а  гiрше  чужинцiв
обдира? нас, знуща?ться з наших дочок, вiдбира? нашу землю...
   Чорнобородий обвiв поглядом сво?х товаришiв. Усi чекали його вiдповiдi.
   - Iнч алла! Хай буде воля аллаха! - промовив вiн урочисто.  -  Вiддайте
зброю цьому хороброму гяуровi, який перемiг скаженого пса  Ферхада-ефендi!
Ми сподiва?мося, що цей  пiвнiчний  вовк  коли-небудь  перегризе  горло  i
мерзенному шакаловi Гамiд-бе?вi! А зараз  -  усiм  готуватися  до  походу.
Виступа?мо, як тiльки тiнь Ешекдагу впаде на скелю посеред озера!
   Загiн швидко просувався плутаними гiрськими  дорогами.  Мiсяць  поливав
землю холодним  сяйвом.  Густо-син?,  аж  чорне  небо  низько  висiло  над
головою, зда?ться, простягни руку - i схопиш блискучу золоту зорю.
   В темних ущелинах бовванiли стрункi кипариси, примарними тiнями чорнiли
лапатi лаври. Вiд них вiяло холодом i гострими пахощами. Там, в  ущелинах,
уривчасто гавкали голоднi гi?ни i тривожно кричали нiчнi птахи.
   Арсен пильно вдивлявся в чужу нiч. Гори стояли  настороженi,  мовчазнi.
Вiд них вiдлунював тупiт кiнських копит. За плечима чулося дихання  Яцька.
Хлопець не вiдставав нi на крок. Перед походом йому дали на озбро?ння лук,
десяток стрiл у шкiряному са-гайдацi, а також кривий турецький кинджал.  I
вiн почував себе справжнiм во?ном.
   В Аксу прибули опiвночi. Там ?х  зустрiв  [смет,  якого  Бекiр  залишив
назирати за замком. Повсюди було тихо. Замок  спав:  Гамiд  не  сподiвався
нападу. Тiльки у вузькiй амбразурi схiдно? вежi мерехтiв  одинокий  жовтий
вогник.
   Мустафа роздiлив людей на три частини.  Арсен  з  Яцьком  потрапили  до
загону Бекiра, на який  покладалося  найважливiше  завдання  -  проникнути
непомiтно в замок i вiдчинити ворота.
   Бекiр вiддав короткий наказ, i всi рушили за ним, залягли в ровi, якраз
навпроти схiдно? вежi. Проти мiсяця  зубчастi  стiни  замку  скидались  на
гребенясту спину велетенського ящура.
   Через  годину,  що  здалась  повстанцям  вiчнiстю,  мiж  зубцями  стiни
промайнула закутана в чорне покривало жiноча постать, по камiнню  ковзнула
плетена драбина.
   - Пора, - прошепотiв Бекiр i подерся нагору.
   За ним пiднявся  Арсен.  Згодом  до  них  при?днались  iншi  повстанцi.
Останнiм вилiз Iсмет. Витягши драбину, вiн обережно опустив ?? в двiр. Там
було темно, як у колодязi. Тiльки у примiщеннi для сторожi тьмяно  блимала
свiчка.
   - Я полiзу перший, - сказав Арсен. - Я знаю, як вiдчинити браму.
   Вiн обережно почав спускатися в двiр:  мов  велетенський  чорний  птах,
поволi погойдувався на хисткiй драбинi, опускаючись усе нижче й нижче.
   Заглянувши з драбини у вiкно вежi, побачив трьох охоронникiв,  якi  при
свiтлi восково? свiчки грали в грошi. Всупереч  наказовi  господаря,  вони
залишили сво? пости у вежах i коротали нiч за бiльш при?мною  справою.  На
столi лежали купки мiдних  акче  '.  Сива  кiптява  свiчки  снувала  попiд
стелею.
   Арсен усмiхнувся, уявивши, як  витягнуться  обличчя  охоронникiв,  коли
через хвилину вiн одчинить ворота i в замок увiрвуться повстанцi. Але в цю
мить десь у внутрiшнiх кiмнатах другого поверху пролунав жахливий  жiночий
зойк. Вiн зразу ж i затих, обiрвавшись на найвищiй нотi, та  все  ж  устиг
пiдняти тривогу.
   Охоронники, почувши крик, схопилися з-за столу й очманiло  кинулися  до
збро?. Хтось iз них зачепив свiчку - стало темно. Почулась лайка. Грюкнули
дверi.
   Арсен стрибнув  додолу.  Затрiщали  кущi,  заторохтiла  порожня  бочка,
хтозна для чого поставлена в закутку.
   Тепер - швидше до вежi!.. Тут на нього  налетiв  переляканий  вартовий.
Та,  побачивши  блиск  шаблi,  кинувся  в  протилежний  бiк,  Арсен  устиг
пiдставити йому ногу, i вiн сторч головою впав на зем.гiю.
   Десь  нагорi  загуло  багато  стривожених  голосiв.  Заплакали   жiнки,
заверещали дiти.
   Не чекаючи пiдмоги. Арсен чимдуж помчав до брами.  Ефесом  шаблi  вибив
важкий залiзний засув, i пiд натиском повстанцiв, що напирiли зовнi, брама
вiдчинилася навстiж. Чорний грiзний натовп  з  ревом  хлинув  на  подвiр'я
замку.
   З селямлика i з верхньо? галере? гарему пролунало кiлька  пострiлi  iз.
Запалали смолоскипи, освiтлюючи похмурий двiр,  що  враз  перетрорився  на
розворушений вируючий мурашник.
   Нарештi вибiгла надвiрна варта Гамiда. Зав'язався рукопашний бiй. Арсен
разом з усiма кудись бiг, когось рубав шаблею, шалено кричав.  Коли  першi
вартовi впали i повстанцi почали штурмувати дверi  будинку,  з  галерей  i
вiкон на голови ?м посипались рiзнi  речi:  металевi  пiдсвiчники,  склянi
вази й череп'янi глеки, ковдри й пуховики, важкi дубовi лави i посуд.
   - Зачиняйте дверi! Заставляйте ?х шафами! - почувся згори голос Гамiда.
- Ми перестрiля?мо цю погань з пiстолiвi
   - А, ти тут,  скажений  шакале!  -  вигукнув  Мустафа  Чорнобородий.  -
Клянусь аллахом, настав твiй смертний час! Виходь сюди, боягузе, на чесний
двобiй! Я вiдомщу тобi за мою родину, яку ти пустив  по  свiту  жебраками,
поки я у вiйську захищав нашого падишаха вiд невiрних! За мою  землю,  яку
ти загарбав  насильством  i  обманом!  За  наругу  над  нашими  дочками  й
сестрами!.. Мовчиш? Бо?шся? Ти зна?ш, мерзенний, що пощади тобi не буде, i
трясешся над сво?м паскудним життям! Трясись! Ми скоро  дiстанемо  тебе!..
Гей, друзi, давайте вогню - викуримо лисицю з ?? гнiзда!
   - Чекай, Мустафа! - крикнув Бекiр. - Там  моя  донька  Iраз!  Не  треба
палити! Ми й так вiзьмемо Гамiда i  його  собак!  Iсмете,  Арсене!  Друзi!
Несiть сюди колоду - протаранимо дверi! Захопимо Гамiда живцем!
   Ошалiлий гурт з криками й свистом ударив раз i другий мiцною колодою  в
дубовi дверi. Затрiщало дерево. Здригнулися мурованi стiни. В чорну дiрку,
звiдки блиснуло полум'я пострiлу, ринули повстанцi.
   Арсен вскочив усередину одним iз перших, позаду iз смолоскипом  у  руцi
бiг Яцько. Хлопець нi на крок не вiдставав  од  свого  старшого  товариша.
Бiй,  мов  гра,  захопив  його:  обличчя  розпа-шiлося,  яснi  очi  палали
молодецьким завзяттям. Справжнiй тобi во?н!
   В кривавих сутiнках похмурих переходiв селямлика вони  раптом  упiзнали
Гамiд-бея, котрий вибiг з боково? кiмнати i, побачивши повстанцiв, чкурнув
кудись у темряву.
   - Стiй! Стiй! - закричав козак i вистрiлив з пiстоля.
   Та куля, видно, не влучила, бо огрядна постать спагi? зникла в  пiтьмi.
Назустрiч Арсеновi вискочили охоронцi Гамiда  -Осман  i  Кемаль.  Пiзнавши
невiльника, з диким ревом кинулись до нього, вивергаючи страшнi прокляття.
   На просторi вони,  звичайно,  мали  б  перевагу,  але  тут,  у  тiсному
примiщеннi, освiтленому тiльки смолоскипом Яцька, заважали один одному,  i
Арсен тiснив ?х обох до майданчика, що сполучав селямлик з гаремом.
   Та  враз  на  майданчику  стало  вiльнiше.  То  Осман,  як  хитрiший  i
винахiдливiший, залишив Кемаля битись iз повстанцем один на один, а сам  у
темрявi оббiг поза колоною i напав з тилу.
   - Арсене! - вигукнув Яцько, помiтивши ворога. Однак у запалi бою  козак
не почув попередження: вiдбивши випад Кемаля, вiн  пронизав  йому  клинком
груди.
   Тодi,  нехтуючи  смертельною  небезпекою,  Яцько   кинувся   навперейми
Османовi i в ту мить, коли охоронець замахнувся на Звенигору, ткнув йому в
обличчя палаючий смолоскип.
   Жахливий крик перекрив гамiр i гуркiт бою.  Осман  випустив  ятаган  i,
вiдсахнувшись, схопився руками за обличчя. Тюрбан злетiв у нього з голови.
Як блискавка, сяйнула Арсенова шабля i  впала  на  блискуче  голене  тiм'я
ворога.
   Осман важко осiв i з  глухим  гуркотом  покотився  вниз  по  дерев'яних
сходах.
   - Спасибi, братику, - обняв Арсен  хлопця.  -  Молодець!  З  тебе  буде
неабиякий во?н. Бери Османову зброю - вона твоя по праву.
   Яцько схопив ятаган. Окрилений похвалою, вiн мовби пiдрiс i  ладен  був
кинутися навiть у саме пекло.
   ...Тим часом люди Чорнобородого ввiрвалися в гарем. Звiдти линув  дикий
жiночий вереск i плач дiтей.
   Попереду всiх летiв Iсмет. Зi смолоскипом  в  однiй  руцi  i  шаблею  в
другiй, вiн мчав вузькими переходами, ногою вiдчиняючи дверi в кiмнати.
   - IразI Iраз! - гукав голосно.
   Але крик його тонув у загальному шумi й лементi. Iраз не  вiдкликалася.
Напевно, в гаремi ?? не було, бо переляканi на смерть  Гамiдовi  домочадцi
клялися, що вперше чують про дiвчину на iм'я Iраз.
   Повстанцi, що набилися в гарем i тягли з кiмнат одяг та дорогоцiнностi,
менше всього, звичайно, думали про Iраз, хоча знали, що то дочка одного  з
?хнiх товаришiв. Сво?ми криками, бiганиною та лайкою  вони  лише  заважали
Iсметовi, хлопець утратив надiю знайти наречену i кинувся до виходу.
   Тут йому пощастило. В дверях вiн зiткнувся з опецькуватим  ?внухом  Алi
Рiзою, що намагався непомiтно шаснути в якийсь темний закапелок.
   Iсмет, мов коршун, вчепився йому в шию, притис до стiни.
   - Де Iраз, кизляр-ага? Скажи менi, де Iраз?  Той  виряченими  вiд  жаху
очима дивився на хлопця й не  впiзнавав  його,  а  тiльки  щось  белькотав
незрозумiле. Iсмет ще раз повторив запитання.
   - Н-не знаю... Аллах свiдок - не знаю! - вiдповiв ?внух.
   - Я уб'ю тебе, Алi Рiза, як смердючу свиню, i твiй жирний труп  зжеруть
шакали, коли ти не  скажеш  менi,  де  Гамiд  подiв  Iраз?  Ти  чу?ш?  Ну,
вiдповiдай!
   Вiн замахнувся ятаганом.
   ?внух скрикнув i затулився рукою.
   - Я скажу... Я покажу тобi, добрий ага, -  пролепетав  товстун,  важко,
мов лантух, осiдаючи на пiдлогу.
   Iсметовi довелося пiдтримати переляканого кизляр-агу.
   - Де вона? Веди!
   По крутих сходах ?внух почав пiднiматися нагору. Тримаючи в однiй  руцi
смолоскип, Iсмет пiдштовхував старого ззаду шаблею. Перед входом на горище
Алi Рiза зупинився i мовчки показав на велику дерев'яну шафу.
   - Тут.
   - Де тут? - не зрозумiв Iсмет.
   - Вiдчини шафу, там ? ще однi дверi в потайну  кiмнату,  про  яку  зна?
небагато людей у замку. Iраз була там.
   Iсмет рвонув дверцi шафи, викинув якесь старе лахмiття,  що  висiло  на
протилежнiй стiнцi, i справдi побачив дверi. ?внух не збрехав. У  замковiй
щiлинi стримiв, великий залiзний ключ. Iсмет повернув його -  дверцята  зi
скрипом вiдчинилися.
   - Iраз! Це я,  Iсмет!  Ти  тут,  Iраз?  -  гукнув  вiн  у  темряву,  не
наважуючись заходити, щоб хитрий ?внух не замкнув його.
   Темрява вiдповiла йому мовчанкою.
   Iсмет присвiтив смолоскипом. Червонясте свiтло вирвало  на  мить  тонку
дiвочу постать, бiлi руки, що безживно повисли вздовж тiла, невеличкi босi
ноги.
   - Iраз! - З грудей Iсмета вирвався дикий крик  i  лунко  прокотився  по
пiддашшю. - Iраз!
   Усмерть переляканий Алi Рiза кумельгом покотився вниз.
   Iраз мовчала. Тонка вiрьовка, мив струна, передушила  ?й  горло.  Iсмет
рубонув шаблею - i дiвчина впала йому на руки.  ??  холодне  тiло  здалося
ючаковi таким чужим i важким, що вiн мало не впустив його.
   Вiн нiс ?? обережно, мов дитину, заглядаючи в напiврозплющенi очi, а  з
грудей вилiтали пекучi слова.
   - ?раз! Джапим! Для чого ти зробила це? Чому  не  дочекалася  мене?  Не
порадилася зi мною? Хiба ти винна, моя весняна квiтко, що холодна жорстока
рука зiрвала тебе? О, чому ти не дочекалась мене, джаним?
   Вiн нiс ?? повiльно, мов на  суд.  А  позад  нього  йшли  повстанцi,  i
могильна гиши, що супроводжувала ?х, була красномовнiша за бурю.
   В коридорi, при виходi, цю сумну процесiю зустрiв  Бекiр.  Вiн  здалеку
впiзнав Iраз. Хотiв закричати, але з його грудей  вирвався  тiльки  глухий
стогiн. Iсмет простягнув йому свою важку ношу.
   - Бери, батьку, - промовив глухо. - Вона не захотiла  пережити  ганьбу.
Не захотiла живою дивитися нам в очi... Дурненька... Але, клянусь аллахом,
я страшно помщуся!.. Друзi, де Гамiд? Де. його проклятий виводок?  Я  хочу
бачити, як тече його кро?) i кров дiтей його!
   Мов божевiльний, кинувся вiн до гарему. Пронизливий жiночий  i  дитячий
крик струсонув замок. Та вiн не зупинив юнака i тих повстанцiв, якi ринули
за ним. Мов вихори, влiтали вони в  кiмнати,  i  ?хнi  закривавленi  шаблi
сiяли смерть, не жалiючи нi жiнок, нi дiтей.
   По коридорах, мов снiг у вiхолу, полетiло з  роздертих  пуховикiв  бiле
пiр'я. На пiдлозi заструмували червонi патьоки.
   На той крик i  гвалт  до  гарему  ввiрвався  Арсен.  Йому  здалося,  що
повстанцi пiймали Гамiда i на радощах зчинили такий шарварок. Але  замiсть
полоненого спагi? побачив жахливу картину.
   В кiнцi коридора, перед зачиненими дверима,  стара  жiнка  перегородила
Iсметовi дорогу. Судячи з одягу, то була няня.  Iсмет  хотiв  вiдштовхнути
??, але вона, мов кiшка, мiцно вчепилася йому  в  руку,  не  даючи  вiльно
орудувати шаблею.
   - Не заходь! Благаю тебе! - кричала хрипко. - Не вбивай Адiке? Вона  не
дочка Гамiда!
   Почувши iм'я Адiке, Арсен метнувся вперед.
   - Геть, стара вiдьмо! - тим часом ревiв Iсмет. - Вiдпусти мене!  Смерть
Гамiдовому кодлу!
   - Божевiльний!  Схаменися!  Адiке  -  теж  Гамiдова  жертва!  Це  дочка
болгарського во?води... ?? звати Златкою!.. Пожалiй ??!.. Я теж  болгарка.
Мене Гамiд вивiз iз Болгарi?, щоб я  доглядала  дiвчину,  коли  вона  була
малою. Будь людиною!.. Схаменися! Убий краще мене, а ?? не чiпай!..
   Арсен на мить закам'янiв, вражений почутим.
   А Iсмет не розбирав розпачливих слiв старо?. Одiрвавши вiд себе ?? сухi
руки, вiдштовхнув до стiни i рубонув шаблею.  Жiнка  впала.  Iсмет  ударив
ногою в дверi. З кiмнати пролунав розпачливий дiвочий зойк.
   - Чекай, Iсмете! - крикнув Арсен, вриваючись за повстанцем у кiмнату  i
стаючи поперед нього. - Не руш! Не чiпай дiвчини!
   Iсмет нiби не розумiв, чого хоче вiд нього  козак.  З  налитими  кров'ю
очима, похмуро дивився на Адiке, яка стояла  в  кутку  на  лiжку  в  бiлiй
сорочцi, схрестивши на грудях руки. В  ??  очах  свiтився  жах.  Мертвотна
блiдiсть поволi заливала обличчя. Вона, зда?ться, не пiзнавала  Звенигори,
вважаючи його за одного з убивць.
   Бачачи, що Iсмет намага?ться обiйти  його  i  вдарити  дiвчину  шаблею.
Арсен схопив юнака за руку i щосили  рвонув  ??  назад,  за  спину.  Iсмет
крикнув вiд рiзкого болю. Шабля упала додолу.
   Бiль протверезив повстанця.
   - Чого ти хочеш, Арсене? Чому став менi на дорозi? - спитав кволо.
   - Я хочу, щоб ти не чiпав цi??  дiвчини!  Ти  ж  чув  -  вона  Гамiдова
жертва. Розумi?ш? - I вiдпустив руку юнака.
   Iсмет понурив голову, трохи помовчав, а потiм з глибокою тугою в голосi
сказав:
   - Роби як зна?ш. Тепер менi однаково. Нема мо?? Iразi Нема? мого щастя!
Навiщо менi жити на цьому свiтi?
   Вiн пiдняв шаблю i, похнюплений, убитий горем, поплентав з кiмнати.
   Тодi Арсен повернувся до Адiке. Дiвчина все ще, мабуть, не  вiрила,  що
небезпека минула. Стояла в кутку i широко розплющеними очима  дивилася  на
струмочок кровi, що тоненькою змiйкою вповзав  з  коридора  по  фарбованiй
пiдлозi.
   - Адiке, не бiйся мене, - промовив козак, подаючи ?й руку. - Йди  сюди!
Я захищу тебе.  Ну,  ходiмо!  Тут  небезпечно  лишатися.  Сходь  з  лiжка,
Адiке!.. Чи краще я зватиму тебе Златкою... Ти зна?ш це iм'я?  Його  щойно
вимовила твоя няня...
   - Де вона? - шепнула дiвчина,  не  зводячи  погляду  з  кровi,  що  вже
протекла на середину кiмнати.
   - ?? нема... Але цiною  свого  життя  вона  врятувала  тебе...  Дiвчина
затулила обличчя руками. Плечi затремтiли вiд ридання.  Арсеновi  здалося,
що то пiд тонкою сорочкою затрiпотiло ?? серце. Вiн глухо сказав:
   - Не плач... Одягайся швидше. А я почекаю за дверима.
   Вийшовши в коридор, вiдтягнув нянин труп до сусiдньо? кiмнати,  щоб  не
потрапив на очi дiвчинi.
   Знадвору долiтали радiснi крики повстанцiв. Десь там загубився i Яцько.
Та Арсен тепер не боявся за хлопця. Не маленький. Во?н уже - i довiв це  в
бою. Зате напружено думав, як бути зi Златкою. Куди  ??  подiти?  Взяти  з
собою в загiн? А потiм?
   Через кiлька хвилин дiвчина вийшла одягнута. Вiн узяв ?? за руку, нiжно
сказав:
   - Ходiмо! Не вiдставай вiд мене. I не  бiйся  -  все  лихе  позаду!  На
подвiр'? до них пiдбiг Яцько, збуджений, з блискучими очима.
   - Арсене, я тебе скрiзь шукаю! Треба вiдiмкнути невiльникiв! Я уже  був
там, але у мене не виходить... Мiцнi замки! Арсен  на  мить  задумався,  а
потiм сказав суворо:
   - Яцьку, я доручаю тобi охороняти  цю  дiвчину...  Вiдповiда?ш  за  не?
головою. Щоб нiхто й пальцем не зачепив ??! Розумi?ш? Це - Адiке.  Златка.
Я розповiдав тобi про не?. Гляди менi!.. А я вiдчиню пiдземелля.
   - Розумiю, - сказав хлопець, але по тому, як  вiн  глянув  на  дiвчину,
було видно, що це йому не сподобалось. Однак перечити Звенигорi не посмiв.
Сказав по-дорослому, поважно: - Раз треба - то об чiм мова...
   Тим часом небо стало ясно-голубим, аж бiрюзовим. Десь за горами сходило
сонце.
   Повстанцi зносили на подвiр'я дорогi  речi,  зброю,  тягли  з  погребiв
харчовi припаси. Всюди стояв  той  нестихаючий  гамiр  i  лемент,  що  так
притаманний для схiдних базарiв або стихiйних народних бунтiв.
   Збивши на дверях до пiдземелля замок. Арсен  кинувся  вниз.  Невiльники
давно не спали. Розбудженi пострiлами й криками, стовпилися бiля  вiконця,
намагаючись зрозумiти, що ско?лося на подвiр'?.
   -  Браття,  воля!  Виходьте  на  свiт!  Розковуйтеся!  Пiдземелля  враз
сповнилося радiсними вигуками. Всi кинулись до виходу.  Пан  Спихальський,
не соромлячись слiз, що текли по рудих вусах, затис запорожця  у  ведмежих
обiймах.
   - А най його мамi, я знав, що настане для нас такий день! Ти чу?ш, пане
Квочко? Не я мовив тобi, що  ми  ще  станемо  вiльнi?  А  що  каже  Мартин
Спихальський, прошу пана, то ? правда, то завжди збува?ться. А ти  скиглив
- пропадемо, згинемо!.. Тепер не пропадемо, хай йому перун ясний!
   Квочка розпростав сво? зiгнутi плечi i враз став вищий на цiлу голову i
вiд Звенигори, i вiд пана Мартина. На  його  вузькому  довгастому  обличчi
заблукала блаженно-радiсна усмiшка. Вiн  садонув  кулачищем  Спихальського
пiд бiк, аж той ойкнув.
   - Не пропадемо, пане Мартине! А якщо й пропадемо, то зi славою!
   Кожен   невiльник   намагався   пробитися   наперед,   потиснути   руку
визволителю, обiйняти, подякувати. Але  Арсен  поспiшав.  Хотiлося  швидше
побачити Якуба. Вiн вирвався з чи?хось  обiймiв,  кинувся  через  двiр  до
Якубово? темницi i зiткнувся  з  Ахмедом  Змi?ю,  який  нiс  поперед  себе
величезний оберемок жiночого вбрання.
   - Будь другом, ковалю, - усмiхнувся Арсен, пригадавши, як той  мало  не
взув його в червонi чоботи, - розкуй мо?х землякiв! Вiк аллаха молитиму за
тебе!
   Той бухнув свою здобич на землю.
   - А чим? Не голими ж руками!
   - Тут ? кузня. Ходiмо!
   Невелика замкова кузня мiстилася бiля само? брами.  Ахмед  Змiя  швидко
знайшов молоток, зубило, стукнув по ковадлу:
   - Ану, пiдходь!..
   Його обступили радiсно-збудженi невiльники. А тим часом Арсен, схопивши
важкий молот, вибiг з кузнi: дверi до темницi Яку-ба були масивнi, а замки
мiцнi. Хоча надворi майже розвиднiлося, в пiдземеллi стояв густий морок.
   Вiд кiлькох ударiв замок злетiв. Дверi з гуркотом розчинились.
   - Я куб-ага, ти живий?
   Крiзь розчиненi дверi всередину вiрвалося  голубувате  ранкове  свiтло.
Меддах заворушився, прикрив рукою очi. Сива кошлата грива спадала йому  на
плечi. Загримiли кайдани. На схудлому, змученому обличчi промайнула слабка
недовiрлива усмiшка:
   - Це ти. Арсене? Я радий знову чути твiй голос, друже!
   - Я прийшов, щоб визволити тебе, Якуб-ага. Ти сам казав -  нiчого  нема
вiчного пiд мiсяцем. Сьогоднi скiнчилася твоя неволя!..
   - Хай будуть благословеннi тво? днi! - промовив меддах. - Що трапилось?
Як ти опинився тут? I зi збро?ю...
   - Замок у руках повсталих каратюркiв, Якубе, - i Арсен з  силою  ударив
молотом по шворню, вмурованому в стiну.
   Шворiнь зламався. Арсен пiдхопив Якуба  попiд  руки,  допомiг  вийти  з
темницi.
   Тим часом з-за далеких гiр зiйшло сонце.
   Поява меддаха справила на  всiх  велике  враження.  На  подвiр'?  затих
гамiр. Повстанцi мовчки дивилися на вихiдця з того свiту.
   Якуб йшов з заплющеними очима: боявся ослiпнути вiд сонячних  променiв.
Довга сива грива спадала на плечi  i  на  блiде  обличчя.  Одяг  на  ньому
зiтлiв, - лишилися лахи, що ледве прикривали тiло. Руки й ноги закованi  у
важеннi ланцюги.
   - Правовiрнi, ви дума?те - це гяур перед вами? - вигукнув Арсен. -  Нi,
ви помиля?тесь! Це такий же, як i ви,  правовiрний  магометанин,  турок!..
Подивiться, що зробив з ним Гамiд-бей!.. Скажiть, хто  з  вас  забив  того
пса? Чи, може, його схопили живцем? Хай подивиться, клятий,  на  дiло  рук
сво?х!
   Повстанцi похмуро мовчали. А Мустафа Чорнобородий сказав:
   - Гамiд зник. Ми обшукали весь замок. Нема? нiяких слiдiв.
   - Вiн десь заховався!  Сидить,  як  лисиця,  у  норi.  Чека?,  поки  ми
залишимо замок.
   - А ми його викуримо! - вигукнув Бекiр. - Хлопцi, давайте вогню!
   - Спалити! Спалити! - пролунало навкруги. Iсмет метнувся зi смолоскипом
до дерев'яно? галере?, жбурнув його в купу  мотлоху.  Спалахнуло  полум'я.
Затрiщало сухе дерево.
   Малиновi язички  подерлися  вгору,  на  другий  поверх,  i  вiн  швидко
пойнявся вогнем.
   На подвiр'? зчинився галас. Кожен поспiшав винести  здобич  за,  ворота
замку. Розкованi невiльники скидали з  себе  лахмiття,  одягали  хазяйське
вбрання або вбрання Гамiдово? челядi. Найбiльш меткi озбро?лися списами, а
то й шаблями.
   Ахмед  Змiя  розрубав  кайдани  меддаха  Якуба,  великими  ковальськими
ножицями вiдрiзав йому  чуприну.  Арсен  принiс  одяг.  Старий  метушився,
поспiшав одягнутися, все ще не вiрячи в щастя, що так  негадано  звалилося
на нього. Вiн жмурився, з його очей чи то вiд  яскравого  свiтла,  чи  вiд
радостi текли сльози.
   А вогонь тим часом розгорався все  дужче.  Вже  охопив  усю  галерею  i
перекидався на дах i внутрiшнi примiщення. В дворi, як у кам'яному казанi,
ставало жарко. Повстанцi поспiшно залишали замок.
   Поки Мустафа  Чорнобородий  наводив  у  загонi  порядок,  най-спритнiшi
пiдпалили олiйницю, винницю, кошари. Долину Аксу затягувало  ядучим  бурим
димом.
   Побачивши, як крiзь проламанi дверi в селямлик хлинула юрба повстанцiв,
Гамiд зрозумiв, що все втрачено i потрiбно рятуватися самому.  Тому  кинув
усiх напризволяще i метнувся до потайного ходу. Поки охоронцi вели  бiй  у
коридорi, спустився в пiдземелля. А через пiвгодини,  брудний,  спiтнiлий,
вiдхилив добре замасковану  ляду,  вилiз  з  нори  i  опинився  в  долинi,
порослiй чагарником.
   Пересвiдчившись, що поблизу нiкого не  видно,  швидко  перетнув  вузьку
галявину, на протилежному боцi яко? стояла невелика,  плетена  з  хворосту
шопа. Назустрiч кинувся кудлатий пес, але, пiзнавши  хазя?на,  замовк.  На
гавкiт iз шопи вийшов заспаний старик-сторож.
   - Кого тут носить? - спитав, вдивляючись в iмлу.
   - Швидше коня!
   Сторож упiзнав господаря, мовчки  повернув  назад  i  вивiв  осiдланого
огиря. Гамiд вирвав iз  рук  старого  поводи,  скочив  у  сiдло.  Застояна
тварина рвонулася навскач. На оторопiлого сторожа полетiли кiм'яхи  вогко?
берегово? землi й грязюки.
   Тiльки надвечiр Гамiд вiдчув, що сили залишають його i  що  коневi  теж
потрiбен перепочинок. Замiсть того  щоб  ?хати  прямо  до  санджак-бея  ',
звернув праворуч, переправився поромом через
   Кизил-Iрмак i незабаром в'?хав  на  просторе  подвiр'я  свого  давнього
приятеля i свата Енвера Iсхак-бея.
   Слуга взяв повiд, допомiг ледь живому вершниковi зiйти на землю.
   -  Що  трапилося,  дорогий  Гамiд-бею?  -  поспiшив  йому  назустрiч  з
простягнутими для привiтання руками високий  i  чорний,  як  галка,  Енвер
Iсхак-бей. - В такому виглядi!  Кiнь  весь  у  милi!  Ти  нiби  тiкав  вiд
смертельно? небезпеки!
   - Це й справдi так,  мiй  добрий  друже.  Мiй  нещасний  вигляд  i  мiй
пошарпаний одяг промовисто говорить, що я  ледве  врятувався.  Аксу  взяли
приступом повстанцi, мерзеннi каратюрки. Не знаю, чи зостався  хто  живий,
крiм мене...
   - О аллах, що дi?ться на свiтi! - вигукнув Iсхак-бей.  -  Я  гадав,  що
тiльки у мене горе.
   - У тебе теж горе? Яке?
   - Якийсь розбiйник мало не вбив нашого любого Ферхада. Твоя дочка могла
залишитися вдовою, Гамiд-бею. Врятував його вiрний слуга з  гяурiв.  Тепер
йому краще, i вiн буде радий дорогому гостю... Прошу, заходь, Гамiд-бею.
   До вечерi вийшов i Ферхад.  Вiн  знав  про  нещастя  тестя  i  стримано
привiтав його, бо не личить правовiрному проявляти надмiрну  цiкавiсть  до
горя ближнього.
   Гамiд уже мав кращий вигляд: помився i переодягся в пристойний одяг.
   Пiсля того як гiсть  трохи  втамував  голод  i  випив  келих  солодкого
шербету, господар сказав:
   - Ми з сином цими днями збиралися до тебе, дорогий Гамiд-бею.
   - Я був би радий  бачити  вас  у  себе,  -  чемно  вiдповiв  Гамiд,  не
запитуючи про причину вiзиту i чекаючи, поки Iсхак-бей сам пояснить ??.
   - Мiй невiльник-пастух повiдомив,  що  замах  на  Ферхада  вчинив  твiй
невiльник-утiкач...
   - Мiй невiльник? - вигукнув схвильовано Гамiд. - Проклятий урус!  Це  ж
вiн одним iз перших удерся в мiй замок i намагався вбити мене! О,  коли  б
вiн потрапив до мо?х рук!..
   - Ми спiйма?мо його, - вставив слово Ферхад. - Якщо вiн у повстанському
загонi, то ми знайдемо шлях проникнути туди.
   - Як?
   Замiсть вiдповiдi Ферхад сплеснув у долонi. Ввiйшов слуга.
   - Поклич Свирида!
   Пiсля того, як  пастух  Свирид  врятував  молодого  хазя?на,  Iсхак-бей
оточив невiльника не баченою досi увагою. Дав  йому  новий  одяг,  наказав
годувати з хазяйсько? кухнi, навiть обiцяв вiдпустити на волю. Свирид нiби
помолодшав. Плечi розправились, щоки округлились, в  очах  з'явився  хижий
блиск. На товаришiв-невiльникiв почав дивитися з неприхованою зверхнiстю.
   Зайшовши в кiмнату, вiн низько вклонився i тихо проказав привiтання:
   - Мир вам, о правовiрнi? Вiтаю тебе, мiй добрий  хазя?не  Гамiд-бею!  -
вклонився окремо колишньому господаревi.
   Iсхак-бей показав на повстяний мiндер, що лежав бiля  порога.  Це  була
висока честь для вчорашнього раба.
   - Алекюм юсселям, Свирид-ага,  -  вiдповiв  старий  хазя?н.  -  Ласкаво
прошу. Сiдай. З тобою хоче говорити мiй син Ферхад.
   - Свирид-ага, напевно, добре запам'ятав того розбiйника, що  вчинив  на
мене напад? Чи не так? - запитав Ферхад.
   - Так, ефендi.
   - Мiй дорогий батько i я обiцяли тобi, Свирид-ага, волю за  те,  що  ти
врятував мене... Але ти мусиш зробити для нас ще одну послугу. Пiсля цього
я сам вiдвезу тебе в Стамбул, розшукаю польських  чи  молдавських  купцiв,
якi за винагороду доставлять тебе на Укра?ну...
   -  Що  я  мушу  зробити?  -  запитав  з   погано   прихованою   радiстю
Многогрiшний.
   - Ти мусиш розшукати того мерзотника i вбити його або  сповiстити  мене
про  мiсце  його  перебування.  ?  вiдомостi,  що  вiн  пристав  до  банди
злочинцiв, якi  називають  себе  повстанцями.  Ти  проникнеш  до  них  пiд
виглядом втiкача. Дiзна?шся, скiльки  ?х,  яка  в  них  зброя  i  де  вони
отаборились. Намагайся сподобатися ?хнiм ватажкам i вивiдай ?хнi найближчi
намiри. Якщо все закiнчиться щасливо, ти станеш вiльною людиною.
   - Дякую, ефендi. Я зроблю все, що  зможу.  Коли  пастух  вийшов,  Гамiд
пiдвiвся теж.
   - Дозволь менi, шановний Iсхак-бею,  трохи  вiдпочити,  бо  на  зорi  я
повинен ?хати далi. Завтра з вiйськом санджак-бея вирушу в зворотну  путь,
а десь днiв за два-три ми вступимо в бiй.  Я  чекатиму  тебе,  Ферхаде,  з
тво?м загоном. Гадаю, що у вас набереться сотня вiдданих i смiливих людей.
   На другий день вранцi на подвiр'я  влетiв  султанський  чауш-гонець.  З
коня клаптями падала на землю жовта пiна, а  сам  вiн  ледве  тримався  на
ногах. Слуги ввели його до селямлика, де Iсхак-бей, Ферхад i Гамiд снiдали
пiсля ранкового намазу.
   - Воля i слово падишаха! - стомлено об'явив замiсть привiтання чауш.
   - Хай славиться iм'я його! - схилилися в низькому поклонi спагi?.
   - Що привело тебе до нас, шановний чауше повелителя пiвсвiту? -  спитав
господар, коли гонець вiдпив з пiали шербету.
   Той мовчки витягнув з-за пазухи паперовий  сувiй.  Iсхак-бей  здивовано
вигукнув:
   - Фiрман султана! О аллах, вiйна з невiрними! З урусами? Гамiд i Ферхад
переглянулись: цей фiрман зобов'язував ?х у тижневий строк зiбратися разом
зi сво?ми людьми до походу. Але кого мiг зараз виставити Гамiд?  Уся  його
варта загинула, а зброя розграбована, ?хати самому?
   Коли чауш, попо?вши i вiдпочивши  трохи,  по?хав,  Iсхак-бей  дав  волю
почуттям.
   - О вай, вай!- захитався вiн уперед i назад, пiднявши  молитовне  вгору
руки. - Яке нещастяi Гординя охопила серце пади-шаха! Мало  йому  перемоги
над Ляхистаном! Хоче покорити ще й урусiв. Але ж тiй  землi  нi  кiнця  нi
краю, народу там незлiченно, лiси непрохiднi, а зими такi лютi,  що  птахи
замерзають на лету!.. О вай, вай,  горе  менi!  ?диний  син,  ?дина  втiха
старостi мо?? мусить iти походом у той далекий край!.. Три  мо?  сини  уже
склали голови в iм'я i славу падишаха! Ферхад - одна  моя  радiсть,  ?дина
моя надiя!.. I його забирають у мене! О вай, вай!
   - Не всi гинуть у походi, - намагався втiшити старого Ферхад. - Чому ти
оплаку?ш мене заздалегiдь?
   - Я знаю, що таке вiйна, сину. На нiй убивають  людей...  Гамiд  деякий
час похмуро мовчав. Потiм сказав:
   - Високоповажний Iсхак-бею, мiй дорогий Ферхаде, послухайте, що я скажу
вам. Аллах розгнiвався на  мене,  наслав  люту  зграю  розбiйникiв,  i  тi
знищили мо? гнiздо, мо? майно. Я не знаю, чи залишився  хто  живий  там...
Серце мо? облива?ться кров'ю,  а  розум  вiдмовля?ться  вiрити  в  те,  що
сталося... Помсти!  Ось  чого  я  жадаю.  Криваво?  помсти!..  I,  клянусь
аллахом, я зумiю  помститися,  хоч  би  довелося  винищити  все  населення
Аксу!.. Але зараз не  про  те  мова.  Менi  жаль  Ферхада,  чоловiка  мо??
улюблено? Хатче. I хоч я постарiв, однак ще зумiю утримати шаблю  в  руцi.
Якщо твоя ласка i згода, мiй дорогий Iсхак-ефендi, я стану на чолi  вашого
загону замiсть Ферхада. А Ферхад зостанеться вдома. Причина у  нього  ?  -
вiн ще не одужав пiсля нападу гяура.
   Ферхад намагався протестувати, але Iсхак-бей розчулено обняв  Гамiда  i
притис до грудей.
   - Спасибi, Гамiд-ага. Аллах дав тобi добре серце, i вiн не обмине  тебе
на дорогах вiйни сво?ю  милiстю.  Ти  повернешся  з  походу  переобтяжений
славою та здобиччю. I знову розцвiте долина
   Аксу, знову завиру? життя в тво?му ма?тку,  а  нащадки  прославлятимуть
тво? подвиги!
   - У всьому воля аллаха! - промовив урочисто Гамiд.
   Пiсля успiшного нападу на замок Аксу повстанський  загiн  Чорнобородого
вже третiй день вiдпочивав у малодоступнiй улоговинi на  березi  гiрського
озера.
   Перед наметами  з  кошми,  бичачих  шкур  i  сукняних  ковдр  та  перед
печерами, вимитими дощовими потоками в м'яких вапняках навколишнiх  скель,
палахкотiли вогнища. В казанах на триногах варилася баранина,  приправлена
лавровим листом i пахучим корiнням якогось ?стiвного зiлля.
   Хоч iслам забороняв правовiрним пити вино, в таборi було багато п'яних.
Повстанцi пили, горланили  пiсень  i  розповiдали  нескiнченнi  байки  про
вдатного на вигадки Ходжу Насреддiна.
   Це не подобалося Звенигорi. Люди розбещувалися i,  замiсть  вiйськового
навчання, займалися хто чим хотiв.
   - Ми погано закiнчимо, - ремствував козак,  коли  Мустафа  зiбрав  усiх
ватажкiв загонiв на раду. -  Крiм  ближнiх  дозорiв,  ми  не  ма?мо  iншо?
охорони, не слiдку?мо за дорогами i за ворогом. Та й ближнi дозорцi п'янi.
В таборi крик i спiви, немов це не вiйськовий загiн, а зборище  ошаленiлих
вiслюкiв! I потiм - чого ми сидимо склавши руки? Треба нападати,  поки  не
пiзно!
   - Ти забагато береш на себе, урусе, - незадоволено промовив Мустафа.  -
Люди заробили в бою вiдпочинок i хай використовують його, як ?м бажа?ться.
А заведемо в загонi муштру, як у яничарiв, усi розбiжаться...
   - Вiйськова справа - це важка наука, - не здавався  Арсен,  пригадуючи,
як навчали запорожцi молодих козакiв.  -  А  нашi  люди  не  вмiють  збро?
тримати в руках... Порядку нема?.
   - Замовкни, урусе! -  гаркнув  Чорнобородий.  -  Не  тво?  дiло!  Дякуй
аллаховi, що лишився живий!..
   Це була неприхована погроза, i Арсен замовк. Сидiв насупившись, склавши
пiд собою по-турецькому ноги, i неуважно слухав повiльну мову туркiв.
   Радилися  про  пiдготовку  нового  нападу  на  ма?ток  якогось  спагi?,
сперечались, де можна бiльше поживитися. Арсеновi здалося, що  коли  б  не
загроза голоду, нiхто б iз них не подумав про  новий  збройний  похiд.  Це
настроювало козака на невеселий лад.
   Нараду перервав шум i галас, що рантом зчинився по той бiк намету.
   - Що там? - роздратовано спитав Мустафа вартового.
   -  Дозорцi  захопили  якогось  гяура.  Вiн  такий  побитий,  що   ледве
трима?ться на ногах.
   - Давай його сюди, - наказав Мустафа. - Коли це спагiя, що  вида?  себе
за безсловесного гяура, ми швидко розв'яжемо йому язика, клянусь аллахом!
   Два  спiтнiлi  дозорцi  ввели  до  намету  обiрваного,   закривавленого
чоловiка, що майже повис у них на руках.
   - Ой боже, що вони зi мною зробили!  Ой  горенько  мо?  нерозважне?!  -
приказував чоловiк, розмазуючи шкарубкою долонею кров  на  обличчi.  -  Не
жилець я на бiлому свiтi!.. Ой помалу,  хай  вам  чорт!  Не  тягнiть  так,
iродовi душi!
   Дозорцi поставили незнайомця перед ватажком загону i вiдiйшли вбiк.
   Арсен стримав себе, щоб не скрикнути вiд несподiванки: перед ним  стояв
Многогрiшний. Крiзь дранi лахи просвiчувалося спо-лосоване батогами  тiло.
Пiд лiвим оком  красувався  великий  припухлий  синець.  З  розбито?  губи
стiкала на бороду густа, аж чорна кров.
   - Хто ти? - спитав його Мустафа.
   - Я раб спагi? Енвера Iсхак-бея, хай буде прокляте  його  iм'я  i  iм'я
його сина Ферхада! - вигукнув Многогрiшний калiченою турецькою мовою. - Це
вiн iз сином, якого я на свою погибель вихаючив од смертi,  мало  не  вбив
мене в долинi Трьох баранiв...
   - Чому в долинi Трьох баранiв! I звiдки ти зна?ш цю долину, гяуре?
   - Як? Хiба ваша милiсть не зна?, що  там  сто?ть  вiйсько  Гамiд-бея  i
Ферхад-бея? - вигукнув вражений Многогрiшний.
   - Гамiд живий! Пощастило втекти собацi! - заговорили навколо.
   Арсен схопився на ноги i став  перед  Многогрiшним,  той  враз  упiзнав
запорожця, i його очi блиснули злобою.
   -  А,  це  ти,  шибенику!  -  закричав  вiн.  -  Бодай  я  з  тобою  не
зустрiчався!.. Бачиш до чого привела ота зустрiч?  На  менi  живого  мiсця
нема?...
   - Не про це зараз мова, - перебив його запорожець. - Скiльки у Гамiда й
Ферхада вiйська, i з кого воно склада?ться?
   - Ферхад ма? тридцять во?нiв, сво?х слуг... Та ще Гамiд привiв пiвсотнi
чи, може, трохи бiльше... У нього теж наволоч  рiзна.  Звенигора  переклав
Мустафi вiдповiдь i знову спитав:
   - Чому вони стоять у долинi Трьох баранiв?
   - Вони чекають пiдкрiплення вiд санджак-бея, який обiцяв  через  кiлька
днiв пiдiйти з великим загоном яничарiв...
   - Якi ?хнi намiри?
   - А хто зна!.. Та, мабуть, не для розваги  смажаться  на  сонцi  в  цих
богом проклятих мiжгiр'ях! Особливо лютий Гамiд.. Такий  лютий,  що  ладен
без допомоги санджак-бея напасти на вас,..
   - А як же ти, дядьку Свириде, опинився серед них?
   - Пiсля того як я одволав Ферхада,  вiн  проникся  до  мене  повагою  i
зробив сво?м слугою. Тягав мене  всюди  за  собою.  Годував  як  на  убiй.
Одягнув, узув, дав коня. Здавалося, кращо? долi для невiльника i бажати не
треба...
   - Чому ж ти втiк вiд нього?
   Многогрiшний плямкнув  розбитою  губою,  спохмурнiв,  маленькi  жовтавi
очицi люто заблищали.
   - Посилав мене вивiдачем до вас. А я вiдмовився. За це  Ферхад  зацiдив
менi в зуби, а Гамiд звелiв приготувати з мене шашлик... Мало й справдi не
зробили, шайтановi дiти, та я вночi втiк. Ледве живого пiдiбрали мене вашi
люди.
   Арсен переказав розмову з Многогрiшним Мустафi.
   - Вiн принiс важливi вiстi, якщо все це правда, - роздумливо  обiзвався
Чорнобородий. - Безперечно, Гамiд зробить усе, щоб розгромити нас. Але  ми
будемо хитрiшi. Треба ще сьогоднi напасти на Ферхада i Гамiда, поки до них
не пiдiйшов санджак-бей. До долини Трьох баранiв - два  фарсахи.  Якщо  ми
виступимо через годину, то надвечiр будемо  там  i  схопимо  обох  ворогiв
разом з ?хнiми людьми.
   - А якщо Гамiд заманю? нас у пастку?
   - Ти пiдозрiва?ш цю людину у зрадi? - швидко спитав Мустафа. - Вiн твiй
земляк. Тобi виднiше.
   - Я не пiдозрiваю, я просто не вiдкидаю й тако? можливостi.
   - Пошлемо попереду розвiдникiв. Якщо вони  виявлять  бiльшi  сили,  нiж
сказав цей старий, ми заметемо слiди. Пiднiмайте  людей!  Через  пiвгодини
виступа?мо... А цього перекинчика вiзьмемо з собою. Якщо  обдурив  -  гнiв
аллаха на його голову! До загонiв, друзi! Поспiшайте! На цей раз Гамiд  не
вислизне з мо?х рук!
   Сонце  швидко  спускалося  за  далекi  узгiр'я.  В  долинах   згущалися
прохолоднi сутiнки i наливали силою притомленi ходьбою тiла ковстанцiь.
   Дозорцi донесли, що в долинi  Трьох  баранiв,  названiй  так,  напевно,
тому, iдо Тi обрамляли скелi, чимось схожi на диких жителiв цих пустельних
мiсць -  баранiв,  стояв  невеликий  загiн  ворога.  Мустафа  Чорнобородий
наказав з ходу напасти на нього i винищити всiх до ноги. Лише Гамiда хотiв
пiймати живцем.
   - Слухай, урусе, - звернувся вiн до Звенигори, коли вони зупинилися  на
перевалi, з якого вiдкрився кра?вид  на  глибоку  долину,  порослу  рiдким
чагарником. - Ти бачиш ущелину,  що  праворуч  приляга?  до  долини  Трьох
баранiв? Вона веде до Кизил-Iрмаку. Вiзьми свiй  загiн  урусiв  i  частину
людей Бекiра, обiйди в тил Гамiдовi тi?ю  ущелиною  i  перетни  йому  шлях
вiдступу, щоб жоден собака не втiк. Iди, i хай береже тебе аллах!
   Бекiр дав Арсеновi частину сво?х во?нiв на чолi з  Iсметом.  Серед  них
був i меддах Якуб. Меддах за цi днi вiдпочив  i  хоча  роки,  проведенi  в
пiдземеллi, наклали на його обличчя важкий вiдбиток, жваво ходив по землi.
Голуба чалма красиво гармонувала з бiлим, аж срiбним  волоссям,  а  крива,
iнкрустована перламутром шабля надавала йому войовничого вигляду.
   Пiдходячи до Арсенового загону, Мустафа Чорнобородий усмiхнувся:
   - Собака Гамiд i не пiдозрiва?, що за чверть фарсаха стоять  люди,  якi
бажають йому найлютiшо? смертi. Але,  друзi,  в  iм'я  пророка,  якщо  вiн
потрапить вам до рук, збережiть його живимi Я хочу побачити його очi, коли
мо?  пальцi  ввiп'ються  в  товсту  шию,  хочу  почути  його  белькотання,
передсмертний хрипi Збережiть його живим !
   - Гаразд, отамане, - вiдповiв Арсен i звелiв рушати.
   Загони пiшли кожен сво?ю дорогою. З пагорба було довго видно  згорблену
постать дядька Свирида,  якого  невiдлучно  чатував  Ахмед  Змiя.  Мустафа
Чорнобородий наказав ковалевi пильнувати  гяура  i  при  спробi  втекти  -
перерiзати ятаганом горло.
   Серед  чагарникiв  загiн  Чорнобородого  наткнувся  на  ворожу  засаду.
Пролунав тривожний крик. I хоч обидва дозорцi впали  пiд  шаблями,  долина
враз сповнилася брязкотом збро?, тупотом, криками.
   Мустафа Чорнобородий перший ринувся вперед. За ним пiшов у наступ увесь
загiн.  Назустрiч  повстанцям  з-за  скель  ударив  залп  iз  самопалiв  i
пiстолiв. Просвистiли в повiтрi спiвучi стрiли. Хтось зашпортнувся,  хтось
скрикнув вiд болю.
   Многогрiшний бiг разом з усiма. Вiд  нього  не  вiдставав  Ахмед  Змiя.
Побачивши, що перед ними впав пронизаний стрiлою повстанець,  Многогрiшний
нагнувся i вихопив з холодiючих рук убитого ятаган.
   - Не смiй брати, гяуре! - гукнув коваль.
   Та Многогрiшний або не почув, або ж не звернув  уваги  на  тi  слова  i
прудко помчав уперед. Ахмед Змiя кинувся за ним.
   Попереду вже зав'язався рукопашний бiй.
   Сп'янiлий вiд думки, що на цей раз Гамiд не  вислизне  з  рук,  Мустафа
Чорнобородий вискочив на великий валун  й  окинув  швидким  поглядом  весь
ворожий загiн. Гамiда нiде не помiтив. А ворожi во?ни  були  схожi  не  на
слуг спагi?, а  скорiше  скидалися  на  добре  вишколених  яничарiв.  Вони
закривалися мiцними щитами з дерева та буйволячих шкур i поволi вiдступали
на середину долини пiд натиском повстанцiв.
   "Де ж Гамiд? Невже це iнший загiн? Невже той старий гяур обдурив нас? -
думав ватажок загону. - Прокляття на його голову! Треба допитати негайно!"
   Вiн побачив Ахмеда Змiю, що на цiлу голову височiв над  повстанцями,  а
поряд з ним гяура. Мустафа подався до них, але в  цю  мить  обабiч  долини
пролунав грiзний багатоголосий бойовий клич.
   Очi Чорнобородого розширилися вiд жаху. З потайних  засiдок,  ущелин  i
печер, з-за кущiв i кам'яних скель виринули свiжi ворожi загони  i  почали
швидко оточувати повстанцiв.
   "Зрада!"майнуло в головi Мустафи.
   Першим його поривом було забити мерзенного гяура-зрад-ника, що завiв ?х
у пастку. Та не встиг вiн  зiскочити  з  каменя,  як  Многогрiшний  раптом
повернувся до свого охоронця i всадив йому  в  груди  ятаган.  Ахмед  Змiя
недоладно змахнув руками, зiвнув великим чорним ротом  i  поволi  осiв  на
землю. Убивця прудко, як молодий, помчав назустрiч во?нам Гамiда.
   - Прокляття! - проревiв Чорнобородий. - Затримайте його? Убийте собаку!
   Кiлька повстанцiв кинулися вслiд за втiкачем. Хтось метнув  списа.  Але
спис не влучив, i переслiдувачi, побачивши, що на них суне ворожа  лавина,
повернули назад, ?хнi розпачливi крики та зойки внесли в  ряди  повстанцiв
невпевненiсть i страх.
   Якусь мить Чорнобородий не знав, на що зважитись.  Отетерiлий,  дивився
вiн на двi хвилi, що от-от мали зiйтись i захлюпнути собою  непризвича?них
до бою каратюркiв. Загiн опинився в пастцi.  Де  шукати  порятунку?  Невже
його несерйознiсть i легковажне  довiр'я  призведуть  до  загибелi  всього
загону, всi?? справи, на яку вiн пiдняв цих людей? Що  робити?  Побачивши,
що Звенигора вдарив на ворога з тилу, Мустафа скочив з каменя i, вимахуючи
над головою довгою кривою шаблею, рвонувся в саму гущу бою.
   - Вперед, друзi! На супостатiв! - загримiв його голос. -  За  мною!  За
мною!
   Впевненiсть ватажка надала людям смiливостi  й  снаги.  Гучний  поклик:
"Алла, алла?"пiдстьобнув ?х i погнав  уперед.  Заблискотiли  над  головами
шаблi, замиготiли в синюватiй вечiрнiй iмлi темнi списи.
   Натиск був такий сильний i несподiваний, що враз чимало ворожих  воякiв
упало пiд ноги повстанцiв.
   - Натиснемо, натиснемо ще, друзi!  -  заохочував  Мустафа  Чорнобородий
сво?х людей. - Вперед! Вперед! Не дамо оточити  себе!  Бекiре,  проривайся
правим кра?м!..
   Бекiр iз гуртом повстанцiв i сам намагався пробитися вперед,  але  нiяк
-не мiг. У нього залишилося зовсiм мало во?нiв.  Решта  або  полягли,  або
були  пораненi.  Однак  вiн  одважно  налетiв  на  ворожу   лаву,   шаблею
прокладаючи дорогу товаришам. За ним ринули iншi...
   Златка з Яцьком сидiли пiд скелею i  прислухалися  до  далеких  крикiв.
Яцько був не в настро?. Йому зовсiм не хотiлося охороняти цю  туркеню,  за
яку так уболiвав Арсен.  Навпаки,  хотiлося  стати  учасником  справжнього
дiла. Штурм замку вiн до уваги не брав. Хiба ж то  був  бiй?  Кудись  бiг,
щось кричав несамовито. Штрикнув смолоскипом якомусь турковi в  пику  -  i
все... А хлопцевi уявлялося, як на нього налiтають десятки ворогiв, а  вiн
одним помахом шаблi розтина? ?х вiд плеча аж до пояса!.. I  всi  дивуються
незвичайнiй хоробростi молодого героя.
   - Я пiду з тобою. Арсене, - просився Яцько, коли той збирався в бiй.  -
Ну, дозволь!.. Златка сама посидить...
   - Мовчи i роби, що наказую! - суворо вiдрiзав тодi Арсен i пiдiйшов  до
дiвчини.
   Златка пiдвелася, зiтхнула. В  останнi  днi  життя  закрутило  ??,  мов
трiску на бистринi. Не встигла прийти до пам'ятi пiсля  нападу  повстанцiв
на  замок  Аксу,  як  розповiдi  Арсена,  а  потiм  Якуба  про  ??  далеку
батькiвщину  i  рiдних  ще  дужче  роз'ятрили  душу.  Серце  леденiло  вiд
усвiдомлення того, що лишилася сама-самi-сiнька,  як  вiдламана  гiлка  на
шляху. Хiба може вона сподiватися на зустрiч з батьками? Вони iснують нiби
в iншому часi й iншому свiтi, зустрiтися з ними так само неможливо, як i з
тими, хто в могилi. Дiвчину охоплював  страх.  I  тiльки  ласкавi  Якубовi
слова i нiжний погляд загадкового козака, що  вже  двiчi  рятував  ??  вiд
смертi, утримували вiд розпачу.
   - Златко, - сказав Арсен, беручи дiвчину за руку, -  наступа?  хвилина,
яка може навiки розлучити нас. Iду в бiй.  А  там  усе  можливе  -  навiть
смерть! Тож я хочу тобi сказати, що менi  дуже  жаль  буде  загинути  саме
тодi, коли зустрiв тебе... Коли покохав тебе...
   Златка спалахнула й  опустила  очi.  Але  руки  не  вирвала.  Серце  ??
стислося. При?мно чути це, однак не хотiлося, щоб отi заповiтнi слова, про
якi мрi? кожна дiвчина, було вимовлено за таких обставин.
   Арсен нiби прочитав думки ?? i, помовчавши якийсь час, сказаь:
   - Якщо мене не стане, довiрся Якубовi. Вiн знайде шлях до Болгарi?... А
якщо i його вб'ють, тодi  тво?м  захисником  залишиться  один  Яцько.  Хай
прикинеться глухонiмим, i ви, як брат' i сестра, зможете, допомагаючи одне
одному, подорожувати, куди захочете, - в Болгарiю чи й  на  Укра?ну.  Свiт
широкий, i ти ще знайдеш сво? щастя... А щоб легше було в дорозi, я залишу
тобi свiй пояс - у ньому золото. Поки я живий, вено не належить менi,  але
якщо загину, ти можеш використати його.
   Вiн простягнув ?й важкий широкий черес.
   - Надiнь на себе!
   Златка заховала пояс пiд покривало.
   В цю мить з долини долетiли крики. Арсен потис холоднi пальцi  дiвчини,
шепнув:
   - Златко... Люба...
   - Хай береже тебе аллах, - промовила  дiвчина  ледь  чутно.  -  Iди!  Я
ждатиму тебе... Потiм гукнув Яцьковi:
   - Ти все зрозумiв, що я тобi наказував?
   - Так.
   - Дивися  ж  -  без  витiвок!  Побачу  на  полi  бою  -  вiдшмагаю,  як
хлопчиська, при всiх! - Вiн здерся на скелю, окинув поглядом  поле  бою  i
махнув рукою. - Вперед, друзi!
   Загiн вибрався iз засади й помчав у долину на допомогу товаришам...
   Яцько примостився на вершечку скелi, не дуже турбуючись  тим,  що  його
можуть помiтити ворожi стрiльцi з лукiв, бо  непохитно  вiрив  у  перемогу
повстанцiв. Хоча вже сутенiло, йому ще добре було  видно  всю  долину,  що
мала в довжину бiльше як пiвмилi.  Ближче  до  нього,  крокiв  за  двiстi.
Чорнобородий робив вiдчайдушнi спроби прорватися крiзь ворожi лави.  Загiн
Арсена врiзався з тилу. Вороги похитнулися, але,  побачивши  пiдкрiплення,
що сунуло з бокiв, стали спинами  один  до  одного  i  почали  вiдчайдушне
вiдбиватися вiд повстанцiв.
   Яцько здогадався, що то були  не  слуги  Ферхада  чи  Гамiда,  а  добре
озбро?нi й вишколенi во?ни, якi протиставили великiй кiлькостi  повстанцiв
виучку  i   вiйськову   майстернiсть.   Вони   сплутали   всi   розрахунки
Чорнобородого. Хоча  багато  ?х  упало  на  полi  бою,  решта  затримувала
повстанцiв до того часу, поки не прибуло свiже пiдкрiплення.
   Ряди повстанцiв швидко рiдiли.
   У Яцька стислося серце, коли вiн побачив,  як  двi  ворожi  лавини,  що
виринули з засiдок, оточили повстанцiв з усiх бокiв.  Почалася  ще  лютiша
битва. Звенигора зi сво?м загоном мiг би випорснути з кiльця, але, мабуть,
не думав про це, бо врубувався все глибше в стрiй яничарiв, i полиск  його
шаблi наводив жах на ворогiв: вони розступались перед ним, як отара  перед
розлютованим биком. Поряд з ним iшли Якуб з  Iсметом,  i  ця  трiйка,  мов
клином, розколювала густi лави нападникiв.
   Та сонце зайшло, i в глибокiй гiрськiй ущелинi стало  враз  темно.  Все
злилося в Яцькових очах, i тепер йому здавалося, що то копошиться  великий
мурашник. А згодом iмла чорною пеленою окутала  i  його.  Долiтали  тiльки
страшнi  крики  ошалiлих  людей,  брязкiт  збро?  та  стогiн  i  прокляття
поранених.
   Поволi гомiн бою почав ущухати, а в серцi хлопця наростала тривога. Вiн
уже не тiшив себе думкою про перемогу повстанцiв, бо занадто нерiвнi  були
сили. Залишалося одно: сподiватися, що хто-небудь iз  сво?х  уряту?ться  i
вiн не зостанеться самотнiй у цiй кривавiй долинi.
   Та ось до його слуху долинув Арсенiв голос:
   - Яцьку, тiкай! Не жди нас! Тiкай?
   Яцько здригнувся  i  напружив  усю  увагу,  намагаючись  хоч  що-небудь
побачити внизу або ще раз почути голос старшого друга. Та бiльше нiчого не
почув i не побачив. Битва закiнчилася.  Запанувала  тиша,  яку  вряди-годи
порушували передсмертнi хрипи умираючих та радiснi крики переможцiв.
   Що ж._ робити! Тiкати з Златкою подалi вiд цього страшного мiсця? А  як
же Арсен? Може, вiн, поранений, лежить десь пiд кущем i чека? на допомогу?
   Златчинi плечi здригалися вiд нечутного ридання.
   - Всi нашi загинули, - чи то ствердила, чи запитала вона.
   - Може, й нi, - утiшав ?? Яцько, - стемнi?, пiду подивлюся...
   Ця думка - пiти  подивитися  -  виникла  раптово  i  не  давала  спокою
хлопцевi. Вiн  ледве  дiждався  хвилини,  коли  в  долинi  стихла  метушня
переможцiв, якi зносили сво?х поранених до вогнищ,  що  запалахкотiли  пiд
горбами, осторонь вiд поля бою.
   Здалеку було чути, як перегукуються вартовi.
   Наказавши  Златцi  нiкуди  не  вiдлучатися,  Яцько  сповз  зi  скелi  i
улоговиною, помiж кущами, поплазував на бойовище.
   Бiльше  години  никав  вiн  там,  намагаючись  серед  багатьох   трупiв
розпiзнати Арсена. Нiч була темна,  вiд  далеких  вогнiв  долiтали  слабкi
вiдблиски. Хлопець пiднiмав  голови  вбитих,  повертав  до  вогню  i  тихо
опускав на землю: Арсена нiде не знаходив.
   Де ж вiн? Може, поранений i в полонi?
   Здобувши повну перемогу, ворожi вояки повмощувалися довкола  вогнищ  на
спочинок. Лише кiлька вартових бовванiло довкола табору.
   Яцько обережно пiдкрався  ближче  i  залiг  пiд  кущем.  Почувся  тихий
стогiн, що долетiв з мороку ночi, а вслiд за ним груба лайка:
   - Буду я ще шукати для тебе воду,  собако!  Здохнеш  i  так  до  ранку!
Замовкни, а то прикiнчу, ' негiднику!
   Кому це так вiдповiда?  вартовий?  Напевно,  не  сво?му  пораненому,  а
полоненому повстанцю.
   Яцько шуснув попiд кущами й опинився насупроти вартового, котрий  сидiв
на каменi, пiдмостивши пiд себе якусь лахманину. Перед ним  у  неглибокому
ярку, виритому дощовими потоками, лежало кiлька зв'язаних  бранцiв.  Яцько
не мiг розпiзнати, чи серед них був Арсен, бо найближче вогнище вже почало
пригасати.
   Серце хлопця забилося швидше. Отже, не всi повстанцi заги-нулиi Може, й
Арсен серед них, адже в самому кiнцi бою був ще живий.
   Вiн задумався: як же допомогти полоненим визволитися?
   Найпростiше - вбити вартового. Спершу так i хотiв зробити:
   пiдкрастися й ударити ятаганом по нахиленiй ши?. Але той мiг  крикнути,
зчинити тривогу - i тодi все загине. Нi, так не годиться. Може,  почекати,
поки засне?
   Та вартовий, мов на зло, не засинав, а тихо мугикав собi пiд носа якусь
пiсеньку, погойдуючись з боку на бiк.
   Яцько був у розпачi. Час iшов, минав безповоротно. Перед  ранком  зiйде
мiсяць, i тодi взагалi нiчого не зробиш. Треба на щось зважитись! А на що?
   Витягнувши ятаган, юнак поволi поповз уперед, завмираючи при найлегшому
шороховi. Серце лунко калатало в грудях. Вiд хвилювання  спiтнiли  руки  i
пересохло в ротi. Це ж вiн уперше в життi ма? вбити людину! Хай i ворога -
та все ж людину!
   Однак убивати не довелося. Вартовий заворушився, пiдвiвся  i  поколивав
до вогнища, на ходу збираючи сухий хмиз. Яцько полегшено передихнув, миттю
пригинцi перебiг вiдкриту мiсцину  i  плигнув  у  яму.  Скотившись  крутим
схилом на дно, ударився обличчям об щось тверде.
   - Що за диявол тут товчеться! - почувся голос.
   - Арсене! - прошепотiв Яцько. - Це ти? Живий? Не поранений?
   - Яцько? - зрадiв козак. - Як ти сюди потрапив? Сам  знайшов  чи,  -  в
голосi почулася тривога, - привели?
   Яцько не вiдповiв. Гарячкове намацав зв'язанi руки i ятаганом  розрiзав
вiрьовку.
   - Швидше! Поки нема вартового, тiкаймо!
   - Тут ще, крiм мене, Iсмет i Якуб. Iсмет поранений. Дай ятаган!..
   Вiн швидко звiльнив вiд пут  товаришiв  i  виглянув  iз  ями.  Вартовий
повертався назад.
   - Жаль, не встигнемо вшитися до його приходу. Доведеться вiдправити  до
прабатькiв! Ти ляж, Яцьку, ми  з  Якубом  самi.  Якщо  зчиниться  тривога,
тiкай, не чекаючи на нас!
   Арсен i Якуб  прича?лися  в  тiнi  пiд  каменем.  Вартовий,  нiчого  не
пiдозрiваючи, вмостився на сво?му джеббе i  солодко  позiхнув,  заплющивши
вiд задоволення очi. В ту ж мить шорсткий вовняний кляп затулив йому рота,
а мiцнi руки здушили  шию.  Вартовий  заборсався,  намагаючись  вирватись,
захарчав, але швидко замовк.
   - Гайда, друзi! - шепнув Арсен i взяв на оберемок Iсмета.
   Хмиз, який яничари пiдкинули в цей час на вогнище, пригасив вогонь. Три
постатi  непомiченими  прослизнули  через  похмуре  бойовище,  де   лежали
вперемiш мертвi повстанцi i яничари.  На  землi  подекуди  блищала  зброя.
Втiкачi взяли по шаблi i шаснули в ущелину, де ховалася Златка. Забравши з
собою дiвчину, швидко пiрнули в густу темряву.
   Опiвночi досягли берега Кизил-Iрмаку. Почав сходити мiсяць, i каламутнi
хвилi рiки заграли мерехтливими срiблястими вiдблисками. Лiворуч виднiлося
якесь невеличке село. На кiлках, убитих у землю, сохли  рибальськi  сiтки.
Бiля причалу темнiло кiлька гостроносих човнiв.
   Iсмет не приходив до пам'ятi. Його поклали на землю i прикрили вовняною
ковдрою.
   - Що робитимемо, друзi? - спитав Арсен. - Незабаром ранок, i  по  наших
слiдах кинуться переслiдувачi. Якубе,  ти  мiж  нами  найстарший  i  добре
"зна?ш кра?ну, порадь, як нам бути?
   - Моя думка така: тiкати звiдси якнайшвидше i якнайдалi. Найзручнiше  -
спуститися на човнi вниз по Iрмаку. Течiя в ньому швидка, i  ми  до  ранку
вiдпливли б на десять, а то й п'ятнадцять фарсахiв... Правда, на  рiчцi  ?
пороги, але я ?х знаю. Перепливемо.
   - А що - це було б непогано! Розумна порада! Гайда!  Вони  кинулись  до
причалу. Одв'язали чималий човен. Замiсть весел вирубали довгi  кiлки.  Та
раптом до ?хнього слуху долетiв глухий стогiн. Потiм  почувся  тупiт  нiг.
Утiкачi завмерли, прича?лися за кущами.  Не  сумнiвалися,  що  по  ?хньому
слiду йде погоня, тож випливати на середину рiки було небезпечно, i  Арсен
тримався руками за гiлля, що добре захищало ?х вiд стороннього
   Хтось швидко наближався.  Пiд  ногами  шелестiла  трава,  трiщало  сухе
галуззя.
   Якуб прикрив обличчя Iсмета кауком, щоб стогiн  пораненого  .?й  викрив
?х. Яцько стискав у руцi ятаган. Златка зiщулилась  на  лавочцi,  тремтячи
вiд нiчно? прохолоди i страху. Тiльки Арсен, уловивши вухом, що йде  хтось
один i з важкою ношею, спокiйно чекав, поки незнайомець  зникне  в  мороцi
ночi.
   Однак незнайомець зупинився за кущем,  якраз  навпроти  човна,  i  щось
пробурмотiв нерозбiрливе. Арсен подумав досадливо, що доведеться,  мабуть,
вiдправити непроханого гостя до чорта в пекло. Тримаючись лiвою  рукою  за
гiлляку, обережно почав виймати з пiхов шаблю. Та в  цей  час  з-за  кущiв
долинув знайомий голос:
   - Кинь мене тут, пане Мартине. Не тягни... Однак я не жилець на  бiлому
свiтi... Рятуйся сам, поки не пiзно.
   - Е, пане Квочко, це було б не по-лицарськи, - прогув у вiдповiдь голос
Спихальського. - Н?х мене перун заб'?, якщо я залишу товариша в бiдi!
   - I сам загинеш - i мене не вряту?ш. Арсен сунув шаблю назад у пiхви i,
полегшено зiтхнувши, покликав:
   - Сюди, пане Спихальський, сюди! Неси пораненого на човен!
   - О матка боска! - вигукнув Спихальський. - Ти чу?ш, пане  Квочко?  Там
нашi! Тепер ми врятованi!
   До берега вийшов, зiгнутий пiд важкою ношею, мокрий вiд  кровi  i  поту
поляк. Арсен перехопив у нього пораненого, поклав на дно човна.
   - Сiдай швидше, пане Мартине. Вiдплива?мо! Спихальський сiв на лавочку.
Арсен i Якуб  сильно  вiдштовхнулися  вiд  берега,  i  човен,  пiдхоплений
стрiмкою течi?ю, поплив на середину рiки.
   ФЕЛЮКА В МОРI
   Цiлу добу пливли без вiдпочинку. Тiльки  на  другий  день,  коли  допiк
голод, причалили бiля якогось невеличкого сiльця до берега, i  Якуб  купив
кiлька десяткiв сухих ячних коржiв i торбу овечого сиру.
   На третiй день поховали у  водах  Кизил-Iрмаку  Iсмета.  А  на  восьмий
добралися до заболоченого,  зарослого  очеретами  гирла,  так  схожого  на
неозорi Днiпровськi плавнi. Важке зелене море болотяно? рослинностi весело
хлюпалося пiд поривами свiжого вiтру. Згра? рiзнобарвного  птаства  шугали
над безмежними просторами заростей. На спокiйних  плесах  i  в  каламутних
заводях лiниво сновигали незграбнi рибальськi човни.
   Пiзно ввечерi вигреблися до одного з островiв, намитих морським прибо?м
i рiчковими наносами. Там помiтили у вузькiй протоцi бiле вiтрило.
   На березi палахкотiв вогонь. Навiть на вiддалi  чути  було,  як  смачно
пахне варена риба. Бiля багаття сидiли рибалки i  ?ли  з  казанка  духмяну
юшку. Вони не помiтили в темрявi човна, що тихо причалив до ?хньо? фелюки.
   Утiкачi здерлися на судно i вiдштовхнулися вiд берега.  Нахилившись  на
лiвий бiк, фелюка ковзнула в протоку, що сполучала гирло рiки з морем.
   Тiльки  тодi  почувся  пронизливий  крик  рибалок,  але  вiн  незабаром
розтанув у шумi прибою.
   Арсен стояв бiля стерна, i радiсть  розпирала  йому  груди.  Перед  ним
прослався шлях на батькiвщину! Час, проведений у неволi,  здавався  важким
сном, що минув безповоротно. Тепер вiн бажав  тiльки  одного  -  попутного
вiтру й удачi. А там...
   Фелюка йшла шпарко. Поскрипували снастi, гуло  вiтрило.  Рвучкий  вiтер
усе далi й далi вiдгонив судно вiд чужих темних берегiв.
   Два днi минули без пригод. Кiлька кораблiв, що зустрiлися втiкачам,  не
звернули на них уваги i пропливли мимо. В трюмi було вдосталь води в бочцi
та в'ялено? риби. Нiщо не  вiщувало  лиха.  Ще  день-другий  -  i  ось-ось
покажуться пологi береги Буджака або Добруджi. А там  -  рукою  подати  до
Днiпра...
   Та бiда нагрянула раптово, коли ?? нiхто не чекав.
   На  третю  нiч  зник  вiтер,  i  парус  повис,  мов  ганчiрка.   Фелюка
зупинилась. Однак море було чомусь неспокiйне. Воно тривожно дихало, глухо
стогнало, легко колишучи невелике суденце на сво?х могутнiх грудях. Мiсяць
зайшов за хмари, i навколо запала непроглядна темрява. Стало важко дихати.
   - Збира?ться на грозу, - сказав Якуб.
   Арсен перехилився через борт, приклав до вуха  долоню.  До  його  слуху
долинуло ледь чутне рокотання, що пiднiмалося мовби з  самих  глибин.  Вiн
знав: такий гул у степу - вiрна ознака, що десь далеко йде кiнна  орда.  А
на морi.. Невже буря? Невже, коли до днiпровського гирла лишилося день  чи
два ходу, ?м на путi стане непереборна перешкода?
   - Опустiть вiтрило!  Укрiпiть  бочку  з  водою!  Та  не  забудьте  люка
закрити!  Поспiшайте,  друзi!  -  гукнув  вiн,   вслухаючись   у   глухий,
наростаючий гул.
   У темрявi нелегко було справитися з великим i важким вiтрилом. Вiрьовки
заплутались, ?х довелося обрубати шаблями. Полотнище впало  вниз,  i  його
запхнули в трюм.
   Тим часом грiзний гул, що йшов, як здавалося,  зi  всiх  бокiв,  раптом
перерiс у важкий рев i свист. Фелюка здригнулася, нахилилася на лiвий бiк.
Арсен налiг на стерно i поставив судно кормою до вiтру, який пiдхопив  ??,
мов пiр'?нку, затряс, завертiв i понiс у темряву ночi.
   Холоднi хвилi перекотилися через палубу. Арсен виплюнув з  рота  солону
воду.
   - Якубе, Яцьку, йдiть униз! Вам тут нiчого робити! Ми залишимось нагорi
удвох з Мартином.
   Мокрi з нiг до голови Якуб i Яцько, тримаючись за снастi, пробралися  в
носову частину фелюки. Вiдчинили ляду i втиснулися в  тiсну  комiрчину.  В
кутку, гойдаючись у пiдвiшенiй на металевих ланцюжках  лампадцi,  жовтавим
вогником коптiла свiчка. Златка сидiла на лавцi, за невеличким столиком, а
Квочка лежав  просто  долi.  Рана  його  загно?лась,  нога  розпухла.  Вiд
гострого болю йому хотiлося кричати, вити, але не було сили, i вiн жалiбно
стогнав.
   Якуб i Яцько переступили через Квочку i вмостилися  в  кутку,  молячись
сво?м, таким не схожим богам, щоб урятували вiд розлютовано? стихi?.
   Буря  дужчала.  Навкруги  все  ревло,  клекотiло,  бiснувалось,  мов  у
киплячому казанi. Пронизливий вiтер згинав щоглу, жбурляв на палубу важким
громаддям хвиль, нiби хотiв будь-що закрутити, перевернути  утле  суденце,
злизнути з поверхнi моря, мов  росинку  з  листка.  В  його  обшивцi  щось
скрипiло, стогнало, трiщало, i  здавалося,  фелюка  от-от  розсиплеться  й
розвi?ться в бурхливому мороцi.
   Арсен  навалився  грудьми  на  стерно,  вiдчуваючи,  що  воно  переста?
слухатись його. Спихальський з другого боку вчепився руками, тягнув щосили
на себе.
   - Витрима??
   -  А  кат  його  зна?!  Будемо  сподiватися  на  краще.  Якщо  буря  не
посилиться, то, може, якось минеться! - прокричав у вiдповiдь Арсен.
   Новий порив вiтру пiдняв ?х на  гребiнь  велетенсько?  хвилi,  а  потiм
рвучко кинув у бездонну прiрву. Затрiщала щогла  i  з  грюкотом  упала  на
носову надбудову. Наступна хвиля змила уламки в море.
   Блискавицi били безперервно. Спихальський помертвiлими губами  шепотiв:
"?зус, Марiя!" Арсен вiдчував, що i  в  нього  похололо  пiд  серцем.  Яке
безглуздя! Вирватися з неволi, подолати такi труднощi - i потонути в морi!
   Так минула нiч. Уранцi Спихальський помiтив попереду мiж  хвилями  щось
темне.
   - Скеля, Арсене! - вигукнув злякано.
   Обидва налягли на стерно.  Фелюка  круто  повернула  вбiк,  пiдставивши
правий борт натисковi оскаженiлого вiтру, майже лягла на гребiнь  водяного
валу. I тут Арсен побачив, що то не скеля.
   - Цс. корабель!.. Галера... Потопа?... Скоро пiде на  дно...  Тримайся,
пане Мартине, зараз ударимось об не?!
   Вони  ще  дужче  налягли  на  стерно,  намагаючись  просковзнути   мимо
перевернутого  догори  днищем  судна.  Але  вiдстань   до   нього   швидко
скорочувалась, i уникнути зiткнення було вже  неможливо.  Фелюка  поковзом
черкнула кормою об галеру. Пролунав оглушливий трiск - стерно переламалось
i зникло у хвилях.
   Вiд удару Спихальський перелетiв через борт i опинився у водi Добре, що
вони ще звечора прив'язалися вiрьовкою  до  залiзно?  скоби,  то  його  не
затягло у вируючу безодню, а Арсен допомiг вибратися на палубу.
   - А, най його мамi, давненько я не купався  з  таким  задоволенням,  як
ниньки! - не втримався вiд сумного жарту переляканий, мокрий з  голови  до
нiг шляхтич.
   Тепер, коли стерно зламалось i фелюка затанцювала на хвилях, як хотiла,
?м нiчого було  робити  на  палубi,  i  вони  втиснулись  у  мокру,  темну
комiрчину.
   - Ну, що там? - простогнав Квочка. - Буря  ще  бiльше  розiгралася?  Ми
думали, що вже потопа?мо, - так трiснуло щось...
   - Поки що не потопа?мо, але... потонемо, будьте певнi, пане  Квочко,  -
похмуро вiдповiв Спихальський, здригаючись вiд  холоду.  Тiльки  тепер  до
нього дiйшло, що був на волосину вiд смертi, i йому  стало  по-справжньому
страшно.
   - Потонемо? - Квочка надовго замовк, а потiм тихо сказав:  -  Це  через
мене...
   - Як то? - спитав Арсен.
   - Я чув старе козацьке  повiр'я:  якщо  на  море  випливе  грiшник,  то
обов'язково накличе на себе i сво?х  товаришiв  бiду.  Буря  потопить  або
розмета? по морю ?хнi човни.  А  я  великий  грiшник-Коли  тiкав  од  пана
Яблоновського, обiцяв матерi i братовi вирвати i  ?х  з  лядсько?  неволi,
забрати з собою. Щоб не знущалась над ними панська сволота...
   - Ну, ну, пане Квочко, не так круто! - пiдняв голос пан  Спи-хзльськяй.
- Можна знайти iнше слово!
   - Я й кажу: папська наволоч щоб не знущалась над ними! А я -  та  й  до
цих пiр. Проклятий! Забув матiр i брата... Нема? менi прощення! За це  бог
i кара? мене, а разом зi мною i вас.
   - Не мели дурниць! - пiдвищив голос  Арсен,  зрозумiвши,  до  чого  той
верне. - Всi ми грiшники, крiм Яцька та Златки.
   - Не вмовляй мене, брате, - заперечив Квочка. - Я вiдчуваю, що наступа?
час, коли мушу стати перед богом. Тож в  останню  хвилину,  може,  зараджу
вашому лиху. За Квочкою плакати нiхто не буде:  жiнка  й  дiти  в  неволi,
мати, мабуть, померла... А братовi не до слiз -  встигав  би  вичухуватись
вiд панських канчукiв, чума б ?х побрала!
   - Кгм, кгм, - закашлявся пан  Спихальський,  але  промовчав.  А  Квочка
говорив далi:
   - Чув я вiд старих людей, що коли такий  грiшник  добровiльно  кинеться
пiд час бурi в море, то воно прийме жертву, i буря стихне.
   - Дурницi! - знову вигукнув Арсен, але голос його прозвучав невпевнено.
- Я не дозволю тобi зробити це!
   - Друже, навiть господь-бог  не  ма?  влади  над  смертю.  А  ти  хочеш
зупинити ??. Даремнi намагання!
   Вони замовкли. Фелюку кидало з боку на бiк, мов суху шкаралупу.  Все  в
нiй трiщало, скрипiло. Кожна хвилина могла бути для не? останньою.
   Пiсля особливо могутнього удару грому i пориву вiтру,  коли  здавалося,
що судно стало сторчма i от-от перекинеться. Квочка, стогнучи, зiп'явся на
ноги, пересунувся по лавi до ляди, вiдчинив ??.
   - Ти куди? - схопився Арсен.
   Але Квочка зупинив його, пiднявши перед собою руку.
   - Прощайте! Я однак  не  жилець  на  бiлому  свiтi!  А  вам  ще,  може,
пощастить добратися до рiдно? землi Поклонiться ?й вiд мене... Мало  я  ??
орав, скородив, засiвав... Хай пробача?... Але скажiть, що любив безмежно!
Хоч i не наша була, а панська!.. Любив...
   В його словах вчувалась якась незвичайна сила  i  проникливiсть.  Арсен
здригнувся, бо зрозумiв, що так можна говорити тiльки перед  смертю,  тому
не посмiв затримати цього змученого, але сильного духом чоловiка.
   Квочка помахав рукою, усмiхнувся й, обiпершись здоровою ногою об порiг,
вистрибнув на палубу. В ту ж мить велетенська хвиля накрила його з головою
i понесла у киплячу вируючу каламуть.
   - О свята Марiя! - прошепотiв побiлiлими губами пан Спихальський.
   Усi мовчали.
   Наступний день теж не принiс затишшя. Вiд нещадно? хитавицi i  морсько?
хвороби обличчя втiкачiв позеленiли. Свiт перекидався ?м перед  очима:  то
провалювався в безодню, то ставав дибки, лiзучи н.i стрiмку водяну стiну.
   Лиiiiе на третiй день буря почала вщухати. По небу пливли похмурi  сiрi
хмари, море важко здiймалося, стогнало i  кидало  фелюку,  мов  стеблинку.
Куди вона пливла, без стерна i вiтрила, нiхто не знав.  Крiзь  хмари  годi
було побачити сонце чи зорi, щоб визначити  напрям.  Доводилося  сидiти  й
терпеливо чекати сво?? долi.
   До всiх бiд фелюка поволi почала кренитися на один бiк. Вiдкривши трюм,
побачили, що вiн до половини затоплений водою.
   Десь протiкало. Якщо не запобiгти лиху, судно через кiлька  годин  пiде
на дно.
   Арсен плигнув униз - вода сягнула йому попiд руки. Чим же  вичерпувати?
Вiн згадав про бочку з прiсною водою. Намацав ??  в  кутку  пiд  вiтрилом,
вибив ногою дно, вiдв'язав i подав Спихаль-ському на палубу. Той приладнав
до не? канат, утворивши якусь подобу велетенського  вiдра.  Його  витягали
втрьох. Вода в трюмi не спадала, але й не прибувала. Це вже був порятунок.
   Минув день, а потiм  нiч.  Утiкачi  працювали  без  вiдпочинку.  Яць-ко
намагався не вiдставати вiд дорослих, та  пiд  ранок  зовсiм  знесилiв,  i
Арсен вiдiслав його в комiрчину. Яцько не послухався, сiв  на  палубi  пiд
зламаною щоглою.
   Раптом скочив на ноги i хрипко вигукнув:
   - Берег! Я бачу землю!
   Всi глянули в той бiк, куди показував хлопець. Крiзь сiру ранкову  iмлу
виразно вимальовувались обриси гористого берега,  порослого  лiсом.  Вiтер
гнав фелюку просто на нього.
   Втомленi втiкачi кинули бочку i втупились очима в невiдому землю.  Куди
?х прибило? Знову до Туреччини? До Криму? Чи, може, до Болгарi??
   Арсен знав напевне - це  не  гирло  Днiпра  i  не  береги  Добруджi  чи
Буджака, низькi i безлiснi. Отже...
   Та гадати нiколи. Фелюка швидко наближа?ться до бурунiв. Уже  чути  шум
прибою.
   Стривоженi втiкачi домовились, як поводитися, коли виявиться,  що  вони
знову  опинилися  в  Туреччинi.  Все  залежатиме  вiд  обставин.  Але  всi
погодилися, що Якуб удаватиме з себе купця з  Трапезонту.  Златка  -  його
доньку, а Звенигора, Спихальський i Яцько - невiльникiв.
   Бiля берега сiрiла вузька пiщана коса. ?х несло на не?.  Зустрiч  могла
бути фатальна не тiльки для судна, а й для людей. Хоч буря ущухла,  прибiй
був дуже сильний.
   Арсен став бiля Златки, щоб допомогти ?й. Якуб  молитовне  склав  руки,
наче благав аллаха послати ?м порятунок. Один Яцько почував себе спокiйно,
не уявляючи, що зустрiч  з  берегом  може  обернутися  чи?юсь  смертю  або
калiцтвом.
   - Берег зовсiм дикий, - сказав хлопець, вдивляючись у гори, що уступами
спускалися майже до самого моря.
   Та йому нiхто не вiдповiв. Фелюка раптом ударилась об  пiдводну  скелю,
затрiщала,  похилилась,  i  люди  з  криком  полетiли  сторчма  в  пiнисту
каламутну воду.



   Частина друга

   КОЛИБА НАД МОРЕМ

   Берег  тiльки  здавався  пустельним.  Насправдi,  коли  б   Яцько   мав
можливiсть уважнiше роздивитися, то помiтив би в затишнiй  улоговинi,  пiд
захистом покручених морськими вiтрами дерев стару  чорну  колибу  з  грубо
обтесаних соснових колод.
   Низькi дверi хатини були розчиненi. На порозi  сидiв  старий,  тримаючи
рибальську сiтку, усiяну тугими поплавками з  кори.  Старий  перебирав  ??
вузлуватими зморшкуватими пальцями,  знаходив  дiрки  i  вправно  заплiтав
суканими конопляними нитками.
   Обличчя в дiда темне, пооране зморшками, але по-старечому красиве. Сиве
волосся обрамлю?  високого  загорiлого  лоба  i  спада?  на  боки  важкими
хвилями. Примерхлi чорнi очi  пильно  дивляться  з-пiд  кострубатих  брiв.
Чиста бiла сорочка, стягнута на комiрi синьою  стьожкою,  свiдчить,  що  в
колибi ? дбайливi жiночi руки.
   Справдi,  з-за  колиби  вибiгла  присадкувата   пишнотiла   дiвчина   з
дерев'яним цеберком у руцi i, розхлюпуючи густе козине молоко, кинулась до
старого:
   - Леле, мале! ' Гляньте, дiдусю, на море! Там потопа? корабель! З нього
попадали у воду люди!.. Допоможiмо ?м! Нумо швидше  на  берег!  Ну  ж,  не
барiтьсяi
   Старий вiдкинув сiтку, пiдвiвся i, приклавши руку до  лоба,  глянув  на
море.  Там,  де  проходить  прибережна  пiщана  коса,  чорнiло  над  водою
перекинуте судно.  Прибiй  шарпав  його,  наближав  до  берега.  Вiддалеки
бовталися у водi люди. Крiзь шум вiтру ледь проривались розпачливi крики.
   - Швидше! - вигукнув старий i прудко,  що  нiяк  не  пасувало  до  його
статечно? постатi, помчав за дiвчиною до моря.
   У невеликiй, але добре захищенiй  од  вiтру  затоцi  стояв  рибальський
човен. Дiвчина добiгла перша. Старий поспiшав за нею.
   - Чекай, Марiйко! Я з тобою!
   Пiд дужим  помахом  весел  човен  швидко  виплив  з  затоки  i  полинув
навперекiс бурунам до потерпiлих.
   Першим видерся на нього Яцько. Вiн допомiг нежданим рятiвникам  витягти
з води Златку i Якуба, що вже зовсiм знесилiв. Звенигора  i  Спихальський,
взявшись руками за борти, пливли поряд.
   До  колиби  Якуба  принесли  на  руках  i  поклали  на  старих  сiтках,
застелених лiжником. Марiйка подала холодно? джерельно? води,  однак  йому
було ще погано.
   - Це твiй батько? - поцiкавилась дiвчина.
   - Так, - вiдповiла Златка.
   - А мама де?
   - Нема. Я сирота.
   Це була майже  правда.  Адже  Златка  не  знала  сво?х  батькiв.  Та  й
невiдомо, чи живi вони зараз.
   - Бiдненька, - пожалiла Марiйка гостю i принесла сухий одяг, щоб Златка
переодяглась. - Не горюй. Добре, що сама зосталася жива. А сирiт багато на
свiтi. Я теж сирота.
   - А хiба то не твiй тато?
   - Нi, то мiй дiдусь. Вiн один у мене з рiднi. Тата й маму я не пам'ятаю
навiть. ?х було страчено, коли я була ще зовсiм маленька...
   - Страчено? Ким?
   Марiйка запнулась, нiби завагалась - казати чи нi? ??  засмагле  кругле
обличчя посмутнiло, а очi заблищали вологою. У  дiвчини  мiцнi  натрудженi
руки, широкi, як у чоловiка, але по-жiночому  округленi  плечi.  Невисока,
повна, туга, як молодий огiрок, вона була мiцна i  по-сво?му  гарна.  Всi,
хто знав Марiйку, навiть дiдусь, звали ?? дундою, тобто  товстункою.  Вона
не ображалась i радо вiдгукувалась на прiзвисько.
   - Колись у нашому селi переховувались  гайдуки,  повстанцi,  -  сказала
Марiйка тихо. - Яничари дiзналися про те, наскочили - спалили всi  колиби,
а людей  перебили.  Тодi  загинули  й  мо?  батьки...  Дiдусевi  пощастило
вихопити мене з пожарища  i  втекти  в  гори.  Назад  вiн  не  повернувся.
Збудував тут собi хатину, i ми стали з ним жити над морем.  Дiдусь  ловить
рибу, а я доглядаю овечок та кiз, у  лiсi  збираю  гриби,  горiхи,  грушi,
аличу...
   - А гайдуки, про яких ти менi розповiдала... вони ще й досi у вас ??  -
Златка понизила голос.
   - А чого це тебе цiкавить?
   - Страшно стало... Ще сюди прийдуть...
   - Дурненька... - Марiйка засмiялась. - Гайдуки добрi, хороших людей  не
займають... Та й ти, хоч туркеня, а так  гарно  по-нашому  балака?ш.  Нiби
справжня болгарка.
   - У мене няня була болгарка.
   - От воно що...
   Хоч слова у Марiйки звучали ласкаво, однак в очах чомусь  був  холодок.
Пильно глянувши на Златку, вона схопилася з мiсця.
   - Ой леле! Я й забула, що в мене чорба варитьсяi
   Утiкачi сушили проти сонця одяг.  Арсен  наточив  на  каменi  ятаган  -
поголився. Пан Спихальський пiдставив i сво? заросле облчччя.
   - Поголи, пане добродзею, - сказав, умощуючись на каменi i пiдставляючи
руду  щетину.  -  Тiльки  вусiв  не  чiпай.  Вуса  -  то  найперша  ознака
шляхетностi... Та ще такi, як у мене! Пхе! Не  одна  пан?нка  сохла  через
них. А були й такi, прошу пана, же клали до мо?х нiг  цiлi  ма?тки,  абись
тiльки став ?м за мужа!
   - Ну, i де ж тi ма?тки? - спитав Арсен, пiдморгнувши Яцьковi  i  щосили
шхребучи тугу щоку шляхтича.
   Щетина аж трiщала. Пан Спихальський морщився, кректав од болю, на  очах
виступали сльози, але терпiв.
   - Е-е, пане добродзею, Спихальський  не  жебрак,  щоб  позаздритись  на
якiсь там ма?тки. - Вiн пiдняв угору палець. - Воля - то найлiпший ма?ток,
прошу пана!
   - Але ж пан усе-таки одружився, наскiльки я пам'ятаю з розмов?
   - То був чорт у подобi янгола! Але дай-но менi  добратися  додому!..  -
почервонiв Спихальський.
   Вiн не  сказав,  що  буде,  коли  добереться  додому,  та  з  того,  як
оскаженiло завертiв ясно-голубими очима  i  як  налилося  кров'ю  обличчя,
можна було догадатися, що панi Вандзi перепаде на горiхи.
   - Е, вся заковика, пане Мартине, як добратися додому.
   - Дуже просто? З Туреччини втекли, а з Болгарi? - i поготiв!
   - Ти дуже прудкий, пане Мартине. Але не поспiшай! У  мене  тут  ?  одна
пильна  справа.  -  I  Арсен  розповiв  про  Сiркового  брата,  якого  мав
визволити.
   Спихальський i Яцько задумались. Це мiняло ?хнi  намiри.  Замiсть  того
щоб зразу пробиватися гуртом додому, мали розлучитися з Звенигорою?  Яцько
такого i в гадцi не мав. Спихальський теж полюбив козака i  високо  оцiнив
його за розум, хоробрiсть i кмiтливiсть.
   - Що ж, тодi й ми зоста?мося, - сказав вiн. - Виручимо того  невiльника
i разом повернемось на батькiвщину.
   З колиби вийшов старий. З-за його  спини  визирала  Марiйка,  пiдозрiло
поглядаючи на чужинцiв.
   - Будь обережний, дiдусю, - шептала. - Я чомусь думаю, що це небезпечнi
люди... З часу на час ма? прибути Драган, може, розмову вiдкласти до  його
приходу?
   - Гаразд. Готуй на стiл. А я вже сам  знаю,  що  менi  робити.  Марiйка
зникла в сiнях, а старий поволi наблизився до гостей.
   - Прошу, другарi, до господи старого Момчила. Марiйка наварила чорби, а
до не? ? хлiб i бринза. Та й ракi? знайдеться сулiя.
   - Спасибi, бай ' Момчиле, ми з  великим  задоволенням  скориста?мося  з
вашо? гостинностi, - вiдповiв  Арсен.  -  Би,  правду  кажучи,  добре-таки
охляли за цi днi...
   - А звiдки  путь  держите,  другарi?  I  хто  ви?  Арсен  чекав  такого
запитання. I хоча дiд Момчил здавався йому чесною людиною,  вiдповiв  так,
як домовились:
   - З Трапезонта пливли до Варни. Зi сво?м хазя?ном, купцем. Ми козаки...
А вiри християнсько?...
   - Руснаки, виходить! - зрадiв старий. - То добре! А чого ж  панька?тесь
iз господарем? Можна подумати, що вiн ваш вуйко чи брат... За ноги б -  та
в море, невiру! А самi - гайда додому!
   Втiкачi полегшено зiтхнули. Виходить, потрапили до  друзiв?  Чи,  може,
хитрий дiд випиту? ?х? Зда?ться, нi.
   - Про волю ми й самi дума?мо, бай Момчиле, - вiдповiв Арсен. - Хто ж не
хоче додому, на волю? Але ще не прийшов час... А господар наш  Якуб  добра
людина, дарма що турок... I Адiке, його донька, теж мила  дiвчина.  Ми  не
можемо заподiяти ?м зла. А як хто нападе - захищатимемо. Чи не так, друзi?
   - Авжеж! - вигукнув Спихальський. - За пана Якуба живiт покладемо!
   - Гм, схоже, що цей турок вам нiби  й  справдi  родич,  -  засумнiвався
Момчил. - Ну, та бог з ним... Ходiмо обiдати!
   Арсен помiтив, що Момчил якось пiдозрiло глянув на них,  але  не  надав
тому значення. Хотiлося швидше по?сти i заснути. Кiлька безсонних ночей на
морi виснажили ?х украй.
   Обiд був смачний. Духмяна чорба з рибою  всiм  припала  до  смаку.  Пан
Спихальський, випивши кухоль ракi?, забув про шляхетськi звича? i  голосно
сьорбав наваристу юшку,  як  звичайний  хлоп.  Арсеновi  виноградна  ракiя
здалась не такою мiцною, як запорозька горiлка, але вiн не хотiв  ображати
гостинного хазя?на i на всi заставки  розхвалював  i  ракiю,  i  чорбу,  i
солонувату бринзу.
   Пiсля обiду всiх потягло на сон. Златку Марiйка повела в  комiрчину,  а
чоловiкам послала на горищi. Там лежало лiсове сiно, i  натомленi  втiкачi
миттю поснули.
   Коли Арсен прокинувся, стояла вже нiч. На горищi було темно. I Яцько, i
Спихальський мiцно спали.
   Арсен повернувся на другий  бiк,  пiдклав  пiд  голову  кулак  i  знову
заплющив очi. Та  на  цей  раз  заснути  не  пощастило.  З  сiней  долетiв
приглушений шепiт. Говорив Момчил:
   - Чекай, Драгане, я причиню ляду на горище, щоб гостi не  злiзли  бува.
Хай рухтять собi до ранку!
   Арсен затамував дихання. В чiм справа?  Що  там  ско?лося  внизу?  Чому
Момчил бо?ться ?х?
   Стукнула ляда. Заскреготав засув. У сiнях знову заговорили,  але  тепер
не можна  було  нiчого  розiбрати.  Потiм  заскрипiли  надвiрнi  дверi,  i
наступила тиша.
   "Еге, тут щось не гаразд, - подумав  Арсен.  -  Чи  не  затiва?  старий
чогось небезпечного? Може, хоче видати турецьким  властям?  За  спiйманого
невiльника-втiкача платять добрi грошi".
   Вiн хотiв розбудити товаришiв, але передумав. Утрьох у цiй непрогляднiй
темрявi вони зчинять такий шум, що Момчил i його спiльники  зразу  почують
?х. Нi, краще самому про все дiзнатись.
   Ще вдень вiн, за старою козацькою  звичкою,  лягаючи  спати,  обдивився
горище i помiтив, що в зашитому дошками причiлковi  ?  невеликi  дверцята,
через  якi,  напевне,  Момчил  заносив  сiно.  Обережно  намацуючи  руками
бантини, добрався до стiнки. На щастя, дверцята були не замкненi. Вiн тихо
вiдчинив ?х i виглянув надвiр.
   Прямо перед ним, на тлi зоряного темно-синього неба, чорнiли гори. Десь
позаду, по той бiк колиби, шумiло море. Арсен виглянув  з-за  причiлка  на
подвiр'я. Там, схилившись один до одного, стояло кiлька  чоловiкiв.  Серед
них бiлiла чуприна Момчила. Збоку Марiйка тримала за поводи двох мулiв.
   Чоловiки про щось говорили, але Арсен не  змiг  розiбрати  ?хнiх  слiв:
заважав шум моря. Та ось Момчил сказав голосно:
   - Пора!
   Марiйка сiпнула мулiв  за  поводи  i  пiшла  попереду.  За  нею  рушили
чоловiки.
   Арсен сплигнув з даху i кинувся за ними назирцi.
   Вони повернули на стежку, що вела вздовж берега. Дорога була незнайома.
Арсен прискорив ходу, щоб не згубити ?х у темрявi. Раптом  помiтив  збоку,
мiж брилами камiння, темну постать, що, як i  вiн,  та?мно  скрадалася  за
Момчилом та його товаришами.
   Невiдомий не бачив Арсена i, пригинаючись, поволi просувався  вслiд  за
старим та його супутниками.
   Бiля обривисто? кам'яно? кручi Момчил зупинився i щось сказав  Марiйцi.
Дiвчина притримала мулiв. Чоловiки зникли  в  низькiй  печерi,  вимитiй  у
вапняках дощовими потоками. Через кiлька хвилин вийшли  звiдти  з  важкими
клунками.
   - Во?вода буде дуже задоволений тобою, бай Момчиле, -  сказав  один  iз
супутникiв старого. - Ця допомога якраз  вчасна.  Собака  Сафар-бей  готу?
напад на Чернаводу, i ми його зустрiнемо олов'яними гостинцями...
   - Тут п'ять пудiв олова i стiльки ж пороху, - вiдповiв Момчил. -  Через
тиждень, якщо  буде  гарна  погода,  чекаю  вдвiчi  бiльше.  Отож  захопи,
Драгане, з собою чотирьох або п'ятьох мулiв та й грошей не забудь -  треба
заплатити наперед.
   - Я передам во?водi...
   Вони вмостили мулам на спини важку поклажу i рушили назад.
   Арсен, притиснувшись до скелi, не пропустив жодного слова, хоча мало що
зрозумiв iз тi?? розмови. Однак переконався, що Момчил  i  його  друзi  не
затiвають проти них нiчого злого.
   Тепер його ще бiльш занепоко?в  незнайомець.  Без  сумнiву,  це  ворог.
Друговi нема чого ховатись i йти назирцi.
   Побачивши, що  болгари  рушили  назад,  незнайомець  припав  до  землi,
перечекав, поки затих шум крокiв, а потiм звiвся на ноги. В ту ж мить його
схопила за комiр важка рука.
   - О аллах! - скрикнув незнайомець.
   - Ти хто? - притиснув його Арсен. - Що  тут  робиш?  Замiсть  вiдповiдi
незнайомець вихопив кинджал. Та Арсен випередив його i вдарив ятаганом мiж
лопатки. Незнайомець тихо зойкнув i випустив з руки зброю.
   На крик прибiгли болгари. В цей час зiйшов мiсяць, i Арсен побачив,  що
один з них - молодий сухорлявий юнак, а другий - незграбний дужий велетень
у бiлiй кожушинi без рукавiв.
   - Це ти, руснаку? - вигукнув вражений Момчил, упiзнавши  козака.  -  Що
трапилося? Кого ти забив? Як опинився тут?
   Арсен розповiв про свою пригоду  i,  закiнчивши,  штовхнув  ногою  труп
незнайомця.
   - А кого забив, не знаю. Гляньте, може, впiзна?те...  Момчил  нагнувся,
заглянув в обличчя мертвого.
   - Ба, це Василев, кехая з Кам'яного броду. Помак. Дурна i зла людина?..
Вiн,  напевно,  слiдкував  за  нами.  Драгане,  -  звернувся   старий   до
сухорлявого юнака, - вам  треба  негайно  йти  звiдси!  Хто  зна?,  чи  не
вешта?ться десь тут поблизу загiн спагi?в чи яничарiв.
   - А вам, бай Момчиле, хiба не загрожу? небезпека? - спитав Драган. -  Я
боюся за вас.
   - За Марiйку, ти хочеш сказати, хитрунчику, - усмiхнувся  в  сивi  вуса
Момчил. - Не бiйся! Якщо вас не пiймають, то  нам  нiчого  боятися.  Цього
собаку я одвезу в море - нiхто й не знатиме, де вiн подiвся.
   - Я навiдаюсь до вас через кiлька днiв, бай Момчиле, - промовив Драган.
- Як тiльки ми досягнемо гори Орлино?, Ганчо сам поведе  далi  мулiв.  Там
уже безпечно. А я повернуся сюди.
   - Як хочеш, - вiдповiв Момчил i звернувся до велетня: - Ганчо, допоможи
менi вiднести труп до берега. Я  прив'яжу  йому  до  ши?  камiнь,  вiдвезу
подалi в море i кину у воду.
   Момчил спробував пiдняти тiло  стражника,  але  Ганчо  випередив  його.
Схопивши на оберемок, мок то був куль  соломи,  бiгом  помчав  до  берега.
Через кiлька хвилин повернувся. Переводячи дух, сказав густим басом:
   - Уже.
   - Вiднiс?
   - Закинув.
   - Як закинув? Куди? - збентежився Момчил.
   - У море. Взяв за ноги - розмахав i пожбурив. Тiльки плеснуло!
   - Ex, що ж ти зробив, Ганчо! - вигукнув Момчил.  -  Його  ж  приб'?  до
берега!
   - Не приб'?, - похмуро вiдповiв велетень.
   - Якщо Ганчо закинув, то не приб'?, - засмiявся Драган. - Вiн, напевно,
двигонув його аж на середину моря!
   Взявши мулiв за поводи, хлопцi попрощались i зникли в темрявi.  Марiйка
хотiла провести ?х, але Момчил зупинив.
   - Не ходи! Треба поспiшати додому. Все-таки боюся, - Василев не сам тут
вештався. - I звернувся до Арсена: -  А  ти,  хлопче,  смiливець!  Спасибi
тобi!
   До ранку нiхто вже не заснув. Зiбралися в тiснiй колибi  i  при  свiтлi
восково? свiчки на всi лади обговорювали, що ?м робити далi.  Спихальський
хвилювався i пропонував негайно тiкати в гори.  У  Арсена  визрiвав  iнший
задум. Вiд Момчила вiн дiзнався, що до Бургаса можна дiстатися  човном  по
морю. А звiдти до Рудника, де мав бути Сiркiв брат, - рукою подати.
   Але про це вiн поки що мовчав.
   Через вiдчиненi дверi долiтав стогiн Якуба. Златка щохвилини бiгала  до
нього, давала пити або поправляла постiль, ?? гнучка постать то з'являлася
в напiвосвiтленiй кiмнатi, то  зникала  в  густiй  темрявi  хатини.  Арсен
зловив себе на думцi, що заздрить Якубовi. Хотiлося, щоб  то  його  голову
пiднiмали Златчинi руки, щоб  йому  вона  пiдносила  череп'яний  кухоль  з
холодною джерельною водою. Вiн уже вiдчував, як у  серце  входить  солодке
п'янке почуття, що все бiльше хвилювало його. Перед очима весь час  стояла
Златка. Навiть тодi, коли вiн не думав про не?. Навiть увi снi...  Тому  й
мучився зараз, не знаючи, на що зважитися: залишитися тут, щоб мати  змогу
захистити дiвчину, чи ?хати до Бургаса визволяти Нестора Сiрка.
   Почало свiтати.  Над  морем  зачервонiв  край  неба.  Марiйка  готувала
снiданок, застеливши стiл  новим  вишитим  настiльником.  Момчил  витяг  з
погрiбця барило ракi?. Нiчний подвиг Звени-гори зворушив старого i розсiяв
його сумнiви  щодо  втiкачiв.  Пiднiмаючи  вгору  келих,  Момчил  урочисто
сказав:
   - П'ю за здравi?  хороброго  юнака  Арсена!..  За  ваше  повернення  на
батькiвщину, другарi! Щоб жоден турчин не переступив вашо? дороги!
   З хатини знову долинув стогiн Якуба.
   - Крiм нашого друга Якуба, - вставив Арсен. - Бо не  кожен  вашенець  -
приятель, бай Момчиле, i не кожен турчин - ворог...  Бува?  свiй  -  гiрше
ворога: продасть i грошi полiчить...
   Вiн перехилив келих. Ракiя була запашна, настояна на  якихось  гiрських
корiнцях.
   Момчил випив теж i ще мiцними бiлими зубами  вiдкусив  шматок  смажено?
баранини. Побачивши, що Златка знову вийшла до Якуба, вiн сказав:
   - Це так, друже. А проте, я нiяк не второпаю, чому вам такi дорогi  цей
турчин i туркеня. Арсен витер долонею рота.
   - Тепер нам нема чого приховувати од вас, бай  Момчиле.  Я  куб  -  наш
приятель. Вiн з нами брав участь у повстаннi  проти  спагi?,  який  тримав
його у в'язницi. I нiякий вiн не купець... Ми разом тiкали через  море  до
нас додому. А буря прибила фелюку до Болгарi?. Ось чому ми опинилися  тут.
Тепер наша доля у ваших руках, бай Момчиле. Захочете з Марiйкою  допомогги
нам - спасибi велике, не захочете - ми зразу ж  пiдемо  в  гори.  I  Якуба
понесемо з собою. Ми його не можемо кинути.
   Момчил заперечливо похитав головою:
   - Що ти, другарю! Балканджi? з  дiда-прадiда  чеснi  люди!  Бiднi,  але
чеснi i добрi. За добро вони  нiколи  не  вiдплачують  злом.  Хай  Якуб  з
дiвчиною залиша?ться в нас у колибi. А ви схова?тесь  у  горах,  поки  вiн
одужа?.
   - Вiват! Hex жи?! - рявкнув Спихальський,  наливаючи  четвертий  кухоль
ракi?. - Пан Момчил ?сть бардзо добрий члов?к! Хай тiльки повернуся додому
- вишлю пановi з оказi?ю бочку мальвазi? ', а панночцi Марiйцi оксамиту на
вбрання i золотий перстень! Я, щоб ви  знали,  не  якийсь  там  жебрак!  Я
уродзоний шляхтич ?стемi
   - Замовкни, пане Мартине, - нахмурився Арсен. - А то Момчил подума?, що
ми всi хвальки несусвiтнi.
   - Пане! - спалахнув Спихальський.
   - Не сердься, пане Мартине, - примирливо сказав Арсен. -  Бракувало  ще
нам тут пересваритись. Я ось що хочу сказати. Ховатися в  горах  не  буду.
Менi треба в Бургас добратись, а звiдти до Рудника.
   - До Рудника? - перепитав Момчил. - Ми бували там з  Марiйкою.  Але  що
примушу? тебе. Арсене, ?хати туди?
   - Я повинен розшукати там  одного  невiльника  i  викупити  його.  Якщо
зможеш, бай Момчиле, дати менi човен, щоб допливти до Бургаса,  буду  тобi
дуже вдячний.
   - Але ж ти сам не справишся в дорозi.
   - Менi допоможе пан Мартин...
   - Атож, - буркнув Спихальський, одстовбурчивши вуса.
   - Я не про те, - заперечив Момчил. - Ви  чужинцi,  i  вас  дуже  швидко
схопить стража. Якщо так, то я пошiиву з вами. Я знаю дорогу, звича?...
   - Нi, дiдусю, - втрутилась Марiйка, яка уважно вслухалася в розмову,  -
якщо на те пiшло, то попливу я. Хто зна?, скiльки дяiо пiде на цю по?здку,
а тобi треба бути дома. Хiба ти  забув,  що  днями  прибуде  стамбульський
гiсть? Та й Драган незабаром по-всрнетьсЯi-
   - А й справдi, - замислився Момчил. - Менi не випада? ?хати. Доведеться
тобi. Марiйко, супроводжувати наших гостей.
   Арсен недовiрливо глянув на дiвчину. Момчил перехопив той погляд
   - Ти сумнiва?шся в  нiй?  Козаче,  ти  не  зна?ш  наших  балкан-джiйок!
Мзрiика варта доброго юнака.
   - Дiдусю! - зашарiлася дiвчина.
   - Не буду, не буду, внучко! Iди приготуй усе в дорогу.  Вiзьми  запасiв
на тиждень. I не барись. Ви повиннi через годину вирушити.
   Човен  плив  шпарко,  злегка  погойдуючись  на  хвилях.   Спихаль-ськии
помостив сухi рибальськi сiтi,  прилiг  на  них,  i  скоро  почулося  його
могутн? хропiння. Арсен сидiв бiля стерна, а Марiйка задумливо дивилася на
далекий синiй берег, що пропливав з правого боку.
   На другий  день  надвечiр  вдалинi  показався  Бургас.  Човен  вирiшили
залишити пiд наглядом Спихальського мiж очеретами у затишному гирлi яко?сь
рiчки. Повечерявши, лягли спати.
   Нiч минула спокiйно. З першими променями  сонця,  що  пiднiмалося  з-за
моря. Арсен i Марiйка вирушили в дорогу. Iшли швидко, бо хотiли до  вечора
повернутися назад.
   Дорога  весь  час  пiднiмалася   вгору   i   петляла   помiж   зеленими
виноградниками. Назустрiч котилися важкi незграбнi гарби, запряженi сiрими
круторогими волами. На гарбах  сидiли  поважнi  болгари  у  бiлих  штанях,
чорних сукняних камiзельках i високих овечих шапках, ?хнi худi запеченi на
сонцi i вiтрах обличчя були суворi, нiби витесанi з каменю.
   Всiляке добро: шкури, зерно,  сушений  виноград,  поташ  -  текло  тими
гарбами до портового мiста Бургаса,  а  звiдти  морем  до  Стамбула  чи  в
заморськi кра?.
   Нiхто не звертав уваги на ставного молодика i  дiвчину,  що  поспiшали,
заклопотанi, збиваючи ногами дорожню куряву. Опiвднi  вони  зупинилися  на
високому горбi, звiдки вiдкрився вид на широку долину, де розкинулося село
з рудими черепичними та сiрими очеретяними покрiвлями.
   - Оце й Рудник, - сказала Марiйка. - А ген i ма?ток спагi??
   То був кам'яний будинок, оточений високим муром i дворовими  будiвлями.
Здалеку вiн  скидався  на  фортецю.  Насправдi  то  був  звичайний  ма?ток
турецького спагi?, викладений руками райя -  селян-крiпакiв.  Однак  мiцнi
стiни будинкiв, ста?нь та iнших будiвель надiйно  захищали  господаря  вiд
раптового нападу i в  разi  потреби  могли  витримати  облогу  гайдуцького
загону.
   Дубовi ворота були на замку, i Арсен загрюкав у них кулаком. Спочатку з
подвiр'я долинув собачий гавкiт, а потiм у хвiртцi  вiдчинилося  невеличке
вiконце i в ньому показалася скуйовджена чуприна сонного сторожа.
   Що за люди? Кого вам? - блимнув круглим совиним оком.
   - Ми хочемо бачити господаря, - сказав Арсен i тицьнув у вiконце срiбну
монету. - Вiдчини, будь ласка, чоловiче.
   Ворота вiдчинилися, i подорожнi зайшли на просторе подвiр'я.
   - Прошу сюди, на  лавочку,  -  зiгнувся  турок.  -  Почекайте,  поки  я
дiзнаюсь, чи захоче господар допустити вас перед свiтлi очi.
   Незабаром вiн повернувся i завiв  Арсена  до  невеличко?  кiмнати.  Там
посерединi стояв низенький столик, а довкола нього жовтiли  пухкi  шовковi
подушки.
   - Хай ага почека? тут, - промовив старий. - Господар зараз вийде.
   Вiн одхилив важкого килима, що замiняв дверi,  i  зник  за  ним.  Через
кiлька хвилин до кiмнати зайшов пiдстаркуватий, з жовтим брезклим обличчям
спагiя i сонно глянув маленькими очицями на чужинця.
   - Хай буде небо милостивим до тебе, високошанований  Сараджоглу-ага,  -
вклонився Арсен. - Пробач, що турбую тебе в  такий  час,  коли  правовiрнi
вiдпочивають.
   Спагiя байдуже хитнув головою i  простягнув  м'яку  холодну  руку,  яку
гiсть потис iз вiдразою, мов слизьку жабу.
   - Менi казали, що ти ма?ш до  мене  справу,  -  промовив  глухо  турок,
вiдступаючи на крок.
   - Так, ага. Я чув, що ти прода?ш невiльникiв...
   - Дурницi. Це хтось тобi набрехав. Я сам купив би десяток  або  й  два.
Молодих, звичайно. Старих маю досить.
   - Я купив би старого. Менi якраз старий i  потрiбен.  Спагiя  поплямкав
товстими губами, щось розмiрковуючи. Потiм сказав:
   - Якщо тебе муляють зайвi грошi, то я  можу  виручити  тебе  вiд  тако?
бiди. У мене ? кiлька старих шкапин.
   - Чи не можна було б глянути на них?
   - Чому ж? Ходiмо. Вони вийшли на подвiр'я.
   Спагiя плеснув у долонi. Пiдбiг сторож, що пантрував збоку, бiля дверей
кам'яницi.
   - Випусти отих ледацюг, - наказав господар. Сторож брязнув ключами.
   - Виходьте! Ви! - гукнув, одiмкнувши замок. Арсен здригнувся. Чи  давно
й вiн ночував у такiй смердючiй холоднiй ямi? Чи давно  й  на  нього  отак
кричали, мов на тварину?
   З льоху долинув дзенькiт кайданiв, стогiн. По крутих сходах пiднiмалися
брудiii, сивi, худi, жовтi, як мерцi,  люди  i,  жмурячись  вiд  яскравого
сонячного свiтла, ставали в ряд перед господарем.
   - За цих дорого не вiзьму, - проскрипiв спагiя. - Купуй, якщо бажа?ш!
   Арсен напружено вдивлявся в незнайомi лиця. Хто ж iз них Нестор  Сiрко?
Люди похмуро дивилися на господаря та  чудернацького  купця,  який  чомусь
захотiв купити ?х, живих мерцiв.
   - Здоровi будьте, люди! - привiтався вiн схвильовано.
   - Здоровий будь, молодче, - врiзнобiй вiдповiли тi.
   - Чи серед вас нема, часом, Нестора Сiрка?
   - Нестора Сiрка? - здивувалися невiльники. - Хто ж. ти такий,  чоловiче
добрий? Звiдки зна?ш Нестора?
   Арсен розумiв схвильованiсть i радiсть невiльникiв, якi,  може,  вперше
за багато рокiв почули рiдну мову з уст вiльно? людини. Однак нiхто з  них
не вiдповiв на його запитання, i це почало його злити.
   - Та вiдповiдайте ж, коли вас питають! - крикнув гнiвно.
   - Його нема серед нас, - вiдповiв один тихо.
   - Нема?? А де ж._ вiн?
   - Господар продав його... Кажуть, на галери...
   - Продав? Коли?
   - Кiлька тижнiв тому. Ходять чутки,  що  султан  готу?  вiйну,  i  йому
потрiбнi веслярi на  галери.  Всiх  молодих  та  й  немолодих,  але  дужих
невiльникiв забрали султанськi посланцi. I Нестор потрапив туди. Хоч  йому
й за п'ятдесят, але вiн ще мiцний.
   Арсен нахмурився. Всi його надi?, якi вiн  плекав  останнiм  часом,  на
щасливе завершення небезпечно? подорожi розвiялися в одну  мить,  як  дим.
Доведеться повертатись додому, не виконавши одного наказу Сiрка.
   - Може, ви зна?те, куди його повели? - спитав тихо.
   - Де там! - вiдповiв сивобородий дiд з чорними, як  вуглини,  очима.  -
Повели - та й кiнець... Сам спагiя не зна? куди... - Вiн  довго  й  уважно
вдивлявся в Звенигору пильним поглядом. Потiм  спитав:  -  А  ти,  козаче,
при?хав сюди, часом, не для того, щоб викупити Нестора?
   - Так, - безнадiйно махнув рукою Арсен. Невiльники враз загаласували:
   - То викупи нас!
   - Синку, вiк бога молитимемо за тебе!
   - Все майно вiддамо, коли прибудемо додому... Всi,  наче  чмовинiiiись,
упали на колiна. Арсен аж сторопiв i розгублено глянув на спагiю.
   - Чого вони? - спитав той здивовано.
   - Просять, щоб я викупив ?х.
   - Ну, ii що ж ти вирiшив? Бачиш, який товар? Куiiуй! Для  мене  вони  -
зайвi роти. ?дять як не в себе! А роботи з них - катма!
   Хоч вiшай або топи клятих!.. Але не думай,  що  дешево  продам.  Видно,
вони тобi для чогось потрiбнi...
   Невiльники, мабуть, розумiли, про що йдеться, бо, почувши останнi слова
господаря, заволали: - Викупи нас, чоловiче добрий! Викупи!
   - Нестора однак не знайдеш, а ми християни, земляки...
   - Синку, зглянься на нашi муки! Май добре серце! Ми вiддамо  тобi  тво?
грошi, коли повернемося додому!
   Арсен з жахом дивився на благаючi очi, на сухi струдженi руки, на довгi
сивi бороди. Що робити?.. Йому було нелегко вирiшити це  питання.  Почуття
було таке, нiби  в  грудях  забилося  раптом  дво?  сердець,  -  в  одному
заскiмлила жалiсть до цих нещасних мученикiв, а в другому  -  твердо,  мов
камiнець, замуляло почуття обов'язку. Невiльникiв усюди багато -  всiх  не
викупиш. А що скаже Сiрко, коли довiда?ться,  що  кошти  витрачено  не  за
призначенням, а на якихось чужих немiчних людей?
   Однак почуття жалю перемогло. "Не везти ж грошi додому.  Краще  здобути
волю цим бiдолахам".
   - Скiльки хочеш за них, ага?
   Турок перестав морщитись вiд болю. В його очах враз блиснули  пожадливi
вогники.
   - - За всiх - п'ятсот курушiв.
   - Це багато. Двiстi. I нi куруша бiльше!
   Арсен прикинув, що, навiть якщо вiн заплатить i  п'ятсот,  у  нього  ще
залишиться досить грошей, аби викупити при нагодi i Нестора.
   Однак поторгуватися треба, бо турок загилив зверх мiри.  Тому  повторив
твердо:
   - I нi куруша бiльше!
   - Дiла не буде! - затявся спагiя. - Ти хочеш мене обманути, гяуре!
   - Яким чином? Хiба на базарi за це дрантя дадуть бiльше?
   - Якщо ти купу?ш, то вже розрахову?ш на якийсь бариш.
   - Авжеж розраховую. Тому i не даю бiльше.
   - Ну, чотириста мусиш дати.
   - Двiстi п'ятдесят. Це мо? останн? слово.
   - Ти хочеш пограбувати мене, невiрний собако! -  вигукнув  спагiя,  але
без  особливо?  злоби.  Крiзь  припухлi  повiки  гостро,  мов   буравчики,
свердлили молодого покупця хитрi коричневi очицi. - Гаразд, давай!
   - Пиши купчу i папiр про звiльнення! I поспiшай -  я  маю  зовсiм  мало
часу!
   Через годину спагiя  винiс  папери,  а  Арсен  вiдлiчив  грошi.  Сторож
вiдiмкнув замки кайданiв, i невiльники зi  сльозами  радостi  кинулися  до
свого визволителя. Кожен намагався обняти його,  поцiлувати  руку.  Дiд  з
чорними очима притис Арсена до грудей.
   - Синку, - шепотiв крiзь схлипування, - тепер ти найрiднiша людина  для
Iвана Крука... Будеш у Чигиринi - не обминай мо?? хати...
   - А я з Корсуня...
   - А я з Брацлава...
   Кожен навперебiй запрошував до себе. I Арсен  з  гiркотою  подумав,  що
додому i ?м, i йому ще далека дорога. На нiй багато i явних,  i  пота?мних
небезпек. I хто зна, коли  вони  досягнуть  сво??  тихо?  пристанi,  свого
затишного, рiдного кутка...
   Вивiвши дiдiв iз села, вiн вiддав ?м папери i сказав:
   - Бувайте здоровi, земляки! Хай вам щасливо  дорога  стелеть-сяi  Iдiть
прямо через Планину на Волощину. А там - на Запорожжя. Передайте кошовому,
що турки готують вiйну проти  нас.  Хай  нашi  пильнуготьi..  Донесете  цю
звiстку на батькiвщину - вважайте, що ми з вами квити! Зрозумiли?
   Старi упали на колiна. Крук запевнив:
   - Зрозумiли. Донесемо! Передамо!.. Хай у всьому  щастить  тобi,  синку!
Бережи себе!
   Розчулений Арсен ледве вирвався з гарячих обiймiв,  схопив  Марiйку  за
руку i подався геть. А дiди, ошалiвши вiд щастя, ще довго стояли на  горбi
i дивились йому вслiд почервонiлими вiд слiз очима.
   Пiзно ввечерi Арсен i Марiйка побачили море. До нього було  ще  далеко,
але пiд мiсячним сяйвом воно мерехтiло тисячами та?мничих вогникiв i,  мов
живе, швидко наближалося ?м назустрiч. Вони прискорили  ходу.  Пiд  ногами
здiймалася ?дка пилюка, на зубах трiщав сухий пiсок. Та  ось  прошелестiв,
дихнув свiжий вiтерець, остудивши ?хнi стомленi, спряженi сонцем тiла, - i
з горба вiдкрилося у мiсячному сяйвi широке гирло рiки, де в  очеретах  на
них чека? Спихальський з човном.
   Спустившись вниз, звернули на ледь помiтну стежечку. Довго петляли нею,
все далi i далi заглиблюючись у темне море  заростей.  Пiд  ногами  хлюпа?
вода, а вгорi, над  головами,  тихо  шелестить  тверде,  рiзкуче  листя  -
ш-ш-ш!..
   Арсеновi здалося, що вони йдуть занадто довго. Вже i берег мав бути.
   - Пане Мартине!  Де  ти?  -  окликнув  голосно,  не  впевнений,  що  не
заблудилися.
   Прислухався - нiяко? вiдповiдi.
   Рушили далi. Шурхотить високий очерет, чавка? рiдка  болотяна  багнюка,
десь удалинi знялася, залопотiвши крилами, налякана качка.
   А в серце закрада?ться неясна тривога:
   - Пане Мартине! Агов! Озовися!
   Та нiхто не озива?ться.
   Невже збилися з дороги? У плавнях, де перед тобою сто?ть  глуха  зелена
стiна, це було б i не дивно... Так нi ж, - це та сама стежка, по якiй вони
простували до Рудника!.. Ось - знайомий  кущ  верболозу...  Трохи  далi  -
темнi? висока й тоненька,  мов  свiчка,  вiльшина...  А  ось,  нарештi,  i
довгожданий берег!.. Рiка... Блищить  пiд  мiсяцем  нескiнченна  срiбляста
дорiжка...
   Тиша. Нi душi.
   Де ж Спихальський?
   Арсен пильно розгляда?ться довкола. Густий очерет,  що  вранцi  стрiмко
пнувся догори, тепер лежить прибитий, столочений, нiби по ньому прогулявся
табун диких кабанiв. Бiля берега з води вигляда? напiвзатоплений човен,  а
поряд з ним сторчма стирчить загнане держалном у мул мiцне довге весло-Яка
ж драма розiгралася тут? Хто скаже?
   - Пане Мартине! - з вiдча?м скрикнув Арсен, не сумнiваючись вже,  що  з
поляком трапилося якесь нещастя.
   Та у вiдповiдь тiльки луна розляглася. I знову настала тривожно-гнiтюча
тиша.
   Море пустинне. Нi корабля, нi вiтрила.  Голубi  хвилi  з  глухим  шумом
б'ються в прибережне  камiння,  набридливою  одноманiтнiстю  навiвають  на
Момчила глибоку тугу.
   - Яцьку, - промовив старий, витягнувши  вперед,  до  моря,  зморшкувату
шию, - у тебе молодi очi, поглянь: то не човен  показався  з-за  кам'яного
мису? Чи, може, чайка промайнула над водою?
   Яцько довго вдивля?ться в далечiнь, але нiчого не бачить там.
   - То вам здалося...
   Момчил скрушно похитав головою i промовив глухо, втiшаючи себе:
   - Ну, не хвилюйся, будуть. Де б же ?м дiтися? Припливуть...
   - Звичайно, припливуть, - упевнено сказав  Яцько.  -  Звени-гора  не  u
таких бувальцях бував, а живим нертався. А це  так  собi,  прогулянка.  До
того ж, не забувайте, бай Момчиле, що Арсен - козак!..
   Момчил усмiхнувся в сиву бороду й обняв Яцька за плечi:
   - Знаю, хлопче. Тому  й  не  дуже  тривожусь...  Але  чи  не  пора  нам
вечеряти? Вже сонце заходить. - Вiн попрямував до колиби.
   Вечеряли вчотирьох. Якуб  уже  почував  себе  краще  i  примостився  на
покутi. Златка йому постелила великий Момчилiв кожух.
   Колибу освiтлювала лойова свiчка. Жовтавий вогник блимав у кутку  перед
образами, i по кiмнатi ходили тремтливi, боязкi тiнi.
   Златка сидiла навпроти вiкна. Обличчя ?? загострилося, схудло, але  вiд
того вона здавалася ще нiжнiшою, красивiшою. Смутнi темно-синi очi  пильно
вдивлялися в маленькi чорнi шибки вiконця,  а  думками  дiвчина  линула  в
море, де, можливо, саме в цю мить Арсен розтинав веслами воду,  поспiшаючи
до не?.
   Дивно трапля?ться на свiтi. Вони так рiдко розмовляли наодинцi. I майже
не говорили про сво? почуття.  Але  обо?  знали,  як  мiцно  кохають  одне
одного. Мовчазна мова поглядiв ?м сказала бiльше, нiж тисячi слiв.
   Дiвчина поволi жувала солонувату бринзу, а перед  ??  очима  стояв  над
трупом переможеного ним барса закований  у  ланцюги  невiльник.  Зарослий,
брудний, заюшений власною кров'ю. Але не це кинулось ?й у вiчi. ??  вразив
його подвиг. Вона збагнула, що барс не випадково опинився у дворi, що його
заздалегiдь готували для двобою з людиною. А ще бiльше  ??  вразив  погляд
незнайомця: в ньому був i подив, i захоплення, i збентеження, що  межувало
з соромом. Ще нiхто так не дивився на не?. Вона зросла в похмурому  замку,
серед жiнок Гамiда  i  няньок,  майже  не  бачила  юнакiв,  а  тим  бiльше
смiливцiв, про яких так цiкаво розповiда?ться в казках i пiснях. I  раптом
з'явля?ться мужнiй юнак - дарма що невiльник! - i ряту?  ??  вiд  страшних
пазурiв дикого звiра? Вона була безмежно вдячна козаковi i' намагалася хоч
чим-небудь допомогти в його безрадiсному життi. Думала про  нього  довгими
вечорами. З цього, мабуть, i виросло ?? перше кохання...
   Де ж вiн тепер? Минуло вже чотири  доби.  А  дiд  Момчил  чекав  ?х  ще
третього дня надвечiр.
   Раптом до ?? слуху долинув глухий тупiт кiнських копит. Вона розгублено
глянула на Момчила. Пiдвелася.
   - Ви чу?те?
   Момчил схопився з лави, бо теж почув, що до  колиби  наближався  кiнний
загiн. Це могли бути тiльки яничари. Що ?м тут треба?
   - Яцьку,  гайда  звiдси!  Заховайся  десь,  щоб  тебе  не  помiтили,  -
пiдштовхнув вiн хлопця в плечi, а  Якубовi  й  Златцi  махнув  рукою,  щоб
залишались на мiсцi. - Ви турки, вас не зачеплять!
   Яцько швидко шмигнув