исом по головi, i вiн замовк. 2 Цей день був рясний на подi?. Перед вечором, коли невiльники мовчки, поопускавши голови, понуро брели на околицю Бату-сарая, до сво?х темних хизарiв, Добриня, що йшов крайнiм у ряду, помiтив жiнку чи дiвчину в квiтчастому балахонi i легкiй шовковiй хустинi, що закривала ?й пiв-обличчя. Вона йшла по обочинi дороги, по столоченому бур'яну, плуталась у ньому, то вириваючись наперед, то вiдстаючи, i все пильно приглядалася до невiльникiв, якi, одначе, не звертали на не? уваги. Разом з тим ??, видно, турбувала присутнiсть караульного, бо вона часто зиркала i на нього, нiби боялася, щоб не прогнав. Нарештi жiнка перестала забiгати наперед чи вiдставати, а прилаштувалася поряд з Добринею та Iллею. Тепер вона не зводила з них очей, хоча й трималася на деякiй вiдстанi. "Дивна якась",- подумав Добриня i штовхнув лiктем Iллю, що, повiсивши голову, плентав по дорожнiй пилюцi, заглиблений у сво? думи. - Глянь - що за одна? Шука? когось, чи що? Iлля пiдвiв очi - i раптом здригнувся. З його уст зiрвався приглушений скрик: - Марiамi Марiам! Це ти? Жiноча постать теж здригнулася. Хустка впала з голови на плечi. Тепер i Добриня впiзнав ?? - це була Марiам. - Iлля! Коханий мiй! - зойкнула дiвчина. Вона метнулась до нього, впала йому на груди, забилася в риданнi. Але тут же прибiг караульний - шарпнув за плече, випхав з ряду. - Геть-но звiдси, хатун! Не велено! - i ляснув у повiтрi гарапником, даючи зрозумiти, що гарапник може погуляти i по ?? спинi. - Завтра в обiдню пору я прийду в гай бiля каменоломнi! - гукнула Марiам.- А якщо не завтра, то в наступнi днi. Iлля кинувся до не?, та Добриня притримав. - Куди, божевiльний? Списа в спину захотiлося? Чи стрiли в живiт? Чув же - завтра в обiдню пору... Чи в якийсь iнший день... - Пусти! - Iлля рвонувся.- Я хочу ще раз побачити ??! - Завтра побачиш! - Звiдки така впевненiсть? Може, вона не прийде. Може, я не зможу вiдлучитися... - I вона прийде, i ти зможеш на якийсь час вiдлучитися,- умовляв його Добриня.- А зараз - будь розумний! Не наражай себе на калiцтво чи й смерть! Iлля був сам не свiй. Несподiвана зустрiч з коханою дiвчиною, з якою вiн уже не мав нiяко? надi? зустрiтися, бо думав, що ?? завезли хтозна-куди, розвередила його душу. Вiн витягав шию, оглядався, сподiваючись хоч здалеку ще раз побачити ??, та вiд десяткiв невiльницьких нiг у повiтря пiднiмалася така пилюка, що дiвоча постать швидко щезла у нiй. Лише присмерком добралися невiльники до хизару. Зайшли у двiр. Тут караульнi витягли з гурту зв'язаного Бачмана i кинули в зiндан - глибоку яму, викопану в дальньому закутку, поряд iз ямою для нечистот. До них пiдбiгла Янка. Схудла, почорнiла, вона скидалася на хлопчака-пiдлiтка. Однi очi, тепер сумнi, скривдженi, нагадували колишню Янку. Побачивши, як дозорцi швиргонули Бачмана в зiндан, вона зiщулилась: - Ой лишенько! Завiщо його так? - За те, що заступився перед Жадiгером за Добриню,похмуро сказав Iлля. А Добриня стукнув кулаком об кулак. - Мерзотник Жадiгер завтра знущатиметься з нього або й заб'? на смерть... Ми повиннi визволити його! - Як? Удвох? - Iлля здивувався.- Не пiд силу це нам! - Ну, вiзьмемо ще з собою Качира-укуле. Вiн дружить з Бачманом, то, гадаю, не вiдмовиться. А бiльше нам нiхто i не потрiбний. - I як ти собi це мислиш? Як ми його витягнемо з ями? Де вiзьмемо вiрьовку? Добриня стенув плечима. - Не знаю. Поки що не знаю. Не думав про це. - Я знайду,- прошепотiла Янка.- В карханi плетуть желi iз кiнського волосу - мiцнi i довгi. Зда?ться, там ? кiлька. - Як же ти його винесеш? Хiба кархан вночi не сторожують? - Нi, не сторожують. Тiльки дверi пiдпирають кiлком... Як стемнi?, я й пiду. - Я боюся за тебе, Яночко,- обняв дiвчину за плечi Добриня.- Може, i я з тобою? - Не треба, Добрику. Я вiзьму клунок з одягом i пiду сама. А ви тим часом домовтеся з Качиром-укуле. Качир-укуле погодився вiдразу. Затряс густою чорною бородою, блиснув гарними коричнево-оксамитовими очима i мiцно стиснув Добринi та Iллi руки. - Про що мова! Безперечно, я з вами! Янка повернулася, коли стемнiло. Зморенi невiльники вже повкладалися спати. Добриня взяв клунок. - ?? - ?. Вони теж лягли, але не спали. Мовчки ждали пiвночi, коли заснуть не тiльки невiльники, а й караульнi бiля ворiт задрiмають, коли затихне весь Бату-сарай i тiльки гавкiт собак порушуватиме нiчну тишу. Опiвночi з хизару вийшло тро? - Добриня, Iлля та Качир-укуле. Нiч була темна, безмiсячна. До того ж з заходу напливали хмари i вiщували грозу. Хизар спав. Десь за високою глинобитною стiною, за грубо обтесаними дерев'яними ворiтьми чатували караульнi. А може, теж спали чи дрiмали, закутавшись у старi овчини. Над зiнданом зупинилися. Добриня нахилився над отвором ями. - Бачмане, Бачмане, ти спиш? - Нi, не сплю... Це ти, Добрине? Зда?ться, я чую твiй голос... - Так, це я. Ми з Iллею та Качиром-укуле прийшли, щоб визволити тебе. Ми зараз опустимо тобi аркан. - Але ж я не можу вхопитися, бо зв'язанi руки. Про це вони не подумали. Що ж робити? - Спускайте мене,- прошепотiв Качир-укуле.- Я розв'яжу його. А потiм витягнете нас обох. Вiн швидко спустився в яму. Минуло зовсiм небагато часу, i знизу долинув його голос: - Тягнiть! Спочатку витягли Бачмана, а потiм i Качира-укуле. Бачман обняв усiх трьох. - Дякую, браття! Дякую, друзi! Не знаю, чим я зможу вiддячити вам, але знайте, що за мною добре дiло не пропаде... Що ж далi? Як же менi перебратися через стiну, що вже два лiта вiддiля? мене вiд волi, вiд мо?х рiдних степiв? - Я теж з тобою! - сказав Качир-укуле.- Тодi вся вина за цю втечу ляже на мене. Але мене вже не буде! Захопимо в степу коней - i хто куди: ти на Дон, а я на Кавказ! Друзi, а може, i ви з нами - така нагода! Помчите до свого Ки?ва! Добриня переглянувся з Iллею. - Нi,- вiдповiв вiн,- ми не можемо зараз тiкати. - Чому? - здивувався Качир-укуле.- Гуртом переберемося через стiну - i в степ. Там нападемо на пастухiв-коноводiв, захопимо коней, зброю - i гайда! - Нi,- знову заперечив Добриня,- у мене тут брат, я не можу залишити його самого в неволi напризволяще, а Iлля сьогоднi зустрiв кохану дiвчину... Нi, не час нам тiкати! - Ну, що ж, браття, тодi прощайте! - сказав Бачман.Ми вас не силу?мо. А нам допоможiть перелiзти через стiну. Якщо не натрапимо на сторожу, то до сходу сонця будемо далеко в степу, а там - шукай вiтра в полi! Качир-укуле хоче гайнути додому, на Кавказ, а в мене i дому нема?: всi рiднi перебитi або в неволi, тож я стану баримтачею[107]. I хай начуваються мо? вороги! Вони обнялися, попрощалися. Потiм Добриня та Iлля стали пiд стiною. Добриня зiгнувся, i йому на спину вибрався спочатку Бачман, а потiм, коли половець, ставши Iллi на плечi, перемахнув через стiну, те ж саме зробив i Качир-укуле. Постояли - прислухалися. Тихо. Нi крику караульних, нi собачого гавкоту. Отже, втiкачам поталанило - i вони скоро вийдуть з Бату-сарая i загубляться в безкра?х степах та в Чорному лiсi, що простягнувся далеко на пiвнiч понад Iтилем. Ще трохи постоявши i переконавшись, що тривоги караульнi не здiйняли, мовчки попростували до свого богом забутого i людьми проклятого хизару. 3 Наступного дня опiвднi Iлля помiтив на стежцi невеличку дiвочу постать у барвистому схiдному одязi - i серце його тьохнуло. - Марiам! - прошепотiв вiн, опускаючи кайло.- Просту? до гаю! Попiд горою, побiля зарослого ситнягом та кугою степового озерця, зеленiв густий весняний гай. Там з-пзд гори било джерело, i невiльники ходили туди пити чисту холодну воду. - Iди! - пiдштовхнув його Добриня в спину.- Вiзьми цеберце - i гайда! Якщо караульнi похопляться, я свисну... Iлля кинув кайло, взяв дерев'яне цеберце i, намагаючись не привертати уваги караульних, шаснув у вузьку ущелину, що вела до гаю. Зупинився в кущах - вiдхилив вiття. Дiвчина наближалася. Iлля вiдчув, як лунко забилося в грудях серце, запаленiли щоки. Скiльки днiв i ночей думав вiн про цю зустрiч i не вiрив, що вона коли-небудь буде! Гадав, що доля навiки розлучила ?х, розкидала в рiзнi кiнцi свiту i нiколи вже не зведе докупи. Аж нi - щастя усмiхнулося ?м, ?хньому палкому коханню. - Марiам! - гукнув вiн приглушено i розгорнув кущi.Я тут! Дiвчина кинулася до нього - упала йому на груди, заридала. - Iлля! Соколе мiй ясний! Вони замовкли i довго нiмували, сповненi радощами, горем i щастям. - Ну, як ти? - спитав нарештi Iлля, цiлуючи ?? очi.Де ти? Що з тобою? Марiам посмутнiла. - Менi легше, нiж тобi, голубе мiй... Я живу не в хизарi, а в теплiй i чистiй юртi, не встаю рано, щоб до?ти корiв i кобилиць чи варити сорбу, мене не ганяють, як iнших жiнок-невiльниць, мiсити ногами глину, щоб зводити саманнi будiвлi, чинити в карханах завошивлене дрантя або прясти з вовни пряжу... Вона замовкла i опустила голову. Iлля пальцями торкнувся ?? пiдборiддя. - А що ж... Що ж вони змушують тебе робити? - Нiчого... Тримають у ханськiй юртi, як пташку в клiтцi... Зодягають, годують... Бережуть для хана Менгу... - Але ж його ще нема?! - вигукнув Iлля. - То буде скоро... Що тодi? - Я уб'ю його! - скрикнув зубами Iлля.- Розкраю каменем його паскудний череп! - Це тiльки слова, любий... Як ти доберешся до нього? Як викона?ш свою погрозу? I що з тобою потiм буде? Iлля безсило зiтхнув. - Справдi, це тiльки слова... Пустi слова... А як же тобi щастить вiдлучатися з юрти? Хто тебе стереже? - Нас багато таких, як я... Доглядають нас старi монголки, а стереже ханський караул. - I все ж ти тут? - Кiлька мiсяцiв нас нiкуди не вiдпускали, а тепер, щоб ми не нидiли, дозволяють пiсля обiду у супроводi старшо? хатун прогулюватися по Бату-сараю, а часто й по степу. Я чимось сподобалася старiй - i вона вiдпуска? мене розшукувати брата... Я сказала ?й, що тут десь мiй нещасний брат... Коли б вона тiльки знала правду! Iлля стиснув ?? в обiймах. - Кохана моя, як ти ризику?ш! А що буде, коли дiзнаються? - Що буде, те й буде! Я знайшла тебе, я люблю тебе, я з тобою, коханий мiй, ненаглядний мiй, а там - хоч i смерть! Менi тепер не страшно нiчого! Iлля був вражений глибиною почуттiв дiвчини. Вiн i сам тисячу разiв ладен був вiддати життя за одну зустрiч з нею, i все ж не сподiвався на таку ?? жертовнiсть. - Кохана моя! Марiам! I я безмiрно люблю тебе! За наше кохання, за можливiсть бачити тебе, чути твiй голос, тримати тво? руки в сво?х руках я пiду на все - на муки i на смерть! Майбутн? тепер не ляка? мене - яким би воно не було! Вiн пiдняв ?? на руки i поволi пiшов у глиб гаю. 4 Вогнем i мечем пiдкоряв Батий владi й?ка-монголiв великi i малi народи Схiдно? ?вропи. Впали могутнi i об-пiирнi держави - Болгар Камський, Дешт-i-Кипчак, Русь Пiвнiчна i Русь Пiвденна, килари i башкирди. Тисячнi валки полоненикiв битими дорогами i манiвцями йшли i йшли на схiд, у татарську неволю, устилаючи свiй шлях трупами. Стогiн i плач стояв над землею. Люди гинули, обороняючи сво? мiста i села. Гинули тисячами, десятками тисяч. Три мiсяцi оборонявся Ки?в, всi городи укра?нних земель Ки?вських вчинили шалений опiр. Загинули в боях i у вогнi всi жителi Райковецького городища i всiх городищ по Iрпеню, Здвижу, Пiвденному Бугу, Горинi, Случу, Черемошу i Сяну, по Захiдному Буговi. Володимир i Луцьк сплюндрованi, спаленi, Галич знищений так, що вже нiколи не вiдродився, в Берестi всi полягли - i старi, i малi, i нiкому було поховати ?хнi трупи. Ки?вська укра?на, Галицька i Волинська укра?ни лежали пiсля потопту Бати?вого в кровi, в суцiльних ру?нах. Те ж саме робилося в Польщi, Угорщинi, Словаччинi, Моравi? та Хорватi?. З-пiд Кракова, що уперто оборонявся, вирушила страшна валка на Iтиль: у ста тисяч убитих полякiв було вiдрiзане праве вухо, цими кривавими трофеями начинили сотню мiхiв i вiдправили в Орду, щоб там бачили велич Бати?вих перемог. Однак чим далi з боями просувалися Бати?вi тумени, тим рiдшими ставали ?хнi ряди. О, скiльки баатурiв знайшли вiчний спочинок пiд стiнами Ки?ва, Крем'янця, Галича, Володимира, Берестя, пiд стiнами польських мiст, в угорських горах та в угорськiй пуштi! А скiльки ?х полягло в Моравi?, де вiн, Батий, потерпiв поразку! То був справжнiй розгром! I чому? Батий розумiв: розтанула монгольська сила. Вiн ще просувався на пiвднi,в Далмацi?, але вже знав напевне, що не зможе пiдкорити сво?й владi нi роме?в, нi германцiв, нi франкiв, нi далеку Гiшпанiю. Нi, не викреше його бойовий кiнь копитом вогню об крем'янистi береги Останнього моря! Батий все частiше задумувався: що робити? Визнати сво? безсилля i повернути вiйсько назад? Але чим це пояснити? Чи йти, незважаючи нi на що, далi? А там? Безславно загинути? Вiддати на загибель усе монгольське вiйсько? Без нього загине вся Орда, весь народ, що залишився на Iтилi. В душi вiн уже давно вирiшив сам для себе: треба повертати назад. Але для цього потрiбна важлива причина, яка б виправдовувала його в очах вiйська i всього народу. Та причини не було, i вiн iшов далi i далi. Уже всупереч сво?й волi i здоровому глуздовi. Субедей-баатур, коли вони зоставалися наодинцi, бурчав: - Все! Повертай тумени, Са?н-каане, назад! Бо втратимо i вiйсько, i владу над завойованими народами! Батий мовчав. Добре йому, старому псовi Чiнгiсхана, говорити - вiн давно вже зажив слави "непереможного". А йому, Бати?вi, онуковi Потрясателя Всесвiту, як завертати сво? тумени з пiвдороги? Весь монгольський народ зна?, що вiн вирушив до Останнього моря. I раптом - назад! З яко? причини? Кишка тонка? Рання весна, пишна природа Далмацi? не розважали його, не розвiювали пригнiченостi, що ятрила серце. I навiть тодi, коли примчав гонець вiд Гуюка i сповiстив, що передовi загони монгольського вiйська досягли Останнього моря, вiн не розвеселився. Яке там Останн? море! До Останнього моря ще так само далеко, як i назад, до Iтилю. I кра?н на тому шляху немало, а народiв - ще бiльше: чехи, германцi, роме?, франки, гiшпанцi... З ким ?х перемагати? Його тумени порiдiли бiльш як на половину, а набраними з пiдкорених народiв полонениками не навою?ш - вони здатнi лише на те, щоб штурмувати укрiпленi мiста, та й то коли ззаду вiдчувають холодок гострих монгольських шабель. А в польових битвах взагалi нiчого не вартi. Опiвднi Батий побачив з високого перевалу голубе i безкра?, як небо, море. Настрiй його полiпшився. Хай це i не Останн? море, та все ж пiв-?вропи вже лягло пiд копита монгольських коней! - Вперед! Море швидко наближалося. Схудлi, засмаглi на зимових вiтрах нукери радiли, мов дiти. Вони вiрили, що це вже кiнець, кiнець великому походовi. Радiли й нойони, i навiть принци кровi - джихангiри не приховували радощiв. Зблизька море було не таким синiм, як з гiр. Вiд нього вiяло прохолодою i вологiстю. Вдалинi темнiли береги i округлi вершини кiлькох бiльших та менших островiв. До них направляли свiй бiг численнi човни i фелюки пiд бiлими вiтрилами - то тiкали на смерть переляканi жителi прибережних мiст i сiл. - Король Бела теж утiк на острiв, як останнiй боягуз,- сказав, привiтавшись, Гуюк-хан.- Тепер нам його не дiстати. А жаль! Бати?вi було байдуже. Втiк - то й утiк. Вiйсько Бели розгромлене, земля пiдкорена, а сам Бела з сiм'?ю та кiлькома десятками вельмож його не цiкавив. Зовсiм iншi мислi ро?лися в заклопотанiй головi Са?н-хана. Що робити далi? Перервати похiд? Повернутися додому? Чи виконати заповiт великого дiда Чiнгiсхана - досягти Останнього моря? Але ж для цього потрiбно зламати опiр усi?? ?вропи! Чи ж зумi? вiн? Чи вистачить сил? Йому поставили юрту на високому пагорбi, щоб мiг кожно? митi, коли захоче, тiшити свiй зiр синьою далиною моря; йому принесли найцiннiшу здобич - три шкiрянi хурджуни, начиненi золотом, срiблом та самоцвiтами, щоб мiг досхочу милуватися мистецькими виробами ?вропейських умiльцiв; привели пiвсотнi красунь-полонянок, щоб спiвом, i танцями розвеселили його зачерствiлу душу, а неземною красою i юною жагою розiгрiли його немолоду кров. Та вiн, насуплений, похмурий, байдужим оком глипав на все те i млявим порухом руки вiдсилав тi дари назад. Джихангiри-царевичi, не розумiючи, чому золота юрта, перед якою похитувався на весняному вiтрi дев'ятибунчужний туг, раптом стала така неприступна i чужа, перешiптувалися мiж собою: чи не захворiв, бува, Са?н-хан? А Батий цiлими днями лежав на пухких хорватських перинах, думав щось сво? i ховав цi думи в собi або, коли опiвднi пригрiвало сонце, виходив з юрти, сiдав у зручне ромейське крiсло i надовго втуплював свiй зiр у синю морську далечiнь. Про що думав? Що там бачив? На початку мiсяця нураза, який в орусутiв назива?ться березолем, а в роме?в - мартом, коли вiн отак, як завжди, сидiв, безмовний, на високому горбi, а охоронцi-тургауди здалеку пантрували за кожним його рухом, вдалинi почувся тупiт кiнських копит. По дорозi щодуху мчав загiн вершникiв. Тургауди зупинили його. Зав'язалася суперечка. Батий кволо махнув рукою. - Пропустiть! Вiд загону вiддiлилося тро? баатурiв i швидко попростували до хансько? юрти. У переднього, молодого, дужого, на грудях виблискувала золота пайцза. Музалiм[108]! О, здалеку ж вiн прибув! Судячи по пайцзi i одягу, з самого Каракорума! Зупинившись, всi тро? упали ниць, поцiлували землю, а пiдхопившись, ступили крок наперед. Старший простягнув сувiй цупкого китайського паперу, тихо, але урочисто промовив: - Великi сили Неба! Са?н-каане! Тобi належить знати, що одинадцятого дня мiсяця желтоксана року хукар-iля[109] помер великий каан й?ка-монголiв Угедей[110]. Горе нам! У Батия раптом розширилися i задрижали нiздрi. Вiн весь напружився, як натягнута тятива лука. Ось вона - судьба! Сама прийшла до нього у найскрутнiшу мить! Закiнчився великий похiд на Захiд! Тепер вiн негайно поверне свого коня на схiд, на Iтиль, а звiдти помчить до Каракорума, на великий курултай, на якому, можливо, оберуть його... його... О великi сили Неба! Вiн узяв себе в руки. Кивком голови вiдпустив музалiмiв. - Покличте джихангiрiв, темникiв, нойонiв! - наказав тургаудам. Зовнi вiн знову був спокiйний, хоча в серцi клекотiла радiсть. Коли всi во?начальники зiбралися i стали пiвколом перед золотим шатром, Батий пiдвiвся i пiдняв угору сувiй з червоною печаттю. - Браття! Нойони! Монголи! Чорна звiстка перерива? наш переможний похiд до Останнього моря: помер великий каан Угедей! Лаштуйте коней до зворотного походу! Поверта?мося зi славою додому! Iдемо новим шляхом, де ще у тишi й достатку дрiмають ситi городяни, де по селах вдосталь для мо?х доблесних во?нiв хлiба i м'яса, а для коней - корму. Iдемо понад Туна-дар'?ю[111] на рацiв[112], болгарiв, валхiв, а потiм через кипчацькi степи,- а вони навеснi якраз зазеленiють,- на Тан та Iтиль! Iдiть - i не затримуйтесь! Завтра вируша?мо! Всi пiшли. А вiн стояв i думав. Як вчасно помер каан Угедей! Як вчасно надiйшла до нього ця печальна звiстка! Вона, як мечем, в одну мить розрубала всi його сумнiви i вагання... Вiд села до села, вiд мiста до мiста полетiла радiсна вiсть: Батий повернув назад. Першим iз вiнценосцiв дiзнався про це Бела. Переконавшись, що це правда, вiн залишив острiв, на якому рятувався, i поспiшив до сво?? розтерзано? столицi Естергома. З Угорщини вiсть перекинулася в Словаччину, Моравiю, Чехiю, Польщу. Долетiла вона i до Галицького та Ки?вського князiвств та до князiв, що знайшли в Польщi притулок. Данило Романович попростував до Галича, щоб самому побачити страшнi ру?ни сво?? столицi. Його брат Василько Романович повернув до Володимира, а Михайло Чернiгiвський, що зовсiм зубожiв i постарiв за часи лихолiття, з великою сiм'?ю, нечисленною челяддю та двома чи трьома десятками гриднiв потягнув до Ки?ва - свого останнього князiвства. ?хати йому було далеко. Пробирався майже безлюдними дорогами з острахом. Всюди - спаленi мiста, розоренi села. Поля позаростали бур'яном. А серед бур'янiв та на згарищах мiст - обглемеданi звiрями та здичавiлими собаками людськi кiстяки. - Свят, свят, свят! - хрестилася княгиня.- Куди ми ?демо! Боже мiй! В Луцьку ?х перестрiли монголи. Дiзнавшись, що перед ним князь ки?вський, даругачi сказав: - Можеш ?хати далi, коназ. Збирай людей - хай бесерменам[113] платять ясак[114]: i мал - податок за землю, i купчур - за скот, i мит - з торгiвлi, i тамгу - з ремiсникiв, i ямне - дорожнiй податок, i подушний, i посошний, i мимо?жджий, i становий, i поклiнний, i помийний, i покормний, i ратний, i податок хансько? ловитви... Бо земля знелюднiла - нi з кого зараз брати... ?дь! Дивний татарин! Князь не все второпав, що говорив даругачi, але зрозумiв, що ?хати далi можна, i через Житомир та Бiлгород попростував до Ки?ва. Бiлгород, лiтня резиденцiя пращура, Володимира Святославича, на Iрпенi, стояв пусткою - жодно? живо? душi. Все спалене, зруйноване, знищене. Подорожнiх тут застала нiч, але моторошна тиша i трупний запах, що ще й досi висiв у повiтрi, змусили ?х швидше залишити мiсто. Переночувавши в лiсi, вранцi рушили до Ки?ва. Коли показалися високi дзвiницi храмiв i ки?вськi заборола, князь Михайло перехрестився i заспiшив. - Швидше! Швидше! Але стомленi конi не хотiли поспiшати, i невелика валка пiд'?хала до Бiлгородських ворiт лише опiвднi. Ворота були розбитi, дорога до них почала заростати бур'янами. З придорожнiх кущiв виткнувся якийсь обiрванець. Побачивши озбро?них вершникiв, кинувся тiкати, та гриднi затримали його i привели до князя. - Чого тiка?ш?- спитав Михайло. - Злякався... Думав - мунгали,- вiдповiв обiрванець.Аж, виходить, сво?. - Скажи, даругачi у Ки?вi ?? - Нема?. - А баскак? - Баскак Куремса[115] сидить у Каневi. А сюди присила? сво?х бесерменiв... - А хто ж тут за старшого? - Боярин Дмитро. - Боярин Дмитро? То вiн живий? - вигукнув вражений князь.- Оце так новина! А де його знайти? Ки?в же сплюндрований, як i iншi мiста... - А де йому бути? Звичайно, вдома. Його дворище збереглося. Одно з небагатьох... - Ось як! Тодi - рушаймо! Спасибi тобi, чоловiче! За якийсь час валка пiд'?хала до двору боярина Дмитра. Князь кинув поводи гридневi i загрюкав у ворота. Ворота вiдразу розчинилися, нiби його тут давно ждали. Боярина Дмитра князь упiзнав вiдразу. Хоч i схудлий, посивiлий, вiн був такий же мiцний, широкоплечий, як i ранiш. Стояв посеред двору, бiля колодязя, i дивився, як молодий челядник шкреблом, солом'яним вiхтем та водою, яку набирав з корита ковшиком, чистив коня. На скрип ворiт Дмитро повернувся. Довго вдивлявся в прибулого, а тодi, впiзнавши, кинувся з розпростертими руками наперед. - Княже! От несподiванка! Яким побитом? Вони обнялися, почоломкалися. - Птахи не повертаються до розорених гнiзд, а люди повертаються. От i я повернувся. Та не сам, а зi всiм родом. Приймай, боярине. Якщо ма?ш чим, пригости, бо ми з дороги i голоднi, i зморенi. I дай притулок, поки я влаштуюся на княжому дворi. - На княжому дворi все спалено, княже. Однi стiни кам'янi стоять. Михайла ця звiстка приголомшила. - Як? Так-таки нiчого не лишилося? - Та ти не хвилюйся, княже. Попервах зупинишся у мене - шматок хлiба знайдеться. А там подума?мо, як далi бути. - То, може, який монастир уцiлiв? То я там знайду пристановище. - Жоден не вцiлiв. Все розграбили, сплюндрували, клятi. Лавра сто?ть пусткою. Бiльшiсть братi? монастирсько? загинула, захищаючи свою обитель. Решта, коли несила було триматися, заховалася в печери. То нечестивцi запалили при входi багаття з сирого дерева, напустили в печери диму, вихiд засипали землею, i всi, хто там був, подушилися. - Боже, Боже! - прошепотiв Михайло.- Який жах!.. Що ж менi робити? Невже в усьому Ки?вi не вцiлiло жодного порядного будинку для мене та мо?? родини? Дмитро на мить замислився. Потiм пальцями постукав себе по лобi. - Не все понищили безбожники... Пам'ята?ш, княже, загороднiй двiр на Песовому островi, що на Днiпрi? Так ось вiн зберiгся. Татари побоялися перебиратися туди по тонкому льоду, щоб не потопитися. От челядь i зберегла все - i худобу, i коней, i рибальськi снастi. Можеш там, якщо не знайдемо нiчого кращого, зупинитися. Михайло зрадiв. - Це якраз те, що треба!.. Я хочу по?хати - побачити. - Ну, чого ж поспiшати? Пообiда?мо, чим Бог послав,я зараз скажу челядi, щоб приготували щось,- а тодi можна i по?хати. Вiн наказав гридневi вiдчинити ворота. На подвiр'я почала за?жджати змучена, обпалена сонцем, бита дощем i вiтрами князiвська валка. З переднього воза, вiдхиливши полог будки, виглянула княгиня Олена. Дмитро вклонився, подав руку, допомiг зiйти з воза. - Княгинюшко наша! Жива-здорова! Милостi прошу до господи! Пiсля скромно? трапези князiвська родина розташувалася на спочинок у боярських хоромах, хоч i пограбованих, але вже чистих, охайних; гриднi i челядь вiдправилися в людську, а князь забажав зразу ж оглянути Ки?в та побувати на Песовому островi. Вирушили на свiжих боярських конях: князь, боярин Федiр, княжий духiвник отець Iван, боярин Дмитро та його два охоронцi-гриднi. ?дучи сплюндрованим мiстом, князь хрестився i жахався. Будинки боярськi та купецькi, спаленi або пограбованi, стояли пустками. На згарищах проростав бур'ян, на обгорiлих деревах не розпустилося листя, зате ?х густо обсiло чорне вороння i сво?м огидним карканням наводило сум. Один храм свято? Софi?, хоч i обдертий та пограбований, зовнi зберiгав свою первозданну велич i красу. Зате Iрининський i Георгi?вський собори, розташованi неподалiк, були розбитi, зруйнованi, знiвеченi дотла. - Боже, Боже! Як споганили, як осквернили святинi! - з болем вигукнув Михайло. Вiн зблiд, пожовк на лицi, як мрець, i сльози котилися йому з очей.- А де ж люди, де ж мо? любi кияни i киянки? Дмитро розповiв про останнi днi Ки?ва. - Однi наклали головами, iнших потягнули в полон, а хто уцiлiв,правда, таких зовсiм мало,- той, повернувшись пiсля вiдходу Батия, поселився на Подолi. ? й такi, хто втiк свiт за очi або пережива? лихолiття десь у глухому полiському селi, куди татари не дiйшли. Вигляд Володимирового города зовсiм прибив, приголомшив князя. Всi дерев'янi будинки згорiли, храми зруйнованi, пишнi князiвськi тереми перестали iснувати - вiд них залишилися однi стiни. Не в кращому станi були й храми. На мiсцi Десятинно? церкви лежали купи камiння, потрощеного дерева. Дмитро зняв шапку, став на колiна, схилив перед ру?нами голову. - Тут лежить моя родина - жона, донька, невiстки, онуки,- промовив глухо, i голос його здригнувся.- А сини загинули в боях... Один я лишився. Для чого? Щоб нудив свiтом, мов неприкаяний? Коли б загинув, менi б легше було... Всi плакали. Скупi чоловiчi сльози каламутилися, тремтiли в ?хнiх очах i пекучими краплинами падали на нещасну ки?вську землю. Потiм пiднялися на вал. З надбрамно? вежi, що пiдносилася над Боричевим узвозом, вiдкрився широкий величний кра?вид - Подiл, Днiпро, Заднiпря, гори Хоревиця та Щекавиця, синi бори над далекою Десною... Свiтило призахiдне лiтн? сонце, i небо, чисте, безхмарне, голубiло у високостi. I Днiпро срiбною стрiчкою повився мiж зеленими берегами... Все було, як i ранiш, гарне, вiчне, величне. Тiльки у кожного на душi було сумно, нiби на груди налiг важкий холодний камiнь. Дмитро мовчав. Отець Iван, сухий, сивий, з блiдо-жовтим лицем схимника, беззвучно творив молитву, i було це видно лише по тому, як ворушилися його сухi безкровнi губи. А князь Михайло пiднявся на дерев'яний приступець, простер руки через забороло i крiзь сльози промовив, звертаючись не до людей, а до землi та до небес: - О свiтло-пресвiтла i красно украшена земле Руська! Многими красотами дивувала ти! Озерами многими дивувала ти, рiками i джерелами уславленими, горами крутими, холмами високими, дiбровами густими, полями чудово-щедрими, звiрами рiзними, птахами незчисленними, мiстами великими, селами ошатними, садами монастирськими, домами церковними i князями грiзними, боярами чесними, вельможами многими - всiм ?си ти переповнена була, земле Руська, о правiрна, вiро християнська!.. А тепер... А тепер... Що з тобою сталося? Що вiд красот тво?х зосталося? - Тут вiн заридав, як мала дитина, i схилився на забороло.- Я грiшник великий, земле моя! Я кинув тебе напризволяще в твою найтяжчу годину, i нема менi прощення!.. Але я спокутую грiх свiй! Рано чи пiзно - спокутую! Вибух цього небуденно-глибокого почуття, проникливi слова, що злетiли з княжих уст, вразили Дмитра. Видно, немало пережив i перестраждав цей немолодий чоловiк, немало передумав. I колишня неприязнь, що була викликана втечею князя з Ки?ва i що знову було ворухнулося в Дмитровому серцi, поволi почала гаснути. Всi ми люди, всi ми чоловiки - i нiщо людське нам не чуже. Мабуть, i князевi не чужi звичайнi людськi почуття любовi до сво?? землi, до вiри прабатькiвсько?, жаль до загиблих i спiвчуття до покривджених та принижених. А отець Iван пiдiйшов до Михайла, поклав йому руку на плече. - Поплач, княже, поплач, тобi легше буде. Поплач - i пiднiмайся: загиблим вiчна пам'ять, а живий ма? про живе думати. Про те, як пiдняти цю землю з ру?н, з чого почати, до чого руки прикласти... Михайло витер сльози i мовчки рушив з валу вниз. Шлях до Песового острова був недалекий. З Угорського спустилися мимо Аскольдово? могили на берег Днiпра i повернули праворуч. Не до?жджаючи до Видубицького монастиря, зупинилися i спiшилися. Перед ними лежав довгий плоский острiв, вкритий густими заростями верб, вiльхи, осокорiв та верболозу. На пiщаному березi темнiли човни, на кiлках сушилися рибальськi сiтi. Але нiде жодно? живо? душi. - Софроне, подай голос! - звернувся Дмитро до одного з гриднiв. Той затрубив у рога - раз i вдруге. На березi iз заростiв виринуло кiлька постатей у довгих полотняних сорочках - приклали проти сонця козирками долонi до лобiв. - Хто ?сте? - почувся далекий голос. - Князь Михайло i боярин Дмитро-о! - гукнув гридень. - Перевозу-у! Постатi заметушилися. Незабаром на водi загойдався чималий човен, а за якийсь час пристав до берега. На вологий пiсок вистрибнули три колишнi князiвськi челядники. Старший, дебелий, чорний, з перев'язаною шнурком чуприною, вигукнув: - Князь Михайло! Батечку наш! Живий! Здоровий! А я, якщо пам'ята?ш, княжий тiун на Песовому островi i рибалка Парфентiй по прiзвиську Солоний... Все життя ловив для князiв рибу в Днiпрi i солив. I так сам просолiв, що й прiзвисько таке прилипло до мене... А це мо? сини. - Пам'ятаю, пам'ятаю,- вiдповiв князь, хоч вiдчував, що кривить душею, бо за сво? недовге князювання в Ки?вi нi разу не вiдвiдав Песового острова, однак риба на княжому столi бувала часто, i Парфентiй Солоний мiг ?? привозити не раз.- А тепер хочу сам побувати на островi. Як там? Все збереглося? - Все, княже, все. Вiн, наш острiв, i врятував нас вiд татарсько? напастi. - Тодi перевези нас! Тiун вклонився. - Милостi прошу, княже, до човна. Песiв острiв лежав посеред Днiпра. Зарослий по берегах кущами, кучерявими вербами, темними вiльхами та срiблястими тополями, всерединi вiн був розораний великою i роботящою родиною тiуна Парфентiя, i зараз ниви врунилися рiзними злаками. У найширшiй частинi на дубових палях стояло кiлька дерев'яних, критих тесом будинкiв. Серед них вивищувався княжий терем з рiзьбленим коньком на даху i невеликими вiконцями з кольоровими шибками. За будiвлями, у лiтнiй оборi, стiйлувала череда худоби та отара овець, а на протилежному боцi, нанизана на довгi шнури, сушилася днiпровська риба - i судак, i окунь, i лящ, i сазан. Звiдти тягло при?мно-солоним запахом. - Тут так гарно! - не втримався вiд вигуку князь. Пiсля дворiчних поневiрянь по чужих краях цей куточок здався йому справжнiм ра?м. Все тут дихало лiтньою красою, споко?м i достатком. А коли зайшов до терема i побачив, що тут збереглося все, як було при багатьох його попередниках,- i вовнянi дорiжки на жовтiй дощанiй пiдлозi, i покритi скатертинами столи i лави обабiч, i пуховi подушки на лiжках,вiн перехрестився i повернувся до Дмитра. - Слава Богу, ? притулок, якого я не мав давно. Завтра перебира?мося сюди... 6 Сотник Жадiгер стояв перед Менгу-кааном нi живий нi мертвий. В руках тримав ковпака, на ши? телiпався пояс - знак каяття i просьби про помилування. Те, чого вiн боявся, не оминуло його. Наступного дня пiсля прибуття монгольського вiйська з походу на захiднi кра?ни Менгу покликав його до себе. Лиховiсний погляд вузьких ханських очей свiдчив, що вiн уже все зна?. Хтось, видно, нашептав йому i про втрату мiдних орусутських коней, i про кляту красуню-iудейку Марiам, яку хан наказав берегти для нього, як зiницю ока, i яка, повiйниця, умудрилася недавно народити дочку. Вiн гарячкове думав - що сказати хановi? В останню мить вiн помiтив у колi нукерiв Марiам з немовлям на руках. Вона зблiдла, але страху в очах не проявляла. Негiдниця! - Ну? Що скажеш, джагуне? - промовив грiзно Менгу.Отак ти виконав мiй наказ? Де мiднi конi, призначенi для Са?н-хана? Де дiвоча честь мо?? невiльницi? Це ти спокусився на не?, собако? Жадiгер вiдчув, як ноги раптом потерпли, пiдiгнулися, i вiн уклякнув на колiна. О Високе Небо! Яке обвинувачення! Та за нього одна кара - дебелi ханськi пси-торгауди вивезуть у степ, кинуть ниць на землю i зламають хребет. I лежатимеш ти, Жадiгере, у бур'янi, як падло, поки не здохнеш у муках або ще живого не розтерзають звiрi. О аруах! Аруах! Вiн обхопив ноги хана, взутi в жовтi гутули, пробелькотiв: - Всемилостивий каане! Та як би я посмiв! Я й пальцем не доторкнувся до тi?? повi?! Вся орда - менi свiдок! - Тодi - хто ж? Назви його менi! - Я не знаю. - Ти мусив знати! Я послав тебе для того, щоб ти берiг мо? майно i мо?х рабiв! - Я й берiг рабiв. Але ?х так багато, що я ледве встигав. - А конi? Мiднi конi для Са?н-каана? Де вони? Жадiгер знову затремтiв. В ротi йому пересохло. - За це карай - не вберiг. Вони потонули при переправi через Тан. Лiд пiд ?хньою вагою вломився - i вони потонули... Важкi були... - Важкi! Важкi!.. Дурний ти баран! - Менгу кiлька разiв стьобнув його камчею по зiгнутiй спинi.- Я даремно настановив тебе джагуном. I тепер бачу - помилився. Я позбавляю тебе цього високого звання. Вiд сьогоднi знову будеш простим нукером. Але не думай, що цим я обмежусь у покараннi.- I гукнув сторожi:- Гей, усипте йому пiвсотнi ки?вi Та дужче! Не встиг Жадiгер отямитися, як з нього здерли чепкен, розпластали на землi i почали гамселити замашними прутами по чiм попало - i по спинi, i по стегнах, i по литках. Вiн спочатку звивався, як вуж, намагався вирватися, але тримали його мiцно - один усiвся на шию, а другий на ступнi нiг. Як вирвешся? Потiм, пiсля особливо дошкульного удару, зiв'яв, затих i вже лежав, як лантух, ще, правда, вiдчуваючи, що з кожним ударом злi мангуси рвуть на частини не тiльки його тiло, а й душу. О вай-пай! Коли його пiдвели i на синю збасамужену спину накинули чепкен, що став тепер затiсним i завдавав нестерпного болю, до його слуху i до свiдомостi ледве дiйшли слова Менгу. - Всiх боголiв на майдан-хан! Приготуйте все, що потрiбно для допиту вогнем цi?? мерзенно? шльондри! - хан кивнув головою у бiк Марiам.- Бийте в тулумбас! Закликайте людей на майдан-хан! Я залiзом i вогнем наведу порядок в Ордi! Розпустилися! Перед вечором, коли спала спека, майдан-хан завирував, зашумiв. Туленгiти i нукери ледве стримували горластий строкатий натовп, що напирав на них. Кожному хотiлося пробитися наперед, стати поближче, щоб побачити i почути, як каан Менгу каратиме зрадницю-наложницю, чутка про що швидко прокотилася по всiй Ордi. З протилежного боку стояла мовчазна стiна невiльникiв. Стомленi, голоднi пiсля цiлоденно? працi, вони не знали, чого привели ?х сюди, i губилися в здогадках. - Щось готу?ться лихе,- сказав Iлля.- Стовп-Казан... Купа сухого хмизу пiд ним... Вiрьовки... - Когось катуватимуть,- погодився Добриня, обводячи поглядом гурт монгольських старшин, якi про щось тихо шварготiли мiж собою.Може, вбивцю... Та ще й з невiльникiв... Бо чого б i нас сюди привели? До них пiдiйшла Янка - звела зляканi очi. - Що тут? Що затiва?ться? Добриня обняв ??. - Не знаю... Не на добро се, гадаю... Але дивiться, дивiться... Вони замовкли. Крiзь широкий прохiд у натовпi на майдан в'?хав у супроводi молодшого брата Бучека та нойонiв Менгу-каан. Його сiрий, у яблуках, випещений i вичищений до блиску кiнь зупинився посеред майдану, якраз насупроти стовпа. Услiд за ханом i його почтом на майдан вийшов щiльний гурт туленгiтiв. У кожного оголена шабля, а очi так i нишпорять, так i просвердлюють тисячний натовп, що колихався довкола. Iлля витягнувся на весь свiй немалий зрiст, став навшпиньки - проглянув пильним оком щiльний круг, у якому щось темнiло. Серце його раптом завмерло, вид зблiд. - МарiамI - прошепотiв з вiдча?м.- Боже! Марiам!.. Добриня з тривогою глянув на нього. - Ну, що ти, брате! Адже нiчого не видно. Чому так дума?ш? Iлля застогнав. - Дивись... Це вона... Вона! В цю мить туленгiти розступилися i випхнули з-помiж себе невисоку жiнку в чорному покривалi з немовлям на руках. Це справдi була Марiам. Легке покривало упало з ?? голови на плечi, i Добриня з Янкою в один голос зойкнули: - Вона! ?хнi серця враз закрижанiли. - Боже, що ж це буде? - прошепотiла Янка.- Бiдна МарiамI Бiдне немовлятко! Наше кровенятко! На Iллю страшно було дивитися. Янка мiцно вхопилася за його руку i вiдчула, як вiн увесь тремтить. Худе обличчя зблiдло, лиш очi палали страшним вогнем. Менгу подав знак - i наперед виступив бiрюч[116]. Гучним лиховiсним голосом прорiк: - Люди! Менгу-каан повелiв за перелюбство покарати цю жiнку. За нашими монгольськими звичаями чоловiкiв за таку провину саджають на кiл, роздирають кiньми на чотири частини, а жiнок закопують живцем у землю або кидають у киплячий казан. Саме до тако? кари - кинути у киплячий казан - i засуджено цю щльондру. Але перед тим ?? ще битимуть батогами, щоб зiзналася, з ким тягалася-волочилася. Натовп сколихнувся, загомонiв, загув: його чекало жорстоке, але захопливе видовище, яке не так уже й рiдко влаштовували для свого народу монгольськi хани. Народ нiколи не бува? ситий, тож хай ма? хоч видовища! Два туленгiти запалили пiд казаном сухий хмиз. А Менгу, незворушно сидячи на конi, подав знак: - Починайте! У Марiам вихопили з рук немовля, що пронизливо заверещало на весь майдан, зiрвали одяг i, голу, почали прив'язувати вiрьовками до стовпа. Iлля глухо застогнав, рвонувся, але його зупинили мiцнi Добрининi руки, що здушили, мов обценьками. - Куди? Iлля зi сказаного бiрючем мало що зрозумiв, тiльки бачив, що над Марiам знущаються, i першим його поривом було - захистити кохану. Та, вiдчувши, що з обiймiв Добринi не вирватися, обм'як, тiльки безсило запитав: - Що вiн сказав? Що робитимуть з Марiам? - Битимуть батогами.- У Добринi не вистачило мужностi сказати всю правду. - Я не витримаю цього! - Iлля затулив обличчя руками. Добриня послабив обiйми. I в ту ж мить свиснув батiг - i над майданом пролунав болiсний жiночий скрик: - А-а-а!.. Далi все трапилось несподiвано для всiх: i для Добринi, i для Янки, i для хана Менгу, i для його почту, i для багатотисячного натовпу. Iлля рвонувся щосили, вирвався з Добрининих рук, розметав туленгiтiв, що стояли попереду, i кинувся до стовпа, де звивалося пiд ударами нiжно-бiле жiноче тiло. - Марiам! Кохана моя! Марiам! Його нiхто не встиг перепинити - i вiн, вiдштовхнувши ката, прикрив собою навхрест збасамужену спину Марiам i щосили вчепiрився в смолистий сосновий стовп. Все це було великою несподiванкою для всiх. Майдан завмер. Кати з пiднятими батогами занiмiли теж. Мовчав Менгу. Тiльки трiскотiв охоплений полум'ям хмиз пiд казаном. Та Марiам подала голос: - Iлля! Любий! Це ти? Навiщо ти це зробив? Навiщо занапастив себе? - Я кохаю тебе, Марiам! - простогнав Iлля.- Я кохаю тебе, мила моя! Я люблю над усе на свiтi нашу крихiтку-доню, нашу Настуню... Чи мiг же я вчинити iнакше? - О, я нещасна iудейка, я нещасна, як i мiй народ, приречений на довiчне скитания, на загибель... Навiщо доля пов'язала мене з тобою? Я й тобi принесла нещастя, i тебе занапастила! - Не кажи! Ми коха?мо одне одного, а все iнше - пусте! Не думай про це, дорога моя! Тут очумався вiд зацiпенiння Менгу. - Хто це? Терджумана сюди! Iллю вiдiрвали вiд стовпа i вiд Марiам - поставили перед ханом. Вирiс, як iз-пiд землi Доман, шарпнув Iллю за плече: - Хан пита?, хто ти? Iлля випростався. - Я боярин Iлля, син ки?вського тисяцького Дмитра. Менгу витрiщив очi. - То ти живий? Отже, мене знову зводить з тобою доля! Чого ж ти кинувся рятувати цю повiйницю? - Марiам не повiйниця, вона моя жона! - Виходить, та дитина вiд тебе? - Так, то наша донька Настуня. - А ти знав, що Марiам належить менi? Що вона моя раба? - Знав. - I все-таки посягнувся на не?? - Ми кохалися ранiше, нiж вона стала тво?ю рабою, хане. - Це не виправдову? тебе! - сказав Менгу.- Ти посягнув на мою честь i мусиш бути покараний, як i вона! Гей, туленгiти, прив'яжiть цього богола з другого боку стовпа i всипте удвiчi бiльше батогiв, нiж цiй жiнцi! Ну! Iллю потягнули до стовпа, зiрвали одяг - мiцно прив'язали. - Бийте! - нахилив голову Менгу. Знову над майданом розлiгся пронизливий зойк Марiам. До нього долучився глухий стогiн Iллi. Коли Марiам замовкла, не витримавши i половини ударiв, кати перестали бити: нещасну ждало ще страшнiше покарання, i вона повинна була прийняти його при повнiй свiдомостi. Iлля витримав всi сто ударiв. Вiн кволо стогнав, облизуючи язиком пересохлi губи, i намагався звестися i стати на ноги, бо обвис на вiрьовках. Вся спина була збасамужена, шкiра телiпалася кривавими клаптями. В казанi закипiла, завирувала вода. Менгу повiв пальцем. - Розв'язати! Марiам ледве трималася, i Iлля пiдхопив ?? попiд руки. - Прости мене, найдорожча моя,- простогнав хрипко.Скоро скiнчаться нашi муки... Скоро... Марiам заплакала. - А наша крихiтка? Настуня? Що з нею буде? Свiт цей такий жорстокий! Боже! Дитина випиналася i кричала на руках у туленгiта. Нiби зрозумiвши, про що ведуть мову приреченi до страти невiльник i невiльниця, Менгу швидко зиркнув на маленький бiлий клубочок, у якому випиналися ручки та нiжки, i рiзко кинув туленгiтовi: - В казан! Той пiдняв перед собою живе тiльце у бiлому сповиточку i, мить повагавшись i стиснувши зуби, жбурнув у киплячий вир. Крик немовляти обiрвався враз - раптово. Навiть призвича?нi до всього ординцi глухо охнули, загули. В рядах невiльникiв здiйнявся галас, вгору зметнулися темнi жилавi кулаки. А над усiм пролунали два пронизливо-розпачливi голоси - жiночий i чоловiчий: - А-а-а!.. А-а-а!.. Ой людоньки-и-и! Звiрi-i! То кричали Марiам i Iлля, кричали несамовито, кричали так, як не кричали, коли ?х самих щойно катували. Той крик перекрив усi голоси, всi шуми, гомони i гули, що здiйнялися над майданом, i нiхто не почув у тому гамi тихо-розпачливого зойку душi: - Ой Добрику! Та що ж це? А-а-а!.. Добриня притиснув Янку до грудей, у яких несамовито бухало серце, а коли побачив, як туленгiти пiднiмають над собою i несуть до казана Марiам, долонею затулив ?й очi. Марiам знепритомнiла, не кричала, не пручалася, i ?? тихо, як срiбну рибу, опустили головою у скажене кипляче пекло, де метлявся бiлий сповиток ?? донечки. Зате Iлля,- де й сила взялася пiсля страшного катування,- раптом вiдштовхнув вiд себе охоронцiв i кинувся з високо пiднятими кулаками до Менгу. - Проклятий! Я уб'ю тебе! Оторопiвши, Менгу здибив коня, розриваючи йому рота вудилами, а правицею шарив бiля лiвого боку, шукаючи рукiв'я шаблi. Та не встиг ?? витягти, як охоронець, що був поряд, опустив на пшеничну голову Iллi свою гостро-блискучу шаблю. Майдан охнув - i загув. Добриня ще мiцнiше пригорнув до себе Янку, щоб не бачила, що ко?ться з ?? братом. Вiн уже знав, що у не? пiд серцем б'?ться малесенький живчик, визрiва? нове молоде життя, i оберiгав ??, як мiг. 8 Батий сидiв на вершечку крутого степового пригiрка, пiдставивши обличчя сонцю, а розхристанi груди вiтровi, дивився в синю далечiнь i думав. Пiсля щасливо? соколино? ловитви йому завжди добре думалося. Вiн нещодавно повернувся з Каракорума, повернувся з подвiйним почуттям - розчаруванням i задоволенням: великий курултай нащадкiв Чiнгiсхана не захотiв i слухати, щоб обрати його, Бату-хана, великим ханом монгольського улуса, що розметнувся на пiвсвiту. Натомiсть всi зiйшлися на тому, щоб правителькою стала жона покiйного хана Угедея Туракiна, мати Гуюка. Це, звичайно, його вразило. Вiн - завойовник половини ?вропи, i... Туракiна! Якою слiпою i примхливо-незрозумiлою бува? iнодi доля! Ця хитра, але не дуже розумна стара жiнка тепер правитиме всiма монгольськими землями, починаючи вiд тих, де сходить сонце, i кiнчаючи тими, де воно заходить, тобто всi?ю iмперi?ю Чiнгiсхана. Яке вона ма? право на це? Вiн знав ?? молодою. Коли ще був зовсiм малий, вона була жоною огуз-меркiтського хана. Пiсля переможно? битви з огуз-меркiтами Чiнгiсхан узяв ?х обох у полон. Хана велiв стратити, а юну Туракiну вiддав сво?му третьому синовi Угедею. Вона народила йому кiлькох дочок i сина Гуюка. I ось на тобi: колишня рабиня-меркiтка тепер править усiма землями Чiнгiсхана i всiма його нащадками! Яка примха долi! Та хай править! Може, то й краще, що вiн не залишився в далекому i вже нерiдному, чужому для нього Каракорумi, а повернувся сюди, на береги прекрасного Iтилю, в свiй улус, що розпростерся вiд ?нiсею, вiд бiлих вершин Ала-Тоо до Вiсли-дар'? та голубо? Туна-дар'?. Вiн в душi задоволений, що доля розпорядилася саме так - залишила його правителем Жовто? та Синьо? Орд, створених батьком Джучi та братом Орду на безмежних просторах Iбiр-Сибiру. Тепер, пiсля пiдкорення Болгара, орусутiв, кипчакiв, асiв, келарiв та башкирдiв, вiн створить новий улус - Золоту Орду. Так, Золоту Орду! I столицею ?? стане Бату-сарай, що буду?ться у самому серцi цього улуса. Це буде пишне мiсто! Куди задрипаному Каракорумовi! Тисячi рабiв, сотнi умiльцiв збудують його за кiлька лiт. В загальник рисах воно вже вимальову?ться. А пiдлеглi навколишнi народи постачатимуть сюди i скот, i хлiб, i одяг, i коштовнi прикраси, щоб його народ - й?ка-монголи - нi в чому не зазнавав нужди. А Каракорум... Е-е, що там Каракорум! Влада Каракорума простира?ться лише на корiннi монгольськi землi, а в завойованих - i в Кита?, i в Iндi?, i в Персi?, i в Сiрi?, i в Хорасанi, а тим бiльше в його Золотiй Ордi вона нетривка, непомiтна, примарна. Тож краще бути справжнiм ?диноосiбним правителем тут, нiж мати примарну владу в Каракорумi. Ця заспокiйлива, втiшлива думка загнала шашiль образи, що точив душу, десь у глибину, на серцi стало легко. Царевичi-тайджi, нойони i охоронцi-туленгiти, всi, хто ви?хав на соколинi лови разом з ним, стояли осторонь i не заважали йому думати. То й хто б посмiв потривожити спокiй всевладного хана, Са?н-хана, Далай-хана[117], над яким володарю? лише одна сила - сила Вiчного Неба? Його думки перервав тупiт копит. Хтось гнав щодуху. Гонець? Яку ж вiсть несе вiн йому - радiсть чи печаль? Туленгiти перед вершником перехрестили списи - i вiн зупинився, скочив на землю, поплазував до Батия. За ним рушили джихангiри. - Са?н-каане, - сказав гонец пiдвiвшись,- в Орду прибув з поклоном i премногими дарами син суздальського коназа Iскандер Ярославич[118]. Менгу-каан пита?, як його приймати - як друга чи як ворога? Батий пiдняв очi на джихангiрiв. Тi зацмокали язиками. - Дзе, дзе! Це добрий знак! Це перший орусутський коназ, який сам, по добрiй волi прибув в Орду. Привiтай його, Са?н-каане! Батий знав, що не по добрiй волi прибув Iскандер, що ханськi баскаки не раз нагадували коназу Ярославу, щоб прибув сам або прислав кого-нибудь iз синiв. Але це зараз не так важливо. Головне - прибув. Перший iз орусутських коназiв! А за ним прибудуть i iншi. Вiн також уже давно обдумав, як поводитися з ними,- не як рiвний з рiвними, а як переможець з переможеними, як господар зi слугами, з рабами. I нацьковувати ?х треба один на одного, щоб не об'?дналися, щоб гризлися, мов собаки,- тодi владi Золото? Орди над орусутами не буде кiнця. А з непокiрливими коротка розмова - удавку на шию або ложку отрути у вино. Ось так!.. Цiкаво, з чим же прибув Iскандер? Вiн пiдвiвся. - Коня! По?демо додому! Однак прийняти Iскандера не поспiшав. Кажуть, молодий орусутський коназ перемiг свевiв на рiчцi Невi, вiд чого його i прозвали Невським, а цi?? весни потопив у Чудському озерi крижакiв-тевтонiв. Спритний! Подивимося, що за птиця! I як поводитиметься. Вiд того залежатиме i подальше до нього ставлення. Iскандер не набридав домаганнями швидшого прийому. Терпляче ждав, коли Батий сам покличе. Нарештi одного дня в супроводi пiвсотнi туленгiтiв та терджумана Домана явився старший ханський бiрюч i об'явив, що конязь Iскандер може стати перед яснi очi Са?н-хана. Процесiя просувалася повiльно - через усе мiсто. Попереду ?хав бiрюч з десятком охоронцiв, за ним - конязь Iскандер з невеликим почтом i слугами, що несли дари Бати?вi, позаду - туленгiти, якi батогами вiдганяли надто цiкавих. Перед золото-шовковою юртою Батия горiли два багаття. Тут же рiс кущ глоду, на якому розвiвалися кольоровi стрiчки. Бiрюч зупинився, а Доман сказав князевi: - Татарський звичай, княже, велить пройти мiж цими вогнями, щоб очиститися вiд мангусiв, злих духiв, а потiм поклонитися кущу. А ще, княже, коли будеш вступати до юрти, то зважай, щоб ногою не зачепився об високий порiг, бо то дуже погана прикмета,- господар юрти може померти. Отже, за цим пильно слiдкують, i неуважному... Ну, сам зна?ш... - Знаю,- вiдповiв Олександр, спiшуючись. - А ще коли ввiйдеш до юрти, то не озирайся по боках, а йди прямо до Батия, упади перед ним ниць i, простягнувши наперед руки, поцiлуй мiж ними килим. Олександр незворушно буркнув: - Ну, а далi? - Батия називай Са?н-ханом, тобто справедливим ханом... А вже далi - що Бог дасть... Я весь час буду при тобi... Ага, ще одно. Вiд ханського пригощення не вiдмовляйся. Що б тобi не подавали, ?ж i пий! Бо вiдмова - то найбiльша образа. Перед юртою на срiбному стружi? майорiв бiлий ханський прапор i дев'ятихвостий туг, пiвколом стояла сотня туленгiтiв, а бiля самого входу - великий гурт нойонiв та iнших ханських достойникiв. Десятки очей уп'ялися в невисоку, але гарно скро?ну постать молодого орусутського коназа. Якi дари привiз? Як вiн поведеться? Дари були багатi - вороно? мастi кiнь, i багатий одяг, i срiбний та золотий посуд, i орусутськi гривнi. Олександр не вагався нi митi. Пройшов крiзь вогонь, низько вклонився кушу, що уособлював собою душi померлих Бати?вих предкiв, i рiшуче повернув до юрти. Два привратники в малинових чапанах i лисячих малахаях вiдкинули перед ним важкий полог. Князь високо пiдняв ногу i переступив через позолочений порiг. Величезна юрта була повна людей - найближчих родичiв i сподвижникiв Батия. Крiзь вiдкритий шанрак - дiрку на верху юрти для свiтла й виходу диму - вривалося золотим снопом яскраве сонячне промiння. Вся пiдлога була застелена пухкими килимами. На почесному мiсцi юрти - на торi - сидiв Батий. Олександр не дозволив собi роззиратися по боках, а прикипiв поглядом до нiчим не примiтного чоловiка, вже немолодого, жовтолицього, вилицюватого, як i всi його спiвродичi, але з твердим поглядом вузьких чорних очей. Кажуть, бату означа? по-монгольськи твердий. Ну що ж - характер, видно, у нього справдi твердий. Про це говорять i його кривавi дiла, i твердий, пронизливий погляд. Як вiн проявиться по вiдношенню до нього, першого руського князя, що прибув в Орду з поклоном? Батий був одягнутий скромно: простий чекмень, легкий шовковий пояс, на головi червоний кипчацький борик, оторочений хутром бiлки, на ногах - легкi лiтнi iчиги з червоно? шкiри з голубим орнаментом. I нiчого зайвого - нi срiбла, нi золота, нi коштовних камiнцiв-самоцвiтiв. Гордий був князь Олександр Ярославич, переможець шведiв i хрестоносцiв, але свою гординю затиснув у кулацi - i бухнувся ниць перед Бати?м, бо потрiбно було рятувати Русь. Простягнув наперед руки, як учив Доман, поцiлував килим i, пiдвiвши очi, голосно проказав: - Десять тисяч лiт Са?н-хановi, володаревi багатьох народiв! Доман переклав. Батий виждав довгу хвилину, нiби сподiвався пiдловити недосвiдченого молодика на якiй-небудь необачностi, але той не пiдводився i не зводив з нього погляду. - Встань, Iскандере, i сядь отут, бiля мене,- нарештi промовив хан i показав на подушку по праву руку вiд себе. Це була висока честь. По юртi прошелестiв нерозбiрливий гомiн, почулися вигуки задоволення - "дзе, дзе!". Олександр сiв. Батий повiв пальцем, i бакаул, прислужник хана, налив iз шкiряно? саби[119] в срiбний кумган яко?сь каламутно? рiдини. Пiднiс князевi. - Пий, Iскандере, це кумис-улюблений напiй монголiв, подарований ?м Високим Небом. - сказав Батий. Олександр знав, що кумис - це заквашене дрiжджами кобиляче або верблюдяче молоко, але нiколи не пив його i внутрiшньо здригнувся вiд вiдрази. Глянув на кумган - чималий! Боже, як його випити, як проковтнути? У нiс ударив кислуватий запах. Пiднiс до рота i - нi живий нi мертвий - випив до дна, не переводячи подиху. Кумган вiддав бакауловi, рукавом витер рота. - Дякую, хане. - Смачно? - Дуже. - Кумис - це напiй здоров'я. Пий кумис, конязю, i ти завжди почуватимеш мiць у тiлi i бадьорiсть у душi,- задоволене сказав Батий. I враз посуворiшав: - 3 чим прибув? Як здоров'я вiтця твого, конязя Ярослава? - Отець шле тобi найкращого скакуна зi сво?х табунiв, вовчу шубу, червоне князiвське корзно, п'ятдесят гривнiв i золотий та срiбний посуд, щоб великий хан був завжди дужий та милостивий до Русi. Вiн плеснув у долонi - i слуги внесли дари. Крiзь вiдкритий полог юрти було видно красеня коня, якого тримали за вузду два конюшi. На якусь мить Батий затримав погляд на коневi, зиркнув на золото та срiбло, а потiм запитав: - Чого Iскандер прибув сюди? Чого хоче конязь Ярослав? Чого вiн сам не прибув до мене? - Отець хворi?, хане. Зовсiм було зiбрався в дорогу i раптом злiг. От i послав мене, щоб я засвiдчив тобi його вiдданiсть. - Ярослав - мудрий чоловiк. Я слухаю тебе, Iскандере. - Хане, ти заволодiв Руссю. Але це обширна земля, якою не так просто управляти. Тво? баскаки знають про це. Батий перебив Олександра. - Баскаки доносять, що орусути бунтують, повстають проти мо?х людей, iнодi убивають. Як це розумiти? - Хане, бунтують смерди, простолюдини. Над ними ма? бути сильна князiвська влада. А отець ?? не ма?. Надiли нею вiтця, вiддай пiд його руку завойованi тобою князiвства - i вiн наведе там порядок. Батий задумався. Всi князiвства? А чи не забагато? Чи не посилиться Ярослав так, що одного дня захоче сам виявити непослух? Олександр розгадав його думки. - В особi князя Ярослава ти матимеш на Русi надiйну опору, хане. "Можливо, й так,- подумав Батий.- Русь розорена дотла - не пiднятися ?й нiколи. А надiйна рука там потрiбна. Хай нею буде Ярослав". - Я згоден в д дати тво?му вiтцевi всi орусутськi землi - вiд Рязанi до Ки?ва. Але хай вiн сам при?де до мене - я хочу побачити його. - Вiн при?де, хане. Як тiльки видужа?, так i при?де. На нього можеш покластися,- вiдповiв Олександр, радiючи в душi вiд того, що не зустрiв спротиву Батия сво?му найголовнiшому домаганню. 9 Минуло пiвроку. Високi бiлi снiги вкрили Ки?в i його околицi, але i з-пiд них, хоча вже йшла третя зима пiсля Бати?вого погрому, тхнуло гаром. Безлюддя i запустiння гнiтили Дмитра, краяли серце гострим болем. Масниця! Як весело було ранiше в цi днi на ки?вських вулицях - смiх, пiснi, iгрища! Передзвони церков! Шаленi перегони однокiнних, двокiнних i трьохкiнних саней-козирок - гей, стережись! На мiських торговищах - велелюддя! Не вщуха? гомiн, скоморохи розважають i старих, i малих, гудуть гуслi, а над усiм - линуть сизi димки, лоскочучи нiздрi смачними на?дками, що готуються тут же, на жаровнях i багаттях,- i млинцi, i вареники, i сирники, i бабки, i смаженина, i гаряча юшка iз судаком, стерляддю та лином... Боже! Де все те подiлося? Чи й буде коли знову? Про?хавши безлюдними вулицями мiста, боярин Дмитро i князь Михайло з княгинею та отцем Iваном мовчки вилiзли з саней i попростували до боярського терему. Нечисленна боярська челядь уже приготувала обiд - i господар з гостями, сполоснувши над цеберком руки, сiли до столу. Скромний це був обiд. Не колишнiй князiвський чи боярський, коли на масницю столи вгиналися вiд на?дкiв та напо?в. Але на теперiшнi часи i не убогий - полiське село, що належало Дмитровi i куди не дiйшли татари, постачало бояриновi i хлiб, i яловичину, i дичину, i морожену рибу. Спочатку ?ли мовчки, а коли трохи наситились, князь, що й завжди знав мiру в ?дi, вiдклав ложку. - Горе нам за грiхи нашi! Сиджу та й думаю: що чека? нас, дiтей та онукiв наших завтра i позавтра? На що надiятися? Земля розорена, городи понищенi, князiвства у занепадi страшному. Тепер над ними один владика - баскак Бати?в! Вiн нього залежить наше життя, наш добробут i навiть наша смерть... Хiба думалося нам, що якийсь недоносок Куремса, племiнник Бати?в, сидiтиме в Каневi i повелiватиме i Ки?вом, i Переяславом, i Чернiговом - усi?ю Поднiпровською укра?ною? Починалася розмова, яку вони вели при кожнiй зустрiчi i яка нiчого не вирiшувала та й не могла вирiшити, бо не мали вони нi грошей, нi вiйськово? сили пiд сво?ю рукою, нi чорного люду в достатнiй кiлькостi, що один мiг бути основою могутностi князiвсько? i боярсько? влади. Бiльше того, занепала церква, майже поголовно були винищенi можновладнi люди в мiстах i книжники по монастирях. На кого опертися? - Так, княже,- погодився Дмитро,- сподiватися ми можемо тiльки на Бога та на щасливий випадок, який може врятувати нас, бо самi ми зараз нiчого не вартi. Без вiйськово? сили ми нiщо. Держава наша розпалася i лежить у ру?нах. Чи й пiднiметься колись? Вони й це знали, i давно це обмiркували. Справдi, на що сподiватися? Але як потопаючий хапа?ться за соломинку, так i вони хапалися за кожну примарну думку - що робити, як, на кого опертися? Бо живому властиво сподiватися... - Кажуть, князь суздальський Ярослав знову ма? чималу дружину,- докинув отець Iван, витираючи рушником руки i сиву бороду. А його син Олександр, князь новгородський, погромив хрестоносцiв на Чудському озерi... Якщо так, то ? ще сили, здатнi стати супроти нечестивця Батиги! - Зараз нема?,- твердо заперечив Дмитро.- Нi, зараз нема? тако? сили. У жодного iншого народу, пiдкореного Бати?м, ?? нема?. - То що ж робити? - вдесяте, якщо не всоте запитав похмуро князь. Дмитро здвигнув плечима. - Я во?н i мiг би вiдповiсти коротко: боротися. Але, окрiм того, я ще твереза людина, i ось тверезий розум пiдказу?, що боротьба, повстання приведуть зараз до ще бiльшого розорення нашо? землi, до ще бiльшого пригноблення нашого народу. - Отже? - Нам треба просто вижити,- тихо сказав Дмитро.Вижити - ось що зараз головне! Залишитись на сво?й землi, зберегти вiру нашу i мову нашу. А час покаже... А час покаже, чи зумi?мо ми прийти до пам'ятi пiсля такого вселенського погрому, якого завдав нашому народовi Батий, чи остаточно занидi?мо серед iнших народiв - i вiд нас i слiду не залишиться на землi, як вiд половцiв, котрi враз зникли, нiби ?х i не було. Роздiл Х. БАРИМТАЧА 1 Наступили важкi днi. Пiсля потрясiння, перенесеного намайдан-ханi пiд час страти Марiам, Iллi та ?хньо? малесенько? доньки, тяжко захворiла Янка. З майдан-хану Добриня принiс ?? до хизару на руках непритомну. Холодна вода привела ?? до тями, але вона тут же пригадала все i забилася в нестримному риданнi. - Я не хочу жити, Добрикуi Чу?ш? Не хочу жити! - промовляла крiзь сльози.- Перед нами - темна нiч! I нiякого просвiтку! Це ж i з нами таке буде! ? з нашим Дмитриком, якщо у нас народиться синок... Нi, нi, я не хочу! Краще вкоротити собi вiку зараз, нiж укоротять нам його тi бузувiри таким жахливим чином! Добриня поклав ?? голову на колiна, цiлував схудлi щоки i заплаканi очi, пригортав до себе. - Заспокойся, люба! Заспокойся! Iллю, Марiам i Настуню вже не повернути, а ми повиннi думати не тiльки про себе, а й про те нове життя, що б'?ться у тебе пiд серцем! - Краще йому не родитися, якщо жити так, як ми рабом! - Вона билася у нього в руках, як пташка в сильцi. - Будемо сподiватись на краще, люба. Заспокойся! А час заго?ть твою душевну рану! - шепотiв Добриня.- Нумо, люба, засни, засни! Поволi Янка стихла, але заснути не могла. Очi ?? свiтилися у темрявi, як свiтлячки. Лице горiло ― ?? почала бити пропасниця, i Добриня вкутав ?? сво?м кожухом i просидiв над нею всю нiч, не склеплюючи очей. З того дня минув мiсяць. Довгий жахливий мiсяць, коли Добринi здавалось, що всьому кiнець - Янцi, i йому. Вiн був у розпачi. Врятував ?х щасливий випадок. Одного разу, коли Добриня вранцi, повiсивши голову, голодний i невиспаний, разом з товаришами брiв на роботу, ?хню валку обiгнав широкий, з халабудою, монгольський вiз, запряжений двома волами. На передку сидiв молодий монгол. Ззаду в нього, опираючись до спини чоловiка, сидiла жiнка зi спеленутою дитиною на руках, ?? обличчя ховалося в халабудi. Дитина щось весело аукала, щебетала. Монгола тiшили дитячi пустощi, i вiн, блискаючи бiлими зубами, повертав назад голову i розгонисте реготав. Добриня глипнув похмурим поглядом на чуже щастя i знову опустив голову. Та тут раптом здригнувся вiд пронизливого жiночого вигуку: - Добрику! Добрику-у! Вiн не встиг зрозумiти, що сталося, як жiнка пташкою злетiла з воза i з плачем упала йому на груди. Стрiй невiльникiв зламався. Монгол зупинив волiв. Обличчя його витягнулося вiд крайнього здивування. Добриня все ще не впiзнавав жiнку, що припала обличчям до його грудей. Тодi вiн обережно взяв ?? голову шкарубкими долонями i вiдiрвав вiд себе. I тут на нього глянули такi колись милi, такi коханi очi, що вiн з несподiванки аж заточився. - Милано! Ти? Милане! - промовив хрипко, з натугою i навiть якоюсь розгубленiстю.- Ти... Тут? - А де б же я мала бути, Добрику? Хто вижив, тi всi тут, а хто не вижив - тому царство небесне.- I тихо додала: - Я нещасна слабка жiнка, Добрику. Я прихилилася туди, куди мене доля прихилила. Бачиш - то мiй чоловiк i мiй синок... Чоловiк здивований мо?м вчинком, але я йому скажу, що ти мiй брат. Правда? А хiба ж я могла стриматися, коли пiсля всього, що з нами сталося, зустрiла брата? Вона вивiльнилася з рув Добринi i сказала монголовi: - Айджу, це мiй брат. ?дь попереду, а я пiду пiшки - поговорю з ним. Айджу прискiпливо оглянув Добриню з нiг до голови, але не став перечити жонi. Сказав щось охоронцям, що, стурбованi несподiваною зупинкою, вже бiгли сюди, i торкнув волiв батогом. Валка невiльникiв рушила теж. Заспоко?нi словами Айджу, охоронцi не здiймали крику, лиш заляскали батогами. - Гайда! Гайда! Милана взяла Добриню за руку. - Про наших нiчого не зна?ш, Добрику? - Нiчого. Мабуть, усi загинули. Милана схлипнула. - Усi. I мiй синочок... Мiй Добричок... Боже, яке нещастя! Яке горе! - Ну, в тебе ? вже другий,- не стримався Добриня, хоча й вiдчував, що завда? ?й болю, що не слiд так говорити. - Ти мене докоря?ш, Добрине?.. ?! Звичайно, ?!.. Звичайно, я люблю його, хоча вiн i вiд чужинця,- болiсно скривилася Милана.- Та хiба я хотiла? Серце ни?-пече за мо?м первiсточком, за Добриком... Коли б я знала, що вiн живий... Що в добрих людей... Боже, яка б я була щаслива! Добриня почервонiв, йому стало жалко ??. Вiн обняв ?? за плечi - втiшив: - Вiр, що живий! Вiр! I тобi буде легше... Та й справдi, чому б йому не зостатися живим? Не всi ж, далеко не всi загинули. Багато хто врятувався... Хiба не так? - Може, й так,- погодилася жiнка i пiдвела вгору очi.- А ти ж як? - Погано. - Я бачу, що недобре. - Е-е, що я? Я звик до такого життя. До всього звик... А ось iз Янкою зовсiм погано. - З Янкою? Хто це? - Моя жона... Правда, ми з нею не повiнчанi, але скоро матимемо сина або дочку. Грiх великий, але Бог нам простить... - Що ж iз Янкою? - Заслабла. Тяжко занедужала... Пiсля того, як хан Менту вбив ?? брата, а його жону i доньку зварив живцем у казанi, вона стала сама не своя... Коли б якiсь лiки, якесь зiлля... Та де його взяти? Не до зiлля тут, коли нiчого до рота кинути. Милана заглянула в засмученi очi Добринi. - Де ви живете? - У хизарi. - У хизарi? I Янка з тобою? Але ж то чоловiчий хизар! - Вона вида? себе за мого брата, пiдлiтка. Нiхто не зна?, що вона жiнка. - Ось як! Але хизарiв багато. В якому ж? - Наш примiтний. Бiля ворiт - колодязь, а над ним - молода шовковиця. Та для чого це тобi? - Я принесу Янцi зiлля. Сьогоднi ж i принесу...- i вона побiгла до воза. Увечерi його зустрiла збуджена Янка. - У мене була Милана. Така добра душа! Поглянь, що принесла менi,- i вона показала на клунок.- Тут i цiлющi трави, i кумис, i козине молоко, i пшоняна каша, i добрий шмат печенини... Вона була б тобi гарною жоною! Добринi вчувся прихований докiр в ?? останнiх словах. Вiн присiв бiля не? i обняв за плечi. - Люба моя! Ти менi найкраща, наймилiша. Ти - моя доля, моя судьба! А з Миланою не судилося щастя... Пий усе, що вона принесла. У не? легка рука - може, тобi полегша? i ти видужа?ш... ?ж i ти - тут вистачить на двох. - Нi, нi, це все тво?. - Милана казала, що принесе ще. ?? чоловiк - монгол, теж добра душа, не перечить ?й. Вiн зовсiм не бiдний - у нього косяки коней вигулюються в степу i отари овець випасаються. I Янка розв'язала чималу торбину i почала виймати з не? ?жу. ...Непомiтно промайнув мiсяць. Тривога Добринi за здоров'я i життя Янки поволi вщухла. Добрий ангел в образi Милани майже щодня з'являвся в темному хизарi, приносив гiркi цiлющi напо? з духмяних степових трав i не менш цiлющий кумис i силою змушував Янку пити. Пiсля цього ?й хотiлося ?сти i спати... ?сти i спати... За тиждень таких вiдвiдин Янка звелася на ноги, а ще за три тижнi на ?? щоках заграв рум'янець. До роботи ?? не змушували ставати. Бей Айджу, що в перший же день прибув до хизару разом з Миланою, щоб побачити вмираючу дружину свояка-орусута, замовив за не? слово, i наглядачi залишили ?? в споко?. Бiльше того, вiн домiгся права двом боголам - Янцi i Добринi - виходити за межi хизару, i вони одного дня, в недiлю, вперше за довгий час неволi вийшли в мiсто. Був полудень. Слiпуче сонце щедро поливало курнi вулицi Бату-сарая, строкатi людськi натовпи, купи будiвельного смiття, бо мiсто гарячкове будувалося, юрти кочовикiв i палаци царевичiв та багатих нойонiв, неосяжний базар-хан, де все продавалося i купувалося, де стояв безугавний рiзномовний гомiн i запах смажено? баранини, що шкварчала на жаровнях. Все було для них нове, цiкаве, але чуже i недоступне. Якi вони нещаснi, малi пiщинки серед цього багатоголосого велелюддя! Як далеко вiд батькiвщини занiс ?х розбурханий холодний вiтрюган! Нi степом до не? перебрести, нi морем перепливти, хiба що думкою перелетiти! Тут Добринi на плече лягла чиясь рука, а над вухом прогув голос: - Добриня? Ти? Добриня оглянувся - i закам'янiв: перед ним стояв Доман. Простягав руку. - Не радий? Бачу, не радий... Не бiйся - не з'?м. Навiщо тепер менi ти, богол татарський? Земляк був не з при?мних. Вiд згадки про ки?вськi з ним зустрiчi по спинi пробiг дрож. Але тепер у Доманових очах не було ворожнечi - i Добриня потиснув простягнуту руку. - А ти ж де живеш? Що робиш? Бачу, тобi тут незле ведеться? - Нi, незле, бо маю голову на плечах. Терджуман я. А живу ген там, на пригiрку,- i показав на одиноку юрту, що стояла на горбi. Доман став ситий, крiзь щетину просвiчувався на округлих щоках густо-сизий рум'янець. Новi чоботи, синi штани i шовкова сорочка, пiдперезана шнурком з китицями, свiдчили, що Доман живе справдi добре i що на його ши? нiколи не телiпалася канга. Окинувши прискiпливим оком зношений одяг Добринi i його худу жилаву статуру, вiн перевiв погляд на Янку i враз поперхнувся: - Те-те-те! Либонь, донька во?води Дмитра? Дай, Боже, пам'ятi - Янка? Авжеж, вона! Тiльки чом же в чоловiчому вбраннi? Холодна хвиля прокотилася по серцю Добринi. Ось де справжня загроза! Ось кому - Янцi! - небезпечна ця зустрiч! Видно, Доман не забув сво?х ки?вських кривдникiв, в тiм числi i тисяцького, i хто зна, як вiдплатить його дочцi. Розповiсть Менту? А той як вчинить? - ?? одяг зносився - от вона й одяглася в що мала,скоромовкою пояснив Добриня.- Та тут майже всi жiнки носять шаровари. - Гм, Янка... Хто б мiг подумати! - не вслухаючись у пояснення Добринi, бубонiв Доман, все ще пильно приглядаючись до дiвчини.- Красуня! I в хизарi... Далебi, те мiсце не для тебе, дiвчино! Можна й краще тут влаштуватися! Дзе-дзе! Вiн примружив очi i зацмокав язиком, як справжнiй татарин. - Менi й у хизарi добре,- прошепотiла враз зблiдла Янка. - Зна?мо, як там добре, ги-ги! - хихикнув Доман i враз прибрав поважного вигляду.- А ви куди пряму?те? Часом не Михайла, князя чернiгiвського, зустрiчати? Добриня був збитий з пантелику новою заявою Домана - Князя Михайла? А хiба вiн тут? - в його голосi забринiла надiя. Доман помiтив це. Заперечно похитав головою. - Не радiй. Не визволяти невiльникiв при?хав вiн, а просити Батия, щоб дозволив знову посiсти чернiгiвський стiл. Уже два тижнi клянчить великого хана, шоб допустив у золоту юрту перед його яснi очi.. От сьогоднi Батий i допустив... Я йду туди - хан Менгу звелiв, щоб я був одним з терджуманiв-товмачiв... Там буде багато народу - бачите, всi простують туди. Ходiмо! - I вiн пiдхопив Добриню i Янку попiд руки i потягнув за собою.- Я знайду вам зручне мiсце. Пробившись крiзь натовп, вiн зупинився побiля ханського стража. - Стiйте тут! Звiдси вам буде видно i князя Михайла, i xaнa Батия. З цими словами вiн при?днався до невеликого гуртка ханських терджуманiв, що тихо гомонили помiж собою. 2 Князь Михайло Всеволодович наклав на шию золоте ожерелля, накинув на плечi легке червоне корзно. Служник подав чорну оксамитову шапку з малиновим верхом. Михайло перехрестився i натягнув ?? на свою срiбну голову. Було тепло. Стояв двадцятий день вересня. В чистому голубому небi пливли бiлi нитки павутиння - наступало бабине лiто. На мить вiн примружив очi - i перед його внутрiшнiм зором спливли картини рiдного Чернiгова. Як, мабуть, гарно зараз там, на широких берегах тихоплинно? Десни! Там теж наступа? золота осiння пора - бабине лiто. Чи ж повернеться вiн додому, чи побачить ще раз тогу красу, чи вдихне пахощi рiдно? землi? Гай-гай, далеко батькiвщина - Чернiгiвська укра?на! Невже навiки розлучився з нею, назавжди втратив й? Вiн пригадав день вiд'?зду. Зiбралася вся сiм'я. Княгиня плакала вголос, дiти й онуки мовчки ковтали сльози, а вiн усiх цiлував i осiняв хресним знаменням. Потiм пiдiйшов до свого духовного отця, схилив голову. - Благослови, отче! Хочу ?хати до Батия! Отець Iван, зовсiм постарiлий, ще бiльше висохлий, але такий же невгамовний, як i в молодостi, пiдняв хреста. Очi його палали. - Княже,- сказав вiн.- Многi, хто по?хав до Батия, виконали волю поганина, спокусилися славою свiту цього, пройшли через вогонь, поклонилися кущу та iдолам поганським i погубили душу свою. Але ти, Михаиле, якщо хочеш ?хати, не роби так: не йди через вогонь, не кланяйся нi кущевi, нi iдолам, нi ?жi погансько?, нi питва ?хнього не бери в уста сво?, бо не личить християнам поклонятися нiчому, створеному людьми, а лиш Господу Богу Iсусу Христу! Вiн, пам'ята?ться, вiдповiв тодi тихо, але твердо: - По молитвi тво?й, отче, як Бог захоче, так i буде. Я хотiв би кров свою пролити за Христа i за християнську вiру! I ось вiн сто?ть у ваганнi - вже ждуть його ханськi посланцi, щоб провести до Батия. Як поведеться вiн там? Чи ж стачить сили i духу достойно зустрiти цю судчу мить? Вже готовi йти з ним юний онук Борис, князь ростовський, боярин Федiр, однолiток, друг i однодумець-порадник, iншi бояри та лiпшi мужi, що супроводжують його в Орду. Посланi Бати?м туленгiти нетерпляче гарячать коней. - Ходiмо, княже! Са?н-хан кличе тебе! Вiн рушив перший - поволi, статечно, i крок його був твердий. За ним пiшли всi, кому належало супроводити його: боярин Федiр, князь Борис та десяток найближчих княжих сподвижникiв, людей переважно лiтнiх i добре знаних в землi Чернiгiвськiй. Подивитися на великого князя орусутiв зiбралися тисячнi натовпи. Туленгiти прокладали шлях, вiдтiсняли набiк зiвак, а тих, хто лiз наперед, били списами без жалю, мов скотину. Вийшли на широкий майдан. На його протилежному боцi вивищувалася велика золота юрта. Перед нею, на килимах, сидiли пiвколом монгольськi царевичi та знатнi нойони. В серединi цього пiвкола возсiдав на високих подушках, пiдiбгавши пiд себе ноги, Батий, Са?н-хан, силою Високого Неба володар Золото? Орди. На шляху до нього палахкотiло два багаття, а там далi, ближче до юрти, рiс великий кущ глоду, уквiтчаний рiзнобарвними стрiчками, стояли кам'янi та дерев'янi монгольськi iдоли. Князь Михайло зупинився. Ось наступа? мить, коли треба проявити твердiсть духу! Чи ж витрима? вiн? - Iди, коназ! Iди помiж вогнями, щоб очистився вiд злих мангусiв, якi можуть зашкодити Са?н-каановi! - сказав старший туленгiт-джагун. Михайло завагався. Тодi наперед виступив боярин Федiр i сказав, бажаючи укрiпити князеве серце: - Не личить християнам проходити через вогонь i кланятися йому, як ви кланя?тесь. Така вже вiра християнська: не велить поклонятися нiчому, створеному людьми, а велить поклонятися тiльки Богу-отцю, Богу-сину та Святому Духовi. Михайло пiдтвердив: - Так, нам, християнам, не можна поклонятися тому, чому ви поклоня?тесь! Посланцi-туленгiти застигли в замiшаннi. Що говорить цей орусут? Старший помчав до Батия. Упав ниць, - Са?н-каане, коназ Михайло не слуха?ться твого повелiння: через вогонь не йде i богам тво?м не кланя?ться. Що робити? Батий важко засопiв. Нiхто з князiв нi разу не посмiв не виконати його наказу. То що ж собi надумав цей упертий стариган? Це ж, зда?ться, вiн перебив у Ки?вi послiв Менгу-каана? - Вiн i тодi був такий же упертий i незговiрливий! - пiдтвердив Менгу. Батий покликав нойона ?лдечу, похмурого плечистого баатура, темника туленгiтiв. - Йди до Михайла, скажи йому: як посмiв вiн повелiнням мо?м знехтувати? Чому богам мо?м не вклонився? Тепер хай вибира? одно з двох: або богам мо?м поклониться - i тодi залишиться живий та отрима? княжiння, або ж, якщо не поклониться богам мо?м, злою смертю помре! Iди! ?лдеча у супроводi джагуна, товмача Домана та десятка сво?х туленгiтiв рушив до князя чернiгiвського, що стояв перед багаттям незворушно, мов укопаний,- нi кроку з мiсця! - Князь Михайло, ось тобi останнiй наказ Са?н-каана: або ти поклонишся нашим богам та пройдеш крiзь вогонь, або ж умреш лютою смертю! - об'явив ?лдеча. Михайло зблiд, але вiдповiв твердо: - Царю татарському Батию поклонюсь, тому що Бог доручив йому владарювати на цьому свiтi. А iдолам i кущевi - не поклонюсь! - Iдоли - нашi боги, а кущ - це душа великого Чiнгiсхана i сина його Джучi, батька Бату-каана. Як же ти ?м не поклонишся? - ?м, живим, поклонився б, а бездушнiй деревинi не поклонюсь! Така моя вiдповiдь! - Дiдусю! - вигукнув злякано Борис, кидаючись князевi на груди i обiймаючи його - Поклонись! Мiй господине i батьку, прошу тебе вiд нашого роду всього - поклонись! Вони уб'ють тебе! Загомонiли бояри: - Поклонись, княже! Ми всi i зi всiма людьми сво?ми приймемо ?пiтимiю - вiдбудемо кару за вчинок твiй богопротивний! Тiльки поклонись! Наперед виступив Доман - зняв шапку. - Княже, ти не впiзна?ш мене?? Михайло протер очi. - Нi,- i повернувся до сво?х, нiби просячи пiдказки.Дивiться - мунгал, а добре балака? по-нашому... Доман спересердя махнув рукою. - Та нi ж! Доман я! Доман! Невже забув? Путивльський тiун, якого ти кинув у поруб, де я замалим не врiзав дуба! - Шкода, що не врiзав,- вiдповiв князь.- Було б одним негiдником менше серед народу нашого! Бо бач як вирядився в чужинський одяг! Ще й шаблю мунгальську причепив до бока - став справжнiм бусурменом! Згинь з очей мо?х, поганцю! Доман побуряковiв, налився люттю. - Даремно, князю, обража?ш мене. Я хотiв тобi добра... Пройди крiзь вогонь, поклонися кущу та iдолам татарським - i житимеш! Iнакше за тво? життя я не дам i пiвногати! - Киш, недолюдку! Вiдстань вiд князя! - втрутився в розмову боярин Федiр.- Не намовляй нас на богопротивне дiло! Не схиляй до вiдступництва! ?лдеча, що пильно слiдкував за цi?ю розмовою, спитав Домана: - Що каже коназ Михайло? Що сказав його темник? Доман криво усмiхнувся. - Вiдмовляються обидва пiдкоритися Са?н-хановi. Зневажають вiру монгольську i богiв монгольських. Не хочуть чиститися вогнем, хочуть завдати шкоди найяснiшому хановi Бату - наслати хворобу якусь! - Так смерть же клятому орусутовi! - заревiв ?лдеча i вдарив Михайла Всеволодовича кулаком у лице. - Бийте його! Туленгiти накинулись на князя зi всiх бокiв. Хтось зiрвав з нього корзно i золоте ожерелля. Дво? схопили за руки - розтягнули ?х, щоб вiн не мiг захищатися, а iншi почали бити в груди - по серцю та печiнцi. Князь Борис з плачем припав до нiг ?лдечi, заволав: - Не бийте старого! Бийте мене - молодого! Та ?лдеча вiдштовхнув його чоботом. - Геть, орусутьський собако! Тим часом у князя з рота пiшла кров, його звалили на землю i почали бити ногами. Доман прилучився до вбивць теж i все виважував, щоб ударити його в найболючiше мiсце - в обличчя чи в живiт. Спочатку князь здригався пiсля кожного удару, стогнав, а потiм затих. Але його, обм'яклого, закривавленого, били ще довго. Лише засапавшись, розступилися, вiдiйшли. I тодi всi побачили зiгнуте бездиханне тiло князя. Живий вiн чи мертвий? Народ мовчав. Доман i туленгiти, що брали участь у катуваннi, важко дихали i з подивом дивилися на дiло рук сво?х - на розтерзане тiло старого чоловiка. Ось воно здригнулося - раз i вдруге. Легко здригнулося, але все ж помiтно. Таки тлi? в ньому якась iскра! Не хоче помирати великий князь! Невже жива душа його ще не вилетiла з нього? - Домане, на мою шаблю, вiдрубай йому голову! - наказав ?лдеча.- Цим засвiдчиш свою щиру вiдданiсть Са?н-каановi! Ну! Не вагайся! Доман розмахнувся i вдарив князя по ши?. Голова вiдкотилася вбiк. Вiн узяв ?? за срiблясте волосся, пiдняв високо перед собою, щоб усiм було видно, а потiм жбурнув у гурт собак, що вiддалеки вовтузилися в дорожнiй пилюцi довкола якогось маслака. - Готовий! - об'явив Доман. - А цей - другий, князiв боярин? Запитай, чи згоден вiн поклонитися нашим богам? - спитав ?ладеча.- Якщо згоден, стане князем! - Нi, княжiння вашого я не хочу,- вiдповiв Федiр.- I богам вашим не поклонюсь, а хочу постраждати за Христа, як i князь мiй! - Ну, то вмирай! Туди тобi й дорога! - I гукнув ?лдеча во?нам сво?м: - Бийте його! Федора мучили довго, били так само люто, як i князя, в серце, в печiнку, в живiт, аж поки вiн не впав на землю. Тодi вiдрiзали йому голову i викинули геть. - Трупи хай лежать! - наказав ?лдеча.- Хай зжеруть ?х собаки! Щоб усi бачили, що роблять з неслухняними, i жахалися! 3 Як тiльки закiнчилося це криваво-огидне видовище, Добриня схопив Янку за руку i потягнув з натовпу. - Швидше!! Боюся, що Доман не забув про нас. Особливо про тебе. Цей мерзенний убивця, щоб вислужитися, ладен на все - особливо на пiдлiсть. Поки на волi, ми повиннi тiкати! - Тiкати? Куди? - Хоч свiт за очi, аби не в лапи Домана! В степи, в лiси - там якось проживемо! - Але ж я в такому... такому станi. - Ну й що? Дитина народиться не скоро, а Доман з'явиться в хизар сьогоднi або завтра. I хтозна, що тодi буде з нами. Нi, нам треба негайно тiкати! В цьому наш порятунок. - А одяг? Залишимо в хизарi? Скоро ж наступлять холоди... А Милана? А Айджу? Це ж дякуючи ?м ми на свободi... Що ?м буде? - Айджу нiчого не буде. А з Милани що вiзьмуть - вона жiнка. Та й Айджу ?? захистить... Не сумнiвайся, я все обдумав. Порятунок для нас один - втеча. I якщо ми не зробимо цього сьогоднi, завтра може бути пiзно. - Гаразд, любий. Роби як зна?ш,- погодилася Янка. Вони довго блукали по запилених вулицях Бату-сарая, щоб дiждатися вечора. А коли стемнiло, вийшли за його околицi - в степ. Попростували манiвцями, бо не хотiли зустрiчатися з припiзнiлими подорожнiми, спочатку на пiвнiч, де на безмiсячному небi, опустивши вниз зламаного дишля, котився Великий Вiз, а десь опiвночi повернули на. захiд, до Iтилю. Нiч була по-осiнньому свiжа, прохолодна, але швидка хода зiгрiвала ?х. Гiрше стало пiд ранок, коли випали холоднi роси,- ноги по колiна змокрiли, захололи, i йти стало важко. Янка зовсiм пристала, почала мерзнути. - Ну, ще трохи, люба! Потримайся! Скоро зiйде сонце - i ми зiгрi?мось, обсохнемо i спочинемо, бо вдень iти небезпечно. Знайдемо затишне мiсце i там перебудемо до вечора,- пiдбадьорював ?? Добриня. Зi сходом сонця степ ожив, загомонiв тисячами голосiв. То степове птаство, що гуртувалося до перельоту в теплi кра?, гучним гелготом, криком та спiвом вiтало прихiд нового дня. Виднокруг свiтлiшав, ширшав. Вдалинi - то в одному кiнцi, то в iншому - мрiли отари овець та косяки коней. Там десь були пастухи i могли помiтити раннiх подорожнiх. Добриня звернув до степового озера. - Передню?мо тута, в заростях. Опiвднi, коли припекло сонце, вони зiгрiлися та обсохли. Але почав дошкуляти голод. Довкола - i в заростях, i на озерi копошилося багато птаства, пiсля лiта ситого, обважнiлого. Та як його спiйма?ш? Голими руками? I як запечеш чи звариш? Нi вогню, нi посуду. Так вони йшли три доби - вдень спали, а вночi, прокладаючи шлях по зорях, поволi, бо зовсiм, знесилiли вiд голоду, просувалися на пiвнiчнiй захiд - до Волги, до Чорного лiсу, де Добриня сподiвався знайти якийсь притулок i захисток. На третю нiч, пiд ранок, ледве дошкандибали до якогось великого озера i звернули до води. Попили, пожували солодкавих корiнцiв ситнягу. Янка ледве трималася на ногах. Пiд очима залягли синi кола, на губи вiд внутрiшнього жару та голоду впала чорна смага. Добриня знайшов у кущах затишне мiсце, намостив iз сухого очерету та комишу високе тепле ложе, сказав тихо: - Ляж вiдпочинь! Бо вечором знову в путь! А я пiду на розглядини. Та й, може, щось iз ?стiвного знайду. Янка жалiбно простогнала: - Не йди! Я боюся, щоб з тобою чогось не трапилося. Як же я залишусь сама? Вiн поцiлував ?? в змарнiлi щоки. - Я буду обережний. Не бiйся! Вiдпочивай! Вiн i сам не знав, на що сподiвався, але дивитися на Янчинi страждання, на муки голоду, що свiтився в ?? очах, бiльше не мiг. Прохиливши кущi, розглянувся довкола. Нiде нiкого. Тодi вийшов на простiр i, прилiгши в бур'ян, поплазував до недалекого пригiрка, звiдки вiдкривався широкий виднокруг. Висунув, мов ховрах, з бур'яну голову, i завмер. Прямо на нього котився табун коней. "На водопiй,- зрозумiв Добриня.- До озера". Вiн прилiг i став чекати. Табун швидко наблизився i, оминувши пригiрок, спустився прямо до води. Пiдстаркуватий пастух i його пiдпасич-пiдлiток з'?хали вслiд за табуном на бережину, напо?ли коней, самi напилися i вiдв'язали вiд сiдел шкiрянi торбини. На розстелений килимок виклали ?хнiй вмiст - нехитрий пастуший снiданок: шмат засмажено? баранини, сухий ячний корж та бурдюк з кумисом. Добриня вiдчув, як засудомило пiд грудьми. Йому не вперше голодувати, i вiн знав, що найсильнiше почуття голоду приходить на третiй i четвертий день. Згадав Янку - як вона там? Заснула чи стражда?? I така враз охопила його жадоба заволодiти тим снiданком, що вiн ледве стримав себе, щоб враз не кинутися голiруч на пастухiв. Що робити? Напасти? Випросити? А може, викрасти, коли пастухи задрiмають? Та чи задрiмають? А може, гайнуть знову в степ? Думки плуталися в головi. Четвертий день голодування та страх за життя i здоров'я Янки, що стала йому дорожчою за власне життя, пiдштовхнули його на вiдчайдушний крок. Вiн весь напружився - як барс перед стрибком. Вiдчай i безвихiдь скаламутили його розум. Але в останню мить стримав себе, поволi пiдвiвся i повiльно попростував до пастухiв. Вони сидiли до нього спинами i не помiчали його. Вiн тихо ступав по м'якiй травi, вiдчуваючи, як лунко б'?ться в грудях серце. Був готовий, як звiр, кожно? митi при спротивi напасти на старого i малого, зiм'яти, зв'язати або навiть задушити ?х, аби лиш заволодiти ?хньою ?жею. Коли наблизився крокiв на десять, пiд ногою хруснула гiлка. Пастухи оглянулися i завмерли. Його вид, видно, налякав ?х, бо пiдлiток скрикнув по-половецькому: - Ван-пай! Кулi-баба, хто це? Який страшний чоловiк! Добриня вмить зрозумiв, що перед ним половцi, монгольськi полоненики, конюхи, змушенi випасати табуни якогось знатного нойона чи царевича, i полегшено зiтхнув. Половцi - не монголи. До того ж вони самi раби, з ними легше домовитися по-доброму. Та й бояться вони його. Ще б пак! I вiн збоку глянув на себе - який чубисько! Як вороняче гнiздо! Бородище - на пiвгрудей, а кулаки - мов довбешки! Iде до них - а очi палають несамовитим голодним вогнем! ? вiд чого злякатися. - Мир вам! Не бiйтеся мене, я вам нiчого поганого не заподiю,- сказав тихо. Оторопiлий старий зрештою подав голос: - Ти хто? Кипчак? Що балака?ш по-нашому. - Нi, я орусут. Як ви, полоненик мунгальський. Я з товаришем заблудився в степу, вже четвертий день ми нiчого не ?ли. - Вiн склав на грудях руки, пiдiйшов до них впритул i вдихнув запах смаженого м'яса. - Ради Бога, дайте нам попо?сти! Вмира?мо з голоду! Старий заметушився, заохкав: - Якшi, якшi. Сiдай до нас - ?ж, скiльки тобi хочеться. А де ж твiй товариш? Хай iде - йому теж вистачить! - Вiн тут. Я зараз покличу його,- вiдповiв Добриня i, приклавши долонi до рота, загукав: - Янко, Янко, йди-но хутчiй сюди! З кущiв боязко визирнула Янка. - Не бiйся! Йди! Тут добрi люди! Янка пiдiйшла, злегка вклонилася. Старий пильно поглянув на ?? змарнiле обличчя, ковзнув поглядом по ?? постатi i, показавши на мiсце поряд з собою, несподiвано сказав: - Салям, катум! ?ж - тобi треба ?сти, бо ти ж носиш пiд серцем сина чи дочку. Добриня був вражений проникливiстю старого, але не сказав на це нiчого, а зразу ж i собi сiв до трапези. Вони накинулися на ?жу, як голоднi вовки, ?ли пожадливо, майже не пережовуючи, запиваючи коржi та м'ясо прохолодним кумисом. Закiнчили тiльки тодi, коли на килимку не залишилося нi крихти. Добриня знiяковiв. - Оце так! Пусти свиню за стiл, то вона й ноги на стiл! Ми все по?ли, а господарi нехай облизуються! Ай-ай-ай! Старий усмiхнувся. - Не бiда! У нас для себе ще знайдеться що-не-будь, щоб напхати курсак. Аби зуби!.. Навпаки, ми радi, що врятували вас вiд голодно? смертi.- Вiн раптом прищурив сво? i без того вузькi очi.- А тепер же куди ви? I вiн хитрувато усмiхнувся. Добриня збентежився. Вiд цього старого нiчого не прихова?ться. Зда?ться, крiзь землю бачить. Сказати правду чи збрехати? Нi, за добро лжею не платять! - Кулi-баба, а ти як гада?ш - чого ми тута? - Думаю - тiка?те,- серйозно вiдповiв старий i пильно заглянув у вiчi сво?му гостю. - Авжеж тiка?мо,- пiдтвердив Добриня.- Я вiрю тобi - i кажу правду. Тiка?мо з ненависного полону, бо несила вже терпiти неволю. Може, Бог допоможе знайти путь на батькiвщину. - Хай вам щастить,- вiдповiв старий половець.- А нам i тiкати нiкуди: наш народ розбитий, розсiяний, земля наша знелюднiла вiд Iтилю до Днiпра, а там i до Дунаю так, що й живо? душi кипчацько? не знайдеш. Хiба що монгольськi тумени гасають по нiй вiд краю до краю, виловлюючи тих, кому пощастило десь приховатися. Куди нам подiтися? Був би я молодший, а мiй онук трохи старший, утiк би i я та й при?днався б до загону баримтачi Бачмана - налетiли б з ним на монгольськi кибитки, та кошi, нищили б сво?х кривдникiв, а ?хнi табуни та отари забирали б собi - на прокорм. Добриня аж кинувся. Несподiвана новина вразила його. - Кулi-баба, як ти сказав - баримтача Бачман? Ти зна?ш Бачмана? Зустрiчався з ним? Де його шукати? Скажи менi! На цей раз не приховав подиву половець i в свою чергу запитав: - Чекай, чекай! А для чого тобi Бачман? Ти що - знав його? - Авжеж! Ми разом жили в одному хизарi. Я допомiг йому та його друговi Качиру-укуле, ясу, втекти. Скажи менi, де ?х шукати! Пастух задумався лиш на якусь мить. - Для чого це тобi? - Вiн допоможе нам з Янкою. Сам бачиш - ми в безвихiдному становищi: нi одягу, нi коней, нi збро?, нi ?жi. Шлях додому далекий, степи безлюднi, як доберемося? - Гм, схоже, що ти правду мовиш,- тихо промовив старий.- Але я не знаю, де шукати Бачмана. Вiн нi дня не сидить на одному мiсцi. Сьогоднi вiн тут, а завтра - там. Нападе на монгольський улус, поб'?, пограбу?, забере свiжих коней, а сво?х, стомлених, залишить - i тiка? далi. Вже не раз монгольськi бе? ганялися за ним, та не змогли спiймати. Бо вiн - як вiтер! - I все ж - де його шукати? Ти бачив його? - Бачив. Учора вiн зi сво?ми хлопцями був тут. - Був тут! - вигукнув Добриня.- Отже, вiн десь недалеко? - Може, недалеко, а може, й далеко,- ухильно вiдповiв Кулi-баба.- Хто те? зна?? Один Бачман. Але я тобi, орусуте, дам ?жi на три днi, а за цей час ви, може, зустрiнете Бачмана. З цими словами старий витягнув з мiшка торбинку сиру i кiлька шматкiв в'яленого на сонцi м'яса. - Дякую,- розчулено вiдповiв Добриня, приймаючи такий дорогий подарунок.- Колись ми були ворогами, тепер стали друзями. Свiт не без добрих людей - i на цьому вiн трима?ться! Бувайте! 4 Старий половець помилився: втiкачi були такi зголоднiлi, що ?жi, яко? вiн ?м дав, вистачило не на три днi, а лише на два. Та й то на вечерю залишилися однi крихти. А третiй i четвертий день знову йшли голоднi i ледве брели осiннiм степом навпростець. Янка змарнiла, пристала зовсiм. Тому, коли вони пiд ранок натрапили на покинуте кимось пригасаюче вогнище, навколо якого лежали обгризенi кiнськi маслаки, Добриня сказав: - Все. Далi - нi кроку. Що буде, те й буде - зупинимось тут. Сiдай до вогню - грiйся, а я спробую спiймати що-небудь - байбака, степову черепаху чи овечку, що вiдбилася вiд отари. Запечемо на вогнi - i трохи пiдкрiпимося. Вiн назгрiбав сухого зiлля - кинув на багаття, а другий оберемок пiдiслав Янцi, яка зразу ж опустилася на нього i простягла до вогню холоднi руки. Тепер вона не перечила Добринi, бо так стомилася i стiльки витратила за цi днi сил, що ?й уже було однаково - жити чи померти. Добриня мовчки попростував у туманний ранковий степ. Та не вiдiйшов i на сотню крокiв, як раптом побачив на витолоченiй травi залишки розчленовано? на шматки кiнсько? тушi. Кращi шматки м'яса були кимось вирiзанi i забранi, але залишилися голова, ноги та тельбухи. Зверху лежало велике блiдо-рожеве серце. Добриня притьмом кинувся до нього. Вiн принiс свою здобич до багаття i кинув кiлька шматкiв м'яса в вогонь, а сам опустився бiля Янки на колiна, обняв ?? за плечi i крiзь радiсне ридання, що клекотало в його грудях, хрипко проказав: - Ми врятованi... I на цей раз врятованi... Щаслива доля оберiга? нас, Яночко! Вони сидiли тихо i не вiдривали погляду вiд багаття, де шипiло, сичало, шкварчало, поволi обвуглюючись, кiнське серце. Сидiли довго, поки воно не спеклося, а потiм дiстали з жару i, дмухаючи на нього, щоб швидше остудилося, накинулися на ?жу. Коли наситилися i зiгрiлися бiля вогню, вiдчули, як на них накочу?ться тепла хвиля сну. Янка пiдiбгала пiд себе ноги, зiщулилася, зручнiше вмостилася в сво?му гнiздечку i незабаром заснула. Йти далi вона не могла - ?й потрiбен був спочинок. Добриня лiг бiля не? i заснув теж. Прокинулися вони одночасно, розбудженi тупотом копит, голосним кiнським iржанням та гомоном багатьох людських голосiв, пiдхопилися i завмерли вiд жаху. Довкола них щiльним колом стояло кiлька десяткiв озбро?них вершникiв. - Хто ви? - спитав по-половецькому круглолиций немолодий чоловiк.Орусути? Келари? Звiдки i куди пряму?те? Втiкачi? Добриня мовчав. Хто цi люди? Якi ?хнi намiри? Що ?м вiдповiсти? Вiн зацьковано зиркав довкола, вiдчуваючи в серцi холодну тугу вiд безвиходi i гарячкове шукаючи вiдповiдi, яка могла б ?х порятувати. Але жодна путяща думка не лiзла в голову. Залишалося одно - сказати правду. - Так, ми орусути,- глухо промовив вiн.- Що вам вiд нас треба? Вiд його голосу один з верхiвцiв, що стояв позаду, здригнувся i вигукнув: - Добриня? Ти? Невже це ти? Добриня пiдняв голову - перед ним на карому конi сидiв Качир-укуле. Помолодiлий, гарно зодягнений, оперезаний дорогою збро?ю, вiн з подивом i радiсною усмiшкою придивлявся до обiдраного, змарнiлого, зарослого буйною чуприною та бородою втiкача-богола. - Качир! Качир-укуле! - стрепенувся Добриня.- От яка несподiвана зустрiч! Качир-укуле зiскочив з коня, обняв його. - Я радий, що зустрiв тебе, друже! А це твiй брат? - повернувся до Янки. - Це моя жона,- усмiхнувся Добриня.- Тобi я можу вiдкритися - це моя жона, Янка. У хизарi ми це приховували, а тепер нема? потреби... Ми втекли, бо зустрiли одного недруга, Домана, що ще в Ки?вi заповзявся звести мене зi свiту та й Янку знав добре. Ми боялися, що вiн розповiсть про нас хановi, i вiдразу втекли. Вже тиждень блука?мо в степу, охляли з голоду, мерзнемо... Думали - пропадемо... - Ну, тепер не пропадете - по?дете з нами. Бачман буде радий бачити вас! - Бачман? Отже, ти з ним? Займа?тесь баримтою? Я чув, чув про нього! Сподiвався зустрiтися з ним. - Скоро зустрiнетесь,- Качир-укуле знову обняв Добриню за плечi i гукнув до сво?х товаришiв: - Цi люди по?дуть з нами. Дайте ?м коней та пiдберiть що-небудь з одягу! I швидше - нам не можна баритися! Владний голос Качира-укуле змусив баримтачiв ураз розiмкнути коло. Однi почали шклубатися в сво?х шкiряних хурджунах - витрушувати з них здобич i кидати пiд ноги Качиру-укуле. Iншi помчали до табуна, що пiд наглядом пастухiв пасся на лузi, i незабаром повернулися з парою осiдланих коней. - Тут, зда?ться, вам що-небудь пiдiйде,- сказав Качир-укуле, показуючи на купу одягу та взуття.- Вибирайте! Добриня та Янка пiдступили ближче. Чого тiльки тут не було! Кожухи, чапани, халати, гутули, шапки-борики i шапки-малаха?, штани хутрянi i тканi, спiдницi бавовнянi та шерстянi, хустки, шарфи-пештимали, килими. Видно, баримтачi попатрали не одну кибитку i не один улус - здобич була багата. Вибравши те, що сподобалось та пiдiйшло по зросту, Добриня та Янка швидко одяглися, взулися в шкiрянi гутули i сiли на коней. - Вперед! - наказав Качир-укуле.- Не вiдставати! Пiвдня загiн, не зупиняючись, прямував на пiвнiч, а потiм круто повернув на захiд i перед вечором, заглибившись у вологi заростi осiннього пожовтiлого лiсу, вийшов на пологий берег велико? повноводно? рiки. - Iтиль! Iтиль! - загелготали радiсно баримтачi. - Волга! - не менш радiсно вигукнув Добриня.- Янко - Волга! Бачиш? А за нею Дон, а там i Днiпро! Батькiвщина! Янка сумно усмiхнулася, зiтхнула: - О Боже, як ще далеко! Чи ж доберемося колись? Як згадаю той шлях, то аж холодно ста? на серцi! Добриня не вiдповiв: загiн повернув праворуч, на широку галявину, де горiли багаття, паслися осiдланi конi, вешталися люди. Це були баримтачi. Узрiвши прибулих, вони кинулися ?м назустрiч. Окремо - поважно, статечно, не поспiшаючи - йшов Бачман. Добриня впiзнав його вiдразу, хоч був вiн тепер одягнутий не в брудний полатаний халат, як було в неволi, а в добротний чапан, пiдперезаний зеленим поясом. Його хутряний борик зверху увiнчувався синiм оксамитовим шличком з червоною китицею, жовтi гутули були розшитi рiзнобарвним шовком, а рукiв'я i пiхви шаблi, прикрiплено? до пояса, поблискували самоцвiтами.. - Бачмане! - гукнув Добриня, зiстрибуючи з коня.Бачмане! Бачман на мить зупинився, придивляючись до незнайомця, а потiм розкинув для обiймiв руки. - Добриня! Яким вiтром? Теж утiк? - Утiк. Хочу добратися на Батькiвщину. - З братом? - Бачман перевiв погляд на Янку, що сидiла на конi. - З жоною, друже. - З жоною? - Бачман витрiщив очi. Качир-укуле зареготав, ляснув Добриню долонею по плечах. - Вiн, хитрун, умудрився у нас пiд боком видавати свою красуню жону за брата-пiдлiтка! Як це тобi подоба?ться? Добриня знiяковiв. - Не вiд вас приховував, браття, а боявся, що нас iз Янкою розлучать мунгали. Бачман подав руку Янцi, допомiг злiзти з коня. - Вiтаю, катун. Перед тобою я так же зобов'язаний життям, як i перед Добринею. Всiм, чим можу, допоможу, щоб ви дiсталися на батькiвщину,- коней дам, одягу, ?жi дам. Але вирушати зараз, проти зими, в таку далеку дорогу? Не раджу. Та й ти, хатун, бачу, ждеш сина чи дочку. Як же вирушати? Скоро впаде снiг, ударять морози. Нi, перебудете у нас до весни, а тодi i в путь! Чи як? - вiн пiдвiв очi на Добриню, бо зрозумiв, що вирiшу? вiн.- Залишайтеся! А по теплу рушите! Вiд проникливостi Бачмана Янка почервонiла, мимоволi глянула на свiй живiт. Добриня обняв ??, пригорнув. - Я думав про це, Бачмане. Сам розумiю, що, на зиму глядячи, не слiд вирушати в таку далеку дорогу. Але зараз нас дво?, а весною буде тро?, як тодi з малям тiкати? - Ну, по теплу це простiше простого. Кобилицi саме ожеребляться - молочко немовлятi буде. У дорозi, де захочеш, там i переночу?ш. А небезпека яка трапиться - всюди заховатися можна... Нi, нi, я не вiдпущу вас - загинете! Перезиму?те в нашому кошi, а тодi - на всi боки! - Де ж ваш кiш? Тут? - Нi, тут занадто близько до Бату-сарая. Кiш наш далi, в лiсах, в таких мiсцях, куди не знаючи дороги, й добратися нелегко. Нинi ми пiсля успiшних нападiв на монгольськi улуси та на купцiв вируша?мо туди. Бачиш - скiльки коней, худоби та овець пригнали ми? На всю зиму вистачить. А не вистачить - зна?мо, де взяти. Батий позахоплював усi наши юрти, табуни, череди, отари, тож не грiх i нам тепер трохи позичити у нього чи в його родичiв! - i вiн показав рукою в глибину галявини. Вона справдi аж рябiла вiд тварин, що, оточенi пастухами, паслися на яскраво-зеленiй луговiй травi. - Ну що ж - по?демо з вами,- погодився Добриня.- Ти правду мовиш - зараз вирушати не годиться. Та й знемогли ми дуже - i вiд голоду, i вiд холоду, i вiд далеко? дороги. - От i добре,- оживився Бачман.- Тодi ходiм до вогню - повечеря?мо, переночу?мо тут, а завтра, як тiльки зiйде сонце, рушимо до нашого стану. 5 Минуло три мiсяцi. Бачманiв кiш, що розташувався в густих низинних заростях на березi одного з рукавiв Iтилю, жив тихим розмiреним життям кочовикiв. Занесенi до половини снiгом гостроверхi юрти стояли на узвишшi в один ряд - виходами на пiвдень, до сонця. З ?хнiх вiдкритих шанракiв вилися сизi димки, пахло свiжою сорбою. З легких кошар, зроблених нашвидкуруч iз жердин та очерету, доносилося ремигання худоби, кiнське iржання та мекання овець. Там поралося кiлька баримтачiв, призначених Бачманом доглядати тварин, що були спiльним багатством коша. Загiн баримтачiв спокiйно зимував тут зиму. Бо куди ж зараз кинешся? Лютi морози, глибокi снiги, а головне - слiди на ньому, що могли привести до коша монгольську кiнноту, змушували сидiти на мiсцi, ждати тепла, тим бiльше, що запасiв вистачало, щоб прогодуватися. Окрiм того, полювали на звiрiв та ловили в тиховодних обрiчках рибу.