ро Янку i Домажира всi враз забули i глянули на дорогу. Монголи з Либiдсько? долини вже вибралися на гору i темною звивистою гадюкою пiдповзали до Ки?ва. Попереду, в оточеннi нойонiв i баатурiв, похитувався на вороному конi Менту. За ним розтяглеся кiлька сотень вiйська, а в прогалинах мiж загонами брели полоненики, оточенi кiнною вартою. Пов'язанi по десятку чоловiки - в кангах, що незугарне погойдувалися на шиях; жiнки та пiдлiтки - пiд наглядом кiнних дозорцiв, що довгими гарапниками пiдганяли тих, хто вiдставав чи збочував з дороги. А ще далi - валки саней з награбованим добром, табуни коней та гурти худоби... I знову - вiйсько. Над Ки?вом запала моторошна тиша. Лише хтось один не стримався i з болем i ненавистю вигукнув: - Ох, окаяннi! I знову - тиша. У багатьох зробилося млосно у грудях, стиснулося серце, а пiд черепом забилася болiсна думка: "Невже i зi мною таке буде? Невже i мою жону з дiтьми гнатимуть отак, моз отару овець, у чужий далекий край - на страждання, на смерть?" Вибравшись на гору, до Василькiвського шляху, Менгу з двома сотнями баатурiв та сотнею полоненикiв раптом повернув лiворуч, до Золотих ворiт, i зупинився на майданi, а iнших полонених i здобич сторожа повела вниз, до Хрещато? долини, а звiдти - на Печорське, до Звiринця i далi, через Днiпро, на схiд. Туди ж рушило i все монгольське вiйсько. Менгу пiдвiв голову, довго вдивлявся у мовчазних киян, що застигли на високих стiнах мiста, а потiм гукнув: - Кияни! Ваш князь утiк, як останнiй боягуз! Я зневажаю його! Не за?хав навiть у Бiлгород, щоб поснiдати, а дременув далi, залишивши i вас, i всю свою землю напризволяще. Тепер ви самi господарi сво?? долi, i я ще раз раджу вам помиритися зi мною i визнати владу Бату-хана над Ки?вом. Обiцяю вам мир i життя, а також прощаю вам вашу провину - побиття мо?х послiв. Ну? Що ви на це скажете? Дмитро вислухав його i, не задумуючись, твердо вiдповiв: - Нi! Ми вiльнi люди i нiчи?? зверхностi не потерпимо i не визна?мо! Менгу пiдскочив у сiдлi, посварився на киян камчею. - Нерозумнi! Зараз ви остаточно прирекли себе на смерть! Дивiться, що з вами буде! Дивiться, кияни! Вiн махнув рукою - баатури накинулися на пов'язаних мотуззям полоненикiв. Блиснули шаблi, бойовi сокири та шокпари - пролунав болiсний зойк беззахисних людей, що падали, обливаючись кров'ю, на бiлий снiг. - Та стрiляйте ж у них! Стрiляйте! - вигукнула Янка, пiдводячи вгору лука. - Чого ж ви сто?те? Стрiляйте! Тятива ?? тонко бренькнула, просвистiла стрiла. Ще кiлька десяткiв стрiл шугнули з валу вниз - на убивць. Але жодна не досягла цiлi - всi впали за якихось двадцять чи тридцять крокiв вiд вершникiв. Менгу зареготав i знову подав знак рукою. Пiдкоряючись його волi, баатури миттю пiдняли сво? луки i, наклавши на них стрiли, завмерли, чекаючи наказу стрiляти. Добриня застережно гукнув: - Пригнiться! Та швидше! Вони влучать у нас! Багато хто, скоряючись його голосовi, миттю пригнувся, але були й такi, хто не почув чи злегковажив порадою. Вони безпечно спостерiгали, як во?ни Менгу готуються до стрiльби. Янка теж вiдкрито стояла на за-боролi, витягала з тула нову стрiлу. Дiвчисько! Нерозурлне дiвчисько! Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до не? i, притиснувши дiвчину до грудей, затулив ?? собою. В ту ж мить цьвохнули довгi монгольськi стрiли, i тупий удар у спину змусив його скрикнути. Поряд пролунали такi ж болiснi скрики. Хтось упав. Янка випручалася з мiцних парубоцьких обiймiв i гнiвно глянула на хлопця. Вона ще не розумiла, що сталося. Губи ?? тремтiли вiд образи, а невеличкi кулачки часто затарабанiли йому в груди. Як вiн посмiв! Та ще й на виду у всього Ки?ва! Мерзенний смерд, раб, половецький конюх! Та тут раптом уздрiла в його спинi стрiлу. По нiй стiкала i капала на зачовганий дощаний помiст яскраво-червона кров. - Ой, що ж це? - Ноги ?? пiдкосилися. - Мiй Боже! До не? пiдскочив во?вода - пiдтримав. - Ти не поранена, донечко? - Я - нi! А ось вiн... Рятуючи мене... - Я все бачив. Тепер ти розумi?ш, як необачно вчинила, прийшовши сюди? - суворо проказав Дмитро i додав рiзко: - Зараз же геть менi додому! Якого горя могла завдати нам! Якого горя! Янка слухняно подрiботiла вниз, а Дмитро роззирнувся довкола. Окрiм Добринi, було поранено ще кiлька чоловiк, серед них Миколу - у передплiччя. Микола смикав стрiлу, щоб витягти з рани. Степан допомагав йому, але невмiло, i стрiла зламалася. - Нiчого тут не робiть - iдiть додому! - наказав Дмитро. - А я вiзьму Добриню i зразу ж за вами! Вiн пiдвiв очi на парубка. - Болить дуже? - Терпiти можна. - Зараз я знайду пiдводу i вiдвезу тебе додому, а там уже будемо рятувати. - Я сам дiйду, - вiдповiв Добриня. - Рана, зда?ться, не глибока: стрiла влучила в лопатку. - Ну, якщо так, то слава Богу! Просто дивно, що нашi стрiли не долетiли до татар, а ?хнi на такiй же вiдстанi поранили стiлькох наших! - У них тугiшi, далекобiйнiшi луки, i ?хнi стрiли летять далi, нiж нашi, - вiдповiв Добриня. - Тепер будемо знати, - гiрко сказав Дмитро. - Але якою цiною здобува?ться наука! А Менгу це знав! - Вiн може скористатися цим знанням ще раз. Скажи, во?водо, нашим людям, щоб не висовували без потреби носа iз-за заборола, - тихо промовив Добриня, кривлячись вiд болю. Дмитро обережно виглянув крiзь вузький отвiр бiйницi i вигукнув: - Нi, Менгу вже не скориста?ться новою нагодою послати в наших безпечних киян ще одну сотню стрiл, вiн тiка?! Вiн облишив намiр обложити мiсто! Ми врятованi! Боже, невже це правда? На його слова всi кинулись до заборола i, перевiсившись через нього, глянули на широкий перед-брамний майдан, де темнiли тiла побитих полоненикiв, i на заснiжений посад обабiч Василькiвського шляху. I полегшене зiтхання вирвалося з багатьох грудей. Так, Менгу справдi вiдступився вiд думки взяти Ки?в. Вiд Золотих ворiт вiн протореною дорогою спускався вниз, поспiшаючи навздогiн за сво?м вiйськом, що, мов обжертий полоз, поволi виповзало з Хрещатого яру на гору, до Печорського монастиря, i десь там зникало в iмлистiй безвiстi далини. Роздiл II. КАЛИНОВИЙ КУТ 1 Скрипнули дверi - i Добриня розплющив очi. До покою зайшов во?вода Дмитро у супроводi невисокого, плечистого чоловiка з широкою смолистою бородою. У незнайомця все було темне: i борода, i чуб, i очi, i одяг. Тiльки зуби блиснули снiговою бiлизною, коли вiн розкрив рота, щоб привiтатись. Во?вода пiдiйшов до лiжка. - Ну, як ся ма?ш, хлопче? Болить? - Болить. - Я привiв тобi лiкаря. Це гречин Василакiй, вiн подивиться твою рану i зробить, що треба. Ти вже потерпи, голубе, трохи! Микола щойно теж терпiв. - Потерплю, - тихо вiдповiв Добриня i пiдвiв голову. - А як там Менгу? Не повернувся? - Слава Богу, щез, клятий! З Дарницi пiшов прямо на Бориспiль... Не по зубах йому наш Ки?в! Може, обмине нас це лихо? Кра?м ока спостерiгаючи, як гречин вийма? iз дерев'яно? скриньки рiзне лiкарське причандалля, Добриня заперечив. - Нi, не обмине! Ти, во?водо, не зна?ш тих людей. Вони хижi i заздрiснi... Вони вже побачили Ки?в, дiзналися про його багатства i не заспокояться доти, доки не вiзьмуть його на щит, не пограбують та не сплюндрують дотла! - Отже, ти вважа?ш, що Менгу лише розвiдував пiдступи до Ки?ва? - Тiльки так... Правда, вiн покладав деякi надi? на сво?х послiв, якi повиннi були умовити киян пiддатися йому по добрiй волi, та коли це не вийшло, обмежився тим, що пошарпав околицi мiста, роздивився все, що мiг, i повернувся назад, до Батия... - Невже сюди прийде сам Батий? Коли ж? - От сього не знаю. Може, скоро, а може, влiтку чи восени... Це вже як йому заманеться. Во?вода замислився. На його крутому лобi туго зiйшлися до перенiсся густi брови, утворюючи глибоку прямовисну зморшку. - А може, й не прийде? Все ж може трапитися - до весни правець його схопить або якась iнша болячка задушить. От i не прийде! Добриня ворухнувся, бажаючи заперечити, але тут же скривився вiд болю. - Ну, сподiватися на таку випадковiсть не слiд. Батий ще не такий старий i не хворий. А якщо й задушить його яка-небудь болячка, то на його мiсце стане Менгу або хтось iнший з Чiнгiсханових нащадкiв. Може, ще безпощаднiший! Пiдiйшов лiкар - i ?хня розмова припинилася. Гречин присiв на лiжко, поклав пораненому долоню на лоба. - Повернись-но, хлопче, до мене спиною - я подивлюся, що там у тебе. Добриня обережно перевернувся i тут же засичав: несподiваним ривком лiкар висмикнув iз тiла наконечник стрiли, що вже встиг вкипiти в рану. - Ой! Василакiй притримав його за плече. - Тихо! Тихо! Нехай трохи поболить! Зате з рани витече зiпсована кров! Тобi пощастило: стрiла наприкiнцi польоту втратила пробивну силу i застряла в лопатцi, але кiстки не роздробила. - I несподiвано запитав: - Жону ма?ш? - Нi, не маю. - Ну, то до свадьби заго?ться! Але тиждень чи два доведеться полежати тут, голубе! - Василакiй вiдрiзав шмат чистого полотна, намазав якоюсь маззю, приклав до рани i туго перев'язав довгим тонким рушником. - Вiдпочивай! А я завтра навiдаюсь... Зiбравши сво? речi, вiн безшумно вийшов. - Тиждень чи два! - вигукнув Добриня, коли дверi зачинилися. - Нiяк менi лежати тут тиждень чи два! - Чому? Хiба тобi тут погано? - нахмурився боярин. - Не погано. Та душа рветься в Калиновий Кут. Чи живi там мо?? А може, порубанi-пострiлянi? Чи верстають важкий шлях у татарську неволю? - Я розумiю тебе. Але не поспiшай - видужай спочатку! Якщо тво? родичi живi-здоровi, то й через тиждень чи два побачиш ?х, а якщо нi - то нi сьогоднi, нi через тиждень уже нiчим ?м не зарадиш, - сказав Дмитро i, несподiвано сiвши на лiжко, нагнувся i поцiлував Добриню в чоло. - Дякую, друже мiй, за Янку, за доньку мою любу. Ти врятував ??! Я довiчний твiй боржник. Довiчний!.. Добриня знiяковiв. - Я радий, що Янка жива й неушкоджена. ?й не варто було йти на вал. Я казав ?й про це. Та що поробиш, коли вона така неслухняна. - Нiде правди дiти, - погодився боярин. - Найменшенька вона у нас - от i розбалували. Особливо прив'язалися до не? ми з бояринею, коли зник Iлько... От ми всю любов нашу перенесли на Янку... Коли б трапилося з нею, не дай Боже, нещастя, то не знаю, що б з нами було! Ось так, друже мiй... А тепер - лежи i видужуй! Може, тобi щось треба - кажи! Все тобi буде - ?жа, одяг, кiнь, зброя! Все буде! - Дякую, боярине, за щедрiсть... Але зараз менi нiчого не треба. Хiба що одну дрiбницю - ножицi i дзеркальце, щоб пiдстригти сво? патли, що вирослi?, як у попа, та бороду й вуса пiдправити або й зовсiм обстригти. Дмитро усмiхнувся. - Тiльки й того?.. Я зараз пришлю Василакiя. Вiн не тiльки умiлий, знаючий лiкар, а й добрий цирульник. Як скажеш, так i зробить... Цей гречин - на всi руки майстер. Гречин не забарився. На цей раз вiн принiс з собою не чорну скриньку, а велику дерев'яну тацю, на якiй стояв глек з окропом, лежали ножицi, грецька бритва з тонкою ручкою iз баранячого рога, бронзове дзеркало, мило, гребiнець. - Хочеш стати гарним, юначе? - Хочу стати молодим. - Молодiсть та здоров'я - то i ? краса... Помаленьку пiдводься i сiдай на стiлець - я почаклую бiля тебе. Ось так! - Василакiй узяв до рук гребiнця i ножицi. - Але спочатку поглянь на себе. Бачиш? Добриня заглянув у пiднесене гречином добре вiдполiроване жовтувате дзеркало i побачив у ньому незнайомого, зовсiм чужого чоловiка з патлатою .кучмою на головi i густою скуйовдженою бородою. Господи! Невже це я? Таке страховисько! Недарма Янка з такою огидою на мене дивилася! Вiн уперше так зблизька i так пильно розглядав себе, бо ранiше мiг робити це, лише дивлячись у воду, i був здивований i збентежений тим, що побачив. - Боже, яким страшним я, мабуть, здаюся для всiх! - не втримався вiд зiтхання Добриня, повертаючи дзеркало лiкаревi. Василакiй блиснув зубами. - Ось що таке молодiсть! Жадоба життя! Потяг до краси!.. А в мо? лiта цього вже не вiдчува?ш! - Скiльки ж вам? - З пiвсотнi звернуло...- i Василакiй почав ножицями чикрижити густого Добрининого чуба. - Ви служите у боярина? - Я служу, юначе, кожному, хто потребу? мо?? допомоги. В тiм числi i во?водi Дмитру та його домочадцям. Дверi багатьох ки?вських вельмож широко i гостинно розчиняються передi мною. Навiть князiвськi. Бо хвороба нiкого не мина?. - I давно ви вже в Ки?вi? - Та вже встиг стати справжнiм киянином, бо при?хав на Русь за п'ять лiт до того, як помер князь Рюрик[41], батько князя Володимира Рюриковича. - Ого, тридцять лiт! А додому не тягне? - Ще й як тягне! Як згадаю сво? Салонiки, то, зда?ться, на крилах пролетiв би, аби хоч раз глянути на рiднi мiсця, на голубе море, на дикi гори, на дорогi серцю могили матерi та батька... Батькiвщиною, мiй юначе, завжди ? та земля, де ти прожив першi двадцять лiт, а потiм проживи ти в iншому, навiть кращому, мiсцi i сорок, i шiстдесят, а тебе все тягтиме на землю твого дитинства i тво?? юностi, бо дитячi та юнацькi почуття i враження, свiжi, чистi, найсильнiшi, залишаються в серцi назавжди. А ще коли та земля - прекрасна Еллада... Василакiй поклацав ножицями i надовго замовк, задумливо задивившись у вiкно. - То чому ж вам не повернутися додому, лiкарю? Що вас тут трима?? Гречин знову заклацав ножицями - заходився стригти бороду. - Не так це все просто, голубе... Бiльшу частину життя я прожив тут, у Ки?вi, тут одружився, завiв дiтей, збудував будинок, маю добрий зарiбок. Поки був молодий, повен сили, то не так часто згадував домiвку, а тепер, коли постарiв, все частiше в серце навiдуються спогади про батькiвщину, мою милу Елладу, все дужче хочеться туди... Та як по?деш? Дружина-русинка не пуска? - бо?ться, що помру в дорозi чи половцi в полон потягнуть, сини та дочки теж вiдмовляють. Ну, а внукiв, мо?х маленьких горобенят, сам не в силi залишити... Дома навряд чи застану я кого-небудь живого iз сво?х: батьки ще при менi померли, брати та сестри,- а я був наймолодший,- теж, мабуть, досi Боговi душi повiддавали. Кого я там зустрiну, хто мене привiта? - племiнники та племiнницi? Я не знаю, чи вони взагалi ? у мене, а якщо ?, то не дуже зрадiють дядьковi, якого носило по свiтах аж цiлих тридцять лiт! Розмова не заважала Василакi?вi працювати. Довкола на пiдлозi вже лежали купи обкарнаного з Добринино? голови та бороди волосся. Вправнi рухливi пальцi швидко вмокнули тугу волосяну щiточку в окрiп, збили в невеличкiй мисочцi мильне шумовиння, обмастили ним усе Добринине обличчя, аж тому стало лячно, i спритно вхопили невеличку бритву, що скидалася на вузький ножик з прямою кiстяною колодочкою. Шкребучи Добринину щоку, Василакiй вiв далi: - Ки?в став для мене другою батькiвщиною. Отож одна живе нинi направду передi мною, перед мо?ми очима - Русь, а друга, Еллада,- в мо?му серцi. Як спомин... Я вже змирився з думкою, що нiколи бiльше не побачу сво?? кохано? Грецi?, нiколи не вдихну на повнi груди неповторного запаху лавра та магнолi?, не почую плескоту хвиль найласкавiшого в свiтi моря - Егейського. Тут уже i помиратиму... - Ну, що ви, лiкарю! Навiщо такi сумнi думки? - Е-е, голубе, ми короткочаснi гостi на цьому свiтi. Не встига?ш надивитися на золоте сонце та голубе небо, як вiчнiсть уже стука? до тебе в дверi - виходь!.. Добре, що Менгу-хановi не захотiлося мерзнути пiд валами Ки?ва. А коли б трапилося навпаки? От i був би кiнець! Може, не всiм, та багатьом. Бо я не вiрю, що Ки?в витрима? облогу. Адже Переяслав i Чернiгiв не витримали, а захисники там не менш мужнi, нiж нашi! - Василакiй намочив у гарячiй водi рушничок i витер ним залишки мила на Добрининому обличчi.- Ну, парубче, тепер видно, що ти й справдi парубок, а не старий дiд! Поглянь у дзеркало! Впiзна?ш себе? Це, братику, мистецтво - змiнювати людську натуру! Ви, руси, до цього не додумалися, а ми, греки, здавна це робимо... - Однак у вас борода! Василакiй усмiхнувся. - З ким поведешся, у того i наберешся! - i подав дзеркало. Добриня глянув - i обiмлiв. - Ой! Невже це я? На нього дивилося чи?сь чуже, незнайоме обличчя: худi, обсмаленi морозом щоки блищали, як вичинена шкiра. Тепер, коли раптом не стало вусiв i бороди, виразнiше видiлялися брови i особливо очi, що ненапружено слiдкували за кожним його порухом, а чуб, добре прополосканий днiпровською водою, а нинi пiдрiзаний над чолом i поза вухами, лежав темною пухкою копицею на крупнiй довгастiй головi. Щоб краще себе розгледiти, Добриня повернувся до вiкна. Та рiзкий бiль у спинi пронизав його тiло наскрiзь. Вiн схитнувся, випустив дзеркало. - Ти забув, хлопче, що нинi одержав гостинця вiд Менгу-хана, - пробурчав Василакiй, пiдхоплюючи його попiд руки. - Лягай, сину, лягай - i не ворушися! I допомiг йому добратися до лiжка. 2 Поки Василакiй, прибираючи, шаргав ногами, брязкав ножицями та бритвою, Добриня, пересилюючи бiль, тихо лежав на лiвому боцi, обличчям до вiкна, i дивився крiзь вузькi шибки на ясне голубе небо. Лежав, думав про те, що сталося з ним за останнi'два днi, i не вiрив сам собi. Мов крiзь марево, ввижалося жовте, з рiдкими вусами i такою ж рiдкою бородою обличчя Менту, купання у днiпровському прогно?, сперечання Жокте з киянами i вбивство послiв, а сьогоднi - вбивство у вiдповiдь цiло? сотнi полоненикiв... Невже це не сон? Невже вiн сам був учасником цих страшних подiй? Так, був. Бо ще вчора носив на плечах дрантя монгольського богола, а нинi лежить у чистiй постелi ки?вського тисяцького, ще вчора за сво? життя, яке кожно? митi могла обiрвати чужинська шабля, не дав би й ногати, а сьогоднi вiн вiльний i тим - щасливий. Яке це щастя - бути вiльним! Не бути рабом! Вiн не почув, як вийшов з хоромини гречин, як причинилися за ним дверi. Бiль поволi затихав, при?мне тепло огорнуло його зi всiх бокiв, i, сам того не помiчаючи, вiн склепив повiки... Прокинувся вiд того, що вiдчув на собi чийсь пильний погляд. Розплющив очi - i побачив посеред хоромини Янку з великою дерев'яною тацею в руках. Вiн ще не зовсiм прийшов до тями, ще не струснув з себе залишки дрiмоти, а тому подумав, що побачив ?? ввi снi. Вразив його погляд дiвчини i вираз ?? обличчя: на ньому вимальовувався крайнiй подив. Йому навiть здалося, що вона аж злякалася i ось-ось випустить з рук тацю, на якiй принесла йому вечерю. Ця думка остаточно вивела його iз сонного зацiпенiння - i вiн пiдняв голову. - Янко, ти? Дiвчина злякано вiдступила на крок. - А ти... хто? Це здивувало його. - Як - хто? Я - Добриня... - Вiн пiдвiвся, сiв на лiжку i, раптом здогадавшись, чому Янка не признала його, усмiхнувся. - А-а, ось чому ти сумнiва?шся... Що я без бороди та вусiв? Правда? Так це ж ваш Василакiй, гречин, зробив таке чудо, що я й сам себе не впiзнав! А я таки справдi Добриня! ?й-богу, я! Янка все ще пильно приглядалася до нього, нiби сумнiвалася - вiрити чи не вiрити. Потiм поставила тацю на стiл i тихо сказала: - Ось - матiнка прислала тобi вечерю... ?ж!.. I поправляйся!.. Ти захистив мене, врятував вiд поранення або й смертi... Я вдячна тобi, а особливо - тато та мама... Аж страшно подумати, що б з ними було, коли б мене не стало... А я тебе справдi спочатку не впiзнала - аж сторопiла, побачивши зовсiм чужого чоловiка. А тепер бачу: нiс i очi - тi ж... - Добре, що хоч по носу впiзнала. - Ледве впiзнала - так ти змiнився! То був старий смерд, а тепер - нiби молодий боярин або й князь! - Ого! - усмiхнувся Добриня. - Якi в тебе крайнощi! То був старий - тепер став молодим. Був раб, смерд - тепер боярин або й князь... Так, чого доброго, я ще й справдi високо носа задеру! - Ну, не дуже задирай! - фиркнула Янка. - Смерд завжди залишиться смердом, хоч би його нарядити i в князiвський чи боярський одяг! Вона навiть вередливо притупнула ногою. - А я й не ряджусь в ?хнiй одяг, - серйозно вiдповiв на те Добриня, зачеплений за живе. - Куди менi! Аби лиш трохи заго?лася рана, так i полечу в свiй Калиновий Кут! Якщо мунгали не дiйшли туди, то я буду найщасливiшою людиною на свiтi! I нехай тодi князь чи боярин зрiвня?ться щастям зi мною! - Я бачу, ти сердишся, - примирливо сказала юна бояришня. - Не сердься! Я ж прийшла не для того, щоб дратувати тебе, а принесла вечерю сво?му рятiвниковi... ?ж - i поправляйся, бо без цього не до?деш ти до свого Калинового Кута! - I вона, крутнувшись на однiй нозi, вибiгла прудко з хоромини. 3 Страшна тривога, що охопила було киян при появi Менгу-хана, поволi улягалася. Татари так же хутко зникли, як i з'явилися, i це несподiване зникнення однi приписували висотi i неприступностi ки?вських справдi могутнiх, може, наймогутнiших на Русi, валiв, а iншi - заступництву Господа Бога. Але i тi, й iншi поволi почали вiрити в те, що небезпека минула, вогняним смерчем опаливши лише навколишнi села. Знову вiдчинилися ворота мiста, завирували мiськi торговища, запрацювали i на Горi, i на Подолi ремiсники, весело забелемкали дзвони церков, скликаючи прихожан до утренi, обiднi та вечернi. А коли Дмитро послав гiнцiв аж до Переяслава та до Росi i тi, повернувшись, сповiстили, що ворога нiде не зустрiли, кияни i зовсiм полегшено зiтхнули: - Слава Богу, пронесло! В один iз таких днiв за обiднiм столом зiбралася вся боярська родина. Вийшли i обидва пораненi - боярин Микола Дмитрович i Добриня. У боярина ще болiла рука, i вона лежала у нього на грудях, пiдв'язана через плече рушником, а Добриня почував себе вже зовсiм дужим. Неглибока рана швидко затягнулася i нагадувала про себе лиш зрiдка ледь помiтною сверблячкою. Вiн надумав завтра вирушити до Калинового Кута i хотiв пiсля обiду сказати про це бояриновi Дмитру, але той випередив його. Закiнчивши обiд i витерши рушником рота, вiн поклав свою правицю на плече Добринi. - Ну, парубче, знудьгувався, бачу, ти тут? Рвешся додому? - Рвуся, боярине. - Завтра по?деш... Для тебе вже все приготовлено в дорогу, ? кiнь сто?ть пiд сiдлом - це тобi подарунок вiд мене i нас усiх. - Дякую, боярине, - вклонився Добриня. - Вiк пам'ятатиму всiх вас! - Не поспiшай дякувати... Я сказав не все... - Я слухаю, боярине. - Бачиш, Ки?в залишився сиротою: князь наш утiк, забравши з собою вiйсько. А я не думаю, що Батий обмежиться однi?ю розвiдкою. Раз була розвiдка, то рано чи пiзно i вся орда прийде сюди. А у нас - обмаль збро?. Потрiбна криця, щоб кувати мечi, наконечники для стрiл та списiв, пластини для лат, дрiт для кольчуг. А де ?? взяти? Крицi потрiбно, багато крицi! Отож я й подумав, що ти з батьком та братами, якщо живi, витопиш ?? i привезеш до Ки?ва, прямо менi, бо думати про все мiсто, поки нема? князя, мушу я. А я вже тут подбаю, щоб зброярi зробили з не? те, що нам потрiбно... Зрозумiв? - Зрозумiв, боярине. Якщо батько та брати живi, я скажу ?м, i ми вже постара?мося! - Друже мiй, якщо, не дай Боже, нiкого з тво?х нема? в живих, бо ж минуло аж п'ять рокiв, як ти розстався з ними, то збирай сiльських умiльцiв, копай руду i витоплюй крицю сам. Без не? Ки?ву - як без рук! - Розумiю, боярине, i зроблю все, що зможу, - запевнив Добриня. Другого дня пiсля снiданку вiн вийшов з гостинного боярського дому. Ще тiльки-тiльки пiднiмався на сходi край неба, розганяючи iмлистi ранковi сутiнки, а на дворi вже поралися боярськi челядники, бiля стайнi бив копитом осiдланий кiнь, а поряд з ним бовванiла невеличка жiноча постать. - Янка? Ти що тут робиш? - здивувався Добриня, пiдiйшовши ближче i впiзнавши бояришню. Дiвчина знiяковiла. Пальцi ?? змерзли, i вона нiяк не могла прив'язати невеличку торбинку до саквiв, приторочених до сiдла. - Та... - i замовкла в нерiшучостi. - Подарунок... - Що там? - При?деш додому - побачиш... Не питай, а допоможи менi! Пальцi покоцюбли - нiчого не можу вдiяти... - То давай сюди, - i Добриня запхнув торбинку собi за пазуху, думаючи, що там снiданок, яким вiн поласу?, коли до?де до Бiлгорода. - Дякую, що принесла, бояришне, i будь щаслива та долi мила! Не вiдповiвши, Янка потупотiла до ганку i зникла в хоромах, грюкнувши дверима. Добриня вивiв коня за ворота, скочив у сiдло i помчав до Бiлгородських ворiт - на ви?зд. Поминувши ?х i не дуже поспiшаючи, по?хав униз, до Либiдсько? долини. Тим часом зiйшло сонце - i над заснiженою землею зарожевiв ясний морозний свiтанок. З-за ки?вських гiр блиснули червонястi променi i освiтили все довкола. I тодi, не так з голоду, як з цiкавостi Добриня вийняв з-за пазухи торбинку i, розв'язавши, витягнув з не? якийсь тугий бiлий сувiй. Розгорнув - i остовпiв. Гаряча хвиля раптово вдарила в серце: у руках вiн тримав гарно вишиту шовковою заполоччю лляну сорочку. Подарунок юно? бояришнi!.. Так ось воно що! Янка! Напевне ж, сама вишивала й шила? I кому? Смердовi, упослiдженому рабовi! Невже... Невже це тiльки дяка за порятунок? Лице його спаленiло. Серце забилося частiше. Вiн не знав, що думати. Невже Янка, оте вередливе дiвчисько, що тiльки-но ста? дорослою дiвчиною, невже вона знайшла в ньому щось таке, що зворухнуло ?? ще напiвдитячу душу? Та нi, не може такого бути, вiдгонив вiн вiд себе подiбнi думки. Щоб дочка во?води, боярина, тисяцького, друго? пiсля князя особи в мiстi, раптом проявила якiсь почуття до смерда, колишнього полоненика? Нi, нi, кинь про це думати, хлопче! Адже вона вiдверто i не раз говорила, що ти - раб, смерд!.. Правда, в ?? очах iнодi спалахували якiсь вогники зацiкавленостi, щось у них жило таке, що не раз змушувало його задумуватись i хвилюватись. Особливо це було помiтно в останнi днi, коли вона, замiсть челядницi, приносила снiданок, обiд та вечерю, ставила на стiл i, зашарiвшись, поспiшно виходила з хоромини. Та разом з тим вiн добре пам'ятав ?? слова "смерд", "раб", що не раз зривалися з ?? уст i болюче, мов батогом, стьобали по серцю. Вiн обережно згорнув сорочку, засунув у торбинку i заховав за пазуху. Вiдчувши неувагу вершника, кiнь з рисi перейшов на помiрну ходу, та Добриня не помiтив цього. Перед очима все стояла Янка. То вiн уявляв, якою вона була, коли вони вперше зустрiлися за боярським столом, - жвавою, пустотливою отроковицею, у яко? часто проривалася якась на?вна, мила дитиннiсть, то пригадав вираз подиву i страху на ?? обличчi, коли вiн, захищаючи на валу вiд стрiл, зненацька схопив ?? за плечi i притиснув до грудей, то, нарештi, спливло перед очима ?? розгублене личко, коли вона в поспiху прив'язувала до сакiвiв свою торбинку. Коли б хто-небудь мiг у цю мить побачити його збоку, то помiтив би на його обличчi задумливу усмiшку, яка то з'являлася i яснiла, то поволi вкривалася холодною тiнню, але не зникала зовсiм. Янка стояла перед ним, мов жива, i вiн бачив ?? темнi, з iскринками, очi, пушистi коси, чув ?? дзвiнкий голос, що саме, як i у хлопцiв, ламався i iнодi ставав грудним, мелодiйним. Врештi вiн струснув головою, мов хотiв вiдiгнати вiд себе набридливе марево, i вдарив коня ногами. - Но-о! Вiд Ки?ва до Бiлгорода двадцять верстов, i цей шлях Добриня подолав якось непомiтно i швидко, бо був вiн добре вторований монгольською кiннотою та ногами полоненикiв. Подекуди край дороги лежали трупи тих, хто пристав i кого нападники добили сво?ми дерев'яними довбешками-шокпарами. Коли вiн наближався, вiд трупiв нехотя пiднiмалося в небо вороння. На серцi ставало важко. Як i чим зустрiне його Калиновий Кут? Ще здалеку, ?дучи полем, почув, як у Бiлгородi дзвонили до обiднi, побачив золотi хрести церков, високi землянi вали i потемнiлi дубовi заборола по ньому. Ворота були зачиненi. Нажаханi несподiваним нападом монголiв, бiлгородцi стояли на надбрамнiй вежi i мовчки дивилися на одинокого вершника. - Хто такий? Звiдки i куди ?деш? - запитали його, коли вiн наблизився. - Що чути про моноголiв? Ворота вiдчиняти? За?здити в Бiлгород Добриня намiру не мав: хотiв якомога швидше добратися додому. Повiдомивши бiлгородцiв, що у Ки?вi тихо, що Менгу-хан вiдiйшов зi сво?ми туменами за Днiпро, запитав: - Куди досягли мунгали? Калиновий Кут спалили чи нi? Бiлгородцi не знали цього. - Полоненикiв з того краю вели, та хтозна, з яких сiл, бо ?х же там багато - i Некрашi, i Мутижир, i Ясногород, i Музичi, i Княжичi, i Жорнiвка, i Калиновий Кут, i Личанка, i Звенигород[42]... Побачиш сам? Бiлгород - на половинi путi вiд Ки?ва до Калинового Кута, але друга половина здалася Добринi значно довшою, хоча вiн тепер i пiдганяв притомленого коня. Ще не до?жджаючи до Жорнiвки i Княжич, побачив, що вони спаленi. Вiтер порозносив попiл, i довкола лежали чорнi снiги. Пахло гаром. Над згарищами кружляло вороння. Добриня аж сп'янiв вiд того смороду-чаду i ?хав сам не свiй. Чим ближче було додому, тим важчий тягар налягав йому на серце. Коли б не присипаний снiгом бiр, вiн давно уже побачив би Калиновий Кут, бо ж вiд нього до Жорнiвки лише двi чи три верстви. Та лiс стояв довкола, мов стiна, - не проглянути. Ще з лiсово? дороги йому в вiчi сяйнули позолоченi хрести Лисiвського монастиря. Серце забилося частiше. Швидше, конику, швидше! А коли ви?хав з лiсу на широку поляну, що високим пагорбом обривалася над Iрпенем, з грудей вирвався радiсний стогiн-клекiт: на тому боцi, за широкою, приметеною снiгом iрпiнською заплавою, темнiли знайомi хатини, з димарiв пiднiмалися в небо сизо-бурi передвечiрнi дими. Калиновий Кут стояв цiлий-цiлiсiнький i варив вечерю! Добриня зупинив коня. Перед ним як на долонi лежало рiдне село! Скiльки разiв у безсоннi зимовi ночi уявлялося воно йому. як рвалася до нього його душа! I тепер вiн - вдома! Вдома! Швидше ж туди! Швидше! В монастир не за?хав - поминув. Поспiшав. Накатана санна дорога через Iрпiнь та луг вивела його на Широкий Берег, а звiдти - до Рокитного озера, де на льоду, бiля ополонки, якась жiнка прала хустя. Бiля не? вешталося невеличке хлоп'я у кудлатiй овечiй шапцi, насунутiй на самi очi. Жiнка пiдвела на мить закутану вовняною хусткою голову, глянула на вершника, що наближався до не?, i знову схилилася над ополонкою. - Добрий вечiр, - привiтався Добриня, спинивши коня. - Чия будеш, молодице? Як тебе звати? Почувши його голос, жiнка враз стрепенулася, випросталася. Мокра сорочка вислизнула з ?? рук. - Ой! - вихопився у не? з грудей дивний вигук - чи то зачудування, чи радощiв, чи болю. - Ну, чого злякалася? Я Добриня iз роду Сичiв. Чула? А ти чия? Жiнка схопилася за серце, ще раз зойкнула i поволi почала осiдати на темний, залитий водою лiд. З ?? зблiдних уст раптом зiрвався болiсний зойк: - Добрине! Добрику! Той голос змусив Добриню птахом злетiти з коня i пiдхопити майже знепритомнiлу жiнку. - Милано, ти? Вiн пiдняв ??, повернув обличчям до свiтла. Дивився на не?, страшенно вражений. - Я, Добрику! Я! - жiночий голос здригнувся i затих, з очей бризнули сльози. Вiн притиснув ?? до грудей. - Милано, сама доля звела нас сьогоднi! Хiба це не добре знамення? - Ой Добрику, не на добро ся зустрiч! - Як? Ти не рада, що я живий? Милана раптом заридала, забилася у нього на грудях. - Добрику! Добрику! Де ж ти пропадав стiльки лiт? Адже ж ти нiчого не зна?ш! - вигукнула вона з вiдча?м у голосi. - А що ж трапилося? Що? Милана заридала ще голоснiше. - Добрику! Любий мiй! Де ж ти подiвся? Ми всi гадали, що тебе вже i на свiтi нема?! Добринин погляд раптом упав на хлоп'я, що злякано зирило на нього, i страшний здогад пронизав його мозок. - I ти... - I я вийшла замiж, Добрику! - зойкнула знову Милана. - Вийшла замiж... - За кого? Милане! - Йому здалося, що вiн гукнув на весь Калиновий Кут, але помертвiлi уста ледве вимовили тi слова. - За Василя. - Якого Василя? Милана провела рукою по лицю, мовби хотiла пересвiдчитися, що вона не спить, i тихо, нiби сама до себе, промовила: - Боже! Вiн таки нiчого не зна?! - I похилила голову. - За твого брата Василя, Добрику. За твого брата... - За мого брата! - Ця звiстка ще дужче вразила i приголомшила Добриню. Вiн довго не мiг вимовити жодного слова i онiмiло, безтямно дивився у зеленi Миланинi очi. Потiм тихо запитав: - Як же це сталося? Ти покохала його? I вiн тебе? Милана схлипнула, губи ?? скривилися. - Яке там кохання!.. Я ждала тебе, Добрику, ждала! А ти не вернувся. I нiхто не знав, де ти подiвся. Усi були впевненi, що ти загинув, бо саме тодi по нашому кра? шастали половцi... Тво? батьки навiть заупокiйну службу вiдправили за твою загиблу душу... Я скнiла душею цiлий рiк. А потiм Василь заслав до мене сватiв... - Васильку! Брате! - з болем вигукнув Добриня. - Хто б мiг подумати! Ми ж були з ним не тiльки братами, а й друзями! Милана вивiльнилася з його рук, витерла хусткою сльози. - Ти, зда?ться, звинувачу?ш його? Даремно! Вiн тебе любив - i досi згаду?, i досi суму? за тобою... Вiн хороший, Василь... У Миланиному голосi забринiв осуд. Добриня знiяковiв. Справдi, чому вiн повинен щось мати супроти брата? Хiба Василь винен, що так сталося? I хiба було б легше на серцi, коли б Милану взяв хтось чужий? Вiн глянув на хлоп'я. - Це твiй синок? - Мiй i Василiв, - вiдповiла Милана. Добриня пiдiйшов до хлоп'яти. - Як тебе звати, малий? - Я Добриня, Доблик, - i хлоп'я шморгнуло посинiлим носиком. Вражений Добриня пiдняв його перед собою, оглянувся на Милану. - Ти назвала його Добринею? - I я, i Василь... А як би iнакше ми мали його назвати пiсля того, що сталося в нашому життi? Сум'яття, викликане в душi несподiваною зустрiччю з Миланою i ще бiльше тим, що Милана стала жоною брата Василя, поволi почало пригасати, улягатися на днi серця. Добриня вiдчув, що знову почина? мислити тверезо. Що, власне, сталося? Життя не сто?ть на мiсцi - воно невпинно пливе, руха?ться, змiню?ться щодня, щогодини, i було б дивно, коли б за минулi п'ять рокiв, що вiн не був дома, тут нiчого не змiнилося. Тим бiльше, що вiн для всiх зник, загинув, пропав безвiсти. Хiба завинили в чомусь Милана, чи брат Василь, чи оце маля, його племiнник i тезка? Виннi половцi, винен вiн сам, що не зумiв утекти, врятуватися, а бiльше звинувачувати нiкого? Вiн поцiлував племiнника в блiду щiчку, опустив на лiд i пiдiйшов до Милани. - Як дома? Усi живi-здоровi? - Слава Богу, усi живi й здоровi. - Я так боявся, що мунгали i до Калинового Кута дiйшли i всiх тут перебили... - Бог милував: до нас не дiйшли. - Це велике щастя! Ходiмо ж тодi швидше додому! Хочу всiх бачити! - Iди сам. А я доперу - i незабаром теж прийду. Милана дивилася на нього якось винувато, благально, i Добриня зрозумiв, що ?й не хотiлося повертатися додому разом з ним. - Гаразд. Мабуть, справдi буде краще, коли я сам заявлюся, але скажу, що бачив тебе на озерi i розмовляв з тобою. Вiн скочив у сiдло i торкнув коня ногами. 4 Калиновий Кут дрiмав серед бiлих снiгiв тихо i мирно. Над приземкуватими хатинами звивалися в небо сизi дими - то господинi топили печi, варили вечерю. Низьке зимове сонце, що заходило за лiс, забарвлювало все довкола в синьо-червонястi кольори, а морозний вiтерець, що подував зi сходу, з Ки?ва, доносив запах диму з коминiв та смажено? цибулi з олi?ю. Стомлений кiнь iшов поволi, i Добриня не пiдганяв його, а, забувши враз про все, навiть про несподiвану зустрiч з Миланою, жадiбним зором скидав знайомi з дитинства мiсця. Калиновий Кут лежав на низькому мисi, оточеному з трьох бокiв рiчками, а з четвертого - Рокитним озером. На пiвдень вiд нього протiкав спокiйний ясноводий Iрпiнь, що звивисто петляв по широкому лузi, прозваному Широким Берегом. З заходу його вiддiляла вiд Княжич невеличка заболочена рiчечка Олешня, а з пiвночi - вiд лiсу - глибока Рудка з багатьма джерелами та озерцями, де копали болотяну руду i витоплювали крицю. Понад берегом тих рiчок, а також над озерами стояли гiллястi кущi калини, що й дала назву селу. Ось i рiдна хатина пiд очеретяною стрiхою. Посеред двору - стара гiлляста груша-дичка, на городi - батькiвська кузня. Добриня ударив коня - швидше, швидше! На подвiр'? птахом злетiв з нього, прочинив дверi - i вступив до темних сiней, а там навпомацки, по пам'ятi, знайшов дверi - шарпнув на себе i вступив до низько? напiвтемно? хатини. Все тут було таким, нiби вчора вийшов звiдси. Праворуч - пiч, у якiй гоготав веселий вогонь, лiворуч, попiд стiною, широка лава, в кутку - стiл, над ним, на покутi, двi потемнiлi iкони, а за пiччю - пiл для спання. Пiд стелею, на вишмульганiй до блиску воринi висить одяг. В хатинi було гамiрно, але, як тiльки скрипнули дверi, гомiн стих, i всi враз повернулися до незнайомця у незвичному для села мiському одязi. Його не впiзнавали, i вiн стояв бiля порога мовчки, не в силi вимовити жодного слова. До того ж пiсля сонячного свiтла очi нiяк не хотiли призвича?тися до жовтаво? напiвтемряви, що стояла в хатинi. Тодi вiн зняв шапку i низько вклонився. I в ту ж мить вiд печi метнулася до нього мати, припала йому до грудей i голосно зойкнула таким рiдним i таким далеким голосом: - Добрику! Добрику-у! Синочку мiй! На ?? крик до нього кинулися всi: батько, брати Василь та Iванко, сестриця Ганночка, яку вiн ледве впiзнав у вродливiй чорнявiй дiвчинi, що повисла у нього на плечi, якась молодиця, мабуть, братова, з малюком, що тримався за спiдницю i спiдлоба зиркав на незнайомого пришельця. Вiн вiдчував, що ось-ось розплачеться, бо так раптом щось боляче заклекотало в грудях, так мiцно перехопило подих!.. Нарештi вiн вдома! Серед найрiднiших, найдорожчих людей! Невже це не сон? Невже доля зберегла i його, i ?х усiх, аби вони гуртом зазнали нинi такого несподiваного, неймовiрного щастя, яке й не снилося йому нiколи? - Добрику, Добрику! - тихо жебонiла крiзь сльози щаслива мати, припадаючи головою до його грудей. - Добрику, братику! - вторувала ?й радiсно Ганночка. Вони всi гуртом обступили його, обнiмали, цiлували, гладили плечi, голову, руки, мовби хотiли пересвiдчитися, що це справдi вiн. А вiн теж усiх обнiмав, цiлував i, врештi, не втримавшись, на радощах таки заплакав. I всi заплакали разом з ним. А потiм вони не знали, куди його посадити, нiби це було зараз найголовнiше. А посадивши, дивувалися з його несподiвано? з'яви, з його не сiльського, не смердiвського одягу i з його голеного обличчя, що було таким незвичним для його вiку - безвусим, безбородим, нiби вiн все ще був отроком, як i багато лiт тому. А найдужче дивувалися i радiли з того, що ось вiн тут, серед них, живий-живiсiнький, бо давно звиклися з думкою, що його вже й на свiтi нема?, i поховали його в сво?х серцях. Коли першi почуття уляглися, Добриня роздягнувся, попросив батька: - Там, на вулицi, мiй кiнь, тату, заведiть його в стайню та напiйте i нагодуйте, бо промчав вiн сорок верстов - аж iз Ки?ва! Поки батько порав коня, а мати з Ганночкою готували вечерю, Добриня сидiв з братами бiля столу. Василь, рудуватий, з краплинками ластовиння на носi, сидiв навпроти, червонiв, пiтнiв i винувато бликав на старшого брата, мабуть, натужно думаючи, як сповiстити йому, що його колишня наречена стала жоною середульшого з братiв. Вiн не знав, що Добриня вже розмовляв з Миланою i все йому вiдомо, i мучився вiд думки - що йому сказати? Розумiючи, що Василевi зараз нелегко, Добриня, хоч i сам почувався незручно, прийшов йому на допомогу. - Гарний у тебе синок, Василю, - сказав вiн. - Дякую, що Добринею назвав... - Ти бачив Милану? - Василь пiдняв очi i ще сильнiше почервонiв. - Бачив. На озерi, бiля ополонки... - Ну, й що?.. - Я радий, що ви побралися. - Справдi? А я думав... - Василь запнувся. - Що ти... Добриня знову виручив його. - А менi... Менi не судилося... Не всi тi? та вiнчаються, що любляться та кохаються, брате. - I ти не ма?ш жалю на мене? I на Милану? - Я вам бажаю щастя! Василь полегшено зiтхнув, очi його заяснiли. Видно було, що з його душi спав тягар. - Дякую, брате. У тебе добре серце. Щоб змiнити цю нелегку для обох розмову, Добриня перевiв погляд на молодичку, що годувала малого кашею. Пiдморгнув Iванковi: - А це твоя? - Моя, - вiдповiв юний, ще безвусий Iванко. - Агафiя... А по-простому - Гапка, або Гафiйка. - Iз якого роду? - Iз роду Лебедичiв, Корнiя Лебедича дочка... - Гарна молодиця... А наслiдника як назвали? - Теж Добриком... Добринею... - Чорнявий Iванко усмiхнувся широко, приязно i сво?м ясним поглядом .приголубив жону i сина. Добриня крякнув, здивовано розвiв руками. - I цього в мою честь? - I цього на згадку про тебе, брате. - Мабуть, довго житиму, коли ви всi мене так любите. - Живи, брате, всiм на радiсть, - вiдповiв Iванко. В хату зайшла Милана з Добриком. Поставила бiля порога цеберце з бiлизною, роздяглася сама, розкутала Добрика - i той вiдразу побiг до двоюрiдного братика. Милана була блiда, дивилася сторожко, напружено, нiби виважувала, що тут трапилося без не? i як ?й триматися на людях. Тепер, коли вона роздяглася i залишилася у полотнянiй вишитiй сорочцi i сукнянiй плахтi, Добриня побачив колишню свою наречену, молоду i гарну, нiби i не минуло тих проклятих п'ять рокiв, що розлучили ?х. Туга русява коса золотисто-срiбною короною обрамляла ?? голову, а сама вона була струнка i гнучка, як молода очеретина. Добриня вiдчув, як знову заскнiло-заскiмлило серце, а в душi почала пiднiматися важка хвиля жалю. Розум казав: "Змирися! Що втратив, того не повернеш!" А серце кричало-волало: "Не хочу, не можу змиритися, бо втрачено найдорожче - щастя". Вiн сидiв мовчки, закам'янiло. Помiтивши, як глипнула на нього вiд печi Ганночка, подав ?й ледь помiтний знак очима, щоб мовчала, та сестра або не зрозумiла, або ж навмисне не захотiла зрозумiти i запитала голосно: - Милано, чому не вiта?шся з гостем? Хiба не впiзнала? Милана зашарiлася. - Впiзнала вiдразу... Ще там, на озерi... Коли Добриня ?хав додому... - Ну й що? - А нiчого! - твердо вiдповiла молодиця. - Привiталися, та й по всьому! А тобi що? - Менi? - здвигнула плечима Ганночка. - Менi теж нiчого! - Ну то й мовчи! - вiдрiзала Милана сердито. Зайшов батько - i сварка, що назрiвала, припинилася. Мати подала вечерю, ?ли мовчки, як здавна було заведено в ?хнiй сiм'? та й повсюдно на селах. Спочатку з велико? череп'яно? миски сьорбали дерев'яними ложками запашний, з олi?ю та цибулею, пшоняний кулiш, за?даючи його житнiм хлiбом, а потiм на закуску були пироги з сиром та калиною. Запивали ?х холодним молоком, Добриня весь час переводив погляд з одного обличчя на iнше. Мати за цi роки постарiла, змарнiла. У косах заiскрилася сивина, а в кутиках вуст з'явилися якiсь новi, гiркi рисочки - зморщечки. Чи не його раптове i негадане зникнення наклало цей вiдбиток на ?? колись моложаве i гарне обличчя? Батько i ранiше був сивий, а тепер побiлiв ще дужче, хоча чуприну мав густу, буйну. Темне вiд постiйного вогню i чаду в кузнi обличчя ще дужче потемнiло, виразнiшими стали опiки на ньому вiд бризок розжарено? окалини, що з силою розлiта?ться на всi боки з-пiд молота. I очi примеркли, вицвiли. Тiльки руки залишилися тi ж, що й ранiше, мiцнi, дужi, загрубiлi, мов витягнутi з води дубовi корчаги. Брати споважнiли, роздалися в плечах, запустили бороди й вуси, але рiзнилися мiж собою: Василь, ясноокий, русявий, скидався рисами обличчя на матiр, а Iванко, темночубий, кароокий, - на батька. Та все ж змiни в ?хнiй зовнiшностi були незначнi. Одна Ганночка змiнилася невпiзнанне: виросла, розквiтла. Коли б зустрiв не дома, а десь-iнде, то й не впiзнав би. Тугi щоки пашiли здоров'ям, ясно-карi, як i в нього, очi випромiнювали якесь тепле, нiби сонячне свiтло, а чорна лискуча коса, заквiтчана голубим кiсником, важко спадала по спинi до самого пояса! Гарна! Дiвчина на виданнi! Пiсля вечерi вони довго розмовляли. Спочатку Добриня розпитав, що нового в селi, як вони жили цi роки, хто iз односельчан та родичiв помер, хто одружився, вийшов замiж, а потiм розповiв про себе - як потрапив у полон до половцiв хана Котяна, як завезли вони його в Половецьку землю i як вiн там гибiв вiд голоду, холоду, знущань та рабсько? роботи. А тепер нове лихо - татари. Вiн розповiв про все, що з ним трапилося за останнi роки. Мати схлипувала i витирала сльози, Ганночка зiщулилася, мов пташина, коли над нею завис кiбець, Милана i Агафiя попритискували до себе дiтей, i в ?хнiх очах застиг жах, а чоловiки, поклавши на стiл кулаки, сидiли нахмуренi й суворi. - Що ж це за плем'я таке люте йде на нас, сину? Невже Бог послав його за грiхи нашi? Скiльки городiв наших уже впало, скiльки люду вибито - i нiхто не зупинить його, не заверне назад? Чому? - спитав батько. - Невже нашi князi розучилися воювати? Невже витязi перевелися на нашiй землi? Скажи менi... Тiльки чудо врятувало Калиновий Кут, коли бузувiри палили Княжичi та Жорнiвку... - Це ваше щастя, що вони не дiсталися сюди, - похитав головою Добриня. - А то б... - Невже вони повернуться? Як ти гада?ш, Добрине? - спитав Iванко, з сумом глянувши на Агафiю та синка. - Невже i до нас дiстануть? А може, пронесе? Може, ?м уже вистачить тi?? кровi, що пролили на нашiй землi? - Не вистачить, - похмуро вiдповiв Добриня. - Ой, боюся, не вистачить... Як пригадаю, з якою жадобою дивився хан Менгу на Ки?в, то аж моторошно ста?. Чу? мо? серце, повернуться - сумнiву не маю! Всi пригнiчено мовчали. Однi дiти, не звертаючи уваги на старших, бавилися нехитрими iграшками, весело цвiрiнчали, а то й тузалися, не подiливши щось мiж собою. - Що ж нам робити? - спитав батько. - Ждати смертi, як вiл обуха, чи тiкати свiт за очi? Добриня пiдпер щоку рукою, замислився. Ну що тут порадиш? Правда, рiк, проведений у станi ворога, багато чого навчив. Не раз вiн бачив неймовiрну жорстокiсть завойовникiв: людей - i старих, i малих - витинали до ноги, добро грабували, а оселi спалювали. Iнодi ж, особливо на селах, лише грабували, гвалтували, але не вбивали i не палили - щадили майбутнiх данникiв. Рятувалися також тi, хто заздалегiдь тiкав у недоступнi мiсця, де ?х нiхто не мiг знайти, - в глухi лiси, в болота, яри, печери. А коли навала котилася далi, поверталися додому... Та хто може поручитися, що найгiрше лихо обмине стороною Калиновий Кут? - Кияни, звичайно, будуть оборонятися, - тихо, з роздумом промовив вiн, - Хоча князь Михайло залишив ?х, нiхто i думки не ма? пiддатися вороговi без бою. Во?вода Дмитро просив мене, не барячись, привезти йому крицi, щоб ки?вськi ковалi мали з чого накувати мечiв та наконечникiв для списiв та стрiл. Я пообiцяв. Тож уже з завтрашнього дня треба нам ставати до роботи... - Крицi ми заготовимо, - сказав батько. - Вона допоможе киянам. А як же нам? Хто поряту? Калиновий Кут? - Самим треба рятуватися! - Таж як? - Передусiм у лiсi, на горах, на найвищому деревi, а може, й на кiлькох деревах влашту?мо виту, щоб стежити за дорогами. Якщо вчасно помiтимо нападникiв, то зможемо втекти з села в лiси, заховатися в непролазних нетрях, у хащах, у ямах та кри?вках, якi зробимо заздалегiдь. Когось, звичайно, знайдуть. Але ж не всiх! Комусь пощастить врятуватись... - Ну, якщо татари нападуть зимою, то по наших слiдах у снiгу швидко знайдуть нас i переловлять, мов курiпок, - зiтхнув Василь. - Цьому можна зарадити, - заперечив Добриня. - Пiсля кожного снiгопаду треба буде наробити в усi кiнцi безлiч слiдiв - пройти пiшки, про?хати верхи чи на санях. Це зiб'? татар з пантелику... До того ж вони самi, коли оточуватимуть село, залишать пiсля себе ще бiльше слiдiв... Але ж вони можуть напасти не взимку, а весною, лiтом чи восени. Тодi легше буде заховатися... Знаю, не всiм пощастить, але ж не всiх i знайдуть - хтось i вряту?ться... А що можна ще зробити? - Будемо битися! - вигукнув Iванко запальне. - Жiнок i дiтей вiдправимо в лiс, а самi - за луки, за списи, за сокири та й станемо на супостата! - I що-бо ти кажеш! - безнадiйно махнув рукою батько. - Половина Русi не вистояла, а ти хочеш, щоб Калиновий Кут зупинив таку страшну силу! Марна надiя! - Чому марна, батьку? - на пiдтримку брата став Добриня. - Я згоден з Iванком... Сила у Батия справдi страшна, велика, але ж i вона не безконечна! Коли б кожне наше мiсто, кожне село, б'ючись iз ворогом так, як билися козельцi, переяславцi або чернiгiвцi, вiдривали вiд тi?? сили тiльки по сто татарських багатурiв, то колись ?й, тiй силi, неминуче прийшов би кiнець. Хiба не так?.. Я бачив, скiльки ?х полягло пiд Переяславом та Чернiговом, i скажу вам - не мало! Не сто i не двiстi, а десять раз по сто i по двiстi! I коли б так усюди... ?х так само вража? стрiла, меч i спис, як i нас, то чому, справдi, не стати в Калиновому Кутi на прю з ними, чому хоч трохи не пiдрiзати, не присмалити ?м тут крила! Земля наша велика, та шкода - кожен у нiй сам по собi! Ех, коли б ми всi зiбралися гуртом, у полi, коли б усi нашi князi звели сво? дружини в одне мiсце та виставили супроти Батия усю свою силу - що б вiн тодi сказав? Знаю, Батий хоче завоювати не тiльки нас, а й увесь свiт - аж до Останнього моря! Та свiт великий - у пельку не влiзе! Звичайно, якщо самi не всунемо голову, а будемо до смертi битися з ворогом! У Iванка блиснули очi, Василь теж розпростав плечi, вслухаючись у мову Добринi. Та мати раптом заплакала, обняла внучат i почала приказувати: - Мо? дiтоньки-и! Мо? голуб'ятонька-а! Мо? щебетушечки! Та що ж вас чека?, мо? дорогесенькi! - Цить, Марi?! Завела! - гримнув батько. - I так на душi важко! - Тобi важко, Пилипе, то помовч! - махнула на нього рукою мати. - А менi легше, як виплачусь! I заголосила ще дужче. Молодицi i собi почали схлипувати i пригортати дiтей, мовби вже зараз ?х потрiбно було захистити вiд видимо? смертi. Гнiтючий сум налiг кожному на плечi, на душу i гнув до землi, мов важкий камiнь. Всi мовчали. Один батько, висловлюючи спiльнi почуття, тихо прошепотiв: - Iдуть племена дикi, незнанi! Iдуть гоги й магоги! Невiрнi моаритяни!.. Що ж буде з нами? Що то буде?.. Довго ще, до самих пiвнiв, точилася в хатинi важка, некваплива бесiда, перериваючись то моторошними мовчанками, коли кожен думав щось сво?, нерадiсне, то тихим жiночим схлипуванням, то несподiваним скриком дiтей, що вже поснули. I не бринiли в тiй бесiдi нi радощi, нi веселощi, як це бува? при зустрiчах рiдних людей пiсля багаторiчно? розлуки, а свiтилися в очах лише вiдчай, туга i страх, як у тих, кого жде завтра неминучий судний день. 5 Князь Данило Романович i здивувався вельми, i стурбувався, коли до його хоромини поспiшно зайшов двiрський Бавило i сповiстив, що з Ки?ва з малою дружиною прибув у Галич великий князь ки?вський Михайло Всеволодович. - Де ж вiн? - Данило вiдсунув книжку i легко схопився з ромейського позолоченого дзиглика, нiби йому було не сорок рокiв, а лише дев'ятнадцять. - Проси! - Вiн на Золотому Току, княже, - вклонився Вавило. - 3 почтом. - Чому ж мене не попередили ранiше? Я б зустрiв за мiстом. - Князь ки?вський так мчав, що нiякий гонець не мiг його обiгнати. Всi ледве тримаються на ногах... - Ось як! Тодi - во?вод у поко?, i хай там приготують для них що потрiбно, гриднiв - у гридницю, а князя проси до мене! Вавило вклонився i зник за дверима. Князь Данило рвучко заходив по хороминi, мiркуючи над тим, яка причина привела ки?вського князя в Галич. Однак нiяко? видимо? причини не знаходив. Залишилося одно - чекати. Вiн накинув на себе червоне князiвське корзно i пiдiйшов до великого дзеркала в позолоченiй оправi. Нi, не милуватися собою, бо його дiяльна, палка натура не залишала йому вiльно? хвилини для цього жiночого заняття, а лише причесати гребiнкою чорнявого непокiрного чуба та розправити коротко пiдстрижену бороду i невеликi вуса. Був вiн увесь тугий i мiцний, як молодий дуб. Струнка постава, широкi плечi, гордо посаджена голова, високе чоло i яснi очi - все в цiй людинi свiдчило, що природа щедро надiлила його i силою i розумом. Причепурившись, вiн знову закрокував по просторiй хороминi. I зразу ж думкою сягнув на сiмнадцять лiт назад. Тодi вiн уперше близько зiйшовся в Ки?вi на князiвському снемi[43] з Михайлом Всеволодовичем, сво?м близьким родичем, бо князь Михайло держав його старшу сестру. То був грiзний рiк. Не знати звiдки на Половецьку землю прийшло нечувано сильне вiйсько - монголо-татарське. Половцi намагалися оборонятися, але були розбитi. Навiть найсильнiший ?хнiй хан Юрiй Кончако-вич був убитий, Данило Коб'якович теж. Прибiгли половецькi хани - Котян та iншi - на Русь i сказали руським князям: "Якщо ви нам не допоможете, то сьогоднi ми були побитi, а ви завтра побитi будете". I зiбрали тодi галицький князь Мстислав Мстиславич Удалий та ки?вський князь Мстислав Романович багатьох руських князiв на снем i вирiшили так: "Краще нам зустрiти ?х на чужiй землi, нiж на сво?й". I були тодi на тому снемi, окрiм багатьох iнших, також Данило Романович та Михайло Всеволодович, i хоча князевi Данилу було тодi лише двадцять два роки, а князевi Михайлу за сорок, вони числилися молодшими князями i не вiдали мiж собою неприязнi, а були родичами, друзями. Зiбралися руськi князi на Днiпрi, на Зарубi, а звiдти пiшли на низ до острова Варязького, а потiм - до Олешшя, i коли переходили Днiпро вбрiд, то вiд множества людей не видно було води. А бродники галицькi прийшли по Днiстру на двох тисячах човнiв i пiднялися по Днiпру до Хортицi, де також був брiд на бистринi. I прибули сюди татарськi передовi загони, щоб подивитися на руськi човни i руських во?нiв. Руськi стрiльцi напали i перемогли ?х i йшли за ними вiсiм днiв аж до рiки Калки, поки не зустрiлися з татарськими сторожовими загонами. Тодi наказав Мстислав Мстиславич Даниловi та iншим молодшим князям атакувати татар. А iншим, найстаршим, князям - Мстиславу Ки?вському та Мстиславу Чернiгiвському - нiчого не сказав, бо мiж ним i тими князями була давня ворожда. I тi, нiчого не знаючи, залишилися стояти на мiсцi. Так iз-за князiвських незгод була роз'?днана руська сила. А була вона не мала. Великий князь ки?вський Мстислав Романович наказав полiчити всiх во?нiв, коли князi зiбралися на пониззi Днiпра, i вийшло небувале, неймовiрно велике число - сто три тисячi. Вiдколи стояла пiд сонцем Руська земля, вона нiколи ще не збирала тако? кiлькостi ратних людей. А ще ж половцi обiцяли виставити п'ятдесят тисяч вершникiвi Зiйшлися супротивнi полки. I були сiча люта. Добре пам'ята? князь Данило, нiби це було вчора, сво?х сподвижникiв, витязiв волинських, бо був вiн тодi князем володимирським, Семена Олю?вича i Василька Гавриловича. Ударили вони втрьох i погнали татар, побиваючи ?х. А за Данилом кинулись iншi князi - Мстислав Нiмий, i Олег Курський, i бродники галицькi з боярами Юрi?м Домажиричем та Держикра?м Владиславичем. Тут вiн, Данило, був поранений списом у груди, та, будучи молодим, незвичайно дужим та хоробрим, спочатку не помiтив цього. Був поранений також i Василько Гаврилович. Тим часом пiдiйшли головнi сили хана Джучi та Субедей-багатура i вдарили на половцiв, i тi, рятуючись, кинулися тiкати i роз'?днали галицько-волинськi полки. Хмари стрiл сипонули на них, так що затьмили сонце. Падали люди, падали конi, придавлюючи собою верхiвцiв, i не стало нiяко? змоги пробиватися далi вперед. I з цi?? митi почали русичi вiдступати, а потiм i тiкати - аж до Днiпра. Добре пам'ята? князь Данило, що раптом, тiкаючи, вiдчув велику спрагу i слабiсть у всьому тiлi. I нахилився до струмка, щоб напитися, i побачив як iз його грудей у воду упали червонi краплини. Тут вiн зрозумiв, що поранений... Важко, боляче згадувати той день 16 червня 1223 року, чорний день Русi. Лише кожен десятий во?н добрався до Днiпра, а звiдти додому. Татари наздоганяли втiкачiв i нещадно рубали, забираючи коней, зброю та одяг. Потiм вогненним смерчем прокотилися по пiвденних окра?нах руських земель, дiйшовши мало не до Чернiгова. Ще страшнiшою була доля ки?вських та чернiгiвських полкiв Мстислава Ки?вського та Мстислава Чернiгiвського, яких Мстислав Мстиславич Удалий не сповiстив про початок битви. Цi полки стояли окремо, на кам'янистому правому березi Калки, i дiзналися про початок битви тiльки тодi, коли почули вдалинi шум, крики, тупiт та iржання коней, брязкiт мечiв. Спочатку нiхто нiчого не мiг зрозумiти. Що сталося? Хто на кого напав? Татари на русичiв чи русичi на татар? Потiм вiд Мстислава Удалого прискакав гонець з проханням прийти на допомогу, бо, мовляв, половцi не втрималися, почали вiдступати i розладнали галицькi та волинськi полки. Розгнiвався великий князь на Мстислава Удалого i довго вагався - допомагати йому чи не допомагати? Деякi молодшi князi i во?води без дозволу великого князя кинулися на поле бою. Першим серед них був Михайло Всеволодович... Бачачи це, Мстислав Романович нарештi дав наказ перейти Калку i вступити в бiй. Та було пiзно. Татари вже встигли розгромити половцiв i зiм'яти, розбити полки Мстислава Удалого та Данила Романовича. Почався загальний вiдступ, що скоро перерiс у безладну втечу. Тепер Мстиславу Романовичу потрiбно було думати не про те, як допомогти галичанам, волинянам та половцям, а як урятувати сво?х киян та чернiгiвцiв. I вiн вiдвiв сво? вiйська за Калку, на старе мiсце, i тут поспiхом поставив табiр - обнiс його камiнням та частоколом. Три днi тривала оборона, люди знемагали вiд ран та спраги, вiд пекучого сонця. Розумiючи, що довго протриматися не пощастить, великий князь послав до татарських во?вод Черкана та Тешкана, а особливо до во?води донських бродникiв Плоскинi довiрених людей на переговори. Зрадник Плоскиня дав слово, що нiкого не уб'ють, а випустять усiх за викуп. Повiривши його облудним словам, русичi вийшли з табору. I тодi кочовики накинулися на них з усiх бокiв i всiх до одного перебили, а князiв та во?вод поклали на землю, покрили дошками i на тому помостi бенкетували доти, доки нещаснi полоненики там сконали. Калка[44]! Коротке колюче слово, що буде вiчно ятркти серце невгасимим болем. Калка! Невеличка степова рiчечка, притока Кальмiуса! Ти могла б стати мiсцем нашо? звитяги, якби знайшовся сильний i розумний вождь, що зiбрав би все вiйсько в один кулак. Могла б! Але не стала - через нерозум, через князiвськi незгоди та чвари, заздрiсть та роз'?днання... Натомiсть стала нашою неславою, нашою мукою i непоправною втратою - спiльною могилою для тисяч i тисяч руських витязiв... Хто ж винен? Мстислав Удалий та Мстислав Ки?вський, ворожда мiж якими привела до роз'?днання вiйська? Половцi, що кинулися тiкати вiд першого натиску татар i розладнали стрiй галицько-волинських полкiв? Чи й вiн сам та iншi молодшi князi, якi могли сказати сво? слово i наполягти на об'?днаннi, але не сказали i не наполягли? Може, коли б вони тодi на Калцi винищили вiйсько хана Джучi, - а така можливiсть була, - то тепер не прийшов би i не погромив Рязансько? та Суздальсько? земель його син Батий, не тiкали б звiдти в Галичину та на Волинь тисячi втiкачiв - бояр, ремiсникiв, смердiв? Може... Тут плин його думок перервався: до хоромини зайшов князь Михайло. Данило викинув наперед руки - пiшов йому назустрiч. - Брата! Я радий бачити тебе в Галичi! Мiй дiм - твiй дiм2 Ти сам! А де ж твоя жона, а моя сестра, Олена? Де тво? домочадцi? - Я так поспiшав, що залишив ?х на пiвдорозi з дружиною. Вони незабаром прибудуть до тебе. А зi мною лише боярин Федiр, мiй духiвник Iван та невеликий почет. Вони почоломкалися. Данило запросив князя сiдати. - Спасибi, брате, - розправив сивi вуса Михайло Всеволодович. - Я теж радий, що дiстався до тебе. Хоча мiж нами було всього - i доброго, i злого, я думаю, ти не пам'ятатимеш зла, як i я його не пам'ятаю, i допоможеш нам у нашiй бiдi. - Що ж трапилося, брате? Кажи! Михайло Всеволодович пiдняв стомленi очi, гiрко усмiхнувся. - Калка i через багато лiт нагаду? про себе, бо там ми повелися не мудро... - Калка? - здивувався Данило Романович, вражений тим, що ки?вський князь мовби прочитав його нинiшнi думки-спогади про давно вiдшумiлi подi?. - Яким чином? - Ми втекли з Ки?ва, брате. - Втекли з Ки?ва? Чому? - Мунгали пiдступили... Ти зна?ш, що навеснi упав Переяслав, а це хан Менгу сплюндрував Чернiгiв i пiдiйшов до Ки?ва... - О Боже? Була битва? - Битви не було. З якими силами було обороняти Ки?в? У мене всього жменька дружинникiв! Тож я, не чекаючи, поки мунгали перекриють всi входи й виходи з мiста, вирiшив ?хати до тебе та до короля угорцiв Бели, щоб просити допомоги. Поодинцi ми нiчого не вдi?мо - татари поб'ють нас! Пам'ята?ш Калку? - Ще б пак! - Я довго думав у той вечiр - як бути? Обороняти Ки?в i вмерти смертю витязя - достойно. Але так ми нiколи не переможемо страшного ворога, який загрожу? всiм - i нам, i угорцям, i полякам, i нiмцям... То л й подумав: хто ж об'?дна? всi цi сили, якщо я загину в Ки?вi? Я - великий князь, менi i належить це зробити! Ось чому я тут... - А як же Ки?в? - Замiсть себе я залишив там тисяцького Дмитра. Це хоробрий i розумний боярин... - Я його знаю. Муж справдi достойний. - Я наказав йому силами городян захищати мiсто до останку. Але не думаю, що Ки?в довго протрима?ться. Дуже нерiвнi сили. - Шкода столицi нашо?... - Ти гада?ш, брате, що я мiг би зробити там бiльше, нiж зробить Дмитро? Ти мене осуджу?ш? - Нi, не осуджую, хоча кияни, мабуть, осудять. Перед тво?м приходом менi теж пригадалася Калка. Ми там зазнали поразки тому, що були роз'?днанi - половцi самi по собi, волинськi та галицькi полки самi по собi, а князi ки?вський та чернiгiвський взагалi навiть не знали, що ми розпочали битву... Тому менi зрозумiлi тво? турботи, брате. - Я радий чути це. - Однак менi не зрозумiло, як я можу допомогти Ки?ву? Вести туди свою дружину? Так татари ж оточать ?? в полi i знищать так же, як колись на Калцi... - Нi, я мислю iнакше. До цього кожне наше мiсто оборонялося самотужки. Звичайно, скiлькись татар гинуло при цьому теж, але наших значно бiльше. Тож, мабуть, нам треба просити допомоги у короля угорцiв Бели, об'?днатися з ним, а може, ще й з поляками - i разом стати супроти Батия. I не оборонятися в мiстах, а в полi зiйтися у вiдкритому бою. - Я згоден з тобою, брате, - кивнув головою Данило. - От тiльки чи погодиться на такий союз Бела? Дуже вже угорськi королi зазiхали на Галичину та навiть i на Волинь. Скiльки з-за цього пролилося кровi i нашо?, i ?хньо?! - Я хочу просити у Бели для сина Ростислава руки його доньки... Гадаю, це допоможе i вкласти, i скрiпити наш во?нний союз. - Спробуй, брате. Якщо Ки?в i Естергом дiйдуть згоди, то i я пристану до вашого союзу, та ще й скрiплю його шлюбом сина Лева з молодшою донькою Бели. А там будемо думати, як залучити i полякiв до нього. Коли б пощастило це зробити, тодi Батий, вiрю я, був би нам не страшний. Тодi б i в поле можна було вийти та позмагатися з ним. Отже, як я розумiю, ти перепочинеш кiлька днiв у Галичi i знову - в дорогу? - Так, брате, i знову в дорогу. Тiльки не через кiлька днiв, а завтра. Час не жде! - Як хочеш, брате. До тво?х послуг, як повернешся, буде мiсто Луцьк - для прокорму сiм'? та дружини. - Дякую, брате. Хоча не завжди ми жили в злагодi, але я бачу, що ти ма?ш добре серце i не пам'ята?ш образ i зла. Ще раз дякую тобi. - Нема за що, княже. Ми брати i повиннi жити, як брати... А тепер ходiмо до трапезно?. Уже обiдня пора - час i пiдкрiпитися. 6 Зима видалася снiжною, вiтряною. Удень трохи прояснялося, затихало, а над вечiр з заходу задував вiтер, шелестiв в очеретяних та солом'яних стрiхах, жбурляв снiгом, закручував такою вiхолою, хурделицею, що вранцi вийдеш iз хижi - i берися за лопату, бо нi до криницi дiйти, нi до кузнi, нi до хлiва. Калиновий Кут лежав пiд снiгом, як пiд бiлою пуховою ковдрою, вiдрiзаний вiд усього свiту. Що там, далi, за лiсами, за борами? Що там дi?ться у тому незнаному великому свiтi? Чи не наступають знову татари? Чи не виринуть раптом iз-за бору або з-за гори та не потягнуть у неволю? Страшний погром, якого зазнали вiд Бати?вих орд Переяславщина та Сiверщина, нагнав великого жаху на Ки?вщину, Волинь, Галичину та на iншi землi. Всi зi страхом чекали сво?? черги - ось-ось прийде бiда! Разом з тим кожному хотiлося вiрити - а може, пронесе? Може ж трапитися так, що Батий злама? собi карк, схопить його трясця, що вiн уже, нарештi, наситився кров'ю людською i облишив намiр завойовувати чужi землi? Це була дуже непевна i хистка надiя, але людям притаманно завжди сподiватися на краще, i вони, часто всупереч здоровому глуздовi, сподiвалися. I хоча тремтiли, сидiли на мiсцi, бо ж куди втечеш вiд долi та й де шукати захисту? Калиновий Кут тремтiв теж, бо багатьом i досi стоять перед очима чорнi згарища сусiднiх Княжич, Музич, Жорнiвки та замерзлi, обгризенi хижими звiрами та здичавiлими собаками трупи побитих людей. Принишк, тремтiв - i жив. Навiть iнодi веселився. Напередоднi Великого посту наступав масний тиждень - Масляна. В суботу батько сказав: - Годi! Напрацювалися! Заготовили крицi на двi пiдводи - аби довезли до Ки?ва. Завтра масниця! Цей тиждень будемо вiдпочивати! - Як годi, то й годi, - вiдразу погодилися Василь та Iванко. - Руки вже аж гудуть! Добриня промовчав, але й вiн був радий вiдпочинковi, бо, справдi, цiлий мiсяць усi працювали вiд зорi до зорi. П'ятдесят пудiв крицi далися ?м нелегко! Земля замерзла - довбати копаницями руду було так важко, що довелося запрошувати односельчан на помiч. Спасибi - нiхто не вiдмовив. Коли почули, що залiзо потрiбне Ки?ву для виготовлення стрiл, списiв та мечiв, кожен день приходило на допомогу по кiлька чоловiкiв. Але ж основний тягар лягав на нього, на братiв та батька. Окрiм руди, заготовляли вугiлля, довбали глину для тиглiв, працювали в кузнi... Щовечора приходили до хати задимленi, стомленi. Ледве встигали вмитися та повечеряти, як знемагав сон. А рано-вранцi - знову роздмухували вогонь у горнi. I так щодня... Почувши про Масницю, Ганночка приступила до Добринi. - Добрику, братику, зроби на озерi крутилку! Хай усеньке село зiйдеться на гулi та побачить, який гарний у мене брат! - I вiн прийде? - спитав, усмiхаючись, Добриня. - Про кого ти? - не зрозумiла Ганночка. - Ну, той, хто впав тобi в око. Ганночка почервонiла. - Нема? такого. - Не кажи! Я давненько помiтив, що з тобою щось дi?ться. З нетерпiнням ждеш вечора, наряджа?шся, видивля?шся на себе у вiдро з водою, - дражнив сестру Добриня. - А це вiрна ознака, що закохалася. От тiльки не знаю, хто ж буде мо?м родичем... Ганночка спалахнула ще дужче, засмiялася. - Зроби крутилку - отодi й побачиш! - Та зроблю вже, якщо старе колесо знайдеться. - Якщо старого не знайдеться, нове з воза знiмемо! Василь та Iван похитали головами, а батько лагiдно прогув: - Ну й коза! Хiба такiй вiдмовиш? Наступного ранку Добриня знайшов колесо, довгу мiцну ворину, дубовий кiлок, лом, молот - винiс усе це на озеро. Йому на допомогу вийшли Василь та Iван з дерев'яними лопатами. Спочатку на льоду розчистили вiд снiгу велике коло, посерединi ломом пробили в льоду дiрку, вставили в не? кiлок i молотом забили в дно. На кiлок надiли колесо, до нього прив'язали ворину, а з обох кiнцiв ?? - санчата. Крутилка готова - тiльки держись! Пiсля обiду вся сiм'я, окрiм батькiв, вийшла на озеро. Ганночка побачила крутилку, що вже добре вмерзла в лiд, - сплеснула на радощах руками. Очi ?? заблищали. - Братику! Який же ти хорошийi - I цмокнула Добриню в щоку. - Покатай! Вона сiла на однi санчата, Iванко вмостився на другi. - Ану, братики, понатужтеся! Добриня з Василем засунули кiлки мiж шпицi колеса i почали крутити. Санчата спочатку заскрипiли, зрушили з мiсця, потiм засковзили по гладенькому льоду все швидше i швидше. Ганночка запищала, заверещала вiд утiхи, мiцнiше вхопилася руками за тичку, щоб не злетiти в снiг. Iванко на другому кiнцi заухкав вiд радощiв також, розхристав кожуха, виставивши назустрiч морозному вiтровi почервонiлу вiд холоду шию. - Швидше! Швидше! Санчата лiтали по колу мов птахи. Стугонiв лунко лiд, заливалася веселим смiхом Ганночка, вигукував щось захмелiлий вiд морозяного вiтру Iванко - i голосна луна покотилася понад Рокитним озером до села. Потiм каталися Милана з Гафiйкою - легко, повiльно, бо молодицi тримали маленьких Добрикiв. З ближнiх хат вигулькнули люди. Спочатку одна постать, потiм друга, третя почимчикувала навпростець, по снiгу, через городи, до озера. Згодом вiстка про крутилку швидко рознеслася по дальнiх вулицях - i парубки та дiвчата, а за ними i малеча поспiшили на це веселе зимове гуляння. Ставали колом, перегукувались, пересмiювались, а дiтваки шниряли помiж дорослими, штовхалися, гралися в снiжки. Добриня з Василем вiдiйшли вбiк, Милана та Гафiйка звiльнили санчата для iнших, бо кожному ж хотiлося зазнати втiхи вiд швидко? ?зди. Дехто не мiг утриматися - зривався з санчат i поковзом летiв у пухкий снiг, пiд ноги тим, хто стояв довкола i ждаз сво?? черги. Тодi його зi смiхом i гамором витягали, ставили на ноги, обтрушували. Всiм було весело. Поприходили також молодi чоловiки з молодицями та дiтьми, навiть старi повилазили з хат - причовпли, щоб подивитися, як веселиться молодь. В кожухах, свитках, овечих шапках, чоботях i личаках, жiнки - в домотканих хустках з овечо? вовни, всi раптом забули про тривоги, якi непоко?ли ?х вдень i вночi, про смертельну небезпеку, що прича?лася десь у далекому полi Половецькому, жартували, смiялися, каталися на крутилцi. Здавалося, весь Калиновий Кут зiбрався тут, на льоду Рокитного озера, по берегах якого у тихому снi, пiд бiлими снiгами, снили гiллястi рокити. Тiльки зараз Добриня до кiнця вiдчув i зрозумiв не розумом, а серцем, що вiн з iншого, чужого свiту, яким для нього була половецька та татарська неволя, повернувся в свiт звичний i рiдний - додому. Багатьох хлопцiв i дiвчат вiн не впiзнавав - виросли, стали дорослими. Iншi постарiли, заросли бородами, але його впiзнавали, махали вiтально руками або пiдходили, радо поплескували по плечах, тиснули руки. Це тi, з ким вiн ще не зустрiчався. А з тими, хто приходив допомагати в роботi - в рудку чи в кузню, вiтався як з добрими друзями. Десь у гамiрливому натовпi загубилася Ганночка, зникли Василь та Iванко, а вiн стояв одинаком i радiв з того, що сво?ю нехитрою крутилкою принiс землякам радiсть. Раптом вiн вiдчув на собi чийсь погляд. Пiдвiв очi - i побачив на протилежному боцi кола, серед людей, Милану, зустрiвся з ?? поглядом. I такий бiль у ньому вичитав, такий смуток i таку любов, що йому перехопило подих. Вона вже, мабуть, довго так дивилася на нього, бо нiчого i нiкого побiля себе не помiчала, була заглиблена в себе, в сво? думки i навiть не чула, як пхикав, простягаючи до мами рученята, маленький Добрик. На ?? очах стояли сльози. У Добринi обiрвалося щось у душi. Так ось як кохала i коха? його й досi Милана? Довгi роки невiдомостi, коли всi поклали на ньому хрест, не пригасили ?? почуттiв. Нi замiжжя, нi народження сина, нi приналежнiсть до його роду не змогли вбити в нiй того кохання, що спалахнуло в ?? серцi п'ять з лишком рокiв тому, а тепер, коли вiн несподiвано з'явився, розгорiлося, видно, ще з бiльшою силою. Бiдна, бiдна Милана? Як же ?й важко! Як потрiбно стримуватися, щоб у сiм'? не видати себе, сво?х почуттiв жодним словом, жодним поглядом - перед Василем, перед батьками, перед Iванком та Ганночкою, що ма? таке пильне око i такий гострий язик, перед ним, зрештою! А тут те почуття прорвалося, i вона з ним нiчого не змогла подiяти. Мабуть, дуже вже почувала себе нещасливою у замiжжi, коли не змогла стриматися. Милана помiтила, що вiн на не? дивиться, i почервонiла, але очей не опустила. Тiльки вуста ?? розкрилися назустрiч йому, i з них, здалося Добринi, злетiло одне-?дине слово, що пролунало в його ушах, мов грiм: "Доб-рику-у!" На одну коротку мить вiн втратив самовладання i аж подався вперед. Якийсь внутрiшнiй вихор ураз розчахнув його нутро, пекучим вогнем струсонув, опалив серце, ударив у голову i потьмарив свiдомiсть. Як вiн утримався, щоб не кинутися до не?, не схопити ?? на руки i не понести на очах у всього народу геть - хоч i свiт за очi! Однак утримався, нiби прирiс ногами до землi! Стиснув зуби i серце - i так стояв у страшнiй душевнiй напрузi, аж поки не затих той вихор, що збурив почуття, i поки не прояснився розум. I тут вiн побачив, як до Милани пiдiйшов Василь, щось сказав ?й. Жiнка здригнулася, мов зiгнала з себе примарний сон, враз зiв'яла, оглянулася довкола, узяла маленького Добрика за ручку i, ще раз кинувши якийсь благально-розгублений погляд на Добриню, повернулася i вслiд за Василем зникла у натовпi. У Добрининих грудях важко бухкало серце, а в головi гуло. Вiн поволi приходив до тями. Що з ним сталося? Яка сила закрутила його, мов трiску, i замалим не затягнула у глибокий вир, з якого годi було б вибратися? Як би вiн дивився у вiчi братовi? Батькам? Нi, слава Богу, що вихор, налетiвши раптово i на якийсь час збаламутивши його душу, так же раптово i щез, як з'явився. Минулого не воскресити. Хiба для того повернувся вiн з далеких дорiг до отчого дому, щоб принести в нього розлад i горе? Потiм перед його внутрiшнiм зором зринуло юне личко ки?всько? бояришнi, зринуло мимоволi, зовсiм несподiвано. Iнколи, правда, вiн згадував про не?, навiть примiряв подаровану нею сорочку, але сьогоднi про дiвчину i думки не було - i раптом в його уявi спливло ?? личко так зримо, нiби вона сама з'явилася перед ним. ?? темнi, з iскринками, оченята сумно заглянули йому в р,ушу, нiби кликали до себе, i вiн гiрко усмiхнувся. Ну, навiщо ти дума?ш про не?? Навiщо згаду?ш? Поглянь на небо - високо? Отак i смердовi до боярина - ще вище! Янка - бояришня, дочка друго? пiсля князя людини в мiстi! У самому Ки?вi? Схаменися, парубче! Забудь! Викинь з думок! Вiн тихо зiтхнув i попростував додому. Над озером стояв людський гомiн, чувся дiвочий смiх, дитячий вереск. Пiд полозками санчат дзвiнко гримiв кришталевий лiд. А вiн iшов поволi, мовчки, i серце його скнiло вiд неясно? тривоги i невдоволення. I тiльки тодi, коли з-за снiгових кучугур виглянули темнi стрiхи батькiвсько? хижi, прискорив ходу. Масниця. Радiсне праслов'янське свято проводiв зими. Цiлий тиждень перед Великим постом над Калиновим Кутом стояв смачний дух свiжоспечених млинцiв, що разом з димом викочувався з широких, виплетених з лози та обмазаних глиною коминiв i розносився по всьому селу. Пекли ?х у кожнiй хатинi, перекладали сиром, заливали сметаною - i знову ставили в печi, щоб достигли, розiмлiли, засмажилися. Пригощали ними гостей, а потiм самi йшли в гостi, щоб поласувати чужими млинцями, що чомусь здавалися смачнiшими, нiж удома. У середу Ганночка з самого ранку почала чепуритися: лугом та сушеним любистком змила голову, одяглася в чисту сорочку, нову плахту i барвисту корсетку. Кiлька разiв заглянула в цеберце з водою - чи гарна? - Ти куди? - здивувався Добрикя. - До кого так рано? - На Широкий Берег - до Лебедiв... I тебе запрошували. - До Лебедiв? Хто б же мiг там мене запрошувати? Ганночка грайливо повела очима. - ? там така. Тiльки ти на не? i не глянув, коли вона була на озерi, а все не зводив очей з... - Ганночко! - ледве встиг обiрвати сестрину мову Добриня, вражений тим, що його i Миланина та?мниця - зовсiм не та?мниця для цi?? спостережливо? i проникливо? дiвчини. - На кого ж я мав дивитися? Я знаю рiд Лебедiв, але ж там усе були дрiбнi дiти! - Дрiбнi! Коли ж то було! А тепер там... - Ганночка спалахнула, як мальва на сонцi. - А тепер там... - Ага, ось воно що! - здогадався Добриня. - Як же його звати? - Кузьмою... А ти звiдки зна?ш? - Ганночка була збита з пантелику. - Кузьма... Кузьма... Я щось не пам'ятаю такого... - Ну, де б же тобi пам'ятати! Йому було лише п'ятнадцять рокiв, як ти зник з села... А тепер вiн... Тепер вiн... - Гарний хлопець? - не то запитав, не то закiнчив обiрвану мову сестри Добриня. - Гарний... - Ганночка зашарiлася ще дужче. - А Росиця ще краща! - Росиця? Хто це? - Ну, його сестра молодша. - Та, яко? я не запримiтив? - Ти здогадливий. - I вона запрошувала мене на млинцi? - Казала: приходь з братом. - Гм, доведеться пiти... Тiльки ж зачекай, поки i я приберусь. Вiн глянув на домашнiх, але всi вони були зайнятi сво?м дiлом, одна Милана, видно, слухала ?хню розмову, бо раптом пiдвела голову вiд гребеня з мичкою - вона пряла пряжу - i пронизала його коротким, але гострим поглядом. Та тут же i опустила очi на прядку, нiби та прядка, що хурчала пiд ?? ногою, цiкавила ?? найбiльше. Добриня помiтив це, але промовчав. Дiставши з божницi бритву, яку зробив у кузнi сам на зразок Василакi?во?, поголився, одягнув Янчину сорочку, що була йому якраз впору, накинув на себе кожуха, шапку i кивнув Гакночцi: - По?демо! Я запряжу коня в сани! У Лебедiв хижа велика, простора, але сiсти нiде: повно парубкiв та дiвчат. У божницi горить свiча. За столом гамiрно, бо там сто?ть велика макiтра з млинцями, i кожному хочеться пiдчепити з не? налисника, що пахне маслом i сметаною. Назустрiч Ганночцi кинулася невеличка, але гарна, жвава дiвчина. - Ой, яка я рада, що ти прийшла! А ми збира?мося кататися на санях! - защебетала вона. Щоки ?? зарожевiли, очi блищали. Зверталася вона до Ганночки, а зиркала на Добриню, i було ясно, що зрадiла вона передусiм його приходовi. - Кузьмо, Кузьмо, а йди-но сюди, поглянь - хто до нас завiтав! З-за столу, вiдклавши гуслi, пiдвiвся дебелий чорнявий парубiйко. З-пiд густого чуба на Добриню несподiвано глянули по-дитячому добрi очi. - А-а, Ганночка! Добриня! I справдi дорогi гостi! Роздягайтеся та сiдайте до столу - там, зда?ться, ще дещо залишилося в макiтрi! - i Кузьма так стиснув Добринину руку, що той аж засичав, хоча i сам був не iз слабеньких. - Ну й ведмiдь! - Добриня потер затерплу руку. - Як тебе вимахало! I коли ти встиг стати таким? Пам'ятаю, безштаньком бiгав... - Го-го-го! Коли те було! - зареготав Кузьма. - А тепер, коли зустрiну в лiсi ведмедя, то не я вiд нього втiкаю, а вiн вiд мене!.. Вiн смiявся гучно, розгонисте, як це роблять люди вельми дужi, сповненi житт?во? сили, впевненi в собi. Довкола всi теж зареготали, а надто Ганночка, яка не спускала закоханих очей з парубка. Тим часом Кузьма, зблизька розглядаючи Добрито, вiв далi. - А ти, братику, залишився таким, яким я тебе пам'ятаю. - Яким "таким"? - спитав Добриня. - Не молодим i не старим, не високим i не низьким, не чорним i не рудим... - Не занадто мудрим i не дуже дурним, - скориставшись паузою у мовi Кузьми, вставив Добриня. - Ну, я такого не сказав, - знову зареготав Кузьма. - А от що залишився у тво? лiта парубком, то вiд цього нiкуди не дiнешся... Гей, дiвчата, ви чу?те - серед нас об'явився старий парубок! Ще й посивi? в парубках! Га? - Колодки йому на шию! Колодки! - закричали дiвчата. - Почепiть йому колодки, щоб не забув, що пора вже й за розум братися! - Та жону придбати! - Та дiток годувати! - Де господиня? Де Росиця? Неси сюди колодки! Та якi найважчi! Щоб не забув нiколи, як справляв Масницю у Лебедiв! Росиця зашарiлася, метнулася в сiни - внесла пару важких березових колодок, зв'язаних вiрьовочкою, i повiсила на шию Добринi. Всi втiшно заплескали в долонi. - До танцю! До танцю Де гуслярi? Добриня розвеселiв - вiд щастя, яке не покидало його з часу прибуття в Калиновий Кут, вiд молодечо? сили, що буяла в його тiлi, вiд радiсних юних облич, що обступали довкола, вiд рiдного духу, в якому вирiс i який знову обгорнув його. Вiн ухопив Росицю за тонкий стан i, не ждучи бубна i гуслiв, закружляв з нею по хатинi, сам собi примовляючи: Молодий молоду Посадив на льоду - уставай, молода, бо студена вода! Ой, дiд-ладо, молоду, ой, дiд-ладо, на льоду! Уставай, молода, бо студена вода! Смiх, вереск, гам. Вiн теж смiявся, приспiвував i далi танцював з Росицею, згадуючи, що давним-давно ось так же весело приспiвував цю пiсеньку Миланi i танцював з нею. Хтозна-коли, нiби минуло цiле життя. А всього ж п'ять рокiв! Та яких! У якому лиховi, у яких бувальцях вiн побував! I що готу? для них новий час, нове майбутн?? Та зараз не до спогадiв. Його з Росицею оточили дiвчата, теж спiвали, смiялися, танцювали до упаду, аж поки вибилися iз сил i в знемозi не попадали на ослони. Тодi вiн зняв з ши? колодки i повiсив ?х на шию Росицi. - Хай наша господиня знайде цього року собi господаря! - i закружляв з нею по тiснiй хатинi, аж задвигтiла пiд його ногами глиняна долiвка. А дiвчата тут же защебетали: Ой дiвчино-вутко, виходь замiж хутко за отого молодого, що танцю? прудко! Росиця розчервонiлася, була гарна й щаслива, ?? очi сяяли дивним вогнем, виразнi бровенята зметнулися над ними, як двiйко ластовенят, а вiдкритий рот жеврiв малиново, мов жар, вiдкриваючи сво? пелюстки назустрiч парубковi. Добриня не зводив з не? очей - замилувався, залюбувався ?? молодою красою, ?? рухливим пругким станом, що тремтiв у його руках, мов гнучка берiзка, i забув про все на свiтi - i про те, що колись пережив, i про грiзну небезпеку татарську, i про Милану, i про Янку, i про во?воду Дмитра, який чекав-чекав i, мабуть, уже не мiг дочекатися вiд нього крицi. Гей, яка радiсть розпирала йому груди, яка нестримна молода сила буяла в його тiлi! Вiн був у цю мить щасливий, як не бував нiколи! Врештi Росиця випручалася з його рук, кинула колодки на припiчок i показала рукою на заставлений ?жею стiл, бiля якого поралася мати. - Вже все прочахло! До столу! До столу! Розшалiлу, розгарячiлу молодь двiчi запрошувати не довелося: всi були голоднi, бо давно минула обiдня пора, i з галасом накинулися на млинцi, сир та сметану. В одну мить змели все - навiть ложки пооблизували. - Мало, мало! - загукали парубки. - По?демо по селу! Рядженими! Рядженими! Наряджайтесь так, щоб i рiдна мати не впiзнала! Знову зчинилася метушня. Парубки вивертали кожухи i шапки, розмальовували обличчя сажею, бiлою глиною, пiдперiзувалися перевеслами з соломи та сiна. Дiвчата ие вiдставали вiд хлопцiв - натирали щоки калиною, квасом, а носи сажею, обмiнювалися одягом та й той вивертали, коси заквiтчували стрiчками. Кузьма дiстав з комори ведмежу шкуру, залiз у не? - став як справжнiй господар лiсу. Росиця поверх кожушанки натягла материну бiлу сорочку, на голову причепила куделю зелено? омели, пiдв'язалася житнiм перевеслом - стала нiби польова русалка-мавка, i тепер ?? справдi нiхто не мiг пiзнати. Один Добриня не наряджався, вважаючи, що його i так мало хто в селi зна?. - По?хали по селу! По селу! Надвор! - залунали голоси. Всi вивалили з хатини на вулицю. Хтось iз парубкiв миттю пiд'?хав саньми, в якi було запряжено пару гнiдих. Дiвчата зразу ж вплели ?м у гриви червонi стрiчки. Добрининому коневi - теж. Третi двоконнi сани спорядив Кузьма. Конi лякалися його ведмежо? шкури - ставали дибки, хропли, але його мiцна рука швидко вгамувала ?х. Зате коли дiвчата й хлопцi всiлися на сани i Кузьма вйокнув, конi з мiсця рвонули навскач. Добриня ?хав позаду, в який раз розглядаючи рiдне село. Зачувши звуки бубнiв i гуслiв, галас i спiви молодi, з хат виходили люди, схилялися на плетенi з верболозу ворота, дивилися на веселе гульбище. Калиновий Кут складався з багатьох широко розгалужених родiв - Вовкiв, Лебедiв, Сичiв, Орлiв, Журавлiв, Ведмедiв, Шульгiв, або Сульгiв, Рябоволiв, Бойкiв та iнших, яких Добриня вже й забув, бо вони вивiялися з його пам'ятi. Сам вiн належав до роду Сичiв. Селилися Сичi бiля Рокитного озера. Про Лебедiв знав менше - вони займали найдальший куток бiля Широкого Берега, а Росицю та ?? брата Кузьму майже не пам'ятав. Пiдросла молодь, розквiтла. Яка красуня Росиця! А Кузьма по-справжньому молодець - гарна пара для Ганночхи! Аби ж тiльки щастя ?м! Добриня не здивувався, коли побачив, як Ганночка, мов коза, першою стрибнула на сани до Кузьми. Видно, й справдi кохаються... А от Росиця, заквiтчана зеленою омелою, дарма що молода i що люди могли хтозна-ях подумати про не?, не побоялася сiсти до нього в сани. Невже вiн ?й так сподобався? I коли вона встигла його запримiтити? Невже це його доля, його судьба? А вiн? Чи зумi? вiдповiсти ?й вза?мнiстю? Чи зумi? забути, вирвати з серця Милану? Мусить! Милана - братова жона, вiдрiзана скиба, про не? треба забути назавжди i навiть не згадувати! Братова жона!.. Але ? ще одна iстота на свiтi, про яку вiн - хочеш не хочеш - та й згаду?: Янка! Ось до кого тягнеться його серце! Ось чи? оченята сняться йому в парубоцьких снах! Янка! Гм, Янка! Бояришня Янка! Вередливе, пустотливе дiвча! Вiн гiрко усмiхнувся сво?м думкам. Ну навiщо ти дума?ш про не?, Добрине? Навiщо згаду?ш ??? Хiба не розумi?ш, що тобi до не? - як до сонця? Смерд - i бояришня! Монгольський богол - i донька во?води ки?вського! Хiба цi поняття сумiснi? Забудь про не? думати, як i про Милану! Тим часом рядженi ?хали по селу. Зупинялися там, де просила котра-небудь iз дiвчат. Тодi вона йшла до хати i виносила макiтру млинцiв. Всi оточували ??, хапали тi млинцi - i знову смiх, галас, веселощi. Гули бубни, гули гуслi. Танцювали рядженi - у вивернутих вовною назовнi кожухах, з розмальованими обличчями, схожi на диких звiрiв, чортiв, вiдьом та русалок. Потiм конi мчали далi, i в ?хнiх гривах розвiвалися на вiтрi барвистi стрiчки, i над селом лунав дзвiнкий дiвочий смiх та парубоцький жарт. Хтось надумав: - А давайте по?демо за село! У поле! В лiс! Iнший порадив: - На Iрпiнь! З горбiв поката?мося! Це сподобалося всiм. - По?демо! По?демо! До них пристало ще кiлька саней - з iнших куткiв, i чимала валка ряджених вихопилася за поворот - помчала по на?ждженiй дорозi мимо кладовища до високого пагорба, що круто спускався до рiчки, а з другого боку - до яру. Тут хлопцi повипрягали коней, повитягали з саней дишлi. - Сiдайте! Хто не бо?ться перевернутися - до мене! Добриня теж вкпряг коня, прив'язав до грушi. Сани притягнув на край кручi, сам сiв попереду, щоб правувати ними. Бiля нього притулилася, принишкла Росиця, а за ними вмостилися хлопцi й дiвчата. Хтось пiдштовхнув ззаду - i сани, набираючи швидкостi, завихрюючи за собою пухкий снiг, помчали з гори. Було весело. Швидка ?зда захоплювала. Обличчя розпаленiли, з уст зривався смiх i спiв. Потiм дiвчата вiд страху почали попискувати, тулитися до парубкiв, та Добриня керував вправно, не перекинувся, не за?хав у замет, а з гуркотом перемахнув по льоду рiчку i зупинився далеко посеред заснiженого лугу. - При?хали! А тепер, хлопцi, тягнiть сани нагору! Хлопцi, мов молодi лошаки, швидко потягнули назад, а Добриня на правах господаря йшов з дiвчатами по ?хньому слiду i пiдганяв: - Но! Соб! Гаття! Росиця не вiдставала вiд нього, i ?? щасливi очi сяяли радiстю. Бо хiба ж багато для щастя треба? Ласкавий погляд коханого - i ти вже на сьомому небi! Назустрiч ?м з гори раптом ринуло щось волохате, страшне, все в снiгу. Кумельгом покотилося прямо на дiвчат. - Р-р-р!.. Дiвчата заверещали, сипонули врозтiч. - Ой людоньки-и!.. Страховисько пiдвелося на ноги - з вiдкинуто? назад ведмежо? голови висунулася чорна чуприна Кузьми. Вiн реготав - аж заливався. Дiвчата накинулися на нього з кулаками, почали штовхати пiд боки, а Кузьма вiдмахувався, падав у снiг, качався в снiгу, як у пуховi, рикав, мов роздратований ведмiдь, i намагався пiймати котру-небудь iз них. Смiх, виск, веселощi... А Добринi якось стало не по собi. Звiдкiлясь здалеку, з-за лiсу, з-за бiлих снiгiв, враз долинув до нього гiркий запах диму, жiночий зойк, дитячий плач, тупiт копит, брязкiт шабель i чужий гортанний вигук: гурракх, гурракх!.. Спогад? Марево? Так, несподiваний спогад, що жив у його пам'ятi i не мiг вивiятися з не?, гострим болем пронизав йому серце-Як тихо i гарно навкруги! В якому тихоплинному снi сто?ть пiд снiгом зелений бiр за Iрпенем! Як ясно ся? в голубому небi золоте сонце! I як весело луна? парубочий смiх, i щастям сяють дiвочi очi! Чи ж надовго все це? Вiн зупинився i стояв задуманий, похмурий, заглиблений у сво? важкi спогади, аж поки раптом не вiдчув дотик чи??сь тепло? руки i нiжний голос сестри не вивiв його з холодного тупого зацiпенiння: - Добрику, Добрику, що з тобою? Що? Роздiл III. КНЯЗI 1 В перший день Великого посту Добриня з братом Iванком вирушили до Ки?ва. На санях у кожного - круглi лозовi кошелi з крицею, рептух вiвса та чимала в'язка сiна - для коней, полотняна торбина з житнiм хлiбом та замерзлим салом - для себе. Ви?хали вдосвiта, ?хали цiлий день, а Бiлгородськi ворота поминули перед самим закриттям, коли вже добре сутенiло. За Софi?ю повернули лiворуч - до садиби тисяцького Дмитра. Та не про?хали й сотнi крокiв, як iз завулка вимчав невеликий загiн вершникiв i зупинився перед ними. Переднiй, мабуть, старший, запитав: - Хто такi? Добриня натягнув вiжки. - Тпр-р-у-у!.. Веземо крицю до тисяцького Дмитра. - До тисяцького Дмитра? - перепитав старший, i в його голосi прозвучав подив, замiшаний на недоброзичливостi чи то навiть на ворожостi. - А хiба вам не вiдомо, що боярин Дмитро вже не тисяцький? Новина вразила Добриню. Вiн цього не знав. - Не тисяцький? Як? Чому? - Чоловiче, ти що - з неба впав? - вигукнув старший. - Таж до Ки?ва повернувся великий князь Володимир Рюрикович! Чув про такого? Вiн довгий час був великим князем ки?вським, аж поки Михайло Чернiгiвський силою не вiдiбрав у нього престольного Ки?ва. Тепер вiн, слава Богу, знову тут i, замiсть Дмитра, настановив нового тисяцького - боярина Домажира. - Це новина для нас, - вiдповiв Добриня. - Але справи вона не мiня?. Тодi ми повеземо свiй товар до боярина Дмитра. - Чекай, чекай! - старший пiдняв руку. - Твiй голос менi зда?ться дуже знайомим. Десь я вже чув його! Як тебе звати? - Добринею. - Добринею? А ти часом не той Добриня, що разом з татарським посольством прибув до Ки?ва? Якийсь час старший мовчав. У густiй морозянiй iмлi його обличчя ледве виднiлося, але Добриня все ж помiтив, як раптом воно здригнулося, а очi блиснули недобрим вогнем. - Я таки не помилився! Це ти - Добриня! - вигукнув той злорадiсно. - А мене ти впiзнав? - Нi. - А я Доман... Пам'ята?ш? Той, кого ти за груди брав... От ми й зустрiлися! Ха-ха! Зустрiлися! Ти не сподiвався? Аякже! Ти думав, що мене вже й на свiтi нема?, а я, як бачиш, тут! Живий! Та не тiльки живий, а ще й на службi у князя Володимира Рюриковича!.. Ану, з саней, смерде, та стань перед боярином! Скинь шапку! Добриня накинув вiжки на рожен i злiз з саней. Його враз охопило почуття небезпеки. Доман! Хiба можна забути це незвичне iм'я - Доман[45]? Хiба можна забути той день i посольство Менгу-каана? А сутичку з Доманом? Його шаленi погрози?.. Та вiн i зараз погрожу?. До того ж тепер вiн ма? якусь владу, бо ж очолю? загiн князiвсько? мiсько? сторожi. Мабуть, новий князь випустив його з поруба та ще й приласкав... Доман пiд'?хав ближче, майже впритул, запитав суворо: - Хто то з тобою? Добринi не хотiлося наражати Iванка на небезпеку. Вiн оглянувся на нього i помiтив, що той напружено вслуха?ться в ?хню розмову, але, видно, нiчого не може второпати. Щоб брат зрозумiв, що вони несподiвано потрапили в халепу, вiн голосно вiдповiв: - Це мiй сусiд... Ми з ним привезли крицю на продаж. - А для чого бояриновi так багато крицi? - То вже не наше дiло... Наше - витопити ?? з руди i щось на цьому заробити. Не купить боярин - повеземо на Подiл... - Не поспiшай на Подiл! Нiкуди ти не по?деш! - Як то? - А так! - Доман повернувся до сторожi. - Вiзьмiть його! Добриня вiдсахнувся, але раптом вiдчув, як у спину уперлося вiстря списа. Нi, тут не втечеш i так просто вiд Домана не вiдкараска?шся. Хоч би до Iванка не причепилися та коней не забрали. - Ти ось що, Iванку, - повернувся вiн до брата, - прив'яжи мо?х коней до сво?х саней i простуй до боярина. Людей розпита?ш, де вiн живе... А дома скажи, щоб за мною не турбувалися. Князь у всьому розбереться i вiдпустить... Його штовхнули в спину. - Iди! Iванко, все ще, мабуть, не розумiючи, що сталося, залишився остовпiло стояти бiля саней, а Добриня, ввiбравши голову в плечi, пiдштовхуваний ззаду мiцними стусанами, важко побрiв безлюдною вулицею услiд за Доманом. Нiчна варта бiля Софiйських ворiт, що вели з Ярославового города до Дитинця, тобто города Володимирового, пропустила Домана без затримки: видно, тут його знали. Володимирiв город! Збудований князем Володимиром Святославичем, вiн був резиденцi?ю великих князiв ки?вських. Високий земляний вал з дубовим заборолом по ньому вiдокремлював його вiд Ярославового города i захищав князiв не стiльки вiд чужинсько? загрози, як вiд власно? ки?всько? чернi. Центром Володимирового города була Десятинна церква, найстарiша кам'яна споруда Ки?ва. Перед нею простелився Бабин торжок, просторий майдан, посеред якого на високому пiдмурiвку стояла бронзова квадрига - четвiрка мiдних коней, запряжених у колiсницю, привезена Володимиром Святославичем як вiйськовий трофей з Херсонеса Таврiйського. Довкола майдану, прикрашаючи князiвськi хороми, вивищувалися мармуровi стату? старо-грецьких богiв та геро?в, що були привезенi звiдти ж. Добриня нiколи не бував тут i тепер з цiкавiстю розглядався довкола. Десятинна церква, темна i похмура, стояла пiд самим валом, над кручею, що нависла над Подолом. В князiвських та боярських хоромах подекуди свiтилися вiкна - там горiли свiчки, миготiли неяснi тiнi, йшло невидиме чуже життя. Князiвськi господарчi будiвлi, хоч там свiчки i не свiтилися, теж було добре видно, бо на майданi сторожа розiклала велике багаття, що освiтлювало майже весь Володимирiв город. Вiн думав, що його ведуть до старшого - до якогось боярина чи й до самого князя, i сподiвався, що його зразу ж вiдпустять, бо не вiдчував за собою нiяко? провини. Та Доман повернув на задвiрки, до князiвських конюшень. Там, у закутку, темнiла присадкувата дерев'яна споруда, зрубана з товстих колод. Замiсть вiкон, у нiй виднiлися вузесенькi, завширки в долоню, прорiзи, затуленi зсередини ганчiр'ям. Добриню обдало холодом. Поруб! Князiвська тюрма! Так ось куди хочуть запроторити його! Нiби вгадуючи його думки, Доман хижо оскiрнувся: - Так, так! Ти не помилився! Це справдi яма! Поруб! Я в нiй з ласки князя Михайла, боярина Дмитра та й тво??, собако, просидiв майже всю зиму! А тепера - твоя черга! Ха-ха! - I повернувся до пiдлеглих. - Киньте його туди! Та швидше! Два дужi гриднi схопили Добриню, втягнули крiзь низенькi дверi в темне примiщення i штурхонули в спину. Падаючи, вiн простягнув наперед руки - i це його врятувало, бо зумiв ухопитися за якусь перекладину чи верхнiй брус зруба i, хоча й зiрвався, впав у яму не головою вниз, а ногами. Зверху загуркотiло, грюкнуло, видно, закрили ляду i замкнули дверi. В ямi стало зовсiм темно. Якийсь час, ошелешений падiнням i пригнiчений тим, що з ним сталося, Добриня стояв мовчки, не рухаючись. Потiм, тримаючись за стiну зруба i боячись, щоб не впасти у яму для нечистот, обережно ступив два кроки в один бiк - стiна, в другий - теж стiна. Не розженешся тут! Справжня домовина! Важкий розпач поволi, як холодне гаддя, почав заповзати в його серце. Ноги затремтiли, пiдiгнулися, i вiн, опираючись спиною на слизький заплiснявiлий зруб, сповз униз, на нерiвну дерев'яну пiдлогу... 2 ?дучи з невеликим почтом до короля Бели, князь Михайло Всеволодович несподiвано для себе i сво?х супутникiв зустрiв у пуштi[46] - угорському степу - половцiв. У долинi, над заболоченою рiчкою, стояли рядком темнi гостроверхi вежi-юрти на возах, перед ними горiли багаття, вешталися жiнки, чоловiки, дiти, на лузi паслися конi, ремигала худоба, мекали вiвцi. Князь не повiрив очам i, вражений, повернувся до боярина Федора. - Чи менi приверзлося? Чи й справдi половцi? I де вони тут взялися? Сонце било прямо в обличчя. Боярин приклав долоню козирком до лоба. - Половцi! ?й-богу, половцi! Помiтили нас, сiдають на коней i скачуть сюди! Всi зупинилися. Гриднi оточили князя - поклали руки на держаки мечiв. Половцi наблизилися, ?х було не менше сотнi. Переднiй запитав: - Хто ви? - Я ки?вський князь Михайло. А це - мо? супутники, - стримано вiдповiв Михайло Всеволодович. - А ви хто? Якого хана пiдданi? - Хана Котяна... Я його син Тiгак. Князь зрадiв. - О, яким побитом хан Котян опинився тут? Я ж його знаю! Ми разом з ним билися проти татар на Калцi? Я хотiв би побачити хана! Тiгак приклав руку до грудей. - Хан Котян з радiстю зустрiне великого князя ки?вського. Я проведу вас до нього, ?дьте за мною! Вони довго ?хали весняним степом. Снiг уже зiйшов з землi. Було тепло. В голубому небi весело дзвенiли жайворонки. Рання весна пробудила землю вiд зимового сну - i вона щедро вкривалася молодим зелом, на повнi груди дихала його духмяними пахощами, стрiляла бростю й бруньками на всi боки. На видноколi то там, то тут темнiли юрти - то виднi-лися стiйбища половецьких родiв. Стiйбище хана Котяна виринуло з-за пагорба раптово. У великiй затишнiй долинi, над чималим озером курилися дими, стояло багато возiв з вежами. Вдалинi пастухи пасли отари i стада. Ханська юрта вирiзнялася з-помiж iнших бiльшим розмiром, бiлим кольором та тим, що стояла окремо на крутому березi. Перед юртою горiв вогонь, а бiля нього на товстiй сiрiй кошмi, застеленiй килимом, сидiв, пiдiбгавши пiд себе ноги, сивий старий половець у малиновому чекменi та лисячому тумаку[47] на круглiй головi. Хан Котян! Обличчя його було темне, пооране зморшками, рiдкi сивi вуса звисали на рота, але з-пiд важких повiк свiтився чiпкий, уважний погляд карих очей. Вiн давно запримiтив верхiвцiв, упiзнав сина i тепер намагався розпiзнати незнайомцiв, що ?хали з ним. Тiгак скочив з коня. - Великий хане, я привiв ки?вського коназа Михайла - вiн ?де в Естергом до короля Бели. Котян довго вдивлявся в князя. Потiм, упiзнавши, досить прудко, без видимого зусилля пiдхопився i розкинув руки для обiймiв. - Ай справдi князь Михайло! Я радий вiтати тебе, княже, у себе дома! Князь обiйняв Котяна. - Скiльки лiт, скiльки зим, хане!.. Однак менi дивно бачити тебе не в Половецькiй землi, а в Угорськiй. Котян не вiдповiв, а повернувся до сина. - Тiгаку, сину, пригости киян якнайкраще, а менi з князем хай подадуть обiд до юрти! - I вiдкинув важкий полог. - Прошу, княже! У юртi стояли сутiнки, було тепло i затишно. На завiшаних килимами стiнах висiла зброя. Долiвка теж у килимах, а на них, попiд стiнами, лежали пухкi барвистi подушки. Поки хан i князь роздягалися та всiдалися, двi молодi половчанки внесли обiд - тушковану баранину, тонкi пiдсмаженi коржi, сир, айран та кумис. Поряд поклали вишитi рушники - витирати руки. Хан запросив до обiду. - Що, княже, ма?мо, тим i вiта?мо. Зараз ми зовсiм збiднiли. I ледве вислизнули iз Бати?вого зашморга. Ти запитав мене, чому я не в Половецькiй землi, а в Угорськiй... Котян запив шматок баранини кумисом i подав другу чашку князевi. Вони поволi жували ?жу сво?ми старими, з'?деними зубами i тихо бесiдували. Товмач ?м був не потрiбен: Котян добре розмовляв мовою сво?х сусiдiв. - Коли б ?й був тут сам, хане, або з невеликим почтом, як я, то я подумав би, що ти теж ?деш до короля Бели шукати союзника у вiйнi з Бати?м. Але ж ти тут з цiлою ордою. Це мене здивувало, - сказав князь. - Не дивуйся, княже. Торiк усе лiто Бати?вi тумени гасали по наших степах за нами. У передгiр'ях Обезьких[48] гiр винищили майже всiх половцiв, на Кубанi - теж. А хто лишився живий, того перетворили на сво?х конюхiв. Потiм пiшли на донських та приднiпровських половцiв. Пощади до нас вони не мали. Охоплять кiлька родiв, зженуть в одне мiсце - i вирубують. Охоплять