ецьких старшин i грiзного Сафар-бея, про жорстокiсть якого вже багато наслухався. Хлопцi мовчали. - Як вас звати? Вiдповiдайте! У мене обмаль часу гратися з вами у мовчанку. Гайдуки? Ну?.. - Нi, ми не гайдуки, ага, - вiдповiв старший. - Ми простi балканджi? з Жеравни... - Тодi для чого ж у вас пiстолi, гайдугiьке плем'я? - Сафар-бей вiдкинув полу кожушка-безрукавки в старшого i витягнув iз-за пояса пiстоль. - Ви гада?те, що я вам так i повiрю? Нi, голубчики, Сафар-бея не так легко обдурити!.. Вiдповiдайте: де Мла-ден? Скiльки у нього гайдукiв? Як пройти В Чернаводу?.. Скажете - будете вiльнi. - Ми нiчого не зна?мо, ага. - Прокляття! - вигукнув Сафар-бей розлютовано. - Ви забули, щенята, хто я такий! Гей, всипте цьому розбiйниковi пiвсотнi канчукiв! Вiн показав на старшого, але, побачивiИ" якийсь дивний вогник в очах полоненого, змiнив свiй намiр. - Нi, нi, спочатку катуйте молодшого! Я бачу, що це брати. Хай послуха? старший, як затрiщать кiстки в молодшого братика, то буде зговiрливiший i розповiсть про все, що нас цiкавить! Молодшого схопили, зiрвали одяг. У нього теж за поясом знайшли пiстоль, а в шкiряних пiхвах - короткий ятаган. Йому вивернули руки, ударили об землю. - Як звати? - Сафар-бей став йому ногою на груди. - Славчо... Влахов... - Гайдук? - Нi. - Брешеш! Ламайте кiстки! Велетень яничар схопив важкий камiнь, пiдняв над головою, щоб кинути полоненому на ноги. Але Сафар-бей зробив ледь помiтний знак. Камiнь застиг у повiтрi. - Як звати твого брата? - Петр. - Ти його дуже любиш? - Дуже. - А вiн тебе? Славчо промовчав. Петр рвонувся з рук яничарiв. Лице його потемнiло вiд напруження. Очi скажено забiгали, нiби мали от-от вискочити з орбiт. - Ага, не губи хлопця!.. Славчо нi в чому не винен!.. Мене катуй, я гайдук! - Петр, що ти кажеш! - закричав Славчо. - Опам'ятайсяi Але Сафар-бей уже повернувся до Петра: - Ти iз загону Младена? - Так. - Як непомiченим пройти до Чернаводи? - Я не знаю. Туди с одна дорога - i вона охороня?ться. Вам по нiй не пройти! - Я чув, що ? друга! Потайна! Вибирай: або ти скажеш, де вона проходить, або ви обо? помрете лютою смертю! Обличчя Петра спотворилось вiд болю, що рвав йому серце. Яко? непоправно? помилки вiн допустився, взявши в цю небезпечну дорогу Славча! Та хiба вiн сподiвався потрапити до рук яничарiв? Вiн дуже любив брата, обiцяв матерi, коли вирушали в гайдуцький загiн, доглядати його, берегти. I справдi був йому за батька й за матiр. Завжди, коли було тому важко, пiдставляв сво? плечi, заступав собою. На запитання во?води, кого хоче взяти собi в напарники, не задумуючись вiдповiв: Славча! Бо думав, що з ним братовi нiщо не загрожуватиме. I от ма?ш! Дивитися тепер, як проклятий Сафар-бей полама? йому кiстки, випече очi, вирве нiздрi, вiдрiже язика! Саме так цей жорстокий ага розправля?ться з гайдуками... О небо ясне! Чому ти не впадеш на цi нещаснi гори i не розчавиш мерзенних ворогiв? Чому не заклубочишся чорними хмарами i не вивергнеш на голову Сафар-бея смертоноснi стрiли? Вiн почав у думцi молитися. Мужнiсть поступово залишала його. Сафар-бей втрачав терпiння: - Починай, Абдагул! Велетень Абдагул жбурнув камiнь на ногу Славчевi. З розтрощено? стопи бризнула кров, Славчо дико скрикнув. Смертельна блiдiсть розлилася по нiжному юнацькому обличчю. Петр закусив губу. Вiдчувши солонуватий присмак на язицi, наче збожеволiв i швидко-швидко заговорив: - Не треба! Не треба, ага? Я розповiм! Усе до кiнця! Тiльки не ламай нiг братовi? Я заклинаю тебе аллахом, пожалiй хлопця! Вiн нiчого не зна? i нi в чому не виненi Це все яi Я потягнув його в гайдуцтво, хай буде проклятий той день, коли бог скаламутив мiй розум! - Петр, що ти надумав? - простогнав Славчо. Але Петр уже не зважав на нього. Коли б катували його, вiн i слова не сказав би! Але дивитися, як мучиться Славчо, це понад його сили! До того ж хотiлося вiдтягнути вирiшальну хвилину: вiн сподiвався на якесь чудо, що вряту? ?х. - Я знаю потайну дорогу до Чернаводи, ага, - сказав тихо. - Як потрапити на не?? - Спершу поклянiться, що вiдпустите нас. Тодi я скажу. - Клянусь честю! - Поклянiться аллахом! - Петр знав, яка честь у Сафар-бея. Сафар-бей презирливо посмiхнувся. Чого хоче цей гяур? Принизити його? За такi слова вiн зiтнув би йому голову. Але зараз... Можна навiть пропустити мимо вух цю образу. Хай тiльки покаже, як проникнути непомiченими в гайдуцьке гнiздо! - Клянусь аллахом! - Треба йти через Чорну гору, ага. - Ти проведеш нас. Влахов! Покажеш дорогу! - Якщо ви зараз вiдпустите Славча! - Я не можу цього зробити. Ми заберемо його з собою. Тодi я буду певен, що ти не зрадиш нас i проведеш до Чернаводи. Але я дав клятву i вiдпущу вас. - Гаразд. Ходiмо. Славчо не мiг сам iти, тому Сафар-бей наказав спорудити для нього з молодих ялинок носилки. Бюлюк безшумно знявся з мiсця. Петр iшов поряд з носилками. Хлопець тихо стогнав од болю i вiдвертався вiд брата. Вибравши хвилинку, коли на них не звертали уваги, Петр тихо промовив: - Не сердься на мене, Славчо! Невже було б краще, коли б тобi поперебивали обидвi ноги? - Зрадник поганий, iуда! Геть з-перед мо?х очей! - з ненавистю вигукнув молодший брат. До них, почувши розмову, пiдiйшов Сафар-бей. Петр нахмурився i трохи вiдстав. Опiвднi загiн Сафар-бея роздiлився на двi частини. Одна пiд проводом Гамiда, щоб вiдтягнути на себе основнi сили гайдукiв, мала штурмувати в лоб головну дорогу. Друга звернула на Чорну гору, що вiддiляла пiвденнi вiдроги Планини од Чернаводсько? ущелини, ?? повiв сам Сафар-бей. Перед виходом на вершину гори бюлюк-баша вислав уперед лазутчикiв на чолi з Карамликом, а сам не вiдходив од братiв Вла-хових. Петр, понуривши чубату голову, поволi здирався вгору. Вiн знав, що недалеко гайдуцька застава, i чим ближче пiдходив до не?, тим бiльше його терзало сумлiння. Вiн пригадав, як урочисто перед товаришами й во?водою давав обiтницю чесно служити, не жалiти живота свого за товариство i Болгарiю, а тепер проявив таку непоправну легкодухiсть! "Ах, братче Славчо, чого ти ув'язався за мною? Чому я не вiдiслав тебе до матерi в наш Плехiв? Через тебе я став зрадником, братчеi Заради тебе i нашо? старо? матерi творю це чорне дiло... Але Всевишнiй бачить, що я не виненi Я роблю це з велико? любовi до брата, люди!" Вiн намагався виправдати себе у власних очах, але розумiв, що то хистке виправдання. Тодi в нього виринула думка закричати на всю Чорну гору, щоб почули дозорцi i сво?часно повiдомили во?воду про небезпеку. Пiсля цього була б смерть, але швидка, легка, бо Сафар-бе?вi нiколи було б довго мучити ?х. Але в Петра не вистачило мужностi i на це. З Чернаводсько? долини раптом донiсся шум бою. То Гамiд напав на передовi гайдуцькi заслони. Сафар-бей наказав iти швидше. Спiтнiлi яничари, важко хекаючи, дерлися на гору, дотримуючись, однак, тишi. - Де ж та потайна дорога? - допитувався ага. - Оце вона i ?. Власне, нiяко? дороги нема?, - пояснював Петр. - ? тiльки стежка, яка веде до ущелини. На нiй сто?ть варта... Вiн раптом зрозумiв, що ляпнув зайве. Але було пiзно. Сафар-бей пiдскочив мов ужалений. Стрепенувся i Славчо, котрий не знав цього. Очi юнака загорiлися радiстю. - Де варта? Далеко? - швидко спитав бюлюк-баша. - Та... - Кажи правду, гяуре! - ага замахнувся ятаганом. - Якраз на вершинi гори. Незабаром вони побачать нас. - Зупинiть переднiх! - наказав Сафар-бей, обдумуючи становище. - Ми повиннi захопити дозорцiв! Неждано пролунав пронизливий крик. То Славчо пiдвiвся на сво?х носилках, витягнувши шию, i заволав щосили: - Гайдуки! Пильнуйте! Зрада! Ге-ейI Удар ятагана обiрвав той крик, а разом i юнацьке життя. Славчо здригнувся i замовк. Петр збожеволiлим поглядом утупився в закривавлене нерухоме тiло брата. Шарпнувся до нього, але мiцна рука велетня Абдагула перетнула йому шлях, стисла за горло. Абдагул занiс над ним ятаган, та Сафар-бей випередив його, схопивши за руку: - Чекай, Абдагул! Вiн ще пригодиться нам. Тримай його мiцно, веди за нами! Вперед, вперед! За кiлька хвилин яничари здерлися на вершину Чорно? гори. А тут уже йшов бiй. Дозорцiв було четверо. Тро? з них, ставши плечем до плеча, стримували натиск Карамлика i його п'ятьох товаришiв. А четвертий роздмухував трут, щоб пiдпалити смолу в бочцi, що стояла на кам'янiй брилi. З трьома було покiнчено вiдразу, ?х оточили i порубали шаблями. Четвертий же, побачивши, що пiдпалити смолу не встигне, кинув трут, плигнув убiк i зник з очей. Коли яничари пiдбiгли до урвища, перед ними вiдкрилася вся Чернаводська долина - вузька, похмура, з прямовисними стiнами скель. Внизу, на неширокому уступi, серед предковiчного лiсу, виднiлися будiвлi гайдуцького стану, обнесенi високим, мiцним палiсадом. Туди вiв один шлях - довга, обшмульгана до блиску глиця, сточена з кiлькох ялинових ворин. Поряд погойдувалася пiд вiтром мiцна вiрьовочна драбина з дерев'яними шаблями, - лише по нiй можна було пiднятися вгору. Помiтивши гайдука, котрий стрiмголов спускався по глицi донизу, Сафар-бей вихопив з-за пояса пiстоль i вистрiлив. Гайдук розцiпив руки - i каменем полетiв у прiрву. - Дорога вiльна! - вигукнув бюлюк-баша. - Вперед! Та не встиг нiхто з яничарiв ступити й кроку, як Петр, вирвавшись iз рук Абда?ула, кинувся до глицi, обхопив ?? руками й ногами i шпарко шугнув униз. - Прокляття! Стрiляйте! - вигукнув Сафар-бей. Онбаша Хапiч вистрiлив, але промахнувся i ринувся по воринi слiдом за ним. За Хапiчем помчали Абдагул, Сафар-бей, а там, один по одному, почали спускатись i яничари. Петр знав, що в замку спокiйнi за чорногiрськi стiни, бо дозорцi при найменшiй небезпецi подадуть димовий сигнал. Смерть брата так потрясла його, що вiн раптом осягнув усю мерзеннiсть свого вчинку i вирiшив будь-що попередити товаришiв про небезпеку. На сторожовiй вежi не видно було нiкого. Певно, бiй в ущелинi вiдвернув увагу дозорцiв од цi?? стiни. Яка легковажнiсть! Хоча б один гайдук лишився тут, на сво?му посту! Петр сплигнув до палiсаду, картаючи подумки безпечних дозорцiв, наче не сам привiв сюди яничарiв. "Якщо Сафар-бей ма? мотузянi штурмовi драбини, то через кiлька хвилин проникне всередину! Що ж тодi буде? Всi загинуть..." - Браття! - крикнув з натугою. - Другарi! Сюди! Пильнуйте чорногiрську стiну-у! Позаду почувся тупiт. Петр оглянувся i побачив перекошене вiд злоби обличчя Абдагула, занесену з ятаганом руку. В ту ж мить ятаган блиснув проти сонця вузьким лезом i вп'явся юнаковi в шию. - Собака! - вигукнув Абдагул, вирвав ятаган i ще двiчi пронизав ним уже мертве тiло. Надбiг Сафар-бей. З гори один по одному спускалися яничари. У кожного за плечима, в торбинi, мiцна мотузяна драбина з важким залiзним гаком-лапою. - На штурмi На штурмi- закричав бюлюк-баша. Зi свистом метнулися вгору гаки. Однi впали назад, додолу, деякi зачепилися за палiсад. По драбинах подерлися вгору першi смiливцi; на вiтрi залопотiли широкi червонi шаровари. За першою хвилею нападаючих полiз i Сафар-бей. Стiну було взято без опору. Тiльки тодi, коли з пiвсотнi яничарiв проникли в двiр, ударив на сполох дзвiн. Злякано закричали гайдуки, не розумiючи, звiдки взялося лихо. Во?води Младена у станi не було. Як тiльки долинув шум бою на сливенськiй дорозi, вiн залишив пiвтора десятка гайдукiв, а з рештою помчав на допомогу сво?м. За старшого призначив Ганчо, смiливого, дужого, але не дуже розумного гайдука. Iншим разом во?вода не довiрив би йому оборону зборища, але тепер, коли на Чорнiй горi стояли надiйнi дозорцi, а на сливенськiй дорозi розгорався запеклий бiй, на Ганча, подумав вiн, можна було цiлком покластися. Та Ганчо пiдвiв. Пiсля вiд'?зду во?води бiльшiсть гайдукiв згромадилися на захiднiй стiнi, звiдки було добре видно бiй у долинi. Сюди ж вийшла й Анка. Ганчо з п'ятьма гайдуками стояв на пiвдснно-схiднiй стiнi, якраз проти Чорно? гори. Та коли зi сливенсько? дороги донеслися гучнi крики й пострiли, не витримав i перейшов на захiдну стiну. А товаришi, не дуже шануючи його як старшого, один по одному перейшли туди теж. Поява яничарiв у тилу приголомшила всiх. Почулися розпачливi вигуки: "Нас обiйшлиi Ми пропали!" Ганчо вiдразу збагнув, яко? помилки припустився. Виправити ?? можна було хiба що цiною власного життя. В усякому разi здати стан i живим з'явитися перед очi во?води вiн i в гадцi не мав. Треба рятувати те, що можна! - Драгомире, - звернувся до старого гармаша, - дай сигнал во?водi, що ми в небезпецi! А ви, Стояне i Павелчо, рятуйте АнкуI Виведiть ?? в безпечне мiсце! Решта всi за мною! Виб'?мо яничарiв або помремо, другарi! Вiн перший кинувся назустрiч ворогам, що вже спускалися в двiр. Водночас пролунав гучний пострiл з ?динорога : то гармаш сповiщав во?воду про небезпеку. Побачивши, що вiдкинути яничарiв не пощастить, Ганчо вирiшив зупинити ?х мiж колибами, якi роздiляли двiр навпiл. - Ставте бочки! Тягнiть сюди все - перегородимо прохiд! - кричав вiн, наносячи шаблею удар яничаровi, що випередив сво?х товаришiв. - Протрима?мось, поки прийде во?вода! В одну мить вузький прохiд було перегороджено. Крiм кiлькох великих бочок з-пiд води сюди полетiли столи, лави, сосновi колоди, заготовленi на дрова... Ганчо видерся на верх загороди i, заохочуючи товаришiв, спритно орудував залiзним боздуганом. Бiй заклекотав, завирував. Гайдуки запекло вiдбивали наступ. Упали переднi яничари. У нападникiв охолов запал. Нiхто не хотiв лiзти вперед, де свистiв, наводячи жах, боздуган Ганчо. Сафар-бей вистрiлив iз пiстоля, але Ганчо, мов зачарований, лишився не-ушкоджений. Тiльки усмiхнувся зловiсно i телепнув боздуганом щосили одного з яничарiв по головi. - Бийте поганцiв! - гримiв його дужий голос. - За Болгарiю! За Болгарiю! Ззаду пiдступив Павелчо, смикнув гайдука за холошу штанiв: - Ганчо, Анка вiдмовля?ться тiкати. Що робити? Ганчо оглянувся i завмер. Через подвiр'я до бiйцiв простувала дружина во?води - в чорному вбраннi, струнка i сувора, з мечем у руцi. За нею, щось говорячи, поспiшав Стоян, молодий русявий гайдук. Видно, благав, умовляв ?? повернутися, але вона мовби не чула його слiв. Ганчо сплигнув з воза: - Анко! Мати наша! Зупинись! - Вiн розпростер перед нею руки. - Я не пушу далi! Там смерть! Що скаже во?вода? - Ми не повиннi здати зборище, Ганчо! Я залишусь тут. Яничари прорвуться в тил Младена тiльки через мiй труп! Хоч який недалекий був Ганчо, вiн збагнув, що нiякi вмовляння тут не допоможуть. Анка не вiдступиться вiд свого. Що ж, хай зоста?ться. Вiн шепнув Стояновi, щоб той не вiдходив вiд жiнки. А вголос сказав: - Майко, ми не вiдступимо нi на крок. Будь певна! Але дуже прошу, благаю, не пiдходь до нас! Заховайся в будинок або в пiдворiття! Ну ж!.. - Ти добрий, Ганчо. Та не треба зайвих слiв... Дивись, яничари рвуться вперед! Тво? мiсце там! Ганчо повернувся - бiй закипiв з новою силою. Подекуди яничари вже здерлися на загату. Блискотiли гарячi шаблi. Падали з криком пораненi i вбитi. Гайдуки ледве стримували шалений натиск ворога. Почувся голос Сафар-бея: - Вперед, молодцi! Рубайте гяурiвi Не жалiйте нiкого! Вiзьмiть живою тiльки оту вовчицю-во?водихуi Ганчо, мов розлютований барс, метнувся в саму гущу бою. Боздуганом, як довбнею, розтрощив голову якомусь товстому яничаровi, зiпхнув з воза другого i побачив багато вбраного агу. Сафар-бей! Ось до кого б йому добратися! Але мiж ним i Сафар-бе?м два ряди яничарiв! Хiба прорвешся? Лиша?ться одно - розпрощатися з боздуганом, який вiрою i правдою служив йому кiлька рокiв... Ганчо зiрвав з зап'ястя ремiнну петлю, розкрутив над головою боздуган, пустив... Тут би й розпрощався Сафар-бей з життям, якби не пробiгав мiж ним i Ганчом яничар. Бiдолаха сам налетiв на важку залiзну булаву з гострими шипахами i зразу впав, мов пiдкошений. Переляканий Сафар-бей з огидою витер обличчя, заляпане кров'ю нещасного, який корчився в передсмертних судорогах. Поряд лежав гайдуцький боздуган. - Великий аллах! - прошепотiв помертвiлими губами ага, уявивши себе на мiсцi яничара. До нього пiдбiг Карамлик. Швидко витягнув з сагайдака стрiлу: - Зараз я того мерзенного гяура! Собаку!.. Ганчо сiпнувся всiм тiлом, схитнувся назад. Близько був вiд нього Карамлик, мав вiрне око i мiцну руку: стрiла пронизала груди гайдуковi пiд самим серцем, мов голка лляну кошулю. Ганчо схопився обiруч за не?, з подивом глянув на тендiтне чорне оперення, нiби питав: невже це смерть? - а витягти з рани уже не мав сили. Очi посклянiли, мiцнi, витривалi ноги, що носили гайдука мало не по всiй неосяжнiй високiй Планинi, пiдкосились, i Ганчо впав додолу. Встиг тiльки крикнути: - Тримайтесь, браття! Яничари завили вiд радостi. Сафар-бей рубонув по руцi якогось гайдука i вискочив на загату, захаращену тiлами убитих та поранених. Гайдуки падали один за одним, але не вiдступали. Ось ?х залишилось тiльки п'ятеро. Проти кожного билося по двое i тро? ворогiв. Решта яничарiв розтягали загату, щоб зайти гайдукам у тил. З гуркотом покотилися бочки, розсунулися колоди. Яничари заверещали, кинулись до Анки. Дружина во?води пiдняла меч, поволi пiшла ?м назустрiч. - Да живея Болгарiя! - вигукнула голосно. Попри сво? сорок п'ять рокiв i тяготи гайдуцтва, вона була струнка, пiдтягнута, красива. "Наша мати", - так звали ?? гайдуки i вкладали в цi слова всю свою сувору i нiжну любов. Яничари перезирнулись. Хто зна?, чи пам'ятали вони наказ Са-фар-бея взяти жiнку живцем? Анка ж смiливо йшла ?м назустрiч, гордо пiднявши голову. Раптом ?? заступив Стоян. - Другарi, до мене! - вигукнув розпачливо, розумiючи, що сам недовго зможе протриматись. - На помiч! Вдруге пальнув ?динорiг. На цей раз гармаш повернув ?? жерлом на подвiр'я, i кам'яне ядро зi свистом врiзалось у гущу яничарiв. Кинувши непотрiбну тепер гармату, старий Драгомир плигнув зi стiни i, стрясаючи над головою боздуганом, ринувся вперед: - Тримайся, Стояне! Iду! Вiн пiдбiг вчасно: над молодим гайдуком заблискотiли яничарськi шаблi. Драгомир збив одного нападника з нiг. Другий позадкував сам. Пiдбадьорений допомогою, Стоян насiв на нього i прикiнчив влучним ударом шаблi. Та сили були нерiвнi. Впали останнi захисники, що вiдстоювали зроблену нашвидкуруч загату. Один Павелчо, заюшений кров'ю, з перерубаною рукою, ще сяк-так вiдбивався. - Арканьте ?х! Берiть живцем! - наказав Сафар-бей. ГIавелча збили з нiг, схопили. Над Анкою, Стояном i Драго-миром прошумiли тонкi довгi аркани з намиленими, щоб олиска-вично затягувалися, зашморгами. Анка встигла один шреруба-ти, але другий обкрутився навколо Тi тiла, i жiнка шiала. Стоян i Драгомир не давали заарканити себе. Стали спина до сiiини i шаблями рубали вiрьовки. Бачачи, що в нiй вже не допоможуть, почали поволi вiдходити до ворiт. Яничари юрмою переслiдували ?х. За стiнами почулися крики, тупiт нiг. Пiдмога! Гайдуки подво?ли зусилля. Стоян, який стояв обличчям до брами, зробивши могутнiй випад, прорвав кiльце ворогiв, метнувся в пiдворiття i ефесом шаблi вибив засув. Пiд натиском багатьох тiл брама широко розчинилася. В замок влетiло кiлька десяткiв гайдукiв на чолi з во?водою. Те, що вони побачили на подвiр'?, вразило ?х, мов громом. Довкола - самi яничари. Луна? багатоголосе "алла". В першу хвилину навiть во?вода розгубився, зблiд. Врятувати стан майже неможливо. А де ж Анка? Що з нею? Нiби вiдповiдаючи на його думки, Стоян вигукнув: - Вона там! ?? схопили! В ту ж мить вiн схитнувся: стрiла вп'ялася йому в плече. Хлопець вирвав древко, вiдкинув убiк. - Нiчого! Це пройде! - прошепотiв. - Рятуйте майку Анку! Цi слова вивели во?воду з остовпiння. Вiн окинув оком поле бою: ворог, вражений появою свiжих сил, перешиковував ряди. Во?вода правою рукою вихопив шаблю, а лiвою з-за пояса - пiстоль i перший кинувся вперед. За ним помчали гайдуки. Бiй закипiв з новою силою. Хоча гайдукiв було набагато менше, завдяки тiснотi, вони билися майже один на один - з однаковою кiлькiстю ворогiв. Тiльки на мiсце загиблого яничара зразу ж ставав iнший, а замiсть убитого чи смертельно пораненого гайдука, - легко пораненi продовжували битись, - не ставав нiхто. Повстанцi подвоювали i потроювали сво? зусилля, щоб замiнити тих, що вибули. Б'ючись iз якимось яничаром, во?вода Младен раптом побачив дружину. Бiля входу в будинок два вороги заломлювали ?й за спину руки, а третiй в'язав вiрьовкою. Одежа порвана, чорне, пишне, з проблисками сивини волосся розсипалося по плечах. - Анко-о! Жiнка стрепенулася. Розпачливий крик вирвався з ?? грудей: - Младене! ?й затулили рота, потягли за рiг будинку. Во?вода розрядка у груди супротивниковi пiстоль, хоча тримав його на крайнiй випадок, i, переплигнувши через ворожий труп, кинувся слiдом. Цс були нерозважливо, бо за ним встиг iфоско-чит;i один Стоян, який, перев'язавши рану, вступив у бiй. Решта ж гайдукiв лишилася поза стро?м яничарiв, котрi зразу ж зiмкнули розiрваний ряд. Сафар-бей, почувши вигук Анки, зрозумiв, що то во?вода. Лиховiсна посмiшка скривила його красивi губи. - А-а, попався, гiрський беркуте! - прошепотiв сам до себе. - Ну, тепер не виприснеш! - Вiн сплигнув з колоди, на якiй стояв, керуючи бо?м, рiзким окриком пiдкликав до себе десяток яничарiв. - Ви бачите того гайдука. В чорному чепкенi? То сам во?вода Младен!.. Заходьте йому в тил! Сафар-бей перетнув шлях во?водi i схрестив з ним шаблю. Дзвякнув метал об метал. У во?води мiцно стуленi губи, блiде чоло зрошене потом. Сафар-бей зловтiшно шкiрить рiвнi зуби. Вiн бачить, як яничари з тилу обходять во?воду i його пораненого напарника. Тому й не дуже квапиться нападати, а поволi вiдступа?, заманюючи во?воду в глибину двору. Во?вода збагнув, що перед ним не звичайний яничар. - Тримайся, ага! Зараз ти зустрiнешся зi сво?м аллахом, ага... - Сафар-бей, якщо тобi так хочеться знати мо? iм'я, гайдуцький собако! - криво посмiхаючись й ухиляючись од випаду во?води, злiсно кинув Сафар-бей. - А-а, Сафар-бейi Убивця болгарських жiнок i дiтей! Ну що ж, тим бiльше в мене бажання проткнути твою горлянку! Во?вода нiби враз подужчав. Його удари набули могутньо? сили i влучностi. Сафар-бей перестав посмiхатись. Ледве стримував навальний натиск супротивника. Балканський шайтан! Його нелегко буде взяти живим. А жаль! Як би зросла слава Сафар-бея, коли б закувати цього гяура в кайдани i на цепу провести через усю Болгарiю аж до столицi! Та прикiнчити во?воду виявилось не так просто. Пiсля влучних, спритних ударiв у Сафар-бея у кiлькох мiсцях розпанаханий одяг, а з лiво? руки капа? кров. З тилу во?воду захищав Стоян. Тим часом гамiр бою стихав. Упали один по одному всi гайдуки, що прибули з во?водою. Яничари витирали закривавлену зброю, перев'язували рани i... з цiкавiстю спостерiгали двобiй свого ватажка з гайдуцьким во?водою. Сафар-бей закусив губу. Такого вiн не сподiвався. Замiсть того щоб одразу покiнчити з верховодою гяурiв, мерзеннi пси вирiшили потiшитися з незвичного видовища! "Ну, стривайте ж! Хай аллах тiльки допоможе менi вирвати перемогу, я не так позловтiшаюся над вами, поганцi!" Вiн одступав усе далi до закривавлено? i завалено? трунами загати. Потiм раптово зробив глибокий випад. Во?вода змушений був податися назад й уперся в спину Стояна. Проти молодого гайдука фехтував теж лише один яничар. - Стояне, слухай мене уважно, - повернувши набiк голову, впiвголоса промовив Младен. - Зараз ми вiдступимо до ворiт... Ти у нас найкращий бiгун. Спробуй утекти звiдси до наших. Передай мiй наказ: усiм вийти з бою i розтектися по горах i лiсах. Треба рятувати людей! - Гаразд, - шепнув Стоян i потiснив супротивника назад. З бо?м, супроводжуванi гуртом яничарiв, дiйшли вони до пiдворiття, i Стоян, ударом знизу вибивши з руки супротивника шаблю, шмигнув у ворота. Яничари не догадалися, що гайдук тiка?, тому в першу мить нiхто не погнався за ним. Коли ж стало ясно, що вiн вислизнув з рук, було пiзно доганяти. Кiлька стрiльцiв з лукiв випустили стрiли, але Стоян стрибнув з урвища в кущi i зник з очей. Пiдбадьорений успiхом молодого во?на, во?вода рiшуче пiшов у наступ. Розумiв, що приречений на смерть, i бажав тiльки одного: забити Сафар-бея! Сафар-бей теж бився з виглядом приреченого. Гордiсть не дозволяла йому просити допомоги у сво?х пiдлеглих. Незначна, на перший погляд, рана дуже кровоточила i завдавала великих страждань. Смертельна блiдiсть свiдчила про неймовiрне напруження всiх сил. Бюлюк-баша вiдчув, що досить йому спiткнутись - i вiн загине. В нього уже не вистачить снаги вивернутися з-пiд шаблi проклятого гяура. Цей стан свого старшини помiтив хитрий i всюдисущий Ка-рамлик. З криком: "Вiн уб'? його!"- яничар розкрутив над головою аркан, накинув петлю во?водi на шию, потiм рiзко потягнув назад. Во?вода упав. Карамлик стрибнув уперед i наступив ногою на шаблю во?води, щоб вiн не рубонув по аркану. Сафар-бей, заслiплений ненавистю i страхом, ринувся вперед з наставленою сторчма шаблею, готовий пронизати подоланого ворога. Але крiзь гамiр, стогiн поранених i вигуки яничарiв до нього раптом долинув од ворiт короткий окрик: - Ненко! Сафар-бей зупинився, очманiло повiв очима. Яничари, вирiшивши, що по?динок закiнчено, накинулись на во?воду i почали в'язати йому руки. Карамлик пiдiйшов до Сафар-бея i з простакуватим виразом, за яким, однак, крилася хитрiсть, скачав: - Пробачте менi, ага, що я втрутився в двобiй. Менi здалося, ви от-от прикiнчите во?воду. А я ж пам'ятаю ваш наказ - узяти його живим... - Гаразд, Карамлик, дякую, - вiдповiв Сафар-бей i вiдвернувся, зайнятий зовсiм iншою думкою. Хто зупинив його? Хто вигукнув оте дивне, та?мниче слово "Ненко", що переслiду? його все життя? Вiн оглянувся. Од ворiт поспiшав яничар. Щось дуже знайоме привидiлося Са-фар-бе?вi в його обличчi i ходi. Ба! Та це ж купець!.. Чи та пак - козак... Нi, невiльник... Тьху!.. Втiм, один аллах зна?, хто вiн такий насправдi! Може, шайтан в образi людини? - Ти? - кинувся йому назустрiч Сафар-бей, ще не вiрячи сво?м очам. - Я. Слава богу, встиг вчасно?- промовив Арсен Звенигора, витираючи рукавом спiтнiле чоло. - Що це все значить? Як ти опинився тут? - ГIро це потiм. Я бачу, ти взяв у полон во?воду Младена. Заклинаю усiм святим, збережи йому життя, не дозволяй знущатися з нього, поки я не поговрю з тобою, - i додав тихше: - наодинцi... Сафар-бей якось чудно подивився на козака й наказав вiдвести во?воду та його дружину в будинок i приставити до них варту. Чи то вiд втрати кровi, чи вiд раптово? зустрiчi з колишнiм невiльником, що зна? якусь та?мницю його минулого, вiн ще бiльше зблiд i видавався дуже схвильованим. Чорнi очi поблякли, стали каламутнi. Та нiхто з яничарiв не помiтив змiни на обличчi бюлюк-башi. Вiддавши розпорядження йти на допомогу загоновi Гамiда i допомогти пораненим, Сафар-бей пiдкликав Карамлика. Тихо сказав: - Бачиш цього яничара? - показав поглядом на Арсена. - Так, ага. - Невiдступне слiдкуй за ним! - Слухаю, ага. Сафар-бей узяв Арсена пiд руку, i вони разом пiшли до будинку. Карамлик рушив за ними, пантруючи кожен рух незнайомця. У напiвтемному похмурому примiщеннi нишпорили яничари, заглядаючи в усi закапелки, - шукали гайдуцьких дорогоцiнностей. - Геть звiдси! - накинувся на них Сафар-бей. - В ущелинi i досi трива? бiй, а ви, гультiпаки, тиня?тесь по закутках! Гайда туди! Швидше! Яничари зiслизли, мов ?х вiтром здуло. Лишились тiльки дво?, що вартували полонених. Сафар-бей понурим поглядом обвiв невелику кiмнату. Порожньо i непривiтно. Над головою - сiра стеля. Пiдлога, як i стiни, застелена шкурами диких звiрiв, вузькi вiкна-бiйницi. Попiд стiнами - важкi дерев'янi лави. Посерединi - такий же важкий, незграбний, потемнiлий вiд часу смерековий стiл. Навпроти i збоку, праворуч, - низенькi дверi до бiчних кiмнат. Якась згадка зринула в пам'ятi аги. Радiсть - нарештi захопив це гайдуцьке гнiздо, що стiльки рокiв не давало спокою туркам, - поступилася мiсцем тривозi. Коли вiн був у цiй колибi? Чому зда?ться йому, що колись бачив оцi шкури пiд ногами i цi широкi лави попiд стiнами? Марення це чи сон? Нi, не сонi Вiн справдi тут бував. Тiльки не пригаду? - коли!? Сафар-бей збентежено провiв рукою по очах. Арсен з цiкавiстю стежив за ним. Що вiдбува?ться зараз у його душi? Невже далекi спогади дитинства зринули в його пам'ятi? А Сафар-бей справдi напружував пам'ять. Йому нiби пригаду?ться, що за тими дверима, що прямо перед ним, повинна бути кiмната з одним високим стрiлчастим вiконцем. Стiни ?? теж позавiшуванi шкурами диких звiрiв i збро?ю. А з не? ? дверi до iншо? кiмнати, меншо?... "О аллах, невже я в чомусь завинив перед тобою, що ти хочеш помутити мiй розум?"- прошепотiв Сафар-бей, вiдчиняючи темнi дубовi дверi. Кiмната справдi мала високе вузьке вiкно. На стiнах висiли шкури ведмедiв, диких баранiв i плямистого барса. Праворуч - дверi до сусiдньо? кiмнати... Сафар-бей заглянув i туди. Зразу за дверима - широке дерев'яне лiжко, заслане квiтчастою вовняною ковдрою, над ним - роги гiрського оленя... Сафар-бей розгублено подивився на Арсена, що невiдступне iшов слiдом за ним. Побачивши Карамлика у нього за плечима, насупився. - Геть звiдси! Не набридай! Здивований i ображений Карамлик знизав плечима i зачинив за собою дверi. - Чому ти назвав мене Ненком? - без всяко? передмови, нiби продовжуючи на мить перервану в пiдземеллi розмову, запитав Сафар-бей. - Про це дiзна?шся, Сафар-бею, через кiлька хвилин, якщо дозволиш... У присутностi во?води i його дружини... - То ходiмо до них, - погодився ага. Вони повернули назад. Карамлик понуро стояв бiля столу, блимаючи широко посадженими круглими очима. Вартовi виструнчились бiля дверей. Сафар-бей мовчки пройшов повз них, але нiби iiсрсдчуйа.очи, що зараз може статися таке, коли зайвi свiдки небажанi, наказав яничарам вийти надвiр. Тiльки пiсля того рвучко вiдчинив дверi. Це була чимала кiмната, напевне, спальня. Во?вода i Анка - обо? зв'язанi - сидiти на лiжку. Анка, заплющивши очi, схилила голову на плече чоловiковi. Побачивши Сафар-бея i яничара, вони здригнулися, але пози не змiнили, ?хнi очi, сповненi ненавистi i презирства, свiдчили, що нi смерть, нi катування не залякають ?х. Арсен причинив щiльно дверi, став поруч iз Сафар-бе?м, - той, наче проковтнув язика, стояв безмовний, насуплений. Младен ковзнув поглядом по ?хнiх обличчях i враз схопився на ноги. В його очах промайнули подив, збентеження i гнiв. - Арсен? Тут? З Сафар-бе?м? Зраднику! - прохрипiв вiн. - Тепер менi ясно, хто допомiг яничарам проникнути сюди! О боже, навiщо ти заслiпив мене! Чому не допомiг розгадати в цiй людинi гадюку? Я з головою вiдiрвав би Тi кусюче жало! - Заспокойтесь, во?водо, - промовив Звенигора, виймаючи ятаган i розрiзаючи вiрьовки на руках полонених. - Я не зрадник i не допомагав яничарам захоплювати гайдуцький стан... Просто я трохи запiзнився виконати ваш наказ. Але все ж я виконав його. Ага, покажи праву руку! - звернувся вiн до Сафар-бея. - Закоти рукав! Сафар-бей зблiд ще дужче. Неймовiрний здогад тупо ударив йому в серце. Вiн мовчки закотив рукав, простягнув уперед праву руку, спотворену довгими вузькими шрамами. I Младен, i Анка глянули на ту руку, в один голос вигукнули: - Ненко... Тепер сумнiву не було. Батьки самi признали в Сафар-бе?вi свого давно втраченого сина. Арсен вiдступив у глибину кiмнати. Вiн зробив усе, що мiг - Син i- Анка схопилася, хотiла крикнути, але з ?? грудей вирвався лише хриплий стогiн. - Синок! Ненко! Як же це?.. Ти... Сафар-бей? Вона схитнулася. Сафар-бей пiдтримав ?? i пiдвiв до лiжка. Младен кинувся на допомогу. Руки батька i сина зiткнулися. Арсен зцiпив зуби. Важко було дивитись на цих двох людей, якi пiвгодини тому рубалися до смертi, а тепер припадали над тi?ю, що одному дала життя, а другому все життя була вiрним другом. Арсен не пам'ятав, коли плакав. А тепер вiдчув, як важкий клубок пiдкотився до горла, а очi заслав сивий туман. Вiн одвернувся й вiдiйшов у куток. Але Анка не даремно була дружиною во?води i дiлила з ним тяготи суворого життя. Вона миттю отямилась i пiдвелася. Батько i син глянули один на одного, враз опустили очi i вiдступили на крок вiд лiжка. - Младене, вiн поранений! - вигукнула Анка, помiтивши, що з лiво? руки Сафар-бея капа? кров. - Подай менi полотно! Младен дiстав зi скринi невеличкий сувiй, вiддав Анцi. Арсен простягнув ятаган. Жiнка вправно вiдрiзала шмат полотна, закотила рукав i перев'язала рану. Всi тро? мовчали. Були такi враженi, що не знаходили слiв. Потрiбен був якийсь час, щоб отямитися вiд потрясiння, зрозумiти, що ж, власне, сталося, привести в сякий-такий порядок сво? розбурханi думки i почуття. Арсен вирiшив зразу вiдкрити всi карти. Адже вони ще нiчого не знають про Златку. Младен i Анка, враженi неймовiрною зустрiччю, забули спитати про дочку. А Сафар-бей взагалi не зна?, що у нього ? сестра. - Я хочу сказати, - виступив вiн наперед, - що знайшлася Златка... Младен i Анка стрепенулись. - О небо, що за день сьогоднi! - вигукнув Младен. - Де вона? - Драган повiз ?? i Якуба до кмета Петкова... Там вони будуть у безпецi. - Спасибi тобi, друже! Пробач, що я спершу погано про тебе подумав... Так усе сьогоднi переплелося: горе iз радiстю. Збожеволiти можна! - сказав розчулено Младен. - Я хочу також сказати Сафар-бе?вi, - звернувся Арсен до аги, який поволi почав отямяюватися. - Златка - твоя сестра... Це Адiке. Сафар-бей зблiд ще дужче. - Що? Ти жарту?ш? - Я не жартую. Адiке - твоя сестра... Найкраще зна? про це Гамiд. - Гамiд? А вiн при чому? - Це вiн розлучив тебе з батьками i сестрою. Викрав вас маленькими i вивiз у Туреччину. Тебе помiстив на виховання у яничарський корпус аджем-огланiв, а Златку завiз до себе в Аксу... Хiба ти не пригаду?ш цих кiмнат, у яких провiв ранн? дитинство? Оглянься навкруги - тут ти зростав разом iз Златкою... - Отже... ти викрав i Адiке? А хто ж такий Якуб? - Я не викрав, а визволив Златку... А Якуб... Це довга iсторiя. Зараз нiколи, та й не менi розповiдати ??. Сафар-бей важко опустився на стiлець, охопив голову руками i безтямно втупився поглядом у протилежний куток. - Розповiдайте! - простогнав вiн, не дивлячись нi на кого. - Все хочу знати: хто я i чому так трапилося зi мною... Вiн не змiнив пози: як сiв - так i закляк. Во?вода переглянувся з дружиною, нiби домовляючись, хто повинен розповiдати, нерiшуче кашлянув. Видно було, що зустрiч з сином бiльше збентежила i вразила його, нiж порадувала. Не такою уявляв ?? собi старий во?вода, ох, не такоюi Не мiг i досi збагнути страшно? iстини, що Сафар-бей, найлютiший ворог гайдукiв, - його син... Не хотiлося вiрити! Але ж сумнiву не може бути. Такий знайомий шрам на руцi.. А очi? Це ж Анчинi очi... А крутий чистий лоб i нiс з горбинкою - це вiд нього, вiд батька!.. Син, безперечно... Усе ?хн?, рiдне... Одне чуже - серце!.. Во?вода важко зiтхнув i почав розповiдати. Здалеку. З того дня, коли Ненко з'явився на свiт... Сафар-бей не перебивав, не перепитував. Сидiв мовчки, нахиливши голову. I важко було зрозумiти, якi думи борознять його душу. Лише коли почув про пiдступну подвiйну зраду Гамiда, про викрадення во?водиних дiтей, ще нижче опустив плечi, а руками вп'явся в бильця лiжка. - Тепер менi все зрозумiло... - сказав глухо, з болем. - Але досить спогадiв. Я чую, хтось сюди iде. Це, напевно, посланець вiд Гамiда... Що ж робити з вами? За дверима почувся шум голосiв: "Де ж бюлюк-баша? Де Сафар-бей?" Арсен розчинив дверi. В залi товпилося кiлька яничарiв. Побачивши агу, вони радiсно вклонилися, загелготали: - Слава аллаху, перемога! Нас прислав Гамiд-бей! - Взято в полон кiлька десяткiв гайдукiвi - Багатьох порубано! Сафар-бей пiдняв руку. Галас стих. - А де ж сам Гамiд-ага? - Вiн не зможе прибути. Поранений. Його повезли до Сливена... - Умгу. - Сафар-бей замислився. - Гаразд. Iдiть!.. Або нi, чекайте! Вiзьмiть оцього гайдука в яничарському одязi! - Вiн показав на Арсена. - Але обережно: у нього зброя! Яничари вмить оточили козака, схопили за руки. - Сафар-бею, це ж пiдло! - вигукнув вражений Арсен. Ага не вiдповiв на його слова. - Вiдведiть його до полонених! Посильте варту! Я незабаром прийду... Арсе?iа вивели. Сафар-бей залишився наодинцi з батьками. Тi пригнiчено мовчали. - Ну от, - промовив тихо, - ми самi, i можемо тепер поговорити вiдверто... Напевно, я повинен вам вiрити, що я ваш син. Але мушу вас розчарувати: особливо? радостi вiд цього не вiдчуваю... Все життя я розшукував сво?х рiдних, хотiв зустрiтися з ними. Та, мабуть, я дуже прогнiвив аллаха, що вiн посмiявся з мене! Хiба ж це не глум - бути сином гайдуцького во?водиi - Ненко!- вигукнув Младен. - Опам'ятайся! Гайдуки - такi ж вояки, як i ти, але вони борються за волю свого народу, а ти пригнiчу?ш його! Це не твоя вина, звичайно! Тебе насильно потурчили, зробили яничаром... - Я дякую за це аллаховi! - гордовито перебив його Сафар-бей. - I горджуся тим, що я яничарський чорбаджiяi Така честь випада? не кожному! Во?вода замовк i з жалем похитав головою. Блiда, мов полотно, Анка простягла до сина руки: - Ненко! Синку! Невже ми вдруге втратимо тебе? - Краще б ви не знаходили мене? Цi слова хльоснули матiр, мов батiг. Руки опустились, i вона враз зiв'яла, знiтилася. В очах заблищали сльози. - Нелюд! - тихе слово впало, мов камiнь. Сафар-бей стрепенувся: - Нi, я не нелюд! I щоб довести це, я врятую вам життя. Хоча менi це, мабуть, дорого обiйдеться... Звiдси ? потайний вихiд? Батьки мовчали. - Мусить бути. В подiбних мiсцях завжди роблять потайний хiд на випадок облоги. - Ми вийдемо звiдси тiльки тодi, коли з нами вийде i козак Звенигора, - сказав во?вода. - Вiн не вийде разом з вами? - рiшуче вiдповiв Сафар-бей. - Вiн менi потрiбен. Але я обiцяю i йому зберегти життя! Де хiд? Во?вода вiдтягнув лiжко, пiдняв за кiльце дерев'яну ляду. Внизу зяяв чорний отвiр. Сафар-бей сумно посмiхнувся: - Лiзьте! Анка спустилася першою. За нею поспiшив Младен. Уже стоячи на схiдцях, так що над пiдлогою здiймалась тiльки його голова, вiн глянув на Сафар-бея якимось затуманеним через сльозу поглядом, схопив агу за колiна i притисся до них щокою. - Прости менi, сину, що не догледiв тебе i ЗлаткуI Я сам винен, що втратив вас. Сам... Бо не розгадав до кiнця пiдступного задуму собаки Гамiда... Прощай! Вiн швидко зник у темрявi. Сафар-бей довго стояв над лазом. Потiм мовчки нагнувся, насунув ляду i поставив на мiсце лiжко. З болючим стогоном, схожим на ридання, опустився на нього i схилив голову на бильце. "О аллах! - простогнав глухо. - За вiщо ти покарав мене сьогоднi? Навiщо розбив мо? серце i поселив у ньому змiю терзань, болю i сумнiвiв?.. Чим завинив я перед тобою, о всемогутнiй, що ти вiдiбрав у мене чисте сумлiння i душевну рiвновагу?.. Я вiдчуваю, як пекельний вогонь пожира? мою душу i палить нутрощi!.. Аллах екбер, я намагаюся бути твердим i холодним, мов камiнь, - тому й вiдштовхнув од себе людей, якi щиро хотiли прийняти мене в сво? серця... Прости мене, о аллах, - я все це роблю в iм'я тво?? могутностi i слави!.. Я - твiй раб, я - твiй син. Навчи мене, як стати мудрим, i захисти вiд пiдступних зазiхань шайтана на мою душу!" Вiн бився головою об тверде бильце тисового лiжка, пiднiмав до неба руки i гаряче шепотiв молитви й прокльони. А в його збудженiй, завихренiй, збентеженiй душi нуртували незнанi досi почуття i думки... Вiн пригадував, як глухими темними ночами думав про те, що i в нього, одинокого, безрiдного яничара, десь, можливо, ? мати, батько, родина, що, може, одного дня вiн зустрiне ?х... I от зустрiв... Та радостi не вiдчув од цi?? зустрiчi. Лише бiль i муку!.. Хiба мiг вiн отак зразу прихилитися серцем до тих, кого довгi роки вважав сво?ми найлютiшими ворогами? А Гамiд?.. Вiн здригнувся, згадавши товстого спагiю, якого все життя, вiдколи пам'ята? себе, мав за старшого друга, майже за родича... "О_ Гамiд! - скрикнув люто. - Ти не людина - гадина! Шайтанi З тобою ще буде у мене крута розмова!.. У-у!" Згадка про Адiке холодним ятаганом пронизала йому серце. Вiн розумiв, що, втративши ?? як кохану, знайшов як сестру, але не знав, чи радiти йому з цього. Все переплуталося в його розпаленiй уявi: "Адiке... Златка... Сестра... О аллах! Спасибi тобi хоча б за те, що не дав менi побратися з сестрою!.." Пригадав, що служба в ?нi черi - новому вiйську, тобто яничарському корпусi - не принесла йому багатства, а тiльки сумнiвну славу вбивцi... "Але ж я все робив для прославлення i змiцнення влади сонце-ликого султана, - виправдовувався перед самим собою. - В iм'я пророка! В iм'я могутностi Османсько? iмперi?... Чи, може, й тут я помилявся, о аллах?" Подумав i про Звенигору... Яка примхлива доля звела його з тим невiльником? Коли б не вiн, все, може, було б якось iнакше... Iнакше? Але як? Забив би во?воду, Анку вiддав би бейлер-бе?вi на тортури? А зi Златкою одружився б? Вiн здригнувся. Нi, добре, що аллах не допустив до цього!.. I зразу подумав, чи правильно вчинив, затримавши козака-уруса. Це був хвилевий порив - звести Гамiда з його колишнiм невiльником. Подивитися, як Гамiд буде викручуватись, справдовуватись. I що скаже, коли побачить свого колишнього раба в ролi свiдка на справедливому судi над собою? А може, краще було б вiдпустити козака?.. Так, треба вiдпустити! З Гамiдом вiн поговорить сам, без свiдкiв! Рiзнi думки тiснилися в Сафар-бе?вiй головi, виштовхуючи одна одну. I вiд жодно? не знаходив розради, тiльки бiль, душевнi муки... Одно знав напевне: нiколи не зможе признати батьками Младена й Анку!.. Нi, нi!.. Це було б жахливо!.. Пропало б усе, в що вiн вiрив, i за що боровся... Розумом сприймав, як незаперечну iстину, - всi докази наявнi, а серцем не мiг сприйняти. Не мiг примиритися з тим, що вiн, Сафар-бей, - син гяура Младена, ватажка мерзенних гайдукiв! Сафар-бей в нестямi сильно вдарив по лiжку руками. З рани сповзла пов'язка. Хлинула кров. В очах потемнiло, стiни схитнулися, i вiн, втрачаючи свiдомiсть, безсило грюкнувся на пiдлогу. Коли розплющив очi, то перше, що вiн побачив, було гладке темне обличчя Гамiда. - Слава аллаху, ти прийшов до пам'ятi, мiй хлопчику! - вигукнув спагiя, злегка накульгуючи на поранену ногу. Наблизившись до Сафар-бея, вiн важко опустився на його лiжко. - Тобi краще? Грек Захарiадi скоро поставить тебе на ноги, будь певен! Вiд несподiвано? зустрiчi у Сафар-бея знову потемнiло перед очима, i вiн на якийсь час знепритомнiв. Отямився вiд того, що Гамiд бризнув на обличчя холодною водою. - Ох, як ти зiйшов кров'ю! - нiби з туману пробивався Гамiдiв голос. - Менi розповiдали, що цю рану нанiс тобi сам собака. Младен... Жаль, що вiн утiк разом зi сво?ю вовчицею! Ти мiг би розквитатися за такий удар!.. - Гамiде, а може, цей удар треба нанести тобi? - тихо спитав Сафар-бей, вiдчуваючи, як разом зi злiстю, що вмить заповнила його серце, до нього повертаються й сили. Гамiд якось недоумкувате глипнув на молодого агу: - Як тебе розумiти, хлопчику? - Не називай мене так, Гамiде! - скрикнув Сафар-бей. - Я все знаю! - Що ти зна?ш? - Як ти викрав мене i мою сестру... Що Младен - мiй батько... Ачка - мати... А ти... - Сафар-бей замовк i пронизливо глянув на спагiю. Обличчя Гамiда посiрiло. Вiн беззвучно хлипнув ротом. Здавалося, йому от-от зовсiм перехопить дихання. Вiн не чекав такого повороту в розмовi i, знiчений, мовчки збирався з думками. Нарештi пробелькотав: - Сафар-бею, опам'ятайсяi Про що ти говориш?.. Це наклепи ворогiв мо?х! - Вiн схопився з лiжка i зашкутильгав по кiмнатi. Сафар-бей гiрко усмiхнувся, облизав язиком спаленi смагою губи. - Не прикидайся невинним ягням, Гамiде? Ти на нього зовсiм не схожий... Не викручуйся, мов черв'як, - не викрутишся!.. Я зневажаю тебе, пiдступний шакале! Жирний iшак!.. На тво?й совiстi смерть цiлого загону! Ти зрадив товаришiв, як потiм зрадив i гайдукiв! Ти викрав мене, сестру мою... - Сафар-бею! - перебив Гамiд. - Одумайся! Ти жалкуватимеш, що сказав менi такi нечемнi слова! Хай простить тобi аллах, нещасний!.. Подумай сам - я ставився до тебе як до сина! Ти вчився в привiлейованому вiйськовому училищi, служиш у яничарському корпусi, став бюлюк-башею!.. Хiба мiг усе це дати тобi твiй батько-розбiйник?.. Нi, все це дав тобi я! А твоя сестра Адiке... Коли б я був негiдником, за якого ти мене вважа?ш, то зробив би ?? сво?ю дружиною чи наложницею... Але я цього не зробив. Вона виховувалася разом з мо?ю донькою, i я мав ?? за рiдну... А тобi вiдкритий шлях до найвищих посад у державi! Ти можеш стати пашею, ба навiть бейлер-бе?м!.. Хто для тебе Младен i Анка? Невже ти хотiв би повернутися до них i роздiлити ?хню долю, долю людей, об'явлених поза законом?.. Краще зовсiм не знати таких батькiв! Подумай: тисячi яничарiв, тво?х побратимiв по збро?, не знають сво?х рiдних i чудово обходяться без них. Схаменися, Сафар-бею! Я врятував тебе i дав тобi майбутн?! Гамiд замовк, пiдiйшов до вiкна i вдав, що витира? сльози. Сафар-бей змiнився на виду. Аллах екбер! Гамiд нiби чита? його думки!.. Справдi, вiн сам вiдмовився признати Младена й Анку за сво?х батькiв, вiдштовхнув ?х од себе. Вiн обiйма? високу задля його вiку посаду в яничарському вiйську i сподiва?ться на ще вищу. Вiн мусульманин, зрештою. Чого ж тодi вiн хоче вiд Гамiда? Чого прискiпу?ться до нього?.. Нi, вiн нiчого не хоче... Просто йому стала огидною товста Гамiдова пика, стали ненависними його облуднi, брехливi очi. Вiн не може, не хоче перебувати з ним пiд одним дахом. Нi, нi, геть звiдси! Геть з-перед _очей! - Спасибi, Гамiде, - iронiчно промовив Сафар-бей. - Але пiсля того, як я дiзнався про твiй мерзенний злочин в ущелинi Бялих скель i в Чернаводi, менi бридко дивитися на тебе, говорити з тобою... Зроби менi послугу - поклич лiкаря Захарiадi. Я хочу негайно перебратися з цi?? кiмнати, з цього будинку. Будь ласка, простягни руку - подзвони! - Сафар-бею... - Нi, нi, не вмовляй мене. Я зараз пере?ду до себе... А ти, якщо ма?ш хоч краплину совiстi, негайно зi сво?м загоном вирушиш iз Сливена... Щоб не мозолив менi очей! Про твiй давнiй грiх, про злочин супроти нашого вiйська та Якуба-аги я мовчатиму. А ти мовчатимеш про нашу сьогоднiшню розмову... Дзвони! Гамiд хвилину подумав, потiм мовчки пiдiйшов до дверей i смикнув за червоний шовковий шнурок. За стiною почувся хрипкий протяжний дзвiн. ЗНОВУ В НЕВОЛI Два тижнi валка невiльникiв, вбираючи в себе гурти закованих у залiзо бранцiв з навколишнiх мiстечок i сiл, топтала звивистий, курний, а частiше кам'янистий шлях до Стамбула. Вона розрослася до таких розмiрiв, що, здавалося, повзе велетенська сiра змiя, голова яко? вже вибралася на високу гору, а хвiст iще далеко внизу. Арсен намагався пристро?тися в головi валки. Попереду йти легше: до тебе заднi прирiвнюють ходу, перший нап'?шся з неска-ламученого джерела свiжо? води, не ковта?ш збито? тисячами нiг дорожньо? пилюки. Вiн з цiкавiстю приглядався до сво?х супутникiв. Почорнiлi, худi, виснаженi голодом та катуваннями, брели вони, понуривши голови, з трудом переставляючи збитi до кровi ноги. Тут були болгари, серби, поляки, волохи, укра?нцi, угри, хорвати, нiмцi, албанцi... Тих захопили на вiйнi, тих купили на невiльницьких ринках чи запроторили в тюрми... З рiзних кiнцiв неосяжного свiту невблаганна доля стягла ?х докупи i кинула пiд ноги страшному молоховi - Османськiй Портi, яка, мов павук, висмоктувала з них силу, а потiм безжалiсно знищувала. Ослаблi й пораненi не витримували дороги: падали, знесиленi, пiд ноги конво?рам, i тi добивали ?х боздуганами. Трупи вiдтягували в лiс на поживу хижим звiрам або кидали зi скель у провалля. Вранцi пiд сильною вартою козакiв повели до ?ди-куле. Сумну славу здобув цей старовинний замок, перетворений на тюрму. Його похмурi кам'янi стiни ховали безлiч та?мниць. Тут мучилися в кам'яних мiшках болгарськi i сербськi повстанцi, ватажки селянських бунтiв, змовники проти султанiв i самi султани, скинутi з престолу щасливими суперниками. Козакiв завели на широке подвiр'я, де вже стояло чимало невiльникiв, зупинили перед похмурим будинком з високим кам'яним ганком, де виднiлися обкованi залiзом дверi. Стривожений гомiн багатьох сотень людей линув понад рядами: - Що з нами робитимуть? Кинуть у пiдземелля? - А ти. дума?ш, галушки даватимуть? - Он шибениця з гаком. Чи не тут пiдчепили за ребро Байду? - Як нас пiдвiсять, тодi дiзна?мося. - Усiх не пiдвiсять: гакiв не вистачить! - Тихше! Тихше! Виходять! Дверi розчинилися. На широкий кам'яний ганок вийшов гурт людей. Посерединi став козацький старшина, в червоному жупанi, з шаблею при боцi. На головi - горноста?ва шапка з двома барвистими павичевими пiр'?нами i камiнцем-самоцвiтом... Вiн був дуже блiдий i дивився прямо на стрiй невiльникiв, не повертаючи голови. Маленькi чорнi очi нерухомо сидiли в набряклих, червонястих вiд запалення повiках. Позад нього стояло кiлька старшин, козакiв i яничарiв. У них з-за плечей виглядав старий понурий православний пiп. До старшини в червоному жупанi пiдiйшов сивовусий непоказний чолов'яга. Невiльники захвилювалися. Козаки в Стамбулi? Може, кiш прислав депутацiю, щоб викупити ?х? Таке iнодi траплялося... Арсен стиснув руку Романовi, вiдчув, як i в того напружилися м'язи. Невже зараз скiнчиться ?хня неволя? Сивовусий виступив наперед: - Браття козаки! - Голос його звучав приглушено. - Браття невiльники? Люди православнi? Менi важко дивитися на вас, на вашi кайдани, на вашi страждання, бо й сам я ще недавно був невiльником. Але все в руцi божiй - i ось я сьогоднi вiльний i при збро?! I для вас, браття, ? шлях до волi, шлях на батькiвщину! Тiльки будьте розумнi! Арсен не вiрив сво?м очам i вухам: Многогрiшний! Звiдки вiн тут узявся? Як потрапив до Стамбула?.. Так, це вiн! Трохи поправився, поголився, вiдпустив довгi сивi вуса. У поглядi i рухах з'явилась упевненiсть, поважнiсть. - Гм, куди вiн гне? - промовив високий лiтнiй невiльник, що стояв попереду. - Цить, Гриво! Послуха?мо! - загукали довкола. Многогрiшний на хвилину замовк, нiби даючи слухачам час для розмiркування, а потiм пiдвищив голос. - Браття, настала велика година! Султан Магомет вируша? походом на Укра?ну, щоб визволити ??!.. З ним вируша? i наш славний, богом даний гетьман Юрiй Гедеон Венжик Хмельницький, нарекомий нинi князем, - i Многогрiшний шанобливо вклонився старшинi в червоному жупанi. А випроставшись, повiв далi: - Султан об'явля? козакам-невiльникам велику милiсть: хто вступить до вiйська ясновельможного гетьмана, той вiдразу стане вiльний, а на Укра?нi буде нагороджений землею, скотом i грiшми! Вiн зробив паузу. I в цю мить загримiв голос: - Гей, виродку, трясця тво?й матерi! На що ж ти нас пiдбива?ш, окаянний? I де тут взявся Юрась Хмельниченко? - то гукав невiльник Грива. По рядах прокотився глухий гомiн. Многогрiшний помовчав, трохи спантеличений, потiм пiдняв руку, закликаючи до тишi: - Чого гарячкувати, братове! Я не обманюю вас!.. Гетьман Юрiй Хмельницький ось перед вами! Як i всiм нам, йому теж довелося не один рiк побувати в неволi, випити гiрку чашу... Але це все - позаду! Зараз фортуна повернулася до нього лицем, i вiн став на чолi вiйська, що разом з непереможними полками падишаха визволить нашу землю!.. Старшина в червоному жупанi раптом зробив крок наперед, зняв шапку i злегка вклонився. - Браття! - гукнув голосно. - Я справдi гетьман Юрiй Хмельницький! Серед вас, напевне, ? такi, хто пам'ята? мене з давно минулих рокiв. Вони можуть посвiдчити, що я не самозванець, а син гетьмана Богдана i сам гетьман... Я закликаю вас, браття, стати пщ, мiй бунчук, пiд мо? хоругви! Султан Магомет допоможе менi здобути мою дiдизну - село Суботiв i славне мiсто Чигирин, а також усю Укра?ну! Вiн ще раз легко вклонився i вiдступив назад. А над рядами невiльникiв прошелестiло: - Так, так, це вiн! Це вiн! Сам Юрiй Хмельницький! Повеселiлий Многогрiшний радiсно блиснув очима, окинув гострим поглядом юрму, що приглушено гомонiла i колихалася, вражена появою гетьмана, i заговорив знову, на цей раз бiльш упевнено: - Братове, геть сумнiви! Ви позбудетесь кайданiв, каторги! Ви станете вiльними людьми i матимете шаблю в руцi, як оце я! Не роздумуйте довго, бо така щаслива нагода бiльше не трапиться!.. Я теж був невiльником, а тепер, бачите, - вiльний козак! Ви негайно одержите одяг, зброю, а через мiсяць-другий будете на батькiвщинi!.. Ну, хто охочий - виходьте напередi З вас тут же зiб'ють кайдани! Виходьте, браття! Многогрiшний замовк, пронизливо дивлячись жовтавими очицями на стрiй. Невiльники теж мовчали. Раптом з лiвого крила вийшов наперед худий, змучений чолов'яга. Брязкаючи важкими путами, пiдiйшов до ганку, став лицем до строю, вклонився, сказав глухо, нiби давлячись сльозами: - Простiть мене, браття, i не проклинайте! - Вiн похилив чубату сиву голову. - Заклечаний, що ти робиш? - крикнув хтось. - Несила терпiти бiльше, браття, - вiдповiв Заклечаний, не пiдводячи голови. Потому повернувся до ганку, вклонився. - Я готовий служити тобi, пане гетьмане! Той зробив знак рукою. Iз-за ганку вийшли ковалi з переносним ковадлом, молотом i зубилом. Тут же розрубали на ньому кайдани. Многогрiшний, весело усмiхаючись, вигукнув: - Початок зроблено! Хто ще? Смiливiше, друзi! Вийшов ще один - невисокий блiдий юнак, майже пiдлiток. Мовчки вклонився, простягнув до ковалiв закованi руки. З них упали на землю густi краплини кровi. Юнак хитався вiд виснаження. Крiзь бруднi дiрявi лахи просвiчувало худюще, аж зелене тiло, випирали гострi ключицi. Арсена тiпало, як у пропасницi. Та що ж це робиться? Так один по одному вийдуть усi? Кому вони вiрять? Многогрiшному? Турецьким пашам? Султановi? Сво?м найлютiшим ворогам? Чи нiкчемному зраднику Юраськовi? Вiн розштовхнув Романа i Гриву, що стояли попереду, вийшов з ряду. Здивований i обурений Во?нов схопив його за рукав: - Ти часом не здурiв. Арсене? Але той вiдмахнувся i швидко- пiшов до ганку. Многогрiшний, не впiзнавши козака, радiв. Його зморшкувате обличчя розпливлося в усмiшцi, навiть помолодшало. - От бачите! - вигукнув вiн. - ? мiж вами розумнi люди! - А ?, потурнаку проклятий! - сказав, пiдходячи. Арсен. - Не всi тут зрадники, як ти iз сво?м гетьманом i його поплiчниками. - Вiн пальцем показав на тих, що стояли на ганку, а потiм повернувся до невiльникiв: - Браття! Козаки! Я знаю цього недолюдка Многогрiшного! Був разом з ним у неволi на берегах Кизил-Iрмаку! Кому ви вiрите? Зрадниковi, через якого загинуло багато наших людей? Вiдступниковi, що забув вiру i народ свiй?.. Запитайте його, як вiн тут опинився? Продав нас, собака, щоб урятувати свою шкуру!.. Батькiвщина проклене того, хто разом з яничарами пiднiме на не? руку! - Арсене, стережись! - пролунав раптом чийсь гучний знайомий голос. Арсен миттю оглянувся. З жовтих очей Многогрiшного струмувала лють. Нижня щелепа тiпалась, як у пропасницi. - Проп-пад-ди, с-соб-бако! - прохрипiв вiн, вихоплюючи шаблю. Арсен скорiше iнстинктивно, нiж свiдомо, пiдняв над головою закованi руки, захищаючись вiд удару. Шабля зi скреготом ковзнула по ланцюгу i переламалась. Многогрiшний з подивом i гнiвом глянув на обрубок, що лишився в руцi. Якийсь козачок, що стояв позаду, вихопив свою - подав йому. Але в цей час ряди невiльникiв здригнулися. Багато сотень людей з криком ринули вперед, до ганку. Зловiснi вигуки, тупiт нiг, брязкiт кайданiв - усе змiшалося в один грiзний рев. Чи?сь дужi руки схопили Арсена, потягли в гурт. А над вухом прогуло: - Арсене! Брате! Зустрiв-таки тебе, холеро ясна! Ховайся прудкiше мiж люди! Здивований Звенигора вiдчув на сво?й щоцi шорсткi вуса пана Спихальського, який щосили цупирив його в саму гущавину натовпу. А розлютованi невiльники перли ?м насупроти, потрясаючи заржавленими кайданами. З усiх бокiв простягалися страшнi скоцюрбленi руки, щоб схопити потурнакiв за горлянки. Переляканий Юрiй Хмельницький i його почет позадкували до дверей. - Варта! - заверещав Многогрiшний, ховаючись за спину мiцного горбоносого турка. Яничари заступили собою дверi, наставили гострi харби '. - Вургун! Дур! Стiй! Назад, поганi свинi! Варта вiдтiснила невiльникiв. Яничари лупцювали закованих людей списами, плазами шабель, зганяючи на середину двору. Арсен i Спихальський, тримаючись за руки, щоб не загубитися в цiй людськiй круговертi, поволi просувалися до брами, де над головами виднiлася пшенична кучма Романа Во?нова. - На каторги всiх! - закричав позаду якийсь ara. - До опачин! Брама розчинилася. Збиваючи куряву сотнями нiг, валка невiльникiв поповзла рудою, спеченою пiд гарячим сонцем дорогою назад, до моря. Коли запопадливий на новини i рiзнi iсторi? Спихальський задовольнив свою цiкавiсть, вислухавши докладну розповiдь Арсена про все те, що з ним сталося пiсля ?хньо? розлуки в очеретах бiля Бур-гаса, запорожець у свою чергу спитав: - Ну, а ти ж, пане Мартине, як опинився тут? - Серед козакiв?.. Я мав надiю, що здибаю кого-небудь iз знайомих, прошу пана. I не помилився. - Та нi. Як потрапив до рук яничарiв? Спихальський заклiпав очима i знiяковiв. - О, то длуга гiсторiя... - А коротко? - Прошу пана... Мене злапала прибережна турецька варта, сто дзяблiв ?й у пельку! Якраз по вашому вiдходi. Я намостив собi був у човнi гарненьку постiль з сухого очерету i трави. Прилiг i... - I закуняв? - усмiхнувся Арсен, знаючи про цю слабiсть товариша. - Ох, пане Мартине, пане Мартине! Спихальський знiяковiв ще дужче. - Так, прошу пана, закуняв... Аж раптом прокидаюсь вiд негречного стусана пiд бiк. Дивлюся - стоять надi мною два турки, глипають чорними очима ще й регочуть, триклятi? Ну, я схопився i, не довго думаючи, двигонув еднего в пику, а другого в живiт. Враз облишили смiх, прошу пана! Нiби зацiпило обомi, "Що тут дiяти? - подумав о тiй митi. - Тiкай, пане Мартине, до лясуi.." Стрибонув я з човна на берег - та в очеретi Але тутай наскочило на мене ще дво?, звалили на землю i почали перiщити гарапниками, мов якесь бидло, пся крев! А опiсля накинулися всi тi штири здрайцi, зв'язали - i, прошу пана, в холодну! Ну, а вже звiдтам - сюди, на каторгу. От так... - Сумна iсторiя трапилася з нами, - промовив замислено Арсен. - Зовсiм сумна. Як рвалися на волю, яких небезпек уникли, скiлькох злигоднiв витерпiли - i ма?ш: знову в неволi! Та ще в якiй - на галерi... Одна втiха, друзi, - ми знову разом. Вранцi, з першими променями сонця, важка, але швидкохiдна каторга "Чорний дракон", що мала три ряди весел, м'яко вiдчалила вiд кам'яного причалу стамбульського вiйськового порту. Глухо i спроквола загув на нижнiй палубi барабан - бум-бум, бум-бумi В такт його ударiв одночасно пiднiмалися i опускалися по обидва боки судна мiцнi довгi весла. Хлюпотiла за бортом голуба вода, iскрилася мiрiадами срiблястих бризок. Ранкова прохолода разом з пахощами зелених садiв, що густо вкривали береги Босфору, та запахами велетенського мiста вривалася в тiснi, затхлi примiщення для пайзенiв - невiльникiв-веслярiв. Арсен сидiв на однiй лавi з Романом i Спихальським у носовiй частинi судна. Вчора, потрапивши на "Чорний дракон", вони до самого вечора вантажили у трюм разом з iншими бранцями бочки з порохом, гармати, самопали, списи, ятагани, пшоно, в'ялену i солону рибу. А пiзно вночi, коли робота була закiнчена, невiльникiв посадили до опачин. Звичайно кожну трiйку веслярiв приковували до брусiч, на яких трималися залiзнi кочети. Але тут - чи то за браком часу, чи з якихось iнших причин - ?х просто припнули одним довгим ланцюгом, що на кормi був наглухо прикрiплений до мiцно? дубово? стiни, а в носовiй частинi замикався важким гвинтовим замком. Ланцюг, протягнутий помiж закованими ногами невiльникiв, звивався, мов чорна гадюка, i не давав змоги ступити вiд лави далi нiж на два кроки. По вузькому проходу, що тягнувся вздовж лав, прогулювався наглядач з гарапником у руцi. А в темному закапелку, пiд сходами, бiля дiжки з водою, куняв старий, нездатний до важно? роботи пайзен. Його обов'язком було подавати гребцям воду i ?жу. Скрипiли вiд велико? напруги у розбитих гнiздах кочети, хлюпотiли за бортом блискучi весла. Стиха гомонiли, перекидаючись словами, невiльники. Арсен мовчки приглядався до ново?, незвично? обстановки. Говорити не хотiлося. Товаришi мовчали теж. Мiцно стиснувши зуби, щосили тягнули всi втрьох важенне весло. Потому опускали товсте держално донизу i швидко кидали руки вперед, нахиляючись тулубами мало не до передньо? лави. А тодi випростовува-лись i знову тягнули весло на себе. Вперед - назад, вперед - назад!.. Безперервно гуде, вiдбива? такт барабан, подзвонюють кайдани, важко дихають спiтнiлi люди. Корабель швидко мчить мимо крутих берегiв Босфору, чужих i непривiтних, все далi i далi на пiвнiч, на широкi простори Чорного моря. Попутний пiвденний вiтер i сила багатьох десяткiв невiльницьких м'язистих рук невпинно штовхають його вперед i вперед. Та швидше за нього лине вiльна, незакована думка. Вона як вiтер! На не? не накинеш ярма, ?? не заб'?ш у кайдани! Перед Арсеновими очима зрина? сумне, до болю миле личко Златки. Згаду?ться, як вона кинулась до нього на груди, коли розставалися пiсля втечi з Сливена. Вiн поспiшав до Чернаводи, щоб попередити во?воду Младена про небезпеку, а Златка з Яку-бом i Драганом мали пробиратися далi. Дiвчина тодi нiчого не сказала. Тiльки мовчки рвонулася до нього, притулилася щокою до його шорстко?, неголено? щоки, i Арсен вiдчув на губах солонуватий присмак дiвочих слiз. То вона плакала вiд щастя i вiд горя одночасно. "Златко, де ти зараз? Чи зустрiнемося ми знову? Чи нашi дороги розiйшлися навiки?"шепотiв вiн у напiвзабуттi. Потiм думка шугнула на Укра?ну, в тихий зелений куточок над срiблястою Сулою. З iмлисто? далини, як зi сну, випливли змарнiлi, тужнi очi матерi. Самi очi! Йому хотiлося побачити все обличчя, але нiяк уявити його повнiстю не мiг. Однi очi, виплаканi, сумнi, стояли перед ним в голубiй iмлi, через степи i моря, через гори i долини дивилися на нього, заглядали йому в душу, нiби питали: "Синку, де ти? Як тобi там, у чужих далеких свiтах? На яких шляхах тебе виглядати, яких весняних пташок розпитати про тебе, сину?" Йому, мов лещатами, здавило серце. Розплющив очi, труснув , головою. Видiння щезло, мов ластiвка. Знову заскрипiли давно не мазанi кочети, забряжчали iржавi ланцюги на ногах i руках. Пролунав пронизливий свист гарапника - i хтось голосно зойкнув. Потiм знову настала тиша. I думка линула далi Враз почувся гамiр Сiчi. Спливли в уявi дебелi постатi Метелицi, Сiкача i Товкача. Промайнув серед натовпу зморшкуватий коричневий вид дiда Шевчика... I раптом з'явився сам кошовий Iван Сiрко. Вiн був суворий i мовчазний. Пронизливий погляд його крицево-сiрих очей бентежив козаковi душу, хвилював невислов-леним питанням: "Де ж ти, козаче? Що з тобою сталося? Чому не пода?ш звiстки?.." "Як же не подаю? - вдарило в серце. - Хiба ж не дiсталися на батькiвщину викупленi у спагi? дiди? Ними ж переказував - ждiть навали з пiвдняi.. Хiба не добрався до Сiчi посланець Младена зi звiсткою про похiд вiзира Iбрагiма-пашi? Батьку, як же? I переказував, i попереджав! Готуйтеся! Набивайте гакiвницi i мушкети, сiдлайте вороних коней! Хай пильнують дозорцi на сторожових вежах у степу i вчасно пiдпалять бочку з смолою - знак, що в полi з'явився ворог. От тiльки сам я не зможу вчасно прибути на Запорожжя i передати тобi, батьку кошовий, усе, що бачив тут i чув... Та й чи прибуду коли-небудь?" Шумить попереду вiдкрите море, розвiю? важкi невiльницькi думи, що напливають, мов хмари. Свiжiша? вiтер - уже аж гуде в снастях корабля i мчить, не зустрiчаючи перепони, вдалину, здiймаючи високi пiнистi буруни. Невже пропливли Босфор? Так. Уже море. I "Чорний дракон", вийшовши на широкi синi простори, змiню? напрям i пливе прямо на пiвнiч.