Володимир Малик. Посол Урус-Шайтана ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Частина перша. Дорогою слiз По гребеню гори йшло дво?. Чорнi згорбленi постатi рiзко вимальовувалися на тлi холодного грудневого неба. В сонячнiй тишi безкрайнього степу сiявся дрiбний срiбний снiжок, бiлою намiткою покривав землю, чiплявся за лапатий сухий бур'ян. Замерзла грудкувата дорога раптом круто повернула вниз. Високий виснажений старець лiвою рукою тримався за плече пiдлiтка рокiв п'ятнадцяти, а правою опирався на товстий сукуватий костур. Спiткнувшись об грудомаху землi, вiн мало не застор-чував носом, але хлопець придержав. Велика торба з невибiленого сирового полотна, що телiпалась у старого за спиною, вiдлетiла i торохнула по худому висохлому тiлi. Почувся тихий бренькiт струн. - А хай тобi чорт, Яцьку! - гнiвно пробурчав старець. - Ведеш мене по якихось горбах та чорториях... Ще кобзу розтовчу i ноги поламаю. - Не полама?те, дiду, - спокiйно вiдповiв хлопець, шморгнувши посинiлим вiд холоду носом. - Уже недалеко... Ген i Сiч видно! - Що ти мелеш? Яка Сiч? Де? - Та перед нами ж! - Справдi? Старий зупинився i витягнув уперед тонку зморшкувату шию, утупивши в синiй морозяний простiр глибокi чорнi ями замiсть очей. З ям текли сльози. В обличчя вiйнуло вiтром. Старий враз важко задихав i так мiцно вчепiрився кiстлявими пальцями в поводиреве плече, що той аж помостився вiд болю. Потiм опустився на колiна, скинув кудлату овечу шапку i схилив попелясто-сиву голову в низькому поклонi. З грудей вирвався чи то стогiн, чи то плач. Згодом хлопець почув нерозбiрливе шамкотiння: старий, мабуть, молився. - Ходiмо вже, дiду! Бо й замерзнемо тута, на цьому щолопку! Продима? ж наскрiзь! - заблагав хлопець, утягуючи шию у витертий комiр старо? свитини. - Знайшли де молитись!.. Чей же не в церквi! Але старий мов не чув тих слiв. Полою витер заплакане обличчя, пiдвiвся i кiлька разiв вдихнув повiтря, нiби принюхувався до чогось. - Справдi, Сiч! - промовив глухо. - Пахне димом iз кузнi... Гарячою окалиною несе... Мабуть, ковалi передержали залiзо в горнi... Та ще свiжоспеченим хлiбом... Чу?ш, Яцьку? Яцько промовчав: вiн нiчого не чув. Лише насмiшкувато покрутив головою. I вигада? ж таке старий! Окалина! Свiжоспечений хлiб! Та до Сiчi ще добрих п'ять верст! Попомаха?ш костуром! По-похука?ш у закоцюблi руки, най ?х мамi!.. Хоч би рукавицi якi-небудь, то якось би терпiв! А то хоч плач! У пучки зашпори зайшли: болять, мов поодрубуванi... А навкруги - голий степ. Вiтрець невеликий, а пронизу? до кiсток! - Ну, чого ж мовчиш? - розсердився старий. - Чи, може, обманув мене, шибенику, що вже Сiч видно? Га? Покепкував з незрячого? - Була б охота, - буркнув Яцько. - Сам до не? поспiшаю, мов до матiнки. - А може, то й не Сiч? - засумнiвався старий, - Скажи менi, ти бачиш там рiку в улоговинi? - Та кажу ж вам - Сiч!.. Гоно - Днiпро виблиску? молодим льодком проти сонця. Чи водою, - хто його розбере звiдси... Блищить, мов срiбло!.. А на пiвостровi - фортеця. Добре бачу стiни високi з гострим частоколом. I вежу над ворiтьми... Тiльки не розберу, що там усерединi понабудовано. Далеко. Та й вiтер сльозу нагонить, най би його шляк трафив! - i Яцько кулаком протер очi. Старий тремтiв, як у лихоманцi: - А церкву... церкву посеред фортецi... бачиш? - Ще б пак! Он як виблиску? золоченими банями! - Це - вона! Мати наша... Сiч! - прошепотiв старий i направив чорнi дiри в той бiк, де, на його думку, мала бути козацька фортеця. - Добрався-таки! Аж через двадцять п'ять рокiв, а добрався!.. Слiпий, немiчний, нiкчемний... Та все ж помру серед свого товариства! Його довга худа постать нiби застигла на тлi синього кеба. Старий чимось скидався на велетенського птаха: i простягнута вперед, мов крило, рука, i великий гачкуватий нiс, i тонкi ноги у бiлих полотняних штанях, - достоту немiчний птах видерся на скелю, щоб з не?, мов з висоти пташиного лету, востанн? глянути на рiдну землю, яку мав покинути. - А перед фортецею що? Чи ? там слобiдка? - допитувався вiн. - ?. Мов село, велике i файне. - Справдi Сiч! - Старий заметушився, заспiшив i знову схопив хлопця за плече вузлуватою, у синiх прожилках, рукою. - То ходiмо ж швидше! Не гаймося! Ходiмо!.. Щоб до заходу сонця бути там... Яцько пiдтягнув шлейку торби, що звисала мало не до жижок, стукнув костуром по дзвiнкiй мерзлiй землi, i вони пiдтюпцем поколивали з гори. Корнiй Метелиця, високий, огряднiм запорожець з довгим сивим оселедцем i золотою сережкою у правому вусi, вiдбивався зразу вiд трьох - Сiкача, Товкача й Арсена Звенигори. В обох руках вiн мав по шаблi й орудував ними так умiло, дар молодики, хоч i насiдали на старого, з острахом поглядали на крицево-синi блискавицi шабель знаменитого на Запорожжi рубаки. Дарма що це лише гра: один необережний рух - i гостре лезо розпанаха? руку до кiсток, або ковзне по тiм'ю. Низьке зимове сонце схилялося на захiд, за високi, з дубовим частоколом вали сiчово? фортецi i заслiплювало очi нападаючих. Хитрий Метелиця навмисне ставив сво?х молодих супротивникiв у невигiдне становище. У бою все важить: i вмiння вибрати час для нападу, i вiдступ, коли потрiбно, i обманний випад, щоб навести ворога пiд удар, i мiсцевiсть, i освiтлення. Усiм цим старий козарлюга користувався якнайспритнiше, ще й до того кепкував зi сво?х учнiв. - Сiкачику, пiдтягни штани, бо загубиш! А який з тебе до бiса козак без штанiв? Та очкур затягни мiцнiше! Пiд смiх i регiт козакiв, якi юрмилися довкола. Сiкач пiдсмикнув лiвою рукою широкi червонi шаровари i, розгнiваний, ще завзятiше кинувся вперед. Але могутнiй удар вiдразу охолодив його запал: шабля вилетiла з руки i з брязкотом упала на землю. Сiкач розгублено зупинився, шкребучи цупкими пальцями виголену до блиску високу потилицю, i, мов ошелешений, заморгав очима. А Метелиця не вгавав: - Агов, Товкачику, а ти чого розiмлiв, як лин у юшцi? Повертайся моторнiше, сучий сину! Козаком будь, а не бевзем неотесаним! - гаркнув вiн i плазом шаблi оперiщив неповороткого товстуна по широкiй спинi. Той зашпортнувся, як спутаний кiнь, плюнув i, витираючи рукавом спiтнiлого лоба, вийшов з гри. Лишився один Арсен Звенигора. Метелиця враз споважнiв. З лiво? руки викинув шаблю. На поораному зморшками i шрамами обличчi набрякли вузлуватi жили. Видно було, що вiн шану? цього супротивника. В юрбi теж поволi затих гамiр: тiльки тепер починалася справжня гра. Звенигора з ходу пiшов у наступ - вiд його удару з шабель вiялом бризнули голубi iскри. Вищий середнього зросту, гнучкий i тугий, як молодий дубок, з густим темно-русявим закучерявленим чубом, а не з довгим вiхтем-оселедцем, - традицiйною зачiскою запорожцiв, - таким був цей молодик. Вiн розпалився од бою i з ясним веселим усмiхом тiснив старого. На його чисто поголеному довгастому обличчi цвiв яскравий червiнь-рум'янець, а бистрi свiтло-сiрi очi пiд виразними розльотистими бровами блищали вiд молодецького захоплення. Шаблi не зупинялися нi на мить, пiд ногами бiйцiв гула поре-пана вiд морозу земля. Арсеновi дуже хотiлося якимось сильним чи хитрим ударом обеззбро?ти Метелицю чи загнати у суточки мiж куренями, що теж означало б поразку старого. Вiн не зважав на те, що його сукняна камiзелька в двох мiсцях уже розбатована наскрiзь, а лiвий рукав бiло? сорочки зачервонiв вище лiктя гарячою кров'ю, - натискав так, що Метелиця змушений був вiдступати. - Iч, сатана, який завзятий! - лагiдно басив той: видно, любив козака. - Ну, ну, давай, синку! Почухай боки старому ведмедевi! Але й сам бережись! Хоч ти й молодий, та Метелицю не так легко подолати!.. О-о, я бачу, ти не в жарт заповзявся проштрикнути менi черево! Одначе ж - бiйся бога, хлопче!.. Я ж хочу видудлити добрячий коряк чи й два горiлки. А якщо ти зробиш у мо?му грiшному пузi дiрку, то менi доведеться тiльки ковтати слину, як питимуть iншi... Огрядний Метелиця вправно вiдбив шаблю свого молодого супротивника, яка небезпечно наблизилася до його чималенько-го-таки черева. Звенигора вiдступив на кiлька крокiв, перевiв подих, потiм знову пiшов у наступ i потиснув старого аж пiд мазаний, з очеретяною стрiхою курiнь. Глядачi захвилювались. Молодi козаки вигуками i свистом почали пiдбадьорювати Зве?iигору. - Арсене, давай! Сильнiше! - Випусти дiдовi Метелицi барило кровi! Це йому, старому чортовi, не завадить, - менше до молодиць лазитиме! - I справдi! Поперед нього не потовпишся! - Го-го-го! Ха-ха-ха! - Так його! Так! Мат-терi його ковiнька! - А що, дiду Метелице, жарко стало? Це тобi не блiх ловити в кожусi! Тут треба шабелькою орудувати! Метелиця змахнув рукавом з носа краплю поту. З його широких грудей виривався важкий свист. Зате старi козаки, без сумнiву, стояли на боцi Метелицi. Маленький, темношкiрий, висохлий на тараню дiдок Шевчик, смикаючи довгого бiлого вуса, стрибав збоку дрiбненькими нiжками, радив сво?му друговi: - Злiва бий, Корнiю, злiва! Не пiддавайся молокососовi, хай йому грець! Усi розумiли, що це жарт, що двобiй мирно закiнчиться бiля бочки з горiлкою, але, як i всяка гра, по?динок розпалив пристрастi, i натовп хвилювався не менше, нiж самi бiйцi. Нарештi, притиснутий до стiни. Метелиця кинув шаблю в пiхви. - Став, чортiв сину, кварту горiлки за науку! I не дуже задирай носа, що перемiг самого Метелицю! - сказав вiн i лагiдно додав: - А все ж бережись ударiв злiва!.. Дiд Шевчик правильно пiдмiтив... - Дякую, батьку, - шанобливо вiдповiв, одягаючись, молодий козак i теж заховав шаблю в пiхви. - Матиму на оцi... Ще раз дякую за науку! Я радий, що мо?м учителем був знаменитий на все Запорожжя козак Метелиця. Нiколи вас не забуду, батьку!.. А щоб ви повiрили, що мо? слова щирi, ставлю барило горiлки - промочимо горло! - Ну, це дiло боговгодне, - крякнув Метелиця, потираючи руки. - Вiд чарки та вiд сварки я ще нiколи в життi не тiкав! Особливо, коли випити можна на дурничку! Га-га-га! Чи не так, брате Шевчику? Шевчик засмiявся беззубим ротом, зморщивши сухий коричневий вид, вiд чого став схожий на печену грушу. Гурт козакiв з гомоном, смiхом i жартами потягнув до бочки з горiлкою, що стояла посеред майдану. На дубових кiлочках, забитих у стовп, висiли дерев'янi ковшики-корцi. Поряд з бочкою, на очеретяних матах, лежали купи в'ялено? риби: лящ, судак, окунь, крутобокий короп. Тут же, на матах, помiж рибою здiймалися купки нарiзаного великими скибками житнього хлiба, що лоскотав нiздрi запахом смачно?, засмажено? до блиску шкоринки. Бiля бочки та привабливих для козацького, часто напiвголодного живота на?дкiв походжав рудий, з жаб'ячими'очима корчмар Оме.iько. Опецькувате обличчя його скривилось: знав, що в козакiв грошей чортма i вони знову проситимуть у борг. Та й козакiв тих - одна жменька! На зиму майже всi потягли по домiвках та зимiвниках. Зостались самотнi бурлаки, парубки та безрiднi старi козаки, яким нiкуди було податися. На Сiчi вони всеньку зиму несли вiйськову службу: стояли на чатах, обколювали навкруги фортецi лiд, щоб ворог не проник зненацька в Сiч, виготовляли порох та зброю. Омелько знав, що на них не дуже поживишся. Але ж не викидати добро - краще вiддати в борг або пiд заклад. Козацьке слово в цьому дiлi тверде - повернуть колись. I вiн уже прикидав, скiльки зiбралось тут козакiв i чи вистачить на всiх риби. Арсен Звенигора кинув у Омелькову коновку для грошей срiбного таляра. Гукнув: - Пригощайтеся, 'браття! Та не встигли козаки наповнити корцi, як у ворота вступив слiпий з поводирем. З торби у нього виглядав жовтий гриф кобзи з темними дубовими закрутками. Старець, видно, дуже стомився, бо ледве чапав. - Сюди, сюди, дiду! - гукнув Сiкач, мастак до танцю. - Вип'?ш чарку та ушквариш нам горлицi! Поводир пiдвiв слiпого до гурту. Зупинився. - Це ми вже в Сiчi, Яцьку? - спитав старий. - Атож. Чу?те - козаки навколо. Кобзар скинув шапку i, слухом уловивши дихання багатьох людей, наставив на них порожнi орбiти очей. Потiм низько вклонився. А коли пiдвiв голову, то всi побачили, що по щоках старого течуть сльози. - Невже це я в Сiчi, братове? Не вiриться! - В Сiчi, дiду! В Сiчi! - загули козаки. - Чого ж це тобi не вiриться? - Багато розповiдати, друзi... Ось уже двадцять шостий рiк, як мене були схопили кримчаки i продали в неволю. Аж пiд самий Царград... Двадцять п'ять рокiв я не пив води з нашого Днiпра... А все рвався до нього!... За те й очей позбувся!.. А тепер - хоч перед смертю - я знову в Сiчi! Дома!.. Спасибi фортунi, що на старостi уподобала мене i повернулася до мене лицем!.. - Ба, ба, ба! - раптом прогув Метелиця. - Чи ти часом, брате, не Данило Сом? У кобзаря по обличчю промайнула якась неясна тiнь, нiби вiн силкувався пригадати, де чув цей голос. Зморшкуватi руки тремтiли, м'яли шапку. Над майданом запала тиша. - Побий мене грiм, не впiзна?, старий хрiн! - Метелиця ударив кобзаря рукою по плечу. - Метелицi не впiзна?! Та чи видано таке? Мабуть, добре ж, братику, забили тобi баки проклятi нехристи! - Метелиця! - Кобзар широко розкинув руки. - Корнiю! Побратиме дорогий! Який я щасливий, що першим зустрiв тебе! Вони обнялися. А збоку вже тиснулись iншi старi козаки. Сом з одних обiймiв переходив до iнших. Виявилося, що багато хто пам'ята? його - Ну, як же ти! - Звiдки? Розповiдай, Даниле!.. - Ти наче з того свiту з'явився!.. - Стривайте, братове, - промовив Сом. - Усе розповiм. Тiльки пiзнiше трохи. А зараз проведiть мене до кошового... Маю до нього пильну i наглу справу. - Iди, йди, Даниле, та повертайся скорiше, поки в бочцi ще ?, а то осушимо без тебе! - зареготав Метелиця i наказав Товкачевi: - Проведи старого до Сiрка? Товкач узяв кобзаря за рукав, повiв через майдан до великого будинку з широким фарбованим ганком i високими вiкнами з рiзноколiрними шибками. Тепер погляди козакiв звернулися на кобзаревого поводиря. Яцько стояв збоку, не дуже прислухаючись до розмови. Вiн iз захопленням розглядав Сiч. То це, виходить, запорожцi! Аж дивно, як вони схожi на хлопiв iз його рiдно? Смеречiвки, звiдки вiн утiк ще в кiнцi лiта. Такi ж огрубiлi вiд роботи руки та обвiтренi, видубленi дощами i сонцем лиця. В бiльшостi - поношенi, латанi свитки, кожухи, стоптанi чоботи i полотнянi штани. Лише дехто одягнутий у дорогий панський кунтуш чи новий кожух до станка... Але й вiдрiзняються вiд смеречiвських хлопiв. У запорожцiв - смiливi, гордовитi погляди, яких Яцько нiколи не бачив у сво?х односельчан. У кожного - шабля при боцi, пiстоль або й два за поясом. А на головах - овечi, лисячi або заячi шапки... Нi, зовсiм не те, що на його рiднiй гуцульщинi! Потiм вiн ковзнув поглядом по довгих присадкуватих хатах-куренях, що причiлками майже впритул упирались у фортечнi стiни. Очеретянi стрiхи припорошенi дрiбним снiжком. Попiд ними - тьмянiють вузькi, мов бiйницi, вiконця. Будинки вiйськово? канцелярi? i кошово? старшини вищi, кращi, критi гонтою . На протилежному боцi майдану красу?ться фарбованими стiнами i золоченими банями сiчова церква. Побачивши, що козаки звернули на нього увагу, хлопець скинув шапку, вклонився i проказав хрипко: - Добридень, панове козаки! - Здоров, парубче! - вiдповiв за всiх Метелиця. - От тiльки не називай нас так... Бо якi ми пани? Голодранцi... А пани - там! - кивнув на будинки сiчових старшин. - Зрозумiв? - Зрозумiв. - Правда, й з нашого брата дехто преться в пани. Та то вже не твого розуму дiло... А тепер розповiдай - звiдки сам? Де зустрiвся з Сомом? - Та це я розповiм... Потiм... А попереду хотiв би знати, як менi знайти Арсена Звенигору. Козаки здивовано перезирнулися. - О, у Звенигори родич об'явився! А ти його хiба не зна?ш, хлопче, нашого Звенигори? Вiн тут, мiж нами... - Нi, не знаю... Маю тiльки щось йому передати... Арсен виступив наперед. Подряпину на руцi вiн уже встиг залити горiлкою i притрусити порохом. Поверх малинового жупана на ньому наопашки був накинутий кожух, помережений красивим шитвом. Але i жупан, i кожух у багатьох мiсцях полатанi, мабуть, не в одного хазя?на побували, поки, нарештi, потрапили до козака. - Що ж ти ма?ш передати менi, хлопче? - спитав вiн стривожено. - Яз Дубово? Балки, я... - Ти з Дубово? Балки? - аж кинувся козак. Серце у нього тьохнуло: там, на березi Сули, ось уже третiй рiк жили його рiднi - мати, сестра, дiдусь... - Що ж з ними трапилось? Якесь нещастя? - Вiн схопив хлопця за плече. - Мо? щось передавали тобою? Кажи швидше! - Мати ваша захворiли. Передавали, щоб ви прибули... - Мати! Що з нею? Ти бачив ??? - Нi, не бачив. Сестра ваша переказувала, коли ми з дiдом Сомом ночували у них. - То ти сам не з Дубово? Балки? - Нi, вуйку, я з Карпат... Коли зна?те - iз Смеречiвки. Утiк вiд пана Верещаки... Не чули?.. Лютий, гаспид!.. З бiдного хлопа збитку?ться, як з бидла!.. А ниньки мам надiю козакувати, якщо приймете... Але Арсен вже не слухав хлопця. На обличчя йому впала раптова зажура, а потемнiлi сiрi очi пойнялися смутком. Думкою сягнув аж у Дубову Балку. Заглянув у маленьку хатину пiд га?м, схилився над берестовим лiжком, яке сам змайстрував, до узголiв'я матерi... Намагався уявити, яка вона тепер... Блiда, мабуть, з дрiбненькими зморшками пiд очима, густе волосся рано вкрилося бiлою памороззю. Яка хворiсть причепилася до не?? Чи туга за чоловiком, Арсеновим батьком, зв'ялила ?? серце? Чи застане ?? живу? Коли б мав коня - десь за три-чотири днi доскакав би! - Омельку, я тут залишаю дещицю з майна, - звернувся вiн до корчмаря, що саме заходився частувати козакiв. - Чи не дав би ти менi коня пiд заставу? - Ти хочеш ?хати додому? - спитав Сiкач, який чув розмову Звенигори з хлопцем. - Так. Провiдаю стареньку... Ось Омелько дасть менi коня... -_ А якщо ти заженеш його? - примружився корчмар. - То заплачу. Напевно, даси таку шкапину, ща сором сiдати на не?, а здереш, як за батька. - Чого ж! Дам коня доброго! Але за кожний тиждень заплатиш. менi по чвiрцi злотих. Згода? Це, звичайно, було дорого. Але Арсен погодився. Не брьохати ж пiшки по бездорiжжю, коли вранцi випада? снiжок або iнiй, а вдень тане, i степ ста? сивий вiд роси. - Зайдеш до мене на хутiр - скажеш жiнцi, щоб дала Гнiдого. Вона зна?. А сiдло - в комiрчинi, - пояснював Омелько, радiючи нежданому заробiтковi. - Гаразд, дякую, - кивнув Арсен i вклонився товариству: - Бувайте здоровi, друзi? Не згадуйте лихомi До зустрiчi! Вiн повертався на всi боки i вiдвiшував поклони захмелiлим козакам. Дженджуристий Сiкач, побачивши латки на кожусi i жупанi товариша, вигукнув: - Стривай, Арсене! Скидай iк лихiй мамi свою лахманину! Негоже козаковi ?хати з Сiчi обiрванцем! Та хiба кошове товариство не в змозi спорядити тебе краще? Ось на лишень! Вiн швидко скинув з себе гарного синього жупана з угорського сукна i сиву смушеву шапку-бирку. - О, тепер не сором i пiд вiнець! - задоволене оглянув вiн товариша, натягуючи на себе його поношений одяг. А побачивши Товкача, який наближався до гурту, гукнув: -I першому ж блазневi, який посмi? обiзвати запорожця нетягою чи сiромою, заткни у пельку Товкачеву шабельку! Красномовний жест у бiк Товкачево? дорого? шаблi, що мерехтiла проти сонця дорогоцiнним камiнням, i прозорий натяк, щоб той цю шаблю подарував друговi, викликали серед козакiв смiшок, бо всi знали Товкачеву пристрасть до коштовно? збро?. Вiн був, мабуть, найбiднiший серед товариства, ходив у лахах, зате мав найкращу шаблю. Тако? навiть у кошового не було. Товкач заклiпав чорними вiями, але повiльно вiдстебнув од пояса шаблю. Нижня губа у нього затремтiла. - Яз радiстю... Чого ж... Бери, Арсене! - пробубонiв вiн. - Хiба менi жалко для друга? Всi бачили, що йому таки жалко, i потiшалися над погано прихованою досадою козака. Метелиця аж тремтiв од смiху i важкими кулаками витирав сльози. Його обвислi м'ясистi щоки дрiбно трусились, а бiла кудлата шапка мало не падала з голови. - Ох-хох-хохi Сю нiч нашого Товкачика блохи кусатимуть! З досади не засне до ранку!.. Не журись, парубче, ще пiдвернеться тобi пiд руку якийсь татарський мурза - i знову матимеш таку ж гарненьку цяцьку! - Арсеновi ж сказав: - А вiд мене, синку ма?ш люльку i кисетi Пали на здоров'ячко! - Спасибi, батьку! Спасибi, друзi?- дякував розчулений Зве-нигора. В цю мить на ганку вiйськово? канцелярi? з'явився джура кошового. - Арсене! - гукнув вiн. - Арсене-еi - Чого тобi? - обiзвався козак, обсмикуючи на собi новий кожух. - Швидко до кошового! Не гайсяi Арсен здивовано глянув на товаришiв, нiби питав, що там стряслося, але нiхто нiчого не знав. - Чолом тобi, славний кошовий отамане Iван Сiрко! - привiтався, вклоняючись, кобзар, коли Товкач завiв його до велико?, гарно прибрано? свiтлицi вiйськово? канцелярi? i шепнув, що перед ним - сам отаман. - Маю до тебе пильну справу... Невiдкладну i та?мну... Сiрко зробив знак Товкачевi, щоб вийшов, устав iз-за столу i сказав: - Я тут сам, кобзарю... Сiдай - кажи... Вiн узяв старого за руку i пiдвiв до широко? лави, покрито? пухким килимом. Поки кобзар сiдав, кошовий вiдступив назад i обiперся рукою на стiл. Це був високий дужий козак рокiв за шiстдесят. Добре поголене обличчя з мiцним крутим пiдборiддям i прямим носом пашiло здоров'ям. З-пiд зламаних кострубатих брiв проникливе дивилися допитливi очi. Одяг Сiрка свiдчив про те, що козак дбав не так про красу, як про зручнiсть. Широкi шаровари шарлатового кольору, заправленi в м'якi сап'яновi чоботи, та бiлий жупан з фрiзького сукна, - оце i весь одяг. Бiля лiвого боку висiла дорога шабля - подарунок молодого царя Федора Олексiйовича, котрий весною сiв на московський престол. Вiд усi?? доладно скро?но?, збито? постатi кошового вiяло нестримною житт?вою силою, внутрiшнiм вогнем i незвичайною рiшучiстю, що в тi суворi часи висували людину в число вiйськових ватажкiв. - Я слухаю, кобзарю. Яка в тебе справа? - запитав Сiрко. Кобзар пiдвiв жовте, спотворене обличчя, i на його вустах промайнула гiрка усмiшка: - Ти не впiзна?ш мене, Йване? Сiрко заперечно похитав головою, нiби слiпий мiг те побачити. - Нi, не впiзнаю. - Воно й правда, ми з тобою свиней разом не пасли... Та все ж, коли пошклуба?шся у сво?й пам'ятi, пригада?ш козака Данила Сома... - Чекайi.. Невже це ти той Сом, що пiд Берестечком принiс Хмельницькому звiстку про зраду татар? - Атож... Справдi, то був я, проклятий... - Чому ж проклятий? - Аякже! Коли б я не дiзнався про та?мний вiд'?зд хана i не сповiстив про те гетьмана, може, все було б iнакше. Може, хан пiдступно не захопив би у полон Богдана i не завiз аж на Iнгулець... - Зда?ться, ти разом з Хмельницьким кинувся наздоганяти хана?.. - Гетьман узяв не тiльки мене. Вся гетьманська варта супроводжувала його, коли вiн гнався за татарами. Багатьох iз нас вони завезли аж у Крим, а там продали туркам... Майже двадцять п'ять рокiв з мене не скидали залiза. Воно в'?лося менi аж до кiсток. Ось... - Кобзар вiдтягнув рукав свитки i показав Сiрковi синi рубцi вiд ран. - Не витерпiв - утiк... Та хiба втечеш? На Дуна? спiймали - очi випекли... Тiльки тодi й пустили... Цiлий рiк никав по Волощинi, поки добрався до Покуття... А звiдти вже сюди... До тебе... Принiс звiстку про брата... - Про брата? Якого брата? - У Сiрка сiпнулася лiва щока. - А хiба в тебе не було братiв? - Були... Але ж вони давно загинули! Максим на Тiкичi - вiд татарсько? стрiли... Сам бачив... А Нестор... Хоча... невже ти зна?ш щось нове про смерть Нестора? - Чому ж про смерть? Вiн живий... - Живий? - вражено вигукнув Сiрко. - Ти хочеш сказати, що вiн був разом з тобою у неволi? - Так, ми були разом з Нестором у неволi. Останнi роки нерозлучно. Сiрко зупинився проти кобзаря. Груди його важко здiймалися. Вiн сполотнiв i закусив срiблястого вуса. - Неймовiрно!.. Сам подумай - скiльки рокiв ми всi вважали Нестора загиблим... Його вдова вдруге вийшла замiж... Море води стекло! I раптом - така звiстка! Полковник Яким Чорнобай говорив менi, що Нестор загинув у нього на очах... - Яким Чорнобай? - Старий пiдхопився, стукнув костуром. - Мерзенний зрадник! Боягуз! От хто вiн!.. Вiн би мiг тобi розповiсти правду про брата, коли б захотiв... Але вiн цього не зробить!.. А Нестор менi розповiдав, як це було... В бою, коли татари потисли наших, пiд Нестором упав кiнь. Чорнобай був поряд. Вiн мiг виручити товариша. Але натомiсть плазом шаблi ударив свого оги-ря - i втiк... А незабаром надбiгли татари - заарканили Нестора... А Чорнобай каже... - Гаразд, сiдай, Даниле, - заспоко?вся Сiрко i теж сiв. - Не про те будемо говорити... Де Нестор? Як можна визволити його? - Ми весь час були в одного спагi?, багатого турка. Недалеко вiд Бургаса, у Болгарi?... Село Рудник... Звiдти я тiкав... А Нестор, напевне, i досi там. - Якщо живий. - Живий. Вiн молодший за мене. I дужчий. Що б же з ним сталося? - Чому ж вiн не тiкав з тобою? - Останнiй рiк я був пастухом i жив вiльнiше. Без нагляду. А вiн працював то в каменоломнях, то на виноградниках. Завжди з наглядачем... Але його можна викупити. Якщо добре заплатити, спагiя вiдпустить. Нестор не раз говорив про те, щоб тебе сповiстити. Вiн так сподiвався на твою допомогу! Особливо тодi, коли довiдався, що ти став кошовим... - Дякую, Даниле. Ти зробив менi велику послугу. - Я радий, що прислужився тобi, Йване... Але слухай далi - козак Сом принiс ще одну важливу звiстку. Дуже важливу... - Яку? - Сiрко здивовано глянув на старого. - Ходять чутки, що султан Магомет готу? новий похiд на Укра?ну. Розгнiвався, клятий, що гетьман Дорошенко пiддався царевi московському i вся Правобережна Укра?на вислизнула в туркiв з рук, i дума? наступного лiта двинути сво? полки на Чигирин i на Ки?в. Сiрко схопився з лави. Нахмурився. - Де чув таке, Даниле? Це справдi дуже важлива звiстка? - У Волощинi й Молдовi про це говорять... Чутки, звичайно... Але ж диму без вогню не бува?i - Скiльки тобi потрiбно часу, щоб зiбратись? Я хотiв би, щоб ти ви?хав негайно i щоб нiхто не дiзнався про мету тво?? по?здки. Товаришам скажеш: посилаю тебе з листом до гетьмана Самойловича. - Що козаку збиратися, - вiдповiв Арсен. - Я вже готовий. - От i добре. Кiнь - бiля ганку. - Спасибi. Бувай здоровий, батьку кошовийi Бувай здоровий, кобзарю! На весну чекайте мене назадi - Хай щастить тобi, синку! - Сiрко обняв козака i тричi поцiлував у щоки. Арсен затягнув пiд сорочкою пояс, вийшов на ганок. Джура вже тримав за поводи молодого гарячого коня. "Омелько побачить - позеленi? з досади, - подумав козак, уздрiвши баского огиря. - Аякже! Втратив такий заробiток! За стару шкапину! Навеснi купив би за вирученi грошi цiлий табунi" Козак швидко збiг з ганку, вставив ногу в стремено i хвацько стрибнув у сiдло. Застояний кiнь затанцював пiд ним, прищулив вуха. Щоб не вдаватись у довгi розмови з товаришами. Арсен лише на мить зупинився бiля гурту: - Прощавайте! Кошовий посила? до гетьмана з листом. По дорозi заверну i в Дубову Балку! - Щасти тобi, синку, - прогув захмелiлий Метелиця. Тут пiдскочив Омелько: - А як же з нашим договором? Про коня? Арсен засмiявся: - Прибережи до наступного разу! Бачиш - маю! Та не такого, як твiй! - Вiн у нього до весни з голоду здохне, бо в ротi залишився тiльки один зуб! - хихикнув позаду дiд Шевчик. - Сам ти здохнеш, шолудивий пес! - вiдгризнувся Омелько. - У тебе в самого один зуб! Арсен, не злазячи з сiдла, вклонився ще раз товариству i торкнув поводи. До ворiт його провели Сiкач i Товкач. Там друзi розлучилися. Сiкач i Товкач поспiшили назад, щоб застати ще по корцю горiлки. А Звенигора оглянувся, окинув оком широкий майдан, гамiрливий натовп козакiв, низькi мазанi куренi i ви?хав з фортецi. Грудень 1676 року почався для нього в дорозi. Перший i другий день минули без пригод. Ночував у знайомих козакiв по хуторах, ?хав навпростець - степом. Стояла суха сонячна погода. Морози пересiлися. Вранцi гор-бовиста рiвнина аж до обрiю мерехтiла сизим iне?м, що густо вкривав м'яку тирсу, степовий комиш та чахлий колючий бур'ян. А вдень ставало тепло, iнiй танув - i степ зразу чорнiв, навiваючи тугу i смуток. На третiй день опiвднi Арсен побачив попереду клубки темно-сизого диму, що покрученими химерними стовпами виривався з-за гори i високо шугав у голубе безхмарне небо. Арсен пiдстьобнув коня, погнав чвалом, поки зупинився над крутим схилом, вражений несподiваним видовищем. На протилежному боцi долини, попiд горбами, чорнiв обрiдний безлистий лiс, а внизу, в затишку, жовтiв широкий луг. Уздовж струмка вирували багрянi вогнища. То горiв хутiр. В небо здiймалися бурi стовпи диму. Малиновi язики полум'я охоплювали приземкуватi будiвлi, i над ними тремтiло розпечене марево, пронизуване iскрами. Татари! Ген на протилежному боцi долини, по вузькiй улоговинi, пiднiма?ться вгору кiнний загiн. В козака добрий зiр, i вiн бачить вершникiв у лисячих малахаях, з луками за плечима. А мiж ними - пiший ясир: чоловiки, жiнки, пiдлiтки. Арсен скреготнув зубами: проклятi людолови! Розбiй, грабунки i поневолення зробили вони сво?м ремеслом, бо це приносить ?м величезнi прибутки на невольничих ринках Криму й Туреччини. Була б з ним хоч сотня козакiв, вiн, не задумуючись, кинувся б у погоню визволяти сво?х людей. А що вдi? один? Хай подяку? долi, що сам не потрапив у ворожi лабети! Козак спустився в долину i повiльно по?хав вулицею охопленого полум'ям хутора. Кiнь сторожко ступав по груддi, косив очi на трупи старих i дiтей. В одному дворi пiд грушею раптом пiдвелася жiноча постать. Арсен пiд'?хав ближче. Жiнка глянула на нього божевiльними очима. Бiля не? лежало двiйко дiток у бiлих сорочечках, залитих кров'ю. - Ти аж тепер при?хав, запорожцю? Ха-ха-ха! Пiзно!.. Михайлика забрали, малих убили... Бачиш?.. А я стала зозулею - ку-ку, ку-ку!.. Полечу за Михайликом... Аж у той Крим проклятий полечу!.. Ку-ку! Спiть, мо? дiтоньки, ку-ку, ку-ку!.. ??думки сплутались. Вона припала до дiтей, заквилила, мов чайка, забилась у глухому риданнi. Арсен рвонув поводи, ударив коня пiд боки. Чим вiн мiг зарадити цiй жiнцi? Обiцяти, що козаки вiдiб'ють у татар ?? Михайлика? Чи допомогти ?й поховати дiток? Так де там! Вона ще довго лебедiтиме над ними, мов над живими, поки, знесилившись, i сама помре коло них. Ви?хавши на гору. Арсен оглянувся на чорну вiд диму долину i повернув на пiвнiч. Щоб не натрапити на татарський загiн, узяв трохи вбiк вiд знайомо? дороги, по?хав манiвцями. Незабаром наткнувся на чимале село, в кiнцi якого в закрутi степово? рiчки стояла невеличка фортеця. На свiжонасипаному валу жовтiли мiцнi дубовi частоколи. Всерединi - добротний будинок з цяцькованим ганком та дерев'яними хлiвами, колодязь з високим журавлем. "Оце спорудив хтось!- подумав Арсен. - За такими стiнами можна вiдсидiтись не те що вiд орди, - орда не любить брати фортецi приступом, напада? на беззахиснi селянськi двори, - а й вiд кварцяного вiйська чи вiд яничарiв"! Вiн спустився з гори i зупинив коня бiля криницi. У ветхому, аж зеленому вiд моху коритi голубiла прозора холодна вода. Кiнь смакував ??, цiлячи крiзь зуби. По вулицi проскакали чотири вершники. Переднiй - у темному жупанi з тонкого сукна, з дорогою шаблею при боцi - видався Арсеновi знайомим. Десь вiн уже бачив це блiде трикутне обличчя з мiцно стиснутими губами. Але де саме - пригадати не мiг. Позаду мчали пахолки. Пiдiйшов лiтнiй селянин з дерев'яними цеберцями на коромислi Ще здалеку скинув шапку перед козаком. - Дай боже здоров'я! - вклонився. - Здоровенькi були! - вiдповiв той i показав нагайкою на фортецю. - Хто це тут замок спорудив? - Знайшовся такий, - ухильно почав селянин, але, побачивши вiдверте обличчя i доброзичливий погляд, додав: - Петро Чорнобай... Дорошенкiвського полковника Якима синок... Хоч молодий, а жила! В пани пнеться!.. От i спорудив... чужими руками... "А-а, Чорнобай... Так оце вiн проскакав щойно", - подумав Арсен, зразу пригадуючи, де бачив переднього вершника. Два роки тому Чорнобай при?здив на Запорожжя з листом вiд правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Чорнобай поводився дуже зверхньо, задирливо, i запорожцi оточили його й погрожували прив'язати коневi до хвоста, якщо вiн зразу ж не забереться пiд три чорти з Сiчi. Бачачи, що гарячi голови можуть здiйснити цю погрозу, Сiрко наказав Арсеновi з десятком козакiв провести Чорнобая в степ i там вiдпустити на всi чотири боки: все ж таки посланець! - Пам'ятаю такого, - сказав козак i, пригадавши сплюндрований хутiр, додав: - Однак ви даремно на нього в обидi.. Фортеця - надiйний захист... Ось в околицях нишпорять татари, i ви зможете пересидiти в нiй лиху годину. - Татари? Де? - Селянин здригнувся. - Комишувате спалили... Я мало не наткнувся на один чамбул. Усiх потягли в неволю. А немовлят i старих перебили... Селянин змiнився на виду: - Спасибi, козаче, за звiстку! Побiжу... Треба тривогу пiднiмати... Вiн кинув вiдра на землю i, переполошений, потрюхикав до фортецi. Напо?вши коня. Арсен вихопився з села на гору, в степ. Гнав щосили. Було б безглуздо на початку подорожi потрапити до рук татар. З огиря летiла жовта пiна, вiн важко дихав. Болючим зойком з-пiд мокро? груднини озивалася селезiнка. Заспоко?вся тiльки тодi, коли в'?хав у лiс. Вузькою стежкою пiднявся на гору i зупинився. Вечорiло. На голому шпилi, що вiдкривався всiм вiтрам, стояв старий, посiрiлий вiд часу й негоди вiтряк з пообламуваними крилами. Навколо нi душi. Навiть дороги й стежки, що в'юнилися до нього лiсом, позаростали бур'янами i чагарником. Видно, вже нiхто не привозив сюди збiжжя для помолу, давно вiдгуркотiли i зупинилися кам'янi жорна. Арсен прив'язав коня до обгризено? конов'язi, а сам сiв, розпрямляючи затерплi ноги, на дубову колоду i прихилився спиною до стiни вiтряка. Заплющив очi. Вiдчув, як цiлоденна втома поволi скову? тiло, задрiмав. Раптом у вечiрнiй тишi почулося якесь шарудiння i неголосне зiтхання. Схопився, оглянувся: що за чортовиння! Нiде нiкого! Невже хтось прича?вся у вiтряку? Чи йому приверзлося? Вiн принишк, припавши вухом до холодних замшiлих дощок. I знову почулося шарудiння. Потiм тихий жалiбний стогiн. Нiби хтось беззвучно плакав. Арсен схопився на ноги i кинувся до дверей. Вони були замкненi залiзним кiнським путом i закладеш мiцним дубовим кiлком. "Дивно, - подумав козак, викручуючи з дерева скобель. - Кому знадобилося замикати цю пустку?" Дверi зi скрипом вiдчинилися. - Хто тут? - спитав, заходячи всередину. У вiдповiдь - тиша й темрява. Ступив кiлька крокiв далi - i сiре вечiрн? свiтло, вирвавшись з-за спини, упало на вичовгану тисячами нiг пiдлогу й кострубатi нутрощi вiтряка: на короб для борошна, жорно, вузькi схiдцi, що вели кудись угору, заснованi павутинням бантини. - Хто тут? - знову спитав козак, вдивляючись у щось темне пiд протилежною стiною. Звiдти почувся приглушений стогiн. Темна купа заворушилася. Здивований i збентежений. Арсен наблизився i аж скрикнув вiд несподiванки: на пiдлозi лежало тро? дiвчат. Руки й ноги зв'язанi мотузками, в ротi - ганчiрки. Всi тро? здригалися вiд холоду, хоча були добре одягненi. - Хто ви? Як опинилися тут? - Вирвав кляпи, шаблею розрiзав мотузки. Переляканi, задубiлi дiвчата ледве звелися на ноги. Але, ступивши кiлька крокiв, посiдали в знемозi З тривогою i недовiр'ям поглядали на незнайомця. Вони були дуже вродливi Навiть у сутiнках Арсен звернув на це увагу i почав здогадуватись, яка доля закинула ?х у цей покинутий вiтряк. Дiвчата тремтiли, як вишеньки в грозу. - Звiдки ти? - звернувся до русокосо?, що сидiла найближче. - З Чигирина, - тихо вiдповiла дiвчина. - Попiвна я... Мене викрали з дому якiсь невiдомi... - А ви? - глянув на двох чорнявих. - З Корсуня... Нас схопили в дорозi, коли ми ?хали з братом до Черкас, де живе наша тiтка... Брата нападники забили, а нас от завезли хтозна-куди... I не зна?мо, що з нами буде... - Не важко здогадатися, - тихо сказав Арсен. - Вас хочуть продати у гарем... Якiсь мерзотники злигалися з людоловами i торгують живим товаром! Дiвчата залилися слiзьми. Сестри обнялись, а русокоса простягла руки до Звенигори: - Вiдпусти нас! Врятуй, добрий чоловiчо! - А я вас розв'язав не для того, щоб тримати. Ви вiльнi! Тiкайте звiдси якнайшвидше! Дiвчата знову схопилися на ноги. Однак щастя ?хн? було дуже коротке, вони не встигли навiть вибiгти надвiр. За стiною пролунав стукiт копит - перед вiтряком зупинилися три вершники. Побачивши бiля конов'язi коня i вiдчиненi дверi, вони стрiмголов посплигували на землю i кинулись до вiтряка, на бiгу витягаючи шаблi. Дiвочий зойк прорiзав вечiрню тишу. Арсен вирвав з пiхов шаблю - став на дверях. Незважаючи на густi сутiнки, вiн упiзнав в одному з тих, що бiгли до вiтряка, Чорнобая. То ось чи?х рук ця ганебна справа! Колишнiй служака Дорошенка, втративши господаря, що змушений був здатися на милiсть царя i гетьмана Самойловича, тепер став справжнiм розбiйником! - Зупинiться! - крикнув Арсен. - Якщо ви при?хали по дiвчат, то я вам кажу - не вийде! Не вiзьмете! Я не дозволю торгувати цими нещасними! Хiба що переступите через мiй труп! - I переступимо! - вигукнув Чорнобай i теж вирвав блискучу шаблю. "Гм, я один, а ?х тро?, - подумав Арсен, вiдбиваючи перший випад Чорнобая. - Зовсiм кепсько... Та якщо доля допоможе менi подолати Чорнобая, пахолки самi дременуть звiдси!" Вiн стояв на схiдцях на голову вище за супротивника. Дзвякiт i скрегiт шабель вiдлунювалися в тихому морозному лiсi. Мiцна i вправна рука влучно вiдбивала короткi, але небезпечнi випади Чорнобаяi За спиною чулися переляканi вигуки i плач дiвчат. Пiд натиском Звенигори Чорнобай трохи вiдступив. Його хиже обличчя з тонким довгим носом i закушеною губою застигло вiд напруження i здавалося схожим на маску, з грудей iнодi виривався натужний хрип. Чорнобай, видно, збагнув, що перед ним дуже вправний бо?ць, i йому враз стало душно. Лiвою рукою рвонув комiр кунтуша. - Жарко стало, Чорнобаю? Зачекай, стане ще й холодно?-глузливо промовив Арсен, знаючи, як то насмiшка вибива? супротивника з рiвноваги. - Ти зна?ш, як мене звати? - скрикнув вражений Чорнобай. - А чому б нi? Такого значного козака та не знати! Запорожцi пам'ятають, як ти при?здив у Сiч вiд Дорошенка. Жаль, що не знесли тодi тобi голови, - не торгував би тепер нашими дiвчатами!.. Обличчя Чорнобая перекосилося, смертельно зблiдло. - Хлопцi! - прохрипiв вiн. Щось просвистiло в повiтрi. Арсен не встиг вiдхилитись, - i туга петля здавила горло. Вiн хотiв рубонути по аркану шаблею, але сильний поштовх звалив його на землю. Пахолки вирвали з руки шаблю, наставили пiстолi. Позаду почувся жахливий дiвочий зойк. Важко дихаючи, Чорнобай нахилився i прошипiв в обличчя: - Ну, собако, попався! Тепер ми поговоримо iнакше! Вони дивились один одному в очi. Чорнобай зловтiшне кривив у посмiшцi тонкi губи. На його безкровному обличчi застиг вираз жорстоко? радостi. Арсеновi стало страшно: Чорнобай нiзащо не залишить живим свiдка свого ганебного злочину. I нiхто не знатиме, де подiвся козак, що з ним сталося. Даремно виглядатиме його хвора мати в далекiй Дубовiй Балцi, даремно чекатиме звiстки кошовий Iван Сiрко... А Чорнобай нiби читав його думки i кидав словами, що ятрили серце, як бруднi пальцi рану: - Хлопчисько! Кому ти хотiв стати поперек шляху? Ха-ха-ха! Чорноба?вi? Треба бути останнiм йолопом, щоб зважитись на таке! - Вiн говорив про себе в третiй особi. - Я бачу, ти вже ка?шся. Тобi страшно помирати. Аякже! Ти зрозумiв, що допустився необачно? помилки, ставши на завадi Чорноба?вi! Ти вже шкоду?ш, що вступився за тих пташок! - вiн кивнув головою на вiтряк, де один з пахолкiв в'язав дiвчат. - Тебе мучить думка, що нiхто нiколи не дiзна?ться про твою смерть... Не дiзна?ться! Ти вiдправишся на той свiт!.. Не без мо?? допомоги, звичайно!.. Ха-ха-ха! Арсен здригнувся вiд того смiху, мов од гадючого дотику. Розумiючи, що втрачати нiчого, вiн зненацька рвонувся i вдарив ворога ногами в живiт. Чорнобай зойкнув i кумельгом полетiв на землю. Пахолки кинулись до козака. Один рукiв'ям пiстоля з розмаху вдарив по головi, другий, кинувши дiвчат, навалився всiм тiлом, заломив назад руки. - Не вбивайте! - крикнув, корчачись вiд болю, Чорнобай. - Я сам! Пахолок допомiг йому пiдвестися. Зiгнувшись i тримаючись рукою за живiт, вiн поволi пiдiйшов до Арсена, вихопив з пiхов короткий татарський кинджал. Перекошене вiд болю й лютi обличчя посинiло, як у мерця, й ошкiрилось неприродно-дикою гримасою... "Куди вцiлить? У серце? В живiт? Чи перерiже горло?"- промайнуло в козаковiй головi. Чомусь зовсiм зник страх. Нiби йшлося не про його життя. Тiло здавалося чужим, дерев'яним. Тiльки знову в мозок ударила, як молот, думка: "А по?здка в Туреччину? Що скаже Сiрко? Адже вiн нiколи не дiзна?ться, що зi мною сталося... А мати? Бiдолашна моя!" Та Чорнобай не вдарив. Потримавши кинджал у руцi, ковзнув поглядом по чагарниках i крикнув пахолкам: - Хлопцi, миттю обчухрайте рiвненький грабок i добре загострiть - посадимо це паддо на палю! Та швидше! Пахолки вихопили шаблi й побiгли до лiсу. В цю мить з узвозу долинув рiзкий свист. Потiм удруге. Хтось, видно, подавав сигнал тривоги. - Назад! - гукнув Чорнобай, i пахолки прибiгли до нього. - Садовiть його на коня! Вiзьмемо з собою. Зараз не час. Але клянусь пеклом, вiн у мене сьогоднi помучиться на палi! Сопучи i лаючись, пахолки враз пiдхопили Арсена, кинули на коня, арканом зв'язали ноги, мiцно прикрутили до сiдла. Потiм те ж саме зробили з дiвчатами. До них пiд'?хав верхiвець. - Що там? - тихо спитав Чорнобай. - Хтось ?де узвозом нагору. - Ет, чорт! Заткнiть йому рота, щоб часом не пiдняв репету! Звенигорi всунули в рота шорсткий смердючий кляп. Дихати стало важко. Вiд удару пiстолем гуло в головi. - Ну, гайда?- Чорнобай скочив на коня. - Митрофане, бережи менi його, як власнi очi. В разi небезпеки - ножа пiд ребро. Щоб i не кавкнув! Загiн риссю ви?хав на лiсову дорiжку, що петляла помiж голими деревами. Нiхто не говорив, тiльки глухо тупотiли копита. Незабаром почався степ. Густi сутiнки оповивали землю. Мiсяць ще не сходив, i холодне зимове небо сiрим ковпаком опускалося з високостi. У Арсена задерев'янiли зв'язанi ноги й руки. Смердюча ганчiрка не давала дихати. Вiй намагався ?? виштовхнути з рота язиком чи хоча б ослабити, але тiльки наковтався шерстi. Дорозi, здавалося, не буде кiнця. Лиш десь опiвночi зупинилися в рiдкому чагарнику. Чорнобай зник у темрявi. Незабаром повернувся в супроводi вершника, в якому не важко було впiзнати татарина. - ?дьте за нами, - наказав Чорнобай пахолкам, а сам з татарином по?хав попереду. Вони спустилися в глибоку балку, де горiло багаття. На березi паслися стриноженi конi. Пiд горбом сидiли i лежали на холоднiй заснiженiй землi люди. Це був ясир - захопленi в полон чоловiки, жiнки, пiдлiтки. Бiля них з шаблями наголо ходили дозорцi. Побачивши прибулих, вiд багаття пiдвiвся кремезний вiспуватий татарин. Радiсно оскiрнувся. Чорнобай поручкався з ним i теж усмiхнувся по-приятельськи. - Алi, дивися товар, бо в мене обмаль часу! З цими словами вiн наказав пахолкам зняти з коней дiвчат. Нiжнi, блiдi вiд страху та переживань, вони злякано дивилися на татарина, який прицмокував язиком i розплився в радiснiй усмiшцi. - Ай-вай! Якшi! Туже топре! - плутав вiн татарськi й укра?нськi слова. - Якшi ханумi Ага зна? толк. Я радий, що недаремно зробив цей небезпечний похiд. Буде з чим з'явитися в Кафу . Вiн пiдiйшов до дiвчат, брудними пальцями пiднiмав ?хнi бiлi пiдборiддя i, цмокаючи язиком, заглядав у очi. Нещаснi нiмiли вiд страху, здригалися вiд огиди, та Алi не звертав на те нiяко? уваги. Його просмердiлi кiнським потом i баранячим ло?м руки швидко обмацали тугi дiвочi груди, руки, стегна. - Ай-вай, якшi ханум, - задоволене повторював вiн. - Спасибi, мiй торогий труже, спасибi, ага Петро! - Товар для ханського гарему, - сказав Чорнобай. - Плати грошi, Алi! Подзьобане вiспою обличчя татарина враз стало суворе, непроникне. Очi звузилися. - Скiльки? - Пiвтори тисячi цехiнiв! Алi ковтнув слину, нiби вдавився. Вирячив очi. - Ай-вай. Ти збожеволiв, труже!.. П'ятсот! Чорнобай заперечливо похитав головою. - Шiстсот! - Алi облизав язиком пошерхлi на морозi губи. - Ти виручиш три тисячi, Алi. Я знаю. Таких дiвчат ще нiколи не продавали нi в Кафi, нi в самому Стамбулi. Вони бiльше вартi, нiж усi тво? невiльники. - Чорнобай скосив око в той бiк, де ясир. - Менi вони теж не даремно дiсталися... - Знаю. Кожен мисливець, коли виходить на лови, ризику?... Але ж грошей ти за них не платив? - Не варта була б шкурка вичинки... То яке тво? останн? слово? - Вiсiмсот - i нi цехiна бiльше! - Гаразд, - погодився Чорнобай. - Але в разi небезпеки... Сам розумi?ш - вони повиннi навiки замовкнути. Я ризикую головою! - Про що мова! - образився Алi. - Не маленький - знаю. Удар шаблею - башка з плечей! З-пiд поли засмальцьованого кожуха дiстав капшук, вiдлiчив грошi, потiм кивнув на Звенигору. - А цього батира за скiльки?, - Цей не прода?ться, - похмуро вiдповiв Чорнобай. - Жаль. Видно, мiцний батир. Був би добрим веслярем на каторзi! I грошi за нього дали б добрi! Може, продаси? Чорноба?вi пахолки перезириулися. Один з них аж. крякнув, певне, бажаючи щось сказати. Але Чорнобай поспiшно вiдрiзав: - Нi, вiн менi потрiбен. Прощай, мурзо. Наш договiр залиша?ться в силi? - Безперечно. Я ж думаю, що не перевелися ще на Укра?нi красивi дiвчата? - Алi хихикнув. - Прощай, ага Петро? Хай береже тебе аллах! Чорнобай скочив на коня, ще раз махнув на прощання Алi рукою, i невеличкий загiн з п'яти вершникiв пiрнув у темряву. Мерзла земля лунко гула пiд копитами коней. Шелестiв колючий зледенiлий бур'ян. Щербатий мiсяць розгойдувався посеред неба, нiби п'яний, i, здавалось, от-от зiрветься i торохнеться лисиною об крутi горби. I тодi настане тьма. Арсен розумiв, що то не мiсяць гойда?ться, а вiн сам колива?ться в сiдлi. Тiло його занiмiло. Туго зв'язанi руки й ноги затекли, i вiн перестав ?х вiдчувати. Цупкий кляп обiдрав йому язика i рота, доводилося ковтати власну солонувату кров. Нестерпно хотiлося пити. Його везли на страту. Вiн знав про це. Але де вона буде i яку смерть придумав для нього Чорнобай, - його вже не цiкавило. Аби лишень швидше все скiнчилося... Бiля високо? могили, що бовванiла на тлi синього неба, Чорнобай зупинився. - Митрофане, на шпилi чимало всякого камiння... Пiди принеси одну каменюку, щоб прив'язати цьому байстрюковi до ши?. Та не барись! - Пахолок кинувся до могили, а Чорнобай повернувся до полоненого: - Тiльки не думай, хлопче, що ми тебе втопимо. Нi, голубчику! Це була б занадто легка смерть для тебе. Ми посадимо тебе на палю i будемо дивитись, як вона вилiзе тобi горлом... Ось якою смертю помреш, небоже!.. Зате й на тому свiтi радитимеш усiм обходити Чорнобая десятою дорогою!.. А вже потiм прив'яжемо тобi до ши? камiнь i кинемо в озеро. На поживу карасям. Щоб i слiду не лишилося!.. Ну, як? Подоба?ться таке?.. Нi?.. Отож! Вiн говорив би довше, бо уявнi картини майбутнiх мук ворога втiшали його, але пахолок повернувся з каменюкою i загiн рушив далi. Через годину вони ви?хали на битий шлях. - Незабаром озеро, хлопцi, - сказав Чорнобай. - Ще милi двi... Зненацька вiн замовк i почав прислухатись. - Ви нiчого не чу?те? Всi зупинились. - Нiби вершник скаче, - невпевнено промовив довготелесий Митрофан. - Не нiби, а справдi вершник, - промовив другий пахолок, у бiлому башлицi. - О-о, чу?те? Наближа?ться сюди... Зда?ться, один. Здалеку почувся дзвiнкий тупiт - кiнь мчав галопом. - Хтось поспiша? в Чорноба?вку, - сказав Чорнобай i звернувся до пахолка в башлицi: - Тхоре, вiд'?дь з козаком за кущi, а ми почека?мо тут - дiзна?мося, хто це... Тхiр смикнув Арсенового коня i зупинився за кущем. Тупiт наближався. Ось на шляху показалась темна постать вершника - вiн мчав щодуху. В мертвiй тишi нiчного степу лунко дзвенiла мерзла дорога. Побачивши на шляху незнайомцiв, вершник осадив коня. - Хто ви? - запитав збентежено. - А ти хто? I куди пряму?ш? - в свою чергу спитав Чорнобай. - Я ?ду в Чорноба?вку. - До кого? - До Петра Чорнобая. - Я i ? Петро Чорнобай. Що трапилося? Чому така спiшнiсть? Пiд'?жджай сюди! Вершник трохи пiд'?хав, пильно вдивляючись у незнайомцiв, готовий при найменшiй небезпецi повернути коня назад. Та ось Чорнобай пiдвiв голову, i мiсяць освiтив його обличчя. З грудей вершника вирвалося полегшене зiтхання. - Ху, це таки ви, пане?- Вiн стьобнув коня i пiд'?хав упритул. - Я вiд полковника.. - Що з батьком? - кинувся Чорнобай. - Йому погiршало? - Помира?... Просив, щоб ви негайно прибули до нього. ?дьмо!.. Дорога кожна мить! - Мати божа! - скрикнув Чорнобай. - Чи ж устигнемо? У мене такий стомлений кiнь... - Будемо сподiватися на краще. Але не гаймося! - ?демо! Герасиме, ти зi мною! А ти, Митрофане, з Тхором... Вiн щось шепнув пахолковi на вухо i з мiсця рвонув коня галопом. Пахолок Герасим i посланець погнали за ним. Тхiр, ведучи на поводi Арсенового коня, ви?хав з-за/кущiв на шлях, спитав: - Що вiн сказав, Митрофане? - Щоб ми самi зробили з цим хлопцем усе, що треба. - Хай йому чорт! Менi вже набридло волочитися по степу! I хоч би було з-за чого!.. Чорнобай поклав у кишеню капшук грошей, а нам - дулю з маком!.. Повернемося додому - нi за що буде й горло промочити. - То що ти радиш? - запитав спроквола Митрофан. - Порiшити запорожця тут i не сурганитися до озера?.. Про мене, i так можна! Чорноба?вi хотiлося помучити його, а нам це нi до чого! Хай помира? легкою смертю! - Який ти недоумкуватий, Митрофане, - пробурчав Тхiр, пiдводячись на стременах, щоб хоч трохи зрiвнятися з високим, мов жердина, товаришем. - Тобi розжуй i в рота поклади!.. Я верну до того, що Чорнобай за дiвчат не дасть i злотого. А нам би непогано мати з цi?? тяганини хоч який-небудь зиск... - Зиск? - вирячився пахолок. - Давай повернемося зараз до Алi, - швидко зашепотiв Тхiр, - i запропону?мо йому цього козака! Ти ж чув - вiн хотiв його купити. Як ти дума?ш, скiльки дасть за нього? - Ти що - здурiв? - аж вiдсахнувся Митрофан. - Чорнобай дiзна?ться - голову знiме! У нього мова - коротка! - А звiдки вiн дiзна?ться? Хiба самi розляпа?мо?.. Скажемо, що посадили на палю, а потiм почепили камiнь на шию i кинули в воду. Хай пiрне в озеро - пошука?... Алi ж попросимо, щоб теж мовчав, а цього хлопця продав кудись за моря. Митрофан завагався, щось обмiрковуючи неповоротким сво?м розумом. - Ну, чого тут довго думати? - не вгавав Тхiр. - Татарин дасть за нього бiдно сто цехiнiв. Покладемо до кишень по пiвсотнi. Чи ?х у тебе забагато ?? - Кий чорт! Навiть нi за що пива випити. Заборгував шинкаревi пiвдуката...' - А то зразу розбагатi?ш! Алi заплатить - не перший раз ма?мо з ним справу, ?дьмо, поки не свiта?. Бо татари знiмуться - шукай тодi вiтра в полi! Митрофан пошкрiб рукою потилицю: - Страшнувато, правда... Це означало згоду. Хистку, непевну. Але Тхоревi бiльшого й не треба. Вiн швидко повернув коней i погнав назад. ...Алi довго не торгувався. Помацавши м'язи, зрозумiв, що перед ним якнайкращий товар, i зразу ж заплатив грошi. Закляклого Арсена зняли з коня i прив'язали до гурту невiльникiв. Потяглися довгi днi важкого переходу. Ногайцi ' найчастiше нападали i брали ясир пiзньо? осенi i взимку, коли позамерзають рiки. За багато десятирiч шлях до Криму був усiяний кiстками нещасних, скошених простудою i виснаженням, гострою шаблею i голодом. Алi був досвiдчений людолов. Вiн знав пота?мнi стежки, на яких рiдко чатували козацькi дозори, i завжди щасливо виводив з Укра?ни переобтяжений здобиччю чамбул. Але й вiн боявся раптового козацького наскоку, тому, не жалiючи невiльникiв, батогом i шаблею гнав ?х без вiдпочинку по п'ятнадцять годин на добу. Тим, хто захворiв чи до кровi пiдбив або вiдморозив ноги, без жалю зносив голову. Бранцiв гнали пiшки. Лише молодих красивих дiвчат, призначених для гаремiв, везли на конях; то був коштовний товар. Лiтнiх жiнок i дiтей не зв'язували. Зате за чоловiками наглядали суворо: десятками приторочували до сiдел i тягли, мов худобу. Арсен у сво?му десятку йшов перший; за спиною сирицею скручено руки, довгий мiцний аркан навколо стану невблаганно тягнув усе вперед i вперед - у Крим, у неволю, на смерть. На другий день, коли чамбул поспiшно, щоб здалеку не помiтила козацька сторожа, перевалював через високий пагорб, попереду стривожено загули голоси. У Звенигори радiсно тьохнуло серце. Невже запорожцi? Вiн гарячкове занишпорив поглядом навкруги, сподiваючись побачити розсипаний стрiй вершникiв. Але всюди тiльки безлюдна, безмежна далина. Чого ж заметушилися татари? Що стривожило ?х? Ось вiд чамбула вiдiрвалося п'ятеро вершникiв i чвалом понеслися в долину. Сполохано спурхнула з бур'яну важка зграя ситих дрохв. Арсен глянув у той бiк, куди помчали вершники, i в нього стиснулося серце. На протилежному схилi долини йшло дво? подорожнiх. Щось дуже знайоме було в неясних обрисах тих постатей. Хто вони? Де вiн ?х бачив? Тим часом вершники зникли в долинi. Подорожнi зупинились," мабуть, помiтили татар. Потiм швидко подерлися на гору. Даремнi потуги! Хiба втечеш вiд прудконогих татарських коней? Хiба захова?шся вiд гострого ока людолова в цьому голому безлiсому степу? Ось один оглянувся, кинув свого товариша i прудко помчав уперед. Заднiй зупинився. Деякий час стояв нерухомо, мов прислухався до чогось, а потiм, широко розкинувши руки, почав i собi тiкати. Але робив це дуже невпевнено, незграбно, спотикався, падав i весь час забирав лiворуч. "Слiпийiжахнувся Арсен, i враз упiзнав кобзаря Сома i його поводиря Яцька. - I занесло ж нещасних! У самiсiнькi лапи до степових хижакiвi" ?х привели, коли чамбул спустився в долину. Яцько плакав i злякано озирався, мов зацькований звiрок. Сом тримався спокiйно. Його поставили перед Алi._ Старий пiдвiв сиву голову - шапку вiн десь загубив - i втупився в татарина страшними дiрами, в яких колись були очi. Алi презирливо посмiхався. - Хлопця прив'яжiть! Та мiцнiше! Щеня прудке - ще втече по дорозi!.. А старого... старого вiдпустiть! Не вести ж нам його в Крим!.. Гей, старий, iди собi геть! Чу?ш? - Спасибi тобi, - глухо промовив Сом i ступив непевно вперед. Але тут, вириваючись з цупких рук татарина, загукав Яцько: - Дiду! Дiду! Куди ж ви? А я? Почувши Яцькiв голос, кобзар зупинився i намацав рукою полу мурзи його кожуха. - Вiдпусти хлопця, чоловiче добрий, i аллах не обмине тебе сво?ю милiстю. Вiн малий... Сирота. Ти небагато заробиш на ньому. Не бери грiха на душу! - благав вiн. - Iди! Iди геть, гяуре! - заверещав Алi й оперезав старого нагайкою по головi. Сом схопився за скривавленого лоба i шарпнувся вбiк. Його довгi тонкi ноги плутались у бур'янi, мов диби. Торба вiдлiтала, била по спинi. Глухо стогнала кобза. Алi схопив лук. Наклав стрiлу. - Дiду, вони хочуть убити тебе! Тiкай швидше! - загукав Яцько. Алi вiдтягнув тятиву. Почувся рiзкий короткий посвист чорно? стрiли. Кобзар спiткнувся, змахнув руками - i впав лицем у бур'ян. Татари зареготали. Котоийсь вийняв шаблю - кинувся до старого, щоб прикiнчити, але мурза зупинив: - Здохне й такi Я добре влучив! Вiн пiд'?хав, нагнувся i висмикнув стрiлу зi спини. - Смердючий пес! Розбiйник! Навiщо убив дiдуся? Що вiн тобi завинив? А-а-а!.. - закричав Яцько. Алi оскалив зуби. В його вузьких очах чорним полум'ям блиснув гнiв. Широке вилицювате обличчя спотворилося недоброю посмiшкою. Вiн рвонув коня, люто шмагонув Яцька по спинi. Хлопець перестав кричати, втягнув голову в плечi. - Тiкай сюди! - гукнув Арсен. Яцько прудко шмигнув у гурт невiльникiв. Тi зiмкнули ряд. Алi притримав коня, брудно вилаявся. - Гяур! Собака! - прошипiв вiд'?жджаючи i дав знак переднiм рушати. Засвистiли нага?, пролунали рiзкi гортаннi крики. Пiсля вимушено? зупинки ординцi ще швидше погнали бранцiв. Яцько, тремтячи всiм тiлом, притулився до Арсена. Ясно-голубi очi злякано визирали з-пiд бiлявого волосся, що нависло на лоба. - Куди вас несло, нещаснi? - з жалем спитав козак. - Сидiли б собi у Сiчi! - Дiд Сом хотiв родичiв провiдати, - схлипнув хлопчина. - Десь тут недалеко жиють... От i доходилисьмо! Дiд вiддав боговi душу, а мене, мов курiпку, злапали татарове... У-у-у! Хлопець знову заплакав. Арсен намагався втiшити, розрадити його. Де там! У самого до горла пiдкочувався гiркий клубок, а на серце налiг важкий камiнь. ...Перекоп проходили пiд вечiр. Велике холодне сонце котилося над рiвниною i кривавим свiтлом заливало вузький перешийок. Крим! По-татарськи - Кирим. Арсеновi вже доводилося тут бути пiд час походу Сiрка, i вiн знав, що це мiсце називалося Дорогою слiз, або Ворiтьми слiз, бо де б людолови не взяли ясир - на Правобережжi чи Лiвобережжi, на Слобожанщинi чи в Галичинi, на Дону чи пiд Москвою, - вони обов'язково проводили його через Перекоп. Ханська залога i мубашири-урядовцi, якi постiйно перебували в перекопськiй фортецi, брали за кожного бранця ясак - податок для казни. Звiдси чамбули роздiлялися на невеликi загони, що розтiкалися по всьому Криму. Тут дiлили ясир, розлучаючи чоловiкiв з жiнками, дiтей з батьками, братiв iз сестрами. Поки бранцi йшли рiдною землею, вони ще не усвiдомлювали повнiстю всi?? глибини нещастя, що спiткало ?х, сподiвалися то на втечу в дорозi, то на раптовий напад козакiв, то хтозна на що, а тут втрачали останню надiю: попереду лежала чужа страшна земля, що, мов чудовисько, поглинала щороку десятки тисяч людей i майже нiкого не повертала назад. З уст в уста передавалось одне коротке страшне слово: Крим! Здригнулися навiть твердi чоловiчi серця. Бранцi оглянулися назад, де в сiрiй iмлистiй далинi зникали рiднi степи, i на очi ?м набiгли сльози. Заголосили жiнки, заверещали дiти. Чоловiки плакали мовчки. Сльози падали на суху, стоптану безлiччю нiг землю, що за багато столiть стала безплiдним солонцем. Тiльки гiрка ропа виступала на нiй та рiс ядучо-духмяний полин. Нiколи не думав Арсен, що i йому доведеться йти в неволю цi?ю проклятою дорогою. А довелося! Зв'язаним, брудним, змученим рабом! Пiсля Перекопу ще цiлий день iшли перешийком, i тiльки надвечiр Алi зупинив загiн на березi великого непривiтного озера з важкою мертвою водою. Тут вiн дав знак дiлити ясир. Зчинився страшенний лемент. Здобичники позiскакували з коней i почали шикувати окремо чоловiкiв, жiнок, дiтей. В кошлатих коротких кожухах вовною назовнi, в баранячих та лисячих шапках-малахаях, у незграбних чариках з телячо? та лошачо? шкури, нога? були схожi на диких звiрiв, що раптом ошаленiли i накинулися на свою беззахисну здобич. Коли всiх вишикували, Алi спершу вiдiбрав свою частку. Вiн ще в дорозi придивився до бранцiв, а тому взяв собi наймiцнiших чоловiкiв i найкрасивiших жiнок. Два во?ни невiдступно стерегли трьох бранок-красунь та Арсена. До полону Алi потрапив i Яцько. Арсен пригорнув хлопця, що здригався вiд плачу. Хотiв сказати йому втiшне слово i знову не мiг. Щось болючо-терпке здушило зашморгом горло. Стримувався, щоб i собi не пустити сльозу. Яцько припав козаковi до грудей, занiмiв. На солонцюватiй рiвнинi хвилювалося, ревло, билося вiдча?м i болем людське горе. Жiнки чiплялися за чоловiкiв, виривали з рук нападникiв сво?х дiтей. Дiти тяглися до матерiв, благали взяти ?х з собою, лементували. Чоловiки намагалися порвати мотузки й сирицю, напирали на татар, але зразу ж вiдкочувались назад, бо на ?хнi голови падали десятки замашних батогiв, вiд яких репалася шкiра. Плач, зойк, стогiн, прокляття змiшалися з лайкою i погрозами. Тривожно iржали наляканi конi. Але найгiрше було попереду. Коли мурза Алi вiдокремив свiй ясир, во?ни один з-поперед одного почали видирати з рядiв найсильнiших бранцiв i наймолодших бранок. Зчинилася така веремiя, що Алi вихопив шаблю i з криком кинувся втихомирювати озвiрiлих одноплемiнникiв. - Зупинiться, шайтановi дiтиi Заткни рота, Шарiфе, а то я заткну тобi шаблею. Всiм вистачить, лихий би вас побрав! - кричав вiн, бiгаючи вiд гурту до iурту. Його очi дикувато виблискували. З-пiд рудого малахая гнiвом пашiло сите, в чорних вiспинках обличчя. До голосiння невiльникiв добавився розгардiяш серед здобичникiв, якi ладнi були перегризти один одному горлянки. - Вiдiйди, мурзо. Ти вже сво? забрав - i не втручайся до нас! - викрикнув велетень Шарiф, несучи на оберемку молоденьке русокосе дiвча, що верещало i брикалося ногами. - Вiдiйди по-доброму! Вiн кинув дiвчину на землю, наступив на не? ногою i витяг довгу криву шаблюку, всiм сво?м войовничим виглядом показуючи мурзi, що домагатиметься свого силою збро?. Алi зупинився, опустив шаблю. - Тьфу, проклятi собаки! Хай вас забере шайтан! Дiлiться - хоч показiться! Вiн повернувся i пiшов до свого гурту, не звертаючи уваги на гвалт i дикий вереск, що лунали позаду. А там саме зчинилася суперечка мiж двома здобичниками з-за пiдлiтка, власне, хлопчака рокiв дванадцяти. Вони мало не розiрвали його, тягнучи в рiзнi боки. Хлопець кричав, пручався, але не мiг вирватися й уп'явся зубами в руку татариновi. Той завив од болю, затупцяв ногами, вирвав руку, а потiм схопив шаблю i одним махом зняв хлопчинi голову. - Ха-ха-ха! Забирай його тепер собi! - крикнув убивця суперниковi, що вiдскочив убiк. Але той не розсердився, а теж вищирив зуби, задоволений, що хлопець нiкому не дiстався. Не бажаючи сваритися зi сво?ми людьми, мурза скочив на коня i наказав рушати. Кiлька найближчих його родичiв, одержавши свою частку здобичi, при?дналися до нього. Зменшений бiльше нiж наполовину, чамбул швидко залишив берег озера i покотив сухим степом на пiвденний схiд, до Кафи. Вiн тут почував себе в безпецi, i бранцiв розв'язали. Куди втечеш? Навколо - чужина, море! Iшли швидко. Зупинялися тiльки на нiчлiг та на обiд. Кочовики ?ли сиру конину, порiзану тонкими пластiвцями i спарену пiд повстяним чепраком на спинi коня. Таку ж ?жу кидали й полоненим. Арсен спочатку вiдвертався од не?, та голод допiкав, мусив ?сти. Заплющивши очi, гриз сире, в червонiй пiнi м'ясо, запивав з рiвчакiв, що вряди-годи зустрiчалися на путi, гiркуватою каламутною водою. Тiльки на сьомий день з гори вiдкрилося море i показалося велике мiсто з високими стрiмкими вежами мiнаретiв. Алi зупинив загiн, зняв з ши? пештимал, розiслав на землi, став на колiна - довго молився, дякуючи аллаховi за щасливий похiд на невiрних. Кафа зустрiла ?х галасом приморського ринку, запахом риби i смажено? баранини. Алi погнав свiй живий товар до караван-сарая. На другий день меткi горластi цирульники-греки постригли i поголили чоловiкiв, а наймити принесли на дерев'яних тацях варену баранину, густо приправлену перцем. Тепер Алi не скупився: ситий, неви-снажений раб iшов на базарi по дорожчiй цiнi. Жiнок вiн приберiгав надалi, ?х ще треба добре пiдгодувати, причепурити, а може, й краще зодягнути, особливо Чорноба?вих бранок. Перед виводом на базар цирульники натруть ?х олi?ю i пахучими травами, пiдрiвняють брови, покладуть пiд очима легку голубувату тiнь. Алi зна?, як продавати товар для гаремiв, i сподiва?ться мати добрий бариш. Сьогоднi ж вивiв тiльки чоловiкiв i пiдлiткiв. Широкий базарний майдан на березi затоки весь запруджений народом. Галаслива юрба, що ввiбрала в себе прибережних i степових татар, грекiв, туркiв, венецiйцiв, кара?мiв, абхазцiв, вирувала, гелготала, кудись поспiшала, щось купувала i продавала. Гiрський кряж захищав мiсто вiд холодних пiвнiчних вiтрiв, i опiвднi проти сонця навiть у груднi тут було тепло й затишно. Весь лiвий край базару - невiльничий. Вiд мiста його вiддiляла висока кам'яна стiна, викладена з нiздрюватого бiдастого вапняку. Попiд стiною - забитi в землю палi. До них прив'язують невiльникiв. Живого товару було небагато, i задоволений Алi спостерiг, як за його валкою ринула цiла юрба покупцiв. Меткi наймити швидко поприв'язували чоловiкiв до паль. Вони старалися, бо мурза пообiцяв кожному добрий бакшиш - винагороду. Арсен стояв крайнiй. Його сусiдом лiворуч виявився якийсь мiцний бородатий чолов'яга. Незважаючи на зимову пору, вiн був до пояса голий i мерзлякувато кутався в накинуту наопашки сiрячину. З-пiд копицi скуйовдженого пшеничного чуба визирали великi голубi очi. - Грi?мося, батьку? - невесело спитав Арсен. - Грi?мося, синашу, - усмiхнувся бородань, блиснувши бiлими мiцними зубами. - А чому ти звеш мене батьком? Хiба я старший за тебе? - А хто тебе розбере, - вiдповiв козак. - У нас на Запорожжi навiть дiди голять бороди. А ти, я бачу, русак?.. Звiдки, брате? - Донський козак я. У нас борода - звичайна рiч. - О, то ми й справдi брати. Вiд Дону до Запорожжя - рукою подати. - Давно з Укра?ни? - Два тижнi. Весь час були в дорозi. - Я теж. Тiльки вчора пригнали в Кафу. А куди далi поженуть - хто зна?... Бачиш, який вiдгодований турок суне сюди? Чого доброго, купить i зажене в Туреччину! А звiдти не те що втекти - навiть думати про домiвку нiчого... Нi, краще б зразу загинути, нiж конати на каторзi чи подихати рабом десь у копальнях ?гипту! - Не каркай, друже, не наврочуй бiди, - вона сама нас знайде. Дончак похмуро посмiхнувся. - Е-е, мабуть, хтось ранiш накаркав. Яко? ще бiльшо? бiди треба? - Вiн показав на сво? зв'язанi руки. - Нема гiрше, як басурменська неволя? - Всяка неволя лиха, бодай ?? вiк не бачитиi- сказав Арсен i додав: - Дивись, той купець сюди просту?... Запримiтив, старий коршун, де поживою пахне! До них пiдходив ошатно вдягнутий товстий турок у тюрбанi. За ним повагом iшли два дужi охоронцi. Хазя?н донського козака i мурза Алi ще здалеку вклонилися багатому покупцевi, почали навперебiй закликати до себе. - Ага, прошу сюди! - вигукнув Алi. - У мене всi невiльники, як дуби! Кожен працюватиме за двох! Вiддам поцiнно? Ось помацай м'язи цього запорожця - вони мов з крицi! Не оминай мого товару, високошановний ага, - такого бiльше нi в кого в Кафi не знайдеш! - Подивися, ефендi, на цього козака! - гукав сусiд Алi, показуючи на напiвголого дончака. - Це дикий степовий тур! Сила його незмiрна! Вмi? доглядати коней i домашню худобу! На каторзi гребтиме за трьох! Будеш жалкувати, якщо не купиш такого батира! Покупець пiдiйшов до Алi, почав обмацувати м'язи невiльникiв, заглядав у рота, нiби коням. Охоронцi вiдводили вбiк тих, кого вподобав покупець. Яцька забрали теж. Турок зупинився перед Арсеном, витер розкiшною шовковою хустиною товсту голену потилицю. Йому було рокiв сорок, але надмiрна повнота старила його. Вiн примружив припухле повiко i поклав важку руку на плече козака. Арсен мимовiльним нетерпеливим порухом скинув ??, як щось бридке. Турок спалахнув од гнiву. Каламутнi очi вирячились, наче мали вискочити з орбiт. Вiн зцiпив кулак i щосили ударив невiльника в лице. Лють затуманила Арсеновi розум. Мов несамовитий, рвонувся вiн уперед, аж затрiщало мотуззя. Покупець вiдсахнувся, скрикнув, та було пiзно. Могутнiй удар у лiву щоку звалив його на землю. Тюрбан злетiв i впав у пилюку. Все це трапилось так несподiвано - навiть для самого Арсена, - що всi на якусь мить остовпiли. Алi зблiд i судорожно шарив бiля боку, шукаючи рукiв'я нагая. Охоронцi кинулись пiднiмати хазя?на. Невiльники притихли, з жахом дивлячись на перекошене вiд злоби обличчя турка i на невiльника, що, важко дихаючи, вiдiйшов пiд стiну. Першим опам'ятався покупець. Його важкий нагай обвився навколо Арсеново? голови: за вухом репнула вiд удару шкiра, по ши? потекла кров. Потiм пiдскочили охоронцi. Звалили козака з нiг. Вiн закрив обличчя руками, щоб не вибили очей. Хтось здер жупан. Кожуха, в якому був зашитий лист Сiрка, ще в караван-сара? забраи Алi. Удари сипалися безперервно. Батоги рвали сорочку i тiло. Арсен пiдкотився пiд стiну, щоб хоч трохи зменшити силу ударiв. Але охоронцi стали бiля нiг i коло голови, як молотники на току - один проти одного. Тепер стiна не заважала ?м. Вiд виду кровi, що виступила на спинi козака, вони осатанiли ще дужче й били смертним бо?м. Арсен звивався, як вуж. Зцiпив зуби, щоб не крикнути, тiльки глухо стогнав. Алi хапав купця за руки, кричав: - Ага, хто менi заплатить за невiльника? Ви ж заб'?те його на смерть! Раптом дончак вiдштовхнув Алi i впав на закривавленого запорожця, закриваючи його собою. Сiряк сповз iз його плечей. Кiлька ударiв зразу збасамужили бiлу спину. Господар кинувся до нього, щоб вiдтягти. Може нi за що загинути такий мiцний рабi Але тут втрутився турок. Вiн уже трохи заспоко?вся i похмуро дивився, як катують невiльника. - Осман! Кемаль! Досить! Ви заб'?те його до смертi. Залиште трохи i для мене. Я куплю його... I цього теж, - показав вiн на дончака. - Скiльки вони коштують? Охоронцi кинули батоги, вiдiйшли, вiдсапуючись. Алi враз став улесливий i хитро примружив очi. Зда?ться, аллах скаламутив розум купця: можна погрiти руки. I вiн загилив таку цiну, що сусiда тiльки охнув, ай-вай! Але сам за дончака запросив стiльки ж. Турок не торгувався, одразу вiдлiчив за обох невiльникiв грошi. Дончак допомiг товаришевi по нещастю пiдвестись. - Спасибi, друже, - тихо промовив запорожець. - Як тебе? - Роман... Роман Во?нов. Туляк я, а став донським козаком... Утiк вiд нiмця-барона на волю, а потрапив у бусурменську неволю... Ехма!.. Дай я обiтру тобi кров, - бач, як вiдшмагали, проклятi? Шкiра висить клаптями... Роман, як умiв, перев'язав сорочкою спину Арсеновi, накинув на плечi жупан. У той же день ?х загнали на великий сандал - швидкохiдний вiтрильник - i замкнули в тiсному смердючому трюмi. Тут було темно, сиро, тхнуло цвiллю й овечими шкурами. НА БЕРЕГАХ КИЗИЛ-IРМАКУ За кiлька днiв, поки корабель плив до Туреччини, Арсен вичуняв, спина вкрилася шорстким струпом i почала свербiти. Це була вiрна ознака того, що рани загоюються. Пiдпливали до маленького турецького мiстечка, i невiльникiв вивели на палубу. З моря дув холодний вiтер, жбурляв у обличчя людей колючою мжичкою i солоною морською пiною. Чомусь довго не подавали трапа. З корми долiтали збудженi голоси капудан-аги i господаря рабiв. Спочатку Звенигора не надавав тiй розмовi значення, але потiм почав прислухатися. - Не потрiбен менi невiльник! - кричав роздратовано капудан-ага. - Ми домовлялися, Гамiд-бею, що ти заплатиш менi дзвiнкою монетою! Гамiд випинав товстий живiт, наполягав на сво?му: - Не розрахував я, капудан-ага. Витратився в Кафi. А ще далека дорога - потрiбнi грошi. А ти нiчого не втрача?ш. Ось частина плати грiшми, а за решту вибирай собi якого хочеш раба. Продаси - матимеш грошi. Ще й з баришем будеш... - Не потрiбен менi баришi Раб здохне або втече - i я залишуся в дурнях. Заплати менi мо? - i звiльняй корабель! Коли б я знав, ага, що ти таке стерво, то не зв'язувався б з тобою! - Прив'яжи свiй язик, капудан-ага, бо загубиш! - пiдвищив голос Гамiд. - I от що: бери раба! Бо iнакше не дам нiчого! - Це на тебе схоже! Давай! Шайтан не брат - з ним добром не домовишся! Тiльки я сам виберу... - Я давно це тобi кажу, а ти уперся, як старий iшак! Пiсля обмiну такими "люб'язностями" капудан-ага i Гамiд зiйшли з кормового мiстка. Не говорячи один до одного, зупинилися бiля невiльникiв. - Оцього, - капудан-ага ткнув пальцем Романовi у груди. - I забирайся до всiх чортiв з мо?? посудини! Охоронцi Осман i Кемаль повели Романа знову в трюм. - Прощай, Арсене! - гукнув дончак. - Не згадуй лихом! Пощастить повернутись додому - передай у станицю Бобровську. Товаришам, бо сiм'? не маю... За ним з гуркотом зачинилася ляда. По хистких дошках невiльникiв звели на берег. Тут же, в невеликiй закопченiй кузнi, всiм на руки надiли кайдани. А Звенигорi - й на ноги. Тiльки Яцько лишився незакований. Вирушили опiвднi. Гамiд ?хав на конi попереду каравану, що складався з десятка вiслюкiв, навантажених покупками. За невiльниками наглядали Кемаль та Осман. Дивно було дивитися на цих довгоногих здорованiв, що горбилися на маленьких осликах. Але вухатi сухоребрi тварини нiби не вiдчували ?хньо? ваги i поволi тюпали, повiсивши голови. На путi караван час вiд часу зустрiчав мовчазних перехожих з темними, нiби кам'яними, обличчями i бистрими поглядами чорних очей, загони озбро?них спагi?в на конях i пiших яничарiв, поважних волiв, що тягли незграбнi гарби на велетенських дощаних колесах, обiдраних жебракiв... Невеличкi села дивували невiльникiв сво?м незвичайним виглядом. Круглi низенькi хатки iз цегли-сирцю лiпилися в ущелинах, попiд скелями або на крем'янистих берегах каламутних струмкiв. Обмитi дощами, випаленi сонцем, з мазаними глиняними покрiвлями, вони були схожi на сiрi черепи, що чорнiли порожнiми орбiтами. То дивилися на перехожих вузькi отвори дверей i незаскле-них вiконець. Багата приморська вiчнозелена рослиннiсть скоро зникла. Почалися плоскогiр'я, гори з дикими урвищами, колючими чагарниками i зграями шакалiв та гi?н, що вечорами виходили на пошуки здобичi. Арсен важко ступав по нерiвнiй розбитiй дорозi, пiдтримуючи руками холодне залiзо кайданiв. Яцько йшов поряд, стомлений, змарнiлий. Руки засунув у. рукава. Комiр свитини настовбурчив - з нього виглядав загострений посинiлий носик. Позаду горбився високий незграбний селянин з-пiд Черкас на прiзвище Квочка. Зiтхнувши, вiн пробубонiв: - Пропадемо ми тут, як рудi мишi. Здохнеш - викинуть шакалам на поживу. Нiхто й не похова?... - А ти гадав - зроблять тобi труну з клен-дерева?озвався iнший голос.Рабовi одна шана - роби, поки здохнеш. А потiм - на смiтник тебе... А ти ж як думав?.. Така рабська доля! "Така рабська доля,повторив у думцi Арсен.- Але чому? Чому я мушу бути рабом? Чому повинен день i нiч, лiто й зиму, рiк у рiк працювати, як вiл, на того клятого товстуна-багатiя, якого до цього часу не знав i знати б не хотiв?.. Хто в цьому винен? Чорнобай? Степовi розбiйники-людолови? Я сам? А може. Сiрко, що випровадив у дорогу? I що таке доля?.." Скрипiли, погойдуючись, зустрiчнi гарби, ревли зголоднiлi вiслюки, дзвенiли бруднi заржавiлi кайдани. А думки снувались i снувались, безконечнi, як ця ненависна чужа дорога. "I нiяко? надi? на втечу! Правда, ? золото,- вiн непомiтно мацав шкiряний пояс i дивувався, що, попри всi пригоди i злигоднi останнiх тижнiв, нiхто не обшукав його i не вiдiбрав грошей.- Але чи допоможе воно тут? Чужий далекий край, чужi звича? i жорстокi люди... А мiж чужиною i вiтчизною - широке бурхливе море... Коли б ще був десь на березi моря, то мав би надiю на козакiв, якi iнодi нападають на прибережнi мiста. А так далеко в глиб кра?ни вони нiколи не заходять. Та й хто зна?, куди веде нас цей мовчазний Гамiд?" Вiд думок ставало сумно на серцi. У майбутн? заглядав, як у власну домовину. _I чим далi йшли вони кам'янистим шляхом на пiвдень, тим холоднiшим i темнiшим здавалося сонце. Тим бiльше гасла надiя на повернення коли-небудь додому... А Гамiд? Чи забуде вiн сутичку в Кафi? Звичайно, нi. Недаремно ж тiльки йому наклав на руки й ноги такi важкi кайдани. Веде додому, затамувавши злобу, щоб там уволю познущатися... Та й чому вiн узяв у голову, що неодмiнно коли-небудь повернеться на Укра?ну? Хiба не так само сподiвались i сподiваються на повернення тисячi iнших невiльникiв? I хiба ж вони не такi дужi й смiливi, як вiн? I не такi спритнi? А пригадай - багато ?х повернулося? Одиницi! Дехто втiк, декого виручили козаки, iншого викупили родичi або товаришi... Повертались iнодi старi, немiчнi, слiпi... Турки жорстоко розправляються з втiкачами - ?м випiкають очi i вiдпускають на всi сторони. Йди куди хочеш! Хай тебе бачать iншi невiльники i жахаються необдуманих вчинкiв... Iнодi добрi люди спроваджували ?х через Болгарiю i Волощину на Укра?ну, як дiда Сома, i там вони розтiкалися по селах i хуторах, ставали спiвцями-лiрниками, кобзарями, жебраками, лякаючи слухачiв розповiдями про страхiття агарянсько? каторги... Невже й тебе чека? така доля? Якось надвечiр караван Гамiда спустився з плоскогiр'я в широку долину i звернув до похмуро?, викладено? з дикого необтесаного каменю фортецi, що стояла на горбi, недалеко вiд широко? i бурхливо? рiки. Гримкочучи кайданами, невiльники в супроводi наглядачiв пройшли через вузьку браму в двiр фортецi i зупинилися пiд розложистим горiхом, що самотньо стояв посеред кам'яного громаддя. Стомленi довгою виснажливою дорогою, вони зразу ж попадали на холоднi кам'янi плити, _якими було вимощене все подвiр'я. Мовчазна фортеця враз наповнилася шумом i гамором. Заметушилися на внутрiшнiх галереях будинку жiнки в темному одязi, заверещали вiд радостi, сподiваючись на подарунки, дiтваки, що, мов зграя горобцiв, висипали назустрiч Гамiдовi. Повиходили слуги. Арсен без цiкавостi дивився на чуже життя. Нили натертi залiзом ноги, хотiлося пити. Почувши, що десь дзюрчить вода, вiн пiдвiвся i заглянув через колючий живоплiт, яким було вiдгороджено вiд решти двору невеличку дiлянку за горiхом. Там у великiй камiннiй чашi вирувало прозоре джерело. Козак вийшов з гурту, став над ним навколiшки i зачерпнув у пригорщ холодно?, мов лiд, води. Вона була трохи гiркувата, нiби настояна на звiробо?, i тоненькими голочками поколювала в ротi. Витерши рукою темне заросле обличчя, стомлено пiдвiвся. Зненацька пролунав крик: - Стережись, Арсене! Оглянутись не встиг: важкий нагай шмагонув його по головi. Вiд несподiванки i болю мало не впав, але хтось ззаду схопив за брижi жупана i вiдкинув убiк. Нагай знову кiлька разiв зi свистом прорiзав повiтря. - Поганий гяуре! - прошипiв над бранцем Гамiд.- Ти осквернив джерело, з якого п'ють правовiрнi!.. Але, крiм того, ти ще й замахнувся на мо? життя! Я добре запам'ятав тебе! - Вiя мимоволi торкнувся щоки. - Запам'ятав так, що ти довiку шкодуватимеш, що не здох ранiше! Тебе варто повiсити за цi двi провини, але смерть - не найбiльша кара. От коли тво? життя стане нестерпним i ти сам захочеш вiдiйти в кращий свiт, тодi ти зрозумi?ш, про що я зараз говорю, собако! А тепер - геть з-перед мо?х очей! Гамiд знову вдарив козака нага?м, i той кинувся в гурт невiльникiв, якi прикрили його собою. Наглядачi загнали ?х у глибокий похмурий погрiб пiд будинком. Крiзь маленьке загратоване вiконце пiд самою стелею пробивався жмут сiрого свiтла. Десь шарудiли щури. З кам'яно? стелi i стiн текли патьоки iржаво? води. Невiльники зупинилися посеред погреба. - Отут нам, хлопцi, й могила, - глухо промовив Квочка. - Гарненьку хату приготував для нас проклятущий турок, хай би був щезнув! Навiть солiмки пiдiслав, щоб не муляло в боки. I солома не свiжа?.. Авжеж нi! Перед нами тут теж жили невiльники. Вiд них i лишилася... - I вiн люто штурхнув ногою купу ячно? соломи. На превеликий подив невiльникiв, звiдти почувся слабкий голос, нiби зарохкало немiчне порося: - Яка там зараза штовха?ться? Чи тобi повилазило, чи так заслiпило баньки? Хiба не бачиш, що тут люди сплять? - Тю на тебе! - вигукнув вражений селянин. - Звiдки ти тут узявся, лихий би тебе взяв? I хто ти такий, що по-нашому балака?ш? Купа соломи заворушилася, i з не? вилiзла якась бридка iстота. Невiльники з острахом розглядали незнайомця. Вiн обтрусив з себе солому, i всi побачили худющого виснаженого чоловiка. Його очi горiли хворобливим блиском. Крiзь дрантя просвiчувало жовте кiстляве тiло. Вiд холоду клацали зуби. - Що? Гарний? - хрипко засмiявся вiн. - Аж страшно дивитись? Не лякайтеся - самi скоро станете такими... Пробудете рокiв кiлька у цьому людьми i богом проклятому мiсцi, як я, то хто-зна, чи й виживете. А був же я колись такий, як ви, молодий, дужий... А тепер - сама шкiра та кiстки. Як перевертаюсь у соломi, то торохтять, мов сухарi у мiшку. - Як же тебе звати, чоловiче? - спитав Арсен. - Звали колись Свиридом Многогрiшним... Не знаю, хто з мо?х предкiв так много нагрiшив, що й прiзвисько таке пристало до нашого роду. Та хто б не нагрiшив, а розплачуватися доводиться менi. - Скiльки ж вам рокiв, дiду? - Рокiв? Хе-хе! - скривився у посмiшцi блiдий рот. - А рокiв менi всього сорок... - Не може бути! Звенигорi пригадалося, що Метелицi було пiд шiстдесят, а вiн мiг кулаком оглушити вола. А цей од вiтру похилиться. - Побачимо, що з тебе буде, коли Гамiд вижме всi соки, всю силу, коли руки тво? повиснуть, як вiрьовки, i зуби вигниють у ротi, i суглоби розпухнуть на ногах, i нужа тебе за?сть, як паршиве порося... Отодi ти згада?ш Многогрiшного - правду, мовляв, казав старий... - Ми й так тобi вiримо. Адже видно, що спиш ти не м'яко, та, мабуть, i ?си не солодко... - Тут тебе нагодують! Доженуть - та й ще раз дадуть! - Многогрiшний засмiявся. Вiн трусився вiд смiху, вiд кашлю i вiд холоду разом. У кошлатiй бородi стирчали колючi остюки. Гострi колiна пiдгиналися, - здавалося, що от-от вони переламаються i оцей мiшок з кiстками з гуркотом полетить додолу. Всi стояли мовчки, похнюпившись. Кожен мов наяву побачив сво? майбутн?. Квочка важко зiтхнув, почав приказувати: - Ох, боже мiй, боже, пропала моя голiвонька! Арсен оглянувся на плаксiя, суворо крикнув: - Ну, нiчого тут нюнi розпускати! I без того кисло. А коли ще кожен почне рюмсати, то ми й справдi дуже скоро врiжемо дуба у цiй смердючiй ямi. - Та я ж нiчого, - почав оправдуватися Квочка. - Просто - стало важко на душi... - Всiм нелегко... Але ж козак не без долi. Дивися - i вивернеться коли-небудь! - Слова... Я теж колись так думав, - прошамкотiв Многогрiшний. - Все надiявся - утечу... А дзуськи! Куди, до бiса, втечеш? Куди пiдеш, коли до моря два тижнi ходу i на кожному кроцi тебе можуть пiймати! А якщо й до моря доберешся, то що? Хiба перепiрнеш або по водi перейдеш? Арсена розiбрало зло. Це старе опудало, що вже одною ногою сто?ть у могилi, хоче посiяти в ?хнiх серцях зневiру, потягти усiх за собою... Нi, не вийде! Вони ще молодi, дужi i не повиннi втрачати надi?. Недарма кажуть: грошi втратив - нiчого не втратив, друга втратив - половину втратив, надiю втратив - усе втратив. Стримуючи роздратування, вiн узяв старого за плечi i лагiдно сказав: - Ти ось що, дядьку Многогрiшний, лягай собi у сво? кубло i не базiкай зайвого. Не роз'ятрюй нашi серця. Нам i так нелегко. Вiдчувши, що Многогрiшний намага?ться опиратися, пiдштовхнув його ззаду, i той покiрно полiз у свiй куток. Хтось притрусив його злежаною соломою. Стомленi багатоденною дорогою, невiльники i собi почали вмощуватися на нiчлiг. Лягали покотом, один побiля одного, щоб було теплiше. Незабаром свiтло в вiконцi померкло зовсiм, стало темно. Вiд багатьох тiл, вiд важкого дихання в погребi зробилося тепло, навiть задушно. На всiх налiг сон. Але заснути не пощастило. Знову, розчинилися дверi - i на сходах забрязкотiли кайдани. В погрiб спустилося кiлька чоловiкiв. Хтось наступив комусь на ноги. Почувся стогiн. - О холера ясна, - вилаявся, судячи по гучному голосу, якийсь здоровань польською мовою, - тутай повно непроханих гостейi Грицьку, викреши вогню - запалимо свiчку! Пiд кресалом заблискотiли iскри. Спалахнув жовтий вогник i освiтив похмурi темнi постатi. Попереду стояв високий чолов'яга з гострими, мов списи, вусами i великим гачкуватим носом. На вигляд йому було рокiв тридцять. - Побий мене перун! - знову загримiв чолов'яга, на цей раз перейшовши на лемкiвську говiрку, приправлену полонiзмами. - Адже цi новаки, цi хлопи вляглися в мо? лiжко! Але ж то ? свинство - припхатися в чужу хату i зайняти найлiпший куток, прошу пана! Гей, хлопе, - штовхнув вiн ногою Квочку, що скоцюрбився в кутку, - звiльняй мiсце! Той сонно блимнув очима. Незадоволено буркнув: - А ти що за птиця? - О, стонайцять дзяблiв! Вiн ще й пита?! Тутай кожен зна? пана Спихальського... Уродзоного шляхтича!.. Гетьман Яблоновський мав мене за вiйськового товариша, прошу пана! А якийсь хлоп смi? називати мене птицею! Га? - Ну й що з того, що ти - вiйськовий товариш гетьмана Яблоновського? Невелика цяця! А я - Гервасiй Квочка... Чув? - Не доводилося, - збентежився пан Спихальський. - Отож-то i ?! Ти про мене не чув, а я про тебе чув. Не зна?ш, що за людина перед тобою, а кричиш! Негоже так, пане! - А що ж ти за ?ден? - Колишнiй хлоп твого укоханого гетьмана Яблоновського, хай би його грiм побив! А пiзнiше - вiльний селянин, хлiбороб, бо втiк iз його ма?тку в селi Заволаному на незайманi землi... А тепер i ти, i я - раби турка Гамiда. Виходить, ми одного поля ягоди... Тож не бундючся, пане, а лягай рядом у цей барлiг та спи, якщо хочеш спати. А нi - лягай там, де сто?ш, i не заважай вiдпочивати. - О матка боска! - пiдскочив пан Спихальський. - То пан ?сть земляк? Iз Заволаного? А я з Круглика... Чому ж пан зразу не сказав? Перепрошую пана Квочку - що нового в наших краях? - А коли пан звiдтам? - Уже чотири роки. - А я - п'ять... Отже, пан мало що вiд мене дiзна?ться про свого гетьмана... Хiба що пановi цiкаво буде послухати, як я колись iз товаришами вiддубасив пана гетьмана рiзками... - О! Як? - А так. Надумав я з друзями втекти в степ. Та жаль було розлучатися з паном не попрощавшись. Бо, треба сказати вам, у нас з ним була сердечна дружба: вiн частенько гладив мою хлопську спину канчуками, а я пускав iнодi на його стоги та ожереди червоного пiвня... Якраз трапилося так, що боржок залишався за мною. Як же йти вiд пана, не розрахувавшись iз ним? Ото я й намовив хлопцiв - пiдстерегти пана. Здибали ми його у Матвi?вiй пасiцi. Пан Спихальський пам'ята? той лiсок у долинi, що по дорозi iз Заволаного до хутора Круглика? - О так! Хiба можна забути те райське мiсце? На всьому Прикарпаттi, мабуть, не знайдеться красивiшого. Самою натурою, прошу пана, воно створене для укохання... - Ото ж бо й воно, що так само думав i пан гетьман. I не тiльки думав, а й кохався там з малжонкою одного шляхтича, що жив поблизу. От ми й пiдстерегли його, коли вiн ?хав верхи. Один схопив коня - притримав, а я з товаришем стягнув шляхетного пана на землю, здер з нього штани, поклав голим пузом на мурашник, а з другого боку гарненько всипав березово? кашi... - Сто дзяблiв! Лайдак! - вигукнув ображено пан Спихальський. - Як же ти смiв так познущатися над вельможним паном? Над уродзоним шляхтичем! Та за це тебе, блазня, мало було повiсити! Порубати на шматки! Подумати тiльки - не як-небудь, а на мурашник... Та ще й березовим пруттям!.. Мов якогось хлопа... Всi прокинулися i слухали, як зi смаком лаявся розгнiваний i ображений за свого сюзерена шляхтич. Арсена розбирав смiх: Пан Спихальський явно забував, що зараз вiн не "уродзоний шляхтич", а раб. Гервасiй Квочка теж усмiхнувся в бороду. Видно, його тiшила ця розмова. - Але ж я тiльки сплачував борг, ласкавий пане, - сказав вiн спокiйно. - Сам господь бог заповiдав не залишати неоплачени-ми боргiв наших... А ще вiн заповiдав вiдплачувати око за око, а зуб за зуб... - Занадто ти мудрий, пане Квочка! - вигукнув сердито Спи-хальський. - Пана гетьмана - i раптом на мурашник! Перун на твою голову! Болячка тобi в печiнку, розбишако паскудний! На кiл би тебе посадити, лотре, щоб знав, як потiшатися над ясноос-в?цоним паном! Вiн сипав прокляттями, лайкою i мало не кинувся з кулаками на селянина. Гримкочучи кайданами, люто поводив виряченими очима, смикав себе за настовбурченого рудого вуса. Раптом замовк. В очах промайнув переляк. Запитав тихо: - Ну, й чим же скiнчилася та сумна iсторiя? - А чим, - розважно вiдповiв Квочка, - вiддубасили ми пана як слiд, натягли штани i посадили на коня... - Як же вiн сiв? - А вiн не сiв - лiг животом на сiдло й так по?хав, прошу пана. - Холера ясна! Варто було б побачити таку картину... Ну, а та малжонка, пане Квочка, хто вона? Ви бачили ??? Чи то не панi Зо-ся, дружина пана Ястржембського, з Залiсся? - Нi, пане Мартине... - Ти зна?ш, як мене звати? - здивувався Спихальський. - Сконд? Звiдки? - Аякжеi Я й досi пам'ятаю все кодло пана гетьмана... - Но, но, не забувай, з ким говориш! - знову набундючився пан Спихальський. - Вiдповiдай на питання! - Я й вiдповiдаю: нi, пане Мартине! До панi Зосi - це всiм було вiдомо - вчащали ви. - Кгм... кгм... - закашлявся пан Мартин. - А пан гетьман кохався з малжонкою пана Мартина... - Цо? Пан Спихальський пiдскочив, нiби його вбрикнув кiнь. Навiть при тьмяному свiтлi свiчки було видно, як побуряковiло його обличчя, а очi мало не вилiзли на лоба. Очманiлим поглядом вiн обвiв пiдземелля. Незважаючи на страшний, майже трагiчний його вигляд, невiльники не могли утриматися вiд гучного реготу. - Що ти сказав? - розгублено перепитав пан Спихальський. - Невже панi Вандзя... - Про це теж усi знали, крiм пана. Пан Спихальський стиснув кулаки. - Ти можеш дати слово гонору? Хоча яке там слово гонору в хлопа!.. Ти можеш поклястись, що то ? правда? - Як перед богом! - Прокляття! - вигукнув нещасний пан Спихальський i вдарив закованими руками в кам'яну стiну. - Прокляття! На кого ж вона мене промiняла? Мене! Самсона! Геркулеса! На оту зманiже-ну здохлятину! На холодного бридкого змiя!.. Тьху!.. А пан гетьман! Який вiн добрий i ласкавий завжди був до мене! Тепер менi зрозумiло - чому. О ?зус, допоможи менi вирватися з цi?? землi агарянсько?, i ти здригнешся вiд помсти, яку придума? пан Мартин!.. Вiн раптом замовк i сiв на пiдлогу. Безтямним поглядом втупився в куток, не звертаючи уваги на гармидер i смiх, що лунали навколо. - Досить вам зуби скалити! - гримнув на смiхунiв Арсен. - Гаси свiчкуi Спати пора. I ти, пане Мартине, лягай. Знайшов час для ревнощiв... Спихальський глянув на козака, але не вiдповiв нiчого. Сидiв мовчки, мов закам'янiв. Поволi в пiдземеллi стих гамiр. Новоприбулi невiльники трохи потiснилися, щоб дати мiсце старожилам, якi з оханням i лайкою вмощували сво? стомленi цiлоденною працею тiла на тухлу смердючу солому. Хтось дмухнув на свiчку, i враз настала непроглядна темрява. Вранцi наглядачi вигнали всiх надвiр. Було холодно й туманно. Невiльники вiдкочували комiри, куталися в сво? дрантя, а новачки - в ще не виношене вбрання, яке все одно пропускало пронизливий холод. ?х вишикували в один ряд пiд стiною. Навпроти стояв сам хазя?н - Гамiд. Позад нього - кiлька туркiв-наглядачiв. "Поженуть на роботу", - подумав Арсен, гадаючи, куди ж пошлють його. Коли наглядачi Осман i Кемаль зачинили дверi льоху i стали один з одного кiнця строю, а другий - з другого, Гамiд пiдiйшов ближче, оглянув невiльникiв i сказав: - За втечу - смертьi За непослух - канчуки! За лiнощi - теж канчуки. Зрозумiли? Стрiй мовчав. Гамiд презирливо скривив товсте носате обличчя. Важкий погляд ковзнув по нахмурених рабах. - Ось ти i ти, - Гамiд ткнув пальцем в напрямi Яцька i Многогрiшного, - вийдiть сюди. Станьте окремо отам пiд деревом. Яцько i Многогрiшний вiдiйшли вбiк. - А ти, запорозька собако, вийди теж, - звернувся вiн до Арсена. - З тобою у мене окрема розмова. Арсен, подзвонюючи кайданами, вийшов наперед. - Той, хто навiть помислить зробити замах на господаря чи наглядача, вмре лютою смертю. Так, як оцей козак... Але перш нiж умерти, вiн вип'? гiрку чашу... Османе, кинь його вниз, у в'язницю! Осман штурхонув козака пiхвою шаблi. - Йди, гяуре? Арсен оглянувся на товаришiв, на Я'цька, що злякано, мов звiрок, щулився пiд горiхом, з острахом чекаючи вирiшення сво?? долi Чи побачить вiн ще коли-небудь ?х, цих товаришiв по нещастю? Чи, може, у Гамiдовiй домашнiй в'язницi знайде свою смерть? Осман перевiв його через двiр i попереду спустився по крутих сходах у глибоке пiдземелля. Важким ключем вiдiмкнув обкованi залiзом дверi. - Заходь! - i штовхнув у спину. Арсен опинився у вузькiй похмурiй печерi. Важка задуха вiд нечистот i спертого повiтря вдарила в нiс i перехопила вiддих. Поки Осман не зачинив дверей, встиг побачити прикованого до стiни чоловiка. Важко було визначити його вiк: скуйовдженi сивi патли закривали обличчя. Мабуть, не один мiсяць, а може, й рiк провiв цей нещасний тут, куди не проникав жодний промiнь свiтла, жодний людський голос, крiм голосу наглядачiв. По спинi поповзли холоднi мурашки: ось яку кару вигадав для нього ГамiдI Дверi зачинилися. Могильний морок i могильна тиша окутали оторопiлого козака. Якусь хвилину панувало мовчання. Потiм брязнули ланцюги, почувся тихий хрипкуватий голос: - Ти хто, друже? - Питання було вимовлене по-турецькому. - Невiльник. - Болгарин? Чи, може, козак? Урус? - раптом запитав той по-болгарськи. - Козак, - вiдповiв Арсен. Вiн зрадiв, що почув болгарську мову, яку знав i яка нагадувала йому рiдну. - А ти хто, чоловiче добрий? За вiщо тебе прикували в цiй могилi? - Пiдiйди ближче - я хочу вiдчути, що поряд зi мною ? жива людина... Я хочу слухати твiй голос, голос людський... Бо караюся вже тут багато рокiв... Ти не уявля?ш, як це страшно бути самотнiм, не бачити сонця i неба над головою, не чути щебету пташок, шуму гiрських потокiв, спiву весняного вiтру?.. Дай менi твою руку. О, яка вона мiцна i гаряча? Це рука во?на, тверда i чесна... Слава аллаху, що почув мо? благання i послав менi супутника мого тернистого шляху. Ми подiлимо наше горе на двох - i воно здаватиметься нам наполовину легшим... Що це ско?лося, що Гамiд вирiшив тебе посадити до мене? Питання було несподiване, i Арсен не знав, що вiдповiсти. - Може, вiн кинув тебе на кiлька днiв, щоб потiм я ще з бiльшою силою вiдчув самотнiсть? - роздумував в'язень. - Вiн здатний на таку вигадку... - Може, й так, - погодився Арсен, згадавши погрози Гамiда. - Думаю, що я тут довго не затримаюсь... - Але вiн помиля?ться, якщо гада? мене ще бiльше вразити. Я вже до всього звик. Ти от пита?ш, хто я такий... Я мандрiвний дервiш-меддах... По-вашому - кобзар. За багато рокiв я обходив усю Османську iмперiю - вiд ?вфрату до Дунаю i вiд Кримських гiр до могутньо? i славно? рiки Нiл. Всюди мене радо зустрiчали, бо я приносив людям пiсню i веселий жарт або розповiдав про давнiх геро?в чи далекi кра?ни, де менi пощастило побувати. Тiльки ось потрапив до рук Гамiда... - За що ж це вiн тебе? - Це давня iсторiя. Я розповiм ?? тобi... Щоб вона не вмерла разом зi мною... Та й легше буде на серцi, коли виллю комусь сво? горе. Однак попереду поснiда?мо. Я чую кроки наглядача. Хтось вiдмикав замок. Через хвилину блиснув тьмяний промiнь вранiшнього свiтла i старий наглядач внiс два невеликi коржi i вiдро води. Мовчки поставив посеред льоху i вийшов, щось белькочучи. - Глухонiмий, бiдолаха, - пояснив меддах, кусаючи твердий корж i запиваючи водою. - Оце ?дина людина, крiм Гамiда, яку я бачу протягом цих рокiв, але один одного ми не розумi?мо. Ну, а з Гамiдом у нас були гарячi розмови на перших порах... Та тепер i вiн не показу?ться. - Ти хотiв розповiсти менi про нього i про себе, - нагадав Арсен. - Я не забув, козаче... Я обов'язково розповiм тобi ту давню iсторiю, яка трапилася зi мною в болгарськiй Старiй Планинi, бо вона пече мене ось уже багато-багато рокiв... Сiдай i слухай. - Ми з Гамiдом служили разом в одному загонi спагi?в, що стояв у серединнiй Болгарi?, - розпочав меддах. - Вiн був молодшим агою, мав двадцять рокiв i обiймав посаду казнадара, яку одержав, дякуючи сво?му дядьковi, чаушевi бейлер-бея . Хоч я був старший, але трапилося так, що ми з ним зiйшлися досить близько. Не дружили, нi. До цього не дiйшло, бо, незважаючи на молодiсть, Гамiд був скритною людиною. Але часто проводили час за пляшкою ракi? ' або за картами. Наскiльки я знав, вiн не мав нiяких ма?ткiв, як i я, i жив скромно, витрачаючи тiльки те, що мiг заробити. Ми з заздрiстю дивилися на тих товаришiв, якi одержували з дому цiлi капшуки грошей i жили, як бе?. На щастя, таких було небагато, i вони не дуже муляли нам очi. Життя наше текло вiльно, розмiрене. Служба була не важка i перемежалася товариськими гульбищами в караван-сараях i ахчийницях та рiзними витiвками, на якi я, признаюсь, був великий мастак. Але ми були аскери, тобто во?ни, i одного дня нам затрубили похiд. Знову повстали - в який раз - болгари! Повстання спалахнуло в Старiй Планинi, диких i малодоступних горах, що перетинають усю кра?ну з заходу на схiд. Наш загiн спiшно послали туди. Я не розповiдатиму про те, як ми здиралися на неприступнi бескиддя, переходили через глибокi ущелини й урвища, як вступили в бiй з повстанцями i зазнали перших втрат. Скажу тiльки, що за три тижнi ми були ситi вiйною по горло, хоч вона тiльки розгоралась i ?й не видно було кiнця. Нам явно не фортунило. Гайдуки добре знали свою рiдну кра?ну i, користуючись знанням мiсцевостi i допомогою балканджi?в-горцiв, нападали зненацька. Вбивали кiльканадцять спагi?в або викрадали наших коней i зникали в лiсових хащах чи тiкали по таких крутих i небезпечних гiрських стежках, куди ми на сво?х конях не могли й поткнутися. А потiм трапилося найгiрше. Вони оточили нас в однiй ущелинi, закрили проходи з не? - а було ?х тiльки два - i почали потроху пострiлювати наших аскерiв, що необачно висовувались iз сховища. Скоро наше становище стало нестерпне. Кiлька штурмiв на виходи з долини закiнчилися поразкою. Ми почали голодувати. Всi розумiли, що без допомоги ми не зможено вирватись. I тодi паша зiбрав до сво?? печери старшин i викликав охочих пробитися через гайдуцькi заслони i доставити секретний пакет бейлер-бею з просьбою про допомогу. - Пiде два смiливцi, - говорив паша. - Якщо ?х перестрiнуть гайдуки, один з них повинен буде пожертвувати собою заради всiх нас i затримати ворогiв, а другий тим часом вiдiрветься вiд них i з допомогою аллаха добереться до Загори. Не знаю, який мене шайтан пiдштовхнув, але я встав i сказав: - Я готовий доставити пакет, шановний пашо! - Похвально! - вигукнув паша. - Я завжди цiнував твою хоробрiсть i вiдданiсть нашому найяснiшому султановi, Якуб-ага. Хто ж буде другим? Вiн обвiв очима старшин. I тут негадано для мене пiднiма?ться Гамiд i заявля?, що вiн теж згоден взяти участь у цiй ризикованiй операцi?. - Якщо Якуб-ага захоче мати мене сво?м товаришем, я з радiстю пропоную сво? послуги, - сказав вiн i додав: - Я вiрю в свою долю, а в мо?й хоробростi, гадаю, нiхто з присутнiх не сумнiва?ться. Аллах нам допоможе, i ми повернемось сюди з свiжими вiйськами бейлер-бея. Розчулений старий паша, який, мабуть, не сподiвався на таку самопожертву сво?х старшин, навiть пiдвiвся з м'якого мiндера i обняв Гамiда. - Нiколи не померкне сонце iсламу, бо воно ма? таких мужнiх i вiдданих охоронцiв! - вигукнув вiн. - Я вiрю у вашу щасливу зорю, мо? дорогi друзi. I ми всi сподiва?мося зустрiти вас живими й здоровими через три-чотири днi, коли вiйська бейлер-бея пiдiйдуть сюди. Вiн вiдпустив старшин, дав менi пакет, як старшому по чину, повiдомив на всi днi тезкере, доки нас не буде, i побажав щасливо? путi. Незважаючи на те, що звечора i майже до самого ранку в ту пору свiтив мiсяць, ми з Гамiдом, як тiльки стемнiло, вийшли з табору, перебралися через гiрський кряж i поволi почали спускатись його протилежним схилом в долину, порослу вiковiчним лiсом. Не знаю й досi, чи нам пощастило та?мно пробратися крiзь гайдуцькi застави, чи, може, вони нас запримiтили i слiдкували за нами, вирiшивши схопити пiзнiше, далi вiд табору, щоб i нашi