кiлька татар, мабуть рибалок. Побачивши вдалинi човен, вони завмерли, повитягали ши?, - намагалися розпiзнати людей, що пливли до них. - Налягай, хлопцi, на весла! Дужче! - пiдбадьорював Звенигора козакiв. - Раз-два! Раз-два! Весла замелькали ще швидше. Човен прудко мчав до острова. Раптом з-за плавнiв виринуло кiлька запорозьких чайок. А за ними - ще i ще... Татари на березi дико заверещали i помчали до фортецi. На стiнах зразу ж з'явились аскери. Вдарила гармата. Ядро зi свистом пронеслося над каюком i шубовснуло в воду. Рибалки вскочили в фортецю, i за ними зачинилися важкi, окутi залiзом ворота. - Кричiть, хлопцi! Бо тi голомозi чорти ще не признають нас за сво?х! - сказав Звенигора i перший загукав по-татарському: -Ой?, правовiрнi! Не зачиняйте брами! Ми iз колiна Шаяхмета! Врятуйте нас! Але було ще далеко, i на стiнi, мабуть, не почули, бо пальнули вдруге з гармати. - Тхоре, кричи, хай йому чорт! Адже ма?ш дужий голос! А то втрет? як бабахнуть, то й кiсток не позбира?мо! - гукнув Звенигора на молодика, що недавно вписався до сiчового ре?стру i, хоча сам походив з Правобережжя, попросився до Лубенського куреня. - Крикни, щоб перестали стрiляти! Тхiр приклав долонi до рота i загукав: - Ой?, оглан-джан! Не стрiляй! Сво?! Сво?! Зi стiн замахали руками. Почулися крики. Тим часом каюк пристав до берега, i переодягнутi татарами запорожцi з галасом i зойками сипнули до фортецi. Добiгши до ворiт, вони вiдчайдушне загрюкали. Тi, хто добре вмiв по-татарськи, навперебiй волали про допомогу. Однак ворота не вiдчинялись. Тiльки вгорi, на вежi, з оглядового вiконця висунулася кругла голена голова татарина. - Ой?, оглан-джан! - зарепетував Тхiр. - Вiдчини! Аллах вiддячить тобi за добрiсть твою! Не дай загинути вiд рук невiрних! Татарин заморгав очима. - Чекайте, я запитаю бея, чи можна вiдчинити ворота! - Ах ти, дурна твоя башка! Поки ти шукатимеш бея - хай аллах продовжить його лiта! - козаки посiчуть нас, як безмозких валахiв! Однак татарин не поспiшав вiдчиняти ворота. З вежi доносилися суперечки: вартовi, видно, не знали, що робити. А запорозькi чайки вже вирвалися на середину рiки, Залп iз гармат не зупинив ?х. Вони ще швидше ринули вперед. Другим залпом розтрощило одну з чайок. На поверхнi води закружляли червонi плями. Та й це не зупинило вiдчайдушного пориву запорожцiв. Бачачи, що переляканi охоронцi фортецi не наважуються вiдчиняти ворота, Звенигора почав лаятись, погрожувати кулаками. - Гей, ви, боязкi шакали! Дурнi iшаки? Я посланець великого вiзиоа Мустафи-пашi! Я везу важливий лист вiд вiзира сонцеликому султановi - хай славиться його iм'я!.. Вiдчинiть негайно ворота, паршивi свинi! Чи ви хочете навмисне вiддати мене з важливою звiсткою в руки тих шайтанiв, прокляття аллаха на вашi голови! Якийсь повновидий ага перехилився з бiйницi, запитав: - Ти хто? - Сафар-бей! Посланець Мустафи-пашi! Вiдчиняйте ворота! Ага сплеснув руками. - Сафар-бей? О небо! Яким побитом?.. Чекай, я зараз! По дерев'яних сходах вежi глухо загуркотiло. Брязнули засуви. Заскрипiли дерев'янi пiдойми - i ворота розчинилися. Запорожцi ринули в замок. - Швидше! Швидше! -гукнув повновидий ага. - Сафар-бею, сюди! Я Мемдух Айтюр... Ти пам'ята?ш мене? - Звичайно! - вiдповiв Звенигора, вирвавши з пiхов шаблю i опустивши ?? на голову невiдомого йому Мемдуха Айтюра. Ага впав. Татари, що сторожували ворота, з диким вереском насiли на Звенигору. Але ?м навперейми кинулися запорожцi. У пiдворiттi зав'язався бiй. На крик вартових звiдусюди бiгли напiводягнутi аскери й татарськi стрiльцi-сеймени. - Тхоре, гукай наших, щоб поспiшали! Бо не втрима?мося! - крикнув Звенигора молодиковi, що крутився бiля нього поблизу. Тхiр метнувся виконувати наказ отамана. Зата?вши намiр убити Звенигору, вiн поки що старався допомагати козакам, бо вiд ?хньо? перемоги залежала i його безпека. Не виходячи з пiдворiття, щоб не наразитися на татарську стрiлу чи яничарську кулю, вiн замахав руками. - Швидше, братове! Швидше! Запорожцi стрибали з чайок, мчали до замка. Сiрко, попри свiй похилий вiк, бiг нарiвнi зi всiма. Його обганяли молодi козаки. - Захоплюйте стiни! Вiдмикайте пороховi погреби! - кричав кошовий. - Тих, хто зда?ться, не знищувати! Ми за них викупимо з неволi наших людей! Нестримна козацька лавина вкотилась у ворота, де Звенигора з горсткою сво?х смiливцiв ледве стримував натиск ворога. Щоб не прийняти свого за чужого, вони поскидали татарськi малаха? i один одного пiзнавали по довгих оселедцях, що розвiвалися на голених головах. Поряд зi Звенигорою стали свiжi сили: Метелиця, Спихальський, Сiкач, Товкач, брати Пiвненки. Стрибав, мов горобець, старий, але жвавий дiд Шевчик, i його шабля теж рубала не тiльки повiтря. Вся залога фортецi вже була на ногах. Турки й татари чинили впертий опiр. Яничари-гармашi спiшно повертали на стiнах гармати, щоб ударити по козаках, якi прорвалися всередину. Але до них уже лiзли чубатi запорожцi i меткими ударами скидали вниз. Натиск нападаючих був такий нежданий i сильний, що турки з лементом вiдкотились од брами аж до мурiв внутрiшньо? цитаделi. Там зав'язався жорстокий рукопашний бiй. Поволi вiн розпався на окремi вогнища, що спалахували повсюди: на майданi, в тiсних провулках i дворах. Звенигора зчепився з яничарським агою. Ага, видно, був добрий рубака й успiшно вiдбивав усi випади козака. Тим часом Тхiр, не встряючи в бiй, крався за Звенигорою назирцi. Навколо лунали крики, стогiн поранених змiшувався з хрипом конаючих, козацьке "слава" i турецьке "алла" зливалися в одне страшне протяжне "а-а-а!" Тхiр у цьому пеклi не втрачав з ока гнучку постать запорожця... Перестрибнувши через глинобитну стiну, з-за яко?, на його думку, було безпечно спостерiгати за бо?м. Тхiр негадано зiткнувся з старим татарином, який вискочив з низьких дверей саклi з луком i сагайдаком у руках. Тхiр вихопив з-за пояса пiстоль i вистрелив старому в груди. Той упав. Тхiр схопив лука, висмикнув з сагайдака стрiлу з бiлим оперенням, злодiйкувато визирнув з-за стiни. Звенигора потиснув агу до само? цитаделi i намагався влучним ударом прикiнчити його або обеззбро?ти. Тхiр прикинув вiдстань, пiдняв лука. Тятива бренькнула, як струна, - i стрiла слiпучою блискавкою шугнула через майдан... Але Тхiр не побачив, чи влучив у свою жертву. В ту ж мить позаду нього пролунав пронизливий крик. Вiн отетерiло оглянувся - то, припавши над убитим старим, кричала тоненька, мов очеретинка, татарочка з розмаяними по плечах тонкими косичками. Тхiр зрозумiв, що з цього боку йому не загрожу? небезпека, i знову виглянув з-за стiни. Вiн сподiвався побачити Звенигору на землi з стрiлою у спинi. Але замiсть того уздрiв Сiкача, який летiв до нього через майдан з високо пiднятою шаблею. А Звенигора тримав на руках якогось запорожця, що намагався вирвати з сво?х грудей заюшену кров'ю стрiлу. - Прокляття! - скрикнув Тхiр i кинувся до дiвчини. Татарочка зойкнула, простягла вгору руки, нiби захищаючись вiд удару чи благаючи пощади. Однак Тхiр не здержав руки - i шабля зачервонiла вiд дiвочо? кровi. - Що ти робиш? Навiщо забив дiвчину? -почувся голос Сiкача. Тхiр спроквола витер шаблю об одяг татарина, сплюнув. - Змiя! Стрiляла iз лука в наших... Довелося спочатку батька, а потiм - ??... - А-а, он як!.. Молодець! То вона, стерво, цiлилась у Звенигору... На щастя. Когут помiтив вчасно i затулив собою товариша... Тепер у нього кров цiвкою б'? з рани. Жаль буде, якщо помре, - добрий був козарлюга!.. Ходiмо, брате! Ще багато роботи! Сiкач побiг до запорожцiв, що вже повсюдно тiснили охоплених розпачем i вiдча?м захисникiв фортецi. А Тхiр, ще не оговтавшись вiд страху i кленучи в думцi Чорнобая, який штовхнув його в це пекло, а сам утiк у Крим до Алi, шмигнув у саклю, щоб поживитися татарським добром. Бiля Звенигори i пораненого Когута зiбралося кiлька найближчих друзiв. Арсен обережно витягнув iз грудей товариша стрiлу. Метелиця дiстав з глибочезно? кишенi штанiв плескату пляшечку з горiлкою, насипав у не? з порохiвницi пороху, розколотив - i ту пекучу сiру сумiш вилив на рану. Потiм зав'язав чистою полотняною ганчiркою. - Хлопцi, вiднесiть його на човен, - наказав Звенигора. Старший Пiвненко пiдняв брата на руки i разом з Товкачем понiс до Днiпра. А запорожцi знову подались у гущавину битви. Коли впала цитадель, кизи-керменський бей заперся з горсткою сво?х во?нiв у мечетi. З вiкон, з мiнаретiв, з даху вiдстрiлювались вони вiд насiдаючих козакiв. Поодинокi розрiзненi яничарськi загони з бо?м пробивалися до мечетi i пiд прикриттям сво?х стрiльцiв чинили запеклий опiр козакам. - Бийте ?х, дiтки! Бийте недовiркiв проклятих! - загримiв серед бою голос Сiрка. - Не давайте опам'ятатися! I "дiтки", серед яких було чимало сивочубих, нехтуючи смертю, нестримною лавиною поперли на ворога. Один за одним падали яничари, зрошуючи кров'ю кам'янi плити сходiв, дико кричали турецькi аги й татарськi мурзи... Але вже не було тi?? сили, яка могла б спинити той натиск, той бойовий порив, що охопив козакiв! Звенигора зi Спихальським увiрвались у мечеть одними з перших. Ще здалеку, через голови низькорослих татар, Арсен побачив вилицюватого бея. Його заступали сво?ми тiлами охоронцi. В очах бея свiтився неймовiрний жах, обличчя трусилося. Бей хотiв би зараз зникнути, провалитися крiзь землю чи хоча б перетворитися на рядового во?на. Однак сите, виплекане обличчя, а особливо оксамитовий бешмет видавали його становище в цiй фортецi. - Бею, здавайся! - крикнув Звенигора, вимахуючи шаблею. - Ма?ш честь здатися самому Сiрковi. Збоку свистiла важка шаблюка Спихальського. Татари подалися назад, придавивши бея до стiни. В тiснявi вони не могли вiльно орудувати збро?ю, заважали один одному. Хтось iз них верескнув: - Урус-шайтан! Урус-шайтан! Вiд того крику здригнулися захисники мечетi. Кiлькома сильними ударами Звенигора проклав собi дорогу до бея. Спихальський захищав його з тилу. Бей вирвав з блискучих пiхов шаблю. Мабуть, сьогоднi вона ще не була в дiлi. Схрестив ?? з козацькою. Тепер Звенигора вже не бачив нiчого, крiм лискучого одутлого лиця татарського мурзи. Та в пам'ятi, мов падуча зiрка, сяйнула згадка про невольничий ринок у Кафi: холодне сонце, похмуре море, напiвроздягнутi невiльники i свист батогiв, що падали на його плечi... Ненависть потро?ла його сили. В напiвтемнiй мечетi вiд схрещених ша-бель бризнули слiпучi iскри. Бей не мав куди вiдступати й оборонявся люто, затято. Його шабля успiшно вiдбивала всi випади козака. Та, видно, страх скував серце ханського вельможi, бо лоб його вкрився рясними краплями поту. Звенигора вiдступив на крок й усiм тiлом вiдхилився назад, навмисне накликаючи бея на себе. Татарин мимовiльно подався слiдом, розслабляючи далеко витягнуту руку. Звенигора несподiвано i мiцно ударив спiднизу. Шабля супротивника мелькнула в повiтрi, перелетiла через голову козака i з брязкотом упала на кам'яну долiвку. Бей смертельно зблiд, вiдсахнувся назад - й уперся плечима в стiну. До його горла дiткнулося холодне вiстря блискучо? крицi. Та Звенигора в останню мить стримав руку. - Бею, накажи сво?м людям припинити опiр! За це матимеш життя! Ну! - О правовiрнi! Аллах вiдступився вiд нас! - вигукнув бей хрипко. - Наказую скласти зброю! Здавайтеся! Здавайтеся!.. О горе нам, сини Магомета! Спочатку найближчi до бея аскери покидали шаблi. Потiм, коли бей повторив голосно свiй наказ, здалися iншi. В мечетi настала тиша. Тiльки чулося важке дихання багатьох стомлених людей та стогiн поранених. До Звенигори пiдiйшов Сiрко. Обняв козака. - Спасибi, синку! Я все бачив!.. Гарну птаху спiймав! Молодець! - I ще раз притиснув до грудей. ...Опiвднi важко навантажена гарматами, яничарками, порохом, полоненими козацька флотилiя вiдчалила вiд Таванi. На мiсцi фортецi лишилися купи камiння, трупи. В небо чорними стовпами здiймалися густi смердючi дими. 7 Пiдпливаючи до Сiчi, Звенигора мiркував про те, як крiзь турецькi й татарськi заслони i роз'?зди пробратися до Чигирина. На серцi було тривожно. Боявся, що вже не знайде Романа. Трауернiхт мiг за цей час вивезти його або закатувати. Турки могли взяти мiсто i всiх полонених вирiзати чи потягнути в неволю, як це вони зробили три роки тому в Кам'янцi. А могли просто обложити мiсто так, що в нього i миша не прослизне. Десятки думок ро?лися в Арсеновiй головi, десятки найрiзноманiтнiших гадок виникало в нього. Та всi вони розвiялися в одну мить, коли флотилiя причалила до сiчово? пристанi. Не встиг Звенигора зiйти на берег, як його покликали до кошового, - вiн прибув трохи ранiше. Сiрко стояв в оточеннi кiлькох старшин, що водили сво? куренi на Буг. Перед ним вклякнув на колiнах молоденький яничарський ага. В очах аги - переляк i мольба. - Арсене, потрiбно докладно i точно розпитати цього хлопця, - сказав кошовий. - Вiн, зда?ться, зна? багато цiкавого для нас... Гей, ага, - звернувся Сiрко до турка, - ти вже зна?ш, хто я, i переконався, що жартувати з тобою не входить у мо? намiри. Скажеш правду - житимеш, збрешеш - годуватимеш ракiв у Днiпрi! Зрозумiв? Звенигора переклав. - Зрозумiв, паша. Сiрко усмiхнувся, почувши, як його велича? турок. - А якщо зрозумiв, тодi скажи: куди прямував твiй загiн з валкою поранених i хворих з-пiд Чигирина? Чому вiн iшов не на Аджидер, а звернув до Днiпра? Турок метнув зляканий погляд на Сiрка i старшин, iдо суворо дивилися на нього. - Такий був наказ великого вiзира, паша, - пробелькотав вiн. - Який наказ? - Ми повиннi були добратися до Днiпра i там чекати нашу флотилiю... - Ну? - Вона привезе харчовi припаси та порох для вiйська великого вiзира, паша. А ми мали. здавши поранених i хворих, забрати все те i везти пiд Чигирин. - Ранiш ви ?здили до Аджидера або до Очакова. - Так. Але туди вдвiчi далi... - Отже, Кара Мустафа вiдчува? нестачу в припасах, якщо так поспiша? отримати ?х? - Вiдчува?, паша. Вiйська багато - припасiв мало... Розраховували знайти на Укра?нi, але торiк Iбрагiм-паша так сплюндрував край, що нам цього року нiчого не лишилося. - Сам поживився, як пес макогоном, i свого наступника пiдвiв пiд дурного хату! - похмуро посмiхнувся кошовий. - Скiльки ж кораблiв ма? прибути? - Не знаю, паша... Але судячи з кiлькостi наших возiв, мусить бути багато. - Ну що ж, буде знову робота... Турки пруться на Укра?ну, як грiшнi душi до пекла. - Але ж, батьку кошовий, менi вкрай треба в Чигирин! - вигукнув Звенигора. - Знаю. Чув. Похвально, що так дба?ш про товариша. Але й тут ти не менше потрiбний. А може, бiльше! Це був наказ, i Звенигора не став перечити. - Вiдведiть агу! - розпорядився Сiрко. - Зда?ться, вiн сказав правду... Приготуйте все до нового походу: поповнiть на чайках запаси ядер, пороху, сухарiв, саламахи! Виступа?мо на свiтанку! 8 - Друже, дивися - пливуть! - вигукнув Сiкач, сидячи на товстому суку старезно? гiллясто? верби, що високо здiймалася над iншими деревами. Товкач прижмурив проти сонця очi. - Я щось не бачу... Ти часом не брешеш? - ?й-богу, пливуть!.. Та куди ти дивишся?.. Ген - проти Краснякова випливають. Повертають, зда?ться, в гирло Корабельно?... Та скiльки ж ?х, матiнко! Тепер уже й Товкач побачив турецьку флотилiю. На широкому, блискучому проти сонця плесi Днiпра виринали з-за повороту кораблi. Один, два, три... п'ять... десять... двадцять... п'ятдесят... Товкач збився з лiку. - Це вони! Не гаймо часу! Бiжiмо мерщiй до кошового! - вигукнув Сiкач, швидко спускаючись униз. Вислухавши дозорцiв, Сiрко почепив на шаблю шапку i пiдняв угору. Це був умовний знак. У ту ж мить десятки чайок виринули з очеретiв, з-за кущiв верболозу i прудко помчали на перехват турецьких кораблiв. Мов бистрокрилi птахи, летiли вони по спокiйних водах рiчки Корабельно?, зi всiх бокiв оточуючи ворожу флотилiю. - З богом, браття-молодцi! - прогримiв Сiркiв голос. - Бийте з гакiвниць! Стрiляйте з мушкетiв! На приступ! На приступ! Приготуйте абордажнi гаки! Над рiкою пролунали гарматнi пострiли. Запорозькi гакiвницi, укрiпленi на носах човнiв, ударили картеччю. Турки вiдповiли ядрами. Пороховий дим заклубочився над кораблями, над зеленими плавнями. Двi пiдбитi чайки пiшли на дно. Уцiлiлi запорожцi борсалися в водi, скидали з себе одяг i, пирхаючи, завертали до берега. Сiрко стояв на сво?й чайцi, скидаючи поглядом усе гирло Корабельно?, де зав'язався бiй. Турецькi кораблi зупинилися, зламали стрiй. На них заметушилися, закричали яничари, посилюючи гарматний вогонь. - Метайте вогненнi трубки! Приголомшiть песиголовцiв! - крикнув Сiрко, бачачи, що й ще одна чайка, в яку влучило ядро, перевернулася й пiшла на дно. На кожнiй чайцi було по двi начиненi порохом трубки, виготовленi в сiчових майстернях. Це був чудесний винахiд запорожцiв. З одного боку трубка наглухо заклепана, з другого - вiдкрита. Сюди насипався порох, вправлявся просякнутий селiтрою гнiт. Трубка вставлялася замiсть ядра в гакiвницю. Невеличкий заряд пороху виштовхував трубку з цiвки гармати, а також пiдпалював гнiт. Вiд гноту загорався порох в самiй трубцi, мчав ?? до цiлi, де вона з страшним громом i вогнем розривалася... Почувши наказ кошового, Звенигора вставив трубку в жерло гармати, насипав у запал пороху i приклав смолоскип. Вогненна трубка прокреслила в сизому вiд порохового диму повiтрi яскравий слiд i вибухнула в снастях переднього ворожого корабля. Снiп вогню заслiпив очi... Турки дико закричали i метнулися гасити пожежу. Чайка ковзнула боком об борт корабля. - Кидайте гаки! - крикнув Звенигора. Вгору полетiли важкi залiзнi гаки з гострими лапами. Заколихалися мiцнi мотузянi драбини. Над бортом блиснули кривi турецькi шаблi. Деякi навiть устигли перерубати двi чи три драбини, але з чайки гримнув залп козацьких мушкетiв - i кiлька яничарiв з криком шубовснули в воду. - На приступ! На приступ! Звенигора ухопився рукою за щабель - потягнув до себе: чи мiцно ввiгнався гак у дерев'яну обшивку корабля? Мiцно? Тодi - шаблю в зуби, пiстоль - у праву руку, - швидко подерся вгору. Перекинув ногу за борт... На нього налетiв яничар, замахнувся шаблею. Звенигора вистрелив йому впритул у груди. Турок без зойку впав навзнак. Звенигора переступив через нього i шаблею вiдбив напад приземкуватого огрядного аги. А знизу вже лiзли Метелиця, Спихальський, Сiкач, Пiвень На палубi зав'язався короткий, але жорстокий бiй. Замовкли пiстолi й мушкети. Рубалися шаблями й ятаганами. - Бийте ?х, iродiв, хлопцi! - гримiв Метелиця, покриваючи сво?м могутнiм голосом гамiр i крики. - Не милуйте проклятих! Вони нашого брата не милують! Його шабля не знала втоми. Разом з Сiкачем i Товкачем вiн тiснив яничарiв до корми i скидав там у воду. Бiля нього вертiвся Шевчик, жалячи, мов гедзь, тих, що виверталися з-пiд удару Метелицi. Звенигора бився мовчки. Зате Спихальський, iдучи поруч, не стримував язика. - А, холера ясна, маш од мене гостинець, бусурмене! - приказував вiн, опускаючи на голову яничара довгу шаблюку. -Згинь до дзябла! Його гучний голос, як i голос Метелицi, наводив жах на ворогiв. - Налiтай, прошу пана! - гримiв на всю палубу. - Частуватиму повною чарою! - Пане Мартине, - крикнув Звенигора, - дивись, яка пташка перед нами! Сам паша! Живим треба взяти! В гуртi яничарiв, що вiдбивалися вiд козакiв; червонiла оксамитова феска пашi. - А перун на його голову! - заревiв Спихальський. - Ото, прошу пана, так зустрiч! - I гукнув через голови туркiв: - Гей, паша, здавайся! Високий худий паша пiдняв очi, i злiсна посмiшка, спотворила його сухе коричневе обличчя. Сива цапина борода засiпалась, мовби ?? хто смикав знизу. - Здавайся, паша! - крикнув i Звенигора. Паша люто глипнув на козака i вихопив з-за пояса пiстоль. - Мартине, стережись! - гукнув Звенигора. Та було пiзно. Прогримiв пострiл. Спихальський зойкнув i випустив з руки шаблю. Куля влучила в груди. - Ах, псякрев!.. - Вiн зiгнувся, затулив рану долонями i поволi почав осiдати на залиту кров'ю палубу... Звенигора побачив, що крiзь пальцi товариша сочиться Кров, пiдхопив Спихальського за стан, пiдтримав, щоб не впав пiд ноги очманiлих бiйцiв. - Браття, кiнчайте ?х! - гукнув до козакiв. - Але пашу вiзьмiть живцем! . - Друже, облиш... То ?сть смерть моя, - простогнав пан Мартин. - Ах, псякрев! Не доведеться ще раз побачити свою Польську... ойчизну укохану! Звенигора вiдтягнув його до борту, передав козакам, що залишалися в чайцi. Люта ненависть, гнiв, жаль струсонули його серце. Не брати пашу. в полон! Вiдомстити за пана Мартина! Але бiй уже закiнчився. Всюди лежали вбитi й пораненi. Паша стояв пiд стiнкою надбудови, схрестивши на грудях руки. По його зморшкуватих щоках котилися сльози... Козаки навколо нього важко вiдхекувались, витирали з лобiв пiт. Звенигора пiдняв шаблю. - Старий пес! Нема тобi мо?? пощадив Козаки перехопили його, - Опам'ятайся, Арсене! Ти ж сам казав узяти його живцем!.. Та й беззбройний вiн... Звенигора понурив голову. Сльози душили, забивали вiддих. Через силу видавив з себе пекучi слова: - Пана Мартина... убив вiн, собака!.. Ех! - Не стримавшись, ударив пашу долонею в обличчя. - Негiдник! Той люто блиснув очима. - Я во?н! Ти можеш мене забити, гяуре, але ображати не смiй! Я чесно оборонявся! Звенигора вiдiйшов. Бiй на Днiпрi затихав. Кiлька фелюк горiло. Дим сизим туманом слався понад водою, наганяючи на око сльозу. Чулися радiснi вигуки запорожцiв, поодинокi пострiли на тих кораблях, де ще турки чинили опiр. ...Перед вечором величезна флотилiя, що складалася iз двох сотень козацьких чайок i майже сотнi турецьких сандалiв та фелюк, навантажених хлiбом, порохом, ядрами та iншими припасами, поволi вирушила з гирла рiчки Корабельно? i попливла вгору по Днiпру. Скриплять кочети, шумлять весла, хлюпоче за бортом тепла вода. Над рiкою пахне густими пахощами лугових трав, водоростей i кучеряво-срiбних верболозiв. Спихальський лежить на бiлих турецьких простирадлах. Над ним схилився дiд Шевчик, беззубим ротом шамкотить: - Мати божа, царице небесна, поможи козаковi й заступи його! Спини йому кров, затягни рану живою плоттю, дай у серце снаги, щоб козацьке тiло бiльше не болiло, щоб душа мужала, рука - шаблю держала, ноги - по землi ходили, очi-на ясний свiт глядiли!.. А ти, лихоманко-поганко, бiлого тiла не ломи! Лети собi на луги, на широкi береги, в чортори? на камiння, на зелене баговиння, в глибокi вертепища, непролазнi хащi-нетрища, де Марище бродить, де смерть колобродить, - тьху, згинь, пропади, цур тобi й пекi Шевчик сплюнув через борт i рукавом витер рота. Поки вiн говорив. Метелиця зневажливо дивився на свого старого побратима. Потiм рiшуче вiдсторонив його рукою: - Тво? небилицi - дурницi! Ось дай-но я його полiкую! По-сво?му! Вiн знову дiстав з глибочезно? кишенi пляшку, налив з не? у рiг, що в походi замiняв йому кухоль, горiлки, насипав з порохiвницi пороху - розколотив усе те дулом пiстоля i пiднiс пановi Мартину. - На, сину, випий половину! - I пiдвiв його. Спихальський випив. Знесилений, обливаючись холодним потом, важко схилив голову на м'яку подушку. Другу половину Метелиця вилив йому на ранку i туго перев'язав чистою ганчiркою. - Ось так! Вiдпочивай тепера! Пiдвiвшись, знову налив у рiг горiлки. Глянув на пожовтiлого Спихальського, крякнув. - Ну, за тво? здоров'я, козаче! Пiднiс рiг до рота, але несподiвано почув покашлювання Звенигори, побачив його суворий, осудливий погляд. Рука старого козака застигла в повiтрi... Потiм поволi, не без жалю, вiдхилилася вiд рота i вихлюпнула горiлку з рога в Днiпро. - Кгм, кгм! - крякнув, витираючи долонею сухi вуса. Дiд Шевчик, дивлячись на пляшку, в якiй ще було трохи жовтувато? рiдини, смачно облизався. Спихальський розплющив очi, хапнув спраглими, запеченими вустами прохолодного вечiрнього повiтря. - Арсене, друже... поховай мене на такiй високiй горi... жеби було видно мi всеньке Подiлля... i ту дальшу землю... мою ойчизну... Польську... - Вiн говорив тихо, з натугою, але розбiрливо. Видно було, що кожне слово завдавало йому нестерпного болю. - А коли доведеться бути... в Закопаному, то... вiдшукай панi Ванду... Скажи, же я ?й... усе прощаю... Навiть зраду... з тим глистом маршалкем... Прощаю... як бога кохам!.. Звенигора вiдвернувся, щоб пан Мартин не бачив у його очах слiз. "От i довоювався, пане Мартине! Довоювався... I не побачиш сво?? ойчизни i невiрно? Ванди, яку ти все-таки, незважаючи нi на що, кохав... Ти був зовнi незграбний i трохи дивакуватий, але мав добре i по-дитячому нiжне серце. Ти був шляхтич, але з тi?? шляхти, яку в народi звуть голопузою i яка нiчого, крiм гонору, не ма?. Тому ти не цурався простого народу i стояв ближче до нього, нiж до шляхетних магнатiв, якi гордували тобою i використовували, як хлопчика-козачка, на побiгеньках... Ех, пане Мартине, пане Мартине!" А вголос сказав: - Не впадай у розпач, пане Мартине. Не помреш ти... Ось допливемо вночi до Сiчi - вiзьму коней i помчу з тобою в Дубову Балку... А там Якуб i дiдусь Онопрiй зроблять таку мазь, що враз поставить тебе на ноги. I хвицатимеш ти, як жеребець копитами... Житимеш - не тужитимеш! До ста лiт! На блiдому, покритому холодним потом обличчi Спихальського промайнула слабка усмiшка. - Добрий ти, Арсене, хлопак... Мам тебе за брата! Вiн заплющив очi i, знесилений, затих. ЧИГИРИН 1 Йшов третiй тиждень облоги Чигирина. Росiйсько-укра?нське вiйсько, переправившись бiля Бужина на правий берег Днiпра, в рiшучому бою вiдкинуло туркiв i татар за Тясмин, захопило Калиновий мiст i встановило зв'язок з обложеними. Однак, незважаючи на те, що турки втратили двадцять вiсiм гармат, вози з порохом, табуни скоту i коней, незважаючи на те, що у витолочених бур'янах лишилися лежати сотнi во?нiв падишаха, великий вiзир Мустафа мав ще достатньо сил, щоб не впасти у вiдчай i не повторити торiшньо? помилки Iбрагiма-пашi - без генерально? битви знятися з позицiй i тiкати. Коли вiйська зупинилися на укрiпленому правому березi Тясмину, а уруси, як доносили вивiдачi, не проявили намiру форсувати рiчку i з ходу нападати на турецькi позицi?, Кара Мустафа наказав усiм пашам зiбратися на вiйськову раду. Велике розкiшне шатро вiзира ледве вмiстило всiх найвищих вiйськових вождiв. Кара Мустафа сидiв похмурий, насуплений, чорний, мов головешка. Пашi мовчки перезиралися, чекаючи прочухана за поразку. Тiльки гоноровитий i хитрий хан Мюрад-Гiрей тримався незалежно, даючи всiм вiдчути, що за його спиною - п'ятдесят тисяч вершникiв. Але вiзир заговорив у незвичному для себе тонi - тихо, без роздратування. - Доблеснi во?ни падишаха, аллах покарав нас за те, що ми принесли сюди, в хижi степи сарматськi, мало ненавистi в сво?х серцях до невiрних, мало мужностi i гарячого бажання прославити велику державу османiв, сонцеликого хондкара i себе... Ось уже наступа? четвертий тиждень облоги, а ми не можемо взяти цього проклятого мiста! А вчора i сьогоднi змушенi були показати хребет во?нам гетьмана Самойловича i Ромодана-пашi... Ганьба нам!.. I я хочу запитати вас, прославленi полководцi, - i тебе, Ахмет, паша ?гипетський, i тебе, Суваш, паша константинопольський, i тебе, Кур-паша, i тебе, Чурум-паша, i всiх вас, во?нiв, у доблестi яких я нiколи не сумнiвався, - чому ми, маючи вдвiчi бiльше вiйська, нiж в урусiв, змушенi сьогоднi ганебно тiкати з поля бою? Ну? Запала тяжка мовчанка. Кара Мустафа застиг, мов чорна статуя. Першим пiдвiвся Ахмет-паша. Шовковим шарфиком витер з лоба пiт. Заговорив неголосно. - Великий вiзире i все доблесне во?нство, по довгих роздумах я дiйшов висновку, що з якихось невiдомих менi причин аллах вiдступився вiд нас i вже не надiля? сво?х захисникiв милiстю сво?ю... Нiчим iншим я не можу пояснити втрату нами вчора i сьогоднi багатьох во?нiв наших iсламських i гармат... Мо? вiйсько зменшилося на третину. А до урусiв прибули з пiвночi свiжi сили... Я не бачу можливостi продовжувати далi цю затяжну i небезпечну для слави нашо? вiйну. Я нiколи не був боягузом, але зараз у мо? серце закрада?ться страх. Аллах вiдступився вiд нас, i невiрнi можуть взяти верх над нами... Тому я за негайний почесний вiдступ, бо iнакше i переможне наше вiйсько iсламське загине, i гармати всi втратимо. Честь держави до самого воскресiння мертвих буде загублено, а ми за це будемо проклятi на вiки вiчнi! Ахмет-паша уклонився i сiв. Усi мовчали, похмурi, пригнiченi. Кожен розумiв, що коли майже за мiсяць не пощастило двохсоттисячному вiйську здобути Чигирин, на валах якого до вчорашнього дня зоставалося не бiльше семи-восьми тисяч украй змучених, виснажених стрiльцiв та козакiв, то тепер, пiсля того, як уруси стали по лiвому березi Тясмину i мають вiльний вхiд у мiсто, тiльки чудо може допомогти туркам i татарам добитися тут перемоги. Нарештi, мовчанку порушив Кур-паша. З великим зусиллям пiдняв важке огрядне тiло, вiдсапнув, нiби здерся на високу гору. - Великий вiзире, сили вiйська вичерпалися. Нi пiдкопи, нi мiни, нi апрошi, нi безперервний обстрiл з гармат, нi бо? на самих стiнах - нiщо не допомогло синам Магомета взяти обложене мiсто. Ми вiдчува?мо нестачу в усьому: мало хлiба, обмаль пороху, лише на один-два штурми - бомб та ядер. Зате багато вбитих, хворих i поранених! - Чого ж хоче Кур-паша? - спитав вiзир. - Почесного вiдступу. - Такого, як минулого року? Тодi ми почесне вiдступили... Хан Мюрад-Гiрей гарячкове схопився з мiсця. Злiсно блиснув на Кур-пашу розкосими чорними очима. - Великий вiзире, славнi i мужнi во?ни Магомета, достойнiсть вiри i держави нашо?, а також честь уряду падишаха вимагають вiд нас одного - перемоги!.. Я пам'ятаю, як торiк, майже в цей саме час i на цьому ж мiсцi, мiй попередник хан Селiм-Гiрей на нарадi в Iбрагiма-пашi казав те ж саме, що зараз кажуть Ахмет-паша i Кур-паша. Хто забув, я нагадаю. Ось його слова: "Вiйсько iсламське, що перебува? в таборi i в окопах, не може вистояти зараз проти невiрних. Якщо облога мiста затягнеться ще на днiв два, то i переможне во?нство, i снаряди, i гармати нашi - все загине, i ми, очевидно, осоромимося. Найрозсудливiше i найкраще буде, якщо ми виведемо з окопiв вiйсько, витягнемо гармати та й пiдемо собi прямо по рятiвному шляху вiдступу..." Хiба не те ж сьогоднi кажуть славнi пашi? Але я вас запитую: де зараз хан Селiм-Гiрей i вiзир Iбрагiм-паша? Всi мовчали, понуривши голови, опустивши очi в землю. Хан нагадав ?м про важку i незавидну долю торiшнiх полководцiв. А хан говорив далi, все бiльше розпалюючись: - Вони в ганьбi i неславi, як раби, кинутi на безлюдний острiв... Позбавленi багатства, чинiв i заслуг, конають у голодi i загальному презирствi... Невже i вам, пашi, хочеться тако? ж долi?.. Нi, я не хочу! Мо? во?ни готовi i завтра, i пiслязавтра, i скiльки потрiбно буде нести тяготи вiйни i добитися славно? перемоги!.. Хай поможе нам аллах! Слова хана справили велике враження на всiх. Тепер уже нiхто не наважувався подати голос за почесний вiдступ. Усi мовчали. Кара Мустафа сухими довгими пальцями, на яких кров'янилися в перснях рубiни, стукнув по блискучому ефесу шаблi. - Я уважно вислухав усiх. Бiльшiсть iз вас дба? не про велич Османсько? держави, не про славу аллаха й iсламу, а про спокiй, про врятування власних голiв, що не гiдно во?нiв падишаха! Бойовий дух ваш пiдупав. Але вiн здобува?ться в бою, в перемогах! Тому владою, даною менi падишахом, наказую розпочати, перед тим добре пiдготувавшись, генеральний штурм Чигирина! Це мiсто я зiтру з лиця землi, а на Чигиринському замку власноручно пiднiму знамено iсламу!.. Пашi розумiли настрiй вiзира. Два роки пiдряд усе турецьке вiйсько не могло здобути Чигирин, не кажучи вже про остаточну перемогу. Катастрофiчне падав престиж Османсько? держави серед iнших держав Сходу i Заходу. Султан лютував. I Кара Мустафа, пам'ятаючи про гiрку долю Iбрагiма-пашi, бажав перемоги. Перемоги за всяку цiну! Тiльки падiння Чигирина могло врятувати його становище у вiйську й державi, а можливо й голову. Що буде потiм, чи пощастить Портi утримати завойованi землi Укра?ни, чи нi, - це його зовсiм не цiкавило i не турбувало. Йшлося про найважливiше для нього - про власне життя i власний добробут. А тут - пашi знали - у вiзира двох думок не було... Бiльше того, вiзир знав, що здобуття Чигирина, всупереч сподiванням султана, не принесе бажано? перемоги, однак це вряту? честь вiйська i його власну честь. Тому з такою твердiстю вiн домагався свого. - Я хотiв би знати, високоповажаний хане Мюрад-Гi-рею, - промовив пiсля паузи вiзир, - чи тво? нукери привезли сина Ромодана-пашi з Бахчисарая, чи нi? - Привезли, великий вiзире. - Хай приведуть його до мене!.. А зараз - усi йдiть i готуйте вiйсько до нового наступу, i хай допоможе нам аллах! Пашi, мовчки кланяючись, почали виходити з намету. 2 Обминувши Павлиш, захоплений татарами, загiн запорожцiв, що супроводжував пашу до гетьмана Самойловича, повернув на пiвнiчний захiд. Пiд жупаном у Звенигори похрускував свiжий сувiй паперу - Сiркiв лист гетьману. Запорожцi ?хали швидко i сподiвалися наступного дня вранцi бути пiд Чигирином. Мiж двох коней, у брезентовiй попонi, обкладений подушками, лежав Спихальський. Звенигора вiз його в Дубову Балку, де, як вiн гадав, Якуб зможе поставити козака на ноги. Всюди виднiлися слiди турецько-татарсько? навали. Спустошенi, спаленi села. Витоптанi ниви. Кiстяки корiв i коней при дорозi, а подекуди - людськi трупи. Здичавiлi собаки вили по-вовчому, ховаючись у сухих бур'янах. Звенигора вислав наперед дозорцiв: по степу никали ворожi роз'?зди. Надвечiр один з дозорцiв, що ?хав по лiву руку, раптом круто повернув коня i чвалом помчав до загону. - Турки! -ще здалеку крикнув вiн. -Мчать сюдиi Звенигора зрозумiв, що ?х помiтили. Тепер надiя на швидких козацьких коней. Але ж вони без вiдпочинку подолали вiдстань вiд Чортомлику майже до Тясмину! Не близький свiт! I все ж... - Уперед! - крикнув стривожено. Загула пiд копитами земля. Зашелестiв, зашумiв сухий типчак. Козаки повернули до далекого лiсу, що виднiвся на обрi?. А турки гнали навперейми, ?х було з пiвсотнi. Звенигора розпiзнав темне вбрання спагi?в. Усi як один на бiлих конях, вони виглядали мальовниче i грiзно. Здавалося - летять чорнi привиди. Запорожцi вихопили шаблi - плазами ударили коней по крупах. Бiднi тварини прищулили вуха, витягли ши? i ще швидше рвонули вперед. Та вiдстань до переслiдувачiв не зменшилась. Турецькi рисаки вперто наздоганяли втiкачiв. - Батьку Корнiю, женiть до лiсу! Рятуйте пана Мартина! Везiть прямо в Дубову Балку... А пашу - гетьмановi! - крикнув на ходу Звенигора. - А я з половиною загону зупиню ворога! - Загинеш, Арсене! - Долi конем не об'?деш... Женiть!.. Хто зi мною- зоставайся! Бiльша частина загону припинила бiг. - Розвертайся лавою! Бийте, хлопцi, супостiггiв Уперед! Запорожцi лавою двинули насупроти спагiiв, що вихором летiли на них. За якусь хвилину два загони грудьми зiткнулися на широкiй рiвнинi. Здибилися конi, протяжно, тривожно заiржали. Заблискотiли шаблi. Впали першi вбитi й пораненi. Звенигора пiдбадьорював товаришiв. - Хлопцi, не осоромимо козацько? збро?! Биймося до останнього! Спагi?в було бiльше. На одного козака ?х накидалося по дво? i по тро?. Гримiли пострiли з пiстолiв. Свистiли шаблi. Хрускотiли, скреготали перерубанi кiстки, i бризкала кров. Вза?мна ненависть була така, що навiть пораненi, попадавши з коней, на землi зчiплювалися з супротивниками, вибитими iз сiдел, i вмирали там, пiд кiнськими копитами. Звенигора бився iз завзятiстю i самозабуттям приреченого: вiдбивав удари, спрямованi на нього, наносив невiдворотнi удари ворогам, захищав товаришiв. Його дужий кiнь, пiдкоряючись кожному поруховi поводiв, нiс вершника в найнебезпечнiше мiсце i там, осатанiвши, налiтав грудьми на ворогiв i рвав ?х зубами. А тим часом шабля Арсенова не знала втоми й спокою. Скiльки спагi?в уже скуштували ?? гарячого леза! - Шайтан! Шайтан! - репетували вони, намагаючись здалеку або ззаду завдати козаковi смертельного удару. Однак Арсен щасливо уникав його. I невiдомо було, що його рятувало: щастя чи вмiння i смiливiсть. Та сили були нерiвнi, i один по одному запорожцi падали додолу. Ось уже ?х тiльки п'ятеро. Тiкати нiяк i нiкуди. З усiх бокiв ?х оточено ворогами. Бiльше того - зi степу до спагi?в прибувало пiдкрiплення: примчав ще один загiн, i свiжi во?ни з ходу вступили в бiй. Впало ще тро? козакiв. Звенигора зостався вдвох з Пiвнем. До них важко було пiдступитися. Обидва дужi, невтомнi i смiливi, вони сво?ми шаблями нiби окреслили навколо себе невидимий слiд, переступити який не наважувався жоден iз спагi?в. Кiлька во?нiв, що прибули щойно зi степу, сунулися було до Звенигори, але, не витримавши могутнього удару його шаблi, кинулися врозтiч. ?х зупинив голос аги, що сидiв на красивому сiрому жеребцi. - Куди, боягузливi шакали? Рубайте гяура! Звенигора пiднявся на стременах - упiзнав Гамiда. Так от чий загiн прибув на пiдмогу спагiям! Розмахуючи шаблею, ага завертав утiкачiв i заохочував iнших во?нiв спробувати щастя у бою з двома козаками. - Гей, Гамiд-ага, мерзенний пес! Виходь зi мною на двобiй! Один на один! Не ховайся за спинами аскерiв! - гукнув Звенигора. Гамiд теж упiзнав козака. Одутле обличчя враз налилося кров'ю, брунатнi очi з жовтуватими бiлками мало не вискочили з орбiт. - Звенигора! Невiрна свиня! - Ага аж задихнувся вiд злоби i радостi, що охопили його. - Здавайся! - Iди - помiря?мося силами, Гамiде! Як личить справжнiм во?нам! - Звенигора сподiвався зачепити агу за живе, вразити його гордiсть, щоб той тiльки погодився на двобiй. - Хоча я давно знаю, що ти боягуз! Ти не вийдеш, бо не впевнений у собi! Ти вже давно не во?н, а жирний ?внух! До того ж зрадливий, як шакал! Спагi? в замiшаннi припинили напад на козакiв, утворили навколо них чимале коло. Чекали, що вiдповiсть Гамiд. Правду сказати, вони й радi були такому поворотовi справи, бо нiхто не хотiв лiзти пiд шаблю того шайтана. Але Гамiд розсудив iнакше. - Кидайте аркани! Хапайте його живцем! - гаркнув вiн на во?нiв. I звернувся до аги першого загону: - Джаббар-ага, це твоя здобич, але молю тебе аллахом - вiддай менi! Той гяур-мiй колишнiй раб! - Я з задоволенням вiддаю його тобi, Гамiд-ага, - вiдповiв молодий красивий ага Джаббар. - Спасибi тобi, Джаббар-ага. Хай аллах здiйснить усi тво? бажання!.. Гей, аскери, вперед! Схопiть того гяура! Один за одним над головами козакiв прошумiло кiлька арканiв. Вони перерубали ?х шаблями. Тодi Гамiд витягнув з-за пояса пiстоль - i вистрiлив у Пiвня. - Ох, клятий! - скрикнув молодий козак, падаючи з коня додолу. Арсен стояв самотою проти сотнi ворогiв. У кiльцi, мов у пастцi. Над його головою знову звились аркани. Вiн устиг перерубати кiлька. Та раптом в очах пожовтiло: страшна сила стиснула горло, вирвала з сiдла. Випустивши шаблю, козак важко упав на землю. Його враз пiдвели, розтягли на ши? аркан. Гамiд сплигнув з коня, став перед ним. - I все-таки ти не втiк вiд мо?х рук, рабе! Звенигора не вiдповiдав. Для чого? Хiба вперше смерть заглядала йому в очi? Звик... Непоко?ла думка: чи встигли товаришi добратися до лiсу? Глянув поверх голiв спiшених спагi?в - удалинi побачив маленьку, ледь помiтну в надвечiрнiй iмлi хмарку куряви. Втечуть! Навiть якщо зараз спагi? кинуться в погоню, - втечуть!.. Але турки або ж не помiтили втiкачiв, або ж задовольнилися кривавою перемогою, бо не квапилися сiдати на коней. Однi перев'язували поранених, другi добивали козакiв, а третi, оточивши агу й полоненого запорожця, з цiкавiстю спостерiгали, що буде далi. - Повiсьте собаку! - без довгих роздумiв наказав Гамiд, показуючи на одиноке дерево, що росло поблизу на горбi. Це сподобалося всiм. - Повiсити! Повiсити! -пролунали голоси. Дво? найпрудкiших помчали до дерева з арканом у руках. Iншi потягли козака за ними. Хтось штовхнув його в спину, хтось вискочив наперед - шарпнув за жупан. Та так сильно, що вiдлетiли гудзики. З-за пазухи випав бiлий сувiй паперу. - Ага, в нього лист! - вигукнув молоденький безвусий аскер, нагинаючись i пiднiмаючи сувiй. - Лист? - Гамiд схопив папiр, розгорнув i, побачивши, що написано не по-турецькому, пiдвiв очi на Звенигору. - До кого? - До великого вiзиря Мустафи, хай береже його аллах! - вiдповiв, не задумуючись, Звенигора. - Що? - Гамiд явно оторопiв. Повертiв папiр у руках, безтямно глипнув на агу Джаббара, який був вражений не менше, нiж Гамiд. - Вiд кого? - Вiд кошового отамана Сiрка. Вiд Урус-шайтана, як ви його звете. Спагi? мовчки переглядалися, ?х здивував лист, що так несподiвано змiнював усю справу, а особливо вразила добра турецька мова козака. Чи не помилилися вони, розгромивши козацький загiн i схопивши цього посланця? Кара Мустафа швидкий на розправу! Слава аллаху, що хоч в останню мить усе вияснилося i листа буде вручено за призначенням. I Гамiд, i ага Джаббар мовчали. Ага Джаббар зблiд: це ж вiн наказав переслiдувати i перерубати запорозький загiн. Йому i вiдповiдати перед вiзиром. Нарештi, Гамiд порушив мовчанку. - Що пише Урус-шайтан? Голос його затремтiв. Гамiдовi краще, нiж будь-кому iншому з присутнiх, було вiдомо, що султан хотiв залучити на свiй бiк запорожцiв i що запорожцi вiдповiли вiдмовою. Та, може, вони змiнили свою думку. Вiд цих шибайголiв можна всього чекати! Водночас Гамiд зрозумiв, що Звенигора знову вислиза? у нього з рук. Ех, чому вiн стрiляв у того другого, а не в цього проклятого гяура!.. Страх i злоба терзали його серце, i вiн не знав, якому почуттю вiддати перевагу. - Ну, що ж пише Урус-шайтан? - Я не маю права читати перед вами листа вiзировi! - вiдрiзав Звенигора, вiдчувши, що вiдстань до дерева, на якому його хотiли повiсити, значно збiльшилася. - За це вiзир накаже зiтнути голови i менi, i вам! Запорожцi вирiшили служити сонцесяйному султановi, i кошовий, напевно, сповiща? про це великого вiзира. Гамiд крякнув. У нього затерп язик. Однак злоба вiдiбрала йому розум. - Ти брешеш, гяуре! Чому ж тодi тiкав? Чому рубався з нами? - А що нам було робити? Не ми ж напали, а ви на нас. Ми тiльки оборонялись! - Я сам передам листа вiзировi, - раптом заявив рiшуче Гамiд зважившись на вiдчайдушний вчинок. - А ти, собако, мусиш поплатитися за смерть стiлькох во?нiв, яких ти забив щойно разом зi сво?ми поплiчниками. Гей, люди, ведiть його до дерева! Пiдтягнiть вище, щоб скорiше став перед аллахом! - Не руште! - виступив наперед ага Джаббар. - Гамiд-ага, шайтан скаламутив твiй розум, нещасний! Що ти надумав? Вiзир i так покладе гнiв на нас. А що вiн скаже, коли дiзна?ться, що ми, знаючи вже, хто цей козак, стратили його?.. На коней! На коней! I в ставку вiзира! Сподiватимемось на його милiсть, i хай береже нас аллах! 3 Кара Мустафа був у вiдча?. Iще один "генеральний" штурм Чигирина зазнав невдачi. Тисячi синiв Магомета наклали сьогоднi головами в глибоких апрошах, у рову попiд стiнами i на самих стiнах мiста. Про похiд на Ки?в i на Лiвобережжя, на що глибоко в душi плекав надiю вiзир, годi й думати. Наступа? осiнь. Закiнчуються припаси. Чомусь не поверта?ться валка з рiчки Корабельно?... Прокляте мiсто! Вже зосталися самi ру?ни та фортеця на горi, а трима?ться! Сьогоднi, думав, нiяке чудо не вряту? його вiд падiння... Так нi ж - вистояло! Гяури-уруси помирають, але не здаються! Ромодан-паша i гетьман Самойлович можуть утiшатися перемогою... Утiшатися? Нi, рано! Одному з них вiн, вiзир, завдасть удару в саме серце! Такого болючого, страшного удару, вiд якого здригнеться сам шайтан! Вiзир плеснув у долонi. До намету ввiйшов ага. - Чи привезли вже князя Андрiя, сина Ромодана-пашi? - Так, великий вiзире. Ханськi нукери щойно прибули з полоненим княжичем. - Приведiть його сюди! Два аскери ввели закованого в кайдани, жовтого, змученого бранця. Майже десять рокiв тому потрапив молодий Ромодановський у полон до татар. Хан пiд тиском Стамбула все не вiдпускав його, хоча во?вода Ромодановський пропонував в обмiн на сина великi грошi чи знатних кримських мурз, що перебували у нього в полонi. Вiзир повiв бровою - аскери, уклонившись, вийшли. - Ти розумi?ш по-турецькому, князю? - Трохи, - злегка вклонився князь Андрiй. - Ти зна?ш, що твiй ата[29] - во?вода уруських вiйськ пiд Чигирином? - Знаю. - Ти завтра будеш вiльний, коли напишеш батьковi, щоб здав Чигирин... Тобто дiстанеш волю пiсля того, як во?вода здасть мiсто! - Я цього не напишу, великий вiзире. - Я примушу тебе зробити це! - Навiть аллах не примусить! Пробач менi великодушно, великий вiзире. - Тодi ти вмреш лютою смертю! - Умру. Всi ми смертнi. Вiзир здивовано глянув на бранця. Юродивий чи фанатик? У цей час вiдкинувся полог намету - ввiйшов ага. Вклонився. - Великий вiзире, загiн спагi?в захопив у полi козака-запорожця з важливим листом вiд Урус-шайтана Сiрка. - Про що лист? - Запорожцi нiбито бажають служити нашому сонцесяйному султановi. - Введи козака!.. Чекай-хто його захопив? - Джаббар-ага i Гамiд-ага. - Хай увiйдуть теж. Ага плеснув у долонi - до намету аскери ввели Звенигору. Потiм зайшли Гамiд i Джаббар-ага. Вклонилися вiзировi аж до землi. Звенигора мав зв'язанi руки i привiтався до вiзира легким поклоном голови. - Чому посланець зв'язаний? - нахмурив брови вiзир. Джаббар-ага хотiв вiдповiсти, але його випередив Гамiд. Це вiн наполiг, щоб козака було зв'язано. - Я не довiряю йому, великий i преславний вiзире. Це мiй колишнiй раб, невiльник, який пiдняв повстання, спалив мiй ма?ток, а потiм утiк. Я прошу вас, великий повелителю правовiрних, пiзнiше вiддати його менi, щоб я мiг вчинити над ним справедливий суд, - сказав Гамiд i ще раз низько вклонився. Кара Мустафа вислухав його неуважно." - Де лист? Джаббар-ага подав бiлий сувiй. - Але хто ж менi прочита? його? Покличте драгомана! - Я прочитаю, - виступив наперед Звенигора. - О, ти розумi?ш по-турецькому? - Так, великий вiзире. - Розв'яжiть йому руки! Блиснув ятаган аги - i мотузок упав додолу. - Читай! - наказав Кара Мустафа. Звенигора взяв папiр. На мить зам'явся, напружено думаючи, що робити. Дослiвно перекласти листа чи продовжувати обманювати i вiзира, як обманув Гамiда i Джаббара-агу? Якщо зробити перше, то, напевне, зразу позбудешся голови, зате .вразиш вiзира в найболючiше мiсце звiсткою про падiння Кизи-Кермена i розгром турецько? флотилi?... Якщо ж зробити друге, то вiдтягнеш страту на якусь годину, поки прийде драгоман i перекладе листа правильно... А потiм?.. А потiм-однаково смерть!.. Е-е, чи пан, чи пропав - читай, Арсене! Вiн розправив аркуш i почав читати, слiдкуючи за виразом обличчя вiзира. Кара Мустафа спочатку слухав з подивом, потiм почав багровiти. Падiння Кизи-Кермена! Флотилiя з припасами! Це була страшна несподiванка. Як грiм рад головою... - "...Липня 12 числа проти Краснякова, - читав Звени-гора, - на гирлi Корабельному, ударив на тi всi суди, оволодiв ?сми ними, одно тiльки судно парусами i многими гребцi втекло... Визволено всiх невiльникiв, взято п'ятсот полоненикiв, сiм гармат, тридцять прапорiв i все продовольство, а такожди корабельного пашу... Ясир, призначений для тебе, ясновельможний гетьмане, залишив пiд вартою в Кардишинi... Пашу з вiрними людьми посилаю до тебе з тим, щоб ти вiдправив його в дарунок його царськiй милостi государевi московському... А сам з товариством iду на Буг к турському мосту i заставi, яку, дасть бог, погромлю... Кошовий отаман Сiрко". - Що це все значить? -вигукнув вiзир. - Ти мене обманув, гяуре? - Нi, великий вiзире, я обмалював свого лютого ворога Гамiда. А вам я прочитав справжнього листа кошового... - А ти вiда?ш, що тебе чека?? Наперед виступив Гамiд. - Великий повелителю правовiрних, дозволь менi розправитися з собакою! Прошу дарувати менi таку мил?сть, мудрий раднику володаря трьох суходолiв! Роздратований Кара Мустафа, зда?ться, тiльки тепер згадав, що в наметi знаходяться стороннi люди, яким не варто було чути такi невтiшнi для туркiв вiстi з Запорожжя. Вiн спалахнув. - Геть усi звiдси! I забудьте про те, що тут чули! Гамiд, Джаббар-ага, а також вартовi, задкуючи i кланяючись безперервно, безшумно зникли за пологом. Князь Андрiй торкнувся Звенигориного плеча, сказав тихо: - Спасибi, козаче, за добрi вiстi. Втiшив мо? серце. - Ти хто такий? - Арсен зi спiвчуттям подивився аа закованого в залiзо невiльника. - Князь Андрiй Ромодановський. - Що? -вигукнув Арсен. -Ти син боярина Ромо-дановського? - Так. А ти зна?ш мого батька? - Ще б пак! Я зустрiчався з ним i розмовляв. Вiзир мовчки стежив за ?хньою розмовою. Не перебивав. Вслухався в чужу мову i про щось напружено думав. Очi його горiли. На високому темному лобi зiйшлися тугi зморшки. Зненацька вiн плеснув у долонi. Ввiйшов ага. - Вивести невiльника! Князя Андрiя повели. Вiзир встав, пiдiйшов до Звенигори. Довго мовчки свердлив його пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Нарештi, промовив: - Ти народився пiд щасливою зорею, гяуре! Дякуй аллаховi за це! Звенигора запитливо глянув у колючi очi вiзира, не розумiючи, куди вiн гне. А вiзир вiв далi: - Ти зна?ш, хто цей невiльник? - Знаю. Нещасний син во?води Ромодановського. - Так, син Ромодана-пашi... Його доля тiсно переплелася сьогоднi з тво?ю! - Як саме? - Я зараз напишу листа Ромодану-пашi. Вiднесеш. - Тобто... - Так, ти будеш вiльний. Мо? люди виведуть тебе до стану урусiв. Кара Мустафа пройшов у глибину намету до похiдного столика, на якому в пiдсвiчнику горiла свiчка, взяв довге бiле перо, замислено подивився в маленьке слюдяне вiконце. Потiм рвучко кинув перо на стiл i повернувся до козака. - Нi, писати не буду! Передаси усно Ромодану-пашi... Слово в слово!.. Слухай уважно! 4 - Неймовiрно! - вигукнув боярин Ромодановський, схоплюючись iз м'якого, обтягнутого червоним оксамитом дзиглика. Вiн гостював у гетьмана, а той любив багатство i затишок i навiть у походи возив за собою дорогi речi - крiсла, лiжка, одяг. - Неймовiрно! Ти бачив мого сина? У наметi самого Кара Мустафи? Отже, татари таки здалися на пiдмову i домагання туркiв!.. Видали ?м князя Андрiя... Що ж казав вiзир? Ромодановський був схвильований. Нервово смикав себе за бороду, важко сопiв. Пiдiйшов, поклав руку на плече Звенигорi. - Кажи! Все кажи, нiчого не приховуючи! Я здогадуюся, що нелегку звiстку ти принiс менi сьогоднi... Але краще гiрка правда, нiж солодка брехня! - Боярине, менi теж не легко зважитися передати вам слова вiзира. Але я мушу. Тож пробачте великодушно, якщо мо? слова завдадуть вам болю, - сказав Звенигора. Ромодановський мовчки хитнув головою, а Самойлович, нахмуривши сивуватi брови, кинув суворо; - Кажи! - Вiзир хотiв написати листа, але передумав. Хитрий. Побоявся довiряти паперу сво? думки. Тому вирiшив усе i передати усно... I це врятувало мене вiд смертi... Вiзир сказав: "Передай Ромодану-пашi, що його син у мо?х руках. Ти бачив його i можеш засвiдчити це перед боярином, щоб вiн повiрив менi... Князь Андрiй ще молода людина i хоче жити. Ромодан-паша ма? змогу врятувати сина, якщо вiн любить його... Але для цього потрiбно здати Чигирин!.. Я не вимагаю, щоб Ромодан-паша i гетьман здавалися менi з вiйськом. Знаю, що на це вони нiколи не пiдуть. Це була б занадто висока плата навiть за голови трьох синiв!.. Але Чигирин, в якому вже нiчого захищати, вони можуть здати без шкоди для себе. Менi ж треба взяти ру?ни мiста, бо я не хочу подiлити долю Iбрагiма-пашi!.." Так сказав вiзир Мустафа. Звенигора замовк. Ромодановський важко пiдвiв голову. - Що ще сказав вiзир? Усе кажи! - Вiн сказав: "Якщо я завтра до пiвдня не вступлю в Чигирин, то накажу з голови живого князя Андрiя здерти шкуру, напхати соломою i вiдвезти старому Ромодану-пашi в подарунок!.." Пробачте, боярине, я повторюю слова клятого бусурмена. Ромодановський стиснув руками скронi, застогнав. - Боже, навiщо ти посила?ш менi таке випробування! Самойлович обняв його за плечi, посадив на лiжко. Пiднiс кухоль вина. - Григорiю Григоровичу, дорогий, заспокойся! Все буде гаразд! Ти тiльки вдумайся в слова вiзира... Адже в них визнання того, що турки втратили вiру в перемогу. Кара Мустафа вiдступив би й сьогоднi, але бо?ться гнiву султана. Йому потрiбно хоч на один день вступити в Чигирин... Ну, то хай бере його! Помiтивши напруження i подив на обличчi Звенигори, гетьман махнув йому рукою, щоб вийшов, а потiм, закривши за козаком важкий полог, продовжив свою думку: - Чигирин ущент зруйнований. З кожним днем його все важче й важче обороняти... - Однак турки не можуть його взяти! -заперечив князь. - Сьогоднiшнiй ?хнiй штурм закiнчився, як i всi попереднi, вiдступом... До того ж - зруйновано тiльки мiсто, а фортеця майже не пошкоджена! В нiй багато гармат, пороху, припасiв... - Але ж, боярине, не забувай i про сина... У мене самого серце кров'ю облива?ться при однiй думцi, що Чигирин треба здати. Та що вдi?ш?.. Чигирин - не Укра?на . i не Москва! Ми зiрвемо фортецю, пiдпалимо мiсто - i хай тодi Кара Мустафа ви?жджа? бiлим конем на Чигиринську крем'яну гору! Не велика для нього буде радiсть! - Що скаже цар! - вигукнув боярин. Видно було, що в душi вiн погоджувався з доказами гетьмана про те, що здача Чигирина ще не означала цiлковитого пiдкорення турками Укра?ни, а тим бiльше Росi?, та вiн боявся, що ця здача, вiд яко? залежить життя князя Андрiя, розцiнюватиметься i на Укра?нi, i в Росi? як поразка. - А що скаже цар, коли турки вiдступлять? - наполягав на сво?му Самойлович. - А що вони вiдступлять, я впевнений у цьому! Вже зараз ?дять саму конину. Запорожцi перетнули всi шляхи, захопили флотилiю, - пiдвозу майже нiякого! Ми ма?мо сто двадцять тисяч вiйська, багато ядер, пороху, продовольства... Вiзир зна? про це. Йому лиша?ться один шлях - тiкати на пiвдень, у Туреччину. А це означатиме, врештi, що перемогли ми! I вiйсько нам спасибi скаже, бо ми цим збережемо стрiлецькi й козацькi голови... Ну, вирiшуй, Григорiю Григоровичу! Ромодановський довго мовчав.- Потiм зiтхнув i сказав глухо, нiби крiзь сльози: - Гетьмане, я цiню твою добрiсть до мене. Однак пристати до тво?? думки не можу... Завтра й позавтрьому Карi? Мустафа почне новий штурм, i ми повиннi бути готовi до того, щоб вiдбити його! Тому я сьогоднi введу свiжий стрiлецький полк, а тебе прошу пiдкрiпити залогу мiста полком сердюкiв. У Самойловича опустилися плечi. Цей наказ - смертний вирок для княжича Андрiя. Гетьман скрушно похитав великою сивуватою головою, пiдiйшов до боярина - обняв його. Ромодановський довго стояв непорушне, затуливши обличчя долонями, потiм болiсно застогнав i прошепотiв хрипко: - Сину мiй, прости мене! 5 Вийшовши з намету во?води, Звенигора деякий час постояв на пiщаному горбi, звiдки було видно Чигирин i турецькi окопи по той бiк Тясмину. Синя надвечiрня iмла пiднiмалася з лугiв i поволi обволiкала все навкруги. Стояла незвична тиша. Жодного пострiлу. А ще ж якусь годину тому земля здригалася вiд гарматно? стрiлянини i вибухiв бомб, вiд тупоту i крику багатьох десяткiв тисяч воякiв. Звенигора намагався крiзь iмлу розгледiти у мiстi будинок коменданта. Там десь Роман. Чи живий вiн?.. Iдучи до князя Ромодановського, мав намiр ще раз попросити його за друга, але не до того тепер старому во?водi... Навпростець, пологим пiщаним схилом, Звенигора попростував до Калинового мосту. Чигирин тих часiв - досить велике мiсто, розбудоване на похилiй рiвнинi пiд стрiмкою Чигиринською, або Кам'яною, горою. Земляний вал з палiсадами тягнеться вiд Тясмину аж на пiвденний край Кам'яно? гори, на якiй височить могутнiй замок, викладений iз рудуватого тесаного пiсковика. Незважаючи на нiч, у мiстi гамiрно. Горять вогнища. Снують чорнi тiнi стрiльцiв i козакiв. Iнодi проскаче вершник. Звенигора з Гривою i Кузьмою Рожковим зупинилися бiля багаття, розкладеного просто посеред майдану. Навкруги багаття - великий гурт воякiв. У колi, на сосновiй колодi, сидить кобзар. Червонясте свiтло пада? йому на зморшкувате темне обличчя, бiле волосся, острижене "пiд-макiтру". Кобзар поволi перебира? струни кобзи - лунають нiжнi мелодiйнi звуки. Вони полонили слухачiв. Вояки завмерли. Хто сидить на землi, хто на колодах пiд тином, хто сто?ть, задумавшись i пiдперши голову рукою. Тихо, з щемким болем i лагiдно-тривожним смутком лине в темну нiч журлива пiсня. Iз-за гори кам'яно? Голуби лiтають. Не зазнав я розкiшоньки - Вже лiта минають. Стоять у задумi во?ни. Один, опустивши вуса, дивиться блискучими очима на малинове полум'я, другий дума? про щось сво?, пота?мне, третiй ледь чутно пiдтягу? кобзаревi. А над ними - на тлi темного зоряного неба бовванi? стрiмка Кам'яна гора. Чи не з-за не? лiтали бiлi голуби в Чигирин? Чи не тут, при дворi гетьмана Хмельницького, коли Чигирин став столицею Укра?ни, жив той кобзар-слiпець, що склав цю задушевну пiсню, якiй судилося пережити вiки i сво?м тихим смутком i глибокою мудрiстю тривожити людськi серця? Чи не на цьому мостi через Тясмин, оповитому по обох берегах густими, непролазними заростями калини, наздоганяв хтось вороними кiньми сво? марно втраченi лiта i прохав ?х повернутися до нього в гостi? Наздогнав я лiта сво? На калиновiм мостi. Ой вернiться, лiта мо?, Хоч на час у гостi I Звенигора стояв збоку, проти вогню, з Кузьмою Рожковим i високим нескладним Гривою. Слухав - i дивувався: яку то силу ма? пiсня! Незважаючи на смуток, що оповив серце, вона окрилювала душу, збурювала глибиннi сили, якi, мов пiдземнi води, до пори до часу здержуванi холодними важкими брилами каменю, раптово вирвалися на поверхню i зануртували могутнiм водогра?м. Пiсня навiяла спогад про Златку. На козака глянули темно-синi, з iскорками очi, нiби шматочки зоряного неба перед сходом мiсяця. Тiльки смутнi i далекi-далекi... Чому?.. Звенигора здригнувся. Невже тодi, коли до щастя - один крок, невблаганна вiйна зруйну? його, проведе мiж ним i Златкою межу, яку не в силi переступити жоден смертний?.. Златко, Златко, тепер, коли ти така близька i водночас далека, ти стала ще жаданiшою, ще рiднiшою! Ти ввiйшла в серце, як пiсня, i, як пiсня, назавжди лишишся в ньому! А кобзарева пiсня будила вже новi думки i почуття. Десь там, у темрявi, зовсiм недалеко, за мiськими стiнами, прича?вся хижий ворог i, може, саме в цю мить готу? пiдкопи, щоб проникнути в мiсто, набива? порохом гармати, щоб зi сходом сонця посiяти смерть i вбити цю пiсню!.. Затоптати в землю ?? разом з душею людською! А саму землю потiм зробити сво?ю... Нi, не можна допустити до цього! Не можна дозволити убити пiсню i живе слово, бо в словi i пiснi - душа народу, його минуле, сучасне i майбутн?! А що саме тiло без душi? Живий труп! Робота?! Гнiй, яким удобрюють чужу ниву! Або ж, у гiршiм випадку, - плоть, у яку злi люди вдихають отру?ну душу яничара! По спинi Звенигори прокотилася холодна хвиля. Нi! Не можна допустити до цього! Не можна дозволити ордам султана котитися вiд Карпат до Дону i нищити все живе на сво?му шляху! Треба тут, пiд цi?ю кам'яною Чигиринською горою, зупинити ?х i вiдкинути геть за море! Вiн глянув на суворi обличчя воякiв. Давно не голенi, змарнiлi, закопченi димом, вони здавалися вирiзьбленi з каменю, витесанi з мiцного мореного дуба. Такi не вiдступлять! Не здадуться! Ось московськi драгуни. Стрункi молодi хлопцi. Звiдки вони? З само? Москви, з Тули чи Смоленська? А чи з-над берегiв далеко?, нiколи не бачено? ним рiки Волги, що, кажуть, удвiчi бiльша за Днiпро? А там сидять стрiльцi. У сiрих каптанах, ялових чоботях сидять на колодах, схиливши бiлявочубi голови, з прихованим смутком слухають пiсню укра?нського кобзаря, i не в одного - бачиш? - блищить проти полум'я в оцi сльоза. То дарма, що слово мовиться трохи iнакше! Але душа в нiм - своя, рiдна!.. Завтра вони разом з козаками грудьми стануть проти спiльного ворога, i, може, не один з них пролл? кров за те, щоб i надалi тут вiльно лунала ця прекрасна, розкiшна пiсня! А ось - козаки. У червоних, що вночi здаються темними, жупанах, широких шароварах, бронзоволицi, темноокi. Вони сидять i стоять уперемiш з драгунами i стрiльцями, побратимами по збро? i долi. На душi Звенигори стало легко. Нi, не затопить турецька навала зелених берегiв Днiпра! Не буде татарський кiнь пити з нього води! Не здолати ?м об'?днано? сили Москви й Укра?ни! Стихла, завмерла пiсня. Кобзар сидiв, прихиливши сиву голову до грифа кобзи, а стрiльцi, драгуни й козаки безмовно стояли навколо, i в ?хнiх серцях, здавалося, ще бринiли невгасимi задушевнi звуки... Звенигора, Рожков i Грива непомiтно вийшли з кола i, крадучись задвiрками, помiж згарищами й ру?нами, наблизились до двору коменданта. Там звернули у сусiдню стодолу i незабаром опинилися мiж чудом уцiлiлою хатою i зруйнованою вибухом бомби клунею. - Сюди, - шепнув Рожков, показуючи на круту шию льоху. Дверi розчиненi навстiж. Знизу вiйнуло застояним повiтрям, запахло трухлявим деревом, сирою землею. Всi тро? мовчки спустилися в льох i причинили за собою дверi. Рожков викресав вогню - запалив свiчку. На долiвцi, в кутку, лежала велика купа глини. В однiй ,iз стiн зяяв чорний отвiр дiри. Бiля не? - вимазанi в глипну сокира i заступ. - Приблизно половину вiдстанi ми вже прокопали, - сказав Рожков. -Ще лiктiв п'ять чи шiсть. - Встигнемо за нiч? - Встигнемо, якщо працюватимемо навперемiну. - Тодi не гаймо часу, - заспiшив Звенигора i, схопивши заступ i сокиру, шуснув у вузьку дiрку. З перших же ударiв вiн зрозумiв, як важко доведеться ?м тут працювати. Глина суха i тверда, мов камiнь. В тiснявi не розмахнешся, не вруба?ш як слiд сокирою. А розпушену глину доводиться насипати в кошiль i, рачкуючи назад, витягати з глибоко? нори. Однак робити нiчого. Десь тут зовсiм недалеко знемага? в темницi Роман, i його будь-що треба сьогоднi визволити. Лунко цюка? сокира. Гупа? заступ. Шарудить, осипаючись на долiвку, глина. Потрiску? лойова свiчка, сповнюючи печеру чадом i смородом. Довго i важко тягнеться час. Звенигору заступа? Грива, а того - Рожков. Що далi, то частiше доводиться змiнювати один одного. Пiт залива? очi. Дихати нiчим. Копачi напружують усi сили... Згорiла одна свiчка, потiм - друга. Спiтнiлi, стомленi, замазанi глиною, копачi накидаються на тверду жовту стiну, як на смертельного ворога. I вона вiдступа?, вiдступа?... Коли стало зовсiм важко дихати, вiдчинили дверi, i в льох ввiрвався свiжий струмiнь прохолодного повiтря, що остудив розпашiлi тiла. Однак дверi незабаром довелося зачинити: починало свiтати. I тодi, нарештi, заступ ударився об камiнь. - Добралися! - сповiстив товаришам Звенигора. - Зараз ламатиму стiну! Вiн сокирою розколупав шов, вивернув кiлька цеглин, Вони глухо гупнули на долiвку, i в ту мить крiзь пролом з темряви сусiднього льоху глянули Романовi очi, освiтленi мерехтливим вогником свiчки. Дончак простягнув руки. - Арсене! Брате! Пальцi ?хнiх рук сплелися в мiцному потисковi. 6 Рожков, Грива, Роман i Звенигора, залишивши позад себе напiвзруйноване мiсто, крутою дорогою пiднялися на Чигиринську гору, до головних ворiт замка. Не без пiдстав вони вважали, що Трауернiхт швидко виявить втечу, але не здогада?ться шукати Романа i його друзiв на валах, серед захисникiв фортецi. Незважаючи на раннiй час, тут уже було гамiрно. Сердюки полковника Коровки i стрiльцi генерала Гордона готувалися до бою: однi поспiшно снiдали, другi пiдносили до гармат ядра, бомби i порох, третi шикувалися, щоб стро?м iти до сво?х мiсць на стiнах. Нiхто не звертав уваги на стомлених замазур, якi швидко перетнули просторе подвiр'я замка i зупинилися бiля довго? конов'язi. - Насамперед, друзi, вми?мося, - сказав Рожков, набираючи з корита для водопою коней повну пригорщ холодно? джерельно? води. - А то ми схожi на марюк! Вони вмилися, напилися з дерев'яного вiдра, прикованого до журавля, що заглядав у темну кам'яну криницю, смачно? води, обтрусили одяг i тiльки тодi присiли побiля чималого казана з гарячим кулешем. Тут ?х i помiтив генерал Гордон. - Кузьма, де тебе носить? Вночi ти мав стояти на чатах! Рожков схопився, винувато заклiпав очима. Звенигора, Во?нов i Грива теж пiдхопилися, стали поруч товариша, готовi заступитися за нього. Генерал Гордон уважнiше придивився до козакiв, помiтив i слiди глини на ?хньому одязi, i змарнiле, заросле русявою щетиною обличчя Романа, i скуйовджену копицю пшеничного волосся на його головi. По цiй копицi вiн i впiзнав дончака. - Ба, ба, ба! Тепер я розумiю, Кузьмо, де ти пропадав! - вигукнув шотландець. -За друга - у вогонь i воду, як ви кажете? Ха-ха! Вiтаю! Вiтаю! Рожков полегшено усмiхнувся: пронесло! У козакiв теж , з плiч гора зсунулась. Та Гордон враз посуворiшав. - Ну, от що, молодцi, сьогоднi буде дуже жаркий день. Кара Мустафа поклявся бородою пророка, що надвечiр мого бунчук зама? на Чигиринськiй горi. Вiн згромадив пiд мiстом сорок тисяч вiйська i майже всi гармати. Штурм уже розпочався. А ви, я бачу, без збро?... - За цим дiло не стане, - похмуро сказав Грива. - На валах i нашо? i турецько? збро? досить. Скажiть тiльки, куди нам iти. - Рожков пiде зi мною. А ви - не з мо?? дивiзi?... - Ми хотiли б разом, - сказав Роман. - Атож, гуртом легше й батька бити, - вставив понуро Грива. - Навiщо ж батька, - усмiхнувся генерал. - Турка бийте, молодцi! Турка!.. Якщо хочете разом, тодi будете при менi! Але знайте: я там, де найважче! Ви поки що вiльнi птахи - вибирайте! - А що нам вибирати, - сказав Звенигора. - Смертi не бо?мося! Бог не захоче - свиня не з'?сть! - Ха-ха, чудово сказано! Чудово! Тодi - за мною, молодцi! Пiсля вчорашнiх втрат менi кожен смiливий во?н дорогий! За мною! Сухорлявий високий генерал, притримуючи рукою тонку шпагу, що била його по ногах, швидко попростував до вежi замка. За ним поспiшав Кузьма Рожков зi сво?ми новими друзями.. Навколо вже все гуло, гоготало, трiщало. Над головами пролiтали бомби i ядра. До стiн бiгли запiзнiлi вояки, по драбинах i земляних сходах, укрiплених сосновими плахами, здиралися нагору. Тут же лежали першi на сьогоднiшнiй день убитi й пораненi. У свiжому ранковому повiтрi вiдгонило димом i кров'ю. Генерал Гордон швидко збiг на стiну i глянув на турецькi позицi?. По сiрiй, змережанiй окопами землi до мiста наближалися густi ряди яничарiв. Тисячоголосе "алла" линуло над полем. Обабiч генерала стали Рожков i його новi друзi-запорожцi. Князь Ромодановський з почтом стояв на пiщаному горбi на лiвому березi Тясмину, навпроти Чигирина. Щохвилини до нього пiд'?жджали гiнцi, сповiщаючи про хiд битви. Боярин мав дуже стомлений вигляд. Блiдий, змарнiлий, з темними кругами пiд очима. Завжди ретельно розчесанi, пригладженi вуса та борода сьогоднi були скуйовдженi, мов у хворого на лихоманку. Нiхто з почту не знав справжньо? причини такого стану головнокомандувача. Однак накази князя були, як i завжди, чiткi, обдуманi, а голос - твердий, рiшучий. Припухлi вiд безсоння очi дивилися пильно, бачили далеко - вiд максимiвських лугiв до суботiвських круч, - охоплювали все поле бою. Ворожий наступ понад Тясмином розпочався одночасно зi штурмом Чигирина. Зi сходом сонця ударили турецькi й татарськi тулумбаси, заклично заграли зурни, затрубили рiжки. Вiд тисяч кiнських i людських нiг застугонiла земля. Рiзнобарвнi загони яничарiв, спагi?в, арабських i курдських вершникiв хвилями перекочувалися через Тясмин i з ходу нападали на стрiлецькi окопи та редути. На лiвому фланзi кримська орда атакувала в кiнному строю козацькi полки. Все величезне вiйсько османiв перейшло в рiшучий наступ. На тясминських лугах, на пiщаних пагорбах лiвого берега, в чигиринськiй дiбровi та в рiдких узлiссях Чорного лiсу з самого ранку зав'язалися тяжкi бо?. Особливо сильний натиск турки робили на Чигирин та прилеглi до нього околицi. Ромодановський розумiв, що вони хотiли вiдкинути його з Черкаського шляху, щоб вiдрiзати Чигирин, оточити його з усiх бокiв. Тодi доля мiста була б остаточно вирiшена: воно б здалося на милiсть переможця. В руки ворога потрапило б багато пороху, бомб, ядер, продовольства. Тому вiн з самого ранку кинув сюди Бiлгородський стрiлецький полк - свою опору i гордiсть. Пригнiчений i заклопотаний Ромодановський спочатку не помiтив гiнця i тiльки, коли перед ним стали три татарських мурзи, глянув пильнiше на козака. - Вiд гетьмана? - Так, ваша свiтлiсть. Гетьман наказав доставити листа i полонених. - Сам маю полонених досить, -сказав стомлено боярин, розгортаючи папiр. Гетьман писав: "Посилаю тобi, князю Григорiю Григоровичу, знатного татарського мурзу Саферелея. Оний мурзишка ? зятем хана Мюрад-Гiрея... Налякай його гарненько! Скажи, що одрiжеш його погану голову i пошлеш у подарунок тестевi, сирiч хановi, якщо той дозволить вiзировi Мустафi вчинити насильство над князем Андрi?м... Разом з ним посилаю ще двох захудалих мурз, - хай сам Саферелей вiдправить ?х до хана негайно як посланцiв. Двох - для бiльшо? певностi..." - А, от воно що! - вигукнув боярин i повернувся до гiнця. - Спасибi тобi, козаче! Ти приносиш менi маленьку надiю... Вiн швидко пiдiйшов до низькорослого Сафеiрелея, якого поставили на колiна зi зв'язаними ззаду руками, промовив тихо, але суворо? - Мурзо, хан Мюрад-Гiрей вчинив необдумано, передавши мого сина князя Андрiя туркам. Вiзир Мустафа погрожу? йому смертю. Вiн сповiстив мене, що обдере з голови живого князя Андрiя шкiру, напха? ?? соломою i пришле менi в подарунок, якщо я сьогоднi до пiвдня не здам Чигирина... Я захищатиму це мiсто, поки стане сил мо?х! Отже, вiзир матиме привiд виконати свою мерзенну погрозу... Але клянусь, я знайду засiб помститися хановi за мого ?диного сина! I першою жертвою цi?? помсти будеш ти, мурзо! Я накажу тебе живого оббiлувати - здерти з голови шкiру, теж напхати соломою i вiдiслати хановi... . Саферелей зблiд. У нього пересохло в ротi. Вiн хрипко сказав: - О аллах, врятуй князя Андрiяi - Ти допоможеш аллаховi, мурзо. - Я? - Якщо хочеш носити голову на плечах, передай хановi через сво?х одноплемiнникiв, - Ромодановський кивнув головою в бiк двох полонених мурз, що стояли осторонь, - щоб урятував князя Андрiя! Iнакше... - Якшi, якшi[30], -швидко залопотiв Саферелей. -Я зроблю так, як наказу? вiзир урусiв... Але ж усе в руцi аллаховiй... - Безумовно. I передусiм тво? життя, мурзо. Ромодановський вiдiйшов, а Саферелей почав щось швидко пояснювати мурзам, i тi згiдливе кивали головами. - Якшi, якшi! 8 Засвiт ударивши по Чигирину, турецькi гармати весь день не припиняли обстрiлу. Палаючi бомби та розжаренi ядра, креслячи в затягнутому димом небi чорно-вогнистi слiди, з усiх кiнцiв летiли на мiсто. Трощили поодинокi, уцiлiлi в попереднiх штурмах будiвлi, пiдпалювали все, що могло горiти. Вибухи стрясали скремсану, обгорiлу, просякнуту кров'ю землю, рвали ?? На шмаття. Дим, пилюка, гарячий присок здiймалися високо вгору, сповнюючи повiтря гарячою задухою i смородом. Замок вiдгукнувся з Кам'яно? гори залпом сорока гармат, послав у поле смертоноснi чавуннi бомби i ядра. Гармашi, за наказом генерала Гордона, заклали в пiвтора раза бiльше пороху, ризикуючи бути розiрваними разом з ними. Та гармати витримали. Зате в турецькому таборi спалахнули намети, здибилися, рвучи повiддя, ослiпленi жахом конi, страшно заревли верблюди, закричали пораненi. Дим чорно-бурою хмарою окутав Чигирин. Сонце прозирало крiзь нього сердите, криваво-багряне. Весь день турки не припиняли атак. Тисячi яничарiв, спагi?в, татар, волохiв, мунтян, арабiв з криком, з перекошеними вiд лютi i страху обличчями, розмахуючи шаблями, списами, знаменами, пiдтримуванi завиванням зурн i гуркотом барабанiв, iшли й iшли на приступ. Опiвднi злетiла в повiтря сторожова вежа Кримських ворiт. Не виявлений завчасу пiдкоп спричинив страшнi руйнування в стiнi. Густi колони яничарiв посунули туди. Другий вибух потряс усе Нижн? мiсто. Розлетiлася на порох частина стiни на схiдному, низинному березi Тясмину. В пролом, як весняна вода в прiрву, хлинули чотири тисячi во?нiв Каплан-пашi. За ними вривалися все новi i новi турецькi загони. Комендантський дiм - колишнiй дорошенкiвський больверк - було розтрощено прямим попаданням бомб. Комендант, окольничий Ржевський, весь час був разом з стрiльцями на стiнах. Побачивши, як у пролом ринули турки, вiн, на чолi горстки во?нiв, кинувся назустрiч ворогам, щоб вибити ?х у поле, але сили були занадто не рiвнi. Порубаний шаблями, окольничий Ржевський упав мертвий на гарячу, мов присок, землю. З цього часу захисники Нижнього мiста, не зумiвши вiдкинути яничарiв i забити проломи в стiнi лантухами з землею, почали здавати вороговi одну вулицю за одною, Надвечiр стало ясно: Чигирин не втримати... I тодi трапилося найстрашнiше: рештки сердюцьких i стрiлецьких полкiв покотилися до Калинового мосту, ?х було небагато, та, зiбранi в одному мiсцi, вони ще могли б на деякий час зупинити ворога. Однак страх i вiдчай уже пойняли серця воякiв. До того ж майже всi старшини, а серед них комендант Ржевський, полковники Рубан i Коровка, були або забитi, або пораненi. Сотнi людей, втративши вiру в те, що Чигирин ще можна захищати, кинулися до мосту. За ними погналися яничари. Старий пiдгнилий мiст не витримав величезно? ваги, тисняви i нестримного бiгу - з трiском розвалився, ховаючи пiд уламками у глибинi Тясмину тих, хто був на ньому. Крик болю, жаху пролунав на передмо-стi! Люди плигали у рiчку i вплав намагалися досягти того берега. Одним це пощастило зробити, iншi, зокрема пораненi та тi, хто не вмiв плавати, тонули на глибокiй ямi. Та це жахливе видовище не зупиняло заднiх: страх перед яничарами був сильнiший за смерть у водi... Генерал Гордон з уцiлiлими во?нами сво?? дивiзi? та сердюками полковника Коровки, якi пiсля поранення полковника перейшли пiд його руку, боячись оточення, залишив стiни Верхнього мiста i зачинився у фортецi. Наступали останнi години геро?чно? оборони Чигирина. 9 Во?вода Ромодановський бачив у зорову трубу, яких зусиль, яко? мужностi i кровi коштувало захисникам Чигирина вiдбиватися з ранку i до ночi вiд усе нових i нових яничарських полкiв. Зда?ться, живi люди, яких до того ж було в десять разiв менше, нiж нападникiв, не могли витримати такого напруження. Злiтали в повiтря стiни, падали будинки, лопалися, пiднiмаючи в небо чорну землю, турецькi бомби i мiни, дим. котився, як осiннiй туман... Упало Нижн? мiсто, загинула бiльшiсть його захисникiв... Та Чигирин не здавався - стояв! З фортецi раз по раз гримiли залпи гармат i гакiвниць, трiщали мушкети i тульськi пiщалi, на вежах майорiли прапори: малиновий - козацький, голубий - з ликом святого Георгiя - дивiзi? Гордона. Надвечiр турки пiдтягли гармати - почали обстрiлювати замок. До ворiт пiдвезли таран - i глухi удари, що долетiли аж за Тясмин, струсонули могутнi стiни. Тисячi яничарiв дерлися по крутiй Кам'янiй горi уверх, до фортецi. Та все ж Чигирин стояв! Однак у серце во?води закрадалася неясна тривога. Вона не зменшилась i тодi, коли всюди, крiм Чигирина, припинилися бо? i во?начальники сповiстили, що утримали всi позицi?. Годилося б радiти: витримати i вiдбити такий скажений натиск - це справжня перемога!.. То звiдки ж тривога? Невже трапилося нещастя з князем Андрi?м? Невже хан обдурив його, приславши гiнця зi звiсткою про те, що вiн домовився з вiзиром про вiдкладення страти княжича Андрiя? Невже Кара Мустафа виконав свою страшну погрозу, i з часу на час треба чекати, що з iмли вирине чорний гонець з кривавою торбиною за плечима? Нi, про сина вiн перестав думати опiвднi, тобто в час, вiдведений вiзиром для здачi мiста. Зцiпив до болю зуби i змусив себе стежити за ходом бо?в. "Усе в руцi божiй, - i прошепотiв при цьому. -Уповаю на тя, господи!" Йому стала зрозумiла причина тривоги тодi, коли при?хав Самойлович i розповiв, що татари зробили вiдчайдушну спробу обiйти лiвий фланг i вдарити в тил стрiлецьким i козацьким полкам. Тил! Ось що почало непоко?ти во?воду, коли вiн побачив, як захисники Чигирина тiкають з Нижнього мiста. Поки вiзир Мустафа докладав усiх зусиль, щоб здобути Чигирин, поки половина його вiйська не вiдходила од обложеного мiста, можна було не турбуватися за тил. Та що буде, коли Чигирин здасться? Турки передусiм постараються вiдрiзати росiйсько-укра?нськi вiйська од Днiпра, перетнуть шляхи для пiдвозу бо?припасiв i продовольства, а потiм поволi стискуватимуть лещата. Майже подвiйна перевага в кiлькостi людей дозволить ?м це зробити. Вечорiло, але ще було досить видно, щоб бачити всю панораму Чигирина. Сплюндроване вщент мiсто курiлося. Бiля зруйнованого мосту кiлькасот козакiв i стрiльцiв чинили туркам опiр, в той час як ?хнi товаришi плавом перебиралися через Тясмин. Не було сумнiву, що за годину-двi яничари скинуть ?х у рiчку чи перерубають, i тодi фортецю буде повнiстю оточено й одрiзано од сво?х вiйськ. Треба щось думати. - Як гада?ш, гетьмане, довго протрима?ться фортеця? - тихо спитав во?вода. - Гадаю, не довго. Та зараз справа не в фортецi. Мусимо думати про вiйсько. Мене тривожить наша ненадiйна позицiя. Поки тримався Чигирин, ми стояли мiцно. А тепер... - Так, тепер ми повиннi вiдступити до Днiпра, - пiдхопив боярин. - На Бужинських висотах, на наших старих позицiях, ми зможемо з успiхом протистояти туркам! - А фортеця? На бога, князю, невже ти надумав залишити ?? напризволяще? Там же багато наших во?нiв! - Фортецю треба зiрвати, а людей вивести! I робити це негайно, бо завтра вже буде пiзно!.. - Тодi шли гiнця! - Легко сказати! Навколо фортецi - турки... Та навiть якщо i пробереться на гору, хто вiдчинить йому ворота? Гетьман на мить задумався. - ? та?мна лазiвка. Нею проникне... 10 Захисники фортецi не помiтили, коли впав на землю вечiр. Мiсяць ще не зiйшов, але на стiнах було видно як удень. Кривавi заграви вiд пожеж i вогненних вибухiв осявали все довкола. Бiй не вщухав нi на хвилину. Вiд ударiв ядер, вибухiв бомб, вiд гарматно? стрiлянини, яку вели стрiльцi й козаки, вiд реву тисяч горлянок, скреготу шабель i свисту куль над Кам'яною горою стояв безперервний гул. Тремтiли фортечнi стiни, здригалася земля. Генерал Гордон стояв на пiвденнiй вежi. В руцi - довга тонка шпага. На ши? - барвистий шарф. Високий i рiвний, мов жердина, вiн жодного разу не вклонився турецьким ядрам i кулям, що свистiли над головою. Був простоволосий, бо десь у бою загубив шапку, i вiтер куйовдив його рудого задимленого чуба. Одяг на ньому - брудний, закiптюжений, розiрваний у багатьох мiсцях. Але самого генерала не зачепила нi спагi?вська шабля, нi яничарська куля. Зовнi вiн був спокiйний. Пильно вдивлявся в лави турецьких аскерiв, якi грiзними хвилями виринали з темряви й котилися до стiн фортецi, на пожежi в Нижньому мiстi i на далекi вогники за Тясмином, у росiйському станi. Вiн був упевнений, що зумi? протриматися щонайменше тиждень, бо мiцнi мури надiйно захищали вiд ворога, а в погребах було достатньо пороху, ядер i продовольства. Неглибокий, вирубаний у каменi колодязь постачав на всю залогу фортецi смачну джерельну воду. Що ще потрiбно для оборони? Обабiч генерала, бiля вузьких бiйниць, пантрували за ворогом Кузьма Рожков, Звенигора, Роман Во?нов i Грива. Так вийшло, що вони, не змовляючись, без чийогось наказу стали в цей день особистими охоронцями генерала. Спочатку, боячись переслiдування з боку людей Трауернiхта, трималися генерала Гордона, бо сподiвалися на його захист, а потiм, захопленi вiдвагою шотландця i вiдрiзанi в замку вiд сво?х вiйськ, вирiшили до останнього бути з ним. Це було не легко: генерал мов навiжений носився по стiнах i справдi весь час був там, де найважче, його поява в самiй гущi битви пiднiмала дух во?нiв, поривала ?х знову вперед, на ворога. Тонка блискуча шпага вражала яничарiв, мов блискавка. Четверо друзiв не вiдходили вiд генерала, який нехтував небезпекою, i ?хнi шаблi не раз виручали його вiд вiрно? загибелi. Турки не припиняли штурму фортецi нi на хвилину. Пiсля взяття Нижнього мiста вони пiдвезли всi наявнi в них гармати на Чигиринську гору i звiдти почали шалено обстрiлювати пiвденну вежу i головнi замковi ворота. Фортеця вiдповiдала не менш сильним вогнем. Така гарматна дуель тривала бiльше години. Вiд вибуху бомби в дворi замка загорiлася стайня, - ?дкий пороховий дим змiшувався з густим димом пожежi i ви?дав очi. Пiд прикриттям гарматного вогню яничари пiдтягли до брами ще й стiнобитну машину. Важкий, обкований залiзом таран загупав у дубовi ворота. Затрiщало дерево, здригнулася висока надбрамна вежа. Генерал Гордон ткнув униз шпагою. - Стрiльцi, перебийте тих псiв! Гримнув залп iз мушкетiв i пiщалей. Кiлька аскерiв бiля стiнобитно? машини упали на землю. Iншi вмить заховалися за товстi бруси чи порачкували до глибокого рову, яким було перекопано вузький перешийок мiж замком i полем. Таран завмер. На стiнах почулися радiснi поклики. - Га! Ма?те, собаки! - Скуштували коржiв з маком! - Може, ще хто хоче - налiтайте! Грива вiдiрвав од теплого мушкета схудле, закопчене димом обличчя, хмуро глипнув налитими кров'ю очима на трупи яничарiв. Зловтiшна посмiшка спотворила його запеченi губи. - Мало! Ой, мало! - прошепотiв вiн, насипаючи з порохiвницi пороху .в дуло мушкета. Той пекельний вогонь, що загорiвся в його серцi на попелищах Канева, не вщухав анi на мить. Оксамитовий кисет iз золою, де, напевне, як гадав вiн, були i перетлiлi кiсточки його дiтей, нестерпним болем пiк груди, кликав до помсти. За всi днi облоги Чигирина козак бачив немало ворожих смертей, але втiхи вiд того не мав. - Ой, мало! - скреготiв зубами у нестямi. Коли б вiн мiг, то перебив би без жалю все вороже вiйсько, хоча й вiдчував, що не вгасив би того полум'я, що палило його зсередини. Душевний бiль i жадоба помсти були такi завеликi, що розпирали його, мов хмiль - бочку. В саму гущу бою кидався козак, шукаючи поживи для сво?? шаблi. На весь свiй велетенський зрiст iшов насупроти ворогiв, не думаючи, що якась гаряча куля прониже груди чи крива турецька шаблюка розкра? йому навпiл голову. А може, вiн i шукав для себе смертi-рятiвницi? Забивши в дуло мушкета тугий заряд. Грива припав до бiйницi. Довго вибирав цiль i ще довше прицiлювався. Нарештi, натиснув на курок. Серед гуркоту бою пострiлу майже не чути було, але по тому, яка злобно-радiсна посмiшка засяяла на його змученому, закiптюженому обличчi, не важко було здогадатися, що пiд мурами фортецi ще на одного яничара стало менше. - Iще один! - вигукнув Звенигора, бажаючи пiдбадьорити товариша i розвiяти його тяжкий настрiй. Але той похмуро покрутив головою. - Мало! Глянь - скiльки ?х пре сюди! З темряви степу випiрнули новi лави яничарiв. Вони йшли помалу, переобтяженi збро?ю, штурмовими драбинами та в'язанками соломи i хворосту, якi мали захищати ?х вiд уруських куль. Протяжний грiзний крик "алла" ширився, наростав, котився до фортецi, огортаючи ?? зi всiх бокiв. Пiдбадьоренi допомогою, заворушилися i тi аскери бiля стiнобитно? машини, що зосталися живi. Вони поволi виповзали зi сво?х схованок i, понукуванi злими окриками аги, бралися до тарана. Ось вiн гойднувся раз, удруге - i важкий удар струсонув браму. Тим часом не переставали бити турецькi гармати. Ядра з трiском ударялися в кам'янi стiни фортецi, у вежi, у бiйницi, в кам'яний зубчатий парапет i з хуркотом розсипалися на дрiбнi скалки. Мов грiм, вибухали круглi чавуннi бомби, сiяли навколо себе смерть. Генерал Гордон вiддав наказ зарядити гармати картеччю, пiдтягнути лозовi кошелi з камiнням, приготуватися до рукопашного бою. Коли ворожi лави наблизилися на гарматний пострiл, вiн махнув шпагою, рiзким, високим голосом крикнув: - Вогонь! Десять гармат пiвденно? брами ударили залпом. Рясна картеч вогняними бризками сiйнула в обличчя яничарам, вирвала з ?хнiх рядiв десятки во?нiв. Але це не зупинило ворожу лавину. На мiсце вбитих i поранених миттю стали iншi, пiдхопили драбини i вже бiгом помчали вперед. Гармашi гарячкове заряджали гармати. Вони встигли ще двiчi пальнути картеччю. Потiм, коли яничари опинилися в мертвому просторi, кинули непотрiбнi тепер гармати i схопилися за гакiвницi, пiщалi та мушкети, а також стали бiля кошелiв з камiнням, щоб разом з пiхотою вiдбивати ворожий приступ. Турки теж припинили гарматну стрiлянину, боячись влучити у сво?х. Зате таран загупав частiше й сильнiше. А яничари вже приставляли до стiн високi драбини i, пiдпираючи один одного, дерлися по них, ставали на вузький карниз, стрiляли з пiстолiв у тiснiй бiйницi, чiплялися пальцями за найменшi виступи, щоб злiзти на стiну, i, зриваючись, падали вниз. На ?хн? мiсце пiднiмалися iншi. - Кидайте камiння! - кричав генерал Гордон, пронизуючи шпагою груди аскера, який виткнувся з-за парапету. - Вiдштовхуйте драбини! Смiливiше, смiливiше, друзi! На стiнах було жарко. Осяянi загравами пожеж, яничари, мов чорнi привиди, виблискуючи шаблями i ятаганами, перли вгору, як тiсто з дiжi. Стрiльцi й козаки-сердюки ледве встигали скидати ?х додолу. А по драбинах швидко пiднiмалися iншi i вступали негайно у бiй. Роман Во?нов схопив важку корзину з камiнням - сипнув на голови нападникiв. Кiлька яничарiв зiрвалися з драбини i з криком полетiли на сво?х товаришiв, що пiдпирали ?х знизу. Хтось сiйнув цеберце пiску - прямо в чорнi, виряченi вiд жаху очi, в роззявленi роти, що кричали сво? страшне "алла". Звенигора скочив на кам'яний парапет i шаблею рубав бритi голови, випрученi вгору руки з кривими ятаганами. Кузьма Рожков i Грива схопили дебелий дерев'яний рожен з рогачем на кiнцi, пiдчепили ним драбину - i разом з десятками яничарiв одштовхнули вiд стiни. Драбина описала велетенське пiвколо i гуркнула на землю. Сповненi болю i жаху крики залунали в кривавiй напiвтьмi... Всюди на стiнах точилася жорстока рiзанина. Билися хто чим мiг: шаблями, списами, ятаганами, стрiляли з пiстолiв i мушкетiв, кидали камiння, сипали пiсок, лили розтоплену смолу, били по головах, по руках, по спинах замашними рожнами. Крики, лайка, стогiн i хрипiння вмираючих, посвист шабель, глухi удари тарана в пiдворiттi, безладна стрiлянина - все це одним нелюдським ревом котилося з Чигиринсько? гори у тривожну темну нiч. Судячи по тому, з якою люттю турки йшли на приступ, було зрозумiло, що Кара Мустафа заповзявся здобути сьогоднi не тiльки мiсто, а й фортецю. Не жалiючи людей, вiн кидав усе новi й новi штурмовi загони на стiни замка. Захисники фортецi втратили почуття часу й реальностi. ?м здавалося, що бiй трива? дуже довго, цiлу нiч, хоча було ще далеко до пiвночi, що йому нiколи не буде кiнця. Втоми i страху нiхто не вiдчував. Вiдчайдушний порив, що охопив усiх, бажання будь-що вiдстояти рiднi стiни вдихали у во?нiв свiжi сили i завзяття. Навiть тяжко пораненi, хто ще тримався на ногах i мав хоч одну руку, щоб рубати ворогiв, билися нарiвнi зо всiма. Найважче було захисникам пiвденно? вежi. Турки скерували проти не? головний удар. Уже сотнi ворожих трупiв встеляли залиту кров'ю землю, i яничари мостили з них приспи, по яких здиралися вгору, ?х рубали, стрiляли, вони падали назад, на цi приспи, i ?х, ще теплих, напiвживих, топтали ноги ?хнiх щасливiших, живих товаришiв. В однiй iз гарячих сутичок, коли турецьким аскерам пощастило здертися на стiну i тут завирував запеклий бiй, було поранено Романа Во?нова. Билися в такiй тiснявi, майже впритул, що вбитим нiяк було впасти i вони хилиталися мiж бiйцями, мов живi. Один з таких убитих яничарiв навалився ззаду на Романа, i козак, думаючи, що турок хоче схопити його руками, на мить одвернувся вiд супротивника, з яким зчепився врукопаш, щоб вiдбити напад з тилу. Цим негайно скористався супротивник, i його шабля упала на голову дончака. Роман охнув i заточився. Кров залила очi. Його пiдхопив Звенигора, вiдтягнув назад. Арсенове серце стислося вiд болю, коли вiн побачив, як мертвотна блiдiсть розлива?ться по обличчю товариша. - Романе, брате! - вигукнув щосили. Роман кволо усмiхнувся. - Це ти. Арсене?.. Я чомусь тебе не бачу. Звенигора витер йому з лиця кров. Потемнiлi Романовi) очi заблищали вiд радостi: вiн уздрiв Арсена, який'схилився над ним. - Перев'яжи мене, - прошепотiв тихо. - I я зараз устану! - Чекай, чекай! Куди тобi! -Звенигора рвонув на собi сорочку, туго обв'язав Романову голову. - Iди вниз! Я допоможу... Ходiмо! Але Роман заперечив. - А ти б сам пiшов?.. Нi, Арсене, наще мiсце тут!.. Глянь - як напирають, клятi! Вiн поволi пiдвiвся i стис у руцi шаблю. Ступив крок наперед. Звенигора похитав головою i рушив за ним. Опiвночi стало ясно, що турецька атака видиха?ться. Ще гримiли пострiли, ще дерлися на стiни яничари, ще блищали в кривавому свiтлi пожарищ шаблi i хрипiли конаючi, але у ворога вже не було того запалу, що звечора. Люди стомилися. Аскери не так прудко лiзли по драбинах, якось . в'ялiше били шаблями i, що найбiльше вражало, перестали кричати сво? пронизливо-дике, протяжне "алла". I в цей час до генерала Гордона пiдбiг молодий сердюк. Вiн був спiтнiлий, задиханий, без шапки. - Пане генерале, пане генерале! - Ну, що тобi? -повернувся до нього генерал. - Наказ головнокомандувача князя Ромодановського... - Ти зi ставки? Як же тобi пощастило пробратися? - Та?мним ходом. Ледве пролiз... - Якi ж втiшнi новини ти принiс, козаче? - Головнокомандувач наказав негайно вивести вiйська за Тясмин, а гармати i замок зiрвати, пане генерале! - I вiн подав пакет. - Що? -вигукнув генерал Гордон. --Ти при сво?му розумi, козаче? Сердюк спалахнув. - Це наказ головнокомандувача... Але розлютований шотландець уже не звертав на нього уваги. Швидко зламав воскову печатку, пробiг очима листа Ромодановського. Гнiв розпирав йому груди. - О свята Марiя! Це ж безглуздя! Ми тут iще довго можемо чинити туркам опiр! Як же здавати фортецю, за яку пролито стiльки кровi! Ну?.. Ще не охололи трупи наших товаришiв! Яничари всюди вiдбитi... Нi, нi, я не вiрю! Це помилка! Фатальна помилка! Безтямним поглядом вiн обвiв присутнiх. Сердюк похмуро глянув на нього, ще раз повторив: - Це наказ головнокомандувача. I князь просить не зволiкати з його виконанням, генерале! Гордон мовчав. Мовчали, враженi почутим, i оборонцi фортецi. Роман, опираючись на шаблю, пiдiйшов до Звенигори, обняв за плечi. На бiлiй пов'язцi чорнiла кривава пляма. - Як же це, Арсене? - прошепотiв. - Здавати замок? Пiсля всього того, що ми тут сьогоднi пережили? Звенигора теж тремтiв од обурення. - Справа не в нас... Серце кров'ю сходить: загинув Чигирин! Вiд мiста нiчого не зосталося - турки все спалили, зруйнували. А тепер i фортецю... сво?ми руками... висадити в повiтря... Здати... Боже, що скажуть люди! Всi здавалися пригнiченими, прибитими. Рожков стискав кулаки. Грива люто блискав спiдлоба. Чекали, що скаже генерал. Нарештi, вiн струснув головою, промовив: я - Ну, що ж-думати нiчого. Наказ ? наказ!.. Передайте по стiнах: гармати негайно заклепати i кинути на голови яничарам! Усiм вiдходити до пiвнiчно? вежi!.. Пороховi погреби зiрвати пiсля того, як вийдуть люди! - Вiн обвiв поглядом задимленi обличчя во?нiв. - Рожков, доручаю цю справу тобi... Послужи, голубе, ще раз вiтчизнi? Але якщо не хочеш... Рожков виступив наперед. Глухо сказав: - Дякую, генерале! Поряд з Рожковим став Грива. Похмуро блиснув очима. - Дозвольте i менi разом з Кузьмою, пане генерале... Один добре, а два краще: все може трапитись... - Гаразд. Iдiть. | Рожков i Грива мовчки потиснули друзям руки, миттю зникли за внутрiшнiм парапетом стiни. Наказ про здачу фортецi i вiдступ за Тясмин блискавично поширився мiж оборонцями замка. Стрiлецькi i сердюцькi загони швидко знiмалися з сво?х мiсць i поспiшали до пiвнiчно? вежi, пiд яку вже пiдводились пороховi мiни. Було дивно, що на стiнах не гримлять гармати, не трiщать мушкети i самопали, не горлають дико тисячi людських горлянок. Тiльки брама здригалася вiд могутнiх ударiв тарана, -то турки, пiдбадьоренi тим, що уруси не стрiляють iз стiн, посилили натиск. Гармашi, заклепавши гармати, швиргонули ?х униз, на голови тих вiдчайдушних смiливцiв-аскерiв, якi ще продовжували настирливо лiзти по драбинах на стiни. У вiдповiдь пролунав жахливий зойк. |Вiд вибуху мiни злетiла в повiтря пiвнiчна вежа i частина стiни обабiч не?. Юрма стрiльцiв i козакiв хлинула в пролом, зiм'яла на сво?му шляху приглушених i наляканих вибухом яничарiв, покотилася по крутому схилу вниз, до Калинового мосту. В той же час затрiщала брама пiвденно? вежi. Не витримали мiцнi дубовi бруси могутнiх ударiв тарана - пiддалися. Розтрощенi ворота упали на землю. В замок ринула темна хвиля нападникiв. Звенигора схопив знесиленого Романа пiд руки, потягнув до пролому. Чи ж устигне? Вiн оглянувся-турки запруджували майдан, розтiкалися по темних закутках замка. Рубали поодиноких стрiльцiв i козакiв, що, загаявшись, не встигли втекти вчасно. Палаюча стайня освiтлювала усе довкола. У мерехтливо-кривавому свiтлi пожежi Звенигора раптом уздрiв генерала Гордона. Довготелесий худий шотландець прудко бiг до порохових погребiв. "Божевiльний! Загине!" - майнула думка, i Звенигора, залишивши Романа бiля пролому, щодуху гайнув йому навперейми. До погреба вони прибiгли майже одночасно. Генерал рвонув причиненi дверi. Внизу копошилися двi темнi постатi. - Кузьма, чого га?шся! Швидше! - заревiв генерал. - Яничари зараз будуть тут! У погребi спалахували голубi iскри: то Грива люто бив кресалом об кремiнь, але трут нiяк не займався. Гордон вилаявся i помчав до палаючо? стайнi. Звенигора хотiв зупинити його, але не встиг. Генерал вихопив з вогню палаючу лату i так само прудко побiг назад. Його помiтили яничари. Велика юрба понеслася за ним. Вскочивши в дверi, генерал крикнув: - Тiкайте! Пiдпалюю! Турки близько! Йому назустрiч метнулась чорна страшна постать Гриви. - Не смiй, чорт! - заревiв запорожець. - Дай сюди! Кузьмо, виведи звiдси цього навiженого! - Грива видер у генерала з рук вогненну лату. Гордон вiд несподiванки аж сторопiв, та Рожков не церемонився з ним - схопив за плечi i силомiць випхав у дверi. Побачивши Звенигору, гукнув: - Арсене, забери його! Тiкайте хутчiй! Тим часом яничари вже затопили весь замковий двiр. Звенигора потягнув генерала до широкого пролому в стiнi, де маячiла одинока постать Романа. Рожков хотiв повернутися до льоху, але Грива загородив йому дорогу. - Тiкай, поки не пiзно! Чого двом пропадати? У мене з турками сво? рахунки! Бачачи вагання Рожкова, Грива оперiщив його по плечах палаючою латою. - Тiкай, сатана? Турки були вже за кiлька крокiв. Ще мить - i справдi буде пiзно... Рожков вихором помчав слiдом за Звенигорою. Вiн бачив, як запорожець, штовхнувши в пролом генерала Гордона, схопив на оберемок Романа i кумельгом покотився з ним по стрiмкому схилу. В ту ж мить вiдчув, як страшна сила пiдняла його в повiтря i швиргонула в бездонну темряву, що повивала пiднiжжя Кам'яно? гори... Тим часом Грива, мiцно тримаючи в руцi смолоскип, метнувся назад, у погрiб. За ним, розпаленi бо?м, не розумiючи до ладу, куди вони пруть, погнали яничари. Чуючи за собою тупiт багатьох нiг, Грива збiг по сходах униз i зупинився на протилежному кiнцi вузького проходу, обабiч якого в глибоких дерев'яних засiках чорнiв порох. Кiлька десяткiв яничарiв, спотикаючись, бiгли до нього. Вони ще не розшолопали, де опинилися. Бачили перед собою козака i, думаючи, що загнали його в мертвий кут, перли на нього з наставленими сторчма шаблями. Вiн був беззбройний, з тонким смолоскипом у руцi, тому, як вони гадали, мiг стати легкою здобиччю. ?х зупинив напiвбожевiльний, пекельний смiх козака. Враженi тим несподiваним смiхом, переднi яничари зупинилися мов укопанi i... раптом побачили навколо себе купи пороху. Крик вiдчаю прокотився попiд низьким кам'яним склепiнням погреба. - Ха-ха-ха! - страшно реготав Грива. - Ха-ха-ха! - I його осяяне червонястим вогнем, перекошене вiд напруги обличчя корчилося вiд зловтiхи. Переднi яничари повернули назад, тiкати. Але тiкати було нiкуди: вузький прохiд геть забитий людом. - Ха-ха-ха! - ще дужче зареготав Грива i пожбурив вогнистий смолоскип у засiк... Страшенний вибух потряс Чигиринську гору. Сколихнулася земля. Яскраве полум'я шугнуло високо до неба, освiтило все мiсто i його околицi. Здригнулися могутнi стiни й вежi фортецi - i рухнули всi?ю сво?ю вагою на уцiлiлi будинки й стайнi. Потiм зайнялася пожежа. ?? вiдблиски освiтили все довкола... Пiдхоплений могутньою вибуховою хвилею, Кузьма Рожков важко впав на кущi терну, що росли попiд горою, i покотився вниз. Терен поколов його, подряпав, але врятував од смертi. Внизу Рожкова пiдхопили чи?сь дужi руки, пiдвели. То був генерал Гордон. Поряд з ним стояв Звенигора. Роман лежав на землi. - Рожков! Живий! - вигукнув генерал i радiсно притиснув стрiльця до грудей. - Живий, -тихо сказав Рожков i тихо додав: - А Грива... Усi нахилили голови, помовчали, вiддаючи останню шану тому, кого вже не було з ними. Потiм поволi побрели до Тясмину. На мiсцi Калинового мосту стирчали палi. У водi чорнiли мокрi балки й дошки. Мiж ними борсалися вояки. Однi пливли до протилежного берега. Другi, схопившись за слизьку деревину, з заздрiстю i вiдча?м дивилися на тих, хто умiв плавати. Третi, захлинувшись водою, вiдчайдушне бовталися, благаючи порятунку, i, не дочекавшись його, опускалися на дно. Побачивши, як безславно гинуть його во?ни, генерал Гордон скочив у воду, закричав: - Братцi, що ж ви! Допоможiть ?м! Не дайте потонути! Його нiхто не слухав. Позаду все ближче лунали крики яничарiв, якi пiсля вибуху в замку оговталися i розпочали погоню. У воду поряд з потопаючими плюхнулися розжаренi ядра. Турки обстрiлювали переправу. Гордон схопився за голову. Хiба мiг вiн ще годину тому думати, що його дивiзiя i полк полковника Коровки загинуть не в бою, а в холодних водах Тясмину? Лютий вiдчай, мов обценьками, стис йому горло. З багаторiчного вiйськового досвiду вiн знав, що нiякi накази чи прохання не допоможуть зараз охопленому панiкою вiйську. Та це вже, власне, було не вiйсько, а пойнятi жахом i тваринним бажанням врятуватися юрми людей, без збро?, без старiший, якi розгубили сво?х воякiв у цiй страшнiй круговертi. Тепер кожен дбав виключно про себе i керувався ?диною цiллю - досягти протилежного берега. Його вразила несподiвана думка - невже перед ним тi ж самi люди, якi ще годину тому так хоробро, самовiддано вiдстоювали фортецю, рiзалися з ворогом, зневажливо дивилися смертi в вiчi?.. Так, люди тi самi. Але вони втратили бойовий дух, вiру в перемогу, втратили, нарештi, почуття лiктя товариша, - i тому гинуть безславно... Хто ж винен? У думцi вiн кляв усе на свiтi: Ромодановського - за його необдуманий, поспiшний наказ, себе - за слiпе виконання того наказу, туркiв, темряву, Тясмин, що став на перепонi... Поблизу розiрвалася бомба - сiйнула гарячим приском, освiтила все довкола. Гордон схитнувся i впав у воду. Кузьма Рожков пiдхопив його, допомiг пiднятися. На щастя, генерал не був поранений. Натикаючись на зламанi палi, на плаваючi у водi дошки з розбитого мосту, на скоцюрбленi тiла утоп