леникiв, вони разом попливли до протилежного берега... За ними вступив у воду i Звенигора з Романом. На березi з'явилися яничари, ?хнi рiзкi гортаннi крики залунали над криваво-темними хвилями рiчки. Лише кiлька крокiв вiддiляло ?х вiд утiкачiв, але нiхто з них не виявив бажання кидатися вплав слiдом за ними. Тiльки тi. хто мав зарядженi яничарки, вистрiлили кiлька разiв. Кулi лунко булькнули у воду. Пiдтримуючи Романа, Звенигора рвучко загрiбав правою рукою, вкладаючи в не? i всю свою силу i надiю на порятунок. Одяг зразу обважнiв i тягнув донизу. Плуталася в ногах причеплена до пояса шабля. Збовтана тисячами рук i нiг каламутна, навпiл iз тванню вода заливала рота. Роман втратив багато кровi, ослаб i, хоча й бовтав ногами, ледве тримався на поверхнi. Арсен поволi тягнув його за собою обминаючи знесилених плавцiв, що, гублячи надiю, все ще борсалися серед куширiв, кострубатих паль i слизьких холодних колод. Неширока рiчка Тясмин, але глибока, i вже не для одного стрiльця й козака стала могилою. Не однiй матерi посрiблила передчасною тугою голову, не одну сотню маленьких дiток зробила сиротами, не одну кохану розлучила з милим... Роман зовсiм знесилiв. Навiть уже не мiг сам триматися за Арсенiв одяг. Звенигора теж втрачав останнi сили. Берег був недалеко. З нього у воду позвiшувалися гiлки верболозу, калини. Зда?ться, простягни руку - i вхопишся за них. Та ба! Тут, на закрутi рiчки, в чортори?, течiя була бистра i зносила вбiк, а вир засмоктував на дно. Незважаючи на те, що нiчна вода холодила. Арсеновi стало жарко. Невже доведеться потонути? I нiхто нiколи не розповiсть Златцi, де подiвся ?? коханий, не вкаже його могили? Не принесе матерi в Дубову Балку звiстки про останнi хвилини козака? Вiн зцiпив зуби i плив по-собачому, люто бовтаючи ногами i рукою. Iнакше вже не мiг. Боявся, що як тiльки опустить хоч на мить ноги, донизу, то вже не зможе пливти далi, вони потягнуть його в холодну безодню, на темне мулке дно. Берег поволi наближався. До нього - на всьому протязi, скiльки сягало око - простягалися мокрi розчепiренi руки тих, хто доплив ранiше. Але не всiм щастило здертися на землю. Звенигора бачив, як деякi руки безсило ковзали в повiтрi, намагаючись ухопитися за яку-небудь рятiвну галузку, а потiм пiрнали пiд воду i бiльше не показувалися на поверхнi. Вiн ледве доплив. Учепився дубiючими пальцями за обшмульгану калинову гiлку i не мав сили вилiзти. Ноги не дiставали дна. Обривистий берег з пiдмивинами i печерами, в яких, напевне, водилися раки, стрiмко йшов донизу. Вiн щосили затиснув у руцi рятiвну гiлку i пiдтягнув до себе Романа. Вiдсапнув. Виплюнув з рота воду i баговиння. Намацав колiном вузький припiчок, вимитий течi?ю, i став на нього. Серце колотилося в грудях, мов у хворого на лихоманку. Був такий пригнiчений i стомлений, що навiть не вiдчував радостi вiд того, що врятувався. Хтось простягнув йому руку. Вiн спершу подав Романа, потiм вилiз сам. Романа поклали на березi, i вiн знесилено стогнав, а Звенигора сiв пiд вербою, обiпершись спиною об ?? кострубатий стовбур, сумно дивився на Чигирин. Бачив, як кривавi вiдблиски вихоплювали з пiтьми темнi ру?ни Нижнього мiста i похмуру громаду Кам'яно? гори. Серед пожарищ сновигали темнi постатi яничарiв. Звенигора важко зiтхнув. Здригнувся вiд раптового холоду, що охопив його груди, стиснув, мов лещатами, серце. Невже все це йому не сниться? Невже вiн на власнi очi бачить страшнi ру?ни Чигирина i загибель його? Арсен провiв долонею по мокрому обличчю, зганяючи невидимi в темрявi сльози, i вперше в життi пожалiв, що його не скосила сьогоднi ворожа куля або не затягнув у холодну безодню Тясмину киплячий вир. 11 Самойлович i Ромодановський вiддали вiйськам наказ вiдступати до Бужинсько? гаванi на Днiпрi. Пiд покровом густого передранкового туману стотисячне росiйсько-укра?нське вiйсько тихо знялося з позицiй на лiвому березi Тясмину. Всi були пригнiченi: позаду, в турецьких руках, лишалися ру?ни Чигирина, лишалася половина укра?нсько? землi - Правобережжя. I хоча во?начальники, рядовi козаки й стрiльцi розумiли, що це ще не поразка, що поки iсну? бо?здатне вiйсько, доти ? надiя на щасливе завершення вiйни, все ж кожен вiдчував провину i перед вiтчизною, i перед загиблими товаришами за цей вiдступ. Вранцi хан Мюрад-Гiрей зразу пронюхав про те, що уруси вiдступили, i з кримською i ногайською ордами кинувся навздогiн, напав на праве крило козацьких полкiв, сподiваючись на легку здобич. Але, наткнувшись на шквальний вогонь з мушкетiв i пiстолiв, татари, озбро?нi переважно луками й шаблями, вiдхлинули назад, утративши чимало во?нiв, а з ними - й надiю поживитися багатим обозом противника. На помiч хановi незабаром прибули спагi?, волохи i загони арабсько? легко? кiнноти. Раптовими нападами вони шарпали ар'?ргарди вiдступаючих. То тут, то там спалахували короткi кровопролитнi сутички. Обидвi сторони несли вiдчутнi втрати. Весь шлях вiд Тясмину до Днiпра був усiяний трупами. Позаду з основними силами поспiшав Кара Мустафа. Окрилений взяттям Чигирина, вiн сподiвався вщент розгромити урусiв i переможно закiнчити цей важкий похiд на пiвнiч. З Стамбула його вже квапили, пiдганяли, бо назрiвала велика вiйна з Австрi?ю. Надвечiр обидва вiйська зупинилися. Росiйсько-укра?нське уперлося флангами в береги Днiпра й почало спiшно окопуватися на високих горбах. Турки мали намiр з ходу скинути урусiв у рiку, та, зустрiвши рiшучий опiр, вiдступили трохи назад i смерком зовсiм припинили бойовi дi?. В обох станах запанувала напружена тиша. В тилах спалахнули вогнi: кашовари лагодилися варити вечерю i водночас завтрашнiй снiданок. Форкали стомленi конi. На узвишшях бовванiли вартовi. Стрiльцi, драгуни, козаки й вiйськова обслуга - ?здовi, фуражири, маркiтанти, цирульники - цiлу нiч копали шанцi, встановлювали на висотах гармати, вбивали перед шанцями в землю гостре кiлля, щоб спинити атаку ворожо? кiнноти, пiдвозили порох, ядра. Жоден во?н не лягав спати. I хоч нiхто не пiдганяв, усi працювали до сьомого поту. Знали: доля кожного залежить вiд того, як буде укрiплено табiр. Козаки, крiм того, за сво?м звича?м, нарили вовчих ям, а позаду шанцiв щiльно поставили вози з нацiленими вперед голоблями i дишлами. Для кiнноти це були майже непереборнi укрiплення. Та й пiхота штурмувала ?х з великими труднощами. На ранок табiр став мiцною фортецею. Зi сходом сонця турецьке вiйсько перейшло в наступ. Бужинськi поля i приднiпровськi кручi сколихнулися вiд гуркоту гармат. Чорнi бомби з тлiючими гнотами важко падали на землю i рвалися страшно, громово, здiймаючи вгору стовпи вогню, пiску i людського м'яса. Кара Мустафа скерував головний удар проти Лубенського полку, що стояв на стику з росiйськими вiйськами, розраховуючи саме тут прорвати оборону урусiв. Тисячi ворожих пiхотинцiв з диким ревом кинулись на штурм земляних укрiплень. Лубенцi лежали в щанцях у три ряди: заднiй ряд заряджав мушкети, середнiй - передавав передньому, а також при потребi заступав убитих i поранених, а переднiй вiв безперервний вогонь по наступаючих. Яничари падали, скошенi кулями, провалювались у вовчi ями, натикалися на гостре кiлля. Все бiльше ?х корчилося в передсмертних судорогах. Але ззаду напирали новi лави. Блискотiли проти сонця шаблi i ятагани, шелестiли на вiтрi знамена, заклично виспiвували рiжки i зурни, тривожно гримiли тулумбаси. А над усiм -нелюдський крик: "Алла! Алла-а-а!" Залишивши Романа в полковому шпиталi, що мiстився внизу, бiля Днiпра, Звенигора пристав до сво?х землякiв-лубенцiв i тепер лежав у передньому ряду якраз на стику з дивiзi?ю Гордона. Його сусiдом лiворуч був дядько Iваник, а праворуч - Кузьма Рожков. Визволення Романа i геро?чна смерть Гриви зблизили запорожця зi стрiльцем, i вони, скориставшись сусiдством сво?х частин, залягли в шанцi поруч. Добре мати в бою смiливого i вiрного товариша! Першi атаки туркiв захлинулися. Кинувши вбитих i поранених, яничари вiдкотилися назад. Iваник потирав руки, радiв. - А, матерi вашiй ковiнька, тiка?те! Дали вам джосу, зна?те-ма?те! Ну, суньтеся сюди ще раз, чорти голомозi, - тут вам i смерть буде! - Вiн погрозив маленьким кулачком. - Не на таких напали! Звенигора i Рожков лагiдно пiдсмiювались над задерикуватим козачком. Хтозна, як поведеться безсилий Iваник у рукопашному бою, а стрiля? вiн досить влучно. Пiсля короткого перепочинку турки знову пiшли в наступ. Ударили тулумбаси - i темнi ворожi лави несамовито понеслися на сердюцькi шанцi, хлюпнули на них скаженою люттю, як море прибо?м. Залпи з мушкетiв не спинили ?х. Зав'язався рукопашний бiй. Озвiрiлi яничари з вереском налiтали на сердюкiв. У шанцях, на горбах, помiж возами тисячi людей, кинувши мушкети додолу, билися на шаблях. Лубенцi стояли безстрашно, нi на крок не вiдступали назад. Поряд з ними - стрiльцi Гордона. Серце Арсенове кипiло люттю i завзяттям. Його шабля не знала втоми. Вiн бачив перед собою ворогiв, якi безводним пiвденним степом тягли його на арканi, знущалися з нього i катували, мов тварину. Тепер вони прийшли сюди, щоб зробити таке з усiм народом... Нi, швидше вiн ляже кiстьми на цих лисих приднiпровських горбах, нiж побачить, як татарською сирицею в'язатимуть бiлi руки Златки i Стехи!.. Бiй завирував по всьому полю. Але кожному з бiйцiв здавалося, що саме на нього налетiли найзапеклiшi яничари, що саме вiн зараз вiдстою? честь усього вiйська. Поряд з Арсеном билися Iваник i Кузьма Рожков. Маленький сердючок виявився напрочуд безстрашною людиною. Вiн не мiг дiстати сво?ю шабелькою ворогiв, але нападав на них так люто i безоглядно, що тi, ошелешенi несподiваним натиском, а особливо пронизливим виском, з яким накидався на них "малий шайтан", вiдступали. Та вони не могли утекти вiд шаблi Звенигори. Ще нiколи запорожець не бився з таким несамовитим пiднесенням, як сьогоднi. Весь горб, на якому турки оточили ?х трьох, геть покрився тiлами убитих i поранених яничарiв. - Арсене, стережись! - раптом крикнув Iваник. Звенигора оглянувся. На нього летiв, страшно витрiщивши очi, яничарський ага. Довга крива шаблюка високо занесена для удару. Ще мить - i вона увiп'?ться в Арсенову голову. А тут, спереду, насiда? зразу аж тро?... Порятунку нема! Це зрозумiв також Iваник. Його маленьке тiло зiбралося в тугу пружину i метнулося прудким клубком пiд ноги турковi. Ага перечепився i впав. Обо? покотилися по землi. Шабля Рожкова визволила Iваника вiд неминучо? смертi. Iваник схопився, копнув ногою тепле тiло аги. - З тебе досить, турчине! Одвоювався, зна?ш-ма?ш! - I знову, схопивши шаблю, кинувся на ворогiв. На виручку лубенцям прибув Миргородський полк на чолi з самим гетьманом. Миргородцi обiгнали Самойловича, ввiрвалися на позицi? лубенцiв, з ходу ударили... Тисячоголосе "слава" сколихнуло землю. Яничари здригнули. Вiдступили. Намагалися затриматися в передпiллi, та натиск був такий сильний, що тiкали аж до сво?х шанцiв. Другого й третього дня Кара Мустафа скерував вогонь усiх сво?х гармат на курськi й московськi стрiлецькi полки. Пiсля жорстокого обстрiлу, що тривав вiд свiтанку до снiдання, яничари, спагi?, татари в пiшому i кiнному строю безперервно, аж до вечора, атакували, намагаючись зламати оборону росiян. Але й тут успiху не мали. Запрудили тiлами убитих i поранених шанцi, облили кров'ю рудi крутолобi пагорби - i знову вiдступили. А в нiч на 18 серпня 1678 року росiйсько-укра?нськi вiйська перейшли в рiшучий наступ по всьому Бужинському полю. Бiй закипiв одночасно на всiх напрямках. Скритно наблизившись апрошами до ворожих позицiй, стрiльцi й сердюки густими лавами ринули в турецькi шанцi. На лiвому крилi кiннi козацькi полки з ходу глибоко ввiгналися в стик мiж Кримською та Буджацькою ордами. Нiч була тиха, тепла, мiсячна. В безхмарному темно-синьому небi мерехтiли летючими свiтлячками великi мерехтливi зорi. Внизу, пiд горами, голубим кришталем блищав проти мiсяця Днiпро. I нiч, i приднiпровськi пагорби в одну мить здригнулися вiд тупоту, крику, гуркоту гармат i мушкетно? стрiлянини. Велетенською пiдковою - на кiлька верст - завирувало, загуло, заклекотало несамовите криваве бойовисько. До самого свiтанку битва лютувала з перемiнним успiхом. Турки й татари всюди чинили вiдчайдушний опiр. Сили сторiн були майже рiвнi. Тодi Самойлович i Ромодановський кинули в бiй два свiжi пiхотнi полки. Порiдiлi ряди турецьких аскерiв не витримали навального удару - здригнулися i покотилися назад. Стрiльцi й сердюки перемахнули через ворожi шанцi, врiзалися в натовп утiкачiв, сiючи серед них страх i замiшання. Звенигора з Рожковим та Iваником опинилися в самiй гущi бою. Резервнi сердюцький та стрiлецький полки наступали якраз на ?хнiй позицi? i затягнули з собою i ?х у прорив, що утворився в турецькiй оборонi. Вони бiгли разом з усiма, кричали, вимахували шаблями i рубали темнi постатi, що виринали зi свiтанково? iмли. Коли вибiгли на горб, побачили, що й праворуч i лiворуч турки зосталися далеко позаду. Перед ними - крокiв за двiстi - на високiй могилi мрiло велике шатро, бiля якого на тонкiй тичцi майорiв бiлий бунчук. Перед шатром стояв чималий гурт людей. В сiрiй iмлi годi було розпiзнати, хто то, але якесь пiдсвiдоме чуття пiдказало Звенигорi, що перед ними - сам вiзир Кара Мустафа з почтом... Яка щаслива нагода захопити його в полон! Ще один ривок - i... Тут запорожцевi спало iнше на думку. Не раз i не два вчив його старий Метелиця: "Якщо хочеш меншими силами здолати могутнiшого ворога, зроби щось таке, щоб посiяти в його серцi страх! Убий у ньому вiру в перемогу!" А хвилина для того, щоб пiдсiкти бойовий дух яничарiв, якнайкраща. Звенигора зупинився, приклав долонi до рота i голосно, щоб пересилити клекiт бою, закричав по-турецькому спочатку в один бiк, а потiм у другий: - Ой?, правовiрнi, уруси. обiйшли нас! Хан Мюрад-Гiрей, хай буде навiки прокляте його iм'я, ганебно вiдступив з поля бою! Ой?, вай, вай! Вiрнi сини падишаха, будемо стояти на смерть на цiй землi сарматськiй, але нi на крок не вiдступимо! З нами аллахi Дужий голос козака грiмкою луною покотився понад землею, понад тисячними юрбами, що шаленiли у вирi смертельного бою. Страшнi слова про вiдступ i втечу хана, про те, що уруси обiйшли i ось-ось ударять з тилу, стократ повторенi десятками чи й сотнями вуст, миттю поширилися серед турецького вiйська. Хай не всi повiрили ?м, хай аги i пашi скiльки хочуть спростовують ?х - дiло зроблене! Тi слова, мов шашiль, пiдточать бойовий дух воякiв, заповзуть холодним липким страхом у ?хнi серця, сколихнуть непохитнi досi яничарськi ряди. - А тепер - уперед! Звенигора наздогнав Кузьму й Iваника. Вони повернули трохи лiворуч, де виднiвся на тлi ранкового неба високий бунчук. За ними ринули десятки во?нiв. Попереду безладно вiдступали, здiймаючи галас, порiдiлi турецькi сотнi. На горбi, коло шатра, кiлька яничарiв з почту вiзира, побачивши, як нестримно накочу?ться на них вал стрiльцiв i козакiв, пронизливо закричали: - Уруси! ?хнiй крик сполошив вiзира та його варту. Аскери спiшно сiдали на коней. - Ура-а! - раптом дико зарепетував Кузьма Рожков. - Хлопцi, хапайте Кара МустафуI Стрiльцi - а ?х усе бiльше й бiльше вклинювалося в пролом - кинулися до шатра. ?м назустрiч розверталися лавою кiннi вершники. Гостро блиснули шаблi. Ще мить - i схили горба обагряться кров'ю. Але почет i варта вiзира чомусь не прийняли бою. Чийсь рiзкий окрик змусив аскерiв повернути коней назад i прикриваючи собою вершника в бiлому тюрбанi, помчати геть. Звенигора пiдбiг до шатра, рубонув шаблею по сосновiй воринi, на вершечку яко? телiпався кiнський хвiст. З другого боку рубонув Кузьма Рожков. Тичка схитнулася, переламалась. Бунчук, окресливши в блiдо-голубому небi пiвколо, упав на землю. Iваник зiрвав його з древка - запхнув собi за пояс. - Ге-ге, було мало не спiймав вiзира за бороду, зна?ш-ма?ш! Ото був би iрой, коли б привiв його до гетьмана та сказав: "Ось, ясновельможний пане гетьмане, сам вiзир турецький Мустафа! Уклiнно дарую його тобi, вашмосць..." А гетьман задоволено мружить очi, вiдповiда?: "Спасибi, iрой! Чим же нагородити тебе?" А я сказав би: "Чим ваша ласка зволить". Гетьман тодi: "Дам тобi сiм пар волiв". А я йому: "Навiщо менi сiм пар волiв? Я й з одною на сво?му полi управляюсь... От краще дайте, ясновельможний гетьмане, за вiрну службу залiзного панцира й шолома". - "А для чого тобi?"-"Та як же, пане... То буде вiрний захист вiд жiнчиного макогона. Як тiльки суне до мене, я панцира на себе, шолома - на голову, а тодi - лупцюй, клята, хоч сказисяi" Стрiльцi зареготали. Найспритнiшi вже потрошили шатро вiзира. Звенигора й Рожков з висоти могили оглядали поле бою. На сходi свiтало. Страшний тривожний крик струсонув турецьке вiйсько. Не бачачи бунчука над наметом вiзира, аскери повсюдно схитнулися, пойнятi смертельним жахом. Отже, правда, що уруси обiйшли! Правда, що татари втекли! Загальне замiшання охопило всiх. Над бужинським полем клубочилися чорнi дими. Iржали конi. Стогнали пораненi. Линули протяжнi переможнi поклики - ура, слава! Турки вiдступали. Кидаючи напризволяще поранених, гармати, вози, намети, табуни скоту, вони все швидше i швидше котилися степом на пiвдень, до Тясмину, переслiдуванi переможцями. Вiйсько падишаха знову, як i торiк, пiшло "по рятiвному шляху вiдступу". Це була перемога! Звенигора на радощах ударив шапкою об землю, крутнувся, як хлопчисько, на однiй нозi i, згрiбши в обiйми Iванка i Рожкова, мiцно притиснув ?х до сво?х грудей. - Перемога, браття! Перемога! Го-го-го-о!.. Тiкають турки! Тiкають, клятi! Вiн озирнув весь виднокруг. Скiльки сягав погляд, велетенськi хвилi людей i коней швидко вiдкочувалися з приднiпровських висот i зникали в ранковому голубуватому туманi. Вже зник з очей вершник у бiлому тюрбанi - вiзир Кара Мустафа, зник його почет. За вiзиром намагалися не вiдстати пашi зi сво?ми загонами. Звенигора уявив, як серед тi?? рiзномасно? i рiзнолико? орави завойовникiв тiкають, якщо живi, Гамiд i Сафар-бей, Свирид Многогрiшний i кволий безталанний Юрась Хмельниченко... Зв'язанi на життя i на смерть з усiм вiйськом вiзира, вони мчать разом з ним без оглядки у каламутну безвiсть... Арсеновi байдужi зараз i Сафар-бей, i Многогрiшний. Гамiд! Ось iз ким хотiлося б йому зустрiтися i схрестити шаблю! Бо й досi не прохолов у його серцi пекельний гнiв до жорстокого i пiдступного спахi?. Та ба! Хiба знайдеш його серед цi?? круговертi? Тепер, мабуть, навiки розiйшлися ?хнi дороги, i доля нiколи не зведе ?х на цiй безмежнiй землi. З задуми його вивiв голос Iваника. - Арсене, бiжiмо! Бачиш - турки покидали обоз. Там буде чим поживитись! I вiн перший прудко збiг з горба i, швидко перебираючи маленькими нiжками, помчав до покинутого ворогом табору. ЖИ?МО, БРАТЕ! 1 Разом з дубовобалчанами Арсен Звенигора повертався додому. Зосталися позаду чигиринськi ру?ни i политi кров'ю бужинськi поля, попереду, в синьому маревi, тремтiла срiбна стрiчка Сули, широкi, трохи прижовклi луги i знайомий лiс пiд горою. Кiнь почува? близький спочинок, пряде вухами й порива?ться вперед. Та Арсен притриму? його. йому не хочеться вiд'?жджати далеко вiд воза, на якому лежить поранений Роман. Кiлька молодих козакiв чвалом поскакали в хутiр, i там уже, мабуть, знакють про ?хн? прибуття - виглядають на вигонi. Усi поспiшають. Пiдстьобують стомлених коней. Особливо не терпиться Iваниковi. Вiн уперше в життi так довго не був дома i скучив за дiтьми та й, чого грiха та?ти, за дружиною. У турецькому таборi вiн таки встиг нахапати рiзного добра: одягу, посуду, взуття, кiлька шабель та ятаганiв - i поспiшав викласти все те перед Зiнькою. ?хав з гордовитим виглядом i всю дорогу розповiдав односельцям, як вiн бив туркiв. Спочатку козаки насмiхалися з нього, та коли Звенигора пiдтвердив, що Iваник i справдi врятував його вiд смертi, а бунчук вiзира, добутий ним у бою, передав полковниковi, примовкли. Однi дивувалися, iншi пройнялися повагою. Деякi молодики навiть перестали називати його Iваником, а почали величати дядьком Iваном. Таким з особливим задоволенням вiн розповiдав про сво? подвиги. - Аж ось дивлюся - пре на мене аж п'ять турчинiв, - брехав вiн, забувши, що вчора було чотири, а позавчора тiльки три. - Матiнко рiдна! Всi чорнi та здоровеннi, як буга?!.. Понаставляли шаблi сторчма - цiляться чоловiковi просто в живiт... А ще ж треба дивитись, як там управля?ться Звенигора i Рожков, теж - мушу сказати вам - не останнi козарлюги! А то - не дай бог - уб'ють котрого, все життя совiсть мучитиме... То я тодi я-як розвернуся - та одним махом... - Всiх п'ятьох? - випереджу? хтось iз серйозним виглядом. - Та нi - спочатку тiльки двох... А потiм i ще з одним упорався. А тi два, як побачили, що непереливки, так i дали дьору! Тiльки смуга лягла!.. А я - на допомогу Звенигорi!.. Дивлюся - аж... Звенигора, який кра?м вуха слухав Iваника, бо вже чи не вдесяте чув його побрехеньки, поблажливо усмiхнувся в невеличкi темнi вуса, що густо висiялися за час вiйни, i поскакав у голову валки. Зараз - тiльки спуститися узвозом - i Дубова Балка. За ним помчали й iншi кiннi козаки. Позаду тюпали погоничi та пiшi сердюки. На вигонi вже стояв натовп. Побачивши козакiв, що вискочили верхи на конях iз лiсу, вiн сколихнувся i посунув наперед. Почулися крики. Хтось схлипнув, заквилив: молодики встигли розповiсти, кого поранено, а. кого й забито. Звенигора зразу впiзнав сво?х. Тут були всi, крiм пана Мартина. "Невже помер?"-ударила в серце думка, але Арсен вiдiгнав ?? i пришпорив коня. Назустрiч вирвалися Златка i Стеха. Мов ластiвки, шугнули вони до нього. Арсен обох зразу пiдхопив на руки, поцiлував у тугi, засмаглi на сонцi щоки. - Любi мо?! Так i ?хав з ними до самого гурту, вiдчуваючи, як вiд радощiв серцю стало тiсно в грудях. Тiльки коли Яцько схопив коня за гнуздечку, а мати, зойкнувши, подалася наперед, опустив дiвчат на землю, скочив з коня й опинився в обiймах матерi. Поряд стояли: дiдусь, во?вода Младен, Якуб. Якщо на свiтi бува? щастя, то, безперечно, вершиною його ? повернення во?на додому i зустрiч з найдорожчими, найрiднiшими людьми. Саме таке почуття щастя зараз вiдчував Звенигора. Бачачи навколо себе радiснi, дорогi обличчя, вiн подумав, що варто було заради цi?? хвилини витерпiти все: i тяготи вiйськового походу, i рани, i злигоднi. Одно засмучувало: не всi подiляли цю радiсть, це щастя. Були й такi, хто, втративши на вiйнi сина, батька чи брата, нiмiв вiд гострого болю, обливався слiзьми вiд горя. Тому й на хутiрському вигонi чулися болiснi викрики i голосiння. Правда, скоро вони затихли, бо люди звикли ховатися зi сво?м горем, переживати його наодинцi. Тож кожен, хто дiзнавався про смерть близько? людини, поспiшав додому i там, серед рiдних стiн, давав волю сво?м почуттям. Зовсiм несподiваною була зустрiч Iваника з дружиною. Наближався вiн до гурту з острахом. Ще спускаючись в гори узвозом, перестав пащекувати, а внизу i зовсiм затих, похнюпився. Чекав прочуханки вiд Зiньки. За вiщо - i сам не знав, але роки спiльного життя навчили, що жiночого серця не збагнеш. Та ще Зiньчиного!.. Боявся, що знову, як i ранiш, вона зробить його посмiховищем для всього хутора, а такого тепер вiн, iрой, не перенесе! Тому й притримував поводи, щоб хоч на якусь мить вiддалити зустрiч. А очима нишпорив мiж людьми - де ж Зiнька? Хоч вона була дебела молодиця i стояла, оточена дрiбними дiтками, на видному мiсцi, вiд хвилювання не помiтив-таки, аж поки не пролунав вигук: - Iванику! В ту ж мить вiдчув, що якась сила легко знiма? його з коня i несе, мов дитину, на руках. У бiдного Iваника аж серце опустилося в живiт вiд страху. Вiн зiщулився, чекаючи гарячого ляща. Та раптом вiдчув на обличчi такий палкий поцiлунок, якого зроду не знав, навiть у перший рiк пiсля весiлля. А над вухами бринiли солодкi слова: . - Iванику! Серденько! Любий! Вiн розплющив очi: до нього усмiхалася Зiнька. А вiн - у не? на руках, як колись давно-давно у мами... Знизу до нього пнулися дитячi рученята. -- Таточку! На радощах вiн цмокнув Зiньку у червону, обвiтрену щоку, випручався з мiцних обiймiв i скочив на землю. - Живий! - не вiдставала вiд нього дружина, все ще не вiрячи в сво? щастя. - Не вбили турки! Слава богу! - Замалим не вбили, - погодився Iваник, випрямляючи утлi груди. - Як налетiло на мене вiсiм турчинiв, - матiнко рiдна! Що робити? Всi чорнi та здоровеннi... Шаблями так i цiляться чоловiковi просто в живiт... - Ой! - сполотнiла Зiнька. - А я ж не один. Зi мною i Звенигора, i Рожков... Треба i за ними дивитись, щоб - не дай бог - не вбило котрого, - входив поволi в роль Iваник, вiдчуваючи, що всi його побоювання виявилися марними, а головне - його слухають. -Та я не ликом шитий! Як розвернувся!.. Навколо Iваника почала збиратися юрма: кожному цiкаво послухати, як розповiда? про вiйну бувала людина. Звенигора, усмiхаючись, покрутив головою i перестав прислухатися до пащекувань хвалькуватого козачка. Саме пiд'?хали пiдводи з пораненими, i Арсен допомiг Романовi злiзти з воза. Вiн помiтив, як його друг переглянувся iз Стехою i як Стеха, побачивши на пов'язцi, що закривала Романовi пiвголови, запечену чорну кров, раптом зблiдла. "Гм, i коли вони встигли?" - подумав Арсен, а сам мимоволi, пiдсвiдоме повернувся до Златки. Чи й вона помiтила?.. Златка, звичайно, теж була не позбавлена спостережливостi, але ??, видно, полонили зовсiм iншi почуття, - вона не зводила очей з свого коханого. Обличчя ?? свiтилося тихою радiстю... Нарештi, Арсен наважився запитати: - Де ж пан Мартин? - В хатi. Зле йому, - вiдповiв Якуб. - То ходiмо ж до нього! У хатинi, заклечанiй свiжою лепехою i пахучим зiллям та вiттям дерев, на бiлих подушках лежав Спихальський. Його важко було впiзнати - схуд, пожовк, очi горiли хворобливим блиском. Побачивши Арсена, зробив зусилля, щоб пiдвестися, але не змiг i тiльки болiсно, винувато посмiхнувся. - Пане Мартине! Друже, ну, як тобi? - кинувся до нього Звенигора, потискуючи простягнутi поверх рядна схудлi руки. - Жи?мо, брате! - прошепотiв пан Мартин, i в його запалих голубих очах зблиснула сльоза. - Жи?мо... 2 В хатинi життя боролося зi смертю. На боцi життя стояло могутн? здоров'я пана Мартина, знання й умiння Якуба та дiда Онопрiя, пiклування Златки, Стехи та Яцька, батькiвське спiвчуття Младена i материнське серце старо? Звенигорихи. На боцi смертi - одним одна маленька, кругла, мов горiшок, олов яна куля, що застряла десь глибоко в грудях пана Спихальського i вперто штовхала його до могили. Цi двi сили було кинуто на шалi терезiв - котра переважить? Пан Мартин вiдчував себе зовсiм зле. Ротом часто йшла кров. Щоб не стогнати вiд гострого болю, вiн закушував губи, так що вони аж чорнiли. Його безперервно била пропасниця i мучила спрага. Яцько приносив з льоху холодного рiзко-кислого сирiвцю, i пан Мартин, цокаючи зубами об череп'яний кухоль, жадiбно пив його, важко вiддихаючись. Майже нiчого не ?в, - тiльки пив. - А най його мамi, чим тiльки члов?к жи?! - пробував жартувати, з'?даючи за день двi-три ложки рiдко? пшоняно? кашi з молоком. Вiд нього не вiдходили Златка i Стеха. Цiлими днями навперемiну сидiли бiля нього, пiдбивали подушки, мiняли заюшенi кров'ю i брудом сорочки та рядна. Яцько заступав ?х уночi. Дiд Онопрiй з Якубом ходили понад Сулою, по гаях та байраках - шукали зiлля та корiння. Потiм варили пахучi насто?, якими тричi на день по?ли пораненого, готували мазi. Але все це допомагало небагато. Пановi Мартину ставало все гiрше й гiрше. На спинi, пiд лопаткою, йому нагнало велику гулю. Спочатку вона була червона, потiм посинiла, зрештою, стала багрово-сиза. В нiй пекло, як вогнем, i пан Мартин, не маючи спочинку вiд нестерпного болто нi вдень нi вночi, зовсiм звiвся. На другий день пiсля при?зду Арсена йому, видно, ввiрвався терпець, i вiн заволав: - О найсолодший пан ?зус, врятуй мене альбо вiзьми мою душу! Але прошу - не муч!.. Адже видиш - то вже така бiда чоловiковi, що лiпше - кiнець!.. Якуб довго дивився на гулю, потiм почав мовчки длубатися в сво?х речах. З ремiнного гамана вийняв тонкого блискучого ножика з гострим, як бритва, вiстрям. - Треба рiзати, - сказав тихо. Дiд Онопрiй скрушно похитав лисою головою. - Гей-гей, чей же то не трухлявий пень, а живе тiло, Якубе. Зачека?мо, поки сама прорве... Розрiзати нiколи не пiзно, вашець. От чи заши?ш потiм? Зачекаймо, кажу тобi! Якуб завагався. Але Спихальський гарячкове прошепотiв: - Рiж, Якубе! Рiж до дзябла! Все ?дно смерть... - Але ж то дуже боляче, голубе, - почав умовляти його дiд Онопрiй. - I так не легко... Юж вшисткi сили стратив, терплячи... Але мам сподiванку, же ?дну хвильку лютого болю пережию, най його мамi! Арсен узяв його на руки - винiс надвiр. Тут було сонячно, тепло. Гули на пасiцi бджоли. З-над Сули повiвав запашний осiннiй вiтрець. Пан Мартин вдихнув його на повнi груди - i закашлявся. Бризки кровi упали на широкий дерев'яний тапчан, на якому вiн сидiв, пiдтримуваний Арсеном. Пан Мартин не сказав нiчого. Тiльки по змарнiлiй жовтiй щоцi поволi поповзла одинока сльоза i загубилася, в давно не стриженому обвислому вусi. Якуб зняв пов'язку. Проти сонця велика, мов слива, гуля на спинi пораненого блищала зловiсно-багрово. - Ну, тримайся, друже Мартине! Хай поможе тобi аллах! В Якубових руках блиснув ножик. Жiнки втекли в хату. Яцько, скривившись, визирав iз сiнешних дверей. Арсен мiцнiше притиснув до себе Спи-хальського, поклав його голову собi на плече. Дiд Онопрiй тримав великий шмат бiлого полотна i горнятко з маззю. Якуб стиснув зуби - твердо провiв ножем по гулi. Спихальський ойкнув - i затих. Iз рани хлинула густа, аж чорна кров. Щось лунко стукнуло об тапчан. - Аллах екбер! Куля! - вигукнув радiсно Якуб. - Це ж чудово, ага Мартин! Куля вийшла! Дивись! Вiн витер ганчiркою закривавлену кулю, подав Спихальському. При цьому з його обличчя не сходив радiсний усмiх. Спихальський i собi усмiхнувся. Взяв кулю, потримав на долонi, оглянув зi всiх бокiв, а потiм мiцно затиснув у кулацi. - А, клята! Мам тебе в руках, а не в грудях! Вижию - привезу в дарунок панi Вандзi... Скажу: "На, малжонка, дарунок вiд турського султана, най би був щез! Ото вшистко, що заробив на каторзi агарянськiй..." Ух, як менi ниньки стало любо! Юж не пече пiд лопаткою... Дзенькую бардзо тобi, пане Якубе... Якщо i помирати доведеться, так не страшно... Бо легко мi стало... Ожи?мо ?ще, панове, ожи?мо! - Слава богу, йому полегшало, - прошепотiв дiд Онопрiй, намазуючи шмат полотна коричневою маззю i прикладаючи до рани. Спихальський облизав пошерхлi губи i витер долонею спiтнiлого лоба. Йому й справдi зразу стало легше. I вперше за багато днiв у його серцi загорiлася маленька iскорка надi?. Вiн попросив, щоб його вiднесли знову у хату. йому захотiлося спати. 3 Спокiй, радiсть i дух закоханостi поселилися у бiлiй . хатинi над тихою Сулою. Обидва пораненi - i Роман, i пан Мартин - поволi видужували. Прозора медова осiнь з черленим золотом га?в, бабиним лiтом i неповторними запахами опеньок, кисло-терпко? калини та при?мно гiркуватого димку на городах довго була тепла, суха i сприяла поправцi недужих. Роман швидше став на ноги, а пан Мартин до само? пилипiвки лежав у лiжку, та гострий блиск очей, i, головне, вуса, якi поступово - не знати якою силою - знову почали набирати свого колишнього вогнистого, особливо на кiнчиках, кольору i пружностi, що змушувало ?х пнутися вгору, свiдчили про те, що справи поляка пiшли на краще. Вiн навiть закохався. У Стеху. Розумiв, що безнадiйно, але нiчого не мiг подiяти з собою. Мимоволi глипав нiжним поглядом на дiвчину, випинав груди, пiдкручував вуса. Краса Стехи не на жарт запала в око вразливому i вдатному до кохання шляхтичевi. Однак дiвчина нiби не розумiла всього того й не помiчала палких, як думав сам пан Мартин, поглядiв. Вона шукала синьо-волошковi очi Романа i з радiстю пiрнала в них. Тодi ображений пан Мартин вiдвертався вiд Стехи i розпочинав розмову з старою Звенигорихою i дiдусем Онопрi?м. Улюбленою темою ?хнiх розмов були пригоди Арсена в Туреччинi та iнших далеких краях. Про них Спихальський умiв розповiсти мальовниче i з захопленням. Звичайно, якщо в хатi не було Арсена. - Ваш син, панiматко, то ?сть найперший у свiтi лицаж! - вигукував пан Мартин. -В одному бою бiля турецько? рiчки Кизил-Iрмак ми з ним удвох поклали щонайменше сотню яничарiв! Арсен накидався на них, як лев, як гепард, - i кришив, бив, розтинав ?х шаблюкою до самого пояса, н?х буду проклятий, якщо брешу!.. А на морi! О, видiли б ви, як вiн змагався з розлютованою стихi?ю! Три доби тримав стерно, поки не привiв корабель до берега... Потiм нас вшисткiх визволив з неволi агарянсько?, нечестиво?... Привiв до рiдно? землi i тутай, пiд Чигирином i на Днiпрi, хоробро бився з нехристами, заживаючи серед товариства слави непереможного войника. Правду кажу, як бога кохам! Звенигориха схлипувала, радiючи i страхаючись за сина. Дiд Онопрiй гладив почервонiлу вiд хвилювання лисину. А Стеха аж свiтилася вiд захоплення! От який у не? брат! Але як тiльки Спихальський кидав знову на не? нiжний погляд, дiвчина вiдверталася або виходила з хати. Роман теж вiдвертався, щоб пан Мартин не помiтив у його очах веселих iскринок смiху. "Ну й пан Мартин, пан Мартин, - думав дончак. - Славний ти чолов'яга! I вдатний до всього: i ворога бити, i горiлочку пити, i впопад добре слово мовити... А от накидати оком на Стеху - тут тобi, пане Мартине, зась! Тут ти облизня пiйма?ш, ?й-богу! Дай-но тiльки менi зовсiм видужати - так i зашлю сватiв до Стехи... Славна дiвчина!.. I нiкуди я вже з-над Сули не по?ду: нi на Дон, де в мене нi кола нi двора, нi в рiдне сiльце пiд Тулою, де Трауернiхт з мене живого шкуру спустить!" I вiн крадькома нiжно погляда? на Стеху, милуючись ?? красою. Арсен найчастiше проводив днi зi Златкою i Младеном. Младен зовсiм видужав i поривався у Болгарiю. Затримували його рiзнi причини: спочатку рана, потiм хотiв дочекатися Арсена з вiйни, тепер - усi гуртом вирiшили, що по?де вiн тодi, коли Арсен i Златка повiнчаються i вiдгуляють весiлля. Весiлля ж вiдкладали через хворобу Спихальського. А коли Младен особливо гостро вiдчував тугу за Болгарi?ю, за сво?ми побратимами по збро? i поривався в путь. Арсен говорив: - Ще встигнете, во?водо, схрестити шаблi з Гамiдом! - Ти ж не схрестив, хоч обiцяв, - колов у вiдповiдь Младен. - Не все те можеться, що хочеться. - Я не дорiкаю. Арсене. Навiть радий, що Гамiд не зустрiвся тобi на шляху. Помститися над ним - то мiй привiлей! Вони багато i довго говорили про майбутн? життя Златки, про можливiсть зустрiчi з Младеном. Старий во?вода обiцяв через кiлька рокiв, коли рука вже не в силi буде тримати яничарку, назовсiм при?хати в Дубову Балку, де йому дуже сподобалося. Згадували Ненка, i кожен мимоволi думав про те, чи вижив ага пiд час неодноразових штурмiв Чигирина, чи, може, наклав головою. А найчастiше згадували Анку, i цi спогади, сумнi i свiтлi, найдужче зближували ?х. У життi Златки й Арсена це був найщасливiший час. Минули, канули в безвiсть важкi злигоднi й небезпеки, якi стрiчалися на ?хньому шляху. Вiдшумiла, мов горобина нiч, спустошлива кривава вiйна... ?хнi почуття, нiжнi, сильнi, красивi, з якими вони не та?лися, нiби вихлюпували з ?хнiх молодих сердець. Златка вiд кохання розквiтла. ?? очi, теплi, синi, мов лiтн? море, шукали Арсенових очей i не могли вiдiрватися вiд них. Жартуючи, вона погрожувала сво?му милому, що по?де в Сiч i випише його з запорозького ре?стру, щоб вiн був завжди з нею. - Жiнок у Сiч не пускають, - смiявся Арсен. - Я вже якось доберуся до вашого кошового. Та на Запорожжя довелося ви?хати не Златцi, а Арсеновi, i то дуже спiшно. Одного дня прискакав гонець i сповiстив, що всi запорожцi мусять прибути до Сiчi на раду. - Це ненадовго, - втiшав Арсен Златку. - Але небезпечно. - Ну, яка там небезпека! Виберемо нового кошового Напевне, це знову буде Iван Сiрко, якщо не захворi? ста рий... Вип'?мо на радощах кiлька бочок горiлки та меду - i додому... Златка нiчого не сказала. Тiльки синi очi потемнiшали вiд внутрiшнього хвилювання. За кiлька днiв у Дубову Балку за?хали запорожцi з Лубен i Лохвицi, i Звенигора з Романом по?хали разом з ними. Спихальський поривався теж, та ще ледве дибав по хатi. Зажуреним поглядом дивився на вiд'?жджаючих, побивався: - А най його мамi, яке лихо спiткало чоловiка! Нi тпр-р-у, нi ну! Сиди, пане Мартине, на припiчку, як пес на прив'язi! Тьфу! ПОБО?ЩЕ В СIЧI 1 Лист запорожцiв дiйшов до султана. Розлютований невдалими походами пiд Чигирин, Магомет Четвертий ошаленiв вiд такого нечуваного нахабства якихось волоцюг, голодранцiв, що посмiли насмiятися з намiсника бога на землi. Драгомана з полонених козакiв, який прочитав i переклав листа, звелiв негайно скарати, а сувiй жовтавого цупкого паперу кинув собi пiд ноги - потоптав, а потiм спалив над свiчкою. - Я знищу Запорожжя! - закричав несамовито. Той крик долинув до всiх закуткiв великого султанського палацу. Здригнулася двiрцева варта. Зблiдли пашi i чаушi, впали ниць у тронному залi, чекаючи виходу свого володаря. - Я зрiвняю з землею ?хню мерзенну Сiч! - вереснув ще дужче султан, помутнiлими вiд гнiву очима оглядаючи зiгнутi спини пiдданих. Вiзир, пашi, великий муфтiй, вченi мулли, чаушi луною вiдгукнулися: - Воля хондкара - воля аллаха! Наприкiнцi грудня, зимово? студено? ночi, кримський хан, виконуючи наказ султана, з сорокатисячною ордою i п'ятнадцятьма тисячами яничарiв i спагi?в, присланих морським шляхом з Туреччини, та?мними дорогами, вiдомими тiльки найдосвiдченiшим провiдникам, пiдходив до Сiчi. Ще в Бахчисара? вiн разом з сво?ми мурзами i гениш-ачерасом[31] Мурас-пашею обмiркували, як знищити кубло гяурських розбiйникiв - Запорозьку Сiч. Усi зiйшлися на тому, що найкраще застукати запорожцiв зненацька, коли вони не чекають нападу i коли ?х у Сiчi найменше. Вiдомо, що на зиму запорожцi розходяться по зимiвниках, зоставляючи лише шiстсот-сiмсот чоловiк для охорони фортецi. Тому хан намислив напасти в нiч на другий день рiздва, гадаючи, що запорожцi, перепившись ради свята, спатимуть, мов убитi, i ?х можна буде легко перерiзати, як свиней. Хан горбиться в сiдлi, кутаючись у теплий кожух. Але мороз щипа? за носа й щоки, а хижий пiвнiчний вiтер залiта? пiд сукняний башлик i холодить спину. Орда пробира?ться степом тихо. На останньому привалi во?ни вволю нагодували коней, щоб не iржали, приладнали зброю, щоб не чути було брязкоту. Лише глухий гул лине понад землею вiд тисяч кiнських копит, та i його вiтер вiдносить геть вiд Сiчi в ногайськi степи. З темряви виринуло два вершники. Пiд'?хали до хана - вклонилися. Хан натягнув повiд - зупинився. Впiзнав мурзу Алi з улуса Ширин-бея. Другий вершник тримався позаду. - Великий хане, - сказав Алi, - за два фарсахи - Днiпро. На тому боцi - Сiч. Наш друг Чорнобай каже, що десь тут ма? бути козацька застава. Я наказав передовому загоновi зупинитись... - Гаразд. Але ми не можемо стояти тут безконечно. Алi, вiзьми пiвсотнi во?нiв, проберись та?мно вперед - знайди заставу. Щоб жодно? живо? душi не випустили! Ми повиннi пiдiйти до Сiчi непомiченими! Хай Чорнобай покаже дорогу! - Слухаюсь, великий хане! Вершники повернули коней - погнали в холодну темряву ночi. Незабаром усе вiйсько зупинилося в глибокiй балцi. Алi з Чорноба?м вiдiбрали найспритнiших во?нiв, спiшились i тихо, один за одним пiшли вперед. На гребенi горба зупинились, присiли в заростях сухого, напiвзаметеного снiгом полину. Далi Чорнобай поповз один. Снiг забивався йому в рукави, в халяви. Поземка сiкла в обличчя. Але вiн не звертав на це уваги. Мов хижий лис, розсовував гострим обличчям бур'яни, втягував носом морозне повiтря. Раптом - зупинився: запахло димом. Висунувши голову з бур'янiв, оглянувся навкруги. В долинi забовванiла чорна хижка. Бiля не?, на тлi темно-сiрого неба, вимальовувалась тринога вежа. Запорозька застава! Чорнобай тихо свиснув. До нього пiдповз Алi. Позад нього, у заснiженому сухому бадиллi, темнiли кошлатi малаха? татар. - Алi, застава, - прошепотiв Чорнобай, показуючи пальцем на хижку. - На вежi нема нiкого. Холодно - всi поховалися... А може й сплять... Вiзьми трьох найсильнiших батирiв - ми з ними пiдемо попереду. Решта - хай iдуть слiдом! П ять постатей рушили до хижки. Затиснувши в руцi ятаган, Чорнобай повз перший. Ще здалеку вiн помiтив вартового, який у важкому овечому кожусi куняв пiд навiсом. Звiдти доносилося тихе кiнське iржання. Чорнобай подав Алi знак, щоб зупинився зi сво?ми сейменами, а сам обiйшов хижку з протилежного боку. Виглянувши з-за рогу, переконався, що вартовий спить. Тодi смiливо пiдiйшов пiд навiс, схопив козака за комiр i сильно вдарив ятаганом у спину. Вартовий зойкнув i впав .обличчям у снiг. За хвилину татари оточили хижку. Чорнобай прочинив дверцята i, зiгнувшись, ступив униз. За ним полiзли Алi та його батири. З хижки вiйнуло теплом i запахом хлiба й часнику. Праворуч вiд дверей, на дощаному полу, покотом спало чотири козаки. Лiворуч, у невеликiй лежанцi, тлiв малиновий жар. Один з козакiв пiдняв голову. - Це ти, Прокопе? - Я, - вiдповiв Чорнобай, наближаючись. - А то хто з тобою? - Курiнний замiну прислав... - Замiну? - В голосi козака почувся подив: - На кий чорт нам замiна? Ми й самi до ранку доварту?мо! Продерши очi, козак глипнув на людей, яких усе бiльше набивалося в тiсну землянку. Чому ?х так багато?.. Раптом - певно, вiд припливу свiжого повiтря крiзь розчиненi дверi - в лежанцi спалахнуло полум'я й освiтило хижку. Козак витрiщив з переляку очi, сахнувся до стiнки, намагаючись витягти шаблю. - Браття, татари! - вигукнув вiн i в ту ж мить упав Додолу: Чорнобай ятаганом перетнув йому горло. Татари кинулися на очманiлих козакiв, якi не могли зрозумiти, звiдки на них звалилося лихо. -Берiть живцем! - наказав Алi. Козакiв загнали в куток. Хтось пiдкинув у вогонь сухого бур'яну. Полум'я освiтило чорнi, закiптюженi стiни землянки, кривавим вiдблиском упало на сiрi обличчя полонених. Чорнобай ударив одного по плечу. - Тхоре, ти? Той здригнувся, зiщулився. Але, впiзнавши свого колишнього хазя?на, шарпнувся вперед i впав на колiна. - Пане Чорнобай! Пане Чорнобай! - забелькотiв. - Невже це ви? Сам бог посила? менi вас у цю страшну хвилину! - Встань, Тхоре! Тхiр пiдвiвся. - Ти зробив те, що я наказував? - Нi, але я ще маю надiю... - Надiю, надiю!.. Мерзенний боягуз!.. Ти вже пiвроку на Запорожжi!.. Ну, та про те я пiзнiше спитаю... Скажи, як пройти в Сiч? Побачивши, що бурю пронесло. Тхiр враз пожвавiшав. - 3 ними? -кивнув на татар, що мовчки, з оголеними ятаганами й шаблями стояли навпроти. - Так. - ? одна лазiвка... Невеличка та?мна хвiрточка, якою запорожцi носять воду з Днiпра. Вона не замика?ться... - Тхоре! - вигукнув козак, що стояв праворуч вiд зрадника. - Що ти надумав? Iуда проклятий! Тхiр презирливо посмiхнувся. - Заткнись, Товкаче! - I, звертаючись до Чорнобая, додав: - Але ви самi, пане, не потрапите в не?. Я покажу! Вiн боявся, що, виказавши та?мницю, стане непотрiбний Чорноба?вi, i той прирiже його в цiй землянцi. Та не знав Тхiр, що в цю мить був на волосинку вiд смертi. Звичайно неповороткий Товкач блискавично кинувся на нього, схопив руками за горло. Тхiр захрипiв. Тут би йому й кiнець, якби Чорнобай не полоснув Товкача ятаганом по руцi. Товкач скрикнув i випустив свою жертву. Тхiр з переляку шмигнув пiд пiл. У землянцi зав'язався бiй. Поранений Товкач здоровою рукою вiдштовхнув Чорнобая i схопив шаблю, що висiла на стiнi. Замахнутися в низькiй землянцi було нiде, i вiн сторчма вдарив нею найближчого татарина. Той з вереском упав пiд ноги сво?м одноплемiнникам. Татари кинулись на Товкача. - Саво, бий ?х, собак проклятих! - заревiв Товкач, наносячи передньому нападниковi удар в обличчя. Але Сава вже сам кинувся на допомогу товаришевi. Зiрвавши з стiни полицю, з яко? посипалися додолу череп'янi горшки з пшоном, миски й ложки, вiн оперiщив нею по головi товстопикого батира. Той заблимав очима i похилився назад, перегороджуючи тим, що товпилися за ним, дорогу до козакiв. Скориставшись замiшанням серед ворогiв, Товкач завдав ще одного удару передньому татариновi. То був мурза Алi. Вiстря шаблi ковзнуло по густiй вовнi кожуха, вп'ялося в горло. Мурза захарчав i впав, мов снiп, на руки сво?м сейменам. В ту ж мить упав i Товкач: закривавлений ятаган Чорнобая пронизав йому груди. Козак Сава ненадовго пережив товариша. Розлютованi, враженi смертю мурзи, татари накинулись на нього всi?ю згра?ю, мов звiрi. Пришитий кiлькома ятаганами i шаблями до дерев'яно? стiни, вiн так i сконав стоячи, з полицею в руках. - Ой, вай, вай! - залементували над мурзою татари. - Який славний батир загинув вiд рук цих нечестивих собак-гяурiв, гнiв аллаха на ?хнi голови! - Що скаже нам хан, коли дiзна?ться, що ми не вберегли свого мурзу! Ой, вай, вай! - Годi вам голосити! - гаркнув Чорнобай, витираючи об одяг Товкача ятаган. -Великий хан чека? на вас! Гайда! Ми сво? дiло зробили - заставу знищили i взяли язика, що зна? та?мний вхiд до Сiчi... Переможцiв хан не осудить! А мурза вже в райських садах аллаха... Чого тужити за ним! Справдi, звiстку про смерть Алi хан сприйняв досить спокiйно. Коли Чорнобай сказав, що один з полонених козакiв - його колишнiй пахолок - зна? лазiвку в Сiч, вiн зрадiв, вважаючи це щасливою прикметою. Тут же було вирiшено змiнити попереднiй план нападу. Замiсть штурму фортецi, хан запропонував через та?мну лазiвку ввести в Сiч яничарiв i спагi?в, якi одним ударом винищать усiх запорожцiв. Орда ж стане навкруги фортецi, щоб i миша з не? не втекла. Мурас-паша пiдтримав хана, i вiйсько вирушило далi в путь, додержуючи цiлковито? тишi. За пiвнiч Тхiр провiв туркiв через замерзлий Днiпро i швидко вiдшукав у стiнi хвiрточку, якою козаки вряди-годи ходили до ополонок по воду. Мурас-паша зiбрав начальникiв загонiв. - Першим увiйде в Сiч Сафар-бей зi сво?ми людьми, - давав вiн останнi розпорядження. - Якщо козаки завчасно не виявлять нас, бою не розпочинати, поки все вiйсько не ввiйде в фортецю! Я подам знак до атаки... Гайда! Смерть гяурам! Хай славиться iм'я пророка! Тхiр i Чорнобай пролiзли в хвiртку i, переконавшись, що в Сiчi анi душi й козаки сплять по куренях, подали знак. Сафар-бей почав пропускати сво?х людей. Лiзли по одному, притримуючи руками зброю, щоб не бряжчала. - Швидше! Швидше! - пiдгонив Сафар-бей. До нього пiдiйшов Гамiд. Товстий, закутаний у теплу бекешу й гостроверхий башлик, вiн скидався швидше на купця, нiж на во?на. В похiд його послали тому, що вiн уже був у Сiчi i його знання могли пригодитися при нападi. З ним був невеликий, але добре вишколений загiн спагi?в. Гамiд мав стурбований вигляд. Проти мiсяця його одутле темне обличчя вiдливало старою бронзою, в рухах помiчалась невпевненiсть i поспiшнiсть. Можливо, йому було непри?мно говорити з Сафар-бе?м, який, незважаючи на всi намагання спахi? примиритися, не хотiв зробити останнього рiшучого кроку до остаточного примирення. А можливо, Гамiд i справдi злякався. Все-таки доводилося лiзти в пекло до самого Урус-шайтана! Всупереч сподiванням хана i гениш-ачераса на легку перемогу, рядовi аги й аскери в глибинi серця дуже побоювалися тако? небезпечно? затi? - розбити i з'нищити запорожцiв у самiй Сiчi, де козаки почувають себе, як риба у водi. Правда, тепер запорожцям не допомагатимуть рiднi стiни, та все ж при однiй думцi, що опинишся у самому кублi тих всесвiтньо вiдомих шибайголiв, заводiяк i, нiде правди дiти, славетних лицарiв, побив би ?х аллах, усiм ставало моторошно. Тому зле почував себе i Гамiд. - Сафар-бею, дорогий мiй, забудьмо про нашi суперечки, - промовив вiн тихо, щоб чув один ага. - Не до того зараз!.. Не подоба?ться менi ця пастка, в яку загонять нас хан i гениш-ачерас. Не вiрю я тим двом гяурам... - У мене теж нема? пiдстав довiряти ?м, але ?м довiряють старшi за нас. Що ми можемо вдiяти? - Ми повиннi бути пильнi i виручати один одного. - Не турбуйся, ага, все буде гаразд. Нас п'ятнадцять тисяч. А козакiв усього п'ятсот-шiстсот чоловiк. Та до того ж, кажуть, вони п'янi... Ми перерiжемо ?х, мов куропаток. До ранку все буде закiнчено! I нам допоможе аллах! - сухо вiдповiв Сафар-бей. Гамiд зрозумiв, що i тепер примирення не вiдбулося. I йому стало досадно, бо вiн вiрив у щасливу зорю Сафар-бея, в те, що молодий рiшучий ага досягне в iмперi? високого становища i мiг би при нагодi бути для нього корисний. - Коли б то так, - буркнув кисло. - Хай аллах буде милостивий до нас!.. А все ж у мене тужно на серцi... Сафар-бей промовчав i полiз у лазiвку. Гамiд став пропускати сво?х людей. I ось, нарештi, всi во?ни гениш-ачераса в Сiчi. Хан з половиною орди став на березi Днiпра. Друга половина оточила фортецю з боку Чортомлику i поля. Зловiсна тиша нависла над Сiччю. Не чути було навiть дихання багатьох тисяч аскерiв. Безмовно бовванiли над куренями обмазанi глиною широкi комини. Спали пiд теплими кожухами у високiй вежi над ворiтьми вартовi козаки. Яничари запрудили весь сiчовий майдан i тiсним натовпом розтеклися помiж куренями, ?х було так багато. що всi стояли впритул один до одного. Чекали наказу вриватися в куренi. Але наказу все чомусь не було. В тiснотi аги втратили зв'язок. Кожен боявся голосно мовити слово, щоб не сполохати запорожцiв. Десь запропастився гениш-ачерас. Сафар-бей зi сво?ми людьми зупинився навпроти довгого вибiленого куреня. Десь там, за виплетеними з лози й хворосту та обмазаними гле?м i глиною товстими стiнами, спали, не пiдозрiваючи смертельно? небезпеки, козаки. Ага ледве стримував разом з переднiм рядом яничарiв темну живу масу, що напирала ззаду. Поряд з Сафар-бе?м стояли його вiрнi охоронцi Кагамлик i велетень Абдагул. Вони уперлися ногами в снiговий замет, сприймаючи тиск багатьох тiл на себе i захищаючи агу. Сафар-бей хвилювався. Прокляття! Коли ж буде наказ починати бiй? 2 У Лубенському куренi спали не всi. Кiлька козакiв, а серед них Звенигора, Во?нов, Метелиця i Сiкач, накрившись ряднами, схилилися в найдальшому кутку бiля свiчки i грали в карти. На ослiнчику блищало золото й срiбло. Дiда Шевчика з ними не було. йому ще звечора не поталанило, i вiн, програвшись до цурки, з досади лiг спати. Не пофортунило йому i з мiсцем для спання. Вiн любив умоститися бiля груби чи на лежанцi, щоб вигрiвати старечi кiстки. Але сьогоднi в куренi яблуку нiде впасти;. з усiх усюд - i з паланок, i з найдальших зимiвникiв, i навiть з Лiвобережжя та Слобожанщини - пона?здили запорожцi, щоб переобрати кошового. На всiх полах густо, мов оселедцi в бочцi, лежали козаки. З тi?? ж причини всi були тверезi, хоча на кошт сiчово? скарбницi було заготовлено чимало горiлки, пива й меду, щоб повеселитися пiсля виборiв нового кошового. Поштовхавшись бiля груби та лежанки i не знайшовши там анi найменшо? щiлинки, щоб вшитись мiж козакiв, що хропли на всi заставки. Шевчик змушений був лягти бiля вiконця. Накрившись з головою старою кожушанкою, вiн скрутився в бублик i заснув. Десь ген-ген за пiвнiч дiд Шевчик раптом прокинувся. Йому приснився страшний сон. Буцiмто поплив вiн на каюковi трусити ятерi в Чортомлику. I заплив далеко, аж за прогнiй, де риби до гибелi, але не кожен козак наважиться ловити ?? там. Один кошовий отаман Сiрко насмiлю?ться запливати туди, бо й самого чорта не бо?ться. Кажуть, коли ще був молодий i разом з товаришами шукав мiсце для ново? Сiчi, одного разу заплив з Днiпра в якусь невiдому рiчку з темними глибочезними ямами, крутими берегами та густим лататтям. Сподобалося йому те мiсце. Зiйшов з човна на берег, щоб краще роздивитися, де фортецю будувати, аж раптом вилазить з очеретiв величезний рогатий чорт i суне прямо на нього. Iклами клаца? i роги наставля? - хоче розтоптати козака або налякати, щоб тiкав. Та не на такого натрапив! Витягнув Сiрко з-за пояса пiстоля та як бабахне - чорт так i мликнув у воду! Булькнув - i пiшов на дно! Тiльки хвиля розляглася. А Сiрко привiв козакiв i там, де впада? в Днiпро та безiменна рiчка, яку на пам'ять про перемогу над чортом вiдтодi почали прозивати Чортомликом, побудував Сiч... I от подумав Шевчик: "Сiрко не боявся чорта, коли тут жодно? живо? душi не було, то чого ж менi боятися тепер? Попливу - заставлю ятерi там, де нiхто ще не заставляв! Наберу вранцi риби повен човен!" Заплив вiн з чистого плеса в тиху заводь, вибрав мiсце та тiльки опустив один ятiр у воду, - аж тут як вирине з води якесь марище-страховище та як схопить козака за правого вуса - i потягнуло донизу... Обливаючись потом, Шевчик лупнув очима. За правого. вуса справдi хтось його мiцно цупирив. Що за нечиста сила! Зда?ться, вiн уже ж не спить! I не пив звечора! Лапнувши рукою за вуса, старий зрозумiв, що страх його марний. Довгий сивий вус просто примерз до пiдвiконня i тримався мов на прив'язi. Не без жалю Шевчик вiдрiзав шматочок вуса, перехрестився i сiв, спираючись рукою на зледенiле пiдвiконня. В куренi було темно. Тiльки в кутку блимала пiд рядном свiчка: картярi ще не лягали спати. А надворi свiтив мiсяць. Крiзь верхнi незамерзлi шибки пробивалось голубувате сяйво. "Мабуть, уже й до ранку недалеко, - подумав дiд Шевчик. -Мiсяць, зда?ться, заходить за сторожову вежу". I щоб переконатися, що незабаром ранок i йому недовго в безсоннi перевертатися з боку на бiк на твердих дошках, виглянув крiзь вiконце надвiр. Спершу старий козак подумав, що вiн або спить, або збожеволiв. Просто перед вiкном, за якихось три-чотири кроки вiд куреня, стояла суцiльна стiна яничарiв. За свiй довгий вiк перебачив вiн ?х достобiса! Уперше в життi по-справжньому злякався козак Шевчик! Перехрестившись i ще раз смикнувши себе за вуса, щоб пересвiдчитись, що справдi не спить, старий припав знову до шибки. Яничари! Стоять, проклятi, сумирно, - мабуть, до бою готуються. Ще й очиськами лупають. Шевчик притьмом скочив з полу, пiдбiг до картярiв - i потушив свiчку. - Яничари в Сiчi! - видихнув перелякано. Метелиця вiд несподiванки випустив з рук карти. - Ти часом не збожеволiв. Шевчику? - гримнув вiн. - Хай мене грiм поб'? i свята богородиця, коли брешу! Погляньте у вiкна! Звенигора кинувся до вiкна й похолов: Шевчик не збрехав. У Сiчi було повно яничарiв. - Друзi, будiть товариство! Але тихо!.. Батьку Корнiю, пiдопрiть дверi, щоб нiякий собака не вскочив!.. Готуйте мушкети й порох! За хвилину весь курiнь був на ногах. Страшнi слова; "Яничари в Сiчi!" - враз розiгнали сон. Поскiльки курiнний ночував у кошового перед радою, то всi мимоволi почали прислухатися до слiв Арсена. - Ставте порохiвницi i ящики з кулями на столи! - наказував вiн. - Заряджаючi, до столiв! Стрiльцi, до вiкон! Вогонь вести безперервно! Нумо, швидше, браттяi Козаки стали на сво? мiсця. Однi заряджали мушкети, iншi передавали стрiльцям, а тi, вже напоготовi, чекали наказу стрiляти. - Вогонь! - крикнув Звенигора. Гримнув залп. Потiм - другий, третiй. Курiнь заволокло димом. У вiдповiдь знадвору пролунало страшне нелюдське виття. Яничари подалися назад, залишивши на снiгу кiлька десяткiв убитих i поранених. Але тiкати ?м нiкуди. Ззаду колихалася суцiльна жива стiна. Цiлитися козакам не доводилося: яничари стояли так густо, що одна куля пронизувала зразу двох, а то й трьох. Пiсля перших залпiв уся Сiч схопилася на ноги. Кожен курiнь ощетинився дулами мушкетiв. Безперервно гримiли залпи. З веж ударили гакiвницi й гармати. Рясний дощ куль i ядер лився на сiчовий майдан, де зiбралося найбiльше ворогiв, i косив ?х десятками й сотнями. Збожеволiлi вiд жаху яничари заметушилися, заметалися по Сiчi, як звiрi у ловчiй ямi. Тi, що були ближче до ворiт, намагалися вiдчинити ?х. Даремнi зусилля! Нiхто з них не знав потайних пiдойм, з допомогою яких вiдчинялися ворота. А коли з надбрамно? вежi ударили гармати, натовп вiдхлинув назад. Вже нiхто не слухав нiчи?х наказiв. Кожен думав тiльки про порятунок. Бачачи, що звiдусiль гримлять пострiли, ошалiлi яничари i спагi? згадали про хвiртку, якою входили до Сiчi. Туди! До не?! Втекти з цього пекла, де кожен курiнь, старшинська хата i вiйськова скарбниця, ба навiть церква - хоч насправдi то рiзнокольоровi вiкна миготiли в нiй вiд вогню, що вилiтав з дул мушкетiв, - сiють смерть! Тисячний натовп ринув до хвiртки. Але прохiд там дуже вузький. В нього може протиснутися за раз лише один утiкач. I кожен намага?ться бути тим щасливцем. Дехто прокладав собi дорогу шаблею, стинаючи голови сво?м ?диновiрцям. Заднi напирали на переднiх. Кожен кричав, лаявся, погрожував, проклинав. Хрипи вмираючих, стогiн поранених, вигуки поодиноких старшин, що намагалися навести хоч який-небудь лад, безперервний гул пострiлiв - усе злилося в дикий нелюдський рев Широкий майдан, усi сiчовi вулички й провулки помiж куренями були вже заваленi трупами й пораненими. Помiж ними прича?лося, рятуючись вiд куль, багато яничарiв. Снiг почорнiв од кровi. Зненацька в неймовiрний шум i гвалт ввiрвався тривожний рокiт тулумбасiв, а потiм - зазивний клич бойових козацьких рогiв, що кликали до атаки. Звуки лунали з старшинського куреня. Стрiлянина почала вщухати. I тодi почувся сильний голос кошового Сiрка. - До шабель, браття-молодцi! До шабель! Припинiть стрiлянину! Виходьте з куренiв! Бийте клятих! Смерть бусурменам! Стрiлянина враз припинилася. Крiзь розбитi вiкна, крiзь розчиненi навстiж дверi з куренiв повалили запорожцi з шаблями, з ятаганами, з келепами в руках. З криком, з бойовими кличами ринули вони на ворогiв, що, ошалiлi вiд жаху, металися в передсвiтанковiй морознiй iмлi. 3 Коли з куреня ударив залп i десятки яничарiв упалi. в снiг, Сафар-бей вiдчув, як щось гаряче бризнуло йому на обличчя i руки. "Поранений!" - промайнуло в головi. Iнстинкт самозбереження примусив його кинутись додолу. Розпластавшись на снiгу i переконавшись, що вiн цiлий i неушкоджений i що кулi перелiтають поверх нього, ага оглянувся навколо. Поруч з ним, захлинаючись власною кров'ю, хрипiв Кагамлик. Його темнi, широко посадженi очi, що так часто прислужувалися загоновi Сафар-бея, тепер склянiли, затягувалися туманом. Звернутi до яскравого мiсяця на небi, вони, здавалося, прохали допомоги. Та Холодний мiсяць байдуже дивився на тих, хто все життя боготворив його, молився на нього i малював на сво?х знаменах. З другого боку лежав нерухомий велетень Абдагул. З його розiрваних грудей цебенiла кров. Сафар-бей зрозумiв, що його обличчя й руки заляпанi кров'ю вiрних охоронцiв, i з огидою витерся шапкою. Трохи прийшовши до тями, почав думати, що робити далi. Тiкати? Але куди? Не встигнеш пiдвестися, як тебе пронижуть козацькi кулi... Гукати воякiв, щоб, попри вбивчий вогонь, iшли приступом на куренi? Даремно! Нiхто тебе не почу? в цьому пеклi! Та й хто зважиться лiзти у вiкна i в дверi, з яких так густо гримлять пострiли, нiби в куренях не по двадцять-тридцять козакiв, як передбачалося, а щонайменше по триста!.. Шукати Мурас-пашу i запитати, якi будуть розпорядження? Смiшно про це й думати. Хiба знайдеш його в цьому гармидерi? Може, вiн убитий або накивав п'ятами... Нi до чого не додумавшись, Сафар-бей вирiшив передусiм рятуватися самому. Поволi вiдплазувавши з-перед вiкон, рвучко пiдвiвся i кинувся в суточки мiж куренями. Сюди кулi не залiтали. Перечекавши деякий час, визирнув з-за рогу. Весь широкий майдан перед церквою був усiяний тiлами яничарiв. Сафар-бей аж застогнав од болю й розпачу. Все пропало! Вiйсько, честь, майбутн?, навiть саме життя!.. Аллах екбер, чому ти допомага?ш гяурам? Навiщо знищу?ш славних синiв падишаха, вiрних захисникiв iсламу? Врятуй ?х, о аллах!.. Чи, може, твоя велич i твоя могутнiсть - то тiльки пуста вигадка, нiкчемний обман?.. Сафар-бей швидко перебiг коротку вiдстань, що вiдокремлювала його вiд фортечно? стiни. Тут було просторо i не дзижчали кулi. Вузький мертвий простiр, яким, крiм нього, скористалося ще кiлька десяткiв яничарiв, надiйно захищав його вiд смертi. От тiльки - чи надовго? Зорi?нтувавшись, де хвiртка, Сафар-бей почав обережно пробиратися до не? попiд стiною. Раптом стрiлянина стихла, i з куренiв висипали козаки. Вони були - хто в чому: в кожухах, у жупанах, свитках, а бiльшiсть - просто в бiлих сорочках. Видно, як спали, так i кинулися до збро?. Сафар-бей зупинився. Нi, до хвiрточки добiгти вiн не встигне. Та, зда?ться, там i не проб'?шся крiзь тисняву. До того ж майже всi козаки ринули туди, сiючи смерть серед яничарiв, якi майже не чинили вже опору... Розпач охопив агу. Нiколи ще перед ним так явно, так зримо не стояв привид смертi, як тепер. I яко? безглуздо? смертi! По сутi, доводиться гинути не в бою, не лицем до супротивника, а показуючи йому спину. Ганьба! Вiн стояв за рогом зовсiм один. Усi яничари, з якими щойно ховався вiд козацьких куль, десь зникли, розбiглися, можливо, помчали, як i тисячi iнших, до рятiвно? хвiрточки. Прихилився спiтнiлим лобом до крижано? стiни i позирав на завалений трупами майдан, на зблиски проти мiсяця козацьких щабель, на змiшаний з кров'ю снiг i юрбу яничарiв, що на очах танула, як вiск на вогнi. Раптом перед ним промайнула знайома бекеша Гамiда.. З шаблею в однiй руцi i пiстолем у другiй спахiя прудко перебiг вiд одного куреня до сусiднього, видно, маючи намiр непомiченим пробратися до хвiртки i крiзь не? утекти з Сiчi. Сафар-бей, забувши про сво? становище, iронiчно посмiхнувся. Цiкаво, чи далеко зумi? втекти Гамiд? Дуже вже помiтна у нього постать. Гамiд не бачив Сафар-бея, хоча був вiд нього всього за якихось пiвтора десятка крокiв. А Сафар-бей вважав за доцiльне не нагадувати Гамiдовi про себе, бажаючи прослiдкувати, що ж робитиме спахiя. Невже вiн ризикне вискочити з сво?? засiдки i перебiгти на очах у сотень козакiв широкий майдан? А тiльки так вiн мiг добратися до хвiрточки. Однак Гамiд явно не поспiшав. Притиснувся до стiни, перекинувши шаблю в лiву руку, а пiстоль - у праву. На когось вичiкував... Ось вiн весь напружився, завмер, пiдвiвши вгору дуло пiстоля. Нагадував собою вiдгодованого чорного кота, який приготувався до стрибка на свою жертву. В кого ж цiлиться спахiя? 3 пiстоля блиснув вогонь - гримнув пострiл. В ту ж мить Гамiд рвонувся навкiс через майдан, перестрибуючи через убитих i поранених. З-за рогу куреня вискочили два козаки i щодуху помчали за ним. А слiдом вийшло ще дво?. Зупинилися. - Ах, ти, чортяка! - вигукнув дебелий старий козарлюга. - Горохове опудало! Це ж вiн у тебе мiтив, батьку кошовий! - Не сумнiваюся, - вiдповiв сивовусий мiцний козак. - Куля цьвохнула над самим вухом... На пiввершка вбiк - i не було б раба божого Iвана! - I раптом закричав: - Хлопцi, вiзьмiть-но його живцем. Не рубайте!.. От так!.. Ходiмо, брате Метелиця! - Схопили! Ведуть! - вигукнув Метелиця, пориваючись козакам назустрiч. З-за рогу вийшло тро?: попереду, похнюпившись, важко чалапав Гамiд, за ним - два запорожцi. Сафар-бей мало не скрикнув: один з них - Арсен Звенигора? Гамiд зупинився перед Сiрком. Кошовий довго роздивлявся його, потiм спитав: - Ти мене зна?ш, турчине? Звенигора переклав запитання. - Урус-шайтан... Я зразу впiзнав тебе, - глухо вiдповiв Гамiд. - Впiзнав? Хiба ти знав мене ранiш? - Знав. Я був на Сiчi з посольством... I добре роздивився на тебе. - Гм... I вирiшив прикiнчити? Гамiд мовчав. Зиркав на козакiв, мов зацькований хортами вовк. - Сiкачу, вiдведи його в холодну, - сказав Сiрко. - Це неабияке цабе! За нього ми вимiня?мо чимало наших людей! - Батьку! - кинувся до кошового Звенигора. - Не можна вiдпускати цього собаку живого! Коли б ти знав, хто вiн такий, то негайно сам зiтнув би йому башку! - Хто ж це? - Гамiд. Мiй колишнiй господар. Я розповiдав тобi про нього... Люта бестiя!.. Дозволь порахуватися з ним! Гамiд тiльки тепер впiзнав Звенигору. Безвихiдь, лють, вiдчай забринiли в його звiриному риковi, що вирвався у нього з грудей. Вiн метнувся до козака i вп'явся йому руками в горло. Але Звенигора рiзким ударом вiдкинув його назад. Гамiд упав на снiг. - I справдi лютий, - промовив Сiрко. - Але ж якось гидко рубати беззбройного... Звенигора простягнув спахi? вiдiбрану у нього шаблю. - Бери - захищайся! - На бога. Арсене! -вигукнув Метелиця. -Вiн може тебе поранити! - Зате не скаже, що з ним повелися безчесно! Гамiд не розумiв, що вiд нього хочуть. Жах скаламутив йому розум. Врештi, побачивши простягнуту до нього рукiв'ям шаблю, прийшов до тями, схопив ?? i скочив на ноги. В одну мить розв'язав башлик, скинув бекешу. Поспiшав, нiби боявся, що козаки передумають. Блиснули i схрестилися шаблi. Заскреготала мiцна холодна криця. Гамiд зразу ж ринувся у наступ i трохи потiснив Звенигору. Вiдчай додав йому сили. Вiн розумiв, що втрачати нiчого, - чи так чи iнакше - кiнець! Тож ?диним його помислом було прихопити на той свiт iз собою i свого лютого ворога - запорожця, якого не без пiдстав вважав винуватцем усiх сво?х теперiшнiх незгод i нещасть. Сiрко, Метелиця i Сiкач стояли збоку, спокiйно стежачи за по?динком. Нiхто з них не знав, що ще одна людина, дуже близько пов'язана долею i з Гамiдом, i з Звенигорою, слiдку? не менш пильно, хоч i не так спокiйно за тим двобо?м. Сафар-бей зата?в подих. Вiн розумiв, що Гамiд приречений, але жалю до нього не вiдчував. Скорiше навпаки, боявся, що вiдчайдушним ударом вiн нанесе смертельну рану Звенигорi, i Златка залишиться на чужинi вдовою. З якогось часу вiн звик до думки, що в нього ? сестра i навiть почав вiдчувати братерську любов. Двобiй проходив з перемiнним успiхом. Звенигора був молодий, дужий, спритний та й пройшов добрий вишкiл у старого Метелицi, зате Гамiд накидався на нього з люттю загнаного в глухий кут звiра i тому був дуже небезпечний. Однак було видно, що козак б'?ться не на повну силу, а гра?ться з ожирiлим i неповоротким спахi?ю. Врештi, Сiрковi набридло мерзнути в самiй сорочцi на морозi, i вiн гукнув: - Кiнчай, Арсене! Звенигора пiшов у наступ. Його шабля завертiлася з блискавичною швидкiстю. Гамiд ледве встигав вiдбивати небезпечнi випади козака i вiдступав усе далi й далi на середину майдану, захаращеного трупами яничарiв. Це створювало новi труднощi для обох бiйцiв. Потрiбно було слiдкувати за тим, щоб не перечепитися, бо найменша помилка, слiпа випадковiсть могла стати фатальною. - Гяур! Собака! - цiдив Гамiд, стримуючи навальний натиск свого колишнього раба. - Рабе! Ти зараз станеш вiч-на-вiч iз аллахом! . i - А може, ти, Гамiде? -посмiхнувся Арсен, перестрибуючи через трупи двох яничарiв, що лежали хрест-навхрест один на одному. - У тебе бiльше пiдстав зустрiтися з ним сьогоднi! Вiн зробив глибокий випад i вiдчув, як шабля тупо ввiйшла в груди спахi?. Гамiд охнув i поточився назад. Але, видно, рана була не глибока, бо вiн раптом зiбрав усi сво? сили i сторчма, як списа, кинув свою шаблю в Звенигору. В якусь коротку мить Арсен помiтив той небезпечний рух ворога i встиг трохи вiдхилитися. Шабля про-свистiла побiля вуха, зачепивши тiльки ефесом, i шурхонула в снiг. Наступний удар запорожця був невiдворотний: Гамiд закинув назад голову i важко впав на стоптаний закривавлений снiг. - Ну, браття, гайда! Будемо кiнчати супостатiв! - Сiрко з Метелицею i Сiкачем побiгли до схiдно? стiни, де ще вирував бiй. Звенигора витер шаблю i заглянув у непорушне обличчя свого мертвого ворога. З Гамiдом було покiнчено. Вiн лежав горiлиць, великий, важкий i зовсiм не страшний, розплющеними очима дивлячись у чуже небо, яке вiн хотiв зробити сво?м. Позаду почувся скрип снiгу. Арсен швидко оглянувся: до нього поволi наближався турок. Тiнь вiд куреня закривала його обличчя. Арсен знову пiдняв шаблю, але турок раптом простягнув уперед обидвi руки i тихо промовив: - Салям, Арсене! Не впiзна?ш?.. - Ненко! - Так, я Сафар-бей... Нещасний Сафар-бей, якому аллах присудив померти сьогоднi вiд тво?? руки, як помер щойно Гамiд... Арсене, убий мене! Бо в самого рука не здiйма?ться завдати собi смертельного удару. - Ненко, про що ти говориш! Забудь це бридке iм'я - Сафар-бей! Тiльки через цю потвору, - Звенигора показав на труп Гамiда, - ти став яничаром... - Менi вiд цього не легше. Я мушу сьогоднi померти... - Нещасний! Навiщо доля занесла тебе сюди! - вигукнув Арсен. -Хiба, може, для того, щоб ти прозрiв!.. Ходiмо зi мною! - Куди? - Ходiмо, я врятую тебе. Виходу з Сiчi зараз нема?. Але я посаджу тебе в холодну, i ти будеш там у безпецi. А завтра - побачимо. Вiн схопив агу за рукав i потягнув з майдану. 4 Роман Во?нов помiтив якiсь двi пiдозрiлi темнi постатi, що, вiдокремившись вiд гурту яничарiв, навзгинцi перебiгли сiчову вуличку i вскочили у вiдчиненi дверi першого ж куреня. "Хто б це мiг бути? Турки? Не схоже. А сво?м- чого б тiкати i ховатися", - подумав вiн i повернув слiдом за ними. У сiнцях прича?вся, прислухаючись до глухого шепоту, що доносився з куреня. - Ось чийсь жупан - переодягайтеся швидше! - почувся перший голос. - Пiд виглядом козакiв здеремося на вал, а звiдти плигнемо вниз, на той бiк, - i шукай вiтра в полi! - Нi, у мене iнша думка, Тхоре, - вiдповiв другий голос. - Ми повиннi вiдчинити браму. Хан з вiйськом увiрветься в Сiч i затопить ?? ординцями! ?х тут- сорок тисяч! - Ви збожеволiли, пане Чорнобаю! - обурився Тхiр. - Нас запорожцi схоплять ранiше, нiж ми вiдчинимо браму! Натягайте глибше на лоба шапку - i гайда на вал! - На валу нас так само можуть схопити, дурню! Слухай, що я кажу! З валу скотишся - полама?ш ноги та й будеш якраз .у руках запорожцiв!.. Нi, ?диний вихiд - руками татар знищити Сiч! Вона для нас - як бiльмо на оцi!.. Поки ще яничари обороняються, треба впустити татар!.. Ходiмо! Роман вихопив з-за пояса пiстоль, звiв курок. Вiдступив од дверей... Так от якi птахи залетiли сюди! Сам Чорнобай iз сво?м пахолком! Дверi широко розчинились - i на порозi вималювалась темна постать. Прогримiв пострiл. Переднiй - то був Тхiр - упав навзнак, на руки свого супутника. Той кинувся назад i проходом, помiж довгим столом i полом, побiг у глиб куреня. - Стiй! Стiй, недолюдку -прокричав Роман i побiг слiдом. Чорнобай скочив на пiл, пригнувся i раптом шуснув у вибите вiкно. - Не втечеш, собако! - кинув дончак, перестрибуючи через подушки, рядна i кожухи, безладно розкиданi запорожцями пiд час тривоги. Вiн добiг до вiкна i прожогом вискочив крiзь нього надвiр. В ту ж мить позаду хтось хекнув, нiби забивав довбешкою палю. Свиснула шабля. Роман кумельгом покотився по снiгу. Це його врятувало. Чорнобай цiлився в голову - i шабля, розiтнувши повiтря, до самого пруга ввiгналася у липову лутку. Поки Чорнобай висмикнув ??, Роман схопився на ноги. ?хнi шаблi кресонули iскри. Бiй мiж ними був короткий, але лютий. Поранення в Чигиринi ще давалося взнаки, i Роман, вiдчуваючи, як хитнулася пiд ногами земля, почав поволi вiдступати назад. Пiдбадьорений успiхом, Чорнобай ще бiльше посилив натиск, щоб якнайшвидше покiнчити з козаком. Одного не врахував Чорнобай - Романового вмiння битися на шаблях. Знаючи, що довгого напруження вiн не витрима?, Роман раптово крутнув убiк i спiднизу пругом мiцно ударив по шаблi супротивника. Вона бренькнула i переломилась. Ошелешений Чорнобай остовпiв. Роман мiг пронизати його наскрiзь, але занадто було спокусливо узяти таку птаху живцем. Тому приставив йому до горла вiстря шаблi i поволi почав тиснути до куреня, аж поки Чорнобай не вперся спиною у стiну. Так i стояв, боячись i на крок вiдпустити вiд себе ворога, бо коли б той кинувся тiкати, наздогнати б не змiг. - Романе, що ти тут робиш? - почувся позаду здивований голос Звенигори. - Сюди, Арсене, сюди! - гукнув Роман. - Глянь, кого я спiймав! Вiн кра?м ока бачив, як Арсен з якимось турком наблизились до нього. Чорнобай намагався опустити голову, щоб на лице не падало мiсячне свiтло, але Роман кольнув його у пiдборiддя, примушуючи закинути голову назад. - Чорнобай! - вигукнув Звенигора. -На Сiчi! .Яким побитом? Той мовчав. - З турками й татарами прибув, - пояснив Роман. - Хотiв орду впустити в Сiч. -Що нам з ним робити? Прикiнчити пса? Звенигора задумався. -Нi, нi, хай судить товариство? Зачинимо до ранку в холоднiй! - Арсене, ти ма?ш право сам його судити! То й суди! Я тiльки заради тебе зберiг йому життя... - Спасибi, брате. Однак мiй суд-то самосуд. А ця людина завинила перед усiм народом. Тож хай i судить його товариство... Ходiмо, Чорнобаю! Завтра поговоримо з тобою! Чорнобай похилив голову, поволi поколивав уздовж куреня. За ним iшло тро?: Роман, Звенигора i Сафар-бей. 5 До ранку побо?ще в Сiчi закiнчилось. Лише пiвтори тисячi яничарiв i спагi?в вислизнули з пастки, в яку самi залiзли, i принесли хановi звiстку про жахливу загибель сво?х товаришiв. Забувши про високий сан i тисячi простих во?нiв, що темною масою стояли кiнним стро?м навколо, хан простер до неба руки i страшно, розпачливо завив, вискалюючи проти мiсяця гострi бiлi зуби. - У-У-у! Шайтан!.. Горе нам!.. У-у-у! Вiн ударив коня пiд боки i помчав у степ, геть вiд Днiпра. За ханом, збиваючи мерзлу землю ударами кiнських копит, двинула орда. Посланий Сiрком у погоню кiнний загiн запорожцiв не зумiв наздогнати ворога. Перемахнувши через Днiпро i промчавши до сторожово? застави, загiн зупинився на горбi. Сходило сонце. Внизу розстилався голий безлюдний степ. По ньому в напрямi Перекопу сiрiв широкий - на цiлу версту-слiд вiд десяткiв тисяч копит. Вдалинi котилася по бiлiй снiговiй пустелi темна широка пляма. То тiкала заслiплена смертельним жахом кримська орда. Звенигора пiд'?хав до козацько? застави. До його слуху долинув iз землянки ледве чутний стогiн. - Товариство, сюди! Наших побили! - гукнув Арсен. У землянцi тхнуло димом i кров'ю. Переступаючи через трупи, Звенигора пройшов до лежанки. Там сидiв на долiвцi Товкач. З його грудей вилiтав глухий натужний стогiн. Арсен схопив товариша за голову - заглянув у напiвзаплющенi склянiючi очi. - Брате! Товкач здригнувся, поволi розплющив повiки, довго вдивлявся в обличчя, що схилилося над ним. - Ти, Арсене? Звенигора потиснув холонучi руки козака. - Так, це я. Напружуючи всi сили, Товкач прошепотiв: - Як... там... Його ледве було чути, але Звенигора зрозумiв, що вiн хоче спитати. - Усе гаразд. Яничарiв побили. Хан утiк. Наших загинуло тридцять козакiв, вiсiмдесят поранено. - Слава богу... тепер я... можу спокiйно... померти. Вiн заплющив очi. Та враз стрепенувся, нiби якась думка пронизала його згасаючий мозок. - Арсене... Тхiр... Тхiр... зрадник... бережiться! Ця звiстка не вразила Звенигору: вiн уже знав про зраду Тхора. Його вразило iнше: ця звiстка тримала Товкача при життi, додавала йому сили дожити до ранку. Вiн не мiг, не мав права померти, не застерiгши товаришiв. Пронизаний ятаганом наскрiзь, вiн спереду затулив рану рукою, а спиною притиснувся до лежанки - i так сидiв усю нiч, щоб не стекти кров'ю, щоб товариство дiзналося про те, хто провiв ворогiв у Сiч. Тепер, звiльнившись вiд сво?? та?мницi, випростався, розкинув важкi, могутнi руки - i навiки замовк. Запорожцi зняли шапки. Вони оцiнили вагу козацько? самовiдданостi. 6 Поховавши з почестями загиблих товаришiв, запорожцi зiбралися перед вiйськовою канцелярi?ю, щоб судити Чорнобая. Три козаки вивели його з холодно? i поставили на ганку перед товариством. Вiн мерзлякувато ховав руки в рукави, втягував гостре пiдборiддя в комiр кожуха, дивився тьмяним поглядом униз. Тiльки раз позирнув поверх козацьких голiв i, побачивши замерзлi, скоцюрбленi трупи яничарiв, що лежали на почорнiлому вiд кровi снiгу, здригнувся i затулив обличчя руками. - Вiд правди, Чорнобаю, не втечеш i не захова?шся! - сказав Сiрко. - Настав час оглянутися на сво? мерзенне життя i дати вiдповiдь перед народом за все! Народ, наш добросердий i часто проща? провини синiв сво?х, наставля? на путь iстини тих, хто схибив, оступився в горi чи скрутi. Та тому, хто пролив кров людей наших, хто заради жалюгiдно? наживи, заради ласощiв заморських i срiбла-золота агарянського торгував дiтьми нашими, завдаючи ?х в неволю бусурменську, тому, хто разом з турками й татарами хотiв знищити славну Сiч Запорозьку, яка споконвiку захищала землю укра?нську вiд нападiв ворогiв наших, -тому прощення нема?!... А втiм - хай судить тебе товариство! Ти значний козак: батько твiй був полковником, сам ти був сотником, тож хай нiхто не скаже, що осудив тебе один Сiрко! Як скаже товариство, так i буде!.. Звенигоро, розкажи все, що зна?ш, про цю людину! Звенигора пiднявся на приступець. Розпочав зi сво?? першо? зустрiчi з Чорноба?м у старому вiтряку, коли хотiв визволити дiвчат, викрадених для продажу в татарськi й турецькi гареми. I чим далi розповiдав, тим нижче хилив голову Чорнобай. Дарма що лютий мороз, над ним стовпом здiймалася пара, а на лобi виступав холодний пiт. Коли ж Звенигора розповiв про те, що Чорнобай зi сво?м пахолком увiв яничарiв у Сiч i хотiв вiдчинити татарам ворота, сотник уклякнув на колiна. На майданi зчинився галас. - Що там довго судити-рядити - забити собаку! Киями до смертi! - закричали запорожцi. - Причепити коневi до хвоста i пустити в степ! - Повiсити на сухiй вербi! - На кiл його! Вiн же хотiв посадити Арсена! - Четвертувати! I жодного голосу на захист пiдсудного. Натовп клекотiв од гнiву. Найбiльш гарячi вихопили шаблi, готовi на мiсцi розправитися iз зрадником. Тодi Сiрко пiдняв пернача. Настала тиша. Кошовий ступив крок наперед, зняв перед товариством шапку. Голос його прозвучав суворо, - кожне слово дзвенiло, мов мiдь. ^ - Браття, отамани, молодцi, славне низове товариство! Знаменний сьогоднi у нас день: завдяки пильностi козака Шевчика i вашiй мужностi ми здобули велику вiкторiю i врятували матiр нашу - Сiч! Ми показали i туркам, i татарам, що сила наша нездоланна, що вiрнi сини Укра?ни - козаки запорозькi i на цей раз, як i багато разiв у минулому, не жалiючи живота свого, вiдстояли вiтчизну i честь свою, а нападникiв покрили одвiчною ганьбою! I кожен з вас не ховався у запiчку в час смертельно? небезпеки, а хоробро бився з ворогами нашими. Честь i слава на вiки вiчнi вам, лицарi непоборнi! - Честь i слава нашому батьковi кошовому! - Слава Сiрковi! Хочемо i надалi бачити його кошовим! - Сiрка! Сiрка! Слава Ганнiбаловi укра?нському! Знову довелося кошовому пiдняти вгору пернач, щоб установити на майданi тишу. - Спасибi за честь, товариство! Але рада старшин вибори нового кошового призначила на пiслязавтра. Ось тодi ви i виберете достойного... А зараз я не про те хотiв сказати. Я хотiв сказати, що важко нам у такий переможний щасливий день усвiдомлювати, що трапляються серед люду нашого такi виродки, як Чорнобай. Не хотiлося б цей свiтлий день затьмарювати судом над ним. Однак мусимо. Щоб одна паршива вiвця всi отари не псувала... Бачу - у всiх у нас одна думка: смерть мерзенному псовi, вiчна ганьба зрадниковi! Запорожцi знову не втримались, закричали: - Смерть! - Ганьба! Декотрi вихопили шаблi, i вони мов блискавки замиготiли на iскристому морозному сонцi. Сiрко пiдвищив голос: - Нi, браття, не так! Найкраще придумав Шевчик, - ось вiн шепче позаду... Йому ми сьогоднi завдячу?мо честю i життям, тож хай буде так, як вiн скаже!.. Iди сюди, Шевчику, герою наш, - скажи товариству свою думку! Дiд Шевчик став поряд з кошовим. Маленький, в латанiй свитинi i великiй, укритiй памороззю овечiй шапцi, зi зморщеним обличчям, вiн в iнший час здався б смiшним, та зараз нiхто з козакiв i не подумав посмiхнутись. Вiдкашлявшись, Шевчик сказав: - Браття, а що я надумав сво?ю дурною головою, - послухайте!.. Ми нiколи не терпiли i не прощали зрадникiв. Але такого, як Чорнобай, ще не було на нашiй землi! Вiн продавав бусурменам наш цвiт весняний - доньок наших! Вiн хотiв убити нашого лицаря славного - Арсена Звенигору! А тепер мав злий намiр знищити разом з турками й татарами Сiч Запорозьку, тобто всiх нас!.. Тож хай iде в пекло разом з друзями сво?ми, отими, що лежать порiзанi на снiгу!.. Ми зараз будемо спускати ?х у Днiпро пiд лiд... Хай же i вiн пливе попiд льодом аж до моря, а там - як захоче - i до самого султана в гостi! Прив'яжiмо його до якого-небудь яничара - та й шубовснiмо в ополонку! - Молодець Шевчик! Добре надумав! | - От так старий! От так голова! | Шевчик не звик за сво? довге, але нужденне життя до похвали i, знiяковiвши, шмигнув у натовп. Чорнобай люто блискав очима з-пiд рудих брiв. Руки його тремтiли, губи закушенi до кровi. Вiн поривався щось сказати, але не мiг розцiпити судорожне стиснутi зуби, i крiзь них вилiтало глухе ричання. Вiн поволi вiдступав назад, аж поки не ударився спиною об стiну. Його схопили i потягли на майдан. Звенигора показав на задубiлий труп Гамiда. - До цього в'яжiть! Вони один одного вартi! Чорнобай вирячив очi, уперся ногами в шорсткий снiг. Метелиця швиргонув його додолу, колiном притис до задубiлого тiла спахi?. Козаки миттю скрутили живого з мертвим мiцним мотузком. Молодий запорожець пiдскочив на конi, запряженому в шлею. Сiкач ухопив барок, накинув на гак петлю мотузка - гукнув: - Вйо! Кiнь смикнув - з трiском вiдiрвав примерзлий до землi труп Гамiда, поволiк до ворiт. Чорнобай випручав з-пiд мотузка закляклу руку, хапався за кострубатий снiг. здираючи до кровi шкiру, закричав дико: - А-а-а!.. Метелиця перехрестився, плюнув: - Собацi - собача смерть! Минуло три днi. Сходило холодне зимове сонце. Пiслi сiчово? ради, на якiй знову було обрано кошовим Iвана Сiрка, запорожцi довго, до пiвночi, веселилися, пили - i тепер спали по куренях як убитi. В ранковiй тишi лунко скрипнули завiси фортечно? брами. Ворота вiдчинилися - i з них ви?хали три вершники: Звенигора, Роман i Ненко. Так, Ненко!.. Вiн тепер назавжди розпрощався з iм'ям Сафар-бей i ?хав починати нове життя. Вiн погано уявляв, яке воно буде, але вже твердо знав, що повороту до старого нема, як нема повороту вчорашньому дню. Вершники поминули сiчову слобiдку, що починала куритися ранковими димами, поминули широкий слобiдський майдан, на якому височiв гарний посольський дiм, i крутим берегом Чортомлику поскакали в безмежний бiлий степ. ЕПIЛОГ Стояв теплий весняний день. Золоте коло сонця поволi здiймалося вгору по голубому небу. Линув радiсний журавлиний крик - кру, кру... Гай попiд горою зеленiв молодим м'яким листям, пнувся увись тугим спiвучим гiллям. Весело дзвенiв над полями невтомний жайворонок. Спихальський пiднiмався вгору по крутiй стежцi, ведучи за повiд осiдланого коня. Бiля боку в пана Мартина - шабля, до сiдла притороченi великi дорожнi сакви. Позаду-здиралися на гору Арсен зi Златкою та Роман зi Стехою. ?х наздоганяв Яцько. Хлопець трохи вiдстав: на ходу мережив ножиком гарну лiщинову палицю. На високому шпилi, звiдки вiдкривався широкий вид на красуню Сулу i далекi засульськi простори, Спихальський зупинився, наставив у блакитне небо гострi шпичаки вусiв. - Гай-гай, най його мамi, як тутай хороше! Так гарно, що, прошу панство, розкинув би руки, схопив би всеньку землю в обiйми та й умер би вiд в?лк?го щенстя! - Не вмирай, пане Мартине! Ми ж iще не раз сподiва?мося бачити тебе в Дубовiй Балцi в гостях! - сказав, пiдходячи, Звенигора i обняв поляка за плечi. - Знай, що тут завжди будуть радi тобi. - Дзенькую бардзо, брате Арсене, за тво? добре серце! Коб не туга за Польською... за ойчизною укоханою... то б лишився я тутай з вами, друзi мо? солодкi... Як бога кохам, лишився б!.. Але мушу ?хати, бо та земля польська - теж прекрасна, рiдна... Кличе мене... Та ще хочу увидiти панi Вандзю, - ввiйти до покою i гукнути нагло: "Гей, малжонка, як жила-розкошувала тутай без мужа!" Ех!.. А вона скаже: "Падам до нiг тобi, пане Мартине, бiй мене, лай мене, але дозволь залишитися з тобою... Буду вiрна тобi до скону". Х-ха! - Вiн невесело усмiхнувся, а потiм почав прощатися. В його голубих очах зблиснула сльоза. - Прощайте, друзi мо? дорогi! Хай вам щасливо живеться-ведеться!.. Кохам вас, як рiдних. Не забувайте пана Мартина, а вiн вас до остатнього дня свого не забуде!.. А доведеться бувати в наших краях - пам'ятайте, же там ?ст сiльце Закопане, а в ньому жи? ваш незрадливий друг i пшияцель Мартин Спихальський!.. До вiдзенья, панство! Останнi обiйми, останнi поцiлунки - i вже пан Мартин на конi. Вдарив огира ногами пiд боки - i той затупцяв нетерпляче, стримуваний ремiнними поводами, забасував, а потiм зiрвався - i з мiсця пiшов чвалом. На далекому горбi Спихальський зупинився, пiдвiвся на стременах, помахав рукою - i за мить сховався за обрi?м... - Ну, от i все, - нема пана Мартина. Нiби частку серця вiдiрвав i забрав з собою, -сказав Звенигора глухо. - Нещодавно провели ми в путь во?воду Младена i Ненка... Тепер - Спихальського... Хоч ти, Романе, не надумай махнути на Дон, та ще й зi Стехою... Чу?ш? - За мене не турбуйся. Прирiс я до Дубово? Балки, як щепа до стовбура... - I я теж, - вставив Яцько. Арсен обняв ?х, а потiм легенько вiдштовхнув од себе. - Ну йдiть. А ми зi Златкою трохи посто?мо тут. Вони зосталися вдвох. Стояли на високому шпилi i довго дивилися в той бiк, куди по?хав пан Мартин. Потiм козак заглянув коханiй в очi, що синiли густо, як море... Як вiн любить дивитися в ?хню бездонну глибину! Як вiн рвався до них! Скiльки дорiг пройшов, щоб, нарештi, мати змогу кожного дня милуватися ними! У скiлькох смертей видерся з пазурiв, щоб не вицвiли вони вiд слiз i туги!.. Нiжно взяв ?? голiвку шкарубкими, змозоленими руками, осипав обличчя поцiлунками. - Златко! - Арсене! Тремтiло, наповнене весняними пахощами, повiтря. I небо, мирне, безхмарне, дивилося на них з високостi й наче млiло вiд розкошi й щастя. Сiли. Арсен поклав голову Златцi на колiна i заплющив очi. В одну мить промайнули перед ним страшнi картини минулого - неволя, втеча, бо?, походи... Для чого те все? Кому потрiбнi муки i кров, злигоднi й смерть людська? Чи? сповнене чорно? злоби серце бажа? погромiв, пожарищ, ру?н? Хiба мало на свiтi простору, сонця, тепла? Хiба щастя не у вiдчуттi того, що ти живеш, диха?ш запашним повiтрям рiдно? землi, насолоджу?шся усмiшкою мило? i теплом ?? нiжних рук? Арсенове серце млiло i завмирало вiд незнано? досi втiхи i пестощiв. Златка цiлувала його очi, тонкими пальцями перебирала м'якого чуба. Довго роздивлялася на твердi зарубцьованi шрами. Побачивши за вухом слiд вiд кулi, нагнулась, припала до нього губами. - Арсенчику, важко тобi доводилося? - прошепотiла. - Важко. - Ти бiльше не кинеш мене? Правда? Будемо тепер завжди разом? - Будемо, Златко! Будемо, люба! Вони замовкли. Златка дивилася в безмежний простiр, заколисана щастям i радiсним весняним спiвом жайворонка. Звенигора щокою притулився до ?? колiна, вслухався i в неповторну музику весни. Раптом його вухо вловило ледь чутний тупiт копит. Вiн пiдвiвся - глянув довкола. Ген-ген на виднокрузi мчить якась темна цятка! Що воно? Чи то вiтер гонить перекотиполе безкра?м степом, чи вершник поспiша? з важливою звiсткою? Звенигора пильно вдивля?ться вдалину. Нi, то не перекотиполе! Швидко, не спиняючись, не затримуючись у високих сухих торiшнiх бур'янах, жене та чорна цятка, то зникаючи на хвилину в невидимiй звiдси балцi, то виринаючи на зелених пагорбах. Гонець! Придивися - бачиш: жеврi?, мов головка будяка, малиновий верх його шапки, iскряться проти сонця самоцвiти на пiхвах здобуто? в боях дорого? шаблi. Летить бистрокрилим птахом дужий кiнь. Златка стривожено простежила за Арсеновим поглядом i теж побачила вершника. Хто то? Куди вiн мчить? Невже знову вiйна? Звенигора мовчки пригорнув Златку до грудей, нiби хотiв назавжди захистити ?? вiд усього лихого на свiтi. А серцем слухав далину, i йому вже вчувалися звуки козацьких сурм, що кличуть .у похiд, iржання бойових коней на коротких привалах, приглушенi голоси товаришiв i ледь чутний брязкiт збро? в тривожнiй тишi ночi... I зрозумiв вiн, що його щастя коротке. Недарма ж мчить гонець, не жалiючи коня! Недарма сповню?ться далеким гулом копит земля!.. От-от життя знову покличе його на тяжку нескiнченну дорогу, назустрiч вiтрам i грозам... Бо й само ж воно -дорога без кiнця! [1] Капудан-паша - капiтан судна (тур.) [2] Хондкар - султан (тур.) [3] Куруш - срiбна монета (тур.) [4] Ефендi - пан, добродiй (тур.) [5] А б а - накидка, плащ (тур.) [6] Балканджiй - горець. [7] Спахiя - помiщик, во?н у вiдставцi (тур.) [8] Ахчийниця - корчма. [9] Какво правите? - Як справи? (болг.) [10] Юнак - герой (болг.) [11] Хан - за?зд, кав'ярня (тур.) [12] Кафеджi - власник кав'ярнi (тур.) [13] Аллах екбер - великий аллах (тур.) [14] Вiлай?т - провiнцiя, область (тур.) [15] Фарсах - мiра довжини, приблизно 4 км. (тур.) [16] Гераус - виходьте (нiм.). [17] Коммен - приходити (нiм ). [18] Швайнерай - свинство (нiм.). [19] Данке, майн лiбер - дякую, любий (нiм.). [20] Майне гершафтен - панове (нiм.). [21] Дiзер - цих (нiм.). [22] Камераден - товаришi, приятелi (нiм.). [23] Доннерветер - грiм i блискавка (нiм.). [24] Ройбер - розбiйник, грабiжник (нiм.). [25] Ферфлюхтер гунд - проклятий собака (нiм.). [26] Нiхт вар? - Чи не так? Чи не правда? (нiм.). [27] Вас - що (нiм.). [28] Менш - чоловiк (нiм.). [29] Ата - батько (тур.). [30] Якшi - добре, гаразд (тат.). [31] Гениш-ачерас - начальник яничарського корпусу (тур.)