Добриня жив iз Янкою в окремiй невеликiй юртi. Бачман iз спiльних запасiв коша видiлив ?м i одягу, i кошми, i килимiв, i посуду, i пару коней, i корову, i кiлька овець, i зброю - шаблю, боздугана, лука зi стрiлами та бойову сокиру. Ждучи дитини, Янка бiльше сидiла в юртi, пiдтримувала в глинянiй кабицi невеличке багаття, варила в казанку м'ясну та рибну юшку, а Добриня заготовляв дрова, доглядав тварин, ставив сильця на птахiв та капкани на лисиць та зайцiв, ловив рибу. Особливо любив вiн рибалити, бо ще змалку звик до цього заняття на сво?му рiдному Iрпенi. Одного морозного сонячного дня вiн разом з Бачманом та Качиром-укуле взяли сокири, пiдсаки, лозовi кошелi i вийшли на широкий зарiчок. Тут ще з осенi була поставлена очеретяна загата, що тепер вмерзла в лiд. Бiля не? збиралася риба, щоб подихати свiжим повiтрям. З обох бокiв загати, що стримiла вгору рiвно обрiзаними трубочками очерету; просвiчувалися крiзь тонкий лiд в ополонках темна вода. Бачман узяв до рук сокиру, поплював у долонi. - Почнемо? Втрьох вони швидко порубали молодий льодок, пiдсакою вичерпали дрiбнi крижинки. I зразу ж ополонка зарябiла, зашумувала: риба пiшла до не? густими косяками. - Тримайте кошелi! - зашипiв Добриня, занурюючи в глиб води круглу пiдсаку.- Сьогоднi буде багатий улов! Багатий улов траплявся часто. Здавалося, Iтиль, ця могутня рiка, якiй не було рiвних, була переповнена рибою, як небо зiрками. Але сьогоднi чи то вiд задухи, чи по якiйсь iншiй причинi ?? набилося до загати стiльки, що Добриня, занурюючи пiдсаку, вiдчув пiд руками живу упругiсть. Ситi срiблястi рибини жваво захлюпосталися, застрибали на яскраво-сонячному морозi. - Ого! - вигукнув Бачман.- Одна пiдсака - i повний кошiль! Навiть коли б ми не мали нi корiв, нi овець, нi коней, то самою рибою могли б прохарчуватися до весни! - I весною, i лiтом також можна живитися рибою,сказав Добриня. - Нi, весною знову будемо жити баримтою! Поки моя рука ма? силу, щоб тримати шаблю, я не перестану мстити нашим смертельним ворогам за понищений мiй народ, за мо? нещасне плем'я, порубане, пригноблене, розсiяне по свiту, за наш Дешт-i-Кипчак, що колись простягався вiд Iтилю до Дунаю, а тепер став пусткою, за мо? знiвечене життя! - Бачман стиснув кулаки i блиснув очима.- Тепер у мене залишилася одна мета - помста! Поки живий мiй лютий ворог, мiй кривдник хан Менгу, доти горiтиме моя душа! - А чому не Батий? Чому саме Менгу? - Батия не дiстати. До того ж саме хан Менгу зi сво?м туменом понищив мо? плем'я, мо?х родичiв. Вiн - мiй особистий ворог, його я i хочу вполювати, якщо пощастить. Добриня вивернув з пiдсаки рибу в кошiль, замислено промовив: - Вiн мiй ворог теж. Вiн убив Янчиного брата Iллю, його дружину i доньку. Вiн сплюндрував Ки?в, я був його рабом... У мене не менше пiдстав, нiж у тебе. - От i давай разом вислiдимо його i знищимо! - Нiби це так просто! - Взимку не просто, а весною чи влiтку, коли ми сядемо на коней, а Менгу ви?жджатиме на полювання... - Вiн сам нiколи не ви?жджа?. - Тодi треба прислiдкувати в Бату-сара?! - втрутився в розмову Качир-укуле.- Можна вночi пробратися... А якщо не його самого, то улус попатра?мо добре! - У мене, крiм Менгу, в Бату-сара? ? ще один ворог,сказав Добриня. - Хто ж це? - Мiй земляк - Доман. Це потвора, яку я ненавиджу навiть бiльше, нiж Менгу. Ось кого я нанизав би на списа! Вiн хотiв зжити мене зi свiту, вiн убив уже тут, в Ордi, нашого князя та його боярина. Вiн iз задоволенням знищив би i Янку або завдав би ?? хановi Менгу в наругу. - То й вiдомсти йому! - А додому? Я ж хочу, як тiльки снiг з землi, вирушити в путь! - Ранiш, нiж настане лiто, в дорогу ви не вирушите. Та й я не пущу вас,- тож i буде час. - Доживемо - побачимо, дай, Боже, дожити! Бачман хотiв щось вiдповiсти, але тут раптом вiд селища долинув тривожний голос: - Добрине, Добрине! Мерщiй сюди! Швидше! - Що там? Янка? Що з нею? - кинувся Добриня, хапаючи кошiль з рибою.Ходiмо! Мерщiй! Вони поспiшали що було сили. Бiля Добринино? юрти товпилися жiнки i кiлька барим-тачiв. З-за пологу долинав пронизливо-болiсний зойк Янки. Добриня зблiд - кинув кошiль просто в снiг. - О Боже! Що там? Що з нею? - Та не лякайся ти! Нiчого страшного! Родить! - заспоко?в його хтось iз баримтачiв. Добриня зiщулився, мов вiд удару. В головi загуло, серце забухкало молотом. "Родить! Родить! Родить!" - дзвенiло одне-?дине слово. Як усi байдужне ставляться до цього, нiби не розумiють, яке величне i страшне дiйство вiдбува?ться зараз у юртi. Та хiба не ясно, що там вирiшу?ться доля - або буде два життя, або нi одного! Або нi одного! Боже - це ж Янчиного! Янчиного! Янчиногоi Про дитину чомусь йому не думалося. Вiн стиснув зуби i почав подумки молитися, заклинаючи всiх святих захистити ??. "Вiзьмiть усе, що в мене ?, вiзьмiть мою душу, мо? життя, а ?? залиште! Я на все згоден, я все зроблю, аби вона залишилась жива! Я на все згоден! Уб'ю Менгу, уб'ю Домана, на самого Батия кинуся, себе занапащу - аби лиш вона жила! Янка! А якщо тобi треба, Боже, щоб тi дияволи в людськiй подобi залишились живими, то я ?х не зачеплю i пальцем!" Люди ходили, розмовляли, дехто навiть смiявся, а вiн мовчки стояв, утупивши безтямний погляд у темно-сiрий полог юрти. Що там? Як там? Коли пролунав особливо болiсний крик Янки, такий болiсний i незнайомий, що йому здалося, що то не ?? голос, вiн кинувся до юрти. Але жiнки заступили йому дорогу, розкинули руки. - Куди? Не можна! Там стара Тайдолла-хатун - досвiдчена повитуха, там Акбiке та Кутуз-хатун - вони допомагають старiй. Не хвилюйся - все буде гаразд! Вiн покiрно зупинився i в цю мить почув пронизливий крик немовляти. Це змусило його знову кинутись до юрти. - Ну, що там? Як там? Жiнки стенули плечима. - Ось вийде Тайдолла-хатун - скаже. Потерпи! Чрез деякий час вiдкинувся полог - i вийшла Тайдолла-хатун. Це була стара зморшкувата половчанка, яку Бачман пригрiв у загонi заради ?? старостi, умiння шептати, замовляти кров, шукати зiлля та приймати роди. Вона примружилася вiд яскравого сонця, прикрила очi рукою. - Де батько? Добриня кинувся до не?: - Це я... Що там? - Син. - Слава Богу! А Янка? - Жде тебе. - То можна? - Авжеж. Заходь. Добриня вiдкинув полог - зайшов. У юртi було напiвтемне. Праворуч копошилися, прибираючи якесь лахмiття, двi жiнки, посерединi, в кабицi, пригасав вогонь, а за ним, на подушках, прикрита кожухом, лежала Янка - змучена, блiда, однi великi чорнi очi зорiли, як двi достиглi вишнi. - Янко! Люба! - Вiн кинувся до не?.- Як тобi? Вона усмiхнулася безсило-вимушеною усмiшкою, опустила повiки, даючи зрозумiти, що все гаразд. - А... Дмитрик? Вони давно домовились, що коли буде син, то назвуть його Дмитром - на честь дiда. Янка вiдхилила кожуха. У не? бiля грудей лежало щось маленьке, невиразне, закутане у якесь ганчiр'я. Воно випиналося, морщилося, а потiм заверещало: - А-а-у-у!.. А-а-у-у!.. Янка щасливо усмiхнулася, прошепотiла: - Твiй син... Дмитрик... Дмитрусь... Ти радий? Добриня присiв бiля не?, погладив розкиданi по подушцi скуйовдженi коси, поцiлував у гарячий лоб. - Любi мо?, дорогi мо?! Голос його здригнувся, i, щоб стримати сльози, вiн прилiг поряд i обережно обняв обох - Янку i сина.- Ви ?дина моя надiя, ?дина радiсть i втiха у цьому холодному, жорстокому свiтi! 6 Весна видалася затяжна - з хуртовинами, з холодними дощами. Худобу та овець баримтачi по?ли, а коней, схудлих, вилинялих, берегли, бо який же баримтача без коня? Лише у травнi настало тепло, i з землi пругко шугнула до сонця молода трава. Люди повеселiли, кобилицi почали жеребитися, а огирi - набиратися тiлистостi. Добриня готувався до вiд'?зду: лагодив збрую, взуття та одяг, обрiзав коням копита. Бачман охолодив його. - Куди? Невже забув, що ми домовилися пополохати Бату-сарай? Через тиждень вируша?мо - менi кожен джигiт дорогий! Зробимо на?зд, вiдомстимо сво?м кривдникам, а тодi - будь здоров! ?дь! Добриня знiяковiв. - Та нi - не забув я. I зараз бачу, як Доман б'? князя Михайла п'ятою пiд груди, мерзотник. I зараз перед очима киплячий казан, куди туленгiт кида? немовля - доньку боярина Iллi. Як таке забути? А ще ж хочеться випустити з хизарiв наших товаришiв. Хто захоче тiкати - нехай тiка?. Може, комусь пощастить урятуватися... Бачман прояснiв на лицi. - Молодець! А я думав, ти хочеш покинути нас. - Готуюся. Прийде час - покину. Тягне додому. Особливо - Янку... Та й нелегко ?й, бiднiй, тут з дитиною. - А там хто ?? жде? - Бiльше всього, що нiхто. Але все ж - батькiвщина, сво? люди. Гадаю, не всiх же Батий винищив... - А менi й тiкати нiкуди,- сумно похилив голову Бачман.- Голий степ залишився. Iз родичiв хто в землi лежить, хто травою прорiс непохований, а хто в неволi знемага?... Пропало мо? плем'я кипчацьке, навiки пропало... За це мщу i мститиму, поки й житиму! Добриня обняв його. - Я з тобою, Бачмане? У мене теж душа пала? помстою! Але минуло ще два тижнi, перш нiж Бачман вирiшив виступати. Лише наприкiнцi травня, дiждавшись, коли мiсяць зник з небесного овиду i ночi стали темнi, вiн у кошi залишив тих декiлько жiнок, що прижилися в загонi, та двох пiдстаркуватих баримтачiв i зi сходом сонця вирушив у путь. Поки виходили з лiсу, ?хали вдень, а далi, в степу, де на пишних травах нагулювали весняний жир табуни коней, череди худоби та отари овець, яких доглядали чабани, тiльки вночi. Бачман боявся, щоб хтось не доскочив до Бату-сарая ранiш за нього i не попередив монголiв про напад баримтачiв. Усiх, хто траплявся по дорозi, знищував без жалю. На четвертий день пiдiйшли до Бату-сарая. До вечора пересидiли в густих заростях на березi степового озера, пасли коней, гризли суху бастарму та в'ялену рибу, вiдпочивали. А коли стемнiло, Бачман сказав: - В Бату-сарай вiд'?демо тихо - без шуму i галасу. Кутуз iз сво?м десятком поверне до хизарiв, знiме сторожу i випустить на волю наших братiв по нещастю - боголiв. Качир-укуле з першою пiвсотнею погромить майдан-хан. Ти, Добрине, сам зна?ш, де шукати свого ворога. Даю тобi на допомогу п'ятьох джигiтiв. А я з другою пiвсотнею спробую пробитися до становища хана Менгу... Бийте i палiть! Не милуйте нiкого! Чим бiльше грому-погрому, чим бiльше галасу i крику, вогню i кровi, тим бiльше страху наженемо на ворога! За цим ми i ?хали... У бiй з вiйськом Батия не вв'язуватись! Головне - пополохати бузувiрiв i без втрат повернутися назад. Вiдступати будемо окремими загонами - по десятку, по пiвдесятка. Вiдступати рiзними шляхами, щоб збити переслiдувачiв зi слiду. По дорозi хапайте з табунiв свiжих коней i мчiть додому якомога швидше!.. А тепер - у путь! I хай вам щастить! До самого мiста ?хали поволi. Поодинокi подорожнi у темрявi приймали ?х за ханський вiйськовий загiн i не звертали на нього нiяко? уваги. Але при в'?здi дорогу ?м перегородив караул - десяток нукерiв. - Гар-гар! Хто такi? - Рубайiте ?х - i вперед! - гукнув Бачман. В нiчнiй темрявi гостро блиснули кривi шаблi - хтось охнув, хтось крикнув, хтось упав у дорожню пилюку. Дво? кинулись до хатини-мазанки - пiдперли зсередини дверi. До них не стали добиватися, а вдарили коней - чвалом помчали по безлюдних вулицях заснулого мiста. Бiля майдан-хану роздiлилися. Кожен загiн повернув у свiй бiк. Хоча нiч була безмiсячна, але зорi густо висiялися на голубому небi, i Добриня безпомилково знайшов шлях до пригiрка, на якому одиноке бовванiла Доманова юрта. Там зупинилися. - Жiнок i дiтей не чiпати - менi потрiбен лише господар,- попередив Добриня.- 3 ним я хотiв би побалакати наодинцi! Вiн шарпнув полог юрти i гукнув у темний отвiр: - Домане, виходь! Зсередини почувся стривожений голос: - Хто там? - Виходь - це не надовго! Сiм'я хай спить, а ми перекинемося кiлькома словами! Доман запiдозрив шось лихе. Чи то голос видався йому знайомим, чи серце завiщувало небезпеку, але вiн раптом схопив шаблю, пропоров гострили лезом задню стiнку юрти i вискочив у нiч. На його нещастя, на високому пригiрку нiде було сховатися: на тлi зоряного неба яскраво вимальовувалася його темна достать. - Вiн там! Вiн тiка?! - скрикнули джигiти. Добриня кинувся услiд за ним. Та тут же почув, як над його вухом щось тонко цьвохнуло. Доман враз спiткнувся, замахав руками i вдав лицем у землю. Добриня пiдбiг до нього. Доман лежав непорушно - в його спинi стирчала довга монгольська стрiла, випущена вправною рукою половця-баримтачi. - Ах, шкода! - забiдкався Добриня.- Вбили ви його, хлопцi! А я ж так хотiв з ним по душах поговорити! - То, може, увесь виводок прикiнчити? - Нi, нi, не треба! Чим завинили жiнки та дiти? Ми сво? зробили, а тепер - гайда звiдси! - I Добриня скочив на коня.- За мною! Тим часом Бату-сарай закипiв, завирував. Раптовий i нежданий напад баримтачiв, що з громом мчали вулицями i зносили голови тим, хто зустрiчався на шляху, розбудив усе мiсто. Пролунали розпачливi крики, спалахнули пожежi, розривалися вiд гавкоту собаки. Добриня з товаришами щасливо вибрався з розбурканого мiста i помчав у темний нiчний степ. 7 Бачман прибув у кiш з кiлькома баримтачами останнiм. Вид його був стомлений, заклопотаний. Кинувши поводи коня джурi, вiн пiдiйшов до гурту. - Ну, що, браття, загиблих нема?? - Нема?. Всi живi й здоровi. - Це добре. Але погано те, що за нами женуться. - Як? Хто женеться? - стривожилися баримтачi. - Не знаю, хто женеться. Може, сам Менгу, бо ми попатрали його людей, як хотiли, а може, хтось iнший. Та не ма? значення, хто женеться. Важливо, що за нами йде слiдом тисяча, якщо не бiльше, во?нiв. Нас вони не помiтили, але йдуть сюди. - Що ж робити? ?х тисяча, а нас сотня якась. - Тiкатиi I негайно! - Куди? - На той бiк Iтилю - в Чорний лiс. - Отже, все майно кидати? - Все кидати! Берiть лише коней, зброю, трохи ?жi та пузирi для переправи! Iдiть - збирайтеся! Всi кинулись до юрт та до коней. Добриня пiдiйшов до Бачмана. - А як же менi? Як переправити на той бiк Янку з дитиною? Бачман на коротку мить задумався. Потiм витяг з кишенi срiбну пластинку - поклав собi на долоню, простягнув Добринi. - Iншого часу, може, не буде,- вiзьми тепер. Це - пайцза. Я вiдiбрав ?? в одного ханського посланця. Менi тепер вона нi до чого, а тобi з Янкою, може, пригодиться. Хто ?? ма?, той знаходиться пiд ханським захистом. Всi зобов'язанi допомагати йому а дорозi - давати притулок, ?жу, коней. Добриня взяв. На пайцзi з одного боку ширяв, розпростерши крила, степовий орел-беркут, а з другого чорнiли якiсь чужi незнайомi письмена. - Дякую, Бачмане. Але перш нiж я скористаюся нею, ми з Янкою повиннi перебратися на той бiк. Я перепливу. А Янка? Бачман похмуро вiдповiв: - Там побачимо. Iди - збирайся! Добриня збирався недовго. Посадив на коня Янку з Дмитриком, собi до сiдла приторочив сакви з бастармою та кожухами i пiдiйшов до гурту. Всi вже були в зборi. Бачман стрибнув у сiдло. - Вперед! За мною! ?хали понад берегом до самого вечора. Коли сонце ось-ось мало заховатися за протилежний берег Iтилю, покритий густим лiсом, зупинилися. - Тут будемо переправлятися! Надимайте пузирi - прив'язуйте коням до попрут, а одяг та зброю - до сiдел, берiться за хвости - i на той бiк! А хто бо?ться за хвоста - тримайтеся за сiдло чи за стремено! - повчав Бачман тих, хто не знав половецьких звича?в, а потiм шдiйшов до Янки та Добринi.- Не бiйтеся - це не страшно. Для малого зробимо плотик iз сухого очерету - прикрiпимо до сiдла. Всi почали готуватися до переправи. Для половцiв це було звичне дiло. Вони швидко понадимали висушенi кiнськi та коров'ячi пузирi, поприв'язували ?х до попрут, одяг i зброю - до сiдел i вступили в воду. Бачман наламав сухого очерету - зв'язав невеликий, але товстий плотик iз заглибиною посерединi, прикрiпив до сiдла. Янка поклала туди Дмитрика, що випинався i пхикав, припнула хусткою, перехрестила. - Ну, з Богом, Янко,- сказав Добриня.- Ти попереду, а я з Дмитриком за тобою! Не бiйся! Янка заплакала. - Якщо зi мною щось станеться, ти ж, Добрику, не кидай його! - прошепотiла крiзь сльози.- Бережи синочка нашого! Добриня обняв ?? i подав довгого кiнського хвоста. - Тримайся мiцнiше! Ну, йди! Я буду поблизу! - i завiв коня в воду. Янка попливла. Добриня, тримаючись за стремено, вступив у воду теж i поплиз услiд за нею. Попереду виднiлися кiнськi та людськi голови, а також надутi пузирi. Швидка течiя пiдхоплювала i несла ?х все навкiс - до протилежного берега, що поволi наближався i наближався, аж поки ноги черкнули раптом по твердому пiщаному дну. На сухе вибралися всi. Люди тремтiли вiд холоду, швидко одягалися. Янка закуталася в кожуха - годувала Дмитрика, а Добриня дивився на них, i йому раптом стало моторошно вiд думки, що мiг ?х утратити. Яко? небезпеки уникли вони! Невже доля захища? ?х? Раптом пролунав чийсь крик. - Дивiться! Дивiться! Мунгали! Всi глянули на той бiк. Там стояло кiлька десяткiв вершникiв, а до них ви?здили з лiсу все новi й новi сотнi. Скоро вони запрудили весь берег. - Прокляття! - вигукнув Качир-укуле.- Вони таки наздогнали нас! - Нi, поки що не наздогнали,- заперечив Бачман.- Уже почина? темнiти - i вони не посмiють сьогоднi перепливати Iтиль. Отже, ми ма?мо в запасi цiлу нiч! Збирайтеся - i в путь! Вгору понад Iтилем! Вiдiрвемося вiд них! 8 Два днi i двi ночi тривала втеча. Люди зголоднiли, конi вибилися iз сил. Потрiбен був хоч невеликий перепочинок. Ви?хавши на широку трав'янисту галявину, що полого спускалася до берега, Бачман зупинився. Накази його були короткi. - Рiжте коня, розкладайте багаття - печiть м'ясо! Вiдпочива?мо до полудня, а потiм - далi в путь! Коней напо?ти - i хай пасуться! Качир-укуле i Кутуз, вилiзьте на найвище дерево i спостерiгайте за ворогом - вiн iтиме берегом, по наших слiдах! Незважаючи на втому, баримтачi миттю кинулися виконувати наказ. Однi забили охлялого коня, почали бiлувати, другi назбирали сушняку i розвели вогонь, третi погнали коней на водопiй, а потiм пустили на пашу. Качир-укуле з молодим спритним Кутузом подерлися на високого дуба. А стара Тайдолла-хатун, буркнувши щось собi пiд нiс, побрела в лiс шукати цiлющого зiлля. Добриня пiдiйшов до Бачмана, що стояв на пригiрку i, склавши руки на грудях, задумливо давквся на воду i на продовгуватий, порослий лiсом острiв, посерединi якого вивищувався стрiмкий шпиль. - А може, нам не триматися купи, а розсiятися на якийсь час - на день, два чи тиждень? А потiм зберемося у домовленому мiсцi. Як, Бачмане? - Я думав про це,- Бачман пiдвiв голову.- Але вся бiда в тому, що для нас цей лiсовий край незнайомий. Розсi?мося - i не зберемося. А поодинцi загинемо. - I це правда,- погодився Добриня. У Бачманових очах спалахнула якась iскорка. - А ось ти з Янкою можеш тепер вiдокремитися вiд нас. Дамо вам шмат м'яса, запасного коня - i рушайте на захiд сонця! Думаю, переслiдувачi не поженуться за вами, а швидше - за нами. Добриня заперечив: - Бачмане, як ти мiг подумати таке! Хiба можу я пiсля всього, що ми пережили разом, покинути тебе i товариство в цей скрутний час? Тут з дуба долинув голос Качира-укуле: Бачмане, ти бачиш острiв перед собою? - Бачу. - А пiщану косу, що веде туди, бачиш? - Hi - Ну, як же! Нам зверху добре видно ?? крiзь воду. Менi зда?ться, там не глибоко! Май це на увазi! - Що саме? - Чи не перейти нам на острiв та не пересидiти там, поки мунгали пiдуть далi вгору? Як ти гада?ш? Бачман замислився, потер лоба. Потiм сказав: - А що - думка розумна! Переховатися там, поки переслiдувачi пiдуть далi, а тодi гайнути в глиб лiсу. Як ти, Добрине? - А в пастку не потрапимо? Бачман здвигнув плечима. - Ми й на березi можемо потрапити в пастку. ?хню розмову перервав стривожений голос Качир-укуле. - Мунгали! Бачмане, мунгали! Всi завмерли. Страшна вiсть приголомшила навiть завжди незворушного Бачмана. Нiхто не ждав переслiдувачiв так швидко. - Далеко? - Нi, там, де в Iтиль впада? струмок, який ми нещодавно перебрели. - Це зовсiм близько! Звiдти ?м острiв видно? - Не видно: вони ще за лiсом, у долинi. - Тодi злазьте швидше - i на острiв! Не гайтеся! Вмить табiр зворушився, заметушився. Баримтачi хапали коней, стрибали в сiдла. Про м'ясо, що шипiло, сичало, шкварчало i обуглювалося на дубових рожнах над вогнем, нiхто й не згадав. Бачман здибив коня. - Качир-укуле, ?дь попереду - показуй, де коса! Всi тут? Нiхто не залишився? - Всi, всi! - гукнув хтось позаду. - Тодi - вперед! На острiв! Качир-укуле показував дорогу. Пiщана коса була тверда, i конi йшли легко, лиш подекуди занурюючись у воду до загривка. I нiхто з утiкачiв нi разу не оглянувся назад, туди, де догасало вогнище. А там, якраз тодi, коли вони досягли острова, iз лiсу з оберемком зiлля вийшла Тайдолла-хатун. Зiлля випало з ?? рук. - О сили небеснi! Я залишилася сама! - простогнала стара, опускаючись на землю.- Куди ж тепер менi подiтися? Вона безтямно дивилася, як баримтачi пiднiмалися на острiв i зникли в густих хащах верболозу. ?й стало страшно: тривожна тиша окутала ?i. Що робити? Перебрести протоку? Але ж вона не вмi? плавати. Кричати? Та хто ?? почу? на такiй вiдстанi? Тайдолла-хатун припала до землi i по-старечому тихо заплакала. Вона i в думцi не допускала, що ?? залишили навмисне. Сама винна! Сама! Нiкому не сказала, нiкого не попередила - i гайнула в лiс, мов дурне дiвчисько! Вона довго лежала, не маючи сили пiдвестися. Навiть дражливий запах смаженого м'яса, що доносився вiд багаття, не зумiв пiдняти ??. I тiльки тодi, коли десь поблизу почувся тупiт копит i гул голосiв, позадкувала в кущi. Але не встигла сховатися, як на галявину викотився загiн вершникiв. Татари! Матiнко! Вона схопилася, щоб тiкати, але тут же впала: неслухнянi ноги заплуталися в бур'янi. Джигiти наздогнали ??. - Гей, вставай, стара! Вставай! Кланяйся хановi Менгу i його братовi хановi Бучеку, стара карга! На галявину ви?хали на баских конях кiлька багато одягнутих вершникiв. Джигiти кинули стару ?м до нiг. - Менгу-каане, це табiр баримтачiв. Вони щойно були тут, навiть не встигли м'ясо зняти з рожнiв - так дременули. Менгу оглянувся довкiл. Вогнище, м'ясо на обгорiлих рожнах, витолочена трава, свiжий кiнський кiзяк - все свiдчило, що недавно баримтачi справдi були тут. Аде в який бiк вони втекли? Слiди повсюди: i на горбi, i на бережинi, де конi паслися, i на вогкому пiску, де ?х напували. - Куди втекли тi розбiйники, стара? - спитав вiн Тайдоллу-хатун. - Не знаю, каане. - Як не зна?ш? Ти ж бачила! - Я була в лiсi - збирала зiлля. - Та бреше вона,- хльоснув нагайкою Бучек.- Нукери, припечiть ?й ноги жаром - це одразу розв'яже ?й язик! Вони схопили жiнку попiд руки - поставили на купу жару. Пронизливий зойк розлiгся на галявинi. - Куди вони по?хали? Кажи! - Туди, туди! - затанцювала на жару Тайдолла-хатун. ?? пiдняли, витягли з вогнища. - Куди - туди? - На острiв,- прошепотiла вона, падаючи на землю.- На острiв! Менгу не повiрив. - На острiв? Уплав? - Нi, там мiлко. Менгу не повiрив. - Не може бути! Ану, перевiрте! Кiлька вершникiв кинулись у воду - направилися в бiк острова. Пiд кiнськими ногами було твердо. - ?! ?! - радiсно загукали вони.- Коса! Тут коса! - Тодi - туди! Вперед! - гукнув Менгу.- А цю стару - стережiть! Бояiсно-протяжний крик Тайдолли-хатун долинув до острова. Баримтачi кинулись на берег, розгорнули кущi - i завмерли: прямо на них по косi переправлявся великий загiн монгольсько? кiнноти. - Прокляття! - вигукнув Качир-укуле.- Це я пiдвiв вас усiх, браття! Вiн у вiдча? вдарив себе кулаком по головi, рвонув за чуба. Всi промовчали. А Добриня сказав: - Хан Менгу! Це його тумен, його знамена! Та ген вiн i сам - позаду! Що робитимемо, Бачмане? Потемнiвши на лицi, Бачмаи довго мовчав. Бiль зсудомив йому рота. - А що тут зробиш? - зiтхнув важко.- Будемо битися! До останнього! Iншого виходу у нас нема?! Приготуйте луки! Монголи швидко наближалися. Вже видно оскал кiнських пик, вузенький прищур вершникiв. Сто крокiв, п'ятдесят... - Стрiляйте! - крикнув Бачман i перший випустив стрiлу. Кiлька десяткiв ворогiв упало в воду, iншi враз пригнулися, закрилися круглими щитами, ударили коней. Здалеку пролунав голос Менгу: - Вперед, баатури! Вперед! Порубайте мерзенних псiв! Схопiть розбiйника Бачмана! Не звертаючи уваги на втрати, монголи ринули до берега, прорвалися крiзь верболiз i вихопили шаблi. Баримтачi зчепилися з ними в рукопашну, але монголiв прибувало все бiльше i бiльше, аж поки не стало десять проти одного, сто проти десяти, тисяча проти ста! Баримтачi поволi вiдступали в середину острова, на галявину, де паслися ?хнi конi. Розстрiлявши всi стрiли, Добриня кинув непотрiбного тепер лука i витягнув шаблю - зчепився з дебелим довгоруким нукером, що, хижо вишкiривши зуби i вiдбиваючи випад супротивника, хрипко верещав: - Гар-гарi Назад, назад! Добриня таки дiстав його, коли, повiривши в близьку перемогу, вiн безоглядно кинувся вперед i занiс шаблю над головою. Тут же вiн наткнувся на гостре вiстря, що прохромило йому горло, захарчав i впав пiд ноги переможцевi. Та збоку налетiв ще один. Шабля його уже занесена високо над головою. Ще мить - i... Пiд цей невiдворотний удар Добриня встиг пiдставити свою шаблю. Двi шаблi заскреготали, викресали iскри - i обидвi переломилися навпiл. Монгол ошкiрився i потягнувся до шокпара, що телiпався при боцi. Очi його зловiсне блиснули - вiн наперед смакував близьку перемогу. Добриня кинув оком - де взяти зброю? У поверженого ворога? Так той упав незручно на свою шаблю - i нiколи нагинатися, щоб витягти ?? з-пiд мертвого тiла. А ворог поспiша? - пiднiма? свою дубову довбешку, утикану залiзними гостряками, ступа? крок наперед... Кiнець, дума? Добриня i, як ввi снi, бачить Качира-укуле, що набiга? ззаду на нападника i одним махом шаблi зносить йому голову. Кричить: - Тiкай! Рятуй Янку i сина, якщо зможеш! Бо ми всi загинемо... Тiкай! I - прощай! - i знову кинувся в гущу бою. Добриня вiдступив у кущi. Нiхто його не помiтив i нiхто не погнався. Тут вiн зупинився, передихнув. Де ж шукати Янку? Перед бо?м вiн залишив ?? з дитиною на руках у заростях бiля шпиля. Добре, якщо там, а якщо десь заховалася? Прогортаючи високий бур'ян i кущi, обминаючи корявi стовбури старезних верб, вiн рушив обережно. Нiде нiкого. - Янко! - окрикнув упiвголоса.- Янко! Десь почувся шурхiт, пролунав неясний голос, але все покривав гамiр бою. Добриня пройшов до самого шпиля. Ось i тi дерева, в тiнi яких залишив Янку, ось i мiсце, де вона сидiла на кожусi, годуючи дитину. Але знову - нiде нiкого! По серцю прокотився холодок. - Янко! - скрикнув дужче, стривожено. I тут iз гущавини, прогортаючи туге гiлля калини, переплетене хмелем та ожиною, визирнула Янка. - Добрику? Ти? Ми тут! - Вона гримала Дмитрика, що заснув у не? на руках.- Боже! Ми вже й не думали, що побачимо тебе живим! Що там робиться - жах! Добриня схопив дитину. - Тiкаймо звiдси! Швидше! - Куди? - Я й сам не знаю. Десь треба заховатися. Бiй уже затиха?, i мунгали шукатимуть тих, хто залишився живий.- Вiн оглянувся довкола.Полiземо на скелю! Може, там знайдемо кри?вку, бо тут нас вiдразу знайдуть! Вiн рушив довкола шпиля. Твердi вапняково-глинистi стiни майже прямовиснi - не вилiзеш. ?х обступили дерева, кущi, затiняючи вiд сонця i допитливих очей. А це що? Зда?ться, стежечка? Нi, не стежечка, а крутий схил, по якому можна здертися майже до вершини. Вiн подерся по ньому угору, чiпляючись вiльною рукою за кущi. Янка лiзла за ним. Останнi кiлька крокiв були найважчi - по майже прямовиснiй стiнi. Але тут ?м пощастило: стiна була поснована цупким корiнням, що звисало то нижче, то вище, як мотузяна драбина. Ступаючи з кореня на корiнь, вони вилiзли на вершину i оглянулись. Шпиль був невеликий, майже круглий в обводi, порослий травою, бур'яном та кiлькома вузлуватими деревами. Заховатися тут нiде, вся надiя на те, що монголи не захочуть здиратися сюди. Вони прилягли над кра?м обриву i з-за густих заростей бур'яну почали стежити за тим, що робиться внизу. Бiй поволi ущух. Посерединi острова, на галявинi, лежали мертвi, стояв гурт полонених баримтачiв, оточених переможцями, з кущiв доносилося болiсне iржання пораненого коня. На галявину ви?хали Менгу i Бучек. - Полонених - сюди! - гукнув Менгу. Нукери пiдвели полонених, поставили перед ханами. Було ?х всього тринадцять чоловiк, i всi пораненi. "Тринадцять живих iз ста тринадцяти! - подумалося Добринi.- I всi пораненi, ледве тримаються на ногах. У Бачмана розсiчена щока, iз руки теж юшить кров". - Хто з вас Бачман? - голосно спитав Менгу.- Чи вiн загинув? Усi мовчали. - Виходить, вiн загинув? Знайдiть його мертвого! - Нi, я живий! Я Бачман! - гордо пiдняв голову ватаг баримтачiв. - О! - радiсно вигукнув Менгу.- Отже, ти живий! Тебе ж менi i треба! - i кинув нукерам: - Решту вiдведiть убiк i вiдрубайте голови всiм! А цього тримайте мiцнiше! З цим буде окрема розмова! Нукери потягли полоненикiв пiд лiс, i вони зникли з поля зору за деревами, що росли довкруг шпиля, через що Добриня не побачив, як страчують нещасних, тiльки почув ?хнi крики, що раптово обривалися. Тривало це зовсiм недовго. Хiба багато треба, щоб зiтнути дванадцять голiв? Коли крик останнього страчуваного обiрвався i настала тиша, Менгу сказав: - А тепер приступимо до найголовнiшого... Нукери, ось перед вами ватаг мерзенних баримтачiв, що вкоротили вiку багатьом вашим товаришам, Бачман! Вiн грабував наш; улуси, вбивав подорожнiх купцiв, захоплював табуни та отари, хотiв спалити Бату-сарайi Йому мало зняти голову! Його треба скарати лютою смертю! Ведiть коней - розiрвемо його на чотири частини! Кiлька нукерiв кинулись виконувати його наказ. А Бачман випростався, безстрашно глянув на невисокого пласколицього супротивника i сказав: - Менгу, ти - хан, i я - хан! Так, я був ханом багатолюдного i гордого кипчацького племенi ольбурлик, яке ти не просто пiдкорив, а знищив, зiгнав з землi, розсiяв по свiту! Я мстив тобi за це! Я не розбiйник, не злодiй, я - месник! Я боровся за справедливе дiло! А ти хочеш розiрвати мене кiньми, як останнього злодiя! Ти зараз на конi, але пам'ятай, що доля - рiч примхлива: сьогоднi ти розiрвеш мене, а завтра хтось, посланий Небом, розiрве тебе! Подумай про це! Менгу закам'янiв. Довго мовчав. Потiм повернувся до молодшого брата, сказав коротко: - Бучеку, зiтни йому голову! Той думав недовго: вихопив з пiхов шаблю i одним махом зняв голову вiльнолюбному половецькому хановi Бачману. - Нукери,- звернувся до во?нiв Менгу,- ми виконали повелiння Бату-каана - знищили зграю розбiйникiв, що пiдняли руку на владу й?ка-монголiв! I так буде з кожним, хто не пiдкориться нам!.. Гляньте - чи не залишився хто живий, чи не сховався в пота?мному мiсцi? - Нiхто не сховався, каане! Всi знищенi! Ми понишпорили по лiсу i по узбережжю - жоден собака не врятувався! - вiдповiли нукери. - А на горi, на скелi? - показав на шпиль камчею хан Бучек. Менгу оглянувся, очима провiв по бронзових обличчях во?нiв. Погляд упав на важку постать Жадiгера. - Ти! Поглянь - що там? Жадiгер вклонився i поспiшно метнувся виконувати ханський наказ: швидко подерся на гору. ...Упiзнавши Жадiгера, Добриня здригнувся. Ось вiн - кiнець! Для нього, для Янки, для маленького нещасного Дмитрика. I вiд чи?? руки? Вiд руки Жадiгера! Судьба? Вiн стис кулаки, а ще мiцнiше - зуби. Хоч би що-небудь було - шабля, чи спис, чи лук! Так нiчого ж! Навiть замашно? ломаки нема?. А що зробиш голими руками? Тим часом Жадiгер, дарма що неповороткий, мов ведмiдь, уже здерся на пiвтори, ось-ось буде тут. В цю мить запручався, запхикав Дмитрик. - Погодуй його! - шепнув Добриня.- I вiдступи назад! Дмитрик замовк, припав до маминих грудей, смачно зацмокав. А Добриня поглядом занишпорив довкола. Що б його знайти - камiнь, замашну палицю, гiлляку, щоб приголомшити ворога, коли вилазитиме на шпиль. Нiде - нiчого! Пiдняв очi вгору, на дерева, i побачив на одному з них надламаний сук. Пiдскочив, ухопився - вiдламав. I тут же гiрко посмiхнувся: сук дiйсно важкий, замашний, та чого вiн вартий супроти тисячного загону хана Менту? От уже справдi - потопаючий хапа?ться за соломину! Вiн поспiшив на край обриву, але щойно порiвнявся з Янкою, як iз-за бур'яну виткнулася Жадiгерова голова. Потiм Жадiгер висунувся вище, в руках тримав лука з накладеною стрiлою. ?х роздiляло якихось десять крокiв, ?хнi погляди зустрiлися. З несподiванки Добриня зупинився, мимовiльно лiвою рукою обняв Янку, а правою щосили стиснув свiй недолугий сук. Що вiн проти лука? Мовчанка тривала довго. Так довго, що Добриня встиг пригадати все сво? життя - i Калиновий Кут, i половецьку неволю, i Ки?в, i монгольську неволю. Все це промайнуло в головi, пропливло перед очима, як сон, як видiння. ? весь цей час вiн не спускав очей з Жадiгера, плоске, вилицювате обличчя якого було застиглим i холодним. Тiльки в розкосих чорних очах щось ворушилося: мов загоралося i тут же пригасало. Жадiгер поперемiнне зиркав то на Добриню, то на Янку, то на немовля, що, випинаючись; ссало грудь. Що вiн думав при цьому? Якими вони йому видалися? Наляканими? Зацькованими? Приреченими? Чи пригадалося, як Добриня вирятував його з холодно? ополонки, коли донська вода затягувала його пiд лiд? Мовчанка затягнулася. Нарештi знизу долинув нетерплячий голос Менгу: - Ну, що там? ? хто? Жадiгер розширив очi, мов попереджував Добриню, щоб мовчав, а потiм кинув хановi коротко i твердо: - Тут нiкого нема?, каане! Зовсiм нiкого нема?! Менгу сердито гримнув: - То чого ж там стовбичиш? Злазь! Поки вiтер не нагнав води у протоку, будемо переправлятися на материк! Жадiгерова голова зникла. Добриня з Янкою перезирнулись. Смертельний жах скував ?хнi вуста. - Хто то був? Чому вiн не стрiляв? - нарештi прошепотiла Янка. Тамуючи дрiбний дрiж у всьому тiлi, що бив, мов пропасниця, Добриня так же тихо вiдповiв: - Ти не впiзнала? То був Жадiгер. В його душi прокинулась совiсть! Щось людське засвiтилося в його поглядi. Лише над вечiр, коли все вiйсько хана Менгу переправилося з острова на материк i пiшло по берегу Iтилю на пiвдень, вони спустилися зi шпиля. Тут, унизу, повсюди лежали заюшенi кров'ю баримтачi. Пострiлянi, порубанi, з розтрощеними головами. - Боже, який жах! - простогнала Янка.- Який жах! Усi загинули! Добриня вивiв ?? на берег, подалi вiд страшного видовища, помостив кожуха. - Посидь тут. А я скоро вернуся. Вiн сподiвався, що нукери, поспiшаючи, не все пiдiбрали на полi бою. I не помилився. У заростях знайшов лука i кiлька десяткiв стрiл, пiд одним з убитих - шаблю, яку той, падаючи, прикрив сво?м тiлом. Та найбiльшою радiстю була несподiвана зустрiч на протилежному боцi острова з трiйцею коней. Вони мирно паслися на зеленiй бережинi. - Кось-кось-кось! - простягнув до них руки.Кось-кось! Конi попiднiмали голови, нашорошили вуха, довiрливо рушили на той поклик. Всi вони були осiдланi, з саквами на крупах. - Дорогi мо?! - гладив ?хнi гриви Добриня.- Соколики мо?! Як же ви не потрапили на очi тим супостатам? Як вас не знайшли? Тепер ви так станете нам у пригодi! Рятiвники нашi! Вiн вивiв коней на берег, посадив Янку з Дмитриком у сiдло, сам скочив на коня i, тримаючи в руках три поводи, вступив у воду. - Ну, з Богом! Тепер - додому! 10 Два мiсяцi мандрували вони вiд Волги до Днiпра, ?хали манiвцями, обминали битi шляхи, на яких можна було зустрiтися з монгольськими вiйськовими загонами, уникали зустрiчi з пастухами. Лише тодi, коли переконувалися, що отару чи табун коней пасе одинокий старий чабан, пiд'?здили до нього i просили ?сти. I жоден з них не вiдмовив ?м. На Дону Добриня за коня вимiняв кобилицю, що ожеребилася навеснi, i вiдтодi Дмитрик щодня був з молоком. Харчувалися переважно дичиною i рибою, якою аж кишiли довколишнi степи, га?, байраки, рiки та озера. Незайманi, неляканi качки, гуси, лебедi пiдпускали до себе на вiдстань десяти крокiв, особливо на водi, i ставали легкою здобиччю для Добринi. А рибу ловив вiн вершею, яку сплiв з лози, за нiч у не? набивалося карасiв, линiв та сомiв стiльки, що частину ?х доводилося викидати назад у рiчку чи в озеро. Лише на бродi через Днiпро, бiля Зарубинець, смерть несподiвано знову вiйнула на них чорним крилом. Не встигли вони вийти з води, як на березi виросло кiлька вершникiв. - Стiйте! Хто такi! Звiдки i куди пряму?те? Це був караул, що сторожував переправу,- десяток молодих бистрооких джигiтiв. Вони стягнули Добриню з коня, вiдiбрали шаблю та лука. - Чому зi збро?ю? Добриня напружив усi сво? сили, щоб не проявити хвилювання. Розумiв, що вiдповiдi його повиннi бути правдоподiбнi. Невпопад мовлене слово могло занапастити ?х. Думки набiгали одна на одну. - Ми ?демо з Бату-сарая в Бiлгород,- Добриня не захотiв назвати справжньо? мети ?хньо? подорожi.- А зброя в такiй далекiй дорозi вкрай необхiдна - вiдбиватися вiд злих людей, полювати. - З Бату-сарая! З Орди? - загукали здивованi джигiти.- Ой-бой! З самого Бату-сарая! Але старший, немолодий дебелий чолов'яга, шикнув на молодикiв, i тi замовкли. - Хто ж тебе вiдпустив з Бату-сарая? З чийого дозволу ви?хав ти звiдти? Не моргнувши й оком, Добриня випалив: - З дозволу Менгу-каана. Вiн нас вiдпустив з полону. Монголи були враженi. - Самого Менгу-каана? Чим же ти заслужив у нього тако? честi? - Я врятував його на полюваннi. Забив кабана-сiкача, що накинувся на нього. Монголи збентежилися. - I ханська пайцза у тебе ?? - спитав старший, недовiрливо оглядаючи загадкового бородатого незнайомця, що зна? самого хана Менту. - ?,- Добриня пошклубався в кишенях, витягнув срiбну пластинку.- Ось! Старший пiднiс ?? до очей, заглянув на другий бiк. - Си-ло-ю Вiч-но-го Не-ба...- з натугою прочитав початок напису, але далi, не осиливши його, повернув пайцзу навiть з якимось острахом.- На, орусуте! Добриня вiдчув, як страшний тягар скочу?ться з його плiч. Щира дяка Бачмановi, що з того свiту простягнув братню руку допомоги! - А шаблю i лука? - запитав тихо, але твердо глянув у вiчi монголовi. Той кинув сво?м пiдлеглим. - Вiддайте! Добриня вставив ногу в стремено. - Ми можемо ?хати? - ?дьте! Наступнi два днi минули без пригод, а на третiй, пiд вечiр, перебралися через Руту, а потiм i через Либiдь. Це вже були знайомi околицi Ки?ва. До самого мiста - рукою подати. Але зморенi конi ледве тюпали, кволо переставляючи ноги. Та й самi вершники ледве трималися в сiдлах. До того ж серця нили вiд невiдомостi - що ?х чека? вдома? Тому не поспiшали i через Хрещатий яр перебралися, коли вже зовсiм стемнiло. Потрощенi Лядськi ворота, до яких, видно, за цi роки не доторкнулася людська рука, щоб полагодити, поминули мовчкл. Невже в Ки?вi не залишилося жодно? живо? душi? Куди ж ?хати? Де прихилити голову? Переночувати в ру?нах, а вранцi вирушити далi - до Калинового Кута? А там? Хто там залишився? I як бути з Дмитриком? Немовля зовсiм ослабло, йому потрiбнi спокiй, тепла купiль; домашнiй затишок. Хiба воно витрима? новi пере?зди та нiчлiги пiд вiдкритим небом? Добриня мимоволi зiтхнув i, торкнувши вкрай пiдбитого коня, рушив угору, до Софi?. Мiсяць ще не зiйшов, було темно. Пахло тлiном i гаром. По вулицi тьмяно проступали чорнi остови спалених будинкiв та церков. Нi людського гамору, нi собачого гавкоту - пустка кругом! На широкiй Золотоворiтськiй вони зупинилися. Тут теж було темно i безлюдно. Куди ж далi? До кого? До во?води? А хто ?х там чека?? Однак це було для Янки ?дине мiсце на землi, що манило до себе, що снилося ?й щоночi, що притягувало в усi днi ?хнього страдницького життя. ?м обом було страшно. А що, коли надi?, сподiвання зараз розлетяться, як придорожнiм порох пiд вiтром? Що далi? З надi?ю i страхом рушили далi. В останню мить, коли конi вже повертали в знайомий провулок, Добриня кинув погляд на Софiю, що бовванiла на тлi густо-синього неба, i помiтив у ?? вiкнах якесь мерехтливо-примарне сяйво. Вiн притримав коня. Що там? Невже в храмi хтось ?? - Янко, поглянь! - Ой, свiтиться! - скрикнула Янка.- Загляньмо! Вони пiд'?хали до папертi. Розтрощенi дверi - розчиненi. Добриня зiскочив з коня i заглянув усередину. - Тут хтось ?? - спитав неголосно. Нiхто не вiдповiв. Тiльки в глибинi храму, десь бiля кiота, мерехтiло слабке жовтаве свiтiння. Вiн ступив ще кiлька крокiв. - Агей, хто тут? Вiдгукнися! I знову тиша. Добринi стало моторошно. Свiтiння виходило знизу, i з високих стiн на нього раптом проглянули неяснi лики богiв, ангелiв, i архангелiв, i святих. Здавалося, що вони зирили за кожним його кроком. - Свят, свят, свят! - перехрестився Добриня i рушив далi. Ще здалеку побачив перед обiдраним iконостасом, у кiотi, свiчу, що горiла злегка мерехтливим вiд протягу свiтлом. Свiча в розореному, оскверненому чужмицами храмi? В Софi? великопрестольнiй ки?вськiй? Де загарбники викрали все, що можна було взяти з собою? Де порубали прямо на амвонi отцiв церкви? Де з iкон обдерли золото, срiбло та самоцвiти? Де, зда?ться, знищили сам дух народу, на який напали?.. I тут - горить свiча? Звiдки? Чия рука ?? поставила? Добриня раптом вiдчув, як щось здригнулося в його вистражданiй душi, нiби вiдсунулася чорна заслiнка - i в не? ввiрвалося живодайне весняне тепло i свiтло. Хтось у Ки?аi ?! Хтось зостався! Не всi загинули! Хто ж ти - невiдомий? Де ти? Озовися! Добриня оглянувся довкола, i знову - нiде нiкого! Тиша. Та святi на стiнах. Та свiча, що горить серед темно? ночi, як провiсниця благодатi, низпослано? з неба на сплюндровану, залиту кров'ю землю. Однак хтось ма? ж бути! Вiн гукнув ще раз, на цей раз голосно, щосили: - Хто ? в храмi? Озовися! Та нiхто не вiдгукнувся. У вiдповiдь - лише гучна луна прогримкотiла попiд високим кам'яним склепiнням i ще довго вiдлунювалася по темних закутках. Тодi вiн вийшов надвiр i, схвильований, радiсний, притулився головою до Янки, що з сином на руках сидiла в сiдлi. - Там нема? нiкого... Ну, нiкогiсiнько... Але - горить свiча! Отже, хтось ? тут, у Ки?вi! ?! Не всi загинули! Не всi в неволi! А якщо хтось ?, то й нам не дасть загинути!.. ?дьмо - десь переночу?мо, а вранцi дiзна?мося, що тут робиться. - ?дьмо,- погодилася Янка.- ?дьмо до нас... Не все ж там, гадаю, згорiло. Може, залишилося що-небудь,- там i переночу?мо. 11 Почав сходити мiсяць - стало виднiше. За Софi?ю, у напрямку Бiлгородських ворiт, раптом зникли пожарища. Але темнi будинки були похмурi, безлюддii, дихали пусткою, хоч i стояли, як i ранiш, мiцно, непорушно. Однак це вселило в серце Янки якусь надiю. - Боже! Невже?.. Вона боялася вiрити: невже i ?? гнiздо збереглося? Та ось i рiдне дворище. Янка затремтiла, пiднялася на стременах. З-за високого частоколу виднi?ться гонтовий дах боярського терему, над ним шелестить у темрявi твердим листям розложиста, криласта груша, бовванi? над колодязем високий журавель. - Добрику, дивися! - зойкнула Янка.- Невже це не сон? Добриня поторгав ворота - запертi. На стукiт нiхто не вiдгукнувся. Тодi став на сiдло i перемахнув через них, вiдсунув мiцний дубовий засув. Янка в'?хала в двiр, подала йому Дмитрика i, злiзши з коня, перехрестилася. - Слава Богу! Ми вдома! - Потiм узяла маля на руки, пригорнула i заплакала щасливими слiзьми.- Вдома, синочку! Вдома! Правда, нiхто нас не зустрiча?, та вже якось ми тут дамо собi раду. Нiби на цi слова, скрипнули дверi хатини, де мешкала колись двiрня, i на порозi вималювалась невисока темна постать. - Хто там? Що за люди? - почувся стривожений жiночий голос. - Боже, Горпина! - скрикнула Янка.- Горпина! Жива! Жiнка на мить завмерла, потiм сплеснула руками i з криком кинулась до не? через двiр. - А ти... ти.. хто? - Голос ?? здригався, запинався: - Невже?.. Чекай!.. Невже?.. Ти?.. Янка поспiшила назустрiч, вигукнула: - Та Янка ж я! Янка! Хiба не пiзна?ш? Стара виставила наперед руки i, зупинившись, заточилася, ледве втрималася на ногах. - Янко! Яночко! Бояришне! Дитя мо?! Жива! Боже! - шепотiла, аж задихалася.- Та звiдки ж ти? Якими вiтрами? З яких свiтiв? Янка пiдхопила ??. - Потiм, Горпино, потiм... Усе розповiм... Стара помiтила сповиток на руках у Янки. - А це... що? - Це дитина... Мiй синочок - Дмитрик, Горпино,- крiзь щасливi сльози усмiхнулася Янка i, помiтивши розгубленiсть на обличчi старо?, додала: - Ти диву?шся? - А батько його? Де ж вiн? Хто вiн? - Та ось - Добриня... Пам'ята?ш? Стара пiдiйшла до Добринi, повернула його проти мiсяця, довго вдивлялася в бородате обличчя. - Справдi - вiн! Боже, яка радiсть буде бояриновi - Янка знайшлася! Та ще й не сама, а з сiм'?ю! Янка стрепенулася, скрикнула: - То батько живий? - Живий. - Боже, чому ж ти не кажеш! Живий! Де ж вiн? - Та в себе ж - удома... Один вiн зостався. Постарiв, змарнiв та все тужить, тужить... А хiба це поможе?.. Я теж сама залишилася, а дядька Никодима нема?... Я кiлька днiв лежала пiд ру?нами Десятинно? церкви i тiльки чудом вибралася, коли татари вже пiшли з Ки?ва. А дядько Никодим залишився там... Царство йому небесне! - То ходiмо ж! Ходiмо до батька! - заспiшила Янка.Хочу швидше його побачити! Вiн, мабуть, спить? - Та де там - вечорами довго не може заснути. Чита? або пише. А найчастiше - сидить за столом, дивиться в темне вiкно та дума?, дума?... Мабуть, i зараз так. Ходiмо! Бони обiйшли терем. У двох вiкнах з протилежного боку свiтилося. Добриня пiдняв Янку на руках, щоб могла заглянути всередину, i вона припала до шибки. Боярин сидiв за столом, лицем до вiкна. Перед ним у пiдсвiчнику горiла воскова свiчка. Вiн схуд, постарiв, чуб зовсiм посивiв, а погляд колись бистрих очей був тьмяний, непорушний. Плечi пiд бiлою полотняною сорочкою загострилися i опустилися. Велике горе, мов камiнь, придавило старого боярина. Янка голосно заридала. - Тату! Таточку! Во?вода здригнувся, встав iз-за столу, взяв свiчку - i пiдiйшов до вiкна. Пiднiс свiчку до шибки. Янка припала до не? лицем з другого боку. Во?вода вiдсахнувся. Подив, радiсть i страх разом вiдбилися в його очах. - Янка! Донечко моя! - вирвалося у нього з грудей.Не може бути! Янка крiзь сльози усмiхнулася. - Це я, таточку? Я! Боярин охнув i кинувся до дверей. Вони зустрiлися на ганку. Дмитро в лiвiй руцi тримав свiчку, а правою пригорнув дочку, що з голосним плачем упала йому на груди. - Янко! Рiдна моя! Жива! А я так благав Всевишнього! Так благав!.. О Боже, до тебе дiйшла моя молитва! Боярин перехрестився. - Жива, таточку, жива! - А то хто? - боярин завважив темну постать Добринi, але не впiзнав його. - То мiй чоловiк, тату, iз нашим синочком Дмитриком. - Чоловiк? Iз вашим синочком? Мо?м внучком? Та ще й Дмитриком? Боже, яка радiсть! - Вiн посвiтив перед себе, а коли Добриня, тримаючи на руках сповиток з немовлям, пiдiйшов ближче, раптом вигукнув з превеликим подивом: - Добриня! То це ти? - Вiн урятував мене, таточку! Не злiчити, скiльки разiв вiн врятував мене вiд смертi! - знову припала до батька Янка, думаючи, що вiн непри?мно вражений такою несподiванкою. Та той нiби не чув ?? слiв. - Добрине! - вигукнув розчулено.- Сам Бог вибрав тебе, щоб низпослати на мене свою благодать! Дякую тобi, сину, i за Янку, i за Дмитрика! Вiн пригорнув сповиток, присвiтив - i побачив маленького носика, рожевого ротика. Маля мiцно спало. - Таточку, не розбуди! - кинулася Янка, вiдбираючи дитину. Боярин загорнув малого, змахнув сльозу, щасливо усмiхнувся, заспiшив. - Та чого ж ми сто?мо тут пiд зорями? Ходiмо! Ходiмо до хати! Горпино, приготуй нам що-небудь повечеряти. Та води нагрiй - скупати малого! Та розбуди хлопцiв - хай поставлять коней до стайнi! 12 Коли уляглися першi почуття, коли Янка скупала, погодувала та поклала Дмитрика спати, була вже пiвнiч. Аж тодi сiли до столу. Спочатку ?ли мовчки. Вряди-годи Янка i Добриня переглядалися, самi собi не вiрили, що це не сон, не чудо, а все вiдбува?ться наяву - i Ки?в, i боярський терем, що, обiдраний, розграбований, лише якимось щасливим випадком уцiлiв у страшному вирi лихолiття, i живий боярин-батько, i оцi звичнi страви та напо? на столi - запашний житнiй хлiб, гречана каша з пiдливою та тушеною телятиною, холодний, з льоху, сирiвець, божественна медовуха-сита... А коли наситилися, разом вiдклали ложки. Боярин мало ?в, а весь час дивився на них, i в його очах безперервно чи то вiд радощiв, чи то вiд горя каламутилися сльози. Добриня перший порушив мовчанку. - Що ж тут, удома, боярине? Як у Ки?вi? Дмитро його поправив: - Називай мене не боярином, а батьком - так, як звичай велить, сину. Чого вже там! - Пройшли ми, батьку, про?хали всю Переяславську укра?ну i добру третину Ки?всько? - i всюди пустка, всюди розоренi городища, спаленi села, людськi кiстяки бiлiють серед бур'янiв. Чи ж залишилося хоч трохи люду на нашiй землi? У Ки?вi? - спитав Добриня, сприйнявши зауваження Дмитра спокiйно, природно, як належить. Дмитро сумно похитав важкою сивою головою. - Мало що залишилося, дорогi мо?, вiд нашо? батькiвщини. Понищенi також Чернiгiвська, Галицька, Волинська укра?ни. Жодного городища не уцiлiло, окрiм Крем'янця та ще двох-трьох мiст, Данилова, Холма... Церковнi храми нашi оскверненi, села спустошенi, людей поубивано, а багатьох виведено в Орду. Та ви самi це зна?те... Киян залишилася жменька одна. Колись бiльшого i кращого мiста не було на Русi, а тепер з пiвста тисяч, що жили тут ранiш, зiбралося звiдусюди одна тисяча, вiд сили - двi. Хто iз лiсiв, iз ярiв, iз пущ повернувся, хто з неволi втiк та добрався додому... - Отже, народу усе-таки трохи лишилося? Хоч на розплiд... Бо половцiв до ноги вирубано або вивезено в неволю. - Лишився народ, але вкрай пiдсiчений на коренi. Ледве животi?. До того ж кожного року з Канева набiга? орда, хан Куремса робить зi сво?ми баскаками ординський вихiд - збира? податки. I чого тiльки не вимага?! I авариз - податок з урожаю, i капчур - зi скоту, i ямне - на утримання ямщикiв, i кумисне та торосунне - на вино, i дорожн?, i поплужне, i митне, i пам'ятне, i кiнне, i мимо?зне, i на корм, i поклонне, i на ханську ловитву, i на рать, i тамгу - з ремiсникiв... Обдирають так, що смердовi вже восени доводиться пiдтягати поясок... Та не тiльки в цьому бiда. Головна бiда в тому, що нема? у нас майбутнього. Темно попереду. Сил нема?. Тепер хто не прийде з мечем на нас, той i переможе! Втратили ми державу... - Що ж робити? - Одно - вiрити i сподiватися! - То це ви свiчку ставите в Софi?? - А ви бачили? - Помiтили свiтло у вiкнах - заглянули. - Я! За убi?нних i за живих! За тих, хто доходить кiнця свого шляху i за таких, як Дмитрик, що тiльки-но народилися i вже стали рабами! За землю нашу - ставлю щоденно свiчу! Маю надiю. Вiрю. що, може, колись, за сотнi лiт, все змiниться - i плем'я наше розправить крила. - Чи ж розправить? - Болить душа. Лежить на нiй важенний камiнь. Не змогли ми вистояти! Були роз'?днанi - на окремi городища, на окремi князiвства. От i перемiг нас Батий поодинцi, хоч i билися всi мужньо! Побив, погромив, розсiяв по свiту, як римляни - iуде?в. Та вiрю я, що вiдродимося знову! Рано чи пiзно - вiдродимося, розправимо крила! В цьому моя вiра! Бо без вiри, без надi? важко жити! Зовсiм не можна! - Без надi? важко жити.- погодився Добриня.- Я от вiрю, що хтось iз мо?х у Калиновому Кутi врятувався. Ну, хоч одна рiдна душа! Хоч пiвдушi! Дмитровi очi блиснули. - А зна?ш, я був у Калиновому Кутi. Думав, ти вберiгся - то, може, хоч що-небудь дiзнаюся про Янку. I - по?хав... Добриня аж кинувся. - Ну, й що? Що там? Як там? Кого бачили? З ким говорили? - Сестра твоя Ганночка жива... - О Боже! Ганночка! Жива! Яка радiсть! - Побралася з якимось парубком. Кузьмою звати. Уже сина мають - Добрика. I двох iнших Добрикiв усиновили - братових. - Добрикiв! Миланиного сина теж! - вигукнув Добриня.Коли б то тiльки вона знала, бiдна!.. Я по?ду туди! Завтра! - По?деш, звичайно... Ну, не завтра, а по?деш... Але Калинового Кута вже нема? - геть згорiв, зарiс бур'яном, зник. - Зник... А люди? - Трохи врятувалися в лiсах... Зробили собi такi-сякi землянки по крутосхилу над Iрпiнем i назвали нове сiльце Новосiлками, а Калиновий Кут - Старосiллям[120]. - Боже, як за кiлька лiт усе змiнилось! - Так, змiнилося,- похитав головою Дмитро.- Змiнилося так, що бодай i не бачити. Батий завдав нам такого удару, вiд якого ми довго будемо очухуватися. Чи й очуха?мося колись! Упала наша держава - чи й пiдведеться!.. Тут почулося з сусiдньо? хоромини тихе попискування Дмитрика. Чи приснилося щось малому, чи в пелюшках рибки наловив - прокинувся. Янка схопилася, але Дмитро поклав ?й руку на плече - посадив на мiсце, а сам пiдвiвся. - Нi, нi, ви лягайте, бо пiзно вже... А я побуду бiля нього... Постережу... Подивлюся... ...Янка заснула вiдразу. Як тiльки лягла, так i провалилася у сон, мов у яму. А Добриня довго перевертався, душив очi рукою, щоб заснути, намагався знайти в м'якiй, незвичнiй для нього перинi зручне мiсце i не мiг знайти. Сон не йшов, думи, як осiннi хмари, накочувалися одна на одну, тривожили душу. Спогади пливли перед вiдкритими, втупленими у темряву очима - один страшнiший за другий: бо?, кров, неволя... Невже це все було? Було! У це не можна не вiрити, бо минулого з серця не вирвати, не викинути, як непотрiб, за ворота. А от нинiшн? - незбагненне! Нiяк не вiриться, що вони з Янкою та Дмитриком живi, що добралися до Ки?ва, щасливо уникнувши безлiч небезпек, а ще неймовiрнiшим зда?ться те, що во?вода Дмитро живий, i вони тепер мають домашнiй притулок. Це - нiби щасливий сон. А що буде завтра, коли вони прокинуться? Страшнi ру?ни Ки?ва, пустища там, де стояли боярськi та купецькi тереми, кiстяки замiсть живих людей, попiл i тлiн, попiл i тлiн... А попереду - нiчого. Хiба знову - неволя, ярмо чужинське... Вiн так i не заснув. Перед ранком пiдвiвся i вийшов у сiни. З сусiдньо? хоромини, де поклали спати Дмитрика, пробивався крiзь щiлину слабенький жмутик свiтла. Добриня обережно прочинив дверi. Невеличка лозова колиска звiшувалася на вервечках зi стелi посеред кiмнати, перед столом. Дмитрик мiцно спав. Бiля нього на стiльцi, спиною до дверей, сидiв боярин Дмитро - схилив голову на груди i, зда?ться, дрiмав. Дрiмав? Думав? Дивився на внука? Чи священнодiйствував над ним? На столi, в узголов'? малого, у срiбному пiдсвiчнику, горiла свiча, наповняючи боярську хоромину бронзово-срiблястим загадковим свiтлом i запахом воску. Боярин ворухнувся, поволi пiдвiв сиву голову, довго дивився на принишклого внука, що мирно посопував носиком, потiм тихесенько зiтхнув i знов, щось шепочучи, нахилився над ним. Добриня зата?в дихання. Що в тiм зiтханнi? Тривога? Бiль? Чи надiя, що, мов свiча, невгасимо горить у серцi старого во?води? Що в тому шепотi - молитва чи заклинання? Просьба чи грозьба? Хто проникне в чужу душу? Свiча догорiла - почала потрiскувати, пригасати. Дмитро пiдвiвся, простягнув руку до полицi - дiстав другу, припалив вiд гаснучо? i, поставивши у пiдсвiчник, знову опустився на стiлець бiля колиски. Перехрестив ??. Прошепотiв: - Господи! Врятуй онука мого! Спаси надiю мою! Захисти народ наш! Дай йому силу духу i просвiтлiння ума! Не погаси свiчу надi?, що серед темно? ночi жеврi? в його серцi! Бо коли погасне, то всьому - кiнець! Молю тебе, Господи! Благаю тебе! 13 Тиждень Добриня з Янкою вiдпочивали пiсля виснажливо? дороги, вiд'?далися на во?водиних харчах, приводили себе до людсько? подоби. I вели з во?водою безконечнi розмови. Вiн розповiв про свiй вимушений похiд разом з Бати?м до Галича та несподiване повернення до Ки?ва, а вони - про сво? поневiряння в зимовому полi, про Янчину хворобу та зустрiч з Iллею, з Марiам, про ?хню загибель та загибель князя Михайла. Загибель Iллi, його жони та ?хньо? доньки Настунi, а сво?? внучки, Дмитро пережив важко, нiби ця люта смерть сталася щойно, на його очах. Вiн був геть сизий, а тепер просто побiлiв. Ще зовсiм недавно кремезна його постать враз згорбилася, а крутi плечi опустилися, загострилися. Важке горе на виду у всiх гнуло його до землi. Так минув тиждень. А в суботу пiсля снiданку Дмитро сам запропонував вийти в мiсто. Приспавши малого i залишивши його пiд наглядом Горпини, пiшли втрьох - спочатку в Володимирiв город. - Вiдвiда?мо наших,- сказав во?вода. Дивно i моторошно було йти зовсiм безлюдними вулицями. Нi людського гомону, нi тупоту кiнських копит, нi собачого гавкоту - пусто i тихо. Лише бiля Софiйських ворiт, розбитих Батиевкми пороками, замаячили якiсь двi постатi, та й вони швидко зникли у бiчному провулку чи в якомусь спаленому дворищi. - Нiхто не селиться на Горi,- пояснив Дмитро.- Хто поверта?ться до Ки?ва, а таких небагато, той волi? жити на Подолi. Поряд лiси, луги, Днiпро, а в них - дичина та риба. ? чим прогодуватися... Ще сумнiше видовище являв собою колись пишний та багатий Володимирiв город. Боярськi дерев'янi будинки згорiли, кам'янi князiвськi тереми зяяли темними проваллями потрощених вiкон та дверей, храми теж були сплюндрованi, як i все довкола, а вiд стародавньо? Десятинно? церкви, першо? кам'яно? ки?всько? споруди, побудовано? i утримувано? Володимиром Святославичем, залишилися напiвзруйнованi стiни[121]. На майданi, перед ру?нами Десятинно?, височiв новий дубовий хрест. - Тут похованi кияни, що загинули останнiми в той сумнопам'ятний Миколин день, коли упав Ки?в,- промовив Дмитро i рушив до широко? могили, яка почала вже заростати травою. Пiдiйшовши до не?, вiн важко опустився на колiна. - Тут усi нашi,- сказав глухо.- Мати, Василь, невiстки, онуки... ?х дiстали з-пiд ру?н i поховали разом з iншими киянами. Один Iлля з сiм'?ю упоко?вся в чужiй землi... Янка опустилася на колiна поряд з батьком, упала на могилу, обняла ?? руками. - Мамонько! Голубонько! Рiднесенька моя! - заквилила тихо.- Як же тобi важко лежати в сирiй землi! Та прийди ж, явись хоч на хвилиночку, поглянь-подивись на свою дитиночку, обнiми ??, сиротиночку?.. А-а-а!.. Добриня затиснув кулаки, зцiпив зуби. Янчин плач гострим ножем рiзонув по серцю, переповнив душу лютою ненавистю до винуватцiв всенародного нещастя. Мимоволi згадався день, коли палав Калиновий Кут, коли кричали пiд шаблями мунгальськими його родичi та земляки. Вiд тi?? згадки - здригнувся. Досить сидiти в Ки?вi! Треба ?хати туди! Побачити Ганночку, малих племiнникiв! Вклонитися праховi батька, матерi, братiв, усiх, хто загинув у той судний день! Вiн пiдвiв Янку, витер ?й сльози з очей. - Завтра ?ду в Калиновий Кут! - сказав твердо.- Треба ?хати! - Добрику! - скрикнула Янка.- А ми? - Ти з Дмитриком залишишся в Ки?вi! Досить вам подорожування! - Менi за тебе страшно! Добриня обняв ?? за плечi. - Не бiйся, люба! Нiчого поганого зi мною не станеться! Пiдвiвся Дмитро. - I все ж самому ?хати не треба,- сказав рiшуче.По?дуть з тобою мо? челядники! То смiливi й дужi хлопцi! I збро?ю добре володiють. Якщо треба - захистять у бiдi! Вони мене супроводили з самого Галича... Добриня не став перечити. Наступного ранку п'ятеро вершникiв ви?хали з Ки?ва i Бiлгородським шляхом попрямували на захiд. Попереду ?хав Добриня, позад нього купно трималися молодi челядники во?води. Всi при збро? - при мечах, луках та списах-сулицях. До сiдел у кожного були притороченi сакви з хлiбом та солониною, а також туго скручена кошма на випадок нiчлiгу в полi або в лiсi. ?хали мовчки. Сумна i важка для душi була ця дорога. Всюди обабiч не? бiлiли в зелених бур'янах людськi кiстяки, чорними дiрами очниць слiдкували за про?жджими голi черепи. Хлопцi були похмурi. Дивилися на складену кимось купу обмитих дощами черепiв i стискували зуби. - Страшно? - спитав вiн переднього, Кирика, що був у них за старшого. - Нi, не страшно,- вiдповiв той серйозно.- Кiстякiв уже не страшно! А ось коли ми з во?водою тi?? ж зими вертали до Ки?ва i всюди бачили не бiлi кiстки, а сотнi й тисячi замерзлих на лютому морозi трупiв, тодi було страшно! Думалося: та невже ж загинули всi, невже нiкого i на розплiд не залишилося? Ось тодi було страшно! - Як ти гада?ш, Кирику, хто винен у тому, що нас побито? Невже ж ми такi недолугi во?ни? На превеликий подив Добрию, Кирик пiдвiв очi i, не запинаючись, твердо вiдповiв: - Князi! Князi виннi! Однi вони! Не вмiли, не хотiли, свою шкуру рятували - повтiкали аж у Польщу або в Литву! I на Калцi не дiйшли згоди, i нинi не об'?дналися! Коли б мав я силу, то зiбрав би ?х усiх докупи, зв'язав би жужмом однi?ю вiрьовкою - та й шубовснув у Днiпро! Бо одно лихо вiд них!.. А ти як дума?ш, боярине? Добриия був вельми вражений словами простого челядника. Вони спiвпадали з його власними думками. Отже, народ правильно розiбрався з тим, що сталося, глибоко розумi?, що не велика сила Бати?ва, хоч вона i справдi велика, а князiвський розбрат i нерозум, честолюбство i скнарiсть подiлили могутню кра?ну на князiвства, удiли, вотчини, не дозволили купно стати проти страшного ворога i призвели всiх до загибелi. Поволi збiгали верстви. Поки ?хали до Лисiвки, Добриня розповiв i про сво? митарства, про те, що поневоленi не миряться зi сво?м рабським станом, а створюють загони баримтачiв i то тут, то там скубуть завойовникiв. Очi у хлопцiв загорiлися. - От би i нам так! - вигукнув Кирик.- Поскубти поганих! Добриня розповiв про загибель загону хана Бачмана. - Ну й що! - не погодився Кирик.- Треба бути обачливiшими! Нападати та?мно, з засади! Обминати крупнi загони! I головне - розумно замiтати слiди! Ну, а якщо вже смерть, то щоб не даремна! Коли сонце звернуло з обiду, показалася Лисiвка. Добриня глянув - i охнув. На мiсцi свято? обителi - купи золи, порослi бур'янами. Нi церкви, нi монастирських келiй - все згорiло дотла! - Оце мо? село! - глухо промовив Добриня i рушив греблею до нього. Бiля Рокитного озера знайшов свiй город, купу перетлiло? золи на ньому, де стояла рiдна хатина, сплигнув з коня i став посеред колишнього двору на колiна. Витер сльози, перехрестився. Довго стояв, похиливши голову, аж поки Кирик сiпнув за рукав. - ?дьмо, боярине! Чим тут зарадиш i кому? По?хали прямо на захiд сонця, до Вовчого яру, де, як казав во?вода, поселилися тi, хто врятувався в судний день Калинового Кута. Знову попереду ?хав Добриня. Вовчий яр вiн знав з дитинства. Могутнiй, широко розгалужений, особливо у верхiв'?, порослий лiсом, вiн манив дiтей та?мничiстю, рясними полуницями та горiхами, воркiтливим струмком, що жебонiв у густих заростях берегового зела. Тут водилися дикi кози, оленi, лосi, борсуки та вовки, вiд яких i назву дiстав. Хлопчаки вiдчували страх перед тими небезпеками, що та?лися в його темних проваллях та iзворах, але цiкавiсть перемагала i вела ?х все далi в його незвiданi глибини. Тому Добриня й не здивувався, коли почув, що його земляки ховалися вiд ворогiв саме там, в диких урвищах Вовчого яру, i поселилися в ньому пiсля вiдходу завойовникiв. I тут у Добринi раптом лунко забухало серце: прямо перед ним, понад рiвчаком, iшла молодиця в довгiй бiлiй сорочцi, перев'язанiй у станi шнурком. Через плече - коромисло, на коромислi - дерев'янi цеберця з водою, в якiй хлюпосталися сонячнi зайчики. Ганночка! Вiн ?? впiзнав вiдразу. Крикнув: - Сестронько! Ганночко! Молодиця зупинилася, глянула на вершника, що мчав узвозом з гори. Потiм зойкнула, змахнула руками. Коромисло з цеберцями полетiло додолу. - Добрику! Братоньку-у! - i, мов бiла чайка, метнулася назустрiч. Говорити вони не могли. I радiсть, i бiль заткнули ?м горло. Дивилися одне на одного, обнiмалися, усмiхалися, а в очах каламутилися, сивiли сльози. Пiд'?хали челядники. - Це моя сестра,- коротко пояснив ?м Добриня, а ?й: - А це мо? товаришi. - То ходiмо ж до нас,- поспiшила Ганночка.- Там Кузьма... Там дiти... I вона показала на обiйстя, що прилiпилося тут же, пiд горою, при дорозi. Було воно обнесене плотом. З-пiд гори, врiзана в не? наполовину, визирала одним вiконцем напiвземлянка, вкрита дерном. Таким же був ? хлiв для худоби. Внизу, на бережинi, стояло два стiжки сiна. Убогi будiвлi. Убоге господарство, змайстроване нашвидкуруч, аби був якийсь захисток на зиму. Посеред двору, над багаттям, у великому череп'яному горшку булькало якесь вариво. Кузьма помiшував його довгою дерев'яною кописткою, а бiля його нiг вепсталося двiйко малят-безштанькiв. Трет? маля, зовсiм немовля, попискувало в лозовiй колисцi, що висiла на вервечках пiд грушею-дичкою. Побачивши Добриню, що в супроводi Ганиочки заходив до двору, Кузьма кинув копистку i широко розставив руки. - Добрине! Брате! Живий! Вiн був великий, чорний, лахматий, мов ведмiдь. На галовi не чуб, а справжн? вороняче гнiздо, I голос його гучний рокотав на всю долину, i сила в нього була ведмежа - ?? вiдразу вiдчув Добриня, як тiльки Кузьминi руки торкнулися його плiч. Вони почоломкалися тричi - навхрест. I перший рушив до вогню. Хлоп'ята сторожко зирили спiдлоба на чужинцiв. Добриня присiв перед старшим, притягнув до себе. Миланин! Василiв! - Ти впiзнав мене, Добрику? - Впiзнав,- тихо вiдповiло хлоп'я. - А хто ж я? - Вуйко Доблиня! - А маму ж твою як звати? - Ганночкою,- ще тихше вiдповiв хлопчик. Вражений Добриня глянув на сестру. Та приклала пальця до вуст, а вголос сказала: - Так краще. Щоб усi рiвнi були! Виростуть однаковi, мов брати! - Боже, коли б вона, бiдна, знала, що ?? синок живий! Яка б рада була! Яка щаслива! - прошепотiв Добриня. Тепер стрепенулася Ганночка. - То вона жива? - Жива. В неволi. Ма? там сiм'ю, дитину. А за цим тужить-тужить!.. - Бiдна, бiдна!..- схлипнула Ганночка.- Яка доля! - А як же ти врятувала цих горобенят? - кивнув на хлоп'ят Добриня.- Як вони вижили? - Коли це сталося, ми з Кузьмою були в лiсi. Нам пощастило, а всi нашi... - Я знаю. А як же дiти? ?х не зачепили? - Вони тiкали i провалилися в наш старий погрiб, прикиданий листям та всiляким галуззям... Це ?х i врятувало... А вранцi ми з Кузьмою прийшли на пожарище i почули дитячий плач. Заглянули в яму - нашi Добрики сидять, притулившись один до одного. Яка радiсть була! - Чому ж ви не поселилися в нашому Калиновому Кутi? - Де ж там селитися? Однi головешки та трупи... От ми й перебралися всi, хто врятувався, сюди. Нашвидкуруч викопали землянки для тепла, перенесли з пожарищ усе, що годилося для життя, знайшли в лiсах кiлька корiвчин та коней, що вирвалися з того пекла,- ось так i живемо... - Скiльки ж вас урятувалося? - Та вже тут дванадцять землянок, i в кожнiй двi, три, а то й чотири душi... Сiм'?, звичайно, розрушилися. ?дналися, як хто хотiв... Чужих дiтей брали... Добриня схвально похитав головою. - Це добре... I як же ви назвали це нове село? - А так, як ти й сказав, - Новосiлками. - I це добре, - погодився Добриня. - Хоча Калиновий Кут - краще. Тут почувся голос Кузьми: - До вечерi! До вечерi, дорогi гостi! Юшка була справдi смачна, всi довго смакували нею, вели неквапливу бесiду, розповiдали, що пережили, що бачили, i незчулося, як смеркло. - Е-е- завважив Кузьма,- та вже пiзно! I спати пора! Де ж ми гостей покладемо, Ганночко? У землянку й запрошувати незручно... Вiн безпорадно шкрiб сво? вороняче гнiздо. Добриня ударив його по плечу. - Та не турбуйся ти! Де спати? Спитай краще, де я спав останнi роки? Що може бути краще для спання, як копиця сiна пiд зоряним небом! Та ще й на березi рiдного Iрпеня! Якщо дозволиш, звичайно... - А чому б нi? - зрадiв Кузьма,- Он там, за стогом, у закутку, нiщо вам не заважатиме - спiть хоч до пiвдня! Постелiть сiна та й вкладайтеся! Сiно було м'яке, пахуче, нiч тепла, зоряна,- ось так, пiд жаб'яче квакання, що глухо долiтало з рiчки, хлопцi й поснули. Прокинулися вiд тривожного жiночого крику: - Рятуйте! Рятуйте! То був голос Ганночки. В ньому бринiли розпука та жах, Був уже пiзнiй ранок, сонце щедро поливало сво?м золотом буйну зелень Вовчого яру. Що ж там могло трапитись? Добраня схопив меча i притьмом кинувся з-за стогу на подвiр'я. Те, що вiн побачив, страшенно вразило й обурило його. На дорозi, бiля броду через рiвчак, стояла велика монгольська гарба, наповнена всiляким добром - лантухами з зерном, вичиненими шкурами хутряних звiрiв та домашнiм скарбом. Четверо монголiв порядкували в дворi: один за налигача тягнув до ворiт корову, а другий - Ганночку, що, вiдбиваючись, кричала "рятуйте!". А ще дво? з шаблями наголо насiдали на Кузьму, який вiдбивався вiд них кочергою, але поволi задкував до землянки, з дверей яко? визирали переляканi дiти. До Ганночки було найближче, i Добриня метнувся туди - сторчма всадив меча в спину нападниковi. Той випустив з рук здобич i з глухим стогоном завалився набiк. Тут же тонко свиснули три стрiли - i кожна знайшла свою жертву. Всi чотири степовi розбiйники так i не зрозумiли, звiдки звалилася на них бiда, полягли, мов пiдкошена трава. Все це трапилося так швидко i так несподiвано, що й Добриня зi сво?ми товаришами, i Кузьма з Ганночкою застигли, враженi, там, де стояли, i спантеличено, розгублено дивилися на дiло рук сво?х - на полеглих чужинцiв. До них iз сусiднiх дворiв бiгли люди. Теж завмирали у страсi великому. Що ж тепер буде? Якась жiнка почала хлипати, голосити. Першим опам'ятався Добриня. - Годi! Не голосiть! - гримнув. - За нашими людьми нiхто з них не голосив, зате вбивали i старого, i малого! Тож туди ?м i дорога!.. А тепер слухайте, що я скажу! Трупи вiдтягнiть у глибину яру i закопайте поглибше, щоб звiрi не розрили. Коней, якщо не таврованi, можете забрати собi - пустiть на пасовисько. А гарбу порубайте i спалiть, щоб i слiду не залишилося! I останн? - ви нiкого не бачили, нiчого не чули i нiчого не зна?те! Второпали? - Та вже ж! - закивали головами чоловiки.- Ми нiчого не бачили й нiчого не зна?мо! Будь певен, Добрине, не пiдведемо! - От i гаразд. А тепер - за роботу! Зробiть так, як я сказав! - I вiн повернувся до сестри та до зятя.- А нам - пора в дорогу! Час! Ганночка заплакала, припала йому до грудей. - Спасибi, братику, що при?хав i порятував нас. Бо Кузьму убили б нехристи, а мене забрали б! Як би тодi жили нашi маленькi Добрики? Добриня приголубив ??, погладив по косах. - Бережи ?х, сестронько! Хай ростуть - на них уся наша надiя! Для них будемо жити! Може, хоч зони або ?хнi нащадки спекаються того ярма, що доля наклала на нас... Прощай! Я загляну незабаром! - I гукнув челядi: - Сiдлайте, хлопцi, коней! Та мiцнiше пiдпруги затягуйте! Дивись - по дорозi ще який-небудь зайда зустрiнеться! [1] Пороки - стiнобитнi пристро?. [2] Тьма - монгольський вiйськовий корпус на 10000 во?нiв. Темник - начальник тьми. [3] Переяслав-Руський - тепер Переяслав-Хмельницький. [4] Харманкiбе - Ки?в. [5] Менгу - так називали хана Мунке нашi лiтописи. [6] Тумен - те що й тьма, тобто 10 000 во?нiв. [7] Нойони - монгольськi феодали. [8] Камча - нагайка. [9] Баатур - визначний во?н, витязь. [10] Ой? - так. [11] Со?л - булава, довбешка. [12] Арати - кочовики-простолюдини. [13] Терджуман - перекладач, товмач. [14] Кипчак - половець. [15] Богол - раб. [16] Кiш - стан, мiсце розташування орди чи загону кочовикiв. [17] Канга - дерев'яна колодка на шию. [18] Чапан - верхнiй одяг. [19] Гутули - чоботи. [20] Й?ка-монголи - великi монголи. [21] Шокпар - бойова булава з залiзними гостряками [22] О аруах! - О дух предкiв! [23] Лядськi ворота були розташованi у Хрещатому яру. Ляд, лядина - дрiбний лiс, кущi, болото. [24] Джихангiр - потомок Чiнгiсхана, принц кровi. [25] Копирiв кiнець був розташований мiж теперiшньою Львiвською площею i вулицею Обсерваторною. З Ки?вом вiн сполучався Iудейськими ворiтьми (на Львiвськiй площi). [26] Желя, жля - волосяний аркан половцiв, яким в'язали полоненикiв. Див. у "Словi": карна i жля. Карна - гузир невода, кут, а переносно - бойовий стрiй половцiв при нападi, оточення. [27] Перестрiл - вiдстань, на яку летить стрiла. [28] Михайло Всеволодович Чернiгiвський - син Всеволода Чермного, онук Святослава Ки?вського, героя "Слова о полку Iгоревiм". [29] Нукер - во?н. [30] Поруб - темниця, яма, тюрма. [31] Мангуси - злi духи. [32] Цей вислiв означав каяття i прохання про помилування. [33] Руссю в тi часи називалася Ки?вська земля. Всi iншi князiвства часто називалися укра?нами - Переяславська, Сiверська, Галицька, Волинська, навiть Залiська. Пiзнiше це слово стало власною назвою - Укра?на. Поняття "Росiя" з'явилося в XVII ст. [34] Послушник - монастирський прислужник, що готу?ться стати ченцем. [35] Навороп - роз'?зд, передовий загiн, розвiдка. [36] Клич (тюрк.) - довгий захалявний нiж. [37] Мати Бели IV була половчанкою. [38] Китати (монг.) - китайцi, китатським - китайським. [39] Мстиславiв город був розташований у районi Володимирсько? горки. [40] Бабин торжок - торговий майдан на Горi, у Верхньому Ки?вi, пiзнiше - центральний майдан перед Десятинною церквою. [41] Князь Рюрик, сучасник "Слова", помер 1215 року. [42] Тепер - село Дзвонкове. [43] Снем - нарада, збори. [44] Калка - тепер р. Кальчик у Донецькiй областi. [45] Це iм'я наводить у сво?х записах Плано Карпiнi. [46] Пушта - степ, пуща. [47] Тумак - шапка. [48] Обезьких - Кавказьких, абхазьких. [49] Низовськi землi - Володимиро-Суздальськi землi. [50] Поршани - тi, що жили по р. Росi. [51] Велика Угорщина - прабатькiвщина угорцiв на пiвденному Уралi [52] Котора - мiжусобиця. [53] Куль-Оба - Керченський пiвострiв. [54] Болохiвська земля - невелике князiвство мiж Ки?вською та Галицько-волинською землями. [55] Бебряних - шовкових. [56] Княжа Гора - мiсто в гирлi Росi. [57] Дiвиця - мiсто на Росi [58] Кощiй - раб, полоненик. [59] Така традицiя пiшла вiд Чiнгiсхана. [60] Юр'?в - тепер Бiла Церква. [61] Чорногород - с. Чорногородка на Iрпенi. [62] Зараз вiд монастиря залишилася лише назва урочища - Лисiвка. [63] Осанна (церк.) - порятунок, захист. [64] Торосун - горiлка. [65] Татари вважали недостоиним во?на захищати спину. [66] Сьорбати - вiд сорби, м'ясно? юшки. Так приходили в нашу мову чужоземнi слова. [67] На Княжiй Горi справдi нiколи вже не селилися люди. [68] Туг - бунчук. [69] Тайджi - монгольський царевич. [70] Мiндер - подушка для сидiння. [71] Бай-аралла - дякую. [72] Бай-артай - будь здороа, до побачення. [73] Тархан - грамота, що видавалася князям, боярам, церквам на звiльнення вiд податкiв. [74] Тут - Ки?вська. [75] Кешикгени - гвардiйцi [76] Лашкаркашi - керiвник вiйськового походу, головнокомандувач. [77] 3 того часу та гора назива?ться Бати?вою. [78] Туленгiти - охоронцi, юртаджi - тi, що вибирають мiсце i ставлять юрту. [79] Курултай - збори, свято. [80] Черкес до Тiмур-Кахалки - Пiвнiчний Кавказ до Залiзних ворiт (Дербента). [81] Улус - область, держава. [82] Бату - твердий, мiцний. [83] Ясак - указ, ярлик - грамота. [84] Агалик - учитель, наставник. [85] Яса - закон. [86] Анда - друг, побратим, союзник. [87] Iудейськi ворога були розташованi десь у районi сучасно? Львiвсько? площi. [88] Бiлгородськi - у районi, де перетинаються сучаснi вулицi Львiвська та Обсерваторна. Територiя мiж ними - Копирiв кiнець. [89] Ой вей! - О горе! [90] Подiбного змiсту листи Батий посилав багатьом князям, королям i во?водам. Деякi з них дiйшли до нашого часу. [91] Iзяславiв город був розташований у районi нинiшньо? Володимирсько? гiрки. [92] Агой - невiглас, iновiрець, язичник. [93] Лапсердак - довгий верхнiй одяг. [94] Пiзнiше Тiгак з ордою перекочу? з Болгари на Нижн? Поднiпров'я. [95] Останнiй напад на Укра?ну кримський хан вчинив 1769 року. [96] Келари - поляки. [97] Башкорди - угорцi. [98] Залишки ?х виявлено неподалiк площi Б. Хмельницького, на розi вулиць Володимирсько? та Велико? Житомирсько?. [99] Був розташований пiвденнiше сучасно? Андрi?всько? церкви. [100] Кархан - майстерня. [101] Тан - Дон. [102] Гора Марактан - Карпати. [103] Даругачi - намiсник хана в завойованому мiстi [104] Мазовiя - iсторична область Польщi по середнiй течi? Вiсли з центром у Варшавi. [105] Князь Михайло Чернiгiвський належав до вiтки чернiгiвських Ольговичiв, родоначальником яких був князь Олег Гориславич ("Слово"), онук Ярослава Мудрого, син Святослава Ярославича. [106] Аси - предки осетинiв. [107] Баримта - розбiй, баримтача - розбiйник, месник. [108] Музалiм - посланець для надзвичайних доручень. [109] Хунар-iль - рiк Бика. [110] Угедей помер II грудня 1241 року. [111] Туна-дар'я - Дунай. [112] Раци - серби. [113] Бесермени - збрiрачi податкiв. Звiдси наше слово "бусурмени". [114] Ясак - податок. [115] Куремса - хан Куремшi, племiнник Батия. [116] Бiрюч - глашатай. [117] Далай-хан - хан-океан. [118] Олександр Невський. [119] Саба - мiшок для кумису. [120] Так це урочище в селi Новосiлках Макарiвського району на Ки?вщинi зветься й досi [121] Вони були знесенi на початку XIX ст.