не знали, але, як би там не було, ми вiдiйшли вiд ущелини на фарсах або на
пiвтора, нiкого не зустрiвши. Я вже почав вiрити, що нам пощастить ще того
ж дня надвечiр добратися в ставку бейлер-бея.
   Йшли по вузькiй лiсовiй дорозi. З обох бокiв темнiли  буки,  а  вище  в
горах - смереки  i  сосни.  Круглий  мiсяць  котився  помiж  узгiр'ями  на
густо-синьому небi. Дихалося легко. Прохолодне нiчне повiтря було настояне
на розкiшних пахощах високогiрних лукiв i лiсiв.
   Раптом позад нас затрiщали кущi i хтось по-болгарському вигукнув:
   - Стiйте, турецькi собаки!
   Iнший голос повторив  те  ж  саме  по-турецькому.  Пролунав  пострiл  з
яничарки ', але куля не зачепила нi мене,  нi  Гамiда.  Я  швидко  передав
Гамiдовi пакет.
   - Тiкай! А я затримаю ?х! - шепнув,  витягаючи  з-за  пояса  пiстолi  i
повертаючись лицем до ворогiв.
   Та в цю мить пролунав пострiл - мене щось тупо  вдарило  в  спину.  Вже
падаючи, я повернувся i побачив, що в Гамiдовiй руцi димiв пiстоль. "Невже
це вiн вистрiлив у мене? - майнула в головi думка. - За вiщо?  Що  я  йому
поганого зробив?" Я хотiв крикнути -  i  не  мiг.  Ноги  пiдкосилися,  все
навкруги попливло обертом,  мiсяць  на  небi  нiби  сказився  -  заплигав,
заблимав, потiм покотився вниз - прямо на мене... I я впав.
   Останн?, що я, падаючи, почув, було неймовiрне: Гамiд крикнув гайдукам:
   - Не стрiляйте! Я маю для вашого во?води важливi вiстi?
   I досi цi слова звучать у мо?х вухах, наче я почув ?х лиш учора. Багато
чого вивiялося з мо?? пам'ятi, забулося. Навiть стерлися образи близьких i
рiдних менi людей. А цi слова зрадника навiки закарбувалися в мо?й душi.
   Прокинувся я вiд гострого болю i довго не розумiв, де я. Розплющив очi,
оглянувся.
   Я лежав на простому, грубому дерев'яному  лiжку  в  невеликiй  похмурiй
кiмнатi, стiни яко? були завiшанi шкурами диких  звiрiв.  Вузьке  вiкно  в
протилежнiй стiнi  нагадувало  бiйницю  замку.  Та,  напевне,  це  й  була
бiйниця. Товстi дубовi дверi не пропускали в кiмнату жодного звуку.
   Де я? Що зi мною? Серед друзiв чи серед ворогiв?
   Я не мiг вiдповiсти на цi запитання i лежав пластом, бо вiд  найменшого
поруху менi розривало болем груди.
   Потiм я знову впав у забуття. А коли опам'ятався, то побачив бiля  себе
хлопчика рокiв п'яти-шести. Вiн стояв бiля лiжка i пильно дивився на мене.
В його гарненьких чорних оченятах цiкавiсть боролася зi страхом. Коли  вiн
помiтив, що я прокинувся i дивлюся на нього, то хотiв зразу  втекти,  але,
мабуть, цiкавiсть перемогла, i хлопчик зостався.
   На ньому була червона оксамитова курточка i чорнi, з  застiбками  нижче
колiн штанцi. Бiлий комiрець сорочки вiдтiняв нiжний загар дитячо?  шийки.
Все в ньому було по-дитячому миле, на?вне.
   Його права рука нижче лiктя була обв'язана шматком сiрого полотна.
   - Хто ти такий? - спитав вiн  мене  по-болгарськи.  З  цього  я  зробив
висновок, що я в болгарських повстанцiв-гайдукiв.
   - Мене звати Якуб, - вiдповiв я по-турецькому. - А тебе?  Хлопчина  теж
перейшов на  турецьку  мову  та  ще  таку  гарну,  добiрну,  чисту,  що  я
засумнiвався в сво?му попередньому висновку.
   - А мене - Ненко, - вiдповiв вiн i додав: - Я - гайдук! А ти?
   Тепер сумнiву не було. Дитяча безпосереднiсть розвiяла  його,  як  дим.
Отже, я в руках гайдукiв, i мене лiкують, - перев'язано таким же полотном,
як i хлопця, - певне, для того, щоб потiм допитати  i  пiддати  нелюдським
мукам. Це вiдкриття вкрай зiпсувало менi настрiй, але я не  показав  цього
хлопчинi i вiдповiв:
   - А я - турок.
   Однак мо? признання не збентежило його.
   - А чому ж ти не страшний? - здивувався вiн.
   - Але ж ти теж не страшний, хоч i гайдук, - вiдповiв я йому в тон.
   - Гайдуки - це геро?, якi борються за  волю  Болгрi?,  -  гордо  сказав
Ненко, пригадавши, напевно, чужi слова. - I коли я виросту, то  теж  стану
справжнiм гайдуком, як мiй тато! Гайдукiв усi люблять  i  поважають,  крiм
туркiв i помакiв, якi вбивають ?х, садовлять на палi або випiкають очi.
   Я не знайшов, що вiдповiсти, бо це  була  свята  правда.  Не  всi,  але
багато хто зi спагi?в, а особливо  з  яничарiв,  справдi  жорстоко  мучили
полонених гайдукiв i  навiть  винахiдливiше,  нiж  це  змалював  Ненко.  Я
перевiв розмову на iнше.
   - Хто ж твiй тато, Ненко?
   - Во?вода Младен... Вiн повою?  туркiв,  i  тодi"  вся  Болгарiя  стане
вiльною!
   Менi все бiльше подобався цей хлопчик, хоч i говорив вiн непри?мнi  для
турецького вуха речi.
   Отже, його батько - во?вода Младен, вождь повстання. Ми всi  знали  про
нього, знали також, що це вiн обложив наш загiн у  тiй  проклятiй  долинi,
звiдки не було виходу.
   - А маму як звати?
   - Маму звати Анка, - коротко вiдповiв Ненко.
   - А iцо в тебе з рукою? Хлопчик глянув на пов'язку.
   - Яструб кiгтями цапнув. Я хотiв дiстати його  з  клiтки,  а  вiн  я-як
схопить мене - та до себе?.. Ледве одiрвали. Так i розпанахав  руку  майже
до кiстки.
   - Дуже болить?
   - Болiло. А зараз нi. Вже го?ться.
   Я не встиг сказати  й  слова,  як  Ненко  швидко  розмотав  пов'язку  i
простягнув до мене свою тоненьку ручку. Вiд  лiктя  i  майже  до  зап'ястя
чорнiли три довгi струпи. В деяких мiсцях  вони  вже  повiдпадали,  i  там
просвiчували свiжi рожевi рубцi.
   - Ти й не плакав?
   - Плакав, але... трохи. Гайдуки ж не плачуть!
   - Ти молодець. Хочеш, я розповiм тобi казочку? Хлопець швидко  зав'язав
руку. Видно,  не  одному  менi  показував  сво?  рани  i  навчився  робити
перев'язку.
   - Хочу, якщо вона буде про розбiйникiв  чи  геро?в...  Але  чекайте,  я
погукаю Златку.
   - Златку?
   - Це моя сестричка, - пояснив вiн.
   Вiн миттю зник за дверима, а перегодя привiв дiвчину рокiв трьох.  Вона
була схожа на братика, але в протилежнiсть йому - синьоока, хоч мала чорне
кучеряве волосся.
   Дiти сiли до мене на лiжко, i я почав розповiдати  щось  iз  казок  про
Аладiна. Дитячi оченята вп'ялися в мене, як голочки, i вже не  вiдривалися
вiд мого обличчя протягом усi?? розповiдi. Ненко забув, що я  турок,  а  я
забув, що вiн син гайдуцького во?води, проти якого я воював  i  якого  мав
ненавидiти всiм серцем. Прекрасна казка полонила нас - i  дiтей,  i  мене.
Карi Ненковi оченята сяяли вiд захоплення, а менi здавалося, що вже не так
пече пiд правою лопаткою.
   За першою казкою я розповiв дiтям другу i третю. Хлопчина не ворушився,
весь перетворившись на увагу, i  навiть  коли  десь  за  дверима  пролунав
жiночий голос, що кликав Ненка, вiн не вiдгукнувся, а  приклав  палець  до
рота, щоб я мовчав.
   Однак Златка скочила  з  лiжка  i  пухким  клубочком  викотилася  крiзь
прочиненi дверi з кiмнати. А через  хвилину  на  порозi  з'явилася  молода
красива жiнка у бiлiй сорочцi i довгому темному сукманi'.
   - Ненку, синку, ми з нiг збилися, шукаючи тебе  i  Златку!  Що  ти  тут
робиш?
   - Я слухаю казки. Не заважай нам! - незадоволено вiдповiв хлопчина.
   Жiнка з подивом глянула на мене i, не сказавши нi слова, взяла дiтей за
руки й вийшла з кiмнати. Дверi залишилися трохи прочиненими.
   Я заплющив очi i задрiмав. Не знаю, скiльки минуло часу.  Та  ось  мене
розбудили чоловiчi голоси, що долiтали з сусiдньо? кiмнати. Один з  них  я
зразу впiзнав - то був голос Гамiда. Другий теж був нiби знайомий,  але  я
нiяк не мiг пригадати, де й коли я чув його.
   - Я розповiв усе, Младен-ага, - сказав Гамiд. - Ви  зна?те  тезкере  на
наступнi  п'ять  днiв.  З  ними  вашi  во?ни  можуть  легко  проникнути  в
розташування спагi?в i захопити ?х зненацька. Ви зна?те, що вони голодують
i ?дять конину, але i ?? мало, бо паша не дозволя? рiзати  коней.  За  них
йому доведеться  вiдповiдати.  А  за  людей  -  нi.  Такi  порядки!  Тепер
лиша?ться тiльки вiдпустити мене, оскiльки це  була  ?дина  умова,  яку  я
поставив вам перед тим, як чесно розповiв про свiй загiн усе, що знав.
   - Не поспiшай, ага, - вiдповiв другий голос. -  Я  вiдпущу  тебе  тодi,
коли ми зробимо напад на спагi?в  i  все  сказане  тобою  пiдтвердиться...
Одного не розумiю - що змусило тебе зрадити сво?х? Ти навiть не  намагався
втекти...
   - Я не втiк би далеко... Мене обов'язково спiймали б  вашi  люди,  i  я
досi телiпався б на гiлляцi або сидiв на палi, вирячивши очi.  Нi  те,  нi
друге мене не влаштову?. До того ж у мене ? й iншi причини, про якi  я  не
можу нiчого зараз сказати.
   - Для чого ж було стрiляти в свого товариша?
   - Я не хотiв мати свiдка.
   Наступила мовчанка. Вiд лютi я знову  мало  не  знепритомнiв.  Мерзенна
тварюка? Тепер я дiзнався напевно, що стрiляв у мене  Гамiд!  Якщо  ранiше
сумнiвався, вважав, що то менi верзлося в  гарячцi,  то  тепер  сам  Гамiд
розвiяв мо? сумнiви. Перед оччма у мене знову попливли  жовтi  кола,  мене
всього трясло як у пропасницi. Я хотiв крикнути,  але  з  грудей  вирвався
тiльки слабкий приглушений стогiн.
   Не знаю, як я не задихнувся вiд ненавистi, що наповнила  мо?  груди.  Я
ладен був зiскочити з лiжха i бiгти за Гамiдом,  щоб  затримати  його,  бо
почув, як вiн виходив з кiмнати. Менi хотiлося тут же на мiсцi убити  того
пса. Я рвонувся з подушки, та гострий бiль пронизав  мене  наскрiзь,  i  я
впав на постiль. "Нi, Якубе, лежи! - нагадав вiн менi. - Нiчого  ти  зараз
не зробиш iз здоровим Гамiдом! Набирайся сили i спершу зумiй  вирватися  з
рук гайдукiв, а потiм думатимеш про помсту!"
   Вiдчинилися дверi - i я  побачив  середнього  на  зрiст  чоловiка  мо?х
рокiв, у сукняному кунтушi i м'яких юхтових чоботях, з шаблею при  боцi  i
багато оздобленими  пiстолями  за  широким  болгарським  поясом.  Це  був,
безперечно, во?вода, який щойно розмовляв з Гамiдом. Вiн вийшов  з  темно?
дверно? нiшi i, усмiхаючись, пiдiйшов до мене.
   - Ти не впiзна?ш мене, Якубе? Тобi, зда?ться, вже краще? Свiтло з вiкна
впало на його обличчя, i я з подивом упiзнав у  во?водi  свого  колишнього
шкiльного товариша  Младена.  Так  ось  чому  голос  во?води  здався  менi
знайомий! Младен, друг i товариш мо?х юнацьких рокiв, - вождь  повстанцiв,
гайдуцький во?вода! Хто б мiг подумати колрсь, що таке  буде!  Тепер  менi
стало зрозумiло, як я опинився в цiй кiмнатi i чому мене  лiкують  замiсть
того, щоб повiсити чи розстрiляти. Младен упiзнав мене  i  пiклу?ться  про
мене?
   - Младене?- вигукнув я, перемагаючи бiль. - Младене, невже це ти?
   - Як бачиш, Якубе, це справдi я, - вiдповiв вiн, потискуючи менi  руки.
- Ось як, друже, довелося нам зустрiтися, - ти  в  одному  станi,  а  я  в
другому. Ти, напевно, вже догадався,  що  я  i  ?  во?вода  Младен,  якого
проклинають в усiх мечетях i  на  всiх  перехрестях  iмперi?!  Та  й  сам,
мабуть, не раз посилав менi чортiв у печiнку i хотiв бачити мою голову  на
спагi?вському списовi...
   - Ти не перебiльшу?ш, Младене, - вiдповiв я. - Та все ж я радий  бачити
тебе в повному здоров'?, хоча маю сумнiв, що при повному розумi.
   - Чому?
   - Нiчим iншим, як втратою здорового глузду, я  не  можу  пояснити  собi
твою участь у цьому нещасному повстаннi, яке з самого початку приречене на
загибель.
   - Ти помиля?шся, Якубе, - заперечив во?вода.  Голос  його  дзвенiв,  як
туго натягнута тятива лука. - Як тобi вiдомо було,  я  болгарин,  у  якого
султан вiдняв усе, крiм iменi,  -  батькiвщину,  землю,  скот.  Залишилась
тiльки Стара Планина, що стала мо?м  притулком,  мо?м  сховищем.  Усюди  я
бачив гнiт i несправедливiсть. Султан захопив нашi родючi  землi,  подiлив
?х i роздав сво?м во?нам. Нашi хлiбороби тепер змушенi працювати  на  них,
платити десятину, що  тiльки  назива?ться  десятиною,  а  насправдi  сяга?
третини ?хнiх прибуткiв. А ще ж вiйськовий податок -  харадж,  подушний  -
джизь? i, нарештi, проклятий iспендж - податок  кров'ю:  кожного  десятого
болгарського хлопчика  султан  силомiць  забира?  у  батькiв  i  вiдда?  у
яничарський  корпус,  де  з  таких  нещасних  вишколюють  яничарiв.  Турки
закривають нашi церкви, позбавляють немусульманське населення всяких прав.
Бейлер-бе?, санджак-бе? i пашi, як чорне вороння, насiли на  Болгарiю,  на
всi Балкани i запускають кривавi пазурi в саме  серце  народу!  Чи  мiг  я
спокiйно дивитися на цi знущання, утиски, вбивства i грабунки?
   Чи могло мо?  серце  миритися  з  чорною  несправедливiстю?  Хiба  воно
кам'яне чи наповнене мертвою сукровицею, а не гарячою кров'ю?..  Ось  чому
ти бачиш мене сьогоднi во?водою болгарських гайдукiв,  повстанцiв,  борцiв
за свободу свого народу i сво?? кра?ни!
   Вiн говорив натхненно. Очi його  горiли  вiрою  у  справедливiсть  тi??
справи, за яку вiн вступив на боротьбу з могутньою Портою.  Мужн?  обличчя
свiтилося розумом. Вiдкритий бiлий лоб, довгий чуб,  що  чорною  блискучою
хвилею спадав на шию, невеличкi  темнi  вусики  робили  обличчя  виразним,
привабливим.
   Менi стало соромно за сво? слова.
   - Младене, - сказав я, - коли ми вчилися з тобою разом  у  медресе,  ти
здавався менi чесним, розумним, хоч, може, трохи запальним юнаком. Тепер я
бачу, що знав тебе недостатньо. Ти був iще й потайний, бо нiколи нiчим  не
проявив того, що було в тебе на душi. I хоч я  знав,  що  ти  -  болгарин,
однак не надавав цьому нiякого значення, бо вважав, що стати турком i бути
турком по-чесно i бажано для кожного, в тiм числi i для болгарського юнака
Младена. Але  я  бачу  тепер,  що  помилявся.  Ти  став  захисником  свого
пригнiченого народу i знайшов у собi смiливiсть вiдкрито  виступити  проти
могутнього i безпощадного ворога. Я беру сво?  слова  назад,  Младене,  бо
схиляюся перед тво?ю мужнiстю. Я не можу стати тво?м однодумцем i не  можу
спiвчувати тво?м переконанням, я не допомагатиму тобi нiчим у во?нних дiях
проти мо?х одноплемiнникiв, бо не хочу бути зрадником,  подiбно  Гамiдовi,
який мало не вбив мене i розкрив тобi всi  нашi  та?мницi.  Але  я  серцем
вiдчуваю, що ти не мiг виступити  за  несправедливу  справу,  i  спiвчуваю
тобi... Хай береже тебе аллах!
   - Спасибi, Якубе, - промовив Младен. - Спасибi за те,  що  ти  розумi?ш
мене. Однак я не сподiвався, що тобi вiдомо все про Гамiда.
   - Я чув вашу розмову...
   - А, тодi зрозумiло... Гамiд - негiдник. Його варто повiсити тричi.  За
те, що вiн - спагiя й виступав проти нас, що зрадив свiй полк i що стрiляв
у товариша... Але я дав йому слово, слово честi - вiдпустити.
   - Коли?
   - Коли дав слово чи коли вiдпущу?
   - Коли вiдпустиш?
   - Як тiльки переконаюся, що вiн дав менi достовiрнi вiдомостi.
   - Тобто пiсля нападу на наш полк?
   - Так.
   - Младене, дай менi зброю - я уб'ю його сам! - вигукнув  я.  -  Ти  дав
слово вiдпустити - ну що ж, вiдпускай! А я поклявся вiдомстити!..
   - Заспокойся, Якубе, - нахилився до мене Младен. - Тобi рано думати про
зброю i про помсту. Ти тяжко поранений  i  повинен  спочатку  видужати.  А
вiдомстити зможеш i тодi,  коли  повернешся  до  сво?х.  Не  самосудом,  а
законно. I його розстрiляють як зрадника.
   - Коли-то я повернуся до сво?х?
   - Повернешся... Я беру на себе грiх перед товаришами, вiдпускаючи  двох
спагi?в. Та що поробиш: одного - по службi, а другого - по дружбi. Ну,  ти
лежи! А менi треба йти... Зараз пришлю до тебе лiкаря.
   Вiн пiдвiвся, але вийти не встиг. В кiмнату ввiрвався Ненко з криком:
   - Я не хочу бути з бабкою Пекоюi Я хочу  з  турком!  Побачивши  батька,
хлопчик зупинився. За ним до  кiмнати  зайшла  рум'яна  вiд  швидко?  ходи
дружина во?води.
   - Що менi робити з ним, Младене?  -  поскаржилась  вона,  показуючи  на
сина. - Нiяк не слуха?ться бабки Пеки.  Рветься  сюди.  Каже,  турок  такi
цiкавi казки розповiда?...
   - Анко, нiчого поганого не станеться, якщо Ненко деякий час побуде тут.
Я  цiлком  довiряю  Якубовi.  Ми  з  ним  поговорили  вiдверто  -  вiн  не
навертатиме нашого сина до iсламу... Можеш смiливо  залишати  хлопця  бiля
нього.
   Пiсля цi?? розмови Ненко кожного дня прибiгав до мене, i  я  розповiдав
йому казки та рiзнi iсторi? зi свого вояцького життя. Ми подружили з  ним.
Його веселий щебет розганяв тугу, яка  часто  находила  на  мене,  а  вiн,
видно, не маючи товариша для сво?х дитячих iгор, усiм  серцем  прив'язався
до доросло? людини, котра ставилась до нього теж як  до  дорослого.  Часто
вiн приводив  з  собою  Златку,  i  тодi  в  кiмнатi  здiймався  справжнiй
шарварок. Дiти ганяли одне за одним, галасували вiд утiхи, смiялись,  а  я
дивився на них i забував, що поранений, що лежу на лiжку того,  з  ким  би
мав воювати, що мо? товаришi даремно чекають  нашого  повернення.  Забував
навiть про Гамiда, хоча думка про нього не давала менi спокою.
   Так минуло кiлька днiв. А в одну нiч трапилося лихо.
   Перед  свiтом  я  почув  шум  i  крики,  тупiт  нiг.  До  мене  долинув
розпачливий жiночий зойк. Я не мiг пiдвестись, а тому терпляче ждав,  поки
хтось прийде i я дiзнаюся, що там ско?лось.
   Через деякий час до мене в кiмнату заглянув старий  вусатий  гайдук  iз
смолоскипом, але зразу  ж  зник,  нiчого  не  сказавши.  А  згодом  вбiгла
заплакана Анка. В ?? очах я побачив такий розпач, що, незважаючи на рiзкий
бiль у грудях, пiдвiвся з подушки i глухо промовив:
   - Що там?
   - О боже, нема? Ненка i Златки! - простогнала  вона.  -  Цей  проклятий
Гамiд убив двох стражникiв, няню i, викравши дiтей, утiк...
   Ця звiстка приголомшила мене.
   - А де ж во?вода? Де Младен? Треба наздогнати вбивцю!
   - Младен зi всiма гайдуками  ще  вчора  ви?хав  до  Бялих  скель.  Там,
напевно,  буде  сьогоднi  бiй.  Залишалося  тiльки  п'ять  стражникiв  для
охорони. Один вартував Гамiда. Гамiд його задушив i переодягнувся  в  його
одяг. Потiм зарубав шаблею того, що стерiг ворота.
   - А дiти? Як же вiн ?х захопив?
   - Решта гайдукiв мiцно спали.  Нiхто  нiчого  не  чув.  Напевно,  це  й
наштовхнуло його на думку викрасти дiтей. Вiн увiрвався до них у  кiмнату,
забив бабку Пеку, а дiтей  схопив  сонних  на  оберемок...  Мене  розбудив
несамовитий крик Ненка. Крик долинув  од  вхiдних  дверей,  i  я  кинулася
туди... Та було вже пiзно: Гамiд скочив  на  коня,  що  завжди  напоготовi
стояв прив'язаний бiля ворiт, i, не  випускаючи  з  рук  дiтей,  помчав  у
темряву ночi...
   Жiнка рвала на собi коси, металася мов несамовита по кiмнатi.
   - Що робити? О, що робити? - стогнала вона, стиснувши голову руками.
   - Треба негайно послати на пошуки гайдукiв.  Дорога  кожна  хвилина!  -
вигукнув я, щиро сприймаючи до серця горе жiнки.
   - Я вже посилала... Але вони повернулися  нi  з  чим,  -  крiзь  сльози
промовила вона. - Нiч темна. Не лишилося нiякого слiду.  Хто  скаже,  куди
вiн утiк? I хто може зловити його тепер у лiсових  нетрях?  Досi,  мабуть,
добрався до сво?х...
   Як мiг, я намагався втiшити бiдну жiнку, але це не допомагало.  Мене  й
самого гризла  журба,  а  ще  бiльше  гнiтила  думка,  що  Гамiд  назавжди
вислизнув iз мо?х рук. А я ж так хотiв  з  ним  зустрiтися  вiч-на-вiч!  Я
навiть устиг умовити Младена не вiдпускати його до того часу,  поки  я  не
встану з лiжка, i во?вода обiцяв менi це... I ось - ма?ш!  Гамiд  утiк,  i
тепер шукай вiтра в полi. А я лежу безпомiчний на чужому лiжку i не  знаю,
коли встану i чи встану коли-небудь взагалi-Ввечерi прибув во?вода  Младен
з гайдуками i великою здобиччю: збро?ю, кiньми, одягом i  полковою  касою.
Мiй паша був розгромлений, тiльки небагатьом пощастило врятуватись.
   Дiзнавшись про втечу Гамiда, Младен, розповiдали, не  злазячи  з  коня,
повернув чагiн i помчав  на  розшуки.  З'явився  тiльки  на  другий  день,
почорнiлий, з червоними чи то вiд безсоння, чи вiд слiз очима,  згорблений
i зразу постарiлий на двадцять рокiв.  У  його  очах  свiтилася  невимовна
туга.
   Вiн iз сво?ми людьми об'?здив усi  гiрськi  дороги  i  стежки,  обшарив
навколишнi долини, облазив кущi i провалля.  Нiде  нiякого  слiду.  Тiльки
одному загоновi,  що  пробрався  аж  у  пiдгiр'я,  де  нишпорили  турецькi
роз'?зди, пощастило натрапити  на  дiда-пастуха,  який  напередоднi  бачив
вершника в гайдуцькому одязi. Вершник тримав перед  собою  якийсь  великий
клунок - пастух не розгледiв здалеку, що саме, - i швидко мчав у  напрямку
Загори. Коли сказали про це во?водi, вiн  наказав  припинити  пошуки.  Вiн
зрозумiв: то Гамiд з його дiтьми ?хав до бейлер-бея. Тепер нiяка  сила  не
вирве Ненка i Златку з ?хнiх пазурiв.
   Настали сумнi днi у Чернаводi. Анка тяжко захворiла, i всi  боялися  за
?? життя. Младен схуд, почорнiв i почав на виду  у  всiх  сивiти.  Гайдуки
ходили опустивши голови. Посланi во?водою в За-гору  вивiдачi  повернулися
майже нi з чим. Пiдтвердили тiльки те, що вже знали  всi  мешканцi  Старо?
Планини i пiдгiрських долин, - дiти во?води потрапили до рук бейлер-бея.
   Незважаючи на горе i тяжкi  переживання,  Младен  не  забув  про  мене.
Кожного дня присилав лiкаря, а iнодi приходив  i  сам.  Сяде  на  стiлець,
охопить голову руками i невидющими очима дивиться перед собою. Я  пробував
заговорити з ним, утiшити його. Та на мо? слова розради вiн  тiльки  махав
рукою, нiби казав: "Ти добрий чоловiк, Якубе, дарма що турок, i слова тво?
iдуть вiд серця, i я цiню тебе за це i люблю, як колишнього товариша.  Але
ж вiд тво?х слiв менi не легше, i ти, друже, сам це добре зна?ш". Виходячи
з кiмнати, тихо роняв:
   - Спасибi тобi, Якубе.
   За що - спасибi? За те, що втiшав? Невелика праця! Менi хотiлося  щиро,
по-дружньому допомогти Младеновi, але я не вмiв i не знав, як це зробити.
   Через деякий час я дiзнався про  новий  пiдступний  i  мерзенний  удар,
якого завдав менi Гамiд.
   Я вже почав видужувати, потроху ходив i чекав тi?? хвилини, коли  зможу
повернутися  до  сво?х.  Я  не  мав  анi  найменшого  сумнiву,  що  Младен
вiдпустить мене в ту ж мить, коли я забажаю цього. Та я не  знав,  що  над
мо?ю головою вже зiбралися такi зловiснi хмари,  яких  не  розжене  нiякий
вiтер.
   Одного разу до мене зайшов Младен у супроводi двох гайдукiв,  якi  вели
зв'язаного яничара. Гайдуки вийшли,  а  яничар  залишився  стояти  посеред
кiмнати.
   - Вiн ма? невтiшнi вiстi для тебе, Якубе, - сказав во?вода. -  Тобi  не
можна повертатися до сво?х.
   - Чому? - аж скрикнув я.
   - Гамiд зараз у великiй пошанi у бейлер-бея. Йому пощастило  переконати
його в тому, що зрадник ти, що ти видав менi листа пашi i всi паролi. Тебе
оголошено  поза  законом...  За  тебе,  живого  чи   мертвого,   оголошена
винагорода.
   - О аллах! - простогнав я, вражений звiсткою в саме серце. -  Невже  це
правда?
   - Правда, ага, - пiдтвердив яничар. - У нас тiльки й  говорять  про  це
пiсля розгрому спагi?в у долинi Бялих скель.
   Младен плеснув у долонi. Ввiйшли гайдуки i вивели полоненого.
   - Тепер менi зрозумiло, - сказав Младен, коли зачинилися дверi, -  чому
Гамiд стрiляв у тебе i чому вiн видав усi  вашi  та?мницi...  Ми  захопили
вiйськову касу - вона порожня. Очевидно, Гамiд чи  ще  перед  походом,  чи
пiсля того, як погодився iти разом з тобою до бейлер-бея, викрав грошi,  а
щоб замести слiди, вирiшив звалити  все  на  нас.  Вiн  розрахував  точно:
гайдуки за такi важливi вiдомостi його не вб'ють, зате пiд час  нападу  на
полк розграблять полкову касу, i вiн схова? кiнцi в воду. А  щоб  вiдвести
пiдозру  вiд  себе,  вiн  намагався  убити  тебе,   щоб   потiм   безкарно
обвинуватити в зрадi... Хитро?.. Викрадення Ненка i Златки,  що  теж  було
ним добре обдумане, ще бiльше допомогло йому. Тепер його вiтають як героя.
Ще б пак, - полонив дiтей гайдуцького во?води, забив двох гайдукiв  i  сам
вирвався  з  ув'язнення!  Йому  вiрять,  бо  нема  пiдстав  не  вiрити,  i
нагороджують, пiдвищують у чинi i  навiть  видають  грошову  допомогу  для
придбання одягу, збро? i коня... А тебе вважають зрадником.
   -  Клянусь  небом,  я  вiдомщу  йому!  -  вигукнув  я,  уявляючи,  яким
нелюдським мукам пiддам свого ворога, коли спiймаю. -  Младене,  дай  менi
зброю! Дай менi коняi Я повинен викрити i покарати негiдника!
   Але Младен остудив мiй запал.
   - Тебе  зразу  ж  схоплять  яничари.  Не  треба  поспiшати.  Треба  все
обдумати... Я теж палаю бажанням якнайлютiше  помститися  над  Гамiдом  за
дiтей. Я вже дав наказ вiрним людям, щоб вони вислiдили його i  вбили,  як
собаку! Якщо i ти вiзьмешся за цю справу,  то  я  впевнений,  що  Гамiдовi
недовго залишилося жити... Але ти не можеш з'являтися  вiдкрито  в  ставку
бейлер-бея, де, напевно, перебува? Гамiд. Тобi треба змiнити  зовнiшнiсть.
Так змiнити, щоб найближчий товариш не впiзнав.
   Младен говорив розумнi речi. Я слухав уважно. I тут менi спало на думку
стати дервiшем або краще меддахом. Я знав безлiч розпирали  мо?  груди.  Я
дивився на сите, самовдоволене обличчя спагi?, на золотi перснi на товстих
пальцях, на дорогi килими,  що  висiли  на  стiнах,  на  всю  розкiш,  яка
оточувала мого ворога, i пригадував пострiл у спину,  викрадення  Ненка  i
Златки, загибель мого загону, обвинувачення мене в зрадi.  Хiба  до  спiву
було менi в той час?
   Тож не дивно, що мiй  голос,  коли  я  почав  спiвати,  задеренчав,  як
розладнаний саз.  Потiм  вiн  змiцнiв,  але  все  ж  у  ньому  вiдчувалося
хвилювання. Гамiд пiдозрiло поглянув на мене i вже не зводив очей  з  мого
обличчя. Невже вiн запiдозрив що-небудь? Невже догадався, що  пiд  личиною
меддаха прихову?ться його колишнiй товариш по збро?, якого вiн так ганебно
зрадив?
   Бачачи напружене обличчя господаря, слуги  i  домочадцi  теж  зберiгали
могильну тишу навiть тодi, коли я спiвав  жартiвливих  пiсень.  Усiм  нiби
зацiпило.
   Я мимоволi лiктем намацав пiд  джеббе  пiстоль  -  вiн  був  заряджений
важкою свинцевою кулею. Це трохи заспоко?ло мене.
   Нарештi я взяв останнiй акорд на сазi i вiдпив з глечика трохи айрану.
   - Ти непогано навчився спiвати,  Якубс,  -  раптом  промовив  Гамiд.  -
Спасибi - розвеселив старого друг"!
   Коли б пiдi мною провалилася земля, коли б небо упало на голову, це  не
бiльше здивувало i приголомшило б мене, як цi слова.  Я  одразу  зрозумiв:
якщо в цю ж мить не покiнчу з Гамiдом, то потiм буде пiзно. Я зiрвався  на
ноги, вихопив пiстоль i, майже не цiлячись, бо було близько,  вистрiлив  у
нього.
   Гамiд голосно крикнув i схопився за плече. "Погано влучив", - подумав я
i, вiдкинувши тепер уже непотрiбний пiстоль, з кинджалом ринувся до нього.
Жiночий крик на галере? наче пiдстьобнув мене. Ще два кроки - i зчепився б
з Гамiдом вручну? Та хтось ззаду плигнув менi на спину  i  звалив  додолу.
Менi скрутили руки,  ударили  чимось  тупим  по  головi.  Я  ще  борсався,
намагався вирватись, та сили були нерiвнi.  Два  велетнi-охоронцi  тримали
мене, як лютi пси.
   Блiдий, переляканий на смерть Гамiд, поглядаючи на лiве передплiччя,  з
якого цебенiла кров, вигукнув:
   - Заткнiть йому  ганчiркою  рота!  Закуйте  в  кайдани  i  вiдведiть  у
пiдземелля! Це не мсддах - це пiдiсланий убивця! Я потiм допитаю його!
   Менi не дали сказати й слова. Грубi руки заткнули в  рога  мiй  власний
каук. Охоронцi вивели на подвiр'я, одягнули на мене обруч з цепом i кинули
в це пiдземелля...
   З голови юшила кров,  праве  плече  вiд  вивиху  розпухло  i  нестерпно
болiло. Спочатку, не знаю - чи довго, приголомшений  тим,  що  сталося,  я
непорушне лежав на холоднiй пiдлозi. Потiм бiль нагадав менi, що я живий i
мушу думати про себе.
   За довгi роки мандрiв я багато чому навчився, в тому числi й  мистецтву
лiкувати. Я помiтив, що людям потрiбнi не тiльки пiснi i звуки мого  саза,
а й слова втiхи й поради, умiння затамувати  кров  чи,  навпаки,  пустити,
якщо ??, зiпсовано?, надто багато збереться в тiлi. Я вчився у  мандрiвних
дервiшiв-мудрецiв, у знахарiв i в столичних лiкарiв, якi  у  вiдповiдь  на
мо? пiснi i розповiдi про далекi, не баченi ними  кра?  розкривали  передi
мною та?мницi сво?х знань. Я знав рiзнi трави i  корiння,  що  допомагають
при слабуваннi, умiв управити вивих чи до ладу скласти поламанi кiстки.
   Тож коли бiль нагадав менi, що я живу, я пiдвiвся, сорочкою  перев'язав
рану на головi, а потiм лiвою рукою,  допомагаючи  ногами,  вправив  вивих
плечового суглоба.
   Поволi бiль почав стихати. Натомiсть мене обсiли тяжкi думи. I до цього
часу я не можу ?х позбутися, не можу вiдiгнати од себе.
   Так страшно для мене закiнчились мо? багаторiчнi  намагання  помститися
Гамiдовi. Замiсть радощiв перемоги, я пiзнав гiркоту  поразки  й  зневаги.
Гамiд живцем поховав мене в цiй холоднiй затхлiй норi,  щоб  дати  вiдчути
менi, як я вмираю. Iнодi пiн приходить до мене, б'?  нагайкою  по  головi,
примовляючи: "У тебе занадто чiпка пам'ять, Якубе! Чи не так? Але я  виб'ю
?? з тво?? голови. Будь певен, я доможуся цього, хоча б довелося розкраяти
твого черепа!"
   Багато рокiв трива? це катування побоями, голодом, холодом,  самотнiстю
i темрявою. А коля закiнчиться - вiдомо одному аллаховi!
   - Все на цьому свiтi ма? свiй початок i свiй кiнець. Не треба впадати у
вiдчай, Якуб-ага. Коли-небудь скiнчиться це лихо, - втiшив старого Арсен.
   - Авжеж, коли-небудь скiнчиться, - в голосi меддаха забринiла  гiркота.
Та вiн зразу ж перейшов на iнше. - Ти  мудрий,  козаче,  i  добре  говориш
по-нашому... Звiдки ти? Хто ти?
   Арсен задумався. Спокiйне запитання Якуба сколихнуло його душу, збудило
спогади. Перед очима пропливло далеке  дитинство,  юнiсть.  Зда?ться,  все
було тiльки вчора: i рiдний дiм, i дитячi ватаги, i школа, i милi неньчинi
руки, що голубили його темно-русе кучеряве волосся,  i  скупа  батькiвська
ласка, i дзвiнкий смiх маленько? сестрички Стехи...
   Вiн довго не вiдповiдав  Якубовi.  Перебирав  у  пам'ятi  давно  минулi
картини - i все йому здавалося цiкавим.  Але  чи  цiкавим  воно  буде  для
Якуба?
   - Менi двадцять три роки, Якуб-ага, - промовив  тихо.  -  Я  бiльше  як
наполовину молодший за  вас...  Зi  мною  не  трапилося  таких  дивовижних
пригод, як з вами. Але й  мене  життя  трохи  потерло,  пом'яло  i  дечому
навчило.
   Мiсто мого дитинства - Кам'янець на Подiллi. Каменiче - як  звуть  його
турки. Ви чули про нього, певно. Та й хто про нього  не  чув?  Це  ж  туди
кiлька рокiв тому ваш султан Магомет Авджi привiв незчисленнi сво? полки i
кинув на приступ... Але про це  згодом.  До  того  злощасного  часу,  коли
яничари вдерлися в мiсто i спалили його,  воно  менi  здавалося  найкращим
куточком на землi.
   Наш  дiм  стояв  над  швидкоплинним  Смотричем,  на   Карвасарах.   Дiм
дерев'яний, але просторий, з багатьма темними  i  та?мничими  закапелками,
забитими рiзним старим мотлохом, серед якого я ховався  вiд  батька,  коли
менi  набридало  допомагати  йому  в  майстернi.  Батько  мiй  був  добрий
майстер-рiзьбяр. Вироби його славилися на всьому Подiллi i навiть  залюбки
купувалися в Польщi та Туреччинi. Це  приносило  батьковi,  як  я  пiзнiше
зрозумiв, непоганi  заробiтки.  Його  обрали  цеховим  старостою.  I  вiн,
колишнiй бiдняк-гуцул, пiдмайстер, вибившись у люди, задумав  дати  синовi
освiту. Вiн вiддав мене спочатку до бурси, а згодом  до  колегiуму.  Хотiв
бачити мене священиком... Там навчали закону божого, пi?тики, риторики,  а
також латинi... Однак я був непосидющий i, хоч наука легко  лiзла  менi  в
голову, дуже швидко зрозумiв, що це  не  мiй  шлях.  Менi  хотiлося  волi,
простору. Я  мiг  годинами  стояти  на  плацу  i  дивитися,  як  фехтують,
навчаючись, жовнiри, як стрiляють вони з  аркебузiв  i  самопалiв.  Слухав
розповiдi бувалих людей про вiйни, про герцi. Менi й самому хотiлося стати
вояком.
   По сусiдству  з  нами  жила  багата  вiрменська  сiм'я.  Варпет  Ованес
Кероненц мав торговий ряд у мiстi i споряджав великi каравани в Туреччину.
Вiн добре ставився до мого батька - не  раз  закуповував  у  нього  вироби
цiлого цеху. З його сином Хачиком ми були друзями. А що  Керонеици  забули
свою мову i говорили по-турецькому, то  i  я  навчився  ??  вiд  Хачика  i
дивував старого Ованеса доброю турецькою вимовою.
   Напевно, це спонукало його пiсля того, як я втiк з колегiуму  i  заявив
батьковi, що нiзащо не вернуся туди, взяти  мене  до  себе  на  службу.  Я
супроводжував його разом з Хачиком та  слугами  в  по?здках  по  Волощинi,
Болгарi? та Туреччинi. За три роки я тричi побував за Балканами. З Хачиком
ми жили як брати, дiлячи навпiл i хлiб, i сiль. Разом стояли за прилавком,
разом читали Бакi ' i задушеного  з  дозволу  султана  Омера  Нефi,  разом
скакали  на  баских  конях,  маючи  при  боцi  шаблю   i   пiстолi,   коли
супроводжували караван старого купця...
   Не знаю, ким би я став до цього часу, коли б одного дня над  мiстом  не
забив на сполох  дзвiн.  З  пiвдня  сунула  турецька  навала.  Сам  султан
з'явився пiд стiнами Кам'янця.
   Поки ще виходи  з  мiста  були  вiльнi,  батько  вiдправив  матiр,  мою
дванадцятирiчну сестричку i дiдуся, материного батька, у Вiнницю.  А  менi
дав зброю - i ми пiшли на мiську стiну.
   Розпочалася облога.
   Це було пекло. Мiсто оборонялося мужньо, але не вистояло. Люди  гинули,
будинки палали в огнi. На мо?х очах  полягли  обидва  Кероненци  -  старий
Ованес i Хачик, а також мiй батько. Я  поховав  ?х  на  подвiр'?,  де  вже
нiчого не лишилося, крiм головешок.
   Незабаром яничари ввiрвались у Кам'янець. Що  робилося!  Пiд  ятаганами
падали старi i дiти. Жiнок в'язали i тягнули в неволю. Вояки гинули в бою.
   Доля була ласкава до мене. Хоча я бився поряд з iншими, жодна  краплина
кровi не пролилася з мого  тiла.  Увечерi,  коли  впали  останнi  польськi
корогви  i  рештки  уцiлiлих  во?нiв  почали   здаватися   переможцям,   я
переодягнувся яничаром (?хнiх трупiв теж було вдосталь навкруги) i пройшов
через ворожий табiр. На ранок уже був далеко по дорозi на Вiнницю.
   Всюди по путi я  бачив  сплюндрованi  села  i  мiстечка,  трупи  людей:
татари,  мов  сарана,  прокотилися  нашим  кра?м.  Я  розумiв,  що  ?диний
порятунок для нас - тiкати на Лiвобережжя, пiд владу московського царя.
   Забравши рiдних, я вирушив у путь. Ми йшли вночi, ховаючись  удень  вiд
татарських чамбулiв. Мати,  Стеха  й  дiдусь  не  переставали  плакати  за
батьком i гаразд навiть не тямили, куди  я  ?х  веду.  По  дорозi  до  нас
приставали такi ж вигнанцi-втiкачi, як i ми, i наш  загiн,  коли  ми  бiля
Черкас перебралися через Днiпро, налiчував близько сотнi чоловiк.
   Лiвобережжя  зустрiло  вигнанцiв  привiтно,   як   рiдних.   Лубенський
полковник видiлив пустирище над Сулою, що звалося Дубовою Балкою, i ми там
до осенi поставили хутiр.  Я  з  дiдусем  збудував  хатину,  розорав  шмат
землi...  Але,  видно,  не  судилося  менi  стати  хлiборобом.  Захотiлося
потримати шаблю в руцi. Та й час був дуже неспокiйний, жорстокий.
   Молодь iшла до  вiйська  гетьмана  Самойловича.  Я,  залишивши  рiдних,
подався на Запорожжя - став козаком. Ну, а звiдти вже доля  закинула  мене
сюди... Але про це iншим разом. Мабуть, спати пора, ага Якуб. Досi надворi
сто?ть глуха нiч.
   Гримкочучи кайданами, вони лягли на  холодну  долiвку.  Якуб  ще  довго
вертiвся, зiтхав. А молодий Звенигора заплющив очi i враз мiцно заснув.
   Минула коротка турецька зима. Безконечнi розмови в'язнiв  ще  скоротили
??. Якуб умiв яскраво розповiдати, i Арсен  в  уявi  мандрував  з  ним  по
безмежнiй Османськiй iмперi?, заходив  у  темнi  хижi  каратюркiв-селян  i
свiтлi просторi зали спагi?в, у казарми яничарiв i в похмурi вежi  замкiв,
бродив по  гамiрливих  вулицях  i  майданах  Стамбула...  Так  наче  менше
вiдчувалися голод i сирiсть пiдземелля, забувалось нерадiсне  життя  i  не
таким похмурим уявлялося темне майбутн?.
   Одного разу замiсть глухонiмого наглядача на порозi  з'явився  Осман  i
гучно крикнув:
   - Гей, ти, невiрна собако, виходьi
   Арсен пiдвiвся, потис руку Якубовi i  вийшов  надвiр.  По  очах  боляче
рiзнуло давно не бачене  яскраве  сонячне  свiтло.  Примруживши  очi,  вiн
поспiшив стати у тiнь горiха, що вже вкрився молодим нiжно-зеленим листям.
   На подвiр'? панувала тиша. Осман десь зник. Призвича?вшись  до  свiтла.
Арсен оглянувся. На подвiр'? - нiкого.
   Раптом з галере? пролунав смiх. Арсен пiдвiв голову i стрiвся  поглядом
з Гамiдом, що розмовляв з молодим монголуватим чоловiком у дорогому одязi.
   По обличчю Гамiда перебiгла гримаса гидливостi.
   - Фе, яка брудна свиняi- скривився вiн, дивлячись на козака. - Поглянь,
друже Ферхад, на це чудовисько. Не людина, а звiр!  Зарiс,  мов  гяурський
пiп! Нiгтi на пальцях аж позаверталися. А тхне вiд нього так, що  аж  сюди
чути. I це падло хотiло мене вбити!
   - Ну що ж, убий ти його, - спокiйно промовив Ферхад, нiби мова  йшла  й
справдi про якого-небудь звiра.
   - Убити мало! Смерть ворога приносить насолоду  тiльки  тодi,  коли  ти
бачиш його муки й жах, що спотворю?  йому  обли'i'iя.  Дух  ворожо?  кровi
п'янить, як добре настояне вино! Я приберiг цього гяура до твого  при?зду,
Ферхад-ага,  щоб  потiшити  тебе  незвичайним  видовищем...  Гей,   Осман,
вiдчиняй клiтку!
   Арсен ще не знав, що приготував для нього Гамiд. Однак  у  його  словах
вiдчув смертельну небезпеку для себе. Обвiвши поглядом подвiр'я i галере?,
вiн переконався, що ?диними глядачами ? Гамiд i його гiсть.
   Отже, затiва?ться криваве видовище. Щоб не  застукали  зненацька,  став
спиною до горiха.
   - А-а, бо?шся! - зареготав Гамiд. -  А  менi  казали,  що  запорожцi  й
самого шайтана не бояться.
   Що йому вiдповiдати? Краще промовчати.
   Лiворуч, пiд вежею, почувся скрип завiсiв. Стукнули дерев'янi дверцята.
Арсен рiзко повернувся i побачив пругке тiло  в'юнкого  плямистого  барса.
Звiр вийшов iз клiтки, вмуровано? в стiну фортецi, i зупинився.
   По тiлу козака пробiг холодок. Он яке  видовище  приготував  для  гостя
ГамiдI Хоче нацькувати лютого голодного звiра на беззбройну,  виснажену  i
заковану в кайдани людину!
   Що робити?
   Думка запрацювала блискавично. Плигнути на дерево? Нi,  це  не  вряту?.
Барс i там дiстане. До того ж Гамiд знiме  з  дерева  стрiлою  або  кулею.
Тiкати? Куди? Всi дверi зачиненi, ворота на замках... Вступити з барсом  у
?диноборство? Саме на це розрахову? Гамiд. Та що це дасть?  Голими  руками
звiра не вiзьмеш. Хiба схопити каменюку?  То  вже  хоч  яка-небудь  зброя!
Гострою каменюкою можна розкраяти  череп  хижаковi.  А  може,  вичiкувати?
Може, звiр i не нападе?
   Барс ще  не  бачив  людини.  Потягнувся,  позiхнув,  широко  роззявивши
iкласту пащу, а потiм облизався тонким рожевим язиком. Тiльки  пiсля  того
нюхнув повiтря, ступив кiлька крокiв наперед  -  i  зустрiвся  поглядом  з
напруженими сiрими  очима...  Зупинився,  присiвши  на  заднi  лапи,  нiби
роздумував, що за дивна iстота перед ним. Потiм, напевне, вирiшив,  що  це
здобич, яка може наситити його порожнiй шлунок, бо вже другий день його не
годували  i  вiн  вiдчував  нудотний  пекучий  голод.  Правда,  людина   -
небезпечний ворог. Барс це зна?. В усякiм разi,  не  за?ць  i  не  козуля.
Навiть не гiрський баран. Та вибирати нi з чого. Голод допiка? все  дужче,
i барс зажмурю?  жовтi  вузькi  очi,  щоб  краще  виважити  i  розрахувати
стрибок.
   Арсеновi м'язи теж напружилися.  Вiн  повiльно  почав  пiдводити  вгору
бруднi руки з закрученими довгими нiгтями, схожими на пазурi хижака.
   Тихо забряжчали кайдани.  Звiр  насторожено  пiдняв  вуха,  збентежений
пiдозрiлим, досi не чуваним звуком.
   З галере? долинуло схвильоване дихання Гамiда i Ферхада. Арсен на  мить
скосив око, глянув угору. Його вразила зловтiха, що свiтилася в  Гамiдових
очах. Спагiя наперед смакував криваву битву звiра i людини.
   Барс напружився, готуючись до стрибка. Та стрибнути не встиг. На нижнiй
закритiй галере? почулися тупiт, смiх i  вереск.  З  грюкотом  вiдчинилися
дверi. З них прудко вибiгла молода  дiвчина  в  барвистих  шароварах.  Вiд
швидкого  бiгу  ??  обличчя  пашiло  рум'янцем.  Пухнасте  чорне   волосся
розвiвалося  за  спиною.  Слiдом  за  нею  вискочила,  смiючись,  молодша,
тендiтнiша, i кинулась доганяти втiкачку.
   Гамiд i Ферхад схопилися з мiсць, перелякано закричали:
   - Назад! Назад!
   - О аллах екбер, врятуй ?х!
   Дiвчата  побачили  барса  -  зупинилися.  Пронизливий   зойк   забринiв
смертельним жахом. Дiвчата кинулись назад, але  менша  спiткнулась,  упала
пiд ноги подрузi, й обидвi покотилися по землi.
   Барс не довго роздумував, на кого  нападати.  Звичайно,  на  того,  хто
тiка?, а не на того, хто рiшуче чека? нападу. В  повiтрi  промайнуло  його
плямисто-жовте тiло.
   На галере? заверещав Гамiд. Ферхад перехилився через поручнi вниз i теж
витиснув з горла хрипкий дикий крик.
   Арсен не встиг обдумати  сво?х  дiй.  Якась  внутрiшня  нестримна  сила
метнула його вперед, коли звiр був у повiтрi. Тiла зiткнулися.  Удар  -  i
барс покотився по землi. Та за якусь блискавичну мить звiр уже схопився i,
зрозумiвши, що йому не уникнути сутички з нападником,  кинувся  на  нього.
Паща звiра люто ошкiрилась. Хижо блиснули гострi iкла.
   Арсен простягнув уперед скованi кайданами руки. Барс, замiсть того  щоб
учепитися зубами й пазурами в живе  тiло,  ударився  грудьми  об  холодний
метал. В ту ж мить ланцюг обкрутнувся  навколо  його  ши?,  щосили  здавив
горло.
   Звiр  дико  заревiв,  заборсався,  намагаючись  пазурами  дiстатися  до
ворога. Щоб не дати йому змоги порвати груди. Арсен  подався  назад.  Барс
захрипiв, забив заднiми  лапами  об  землю.  Переднiми  рвав  ланцюг,  але
визволитись iз петлi не мiг. Вона все дужче врiзувалась йому в  шию.  Барс
робив вiдчайдушнi зусилля, щоб дотягнутися лапами до грудей людини. I коли
цс йому щастило, з одягу летiло шмаття, забагрене кров'ю.
   Та  Арсен  уже  не  вiдступав.  Напружував  усi  сили,  щоб  якнайдужче
затягнути металеву петлю.
   Хряснули кiстки. Звiр завив од болю i замовк. Опустилися переднi  лапи.
З  пащi  перестало  вириватися  важке  хрипiння.  Тiло  хижака   обм'якло,
обважнiло.
   Та переможець все ще боявся послабити зусилля:  барс  -  живучий  звiр.
Навiть напiвзадушений,  вiн  може  в  останню  мить  завдати  противниковi
смертельного удару.
   Нарештi,  руки  самi  не  витримали  нелюдського   напруження.   Ланцюг
розiмкнувся на здавленiй ши? звiра, i мертвий барс упав на землю.
   Знесилений, важко дихаючи. Арсен обiперся  спиною  об  стовбур  горiха.
Перед очима пливли жовтi кола, ноги тремтiли. Хотiлося впасти i забути про
все.
   Але змушений був стояти:  до  нього  наближалися  дiвчата.  Попереду  -
старша, позаду - молодша. Як погано не почував  себе,  все  ж  не  мiг  не
вiдзначити, що подiбно? красунi, як ця, передня, йому нiколи  в  життi  не
доводилося зустрiчати. Вона мала не бiльше шiстнадцяти рокiв  -  той  вiк,
коли дiвчина, особливо на пiвднi,  розквiта?  пишним  квiтом.  Легке  сiре
вбрання окреслювало ?? струнку  постать.  Обличчя  довгасте,  нiжне,  ледь
покрите легким  весняним  загаром.  Затiненi  рясними  чорними  вiями  очi
здавалися i синiми, i темними одночасно.
   Дiвчина зупинилася за кiлька крокiв i, все ще здригаючись вiд страшного
потрясiння i навiть забувши, що сто?ть перед чужим  мужчиною  з  вiдкритим
обличчям, тихо промовила:
   - Дякую. Ти врятував нас, батире?
   Арсен помiтив, що, крiм вдячностi,  в  ??  поглядi  промайнув  подив  i
прихована вiдраза, i йому до слiз стало соромно  за  сво?  бруднi  руки  з
велетенськими пазурами, за нечесанi, збитi в ковтюхи  патли,  за  подертий
одяг i важкий дух, що йшов од його давно не митого тiла. Вiн  ще  не  звик
вiдчувати себе рiччю в руках iншо? людини, а тому не мiг допустити  думки,
що ця дiвчина та ?? подруга дивляться на нього не як на людину,  а  як  на
тварину, що належить ?й чи членам ?? сiм'?.
   Вона стояла перед ним i дякувала за порятунок, а вiн охоче провалився б
крiзь землю, бо усвiдомлював, яким нiкчемним,  бридким  i  навiть  огидним
здавався дiвчинi, хоч захистив ?? вiд смертi.
   - Я радий, що все скiнчилось для вас  так  щасливо,  джаним,  -  сказав
хрипко, з трудом пiдбираючи вiд хвилювання i слабостi турецькi слова. -  А
для мене...
   - Для тебе теж, - сказала молодша дiвчина. - Скажи йому, Адiке!
   - Безперечно, - задумливо промовила  синьоока.  -  Хатче  правду  каже.
Хатче - батькова пестунка, улюблениця нашого хазя?на. Вона попросить  -  i
ти станеш вiльний.
   - Ну, це ще побачимо, - похмуро вiдповiв Арсен. - Хазя?н, мабуть, дума?
iнакше...
   Внизу рвучко розчинилися дверi - вискочив переляканий Осман, а  за  ним
вибiгли Гамiд i Ферхад. Товсте одутле обличчя спагi? посiрiло вiд  страху.
Вiн кинувся до Хатче, обняв доньку.
   - Хатче, дорога моя, ти жива? Слава аллаху, що урятував тебе!
   - Це вiн урятував  нас,  таточку,  -  i  дiвчина  показала  пальцем  на
невiльника. - Цей нещасний...
   Гамiд пiдняв голову. Два погляди, мов двi шаблi,  схрестилися  на  цiлу
хвилину в напруженiй тишi. Арсен помiтив, як щось здригнулося в каламутних
волових очах спагi?, нiби там вiдкрилась якась темна холодна заслiнка.
   - Ти заслужив смертi, гяуре, - промовив Гамiд пiсля довгого роздуму.  -
I ти прекрасно це зна?ш...
   - Таточку! - Хатче вчепилась у руку батька. - Прошу тебе! Заради мене й
Адiке - прости йому! Хай живе!..
   Гамiд погладив ?? по головi i закiнчив свою думку, нiби й  не  чув  тих
слiв:
   -  Однак  сво?ю   хоробрiстю   ти   врятував   мою   доньку,   наречену
високошанованого Ферхада-аги. - Той кивнув на знак згоди головою i  випнув
кругле пiдборiддя. - А також - Адiке...  Тож,  зважаючи  на  такий  гiдний
подиву i подяки вчинок, я дарую тобi життя. Але не  волю!..  Ти  й  надалi
залишишся мо?м рабом. I якщо проявиш непослух, я  пригадаю  тобi  i  старi
провини. Дякуй Хатче i Адiке. Це через ?хнiй необдуманий дитячий вибрик ти
залишився живий, гяуре!
   Арсен мовчки вклонився. Як-не-як - йому подаровано життя.
   - Може, у тебе ? яке-небудь прохання до мене?  -  спитав  Гамiд.  трохи
заспоко?вшись. Арсен ступив крок наперед:
   - ?, господарю.
   - Кажи. Але...
   - Я багато не прошу, - перебив його невiльник. - Хочу  саму  мiзерiю  -
побувати в руках цирульника i помитися...
   - Ти  занадто  смiливий,  гяуре,  -  буркнув  Гамiд.  -  Але  хай  буде
по-тво?му. Османе, чу?ш? А потiм вiдправиш його до Бекiра в олiйницю.  Вiн
скаржився, що не вистача? людей.
   - Слухаю, ага, - i Осман подав Арсеновi  знак  iти  за  ним.  ...Старий
мовчазний турок у волохатому  кауцi  з  верблюжо?  шерстi  швидко  поголив
невiльника i змастив якоюсь маззю глибокi подряпини  на  грудях  i  руках.
Потiм Арсен залiз у рiчку i довго полоскався у холоднiй водi. Осман  ходив
по березi i нетерпляче поглядав униз,  однак  пiдганяти  раба  не  посмiв:
пам'ятав наказ хазя?на. Тiльки як той, посинiлий вiд холоду, мокрий, вилiз
i почав з огидою копирсатись у сво?му брудному дрантi, кинув йому  замiсть
порваного барсом жупана турецький бешмет i досить пристойнi шаровари.
   - Одягайся! Та швидше! - гримнув похмуро.
   Одягаючись, Арсен дивувався: дивний все-таки народ турки! Скiльки  часу
вже вiн у ?хнiх руках, а ще нiхто не поцiкавився  вмiстом  його  шкiряного
пояса. Чи  не  пiдозрiвають,  щоб  у  такого  обiрванця  водилося  золото?
Напевно, так. Ну що ж, тим краще. Знадобиться колись.
   Знову брязнули замки кайданiв, - i його повели до  фортецi.  Але  тепер
навiть кайдани не здавалися йому такими  важкими  i  ненависними.  Чистий,
поголений, помолодiлий, вiдчув, як i ранiш,  непереборну  жагу  до  життя.
Запашне весняне повiтря п'янило голову, i  вiн  жадiбно  втягував  його  в
легенi, мов цiлющий бальзам.
   На подвiр'? Осман залишив Арсена одного - пiшов по ключi. За живоплотом
дiти гралися в челика. То була весела гра, подiбна до укра?нського  квача,
i Арсен задивився на чорноголових турченят, якi нагадали йому дитинство на
далекiй, мабуть, назавжди втраченiй батькiвщинi.
   Раптом  до  його  нiг  упав   невеликий   пакунок.   Вiд   несподiванки
здригнувшись,  глянув  на  галерею.  Там,  у  вiдчиненому  вiкнi,  стояла,
прикрившись чорною шаллю, Адiке. Крiзь вузьку щiлину блищали глибокi  синi
очi. Дiвчина зробила  рукою  ледь  помiтний  знак.  А  коли  побачила,  що
невiльник не зрозумiв ??,_ i мовчки дивиться на не?, тихо промовила:
   - Вiзьми! То тобi!
   Арсен узяв пакунок, заховав за пазуху.
   -  Спасибi,  джаним!  -  кивнув  головою.  Дiвчина  на  мить  вiдкинула
покривало i сумно усмiхнулася. Тепер вона здавалася блiдою i зажуреною.  А
вiд того ще кращою.
   На ?? обличчi були написанi  бiль  i  смуток,  як  на  обличчi  людини,
глибоко вражено? жорстоким словом.
   Арсен мовчки дивився на  не?,  мов  на  чудо,  що  хтозна-звiдки  i  як
з'явилося у його життi.
   Позаду почулися кроки: йшов Осман. Арсен стрепенувся  -  марево  щезло.
Зникла й Адiке. I коли б не пакунок за  пазухою  та  не  розчинене  вiкно,
можна було б подумати, що все це приверзлося...
   Осман одвiв його у погрiб для невiльникiв i замкнув дверi Однак скрегiт
ключа на цей раз здався йому  чудовою  музикою.  Пiсля  холодного  темного
пiдземелля, пiсля того, як вiн змив з себе кiлькамiсячний бруд i побачив в
очах тi?? дивно? дiвчини спiвчуття, навiть цей  льох  виглядав  затишно  й
привiтно. То дарма, що вiконце пропуска? зовсiм мало свiтла, а на  пiдлозi
солома геть перетрухла? Головне - вiн живий, молодий,  здоровий...  А  все
iнше якось влашту?ться!
   Вийнявши з-за пазухи пакунок, пiдiйшов до вiконця i розгорнув його. Там
лежав чималий пирiжок, шмат баранини i тонкий шовковий шарфик, що зберiгав
якiсь незнанi пахощi - троянд,  любистку  чи  небачених  заморських  трав.
Пирiжок i баранина - це зрозумiло!  А  для  чого  шарфик?  Невже  дiвчина,
вкладаючи його, хотiла тiльки висловити ще раз свою вдячнiсть? Чи, може...
Нi, навiть думати смiшно? Схаменися, козаче! Не тiш себе марними мрiями!
   Однак на душi було i радiсно, i тривожно. Перед очима  вставала  гнучка
постать Адiке, пишна чорна коса i смутнi очi, що зазирали в серце голубими
весняними зорями. Арсеновi здавалося, що доля навмисне послала  дiвчину  в
ту фатальну хвилину, щоб урятувати його. Це не вiн ??  та  Гамiдову  дочку
врятував, а вони його!..
   До речi, хто ж така Адiке? Гамiд називав донькою  тiльки  Хатче.  Може,
племiнниця чи якась далека родичка? Хто зна...
   Увечерi  почали  сходитися  невiльники.  Першим   зайшов,   подзвонюючи
ланцюгами, пан Спихальський. За ним  важко  ступав  довготелесий  похмурий
Квочка. Вiд обох гостро пахло димом i свiжою рiпаковою олi?ю. Важка  втома
проглядала з ?хнiх пожовтiлих змарнiлих лиць.
   Зi  свiтла  вони  не  зразу  впiзнали  Звенигору.  Квочка,  як   тiльки
переступив порiг, зразу повалився в куток, а Спихальський  почав  згрiбати
солому i намощувати собi пухкiше ложе.
   - Сто дзяблiв його мамi, - лаявся вiн. - Працю?ш, як вiл,  а  спиш,  як
свиня, прошу пана! За день так очманi?ш у диму i накрутишся бiля котка, що
голова йде обертом. А прийде нiч -  навiть  не  вiдпочинеш  як  слiд!  Той
паскудний Гамiд, най би його шляк трафив, свiжо? соломи жалi?...
   - Вiн нiчим не гiрший за вельможного пана Яблоновського, пане  Мартине,
- втомлено сказав Квочка. - Той теж сво?х хлопiв мав за бидло. Та, врештi,
пан Мартин про це добре зна?, бо сам uq раз, на втiху гетьмановi, вiдбирав
у хлопiв ?хнi пожитки i залишав голих i холодних серед розорених халуп.
   - Е, нащо згадувати старе...
   - Для перестороги на майбутн?, - втрутився в розмову Арсен i вийшов  на
середину, де було свiтлiше.
   -  А-а,  пан  запорожець!  Сердечне  вiтаннячко!  -  вигукнув   радiсно
Спихальський. - Живий?
   - Живий, як бачите.
   Квочка теж схопився, потиснув руки.
   - А ми вже думали, що тебе й на свiтi нема. Виходить, нашого  брата  не
так легко вiдправити до Вельзевула в пекло! Ми радi тебе бачити!
   - Спасибi. А де ж Яцько? Де мiй юний друг?
   - Яцька нема? з нами, - люто блиснув очима Квочка. -  Ще  взимку  Гамiд
його i Многогрiшного подарував комусь. Як собак!.. Болячка йому в бiк!
   Арсен нахмурився. Радiсть, що сповнювала його серце,  раптом  поблякла,
зiв'яла, як ряст на морозi. Слова товариша по нещастю  враз  нагадали  про
?хн? страшне, рабське становище, з якого не видно було нiякого виходу.
   СЕЛЬ
   На  крем'янистому  березi  бурхливого   Кизил-Iрмаку   сто?ть   саманна
закопчена олiйниця.  Вона  приносить  Гамiдовi  чималi  прибутки,  бо  вiн
пiдрядився постачати олiю для всiх вiйськових залог санджака '. З раннього
ранку тут палахкотить вогонь пiд залiзним барабаном, в якому пiдсмажу?ться
рiпакове та рижi?ве насiння. Гримить кам'яний  коток.  Бiля  велетенського
преса хекають потомленi люди.
   Дим i чад ви?дають очi.
   Звенигора, Спихальський i  Квочка  уперлися  грудьми  в  товстi  дубовi
балки, котять по дерев'яному жолобу велетенський круглий камiнь, схожий на
жорно. Камiнь перетира? насiння.  Вiн  жовто-зелений  вiд  густо?  тягучо?
олi?.
   Арсен i Квочка мовчать, а пан Спихальський, вирячивши вiд  натуги  очi,
зачiпа? робiтникiв-каратюркiв:
   - Що, Юсупе, я чув, сьогоднi у вас байрам?
   - Байрам.
   - Не схоже. Ти сьогоднi такий же зароплений i прокопчений димом,  як  i
завжди. Який же це байрам?
   - Цить, гяуре! - шипить старий висохлий Юсуп i погрожу? пальцем.  -  Не
розвереджуй душi! Бо зозла як за?ду тобi кулаком у вухо! Смердючий  шакал!
Iшак!
   I Юсуп, i його товаришi ще зранку були сердитi: навiть  у  свято  Гамiд
примусив ?х працювати. Яке йому дiло до того, що  правовiрнi  не  зроблять
вчасно омивання i не прочитають намаз? Йому аби олiя була! Кожного дня  ??
великими бочками вiдправляють з Аксу в усi кiнцi округу. Пливе ?хня  праця
в чужi кра?, як потоки у зливу, щоб потiм повернутися золотим струмочком у
кишеню хазя?на.
   Юсупа заспокою? Бекiр:
   - Юсупе, притримай свого язика! Гяур правду каже: собака Гамiд уже всiм
сiв на голову. Земля наших батькiв i наша земля майже вся опинилася в його
руках. Щоб побудувати халупу, ми залазимо до нього в кабалу. Я  вже  шiсть
рокiв працюю на нього, мов каторжник, а кiнця не бачу...
   - А я вiдробляю батькiв  борг,  -  сказав  Реджеп,  молодий  довгорукий
чолов'яга, i сплюнув набiк. - Як запрiгся з п'ятнадцяти  рокiв,  то  й  до
цього часу... I, дума?те, той борг зменшу?ться?  Аякже!  Женився  -  мусив
позичити у Гамiда знов. Кожно? зими, щоб не  здохнути  з  голоду,  позичаю
теж... I так без кiнця. Хай шайтан забере  таке  життя  i  самого  Гамiда!
Кажуть,  бiля  Ешекдагу  знову  з'явився  зi   сво?ми   хлопцями   Мустафа
Чорнобородий... Плюну я на все та пiду до нього!
   -  Ти  здурiв,  Реджепе!  Шайтан  скаламутив  твiй   розум,   нещасний!
Дiзна?ться про це Гамiд - пропала твоя  голова,  -  зашипiв  Юсуп  i  люто
крикнув на невiльникiв, що, скориставшись розмовою, зупинилися. -  Крутiть
коток, проклятi собаки! Нiчого тут прислухатися! Бруднi свинi!
   Невiльники знову  налягли  грудьми  на  перекладини.  Заскрипiв  коток,
забрязкотiли кайдани. Але в цю мить знадвору долинув пронизливий крик. Усi
кинулися до дверей.
   По дорозi вiд Аксу щодуху мчала дiвчина з кошиком у руцi. То була Iраз,
донька Бекiра. ?? доганяв Осман i намагався зловити за довгий бiлий  шарф,
перекинутий у дiвчини через плеча. Позаду ?хав на конi Гамiд i щось кричав
смiючись.
   Бекiр розштовхнув плечем товаришiв i побiг назустрiч.  Хоча  Осман  мав
зброю i на голову був вищий за  Бекiра,  олiйник  налетiв  на  нього,  мов
яструб, i зацiдив кулаком  у  вухо.  Iраз  вирвалась  iз  рук  охоронця  i
вскочила в гурт людей.
   Ошелешений нежданим нападом, Осман спершу розгубився. На його  круглому
ситому обличчi  промайнув  подив.  Та  враз  охоронець  налився  кров'ю  i
накинувся на Бекiра з нагайкою. Посипалися градом важкi удари.
   - Стривай, Османе, - спинив його Гамiд, пiд'?жджаючи на красивому конi.
- Я хочу поговорити з Бекiром. Облиш свiй нагай!
   Осман, кленучи  все  на  свiтi,  вiдiйшов  убiк.  Бекiр  теж  не  хотiв
залишатися в боргу i бажав сво?му кривдниковi звернути шию,  здохнути,  як
паршивому собацi, або пiдхопити десяток щонайгiрших болячок.
   - Та замовкнiть, дияволи! - гаркнув на них Гамiд, злазячи з коня.
   Бекiр рушив до олiйницi. Гамiд не вiдставав од нього.
   - Я не знав, що в тебе така гарненька донька, Бекiре, - сказав Гамiд. -
Скiльки ?й рокiв?
   - П'ятнадцять, ага, -вiдповiв похмуро Бекiр.
   - Ти мiг би давно позбутися боргу, коли б послав ?? в замок на  роботу.
Вона могла б чесати вовну, прясти або слугувати в гаремi...
   Вони зупинилися на горбочку.
   - Йок! Йок! - вигукнув Бекiр, рвучко повертаючись обличчям до спагi?. -
Не чiпай ??, Гамiд-бею! Вона ще молода, з не?  вистача?  роботи  вдома.  У
мене хвора дружина...
   Але Гамiд наполягав на сво?му.
   - Ти вже багато рокiв вiдробля?ш позичку, яку взяв на будiвництво хати,
Бекiре, а борг не зменшу?ться, бо, крiм того, треба ще ?сти  й  пити...  А
так ти заразом позбувся б його, як болячки! Подумай!
   - Я сам вiдроблю тобi свiй борг, Гамiд-бею! Я працюватиму ще два  роки,
але доньки в замок не пошлю! То мiсце не для молодих дiвчатi
   Гамiд спалахнув.
   - Думай, що мелеш, Бекiре! - вигукнув роздратовано.  -  Однак  рано  чи
пiзно муситимеш послати ?? до мене. Борг давно  прострочений...  Ну,  чого
упира?шся? Одумайся!
   - Нi, Гамiд-бею, цього не буде! - рiшуче вiдповiв Бекiр. - Усiм вiдомо,
що дiвчат, якi слугували в замку, нiхто не  бере  замiж!  Невже  ти  хочеш
зробити нещасними зразу чотирьох людей:
   мене, мою дружину, доньку i ?? жениха Iсмета?
   - Поганий собако! - верескнув спагiя. - Ти ще пожалi?шi Я не забуду цих
слiв!.. Паршива свиня, смердюча гi?на, як ти смi?ш базiкати таке про свого
господаря?.. Даю тобi тиждень для сплати боргу!  Якщо  не  сплатиш  чи  не
вiдробиш разом зi сво?ю дружиною i дочкою, я викину тебе з хати i вижену з
Аксу!
   - Ла хавла? - пiдняв догори руки Бекiр. - Хай буде те, що ма? бути! Але
дочки я тобi не вiддам! Вiзьмеш ?? тiльки пiсля мо?? смертi, Гамiд-бею! Це
мо? останн? слово!
   Бекiр сказав це так рiшуче, що всi з подивом глянули на нього. До цього
часу вiн нiколи нi в чому не суперечив нi Гамiдовi, нi його охоронцям,  що
нi на крок не  вiдступали  вiд  хазя?на.  Тому  Гамiд,  вважаючи  його  за
розумного i досвiдченого олiйника, настановив старшим над iншими батраками
i невiльниками. Виконував вiн  свою  роботу  старанно,  i  Гамiд  був  ним
задоволений. А зараз просто не можна впiзнати Бекiра - очi палають, кулаки
стиснув, скажи йому ще слово - так i вчепиться в горлянку!
   Гамiд нiчого не вiдповiв. Тiльки пильно глянув  на  Iраз,  що  визирала
з-за плечей олiйникiв, мов злякане  звiрятко,  скочив  на  коня  i  погнав
чвалом. Осман поколивав слiдом.
   - Собака! Брудна свиня! - прохрипiв Бекiр. - Я  вiльний  турок,  а  вiн
хоче перетворити мене на раба. Вiн хоче посягнути на честь мо??  доньки  i
на мою честь! Але ми ще побачимо, чий день буде довший!  Недарма  з'явився
Мустафа Чорнобородий у наших краях: вiн знайде стежку i до замку Аксу.
   - Хвалилася курка, що буде на байрамi в турка, та й справдi побувала  -
смаженою на столi! - охолодив його запал Юсуп.  -  Ти  даремно  роздражнив
цього дикого кабана! Тепер не жди вiд нього iющади. А можна було  обiйтися
ладком - вiн i не приставав би до Iраз. Вiн правовiрний, i серце  у  нього
таке, як i в нас...
   - Вiн звiр, а не людина! I серце в нього кам'яне! - вигукнув Реджеп.  -
Рожна йому в бiк - ото i вся з ним мова!
   Бекiр обвiв усiх довгим каламутним поглядом i враз якось зiв'яв.  Плечi
опустилися, на обличчi з'явилася винувата посмiшка.
   Вiн пiдiйшов до Iраз, обняв ??  за  плечi,  нiби  хотiв  захистити  вiд
нещастя, вiдiбрав кошик з ?жею i тихо сказав:
   - Сiдай отут у холодку i чекай на мене - додому пiдемо разом!
   Дiвчина сiла на лавочцi пiд стiною олiйницi, а робiтники, товплячись  у
низькi дверi, почали заходити в примiщення.
   "Он яка Туреччина, - подумав Арсен, кладучи закованi руки  на  балку  i
напираючи на не? грудьми. - I тут, як i в нас, бiднi  низом,  а  багатi  -
горою! Правда мовчить, зцiпивши зуби, а кривда безсоромно розперезалася  i
слiпо, нахабно бреде по людських горбах".
   За тi кiлька тижнiв, що Арсен працю?  в  олiйницi,  вiн  змiцнiв  пiсля
перебування в пiдземеллi, випитав у Бекiра, якими  шляхами  найзручнiше  i
найшвидше можна добратися до моря, i почав подумувати про втечу. Його нiщо
не лякало: нi злигоднi в дорозi, нi переслiдування,  нi  навiть  загибель.
Хотiлось одного: щоб на той час не було дома Гамiда. Але хазя?н, зда?ться,
ближчим часом нiкуди не збирався ви?жджати. I це  ускладнювало  здiйснення
давно обдуманих намiрiв^
   Увечерi, коли Бекiр привiв невiльникiв до фортецi, Осман  розлютувався.
Навiть у сутiнках було видно, як гнiвно  блиснули  його  круглi  очi.  Вiн
пхнув Бекiра в спину i почав виштовхувати за ворота.
   - Геть звiдси,  негiднику!  I  не  потикай  сюди  свого  кривого  носа,
червонопикий лисе!
   У Бекiра справдi нiс дивився трохи набiк, а  вимазане  в  олiю  обличчя
вiдбивало червоною мiддю.
   Бекiр огризнувся:
   - Забери руки. Османе, а то дуже довгi ма?ш!
   - Що ти хочеш цим сказати? Що вкоротиш? Га? - Вiн знову штурхнув Бекiра
в спину, так що той засторцював до ворiт. - Iди, iди, - там я тобi покажу,
скiльки важить мiй кулак, дурню!
   Лаючись, Осман випхнув Бекiра  за  ворота.  На  деякий  час  невiльники
залишилися самi. Пан Спихальський i Квочка сiли в знемозi  пiд  стiною  на
кам'яну плиту, а Арсен вiдiйшов убiк i зупинився перед вiкном,  де  колись
бачив Адiке.
   З того часу дiвчина з'явилася у  вiкнi  ще  раз  i,  як  йому  здалося,
зробила рукою якийсь знак. Але  наглядачi  швидко  загнали  невiльникiв  у
погрiб, i вiн не зрозумiв, що вона хотiла сказати. Вiтала його? Чи ще  раз
дякувала за порятунок? А може, поманила,  щоб  пiдiйшов  ближче,  i  знову
кинула б шматок пирога?
   У вiкнi промайнула легка тiнь. Адiке! З-пiд покривала  показалась  бiла
рука, i на землю полетiла якась маленька чорна рiч.
   Арсен оглянувся - чи нiхто не слiдку?? А потiм швидко  нагнувся.  Серце
радiсно тьохнуло: то був ключ вiд кайданiв! Вiн  сунув  його  в  кишеню  i
вдавано байдуже почав розглядати галерею, в душi сподiваючись побачити ту,
котра заради нього так ризикувала. Але у вiкнi вже нiкого не було. Дiвчина
зникла.
   Окрилений радiсною надi?ю на визволення, вiн не звертав уваги на  лайку
i штурхани, якими розлютований Осман заганяв ?х у  погрiб.  У  головi  без
угаву дзвенiла думка: "Незабаром буду вiльний! Незабаром буду  вiльний!  А
там усе залежатиме вiд щастя. Тiльки б дiстатися до моряi Я мушу  виконати
наказ Сiрка! Обов'язково мушу!"
   - Ти чого це такий раденький? - спитав Квочка.
   - Пригадав, що рiк тому його вгощали  варениками  з  сметаною...  Тепер
при?мно облизатися, прошу пана! - засмiявся Спихальський.
   У погребi зашелестiв смiшок, але Арсен не образився. Лiг на сво?  мiсце
навпроти вiконця пiд стiною, заклав пiд голову  руку  й  задумався.  Треба
серйозно обмiзкувати всi можливостi втечi. Тiкатиме сам. Пiймають -  нiхто
не нарiкатиме на нього. Випечуть очi - йому  одному.  Та  самому  й  легше
всюди пройти i сховатися... А головне - на нього  покладено  таке  важливе
завдання! Без виконання його вiн не може,  не  ма?  права  повернутися  на
батькiвщину!.. Ключа ж обов'язково вiддасть товаришам. Захочуть  тiкати  -
хай скористаються!..
   Вiн уявив себе без кайданiв - i  тихий  усмiх  заблукав  на  стомленому
обличчi. Очi поволi склеплювалися. Розслаблене тiло при?мно нило. На  мить
в уявi зринула гнучка постать Адiке, вiн простягнув  до  не?  руки,  пiшов
назустрiч,  та  раптом  спiткнувся  i  полетiв  у  якесь  чорне   бездонне
провалля...
   На другий день опiвднi почало збиратися на  грозу.  В  повiтрi  зависла
важка задуха. На пiвночi, в  горах,  загримiло.  Небо  встелили  чорнi,  з
багряно-бурим  вiдсвiтом  хмари,  ?х  раз  у  раз  розтинали  слiпучо-бiлi
блискавицi. I хоча  над  Аксу  яскраво  свiтило  сонце,  батраки-каратюрки
занепоко?лись.
   - Буде сель, - сказав Реджеп. - Треба йти додому, поки не пiзно.
   Арсен не знав, що таке сель i чому так стривожилися турки.
   - Справдi, буде сель, - сказав Бекiр i, поглянувши на купу пiдсмаженого
сiм'я, додав: - Давайте швидше закiнчимо i пiдемо? Не можемо ж  ми  кинути
оце все так!..
   - А чому б i нi? - спитав Реджеп. - Не тво? ж... Хай лежить до  завтра!
Шайтан його не забере!
   - Коли б не вчорашня сутичка, - вiдповiв Бекiр. -  А  тепер  страшно...
Дiзна?ться Гамiд - буде менi ще гiрше. А втiм, я вас не тримаю. Iдiть!  Ми
з урусами самi закiнчимо...
   Коли всi пiшли, Бекiр гаряче взявся за роботу. Поспiшав, лiтав, мов  на
крилах. Насипав насiння у полотнянi ворочки, закладав пiд  прес.  На  його
круглiй  голенiй  головi  рясно  виступив  пiт.  Загорiле   худе   обличчя
розпашiлося.
   Невiльники не вiдставали теж. Бекiр завжди добре ставився до них, i  ?м
хотiлося допомогти йому в  бiдi.  Все  ж  роботу  закiнчили  тiльки  перед
вечором. Поки добралися до селища, на землю впали сутiнки.
   Селище, де жив Бекiр, лежало на  протилежному  боцi  невеликого  тихого
струмка Аксу, що впадав у Кизил-Iрмак. Його завжди переходили  вбрiд,  або
по великих сiрих валунах, що виступали з води. А тепер вiн перетворився на
глибокий бурхливий потiк, що вирував, котив камiння, нiс на  сво?х  хвилях
вирванi з корiнням дерева, кущi i всiляке смiття.
   Бекiр прожогом кинувся вперед, вигукнувши одне коротке слово:
   - Сель!
   Невiльники теж прискорили ходу. Перед ними  вiдкрилася  сумна  картина.
Увесь лiвий, низинний берег Аксу, з однойменним селищем був залитий водою.
Високi буруни руйнували глинянi халупи й хлiви каратюркiв, поглинали ?хнiй
мiзерний бiдняцький скарб.  Чувся  розпачливий  лемент,  ревла  настрахана
худоба.
   Арсен з товаришами пiдiйшов до Бекiра, що  стояв  над  водою,  охопивши
руками голову. В його чорних очах свiтився безмежний вiдчай.
   - О аллах, там у мене хвора дружина й донька! - простогнав  розпачливо.
- Сель уже пiдступа? до нашо? хатини! Ще хвилина - i знесе ??... Чу?те, як
кричать люди? Вони  виносять  усе  найцiннiше,  виганяють  скот...  А  хто
допоможе мо?м?
   - Люди допоможуть i тво?м, - втiшив його Арсен.  Але  Бекiр  безнадiйно
махнув рукою:
   - Ти сам бачив, як допомогли менi мо? сусiди. Знялись - i пiшли,  а  ти
лишайся, як хочеш...  Нi,  треба  якось  перебратися  на  той  бiк.  Аллах
допоможе менi - я вмiю плавати... I тут, зда?ться, не так глибоко. А ви, -
звернувся вiн до невiльникiв, - iдiть самi до замку... Ви  ж  не  втечете,
правда?
   Вiн  ступив  у  воду  i,  жахаючись  вируючо?  каламутi,  поволi  почав
переходити  рiчку.  На  серединi  спiткнувся  -  i  поплив.  Сильна  течiя
пiдхопила, закрутила у вирi,  понесла  до  Кизил-Iрмаку.  Бекiр  намагався
пливти, але безуспiшно. Його зносило на середину потоку. Раптом  вiн  зник
пiд водою. Потiм зразу ж виринув, i над  шумом  i  ревом  повенi  пролунав
жахливий крик:
   - А-а-а!..
   Той крик ударив Арсеновi в серце. Вiн кинувся вниз.
   - Ти здурiв! Куди? - крикнув Квочка.
   Та Арсен уже був у водi. Коли б хтось рiк тому  сказав,  що  запорожець
Звенигора ризикуватиме життям заради якогось турка, вiн перший обiзвав  би
такого вигадника дурнем. А от довелось!
   Йому пощастило. Мимо прокотилося кiлька валунiв, але жоден не  зачепив.
Важкi кайдани тягнули донизу, обривали шкiру на ногах i руках, та  вiн  не
зважав на те. Розтинав воду, не спускаючи очей з того мiсця,  де  востанн?
бачив потопаючого. Широка накидка, яку звичайно носив Бекiр,  на  цей  раз
дуже прислужилася сво?му хазя?новi: на хвилях замаячили ?? поли,  i  Арсен
схопив ?х, а потiм витяг i самого хазя?на. Вiдчувши пiд ногами землю, узяв
його на плечi i понiс на той бiк.
   Бекiр  довго  вiдпльовувався  водою,  стогнав.  Потiм  розплющив   очi.
Побачивши схилене над собою обличчя невiльника, слабо усмiхнувся:
   - Спасибi, друже... Допоможи пiдвестися... Треба йтиi Рятувати сво?х!
   Вони пiшли разом. Переправлятися назад через Аксу було б  нерозумно,  i
Арсен вирiшив залишитися тут до ранку.
   Густiшали сутiнки. На чистому небi розгоралися зiрки.  Вдалинi  чорними
примарами здiймалося громаддя гiр. З  селища  долiтали  крики  людей,  рев
худоби i завивання собак.
   Бекiр i Арсен звернули у вузеньку бiчну вуличку. Тут вода  доходила  до
пояса. Попереду хтось бовтався i лаявся, не знаходячи  в  темрявi  дороги.
Десь жалiбно нявчала на покрiвлi кiшка. По вулицях, вигороджених глиняними
тинами, пливло рiзне лахмiття, солома, сухий хмиз.
   За рогом вони наткнулись на темну постать.
   - Це ти, Бекiре? Поспiшай! У тебе нещастя...
   - Яке? - кинувся той.
   - Зникла Iраз.
   - Втопилася? О аллах!
   - Нi, ?? схопили Гамiдовi люди.
   - Гамiдовi люди? Прокляття! - Бекiр простягнув до  неба  худi  руки.  -
Невже це правда? О аллах, як же ти допустив до цього? Як же ти  не  вразив
громом тих смердючих шакалiв? Моя Iраз, моя ?дина втiха!..
   Вiн кинувся вперед, охоплений вiдча?м. Арсен ледве встигав за ним.
   Ще здалеку вони почули жiночий плач. Бекiр мов несамовитий закричав:
   - Гюрю, чому ти не вберегла Iраз? Як це трапилось? Гнiв аллаха на  твою
голову, нещасна! Чому ти не вберегла Iраз?
   Розпатлана мокра жiнка впала на плече Бекiра,  забилася  в  нестримному
риданнi:
   - Я не пускала ??... Вона сама вийшла на Аксу  прати  шмаття...  О  моя
донечко!.. Там ?? i схопили...
   - Хто?
   - Осман... Хто ж iще?
   - Скажений собака! А Iсмет уже зна??
   - Зна?... Страшно дивитися на нього. Прибiгав рятувати мене вiд повенi.
Взяв деякi клунки i вигнав скотину... Та ось вiн знову йде!
   До них пiдiйшов забрьоханий юнак. Не вiтаючись, тихо запитав:
   - Ага Бекiр, про Iраз нiчого нового не чули?
   - Нiчого...
   - Я вб'ю Гамiда!
   - Нi, це я повинен його убити! - сказав Бекiр твердо.
   - Тодi ми вб'?мо його разом! Я не заспокоюся доти, поки не  обмию  сво?
руки його скаженою кров'ю!
   - Гаразд, синку. Ми це дiло зробимо разом, - погодився Бекiр.
   Вони стояли по груди в водi i розмовляли так, нiби йшлося  про  купiвлю
бичка чи по?здку на базар.
   - Про що ви говорите! - вигукнула Гюрю. - Не додавайте до  одного  лиха
iншого. Рятуйте майно. Незабаром усе затопить.
   Чоловiки мовчки взяли мокрi клунки i побрьохалися в темiнь ночi.  Арсен
з лантухом пiд рукою йшов позаду.
   По пiдгiр'ю палахкотiли багаття. Снували люди. Ревла  налякана  худоба.
Нiхто не спав.
   Бекiр кинув свою ношу  бiля  Реджепового  багаття.  Люди  розступилися,
даючи йому мiсце. Всi вже знали про його горе i  щиро  спiвчували  йому  i
Гюрю. Навiть черствий набожний Юсуп пройнявся гнiвом до Гамiда.
   - Не сумуй, Бекiре, - сказав вiн. - Аллах покара? того розбiйника! Нашi
сльози вiдiллються йому на тому свiтi!
   - До того свiту довго чекати. Вони вiдiллються йому кров'ю ще на  цьому
свiтi! - вигукнув Iсмет, викручуючи мокрий одяг.
   Юсуп пожував сухими губами,  нiби  роздумував,  що  б  йому  сказати  у
вiдповiдь, але, так нiчого й не придумавши, одiйшов мовчки вiд гурту.
   Гюрю трясла пропасниця. Вона  страшно  кашляла,  ?й  дали  сухий  одяг,
закутали в теплу вовняну хустку, та це мало  допомагало.  ??  очi  блищали
хворобливим блиском, а на худих блiдих  щоках  виступили  малиновi  плями.
Вона лежала поблизу вогню i тремтiла вiд  холоду,  що  пiдкрадався  до  ??
висохлого тiла.
   Бекiр тримав руку дружини в сво?й руцi i вiдчував, що це кiнець.  Давня
хвороба, яку вселив у не? шайтан, втрата Iраз доконали бiдну жiнку.
   - Гюрю, рiдна  моя,  втiхо  мого  серця,  -  шепотiв  вiн,  вдивляючись
божевiльним поглядом у змучене обличчя дружини. -  Не  йди  вiд  мене!  Не
тiкай у кра?ну предкiв наших! У кра?ну райських снiв!.. Ми  ще  розшука?мо
нашу Iраз!.. Нашу пташку!.. Ми ще будемо щасливi!.. Чу?ш, Гюрю?
   Гюрю чула, але вiдповiсти не мала сили. По холонучих щоках текли  скупi
сльози, що проти полум'я здавалися прозорими краплинами кровi.
   - Гюрю! - вигукнув Бекiр. - Клянусь бородою аллаха, я вiдомщу  Гамiдовi
за нашу Iраз i за тебе! Я вже не повернуся в Аксу, хай  буде  прокляте  це
наймення!  Я  помчу  до  Ешекдагу!..  Там  Мустафа   Чорнобородий   збира?
каратюркiв-бiдарiв,  щоб  вiдплатити  нашим  кривдникам!..  Ти   пам'ята?ш
Мустафу, Гюрю? Нашого  давнього  безталанного  сусiду...  Вiн  довгий  час
переховувався в чужих краях пiсля невдалого  нападу  на  спагiю,  а  тепер
знову з'явився тут... Його шабля знайде дорогу до серця Гамiда. Я допоможу
йому в цьому. Аллах свiдок!
   Гюрю заплющила очi i заперечно похитала головою:
   - Не проливай кровi, Бекiре.  Аллах  покара?  тебе  за  це!  Та  Бекiр,
розпалений гнiвом i власними пекучими  словами,  не  слухав  ??.  Схопивши
Iсмета i Реджепа за рукава, гаряче шепотiв:
   - Ми засмажимо Гамiда на вогнi, мов  жирну  дрофуi  Ви  чу?те?  Я  хочу
бачити, як вiн конатиме! Як проситиме у мене пощади! Але  пощади  йому  не
буде! Не буде - хоч би аллах потiм кинув на мою голову всi кари - земнi  й
небеснi!.. Ви пiдете зi мною, друзi?.. Ти, Iсмете, пiдеш?
   - Пiду!
   По сухому блиску очей i по мiцно стулених вустах видно було, що вiн  не
вiдступить од сво?х слiв.
   - А ти, Реджепе?
   Реджеп  промовчав.  Тiльки  виразно  глянув  на   дружину,   що   саме,
вiдвернувшись, годувала немовля, а потiм ствердно кивнув головою.
   Арсен вслухався в цю розмову i з подивом вiдзначив  у  думцi,  що  люди
скрiзь у горi однаковi. Горе зближу? ?х, розкрива?  серця.  Подумав  також
про те, що зараз дуже зручно втекти. Ключ вiд кайданiв у  кишенi.  За  нiч
одiйде вiд Аксу верст за сорок -  i  шукай  вiтра  в  полi!  Треба  тiльки
непомiтно вийти з табору... Але, згадавши про товаришiв, облишив цю думку.
Нi, треба обов'язково передати ?м ключ. Може, ще кому всмiхнеться  доля  i
пощастить добратися додому? Врештi,  нема?,  мабуть,  жодного  невiльника,
який не думав би про втечу, про визволення. Всi мрiють  про  волю,  марять
нею. Тож вiн мусить допомогти товаришам.
   Вiн сидiв вiддалеки i, задумавшись про сво?, уже  не  чув,  що  говорив
Бекiр. Сон поволi склепив йому обважнiлi повiки. Так, сидячи, i заснув...
   Прокинувся вiд  голосного  плачу  Бекiра.  Вогнище  догорiло.  Жеврiли,
потрiскуючи, головешки. Навколо юрмилися люди. Позаду  чулося  зiтхання  i
схлипування жiнок.
   Арсен схопився на ноги i заглянув через голови. Там, у колi, на чорному
саванi, лежала нерухомо Гюрю. Бiля не? кричав, б'ючи себе в груди, Бекiр.
   На сходi пiднiмався край неба.
   Сель спав так само швидко, як i нахлинув.
   Вранцi,  коли  зiйшло  сонце.  Арсен   поволi   пiшов   понад   берегом
Кизил-Iрмаку. Чалапав по рiдкому глею, тягнучи обважнiлi кайдани.
   Над рiкою здiймався рожевий ранковий туман. Глухо  воркотiли  каламутнi
води. ?хнiй шум нагадував рокiт Днiпровських порогiв.
   Арсен зупинився над обривистим берегом, дихаючи на повнi груди запашним
весняним повiтрям, тiшачись волею i широкими кра?видами,  що  вiдкривалися
вдалинi.
   Зненацька позаду пролунав тупiт коней.
   -  Ось  де  вiн,  Гамiд-бею!  -  почувся  радiсний  оклик   Османа.   -
Пiймали-таки, собаку!
   Три вершники пiдскочили до Арсена.
   - А я й не думав тiкати, - пояснив вiн. -  Я  ввечерi  рятував  Бекiра,
коли той топився, перепливаючи Аксу. Там  i  заночував...  Та  Гамiд  люто
вигукнув:
   -  Не  викручуйся,  гяуре!  Нiхто  не  примушував  тебе  рятувати  того
негiдника. Хай би був потонув!.. Ти знав, що кожного вечора мусиш  бути  в
замку? Тебе не навчило перебування в казематi? Ти примусив нас усю нiч  не
спати!.. Гей, хлопцi, вiдрiжте йому вухо! Тодi пам'ятатиме, що вiн раб. Та
й iншим буде наука!
   Осман схопив невiльника за плече, йому на допомогу кинувся  Кемаль,  на
ходу виймаючи з-за пояса невеликого кривого ятагана.
   Арсен метнув швидкий погляд навкруги, мов шукав  порятунку,  i  раптом,
вiдштовхнувши наглядача, плигнув з  високого  берега  вниз,  у  рудi  води
Кизил-Iрмаку.
   - Держiть його! Ловiть! - закричав Гамiд, не злазячи з коня. - Гей, ви,
неповороткi вiслюки, наздоженiть собаку!
   Швидка течiя пiдхопила втiкача i понесла  на  середину  рiки.  Охоронцi
бiгли понад берегом, кидали камiнням. Та жоден  з  них  не  влучив.  Вони,
напевно, жалiли, що не взяли з собою лукiв або пiстолiв, бо  тепер  тiльки
стрiла чи куля могла наздогнати невiльника.
   Посеред рiки Арсен вiдчув пiд ногами мiлину i зупинився перепочити.  Це
було дуже до речi, бо, хоча вiн плавав, як риба, залiзо тягнуло на дно.
   Гамiд кричав з берега:
   - Все одно не втечеш, рабе! Повертайся  назад,  поки  не  пiзно?  А  то
поплатишся життям!
   Арсен мовчки дивився на розлютованого хазя?на, i гнiвнi думки хвилювали
його серце. В одну мить пригадав усе те погане, що чув про спагiю i що сам
зазнав вiд нього, i аж затремтiв. Чому досi не вбив мерзенну  тварюку!  Ця
людина скрiзь сi? кривду, всiм приносить нещастя i завжди виходить суха iз
води!
   Вiн погрозив Гамiдовi кулаком, пiдiбрав ланцюг  i  кинувся  у  бурхливу
течiю вузько?, але небезпечно? протоки.
   Протилежний берег був похмурий, пустинний. Нiде нi душi! До само?  води
понависали дикi кам'янi скелi, подекуди порослi кущами кизилу та дроку.
   Звенигора ледве видерся нагору. Гамiд усе ще  гарцював  конем  на  тому
березi,  а  охоронцi  бiля  олiйницi  лаштували  човен.  Отже,   незабаром
перепливуть на цей бiк. Тепер надiя - на власнi ноги!
   Швидко дiставши ключа, вiдiмкнув кайдани,  жбурнув  ?х  у  кущi  i,  не
гаючись, кинувся навтьоки.
   Бiг до самого полудня  без  вiдпочинку,  не  вiдчуваючи  нi  втоми,  нi
голоду.  Страх  пiдганяв  його.  Вiн  боявся  переслiдувачiв,   випадкових
перехожих, бо вони могли затримати його, боявся заблудитися i  повернутися
назад до рiчки, страшно було зiрватися зi скелi i переламати ногу чи руку.
Тепер, коли вiн дихнув свiжим  повiтрям  свободи,  коли  зарожевiла  надiя
вирватися з неволi, вiн боявся яко?сь несподiвано? перешкоди, що  могла  б
усе звести нанiвець.
   Iшов без вiдпочинку до самого вечора. Обминув два  селища,  непомiченим
прокрався повз  виноградники,  де  працювало  кiлька  жiнок  i  пiдлiткiв,
перетнув сухий непривiтний гiрський кряж i, нарештi, зупинився на нiчлiг у
лiску. На товстому розкарякуватому деревi намостив з гiлля й листу  гнiздо
i, хоча допiкав голод, заснув мiцним безпробудним сном.
   Прокинувся,  коли  сходило  сонце.  Лiс  дзвенiв  пташиним   спiвом   i
щебетанням. Не гаючи нi хвилини, спустився на землю, пожував гiркувато?  -
з росою - трави, щоб утамувати спрагу, i пiшов насупроти сонцю.
   Мiсцевiсть почала поволi змiнюватись. Гiрськi  кряжi  лишались  позаду.
Перед утiкачем вiдкрилася горбовиста рiвнина,  на  якiй  подекуди  стирчав
кущик колючого терну чи молодого полину. Не поспiшав. Погонi не  було  та,
напевне, й не буде, - мабуть, не натрапила на слiд.
   Другу нiч провiв у печерi, заклавши вхiд  брилами  камiння,  бо  кiлька
разiв чув виття гi?н i шакалiв. Сон був нетривкий, з кошмарами, та  все  ж
вiдновив трохи сили, а хмарний ранок вселив надiю, що буде дощ.
   Видершись на крутий шпиль, подивився довкола. Позаду синiли гори,  але,
хоч там була вода, повертатися до них було  i  далеко,  i  небезпечно:  ще
нарветься на переслiдувачiв. Попереду - безмежна пустеля, суха,  безлюдна.
Лиш лiворуч, в далекiй iмлi, невисокi гори. Ну що ж, туди!  Там,  напевно,
можна знайти воду i ?жу. А в них зараз порятунок. Особливо - у водi. Отже,
тiльки тудиi
   Iшов швидко. З пологих схилiв бiг пiдтюпцем. З надi?ю поглядав на  сiре
хмарне небо, чекав вiд  нього  хоч  краплини  дощу.  Та  хмари  блiдiшали,
танули, i незабаром крiзь них блиснули першi ранковi променi сонця.
   Опiвднi Арсеновi здалося,  що  далi  йти  не  зможе.  Всерединi  палить
нестерпним жаром. У скронi  буха?  гаряча,  мов  розтоплене  олово,  кров.
Безжалiсне сонце висмокту? з тiла останнi  краплини  вологи,  немилосердно
пече неприкриту голову. Ноги пiдламуються в колiнах,  вiдмовляються  нести
обважнiле тiло.
   Але вiн не зупиня?ться. Нi, нi, тiльки не зупинитися, не впасти, бо  то
- смерть!
   Йому ввижа?ться, як вiн лежить десь тут, на кам'янистiй, розпеченiй, як
присок, землi i до нього пiдкрадаються шакали та гi?ни. В  руках  i  ногах
нема? сили звестися, вiдiгнати звiрiв, якi вичiкують  тi??  хвилини,  коли
можна   буде   поласувати   нежданою   здобиччю.   А    потiм    прилетять
орли-стерв'ятники, обглемедають те, що залишиться од звiрiв,  i  рознесуть
бiлi костi в рiзнi кiнцi пустелi. Бр-р-рi!
   Нi, йому нiяк не можна тут загинути. Десь  далеко-далеко,  на  Укра?нi,
його вигляда? ненька. Виходить на високий шпиль над Сулою i довго дивиться
в степ - чи  не  ?де  Арсен,  ??  син  коханий,  ??  надiя?  Потiм  мовчки
спуска?ться вниз, до хатини, розмовля? з дiдусем i Стехою.  Нарештi  ляга?
спати. Але сон десь бариться, не йде до не?, бо туга оповила ??  серце,  а
непрошенi сльози,  мов  ропа,  до  ранку  ви?дають  очi.  Нi,  вiн  мусить
перебороти все, навiть смерть, мусить iти далi, щоб одного  радiсного  дня
усмiхнулася вiд щастя ненька i ластiвкою впала синовi на груди.
   Йому не можна безслiдно зникнути  ще  й  тому,  що  на  совiстi  лежить
важкий, наче камiнь, обов'язок перед кошовим Сiрком,  перед  усiм  сiчовим
товариством. Гай-гай, як покладався на нього кошовий отаман! Як  надiявся,
вiрив, що по?здка буде успiшна, що Арсен i  брата  з  неволi  викупить,  i
важливi вiстi привезе з Туреччини...  Та  не  так  сталось,  як  гадалось!
Замiсть щасливого повернення, сам потрапив у неволю, як стрепет у  сильце.
Що то дума? кошовий? Вигляда?? Сподiва?ться? Жде?  Марнi  надi?:  нескоро,
мабуть, доведеться козаковi ступити на рiдну землю. Та й чи доведеться?  А
все з-за Чорнобая!
   Чорнобай - ось ще хто мiцно трима?  його  на  свiтi!  Пекуча  ненависть
розпира? груди, штовха? все вперед  i  вперед!  Вижити,  повернутись  -  i
зустрiтися з недолюдком вiч-на-вiч!
   Арсен  витира?  брудним  рукавом  обличчя,  облизу?   розпухлим,   нiби
повстяним, язиком порепанi губи i вперто йде далi.
   Четвертого дня пiсля полудня, зовсiм  знесилений,  видерся  на  гребiнь
гори i побачив широку розлогу долину, на протилежному  боцi  яко?  паслася
велика отара овець.
   Серце радiсно забилося. Там люди! Там вода! Пастухи нiколи не вiдходять
вiд не?  далеко.  Поблизу,  напевно,  ?  колодязь  або  струмок,  де  вони
напувають овець.
   Вiн зупинився i перевiв дух. На радощах мало не кинувся  бiгти  вперед,
але вчасно подумав, що зустрiч  з  пастухами  може  скiнчитися  для  нього
неволею. Пастухи, безперечно, озбро?нi луками, списами, ножами, а в  нього
тiльки голi руки, та й тi ледве пiднiмаються вiд утоми, голоду й спраги.
   Козак  перетворився  на  мисливця,  що  вислiджу?   дичину.   Обережно,
ховаючись за кожяий кущик, за кожну брилу, що траплялась на  шляху,  почав
кружним шляхом наближатися до отари.  В  головi  стугонiло,  руки  й  ноги
тремтiли. Але вiн пiдповзав усе ближче i ближче.
   Найкраще було б звернути вбiк i сусiдньою долиною обiйти пастухiв,  але
Арсен вiдчував, що в нього не вистачить сил зробити  це.  Крiм  того,  вiн
запримiтив пiд скелею над багаттям закiптю-жений казанок, з якого  долинув
при?мний лоскотливий  дух  вареного  м'яса.  Той  казанок  мов  приворожив
утiкача.
   Майже пiвгодини потратив на те, щоб наблизитись до  багаття  непомiтно.
Iшов з пiдвiтряного боку. З гострим каменем у руцi прича?вся за вапняковою
брилою, вичiкуючи слушного часу, щоб стукнути пастуха по головi.
   Бородатий пiдстаркуватий пастух у  поношеному  джеббе  i  гостроверхому
повстяному кауку довгим блискучим ножем помiшував у казанку. Потiм вiдклав
ножа вбiк, витяг iз шкiряно? торбини вузлик iз сiллю i  почав  присолювати
вариво, мугикаючи собi пiд носа якусь пiсеньку.
   Це був слушний час для нападу. Зайнятий сво?ю справою,  пастух  не  чув
тихих  скрадливих  крокiв  позад  себе.  Арсен  на  мить  зупинився,  нiби
збираючись iз силою перед сутичкою. Поволi занiс над головою камiнь.  I  в
цей час його нiби щось ударило в  груди:*  рука  з  каменем  затремтiла  й
опустилася вниз. До свiдомостi долинула  рiдна,  знайома  ще  з  дитинства
пiсня:
   Iдуть воли iз дiброви,  А  овечки  з  поля.  Розмовляла  дiвчинонька  З
козаченьком стоя.
   Вiн подався наперед i глухо скрикнув:
   - Брате! Земляче!
   Пастух вiд несподiванки випустив торбину з сiллю й отетерiло глянув  на
важенний камiнь, що упав бiля нiг незнайомця.
   - Свят, свят, свят! Чи тварюка ти, чи марюка - згинь к бiсовiй мамi!  -
пробурмотiв вiн, вiдступаючи назад.
   Арсен з подивом i радiстю пiзнав  у  пастуховi  Свирида  Многогрiшного.
Поспiшив заспоко?ти його:
   - Не бiйся мене, дядьку Свириде, я  такий  же  невiльник,  як  i  ти...
Пам'ята?ш запорожця Звенигору?.. У  Гамiда,  будь  вiн  проклят,  погибали
разом... А зараз помираю вiд спраги... Пити!.. Ради  всього  святого,  дай
менi пити! А потiм розповiм, як тут опинився...
   Пастух,  усе  ще  недовiрливо  поглядаючи  на  обшарпаного,  зарослого,
здичавiлого незнайомця, в якому важко було пiзнати дужого запорожця, витяг
з-пiд кошми овечий бурдюк i  дерев'яну  чашку,  налив  сивуватого  овечого
молока, розбавленого водою.
   - Пий, це айран-Арсен жадiбно припав до чашки, одним  духом  опорожнив:
айран вiдгонив бурдюком, але був  прохолодно-кислуватий  i  добре  тамував
спрагу. Пiсля четверто? чашки вiдчув полегшення. Вогонь, що пiк у  грудях,
поволi почав затухати...
   Вiн сiв бiля багаття. Тепла п'янка млiсть розлилася по всьому  тiлу.  З
казанка  запахло  розвареним  м'ясом  i  лавровим  листом.  Арсен  втягнув
нiздрями  запашний  дух,  наперед  смакуючи   ситий   обiд.   Це   помiтив
Многогрiшний i гукнув свого напарника, що був коло отари.
   - Гей, хлопче, ходи обiдати!
   Через кiлька хвилин пiдiйшов другий пастух. Арсен аж об поли вдарив: то
був Яцько.
   - Як ти сюди  потрапив,  братику?  Хлопець  упiзнав  козака.  Очi  його
заблищали вiд радостi, нiби вiн зустрiв рiдного батька.
   - Нас Гамiд подарував зятевi  Ферхаду.  Не  хотiлося  ?хати  вiд  сво?х
людей, думав, пропаду. Аж вийшло на краще. Мене  поставили  пiдпасичем  до
дядька Свирида. - I тихо додав: - Дядько Свирид став  потурнаком...  Через
те йому деяка полегкiсть. Бачиш - ходимо без наглядачiв, ма?мо що  ?сти  й
пити, на ногах i руках не бряжчить залiзо... А iншим невiльникам  -  бiда!
Працюють, мов воли, а живуть у норах, як звiрi...
   Тим часом Свирид Многогрiшний навитягував  з  казана  на  потрiскане  i
досить брудне дерев'яне  блюдо  тушковано?  баранини,  розкинув  на  землi
засмальцьовану бурку:
   - Прошу, земляче. Чим багатi, тим i радi.
   Арсеновi здалося, що нiколи в життi не ?в  нiчого  смачнiшого.  Пастухи
пiдкладали йому бiльшi й нiжнiшi шматки м'яса, якi вiн запивав  кислуватим
айраном. Коли втамував голод, розповiв землякам про  втечу  вiд  Гамiда  i
поневiряння в пустелi. Подиву слухачiв  не  було  меж.  Яцько  дивився  на
Звенигору з  захопленням.  Дiзнавшись,  що  втiкач  за  три  днi  перетнув
безводну пустелю, вигукнув:
   - Не  може  бути!  Тут  майже  п'ятдесят  фарсахiвi  Турки  це  нагiр'я
називають Карашайтаном - чорним чортом, бо не один смiливець  знайшов  там
загибель.
   - Менi пощастило, я натрапив на вас, - усмiхнувся Арсен. - Iнакше б i я
наклав головою.
   Пiсля ситого обiду його потягло на сон. Очi злипалися, голова падала на
груди.
   Це помiтив Многогрiшний.
   - Е-е, друже, ти не тiльки пити i ?сти захотiв,  а  й  спати...  Ось  я
простелю тобi в холодочку - i спи на здоров'ячко?
   Вiн розiслав пiд скелею кошму, в узголiв'я помостив джеббе. Арсен  лiг,
з хрускотом розправив стомлене тiло.
   - Розбудите, коли що, - попросив пастухiв, засинаючи. Вiн проспав  мало
не добу i прокинувся вiд того, що хтось шарпав за плече. Розплющивши  очi,
побачив перелякане обличчя
   Яцька.
   - Арсене, вставай! Тiкай за скелi! ?де наш  хазя?н  Ферхад!  -  шепотiв
хлопець.
   Сон - мов рукою зняло. Миттю схопився  на  ноги.  Та  тiкати  вже  було
пiзно. До них галопом пiд'?хав молодий круглолиций турок на  карому  конi.
Арсен зразу впiзнав Ферхада. На ньому був дорогий одяг з  тонкого  синього
сукна.  На  головi  -  бiлий  тюрбан,  на  боцi  -  крива  шабля,  всипана
дорогоцiнним камiнням, а за поясом - пiстолi, оздобленi перламутром.  Кiнь
важко поводив спiтнiлими боками: видно, верхiвець полюбляв швидку ?зду або
ж поспiшав.
   - О, Ферхад-ага!  Салям!-  вклонився  Яцько.  -  Ви  самi?  Що  змусило
шановного господаря ?хати на пасовище? А де ж наглядачi?
   - Наглядачi помчали  до  iнших  отар...  А  я  -  сюди,  щоб  розiм'яти
застояного коня, - промовив  скрипучим  голосом  Ферхад.  -  Женiть  отару
додому. При?хав покупець - продавати будемо. Та не барiться! Чу?те?
   - Чу?мо, - вiдповiв Яцько.
   Ферхад скочив з коня.
   Не звертаючи уваги на Арсена, - вiн, мабуть,  прийняв  його  за  дядька
Свирида, - кинув повiд Яцьковi.  Пройшовшись  бiля  вогнища  i  розiм'явши
ноги, оглянувся i тiльки тодi помiтив незнайомця. Лице його витяглеся  вiд
подиву. В очах промайнула пiдозра. Вiн поклав руку на ефес шаблi i запитав
Яцька:
   - Це хто?
   Яцько на мить завагався.
   - Це подорожнiй, - сказав невпевнено i показав рукою в бiк  пустелi.  -
Вiн прийшов звiдти...
   Ферхад обвiв поглядом заросле обличчя втiкача, розбите в дорозi  взуття
i припорошений одяг. Його не задовольнила туманна вiдповiдь. Вiн  пiдiйшов
ближче, витягнув уперед щелепасте обличчя, нiби хотiв обнюхати незнайомця.
   - Хто ти?
   - Я погонщик мулiв у караванi одного купця  з  Болгарi?,  вiдбився  вiд
каравану i мало не загинув у пустелi.
   - А, гяур, - процiдив турок. - А може, ти просто втiкач-невiльник?  Га?
Ану, покажи руки?
   Вiн раптом схопив Арсена за рукав, закотив його i побачив  червоно-сизi
рубцi вiд кайданiв.
   На якусь мить турок розгубився  вiд  несподiванки  i  вiдсахнувся.  Цим
скористався Арсен.  Могутнiй  удар  у  щелепу  звалив  Ферхада  на  землю.
Вирвавши у ворога з-за пояса пiстоль, ще двiчi стукнув рукiв'ям по головi.
Ферхад зiпнув ротом i затих.
   Усе трапилося так несподiвано, що Яцько встиг лише вигукнути:
   - О лихо! Що ж тепер буде!?
   З  долини  бiг,  розливаючи   з   дерев'яного   вiдра   овече   молоко,
Многогрiшний.
   Арсен скинув з себе дрантя i нарядився в дорогий одяг Ферхада, причепив
до бока шаблю, за  пояс  засунув  пiстолi  Коли  прибiг  Многогрiшний,  то
спочатку не впiзнав козака, прийнявши його за якогось незнайомого турка, i
почав голосити над тiлом хазя?на. Та зрештою  старий  помiтив,  що  хазя?н
лежить майже голий. Вiн ошалiло глипнув на Звенигору.
   - Що ти наробив, розбишако? - з кулаками налетiв пастух. - Тепер же нас
живцем з'?дять! Ти сiв на коня - та й шукай вiтра в полi! А нас... О iдоле
проклятий, ти й не зна?ш, якi муки придума? старий господар!  Випустить  з
нас усю кров - крапля по краплi! Сотатиме живцем з нас кишки, випече  очi,
вiдрiже вуха, вирве язик!.. Нiхто ж не посвiдчить, що це не  ми  з  Яцьком
убили Ферхада. Вся вина упаде на нас. Сьогоднi вечором або  завтра  вранцi
нас схоплять, як шакалiв, i закатують до смертi... О-оI
   Яцько стояв збоку розгублений i мовчки спостерiгав, як дядько Свирид то
виказував Звенигорi, то кидався до тiла хазя?на, то бив з розпуки  себе  в
груди, рвав на головi чуприну. Арсен з посмiшкою  дивився  на  переживання
старого, але скоро це йому набридло.
   - Годi, старий! Замовкни! - гукнув сердито. - Знайшов родича, дiдько  б
його забрав! Невже ти довiку найнявся до нього в найми?
   - Довiку? - перепитав збентежено  Многогрiшний  i  заклiпав  маленькими
почервонiлими очима, та, бачачи, що Звенигора  не  збира?ться  його  бити,
знову пiдвищив голос:  -  Довiку  чи  нi,  а  ранiше  строку  не  хочеться
помирати. Якщо тобi, запорожцю, забажалося до чортiв у пекло, то не  тягни
за собою iнших!..
   - Чому в пекло? Тiкайте разом  зi  мною!  Дивись,  доля  усмiхнеться  -
будемо дома!
   - Дурний пiп - дурна його й молитва! - знову розсердився  Многогрiшний.
- Чи ти не збожеволiв, парубче? Звiдси нiхто ще не тiкав.  Треба  пiвсвiту
вiдмахати, щоб потрапити  додому.  I  всюди  на  тебе  чига?  небезпека  -
неперехiднi рiки й моря, вiйськова стража i кожен озбро?ний турок, голод i
спрага! Легко сказати - тiкайте! А ти подумав, як це зробити?
   Тут втрутився Яцько:
   - Хочеш не хочеш, дядьку Свириде, а  тiкати  треба!  Самi  ж  кажете  -
закату? хазя?н...
   - I ти теж? - визвiрився на хлопця Многогрiшний. - Дурню, ми тут  майже
вiльнi, ма?мо що ?сти й пити. Чого тобi ще треба?
   Арсена охопило обурення. Так ось як  мiрку?  цей  проклятий  по-турнак!
Начхати йому на волю, на рiдну землю! Йому аби кендюх натоптати бараниною,
а там - до всього байдуже. Ex, ушкварити б шаблюкою по його дурнiй головi,
щоб репнула, як переспiлий гарбуз! Та жаль -  покористувався  гостиннiстю.
Тому стримано сказав:
   - Волi треба, дядьку Свириде. Невже тебе не тягне додому, до дiтей,  до
дружини, до рiдних? А якщо ?х нема, то просто в нашi  просторi  степи,  де
пахне чебрецем i пшеницею, любистком i ме* доцвiтними гречками!
   Многогрiшний  почухав  розпатлану  потилицю.  На  якусь  мить  в   очах
спалахнув вогник, як згадка про давно втрачене життя, але зразу й погас. I
знову на Звенигору глянули спiдлоба маленькi злi очицi.
   - Не каламуть мо?? душi, запорожцю! Iди собi геть!
   - Ну й пiду. Залишайтесь! Хай вам грець! - вигукнув спересердя Арсен  i
скочив на коня.
   - Чекай! - кинувся до нього Яцько. - Я теж з  тобою!  Вiн  стрибнув  на
круп коневi, i вони вмить зникли з-перед очей  ошелешеного  Многогрiшного,
який, понуривши голову, залишився стояти  над  розпростертим  тiлом  свого
молодого хазя?на.
   ПОРАЗКА
   Кiлька днiв вони петляли по гiрських хребтах i долинах, поки  добралися
до зелених схилiв Кизил-Iрмаку.
   Вiдточивши на каменi кинджал. Арсен поголив голову, пiдрiзав  бороду  i
став схожий на турка. Гарний одяг Ферхада дуже личив йому. Схудле  обличчя
з густими темно-русими бровами i трохи горбкуватим носом  було  красиве  i
погордливе. Зустрiчнi каратюрки,  здалеку  забачивши  вельможу,  кланялися
мало не до землi.
   На  багатолюдних  шляхах  бiльшу  частину  путi   Яцько   йшов   пiшки,
приторочений до  сiдла.  Вiн  вдавав  iз  себе  раба  i,  коли  на  дорозi
з'являлися  перехожi,  похнюплено  плентався  попереду  коня.  Тодi  Арсен
покрикував на  нього  по-турецькому  i  замахувався  нагайкою.  Зате  коли
звертали на безлюдну гiрську стежку, хлопець вилазив коневi  на  спину,  i
вони мчали навскач.
   Туго набитий золотими монетами гаманець Ферхада  вiдкривав  перед  ними
дверi придорожнiх харчевень. Нiхто не наважувався приставати  до  знатного
мандрiвника з розпитуваннями, хто вони i куди ?дуть. Це навело  Арсена  на
думку перетнути таким чином усю Туреччину i досягнути Чорного моря.
   На правий берег Кизил-Iрмаку вони переправилися паромом.  Тепер  дорога
йшла понад рiчкою: то звертала  в  гори,  то  збiгала  аж  до  обривистого
берега. З ранку до вечора подорожнi уперто просувалися на пiвнiч, i за два
днi встигли залишити позад себе добрих двадцять фарсахiв шляху.
   Одного разу, коли дорога проходила вузькою  ущелиною,  iз  заростей  ?м
наперерiз вискочило кiлька  озбро?них  людей.  Арсен  осадив  коня.  Чорнi
похмурi постатi з короткими ятаганами i гострими списами в руках  кинулися
до нього. Переднiй схопив коня за гнуздечку, дво? наставили списи.
   - Злазь, ефендi! - наказав  переднiй,  похмурий  чолов'яга  iз  чорним,
подзьобаним чи то вiспою, чи окалиною обличчям. - При?хали I
   Арсен сплигнув на землю, розвернувся - стусонув того в  зуби.  Та  його
враз обеззбро?ли i зв'язали за спиною руки. Яцько стояв збоку. Бачачи,  що
на нього нiхто не зверта? уваги, хлопець помалу  вiдступив  до  узбiччя  i
непомiтно шаснув у кущi.
   Не встиг Арсен опам'ятатися, як йому дали пiд боки духопелiв,  накинули
на шию аркан i потягли з дороги на ледь помiтну лiсову стежку.
   Довго пiднiмалися вгору. Позаду вели коня.  Попереду  i  з  бокiв  iшла
сторожа зi списами.
   Через деякий час загiн зупинився на березi невеликого гiрського  озера.
Тут сновигало чимало озбро?них людей. Пiд скелями сiрiли намети  з  кошми.
Горiли вогнi. Над ними на триногах висiли казани.
   Посеред галявини перед  печерою  на  барвистому  килимi  сидiло  кiлька
чоловiк. Арсена пiдвели до них. Вони з  цiкавiстю  оглянули  його  багатий
одяг i зброю, яку во?ни поклали перед ними на килим.
   - Хто ти? - спитав чорнобородий чоловiк середнiх рокiв, судячи по одягу
i збро?, напевне, старший цього загону.
   - Спочатку розв'яжiть, - похмуро сказав Арсен, вiдчуваючи,  як  нiмiють
туго затягнутi руки.
   Чорнобородий кивнув сторожi, i хтось кинджалом розрiзав мотузки.
   - Крiм того, я хотiв би знати, до кого я потрапив i  на  якiй  пiдставi
мене затримали? - знову промовив Арсен.
   -  Ефендi,  у  тебе,  напевно,  аллах  вiдняв  розумi-  пiдвищив  голос
Чорнобородий. - Твiй час запитувати закiнчився. Тепер вiдповiдай, хто  ти?
Як тво? iм'я?
   - Я невiльник. Запорозький козак, якщо вам хочеться знати точнiше.
   - О!- Чорнобородий багатозначно пiдняв вказiвний палець. - Я  ж  казав,
що ефендi зi страху втратив глузд або насмiха?ться з нас. Але даремно  вiн
хитрусi Адже його iм'я вибите на цiй збро?,  яку  вiдiбрали  у  нього  мо?
во?ни. Чи не так, високоповажний ефендi Ферхад?
   - Я не Ферхад, - почав було Арсен, але Чорнобородий перебив його мову.
   - I знову з молитвою до мулли!  Якщо  вже  ти  завзявся  нас  обдурити,
Ферхаде, то придумай щось бiльш iмовiрне. Який же простак  повiрить  тобi,
що у втiкача-невiльника чистокровний кiнь до  його  послуг,  добра  зброя,
чудове вбрання та, на додачу, гаманець iз динарами й курушами? '
   "Що йому вiдповiсти? - подумав Арсен. - Що я вбив Ферхада i забрав його
речi? Але хто зна, як  подивиться  на  це  Чорнобородий...  Чи  не  накаже
повiсити за вбивство?.. Однак наполягати на тому, що  я  запорожець  i  не
пояснювати,  звiдки  у  мене  речi  i  зброя  Ферхада,  теж  небезпечно...
Виходить: чи верть-круть, чи круть-верть -  однаково  смерть!..  То  краще
говорити правду!"
   - Я вбив Ферхада i забрав його речi, - сказав твердо. - Якщо вже хочете
судити мене, то судiть за мою власну провину, а не за чужу.
   - Це щось нове, - глузливо промовив Чорнобородий i звернувся  до  сво?х
поплiчникiв: - Як, друзi, повiримо йому на цей раз?
   - Я повiрю тiльки тодi, коли вiн зателiпа?ться на  гiлляцi,  собака!  -
вигукнув чолов'яга, що керував нападом на  дорозi.  Вiн  люто  глипнув  на
Звенигору запухлим оком, у яке той при сутичцi штурхонув кулаком.
   - Я теж не вiрю, - вставив один iз тих, що сидiли  на  килимi  поряд  з
Чорнобородим. - Ми всi чули про жорстокiсть Ферхада. А тепер  дiзналися  i
про його брехливiсть... Я пропоную  допитати  його  вогнем.  Побачимо,  що
заспiва? спагiя, коли стане босими ногамк на палаючу жаровню...
   - А так! А так! - закивали головами й iншi. - Допитати вогнем!
   Арсен зблiд.
   Чорнобородий плеснув у долонi - до нього пiдбiг молодий во?н, що  стояв
на чатах поблизу.
   - Принеси жаровню!
   Через  кiлька  хвилин  принесли  жаровню  з   вугiллям   i   ковальське
причандалля  -  обценьки,  молоток,  широку  залiзну  штабу.  До   жаровнi
приступив знайомець з пiдбитим оком, усунув штабу в жар.
   - Ну, зараз Ахмед Змiя примусить його  заговорити!  Цей  розв'яже  йому
язика! - почулися голоси.
   Арсен рвонувся в цупких руках  охоронникiв,  але  його  вдарили  чимось
важким по головi, а на шию накинули аркан з петлею.
   "Ну от, -  подумав,  -  попався,  як  за?ць  у  капкан,  спробуй  тепер
вирватись!"
   - Починайте! - наказав Чорнобородий. Його пiдштовхнули до жаровнi.
   - Стiйте,  стiйте!  -  крикнув  щосили.  -  Клянусь,  я  не  Ферхад!  Я
запорожець! Невiльник!
   - Припечiть його! Вiдразу  заспiва?  iншо?!  -  кинув  хтось  iз  почту
Чорнобородого.
   Ахмед Змiя схопив iз жаровнi обценьками розжарену штабу i  наблизив  до
Арсенових  нiг.  На  почорнiлому  обличчi  коваля   на   мить   промайнула
розгубленiсть.
   Вiн уперше мав допитувати людину i ще  не  звик  до  таких  незвичайних
обов'язкiв. Але на  нього  дивилися  владнi  очi  Чорнобородого  та  iнших
ватажкiв загону: вони змушували, наказували. I коваль, зажмурившись, почав
поволi наближати розпечене залiзо до живого людського тiла...
   В цю мить пролунав пронизливий  крик.  Обценьки  здригнулися,  i  штаба
впала на землю.
   Крiзь натовп оторопiлих во?нiв прорвався обiрваний замурзаний хлопчина,
вiдштовхнув Ахмеда Змiю i впав на ноги полоненого.
   - Не руште! За вiщо?
   То був Яцько. Голубi очi хлопця з жахом дивилися на  розжарене  залiзо.
Лiвою рукою вiн охопив Арсеновi ноги, а праву пiдняв, нiби захищаючись вiд
удару.
   Ахмед Змiя, застилавшись сво??  легкодухостi,  накинувся  на  хлопця  з
кулаками. Але Чорнобородий зупинив його:
   - Чекай. Пiднiми цього обiрванця. Хто вiн такий?  Хлопця  поставили  на
ноги. Яцько швидко заторохтiв:
   - Ви ж подивiться - це невiльник! Мiй друг  Арсен  Звенигора.  Вiн  був
невiльник Гамiд-бея i втiк вiд нього. Погляньте на його руки й  ноги  -  з
них ще не зiйшли слiди вiд кайданiв!..
   I вiн миттю закатав рукав на Арсеновiй руцi. Всi побачили вище зап'ястя
багровi слiди. Перезирнулися. Чорнобородий вигукнув:
   - Гнiв аллаха на вашi голови! Що це все означа??
   - Тiльки те, повелителю, що ти  помилився,  наказавши  допитувати  мене
вогнем, - вiдповiв Арсен, зрозумiвши, що врятований вiд  катувань.  -  Цей
хлопець - пастух Ферхада. Вiн може розповiсти, як я вбив його хазя?на.
   Та нi Яцьковi, нi самому  Арсеновi  не  довелося  бiльше  вигороджувати
себе,  бо  раптом  на  галявинi  зчинився  шум,  пролунали  окрики,  i  до
Чорнобородого пiдскочив на конi вершник у сiрому джеббе i  голубiй  чалмi,
що затiнювала обличчя. Вiн сплигнув на землю i привiтався:
   - Салям!
   - Салямi Хай береже тебе аллах, Бекiре! - пiдвiвся Чорнобородий. -  Якi
новини?
   - Ми перехопили посланця  Гамiд-бея  до  пашi.  Гамiд-бей  просить  для
охорони замку загiн спагi?в. А тим часом озбро?в слуг i не показу? носа зi
свого барлога. Менi пощастило заслати до нього пiд виглядом поко?вки  одну
жiнку, яка сповiстила, що моя дочка Iраз там, хай  будуть  довгi  днi  ??!
Вона також сповiстила, що сьогоднi  вночi  викине  з  вiкна  схiдно?  вежi
камiнь, до якого буде прив'язана вiрьовочна драбина...
   - Це ж чудово, Бекiре? Вважай, що замок у наших руках. Ще  сьогоднi  ми
поквита?мося iз проклятим Гамiд-бе?м!.. Ти ста?ш менi у  великiй  пригодi,
друже! Дарма, що тиждень у загонi?
   - Я розумiю твою радiсть, Мустафа, бо нас об'?дну? спiльна ненависть до
нашого ворога. Але радiти передчасно. Гамiд-бей хитрий, мов лис,  а  стiни
його замку високi. Тiльки милiсть  аллаха  допоможе  нам  оволодiти  ними!
Тiльки аллах подару? нам перемогу!
   - Хай славиться iм'я його! - склав набожно руки Мустафа Чорнобородий. -
Ти йди, Бекiре, вiдпочинь перед походом,  а  ми  пiдготу?мось  i  вирiшимо
справу з цими людьми, що називають себе невiльниками.
   Бекiр оглянувся,  i  його  очi  розширились  вiд  подиву.  Вiн  упiзнав
Звенигору.
   - Аллах екберi Та це  ж  Арсенi-  I  звернувся  до  ватажка  загону:  -
Мустафа, в чiм провинився мiй друг, що ти хочеш допитувати  його?  Я  бачу
тут жаровню i Ахмеда Змiю! Невже ви припiкали його вогнем?
   З тими словами Бекiр зiрвав з ши? Звенигори аркан i обняв невiльника.
   Глухий гомiн пролетiв над юрбою. Чорнобородий розвiв руками, не знаючи,
радiти йому чи гнiватись вiд тако? несподiванки.
   А визволений козак, з одного боку  притискуючи  до  себе  Бекiра,  а  з
другого - Яцька, весело блискав бiлими зубами i  говорив,  звертаючись  до
Мустафи:
   - Мустафа-ага, тепер ти переконався, хто я такий... Друг твого друга не
може бути тво?м ворогом! Якщо ти повернеш менi зброю Ферхада чи даси iншу,
то поповниш сво? ряди ще одним во?ном, який ненавидить Гамiд-бея так само,
як ви з Бе-кiром.
   - Поверни йому зброю, Мустафа, прошу тебе, - кинувся  до  Чорнобородого
Бекiр. - Арсен зна? замок Аксу краще, нiж будь-хто з нас. Вiн  довгий  час
був невiльником Гамiд-бея i допоможе нам пiд час нiчного нападу.
   - Але ж вiн гяур...
   - То й що з того? Гамiд - правовiрний  мусульманин,