його ледь теплого i кинули в двiр, як  собаку...
Але живучий старий! Не  встигла  дружина  ввести  в  свiтлицю  i  вiдпо?ти
молодим вином, як вiн зразу ж наказав покликати мене...
   Бай Димитр провiв рукою по  обличчю,  витираючи  з  заснiжених  брiв  i
вусiв, що розмерзалися в теплi, холоднi краплини води.
   - Щось важливе? - спитав во?вода Младен.
   - Дуже важливi новини сповiстив менi бай Станко... Гамiд обмовився  про
султанський фiрман, в якому йдеться про новий похiд  на  руснакiв.  Гадаю,
вам було б цiкаво знати його докладний змiст, бай Младене, га?.. Ось  чому
я поспiшав до вас...
   - Спасибi тобi, другарю Димитре, - з почуттям сказав во?вода. - Спасибi
тобi вiд усi?? Болгарi? за вiрну  ?й  службу...  Ти  принiс  дуже  важливу
звiстку, i ми тепер спiльно подума?мо  не  тiльки  над  тим,  як  захопити
Гамiда, а й над тим, як оволодiти султанським фiрманом.
   - А що це воно таке, фiрман? - спитав спроквола поважний Грива.
   - Фiрман, другарi, - то султанський указ, - пояснив во?вода. -  Коли  б
нам пощастило роздобути його, ми, напевне, змогли  б  дiзнатися  про  дуже
вагомi i небезпечнi подi?. Якщо в ньому справдi йдеться  про  новий  похiд
туркiв на Укра?ну, то ми б дiзналися про час виступу, кiлькiсть вiйськ  та
кому з пашiв доручено очолювати його. Так я гадаю...
   - Гм, то було б справдi лепсько  роздобути  ту  штукенцiю,  панство!  -
вигукнув Спихальський.
   - Безперечно, - пiдтримав його Звенигора. - Чого б це нам не коштувало!
Ми повиннi вирушити негайно до Слiвена...
   Вiн запитально глянув на во?воду, шукаючи його пiдтримки.
   Во?вода Младен трохи помовчав, мабуть у думцi зважуючись на щось. Потiм
сказав:
   - Ясно, ми повиннi зробити це негайно. Але як? I хто пiде на це?
   -  Гамiд  мешка?  в  ханi[11]  Абдi-аги,  -  вставив  Димитр.  -   Його
охороняють.
   - Ми з Драганом уже мали  нагоду  побувати  в  тому  ханi,  -  промовив
Звенигора. - Гадаю, нам i зараз випада? йти туди. Двох нас буде досить.
   - Нi, краще втрьох, мабуть, - засумнiвався Драган.
   - Тодi я третiй! - схопився Спихальський.
   - Нi, нi, пане Мартине, - Звенигора поспiшив вiдмовитись  вiд  допомоги
свого шумливого, запального друга. - Ми на тебе й  одягу  яничарського  не
пiдберемо...
   - Тодi я пiду, - промовив Якуб. - Менi...
   Але Златка несподiвано перебила його.
   - Нi, нi, за третього буду я! Я дуже добре, найкраще з-помiж вас  усiх,
знаю Гамiда, його звички.  По  скрипу  пiдлоги  пiд  його  ногами  я  можу
безпомилково визначити, що то вiн i навiть в якому вiн настро?...
   - Ну, що ти, Златко, - почав Звенигора. - Там потрiбен вояка,  який  би
умiв...
   Дiвчина не дала козаковi закiнчити думку:
   - Який би умiв стрiляти, хочеш ти  сказати?..  Батьку,  скажи  йому!  -
звернулась вона до во?води.
   Младен розвiв руками. Несподiване бажання  дочки  сповнило  його  серце
гордiстю: вiн раптом побачив у ?? характерi те, чого  бажав  сво?м  дiтям,
коли вони народжувалися, - смiливiсть, рiшучiсть, вiрнiсть  батькiвщинi  i
готовнiсть  покласти  сво?  життя  за  не?.  Але  вiдпустити  ??  на  таку
ризиковану справу?
   Вiн завагався.
   - Так, Златка навчилася добре стрiляти, - промовив  перегодя.  -  I  на
конях ?здити... Але ж чи  зможеш  ти,  -  звернувся  до  не?,  -  проявити
витримку i силу духу в тiй небезпечнiй обстановцi, яка  може  скластися  в
ханi Абдi-аги?
   - Витримку i силу духу якраз i можна проявити в складнiй обстановцi.
   Тут втрутився Драган:
   - Я гадаю, - сказав вiн, - Златка якраз може нам бути  корисна  бiльше,
нiж будь-хто iнший. Вона прекрасно зна?  турецьку  мову,  -  вже  одно  це
багато  важить.  Крiм  того,  може  скластися  так,  що   нам   доведеться
використати ?? як приманку для Гамiда.
   Дiвчина з вдячнiстю глянула на молодого гайдутина.  Але  Звенигора  був
незадоволений словами свого друга i хотiв  рiзко  заперечити  йому.  Однак
во?вода припинив ?хню суперечку.
   - Я згоден, - промовив  вiн.  -  Дочка  во?води  ма?  право  i  повинна
наражати себе на небезпеку нарiвнi з iншими... Тепер, другарi,  обмiрку?мо
все якнайкраще - i в путь!..



   3

   Iз-за Родопiв подув теплий вiтер, i снiг враз посiрiв, узявся водою. По
вулицях Слiвена задзюрчали гомiнкi струмки.
   Бiля хану Абдi-аги зупинилися три вершники. Судячи по  одягу,  це  були
два спагi?вськi  аги  i  молоденький  аскер-джура.  Прив'язавши  коней  до
конов'язi, вони попростували до дверей.
   У ханi було напiвтемне i пусто, якщо не рахувати чотирьох спагi?в,  якi
пiсля ситого обiду дрiмали в кутках за сво?м столом, та самого кафеджi[12]
Абдi-агу. Побачивши нових, незнайомих вiдвiдувачiв,  кафеджi  склав  перед
довгою сивою  бородою  руки  на  знак  привiту  i  досить  прудко  кинувся
назустрiч гостям.
   - Салям, правовiрнi! Мiй дiм до ваших послуг.
   Незважаючи на те, що в мiстi стояло багато вiйська, прибутки хану  були
мiзернi, й Абдi-ага був радий кожнiй новiй людинi,  яка  переступала  його
порiг з курушем у кишенi.
   - Нiчлiг i обiд на трьох, - промовив один з  новоприбулих,  кинувши  на
стiл золоту монету.
   Абдi-ага низько вклонився  високому  красивому  спахi?,  який  з  такою
легкiстю розкида?ться золотими динарами, нiби вiн був iспанський iнфант.
   - Все буде до ваших послуг, високошановний ага.
   Вiн провiв прибулих на другий поверх свого чималого  будинку,  вiдчинив
побитi шашелем дверi й завiв до просторо? кiмнати. Кольоровi  шибки  вiкон
пропускали мало свiтла,  i  тут  було  напiвтемно,  як  i  внизу.  Вiйнуло
застояним повiтрям помешкання, в якому рiдко живуть люди.
   - Розташовуйтесь, вельмишановнi. Незабаром служник принесе вам обiд,  -
сказав Абдi-ага i,  глянувши  на  високого  спахiю,  спитав:  -  Насмiлюся
дiзнатися, ага, як довго ви ма?те намiр пробувати в нашому мiстi?
   - Це буде залежати вiд багатьох обставин, кафеджi-ага.
   - Ви вперше в нашому мiстi? Менi зда?ться, я вже мав честь зустрiчатися
з вами...
   - Помиля?тесь, кафеджi-ага. Я вперше в Слiвенi i не мав при?мностi  вас
знати, - вiдповiв спахiя, стаючи спиною до вiкна,  щоб  свiтло  не  падало
йому на обличчя.
   - Можливо, я помилився. До мене заходить багато рiзного люду, та й  зiр
став слабнути з лiтами. Тож  хай  пробачить  менi  високоповажний  ага,  -
промимрив господар, задкуючи до дверей.
   - Арсене, як ти дума?ш, упiзнав вiн тебе чи йому справдi привидiлося  в
тво?му обличчi щось знайоме? - спитав стривожено молоденький  аскер,  коли
кроки кафеджi затихли вдалинi.
   - Не хвилюйся, Златко. В цьому одязi мене й рiдна мати не впiзнала б, а
не то що цей старий турок. Та все  ж  треба  бути  обережним,  -  вiдповiв
Звенигора, скидаючи спахi?вську бекешу з дорогого сукна. - Гадаю, все буде
гаразд. Тим бiльше, що ми не затрима?мося тут.
   - А все ж я пiду розвiдаю, чи не донесе на нас  старий  лис,  -  сказав
третiй спахiя. - Мене тут нiхто не зна?.
   - Iди, Драгане, але не гайся, - погодився Звенигора. - Гамiд от-от  ма?
прибути...
   Драган вийшов.
   В кiмнатi настала та тривожно-радiсна тиша, яка бува? тiльки тодi, коли
залишаються наодинцi дво? закоханих, мiж якими  ще  не  встановилась  така
близькiсть, що дозволя? тримати себе невимушено. Златка пiдiйшла до вiкна,
намагаючись крiзь давно не митi, запорошенi шибки виглянути на майдан  або
ж удаючи таке намагання. Арсен милувався ?? невеликою  стрункою  постаттю,
нiжним овалом обличчя, тонким чорним кучериком, що зрадливо вибився  з-пiд
аскерсько? шапки.
   - Златко!
   Дiвчина враз повернулась до козака, нiби чекала того поклику. В ?? очах
заблискотiли зорi. Арсен рвучко пiдiйшов, узяв дiвчину за руки.
   - Люба, я ще раз прошу тебе: поки не пiзно, залиш нас з Драганом удвох!
Це дуже небезпечна затiя...
   - Арсене, я сама наполягла на цьому, батько менi дозволив...
   - А я не дозволяю,  -  вiн  пригорнув  ??.  -  Чу?ш?  Не  дозволяю!  Ти
наража?шся на страшну небезпеку!
   - З тобою менi нiчого не страшно, мiй юнаку. Я вiрю, що все  скiнчиться
щасливо...
   Вона  спробувала  випручатися  з  обiймiв,  але   робила   це   скорiше
iнстинктивно, бо насправдi душа ?? поривалась  до  нього,  мов  квiтка  до
сонця. Трояндою рожевiли ?? уста, в очах  миготiли  зорi.  Раптом  дiвчина
вiдчула на обличчi палкий поцiлунок.  Арсеновi  губи  знайшли  ??  уста  й
опекли незнано-солодким вогнем, що проник у саме серце...
   - Ой!
   - Люба! Хоч тепер послухай мене! Я буду спокiйний, коли знатиму, що  ти
в безпецi, - шепотiв Звенигора. - Що тобi нiщо не загрожу?... Чому  ти  не
послухала мене ранiш, там, ще в станi?
   -- Тепер я тим бiльше нiкуди вiд тебе не пiду, - вiдповiла Златка. -  Я
не хочу пережити тебе...
   Звенигора зачудовано дивився на це прекрасне створiння, яке все  глибше
й глибше входило в його життя, ставало таким  рiдним  i  дорогим,  що  вiн
ладен був вiддати за нього все, що було найдорожчого.
   За дверима пролунав стукiт крокiв. Улетiв збуджений Драган.
   - Вiн таки впiзнав тебе, Арсене! - скрикнув приглушено.
   Звенигора i Златка кинулись до гайдутина. Але Драган заспоко?в ?х:
   - Не хвилюйтеся! Я подбав про те, щоб Абдi-ага нестав нам на перешкодi!
   - Не тягни, Драгане! Розповiдай докладно! Що ж трапилось?
   - Я спустився вниз дуже вчасно. Абдi-ага саме  пiдiйшов  до  спагi?в  i
хотiв ?м щось сказати. В цю мить я його гукнув.  Кафеджi,  як  я  помiтив,
здригнувся, та все ж пiдiйшов до мене. "Що високошановний  ага  бажа??"  -
запитав. Я пояснив, що хотiв би поставити до стайнi коней. Вiн  вийшов  зi
мною надвiр. В стайнях, як я сподiвався, нiкого, крiм нас двох,  не  було.
Не довго думаючи, я скрутив старому руки, заткнув рота кляпом i замкнув  у
комiрчинi. Хай померзне, зрадливий пес!
   - Гм, не гаразд вийшло. Якщо його кинуться шукати, зчиниться переполох.
   - Поки це станеться, ми  вже  будемо  далеко.  Гамiд  прибув  щойно  до
хану...
   - Справдi? Ти прослiдкував, де вiн зупинився?
   - Так. На другiй половинi. Його охороня? лише один  аскер  -  куня?  на
отоманцi бiля вiкна. Гадаю, ми з ним легко справимося. А от тi чотири,  що
внизу...
   - Ну, що ж, доведеться Гамiда прикiнчити тут! - сказав Звенигора.
   - Нi, наказ во?води ясний: ми повиннi доставити його живого!
   Звенигора на це не сказав нiчого, але з виразу його обличчя було видно,
що вiн не схвалю? наказу во?води. Була б його воля - не возився б  вiн  зi
спахi?ю!
   Перевiривши пiстолi, вони вийшли в довгий напiвтемний коридор. У  кiнцi
його, бiля вiкна, стояв аскер. Побачивши  трьох  незнайомцiв,  вiн  поволi
посунув до них, напевне, щоб краще роздивитися.
   - Салям! - привiтався  Звенигора.  -  А  що,  шановний,  Гамiд-ага  вже
повернувся додому?
   Аскер не сподiвався, що до  нього  заговорять  про  його  господаря,  i
пiдозрiло глянув на незнайомого спахiю.
   - Ви зна?те Гамiда-агу?
   - Ще б пак! Давнi друзi! Я привiз йому привiт вiд його зятя  Фархада  i
дочки Хатче, а також вiд свата Iсхака-ефендi...
   - О, ага зна? мо?х добрих господарiв! - зрадiв аскер.  -  Що  нового  в
наших краях? Ага давно звiдти?
   - Не так давно.  -  Звенигора  по-приятельському  поплескав  аскера  по
спинi, взяв пiд руку. Вони поволi йшли вздовж коридора. - Всього мiсяць...
   Аскер раптом затiпався: мiцна Драганова рука  затиснула  йому  рота,  а
Звенигора вхопив в обiйми, як у залiзнi  лещата.  Златка  хутко  вiдчинила
дверi найближчо? кiмнати, i гайдутини в одну мить увiпхнули  аскера  туди.
Переляканий вояка тiльки з жахом поводив очима, слiдкуючи, як вправнi руки
меншого спахi? зв'язують йому руки й ноги.
   - Хочеш жити - лежи спокiйно! -  промовив  Звенигора.  -  Увечерi  тебе
знайдуть тво? друзi...
   Щоб аскер не пiдкотився до дверей, його прив'язали до лiжка.
   - На всяк випадок, - пробурчав Драган, затягуючи тугiше вузол.
   Гайдутини вийшли в коридор. Златка зробила знак, що все спокiйно. Можна
було братися за Гамiда.
   - Передостаннi дверi праворуч,  -  прошепотiв  Драган,  залишаючись  на
чатах.
   Звенигора i Златка пiдiйшли до дверей. Прислухалися. Тихо. Отже,  Гамiд
у кiмнатi сам... Звенигора витягнув з-за пояса пiстоль, звiв курок,  лiвим
плечем рвучко вiдчинив дверi.
   Гамiд сидiв спиною до входу. Не пiдозрiваючи  небезпеки,  спокiйно,  не
повертаючи голови, спитав: .
   - Що трапилось, Енвер?
   - Салям, Гамiде! - промовив Звенигора, направляючи дуло пiстоля в спину
спахi?.
   Гамiд рвучко  повернувся.  Уздрiвши  блискуче  дуло  пiстоля,  прикипiв
поглядом  до  нього.  Його  обличчя  враз   посiрiло,   а   нижня   щелепа
затремтiла... Нарештi вiн  глянув  на  незнайомцiв,  якi  насмiлилися  так
нахабно, вдень, коли в мiстi повно вiйська, вдертися сюди. Впiзнав козака.
   - Звенигора? О аллах!
   - Не тiльки, - виступила наперед Златка, знiмаючи шапку. - Салям, ага!
   - Адiке! - простогнав Гамiд, блiднучи. - Що ви вiд мене хочете?
   - Султанський фiрман! - Звенигора пiдступив ближче.
   - Фiрман? - Гамiд був вражений i здивований: вiн сподiвався гiршого.  -
У мене його нема?...
   - Де ж вiн?
   - Я вiддав Сафар-бе?вi.
   - Жаль... Тодi доведеться без зайвих розмов застрiлити тебе!
   Гамiд отетерiло мовчав.
   - Златко, подивись гарненько: може, фiрман тут, а Гамiд просто морочить
нам голови?
   Златка кинулась на пошуки...
   - Чекайте! -скрикнув  спахiя.  -  Ви  все  одно  не  знайдете!  Давайте
домовимось по-доброму: я вам - фiрман, а ви менi - життя. Згода?
   Вiн усвiдомлював безвихiднiсть свого становища  -  це  сповнювало  його
серце люттю i вiдча?м. О аллах, що  трапилося  з  ним!  Хвилину  тому  вiн
почував себе в повнiй безпецi, мав у руках владу i вважався третьою, пiсля
околiйного пашi i Сафар-бея, особою в мiстi й околi?.  А  зараз...  смерть
заглядала йому в вiчi, i вiн не знав,  як  вiдкараскатись  вiд  не?.  Тому
хапався  за  найменшу  можливiсть  врятуватися.  Фiрман,  звичайно,   дуже
важливий, i за його втрату беглер-бей по головi не  погладить,  та  думати
про це перед лицем нагло?  смертi  було  нерозумно  i  смiшно.  Розмова  з
беглер-бе?м буде потiм... потiм...  А  може  й  зовсiм  не  буде!  Врештi,
головне - врятувати життя! Невже  доведеться  накласти  головою?  О  аллах
екбер[13] .
   - Ми не торгашi, - суворо сказав Звенигора. - Де фiрман? Я не вiрю,  що
вiн у Сафар-бея!
   - Вiн ось! - скрикнула Златка, виймаючи iз темно? шкатулки, що  стояла,
прикрита мiндером, цупкий сувiй пергаменту.
   Гамiд зiрвався з мiсця.
   - Адiке, не смiй! То та?мний наказ! За нього всiм нам знiмуть голови!
   - Тим бiльше цiкаво дiзнатися, про що ж пише султан у такому  важливому
фiрманi, - сказав Звенигора. - Златко, прочитай!
   Златка пробiгла очима напис на пергаментi.
   - О! Це справдi важливий наказ! - вигукнула  вона.  -  Султан  оповiща?
во?начальникiв i вiйсько, що за ганебний вiдступ з-пiд Чигирина в минулому
роцi великий вiзир Iбрагiм-паша i хан Криму  Селiм-Гiрей  позбавленi  всiх
чинiв  i  висланi  на  острiв  Родос  у  Бiлому  морi.   Великим   вiзиром
назнача?ться паша Асан Мустафа. Падишах наказу? йому стерти з  лиця  землi
прокляте мiсто Чигирин, захопити Ки?в i Лiвобережну Укра?ну, а  Запорозьку
Сiч зруйнувати. Всiх запорожцiв на арканах притягнути в Порту i продати на
галери! З цього року вся Укра?на повинна  стати  вiлай?том[14]  Османсько?
iмперi?!
   - Адiке! - прошипiв Гамiд. - Ти розумi?ш,  нещасна,  що  ти  робиш?  Ти
розголосила державну та?мницю! Вiдтепер ти поставила себе поза  законом  i
не можеш розраховувати нi на чи? заступництво... О вай-вай, аллах  покарав
мене за те, що я вважав тебе майже сво?ю дочкою i дав таке ж виховання, як
i Хатче, - навчив читати й писати, що суперечить духовi корану, о вай-вай!
   -   Даремно   Гамiд-ага   побива?ться   за   якимось    фiрманом.    Це
всього-на-всього шмат вичинено?  телячо?  шкiри,  -  сказав  Звенигора.  -
Подумав би про себе... Ми прийшли не тiльки по фiрман.
   Бридкий страх знову  засвiтився  в  Гамiдових  очах.  Щойно  зараз  вiн
збагнув остаточно, що його чека?, коли вiн  потрапить  до  рук  Младена  i
Якуба. Вiн раптом сповз з стiльця i впав перед Златкою на  колiна.  Охопив
?? ноги руками. Притиснувся товстою щокою до мокрих, холодних  вiд  талого
снiгу чобiток дiвчини. З його грудей вирвався стогiн.
   - Адiке! Люба! Я ж був тобi батьком... Ти не знала в Аксу горя... Невже
ти дозволиш, щоб мене було пiддано тортурам?.. Згадай Хатче...  Вона  була
тобi за сестру... Ви були нерозлучнi... Невже  ти  хочеш  осиротити  ???..
Адiке... Я знаю: я негiдник... Я завдав горя тво?м батькам... Але ж нi ти,
нi твiй брат не ма?те причини мстити менi особисто за себе, бо я  дав  вам
усе, що мiг дати сво?м дiтям... Якщо ти не поряту?ш мене,  аллах  прокляне
тебе, i ти будеш тинятися  неприкаяною  по  свiту  до  самого  воскресiння
мертвих! Адiке...
   Златка стояла в нерiшучостi. Вся злiсть i ненависть,  що  пройняли  ??,
коли вона дiзналася, хто такий Гамiд, раптом випарувалися, як ранкова роса
пiд промiнням сонця. Бiля ?? нiг лежав чоловiк, якого вона знала  протягом
багатьох рокiв i який справдi не робив ?й нiчого злого  i  завжди  надiляв
подарунками й ласощами нарiвнi з Хатче, сво?ю пестункою.
   В ?? очах блиснули сльози. Вона благальне глянула  на  Арсена,  просячи
поради й пiдтримки.
   - Досить говорити, Гамiде! - сказав Звенигора. - Вставай! Не  намагайся
розжалобити жалiсливими словами серце дiвчини! Не поможе! Ти зараз пiдеш з
нами... I не подумай що-небудь сказати сво?м людям  або  подати  ?м  знак,
якщо не хочеш умерти передчасно!
   - Я не з тобою говорю, гяуре! - ошкiрився Гамiд i знову припав щокою до
ноги Златки, здригаючись вiд плачу й страху.
   - Арсене, залишмо його... - Голос  Златки  тремтiв.  -  Врештi,  минуло
багато рокiв... Скажемо батьковi i Якубовi...
   Вона не договорила. Широко розчинилися  дверi  -  i  в  кiмнату  зайшов
Сафар-бей, а за ним - розгублений Драган.



   4

   Побачивши Звенигору з пiстолем у руцi, Златку й Гамiда, який  повзав  у
ногах дiвчини, Сафар-бей зупинився мов укопаний. Вiн оглянувся на Драгана,
якого прийняв  за  Гамiдового  вартового,  але,  замiсть  доброзичливостi,
уздрiв у його очах ворожiсть, а в руцi - зведений пiстоль.
   - Аллах екбер! Що це все означа?? - вигукнув ошелешено. - Златко, як ти
опинилася тут?
   Златка не встигла вiдповiсти. Драган випередив ?? i вихопив у Сафар-бея
з-за пояса пiстоль, а з пiхов - шаблю. Потiм поспiшно вiдскочив до  дверей
i став там на чатах, визираючи крiзь вузьку щiлину в коридор.
   Становище сутт?во змiнилося. Звенигора перезирнувся з Драганом: що вони
мали робити? Вивести з собою, крiм Гамiда, ще  й  Сафар-бея?  Замало  сил.
Взяти тiльки Гамiда, а Сафар-бея, зв'язавши,  залишити  в  кiмнатi?  Чи  ж
дасть Сафар-бей себе зв'язати? Напевне, вiн учинить опiр,  пiд  час  якого
наражатиметься на небезпеку i сам ага, i Златка.  Що  тодi  скаже  во?вода
Младен? А крiм усього цього, не виключена можливiсть, що Сафар-бей  прибув
сюди з вартою, яка може нагрянути i схопити ?х усiх.
   Поки Звенигора i Драган обмiнювались поглядами, роздумуючи, що  робити,
Сафар-бей миттю зорi?нтувався, що тут вiдбулося перед його  приходом.  Вiн
помiтив i  фiрман  у  Златчинiй  руцi,  i  знiченого  Гамiда,  що  все  ще
продовжував стояти на колiнах, i розгубленiсть на обличчi дiвчини. Помiтив
- i все зрозумiв. В одну мить вiн збагнув, у  яке  складне  становище  вiн
потрапив. У дану хвилину сила, звичайно, була  не  на  його  боцi.  I  тим
бiльше - не на  боцi  Гамiда.  За  сво?  життя  не  боявся:  пам'ятав,  як
гайдутини, в тiм числi i Звенигора, i Драган, давали його матерi клятву не
пiднiмати руки на ?? сина. За життя  ж  Гамiда  вiн  зараз  не  дав  би  й
пiвкуруша: досить Звенигорi чи Драгановi натиснути собачку пiстоля, i  вiн
опиниться в райських садах аллаха! Але вiн,  Сафар-бей,  не  мiг,  не  мав
права допустити, щоб на його очах гайдутини  убили  мусульманина,  вiрного
охоронця падишаха. Такого йому не простило б нi  вiйсько,  нi  беглер-бей.
Тому, нехтуючи небезпекою,  кинувся  до  Гамiда,  пiдвiв  його  i,  ставши
попереду, рiзко промовив:
   - Арсен-ага, ти тут найстарший, тож ма?ш  розумiти,  що  я  не  дозволю
безкарно розправитися з Гамiдом-агою. Моя честь запорукою цьому! Якщо ж ви
насмiлитеся стрiляти в нього, то стрiляйте i в мене!.. Але мушу попередити
- внизу, крiм во?нiв Гамiда-аги, сидить п'ятеро мо?х  аскерiв.  Якщо  вони
почують пострiли...
   - Я зрозумiв тебе, Сафар-бею, - сказав Звенигора, вiдбираючи вiд Златки
фiрман i ховаючи його собi за пазуху. - Що ж ти пропону?ш?
   - Я пропоную вам найкращий вихiд: тiкайте, поки не пiзно! З хвилини  на
хвилину  сюди  можуть  прийти  нашi  люди,  i  вам  доведеться  скрутно...
Подумайте про Златку! Отже, за одно чи два життя - три життя!
   - Хай поверне той гяур султанський фiрман, - пробелькотав, приходячи до
пам'ятi, Гамiд.
   Звенигора глузливо  посмiхнувся.  Сафар-бей  удав,  що  не  почув  слiв
Гамiда.
   - Не гайте часу, Арсен-ага!
   Звенигора глянув на Драгана: той ствердно кивнув  головою,  але  вголос
додав:
   -  Сафар-бею,  нам  доведеться  вас  з  Гамiдом  зв'язати,  щоб  ви  не
перешкодили нам безборонне вибратися з мiста.
   - Я даю  вам  слово  честi.  З  вами  моя  сестра.  -  Сафар-бей  гiрко
усмiхнувся. - Хiба я дозволю поглумитися з не??
   - Гаразд. Ми згоднi, - сказав Звенигора.  -  Златко,  Драгане,  ходiмо!
Справдi, не будемо гаяти часу!
   Вони швидко вийшли з кiмнати. Драган пiдпер дверi отоманкою.
   - Зна?мо слово честi яничара, - пробубонiв вiн при цьому. -  Ех,  чорт!
Самi випустили Гамiда з рук!
   - Ма?мо щось важливiше, - поплескав себе по грудях,  де  був  захований
фiрман, Звенигора. - Ну, гайда! Швидше!
   Вони  спокiйно  спустилися  вниз,  минули  спагi?в  Гамiда  i  яничарiв
Сафар-бея. Конi стояли сiдланi. В дворi i на майданi - анi душi. Звенигора
допомiг Златцi сiсти в сiдло - i за мить три вершники ви?хали з ворiт.
   I тут з хану долинув рiзкий Гамiдiв голос.
   - Аскери! Пильнуйте! Гайдутини ви?жджають iз мiста!
   Вiн висунувся з вiкна i волав на весь  Слiвен.  Звенигора  схопився  за
рукiв'я пiстоля, але Гамiд враз замовк: мiцна Сафар-бе?ва  рука  затиснула
йому рота i швиргонула в глибину кiмнати. Крiзь прочинене вiкно доносилася
Гамiдова лайка. Вiн намагався вирватися з рук Сафар-бея, i  йому,  мабуть,
пощастило зробити це, бо шум у ханi раптом затих.
   - Вперед, другарi! - вигукнув Драган i погнав коня  чвалом  по  вузьких
слiвенських вуличках.
   За  ним  мчала  Златка  на  гнiдому  огирi.  Звенигора  трохи  вiдстав.
Завертаючи за рiг, вiн оглянувся: з ворiт хану виринули чотири вершники  i
понеслися слiдом за ними. Отже, погоня! Спагi? Гамiда тепер не  вiдстануть
вiд них, будуть переслiдувати, аж поки витримають конi. А до гайдутинсько?
засiдки - майже два фарсахи...[15] I дорога йде весь час угору.
   Вулицями втiкачi промчали без перешкод. З-пiд  кiпрських  копит  летiли
важкi бризки буро? води i грудки талого снiгу. Свистiв  у  вухах  напо?ний
запахами весни теплий вiтер. Удалинi синiли гори i перелiски.
   Та розглядатися було нiколи. Вперед! Швидше вперед!  З  високого  горба
Звенигора оглянувся ще раз. Переслiдувачi виринули з мiста i розтяглися по
дорозi довгим цепом, ?х уже було не четверо, а десяткiв два.  Видно,  крик
Гамiда пiдняв на ноги спагi?в, i  ?хнi  застоянi  ситi  конi  поволi,  але
вперто наздоганяли втiкачiв. А з мiста вилiтали все новi й новi  верхiвцi.
"Гм, занадто, - подумав Звенигора. - Увесь Гамiдiв загiн проти нас  трьох!
I, зда?ться, спагi? мають намiр переслiдувати нас до того часу, аж поки не
заженуть у глухий кут. Буде жаль, якщо я не зумiю знайти  спосiб  передати
султанський фiрман на Укра?ну, щоб попередити вiйсько i народ  про  грiзну
небезпеку, яка ось-ось посуне з пiвдня".
   Вiн лiвою рукою помацав  тугий  сувiй  за  пазухою,  почув  характерний
хрускiт свiжовичиненого пергаменту i продовжував гарячкове думати над тим,
як вiдiрватись од переслiдувачiв або ошукати ?х. Коли  б  не  Златка,  все
було б простiше. Вони з Драганом кинули б в якiй-небудь  ущелинi  коней  i
спробували б у малодоступних  для  кiнноти  мiсцях  пiшки  заплутати  сво?
слiди. Але з Златкою... Чи витрима? вона  цiлоденний  перехiд  по  нетрях,
бескидах та урвищах? Не для дiвочих нiг такi дороги!
   Спагi? прискорили бiг. Наперед вирвалося кiлька  вершникiв  на  бистрих
арабських конях. Серед них видiлялася огрядна  постать  Гамiда.  Звенигорi
здалося, що вiн навiть  виразно  бачить  потемнiле  вiд  напруги  Гамiдове
обличчя i лютi брунатнi очi. З далини донiсся хрипкий поклик:
   - Урус, здавайся!
   Арсен ударив коня, хоча вiн i так мчав щосили.  Витривалий  у  гiрських
переходах,  призвича?ний  до  крутих  i  небезпечних   стежок,   невеликий
товстоногий огир не  мiг  змагатися  в  швидкостi  бiгу  iз  спагi?вськими
прудконогими рисаками. Козаковi вже виразно чути за спиною тупiт  копит  i
лайку аскерiв. Ось-ось вони наздоженуть його.
   Вдалинi замаячiли гори, порослi чагарником. Швидше б туди! Хоч Златка й
стомилася  вiд  скаженого  чвалу,  та  доведеться  спiшуватись  i   тiкати
навпростець через  гiрський  кряж  i  колючi  безлистi  чагарi.  Звенигора
пригнувся до само? луки сiдла. Мiцно ударив  спiтнiлого  коня  ногами  пiд
боки. Та хiба цим примусиш його бiгти прудкiше?
   Ось i ущелина! Ще пiвверсти!
   Раптом Арсен здригнувся: кiнь пiд Златкою  спiткнувся  i  впав.  Златка
кумельгом  покотилась  по  рихлому  снiгу.  Драган  натягнув  поводи,  але
Звенигора крикнув щосили:
   - Драгане, тiкай! Мчи до сво?х!
   Драган знову рвонувся вперед. Златка  тим  часом  звелася  на  ноги,  i
Арсен, нахилившись, ривком пiдняв ?? угору i посадив поперед себе.
   Ну, коню-конику, виручай!
   Позаду закричали, заулюлюкали переслiдувачi. Лише  якихось  сто  крокiв
вiддiляло ?х тепер вiд утiкачiв, i спагi?  були  впевненi,  що  здобич  не
вислизне з ?хнiх рук.
   - Златко, дорога моя, - прошепотiв Звенигора, - вiзьми фiрман! Заховай!
Вези в загiн - а там во?вода знайде спосiб передати на Укра?ну...
   - Арсене, що ти надумав?
   - Кiнь довго не витрима?... За  мене  не  турбуйся...  Тiкай!  -  Мiцно
поцiлував дiвчину i, випручавши ноги iз стремен, легко  вiдштовхнувся  вiд
луки сiдла i покотився в придорожнiй ярок. Зразу ж схопився -  подерся  на
гору.
   Частина спагi?в спiшилась - кинулася  за  ним.  Звенигора  почув  голос
Гамiда:
   - Живого чи мертвого - дiстаньте менi його!
   Бiльша частина загону помчала за Златкою.



   5

   Яцько здерся вище за всiх: осiдлав стрiмку скелю,  з  яко?  вiдкривався
широкий вид на Слiвен i примiськi околицi. Яскраво сяяло весняне сонце,  i
хлопець, приклавши руку козирком до лоба, пильно вдивлявся вдалину.
   Внизу,  недалеко  вiд   дороги,   у   затишнiй   улоговинi,   зупинився
гайдутинський загiн. Усi мовчали.  Во?вода  Младен  схвильовано  ходив  по
сухому пагорбу, час вiд часу кидаючи тривожнi погляди  на  далеку  дорогу.
Кожному було ясно, що во?вода пережива? за дочку.
   А в нього болiло серце. Вперше в життi. I той бiль був  такий  гострий,
що во?вода зцiпив зуби, щоб не застогнати. Вiн зв'язував це з  хвилюванням
за Златку i подумки картав себе за те, що дав ?й згоду взяти участь у  цiй
дуже ризикованiй по?здцi до Слiвена.
   Вiн пригадав, що тодi, коли вирiшувалось,  кому  ?хати,  все  здавалося
простiше. Драган мав ?хати, але вiн нiколи не бачив Гамiда i не знав  його
в лице. Звенигора теж мав ?хати i знав Гамiда добре, зате i його в Слiвенi
багато хто знав, тому козаковi, гадали, важко буде невпiзнаним  проникнути
в хан Абдi-аги. Коли Младен висловив думку, що, може, по?де вiн  сам,  всi
рiшуче виступили проти: во?вода не  мав  права  так  ризикувати  собою,  а
вiдтак i всi?ю  справою,  за  яку  боролися  повстанцi.  Викликало  гостре
заперечення  i  намагання  Якуба  взяти  участь  у  викраденнi  Гамiда   i
султанського фiрману, - не тi сили були  в  старого,  i  знав  його  Гамiд
занадто добре... Звичайно, рядовi гайдутини,  якi  погано  знали  турецьку
мову або зовсiм ?? не знали, теж  не  могли  бути  корисними  Звенигорi  й
Драгановi пiд час ?хнього наскоку на мiсто... Тож коли Златка сказала,  що
найкраще пiдходить для по?здки вона, всi якось задумалися. Один  Звенигора
рiшуче заперечив, та коли дiвчина зауважила, що вона ж весь час буде поряд
з  ним,  козак  теж  замовк.  Пропозицiя  була  настiльки  несподiвана   i
незвичайна, що пiдкупила  всiх.  Спокушало  те,  що  переодягнена  аскером
Златка, яка досконало володiла турецькою мовою i прекрасно  знала  Гамiда,
його оточення i звички, могла  легко  ввести  в  оману  спагi?в  i  вiльно
проникнути в кiмнату спахi?. У Младена, крiм цього,  ворухнулася  в  серцi
гордiсть:  дочка  ставала  гiдною  спадко?мницею  духовних  iдеалiв  сво?х
батькiв. Як би порадувалася тепер Анка, споглядаючи на  свою  доньку!..  I
вiн... погодився.
   А тепер малював одну картину страшнiшою за iншу. I картав себе, кленучи
свiй хвилинний порив, що, може, призвiв дiвчину до загибелi.
   - ?дуть! - раптом загукав зi скелi Яцько. - Мчать щодуху!.. Тро?!
   Гайдутини подерлися на скелi. Младен  застиг  на  сво?му  горбi,  зiрко
вдивляючись у голубий простiр, але нiчого не бачив там.
   Тим часом Яцько не спускав очей  з  далеких  верхiвцiв.  Коли  з  мiста
вискочила погоня, вiн спочатку навiть не зрозумiв, хто то, яке  вiдношення
вона ма? до Звенигори i  його  друзiв.  Тiльки  згодом,  коли  неймовiрний
здогад пронизав його свiдомiсть, вiн дико закричав:
   Погоня! Погоня! Нашi в небезпецi!
   Гайдутини вже й самi побачили, що Драган, Звенигора  i  Златка  тiкають
вiд погонi i що вiддаль мiж ними  i  переслiдувачами  поволi  зменшу?ться.
Во?вода Младен зблiд.
   - Набийте пiстолi i яничарки! Приготуйтесь до бою, другарi! -  скрикнув
вiн. - Займайте сво? мiсця!
   Гайдутини залягли обабiч  дороги  за  скелями.  Спихальський,  Роман  i
Грива, вистромивши голови з-за каменiв, прикипiли поглядами до втiкачiв.
   - Прудкiше! Прудкiше, най його мамi! - шепотiв  зблiдлими  вустами  пан
Мартин. - О пан ?зус, захисти ?х!
   Коли пiд Златкою упав кiнь,  гайдутини  ойкнули.  Во?вода  схопився  за
голову. Глухий болiсний стогiн заклекотiв у його грудях.
   Лицарський  вчинок  Звенигори  вселив  у  серця  його  друзiв  i   всiх
гайдутинiв нову вiру в порятунок. I навiть тодi,  коли  козак  сплигнув  з
коня, щоб дати Златцi змогу втекти, нiхто не сумнiвався в  тому,  що  йому
пощастить уникнути рук спагi?в.
   Тим часом Драган i Златка швидко наближалися до гайдутинсько?  засiдки.
За ними по п'ятах гналися спагi?.
   Гайдутини лежали за скелями, мiцно стискаючи  в  руках  зброю.  Жодного
поруху, жодного звуку! Тiльки дзвiнкий цокiт копит на  кам'янистiй  дорозi
та шелест вiтерця над головами порушували мертву тишу.
   Во?вода Младен прича?вся за скелею поряд зi  Спихальським  та  Романом.
Йому здавалося, що серце вискочить у  нього  з  грудей.  Руки  до  болю  в
суглобах стискали яничарку, але вiн не помiчав цього. Поглядом прикипiв до
двох переднiх вершникiв, що хутко наближалися,  виважуючи  ту  мить,  коли
вони проскочать засiдку i можна буде вогнем вiдсiкти переслiдувачiв.
   У Спихальського чоло всiялося  рясним  потом,  тремтiв  гострий  кiнчик
?жакуватого вуса. Голубi булькатi очi пойнялися крицевою синявою.
   Майже не дихав Роман. Лiве око примружив,  а  праве  тримав  на  мушцi,
цiлячись у переднього переслiдувача,  кожно?  митi  готовий  натиснути  на
собачку.
   Нарештi, Драган i Златка вихором  промчали  повз  гайдутинiв.  Наростав
гулкий тупiт спагi?вських коней.
   - Вогонь! - скрикнув во?вода.
   Гримнув залп. Луною вiддався в  горах.  Дико  заiржали,  падаючи  через
голови, пораненi конi. Полетiли додолу верхiвцi. Крики жаху, болю залунали
в ущелинi. Уцiлiлi спагi? повертали назад.
   Драган i Златка  швидко  спiшилися  i  незабаром,  блiдi,  схвильованi,
пiдбiгли до гайдутинiв.  Хтось  повiв  ?хнiх  мокрих,  змилених  огирiв  у
безпечне мiсце.
   - Тате, врятуй Арсена! - скрикнула Златка, падаючи в обiйми во?води.
   Младен пригорнув дочку. Плечi  його  здригалися  вiд  щойно  пережитого
хвилювання.
   Спагi? вiдступили на недосяжну для куль вiдстань i збилися в  гурт.  До
них примчав Гамiд. Пiдтягувалися поволi тi, що вiдстали. Незабаром во?вода
нарахував близько пiвсотнi ворожих аскерiв, якi, очевидячки, готувалися до
бою.
   - Не турбуйся, донько. Все буде гаразд, - сказав  во?вода.  -  Арсен  -
смiливий юнак i не дасться в руки  ворогам.  Iди  спочинь.  А  ми  повиннi
зустрiти як слiд гостей...
   Загiн займав вигiдне для оборони мiсце. Невисокi скелi i  нагромадження
камiнних брил, що лежали понад дорогою, надiйно прикривали гайдутинiв  вiд
куль. Праворуч i  лiворуч  вiд  дороги  здiймались  обривистi  горби,  теж
зайнятi гайдутинами.  Позаду,  в  напрямку  Старо?  Планини,  тяглися  двi
долини, порослi чагарником i лiсом, - вони були зручнi для вiдступу.
   Не маючи уявлення про  кiлькiсть  гайдутинiв,  спагi?  не  поспiшали  з
наступом. Вони чекали пiдкрiплення. Зi  Слiвена  мчали  поодинокi  аскери.
Невдовзi прибув невеликий яничарський загiн Сафар-бея. Надвечiр Гамiд  мав
близько сотнi во?нiв i лише тодi вiддав наказ про наступ.
   Частина спагi?в пiшла понад дорогою, ховаючись у ярках,  чагарниках  та
мiжгiр'ях. Друга частина - бiльша - лишилась на мiсцi. Десяткiв два во?нiв
подерлися на горби, щоб обiйти гайдутинiв з бокiв.
   - Спокiйно, другарi!  Пiдпустiть  ворогiв  ближче  -  i  тодi  цiльтесь
влучно! Щоб жодна куля не пролетiла мимо! - поучав сво?х соколiв  во?вода.
- Нас менше, але за нами - правда! Да жи? Болгарiя!
   Затрiщали з обох бокiв пострiли. Закучерявилися в  долинi  сизi  димки.
Важко просвистiли в повiтрi олов'янi кулi.
   Гайдутини берегли порох, а  тому,  виконуючи  наказ  во?води,  стрiляли
рiдко. Але гостре око балканджiя, мiцна його  рука!  То  в  одному,  то  в
iншому мiсцi скрикували пораненi спагi? або й  падали  мертвi  на  холодне
камiння.
   В першому ж приступi Гамiд недорахувався бiльше десятка  сво?х  во?нiв.
Стiльки ж було поранено i вiдправлено до Слiвена.
   Як тiльки наступило затишшя, Яцько вiдклав убiк торбинку з порохом (вiн
заряджав яничарки для Романа i Гриви), запхнув за пояс  два  ятагани  -  i
непомiтно шуснув у чагарник. Обережно, щоб не  сколихнулася  жодна  гiлка,
пробрався ущелиною на протилежний бiк горба i швидко  почимчикував  у  тил
спагiям. Його весь час непоко?ла думка про Звенигору. Де вiн? Чи пощастило
йому втекти вiд переслiдувачiв? Чи, може, був схоплений або забитий?  Коли
б був живий i на волi, то досi б прибув у розташування гайдутинiв. Отже...
   Перед вечором Яцько, зробивши чималий гак по горах, опинився на  сопцi,
звiдки було видно як на долонi весь табiр Гамiда. Хлопець прилiг у  кущах,
за каменем, i почав стежити  за  ворогами,  що,  як  вiн  скоро  зрозумiв,
готувалися провести тут нiч. Але нiчого, що б прояснило долю Звенигори, не
побачив.



   6

   Тим часом Арсен лежав зв'язаний у ямi пiд скелею, яка i закривала  його
вiд Яцька. Насупроти нього сидiв довгов'язий аскер i пантрував за в'язнем,
як вовк. Арсен не мiг поворухнути нi рукою, нi ногою. Йому лишалось  одно:
думати. I вiн пригадував подi? останньо? години.
   Сплигнувши з коня, вiн прудко подерся на гору. Кра?м ока запримiтив, що
Златка мiцно трима?ться в сiдлi i щодуху мчить  за  Драганом.  Це  наддало
йому сили. Вiн продерся крiзь густi заростi дроку i раптом опинився  перед
високою кам'яною стiною.  Як  вiн  не  звернув  на  не?  уваги?  Адже  мiг
стрибнути  на  протилежний  бiк!  Знизу  до  нього  вже  перли  спагi?   з
наставленими сторчма ятаганами.
   - Здавайся, гяур! - кричали.
   Арсен побiг попiд стiною вперед, назираючи, чи нема  де  мiсцини,  якою
вiн вихопився б  нагору.  Але  тако?  мiсцини  не  було.  Зате  з  чагарiв
вискочило ще кiлька спагi?в i кинулися  йому  навперейми.  Вiн  зупинився,
важко дихаючи. Стиснув у руцi пiстоль. Однак i вистрiлити не пощастило:  з
полка здуло порох, i спалаху не вийшло.
   Його  схопили  зразу  тро?.  Потiм  надбiгло  ще  дво?.  Вiн  намагався
випручатися, вирватися, з ?хнiх рук, та нападники  виявилися  спритними  й
мiцними людьми - звалили його додолу, зв'язали.
   Побачивши полоненого козака, Гамiд аж засичав вiд радощiв. Пiдскочив  -
запустив руку за пазуху бекешi...
   Звенигора iронiчно усмiхнувся.
   - Даремно шука?ш, ага!
   - Мовчи! Нi слова! - вереснув Гамiд, не бажаючи, щоб  во?ни  знали  про
пропажу султанського фiрману, i вивернув Арсеновi кишенi.
   Але i там фiрману не було.
   Гамiд вiдiслав аскерiв наперед.
   - Де фiрман, урус?
   - Я його заховав, ага. Бачиш же - при менi нема?...
   - Де заховав? Чи передав кому?
   - Нi, не передавав. Пошукай отам, пiд горою. Може, пощастить знайти.  -
Козак насмiшкувато повiв оком.
   - Що ти менi голову морочиш? Кажи правду, якщо хочеш жити!
   Звенигора прекрасно розумiв, що жити йому тiльки  до  того  часу,  коли
Гамiд втратить вiру, що випита? у нього що-небудь  корисне  для  себе  про
фiрман. Тому з самого початку повiв себе так, щоб у Гамiда  жеврiла  надiя
добитися свого.
   - Я й кажу правду. Фiрман я заховав. Давай,  Гамiд-ага,  домовимося:  я
тобi - фiрман повертаю, ти менi - життя!
   Незважаючи на  трагiчнiсть  становища,  вiн  не  змiг  стримати  гiрко?
посмiшки, пригадавши, що повторив слова  Гамiда,  якi  той  говорив  якусь
годину тому в ханi Абдi-аги...  Все-таки  хитромудра  штука  -  життя!  Не
встигнеш клiпнути оком, як воно враз  повернеться  до  тебе  iншим  боком,
пiднесе таку заковику, яко? нiяк не сподiвався...
   Гамiд зразу повеселiшав.
   - Я тобi обiцяю це. Давай фiрман!
   - Е-е, знайди, ага, дурнiшого! Не так це робиться!
   Тут  гримнув  гайдутинський  залп.  Погоня  за   Драганом   i   Златкою
припинилася. Спагi?  вiдкотилися  назад.  I  Гамiд,  наказавши  одному  iз
аскерiв, що саме пiд'?хав, берегти полоненого, як зiницю  ока,  помчав  до
сво?х во?нiв.
   I ось лежить вiн, кiлька хвилин тому вiльний козак, а тепер -  нерухома
колода, в холоднiй i мокрiй вiд розталого снiгу ямi й  дивиться  на  рябе,
побите вiспою обличчя свого вартового.
   - Гей, ага-джан, - зверта?ться Звенигора до  нього,  -  ти  бачиш  -  я
пiдпливаю водою... Витягни мене на сухе!
   - Не втопишся!
   - Але простуджуся, дурна твоя голова! Мене звiльнять, i я тодi пригадаю
тобi цi слова.
   Вартовий  заклiпав  очима.  Вiн  не  знав,  хто  перед   ним.   Дорогий
спагi?вський одяг свiдчив, що стереже вiн незвичайну птицю.  Врештi,  якщо
витягнути його з ями  на  сухе,  яка  в  тому  провина?  I  аскер  виволiк
полоненого наверх, поклав проти сонця пiд брилою нiздрюватого вапняку.
   Звiдси було видно дорогу, гурт спагi?в  на  нiй  i  вершникiв,  що  все
прибували зi Слiвена. Серед загону яничарiв Звенигора  впiзнав  Сафар-бея.
Ага був насуплений, здавався заклопотаним. Побачивши Звенигору, вiн осадив
коня.
   - Ти? - Вiн був здивований i вражений.
   - Так, Сафар-бею. Це я. Завдяки тво?й ласцi...
   Сафар-бей мовчки вiдвернувся,  ударив  коня.  Помчав  услiд  за  сво?ми
во?нами.
   Увечерi, пiсля невдалого наступу на гайдутинiв, Гамiд дав наказ розбити
табiр i поставити посиленi дозори. Спагi? i яничари запалили вогнища. Вони
не зважали на близькiсть гайдутинiв: перевага була  на  ?хньому  боцi.  Зi
Слiвена прибули пiдводи з припасами -  i  зголоднiлi  люди  накинулися  на
вечерю.
   Гамiд i Сафар-бей пiдiйшли до Звенигори. Вiдблиск вiд вогнища падав  на
?хнi обличчя. Гамiд дав знак вартовому, що той може йти.
   - Ти мав час, гяуре, подумати над сво?ю  долею,  -  промовив  Гамiд.  -
Скажи, де фiрман, i я вiдпущу тебе!
   - Я дуже добре тебе знаю, Гамiде, щоб повiрити тво?м словам.
   - Тодi зараз же зателiпа?шся на гiлляцi! Гей, люди!
   - Чекай,  Гамiд-ага,  -  втрутився  Сафар-бей.  -  Повiсити  нiколи  не
пiзно... Козак i справдi ма? пiдстави не  вiрити  тво?м  обiцянкам.  I  ми
повиннi зрозумiти його: вiн хоче виторгувати собi життя за фiрман.
   - Але ж його при ньому нема! Я впевнений, що вiн устиг передати  фiрман
гайдутинам...
   - То ми можемо запропонувати ?м обмiн... Гадаю, що  гра  варта  свiчок.
Якщо ми не хочемо мати вiд беглер-бея непри?мностей, вiрнiш,  якщо  ти  не
хочеш мати непри?мностей, бо я тут нi при чому, то  ми  повиннi  роздобути
той фiрман, чого б це нам не коштувало! Гайдутини не мають причини не пiти
на такий обмiн. Козака вони цiнять, як це менi вiдомо,  досить  високо,  а
змiст фiрману досi для них не становить та?мницi.
   Гамiд мовчав. Люто зиркав на Звенигору. З якою насолодою вiн пiддав  би
його тортурам, а потiм накинув би зашморг на шию! Та ба! Страх  за  власну
шкуру примушував його стримуватись, бути помiркованим. Думка Сафар-бея про
обмiн, якщо фiрман i справдi уже в гайдутинiв, сподобалась йому.
   - Ну, що ж, гаразд, - буркнув похмуро. - Я згоден... Як же це  зробити?
Я боюсь, що до ранку вiд гайдутинiв i слiд прохолоне. Чу?ш, гяуре?
   - Нiкуди вони звiдси не пiдуть, - сказав Сафар-бей. - Вони  знають,  що
Звенигора у нас у полонi, i постараються вiдбити  його.  Зi  сходом  сонця
пошлемо кого-небудь на переговори.
   - Гаразд, - погодився Гамiд i гукнув вартового.
   Нiч була холодна. Спагi? i яничари напнули  намети,  та  про  Звенигору
нiхто не потурбувався, i  вiн,  зв'язаний,  мокрий,  тремтiв  вiд  нiчного
холоду. Вартовий теж мерз. До пiвночi, поки горiли вогнища, вiн ходив,  а,
стомившись, закутався в опанчину i сiв пiд скелею, поставивши яничарку мiж
ногами.
   Небо  було  зоряне,  але  безмiсячне.  Пофоркували  в   темрявi   конi,
перегукувалися дозорцi.
   Перед свiтом Звенигорi здалося, що вартовий заснув. Чулося  його  рiвне
дихання. Та що з того, коли ти зв'язаний? Лежиш, мов камiнь! I козак важко
зiтха?.
   Десь позаду,  за  шатром,  що  стояло  недалеко  вiд  дороги,  почулися
скрадливi кроки. Звенигора насторожився. Хтось пряму? до нього. Хто  б  це
мiг бути? Може, Драган? Нiчого не видно.
   Хтось постояв, нiби прислухався. Потiм Звенигора вiдчув, як чи?сь  руки
намацали мотузки, якими вiн був зв'язаний, в темрявi блиснуло лезо ятагана
- i вiн вiдчув себе вiльним. Зата?в дихання, розминаючи  затерплi  руки  й
ноги. Повернув голову, щоб глянути на свого рятiвника, але побачив  тiльки
темну постать, що хутко зникала в нiчнiй iмлi.
   Обережно, щоб не наробити шуму, Звенигора  порачкував  вiд  скелi,  пiд
якою куняв вартовий, i шаснув у кущi.
   Раптом перед ним хтось пiдхопився на ноги, скрикнув:
   - Ой, хто це?
   Звенигора впiзнав голос Яцька. Миттю затулив хлопцю рукою рота. Так  от
хто його рятiвник!
   - Це я, Арсен. Тiкаймо мерщiй!
   Вони поплазували в темряву. Арсен у думцi дякував хлопцевi за  щасливий
порятунок. Смiливий росте во?н!
   Яцько упевнено повз уперед. В'юнким вужем розсовував  заростi,  гнучкою
куницею обминав перешкоди, що виникали на ?хнiй путi.  Коли  вiдiйшли  вiд
спагi?вського  табору  досить  далеко,  зупинився,  щоб   перевести   дух.
Звенигора стиснув його в обiймах.
   - Спасибi, тобi, Яцьку, що вдруге визволив мене, - прошепотiв на  вухо.
- Не побоявся пробратися у саме лiгво ворогiв! Що б же ти  робив,  коли  б
прокинувся вартовий?
   - Вартовий? Я щось його не бачив. Та й далеко я був вiд нього.
   - Як! Вiн був поряд з тобою, коли ти розрiзував на менi мотузки...
   - Мотузки? - ще бiльше здивувався  Яцько.  -  Я  не  розрiзував  нiяких
мотузкiв...
   - То хто ж мене визволив?
   - Як хто? Я гадав, ти сам...
   - Гм, - задумався Звенигора. - Дивно... Невже...
   Вiн не договорив. Неймовiрний здогад пронизав йому ? мозок -  невже  то
був Сафар-бей? Але нi, це неможливо.
   Тодi хто ж?



   7

   Гайдутини намагалися втекти вiд спагi?в  Гамiда  i  пiвдня  петляли  по
мiжгiр'ях i, та?мних  звiриних  стежках  Старо?  Планини.  Але  втекти  не
пощастило. Гамiд проявив  виняткову  наполегливiсть.  Без  вiдпочинку  вiн
переслiдував загiн Младена аж до гори Хладно?.
   Тут розгорiвся бiй. Гайдутини засiли у вузькiй ущелинi. Дали два  залпи
по наступаючих спагiях, але не спинили ?х. Розлютований втечею  Звенигори,
Гамiд будь-що  хотiв  розгромити  повстанцiв,  схопити  ?хнiх  ватажкiв  i
вiдiбрати фiрман, а тому  гнав  сво?х  аскерiв  у  наступ,  незважаючи  на
втрати.
   Спагi? рвалися  в  рукопашний  бiй.  Скориставшись  тим,  що  гайдутини
набивали яничарки, вони з криком i вереском ринули у вузький прохiд.
   - Алла! Алла! - ревiли страхiтливо роззявленi роти.
   - До шабель, другарi! - пролунав голос во?води Младена. - Не  осоромимо
землi болгарсько?! До шабель!
   Вiн перший кинувся з високо пiднятою шаблею на  ворогiв.  Поряд  з  ним
iшли Драган i Звенигора. Всi гайдутини, за винятком Златки, Якуба i Яцька,
якi ходили бiля поранених i стерегли коней, ринули в атаку.
   Двi лавини зустрiлися  в  похмурiй  кам'янистiй  ущелинi.  Заскреготала
криця - впали першi вбитi. Крики  стихли.  Чулися  лише  поодинокi  вигуки
бiйцiв та стогiн поранених. Рубалися люто, не вiдступаючи нi кроку  назад.
Сiре камiння почервонiло вiд кровi, - з нього здiймалася нiби рожева пара.
   У гайдутинiв видiлялися  два  клини,  що  глибоко  ввiгналися  у  стрiй
спагi?в, - перший мав вiстрям  Младена,  Звенигору  i  Драгана,  другий  -
Спихальського, Гриву й Романа. Младен рубався мовчки, в душi  жалiючи,  що
не може дотягнутися до Гамiда, який стояв  далеко  позаду,  в  тилу  сво?х
во?нiв. Зате Спихальський,  люто  настовбурчивши  вуса,  без  угаву  сипав
лайками та приповiдками, без яких не мiг  обiйтися  навiть  у  вирi  люто?
сiчi.
   - Згинь до дзябла! - гримiв його голос. - Псякрев!
   Свистiла шабля - i поляк просувався на один крок наперед.
   - Го, го, лайдаку, а ти що за ?ден! - звертався вiн до  нового  ворога,
що напав на нього. - Звiдкiля узявся, скурвий сину?  Хочеш  помiрятись  зi
мною силами?  Прошу,  прошу...  Але  не  ремствуй,  пане,  якщо  до  скону
носитимеш на сво?му писковi мiй гостинець! На! Ма?ш!..
   Похмурий Грива рубався затято. Вiн був  на  цiлу  голову  вищий  i  вiд
сво?х, i вiд туркiв, - i з висоти свого зросту скидав гострим поглядом все
поле бою, помiчав найбiльш завзятого ворога i поривав туди за собою  сво?х
друзiв.
   Роман, пшеничночубий, ясноокий, з веселою усмiшкою  на  напiврозтулених
вустах, фехтував з бородатим аскером легко i радiсно,  нiби  стояв  не  на
смертельному герцi, а на току з цiпом у руках над снопами запашного жита.
   Пiвдесятка ворогiв уже скуштували ?хнiх шабель i,  обливаючись  кров'ю,
корчилися пiд ногами у бiйцiв.
   Звенигора i Драган пильно оберiгали Младена.
   Хтось iз спагi?в упiзнав його i з криком: "Во?вода Младен!"  -  кинувся
на гайдутинського ватажка з високо занесеною шаблею. Драган вiдбив удар, а
Звенигора прикiнчив нападника. Та тепер усi  аскери  побачили  во?воду,  i
кожен намагався схрестити з  ним  зброю.  Кожному  хотiлося  зажити  слави
переможця во?води й одержати обiцяну Гамiдом нагороду за його голову.
   Бiй проходив з перемiнним успiхом. Жоднiй з сторiн не пощастило здобути
вiдчутну перевагу. Однак було ясно, що гайдутинам  доведеться  вiдступати:
спагi? мали вдвiчi бiльше сил. До того ж загiн Сафар-бея,  який  до  цього
часу не брав безпосередньо? участi в збройних сутичках, мiг в  першу-лiпшу
хвилину прийти ?м на допомогу.
   Потрiбно було протриматись до вечора, а потiм,  користуючись  темрявою,
вiдступити.
   - Драгане, накажи винести поранених, - кинув через плече  Младен,  -  у
безпечне мiсце! Хай Златка i Якуб супроводять ?х!
   Драган вийшов з бою.
   Звенигора мусив бути ще уважнiшим,  щоб  у  разi  потреби  вiдвести  од
во?води небезпеку. Вiн став з ним плече в плече  i,  пiдтримуваний  iншими
гайдутинами,  мовчки  вiдбивався  вiд  розлютованих  ворогiв,  що   почали
насiдати все настирливiше.
   Один з аскерiв, якому, видно, дуже  хотiлося  зустрiтися  вiч-на-вiч  з
во?водою,  але  не  щастило  це  зробити  через  штовханину,  поклав  собi
досягнути цього iншим шляхом. Вiн вихопив пiстоль i, скочивши  на  камiнь,
через голови товаришiв, вистрiлив у Младена.  Старий  во?вода  здригнувся,
почав осiдати назад. Звенигора встиг пiдхопити його попiд руки, але  в  цю
мить ворожа шабля завдала во?водi  ще  одного  удару.  Гайдутини  зразу  ж
заступили його, а Арсен винiс во?воду в тил.
   На крик Звенигори пiдбiг Драган.
   - Яке нещастя! -  скрикнув  вiн,  побачивши  закривавленого,  зблiдлого
во?воду. - Швидше до Якуба! Неси, Арсене! А я залишуся тут...
   Рани Младена  виявилися  серйозними.  Куля  пронизала  груди,  а  шабля
розпанахала передплiччя.
   Якуб туго перев'язав во?воду, Златка зi слiзьми  на  очах  пiдтримувала
батька за голову.
   Младен крiпився, але поволi втрачав сили.
   - Як там? - спитав кволо.
   - Тримаються нашi, - вiдповiв Арсен.
   - Жаль, мало нас, а то б спiймали сьогоднi  Гамiда...  Арсене,  передай
Драгановi, щоб виводив загiн з бою! Досить ми поклали ворогiв!  -  Во?вода
змовк, зцiпивши зуби.
   Звенигора з Якубом посадили його в сiдло. Златка  стала  поруч,  готова
пiдтримати батька. Пiдвелися тi пораненi, хто мiг iти сам.
   - Рушайте, - сказав Звенигора. - Ми наздоженемо вас.
   Звiстка про поранення Младена  незабаром  поширилася  мiж  гайдутинами.
Кожен з них ще чинив опiр вороговi, але бойовий запал уже  почав  згасати,
як згаса? вогонь пiд першими краплинами дощу. Звенигора помiтив це  зразу,
як тiльки повернувся назад, у лави. Йому кинулося в вiчi i  те,  що  крики
"алла" вже  заглушували  голоси  гайдутинiв,  i  те,  що  крок  за  кроком
гайдутинська  лава  вiдкочувалась,  i  навiть  те,  що  бiльше  не   сипав
приповiдками пан Мартин, а мовчки вiдбивався вiд двох аскерiв, що,  видно,
заповзялися взяти його на шаблi.
   - Драгане, виводь загiн з бою, - шепнув Арсен молодому  болгариновi.  -
Вiдступа?мо на пiвнiч, у гори... Такий наказ во?води!
   Бiй ущухав. Гайдутини поволi вiдступали  назад,  пiдбираючи  поранених.
Драган  сподiвався,  що  спагi?,  зазнавши  вiдчутних  втрат,  не  стануть
переслiдувати  ?х,  одначе  вiн  помилився.  Хоча  вони  й   не   кидалися
врукопашну, але й не вiдставали. Чутка про  поранення  Младена  дiйшла  до
Гамiда, i вiн вирiшив одним ударом  покiнчити  i  з  во?водою,  i  з  його
загоном.
   Так i йшли манiвцями, до  темних  ущелинах,  захаращених  буреломом  та
камiнням. Попереду - гайдутини, позаду - спагi?, не вiдступаючи, але й  не
насмiлюючись поки що нав'язати новий бiй. Гамiд мав сво?  розрахунки.  Вiн
знав, що гайдутинам важче. Вони несли поранених, а вiн  сво?х  залишив  на
мiсцi бою пiд наглядом Сафар-бея, який вiдмовився брати участь у  дальшому
походi. Тож ага сподiвався, що  прийде  час,  коли  стомлених,  виснажених
гайдутинiв буде легко перемогти.



   8

   Два днi тривав цей важкий, виснажливий  вiдступ.  Голоднi  люди  мовчки
брели гiрськими стежками,  щомитi  оглядаючись  назад.  Коли  спагi?  дуже
насiдали, тодi  найвитривалiшi  робили  засiдку  i  стрiляли  в  них  з-за
каменiв. Це примушувало туркiв знову триматися на чималiй вiдстанi.
   Звенигора iшов поряд з Драганом. Тепер  на  плечi  молодого  балканджiя
лягла вся вiдповiдальнiсть за долю загону.
   - Так ми перейдемо всю Планину, - промовив гайдутин. -  Треба  рятувати
Младена i не дати Гамiдовi змоги повернути собi фiрман. Але як це зробити?
На мою думку, нам слiд  роздiлити  загiн.  Ти,  Арсене,  разом  зi  сво?ми
друзями, Младеном, Златкою i Якубом вiдiрвешся i пiдеш на  пiвнiчний  схил
Планини. А я з загоном вiдверну Гамiда вiд вас...
   Звенигора мовчав. Вiн розумiв,  що  тяжко  поранений  во?вода  потребу?
спочинку. Хоча б на два-три днi. Але роздiляти загiн... Чи ж погодиться на
це Младен? Вiн висловив свiй сумнiв Драгановi.
   - Ми йому нiчого не скажемо, - вiдповiв Драган. - Врештi,  йдеться  про
його життя, i тут ми ма?мо право вирiшувати самi.
   - Ну, що ж, я згоден.
   Вони домовилися про мiсце майбутньо? зустрiчi. Драган зразу  повеселiв.
Вiн вiрив,  що  без  тяжко  пораненого  во?води  загiн  зумi?  втекти  вiд
переслiдувачiв, а сам во?вода видужа? в затишку i спокiйному мiсцi десь  у
колибi пастухiв-балканджi?в.
   Звенигора сповiстив про такий намiр Драгана сво?х товаришiв  i  Златку.
Всi пристали до цього. Не гаючи часу, Звенигора повiв свiй  загiн  далi  в
гори, прямо на пiвнiч. Драган зостався в засiдцi i пiсля короткого бою, на
виду в спагi?в, звернув лiворуч i через вiдроги кряжу пiшов на захiд.
   Гамiд рушив за ним. Але не пройшов вiн i пiвфарсаха, як його  наздогнав
захеканий аскер у заболоченому одязi.
   - Осмiлюся сповiстити, ага, що гайдутинський загiн роздiлився надво?, -
сказав вiн.
   - Звiдки ти це взяв? - сполошився Гамiд.
   - Я трохи вiдстав. Наздоганяючи вас, я пiшов по кiнських  слiдах.  Адже
вiдомо, що у гайдутинiв всього дво?  коней,  на  яких  вони  везуть  свого
пораненого во?воду. Так ото я пiшов по тому слiду.  Здершись  на  гору,  я
вдалинi побачив невеличкий гурт людей, - ?х було восьмеро, - i дво? коней.
Спочатку  я  зрадiв.  Ну,  думаю,  десь  i  нашi  тут  недалечко.  Раптом,
повернувшись, з подивом уздрiв на протилежному вiд мене узгiр'? два загони
- гайдутинський i наш. Я й  зрозумiв,  що  нас  обдурено.  Пораненого  пса
Младена намагаються спровадити в безпечне мiсце. Так я гадаю, ага.
   - Ти впевнений, що ?х тiльки восьмеро?
   - Я бачив ?х, як ось вас бачу, - образився аскер.
   - Гаразд. Спасибi. Ти принiс дуже важливу звiстку, -  сказав  Гамiд  i,
вiдiбравши два десятки аскерiв, повернув назад. - Веди нас! Та швидше!
   Вiн поспiшав. В долинi сам пересвiдчився, що аскер  сказав  правду.  На
м'якiй вiд розталого снiгу землi  яскраво  виднiлися  два  кiнськi  слiди.
Гамiд вилаяв себе. Iшак! Дурний баран! Тебе  мало  не  обдурили  тi  хитрi
балканджi?! Мав  би  сам  додуматись,  що  вони  захочуть  в  першу  чергу
врятувати свого ватажка!.. А де Младен, там, напевне, i  той  урус!..  Ну,
тепер вони не виприснуть з мо?х рук!
   - Швидше! Швидше! - пiдганяв вiн аскерiв, якi вже стомилися  не  менше,
нiж гайдутини, i брели понуро, опустивши голови.
   Тим часом Звенигора зi сво?м невеличким загоном  здирався  все  вище  i
вище на головний хребет Старо? Планини. Роман  i  Грива  вели  на  поводах
коней, на яких ?хали Младен i Златка. Попереду йшли  Якуб  i  пан  Мартин.
Позаду плiвся Яцько. Хлопець дуже стомився, але не хотiв признатися нiкому
про це. Цупкi чирики муляли ноги.  Вибравши  зручний  плескуватий  камiнь,
хлопчина присiв перезутися. Як би вiн  хотiв  отак  посидiти  трохи  проти
сонечка, щоб вiдiйшли  задерев'янiлi  вiд  безконечно?  ходьби  ноги,  щоб
розправились обвислi плечi! Або з яким задоволенням лiг би просто  неба  i
заснув, щоб вигнати з тiла важку втому! Та...  Яцьковi  руки,  що  тримали
онучу, раптом застигли в повiтрi, з голови вилетiли пустопорожнi мрi?: вiн
прикипiв поглядом до ледь  помiтно?  стежки  внизу,  по  якiй  вони  щойно
пройшли. По нiй швидко пiднiмалися вгору спагi?.  Серед  них  Яцько  зразу
впiзнав Гамiда.
   Хлопець миттю взув чирики, кинувся слiдом за товаришами.
   - Арсене, поглянь! - скрикнув вiн. - Нас наздоганяють!
   Усi зупинилися. З стрiмкого скелястого виступу було добре видно  широку
долину i кам'янистий схил, де-не-де порослий низенькими кущами. Помiж ними
мелькали темно-сiрi бекешi спагi?в.
   - Псякрев! Холера! Обхитрив нас!  -  вигукнув  Спи-хальський,  ударивши
шапкою  об  землю.  -  Туго  ж  нам  доведеться  ниньки,  панове!  ?х  там
достобiса!.. ?ден, два, тши... Ого, двайцять лайдакiв веде  за  собою  тен
галган! Стонайцять дзяблiв йому в живiт! А нас тилько штири вояки...
   - П'ять, - промовив Яцько ображено. - Прошу пана, п'ять...
   Спихальський пацнув хлопця по головi.
   - Так, так, п'ять... Пробач, пане Яцьку! - I невесело усмiхнувся.
   - Справдi, нам доведеться тепер туго, -  погодився  з  думкою  товариша
Звенигора. - Вперед, друзi! Тiльки - вперед!  Зда?ться,  вони  ще  нас  не
бачать...
   Але лютi вигуки  i  свист,  що  долетiли  знизу,  показали,  що  спагi?
помiтили втiкачiв i прямують по ?хнiх слiдах.
   Гайдутини швидко рушили далi.
   - Нам би перевалити за хребет, - промовив Младен. - В  урочищi  Студена
Вода - гайдутинський стан... Там завжди ? конi, запас збро?,  одягу...  До
ночi ма?мо бути там... Але попереду - найважчий вiдрiзок  шляху...  Крутий
перевал...
   Йому боляче було говорити, i вiн замовк. Дорога справдi  ставала  майже
непрохiдною. Конi весь час спотикалися, з-пiд нiг виприскувало камiння i з
шумом летiло вниз.
   Незабаром стежка зовсiм зникла. Праворуч здiймалася  висока  прямовисна
скеля, лiворуч - голий, кам'янистий  крутий  схил.  Лише  вузенький  уступ
попiд скелею, що стрiмко вiв угору, - то був ?диний шлях, по якому  мусили
пройти втiкачi.
   Звенигора попереду поставив Романа. Молодий,  дужий,  чiпкий,  вiн  мав
вести за повiд коня, на якому сидiв Младен. Златчин кiнь, приторочений  до
сiдла  першого,  йшов  слiдом...  Арсен  лишився   останнiм.   З   чотирма
зарядженими пiстолями за поясом, шаблею i  ятаганом,  вiн  мав  прикривати
вiдступ загону. На серцi у нього було важко. Вiн добре розумiв,  що  ?хнiй
невеличкий загiн з пораненим во?водою i не звиклою  до  тягот  вiйськового
життя Златкою може стати легкою здобиччю Гамiда.
   Побачивши, що втiкачi притишили хiд, спагi?, ще не знаючи, яка попереду
дорога, з криком i лайкою ринули вперед.
   - Урус, гяурський пес, вiддай те, що належить менi!  -  кричав  здалеку
Гамiд. - Все одно не втечеш!
   Звенигора не вiдповiдав. Прикидав оком,  скiльки  ?м  ще  здиратися  до
перевалу, що вузькою, затиснутою мiж двома скелями ущелиною синiв  на  тлi
ясного  передвечiрнього  неба.  Виходило  небагато  -  всього  щонайбiльше
верста. Але що ?х чека? потiм?
   Ззаду почувся пострiл. Куля цьвохнула над  головою  i  розплющилась  об
гранiтну стiну. Звенигора  оглянувся  -  спагi?  були  за  якихось  двiстi
крокiв. Якщо дозволити ?м захопити виступ, вони зможуть  обстрiлювати  всю
стежку, аж до перевалу.
   Звенигора вихопив пiстоль - звiв курок. Обережно визирнув  з-за  скелi.
Спагi? вже не перли гуртом, а розтягнулися цепом. Жаль, що Гамiд був  десь
позаду, його огрядна постать - добра цiль для кулi!
   Попереду поспiшав молодий дужий аскер. В руках - яничарка. З  ??  цiвки
в'?ться сиза смужка диму. Це вiн стрiляв щойно.
   Звенигора пiдвiв пiстоль,  прицiлився.  Аскер,  побачивши  наведене  на
нього дуло, вирячив очi, вiдсахнувся. Та було пiзно: гримнув пострiл  -  i
аскер з криком полетiв  униз,  зачiпаючи  тiлом  камiння,  що  з  гуркотом
покотилося за ним.
   Заднi миттю подалися донизу. Звенигора мiг ще влучити в одного  з  них,
але не стрiляв. Головне - виграти час. Щоб  його  товаришi  з  Младеном  i
Златкою встигли здертися на перевал i якомога далi вiдiйшли вiд нього.
   - Вперед! Вперед!  -  почувся  голос  Гамiда.  Спагi?  не  рухалися.  З
острахом поглядали i на  прiрву,  що  поглинула  ?хнього  товариша,  i  на
кам'яний виступ, за яким сховався гайдутин. Про щось  говорили,  але  ?хнi
слова не долiтали до слуху козака.
   Через деякий час  спагi?  почали  роздягатися.  Скидали  важкi  бекешi,
сукнянi жупани. Це здивувало Звенигору. Для чого? Але коли  вони  з  одягу
зв'язали щось на зразок  великого  i  товстого  щита  i  один  з  аскерiв,
тримаючи його перед собою, рушив  уперед,  Звенигора  занепоко?вся.  Куля,
безперечно, застряне в такому щитi, i  спагi?  зможуть  пiдiйти  до  нього
майже впритул.
   Коли аскер був крокiв за десять, Арсен вистрiлив  йому  в  ноги.  Аскер
скрикнув, але, мабуть,  швидше  вiд  несподiванки,  бо,  перемiгши  страх,
обережно просувався вперед.
   Лишатися за виступом було небезпечно. За переднiм аскером iшли  iншi  з
яничарками напоготовi. Арсен оглянувся:  його  друзi  вже  пiднiмалися  на
перевал. Якщо спагi? i прорвуться зараз, вони не зможуть iз сво?х  рушниць
вразити ?х.
   Отже, тепер вiн може подумати i про себе!  Вистрiливши  ще  раз,  Арсен
швидко побiг по вузькому приступку. З-пiд нiг зривалися камiнцi i з  шумом
котилися вниз, але вiн нiби  не  помiчав  того.  Позаду  пролунало  кiлька
пострiлiв. Просвистiли кулi. Та жодна не зачепила його:  спагi?  не  вмiли
цiлитися в рухому мiшень.



   9

   Сонце  заходило  за  далекий  зубчастий  небосхил.  Вечорiло.  Тут,  на
вершинах гiр, безперервно дув поривчастий крижаний вiтер.  Стало  холодно.
Звенигора похукав у закоцюблi пальцi i знову мiцно  стис  у  руцi  рукiв'я
пiстоля. Вiн стояв на самому вершечку перевалу i дивився вниз. Спагi? щось
гаряче обговорювали, поглядаючи  на  нього.  Чувся  роздратований  Гамiдiв
голос. Потiм Гамiд вийшов наперед i крикнув:
   - Гей, урус, ще раз пропоную: здавайся! Обiцяю життя i волю!
   - Без тво?? обiцянки - я живий i на волi! - гукнув у вiдповiдь Арсен  i
глянув назад, - його маленький загiн  уже  здирався  на  схил  протилежно?
гори.
   - Поверни менi листа - i забирайся геть, гяуре! - гарячкував Гамiд.
   Арсен хотiв було крикнути, щоб дошкулити Гамiдовi,  що  то  не  простий
лист, а фiрман султана, але вчасно  спохватився.  Нi,  нi,  про  це  треба
мовчати! Про фiрман нi слова! Щоб не  дiзналися  про  його  викрадення  нi
беглер-бей, нi сам султан, щоб турки не змiнили сво?х  намiрiв.  Що  ж  до
Гамiда, то вiн, безперечно, теж мовчатиме.
   - Iди вiзьми його, Гамiде! - засмiявся козак. - Ну, ти ж хоробрий!
   Спагi? потупцяли на мiсцi i рушили вперед.  Останнi  сто  крокiв  перед
перевалом були не такi важкi, як  ранiш.  Мiсцина  була  досить  широка  i
дозволяла спагiям наступати гуртом. Зате вона була доволi крута  i  всiяна
безлiччю камiнцiв - великих i малих, якi ковзалися пiд ногами i затрудняли
бiг.
   Звенигора вистрiлив. Ще один турок, недоладно  змахнувши  руками,  упав
навзнак. Але  це  не  зупинило  iнших.  Спагi?  спотикалися,  падали,  але
настирливо лiзли вперед.
   Арсен схопив  важку  каменюку,  вискочив  на  вершину  перевалу.  Став,
великий, суворий,  з  натужно  витягнутими  над  головою  руками,  в  яких
завмерла чорна брила.
   - Хто ступить ще крок, я розтрощу тому башку! - крикнув униз.
   Спагi? схитнулися, зупинились.
   - Вперед! Вперед! Що ви злякалися мерзенного гяура, сини  падишаха!  Ви
зараз схопите його! - пiдбадьорював сво?х  аскерiв  Гамiд  i  вистрiлив  з
яничарки.
   Звенигора вiдчув, як щось тупо ударило його  в  живiт.  "Поранений!"  -
майнула думка. Але болю не  вiдчув.  Напруживши  всi  сили,  жбурнув  униз
каменюку. Спагi? з виском сипнули врозтiч. Користуючись  замiшанням  серед
ворогiв, Арсен оглянув себе. Кровi нiде не видно. Тiльки на бекешi  чорнi?
дiрка вiд кулi. Невже куля застряла в  сукняному  спагi?вському  жупанi?..
Чекай - чому в жупанi? А може... А може,  то  Сiркiв  пояс,  що  подарував
кошовий при розставаннi в Сiчi, врятував йому життя? Як вiн  не  догадався
про це ранiш? Безперечно, туго начинений золотими i срiбними монетами, вiн
став надiйною перепоною для олов'яно? кулi!
   Звенигора швидко  розстебнув  бекешу  i  жупан,  зiрвав  з-пiд  сорочки
широкий i важкий ремiнний пояс. Золото - ось що зупинить спагi?в, затрима?
?х, поки стемнi?, i його друзi будуть на безпечнiй вiдстанi!
   Вiн розкрив один з клапанiв пояса, насипав жменю золотих монет.
   - Аскери! - крикнув голосно. - Я вiддаю вам усе, що ? цiнного  у  мене!
Ось - ловiть!
   Вiн сiйнув монетами по кам'янистому  схиловi.  Золотий  дощ  блиснув  у
повiтрi, бризнув на спагi?в i з дзвоном розсипався  серед  камiння.  Якусь
мить спагi? стояли  остовпiлi.  Потiм  враз  пригнулися  -  кинулись  один
з-поперед одного нишпорити, вишукуючи блискучi кружальця.
   - Вперед! Вперед! Гнiв аллаха  на  вас,  шайтанове  насiння!  -  гримiв
Гамiд. - Ми повернемось назад - i все буде ваше!
   Його нiхто не слухав. Кiльком аскерам пощастило - вони зразу знайшли по
три-чотири  монети.  Це  розпалило  жадобу  i  заздрощi  iнших.   Почалася
суперечка. Тi, хто нiчого не знайшов, вимагав, щоб  здобич  було  подiлено
порiвну. Щасливчики, пiдтримуючи  один  одного,  вiдмовлялися  дiлитися  з
товаришами.
   Гамiд бiгав вiд одних до iнших, умовляв, благав, погрожував.  На  нього
не звертали уваги. Тодi вiн заверещав: ;
   - Паскуднi шакали,  смердючi  гi?ни!  Я  пострiляю  вас!  Запроторю  на
галери, гяурськi свинi!
   Аскери притихли. Але жоден не виявляв бажання залишати мiсце, де  можна
було в одну мить розбагатiти на тисячу курушiв. Таке трапля?ться не щодня!
   Час iшов. Сонце опустилося за далекi вершини гiр. В  долинах  погустiла
iмла. Тiльки  захiдна  половина  неба  горiла  малиновою  загравою,  i  на
верховинах було ще видно. Звенигора прослiдкував за сво?м  загоном  -  вiн
пiднявся на протилежний крем'янистий кряж i вже поволi ховався за  обрi?м.
Коли б ще хоч трохи затримати спагi?в, щоб у сутiнках вони не побачили,  в
якому напрямку вiн пiде!
   Та раптом Гамiд викрикнув:
   - Аскери, не гайнуйте часу! У того гяура багато  золота!  Я  знаю!  Вiн
несе гайдутинську казну! Доженемо його - i вся здобич буде  ваша!  Вперед,
смiливцi!
   Спочатку поволi, потiм дедалi швидше спагi? подерлися  знову  на  гору.
Тепер вони не вiдступлять: ?х гнала жадоба золота,  спокуслива  думка  про
легку можливiсть поживитися.
   - Стiйте, аскери! - гукнув Звенигора. - Ви однак не  наздоженете  мене!
Ось нате останн?!..
   Вiн знову сiйнув широко по крутому схиловi жменю монет.
   Спагi? знову зупинилися. Даремно  Гамiд  кричав,  погрожував  страшними
карами, лаявся, - нiщо не помагало. Люди мов  ошалiли  -  кублилися  серед
камiння i пiску,  видираючи  один  в  одного  шматочки  холодного  жовтого
металу.
   Звенигора швидко надiв на себе пояс,  що  значно  полегшав,  i  кинувся
навздогiн за товаришами.
   Незабаром  зовсiм  стемнiло.  Коли  вiн  вибiг  на  протилежну  гору  й
оглянувся, позаду все покрила густа пiтьма.
   В гайдутинському станi втiкачi  зробили  короткий  перепочинок.  Старий
пастух-балканджiй пригостив ?х вечерею, осiдлав  для  всiх  свiжих  коней,
внiс iз комiрчини спагi?вський одяг. За вечерею вiдбулася коротка нарада.
   - Гадаю, нам не завадить переодягнутися, - сказав Младен. -  По  Старiй
Планинi тепер гасають, крiм Гамiда, iншi загони спагi?в  i  яничарiв.  Тож
надiнемо на деякий час  i  ми  ?хню  шкуру,  щоб  ввести  ?х  в  оману.  А
султанський фiрман стане для нас надiйним тезкере - пропуском...
   - Гарна думка, - зразу погодився  Звенигора,  i  в  його  головi  вмить
народився iнший задум. Не знаючи, як поставиться до цього  во?вода,  козак
понизив голос i почав здалеку: - Але, друзi, ми повиннi зараз обмiркувати,
як доставити фiрман на  Укра?ну.  Час  iде.  Вже  наступила  весна.  Через
мiсяць-другий турки розпочнуть похiд...
   Вiн замовк, пильно вдивляючись в кожного.
   - Що ж ти пропону?ш? - нарештi, порушив мовчанку во?вода.
   - Я пропоную всiм: рушаймо на Укра?ну! Вам, бай Младене, однак потрiбно
довго лiкуватися. А з нами буде Якуб.  Вiн  i  в  дорозi  знайде  для  вас
лiки... Пiд виглядом спагi?в,  що  везуть  султанський  фiрман,  ми  легке
подола?мо наш шлях!
   - Младеновi важко буде ?хати верхи, - промовив Якуб.
   - Нам би тiльки дiстатися до Дунаю, - вiдповiв Звенигора. -  А  там  ми
купимо у волохiв добру каруцу...
   Вiн запитливо глянув на во?воду. Той довго мовчав. Усi чекали,  що  вiн
скаже.
   Порушила тишу Златка.
   - По?демо, тате, - промовила тихо. - Однак ти  не  скоро  повернешся  в
загiн... А Драган - надiйний юнак.
   Младен лежав  з  заплющеними  очима  на  широкому  ослонi,  застеленому
ковдрою. Якуб встиг накласти йому нову пов'язку, i гострий  бiль  у  ранах
почав поволi затухати. Во?вода думав.
   - Я згоден, другарi, -  прошепотiв  вiн.  -  Врештi,  наша  по?здка  до
руснацьких во?начальникiв завдасть велико? шкоди османам, а  вiдтак  -  на
користь Болгарi?!
   Звенигора полегшено зiтхнув. Ось вiн - шлях на вiтчизну!
   В головi ро?м завихрилися думки, гаряче закалатало  серце.  Невже  мине
якийсь мiсяць-другий - i вiн ступить  на  рiдну  землю?  Невже  вдихне  ??
солонувато-гiркий полинний запах, змiшаний з пахощами половiючого  жита  i
кучерявого любистку? Принесе в Сiч кошовому здання про  свою  мандрiвку  в
чужi кра? та вип'? з товариством кiвш палючо? горiлки чи  пiнистого  меду?
Невже, врештi,  вiдчинить  скрипучi  дверi  невисоко?  хатини  над  Сулою,
пригорне до сво?х грудей посивiлу неньку, занiмi? вiд щастя, вдивляючись у
дорогi серцю обличчя сестри i дiда?
   Солодко-болючi видiння з'являлись одно за одним,  пливли,  мов  марево,
перед очима i, мов марево, миттю щезали.
   Арсен часто i глибоко задихав. Примружив очi, щоб надовше  затримати  в
уявi картини рiдно? землi, що зринали перед ним.
   О рiдна земле! Ти, як мати, - ?дина i  неповторна!  Ти  не  обов'язково
найкрасивiша. У свiтi ?, можливо,  iншi  кра?,  сповненi  чарiвно?  краси,
кра?, де  ласкавий  шум  морського  прибою  по?дну?ться  з  нiжним  спiвом
барвистих птахiв, а  пахощi  лавру  чи  магнолiй  -  з  свiжiстю  грозових
пiвденних вiтрiв.
   Та що з того?
   Хай ти скромнiше вбрана, хай твоя краса не така показна  i  не  кожному
впада? в вiчi, але вiд того ти не менш рiдна i люба синiвному серцю, рiдна
земле! Ти ввiйшла в нього разом з молоком матерi i шумом  старо?  верби  у
воротях, з  квилiнням  чайки  бiля  степового  озерця  i  золотим  дзвоном
пшенично? ниви за селом,  iз  звуками  рiдно?  мови  та  пiсень  вечорових
дiвочих. Усiм цим i багато чим iншим, часто не помiтним для ока, ти вросла
в серце, мов дуб у землю, i нема в свiтi тако?  сили,  яка  вирвала  б  iз
нього одну вiтчизну i вклала натомiсть iншу.
   В годину радощiв i в годину горя всi чуття i помисли нашi  ми  вiдда?мо
тобi, рiдна земле, вiтчизно дорога! Чи ти веселишся, сповнена  щастям,  чи
сплива?ш кров'ю i на пожарищах здiйма?ш до неба в прокльонах  i  благаннях
руки, ми завжди з тобою, де б ми не були. I поки б'?ться в  грудях  серце,
ми не перестанемо любити тебе, рiдна земле!



   10

   Минув мiсяць.  Одно?  весняно?  днини,  подолавши  чимало  труднощiв  i
перешкод на путi, невеличкий загiн вершникiв пiд'?жджав до Канева. Те,  що
Звенигора i  його  товаришi  побачили  на  Правобережжi,  глибоко  вразило
кожного. Весь край було сплюндровано. Мiста розорено, села спалено. Тисячi
чоловiкiв, жiнок i дiтей татари  потягли  в  неволю.  Бiльшiсть  населення
втекла на Лiвобережжя.  Лише  ближче  до  Днiпра,  серед  канiвських  гiр,
подекуди позоставалися хутори, де ще не бачили туркiв i  татар.  Але  люди
були пригнiченi i з дня на день чекали бiди.
   Бiльше всiх нетерпеливилося Гривi. Вiн рвався до Канева.  Там  у  нього
жили старi батьки, дружина,  п'ятеро  дрiбних  дiток.  Радiсть  i  тривога
навперемiну бентежили його душу.
   - Ех, i почастую вас, браття! -  вигукував  вiн,  коли  був  у  доброму
настро?. - Тiльки б швидше  дiстатися  менi  додому!  Весь  Канiв  скличу!
Столiв наставлю на п'ятсот душ! Десять бочок горiлки  закуплю  у  шинкаря!
Жебраком пiду по свiту, а пригощу всiх на радощах, що повернувся з  неволi
бусурменсько?!
   Але минали спалене село чи мiстечко - вiн замовкав i  гнiвно  стискував
величезнi, мов корчi, кулаки. I потiм довго  вiд  нього  не  чути  було  й
слова.
   Коли перебралися через Рось, вiн весь час був попереду. А за двi версти
вiд Канева залишив товаришiв i погнав коня чвалом. Тiльки на горi,  звiдки
видно було все мiсто, зупинився i злiз  з  коня.  Тут  i  наздогнали  його
друзi.
   Вiн стояв, мов кам'яний стовп. Не поворухнувся, нi слова  не  промовив.
Почорнiв на лицi i потухлими очима дивився на тi горби,  де  колись  стояв
Канiв. Тепер там чорнiли згарища. Тягнуло  смородом.  А  в  небi  кружляло
гайвороння...
   Нарештi Звенигора торкнув Гриву за плече.
   - По?демо, Степане.
   Грива рушив мовчки i не сказав жодного слова,  аж  поки  не  спустилися
вниз, у широке мiжгiр'я, що вело до  Днiпра.  Там  вiн  завернув  у  бiчну
вуличку i незабаром зупинився перед спаленим дворищем, важко злiз з коня.
   - Тут була моя хата, - промовив глухо, нiби сам до себе.
   Вiд хати зосталася тiльки закiптюжена  пiч  та  обгорiлi  чорнi  ушули.
Посеред дворища здiймала в небо обвугленi вiти стара дуплиста груша. Грива
пiдiйшов до не?, обхопив руками, притулився  лобом  до  твердо?  порепано?
кори. I застиг так у нiмому горi.
   У Златчиних очах заiскрилися сльози.  Всi  стояли  похнюплено.  Чим  же
розважиш товариша?
   Раптом позаду пролунав рiзкий жiночий смiх.
   - Ха-ха-ха! При?хали, басурмани? Хочете ще чимось поживитися? Iроди!
   Звенигора аж здригнувся. Вiн уже чув подiбний божевiльний смiх... Тодi,
коли ?хав за наказом Сiрка з Сiчi в Туреччину.  I  теж  на  сплюндрованому
дворищi, пiсля татарського нападу.
   Так ось як зустрiча? його рiдна земля!
   Вiн швидко повернувся. До них пiдходила стара жiнка з  палаючими  очима
на худому чорному обличчi. Коси розпущенi,  в  них  сухi  реп'яхи.  Видно,
стара ночувала в бур'янищах.
   - Проклятi! Все знищили! Всiх забрали, убили! А тепер  ще  й  милу?тесь
нашим горем, неприкаянi! - Жiнка пiдняла вгору  скоцюрбленi  руки  i  йшла
прямо на них. - Убийте i мене, iроди, щоб мо? очi не бачили цього горя!
   Тiльки тепер Звенигора зрозумiв, що вона вважа? ?х за туркiв, ?? ввiв в
оману ?хнiй спагi?вський одяг.
   - Ми не турки, матiнко! - кинувся вiн до не?. - Ми  сво?!  З  Туреччини
тiка?мо... Ось i земляк ваш... Грива... Повернувся.
   Вiн показав на похилену постать товариша.
   Жiнка недовiрливо оглянула незнайомцiв i пiдiйшла до Гриви.  Той  повiв
на не? невидющими каламутними очима. Потiм рвучко кинувся до старо?.
   - Тiтко! Тiтко Катерино!
   - Степане!
   Вони обнялися.
   - Де ж... мо?? - видавив Грива.
   Жiнка похмуро глянула на згарища, на людей, що  мовчки  стояли  навколо
не?, i раптом вид ?? почав втрачати ту задерев'янiлiсть,  що  так  вразила
Звенигору спочатку. Губи скривилися болiсно, в очах заблищали сльози.
   - Спалили... Спалили усiх тво?х, Степане, недовiрки!
   - Хто спалив?
   - Татари.
   - Тут? У хатi?
   - Нi, канiвчани довго оборонялися. Але несила було вистояти. Майже  всi
чоловiки загинули в бою. А потiм...
   - А потiм?
   - Жiнки, дiти й старi заховалися  в  соборi.  Заперлися  там...  Татари
обклали стiни соломою i пiдпалили. Так живцем  i  згорiли  всi...  i  тво?
теж...
   На Гриву було страшно дивитися. Вiн тремтiв, як у лихоманцi. В  очах  -
вiдчай i лють.
   - Ходiмо до церкви. - I рушив перший.
   На горбi, де стояв Канiвський собор,  зараз  лежала  купа  сiро?  золи.
Грива обережно, нiби боячись затоптати кого-небудь, пiдступив до не?, упав
на колiна i довго стояв  так,  схиливши  голову.  Потiм  вийняв  з  кишенi
спагi?вський оксамитовий кисет, витрусив з нього просто на  землю  срiбний
дрiб'язок, насипав жменю попелу, навпiл перемiшаного з людськими кiстками,
i почепив кисет собi на шию.
   - Носитиму вас бiля серця, - сказав  глухо,  звертаючись  до  тих,  хто
стояв зараз перед  ним  в  його  уявi,  -  до  сво?х  дiтей,  дружини,  до
стареньких батькiв. -  Щоб,  поки  житиму,  не  згасла  у  ньому  пекельна
ненависть i жадоба помсти!
   Вiн пiдiйшов до коня. Скочив у сiдло.
   - Арсене, брате, по?демо! Менi тут бiльше  нiчого  робити!  Горить  моя
душа! Тiльки кров'ю я зможу вгасити той пекельний  вогонь,  що  пече  менi
нутрощi... По?демо!.. Прощайте, тiтко Катерино.
   Вiн ударив коня  i  вихором  помчав  крутою  дорогою  вниз  до  Днiпра.
Звенигора скрушно похитав головою i дав знак ?хати слiдом за ним.




   ЧАСТИНА ДРУГА

   СЕСТРА

   1

   Був теплий весняний ранок. Настояне на густих пахощах степових бур'янiв
i лугових трав повiтря не сколихнеться. Сизi  димки  стрiмко  пiднiмаються
вгору над коминами бiленьких мазанок,  що  розсипалися  в  широкiй  долинi
понад Сулою. З води вста? прозорий вранiшнiй туман.
   В одному з дворiв,  огородженому  високим,  гарно  помереженим  плотом,
почулися жiночi голоси.
   - Стехо, доню! - загукав перший голос.  -  Пора  вставати!  День  бiлий
надворi!
   -  Так  уже  й  день,  -  почувся  з  клунi  голос   молодо?   дiвчини,
невдоволений, але при?мний. - Самi, мамо, з дiдусем  товчетесь  вiд  свiту
дотемна, та й iншим не да?те поспати...
   Мати пiдiйшла до клунi, розчинила дверi.
   - Та ти викукни, зозулько, на свiт божий! Глянь - уже сонце купа?ться в
Сулi. Пора гусей гнати на луг! Та й снiдати час...
   - Зараз! Iду!
   Мати пiшла до хати.  Перегодя  з  клунi  вийшла  дiвчина.  Потягнулася,
трiпнула розкiшною русявою косою, глянула на сонце.
   - Ай справдi, Стехо, день уже! А ти, сплюхо, спиш та спиш! I щастя сво?
проспиш, небого! - докорила сама собi.
   Перебiгши двiр, порослий морiжком,  вiдчинила  дверцята  виплетеного  з
лози i обмазаного рудою глиною сажа.
   - Гиля, гиля! - гукнула на гусей.
   Перший вийшов горбоносий гусак-герготень. Поважно  оглянувся  навкруги,
потiм розпростав широко сiрi крила, радiсно загерготав i  пiшов  по  двору
вихилясом. За ним випурхнула зграя гусок.  Двiр  враз  сповнився  гамором,
веселим пташиним перегуком.
   Стеха довгою хворостиною  вигнала  гусей  на  луг,  до  рiчки,  а  сама
обережно зайшла по колiна  в  холодну  воду  i  заглянула  в  не?,  мов  у
дзеркало.
   - Фе, яка заспана! - повела грайливо тонкою бровою  i  показала  сво?му
вiдбитковi у водi язика.
   Але з усього було видно, що дiвчина задоволена собою. Та й чому б нi? З
води на не? глянуло ясно-голубими очима молоде, нiжне  личко.  Коси  пiсля
ночi ще не заплетенi i розсипаються  по  плечах,  як  шовк.  Бiла  сорочка
вишита вирiзуванням, а барвиста плахта обтягу? стрункий стан...
   Стеха  нагнулася,  набрала  повнi  жменi  води,  що  пахла  лепехою  та
водоростями, хлюпнула на обличчя. Потiм ще й ще... Озирнувшись,  чи  нiхто
не пiдгляда?, пiдiйшла до  жовто-зелених  кущiв  верболозу,  пiдняла  бiлi
подолки сорочки i витерлась ними.
   Свiжа, рум'яна, вiдчуваючи силу в усьому тiлi, дiвчина  закинула  назад
руки i почала пальцями,  мов  гребiнцем,  розчiсувати  коси.  ?й  хотiлося
спiвати, танцювати, нести на люди свою молоду красу,  щоб  усi  милувалися
нею. Хотiлося звiдати того солодкого, як мед, почуття, що у пiснях зветься
коханням... Та ба! Чорна жура за братом Арсеном, що зник, щез невiдомо  де
i як, оповивала ?й серце невгасимим болем. Хiба тут до кохання, коли серце
ни?, мати щодня плаче, а дiдусь  ходить,  мов  хмара,  важко  зiтхаючи!  А
кохати так хочеться!
   Задумавшись, Стеха тужливо заспiвала впiвголоса:

   Ой, що за кiнь сто?ть,
   що сива гривонька.
   Ой сподобалася,
   ой сподобалася
   козаку дiвчина!

   Стеха зiтхнула. Спiвала  про  кохання,  а  думала  про  Арсена.  Бiдний
братику, що з тобою? Де ти? Скiльки часу минуло, як вiд тебе була  остання
звiстка... Ох!
   Позаду шелеснули кущi. Стеха здригнулася.  В  ту  ж  мить  ззаду  хтось
охопив ?? руками, а  шорстка  долоня,  що  тхнула  кiнським  потом,  мiцно
затулила рота. Стеха  заборсалась,  як  перепiлка  в  сiльцi,  намагаючись
вирватись. Смертельний жах залiзними лещатами стиснув  ?й  серце.  Татари?
Вона хотiла крикнути i не змогла:  ганчiр'яний  кляп  забив  ?й  рота,  на
голову було накинуто темний ковпак з прорiзами для повiтря, а руки й  ноги
зв'язано цупкими вiрьовками.
   Дво? - це вона ясно вiдчувала - пiдняли  ??  i  понесли.  По  тому,  як
шелестiв верболiз, зрозумiла: несуть  до  лiсу.  До  нього  рукою  подати.
Густий, кучерявий вiд весняно? зеленi, вiн широко розкинувся попiд  горами
i на горах, що високо здiймалися по правому березi Сули.
   "Матiнко, голубонько, порятуй мене! Дiдусю, лебедику, пiдiймай  хуторян
- доганяй злодi?в i посiчи ?х шаблею, триклятих! Визволь мене вiд  каторги
агарянсько?, неволi бусурменсько?! - благала вона в думцi, зрозумiвши, яке
страшне лихо впало на не?. - Не дайте ж пропасти, людоньки-и!"
   Вона борсалась, звивалась, випручувалась, але нiчого не  могла  вдiяти,
?? довго несли. Чулося важке хекання стомлених людей, глухий  гомiн  ?хнiх
голосiв.
   Нарештi ?? поклали на землю, а перегодя кинули на коня i прив'язали  до
сiдла вiрьовками. Хтось гукнув: "Вйо!" -  i  пiд  копитами  кiлькох  коней
загула земля.
   Куди ?? везуть?
   Спочатку ?хали лiсом, - це  Стеха  визначала  по  хльосканню  гiлля,  а
незабаром вискочили в степ:  тут  припекло  сонце.  Невiдомi  ?й  вершники
загомонiли голоснiше, ударили ногами коней  -  i  та?мничий,  хижий  загiн
людоловiв шпарко помчав у невiдому далину.



   2

   Тiльки опiвднi, коли Стеха не  з'явилася  i  на  обiд,  мати  й  дiдусь
Онопрiй зчинили крик. На гвалт збiглися люди. Весь хутiр пiднявся на ноги.
Заплакана мати вдесяте  розповiдала,  як  вона  збудила  дочку  i  послала
вигнати гусей на луг i як з того часу Стеха мов у воду впала.
   -  А  може,  вона,  зна?ш-ма?ш,  того...   i   справдi   втопилась?   -
розмiрковував маленький за?куватий чоловiчок, якого  на  хуторi  звали  не
iнакше, як Зна?ш-ма?ш за його безглузду приповiдку або Iваником  за  малий
зрiст. - Треба пошукати в Сулi!
   - Ой, боже мiй, дитино моя! Голубонька сиза! - побивалася в  невтiшному
горi мати. - Та навiщо ж я послала тебе iз тими гусьми до  рiчки!  Чого  ж
ти, серденятко, полiзла в ту холодну воду!
   Натовп швидко покотив до Сули. Найметкiшi зразу пригнали човни,  почали
шниряти на них по спокiйнiй гладiнi рiчки, вдивляючись у прозору, як скло,
воду. Iншi шукали на березi одягу.
   Нi тiла, нi одягу не знайшли.
   - Зна?ш-ма?ш, може, вона того... на глибочiнь запливла,  -  продовжував
вiдстоювати свою думку Iваник. - А там того... i втопилась?
   - В одязi, чи що? - спитав дiд Онопрiй. - Верзеш казна-що!
   - То де ж вона подiлася... того...  зна?ш-ма?ш?  Дiд  Онопрiй  здвигнув
плечима i, низько похнюпивши голову, побрiв до двору. За ним  рушили  всi.
На березi лишився один Iваник.
   Мати  голосила.  Жiнки  заспокоювали  ??.  Говорили,  що  Стеха  зросла
дiвчиною непокiрливою, навiть норовистою, - тож, може, ?й  забаглося  пiти
десь у лiс i там затрималась. Чи гайнула до Вербiвки,  сусiднього  села...
"Витрiшки продавати", - додавали стиха найбiльш язикатi.
   - Коли б же Звенигориха не панькалася з нею, не  називала  донечкою  та
зозулькою, а взяла за коси та всипала березово? кашi в одно мiсце, то б не
голосила зараз! А то зманiжила дочку, нiби та панянка яка, потурала ?й,  а
тепер - плачте, очi,  хоч  повилазьте!  -  пащекувала  на  вулицi  огрядна
червонощока молодиця.
   Iнша з гурту ?й заперечила:
   - I що бо ви, Зiнько, говорите!  Стеха  зовсiм  не  зманiжена  дiвчина.
Красива, роботяща, скромна. I Звенигориха не пестила ??.  Може  й  справдi
дiвчина втопилась.
   Рiзноголосий шум розмови, плач,  зiтхання  i  пересуди,  що  лунали  на
дворищi Звенигор та на вулицi поблизу хати, враз стихли. Люди замовкли,  з
надi?ю й  острахом  вдивляючись  у  загiн  дивно  вбраних  вершникiв,  якi
вискочили з лiсу i повернули прямо до хутора.
   - Матiнко! Турки! - зойкнула якась жiнка.
   - Де б вони тута взялися?
   - Справдi - турки! Гляньте!
   Натовп захвилювався. Люди забули про Стеху, про ??  зажурених  матiр  i
дiдуся. Жiнки й дiти вiдступили на подвiр'я,  чоловiки,  особливо  козаки,
якi нiколи не розлучалися з шаблями, виступили наперед.
   Тим часом загiн наближався. З нього вирвався один вершник i погнав коня
чвалом. З-пiд копит сiрого огира  знялася  курява.  Перед  самим  натовпом
вершник натягнув поводи, i кiнь, присiвши на заднi ноги i бризкаючи  пiною
з роздертого вудилами рота, зупинився.
   - Люди, що  тут  трапилося?  -  вигукнув  вершник,  скидаючи  з  голови
шапку-яничарку.
   - Арсен! Арсен Звенигора! Живий! - загомонiли в натовпi.
   - Так, це я... Але ради всього святого, скажiть - у нас  дома  нещастя?
Чому тут стiльки людей? Увесь хутiр...
   Пiдстаркуватий козак, чухаючи п'ятiрнею потилицю, виступив наперед.
   - Та бачиш, козаче, i самi не зна?мо - нещастя чи нi... Стеха зникла...
Твоя сестра... Погнала вранцi гусей на луг - i от ма?ш! Чи пiшла куди,  чи
втопилася,  може...  Нiхто  нiчого  до  пуття  не  зна?...   Мати   плаче,
побива?ться... Та ось i вона!
   Хтось уже встиг сповiстити Звенигорисi, що при?хав син. Жiнка схопилася
за серце i подибала на вулицю. За нею  пiдтюпцем  поколивав  дiд  Онопрiй.
Люди i собi посунули з двору.
   - Арсене! - зойкнула мати, i  в  тому  зойковi  забринiли  одночасно  i
радiсть i горе. - Стехи нема?!
   Арсен пригорнув матiр до грудей. Почав утiшати:
   - Заспокойтеся, мамо! Я вже  знаю...  Щось  будемо  робити!  Знайдеться
Стеха... Не голка ж... Не плачте, рiдненька!.. А ось  i  дiдусь!  -  Козак
почоломкався з дiдом. - Побiлiв ще бiльше...
   - Хiба тут не побiлi?ш, за вами побиваючись?
   - Не тужiть! Знайдеться Стеха!  -  заспокоював  рiдних  Арсен,  хоча  в
самого вiйнуло холодком попiд серцем. - А зараз приймайте  гостей...  Мо?х
друзiв... З само? Туреччини добиралися...
   Пiд'?хали вершники.  Тут  були:  Златка,  Спихальський,  Роман,  Грива,
Яцько. Мiж двох коней, у мiцнiй попонi, лежав Младен.
   Арсен швидко пояснив друзям, яке  лихо  трапилося  дома.  Важка  зажура
впала на ?хнi обличчя.
   - Перун ясний! - пробубнiв  Спихальський.  -  I  тутай  лихо!  Коли  ми
позбудемося його!
   Подорожнi завели коней у двiр. Дiд Онопрiй винiс iз клунi сiна. Младена
занесли в хату, поклали на лiжко.
   Хуторяни почали розходитися. Тiльки дiти та найбiльш цiкавi видивлялися
на смаглявого срiбноголового турка та на  вусатого  погордливого  велетня,
який навертав по-польському.
   Раптом до двору прибiг схвильований Iваник.
   - Знайшов! - вигукнув вiн.  Побачивши  Звенигору  i  незнайомих  людей,
знiяковiв i вже тихше додав: - Зна?ш-ма?ш, того... знайшов слiд!
   - Де?
   Всi кинулись до нього. Обступили. Арсен схопив чоловiка за плече.
   - Розповiдай! Де Стеха? Куди ведуть слiди?
   - Е-е, зна?ш-ма?ш, того... я цього не знаю...  Я  тiльки  знайшов  бiля
кущiв кiсник дiвочий... Ось!
   Вiн розцiпив невеликого кулачка. На долонi зачервонiла шовкова стрiчка.
   - Це Стешина! - скрикнула мати.
   Арсен довго не роздумував.
   - Веди! Покажи те мiсце, де знайшов кiсник, дядьку Iване!
   Всi повалили на луг.
   - Ось тут! - показав Iваник на столочену траву  пiд  розложистим  кущем
верболозу.
   Арсен пильно оглянув слiди. Вони чiтко виднiлися на вологому  наносному
глею. Ось слiд невелико? босо? ноги. Це, безперечно,  Стешин...  Тут  вона
довго стояла. Мабуть, розчiсувала коси. Недарма ж саме тут  було  знайдено
кiсник. А ось i кiлька русявих волосинок на гiлцi верболозу. Чекай, чекай,
а це що? Збоку - слiди вiд чобiт...
   - Романе, поглянь! - Звенигора показав друговi на них.
   Роман вийшов з гурту, нагнувся поряд з Арсеном.
   - Крiм дiвчини, тут було дво? чоловiкiв, - сказав вiн  упевнено.  Як  i
запорожцi, дончаки навчалися мистецтву знаходити по слiду дичину,  а  якщо
треба, то й ворога. - Бачиш -  слiди  рiзнi:  один,  вiд  чобiт,  вузький,
довгий з пiдтоптаними закаблуками, а другий  -  коротший,  на  ньому  ясно
видно вiдбитки пiдкiв...
   - Отже, це не татари! Татарськi чирики не залишають таких слiдiв  та  й
нiколи не бувають на пiдковах.
   - Без сумнiву, не татарськi... Але чи??
   Арсен  не  вiдповiв.  Махнув  Романовi  рукою   i,   придивляючись   до
притоптано? трави i покошлачених кущiв верболозу, шуснув у заростi.  Роман
поспiшив за ним.
   Незабаром слiд вивiв ?х у лiс. Козаки мимоволi стишили хiд.  Земля  тут
була суха i не зберiгала слiдiв. Тiльки збита ногою головка  сон-трави  чи
зламаний плечем гнилий сучок на деревi показували шлях.
   У яру, пiд горою, натрапили  на  рештки  нiчлiгу.  Витоптане  кiнськими
копитами зiлля, свiжий помет i недогризки сухарiв свiдчили про те, що  тут
ночувало кiлька верхiвцiв i що вони по?хали звiдси не ранiше, як  сьогоднi
вранцi.
   Прослiдкувати, в якому напрямi вони попростували, було зовсiм не важко:
кованi конi залишали пiсля себе такий виразний слiд, що й менш досвiдченi,
нiж Звенигора i Во?нов, не могли з нього збитися. Пiд горою Роман  знайшов
пiдкову i поклав собi до кишенi. Це була щаслива прикмета.
   Видершись нагору, де кiнчався лiс i починався  степ,  i  побачивши,  що
звiдси  слiди  повертають  на  пiвдень,  у  напрямку  до  Днiпра,   козаки
зупинилися.
   - Не доженеш, - промовив скрушно Роман.
   - Так, пiхотою не доженеш, - погодився Звенигора. - Та  ма?мо  коней!..
Крiм того, я, зда?ться, догадуюсь, чия це робота.
   - Чия?
   - Чорноба?ва! Я  розповiдав  тобi  про  нього...  Викрадення  i  продаж
красивих дiвчат вiн зробив сво?м ремеслом. Вiн зрозумiв, що на ньому можна
нажитися бiльше, нiж на вирощуваннi хлiба чи розведеннi скоту. Собака!
   - А може, хтось iнший теж займа?ться цим негiдним промислом?
   - Цiлком ймовiрно. Та, думаю, вони всi зв'язанi  одною  ниточкою.  Якщо
добре притиснути Чорнобая, то  клубок  розплута?ться!  Однак  менi  чомусь
дума?ться, що Стеха не мине Чорноба?вки... Не будемо гаяти  часу,  Романе.
Гайда додому!
   На хуторi ?х ждали з нетерпiнням. Знову зiбрався весь люд.
   - Ну, що, сину? - кинулась до Арсена мати, коли козаки повернулися.
   Арсен обняв матiр за плечi.
   - Ненько, Стеха жива й здорова.  Але  вона  в  страшнiй  небезпецi.  ??
викрали людолови, щоб продати  в  татарський  або  турецький  гарем...  Не
плачте, - ми постара?мося визволити ??.  Готуйте,  нене,  обiд,  бо  ми  з
далеко? дороги. А пiсля обiду - в путь!.. Лишаю на вашi руки мою  наречену
Златку, ?? пораненого батька та мого друга й порадника Якуба. Приймiть ?х,
ненько, в сво? серце так, як я ?х прийняв у сво?...
   - Гаразд, синку, - прошепотiла мати, прихилившись до синових грудей.



   3

   З Арсеном, крiм Романа, пана Мартина, Гриви i Яцька, ви?хало з  Дубово?
Балки ще п'ятнадцять охочих. Це все  були  досвiдченi  козаки  Лубенського
полку. Один Iваник нiколи не нюхав  порохового  диму  i  не  чув  посвисту
татарсько? стрiли, але Арсен не посмiв вiдмовити йому: дуже  вже  просився
чоловiчок.
   - А, хай ?де! - махнув рукою i зразу ж пожалiв.
   Не встиг Iваник скочити з дривiтнi на високого гнiдого коня, якому  вiн
не досягав головою до загривка, аж у двiр влетiла дебела молодиця. Обличчя
?? розпашiлося, очi блищали.  Сорочка  розхристана.  Коса  вибилася  з-пiд
очiпка. Побачивши, що Iваник пригина?ться до гриви коня, щоб його не  було
видно, молодиця стукнула кулаком об кулак.
   - А, трясця тво?й мамi, чоловiченьку! -  заверещала.  -  В  яку  це  ти
дорогу зiбрався, каторжний, било б тебе головою об не?!.. Придбав дiток, а
тепера на кого покида?ш ?х,  шибайголово!  Чи  я  двожильна,  що  муситиму
тягнути i за себе, i за тебе, харцизяко ти нещасний?
   Шибайголова i харцизяка знiтився  i  зблiд,  -  вiд  того  здавався  ще
меншим.
   - Зiнько, перестань кричати, - заблагав тихо. -  Люди  ж  навкруги!  Що
подумають... зна?ш-ма?ш!
   - Начхати менi на тво?х людей! Злазь мерщiй з коня та йди додому,  поки
не поцупила за чуприну! Негiднику! Волоцюго! Бач -  вiн  розприндився,  що
жiнка неласкавим словом його назвала! Та й навтьоки! Кида?  дiтей  -  i  в
свiти! Воювати йому захотiлось! Слави зажити!.. А болячки не хочеш?
   - Зiнько...
   - Що - Зiнько? Я вже у тебе п'ятнадцять рокiв Зiнька! Ану, злазь,  кажу
тобi, та веди коня додому! Самого несе на безголiв'я та ще й коня веде! Не
прожила з тобою п'ятнадцять лiт, а промучилась, чума б  тебе  настигла  на
наглiй дорозi! А тепера ще й вдовою хочеш мене зробити! Не дiждеш!
   Вона розлютувалась не на жарт. Могутньою статурою напирала на  коня,  i
той, щулячи вуха, вiдступав назад. Iваник перелякався i вчепився в  гриву,
нiби в цьому мiг знайти порятунок. Але чiпкi руки  жiнки  от-от  досягнуть
його i стягнуть додолу. Що робити? Ще, чого доброго, i потиличника  дасть!
Ну, зробила б це вдома, де нiхто не бачить! Так  нi  ж,  клята  баба  хоче
осоромити його перед усiм хутором!..
   - Зiнько! - вереснув вiн високим голосом. - Не  чiпай!  Бо  от  тобi...
того... зна?ш-ма?ш... хрест - кину все i пiду на  Запорожжя  козакувати...
зна?ш-ма?ш!
   - Що? Ти  мене  ще  лякати?  -  Жiнка  зблiдла  i  вчепилась  руками  в
чоловiковi  штани.  -  Ану,  злазь!   Теж   менi   запорожець   знайщовся!
Зна?ш-ма?ш!..
   Це  вже  було  занадто.  Смiялися  козаки,  жiнки,  ба  навiть  дiтлахи
реготали. Iваник не стерпiв тако? наруги i вихопив  з  пiхов  шаблю.  Вона
сяйнула у нього над головою як блискавка. Жiнка охнула i вiдсахнулася. Цим
скористався чоловiк, ударив гнiдого пiд боки i вихором вимчав з натовпу.
   Зiнька деякий час стояла розгублена. З  ??  обличчя  враз  злетiв  злий
рум'янець, нижня губа затремтiла.
   - Iваночку, любий, куди ж ти? Зажди!
   Але чоловiк навiть не оглянувся - помчав до  узвозу,  що  жовтiв  серед
зеленi лiсу. Тiльки аж там зупинився i  помахав  рукою.  Зiнька  теж  було
пiдняла руку, щоб вiдповiсти йому, та ?й у голову раптом ударила думка, що
чоловiк насмiха?ться з не?. Очi ?? знов блиснули, обличчя, хоч i  запечене
на весняному сонцi, а все ж досить миловидне, побуряковiло. Вона взялася в
боки i гукнула так, що аж луна пiшла лiсом:
   - Ось ти повернешся, бродяго! Начувайся!
   Спихальський, який з подивом  спостерiгав  разом  з  iншими  цю  сцену,
захоплено покрутив головою, хвацько врутнув догори рудого вуса i  штовхнув
Гриву пiд бiк.
   - Ну й кубiта, пане Гриво! Га? - I прицмокнув язиком.
   - Та вже ж! - погодився Грива. - Не те, що вашi зманiженi панянки!
   Спихальський, видно, погодився з думкою Гриви, бо не вiдповiв нiчого  i
ще довго не мiг вiдiрвати очей вiд заживно? постатi молодицi. Тiльки  коли
Арсен, попрощавшись з рiдними i  Златкою,  дав  наказ  рушати,  зiтхнув  i
скочив на коня.
   Незабаром загiн пiднявся узвозом нагору i зник у лiсi.  А  хуторяни  ще
довго стояли бiля двору Звенигорихи i судили-рядили, чи пощастить  козакам
розшукати i визволити Стеху.



   4

   На третiй день, надвечiр, Звенигора з товаришами прибув до Чорнобаiвки.
Дубовi ворота фортечки були зачиненi.  З  вiконця  над  ворiтьми  на  стук
виглянув  заспаний   пахолок.   Побачивши   чотирьох   турецьких   спагi?в
(Звенигора,   Спихальський,   Во?нов   i   Грива   не    встигли    навiть
переодягнутися), вiн повагом  спустився  додолу  i,  вiдiмкнувши  хвiртку,
впустив ?х на подвiр'я.
   - Господар дома? - спитав Звенигора.
   - Вiдпочивають, - вiдповiв, позiхаючи, пахолок.
   - Проведи нас до нього!
   - Хе! Так i проведи! А чубитиме хазя?н кого? Мене чи вас?
   - За вiщо?
   - За те, що розбудив... Вiн недавно  прибув  з  далеко?  дороги  i  лiг
спочивати.
   - Не  чубитиме,  -  усмiхнувся  Звенигора.  -  Вiн  так  зрадi?  нашому
при?здовi, що барило меду накаже принести з льоху.
   - Ну, якщо так... - Пахолок розвiв руками i пiшов попереду.
   Грива залишився бiля коней.  Вiн  зразу  ж  дав  знак  козакам,  i  тi,
спiшившись, виринули з засiдки, наблизилися до брами.
   Звенигора, Во?нов i Спихальський попростували до будинку. Надворi - анi
душi.
   - Де ж челядь пана Чорнобая? - спитав Звенигора.
   - Господарчий двiр ген там,  внизу,  над  рiчкою...  Там  i  челядь.  А
пахолки теж сплять. Десь дома, на селi...
   "Добрий  знак,  -  подумав  Арсен.  -  Чорнобай  з  пахолками  сьогоднi
повернувся з далеко? дороги... Чи не з Дубово? Балки?"
   Поминувши  напiвтемнi  сiни,  вони  вступили  до  просторо?   свiтлицi,
заставлено? широкими фарбованими лавами, рiзьбленими  скринями,  шафою  та
великим дубовим столом, покритим важким гарусним настiльником.
   З сусiдньо? кiмнати крiзь прочиненi дверi доносилося гучне хропiння.
   - Хазя?н сплять, - прошепотiв пахолок i навшпиньках почав  крастися  до
спальнi, але Звенигора випередив його.
   - Стiй тут! Я сам розбуджу. Уявляю, як зрадi? твiй  господар,  уздрiвши
спросоння свого давнього знайомого!
   Пахолок знизав плечима i вiдступив  пiд  стiну.  Спихальський  зостався
бiля вхiдних дверей, а Во?нов, поклавши руку на пiстоль, зупинився посеред
свiтлицi.
   Хоч надворi стояла тепла весняна погода, Чорнобай спав  у  шароварах  i
кунтушi,  розстебнувши  його  i  широко  розкинувшись  горiлиць  на  бiлих
пуховиках. Його блiде нездорове обличчя вкрилося дрiбними росинками  поту.
При боцi - шабля, а на стiнi, в узголiв'? - багато оздобленi пiстолi.
   Звенигора постукав пiхвою шаблi в пiдошву Чорноба?вого чобота.
   - Вставай, сотнику! Проснись!
   Хропiння стихло. Чорнобай глипнув каламутними очима, безтямно подивився
на козака i знову заплющив очi, перевертаючись на лiвий бiк.  Але,  видно,
щось дiйшло до його  свiдомостi,  бо  раптом  схопився  i  сiв  на  лiжку,
втупившись у незнайомця.
   - Ти хто такий? Звiдки? - В його голосi почувся страх.
   - Не впiзна?ш,  Чорнобаю?  -  спитав  Звенигора,  виймаючи  з-за  пояса
пiстоль i зводячи курок.
   - Що це означа?, добродiю? Як ти потрапив сюди? Гей, люди!..
   Голос загубився в кiмнатах. Пахолок хотiв було кинутись  до  господаря,
однак, побачивши направлене на нього вiстря ятагана в руцi  Спихальського,
вiдступив назад пiд стiну.
   Тим часом Чорнобай схопився з лiжка. Мертвотна  блiдiсть  розлилась  по
його лицi. В очах свiтився жах.
   -Боже! Звенигора! - скрикнув вiн. - Звiдки?
   - З того свiту,  пане  ЧорнобаюI  Ти  таки  ще  не  стратив  пам'ятi!..
Спасибi, що впiзнав... Виходь у свiтлицю -  там  поговоримо!  -  Звенигора
схопив Чорнобая за плече i шарпнув так, що той засторчкував до дверей. Там
його пiдхопив Роман i одним помахом ятагана вiдрiзав вiд пояса шаблю,  яка
з брязкотом упала на пiдлогу.
   Пахолок отетерiло переводив погляд з  хазя?на  на  незнайомцiв,  ще  не
розумiючи, що ж, власне, ско?лося. Звенигора став насупроти  Чорнобая.  Як
довго вiн ждав цi?? хвилини! Скiльки разiв у безсоннi  ночi  в  пiдземеллi
Гамiда чи прикований до весла на галерi  уявляв,  що  скаже  при  зустрiчi
сво?му вороговi! I ось ця мить настала!
   - Ну, от i зустрiлися, пане Чорнобаю. Не чекав?
   Чорнобай мовчав. Пiд розстебнутим кунтушем високо здiймалися груди.
   - Чого ж мовчиш? Страшно пригадати, як продавав у неволю татарам  наших
дiвчат? Чи жалi?ш, що тодi, коли я був у тво?х руках,  не  перерiзав  менi
горла, га?
   - Чого ти вiд мене хочеш? - прохрипiв Чорнобай.
   Звенигора рвучко пiдiйшов до нього, схопив за груди, шарпнув до себе.
   - Хочу дiзнатися, звiдки ти сьогоднi  прибув!  З  Дубово?  Балки?..  Де
подiв мою сестру Стеху, яку тво? люди там викрали? Ну! Говори!
   - Я там не був, - прошепотiв Чорнобай, але по тому, як  сiпнулися  його
брови i ще бiльше розширилися зiницi, Звенигора зрозумiв,  що  вiн  бреше.
Стеха в його руках.
   - Ми прибули сюди по тво?му слiду, сотнику! Не крути хвостом,  як  пес!
Взагалi з тобою не варто було б панькатися  жодно?  хвилини,  -  ти  давно
заслужив собi смертi! Але зараз я не хочу  пригадувати  старого...  Вiддай
менi мою сестру!
   - ?? нема у мене!
   - Але ж ти був у Дубовiй Балцi!
   - Не був!
   Роман, слухаючи цю розмову, мiнився в лицi. Почувши  останню  вiдповiдь
Чорнобая, вiн швидко вихопив з кишенi велику кiнську пiдкову i  ткнув  нею
сотниковi пiд носа.
   - А це пiзна?ш, собако? Ми  ??  знайшли  на  мiсцi  вашого  нiчлiгу,  в
лiсi... Невже ти хочеш, щоб ми повели тебе в конюшню i показали, котрий  з
тво?х коней загубив цю пiдкову?
   Чорнобай мовчав. Тiльки вiд страху i безсило?  лютi  закусив  до  кровi
губу.
   - Чого ж мовчиш? - струснув його Звенигора.
   - Та що з ним  говорити,  панове!  -  вигукнув  Спихальський.-  Пальни,
Арсене, в пiстоля - хай гине до дзябла!
   - I справдi! - пiдтримав товариша Роман. Звенигора мовчки подивився  на
друзiв. Вiн ще вагався.
   - А як же сестра?
   - Перевернемо це кубло вверх дном, а знайдемо! Вона десь тут!
   - Ну, якщо так, - смерть негiдниковi! - Звенигора пiдняв пiстоль.
   - Стривайте! - прохрипiв Чорнобай. - Дайте помолитись  перед  смертю!..
Не губiть душi без сповiдi!
   Звенигора перезирнувся з товаришами. Тi ствердно хитнули головами.
   Чорнобай, незграбно сутулячись, рушив через свiтлицю до  iкон,  що  пiд
рушниками висiли в кутку. Там упав на колiна,  обiперся  обома  руками  об
нефарбовану дерев'яну пiдлогу i почав бити поклони, щось шепочучи собi пiд
носа.
   Звенигора i його друзi стали посеред свiтлицi з таким розрахунком,  щоб
Чорнобай i пахолок були в полi зору.
   Зненацька щось скрипнуло, стукнуло. Потiм почувся гучний грюкiт - i  на
очах ошелешених  воякiв  Чорнобай  зник.  На  тому  мiсцi,  де  вiн  стояв
навколiшки, зяяв чорний отвiр.
   - Прокляття! - вирвалось у Звенигори.
   Всi кинулись вперед. Заглянули в яму. Але,  крiм  дерев'яно?  ляди,  що
хиталася на металевих завiсах, не побачили там нiчого. Знизу долинав  ледь
чутний шурхiт: десь глибоко осипалася земля.
   Звенигора занiс над ямою ногу, збираючись плигнути туди. Во?нов  схопив
його за руку.
   - Ти збожеволiв, Арсене! Куди? Хто зна?,  якi  несподiванки  приготував
там Чорнобай для переслiдувачiв! - Вiн нагнувся i вистрiлив у пiдземелля з
пiстоля. Прогуркотiла луна, - пороховий дим заволiк неширокий отвiр.
   Позаду  грюкнули  дверi:  переляканий  на  смерть  пахолок  чкурнув  iз
свiтлицi.
   - Стiй, псякрев! - метнувся за ним Спихальський. Та пахолок  вiдбiг  не
далеко. В сiнях його схопив Грива. Притиснув до стiнки.  Звенигора  вiдвiв
важку руку товариша.
   - Чекай, Гриво! Цей птах нам потрiбен! - I до  пахолка:  -  Якщо  хочеш
жити, вiдповiдай правду, як на сповiдi! Де дiвчина,  яку  Чорнобай  привiз
сьогоднi? Куди ви ?? подiли?
   - Господар мене заб'?. Помилуйте, вашмосць!
   - Дурню, дбай про те, щоб ми не вкоротили тобi вiку зараз!
   - У нього кiлька тайникiв...
   - Кажи всi!.. Один - у вiтряку - я сам знаю...
   - Два тут, у фортецi. Один - у стiнi, хiд з конюшнi...  Я  покажу.  Але
там зараз нема? нiкого...
   - А другий?
   - Поклянiться, що вiдпустите мене живого.
   - Вiдпущу. Ось тобi хрест!
   Пахолок зразу пожвавiшав. Полегшено зiтхнув.
   - Тодi скажу. Може, легше на душi стане,  а  то  носив  цю  та?мницю  в
серцi, як камiнь! Та нiкому не кажiть, що вiд мене дiзналися.  Помiтили  в
дворi собачу будку? Мiж конюшнею i коморою... Ото хiд в тайник! Пiд будкою
глибокий льох, а в будцi-собака... Зрозумiли?
   - Зрозумiли. А бiльше нема нiде?
   - ? ще в лiсi. За двi  версти  звiдси,  в  урочищi  Журавлi,  насупроти
джерела, викопано в гущавинi потайний погрiб... Але то для зими.
   - Ясно. Як же тебе звати?
   - Минкою.
   - Ну, от що, Минко, якщо все це правда, ми тебе  вiдпустимо.  Хоча,  по
правдi кажучи, все Чорноба?ве кодло заслугову? однi?? гiлляки. Веди нас до
будки!
   Викопаний у твердiй глинi та?мний хiд мав кiлька  колiн.  Це  врятувало
Чорнобая вiд Романовоi кулi. Вiн кумельгом скотився вниз, до повороту,  i,
боляче вдарившись об суху стiну, шуснув за виступ. В ту  ж  мить  пролунав
пострiл. Але Чорнобай уже був у безпецi. Звiвшись на ноги, вiн намацав  на
стiнi ятаган i шаблю, повiшенi тут же  на  скрутний  випадок,  i  в  думцi
похвалив себе за передбачливiсть. Тепер вiн мiг оборонятись у  цiй  тiснiй
норi, де двом не розминутись.
   Постоявши деякий час за виступом i пересвiдчившись, що погонi не  буде,
Чорнобай  почав  навпомацки  пробиратися  вниз.  Добравшись  до   лазiвки,
закрито? мiцними дубовими дверцятами, вiдсунув засув, вiдчинив дверцята  i
вилiз iз нори. Опинився в  напiвпорожнiй  i  напiвтемнiй  клунi.  Обтрусив
одяг, застебнув кунтуш, причепив до боку шаблю, а до другого  -  ятаган  i
поспiшно вийшов на подвiр'я.
   Тут вешталося чимало  людей  -  наймитiв,  наймичок  i  пахолкiв.  Однi
готували на завтра зерно для посiву  -  саме  сiяли  пiзню  гречку,  другi
чистили гнiй у стайнях, третi вешталися без дiла.
   Побачивши господаря, всi враз заметушилися.
   Блiдий, вимазаний у вогку глину Чорнобай пiдбiг до комори. Гукнув:
   - До збро?! До збро?! Напад! Всi до мене! Зачинiть ворота!
   Люди враз кинули роботу. Звиклi до тривожного життя,  вони  не  зчиняли
крику, лементу, а  швидко  хапали  зброю  -  шаблi,  мушкети  i  бiгли  до
Чорнобая. Хтось зачинив важкi ворота, хтось ударив на сполох - i уривчастi
згуки дзвону полинули ген-ген по околицi.
   - Сiдлайте коней!
   Пахолки  виводили  з  ст