а?нь блискучошкiрих огирiв, накидали сiдла, затягували попруги. Опинившись у сiдлi, Чорнобай вiдчув себе спокiйнiше. За плечима у нього гарцювало пiвтора десятка вершникiв. Вiн наказав вiдчинити ворота. - За мною! Нападникiв небагато! Вируба?мо всiх до ноги! Нiкого не жалiти! Щойно пережитий страх змiнився лютою радiстю, що розпирала йому груди. Урятувався! Тепер тiльки б не випустити з рук Звенигори i його друзякiв! Вiн махнув шаблею i на чолi загону вихором вилетiв з двору на широку дорогу, що поза кручею, узвозом вела, на гору, до фортецi. 6 Минка вгамував розлютованого пса i зачинив у комiрчину. Потiм вiдтягнув убiк будку. Пiд нею виявилась майстерно зроблена ляда. - Тут, - сказав пахолок i, злякано позираючи, чи нiкого не видно з людей Чорнобая, вiдступив за рiг комори. Звенигора з Романом пiдняли досить-таки важку ляду, стали на колiна, заглянули в льох. На них дихнуло вогкою землею i плiснявою. - Стехо, - тихо погукав Звенигора, все ще не вiрячи, що тут може бути сестра. - Стехо! Сестричко! У нього над головою згромадилися товаришi й односельчани, що по?хали з ним. Всi затамували подих. З льоху долинуло легке шемрання, почувся шелест соломи. - Стехо! Ти тут? Це я - Арсен! - гукнув козак щосили. - Арсене! - не крик, а зойк вихопився з ями. Звенигора зразу впiзнав голос сестри. До того голосу прилучилися поклики ще кiлькох дiвчат. Пролунав тупiт нiг, i внизу, якраз пiд отвором, з'явилося четверо дiвочих облич. Запорожець побачив змученi очi Стехи, скуйовдженi коси. Дiвчина простягнула вгору тонкi руки. - Драбину! - крикнув Звенигора. Принесли драбину, опустили в яму. Бранки одна по однiй пiднялися наверх. Арсен пiдхопив Стеху на руки, пригорнув до грудей. - Сестронько! - Братику! Арсене! Де ти тут узявся? В цей час внизу, над рiчкою, забив на сполох дзвiн. Низькi уривчастi звуки тривогою одiзвалися в серцях козакiв. Усi нараз принишкли. Звенигора пошукав очима Минку, але того мов вiтром здуло - десь зник. - Чорнобай склика? сво?х людей, - сказав Роман. - Так, прогавили ми його, собаку! - глухо вiдгукнувся Арсен. - Тепер нам тут залишатися небезпечно... На коней, друзi! Для дiвчат осiдлайте Чорноба?вих! Поки сiдлали чотирьох огирiв, Звенигора вiддавав накази. - Романе, ви з Гривою берiть дiвчат i мчiть попереду! На допомогу вiзьмiть ще кого-небудь. Ну, хоча б дядька Iваника, - i тихо додав: - З нього менi мала допомога, а вам усе-таки жива душа... -Потiм голосно: - Ми ?хатимемо зразу за вами. Але якщо доведеться прикривати вас i ми вiдстанемо, то ждiть нас на Iнгульцi! Сонце зайшло, i на землю спадали синi вечiрнi сутiнки. Попереду ви?хали з фортецi Роман, Грива, Iваник i дiвчата. За ними - решта загону на чолi з Арсеном. Спихальський був незадоволений. - Може, хоч червоного пiвня пустимо на це кляте гнiздо, пане добродзею? - спитав Звенигору. - Невже так i по?демо? - Не треба, - скрушно махнув рукою Звенигора. - Не гнiздо винувате, а той звiр, що живе в ньому. Хитрий, бестiя! Наготував лазiвок! Знав, що рано чи пiзно доведеться рятувати свою шкуру!.. Ну, та ми доберемось до нього! Не втече, клятий!.. А фортеця славна. Для чого ж ?? руйнувати? Добрий захисток для наших людей вiд татарви... - Як зна?ш, пане добродзею, - буркнув Спихальський. - А я викресав би вогню, жеби вшистко пiшло з димом! Звенигора не вiдповiв. Попереду, з узвозу, виринув кiнний загiн. Хоча до нього було не менше двохсот сажнiв, i Арсен i пан Мартин зразу впiзнали малиновий кунтуш Чорнобая. Впiзнав його i Роман, бо миттю звернув лiворуч i погнав зi сво?ми людьми поза селом до лiсу, що чорнiв удалинi. Звенигора прикинув оком i зрозумiв: у Чорнобая бiльше людей. Встрявати у рукопашний бiй небезпечно. До того ж йому не хотiлося ризикувати життям чи здоров'ям сво?х односельчан. Тому вiн вирiшив ?хати слiдом за Романом у надi?, що скоро наступить вечiр, i темрява схова? ?х вiд переслiдувачiв. Чорнобай розгадав задум козакiв i, зрiзавши кут, утворений дорогами, швидко наближався. Не останню роль тут грало, мабуть, те, що у нього були свiжi, нестомленi конi. Почалася погоня. Гула пiд копитами земля. Бряжчала козацька зброя. По праву руч промайнули бiленькi хати села - i три загони вирвалися в степ. Переднiй явно стишував хiд. Не призвича?нi до швидко? верхово? ?зди полонянки ледве держалися в сiдлах, i це змушувало Романа i Гриву притримувати сво?х коней. Нарештi, коли стало ясно, що до темряви вiдiрватися вiд погонi не пощастить, Звенигора на ходу крикнув: - Приготувати мушкети! Стрiляти на ходу залпом! Цiлитися не в вершникiв, а в коней! Козаки зiрвали з-за спин мушкети, розсипалися лавою, щоб не зачепити сво?х. На горбi Звенигора подав знак зупинитися. Верхiвцi осадили коней i, не розвертаючи ?х, впiвоберта приклали мушкети до плiч. - Пали! Гримнув залп. Три чи чотири переслiдувачi рухнули на землю. Iншi зупинилися. Конi здибилися, злякано заiржали. Почувся крик i стогiн поранених. Потiм усе зникло - пороховий дим кострубатою хмаркою поволi посунув на переслiдувачiв i прикрив ?х вiд козакiв. - Вперед! - гукнув Звенигора. Прищуливши вуха, конi рвонули щодуху. Пострiли, крики, запах диму стривожили ?х, наддали нових сил, i втiкачi прудко помчали до лiсу. Через двi-три сотнi крокiв Звенигора оглянувся. У нього радiсно тьохнуло серце: випробуваний у багатьох боях запорозький засiб зупинити наступ ворожо? кiнноти цiлком виправдав себе i тут. Загiн Чорнобая, збившись у купу, тупцявся на мiсцi. Видно, смерть чи поранення кiлькох товаришiв вiдбили у пахолкiв охоту продовжувати переслiдування. Незабаром вечоровi сутiнки погустiшали i темно-сизою пеленою покрили степ. Тепер Чорнобай, хоч би й хотiв i мав сили, мусив би припинити погоню. 7 Справдi, несподiваний козацький залп викликав у загонi Чорнобая велике замiшання. Два пахолки були пораненi. Ще четверо, упавши з тяжко поранених коней, так забилися, що в першу хвилину не могли прийти до пам'ятi i товаришi вважали ?х загиблими. Сам Чорнобай лишився неушкоджений. Вiн хотiв продовжувати погоню, але нiхто за ним не по?хав. Тому вiн наказав пiдiбрати поранених i вертатися додому. У фортецi, кинувши поводи пахолковi, наказав: - Розшукайте Минку i приведiть до мене! А також пошлiть за Тхором i Митрофаном - хай зайдуть! А сам пройшов до себе в спочивальню, зiрвав зi стiни два пiстолi - застромив за пояс i, сiвши край столу на лаву, задумався. Становище його враз ускладнилося. Повернення з неволi Звенигори було як грiм серед ясного неба. Тiльки чудом урятувався вiн сьогоднi. Але небезпека не минула. Запорожець у перший-лiпший день може повернутися з бiльшими силами або пiдстереже його десь одного i пошле кулю в спину. Отже, було про що подумати сотниковi. Грюкнули дверi - i пахолки ввели Минку. Чорнобай пiдвiв голову, суворо глипнув на хлопця. - Пiдiйди ближче! А ви - геть звiдси! Коли пахолки вийшли, Чорнобай встав, пiдiйшов до Минки. У хлопця задрижали колiна. - Це ти впустив тих розбiйникiв, падлюко? - прошипiв господар. - Скiльки вони тобi заплатили? - Батечку, ?й-богу, нiчого! - забелькотав Минка. -- Хай мене грiм поб'?, коли брешу!.. Я думав, люди з Немирова... Вiд Юрiя Хмельницького або вiд Многогрiшного... А виявилося... - Ти чув, що вони тут говорили? - Чув. По тому, як у Чорнобая блиснули очi, хлопець зрозумiв, що бовкнув зайве. Руки його ще бiльше затремтiли. - Кому про те розповiдав? Тiльки правду! - Нiкому. Хай менi язик одсохне, коли брешу! - Забожись! - Хрест мене побий, нiкому!.. Хiба я маленький? - Гаразд. Iди! Хлопець повернувся i ступив крок до дверей. В ту ж мить блиснув у Чорноба?вiй руцi ятаган - i пахолок, не встигнувши крикнути, упав на пiдлогу. Чорнобай нахилився над ним i вдарив ще раз, цiлячись у серце. Потiм витер ятаган об одяг пахолка i знову сiв на лаву. Через деякий час у сiнях почулися кроки. Чорнобай схопився, викресав вогню - запалив свiчку. Потiм прочинив дверi. - Це ти, Митрофане? - Я, - почувся протяжний голос. - А Тхiр з тобою? - Та вже ж. - Заходьте! Пахолки боязко зайшли до свiтлицi. Пiсля по?здки за Днiпро вони мiцно спали i тепер, почувши про напад на фортецю i про погоню, в якiй вони не брали участi, не знали, чого чекати вiд господаря. Побачивши на пiдлозi труп, зупинилися. Митрофан перехрестився. - Невже Минка? Чорнобай не вiдповiв. Зачинивши за пахолками дверi, пiдштовхнув ?х на середину кiмнати i став насупроти. Пахолки вiдчули небезпеку. Митрофан, мов спутаний кiнь, незграбно переступав з ноги на ногу. Тхiр, невеликий, верткий, норовив заховатися за довготелесого товариша. Але Чорнобай крикнув на нього: - Чого крутишся, мов муха в окропi? Перед ким сто?ш, падло? Забув? Тхiр завмер, гарячкове думаючи, звiдки чекати напастi. Митрофан придуркувато дивився на господаря. Його неповороткий розум не мiг збагнути, що трапилося. А Чорнобай раптом приголомшив обох несподiваним запитанням: - Де ви подiли Звенигору? Митрофан вирячив очi. - Якого Звенигору? - Не прикидайся дурнiшим, як ?, йолопе! - гримнув на нього Чорнобай. - Того козака, що я звелiв посадити на палю, а потiм кинути в озеро! - А-а, - Митрофан повернувся до Тхора з таким виразом, нiби говорив: "Бач, я ж тобi казав!" Тхiр улесливо усмiхнувся, винувато опустив очi. - Ми продали його Алi, пане. - Продали Алi? Як же ви посмiли, нещаснi? - Митрофан пiдбив... Каже, господар заробив добре, а ми хiба не люди? Я й не хотiв, але вiн напосiвся... Погрожував... Митрофан ще дужче вирячив очi. Обличчя його посинiло вiд гнiву. Вiн аж задихнувся, почувши, як Тхiр звалю? з себе вину й переклада? на нього, i не мiг нiчого сказати в сво? виправдання. Вiн здебiльшого орудував кулаками, тому, не довго думаючи, зацiдив Тхоревi у вухо. Той вiдлетiв до вiкна i вихопив пiстоль. Гримнув пострiл. Митрофан зойкнув, схопився за груди й поволi осiв на пiдлогу. Чорнобай усе ще непорушно стояв бiля столу, тiльки уважно слiдкував за кожним рухом Тхора, тримаючи напоготовi зведений пiстоль. Тхiр кинувся до Митрофана, що впав поряд з Минкою, заглянув в обличчя. - Готовий! - I ти гада?ш, що цим урятував свою мерзенну шкуру? - тихо спитав Чорнобай. - Гада?ш, я так i повiрив, нiби то Митрофан пiдбив тебе продати Звенигору татариновi? Тхiр позеленiв. Упав на колiна - поповз до господаря, намагаючись обхопити його ноги руками. Та Чорнобай рiзко вiдштовхнув пахолка. - Ти хитрий, Тхоре. Але й тобi прийшов кiнець! Твоя хитрiсть мало не коштувала менi життя. - Простiть мене, добрий господарю! - схлипнув Тхiр. - Не iнакше - диявол мене попутав! Але, клянусь богом, я ще прислужуся вам... Тiльки не вбивайте!.. Згадайте, скiльки разiв я рятував вам життя... Я завжди служив вам вiрою i правдою. Ну, а раз схибив - позаздрив на грошi... Каюсь... Вiн знову пiдповз до господаря i, плачучи, цiлував його замазанi в глину чоботи. Чорнобай мовчав. Лише по кiлькох хвилинах роздуму схопив Тхора за сорочку i поставив перед собою. Свiчка мерехтливо кидала на перекошене вiд страху обличчя пахолка жовтаве свiтло, - i вiд того воно здавалося неприродно зеленим, мертвотним, бридким. Чорнобай з огидою вiдштовхнув парубка вiд себе. - Гаразд, Тхоре... Я помилую тебе... З грудей пахолка вирвався радiсний стогiн. - Однак не думай, що я тобi прощаю... Ти мусиш заробити прощення! Слухай уважно... Ти проберешся на Запорожжя, вступиш у сiчове товариство. А там вибереш влучну хвилину i прикiнчиш Звенигору... Вiн не зна? тебе в обличчя? - Нi, не зна?. - От i добре. Це сприятиме нашому задумовi... Та не зволiкай! Адже поки Звенигора живий, я не можу залишатися в Чорноба?вцi. Сьогоднi ж вирушу в Крим до Алi... Я ждатиму звiстки вiд тебе... Чу?ш? - Чую... Все буде зроблено, як ви наказу?те! 8 Лише опiвночi Звенигора зупинив загiн на нiчлiг. Козаки попутали коней i пустили пастись на долину, а самi, прославши кире?, вклалися спати. Не спали тiльки Звенигора, Роман, Спихальський, Грива та Iваник. Iваник виявився доброю i хазяйновитою людиною. Миттю нарвав сухо? нехворощi i помостив пiд кущем, заслав ?? широкими попонами. - Прошу, дiвчата... Це, зна?те-ма?те... того, не перина, та все ж м'якенько буде. Поспите до ранку, якщо нас не сколошка? погоня... Та, думаю, до цього не дiйде! Ми ?м, зна?те-ма?те, завдали хльору! Тепер знають, з ким зв'язались - бiльше носа не поткнуть! Слухаючи хвастовите буркотання Iваника, Звенигора усмiхався в темрявi. Вiн був радий, що все скiнчилося щасливо. Стеха уникнула татарсько? неволi, нiхто з односельчан не потерпiв... А те, що Чорнобай вислизнув з рук, не дуже непоко?ло запорожця. Прийде час - потрапить птаха до сiльця! Iншi думки полонили його. До пори до часу не дiлився ними з товаришами, а зараз вирiшив, що вiдкладати нiкуди. - Вранцi я залишу вас, - сказав друзям тихо. - Ви по?дете в Дубову Балку, а я на Запорожжя... - Арсене, що ти вигадав? - здивувався Роман. - Так треба. Я мушу негайно везти фiрман! - Але ж ти не побував дома! Як же Златка, Младен, Якуб? - Я повернуся незабаром. А Златцi, Младеновi i Якубовi у мо?х буде добре... Та й ви будете з ними. - Е нi, пане-брате, так негоже. - Не вмовляй мене, Романе. Я мушу якнайшвидше бути в Сiчi! - Тодi ми теж з тобою, Арсене. Дорога далека i небезпечна. Чи так я кажу, пане Мартине? - Атож. Пiвсвiту одмахали разом, а тутай юж не кинемо тебе одного!.. Та й, правду кажучи, мене всеньке життя кортiло хоч ?дним оком поглянути на ту славутню Сiч Запорозьку. А допiру така оказiя, панове! Га!.. ?стем шляхтич польський, а ниньки стану козаком запорозьким! Ото метаморфоза, панство! Заради не? я ладен хоч на край свiту, перун ясний! - Але ж, пане Мартине, я гадав, що ти поспiша?ш до панi Вандзi в Закопане. Наступила пауза. В темрявi не видно було виразу обличчя Спихальського. Але всi почули тихеньке, стримуване зiтхання. - Поспi?мо з козами на торг! - буркнув пан Мартин. - Панi Вандзя чекала на мене тши лята, почека? ?ще ?дне - буде штири! - Ну, що ж, друзi, якщо ваш намiр твердий, то по?демо разом! Скажу вам, чортяки ви мо? дорогi, що я радий цьому! Та ще й як радий! Ех! Звенигора намацав у темрявi руки товаришiв i з почуттям мiцно потиснув ?х. Ось вони - друзi! Неволя i спiльна боротьба з ворогом зблизила, а згодом здружила ?х, i вони стали побратимами, готовими йти на виручку один одному в вогонь i воду. I вiдвертий, щиросердний Роман, i запальний, гоноровитий, але, по сутi, добрий, як дитина, пан Мартин, i похмурий, мовчазний, прибитий страшним горем Степан Грива, - всi вони, не вагаючись нi митi, грудьми заступлять його в час смертельно? небезпеки, як i вiн кожного з них. I вiд того, що вони нiколи не говорили про це вголос, але твердо знали, що iнакше бути не може, що кожен зробить те, що ма? зробити справжнiй друг-побратим, Арсеновi стало на душi легко i радiсно... Справдi, один у полi - не во?н! Це старовинний закон вояцького життя. I скiльки разiв вiн переконувався в справедливостi цього! Мiцна ж вояцька дружба i готовнiсть у найскрутнiших обставинах постояти за товариша - то запорука перемоги над ворогом, запорука того, що вийдеш цiлим iз найнебезпечнiшо? тарапати. Охопленi спiльним почуттям, друзi довго гуторили впiвголоса, лежачи горiлиць на землi i вдивляючись у густо-син? небо, всiяне безлiччю мерехтливих зiрок. До них озивався нiчним шурхотом степ: шелестiла пiд вiтерцем тирса, цвiрчали на тисячi ладiв коники, iнодi десь, налякана нiчним хижаком, запiдпадьомка? перепiлка чи зiрветься з гнiздовища бистроногий стрепет. В долинi форкали стриноженi конi. Нарештi на всiх налягла дрiмота. - Спати, друзi! Спати пора! Незабаром свiтатиме, - сказав Звенигора. Однак сам не заснув. Тихенько пiдвiвся i тiнню ковзнув до куща, де спали дiвчата. Стеха лежала скраю. Арсен нахилився, погладив шкарубкою долонею розпущенi коси i довго сидiв нерухомий, заглибившись у сво? думи й оберiгаючи сон дiвчат i товариства. Вранцi загiн роздiлився надво?. Спихальський, Роман i Грива ще сiдлали коней, а балкiвчани вже вiд'?жджали. Iваник, якого Звенигора назначив отаманом загону, гордо випинав вузенькi груди i примушував коня грати пiд ним. Арсен побажав щасливо? дороги, поцiлував Стеху i гукнув: - Ну, рушайте! Балкiвчани вдарили коней i риссю помчали широкою долиною прямо на пiвнiч. Коли вони сховалися за виднокра?м, Звенигора скочив у сiдло, i чотири вершники повернули на пiвденний схiд. НЕСПОДIВАНЕ УСКЛАДНЕННЯ 1 Третього дня, пiзно ввечерi, чотири подорожнi зупинилися пiд брамою сiчово? фортецi. Звенигора рукiв'ям пiстоля загрюкав у мiцнi дубовi дошки. У пiдворiттi прокотилася гучна луна. Десь угорi, в темрявi, скрипнула хвiрточка, i сонний голос незадоволено запитав: - Який там чорт, прости господи, товчеться? Звенигора мало не зареготав. Радiсть розпирала йому груди. Пiсля всього того, що пережив у чужих краях, ось вiн сто?ть перед ворiтьми рiдно? Сiчi i сам собi не вiрить: сон це чи наяву? Нiби й не було важкого шляху до Криму, Гамiда i Сафар-бея, гайдутинiв Младена, ненависно? галери, довго? путi через Болгарiю, Волощину i сплюндровану Правобережну Укра?ну до тихо? Сули. Зда?ться, нiби вчора надвечiр ви?хав вiн iз цi?? брами, а сьогоднi вже й поверта?ться назад. I зустрiча? його не хто iнший, як сам батько Метелиця! Усмiхаючись невидимою в темрявi радiсною усмiшкою, Звенигора уявля?, як там, нагорi, висунувшись iз вiконця, старий козарлюга вдивля?ться вниз i намага?ться розпiзнати чотири постатi. Але розпiзнати не може i вiд того злиться. I вже готовий вибухнути гнiвом i добiрною лайкою. Голос загримiв знову: - Чи тобi там заклало, iдоле? Чого грюка?ш, питаю? Тепер уже Звенигора не витримав i зареготав. Саме такi слова i сказанi саме таким тоном, притаманним тiльки бувалим запорожцям, що не бояться нi бога нi чорта, вiн сподiвався почути зараз вiд свого колишнього учителя. - Пiзнаю сво?х! - крiзь сльози i смiх промовив Звенигора. - Вiдчиняйте, батьку Корнiю! Невже не впiзна?те? Метелиця на якийсь час замовк. Потiм охнув i, чути було, одскочив вiд оглядового вiконця. З надворiтньо? вежi знову почувся його гучний голос. Вiн будив вартових запорожцiв, якi, нехтуючи небезпекою, спокiйнiсiнько повкладалися спати. - Вставайте! Та вставайте-бо, iродовi душi! Сiкачу, Товкачу, годi спати! Прокидайтеся! Дорогий гiсть при?хав!.. По дерев'яних сходах загупотiли важкi чоботи. Заскрипiла пiдойма, грюкнув залiзний засув - i брама вiдчинилася. З не? вилетiв засапаний Метелиця. За ним поспiшали Сiкач i Товкач, якi спросоння до ладу не розшолопали, чого ?х так поспiшно збудили, i незадоволено бурчали. - Арсене! Чортяко! - вигукнув Метелиця i згрiб Звенигору в сво? ведмежi обiйми. - Живий! Прилетiв, соколику! Ох ти боже!.. Вiн мiцно притис Арсена до грудей, поцiлував в обидвi щоки i, врештi, просльозився. Здивованi i зрадiлi Сiкач i Товкач силомiць вирвали товариша i побратима, якого вони вже не сподiвалися побачити живого, з могутнiх рук Метелицi. - Арсене! Брате!.. Пiсля перших бурхливих проявiв радостi, коли чулися тiльки окремi вигуки, Метелиця перший згадав, що подорожнi, мабуть, стомилися i потребують вiдпочинку. - Без спочинку з-за самого Дунаю, батьку, - сказав Арсен. - Тож не дивно, що я i мо? товаришi не вiдмовимось вiд вашо? гостинностi. Останнi три днi мчали, мов на крилах. Скучив за товариством сiчовим та й наглi справи... А що - кошовим i досi Сiрко? - А хто б же? Вiдмовлявся, правда, дуже. Казав - старий став. Але ж товариство наполягло... Та й час тривожний... - Менi б зразу до нього... - Чекай, чекай, хлопче! Надворi глупа нiч - а ти до кошового! Чи, може, горить? Виспишся - а тодi роби що зна?ш! - охолодив Арсена Метелиця. - За?жджайте!.. Товкачу, постав коней до стайнi! А ти. Сiкачу, роздобудь чого-небудь до рота кинути людям! Та повертайтеся жвавiше, недотепи!.. А я вже постою на чатах! Пiсля сито? вечерi Метелиця вiдправив Романа, Спихальського i Гриву спати, а Звенигору примусив розповiсти про сво? мандри i поневiряння. Старий запорожець i його молодi товаришi, затамувавши подих, довго слухали цiкавi розповiдi, i лише перед свiтом зморений Арсен заснув. Вранцi вся Сiч дiзналася про повернення Звенигори. Кожен хотiв на власнi очi побачити його i послухати про все, що вiн зазнав. Але Звенигора, скинувши з себе турецький одяг i вбравшись за рахунок вiйськово? скарбницi у новий, пiшов до кошового. Зате Спихальський, Роман i Грива на всi заставки оповiдали про сво? поневiряння в неволi. Особливий успiх у запорожцiв мав пан Мартин. Розповiдав вiн цiкаво i не без гумору, частенько ввертаючи в свою розповiдь польськi словечка i змальовуючи Арсена мало не казковим богатирем i звитяжцем. Слухаючи його, козаки час вiд часу вибухали веселим реготом, бо Спихальський навiть про трагiчнi подi? з ?хнього життя умiв розповiсти дотепно i весело. Тодi пан Мартин реготав гучнiше за всiх, задерши голову i наставивши в голубе небо сво? рудi вуса-списи. Потiм набирав поважного вигляду i знову заходжувався розважати сво?х слухачiв новою пригодою, в якiй правда нерiдко прикрашувалася буйною вигадкою невтомного поляка. Проходячи мимо гурту, Звенигора зустрiвся поглядом з паном Мартином - йому запорожцi пiдсунули пiд ноги перевернуту догори дном бочку, щоб усiм було видно оповiдача. Спихальський хитро усмiхнувся, пiдморгнув i теревенив далi: - А ?днего разу - то було юж на Днiстрi - послав мене пан Арсен розвiдати переправу... Шуснув я в кущi i йду собi понад берегом. Остерiгаюсь, коб який татарин не загледiв мене. Аж патчу - бiжить до рiчки гарненька татарочка з високим мiдним глеком на плечi. Я зупинився. Думаю, що ж воно буде далi? Татарочка поставила глек на камiнь, оглянулась навколо i - о, панство! - почала швидко роздягатись... Я зажмурив очi... Потiм менi набридло стояти, мов слiпому, i я розплющив ?дне око... - Га, га, га! - зареготали навколо запорожцi. - Патчу - лишилась татарочка тилько в барвистих шовкових шароварах... Ох, ?зус!.. А як я розплющив i друге око, вона юж встигла... Звенигора не розiбрав, що там "юж встигла" татарочка, але по тому, який громовий регiт вибухнув над натовпом, стало ясно, що пан Мартин веселим словом i жартом зумiв прихилити до себе козацькi серця. У свiтлицi вiйськово? канцелярi? Звенигору зустрiв сам Сiрко. Уперше Арсен бачив кошового таким схвильованим i зворушеним. Старий отаман розкрив обiйми i, не дозволяючи молодиковi вклонитися по старовинному козацькому звичаю до землi, притис його до грудей. - Ти повернувся-таки! Слава богу! А я вже не сподiвався побачити тебе живого i вiдчував грiх на сво?й душi! - Повернувся, батьку, але, на жаль, без вашого брата. Не знайшов... Сiрко посадив Арсена насупроти себе. Зiтхнув. - Бачу. Коли б знайшов, то прибув би разом з ним... Видно, не доведеться бiдоласi померти на рiднiй землi... Однак ти недаремно ?здив: прислужився рiднiй матерi нашiй Укра?нi i всьому кошевi запорозькому. Твоя звiстка про похiд Iбрагiма-пашi на Чигирин дозволила нам вчасно пiдготуватися до зустрiчi ворога й успiшно вiдбити його напад... Даремно Iбрагiм-паша i хан Селiм-Гiрей три тижнi без упину штурмували Чигирин. По кiлька разiв на день кидали вони на приступ сво? вiйська, копали апрошi i закладали пiд стiни мiста пороховi мiни - нiщо ?м не допомогло! Чигирин вистояв, а Iбрагiм-паша з Селiм-Гiре?м безславно вiдступили... А ми тут, на Низу, теж не сидiли склавши руки - шарпали татарськi улуси, громили переправи турецькi через Буг, стерегли Муравський шлях, знищували ворожi валки з припасами... В усьому цьому ? й твоя, молодче, частка! Вчасне попередження про намiри ворога - то вже наполовину виграна баталiя! - Я радий чути це, батьку, - скромно вiдповiв Звенигора. - Але то дiло минуле... Турки не облишили намiру заволодiти Укра?ною. Султан Магомет знову готу? похiд. Ще грiзнiший, нiж торiк! Сiрко уважно подивився на козака. - Ти ма?ш певнi вiстi? - Так. Менi пощастило разом з мо?ми болгарськими друзями роздобути султанський фiрман. - 3 цими словами Звенигора видобув з-за пазухи цупкий сувiй пергаменту i подав його кошовому. Сiрко розгорнув жовтуватий аркуш, списаний мережаним турецьким письмом, притиснув його до столу долонями. Довго вдивлявся в нього. - Про що пише султан? Звенигора прочитав фiрман i слово в слово переклав. Сiрко мовчки слухав. На його високому загорiлому лобi зiйшлася мiж бровами глибока зморшка. Очевидно, кошового глибоко вразило почуте, але вiн намагався цього не показати. Мужн? обличчя Сiрка, до якого так пасували густi довгi вуса, що пiдковою охоплювали чисто поголене круте пiдборiддя, лишалося непроникним. Деякий час вiн мовчав. Згорнувши сувiй. Арсен дивився на кошового i намагався вiдгадати його думки i почуття. - Ось воно як, - нарештi, тихо промовив Сiрко. - Отже, цього лiта щонайменше двiстi тисяч туркiв i татар топтатимуть нашi степи, палитимуть села й хутори, руйнуватимуть мiста!.. А хто скаже, скiлькох наших людей вони уб'ють, скалiчать, потягнуть у неволю агарянську нечестиву!.. Бiдна моя Укра?но, чим ти провинилась перед богом, що вiн насила? на тебе одну напасть за одною! Скiльки горя зазнала ти i скiльки ще впаде на твою нещасну голову!.. Вже рiвно сорок лiт, з часу гетьмана Якова Острянина, я не випускаю шаблi з руки... Походи великого Богдана... Булава Вiнницького полковника... Кошовий славного Низового товариства... Безконечнi вiйни з татарами... Вiдчуваю, що вже не тi у мене сили, якi були ранiш. Слабi? мiй зiр, i кволiше б'?ться серце... Боже! Низпошли на мене свою благодать: збережи в мо?х руках сили рiвно на Стiльки, скiльки потрiбно буде, щоб вiдвести загрозу од вiтчизни мо?? дорого?, а в очах збережи зiр, щоб я мiг побачити, як тiкатиме Кара-Мустафа з сво?ми недобитками з землi нашо?! А потiм хоч i упокой мя, господи! Звенигора зата?в подих. Нiколи не доводилося йому так близько i так гостро вiдчути душу цi?? незвичайно?, могутньо? людини, як тепер. Ось уже безперервно двадцять рокiв Сiрко перебував на Сiчi й очолював запорожцiв у ?хнiм смертельнiй боротьбi з турками i татарами. Десятки великих бо?в i сотнi дрiбних сутичок, виграних ним, принесли йому славу непереможного во?на. Вороги боялись одного iменi Сiрка. Часто показували козакам хребет, навiть не вступивши в бiй, а лише дiзнавшись, що перед ними Урус-шайтан, тобто руський чорт, як прозвали його татари й турки... Земляки ж називали його Ганнiбалом i грозою кримчакiв-людоловiв. Справдi-бо, сотнi й тисячi бранцiв з Укра?ни, Московсько? Русi, Польщi визволяв з козаками Сiрко, перестрiваючи в степу переобтяженi здобиччю хижi татарськi чамбули; десятки улусiв, мiстечок i фортець у Криму, в Ногайськiй та Буджацькiй ордах спалив, зруйнував вiн, вiдомщаючи за грабiжницькi вторгнення на Укра?ну; не один раз на легкокрилих чайках виривався на простори Чорного моря, розбиваючи галери й сандали i визволяючи невiльникiв! Тому його iм'я наводило на ворогiв жах, а земляками прославлялось i оспiвувалось у думах та пiснях. Запорожцi безмежно вiрили в свого ватажка i щиро любили його. Кожен з них, не роздумуючи, мiг кинутися за ним хоч i до чорта в пекло! Пiсля паузи, нiби застидавшись свого душевного пориву, Сiрко досадливо поморщився, грубувато сказав: - Тьфу, розпустив нюнi, старий базiкало!.. Арсене, синку, - Сiрко знову обняв козака, - спасибi тобi вiд усього коша за ту звiстку, якiй i цiни нема! Тво? зусилля, тво? страждання окупилися сторицею торiк i, вiрю, окупляться цього лiта... Ми пiдозрiвали про можливiсть нового турецького нападу, а тепер упевнилися в цьому i зробимо все, щоб Кара-Мустафа поламав собi об Чигирин зуби, як i паша Iбрагiм!.. Треба негайно сповiстити про це гетьмана Самойловича i во?воду Ромодановського. Я сьогоднi ж пошлю гiнцiв. А ти по?деш трохи пiзнiше - сам одвезеш султанський фiрман. Може, гетьман-скупiй розкошелиться i нагородить запорожця-нетягу сотнею золотих! Та ще, чого доброго, сам цар-батечко пришле подарунок - i зразу станеш багатi?м... Це вже не враховуючи нашого подарунка... Вiд коша... - Що ви, батьку! Я й так скiльки ваших грошей розтринькав! Нi злотого не привiз додому... - I Звенигора розповiв Сiрковi, як рятувався з друзями вiд Гамiда i його людей. - Що впало, те пропало, - заспоко?в його кошовий. - Грошi - рiч набутна, - були б тiльки ми живi та здоровi... А на дорогу вони просто необхiднi - сам зна?ш!.. Вiн пiдiйшов до столу - вийняв з шухляди оксамитовий капшук. - Тут не багато, але вистачить, щоб десяток запорожцiв не вiдчували нужди в дорозi до Чигирина, а може i до Батурина... А тепер - слухай! Спочатку за?деш у Чигирин, покажеш фiрман окольничому Ржевському, - вiн знатиме, що треба робити. То досвiдчений во?н... Пiсля торiшнього штурму, коли Чигирин було наполовину зруйновано, вiн вiдновив стiни, полагодив ворота мiськi, поповнив запаси. А коли дiзна?ться, що незабаром прийматиме таких нежданих гостей, то приготу?ться ще краще! З Чигирина мчи у ставку гетьмана. За Днiпро. Гадаю, там же зустрiнеш i во?воду Ромодановського... У них фiрман i залишиш - хай шлють царевi... Ну, ти мусиш знати, що нi до першого, нi до другого у мене особливо? приязнi нема?... Гетьман спить i бачить у сво?й руцi поряд з гетьманською булавою ще й пернач кошового. Але всiм вiдомо, що то рука слабка, однак загребуща, i пернач кошового ?й видався б не пiд силу... А з князем у мене давнi рахунки. Коли князь захотiв було закрiпостити за московським звича?м наших слобожан, я з запорожцями та слобожанами трохи пошарпав його людей пiд Бiлгородом, i вiн поклав на мене зло. Пiдступно схопив, забив у кайдани i заслав аж у Сибiр... Розповiдаю це тобi для того, щоб знав, як вестися з ними обома, щоб захищати нашу Сiч. Поки йдеться про боротьбу з турками i татарами, гетьман i во?вода вбачають у запорожцях надiйного спiльника, але як тiльки вiйна затуха?, вони обидва намагаються прибрати нас до рук! - Що ж менi робити? Сiрко уважно подивився на козака. - Самойлович намагатиметься примусити запорожцiв при?днатися до його вiйська, щоб гуртом захищати Чигирин... Треба та?мно переконати князя Ромодановського, щоб не схилявся до думки гетьмана, розумно довести йому, що ми не можемо залишити Сiчi напризволяще. Якщо ворог займе нашу укрiплену фортецю, то ми самi вiдчинимо дверi до сво?? хати. А кожному ясно, що Сiч - то надiйний захист Укра?ни вiд татар i туркiв. Доки iснуватиме смертельна загроза з пiвдня, доти повинна iснувати i наша Сiч-мати!.. Отож, тут ми принесемо бiльше користi загальнiй справi, нападаючи на тили турецького вiйська i загрожуючи Кримовi, нiж коли б при?дналися до лiвобережних полкiв. - Розумiю, батьку. - Ти вже був дома? - раптом спитав кошовий. - Один день всього. - Мало. Але сам зна?ш, який час наста?... Тому, побувавши у гетьмана i во?води Ромодановського, повертайся назад! Будеш тут потрiбний. А зараз - iди! Вибери собi добрих попутникiв - i чекай. Я приготую листи - гукну тебе... 2 З гори, вiд Суботiвського шляху, Звенигора з товаришами побачили Чигирин i припинили коней. Лiворуч, на стрiмкiй кам'янiй скелi, височить похмурий старовинний замок. Вiн пiднiсся так високо, що зда?ться, пливе в бездонному синьому небi, як велетенський корабель. Схожостi з кораблем йому надавала i гостроноса форма, i цiла низка гармат, що виглядали чорними жерлами з вузьких бiйниць. Праворуч, попiд Чигиринською горою, що звалася ще в народi Кам'яною, розкинулось мiсто, обнесене земляним валом з сосновим палiсадом по ньому. Замiсть багатьох будинкiв - попелища або ру?ни. То слiди торiшньо? турецько? облоги. Вдалинi, за мiстом, витiкаючи крутим колiном .з-за Чигиринсько? гори, вузькою блискучою стрiчкою в'?ться по широкому зеленому лузi Тясмин. За рiчкою темнi? в легкiй iмлi густа чигиринська дiброва. Одначе козакам нiколи було милуватися чудовим кра?видом, i вони погнали стомлених коней до Кримських ворiт. Двiр коменданта був запруджений вiйськовим людом. Козаки спiшилися, прив'язали коней до конов'язi. Старий Метелиця пiшов роздобувати сiна, Сiкач i Товкач метнулися в пошуках ?стiвного, а Звенигора зi Спихальським, й Гривою i Романом Во?новим попростували до великого кам'яного будинку коменданта. Арсен вирiшив, що з його боку було б не по-товариському самому вручати високим во?начальникам спiльно привезений з Туреччини фiрман. Тому йшли всi гуртом. Молодий бравий стрiлецький старшина, якому Звенигора розповiв про мету ?хнього при?зду, на хвилину задумався. - Коменданта, окольничого Ржевського, нема? зараз у мiстi, - нарештi, промовив вiн, не знаючи, як бути йому iз запорожцями. - Хiба провести вас до генерала? Звенигора розмiрковував, що у нього нема пiдстав вiдмовлятися. Врештi, вiн привiз таку звiстку, яку треба широко розголосити серед вiйська i народу. Тому сказав: - Давай i до генерала. Старшина завiв ?х до велико? порожньо? зали. Лише пiд однi?ю стiною стояла довга широка лава, на якiй сидiло кiлька вартових стрiльцiв з протазанами. Дво? дверей вело до сусiднiх кiмнат. З однi?? з них доносився гомiн голосiв. Старшина обсмикав на собi каптан i сховався за дверима. - Султанський фiрман? О ля, ля! Шудесно! Подавайт його сюди! - долетiв крiзь нещiльно причиненi дверi гучний голос. - Або зачекайт! Я сам виходiль... Панове офiцiри, гераус![16] Запорожцi привозiль султанський фiрман... Я хочу бачiль його негайно!.. Ком, ком![17] В залу вивернув цiлий гурт вiйськових старшин. Попереду йшов рожевощокий генерал, його ясно-голубi очi з цiкавiстю ковзнули по козаках, що виструнчилися перед ним. Побачивши генерала, Роман Во?нов здригнувся i хотiв було вiдступити назад, але в залi настала тиша, всi завмерли, i вiн не посмiв порушувати стрiй. - Генерал-майор Трауернiхт! - об'явив хтось iз старшин. Звенигора виступив наперед. Вклонився, опускаючи праву руку мало не до пiдлоги. - Ти привозiль фiрман? - спитав Трауернiхт, з задоволенням оглядаючи струнку, туго збиту постать козака. - Так, пане. Я з товаришами роздобув його в Туреччинi. Кошовий Сiрко наказав вiдвезти його до гетьмана i пана во?води, а по дорозi - показати комендантовi Чигирина, щоб вiн спiшно готував фортецю до ново? облоги. - О-о, вi слухаль? Що говорить цей косак!.. Це ? знову вiйна! - вигукнув генерал. - Так, пане, - пiдтвердив Звенигора, виймаючи фiрман i подаючи його генераловi. Той розгорнув, повертiв перед очима. - Швайнерай[18], але ж тут написано по-турецьки! - Так, пане. Дозвольте - я прочитаю i перекладу. Звенигора вже знав лист напам'ять i швидко переказав його змiст. Трауернiхт не спускав з нього погляду. Видно було, що вiн вражений не тiльки важливою вiсткою, а й тим, що звичайний запорожець так вiльно переклада? з турецько?. - Панове, надзвичайно iнтересант! - вигукнув генерал. - Ми ждали вiйна, але все-таки сумнiвались... I от запорошцi привозiль таку важливу новiну... Колосаль! Колосаль! - I поплескав Звенигору по плечi. - Данке, майн лiбер![19] Я завшти вiт запорошський косак у захопленнi бути... Дуже добрi зольдат, майне гершафтен!.. [20] Вiт дiзер[21] новiн князь Ромодановський дуже задоволений бути... Я також задоволений... Молодшина, косакен... - I глянув на Арсенових товаришiв. - А то тво? камераден?[22] Вiн пiдiйшов до Спихальського. Той випнув груди, виструнчився. Нiмець поблажливо поплескав його по плечi також. - О, богатир! Геркулес!.. А цей... Ба! Ба! - Генерал раптом поперхнувся, витрiщив очi, а його вид почав наливатися кров'ю. - Доннерветер![23] Але ж то ?ст холоп Ромка Во?ноф! Ройбер![24] Грабiжник! - вiн задихнувся, посинiвши вiд лютi, що нахлинула на нього. - Зольдатен! Взяти цей ферфлюхтер гунд![25] Вiн нiякий косак ?ст! То ?ст мiй крiпак... З сiльця Плоского, iз-пiд Тули... Бунтiвник, пiдпалювач!.. Спалив мiй ма?ток... Дуже корош ма?ток... I втiк, ферфлюхтер!.. Н-на!.. Тепер ма?ш - вiн став запорошський косак!.. Герой!.. А де був? У Стеньки Разiна?.. Голюбщику, тво? мiсце на стайня! Там я покажу, як палить мiй тiм!.. Зольдатен, схопiть його - забийт у кайтани! В тюрму! - Трауернiхт бризкав слиною, розмахував руками, тупав ногою. Стрiльцi схопили Романа, вирвали у нього шаблю, яку вiн намагався вийняти з пiхов. Поволокли до виходу. - Прощай, брате Арсене! Прощайте, друзi! - крикнув, пручаючись. - Ось яку волю я знайшов на батькiвщинi! Прокляття! Арсен кинувся до генерала. - Стривайте! Що ви робите! Негайно звiльнiть нашого товариша! Ми з ним привезли з Туреччини таку важливу звiстку, а ви його в тюрму? Оце така нагорода? - Чого косак так кричить? Чи вiн гада?, що тут запорошський сiч? - промовив глузливо Трауернiхт. Звенигора аж тремтiв од лютi. Нi, не тако? зустрiчi вiн чекав у Чигиринi! Рука мимоволi потяглася до шаблi. Але його раптом вiдтер плечем Спихальський, а Грива мiцно здушив за лiкоть. Пан Мартин став перед генералом, на?жачив на нього вуса. Обличчя його зблiдло, а очi були готовi виприснути з орбiт. Голос тремтiв. - Псякрев! Пане генерале, але то ж неподобство творити таке зухвале злочинство з нашим другом, яке ви ниньки вчинили! Навiть якщо то правда, що пан Роман пустив червоного пiвня на ваш майонтек, то ви тераз не мали права хапати його, як якогось остатнього здрайцю, лайдака, бо пан Роман з лихвою прислужився сво?й ойчизнi! До того ж вiн юж не хлоп, прошу пана, а запорозький козак! А то, мосьпане, рiч друга! Трауернiхт поривався щось сказати, але Спихальський так розiйшовся, що не помiчав того i продовжував говорити, шалено поводячи булькатими очима. - Нинi я майже зрозумiв, що то значить бути хлопом! Уявляю, пане, як ви поводилися з сво?ми крiпаками, якщо така добра i чуйна людина, як пан Роман, пiдняв руку на ваше майно! Видно, йому жилося гiрше, нiж вашому бидловi... Але ж, панство, хлоп - теж члов?к, холера ясна!.. Вiн ма? ту ж плоть i кров, що й ми, шляхтичi. Вiн так само радi?, суму?, коха? i ненавидить... Хто ж дав нам право знущатися з нього? Натура? Чи пан ?зус? Га? Питам вас!.. - Холоп - то ?ст холоп, майн лiбер! - вирячився на Спихальського Трауернiхт. - I якщо ви ?ст справдi шляхтич, як заявляйт, то менi дивно слухайт од вас подiбну мову!.. Нiхт вар[26], панове? - Так, так, пане генерал-майор, - почулися голоси. - Вi слухаль?.. На цьому з холопом кiнчайт!.. Шпасибi, косакен, за фiрман, за надзвичайно важливу звiстку... Гадаю, князь Ромодановський дасть вам за не? шудесний презент. - Нам не потрiбний нiякий презент! - вирвався знову наперед Звенигора. - Звiльнiть нашого товариша! Iнакше ми домагатимемося його звiльнення силою збро?! - I вiн люто стукнув рукiв'ям шаблi. - Вас?[27] Що то означайт, менш?[28] Погроза?.. Гей, зольдатен, виштовхайт цей зухвалий косак надвiр! Вiд гнiву та образи кров шугнула Арсеновi в голову. Вiн рвонувся вперед, не тямлячи себе. Трауернiхт скрикнув злякано i поточився назад. Та в ту мить мiж ним i запорожцем виросла довготелеса постать якогось суворого на вид рудого генерала, який пiдняв перед Звенигорою руку. - Стоп! - вигукнув громовим голосом. В його мовi теж вчувався чужоземний акцент. - Панове, ваша суперечка зайшла дуже далеко! Прошу облишити ??! Заспокойтеся! Вам, пане запорожцю, справдi треба бути обачнiшим у виборi слiв, адже сто?те не перед татарами чи яничарами... А вам, генерал-майоре, мусить бути соромно за те, що дозволили собi заарештувати одного з запорозьких гiнцiв. Це не мiня? справи, що вiсiм чи дев'ять рокiв тому вiн був вашим крiпаком i вчинив злочин. Зараз не такий час, щоб зводити старi рахунки! - Генерале Гордон! - верескнув Трауернiхт. - Ви забувайт, що тут нижчi чини! Я не потерплю образи! Прошу не указувайт менi, як я мус поводитися зi сво?ми крiпаками! - В сво?му ма?тку ви вiльнi поводитися з ними так, як вам дозволя? ваша совiсть. Але тут, у вiйську, нема? крiпакiв! - Генерал Гордон говорив з акцентом, але досить правильно. - Ви зробили помилку, i ?? треба виправити, щоб не завдати шкоди оборонi Чигирина. - Генерале, вi перебiльшувайт! - Нiскiльки! Гадаю, буде розумно запевнити запорожцiв, що з ?хнiм товаришем нiчого поганого не трапиться. Його долю повинен вирiшити головнокомандувач князь Ромодановський... А до того часу за його безпеку ручаюся я! Вiд вашого iменi, генерал-майоре, я даю слово запорожцям, що ви не вчините з ?хнiм товаришем насилля. Трауернiхт не вiдповiв нiчого. Мовчки зник за дверима. Генерал Гордон повернувся до Звенигори. Його невеликi допитливi очi дивилися на козака доброзичливо, але разом з тим i твердо. Видно було, що ця людина звикла наказувати i завжди домагалася свого. - А вам, молодий чоловiче, моя добра порада: якщо ви хочете визволити вашого друга, мчiть, не гаючись, до князя або до гетьмана. Тiльки вони можуть примусити генерал-майора випустити його з тюрми... А за султанський фiрман велике спасибi вiд усi?? залоги Чигирина! Щасливо? дороги! Звенигора мовчки вклонився i попростував до виходу. Спихальський i Грива поспiшили за ним. Iшли швидко, збудженi, зi стиснутими кулаками. Звенигора i Грива мовчали. Спихальський сипав прокльони i лайки. Врештi, йому це набридло, i вiн замовк. Метелиця ще здалеку помiтив, що нема? Романа, а його друзi чимось схвильованi. - Що трапилося? Звенигора коротко розповiв про лихо, що стряслося з Романом. Картав себе, що вся вина за це нещастя пада? на нього. Коли б не тягнув товаришiв за собою, а сам вiднiс той фiрман, все закiнчилося б якнайкраще. А тепер - ма?ш! Роман у темницi, i його чекають канчуки або й шибениця! Гарячковитий Сiкач вихопив з пiхов шаблю. - Браття, то чого ж ми тут сто?мо! Нас б'ють, а ми, як телепнi, тiльки придуркувато посмiхатимемось? Бiжiмо мерщiй - шаблями прокладемо собi дорогу i визволимо товариша! Ганьба нам буде на Запорожжi, коли там дiзнаються, що ми нiчого не зробили для визволення Романа! - Чекай, чекай! - остудив його запал Метелиця i наморщив лоба. - Який швидкий!.. Крiм шаблi, ще й трохи розуму треба мати!.. Поглянь - скiльки тут воякiв! Не встигнемо вийняти зброю, як нас скрутять у баранячий рiг. I чого тодi доможемося!.. Та й подумаймо, кого рубати будемо, - стрiльцiв та сердюкiв! Сво?х людей, а не яничарiв... Нi, так ми не визволимо Романа. Треба придумати щось таке... - I старий козак покрутив перед носом Сiкача сво?ю розчепiреною п'ятiрнею. - Батько правду каже, - сказав спроквола небагатослiвний Товкач. - Що ж тут можна придумати? - гарячкував Сiкач. Погляди всiх звернулися на Звенигору. - ? кiлька шляхiв, - промовив Арсен. - Можна зараз напасти на варту i спробувати визволити Романа. Спочатку я так i хотiв зробити. Але я згоден з батьком Метелицею, що все-таки цей шлях не пiдходить. Когось ми уб'?мо, хтось iз нас загине. А головне, невiдомо, чи пощастить визволити Романа... ? другий шлях - законний. Просити князя Ромодановського i гетьмана Самойловича. За кiлька днiв ми будемо у них. Одного ?хнього слова досить, щоб наш товариш знову був на волi. ? i третя можливiсть... До гурту запорожцiв швидко пiдiйшов незнайомий стрiлець, i Звенигора замовк. Стрiльцевi було рокiв тридцять, але невеличка темно-руса борiдка i такий же темно-русий, . пiдстрижений пiд скобку чуб, що вибивався з-пiд шапки, робили його старшим, поважнiшим. Привiтавшись, стрiлець звернувся до Звенигори. - Я хочу повiдомити вам дещо про вашого друга... - Про Романа? Хто ти такий? I чому турбу?шся про нього? - Не дивуйтеся, братцi, - усмiхнувся доброю усмiшкою незнайомець. - Мене звуть Кузьма Рожков... Я супроводжував генерала Гордона, тож бачив, як схопили вашого друга, а мого, як виявилося, земляка, Романа Во?нова... Я, щоб ви знали, як i вiн, туляк... - Ти ранiше знав Романа? - Нi, та хiба це ма? значення? Я знаю Трауернiхта i чув про нього ще дома... Справжнiй собака! Тож, почувши, що Роман пустив на його двiр червоного пiвня, я дав собi слово зробити все, щоб допомогти земляковi. Запорожцi щiльнiше оточили стрiльця. У Звенигори загорiлися очi. Несподiвана допомога була дуже доречна. - Де зараз Роман? - Його кинули до льоху. Ген там, за стайнями, в кiнцi двору. -- I варту доставили? - Атож. - Як його можна звiдти визволити? - Цього я зараз не знаю. Треба розвiдати. Подумати. - А тим часом нiмець закату? Романа! - Не закату?. Ви чули, що сказав мiй генерал? - Гордон? - Так. Справедливий шотландець. I вояка добрий... Вiн заступиться за Романа. - Гм. - Звенигора задумався. - Все дiло упира?ться в те, що ми повиннi негайно ?хати далi. Що ж робити? Може, менi залишитись, а ви самi ?дьте? - подивився вiн на товаришiв. - Нi, нi, ти повинен ?хати, Арсене - загукали козаки. - Ти роздобув фiрман, ти чита?ш по-турецькому! Та й, крiм фiрману, розповiси багато... А опрiч всього, попросиш во?воду за Романа. Може, накаже випустити. - Якщо треба комусь залишитись, то хай це буду я, --- сказав Грива. - Стрiлець менi допоможе, i ми до вашого при?зду щось розвiда?мо. - Так буде добре, - погодився Кузьма Рожков. Всi зiйшлися на цьому. Домовившись про мiсце майбутньо? зустрiчi, запорожцi попрощалися з Гривою i стрiльцем, скочили на коней i помчали до Калинового мосту через Тясмин. 3 Тяжкi думи обсiли боярина Григорiя Григоровича Ромодановського. Як тiльки залиша?ться вiн на самотi в сво?му пишному похiдному наметi, не да? йому спокою одна думка: про сина Андрiя, який ось уже багато рокiв поневiря?ться в татарському полонi. Всi спроби i намагання викупити його закiнчилися нiчим. I боярин небезпiдставно пiдозрiва?, що зацiкавленi його сином не татари, якi були б не вiд того, щоб узяти за невiльника великий викуп, а турки. Можливо, сам султан. Охопивши голову руками, спершись лiктями на невеликий похiдний столик, боярин мовчазно сидить у напiвтемрявi. Вiн хоче вiдпочити, намага?ться не думати про князя Андрiя, але не в змозi вiдiгнати гiрких думок, що настирливо лiзуть у голову. За пологом намету почувся шум. Увiйшов начальник варти. - Ваша свiтлiсть, прибув гетьман Самойлович. Ромодановський провiв рукою по обличчю, нiби зiгнав з нього невидимi сльози, розправив плечi. - Проси! До намету ввiйшов Самойлович, огрядний, високий, у багатому малиновому жупанi i горноста?вiй шапцi, прикрашенiй барвистим павичевим пiр'ям та дорогоцiнними камiнцями. Лiвою рукою притримував шаблю, що ряхтiла срiблом i самоцвiтами. - Чолом тобi, боярине Григорiю Григоровичу! Радий бачити тебе во здравi?! - Спасибi. Милостi прошу, ясновельможний гетьмане. Сiдай, будь гостем! Гетьман важко опустився на канапу. - Не гостювати я при?хав, князю... Доведеться знову воювати. Сiрко прислав депутацiю. Запорожцi привезли дуже важливий лист султана: турки знову iдуть здобувати Чигирин!... - Ми це передбачали. - А тепер зна?мо достеменно. Князь Голiцин наполягав, щоб ми двинули вiйсько пiд Ки?в. Вiн вважав, що саме туди турки на цей раз скерують свiй головний удар... - Але ми, пане Iване, виявилися далекогляднiшими. - Так, Чигирин - це ключ вiд Укра?ни. Передусiм вiд Правобережно?. I ми добре зробили, що вiдбудували мiськi вали, змiцнили залогу. Тепер у замку сорок п'ять гармат, достатньо пороху та ядер, а також iнших припасiв. Сьогоднi я наказав вiдправити з Великих Сорочинцiв валку селiтри. З Миргорода, Лубен i Полтави женуть гурти скоту, везуть пшоно, борошно, солонину... Переправи через Днiпро в наших руках. Ми завжди зможемо пiдкинути пiдкрiплення обложеним. I людей ми цього року матимемо бiльше, нiж торiк. Зi мною - п'ятдесят тисяч козакiв! - Мене сповiстили, що сюди йде князь Булат з калмиками i донськими козаками. Тодi людей государевих буде зверх сiмдесяти тисяч. А з козаками - сто двадцять... - Гадаю, треба притягти пiд Чигирин i запорожцiв. Сiрко, залишивши в Сiчi залогу, приведе десять тисяч умiлих у нападi й оборонi во?нiв. Якщо турки матимуть навiть двiстi тисяч, то й тодi ми з божою допомогою можемо успiшно протистояти ?м! - Вiйна - це гра, пане гетьмане. I вигра? той, хто з самого початку захопить якомога бiльше козирiв... - Один з них - у наших руках i чека? дозволу зайти до намету, князю. - Запорожцi? - Так. Ромодановський плеснув у долонi. Зайшов старшина. - Введiть гiнця iз Запорожжя, - сказав Самойлович. До намету ввiйшов Звенигора. Вклонився. - Чолом, князю! Чолом, ясновельможний гетьмане! - Покажи, козаче, султанського листа бояриновi! Прочитай! - наказав гетьман. Звенигора вийняв фiрман. Переклав. Ромодановський уважно вислухав. Потiм схопився, обняв козака. - Спасибi, молодче! - До гетьмана: - Надзвичайна удача! Я накажу негайно вiдiслати цей лист царевi... Що ми з нього дiзналися? По-перше, нашi торiшнi добрi знайомi Iбрагiм-паша i хан Селiм-Гiрей усунутi з сво?х високих посад i засланi на острiв Родос. По-друге, великим вiзиром назначений Асан Мустафа, якого прозивають Кара Мустафою. Це розумний i жорстокий во?н. Звичайно, вiн не захоче зазнати долi Iбрагiма-пашi i докладе всiх зусиль, щоб домогтися перемоги. Трет?. Як i торiк, турки iдуть пiд Чигирин. Для нас це дуже важливо. Якщо ми до цього часу вагалися i не знали, де зосереджувати сили, то тепер, завдяки цiй звiстцi, картина прояснилася, i ми будемо дiяти напевне. Але порiвняно з минулим роком розширюються загальнi цiлi вiйни. Султан не задовольня?ться вже тiльки Чигирином, а хоче захопити Ки?в i навiть Лiвобережну Укра?ну. Однак Мустафа-паша зможе зробити це тiльки пiсля того, коли знищить наше вiйсько пiд Чигирином. Отже, наше завдання - не допустити здачi мiста або ж, на крайнiй випадок, зберегти бо?здатним наше вiйсько... Нарештi, одна iз цiлей султана - знищити Запорозьку Сiч. Видно, торiшнi набiги запорожцiв на турецькi i татарськi тили не на жарт стурбували султана. - Безперечно, нам пощастило, - погодився Самойлович. - I я вже вiдповiдним чином нагородив запорожцiв. Ромодановський зняв з пояса свою дорогу шаблю, простягнув Звенигорi. - Спасибi, козаче. Вiд гетьмана знаю, що ти не сам привiз цей фiрман... Я накажу видати з казни кожному по п'ять золотих червiнцiв. Звенигора злегка вклонився. - Красненько дякую, князю. Однак, якщо ваша ласка, замiсть золотих червiнцiв ми хотiли б просити у вас милостi для одного з наших товаришiв... Вiн разом зi мною привiз цього листа з само? Туреччини. - Що з ним? - Його схопив генерал Трауернiхт. - Як же так? Трауернiхт проявив самоуправство... А за вiщо вiн його заарештував? Звенигора смiливо глянув у вiчi бояриновi. Йому здалося, що треба говорити правду, бо тiльки правдива розповiдь може допомогти визволити Романа. - То був крiпак генерала... Кiлька рокiв тому вiн утiк вiд нього на Дон. Ромодановський нахмурив брови. Лiвою рукою схопив бороду i почав закручувати на вказiвний палець. Це була прикмета, що во?вода чимось незадоволений. - Так об чiм же мова! Генерал просто повернув собi те, що йому належало! - Але ж то людина, а не рiч... Низове товариство прийняло його до себе, - вiн став запорозьким козаком! Гетьман, дивлячись на Ромодановського, iронiчно посмiхнувся: на обличчi князя промайнули погано прихованi досада i роздратування. Не чекаючи, що вiдповiсть козаковi во?вода, Самойлович вiдкланявся i вийшов. Ромодановський став перед Звенигорою, насупився. - Якщо кожен крiпак-утiкач об'являтиме себе донським чи запорозьким козаком, то ми, помiщики, зостанемося без робiтних людей, без крiпакiв... До того ж вони збираються в гурти, i серед них почина?ться бродiння. З'явля?ться Степан Разiн - i лл?ться дворянська кров!.. Нi, нi, козаче, не проси у мене заступництва для такого бродяги!.. На мiсцi Трауернiхта я зробив би те саме! Звенигора зрозумiв, що говорити далi марно i небезпечно. Не оповiщати ж во?водi про участь Романа у повстаннi Разiна! Але ще лишався наказ Сiрка. Тому запорожець знову вклонився. - Ну, що ще? - вже незадоволено промовив боярин. - Ваша свiтлiсть, - понизив голос Звенигора, - хочу передати та?мне прохання кошового... - Кажи. - Кошовий бо?ться, що гетьман примусить запорожцiв iти пiд Чигирин... Це дало б татарам i туркам можливiсть легко заволодiти Сiччю, а потiм i всiм пiвднем нашого краю. Сiрко вважа?, що ми на Низу принесемо бiльше користi, нiж пiд Чигирином. У слушний час запорожцi нападуть на Крим чи на Буджацьку орду i змусять хана вiдступити з-пiд Чигирина. Ми не пропустимо по Днiпру турецькi човни з припасами. Сiчова фортеця в тилу ворога, маючи кiлька тисяч запорожцiв, буде бiльмом на оцi у Кара Мустафи. Ми знатимемо всi намiри туркiв, напрями пересування ?хнiх вiйськ i кiлькiсть ?х... Ромодановський задумався. Нi, що не кажи, а треба вiддати цьому запорожцевi належне: розумний, хоробрий достобiса! I мiрку?, як зрiлий досвiдчений во?н, дарма що молодий... Може, вiн поспiшив, вiдмовивши в його просьбi, дума? во?вода. Одне слово Трауернiхтовi - i той випустить свого колишнього крiпака. Враз думка во?води сяга? на кiлька рокiв назад... Грiзнi заграви осявають береги Дону i Волги, - то проходять повстанцi Разiна... Вогонь повстання розроста?ться, шириться i залива? усе новi й новi мiсцевостi Росiйсько? держави, докочуючись мало не до Москви. Вiдгомiн того повстання ще довго стрясав землю i ледве не коштував йому життя пiд час заворушень на Харкiвщинi i Бiлгородщинi. Князь пригаду? в одну мить i те, що ватажком того заворушення був Сiрко... Сiрко! Напруженi вза?мини склалися з ним у во?води. Ромодановський зна?, що кошовий отаман не забув, з чи?? милостi був запроторений аж на Iртиш пiсля придушення харкiвських заворушень, яких зусиль йому коштувало разом з кiлькома засланими ранiше разiнцями втекти звiдти i, вже лiтнiй людинi, подолавши десятки небезпек, знову прибути на Запорожжя... Розумi? боярин, що Сiрко - незвичайна людина, що тiльки вiн може разом з запорожцями успiшно вiдбивати кривавi наскоки татар i сам у вiдповiдь робити спустошливi походи на Крим. Тому й ставиться до кошового з повагою, але холодно. Не згаду? йому старого, однак i не забува?, що той не терпiв утискiв i знущань не тiльки з боку татарви, а й од сво?х панiв... Во?вода розумi?, що кошовий не хоче приводити сво? вiйсько пiд Чигирин, щоб тут не зустрiтися з ним... Ну, що ж - хай промишля? на Низу! Там вiн зi сво?ми шибайголовами принесе бiльше користi... А Трауернiхтовi нiчого говорити не буде! Не стане вiн, князь, боярин, захищати мерзенного холопа, який, може, завтра здiйме на нього руку! Поки боярин думав, Звенигора стояв непорушно, з цiкавiстю спостерiгаючи, як змiню?ться обличчя во?води. Нарештi, Ромодановський пiдвiв на нього очi. - Я напишу кошовому. Завтра тобi передадуть мого листа - вiдвезеш на Сiч. Та, на всякий випадок, запам'ятай: запорожцям - лишатися в Сiчi i частиною сво?х сил шарпати тили ворога, перетинати дороги на Аккерман, в Крим, стерегти Муравський шлях! Другою частиною - напасти на Кизи-Кермен. Бажано взяти фортецю. Треба добре налякати татар, щоб новий хан Мюрад-Гiрей почував себе пiд Чигирином, мов карась у ятерi!.. Ти зрозумiв мене? - Зрозумiв, ваша свiтлiсть. - Тодi - йди! З богом! 4 - Ну, що? - кинулись до Звенигори запорожцi. - Ет, не питайте! - сказав розчаровано Арсен. - Ворон вороновi ока не виклю?!.. Пани скрiзь однакi, хай ?м грець! Боярин вiдмовився допомогти! - То ма?мо шаблi в руках! - домагався свого запальний Сiкач. - Силою визволимо Романа! ?дьмо негайно! - А то, панове, думка! - пiдтримав його не менш гарячкуватий Спихальський. -Гайда на Сiч! Вiзьмемо пiвкуреня козакiв, повернемося до Чигирина - хай тодi начува?ться тен шваб! Почалася суперечка. Сiкачевi i Спихальському протистали Метелиця i Товкач. - Ви як маленькi дiти! - сердився Метелиця. - Шаблями! Шаблями! А що з того вийде - не хочете подумати! Домовилися ж уже: Грива з Рожковим про все дiзнаються, подивляться, винюхають, а тодi й вiзьмемося за дiло! Треба обхитрити Трауувер... Траер... Тьху, чорт, язика злама?ш, поки вимовиш!.. Травернiхта, грiм на його голову! - Батько правильно мислить, - сказав Звенигора. - Наослiп нападати - карк зламати! Пошука?мо iншого шляху, розумнiшого. Не завжди ж треба на рожен перти! Але це - в майбутньому. Вируша?мо назад завтра. По дорозi я хочу на пiвдня заглянути додому, якщо ви згоднi... Арсен скучив за рiдними, за Младеном, Якубом, а особливо за Златкою. Якщо ранiш, навiть у неволi, вiн спав безтурботним молодечим сном, то тепер вечорами довго не мiг заснути. Перед очима зринали картини минулого, довго i невiдступно стояло миле, трохи сумне обличчя дорого? дiвчини. Як ?й там, у Дубовiй Балцi? Що робить? Про що дума?? Чи не жалку?, що по?хала з ним у чужу кра?ну? Товаришi зрозумiли його почуття. - Безперечно, за?демо, - сказав Метелиця. А пан Мартин аж просяяв: йому й досi згадувалися смачнi пирiжки з сиром i сметаною та шулики з медом, якими пригощала ?х Арсенова мати. Того дня вiн уперше за багато рокiв по-справжньому вдосталь поласував смачною ?жею. Тепер виникла нова нагода хоч один день пожити по-людськи. - Ще б пак! - крякнув задоволено пан Мартин. - Чом би нам i не за?хати? Для козака сто верст - не гак, коб лиш попо?сти всмак! Усi засмiялися. Навiть новi друзi поляка - Метелиця, Сiкач i Товкач - уже знали, що пан Мартин ласун, i завжди лишали для нього кращi шматки. Незважаючи на щоденнi пере?зди та турботи, вiн за час мандрiв i життя на Запорожжi вiдгодувався, налився здоров'ям, викохав чудовi вуса, що вже не обвисали вниз, а стрiмко розходилися вбоки i навiть трохи випиналися наперед, i, за запорозьким звича?м, поголив голову, залишивши на тiм'? пишного рудого оселедця. Всiм сво?м виглядом, навiть одягом вiн зараз скидався на бувалого запорожця, i тiльки окремi словечка та польськi звороти в мовi видавали його походження. - Я теж не вiд того, - пiдтримав Арсена i старий Метелиця. На тому й порiшили. На другий день вранцi ад'ютант во?води вручив Звенигорi листа кошовому i двадцять п'ять золотих червiнцiв - нагороду за важливу вiстку. Зоставатися надовше в таборi, що кишiв вiйськовим людом, не було потреби, i запорожцi помчали до Дубово? Балки. 5 Ще здалеку, пере?жджаючи вбрiд Сулу на мiлинi, запорожцi помiтили в хуторi якесь дивне i незвичайне пожвавлення. Посеред хутора, на вигонi, стояв натовп, чувся гул стривожених голосiв, крiзь який проривалися окремi вигуки i голосiння. - Що воно там за оказiя? - спитав пан Мартин. Звенигора стривожився. Пiдвiвшись на стременах, намагався розгледiти, що дi?ться на майданi, але, крiм строкатого жiночого вбрання, солом'яних брилiв та шапок-бирок, не побачив бiльш нiчого. Не роздумуючи довго, погнали коней лугом i незабаром вихопилися вузькою хутiрською дорiжкою на широкий вигiн. Тут зiбралося майже все населення Дубово? Балки. Одного погляду на зажурених, заплаканих жiнок, принишклих дiтей, стурбованих старих чоловiкiв сивих дiдiв, а особливо на озбро?них по-похiдному козакiв було досить, щоб зрозумiти, що тут виряджають на вiйну. На запорожцiв усi звернули увагу. До Звенигори крiзь натовп продерлася заплакана жiнка, схопила за стремено. Арсен стримано привiтався. Жiнка пiдвела вгору розпухле вiд слiз обличчя. - Арсенчику, голубчику, скажи ти мо?му кайвiровi, - може, хоч тебе вiн послуха?! З того часу, як при?хав з тво?ю сестрою, мов пiдмiнило чоловiка, - все вида? себе за вояку! Замiсть того, щоб косити та жати, стриба? на коня i мчить у степ. Там шаблею руба? будякам голови, стрiля? з мушкета... Все пнеться в козаки... А сьогоднi - голiвонько моя бiдна! - разом з усiма збира?ться до вiйська! Кида? мене з дрiбними дiтками сиротою нещасною... А-а-а! Вона прихилилась до Арсеново? ноги i заридала. "Кайвiр" стояв збоку, похмуро глипав на дружину i на запорожцiв. Це був Iваник. Вiн мав при боцi шаблю, а в руках - мушкета. Козацький жупан брижився на його утлих плечах, шапка налазила на самi вуха, та чоловiчок цього не помiчав i хвацько пiдкручував рiденькi вуса. - Зiнько, годi! Поплакала - i досить! Однак буде по-мо?му... Зна?ш-ма?ш... Як надумав - так i зроблю!.. Турки йдуть, а я сидiтиму, гада?ш, у запiчку? Нi, нi, я воюватиму! Ще, чого доброго, якогось пашу притягну тобi на арканi... - А щоб тебе потягло до виру, iроде! Як ти оце з мене жили тягнеш! - Огрядна молодиця пустила стремено i накинулась на чоловiка. - Бодай я забула той день, як стала з тобою пiд вiнець, бродяго несусвiтнiй! Звенигора не мав часу слухати прокльони i плач розхвильовано? жiнки й торкнув коня. Ще здалеку вiн впiзнав Стеху та Златку, якi, розштовхуючи людей, бiгли до нього. - Арсене! Обидвi мчали поряд, але перед самим конем козака Златка раптом зупинилась нерiшуче, а Стеха пригорнулася до брата. Нахилившись i поцiлувавши сестру в розпашiлi ?доки, Звенигора простягнув руки до Златки, нiби пiдбадьорюючи ??. Златка оглянулась навкруги. Сотнi очей в цю мить звернулись на не?. З цiкавiстю слiдкували за кожним ?? рухом i поглядом. Бачачи, що дiвчина все ще вага?ться. Арсен порiвнявся з нею. I раптом, несподiвано для всiх i в першу чергу для само? Златки, пiдхопив ?? попiд руки, пiдняв i посадив поперед себе на коня. - Ой, любий, що ти робиш? - шепнула злякано дiвчина. - Люди ж! - Хай дивляться! Щоб знали, що ти моя!.. Тебе тут не зобиджали? - Нi. - Аз во?водою як? - Уже видужу? потроху. Вчора сам через хату передибав. Вони поволi ?хали вздовж хутора: попереду Звенигора зi Златкою i Стехою, що трималася за стремено, а позаду, трохи вiдставши, запорожцi. Пiд'?жджаючи до двору, Стеха смикнула брата за рукав. Арсен повернувся до не?. В очах дiвчини - невисловлене питання. - Що тобi, сестронько? Стеха почервонiла. - Арсене, а що я тебе хочу спитати? - почала несмiло. - Кажи. - А де подiвся отой твiй товариш? - Який? - здивувався Арсен. - Ну, такий бiлявий... Романом звати... Звенигора пильно подивився на Стеху. Тепер вiд його допитливого погляду не втекло замiшання, що оволодiло дiвчиною, i краска, що ще густiше виступила на щоках. А-а, так он воно що! Яко?сь години було досить, щоб дiвчина запримiтила i розкiшний пшеничний чуб Романiв, i його стрункий стан, i всю його спокiйну голубооку красу! На згадку про донського козака Арсенове чоло нахмарилося. Стеха спостерегла це. - Вiн загинув? - спитала швидко. - Ну, з чого ти взяла? - зволiкав iз вiдповiддю Арсен. - Вiн живий. Залишився в Чигиринi... - Не захотiв ?хати сюди з тобою? - В ?? голосi враз забринiло почуття вражено? гордостi. - Та нi ж бо! Його там затримали важливi справи... А тобi що? Ти часом не того... Стеха раптом пустила стремено i, не вiдповiдаючи, побiгла вiдчиняти ворота. Арсен, дивлячись на ?? стрункi ноги, що виблискували з-пiд плахти, на розкiшну русяву косу, сумно усмiхнувся. Розмова нагадала йому про небезпеку, в якiй опинився його товариш, про те, що затримуватися в Дубовiй Балцi вiн не ма? права. Запорожцi в'?хали в двiр. На крик Стехи з хати попереду всiх вискочив Яцько. За ним вибiгла мати. Нарештi, пiдтримуваний попiд руки Якубом i дiдом Онопрi?м, на ганок вийшов во?вода Младен. Звенигора з одних обiймiв переходив до iнших. Спихальський, теж на правах доброго знайомого, чоломкався з усiма, сповнюючи двiр сво?м могутнiм голосом. Метелиця, Сiкач i Товкач статечно вiдвiшували традицiйнi запорозькi поклони. Мати зразу почала збирати на стiл. ?й допомагали Стеха i Златка. Чоловiки сидiли на колодi, вели жваву розмову. Кожному було що спитати i розповiсти. Один пан Спихальський встигав на два боки: допомагав жiнкам носити страву, кухлi, вишнiвку та слив'янку i пiдкидати до загально? розмови сво? несподiванi смiшнi словечка. Коли посiдали за стiл, пан Мартин прицмокував вiд задоволення язиком, куштуючи смачнi напо? та не менш смачнi страви, йому сподобалося все: i наваристий борщ зi свiжою зеленню, i пшеничнi пампушки з салом та часником, i гречанi млинцi з сметаною, i шулики з маком та медом... - Ох, що то за розкiш, панове! - басив вiн, запихаючи до рота пухкого гречаника, на якому густа холодна сметана бiлiла, як снiг. А запиваючи ?жу пахучою слив'янкою, мружив вiд задоволення очi, прицмокував губами i муркотiв, як кiт. - М-м-м! Скiльки жию, не пив нiц нiчого лiпшого! - Не поспiшай, пане Мартине, хвалити, - сказав дiд Онопрiй, встаючи з-за столу. - ? на свiтi i кращi речi! Вiн поколивав до льоху i незабаром повернувся з великим дерев'яним дзбаном, наповненим майже по самi вiнця золотистим напо?м. Простягнув повний кухоль пановi Мартину. Спихальський втягнув у себе рiзкуватий, але при?мний запах питва i вiдсьорбнув трохи. Обличчя його блаженно усмiхалось, очi закотилися пiд лоба. - О, пан ?зус, яка то втiха! - I, не вiдриваючись, вижлуктив повен кухоль. - Цо то ?сть, пане? -- Мед, пане Мартине... Варений мед. - О, то ?сть райське питво! Налий, пане Онопрiю, ?ще ?ден кухоль, най розсмакую! Пiсля обiду, що, власне, можна було б назвати вечерею, бо затягнувся вiн аж до сутiнкiв, запорожцi з Спихальським потягли до клунi спати на сiнi, а Звенигора ще довго розмовляв з рiдними, з Младеном, Якубом та Златкою. - От i вiйна, Арсене? - спитав во?вода. - Сьогоднi прискакав гонець - закликав усiх здатних носити зброю до вiйська... - Чека?мо незабаром Кара Мустафу. - З ним, напевно, прибуде сюди Гамiд. Жаль, я ще не можу сiсти на коня. А то зумiв би вiдшукати його серед турецького вiйська! - Вам рано, во?водо, про це думати... А якщо бог допоможе, то i я розшукаю його! А там знатиму, що робити! - Мабуть, i Ненко прибуде на Укра?ну, - вставив Якуб. - Чи не по?хати б i менi пiд Чигирин? - Нi, нi, - гаряче заперечив Звенигора. - Тобi, Якубе, треба лишатися в Дубовiй Балцi... Хто ж вилiку? во?воду?.. До того ж i я з товаришами сподiваюся на випадок поранення покористуватися тво?ми послугами. Ми всi ходимо пiд богом, i в разi чого, приплазу?мо до хутора, як звiр до нори. - Так, Арсен правду каже, - погодився Младен. - Нам з тобою, Якубе, ще рано вибиратися з Дубово? Балки... Та як тiльки я стану твердо на ноги, я по?ду до Болгарi?. Гадаю, не всi ж мо? соколи загинули! Хтось лишився живий - i ми знову пiднiмемо людей проти тиранiв! Знову здригнеться Планина, загудуть гiрськi потоки, сколихнеться болгарська земля! Хай мало нас буде, та ми зогрiватимемо серця болгар золотою надi?ю, пробуджуватимемо в них приспанi сили i сподiвання на волю! Хоча Младен був виснажений, худий i майже зовсiм сивий, зараз вiн виглядав значно краще, нiж у дорозi через Волощину. А темнi очi, коли зайшла мова про боротьбу з османами, заiскрилися молодечим запалом i невгасимою силою. Звенигора мимоволi замилувався старим во?водою, його високим вiдкритим чолом, срiблястою чуприною, що ?? легко, одним порухом голови, вiдкидав назад, усiм його мужнiм i гордим виглядом. Пiзно ввечерi полягали спати. Арсен заснути не мiг. Тихо, щоб не розбудити товаришiв, устав iз свiжого лугового сiна, вiдчинив виплетенi з лози дверi i вийшов iз клунi. Нiч була тепла, мiсячна. Прямо перед двором чорнiв по горi заснулий лiс, а десь за клунею, в посульських плавнях, завели свою музику невтомнi жаби. ?хн? глухе - на тисячу ладiв - кумкання заливало всю долину, в якiй розкинувся хутiр, i луною вiддавалося в старезному пралiсi. Арсен перейшов двiр i зупинився коло ганку. Тут на нього нiби чекали. Рипнули сiнешнi дверi - з темряви майнула невеличка бiла постать. - Златко! Дiвчина спурхнула з ганку, мов пташка. Склавши на грудях тонкi бiлi руки, мовчки стала перед козаком. Арсен нiжно пригорнув ??, вiдчуваючи, як вiд хвилювання йому забива? вiддих. - Златко! - Як я виглядала тебе, Арсене! - Я теж, мила, ждав цього часу! - Але ж ти завтра ?деш? - Мушу, кохана. Насува?ться вiйна. - Я знову ждатиму на тебе. Вiн нiжно потис ?? руки, ще мiцнiше пригорнув i тихо повiв з двору. На вулицi звернули праворуч i поволi рушили холодним споришем насупроти мiсяця. 6 Запорожцi в'?хали в Чигирин з Черкаського шляху через Калиновий мiст. Як змiнилося за цi днi мiсто! Тисячi росiйських стрiльцiв та укра?нських козакiв-сердюкiв затопили вулицi й майдани. На валах кипить робота: лагодять палiсад, складають у штабелi лантухи з землею латати проломи у стiнi, встановлюють гармати. До Калинового мосту поспiшають зi сво?м домашнiм скарбом городяни: хто не може зi збро?ю в руках захищати мiсто, поспiшають за Днiпро. Мчать на конях гiнцi. Лунають накази i розпорядження старшин, часто пiдкрiпленi лайкою. Палахкотять пiд великими закопченими котлами смолистi дрова, привезенi з Чорного лiсу, - кашовари готують обiд. Шум, гамiр, крики. Але на всьому лежить печать тривоги i неспокою. В тому шумi й гаморi не чути веселих вигукiв i смiху. Чигирин ще дуже добре пам'ята? торiшню облогу, тому серйозно готу?ться до ново?. Гриву запорожцi знайшли бiля сердюкiв полковника Коровки. Разом з iншими вояками вiн працював на валу, забиваючи в земляну стiну мiцнi дубовi палi. Високий, мовчазний, у синьому сердюцькому одязi, з натугою пiднiмав важку дубову бабу i з люттю опускав униз. Побачивши друзiв, спроквола витер спiтнiлого лоба i не поспiшаючи спустився додолу. - Ну, що нового? Де Кузьма Рожков? - запитав Звенигора, потискаючи козаковi руку. - Роман ще й досi в темницi? - А де б же йому бути? Не так його стереже Трауернiхт, щоб легко визволити! - В тому ж самому льосi? - В тому самому. Бiля дверей невiдступно чату? дво? вартових. - Ви не пробували поговорити з ними? - Нiчого не виходить. Не вступають у розмову. - Хай йому чорт! Так пiдкупити треба! - Я ж кажу: такi цербери, що й на мову не здаються! Як же пiдкупиш? - Романа нiкуди не виводили? Не допитували? - Не знаю. Я ж не можу там сидiти цiлий день. Щоб не вигнали з Чигирина, мусив записатися в сердюцький полк. Добре, що знайомi там знайшлися, - допомогли. Зате маю тепер обов'язки, i не завжди щастить вiдлучитися. - Не багато ж ви встигли зробити, - розчаровано промовив Звенигора. - Де ж нам знайти Рожкова? Може, вiн придумав що-небудь? Грива ображено знизав плечима. - Рожков зна? те, що й я... Та ось i вiн! Кузьма Рожков здалеку помiтив вершникiв i безпомилково впiзнав запорожцiв. Привiтно усмiхаючись, вiн поспiшав до них. Подавши всiм руку i запримiтивши, що Грива насупився бiльше, нiж завжди, Рожков вiдразу збагнув причину настрою товариша. - Що, брате Гриво, перепало вже? - Перепало, - похмуро сказав той. - Арсен дума?, що тут нам легко було. - Я не думаю цього, - заперечив Звенигора роздратовано. - Але могли ж ви до цього часу придумати що-небудь! - Не треба поспiшати, - сказав Рожков. - Поспiшиш - курей насмiшиш! Поки Роман у Чигиринi, доти вiн у вiдноснiй безпецi. Я просив генерала Гордона, i вiн розмовляв з Трауернiхтом. Нiмець не обiця? звiльнити свого крiпака, але й катувати тут не буде: бо?ться шотландця. - Вiн першого-лiпшого дня може вивезти його звiдси, а тодi - шукай вiтра в полi! Десь тихо закату? - i не дiзна?мося. - Ну, що ж, головою об стiну не битимешся... Звенигора з досадою стукнув рукiв'ям шаблi. - Ех, чорт! Я гадав, ви кмiтливiшi... Не можемо ж ми сидiти тут кiлька днiв! Мусимо якнайшвидше мчати до Сiчi! Треба сьогоднi, не вiдкладаючи, виручати Романа, хоча б довелося пустити в хiд шаблi! - Це можна зробити не ранiше вечора, - сказав стрiлець. - Удень нiчого про це й думати. Нас схоплять, мов курiпок. I самi загинемо, i Романовi не допоможемо. Раптом з замка ударила гармата. Пострiл був такий сильний i несподiваний, що всi оторопiли на мить. За першим пострiлом ударив залп усiх гармат. Задвигтiла земля. У вухах задзвенiло. Конi тривожно заiржали, затупотiли, присiдаючи на заднi ноги. - На бога, що трапилося? - Турки-иI Турки-и! - пролунав iз замка чийсь гучний голос. - Зачиняйте ворота! Запорожцi вискочили на вал. Звiдси видно було всi пiдходи до мiста з пiвдня, заходу i сходу. Звенигора кинув швидкий погляд на далекий кра?вид i зцiпив зуби. Вдалинi котилася по полю темна хвиля. Широкi лави кiнноти, збиваючи куряву, сунули до Чигирина. Низом, вiд Суботова, понад Тясмином iшли яничари. - Ну, от - почалося! - сказав Метелиця. - Так, почалося. Незабаром вони будуть пiд стiнами мiста. I якщо ми не хочемо опинитися в облозi, то повиннi негайно тiкати звiдси, - сказав Звенигора, в думцi картаючи себе за те, що за?здив у Дубову Балку. Тепер якраз не вистачало одного дня, щоб визволити Романа. - Що будемо робити, браття? - А що - ?хати на Запорожжя! - висловив загальну думку Метелиця. Звенигора розумiв, що залишатися в обложеному мiстi вiн не може, не ма? прав. Листи вiд гетьмана i во?води Ромодановського змушують його спiшно мчати в Сiч. Та й Романа кидати напризволяще теж не мiг. Де ж вихiд? - Друзi, - звернувся вiн до Рожкова i Гриви, - не гнiвайтеся на мене. Бачу, що тiльки ви зможете тепер чимось зарадити Романовi... Ось грошi - використовуйте ?х на свiй розсуд!.. А я постараюсь невдовзi прибути до вас. Навiть якщо Чигирин буде оточено з усiх бокiв, я знайду можливiсть проникнути в мiсто! Прощавайте! Хай щастить вам у всьому! Запорожцi скочили на коней i помчали до Кримських ворiт, маючи надiю прослизнути помiж наступаючими турецькими вiйськами i Тясмином у напрямку на Павлиш. ВIДПОВIДЬ ЗАПОРОЖЦIВ 1 Незвичайна звiстка, мов блискавка, миттю облетiла всi куренi: в Сiч прибули посли вiд турецького султана. - Такого ще не бувало! - вигукнув ошелешений Метелиця. - Що ?м тута треба, невiрам? Га? А ходiмо, хлопцi, подивимося зблизька на них, - може, котрий упiзна? Метелицю та почуха? старий шрам! А скажу вам, не одному я залишив мiтку на тiлi сво?ю шаблею! Ходiмо! Весь курiнь вивернув надвiр. Кожному було цiкаво подивитися зблизька на живих туркiв: i тим, хто ?х ще нi разу не бачив, i тим, кому не раз доводилося схрещувати з ними зброю у полi чи на морi. Тiльки Звенигора i Спихальський не поспiшали - iшли повагом, поволi наближаючись до строкатого натовпу на майданi. Ще здалеку, через голови запорожцiв, вони побачили бiлi тюрбани i фески спагi?в. Туркiв було не багато, - вони стояли мовчки, збившись у тiсний гурток, i напружено, з острахом глипали на запорожцiв i на саму фортецю, слава про яку широко рознеслася по всьому свiту. Мiж турками i запорожцями утворилася невелика смуга вiльного простору. Там на чатах стояло кiлька молодикiв з особисто? варти кошового. Попри незвичайнiсть подi?, запорожцi вели себе стримано, спокiйно. Натовп весь час двиготiв, гомонiв, але не чути було вигукiв, лайки чи смiху. Розштовхуючи плечем запорожцiв, Спихальський подерся наперед. За ним пробрався i Звенигора. Тепер з вiдстанi десяти крокiв вони могли спокiйно милуватися несподiваним для Сiчi видовищем: турки в Сiчi! Не полоненi i не купцi, а во?ни, з шаблями, пiстолями i яничарками! На таке варто було подивитись... Та й цiкаво, з чим вони прибули сюди! Раптом Звенигору мов вогнем обпекло: серед, посланцiв султана вiн упiзнав Гамiда! - Пане Мартине, глянь! Чи я сплю, чи менi таке мерещиться? Гамiд! Спихальський отетерiв, здавалося, йому перехопило дихання. - Псякрев! Холера ясна! Але ж то насправдi вiн -- Гамiд! - загримiв поляк. - Н?х мене шляк трафить, якщо я помиляюсь!.. Гай-гай, де то ми з ним зустрiлися, стонайцять чортiв йому в пельку! - I вигукнув щосили: - Гамiде! Турки зарухалися, щось швидко заговорили, а Гамiд, уздрiвши Спихальського, а потiм Звенигору, враз посiрiв i зробив мимовiльний рух рукою, нiби хотiв захиститися вiд удару. Звенигора рвонувся вперед, вiдштовхнув вартового i в одну мить опинився перед Гамiдом. Спахiя скрикнув з переляку. Звенигора посмiхнувся. - Гамiд-ага, от де довелося нам зустрiтися! Недарма говориться: тiльки гора з горою не сходиться... Як же живеться-ведеться, ага? Салям! - Салям, - пробубонiв непевно Гамiд. - Що привело тебе сюди, ага? - Справи. - I ти не побоявся ?хати в Сiч, знаючи, що я живий? - Я посол хондкара. Моя особа недоторканна, - попередив Гамiд, вiдчувши в словах козака погрозу. Запорожцi притихли, вслухаючись у чужу мову. Турки теж мовчали, бо нiхто з них не знав, якi кривавi стосунки зв'язували цих двох людей. Один Спихальський, схвильовано сопучи за плечима у Звенигори, допитувався: "Що вiн сказав. Арсене?" Та той не звертав на його слова уваги. - Я теж був послом вiд нашого кошового, й ага зна?, ким став в Аксу i якi злигоднi витерпiв, поки добрався додому... Та хай ага зараз не бо?ться: ми тут, на Запорожжi, шану?мо послiв. I поки ага в Сiчi, я його й пальцем не зачеплю. Але в полi... - Звенигора витримав паузу, що була красномовнiша за слова. - Але в полi, якщо аллах пошле таку зустрiч, ми схрестимо шаблi! - Я теж при?хав у вашi степи не для того, щоб уникати небезпеки, - набундючився Гамiд, зрозумiвши, що Звенигора зараз йому не страшний. - Гамiд-ага, тобi, напевне, кортить дiзнатися, що сталося з во?водою Младеном, Златкою i Якубом? - повернув Звенигора розмову в iнше русло. - Безперечно. Хоча про Младена я здогадуюсь: вiн загинув! - зi злобою вигукнув спахiя. - Помиля?шся, ага. Вони всi живi й дужi. I не гублять надi? поквитатися з тобою за всi тво? злочини! - Он як! Ви всi гуртом уже не раз намагалися зжити мене зi свiту, та аллах береже свого вiрного Сина... - А де зараз Ненко, ага? - Звенигора не назвав його Сафар-бе?м навмисне, щоб супутники Гамiда не зрозумiли, про кого йде мова. - Що з ним? - Вiн у вiйську падишаха. Де б же йому ще бути? Живий, здоровий i рветься бити гяурiв! - Не вiдмов, ага, в ласцi, - передай Ненковi привiт, скажи, що ми всi теж живi, здоровi i пам'ята?мо його. Гамiд пробурчав у вiдповiдь щось нерозбiрливе. I в цю мить сколихнувся натовп, розступився, - вiд вiйськово? канцелярi? йшли два курiннi отамани i пiдскарбiй. Побачивши Звенигору, пiдскарбiй Поманив його пальцем до себе, сказав: - Арсене, йди негайно до кошового. У нього буде розмова з оцими... Отамани привiталися до турецьких послiв. - Привiт i шана! Честь i повага! Кошовий отаман преславного вiйська Низового Запорозького чека? на вас, посли! 2 - Заходь, Арсене! - почувся голос кошового. Звенигора зайшов - i зупинився бiля порога: за столом, що стояв углибинi велико? свiтлицi, сидiли дво? - кошовий Сiрко i Свирид Многогрiшний. "Що за день сьогоднi! - подумав запорожець. - Бракувало ще зустрiтися з Сафар-бе?м!" Вiн пильно глянув на свого давнього знайомого. Це вже був не той Многогрiшний, якого вiн знав у Туреччинi. Де й подiлися миршавiсть i виснаження! Свирид погладшав i нiби помолодшав. На ньому добре лежав червоний жупан з тонкого сукна, а на ногах красувалися м'якi чоботи на пiдковах. - Чолом, батьку кошовий! Чолом, дядьку Свириде! Яким вiтром? Сiрко у вiдповiдь кивнув головою. Многогрiшний поважно встав i згорда вклонився. - Чолом, козаче. А прибув вiтром попутним - до батька кошового вiд князя Укра?ни Георга Гедеона Вензика Хмельницького з листом, а також - як провожатий посольства турецького султана до запорозьких козакiв. Величай мене, козаче, паном хорунжим, а не дядьком Свиридом. Звенигора мовчки вклонився, але не приховував того, що диву?ться, як змiнився дядько Свирид; пиха, що так i просвiчувала в його очах i на всьому округлому обличчi, видавалась козаковi смiшною. Запорожцевi було вiдомо, що нещасний син Богдана Хмельницького Юрiй пiсля багаторiчних поневiрянь у татарському та турецькому полонi згодився пiд тиском яничарiв проголосити себе князем Укра?ни i навiть брав торiк участь в облозi Чигирина. Правда, вiйсько його складалося з татар, якi на чолi з турецьким агою Аземом не стiльки штурмували Чигирин, скiльки дивилися за тим, щоб ?хнiй "князь" не переметнувся на бiк урусiв. Та було в нього i вiсiмдесят козакiв з тих невiльникiв турецьких, якi, щоб урятувати життя, зголосилися служити у вiйську падишаха. Пригадавши, що Многогрiшний умовляв невiльникiв у Семивежному замку в Стамбулi йти на службу до туркiв, Звенигора зрозумiв, як вiн опинився у вiйську Юрiя Хмельницького. Але з чим вiн прибув на Сiч? Плин Арсенових думок порушив Сiрко: кошовий, очевидно, продовжував попередню розмову. - Бог - свiдок душi мо??: я нiколи не ходив з вiйськом на Укра?ну, щоб розоряти вiтчизну свою! Не хвалячись, iстинно кажу: всi мо? турботи i старання були направленi на те, щоб завдати шкоди нашим одвiчним ворогам-бусурменам. I тепер, на схилi рокiв мо?х, я думаю не про владу й почестi, не про вiйськовi подвиги, а про те, щоб до останнiх днiв мо?х твердо стояти проти тих же давнiх ворогiв наших - бусурменiв... Отак i передай князевi сво?му Юрiю!.. А ще скажи: турки й татари стiльки горя й зла завдали народовi нашому, стiлькох наших людей порубали, а iнших заарканили й потягли в неволю, що не з ними мав би Юрась Хмельниченко здобувати для себе дiдизну свою - Суботiв i славний город Чигирин. Народ не зрозумi? його i не пiдтрима?... Тож хай не сподiва?ться i на пiдтримку запорожцiв!.. Многогрiшний зблiд. Слухаючи мову Сiрка, неспокiйно бiгав поглядом по свiтлицi i м'яв у руках хутряну шапку з оксамитовим верхом. Видно, не сподiвався вiн вiдмови, як, мабуть, не сподiвався ?? i сам Юрiй Хмельницький. Звенигорi стала зрозумiла мета при?зду Многогрiшного на Сiч, вiн з цiкавiстю стежив за виразом обличчя посла i чекав, що ж той скаже на сповненi гiдностi й глибокого почуття слова кошового. - Спасибi за вiдверту вiдповiдь, пане кошовий, - тихо промовив Многогрiшний. - Не приховаю, що вона розчарувала мене, а ясновельможного гетьмана-князя глибоко опечалить... Вiн пам'ята? вашу любов i повагу до батька його Богдана Хмельницького i сподiвався, що таку ж любов i повагу ви проявите i до нього. А виходить... - Пане посол, - рiзко перебив Сiрко Многогрiшного, - ось уже бiльше сорока рокiв тримаю я в руцi шаблю i завжди вважав, що служу нею не окремим особам, навiть i таким визначним, як наш покiйний великий гетьман Богдан, а дорогiй нашiй матерi Укра?нi, i тiльки ?й однiй!.. Так i передай!.. А тепер - iди! Я чую - прийшли посли султана, а ?х не варто затримувати у Сiчi. Многогрiшний мовчки вiддав чолом i поспiшно вийшов iз свiтлицi. Сiрко пройшовся по кiмнатi, розправив широкi плечi й усмiхнувся до козака. - Ну, от - одного посла вiдшили... Цiкаво, з чим же прибули турки? Проси ?х, Арсене! 3 Того ж дня, коли пiдскарбiй i Звенигора вiдвели султанських послiв до сiчового передмiстя, де височiв гарний посольський, чи, як його звали запорожцi, грецький дiм, i розташували ?х там на спочинок, несподiвано сiчовий довбиш щосили загамселив у тулумбас. Гучнi тривожнi звуки полинули з Сiчi, закликаючи запорожцiв на раду. Вони притьмом вибiгали з куренiв, мчали з гарматно?, з зброярнi, з корчми, поспiшали з гаванi, де стояла козацька флотилiя, i шикувалися пiвколом на майданi перед чималим дубовим столом, за яким сидiв писар. Обабiч стола стояли старшини. З вiйськово? скарбницi винесли клей-ноди - малиновi корогви, бунчук, лiтаври. Потiм з вiйськово? канцелярi? вийшов Iван Сiрко. Ставши перед столом, вийняв з-за пояса булаву, пiдняв угору. Запорожцi, вишикуванi по куренях, поволi заспокоювалися. Врештi над майданом запала тиша. Чулося тiльки гучне сопiння Метелицi та бухикання старого Шевчика. Кошовий виступив кiлька крокiв наперед, став посеред пiвкола, утвореного тисячами воякiв. - Браття, отамани, молодцi, вiйсько запорозьке! - пролунав його дужий голос. - Зiбрав я вас на раду, щоб повiдомити: султан турецький Магомет Четвертий заслав нам на Сiч з депутацi?ю листа. Писар зараз прочита? його, i ви дiзна?тесь, чого хоче намiсник бога на землi, як велича? себе султан. Послухайте уважно i самi вирiшуйте, що вiдповiсти... А перед тим я хотiв би сказати ось що: я не сумнiваюся у вашiй вiдповiдi, братове, та все ж нагадаю, - може, хто забув, - хто ми i чого тут, на Низу, прожива?мо... Споконвiку татарськi кровожерливi хани та мурзи, а також турецькi пашi та султани плюндрували нашу землю, нищили дiтей наших, матерiв, батькiв, а всiх дужих, здорових тягли на арканах у неволю агарянську. Споконвiку вiйсько запорозьке розбивало татарськi чамбули i визволяло невiльникiв з неволi тяжко?, шарпало мiста i села Криму й Туреччини, вiдомщаючи мурзам та пашам за безневинну кров людей наших. Та й сама Сiч виникла тому, що потрiбно було боронитися вiд лютих нападникiв з пiвдня. I житиме вона доти, доки iснуватиме ця смертельна загроза... А зараз, браття, вiдомо вам, султан турецький нечестивий наслав на Укра?ну вiйська множество. Чорна пiтьма застила? нашi степи! Вiзир Мустафа поклявся бородою пророка витоптати кiньми всю землю нашу вiд Кам'янця до Полтави, вiд Запорогiв до Ки?ва! I ось у такий час султан пропону? нам... Та краще самi послухайте, що пише той нехрист. Писарю, читай! Писар вийшов з-за столу, розправив сувiй пергаменту, почав читати. - "Я, султан Магомет Четвертий, брат сонця i мiсяця, онук i намiсник божий, володар царств - Македонського, Вавiлонського, ?русалимського, Великого i Малого ?гипту, цар над царями, володар над володарями, надзвичайний лицар, нiким не переможений во?н, невiдступний оборонець гробу Iсуса Христа, пестун самого бога, надiя й утiха мусульман, острах i великий оборонець християн, - наказую вам, запорозькi козаки, з добро? волi пiддайтесь менi без суперечки i мене вашими нападами не турбуйте. Султан турецький Магомет Четвертий". Могильна тиша, що панувала весь час, поки писар читав листа, тривала якусь хвилину i пiсля того. Потiм майдан вибухнув, як вулкан. Небо наче трiснуло, розкололося - iз нього упала блискавка й покотився грiм! Що ско?лося в Сiчi! Натовп - козаки враз порушили стрiй - завирував, заклекотiв. Зчинився неймовiрний галас. Гнiвнi крики, образлива лайка, погрози сипалися з усiх бокiв. Нiхто нiкого не слухав. А всяк хотiв крикнути так, нiби його неодмiнно мали почути аж на берегах Босфору. Та згодом обурення почало переростати в подив, а подив - у веселий смiх. Перший гучно зареготав старий Метелиця. - Га-га-га! - заколихався вiн, тримаючись руками за опасисте черево. - Ну й насмiшив, клятий невiра! Ну й утнув, свиняче вухо!.. Га-га-га! Дiд Шевчик аж присiв до землi. - Хи-хи-и-и!.. Ой, братцi, дайте кiвш горiлки, бо не витримаю - удавлюся смiхом!.. Хи-хи-и-и! - Го-го-го! - заквоктав, мов у дiжу, Товкач. Розгонисто заливався веселий Сiкач. Навкруги ревло, клекотало, вирувало людське море. Та незабаром невтримний смiх поволi знову почав змiнюватись злими вигуками. Звенигора стукнув кулаком по рукiв'? шаблi, вигукнув люто: - Бач, куди загнув, шайтан турецький, проклятого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Здатися! - А дулi з маком не хочеш! - пiдтримав його Сiкач. - Вавiлонський ти кухар, александрiйський козолуп, вiрменська свиня, а не лицар! - посварився величезним кулацюгою Метелиця. - Кам'янецький кат! - Подолянський злодiюка! - Самого гаспида внук i всього свiту блазень! - Свиняча морда! - Рiзницька собака! З усiх бокiв неслися вигуки, смiх, лайка. Кожен намагався якнайгострiше дошкулити далекому, але такому ненависному султановi. Сiрко, весело блискаючи очима, крикнув писаревi: - Пиши! Записуй швидше! Та це ж така вiдповiдь, що султановi вiд не? аж млосно стане! Ха-ха-ха!.. Бач, а ми думали-гадали, як вiдповiсти!.. Писар схопив бiле перо - почав швидко-швидко писати. А звiдусiль летiло - з гиком, свистом, у?дливими приказками: - Македонський колесник! - Нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! - Кобиляча пiдхвiсниця! Га-га-га! - Хо-хо-хо! Ха-ха-ха! Ге-ге-ге! Хи-хи-хи-и-и! - на всi лади смiялися козаки. Сiрко пiдняв булаву. Гамiр почав стихати. Усе ще здригаючись вiд смiху, кошовий витер з очей сльози, промовив: - Спасибi, браття! Оце так вiдказали! Писарю, записав? - Записав, батьку! - Ану, прочитай! Як то воно вийшло по-вченому! Запорожцi знову вибухнули смiхом. А писар встав, заклав перо за вухо. Пiдняв руку - поволi гамiрливий натовп угамувався. - "Запорозькi козаки турецькому султановi, - почав читати писар. -- Ти - шайтан турецький, проклятого чорта брат i товариш i самого люципера секретар. Який ти в чорта лицар, якщо голим... ?жака не вб'?ш? Не будеш ти годен синiв християнських пiд собою мати! Твого вiйська ми не бо?мося, землею i водою будемо битися з тобою! Вавiлонський ти кухар, македонський колесник, ?русалимський броварник, александрiйський козолуп. Великого i Малого ?гипту свинар, татарський сагайдак, кам'янецький кат, подолянський злодiюка, самого гаспида внук i всього свiту i пiдсвiту блазень, а нашого бога дурень, свиняча морда, кобиляча с..., рiзницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобi козаки вiдказали, плюгавче!.. Числа не зна?м, бо календаря не ма?м, мiсяць на небi, год у книзi, а день такий у нас, як у вас, поцiлуй за те ось куди нас!" Останнi слова потонули в буйному реготi, що знову вибухнув, як вулкан, з тисяч дужих козацьких горлянок. Вартовi на вежах, гармашi при гарматах, не знаючи, що там трапилося на радi, перелякано i здивовано витрiщилися на ошалiле товариство. Однак, побачивши, що нiчого страшного нема, а, навпаки, в Сiчi запанувала неймовiрна веселiсть, i собi почали усмiхатися. Та смiх, як i хвороба, заразний, - i, дивлячись, як товариство аж корчиться вiд реготу, вартовi та гармашi схопилися i собi за животи. Смiх струсонув фортечнi стiни i вежi. Спихальський, що стояв у далекому кутку при гарматi, закуняв було на сонечку. Раптовий вибух смiху розбудив його. Не розшолопавши, в чiм справа, i думаючи, що на Сiч напали татари, вiн схопив смолоскип i пальнув з гармати. Пострiл враз протверезив усiх. Сiрко посварився на гармаша булавою. - Хто там пусту?? Захотiв, сучий сину, щоб я погладив тебе булавою нижче спини? Спихальський почервонiв, заклiпав очима. Гармашi заступилися за нього. - То ми, батьку, на радощах! Привiт султановi посила?мо! - А хiба що! - охолов кошовий i повернувся до писаря: - Пiдписуй: кошовий отаман Iван Сiрко зо всiм кошем запорозьким. Пiдписав? - Пiдписав, батьку. - Отепер - гарно! Перепиши начисто -- i вiднеси послам султана. Нехай везуть на здоров'ячко! - Батьку, серед послiв - мiй лютий ворог Гамiд. Дозволь з товариством перестрiти ?х у полi i вiдбити його, - звернувся до кошового Звенигора. - Нi, нi, ми не татари! - заперечив Сiрко. - Зустрiнеш в iншому мiсцi - роби з ним, що хочеш, а зараз не руш! Особа посла недоторканна! Звенигора незадоволено пошкрiб потилицю, але перечити кошовому не посмiв. Сiрко пiдняв булаву. Його загорiле, пооране шрамами i зморшками обличчя враз посуворiшало. Виразнi темно-сiрi очi пiд густими зламами брiв блиснули, мов криця. - Браття, отамани, молодцi! А тепер слухайте наказ: дiлом ствердимо чортовому султановi нашу вiдповiдь! Поки Кара Мустафа сто?ть пiд Чигирином, пошарпа?мо турецькi i татарськi сили побiля моря!.. Кирилiвський, Донський, Канiвський i Полтавський куренi пiдуть з наказним отаманом Рогом промишляти пiд Тягин. Корсунський i Черкаський - на Муравський шлях стерегти татар. А я з куренями Батуринським, Лубенським, Переяславським, Iрклi?вським потягну вниз по Днiпру... Землею i водою будемо битися з проклятими бусурменами! 4 Флотилiя запорозьких човнiв-чайок, що несла на собi коло двох тисяч козакiв, наближалась до острова Тавань. Пiд дужими помахами весел човни швидко пливли одним iз численних рукавiв Днiпра. Усе довкола заволiк ранковий туман. Запорожцi квапилися, щоб до сходу сонця непомiтно пiдiйти до мiцно? турецько-татарсько? фортецi Кизи-Кермен. На передньому човнi стояв Сiрко i пильно придивлявся до неясних обрисiв берега. Хлюпоче за бортом тепла м'яка вода, пахне рогозою i лататтям. Тихо опускаються довгi весла. Чайки пливуть щiльно одна за одною, щоб не розгубитися в зарiчках i протоках. На носах стоять отамани - нiщо не мине ?хнього зiркого ока! Ось кошовий подав знак - i передня чайка притишила хiд. - Суши весла! Суши весла! - почувся приглушений гомiн.- Зiбратися в круг! Веслярi притиснули весла до бортiв. Човни поволi виринали з рожево? iмли i ставали на широкому плесi в тiсний круг. Нi розмов, нi кашлю, нi брязкоту збро?. Запорожцi були досвiдченi во?ни i пiдкрадалися до ворожо? фортецi, як обережний мисливець до дичини. - Браття! - промовив Сiрко тихо. - Насупроти нас, за оцi?ю косою, - Кизи-Кермен. Фортеця мiцна, майже неприступна! В нiй багато гармат, велика залога. Стiни кам'янi, високi - не перестрибнеш!.. Отже, щоб узяти ??, треба, мабуть, не головою битися об стiни, не проти рожна перти, а трошечки поворушити мозком... Над човнами, мов подих ранкового вiтерця, прошелестiло загальне схвалення. Козаки вiрили, що Сiрко що-небудь придума?. А кошовий говорив далi: - Нам треба, брати-молодцi, обманути ворога. Нашi вивiдачi дiзналися, що, крiм вартових на фортечних вежах, турки виставили чати на прилеглих островах. Зокрема, тро? татар стоять на чатах на цьому островi, що перед нами, якраз насупроти головних ворiт фортецi. Поки ми ?х не знiмемо, доти нiчого й гадати про успiшний напад. Але зняти ?х треба без шуму i гвалту, щоб i не стрепенулися! Метелице, рушай!.. Одна з чайок тихо випливла з кругу i, тягнучи за собою на прив'язi невеликого, але високобортного човна, попливла вниз за течi?ю. Невдовзi вона завернула за порослий верболозом мис острова i зникла з виду. Провiвши ?? поглядом, Сiрко продовжував пояснювати свiй задум. - Якщо Метелиця з товаришами щасливо знiме вартових, то це буде тiльки пiвдiла. Головне - захопити ворота!.. Тут уже попрацю? Звенигора зi сво?ми хлопцями... Всi мимоволi поглянули на татарський каюк, один серед козацьких чайок, на якому в татарських бешметах i лисячих малахаях сидiли ?хнi товаришi. Тiльки Звенигора був одягнутий по-яничарськи, маючи на головi чорну феску, а при боцi - дорогу, iнкрустовану срiблом i перламутром шаблю. Нiхто з козакiв не здогадувався, для чого так вирядився Звенигора з друзями, а самi вони за всю дорогу з Сiчi не обмовилися й словом. Тiльки тепер ставало ясно, на яку ризиковану справу йдуть смiливцi. 5 З Метелицею було всього п'ятеро козакiв - Сiкач, Товкач, Шевчик i два брати Пiвненки. Брати Пiвненки, яких для зручностi запорожцi звали Пiвнем i Когутом, якраз i були тими вивiдачами, якi розвiдали пiдступи до Кизи-Кермена. Всi вони мовчки сидiли поряд на лавi, вдивляючись у туманну далину. Коли чайка поминула крутий пiщаний мис, Пiвень дав знак стерничому причалити до берега. - Зразу за цими кущами почина?ться пiщана коса. Пливти нам далi не можна - татари помiтять. Чайка м'яко врiзалась у прибережний мул i зупинилась. Гребцi кинули весла - миттю вiдв'язали човен, що плив позаду на прив'язi, i, скочивши у воду, перевернули його вверх днищем. Потiм пiдняли над водою i обережно опустив, щоб з-пiд бортiв не вийшло повiтря. - Давайте грузила! - прошепотiв Метелиця. З чайки подали кiлька великих важких каменiв, зв'язаних мотузками попарно, i козаки перекинули ?х через мокре днище. Човен занурився у воду. - Готово! Роздягайтеся, хлопцi! - наказав Метелиця. Вiн перший скинув з себе одяг. Сiкач, Товкач, Пiвненки i Шевчик не примусили себе довго чекати. Залишивши невибагливе запорозьке вбрання на чайцi, вони з одними ятаганами в руках пострибали у воду, поставали по тро? обабiч зануреного човна i обережно потягли його понад берегом. Вiд гостро? коси, з-за яко? вiдкривався широкий вид на Днiпро i острiв Тавань, було видно пологий пiщаний берег. Нi каменя, нi кущика. Метелеця i Пiвень вистромили голови. Крокiв за сто вiд них бовванiв невеликий чорний каюк. На ньому сидiв обличчям на пiвнiч, туди, звiдки могли з'явитися запорожцi, татарин. - Тiльки один, - прошепотiв Метелиця, здригаючись вiд ранково? прохолоди. - Дво? сплять у човнi, - вiдповiв Пiвень. - Та й цей, зда?ться, куня?... - Ну, тодi не гаймо часу! Козаки пiрнули пiд човен. Тут було темно, як у могилi, пахло мокрим деревом. Засунувши ятагани в заздалегiдь приладнанi шкiрянi чохли, запорожцi стали один за одним, уперлися руками в перегородки човна i рушили вперед. Метелиця йшов перший i вiдлiчував кроки, а також слiдкував за глибиною. Тiльки так пiд водою можна було триматися вiрного напрямку, не вiддаляючись вiд берега i не боячись, що виринуть набагато ранiше чи пiзнiше. Пiд ногами був намитий течi?ю твердий пiсок, тому йти було легко. Шевчик кашлянув. - Ану, цить, старе бухикало! - зашипiв Метелиця. - Знайшов, коли кашляти! Татари почують... - Хай чують! Подумають - шайтан пiд водою кашля?, - огризнувся Шевчик, захихикавши. - Помовч! - гримнув Метелиця, збившись iз лiку. i продовжував далi шепотiти: -Тридцять два, тридцять три... Запорозький пiдводний човен поволi, але впевнено просувався вперед. Ставало важко дихати. Козаки натужно сопли. Вiдчувши, що ноги не дiстають дна. Метелиця скерував човна лiворуч, поки знову не досягнув потртбно? глибини. Нарахувавши сто крокiв, Метелиця шепнув: - Близько! Пильнуйте! Козаки стишили хiд. Тепер човен ледь-ледь посувався. Метелиця виставив наперед руку, намагаючись намацати днище татарського каюка. Наступила вирiшальна хвилина, вiд яко?, можливо, залежав успiх усього походу. Козаки схопили ятагани. Напруження все бiльше зростало. Раптом Метелиця щосили уперся ногами в дно. Човен зупинився. - Прибули! Вирина?мо! Ну, боже поможи! - промовив старий. Козаки пiрнули у воду. Коли б перед татарином, що сонними очима оглядав з свого каюка водну гладiнь Днiпра, з'явився шайтан, то вiн не так би злякався, нiж тодi, коли перед ним неждано-негадано виринула мокра вусата голова Метелицi. Татариновi вiдняло зi страху мову. Вiн роззявив рота, лупнув очима i в ту ж мить, прошитий з двох бокiв ятаганами, шубовснув у воду. Його товаришi, що спали, скоцюрбившись пiд кожухами, на днi каюка, навiть не встигли пiдвестися. Пiвень i Когут влучними ударами покiнчили з ними одразу. Сходило сонце. Туман швидко розсiювався, i на протилежному боцi Днiпра вималювалися нечiткi обриси зубчатих фортечних стiн. Слiд було поспiшати. Скинувши у воду непотрiбнi тепер грузила, козаки перевернули човен, вилили з нього воду i побiля берега прудко потягли назад, до чайки. 6 Сiрко пiдняв булаву - сотнi козацьких очей прикипiли до не?. Все було готове до нападу: гакiвницi на носах чайок зарядженi, пiстолi та мушкети набитi порохом i олов'яними льотками, шаблi пристебнутi до поясiв. Кошовий давав останнi розпорядження. - Арсене, твоя справа - захопити ворота i протриматись у них до нашого пiдходу! А тодi, синки, - звернувся вiн до всiх, - рубай, криши невiрне сiм'я! Щоб аж у Бахчисара? та Стамбулi вiдчули, як одливаються ворогам сльози i кров наших людей! Та ось i сонечко сходить, а з ним Метелиця знак пода?, що дорога через Днiпро вiльна... Ну, хлопцi, з богом! Арсене, голубе, на тебе вся надiя! - Не сумнiвайся, батьку! - вiдповiв тихо Звенигора. - Зробимо все як слiд! - I до сво?х на каюцi: - Ну, друзi, вигрiбаймося наперед, на чисту воду!.. Та кричiть же не по-нашому, а по-татарському! Не забудьте!.. Опускайте весла! Каюк сколихнувся i швидко полетiв по спокiйному дзеркалi зарiчка. За ним рушила вся запорозька флотилiя, але вона не могла, звичайно, наздогнати легкого човна i помiтно вiдстала. Каюк обiгнув мис i вирвався на широку гладiнь основного русла Днiпра. Туман майже розвiявся. На тому боцi, на Таванi, приблизно за версту вiд каюка, зажовтiли нiздрюватi стiни Кизи-Кермена, викладенi iз черепашника. На високiй вежi мляво колихалося бiле турецьке знамено з червоною габою по краях i кармiнним пiвмiсяцем посерединi. На березi, перед фортецею, незважаючи на раннiй час, сновигало