Володимир Малик. Горить свiча

 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Володимир Малик - вiдомий укра?нський письменник. Його вiршованi  казки
"Журавлi-журавлики", "Чарiвний  перстень",  "Микита  Кожум'яка"  та  iншi,
повiстi "Чорний  екватор",  "Слiд  веде  до  моря",  "Дво?  над  прiрвою",
iсторичнi  романи  "Та?мний  посол",  "Князь  Кий",  "Черленi  щити"  мали
неабиякий успiх.
   В новому iсторичному романi "Горить свiча" автор опису? трагiчнi подi?,
якi на цiлi столiття перервали полiтичний та культурний розвиток  Укра?ни,
- Бати?в погром Ки?ва та розорення iнших наших земель.



   _Замiсть прологу _

   В лiто 6746 (1237). Окаяннi  татарове  зимували  коло  Чорного  лiсу  i
звiдти прийшли тайкома лiсами на Рязанську землю на  чолi  з  царем  ?хнiм
Бати?м... I обложили Рязань, i огородили ?? острогами у мiсяцi  груднi,  в
шiстнадцятий  день...  Князь  же  Юрiй  Рязанський  заперся  в   мiстi   з
мешканцями, а князь Роман вiдступив до Коломни зi сво?ми людьми.  I  взяли
татари  приступом  мiсто  двадцять  першого  грудня,  убили   князя   Юрiя
Iнгваровича та його княгиню, а людей умертвили -  одних  вогнем,  а  iнших
мечем - чоловiкiв, i жiнок, i дiтей, i ченцiв, i черниць, i священикiв.  I
було безчестя черницям,  i  попадям,  i  добрим  жонам,  i  дiвицям  перед
матерями та сестрами. Тiльки ?пископа уберiг Бог: вiн ви?хав перед тим, як
татари почали оточувати мiсто. I, перебивши  людей,  а  iнших  забравши  в
полон, вони пiдпалили його...
   I був се  по  лiточисленню  язичникiв-мунгалiв  тапику-iль,  себто  рiк
Курицi.


   В лiто  6747  (1238).  А  татари  пiшли  i  захопили  Москву,  а  князя
Володимира, сина великого князя Юрiя, взяли в полон. I  пiшли  незлiченною
силою, проливаючи кров християнську, до Володимира, i...  взяли  мiсто,  i
пiдпалили його. Побачили князi, i ?пiскоп, i княгинi, що  мiсто  горить  i
люди вмирають у вогнi, а iнших рубають мечами, i побiгли - князi в Середн?
мiсто, а ?пiскоп i княгиня з невiстками, i з дочкою, княжною Феодорою, i з
онучатами, i з iншими княгинями, i бояринями, i многими людьми - в  церкву
Свято? Богородицi i зачинилися на хорах. А  татари  взяли  Середн?  мiсто,
вибили дверi церкви i, зiбравши багато дров, обклали церкву i пiдпалили. I
всi, хто був там, задихнулися - i так вiддали душi сво? в руки Господа.  А
iнших князiв i людей татари порубали. I звiдти  вони  розсiялися  по  всiй
землi Володимирськiй... I полонили всi мiста по  Волзi  до  самого  Галича
Мерського... А iншi пiшли до Юр'?ва, i до Переяславля,  i  до  Дмитрова  i
взяли тi мiста. А  ще  iншi  пiшли  i  взяли  Твер  i  вбили  в  нiй  сина
Ярославового. I всi мiста захопили в Ростовськiй та Суздальськiй землях за
один мiсяць лютий, i нема? такого  мiста  аж  до  Торжка,  де  б  вони  не
побували.
   Звiдти Батий пiшов до Козельська. Був у Козельську князь  великий  юний
по iменi Василiй. Мешканцi Козельська,  порадившись  мiж  собою,  вирiшили
самi не здаватися поганим, а скласти сво?  голови  за  християнську  вiру.
Татари ж прийшли i обложили Козельськ, як i iншi мiста, i  почали  бити  з
порокiв[1]. I, вибивши стiну, пiднялися на вал. I зав'язалося тут жорстоке
побо?ще, так що городяни рiзалися з татарами на ножах,  а  iншi  вийшли  з
ворiт i напали на татарськi полки так, що перебили  чотири  тисячi  татар.
Коли Батий узяв мiсто, вiн перебив усiх, навiть  дiтей.  А  що  сталося  з
князем Василi?м, невiдомо. Кажуть, у кровi втопився... I  звелiв  Батий  з
тих пiр називати Козельськ  не  Козель-ськом,  а  Злим  мiстом.  Адже  тут
загинуло три сини темникiв[2], i не знайшли ?х серед безлiчi трупiв.
   Звiдти пiшов Батий у  Поле,  в  Половецьку  землю.  Iз  книги  iталiйця
Джiованнi  дель  Плано  Карпiнi  "Iсторiя  монголiв":  "У  Команi?  (землi
половцiв) ми знайшли незчисленнi голови i кiстяки мертвих людей, що лежали
на землi, мов гнiй... Тi люди були язичники. Вони не  обробляли  землю,  а
харчувалися скотом, не будували хат, а жили в шатрах. ?х винищили татари i
поселилися в ?хнiй кра?нi, а тих, хто залишився, перетворили на рабiв".
   I був то нокай-iль, тобто рiк Собаки.


   В лiто 6748 (1239). Взяли  татари  Переяслав-Руський[3]  3  березня,  i
?пископа Симеона вбили, i людей побили, i град спалили вогнем, i людського
полону багато взяли, а навколишнi мiста i села вогнем попалили.
   А восени в  силi  великiй  оточили  Чернiгiв,  i  лютий  був  бiй  бiля
Чернiгова. I переможений був Мстислав Глiбович, онук Святослава Ольговича,
i множество вiйська його було перебито, а  сам  вiн  ледве  втiк.  I  впав
Чернiгiв 18 жовтня.
   I був то кака-iль, тобто рiк Свинi.



   Роздiл I. ХАРМАНКIБЕ [4]

   1

   Погромивши  Чернiгiв  i  сплюндрувавши  пiвденну  i  схiдну  Сiверщину,
Менгу-каан[5],  син  Толуя,  онук  Чiнгiсхана,  двоюрiдний   брат   Батия,
спустився зi сво?ми значно порiдiлими пiсля безперервних бо?в  туменами[6]
понад Сеймом та Десною до Ки?ва i третього дня  мiсяця  сiчня  1240  року,
по-монгольському кулкун-iля,  тобто  року  Мишi,  зупинився  на  низинному
березi Днiпра, бiля городка Пiсочена.
   Стояв сонячний морозний день. Шлях ордi перегородила вкрита  торосистою
кригою та приметена снiгом широка рiка.  А  небо  над  нею  було  чисте  i
голубе, як очi орусутсько? дитини.
   Каан ви?хав на невисокий пагорб i  там  зупинив  свого  вороного  коня.
Звiдти довго дивився на стрiмкий протилежний берег,  де  височiли  могутнi
вали i потемнiлi вiд часу та негоди  дерев'янi  заборола  великого  мiста.
Такого великого i пишного, якого каан ще й  не  бачив  нiде.  Скiльки  там
церков i яким щирим золотом ся? позолота ?хнiх куполiв та  хрестiв!  А  на
заборолах - тисячi завмерлих вiд жаху городян, i над  ними  тривожно  лине
навкiл нестихаюче калатання дзвонiв на сполох - бем, бем, бем!
   Все це не тiльки здивувало, зачудувало Менгу, а й  потрясло  його.  Яка
велич i краса! Яка могуть! Мiсто  на  горах,  мов  велетенський  корабель,
здавалося, пливло в блакитi над зеленими борами, а  пiд  ним,  унизу,  над
самою рiкою, розкинулося ще  одне  таке  ж  велике  мiсто,  що  з  верхнiм
складало, власне, ?дине цiле, бо було  обнесене  спiльним  валом,  хоча  й
нижчим. То був Подiл.
   Каан довго, мов заворожений, споглядав це диво. Потiм хрипко вигукнув:
   - Харманкiбе! Харманкiбе! Киюв!  Прадавня  столиця  землi  орусутiв!  Я
прийшов, щоб пiдкорити тебе! Я, Мунке, прийшов!
   Йому було рокiв сорок. Безбороде вилицювате обличчя, маленький кирпатий
нiс та невисокий зрiст не видiляли його з-помiж нойонiв[7],  що  трималися
позад нього на деякiй вiдстанi. Але  в  голосi  вчувалася  сила  i  звичка
повелiвати людьми.
   Кiнь  пiд  ним  раптом  нетерпляче   забив   копитом,   нiби   збирався
перестрибнути через рiку,  i  це  нетерпiння  передалося  вершнику.  Менгу
пiдняв камчу[8] i, ткнувши нею прямо поперед себе, владно вигукнув:
   - Ми повиннi взяти це мiсто!
   Нойони та баатури[9] враз наблизились до нього. Нойон Ахмил  на  правах
родича, бо тримав ханську сестру, поправив на  круглiй  головi  оторочений
лисячим хутром малиновий борик i, вклонившись, заперечив:
   - Нинi не вiзьмемо, каане.
   - Чому?
   - Сил малувате. Багато хоробрих  баатурiв  полягло  пiд  Чернiговом,  у
самому Чернiговi та й по всiй Сiверськiй землi.
   - Я не кажу брати силою. Спробу?мо взяти  спокусою!  I  хитрiстю!..  Ще
вчора, з дороги, я послав до Киюва одного  орусута.  Вiн  буде  там  мо?ми
очима i вухами!
   - А якщо обдурить?
   - Не обдурить! У нас у полонi  вся  його  сiм'я  -  жона,  дiти,  старi
батьки... Я пообiцяв йому за вiрну службу забезпечити  ?м  тепле  i  ситне
життя, до якого вони всi звикли, бо той орусут був князiвським тiуном. Вiн
повзав передi мною, мов черв'як, i клявся, що зробить усе,  що  я  накажу.
Вiн винюха? там усе, що нам треба знати!
   - Ой?, ой?[10]! Це добре!
   - А зараз пошлемо, як ми це всюди робимо, послiв, щоб умовити мешканцiв
Харманкiбе i ?хнього коназа Мика?ла пiддатися нам по  добрiй  волi.  Пiсля
падiння Переяслава i Чернiгова кияни он  як  нажаханi  нашою  несподiваною
з'явою тут! - i вiн показав на ки?вськi вали, усiянi тисячами людей. - Тож
коли пообiця?мо ?м життя, вони з радiстю вiдчинять нам сво? Золотi ворота!
   - Ой?, ой?! А потiм що?
   - Потiм?.. Нам би тiльки виманити ?х iз мiста, а тодi ми зробимо з ними
те, що робили повсюди, - хитро примружився каан. - Майстрових - у  неволю,
дiвчат i молодиць - во?нам на потiху, а старих, малих  i,  особливо  людей
визначних, багатих та книжникiв - пiд сокиру та со?л[11]!
   - Ой?, ой?! Мудрi слова мовиш, каане! Послати  послiв!  А  може,  рибка
якраз i клюне!.. Тiльки - кого послати?
   Менгу замислився, обвiв поглядом  присутнiх.  Нiхто  не  опустив  очей:
кожному хотiлося стати послом, бо, окрiм слави, ця небезпечна, але почесна
мiсiя при щасливому ?? завершеннi може принести велике багатство -  рабiв,
золото, срiбло, одяг, зброю. Хто ж не хоче вiдразу розбагатiти?
   - Старшим послом пiде сотник Жокте, - сказав пiсля довго? мовчанки каан
i ткнув нагайкою до суворого на вигляд баатура, що сидiв  на  конi  мiцно,
мов дуб, i пожирав каана вузькими чорними очима.
   - Жокте? Простий баатур з аратiв[12]? - пролунало розчароване зiтхання.
   - Вiн заслужив цi?? честi: перший зi сво?ю сотнею ввiрвався в Чернiгiв,
i там, де ступила його нога, не залишилося нiчого, крiм попелу та  трупiв!
Я люблю хоробрих i безжальних людей! По?де Жокте i вiзьме з собою чотирьох
- кого сам захоче. А також - терд-жумана[13] Шарапа.
   Жокте  задоволене  ошкiрнувся,   сплигнув   з   коня   i   по   звичаю,
запровадженому Чiнгiсханом, упав перед  кааном  ниць,  простягнув  наперед
руки  i  мiж  ними  поцiлував  мерзлий  днiпровський  пiсок,   перемiшаний
кiнськими копитами з снiгом.
   - О всемогутнiй каане! Дякую за ласку й довiру!..  Тiльки  Шарапа  нiяк
менi взяти - проклятi орусути проткнули тому кипчаковi[14] списом груди.
   - А був ще один кипчак - Осавлук. Зда?ться, вiн теж зна? мову орусутiв?
   - Той дiстав стрiлу в ногу i тепер зализу? рану.
   - Тодi вiзьми когось iншого, хто зна? нашу мову i орусутську або хоча б
кипчацьку i орусутську. Гадаю, знайдеться такий?
   - Серед боголiв[15] мого молодшого  брата  десятника  Жадiгера  ?  один
молодий орусут, що був полонеником  у  кипчакiв,  а  торiк  разом  з  ними
потрапив у наш полон, - вiн по-кипчацьки лопоче, як справжнiй кипчак, та й
по-нашому вже добре навчився. То, може, його?
   - Приведи до мене - подивлюся, поговорю з  ним.  Жокте  кивнув  братовi
Жадiгеру, такому ж жилавому, похмурому баатуровi, що виглядав через голови
нойонiв, i той миттю помчав до коша[16]. За якусь хвилину привiв  i  кинув
до  нiг  каановi  раба-орусута,  обiрваного,  брудного,   знеможеного,   з
кангою[17] на ши?.
   - Ось вiн! - буркнув коротко i вiдступив назад.
   - Встань! - наказав Менту. - Як тебе звати? Раб  пiдвiвся,  обтрусив  з
колiн снiг, зняв з кудлато?  голови  стару  кипчацьку  шапку  з  облiзлого
заячого хутра i без страху глянув у вiчi  можновладному  монголовi,  перед
яким тремтiли не тiльки пiдкоренi племена, а й  уся  орда,  бо  Менгу  був
жорстокий та безпощадний.
   - Я Добриня... Правда, пiп назвав мене при  хрещеннi  Костянтином,  але
для батькiв це iм'я було чуже, незвичне,  i  вони  вiдразу  прозвали  мене
по-старовинному - Добринею. Так що я Добриня.
   Менгу пильно вдивлявся в  орусута.  Одягнений  вiн  був  у  пошарпаний,
заяложений кипчацький чапан[18] i взутий у  розбитi  гутули[19].  На  його
густо зарослому, як i в усiх орусутiв, обличчi  яснiли  голубi,  як  небо,
очi. Менгу нiяк не мiг звикнути до такого  кольору  очей.  У  тiй  частинi
Всесвiту, що вже був завойований монголами, люди мають чорнi або карi очi,
а тут, в землi орусутiв, найчастiше -  голубi  або  сiрi.  А  це  -  колiр
Вiчного Неба,  а  на  небi  -  пристановище  Тенгрi-хана,  якому  моляться
монголи. I дивиться цей богол прямо тобi в зiницi - i  вiд  того  на  душi
ста? незатишно. А чуб i борода - русявi. А шкiра - бiла-бiла... Дивно.
   Дивно...
   - Скiльки тобi лiт?
   - Двадцять i п'ять, хане.
   "Гм, вiн слово "каан" вимовля? по-сво?му - хан",  -  подумав  Менгу,  а
вголос спитав:
   - Мiсто Харманкiбе, тобто, по-вашому, Киюв, зна?ш?
   - Ще б пак! Я ж народився i вирiс поблизу Ки?ва?
   - Ой-бой! - задоволене вигукнув Менгу. - Це добре!.. Чим же ти займався
до полону?
   - Я з батьком та братами копав болотну руду i витоплював з  не?  крицю,
сирiч залiзо, i возив до Ки?ва на продаж... А також  орав  землю,  сiяв  i
збирав хлiб...
   - О, клiб, клiб - це добре! I залiзо - добре! Такi умiльцi, як ти,  нам
потрiбнi! Дзе-дзе! - Менгу розплився в усмiшцi. - Але хоч i дуже потрiбнi,
я вiдпущу тебе на волю...
   - Дякую, хане.
   - Рано дякувати. Спочатку треба заробити волю!
   - Заради волi я ладен на все! - вигукнув Добриня. - Що я маю зробити?
   Менгу прижмурив очi, так що вони стали такi  вузенькi,  нiби  прорiзанi
осокою.
   - Я хочу взяти Киюв i посилаю туди послiв, щоб умовили  киян  пiддатися
менi по добрiй волi, без спротиву. Ти пiдеш з ними - товмачем... Вiд  тебе
у великiй мiрi залежатиме - вiдчинять кияни менi ворота чи нi. Якщо умовиш
?х вiдчинити, не проливши кровi, вважай, що з тi?? хвилини  ти  вiльний  i
можеш, мов птах, летiти на всi чотири сторони свiту! Захочеш залишитися  в
Киювi - будеш мо?м  баскаком  .  Захочеш  повернутися  додому  -  вiльному
воля... Ти мене зрозумiв?
   - Як  не  зрозумiти?..  -  схилив  у  низькому  поклонi  чубату  голову
полоненик.
   - Отже, пiдеш?
   - Пiду, хане, - i Добриня опустив очi, щоб Менгу не  помiтив  радiсного
блиску i не передумав.
   - Ой?! От i добре! Зараз тобi  принесуть  пристойний  одяг,  що  личить
пословi каана, i ти з  сотником  Жокте  вирушиш  до  золотоверхо?  столицi
орусутiв... Iди!



   2

   З тривожно-гнiтючим i  одночасно  тривожно-радiсним  почуттям  у  серцi
ступав невiльник Добриня услiд за сво?м господарем, десятником  Жадiгером,
що мав приготувати майбутньому посольському товмачевi  все  необхiдне  для
виконання його важливо? мiсi?.
   "Воля! Воля! - бухала в його голову збурена кров. - Неждано!  Негадано!
Неймовiрно! Я можу стати вiльним!  Вiльним!  I  нiхто  вже  не  перiщитиме
камчею по спинi, не штурлятиме, щоб швидше повертався,  не  кидатиме,  мов
собацi, шмат протухло? конини чи баранячий маслак... Невже це буде?  Невже
це не сон?"
   Але тут же серце стислося вiд iншо? думки: "Зачекай! Чого радi?ш? Чи ти
гаразд уторопав, за вiщо хан обiця? тобi волю? Чи ти подумав, що станеться
з Ки?вом та киянами, якщо допоможеш йому в цьому чорному дiлi? Адже за рiк
мунгальського полону, що виявився незрiвнянно тяжчим  за  половецький,  ти
надивився на кров, на пожежi, на смертовбивства та погроми, ти  зна?ш,  що
чека? тих, хто обороня?ться, i тих, хто пiдда?ться по добрiй волi,  -  для
всiх один кiнець: смерть, полон, насильство, довiчне рабство!"
   Iз важких роздумiв його вивiв рiзкий окрик Жадiгера:
   - Боголе, чекай мене тут! Я хутко вернуся... Ось теплий прогнiй,  -  i,
зареготавши,  монгол  показав  на  паруюче  плесо  чисто?  води,  -  можеш
покупатися, якщо не бо?шся холоду! А потiм одягнешся в нове...  От  тiльки
не сказав каан, у який одяг тебе нарядити, - у монгольський, кипчацький чи
орусутський?
   - Давай орусутський - у ньому я почуватиму себе зручнiше. Та й  у  мо?х
землякiв до мене буде бiльше довiри.
   - Мабуть, я так i зроблю, - погодився Жадiгер. - Орусутського  одягу  у
нас зараз хоч вiдбавляй! Ой-бой!
   Десятник був веселий, балакучий i поблажливий до раба, бо завдяки  йому
став раптом вiдомий самому каановi, а це  означало  дуже  багато  -  може,
навiть прямий шлях до вищих щаблiв у вiйську... Вiн  пiдморгнув  боголовi,
на якому ранiш i ока не зупиняв, круто повернувся на мiцних розкарякуватих
ногах i, коливаючись, швидко подався до сво?? сотнi.
   Добриня якийсь час постояв, заглиблений у розтривоженi  почуття,  потiм
зиркнув униз, на паруюче плесо, де, мабуть, у глибинi били теплi  джерела,
i йому раптом шугнула в голову хлоп'яча думка: а  й  справдi,  чому  б  не
скупатися? Вiн швидко нарвав у кущах сухого зiлля, скрутив з нього чималий
вiхоть, роздягнувся i, щулячись вiд морозного вiтерцю, стрибнув у воду.
   Крижана вода опекла його, як вогнем, але вiн пересилив  себе  i  пiрнув
глибше - з головою.
   Тепер стало теплiше. А коли вiхтем та пiщаним  мулом  розтер  тiло,  що
враз запашiло, розчервонiлося, вiдчув навiть при?мнiсть  вiд  незвичайного
купання.
   Вiн довго хлюпався, бовтався  у  студенiй  водi,  пiрнаючи  з  головою.
Арати, що зiбралися на березi, щоб подивитися  на  дивака-орусута,  весело
реготали.
   Нарештi прийшов Жадiгер з оберемком одягу та взуття.
   - Вилазь, хлопче, та вибирай, що тобi пiдiйде!  -  гукнув  з  берега  i
кинув свою ношу на снiг.
   Добриня витерся якоюсь лахманиною, натягнув  на  себе  чи?сь  пристойне
вбрання, одягнув кожуха, взув чоботи. Жадiгер задоволене зацмокав язиком:
   - Дзе-дзе! Тепер каановi не соромно буде послати  тебе  з  посольством.
Ходiмо зi мною! Брат Жокте чека?... А я з його сотнею супроводжуватиму вас
на той бiк!
   Сотник Жокте та ще чотири посли в новому вбраннi  стояли  перед  Менгу.
Каан повчав його:
   - Жокте, в Киювi прикинься лагiдним телятком чи навiть  ягнятком  i  не
скупися на ласкавi та облесливi слова - вони все  одно  нiчого  не  вартi!
Обiцяй орусутам життя, захист вiд кипчакiв, якi майже два столiття пускали
?м кров. Обiцяй ?м усi блага - земнi й небеснi? Обiцяй усе,  що  на  думку
спаде, аби лиш повiрили i вiдчинили  ворота...  А  коли  не  повiрять,  не
пiддадуться на лестощi та вмовляння, тодi пригадай, що ти й?ка-монгол[20],
гордий степовий орел, i скажи ?м, що тисячi мiст i сiл уже  впали  до  нiг
Потрясателя Всесвiту та його онука Бату-каана - впаде  i  Киюв!  Вiн  буде
дотла спалений, а головами його непокiрних мешканцiв я перегачу ?хню  рiку
Озi, яку вони називають Днiпром! А щоб вони  уявили  собi  свiй  кiнець  i
повiрили,  що  я  слiв  на  вiтер  не  кидаю,  вiзьми  з   собою   п'ятьох
боголiв-чернiгiвцiв - забий ?м роти ганчiр'ям, на голови накинь лантухи  i
в останню хвилину перемов потрощи ?м черепи шокпарами[21]. Покажи  киянам,
що ?х жде, якщо  не  пiддадуться  по  добрiй  волi!  А  пiсля  того  можеш
вертатися назад. Тодi я  розмовлятиму  з  киянами  iншою  мовою!  Ти  мене
зрозумiв?
   Жокте зблiд, нижня його губа вiдвисла.
   - Але ж орусути поб'ють нас пiсля цього, каане! О ару ах[22]!
   - Ти мене зрозумiв? - пiдвищив голос Менгу.
   - Ой?, ой?! Увага i покора! - пролепетав Жокте i  схилився  в  низькому
поклонi. - Зроблю все так, як велить великий каан!
   - Тодi - рушайте!


   3

   Ки?вський берег - пустельний. Жодна жива  душа  не  зустрiла  на  ньому
посольство Менгу. Зате на валах Гори i Подолу - Верхнього i Нижнього мiста
- стояли тисячi киян i з жахом дивилися на загiн вершникiв, що  перебрався
через Днiпро i тепер крутою дорiжкою пiднiмався до Хрещатого яру.  I  було
чого жахатися. Кривава слава линула попереду ?хнiх витривалих коней.  Вони
вже погромили i поневолили Залiську Русь, пiдкорили половцiв, що  кочували
мiж Волгою i Днiпром, сплюндрували Переяслав та Чернiгiв, а нинi добралися
до Ки?ва.
   Було чого тремтiти!
   На всiх дзвiницях мiста били на сполох. Гучна луна котилася  на  далекi
околицi - i на Днiпро, i на Десну, i на Либiдь. I серця  людей  стискалися
вiд смертельно? туги.
   Перед  Лядськими[23]  ворiтьми,  з  яких  шляхи  вели   до   Кловського
монастиря, до Берестового, до Печорського  монастиря  та  Звiринця,  Жокте
сказав Добринi:
   - Веди нас до Золотих ворiт - головних ворiт Киюва! Бо не  личить  нам,
послам джихангiра[24], вступати до столицi  орусутiв  через  якiсь  бiчнi,
другоряднi.
   Добриня повiв монголiв поза валом на гору.
   Ось i Золотi ворота!  Перед  ними  -  просторий  майдан,  що  поступово
переходить у вулицю. Всюди тут, на узвишшi, розкинулося велике передмiстя,
де купичилися хатини та землянки майстрового люду. Звiдси  пролягав  битий
шлях на Василькiв та Поросся. А там, далi на захiд,  через  яр  Кудрявець,
виднi?ться  Копирiв  кiнець[25],  велике  передмiстя,  обнесене  такими  ж
високими валами, як i Ки?в, тут стояли дерев'янi будинки  купцiв,  багатих
ремiсникiв та людей прийшлих - iуде?в,  грекiв,  нiмцiв,  скандiнавiв,  що
колись давно лише на?здили до Ки?ва з товарами, а згодом  поселилися  тут.
Особливо багато було iуде?в: купцi та ремiсники мали двори  на  Копиревому
кiнцi, а ?врейська бiднота заселила обидва узбiччя  Бiлгородського  шляху,
що виходив iз Бiлгородських, або Захiдних, ворiт Копиревого кiнця i вiв до
Бiлгорода на Iрпенi i далi -  в  Болохiвське  князiвство  та  Галичину.  З
Ки?вом  Копирiв  кiнець  з'?днувався  Iудейськими  ворiтьми.  Ця   дiлянка
ки?вського валу була неприступна для ворогiв.
   Золотi ворота вражали величчю i красою кожного, хто  вперше  бачив  ?х.
Збудованi Ярославом Мудрим у 1037  роцi,  на  природному  узвишшi,  ворота
високо пiдносилися над пагорбами, ярами та широкою долиною Либедi. Здалеку
- з пiвдня i заходу - виднiлася золота баня церкви Благовiщення, що стояла
на кам'яних стiнах ворiт, i вiд того назвали ?х Золотими.
   Добринi  перехопило  дух.  Якi  знайомi,  рiднi  мiсця!  Скiльки  разiв
про?здив вiн з батьком  та  братами  через  Бiлгородськi  i  через  Золотi
ворота, везучи в Ки?в крицю, збiжжя, дрова! Пiзнiше, коли йому звернуло  з
сiмнадцяти, i сам ?здив сюди. А потiм, здавши вантаж купцям чи ремiсникам,
бродив гамiрливими вулицями та  майданами  мiста,  розглядаючи,  як  диво,
величнi собори, боярськi тереми, ошатно одягнутих людей.
   Якi були далекi i щасливi роки! Здавалося, так триватиме довго-довго  -
все життя. Та ба! Чоловiк дума?-гада?, а Бог по-сво?му поверта?...  Одного
дня йому дуже не  пощастило.  I  коли?  Саме  напередоднi  весiлля.  Думка
блискавично сягнула на п'ять рокiв назад. Йому було двадцять, Миланi  йшов
сiмнадцятий рiк. I була вона найкращою,  як  йому  здавалося,  дiвчиною  в
Калиновому  Кутi  -  бiлолицьою,  русокосою,  зеленоокою  i  чистою,  нiби
викупаною в любистку. Коли вони зустрiчалися наодинцi у лiсi  за  Iрпенем,
неподалiк Лисiвського монастиря, чи  в  Рудцi  за  селом,  чи  в  порослiй
лiщиною долинi Кунянцi, над маленькою i тихенькою рiчечкою Олешнею, то вiн
не зводив з не? очей, називав ?? зiронькою ясною i пересипав  у  руках  ??
шовковисте волосся, що пахло сонцем. Як вiн кохав ??, як  ждав  того  дня,
коли вони обвiнчаються i по закону вiн зможе назвати ?? сво?ю! Ждав, та не
дiждався! Перед самим весiллям по?хав до Ки?ва, щоб купити ще дещо, про що
згадалося  в  передостаннiй  день,  а  коли  повертався  додому,  то  бiля
Бiлгорода дорогу йому раптом перетнули половцi хана Котяна, що шастали  по
селах у пошуках  легко?  здобичi.  Забрали  все:  коней,  воза,  подарунки
Миланi,  матерi  та  сестричцi  Ганночцi,  а  самого  зв'язали  желею[26],
приторочили до воза i потягнули в Половеччину...
   Нiби вчора це було, а минуло п'ять довгих невiльницьких лiт, що здалися
йому вдвiчi довшими. I ось вiн неждано-негадано повернувся на батькiвщину.
Та як! Невiльним мунгальським рабом, полонеником, якого  мунгали,  стократ
жорстокiшi за половцiв, не вбили  тiльки  тому,  що  вiн  умiв  ходити  за
кiньми, за худобою, шив кожухи та чоботи, валяв повсть для юрт i  валянок,
знаходив у болотах руду i витоплював  з  не?  крицю,  кував  ножi.  А  ще,
мабуть, за те, що шпарко балакав  по-половецькому,  а  згодом  навчився  i
по-мунгальському. Вiн став ?м потрiбен. Такими умiльцями, хоча  i  тримали
?х у чорному тiлi, вони дорожили.
   А тепер? Що чека? його тепер? Утекти в Ки?вi? А чи зумi? вiн  обхитрити
досвiдчених мунгальських послiв?
   Його роздуми обiрвав рiзкий голос Жокте:
   - Оце Золотi ворота?
   - Ой?, це вони, - вiдповiв Добриня.
   Жокте зупинив коня посеред майдану за один  перестрiл[27]  до  мiста  i
почав розглядати i ворота, i високий вал, i рiв перед ним, i потемнiлi вiд
часу й негоди заборола, тобто дерев'янi стiни, на яких товпилися кияни.
   - I нiякi вони не золотi! - з розчаруванням промовив Жокте. - Лише баня
церковцi та хрест позолоченi. Та що з того! Хiба ?х вiзьмеш з собою?
   Не злазячи з коня, вiн задер голову - аж замалим не впав з не?  лисячий
малахай - i примружив очi на киян, що мовчки дивилися  на  невиданих  досi
чужинцiв.
   - Ген ?х скiльки висипало! Скажи ?м, терджумане, щоб  вiдчинили  ворота
послам джихангiра Мунке! Та хай не гаються!
   Добриня ви?хав наперед, приклав долонi до рота - голосно загукав:
   - Кияни! До  вас  прибуло  посольство  вiд  мунгальського  хана  Менгу,
двоюрiдного брата Бати?вого. Вiдчинiть ворота!
   Кияни, що стояли на надбрамнiй вежi, почали перешiптуватися. Потiм один
перегнувся через забороло i гукнув у вiдповiдь:
   - Дуже велике посольство! Бiльше ста чоловiк! Як же його впускати?
   Голос його був владний, а одяг добротний - видно, боярин якийсь.
   Жокте пожував сухими губами, подумав.
   - У мiсто ввiйде лише п'ять послiв  з  товмачем  та  полонениками.  Вам
боятися нiчого!
   - А чого посли хочуть? Можна i так перемовитись! - не пiддався боярин.
   Жокте нетерпляче вдарив ручкою нагайки по луцi сiдла.
   - Ну, якi перемови, коли ви вгорi,  а  ми  внизу?  Кияни  знову  почали
радитися, довго не могли прийти до згоди. Нарештi пролунав той же голос:
   - Гаразд, ми впустимо вас. Але вiйсько хай залиша?ться на мiсцi.
   Жокте оскiрнувся, в його вузьких очицях спалахнули радiснi вогники.
   - Вай-пай! - поплямкав задоволене губами. -  Видно,  наша  слава  мчить
попереду  наших  коней!  Нам  вiдчиняють  ворота!..  Якщо  мешканцi  Киюва
вiдчинять ?х i перед Мунке-кааном, то це буде найбiльша i зовсiм безкровна
для нас перемога в  цьому  походi!  А  ми  повернемося  додому  багатiями!
Вай-пай!
   Вiн  був  задоволений  початком  сво??  посольсько?  дiяльностi  i   не
приховував цього перед пiдлеглими. Тi теж плямкали губами:
   - Вай-пай!
   Тим часом забрязкотiли ланцюги - i через рiв було перекинуто  пiдйомний
мiст. Розчинилися окутi залiзом дубовi ворота, з грюкотом пiднялися  важкi
залiзнi грати. Шлях до Ки?ва був вiльний.


   4

   Щоб терджуман не втiк,  Жокте  помiстив  його  мiж  послами  i  п'ятьма
невiльниками-чернiгiвцями, що iз зв'язаними руками i накинутими на  голови
лантухами брели посерединi. За ними пильно пантрували  дебелi  баатури,  у
кожного з них - шабля при боцi та  на  зап'ястi  право?  руки  на  мiцному
ремiнцi - замашний дубовий шокпар.
   Посли йшли  не  поспiшаючи.  Жокте  на  викривлених  ногах,  як  гусак,
коливався попереду, приглядався уважно до  чужого  мiста  -  до  валу,  до
будiвель, до вулиць та людей, бо знав, що каан  обов'язково  розпитуватиме
про все це.
   Приглядався i Добриня, i серце його млiло,  що  знову  побачив  Ки?в  i
руських людей, але й гiрко робилося, що  прийшов  сюди  вiсником  великого
нещастя.
   Iде вiн Золотоворiтською вулицею - прямо до Софi?  -  i  дума?.  От  би
кинутися стрiмголов у натовп, що запрудив  вулицi  й  майдани,  пiрнути  у
нього, зникнути, заховатися, розчинитися, як розчиня?ться  дрiбка  солi  в
водi, забути i про Менгу, i про Жокте, i про господаря Жадiгера, i про всi
злигоднi, незгоди, муки та страхiття, яких довелося зазнати в неволi, та й
податися додому - в Калиновий Кут. Та щоб по дорозi не зустрiлися йому  нi
половцi, нi татари...
   Калиновий Кут! Такий вiн близький! Всього тридцять  чи  сорок  верстов.
Уночi був би вдома!
   Уява переносить його в рiдне сiльце. Розташоване  воно  на  видовженому
пiвостровi. З пiвдня тече Iрпiнь, зi сходу - Олешня, з  пiвночi  -  Рудка.
Лише на заходi пiвострiв сполуча?ться з материком, i на цьому перешийку  -
Рокитне озеро, а на його березi - батькiвська хижа,  де  вiн  народився  i
зрiс. I всюди, куди не глянь - заростi калини! Навеснi  сiльце  потопа?  в
бiлому ?? цвiту, восени - червоне вiд  ягiд.  За  Iрпенем,  на  узвишшi  -
Лисiвський монастир, а довкола - лiси, лiси, лiси... Калиновий Кут!  Чи  ж
побачить  вiн  його  коли-небудь?  Чи  ж  зайде  до  рiдно?   хатини,   чи
зустрiнеться з батьком, матiр'ю, з братами Василем та Iваном, з сестричкою
Ганночкою? А Милана? Що з нею? Яка вона? Минуло ж п'ять лiт!  Жива?  Чека?
на нього? Чи давно замужем?
   Туди, туди, у рiдний  край  рветься  його  серце!  Хоч  би  одним  оком
поглянути на нього, дихнути його живлющим повiтрям, настояним  на  запахах
зеленого бору, пожовтiлого лугу та  кисло-терпко?  калини,  дiзнатися,  що
там, вдома, розпитати про Милану - жде вона його чи, може, давно забула?
   Вiн пiдводить очi - i вдалинi бачить Софiю. Пiд холодним зимовим сонцем
сяють здлотом ?? хрести на банях, i думки його повертають в iнший бiк.
   Нещасний! Як ти можеш зараз думати про  Калиновий  Кут,  про  батька  й
матiр, про Милану, коли перед тобою Ки?в i ти йдеш, щоб допомогти вороговi
поневолити його або  й  знищити?  Що  робити?  Що  робити?  Втекти?  Нiяк!
Вiдмовитись перекладати? Жокте знiме голову. Умовляти киян здатися? Та  як
же можна! Що станеться з Ки?вом, з цими пишними храмами,  князiвськими  та
боярськими теремами, з будинками киян? Усе згорить у вогнi, все розвi?ться
прахом!..
   Застерегти киян, щоб не пiддавалися? Та  як?  I  чи  послухаються  вони
його?
   Думки билися в головi, як пташки у клiтцi, а вiдповiдi на  них  вiн  не
знаходив. Iшов мовчки мiж чужими людьми, спотикався на нерiвнiй  дорозi  i
знову поринав у думки i цiпенiв душею вiд важкого передчуття та розпуки.
   Нарештi ?х привели на майдан перед Софi?ю. Довкола  коливалося  людське
море, над яким не вгавав шум голосiв. На папертi, якраз  перед  входом  до
собору, стояв у оточеннi  бояр  i  лiпших  мужiв  немолодий  уже  чоловiк,
мабуть, той, що вiв перемови з Золотих ворiт. Вiн був одягнутий  у  теплий
кожух, на ногах мав м'якi - i теж  на  хутрi  -  жовтi  чоботи,  а  вкрита
срiблястим iне?м боброва шапка пасувала до його невелико?,  з  проблисками
сивизни бороди.
   Послiв поставили перед ним, i вiн довго розглядав ?х. Потiм промовив:
   - Я ки?вський тисяцький Дмитро, боярин Дмитро. А ви  хто?  До  кого  ви
прийшли i чого хочете?  Добриня  перетлумачив  його  слова  послам.  Жокте
притис руку до грудей - низько вклонився.
   - Я Жокте, посол Мунке-каана до  киювського  князя  Мика?ла,  а  прибув
сюди, щоб вести з ним розмову про мир.
   Тисяцький Дмитро перевiв очi на Добриню.
   - А ти хто, хлопче? Бачу, ти наш, не мунгал. Як же  ти  опинився  серед
них?
   Добриня розповiв про себе, про сво?  поневiряння  у  полонi,  а  потiм,
ступивши крок наперед, понизив голос до шепоту:
   - Боярине, хан Менгу прислав послiв, щоб умовити киян здатися без  бою.
Але ти не вiр ?м! Не вiр! Жодному слову не вiр нехристям!
   Вiн хотiв ще щось сказати, але тут над майданом пролунали рiзкi окрики:
   - Розступiться! Розступiться! Дорогу  князевi!  Натовп,  що  замкнув  у
тiсному колi монгольське посольство, розступився - i на майдан  ввiгналося
десяткiв два верхiвцiв. Попереду на бiлому конi ?хав невисокий сивобородий
вершник у червоному корзнi, накинутому поверх кожуха, та чорнiй  соболинiй
шапцi.
   - Князь Михайло! Князь  Михайло  Всеволодович[28]  -  прошелестiло  над
майданом.
   Князь спiшився. Його враз оточили бояри i гриднi. Тепер було видно,  що
вiн середнього зросту, сивобородий, голубоокий,  i  було  йому  далеко  за
п'ятдесят. Життя вже проклало на  його  обличчi  помiтнi  слiди,  пригнуло
плечi, але вогню в очах ще не погасило.
   - Пiдведiть послiв, - звелiв вiн. Посли пiдступили ближче. Жокте зробив
вiд них ще крок наперед.
   - Коназ Мика?ло, мiй повелитель Мунке-каан прислав мене до тебе послом.
Я сотник Жокте.
   - А то що за люди з тобою, що голови ?м позакривано мiхами?
   - То подарунки, але ?х я вручу тобi пiзнiше.
   - Чого ж хоче Менгу-хан?
   - Мунке-каан прислав сказати, що вiн не хоче  проливати  нi  вашо?,  нi
нашо? кровi, а тому наказу? тобi вiдчинити  ворота  Киюва  i  визнати  над
собою владу Бату-каана, онука великого Чiнгiсхана.
   Михайло Всеволодович почав блiднути. Пiд оком у нього затiпалася  жилка
- вiрна ознака страшного збудження. Але вiн стримався вiд вибуху  гнiву  i
знову запитав:
   - Що ще велiв тобi  сказати  Менгу-хан?  Жокте  розплився  в  улесливiй
усмiшцi.
   - Вiн сказав, що коназ Мика?ло - розумний  чоловiк  i  не  захоче,  щоб
столиця орусутiв, така велика i гарна, була взята приступом, як  Переяслав
чи Чернiгiв, зруйнована, пограбована i спалена, а ?? мешканцi  щоб  сво?ми
тiлами угно?ли киювську землю. Тому вiн  сподiва?ться,  що  завтра  вранцi
кияни вiдчинять ворота i вийдуть з мiста, щоб нукери[29] каана  могли  без
перешкод перелiчити ?х для визначення податкiв,  якi  вони  сплачуватимуть
щороку нашим баскакам. Каан запевня?, що у тих, хто  проявить  покiрнiсть,
жодна волосина не впаде з голови. Навпаки, вiн ?м обiця? життя i свободу!
   Князь завмер, нiби йому вiдiбрало мову. Стояв непорушно  i,  здавалося,
не дихав. Лише було видно, як розширювалися зiницi його  очей  та  з  лиця
поволi стiкали залишки рум'янцiв i воно ставало жовто-восковим.
   Завмерли i бояри у нього за спиною. I гриднi,  i  городяни,  що  темною
стiною товпилися довкола, теж притихли. Що вiдповiсть князь?
   А Михайло Всеволодович все мовчав.
   Вагався?  Чи  був  такий  приголомшений,  що  втратив  дар   мови?   Чи
роздумував, як вiдповiсти?
   Мовчанка затягувалася. Добринi навiть здалося,  що  князь  схитнувся  i
ось-ось упаде. Як йому допомогти - пiдхопити, пiдтримати?
   Та тут iз князiвського почту виступив i став  поруч  з  князем  високий
худий чоловiк. Одягнутий вiн був скромно - в баранячий  кожух  та  кудлату
баранячу шапку. З-пiд шапки виступав  гострий  посинiлий  нiс.  На  тонкiй
зморшкуватiй ши? висiв на шнурку, вибившись iз-пiд рiдко? цапино?  бороди,
срiбний хрест.
   - Княже, не погоджуйся! - вигукнув вiн. - Це обман! Не  вiдчиняй  ворiт
клятим моавитянам!
   Князь вiд того вигуку аж здригнувся, нiби пробудився вiд сну.
   - Радиш, Федоре, не пiддаватися? А що ж тодi? Чи не буде нам гiрше?
   Боярин Федiр з молодих лiт був найближчим другом i порадником  князя  i
мав на нього великий вплив. Глибоко вiруючий фанатик-аскет,  вiн  разом  з
княжим  духiвником  отцем  Iваном  заронив  у  душу  немiцного   тiлом   i
податливого  духом  князя  безмежну  вiру  в  три?диного  Бога,  любов   i
прив'язанiсть до православних обрядiв, а разом з тим став порадником  i  в
мирських дiлах.
   - Хай i гiрше буде, але ми повиннi оборонятись!
   - Але ж ?х багато! Чи ж зумi?мо вiдбитись? Федiр задумався.  I  тодi  в
розмову вступив тисяцький Дмитро.
   - ?х не так багато, княже. Втiкачi з Чернiгова кажуть,  що  ?х  тут  ке
бiльше одного тумена. А киян - п'ятдесят тисяч! -  вiн  швидко  глянув  на
Добриню i кинув: - Про це, хлопче, послам - нi слова!
   Добриня на знак того, що зрозумiв, опустив повiки, а князь здивувався.
   - Так це ж усiх - з жiнками, дiтьми та старими!  Але  Дмитро  стояв  на
сво?му:
   - Воями стануть усi чоловiки, княже!  Допомагатимуть  жiнки  й  отроки!
Киян буде не менше,  нiж  татар!  Окрiм  того,  нас  захищатимуть  могутнi
ки?вськi вали та заборола - висто?мо, княже!
   - Та й Бог нам допоможе! - вигукнув Федiр, i його великi очi,  звернутi
до неба, блиснули дивним сяйвом. Князь оживився, щоки його зарожевiли.
   - Справдi, Бог нам допоможе. Не може вiн допустити, щоб  поганий  Батий
узяв гору над християнами! - Голос його змiцнiв,  плечi  розпросталися,  i
вiн уперше прямо глянув на Добриню, що мовчки слухав цю розмову. - Як тебе
звати, парубче? Ти, бачу, наш чоловiк? Перекажи послам...
   - Його звати Добринею, княже,  -  пiдказав  тисяцький  Дмитро.  -  Менi
зда?ться, йому можна вiрити...
   - Добриня? Гарне iм'я... Перекажи послам,  Добрине,  хай  вертаються  з
Богом назад. Ворiт ми не вiдчинимо!
   Не встиг Добриня розкрити рота, як  iз  натовпу  вискочив  невiдомий  i
кинувся перед князем на колiна.
   - Княже! Княже! Дозволь слово мовити! Вiн здер з голови заячу  шапку  i
труснув чорною чуприною. Все його вузьке обличчя заросло  густою  бородою,
теж чорною, як i чуб, i на ньому видно було лише хрящуватий прямий нiс  та
маленькi, вузько посадженi чорнi,  як  вуглинки,  очицi,  що  знизу  вгору
свердлили князя, мов буравчики.
   Князь вiд несподiванки оторопiв.
   - Ти хто?
   - Хiба не впiзна?ш, княже? - незнайомець пiдвiвся. - Я ж колишнiй  твiй
тiун з Путивля... Доман. Князь пильнiше заглянув у його обличчя.
   - Доман?.. А й справдi Доман... Пригадую. Як ти опинився тут?
   Доман скривився, сплеснув руками.
   - Княже, батечку наш, коли б ти  тiльки  бачив,  що  зробили  поганi  з
Путивлем! Ми вирiшили було, як оце  i  ви  зараз,  оборонятися.  Думали  -
висто?мо! Заборола мiцнi, високi, люду збiглося з околиць немало... Та  де
там! Хiба проти сили висто?ш? Татари-мунгали полiзли на нас зi всiх бокiв,
як сарана! Закидали iз пращ камiнням, розтрощили ворота пороками,  будiвлi
пiдпалили - i ввiрвалися в город, мов стадо лютих зубрiв! Що вони  робили!
Вбивали, рiзали, в'язали, знущалися з жiнок та дiвчат! Не знаю, що з мо?ми
- загинули чи в неволi. А менi вночi пощастило втекти - i ось  я  тут  уже
другий день. I прошу тебе, княже, благаю - врятуй  Ки?в  i  всiх  нас!  Не
допусти, щоб з Ки?вом зробили те ж, що з Чернiговом та Путивлем!  Погодься
на вимогу Менгу-хана, бо iншого шляху до порятунку нема?! Або  пiдкоритися
- i жити, або загинути! Я знаю - тi села i городища на Сiверщинi,  якi  не
чинили опору, Менгу пощадив, а тi, що виступили проти нього збройне, висiк
упень! Невже ти хочеш i собi тако? долi, сво?м ближнiм i всiм киянам?
   - Що ж нам робити? - знову засумнiвався-завагався князь.
   - Пiти на угоду з Менгу-ханом! - гаряче почав переконувати його  Доман.
-  Дати  вiдкупного!  Погодитися  виплачувати  данину.   Тiльки   так   ми
вряту?мося!
   - Вiдкупного? - про данину князь нiби недочув, а ухопився за думку  про
вiдкуп. - Коли б же погодився, можна було б назбирати щось i  вiдкупитися.
Чи як ти гада?ш, Федоре?
   Було  ясно,  що  Михайло  Всеволодович  хоче  миром  уладнати  дiло   з
Менгу-ханом. Надiя була хистка, непевна, та вона вже полонила його.
   I боярин Федiр, i боярин Дмитро мовчали. Мабуть, не могли ще  до  кiнця
збагнути всього того, що наговорив тут Доман. А той витягнув до князя сво?
вузьке обличчя i ще гарячковитiше зашепотiв:
   - Княже, невже ти хочеш, щоб тебе на старостi лiт тягнули на арканi, як
упослiдженого раба, а дочок та невiсток тво?х,  онук  тво?х  поганин  узяв
собi на потiху? Подумай! Я даю тобi добру пораду. Ти вряту?ш  себе,  сiм'ю
свою, Ки?в i всiх киян! Княже!
   Добриня вiдчув, як у серцi закипа?  гнiв.  На  що  пiдбива?  князя  цей
чоловiк? На самогубство! На  добровiльну  смерть  князiвсько?  родини,  на
загибель Ки?ва! А сам на що сподiва?ться? Що виживе? Але ж  вiн  нещодавно
втратив усю родину - чого ж тодi так дба? про себе?
   - Княже! -  несподiвано  голосно  вигукнув  Добриня.  -  Не  вiр  цьому
чоловiковi! Не знаю чому, але вiн пiдмовля? тебе на лихе дiло! Я цiлий рiк
провiв серед мунгалiв i на власнi очi бачив, як вони ставляться i до  тих,
кого завоювали силою, i  до  тих,  кого  пiдманули  улесливими  обiцянками
здатися ?м добровiльно. Однаково! Передусiм вони вбивають лiпших  людей  -
князiв, бояр, книжникiв, а також малих та старих, що нездужають  працювати
на них. А всiх iнших обертають на рабiв! То невже ж кияни погодяться  самi
пiдставити шию пiд нiж кочовика? Невже власними руками вiдчинять  вороговi
ворота до свого мiста? Так знай же, княже: доля киян буде  однакова  -  чи
стануть вони на вал зi збро?ю в руках, чи здадуть  Ки?в  Менгу-хановi.  Як
тiльки Менгу в'?де в мiсто, усiм тут буде смерть  або  неволя!  То  вже  ж
лiпше загинути вiльними людьми, як переяславцi та  чернiгiвцi,  нiж  самим
всунути голову в пащу кривавому звiровi!
   Останнi слова Добриня вигукнув так голосно, що  почув  весь  майдан,  i
кияни враз заворушилися, замахали руками, закричали:
   - Княже, не пiддавайся!  Будемо  оборонятися!  Ки?в  висто?ть!  А  якщо
судилося загинути, то загинемо в бою, та ще й ворогiв немало  прихопимо  з
собою! Не пiддавайся, княже! Цей муж добру пораду пода?!
   Жокте  спочатку  спокiйно  вслухався  у  перемови   князя   зi   сво?ми
пiдлеглими, вважаючи, що так i мусить бути,  -  така  важлива  справа,  як
здача мiста, не вирiшу?ться без суперечок. Але  коли  загвалтували  простi
люди, вiн захвилювався.
   - Чого вони кричать?
   - Не дозволяють вiдчиняти ворiт, - вiдповiв Добриня.
   - А коназ що каже?
   - Дума? i вага?ться. Не зна?, що робити.
   - Вага?ться! - обурився Жокте. - Чого йому вагатися? Хiба вiн не  зна?,
що пiвсвiту вже впало до нiг  Чiнгiсхана  та  його  джихангiрiв,  а  друга
половина ось-ось упаде! Сила наша безмежна,  i  ми  скоро  пiдкоримо  весь
свiт!
   Михайло Всеволодович вислухав i вiдповiв:
   - Скажи йому, що нам потрiбен час для роздумiв - день, два або й три...
   - Три!.. - сердито  вигукнув  Жокте.  -  Та  завтра  вранцi  Мунке-каан
повинен в'?хати в Киювi Якi там два чи три днi!
   Тут закричав тисяцький Дмитро:
   - Цього не буде! Чу?те, посли, цього не буде!  Ми  не  здамо  Ки?ва  нi
завтра, нi пiслязавтра! - I повернувся до князя. - Ми будемо  оборонятися,
княже! Це воля всiх киян!
   - Так, так! Ми будемо оборонятисяi - Майдан загув, загаласував: -  Геть
послiв! Бийте на сполох! Давайте людям зброю!
   Народ почав напирати з усiх бокiв. Гриднi ледве стримували його.
   Князь повернувся до боярина Федора.
   - Що робити, боярине?
   - Глас народу - глас божий, - вiдповiв той. - Вiдправ послiв, княже,  i
готуйся до оборони! I хай буде те, що ма? бути! Все в руцi Божiй!
   Князь подумав i сказав:
   - Гаразд, так i зробимо! Бо сором нам буде, якщо  здамо  вороговi  Ки?в
без бою!
   Доман, що стояв весь цей  час  мовчки,  раптом  упав  перед  князем  на
колiна, схопив його руку, заблагав:
   - Княже, не поспiшай! Подумай ще! Бо погубиш i себе,  i  Ки?в,  i  всiх
нас! I це вiр оцьому зайдi, - вiн оглянувся на Добриню, -  оцьому  хитрому
пiдступному змi?вi, що пiдмовля? тебе на зло! Одумайся!
   Але його голос потонув у ревi розлютовано? юрби.
   - Що це за один? Звiдки вiн узявся?  Чому  пiдбива?  князя  видати  нас
мунгалам? У поруб[30] його!
   - Геть песиголовця! Геть собаку! Смерть йому! Смерть!
   - У поруб! У поруб!
   Доман зiщулився, втягнув голову у плечi, злякано озирався. Вiн знав, що
натовп не любить жартувати. Досить найменшо? iскри - i спалахне полум'я. I
загасити його буде неможливо.
   Князь оглянувся на Федора, шукаючи поради. Той пiдкликав гриднiв.
   - Вiзьмiть цього чоловiка - посадiть у поруб! Хай не баламутить людей!
   Домана схопили - потягли. Вiн запручався, закричав:
   - Княже! Несправедливiсть чиниш! Кого в поруб - мене? Я ж  служив  тобi
вiрою i правдою! I зараз хочу добра!
   Та князь махнув рукою:
   - Ведiть!
   Доман люто глипнув на нього, зашипiв щось у бороду, але його  штурхнули
ззаду в спину i потягли на княжий двiр.
   Натовп поволi  вгамувався,  i  князь,  переконавшись,  що  кияни  мають
твердий намiр оборонятися, окрiплим голосом звернувся до Добринi:
   - Перекажи послам, хлопче, що Ки?ва ми не  здамо!  Хай  так  i  скажуть
Менгу-хановi: не здамо! Будемо битися до останнього!
   Жокте сплеснув руками, голос його затремтiв.
   - О небо! О золоте сонце! Що вiн мовить! Мангуси[31] скаламутили  розум
коназу Мика?ловi! Нiчим iншим не можу я пояснити його необдуманого вчинку.
Тепер менi доведеться виконати наказ джихангiра! О аруах!
   - Про що вiн каже? Я не розумiю його, -  здивовано  уп'ялився  в  посла
князь.
   Жокте зблiд, стиснув  кулаки,  обличчя  його  потемнiло,  стало  хижим,
твердим, а очi звузилися, як у рисi, що готу?ться до стрибка на здобич.
   - Зараз зрозумi?ш, коназ! Зараз зрозумi?ш! Ти не уявля?ш, на що  прирiк
себе, сво?х близьких i всiх киян, а тому я покажу тобi,  що  тебе  очiку?!
Дивись!
   Жокте дав  знак.  Нукери  силомiць  поставили  на  колiна  полоненикiв,
зiрвали з ?хнiх голiв мiхи. I  тут  кияни  побачили  перед  собою  п'ятьох
немолодих уже чоловiкiв з  забитими  ганчiр'ям  ротами,  вибалушеними  вiд
недостачi повiтря очима, сповненими жаху. Вони задихалися,  але  нiчим  не
могли допомогти собi, бо ?хнi руки були зв'язанi за спинами.
   - Боже мiй! - вигукнув князь,  упiзнавши  в  полонениках  чернiгiвських
бояр. - Що з вами зробили!
   Вiн подався до них, але не встиг i кроку  ступити,  як  нукери  пiдняли
шокпари i блискавично опустили  ?х  зi  всi??  сили  на  голови  нещасних.
Обливаючись кров'ю, полоненики мовчки попадали в снiг.
   Це сталося так несподiвано для всiх, що в першу мить нiхто й  слова  не
змiг вимовити! Над майданом запала зловiсна тиша. Князь смертельно зблiд i
затулив обличчя руками.
   I серед цi?? тишi пролунав скрипучий голос Жокте.
   - Дивiться, орусути, - так буде з кожним, хто не пiдкориться  нам,  хто
виступить супроти монголiв! Так буде i з вами, кияни, якщо ви не вiдчините
нам ворiт вашого мiста i не вийдете з нього з шапками в руках i поясами на
шиях[32] - i не поклонитеся славному Мунке-каановi! Тепер я сказав усе!
   Поки Добриня перекладав цi жорстокi слова, вимовляючи ?х  голосно,  щоб
чули всi в найдальших закутках майдану, натовп мовчав, приголомшений  тим,
що сталося. А  як  закiнчив,  тиша  враз  лопнула,  вибухнула  несамовитим
криком, ревом, що громовицею покотилася по всьому Ки?ву.
   - Смерть убивцям! Смерть! Не посли це, а нелюди! Смерть ?м!
   Темна розбурхана хвиля зi всiх  бокiв  ринула  на  посольство.  Палаючi
гнiвом очi, широко розкритi, перекошенi вiд лютого крику  роти,  затиснутi
корчуватi кулаки були страшнi i безпощаднi.
   Монголи збилися докупи, ухопилися за зброю. Добриня опинився серед них,
даремно намагаючись вирватися з ?хнього кола. Йому допомогла чиясь рука  -
в останню мить вирвала iз приречено? на смерть купки чужинцiв, якi  тiльки
тепер, зда?ться, зрозумiли, що  самi  натворили,  i  швиргонула  в  тiсний
натовп бояр та гриднiв.
   - Стiй тут, хлопче, бо загинеш нi за що!  -  почувся  голос  тисяцького
Дмитра.
   Князь кинувся було насупроти натовпу з криком:
   - Люди! Що ви робите! Зупинiться! Це ж  посли  таки!  Та  його  слабкий
голос загубився, як пiщинка у вихорi. Це й справдi був живий вихор, смерч,
що налетiв на монголiв зi всiх  бокiв,  раптово  закрутив,  завихрiв  -  у
криках, галасi, стогонах, тупотi нiг i жахливому  хряскотi,  що  доносився
десь знизу, з-пiд нiг, i потiм, утративши силу, затих, розтав,  щез,  нiби
його й не було, полишивши пiсля  себе  на  закривавленому  снiгу  стоптанi
сотнями нiг, розтерзанi сотнями рук знiвеченi тiла  баатурiв,  що  полягли
поряд з тiлами чернiгiвських бояр.
   Коли страшна хвиля людсько? ненавистi трохи вiдхлинула, князь  схопився
за голову.
   - О Боже! Люди! Що ви натворили! Побили послiв!  У  вiдповiдь  почулося
зле:
   - Якi то посли? Скаженi  пси!  Убивцi!  Скiльки  мiст  наших  розорили,
скiльки люду винищили - не злiчити! Собакам - собача смерть!
   Поволi галас затих - i на майданi запала тиша.
   Князь безпорадно оглянувся на бояр.
   - Ну, що будемо тепера робити? Наперед виступив тисяцький  Дмитро.  Очi
суворi, над ними - крутi злами кострубатих брiв.
   - А що робити? Послiв не воскресиш. Залиша?ться одно  -  готуватися  до
оборони!.. Хоча, якщо правду сказати, ми все одно оборонялися б!
   - Мабуть, що так, - погодився Михайло Всеволодович.  -  Куди  ж  подiти
трупи?
   - Викинути за ворота - мунгали пiдберуть.
   - Гаразд. Накажи гридням - хай викинуть! Та починай, боярине,  готувати
людей до облоги - завтра Менгу-хан пiдступить до Ки?ва. А  я  розпоряджуся
видати зброю iз князiвських запасiв...


   5

   Як тiльки князь з почтом по?хав до Володимирового города,  де  протягом
двох з половиною столiть у кам'яних хоромах жили  великi  князi  ки?вськi,
боярин Дмитро запитав Добриню:
   - У тебе яке-небудь пристановище в мiстi ?? Переспати де ??
   - Нема?, - вiдповiв той.
   - Тодi тримайся мене! Я хочу тебе про дещо розпитати... Але спочатку  -
дiло. Треба приготуватися до завтрашнього дня.
   Вiн тут же, на Софiйському майданi,  розпорядився  викинути  за  ворота
тiла  монгольських  послiв,  наказав  оповiстити   мешканцiв   Печерського
монастиря. Берестового, Звiринця, Клова, Дорогожичiв, Мишоловки  та  iнших
околиць, щоб негайно тiкали до мiста, пiд захист валiв; видiлив людей, якi
мали по?хати до князя i взяти у нього зброю для ополчення, поговорив майже
з усiма сотниками та  десятниками  i  видiлив  кожному  дiлянку  валу  для
оборони, вислав до мiських ворiт i на вали нiчну сторожу.
   У клопотах минуло коротке зимове надвечiр'я. Коли стемнiло i всi почали
розходитися, боярин пiдiйшов до Добринi.
   - От, зда?ться, i все. Що могли, те зробили.  Гадаю,  Менгу  не  посмi?
вночi переходити Днiпро, тож гайда додому! Уже  давно  i  обiд  прочах,  i
вечеря чека? на нас!
   Йти було недалеко - у бiчну вулицю неподалiк Софiйського собору. Дмитро
йшов попереду, бо вже стемнiло, Добриня поспiшав за ним.  Поскрипував  пiд
ногами снiг - бралося на мороз. Розбурханий Ки?в не спав та й не лагодився
спати. Ворота багатьох дворiв були ще розчиненi: когось там чекали,  хтось
заходив, хтось виходив, звiдусюди  доносився  людський  гомiн.  Вiдчуваючи
тривогу, валували собаки. Ки?в гув, як роздратований бджолиний рiй.
   Тисяцького ждали теж. Хвiртка - настiж, на  подвiр'?  палав  смолоскип,
там стояв гурточок людей, iз ста?нь чулося кiнське iржання.
   - Не сплять мо?, - сказав боярин. - Та й кому до сну тепер?
   Йому назустрiч кинулися двi жiночi постатi.
   - Дмитре! Ладоньку мiй! - вигукнула старша жiнка, повна,  але  рухлива,
одягнута в мережаний вишивкою бiлий кожушок. - Як ти довго! Що там?  Невже
нас чека? доля Переяслава та Чернiгова? Невже всьому кiнець? Боже-Боже!
   Дмитро обняв ?? за плечi.
   - Анастасi?, боярине моя, навiщо так думати? - Вони пiдiйшли до  гурту.
- Який же це кiнець? Ки?в не так просто взяти. Нема? на Русi  -  та  й  по
всiх укра?нах[33] - вищих i мiцнiших  валiв,  як  нашi!  Та  й  людей  тут
бiльше, нiж будь-де! ? кому захищатися! До нього пригорнулася менша.
   - Татоньку, я стану разом з тобою, з Миколою та Степаном на заборолi! Я
вмiю стрiляти з лука! Ти вiзьмеш мене? Я не хочу живою  потрапити  до  рук
чужинцям!
   При свiтлi смолоскипа Добриня побачив нiжне дiвоче  обличчя,  засмученi
темнi очi, в яких спалахували чи то зiрки, чи iскорки  вiд  вогню,  чистий
лоб пiд хутряною  шапкою  та  розльотистi,  мов  крильця  ластiвки,  чорнi
бровенята.
   Дмитро нахмурився.
   - Янко! Люба моя! Тобi, отроковицi, не мiсце на валу.
   - А я вже не отроковиця, тату, - вередливо заперечила дiвчина.  -  Менi
пiшов шiстнадцятий рочок! Як засватати за осоружного Домажирича -  так  не
мала, а як на вал - так мала! ?? бровенята затрiпотiли, насупилися. Дмитро
усмiхнувся, поцiлував дочку в лоба.
   - Витязю  мiй  дорогий!  Я  знаю,  ти  змалечку  була  забiякувата,  як
хлопчисько. Але одно дiло - показувати свiй норов перед батьком-матiр'ю та
братами, якi тебе люблять, а зовсiм iнше - з луком та мечем вийти на  вал,
пiд ворожi стрiли. Нi, не жiноче це дiло - вiйна! Тобi  треба  думати  про
замiжжя i щоб порадувати свого батька онуками, а ти...
   - Таточку! - ще вередливiше скрикнула Янка. - Ось не за?кайся менi  про
замiжжя! Нi за кого я не пiду! Тим бiльше за Домажирича! Дуже треба! Та  й
взагалi ще не народився той хлопець, якого  я  вподобаю!  А  Домажирича  -
нiколи! Чу?те? Нiколи! Як за нього, то краще на вал!
   - Ну, що-бо ти говориш, Янко! - сплеснула руками бояриня.
   Всi засмiялися. Тут ще стояли дво? молодикiв та двi жiнки. Добриня лише
глянув на них i вiдразу зрозумiв, що то сини боярина Дмитра,  -  настiльки
схожi були на батька. Поряд з ними - ?хнi жони.
   Дмитро потиснув синам руки, обняв кожного.
   - Миколо! Степане!  Давно  прибули?  Як  же  ви  не  потрапили  в  руки
мунгалам?
   - Перед самим смерком прибули,  тату,  -  вiдповiв  той,  якого  назвав
Миколою, мiцний плечистий молодик. - А вiд мунгалiв Бог милував. Ми ?х  не
бачили - в'?хали через Бiлгородськi ворота, куди вони не дiсталися.
   - Що там у наших селах за Iрпенем? Обмолотилися вже?
   - У Музичах обмолотилися, а в Личанцi скоро закiнчать.
   - Збiжжя привезли?
   - I валку збiжжя, i дров, i меду двi дiжки, i дьогтю, i сiна,  i  трьох
бичкiв на м'ясо привели...
   - А де ж люди? Чому я ?х не бачу? Де тiуни?
   - Як почули про татар, то i слухати не захотiли,  щоб  переночувати,  -
втрутився у розмову Степан. - Розвантажили вози, вхопили по  шматку  хлiба
та сала - i додому!
   - В темну нiч?
   - Нiч не страшна, татари страшнi!
   - Добре, що ви проскочили, бо завтра було б пiзно... Ну, що ж -  ходiмо
вечеряти. Та послуха?мо оцього парубка  Добриню,  який  прибув  у  Ки?в  з
мунгальськими послами вiд самого Менгу-хана.
   Тепер усi поглянули на незнайомця, що скромно  стояв  осторонь.  Микола
навiть присвiтив смолоскипом, щоб краще роздивитися.
   - Та вiн нiякий не мунгал! Наш чоловiк!
   - Наш, наш, не лякайтеся, - усмiхнувся у вуса Дмитро. - Ходiмте  ж!  Бо
ми добряче намерзлися!
   У просторiй горницi,  куди  зайшли  всi,  було  тепло:  вiд  обкладено?
кахлями груби пашiло  при?мним  духом.  У  бронзових  пiдсвiчниках  горiли
свiчки. А край довгого  столу,  заставленого  мисками,  кухлями,  жбанами,
сидiла пiдстаркувата служниця i годувала трьох дiток  -  двох  дiвчаток  i
хлопчика.
   Замурзанi молочною кашею малята, як тiльки  уздрiли  боярина,  покидали
ложки i кинулися до нього.
   - Дiдусю! Дiдусю!
   Дмитро схопив ?х  жужмом,  пiдняв  поперед  себе,  залоскотав  бородою.
Малята заверещали вiд утiхи, по-обхоплювали дiдуся  рученятами  за  шию  i
притулилися щiчками до його лиця.
   - Ой, який холодний! Потiм гуртом закричали:
   - Погуцикай нас, дiдусю! Погуцикай! Дмитро  пiдкинув  ?х  кiлька  разiв
угору - аж ?м дух захопило - i передав нянi.
   - Вiзьми ?х, Горпино, та веди спати, а ми сядемо до столу.
   Видно, тут кожен мав за столом сво?  постiйне  мiсце.  На  покутi,  пiд
образами, сiли боярин з бояринею. Дмитро показав Добринi, щоб сiв по праву
руку вiд нього. Насупроти Добринi, по лiву руку вiд матерi, - Янка, далi -
Микола з жоною, а Степан сiв з жоною на лавi поруч з Добринею.
   Поки чашник наповнював келихи  i  кубки,  всi  мовчали.  Потiм  теж  не
поспiшали братися за ложки  -  ждали,  поки  голова  родини  подасть  знак
розпочинати трапезу. Та Дмитро задумався i сидiз мовчки.
   Добриня вiдчував себе у незвичнiй обстановцi  незатишно,  сидiв  скуто,
закам'янiло i тихцем розглядав горницю та людей, з якими звела його  доля.
Але раптом помiтив, що i його розглядають теж. I не тихцем, а вiдверто.  В
нього втупилися очима i бояриня Анастасiя, i Микола, i Степан, i Янка.
   Вiн трохи було знiяковiв, та потiм подумав, що нема? чого  знiчуватися.
Сьогоднi вiн сидить з ними в боярських хоромах, а  завтра  тут  про  нього
забудуть, та й вiн сам буде хтозна-де. До того ж життя  протягом  багатьох
лiт терло його i м'яло так, що  вiн  уже  звик  до  всього.  Чого  ж  йому
нiяковiти пiд поглядами цих бояр та боярчукiв?
   I вiн пiдвiв очi.
   Насупроти нього сидiла Янка. Була вона тендiтна, нiби пiдлiток. Червоне
платно, вишите срiблом, щiльно облягало ?? ставну постать i  ледь  помiтнi
груди, що лише недавно почали наливатися  дiвочою  принаднiстю.  На  бiлiй
шийцi червонiв разок дрiбних коралiв, а густе  чорне  волосся,  що  пухкою
короною огортало ?? голiвку, спадало за спину тугою косою.
   Боже, яке гарне створiння!
   Вона нагадала йому Милану, якою та  була  п'ять  чи  шiсть  рокiв  тому
назад. Але образ Милани вже розплився в просторi часу, утратив чiткiсть  i
свiжiсть, а це дiвча було зовсiм близько, таке чисте, по-дитячому нiжне  i
разом з тим загадкове, що в нього здригнулося серце i на мить затуманилася
голова.
   Вiн спiймав ?? погляд i був вражений, бо помiтив у ньому щось таке,  що
змусило його пiдвести на не? очi ще й ще раз.  На  вигляд  вона  здавалася
отроковицею, а погляд ?? був не по-дитячому осмислений, глибокий,  зрiлий,
нiби належав дорослiй, життям умудренiй жiнцi.  У  ньому  вже  не  було  й
краплини того вередування, з яким вона зверталася до  батька,  а  навпаки,
була якась загадковiсть, заглибленiсть i цiкавiсть.
   В наступну хвилину, коли вiн удруге зиркнув на не?, той погляд був  уже
зовсiм iнший - у ньому раптом заблискотiли  якiсь  лукавi  iскринки,  нiби
вона уздрiла в ньому щось чудне i смiшне.
   А потiм, коли зиркнув утрет?, - ще iнший. На цей раз йому  здалося,  що
дiвчина просто зневажливо, навiть з огидою  розгляда?  його  розпатланого,
хтозна-вiдколи не стриженого чуба, що важкою гривою спада? на плечi,  таку
ж буйну бороду. Та й одяг з чужого плеча був недоладний.
   Вiн злегка почервонiв. А як би вона дивилася на  нього,  якби  зустрiла
таким, яким вiн був ще сьогоднi вранцi, - брудним обiрванцем? Та ще коли б
почула нестерпно смердючий дух  затхлих  маслакiв,  якими  його  годували,
кiнського та власного поту, що нiколи не полишав його, коли б побачила  те
дрантя, що звалося його одягом... Добре, що вiн скупався i  переодягся,  а
то б не залишалося нiчого iншого, як пiд тим  поглядом  провалитися  крiзь
землю.
   Вiн ще раз зиркнув на не?. На цей  раз  ??  темнi  очi  були  смутнi  й
глибокi, як серпнева нiч. Де  й  подiлося  оте  загадкове,  смiхотливе  та
пустотливе, що так його збентежило! Вiн хотiв глибше розiбратися  в  цьому
новому для нього поглядi, але тут його думки перервав боярин Дмитро, який,
зiтхнувши, сказав:
   - Рiднi мо?! Дорогi мо?! Два лiта жили ми в передчуттi  близько?  бiди,
яка вже прокотилася вогненним смерчем по добрiй половинi  нашо?  землi,  i
ось дiждалися: вона сто?ть уже на нашому порозi! Наступають  для  Ки?ва  i
Ки?всько? землi суднi днi - прийшли дикi i лютi племена - гоги  й  магоги,
безбожнi моавитяни, мунгали-татарове. Ранiше ви  чули  про  них  лише  вiд
утiкачiв-бiженцiв, а нинi побачили самi... Та не будемо  загодя  лякатися!
Не будемо загодя ховати себе! Ки?в - город великий, люду у нас  багато,  з
нами  князь  Михайло  Всеволодович  з  дружиною,  висто?мо!   Тож   будемо
сподiватися на краще!.. А зараз - до трапези! I хай вона буде не останньою
в нашому життi!
   Вiн перехрестився i почав ?сти. Це ж саме зробили всi iншi.
   Добриня був страшенно голодний. Упродовж п'яти рокiв  вiн  не  пригаду?
дня, коли був ситий. А сьогоднi взагалi не мав i  рiски  в  ротi.  Щоб  не
привертати до  себе  уваги  боярина  та  його  домочадцiв,  вiн  намагався
стримуватися - ?в поволi. Та скоро забув про це. На столi -  свiжий  хлiб,
якого вiн не тiльки не ?в п'ять рокiв,  а  й  не  бачив;  гречана  каша  з
гусятиною, солонi огiрки та квашена капуста, налисники, перекладенi  сиром
i запеченi в сметанi. Все це дратувало, аж дух забивало. Його молода плоть
озвiрiла  вiд  безконечного  голодування,  вiд  недо?дкiв  половецьких  та
мунгальських. А тут раптом - така своя, звична з дитинства смачна  ?жа!  I
вiн мимоволi забував про все i про всiх. Мiцнi  зуби  з  хрумкотом  кусали
присмажену шкоринку хлiба, з  вовчою  пожадливiстю  рвали  гусячу  печеню,
хрускали соковитими  огiрками  та  капустою,  змащеною  запашною  рижi?вою
олi?ю.
   В одну таку мить, коли вiн, забувши про все, запихався за обидвi  щоки,
його погляд упав на Янку.
   I тут вiн завмер. Недожований кусень  застряв  йому  в  горлi:  дiвчина
тримала перед собою дерев'яну ложку з кашею, але  не  ?ла,  а  поверх  не?
дивилася через стiл на нього, i знову в ?? очах було щось таке, що змусило
його густо почервонiти.
   "Мабуть, я ?й здаюся бридким чудовиськом, - подумав вiн з досадою. - Ще
б пак! Патли i борода - як у попа, а пожадливiсть - як у вовка! ?  з  чого
чудуватися!"
   Йому було нiяково, соромно, i вiн вiдклав ложку.
   Боярин Дмитро помiтив це i теж витер вуста рушником.
   -  Не  поспiшаймо...  Вечiр  довгий,  а  все,  що  в  мисках,   наше...
Поговоримо... Я хочу розпитати про дещо нашого гостя.
   - Питай, боярине, - тихо промовив Добриня.
   - Бачиш, парубче, якщо ти потрапив до нашо? господи, то розкажи, хто ти
i звiдки, як жилося тобi в неволi. Все розкажи! Все нам цiкаво знати!
   Добриня сумно усмiхнувся.
   - Якщо все пригадати, то й ночi не вистачить для розповiдi.
   - Всього не треба. Спочатку - хто ти, звiдки, як потрапив у неволю?
   - Ну, це найлегше... Родом я з Калинового Кута, що над  Iрпенем.  Якраз
насупроти Лисiвського монастиря - через рiчку...
   - Знаю, - кивнув головою Дмитро. -  Це  недалеко  вiд  наших  вотчин  -
Личанки та Музич. Я бував там з хлопцями на ловах у приiрпiнських лiсах та
плавнях. Гарнi мiсця! Розкiшнi!
   - Лiпших i не зiськати! Сходив я i нашу землю, i  Половецьку,  а  тако?
розкошi, як там, не бачив! Калиновий Кут недарма назвали  так.  Село  наше
розташоване в самому кутi, утвореному рiчками  Iрпенем  та  Олешнею,  а  з
третього боку - Рудкою, золотистою, багнистою долиною, де навiть узимку не
замерзають криницi-джерела та прогно?. Рудка багата на залiзну руду, i  ми
витоплювали з не? добру  крицю,  яку  привозили  в  Ки?в  на  продаж...  З
четвертого боку, вiд заходу сонця,  Калиновий  Кут  вiддiлявся  вiд  наших
сiльських угiдь озером Рокитним, на березi якого i стояли  хата  та  кузня
мого батька... Гарно там було влiтку, ох, як гарно! Всюди понад  берегами,
тобто навколо всього села, росли заростi калини. Ось чому  Кут  i  назвали
Калиновим. Навеснi як зацвiте - мов у  молоцi  село  купа?ться!  А  восени
забагрянi? листям та достиглими кетягами ягiд - нiби дiвчина  пиша?ться  у
вiнку!.. Земля у нас така, що встроми в не? прута - виросте  дерево,  а  в
лiсах, рiках, на болотах звiра, риби, птицi - не злiчити!.. Та  не  тiльки
цим славен Калиновий Кут, а умiльцями, що постачають залiзо всiй окрузi  -
вiд Ки?ва до Василькова i  вiд  Мутижира  до  Витичева.  Всюди  там  ножi,
чересла, мечi - з нашо? крицi! I я з батьком та братами витоплював  ??  та
возив ковалям на продаж.
   - Ну, а в неволю ж як потрапив?
   - Розповiм... Iшов менi вiсiмнадцятий рiк, i я був найстарший  у  нашiй
сiм'? Сичiв - так прозивався наш рiд, бо  ще  були  роди  Возкiв,  Зайцiв,
Орлiв, Перепелiв, Синиць. За мною йшли  брати  Василь  та  Iван,  що  були
погодками, а сестриця Ганночка мала лише одинадцять лiт. Нестарими ще були
батько Пилип та мати Марiя.
   - Так, нiби про нашу сiм'ю розповiда?ш, - замислено промовив Дмитро.
   - Жили ми дружно. Як тiльки спиналися на  ноги,  бралися  до  роботи  -
допомагали батькам. Село наше монастирське, i ми повиннi  були  сплачувати
десятину Лисiвському монастиревi: i  десятий  снiп,  i  десятого  вола,  i
десяту дуплянку бджiл, i навiть десятий пуд крицi. Життя було  нелегке,  i
наша помiч була не зайва. В чотирнадцять лiт я вже вмiв усе:  i  орати,  i
сiяти, i молотити, i крицю варити, i косу та серпа  в  кузнi  викувати,  i
навiть читати та писати, бо кiлька  зим  батько  посилав  мене  у  Лисiвку
прислуговувати ченцям,  а  тi,  гадаючи  зробити  з  мене  послушника[34],
навчали мене книжнiй премудростi.
   Добриня ненароком зиркнув  на  Янку  i  побачив,  якими  розширеними  з
цiкавостi i подиву очима дивиться на нього юна  бояришня.  Де  й  подiлося
презирство, що ще зовсiм недавно струмувало з них. Що ж ?? так вразило?
   Однак ця думка не завадила його подальшiй розповiдi.
   - За мною пiдростали брати, - вiв вiн далi, - i  з  нас  батьковi  була
добра помiч. А мати сумувала: Ганночка ще мала,  допомоги  вiд  не?  майже
нiяко?, отож i почала менi казати: оженися, Добрине, та  оженися!  Приведи
менi роботящу  невiсточку!..  Спочатку  я  смiявся,  вiджартовувався,  але
тихцем почав приглядатися до дiвчат, аж поки наглядiв одну - Милану.  Була
вона на рiк чи на два молодша за мене i лицем красна - русява,  зеленоока,
як русалка, а норовом лагiдна, мов домашня киця. Чи покохав я ??, не знаю,
але менi вечорами хотiлося йти на ?? куток, дивитися на не? i слухати,  як
вона виспiву? з дiвчатами на  колодках  та  насмiха?ться  з  хлопцiв,  якi
зачiпали ??. Лише з мене не насмiхалася, а нiби ненароком  зиркала  в  мiй
бiк i червонiла, коли ловила мiй погляд. Так минуло пiвроку чи й рiк, i  я
сказав ?й, що хочу побратися з нею.
   Вiн  знову  глянув  на  Янку.  Вона,  зда?ться,  й  не  дихала  -   вся
напружилася, перетворилася на увагу, оченята горiли, але в  них  прича?вся
страх. Чому б то?
   Уважно слухали й iншi - боярин  та  бояриня,  ?хнi  сини  та  невiстки.
Тепер, як йому здалося, його розповiдь зацiкавила i ?х. Нiхто не зводив  з
нього очей.
   - Ми домовилися повiнчатися.  Вже  й  день  був  визначений,  вже  й  у
монастирськiй церквi домовлено було, та, на лихо, за два  чи  три  днi  до
весiлля я по?хав до Ки?ва ще дещо купити. Накупив -  i  радий,  повертаюся
додому. Шлях битий - з Ки?ва до Бiлгорода, з Бiлгорода до Лисiвки,  а  там
через рiчку - i вдома. Лежу на возi, дивлюся на небо -  думаю.  Притомленi
конi тюпають помалу, вiз поскрипу?, а думки пливуть i пливуть,  як  хмарки
над головою... Та раптом  почув  я  кiнський  тупiт.  Пiдвiвся,  глянув  -
половцi! Сотня, а може, й двi. То був, як я дiзнався пiзнiше,  навороп[35]
хана Котяна, що рискав по наших селах у пошуках здобичi. Я  ударив  коней.
Та хiба втечеш возом вiд верхiвця? Наздогнали, коней, воза i все, що  було
на возi, забрали, а мене  потягли  в  неволю...  Так  я  став  полонеником
половецьким.
   Важко було: худобу пас i коней доглядав, повсть валяв, кобилиць до?в та
кумис робив, паливо заготовляв, а коли господарi дiзналися, що  руду  вмiю
знаходити та крицю з не? варити, то й зовсiм зле стало. Хан Котян  наказав
стерегти мене пильно, щоб не втiк, - i кував я шаблi, наконечники стрiл та
списiв, кличi[36], вiсi  для  кибиток,  стремена,  броню  для  шоломiв  та
панцирiв...
   Та неждано нахлинули на Половецьку землю орди Бати?вi. Що там робилося!
Спочатку татарове напали на диких половцiв,  що  кочували  по  Сiверському
Дiнцю, Осколу та Соснi, i пройшли карнами по всiй половецькiй землi.
   - Карнами? - перепитав Дмитро.
   -  Щоб  нiхто  не  втiк,  вони,  мов  гузирем,  охоплювали   яку-небудь
мiсцевiсть зi всiх бокiв, стягували туго цю петлю i всiх, хто потрапляв  у
не?, нещадно вирубували. Особливу ненависть мали до половецько? знатi - до
ханiв, бе?в, баянiв, ?х висiкали впень  -  чоловiкiв,  жiнок,  дiтей.  Всi
степи були сполощенi половецькою кров'ю. Трупiв нiхто не  ховав  -  нiкому
було. Так i лежали в травi, аж поки звiрi та птахи не обгризали м'ясо,  не
розносили костi.
   - Боже! Боже! - прошептала, сплеснувши  руками,  бояриня  Анастасiя.  -
Який жах! Це ж i нам таке буде!
   - Помовч! Не накликай бiду!  -  промовив  Дмитро.  -  Розповiдай  далi,
хлопче!
   - Потiм узялися за донських  половцiв.  Налетiли,  мов  буря,  вирубали
ханiв з роду Кончака та простих  кочовикiв,  якi  не  здавалися,  а  iнших
погнали в полон, за рiку Волгу.
   - Як же ти врятувався?
   - Половецьких невiльникiв мунгали зробили сво?ми рабами. Мене теж. Коли
вони з Дiнця накинулися на приднiпровських половцiв хана Котяна, тi рiшуче
оборонялися, але були розбитi. Тодi Котян, покидавши стада й отари, табуни
i  полоненикiв,  забрав  жон  сво?х,   дiтей   та   онукiв   i   пiшов   з
тридцятитисячною ордою в Угорську землю шукати захисту i притулку у короля
Бели[37], свого племiнника... Отак я став, як i  багато  iнших,  рабом  ще
лютiших завойовникiв, нiж половцi. Тепер я зазнав ще гiршого лиха! Не  раз
бував битий, а голодував щодня, не раз дивився смертi в вiчi, а про те, що
потраплю в Ки?в i сидiтиму в господi самого боярина Дмитра, i в  гадцi  не
мав... А от пощастило!
   Добриня замовк. Усi теж похмуро мовчали. Бояриня Анастасiя  плакала  i,
не ховаючись, витирала сльози  рушником,  а  Янка  вiдвернулася  i  тихцем
витирала сльози рукою.
   Боярин сидiв насуплений,  i  Добриня,  дещо  розгублений,  подумав,  що
сказав щось не так, i вже пригадував, що ж саме в його розповiдi могло так
вразити всiх i довести до плачу.
   Його стан помiтив боярин i, важко зiтхнувши, сказав:
   - Бачиш, парубче, розтривожив ти нас, роз'ятрив рану нашу  незагойну...
Болючу, бо пече в саме серце! Добриня потерп. Яку рану? Чому в саме серце?
   - Я не хотiв цього, боярине. Пробач, якщо сказав щось не так...
   - Нi, нi, ти не винен... Сам того не вiдаючи, ти нагадав нам  про  сина
нашого - Iллю...
   - У вас був ще один син?
   - Отож-бо що був... Та нема... Спiткала його така ж, мабуть, доля, як i
тебе, якщо не гiрша... Ще три роки тому великий князь Володимир Рюрикович,
- ти його зна?ш, бо вiн довго князював у Ки?вi, - послав його у  Володимир
до князя Юрiя Всеволодовича з посланням. По?хав Iлля з гриднями - та мов у
воду впав... Нi слуху нi духу!.. Потiм ми дiзналися, що якраз потрапив пiд
Бати?в погром... Чи загинув, чи в неволi - хто те? зна?... Одно ясно: якби
був живий i не в полонi, то досi б заявився... Отже,  або  згинув,  або  в
полонi у нечестивцiв...
   Так ось воно що! Тепер Добриня зрозумiв, що то його останнi  слова  про
нестерпний татарський полон нагадали всiй боярськiй  сiм'?  про  нещасного
сина i брата i завдали глибокого суму всiм. Таж хiба вiн знав?
   - Все могло бути, - сказав тихо. - Однак  будемо  сподiватися,  що  вiн
живий - у полонi. А з полону, як вiдомо,  рано  чи  пiзно  повертаються...
Якщо пощастить, звичайно... Я ж ось повернувся, як бачите.
   Вiн пiдбадьорював засмучену родину, пiддавав надi?, хоча в душi сам був
далеко не впевнений, що  юному  бояриновi  Iллi  пощастило  вижити  в  тiй
смертельнiй круговертi, в яку вiн несподiвано для  себе  потрапив.  Швидше
всього загинув, як загинули тисячi i тисячi iнших.
   Та людина влаштована так, що щире слово  розради,  малесенька  крихiтка
надi? оживля? померклу душу, вiдроджу? вiру, без яко? неможливо жити далi.
   Нiмими благальними  поглядами  вони  просили  його  -  кажи,  кажи!  Ми
слуха?мо тебе!
   Янка витягнула шийку, i в ?? темно-оксамитових очах,  злегка  прикритих
довгими вiями, вже не було, як ранiш, нi подиву, нi посмiху, нi приховано?
зневаги, а лише свiтилося сподiвання. Сподiвання? На що - на чудо?
   Але вiн мовчав, не знаючи, що ще ?м сказати, як утiшити,  отодi  боярин
торкнувся його рукава.
   - Скажи менi, друже, ти ж  бачив,  татарове  не  всiх  русiв  убивають?
Багатьох беруть у полон?
   - Багатьох.
   - Отже, i Iллю могли не вбити, а взяти в полон?
   - Могли.
   - I ти бачив таких полонених?
   - Я один з них.
   - Ти не такий. Ти був полонеником у половцiв - i мунгали взяли тебе, як
рiч, що належала переможеним, як вiйськову здобич. Ти не воював проти них.
А ось таких, як Iлля, що воювали, ти зустрiчав?
   - Ще й скiлькох!
   Через стiл перехилилася бояриня Анастасiя. В ?? темних, як i  в  дочки,
очах пробилася, як стеблинка рясту з-пiд снiгу, боязка надiя.
   - То, може, й Iллю ти там зустрiчав?
   - Може, й зустрiчав. Та хiба ж я мiг знати, що то ваш син?
   - Його не важко помiтити i запам'ятати - у  нього  така  постава,  таке
лице, такi очi, що коли хто раз його побачить, то навiки  запам'ята?.  Вiн
найкращий, незвичайний...
   Дмитро нахмурив чоло:
   - Анастасi?!  Ну  хiба  ж  можна  так?  Кожнiй  матерi  своя  дитина  -
найкраща...
   Та бояриня вiдмахнулася вiд його слiв.
   - Iлля таки найкращий! Схожий на Iсуса Христа... На такого, як  малюють
на iконах, - високочолого, ясноокого... Святого!
   - Анастасi?! - знову не втримався Дмитро. - Ну що бо ти мовиш!
   Бояриня нiби не почула чоловiкового  голосу  -  з  надi?ю  дивилася  на
гостя, чекаючи, мов чуда, ствердно? вiдповiдi.
   Ну що ?й вiдповiсти?  Як  не  вразити  материнського  серця?  Обманути?
Сказати, що зустрiчав подiбного? Що, може, то  вiн?  Вдихнути  в  ??  душу
надiю? Вона, мабуть, повiрить, бо хоче вiрити. Але ж обман помiтять iншi -
боярин, його сини, Янка, невiстки, ?м так само боляче, як i ?й, i  видимий
обман лише сильнiше дошкулить ?м. Нi, так не годиться!
   I Добриня заперечно похитав головою:
   -  Нi,  не  зустрiчав...  На  жаль,  не  зустрiчав.   Дмитро   вимушено
усмiхнувся, вiдкинувся на спинку стiльця.
   - Звичайно, звичайно... Свiт широкий, орда многолюдна, а чоловiк у  нiй
- мов галузка в безмежному морi! Де  вже  там  його  зустрiти!  Якщо  Iлля
живий, то десь поневiря?ться. -  I  щоб  перемiнити  розмову,  запитав:  -
Завтра Менгу обступить Ки?в, захоче взяти його - як вiн це робить?
   Добриня зрадiв, бо це запитання вiдвертало увагу вiд  болючих  спогадiв
про Iллю.
   - Я був пiд Переяславом, пiд Чернiговом, пiд  Путивлем.  Усюди  мунгали
спочатку обступають мiсто, потiм довго умовляють його мешканцiв  пiддатися
?м без бою, а якщо тi вiдмовляються, знаходять найслабше  або  найзручнiше
для приступу  мiсце,  пiдвозять  туди  пороки  i  б'ють  ними  доти,  доки
проломлять ворота або вал. А тим часом засипають мiсто стрiлами - простими
або спiвучими, закидають з катапульт камiнням та китатським[38] вогнем.  А
тодi вже, коли проломлять ворота або вал, пруть  напролом,  незважаючи  на
втрати.
   - Отже, втрати у них неминучi?
   - Безперечно. Хоча справжнi мунгали зазнають ?х небагато.
   - Чому?
   - Бачте, ?х у Батия, як я пересвiдчився, всього один з десяти. Решта  -
то збiрнi дружини пiдкорених  народiв  i  племен.  ?х  силомiць  узяли  до
вiйська i змушують iти попереду.
   - Але ж вони можуть не йти?
   - Такого не бува?, бо над усiма тяжi? закон Чiнгiс-хана - якщо  один  з
десятка кинувся вперед, за ним повиннi йти у бiй iншi!  А  хто  не  пiшов,
тому тут же вiдрубують голову! Якщо десятника  ворог  вiзьме  в  полон,  а
пiдлеглi не визволять його, тодi всiх ?х теж очiку? смерть! Якщо ж пiд час
бою хтось один iз десятка  без  наказу  вiдступить  або  кинеться  тiкати,
всьому десятковi ламають хребет! Страх перед жорстокою розправою змушу? ?х
слiдкувати один за одним i безвiдмовно виконувати накази старших.  Той  же
страх змушу? ?х лiзти у вогонь i в пекло - i перемагати! Та ще - прагнення
здобичi, бо пiд час походу живуть  вони  виключно  тим,  що  захоплюють  у
переможених.
   - Отже, втрат вони зазнають... - пiдсумував Дмитро. - I  немалих!  Тож,
треба думати, що коли-небудь настане час, коли йти далi Батий не  зможе...
Скiльки ж во?нiв у нього?
   - Хто те зна?! Хiба що сам Батий... Та й збира?ться  воно  докупи  лише
тодi, коли, виставивши перед сво?ю  золотою  юртою  чорне  знамено  вiйни,
Батий сам виступа? в похiд. Такий  великий  похiд  вiдбувся  позаторiк  на
Залiську Русь - джихангiр, кажуть, вiв тодi з собою  двана-дцать  туменiв,
але частiше вiн посила? царевичiв - сво?х рiдних та двоюрiдних братiв -  i
да? ?м один або два, рiдше три тумени.
   - Скiльки ж зараз вiйська у Менгу?
   - Коли йшов на Чернiгiв, то мав два тумени. А зараз, може, трохи бiльше
половини  залишилося.  Частина  во?нiв  загинула  у  битвi  з   Мстиславом
Глiбовичем пiд Чернiговом, багато полягло пiд  час  взяття  самого  мiста,
немало розгубилося по всiй Сiверськiй землi.  Ще  бiльше  було  поранених,
яких разом iз здобиччю та полоненими було вiдправлено в Орду пiд  наглядом
сторожi.
   Дмитро пiдвiв очi на синiв.
   - Чу?те? ?х зовсiм небагато... А Чернiгiв усе ж упав! Чому? Мабуть, рiч
не в тiм, що ?х багато, а в тiм,  що  нас  кожного  разу  виявля?ться  при
зустрiчi з ними менше, нiж ?х. Ось де наша  бiда!  У  нас  усяк  за  себе:
Рязань сама оборонялась, Володимир теж сам. А вiзьмiть Торжок,  Козельськ,
Переяслав, Чернiгiв, Путивль - усi покладалися тiльки на власнi сили. Поки
князi воювали один з одним, то в цьому був смисл, бо  нападаючих  було  не
бiльше за тих, що оборонялися. Тепер - зовсiм iнше. У  Батия  в  п'ять,  у
десять разiв бiльше вiйська, нiж у будь-якого нашого князя, -  ось  вiн  i
громить нас поодинцi. Жодного разу нашi князi  не  стягнули  сили  в  один
кулак та не вдарили  Батия  так  мiцно,  щоб  йому  не  захотiлося  бiльше
потикатися до нас, щоб покотився вiн назад, до Волги та Хвалинського моря.
Отож i виходить, що не вiн нас перемага?, а ми самi себе губимо.
   - Невже i нас не обмине ця бiда? - спитав Микола.
   - Те ж саме чека? i нас. Ки?в залишився сам, i нiхто не допоможе  йому.
Не приведе сюди дружин нi князь смоленський, нi галицький, нi  волинський.
Розпалася Русь, розлетiлася в рiзнi боки, як розв'язаний  куль  соломи  на
вiтрi, i нiяка сила вже не збере ?? докупи! О Господи! Що сталося з  нами!
Що сталося!
   Дмитро заплющив очi i приклав  руку  до  чола,  нiби  йому  враз  стало
недобре. Бояриня Анастасiя кинулась до нього.
   - Дмитрику, ну що ж це ти? Ти ж казав, що Менгу не зумi?  взяти  Ки?ва,
що йому не по зубах вiн! А тепер... Невже ти  гада?ш,  що  Менгу  переможе
нас?
   Дмитро важко пiдвiв голову, вiдкинув  назад  довгi  пасма  темно-русого
волосся, зiтхнув:
   - Менгу не вiзьме! Але що буде, коли сюди прийде Батий?
   - Не думай про це. Адже у нас ? князь Михайло - хай  вiн  дума?.  А  ми
будемо довечерювати.
   Боярин знову взяв ложку - дiстав шмат гусятини з кашею.
   - А й справдi, давайте довечерювати та вiдпочивати, бо хтозна, що готу?
нам наступний ранок.


   6

   Прокинувся Добриня вiд грюкоту в дверi. "Заспав", - подумав з  досадою,
схоплюючись з лiжка i швидко одягаючись.
   Грюкiт розлiгся ще дужчий. Одночасно почувся голос:
   - Боярине! Боярине, вставай! Швидше! У Добринi обiрвалося серце.  Менгу
оточу? Ки?в! На ходу застiбаючи кожуха, вiн вийшов у сiни. Там  уже  стояв
зi свiчкою в руках боярин Дмитро i вiдчиняв дверi. Вiд притоку  морозяного
повiтря свiчка заблимала, в ??  мерехтливому  свiтлi  вималювалася  вкрита
iне?м висока постать  у  кожусi  та  волохатiй  шапцi.  То  був  двiрський
Никодим.
   - Що сталося? Татари? Чи горимо? - з тривогою в голосi спитав Дмитро.
   - Нi,  боярине,  i  не  татари,  i  не  горимо,  -  спроквола  вiдповiв
двiрський. - Нарочний вiд князя... Жде тебе бiля ворiт.
   - Треба ?хати з ним? Так рано? Нiч же! I чому?
   - Князь ви?здить iз Ки?ва!
   Дмитро охнув. Це була приголомшлива новина.
   - Як ви?здить? Куди?..
   - Залиша? Ки?в... Велiв тобi негайно прибути.
   - Як же так? У таку хвилину, коли татари пiд мiстом! В сiнях  з'явилися
Микола та Степан, заспанi, у довгих бiлих сорочках.
   - Що тут? Хто грюкав?
   - Одягайтеся хутко - по?демо до князя! - кинув ?м Дмитро, а  Никодимовi
звелiв сiдлати трьох коней.
   - Дозволь i менi з тобою, боярине, - обiзвався Добриня.
   Дмитро погодився.
   - Iди з Никодимом - допоможеш осiдлати коней.
   I швидше!
   Невдовзi четверо верхiвцiв ви?хали з ворiт i разом  з  княжим  нарочним
поскакали до Володимирового города.
   Там, на майданi, мiж князiвськими хоромами i  Десятинною  церквою,  при
свiтлi смолоскипiв лаштувалася в дорогу кiнна князiвська дружина. Попереду
стояло кiлька закритих  саней  з  домочадцями  князя  -  княгинею  Оленою,
дочками  та  онуками.  З  хоромiв  виносили  клунки  з  припасами.  Князь,
одягнутий по-дорожньому в чорний кожух с широким комiром та взутий у  битi
валянки, стояв у товариствi боярина  Федора  та  духiвника  Iвана  i  тихо
розмовляв з ними.
   Дмитро сплигнув з коня - вiддав поводи Добринi.
   - Доброго ранку, княже. Що сталося?
   Михайло Всеволодович обняв тисяцького за плечi.
   -  Дмитре,  я  покликав  тебе,  щоб  повiдомити  про  свiй  вiд'?зд   i
попрощатися. Я вирiшив залишити Ки?в...
   - Залишити Ки?в? З дружиною? Як же можна! В такий час! -  не  втримався
вiд вигуку Дмитро.
   - От саме тому, що  такий  час,  -  князь  з  притиском  вимовив  слово
"такий", - я i вiд'?жджаю. Ти спита?ш -  чому?  Вiдповiм.  Вранцi  довкола
Ки?ва стане Менгу, а в мене дружини - жменька одна.  Навiть  пiвтисячi  не
набереться. Як з нею  вiдстоювати  столицю?  От  я  i  вирiшив  по?хати  у
Володимир та в Галич до князя  Данила  просити  пiдмогу,  а  якщо  там  не
знайду, то подамся в Угорщину, до короля Бели. Там  мiй  син  Ростислав  -
свата?ться до його дочки Анни,  то,  гадаю,  Бела  не  вiдмовить  прислати
вiйсько на помiч.
   - А як же ми, княже?
   - Я покликав тебе не тiльки для того, щоб попрощатися, а  й  для  того,
щоб надiлити тебе вiйськовою владою над  киянами.  Озброюй  ?х  -  захищай
мiсто, поки сил стане. Будеш вiдтепер не тiльки тисяцьким, а й во?водою! I
хай допомага? тобi бог!
   Дмитро схилив голову. Княжi слова не втiшили  його,  не  зняли  з  душi
тривогу.
   - Дякую за ласку, княже... Але без князя... В такий час!..  Що  скажуть
люди?
   Михайло Всеволодович нiчого не вiдповiв на цi  гiркi  слова,  а  рвучко
обняв во?воду, тричi перехрестив.
   - Прощай, Дмитре! Хай береже тебе Бог!.. А менi - пора!
   Вiн поспiшно сiв у критi сани - торкнув вiзника:
   - Рушай!
   Тайкома вiд киян, без почестей, без хвали чи хули покинув князь Михайло
Ки?в у тяжку годину. Дмитро вивiв його  за  Бiлгородськi  ворота  i  довго
стояв мовчки, вдивляючись, як валка саней  i  вершникiв  швидко  розта?  в
нiчнiй iмлi. Тодi зiрвав з голови шапку i спересердя ударив нею об землю.
   - Прокляття! Утiк князь! Залишив нас напризволяще! Дба? про себе, а  не
про  Ки?в!  Нещасне  мiсто!  Нещасний  народ  наш!  Нема  до   кого   тобi
прихилитися, нема у кого допомоги просити!
   Добриня зiскочив з коня - пiдняв шапку.
   - Вiзьми, во?водо, простудишся!


   7

   Хоча князь Михайло намагався тайкома ви?хати з Ки?ва,  чутка  про  його
вiд'?зд швидко поширилася по всьому  мiсту,  i  воно  загуло,  завирувало.
Стривоженi кияни вибiгали на вулицi.
   - Це правда, що князь утiк?
   - Кажуть, утiк.
   - О Боже, що ж тепер з нами буде?
   - Ви чули?
   Новина обростала здогадами та вигадками.
   - Всi бояри теж повтiкали.
   - Та невже?
   - А на Подолi, на Житньому ринку, кажуть, учора бiгала собака  з  двома
головами! Одна гавкала по-собачому, а друга нявкала по-котячому! О!
   - Ой лишенько! Не на добро се!
   - Татари-мунгали перейшли Днiпро i вже облягають Ки?в!
   - Свят, свят, свят! Ой людоньки!
   Страх розповзався по Ки?ву, як вогонь по сухому дереву. Всяк чинив,  як
умiв. Один брав лука та меча i бiг  на  мiський  вал,  другий  хапався  за
лопату, копав у пота?мному мiсцi ямку i приховував до  кращих  часiв  сво?
скарби, а третiй запрягав коней у сани, забирав домочадцiв i мчав геть  iз
мiста, подалi вiд нього - в далекi села, в лiси, в занесенi снiгом хащi та
вертепи.
   Дiзнавшись про це, Дмитро  звелiв  зачинити  всi  ворота  i  нiкого  не
випускати. Тiльки  впускати!  Щоб  кожен,  хто  хоче,  знайшов  за  валами
захисток. А потiм розiслав глашата?в у всi кiнцi, щоб заспоко?ти  людей  i
закликати зi збро?ю на заборола.
   Коли зiйшло сонце, Дмитро з синами та Добринею по?хали до Мстиславового
города[39] i пiднялися на  вал.  Унизу  бiлiв  приметений  снiгом  Днiпро,
вдалинi темнiли Дарницькi бори, а з-за них поволi випливало денне свiтило,
забарвлюючи всю схiдну частину голубого неба в холодний малиновий колiр.
   Дмитро приклав руку козирком до лоба.
   - Дивiться, хлопцi!  Не  видно?  Дивiться!  Всi  розумiли,  що  во?воду
цiкавить вiйсько Менту, i пильно вдивлялися в далину.
   - Iдуть! - вигукнув раптом Степан.- Погляньте - йдуть!
   - Де?
   - Ген там, вирушають!
   Тепер  усi  побачили  рухомi  темнi  цятки  на  бiлiй  рiвнинi  Днiпра.
Монголо-татари почали переправу через замерзлу рiчку, пiшки, ведучи  коней
за поводи, щоб не провалити кригу. Вони розпорошилися на широкому просторi
i швидко наближалися до ки?вського берега.
   - Боже, яка сила! - прошепотiв Дмитро.- Лiзуть, мов комашня!
   Дозорцi, що сидiли на дзвiницях,  теж  помiтили  ворога  i  вдарили  на
сполох. ?х пiдтримали подiльськi церкви  -  i  густе,  тривожне  калатання
дзвонiв пiдняло на ноги весь Ки?в. Люди вибiгали на вулицi, мчали до сво?х
сотень i займали мiсця на валу.
   Тим часом ординцi вже досягли ки?вського берега, гуртувалися  в  загони
i, роздiлившись на двi  частини,  почали  охоплювати  Ки?в  -  однi  через
Дорогожичi i Глибочицю з пiвночi, а другi -  Перевiсищем  та  Хрещатицьким
яром, мимо Лядських ворiт,  з  пiвдня.  Зiмкнутися  вони  мали  десь  бiля
Золотих ворiт.
   - По?демо туди,- сказав, спускаючись вниз, во?вода.Щоб  обступити  весь
Ки?в, сил у Менгу малувате. Тут нам нiчого  робити.  Тут  вiн  на  нас  не
нападе. Якщо буде приступ, то лише на  Золотi,  Лядськi  або  Бiлгородськi
ворота. ?дьмо! Швидше!
   На Золотих воротях i на валах  люди  напружено  чекали.  Вже  три  роки
монголо-татари плюндрували  Русь,  i  кияни  знали,  який  це  страшний  i
безпощадний ворог. Знали - i готувалися до найгiршого.
   Дмитро у  супроводi  синiв  та  Добринi  по  скрипучих  дубових  сходах
пiднявся  на  вал  i  зупинився  на  оглядовому  майданчику  над  Золотими
ворiтьми. Тут уже стояло кiлька бояр та лiпших мужiв.
   - Ну, що? Не видно ще?
   - Не видно, але вже чути, як стугонить пiд  кiнськими  копитами  мерзла
земля,- вiдповiв один iз бояр,  огрядний  чоловiк  з  великим,  сизим  вiд
морозу носом.
   - Отже, скоро будуть тут, Домажире. Та ось i вони! - Дмитро перехилився
через забороло надбрамно? вежi i глянув у бiк Хрещато? долини.- Надiйшла i
наша черга! Наш час, друзi!
   З яру почали виринати передовi сотнi монголiв. Вони  швидко  вихопилися
нагору i з глухим, грiзним квоктанням  -  кху-кху!  -  ринули  до  Золотих
ворiт. Майже одночасно  вiд  Кудрявця,  розлогого  яру,  порослого  густим
чорнолiссям, долинули такi ж самi вигуки. Ки?в був оточений з пiвдня  i  з
пiвночi. Монголiв прибувало все бiльше i бiльше. Кожен  загiн  ставав  пiд
сво?м бунчуком на широкому заснiженому майданi i завмирав.
   Мовчать ки?вськi вали, мовчить i Золота брама. Кияни пильно  i  не  без
страху розглядають чужинцiв, що мiцно, мов улитi, сидять на кошлатих, але,
видно, витривалих конях i  хижо  зирять  на  киян.  Всi  вони  одягнутi  в
чудернацькi кожухи вовною назовнi (кияни ще не знали, що вони  подвiйнi  i
що спiдня овчина повернута вовною до тiла), на головах  -  хутрянi  шапки,
при боцi - крива шабля  та  булава,  за  спиною  -  сагайдак  з  луком  та
стрiлами, а ззаду, бiля сiдла,- туго скручений жель та шкiряний хурджун  -
торба для здобичi.
   Перед вiйсько, у коло,  утворене  передньою  сотнею,  що  стояла  якраз
насупроти ворiт, в'?хали кiлька вершникiв, перед якими  всi  розступилися,
i, пiднявши голови, почали роздивлятися вал i киян на ньому.
   - Менгу-хан, - прошепотiв Добриня. - Це вiн!
   - Котрий? - спитав Дмитро.
   - Отой, що на вороному конi.
   Менгу, нiби вiдчувши, що про нього  йде  мова,  раптом  пiдняв  руку  i
посварився.
   - Кияни, ви побили мо?х послiв, i я прийшов щоб покарати вас!
   Якийсь половець вiдразу ж переклав його слова.
   - Але я прощу всiх, якщо ви вiдчините ворота i зустрiнете мене за вашим
звича?м з хлiбом-сiллю!
   - Ми не вiдчинимо ворiт! - гукнув Дмитро.
   - Ти хто? Менi вже вiдомо, що ваш князь утiк. А ти хто?
   - Я во?вода Дмитро.
   - Ти великий зухвалець, во?водо! Я зараз помчу по свiжих  слiдах  князя
Михайла, наздожену його - i вiн вiдчинить ворота  мiста.  I  тодi  я  тебе
першого повiшу на цiй брамi! Це буде завтра або пiслязавтра. Отже, у  тебе
? час одуматися. Здача Киюва - життя, вiдмова - смерть!
   З цими словами, не ждучи вiдповiдi, Менгу здибив коня i помчав  геть  -
до Бiлгородського шляху, по якому по?хав князь  Михайло.  За  ним  рушили,
дотримуючись суворого порядку, його сотнi. Спочатку поволi,  а  потiм  усе
швидше i швидше, мов пiдстьобуване невидимим батогом, помчало все  вiйсько
хана Менгу з гори в долину, до Либедi, де пролягала бита дорога на захiд.
   Враженi кияни ще довго стояли на валах, аж поки останнiй  вершник  зник
за далекими заснiженими горбами, i не знали - радiти з того  чи  ждати  ще
бiльшо? бiди.


   8

   У боярських хоромах було натоплено, пахло свiжим хлiбом i  смаженою  на
олi? цибулею. Правда, час для обiду давно минув, - сонце вже опускалося за
далекi приiрпiнськi бори, але стiл стояв накритий.
   Бiля столу сидiла лише жiноча половина сiм'?. Коли  Дмитро  ввiйшов  до
покою, бояриня кинулася йому назустрiч i, заплакавши, припала до плеча.
   - Ну, що там? Кажуть, Менгу взяв Бiлгород?.. Люди  бачили,  як  у  тому
кра? щось горiло... Та ще кажуть, що спiймали князя. Невже це правда?
   - Не вiр бабським чуткам, - вiдповiв боярин,  одною  рукою  пригортаючи
жону, а другою показуючи хлопцям, що йшли вслiд  за  ним,  щоб  сiдали  до
столу. - Менгу справдi погнався за князем, але не думаю, щоб вiн наздогнав
його, а тим бiльше взяв Бiлгород.
   Вiн сiв на сво? мiсце i вiдрiзав собi шмат варено? телятини.
   До нього нахилилася Янка.
   - А якщо Менгу таки полонив  князя  i  змусить  його  вiдчинити  ворота
Ки?ва? Що тодi? Невже нам усiм кiнець? Я не хочу помирати!
   Вона вимовила останнi слова зовсiм тихо, але з таким болем i вiдча?м  у
голосi, що всi враз перестали жувати. Це  ж  уперше  тут  була  висловлена
думка  про  смерть,  i  тому,  що  вона  належала  веселiй,   непосидючiй,
житт?радiснiй Янцi, до того ж наймолодшiй серед присутнiх, якiй ще жити  б
та й жити, болюче вразила кожного.
   Добринi шмат застряв у горлi.  Йому  уявилася  ця  тендiтна  дiвчина  з
мотузком або кангою на  ши?  у  заснiженому  степу,  уявив,  як  тягне  ??
який-небудь бузувiр-баатур до сво?? кибитки чи до юрти, а там -  кида?  на
смердючу кошму, зрива? з не?  одяг,  заломлю?  бiлi  руки  i,  прикрившись
зверху  шкарубким,  пропахлим  кiнським  потом  i  гiрким  димом  кожухом,
накида?ться на не?, як звiр... Бр-р-р!
   Скiльки разiв бачив вiн таке!
   А хiба всi тягли полонянок до кибитки чи до юрти? Хiба не глумилися над
дiвочою та жiночою честю тут же, серед пожарищ i трупiв, на очах у  старих
матерiв та малих дiтей?
   Вiн зцiпив зуби i зблiд, бо уявляв цi жахи краще, нiж  будь-хто  iнший.
Однак промовчав, щоб не завдавати страху i смутку Янцi та всiм присутнiм.
   А Дмитро почав утiшати дочку. Простягнувши руку, погладив ?? по головi.
   - Не бiйся, голубонько, я не дозволю вiдчинити  ворота,  хоч  би  князь
благав зробити це. Вiн залишив нас у таку важку годину - тож хай сам тепер
дба? про себе! А ми будемо захищатися скiльки сил  наших  стане  i,  дасть
Бог, вiдiб'?мося вiд песиголовцiв!
   - А якщо не вiдiб'?тесь?.. Я живою в руки не дамся - кинуся з валу  або
з дзвiницi вниз головою! Краще зразу смерть, нiж мунгальський  полон,  нiж
довiчна наруга i неволя!
   Всi знову занiмiли, враженi  ще  сильнiшим  вибухом  почуттiв  дiвчини.
Потiм схлипнула бояриня, обняла дочку  i  притиснула  ??  голову  собi  до
грудей. Заголосили невiстки, похнюпилися Микола та Степан.
   Дмитро нахмурився ще бiльше - гримнув:
   - Ну, годi вам! Годi! До того далеко! Не ховайте себе загодя! Ки?в - не
Рязань, не Переяслав  i  навiть  не  Чернiгiв!  Вали  тут  вищi,  заборола
мiцнiшi,  ворота  обкованi  залiзом,  а  мужностi  киянам   не   позичати!
Вiдiб'?мося! - I повернувся до Добринi. - А ти як гада?ш? Ти багато бачив,
зна?ш - скажи!
   Щоб заспоко?ти жiнок, Добриня вiдповiв твердо:
   - Висто?мо! Ворога в Ки?в не пустимо! Та й навряд чи  Менгу  наважиться
брати приступом мiсто: замало в нього сил. А якщо так,  то,  гадаю,  i  не
затрима?ться вiн довго пiд Ки?вом... А от довколишнiм селам  -  бiда!  Там
зараз лл?ться кров,  умирають  люди,  горять  хижi  та  повiтi.  I  нiкому
захистити нещасних, нiкому допомогти.
   Вiн згадав сво? село, сво?х рiдних - i замовк. Гiркий клубок пiдкотився
до горла - перехопив дихання, а на очах мимоволi закаламутилися  сльози...
Адже Калиновий Кут лежав на шляху Менгу.
   ...Десь опiвночi Добриня прокинувся вiд того, що  його  хтось  легенько
термосив за плече.
   - Хто тут? Уже ранок? - спитав голосно, пiдводячись на лiкоть.
   - Тс-с-с! Не кричи! Який там ранок! -  почувся  голос  Янки.  -  Це  я!
Прийшла поговорити з тобою, бо завтра може бути пiзно.
   Украй здивований, вiн пiдвiвся i сiв на лiжку.
   - Що сталося?
   - Бачиш, я прийшла, щоб попросити тебе... - Янка завагалася i сiла теж.
   - Про що?
   - Страшно менi. Лягла спати - не спиться. Перед очима постають  жахи  -
один страшнiший iншого. Все ввижа?ться, як мунгали  вриваються  в  Ки?в  -
палять, хапають, убивають... Словом, я зрозумiла, що треба  готуватися  до
найгiршого - до смертi. А я не впевнена, що зможу накласти на  себе  руки.
Уявила, як я кидаюся з дзвiницi вниз, як рязанська  княгиня  ?впраксiя,  i
вiдчула, що не зможу зважитись на таке. Тож я i прийшла до тебе...
   - Ну?
   - Якщо будеш живий, допоможи менi  в  останню  хвилину  розпрощатися  з
життям! Щоб я  не  потрапила  в  полон!  У  наругу  до  поганина!  Добриня
вигукнув:
   - Ти збожеволiла, бояришне! Про вiщо мовиш? Як же я наважуся  укоротити
тобi вiку? I чому обрала мене для цього?
   - Ну, не просити ж батька чи братiв... Хто ж iз них погодиться?
   - А я?
   - Ти чужий. I я для тебе чужа. Тобi зробити це простiше.
   - Чужий! То й що з того, що чужий? Та швидше я сам загину,  швидше  сам
накладу на себе руки, нiж пiднiму на тебе... на таку... на таку...
   - Яку?
   Добринi раптом забракло слiв i мужностi, нiби  йому  було  не  двадцять
п'ять лiт, а п'ятнадцать. Язик задерев'янiв, думки  в  головi  сплуталися.
Ну, навiщо вiн бовкнув - "на таку"? Справдi, тако?, як Янка, тако? чисто?,
нiжно?, гарно? i разом з тим сво?вiльно? i недоступно? дiвчини вiн  нiколи
в життi не зустрiчав. Та що з того? Для нього вона  -  як  зоря  на  небi:
прекрасна, але недосяжна! Ну, навiщо вiн бовкнув оте  дурне  слово  -  "на
таку"?
   Вiн мовчав. А вона знову - з притиском - запитала:
   - Ну ж - яку?
   Вiн опустив руку на лiжко i при цьому не помiтив, бо був  схвильований,
як його рука лягла на ?? руку, прикриту складками ковдри.
   - Ну, на таку... гарну, нiжну... таку юну...  таку  незвичайну!  -  Вiн
говорив тихо, хрипко, уривчасто i, розумiючи, що говорить не те, що треба,
швидко замовк.
   Янка вiдсахнулась. Навiть у темрявi було видно,  як  злякано  i  гнiвно
блиснули ?? очi.
   - Боже, що мовить сей смерд! - вигукнула вона i раптом,  вирвавши  свою
руку з-пiд його руки, навiдлiг ударила його  долонею  по  щоцi.  -  Що  ти
говориш? Як посмiв сказати менi таке? Як мiг  подумати  про  мене  так?  Я
бояришня! Боярська дочка! Я прийшла попросити тебе, щоб  уберiг  мене  вiд
ганьби, неслави i мук, а ти...
   Вона схопилася на ноги.
   Добриня сторопiв.
   - Янко, за що ж ти мене так?.. - I потер щоку, терпнучи вiд  думки,  що
дiвчина здiйме крик i хто-небудь сюди зайде.
   Але вона не крикнула, а гордо вiдрубала:
   - Щоб знав сво? мiсце! Я бачила за столом, як ти зиркав на мене.  Ти  -
смерд, холоп, половецький конюх, мунгальський раб!.. Ти - старий  дiдуган!
Ось ти хто!
   Останнi  ??  слова  про  старого  дiдугана  розсмiшили   Добриню.   Так
по-дитячому могла сказати тiльки зовсiм юна i чиста Янка.  Однак  вiдповiв
вiн серйозно:
   - Янко, ти даремно мене обража?ш. Я знаю  сво?  мiсце.  Я  знаю,  що  я
смерд, а не боярин, що я був половецьким невiльником, мунгальським  рабом.
I я нiколи не забуваю про це... Але менi дивно,  що  ти  вважа?ш  мене  за
старого дiдугана. Я зовсiм не дiд! I маю очi,  щоб  вiдрiзнити  гарне  вiд
бридкого, молоде вiд старого, чисте вiд брудного. Чим же я  завинив  перед
тобою? Чи тобi було б  при?мнiше,  коли  б  я  сказав,  що  ти  бридка  та
потворна?
   - Ти насмiха?шся з мене!
   - Та нi  ж  -  не  насмiхаюся!  Ти  ще  дитина,  Янко!  Неврiвноважена,
примхлива дитина, якiй у цьому домi все дозволя?ться i все проща?ться!
   - Ти знову обража?ш мене!
   - Ну, як би я смiв?.. Я безмежно  вдячний  тво?му  батьковi,  бояриновi
Дмитру, за те, що надав менi, смердовi, мунгальському конюховi, притулок у
сво?й господi. Вiн i всi його домочадцi - то святi для мене люди! Як би  я
посмiв насмiхатися з кого-небудь чи ображати будь-кого?
   - I все ж ти вiдмовля?шся допомогти менi розпрощатися з  бiлим  свiтом,
якщо для всiх нас прийде край?
   - Вiдмовляюся! - вiдрiзав Добриня. - На тебе рук я не здiйму!
   Янка помовчала трохи, потiм зiтхнула.
   - Всi ви боягузи! Ти теж боягуз!.. Один князь рязанський Федiр Юрiйович
був смiливцем! Один вiн...
   - Федiр Юрiйович? Я не чув про такого.
   - Про нього вже вся Русь зна?... А ти - не чув...
   - Русь зна?, а я був серед половцiв та мунгалiв, тому й не  чув...  Чим
же прославився князь Федiр, чим вразив тебе? Розкажи - знатиму i я.
   - Ти хочеш знати?
   - Хочу.
   - Тодi слухай... Два роки тому рушив безбожний Батий з багатьма во?нами
сво?ми  на  Залiську  Русь  i  став  на  рiчцi  Воронежi,  поблизу   землi
Рязансько?.  I  прислав  послiв  до  великого   князя   рязанського   Юрiя
Iнгваровича, щоб той дав йому десятину всього: i князiв, i людей, i  добра
всякого. Почув це князь Юрiй i  зразу  ж  послав  гiнцiв  у  Володимир  до
великого князя Юрiя Всеволодовича, щоб  допомiг  вiдбити  Батия.  Але  той
допомоги не дав - задумав сам зiйтися в бою з Бати?м. Почув таку вiдповiдь
Юрiй Iнгварович i закликав собi на допомогу сво?х братiв -  князiв  Давида
Муромського, Глiба Коло-менського, Олега Красного, Всеволода Пронського, а
сина свого, князя Федора Юрiйовича, послав з дарами до безбожного Батия...
I прибув князь Федiр Юрiйович до Батия, дари йому принiс i просив  не  йти
вiйною на землю  Рязанську.  А  той  дари  прийняв  i  став,  брехливий  i
безбожний, у рязанських князiв дочок i сестер  собi  на  ложе  просити.  А
хтось iз вельмож рязанських по заздростi донiс Бати?вi, що ма? князь Федiр
Юрiйович жону-княгиню iз царського вiзантiйського роду - лiпотою  i  тiлом
красна бе зело, краща за всiх. Лукавий i немилостивий Батий  розпалився  в
похотi сво?й i сказав князю Федору: "Дай менi, княже, звiдати  красу  жони
тво??, тодi не пiду я на Рязань!" А князь Федiр засмiявся в лице Бати?вi i
вiдповiв: "Не годиться нам, князям руським, водити до  тебе,  нечестивого,
жон сво?х на блуд. Коли нас одолi?ш, тодi i  жонами  нашими  володiтимеш!"
Безбожний Батий розлютився i зразу ж повелiв убити князя Федора Юрiйовича,
а тiло його кинути на розтерзання звiрам i птицям. Iнших во?нiв лiпших теж
повбивав. Врятувався лише один отрок, улюбленець князя  Федора,  по  iменi
Апониця. Заховався  вiн  i  гiрко  плакав,  дивлячись  на  свого  мертвого
господаря. А вночi, побачивши, що нiхто його не  стереже,  та?мно  поховав
його i поспiшив у Рязань до княгинi ?впраксi?  i  розповiв,  як  i  за  що
нечестивий цар Батий убив ??  мужа,  благовiрного  князя  Федора.  Княгиня
?впраксiя стояла в цей час у високому теремi з любим чадом сво?м -  князем
Iваном Федоровичем. Почувши цi  смертоноснi  слова,  сповненi  туги,  вона
притьмом кинулась з превисокого терема  разом  iз  сином,  князем  Iваном,
прямо на землю i розбилась на смерть... - Янка зiтхнула ще важче i,  трохи
помовчавши, тихим  голосом  закiнчила  свою  оповiдь:  -  Так  розповiдали
втiкачi... Таким  був  князь  Федiр  Юрiйович,  ось  так  учинила  княгиня
?впраксiя... Чому ж я не можу вчинити так само? Хiба я слабша за не??
   У ?? голосi прозвучав вiдчай, i  тiльки  тепер  Добриня  швидше  вiдчув
серцем, нiж  осягнув  розумом,  яка  глибока  розпука  гнiтить  душу  цi??
отроковицi. Видно, втiкачi з далеко? Рязанi розповiли ?й про Бати?в погром
пiвнiчно? Русi, вона уявила всi тi жахи, якi творили  там  завойовники,  i
тепер не може позбутися ?х. Несподiваний прихiд Менгу пiд Ки?в приголомшив
усiх мешканцiв мiста, а ?? вразливу  душу  -  особливо,  i  дiвчина  шука?
виходу iз безвихiдного, на ?? думку,  становища,  в  якому  опинилися  всi
кияни. Справдi, що ??, як i всiх, чека??  Життя?  В  це  вона  не  вiрить.
Неволя? ?? вона бо?ться дужче за смерть. Отже, залиша?ться смерть.  Та  як
померти, якщо ворог не вб'?, а захоче взяти  в  полон?  Накласти  на  себе
руки? На це не кожен зважиться... Ну, що ?й вiдповiсти?
   - Янко, чому ти  дума?ш,  що  ма?ш  вчинити  так,  як  вчинила  княгиня
?впраксiя? Може, до цього взагалi не дiйде! Я вiрю,  що  Менгу  не  вiзьме
Ки?ва, бо не тi в нього сили, щоб узяти.
   - А якщо вiзьме?
   - Тодi я буду поблизу тебе.
   - I зробиш те, про що я прошу?-
   - Не знаю. Я захищатиму тебе.
   - Ну, i за це дякую... А про нашу розмову - нiкому нi слова!
   Вона швидко вислизнула з кiмнати i тихо причинила за собою дверi.


   9

   Наступного дня, перед вечором, раптом  забили  на  сполох  дзвони  усiх
ки?вських церков. Крiзь ?хн? холодно-басовите гучання  проривалися  далекi
тривожнi голоси:
   - Мунгали! Мунгали!
   - До збро?, кияни! На заборола!
   Янка накинула на плечi покритий зеленим  ?двабом  кожушок,  натягла  на
голову хутряну шапочку з червоною оксамитовою оторочкою, схопила  лука  та
тул зi стрiлами i стрiмголов кинулася до ворiт.
   - Куди-и?.. - вибiгла на ганок бояриня Анастасiя. Та дiвчина навiть  не
оглянулась - хряпнула хвiрткою i на вулицi пiрнула в гамiрливий натовп, що
враз завертiв, закрутив i понiс до Золотих ворiт.
   На вал вели старi скрипучi сходи. Янка поспiшила нагору,  на  надбрамну
вежу, де, як вона знала, мав бути батько.
   Тут ?? помiтив Добриня.
   - Янко! Ти? Сидiла б краще вдома, бояришне! Ще не настав той час,  коли
й жiнкам треба бути на валу!
   - Хто зна - той чи не той, - огризнулась дiвчина. - Та  й  ти  менi  не
вказ!
   Добриня знизав плечима. Зарозумiле дiвчисько! I на вмову  не  зда?ться!
Що ж - хай iде. У не? батько, брати - нехай i  говорять  з  нею!  А  тво?,
смерде, яке дiло?
   Однак i вiн пiшов услiд за нею, ближче до гурту  бояр,  що  з  во?водою
Дмитром вдивлялися в далечiнь, на Бiлгородський шлях, по якому наближалися
до Ки?ва загони мунгалiв та валки бранцiв.
   Уздрiвши дочку, Дмитро насупився.
   - Янко! Ти чого тут? Та ще й з луком! Тебе тут тiльки й  не  вистачало!
Aну, киш менi додому! Янка притупнула чобiтком.
   - Не пiду! Хоч убий - не пiду! Усiм можна, а менi зась? З  чого  б  то?
Бояри засмiялися.
   - А в тебе, Дмитре, дiвка з перцем!
   - За словом у кишеню не лiзе!
   - Ще й лука притягла з собою! Чи то ж натягне?
   - I гарна достобiса!
   Янка почервонiла, оченята ?? гнiвно блиснули.
   - Гарна, та не  про  вас!  Пащеку?те  тут,  як  перекупки  на  Бабиному
торжку[40]! А ще боярами назива?тесь! Бояри зареготали ще дужче.
   - Оце дiвчина! I стриже, i  бри?!  Тут  подав  голос  Домажир,  один  з
найбагатших ки?вських бояр.
   - Годi вам! Справдi розпащекувалися! - гримнув  вiн.  -  Я  не  дозволю
насмiхатися з мо?? майбутньо? невiсточки!
   Всi затихли. Жарту? боярин чи правду каже? I  запитально  поглянули  на
Дмитра, але той знiяковiло мовчав.
   А  Янка,  що  вiд  тих  слiв  здригнулася,  як   вiд   ляпаса,   раптом
випросталася, гордо витягнула вгору до  високого  носатого  боярина  тонку
дiвочу шийку i кинула йому в обличчя:
   - Хай ваш Iвор не милиться,  бо  не  буде  бритися!  Вiд  несподiваного
одкоша Домажир поперхнувся, закашлявся i почав на виду буряковiти.  Гострi
слова дiвчини зачепили його за живе. До того ж по гурту  бояр  прошелестiв
смiшок, а дехто вiдверто глузливо пирхнув.
   -  Тобто...  Як  це  розумiти?..  Янко!..  Дмитре!..  Ми  ж,  зда?ться,
домовилися? Га?
   - Тiльки не зi мною! - вiдрiзала Янка.
   - Ну, так, так, не з тобою, звичайно. Я мав бесiду з тво?ми батьками, -
пром'ямлив Домажир. - Але якщо треба i з тобою, то ми з Iвором прийдемо  -
погуторимо... Чого ж...
   У Янки на вустах уже трiпотiла вiдповiдь, щоб злетiти, але тут пролунав
голосний крик:
   - Дивiться, дивiться, татари завертають прямо сюди! П