яв застережно руку. - Нi, Менгу, не треба! Я поважаю смiливих i хоробрих людей. Над достойним супротивником достойно i перемогу одержати. Хiба не так? Це не мо? слова, це слова нашого дiда Чiнгiсхана, а вiн, як завжди, i в цьому був мудрий. - Однак вiн не давав пощади ворогам! - вигукнув Менгу.- Його бойовий шлях був усiяний черепами переможених! - I мiй шлях буде усiяний черепами переможених - я вже подбаю про це, Менгу! Будь спокiйний, ми не залишимо в Киювi нiкого навiть на розплiд! Але войводi Думитру я дарую життя заради хоробростi його! Я вiзьму його з собою в дальший похiд, щоб вiн побачив загибель землi сво??, загибель усiх, хто не захоче пiдкоритися менi! Всiх ?х чека? люта смерть! - I повернувся до полоненого во?води: - Ти зрозумiв мене, Думитре? - На все воля Божа,- з гiднiстю вiдповiв во?вода.- Всi ми смертнi - i я, i ти! I народи нашi смертнi, бо нiчого ?iема? вiчного пiд зорями! I якщо Бог вибрав тебе сво?м знаряддям - бичем Божим, щоб покарати мiй народ за грiхи його, то знай: ми не пiдставимо добровiльно ши? пiд тво? шаблi! Ми будемо оборонятися, скiльки сил наших стане! А там - що Бог дасть! Батий усмiхнувся - холодно i зневажливо. Потiм погордливо прорiк: - Вiчне Небо давно наперед визначило, що й?ка-монголи пiдкорять собi всi довколишнi народи зримого пiвсвiту. Невже ти сумнiва?шся в цьому? Якщо сумнiва?шся, то найближчим часом матимеш змогу переконатися, що так воно й буде! Як i те, що Киюв уже впав! Дивися - останнiх тво?х во?нiв, що лишилися серед живих, уже в'яжуть желями i ведуть у полон, i в мо?й владi вирiшити ?хню долю - умертвити чи завдати в рабство. Дмитро i сам уже бачив, що Ки?в упав. Тiльки вiд Янчиного монастиря ще долiтали крики i гуркiт бою - там, видно, трималася жменя киян. Та чи довго вони протримаються? Йому стало важко дихати, серце зайшлося гострим болем. Навiщо йому бачити все це - смерть синiв, багатьох тисяч киян, загибель рiдного мiста? Навiщо доля залишила йому життя? Щоб до кiнця випив гiрку чашу ганьби i наруги? А де бояриня Анастасiя? Де донька Янка? Невiстки? Онучата малi? Нема?, нема?! Всi загинули, все пiшло прахом! Боже мiй. Боже! Вiн вiдчув, як глибоко в грудях заклекотало, як у жлуктi, коли в нього кинути розжарений камiнь, а очi наповнилися солоними слiзьми. Плечi здригнулися, широкi крутi плечi, що не знали втоми упродовж багатьох лiт, тепер поникли, опустилися. Во?вода плакав. Стояв посеред Ки?ва, на Бабиному торжку, де колись збиралися вiча, де вiдбувалися найважливiшi подi? ки?вського життя, i тихо плакав, не соромлячись нiкого - нi Батия, нi його почту, нi во?нiв-баатурiв, що стерегли знатного полоненика. Плакав, що всьому настав кiнець... 13 Якийсь час Домажир з кiлькома десятками киян, що вiдступили сюди, утримував загату перед ворiтьми Янчиного монастиря. Але сили були нерiвнi - татаро-монголи зiм'яли цю слабку оборону, заарканили боярина i побили найближчих його во?в, а потiм кинулися до церкви, до дзвiницi та до келiй, куди вiдступили останнi оборонцi Ки?ва. Там, у примiщеннях, зав'язалися вiдчайдушнi кривавi сутички. Добриня з десятком украй знесилених киян та з Янкою зачинився в дзвiницi i пiдпер зсередини дверi. - Бiжи нагору! - наказав вiн Янцi. - Не пiду! Я залишуся тут! - вiдповiла дiвчина. Лице ?? розпашiлося, коса вибилася з-пiд завелико? для не? шапки. Вона щойно побувала у справжньому бою, вiдбивалася вiд супротивника мечем i, хоча Добриня захищав ?? собою, вiдчувала в усьому тiлi якусь незвичайну напругу, що змушувала ?? серце шалено колотитися. - Не пiду! - повторила вона уперто.- Я залишуся тут! Тодi Добриня схопив ?? за руку i потягнув по крутих сходах нагору. Вона почала пручатися. - Пусти! Добриня розсердився i стиснув ?? невелику руку так, що дiвчина скрикнула: - Ой, менi боляче! - А-а, боляче? То чому ж не слуха?шся? Iди! Вiн розумiв, що наступають останнi хвилини ?хнього життя, i пам'ятав Янчину просьбу - вкоротити ?й вiку, коли постане загроза полону. Нi на мить не забував про це. Та як вiн це зробить - не уявляв. Хiба пiднiметься у нього рука на не?? ?диний шлях - разом кинутися з нею з високо? дзвiницi вниз i розбитися на смерть. А якщо вiн загине ранiше, то, може, сама вона вчинить так, як вчинила рязанська княгиня? Може, висота дзвiницi нагада? ?й про таку можливiсть? Ось така думка i змусила його тягнути Янку нагору, на високу, вiдкриту всiм вiтрам дзвiницю, звiдки було видно мало не весь Ки?в. - Iди! Iди, Яночко! Iди, люба моя! Це, мабуть, наш останнiй шлях, який ми верста?мо разом! - заблагав Добриня. Вiн зупинився, обняв ??, припав пошерхлими на морозi губами до ?? теплих вуст. I Янка обм'якла, перестала пручатися - завмерла в його обiймах, як дитина у маминих руках. Лише дрiбна сльоза викотилася з кутика ?? ока i впала йому на руку. - Добрику, вiдпусти! Вiн вiдпустив ?? - i вона покiрно подерлась за ним нагору. З дзвiницi перед ними вiдкрилося жахливе видовище: всюди по вулицях i майданах лежали трупи людей, переможцi никали по глухих завулках, по дворах i хоромах - однi хапали жiнок, дiвчат, а малих i старих вбивали на мiсцi, iншi тягнули з будинкiв одяг, третi в'язали чоловiкiв - по десятку, руки назад, на шию - канта, а якщо ?? не було пiд рукою, то просто три палки, стягнутi сирицею. Крик вiдчаю летiв вiд закривавлено? ки?всько? землi до низького сiрого неба. Та воно мовчало, не загримiло громом, не вдарило блискавицями, нiби не бачило i не чуло всього того жаху, що творився внизу. - Боже, що робиться! - прошепотiла Явка помертвiлими губами i, плачучи, скинула шапку.- Страшний суд! ?? туга коса, в якiй червонiв заплетений шовковий кiсник, впала ?й на плече, Добриня погладив ?? рукою. Яка нiжна, яка шовковиста! Раптом нова думка сяйнула йому в голову. - Яночко, нахились! - i почав виймати меча з пiхов. Дiвчина злякано вiдсахнулася. - Добрику, невже час? - Нi, нi, не те! - Вiн стиснув ?? плечi.- Бачиш, все може статися в останнi хвилини. Може, навiть потрапиш живою до рук ворогiв, то краще хай вони вважають тебе за отрока, за хлопця. Я хочу вiдрiзати твою косу. Нахились до перекладини! Тепер Янка зрозумiла - i покiрно поклала голову на потемнiлу вiд часу дубову балку. Добриня розпростав косу, натягнув - i одним ударом меча вiдсiк ??. Потримав якусь мить, потiм кинув униз. - Ну от - тепер нiхто, тебе не прийме за дiвчину. Отрок - та й усе! Нiкому не признавайся, що ти з боярського роду. Кажи - ремiсницького. I стiй на сво?му, що б там не було! Кажи - умiю шити, вишивати... Знизу донiсся глухий удар. Потiм - ще. Дзвiниця здригнулася. - Б'ють у дверi пороком або просто колодою,- сказав Добриня i обняв дiвчину.- Яночко, залишайся тут, а я пiду вниз. Там зараз буде сутужно. Я повинен туди йти. Янка на знак згоди ледь помiтно похитала головою. З ?? очей бризнули сльози. Тепер вона не перечила - лиш тихо-тихо прошепотiла: - Iди! I знай - я кохаю тебе, Добрику! I бiльше нiкого в свiтi! Тiльки тебе! До загину! Вiн поцiлував ?? i швидко побiг униз, де трiщали пiд могутнiми ударами дверi, а Янка, опустившись на лаву, довго сидiла нерухомо з заплющеними очима, все ще вiдчуваючи на губах смак його солоного - з ?? слiзьми - поцiлунку i не бажаючи розпрощатися з цим почуттям. Раптом з Бабиного торжка долинув сильний гуркiт. Янка розплющила очi. Те, що вона побачила, змусило ?? здригнутись i миттю пiдхопитися: татаро-монголи пiдтягнули до Десятинно? церкви пороки, поставили ?х з чотирьох бокiв i одночасно вдарили важкими дубовими "баранами" в кам'янi стiни. - Боже! Там же мо? - в нестямi скрикнула Янка, простираючи наперед руки, мовби бажаючи захистити церкву вiд тих могутнiх ударiв.- Людоньки-и! Що ж це робиться! Мамо-о! Серце ?? занiмiло. Там же повно киян! Дiтей, жiнок, старих! Там же мати! Матiнко! Люба! Там же малесенькi племiннички! Що ж з ними буде? Вона металася по дзвiницi, мов у страшному снi. Ламала руки, плакала, зверталася до Бога, до Матерi Божо? i всiх угодникiв, щоб захистили Десятинну церкву, i не чула, як упали внизу дверi i в притворi закипiв, завирував бiй, бо вся ?? увага була тепер скерована туди, де вирiшувалася доля ?? рiдних та ближнiх. - Боже! Спаси i помилуй ?х! Було видно, як здригалися стiни Десятинно?. З них сипалися скалки плiнфи. Трiщало дерев'яне перекриття бань. Зсередини церкви виривалися приглушенi крики приречених - жiнок, дiтей, старих. Вiд того крику крижанiла кров у жилах i терпли руки й ноги. Раптом банi церкви з позолоченими хрестами поволi почали хилитися. - Добрику-у! - схопилася за голову Янка.- Доб-рику-у! В ту ж мить страшний трiск i гуркiт заглушив ?? крик. Десятинна церква, переповнена людьми, що, шукаючи порятунку, набилися в усi ?? закутки i на хори, поволi почала нижчати, осiдати, а потiм раптом завалилася, упала, накриваючи всiх, хто в нiй заховався, вагою зруйнованих кам'яних стiн, уламками дубових балок та важким олов'яним дахом, з-пiд якого глухо залунали поодинокi розпачливо-болiснi зойки i стогони придушених. Хмара пилюки шугнула високо вгору, в тьмяне зимове небо. - Добрику-у! - ще раз закричала Янка i, втрачаючи свiдомiсть, поволi опустилася на дощаний помiст. Добриня почув ?? розпачливо-пронизливий зойк i здригнувся, подумавши, що якимось чином до не? добрався котрийсь iз ворогiв. Зробивши глибокий випад i зваливши додолу супротивника, який насiдав на нього, вiн притьмом кинувся нагору. Побачивши дiвчину на пiдлозi, вiн скрикнув: - Янко-о! Меч випав з його рук. Вiн нахилився, вiдчуваючи, як його ноги враз потерпли, пiдiгнулися. Що з нею? Хто завдав ?й смертельного удару? Чи влучила стрiла? Нi, не видно нi рани, нi кровi. - Янко-о! Що з тобою? Янка ворухнулася, розплющила очi. Упiзнавши Добриню, спочатку довго безтямно дивилася на нього, потiм схлипнула, прошепотiла: - Добрику, Добрику, ти? Поглянь на Десятинну... Боже, що вони зробили! Там же всi мо?! Що вони зробили! Не зовсiм уторопавши, про що мова, Добриня пiдвiв голову i глянув на Бабин торжок. Церкви не було. Там, де вона ще кiлька хвилин тому красувалася, тепер стояли зруйнованi стiни, лежала безладна купа камiння, плiнфи, потрощеного дерева та понiвечено? покрiвлi. Над нею осiдала сiра пилюка, а з-пiд не? доносилися крики й стогони придушених. Тепер вiн зрозумiв - там бояриня Анастасiя з невiстками та онуками, там вони конають, придушенi, потрощенi, пошматованi вагою зруйновано? будiвлi! Так ось що вразило Янку, ось чому втратила вона свiдомiстьi Бiдна дiвчина! Вiн хотiв пiдняти ??, але тут жорсткий аркан раптом обвив його шию, а чиясь дужа рука схопила за комiр кожуха, рвучко шарпнула назад. Вiн оглянувся. Довкруж, нього на дзвiницi стояли баатури. Ще розпаленi бо?м, з шаблями i шокпарами напоготовi, розлютовано зирили на дужого киянина, що поклав у бою не одного з ?хнiх товаришiв. - Башларин кис! - рявкнув один.- Рубай ?м голови! Чого на них дивитися! Вони наших рубали! Iншi голоси пiдтримали: - Ур! Ур! Бий! Бий! - Яньчельдер! Тапта! Дави ?х! Топчи! Хтось занiс над Добрининою головою утикану залiзними шипахами довбешку. Котрийсь iз баатурiв пiдняв шаблю. Але той, що тримав полоненого, видно, старший, пiдняв насупроти руку, гаркнув: - Гар-гар! Назад! Це мо? полоненики! Вони молодi i сильнi,-- за них немало дадуть на невольничому базарi! Це моя здобич! - Наша теж! - докинув хтось похмуро. Старший погодився. - Звичайно, i ваша теж! Битва закiнчилася - треба ж чимось i поживитися! Та й сотниковi показати, щоб не думав, що ми вiдсиджувалися в затишку! Баатури трохи побурчали, але, видно, погодилися з думкою свого старшого товариша, бо опустили зброю i почали в'язати полоненикам руки. 14 Никодим пропхався наперед i, розштовхавши ошалiлих вiд жаху людей, провiв бояриню з домочадцями в ризницю, де збився весь церковний причет. Всi потiснилися - дали ?м мiсце. Дорослi мовчали, дiти пхикали. Десь там далi, в темному кутку, хтось гаряче молився: - Мати Божа, Царице Небесна, допоможи нам i захисти нас! Никодим менше всього покладався на молитву. На Бога надiйся, а свою голову май! - Я знаю, тут був лаз у пiдземелля. Хто покаже його? - Я покажу,- обiзвався титар, немолодий уже, сивий чоловiк.- А для чого тобi? Лаз не закiнчений. - А копаницi чи заступа там, бува, не знайдеться? Та й вiдро б не завадило. - ? все в пiдземеллi. Чому нема? Тiльки... Чекай, чекай, чоловiче, а для чого все це тобi? Невже ти сподiва?шся... - Сподiваюся... Нiчого сидiти склавши руки! Поки до нас не добралися, спробу?мо прокопати хiд за межi мiста - тут же зовсiм недалеко... - Та й якраз потрапимо гарненько до Батия в гостi! - Ну, це ще баба надво? ворожила... Там яри, кущi, заростi - перехова?мося. А хiба тут ми не в мишоловцi? Треба ж щось робити! Титар все ще сумнiвався - стенув плечима, але Никодим гримнув на нього: - Та ти покажи лаз, а далi - мо? дiло? I свiчку дай! Титар показав у куток. - Ось тут,- i пiдняв дерев'яну ляду. З ями дихнуло холодною задухою, плiснявою. Однак Никодим смiливо став на приступець драбини i почав спускатися вниз. - Запали свiчку i подай сюди! В ямi було сиро, похмуро. Коли ?? було викопано, нiхто зараз, мабуть, не сказав би, та Никодим i не задумувався над цим. В кутку вiн помiтив важку копаницю i заступа. Тут же стояло дерев'яне цебро з вiрьовкою - все, що потрiбно для копання. Пiдземний хiд, прорубаний у жовтiй глинi, був низький i вузький, але Никодим просунувся в нього i почав копати далi. Глухо загупав у його руках обкований залiзом дерев'яний заступ. Титар спустився вниз теж. - Копай, а я буду виносити! Никодим накинувся на тверду глину, як на лютого ворога. Гех! Гех! Гех! - важко видихав вiн, б'ючи копаницею, а потiм заступом. Поспiшав i вкладав у обшмульганий держак усю свою силу. Швидше, швидше! До валу не близько, а потiм ще треба пробитися попiд валом. Сподiвався вивести сiм'ю во?води за межi мiста, там у ярах, у нетрищах Староки?всько? гори переховатися день або два i при сприятливiй нагодi рушити через спустошений Подiл у пралiси Пущi-Водицi. Працював затято, до сьомого поту. Накопану глину титар витягував з нори вiдром i скоро заповнив нею половину старого пiдземелля. Коли вдарили пороки i глухо загула пiд Десятинною церквою земля, обидва зрозумiли - не встигнуть. Не встигнуть пробитися за вал! - Даремна праця! - прошепотiв у розпачi титар. Никодим теж на мить опустив руки: вiдчай почав закрадатися i в його серце. Але зразу ж струснув головою, нiби вiдганяючи вiд не? важкi думи, мiцнiше стиснув держак заступа. - Нi, нi! - видихнув рiшуче.- Будемо пробиватися далi! Не пощастить прокопатися за вал, на схили гори, зробимо вихiд вгору i вийдемо десь вночi в затишному мiсцi, щоб не помiтили татари. Може, i захова?ться хтось у ки?вських ру?нах. I вiн з новою силою вхопився за копаницю. Чим далi вгризалися вони в земну твердь, тим важче ставало працювати. Нора була невисока - стояли на колiнах, свiтло вiд свiчки майже не проникало в не?, а рачкувати з важким вiдром було дуже незручно. До того ж вiд безперервних ударiв земля пiд церквою здригалася - i здавалося, ось-ось обвалиться. - Швидше, швидше! - пiдганяв сам себе Никодим.Поспiшай! Раптом зверху все задвигтiло, загримiло, загуркотiло. Пронизливий крик сотень людей проник i в пiдземелля, жахом сповнив серце дворецького та титаря. - Мати Божа! Що там? - Завалилася!..- простогнав титар. Свiчка погасла - стало темно.Церква завалилася! ?дка пилюка проникла в пiдземелля - забила легенi. Крики й стогони придушених i поранених холодили серця. Пронизливо верещала дитина, i Никодимовi здалося, що то залива?ться вiд болю котресь iз онучат во?води Дмитра. Нi вiн, нi титар про себе спочатку не думали, ?хня уява малювала жахливi картини Страшного суду, що вчинився зверху над жiнками, дiтьми та стариками, яких придушила сво?ю вагою зруйнована церква, i лише тодi, коли стало важко дихати, коли непроглядна пiтьма налягла на очi, а могильний холод почав заповзати пiд ?хнiй одяг, вони раптом зрозумiли, що i ?м сподiватися нi на що. - Свят, свят, свят! - прошепотiв титар.- Краще б нас вiдразу задушило, нiж ма?мо тута вмирати вiд задухи, без води та ?жi. Никодим промовчав, але теж зримо уявив, у яких пекельних муках доведеться ?м тут помирати, i приречено подумав: "Боже, твоя воля... Ми самi залiзли сюди, в свою домовину... Справдi, краще б вiдразу..." ...Мине сiм з лишком довгих-предовгих столiть - i невiдомi для них ученi нащадки розкопають ?хню печеру-домовину, знайдуть у нiй два скоцюрбленi кiстяки, перетлiлi залишки одягу, заступа, копаницю та вiдро - далекi нiмi свiдки ки?всько? трагедi?. Так упав Ки?в. Це трапилося 6 грудня 1240 року, на Миколин день. По монгольському лiточисленню то був мiсяць желтоксан року Мишi. На дев'яносто третiй день облоги, геро?чно?, але нерiвно? битви-рiзанини з безпощадним ворогом. 15 Полонених киян - во?нiв, що вцiлiли в боях, жiнок, дiтей, старих - баатури зiгнали в обнесений високим цегляним муром просторий двiр Софiйського собору, як у велетенську кошару. Тут ?х тримали просто неба три днi, довгi морозянi три днi, протягом яких переможцi з дозволу Батия грабували Ки?в. Погром був жахливий. Ватаги жадiбних до здобичi степовикiв обiкрали, обiдрали й осквернили всi церкви й монастирi, розбили й пограбували торговi склепи й крамницi, винишпорили всi закапелки в князiвських, боярських та купецьких хоромах, не минули й ремiсничих жител та убогих бiдняцьких землянок - все, що мало хоч яку-небудь вартiсть, запопадливо, один з-перед одного хапали, запихали в сво? мiсткi хурджуни, а що не вмiщалося - в лантухи та клунки. Чого ж не могли взяти з собою, те били, трощили, аби не дiсталося нiкому. Людей, що уникли полону пiд час бо?в i сподiвалися переховатися, вбивали тут же без нiякого жалю, а ?хнi житла спалювали. В усiх кiнцях палахкотiли пожежi. Дим, чад i трупна задуха висiли над розтерзаним Ки?вом. Як не дивно, але пiсля перемоги Батий, окрiм дозволу на пограбування, що стало звичним для загарбникiв, одночасно розпорядився очистити мiсто вiд трупiв. Пiд суворим наглядом молодих джигiтiв по вулицях ?здили полоненики-гробарi, вантажили трупи на сани, вивозили за Золотi ворота i скидали в рiв - монголiв направо, а киян - налiво. Потiм копаницями довбали мерзлу землю i прикидали ?х. У Володимировому городi викопали глибокi рови - ховали там теж. Татари самi дивувалися; навiщо це робити? Нiде такого не було - нi в Рязанi, нi в Володимирi, нi в Переяславi, нi в Чернiговi, нi в половецьких степах. Ховали лише сво?х, та й то не завжди. А тут... Чому тут така честь мертвим? I нiхто з них не здогадувався, що це було не рядове мiсто, а Ки?в, стародавня столиця Русi, i Бати?вi захотiлося оглянути його i зрозумiти, чому вiн затримався пiд його стiнами на цiлих тринадцять тижнiв. Та як йому в'?хати в нього, коли там, незважаючи на зиму, така трупна задуха? Як переступати через трупи? Тим часом тисячi полонених киян гибiли без ?жi та води, на холодi, пiд зимовими зорями, за мурами Софiйського собору. Багато хто заховався в собор, але бiльшiсть ночували надворi. Кожну нiч слабосилi й пораненi замерзали. Тiльки на четвертий день про них згадали. Вранцi розчинилася брама. В нiй показався старий зморшкуватий половець, рiзким голосом гукнув: - Виходьте! Бiля брами зчинилася штовханина. Голоднi закоцюблi люди кинулися до виходу. Геть звiдси! Геть подалi з цi?? свято? обителi, перетворено? завойовниками на кошару для полонених! Людинi притаманно сподiватися. Отож i тут, пiсля триденного страждання, кожен сподiвався, що найлихiше позаду, i намагався якнайшвидше вирватися звiдси. Добриня притримав Янку. - Не поспiшай! Не поспiшай поперед батька в пекло! - Ти дума?ш... - Нас чека? смерть або неволя, Янко. Ти повинна знати це. - I нiяко? надi?? Нiякого виходу? Добриня розвiв руками. - Ну який тут вихiд? Через стiни не перелiзеш. А перелiзеш - з мiста не вийдеш. А з мiста вийдеш - через орду, що отаборилася довкола, не пройдеш. Враз схоплять... Янка схилила голову Добринi на груди. Прошепотiла: - Бачу, ?дина розрада, що ми разом. Та чи надовго? Лише десь пiсля полудня, коли натовп порiдшав, вони наблизилися до ворiт. I тут до них кинувся бородатий чоловiк у сукняному лейбику, у якiйсь кире?, накинутiй наопашки, та в такiй же старiй облiзлiй шапцi, натягнутiй на самi очi. - Добриня? Ти? Живий? Услiд за ним поспiшала огрядна жiнка, закутана з голови до нiг у теплу вовняну хустку. З-пiд не? виглядали тiльки очi та нiс. Добриня не впiзнав ?х. Чоловiк затупцяв на мiсцi, винувато усмiхнувся у чорну бороду. - Та ви ж з боярином Iллею обiдали у нас... На Копиревому кiнцi... Пам'ята?ш?.. Нi?.. Та рабин я! Рабин Iсаак Зайденберг! - А-а... Ну як же! - тепер Добриня впiзнав обох - i рабина Iсаака i його дружину Ребекку, що, обiпершись на чоловiкову руку, з зата?ною надi?ю дивилася на молодика, нiби вiн мiг зараз чимось ?м допомогти чи зарадити лиховi.- Упiзнаю, упiзнаю... А де ж Марiам, ваша донька? З очей у Ребекки бризнули сльози. - Ой, вей! О горе! Нема? з нами нашо? мило? донечки, нашо? зiроньки! Десь, як i ми, поневiря?ться, якщо жива, в моаветянському полонi, що гiрший за ?гипетський. Вей, вей! Рабин при ?? словах сумно хитав головою, а в його злегка випуклих чорних очах зача?вся такий жах, такий вiдчай, що Добриня мимоволi вiдвiв погляд. Що вiн порадить цим людям? Чим допоможе нещасним? - I про боярина Iллю нiяко? звiстки? - спитав, щоб змiнити розмову. - Нiяко?. ?х штурхнули в спини, швиргонули у натовп. Людський вир затягнув ?х i винiс за ворота. Тут тих, кого стражi штовхнули лiворуч,- старикiв, дiтей, поранених, а також багато вдягнених городян,- роздягали майже догола i в'язали по десять чоловiк. Там стояв крик i плач. Посеред майдану згромадили дужих молодих чоловiкiв - до вiйська. ?м на ши? в'язали дерев'янi колодки i зразу ж виводили з мiста. А праворуч стояли вперемiш молодi та середнього вiку жiнки, дiвчата, чоловiки. Чоловiкам теж в'язали на ши? рогатки з лiщини чи грабини. Пiд час перебування в полонi Добриня не раз бачив таку дiльбу полоненикiв - одних до страти, других - до вiйська, третiх - у неволю. Але тодi, будучи полонеником, спостерiгав це збоку, а тепер сам мав потрапити або на той свiт, або у вороже вiйсько, на важкi й небезпечнi допомiжнi роботи, або в неволю - десь аж за рiку Волгу, в Орду. Йому стало страшно. Не за себе - за Янку. Вона горнулася до нього i злякано питала: - Що це, Добрику? Куди цих нещасних? А нас? Теж туди? Що вiн мiг ?й вiдповiсти? Може, справдi краще було б обом загинути? Пiдстаркуватий сивобородий терджуман ткнув Добринi камчею в груди, змiряв поглядом його постать, схвально зацмокав язиком: - Дзе-дзе! О, який сильний баатур! Ти во?н? - Нi, я не во?н,- вiдповiв Добриня. - А хто ж ти? Що вмi?ш робити? - Все вмiю - з руди крицю вмiю витоплювати, кличi та шаблi виготовляти, коней кувати... Що хочеш, те i зроблю! - Ой-бой! Та ти справжнiй умiлець! А цей малий, що з тобою? Вiн хто? - Це мiй молодший брат, агай. Вiн теж умiлий майстер. Тiльки вiн не крицю варить i не коней пiдкову?, а штани ши?, сорочки вишива?, кожухи лагодить... Кравець вiн! Добриня пiшов напролом. Якщо удасться його хитрiсть, вони врятованi. Добрих майстрiв-ремiсникiв монголи рiдко позбавляють життя - найчастiше продають або використовують у сво?х карханах[100]. - Якшi, якшi,- хитав головою половець.- Iдiть сюди! Сюди! Вiн показав рукою праворуч, i два дебелi баатури списами штурхонули ?х у гурт чоловiкiв з кантами на олiях. Добринi теж пов'язали важку колодку, руки заломили за спину - прив'язали арканом до якогось бороданя. А за ним - i Янку... Потiм погнали на вихiд з мiста. За Золотими ворiтьми стояв розпачливий лемент. Кричали приреченi до страти, всi тi, кого не взяли нi до Бати?вого вiйська, нi до вiдправки в Золоту орду. Це були дiти, старики, пораненi, юродивi, а також багатi кияни - купцi, бояри, книжники. Напiвголих, босих, пов'язаних, як i всi, по десятку, ?х зразу ж завертали за ворiтьми лiворуч, ставили над ровом, де вже лежали сотнi вбитих, i баатур, що йшов попереду, бив гострим обушком сокири переднього по головi. Це ж саме ззаду робив його напарник. Убитi, упавши, тримали на прив'язi решту десятка - нiхто нiкуди не мiг втекти чи навiть кроку вбiк ступити. Тепер баатури, не поспiшаючи, розправлялися з iншими. Потiм розв'язували аркан, трупи скидали в рiв i поверталися назад, до Софi?, за новими жертвами. Iнодi з десятком розправлявся навiть один баатур. Зв'язанi люди нiкуди не могли вiд нього втекти, а якщо й намагалися, то вiн швидко наздоганяв ?х, убивав першого, хто потрапляв пiд руку, i той, упавши, зупиняв iнших. Добриня намагався затулити собою те страшне видовище вiд Янки, та дiвчина вже все зрозумiла i сама затулила руками обличчя. Поки вони стояли, зупинившись у сутолоцi, з ворiт виринув ще один десяток зв'язаних напiвголих полоненикiв, його завернули лiворуч i повели понад ровом. Попереду виступав рабин Iсаак. Кирею i лейбика з нього зняли, i його пишна борода яскраво чорнiла на бiлiй сорочцi. За ним ступала боса Ребекка. Розхристана, з розпатланим волоссям, з вiрьовкою на ши?, вона з жахом дивилася на рiв, начинений трупами, а потiм, мов збожеволiвши, кинулася вбiк, мало не зваливши з нiг чоловiка, заборсалася, забилася, закричала: - Ой вей-вей! Iсааку, любий мiй! Дивися, куди ж нас ведуть! Поглянь - скiльки люду тут перебито! Це ж i нам таке буде! Ой вей-вей! Збурений, збунтований нею десяток смертникiв теж раптом закричав. Всi почали рватися - хто куди! Аби подалi вiд цього жахливого мiсця, вiд залитого кров'ю, наповненого мертвими тiлами рову. Та ба! Аркан був мiцний, плiвся умiлими руками - витримав, як його не тягнули, не рвали, не смикали в усi боки. Дивлячись на марнi потуги знавiснiлих вiд розпачу, приречених на смерть полоненикiв, баатури про щось перемовилися мiж собою i зареготали. Потiм заднiй щосили вдарив гострим i довгим, мов цвях, обушком бойово? сокири одного з них по головi - i той, упавши на землю, враз зупинив увесь десяток. Переднiй теж замахнувся сокирою - i його удар призначався Iсааковi. Ребекка скрикнула, кинулась наперед, скiльки дозволяв аркан, щоб захистити чоловiка,- i тут на ?? руцi золотом сяйнув перстень. Баатур завмер, заворожений тим блиском, потiм рявкнув щосили: - Знiми! Жiнка не зрозумiла його i вiдсахнулася. Тодi вiн схопив ?? за пальця, разом зi шкiрою здер з нього перстень i, не довго роздумуючи, торохнув сокирою по тiм'?. Ребекка тихо зойкнула, почала присiдати i, хилячись набiк, простогнала: - Ох!.. Iсааку!.. Любий мiй!.. Марiам... Донечко моя! - i враз замовкла. Iсаак встиг пiдтримати ?? - притиснув ?? закривавлену голову собi до грудей. В його випуклих чорних очах стояв смертельний жах, а з тонких посiрiлих вуст зiрвався не то болiсний розпачливий крик, не то дикий звiриний рев: - Ребекко-о!.. О Ребекко, жоно моя!.. О наша мамеле-е!.. Наша рiднесенька мамеле-е!.. За вiщо ж вони тебе вбили!.. О-о-о!.. Ве-ей!.. Вiн кричав на весь Ки?в, кричав так, що луна вiддавалася аж у Хрещатому яру, i тисячi люду повертали голови на той крик. Баатур гидко вилаявся i пiдняв руку з сокирою. Страшний удар розтрощив череп нещасному. Рабин упав, не охнувши, поряд з Ребеккою - лицем на холодну заснiжену ки?вську землю. Баатур копнув його ногою - i раптом побачив на руцi вбитого ще один перстень. Хижою радiстю ошкiрнув-ся його широкий рот. Вiн нагнувся, смикнув перстень до себе, та зняти з потовщеного суглоба не змiг. Тодi одним махом вiдсiк усi чотири пальцi вiдразу, вибрав той, що з перснем, i, незважаючи на те, що з нього капала кров, хазя?новито вкинув до свого заяложеного хурджуна... - Боже, який жах! Яке бузувiрство! - прошепотiла Янка i з плачем уткнулася Добринi в плече.- Що буде з нами, Добрику! Тут заляскали по ?хнiх спинах важкi гарапники - аркан, яким був пов'язаний ?хнiй десяток, натягнувся i змусив усiх ступити крок наперед, перший крок у невiдомiсть. Куди? В яке майбутн?? Що чига? ?х там? Роздiл VIII. Шляхи, шляхи... 1 Далека дорога з берегiв Днiпра до незнано? рiки Iтиль. Навiть розумом важко осягнути таку безмежну далечiнь. Та ще взимку. Та ще в голодi. Уже мiсяць минув, як валка, що нараховувала понад десять тисяч бранцiв, важко брьохалася заснiженими полями, долинами та байраками, залишаючи пiсля себе на второваному шляху трупи замерзлих, померлих вiд голоду та хвороб чи забитих при втечi. Як тiльки валка вiддалялася, до них злiталося на сите по?ддя вороння, виходили з довколишнiх га?в та ярiв зголоднiлi звiрi. I довго ще чулося позаду огидне крякання крукiв та смаковите тявкання лисиць. Валку супроводили три сотнi Жадiгера, якому Менгу-хан доручив пильно стерегти бранцiв, допровадити квадригу на Волгу та гнати гурти скоту, коней та овець, щоб прогодувати таку силу людей. Страшна дорога неволi пролягла з Ки?ва на схiд у тi холоднi зимовi днi, дорога, усiяна трупами, полита кров'ю та слiзьми! Скiльки невiльникiв пройшло по нiй, скiльки щасливих доль та свiтлих надiй, мов падучих зiрок, погасло тодi на тому страдницькому шляху - не злiчити! Страшна дорога неволi - не перша для нашого народу i не остання, бо у майбутньому судилося йому торувати ?? не одну - i на пiвдень, i на пiвнiч, i на захiд, i на схiд, i в усi кiнцi хижого, зловорожого свiту... З берегiв Днiпра, Бугу, Десни i Черемоша - на чужину, з вишневих садочкiв - у люту неволю або й вiдразу в могилу, в сиру землю-матiнку! Валка просувалася поволi. Попереду ?хав кiнний роз'?зд ординцiв, що прокладав у снiгу шлях. За ним гнали кiлька тисяч пов'язаних по десятку бранцiв, а позад них, коли вони сво?ми ногами добре втоптували снiг, на великих санях, зроблених з дуба ки?вськими стельмахами, везли четвiрку мiдних коней - квадригу, що два з половиною столiття прикрашала в Ки?вi Бабин торжок, а тепер ?хала, щоб прикрашати Бату-сарай. За квадригою гнали череду скоту, великий табун коней та отару овець - на м'ясо. Присталих тварин на привалах забивали, бiлували i варили у великих котлах - кожному бранцевi тодi перепадав невеликий шматок м'яса i чашка гарячо? юшки - на цiлий день, аж до наступного вечора. Поки йшли сво?ю землею, ночували в розорених городищах та селах, а коли перейшли Донець i заглибилися в колишнi половецькi, тепер безлюднi, землi,- просто в снiгу. Сторожа знаходила затишну долину в лiсi або десь поблизу гаю, де було вдосталь дров, i невiльники розводили багаття. Так навколо вогнищ, на купах хмизу i спали або дрiмали знеможенi, хворi, напiвживi. Уранцi не всi вставали - i сторожа пересвiдчувалася, що то вже мерцi, а тих, що ледве дихали, била обушками по головах i залишала у снiгу спати вiчним сном. За Дiнцем всiх несподiвано розв'язали. Йти стало легше, вiльнiше. Та нiхто не тiкав. Куди втечеш серед заснiжено? морозяно? пустелi? Де переночу?ш, обiгрi?шся? Як розведеш вогонь? Що ?стимеш? Два-три днi - i смерть... Тепер усi трималися купи, де сильнiшi пiдтримували ослаблих, де хоч раз на день перепадав шматок м'яса i кухоль гарячо? сорби, що обiгрiвала нутрощi, де лунало рiдне слово, де жеврiла надiя на те, що виживеш... Якраз тодi, за Дiнцем, занедужала Янка. Увечерi вiдмовилася вiд ?жi. Лягла на купу хмизу i простягла до вогню холоднi пальцi, ?? всю трясло, морозило, ноги й поперек ломило, нiби в не? вселився злий дух. Добриня присiв бiля не?, розстебнув кожуха, прикрив полами, зiгрiвав ?? сво?м тiлом i вiдчував, як вона тремтить, як б'? ?? пропасниця. - Яночка, люба, що з тобою? - Заслабла я, Добрику,- цокотiла вона зубами.- Помру, мабуть. Несила менi йти далi... - По?ж хоч трохи! Випий юшки - зiгрi?шся! I, може, все пройде! - Не хочу ?сти, не хочу й пити... Коли б менi заснути й померти. Або замерзнути... Кажуть, це зовсiм не боляче й не страшно. Заснув - i не прокинувся. Яка легка смерть!.. У Добринi вiд тих слiв похололо в грудях - нiби серце раптом обiрвалося. Увесь останнiй мiсяць вiн берiг Янку, дiлився з нею сво?ю мiзерною пайкою, пiдбадьорював, клав поближче до вогню... I от не вберiг - у дiвчину вселилася якась важка хворiсть, чи нечиста сила, чи хтось наврочив. Був би гречин Василакiй, той би сказав, що з нею. Але його нема? - загинув, мабуть, старий. Всю нiч Янка стогнала, металася, жалiлася, що болить голова i все тiло, а пiд ранок таки заснула, i Добриня вже було подумав, що ?й стане краще i вона встане. Та коли сторожа криками i батогами пiдняла людей, Янка не пiдвелася. - Несила менi,- сказала тихо.- Залиш мене тут, Добрику... Хочу вмерти... Не тримають мене ноги... Та й у головi все наморочиться... Як я пiду?.. Ще коли б до чогось радiсного, свiтлого, щасливого йти, а в неволю, де все одно смерть, де тiльки намучуся, не хочу... Залиш мене, прошу тебе... До них уже мчав вершник - занiс над головою замашного гарапника, гукнув: - Пiднiмайся, скотино! Чи захотiв обухом по башцi? Янку всi приймали за хлопця, i нукер, брудно вилаявшись, уперiщив дiвчину гарапником по кожуховi. Добриня не став чекати, коли вiн викона? свою погрозу, схопив Янку на руки i понiс. Нукер вищiрив зуби, зареготав, але до сокири не потягнувся - помчав далi, пiднiмаючи гарапником тих, хто припiзнився пiдвестися. Хоча Янка пiсля неймовiрних поневiрянь останнiх мiсяцiв схудла i стала легкою, мов пушинка, йти вiдразу стало важко. Добриня i сам схуд, знесилiв за цей час. До того ж заважала проклята канта, що давила, натирала до кровi шию i йому, i Янцi. Поволi вiн став вiдставати. Його все обганяли i обганяли стомленi невiльники, що теж ледве плентали, та все ж якось iшли, тримаючись знайомих, до яких уже звикли i якi при лихiй годинi могли хоч чимось допомогти. А Добриня безнадiйно вiдставав i незабаром зрозумiв, що далi йти не зможе. Це зрозумiла i Янка, бо вiдчула, як Добрининi руки слабнуть, а ноги заточуються. - Залиш мене, Добрику,- прошепотiла вона хрипким голосом.- I мене не вряту?ш, i сам загинеш... Залиш! Кинь у снiг - i йди собi! А я засну вiчним сном... Вiн зiбрав останнi сили i пригорнув и мiцнiше. - Мовчи! Ось дiйдемо до того лiска - там спочинемо... Вже недалеко. Там, напевне, буде привал, адже всi стомилися. Та привалу не об'явили. Довжелезна валка, що розтягнулася на багато поприщ, втягнулася в обрiдний лiс, де помiж голих осин, берiз та кущiв глоду подекуди зеленiли кучерявi ялинки та сосонки. Добриня зрадiв: ось що поряту? ?х! Вiн вiдiйшов убiк, опустив дiвчину просто в снiговий замет, зламав двi пишногiллястi ялинки i зв'язав ?х посерединi поясом. Вийшло щось на зразок великого пухкого ложа. Поклав на нього Янку, а щоб вона не сповзла вiд руху або не скотилася набiк, попiд руки ?й заправив мiцнi гiлки i теж зв'язав ?х. Поки вiн усе це робив, голова валки зникла в далечинi. За нею полоненики прогнали табун коней, отару овець та череду худоби, що за мiсяць зменшилися майже наполовину, а за ними пiд охороною десятка джигiтiв проскрипiли полоззя великих низьких саней, на яких, обплутана мiцними вiрьовками, величаво пропливла ки?вська квадрига. Позад не? в оточеннi кiлькох вершникiв ?хав на вороному конi сотник Жадiгер. I одягом, i збро?ю, i всiм сво?м виглядом та поставою вiн вiдрiзнявся вiд рядових баатурiв, що супроводили його. Добриня внутрiшньо здригнувся. Жадiгер наближався i вже запримiтив на обочинi дороги дивну пару полоненикiв. З часу втечi з полону Добриня рiдко згадував свого колишнього господаря. Навiть зринала було думка, що вже нiколи з ним не зустрiнеться, що вiн або загинув пiд час облоги Ки?ва, або, якщо вижив, пiшов далi з Бати?м. I ось - на тобi! Живий-здоровiсiнький, не загинув, не пiшов далi з Бати?м у похiд, а тут, за кiлька крокiв усього, i, по всьому видно, став неабияким цабе, якщо не головним! Що несе зустрiч з ним? Хiба мiг Жадiгер не впiзнати його? Чи забути його зухвалу втечу разом iз сином ки?вського во?води? Чи смерть брата вiд рук киян?.. Чим обернеться i для нього, i для Янки ця несподiвана зустрiч? Жадiгер смикнув повiд i повернув прямо до них. За ним рушила охорона. - Що тут? Чому звернули вбiк? Де варта? Куди вона дивиться? - голос його звучав незадоволено, з погрозою. Добриня зиркнув на нього з-пiд шапки, не пiднiмаючи голови i сподiваючись, що Жадiгер не впiзна? його. - Ось брат захворiв. Не може йти - буду тягти,пояснив коротко. Почувши щось знайоме в голосi полоненика, Жадiгер пiд'?хав ближче, нагайкою торкнувся його пiдборiддя, заглянув в обличчя. Очi його округлилися. - Ба, ба, ба! Добриня! - вiн не приховував подиву.Виходить, живий? Не пощастило втекти вiд мене? Орусутський собака! Я мав через тебе великi непри?мностi! Я мiг через тебе, негiднику, не тiльки втратити мiсце джагуна, сотника, а й позбутися голови! Дякуючи захистовi добрих духiв i Вiчного Неба, я залишився живий i навiть не лишився прихильностi мого благодiйника Менгу-каана. Але то тiльки щасливий збiг обставин, щасливий для мене випадок, а iнакше б... Я тобi цього не забуду! Добриня мовчав, розумiючи, що зараз вiн у повнiй владi цього всесильного монгола, який може одним ударом шаблi чи сокири обiрвати його життя. А це означало б i смерть для Янки. - Чому мовчиш, собако! - гримнув Жадiгер.- Чи язика проковтнув? Добриня розвiв руками. - А що казати? Ти, джагуне, на мо?му мiсцi вчинив би так само, як i я. Коли б потрапив у полон, то шукав би можливостi визволитися. А коли б визволився, то знову разом iз сво?м народом захищався б вiд нападникiв. Хiба не так? Навiть за?ць, коли потрапля? в капкан, намага?ться звiльнитися вiд нього, навiть найплохiший кiнь, коли на нього напада? вовк, копитами вiдбива?ться вiд нього. А ми ж люди! Ти вельми розумний, боголе! Добриня пропустив цi слова мимо ушей. - Ти мене уб'?ш? Тодi вбивай нас з братом обох, бо вiн без мене все одно пропаде. - Якщо вiн захворiв i не може далi йти, то мо? люди доб'ють його. - А мене? - А ти пiдеш далi! Ти знову станеш мо?м рабом - i на цей раз навiки! Аж поки не здохнеш вiд непосильно? працi та голоду! Це я тобi обiцяю! - Не вбивай брата, Жадiгере! Прошу тебе! - заблагав Добриня, жахаючись думки, що Янка може зараз загинути.- Я потягну його сам! Вiн скоро видужа?... Не вбивай! Жадiгер скосив очi вниз, на ялинки, де розпростерлося нерухоме тiло. - Потягнеш? Ти гада?ш, що витрима?ш таку далеку i нелегку дорогу? - Витримаю. - Тодi тягни, а я подивлюся. За тобою слiдкуватимуть! I не подумай тiкати! - Я не тiкатиму. - Ще б пак! Куди тут втечеш? - Отже, я можу йти? - Iди! I тримайся тут неподалiк - зразу за мною! Добриня упрiгся в сво? ялинки, як в оглоблi, i рушив, полишаючи пiсля себе широко прометений слiд. Йти стало значно легше. Тягнути - не нести. I як йому вiдразу не спало на думку влаштувати щось подiбне? Не вибився б так iз сил. I все ж вiн поволi вiдставав. Незчувся, як його почали обганяти тi, хто йшов позаду. Вiн i далi не звертав би на це уваги, та важкий удар гарапникам по плечах, що навiть через кожух дошкулив, змусив його стрепенутися, вiдiгнути думки i оглянутися. Баатур здибив коня i замахнувся вдруге. Його плоске обвiтрене обличчя було темне й похмуре. - Не вiдставай, рабе! Хiба забув, що сказав джагун? - кинув погрозливо. I Добриня зрозумiв, що тепер вiн кожного дня, кожно? митi буде пiд пильним наглядом. Вiн не ма? права вiдставати, Жадiгер подба? про те, щоб пiдiгнати його бичем або й пристукнути обушком бойово? сокири. Якщо хочеш жити, якщо хочеш урятувати Янку, то знаходь силу i йди, уперто йди вперед услiд за сво?м хазя?ном - аж до Iтилю або й далi. I, нагнувши голову та мiцнiше упершись ногами в стоптаний снiг, вiн прискорив ходу. 2 На щастя, пересiлися морози. Йти по рихлому снiгу стало важче, зате Янка не так мерзла, як ранiше. До того ж Добриня скинув з себе кожуха i, сам залишившись у благенькому каптанi, укутав ?? з голови до нiг, щоб вона могла зiгрiтися. Вечорами, коли ставали на нiчлiг, вiн приносив ?й гарячо? юшки i по?в, як малу дитину. А коли вона вiдмовлялася, посилаючись на те, що не хочеться, гримав: - Пий! Через силу пий! Тодi вона покiрно вiдкривала рота i з огидою ковтала гаряче питво, що смердiло димом i старою кониною, довго жувала жилаве солодкувате м'ясо, а вiн пiдтримував ?? за голову i радiв, коли дерев'яний тостаган спорожнювався до дна. - Ну, от - тепер ти молодчина! Тепер ти поправишся! Вiдчува?ш, як тепло розлива?ться по всьому тво?му тiлi? Одного разу, коли вiн отак, сидячи бiля Янки на ялинцi, пiдносив ?й до рота закiптюжений корець i примовляв при цьому, щоб вона не вiдмовлялася вiд бридкого маслака з кiнсько? ноги, йому на плече раптом опустилася чиясь рука, а над вухом пролунав хрипкий, простуджений, але знайомий голос: - Добрине, це ти? Вiд несподiванки Добриня мало не випустив посудину: над ним стояв Iлля. Зарослий, схудлий, брудний, з кучмою густого-прегустого чуба, що замiняв йому шапку, та все ж це був вiн! Це був вiн - брат Янки, син во?води Дмитра! Хвиля радостi переповнила Добрининi груди. Вiн обережно поставив у снiг Янчин корець з недопитою юшкою, рвучко пiдвiвся i, скiльки дозволяла канта, стиснув Iллю в обiймах. - Iлля! Iлля! Це ти! Боярине мiй! Друже мiй! А ми з Янкою думали, що ти загинув... А ти живий! Яка радiсть! Iлля був радий цiй зустрiчi не менше, нiж Добриня. Вiн по-ведмежому стискував плечi свого друга, широко усмiхався, показуючи бiлизну сво?х мiцних зубiв, i не соромився слiз, що наповнили його чистi яснi очi. Коли перший подив, перший приплив радостi минув, Iлля раптом перемiнився в лицi. Все ще тримаючи Добриню за плечi, вiн рвучко вiдхилив його вiд себе на вiддаль витягнутих рук. - Ти згадав про Янку... Коли ти бачив ?? востанн?? Вона жива? Добриня глянув униз. - Вона перед тобою. - Як? Це... Ти хочеш сказати... Iлля на якусь мить остовпiв, пильно вдивляючись у невеличку постать, що лежала, прикрита кожухом, на зеленому ложi з ялинок, потiм кинувся на колiна, вiдхилив комiр кожуха i впiзнав сестру. З його очей уже по-справжньому бризнули сльози. - Яночко! Сестронько! Що з тобою? Я Iлля... Ти пiзна?ш мене? Янка теж заплакала. - Братику! Iлля! Де ти взявся? Я така рада, що ти живий... Така рада... А я, бачиш, заслабла... Коли б не Добриня, то вже б стала досi поживою для крукiв та хижо? звiрини... Iлля прихилився до не?, обняв, притулився обличчям до ?? гарячого лоба. - Бiдненька моя!.. Рiднесенька моя!.. А де ж нашi? Що з ними? Я нiчого нi про кого не знаю... Лише про Миколу... З Янчиних очей знову бризнули сльози. - I Степана нема? - на очах у Добринi загинув в останнiй день... I братових наших з маленькими дiтками, i матусю нашу - всiх роздавила Десятинна церква... - О Боже! - простогнав Iлля.- Я чув про те лихо. Кажуть, у не? набилося стiльки люду, що стара будiвля не витримала тiсняви i велико? ваги - завалилася. - Не сама... ?? мунгали били пороками. - Ось як! Святу церкву били пороками?.. Невiри! - Це трапилося на мо?х очах. З дзвiницi Янчиного монастиря я все бачила... Лише про батька нiчого не знаю. Добриня каже, що ще на Бабиному торжку вiн бився з нападниками... Там, мабуть, i загинув. Iлля перехрестився. - Мир душам загиблих... Залишилося з нашого роду лише нас дво?, сестронько. Та й то краще б не лишатися... Що нас чека?? Вони довго розмовляли, розповiдали одне одному про пережите, сумували i плакали, згадуючи сво?х, кого вже нiколи не побачать, згадували рiдний Ки?в, знелюднений, розгромлений, спалений, сплюндрований, до якого не було нiяко? надi? повернутися коли-небудь. Добриня не заважав ?м, сподiваючись, що зустрiч з братом пiдбадьорить Янку, додасть ?й сил, допоможе перебороти хворiсть, що вже трива? цiлий тиждень. Наносив сухого гiлля, принiс палаючу головешку i розвiв невелике багаття. Навколо нього намостив з ялинового та соснового гiлля м'яке ложе, прикрив його сухим очеретом та осокою, у казанку, що знайшовся у когось з бранцiв, скип'ятив окропу з шипшиною та зеленою глицею - напо?в Янку. Уже вся валка, що стягнулася у затишну долину, до вогнищ, спала. Тiльки кiнна монгольська сторожа про?здила туди та назад, стежачи за порядком. А вони, збудженi зустрiччю, не могли заснути, довго гомонiли, аж поки ?х перед свiтлом не зморив сон. Наступний ранок розпочався, як завжди, рiзким гортанним криком дозорцiв та дошкульними ударами гарапника. - Вставай! Та на цей раз нi окрики, нi удари не здалися такими огидними i болючими, як ранiш. ?х стало тро?! Поява Iллi пiдняла дух, особливо у Янки. Дiвчина ще вiдчувала велику слабiсть, щось хрипiло у не? в грудях, ще кашель бив i голова болiла, але очi ?? повеселiли, заблищали, сповiщаючи про скоре одужання. Побачивши це, Добриня полегшено зiтхнув, перехрестився, налаштував сво? незвичайнi санчата в далеку дорогу i, коли почув голос сторожi, зрушив з мiсця. Тут же з другого боку взялася за ялинкову гiлку рука Iллi - i тягнути вiдразу стало легше... 3 Мiсто Крем'янець лежить у глибокiй тiснiй долинi, а фортеця, кам'яна, мурована, височить на стрiмкому вапняковому шпилi. Уже тиждень Батий пiдступа? до нього зi всiх бокiв, а взяти не може. День i нiч б'ють пороки - i марно. Вiд свiтанку i до темноти лiзуть по зв'язаних драбинах на нiздрюватi стiни тумени Субедея, Гуюка та Бурундая, та досягти вершини не зумiв жоден з них. Вже не сiрими були тi стiни, а стали червоними вiд кровi - i все даремно. Батий лютував. Скiльки баатурiв загинуло! А скiльки поранених, скалiчених! Так можна загубити все вiйсько! З ким же йти далi? Вiн стояв на горбi, приметеному снiгом, в оточеннi темникiв та нойонiв. Серед бронзоволицих безбородих монголiв видiлялася густа темно-руса борода во?води Дмитра, якого стерегли бистроокi кешиктени Са?н-хана. А позаду кутався в витерту верблюдячу опанчу, накинуту на кожуха, Доман, що сподобався Бати?вi чи то собачою вiдданiстю, чи досить виразною монгольською вимовою, чи тим, що не мiг зрадити, бо заложниками залишилися в Бату-сара? його старi батько, мати, жона та дiти. Всi похмуро мовчали. Субедей заплющив очi i, здавалося, дрiмав. Батий помiтив це i розсердився. - Ми не спати сюди прийшли, а вирiшувати, що нам далi робити з цi?ю клятою фортецею! - пiдвищив голос.- Думитре, може, ти порадиш? Дмитро здивувався. Ось уже бiльше мiсяця Батий трима? його бiля себе, нiби навмисне показу? палаючi села, взятi приступом зруйнованi мiста, купи трупiв нi в чому не винних людей, навiть тих, хто i меча в руках не мiг тримати чи то через старечу немiч, чи через малолiтство. I, видно, втiша?ться, бачачи, яких душевних мук зазна? гордий полоненик. А перед зором во?води в одну мить зринули три подi?, що потрясли його. Залишивши напризволяще дотла розорений, вкрай знелюднений Ки?в, Батий Бiлгородським шляхом рушив на захiд. Iшов широко - спочатку понад Iрпенем, потiм - понад Верхньою Россю. I всюди лилася кров, горiли села й городища - вiд смердючих димiв по всiй Ки?вськiй землi почорнiв снiг. Народ гинув, але не пiддавався... I ось показалися високi вали Колодяжена. Як i всюди, Батий послав послiв до колодяженцiв, щоб здалися без бою, але тi не захотiли ?х навiть слухати. - Взяти - i спалити! А мешканцiв перебити! - наказав Батий. Однак легко сказати, та нелегко, виявилося, взяти. Вали Колодяжена високi i мiцнi. Дванадцять порокiв з ранку до вечора i з вечора до ранку кiлька днiв гупали безперервно i нiчого не могли вдiяти. Час минав. Батий мiг ждати, але не хотiв, а колодяженцi не могли ждати, бо з кожним днем все мiцнiше здушувала ?х за горло кiстлява рука голоду. I тодi Батий об'явив ?м: - Я поважаю мужнiх. Вiдчинiть ворота - i зi збро?ю, з жiнками та дiтьми йдiть собi на всi чотири сторони свiту! Я вас не зачеплю. Слово великого каана! Почувши цю брехливу обiцянку, Дмитро сподiвався, що колодяженцi зрозумiють, що ?х обманюють, i дадуть гiдну вiдмову. Як же вiн здивувався, коли побачив, що ворота города вiдчиняються i з них виходять попи з кропилами, церковний причет з корогвами, жiнки, дiти, старики i, нарештi, во?ни. - Божевiльнi! Кому повiрили! - простогнав тодi вiн, хапаючись за голову.- Кому повiрили! Його болiсний стогiн мовби став знаком для туменiв, що стояли в мовчаннi по узгiр'ях. В ту ж мить вони з диким ревом - "ур! ур!" - кинулися зi всiх бокiв на довiрливих людей i почали бити, рiзати, колоти, топтати кiньми, не жалiючи нiкого. Болiсно-жахливi крики знялися вiд землi до неба i там поволi гаснули. Нi, то не крики в небi згасали, затихали, то навiки замовкали тисячi обманутих колодяженцiв, устилаючи сво?ми трупами i зрошуючи сво?ю кров'ю рiдну землю. Лише кiльком смiливцям пощастило мечами прокласти собi дорогу крiзь ворожi лави i лiсами та байраками пробитися в невеличке сусiдн? Болохiвське князiвство. Думка - як блискавка. Миттю перенесла Дмитра з-пiд стiн Колодяжена на границю Болохiвського князiвства. Коли Батий з вiйськом кiлькома днями пiзнiше ступив на Болохiвську землю, вiн не повiрив сво?м очам: у чистому полi, на снiгу стояли на колiнах тисячi людей. I жодного - з мечем, луком чи бойовою сокирою! - Хто це? - спитав Батий. Терджумани хутко помчали вперед i незабаром привели кiлькох знатних людей, якi пiднесли хановi хлiб-сiль. - Ми князi та бояри болохiвськi,- сказали вони.-- Ми почули про твою силу i вийшли просити пощади, бо не хочемо роздiлити долю колодяженцiв... Обiйди, великий хане, нашу землю стороною - i ми довiку будемо тво?ми слугами. Ось нашi дари тобi! I поклали на простеленi рушники золотi та срiбнi келихи, тарелi, каблучки, сережки та гривнi. Засмагле на морозних вiтрах Бати?ве обличчя прояснiло. - Моя слава завойовника йде попереду мого бойового коня! - промовив урочисто Са?н-хан, звертаючись до монгольських тайджi-царевичiв та нойонiв.- Бачите - ось що таке страх! Я провчив колодяженцiв - i тепер не тiльки простi люди, а й самi князi прийшли до мене i готовi служити менi. - Ой?, ой?,- схвально закивали головами царевичi.- Це добрий знак! Ми провчили орусутiв у Киювi та Колодяженi, i тепер вони будуть пiддаватися нам без спротиву. Прояви до болохiвських князiв, Са?н-хане, сво? милосердя. Батий наказав, щоб болохiвцi пiдiйшли ближче. А коли тi стали перед ним, урочисто прорiк: - Я, Бату-каан, посол царя небесного, приймаю вас, князi Болохiвсько? землi, зi всiм людом вашим пiд свою руку. Вiднинi ви мо? пiдданi. Жоден мiй во?н не ступить на землю вашу. Жодна волосина не впаде з голiв ваших i з голiв пiдданих ваших. Це кажу вам я, Са?н-каан, тобто Справедливий хан, i всi орусути знають про це. Хто прийде до мене з покорою, той повернеться в землю свою i в житла сво? з мо?ю милiстю... А за це ви мусите сiяти для мене i для мого вiйська на ваших полях просо i жито, пшеницю i ромейський злак - гречку, а також постачати для во?нiв мо?х коней та овець... Чи згоднi ви на це? Болохiвцi низько схилилися в поклонi. - Згоднi, великий хане!.. Дмитро тремтiв тодi, як у пропасницi. Що ж це робиться? Добровiльно пiддаватися найлютiшим ворогам нашим, якi кров'ю залили всю Переяславську укра?ну, зруйнували i спалили всю Ки?вську землю i винищили ?? народ? По власнiй волi вирощувати для ворога жито, пшеницю, просо та гречку? Вiддавати йому i коней, i худобу, i овець? А чи не забажа? вiн згодом молодих хлопцiв до вiйська, а дiвчат - для нiчного слугування? Яка ганьба! Вiн мовчки стояв посеред знатних монголiв, слухав, як Доман переклада? слова Батия, а внутрiшньо тремтiв вiд обурення та вiдчаю. Так, чого доброго, пiддадуться всi захiднi городи Ки?всько? укра?ни, Волинського та Галицького князiвств! А Батий, сидячи на конi, зиркав на нього i зловтiшне усмiхався. Бачиш, мовляв, войводо Думитре, як я завойовую всi тво? землi? Страхом i милiстю... Один ти бився до останнього, нерозумний! I чого досягнув? Де твiй Ки?в? Де тво? люди? ...Але потiм наступило щось незрозумiле для Батия. Замiсть того щоб, подiбно болохiвцям, добровiльно пiддаватися, всi городи по Случi, по Горинi, Прип'ятi та Стиру нi разу не вiдчинили перед ним ворiт, гинули у вогнiв але не здавалися. А Данилiв та ось цей Крем'янець, скiльки не тужиться Батий, узяти не може. I росте радiсть у Дмитровому серцi: народ не зда?ться, б'?ться до останнього - за сво? життя, за свободу!.. - Чому мовчиш, Думитре? - пiдвищив голос Батий.- Що робити з цим клятим городищем? Як його взяти? Дмитро опустив повiки, щоб пригасити радiсть, що загорiлася в очах, i, трохи втамувавши сво? почуття, пильно глянув на монгольського владику. - Нiяк ти не вiзьмеш цi?? фортецi, Са?н-хане,вiдповiв твердо.- Як не взяв ти i Данилова... Хiба не бачиш, якi тут стiни i яка рiшучiсть у людей, що ?х захищають?.. Якщо ти просиш мо?? ради, то я скажу: знiмай облогу i йди далi, куди задумав. Але й там ти не знайдеш других болохiвцiв... А коли хочеш узяти Крем'янець - стiй тут до весни... Батий не спалахнув, не розсердився. Вiн ще в Ки?вi зрозумiв душу ки?вського во?води: в нiй не було страху перед смертю. Чи то втрата родини випалила ?? i зробила байдужою до власно? долi, чи розгром Ки?ва - цього хан не знав та й не дуже дошукувався причин. Вiн сприйняв Дмитра таким, яким вiн ?, i дозволяв йому говорити так, як той думав, намагаючись виудити з його слiв, з його думок iстину, корисну для себе, для головно? мети - як пiдкорити монгольськiй владi всi землi i всi народи вiд Схiдного до Захiдного океану. Вiн перевiв погляд на мурованi стiни фортецi, що з трьох бокiв стояли над стрiмкими i глибочезними урвищами. Скiльки смiливцiв-баатурiв лiзли на не? - i де вони опинилися? Лежать, закляклi на морозi, внизу з розтрощеними головами, i новi сотнi ставлять на них драбини i лiзуть знову, виконуючи його наказ - узяти цю прокляту, заворожену мангусами фортецю! Чи не помиля?ться вiн, намагаючись будь-що взяти всi городи, спалити всi селища? А може, Дмитро правий? Може, залишити i Данилiв, i Крем'янець у себе в тилу i йти далi? Що вони йому зроблять? Ударять з тилу? Так нiчим же! Во?нiв там - жменька одна, вони сильнi лише тим, що заховалися за цi неприступнi стiни. Ну, то й нехай сидять собi за ними! Настане час - i самi прийдуть до нього з поклоном!.. Гм, що не кажи, а цей киювський войвода ма? голову? Шкода, що такий упертий i непiдкупний, а то б дав йому пiд його руку тисячу або й тумен - i хай би позмагався з самим Субеде?м, що вже постарiв! I ще видно було б, хто з них вправнiший у вiйськовому мистецтвi! Нiхто не порушував жодним словом роздумiв Са?н-хана. Темники стояли мовчки. Кожному було ясно, що останн? слово все одно за Бати?м. Та вiн ?х, зда?ться, i не питав - обмежився вiдповiддю того завжди похмурого, заглибленого в себе киянина, якого чомусь уподобав i тримав при собi. Один Субедей, вiдкривши сво? старе вовче око, проскрипiв: - Са?н-каане, менi зда?ться, ми даремно га?мо тут час. Середина зими, а ми топчемося на одному мiсцi... Монгольський кiнь застоявся, а вiн повинен мчати, як буря! Як ти гада?ш? Батий ще раз змiряв поглядом вапняковi стiни фортецi, перед якою застряв, а потiм глухо кинув: - Я теж так думаю... Пiднiмайте вiйсько - i впередi На Володимир! 4 Тан! Тан![101] почулися попереду вигуки дозорцiв, що зупинилися на горбi, звiдки вiдкривалася широка долина яко?сь велико? рiки. Добриня переглянувся з Iллею. Дон! Добралися, нарештi, до та?мничого Дону, до землi незнано?, за якою, кажуть, зовсiм недалеко ще та?мничiший Iтиль, тобто добре вiдома Волога, Влага, Волга, велика пiвнiчна рiка! Що там ?х жде - за Доном, за Iтилем? Янка почала одужувати, але була ще така слабка, що вони i далi тягнули ?? на ялинках. Всiма правдами i неправдами намагалися роздобути ?й зайвий казанок сорби чи шматок м'яса, щоб пiдгодувати дiвчину. А коли не щастило, переполовинювали сво? пайки i залишали ?й на снiданок. - Завезуть нас на край свiту,- прошепотiла вона.Там. i загинемо! Вони промовчали i наддали ходу. Як би тяжко не було, а нове манить. Хотiлося швидше поглянути на той далекий половецький Дон, чи Тан, як перехрестили його монголи, про який стiльки побутувало розповiдей у Ки?вськiй землi! Це ж тут, на Дону, на Дiнцi, мучилися в половецькiй неволi тисячi полоненикiв з Ки?всько?, Переяславсько? та Сiверсько? укра?ни. Звiдси декому з них щастило втекти i розповiсти землякам про нестерпнi муки, яких зазнавали там нашi люди. А Iтиль ще далi! А монгольська неволя ще тяжча! Попереду поволi сунулися сани з квадригою. Стояла вiдлига, i десятеро коней з натугою тягнули ?х по рихлому снiгу. Обабiч, готовi кинутися на пiдмогу i пiдштовхнути чи витягти з приметеного невидимого ярка, ?хало верхи десяткiв два дозорцiв. Жадiгер не вiдставав - пантрував за саньми, як за дорогоцiнним скарбом. Та так воно й було, бо квадрига належала самому Бати?вi! З горба стало видно Дон i задонськi простори, вкритi лiсами, перелiсками та чагарями, приметеними сiрим вiд вологи снiгом. Улоговиною спускалася вниз валка. Вона поволi сповзла на берег, а потiм i на Дон, довга, рухлива, мов змiя. На березi Жадiгер розпорядився розтягнутися, не товпитися при переправi через рiку, але сам вiд саней та охоронцiв не вiдставав. I коли квадрига з'?хала на лiд, тримався поряд з нею. Добриня з Iллею та з Янкою лишилися трохи позаду. Посеред рiки раптом почувся оглушливий трiск криги, i майже одночасно - розпачливий крик вершникiв, що почали разом з кiньми провалюватись у воду. Квадрига першою зникла з виду - ?? ваги не витримав пiдмитий бистриною лiд, i вона швидко пiшла на дно, прихопивши з собою i сани, i коней, i погоничiв, що тримали ?х за вуздечки. Посеред Дону утворилася заповнена уламками криги велика ополонка, в якiй борсалися конi та люди, що, затягуванi течi?ю, зникали в темнiй холоднiй глибинi. Крик жаху сколихнув усю валку, що враз зупинилася. Люди застигли на мiсцi, боячись ворухнутися, щоб i пiд ними не проламався лiд. Кiлька вершникiв, що ?хали позаду, теж зупинилися, щосили натягнувши поводи загнузданих коней. А з ополонки ще чулися окремi поклики про допомогу: кiльком потопаючим пощастило схопитися руками за кромку криги. Сильна течiя затягувала ?х униз, але вони щосили трималися, намагалися вилiзти наверх. Та вилiзти не могли: мокрi руки ковзалися, нi за що було вхопитися... Добриня ринувся вперед. Iлля заступив йому дорогу. - Ти куди, божевiльний? Утопишся! Добриня вирвався з його чiпких рук, гукнувши на ходу: - Бережи Янку! А сам пiдбiг до найближчого вершника, схопив туго скручений, причеплений до задньо? луки сiдла аркан i метнувся до ополонки. Там хтось вiдчайдушне боровся зi стрiмкою течi?ю, що затягувала пiд лiд. Видно, сили залишали нещасного, бо вiн уже не кричав - лише рикав, як поранений звiр, витягнувши поперед себе скоцюрбленi руки, що ковзали по льоду i не мали за що вхопитися. - Тримайся! - гукнув Добриня i, лiгши на лiд, почав поволi пiдповзати до ополонки.- Я зараз допоможу тобi! Наблизившись крокiв на десять, швидко розв'язав аркан, одну петлю, меншу, натягнув собi на зап'ястя, а другу, бiльшу, разом з усiм арканом метнув потопаючому. Той зразу ж спiймав ?? i затис у кулацi. - Трима?шся? - спитав Добриня. Той мовчки кивнув головою. - Тягну! I Добриня почав тягнути аркан до себе. Але тут збентежено помiтив, що сам поволi сунеться до ополонки. Вiн зрозумiв: у нього не було нiяко? опори, щоб витягти потопаючого, адже нi за що триматися на слизькiй поверхнi льоду. Вiн попустив аркан. Оглянувся, щоб знайти допомогу. Та нiхто не поспiшав хоч чим-небудь допомогти йому. До всього заважала канта, що боляче впиралася в шию. Що ж робити? Кликати на допомогу? Та чи витрима? крига? Недарма ж нiхто не зрушив з мiсця - всi бояться провалитися. Вiн знову безпорадно оглянувся. Цю його безпораднiсть зрозумiв потопаючий i, цокаючи вiд холоду зубами, уперше подав голос: - Добрине, ч-чекай! Я зараз д-дiстану н-ножа! З несподiванки Добриня стрепенувся. Та це ж сотник Жадiгер! Це ж його голос! Вiн навiки запам'ятав його. Нiколи i нiде не сплута? з нiяким iншим! Як же вiн його зразу не впiзнав? Правда, з-за кромки криги вигляда? лише пiвголови, прикрито? шапкою, але тепер вiн його добре уявля? всього - i плоске, з дьобатим носом обличчя, i широкi вилицi, i вузькi, з важкими повiками очi... Очi ворога! Вiн мимоволi глянув на свою руку, що тримала аркан, i на аркан, що простягнувся до Жадiгера, i зцiпив зуби. В одну мить, як блискавка, сяйнув спомин: це було рокiв зо два тому, навеснi, вiдразу, як татари погромили донських половцiв i Жадiгер узяв його собi за раба i приставив до кiнського табуна конюхом. Одна з маток якраз перед тим, як ожеребитися, потрапила в лисячу нору i зламала ногу. На нещастя, це була якась непросто? породи матка, вiд яко? Жадiгер ждав приплоду. Як вiн тодi бив його! Накинув на шию аркан i перiщив гарапником по голiй спинi та по ногах, ганяючи довкола себе, аж поки стомився. Нарештi кiлька разiв копнув його пiд бiк носком свого цупкого гутула. - Знатимеш, рабе, як берегти хазяйське добро! Аркан! Тодi i тепер. Але як все помiнялося!.. Тут його спогад обiрвався. Тримаючись за аркан, Жадiгер другою рукою витягнув з-за халяви мiцного клича - захалявного ножа i кинув Добринi. - Лови! Нiж був мiцний, широколезий, з роговою колодкою. Тепер можна попробувати! Увiгнавши його в лiд i вiдчувши тверду опору, Добриня натягнув аркан i гукнув: - Я триматиму, а ти вилазь! Жадiгер ухопився за аркан двома руками, пiдважився лiктями i поволi виповз iз ополонки на лiд. Пiдвестися вже не мiг - закляк вiд холоду. Тодi Добриня, вiдштовхуючись ножем, почав задкувати i тягти за собою обважнiлого сотника, аж поки вiдчув, що лiд пiд ним мiцний - не провалиться. Там зупинився i пiдвiвся. До нього наближалися переляканi Жадiгеровi баатури. - Вiзьмiть його та одягнiть у сухе,- сказав знесилено Добриня i, кинувши на лiд ножа, повернувся i мовчки пiшов назустрiч Янцi, що, вiдокремившись вiд гурту, поволi наближалася до нього. 5 Три довгих зимових мiсяцi - грудень, сiчень i лютий - Батий лив людську кров, як водицю, у Ки?вськiй, Володимиро-Волинськiй та Галицькiй землях. Вiн лютував, бо жоден город чи навiть маленький городок не здався добровiльно. ?х усi довелося брати приступом. Лише Данилiв, Крем'янець та Холм так i не пощастило взяти. Сили монгольськi танули. Та незрiвнянно бiльшi втрати несло мiсцеве населення. В городах, якi чинили опiр, його вирубували до ноги, будинки та храми спалювали, майно грабували. По селах забирали у смердiв збiжжя, живнiсть, одяг, багатьох убивали, молодих жiнок та чоловiкiв тягнули в полон. Дивлячись, як гине люд, Дмитро втрачав вiру, що це коли-небудь скiнчиться. Зовсiм опустилися у нього руки пiсля того, як упав Галич - столиця Галицько? землi. Галичани трималися до останнього. Татари пороками пробили в кiлькох мiсцях вали i ввiрвалися в город, де ще цiлий день тривала рiзанина, що забрала у Батия лише вбитими бiльше тисячi во?нiв. Батий наказав полонених не брати, а сам Галич спалити, зрiвняти з землею. Успенський собор, де сховалися жiнки i дiти, подiбно Десятиннiй церквi в Ки?вi, був зруйнований пороками. Дмитро дивився, як горять князiвськi та боярськi хороми, церкви, колись неприступнi заборола,- i плакав. О Боже, що робиться! Упав Ки?в, поник Володимир, щез iз лиця землi гордий Галич, спустошенi Плiсненськ, Ясенiв, Олесько, Бiльче Золоте, Болотня, Звенигород, Василiв. Половину люду з них вирубано, а друга половина - в неволi... Що ж залиша?ться? Надiя? На що? Хiба може народ ожити, пiдвестися пiсля тако? розрухи, пiсля такого нiколи, нiким i нiде не баченого погрому? Боже, Боже, чом не вкоротив ти менi вiку ще в Ки?вi? Навiщо залишив живим? Щоб мучився? Щоб страждав? Невже тобi, Господи, втiшно дивитися на мо? муки i страждання? Туга точила душу. Вiн майже нiчого не ?в - зчорнiв на лицi i ледве плентав ногами, хилячись од вiтру. Iнодi виникала думка - кинутись на охоронцiв, що день i нiч пантрували його, щоб убили. Але знав, що не вб'ють, бо пам'ятали наказ Батия: стерегти, як зiницю ока! Та найбiльше страждав вiд безсилля: чим вiн може допомогти сво?му народовi? Чим може зарадити його страшному горю? Адже йому нiхто не допомiг - нi король угорський Бела, нi князi польськi та моравськi. Тепер вони й самi потерпають у страху великому, бо на Польщу та Моравiю Батий уже послав сво? тумени через Холм та Берестя, а на Белу, що не захотiв об'?днатися нi з князем Михайлом Чернiгiвським, нi з Данилом Галицьким, який теж по?хав було просити допомоги, лише поки що хижо погляда? через Карпати... Ну, чим вiн може допомогти цьому бiдному народовi, що кожен день зазна? кривавого розбою, убивств та наруги? Розоривши Галич, Батий розiслав сво? загони по всьому князiвству. Галичина палала, сходила кров'ю на пожарищах - i не було краю, не було впину катуванням, знущанням i насиллю над збожеволiлим вiд жаху людом. Здавалося, наступили суднi днi, настав кiнець свiту. Батий дав повну волю сво?м ордам: насилуйте, грабуйте, обжирайтеся м'ясом, якого було по боярських оборах та смердiвських дворах вдосталь, хапайте добро i полоненикiв i вiдправляйте в далеку дорогу - аж на Iтиль! Ви - переможцi! Все ваше! Вiдпочивайте перед новими походами - до весни! А там далi - на башкирцiв, на роме?в, на франкiв! Аж до Останнього моря! Здавалося, цьому розгулу кривавого насильства не буде кiнця. А до весни ж iще далеко, i кожен день - то чи?сь обiрване життя! Та, може, не одне, а десятки чи сотнi! Що робити? I тодi Дмитро зважився. - Я хочу поговорити з Са?н-ханом,- сказав вiн джагуновi туленгiтiв, якi охороняли його.- Передай йому мо? бажання! Наступного дня його привели в кiш, що розташувався над Днiстром. Всюди понад рiкою на високому березi темнiли похiднi юрти кочовикiв, горiли багаття, пахло вареною бараниною та кониною. Провiвши Дмитра мiж двох вогнiв, щоб очистився вiд скверни, злих духiв i злих помислiв, туленгiти ввели його до хансько? юрти. Тут було тепло. Пiдлога застелена гуцульськими килимами. На стiнах теж килими. Нi лав, нi стола. Лише попiд стiнами лежали рядами подушки пiд вовняними лiжниками. На них сидiли монгольськi тайджi-царевичi Орду, Казан, Бурин, Бучек та темники, а насупроти дверей, пiд стiною, на узвишшi, возсiдав сам Батий. Було видно, що тут щойно вiдбулася трапеза, бо обличчя царевичiв розчервонiлися, маснi пальцi i роти вони витирали вишитими рушниками, а перед кожним iз них стояли срiбнi чашки-кисе, наповненi холодним бiлясто-сивим кумисом. Дмитро не впав ниць, як велiв монгольський звичай, але скинув шапку i низько вклонився Бати?вi, торкнувшись правицею пiдлоги. - Пiдiйди ближче, Думитре,- тихо промовив Батий i показав на подушку бiля сво?х нiг.- Сiдай ось тут! Пий кумис з мого тостагана! Це була висока честь. Видно, Са?н-хан був у доброму настро?. Дмитро сiв, пiдiбгавши ноги, i торкнувся вустами срiбного ханського поставця. Батий уважно розглядав його. - Я радий тебе бачити, Думитре,- порушив вiн мовчанку, i тут же старий половець-терджуман переклав його слова.- Гадаю, ти за цей час, поки перебував у мо?му вiйську, багато чому навчився? - Так, великий хане. - Ти зрозумiв, що сила моя незмiрна, що нiхто у всьому Всесвiтi не може устояти передi мною? - Так, великий хане, сила твоя справдi незмiрна,погодився Дмитро, думаючи, як почати розмову, заради яко? вiн сюди прийшов. Всi цi днi Дмитра не покидала одна думка - як змусити Батия якнайшвидше пiти геть iз Галицько? землi? Як урятувати те, що ще залишилося живого тут i що ще можна було врятувати? Куди мав намiр пiти далi Батий, знали всi - на башкирдiв, на короля угорцiв Белу. Знав це i Дмитро. Та нiхто не знав, коли саме Батий пiднiме сво? тумени в похiд. Ось про це i хотiв дiзнатися во?вода, щоб у розмовi поступово пiдказати хановi сво? думки з приводу цього i пiдказати так, щоб той повiрив йому. - Тепер ти розумi?ш, що вчинив нерозумно, по-доброму, по-мирному не пiддавшись менi з Киювом i людом киювським? - Що було, того не вернути,- ухилився вiд прямо? вiдповiдi Дмитро, але сво?му голосовi надав такого тону, що можна було подумати, що вiн справдi жалку?, що не здав Ки?ва. Саме так i зрозумiв його Батий, i ледь помiтна усмiшка задоволення промайнула по його сiро-жовтому обличчю. - Отож-бо! Тепер я бачу, що ти багато чому навчився тут. - То, може, великий хане, i досить менi вже цi?? науки? Може, вiдпустиш мене вiд себе? Батий розплющив вузькi очi. - Ти хочеш пiти вiд мене? Тобi тут погано? - Нi, не погано. Але ти, великий хане, кажуть, скоро покинеш цi землi i пiдеш далi в похiд, а для мене тi далекi землi невiдомi. Мов та звича?в тих народiв я не знаю, тому там буду для тебе зайвий. Батий пожував губами. - Гм, у мене теж виникала така думка - вiдпустити тебе на всi чотири боки,- замислено промовив вiн.- Раз милувати, то милувати до кiнця! Але я думав зробити це пiзнiше, весною, коли рушу через гору Марактан[102] на зарозумiлого короля башкирдiв Белу. А ти просишся зараз... Дмитро з нетерпiнням ждав цi?? митi. Ось вона! - Як! - вигукнув вiн здивовано.- Великий хан хоче йти на короля Белу аж весною? Але хiба ти не зна?ш, що там весною, коли почнуть танути в горах снiги, нi пройти, нi про?хати! Гiрськi потоки перетворяться в рiки, а рiки - на моря! I обiйти ?х не можна, бо кругом - бескиди, i перепливти н?як, бо течiя така бистра, що нiякий човен не втрима?ться. Та й човнiв там нема?!.. Це затрима? тебе ще на мiсяць чи й на два, поки повiнь спаде, а тим часом король Бела збереться з силами i стане на гiрських перевалах, де нi тво? пороки, нi твоя кiннота нiчого не вдiють... Подив його був природний, а порада слушна. Батий збентежено глянув на царевичiв. - Ви чули? Що скажете? Всi загули. Старший брат Орду, що сидiв поряд i уважно слухав, промовив: - Войвода Думитро, схоже, правду каже. Пригадай, брате, Ала-Тоо... Пам'ята?ш, що робиться там весною? У долинах, де взимку пролягають про?жджi снiговi дороги, а влiтку зовсiм сухо або течуть невеличкi руча?, навеснi бурлять грiзнi потоки, що несуть камiння, яке зiб'? з нiг кожного, хто насмiлиться вступити в воду. Гадаю, i тут так само... А коли прога?мо час, Бела справдi збереться з силами i перегородить нам у горах шлях. Треба виступати негайно! Така моя думка! Батий до брата Орду ставився як до старшого - з шанобою i любов'ю. - Орду, ти справдi впевнений, що нам треба до початку весни перебратися через Марактан? - засумнiвався Батий. - Я весь час думав про це. А тепер впевнений, брате,твердо вiдповiв Орду.- Пам'ята?ш ясу дiда нашого Чiнгiсхана? "Швидкiсть i несподiванiсть - запорука перемоги! А ватажки туменiв, тисяч i сотень, що чинять самовiльно, або вiдпочивають, коли треба дiяти, або приховують сво? дi?, сховавшись, подiбно каменю в водi чи стрiлi, випущенiй у густi комишi, повиннi зникнути з лиця землi. Такi ватаги не можуть стояти на чолi вiйська!.." Це торка?ться i нас з тобою, брате! Царевичi загелготали: - Так-так, Орду розумно радить! Треба виступати негайно! Тепер уже виходило, що радив не Дмитро, а Орду. На якийсь час про ки?вського во?воду всi забули. Коли через якийсь час галас затих, Батий сказав: - Думитре, ти дав розумну пораду. Ми пiслязавтра виступа?мо. А тебе я вiдпускаю - можеш ?хати до свого Киюва чи куди хочеш... Ось срiбна пайцза - вона дозволить тобi вiльно про?здити через усi мiста, де ? мо? застави. Кожен даругачi[103], якому ти покажеш ??, пропустить тебе, дасть змiнних коней i все необхiдне в дорогу. - Дякую, хане... Але якщо ти вже такий ласкавий, то дозволь також вибрати кiлькох супутникiв з полонених. Дорога далека - можу захворiти, можуть мене поранити. Хто допоможе? А так - будуть поряд близькi люди... Та й збро? яко?-небудь хотiлося б мати - вiд злодi?в-лиходi?в захищатися. - Гаразд. Усе тобi буде, що просиш,- кивнув головою Батий i заплющив очi, даючи зрозумiти, що розмова закiнчена. 6 Дорога йшла лiсом. Сiрий зимовий день хилився до заходу. Стомленi конi тюпали поволi i вже не звертали уваги нi на вйокання вiзникiв, нi на удари батогiв. В кiлькох критих санях ?хала пiд охороною трьох десяткiв гриднiв сiм'я князя Михайла. Сам старий князь iз сином Ростиславом, вiдiрвавшись вiд валки на чверть поприща, верхи торували шлях. Довкола розстилалася чужа Польська земля - потрiбно було пильнувати. Правда, не можна було сказати, що князевi Михайловi вона була зовсiм чужа i незнайома. В його жилах текла половина польсько? кровi, бо його мати була рiдною сестрою польського короля Конрада, i вiн не раз у молодостi та й зовсiм недавно - всього пiвроку тому - подорожував цими землями. I все ж це був чужий край. До того ж час був неспокiйний, грiзний: десь позаду, на Волинськiй землi, вже господарювали татари - брали штурмом городи, лили кров ?хнiх захисникiв, палили села, гнали у рабство населення. Тут - бродили згра? грабiжникiв. I втiкач-князь не знав, звiдки чекати небезпеки - спереду чи ззаду? Пiднявшись на невисокий пагорб, вершники зупинилися: на роздорiжжi, за перестрiл чи й ближче, стояв чималий кiнний роз'?зд. - Хто це? - спитав сина стурбований князь, вдивляючись в темнi обриси незнайомцiв.- Татари? Чи розбiйники якiсь? Ростислав стенув плечима. - На татар не схожi. Та й на розбiйникiв теж. Зараз дiзнаюся! А ти залишайся тут! Вiн приострожив коня - i, не поспiшаючи, готовий кожно? митi повернути назад, по?хав до гурту людей, якi, не зрушуючи з мiсця, спокiйно пiджидали його. Незабаром вiн прискакав назад. - Отче,- вигукнув схвильовано,- це князь Данило, мiй дядько! I треба ж зустрiтися! Ти ж зна?ш, що ще до приходу Батия пiд Ки?в вiн, як i ми з тобою, по?хав у Естергом, до короля Бели, просити допомоги, щоб разом стати супроти мунгалiв. Дiзнавшись, що Батий уже взяв Володимир-Волинський i Галич, вiн кружним шляхом ?де туди ж, куди й ми,- до князя Болеслава в Мазовiю[104]. Нам нема чого боятися - ?дьмо! Князь Данило став на спочин ген за тим лiском... Михайло перехрестився. - Слава Богу, що це свояк Данило, а не чужинцi-мунгали чи польськi здрайцi! Почека?мо валку, а тодi вже разом i рушимо. Вiн справдi щиро зрадiв цiй зустрiчi, хоча, незважаючи на близьке свояцтво, стосунки мiж князями були дуже нерiвнi, а часто переростали у справжню ворожнечу, як це не раз бувало i мiж iншими князями. Лише прихiд Менту пiд Ки?в змусив Михайла усмирити гординю i попросити Данила надати, поки вiн ?здитиме в Угорщину, притулок княгинi Оленi та всiй родиш. Однак, отримавши вiд Бели одкоша, вiн по?хав до короля Конрада, сподiваючись, що дядько прийме його з розпростертими обiймами. Та не так сталось, як гадалось. Король не тiльки не зрадiв при?здовi племiнника, що позбувся спочатку чернiгiвського, а потiм i ки?вського князiвства, не тiльки не видiлив хоч яко?-небудь захудало? волостi на прокорм, а дав ясно зрозумiти, що при?зд його небажаний, бо може викликати гнiв грiзного Батиги. Що було робити? Довелося знову смиряти гординю. I Михайло написав Даниловi i його братовi Васильковi, князевi володимиро-волинському, листа: "Багато разiв грiшили ми перед вами, братове, багато заподiяли вам шкоди i обiцянок сво?х не виконували. А коли й хотiли жити з вами в дружбi, то невiрнi бояри-галичани не допускали нас до того. Але тепер клянемося, що нiколи не будемо ворогувати з вами!" Нелегко було гордому Ольговичу[105] писати такi покаяннi слова, однак написав, бо дiватися просто було нiкуди: нi притулку, нi прокорму. Романовичi - Данило та Василько - вiдгукнулися швидко. Вони зразу ж вiдпустили до нього свою сестру Олену, а потiм його з сiм'?ю запросили до себе: Ростиславовi Василько вiддав Луцьк iз волостю, а Данило Михайловi - Ки?в. Так Михайло з усiм родом повернувся на Волинь. Однак у Ки?в вiн не по?хав: боявся татар, що могли пiсля розвiдки Менгу нагрянути в будь-який день. Залишившись на Волинi, вiн ?здив по селах i з дозволу Романовичiв збирав данину з поселян - назбирав багато пшеницi, меду, бикiв, овець та iншо? всячини, яко? вистачило б йому з сiм'?ю та челяддю аж до нового врожаю. Вистачило б, коли б не довелося знову тiкати. Недарма не по?хав вiн до Ки?ва. Серце його нiби вiдчувало, що мирнi днi Ки?ва полiченi, що Батий уже поставив перед сво?м золототканим шатром чорний дев'ятихвостий туг - знак вiйни. Спочатку теплилася надiя, що Ки?в висто?ть i Батий не наважиться йти далi, залишаючи у себе в тилу таку велику силу. Втiкачi з Ки?всько? землi розповiдали, як мужньо тримаються кияни. I хоча вiн не мав до цi?? мужностi нiякого вiдношення, серце його сповнювалося i гордiстю, i надi?ю. Та ось у груднi хлинули на Волинь та Галичину цiлi натовпи втiкачiв - з ближнiх вiд Ки?ва городiв. Ки?в упав! За ним упали, б'ючись до останнього во?на, городи по Бугу, Здвижу, Тетереву, Случi i Горинi. Страшна навала накочувалася на Галицькi та Волинськi землi, змiтаючи все перед собою. I вкотре вже Михайло з родом сво?м та челяддю ряту?ться втечею. До Конрада тепер не насмiв потикатися - повернув у Мазовiю, до двоюрiдного брата князя Болеслава. Поки цi спогади та думки ро?лися в головi, прибула валка. Михайло наблизився до саней, де сидiла княгиня Олена з онуками, вiдкинув полог. Дiти спали, княгиня, закутана в теплий кожух i барвисту вовняну хустку, пов'язану поверх горноста?во? шапки, запитально глянула на мужа. - Що? При?хали? - А побачивши попереду незнайомих вершникiв, стривожилась,- Боже! Хто то? - Не хвилюйся, мати. То гриднi князя Данила,заспоко?в ?? Михайло. - Данила? Брата? I вiн тут? - Зараз ми його побачимо. Валка прискорила рух i незабаром, повернувши на роздорiжжя праворуч, опинилася на затишнiй лiсовiй галявинi. Там палахкотiло веселе багаття, довкола нього грiлося кiлька десяткiв воякiв-галичан, поодаль стояли сани, i конi бiля них смачно хрупали запашне лугове сiно. Назустрiч валцi вiд вогню, попереджений сторожею, вже йшов князь Данило. Мiцний, гарний собою, сорокарiчний, вiн мiг би зiйти за сина князя Михайла, якому звернуло на сьомий десяток, але були вони рiвнею - князi чернiгiвський та галицький. До того ж - свояки. Михайло спiшився. Княгиня Олена вилiзла з халабуди. Данило розкинув руки - швидко пiдiйшов. - Брате! Сестронько! От i дав Бог знову нам побачитися! Та не вдома, а на чужiй землi! Вони по-родичiвському почоломкалися, обнiмаючись хрест-навхрест. Княгиня Олена розплакалася. - Та в який недобрий час! В яку лиху годину! Вся земля наша горить, крiвцею людською пiдплива?... Чи сподобить Господь нас iще раз ступити на не?? Чи ми навiки покинули ??, братику? Данило майже не знав найстаршо? сестри, бо ходив пiд стiл пiшки, коли вона вийшла замiж, але вона була так разюче схожа на покiйну матiр, що при зустрiчах з нею вiн вiдчував у серцi якийсь священний трепет, i йому завжди хотiлося цiлувати ?? руки, як цiлував колись маминi. На його очах теж заблискотiли сльози, i вiн припав губами до сестриних рук. - Не знаю, рiдна! Не знаю! Втiкачi, яких я зустрiв по дорозi, розповiдають, що страшне щось дi?ться на Волинi та в Галичинi. Ще нiколи народ наш не терпiв такого лихолiття, як зараз. Смерть i насильство не розбираються, де чоловiк, де жiнка, де дитина чи стара людина,- всiх пiдряд косить мунгальська коса, навiть у яму не кладучи, а залишаючи трупи хижим птахам та звiрам на поживу... Чи доведеться нам ще раз побачити рiднi мiсця - одному Господу нашому вiдомо! - Що ж сказав тобi король Бела? - спитав Михайло. - А-а!.. Бела, як i всi угорськi королi, спить i бачить себе ще й князем галицьким та волинським. Мало йому сво?? землi - погляда? на нашу, щоб загарбати ??! Нерозумний! Не вiда?, що дуже скоро може втратити i свою... I не тiльки землю та корону, а й голову! - Вiдмовив? - Я просив допомоги, щоб разом стати супроти Батия. Просив руки доньки його Констанцi? для сина Лева, щоб скрiпити наш союз. Та де там - i слухати не захотiв! - Куди ж нам тепер? До Болеслава? А чи не скаже вiн нам, як менi Конрад: "Вибачайте та голоблi назад повертайте!" Га? - Думаю, не скаже: не такий час, щоб не подiлитися по-братньому куском хлiба... А втiм - побачимо. Ходiмо до вогню: пополудну?мо та й рушимо гуртом далi. Вже i Варшава недалеко - гадаю, дотемна будемо там. 7 Десь якраз у тi днi мiсяця лютого 1241 року, коли во?вода Дмитро, вiдпущений Бати?м, вирушав iз розорено? Галицько? укра?ни на Надднiпрянську укра?ну, а князi Михайло та Данило вступали до столицi Мазовецького князiвства - Варшави, валка джагуна Жадiгера перебралася по льоду через Iтиль i нарештi дiсталася до Бату-сарая, Бати?во? столицi, яку вiн заклав якраз перед походом на вечiрнi кра?ни. З п'ятнадцяти тисяч полоненикiв, що вирушили з Ки?ва, залишичася в живих ледве половина. Iншi сво?ми кiстьми позначили скорботний шлях на схiд, по якому вслiд за ними судилося пiти в неволю iншим тисячам. Жадiгер вступав у Бату-сарай з низько опущеною головою. Не як переможець, у якого радiсно на серцi, а як злочинець, якого жде неминуча кара. - Краще б ти мене не витягав з ополонки,- похмуро кинув вiн Добринi наступного дня пiсля пригоди на Дону.- Ох, краще б ти мене не рятував! Що ж скаже менi Са?н-каан, коли дiзна?ться, що квадрига, якою вiн хотiв прикрасити сво? мiсто, назавжди втрачена? А що скаже Менгу-каан? Та вiн живого мiсця не залишить на мо?му тiлi! Ох, краще б ти сам провалився, перш нiж витягнув мене на люту погибель! Стояв полудень, коли валка вступила в Бату-сарай. День був сонячний, безвiтряний. Трiщав лютий мороз, видушуючи з очей сльози. Незважаючи на це, всюди вешталися люди. З галасом, зi схвильованими покликами до валки вiд юрт, що простяглися рядами зi сходу на захiд, по заснiженiй рiвнинi бiгли жiнки, дiтваки, шкандибали старики. Кожному хотiлося побачити вiйськову здобич, що свiдчила про перемогу монгольського вiйська, розпитати про родичiв - хто живий, хто загинув, де зараз знаходиться вiйсько? На якийсь час сторожа, оточена спiвплемiнниками, забула про полоненикiв, i Добриня з Янкою та Iллею, ледве тримаючись на ногах вiд голоду та втоми, байдужне дивилися на цей строкатий галасливий натовп, що гелготав, як розтривожена зграя гусей, на незлiченнi копички юрт, над якими вилися сизi димки, на безладно розкиданi дерев'янi та кам'янi новобудови на узвишшi, звiдки долiтав перестук сокир, рiзномовний гомiн рабiв та рiзкi окрики наглядачiв. Раптом Янка неголосно скрикнула: - Боже! Дивiться! Вона показала в протилежний бiк. Там по втоптаному снiгу, нахилившись, брели невiльники. Було ?х чоловiк двадцять чи тридцять. Тужачись зi всiх сил, вони довгими мiцними вiрьовками тягнули товсту дубову колоду. Два вершники-наглядачi нагайками пiдганяли ?х. Звичайно, колоду було б легше i доцiльнiше тягнути кiньми. Та не це вражало. Вражав вигляд невiльникiв. Худi, зарослi, обiдранi, вони здавалися вихiдцями з того свiту. У багатьох крiзь лахи просвiчували синi ребра, дехто був без шапки, без чобiт чи постолiв - ?хнi ноги були обв'язанi якимись ганчiрками, а дво? чи тро? нещасних взагалi не мали на тiлi нiчого, крiм якихось недоладних штанiв, пошитих iз рiзномастих шкурок степових гризунiв - мишей, байбакiв, тушканчикiв, а на ногах - личакiв, сплетених iз рогози. Янка схлипнула. - Боже! Та це ж справжн? пекло! Невже i нам доведеться отак? Добриня обняв ?? за плечi, притиснув до грудей, нiби хотiв закрити вiд жахливого видовища, що раптом постало перед ними. Для нього неволя не була дивиною, та тут i йому, бувалому, вiдiбрало мову. Що вiн мiг сказати? Безперечно, така доля ждала i ?х. Рано чи пiзно, але ждала. Iлля стиснув кулаки. Обличчя його спотворилося вiд гнiву. - Ну, я не доживу до такого стану! Нi, не доживу! Уб'ю якого-небудь гада, щоб i менi заподiяли смерть! Янка схопила його за рукав. - Братику! Що-бо ти мовиш! Та Iлля не вiдповiв: несподiвано увесь напружився, витягнувся, очi округлилися, а погляд мовби завмер - втупився в невисоку постать жiнки, що поволi вилазила з критих кошмою саней. - Марiам! - прошепотiли його зблiдлi вуста. Потiм вiн хрипко вигукнув: - Марiам! Жiноча постать випросталася, миттю повернулася на той поклик. То справдi була Марiам. - Iлля! - зойкнула вона.- Iлля! Любий! Вона метнулася до нього i впала йому на груди, забилася в глухому риданнi. До не? вже бiг пiдстаркуватий наглядач-вiзничий. Але нi Марiам, нi Iлля не бачили його. ?м так було багато що сказати одне одному! Так хотiлося наговоритися! - Марiам, ти жива! - Жива, любий. I ти живий! Слава Богу! - Тебе везли в санях? Отже для якогось хана? - Для Менгу,- i сльози знову хлинули з ?? очей. - О Боже! - Я не житиму! Я заподiю собi смерть! Тут вiзничий шарпнув дiвчину за плече, замахнувся нага?м. - Iди! А то... Iлля i Добриня схопили його за руки, навперебiй почали вмовляти його, щоб почекав, дав перемовитися словом. Та наглядач був невблаганний. - Побачить джагун - i ?й, i менi перепаде! - i потягнув дiвчину до саней. - Марiам! - Iлля схопився за голову, вiдчай знову спотворив його схудле обличчя.- Марiам! - Я знайду тебе, Iлля! Знайду! - гукнула Марiам, але тут же ?? голос обiрвався: вiзничий запхав ?? в халабуду i опустив важкий полог. Валка знову рушила. Всi йшли мовчазнi, пригнiченi. Iлля ступав як мертвий, нi на кого не дивлячись. Янка прихилилася до нього i погладила йому рукав. - Бiдний мiй братику! - прошепотiла ледь чутно.- Як тобi важко! Як важко нам усiм! Незабаром ?х знову зупинили. Наглядачi спiшилися i почали швидко вiдлiчувати бранцiв по десятках i заводити у глинобитнi не то сара?, не то хати без вiкон - хизари, обнесенi високою, теж глинобитною, огорожею. Пiсля ясного сонячного дня в хизарi було темно. По обидва боки вiд проходу лежали очеретянi мати, посеред примiщення, у великих череп'яних посудинах, схожих на велетенськi миски, але з дiрочками по боках, жеврiв жар, вiд якого йшло трохи тепла i свiтла, а ще бiльше - чаду. Кияни - а було ?х десяткiв три чи й чотири - згромадилися при входi, з острахом розглядаючи похмуре, непривiтне примiщення, що вiдтепер мало стати ?хнiм житлом. Прибулi мовчали. Старожили заворушилися, але мовчали теж. Раптом бiля жаровнi пiдвiвся худий чолов'яга, хрипко пролунав його простуджений голос: - Кипчаки! Земляки! Та погляньте сюди - хто перед нами! Клянусь шаблею старого Кончака - це орусути! Клятi орусутськi свинi! I як ?х багато! Нам i самим тут нiяк повернутися, а ?х привели на нашу голову, щоб вони хлебтали з нам сорбу з однi?? миски, щоб дихали одним повiтрям! Не допустимо цього! - Вiн виступив наперед, худий, чорноголовий, i пiдняв угору кiстлявi кулаки.- Ану, геть звiдси! Хiба не бачите - хизар переповнений! Шукайте собi притулку деiнде! Добриня, що лише один з киян добре розумiв половецьку мову, промовив: - Але ж, чоловiче, ми прибули сюди не по власнiй волi. Нас силомiць притягли сюди, в неволю, i ввiпхнули в цей свинюшник! Кiстлявий розлютувався ще бiльше: - Свинюшник! Ви чу?те, люди,- свинюшник! Це наш хизар! Ми злiпили його ось цими руками! - вiн затряс перед носом у Добринi чорними кулаками.- А ви хочете на готове? Не буде цього! Нам самим тут тiсно - iдiть собi геть! Кияни мовчки топталися бiля дверей, ?х виганять з цього темного, тiсного, але все ж теплого примiщення. Мунгал, що привiв ?х сюди, вже зник. Куди ж ?м? На мороз? На снiг? Ночувати ще одну нiч надворi? Терпцю уже нема?... Закипаючи гнiвом, Добриня пiдвищив голос: - Чоловiче! Та чи ти сповна розуму? Ми ж не самi зайшли сюди - нас привели! Та й нiч уже - мороз лютий, снiг. Добрий господар i собаку не вижене з хати, а ти людей виганя?ш... Ми сю нiч переночу?мо тута, а завтра побачимо, де опинимося. Буде так, як господарi скажуть, татарове... - Не пущу! - вереснув половець i пiшов на Добриню з кулаками. Але тут з дальнього кутка пiдвелася ще одна постать - пролунав ще один голос: - Замовкни, Iльясе! Я хочу слово мовити...- I запитав миролюбно: - Хто ви, люди? Звiдки? - Ми з Ки?ва,- вiдповiв Добриня.- А ти хто? З темряви до жаровнi виступив високий чоловiк рокiв сорока. Червонясте свiтло упало на його по-схiдному жовтаве, рiзко окреслене обличчя, на якому чорним вогнем горiли розкосi очi. Одяг його, як i на його товарищах, давно зносився. Але цi лахи сво?ю потворнiстю не принижували чоловiка, а, здавалося, вiдтiняли його вогненно-горду красу. Вiн чимось скидався на степового беркута. - Я половецький хан Бачман iз племенi ольбурлик,вiдповiв половець i пiсля недовго? мовчанки додав: - Звичайно, колишнiй хан... А тепер невiльник, раб, як i всi iншi, що потрапили в мунгальське ярмо... Колись ми, нерозумнi, ворогували з вами, а ви - з нами. От i доворогувалися! Стали - i ви, i ми - рабами мерзенного Бату-хана!.. Отже, Ки?в упав? Очi його палали, а кулаки стискувалися. I Добринi мимоволi вiн уявився на конi, з кривою половецькою шаблею в руцi - справжнiй вiльний i гордий степовий беркут! - Упав,- вiдповiв Добриня.- I бiльше не iсну?... Нема? його... А Батий пiшов далi - i зараз по всiй нашiй землi лл?ться кров, сто?ть стогiн i плач, все горить у пекельному вогнi! - А я сподiвався, що хоч ви стрима?те Батигу! - похитав скрушно головою Бачман.- А ви теж... Невже вiн справдi дiйде до Останнього моря? Що мiг про це знати Добриня? Вiн стенув плечима i перевiв розмову на iнше, на те, що зараз ?х усiх, голодних i смертельно стомлених далекою дорогою, цiкавило найбiльше - упасти i заснути. - Отже, нам тут мiсця нема?? Так багато тут люду? - спитав тихо, безнадiйно. - Багато. Але для вас мiсце знайдеться - лягайте ось на цьому боцi, а ми потiснимося. Чи не так, Iльясе? Невже для цих нещасних не знайдеться тут мiсця? Iльяс люто вишкiрив зуби, знову затряс кулаками. - Ти занадто добрий, Бачмане! Не ханське у тебе серце... Але якщо ти такий добрий, якщо жалi?ш цих жовточубих собак, то поклади ?х на сво? мiсце, а сам сиди цiлу нiч бiля дверей! А я свого мiсця нiкому не уступлю! Гадаю, усi мо? спiвродичi теж тако? ж думки. Гей, люди, скажiть хановi! В хизарi здiйнявся галас. Однi пiдтримали Iльяса, iншi - Бачмана. Значна частина боголiв мовчала - чи то спали, чи не розумiли, про що мова, бо, як зрозумiв Добриня, тут зiбралися люди з рiзних кiнцiв землi. Бачман не вiдступив, хоча Iльяс сукав кулаками перед самим його носом. - Не будь дурнем, Iльясе! - гримнув вiн.- Ти такий же раб, як i вони! Чого ж розприндився, чого носа тут задира?ш? Вiн увесь напружився i випнув наперед худе обличчя. Здавалося, ще мить - i цi два половцi вчепляться один одному в горло. Тут до них метнулася ще одна постать. Це був молодий, в'юнкий, бистрий в рухах чоловiк з вузьким, не половецьким обличчям, густою чорною бородою i копицею кучерявого чорного волосся на головi. - Iльясе! Бачмане! Зупинiться! - голосно вигукнув вiн, розводячи ?х руками. В його половецькiй мовi виразно вчувалося вiдлуння яко?сь чужо?, невiдомо? Добринi говiрки.- Чого сварка! Чого не подiлили! Соромно тобi хай буде, Iльясе, що виганя?ш цих нещасних на мороз! Хiба забув, якi ми були, коли нас пригнали сюди? Та й зараз не кращi!.. I тобi, Бачмане, годi сваритися! - Не я сварюся, друже Качир-укуле. То Iльяс, як бачиш, зневажа? добре iм'я половцiв, що завжди були гостинними людьми, як i орусути, коли до них ми приходили з добром, а не мечем, як i твiй гордий народ - аси[106]... - Аси завжди були гостиннi,- погодився Качир-укуле.Хто приходив до нас з вiдкритим серцем, того ми приймали з вiдкритими обiймами i пригощали всiм, що у нас було найкращого. Але хто приходив з лихим умислом, того ми зустрiчали з мечами в руках... - Як i кожен народ, зрештою. Чу?ш, Iльясе? А ти хочеш цих нещасних вигнати в люту нiч, на мороз,- сказав Бачман.- Вони прийшли до нас як до братiв по нещастю, а ти... - Як хочете собi, а я сво?м мiсцем бiля жаровнi не поступлюся,- кинув сердито Iльяс i вiдвернувся. А Бачман рукою показав на темний, заповнений людськими тiлами хизар. - Розташовуйтесь де хто зможе... Не мине й тижня, як стане тут просторiше - люди мруть щодня, як мухи восени. Он бачите - лежать доходяги. Чи й доживуть до ранку... Добриня глянув у той бiк, куди показав половець, i здригнувся: на матах лежало кiлька голих, скоцюрблених тiл. - Так вони ж уже мертвi! - вигукнув Добриня. - Нi, вони ще живi. - А чому ж голi? - ?м уже однаково, i хтось здер з них одяг. Тут Добриня помiтив, як легкий дрож проходить по голих тiлах людей, яких вiн прийняв у першу мить за мерцiв. Йому стало ще моторошнiше, i вiн мимоволi пригорнув до себе Янку. Починалося зовсiм нове життя. Що несе воно ?м? Невже отаку страшну холодну смерть? О Боже! Роздiл IX. НЕВОЛЯ 1 Добриня випростався, витер шкарубкою долонею спiтнiле чоло, оперся на держак кайла i з висоти вапняково? скелi, де разом з iншими невiльниками ламав камiнь, глянув на довколишнiй степ, що буйно зазеленiв, зацвiв весняним рiзнотрав'ям, загомонiв тисячоголосим хором дрiбно? звiрини, птаства та комашнi. Ген на видноколi гасають табуни лошакiв-однолiткiв, що вилискують проти сонця гладенькою шкiрою, пiд якою вже нагулювався молодий жирок. Ближче понад озерами в iзмарагдових лугах паслися поважнi кобилицi, а бiля них вихвицували стрункими нiжками нiжнооксамитовi лошата. А ззаду, попiд горою, пишно зацвiв терном, дикосливом та шипшиною кострубато-обрiдний гай. Чужа земля! Але - гей! - яка гарна весною! Чу?ш, як видзвонюють у голубому небi на срiбних струнах невидимi жайворонки? Як весело висвистують, стоячи над сво?ми норами, байбаки? Як закохано ячать на спокiйних плесах озер бiлокрилi лебедi? Весняна воля i краса! Яка розкiш! Рай - та й годi! Сонце спуска?ться десь у далинi за широку, як море, рiку Iтиль. Над гамiрливим Бату-сара?м, що з ранньо? весни почав швидко будуватися, попливли сизi димки, i звiдти дихнуло дражливо-лоскiтним запахом бiшбар-маку. Добриня схитнувся. Краса зникла, потьмянiла. Боже, як раптом захотiлося ?сти! Голод, мов хижий звiр, роздер нутрощi, холодною гадиною засмоктав пiд грудьми. Навiть ненависна канта, яку зняли, як тiльки невiльникiв погнали на роботу, не так дошкуляла, як дошкуля? голод. Вiн пригадав першi зимовi мiсяцi в неволi. Тодi було зовсiм погано, просто жахливо: на день давали ложку просяно? кашi та обгризеного кiнського маслака. Люди пухли i вмирали вiд голоду, деякi вкорочували собi вiку. Навеснi стало легше. Частiше почали перепадати монгольськi об'?дки - залишки овечого сиру, не до кiнця обгризенi кiстки, недопитий кумис та айран. А головне - багато хто з невiльникiв, а особливо тi, хто працював у бе?в, аянiв та простих аратiв, мали бiльше волi - проникали в степ, ловили там всiляку дрiбну живнiсть - ховрашкiв, сусликiв, польових мишей, черепах, видирали з гнiзд пташинi яйця. Все йшло в ?жу - все, що бiга?, повза?, плава? чи лiта?, все, що можна було знайти чи спiймати. М'ясо - на ?жу, шкiрки - на одяг та взуття. З них шили штани, сорочки, шапки, рукавицi, навiть кожухи. Янка дещо заробляла на цьому. Нiхто поки що не пiдозрював, що вона дiвчина. А хто з сво?х знав, той мовчав. Вона працювала в карханi, тобто майстернi, там ?й було легше, нiж тим, хто ламав камiнь чи будував з нього будiвлi, там ?й за пошиту чи полагоджену сорочку невiльники платили м'ясом байбака чи гусячими або лебединими яйцями. Цi?ю ?жею вона дiлилася з Добринею та братом. Але цих заробiткiв було не густо, i вони часто голодували. Янка! Одна згадка про не? змусила Добриню здригнутися. Серце стиснулося вiд болю та жалю. Йому, сильному, витривалому, бувалому в бувальцях, звиклому до всього, важко. А як же ?й, молодесенькiй слабосилiй дiвчинi? Як ?й, тендiтнiй бояришнi, що звикла до розкошiв, до затишних, теплих боярських хоромiв, сито? ?жи та материнсько? i батькiвсько? ласки? Як ?й переносити татарську неволю, з яко? вирватися - нiяко? надi?? Що ?? жде далi? Довiчне нидiння в напiвтемному холодному хизарi чи, якщо виявиться, що вона дiвчина, у юртi кочовика, де стане рабинею-наложницею? З цих гiрких думок його вивiв дошкульно-пекучий удар нагайкою, що неждано-негадано впав на голову. Одночасно ззаду пролунав гнiвний голос: - Оце ти так працю?ш, клятий боголе? Я давно слiдкую за тобою! Уже сонце спустилося на ширину свого круга, а ти все сто?ш та сто?ш! Я провчу тебе, тварюко! Другий удар прийшовся по плечах. Добриня обернувся. Перед ним стояв сам сотник Жадiгер, старший наглядач над усiма рабами, що будували мiсто. Вiн не кожного дня навiдувався до каменоломнi, але кожнi вiдвiдини закiнчувалися для багатьох батогами. Видно було, що Добриню, обдертого, зарослого, схудлого, вiн не впiзнав. Гнiв спотворив його обличчя - вузькi очi палахкотiлi чорним вогнем, засмаглий лоб збрижився поздовжнiми зморшками, а великий рот ошкiрився недоброю усмiшкою. Вiн знову пiдняв нагая. Добриня не вiдхилився, не втiк. Лише мiцнiше затиснув у руцi кайло та весь напружився так, що було чути, як скрипнули його зуби, а на лобi та на ши? батогами здулися жили. Коли б його потiм запитали, чи кинувся б вiн з кайлом на свого кривдника, вiн не зумiв би вiдповiсти. В таку мить чоловiком керу? не розум, а якесь пiдсвiдоме, глибинне, може, навiть тваринне почуття самозахисту, коли всяка з його боку дiя непередбачена, невгадна. Отож в ту мить Добриня був внутрiшньо готовий на непоправне. Та непоправного не трапилося, бо несподiвано мiж ним i Жадiгером виросла кремезна постать Бачмана. - Стiйте! Опам'ятайтеся! Сотнику! Добрине! Вiн розкинув мiж ними руки i звертався то до Жадiгера, то до Добринi. Вiн усе бачив i зрозумiв, що зараз станеться оте непоправне - напад на джагуна, пiсля чого Добриня поплатиться життям, а iншi невiльники скуштують нещадних батогiв. - Зупинiться!.. Джагуне Жадiгере, Добриня нi в чому не винен! Вiн зробив сьогоднi бiльше, нiж будь-хто з нас! Не бий його! Вiн трохи вiдпочив i надолужить прогаяне! Жадiгер налився кров'ю, аж задихнувся. Чи то вiн не розумiв, що був на волосинку вiд смертi, чи висока посада наглядача за всiма рабами Бату-хана i Менгу-хана закрутила йому голову i переповнила серце зарозумiлiстю i пихою, невiдомо, але було ясно, що його вкрай обурив цей брудний, мерзенний кипчак, що посмiв втрутитися не в сво? дiло. - Караул! - заверещав вiн.- Сюди! До мене! Караул i без того вже мчав до свого начальника, що непомiченим появився в каменоломнi. Це були переважно пiдстаркуватi монголи, яких Батий не взяв до вiйська, але ще досить мiцнi i прудкi, щоб нести караульну службу по охоронi невiльникiв та пiдтриманнi порядку в Ордi. Вони вмить оточили Жадiгера i наставили списи в груди невiльникам, що стояли проти нього. - Гар-гар! Назад! Списами вони вiдтiснили обох пiд сiру вапнякову скелю i, позираючи на джагуна, ждали його дальших наказiв. Жадiгер мовчки пiдiйшов до Добринi майже впритул i пильно заглянув в вiчi. - Це ти? Це знову ти ста?ш на мо?му шляху? Стережись! Терпець менi увiрветься - i тодi... А зараз - iди! Котрийсь iз караульних штурхонув Добриню тупим кiнцем списа в спину. - Геть! До роботи! Уже вiддаляючись, Добриня почув, як Жадiгер сказав: - А цього стерегти i вечором кинути в зiндан! Я з ним поговорю окремо. Зда?ться, це кипчацький хан... Занадто вiн розумний i смiливий, собака! Суне носа куди не слiд! Добриня оглянувся. Караульнi, як пси, гуртом накинулись на Бачмана, збили з нiг i почали арканами в'язати руки. Бачман глухо скрикнув, запручався, але його вдарили сп