з  Подолу,  з  дзвiницi
Пирогощi.
   Во?вода Дмитро кинувся у Володимирiв город - на вал, звiдки було  видно
весь Подiл. Його супроводили сини, бояри та лiпшi ки?вськi мужi.
   Подiл кипiв, вирував. Тисячi людей копошилися  по  вулицях  та  дворах,
бiгли зi збро?ю у визначенi мiсця - ставали на заборола.
   А по той бiк валiв сунули до Подолу,  як  мурашня,  ординськi  полчища.
Понад Глибочицею та Сетомлею вони  везли  стiнобитнi  пристро?  -  пороки,
тягнули важкi самострiли,  що  метали  камiння  та  горщики  з  китатським
вогнем, несли штурмовi драбини.
   - Батий хоче захопити Подiл,- сказав Дмитро.- Зараз нам буде гаряче!
   - Треба допомогти подолянам, самi вони не втримаються,- вставив  боярин
Воротислав.
   - Як саме?
   - Послати туди з Гори кiлька тисяч людей.
   - А якщо це хитрiсть Бати?ва? - спитав Домажир.- Ми оголимо Гору, а вiн
- тут як тут! Нападе на Золотi або Лядськi ворота! Що тодi?
   Дмитро задумався. Вiн давно вже  передбачав,  що  Батий  може  спочатку
напасти на Подiл. Хана могло привабити те, що там нижчi  вали,  слабшi  на
вигляд ворота, менша  залога.  На  такий  випадок  Дмитро  обмiзкував  двi
можливостi - оборону Подолу до останку, скiльки  сил  стане,  i  виведення
мешканцiв його на Гору, здачу Подолу без  бою.  Однак  тепер,  коли  кияни
почали  боятися  голоду  i  прагнули  схрестити  з  ворогом  зброю,  друга
можливiсть вiдпадала. Подiл потрiбно було захищати. Але  як?  Лише  силами
подолян чи  справдi  послати  туди  пiдмогу,  як  радить  Воротислав?  Нi,
потрiбно зробити так, щоб вороговi завдати  втрат  якнайбiльших,  а  сво?х
людей зберегти.
   - Добрине,- повернувся вiн до свого молодого помiчника,- скачи  вниз  i
передай подiльським во?водам, щоб не гаючись  вивели  всiх,  хто  не  може
тримати меча в руках, сюди, на Гору. Дiтей, жiнок, старих!  Усiх,  хто  не
потрiбен для оборони! Хай забирають з собою найне-обхiднiше, що в кого  ?,
харчi та одяг! Передусiм - харчi!
   - Що ти надумав, Дмитре? - спитав Домажир.
   - Надумав я ось що, бояри,- Дмитро вiдповiдав Домажиру,  але  звертався
до всiх.- Не знаю, чи зумi?мо ми утримати Подiл. Батий посунув проти нього
великою силою. Гляньте, скiльки ?х пре! Тож, щоб  не  було  у  нас  зайвих
утрат, половину люду треба вивести у  Верхн?  мiсто.  Заздалегiдь!  Що  це
дасть? А дасть те, що во?ни будуть спокiйнi за сво?  сiм'?  i  на  випадок
здачi Подолу зумiють без штовханини вiдступити теж.
   - А з допомогою ?м як? - спитав Воротислав.
   - Пошлемо два полки. З ними пiдуть мо? сини - Микола та Степан.  А  щоб
не було сум'яття, полкам спускатися на  Подiл  Глибочицькими  ворiтьми,  а
подолянам  пiднiматися  Боричевим  узвозом  через  Подiльськi  ворота   та
Кожум'яцьким узвозом через Кожум'яцькi ворота. На  Горi  -  пильнувати  за
ворогом, щоб  не  захопив  нас  зненацька,  i  варити  бiльше  кулешу  для
прибулих! Iдiтьi I хай вас береже Бог!


   6

   Вiдправивши на Гору останнiх подолян з тих, хто не  стояв  на  валу  зi
збро?ю в руках, Добриня  зупинився  посеред  опустiлого  торговища,  перед
храмом Богородицi Пирогощi, i задумався. А що далi? Повертатися на Гору до
во?води чи залишитися на Подолi?
   Iнших розпоряджень вiн не одержав. Отже, йти на Гору? Але там  поки  що
спокiйно, а тут ось-ось розпочнеться ворожий приступ. Як же в таку хвилину
покинути Подiл i його захисникiв? Що скаже Дмитро, коли вiн постане  перед
ним? Чи не розцiнить такий вчинок як боягузтво?
   Глухi крики i далеке гупання порокiв  у  Дорогожицьку  браму  перервали
його роздуми. Там тривожно - отже, треба йти туди!
   Во?водич Микола зрадiв йому.
   - Добриня? А тут у нас така крута каша заварю?ться! -  Вiн  перехилився
через забороло i показав рукою вниз.- Поглянь!
   Ворота здригалися i трiщали пiд  могутнiми  ударами  обкованих  залiзом
дубових "баранiв",  а  понад  рiчечкою  Сетомлею  вишикувалися  готовi  до
наступу Бати?вi тумени. Попереду  молодi  баатури  ставили  полоненикiв  з
довгими драбинами в руках, щоб вiдразу, як тiльки пролуна? сигнал, погнати
?х попереду i поставити тi драбини до валiв мiста.
   Во?водич не перебiльшував. Тут  справдi  незабаром  завариться  криваве
бойовисько. Чи ж готовi подоляни?
   Добриня оглянувся. Ворота зсередини були  закладенi  мiцною  загатою  -
товстими колодами та мiхами з землею. Це добре! Микола не гайнував даремно
часу. Але людей на валу було обрiдно. Чи  ж  зможуть  вони  вiдбитися  вiд
густих, як лiс, мунгальських полкiв?
   - Мало во?в. Ще б тисячу або хоч пiвтисячi.
   - А де ж ?х узяти? - здвигнув плечима Микола.
   - Зняти там,  де  приступу  не  передбача?ться.  Над  Почайною  чи  над
Глибочицею...
   - Чи ж тамтешнi бояри дадуть?
   - Якщо сам по?деш, то дадуть. Вони ж не слiпi! Ми не втрима?мось - i ?м
погибель. Микола задумався.
   - А що? Це справдi розумна думка! Залишайся тут за мене, а я по?ду!
   Тим часом  пороки  все  били  i  били.  Вал  осипався,  надбрамна  вежа
здригалася, трiщала,  заборола  обабiч  не?  двиготiли,  нiби  ?х  колихав
землетрус.  А  пiсля  полудня  з  пiдворiття  раптом  пролунали  переможнi
поклики:
   - Гурракх! Гурракх!
   Там, нарештi,  впали  ворота,  i  баатури,  що  проломили  ?х,  гучними
покликами сповiщали вiйсько про свiй успiх.
   Монгольськi тумени, що темною стiною стояли за Сетомлею,  вiдповiли  на
це глухим, але грiзним, як пiдземний клекiт вулкана, бойовим кличем:
   - Кху, кху! Кху, кху!
   I вiдразу ж рушили на приступ.
   Попереду йшли полоненики з драбинами, ?х  пiдганяли  баатури-наглядачi.
Слiдом, ховаючись за  спинами  полоненикiв,  поспiшали  вiдбiрнi  штурмовi
загони на чолi з десятниками та  сотниками.  Лучники  трималися  позаду  i
засипали подiльський вал спiвучими стрiлами, що  сво?м  гудiнням  наводили
страх на киян.
   Давно очiкуваний приступ розпочався!
   Правда, з пiдворiття незабаром пролунали лютi  лайки  i  прокльони:  то
виявилася за брамою нова перепона - загата, крiзь яку не пробитися. Та  це
вже  не  могло  зупинити  нападаючих.  Ворог  нестримно   рвався   вперед,
заглушуючи i супротивника, i себе грiзним криком:
   - Кху, кху! Кху, кху!
   Добриня вдарив у залiзне било.  Його  тривожне  гучання  пiдняло  всiх.
Спiтнiлий, задиханий боярин Микола злетiв  на  вежу,  припав  до  бiйницi,
довго мовчки дивився на ворожi лави, що  накочувалися  на  Подiл,  i  лице
його, рум'яне вiд швидко? ?зди, почало раптом блiднути.
   - Почалося! - прошепотiв вiн.-  Це  йде  моя  смерть!  Добриня  вражено
пiдвiв на нього очi.
   - Чому ти заговорив про смерть, боярине? Хто  вiда?,  .коли  кому  вона
судилася?
   - Чу? мо? серце,- тихо вiдповiв Микола.- Розум пiдказу?, що  не  всi  в
бою гинуть, а серце  так  тривожно  б'?ться,  так  ни?,  нiби  вiщу?  щось
недобре. А що серце навiщу?, того нiяким конем не об'?деш! Бо то - судьба!
   - Кинь про це думати, боярине! Всi ми смертнi...
   Микола сумно усмiхнувся.
   -  I  хочеться  не  думати,  так  не  можу.  Щось   дi?ться   зi   мною
незрозумiле...
   Щоб припинити цю бентежну розмову, Добриня спитав:
   - Пiдмога нам буде?
   - Уже йде... Подiльський тисяцький Свiчка видiлив кiлька сотень во?в.
   Тим часом ворожий вал наближався.
   - Боярине, одягни лати,- порадив Добриня.- Зараз почнеться!
   - А ти?
   - У мене нема?. А ти одягни!
   Вiн допомiг Миколi натягнути потемнiлi вiд часу важкi  лати,  прикрiпив
поручi та поножi, зав'язав пiд бородою шолом. I лише встиг це зробити,  як
на стiни з гуркотом упали штурмовi драбини.
   - Стрiляйте! - гукнув  во?водич.-  Та  влучно!  Не  витрачайте  даремно
стрiлi
   Добриня пiдняв лука.  Ворог  уже  був  зовсiм  близько.  Видно  схудлi,
зарослi, знеможеш обличчя невiльникiв, що, добiгши  до  валiв,  з  натугою
пiднiмають важеннi драбини. Видно ?хнiх наглядачiв-баатурiв з  шаблями  та
шокпарами в руках, готових кожно? митi опустити ?х на голови  пiдневiльних
людей, коли б хто загаявся чи проявив непослух. А за ними - ряди мунгалiв.
Кожен нападник у кожусi або  чепкенi  з  цупкими  шкiряними  нашивками  на
грудях та на животi, що добре  захищали  вiд  стрiл,  кожен  з  шаблею  чи
бойовою сокирою - йдуть безстрашно, твердо ступають по ки?вськiй землi, як
по сво?й власнiй, несучи щити при боцi i пильно зирячи за подолянами.
   Iз-за подiльських заборол свиснули стрiли.  То  вистрiлили  подоляни  -
вчорашнi кожум'яки, ковалi, бондарi та кравцi -  похапливо,  безладно,  не
цiлячись. Лише якась десята, якщо не двадцята, стрiла знайшла  свою  цiль.
Лише де-не-де  в  мунгальських  рядах  хтось  похитнувся  чи  схопився  за
поранену руку. А ще рiдше - упав.
   Во?водич Микола з досадою похитав головою, а Добриня не стримав гнiву.
   - Влучнiше, братове! - гукнув в один бiк i в  другий.Ось  дивiться,  як
треба стрiляти! Тут поспiх нi до чого!
   Вiн  витягнув  з  тула  стрiлу,  пересвiдчився,  чи  вона  цiла  та  не
викривлена, потiм наклав на лука, уважно прицiлився - i вiдпустив тятиву.
   Хльось!
   Полiт стрiли був блискавичний i точний. Один з баатурiв,  що  наглядали
за полонениками, змахнув руками i повалився навзнак.
   - Так треба стрiляти! - сказав Добриня, легким помахом  пiдбивши  вгору
шапку, що сповзла на очi.- Ось погляньте, як Бог  мо?ю  рукою  покара?  ще
одного бусурмена, що пiдганя? наших людей!
   Вiн знову неспiшно прицiлився. Знову  хльоснула  тятива  -  i  похмурий
баатур, що видiлявся серед сво?х  переважно  низькорослих  одноплемiнникiв
високим зростом i могутньою статурою, раптом заточився, зiпнув  щелепастим
ротом i важко впав пiд ноги полоненикам, яких вiн щойно пiдганяв.
   Вигуки радостi i задоволення пролунали над  валом.  Виявля?ться,  ворог
теж смертний! Треба тiльки вiдiгнати вiд себе страх i спокiйно робити сво?
дiло, як робив ти колись у чинбарнi чи в кузнi.
   I полетiли тепер з подiльського валу стрiли рiдше, але влучали частiше.
Це зразу внесло в ряди нападаючих поспiх i розгардiяш. Наглядачi бичами  i
шаблями почали  пiдганяти  полонених,  щоб  швидше  пiднiмали  драбини,  а
стрiльцi, що йшли позаду, теж заспiшили, стрiляли не цiлячись, а  тому  не
причиняли особливо? шкоди подолянам.
   Лише одна стрiла, пущена, як i iншi, навмання, знайшла  свою  жертву  -
влучила во?водичу Миколi в лiву щоку. Правда, вона  вже  закiнчувала  свiй
лет i втратила убивчу силу, та все ж дзьобнула в  тiло,  так  що  бризнула
кров.
   Микола охнув i сполотнiв.
   - Ну, от - передчуття не пiдвело мене! - Вiн вийняв  з-за  халяви  шмат
чистого полотна i приклав до  рани.-  Кого  доля  обере,  того  смерть  не
обмине!
   Добриню боляче вразили його слова: в них вчулася приреченiсть.
   - Ну, що-бо ти, боярине, мовиш! Дай перев'яжу - i вiдразу присохне!
   Поки перев'язував, монголи почали здиратися на вал. Лiзли  по  драбинах
швидко, спритно, один за одним i зразу кидалися в рукопашний бiй. Микола i
Добриня витягли мечi.
   З цi?? хвилини всюди на валу закипiла i тривала до самого  вечора  люта
сiча. В багатьох мiсцях монголам спочатку пощастило прорватися, але  скоро
вони застряли i далi не  пробилися.  Рiзалися  люто,  шалено,  намагаючись
скинути подолян вниз, та тi утрималися до темряви, що рано впала на мiсто.
Годi було розiбрати, де свiй, де чужий, всi  проходи,  увесь  помiст  було
завалено вбитими та пораненими. Короткий зимовий день  згасав  у  кровi  й
муках, примусивши монголiв вiдступити.
   Однак радостi у подолян не було. Коли при свiтлi  смолоскипiв  розтягли
полеглих,  поранених  та  приголомшених,  коли  пiдрахували   втрати,   то
побачили, що наступного дня воювати нiкому -  залога  Дорогожицько?  брами
зменшилася вдвiчi.
   До того ж занедужав во?водич Микола. Йому раптом стало погано,  руки  й
ноги потерпли, голос охрип, а в грудях сперло дихання.
   - Знiмiть з мене лати,- попросив вiн,  опускаючись  на  залитий  кров'ю
помiст.- Та вкрийте чим-небудь... Так морозить!
   Прибiг Добриня - схилився над ним.
   - Що з тобою, боярине? Вдруге поранений?
   -  Нi,  Бог  милував...  Але  щось  зi  мною  сталося,   нiби   ось-ось
помиратиму...
   - Та що-бо ти кажешi
   - Так менi ще нiколи не було важко... Руки й ноги мовби  не  мо?,  а  в
грудях - вогнем пече!..
   - Може, ти з'?в що-небудь погане?
   - Нiчого поганого не ?в. За весь день лише окра?ць хлiба...
   Добриня поклав йому на лоба долоню. Лоб був холодний i  рясно  зрошений
потом. У червонястому вiдблиску смолоскипа обличчя боярина здавалося чужим
- якимось позеленiлим, спотвореним. У вiдкритих очах застигли бiль i жах.
   У Добринi похололо пiд серцем: боярин помира?. Що робити? Яка  хворiсть
причепилася до нього? I чим йому зарадити? Отут,  на  валу,  пiд  холодним
нiчним небом...
   Вiн гукнув гриднiв.
   - Готуйте коней i носилки - повеземо боярина додому!
   Гриднi швидко знесли  хворого  з  валу,  поклали  на  похiднi  носилки,
прикрiпленi до стремен поставлених один за одним коней, i невеличкий загiн
рушив на Гору.


   7

   У хоромi було натоплено, пахло  воском.  На  столi,  в  узголiв'?  бiля
лiжка, на якому лежав, важко дихаючи, Микола, горiли свiчки.
   Гречин Василакiй довго прислухався до того дихання, розцiплював хворому
рота - розглядав язика, прикладав  Руку  до  грудей,  де  лунко  стугонiло
серце, пальцями розплющував скаламутнiлi очi i скрушно хитав головою.
   Всi, хто стояв довкола, з  острахом  ждали,  що  скаже  лiкар.  Та  вiн
мовчав.
   Першою не витримала бояриня.
   - Ну, що? Василакiю, що з ним? Кажи! Гречин розвiв безпорадно руками.
   - Погано! Дуже погано!
   Тепер до нього кинувся во?вода Дмитро.
   - Що ж з ним? Адже рана неглибока! Чи, може, якась хвороба вселилася  в
Миколу? Чи хто наврочив?
   - Нi, це не хвороба. I нiхто не наврочив. Молодий боярин отру?ний...
   - Отру?ний? Ким? Коли? Хто посмiв це зробити? - Дмитрiв голос  пролунав
зловiсне.
   Але Василакiй заперечно похитав головою.
   - Не шукай  винуватцiв,  боярине.  Винна  отру?на  мунгальська  стрiла.
Досить було невелико? подряпини, щоб отрута потрапила в кров.
   Вiд цих слiв голосно заридала молода Миколина жона, схилилася  Янцi  на
плече. Бояриня Анастасiя сплеснула руками, обняла  синовi  ноги  i  теж  у
розпачi заплакала. Во?вода Дмитро потемнiв на лицi.
   - Що ж то за отрута? Невже нiчим не можна врятувати Миколу?  Василакiю!
- вiн аж скрикнув i в безнадi? здушив голову руками.
   Василакiй винувато вiдповiв:
   - Не знаю, що це за отрута, боярине. Може, з якогось зiлля  зварена,  а
може, змi?на - з гюрзи чи з кобри... Кочовики умiють добувати ??.
   Дмитро простогнав:
   - Змi?на! Боже мiй, Боже, яке лихо! Так це ж певна смерть! I не в  бою,
а вiд яко?сь нiкчемно? змi?! Хто б мiг подумати, що такою смертю помре мiй
син!
   Добриня тихо заперечив:
   - Боярине, твiй син Микола хоробро бився i  отримав  рану  в  бою!  Вiн
сьогоднi перемiг мунгалiв - i вони змушенi були  вiдступити!  Вiн  проявив
себе справжнiм витязем...
   Нiхто на цi слова не вiдгукнувся, бо  всiм  було  важко.  Одна  Янка  з
вдячнiстю пiдвела на мить сво? заплаканi оченята, але зразу й опустила. ??
плечi здригнулися вiд ридання.
   Добринi  до  болю  стало  жалко  ??.  Бiдна  дiвчина!  Хотiлося   якось
розрадити, втiшити добрим словом. Та як? При всiх? Цього  зробити  вiн  не
мiг, тому мiцно стиснув вуста i перевiв погляд на вмираючого.
   Микола метався на постелi, стогнав, важко дихав. По його тiлi  пробiгав
дрiбний дрож, нiби вiн щойно вихопився з крижано? води,  а  руки  невпинно
шарили бiля грудей, у судомi, в корчах теребили сорочку.
   На його муки важко було дивитися. Всiм  стало  ясно  -  молодий  боярин
помира?.
   - Василакiю, невже не  можна  полегшити  його  страждання!  -  з  болем
вигукнув Дмитро.
   - Чим  же?  -  винувато  вiдповiв  Василакiй.-  Коли  б  вiдразу  пiсля
поранення, то можна було б висмоктати отруту разом з кров'ю.  Чи  припекти
рану розжареним мечем. А зараз... що я зараз зроблю? Отрута розiйшлася  по
всьому тiлi... Крiпись, боярине! I уповай на Бога!
   Дмитро опустився на стiлець, охопив голову руками  i  заплакав.  Плакав
вiн тихо, беззвучно, по-чоловiчому. Здавалося, ось  так  просто  сiв  собi
чоловiк,  задумався  чи  задрiмав.   I   тiльки   плечi,   що   здригалися
дрiбно-дрiбно, видавали всю глибину його болю.
   Нi Василакiй, нi Добриня, нi тим бiльше домочадцi, що самi  занiмiли  в
горi, не посмiли потривожити i розрадити старого. Яка тут розрада!
   Врештi Дмитро пiдвiв голову, витер долонями мокре вiд слiз  обличчя  i,
важко зiтхнувши, глянув на Добриню.
   - Що на Подолi? Мунгали всюди вiдступили?
   - Вiдступили, боярине. Та вранцi знову пiдуть на приступ i ввiрвуться в
мiсто.
   - Чому вважа?ш, що ввiрвуться?
   - Тому, що Дорогожицькi ворота розбитi. Там  поставлено  загату  позаду
них, та мунгали знову б'ють i до сходу сонця розiб'ють ?? остаточно.  Тодi
вже нiщо не спинить ?х...
   - Що ж робити?
   - Не знаю.
   - Скiльки людей у вас залишилося?
   - Менше половини. Решта або пораненi, або загинули.
   - Боже, якi втрати! А в iнших мiсцях?
   - Там  трохи  легше,  але  всюди  точилися  тяжкi  бо?.  Багато  вулиць
вигорiло.
   - Отже, половини людей нема?... За  один  день  -  половини...-  Дмитро
довго мовчав, i важко було зрозумiти, про що вiн дума?, про долю Подолу та
його захисникiв чи про сина, що в нестямi метався на лiжку.  Потiм  пiдвiв
на Добриню змученi очi.- Ти ось що, парубче, мчи назад i  передай  боярам,
щоб виводили людей на Гору. Подiл нам не втримати! Та не забудьте  винести
поранених. Iди!
   Вражений почутим, Добриня не зрушив з мiсця.
   - Але ж, во?водо... Здати без бою Подiл? Так я зрозумiв?
   Дмитро посуворiшав.
   - Що ж  тут  незрозумiлого?  Подолу  нам  не  втримати.  Будемо  гуртом
захищатися тут, на Горi! Уторопав? Iди!
   На цей раз Добриня не посмiв перечити i вийшов.
   Надворi стояла темна осiння нiч,  пролiтав  рiдкий  холодний  снiг,  по
Ки?ву валували  розтривоженi  собаки  та  на  валах  чувся  поклик  нiчно?
сторожi:
   - Слу-хай!
   Гриднi пiдвели коней. Добриня скочив у  сiдло  i  на  чолi  невеличкого
загону помчав у темряву - до Боричевого узвозу.


   8

   Всю нiч подоляни не спали. Без шуму, без гвалту залишали  мiськi  вали,
рiднi  житла,  забираючи  з  собою  лише  зброю  та  харчi,  якi  ще   тут
зберiгалися, а також поранених товаришiв, i пiднiмалися в темрявi у Верхн?
мiсто.
   До ранку Подiл спорожнiв. Чулося лише безперервне, одноманiтне  гупання
дубового "барана", та шарудiв набридливий крижаний снiжок.
   Наступний ранок принiс змiну  погоди.  Пiдморозило.  Небо  прояснилося,
iз-за далекого Дарницького бору  раптом  виглянув  малиново-кривавий  круг
сонця i осяяв усе довкола - i гонтовi дахи ремiсницьких  халуп,  i  золотi
куполи церков, i сiру Днiпрову гладiнь, i  зеленi  бори,  що  темно  мрiли
вдалинi.
   Добриня був стомлений, змучений, та спати не йшов. Стояв разом з iншими
подолянами i киянами на вежi  Боричевого  узвозу  i  дивився  вниз.  Подiл
виднiвся як на долонi. За нiч Батий пiдтягнув до нього новi сили,  i  вони
стали  понад  Глибочицею,  нижче  Копиревого  кiнця,  понад  Сетомлею   та
Почайною. Тисячi во?нiв, не вiдаючи того, що подоляни вiдступили на  Гору,
готувалися до нового приступу. Сотнi полоненикiв з  драбинами  вже  поволi
рушили вперед, i за ними поспiшали баатури з оголеними шаблями.
   - Боже, твоя воля! - прошепотiв боярин Свiчка, що стояв поряд.- Це  був
би  для  всiх  нас  Судний  день,  коли  б  во?вода  Дмитро   не   наказав
вiдступити...
   Так, це  був  би  справдi  Судний  день,  подумав  Добриня,  i  во?вода
передбачив його. Утримати Подiл сьогоднi  до  ночi  було  б  неможливо,  а
кiлька тисяч виведених на Гору подолян укрiплять оборону Верхнього мiста.
   - Дивiться, дивiться! - вигукнув хтось.- Мунгали здираються вгору!
   Десятки баатурiв, що лiзли попереду, вибралися  на  подiльськi  вали  i
зупинилися, враженi тим, що мiсто порожн?. Вони деякий час мовчали,  потiм
забiгали, замахали руками, закричали,  сповiщаючи  сво?х  про  несподiване
вiдкриття.
   I тодi мунгали, не остерiгаючись  небезпеки,  швидко,  один  за  одним,
полiзли, мов комашня, вгору i незабаром затопили весь Подiл.  Вони  бiгали
вiд хати до хати,  хапали  все,  що  мало  в  ?хнiх  очах  хоч  яку-небудь
вартiсть, розбивали дверi склепiв, лавок, церков, запихали у сво?  шкiрянi
хурджуни - торби для здобичi - найцiннiше. Крик, гам, вереск зчинився  над
Подолом i досягнув Гори. Кияни, що зi  сво?х  валiв  спостерiгали  за  цим
дикунським розгулом розбою та грабiжництва, здригнулися вiд  думки,  що  й
сам Ки?в може одного дня подiлити долю  Нижнього  мiста.  З  ?хнiх  грудей
мимоволi вирвався крик вiдчаю. На той крик прибували все новi i новi сотнi
людей, виглядали iз-за дерев'яних заборол i нiмiли вiд жахливого видовища.
   При?хав во?вода Дмитро. Змарнiлий, за одну нiч посивiлий, став поруч  з
Добринею - мовчки глянув униз.
   Добринi хотiлося спитати про Миколу, та  не  наважувався.  Як  спита?ш,
коли i так видно, яке горе налягло на старого? Спитати - завдавати  нового
болю, ще одного удару...
   Перегодя, нiби вiдчуваючи за  собою  якусь  провину  i  караючись  нею,
во?вода, не повертаючи голови,  тихо,  з  мукою  в  голосi  сам  сповiстив
страшну вiсть:
   - Не стало Миколи... Перед свiтом душа його вiдлетiла вiд нас...
   - Боже правий! - прошепотiв Добриня.- Яке горе!
   - Приходь перед вечором -  похова?мо...  У  нас  на  подяiр'?,  бо  всi
кладовища мiськi за межами мiста i нам тепер недоступнi... Приходь!



   Роздiл VII. ПАДIННЯ КИ?ВА

   1

   Минув мiсяць падолист. Хоча пiсля взяття Подолу Батий  поклявся  Вiчним
Небом, що заморить киян голодом, якщо не здадуться, i горластi  терджумани
прокричали цю погрозу бiля всiх ворiт  мiста,  Ки?в  не  здавався.  Дмитро
твердою рукою установив серед городян суворий порядок: зiбрав усi  припаси
- раз на день кожен отримував миску кашi або кулешу. Звичайно,  вiд  цього
ситий не будеш, але нiхто не вмирав голодною смертю.
   Та настрiй в обложених був пригнiчений. Гасла надiя на те, що ворог, не
домiгшись успiху, знiме облогу i вiдступить. Нi, вiн стояв, як  i  ранiше,
непорушне. По горбах та долинах  горiли  вогнi,  темнiли  юрти,  вешталися
во?ни, мчали гiнцi, ревли верблюди, iржали конi - i  вiд  усього  цього  у
киян ставало тужно на душi. Та скiльки ж це катування, це морiння  голодом
триватиме?
   Рано-вранцi першого грудня весь Ки?в почув глухе рiвномiрне  гупання  -
гуп, гуп, гуп! Воно доносилося з Хрещатого яру, вiд Лядських ворiт.
   Дмитро перервав снiданок - вiдклав набiк ложку,  стривожено  глянув  на
домочадцiв.
   - Зда?ться, Бати?вi  увiрвався  терпець.  Не  ждеться  йому  -  почина?
приступ! Сiдлайте, хлопцi, коней - по?демо!
   Поки во?вода з синами збиралися, Добриня метнувся до стайнi - осiдлав i
вивiв коней. До Лядських ворiт вони прискакали, коли почало  розвиднятися.
Швидко пiднялися на вал i з його висоти глянули навколо. Внизу стояли  три
пороки, накритi для захисту вiд стрiл щитами з довгих  соснових  ворин  та
бичачими шкурами. Один бив у браму, iншi - в сумiжнi з брамою  стiни.  Вал
здригався, осипався, ворота стугонiли, трiщали, вежа колихалася, нiби  пiд
нею ворочалося якесь велетенське страховисько.
   Звiдусюди поспiшали  кияни.  Прибiг  задиханий  боярин  Домажир,  витер
спiтнiле чоло.
   - Що, Дмитре? Почалося?
   - Зда?ться, почалося,- похмуро вiдповiв во?вода.Глянь, скiльки  пре  ?х
сюди!
   По Хрещатiй долинi  густо,  не  поспiшаючи,  наближалися  пiшi  загони,
ставали на перестрiл - кожен на визначеному мiсцi,  во?ни  клали  шити  на
землю i всiдалися на них, чекаючи свого урочного часу.
   Потiм  проскакав  кiнний  загiн  -  вершники  спiшилися  на  тому  боцi
Хрещатика, на високому горбi, звiдки можна було заглянути в мiсто,  на  тi
його  вулицi,  що  з  Гори  спускалися  до  Лядських  ворiт.  То   прибули
монгольськi во?води.
   - Невже сам  Батий  серед  них?  -  спитав,  нi  до  кого  особисто  не
звертаючись, Домажир.
   Йому нiхто не вiдповiв. Батий чи Субедей, Менгу-хан чи Бурундай  -  хто
розбере ?х здалеку? Та й яке це ма? значення?  Все  вiдбува?ться  по  волi
Батия, цей приступ теж. Прибуття во?вод лише свiдчило,  що  чекати  нападу
недовго.
   Дмитро не став гайнувати часу на зайвi розмови. Передусiм  розпорядився
вдарити на сполох - закликав народ на вали.  Звелiв  найбо?здатнiшi  сотнi
стягнути вниз, до Лядських ворiт, i кожному  сотниковi  визначив  мiсце  -
дiлянку валу, яку той мав захищати. До заборол поставив найлiпших лучникiв
та списометальникiв.  Решту  озбро?ного  люду  залишив  унизу  -  будувати
внутрiшню загату, грiти в казанах смолу та варити кулiш чи  просто  чекати
свого часу.
   До Лядських ворiт все бiльше i бiльше прибувало народу.  Во?ни  ставали
таборами по ближнiх вулицях, майданах та дворах, навiть у будинках, звiдки
поспiшно втiкали мешканцi, що не могли тримати зброю в руках.
   Пiдтягували сво? сили i монголо-татари. Увесь розлогий Хрещатий яр  уже
кишiв ратним людом, що на очах у киян готувався  до  приступу  -  пiдносив
ближче до валiв штурмовi драбини, бичами i шаблями пiдганяючи полоненикiв,
що йшли неохоче, шикував сво? сотнi i встановлював казани  над  багаттями,
щоб варити сорбу.
   Час  спливав  швидко  -  напруження   наростало.   Кияни   бачили   всi
приготування ворога, але зашкодити ?м нiчим не могли.
   Добриня тримався бiля во?води, щоб бути у нього  пiд  рукою:  захистити
вiд випадково? стрiли чи виконати перше-лiпше розпорядження. А що  мунгали
поки що  не  стрiляли  i  розпоряджень  не  надходило,  то  у  нього  була
можливiсть дивитися, стежити за ворогом i думати.
   Чи вiрив вiн у те, що Ки?в висто?ть?
   Вiрив. Вiн знав, якi мiцнi, майже неприступнi  ки?вськi  вали.  За  всю
iсторiю мiста жодному нападниковi не пощастило взяти ?х  приступом/  Iнодi
Ки?в здавався добровiльно князям, що  хотiли  сiсти  на  великокнязiвський
стiл i були любi городянам, зокрема боярству,- ?м кияни вiдчиняли  ворота.
Iнодi ворог проникав силою, пiдступом чи обманом - теж крiзь  ворота.  Але
щоб через вал - такого не бувало. Батий, безперечно, розумiв, що лiзти  на
вали - смертi подiбно. Тому й вирiшив шукати щастя  бiля  Лядських  ворiт.
Чому саме тут? Щоб вони  були  слабшi,  менш  укрiпленi  за  Бiлгородськi,
Михайлiвськi, Подiльськi чи тим бiльше Золотi -  нi.  Причина,  мабуть,  у
тому, що до них був зручний пiдступ - рiвний, як долоня, а не похилий чи й
зовсiм стрiмкий, як до iнших ворiт. Окрiм того, тут поряд, у  струмку,  що
тiк по Хрещатому яру, було вдосталь чисто? джерельно? води та дров з лiсу,
який пiдступав майже пiд стiни мiста. Бо як же бути вiйську без  води,  як
готувати ?жу без дров? Та найголовнiша  причина,  чому  Батий  вибрав  для
штурму Лядськi ворота, полягала не в цьому, а в тому, що насупроти них, за
якихось двi чи три гони, здiймалася висока крута гора з  уступами,  звiдки
Бати?вi та його во?водам вiдкривалося пiв-Ки?ва. Звiдти було видно все, що
вiдбувалося i на валу, i в мiстi. До того ж i сонце, якщо буде ясний день,
допомагатиме хановi, бо свiтитиме в вiчi киянам i заслiплюватиме ?х.
   Ось i зараз мунгальськi во?води, серед яких, напевне, сто?ть сам Батий,
пильно зирять на мiсто, радяться, як краще,  легше  i  без  великих  втрат
прорвати його оборону.
   До полудня  били  пороки,  до  полудня  тривога  холодила  серця  киян.
Витримають ворота чи нi?
   Не витримали. Пiсля полудня затрiщали, повалилися, а вал, по якому  без
угаву гамселили дубовi "барани", обсунувся i разом з частиною  дерев'яного
заборола упав у рiв. У цей пролом вiдразу ж хлинув тумен темника Бурундая.
Тисячi горлянок при цьому дружно проквоктали  свiй  грiзний  бойовий  клич
"кху, кху", пiдхоплений усiм монгольським вiйськом. Незабаром вiн  перерiс
у грiзний рев - гурракх, гурракх!
   З цi?? митi  час  для  киян  перестав  iснувати.  Почався  безперервний
кривавий пир, що тримав рiвно шiсть дiб, страшний пир,  похмелятися  пiсля
якого кривавим вином довелося нашому народовi пiвтисячолiття[95].


   2

   Щоб пiдтримати  вiдчайдушний  порив  Бурундая,  монгольськi  катапульти
метнули на Ки?в цiлi кошелi камiння. Воно градом упало на вали, на  вулицi
та будинки, на во?нiв, що запруджували ?х,  калiчачи  тих,  хто  не  встиг
сховатися чи прикритися щитом. Потiм услiд полетiв китат-ський вогонь. Вiн
вибухав на сiрому гонтi дахiв, сичав, шипiв,  та  сире  дерево  не  хотiло
займатися.
   Потiм спiвучi монгольськi стрiли затьмили  киянам  бiлий  свiт.  Летiли
вони густо, гули, мов тисяча бджолиних ро?в, i пiд ?хнiм прикриттям  сотнi
полоненикiв, пiдстьобуванi бичами, з драбинами в руках помчали вперед.  За
ними рушили тумени Гуюк-каана та Субедея. Щоб вiдвернути  увагу  киян  вiд
Бурундая, вони мали штурмувати прилеглi до Лядських ворiт вали.
   Кияни зустрiли ?х ро?м стрiл. Десятки  баатурiв  раптом  спiткнулися  i
впали пiд ноги сво?м товаришам. Це роздратувало, розлютило живих. Жахливий
крик прокотився понад Хрещатим яром:
   - Ур! Ур! Бий! Бий!
   I темна людська лавина покотилася на Ки?в, хлюпнула по драбинах  шпарко
вгору, сподiваючись одним ударом  зiпхнути  киян  з  валу.  ?х  пiдтримали
стрiльцi, що йшли позаду. Вони  зупинилися,  викинули  перед  собою  луки;
натягли тятиви - i  ро?  стрiл,  ще  густiшi,  нiж  ранiше,  змусили  киян
заховатися за темнi дерев'янi за-борола.
   - Стрiляйте!  Стрiляйте!  -  гукнув  Дмитро,  сам  пускаючи  стрiлу  за
стрiлою.- Бийте тих, що попереду! Скидайте донизу! Метайте камiння!  Сипте
пiсок! Лийте розтоплену смолу!
   Вiн висунувся iз-за заборола, наклав стрiлу,  прицiлився  -  i  тут  же
голосно скрикнув: - Ох! - i випустив лука.
   До нього кинулися Добриня i во?водич Степан, нахилилися над ним.
   - Що, во?водо? Що, батьку?
   Дмитро пiдняв лiву руку - в нiй  стримiла  закривавлена  стрiла.  З  ??
оперення на брудний дощаний помiст капали яскраво-червонi краплини кровi.
   - Боже, яке горе!
   Добриня стягнув з  поранено?  руки  боярина  шкiряну  рукавичку,  ножем
розiтнув рукав  каптана.  Стрiла  пронизала  передплiччя  наскрiзь,  якраз
посерединi мiж зап'ястям i лiктем, але зда?ться, кiсток не зачепила.
   - Зараз, во?водо, зараз! Потерпи! Я перев'яжу! - I  витягнув  з  кишенi
тугий згорток тонкого полотна.
   - Треба ?хати додому, до Василакiя,- сказав Степан.
   - Нi, нi,- швидко заперечив  Дмитро.-  Додому  я  не  по?ду.  Привезiть
Василакiя сюди!
   - Але ж така рана, батьку! Це не жарт!
   - Рана як рана! Поболить - i перестане... Я залишаюся тут, на валах,  з
людьми! Хiба я можу пiти звiдси в таку хвилину?
   Добриня тим часом наклав пов'язку, натягнув бояриновi  кожуха,  а  саму
руку пiд'вязав на грудях, перекинувши перев'язь через шию.
   Дмитро пiдвiвся.
   - От i добре. Тепер i  Василакiя  не  треба.  Та  й  що  тут  Василакiй
зарадить, коли наступна стрiла влучить уже не в руку, а в груди? Ходiмо!
   Звiстка про те, що поранено во?воду Дмитра, блискавично  поширилася  по
валах. Люди засмутилися. Хто ж тепер очолить оборону? Крiм нього -  бiльше
нiкому! А ворог суне як навiжений! I скiльки його - тьма-тьмуща!  Ось  вiн
густими рядами наближа?ться до Лядських  ворiт,  пре  в  пролом,  ось  уже
ставить драбини в тих мiсцях, де вали цiлi, i лiзе вгору, мов  комашня.  А
тут таке лихо -  замовк  голос  боярина.  Хто  ж  скаже,  що  робити?  Хто
пiдбадьорить у цю скрутну  хвилину?  Хто  замiнить  досвiдченого  во?воду,
якому вiрили всi?
   Тому коли Дмитро пiдвiвся i з надбрамно? вежi гукнув на обидва боки так
дужо, що його голос перекрив гамiр бою, кияни вiдразу пiднеслися духом.
   - Во?вода! Во?вода Дмитро! Живий! Вiн з нами! Слава Богу!
   - Я з вами! З вами, братове! Тримаймося! Биймо  супостата!  Не  пустимо
його в Ки?в! Помремо, а не пустимо! - гримiв голос во?води.


   3

   Штурмом Лядських ворiт керував сам Батий. Разом iз Субеде?м  та  сотнею
охоронцiв, закутих у шкiрянi панцири, обшитi  залiзними  пластинками,  вiн
стояв на протилежному схилi Хрещатого яру i стежив за ходом бою.
   Щоб приголомшити киян, якi несподiвано  вчинили  сильний  спротив,  вiн
перед вечором наказав кинути на приступ кешиктенiв - свою гвардiю.
   - Рано,- скривився Субедей.- Рано  вводити  в  дiло  найкращi  вiйська.
Похiд  тiльки-тiльки  розпочина?ться,  а  ми  можемо   втратити   половину
"безсмертних"!
   Батий завжди прислухався до мудрих порад свого "вiрного  пса"  Субедея,
але тут заперечив:
   - Киюв - столиця землi орусутiв. Могутнiшого  мiста  тут  нема?!  Упаде
Киюв - пiдкориться менi вся Русь! Ось чому я згоден пожертвувати половиною
корпусу "безсмертних".
   Субедей,  ?диний  з  монгольських  полководцiв,  хто   не   боявся   не
погоджуватися з думкою Бату-хана, закрутив носом.
   - Твоя воля, джихангiре, але я так не  зробив  би.  Батий  насупився  i
незадоволено глипнув на старого.
   - Не бурчи, аталику. Якщо до вечора ми не прорвемо оборону орусутiв,  я
по?ду спати, а ти без мене виведеш кешиктенiв з дiла.
   Вiдбiрнi загони  монгольсько?  гвардi?  ринули  на  приступ.  ?х  миттю
пiдтримали тисячi лучникiв, що випустили на ки?вськi вали хмари стрiл.
   Заскрипiли,  загуркотiли  катапульти,  метаючи  угору  важке   камiння,
закричали, лiзучи у проломи, кешиктени, заревли верблюди,  що  паслися  по
Хрещатiй долинi, вискубуючи помiж деревами та кущами пожухлу  вiд  осiннiх
заморозкiв траву. Зiрвалися з дзвiниць та прилеглих до Ки?ва  лiсiв  згра?
гайвороння i, зловiсне крячучи, затьмили пiвнеба.
   Перед вечором "безсмертним" пощастило здертися на вали обабiч  Лядських
ворiт i на самi ворота,  i  тут  зчинилася  жорстока  рiзанина.  Кияни  не
вiдступали, але й не мали сили  скинути  ворога  вниз.  Все  новi  й  новi
монгольськi десятки i сотнi здиралися вгору i ставали на  мiсце  загиблих.
Жодна  з  сторiн  не  пiддавалася.  Рубалися   шаблями,   мечами,   кололи
списами-сулицями, рiзалися захалявними ножами та кличами, били по  головах
була-вами-шокпарами, чеканами, залiзними ядрами, прикрiпленими до коротких
мiцних ланцюгiв. Гам, крик,  лайка,  стогiн,  прокляття,  дзвякiт  залiза,
тупiт  нiг,  важке  дихання  тисяч  осатанiлих  людей,  що  зустрiлися   в
смертельному  герцi,  приглушували  й  отуплювали  свiдомiсть.   Кров   iз
перерiзаних жил i мозок з розтрощених  черепiв  забризкували  все  довкола
рожево-кривавими  плямами.  Ноги  бiйцiв  ковзали   на   залитому   кров'ю
дерев'яному помостi.
   Вiдколи на високих горах над Днiпром стояло це древн?  мiсто,  воно  не
знало подiбно? сiчi.
   Батий нетерпляче созався в сiдлi. Чому застряли "безсмертнi"?
   Чому не йдуть уперед?
   Яка сила стриму? ?х?
   Вiн посилав усе новi й новi сотнi i з надi?ю витягав свою  жилаву  шию,
щоб побачити, чи зломлять вони несподiваний опiр киян.  Та  сотнi  танули,
рiдшали, щезали хтозна-куди, а кияни не подавалися назад нi на крок!
   Прокляття!
   Батий крадькома зиркав на  Субедея,  але  той  удавав,  що  не  помiча?
нетерплячки дгжихангiра, i спокiйно, пiдкреслено спокiйно  спостерiгав  за
бо?м на стiнах.
   Коли на Хрещату долину опустилися вечiрнi сутiнки i все довкола  почало
покриватися сiрою млою, Батий коротко кинув:
   - Нiчого не видно. По?ду спочивати. Я думаю, головне зроблено:  оборону
противника прорвано, i ти, Субедею, закiнчиш розпочате - до ночi ввiрвешся
в мiсто.
   - Гаразд, Са?н-хане,- буркнув старий.- Будь спокiйний!
   Як тiльки Батий у супроводi охорони вiдбув у  свiй  стан  над  Либiддю,
Субедей  пiдкликав  темника  Бурундая  i,  не  пiдвищуючи   голосу,   тихо
проскрипiв:
   - Ми вже втратили  половину  "безсмертних".  Iншi  стомилися.  Дзе-дзе!
Негайно виведи ?х iз бою, а натомiсть пошли свiй тумен i постарайся  збити
орусутiв зi стiн. Уранцi ми повиннi бути в Ки?вi!
   Бурундай не любив Субедея, вважав, що старому пора сидiти в теплiй юртi
i попивати кумис, а не воювати, але проявляти сво? почуття боявся:  старий
полководець був не тiльки  улюбленцем  давно  померлого  Чiнгiсхана,  а  й
вiйськовим радником Са?н-хана. Тому мовчки схилив голову i буркнув:
   - Слухаюсь i пiдкоряюсь!
   Iз  вводом  свiжих  вiйськ  бiй  розгорiвся  з  новою  силою.  В  Ки?вi
спалахнули пожежi, що осявали все довкола мерехтливим кривавим свiтлом,  i
на валах було видно, як удень...


   4

   Опiвночi бiй на валу затих. Вичерпалися сили обох сторiн.  Нiби  збiгла
потоками остання вода зi ставу - i колеса  зупинилися,  млин  став,  важкi
кам'янi жорна, що гуркотiли без угаву цiлий  день,  перетираючи  зерно  на
борошно, заглухли. Аж дивно стало  -  над  Ки?вом  раптом  запала  холодна
зимова тиша, а смертельно зморенi во?ни - i кияни, i монголо-татари  -  де
стояли, там  у  знемозi  й  попадали  на  ще  теплi  трупи  загиблих,  щоб
вiдпочити, перевести дух.
   Добриня обiперся спиною на внутрiшню стiну заборола, важко  дихав,  але
меча з руки не випускав, готовий у першу-лiпшу мить знову стати  на  рiвяi
нрги i зчепитися з ворогом у двобо?.
   В головi гуло, ноги  тремтiли,  а  по  всьому  тiлу  розливалася  важка
нелюдська втома.
   Та перепочити не пощастило. З  темряви  до  його  слуху  долинуг  чийсь
приглушений голос:
   - Добрине! Ти живий? Во?вода кличе! Хутчiй!
   - Iду! - вiдгукнувся вiн i, переступаючи через  мертвих,  поранених  та
живих, що лежали  вперемiш,  направився  до  надбрамно?  вежi,  яку  мiцно
утримували кияни. Тут темнiло кiлька постатей.
   Во?вода сидiв у кутку, на лавi, поклавши поранену руку на стiл. Обличчя
його зблiдло, на чолi у вiдблисках свiчки мерехтiли дрiбнi краплинки поту,
в очах - страждання. Його рану щойно перев'язав Василакiй, i серце старого
боярина заходилося вiд щемкого болю.
   Та, побачивши Добриню, вiн пересилив себе i усмiхнувся.
   - Живий?
   - Живий.
   - Не поранений?
   - Бог милував.
   - От i добре... Бо тут одна  божевiльна  не  вiрить.  Прибiгла  посеред
глупо? ночi, щоб переконатися, що ти живий i не поранений...
   З темного кутка раптом почувся докiрливий голос Янки:
   - Таточку!
   Во?вода усмiхнувся знову.
   - Ну, що там - таточку! Виходь! Виходь на свiтло! Хай усi бачать, яка в
мене неслухняна дочка! Я наказав ?й сидiти вдома, а вона прибiгла сюди,  в
саме пекло...
   - Я принесла вам ?сти,-  буркнула  Янка,  метнувши  бистрий  погляд  на
Добриню.- I йшла не сама, а з Василакi?м. I менi зовсiм не було страшно! А
питала я за всiх - i за тебе, i за Степана, i за Iллю, i за...
   Вона на мить замовкла i знову кинула погляд на Добриню.
   Скориставшись цi?ю паузою, во?вода з лукавинкою в голосi закiнчив:
   - Авжеж, i за Добриню... Тiльки менi чомусь зда?ться, що найперш  -  за
нього!
   - Таточку, який-бо ти!
   - Е-е, що правда - то не грiх! - махнув здоровою рукою Дмитро i зразу ж
посуворiшав:- Але я забороняю тобi з'являтися там, де небезпечно! Зразу  ж
повертайся додому! А Добриня проведе тебе!
   - Таточку!
   Та во?вода вже пiдвiв очi на Добриню.
   - Проведи ??, хлопче, щоб не боялася. А по дорозi зайди в собор  свято?
Софi?, розшукай i?ромонаха Iяникiя i дiзнайся, чи переховав вiн у  надiйне
мiсце бiблiотеку князя Ярослава i куди, а якщо не переховав, то скажи, щоб
зробив це негайно. Iди i не барися -  мунгали  з  зорею  знову  розпочнуть
приступ, i ми повиннi стягнути сюди всi сво? сили! Iди!
   Добриня був страшенно вражений словами  во?води.  В  дещо  жартiвливому
тонi вiн перед усiма присутнiми розкрив сiмейну та?мницю -  кохання  дочки
Янки до нього, простого смерда, колишнього мунгальського полоненика. I  не
тiльки розкрив, а й схвалив. Бо що ж це, як не схвалення,  наказ  провести
?? додому i повернутися з ранковою зорею?
   Але ж що це все означа?? Чому Дмитро так явно  розкрив  Янчину  i  його
та?мницю? Чому стурбувався долею бiблiотеки? Чи не дума? вiн, що кияни  не
стримають ворожого натиску? Невже не сьогоднi-завтра Ки?в упаде?
   Охоплений цими тривожними думками, Добриня швидко  вклонився  i  мовчки
рушив до виходу з тiсного примiщення вежi. На сходах оглянувся - Янка йшла
за ним. Вiн схопив ?? за руку.
   - Янко! Яночко! Люба моя! Я такий радий,  що  знову  бачу  тебе!  -  не
стримав вiн почуттiв, що переповнювали його.
   - Я теж, Добрику,- шепнула дiвчина.- Я теж!
   - Але батько каже правду - тут дуже небезпечно!
   - Я не слiпа - бачила. Навiть стрiляла з лука.
   - Ну от! Так i загинути можеш!
   - А ти? Навiщо ж менi тодi жити?
   Вiн допомiг ?й зiйти на землю, i вони, взявшись за  руки,  попростували
на Гору, до собору свято? Софi?.
   I?ромонаха Iяникiя знайшли вiдразу, як тiльки заглянули  до  примiщення
бiблiотеки. У великiй кiмнатi з порожнiми полицями було напiвтемне. Тiльки
в дальньому кутку на столi коптiв недогарок  свiчки,  а  бiля  нього,  над
аркушем пергаменту, схилилася чубата голова ченця.
   На скрип дверей чернець вiдклав перо i, пiдвiвшись, пiшов назустрiч.
   - Якi пiзнi гостi! Мир вам!
   - Мир домовi цьому,- привiтався Добриня.- Ми  вiд  во?води  Дмитра.  Це
його донька Янка, а я - Добриня. I?ромонах перехрестив ?х.
   - Що ж вас привело до мене?
   - Бiблiотека, отче. Во?вода просив  запитати,  чи  переховав  ти  ??  в
безпечне мiсце i куди.
   Iяникiй пильно глянув на обох, зморщив лоба.
   - Бiблiотеку я переховав. Бачите - порожньо стало тут, а  було  стiльки
книг! Вся мудрiсть людська лежала на цих полицях, а тепер - пустка!
   - Де ж ти заховав ?х, отче?
   - Де заховав? Не скажу! Книги - дорожчi за золото! Не скажу!
   Дсбриня скипiв.
   - Але ж во?вода просив дiзнатися!
   - Во?водi скажу, ?пископовi скажу, а бiльше нiкому! -  суворо  вiдрiзав
i?ромонах.- ?м належить знати, а вам -  нi!  Я  ось  написав,  де  заховав
книги, i записку цю покладу в тайник. У кожному соборi, в кожнiй церквi та
в монастирях ? такий тайник, про який зна? тiльки  владика  та  князь  або
во?вода. Якщо я загину, владика прочита?...
   - А якщо й вiн загине?
   - Во?вода знатиме. Хтось iз нас  трьох  та  залишиться...  А  хiба  так
сутужно на валах? Невже окаяннi вiзьмуть Ки?в?
   - Не знаю,- глянув на Янку Добриня.- Не знаю. Але сила у них велика.
   - Все в руцi Божiй! - перехрестився i?ромонах.Iдiть!
   Добриня i Янка зачинили за собою дверi, вийшли за ворота i повернули  в
темний провулок. Тут Янка  зупинилася,  схлипнула  i,  впавши  Добринi  на
груди, раптом заридала.
   Добриня сторопiв.
   - Янко, чого ти? Що з тобою? Дiвчина заридала  ще  дужче,  притиснулася
щокою до його кожуха.
   - Добрику, Добрику! - вигукнула крiзь сльози.- Та  невже  ж  це  всьому
кiнець - нашому життю, нашому  щастю,  нашому  коханню?  Боже,  навiщо  ти
кара?ш нас? За якi грiхи? Ми ж нiчого не заподiяли поганого  нi  тобi,  нi
людям, нi тварям земним! Боже! Ми ж не нажилися!
   Добриня обняв ??, гладив плечi, що здригалися вiд плачу, цiлував  мокрi
очi i щоки, заспокоював, умовляв, як дитину, щоб перестала плакати. I Янка
поволi затихла, щiльнiше притулилася до його грудей i  довго  так  стояла,
мов мала пташина, в його обiймах, а потiм сказала:
   - Тепер ти бачиш, Добрику, яка я  провидиця?  Душа  моя  вiдчувала,  що
спiтка? нас лихо! Ось чому я просила тебе в останню хвилину, якщо  виживу,
вкоротити менi вiку, щоб я сама не накладала  на  себе  рук,  бо  то  грiх
великий. I зараз прошу тебе, милий, об цiм! Не вiдмов! Лiпше менi  вiдразу
загинути, нiж мучитися в чужинськiй неволi! Ну, обiцяй!
   Добриню бив дрож. Невже справдi  настане  мить,  коли  йому  доведеться
пiдняти  меча  на  сво?  щастя,  на  це  мале  дивовижне  пташенятко,   що
несподiвано ввiйшло в його серце i стало дорожчим за все на  свiтi?  Невже
це буде? I так скоро?
   - Люба! - прошепотiв вiн.- Якщо до цього дiйде, ми загинемо обо?. Я  не
переживу тебе. Але дозволь визначити цю смертну хвилину менi самому.  Менi
самому! Не нароби дурниць!
   -  Нi,  не  нароблю,-  запевнила  дiвчина  i,  пiднявшись   навшпиньки,
поцiлувала його.- Я вiрю тобi - ти не пiдведеш! Ти не дозволиш,  щоб  твоя
Янка стала пiднiжком у юртi кочовика! Щоб вона поневiрялася  в  неволi  по
чужих чужинах, як тобi довелося, щоб терпiла наругу та насилля вiд злих  i
жорстоких нелюдiв!
   - Не думай про це! Все буде гаразд! -  шепотiв  Добриня,  хоча  сам  не
вiрив у те, що казав.- Все буде гаразд, люба моя!
   Вiн легко пiдняв ?? на руки, притиснув до себе i, не розбираючи дороги,
спотикаючись на нерiвних плахах, якими  була  вимощена  вуличка,  понiс  у
темряву, до двору во?води, а вона припала до нього, притулилася  щокою  до
його щоки i завмерла  на  його  широких  грудях,  прислухаючись,  як  десь
глибоко, пiд кожухом, лунко i бентежно гупало юнацьке серце...


   5

   Нiч для обох сторiн була тривожна.  Повернувшись  у  свiй  стан,  Батий
зiбрав вiйськову раду i наказав Гуюк-хану  пiдтягнути  до  Лядських  ворiт
свiй тумен, а Бучек-хану - тумен тургаудiв, який не був ще в дiлi.
   - Кияни захищалися стiйко, але ?м не вистояти проти нас! Киньте на  вал
сво? тумени i раптовим ударом прорвiть ?хню оборону - завтра до  обiду  ви
повиннi бути в мiстi!
   - Будемо, Са?н-хане! - запевнив Гуюк-хан.
   - Даю переможцям три днi на пограбування. Хай во?ни потiшаться! Iдiть!
   Коли вони вийшли, Батий пiдвiв очi на джихангiрiв.
   - Ми не дамо передишки Думитру-во?водi! Будемо  наступати  безперервно,
вдень i вночi, вводячи в Киюв усе  новi  й  новi  сили.  Ти,  Менту,  будь
готовий зi сво?м туменом вступити в бiй завтра опiвднi - змiниш  стомлених
во?нiв Гуюк-хана та брата Бучек-хана. Тобi на помiч  зразу  ж  прийде  мiй
брат Орду; цього, гадаю, досить, щоб приголомшити киян i зав'язати  бо?  в
самому мiстi. Потiм пiдуть iншi.
   - Ой?, ой?! - закивали головами царевичi.- Завтра Киюв упаде  до  тво?х
нiг, Са?н-хане!
   Настрiй у всiх був бадьорий. Нiхто не сумнiвався  у  швидкiй  перемозi.
Завтрашнiй день ма? стати останнiм днем Харманкiбе!
   Зовсiм iншi почуття  панували  в  Ки?вi.  Як  тiльки  Добриня  з  Янкою
зачинили за собою дверi, у  вежi  надовго  запала  ггiiтюча  тиша.  Мовчав
боярин Дмитро, мовчали во?водичi Степан та Iлля, що весь день не вiдходили
вiд пораненого батька, анi пари з уст не виронили iншi  бояри.  Всiм  було
нелегко. Кожен розумiв, що збити ворога з валу неможливо, якщо  не  кинути
проти одного мунгала двох киян. Але де ?х  узяти?  Оголити  вали  в  iнших
мiсцях? Цього Батий тiльки й жде! На що ж тодi сподiватися?  Всi  дивилися
на Дмитра - що вiн скаже?
   Дмитро сидiв за столом, заплющивши очi. Думав? Чи стримував стогiн,  що
клекотiв у грудях, бо рана пекла  вогнем?  Чи  вiдпочивав  пiсля  незмiрне
важкого дня?
   Нiхто не наважувався порушити його мовчанку. Нарештi вiн пiдвiв голову.
   - Важко нам, друзi. Важко Ки?ву! Так ще й не  було  нiколи.  Билися  ми
сьогоднi мужньо. Вiдчайдушно? Та скла силу ломить...
   - Що ти хочеш цим сказати, батьку? - вигукнув Iлля.Невже наше становище
безнадiйне, безвихiдне?
   - Чому безвихiдне? Я не кажу  цього!  -  твердо  вiдповiв  во?вода.-  3
будь-якого становища ? два виходи. У бою - перемога або смерть. ? й третiй
- полон.
   - Нi, нi, тiльки не полон! Тiльки не полон! - пролунали вигуки.-  Краще
вже смерть!
   Дмитровi очi блиснули.
   - Ось такi слова я й хотiв почути вiд вас,  браттяi  Тiльки  не  полон!
Тодi виходить - будемо битися до останнього! Хай  самi  загинемо,  зате  з
собою прихопимо на той свiт немало  багатурiв  Бати?вих!  Отож  наша  кров
пролл?ться недаремно! Якщо кожне мiсто аж до Холма та Берестя вчинить так,
то Бати?вi нi з ким буде повертатися додому! Отож вирiшили - триматися  до
останнього!
   Тодi йдiть i переводьте сюди свiже пiдкрiплення, бо наступний день буде
дуже важкий! Iдiть!
   Бiй вiдновився на свiтанку. Як тiльки за Днiпром заграла ранкова зоря i
пiднявся край неба, пролунав глухий монгольський клич: "кху, кху!" I зразу
ж свiжi сотнi хана Гуюка, що змiнили тумен Бурундая, ринули в  атаку.  Але
кияни за нiч теж поновили сво? лави i стiною стали супроти ворога. На валу
почалася битва, ще упертiша i лютiша, нiж учора. Знову задзвенiли шаблi та
мечi, захурчали сулицi, пронизливо засвистiли стрiли,  во?ни  закричали  у
шалi бою, захрипiли i  застогнали  в  смертному  конаннi  пораненi,  важко
падали на дерев'яний помiст убитi.
   Опiвднi, коли на валу з'явився свiжий тумен Менту, стало ясно - Лядськi
ворота не втримати. Дмитро пiдкликав Iллю, Степана та Добриню.
   - Ось що, хлопцi, бiжiть по допомогу! Один до Золотих ворiт,  другий  -
до Мстиславового города.  А  ти,  Степане,  до  Бiлгородських!  Хай  бояри
залишають лише сторожу, а самi з полками мчать, не гаючись, сюди!  Скажiть
людям, щоб, коли задзвонить на  сполох  Софiя,  тiкали  до  Володимирового
города! Там, за його валами, будемо оборонятися! То наша остання надiя!
   Три гiнцi зразу ж погнали в три кiнцi.
   Добриня з Мстиславового города, розташованого на  кручах  над  Днiпром,
повернувся перший. За час, поки вiн був вiдсутнiй, кияни вiдступили з валу
вниз, i бiй клекотав уже на прилеглих до Лядських ворiт вулицях,  завулках
та в ближнiх дворах. У нього похололо в грудях:  татари  в  самому  Ки?вi!
Невже не втрима?мося? Невже не зупинимо ?х?
   Вiн мчав попереду цiло? тисячi во?в. В однiй руцi -  меч,  в  другiй  -
чекан. Боярин Воротислав хекав десь позаду, i молодi во?, що не вiдставали
вiд Добринi, з ходу врiзалися в праве крило монголо-татарського  тумена  i
потiснили його  аж  до  ворiт,  звiдки  розходилося  вгору  п'ять  вулиць,
забудованих дерев'яними будинками. Всюди кипiв бiй. Гвалт, лемент, брязкiт
збро? оглушили його спочатку. Дим, що снувався в повiтрi, ви?дав очi  -  в
багатьох мiсцях палахкотiли пожежi. Та нiхто на це не зважав -  вся  увага
була прикута до противника. Зупинити! Знищити! Вибити з мiста! Вiдкинути в
Хрещатий яр!
   Але вiдкинути не пощастило. Крiзь розтрощенi  ворота  все  вливалися  i
вливалися свiжi монгольськi  загони  i  вiдразу  вступали  в  бiй.  Навiть
пiдмога, приведена Степаном та Iллею, не могла стримати скаженого  натиску
кочовикiв, i кияни поволi вiдступали.
   Так тривало до вечора. Вночi бiй теж не припинився. Маючи  багатократну
перевагу в людях, Батий кидав в атаку все новi й новi  тисячнi  загони,  i
кияни почали знемагати i вiдступати на Гору, до Софi? та  Золотоворiтсько?
вулицi. Вся пiвденна частина Ки?ва опинилася в руках ворога.
   - Добрине, мчи до настоятеля собору - хай б'ють на сполох i всi тiкають
до Володимирового города! - наказав  Дмитро.-  А  потiм  -  додому!  Рятуй
наших!
   Вiн змарнiв за цi днi, його мучила рана, а  ще  бiльше,  видно,  болiла
душа. Ки?в гине! Ки?в дожива? сво? останнi днi! I нiяко? надi? - навiть на
Бога, навiть на чудо! Як тут не впасти у вiдчай!
   Добриня не раз бачив, як во?вода з одним мечем кидався в саму гущу бою,
нехтуючи небезпекою. Шука? смертi? Не хоче пережити падiння Ки?ва?
   Вiн з сумом i жалем глянув на старого, нiби попрощався назавжди, i,  не
кажучи нi слова, метнувся до Софiйського собору. Те, що вiн  побачив  там,
вразило його до краю. Весь майдан перед папертю був запруджений народом  -
тут були лiтнi чоловiки й молодi, жiнки,  ремiсники  i  купцi,  жебраки  i
ченцi. I всi - при збро?!
   На папертi - весь соборний клiр на чолi з ?пископом. I  теж  у  кожного
меч при боцi, а в багатьох ще й лати, кольчуги, шоломи. Тiльки  старенький
?пископ тримав у правiй руцi кадильницю, а в лiвiй - хреста.
   Вiн, видно, щойно закiнчив молитву i напучував паству:
   - Я вiдпускаю вам, миряни, всi грiхи вашi! З  цi??  хвилини  ви  ста?те
перед Господом Богом  нашим  чистi  й  невиннi,  яко  младенцi.  Iдiть  на
нечестивих ворогiв наших - i кому судилося бути  убi?нним,  той  з  чистою
совiстю вознесеться на небесi... Iдiть на супостата! З нами правда! З нами
Бог i Мати Божа! Амiнь!
   Добриня розштовхав натовп i опустився на колiно  перед  ?пископом.  Той
осiнив його хрестом.
   - Я вiд во?води Дмитра, панотче!
   - Що велiв сказати во?вода? Тяжко там?
   - Тяжко, панотче. Во?вода Дмитро велiв  передати,  щоб  ви  вдарили  на
сполох i весь народ з припасами  вивели  з  Ярославового  города  в  город
Володимирiв. Там будемо оборонятися!
   - Ми хотiли нинi стати на прю з ворогом, чадо мо?.
   - Для цього ще буде час, панотче. А зараз - бийте на сполох i  виводьте
всiх у город Володимира. Такий наказ боярина Дмитра!
   -  Гаразд,-  погодився  ?пископ  i,  повернувшись  назад,  щось  шепнув
найближчим з причту.
   Як далi передавалося повелiння во?води, Добриня не запримiтив,  бо  тут
хтось прихилився до його плеча, i почулося тихе:
   - Добрику!
   Добриня оглянувся.
   Перед ним стояв безвусий отрок  -  у  звичайному  кожушку  з  баранячим
комiром, у вовчiй шапцi, натягнутiй аж до  брiв,  та  сiрих  валянках.  До
пояса у нього був прив'язаний короткий меч та тул зi стрiлами, а за спиною
телiпався лук, що був йому явно не по плечу.
   Добриня аж руками сплеснув.
   - Янко!
   Юне обличчя пiд шапкою розпливлося в радiснiй  усмiшцi,  чорнi  оченята
засяяли.
   - Я, Добрику! Я!
   Вiн потягнув ?? з натовпу. I в  цей  час  гучно  й  тривожно  забив  на
дзвiницi дзвiн. Ця тривога миттю рознеслася по всьому Ки?ву.
   - Куди це ти так вирядилася? - спитав Добриня, коли вони  вибралися  на
просторе мiсце.
   - Як куди? Куди i всi! До вас! А ти куди мене тягнеш? Куди поверта?ш?
   - Додому.
   - Додому? Не пiдуi - вона кинулася вбiк.- Я ледве вирвалася звiдти!
   Добриня схопив ?? за руку.
   - Дурненька! Во?вода наказав, щоб я всю вашу сiм'ю вивiв у  Володимирiв
город! Хiба не чула? Мунгали вже добираються до Софi?!
   - Чула. Але...
   - Так ще раз тобi кажу! I слухайся мене! Ходiмо!
   Ще два днi тривала страшна рiзанина  на  вулицях  Ярославового  города.
Власне, не було тут нi дня, нi ночi - пожежi осявали вулицi й майдани  так
ясно, що бо? не припинялися i вночi. Вiд гарячо? кровi та  пекучого  вогню
сичав i танув снiг, що бiлою ковдрою вкрив землю.  Горiло  дерево,  горiли
трупи, гарячий дим i сморiд забивали дух.
   Батий тепер вводив у мiсто  все  новi  й  новi  тумени.  Великi  втрати
засмучували, прикро вражали його, але не тому, що йому було жалко  во?нiв.
Нi, до цього вiн давно звик i нi в грiш не ставив людське життя. До того ж
основу його вiйська складали чужi,  пiдкоренi  народи  -  кипчаки,  огузи,
карлуки, саки, буртаси, алани та багато iнших, що населяли Золоту орду,  а
й?ка-монголiв була жменька  одна  -  лише  кожен  десятий.  Великi  втрати
засмучували його тому, що Ки?в був початком походу на  вечiрнi  кра?ни.  I
якщо всюди вiн губитиме стiльки во?нiв, як у Ки?вi, то з ким же йтиме далi
- до Останнього моря?
   I все ж вiн, незважаючи на втрати, кидав i кидав сво? сотнi i тисячi  у
цей кривавий вир, сподiваючись якнайшвидше зламати опiр киян.
   Третього грудня впала Софiя. Соборний причет разом iз кiлькома  сотнями
киян, що не встигли заховатися у город Володимира,  зачинився  спочатку  в
дворi,  обнесеному  високими  мурованими  стiнами,  i  вчинив   нападникам
несподiвано сильний спротив. Розлютований  темник  Бурундай  прискочив  до
Батия.
   - Са?н-хане, що робити з орусутськими шаманами, якi зачинилися в сво?му
головному храмi i з лукiв стрiляють у мо?х во?нiв? Ти казав  -  не  чiпати
?х, але ж...
   Батий тупнув ногою.
   - Якщо вони стрiляють у мо?х во?нiв, то вбивай ?х, як  скажених  собак!
Милувати лише тих, хто на колiнах проситиме пощади!
   Бурундай кинув на собор цiлий  тумен.  Пiдтягнувши  порок,  його  во?ни
висадили ворота i, ввiрвавшись на подвiр'я,  вчинили  рiзанину.  Захисники
зачинилися в самому соборi, стрiляючи в нападникiв  з  вiкон.  Але  досить
було кiлькох ударiв "барана", щоб дверi розлетiлися на  щепки  i  сп'янiлi
вiд кровi кочовики вдерлися в храм.
   Перед образами горiли свiчки. Пахло ладаном. Одягнутий  у  срiбнi  ризи
старий ?пископ, пiднявши перед собою хреста, закликав киян не пiддаватися.
   - З нами Бог! Бийте нехристiв! Бийте погубителiв  землi  нашо?  i  вiри
християнсько?! - гукав з амвона.
   Вiн стояв  перед  iконостасом,  що  у  вiдблисках  свiчок  горiв  щирим
золотом. З-пiд його розшито? срiблом i самоцвiтами митри  вибивалася  сива
чуприна. В руках - золотий хрест. I, завороженi цi?ю пишнотою, цим блиском
i багатством, напiвдикi степовики ринули  до  нього,  шаблями  прокладаючи
собi шлях.
   Наперерiз ?м метнувся з мечем отець  Iяникiй,  але  не  встиг  затулити
собою ?пископа, як важка чужинська шабля впала на його тiм'я.
   - Ох! - глухо скрикнув вiн  i,  випустивши  меча,  схопився  руками  за
обличчя, що враз заюшилося кров'ю.- Боже, твоя воля! А як же бiблiотека...
бiблiотека... князя Ярослава...
   Це були останнi слова ученого i?ромонаха Iяникiя. В  наступну  мить  ще
один удар розкраяв йому голову.
   Ненадовго пережив свого захисника i ?пископ. До нього  кинулося  кiлька
баатурiв - схопили сяючу срiблом i золотом митру, вирвали з рук  хреста  i
кадильницю, стягнули з плiч ризу, розiрвали на кiлька  шматкiв,  а  самого
штурхонули з амвона вниз, на  кам'яну  пiдлогу,  пiд  ноги  натовповi,  що
бiснувався в лютiй сутичцi, i його там було  затоптано  на  смерть  ногами
ошалiлих бiйцiв.
   Незабаром бiй у соборi затих. Вся пiдлога червонiла вiд  кровi,  в  нiй
лежали вбитi й пораненi, серед них немало i переможцiв. Але нiхто з  ?хнiх
одноплемiнникiв не проявив бажання допомогти ?м. Навпаки, всi з  вереском,
лайками i прокльонами кинулися до iкон та iконостаса,  оздоблених  срiблом
та позолотою: ламали, виривали, виколуплювали шаблями,  трощили  шокпарами
та сокирами i все, на ?хню думку, коштовне пхали у сво? хурджуни.
   Пiсля падiння Софi?  Ки?в  був  розкраяний  наступаючими  монгольськими
туменами на чотири частини.  Город  Ярослава  повнiстю  опинився  в  руках
Батия. Во?вода Дмитро з киянами, що залишилися живi,  зачинився  у  городi
Володимира, найстарiшiй  частинi  Ки?ва,  над  Подолом,  добре  укрiпленiй
резиденцi? ки?вських князiв. Не зумiли монголи з ходу взяти  i  Копиревого
кiнця з його мiцними Iудейськими та Бiлгородськими ворiтьми. Лише на валах
Iзяславового города, обложеного туменом Субедея майже зi всiх  бокiв  -  i
вiд Днiпра, i вiд Перевiсища, i, головне, з середини Ки?ва, з Ярославового
города, не  припинялися  бо?,  аж  поки  "непереможнi"  не  зламали  опору
невелико? жменьки захисникiв i не захопили його  в  нiч  з  четвертого  на
п'яте грудня.
   Батий потирав руки. Харманкiбе! Киюв! Столиця  могутнього  орусутського
царства! Ось-ось упаде вона пiд могутнiм натиском його залiзних полкiв - i
тодi вiдкри?ться прямий шлях на вечiрнi кра?ни. Там, кажуть, нема?  бiльше
таких могутнiх фортець, i вiн швидко проникне в кра?ну келарiв[96],  чехiв
i башкордiв[97]. А звiдти недалеко i до  Останнього  моря!  Хай  раду?ться
безсмертна  душа  дiда,  великого  Потрясателя  Всесвiту  Чiнгiсхана,  вiн
викона? його найважливiший заповiт - пiдкорить всi сущi  на  землi  народи
владi великих монголiв!
   Вiн не по?хав у свою ставку на Бати?ву  гору,  як  почали  ??  називати
пiсля того, як там був поставлений дев'ятихвостий туг  повелителя  Золото?
орди, а залишився в Ки?вi, щоб самому керувати останнiми боями.  Туленгiти
очистили Софiйський собор вiд трупiв та поранених, вигнали блукаючих тут у
пошуках здобичi нукерiв i натопили для нього ?пископськi палати. Але спати
йому не хотiлося. Душа прагнула бо?в, останнiх бо?в, що, можливо,  стануть
найславетнiшими у його життi.
   Вiн пiдкликав Менгу. Сидячи на конi, камчею показав на Копирiв кiнець.
   - Вiзьми його, брате! Здобич - твоя!
   - Вiзьму,- з  готовнiстю  вiдгукнувся  тайджi.-  Але  менi  хотiлося  б
помiрятися силами з самим войводою ДумитромI
   - Встигнеш i туди,- кивнув головою Батий.- Думитра взяти не так просто!
   - Слухаюсь i скоряюсь,- вклонився Менгу i,  вдаривши  коня  ногами  пiд
боки, помчав до свого тумена.


   7

   Вiдступаючи з боями вiд Лядських ворiт по вузьких  ки?вських  вуличках,
Iлля загубив десь батька, брата Степана та Добриню. Киплячий вир  вуличних
бо?в несподiвано занiс його помiж Iрининською, Георгi?вською  церквами  та
Софiйським собором до Копиревого кiнця. Там разом з  iншими  вiдступаючими
йому пощастило проскочити в Iудейськi ворота i,  зачинивши  ?х  за  собою,
пiднятися на вал.
   Мунгали з ходу кинулися на заборола, але ?х легко скинули  вниз.  Пiсля
цього зав'язалася млява перестрiлка, що тривала  до  самого  вечора  i  не
завдавала вiдчутно? шкоди жоднiй iз  сторiн.  Коли  стемнiло,  перестрiлка
припинилася, бiй  лучникiв  поволi  ущух.  Над  Копиревим  кiнцем  залягла
тривожна морозяна тиша.
   Iлля пiднявся на вежу.  Кривавi  вiдблиски  пожеж  миготiли  у  вузьких
вiкнах Софiйського собору. З темних
   вулиць долiтали радiснi поклики переможцiв,  стогони  та  плач  киян  i
киянок, гiрки дими пожарищ нагонили на око сльозу.  З  валiв  Iзяславового
города чулися крики: там не припинявся приступ.
   Iлля зцiпив зуби. От i наступив Судний день!  Всьому  кiнець  -  життю,
волi, славi золотоверхого Ки?ва. Хай ще день чи два - i кiнець. I вiн  сам
теж десь лежатиме з розтрощеним черепом,  як  тисячi  iнших,  пiд  низьким
зимовим небом, i хижi круки клюватимуть його скрижанiле тiло,  вийматимуть
мертвi очi. Бр-р-р!..
   Вiн перевiв погляд на той куток мiста, де стояв ?хнiй  дiм.  Там  пожеж
поки що не було. Але свого обiйстя вiн  не  розгледiв,  бо  все  окутувала
криваво-iмлиста пелена, зрiдка пронизувана вогнистими  пасмами  iскор,  що
пiднiмалися над  палаючими  будинками,  розлiталися  довкруж  i  падали  в
почорнiлий снiг.
   Серце його стиснулося. Що там? Як там? Чи встигли втекти мати з Янкою i
всi?ю родиною? Де вони? Чи мунгали захопили ?х, побили, i ?хнi тiла  зараз
скову? грудневий мороз?
   Уявивши таку жахливу картину,  вiн  мимоволi  стиснув  кулаки  i  глухо
застогнав. Навiщо вiн живе? Чому доля милувала його до  цього  часу?  Адже
вiн не уникав небезпек i кидався в самий вир бою! Чому не  вкоротила  йому
вiку, щоб не знати цього лиха, не бачити  загибелi  Ки?ва  i  найрiднiших,
найдорожчих людей?
   А Марiам? Де його кохана? Що з нею? За цi днi, вiдколи  Батий  розпочав
шаленi приступи на Лядськi ворота, а потiм ввiрвався в  мiсто  i  зав'язав
бо? на валу та мiських вулицях, вiн нi разу не бачив  ??.  Якщо  жива,  то
десь тут, на Копиревому кiнцi.
   Несподiвано вiн вiдчув, як на плече йому лягла чиясь рука.  Вiн  швидко
оглянувся, сподiваючись побачити кого-небудь iз сво?х во?в. Але перед  ним
темнiла  невисока  i  в  темрявi  невиразна  постать  чи  то  отрока,   чи
отроковицi. Щось знайоме привидiлося йому в нiй. Голос його здригнувся.
   - Марiам? Ти? Не може бути! Тут? О доле! Вiн все ще не вiрив,  аж  поки
дiвчина вiдгорнула комiр кожушка i промовила:
   - Так, це я, мiй голубе. Це я, твоя Марiам! Вiн кинувся до не?, стис  в
обiймах.
   - Марiам! Боже! Щастя мо? кохане! Я такий  радий!  Але  звiдки  ти  тут
узялася? Як ти мене знайшла?
   - Цiлий день усе мiсто було на валу. Я теж. От i впiзнала тебе, коли ти
разом з iншими воями входив у ворота. Я гукала тебе, але ти не почув. Тодi
я кинулась на пошуки. Та хiба легко знайти людину у  такiй  круговертi?  Я
бiгала туди, сюди, розпитувала, аж поки хтось не пiдказав, що бачив, як ти
пiднiмався на вежу. Отак я опинилася тут...
   Iлля дивувався i радiв, радiв i знову дивувався  такому  несподiваному,
неймовiрному щастю.
   - Як це добре! Я такий щасливий, що ми знову разом!
   Вона тихо i сумно вiдповiла:
   - Разом, голубоньку! Разом! Тепер аж до кiнця, до останнього подиху!
   Вона раптом припала йому до грудей i тихо  заплакала.  Вiн  сторопiв  i
повернув  ??  голiвку  до  свiтла.  Кривавi  вiдблиски  пожежi  осяяли  ??
прекраснi темнi очi, наповненi слiзьми.
   - Чого ти? Не рада нашiй зустрiчi?
   - Рада,- вiдповiла Марiам пошепки.- Дуже рада!  Тiльки  що  нас  чека??
Подивись навколо - бачиш?
   Вона  обвела  рукою  мiський  виднокiл  з  його  пожежами  i   трупами,
розпачливими зойками i стогоном, що неслися звiдусюди, i знову заплакала.
   Вiн почав утiшати ??.
   - Не плач, люба моя. Що б не трапилося з нами, знай, я кохаю  тебе  над
усе на свiтi! I нема? тако? сили, яка б вирвала з мо?х грудей це  кохання!
Нi людськi пересуди, нi Батий, нi навiть сам Господь  Бог!  Хiба  що  одна
смерть!
   - Я вiрю тобi, ?диний мiй! Бо i в мо?му серцi живуть такi ж почуття!  I
я вже перестала плакати. Бачиш?
   Вона витерла сльози i навiть усмiхнулась. I сяйнуло в ?? поглядовi щось
дитинно-невинне, жалiсне i разом з  тим  таке  палке,  зазивне,  що  серце
молодого  во?водича  здригнулося,  нiби  його  щось  опекло  вогнем.   Вiн
пригорнув ?? i поцiлував у пухкi  прохолодно-трепетнi  вуста,  а  вона  не
вiдвернулася, припала до  його  грудей  i  завмерла,  сп'янiвши  вiд  його
гарячо? ласки.
   Плинув час, бралося на мороз, але вони  нiчого  не  помiчали.  Стали  у
затишний куток, щоб не продимав крижаний пiвнiчний  вiтер,  i  нiмiли  вiд
щастя, якого - вони це обо? добре розумiли - доля вiдпустила ?м так мало.
   Майже нiчого.
   Перед ранком до ?хнього слуху долинув глухий гул i гуркiт.
   Iлля перехилився через забороло. Марiам пiдiйшла до нього.
   По вузьких вулицях, затягнутих сiрою  передранковою  iмлою,  сунули  до
ворiт натовпи монголiв. Полоненики, впряженi в  шле?  та  довгi  вiрьовки,
тягнули попереду по замерзлих,  припорошених  снiгом  дерев'яних  мостових
важкi, незграбнi пороки та обкованi залiзом дубовi "барани" до них. Гуркiт
вiд того здiймався такий, що здавалося - десь далеко гримить грiм.
   - Прокляття! - прошепотiв Iлля.- Iдуть на приступ!
   - Ой мамочко! - злякано вигукнула Марiам i приклала руку до уст.
   - Тобi тут залишатися небезпечно! Йди додому!
   - Я зостануся з тобою!
   - Дурненька, як же ти можеш залишитися зi мною? Я ж не сидiтиму тут, на
вежi, я буду там, де литиметься кров! Ми вiдiб'?мо ворога! - Вiн i сам  не
вiрив у сво? останнi слова, але, щоб пiдбадьорити  дiвчину,  надав  сво?му
голосовi упевненостi i твердостi.- Так, ми зупинимо i вiдкинемо його!
   Вiн звiв ?? вниз, поцiлував у холоднi щоки i вiдiрвав вiд себе.
   - Любий мiй, прощай! - вигукнула Марiам з болем.
   - Iди! Якщо буду живий, я знайду тебе! Iлля постояв, поки Марiам зникла
за рогом, а тодi вийняв меча i рушив до  гурту  во?в,  що  збиралися  бiля
ворiт.


   8

   Того надвечiр'я, коли знемагав у криках i гуркотi бою Iзяславiв  город,
а Копирiв  кiнець  опинився  в  кiльцi,  во?вода  Дмитро  стояв,  безсилий
допомогти ?м, на вежi Софiйських ворiт[98]. У нього  болiла  рука,  скнiла
душа i студенiло серце. Вiн розумiв, що це загибель.  Якщо  впав  могутнiй
Ярославiв город, то нiщо вже не зупинить Батия. Що йому Iзяславiв город чи
Копирiв кiнець? Вали ж Володимирового города високi. Софiйськi ворота  теж
мiцнi, та самого города - жменька одна. Вiд Софiйських ворiт до Боричевого
узвозу - два перестрiли всього або й менше.  I  хоча  люду  тут  зiбралося
чимало, протриматися довго нiяк, бо  всi  запаси  вичерпалися,  i  ось-ось
притисне киян справжнiй голод. Що тодi?
   Во?водич Степан помiтив, як батько морщиться, i зрозумiв це по-сво?му.
   - Болить? - кивнув на руку, що висiла на перев'язi.
   - Е-е, що там рука,- скривився во?вода.- Поболить та й перестане... Ось
де по-справжньому болить,- i показав здоровою рукою на груди.
   Степан пiдступив ближче, тихо запитав:
   - Невже нiяко? надi??
   Дмитро ще тихше вiдповiв:
   - Нiяко?... Не будемо обманювати себе, сину. День або два...
   - То, може...- Степан замовк, боячись висловити думку, що вертiлася  на
язицi.
   Але во?вода зрозумiв його i заперечно похитав головою.
   - Нi, будемо битися до останнього! Про те, щоб вiдчинити Бати?вi ворота
i пiддатися, i не думай! Це нiкого не вряту?, бо вороги  нашi  -  то  люди
пiдступнi, слова не дотримуються - без честi i совiстi. Краще  вже  iспити
смертну чашу до дна, нiж самому пiдставити шию пiд мунгальську шаблю!..
   - А як же нашi - мати, Янка, дiти, моя та Миколина жони?
   Дмитро стиснув зуби. Погляд його затвердiв,  посуворiшав,  а  з  грудей
вирвався глухий клекiт.
   - Як i всiм... I нам, i ?м - як усiм... До речi,  треба  ?х  провiдати,
поки тихо, бо, може, iншого часу не буде. Де вони зупинилися?
   - Добриня ?х супроводив, вiн зна?.
   - То гукни його - пiде з нами.
   На вулицях було  повно  людей.  Пiзнаючи  во?воду,  вони  розступалися,
замовкали, багато хто знiмав шапку i кланявся. Дмитра  любили:  втратив  у
боях сина, сам поранений, а воював нарiвнi  з  молодими  i  здоровими,  на
валах спав, ?в iз спiльного котла. А те, що кияни здали Лядськi  ворота  i
Ярославiв город, нiхто йому в провину не ставив. Всi розумiли, який  ворог
сто?ть перед ними - многолюдний i безпощадний. Нi, киянам докоряти  Дмитра
i себе нi за що!
   На майданах горiли багаття, над ними варилася якась юшка -  вечеря  для
змучених, голодних, змарнiлих, а часто й поранених захисникiв  мiста.  Але
довкола  вже  стояли  натовпи  жiнок  з  дiтьми  -  у  кого  ж  з   во?нiв
простягнеться рука з ложкою до того варива?
   Дмитро пiдняв очi.
   Перед Десятинною церквою,  на  Бабиному  торжку,  у  вiдблисках  багать
здибилася квадрига баских мiдних коней,  запряжених  у  бойову  колiсницю.
Вони стояли  на  мармуровому  постаментi.  ?х  вивiз  iз  Херсонеса  пiсля
перемоги  над  ромеями  князь  Володимир,  i  вони  простояли  тут  двiстi
п'ятдесят лiт, ставши такою ж невiд'?мною ознакою Ки?ва, як i собор Свято?
Софi? та Золотi ворота.
   Конi басують, рвуться вперед, високо пiднявши переднi копита.  З  ?хнiх
нiздрiв, зда?ться, пашить вогонь, а рвучкий вiтер розвiва? буйнi гриви, на
?хньому тiлi видно кожен напружений м'яз,  кожну  жилку  -  так  досконало
вилив i вирiзьбив ?х невiдомий ромейський майстер у нестримному летi.
   А хiба не так i Русь-Укра?на летiла кiлька вiкiв серед iнших народiв  i
iнших держав, могутня i нестримна? I слава ??, слава ?? столицi -  красеня
Ки?ва - широко рознеслася по всiх ближнiх i дальнiх землях.
   Дмитро зiтхнув i опустив голову.
   Була  слава,  була  могутнiсть,  а  тепер  усьому  -  кiнець.  Половина
Ки?всько? укра?ни лежить у ру?нах, у пожарищах,  пiд  п'ятою  Батия,  Ки?в
дожива? сво? останнi днi, а решта  земель  i  князiвств,  споглядаючи,  як
колишня столиця у нерiвнiй борнi знемага? пiд ударами кочовикiв-язичникiв,
тремтять i нiмiють у великому страсi.
   Було вiд чого впасти у вiдчай. Хiба думав-гадав вiн, проживши  у  Ки?вi
пiвста лiт, тобто все сво? життя, що стоятиме бiля його смертного одра, що
його, боярина Дмитра, iм'я навiки буде зв'язане з загибеллю рiдного мiста?
   Цi важкi думи так охмарили йому чоло, що на якийсь час вiн забув,  куди
i чого йшов, i тiльки голос Янки, що сплеснула  руками  i  вигукнула  таке
звичне слово: "Таточку!" - вивiв його iз задуми i змусив пiдняти голову.
   Бояриня Анастасiя зi всi?ю сiм'?ю стояла на ганку князiвського  палацу,
де вони поселилися пiсля того,  як  залишили  свою  оселю  в  Ярославовому
городi. Зараз рiдко хто сидiв у хатi, тривога гнала надвiр - на  вали,  на
заборола.
   Вiн кинувся до них.
   - Рiднi мо?!
   - Дмитре! - скрикнула бояриня голосно i,  впаьши  бояриновi  на  груди,
заридала.- Дмитре! Що ж буде з нами! Що буде з нашими малятами-внучатами!
   Всi заплакали. Во?вода крiпився, але i на його очах  заблищали  сльози.
Здоровою рукою вiн обнiмав усiх, цiлував, голубив онучат, що тулилися йому
до нiг.
   - Любi мо?, дорогi мо?! Настали для Ки?ва i для всiх нас найважчi  днi.
Усе, що могли, ми зробили, щоб захистити вас. Тисячi киян полягли.  Та  не
вистояти, бачу, нам, не утриматися,- це ви повиннi знати i  бути  готовими
до найгiршого. Не лякайтеся нiчого - видно, так угодно Господу нашому,  бо
все в руцi його! На нього упова?мо ми всi!
   Вiн розумiв, якi важкi й жорстокi слова каже, i все ж казав, бо вважав,
що  не  ма?  права  приховувати  правду.  До  смертi  теж  треба   кожному
приготуватися.
   Всi  збилися  в  невеличкий  гурточок  i,  обнявшись,   плакали   тихо,
беззвучно. Добриня вiдчув, як його руку знайшла i стиснула Янчина рука,  i
вiн, незважаючи на те, що хто-небудь може помiтити, пригорнув  дiвчину  до
себе.
   - Люба моя,- шепнув на вухо.- Янко, Яночко!
   - Я хочу бути з тобою, Добрику,- вiдповiла вона ледве чутно.- В останню
хвилину хочу бути з тобою разом! А там - що буде! Хоч i смерть!
   - Я теж цього хочу. Якщо мунгали ввiрвуться в город  Володимира,  шукай
мене бiля Янчиного монастиря[99]. Буду живий, то прийду туди.-  Непомiтно,
користуючись темрявою, що насувалась, вiн вiдсторонив ?? вiд гурту.
   - Бiля Янчиного монастиря... Який дивний збiг! Чи  думала  княжна  Анна
Ярославна, теж Янка,  що  бiля  ??  монастиря,  який  вона  заклала,  коли
дiвчиною вiд'?здила в далеку Францiю,  щоб  вийти  замiж  за  французького
короля Генрiха Першого, обiрветься колись життя iншо?, незнано? ?й дiвчини
по iменi Янка? Нi, не знала вона. А чи думала  я,  що  впаду  вiд  ворожо?
шаблi саме в Янчиному монастирi? Боже, Боже! - Янка  заплакала.-  Добрику,
невже це всьому кiнець? Невже це кiнець свiту?
   Що вiн мiг ?й сказати?
   Вiн уже, як i всi, розумiв, що Ки?ву не встояти, що цi холоднi грудневi
днi - це його останнi днi. Вiн краще, нiж будь-хто iнший, знав, що  пощади
нiкому не буде, що. смерть i неволя чигають на всiх. I хтозна, що краще  -
раптова смерть чи важка доля раба або рабинi?
   Тому вiн не став ?? втiшати, заспокоювати, а сказав вiдверто:
   - Яночко, ми приреченi на смерть. Це так же ясно, як i те, що ти  сто?ш
передi мною. Але я буду з тобою i  захищатиму  тебе  до  останнього!  Будь
мужньою! Такою, як молода рязанська  княгиня.  Пам'ята?ш,  ти  розповiдала
менi?
   - Пам'ятаю. Я буду мужньою.
   - А ще раджу тобi в останнiй день одягнутися в чоловiчий одяг.
   - Навiщо?
   - Бо за жiнками та дiвчатами буде страшне полювання.
   - Я зроблю так, як ти кажеш. А ти пообiцяй менi, що не даси мене  живою
в руки ненависному вороговi! Пообiцяй!  Бачиш,  я  вiдчувала,  що  настане
такий день, от вiн i настав! Обiцяй же менi!
   - Обiцяю, люба!
   В цю мить страшний гуркiт долинув вiд Софiйських ворiт. Усi вiдчули, як
пiд ногами здригнувся кам'яний пiдмурiвок палацу.
   - Мунгали пiдтянули пороки - б'ють у браму та в  заборола!  -  вигукнув
во?вода Дмитро i поцiлував внучат, невiсток, Янку, бояриню.-  Дорогi  мо?,
будемо прощатися! Нам пора! Ходiмо, хлопцi!


   9

   В головi стояв якийсь надокучливий безперервний гул, нiби  то  гув,  не
перестаючи, вiчовий дзвiн. Але чомусь не чути було ударiв била - лише один
протяжний гул,  що  дратував  сво?ю  нескiнченнiстю,  викликав  внутрiшнiй
спротив, змушував напружувати всi  сили,  щоб  вiдiгнати  його  вiд  себе,
стряхнути, як в'?дливу муху, що настирливо лiзе в обличчя.
   Все це Iлля вiдчував, як у глибокому снi. А ще вiдчував, що йому  важко
лежати, важко дихати, нiби камiнь налiг  на  груди  i  давить,  давить  до
землi.
   Потiм свiдомiсть поволi прояснилася, i вiн раптом зрозумiв, де вiн i що
з ним сталося. Лежав вiн горiлиць на заснiженiй дерев'янiй мостовiй  поряд
з мертвим мунгалом-баатуром, а зверху на них обох навалилася цiла купа  ще
теплих тiл - убитих чи поранених, що не давали йому перевести подих.
   I тодi вiн враз пригадав, як на свiтаннi на нього налетiв якийсь баатур
i занiс над головою шаблю. Та йому пощастило пiдставити щита,  вiдбити  ??
мечем i самому нанести невiдворотний удар. Баатур упав.
   Ще один! Бо це був не перший, що полiг вiд його меча! Вiн не вiв  лiку,
скiлькох ворогiв перемiг сьогоднi. Трьох, п'ятьох  чи  десятьох?  Хiба  до
цього було в тому несамовитому кривавому вирi, що закрутив його опiвночi i
не вiдпускав до самого ранку? Це був просто "ще один".
   Однак не встиг вiн порадiти  цiй  перемозi,  не  встиг  оглянутися,  як
монгольська довбешка обрушилася ззаду  йому  на  голову.  В  очах  блиснув
голубий снiп iскор, ноги пiдкосилися - i вiн поринув у темряву. Як упав  -
не пам'ята?... Чи довго лежав тут - не зна? теж...
   Вiн розплющив очi.
   Над ним стояв пiдстаркуватий мунгал. У правiй руцi  вiн  тримав  бойову
сокиру, геть заляпану кров'ю i чимось рожево-блiдим.
   "Мозком? - подумав Iлля,  не  вiдчуваючи  страху.Авжеж,  мозком!  Це  ж
баатур добива? поранених! Зараз доб'? i мене! Топiрцем по головi!"
   Думалося йому якось важко, нiби то думав не вiн, а хтось  чужий.  I  тi
думки були йому байдужi, та й власна доля зовсiм не турбувала його.
   Мунгал довго не помiчав його погляду, вiн  був  зайнятий  iншим.  Сво?ю
сокирою, тильною ?? стороною, гострим i тонким, як  палець,  обушком,  вiн
поволi, не поспiшаючи, бив поранених киян по головах.  При  цьому  вiн  не
дуже придивлявся - живi вони ще чи нi. Просто на  всяк  випадок  бив  усiх
пiдряд, щоб не пропустити жодного живого.
   Страху Iлля не вiдчував. Усе, що вiн бачив i що пережив минуло? ночi  i
особливо в цей холодний грудневий ранок, притупило в  його  дупгi  почуття
страху. Ну, що ж - кiнець! Один удар - i все зникне: Ки?в,  рiднi,  кохана
Марiам, важкi трупи, що лежать на його грудях. Усе!
   Мунгал ударив сво?ю страшною сокирою ще одного пораненого  -  i  раптом
помiтив широко розкритi голубi очi, що  мовчки  слiдкували  за  ним.  Його
занесена вгору рука завмерла, вiн прикипiв поглядом  до  тих  очей,  довго
вдивлявся в них.
   Iлля не знав, якi думки ро?лися  пiд  лисячим  малаха?м  баатура.  Вони
обидва мовчки дивилися один одному в вiчi, i що кожен думав при цьому,  що
вiдчував, було вiдоме тiльки кожному з них.
   Нарештi мунгал ворухнувся, ошкiрився i почав пiднiмати сокиру.
   - Що? Страшно, орусуте? - спитав, показавши крупнi зуби.
   Пiд вагою мертвих тiл Iлля ледве дихав, тому вiдповiв з натугою:
   - Йок! - i похитав головою.- Нi!
   Мунгал витрiщив очi. Здивувала його  не  вiдповiдь,  а  те,  що  орусут
зрозумiв його.
   - Як? Ти зна?ш по-нашому?
   - Знаю.
   - Звiдки?
   - Я два лiта був у вас у полонi.
   Мунгал заклiпав важкими повiками,  опустив  сокиру,  пiдкликав  кiлькох
товаришiв.
   - Вiн говорить по-нашому! Що будемо робити? Прикiнчити?
   Мунгали переглянулись. Потiм так швидко почали шварготiти мiж собою, що
Iлля нiчого з ?хньо? мови не второпав. Нарештi один, найстарший,  худий  i
темний, як висушена тараня, сказав:
   - Покажiмо його джагуновi Жадiгеру,- штовхнув Iллю ногою пiд  бiк.Дякуй
Вiчному Небу, орусуте! Вставай! А не встанеш - доб'?мо!
   Вони розтягли трупи, i Iлля  пiдвiвся,  натягнув  чиюсь  чужу  шапку  i
ступив кiлька крокiв. У головi гуло, як  у  млинi,  свiт  коливався  перед
очима, ноги дибали, мов дерев'янi, i непри?мно-солодкава млiсть  розлилася
по всьому тiлу, але вiн розумiв, що треба йти, i через силу йшов.
   Його  повели  на  майдан,  до  церкви.  Всюди  лежали  вбитi,  стогнали
пораненi,  ?х  тут  же  добивали  без  нiякого  жалю.  В  кiлькох   мiсцях
розгоралися пожежi - бурий дим, змiшаний  з  холодним  морозяним  туманом,
поволi котився понад притихлим пiсля бою Копиревим кiнцем, забивав вiддих,
судомою зводив горло.
   Сотник Жадiгер здалеку помiтив сво?х во?нiв i помахав ?м рукою, але тут
на майдан ви?хав гурт вершникiв на чолi з ханом Менгу, i  сотник  повернув
до них.
   Баатури зупинилися неподалiк,  не  смiючи  наближатися  до  благородних
нойонiв.
   Тим часом Жадiгер зняв шапку .i низько вклонився темниковi.
   - Вiтаю з перемогою, каане.
   - Спасибi,  джагуне.  Я  знаю,  ти  бився  хоробро,вiдповiв  Менгу.-  Я
розповiм про тебе самому Са?н-каановi.
   - Дозволь, каане, пiднести тобi подарунки. Ми здобули ?х у боях!
   Вiн  плеснув  у  долонi  -  i  до  нього  наблизилися  три  нукери.  На
простягнутих руках, покритих вишитими рушниками, лежали незбагненно? краси
вироби ки?вських умiльцiв - великий золотий хрест, срiбний посуд  -  чашi,
тарелi, ложки, боярський меч, оздоблений черню та усiяний самоцвiтами.
   Нойони зацмокали язиками.
   - Дзе-дзе! Яка розкiш!
   А хан Менту розплився в усмiшцi.
   - Ой-бой! Ти молодець, Жадiгере! Я задоволений тобою!
   Для рядового сотника це  була  найвища  нагорода.  Жадiгер  упав  ниць,
поцiлував помiж простягненими до хана руками заснiжену  ки?вську  землю  i
зразу ж схопився.
   - Дякую, пресвiтлий каане! Дозволь показати тобi полоненикiв. Ми ?х тут
набрали вдосталь. Це киювськi ковалi, зброярi, ткачi, гончарi, золотих дiл
умiльцi,  вишивальницi,  кравцi  та  кравчинi...  Всiх  i  не  злiчити!  В
подарунок Са?н-каановi i тобi!
   Менгу  доброзичливо  кивнув  головою,  йому  все  дужче  подобався  цей
хоробрий i розумний сотник.
   На знак Жадiгера його нукери почали проводити перед  кааном  пов'язаних
десятками  чоловiкiв  та  жiнок.  Витягнувши  з  кожуха  жилаву  шию,  вiн
приглядався, прицмокував язиком i задоволене потирав руки.
   - Дзе-дзе! Ой-бой!
   Коли невiльникiв повели, Жадiгер вклонився знову.
   - Каане, тепер прийми ще один подарунок. Це вже тобi вiд мене!
   - Ну, що там? - обiзвався Менгу мляво.- Всiх подарункiв, бачу, я тут  i
за день не передивлюся!
   Йому вже набридло мерзнути, i  в  його  голосi  почулося  невдоволення.
Вузькi очицi були закритi, i здавалося, що хан дрiма?.
   Жадiгер вловив цi нотки невдоволення i швидко плеснув у долонi. На  цей
знак з ближчого двору два  нукери  вивели  невiльницю  i  поставили  перед
ханом. ?? обличчя було закутане шматком прозоро? шовково? тканини.
   Менгу розплющив одно око, здивовано пiдняв брову.
   - Хто це?
   Жадiгеровi губи розтягнулися в улесливiй усмiшцi.
   - Уй, уй! Це красуня iз красунь, каане! Подивися сам - i зiрвав з  лиця
дiвчини покривало.
   Вигук захоплення пролунав над майданом. Нойони дружно зацмокали язиками
- дзе-дзе! Менгу крякнув i подався в сiдлi наперед, схилившись коневi мало
не до голови.
   Нойони почали судити-рядити:
   - Гарненька! Вай-пай!
   - Серед орусуток багато гарненьких...
   - I нiяка вона не орусутка?
   - А хто ж?
   - Ромейка або iудейка. Хiба не видно?
   - А може, аланка? Тiльки не орусутка! Орусутки бiлявi...
   - Ну, не скажи!.. Не всi!
   Цi суди-пересуди припинив Менгу.
   - Про що базiка?те! Яке це ма? значення,  з  якого  вона  племенi?  Аби
красуня!
   - А так, а так! - погодилися нойони, не спускаючи з дiвчини очей.
   - Жадiгер ма? смак! - вiв далi Менгу.- Знав, що  вибирав!  Чи  не  так,
сотнику?
   Той, приховуючи радiсть, що знову розперла йому груди, приклав руку  до
лоба, низько вклонився.
   - Так, мiй каане. Я радий, що дiвчина сподобалася тобi.
   - Гм, ще б пак! Чому б i не порадiти! Пiднiс каановi  такий  подарунок!
Бачу, хочеш стати не простим сотником, а благородним нойоном. Ха-ха!
   Менгу смiявся весело, а Жадiгеровi вiд того смiху стало раптом холодно.
Невже хитрий джихангiр  розгадав  його  та?мнi  намiри?  Справдi,  даруючи
полонянку, вiн сподiвався, що каан належним чином оцiнить його  вiдданiсть
i надасть йому звання благородного нойона. Та чи не забагато вiн  захотiв?
Як розцiнять цей його крок родовитi нойони, якi ревно стежать за тим,  щоб
нiхто, а тим паче якийсь безрiдний чабан, не затесався помiж  них?  Чи  не
пiднiмуть його на глузи? Не виштовхнуть  зi  свого  гурту?  I  як  все  це
сприйме сам каан Менгу?
   Цi думки миттю промайнули в Жадiгеровiй головi, i вiн скромно вiдповiв:
   - Куди iшаковi, каане, рiвнятися до верблюда!
   Та Менгу нелегко провести. Вiн хитро оскiрнувся.
   - Е-е, не кажи! Хочеш! По очах  бачу  -  хочеш  дорiвнятися!  Однак  не
поспiшай - всякому овочу свiй час!.. Скажу прямо -  я  задоволений  тобою,
сотнику! Ти смiливий, розторопний во?н, вiдданий сво?му каановi,  я  люблю
таких! Прийде час - i ти станеш благородним нойоном! Аби Високе Небо  було
ласкаве до тво?? долi i зберегло тобi життя. Ще, може, й емiром  станеш  -
тисяцьким або й темником! Хiба не з чабанiв вийшов вiрний пес  мого  дiда,
великого Чiнгiсхана, непереможний Субедей? Але не  поспiшай!  -  Менгу  на
хвилину замовк, задумався, а потiм рiшуче сказав: - Зараз мова  про  iнше!
Ми повалили гордий КиювI  Ми  розтоптали  столицю  орусугiв,  захопили  ??
незчисленнi багатства i тисячi людей! Майстрових ми на рабiв  перетворимо,
що будуватимуть столицю й?ка-монголiв  -  Бату-сарай,  ткатимуть  сукна  i
шитимуть нам  одяг,  випасатимуть  табуни  наших  коней,  а  молодi  гарнi
орусутки стануть нам утiхою в темних надрах наших юрт. Але  все  це  треба
допровадити туди. Хто це зробить? Це зробиш ти, Жадiгере!
   - Я? - збентежено запитав  джагун,  що  нiяк  не  сподiвався  на  такий
поворот у сво?й долi, бо це означало, що вiн на довгий час вiдлуча?ться  з
вiйська, над ним не летiтимуть ворожi стрiли,  не  свистiтимуть  чужинськi
мечi.- О Високе Небо!
   - Так, ти! - пiдтвердив Менгу.- Зi сво?ю сотнею ти допровадиш здобич до
Iтилю, на нашу батькiвщину, в благословенну Золоту орду! Цю  дiвчину  теж!
Зрозумiв?
   - Як не зрозумiти,  каане!  Слухаюсь  i  пiдкоряюсь!  Тим  часом,  поки
тривала ця розмова, позад гурту нойонiв, якi не особливо звертали увагу на
те, що дiялося довкола, бо були зайнятi полонянкою, вiдбулася подiя, може,
й незначна на тлi всього того, що творилося в  цi  хвилини  в  Ки?вi,  але
важлива для доль деяких учасникiв цих трагiчних подiй.
   Коли Жадiгер зiрвав з полонянки покривало i нойони, враженi ??  красою,
почали  голосно  висловлювати  сво?  захоплення,  нiхто  з  них  не  почув
болiсного вигуку, що вирвався з грудей Iллi.
   - Марiам! Це ти? Ти? Марiам!
   Не почула його i Марiам. Налякана,  приглушена,  приголомшена  тим,  що
сталося, вона стояла перед завойовниками нi жива нi мертва.  З  ??  темних
очей струменiв жах, брови болiсно заломилися на чистому мармуровому  лобi,
а завжди рум'янi щоки тепер були бiлiшi за снiг.
   Iлля застогнав. Марiам, його кохана Марiам стане наложницею  жорстокого
i брутального хана Менгу! Краще б не знати йому про  це!  Краще  б  лежати
нинi з проломаним черепом,  нiж  зазнавати  тако?  душевно?  муки,  такого
нестерпного болю!
   Вiн хотiв кинутись до  дiвчини,  хотiв  крикнути,  щоб  вона  почула  i
побачила, що вiн тут, але, замiсть крику, з грудей видобувся лише  хрипкий
стогiн, а ноги враз  зiмлiли,  пiдiгнулися,  в  головi  зашумiло,  в  очах
потемнiло - i вiн поволi посунувся додолу.
   Його пiдхопили нукери.
   - Йому погано! Доб'?мо? - спитав один.
   - Ай справдi, вiн не жилець на свiтi,- пiдтримав його другий.
   Однак третiй засумнiвався.
   - Прямо тут? На очах у каана? Долю полоненика вирiшив старий,  висохлий
на тараню десятник:
   - До сотника Жадiгера зараз  лiзти  не  з  руки,  -  розважно  промовив
вiн.Давайте вiдведемо до гурту полоненикiв. Виживе - його щастя.  Хирiтиме
- доб'ють i без нас!
   На цьому всi погодились. Схопивши Iллю попiд руки, баатури потягли його
до церкви i штовхнули з натовп, що розступився перед  ними.  А  там  хтось
допомiг йому пробратися до папертi i посадив на приступець, де вже  сидiло
чимало старих, жiнок i дiтей.


   10

   Того ж дня, надвечер, упали Софiйськi ворота.  Монголо-татари  здерлися
на вали i ввiрвалися у Володимирiв город. Сiча  тривала  цiлу  нiч:  кияни
вiдчайдушне  захищали  сво?  останн?  пристановище.  Вiдступати  було  вже
нiкуди. Тому, збудувавши нову загату, утримували ?? до  полудня,  аж  поки
Батий не кинув на  не?  тумен  хана  Менгу,  що,  трохи  вiдпочивши  пiсля
захоплення Копиревого кiнця, з новою силою ринув в атаку.
   Дмитро бився нарiвнi з простими воями.  Поряд  з  ним  стояли  во?водич
Степан та Добриня. Вони захищали старого, скiльки мали сил, бо поранений у
руку во?вода не мiг тримати щита i був, по сутi, беззахисний.  Спочатку  у
них був намiр взагалi вивести боярина з бою, та коли йому сказали, що  тут
дуже небезпечно i що його мiсце десь позаду, звiдки  б  вiн  мiг  спокiйно
керувати обороною, во?вода похмуро кинув:
   - Мо? мiсце тут! Хто ж зараз дума? про життя!
   Пiсля цього вiн нi на хвилину не випускав  з  правицi  меча  -  кидався
туди, де було важче, i за ним поспiшали всi, хто був поблизу.
   - Тримаймося, синове! - пiдбадьорював вiн во?в, що вже  вкрай  знемогли
вiд безперервних бо?в та голоду.- Тримаймося! Там позаду -  нашi  жони  та
дiти! Невже ж вiддамо ?х на поталу поганину?
   Кияни трималися з останнiх сил. Татар було в  кiлька  разiв  бiльше,  i
вони проривалися крiзь ряди захисникiв Ки?ва, оточували  ?х  i  вирубували
всiх до ноги.
   Дмитро бився затято, нiби шукав смертi.  Бiля  нього  трималося  кiлька
десяткiв смiливцiв-вiдчайдухiв, вони не давали оточити себе, та все ж  пiд
натиском ворога поволi вiдступали до княжого двору та Десятинно? церкви.
   Опiвднi,- це було шостого грудня, на Миколин  день,кiлька  сотен  украй
знесилених киян було витiснено з навколишнiх вулиць та завулкiв  на  Бабин
торжок - стародавнiй, первiсний майдан мiста.  За  ним  зовсiм  близько  -
княжi палати, Десятинна церква, збудована  ще  Володимиром  Святославичем,
квадрига та Янчин монастир.
   Дмитро оглянувся i з тугою окинув поглядом величнi  споруди  -  колишню
окрасу i славу Ки?ва. Там десь бояриня  Анастасiя,  Янка,  невiстки,  малi
онучата... Що ?х жде через годину-другу?  Смерть?  Неволя?  Ганьба?  Боже,
Боже!
   Вiн окликнув сина.
   - Степане! Бiжи до наших! Будь в  останню  хвилину  бiля  них!  Розваж!
Пiдтримай у смертний час!
   - Тату! - хотiв було заперечити во?водич,  важко  дихаючи  i  витираючи
рукавом спiтнiле чоло.- Як же я залишу...
   Вiн хотiв сказати - тебе.
   Та Дмитро суворо обiрвав його мову:
   - Слухай, що кажу,- iди! Прощай! I поцiлуй за мене всiх!
   Степан кинувся до батька, обняв,  ткнувся  обличчям  у  його  обтягнуте
латами плече i, як колись у дитинствi, крiзь сльози промовив:
   - Тату! А ти?..
   I раптом здригнувся, обвис у Дмитрових руках. З  рота  цiвкою  бризнула
кров - залила во?водi груди. В його спинi, мiж лопатками,  туго  забринiла
довга монгольска стрiла, що призначалася батьковi, а дiсталася синовi.
   Дмитро охнув, сполотнiв. З грудей у нього вирвався розпачливий зойк:
   - Степане! Що з тобою? Що-о?
   Та молодий во?водич  уже  не  чув  батькового  крику.  Стрiла  наскрiзь
пронизала його серце - в одну мить чорними долонями закрила очi,  смертною
глухотою заткнула ушi.
   - Боже! Сину! - застогнав во?вода, ледве втримуючись на ногах, що стали
враз чужими.
   Добриня пiдхопив обважнiле Степанове тiло -  поклав  на  землю.  Дмитро
опустився  на  колiна,  змертвiлими  вустами  цiлував  синове  обличчя,  а
пальцями безтямно перебирав русявi кучерi, що вибилися з-пiд шолома.
   - Во?водо, вставай! - затермосив його Добриня.- Нас оточують!
   Та Дмитро мов оглух - не чув, не звертав уваги на те, що Добриня щосили
шарпав його, намагаючись пiдняти, та, мабуть, вiн i не хотiв нiчого  чути.
Смерть сина потрясла, приголомшила його. Та ще  яка  смерть  -  просто  на
руках у нього, в обiймах!
   Кияни ледве стримували ворогiв. Над  ?хнiми  головами  шалено  дзвякали
чужинськi  шаблi,  хурчали  списи,  цьвохкали  стрiли,  розтинали  повiтря
волосянi желi.
   - Во?водо, вставай!
   Дмитро пiдняв голову, безтямно глянув на Добриню.
   - Ти чого тут? - Очi його блиснули гнiвом.- Я ж казав - бiжи!  Бiжи  до
наших! Пiдтримай в останню хвилину!
   Вiн забув, що не  Добриню,  а  Степана  посилав,  та  Добриня  не  став
виправдовуватися - з силою вiдiрвав боярина вiд мертвого сина, поставив на
ноги. I зразу ж серед мунгалiв учинився крик:
   - Войвода Думитро! Войвода Думитро! Не стрiляйте! Хапайте  його  живим!
Бату-каан наказав узяти його живцем!
   Кiлька арканiв, кинутих вправними руками, обвили шию  во?води.  Добриня
рубонув ?х мечем. Але тут же i його здушила, мов гадина,  тверда  волосяна
вiрьовка. В останню мить, уже вiдчуваючи, як темнi? в  очах,  вiн  рубонув
мечем, i петля на ши? попустилася. В очах розвиднiлося. Вiн оглянувся.
   - Во?водо! Дмитра нiде не було.
   - Де во?вода Дмитро? Де боярин?
   Нiхто не почув його крику. Бiй шаленiв  по  всьому  Бабиному  торжку  i
збирав сво? останн?  щедре  жниво.  Падали  кияни,  падали  i  вмирали  на
залитому кров'ю  снiгу  ?хнi  супротивники.  Але  ?х  було  втро?-вп'ятеро
бiльше, i не було упину ?хньому натисковi.
   Видираючись iз цього киплячого котла, рубаючи направо  i  налiво  сво?м
важким мечем, Добриня подумав, що це вже  кiнець,  що  навiть  саме  гiрке
ки?вське повiтря напо?не смертю...
   А де ж Янка? Що з нею? Як вiн мiг забути про не??
   Згадка про дiвчину додала йому сили i, вiдбивши щитом занесену над  ним
шаблю, вiн вирвався з тiсного  ворожого  кiльця  i  помчав  до  Десятинно?
церкви.


   11

   Сiм'я во?води стояла там же, на ганку князiвського терему. Звiдси Бабин
торжок було видно як на долонi. Коли мунгальска хвиля виринула на нього  i
стало ясно, що киянам не стримати ??, Янка зчинила крик.
   - Нашi вiдступають! Боже,  що  робиться!  Люди  ховаються  в  Десятинну
церкву! Княгиня сплеснула руками.
   - Ой лишенько! Це ж Страшний суд! Тiкаймо! Де Никодим?
   - Я тут, боярине,- подав голос старий дворецький.Ходiмо!
   Вони притьмом схопилися з ганку  i  навпростець  побiгли  до  церковно?
папертi. Невiстки на руках несли дiтей, бояриня Анастасiя - вузлик з ?жею,
дворецький - вiдро з водою, а його немолода жона  -  оберемок  одягу,  щоб
захистити малят вiд холоду.
   Одна Янка вернулася в дiм, швидко натягла на себе,  як  радив  Добриня,
заздалегiдь приготовлений одяг  котрогось  iз  братiв  -  штани,  сорочку,
кожух, чоботи, на голову - шапку, до пояса прикрiпила меча,  i  лише  тодi
вибiгла надвiр.
   Увесь майдан перед  Десятинною  церквою  був  запруджений  втiкачами  -
жiнками з дiтьми, дiвчатами, старими, що в страсi металися, не знаючи,  де
шукати порятунку.
   Багато хто, покладаючись на захист божого храму, ховався в ньому.
   Крики, зойки, метушня, гуркiт i клекiт бою, що поволi наближався,-  все
це в першу мить приголомшило дiвчину. Куди бiгти? Де  сво??  Загубилися  в
натовпi, в цьому киплячому вирi збожеволiлих людей? Нi, зда?ться, ген вони
- продираються разом з iншими до входу в церкву...
   Янка з високого ганку побачила ?х i кинулася  вниз,  але  раптом  хтось
заступив ?й дорогу.
   - Янко!
   Дiвчина пiдняла очi. Перед  нею  стояв  Добриня,  змучений,  зчорнiлий,
забризканий кров'ю.
   - Добрику! Добрику! Ти поранений?
   - Нi, не поранений. Це не моя кров.- Вiн  зам'явся.  Йому  не  хотiлося
казати, що на його одязi, не тiльки  ворожа  i  не  стiльки  ворожа  кров,
скiльки кров ?? брата Степана.- Де ж бояриня? Де iншi?
   - Вони побiгли до Десятинно? церкви.
   - А ти?
   - Я поспiшала туди теж, але...
   - Тепер я буду з тобою...
   - А де батько? Де Степан?
   -  Вони  там,-  махнув  рукою  Добриня  в   той   бiк,   де   клекотало
бойовище.Во?вода послав мене сюди, щоб дiзнатися, як ви тут.
   Вiн знову нiчого не сказав про Степана: навiщо в таку хвилину, коли все
гине, завдавати дiвчинi зайвого болю? Тим  бiльше  промовчав  про  те,  що
мабуть, i во?води вже нема? на свiтi. Хай краще дума?, що вони живi,-  так
?й легше буде.
   - Добрику, що ж нам тепера робити? - спитала Янка пригнiчено.- Дивись -
мунгали затопляють весь Бабин торжок! Нашим несила вже  триматися!  Як  ?х
мало, а ворогiв багато? Який жах!
   Добриня оглянувся. На майданi ще точилися бо?, але швидко згасали. Лише
де-не-де розрiзненi купки киян чинили опiр, вiдчайдушний, але безнадiйний,
бо  ?хня  сила,  швидко  танула   пiд   шаблями   та   бойовими   сокирами
мунгальськими. На Софiйських воротах -  i  це  було  видно  дуже  добре  -
з'явився гурт людей у гостроверхих хутряних шапках. "Невже  то  сам  Батий
спостерiга? за бо?м? - подумалося Добрию.-  А  чому  б  i  нi?  Втiша?ться
перемогою, клятий!" Та тут же вiн i забув про Батия.
   Янка - ось  що  зараз  турбувало  його.  Коли  б  не  вона,  вiн  миттю
повернувся б назад, у гущу бою. Але ж - Янка! Як бути з нею?
   Вiн узяв дiвчину за плечi - зазирнув в очi.
   - Янко, Яночко! Люба моя! Не для щастя ми народилися, не  судилося  нам
разом зазнати втiхи кохання! Приходить наш час - i ти повинна бути  готова
до всього!
   - Я готова, Добрику,- сумно вiдповiла дiвчина,  i  в  кутиках  ??  очей
заблискотiли сльозинки.- Готова до найгiршого - до смертi! Лиш  не  вiддай
мене ворогам на наругу!
   - Тодi ходiмо зi мною! До Янчиного  монастиря!  Там  будемо  стояти  до
останку! Зда?ться, там ? люди! Ходiмо!
   - А як же мо?? Вони заховалися в церкву, в Десятинну.
   - Але ж ти сама сказала, що хочеш бути зi мною?
   - Так, Добрику! Так! Тiльки з тобою!
   - Ну, от бачиш... А я не можу заховатися в церквi.
   - Тодi ходiмо!
   Десятинним провулком, мимо Пiвденного плацу, вiн провiв ?? до  Янчиного
монастиря. Тут перед ворiтьми кiлька десяткiв во?нiв  спiшно  споруджували
оборонну загату. Невисокий  натоптуваний  боярин  у  багатому  вiйськовому
обладунку покрикував на них хрипким голосом:
   - Швидше! Швидше! Тягнiть усе, що потрапля? пiд руку!  Ворог  незабаром
буде тут! Поспiшайте!
   Голос був знайомий, та Добриня не мiг пригадати, кому  вiн  належав.  I
тiльки тодi, коли вони пiдiйшли ближче i боярин повернувся до  них  лицем,
Добриня охнув:  перед  ним  стояв  боярин  Домажир.  Змарнiлий,  давно  не
стрижений. Нiс у нього  потоншав,  загострився,  а  в  очах  чорнiла  така
смертельна туга, нiби вiн щойно поховав найрiднiших людей.
   Домажир упiзнав ?х теж - витрiщився на Янку.
   - Ти? У такому вбраннi? I з мечем? - Потiм перевiв погляд на  Добриню.I
ти тут, парубче? Я думав, Дмитро пiдмогу прислав, а виходить...
   Вiн розчаровано знизав плечима.
   - Пiдмоги не буде,- вiдповiв Добриня.- Татарове захопили  вже  половину
Володимирового мiста - наближаються до Десятинно? церкви...
   - О Боже! Вони скоро будуть тут!
   - Де ж ваш син, Iвор, боярине? - спитала Янка.  Домажировi  плечi  враз
опустилися, а в  почервонiлих  очах  заблискотiли  сльози.  Вiн  витер  ?х
рукавом.
   - Нема Iвора,- вiдповiв  глухо.-  Нема  сина  мого...  Полiг  смертю...
смертю хоробрих... А ви... чого тут?
   - Ми залишимося з вами, в Янчиному монастирi,вiдповiв Добриня.- Тутешня
Богородиця - покровителька Янки. Тут Янку хрестили, тут вона хоче битися з
ворогом... Дозволиш, боярине?
   - Про мене... Робiть як хочете... Хоча не жiноче  це  дiло  -  з  мечем
устрявати в бiйку... Однак - яке це ма? тепер значення?
   Домажир махнув рукою i поколивав до сво?х во?нiв,  а  Добриня  з  Янкою
метнулися в сусiдн? подвiр'я  i  почали  виносити  звiдти  все,  що  могло
пригодитися для будiвництва загати.


   12

   Коли Дмитро прийшов до пам'ятi, бiй уже вiддалився з Бабиного торжка  в
найдальшi  закутки  Володимирового  мiста  -   до   князiвських   хоромiв,
Боричевого узвозу та Янчиного монастиря. Звiдти доносилися крики,  долинав
грiм щитiв i тужливий посвист стрiл.
   Хтось допомiг йому пiдвестися. Довкола лунала чужа мова.  А  коли  свiт
йому зовсiм прояснився, вiн побачив, що сто?ть з арканом  на  ши?  посеред
майдану в оточеннi великого гурту баатурiв,  якi  з  цiкавiстю  розглядали
його.
   - Войвода  Думитро!  Войвода  Думитро!  -  розiбрав  вiн  два  слова  i
зрозумiв, що його опiзнали.
   Шолома вiн загубив i тепер стояв простоволосий. Легкий зимовий  вiтрець
куйовдив його чуба i бороду. Крицевi лати були залитi синовою кров'ю.
   Вiд Софiйських ворiт до  Десятинно?  церкви  наближався  великий  загiн
вершникiв. Конi хропли, обережно ступали помiж трупами,  що  густо  всiяли
просторий майдан.
   Баатури розступилися  i  миттю  упали  ниць.  Тiльки  один,  невисокий,
плосколиций,- видно, хан,- з силою пригнув Дмитрову голову...
   - Бату-каан! Хiба  не  бачиш?  Кланяйся,  орусуте!  Падай,  собако,  на
землю!..
   Його силою пригнули до  землi.  Так  вiн  i  стояв,  зiгнувшись,  ледве
дихаючи, аж поки перед  ним  не  зупинився  вершник  на  буланому  конi  -
викоханому, блискучому,  з  бiлою  гривою  i  бiлим  хвостом.  Тодi  аркан
розслабився, i вiн пiдвiвся, став перед вершником, що, втупившись вузькими
очима в полоненика, мовчки розглядав його.
   - Хто це, Менгу? - нарештi запитав Батий плосколикого.
   - Войвода Думитро, Са?н-хане! Сам войвода Думитро! - Хан  Менгу  злегка
вклонився i пояснив: - Мо? люди заарканили його i замалим не задушили, але
вiн, на диво, видався мiцний i живучий - вижив, очумався.
   - Хто ж узяв його в полон?
   - Мiй джагун Жадiгер, Са?н-каане.
   - Вiн нойон?
   - Нi, брате, вiн  простий  во?н,  але  хоробрий.  Справжнiй  баатур!  Я
настановив його сотником.
   - Вiн достойний, щоб бути нойоном,- коротко кинув Батий.
   - Вiн буде ним,- погодився Менгу.-  За  хоробрiсть  я  посилаю  його  з
полоном i здобиччю на Iтиль, додому,- вiн буде старшим обозу.
   - Ти правильно вчинив, брате. За хоробрiсть i  вiдданiсть  треба  людей
заохочувати,- сказав Батий i раптом, помiтивши квадригу, розширив  очi.Гм,
а то що? Якi гарнi конi! Як живi!
   I Менту, i його баатури стенули плечима: нiхто  не  мiг  вiдповiсти  на
запитання Са?н-хана.
   Тодi iз-за спини  Менту  випхався  наперед  гостропикий  i  гостроносий
чолов'яга, схилився в низькому поклонi. Його нечесана борода  i  дзьобатий
нiс видалися Дмитровi знайомими, але вiн не мiг пригадати, де його  бачив.
Загадку розвiяв хан Менту, який став раптом щось  пояснювати  Батию,  i  в
його мовi Дмитро ясно почув iм'я "Доман".
   "Так ось хто мiг мене розпiзнати! - подумав во?вода.-- Це  вiн  не  дав
менi померти разом з мо?ми во?нами! Це вiн завдав мене в татарську неволю,
щоб я зазнав сорому i гiркоти чужинецького полону!"
   Тим часом, заохочуваний  Менгу-ханом,  Доман,  безперервно  кланяючись,
почав розповiдати Бати?вi все, що знав про квадригу:
   - То мiднi  ромейськi  конi,  Са?н-каане.  Вони  стоять  тут  двiстi  i
п'ятдесят лiт. ?х колись  вивiз  великий  князь  Володимир  iз  Херсонеса,
взявши те мiсто приступом, як ти нинi Ки?в.
   - Ось як! Коназ Ульдемар привiз ?х iз  Куль-оби!  Це  наводить  нас  на
думку, а чому б нам не перевезти ?х до себе, за Iтиль, i  не  поставити  в
мо?й столищ Бату-сара?? Га? - вiн  запитально  глянув  на  Менту.-  Як  ти
дума?ш, брате? Зумi?мо? Менгу знизав плечима.
   - Нiчого складного, брате. Зробимо мiцнi сани, запряжемо в них три  або
чотири пари волiв, i Жадiгер доставить ?х в Бату-сарай.
   - Ти дума?ш, це так просто?
   - Ну, коназ Ульдемар якось доставив же! То чому ж ми не зумi?мо?
   - I то правда. Тодi прослiдкуй, брате, щоб у цiлостi допровадили ?х  на
мiсце!
   - Слухаюсь i пiдкоряюсь, Са?н-каане,- схилився в поклонi Менгу.-  А  що
робити з  войводою  Думит-ром?  Зламати  хребта?  Обезголовити?  Розiрвати
кiньми на чотири частини? Чи посадити на кiл?
   Батий  задумався.  Довго  дивився  на  ки?вського  во?воду,   на   його
пiдв'язану  через  плече  руку.  При   цьому   каанове   непроникне,   мов
закам'янiле, обличчя не оживилося жодним почуттям, хоча швидкi зiницi очей
свiдчили, що пiд його круглим черепом зя? далеко не безнадiйна  порожнеча,
що там нуртують тугi, напруженi мислi.
   Потiм запитав:
   - Ти поранений, Думитре? На тобi свiжа кров...
   - То кров мого сина... Вiн умер вiд рани на мо?х руках.
   - Яке нещастя!.. Пережити сина - то велике нещастя! Вай-вай!
   - Так, хане. Я не хочу жити. Я хочу померти.
   - Але як же ти помреш? На тобi нема? свiжо? рани?
   - Нема?,- вiдповiв Дмитро.
   - Однак розповiдають, що ти нарiвнi з простими во?нами бився в переднiх
лавах. I лише - одна рана на руцi! Це що - щастя? Везiння?
   - Трохи щастя, а бiльше - вiйськово? виучки. Я змалку був во?ном.
   - Якщо ти змалку був во?ном, як i я, то мав би розумiти, що Киюв не мiг
вистояти супроти мене. Чому ж тодi чинив безнадiйний опiр?  Чому  не  здав
мiста без бою?
   - А хiба тобi не гидкi боягузи, хане? Хiба ти тодi  бiльше  поважав  би
мене, нiж зараз? Я не поважав би себе!
   - Але скiльки люду знищено! - вигукнув Батий з досадою.
   - У нас була надiя, що висто?мо,- вiдповiв на це спокiйно Дмитро.- А не
висто?мо, то краще смерть, нiж  довiчне  ярмо!  Ось  чому  ми  билися,  не
жалiючи живота свого! До того ж падали не тiльки нашi во?, а й тво?, хане,
а земля наша велика - якщо кожне мiсто захищатиметься так, як Ки?в,  то  з
ким ти залишишся, Батию?
   Батий мовчав, а запальний Менгу схопився за шаблю.
   -  Що  вiн  говорить,  собака!  Я  зарубаю  його!  Однак  Батий  пiдн