку, що в'?ться мiж скелями. - Ох, горе нам! - голосно вигукнув вiн. - Уже когось несуть на ношах! Я ж попереджав Драгана - бережи людей, ?х у нас i так мало лишилось! Не встрявай у бiй з вiйськами! Захопиш язика - i вертайся назад! Так нi ж... - Кого ж то, татку? - схопилася дiвчина. - Зараз дiзна?мося, Златко. Попереду, зда?ться, Дундьо, за ним - Славчо... Ношi несуть... Бiля них - не впiзнаю хто... Якийсь вусатий! Хто б мiг бути?.. А от Драгана не видно... Невже то його вбито чи поранено? - Драгана? - пiдбiгла Златка. - Бiдна Марiйка! Як же ?й пережити це? Треба гукнути ??. Вона вся витяглася, нiби збиралася спурхнути, мов пташка, i летiти до сво?? подруги. За час перебування в гайдутинському станi, у вiддаленому, дикому закутку Старо? Планини, Златка близько зiйшлася з Марiйкою, яка стала дружиною Драгана. Вiд не? швидко перейняла звича? балканджi?в, умiння вести нехитре гайдутинське домашн? господарство, цiлий ряд словечок, характерних для мови горцiв. Батько кожного дня навчав доньку стрiляти з пiстоля, битися на шаблях та ?здити верхи на конях. Старий во?вода вважав, що не може його дочка, живучи серед повстанцiв, не навчитись того, що умiють вони. Вiльне життя в горах, вiйськовi вправи i посильна робота змiцнили дiвчину. Вона зберегла гнучкiсть стану i матову нiжнiсть обличчя, але придбала горду, незалежну поставу, засмагла на сонцi й вiтрi, в очах, замiсть покори й страху, з'явився вираз спокiйно? врiвноваженостi, рiшучостi i готовностi постояти за себе. Це вже була не та Златка, що пiвроку тому, - так змiнило ?? життя. Зараз, у хвилину тривоги, може, навiть небезпеки, цi риси особливо яскраво проявилися в ?? зовнiшностi. Iншим разом во?вода милувався б дочкою - така вона була стривожено-гарна, - але зараз було не до того. - Стривай! - вигукнув вiн. - Не треба лякати Марiйку! Г?н, зда?ться, i Драган з хлопцями... Вiн трохи вiдстав... А на ношах хтось iнший... Бiжи лишень - приготуй усе, що треба, для пораненого! Та Златка раптом зойкнула, подалася вперед, аж на край кручi. Застигла там непорушно, приклавши лiву руку до рота, нiби хотiла щось сказати i враз передумала. Пильно вдивлялась у людей, що йшли попереду. - Що з тобою, дочко? - злякався во?вода. - Що там побачила? - Татку, ти казав - якийсь вусатий. Та то ж Спихальський! Я тобi розповiдала про нього... Дiвчина зблiдла. Во?вода пригорнув дочку. - Не хвилюйся, Златко. Це ще нi про що не говорить. Невже ти дума?ш, що зi Спихальським обов'язково ма? бути i Звенигора? - Не знаю... Але менi чогось так моторошно стало на серцi... - Дурнесенька, заспокойся I Зараз ми про все дiзна?мося. Златка тремтiла. Хiба батько розумi?, чому в не? так тiпа?ться серце? Чому краска збiгла з личка i враз похололи руки?.. Пiсля трагiчних подiй у Чернаводському замку, коли врятувалась тiльки третина гайдутинського загону й во?вода вивiв його в гори i в дикiй неприступнiй мiсцевостi збудував новий стан, забравши туди й Златку, про козака Звенигору в загонi говорили в минулому часi. Дивувалися його мужностi, хвалили за вiдданiсть друзям. Але це були розмови принагiднi. Нiхто особливо не сумував з того, що козак зник. Лише Златка i Яцько, який врятувався разом з небагатьма iншими, думали про нього, вiрили, що вiн колись та повернеться до них. А Златка тiльки й жила надi?ю на це. I ось з'явля?ться Спихальський! Що то вiн скаже ?й про Арсена? Гайдутини наближались. Коли до стану лишилося крокiв триста, наперед вирвався Яцько, прудко побiг нагору до Златки i во?води Младена. - Златко! Златко-о! - долинув його голос. Златка рвонулася вниз. Во?вода простягнув руки, щоб затримати ??, але дiвчина легко, мов сарна, перестрибнула через камiння i помчала назустрiч гайдутинам. Голос Яцька сказав ?й усе. - Арсен? - Вiн! Живий! - Яцько весело усмiхнувся. - Утiк з друзями з галери... Останнiх слiв хлопця вона вже не чула: кинулась до нош. Не помiтила навiть, як розправив рукою вуса i розцвiв в усмiшцi пан Спихальський, побачивши ??. Зразу впiзнала Арсена. Лежав вiн на животi, блiдий, змарнiлий, з заплющеними очима i мiцно стиснутими вустами, що пошерхли вiд внутрiшнього жару. Тихо взяла його руку в свою. Вiн розплющив очi. I враз здригнувся. - Златко! Дiвчина крiзь сльози безмовно кивнула головою i потисла козакову руку, стримуючи сво? почуття. Арсен теж не промовив бiльше нi слова. Тiльки держав у сво?й гарячiй руцi холоднi пальцi Златки i, поки й винесли ношi на гору, блискучими очима дивився на ?? зблiдле, але таке миле i рiдне обличчя. З гори, накульгуючи на поранену ногу, поспiшав во?вода Младен. 2 Щастя, як вино, - п'янить... Побачивши Златку, а потiм во?воду i Якуба, Звенигора вiдчув, як у нього, мов вiд хмелю, зашумiло в головi. Серце ладне було вирватися з грудей. Ще нiколи в життi йому не доводилося так хвилюватися, як сьогоднi. Хотiлося про все розпитати, про все зразу дiзнатися. Пiсля перших коротких привiтань його занесли в колибу. - Де ж панi Анка? - спитав Арсен, не бачачи ?? серед гайдутинiв, якi зустрiчали його. На обличчя во?води впала тiнь. - Вона не може вийти, Арсене. Тяжко захворiла... Але ти побачиш ??, як тiльки сам станеш на ноги. Якуб i Драган допомогли Звенигорi роздягнутися, поклали на широку лаву, застелену кошмою. Коли зняли сорочку, Якуб охнув. Вся спина козака була всiяна виразками i ранами. - Пiзнаю таволгу, - сказав Якуб. - Яка мерзота! - Так, мене били таволгою. Уже минуло бiльше тижня, а зда?ться, i досi в тiлi стирчать ?? колючки... - Ну, потерпи трохи, хлопчику, - я допоможу тобi. Зараз ми скупа?мо тебе в гарячiй водi, настоянiй на хво? i дубовiй корi. Потiм змащу маззю... I всемилостивий аллах поставить тебе на ноги, - пообiцяв Якуб. Вiн зрадiв Звенигорi, як рiдному синовi, i доклав усiх зусиль, щоб полегшити страждання козака. Йому допомагав Драган. На другий день, увечерi, коли Звенигора, завдяки лiкуванню Якуба та дбайливому пiклуванню Златки, вiдчув себе значно краще, бiля його лiжка зiбралися во?вода Младен, Драган, Якуб. В колибi було тепло i затишно. Жовтi стiни пахли свiжою смолою. В лежанцi весело палахкотiло сухе смерекове гiлля. Во?вода Младен, ще бiльш посивiлий i змарнiлий, сiв бiля Арсена, поклав поранену ногу на ослiн. Насупроти, бiля столу, сiли Якуб i Драган. Звенигора уже знав, що молодий гайдутин останнiм часом став правою рукою во?води i користу?ться загальною пошаною серед балканджi?в. - Другарi, - промовив во?вода, - ми всi радi, що зiбралися тут разом. Коли б не тяжка недуга Анки, нас би було тут п'ятеро. Та ?й не можна хвилюватись, тому сьогоднi обiйдемось без не? i навiть не будемо вiдкривати ?й, про що тут iшла мова. - Трапилося щось надзвичайне? - спитав стривожений Звенигора. - Нi, нiчого особливого. Просто кажучи, в наших краях знову з'явилися Сафар-бей з Гамiдом, - тихо вiдповiв во?вода, i Арсен помiтив, як боляче затiпалась у нього лiва щока. Та Младен пересилив себе i говорив далi твердим голосом: - Цими днями Драган, за мо?м наказом, зробив глибокий розвiдувальний на?зд до Загори i Слiвена. Ми дiзналися, що вiйсько великого вiзира Iбрагiма-пашi пiсля невдалого походу на Укра?ну, де воно зазнало поразки пiд Чигирином, повернулося назад i стало посто?м на зиму по всiй Болгарi?. Повернулися до Слiвена також Гамiд та Сафар-бей зi сво?ми загонами. - Невже вони помирилися, Драгане? - швидко спитав Якуб. - Нашi люди розповiдають, що вiдносини у них i досi холоднi. Загони ?хнi розквартированi в рiзних частинах мiста. А самi вони майже не зустрiчаються. Хiба що в службових справах в околiйного пашi. - Стривайте, стривайте, я щось вас не розумiю, - спинив друзiв Звенигора. - Про яку сварку мiж Сафар-бе?м i Гамiдом iде мова? - Справдi, ти цього не зна?ш. Арсене, - сказав Младен. - Пам'ята?ш нашу розмову з Сафар-бе?м у Чернаводському замку? Пiсля того ага мав сутичку з Гамiдом i порвав з ним дружбу... Вiн навiть пiшов геть вiд Захарiадi, вiдомого лiкаря, в якого лiкувався також Гамiд. Дiзнавшись про це, Якуб тодi повернувся до мiста i два тижнi лiкував Сафар-бея... - Ненка, - вставив Якуб. - Не Сафар-бея я поставив на ноги, а твого сина, Младене, який без мене мiг би позбутися руки або й життя... Рана в нього була не глибока, але небезпечна. Вiн був утратив багато кровi. Я чимало повозився з ним. I, зда?ться, вiн вдячний менi... Правда, всi мо? вмовляння, щоб вiн кинув службу в яничарському корпусi i признав Младена й Анку батьками, не принесли успiху. Як тiльки Ненко видужав, вiн зразу ж виступив з загоном у похiд на Укра?ну... - Тисячi, якщо не десятки тисяч во?нiв наклали там головами, а от Гамiд i Сафар-бей повернулися цiлi й неушкодженi, - з гiркотою в голосi сказав Младен. - Младене!.. Не говори так про Ненка! - У мене нема? сина, Якубе. - Але Анка дума? iнакше! - Вона мати. До того ж хвора... Та не про це зараз мова, другарi. Я хочу говорити сьогоднi тiльки про Гамiда. Ми всi тро? - Якуб, я, Арсен - ма?мо багато пiдстав ненавидiти цю людину лютою ненавистю i бажати ?? смертi! Та, всупереч нашому бажанню, цей недолюдок i досi ходить по землi i сi? зло. Настав час розквитатися з ним за всi його провини! Ми не повиннi втратити тако? щасливо? нагоди: Гамiд, всупереч сво?му бажанню, змушений цiлу зиму перебувати в Слiвенi. Тож скориста?мося з цього, другарi! - Я давно про це говорю, Младене, - сказав Якуб. - Так. Але ж Гамiд тiльки зараз з'явився в наших краях. - Я не хотiв би вбивати його з-за рогу. Це була б для нього занадто легка смерть! Ми повиннi викрасти його i судити сво?м судом! - гарячкував Якуб. - Я цiлком подiляю твою думку, Якубе. А що думають нашi молодi другарi? - Я Гамiда не знаю, - сказав Драган. - Однак я з вами. - А я пристаю до вашо? спiлки, - промовив Звенигора. - У мене ? що сказати тому клятому виродковi! Дайте тiльки стати на ноги! - Через два тижнi ти будеш здоровий, Арсене. Рани затягнуться, а сил тобi не позичати! Та й прибуватимуть вони з кожним днем, - заспоко?в козака Якуб. - Отже, сто?мо на тому: всi нашi помисли i зусилля направимо на знищення мерзенного пса Гамiда, - сказав Младен. - Драгане, повiдом наших людей у Слiвенi, щоб слiдкували за кожним його кроком! - Вiн дуже обережний, собака, - сказав Драган. - З дому майже не виходить. А якщо й виходить, то з охороною. - Ну, що ж, вiзьмемо разом з охороною. Пiдемо всiм загоном! Якщо не пощастить спiймати, поквита?мося на мiсцi! Нiяких iнших дiй проти ворога не розпочинатимемо, аж поки не пiйма?мо того негiдника! - Младен простягнув руку, i зразу ж три руки простягнулися йому назустрiч i сплелися в мiцному стисканнi. - Клянемося, що доки буде жити на свiтi наш ворог, ми не вiдступимо вiд нашого договору! Якщо смерть спiтка? кого-небудь iз нас, iншi помстяться Гамiдовi i за нього! - Клянемось! 3 Минув мiсяць. Звенигора видужав, набрався на гайдутинських харчах i гiрському привiллi сил. На щоках заграли рум'янцi, а в очах з'явився житт?радiсний блиск. Не впiзнати було i його друзiв. Роман ходив бiлоснiжним гоголем. До його пшеничного чуба i ясно-синiх очей дуже личило гайдутинське вбрання: бiлий кожушок з чорно-червоною вишивкою та вузькi бiлi штани, заправленi в м'якi юхтовi чоботи. Звенигора жартував: "Ти, Романе, як дiвчина! Хоч замiж вiддавай!" Лiтнiй Грива споважнiв, став дужим i опасистим. А пан Мартин, вiдчувши, як знову в жилах заграла кров, непомiтно для iнших прибрав свого звичайного гоноровитого вигляду. Голову нiс високо, а ретельно пiдстриженi вуса, ранiш закошлаченi й опущенi донизу, хвацько закручував догори. Та радощiв у гайдутинському станi не було: тяжко хворiла панi Анка. Останнiм часом ?й стало зовсiм зле. Зразу пiсля чернаводського розгрому i зустрiчi з сином вона довго тужила, слабувала. Густа сива паморозь укрила ?? пишне волосся, пiд очима лягли глибокi синi тiнi. Однак влiтку i тепло? осенi вона ще трималася на ногах. А коли над Планиною прошумiли холоднi осiннi дощi, а потiм задули холоднi заметiлi, жiнцi вкрай погiршало. Жалiлася на болi в лiвому боцi, на задишку, мерзла, дарма що гайдутини з ранку до ночi топили в колибi. Златка не вiдходила вiд матерi. По?ла ?? гарячим козиним молоком з гiрським медом, давала лiки, приготовленi Якубом, обкладала ноги торбинками з гарячими висiвками i пiском. Во?вода Младен схуд i постарiв. Одного дня всi в станi сполошилися. Чутка, що Анцi стало ще важче, облетiла колиби, i гайдутини висипали надвiр. Звенигора i Драган зайшли до колиби во?води. Тут пахло настоями трав i зелено? хво?, розкидано? по долiвцi. Анка лежала на високо збитих подушках, важко дихала. Златка сидiла у не? в ногах. Якуб пiдiгрiвав над вогнищем запашне питво. Звенигора i Драган зупинилися бiля порога. Во?вода схилився до дружини, шепотiв: - Анко, Анночко, що це ти надумала?.. Дочекайся весни - тепла, сонця! Я вiзьму тебе на руки, винесу на найвищу гору - звiдтам поглянеш на всеньку Болгарiю. Може, ?? милi кра?види вдихнуть в тебе новi сили, а теплий весняний вiтер з Бiлого моря вiдiгрi? твою кров... Не слабуй, моя дорога! Не завдавай менi, i Златцi, i всьому нашому товариству жалю! Анко!.. Вiн став перед лiжком на колiна i взяв ?? блiдi схудлi руки в сво?, притиснув до щiк. Плечi здригалися вiд ридання, яке вiн тамував неймовiрними зусиллями. Златка вiдвернулась i хустинкою витирала заплаканi очi. Якуб перестав помiшувати в горщику, закусив губу. Звенигора i Драган опустили голови. Анка усмiхнулась болiсно, винувато. - Младене, дорогий мiй! Не побачу я вже бiльше наших любих гiр, нашо? Планини... I не винесеш ти мене на найвищу гору... Хiба що мертву... Щоб я вiчно дивилась на кохану Болгарiю... Але й звiдти я не побачу свого сина... свого Ненка... Я так хочу зустрiтися з ним... востанн?... Хочу надивитися на нього... перед смертю. Бо за життя не надивилась. Вона замовкла i вiдвернулась до стiни. Младен розгублено поглянув навколо. - Але ж, люба, це неможливо зробити, - сказав вiн тихо. - Ненко - яничар. Вiн у Слiвенi... Ти не можеш по?хати до нього, а вiн... В колибi запала довга сумна тиша. Потрiскували дрова у вогнищi, гуло в димарi. Чулося хрипке, уривчасте дихання хворо?. - А вiн може прибути сюди! - раптом пролунав голос Звенигори. Анка стрепенулась, пiдвела голову. - Як? Младен здивовано i з обуренням глянув на козака. Але Арсен не помiтив того. - Ми привеземо його сюди! Во?вода схопився. В його очах спалахнув гнiв. - Арсене, ти розумi?ш, що кажеш? - I, понизивши голос до шепоту, додав: - Ти збожеволiв! Чекання, надiя придадуть хворiй сил. Цi днi вона житиме тiльки майбутньою зустрiччю... Та якщо Ненко не при?де, де вб'? i? вiдразу! - Вiн при?де! Не може не при?хати! А якщо не захоче сам, ми силомiць його привеземо! - Як же це зробити? Вас негайно схоплять у Слiвенi! Там повно вiйська! Крiм того, ми наража?мо свiй новий стан на небезпеку... - Младене, це моя остання просьба до тебе, - тихо промовила Анка. Во?вода опустив плечi, помовчав. Потiм махнув рукою. - Гаразд. 4 День був вiтряний, холодний. Замiсть дрiбного колючого снiгу, що йшов у горах, тут, у долинi, сiялася надокучлива мжичка. Пронизливо-колючi бризки сiкли в обличчя. Гайдутини куталися в грубошерстi опанчицi, глибше натягали на голови шапки. Здригалися i форкали мокрi конi. Драган дав знак зупинитися. Чотири вершники спiшилися, завели коней у вузьку похмуру ущелину, прив'язали до дерев. Бiля них залишився Дундьо. Вiн по-ведмежому, незграбно обняв усiх. - Щасливо, другарi! Коли стемнiло, Драган, Якуб i Звенигора увiйшли в мiсто. Вузьким провулком, залитим рiдкою грязюкою, що чавкала пiд ногами, добралися до базарного майдану. Драган оглянувся i, пересвiдчившись, що навколо нiкого нема?, постукав у вiконницю чималого високого будинку. Дверi швидко вiдчинилися, показався господар. - Хто тут? - спитав, приглядаючись до темних постатей. - Бай Димитре, поклiн вам вiд во?води, - прошепотiв Драган, заходячи до сiней. - Прошу до хати, другарi, - також тихо сказав господар i, причинивши за собою дверi, загукав: - Майко, майко, дай нам чого-небудь пiдкрiпитися! Господаревi було рокiв п'ятдесят. Рухи його були поважнi, статечнi, в глибоко посаджених очах свiтилася мудрiсть. Коли на столi з'явилася тушкована баранина, а потiм - карафка з вином, бай Димитр уперше усмiхнувся, наливаючи в чарки. - Знав би Сафар-бей, що у нього пiд боком четверо гайдутинiв п'ють за його здоров'я! Сказився б!.. Ну й ну! Хто б мiг подумати, що вiн - син во?води Младена! - Що ви дiзналися про нього, бай Димитре? - спитав Драган, ставлячи на стiл чарку. - Вивiдав усе, що потрiбно. Сафар-бей розквартирував сво?х горлорiзiв у замку, а сам зупинився у багатого спахi?[7] Онбашi. - Це добре. В замку його важче було б узяти. - Будинок Онбашi теж добре охороня?ться. Сафар-бей всюди поставив сторожу. - Он як! - Але поряд з Онбашею живе мiй старий приятель Станко. Цього не передбачив ага, - усмiхнувся бай Димитр. - Правда, було менi роботи умовити Станка допомогти нам, та все ж згодився. Вiн залишить на нiч незамкненими ворота, а також виставить з сарая драбину, - нею ви скориста?тесь, щоб перелiзти через кам'яну стiну, що вiдокремлю? обiйстя Онбашi вiд Станкового двору. А на протилежному боцi опуститесь вiрьовочною драбиною, - я приготував... - Спасибi, бай Димитре. - Тепер дивiться сюди. - Бай Димитр узяв з вогнища вуглину i почав швидко малювати на краю стола. - Оце будинок Онбашi. З вулицi в нього тiльки один хiд, - там завжди сто?ть яничар... Другий вартовий - на розi, бiля ахчийницi[8]. Третiй, кiнний, весь час про?жджа? вiд одного до другого. Мабуть, щоб не заснули або не вiдлучилися куди-небудь... Решта яничарiв - щось бiльше десятка - живуть в однiй iз кiмнат у будинку Онбашi, але вони звичайно лягають спати разом з курми. Зате сам Сафар-бей засиджу?ться допiзна. - Бiля його дверей нема вартового? - Всерединi будинку нема. А от в саду, куди виходять вiкна з кiмнати Сафар-бея, пiсля того, як ага ляга? спати, обов'язково ста? один iз яничарiв. Тому нам треба не опiзнитись. - Ще раз спасибi, бай Димитре. Гадаю, все буде гаразд. Тепер вислiджуйте другого звiра -Гамiда! Цього буде не легко взяти! Але взяти мусимо! Веди нас, бай Димитре! 5 Якуб перетнув вулицю i зупинився навпроти великого двоповерхового будинку Онбашi. У вiкнах блимало мерехтливе свiтло свiчок. Перед дверима стояв вартовий яничар. - Дур! Хто такий? - заступив вiн Якубовi дорогу. - Кагамлик! - зрадiв Якуб. - Це ти? От не гадав зустрiти знайомого! Сподiваюся, ти не забув Якуба? - А-а, старий! Звiдки ти взявся? - витягнув довгу шию яничар i покрутив невеликою, круглою, мов булава, головою. - Почув, що ага з загоном повернувся з вiйни, i вирiшив провiдати. Дiзнатися про здоров'я. Та й справа ? в мене до нього... - Гм, ти не мiг, старий, вибрати кращого часу? Вже нiч надворi! - Тiльки вечiр. А вдень Сафар-бе?вi не до мене: служба, по?здки, друзi. Хiба вiн тодi знайде часину для старого знахаря, коли у нього нiчого не болить? Про нас згадують, як припече! - Ну, тобi вiн зрадi?! Чим ти зумiв прихилити його серце? Якуб не вiдповiв на запитання. - То можна пройти? - Та йди вже... Спочатку прямо, а потiм -- останнi дверi лiворуч. Уявляю, як здиву?ться ага! - Я теж уявляю, - сказав Якуб i вступив у напiвтемнi довгi сiни. Знайшов останнi дверi, постукав. Почувши голос Сафар-бея, рвучко вiдчинив дверi i зайшов до кiмнати. Вона освiтлювалася скупо, тiльки однi?ю свiчкою, i тому в кутках стояли густi сутiнки. Пiд протилежною стiною, за низеньким столиком на кривих позолочених нiжках, сидiв Сафар-бей. Вiн зразу ж схопився. - Якуб? От не чекав! Заходь, сiдай - гостем будеш! Салям! - Салям! Правда, у гяурiв-урусiв ? приказка: непроханий гiсть - гiрше татарина! - Ну, що ти кажеш, Якубе! Я тобi завжди радий, сам зна?ш! Сiдай. Якуб сiв на низьку м'яку тахту, що стояла мiж вiкнами. Сафар-бей - на дзиглику насупроти. Вiн був стомлений i блiдий. Очi глибоко запали, мiж бровами з'явилася зморшка. - Як воювалося, Ненко? - Не називай мене так, Якубе, - скривився ага i з гiркотою в голосi додав: - Воювалося? Дуже погано... Гяури не вiдступили анi на крок! I хоча наших було в пiвтора раза бiльше пiд Чигирином, ми не змогли взяти тi?? фортецi! А скiльки вiрних захисникiв iсламу наклали головами в напiвдиких сарматських степах! Скiлькох вiдважних лицарiв недорахувався падишах пiсля мiсячно? облоги того проклятого мiста! - Чим же це пояснити? - Аллах одступився вiд охоронцiв слави падишаха! - Нi, Ненко, не обвинувачуй аллаха. Мабуть, уся причина в тому, що козаки й уруси захищали свою землю, свою волю, i це подвоювало ?хнi сили. - Гадаю, Якубе, ти не повчати мене прийшов такого пiзнього часу? - Звичайно, нi, Ненко. У мене важливiша справа. Нас тут нiхто не почу?? - Нiхто. Говори смiливо. Якуб нахилився вперед i поклав руку Сафар-бе?вi на передплiччя. - Ненко, помира? твоя мати. - Що? - Сафар-бей сподiвався будь-чого, тiльки не тако? звiстки. По його обличчю промайнула важка тiнь, яку ага даремно намагався приховати вiд спiврозмовника. - Моя мати? - Так, мiй дорогий Ненку. ?й дуже погано. - Чим же я можу ?й допомогти? Я навiть не знаю, де вона. - Вона хоче тебе бачити. - Але ж це неможливо! - вигукнув вражений Сафар-бей. - Чому неможливо? Яка б стiна не стояла мiж вами до цього, перед смертю тi??, що дала тобi життя, вона мусить упасти! Сафар-бей похилив голову. Мовчав. Рухливi пальцi мимовiльно м'яли складки широких шароварiв. - Куди ?хати? Далеко? - спитав глухо. - Я проведу тебе... На третiй день ти будеш знову в Слiвенi. - I гайдутини не побояться ввести мене в свiй табiр? - Ми зав'яжемо тобi очi. Гайдутини змушенi будуть зробити це. - Ти говориш так, Якубе, нiби й сам гайдутин... - Не про це зараз мова. Яке ж тво? рiшення? - Менi жаль розчаровувати тебе, Якубе, але я не по?ду. Згодом про це стане вiдомо беглер-бе?вi. Я не можу ризикувати сво?м майбутнiм. - На вiйнi ти кожного дня ризикував життям, Ненку, i, сподiваюсь, не боявся! - То зовсiм iнше. Там iшла вiйна. - Це тво? останн? слово? - Так. Якуб встав, узяв зi столу пiдсвiчник зi свiчкою i пiдiйшов до вiкна. Постояв там деякий час у глибокiй задумi, важко зiтхаючи i з жалем хитаючи головою. Та коли б Сафар-бей був не такий схвильований, вiн би мiг помiтити, що Якуб пильно вдивлявся в темний сад за вiкном i двiчi пiдняв i опустив перед собою свiчку. Однак ага нiчого цього не помiтив, заклопотаний сво?ми думками. Якуб повернувся назад i поставив пiдсвiчник на мiсце. - Я думав, у тебе м'якше серце, Ненко. - Коли б у мене було м'яке серце, я не був би во?ном, Якубе. За вiкном почувся глухий шурхiт i стук. Сафар-бей схопився на ноги. Пiдозрiло глянув на Якуба. - Що там? - Не хвилюйся, Ненко. Тобi нiщо не загрожу?. Дверi прочинилися - в кiмнату безшумно прослизнув Звенигора, а за ним - Драган. Сафар-бей кинувся до стiни, на якiй висiла зброя. Але Звенигора блискавично перетнув йому шлях i направив у груди чорне дуло пiстоля. - Спокiйно, Сафар-бею! Салям! Хiба так приймають гостей? - Що вам потрiбно? - зблiд ага. - Шановний ага Якуб уже все тобi пояснив. Але ти виявився безсердечною людиною. Тому доведеться розмовляти з тобою трохи iнакше. Дозволь тво? руки! Драгане, давай вiрьовку. - Урусе, ти мстиш менi за те, що в Чернаводi я завдав тебе в полон? Але повiр, я потiм передумав i хотiв вiддати наказ вiдпустити... - Я знаю про це, - вiдповiв Звенигора. - Якуб менi розповiдав. I хоча завдяки тобi я майже рiк провiв на каторзi, мстити я не збираюся. Та про це докладнiше поговоримо в дорозi. Там у нас буде вдосталь часу. В'яжи, Драгане. В одну мить руки Сафар-бея було зв'язано за спиною, i вiн став, похнюплений, бiля стiни. Вони вийшли в сiни i повернули до дверей, що вели в сад. Надворi зразу ж шуснули в темряву глибокого зимового вечора. - Сюди! - почувся тихий голос бая Димитра. Обережно перелiзли через високу кам'яну загорожу. Поставили на мiсце довгу важку драбину i мовчки вийшли з двору бая Станка. Темними безлюдними провулками, не подаючи голосу, бай Димитр вивiв невеликий загiн з мiста, до обрiдного букового лiска. Тут Драган зав'язав Сафар-бе?вi очi, i гайдутини попрощалися з сво?м провiдником. 6 Другого дня, опiвднi, всi тридцять гайдутинiв, якi залишилися зимувати в горах, стовпилися бiля колиби во?води. Младен стояв попереду. Тiльки Златка не вiдлучалась од хворо? матерi. Знизу, по крученiй гiрськiй стежцi, пiднiмалось п'ять вершникiв. Гайдутини мовчки дивилися на них, власне, на одного - з зав'язаними очима. Вiн ?хав другим, зразу за Драганом. - Швидше! Швидше! - загукав зi скелi Яцько, махаючи шапкою. Во?вода хвилювався, хоча намагався не показувати цього. Однак по тому, як вiн зблiд, а потiм скинув шапку i зiжмакав у руцi, гайдутини догадалися, якi почуття нуртують у серцi ?хнього ватажка. Рвучкий крижаний вiтер розвiював його сивого довгого чуба, кидав в обличчя колючим снiжком, та Младен нiби не помiчав холоду. З кручi гостро вдивлявся вниз, на стежку, по якiй наближався до нього син. Нарештi, вершники виринули з-за скелi, на якiй сидiв Яцько, i зупинилися перед колибами, звiдки вiдкривався вид на глибоке мiжгiр'я, затягнуте снiговою iмлою. - Здравей, во?водо! Здравейте, другарi! - привiтався Драган, сплигуючи з коня. - Какво правите?[9] - Здравейте! Здравейте! - Младен обняв кожного з прибулих i зупинився перед Сафар-бе?м. Зняв з нього пов'язку. Розв'язав руки. Запала глибока тиша. Всi зата?ли подих. Похмурi обвiтренi обличчя гайдутинiв повернулися до яничарського аги. Суперечливi почуття клекотiли в серцях повстанцiв. Так ось який вiн - Сафар-бей, ?хнiй найлютiший ворог! Молодий, ставний, дивно схожий на майку Анку, вiн прямо сидiв на конi, озираючи жагучими чорними очима гайдутинiв i гайдутинський стан. Незважаючи на втому i хвилювання, що враз охопили його, вiн намагався триматися гордовито, не опускав очей пiд пронизливими поглядами гайдутинiв. Впiзнавши во?воду, хутко сплигнув з коня, застиг у напруженнi, не випускаючи з рук поводiв. - Здравей, сину! - тихо промовив во?вода, пильно приглядаючись до обличчя аги. Сафар-бей не витримав погляду во?води. Опустив очi. Звенигора, який стояв зовсiм близько, мiг би заприсягтися, що у нього затремтiли губи. - Здравей, тате! Великого зусилля, видно, коштували Сафар-бе?вi цi слова, бо голос його здригнувся i прозвучав хрипко. Натовп сколихнувся, i легке, майже нечутне в поривi вiтру зiтхання пролинуло над ним. Старий Момчил крякнув, нiби у нього раптом задряпало в горлi. А Якуб вiдвернувся i мовчки витер з очей сльози, що затуманили його зiр. - Спасибi, сину, .що при?хав. Ходiмо до колиби, - сказав Младен. - Там твоя майка... Жде на тебе... О боже, як довго вона тебе ждала, бiдна! Вони рушили до колиби. Гайдутини натовпом посунули за ними, але зупинилися перед дверима. - Ми зараз там зайвi, - промовив Якуб. - Хай самi... Але натовп не розходився. Люди стояли на вiтрi. Снiг танув на ?хнiх обличчях i стiкав на мокрi кожушини. В каламутному небi жовтiла кругла пляма ледь помiтного холодного сонця. Через деякий час вийшов Младен i кивнув Звенигорi: - Арсене, зайди! Звенигора переступив порiг колиби. У свiтлицi горiла свiчка, пахло воском. Анка лежала на широкому дерев'яному лiжку, ?? очi блищали. Вона важко дихала. Заплакана Златка сидiла бiля хворо?. Сафар-бей стояв збоку, в узголiв'? матерi, i вона держала його руку в сво?й руцi, нiби боялася, що вiн зараз пiде вiд не?. На обличчi Сафар-бея - нiяковiсть i розгубленiсть. Анка побачила козака. - Арсене, пiдiйди сюди! - прошепотiла. Звенигора пiдiйшов до лiжка. Став поряд зi Златкою. - Спасибi тобi, що привiз менi сина... Я така рада... - Голос Анки переривався. ?й важко було говорити, i Звенигора зробив рух, нiби хотiв спинити ?? мову, але вона заперечно похитала головою: - Нi, нi, дай менi сказати... У мене так мало часу... Ти дуже коха?ш Златку? Запитання було несподiване, i Звенигора збентежився. Потiм по хвилi тихо, але твердо вiдповiв: -- Дуже. - I глянув на дiвчину. У не? загорiлися рум'янцем блiдi щоки. - А ти, доню? - Я теж, - прошепотiла Златка. Анка помовчала, пильно вдивляючись в знiяковiле обличчя дочки. А зiбравшись з силами, заговорила знову: - Дайте одне одному руки... От так... Колись я боялась, Арсене, що ти вiдбереш у мене дочку, яку я щойно вiднайшла. А тепер сама вручаю ?? тобi... Бережи ??... Вона тут, у гайдутинському станi, стала такою шибайголовою... Я рада за вас... Будьте щасливi!.. Младене, дорогий мiй. - Вона подала йому вiльну руку, i во?вода, ставши бiля лiжка на колiна, припав до не? щокою. - Ось ми й зiбрались... нарештi... всi?ю родиною... Я така щаслива... мо? дiти зi мною... У Младена здригнулися плечi, з грудей вирвалося глухе болiсне ридання. Златка плакала вголос, не стримуючись. Звенигора вiдчув, як по щоцi покотилась тепла сльоза, але не смiв пiдняти руку, щоб витерти ??. Сафар-бей стояв блiдий, закусивши губу. Вiн зiбрав усi сво? душевнi сили, щоб не проявити, як вiн думав, легкодухостi, однак i в його очах стояли сльози. Анка заплющила очi i вiдкинулась на подушку. Дихала важко, уривчасто. З останнiх сил стискувала синову руку. Боялася хоч на мить випустити ??. Вiдпочивши трохи, стрепенулася. Заговорила знову, тихо, але виразно. - Ненко, сину... рiдний мiй... Я знаю, як тобi важко звикнути до думки, що я... твоя мати... Я розумiю тебе... Ти - вiдламана гiлка, яку вiтер занiс далеко вiд дерева... Ти й не пам'ята?ш того дерева, на якому зрiс... А я пам'ятаю... твiй перший крик... Потiм лепет... Бачу i досi тво? веселi чорнi оченята... густий кучерявий чубчик... Пам'ятаю кожний твiй крок вiд першого дня i до сьомого року, коли... коли... Потiм наступили важкi часи... багато рокiв пошукiв... надiй i розчарувань... I весь той час ти жив у мо?му серцi поряд iз Златкою... маленьким чорночубим хлопчиком... з трьома довгими шрамами на ручцi... Тому я так тебе легко впiзнала пiсля стiлькох рокiв розлуки... Бо ти ж моя плоть... кров моя... Вона судорожне стиснула Сафар-бе?ву руку. Широко розплющеними очима довго дивилася на нього, мов хотiла навiки запам'ятати кожну рисочку. Потiм перевела погляд на Младена. - Младене, - прошепотiла зовсiм тихо, ледь чутно: видно, кожне слово коштувало ?й неймовiрних зусиль. - Младене, поклади свою... руку... на руку... нашого Ненка... Отак... Арсене, Златко... ви теж... Арсен i Златка пiдiйшли до узголiв'я, поклали сво? руки на Сафар-бе?ву руку. - А тепер поклянiться... поклянiться... що нiхто з вас нiколи... не пiднiме один на одного... руки...,хоча i доведеться бути в рiзних станах... Заклинаю вас!.. Не пiднiмайте руки на мого сина!.. - Клянусь! - тихо проказав старий во?вода. - Клянусь! - глухо озвався Звенигора, i до його голосу прилучилося легке, мов зiтхання вiтерцю, Златчине: - Клянусь! Запала тиша. Нiма, тривожна. - Ненко, а ти?.. - Клянусь! - промовив з натугою Сафар-бей i опустив очi. Звенигорi здавалося, що за все сво? життя, сповнене тривог, смертей i незгод, вiн нiколи не переживав тяжчо? хвилини, нiж ця. Важко йому було дивитися на цих людей, в сiм'ю яких вiн увiходив, на ?хнi муки й страждання. Його огрубiле в боях i неволi серце мимоволi щемiло вiд болю, а очi зволожувалися слiзьми. Младен мужньо тамував ридання, що клекотiло глибоко в грудях. Всi поопускали голови. Одна Златка не приховувала слiз. - Не плачте, - прошепотiла Анка. - Не треба... Ми ж усi разом... однi?ю сiм'?ю... Я така щаслива... Голос ?? раптово обiрвався. Рука вислизнула з руки Сафар-бея i впала на бiлу вовняну ковдру. На крик Златки в колибу почали заходити гайдутини. ...Поховали Анку на другий день опiвднi. Винесли в тисовiй трунi на било - найвищий гребiнь гори, що здiймалася над Планиною. Вiтер ущух, i хмари розiйшлися. Сяяло слiпуче сонце. В голубому небi стояла безмовна тиша, а в нiй спокiйно, урочисто пропливали ширококрилi чорнi орли. З гори було видно всю Планину: далекi шпилi, приметенi слiпучо-бiлим снiгом, глибокi темнi ущелини, густо-зеленi ялиновi та смерековi пралiси там, де не ступала людська нога, голi похмурi бескиди. - Звiдси тобi, Анко, буде видно всю Болгарiю, - сказав Младен, перший кидаючи в яму грудку землi. - Дивися на не?, орлице моя! Слухай спiв весняного вiтру над рiдною Планиною, шум зелених лiсiв у мiжгiр'ях, клекiт чистоводих дзвiнких потокiв... А як сколихнеться Планина, здригнеться земля - знай: живий твiй Младен, живi тво? яснi соколи-гайдутини! То вони з шаблями та самопалами в руках знову кинулись до бою за волю кохано? Болгарi?!.. Чи так я кажу, братове?.. - Так, так, во?водо! Так, батьку наш! - вiдгукнулись гайдутини. - Ну, то й кiнчайте? Хай спить вiчним сном наша мати! На шпилi швидко вирiс могильний горбик. Гайдутини витягли з-за поясiв пiстолi - i гiрську тишу сколихнув грiм пострiлiв. Трохи постояли мовчки i почали поволi спускатися вниз. - Тате, ходiмо, - сказала Златка, торкнувши батька за рукав. - Iдiть. Я прийду потiм, - тихо вiдповiв во?вода. Вiн стояв простоволосий, без шапки. Дивився вдалину, де небо зливалося з горами. В сухих почервонiлих очах не було слiз, тiльки свiтилися важка туга та гострий бiль. Всi зрозумiли, що во?вода хоче зостатися наодинцi з дорогою могилою. Звенигора обняв Златку за плечi й повiв з гори. Коли вiдiйшли до першого крутого уступу, оглянувся. На шпилi, крiм во?води, лишився також Сафар-бей. На тлi ясно-голубого неба рiзко окреслювалися двi темнi нерухомi постатi... Тiльки перед вечором Младен i Сафар-бей спустилися з гори до стану. Нiхто не знав, що вiдбулося там мiж ними, про що вони говорили. Сафар-бей минув колиби, зiйшов на кручу i мовчки сiв на заснiжений холодний камiнь. Було щось сумне i болiсне у виразi його блiдого стомленого обличчя, в журно похилених плечах. - Драгане, пошли людей - хай проведуть його до Слiвена, - коротко наказав во?вода. - А як же... Драган хотiв спитати, чи зав'язувати знову очi Сафар-бе?вi. Але промовчав. Щось невловиме в поглядi, яким дивився во?вода на сина, стримало його. Та Младен зрозумiв свого молодого друга. - Нi, нi, пов'язки не треба! - сказав поспiшно. - Не треба... Я вiрю... Не посмi? вiн привести яничарiв на могилу матерi сво??. ФIРМАН 1 Гамiд сидiв у кiмнатi Сафар-бея на пухкому мiндерi i з зловтiхою дивився на збасамужену батогами спину бая Станка, пiдвiшеного за вивернутi руки до стелi. Насупроти завмерли в чеканнi нового наказу яничари - Кагамлик i велетень Абдагул. - Ти вже старий, бай Станко, а поводишся, як нерозумний пiдлiток. Ай-ай-ай! - промовив Гамiд спокiйно. - Твоя вперта мовчанка свiдчить якраз не на твою користь. Невже ти хочеш, щоб ми переламали тобi ноги, вирвали язика i випекли очi? Не змушуй нас робити цього. Скажи, де подiвся Сафар-бей! - Не знаю, ага, - прохрипiв бай Станко. - Але ж слiди ведуть на тво? подвiр'я, мерзенний гяуре! Як же ти можеш не знати? - Вдесяте вам кажу: аллах свiдок, я не знаю, де подiвся Сафар-бей. - Тодi скажи, де шукати Якуба. Адже ти не можеш заперечити, що знайомий з тим розбiйником! - Я вперше чую це iм'я. - Не кажи дурниць! Якуб увечерi зайшов до Сафар-бея з вулицi. Його бачив аскер Кагамлик. Але вiн не виходив звiдти. Отже, не важко здогадатися, якою дорогою розбiйник чи розбiйники, викравши агу, залишили будинок. Тут не обiйшлося без тво?? допомоги, старий собако! - I все ж я не знаю нiякого Якуба, хай провалюся в пекло, якщо брешу! Гамiдовi урвався терпець. Вiн вигукнув: - Абдагуле, всип цьому iшаковi ще! Може, тодi вiн стане розумнiший i пригада? те, що з такою упертiстю намага?ться забути! Велетень Абдагул миттю схопив болгарина за посинiлi руки, жбурнув вiд себе. Знову засвистiв батiг. Страшний бiль спотворив обличчя старого болгарина. - Нелюди! - прошепотiв нещасний. - -Сил бiльше нема? терпiти... Гамiд подав знак припинити катування. - Ну, говори! - Дайте води. Кагамлик пiднiс до запечених, обкусаних губ старого кухоль води. Бай Станко жадiбно припав до вiнець. Втамувавши спрагу, деякий час мовчав. Затуманеним поглядом дивився на темне сите обличчя спахi?. - Я чекаю, - процiдив Гамiд. - Де подiвся Сафар-бей? Станко сплюнув з розбитого рота кров, заперечно хитнув головою. Обличчя його розпухло вiд побо?в, туго зв'язанi руки задерев'янiли. Вiн втрачав останнi сили. Коли б не вiрьовка, якою його було пiдв'язано до стелi, вiн упав би на долiвку, мов лантух. - Я його i в вiчi не бачив, ага. - Брешеш! Ви викрали його з Якубом! - Клянусь, я не маю честi бути знайомим нi з яким Якубом. - Не велика честь бути знайомим з розбiйником... Та все ж не крути: ти добре зна?ш Якуба! Скажи - де вiн? Куди ви подiли Сафар-бея? - Даремно ви кату?те мене, ага. Менi нiчого не вiдомо нi про Сафар-бея, нi про Якуба. Тиха, спокiйна вiдповiдь Станка вкрай розлютила Гамiда. Проклятий гяур! В чому тiльки душа держиться, - а правди не каже! Але вiн розв'яже язика затятому гайдутиновi! Мусить розв'язати i допитатися, де подiвся Сафар-бей, хоч би довелося закатувати не одного, а тисячу болгарських собак!.. На це у Гамiда були важливi причини. Сьогоднi вранцi, повернувшись вiд беглер-бея iз Загори, вiн дiзнався про та?мниче зникнення Сафар-бея. Ця звiстка приголомшила спахiю. Незважаючи на те, що майже рiк мiж ними iснували напруженi вза?мини, навiть ворожнеча, Гамiд не спускав ока з молодого аги i дуже турбувався, коли тому випадало стикатися з небезпекою. Це пояснювалось тим, що Гамiд був дуже забобонний. Багато-багато рокiв тому, коли вiн з викраденими дiтьми во?води Младена пiд'?жджав до Загори i, стомлений, сiв обiч дороги спочити, до нього нечутно, як тiнь, пiдiйшла стара циганка. ?? чорно-тьмянi очi вп'ялися в його обличчя. - Позолоти руку, добрий ага, i я скажу все, що з тобою трапилося в тво?му життi, - прокаркала стара. Гамiд хотiв прогнати ??, але циганка вiдгадала його намiр i вчепилася темними скоцюрбленими пальцями в рукав. - Ага, не проганяй!.. Навколо тебе кров, багато кровi. I чорнi думи хмурять тво? чоло. Тому я не говоритиму про минуле... Позолоти, красунчику, руку, - i я розповiм, що чека? на тебе в майбутньому. Ну, не пожалiй для бiдно? циганки куруша... Гамiд завагався. Майбутн? його лякало. Навздогад сказанi циганкою слова про кров примусили його здригнутися. Може й справдi стара вiдьма прозира? майбутн?? Вiн витягнув з кишенi куруша. Циганка пожадливо схопила монету - засунула в складки рясного вбрання. Миттю розiклала карти. - Ясне тво? майбутн?, добрий ага, - знову прокаркала вона. - Випада? тобi багатство в далекiй дорозi. I честь, i шана. Тебе чекав великий удар, але ти щасливо уникнув його. А ще ти ма?ш великий iнтерес у дiтях. Вони не кревнi, не рiднi тобi, ага, але дуже тiсно зв'язанi з тво?ю долею. Настiльки тiсно, що я навiть боюся говорити... - Говори, стара! - гаркнув стривожений Гамiд. - Позолоти руку, щасливчику! Вiн кинув ще одного куруша. Циганка подивилася на нього тьмяним оком. Проскрипiла: - Далеко стелеться твоя дорога, щасливчику. I весь час поряд з тобою по нiй iдуть дво?. То вони вiдходять од тебе, то знову наближаються: дороги вашi перехрещуються, як зморшки на мо?м обличчi. I що дивно: навiть твоя смерть залежить вiд смертi одного з них... Гамiд посiрiв. Голос його затремтiв. - Тих дiтей? - Тих, що супроводять тебе, ага. Циганка зникла так же нечутно i непомiтно, як i з'явилась. А Гамiд ще довго сидiв на теплiй землi, вражений почутим. З острахом дивився на чорну ковдру, пiд якою лежали сповитi, вiрнiше, зв'язанi дiти во?води. Тьфу, шайтан! Невже його доля вiдтепер залежить вiд долi гайдутинських вишкребкiв? Невже щоб продовжити сво? життя, вiн мусить дбати i про них? Слова циганки глибоко запали в серце Гамiда. Марновiрний страх за сво? життя довгi роки примушував його берегти Ненка i його сестричку, пiклуватися про них i про ?хн? майбутн?. Коли беглер-бей, щоб завдати во?водi Младену нещадного удару, хотiв стратити дiтей, Гамiд випросив для них помилування, а потiм Ненка пiд iм'ям Сафар-бея вiддав у яничарський корпус, а Златку тримав при собi разом зi сво?ми дiтьми, давши ?й iм'я Адiке. Коли вiн сьогоднi дiзнався, що Сафар-бей три днi тому зник при загадкових обставинах, вiн негайно почав розшуки, якi навели його на думку, що Сафар-бея викрадено. Де ж вiн подiвся? Яка його доля? Чи живий вiн? На цi питання може дати вiдповiдь тiльки одна людина - Станко. До його двору ведуть слiди... Вiн, напевне, може також дати цiкавi вiдомостi i про Якуба, котрого Гамiд не без пiдстав вважав сво?м смертельним ворогом i котрого хотiв би якомога швидше прибрати з сво?? дороги. Але клятий болгарин мовчить! Не хоче сказати правди! Ну, нi, вiн розв'яже йому язика! Гамiд сам схопив важкого батога i почав шмагати болгарина по руках, по обличчю, по спинi. Станко звивався бiля його нiг, захищаючи скривавленими руками очi. - Ти все скажеш, гяурський собако! - хрипiв спахiя, вкладаючи в удари всю свою силу. - Все скажеш! - Я нiчого не знаю, - простогнав бай Станко. - Де Якуб? Куди ви подiли Сафар-бея? - Я ?х не бачив, ага. Бог - свiдок. Батiг засвистiв знову. Гамiд оскаженiв. Навiть Абдагул i Кагамлик вiдступили пiд стiну, боячись, що i ?х зачепить. Несподiвано рипнули дверi - i на порозi з'явився Сафар-бей. Гамiд застиг з пiднятим угору батогом. В очах - i подив, i замiшання, i радiсть, яку вiн не в силi був приховати. - Що це все означа?, Гамiд-ага? - Спитав Сафар-бей, зачиняючи за собою дверi i здивовано оглядаючи свою кiмнату. - Салям! Гамiд дурнувато всмiхнувся, простягнув до Сафар-бея руки, нiби чекав, що той кинеться в його обiйми. Але Сафар-бей вдав, що не помiча? пориву спахi?. - Так що тут ко?ться, Гамiд-ага? - повторив вiн запитання. Гамiд кинув батога. Споважнiв. - Коли зника? з сво?? кiмнати яничарський старшина, я мушу дiзнатися, де вiн подiвся. - I тому ти шмага?ш цього нещасного? Що ж вiн розповiв тобi? - Я дiзнався вiд аскерiв, що в тебе був Якуб... - А ще що? - Бiльш нiчого. Але й цього досить для мене. - Якуб - мiй друг, - холодно сказав ага. Гамiд вимушено усмiхнувся. - Сафар-бею, дорогий мiй, невже ми отак i говоритимемо, стоячи посеред кiмнати? Я сьогоднi повернувся вiд беглер-бея i привiз дуже важливий фiрман султана. В ньому йдеться про новий похiд на урусiв. Може б, ми поговорили про все наодинцi? - Гаразд, - погодився Сафар-бей. - Тодi накажи вивести цього гайдутинського собаку i зачинити у льох. Сафар-бей похмуро кивнув аскерам. - Виведiть його i вiдпустiть! Кагамлик i Абдагул кинулись вiдв'язувати бая Станка. Гамiд незадоволено засопiв. - Сафар-бею, ти допуска?ш помилку. Цей болгарин причетний до твого викрадення! Його треба допитати! - Ти сам помиля?шся, Гамiд-ага, - спокiйно вiдповiв Сафар-бей. - Мене нiхто не викрадав... У мене справдi був Якуб. Вiн принiс менi дуже важливу вiстку, яка й примусила мене вирушити в дорогу. - Куди? - Це моя невеличка та?мниця, Гамiд-ага. Як тобi вiдомо, я не ?внух. Тож можеш здогадатися, якi почуття примусили мене залишити за таких незвичайних обставин загiн... Гамiд недовiрливо подивився на Сафар-бея, але не сказав нiчого. Кагамлик i Абдагул вхопили бая Станка попiд руки i поволокли з кiмнати. Сафар-бей щiльно причинив дверi, пiдбив на м'якiй отоманцi мiндер, запросив Гамiда сiдати. - А тепер поговоримо, Гамiд-ага. Що нового у беглер-бея? Про що пише найяснiший султан у сво?му фiрманi? 2 Стара Планина була найкращим притулком i сховищем для гайдутинiв. Усюди в малодоступних мiсцях - на високих полонинах, у глибоких темних ущелинах, у хащах предковiчних пралiсiв - стояли темнi смерековi колиби, зрубленi пастухами-балканджiями з наказу гайдутинських во?вод попереднiх часiв. Були вони приземкуватi, непоказнi, але надiйно захищали вiд осiнньо? сльоти i зимових холодiв. В одну з таких заснiжених, похмурих долин привiв свiй загiн во?вода Младен. Поховавши Анку, вiн жодного дня не хотiв зостатися там, де все нагадувало про не?. До того ж його тягла до Слiвена жадоба помсти над Гамiдом. Поки гайдутини рубали дрова, розтоплювали в колибах печi, готували гарячу страву, Драган, перезувшись пiсля довгого переходу в сухi чоботи, пiдiйшов до во?води. - Гадаю, бай Младене, менi не завадить прогулятися до мiста. Мусимо сповiстити наших людей, де ми розташувалися. - Ти стомився, Драгане. - Однак вiдпочивати нiколи. Сафар-бей досi прибув до Слiвена, i нам необхiдно знати його намiри щодо нас. Також цiкаво дiзнатися, що поробля? Гамiд... - Ти справжнiй юнак[10] , Драгане! Якщо менi доведеться перейти в кращий свiт, я розпрощаюся з землею без жалю: ти продовжиш ту справу, за яку я боровся все життя! - сказав з почуттям во?вода. - Ну, що ж, iди! Але будь обережний... Драган пiшов. Повернувся вiн несподiвано. Перед свiтом. Младен чекав його тiльки на другий день надвечiр, тому був здивований, коли побачив свого молодого другаря, запорошеного снiгом, у сво?й колибi. - Що трапилось, Драгане? Ти повернувся з пiвдороги? - Так. Але не сам. Зi мною - бай Димитр... Нам обом пощастило: вiн поспiшав iз Слiвена в наш стан, де нiкого б не застав, а я чимчикував до Слiвена, де марно розшукував би бая Димитра, - тож мусимо дякувати всiм святим, що почалася вiхола. Вона загнала нас до схрону в печерi Ведмежiй, де ми й зустрiлися, на вза?мну радiсть обох. - Де ж Димитр? Клич його сюди! - Во?вода накинув на плечi кожуха, роздмухав у челюстях печi вогонь. - Вiн, певне, ма? багато чого розповiсти... - Так, вiн прийшов не з порожнiми руками. Я приведу його зараз! Через хвильку до колиби зайшов Димитр, збив з довгих обвислих вусiв снiг. Младен обняв його, посадив бiля вогню. В колибi прокинулися всi: Звенигора, Спихальський, Грива, Златка, Яцько, Якуб. Кожного цiкавило, з чим повернувся Драган. Марiйка подала на стiл хлiб i смажену козлятину, але Димитр не доторкнувся до ?жi. В печi розгорiлися сухi смерековi сучки, i полум'я освiтило обличчя болгарина. На ньому лежала важка втома, - видно, не легко було продиратися заснiженими гiрськими манiвцями. В очах просвiчувала стурбованiсть. Та, власне, всi розумiли, що тiльки дуже важлива причина змусила бая Димитра покинути Слiвен i самому, не чекаючи гайдутинського гiнця, вирушити в гори. - Що трапилося, бай Димитре? - спитав во?вода, потискуючи гостевi руку. Бай Димитр важко зiтхнув. - Бая Станка скатовано... - Як? Хто це зробив? - Гамiд... Все допитувався, клятий, де подiвся Сафар-бей. А також цiкавився Якубом. - Ну?.. - Бай Станко нiчого не сказав. Та вiн i не знав нiчого, крiм того, що я причетний до цi?? iсторi?. Але мене вiн не виказав. А на нього пiдозра впала тому, що нашi слiди вели до його двору... - Жаль бая Станка, - сказав Драган. - Вiн живий? У безпечному мiсцi? - Так. Аскери притягли