------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЧАСТИНА ПЕРША

   I

   ПОЛЬОВА ЦАРIВНА

   Надворi  весна  вповнi.  Куди   не   глянь   -   скрiзь   розвернулося,
розпустилося, зацвiло пишним цвiтом. Ясне сонце, тепле й  приязне,  ще  не
вспiло  наложити  палючих  слiдiв  на  землю:  як  на  Великдень  дiвчина,
красується вона в своїм розкiшнiм убраннi... Поле  -  що  безкрає  море  -
скiльки зглянеш - розiслало зелений килим, аж смiється  в  очах.  Над  ним
синiм шатром розiп'ялось небо - нi плямочки, нi хмарочки, чисте, прозоре -
погляд так i тоне... З  неба,  як  розтоплене  золото,  ллється  на  землю
блискучий свiт сонця;  на  ланах  грає  сонячна  хвиля;  пiд  хвилею  спiє
хлiборобська доля... Легенький вiтрець подихав з теплого краю, перебiгав з
нивки на нивку, живить, освiжав кожну билинку... I ведуть вони  мiж  собою
тиху-таємну. розмову: чутно тiльки шелест жита, травицi...  А  згори  лине
жайворонкова пiсня: доноситься голос, як срiбний  дзвiночок,  -  тремтить,
переливається, застигав в  повiтрi...  Перериває  його  перепелячий  крик,
зiрвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав'яних коникiв,  що  як  не
розiрвуться,  -  i  все  те  зливається  докупи  в  якийсь  чудний  гомiн,
вривається в душу, розбуркує в нiй добрiсть, щирiсть, любов  до  всього...
Гарно тобi, любо, весело! На серцi стихають  негоди  на  думку  не  лiзуть
клопоти: добра надiя обгортає тебе добрими думками, бажаннями...  Хочеться
самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку  годину  -  аби
недiля або яке свято - хлiбороби виходять на поле хлiба обдивлятись!
   Отакої саме пори, в  недiлю,  пiсля  раннього  обiднього  часу,  -  тим
шляхом, що, звившись гадюкою,  пославсь  од  великого  села  Пiсок  аж  до
славного колись Ромодану, - йшов молодий чоловiк. "Не  багатого  роду!"  -
казала проста свита, накинута наопашки, - "та чепурної вдачi", - одмовляла
чиста, бiла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-пiд свити.  Червоний
з китицями пояс телiпався до колiн, а висока сива шапка  з  решетилiвських
смушкiв, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу...
   Iшов справдi парубок. На перший погляд - йому, може, лiт  до  двадцятка
добиралося. Чорний шовковий пух тiльки що висипався на  верхнiй  губi,  де
колись малося бути вусам; на мов стесанiй борiдцi де-где поп'ялось  тонке,
як павутиння, волоссячко. Нiс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темнi
карi очi - теж гострi; лице довгообразе - козаче; нi високого, нi низького
зросту, - тiльки плечi широкi, та груди високi... Оце й уся  врода.  Таких
парубкiв часто й густо можна зустрiти по  наших  хуторах  та  селах.  Одно
тiльки в цього неабияке - дуже палкий погляд, бистрий, як  блискавка.  Ним
свiтилася якась незвичайна смiливiсть i духова мiць, разом з якоюсь  хижою
тугою...
   Парубок плiвся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав  навкруги
своїми блискучими очима; iнодi зупинявся й довго розглядав  зелене  нив'я.
То знову йшов; то знов становився де-небудь на згiрку  -  i  знов  оглядав
поле. Ось перейшов i драний мiсточок посеред лук, на низинi, у балцi.  Пiд
ним ще не висохли веснянi калюжi - аж зацвiли, позеленiли: кумкають в  них
жаби рано й вечiр. От опинивсь на невеличкiм горбу по  той  бiк  мiсточка;
став, обернувся лицем до його;глянув на рудку; перевiв  погляд  на  крайне
жито. "Оже, тут кращi хлiба, нiж пiд селом,  -  подумав  сам  собi,  -тут,
мабуть, сильнiший дощ пройшов..." Знов повернувся, - i рушив далi.
   Спустившись в долину, повернув з курного шляху на  обнiжок  -  i  пiшов
помiж зеленими житами. Ось пiдiйшов до однiєї ниви, нахилився, вирвав  при
самiм коренi пучок жита, глянув на його, далi глянув на  ниву,  -  i  лице
засвiтилось одрадою. "От де моя праця, - немов казали його очi, - не марно
потрачена: вона зробила з мене чоловiка, хазяїна!.."  Повертiвши  в  руках
вирване жито, вiн скинув очима на другий бiк межi; знову  глянув  на  свою
ниву, наче рiвняв двi ниви мiж собою, -  i  промовив  вголос:  "Бач...  на
нашому полi жито краще, нiж у дядька Кабанця: моє таке густе та гонке, а в
його - ледве од землi одлiзло, - низеньке, жовте, засмоктане..."
   Не вспiв доказати останнього слова, - чує: недалеко, з-за  жита,  хтось
спiває... Вiн притаїв дух; насторожив ушi, слуха... Голос тонкий, гнучкий,
дзвiнкий, так i розходився на всi боки: то розлягався в високiм  просторi;
то слався по землi, по зелених  житах;  то  замирав  од  далеки  на  полях
розлогих; то вливався в душу якимсь несвiдомим щастям...
   Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося - вiн зроду не  чув  такого
свiжого,  гнучкого  голосу.  У  його  в  очах  засвiтилась  одрада;   лице
прояснилося, наче хто збризнув його свiжою водою; серце  затiпалось  немов
хто доторкнувся до його... "Хто б це?" - подумав вiн,  -  та  й  пiшов  на
голос.
   Не встиг ступить десяти ступнiв, як пiсня стихла, - тiльки одна луна її
бринiла ще над  головою  у  його.  Ще  ступiнь,  ще...  зашелестiло  жито,
заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось... Ще хвилина - i з жита
заманячила дiвоча постать... Парубок став. Дiвчина, як перепелка,  знялась
- i  помчалась  вподовж  ниви.  Низенька,  чорнява,  заквiтчана  польовими
квiтками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто  запечених  сонцем,
високих, iнодi дуже неповоротких дiвчат. Маленька,  кругленька,  швидка  й
жвава, одягнена в зелене  убрання,  мiж  високим  зеленим  житом,  -  вона
здавалася русалкою...
   Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову  царiвну,
бо стояв, як укопаний,  розтягши  й  без  того  довгообразе  лице,  широко
розкривши здивованi очi...
   Дiвчина одбiгла  трохи  i  собi  стала.  Озирнулась,  глянула  на  його
веселими очима, усмiхнулась свiжим, молодим личком. Тут її краще розглядiв
парубок. Чорне кучеряве волосся, заквiтчане  польовими  квiтками,  чудовно
вилося коло бiлого чолi; тоненькi пасма  того  чорного,  аж  полискуваного
хмелю  спадали  на  бiле,  рум'яне  личко,  як  яблучко   наливчате;   очi
оксамитовi, чорнi, - здається, сам.огонь говорив ними... Двi чорнi  брови,
мов двi чорнi п'явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими  довгими
густими вiями. Сама - невеличка, метка й  жвава,  з  веселою  усмiшкою  на
виду, вона так i вабила до  себе.  Зелена  байова  керсетка,  з  червоними
мушками, червона в букетах сдiдниця, на шиї дорогi коралi, хрести,  золотi
дукати - усе гарно пристало до хорошої дiвоцької вроди.
   Вона стояла навпроти парубка,  як  намальована,  -  наче  манила  своею
дивною красою. Не спускаючи з очей, вiн пiдходив до неї.
   - Чого ти тут ходиш? - обiзвалась вона перша.
   - А ти чого хлiб толочиш? - не зовсiм ласкаво одказав вiн.
   - Хiба се твiй хлiб?
   - Не чий же... А що?..
   - Цур тобi, як мене злякав!.. -та й замовкла. Парубок i собi мовчав.
   - А ти хто така? - трохи згодом питає вiн,  ковтаючи  слова.  -  Де  ти
взялася? звiдкiля сюди прийшла?..
   Дiвчина почула, як тiльки чують дiвчата, .чого в його  запнувся  голос;
очi в неї заiскрили, заграли...
   - Навiщо тобi? - прядучи ними, вона питає в його.
   - А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? - каже вiн. -  Хто  ти  така?
чого тобi тут треба?.. - Чут-но - аж дух спира йому в  грудях  од  кожного
слова.
   - Не ск-а-ж-у! - одмовила вона нарозтяг, осмiхаючись, i подалася  трохи
личком вперед, згорнувши пухлi бiлi руки попiд лiктями. - А прийшла  сюди,
бо недалечке живу... А ти хто?
   - Сюди йди! -  каже  вiн,  усмiхаючись  i  разом  запрохуючи  очима.  -
Посiдаємо тут... побалакаємо... я тобi й розкажу - хто я...

   Як стрель стрельнув у дiвчину. Сплеснула в долонi,  зареготалася  та  й
помчалася  буйними  житами...  Далi  -  вискочила  на  зелену   луку,   що
красувалася польовими квiтками; потiм - повернула круто  налiво,  почесала
яриною; як бiлочка на деревину в лiсi, так вона збiгла прудко  на  згiрок;
стала, перевела дух, озирнулася; осмiхнулась; махнула правою рукою: "сюди,
мов!" -та наче мана яка, спустилася вниз- i скрилася за горою.
   Парубок нi з мiсця. Стоїть та дивиться вслiд їй ще  дивнiшими  очима  -
мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її  голос  свiжий,
тонкий, її смiх молодий та дзвiнкий; перед очима, як та причуда,  манячила
її постать метка, жвава; йому усмiхалося її личко, бiло-рум'яне, з  ясними
очима, з чорними бровами;  уся  вона,  з  зеленою  корсеткою,  з  червоною
спiдницею, привиджувалась йому, як жива!.. "Що  це?  -  думав  вiн.  -  Чи
справдi, чи вважається?.. I вiдкiля б це?.. чи не  москалiвна?..  Так  же,
казали, у москаля дочка вмерла... гм...  мов,  бачся,  на  хуторах  нiкого
такого й немає... Хiба Хоменкова? - так же не близий свiт  од  Хоменкового
хутора сюди телiпатися... А видно - хутiрська:  на  селi,  окрiм  попiвни,
здається, нiкого пiдхожого... Оже й не попiвна: попiвну я знаю  -  попiвна
не така, та й не пiде за п'ять верстов од села... Чия б же це?.."
   Не розв'язавшись з такою думкою, вiн вийшов  на  згiрок  -  подивитись,
куди пiшла дiвчина. Було вже пiзно. Дiвчини не видно, - тiльки зеленiли то
там, то там, обложившись полями, хутiрськi, сади, як розкiшнi квiтники,  а
мiж зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь бiлiли. чепурнi хаточки.
Парубок постояв на згiрку, помилувався красою околицi, задивився  на  один
хутiр, на другий; пригадував хазяїнiв їх, перебрав у пам'ятi їх  дочок,  -
та, теряючись в догадках, i повернув назад - додому.
   Iшов вiн такою ж тихою ходою, як i сюди, а може, ще й тихшою, - та  все
думав та думав... А в серцi - почував вiн  -  прокидалось  щось  невiдоме,
чудне: i важко мов, i легко, i сумно, й весело,  i  хочеться  спiвати,  й,
хочеться плакати... Сльози не ллються, а вголос рветься; несподiваний  сум
обiймає голову; думка думку гонить: нiгде пристати, нi за  що  зачепитися-
так i  ганяє  за  маною...  А  перед  очима  -  зелена  керсетка,  червона
спiдниця,, знадний з усмiшкою погляд, червонi, як кармазин, уста, з котрих
виглядає рядок дрiбних, як перли, зубiв... У  його  аж  мороз  пiшов  поза
спиною... "Оце так - промовив вiн уголос. - Чи не здурiв, бува, я,  чи  не
збожеволiв?.. Дома худоба не напована, а я блукаю тут - i  думати  забув!"
Та, пiднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.
   Ось незабаром i Пiски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка
хатка, вiкнами на широкий шлях. З-за  хатки  виглядали  невеличкi  хлiвцi,
повiточки;_ трохи далi - тiк; за током - огород;  а  все  кругом  обнесено
низенькою лiскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна.
Не достатки, а тяжка  праця  кидалась  в  вiчi.  Хата  хоч  старенька,  та
чепурна, бiла, - видно, бiля неї ходили хазяйськi  руки;  двiр  виметений,
чистий; огорожа цiла, хоч i низенька, а ворота дощанi-хрещатi.
   Недалечке вiд хатнього порогу стояла немолода вже  молодиця,  бiдненько
зодягнена,  -  i,  розсипаючи  з  миски  зерно,  голосно  скликала  курей.
Натомiсть, з хлiвця прожогом вискочила невеличка свинка й.  кабанчик  -  i
давай похапцем  хламати  зерно,  не  пiдпускаючи  курей.  Молодиця  спершу
кричала на непроханих гостей: "аря, гладкi! аря!", потiм того  плескала  в
долонi - й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що  нiчого  з  такими
ненажерами не-вдiєш нi криком, нi легенькою бiйкою, -  вона  висмикнула  з
мiтли держално - i давай потягати "ненаситну прожир" i вздовж i  впоперек,
- аж поки не хруснуло держално... "От,  проклятiї  Каторжнi!..  Через  них
знiвечила держално.." - на весь голос гукала молодиця - й кинула в свиноту
надтрiснутим держалном.
   Саме на цей крик у двiр повернув парубок. Не  вспiв  вiн  ще  гаразд  i
ворiт причинити за  собою,  -  як  уже  на  його  напустилася  розсерджена
молодиця.
   - I де ти, Чiпко, ходиш? де ти бродиш? - докоряла вона. - Ось  до  якої
пори виходив! Нi корова, нi кобила не напованi, а вiн блукає...
   - Я, мамо, на полi був... до ярини довiдувався, - одказав вiн.
   Мати пильно подивилася йому в вiчi, наче вивiряла : чи правда тому?  Та
син уже  повернувся  -  пiшов  прямо  до  загороди,  а  вона  з  порожньою
помийницею - в хату.
   - Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти!  -
усе-таки з докором гукнула з сiнешнiх дверей мати.
   Син уже не чув того докору. Вiн випустив з загороди корову, одв'язав од
ясел кобилу - погнав до водопою. Хутко погнав,  хутко  й  назад  вернувся.
Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свiжої  трави.  Зелена  трава
нагадала йому зелену керсетку; заманячила нiби знайома постать; вiн мерщiй
кинув у ясла оберемок... йому здалося, що з-пiд трави заблищали,  мов  двi
углини,  двоє  чорних  очей...  "Згинь  ти,  марю-кої  -   скрикнув   вiн,
випростуючи з трави руки. - От, причепилася!"
   Швиденько зачинив загороду, пiшов у хату. Повечеряли  мовчки.  Полягали
спати.
   - Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? - пита вiн трохи згодом.
   - У якого москаля, сину?
   - Що живе коло нашого поля хутором.
   - Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, - та, казали, либонь умерла. -  А
що там?
   - Та я так питаю... нiчого.
   Розмова увiрвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на  лавi.  Сон  не
йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попiд боками, а в вiччю - вона
та й вона. "Пропади ти, навiжена!" - шепче вiн.  Перевернувся  з  боку  на
бiк, натяг на голову ряднину, - не спиться, та  й  годi...  "Нi,  вже:  не
швидко ти дiждеш, щоб я пiшов на поле!"
   II ДВУЖОН_
   Лiт за двадцять до крiпацької волi, з того самого  Ромоданового  шляху,
яким iшов парубок, у село Пiски вступав якийсь невiдомий захожий. Видно  -
з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибiйчанi, пiдсуканi аж  до
колiн; за спиною вiрьовкою навхрест перев'язана одежа; через праве  плече,
на палицi перекинута торба - мабуть, з харчю, та пара шкапових  чобiт.  На
взiр - чоловiк середнiх лiт. Чорнi, як гайворон, уси починали вже по краях
рудiти; борода  стирчала  чорна,  остюкувата,  давно,  мабуть,  не  бачила
скiска.
   Iшов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всi боки. Сказати  б
- з заробiткiв, коли б не така рання пора. А то тiльки що  весна  настала.
Постiкали води, зазеленiли трави,  зацвiли  садки,  городи,  сонце  ще  не
пекло, як серед лiта, а приязно сяло та грiло.
   Дiйшовши до одного двору, де серед  нечистого  городу  влiзла  в  землю
старенька хата, захожий став. ."Оце ж мов, бачся, й Окунева хата!" -  каже
вiн сам до себе. На той час  з  низеньких  хатнiх  дверей  вийшов  молодий
парубок.
   - Здоров був! - обiзвався до його захожий.
   - Здоров.
   - Чи це Окунь живе?
   - Який Окунь?
   - Карпо Окунь, старий дiд.
   - Нi: це Лимар, а не Окунь.
   - А де ж Окунь?
   - Та який Окунь?
   - Дiд старий, що з бородою ходив.
   На їх розмову нахопилася з-за хати  старенька  жiнка.  Видно,  поралась
коло городини, - бо очiпок подався трохи набiк, лице в поту, руки в землi.
   - Та кого ти, чоловiче, питаєш?
   - Окуня Карпа.
   - Е-е-е... його вже давно й слiду нема... Знала я того Окуня,  знала...
Уже, мабуть, лiт з десять буде, як помер... А тобi ж навiщо вiн?
   - Та треба... Так умер, кажете?
   - Умер, умер.
   - Та хто ж пiсля його зостався?
   - Та хто ж, пiсля  його  зостався?!  -  каже  жiнка,  задумавшись...  -
Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. .Та й та уже  вмерла.  Оце
ми у неї й дворище купили. Та  ще  зостався  Грицько  -  був  йому  якийсь
далекий родич... торiк його у некрути взяли. Та,  здається,  вже  й  немає
нiкого такого...
   - Так... А волость же ваша далеко?

   -_ Волость? - глянула жiнка на його й, перегодя трохи, одказала:  -  на
тiм боцi села. От як пiдеш сiєю улицею, та й  вийдеш  прямiсiнько.  Спершу
будуть гамазеї, а там - зараз i волость.
   - Ну, спасибi вам. Прощайте.
   - Щасливо.
   Пiшов собi чоловiк тою тропою, що розказала жiнка. А жiнка й парубок ще
довго стояли - дивились услiд, аж поки не скрився захожий з очей у  кривiй
вулицi.
   - Ти не питав, Грицьку, - тодi жiнка до парубка  :  -  хто  вiн  такий?
навiщо йому Окунь?
   - Нi, не питав.
   - Гляди, лишень, чи не родич який... Там у  його,  в  Донщинi,  багато,
кажуть, всякої рiднi... Там i брат його жив.  То  чи  не  по  худобу.бува,
прийшов i сей?!
   - Бог його зна.
   - Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збiгав би  ти,  слiдом  за  ним,  у
волость та розслухався б: що воно за чоловiк.
   - Добре, мамо, - каже парубок. I обоє пiшли в хату.
   Жiнка справдi догадалася навiщо захожому здався  мертвий  Карпо  Окунь.
Той, що розпитував, об'явився в волостi небожем Окуня - Остапом Хрущем, що
лiт, може, з п'ятнадцять як пiшов на Дiн. Уже його й з  ревiзiї  викинули,
не тiльки з думки. Тiльки старi люди пам'ятали  ще  -  коли  бородатий  та
бiлий Окунь виряджав на Дiн до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце вiн
назад повернувся й просився в пiщанську громаду.
   - Чого ти звiдтiля вернувся? - пита його голова,  -  хiба  там  недобре
стало жити?
   - Та трудно вже й там, - кланяючись, каже Остап. - Не тi тепер  порядки
пiшли: багато вже й там нашого брата... пропадає...
   - А тут хiба краще? - пита писар.
   - Та все ж, бачте - рiдна сторона.
   - Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе нi виду  нiякого,  нiчого?  -
знову голова.
   - Та в мене ось_ є старий  пашпорт.  -  Та,  витягши  з  гамана  шматок
засмальцьованого паперу, з обтiпаними краями, й подав головi.
   Подивився той на папiр, розправив, прочитав - i знову зложив.
   - Що ж з сього?!  -  каже.  -Чому  хоч  ти  не  обзивався,  як  ревiзiя
писалась?
   - А бог його знає - чому... Не знав.
   - Вiдколи пашпорта  не  перемiняв!!  -  не  випускаючи  з  рук  паперу,
дивувався голова.
   - Та там мене й по цьому всюди приймали.
   - Гм... Що ж тепер, Василь Васильович, будемо  робити?  -  пита  голова
писаря.
   - А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громадi  могоричу,  то,
може, й дiло буде, - одказав писар. - А то, як_ бродягу якого, ще в  тюрму
запруть.
   - Здiлайте милость, - каже, кланяючись, Остап, - уже  поклопочiться!  Я
вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч._ одслужу за те.
   Писар тiльки покрутив свого рудого уса та разом з  головою  й  пiшли  у
другу хату.
   Через три недiлi Остап косив у писаря сiно.  Та  такий  з  його  косар:
такий жвавий, такий робочий - невтомний! Усьому лад дає, усiм перед веде -
отаманує.  А  через  мiсяць  йому  об'явлено,  що  тепер  вiн   пiщанський
громадянин - козак, Остап Макарович Хрущ.
   Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямiсiнько й почвалав у
город найматись. Недовго й мiсця шукав:  зараз  жид  злебенив  його  та  й
заправив у поштарi.
   Добре Остаповi. I одежа й хлiб жидiвський,  i  плата  добра,  та  й  од
проїжджих перепада. - Послужив вiн рiк, а  на  другий  уже  грунт  i  хату
купив. Якраз  на  край  села,  на  белебнi,  стояла  собi  осторонь  чиясь
сирiтська пустка: необмазана, невкрита, город не  обгороджений,  звiсно  -
сирiтське, та ще й за селом.
   Купив Остап хату, та, не  довго  думавши,  й  шле  старостiв  до  Мотрi
Жукiвни - бiдної, некрасивої дiвчини,  уже  таки  й  лiтньої,  що  жила  в
сусiдах, удвох з старою матiр'ю.
   - А що ж, Мотре, - каже їй мати, - iди! Хоч  хата  своя  буде;  хоч  не
тинятимешся на старiсть, як от я, стара...
   - Та чи йти, то й iти! - одказує дочка. - I так натерпiлись усього!
   Обмiнили хлiб, а в недiлю й весiлля заграли.
   Як уступила Мотря в свою хату,  то  немов  знову  на  свiт  народилася.
Чепурить її, прибира. Дiждали весни, - город одкопала, скопала,  засадила;
хату вимазала, оббiлила; призьбу жовтою глиною пiдвела; коло хати  вiником
обмела. Чисто кругом - любо глянути, i огородина зеленiє...
   Та й тiльки ж то, що огородина  своя,  а  бiльше  землi  -  нi  ступня.
Приходилось у чужих людей косити, хлiб  заробляти,  спини  не  розгинаючи,
спочивку не знаючи... Оже як не працювала Мотря з Остапом та з  Оришкою  -
старою своєю матiр'ю, а все бiдно жили. Iнодi  зимою  нi  з  чого  було  й
галушок зварити, - приходилось сухим хлiбом давитись...
   Остап - спершу був повеселiв: такий балакучий,  такий  щирий,  -  Мотрю
жалує, коло тещi ласкавий; а далi - все хмурнiшав та  й  хмурнiшав.  Стала
нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнiтити його душу i  серце...
Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди  голову  та  за
цiлий день i слова не промовить нi до кого...

   Так минув рiк; минає й другий; а вони - всi тройко (дiтей  не  було)  -
похмурi, невеселi... Немає долi - немає й радостi!
   Лягла зима. Падав дрiбний снiг, як бува в холод:  буйний  вiтер  крутив
заметами й вив,  як  звiр  у  лiсi,  у  димарi  Остапової  хати.  Нiч  уже
спустилася на землю.  Мотря  й  Оришка  сидiли  на  полу;  перед  ними  на
стiльчику неясно блимав каганець - от-от збирався  погаснути.  Вони  пряли
мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап  лежав  на  печi...
Тихо, - тiльки веретена сюрчать.!.
   - О-ох! - важко  зiтхнув  Остап.  -  Обридло  вже  менi  по  цих  краях
горювати, - промовив вiн, наче  сам  до  себе.  -  Дiжду  весни,  пiду  на
заробiтки. Там, може, знайду добре мiсце, то й вас переведу...
   - А як же не найдеш? - на це йому Мотря.- Лiто втратиш...  а  я  одними
руками що тут зароблю?.. - додала вона журливо й скривилася.
   - Та вже ж ви тут з матiр'ю  то  сим,  то  тим  боком  настягаєтесь  на
зиму... А я, коли що, то там i зазимую. Так менi тут остогидло!
   Дiждали весни. Порадився Остап з жiнкою та з тещею, узяв пашпорт, пiшов
собi. Мотря з старою матiр'ю зостались самi собi на хазяйствi.

   Вирядили Остапа на Дiн у великий пiст, а  так  -  к  зеленiй  недiлi  -
приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий i такий козак Остап  Хрущ?
i де вiн у вас узявся? Що тут вiн прозивався не Хрущ, а Притика... що  вiн
кинув у нас жiнку й троє дiтей, пропадав був - не знать де - три роки  без
малого... А ось тепер - у пашпортi  вiн  уже  Хрущем  пишеться,  та  ще  й
жонатим. Що се воно за знак? з якої це речi така плутаниця?..
   Так оце запитувала якась Донська станиця Пiщанської волостi... I задала
ж роботу волосним оця несподiвана бумага!
   Як прочитала її козацька, старшина, то голову й руки опустила.
   - Оце так! - скрикнули в один голос i голова й писар. -  Буде  ж  тепер
вiд окружного... I як-таки повiрити такому волоцюзi?! Прийшов - чорт  його
зна й вiдки, сказавсь - бiс його зна й ким; а ми - на тобi, та цить!  -  i
лапки поклали... Окунiв небiж, та й Окунiв, - нестеменне Окунiв... Чому не
прийняти?.. Аж воно - он який небiж!!
   - Егеж... Недаром я казав, - вибрiхувавсь  писар,  -  пiдождемо  трохи,
спишемось... Не послухали?..
   - Що ж тепереньки робити? - мов не чув, питає голова в писаря.
   Той мовчав, потупивши в землю очi. Видно було - щось пригадував.
   - Недурно менi сю нiч чорна собака  снилася.  -  похваливсь  голова.  -
Жiнка одгадувала: напасть... так воно й є!
   - А менi руда свиня, - увернув писар. Порадившись,  мерщiй  послали  за
Мотрею десятника. Мотря прийшла.
   - Чи не розказував тобi чоловiк чого про Дiн? - стрiли її волоснi.
   - Нi, не розказував, - одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. - А
що там? Хiба яка чутка прийшла?.. - запитала вона зляканим голосом.
   - Так i так - кажуть; таке й таке диво...
   Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало:  поблiдла,  як  крейда,
затряслась, як лист на осичинi; хотiла щось  сказати,  та  не  вимовила  й
слова, - тiльки раз по раз тяжко зiтхала, i якось чудно  дивилась  мутними
очима...
   - Чого ти здихаєш? - гримнув на неї голова. - У  чоловiка  навчилася?..
Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив... Проклятi!  Через  вас  на
Сибiр ще пiдеш...
   Мотря нiчого не  одказала,  -  тiльки  жалiбно  дивилася.  Коли  б  хто
заглянув тодi в її душу, - що там робилося! Якби зазирнув у серце, - що  в
йому поверталося!
   - Iди собi! - гукнув голова, бачачи, що в неї й рiч вiдтяло.
   Мотря повернулася, вийшла. Iшла по вулицi,  -  не  бачила  свiта  перед
собою; прийшла додому, - як п'яна, мов чмелена...
   - Що там, дочко? - стрiла її мати. - Чого тебе кликали?
   Пожовкло в Мотрi у вiччю, заколихався свiт,  пiшло  все  ходором...  Не
пам'ятала вона, як опустилась на лаву - так не роздягнена, не розбута -  i
впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.
   - Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?.. - Оришка не доказала. У неї
в думцi пробiгла смерть Останова.
   Мотря не озивалася; плакала мовчки.  Оришка  пильно  дивилася  на  неї.
Серце  почуло  якесь  лихо;  перед  очима  вже  стояла  бiда...  В  Оришки
затiпались челюстi, забiгала по виду мишка.
   - Та кажи!.. чого ти плачеш? - аж скрикнула вона. Мотря утерла  рукавом
сльози й простогнала... А далi натужилась i, схлипуючи, перериваючи слова,
стала казати: "О-о, боже мiй!... недурно вiн все сумний  був...  мовчав...
журився... та все через сон про Дiн викрикував... про Хiврю та  Грицька...
Недурно ж це воно!.. Ой, _пропала ж моя голiвонька бiдная!!."
   -_ Що ж там таке? кажи вже, не мороч моєї голови! Про яку це  ти  Хiврю
плещещ?
   - Про жiнку того сучого сина, щоб йому... нi добра, нi життя!..
   - Кого?
   - Остапа...
   - Чи ти не збожеволiла, дочко?
   - Поневолi збожеволiєш, коли таке...
   - Мотре! не тумань ти моєї голови: розкажи по-людськи - що там таке?
   - Отой волоцюга, блудяга... покинув да Дону жiнку з дiтьми... приплiвся
сюди на мою голову... Господи! i за що ти мене отак караєш на сiм свiтi? -
скрикнула Мотря i знову залилась сльозами.
   Тепер тiльки Оришка розiбрала своє лихо.  Образа,  гора  тяжкої  образи
дочки, людськi поговори та смiхи, - все разом пiднялось у  головi  матерi,
налягало їй на старе серце важким жалем... Вона глянула ще раз  на  Мотрю,
поступилася назад, простогнала, сiла мовчки  на  пiл,  узявшись  холодними
руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе  тiло  тремтiло,  колихалося,
стара голова не здержувалась на в'язах - хилилася на груди. Оришка болiсно
пiднiмала її i тяжко стогнала... Мотря не переставала плакати"  Гiркий  її
плач, стогнання матерi зливалися вкупу, носилися по хатi, слались по бiлих
стiнах. I темнiли вони для дочки й для матерi; здавалась  темною  хата,  й
свiт що вривався у вiкна, чорнiв у вiччю в них... I стояла в  темнотi  тiй
ще темнiша доля їх - чорна,  темна,  страшна,  з  худим,  з'їденим  нуждою
лицем, з злими од голоду очима... Таке лихо скоїлось перед обiдом.  Страва
давно стояла у печi:  ще  як  у  волость  iшла  Мотря,  то  засунула,  щоб
упрiвала. Тепер нiхто й не згадав про  неї.  Горе  без  страви  нагодувало
обох. Нiхто з них не кидався до печi. Обидвi навiть забули про обiд.
   Так день настав, так i минув. Одходячи на спокiй,  сонце  обдало  землю
блискучим  промiнням;  земля  на  прощання  усмiхнулася  -  i   потемнiла.
Спустилася нiч; викликала собi на втiху зорi; викотився з-за гаю мiсяць  -
i став оглядати околицю... Усе  кругом  спало,  мов  зачароване,  в  тихiм
забуттi теплої ночi, - не спав тiльки один соловейко, виспiвуючи в зеленiм
садочку свою любу пiсню, - та не спало ще лихо в Орищинiм  та  в  Мотринiм
серцi... Завело i воно свою пiсню - гiрку,  журливу,  безнадiйну...  I  не
розходилась та пiсня по свiту, не окликалася луною в лузi, як соловейкова,
а, як важкий камiнь, налягала на душу, морочила голову цiлим  роєм  темних
гадок, пекла серце нерозважною  тугою...  Мотря  й  Оришка  не  спали,  не
плакали, - тiльки то одна, то друга зiтхала... I вiдкiля це лихо  взялося?
i чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остаповi?.. чим  вона  .тепер
осталася?.. Мотря й  Оришка  роздумували,  розгадували...  Жiнка  жонатого
чоловiка? покритка-дiвка?.. Нi жiнка, нi дiвка, а  замужня  вдова...  Грiх
перед богом, - чим його замолити? Сором перед людьми, - чим його  змити?..
А ще ж, може, i каратись за це прийдеться - хоч  не  на  сiм,  то  на  тiм
свiтi... Непевний той Остап, - вiн щось  лихе,  страшне...  Страх  справдi
пiсля таких думок закрадався їм в душу - i вони обидвi тихо молилися.

   Як не мучились вони цiлу ту нiч,  що  вже  не  думали,  а  все-таки  не
видумали нiчого для себе утiшного.
   Не вигадали  поради  й  волоснi.  Судили,  рядили  -  та  окружному,  а
окружний- та губернаторовi. Пiшли писати та одписувати...
   Незабаром  наїхало  в  село  чиновного   панства.   Питають-розпитують,
пишуть-записують. Натерпiлася  страху  Мотря  од  тих  хитрих  спросiв  та
переспросiв; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.
   А в селi - тiльки й мови, тiльки й речi, що  про  Хруща.  Наче  все  на
свiтi для Пiсок провалилося,  один  Хрущ  зостався,  а  через  Хруща  -  й
Мотря... Хто її зроду не знав, - став допитуватись: де вона й що вона.  Не
можна Мотрi нiкуди очей показати, щоб на неї  пальцями  не  тикали.  Вийде
Мотря на вулицю, - малi дiти слiдком за нею; порається Мотря на вгородi, -
бачить: двi жiнки стоять коло тину, дивляться  на  неї  й  перешiптуються.
Немає Мотрi спокою i в церквi: i там її не спускають з очей.
   -  Ото...  ото  вона!  низенька,  чорнява...  чорним   платком   голова
пов'язана, -чує Мотря позад себе в бабинцi.

   - Ото чорнява, що хреститься?
   - Еге ж, еге... Ото вона сама... за жонатого замiж пiшла.
   Чує Мотря, та боїться озирнутись:  їй  чогось  соромно,  страшно.  Вона
впаде навколiшки, приникне головою  до  помосту,  -  шепче  молитву  щиру,
просить у бога ласки, одмолює свiй грiх - i разом сльози ковтає.
   Тодi тiльки люди  трохи  забули  про  Хруща,  як  жнива  настали.  Свої
клопоти, праця, утома трохи зацiпили язики людськi.
   Коли це - перед другою пречистою ведуть Хруща у ланцюгах  через  Пiски.
Як зачули люди, то за малим не все село вибiгло з хати,  мов  на  ведмедя,
дивитись. "Хрущ!.. Хрущ iде!.. Хруща... Хруща ведуть!.."  -  викрикують  з
усiх бокiв по селу. I бiжить на Хруща дивитись старе й мале.
   Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за  залiзнi  штиби;  давай
випитувати та розпитувати. Пiднялися знову спроси та переспроси...  Зовсiм
загубила спокiй Мотря: водять її то в город, то з города... А тут -  друге
лихо: Мотря почула - щось заворушилось пiд серцем...
   Помiтили люди - та як у дзвiн задзвонили:
   - Чи чули?.. - питає молодиця другу, стрiвши на улицi. - Завагiтнiла...
   - Чула, серденько, чула... I скажiть: од такого!!
   - Це вже, видно, не перед добром, моя матiнко!.. Чи не кiнець, бува,  й
вiку швидко буде... Там: торiк хвостата зоря свiтила,  а  се  знов  проява
якась вирискалась...
   - I я кажу: не перед добром таке на свiтi коїться! Та  як  пiдуть  отак
цокотати, - не переслухаєш. А пiд недiлю  або  свято  збереться  де-небудь
чоловiкiв купа, надiйдуть жiнки, парубки, дiвчата  -  назбирається  чимала
юрба людей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща.
Аж ось - не знать звiдкiль узялась на селi  чутка,  що  вiн  нi  Хрущ,  нi
Притика, а прямiсiнько-таки Iван Вареник  -  крiпак  пана  Польського,  що
панував у Пiсках.
   Така чутка збила з пантелику судових i громаду. Що  з  ним  робити?  Як
тепер його судити? Кинулись до пана, - пан одсахнувся: робiть, мов, з ним,
що хочете, як знаєте... Тодi громада розв'язала дiло. Як голили хлопцiв  у
москалi: "У некрути його!.. лоб йому! лоб!.." - закричала громада.  Поїхав
голова у Гетьманське, пiшов, куди треба, однiс, що годилось-i "перевертня"
прямо з тюрми повели  до  прийому.  Заголивши  лоб,  перевернули  його  ще
вчетверте - i став вiн з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали,
- та бiльше вiн нi вертався, нi озивався.

   Оддали Остапа в москалi перед покровою. А так, перед пущенням, породила
Мотря сина, - та ще й породила неабияк. Роди були тяжко труднi: потугувала
ними Мотря два днi й двi ночi, не своїм голосом викрикуючи...  Що  вже  не
робила "довгоп'ята баба"-повитуха, - нiщо не помагало. Ледве Мотря на  той
свiт не переставилась. Уже й не кричала й не  стогнала  -  лежала  мертвою
колодою... Аж на третiй день "господь її помилував":  серед  тихого  плачу
Орищиного почувся голосний дитячий крик...
   - Єнерал!.. - зрадiвши, скрикнула "довгоп'ята баба".
   Оришка  пiдняла  руку,  перехрестилася...  Мотря  важко  зiтхнула  -  i
розкрила сплющенi очi... Хату обняла тиха одрада.
   Як же почули люди про такi роди, - знову загомонiли. Пiшло знов по селу
шушукання, глум, таємнi страхи... Дiйшло до того, що нiхто вже Вареника не
щитав i за чоловiка, а так-таки за самiсiнького куцого... Дехто помiтив  i
невеличкi рiжки на головi в його, як стригли в прийомi. А  Кирило  Кнур  -
недалечкий сусiда - Христом-богом клявся, що як купались з Остапом  укупi,
то й хвостика бачив... Не при хатi згадуючи - куций, та й годi!
   А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!.
   - Щось воно таки непевне, моя матiнко!.. -  цокочуть  жiнки,  похитуючи
головами.
   I не одна й не двi нарошне забiгали в хату до Мотрi  -  довiдатись:  чи
немає на йому яких ознакiв? Одна якось забачила на лiвiм колiнцi невеличку
родимку... "Оце ж воно й е!" - подумала та мерщiй з хати.
   - А що?? - стрiва її кума.
   - То ж воно, кумонько, саме!.. - каже кума, перехрестившись.
   Незабаром цiле село  слебезувало  про  ту  пляму.  Усi  в  один  голос:
"чортеня", та й годi!
   Прийшлось кумiв брати, - нiхто не хоче. Що тут робити? Вже три  днi  як
дитина нехрещена... Не дай, боже, якого случаю -  i  вмре,  не  уведене  в
закон!..
   Кинулась Оришка по сусiдах... Всяк дякує, сторониться... Ходить вона по
хатi - сама не своя: свiтить сiдим волосом, ломить сухi руки... Мотрi  вже
й не хвалиться: вона й без того ледве дише.
   На  той  час  лучились  у  селi  перехожi  москалi.  Оришка   до   них:
"Москалики-лебедики, охрестiм дитя!" Купила москалям кварту горiлки.  Тодi
один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.
   Понесли до батюшки. А панотець i собi: "Як його такого виродка в  хрест
уводити?!"
   "Боже мiй!.. що його робити на свiтi?!" - плаче Оришка, - та до попадi:
"Матушка!.. я вас сього й того,  я  вам  моток  пряжi  напряду,  -  умовте
панотця!.."
   Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.
   III_
   ДИТЯЧI ЛIТА_
   Не судилося Мотрi щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дiвкою,
жiнкою, не сподiвалася за-мужньою вдовою...
   Не тiльки її, а й її матiр стару стали цуратися люди. Саме те мiсце, де
вони жили, зробилося якимсь страшним, - стали його оббiгати... Казали,  що
до Мотрi кожної ночi змiй у димар лiтає:  якийсь  захожий  чоловiк  застав
його в хатi та насилу з душею  вирвався...  Непевне  мiсце!  Бувало  вночi
нiхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дiтям  -  то  й  удень
забороняли туди бiгати...
   Мiсцина справдi стала пустирем одгонити. Лежить  за  селом,  на  самому
белебнi, неогороджена, необкопана - так рiвець невеличкий прокопаний та  й
годi... Iде скотина - нема перепону - через грядки так i чеше; собаки  так
i гнiздяться! - кубла повибивали... Пустир пустирем! Хата хоч стара  була,
та  як  полагодив  був  Остап,  поки  ще  не  женився,  то  вона,  мов,  i
бадьорилася; а як пiднялась лиха година, що замчала не тiльки лад у  хатi,
а й самого Остапа, - то й хата осунулась...  Стрiха  мiсцями  повигнивала,
покрiвля де-где  провалилася,  вiкна  побитi:  замiсть  шибок  -  ганчiрки
свiтять; ще до того дощ та хуртовина  оббила,  обшмарувала...  Пусткою  аж
воняє! I всерединi не краще. Стiни чорнi, аж цвiллю взялися  од  води,  що
дощi поналивали крiзь лиху оселю; черевата  пiч  потрiскалась,  -  димiла,
курiла; замiсть лав якiсь кривоногi ослiнчики - i сiсти  на  них  страшно;
стiл - ходором ходить; пiл - на п'ядь дошка од дошки: Мотря пiд холод  двi
дошки спалила, бо не було  чим  у  хатi  прокурити...  Бiдота  несказанна,
злиднi невилазнi!
   Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на  ту
оселю, на лихий той захист, через який вони стiльки горя приняли,  стiльки
клопоту звiдали... Вони б його давно кинули, якби було де притулитися.  Та
де його при недостачах, при убожествi?! Коли на роботу  приймали  Мотрю  з
опаскою.
   Лiтом Мотря стає жати. У Пiсках нiхто не приймав, - бо помiтили,  що  в
кого Мотря жне - вся нива закрутнями унизана. В сусiдньому  селi  Байраках
Мотря хлiб заробляла, - на жнива становилася.
   Що за лiто заробить Мотря, те за зиму й проживуть... коли ще й ставало!
А було так, що нi дрiбка солi, нi пилинки борошна...  Де  вже  думати  про
одежину!! Що, дiвуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття  та
рам'я висiло... Як заробить конопель, - то й добре. Помочить їх, висушить,
витiпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак лiт за двоє,
оснує,  витче,  та  й  сорочка  є;  виб'є  -  спiдницю  пошиє,  юпку...  У
вибiйчаному i  в  свято  ходила.  Другi  в  плахтах  та  запасках,  голови
шовковими платками повив'язують, а Мотря з вибiйчаної юпки та спiдницi  не
вилазила. Бiленькою хусткою зав'яжеться, та  й  шмарує...  Ото  буденне  й
празникове! А що старе, дране, - позшиває, позаштопує, - матерi старе тiло
прикриє, або дитинi - штанцi, куцину... Нужда!! На зиму на всiх одна  юпка
була. Пiде куди Мотря, - сиди, мати, з хлопчиком дома - й не рипайся! Пiти
треба матерi, - сиди, Мотре... бо й чоботи однi!
   Робота не страшна, як сила є. Мотря день i нiч в роботi  та  в  роботi;
лiтом - на полi, зимою - дома. А Оришка - стара вже, - нездужала, - тiльки
й того, що доглядає дитини... Як лiтком немає Мотрi дома, -  баба  зварить
їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка спiває..
   Ай дитина ж  то  вийшла  -  на  славу!  Повновиде,  чорняве,  головате,
розумне... Тiльки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другi дiти жвавi, - як
дзига крутиться, на мiсцi не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге!  -
як стрiла пуститься... Чiпка, як його звали, - не такий,  нi!  Оце,  було,
Мотря чи Оришка скаже: "Подай, Чiпко, води!" або - ножа, або - веретено...
- то вiн i почне: "А де ж воно лежить, чи стоїть?" Отак розпитає,  повагом
устане, повагом пiде, пiднiме й повагом подасть... Мотря за це  не  любила
Чiпки. - "Десь Чiпка у нас буде дуже велике ледащо! - жалiється Оришцi:  -
йому як що робити, то треба за тиждень загадувати,  щоб  роздумався..."  А
iнодi було й буханця улiпить Чiпцi в спину, щоб довго  "не  роздумував"...
Тодi Чiпка руки опустить, реве на всю хату...  Є,  значить,  робота  бабi!
Оришка справдi душi не чула в Чiпцi: так його любила й жалувала! I  цяцьок
йому надає, й iграшок яких там - полив'яного пiвника, свистiлочку, а  їсти
- сама не доїсть - йому зоставляє...
   Як пiдрiс Чiпка - став бiгати, то вибiжить було з двору  на  вигiн,  та
прямо до дiтвори так i чеше. Так же . й дiтвора  його  не  приймає.  Зараз
почнуть з його глузувати,  щипати,  а  iнодi  поб'ють  та  й  проженуть...
Недурно пани своїм родом величаються. На селi теж розпитують -  хто  якого
роду... Тiльки те неоднаково, що в городi питають: чим той рiд уславився -
чи давнiстю, чи боями, чи послугами. А село знає одну славу -  честь.  Тим
на селi й питають: чи "чесного" роду? А тодi вже й братаються... Чiпка був
"виродок"...  Як  же  Чiпку  прийняти  дiтям  до   iграшки?!   Хiба,   щоб
поглумитися...
   -  Виродок  iде!  -  кричить,  забачивши  здалека  Чiпку,  бiлоголовий,
миршавенький хлопчик.
   - Запорток! - пiдхопить другий... - Ходiм до його!
   Побiжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь i  скубне  Чiпку  за
чорне волосся. Окрутнеться Чiпка, насупить брови, скривиться, тiльки очима
свiтить... Злi Чiпчинi очi, та недобрi й дiти, що довели до того. Понуро й
гостро дивиться на них Чiпка. А тi - за боки беруться зо смiху...
   - Чiпкої де ти взявся? - смикнувши Чiпку за полу, питає хто з  хлопцiв.
Мовчить Чiпка, - сопе.
   - Ти з яйця вилупився?! - знову, другий...
   Усi  зареготались.  Чiпка  похнюпить  голову,  потупить  в  землю  очi,
копирсає нiгтем пiд нiгтем.
   - Нi!.. мене бабуся на вгородi пiймала... в бур'янi, - одмовляє  понуро
та все копирсає пiд нiгтем...
   Регiт - аж вигiн розлягається...
   - Так ти. Чiпко, з бур'яну взявсь?..
   - Нi...
   - А де ж твiй батько, коли ти не з бур'яну?
   - Не знаю...
   - То-то й є... ти байстрюк!..
   - Брешеш!.. - зиркнув, як той вовк, Чiпка.
   - А хто ж ти? /
   - Я... Чiпка.
   - Ти - Чепiга, а не Чiпка! - крикне хто з середини - i вскубне Чiпку...
   - Чого ти скубешся? - з плачем вимовля Чiпка. - Постой, я бабусi скажу,
- вона тобi дасть!
   - Боюсь я твоєї бабусi, - куди ж пак! - одказує  хлопець,  та  й  знову
вскубне.
   За ним другий, третiй. Повертається Чiпка  на  всi  боки  в  крузi,  як
ведмiдь на цепу, а хлопцi регочуться та за чуприну смичуть -  аж  поки  не
розплачеться Чiпка. Тодi вiзьмуть та й проженуть його геть.
   Iде Чiпка додому, - iде та й плаче.
   - Чого ти. Чiпко, плачеш? - стрiва Оришка.  Чiпка  жалiється,  плаче...
Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.
   - Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, якi то лихi дiти: б'ють
тебе, малого, зобижають... Не ходи!..
   Утишиться трохи Чiпка, сяде на колiнах у баби,  або  приляже  головкою.
Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або  про
горобця - доброго молодця... Чiпка слухає - й дума: "I  чого  отой  дiд  з
бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. I  чому  тiй  билинi  зразу  не
поколихати горобця - доброго молодця?!."
   Дуже любив Чiпка казки слухати. В  казках  його  зроду  розумна  голова
знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а  билицею.  Не  раз
хлоп'я рiвняло казку до життя, а життя до казки - i само  собi  мiркувало,
дивувалося... В казцi звiрi та птицi те саме й так  само  говорять,  як  i
люди... А так - птицi щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають... I нiхто не
знає, що вони кажуть... "А добре б - дознатись: що то каже скотина, як iде
ревучи з поля додому? яку пiсню спiває пташка в  лузi?..  I  чого  -  однi
пташки так гарно щебечуть, а от горобцi - тiльки цвiрiнькають?!. I про  що
то  розмовляв  травиця  мiж  собою,  коли,  мов  жива,  шелестить   малими
листочками!.."
   - Чи воли, бабусю, говорять?.. - питає Чiпка в Оришки.
   - Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять.
   - А птицi?
   - I птицi говорять...
   - Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. - допитується.
   I розказує баба, як умiє, про все те Чiпцi. "Скот, мов, нiколи не  реве
без нужди... як вертається додому та реве - то вiн радiє,  що  скоро  дома
буде, та спочине... А може, голодний, то поїсть,  пiдживиться...  А  птицi
щебечуть так, як сам господь дав: однiй сказав гарно щебетати, а другiй  -
нi. От соловейко - як гарно  спiває?  Вiн  був  колись  людиною,  та  став
пташкою..." Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх  дiток,
- сина й дочку, - що вбили її мужа-ужа... Синок каже: "Не вбивай, сестро!"
А сестра не послухала - вбила. За те мати й прокляла їх.  Синовi  ж  каже:
"Лети ти, сину, сiрим соловейком та щебечи людям i пiзно й  раненько:  щоб
тебе люди слухали - й не наслухались! - А  ти,  -  каже,  -  дочко,  стань
жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городiв викидали!" -
От син полетiв соловейком, а дочка стала кропивою... То-то:  як  соловейко
щебече, то увесь мир його слуха - так гарно! А кропиву  завжди  виривають,
як погане зiлля, - щоб i городини не глушило, й людей не жалило!
   Такi казочки бабусинi, при самотньому життi, од-сторонь од  товариства,
пластом ложилися на дитячий розум, гонили в головi думку за думкою,  гадку
за гадкою... Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душi пiдiймали
хвилю горою - з самого споду до  верху...  Як  рiй  той,  гули  в  дитячiй
голiвоньцi; як завiрюха, крутились, вихорились... Од билинки перелiтали до
птицi; од нтицi до скотини; од скотини до  чоловiка  -  поки  не  засягали
всього свiта! I здавався вiн  йому  увесь  живим,  балакучим.  I  скот,  i
травиця, i навiть камiння - все те мало свiй говiр, свою  мову,  -  тiльки
вимовляло якось iнакше... А колись усе те було  -  люди,  i  все  балакало
однiєю мовою... А тепер - нiяк i довiдатись, що то за  розмова!!  А  через
вiщо?.. Через людей... Все то виннi люди! То вони так наробили. Вони  i  в
травицi, i в пташки, i в худоби - одiбрали людську мову!
   Вони людей - своїх рiдних - повернули в усе те... I за  людей  жалкував
Чiпка на людей. Здавалися вони йому  лихими,  недобрими...  I  прокидалася
невеличка злiсть у його невеличкому серцi, росла виростала - i  сторонився
вiн людей далi та далi... Та й люди його не жалували.

   - Бабусю! - питає раз Оришки. - Чи в мене батько був?
   - Був, сину.
   - Де ж вiн тепер?
   - У москалi пiшов.
   - Бач, а хлопцi казали, що в мене батька не було... байстрюк! - кажуть.
   - То - дурнi хлопцi!
   - А хiба що?.. Що то воно - недобре що?
   - Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не  думай  про  се:  то  погане
слово! Викинь його з голови... То тiльки злi дiти так кажуть...
   - Я не буду злий, бабусю!.. - одказує Чiпка, - та й задумається.
   Трохи перегодя знову питає:
   - А чого ж мiй батько пiшов у москалi? Навiщо вiн покинув матiр?
   - Люди оддали.
   - За вiщо ж вони оддали його?
   - Так треба було... Виростеш, сину, тодi все сам збагнеш, а тепер ще не
годиться тобi розказувати.
   - Чому, бабусю?
   - Так. Малий ще ти дуже...
   Така розмова велась у  них  не  вряди-годи.  Чiпку  все  зачiпало,  все
торкало. Вiн про все баби  розпитував.  Баба  розказувала,  їй  любо  було
одкривати свiт його очам, -  утiшно  думати:  з  якою  натоптаною  головою
виросте її онуча.
   Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в  молоду  Чiпчину  голову
усе, що заховала її шестидеся-тилiтня пам'ять. А Чiпка не  брав  -  гарбав
усе те!
   Оце було лiтком, як зайде вже сонце й спуститься вечiр на землю,  вийде
баба з Чiпкою з хати (бо в хатi  душно),  простеле  рядно  перед  порогом;
дожидають Мотрi з роботи.  Оришка  сяде,  а  Чiпка  -  коли  сидить,  коли
лежить... Та отак собi й давай розмовляти... Чiпка бiльше слухав, -  iнодi
й засне, слухаючи бабиної мови, що як струмiнь тихо журчала... А  iнодi  й
сам розщебечеться...  Уже  й  нiч  настала:  засвiтили  зорi,  замиготiли,
заiскрили... Задивився Чiпка на небо.
   - Що то, бабусю? - указує на зорi.
   - То? - Зорi.
   - Що ж то за зорi?
   - То - янголи дивляться! У кожного є свiй янгол: то-то вiн i пильнує за
душею, стереже її, щоб, бува, що лихе  не  спiткало.  Отож  -  як  зiрочка
покотиться, - то душа переставиться...  Душа  переставиться  -  i  зiрочка
покотиться - щезне...
   - I моя там, бабусю, є зiрочка? й ваша? й мамина?
   - I твоя є, й моя, й мамина.
   - А де ж моя, бабусю? - пита Чiпка, положивши голову на бабинi  ноги  й
не спускаючи очей  з  цiлого  рою  зiрок,  що,  здавалося,  ворушилися  на
темно-синьому небi.
   - Бог його знає, сину!. Чоловiковi туди не досягнути... То  боже  дiло,
то вiн i знає...
   -Ай бог там?..
   - Там, сину...
   - А що то за бог, бабусю?
   - Бог?.. Бог - батько. Вiн усе держить на свiтi: усяку комашину,  усяку
скотину й усяку людину... Вiн за всiм ходить, до всього  додивляється,  од
злого береже... Ото, як побачить, що сатана вмiшується в його святе дiло -
почина свiтом каламутити, - то й шле святого Iлiю  на  вогнянiй  колiсницi
вбити сатану... Ото як Iлiя  котить,  то  грiм  гримить;  а.  як  стрiльне
вогняною стрiлою - то блискавка заблище...  Отакий-то  бог!  Вiн  страшний
задля злого, а для доброго - й вiн  добрий.  Бог-батько...  на  свiтi  нас
держить i  хлiбом  годує-Загадається  Чiпка.  I  встає  перед  його  очима
розгнiваний бог, обгорнувшись чорними хмарами... i гукає на Iлiю -  карати
злого!.. Котить Iлiя - небо й земля двигтять, як од вiтру перина, од  його
бiгу... Ось шкваркнуло... вогняна стрiла розпанахує небо... Страх  обiймає
Чiпку! Надворi зовсiм темно; мiсяця не видно;  бiлiв,  миготить  Чумацький
Шлях через небо; блищать, _миготять зорi...  Тулиться  Чiпка  до  баби  та
стиха шепче: "Я, бабусю, буду добрий... я злого не робитиму, то й бог мене
не поб'є... А отих дiтей, що мене били та проганяли - тих  бог  поб'є,  бо
вони злi!.. я буду добрий, бабусю..."
   Замовк Чiпка  -  дух  притаїв:  думає  про  Iлiю  страшного,  про  бога
доброго... Трохи згодом питає баби:
   - Ви казали, бабусю, що бог нас хлiбом годує?
   - Вiн, дитино, - вiн нас годує...
   - А чого ж мама хлiб заробляє, - ось досi з роботи нема. -  Каже,  якби
не робила, то нiчого б було i їсти?..
   - Дурний ти, хлопче! - каже баба. -  Чоловiк  на  те  й  уродився,  щоб
робити, а не лежати. То тiльки, кажуть, спершу, поки ще люди в  раю  жили,
то нiчого не робили, - як святi були... Там, кажуть, було всякої всячини -
i їсти, й пити! От вони ходили собi та їли... А сатана  й  заздрив  на  їх
щастя, - та давай пiдбивати, щоб согрiшили...  Вони  й  переступили  слово
боже... Тодi ото господь вигнав їх з раю огняною рiзкою - й рай зачинив, i
сказав робити самим на себе... Отож з того часу й почали люди робити. А то
- нiчого не робили, - як святi були!
   - I навiщо тi люди согрiшили, бабо?.. От би тепер i мама дома була,  не
плакала б так часто... i хлiб би був: коли здумав, їв би!..
   - На те божа воля, моя дитино!..
   Недурно Чiпка жалкував про хлiб: вiн був у них, як розважений... Одними
руками що заробиш? Тiльки що з голоду не мерли... Сказано - убожество! Раз
була чудасiя з-за того хлiба.
   Мотря була на полi. Оришцi треба на грядках  полоти.  Як  на  те  Чiпка
розвередувався: "їсти, та й їсти,  бабо!"  в  одну  шкуру:  "їсти!"  Взяла
Оришка окраєць хлiба, одломила шматочок, дала йому, а останнiй положила на
столi: "Не бери ж цього, - наказує Чiпцi, - бо он дивись:  дивиться  бозя!
Прийде мати, спитає, - хто хлiб поїв? - То бозя вкаже пальцем,  -  мати  й
виб'є... Гляди ж, не бери!" Та й пiшла  собi.  -  Сiв  Чiпка  серед  хати;
дивиться на образ - очей не спускає - їсть. З'їв  той  шматочок,  що  баба
дала, - ще їсти хочеться! Хлiб на столi лежить, - кортить  його.  Гляне  в
куток - бозя дивиться! От став вiн крадькома до хлiба руку посилати, а  на
образ - все дивиться... Посилає руку, не спускає очей - здається йому,  що
й бозя глядить на його, - хоче посваритись пальцем... вiн  i  прийме  руку
назад...  Оце  приляже  до  столу  головкою  (забрався  на  лаву),   знову
пiдкрадається. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годi! I їсти хочеться i
хлiб перед очима, - та бозя дивиться!.. Задумався Чiпка. А це,  зразу,  як
кинеться од столу... Очi горять, губи оддулися... Та до стiльця,  що  баба
пiдставляла пiд ноги, як пряла. Ухопив стiльця, стеребив на лаву,  знайшов
ножа, злiз на стiлець, та й повидовбував очi в образа! Тодi взяв  -  увесь
хлiб з'їв, та й побiг на грядки до баби. -  "Бабо!  бабо-о!"  -  гукає.  -
"Чого, Чiпко? ходи сюди!" - озивається з бур'яну баба. Прибiга Чiпка. - "А
я, бабо, й той хлiб з'їв!" - хвалиться. - "Нащо ж ти,  сину,  з'їв?  А  як
мати прийде та спитає: "хто хлiб поїв?" -то бозя й скаже..." - "Е...  е...
бозя, бабо, не бачила... я повиймав очi, щоб не дивилася!.." -  I  байдуже
собi, забулося. - Коли так, перед рiздвом прийшлося  хату  бiлити,  образи
мити. Зирк! Мотря на образ - аж очей немає! Вона так i отетерiла.  -  "Хто
це очi повиймав?" - питає в Оришки.  -  "Де?"  -  Глянула  -  справдi  без
очей... Тодi до Чiпки: "Ти очi повиймав?"  -  Смiється:  -  "Я...  Щоб  не
бачила, як хлiб їстиму!" Згадала тодi Оришка, що їй хвалився Чiпка. Та що?
Звiснр - дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя
битиме, коли таке буде робити, та й годi.
   А були такi часи, що не бозя, а Мотря  била  Чiпку,  -  i  добре  била!
Синяки iнодi по мiсяцю не сходили. Не можна сказати, щоб  вона  не  любила
Чiпки. Нi. Вона його любила - як кожна мати свою дитину. Чи, не дай  боже,
занедужає Чiпка, - Мотря сама не своя. Цiлу нiч очей не заплющить:  сидить
над ним, плаче, молиться... "Тiльки ж й утiхи й  надiї!  Все-таки  виросте
своя дитина, стане хоч на старiсть у помочi... Може, хоч  на  старiсть  не
прийдеться до кривавого поту робити, терпiти од  холоду  й  голоду  та  од
лiтньої спеки палючої!.." Така в Мотрi думка. I не  досипляє  вона  ночей,
прислухається, як дише її єдина  "надiя  й'утiха"...  А  нехай,  здоровий,
зробить що Чiпка, - нехай з'їсть лишнiй шматок  хлiба,  чи  покачається  в
калюжi... Лишенько! То не  огонь  паше,  то  лице  Мотрине;  то  не  iскри
сиплються, - то її кльони й прокльони та духопелики... Iнша мачуха здержує
руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вмiла здержувати  над  рiдним
сином.
   Та не такий же й Чiпка вдався, щоб  його  можна  було  бiйкою  спинити.
Спершу-таки боявся матерi, а далi - звик уже  й  до  бiйки,  хоч  як  вона
глибоко iнодi в серце впивалася, до живих печiнок доходила... Ой, злий  же
вiн був тодi! Ой, лютий! Вiн би змiг, - матерi очi видрав, або сам собi що
заподiяв, якби не баба... А то вона, її тиха мова гасила його  лютощi.  Як
почне, бувало, його умовляти, - та словом, як повивачем,  зiв'є...  За  те
Чiпка любив бабу: душi не чув у їй. Що баба  не  скаже,  усе  послухає.  А
матерi не любив i не  слухав...  Од  бiйки  то  сховається,  то  втече;  а
послухати - не послуха. Не раз Мотря з серця гiрко плакала...
   IV_
   ЖИВ-ЖИВ!_
   Отак жив Чiпка, рiс, виростав у  голодi  та  в  холодi,  у  злиднях  та
недостачах. I все сам собi, як палець. Другi до дiтей,  до  гурту,  а  вiн
знай самотою, самотою... Забереться було у бур'яни, нарве квiток,  назбира
кузьок, та й грається ними нишком. А до людей, до дiтвори - нi! Чiпка  мав
добру пам'ять: з неї нiколи не  виходила  думка,  що  вiн  "виродок";  вiн
нiколи не забував бабиної ради... Собi на лихо, рядом з добрими думками, в
малому серцi ворушилося щось недобре, невпокiйне...  Розбуджене,  воно  не
давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку...
I росло лихо в його серцi - i виростало до гарячої вiдплати, котра не  зна
нi впину, нi заборони... Не було тодi нiчого, перед чим би вiн  оступився;
яка б страховина перед ним не вставала - не  злякати  їй  його  вiдважного
духу, упертої думки, палкого серця... Такому нема на свiтi нiчого  такого,
чого б вiн злякався. Нi бог, нi  люди  не  страшнi  йому...  Бог  страшний
злому, а Чiпка дума, що вiн добрий, а лихi люди його дратують...
   Ось_ йому минуло дванадцять лiт. Восени радиться Мотря з матiр'ю:
   - Чи не наняти б нам Чiпку хоч за харч служити?
   - Я вже й сама думаю, - каже Оришка. - Тiльки куди вiн  годний?  Якийсь
нелюдний, неговiркий, якась тума з його... I з дiтьми вiн  не  поводиться,
як другi - усе самотою, усе собi дома...
   - Що ж його на свiтi робити? - журливо одказує  Мотря.  -  Уже  ж  всяк
баче, як я працюю... Та що моя праця? Силу витратила, здоров'я збавила,  а
тiльки що з голоду не мремо... Якби його наняти, - хоч би  менше  з'їжi...
все б таки хоч на одежину зосталося!
   - Як знаєш, дочко.
   Пiшла Мотря питати мiсця. Незабаром i знайшла.  Багатий  козак  Бородай
шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.
   - А збирайся лишень. Чiпко, на  завтра  в  найми,  -  каже,  вернувшись
увечерi, Мотря. - Годi вдома сидiти та хлiб переводити, -  пора  й  самому
заробити!
   Чiпка - руками й ногами! Та вже Оришка -  давай  його  умовляти:  стала
йому вичитувати їх гiркi недостачi та нужди. Послухав Чiпка, пiшов. Приняв
його Бородай на зиму за харч та одежу.  Вернулась  Мотря  додому  рада  та
весела.
   - А що, дочко? - стрiва її Оришка.
   - Зоставила... Коли б то шанувався!
   - А може, звикне... Дай-то боже! - потiша й молиться Оришка.
   Зостався Чiпка в Бородая. Хазяїн коло  його  спершу  миром  та  ласкою,
показує й розказує - як i що, й коли робити... Так же Чiпка нiчого й знати
не хоче! Хазяїн приказує: "Пiди, Чiпко, загороду почисть". А Чiпка пiде на
тiк, забереться в ожеред соломи та й давай з неї то  верчики  крутити,  то
хрести вив'язувати...
   Раз якось розсердився господар, що не послухав Чiпка, - узяв його та  й
вибив. Розсердився й Чiпка... та трохи за малим не опалив хазяїна!  Як  не
було в хатi нiкого, вiн полiз у пiч, витяг жару в покришку, та й  винiс  у
хлiвець... Добре, що люди побачили - залили.
   Прогнав його Бородай. Пiшов додому Чiпка, насупившись,  понiс  у  серцi
гiрке  почуття  ненавистi  на  долю,  що  подiлила  людей  на  хазяїна   й
робiтника... Мотря плаче, - вже не б'є, плаче... Страшно їй, щоб, бува, не
позивав Бородай... Оришка вмовляє Чiпку, а Чiпка тiльки  понуро  дивиться,
мовчить, мов йому в рот води налито... Так i зостався дома зимувати.
   На весну знову радиться Мотря з матiр'ю.
   - Наняти б Чiпку?
   - То й найми.
   Знову йде Мотря шукати хазяїна - i знову  швидко  вишукала.  Дiд  Улас,
вiвчар, що пас громадську отару, зашукував хлопцiв у помiч.
   Дiд Улас - сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став
старий, немощний, та ще за-хорував до того, -так його й витурили з  двору,
щоб не переводив даремно панського хлiба... Ледве вилiз Улас за ворота, та
й загадався... "Куди його?!" До роду- близького  нiкого,  а  далекий  -  у
панськiй роботi... Прийшлося Уласовi - хоч  пiд  греблю!  Та  вже  громада
зжалилась: вибудувала йому землянку в царинi та й наставила чабаном.
   До його ото став Чiпка пiдпасичем. I - диво! згодився вiдразу... Робота
прийшлася йому по душi.
   Устане вiн рано, ще до сонця, набере хлiба в торбу, вiзьме малахай,  що
дiд дав завертати овець, та й iде в царину, до  землянки,  дожидати,  поки
збереться отара. Приходить. У дiда все ще позапирано. Тiльки Лиско  лежить
коло дверей, простягши переднi лапи,  положивши  на  них  голову...  Дрiма
ранком.
   - Лиско! - гука Чiпка.
   Лиско пiдведе нехотя голову, подивиться на Чiпку - i знову кладе її  на
ноги, позiхнувши на все горло...  Тобто:  "рано,  хлопче,  ходиш:  ще  дiд
спить!"
   Сiда Чiпка коло землянки,  виймає  черствий  хлiб  з  торбини,  починає
снiдати. Тимчасом люди зганяють овець до царини. I розiйдуться вони  понад
ровами, щипаючи зелену травицю.
   Ось приходить i  другий  пiдпасач  -  Грицько,  Чупрунiв  син,  хлопчик
однакових з Чiпкою лiт, та  не  кращих,  видно,  й  достаткiв...  На  йому
сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята  -  саме
гноття висить на очкурi - позасукуванi аж за колiна.
   Грицько - козачий син, сирота. Пiсля смертi батька та матерi (вони  пiд
холеру померли обоє одного-таки й  року)  громада  оддала  сироту  далекiй
родичцi - вдовi Вовчисi; а як пiднявся хлопець на ноги, то дiд  узяв  його
до себе в помiч коло отари.
   Сiда й Грицько коло Чiпки, розв'язує свою торбу, виймає з неї сухарi  -
чорнi, як земля,  i  снiдають  обидва  разом,  коли-не-коли  перекидаючись
словом... От рипнули дверi - показався дiд на порозi.
   - _Уже ви, хлопцi, тута?
   - Тута.
   - А що ж це ,овець так мало?
   - Згонять.
   - А ви снiдаєте?
   - Снiдаємо.
   - Ну, снiдайте ж, поки  овець  позгонять.  А  я  тим-часом.  умиюся  та
зберуся, та й рушимо!
   Iде дiд у присiнки; набира води кухоль - умивається...
   Тим часом - свiт, як день, тiльки сонце щось  забарилося...  Закрасивши
увесь схiдень палкорожевим цвiтом, воно ще не  рушало  з-за  гори,  ще  не
блиснуло нi одним променем над землею... А  земля  вже  налагодилась  його
стрiти: зеленi трави порозправляли свої дрiбненькi  листочки,  повмивалися
свiжою ранньою росою. Як дiвчина, дожидаючи  свого  милого,  умивається  й
прибирається, тремтить, мов у лихоманцi, й палає, наче в огнi, -  замирає,
довго ждучи, й оживає, не терплячи, - так земля дожидає ясного сонця...  i
мiниться, не дождавшись. Повiне тихий вiтрець, - потемнiє й насупиться її-
зелений убiр; затихне вiтрець - убiр заяснiє, усмiхається...
   Уже й овець позгонили, i дiд зiбрався. Вийшов  з  землянки.  На  головi
солом'яний бриль; на плечi, на герлизi, висить торба з хлiбом та  свита  -
на случай негоди; у руцi -_ малахай.
   - А що, хлопцi, будемо рушати! - каже дiд. Хлопцi пiдводяться,  ховають
у торби своє чорно-хлiбне снiдання й бiжать згонити овець,  що  розтеклися
по всiй царинi, натщесерце смакуючи  росяною  травою...  От  уже  й  овець
позгонили до гурту.
   - А-г-у-у... тю-у-у! - гукнув дiд. - Треш-тереш-треш!
   Свиснув малахай у руцi... Одчиняє Чiпка або Грицько ворота в царинi - i
тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вiвцi шляхом у поле... Хлопцi
по боках, дiд ззаду, а Лиско, пiднявши свiй хвiст i  голову  вгору,  гордо
виступає за дiдом, мов вiрний джура за отаманом.
   Отара суне помалу, викрикує - то "бе-е!",  то  "ме-е!"  -  кахикає,  як
зимою старi баби на печах, коли почнуть  прядиво  м'яти...  А  курява,  як
хмара, слiдком за вiвцями...
   - Агу-тю-у-у! - гукнув дiд, ляснувши малахаєм.
   - А куди, руда? - кричить Грицько на овечку, що одрiзнилась од отари  й
прожогом почесала з шляху до зеленого обнiжку. Вiвця не слухає Грицькового
покрику: бiжить швиденько до зеленого морiжку вхопити  свiжої  травицi  та
хоч капельку проквасити душу од  тiєї  страшенної  пилюги,  що  до  сам,их
печiнок добиралася, давила-душила.
   Грицько бачить, що за рудою й другi  повертають  з  шляху,  -  пустився
пiдтюпцем, раз по раз вигукуючи "тереш! тереш!"  та  виляскуючи  малахаєм.
Блудяги нехотя повернули до гурту.
   Сонечко почало з-за гори випливати - грало, всмiхалося...  Як  легенькi
блискавочки, забiгали по землi його пароси - i кришталем заiскрила роса по
зеленiй травi... За сонцем усе живло прокинулось. Там  коники  кричали  та
сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забiй били;
тут вiвцi бекають, мекають, кахикають... Легенький  вiтрець  подихає  -  i
скрiзь розносить тепло раннього лiтнього ранку... Хороше так, весело!
   Чiпка йде з боку отари, похнюпивши  голову...  Об  чiм  вiн  думає?  Що
гадає? - Нiчого вiн не думає, не гадає... Вiн прислухається, що дiється  у
його в серцi, в душi... Хоче збагнути - й забуває... все  забуває...  Йому
так гарно, весело; йому так вiльно, просторо... Чвала собi помалу. Торбина
на плечi, малахай у руцi... Байдуже йому!.. Посилав вперед ногу за ногою -
не думає: де вiн, i що вiн, i як вiн... Легко трепече  його  серце;  дивнi
якiсь радощi - не то сон, не то дрiмота - сповивають його душу...
   Догнали отару до становища. Дiд свиснув малахаєм - вiвцi  розскочились,
розсипались по зеленому полю...
   - Отепер, хлопцi, спочинемо!
   I сiдають нашi вiвчарi втрьох пiд деревом. Дiд виймає шматок  хлiба  та
дрiбок солi, починає й собi снiдати...
   Грицько, чи присiв, чи нi - вже, дивись - опинився гiн за двоє,  скочив
верхи на барана, трендикає та висвистує...
   Чiпка лежить на спинi, дивиться в блакитне небо. Небо сине, чисте -  нi
хмарочки, нi плямочки - глибоке, просторе та широке. Не  продивитися  його
глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тiй синiй безоднi, як  у
сивому туманi... тiльки думка росте та ширша...
   "Що там? - дума Чiпка. - Там, мабуть, гарно так... Ач, як  синiє!..  як
сонечко сяє!.."
   - Дiду!
   - А що, сину?
   - Що там?
   - Де?
   - У небi?
   - Бог...
   Задумається Чiпка... Дивиться в небо,  -  йому  так  гарно  дивитись  у
його...
   - Чи воно, дiду, є там люди?
   - Де?
   - На небi...

   - Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душi праведнi...
   - А хiба хто там був?
   - Так кажуть. Батюшка так i в церквi читає.
   - А гарно, мабуть, там... Бачте: яке синє,  гарне!..  Дiд,  поснiдавши,
молився богу.
   - Гарно, сину! - прошептавши молитву, одказав Чiпцi, - Гарно!.. Не  те,
що тут, на землi... Там усе добре, святе... А тут - усе грiшне та зле...
   Замовк дiд. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:
   - То ще тiльки один бог милосердний держить нас на свiтi, а  то  б  нас
давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись:  вiвця!..  Що  вона  кому
заподiє?.. Нiкому нiчого!.. Ходить собi, щипле травицю зелену... вiвця, та
й годi!.. А ми й її рiжемо, ми їмо її,  як  вовки  голоднi...  I  чого  ми
тiльки не їмо?.. А воно то все - грiх! Усе нам оддячиться  на  тiм  свiтi,
все... Грiшнi ми, проклятi душi! Ми не тiльки над скотиною  знущаємося,  -
ми й свого брата часом черкнемо... Бач! У брата - он те й друге, а в  мене
нi сього, нi того... Зарiжу, мовляв, брата, - добро його  поживу!  I  рiже
чоловiк чоловiка... Рiже - забув i думати, що йому на  тiм  свiтi  буде?!.
Лихий його путає, - вiн i рiже... Ох, грiшнi ми, проклятi душi!
   Чiпка слухає - i проходить по його душi страх,  холод...  i  шепче  вiн
стиха за дiдом: "Грiшнi ми, проклятi душi!.. I мати моя  грiшна,  -  думає
вiн, - бо вона мене била малого, вона мене серед зими  на  шлях  викидала,
щоб не просив хлiба... А баба не грiшна: вона мене нiколи  не  била;  вона
менi усього давала, жалувала  мене,  вговорювала,  от  як  дiд...  I  дiд,
мабуть, не грiшний... А Грицько? Грицько - грiшний: он  як  вiн  верхи  на
баранi пре!.."
   - Грицьку! Грицьку! - скочивши на ноги, крикнув  Чiпка:  -  не  їдь  на
баранi - грiх!
   А Грицько гика та тпрука на все поле...
   - А вiн на баранi їздить? - питав дiд. - Бач! Я й не туди, чого вiн так
вигукує... Ось я тобi,  я  тобi!!  -  свариться  на  Грицька  дiд  здалека
герлигою.
   Грицько скочив з барана, побiг до верб, що росли  над  шляхом.  А  дiд,
понюхавши табаки, розiслав свиту, розвернувся проти сонця  та  грiв  старе
тiло. I Чiпка бiля його примостився.
   Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.
   - А я, дiду, ось скiльки горобенят надрав! - хвалиться.

   - Навiщо ж ти їх надрав? - питає дiд, не пiдводячи голови.
   - А щоб оця погань не плодилася!
   - Хiба вона кому зробила що?.. А грiх! - промовив Чiпка, придавивши  на
останньому словi.
   - А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? - одказав Грицько,  та
й висилав з пазухи го-лоцюцькiв з жовтими заїдами.
   Чiпка подивився на дiда, що  лежав  собi  та  дрiмав,  не  слухаючи  їх
розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.
   - А куди?.. куди!.. - закричав. Та - геп!  герлигою  по  горобенятах...
Так кишечки й повискакували...
   - Оце вам жив-жив!.. жив-жив! - гукав Грицько, та раз по раз  герлигою,
герлигою...
   Чiпка дивиться то на горобенят, то на дiда: чи не скаже чого  дiд?  Дiд
лежав собi мовчки. "Значить, правда, що вони кричали: "жив-жив!" - подумав
Чiпка, та як схопиться... Очi горять, сам труситься...
   -  Стривай,  Грицьку!  стривай!  не  бий...  Давай  краще   їм   голови
поскручуємо!..
   Як схопить горобеня, як крутне за головку... Не вспiв оком моргнути,  -
в однiй руцi зостався тулубець, а в другiй - головка.
   - А що - жив! а що - жив!! - кричить Чiпка...
   - А що - жив! - а що - жив!.. - вторує за ним Грицько...
   Незабаром  горобенят  не  стало:  валялися  тiльки  однi   головки   та
тулубцi...
   - От тепер можна й герлигою, -  каже  Чiпка,  взявши  герлигу  в  руки.
Грицько й собi за ним. Та зложили горобенят укупу й  почали  перiщити,  як
снопи молотили... Не зосталось горобенят i  слiду:  валялося  тiльки  одно
м'ясо та кишечки, перебитi, перемiшанi з землею.
   -Ходiм ще драти, -каже Грицько:-там ще є.
   - Ходiм, - згоджується Чiпка.
   Та й побiгли до верб, один одного випереджаючи.
   - А куди ви? - пiдвiвши  голову,  питає  дiд.  -  Пiдiть  лишень  овець
позавертайте! Бачите, як порозходились... Щоб ще звiрюка не заняв...
   Дiд знову лiг. Скоро й заснув.
   Хлопцi побiгли...
   ...Швидко вони позавертали овець i, як  кошенята,  дралися  по  вербах,
видираючи горобенят. Удвох надрали ще бiльше, нiж сам  Грицько  надрав.  А
далi поскручувавши голови, били герлигами... помiсили чисто на гамуз!
   Сонце дедалi все вище та вище пiдпливало. Перше ж  так  гарно  сяло  та
грiло, а це вже стало пекти-палити, аж дiд прокинувся...
   - Ач, як угрiло!  -  обiзвався  вiн,  пiдсуваючи  свиту  пiд  вербу,  в
холодок. - Ану, ще понюхаємо та заграємо... Хлопцi, видно,  десь  горобцiв
деруть...
   Дiд понюхав.
   - А-а... та й добра ж! - промовив, чхнув - i полiз у торбу за сопiлкою.
   Вийняв сопiлку,  послинив  дiрочку,  свиснув  раз,  удруге  -  i  зачав
"Вiвчарика". Гучно-гучно загула сопiлка на все поле,  немов  хто  заспiвав
жалiбно; аж ось замира, замира, - тiльки сопе... А це  зразу,  немов  опiк
хто, закричало, завищало - та й стихло... вдруге...  втретє...  i  полився
тяжкий плач... Сумно зробилося,  важко...  Отара  посхиляла  униз  голови,
немов слухала того плачу  тяжкого...  От  знову  сопiлка  замовкла.  Трохи
перегодя тихий регiт крiзь сльози стиха  веселив  поле;  далi  -  дужче...
дужче... сльози сохли... регiт  замирав...  понiсся  веселий,  танцюристий
козачок...
   - То дiд гра, - каже Чiпка. - Ходiм до його!
   - Ходiм. Побiгли.
   - А, мабуть, час, хлопцi, й овець напувати! - зустрiчає їх дiд.
   Хлопцi зiбрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи  халепи  не
сталося. Як гнали отару через луг, де не взявся сiрий вовк i потяг  нишком
ягнятко в дiброву...  Отара  схарапудилась,  сипнула  вбiк  -  аж  Грицька
повалила; Лиско майнув  за  вовком.  Чiпка  за  Лиском.  Вовк  бачить,  що
непереливки, покинув ягнятко та драла в лiс... Чiпка з Лиском за ним.  Дiд
почув що Лиско гавка на вовка й собi надiйшов... Так де ж ти вовка в  лiсi
шукатимеш? Тiльки й того, що дiд похвалив Чiпку - за те,  що  не  побоявся
вовка, одбив ягнятко.
   Вернулися з водопою. Пообiдали сухий хлiб з сiллю; дiд знову лiг спати;
хлопцi бiгали завертати овець; Чiпка розказував, який  йому  вовк  здався:
"здоровий, а легкодухий"; Грицько, не вважаючи на грiх, на  баранi  їздив,
щоб тiльки дiд не бачив... Потiм того вони  полуднали...  Чiпка  дiда  про
що-небудь розпитував; дiд розказував про всяку всячину, грав на сопiлцi...
Так - аж поки сонце не повертало навзаходи. Тодi дiд завжди казав хлопцям:
"Пора, хлопцi, додому вертати!"
   Хлопцi збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царинi, стрiвали їх
люди, й кожне своїх овець залучало  додому.  Порозпускавши  овець,  хлопцi
вертали по домiвках, а дiд запирався в землянцi до другого ранку.
   V
   ТАЙНА - НЕВТАЙНА_
   Добре Чiпцi у дiда пiдпасачем. Робота неважка,  саме  припала  йому  до
вподоби - по його лiтах i по його душi. Та не те, щоб i без  користi.  Дiд
брав за лiто по п'ятаку од вiвцi. Шага давав на Чiпку та  Грицька,  та  ще
хлiба мiшкiв з п'ять, та ягнят двоє або троє на рiк. Чого ще? На харч  вiн
собi заробляв, грошi йшли на одежу, ягнята - на прибуток.
   - Слава тобi, господи, що ти зглянувся  на  наше  безталання!  -  дякує
Мотря боговi. - А я вже не думала, щоб з його вийшли люди...
   - Став розуму доходити, - одказує  Оришка,  -  сам  побачив,  що  треба
робити... I менi, старiй, довелося його хлiба з'їсти... спасибi богу!
   Отак радiють та боговi не надякуються,  що  хоч  трохи  втекли  од  тих
важких злиднiв, нужди, горя... I в хатi в них стало чепурнiше,  яснiше;  i
хлiб не такий чорний та сухий; i каша до борщу не вряди-годи;  а  часом  i
сир на вареники... I одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у  будень
не висiло та не бовталося старе гноття...  I  зокола  хата  обмазана,  хоч
рудою глиною, та все ж рiвненько; зверху полатана  -  не  свiтить  гнилою,
дiрявою оселею; з-за хати хлiвець визирав,  льох  чорнiє...  Уже  завелась
свиня з поросятком i овечат десяток. Уже лiд паску є своє поросятко й своє
ягнятко, i паска - бiла... Достаткiв бiльше, й достатки кращi.
   А тут ще, пiсля смертi якогось бездiтного, далекого  Мотриного  родича,
зосталося їм днiв на десять поля... Пiсля судiв та пересудiв, - пiсля двох
мiшкiв  пшеницi  та  двох  овечок-ярок,  що  Мотря  подарувала   волосному
писаревi, одсудили Мотрi землю громадою...
   - Не журись. Чiпко, - каже, радiючи, Мотря, - тепер буде своє  жито,  й
своя пшениця, i просо, й ячмiнь,  i  гречка...  Одберу  мiсцину,  картоплi
насаджу, - на зиму буде!.. I к рiздву  загодуємо  свиню...  Сало  продамо,
м'ясо посолимо, ковбаси начинимо... Буде з  насi  Хай  тепер  нашi  вороги
смiються, нехай цураються, минають!
   Аж помолодшала Мотря, весела стала.
   Чи все ж то такi щасливi та яснi днi колихали Чiпку? Чи все ж  то  однi
удачi та радощi складали його молоду силу, котра так i  пробивалася  з-пiд
його гострого погляду, смiлого поступу?..
   Ой, нi! Життя, - що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.
   Першою такою колючкою в Чiпчинiм життi була смерть  бабина.  Йому  тодi
тiльки що сповнилось п'ятнадцять лiт. Баба вже була стара-стара, як молоко
бiла, як сухар суха. Уже й лiтом з хати не вилазила, хiба у  палючий  день
вийде було з хати, сяде на призьбi, складе свої сухi синi руки на  колiнах
та й грiється проти сонця. А восени все жалiється та жалiється Мотрi:
   - Оже, дочко, щось менi погано... Так погано, так погано! Чую,  наче  в
мене всерединi щось застигає; руками й ногами зовсiм не володiю, не  знаю,
чи й є вони в мене... Мабуть, це вже м о я за мною приходить...
   Так казала Оришка звечора, а до свiта - й богу душу оддала.
   Лежить баба на столi в хатi. Хрест в руках, свiчка в  головах...  Та  ж
баба - тiльки очi заплющила, рот зцiпила...  Прийшов  пiп,  дяк,  зiйшлися
люди, взяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли...  Мотря
плаче. Чiпка не плаче... Йому тiльки  чогось  страшно,  жалко...  -  "Нема
баби... - думає вiн. - Умерла баба... не буде бiльше баби... Смерть  узяла
бабусю... люта смерть... А що ж то за смерть? Хто знає?.."
   Темна  мара  встала  в  Чiлчинiй  думцi,  як  страшидло  яке,  холодне,
непривiтне... Говори, дивись, - а тут... зуби зцiпило, язик одiбрало,  очi
заклепило... Кидають у землю, - темнота непривiтная,  нiмота  непробудная,
нерозгаданий холод та морок! Ось i черв'як плазує - холодний та  слизький,
аж напинається, аж звивається, поспiшаючи до тiла...
   "Ух!..  гидко...  страшно!..."  Чiпка  здригнув.  "I  вiд  кого  се?  -
запитувала його злякана думка. - Кажуть, вiд бога?..  Смерть  вiд  бога?..
темна нiмота... червивее вiд бога?!. Господи боже! невже це треба?.. I для
лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, до  всiх
добра... I так  каратися?..  Чи  для  всiх  воно  однаково?..  Де  ж  тодi
правда?.. Ой, нi, нi! тут щось та не так, - тут щось друге, iнше..."
   Задумався,  загадався  Чiпка...   Зробився   аж   страшний,   помарнiв,
похнюпився, дивиться якось чудно... Зведе оце на тебе очi -  i  нiчого  не
бачить; клич його'- не чує... аж занепав. Уночi схопиться,  -  одягається,
озувається...
   - Чiпко! куди ти? - пита здивована мати.
   - Га-а?
   - Куди ти?
   - Баба кличе... пiду до баби..
   - Та господь з тобою! Баби немає - умерла...
   - А що ж ото?.. слухайте!..  -  Та  й  наставить  ухо,  -  слухає...  -
О-о-о-о! "Чiпко!..  Чi-п-ко!.."  Чуете?..  -  Зараз,  зараз,  бабусю...  я
зараз!..
   Хапається, чоботи набуває, рядном напинається...
   - Господь з тобою! куди ти? - хрестить i перейма його Мотря.
   Почне  його  умовляти;  роздягає  його,  роззуває...  То  вiн  трохи  й
утишиться, сяде на лавi.
   - Ляж, сину.
   Чiпка  поворухнеться,  посунеться,  трохи  -  сидить...  Трохи   згодом
затiпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкi  заводи
плачу...
   - Чого ти, сину, плачеш?
   Мовчить Чiпка, плаче.
   Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч вiн
одужав, а з лiтами убирався в силу, - та вже нiколи не теряв свого сумного
погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку  -  котру  вiн
нiяк не мiг розгадати... Вiн все хмурнiшав та хмурнiшав...

   Не вспiло одно гаразд забутися - друга  приключка  приключилася,  котра
обiзвалась на всiм останнiм життi Чiпчинiм.
   Чiпцi минуло сiмнадцять лiт.
   А Того самого року  вiковiчнi  крiпацькi  кайдани  розбилися...  Стояла
рання  весняна  пора  надворi.  Рано-рано  схопилося  сонце,  виграючи  та
висвiчуючи червоним свiтом...
   -_ Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце, - каже дiд Улас, дивлячись на
небо, - коли б ще дощу не було!..
   Коли так: не встигли вони отари й  за  верству  од  села  одiгнати,  як
почали хмари з  усiх  бокiв  стягатися  та  й  заслали,  замазали  небо...
Незабаром воно й розплакалось... Зарядив дощ - дрiбний-дрiбний та  густий,
мов крiзь сито... Спершу вiвцi  наче  зрадiли  -  розкотилися  по  толоцi,
щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далi - як став дощ  допiкати
- збилися дй-купи,  посхиляли  голови  мiж  ноги,  та  так  цiлий  день  i
простояли. Гнати додому нiяк не можна: що з ними дома робити? А дощ - одно
пере, одно пере... Не зосталося на наших вiвчарях нi рубця сухого, а вiн i
не думає переставати.
   Посiдали вони всi три пiд вербою. Сидять -  пережидають  дощ.  Лиско  й
собi звився коло них бубликом. Сумнi усi.
   - Так оце, дiду, й вам воля прийшла? - питає Чiпка дiда, щоб хоч словом
розважитись.
   - Кому воля, а кому неволя! - сумно одмовля дiд.
   - Як саме?
   - Так... Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з  нас
мало слiз та кровi точили... хай ще два роки поточать!.. Ох,  боже,  боже!
коли твiй суд правий настане?..
   - Та вам же все рiвно, дiду: ви давно вже вiльнi, - примовивсь Грицько.
   - Вiльнi?.. Були вiльнi, поки волi не було... Ох!..  Робив,  доки  силу
витратив та зуба в ротi не стало-Тодi й з двору -  геть  на  виступцi!  Не
переводь даремно панського хлiба!.. Спасибi, люди добрi зглянулись, а то б
прийшлося тинятися, пропадати, як собацi пiд тином,  -  Христа  ради  руку
простягати... А от тепер  знову  завадило:  плати  десять  карбованцiв  на
рiк!.. За вiщо?.. з чого?.. Ти, кажуть, громадську отару пасеш, - рублiв з
пiвсотнi виробляєш... Яких?  де?  Я  -  старець,  нищий...  Спасибi,  люди
змилосердились... Так - нi! I те їм оддай... а  сам  з  голоду  пропади...
Проклятi! i суду на вас немає, й права!.. - гiрко закiнчив дiд.
   У Чiпки аж мороз подрав по спинi: вiн нiколи  не  чув  такого  дiдового
голосу... Думка його закаламутилась; завихорилась; кров прилила в  голову;
вiн мовчав, боявся словом перервати дiдове горе... Вiн сам не знав такого,
а почував з дiдової мови, що воно тяжке-тяжке...
   Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душi важко,  на
серцi сумно - аж мов нудно-Так буває тодi, як серцем чуєш  якесь  лихо,  а
назвати його не вмiєш. Хвилини тодi здаються за часи, часи - за днi, днi -
за роки... Черв'як швидше плазує, нiж такi хвилини...  I  хочеться  вперед
заглянути, подивитись - що з того буде, i страх  обiймає,  аж  волосся  на
головi пiдiймається, серце каменiє...
   Дiд знову забалакав, наче сам до себе: "Ще мало людей  забили,  на  той
свiт позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов їх земля проглинула?.. А з
живих- трохи юшки поповарили?!.  Так  ще  й  до  старця...  Що  ж  з  мене
вiзьмеш?!. Я людям служу, громадi служу - за хлiб, за  спасибi...  от  що!
Ну, берiть знову у двiр, лежатиму та даремно хлiб  їстиму,  та  й  годi...
Берiть?.. Легко сказати - берiть! А степ?.. а вiвцi?.. Я привик до  цього,
як до рiдного... Прощайте?! Щоб ви з своєю силою попрощалися!.. Вiвця  для
мене -_ все одно, що людина: i їсть, i п'є, i  болiє...  тiльки  не  скаже
нiчого, не вимовить!.. Хiба я не бачу, хiба я не  знаю,  як  їм  оцей  дощ
дозоля?.. Менi вiн не так дозоля: я вже стара собака, натерпiвся всього...
А он - ягня? Зiгнулося, тремтить, змерзло. Бачу, бачу...  Я  б  тебе  коло
свого серця обiгрiв, як дитину... Та не обiгрiю! Ворог наш  бере  мене  од
вас, щоб замучити... Йому ще трохи... Ще, бач... ще..."
   Дiд не змiг далi говорити... Двi гарячi сльози викотилось з його старих
жовтих очей i розлилося по карбованому старiстю та негодами виду.
   Грицько сидiв, рота роззявивши, - сам не знав, що йому казати...
   Чiпка пильно дивився на дiда - очей не спускав... Лице аж  пополотнiло;
поза спиною мурав'я лазила; верхню губу мишка тiпала, а  очi  сухi-сухi  -
горiли, налитi сльозами пополам з кров'ю.
   - Хто? хто?! - затинаючись, скрикнув вiн. - Хто одбере  в  нас  дiда?..
Нi!.. Ми дiда не дамо, поки нас не вкладе!
   Дiд глянув i стрiвся очима з палкими Чiпчиними.
   - Пан однiме. Чiпко!.. вiн одбере, мiй сину!.. У двiр  пiду  -  старого
недовгого вiку коротати  в  неволi...  покину  вас...  Усе  покину:  степ,
овець... Лиска-сердегу...
   - Не одбере вiн... нi! Хай тiльки одбере... Я йому такого пущу  пiвня!!
- грiзно каже Чiпка. Дiд аж не стямився.
   - Що це ти кажеш, сину? Чи ти маєщ бога в животi,  а  царя  в  головi?!
Схаменись! Його спалиш, а через його й другi  погорять...  Йому  ж  тiльки
шкоди наробиш, вiн собi швидко знов вибудується; а то  -  убогi  погорять,
що, може, тiльки й щастя, що свiй захист є... Оханись, господь з тобою!
   Ще сумнiше, ще важче стало. Дощ, як iз вiдра, линув. Кожен поворухнувся
й на самi очi насовував кобеняка.
   Лиско ближче пiдсунувся до дiда; лiг  у  самих  його  нiг.  Дiд  мотнув
головою: "А той же батько! як двi каплi води..." - промовив уголос.
   - Хто? - поспитав Грицько.
   - Отой! - дiд указав на Чiпку.
   - Хiба ви знали батька? - пита понуро Чiпка.
   - Чому ж не знати, коли ми з одного двору.
   -  Хiба  мiй  батько  панський  був?  Адже  вiн  -  москаль!  -   каже,
здивувавшись, Чiпка.
   - То що, що москаль... Хiба  москалi  родяться  москалями?..  Тобi  ще,
видно, нiхто не розказував за його...
   - Нi.
   - Ото ж то й є! Люди ще й досi не забули...
   - А що ж там? - пита Чiпка, насторочивши уха й не зводячи очей з дiда.
   - Гм... бач! - Дiд вийняв луб'яну табатирку, понюхав табаки.
   - Розкажiть, дiду! - пристає Чiпка.
   - Добре. Коли нiхто не розказував, то я тобi розкажу... Давня то рiч, -
зачав дiд. - Менi було тодi лiт з двадцять,  як  привели  твого  батька  в
горницi лакеєм до панича... Розказували, що твоїй бабi  старий  пан  хотiв
ласку зробити, та взяв та й приставив до евого сина  твого  батька...  Вiн
був собi якийсь малий, пуздра-куватий, болiзний... та шкодливий такий,  як
кiт! За паничем ходить - не ходить слухать - не слуха.Панич якось його  чи
вскубнув, чи вщипнув... А той, як виважить руку, як удере  його  з  усього
маху по пицi... так паненятi  носа  й  розтовк!  Прибiгла  на  крик  панi;
увiйшов сам пан... - "На стайню його!.." - Узяли його лакеї на стайню,  та
так оджарили, що нi лягти, нi  сiсти...  Тодi  йому  вже  нiкому  було  "й
пожалiтися: батько у винницi в казанi скипiв, - упав якось у  казан,  -  а
мати з холери вмерла... Ото, як одшкварили його, - то вже  вiн  нiколи  не
бився, - тiльки пустився на хитрощi. Усе дурить панича та  видурює  з  рук
усячину... аж поки його  й  за  це  не  вибили!  Як  провчили,  вiн  хотiв
утопитись, та люди не  допустили...  А  пан  знову  вибив,  щоб  не  топив
крiпацької душi, бо  за  неї  треба  подушне  платити!  Так  вiн  ото,  як
мандрував Шамрай, - таки з двору кучер, - то й  вiн  за  ним  потяг  аж  у
Донщину. Тамечки вирiс, оженився  й  оселився...  Та  лихий  його  попутав
провiдати про Хруща, козачого сина, що одних з ним лiт, поплентався на Дiн
до дядькiв, - та там би то, кажуть, i вмер... Та не так про Хруща, як  про
рiдну сторону... Як згадає  її,  здається,  зараз  би  таки  знявся  та  й
полетiв, коли б не неволя... А тут, як  на  те,  пiдскочив  Хрущ.  От  вiн
роздобув десь Хрущiв пашпорт та покинув жiнку, дiтей i оселю  -  приплiвся
сюди. Його прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вiльний...  А
може, вiн думав худобу Хрущеву посiсти,  та  добрi  люди  до  його  ще  по
шматках рознесли... Так вiн став у службу, заробив грошей, купив хату та й
одружився з твоєю матiр'ю. Лiт зо двоє, може, пожив, - та й знову потяг на
Дiн до першої жiнки. Отам його  й  злапали!  -  Привели  сюди...  суди  та
пересуди... Хто вiн такий?.. Що це вiн зробив?.. Та,_ кажуть, н  а  ш-таки
шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте, менi його не треба!
Так до його дуже не чiплялись, а в перший прийом i  завдали  в  москалi...
Бач! Он вiн який москаль! Знаєш тепер?!
   Чiпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи... Незчувся,
коли й вечорiти стало... Дiд удвох з Грицьком i отару заняли.
   - Ану, рушай! додому час! - гукнув дiд уже з шляху.
   Чiпка глянув на дiда, пiдвiвсь i  поплентався  стороною,  позад  отари,
немов  п'яний,  наче  учадiв...  Голову  на  груди  звiсив,  очi  в  землю
потупив... Нiчого не чув, не бачив... Не знав, коли й у село прийшов, як i
додому достався... Очумався уже в хатi...
   - Так отакий мiй батько був, мамо?
   - Який?
   Чiпка почав розказувати...
   - Такий же...
   - Чому ж ви менi давно цього не казали?
   - То що б було, сину? Замовк Чiпка. Щось думав...
   - Нiчого... - нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.
   Сумно стало в хатi, як у льоху... Чiпка сидiв  на  лавi,  ноги  звiсив,
голову спустив трохи не до колiн... Якби його так намалювати, - сказали б:
то не чоловiк сидить, то - сам сум!
   Мотря, дивлячись на його та згадавши давнє тихо плакала...
   - Нi! Недобре зробив батько, - глухо якось, з протягом, почав  Чiпка...
- Нi... негаразд!.. Чому вiн їх не вирiзав, не випалив?..
   - Кого, сину?
   - Панiв! - одказав твердо Чiпка.
   - Що це ти, сину, кажеш? Хай їм господь за те оддячить, а не люди!
   Чiпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала.  Тихо  носився
той плач по хатi пiд темний вечiр; тихо слався по долiвцi,  по  стелi,  по
бiлих стiнах та давив, як обценьками, серце i в матерi i в сина.
   Вiн сидiв зажурений, нiмий, як стiна. В його думцi, перед  його  очима,
носився чорним вороном батько...
   "Бiдний мiй тату! - думав вiн. - Не знав ти долi  вiд  самого  малку  -
може, аж до смертi... Ганяла вона тебе з одного краю свiта на  другий,  од
панського двору до Дону, од Дону - до прийому... Де ж тепер ти? Що тепер з
тобою?..  Чи  тлiє  пiд  землею  твоє  наболiлеє  тiло?  Чи  порвала  його
московська нагайка на шмаття? Чи пронизала тебе  вража  куля  у  бої?..  I
загребли твої костi з кiнськими кiстками в одну домовину,  в  одну  високу
могилу?! I нiкому вона не скаже, не по-вiда, що пiд нею лежить твоя мучена
душа без одплати... А може, тебе доля занесла куди  в  далеку  чужину,  на
iнший край свiта, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи  ночей,  про  матiр:  як
вона тут, бiдолашна, повертається, що з нею виробляють  люди...  Ой,  боже
наш, боже! Ти - всесвiтнiй царю:  ти  все  бачиш,  все  знаєш...  ти  один
наглядаєш над землею i маєш волю над нею... Чому ж ти не скараєш  злого  -
хай не карає  доброго?!  Чому  ти  не  вдариш  на  злочинця  своїм  гнiвом
праведним?.. Нi... ти  мовчиш...  мовчиш,  як  глупа  нiч...  До  тебе  не
доходить плач наш... нашi сльози... їх заступили од тебе вороги нашi... Ти
не скараєш їх... нi?!
   Знемiгся Чiпка. Як колода, повалився на лаву, та тiльки  стогнав.  Силу
його пiд'їхала важка, несподiвана туга; думки  помутилися,  куйовдились  у
головi без порядку, як завiрюха зимою... Не пам'ятав  вiн,  що  думав;  не
почував, як тяжко стогнав...
   - Чого ти стогнеш, сину? - питає журливо Мотря. Мовчить Чiпка.
   - Чи ти нездужаєш?
   Мовчить.
   - Ти спиш, сину?
   Мовчить.
   Дощ давно вже перестав; хмари розiйшлися; виплив ясний мiсяць, заглядав
у вiкна, а на долiвцi й по стiнах розмальовував чуднi якiсь  виводи-узори.
Мотря тихенько пiдвелась, пiдiйшла  крадькома  до  лави,  де  спав  Чiпка,
заглядає в його блiде лице. Очi йому вiд знемоги закрилися, зуби зцiпленi,
вид - страшний, грiзний. У матерi аж серце боляче повернулося од того виду
страшного...
   - Хай тебе криє мати божа вiд усього лихого, - шепче вона. - Спи, сину,
може, переспиш.
   Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрiмати.
   Тепер Чiпку не напала пропасниця, тiльки помарнiв на виду  трохи.  Зате
сум обняв його голову. Такий сум та журба,  що  аж  дивно:  як-таки  такий
молодий парубок, та такий сумний!
   Сяк-так добув Чiпка пiдпасачем до осенi. Восени почали з  дiда  правити
грошi. Дiд не давав, бо десяти карбованцiв не було, а п'яти  не  прийняли.
Потягли дiда, як до рiзницi вола, до пана Польського у  двiр...  На  Чiпку
налягла ще гiрша журба, ще мiцнiше сповивав його смуток. То, було,  хоч  з
дiдом одведе душу, розважиться, а  тепер  -  дiда  нема...  i  в  двiр  не
пускають!
   VI_
   ДОЗНАВСЯ_
   Лягла зима. Вийшов  Чiпка  за  царину,  ходить  коло  землянки,  голову
повiсивши. Дiдова оселя снiгом прикрита; мороз малi вiконця позамуровував;
дверi замело, забило. Розгрiб Чiпка ногами снiг,  одкинув  трохи,  одхилив
дверi, увiйшов у землянку. Пусто та холодно! - "Нема дiда, - думає  Чiпка,
-  i  землянка,  така  ще  недавно  привiтна,  тепла,  стала  холодною  та
неодрадною... От що робить сильний з немiчним! Пани - з крiпаками...  Вони
й з моїм батьком таке виробляли... одiбрали його вiд  мене...  я  його  не
знаю, не бачив... покрили мою голову соромом, докорами... Проклятi!"
   Вертає  Чiпка  в  село.  Йде   вулицею   мимо   шинку;   роздивляється,
прислухається.  Там  люди  сновигають;  там  чоловiки   бiдкаються   своїм
убожеством та лютими морозами; там молодицi сваряться  через  тин...  Коло
шинку  крiпакiв  цiла  юрба,  позбивались  у  купу.  Крик,  гук,   спiрка,
змагання...
   Однi викрикують:
   - Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якiсь два  роки
видумали?.. ще трохи?!
   - А видно, що трохи, - одказують другi. - Так  вони,  бач,  намовились,
щоб не зразу свої панськi руки покаляти...
   - Кат їх бери, з їх руками! - озиваються третi: -  вони  звикли  чужими
жар загрiбати...
   - Егеж... А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!
   - Так-то, видно, їм нашi руки подобались, - зарiшає сивоголовий дiд.
   - Ну, стривай! - кричить знову хтось з гарячiших:  -  тiльки  дiйде  до
царя чутка, що вони й його й нас дурять, - знатимуть вони! Вiн їх зараз  у
крiпаки поверне, а нас панами поробить...
   - Це тодi буде, як на долонi волосся виросте, - охолоджує неймовiрний.
   - Чого  волосся  виросте?  -  кричить  гарячий.  -  Скаже  цар:  будьте
панами... ну, i будемо!

   - Оттодi-то буде!! - глузує неймовiрний.
   - Авжеж... не те, що тепер!
   - Я б свого зараз, як бовкуна запрiг у санчата - та по  дрова...  а  то
тепер у хатi така холоднеча, що аж вовки виють, - каже хтось з гурту.
   - Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було... - загомонiв гурт.
   - То чи не пiдемо грiться до Гальки?
   - Ходiм, ходiм! - одказало разом кiлька голосiв.
   Юрба посунула в шинок. Чiпка пiшов додому, повiсивши голову,  про  все,
що чув, роздумуючи...  Прокльони  клекотали  в  його  серцi,  пекли  його,
мучили.

   На весну радиться Чiпка з матiр'ю:
   - Що, мамо, робити? дiд у неволi... чи не  взятись  менi  з  ким  овець
пасти?
   - Знаєш, сину, яка моя рада? - каже мати. - Ось покинь ти  свої  вiвцi,
не вiк же їх тобi пасти... Приймайся краще коло землi. Не все ж  чужим  та
чужим її робити. Може, як-небудь розгорюємось на скотинку: свiй хлiб буде.
Сам хазяїном станеш... А на осiнь, як бог приведе дiждати, треба й об чому
iншому подумати. Я вже стара, нiкчемна стала... хто в хатi порядок  дасть?
Слава тобi господи, й ти вже немалий... Другi твоїх лiт дiтей мають...
   Та не слуха Чiпка материної ради. Степ, привiлля, - от що йому сниться!
"Я зрiс, викохався коло овець... коло них i посивiю", - дума вiн.
   На другий день пiшов радитись з громадою.
   Не прийняла його послуги громада.  -  "Молодий  ще,  ненадежний...  Нам
треба вiвчаря старого, щоб овець не порозгублював". - Так  одказали  Чiпцi
хазяйськi голови й наставили вiвчарем якогось дiда з другого села.
   Тяжко образила Чiпку громадська неправда. "Чи я  не  служив?  чи  я  не
годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. I де правда? де вона? I  громада,
бачу, живе кривдою... Скрiзь однаково..."
   Вернувся вiн додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг
братись.
   Закипiла в Чiпки у  руках  робота.  Найняв  плуг,  волiв,  зорав  поле,
засiяв, заборонив; зiйшло - як щiтка! У косовицю став за косаря -  викосив
дванадцять копиць сiна. Є чим  овечок  узиму  годувати.  Настала  жнива  -
мiсячної ночi жне. Розгорювався десь на десять рублiв; купив  у  заїжджого
цигана  стару  кобилу;  звозив  хлiб,  поставив  у  току:   отакi   скирти
понавертав!
   Дивуються люди, що Чiпка до хазяйства такий удатний! А Чiпка, дивись, у
же й хлiб вимолотив, сама солома стоїть - завалив увесь  город  ожередами.
Скоту нема. Продав Чiпка бiльшу половину соломи, кiлька мiшкiв  хлiба,  та
восени купив корову на ярмарку.
   Радiє Мотря. Коло тiєї корови, як коло дитини, ходить.  Ось  i  телятко
знайшлося. I молоко своє, i сир, i маслечко. Чого ще? Є для себе, є й  для
людей. Продає  Мотря  молоко  глечичок  по  глечику,  складає  копiйку  до
копiєчки. Настягалася рублiв на кiлька грошей та к рiздву  справила  Чiпцi
парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса,  чоботи  добрi
юхтовi. Дякує боговi, що з Чiпки вийшли люди...
   Ось знову весна-красна. Чiпка так i припадає до хазяйства. Рано  встає,
пiзно лягає, - та все в полi та в  полi.  Хоч  не  дуже  радiє,  та  й  не
журиться: за роботою нiколи.  Сам  на  себе,,  на  свою  працю  всю  надiю
покладає. Припадає до того поля, наче закохався  в  його...  Не  тiльки  в
будень - i в свято...
   - Чого се ти, сину, так унадився в те поле, що й у  недiлю  не  посидиш
дома? - питає Мотря. - Чи ти, бува, не наглядiв чого там?
   - Егеж, наглядiв, - смiється Чiпка: - там така перепеличка!
   - Ти б собi пошукав, сину, хазяйки, а менi - помочi...
   Чiпка нiчого не одказав: узяв шапку, вийшов з хати.

   Недiля. День випав якийсь хмурий. Дощу не було,  -  тiльки  десь  сонце
заховалося, небо сiрими хмарами обмазалось. Стали благовiстить до  церкви.
Чiпка убрався, пiшов з матiр'ю. Вернулися  з  церкви,  пообiда'ли.  Напоїв
Чiпка корову, кобилу. Рано ще. Ходить вiн по двору, нудиться. "Хiба  пiти?
- дума. - Пiду... її не побачу, - на поле налюбуюся..."
   Знявся й пiшов. Перехопивсь через мiсток, доходить до луки. Коли чує  -
знову той самий голос... Вiн увесь затрусився, а серце - отак заходило!
   - Нi, постривай... тепер не так! - прошептав вiн.  -  тепер  незчуєшся,
звiдкiля й лихо складеться!.. - Постояв ще трохи,  послухав  та  присiв  у
борозну й тихо, як той злодiй, порачкував на голос.
   Дiвчина сидiла на обнiжку, на зеленiй травi, та плела вiнок  з  ромену,
сокирок, трав'янок i других польових квiток, що тут же  недалеко  на  луцi
розстилались чудовим цвiтним  килимом,  напували  пахощами  обвiтря.  Вона
сидiла спиною до того мiсця, звiдкiля пiдкрався Чiпка. Кругом неї обсипано
було квiтками, натрушено травою;  повна  фартушина  того  польового  добра
розстилалась на колiнах. Дiвчина знай опускала  туди  то  одну,  то  другу
руку, витягала квiточку по квiточцi,  пiдбирала  один  колiр  до  другого,
сплiтала докупи, перев'язуючи гнучкими Петровими батогами.  Одначе  робота
ця забрала не всi її думки: дiвчина  стиха  спiвала...  Тихенький  подихав
вiтер, шевелив її невеличкими чорними кучерями, що повибивались на  висках
з товстої та довгої коси, маяв червоною  широкою  стьожкою,  заплетеною  в
косу, й розносив по полю журливу пiсню... По сумному голосу, по задуманому
личку можна було помiтити, що дiвчина не жила без _лиха...
   - Здорова була! - гукнув їй на саме ухо Чiпка, скравшись з-за спини.
   Дiвчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утiкати, та, висипавши  на
землю квiтки з фартушини, похопилася, знову опустилась на  траву  й  стала
обома руками гарбати й. кидати назад у фартушину польове добро.
   - А куди ти тепереньки втечеш вiд мене? - пита її Чiпка.
   - Я й тiкати не буду... - перевiвши дух, одмовила вона, та й пiдвела на
його свої оксамитнi очi. - О-ох... та й злякав же ти мене... хай тобi!
   Од iскристого погляду, од її голосу, свiжого  та  дзвiнкого,  -  так  i
звився Чiпка. - "А хороша ж яка!.. а люба та  мила!.."  -  промелькнуло  у
його в думцi. Вiн стояв перед нею  мовчки  та  милувався  такою  вродливою
красою. Мовчала й вона, пiдбирала квiтки. Вiн осмiлився - сiв поруч з нею.
   - Що це буде? - обiзвався перший, показуючи на недоплетений вiнок.
   - Хiба не бачиш? - вiнок! - аж  скрикнула.  Знову  замовкли  обоє.  Вiн
схилився бiля неї трохи на лiкоть та скоса поглядав на її  личко,  що  вiд
такої несподiваної, тривоги зашарiлось, здається - пашiло  полум'ям.  Вона
пiдбирала квiтки та зв'язувала в невеличкi  пучечки  одномасних  кольорiв.
Навкруги тихо, гарно, зелено; тiльки  буйнi  жита  стиха  шурчали  довгими
колосками, мов розмовляли з собою;  од  квiток  пахощi  разом  з  повiтрям
втягались грудьми - i легко й мило було дихати...
   -_ Се твоє поле? - трохи згодом, якось боязко, спитала вона  Чiпки,  не
одриваючи очей вiд вiнка.
   - Моє.
   - I хлiб твiй?
   - Мiй.
   - I то, пiд гаєм, твоє?
   - Моє.
   - А я тут мiсцину найдужче люблю... _Бач,  якi  на  _нiй  гарнi  квiтки
ростуть.
   Чiпка не потрапив, що їй одмовити, - та замiсть того уставивсь  на  неї
очима. Розмова перервалася. Хвилина... двi... Чiпка не спускає з неї очей.
   - Чого ти дивишся на мене? - обiзвалася вона, скинувши на його  погляд.
-Дивись, яку моду вигадав... мов з'їсти хоче...
   Чiпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!
   - Не дивись! - скрикнула вона та й затулила йому очi своєю рукою.
   Чiпка - сам не свiй... так йому любо, що вона доторкнулася до його виду
своєю бiленькою, пухкенькою  рукою...  Здається,  якби  можна,  так  би  й
гамкнув  за  мiзинчик-пальчик,  що  свiтився  навпроти  свiта,  як  рожева
квiтка... Вона в одну мить прийняла руку. Вiн  знову,  осмiхаючись,  уп'яв
свої очi.
   - Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! - Та взяла справдi  й  повернулась
до його спиною.
   Чiпка, як мала дитина, перелiз на другий бiк, - та все-таки заглядав  в
вiчi.
   - А-а-а, осоружний... причепа! не дивись, кажу! не дивись! -  Та  давай
його вiнком по головi й по виду бити.
   "Вий, - думає Чiпка, - бий дужче... бий хоч цiлий вiк  так,  тiльки  не
прогонь вiд себе... Менi так любо та мило з тобою!"
   Вона трiпала об його вiнок, а  вiн  тiльки  осмiхався...  Вiнок  швидко
розсипався; головки од. квiток поод-лiтали; бадилля  вона  кинула  геть  у
траву й зацокотала:
   - Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! - Та, згорнувши попiд лiктями свої
бiлi руки, - сама вже послала йому бiсики очима...
   Чiпка не  видержав.  Як  кiт  на  мишу,  -  так  вiн  кинувся  на  неї;
мiцно-мiцно здавив її цупкими руками, влiпивши в щоку такий поцiлунок,  що
аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усiєї мочi.
   - Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! - закричала дiвчина, пручаючись. Вiн її  ще
мiцнiше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду...
   Тодi вiн випустив.
   - Ну, та й удрала ж, - аж закрутило в носi! - каже вiн, скривившись.
   - А чого ж ти лiзеш, безстиднику? Рад,  що  саму  дiвчину  застукав  на
полi, то вже й лiзе!.. - каже вона. А в самої очi - так i смiються, так  i
грають!
   - Дурна ти... хiба що?
   - Як що? Он, послинив... ве-е! - та й стала витирати рукавом щоку.
   - Не одкусив же, - смiється Чiпка.
   - Ото б добре, якби одкусив... Тодi б я тобi очi видрала.
   - Якби подужала.
   - Тодi б побачив...
   Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а вiн -  на  неї.
Повiнув вiтрець; розiрвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно  з-пiд
неї ви-плило в своїй пишнiй красi й обдало їх  хвилями  блискучого  свiту,
наче гарячим золотим дощем осипало.  Жита  зашамотiли,  пiднiмаючи  догори
свої похиленi колоски.
   Дiвчина прямо глянула Чiпцi в вiчi; якраз стрiлася  з  його  очима  та,
спустивши вниз довгi й густi вiї, запитала :
   - Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?
   - Нiколи було, - не признається Чiпка, а сам собi подумав: чому я її не
зустрiчав тут?
   - Що ж ти робив? - вона йому.
   - Коло хазяйства...
   - А в тебе земля ще де є?_
   - Нi, нема.
   - А хата є?
   - Є._
   - А батько та мати? брати та сестри?
   - Одна мати.
   - Де ж ти живеш?
   - У Пiсках. А ти де?
   - Тобi навiщо?
   - А ти ж мене питала...
   - Нащо ж ти розказував?
   - Скажи хоч: як тебе зовуть?
   - Так, як хлiб жують...
   - Чия ти?
   - Батькова та материна...
   - Чудна ти!
   Вiн прилiг грудьми на землю, пiдпер своє лице обома руками пiд щоки  та
пильно-пильно дивився на неї.
   - Чи ти справдi налагодився мене з'їсти?.. Чого ти витрiщив очi?
   - Бо хороша дуже...
   Вона осмiхнулася, навела  на  його  свої  чорнi  очi  -  гладила  ними,
вабила...
   - Iди вже собi додому... Чого ти прийшов?.. ковтнуть хоче! не дав вiнка
доплести...
   - Нащо ж ти побила?
   - Чого ж ти лiз, безстиднику? Геть собi! -  Та  як  пихорне  його  руки
своїми, - так Чiпка й клюнув  носом  у  зелену  траву.  Вона  зареготалася
молодим та дзвiнким смiхом, мов хто срiбло розкотив по золотiй тарiлцi.
   Не вспiв Чiпка пiдняти голову, коли чує, щось гукає:  "Галю!..  Галю!..
Галю!.."
   Дiвчина кинулась, стрепенулася. Чiпка дивиться то на неї, то в той бiк,
звiдкiля вчувся голос.
   - Хто то? - питає вiн.
   - Не знаю! - промовила  вона.  -  Та  як  сполохнута  перепелка,  разом
зiрвавшись з гнiздечка, прожогом пурхає вгору, - так  вона  одскочила  вiд
його, i - тiльки оком моргнути - майнула подовж жита.
   Чiпка пiдвiвся, встав, випрямився, не спускав її  з  очей...  Вона,  як
вихор,  мчалася  густим  житом,  воно  тiльки  розлягалося  за   нею,   як
розлягаються хвилi пiд натиском дужої руки, що керує човном. Далi та далi,
пролинувши через квiтучу луку,  вона  пiднялась  на  гору,  стала  з  очей
зникати... Чiпка пiдтюпцем побiг собi в догоню за нею... Вона окрилася  за
горою... Вiн напружив ноги, наче доганяв  злодiя;  мчався  стрiлою;  миттю
вискочив на гору, перевiв дух, глянув на долину - i йому в  вiчi  кинулось
ось що. Коло хутора, гiн, може, зо двоє вiд гребеня того самого згiрка, на
котрiм стояв вiн, пiд двором стояла натоптувана жiнка, наставивши руку над
очима вiд сонця, та на всю околицю гукала Галю.  Дiвчина  бiгла  прямо  до
жiнки, та ще здалека озивалася: "Чого ви? Я  -  ось!  Ось-ось  -  зараз!..
зараз..." - Незабаром вона опинилася коло жiнки, та разом обидвi й пiшли у
двiр.
   - Ну, тепер же i я знаю, чия ти! -  промовив  голосно  Чiпка  й  весело
повернув назад.

   Пiслля того - не пiзнати Чiпки: з  лиця  спала  давня  туга,  очима  не
виглядав смуток; став вiн веселiший, привiтнiший; iнодi можна було й пiсню
почути вiд його... Щастя його манить до  себе,  пестить,  голубить  доброю
надiєю; свiт йому любо усмiхається, хоч i бачить вiн у йому  лиха  багато,
плачу, лементу... Вiн тепер дивиться на його не злим  оком;  прислухається
чутким серцем;  хочеться  йому  увесь  мир  обняти,  втерти  йому  сльози,
втихомирити горе...
   Повернеться вiн до себе думкою, чує, як у головi борюкається  острах  з
надiєю: то надiя подужує острах, то острах -  надiю.  Оже  надiя  все-таки
зверху! "А може... всього на свiтi буває! Часом убогий покохає багачку,  а
багачка убогого, та й поберуться..." А страх знову сполохне надiю:  "Може,
москаль її пановi судовому кохає... не попусти,  боже!  зав'яне,  помарнiє
свiжий квiт її вроди пiд холодним, жовтим поглядом  судовика...  погаснуть
яснi очi, поблекнуть рожевi уста... захляне душа... Не доведи, господи! не
одна душа згине, а разом аж двi!  А  може...  -  проривається  наверх-таки
надiя: - щастя, як трясця..." -  I  очi  в  його  засяють  радiстю;  серце
затрепече в грудях вiльнiше...
   З того часу - поле як причарувало його. Перебуде  день,  два,  -  та  й
iде... - "Може, хоч здалека побачу, коли не  доведеться  побалакати..."  -
Ходить по полю, з ниви на яиву, вiд шляху до  гори,  вiд  гори  до  шляху;
всюди. никає, до всього  додивляється...  -  "Отут  її  вперше  забачив...
осьдечки вiнок плела... ось та мiсцина, де сидiли... сюди тiкала... а  це,
видно, недавно ходила, бо свiжий слiд..." Дививсь - не стямився й  звiдки,
вихопилась та й почимчикувала житами,  тiльки  одежа  матнається...  Чiпка
помiтив - берегтися стала.
   - Ач, утекла!.. - мовить вiн голосно. - Ген-ген уже... за горою...  Ну,
та й дiвчина ж!!
   I вертає вiн назад у Пiски, радий та веселий, що хоч здалека побачив.
   VII ХАЗЯЇН_
   Ну, а Грицько що?
   Грицько - непромах. Як тiльки почув, що дiда в двiр беруть: "Е-е,  коли
так, мабуть, годi  на  баранах  їздить,  годi  за  вiвцями  ганяти,  -  бо
невеличка з них користь... Ось служив-служив, та  тiльки  й  того,  що  на
менi... Час, мабуть, про хлiб подумати". Подумав, - та тiєї ж таки весни й
покинув дiда. Виходили на заробiтки пiщани, -  потяг  i  Грицько  з  ними,
скинувши через плече косу, а за  спину  -  торбину  з  сухарями,  лихеньку
свитину та не кращi й чоботи.
   Невiдомi мiсця, котрi довелось Грицьковi вперше переходити, люди,  яких
їм лучалося стрiчати, - все це мало незвичайний пошиб на парубка.  На  все
те вiн дивувався, рота роззявивши.
   "Ач, як люди живуть! Ач,  як  будови  помурували!..  якi  дверi,  вiкна
повставляли... всього тебе, як у водi, видно! I що то воно коштує?.. Адже,
якби взяв цеглину та пошпурив у шибку, мабуть би, й за рiк не од-служив за
неї!.. Таке багатство, такi розкошi!" - думав вiн, проходячи широку вулицю
величезних магазинiв.
   Улиця - справдi на диво. По обидва боки  сплош-ним  муром  витяглись  у
струнку височеннi палаци: i бiлi - як снiг, i зеленi - як рута, i блакитнi
- як  китайка.  Пiстрота  кидалась  у  вiчi.  Парубок  не  знав,  на  чому
зупинитися, на вiщо подивуватись: чи блискучими проти сонця, як  кришталь,
дверима, над котрими висiла або стояла по  боках  здоровенна  червона  або
блакитна дошка з золотою наковкою, або з гарним малюнком усякої всячини  -
машинерiї, окулярiв, хлiба, ковбас, свинячих  окост;  чи  дзеркальними,  у
чоловiчий рiст, вiкнами, з котрих визирали на вулицю до  ладу  розставленi
рiзнi золотi й срiбнi виробки, пiстрiли всякими кольорами  ситцi,  шовковi
саєти блищали,  м'якi  оксамити  сизiли,  червонiли,  цiле  море  роблених
квiток, як живi, вабили носа понюхати... По вулицi, з одного й  з  другого
боку, снували лавами люди по серединi, битiй  каменем,  гуркотали  карети,
коляси, фаетони, деренчали звощицькi дрожки... Заробiтчани проходили  мимо
магазина з дитячими цяцьками.
   - Дядьку Остапе! - обернувсь Грицько до одного з своїх. - Що то?
   - Ляльки.
   - Навiщо?
   - Панам на iграшки...
   - А дивiться, що то за звiр роззявив так  страшенно  рота,  немов  тебе
з'їсти хоче! Гляньте - як у ротi червоно!.. А зуби якi?! От,  якби  такого
випустити та пiймав вiн кого на зуби!..
   - Хiба, ти думаєш, вiн живий? То зроблено з чогось.
   - Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очi блищать!
   - То що, що блищать? I очi йому шклянi повставляли...
   - А чого ж вiн такий страшний? I навiщо робити таку страшну iграшку?! -
допитувавсь Грицько, приглядаючись крiзь шкло на неї.
   - Та хай йому цур! Ходiмо... а то ще тут по гамалику заробимо.
   Пiшли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. "I що  воно
за звiряка? - думав вiн. - Грива тобi, як у коня; а само - бог його  знає,
на вiщо й схоже! А  люте,  мабуть?..  Лютiше  вовка!..  Недаром  так  рота
роззяпило, зуби вищирило... А чи воно то можна такого чоловiковi  зловити?
Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче вiд найдужчого чоловiка... А чи я б.
то його подужав? Нi, мабуть... I Чiпка б, мабуть, не  подужав...  а  вовка
вiн раз сам на сам одiгнав вiд овець... Цього навряд чи  одженеш...  I  де
воно заведеться таке!.. Господи ти мiй милий..."
   - Дядьку Остапе!
   - Чого?
   - Що воно таке за звiряка ото? - питає знову Грицько, як перейшли  вони
вулицю з магазинами та йшли трохи глухiшою.
   - Та я й знав, як його звати, та забув!
   - Кого там звати? - питає третiй чоловiк.
   - Звiряку... Там ми бачили в вiкнi одного: грива бiла, само руде, голе,
рота роззявило, немов тебе проглинути збирається, - одмовляє Грицько.
   - А хвiст довгий?.. на кiнцi з китицею?
   - Еге-ге!
   - То - лев.
   - Лев?! - вимовив здивовижений Грицько. - Що ж то воно за лев?
   - Звiр такий... Цар_ над звiрами...
   - Цар?! Так ото той цар!! А  нестеменний  тобi  цар!  Уже,  мабуть,  що
тiльки вiн не скаже, то кожен послухає. Бо де його  такого  страховища  не
послухати?!
   - А звiсно. На те вiн i цар, - одмовляв чоловiк.
   - Та, мабуть же, вiн i здоровий дуже, сильний?
   - Авжеж сильний: сильнiше вiд усякого звiра!
   - Як же його ловлять такого? - пита Грицько.
   - Як? Звiсно - якось-то ловлять... прирозумiли  якось  -  коли,  кажеш,
держать у хатi.
   - Його, мабуть, один наш цар тiльки й зможе пiймати; а нашому братовi -
не сiкайся! - каже Грицько.
   - Так! цар тобi ловитиме, - увернув дядько Остап.  -  Пошле  таких,  як
ти... от i лови!
   - А як покуса? як з'їсть?!
   - То що, що з'їсть?
   - А як я не хочу?
   - То голову зiтнуть...
   - Та як же його таке пiймати, коли на його й  глянути  страшно...  Вовк
який, - та й того боїмося... а то ж таки таке страховище, господи!
   - Царевi до того дiла немає. Сказано: лови! то й лови...
   - А що ж у нас нiде такого не чутно, щоб ловилося?
   - Та воно у нас не водиться.
   - А де ж воно водиться?
   - Десь за морем.
   - А хiба й за морем є земля?
   - Бог його знає. Видно, в, коли цей звiр з-за моря...
   - А чого ж старi люди кажуть, що за морем уже землi немає, а тiльки три
коти... на них i земля держиться...
   - То, може, воно там, мiж тими котами, й  водиться!  -  одказав  третiй
чоловiк. Розмова на цiм обiрвалася.
   Iшли вже заробiтчани мовчки, нога за ногою, кожен сам - з своєю думкою.
   Вийшли з мiста в поле на  битий  шлях.  Тут  уже  iншi  речi  клопочуть
Грицькову голову; iншi думки захоплюють його серце.
   Серед широкого й  просторого  степу,  рiвного  як  долоня,  над  котрим
носився тiльки буйний вiтер та чорний  ворон  коли-не-коли  скрикував  над
головою, прорiзуючи дзвiнко обвiтря своїм дужим крилом, або степова  чайка
кигикала, з купини на купину злiтаючи, мов за дiтками плакала мати, -  тут
йому думка розмальовувала картину за  картиною...  То  перед  його  очима_
виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопiтливого.  Усе
те ревло та клекотiло, як вода в_ прiрвi, й лякало його своїми  розкошами,
бiганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка - й разом перенесла його
думку на село, в тиху сiльську -хатину, нагадала про жiнку,  про  дiток...
Жiночка така маленька, чепурненька, швиденька, - усе в неї до  ладу  якось
не тiльки в хатi, а й у роботi: швидко вона повертається,  дiло  горить  у
неї в руках, - чисто, гладко... Дивиться вiн на її роботу, а  самого  жаль
бере, що вона так працює. Вiн аж  розривається,  щоб  найбiльше  зачепити,
найважче самому зробити,  а  жiнцi,  щоб  менше  зосталося,  щоб  вона  не
натрудила своїх бiлих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для
iграшки, а не вiд нужди. А прийде свято, недiля, пiдуть  вони  у  парi  до
церкви, з церкви - обiдати; пiсля обiда - полягають одпочити...  А  тут  -
дивись: Iвась або Василько прилiзе, стає дибки коло матерi, спинається  їй
на руку, не дає задрiмати.
   - Пiди, Iвасю, пiди гратися, - каже мати, - поки тато задрiмає...
   - Дi-ма-ю... ма... - лепече дитина.
   А тато чує це, дивиться на дитину крiзь вiї д серцем радiє...
   Син одступив од  матерi;  дибає  малими  ногами  до  його.  Вiн  умисне
повернув набiк голову - скоса поглядає на дитину.
   - Бач, бач! розбудив батька, - каже мати, - не дав спочити...
   - Бу-див... ци-ти... - одно лепече дитина.
   - А батько  вiзьме  прута,  та  -  аж-аж-аж-а!  Дитина  стоїть,  пильно
дивиться то на батька, то на матiр.
   - Жа-жа!.. жа-жа! - промовило й собi за матiр'ю, замахуючи малою ручкою
коло батькового виду.
   - Ой ти, сучий сину! за що ти б'єш батька? Ось постiй: я тебе закину, -
обiзвався  вiн;  пiдвiвся,   бере   на   руки   дитину,   гойдає.   Дитина
лежить-усмiхається. Жiнка  любо-приязно  поглядає  то  на  дитину,  то  на
чоловiка...
   - Нiчого я б у свiтi не хотiв, - шептав вiн серед таких думок, - тiльки
б хату теплу, жiнку любку та малу дитинку! А то б - усе мав... Хлiба б  ми
заробили за лiто" та й зажили б цiлу зиму!
   Голублячи таку думку в серцi, непримiтне переходив  вiн  безкраї  степи
без утоми, безводнi довгi шляхи без пекучої згаги;  тiльки  й  бажав,  щоб
швидше стати на мiсце, заробити грошей, вернутись у село, купити  дворище,
оженитися та й зажити тихим сiльським громадянином.
   - У мiстi дуже багато крику та галасу, а в селi найкраще  -  i  тихо  й
вiльно...
   Прийшли вони на мiсце. Грицько не кидався своїх. Цiлою  громадою  стали
вони на косовицю сiна, а потiм i хлiба.

   Легка тому робота й сама найважча, сама найза-барнiша, хто її робить по
своїй волi, залюбки, хто пестить у серцi надiю, що немарно вона  пiде,  що
через ту роботу вiн засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не  чутно
його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скiлькома  роками  працi,
нужди, всякого горя, малює його думка  рожевими  квiтками  надiї...  Легко
тому за всячину братись, робить вiн, як вiл, без утоми; працює, як хазяїн,
завжди веселий, покiйний.
   Так робив Грицько весну й лiто. За  цiлий  день  випускав  косу  з  рук
тiльки тодi, коли  треба  було  попоїсти  та  виспатись.  I  спав  вiн  ту
коротеньку лiтню нiчку мертвим сном, яким тiльки спить чоловiк,  виморений
важкою роботою. А тiльки що свiтова зоря займалася, починав  жеврiти  схiд
сонця, - знову в Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рiвному
степу. Хазяїн зглянувся на його щиру працю, похвалив його й набавив  трохи
плату.
   - Либонь ти, Грицьку, маєш  думку  городи  та  села  закупити,  що  так
налягаєш на роботу? - казали йому земляки-селяни.
   - А що? - усмiхаючись, питав Грицько. - Чого тут дивиться? Узяв косу  -
чеши!
   - Гляди лиш, щоб очкур не урвався, - хто-небудь щипне.
   - Не бiйсь: не твоєї натури! - одкаже Грицько та й знову за косу.
   Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочi не  рвався,  а  прийшлося
пiд осiнь лiчити заробiтки, - тiльки сотню й налiчив!
   "Воно й добре, - дума сам собi, - оже все-таки трохи. Що  ти  з  сотнею
вдiєш? Поганенький грунт можна купити, - так же до грунту ще багато треба.
Де ти, об вiщо руки зачепиш?.. Хiба на зиму зостатись?"
   I справдi Грицько зостався. Селяни пiшли назад додому, а вiн потяг далi
- до Ростова. На дорозi зу-. стрiв вiн таких, як i сам.
   - А куди? - завжди питали його подорожнi.
   - До Ростову.
   - Не ходи до Ростову, ходiм до Херсону! - раяв йому один з них.
   - Чому?
   - Там малий заробiток, а в Херсонi на кораблях дуже добрий.
   - Зате ж далi.
   - На пiвтижня... То що? Ходiм!
   - Та чи ходiмо, то й ходiмо, - подумавши, одказав Грицько, та й пiшов з
людьми.
   Прийшли вони в Херсон ще заранi; обiйшли город; роздивилися;  пiшли  на
пристань. Лиман перед їх очима - скiльки засягнути - лелiв; по  йому,  мов
великi палаци, ходили  судна,  берлини,  баркаси,  плоти,  а  мiж  ними  й
пароходи снували. Люди на пристанi, як черва,  ворушилися,  бiгали,  всяку
всячину виносили, кричали, гвалтували.
   - По полтинику од сотнi дощок! - кричав хазяїн з плоту. Народ бiг туди.
   - По три семигривеники! - кричав з другого - i народ, як  хвиля,  кидав
цей плот, перебiгав до другого.
   - По карбованцю день! - кричали з судна.
   - По карбованцю з четвертаком!.. По пiвтора!
   Усяк викрикував свою цiну, усяк бiгав, як несамовитий, од одного  судна
до другого, де бiльше давали; од плоту до плоту... Сторгувавшись  в  цiнi,
робiтники злазили на плот  або  на  берлину,  виймали  звiдти  усячину,  i
нерiдко, по пояс у водi, виносили на головах  дошки,  бочонки,  качали  на
вiрьовках сороковi бочки.
   Став i Грицько, до одного плоту. За  день  -  мало  не  три  карбованцi
заробив.
   "Еге! - подумав вiн, - та це  мiсяць  отакої  роботи,  то  й  багатирем
станеш?"
   Оже - ба! Раз - така робота не щодня i трапляється, а вдруге - з кожним
днем мiняється й плата за роботу: то бiльшає, як багато товару присуне; то
меншав, коли двi чи три берлини... Одначе плата за день нiколи  не  падала
вiд карбованця; зате бiльшала iнодi й до п'яти. Все-таки далеко  кориснiше
косовицi!
   Грицько радiв, дякував у душi порадникiв. А робив - як той  вiл,  цiлий
день; спав на голiй землi або на  колоддях;  уставав  тiльки  що  на  свiт
благословилося та знову за роботу брався; навiть мало що й їв, та й то все
на ходу: пильнував, надолужав, як би бiльше заробити!
   Пiзньої осенi, як уже плоти  перестали  пригонити,  а  барки  та  судна
коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати  днями,  а  не  часами,
Грицько полiчив свої, баришi: двi сотнi з лишкою лежало в його в кишенi!
   Грицько радiв, як мала дитина. Тепер його  надiя,  що,  як  виходив  на
заробiтки, ще тiльки мрiлася, стала виразнiше  виступати  перед  очима:  i
город з садком, i нова тепла хата мов уже лежала в його в кишенi...
   "Воно б таке, що й додому час", - подумав Грицько, та зима застукала.
   - Якi тут у вас заробiтки зимою? - питав вiн знайомих херсонцiв.
   - Очерети косити, - раяли тi. Пiшов Грицько очерети косити.
   - Все ж таки хоч на тi грошi проживу та одягнуся,  а  весна  настане  -
зараз i потягну в Пiски!
   Минула зима; наступила весна. Знову закипiла робота то на пристанi,  то
в полi.
   Залишив Грицько думку вернутись повеснi додому: одiклав  на  осiнь.  "А
може, тимчасом хто надiйде з  своїх,  то  тодi  вже  разом!".  Грицько  не
помилився: прийшли весною пiщани; розпитують, як, що до  чого;  розказують
за Пiски - хто оженився, хто замiж пiшов, хто вмер; розказують,  як  трохи
крiпакам позначилося неволi, якi податки...
   - А Чiпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! - хваляться йому.
   - А ще не одружився?
   - Ще. Та дурний буде, як не ожениться... Мати щодня гризе  голову;  так
усе одкладав та й одкладає; немає, каже, по менi пари!
   Грицько й тому радий.
   - Ми з ним пасли вiвцi. Вiн парень добрий, та  тiльки  чудний  собi.  А
тепер, кажете, зажив? От i добре!
   Витрудив Грицько руки ту весну й те лiто; а восени вернувся з своїми  в
Пiски.

   Як  тiльки  прийшов,  зараз  кинувся  вишукувати  грунту.  Тодi  їх  не
труднацiя була купити: козаки, почувши  за  кубанськi  пустошi,  що  казна
оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив  величезний
огород з новою хатою, з повiтками, погребом, колодязем.  За  все  те  щось
пiвтори сотнi, чи що.
   Купивши грунт, почув себе Грицько зараз iншим, немов на аршин вирiс, на
корх потовщав. I люди заговорили в селi: "От парубок! от  хазяїн!"  Батьки
та. матерi гострили на його зуби, як на корисного жениха, усобливо убогшi.
Та Грицько  тепер  зовсiм  iншими  очима  дивився  на  людей:  до  багачiв
горнувся, а на голоту дивився згорда.
   Мiж парубками вiн поводивсь звисока.  Як  же  лучалося  йому  вийти  на
вулицю або пiти куди на вечорницi, вiн зараз пускав їм ману  в  вiчi.  Де,
мов, ви бували? що видали? Що ви знаєте?.. Ось як я був... отам  i  там!..
Та iнодi почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в  рiдне  село  по
бiлету. Хлопцi слухають, уха розвiшавши, роти пороззявлявши. А вiн -  таке
плете, що й на голову не налiзе! Правда, дiвчата, посте-рiгши вiдразу такi
баляси, по своїй жартiвливiй натурi, часом  i  геть-то  смiялися  з  його,
пришивали квiтки йому прилюдно; а проте на самотi кожна думала: "От би  за
Грицьком бути! Хата є, огород є, та й грошенята,  мабуть,  водяться...  не
треба б на перший раз дуже й працювати... От би добре!"
   Оже Грицько, хвастаючи своею бувалiстю,  пишаючись  своїми  достатками,
сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого  добра  приточити
ще й жiнчине, щоб вийшло одно та велике! Отак помiркувавши сам з собою,  -
засилав вiн старостiв до найбагатшого козака Лози, котрий щороку посилав в
дорогу паровиць по десять за сiллю та за рибою. Так же й  Лоза  Грицькової
натури. Вiн думав мати зятем не простого козака, не такого,  що  колись  у
драних штаненятах за вiвцями бiгав.
   - Ще моя дочка небагато хлiба переїла, сидячи дома,  -  од  казав  Лоза
старостам.
   Це  трохи  збило  пиху  Грицьковi,  осадило  його  наниз.  Вiн  притих,
присмирiв, навiть зайшов якось раз до Чiпки, котрим став був гордувати,  -
та не застав дома.
   Оселився Грицько на  зиму  в  чужiй  сiм'ї,  в  котрої  купив  город  з
уговором, що вони житимуть до весни у проданiй хатi. Пристав у сусiди, хоч
i в своїй хатi, та й почав роздумувати: яку собi жiнку брати.  Хочеться  й
багачки; хочеться, щоб  була  _й  уродлива...  Довго  вiя  мiркував  собi,
перебирав у думцi всiх дiвчат  на  селi,  -та  сам  незчувся:  як  i  коли
закохався в сусiдчину наймичку - веселу, моторну й робочу дiвчину,  хоч  i
невелику красулю.
   Христя - так її звали - зосталася малою  пiсля  батька-матерi.  Родичi,
iцо можна було, рознесли; осталося тiльки днiв на п'ять  поля,  та  й  тим
орудував дядько, у котрого спершу вона  й  жила.  Як  пiднялась  на  ноги,
бачить: скiльки не роби на дядька,  нiчого  собi  не  придбаєш.  Так  вона
кинула дядька, а сама пiшла в найми. Перепелиха, заможна козачка-вдова, що
жила недалеко од Грицькової хати, наняла Христю. Зажила вона з Перепелихи,
як у себе дома. Перепелиха була вже стара  людина,  добра,  жалiсна.  Вона
жила великою сiм'єю - з дочками, сиротами-онуками, за котрими  треба  було
приглянути,  нагодувати,  напоїти.  Христя  -  молода,  весела,  щебетуха,
працьовита дiвчина -  дядина  ще  змалку  не  давала  ногам  та  рукам  її
одпочивку, призвичаїла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, а наймичка -
хазяйку. Збоку дивлячись - Христя не наймичка, а дочка рiдна.
   Так  оця-то  Христя,  низенька,  чорнявенька,  не  дуже  хорошої  вроди
дiвчина, якось ненароком запала  Грицьковi  в  серце.  Забув  Грицько  про
великий посаг, який  думав  затягти  за  жiнкою;  годi  думати  про  якусь
незвичайну красу, - давай лицятися та женихатися з  Христею...  Недовго  й
тяглися її любощi: пiсля водохрестя заслав Грицько старостiв до Христi,  а
через тиждень нашi молодi й побралися.
   На весну одiбрав Грицько в дядька Христину землю, купив парку бикiв  та
корiвчину за останнi грошi, якi заробив, плоти розбираючи, очерети  б'ючи,
та й став тую землю орати, спрягшись з  таким  же,  як  i  вiн,  небагатим
козаком-сусiдом. Зажив Грицько тихим пахарським життям, хоч не таким,  яке
йому за парубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд - так, як i люди.
   З жiнкою Грицько жив мирно, люб'язно: нi лайки, нi сварки  не  чула  їх
простора, весела хата. В буднi - обоє вони працювали;  в  свято  -  ходили
вкупi до церкви; по обiдi - спочивали або куди в  гостину  ходили,  або  в
себе гостей приймали... I  стали  вони  мiж  людьми  поважними  хазяїнами,
чесними, робочими людьми, добрими сусiдами, навдивовижу парою...
   - От з кого берiть, дiтки, примiр, як у миру жити! - не  одна,  не  двi
матiрки радили своїм дочкам з зятями або синам з невiстками: -  з  Грицька
та Христi... Вiн зостався сиротою й вона  сиротою.  А  що  з  них  вийшло?
Чесною працею он скiльки надбали! Чесно вони й поживуть його... у миру  та
в ладу, як брат з сестрою... нiхто з них  i  не  замутить...  Одна  в  них
думка, одна рада... Отак, дiтки, треба на свiтi жити!
   ЧАСТИНА ДРУГА_
   VIII_
   СIЧОВИК_
   Велике село Пiски. Розкинулось, розляглося i вздовж, i вшир, i впоперек
на рiвнiй низинi, в балцi, а перед самим селом, мов хто борошна насипав  -
бiлого пiску серед чорної землi. Так, наче хто бiлий килимок прослав,  щоб
витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть  невеличка  старенька
церковця, трохи перехилилася на один бiк  i  вросла  в  землю.  Не  тiльки
покрiвля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокiм
згiрку, величезний палац свiтить дверима-вiкнами... I  палац  уже,  видно,
давнiй та ще й запущений. Стiни пооблупуванi - де-где  вивалюється  цегла;
покрiвля поржавiла; у вiкнах шибок не долiчишся. Мабуть, нiхто не  живе  в
тому палацi, бо й двiр нерозчищений - зарiс  густою  муравою.  Тiльки  двi
протоптанi узенькi стежечки тягнуться через увесь двiр до двох  невеличких
будинкiв - по один i по другий бiк палацу. Все те осунулось, опустилося...
Так виглядали Пiски перед волею.
   А лiт за пiвтори сотнi не тiльки цього палацу, а й самих Пiсок i  слiду
не було. Там стояло  невеличке  сiльце,  або  краще  -  невеличкi  хутiрцi
розсипались по балцi, як стоги сiна зимою по степу. Мазанок  було  всього,
може, хат з п'ять, а то все  -  землянки  при  самiй  землi,  як  могилки,
повiддималися. Тiльки один димар нагадував, що то не  берлога  звiряча,  а
людська оселя, що берегла людей од звiра i од лихої години. Землянка  була
з присiнок, схожих на рiв, та з хати - льоху. У хатi була  пiч,  де  можна
зварити їсти та погрiтися; одним-одно вiконечко -  мале,  як  оддуши-на  у
бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко вiд землянки стояли кружком
верби, мов  зачарованi  дiвчата,  а  посерединi  чорнiла  яма,  обставлена
очеретом. То - копанка для води. Огорожi - нiякої. То тепер  тiльки  стали
городи обгороджувати, а тодi - нiхто цього i в думцi не мав. Зайвої  землi
лежало неозорно перед тобою й за тобою... Приходь, заори,  скiльки  хоч  -
нiхто тобi й слова не скаже. Хiба тiльки сусiднiй пан полковник або сотник
подумає: "Ловись, мов, рибко, мала й велика!" Поки  там  пан  налагодиться
сплести невода, рибка собi  в  затишку  плодиться,  прибуває,  виростає...
Серед пустих степiв красуються,  як  квiтники,  веселi  хутори,  присiлки,
села; де-где вже, посеред села, й церква бiлiє, - ще здалека горить  хрест
на сонцi...
   Так уродилося багато сiл i хуторiв кругом Гетьманського. Де був  колись
бiр - стало велике село  Бiрки;  серед  ярiв  та  байракiв,  мов  з  землi
виросли. Байраки - малi й великi; там, де колись на лощинi вовки  вили  та
лисицi нори рили, - красується  село  Вовча  Долина.  Тодi  заснувалися  й
Пiски.
   Отже, як не давно Пiски настали, що вже почала вивiтрюватись i  людська
пам'ять про їх настання, та людська пам'ять не сховала  того:  коли  i  як
оселився в них  захожий  сiчовик  Мирiн  Гудзь.  Заховала  тiльки  людська
спомка, що цей Мирiн був уже  немолодий  чоловiк,  коренастий,  з  довгими
усами, з закрученим за ухо оселедцем, та що вiн ще довго  пiсля  того,  як
оселився, не кидав свого запорозького звичаю - воювання. "Воював, -  казав
вiн, - з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму -  з
звiром!" I дивись: скинув рушницю на  плече  та  й  потяг  подовж  поля  -
скiльки оком взглянеш... Немає день, немає  два,  iнодi  й  на  третiй  не
видно. А там - глянь! i несе шкур п'ять або шiсть вовчих.
   Отак Мирiн доки воював, доки бився, рубався, поки й  сам  не  набiг  на
свого звiра, що й його  звоював.  I  нiхто  другий  звiр  той,  як  Марина
Зайцiвна, з пiщанських-таки хуторiв козача дочка.
   Йшов якось раз Мирiн з полювання додому.  Сонце  стояло  на  вечiрньому
прузi, а ще як огнем пекло. Вiтер подихав гарячий-гарячий... "Доходжу я, -
каже Мирiн, - до Зайцевого хутора - виморений, змочений потом. Пити  -  аж
душа горить. Коли - зирк! - вискочила ласочка з земляної нори з вiдерцем в
руках, та скiк у кружало верб, до копанки! Як забачив я вiдро, то  в  мене
аж закипiло всерединi... Пiду, думаю,  нап'юся  води  холодної...  Iду.  А
дiвчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха спiває... Та таким  же
то любим голосом, таким важним спiвом - аж за серце хапа... Пiдходжу  я...
- Дiвчино! кажу,  дай  лиш  води  напитися!  -  Вона  глянула  на  мене  -
любесенько такта й спiвати годi... А менi вже тодi й пити  перехотiлося...
В її чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подав  вона  менi  вiдро;
нахилився я... "А  бодай  тебе,  кажу,  з  такою  водою...  яка  мутна  та
нечиста!" Та вже хотiв був напитися... Вона, - хвiть вiдро... Води - як не
було,  -  тiльки  калюжка  на  землi  стала.  -  Стривайте,  стривайте,  -
зацокотала дiвчина, - я друге витягну! - Та за  вiдро,  та  до  копанки...
Прихилилась, витягла. Та вже ж i вода!  холодна  та  чиста,  як  сльоза...
Напився я, - трохи чи не цiлiсiньке вiдро видув; подякував, та й  пiшов...
Приходжу додому. Що за знак... з ума не сходить  моя  дiвчина:  так  перед
очима i вертиться... Що за нечиста мати? - думаю.  -  От  тобi  й  напився
води!.. Переходить день, -  все,  одно,  що  вчора.  Минав  другий,  -  не
забувавться... Пiду на полювання, - вона менi, наче  мара,  з-за  бур'янiв
приви-джувться!! Раз на вовка хука дав; удруге  схибив;  за  третiм  разом
заряд у пеньок всадив... Овва! зовсiм здурiв...
   - Так воно ж, бачу, тiльки на Сiчi добре козакувати, а на займанщинi  -
хлiб робити! - сказав сам собi та, дiждавши недiлi, i пiшов  до  Зайця  на
хутiр. Розказую йому свою пригоду та разом, нiби шуткуючи, й дочку сватаю.
Гомонимо собi вдвох... Кликнув Заєць Марину, -  старої  не  було,  за  рiк
перед тим умерла... Отак i так, -  каже  дочцi:  "Сватає  тебе  Мирiн.  Чи
пiдеш?" А вона - звiсно, молода, сором'язна: "Не знаю", -одказує... "А хто
ж зна?" -питає батько. - Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре,
та й справу зробили... Узяв вiн, та й поблагословив нас. А через тиждень,,
у недiлю, пiшли ми до попа на Побиванку та й повiнчалися...
   З  того  часу  заржавiла  сiчова  рушниця,  злiгся  порох,  розгубилося
кремiння.
   Став Мирiн Гудзь поле орати та хлiб  пахати,  а  Марина  -  сина  Iвана
колихати...

   Серед широких та розлогих степiв, на вiльнiм просторi, вирощував  Iвась
свою молоду силу. Кров батькiвська, сiчова, ще змалку обiзвалася  в  жилах
малої дитини. Найлюбiшою забавкою було йому будувати та розоряти землянки,
вали, окопи, шанцi... Чуючи од батька  страшнi  приповiстi  про  вiйни  та
походи на Туреччину, на татарву, на панiв-ляхiв, - Iвась перекладав усе те
в дитячi iграшки. Оце зробить окiп, та й давай його  розвертати,  буцiм  з
бою бере... Батько дивиться, смiється.  Любо  старому  рубацi  згадати  на
своїй дитинi свої молодi лiта! Вiн,  було,  Iвася  й  пiдохочує:  "Ану-ну,
синку! учися змалу: на старiсть - як нахiдка буде!"
   Зате мати не дуже втiшалася тими страшними iграшками. Iвась у  неї  був
одним один. їй тяжко й страшно було подумати, що, як виросте її одинчик, а
тут, - не дай господи! - схопиться яка завiрюха з башею або з татарвою, та
замче її ясного сокола ббзна за який край свiта, - вона його, може, бiльше
й не побачить... Там десь, в чужiй сторонi, серед кривавої сiчi, зложе вiн
свою русяву головоньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рiднiй  дитинi:
їх хижi орли з граками повикльовують, голоднi вовки-сiроманцi  порозносять
жовтi костi... Хiба тiльки зозулька, неутiшна вiщуня -  принесе  вiсточку,
що її син бiдолашний  полiг  серед  чистого  поля!..  Важко  матерi,  таке
згадуючи: гiрко та сумно на душi, боляче в серцi - так, наче хто. шматочок
одриває од його... I Марина падала  навколюшки,  молила  матiр  божу,  щоб
велика заступниця наслала мир на її рiдну сторону i захистила вiд напастi!
Жахаючись тої страшної хуртовини, яка  тодi  часто  й  густо  пiдiймалася,
материне серце боялося, щоб Iвась у iграшках, бува, не привчився  до  неї.
I, коли батько тi iграшки пiдхвалював. Марина гримала на батька й на сина,
що збив таку кептюгу коло землянки.
   А ввечерi, як не спиться Iвасевi, вiзьме мати його русяву головоньку  в
свої руки, цiлує, милує, i стиха, любим голосом, малює йому картину iншого
життя-життя тихого, пахарського побиту:  лiтньої  працi  на  своїй  добрiй
нивi; зимньої лежнi у теплiй хатi, що як повна чаша; серед малих дiток, що
одно говоре, друге белькоче, а третє в колисцi мугиче; серед добрих сусiд,
що - не дай, боже, хвороби - i одвiдають, i провiдають... не то, що сiчове
товариство, котре всюди несе смерть за собою!
   Iвась пiсля того хилився на материну руч. На другий день уже вiн не рив
ровiв, не копав шанцiв, не висипав окопiв, не брав їх з бою, а ходив  собi
по городу або по полю та весело виспiвував.
   Такi речi разом вривалися в Iвасеву голову. Дитина сама  не  знала:  що
робити, кого слухати. Оце батько  розкаже  про  наїзди  на  Туреччину.  На
другий день Iвась i воює з нею.  А  тут  мати,  увечерi,  своїм  пестливим
голосом нашепче дитинi про любов до всього живого. Iвась кидає -свої боїща
та руйнування, любується  красою  свiтовою,  квiтучими  рослинами,  живлом
усяким - пестить козачкiв, сонечко, коникiв, слухає  дзвiнку  жайворонкову
пiсню... Гляне батько на дитину: той  Iвась,  та  не  той!  -  не  висипає
окопiв, не риє шанцiв, не бере їх боєм...
   - А що ж ти, Иване, не береш свого Берестечка? - питає батько.
   - Не хочу!
   - Чому?
   - Мати не велять...
   - Чому?
   - Кажуть: грiшка змалечку привчатись, як з  людьми  битись...  Треба  з
ними в миру жити!
   - Бреше мати! То з добрими, то й у миру;  а  з  лихими  -  коли  їх  не
вкладеш, то вони тебе уло-жать...
   Оже важчим здається Iвасевi тихе, люб'язне материне слово,  нiж  суворе
та грубе батькове. Так що, як повернуло Iвасевi на  шiстнадцятий  рiк,  то
вiн зовсiм покинув iграшки в бої, та став ходити бiля  волiв,  додивлятися
до плуга, до борони. Спершу й це все було хлопцевi за iграшку,  а  далi  -
увiйшло в його щоденнi клопоти, близько припало до  серця.  Став  вiн  уже
бiльше нудьгувати тодi, коли пiдласий або сiрий вiл  захворiє,  -  нiж  од
приповiстки батькової за татарський набiг мати радiла. Та й  батько  -  не
то, щоб легко було його сiчовому серцю  дивитись,  як  замирала  в  синовi
лицарська вдача, а все ж i батько не дуже горював вiд того...  Кругом  уже
старе лицарство розтавало. Не стало рiвностi - не стало братства. Козацька
старшина, що колись, вибираючи,  на  її  голови  груддям  кидали,  щоб  не
зазнавалася, - позадирала тепер голови вгору, а  простi  козачi  до  самої
землi  понагинала...  Дряпiжники,  сутяжники,  всякi  вiйськовi  товаришi,
розкинули свої тенета - i, як зайцiв, ловили в них  просту  темнбту...  Не
стало вже й гетьмана. Та й навiщо вiн тодi, кому вiн тодi здався?!  Кругом
Україну облягло панство, позалазило в саме серце - i,  як  те  гайвороння,
шматувало її полумертвий труп... Зажурились нашi левенцi  -  та  вже  було
пiзно!.. Та сама земля,  котру  вони  довгими  списами  скородили,  своїми
кiстками засiвали, обороняючись од лютих ворогiв, стала для  них  ворогом,
од котрого приходилось тiкати...  Пiднявся  струс,  бiганина...  З  одного
мiсця переходили люди на друге, шукаючи волi, бажаючи панiв здихатись - не
чужих, а своїх уже  кревних  панiв!  Од  панiв  тiкали  в  козаки,  давали
вiйськовим дряпiжкам баса-ринки, щоб записали в "компут козачий"; а козаки
не вряди-годи шукали  ласки  в  панiв  -  бiгали  од  козацької  старшини,
просилися "пiд протекцiю"... А пан i старшина  -  як  брати  рiднiї  Ворон
ворону ока не виклює. А часто - сам пан, сам i старшина...  Хто  сам  собi
ворог?

   Правда, пiщани ще були вiльнi. Та щб з того, коли приходилось дожидати,
що от-от i їх залигають... А кругом неволя, кругом сум людський  -  нiкому
порадоньки дати. Пiднялись були за_ Днiпром гайдамаки, та й тi повернулись
у розбишаки, а не в справжнiх лицарiв. А тут уже  чутка:  Текеля  на  Сiчi
попорався!! Розтеклося товариство - хто куди... Однi - в землю; другi - до
турка; а третi - на Вкраїну, до плуга. Придибало їх щось два чи  три  й  у
Пiски, - та незабаром i померли.  Тiльки  й  пам'ятки,  що  церков  почали
будувати...
   Все це переживав старий Мирiн, за рлугом ходячи; все це переболiло його
гаряче серце, коло хазяйства  нудячись...  Зостався  Мирiн  сам  собi,  як
палець. Як дуб серед осичок в лiсi, так вiн серед пiщанської громади. Один
одинцем! I син, його кревная дитина, цурався батькiвського духу!! Сумне  й
недоладне при-йшлося сiчовиковi волочити життя  на  старiсть...  I  скрiзь
вороги - i ворогiв немає, бо люди понидiли: нiхто не хоче  прямо  мiрятись
силою! Всюди тихо, хоч .умирай... А ще козача вдача  гучно  одкликалася  у
старому серцi; рука шукала потягатись з ворогом... Так же й ворога,  окрiм
свого хатнього, немає... Сумно й глухо!
   -  Пустiє,  глухне  наш  край!  Незабаром  i  заплiснявiє  серед  такої
каламутi! - казав iнодi Мирiн, згадуючи давнє.
   - I порядки якi тепер настали?! Що воно  за  порядки?..  Свiй  свого  у
неволю правторить... Старшина  козацтво  унiвець  повернула...  Усi  землi
посiла... Не, даром у пiснi спiвають: "Ой, дуки ви,  дуки,  позабирали  ви
нашi степи й луки!.." А тепер на них чужими руками роботизну справляють...
Ой, не так колись було в нас, на  Сiчi,  у  нашому  козацькому  краї!  Усi
рiвнi, усi вiльнi... Сьогоднi ти отаман, а завтра - я! А землi  -  скiльки
хоч... Ори, сiй, жни, де лю-бiшу мiсцину  вибереш...  Сказано:  воля!..  А
тепер?.. тепер що?..  Скажiть  менi:  до  чого  це  йдеться?!.  Нi!  немає
добра... немає - та вже, мабуть, його нiколи й  не  буде!  -  додасть,  як
гвiздком приб'є, та й замовкне.
   Люди слухають, похнюпившись. Iншi - потилицю скребуть...
   Трохи згодом, од дихавши, Мирiн знову розчинае: -  З  ляхами-панами  ми
билися, рубалися, вставали, як один чоловiк... Навiщо? На те хiба, щоб нас
нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те  й  вийшло:  нашим
салом та по нашiй шкурi! Ну, й носiть її, здоровi, поки ще цiла... поки не
здеруть... А через вiщо все? Усе через те, що кожне само про себе  дбає...
Братове лихо - чуже лихо! Немає єдностi - чорт має й волi! А  якби  гуртом
забрали коси, та шарконули всю кропиву...
   От би - так! Чого дивитись? Косiть, кажу! Косiть, а то гiрше буде!..
   Отак не раз i не два вигукує було, розпалившись, п'яненький Мирiн своїм
сусiдам, як посходяться де на гулянку, пiд недiлю або пiд свято.
   Пiщани слухають, мiркують... Дехто з давнiших хлiборобiв i заспорить  з
Мироном: як i в старину добра та  ладу  не  було,  а  були  -тiльки  бучi,
колотнеча та сваволя.
   - Що ми тодi од ляшнi та од татарви наруги прийняли! Що ми терпiли  вiд
турка та вiд москаля!..  Та  часом  i  свiй  брат  запорожець,  як,  було,
убереться в хату, то й ладаном не викуриш... Розор був!?
   - А тепер? а тепер?? - кричить Мирiн.
   -_ А тепер - щб? Тепер, спасибi боговi, хоч тихо... _У нас i хлiб є,  й
скотинка прибуває, й захист безпеч ний... Живемо, як i люди!
   - Живете? - кричить Мирiн.  -  Нидiєте,  а  не  живете!  цвiтете...  Та
постiйте, постiйте трохи. Буде й вам те, що ведмедiвцям! Попомнуть  i  вам
боки, як подiльцям!.. Тодi знатимете: чи живете, чи нi! Побачите...  Видно
вже, вiдкiль вiтер вiє...
   - Поки хвалько нахвалиться - будько набудеться!
   - Бевзнi! нiкчемники!.. пеньки головатi!! - закричить на остатку  Мирiн
та й затихне...
   Тi, що недавно виселились звiдкiль-небудь до вiльних  Пiсок,  потягнуть
руку за  Мироном.  Почнуть  на  всi  боки  кастити  теперiшнi  порядки,  а
найбiльше панiв. Стануть розказувати, як у  Гетьманському  не  тiльки  пан
полковник над людьми знущався, а як панi полковниця черевиками зуби й  очi
вибивала; як по цiлому тижню в колодках морила  сердешних  дiвчат;  як  їм
коси рiзала, голову дьогтем мазала й пiр'ям натикала; як нiхто нi женився,
нi замiж не йшов, не заплативши куницi...
   - Та воно й правду каже дядько  Мирiн,  -  процiдить  хто-небудь  крiзь
зуби. - Воно б то й викосити... та нiкому!
   Мирiн сидить, насупивши  брови,  червоний,  як  жар  -  мовчить.  Видно
тiльки, як у його груди то пiдiймаються,  то  опускаються,  та  як  iнодi,
з-пiд густих брiв, блискав блискавка...
   Отак  поспорять,  покричать;  однi  поблагословлять,  другi  прокленуть
тодiшнi порядки, та й розiйдуться. А на завтра - i тi, й  другi  знову  за
щоденну хлiборобську працю.
   - Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманiв не зайняли,  то  тепер  -
байдуже!
   I порплиться кожен  собi  в  господi,  як  курка  на  гнiздi.  Вимощує,
пiдмощує,  смиче,  обсмикує,  курчат  висиджує...  Ростуть   Пiски   -   i
багатiють... Не  вряди-годи  -  дивись:  нi  вiдсiль,  нi  вiдтiль,  та  й
вирветься який захожий: або  з  нової  Сiчi,  з-пiд  турка  (бо  там  вiра
турецька, земля бусурманська!), або з-за Днiпра, вiд ляхiв  -  та  все  на
вiльнi степи, все на  вiльнi  степи...  Зопне  курiнь,  викопає  землянку,
вiзьме жiнку, та й заживе тихим хлiборобом. Глянь: землянка  по  землянцi,
мазанка по мазанцi - з невеличких хутiрцiв набралося хаток на цiле село, з
улицями, з горбдами, з садками, з левадами! Спасибi запорожцям,  i  церков
своя... Не треба вже до чужого попа йти нi дитини хрестити, нi шлюб брати.
   Уже Iвасевi за двадцять рокiв минуло. Парубок лiтнiй - час би вже i про
жiнку подумати. Так же батько - не хоче про невiстку й  слухати.  "Молодий
ще!" було, каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирiн, аби згадали  про
невiстку, каже: "Ще молоко не обсохло  коло  губiв!"  Усе  ще  мов  чогось
дожидав старий: не раяв синовi женитись. Тiльки тодi вже, як почув  Мирiн,
що зруйнували Очакiв, кликнув Марину (синовi старий сiчовик соромився  про
це нагадувати) та й каже:
   - Нiчого  вже  тепер  дожидати...  Годi!  Не  так  уже  поцвiло  все  -
хлiборобським ледарством припало... Не козакувати вже  нi  нам,  нi  дiтям
нашим... Не треба нас!!  Минулося  козаче  царство,  настало  хлiборобське
господарство... Пора й. синовi хазяїном стати... Час йому пошукати дружини
- свое кубло звисти!
   А мати - давно вже й дiвчину наглядiла. У заможного козака Кабанця була
одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дiвчина; працьовита й  невсипуща
хазяйка. Матиг синовi: так i так - оте й те казав батько. У Iвася аж  смiх
пробiг по лицю. - Рає мати синовi Мотрю. А в сина давно вже  серце  он  як
тiпається, як де зустрiнеться з Мотрею.
   Порадились отак; поблагословив батько з матiр'ю  святим  хлiбом  Iвана;
важко здихнув старий; мати заплакала - i вирядили старостiв до Кабанця.
   Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рiд Маринин. Все люди
чеснi, роботящi, не волоцюги, не п'яницi. Чого ще?
   - Як знаєш, дочко! - каже Мотрi. А Мотря стоїть коло печi та в  запiчку
колупає. Почервонiла, розгорiлася - ще краща стала, нiж була.
   - Як мати скажуть... - одмовляє батьковi.
   - А що, стара? - Кабанець своїй жiнцi: - кажи ще ти!
   - Та що ж менi казати? Марина жiнка добра... Мирiн трошки крутенький...
Та хiба їй з Мироном жити?.. А Iван парубок - хоч куди!
   - Ну, то й будьмо сватами! - одказав Кабанець старостам.
   Пов'язали молодим  руки,  поблагословили  їх  святим  хлiбом  з  сiллю.
Вернувся Iван з  великою  радiстю:  принесли  старости  обмiнений  хлiб  в
батькову хату.
   Через два тижнi повiнчали молодих.
   Зажив Iван Гудзь з своєю молодою дружиною тихо  та  мирно,  люб'язно  -
спокiйним хлiборобським життям. Землю паше, добро складає. Мотря  порядкує
з свекрухою в хатi. Живуть - як мед п'ють... А тут уже й дiтки  пустилися.
Породила Мотря за три роки трьох синiв, як соколiв.  Є  бабi  на  старiсть
утiха й забавка! А хлоп'ята справдi вдалися-нiвроку: один  Максим,  другий
Василь, а третiй Онисько  -  здоровi,  червонощокi,  повнi!  Радiло  серце
батькове та материне, на їх дивлячись; радiла  й  стара  Марина,  гойдаючи
онукiв... Один тiльки Мирiн на все чогось понуро дивився... Одначе  й  вiн
частенько садовив на колiна до себе Максима - i, поки  дитина  забавлялася
його здоровенними сивими усами, вiн йому розказував грiзнi приповiстi  про
давнi чвари...
   Од тих переказiв сiчова кров голосно загомонiла у серцi  малого  онука.
Максим полюбив дiда бiльше батька, матерi; прийшлись йому до вподоби  його
роз-кази страшнi, а Iнодi  й  смiшнi;  полюбились  йому  дiдовi  вичити  -
розумнi, правдивi, добрi... Уподобав i  дiд  свого  цiкавого  й  моторного
онука. На крайнiм порозi життя оддав  старий  своє,  лiтами  та  незгодами
побите, серце малiй дитинi! Старiсть побраталась з молодiстю, -  молодiсть
прилипла до старостi. Жили одним життям; тiшились однiєю втiхою;  сумували
одним сумом... Старий сiчовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука!
   IX_
   ПIСКИ В НЕВОЛI_
   Та недовго прийшлося Мироновi втiшатись своїм малим онуком;  недовго  й
онуковi - дослухатись до дiдових переказiв. Життя  круто  повернуло  своїм
важким колесом - та й закрутило Пiски... в неволю!
   Їхала недоля до ляхiв у гостi, та завернула  в  Пiски.  Пронеслася,  як
грiм грянув, чутка:  пiщан  оддали  генераловi!  Пiд  той  саме  час  ляхи
закуйовдились. Затiпалось розшматоване тiло Речi Посполитої, як  тiпається
iндик пiсля того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидався  гарячий
Костюшко, щоб розбудити чоловiчу  душу  в  панському  тiлi,  -  нiчого  не
вдiяв... Вiн прокляв  тодi  вельможне  шляхетство,  що  довело  бтчину  до
смертi, наткнувся з горя на свою  смерть,  швиргонув  геть  вiд  себе,  як
бiльше непотрiбну, гостру шаблю - i  закричав  не  своїм  голосом:  "Капут
Польщi!.."  Одгукнувся  той  крик  далеко-далеко-аж  у   самих   Пiсках...
Досталися Пiски пановi Польському...
   Що ж то за пан? Хто вiн? де вiн узявся?..  Кажуть  би  то,  що  то  був
небагатий шляхтич  -  з  тiєї  "голопузої  шляхти",  котра  в  Польщi,  за
панування магнатiв, кишiла по їх дворах, пила їх меди, вина, оковиту,  їла
хлiб,  надбаний  "хлопством",  танцювала  пiд  панську  музику,   вибирала
вельможного магната - свого патрона - в уряд, у сеймовi  посли,  їздила  з
ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хотiв її владика:  згода!  а  пiд
час готова була за свого хлiбодара витягати  з  пiхов  гострi  шаблi  -  i
розливати братерську кров... Гультяї, свавольники,  дармоїди,  вони  iнодi
зраджували пана, перебiгали до другого, котрий бiльше викочував їм п'яного
трунку, котрий розкидав їм, заробленi хлопськими руками,  грошi...  Магнат
лютився, розсупонював свою калитку, кидав п'янiй  зграї  золотi  червiнцi,
переманював ними щирих прислужникiв вiд третього магната, заводився з тим,
що переманив його, бажав помститися... i знову розливалася,  шумiла  рiчка
братньої кровi... Та так не раз, не два - таке життя  тяглося  цiлi  довгi
вiки шляхетського панування, аж поки Польща впала, розша-тана руками свого
безпутного вельможного шляхетства... Магнатам же - байдуже!.. У  них  було
землi немiряно: були хутори, села, навiть цiлi  городи  -  не  десятки,  а
сотнi сел по нашiй розкiшнiй Українi, скрiзь - скiльки оком  зглянь  -  од
Сяну аж до Днiпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило  десятки,
сотнi тисяч люду, з здоровими  до  працi  руками,  котрi,  наче  сам  бог,
розгнiвавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоїда... Магнатам
було - байдуже! Зате урвалася нитка "голопузим"... То було в пана в  дворi
- i ситий вiн, i п'яний; а тепер - не треба вже пановi конницi, пiкiнерiв,
жовнiрства: вiн тепер розкошує у Парижi, в Римi, в  Баденi...  Щб  ж  було
робити тим голодним ротам, котрi призвичаєнi до гулянок, до сваволi, а  не
до працi?.. Чим його й де його годуватися, обуватися?.. "Голопузi" сипнули
по  всiх  усюдах...   поробились   окономами,   управителями,   посесорами
невеличких маєткiв, а деякi побрались  на  службу  до  сильного  -  колись
ворога, а тепер владики - москаля! Подрибзав пiхтурою i  пан  Польський  з
бистрої Стирi аж до самої холодної Неви... Залiз у якийсь полк,  терся  по
переднiх вельмож, поки таки дотерся до генерала... i до Пiсок!
   Не вспiли пiщани одуматись, як приїздить сам вельможний у Пiски,  -  та
ще й не сам, а з якимсь жидком -  обтiпаним,  обсмиканим,  у  довгополому,
за-йолженому балахонi, у ярмулцi на головi, у  патинках  на  ногах...  Хто
зроду не бачив жида, не знав, на кого бiльше дивитися: чи на генерала,  чи
на його жида, що ходив за ним  слiдом  -  мов  пришитий  до  генеральських
хвостикiв...
   Генерал прочумав пiщан перший.
   - Тепер уже ви не козаки, - сказав вiн, зiбравши громаду.  -  Годi  вам
гайдамацтво плодити! Тепер ви мої...  За  мої  щирi  послуги  сама  цариця
пожаловала менi Пiски...
   - Як це? що це? з якої це речi??. - загула громада, як гуде море  перед
бурею.
   Мирiн одрiзнився од громадян. Виступив з лави, пiдiйшов до генерала.
   - То це, - каже, - так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже  й  на
вiльнi степи пора?.. Помагай-бi!.. А хiба там забули,  який  уговор  мали?
га?.. забули??
   Генерал  трохи  подався  назад,  пильно   дивився   на   Мирона;   з-за
генеральської спини виглядала перелякана жидiвська пика з пейсами...  Люди
поторопiли... Тихо... нiхто нi пари з  уст...  Генерал  чув,  як  тiпалось
серце в Мирона...
   А Мирiн проказав ото генераловi та до громадян:
   - А що, люди добрi? Не я вам казав?  Не  я  вам  пророкував?..  Отже  -
радьте тепер!
   Селяни, як жуки,  загули...  "Не  дiжде!  Довiку  не  дiжде!..  Щоб  ми
робили?.. щоб ми йому служили?.. Не дiждеш, ляше!!"
   Генерал не витерпiв.
   - Молчать!  -  закричав  вiн,  ще  й  ногою  тупнув.  Жуки  притихли...
Посунулись назад трохи... Мирона не  видно...  Мирiн  пiд  шарпанину  десь
дiвся...
   А генерал, мов по командi, викрикує:
   - Земля моя!.. i ви мої!.. i все моє!!.
   - Брехали твого батька сини, та й ти з ними! - хтось йому  зсередини-Як
хто приском кинув на  вельможного!  Пiдскочив  до  лави,  зацiдив  по  уху
переднього, той аж стовбура став; закричав на  звощика;  пхнув  у  повозку
жида, що вже давно вертiвся коло повозки; вскочив сам -  i  тiльки  курява
встала...
   Крайнiй пiдвiвся, покректав, пiдняв з землi шапку, почухав  за  ухом  i
обiзвався до товариша:
   - Оце так!.. Оце поздоровкався!!!
   - Чом ти йому зубiв не полiчив? - загомонiли кругом, з усiх бокiв...
   - Еге... чом! Коли вiн - бiси його батьковi  -  не  вздрiв  звiдкiля  i
вихопився!..
   - Чому ж ти його хоч на повозку не пiдсадив? - жартує хтось зсередини.
   - Тому, що за твоєю спиною не ховався! - одка-зав з обидою крайнiй.
   - Зате ж вiн тебе й охрестив, що ти наперед лiзеш!
   - Охрестив!!, о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справдi- охрестив!.. - регоче
громада.
   З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник.
   - Та буде вам! годi! - гукав чоловiк з чорними усами,  а  з  сивою,  як
лунь, головою. - Є чого реготатися!.. Кажiть краще: щ6 робити?
   Регiт затих. Громада загомонiла:
   - Та ми й до Києва... ми й у столицю... ми до самої царицi!.. Що це  за
напасть? Де ця проява вирискалась?..
   Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще...
   - Чи не з'їздили б ви. Мироне, в столицю розвiдати... Щ6 це за  причепа
така звiдтiля вирвалася? - Чи не перепросили б там кого?.
   - Щоб я їздив? Щоб я просив?? - закричав Мирiн не своїм голосом.  -  Та
краще я всю свою сiм'ю пiд  турка  виведу!  Легше  в  бусурманськiй  землi
зогнити, - . нiж у себе дома, в панськiй неволi, пропасти...
   Громада пiшла вiд Мирона нi з чим, мiркуючи та сумуючи...
   Зажурився й старий сiчовик. Не їсть, не спить... "Син... онуки...  своя
кров... своє добро... земля... худоба... усе, усе в неволi!.." Так  шептав
старий, по двору ходячи. Не знає, де мiсце знайти!
   Коли це - одного вечора пропав старий.  Немає  ночувати,  не  приходить
уранцi, не йде обiдати; не вертає й надвечiр... Де вiн? Де старий  сiчовик
Мирiн Гудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. - Нiхто нi  чув,  нi  бачив.  -
Переходить день; минає другий, третiй... як крiзь землю провалився! Марина
- плаче. Син - сумує. Невiстка - як з хреста знята. Дiти - i тi  притихли,
мов їх i в хатi немає...
   А генерал тим  часом  не  сидить,  заложивши  руки,  не  дожидає,  поки
пiщанська громада самохiть пiдставить пiд ярмо шию: "Ори, мов,  вельможний
пане!" Генерал знає, що вола треба добре призвичаїти,  щоб,  коли  скажеш:
"ший!"-вiн шию пiдставив... А поки то вiн обходиться, - треба  його  силою
неволити... Генерал своє робить...
   То немiчний дбає за силу, а генераловi -  що?  Покотив  у  Гетьманське,
розказав, який  "бунт"  пiдняли  пiщани,  як  неуважно  прийняли  царицину
милость, обiзвав їх за це бидлом, гадюками, - нєх їх дзябли  вiзмуть!..  А
на другий день знову приїхав у Пiски, - та тiльки вже не вдвох з жидом. Ще
чуть зоря займалася, в Пiски вступала москалiв рота. Налетiли на Пiски, як
сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити...
   Пiщани такого не сподiвалися. Поторопiли, самi не знали,  що  почати...
Повиходили з хат; збились у купу, як отара пiд дощ, коло  церкви;  послали
за батюшкою, щоб  од  правив  молебень.  Батюшка  побоявся,  -  не  пiшов.
Трохи-потроху пiщани закричали, загвалтували, що вони  ляшковi  довiку  не
покоряться. Що вiд ляхiв дiди та батьки їх тiкали сюди на слббоди, а тепер
ляшкiв сюди насилають панувати!  Може  б,  ще  довго  гвалтували,  коли  б
прикладами ротiв не зацiпили...
   Порозганяли їх  по  домiвках.  Як  схарапуджена  отара,  кинулись  вони
врозтiч... хто куди! Дехто в другi села; iншi в лiси та болота; а деякi аж
на пiч позалазили... Такий сум, наче на село божа кара впала, або  татарва
найшла... Надворi бiльше жiнок видно; а чоловiки, якi були дома, боялися з
хати й носа виткнути. Кожен сидiв - як той крiт у норi...
   Такий переполох - генераловi на руку ковiнька.  Вiн  безпечно  ходив  з
хати в хату - робив усьому своєму добру перепис. Лейба на  пальчиках  тихо
слiдкував за паном, як вiрний  собака  за  стрiльцем.  На  нiч  поїдуть  у
Гетьманське; а на ранок - знову в Пiсках. Пише та й пише...
   Поки генерал переписував своє добро,  справився  й  Мирiн.  Тижнiв  там
через два, чи що, вернувся вiн додому - засмалений сонцем, увесь  прибитий
пилом.
   - Не журись, сину! - скрикнув старий,  увiйшовши  в  хату,  -  забув  i
поздоровкаться. - Ось_ тобi - на! Поки свiта-сонця, козаком будеш... А тi,
що не слухали мене, дурного, - хай тепер, як самi знають! -  Та  й  вiддав
синовi до рук бумагу.
   Мов сонце вступило в хату. Такi всi радi, веселi... I Мирiн вернувся, й
волю принiс! Тепер їх нiхто не присилує нi панщиною, нi чиншем...
   Як же довiдались про бумагу пiщани,  -  давай  увечерi,  крадькома,  до
Мирона бiгати: розпитувати, дивитись...
   - А що?.. А як?..
   - А так - як бачите! - каже Мирiн. - Хто записаний в  "кбмпут",  -  той
довiку вiльний, i сiм'я  його,  нащадки  його  навiки  вiльнi;  а  хто  не
записаний, - тому генераловим бути...
   Як почули таке пiщани... батечки! Що б його дати, як би  його  зробити,
щоб тiльки записаним бути?.. На  людях  i  смерть  красна.  А  то-як-таки:
одного села люди, однаково жили, вкупi хлiб-сiль дiлили; вкупi робили... а
тепер: однi-вiльнi, другi - невiльнi!!! Однi записанi в  якийсь  "компут",
другi  записанi  (недаром  вiн  писав!)...  за  генералом!..  Хто  ж  туди
записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Бiда, та й годi!
   Генерал розiбрав. Недурно ж вiн терся щось з мiсяць у  Гетьманському  -
оббивав у старшини пороги; недаром своїми ногами  обходив  кожну  хатку  в
Пiсках...

   Що це за знак: то пiщан розгонили, а це вiйт по селу бiга - загадує  на
завтра усiм хазяїнам до церкви збиратись? "Уже  вп'ять  якась  новина!"  -
мiркують пiщани. А проте - посходились.
   Рано ще. Сонце тiльки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не
дав  йому  виспатись.  Аж  душно  пiщанам...  Стоять  вони  на   цвинтарi,
гомонять...
   Коли, трохи згодом, на  шляху  щось  закурiло...  зателенькав  голосний
дзвiнок...  Серце  в  кожного  на  хвилиночку  стало,  а  далi   -   дужче
затiпалось... Попритихали усi;  послали  очi  на  шлях...  "Тпру-у!"  Конi
спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен  знав,  хто
то приїхав, i кожен посувався вперед своїми очима побачити...
   З повозки вискочив генерал, як слiд генераловi: в мундирi,  в  палєтах,
срiбний пояс з китицями стягував тонкий перехват... За генералом  вилiз  з
повозки якийсь панок -  низенький,  старенький,  згорблений  трохи,  а  за
панком -  Лейба,  генеральський  жид.  Москалi  вистро-їлись  недалеко  за
цвинтарем, на вигонi. Генерал перш усього пiдiйшов  до  них,_  привiтався.
Москалi йому загелкали, мов iндики. Далi - послали  Лейбу  за  батюшкою  -
молебень служити... Батюшка - як з землi вирiс. Одправили й молебень. Тодi
старенький панок, що з генералом приїхав, давай пiщанам вичитувати: за якi
й за якi послуги "пожалували" їх генераловi, та  хто  з  них  записаний  в
"козачий  компут",  а  хто  в  генеральський  "реєстр".  Кожного   хазяїна
вичитував та викрикував... i не  помилився.  Козакiв  -тiльки  жменька;  а
генералових - повнiсiнькi Пiски!
   Як пiднiмуть тодi генераловi баталiю!.. Де той i страх дiвся?!
   - Ми все, усе покидаємо!.. дочиста усе!.. грунти, й хати,  й  худобу...
пiдемо шукати iншого краю... кращої сторони... волi!!
   Гвалт, лемент такий - аж у дзвiницi гуде.
   Козаки тим часом стали одрiзнятись. Повиходили з  гурту  та  й  потягли
додому жiнкам хвалитись, що їх тепер нiхто не займе, бо  вони  й  дiти  їх
довiку вiльнi.
   Зосталися на цвинтарi однi генераловi. Довго вони гвалтували,  кричали,
що от зараз же таки все покидають та й пiдуть... Генерал давай їх утiшати,
що тепер вони йому непотрiбнi, що вiн їх не буде насильною роботою  морити
- на панщину ганяти...
   - Ви менi давайте оттого й того, по скiльки там,  та  платiть  чинш  за
землю, а там - живiть собi, як самi знаєте! Менi з вами не жити: моє мiсце
в  столицi...  Що  слiд,  оддавайте  Лейбi:  вiн  у  мене   на   хазяйствi
зостанеться...
   - Служилем ясновельможному пану, - увернув Лейба,  перегинаючись,  -  з
малих лят i бенде слуясщь до коньца моего жиця.
   - Вєм, Лейбо, вємi ти єстесь шляхетни жид, - одказав генерал.
   - Так пристаєте? - обернувся знову до громади.
   - Щоб ми платили за  свою  землю?..  Щоб  ми  давали...  За  вiщо?!  Нi
зроду-вiку! - закричала громада.
   - Як знаєте... Коли не хочете платити, я вас пожену на  панщину...  Даю
вам день - подумати: щ6 для вас зручнiше... Чуєте?  Пiслязавтрього  щоб  я
знав!
   Та й  поїхав  собi.  На  цвинтарi  пiднявся  гвалт  ще  бiльший...  Усi
викрикували, що покидають... З тим i розiйшлися.
   Правда, деякi, гарячiшi - душ, може, з десять  -  позабирали  торби  на
плечi та й потягли шукати вiльної сторони... А  решта  -  зосталася.  Куди
його? як його? Воно б то й тягу дати, п'ятами накивати, -  та  як  глянуть
вони на свої хати, садочками закрашенi, на свої засiянi поля, що зеленiють
навкруги села; як згадають, як  бiля  них,  мов  бiля  дитини,  свої  руки
ходили; як здумають, прощатись з старим гнiздом, де, мовляв, i вилупився й
вигодувався, зрiс i посивiв, - з батькiвськими могилами... Шкода їм  стане
рiдної сторони; страшно  невiдомої,  темної,  як  нiч,  будущини...  Та  й
зосталися - до слушного часу!!
   Приїздить генерал.
   - А що? як?
   - Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, - тiльки не зачiпайте нас!
   - Добре, хлопцi! добре! Так би давно...  Покiрливе  телятко  двi  матки
ссе. От вам на могорич! - Вийняв золотого, подав крайньому.
   Лейба крутився коло пана, не знав, з  якого  боку  пiдступити.  Генерал
помiтив.
   - Що тобi, Лейбо, треба? -_ питає.
   - Hex ясновельможни пан бендзе ласкав, - жеби хлопi нє  едней  горальнi
нє будовалi, нє теж жадней карчми не тржималi!
   - Та ще, слухайте - ось що. Щоб нiхто з вас бiльше нi горiлки не курив,
нi шинкував! Ви мої - й шинок буде мiй. Ось вам Лейба й горiлки накурить.
   Пiщани почухали потилицi. Вони догадалися, що це тiльки почалось -  ось
що!!!
   Попрощався генерал  з  ними.  Сiдаючи  у  вiзок,  гукнув:_  "Глядiть...
бережiть менi Лейбу!" Та тiльки його пiщани й бачили.
   Лейба  зостався  на  хазяйствi.  Через   мiсяць   прикотила   в   Пiски
велика-велика буда, - пiщани зроду такої не бачили; а в тiй будi - Лейбова
жiнка й жиденят з десятеро, одно одного менше... Генерал одiбрав Лейбi, на
край села, гуляще мiсце; за лiто зоп'яв Лейба на високих стовпах будиночок
- i став шинкувати.
   Пiшло все по-старому та по-давньому. Козаки й генераловi  жили  собi  в
миру, спокiйно, тихо;  орали  землю,  засiвали,  жали,  косили,  молотили;
збирали добро, худобу; дiток плодили, - рiд ширили... Прийшло в  Пiски  ще
кiлька душ захожих, та й оселилось мiж селянами. Генераловi давали  Лейбi,
- чи то пак, генераловi - одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самi
собi й порядкували, як знали.
   Звикли пiщани до Лейби. Привик Лейба до пi-щан. Стали вони до  Лейби  в
шинок ходити - могоричу пити. Козачi шинки обминали, бо  в  Лейби  горiлка
дешевша... Став Лейба нужний чоловiк на селi!
   I Лейбi -  нiвроку!  З  довгополого,  засмальцьованого,  демикотонового
балахону убрався Лейба в чорний ластиковий;  i  Сурка  Лейбова  ходила  не
такою зайолза-ною, як приїхала; i  Лейбовi  дiти  -  не  такi  миршавi  та
шолудивi... Є в Лейби - не знать де вiн i взяв її - i коза  з  козенятком;
бiля Лейбової корови  ходить  уже  наймичка  Гапка;  завiв  Лейба  й  пару
шкапiйок... Зажив Лейба з пiщанами... сказав би, - як у Христа за пазухою,
- коли б Лейба у Христа вiрив... А то Лейба-"невiра"; Лейбовi  предки  над
Христом знущались... Було iнодi за те Лейбi, як пiдоп'ють  пiщани!  Та  не
так Лейбi, як Лейбовим дiтям... Не раз гвалтував  Лейба,  що  хлопцi  його
дiтям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що - аби де встрi-ли, -
зараз i насядуть, як шулiка курчат! Та сiлькiсь! Пейсики знову  одростали,
сало  на  губах  обмивала  Сурка,  жиденята  росли,  гладшали,  стали   аж
вилискуватись, як ситi поросята,  котрими  їх  дражнили  хлопцi...  Гаразд
Лейбi!
   Непогано й пiщанам. Пiски пiднялися, розкоренилися, розрослися.  Весело
кидались у вiчi серед  широкополого  степу  квiтучi  огороди  з  вишневими
садочками. Чорнi, понурi землянки час  од  часу  все  злазили.  Натомiсть,
помiж  зеленою  гущавиною  колючих  груш,  плакучих  верб,   темно-зеленої
вишнини, бiлiли чепурнi мазанки, з трьома вiкнами, з  пiдведеною  червоною
глиною призьбою, всерединi - з присiнками, з хижею" а часом, i з кiмнатою.
I тини скрiзь калачиком поза-плетенi, де-где й з острiшком; i ворота - там
i там дощанi; а коло  ворiт,  мов  сторожi,  виглядали  на  шлях  довгошиї
журавлi...
   Мироновi нiчого того не довелось бачити. Як косою, скосила  його  думка
про неволю. Захирiв старий, згорбився, скарлючився... та й  умер  останнiй
сiчовик без одного року ста лiт.
   Х
   ПАНИ ПОЛЬСЬКI_
   Бiда, кажуть, не сама ходить, а з дiтками. Перший раз вона затесалась у
Пiски з генералом. А так - рокiв, може, через десяток - як  з  неба  впала
серед Пiсок вiстка, що генерал умер, а генеральша їде  з  синами  на  село
жити.
   Пiщани спершу не вiрили. Чого вона сюди приїде?  Що  вона  тут  забула?
Чого тут не бачила?.. Та тодi тiльки пойняли вiри, та й то ще  не  зовсiм,
як понаїздили в Пiски бородатi кацапи. Генеральша, перш нiж сама приїхала,
заздалегiдь понасилала з батькiвщини прикажчикiв. Лейба тодi, одпасшись на
панському добрi, пiшов на пiднiжний корм...
   Понаїздили новi  прикажчики  та  зараз  кинулись  од-бирати  мiсце  для
панських покоїв. Дивились, обдивлялись, мiряли, розмiряли,  -  та  звелiли
Блiщенковi та Мотузцi виселитись аж на вигiн. Тi, як  почули  -  руками  й
ногами! Та трохи не наложили головами... Так вони мусили  все  своє  добро
покидати, кинули сiм'ю та й змандрували...
   Пiщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима  їх  будуща
доля - сумна, заплакана, без волi, без радостi... з батогом у руках!
   Дожидати страшного страшнiше, нiж його переживати. "Що буде? Що  завтра
буде?.."-кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогоднi роботи було доволi:
кацапи розкидали Блiщенкову та Мотузчину  хату...  На  завтра  -  заложили
натомiсть палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали,  що  нiщани
аж жахалися... На пiслязавтрього загадали чоловiкам теє дерево обтiсувати.
Забрали чоловiки сокири, пiшли обтiсувати...
   Незабаром i вродились, як з землi виросли, великi рубленi палати, аж  у
дванадцять  горниць,  з  погребами  пiд  низом,  з   бляшаною   покрiвлею.
Дивувались  пiщани,  що  така  озiя  стоїть  серед  села,  оторочилась  їх
низенькими хаточками. А палац справдi виглядав далеко краще, нiж пiщанська
невеличка церковця. Оже  вони  ще  бiльше  -  не  то  здивувалися,  не  то
перелякалися, як увечерi бородатий прикажчик ходив  вiд  хати  до  хати  -
загадував, щоб на завтра жiнки були той палац мазати.
   - Ой, горенько! Що ж то тепер буде?.. - питали крiзь  сльози  чоловiкiв
жiнки.
   - Не що... Треба йти, щоб не було, бува, того, що  Мотузцi...  -  раїли
чоловiки.
   На завтра рано-рано, чуть зоря, жiнки, заливаючись слiзьми, прощалися з
дiтками, мов виходили в далеку дорогу, - перший раз потягли на панщину...
   Швидко той палац i обмазали. А кацапи тим часом будували кухнi, комори,
сараї, стайню. Не тiльки треба  панам  десь  жити,  -  треба  десь  челядь
мiстити,  провiзiю  складати,  коней  ставити...  Треба   поспiшати,   щоб
дов-гобородому Потаповичу превосходительна й спасибi сказала!
   Та й ганявся ж Потапович за тим спасибi! Кидався сюди й туди, сам бiгав
за тим i за другим, скрiзь  устрявав,  всюди  вештався,  придивлявся,  над
робiтниками крячкою висiв...  Здається,  пiщани  не  дбали  так  за  своїм
добром, як Потапович за генеральським. Таке йому  смачне  те  генеральське
спасибi!!
   Ще генеральша в дорозi, а вже  Потапович  цiлi  Пiски  зганяє:  муштрує
"хохлiков", як треба "гаспажу" зустрiчати.
   Аж ось - i сама приїхала...
   Збiглись пiщани - козаки й генераловi - дивитись на  неї,  мов  на  яке
диво. Кацапи  порядкували.  Козакiв  геть  попрогонили.  А  генералових  -
чоловiкiв вистроїли в одну лаву; жiнок - у  другу;  парубкiв  -  у  третю;
дiвчат - у четверту,  а  малих  дiток  -  у  п'яту.  Сивих  дiдiв  вислали
назустрiч з хлiбом-сiллю... "_Ось,_  мов,  вельможна,  -  усе  твоє  добро
припадає..." Потапович так i  вчив,  щоб  сказали...  "припадає  до  твоїх
превосходительних нiг!"
   Вийшли дiди сивi без  шапок,  з  хлiбом-сiллю...  Так  батько  та  мати
стрiчають молодих, як тi вертаються з церкви. Генеральша  за  дорогу  дуже
втомилася, - сказала, що недужа, не прийняла нi хлiба, нi  солi...  навiть
не глянула на кумедiю... Так i пiшов заряд даромi Пiщани  тiльки  забачили
свою "молоду" ззаду, - високу, суху, як в'ялу тараню, - коли вона вилазила
з пишного ридвану та сунула  у  горницi,  злягаючи  на  руки  двох  хороше
зодягнених дiвок...
   Дiти, два хлопчики - старшенькому лiт, може, дванадцять,  а  меншому  з
десять, - повискакували за матiр'ю з ридвану та й побiгли  мiж  народ.  Не
глянули вони на старих дiдiв, минули чоловiкiв, жiнок, парубкiв... Панськi
оченята зразу забiгали по цвiтучому садочку рiзних  квiток,  що  виглядали
з-за чорнявих дiвочих голiв...
   Оглядiвши дiвчат, перебiгли вони до хлоп'ячої лави. Хлоп'ята стояли без
шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцями.  Паничi
запитали, щб то, полапали  рученятами,  поскубли  злегенька.  На-рiзно  од
пiщан, неподалеку, стояли кацапи - у червоних сорочках, у широких  бородах
- i смiялися з паничiвської вигадки!
   - Вишь, Афоня, - на што офти хохлики... Знатна, баря, дериi.. Ану,  вот
таво хахлёнка!
   - Какова? - пита старшенький, поглядаючи то на хлоп'ят, то на кацапiв.
   - А вот таво - чумазаво!
   Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю.  Той,  як
яструб, вирвався.
   - За що ти скубешся? Дивись - який!!
   - Ты... ты... ы!.. - заричали на  його  бородатi  заступники,  зцiливши
кулаки й зуби.
   Старенька,  згорблена  бабуся,  пов'язана  бiлою  хусткою  з  намiткою,
висунулась з-за других жiнок. Блiда, як крейда, вона  крiзь  сльози  ледве
промовила:
   - За вiщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп'ят!.. А грiшка!
   Паничi весело зареготались та й побiгли в  горницi.  Незабаром  прийшов
приказ розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть! Лави перемiшалися...
Потягли пiщани по домiвках, носи  повiсивши,  понесли  неодраднi  думки  в
похнюпленiй головi, невеселе почування в серцi...
   Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе - само  прийде.  На  другий  же
таки  день  прийшла  загадка:  зносити  Омелькову  й  Стецькову  хату,  що
прилягали городами до панського двору: нiгде було  саду  заводити!  Знесли
хату Омелькову  й  Стецькову,  насадили  садок,  ставок  викопали  й  риби
напустили. Трохи згодом - улиця вузька. Треба розширити  -  треба  урiзати
людських городiв! - Урiзали й городiв, розчистили не вулицю, а майдан... -
Уп'ять  велено:  позносити  насупроти  палацу  всi  хатки,  бо   за   тими
кривобокими хатками немає нiякого виду з панських  вiкон!  -  Позносили  й
супротивнi хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь...
   Отак що день - усе новий та й новий приказ, нова й нова вигадка!  Щодня
камiнець по камiнчику вибивали з людської  волi.  Кожен  час  вкорочувався
уривок, на  котрiм  були  пiщани  прив'язанi  до  генеральшi,  -  поки  не
вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуба брати...
   Пiщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не  подужали.
Тодi вони кинулись до того, до чого кидається немiчний.  Вони  налягли  на
ноги, - давай  тiкати!  Знiметься  оце  чоловiк,  майне  на  вiльнi  степи
Катеринославськi або Херсонськi, або й на Дiн, оселиться, де знає, а через
рiк жiнку з дiтками викраде, - переведе туди. Багато тодi накивало п'ятами
1 одиноких i цiлими сiм'ями... Тодi й  поговiрку  зложили:  мандрiвочка  -
наша тiточка!
   Такi щоденнi безперестаннi мандри  дуже  ображали  генеральшине  серце.
Вона всiм й усюди жалiлася на невдячнiсть "хахлацкава  мужичья",  на  його
грубу, звiрячу натуру. Де ж  пак?  Проклятi  "хахли"-гречкосiї  не  хотiли
пахати ланiв  милостивої,  великородної  панiї  Польської,  по  батюшцi  -
Дирюгиної!У неї в Бородаєвi все народ "руський"  -  i  той  слухав,  а  цi
"мазепи" - тiкали!!!
   Оже як не мандрували "мазепи", а все-таки бiльше сотнi сiмей  зосталося
на розвiд панам Польським, на послугу їх примхам та  вигадливим  примусам.
Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу  свбе  дiло.  Вiн
розiм'яв  грубу  звiрячу  натуру;  оббiлував  її,  як  овечку;   причесав,
пригладив; натворив цiлу ватагу двiрнi; а з завзятих степовикiв  понаробив
покiрних волiв, котрi вздовж i  впоперек  переорювали  тепер  уже  панське
нив'я та засiвали зерном - на прибуток панськiй кишенi...

   А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сiмейка у генеральшi, -  аби
господи! З нею приїхало два сини - опецькуватi, швидкi, як молочнi телята.
Через рiк синiв генеральша одвезла у науку, а  з  науки  вернулась  старша
дочка.
   - Гей! Кто там? - гукнула генеральша. У порога, як стовп, стояв  лакей,
у чорному сертуцi, у манишцi з брижами, при часах.
   - Позвать Потапича! - приказала глухим голосом, з протягом.
   Лакей вийшов. Незабаром Потапович увiйшов.
   - Слушай, Потапич! Вере Семёновне нужно горничную.
   - Вестима, нужна, - прогув густим басом Потапович.
   - Выбери красивую девушку...
   - Как прикажете, ваше превсходитство!
   - Маладую... лет эдак - шестнадцати... Только паскарее!
   - Слушаю-с.
   - Завтра, што-ли...
   - Слушаю-с.
   - Ну, ступай!
   Потапович вийшов.
   А вранцi-рано Кирило Очкур з жiнкою,  з  малими  дiтками  проводили  до
двору, як до гробу, старшу дочку Ганну - вродливу, хорошу дiвчину.
   На другий рiк приїздить друга дочка, на третiй - третя.
   Хто  ж  буде  вичiсувати,  заплiтати   їх   довгi   чорнi   коси?   Хто
стягатиме-дiвоцькi  керсети?  Хто  буде  вишивати   спiдницi,   комiрчики,
рукавцi?..
   Не минула панського хлiба  Омелькова  дочка  Олеся;  ходила  за  меншою
баришнею невеличка дiвчинка - сирота Уляна, дочка того  самого  хрещеника,
що генерал, - нехай царствує! - похрестив. В дiвочiй за  п'яльцями  сидiли
Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другiм кiнцi палацу,  у  лакейськiй,
нудили свiтом без роботи Петро, Вареникiв син,  та  Иван  Шкляр;  а  перед
самою залою, на стiльчику, сидiв, у лiвреї з золотими позументами,  Степан
Пугач - молодий, вродливий камердинер генеральшин. А в кухнях-скiльки!!
   Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротiв нагодувати;  треба  ж  їх  i
зодягти чимсь... А  своя  сiм'я?  Три  дочки  -  як  голубочки!!  Простому
чоловiковi треба розумом розкинути, щоб дочцi скриню придбати. А що  ж  то
за  дума  морочила  генеральшину  голеву,  щоб  надбати  добра  аж   трьом
генеральським дочкам? Та чи одна у матерi думка! Не  держати  ж  дочок  на
висадки: треба й про зятiв подумати. Дiвчата - не росада,  щоб  їх  ховати
геть од свiту. Дiвчатам треба свiту, - багато свiту...  Треба,  щоб  i  їх
побачили; треба, щоб i вони бачили... Треба, щоб було чим згадати молодий,
дiвоцький вiк!
   Заклекотав генеральський палац... Музика,  аж  струни  рве  -  грає;  у
вiкнах свiтла-свiтла! - здалека здається:  горить  усерединi  палац!  Саме
великий наїзд... Цiле  чорне  подвiр'я  каретами,  колясами  та  повозками
заставлено; пiд каретами, позасвiчувавши лiхтарi, грають кучери у хвильки,
у трилисника, або в джгута; у стайнi хрумають конi смачне степове сiно.
   А в горницях  гостей  -  нiгде  просунутись!  Наїхали  з  Гетьманського
гусари; завернув старий Кривинський з цiлою меткою старих дочок; не забула
й Шведчиха, i вона  тут  з  своєю  дочкою-кралею;  а  коло  неї  вертиться
сотниченко Саєнко, молодий,  чорнявий,  веселий,  танцюристий;  тут  же  й
гетьманського  колись  полковника  Кряжа  син  Павло  походжає   з   сином
полковника Кармазином, що приїхав на банкет з молодою жiнкою, аж з  самого
Ромна... Не тiльки з Гетьманського, наїздили iнодi до генеральшi гостi й з
сусiднiх повiтiв.
   Генеральша - привiтна хазяйка-хлiбосолка. Кожному скаже ласкаве  слово;
до одного обернеться з усмiхом, до другого - з  повагою,  кожному  годить,
коло кожного ходить... Гостям - привiлля! Хто в карти грає, хто  дивиться,
iншi балакають то се, то те; там зiбралась купка  -  розказує,  якi  тепер
ледацюги крiпаки поробилися, уверне й  генеральша  своє  слово  про  своїх
"мазеп". А в гостиннiй  панiйки  скрекотять,  як  тi  сороки:  без  сорома
кожного на зубах перетирають... У залу дверi розчиненi, у них  натовпилась
цiла юрба теж панiйок, нiяк пройти... Пiдмiчаючи, хто  коло  якої  дiвчини
залицяється, моторнi цокотухи шепочуть одна другiй свої думки про  любощi,
надiї - про шлюби. А в залi розвернулись танцi  на  всi  боки,  аж  помiст
ходором ходить. Тiльки - круть та верть, круть та  верть!  Гусари  недаром
наїхали. По танцях, туди вже к свiту, як прокричать другi пiвнi, - вечеря.
Свiтом тiльки роз'їжджаються...
   Та так справляють не однi iменини (а й тож-то  чотири  рази  на  рiк!):
справляють на рiздво бенкет, бенкетують на масницi, на великодних святках.
Це великi, проханi бенкети. А так гостi - не минав дня, щоб за  столом  не
сидiло душ три або чотири чужих.
   Весело, розкiшно жила генеральша. Не сумували й генеральськi  дочки,  -
бо нiколи було. Та й чого його журитися панночцi - молодiй,  непоганiй,  з
великород-ної сiм'ї, та й не з порожнiми  руками?  Правда,  чи  порожнi  в
генеральських дочок руки чи не порожнi, -  про  те  самi  вони  нiколи  не
думали, не  гадали.  За  них  думала  мати,  а  справджували  її  думку  -
бородаевцi та пiщани...  Бородаєвцi  привозили  їй  по  два  рази  на  рiк
"оброки", а пiщани, як тi воли, робили на неї по чотири днi в тиждень,  та
зносили в двiр курей, гусей, яйця... Чому не гуляти?!
   Гуло отак генеральське подвiр'я щось, мабуть, рокiв з п'ять. У  старшої
дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве  примiтнi  брижики,
похмурнiшав трохи вид... Коли це - приїхав  здалека,  аж  з-за  Бородаєва,
сусiда-панок, та й оженився на старшiй. Одгуляли весiлля. Пiски зроду-вiку
не бачили, не чули такого весiлля! Палац аж ревiв, аж стогнав...
   Почин, кажуть, великий чоловiк. Як побачили  гусари,  що  з-перед  носа
таке добро упливає, та ще дужче зачастили в Пiски.  Через  пiвроку  оддали
другу дочку - за старого гусарського полковника.. Осталася на утiху матерi
сама менша. Так же й  утiхи  з  неї  -  нiякої.  Меншої  дочки  генеральша
недолюблювала. Не раз бувало, гримає на  неї,  свариться,  i  зодягала  її
бiднiше, нiж старших. Розказували, що менша дочка прогнiвила була матiр: у
себе в хатi раз переховала горничну Уляну,  котра  -  капосна  дiвчина!  -
тiльки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне  якось  дуже
вiльно, мов дивиться в  вiчi  своїй  рiвнi.  "Яка  сама,  така  у  тебе  й
горнишна!" - докоряє, було, розгнiвавшись на дочку, генеральша.  А  дочка,
на лихо собi, гаряча вдалася: нiколи, було, не змовчить. Пiде в них спiрка
та змажка... Не раз материне серце щемiло вiд її гiркого слова.
   Як на те ж: устряв за меншою  дочкою  "чумазий  хахол",  -  отой  самий
хороший сотниченко Саенко. Устряв, та й устряв!
   - Слушай, Дуня, чого вiн до нас їздить? Я вже сьогоднi йому й  руки  не
подала, - каже раз мати, вирядивши Саенка.
   - Незвичайно зробили... Саенко - чоловiк як слiд...
   - Хто? Чумазий хахол?
   - То що, що хахол? - одказує дочка. - Хiба хахли не люди?
   - Мазепи! обливанцi... а не люди!
   - Та хто там був: чи його купали, чи обливали, - заступається дочка.
   - Гляди справдi: чи ти,  бува,  не  вляпалась  у  того  жучка,  що  так
заступаєшся?
   - А хоч би й так... Чим не чоловiк?
   - Що це з тобою?! Чи вiн тобi рiвня? Твого батька сама  цариця  вiтала,
приймала. Пiсками жалувала... А вiн -що? Може, його  батько  в  гайдамаках
був!.. Харциза! дiгтярi! П-ху-у!
   - Яке менi дiло до його батька? - одказувала дочка, вже йдучи до себе в
хатину. Через день Саєнко знову в Пiсках.
   - I стида й сорома немає,  й  честi!  Я  йому  спину  'показую,  а  вiй
щодня... Сказано: з хама не буде пана! - каже розгнiвана генеральша.
   Отже хам таки свого доїздився. Раз дочка  призналась  матерi,  що  вона
хама  покохала,  а  хам  її  покохав,  i  обоє  разом  просять  у   матерi
"благословенiя".
   - 3-ким? з ким??. - закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув її.  -
3 дiгтярем?!! Та рука б менi од-сохла!
   - Ну, як знаєте... Не хочете, - ми й так поберемося... Бог з  вами:  ви
не моя мати, я не ваша дочка!
   Як почула таке генеральша, як заллється сльозами...
   - Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя  рiдна  дитина  так  моє  серце
вразила?
   Щось з мiсяць iшла баталiя. А далi - бачить  генеральша,  що  дочки  не
переможеш, - ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому, - взяла та й
поблагословила.
   Весiлля не справляли: генеральша нездужала... Повiз Саєнко свою  молоду
жiнку до себе в Китайку, - та не повiз посагу...

   Зосталася генеральша сама собi на хазяйствi. Недавно була сiм'я велика,
було так весело, гарно; а тепер - нiкому нi розважити, нi розiгнати  суму.
Старша дочка десь далеко в Московщинi; середня тягається по всiх усюдах за
полком, а менша, хоч i недалеко, так же краще її не бачити! Не так її,  як
її "мазепи", без котрого вона ступня  не  ступить.  Генеральша  довiку  не
простила дiгтяревi того, як вiн осмiлився зневажити "честь" її  старинного
роду, - побратись з її дочкою!
   Довелося генеральшi на старостi лiт самотою свiтом нудити. А й старiсть
же її вподобала! То була суха, а то ще дужче висохла;  аж  згорбилась,  аж
мов понижчала; голова - сивим срiблом блищала...
   Будинок великий - а нiкого нема! Йдеш  на  однiм  кiнцi,  -  на  другiм
ступнi одгукуються... Аж сум бере! Обняв  сум  та  нудьга  й  генеральшину
голову. Вiд суму й  генеральськi  голови  не  заховаються.  Сама  не  знає
вельможна - що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погрiти
одиноке серце. Старе серце завжди шукає, де б його погрiтися, кому б  його
посвiтити на прощання своїм погаслим свiтом... Генеральша до  людей  давно
охолола. Люди самi шукають тепла та свiту. Де свiт, там i тепло. А тепла у
старiм серцi на макове зерно... Кому ж його оддати?
   Генеральша недовго задумувалась: взяла, та й оддала його котам. Лакеї й
горничнi скрiзь ходили по селу, та зносили в горницi хвостатих  мишодавiв.
Генеральша вибрала,  яких  сама  знала.  Завелось  у  палацi  цiле  кошаче
царство: коти, й кiшки i котенята. Для послуги царству генеральша  нарошне
взяла в двiр бездiтну вдову Мокрину.
   Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує,  вичiсує,  стеле  їм
постiль... То вони за Мокриною слiдом. Iде якось раз  Мокрина,  а  за  нею
котятко. Вона й не доглядiла, придавила якось дверима.  Котятко  запищало.
Генеральша, як почула, наче їй пальця одрубали!  На  другий  день  котятко
здохло. Що ж, так те  Мокринi  й  минулося?  Так  їй  те  й  подарувати?..
Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала вона
й Мокринi котячої смертi. На другий день  Мокрина  серед  села,  прилюдно,
цiлий день мазала панськi кухнi зокола, а на шиї в Мокри-ни,  за  її  щирi
послуги - на червонiй стьожечцi телiпалося здохле котятко!
   Та досталось тодi не однiй Мокринi, й не за  однi  котятка.  Було  всiм
добре! Дочку, кажуть, дай, та й за  дочкою  оддай.  Повидавала  генеральша
дочок: за  старшою  далекий  Бородаїв  'ддала  -  нiкому  "оброкiв"  тепер
платити; за середньою - уплили тi "оброки", що наскладала давнiше;  тiльки
одна "мазепиха" не поживилася... А все ж таки, що генеральша придбала,  то
й уплило за  дочками.  Треба,  значить,  знову  складати,  своє  убожество
полатати. Пiщани роблять тiльки чотири днi на тиждень. Щоб уже їм i п'ятий
робити?! Загадали п'ятий. Пiщани послухали.: пiшли на панщину й на  п'ятий
день... сподiвалися незабаром ще й  шостого...  Шостий  загаявся.  Шостого
генеральша не вспiла накинути.

   - Через цю Ульку життя менi нема! Що не зробить - все не по-людськи; що
не скаже - то збреше!
   Так не вряди-годи жалiлася генеральша своїм сусiдам на горничну  Уляну,
що з малої дiвчинки на  панськiм  хлiбi  викохалась  у  справжню  дiвку  -
бiлолицю, чорняву, з повними веселими очима, спiвуху невсипущу.
   Подруги в Улянi душi не чули. Любили Уляну в дворi й за двором, старе й
мале. Любили в Улянi щиру душу, добре серце, а найбiльше - веселу  натуру.
Хто кого покохає - Уляна перша знає;  зажурився  хто  -  Уляна  розважить.
Уляна не знає горя! Вона справдi нiколи не журилася; а може,  й  журилася,
та нiхто того не знав, не бачив. Бачили  Уляну  -  весела;  чули  Уляну  -
спiває; слухали -якi Уляна вигадки вигадує, квiтки пришиває... Сказано: не
жур-дiвка!
   Одно  тiльки  лишенько:  немає  генеральшi  життя  через  дiвку  Уляну!
Недоспала превосходительна: "Чи то можна заснути за тiєю зiпакою?" А Уляни
цiлий ранок i в горницях не було: в кухнi людей смiшила,  поки  генеральша
спить. - Не дошила Стеха урочної роботи - рукавчикiв, - Уляна винна:  вона
своїми реготами та теревенями не  дає  дiвчатам  дiла  робити!  Не  швидко
прибiг лакей на генеральшин клик. Не де ж вiн був,  як  не  лупив  зуби  з
Уляною! Сказано: немає життя генеральшi через ту Уляну!!
   Одного дня чув генеральша,  -  у  дiвочiй  тихо.  "Мабуть,  уже  кудись
майнула, побiгайка!" - подумала генеральша та й вийшла довiдатись. Уляни в
дiвочiй не було.
   - Де Улька? - питає дiвчат.
   - Пiшла, кажуть, у кухню води напитись.
   - Позвать!
   Приходить Уляна.
   - Де ти була?.. - заглядаючи в вiчi,  питав  генеральша  й  на  кожному
словi придавлює. "Поганий знак!" - подумали дiвчата.
   - В кухню ходила... води пити... - одказує Уляна.
   - Хiба тут тобi води немає? - показує на графин з водою...
   - Це вже давня... Я ходила свiжої напитись, - каже Уляна.
   - Свiжої?.. Брешеш!.. Ти  з  бахурами  знюхалась...  Ти  з  Стьопкою...
Стьопка! Стьопка! - гукнула генеральша.
   Через  увесь  будинок,  мов  несамовитий,  летiв  камердинер   Стьопка.
Генеральша Стьопку вподобала за те, що вiн моторний i красивий з себе.  На
Великдень одного Стьопку пiдпускала до руки похристосатись...  Гапка-ткаля
слебезувала в кухнi, що очевидячки бачила, як генеральша  гладила  Стьопку
по пiдборiддю своєю сухою, кiстлявою рукою... Чи правду Гапка  казала,  чи
видумувала,  -  нiхто  не  скаже.  Людям,  а  надто  горничним,  ротiв  не
позав'язуєш!
   - Ти де був? - стрiла Стьопку генеральша й прямо глянула йому в вiчi.
   - У лакейськiй.
   - Брешеш! Ти був у кухнi... Признавайся: був у кухнi?
   - Був, - каже Стьопка.
   - Бач, ш..! бач!.. Не я казала... Аж так i є!!. Так ти  здумала  бариню
обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?.. з  Стьопкою??.  Так  ти  в  моїм
генеральськiм домi осмiлилась  бахурiв  позаводити??!  Постiй  же!  Петре!
Iване!
   Лакеї, як опеченi, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.
   - Принесiть березки! - сказала генеральша поважно,  тихо,  мов  звелiла
хустку або води подати, - тiльки очима засвiтила хижо.
   Лакеї побiгли назад. Дiвчата нижче  попригинались  до  п'ялиць.  У  тiй
тихiй говiрцi їм почулася грiзна буря.  Усе  притихло,  притаїлося...  Так
затихає чорна хмара перед тим, як має грiм  загуркати.  У  хатi  зробилось
душно, важко, мов стеля вниз опустилася й нагнiчувала дiвчатам голови.  Нi
одна з них не ворушилася... їм страшно було подумати: що, не дай боже,  як
стрiнуться їхнi мутнi вiд страху та жалю очi з  її  очима?!  Вони  боялися
глянути й на Уляну... щоб не скрикнути!
   А Уляна стояла по один бiк хати, коло одних дверей... Лиця  на  нiй  не
знать! По другий бiк хати, коло  других  дверей  -  Стьопка...  Вiн  якось
смутно дивився вниз, на помiст, мов забув: де вiн, що вiн, - забув  i  про
генеральшу, i про Уляну, думав щось друге... своє... А посеред  хати,  мiж
двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась - висока, суха, мура,  аж
зелена; а очi - як  у  її  любимчикiв  -  жовтi-жовтi.  Вона  ними  грiзно
поводила то на Стьопку, то на Уляну.
   Вернулися лакеї з пучками в руках...
   - А нуте, провчiть її... щоб знала, як бариню обдурю...
   - Панiйко! голубонько!! - не дала договорити Уляна - i кинулась в ноги.
   - Прочь!
   - Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою... Ой, не бу-ду!.. Я  не  була  в
кухнi...  Ря-ту-уй-те!..  Я  бiгала  до  дядини...   Ой,   ря-ту-у-уйте!..
Ря...ту...у...у...й... хто в бога вiрує!!!
   Дiвчата ще нижче,  до  самого  шитва,  понагинали  голови.  На  п'яльцi
закапали сльози...
   Стьопка - за дверi...
   Насилу пiдвели Уляну...
   До Стьопки, - його як лизь злизав. Що вже було Петровi та  Йвановi,  що
випустили Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав... Нема та й нема, та  й
по сей день немаї
   Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де вiн дiвся?.. Чого вiн  утiк?
Чому вiн, дурний, не схотiв обновити старої на нову шкуру?! А все не через
кого, як через неї... через  ту  дiвку  Уляну!  Сказано:  не  дасть  Уляна
генеральшi вiку дожити!
   Знемоглася  генеральша...  Увечерi  спать  лягла,  стривожена,   -   не
попрощалась навiть i з котами; уночi посилали Дмитра кучера в  Гетьманське
за лiкарем; вранцi верховий бiгав у Китайку до "мазепихи"...  Бiда!  А  на
третiй день товстопузий Потапович сам пiдтюпцем пер  до  отця  Юхима,  щоб
збирав "собор" - робити маслосвятiє.
   Пособорували  генеральшу  в  обiдню  годину,  а  на  ранок  i  по  душi
продзвонили...
   Доїхала-таки її дiвка Уляна!!

   Не вспiли генеральшу поховати, як приїхав з полку старший панич - тепер
уже якийсь  там  поручик,  чи  що.  Тонкий,  цибатий,  як  журавель,  -  з
рижуватим, шорстким, як на  ведмедi,  волоссям,  з  великим  лобом  -  хоч
кошенят бий, з великими розумними сiрими очима, з товстою,  униз  одвислою
губою... Як вилита мати!
   Осiвся Василь Семенович  на  батькiвськiм  добрi.  Перш  усього  звелiв
розпудити котяче царство. Годi йому розкошувати! Старих  котiв  з  кiшками
роздавали пiщанам, мов гостинцi од нового пана; а кошенятами, яких люди не
брали, велено в ставку рибу погодувати. Сказано - зроблено...  Потiм  того
одпустили за двiр Петра-лакея: паничевi буде одного Ивана.  Дiвчат  Василь
Семенович не розпускав чомусь. Нерiдко було сам у дiвочу зайде,  жартує  з
дiвчатками. Тим тiльки було й душу одводить, що ходить з рушницею та  коли
там з  дiвчатами  побалакає.  Найбiльше  йому  подобалась  Уляна.  Весела,
спiвуча, вона не давала журитись молодому паничевi.
   - Десь у тебе, Улiнько, соловей у голосi гнiздо звив! - хвалить  Василь
Семенович її голос.
   - А може - синиця, - жартує Уляна.
   - Ти сама - синиця! - одказує панич i  злегенька  здавить  її  за  носа
пальцями.
   Уляна зардiється, як макова квiтка.
   Розкiш дiвчатам за  молодим  паном.  То  було  страшно  лишнього  слова
сказати, боялися лишнiй ступiнь ступити  од  урочної  роботи.  А  тепер  -
робота лежить, а дiвчата своє справляють... Реготи,  спiви  -  аж  будинок
розлягається! Уляна всiм верховодить. Паничевi  за  носа  оддячила:  стала
його за носа водити... Що Уляна схоче, - панич не встоїть.
   Отак щось тяглося з пiвроку. Коли це одного вечора велить панич Iвановi
складати що нужнiше в чемодони - завтра кудись далеко їхати.
   Вранцi-рано, чуть свiтова зоря займалася, пiднялась у палацi  бiганина.
То збирали в чемодани збiжжя Василя Семеновича. Поки встало сонце, усе вже
було готове.
   Прокинувся й Василь Семенович. Напився  чаю,  покликав  до  себе  дiвку
Уляну; сказав їй, що, може, вiн бiльше не вернеться;  обiщав  за  її  щирi
послуги нiколи не забути; дозволив їй покинути палац, жити, де сама  знає;
дав на нове хазяйство 50 карбованцiв грошей; подарував усе їй,  яке  мала,
убрання; поцiлував навiть на прощання у лоб, як цiлують мертвого  друга...
та й був такий!
   Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими очима.  Того  ж  самого
дня забрала вона, якi подарував панич, манатки; попрощалася  з  подругами,
котрi її з плачем проводжали аж до її дядини, де вона й  оселилася.  Через
мiсяць - гуляли весiлля. Уляна вийшла  замiж  за  Петра  Вареника  -  того
самого колись лакея, що нашив їй нову шкуру. А через три мiсяцi послав бог
Петровi сина Iвана!
   Поки все це дiялось, Пiсками правив  Потапович.  Ще  нiколи  пiщани  не
зазнали такого лиха, як тодi, коли ними правила тiлиста рука  товстопузого
Потаповича. Не одному вона виправила щелепи; не в одного вилущила зуби, не
однiй молодицi попiдсинювала очi... Важкий був на руку Потапович та дужий!
   Через рiк вернувся Василь Семенович з молодою жiнкою. Незабаром i  брат
його, Степан, приїхав - теж офiцер i теж з молодою жiнкою. Взяли вони та й
подiлили мiж собою "пiщанський ключ". Одному -  по  сей  бiк  Чортополоху,
другому - по  той  бiк.  Вовча  Долина,  Байраки,  Побиванка  -  досталися
меншому, а Пiски, Гайдамакiвка та Красногорський хутiр - старшому.
   Пiщанам  спершу  начебто  й  поводи  попустили.  Пан  навiть  на  новiм
хазяйствi подарував на сiм'ю по дню поля. Зате трохи згодом  прикрутив  їх
так, що нiколи було и того поля пахати.
   Потапович став уже  невгодний.  Вiн  викупився  на  волю  й  завiв  над
Ромоданом трахтир. А молода бариня, замiсть старого, виписала з свого села
нового прикажчика - Карпа Дровиченка.
   Карпо - свiй чоловiк; а пiщани ще й  досi  не  можуть  без_  прокльонiв
згадати Карпа.
   - Уже Потапович був! -  кажуть  пiщани:  -  зуби  тобi  повибиває,  очi
попiдсинює, щелепи зверне... а все-таки великої шкоди не зробить! А цей  -
iржа, а не чоловiк! Уже як у кого встряне, як уїсться: точить-точить, поки
таки наскрiзь не проточить!
   Так його пiщани й прозвали Iржею. I справдi - Iржа наточив  i  собi  не
трохи, й пановi... Вiн пiдбив Василя Семеновича на  шостий  день,  i  поле
назад одiбрав.
   - Розпились...  зовсiм  розледачiли!  З  панщини  все-таки  не  пiде  в
шинок...
   Пiщани справдi розпились, розледачiли. Забули навiть в  мандри  бiгати.
Як було хто втече, то це таке диво - на пiвроку розмови!  Неволя,  як  той
чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували - наче  так  тому  й
треба! Стали тiльки по шинках киснути... Коли не на панщинi, то в корчмi.
   Iржа не одного вже купав i в березинi вiд запою... не помагає!
   Зубожiло село... Обшарпане, обтiпане... Тiльки козачi хатки й  бiлiють.
Стали прокидатись де-где й злодiячки  -  новина  в  Пiсках!  Перше  колись
нiколи нi в кого й дверi не запиралися, а тепер -  i  на  засовi  страшно.
Доставалося iнодi й панським коморам...
   Бачить Василь Семенович, що в  Пiсках  непереливки,  -  що  коли-небудь
вберуться проклятi п'янюги та й з душею не випустять, - та сказав будувати
новий палац на Красногорськiм хуторi та й перебрався туди жити. Стали тодi
величати хутiр - Красногоркою.
   Хто з гетьманцiв  не  знає  Красногорки?  Хто  не  знає  "Мекки",  куди
збиралось з цiлого повiту панство, як на  Магометову  могилу  бусурмани  з
цiлого свiту7.. Не в одному Гетьманському знають "Мекку", знають її й поза
Гетьманським... Та як же її не знати, коли  там  живе  такий  чоловiк,  як
Василь Семенович - голова в родi панiв Польських?!
   А рiд же то розкоренився - великий  та  дужий!  На  новiм  хазяйствi  у
Василя Семеновича сiмейка, як кукiль, покотилася.  Щороку  та  й  дитинка.
Шкода тiльки - всього один синок за десять рокiв, а  то  все  дочки  -  аж
шiсть дочок.
   Та вже ж i синок у Василя Семеновича, - сказано:
   якби такий розум - батько, як двi каплi води. Такий  з  лиця,  такий  з
стану, така врода, така й натура. Батько, як був ще хлопцем, любив  лапати
за оселедчик чумазого. Синок, як зiп'явся на ноги, любив i собi  лапати...
А там як пiщани уже  оселедцiв  не  носили,  то  й  за  м'яке  тiло  можна
полапати.
   Василь Семенович - чоловiк твердий на слово. Сказав Улянi: не забуду  -
i не забув! Як пiдрiс її Iвась, Василь  Семенович  звелiв  узяти  його  до
панича в горницi. Так же й ледащо Улянин син, а Чiпчин батько... Нi роботи
з його, нi послуги нiякої, - одна шкода! Натерпiвся вiд його синок  Василя
Семеновича... поки запекла душа не потягла  в  мандри...  Так  молоденький
панич i не долапався: чи тверде, чи м'яке в неї  тiло.  Правда,  незабаром
кудись i самого панича одправили вчитись.
   Не такi дочки у Василя Семеновича: якiсь циганки повдавалися! З чорними
очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим  волоссям,  а
чорнi ж то чорнi, як у сажу вимазанi! Нестеменне  -  плащуватi  циганки...
Зате у Степана Семеновича дочки - кожну хоч  у  рямця  вправ!  А  проте  й
плащуватим, i в рямцях - треба женихiв... аж цiлий десяток женихiв!
   Бажали б пани Польськi повидавати своїх дочок за  багатирiв  i  з  роду
значного... Так де ж ти набереш стiльки багатих та знатних  женихiв?  А  в
Гетьманському - як на те всього тiльки три значних роди  на  цiлий  повiт.
Один рiд - Гетьманський, нiколи не жив у себе  дома:  в  столицi  родився,
хрестився, вирiс, там i жив. Другий рiд - багатий рiд  козачки  Шведихи  -
Шведових, баби, що зумiла провести онукiв з простого  козачого  роду  села
Свинок аж у самий дворець. А третiй рiд - Польських.
   Два коти в однiм  мiшку  не  помиряться.  Не  помирилися  й  Шведови  з
Польськими. Василь Семенович хвастає, було, що його батько в  дворцi  був,
як свiй чоловiк; а Петро Степанович Шведов сам  камергер,  сам  покоштував
того дива; то, бувало, хоч нiчого й не скаже на  тi  хвастощi,  -  так  же
гляне скоса так, мов  скаже:  "А  ти  що,  голубчику?!"  Василь  Семенович
потупить тiльки очi... Отак нi за що, з-за  панської  пихи,  й  ворогувати
стали. А воно б i гаразд: у Петра Степановича - сини, у Василя  Семеновича
- дочки... Та ба! Така ворожнеча пiднялася... крий господи!
   Лiта йдуть... Дочки ростуть... хоч на базар виводь! Хоч би тобi хто  на
смiх  здумав  у  себе  в  хатi  завести  плащувату  циганку!  А  то  ж   -
нiкогiсiнько! Степана Семеновича дочки - дарма, що молодшi -  вже  йому  й
онукiв подарували, а циганки - сидять у батька, як пiд шатром...
   Нiчого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих i не
великородних паничiв, аби  тiльки  з  дворянського  кодла;  давай  на  них
накидати своїх  плащуватих...  Поробилися  зятями  Совинськi,  Кривинськi,
Борецькi,  Митiлi...  Скрiзь,  по  цiлому  повiту,   позаводились   хутори
плащуватих  циган.  Дiйшло  до  того,  що   у   Гетьманському   й   кругом
Гетьманського пани - родичi та й родичi.  Розкоренився  й  рiд  Саєнкiв  -
жiноче колiно панiв Польських, - усе-таки своя кров.
   Усе то були  животи,  котрi  притьмом  бажали  їсти  й  пити,  аж  роти
пороззявляли. То була здавна,  ще  за  гетьманщини,  голодна,  ненажерлива
сарана, котра налетiла з  Польщi  на  вiльнi  степи  розкiшної  України...
Жерти, трощити - одна в неї здавна  думка...  Звикши  пiдбирати  крихти  з
панського столу, вилизувати тарiлки пiсля  смачних  панських  страв,  вона
передала й  потомкам  нахлiбницькi  звичаї  й  страшенну  жагу  до  всього
смачного, солодкого. Своїми руками вона нiчого не заробляла, бо шляхетськi
руки здались на що iнше - до гострої шаблi, до легкої послуги  чи  королю,
чи магнату... Потомки "голопузих" усмоктали з  материним  молоком  про  це
думку... Було їх у вiйську  сила,  найбiльше  там  вони  й  починали  свою
службу. А вертаючись додому, - бо вiйськова служба раз - нелегка, а вдруге
- й небезпечна, - осiдались на батькiвських грунтах - i роззявляли роти...
Хотiлося їсти й пити, i хороше походити... З чого ж його? Де  його  взяти,
щоб своїх панських ручок не покаляти?
   От вони й поробились зятями заможних панiв. Прямо сказати: попродались,
сподiваючись за те нагороди.
   Пани Польськi не випускали своїх дочок з  дому  голих  i  босих.  Та  й
тiльки ж то, що манатки давали та по пiвсотнi душ на завiд. Що ти з  такою
жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справдi зятям панiв Польських самим
за плуга: дворяниновi соромно  було  свої  руки  коло  землi  трудити;  не
копатися ж у грядках i дочкам великих панiв, котрi замолоду  їх  кохали  в
багатствi, у розкошах... Що ж його казати?
   З половини  двадцятих  по  шестидесятi  роки  був  у  нас  золотий  вiк
панського панування. Пани не тiльки панували над хуторами та  селами,  над
родовими й не-родовими маєтностями; не тiльки переорювали широкi  й  довгi
лани селянами та хуторянами, iнодi їх  мiняючи  на  довгоногих  хортiв,  -
панський дух витав скрiзь i всюди: i в городi, i в повiтi, i  в  губернiї.
Усiм i усюди заправляли пани. З панiв вибирали комiсарiв; потiм того з них
перероблювали капiтан-справникiв, а далi  -  просто  справникiв;  панський
виборний був суддя й пiдсудки... А головою цiлого  повiту  бував  теж-таки
виборний дворянами маршал, пiзнiше - предводитель  дворянства...  Сказано:
як  в,  цiлий  повiтовий  уряд,  окрiм  казначея  (скарбника),  окружного,
поштмей-стра, стряпчого ("царевого ока"!)  та  станових,  -  був  панський
виборний... Лахва була!!
   Тодi саме настало царювання й панiв Польських у  Гетьманському.  Худоба
розтеклась на всi боки, по всьому повiту. Дочки не принесуть, а й що в, то
рознесуть. Увiрвали вони трохи добра й у Василя Семеновича, - та  нi  самi
не забагатiли, - тiльки його зубожили. Що ж його вбогим робити?  Треба  на
щось жити... Треба роздобувати й добра, на поживу, й честi - для пiддержки
славного роду... Нiгде дiтись: треба в службу йти... Треба, то й треба...
   I пiшли!


   Заверховодили пани Польськi в Гетьманському,  як  у  себе  на  царствi.
Василь Семенович - царьок; його родичi - царськi слуги; а  цiлий  повiт  з
панами й мужиками - пiдданi. Василь Семенович  у  себе  й  прийоми  арськi
уставив. Хто б з панiв  не  приїхав  в  повiт,  кого  б  з  чиновникiв  не
прислано, -  не  їдь  на  своє  добро,  не  приймайся  за  своє  дiло,  не
поклонившись Крас-сногорському владицi...
   I всяк їздив, кланявся... А що вже й  казати  -  в  установленi  днi...
їздили на рiздво; їздили поздоровляти "з новим роком, з новим щастям, i  з
Василлям", у четвер на масницi там оладки їли, на другий день великодня  -
паску... Кожен знав, що в цi днi нiгде  "  бiльше  не  можна  бути,  як  у
Красногорцi. Що б там не було, а  бути  треба!  Жiнка  в  постiль  злягла,
дитина ледве дише, - не можна: треба їхати! На рiздво iнодi таке мете,  що
й свiта божого не видно, на масницi або на великодних святках така калюка,
що нi пройти,  нi  проїхати,  iнодi  дощ,  як  з  вiдра  ллє...  У  Василя
Семеновича день, -треба бути!!
   Цiлий   повiтовий   уряд   плiвся   у   Мекку.   Кожен   пiдслужувався,
пiддобрювався, запобiгав ласки, доброго слова, хоч  погляду  привiтного...
Кого було Василь Семенович "подарує" ласкою - той немов  виросте...  Другi
дивляться, завидують: вирiс чоловiк од одного  слова!  А  на  кого  Василь
Семенович гнiв  положить,  -  прямо  хоч  в  ополонку...  I  тi,  що  були
приятелями, одвертаються...
   Зате ж i правив панюга Гетьманським, як  своєю  батькiвщиною.  Що  було
скаже, - так тому й бути. Як загадав,  -  так  i  станеться.  Йому  тiльки
одному годили й служили, - та ще хiба_ орендарю його, Лейбi _Оврамовичу  -
зятевi старого Лейби, генеральського прикажчика.
   Та як же його не служити? Свої слуги, свої й прислужники! Нехай би  хто
сказав слово-насторч - тiльки б i мiсце бачив! Пiшло в Гетьманському  так,
що нiхто мiсця не знаходив в урядi без волi Василя Семеновича.
   Сам - предводитель; родичi - урядники; справник, суддя, пiдсудки -  все
то зятi, родичi зятiв, племiнники... Як квочка курчат  збирав  пiд  крила,
так Василь Семенович прибрав до своїх лап цiлий повiт...
   I все кругом мовчало, терпiло, слухало й робило на коренастий рiд панiв
Польських, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою. .....
   _
   XI_
   МАХАМЕД
   Пiсля смертi Мирона и  Марини  лиха  доля,  зачепивши  крайком  слiзьми
змоченого крила життя Iванове та Мотрине, майнула на iншi хати з  бiльшими
недостачами, злиднями - на крiпацькi хати порiзнених людей... Козачi кубла
обгорнуло тихе хлiборобське щастя.  Настали  роки  кохання  в  полi  та  в
худобi, складання всякого прибутку, тяжкої господарської працi дома  й  на
полi, - та втiха дiтками, кого благословив господь...
   Iван, ще  дитиною  напрямований  по  хлiборобськiй  дорозi,  так  її  й
держався. Орав поле, сiяв, косив, жав, молотив,  складав  зерно  -  те  на
посiв, те на поживу, те на продаж, або в горлатi ями -  на  голоднi  годи.
Мотря, жiнка хорошого господарського роду, теж допомагала Iвановi  у  його
працi.
   З весни Iван щодня в полi - то оре, то засiває яри-ною.  Зранку  поїде,
пiзно ввечерi вертається. Так до  самої  паски.  Одсвяткують  великдень  -
косовиця. Тут уже й Мотрi робота - громадiння. Далi настають  жнива.  Цiле
лiто, як муха в окропi, викрутяться i обоє, рано встаючи,  пiзно  лягаючи.
Пiсля жнив Iвановi - возовиця; далi - оранка на озимину; ще далi -  сiйба;
а там уже в осiнь - молотiння  заробленого  хлiба.  Мотрi  на  осiнь  нiби
легшає трохи: хатня робота -  спочинок,  а  надворi  -  прихватком,  тiпає
плоскiнь або матiрку; скрипить терлиця пiд повiткою... А там уже й зима  -
замети навертає... Приходить вона в село страшною хуртовиною, приводить за
собою  своїх  дiток,  -  хизи  й  охизи  та  трiскучi  морози...  Люди  аж
перелякалися. Давай матки плести; ну запинати вiкна й дверi, щоб не  перся
мороз у хату... Одначе й зимою - не сидня, згорнувши руки. Жiнками -  своє
дiло, чоловiкам - теж своє. У хатi - Мотря обiд або вечерю  варить,  дiтей
пантрує й годує; а ввечерi, при каганцi, пряде кужiль або що  голкою  шиє;
надворi - ходить коло корови: напуває її ситним  пiйлом  з  висiвками  або
м'якиною, рано й вечiр - доїть. Iван - коло худоби  порається:  скотовi  й
вiвцям пiдкладає в ясла просяної, або гречаної соломи, двiчi  на  день  до
водопою гонить, сам вичищає двiчi на тиждень загороду... Нема роботи  бiля
товару - лаштує пiд повiткою, що потрiбнiше до весняної справи. А  ввечерi
- плете рукавицi, бавиться з дiтками - шуткує, вчить  молитись,  спати  їх
ложить, або сам лежить на печi вниз черевом - париться.
   А в недiлю або в свято Iван з Мотрею пiдуть до церкви iнодi, як не дуже
холодно, позабирають i хлопцiв  з  собою.  Прийшовши  з  церкви,  обiдають
ласiше, нiж у будень; пiсля обiду - ськає Мотря Iвановi.  Спочивши  трохи,
коли годинка, пiдуть вони куди-небудь до сусiд у  гостину  або  ж  у  себе
гостей приймають. А ввечерi - треба Iвановi коло худiбки поратись, - треба
її напувати, на нiч пашi пiдкладати; Мотрi - вечерю  варити,  дiток  спати
ложити...
   Так i зима мине; на весну красне сонце заграє... I знову в  поле  та  в
поле... знову торiшня робота... знову торiшнi клопоти... Та так  не  один,
не два роки: так цiле життя, цiлий вiк... Робиш, щоб було  що  їсти;  їси,
щоб здужав робити. Отака-то весела хлiборобська доля!
   Отже, хто до неї призвичаївся, тому вона здається веселою й  красною...
Нашi хутори, села, а часом i повiтовi городи, обложившись родючими  полями
та ланами, другої долi не знають... А проте - живуть  цiлi  довгi-предовгi
вiки, копаються в ситнiй землi, мов поприростали до неї... Яка земля, такi
й  люди.  Вона  сита  -  й  вони  ситi;  вона  голодна  -  й   вони   роти
пороззявляли... Селянин без поля - старець без рук i без  нiг.  Поле  його
годує, поле його втiшає, на полi вiн виростає, на полi часом  i  вмирає...
Поле - що воздух: нiчим би дихати, якби зостався без його!
   Важка хлiборобська праця, а ще важче тому, хто її на селi не знає,  або
не вподобає. Тим-то до неї ще змалечку привчають селяни  дiтей,  щоб  вона
здавалась нi нудною, нi тяжкою. Дiти на селi -  помiч.  Аби  зiп'ялось  на
ноги, - зараз у поле: хай змалку привикає до свого побиту!
   У такому побитi бажали Iван з Мотрею своїх  дiток  зростити-вигодувати.
Пiднялись трохи хлопцi, - треба їх до  дiла  призвичаїти.  От  i  почалось
завжденне, на перший раз для дiтвори любе, призвичаювання. Перше-наперше -
скотинку пасти, товару доглядати... Тут не треба  нi  сили,  нi  вмiлостi:
дивись тiльки за худобою, пильнуй свого легкого дiла! Далi  -  поганяти...
Гей та цоб, та цабе! - от i вся невеличка наука погонича.
   Хлопцi до всього того кидались з гарячим запалом,  а  найщирiше  брався
Максим. Вiн цiлу нiч не буде  спати,  аби  йому  найранiш  устати,  братiв
побудити в поле. Зате ж йому найскорiше й надолужало. Двiчi, тричi -зробив
що - уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та нi заставити, нi
застрахатиi Таку неспокiйну натуру викохав старий дiд, на лихо Iвановi,  i
загартував її своїми страшними переказами про невмируще завзяття та своїми
сердитими закидами про те, як тепер на свiтi сталося...  Сiчовi  оповiстки
про  запорозьку  вдачу,  про  запорозьку  волю  западали  в  гаряче  серце
онукове... Як у гнiздечку, таку Максимовiм сердечку, виплодилась воля, про
яку дiд переказував; поривала хлопця до сваволi, до невпокою, - кидала  од
одного до другого, - пекла ненавистю до всього, що гнiтило  або  перечило,
не давало робити, як нам хочеться, як нам задумається...  Живi  картини  з
позадавнього-давна виступали в хлоп'ячiй головi: Максимовi хотiлось самому
битись, рубатись, розгар-дiяшити... З ким  же  його?..  де  його?!.  Пiшла
ходором думка за думкою...
   Ось  з-за  села  пiднялася  страшенна  кушпела.   Вихор   пiдхопив   її
високо-високо i мчав прямо на село... Максим побачив  -  i  згадав  дiдову
оповiстку про боїще з татарвою... То  не  кушпела  кушпотить,  то  татарва
мчиться на наших!.. Крик, зик, галас несеться разом з кушпелою... "Стiйте,
братця! - кричить отаман на наших. -  Ви,  середнi,  нi  з  мiсця,  а  ви,
боковi, - у  об'їзд  на  Сокiльнi  Байраки!..  Заляжте  там,  мов  неживi,
анiчичирк! - аж поки  голосна  гакiвниця  не  промовить:  пора!.."  Хлопцi
помчались, тiльки хвостами конi ма-шуть... А крик та галас все  ближча  та
ближча.  Ось  уже  й  татарський  баша  насамперед  їде,  з  голою  шаблею
наближається... Нашi  схибнулись,  -  далi...  татарюги  навздогiн.  Крик,
галас, шарпанина... Ось блиснула блискавиця, гуконула  гакiвниця,  полетiв
татарський баша з коня сторчака бритою макотирею... "Бийте!..  рубайте!.."
- iде лемент з краю до краю. Аж ось  i  збоку  курява,  мов  чорна  хмара,
пiднялася: то нашi з-пiд Байракiв поспiшають на  виручку...  Летять  -  аж
земля стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гаряча  кров,  розбуджена
такими думками, - Максим помчався й собi за лавою  славних  лицарiв...  Аж
кура встає шляхом, аж iдуть виляски од бою босих нiг по  твердiй  землi...
От i майдан. Максим, як кiнь, басує: то, мов схарапудившись, убiк шарахне;
то, як молоде теля, пiде скоком та вибриком... Ляскав  батогом,  свистить,
гукає... Молодий крик  розлягається  навкруги  -  й  деренчить  по  вiкнах
генеральського будинку...
   Бачить Максим - у  воротах  заманячила  страшенна  постать  заводського
бугая. Немов яке страховище, з зложеною в зморшки шиєю, уставленою в землю
головою з рогами, з налитими кров'ю очима, висунуло воно з  генеральського
двору й пiшло повагом, хижо ревучи та  завиваючи.  Пiд  ногами  страховища
двигтiла земля, дикi заводи реву розлягались по околицi... Максимiв  голос
здавався цвiрiньканням горобчика проти страшного  бугаевого  реву...  Оже,
Максим не злякався. Забув i про боїще  з  татарвою,  кинувся  на  не-збиту
дорогу, набрав груддя повну пазуху i помчався насупроти  бугая,  ревучи  й
передражнюючи страшну звiрину... Бугай став,  пiдвiв  голову,  нiби  думав
розглядiти, що воно, та знову круто повернув шию, й нагнув голову до самої
землi, - хотiв копирснути рогом, щоб страху завдати,  -  та  вiд  жиру  не
нагнувся. Тiльки зо зла гребонув страшенно ногою й  геть  далеко  вiдкинув
землю вiд себе. Максим пошпурив грудку. Метка  рука  якраз  пiймала  серед
крутого лоба; грудка розбилась -  i  пил  засипав  бугаєвi  очi.  Знечев'я
страховище  жахнулося...  Залупало  червоними  очима...  пiдвело   голову,
глянуло на свого ворога - та аж потемнiло... Круто схиливши  вниз  голову,
воно пiшло насупроти Максима. Максим не злякався й тут:  груддя  залiтало,
як тi кулi - одно поперед другим... Воно несло бугаєвi гостинцi то в  лоб,
то в нiс, то в боки... Страховище нiчого того не чуло: воно навiть не чуло
землi пiд собою... Завиваючи, воно йшло прямо на Максима - дедалi  скорiше
та скорiше...
   - Ей, ей! - желiпнуло щось з генеральського  двору:  -  Тiкай,  хлопче,
бiда буде!
   Як опечений, крутнувся Максим i вiтром помчався вподовж майдану.  Бугай
- за ним. Страшно було дивитися,  як  таке  страховище,  наставивши  роги,
неслося з усього свого страшного прожогу за невеличким хлопчиком,  що,  як
горошинка, котився поперед його... От-от бугай настигне; от-от простромить
рогом наскрiзь Максимову спину... Аж ось i тин вiд генеральського двору...
нiкуди бiгти... пропав Максим!.. Нi, не пропав! Вiн, як собака, плигнув на
тин, а з тину - в бур'яни... Скочив i бугай  на  тин,  -  та  на  кiлку  й
застряв...  Линула  кров  з  пробитого  боку...  Страховище  заколихалось,
ревнуло не своїм голосом, рвонулось з усiєї мочi... Тин упав, - упав разом
з тином i бугай додолу - i так болiсно заревiв, що аж  слухати  страшно...
Кiлок пройшов подовж усього  живота,  вимотавши  геть  кишки  зсередини...
Пiднявся крик людський, збiглася двiрня... Шатанина-мотанина!
   - Що ж оце ти наробив?!. - питає Максима один з дворакiв, показуючи  на
бугая, що ледве-ледве дихав - сап...
   Максим смiявся.
   - Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?.. Ходiм, я тебе до панiї поведу.
   Як з цепу зiрвався Максим, так помчався додому.
   Досталося б Iвановi од генеральшi за того бугая, якби були  крiпаки  не
покрили Максима. А то сказали, що бугай погнався за собакою та й пробився.
Правда, не погладили за те  по  головцi  скотинщика,  а  влiпили,  скiльки
здужали, - та Iван напоїв його за те добре. Так  i  пропав  бугай.  Тiльки
всього - Максима вибив батько. Та що та бiйка? Переплакав Максим, -  та  й
знову за своє...
   Душа його прохала волi; молодi сили - простору.  Сумно  було  Максимовi
серед широкого,  пустого  степу,  серед  поораної  рiллi,  тiсно  в  тихiй
батькiвськiй хатi, тяжко мiж мовчазною скотиною, котру йому, як  старшому,
першому довелось пасти... I хлопець видумував шкодливi iгри: то на баранах
їздив, то телят лякав, то прив'язував їм  до  хвоста  дрючки  й  заливався
заливним реготом, як телята дрочилися. Часто й густо батько  його  манiжив
за  це;  оже  нiчим  не  змiг  переломити  шкодливого,   веселого   норову
Максимового. Оце, було, виб'є його батько; а через годину  вже  Максим  на
вулицi з хлопцями навкулачки  б'ється  або  братiв  за  чуби  таскає,  або
запряже їх у гринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом  поганяє...
поки не вшкварне так, що реви на усю улицю...
   Палкий, як порох, смiливий, як голодний вовк,  вiн  усiх  побивав,  над
усiм верховодив... А насмiятися над ким, украсти, одняти що  -  йому  дай!
Генеральша  нiколи  не  їла  овощей  з  свого  молодого  садка:  вiн   усе
пообносить, усе викраде, не дивлячись нi на собак,  нi  на  сторожiв.  Раз
його застукали на яблунi. Що ж - вiн злякався? Сторожi до його, а  вiн  як
почав на них шпурляти яблуками, так тi назад... Тодi вiн скочив на  землю;
як вiтер, помчався садком; як собака перескакував через тини - i скрився в
чисте поле-Як же дiйшов до лiт та убрався у силу, - бiда з ним та й  годi!
Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з залiза збитий,  а  до
того ще меткий, як заєць, спiвун-реготун... Хороший з лиця  -  повновидий,
рум'янець на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим  усом,
- вiн був перший красень на селi... Вся молодiж  любила  Максима  за  його
вдачу, за веселий, безбоязний норов, - усi йому корилися...  Хто  напередi
ставник несе, як iдуть весною святити парубоцьку криницю? Максим несе. Хто
на Гудзевiй улицi отаманує, улицю водить? Не кому, як не Максимовi... Кому
насмiятись над  ким?  У  Максима  язик,  як  гостра  бритва...  Хто  занiс
Луценковi ворота  й  почепив  на  самiм  версi  столiтнього  дуба?  Хто  в
Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота? Не хто, як не Максим... Чиїх рук  не
втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла  Максимових  рук!  Хто  пустив
погану славу на багатирку Шрамченкову дочку? У кого ж язик довший, як не в
Максима! Сам устряне, зведе дiвчину, - сам потiм перший i  насмiхається...
Не одна їх i не двi наробило  стида-сорому  батьковi  й  матерi;  не  одну
матiр, не одного батька на донинiм весiллi в хомутах через село  водили...
Не одна й не двi матiрки плакало на Махамеда, як його прозвали старi баби.
Не один парубок або  й  чоловiк,  покуштувавши  на  кулачках  Махамедового
"безмiна", похирiє-похирiє та через пiвроку й на той свiт переступить... А
горiлку пити, гуляти - Махамед усiм п'янюгам привiд дає! Позаливають очi -
та шкоду, капостi людям роблять...
   Стали люди жалiтися  батьковi,  що  Махамед  синiв  їх  розпоює,  стали
радити, щоб здержував сина.  Та  що  батько  вдiє  з  таким  велетнем?  Нi
батькова грiзьба, нi материна умова нiчого не подiють з  таким  гульвiсою,
шибеником...
   - Дай одружу! - дума Iван  i  радиться  з  Мотрею.  Знайшли  й  молоду;
умовили якось Максима, пiшов з старостами. Так що ж? На  заручинах  Максим
так нализався, що трохи-трохи не побив свого нареченого тестя.
   - Господь з вами, з вашим молодим таким! - каже тодi батько  старостам.
- Хоч би менi прийшлося голодною смертю помирати та  сказано:  як  вiддаси
Мелашку за Максима, то живий будеш, то й тодi б не згодився!
   Вернулися люди з гарбузом; розказали батьковi-матерi.
   - Побила мене лиха година та  нещаслива  з  такою  дитиною!  -  кричить
батько.
   - Ти нас, сину, на старiсть у славу ввiв... нашого  недовгого  вiку  не
жалуєш, - плаче мати.
   А Максим - як ногу вломив: з хати та на вулицю, а там у шинок до  жида.
Так розледачiв, розiбрався, розпився, що сказано: нi до чого! Знай у шинку
кисне... Аж запух, як той бугай, щодня очi  заливаючи...  Зовсiм  пустився
берега:  що  дома  не  зарве,  -  зараз  у  шинок!  П'є,  гуляє;  з   жида
насмiхається; з крiпаками панiбратається, жалкими  докорами  їх  коле,  що
роблять на панiв, навчає не слухатись їх приказiв - мандрувати. На капостi
чоловiк здався, та й годi!
   Сама  генеральша  знала  Махамеда.  I  так  його  зненавидiла,  що   як
приходилось проїздити або проходити повз його, то вона завжди  одверталася
й  спльовувала.  Як  же  почула,  що  вiн  крiпакiв  бунтує,  то  жалiлася
комiсаровi. Коли б був Максим на той  час  не  постерiгся,  не  змандрував
кудись з Пiсок, щось на тиждень чи й бiльше, то, мабуть би, не минути йому
й тюрми, а може, й самого Сибiру. Та що йому Сибiр? Нiчого!
   Мучився отак з ним батько, мучився, та заплакавши, й каже  Мотрi:  "Нi,
вже нiчого з харцизою не вдiю! Нi тихе слово, нi просьби, нi лайка -  нiщо
не помагає... Немає сили менi з ним битись... Хай же йде в москалi!  Нехай
його в службi попомуштрують, може, витруть ту юшку,  що  набрався  дома!..
Хай його другi вчать: я з ним нiчого не враю!.."
   Мотря в сльози. Жалко матерi своєї дитини. Уже який там вiн  не  лихий,
який не недобрий, а все ж таки  своя  кров...  Мотря  плакала  гiркими,  а
прохати Iвана не посмiла: вона догадалася, що то останнє слово  батькового
горя. Тут уже нiяке прохання не поможе!
   А Максим як почув, то  нi  скривився,  нi  поморщився.  Так-таки  зразу
згодився та й пiшов до прийому, виспiвуючи та вигукуючи.
   Тодi саме у столицi велике дiло скоїлось. Старий цар умер, а  зосталося
два брати. Старшому ж не можна чомусь було царством правити, -  осiвся  на
предкiвськiм столi менший. Оже, це не обiйшлося мирно. Тодi  саме  царська
гвардiя з масонами забунтувала. Багато тодi лягло правих i винуватих, поки
той бунт замирили... Як затихло, то новий цар, розпудивши  стару  гвардiю,
звелiв  нову  набирати.  Та  щоб  був  один  у  один:  високий,   станкий,
показний... Максим якраз пiдiйшов пiд мiру. Як випускали його  з  прийому,
то не кричали й "лобi". А якийсь усатий офiцер закричав: "У гвардiю  його!
у гвардiю!" Максим як почув, аж засмiявся... та прожогом у дверi. Тут  вiн
трохи не вдарився лобом об якогось бiдолашного некрутика. Недовго думавши,
вiн його стусонув колiном пiд бiк, закричав "Сторонись, крупа! гвардiєнець
йдьоть!.." Той поточився, трохи не впав...
   Не вспiв  Максим  одягтись,  як  його  погнало  три  якихсь  москалi  в
некрутську схованку i заперли на замок. Хатка невеличка, вiкна з залiзними
штабами, як у тюрмi, а людей - повно. Той сидить плаче; той хоч не плаче -
журиться; там купка регочеться з якоїсь вигадки...
   - Приймiть, братця, й мене! - каже Максим до тих, що регочуть.
   - Iди... додаси й свого слова.
   - За що це нас, братця, позапирали в цю тiсну хурдигу? - питає  Максим,
оглядаючи чорнi, як сажа, стiни некрутської.
   - А щоб не втiк! - одказав хтось.
   - Та кий йото бiс думав тiкати... I довго вони так держатимуть?
   - Та хто його зна... Кажуть би то, що три днi...
   - Погано! хоч би сюди горiлки, то воно б якось веселiше.
   - А сирiвцю з дохлими пацюками не хоч?
   - Пий сам, коли подобається! Далi Максим уже  орудував  бесiдою:  точив
баляси та баляндраси; розказував про свої сiльськi походи; смiшив  усiх  i
реготався сам... Товариський чоловiк - нiчого казати! Уночi  тiльки  сумно
чогось йому зробилося, як став викрикувати часовий: "Слушай!".
   Через три днi їх  справдi  випущено  i  дозволено  пiти  попрощатись  з
родиною, що поназ'їжджалась до прийому, як на ярмарок... Плач, голосiння -
мов мертвих виряджають  до  гробу.  Там  стара  мати  заливається  гiркими
сльозами, обнiмаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитиною  на
руках голосить на весь майдан,  однiєю  рукою  схопивши  за  шию  молодого
чоловiка; а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе... От i
старi дiди посхиляли голови; от брати розмовляють,  понурившись...  А  там
знову батьки, матерi... Мiж ними й Мотря, як з хреста знята;  а  коло  неї
сини - Василь та Онисько... Ходять вони втрьох од воза до воза, розпитують
некрут, чи не бачили де Максима? Нi, не  бачили...  Вийшли  з  некрутської
разом, а де вiн дiвся, нiхто не знає... А Максим, як  тiльки  випустили  з
некрутської, зараз потяг з москалями до шинку... Другi прощалися з  родом,
а вiн водить за собою юрбу москалiв - i побратався вже! та здоровкається з
скляним богом... Так Мотря й поїхала з синами, не бачившись з Максимом...
   Незабаром   некрут   погнали   кудись   далеко-далеко...   Люди   знову
поназ'їздились прощатися, може, вже востаннє з своїми бiдолашними  синами,
чоловiками, братами... То не глибока рiчка клекоче, прорвавши  греблю,  то
гудуть селяни, прощаючись з некрутами... То не ховають  мертвих,  то  люди
тужать за живими родичами... I Мотря мiж ними...  Згорбилась,  скривилась,
заплакана, стоїть вона, опустивши на груди голову, а  коло  неї  Василь  з
Ониськом - i Максим... Видно, материн жаль уразив i його  безжурне  серце:
стоїть вiн бiля матерi, похнюпившись... Аж ось затуркотiв барабан; москалi
скомандували в лаву  строїтись.  Пiднялась  шатанина...  Скрiзь  затужили,
заголосили... Стали прощатися.
   Максим пiдступив до матерi...
   - Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом...
   - Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша... шануй... себе...
   Мотря обхопила його шию обома руками та  так  i  повисла,  за  сльозами
свiта не бачачи...
   - Та годi вам, мамо!.. Не журiться: я не пропаду. - Вiн висвободився  з
закляклих рук старої матерi, - давай прощатись з братами.
   От уже построїли некрут в лави: один за одним,  один  за  одним.  Знову
затуркотiв барабан; старшi скомандували...
   - Прощавайте!..
   - Оставайтесь здоровi!..
   - Хай вам бог помагає!..
   - Щасливо!..
   - Прощайте, мамо!.. - казав Максим, проходячи повз матiр.
   - Постой, сину!..
   Мотря пiдскочила, сунула Максимовi в руку грошей...
   - Спасибi, мамо!.. - сказав Максим i грошi на ходу заховав у кишеню.  -
Прощайте... подякуйте батьковi, що в москалi вiддав!..
   - Ша... нуй... ся... про... щай... си...
   Мотря не договорила. Та й Максим не чув: вiн був уже далеко...
   Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами,  заплакана,  убита
горем... Iван ходив по хатi хмурий, як осiння темна нiч. Вiн нi на  одного
сина не глянув, не обiзвався. А як вони пiшли з хати, тодi до Мотрi:
   - Ну що... пiшов?
   - Провела... - каже Мотря, заливаючись сльозами.
   - Що ж вiн?
   - Нiчого...
   - А оддала?
   - Оддала...
   - Що ж?..
   - Казав: подякуйте батьковi, що в москалi оддав!..
   - Нехай вiн дякує своєму дурному розумовi, - сказав Iван та й замовк...
   Не стало Максима, затихла буча та лайка у Iвановiй хатi, не чуть нiякої
и шкоди в Пiсках. Не стало ватажка,  -  товариство  немов  розкотилось  по
свiту. Хоч воно тут же таки й було,  тiльки  пiшло  iншим  шляхом,  зажило
другим життям. Однi повмирали; другi поженились,  хазяїнами  стали,  дiтей
годують...
   Iван востаннє  згадував  Максима  в  той  день,  як  Мотря  з  проводiв
вернулася. З того часу сам нiколи й не згадає й сердиться,  було,  як  хто
другий нагадує.
   - У мене немає третього сина - i не було нiколи! - казав  вiн.  Та  вже
пiсля того за цiлий день або вечiр нi  до  кого  й  словом  не  обзивався.
Думки, видно, не одженеш вiд себе!
   Одна Мотря щонедiлi, щосвята ходила до церкви та подавала як  не  шага,
то копiйку на часточку за здоров'я  Максима.  Оддавши  свою  вбогу  лепту,
падала Мотря перед пречистою на колiна й молила її  тихим-гарячим  словом,
щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направила його  на  добрий
розум.
   Брати трохи посумували за Максимом, а далi й забули.
   Життя пiшло собi тихою ходою, приносячи то  одраду,  то  тугу,  та  все
стираючи спомин про Максима.
   А вiн - хоч би обiзвався коли, хоч би звiстку  прислав...  Де  вiн?  як
вiн? Нiхто нiчого не знав, не чув...
   А тут пiшли в Iвановiй хатi клопоти за клопотами. Там Василя одружили й
одрiзнили; тут Мотря переставилась... Iван, побачивши, що й йому,  мабуть,
незабаром за Мотрею, одружив Ониська; подiлив синiв, зоставивши свою  хату
та двi десятини ноля - москалевi, коли одкликнеться... Швидко  пiсля  того
Iван  i  сам  полiг.  Онисько  оселився  у  батькiвськiй  хатi   доглядати
москалевої худоби.
   I стала та худоба кiсткою в горлi як в одного брата, так i  в  другого.
Пiднялася з-за неї спiрка та ворожнеча мiж братами. Менший правив худобою,
як хазяїн, забирав усю користь собi; а старший, думаючи, що москаля вже на
свiтi немає, загризався з братом.
   - Хiба вiн менi брат? - каже, було, Василь.  -  Який  вiн  брат  менi?!
Захопив у свої лабети все добро та й брат! Москаля  вже  й  кiсточки  досi
немає... Чому ж вiн не подiляв добра?..  Ти  менi  десятину  поля  дай  та
пiвхати... Або - менi твоєї хати не треба: у мене  своя  хата  є...  Оддай
менi землю - хай тобi хата... Або сплати мою половину... А то  все  сам...
Собака вiн, а не брат!
   Онисько собi не дякує Василевi. Не раз i за чуби бралися. Якби люди  не
розлили, то, може б, обидва без голови осталися  -на  батькiвськiм  добрi.
Стали вони тяжкими ворогами. Кожен кожному робив перешкоди, кожен  кожного
судив мiж людьми. А люди позвикали вже до такої братньої  ворожнечi,  хiба
вже дуже зчепляться, тодi тiльки розводили.
   Ворогували отак дома, ворогували,  та  хтось  пораїв  судитися.  Поїхав
Василь до секретаря Чижика,  повiз  три  мiшки  пшеницi  й  десять  рублiв
грошей. Завiв тяганину. Поїхав i Онисько до Чижика, повiз i собi три мiшки
борошна та й грошей не менше... Давай судитися. Тягались  вони,  тягались,
вимотували з їх грошенята,  вимотували.  Дiйшло  до  того,  що  як  Василь
збiднiв, так i Онисько знищiв, а тiльки й того, що дiзналися: Максим живий
i вже старшим якимсь  над  москалями.  Тодi  брати  перестали  ворогувати,
помирилися. Василь заспокоївся своєю худобою, а  Онисько  жив  безпечно  в
москалевiй хатi й володiв його землею.

   XII_
   У МОСКАЛЯХ_
   Погнали некрут з рiдного краю. аж у Московщину. Гнали їх цiлою юрбою. I
який же невеселий здався їм той довгий перегiн! Щоб  хоч  трохи  скоротати
час, вони то казки казали, то рiзнi пригоди з життя  пригадували,  то  про
давнi бої переказували, сподiваючись незабаром  собi  стрiтись  у  чистому
пблi з ворожою силою... Максимовi спали на думку  дiдовi  приповiстi;  вiн
подiлявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала...
   "Ой, та й знатимуть же мене  вражi  вороги!"  -  думав  вiн  сам  собi,
качаючись уночi на  долiвцi  коло  своїх  товаришiв,  котрi,  виморившись,
мертвим сном спали. I  виплiтали  його  думки  в  темнiй  темрявi  страшну
картину сiчi... Гук, крик, бiй; дим застилає все поле, аж очi рiже; огонь,
як з пекла, то з  того,  то  з  другого  боку;  бряжчать  шаблi;  гуркають
гармати; палять  гакiвницi;  брязкають  списи;  тупотять  конi...  Татарва
мчиться, як скажена... "Ага? вражi татарю-ги! " - кричить вiн услiд  їм  i
пускається навздогiн своїм баским бистроногим вороньком... Шабля заблищала
- голова татарська покотилася; кiнь настоптав копитом - голова луснула, як
стиглий кавун... У Максима аж дух у грудях сперло...  -  Господи!  коли  б
швидше!..
   На ранок уставши,  знову  їх  гнали.  I  знову  вони  йшли,  то  пiсень
спiваючи, то задивляючись на невiдомi мiста, котрi приходилось переходити.
Багато  вони  тих  мiст  уже  поминули,  а  ще  бiльше,  кажуть,  напередi
зосталося!
   Довго вони йшли все своїм краєм, мiж своїм людом, вже їм аж обридло.
   - Чи далеко ще та Московщина? - питали вони один одного...
   - Та ще пiдтопчем ноги, - одказували другi,  догадуючись:  не  близько,
мов!
   Поминувши свої степи, з невеличкими хуторами, що, як квiтнички,  весело
кидались в вiчi, свої великi села, з кривими улицями, з бiлими  хаточками,
з вишневими садочками, свої городи, схожi на села, увiйшли вони  в  лiсний
край. Перед ними й за ними стояли страшнi бори сосни,  ялини  та  осичини.
Iшли вони день, iшли другий... лiс та й лiс!
   - Оце й Московщина починається, - сказав хтось.
   - Оце?!. Та й невесела ж яка вона!.. все лiси та  бори,  куди  оком  не
скинь... тiльки небо крiзь верховину мрiє...
   Сумно  стало  Максимовi  серед  лiсу;  жаль  йому  стало  своїх  степiв
безкраїх, свого неба високого: тут за лiсом  було  тiсно,  душно,  а  небо
здавалося низьким, похмурим. I справдi воно було низьке й похмуре:  йшлося
вже до осенi, - темнi хмари, аж чорнуватi,  снували  по  небу;  перепадали
частi дощi.
   Пройшли вони верстов з п'ятдесят чи шiстдесят лiсом -  нi  хатинки,  нi
людинки!..
   - Де ж тут хутори, села, городи? Хiба тут i людей немає?.. - толкуються
самi мiж собою.
   - Та тут либонь один тiльки город Москва й є, та й  той  аж  на  самому
краї Московщини, - одказав хтось.
   Усi похмурiли, зажурилися: йшли мовчки, повiсивши голови.
   Пройшли ще верстов з десять або й бiльше; вийшли  на  узлiсся...  З-пiд
тесової стрiхи якоїсь чорної будiвлi показався димок... Очi напрямились на
його.
   - Що то? кузнi? - пита Максим.
   - Село, - одказав йому старший москаль, що вiв їх.
   - То це кузнi у царинi?
   - Не, то - избы.
   - Що то за iзби?
   - Хаты, по-твоєму, хахол!
   Максим зареготався.
   Увiйшли в село, або краще - в одну довжелезну вулицю, котра й була цiле
село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами  одгороджена  з  одного  й  з
другого боку; а на вулицю виглядали без вiкон хати  -  чорнi,  як  комори,
закуренi димом... Де-де забовванiли й  люди  -  в  личаках,  у  довгополих
балахонах, з бородами...
   От розвели їх по кватирях. Максим аж  спльовував...  Таркани,  прусаки,
стоноги снували скрiзь по стiнах, та було їх i в стравi, i в квасi. У хатi
- не виметено, смiтник по колiна,  несло  од  його  чимсь  смердючим;  пiд
сволоком лави, де на його сторонi зайвi горшки ховають, тут  були  замiсть
лiжка...  Свiтили  в  хатi  не  смальцем  або  олiєю,  а  якимись  тонкими
лучинами... Дим з печi валив прямо на хату, - бо хата без димаря, -  давив
у горлi, рiзав очi... Максим не  полiз  на  "палатi";  страшно  йому  було
прилягти i в тiй багнюцi, що на долiвцi. Вiн за цiлу нiч  не  прилягав:  з
хати ходив надвiр, знадвору - в хату; смоктав люльку  (бо  хазяїн  прохав,
щоб не курив у хатi)...
   Ранком знову погнали їх далi.
   Чим далi йшли, тим не краще, а гiрше. Поминали вони ще  таких  же  сiл,
може, з десяток; минули й город один... Церков бiлiло аж шiсть, чи сiм,  а
то все чорнiло сiро-чорним  цвiтом...  За  городом  тiльки  якась  фабрика
мурiла, бо до цегли  не  так  дим  приставав,  а  може,  була  ще  недавно
вимурована... Засумували нашi некрутики! А до того ще  попiдбивалися  так,
що молили бога, коли б  уже  швидше  доставитись  на  мiсце,  -  хай  воно
вдесятеро буде гiрше того, що бачили, аби спочити. Iшли вже  два  тижнi  й
два днi...
   Аж ось, пройшовши ще днiв з п'ять,  сказано  їм,  що  вже  недалеко  те
мiсце, куди їх гнали. Лiси щодалi все рiдшали та рiдшали; почалося нив'я -
не нив'я, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно й там  лiс  був);  а
здалека заманячило їм щось високе - то там,  то  там...  Пiдiйшли  ближче,
побачили верховини  церков  -  iз  золотими  банями,  i  з  блакитними,  а
найчастiше - по зеленому полю золотi зiрочки... Ще трохи -  вiтер  доносив
до них заводи дзвонiв, гвалт, крик... Серце в  кожного  радiсно  забилося.
Ось-ось таки спочинуть!
   Велике мiсто з своїми церквами високими, з своїми палацами  довгими  та
широкими, з кам'яними крамницями розкинулось на невеличкiм згiрку.  Внизу,
посеред города, текла рiчка - широка й  глибока;  багато  по  нiй  снувало
барок, плотiв, пароходiв; коло  рiчки  й  на  вулицях  -  гармидер,  крик,
тiснота, як на ярмарку...
   Багатство  мiське  некрутiв  здивувало.  Там  -  цiла  вулиця  кам'яних
крамниць, де видимо-невидимо понапихано  всякого  краму.  У  крамницях  за
прилавками  сидiли  бородатi  кацапи-купцi  й  закликали  прохожих,  разом
викрикуючи, якi у них товари. От - базари з усякими  наїдками,  напитками.
"От би це в Пiски перенести!" - не втерпiв  Максим...  А  це  -  величезнi
хороми з такими вiкнами, що всього тебе  з  нiг  до  голови  видно,  як  у
дзеркалi... Вулицi широкi, рiвнi, каменем убитi.
   "Бач, бiсовi кацапи! - подумав Максим, - якi в себе городи  позаводили,
а села бiльше на загороди схожi, нiж на людське житво?! Все,  що  було  на
селах найкращого, мабуть, постягали сюди..."
   Привели їх до кам'яницi довгої-довгої, облупаної, чорної.  Построїли  в
лаву перед кам'яницею. А з неї повиходило панства-панства - i в палєтах  i
без_ палєтiв... Ходило те панство помiж їх_ рядами, обдивлялося...
   - Ай да маладец какой! - промовив один до Максима.
   - Собi такий удався! - одрубав Максим. Усi зареготалися.  Панок  грiзно
глянув на Максима - i пiшов далi.
   - В казармы! - хтось гукнув спереду.
   Повели їх у казарми.
   Хати були великi, просторi, тiльки темнi  та  чорнi;  по  стiнах  цвiла
плiснявка; патьоки збiгали додолу. Посеред хат стояли довгi  столи  у  три
ряди: то нари для спання. На долiвцi - смiття по боки. У  хатi  стояв  мов
чад; смердiло, як з помийницi.
   - Тут, видно, чорти жили, а не люди! - промовив Максим, увiйшовши.
   Усi сумували, журилися, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми
нi рук, нi нiг не чули, а спати довго не спали... Усе їм здавалося, що  це
вони в тюрмi, в неволi... Що,  якби  побачили  родичi,  де  вони  кочують?
Мабуть би, одцуралися  навiки...  Були  такi,  що  плакали,  згадавши  про
домiвку... Нелегко було й Максимовi; оже вiн не плакав, а  насмiхався  над
усiм... i над кацапами, i над  своїми,  i  над  собою.  Є  такi  люди,  що
найважчу тугу виливають смiхами, жартами. Про_ них завжди кажуть, що  вони
нiколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими. Отаким щасливим i Максим
удався.
   Ранком вивели їх з казарми на двiр; розставили лавами: вищий  з  вищим,
нижчий з нижчим. Знову їх обдивлялися, розставляли, переставляли, як  було
треба, наказуючи, щоб не забували, хто бiля кого  стоїть.  Попорядкувавши,
одпустили їх передихнути, бо завтра вже на учення.
   Замiсть  передишки,  некрути  одпрохалися  в  старших  москалiв   гброд
подивитися. Тi одпустили. Проблукали нашi новобранцi цiлiсiнький  день  по
городу; набродилися й надивилися до утоми, так що,  вернувшись,  зараз  же
полягали спати та й поснули, як побитi. Новi дива,  котрi  вони  бачили  в
гбродi, прогнали вчорашню думку про домiвку.
   Тiльки що стало на свiт благословитися, затуркотiв  барабан.  Пiднялась
шатанина. Кожен схоплювався з постелi; нашвидку вмивався, натягав  одежину
й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На  "плацу"  розставили
їх невеличкими купками, приставили до  кожної  по  старшому,  та  й  давай
учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли й що  казати.  Неслухняних
били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день,
день у день... "I нащо це  воно,  кому  вона  здалася  оця  муштра?..  для
чого?.." - думали вони, вертаючись  з  учення.  Здавалось  воно  їм  гiрше
каторжної роботи.
   Оже Максимовi було все це за iграшку. Скоро вiн вивчився добре  "носки"
витягувати, марширувати, стрибати, по-московськи  викрикувати...  Так  мов
старий москаль! Старi москалi дивувалися його  дотепностi  та  вихвалювали
перед молодшими - неуками.
   Трохи згодом нап'яли на його мундир, муницiю - ранець, каску, притупею,
- дали шинелю i ружжину. Яу убрався Максим -  москаль  москалем.  Рiдна  б
мати не пiзнала! Меткий, поворотний - на всi боки москаль!
   Вранцi-рано  пiде  на  учення;  промуштрують  їх  -  геть  уже  сонечко
пiдоб'ється. Ведуть снiдати кашi з салом, а  того  сала  -  i  духу  нема.
Перепочинуть  трохи,  знову  на  збiр:  обiдати.  Пообiдають.  Сонце   вже
повернуло з полудня. Барабан туркоче - знову на учення. Муштруються вже аж
до пiзнього вечора...
   Минають мiсяцi, рiк... Одно та й одно!
   "А бий тебе сила божа! - думає Максим. - Хоч би вже повели куди-iнде...
або ворог де вирискався!.. А то - муштра та й муштра! Та хоч би  рiзна,  а
то: яка сьогоднi, така i завтра,  й  позавтрому...  Витягай  ногу,  кричи:
"раз!.. два!.." Скидай ружжо на плече; скидай з  плеча;  прицiняйся  разiв
сто на день... а хоч би тобi раз сказали вистрелити!.. Я думав: що  в  тих
москалях? аж воно одна тобi муштра... на ученнi, й на смотру, й на  парадi
пiд  церквою...  Уже  так  затвердив,  -  як  свої  п'ять  пальцiв...  Нi,
муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти..."
   От i давай  Максим  свою  нудьгу  розгонити:  став  горiлку,  як  воду,
дудлити... Москалi пiдхвалювали його за те, що  "чисто"  п'є;  iнодi  й  у
шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею...  Тi  грошi,
що мати передала, давно пропив...
   Раз побився Максим на взаклад, що вип'є кварту й не буде п'яний. Заклад
на п'ять карбованцiв. Товаришi розняли руки. Дали кварту  горiлки.  Максим
як приложив до губiв - тiльки на три ковтки й стало. I хоч  би  скривився,
поморщився! Тiльки мов очi заблищали  та  повеселiшав  трохи.  Супротивник
вийняв п'ять карбованцiв, дає йому.
   - На бiса менi грошi? - крикнув Максим. - Катай, братця, на всi!..
   Пропили тi п'ять карбованцiв, попилися п'янi, як земля -  насилу  рачки
до  казарми  поприлазили.  А  тут,  як  на  те,  була   вночi   перевiрка.
Недолiчилися щось п'яти чи що. Виходять ранком на двiр, - аж вони рачкують
по дворищу. Забрали їх, позапирали в темну. Сумують вони.  -  Не  сумуйте,
братця! - утiшав Максим. - Сiм бiд, один одвiт! Я вас визволю.
   - Як же ти нас визволиш?
   - А так: кажiть, що я напоїв.
   - Ну то що?
   - Ну, то й нiчого. Там уже моє дiло... Коли це - кличуть їх до ротного.
Ротний так i накинувся на них звiром. Стоять  москалi  та  одно  твердять:
"винуватi!", "винуватi!".
   А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед.  Його  ротний
уподобав за його моторнiсть.
   - Я, - каже вiн, - усьому виною, ваше б-родiє!  Я  їх  напоїв.  От  уже
скiльки тут, а не зiбрався подякувати їм за науку. А це, вибрав нiчку та й
то негаразд. Бийте мене, ваше б-родiє, скiльки хочете: я  всьому  виною...
Не наказуйте тiльки моїх товаришiв, учителiв!
   Це ротному сподобалось. Пом'якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи
та й прогнав: "Не сметь мне другой раз... засеку!"
   Вийшли од ротного, смiються; дякують Максимовi, що, коли б не вiн, дуже
б солоно прийшлося...
   Пiсля того Максим став душею москалiв. Моторний, смiливий,  вiн  скрiзь
давав усьому привiд; оступався  за  товаришiв,  коли  тi  де  на  гулянках
заводили спiрку; говiркий, вiн завжди вибрiхувався перед  начальством,  як
де попадалось товариство... Бувши на всьому казенному,  не  маючи  великої
недостачi в одежi, - вiн не жалував нiчого свого.
   Лучалося що-небудь роздобути,  все  те  йшло  на  гурт,  на  товариськi
пропої...
   Товаришi душi в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони  завжди
гуртом його виручали. Чи од-бiжить, бува, люльку в  спiрцi,  а  грошей  на
нову катма, - вони складалися по шагу там, чи по копiйцi - i купували;  чи
порвалося що з одежi, при бiйцi, до  останку,  -  вони  йому  вислужену  й
залежану в якого бережливого брали й давали... Повага й шаноба Максимовi!

   Привик Максим до такого життя. "Нi, - думав вiн,  -  Московщина  далеко
краща, нiж рiдна сторона! Що там? степ та й  степ,  плуги  та  борони,  та
вiтер по степу; а люди - кожен сам собi... А тут - чого  душа  забажала  -
все є; а товаришi - брати  рiднi:  за  ними,  як  у  бога  за  дверима:  i
поможуть, i виручать... з ними краще, нiж з батьком та матiр'ю!"
   Максим, як там кажуть, i горенько покотив!  Одно  тiльки  його  мучило,
одно здавалося гiрше печеної редьки, становилося руба у горлi. Це -  життя
у казармi вонючiй та вонюча їжа. Хлiб той - чорнiший землi, з остюками  та
ще до того як згадає Максим, глядячи на його,  що  вiн  у  шаплику  ногами
мiшаний, то аж занудить... Капуста - до носа не приводь;  каша  -  з  рота
верне...
   - За все, за все у вас добре, - хвалиться раз Максим кацапам-товаришам,
- одно скверно: їсти нiчого!
   -  Пiдожди!  -  одказують,  -  дiждемо  недiлi,  будемо  прохатись   на
прокормлен! є. Коли б тiльки нам хвiдхвебеля задобрити, а то  б  усе  було
гаразд!
   - Куди на прокормлєнiе? - пита Максим.
   - Да по миру прайтись.  Авось  отьпцется  добрый  челаек...  даст  свои
заплатьї солдатские дыры заплатать!
   Максимовi стало нiяково. Одначе вiн на те нiчого не одказав.
   Дiждали недiлi. Тiльки що почало на свiт благословитися,  -  прибiгають
товаришi.
   - Брат! а, брат! - будять.
   - Ну?
   - Вставай, найдем к ротному.
   - Чого?
   - Как чаво? разве забыл?
   Максим устав. За ним прокинулись деякi другi;  почалась  з  товариством
розмова.
   - Ну, что фельдфебель? - пита один.
   - Собака!
   - Как?
   - Да. так...  двадцать  пять  садрал!  Зверь,  брат,  настоящий  зверь!
Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, - не
смей и рта разинуть!..
   - Стараво, брат, варабья на мякине  не  изловишь!  Он,_  братцы,  знает
досканальна всю ефгу механику, - виясняв один з нар, посмоктуючи люльку  i
спльовуючи на стелю.
   - Да ведь пайми те, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь  с  сваво
брата, а не с чужова!
   - Поди... Станет он разбирать: где свой, где чужой... Ему - дай!
   - Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.
   Отак розмовляли москалi, поки Максим умився, убрався. Пiшли вони-втрьох
до фельдфебеля. Той зараз же повiв їх до ротного.
   - Ну, што, Федосеич? - пита ротний. - Все благополучно?
   - Всё, ваше б-родие. Только адно худо...
   - Што?
   - Ребятам, ваше б-родие, худо...
   - Чем?
   - Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокорм ление.
   - Куда?.. зачем? -скрикнув ротний. -Я им дам у прокормление!
   - Есть нечево, ваше б-родие, - одно йому фельдфебель. - Гаварят: памрём
с голоду...
   - Што ты врёшь,  старый  хрен?..  Как  есть  нечево?  Верно,  уж  успел
содрать?..
   - Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвёртая часть за позволение!
   Ротний замовк; крутнув уса.
   - Кто идёт? - спитав, помовчавши трохи.
   - Да вот: Иванов,  Евпраксеев  да  хахол  Максим.  Поди  сюда,  ребята!
-гукнув вiн крiзь дверi в сiни.
   Реб'ята увiйшли в хату, стали, витяглися в струночку -  як  верстви  на
шляху. Ротний зараз до Максима (любив-таки "хохлика"):
   - Што, брат Максим, - худа жить?
   - Худо, ваше благородiє: їсти нiчого!..
   - На прокормление хотите?
   - Точно так, ваше б-родие, - забелькотали усi в один голос.
   - Разве пазволить,  Федосеич?  -  питає  ротний,  скоса  поглядаючи  на
фельдфебеля. - Пазволить легко... Ну, а как попадётесь?
   - Никак нет, ваше б-родие, - знову забелькотали разом москалi.
   Ротний подумав ще.
   - Ну, позволяю.. Только смотрите: попадётесь - засеку! Слышь?..
   - Слушаем, ваше б-родие!
   - Ну, с богом, братцы... марш!
   - Благодарим покорно, ваше б-родие! - викрикнули москалi на прощання  й
вийшли за дверi.
   Скоро вся рота заворушилася. Оступили  кругом  заробiтчан;  розпитують,
куди тi йдуть; однi раять - в одно мiсце, другi -  в  друге.  Гудуть,  мов
бджоли в улику... А  заробiтчани  радi  такi!  Думка:  хоч  тиждень  усмак
поживляться: попоїдять м'яса, а не  гнилу  капусту  та  хлiб  з  остюками;
побудуть на волi, а не в казармi вонючiй.
   - Не худо бьi, братцы, - каже хтось, - пойти по купцам с образками!
   - А што?.. Право, братцы, не худо! - промовили заробiтчани.
   Побалакали отак, порадились,  зiбрались,  пiшли.  Надвечiр  з  пiвсотнi
рублiв несуть! Рота радiє, юртується... Присудили зараз  вiддати  двадцять
п'ять Федосєїчу, а останнi 'ддали до схову старому унтеровi.
   Швидко заробiтчани знову пiшли, а рота, сподiваючись на  добру  поживу,
загуляла. У кого зосталася копiйка про чорний день, - той i ту витрушував.
Зложились  гуртом;  купили  горiлки;  набражились,  як  квачi;   спiвають,
лаються, згадують тогорiчнi пригоди,  свої  заробiтки,  утрати...  Горiлка
порозв'язувала язики. Той журиться вголос за своїми: як там  жiнка,  дiти?
Той розказує про  зрадливу  дiвчину,  як  вiн  їй  пацьорки  обiрвав;  той
хвалиться коханням своєї... Кожен - своїм!
   Сонце вже спускалося, як вийшли заробiтчани  з  города  в  чисте  поле.
Пройшли верстов з п'ять... Перед ними сосновий бiр стояв як  чорна  стiна;
за ними мiсто гвалтувало, - невгавучий крик та гомiн доносився  до  них...
Заробiтчани все йшли  та  йшли...  уже  й  захiд  сонця  став  жовтiти  та
блiднiти: нiч насовувала на землю; яснi зорi виблискували в темному  небi;
мороз дужчав; дорога рипiла пiд ступнями... Заробiтчани  йшли  мовчки.  Не
доходячи до лiсу, почули вони жалiбний скрип полозкiв  об  мерзлу  дорогу,
важку ступню кiнську i цмокання людського голосу; незабаром  показалися  й
сани, повно навантаженi.  Зверху  сидiв  здоровенний  чоловiк,  у  бородi,
зодягнений по купецькому!
   - Стой! - крикнув один з москалiв - Iванов, перебiгши  шлях,  i  вхопив
коня за удила. Кiнь став.
   У Максима мороз побiг поза спиною... "Що ж це воно буде?" - думав  вiн,
та й одiйшов убiк подивитися. Другий  москаль,  Євпраксєєв,  пiдступив  до
купця.
   - Здорово, купец! А что, брат, за товар везёшь?
   - А ты - што? Што тьi, что я тебе стану ответ давать? Поди  прочь!..  -
Та й устав з саней.
   - Глаза имеешь, сам видишь! - одказав Євпраксеев.
   - Да вижу, что - салдат... Но чево тебе нужна?
   - А вот чево, купец, вот ты товар везёшь; а у тебя  ево  и  без  ефтаво
многа...
   - Ну-у?..
   - Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у  тебя  товару
многа, а у салдата ничево... у салдата, сам знаешь -  и  душа  казенная...
Пажертвуй, что твоя милость, на солдатское житье-бьггье!
   - А ты откелева - такой?
   - Да уж откелева - не тебе знать... Мы просим... Дашь, за твое здоровье
выпьет брат-солдат; а не дашь, не надо - проваливай!
   - Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал... а то, вишь,
лошадь астанавливает, словно вор какой...
   - Да ведь тебя, барада, не астанави, - обiзвався з-перед коня Iванов, -
ты нашево брата и слушать не станешь, вот что!
   - Дашь, спрашиваю? - приставав Євпраксєєв.
   - Во-на! - одмовив купець, показуючи кулака.
   - Ну, бог с табой! Пусти ево, брат, - промовив до Iванова Євпраксєєв.
   Той пустив коня. Пiдiйшов до них i Максим та  разом  i  потягли  лiсом.
Купець пильно дивився вслiд їм i щось думав. А це як скрикне:
   - I-iй, ты? слышь?.. как тебя?..
   - А што? - питає Євпраксєєв, повернувшись до купця.
   - Возвратись!
   - Да чаво? поезжай себе!
   - Возвратись, гаварю!
   Москалi гуртом вернулися.
   - Вот вам, братцьi, красненькая... вспомяните раба божия  Парамонта,  -
промовив купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку.
   - Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?
   - Парамонта, братцы! Парамонта!
   - Ну, прощай. Счастливаго пути!
   - Пращайте, братцы. А далече идете?
   - Да на села.
   - На побывку?
   - На побывку.
   - Помоги вам бог!
   - Спасибо. Прощай, батюшка!
   Розiйшлися. Купець поїхав у город; москалi пiшли  далi  шляхом.  Максим
дивувався. "Узяв би ти в нашiй сторонi! -думав вiн.  -  Мабуть  би,  чорта
спiк..."
   - А добрий, братця, купець, - обернувся вiн з словом до товаришiв.
   - Что, брат!..  Купец,  брат,  -  свой  челаек.  Он  сам  знает  нуясду
солдатскую, - всегда пособит... Вот - барин, брат! О, то вострый,  шельма!
У таво просьбой не возьмешь: дух разве вишиби... ну, тогда так!
   Отак, розмовляючи мiж собою, йшли заробiтчани  бором.  Уже  до  пiвночi
добиралося, як вони входили в село, та прямо до шинку. Там  ще  свiтилося.
Чутно було: п'яними голосами тоненько бородачi виводили "Лучинушку".
   Заробiтчани ввiйшли в шинок, поскидали з плечей клунки,  посiдали  вряд
на лавi.
   - А  дай-ка,  хозяин,  три  касушки  служиламу  брату...  Ево  косточки
разагреть, - промовив Iванов до шинкаря.
   - А пошто я дам?
   - Как пошто?
   - А по то: деньги есть?
   - На што те деньги? Разве ты с миру не надрал? Небось - никаво в кабаке
не было!..
   - Ну, дак што?.. были... спасиба, заходют добрые люди!
   - А то: ани вот и внесли свою копеечку на солдатскую долю, -  обiзвався
Євпраксєєв.
   - Как бы не так? Держи карман!
   - Да уж верна!
   - Да, верна... Только вот теперь народ что-то забаловался:  водки  мало
пьет.
   - Ну, не ври!
   - Как же? Стану те врать...
   - Ну-ну! давай... полна те!
   - Да што тьi?.. Давай деньги, вот те и сказ!.. у меня, вишь,  водка  не
своя - купленая.
   - А мне-то что за дело, что купленая?.. Ты с миру надерёшь... А солдату
где взять? Ты знаешь: солдат - казённый челаек!..
   - Филиппыч! а, Филиппыч! - кричить на шинкаря один з п'яних кацапiв,  -
дай уж им... право-дело, дай!  Люблю  солдата...  Солдат,  брат,  казенный
челаек... Не ровен час, завтра все найдём... Вон, сказывают,  турка-шельма
царя-батюшки не слушает... Дай!
   - А ты, что ли, мне заплатишь?
   - Будет - заплачу... Дай!
   - Как же? С тебя твоих не выдерешь, а ты ещо и за других!..
   - Да што тьi, не веришь на слово доброму челаеку? барада ты казлиная! -
крикнув Євпраксєєв i сунувся до бороди.
   - Да ты барадьi не трожь! - одказав, одпихаючи його руку, шинкар. - Сам
бы насил, да, небось сбрили...
   - Стал бы я твоим казлиным атродьем свае благородное лицо марать!!
   - Да ты-то што такое?
   - Разве не видишь? мироед ты одакой! Разве не видишь, кто я?
   - Да видно, што солдат. Ну, а што?
   - Как, ну?.. Ты знаешь, что такое солдат? Солдат за тебя, дурака, грудь
сваю под неприятельские пули подставляет... кровь  сваю  проливает...  Вот
што солдат!
   Такi слова розжалобили всю п'яну беседу.
   - Терёха? а,  Терёха!  А  правду  ведь  солдат  говорит...  У-ух  какую
правду... Солдат - это,  брат,  -  беда!  Солдат...  это,  брат,  казёнцый
челаек, слуга царский... Это не то, что мы с тобой! Он, брат,  сваю  грудь
под неприятельские пули подставляет, кровь за нас проливает!
   Тєрьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо  посоловiлими  очима  мутно
тiльки дивився на свого товариша, хитаючи з боку на бiк головою,  а  слова
не здужав вимовити.
   Другi кацапи й собi пiдняли голос за  москалiв:  давай  шинкаря  лаяти,
ганьбувати; страхали, що бiльше в його нi чарки горiлки не вип'ють. Шинкар
стояв за стойкою, мов  не  до  його  рiч,  -  тiльки  почервонiв  та  знай
оддимався та гладив рукою свою широку та густу бороду.
   - Да што, братцы, на ево сматреть? - крикнув Євпраксєєв до  п'яниць.  -
Тащи, кали так, целое ведро! - Та й кинувся за перегородку до бочки.
   - Толька тронь  -  убью!  -заричав,  зцiпивши  зуби,  шинкар  i  вхопив
здоровенний обрубок у руки, замахнувся... П'яницi пiдскочили,  вихопили  з
рук обрубок.
   - Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь, барада ты  казлиная?!  -  закричав
Євпраксєєв, уплутавши п'ятiрню в шинкареву бороду... Шинкар у крик.
   - Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам солдатских тесеков, чтобы он
знал, мираед эдакой, как вас, братцы, абдирать, да с солдатом  абходиться!
Вали!
   Кацапи разом кинулись. Та и шинкар, видно,  при  силi  був,  бо  тiльки
струхнувся, так усi й одскочили, як грушi. Шинкар кинувся на москаля, збив
з нiг i насiв, як шулiка курча.
   Жаль пройняв Максима, як вiн побачив, що  свого  б'ють.  Одним  замахом
кулака повалив вiн шинкаря на землю, взявши  мiж  ноги  його  голову.  Тим
часом пiдскочив другий москаль i давай почищати тесаком. Шинкар не кричав,
не пручався, а тiльки стогнав. Оддубасили добре, пустили.  Шинкар  плакав,
лаявся...
   - А что, теперь дашь по касушке? - питає знову москаль.
   - Бери... пусть те удавит! - крiзь сльози промовив шинкар i пiшов  собi
в другу хату.
   П'яницi смiялися. Москалi випили по косушцi, заїли хлiбом.
   - Ну, теперь нам не время...  Нада  на  работу  паспешать...  Пращайте,
чесная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперёд умнее  будь!  -
промовили москалi до шинкаря, поклонилися чеснiй компанiї i вийшли з хати.
   За ними деякi з п'яниць. Одного москалi завербували з собою - i потягли
на нiч до його, розпитуючи: хто тут на селi багатир i як хто поводиться  з
людьми.
   На ранок чутно: то того, то другого обiкрадено.  Шинкар,  чухаючись,  i
свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за  москалями...  та
їх уже й слiд замело! На другому селi  уже  спродували  те,  що  добули  в
цьому.
   Прошвендяли заробiтчани цiлий тиждень.  Вернулися  в  город,  несучи  з
собою чималу силу грошей. Що слiд, оддали ротному, а на останнi загуляли.
   Такi походи хоча спершу й будили якийсь сум i острах у душi  Максимовiй
неправдою, крадiжкою, рабунком, а не чесним  заробiтком;  оже  при  такому
товариствi, при гульнi та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю
вдатнiстю, - стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про  неї.  Усе  ж
таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному  виходила
користь, другому - шкода... Не те, що  нудна  щоденна  муштра,  котра,  як
думав Максим, нiкого нi знобить, нi грiє. I вiн цiлком оддався тiй роботi.
Нi один случай не обходився без його. Тут вiн виказував свою силу  й  свiй
розум. Iнодi й геть-то круто прийшлося, якби не вiн!
   Зате його рiвнi любили, як товариша, котрий нiкому не  попустить  свого
брата в образу; старшi любили, як добру дiйну корову; а начальство любило,
як на  все  здатного,  моторного  москаля,  котрого  не  встид  послати  у
ординарцi i на смотру  перед  ще  вищим  начальством  показати.  Незабаром
Максима зробили унтер-офiцером.
   XIII_
   МАКСИМ - СТАРШИМ_
   Що можна лялi, того не можна мамi. Що можна простому  москалевi,  того,
борони боже, старшому. Тепер  Максимовi  не  можна  вже  нi  погуляти,  як
колись,  бо  начальство  старших  частiше  бачить;  нi  на  "прокормлєнiє"
попрохатись, бо старших не пускали...
   Старшi держали  себе  геть  далеко  од  простих  москалiв,  щоб  тi  не
зазнавалися; докоряли їх за всякi  провини;  били,  нехтували.  За  те  їх
простi москалi завжди ненавидiли. Не жили  старшi  в  миру  й  мiж  собою:
кожному бажалося вискочити перед начальством, показати себе за найкращого.
Через це кожен  на  кожного  клепав,  наговорював,  всяк  пiдставляв  ногу
другому. Не стало братерства, не стало товариства - i кожен  думав  тiльки
про себе, норовив тiльки для себе, аби самому добре!..
   Перевернуло старшинування й Максима. Спершу вiн  був  запишався,  почав
гордувати нижчими себе, а найбiльше - своїми земляками; став їх ганяти,  а
часом i зуботичку давати, щоб похнюпний  "хахол"  держав  рiвнiше  голову;
iнодi по руцi або по нозi тесаком увiрве, що не так ружжом кидає,  не  так
носки витягає... Учнi терпiли. Хоч у душi й проклинали  Максима,  а  проте
слухали - духу його боялися... На те служба!
   Оже нi похвальба старших, нi  покора  нижчих  не  вдовольняли  Максима.
Стало йому те старшинування гiрше полиню... Нi з ким душi одвести;  нi  до
кого по-братерськи забалакати; нi на чому своєї сили  показати...  А  вона
так i прохалася на волю... та волi нi в чому не було!
   Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся вiн  на  неї,  як  на
свого ворога; пригорнувся, як до матiнки - почав учитися. Нудно  й  трудно
було заучувати ази та буки. Та що ж робити? - вчив. Як пройшов усю азбуку,
- аж повеселiв: дiло пiшло спiрнiше. Вiн  бачив,  як  з  лiтер  складалися
слова, i дивувався дуже. Почав уже читати. I тут бiда! Нiгде  не  запопаде
такої книжки, щоб до душi припала.  Перечитав  вiн  псалтир,  часословець,
перечитав  житiє  якогось  святого...  Раз   -   уторопав   тiльки   через
десяте-п'яте, а вдруге - такi книжки його  не  вдовольнили.  Молода  душа,
гаряче серце, викоханi на живих грiзних дiдових переказах  про  сiчi,  про
бої, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такi самi бої та
чвари, а не чернечого смиреномудрiя. Максим  його  не  розумiв  i  куди  з
бiльшою охотою слухав iнодi побрехеньку якого-небудь сiдоусого москаля про
походи з "свiтлiшим князем Суворовим" або про давнi московськi виходеньки!
Надокучила йому й грамота, як нiкчемна рiч. Йому хотiлося гуляти,  битися,
рубатися... Як на те ж: кругом було тихо" нiгде нiщо нi шерхне.
   Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись  з  своєю  долею,  з
таким нудним життям.  Максим  помирився,  почав  тiльки  про  одного  себе
думати, за одного i для одного себе дбати. Як грамотний, вiн  усiх  рiвних
пiдвертав пiд себе - першим лiчився у начальства. А з простими москаликами
недобре поводився: не тiльки зобижав їх, як другi, а  так  же,  як  i  всi
старшi, почав обрiзувати та обкраювати тi злиденнi московськi достачi, якi
давалися... А щоб чим-небудь хоч трохи  одводити  душу,  обзавiвся  якоюсь
повiйницею та й гуляв iнодi з нею...
   Iшов 1848 рiк. Заворушились французи i  махнули  свого  короля  геть  з
престолу. За ними пiднялись нiмцi, iтальяни... Обхопив  вiльнолюбивий  дух
чехiв, цесарцiв  з  ляхами...  Загомонiли  пiдданi  проти  своїх  королiв,
цесаря... Скрiзь червонiла пожежа вiльного духу... Поки ж те  зарево  було
тiльки здалека видно, - сiлькiсь! Аж ось палає огонь  у  сусiда  на  самiй
границi... не дай, боже, вiхоть перекине й на нашу сторону!..  Що  тодi?..
"До зброї! до зброї!"-загукали нашi  i  забили  тривогу...  "До  зброї,  -
боронити цесаря  од  його  бунтiвливих  пiдданих".  Це  вже  нам  була  не
впервина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтiвливого  холопа  -
бiлого орапа...  Узброїлись  нашi  й  тепер,  погнали  полки  за  .долками
обороняти австрiяка од венгра,-  тушити  пожежу,  котра  то  там,  то  там
прокидалася по Слав'янщинi...
   Пiшов i Максим, повiв свого звода. Тут йому  вперше  довелось  побачити
сiчову смерть своїми очима... Раз, серед кривавої сiчi, де крик, гам, дим,
рiчки кровi, де те, що йшло вгору, мiшалося з тим, що ховалося  в  землю,-
Максимовi трохи не довелось свою голову зложити... Напали на  їх  трьох  -
цiлих десять; сiкли, рубали...  Вони  не  подавалися...  Коли  це,  де  не
вiзьмись, пiдскочило ззаду три своїх... як  рубонуть  венгерцiв,  то  один
тiльки втiк, а дев'ять на капусту посiкли... Подякував  Максим  незнакомим
москалям-товаришам, що  виручили  з  видимої  смертi,  та  й  знову  побiг
рубатися...
   А то - вдруге, вже вiн виручив  трьох  москалiв  i  знамено.  День  був
палкий-гарячий, а до того сонячного жару пiддавали ще й гармати свого - то
з одного, то з другого  боку.  Нашi  стояли  на  однiм  згiрку,  а  венгри
навпроти, на другiм. Палили з гармат, палили - нiчия не бере! Тодi сказали
конницi "батарею взяти...". То не вихор понiсся по долинi, то  нашi  улани
помчалися батарею брати. А насупроти їх - мчалися венгерськi  улани...  Як
зачали рубатися, господи! А з гармат -  одно  палять,  одно  палять...  аж
земля стогне... Не видержала конниця, нi їх, нi наша, картечного гороху, -
прибрала муштуки в руки,- та назад... Що його робити? "Пiхота - в  штики!"
Пiхота кинулась бiгом... Картечний град брав своє по дорозi, - оже  пiхота
добiгла... Узяли нашi батарею та вже  хотiли  назад  вертатися...  Коли  -
зирк! - гон, може, зо двоє, вбiк зчепилася купка, рубається...  А  посеред
купки, видно, знамено: то опускається вниз корогва, то знову  пiднiмається
вгору. Максим стояв скраю. Як побачив,- та,  не  дожидаючись  приказу,  як
крикне: "Звод, за мною!". Повiявся звод за Максимом. Пiдбiгають зблизька -
аж то нашi з венграми за знамено рiзанину справляють. Як  кинеться  Максим
на  ворогiв...  Так  хiба  лев  кидається  на  охотника!   Тi   бачать   -
непереливки,- та врозтiч. А Максим тодi: "Пали!" Москалi приложилися: бух!
бух! бу-бух!.. Один поточився, два стовбура  стало...  Максим  прицiлився:
бух! - венгерський офiцер заорав носом - i не скрикнув, i  не  тiпнувся...
Нi душечки не оставили ворогiв. Тодi до своїх. Посеред калюжi свiжої кровi
лежало чоловiка з п'ять; а  оборонили  тiльки  трьох  та  знаменб.  Максим
глянув на живих - порубанi,  покарбованi;  тодi  глянув  на  мертвих...  i
затрусився. Посеред купи лежав, об'юшений  кров'ю,  той  самий  чорненький
москаль, що оборонив Максима од смертi, -лежав, тiпався, ще живий...  "Ой,
лишечко!.. - кричав недобиток: -  Ой,  рятуйте!..  Мотре!..  Хiвре!..  Ой,
рятуйте... Простiть мене!.." I, захарчавши, спустив дух...
   - Хто то? - питає Максим недорубкiв, що один був без  уха,  другий  без
пальцiв, а в третього з плеча кров юшила.
   - Знаменосец... хохол Хрущов, - одказав безпалько...
   - Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесем знамя, - каже безухий.
   - Понесем...
   I всi пiшли.
   Повiв i Максим назад свого звода. Оглянуться, - аж немає їх  Федосєїча,
фельдфебеля. Де вiн? Там, мабуть,  де  й  другi...  Сказали  ротному;  той
полковниковi. Не можна пiд такий гарячий час ротi  без  фельдфебеля  бути!
Кого ж його? Хто бiльше зарубав, хто кидався у саме пекло?.. А хто  ж,  як
не Максимi Вiн i знамено одборонив. Буть Максимовi фельдфебелем! Став  вiн
фельдфебелем. Незабаром йому за знамено Георгiя почепили. А тут i вiйна  -
шабаш! Погасили в сусiда вiльнолюбиву пожежу, - тепер i са.мим безпечнiше.
Годi! Вертайся додому!
   Вернулися.

   Бiльше старшинування ще дужче гнiтило Максима.  Тепер  уже  треба  бути
кожну годину готовим, сподiватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й до
самого полковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом горiлки.
   Покинув Максим зовсiм пити; розплювався з своєю дiвчиною;  став  тiльки
ще дужче про себе дбати. Воно й  добре.  Тепер  зручнiше  глибше  п'ятерню
запустити в московськi достачi: не звод який там, а цiла рота на руках!  З
миру по нитцi - голому сорочка. Максим зарубав собi на умi, що це  мудрiше
правило на свiтi, - то й став по йому жити. Нiщо не  проходило  мимо  його
рук, щоб вiн не одколупнув хоч трошки на свою долю; нiщо не  перепускалось
через його руки, щоб вiн не вигадав остачi для себе.
   Назбирав вiн i грошей, i одежi... Навiщо? Сам не знає, де його  подiти,
куди приткнути. Хоч би сiм'я, - тодi iнша рiч! А  то  -  сам,  як  палець.
"Сiм'я? - подумав Максим: - добре б тепер дiло сiм'ю  мати:  знав  би,  на
кого працюю, було б кому покинути... Та й душу б можна одвести..."
   Часто Максим, загадуючись над своїм бурлацьким життям, отак думав. Одно
лихо: нiяк собi пари не знайде. Кацапки йому не сподобались.  Бiлявi,  хоч
iнодi   й   хорошi,   вони   завжди   здавалися   Максимовi   немоторними,
неповоротними: ляже  тобi,  як  колода  -  нi  пригорнути,  нi  поцiлувати
незугарна! Жалкував вiн тепер за своїми  Марусями,  Горпинами,  Прiськами,
Мелашками - часом i геть-то чорнявими та  палкими  дiвчатами,  котрих  вiн
змолоду так безжалiсно з ума зводив...
   "Проклята сторона! - думав вiн. - Хоч би швидше вирватись дододу, - щоб
хоч пару знайти, а то доведеться тут i посивiти!"
   На його втiху, пара себе довго не заставила ждати.
   На самому краї того самого гброда, де вони жили казармами, на  великому
розпуттi, куди завжди звозили гнiй,  нечисть,  викидали  всяку  падаль,  -
стояла одним одна хатка, як кажуть, на курячiй нiжцi. Стiни  попрогнивали,
вивалювалися - порохня сипалася з  голих  колод;  а  повеснi  текла  всяка
нечисть - слизотiла й пiнила; вiкна побитi, ганчiрками  позатиканi;  верха
зовсiм не було; оселя наполовину геть чисто зогнила.  Руїна,  а  не  хата!
Кругом - пустир, гноїще. Один бог знає, скiльки та хата переховала всякого
темного й лихого люду, що ховався в цiй берлозi сам i  переховував  легкою
працею зароблене добро.
   Жив тепер у тiй хатi  якийсь  москаль  з  своєю  невiнчаною  половиною.
Москаль та його половина тiльки й знали, що лаялися  та  билися,  пили  та
гуляли, переховували всяких блудяг, переводили крадiжку.
   Чи на добро, чи на  лихо,  росло  в  тiй  хатцi  невеличке  дiвчатко  -
Явдошка, що найшлася через рiк пiсля того, як косоока Меланiя  зiйшлася  з
кривоногим Терьохою. Росло воно само собi, без усякого призору, без турбот
та клопоту батька-матерi, немов воно було не їх дитина. Чи  їло  воно,  чи
голодне й холодне було, - байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою,  то  знай
голосила на всю хату, коли хотiла їсти; а  пiднялася  на  ноги,  стала  по
дворах ходити, прохати христа-ради... Що, ради душi спасенiя, клали люди в
простягнену дитячу ручку, - все воно несло до себе в нору. Грошi зараз  же
пропивалися, проїдалися, а одежинка надягалася на старе рам'я  й  носилася
без перемiнки, поки сама не опадала стряп'ям та гноттям.
   Швендяння змалку по дворах, простягання христа-ради  руки  попiдвiконню
привчали дiвчину не до працi, а до бiганини, до неповаги  на  чуже  добро,
часом тяжкою працею чесно зароблене. А до того -  й  примiр  перед  очима!
Дiвча щоночi бачило якихсь людей, котрi приносили до  батька-матерi  всяке
добро, та оддавали скритно до схову. Воно й  само  привчалося  до  того...
стало пiднiмати усе, що тiльки лежало не приглянене...
   Раз якось, простягаючи од  хати  до  хати  христа-ради  руку,  помiтила
Явдошка в одному дворi на вiрьовцi розвiшанi два  здоровенних  платки.  Не
довго думавши, вона потягла їх, сховала пiд юпочку та  й  однесла  додому.
Батько та мати й не спитали: де вона взяла їх,  а  почали  її  по  голiвцi
гладити, звати "умницею" - й дали  трошки  горiлки  випити.  Явдошцi  вона
подобалась. Пiсля неї стало тепло й весело...  З  того  часу  дiвчинка  не
пропускала вже нiколи такого случаю: через його  вона  приймала  ласку  од
батька-матерi й горiлку...
   З року на рiк, пiдростаючи та розумнiшаючи, робилася Явдошка все хижiше
та хижiше; до горiлки привчилася, як до води.  Батько-мати  тепер  уже  не
цуралися дочки, як спершу: вони її прихиляли до послуху то сим, то тим,  а
найбiльше горiлкою. Вони бачили в своїй дочцi добру помiчницю -_ й радiли,
що знайшли таку помiч.
   Як минуло їй п'ятнадцять лiт, вони ще щось запримiтили. Кинулись  їм  у
вiчi тонкi на шнурочку брови, блискучi, хоч i  сiрi,  очi  й  волосся,  як
льон, бiляве i личко, як рожа, рум'яне... Запала їм в пам'ятку  її  краса,
урода дiвоча...  Вони  порадились  -  не  пропустити  даремно,  не  взявши
свого...
   Пораїлись... Вимили, вичесали її, обули, одягли  в  нову  одежинку,  як
панночку, i однiєї темної ночi одвела її сама мати у  мiсто,  до  великого
будинку...
   Пустилася дiвчина, як собака з  ожереду:  щодня,  рiцоночi  гуляє!  Тут
знайшовся офiцер якийсь, узяв її iз сирої холодної хати,  перевiв  у  свiй
теплий, ясний I будинок. Прожила там Явдошка з пiвроку, в теплi та  добрi,
та в розкошах купалася; та несита її натура не вдовольнилася тим:  покрала
вона срiбло та золото  в  офiцера...  Прогнав  її  офiцер,  обiдравши,  як
бiлочку.  Одначе  вона  не  довго  тужила:  незабаром  знайшовся   другий.
Обiкравши й того, вона вже сама втекла. Потiм  того  нi  до  кого  вже  не
переходила жити, а стала сама до себе приймати - хто бiльшу  плату  давав.
Знаючи красi своїй цiну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи
случаю зiрвати найбiльше, а то  -  й  пiдголити.  Слава  про  злодiйкувату
Явдошку одбила хiть у панства та офiцерства заїздити до неї.  Грошики,  що
придбала, пiшли на розкiшнi убори, на дорогi наїдки та напитки...  А  тут,
лихо! почала вже й краса осо-вуватись,  спадати...  Треба  щось  казати  з
собою! Треба заздалегiдь десь захисту шукати,  притулку  для  себе...  Про
батька-матiр вона давно забула: - не знала, чи й  жили  вони  на  свiтi...
Живучи сама собою, вона розгадала, що через них втеряла.
   На той час зустрiв її Максим. З своїм норовом веселим та безжурним, при
своїй, хоч уже й пом'ятiй, а ще хорошiй красi, -  Явдошка  запала  йому  в
око, вразила у серце. Максим почав лабузнитись. Явдоха,  помiтивши  це  та
розпитавшись, що Максим мiж москалями не остання спиця в колесi,  -  давай
на його ще дужче налягати. То, дивись: словом укольне, то мовчанням дойме,
то приголубить його коло  себе,  то  знову  одiпхне  його  -  гулянками  з
другими.
   Максим  бiснувався,  а  проте  ще   дужче   закохувався.   Часом   вона
розжалоблювала його розмовою про  своє  безталання,  про  свої  недостачi.
Максим нанесе їй на Другу нiч того й другого; дарує, жалує.
   Не обiйшлося без того, щоб i вона не задумалась про Максима. Карi  його
очi заглянули i їй у серце; чорний ус здавався таким  хорошим;  постать  -
бравою, дужою; та Максим чоловiк i не без достаткiв, не  без  копiйчини...
Зiйшлися вони. Прожили рiк, другий; звикли мiж собою, як чоловiк та жiнка.
Дiтей не було. Журби й турботи не знали... Тiльки те й робили, що пили  та
гуляли нишком та тишком, щоб, бува, начальство Максимове не дiзналося.
   Тодi саме перегнали їх полк з одного мiста в друге. Пiшов Максим - та й
засумував. Зосталась Явдоха - й теж сумувала. Через мiсяць подає їй Максим
низенький поклiн, цiлує її в "сахарнiї  уста"  та  в  "бiлоснiжну  грудь",
посилає грошей, просить, щоб приїхала: коли хоче, то вони й  повiнчаються.
Тодi вже розлучить їх "мать  сира-земля".  Явдоха  зiбрала  свої  манатки,
поїхала. Швидко вони й побралися.
   Вийшла з  Явдохи  справжня  московка.  Не  страшнi  їй  нi  походи,  нi
переходи; завжди моторна, весела, до гулянок  удатна.  Щоб  недаром  жити,
немарне тратити час, вона взялась то сим, то тим  перепродувати.  Накупить
рублiв  на  десять  усякого  краму  та  й  перепродує  москалям.  А  часом
який-небудь молоденький москалик  пiднiме  що  й  чуже,  однесе  до  тiтки
Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок... Правда, iнодi й доставалося
їй од Максима за тi подарунки: не раз, не два ходила  вона  з  пiдсиненими
очима. Та - байдуже! Москалi це добре знали,  а  все-таки  лабузнились  до
Явдохи, а Явдоха справляла з ними смiхи та реготи...  Московка--московкою:
її поб'ють, а вона нi гадки!
   Отак прожили вони щось рокiв з десяток. Максим  постарiв;  постарiла  й
Явдоха - краса її спала, помарнiла, одцвiла... Уже тепер не так  i  молодi
москалики горнулися... Рада-нерада, треба було схаменутися. До всього того
десять лiт безпутного життя витягли всi грошенята, що Максим наскладав  до
парування. Треба було надалi подумати... Оханулась  Явдоха,  а  через  рiк
гойдала невеличку дiвчинку Галю.
   Галя зразу все переломила. Гулянки одлетiли;  жарти  -  теж:  виступили
наперед клопоти та  жаль  за  марно  потраченим  добром.  Малесенька  Галя
спарувала Максима з Явдохою уже навiки, зв'язала мiцно  їх  думки  докупи,
пiдбивала на одно дiло.  Максим  бажав  дочку  виростити  в  багатствi  та
розкошi; бажала й Явдоха того  самого...  Вона  думала,  що  багатство  та
розкiш заховають дитя її вiд такої лихої долi, яка їй судилася...  I  обоє
вони клопотали об однiм-над поживою  та  наживою...  Чи  сяк,  чи  так,  а
нажитись треба!
   Знову Максим з Явдохою, хоч i iнаково, прийнялися за дiло молодих  лiт.
Максим-за  "прокормлєнiє";  Явдоха  -  за  крадiжку.  Максим,   докладуючи
ротному, що москалi просяться "на побывку", - брав з них своє так само, як
i покiйний Федосєїч. А як  верталися  москалi  з  "прокормлєнiя",  -  вони
заносили до Явдохи накрадене, награбоване добро, а вона вже сама знаходила
йому ярмiс... За те тiтцi Явдосi, як сховачу  й  переводчику,  доставалася
половина всього...
   Так їх захопила "чиста". Та ба! Чистої Максимовi не дали.  У  той  саме
рiк почалася остання вiйна з турками. Погнали  Максима  пiд  Сiлiстрiю,  а
потiм перевели в Крим. Явдоха  з  маленькою  Галею  й  собi  повiялась  за
полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила,  бо
не однi простi  москалi  купували  в  неї  всячину,  купували  й  небагатi
офiцери. Зовсiм би добре, коли б не страшно, що от-от  Максим  зложе  свою
голову, одтинаючи другим. Оже_ страх її не справдився.  Максим  тепер  уже
знав цiну життю - не кидався так, як  замолоду,  у  саме,  мовляв,  пекло.
Тiльки всього, що його в руку штиком кольнув якийсь француз. Максим зрадiв
та зараз у лазарет... Пошепотав там з лiкарем:  "Не  годиться,  кажуть,  у
службу: в чисту його!" Максим полежав ще  з  мiсяць;  дали  йому  "чисту",
почепили ще нову мендаль, та й випустили на  всi  чотири  сторони.  Максим
забрав жiнку з дочкою та й потяг на рiдну сторону вiдшукувати батькiвщини.
   Вертаючись додому через тридцять лiт, вiн думав застати Пiски такими  ж
самими Пiсками, якими кинув. Через те й раявся з жiнкою, прибувши  додому,
спродати батькiвщину, оселитись  де  в  багатому,  люднiшому  мiсцi  та  й
пристроїтись до торгу на тi грошi, що придбала Явдоха. Коли  приїхав  -  i
здивувався. Не тi Пiски, та й  годi!  Нiде  нi  одної  землянки  -  скрiзь
мазанки; село велике, широке, довге, а кругом край веселий, людний, хоч  i
небагатий... "Значить, бiльше поживи для грошовитого!" - подумав Максим.
   - Нi, жiнко, - каже Явдосi,  -  мабуть,  уже  кiстки  зложимо  на  моїй
сторонi... Бач, який гарний край!
   Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батькiвськiй хатi.
   Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили
собi тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю  та  в  торгу  кохалися.
Через рiк батькiвську хату перекинули, збудували нову, - простору й  ясну,
з свiтлицею, з кiмнатою пiд проїжджих.
   Дивуються пiщани, що то  московська  служба  з  людьми  дiє,  якими  їх
робить! Iшов Максим у москалi розбишакою, волоцюгою, - сказано: Махамедом,
а повернувся поважним чоловiком, з багатством, з заслугами... Простi  люди
з заздрiстю дивляться на Максима Ивановича, поважають, шанують, хоч Максим
Iванович геть-високо дере  голову  проти  "нетесаного  мужичья".  Батюшка,
волоснi завертають до його "чайку" попити та пропустити чарочку-другу тiєї
"живицi-водицi"; сам становий Ларченко, коли не їде  через  Пiски,  завжди
завертав до Максима в двiр.
   Отак прожив вiн щось рокiв три чи чотири в Пiсках. А це зразу - спродав
дворище, будинок, забрався, - та й  виселився  на  хутiр,  на  батькiвську
землю.
   Пiп, волоснi так жалкують:
   - Не кидайте нас, Максим Iванович, - не сиротiть наших Пiсок!
   - Там менi, - одказує, - буде краще, вiльнiше...  Тут  на  селi  багато
заздрих! Нiхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував...
   На хуторi зараз же на перше лiто двинув будинок, мов панськi хороми,  а
не мужича або москалева хата. На друге лiто  -  обзавiвся  трояком  коней;
вибудував станю,  комори  рубленi;  обплiвся  височезною  густою  лiсою  з
острiшком, i з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка - буцiм  хоче
постоялий одкрити...
   Пiщани зовсiм роти пороззявляли. Однi догадувались, що Максим, видно, в
службi грошей заслужив; другi казали, що, мабуть, чи  не  в  Туреччинi  де
поживився, - може, уклав якого багатого'та  собi  грошi  забрав;  а  третi
мовили, що за жiнкою взяв.
   Отже, нiхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторi. Як виселився  з
Пiсок, то нi до його нiхто, нi вiн нi до  кого:  так  мов  умер!  Якби  не
доводилось пiщанам бачити його по ярмарках, то, певно, нiхто б не знав, чи
є вiн на свiтi, чи вже немає... А то з ярмаркiв,  було,  привозять  новину
про Максима: вибудував, мов, оте й те, а намiряється, кажуть, будувати  ще
й те! Отак переказували люди те, що чули, а самi, на свої  очi,  нiхто  не
бачив... Знали тiльки,  що  в  його  все  було  на  запорi  -  позапиране,
позамикане...
   - Москаль хвортецю собi вибудував! - смiються iнодi пiщани.
   ЧАСТИНА ТРЕТЯ_
   Х_
   НЕМА ЗЕМЛI_
   Життя, кажуть, зжити - не поле перейти. Життя -  що  погода.  Як  серед
ясного лiтнього дня, коли сонце аж пече, так грiє та свiтить,  дивись:  де
не взявся вiтер, надув-нагнав з усiх бокiв чорнi  хмари,  -  заклуботались
вони;  насупилось  небо...  заховалось  сонце   -   похмурiло...   загуло,
закрутило, закушпелило шляхом... Зиркнула  блискавка,  загуркотав  грiм...
гряк! трiсь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк!  -
не вспiв озирнутись, як повернуло на негоду...
   Увосени, тiльки що позвозив  додому  Чiпка  хлiб  з  поля  й  лагодився
молотити, сам собi мiркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, - на  тiк  до
його вскочило лихо... Стоїть вiн на току з цiпом, аж приходить десятник  з
волостi. "Чого йому треба?" - подумав Чiпка i прикро глянув десятниковi  в
вiчi.
   - Ходи лиш у волость! - каже десятник здалека. Чiпка ще раз  глянув  на
десятника; подумав трохи, та тодi вже запитав:
   - Чого?
   - Не знаю, - одказав десятник. - Кличуть... якийсь  чоловiк  прийшов  з
Дону...
   - Що за чоловiк? Навiщо я йому здався?
   -. Не скажу, - одмовив десятник. - Прийшов, щось побалакав з писарем, -
мене оце й послано...
   - Добре... прийду, - одказав Чiпка.
   Десятник повернувся - i пiшов повагом вподовж вулицi.
   Не пiшов, а побiг Чiпка у волость; не зайшов i в хату, не сказав нiчого
й матерi.
   Незабаром пiсля того вернувся додому, - та прямiсiнько в хату.  На  той
час Мотря поралась коло печi.
   - Отак, мамо! - обiзвався вiн.
   - А що, сину? - питає, не обертаючись, Мотря, не помiтивши  нi  жалю  в
голосi, нi смутку на лицi.
   - Припленталась якась приблуда... Каже: Луцен-кiв  небiж...  Хоче  нашу
землю одбирати.
   Мотря миттю обернулася, глянула на Чiпку та й отетерiла... Хоч  вона  й
дивилася, та нiчого не бачила, не розумiла.
   - Каже: не оддаси, -буду позивати... Мотря поблiдла - i ледве вимовила:
   - Який небiж... звiдкiля??.
   - Кажу ж: з Дону! - одмовив Чiпка.
   -З Дону?! - якось боязко запитала Мотря та й опустилась на лаву...
   Одно невеличке слiвце  "Дiн",  як  молотком,  ударило  її  в  голову...
Пам'ять у неї зразу прокинулась i нагадала, що вже раз прийшла була'до неї
лиха година з Дону, котра перевернула все її життя, та й  кинула  бiдувати
на старiсть... "Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклятого Дону?  "
- думала Мотря, глядячи на сина, хоч нiчого й не бачила, бо у вiччю в  неї
почорнiло, затуманилось...
   Чiпка подививсь на смутну, перелякану матiр - i оханувся... Вiн  бачив,
що його звiстка впала громом на стару материну голову.
   -Не журiться мамо!.. не лякайтесь! - став вiн заспокоювать матiр. - Хай
позиває... Нам громада присудила землю... Байдуже! Нiхто тепер не вирве  з
моїх рук...
   - А клопоти... тяганина... - проказала Мотря, задумуючись.
   - Сiлькiсь... А землi не дам! Зубами держатиму, - не_ пущу!
   - Оступайсь, сину, за своє добро... У нас же  тiльки  й  багатства,  що
земля  та...  Скiльки  я  попоходила,  скiльки  я  попоносила,  поки  тодi
оддали!.. - згадувала Мотря, як вона добувала ту землю.
   - Кажу: не журiться! - одказав Чiпка i пiшов з хати на тiк молотити.
   Мотря посидiла ще трохи на лавi; ще  перекинула  в  своїй  головi  одну
думку за другою... може б, ще сидiла та думала, якби не  засичав  окрiп  у
печi, збiгаючи ключем на черiнь... Тодi Мотря  встала,  висунула  окрiп  i
знову стала поратись коло печi, як i до того поралась.
   Побалакали вони в той день за землю за обiдом; побалакали  за  вечерею;
довго балакали, полягавши увечерi спати, - i забулись обоє... Iде життя  в
них  протертою  стежкою:  як  сьогоднi,  так  завтра;  як  завтра,  так  i
позавтрому... Мотря коло печi  та  в  хатi  або  за  корiвчиною  ходить...
Чiпка-на току, коло хлiба порається: молотить, та вiє, та околот в'яже...
   Коли так - тижнiв, може, через два  пiсля  того,  як  кликали  Чiпку  у
волость, - знову прибiгає десятник, загадує знову йти у волость та вже  не
самому Чiпцi, а з Мотрею. Чiпка не послухав: матерi сказав сидiти дома,  а
сам мерщiй почимчикував.
   Не вспiв вiн ступити на порiг у волостi, не вспiв сказати  "добридень",
як писар до його з бумагою:
   - Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одiбрати  у  вас  i  оддати
Луценковому небожевi...
   Чiпка - сам не свiй. Дивиться то на писаря, то  на  бумагу:  чи  бумага
бреше, чи писар?
   - Як же це? - питає  в  писаря.  -  Адже  тодi  громада  присудила  нам
землю...
   - Присудить - присудила, - каже писар, - та,  бач,  парубче,  є  й  над
громадою старшi. Громада присудила, а суд - одсудив!
   - То це так i оддать землю??!
   - Авжеж!
   - Та нi, не буде цього!
   Бiльше нiчого не сказав Чiпка, не поклонився навiть старшинi  волоснiй,
а повернувся - i пiшов, похнюпившись, додому...
   - А що тепер, мамо, робити? - запитав  матерi,  ледве  одхиливши  хатнi
дверi.
   - Що, сину?
   - Пропала земля!
   - Як пропала?
   - Кажуть: суд одсудив...
   Немов хто гострий нiж вгородив у серце старiй Мотрi. Як сидiла вона  на
лавi, на гребенi, виводя-чи тонку нитку,  -  так  i  прикипiла  на  днищi:
заколi-ло веретено в однiй руцi, а волокно у пучцi - у другiй...
   - Краще б менi, сину, в домовинi лежати, нiж таку чутку чути!  -  ледве
вимовила Мотря крiзь сльози...
   А Чiпка - не чув, не дослухався до її слiв. Вiн  сам  себе,  землi  пiд
собою не чує... Мiряє вiн хату - то  вздовж,  то  впоперек,  б'є  об  поли
руками, нiби сам собi приговорює:
   - Та нi, не буде сього!.. Брешуть вони... Я вас знаю...  знаю,  бiсових
сутяг!.. Пiдсипав писаревi блудяга... i є земля!  Та  нi!..  Мене  сим  не
пiдведеш... Я сам своє знаю... допитаюсь свого... Хоч от - по сю  (черкнув
по горлянцi рукою), -_ а землi не дам!..
   Порiвнявшись з матiр'ю, став, узявся в боки, глянув на неї...
   - Виймайте грошi, якi є! - гукнув зопалу.
   - Якi грошi? - здивувалася Мотря.
   - Якi є, всi виймайте... в город пiду - позиватись.
   - Де ж у нас грошi? Хiба тi п'ять рублiв, що  за  овечат  вторгували...
Там у скринi, в сувої захованi... Вiзьми, коли треба.
   - Пiдiть принесiть, я не знаю де.
   Мотря, стогнучи,  встала,  вiдхилила  скриню,  довгенько  рилася,  поки
знайшла грошi.
   - На, - сказала  вона  Чiпцi,  подаючи  грошi  правою  рукою,  а  лiвою
зачиняючи скриню.
   Чiпка взяв грошi, подумав, повертiв у руках синю бумажку, заховав її  в
кисет з тютюном, пхнув у кишеню, зiтхнув - i взявся за шапку.
   - Прощайте ж, мамо! сьогоднi мене не  ждiть,  хiба  аж  завтра  вернуся
ввечерi.
   - Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хлiба на дорогу.
   Чiпка не чув: вiн уже зачиняв за собою хатнi дверi.
   Зосталася Мотря сама - сама, як палець, а своєю  нерозважною  думкою...
Сiла вона на гребенi; незчулася сама, як узяла веретено;  смикнула  кужелю
пасмо, вивела нитку... В головi - полiзла всячина, завернула в давнє...  У
пам'ятi - прокинулись тi давнi часи, як на чужiм полi  на  людей  жала,  з
снопа заробляла, - як п'ять снопiв людям нажни, а собi  шостий  одверни...
як за цiлий довгий лiтнiй день, од свiтової зорi до  вечiрньої,  спини  не
розгинаючи, тiльки двадцять снопiв i заробила!.. А ще ж їх треба i звозити
i  змолотити!!  А  тут  -  кругом  лиха  година  облягла:  на  хатi  оселя
попрогнивала - крiзь стелю капле, стiни осiннi дощi обшмарували  -  голими
ребрами хата свiтить... А вже й зима не за горами... I холод... i голод...
Пополотнiла Мотря... увiрвала нитку...  Покотились  з  очей  сльози  -  як
горох, закапали аж на долiвку...
   Чiпка тiльки вийшов з двору, так i налiг на свої ноги. Лихо його  мчало
в город: йому хотiлося перелетiти туди. Шлях у Гетьманське лежав повз його
землю,  мимо  москалевого  хутора.  Та  не  дивився  тепер  Чiпка  нi   на
чорно-жовту колючу стерню на полi, нi на бiлий  верх,  що  один  тiльки  й
виглядав з-за високого паркану  москалевого  двору.  Чiпка  чесав  шляхом,
заклопотаний одною думкою - про землю... "I що я без землi? - вертiлося  в
його похнюпленiй головi... - Людський попихач...  наймит...  Без  землi  -
нема волi... Земля тебе годує... земля хазяїном робить... А  без  землi  -
все пропало... i моя надiя пропала..."
   - Щоб же ви самi пропали, проклятi! - сам незчувся, як зiрвались  слова
з язика.
   - Кому то ти добра такого жичиш? - любенько обiзвалась Галя до його, на
хвiрточцi стоя.
   Вона вже давно його наглядiла, - тiльки вiн не примiчав її.
   Несподiвана стрiча - як обварила Чiпку. Вiн пiдвiв  голову,  подивився,
де вiн, глянув на Галю - i не мiг слова вимовити...
   Галя стояла - i собi дивилася на його, нiби з усмiшкою -  нiби  радiла,
що так несподiвано захопила Чiпку, що вiн змiшався...
   - А бач: перелякався й ти! а ще парубок!!. - зацокотала вона.
   Чiпка сердито зиркнув на неї й наче здув веселу усмiшку з  її  веселого
личка.
   - Лихим людям, Галю... - понижаючи голос, ледве одмовив Чiпка на  перше
питання, та й повернув до хвiртки.
   Галя собi повернулася, скочила в двiр, защепнула  хвiртку  i  -  тiльки
чутно - закопотiла двором.
   - I вона  втекла!..  -  гiрко  вимовив  Чiпка,  -  не  пiдождала...  не
побалакала...
   Поглянув вiн на ворота, на хвiртку, - мовби поглядом знiс  їх;  похитав
журливо головою, повернувся й знову почесав далi...

   Сонце  вже  стояло  на  вечiрньому  прузi,   як   пiдходив   Чiпка   до
Гетьманського. Череда з поля пустилася додому: корови поспiшали побачитись
з телятами й заздалегiдь подавали про себе вiстку протяжним ревом.  Череда
нагнала отару - й перемiшалася... Овечки бекали та мекали,  розскакувались
на всi боки й пiднiмали з шляху  страшенну  пилюгу...  Вона  стояла  сiрим
стовпом, навпроти сонця здавалася червоно-димчата.  Вона  закривала  собою
город, - тiльки й видно було з-за iї густого  полоту  -  горiла  на  сонцi
золота баня на церквi...
   Чiпка нi до чого не додивлявся. Вiн iшов собi, похнюпивши голову, тихо,
ногу за ногою посилаючи. Неблигий  свiт  Гетьманське.  Набив  добре  ноги,
натомив думками голову, втомився трохи. Йому задумалось спочити: вiн  став
мiркувати: де його на нiч притулитися? - Аж ось i город...
   У царинi наглядiв Чiпка низенького, натоптуваного чоловiка,  з  круглим
запухлим лицем, з рудими товстими усами. На плечах у  його  наопашки  була
накинута сiра московська шинель, унизана блискучими гудзиками, з  зеленими
нашивками на комiрi. Москаль - не москаль,  а  службою  пахне.  Стояв  вiн
серед двору, без ворiт, i, прикривши рукою  вiд  сонця  очi,  поглядав  на
Чiпку. Той повернув до двору. Чоловiк побачив i собi вiдiйшов од немазаної
хати. Нап'явши на лiктi шинель, вiн став  коло  одного  стовпа  од  ворiт,
пiдпер його одним плечем i обернувся до Чiпки:
   - А що скажеш? Чи не по дiлу?.. "Сам бог  насилає",  -  подумав  Чiпка,
здiймаючи шапку.
   - Скажiть, будь ласка, чи ви не знаєте, де тут живе секретар Чижик?
   У чоловiка аж обидва уси затiпались;  таранкувате  лице  мов  ще  дужче
порябiло.
   - Чого тобi до  секретаря?  -  сам  себе  здержуючи,  пита  чоловiк.  -
Секретар таких, як ти, не приймає... А  коли  чого  треба,  то  й  я  тобi
напишу... Що в тебе за дiло? - приставав вiн до Чiпки.
   - Та дiло, бачте, ось яке...
   I давай Чiпка викладати свою пригоду.
   - Так... еге... треба  справки  наводити...  копiї  брати...  -  понуро
дивлячись, як великий дока  в  цьому  дiлi,  одрубував  чоловiк.  -  Треба
прошенiе... еге... так-так... Так i напишемо... А грошi  ж  у  тебе  є?  -
спитав вiн i глянув прямо в вiчi Чiпцi.
   - А багато на те треба? - вивiря Чiпка.
   - Та рублiв п'ять на перший раз треба... А там - побачимо, що буде:  чи
можна вести дiло, чи, може, наплювати...
   Чiпка стояв i роздумував:  чи  не  бреше  вiн?  он  на  йому  яка  лиха
одежинка! Може, хоче видурити  грошi...  Бач:  п'ять  рублiв,  щоб  тiльки
дознатися... всi грошi на те тiльки, щоб знати: чи можна вести дiло, чи не
можна?.. Ото здирство!..
   - Ну, так ходiм до хати...
   - Нi... - зам'явся Чiпка: - прощавайте!
   - Слухай!.. постой!.. Чув?.. постой!
   Чiпка став.
   - Знаєш що? Я тобi за три карбованцi напишу...
   - Не хочу, спасибi вам, - та й iде далi.
   - Постой! постой! - спиня його чоловiк. - Як ти прозиваєшся?
   - Варениченко.
   - Ти козак чи хто?
   - Мiй батько москаль.
   - Ага... От, бач, i на бумагу не треба, - на простiй напишу... Хоч?  за
рубля напишу! Нiхто тобi за рубля не напише, а я напишу...
   - Та бог з вами! - одгрiбавсь Чiпка, не рад, що й зачепив таку причепу.
   -  Ти  думаєш,  я  тебе  одурюю?..  Нi,  ще  Василь  Порох  нiкого   не
обдурював... Ти чув про Пороха? Через Пороха й секретаревi твоєму  не  раз
доставалося!
   Чiпка справдi чув про Пороха: пiщани хвалилися, що Порох не  раз  писав
прошенiє, кому треба. Чiпка задержався - i ще раз обдивився Пороха.
   - Ну, отже, тобi за твою неймовiрнiсть, -  пристає  Порох,  узявшись  у
боки, - щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобi напишу!
   "Чи йти, чи нi?" - подумав Чiпка.
   - Слухай, ходiм!
   Чiпка повернув за Порохом у двiр.
   - Я це тiльки тобi дурно пишу, -  проказував  Порох,  iдучи  вперед,  -
вперше зроду пишу дурно! За те ти менi хоч могоричу купи.
   - Добре, - одказав Чiпка.
   - То он, дивись, пляшка над хатою висить, - показав Порох через дорогу:
то - шинок... Пiди могоричу принеси!
   Чiпка повернув до шинку; Порох пiшов у хату. Незабаром Чiпка вернувся з
пляшкою горiлки в руках. Порох стрiв його на порозi, ввiв у хату.
   Хата вдарила Чiпцi в вiчi своєю неохайнiстю. Стiни пооблупуванi, чорнi,
аж поцвiли; долiвка була колись на помостi, - тепер тiльки недоколотi  пiд
стiнами дошки про те нагадували; посеред хати вибої, повнi  смiття;  вiкна
темнi, аж чорнувато-зеленi, пропускали в хату якийсь темний  свiт.  Гидко,
непривiтної У самому кутку, на покутi, стояв невеличкий стiл з двох дощок,
на палець одна од другої...
   - Здоровi в хату! - привiтавсь Чiпка.
   - Здоров, здоров, - весело задрiботiв Порох. - Сiдай! - i ткнув пальцем
на тринiжок, що стояв коло столу, а сам метнувся до груби.
   У хатi була панська груба. Порох одчинив дверцi, вийняв звiдти чарку  i
краєць черствого хлiба, покаляного в попiл.
   - Оце приходиться ховатись од  проклятої  сарани  з  святим  хлiбом!  -
задрiботiв Порох. - Як та прожра жре! не заховай тiльки... Засох трохи, та
сiлькiсь... Покалявся... - i почав хлiб обдувати та обтирати...
   - А де ж горiлка? - обернувся до Чiпки. Чiпка  пiдвiвся,  щоб  дiстати:
вiн поставив пляшку в кутку коло порога.
   - Сиди, сиди! - защебетав Порох, наглядiвши горiлку. - Я сам! Я сам!
   Узяв  вiн  пляшку,  налив  чарку,  вилив  у  рот.  Куту-ляв,   кутуляв,
розводивши якось чудно очима, ковтнув, поплямкав;  знову  налив  чарку,  i
знову вилив у рот, закутуляв, ковтнув...
   - Хто се давав? - спитав пiсля другої.
   - Жидiвка.
   - То-то, чортова душа, поганої дала!.. От,  гаспидська  Ривка!  Ще-таки
Оврам совiснiше, а що вже Ривка... Ось покуштуй!
   - Нi, не хочу.
   - Чому? не п'єш?
   - Та таки й не пив досi...
   - То не знаєш, яка й на смак?
   - Не знаю.
   - Дурний же ти! Нiчого доброго не знаєш. Знай, що  тiльки  й  добра  на
свiтi, що горiлка. Скiльки б без неї людей вiшалось! А так.... На, пий!  -
крикнув на Чiпку й подав йому чарку.
   Чiпка давно чув, буцiм горiлка робить полегкiсть.  Тепер  ось  i  Порох
розхвалює, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе... в  тiлi  трохи
холод чується... Усе це разом намоглося на Чiпку: випий та й випий! Нiчого
робити  -  треба  спробувать...  Узяв  Чiпка,  випив...  Горiлка  запекла,
защипала в ротi, трохи не похлинувся, аж закашлявся...
   - Таки видно, що ти не вмiєш пити! - каже Порох. - Ось як треба пити! -
i знову вихилив чарку в рот,  i  ковтнув,  як  воду.  Потiм  того  одломив
шматочок хлiба, почав заїдати...
   Чiпка собi взявся за хлiб. Хлiб - як сухар сухий, насилу  кутуляв  його
Чiпка.
   - Зовсiм ти нiкуди кчемний! -каже Порох: - нi пити, нi їсти.
   - Та як його отаке гiрке пити? - зверта Чiпка на горiлку.
   - То тiльки так здається... Ось пiдожди трохи, пройме - сам попросиш!
   Чiпка справдi почув - спершу  наче  хто  гарячим  залiзом  припiк  його
всерединi: запекло коло серця та й розiйшлося по всьому животу...  Далi  -
той огонь затух, - запекла  згага,  їсти  схотiлося...  Здається,  вола  б
з'їв... i черствий хлiб здався смачним! Трохи згодом -  мов  щось  у  вiчi
вступило... заграло в головi... повеселiшало на серцi... Темнi думки стали
прояснятися... стала прокидатись вiра... узяло завзяття... "То все брехня!
- думається йому. - Хай карбованця проходжу, хай два, або й усi п'ять... а
земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловiче, земля  моя!.."  I  так  стало
Чiпцi весело, немов справдi  земля  вже  його,  i  вiн  вертається  додому
забезпечений...
   - А чи дорого се дiло стоятиме? - пита вiн у Пороха. - Яке  дiло?  Коли
дуже закручуване - дорожче; а коли нi - недорого, - од казав Порох.
   - А моє дiло?..
   - Ось тривай лиш - ще по однiй вип'ємо, - та тодi вже й за дiло!..
   Тiльки що Порох став наливати чарку, дверi  прожогом  розчинилися  i  в
хату вскочила жiнка - не жiнка, дiвка - не дiвка; голова не покрита, як  у
дiвки, а коси заборсанi в мичку, немов  жiнка  збиралася  сховати  їх  пiд
очiпок, та зав'язала на тiм'ї, а вони й розсипались... Сама - не стара ще,
висока, суха, худа, щоки усмоктались усередину, вид  болiзний,  жовтий,  -
тiльки однi очi - чорнi, як терен, блищали якимсь божевiльним свiтом...
   - Уже п'є... уже п'є! щоб тебе кров гаряча спила!..  -  скрикнула  вона
таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затiпались. - їсти  нi  крихти
нема, дiтвора плаче, а вiн, чортiв бугай, горiлку дудлить!..
   - Iди собi! iди,  йди!  -  зайдикав  Порох.  -  Менi  нiколи.  Я  зараз
чоловiковi писатиму прошенiє... iди собi!
   - Щоб тебе писачка списала, проклятий! Менi життя через тебе нема...
   - Хто ж тебе держить? Я тобi давно кажу: чим клопотати  мене  з  своїми
дiтьми, iшла б собi, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!
   - Авжеж шкода!.. - i якось страшно засвiтила очима. Погляд її  упав  на
краєць хлiба. Вона затiпалась i, як та  звiрюка,  кинулась  до  столу,  аж
Чiпка подався вбiк.
   - Бач, проклятий! Казав - хлiба нема, аж ось скiльки переховував.
   - Ну, бери, бери... та йди собi! - одказав Порох, ховаючись з пляшкою.
   Вона страшно провела очима - i повагом вийшла з хати.
   - Хто це? - запитав Чiпка.
   - Шмат... - не доказав Порох, а трохи згодом одмовив:  -  сестра...  Не
всi, бач, дома-божевiльна... Божевiльна, а дiтей плодить, - та  й  живуть,
проклятi, на мою голову!..
   Чiпцi так стало шкода божевiльної  сестри  Пороха,  її  малих  дiток...
"Може, вони голоднi й холоднi, - думав вiн. - От,_  якби  багатство  -  чи
дiйшла б вона до цього?.. Якби-то  богатство...  А  то  от  останню  землю
одбирають..." Знов повернула його думка на землю - i почала перед ним свої
виводи виводити...
   - А що ж: будемо прошенiє писати, - перебив Порох.
   Чiпка кинувся.
   Порох побрався знову в грубу; витяг звiдти недогарок шабашкової свiчки,
каламар з помадної баночки, перо; поставив усе це на столi, а сам вийшов з
хати. Незабаром вернувся з папером, у руках,  з  окулярами.  Перше  всього
заправив свiчку в розколоту пляшку.
   - Як потемнiє, то запалимо, щоб не шукатися, - сказав вiн.  -  А  тепер
пусти мене на своє мiсце, а сам сядь на лаву, абощо.
   Чiпка пересiв на другий  тринiжок.  Порох  присунув  свiй  тринiжок  до
столу, розложив папiр i, осiдлавши носа окулярами, почав  писати.  У  хатi
стало тихо-тихо, - тiльки коли-не-коли якось сердито  одгаркувався  Порох,
та чутно було скрип пера або одрубнi вимови Пороха: то "так", то "ага...",
"еге...", "добре...", "ну, а далi?" I далi Порох, подумавши  трохи,  знову
писав, аж стiл ходив ходором,  знову  одгаркувався,  агакав  та  егекав...
Вечiрнє сонце, сiдаючи за хмари, кинуло червону стяжку крiзь мутну шибку й
обдало червоним свiтом круглу  лису  Порохову  голову,  перерiзало  надвоє
бiлий папiр,  i  довгою  й  широкою  попругою  лягло  через  усю  хату,  а
заховалося крайком аж десь за грубою... Облита свiтом, i без того  червона
голова Порохова  тепер  стала  зовсiм  червоно-гарячою.  Чiпцi  здавалося:
кривава голова писала криваву жалобу...
   Порох кiнчив; положив перо; взяв папiр у руки; пiдiйшов до вiкна.
   - Слухай: чи так буде? - i став читати.
   - Що, так? - запитав знову, перечитавши.
   - Так, - одказав Чiпка, не знаючи сам - чи так, чи нi.
   - Ну, оце ж тобi й просьба. Тепер, коли до просьби випили, то  й  пiсля
просьби не завадить.
   -Добре, - згоджується Чiпка. - На щастя, значить?
   - Егеж, - сказав Порох, покректав, потягся i випив одну  за  другою  аж
двi чарки.
   Пiднiс Чiпцi. Випив i той - i став спльовувати. Сонце вже зовсiм  сiло;
в хатi стало темно; Порох свiчки не запалював, а ходив  мовчки,  з  одного
кiнця хати в другий. Чiпцi стало нiяково.
   - Ти в нас заночуєш, а завтра i в суд, - сказав Порох та й замовк.
   Важко стало в хатi. Чiпка скдiв на тринiжку; Порох тинявся  з  кутка  в
куток. Обидва мовчали. Щоб перервати нiмоту. Чiпка запитав:
   - I се ви так живете?
   - Отак, як бач. Тiльки й того, що хата своя.
   - Не смачно...
   - Та як вип'ємо, то воно й посолодiла трохи; а без того - через  добрих
людей давно б висiли на трямку, - сказав Порох i зяову ковтнув чарку.
   - Усiм, значить, добре... - обiзвавсь Чiпка.
   - А ти думав, - нi?.. У кожного - не без того... Ти знаєш Польського?..
- пита Порох, зупинившись навпроти Чiпки.
   - Котрого?
   - Того, що й у вас панує, що в Красногорцi живе.
   - То що?
   - He то що... А отой мене доїв, той мене в землю  втоптав!  -  i  Порох
знов заходив по хатi. - Як став предводителем, так i  нема  менi  життя...
Ябедник! Ябедник - та й нема менi добра... А до його  менi  добре  було...
Служив... Цей будинок, бач, похилився тепер... а колись?.. Колись  у  йому
бенкетували... музики грали... сам комiсар гуляв тут... А  тепер...  нужда
та злиднi! А все - вiн!
   - Шо ж вiн вам заподiяв? - пита Чiпка.
   - Як що? З служби вижив... ябедником зробив... он що!  Та  нi!  Не  так
легко Василя Пороха зробити ябедником... Не така в Василя  Пороха  голова!
Заслав брата на Сибiр, - бо брат дурний... Племiнничок звiв з ума  сестру,
- бо сестра божевiльна... А Василь  -  нi...  не  вгризеш!  Василь  колись
вертiв цiлим повiтом... у Василя всi були в руках - i  комiсар,  i  суддя,
сам предводитель... аж поки вiн не влiз у предводителi... Улiз,  та  й  ну
свою панську пиху показувати. Що ти менi з своєю пихою,  коли  я  за  всiх
роблю?.. Плювати на неї! Так, бач, нi.... По його - хоч  нiчого  не  роби,
тiльки йому зваж... йому лижи... Не такий Василь Порох, щоб лизався... Хай
другi лижуть, а Василь не лизатиме... Вiн як лизне, то й лизь вас злиже!..
Ну?.. вижити Пороха! Порох не хоче коритись...  Порох  не  лиже...  Сказав
суддi, а суддя не хто,  як  рiдний  братiк...  Та  хiба  один  суддя?..  i
пiдсудки родичi... i справник родич... усi одного заводу, одного  кодла...
Де ж там правда вiзьметься?.. Сказано - вижити... Ну й вижили...  Нетрудно
вижити, та трудно розквитатись... Сiлькiсь... Що менi служба? Наплювать на
неї!.. А я таки вам дозолю... Я зав'яжу кiшцi хвоста - хай розв'язують! Он
по опецi одного братчика довiв, що пiд  суд  оддали...  Скрутили,  правда,
дiло... виплутався... Хай! Хiба можна пiдсудниковi служити?..  Хай,  кажу.
Се менi хлiб... Я знов писатиму... Мене тiльки зачепи, - возом не об'їдеш.
Писатиму, все писатиму... I про вибори, як вони з'їжджались та змовлялись,
напишу... i за те напишу, що всi куми та побратими... Все опишу... Я їх на
чисту воду виведу. На те я - ябеда! Макуха сидить уже пiд судом, оддам  ще
й порадника вашого - Чижика... Хiба здохну, щоб його не оддав!..  Я  знаю,
як Чижик за  Совинських  дiло  скрутив...  Со-винський  дiвку  встрелив...
Вийшов пiсля обiду в садок.
   Дiвчата рвали ягоди.. Ану, каже, яка скоче з вишнi?.. Та - бух!  -  Так
одна опукою додолу... та сама, що не пiддалася... Що ж?.. Зараз до  Василя
Семеновича... Той за Чижиком... Ну, звiсно, й Чижиковi перепало десятин  з
двадцять  поля...  Чижик  i  скрутив  дiло,  очевидячки  скрутив...   Зате
Совинський на дочцi Польського оженився... взяв плащувату циганку, з таким
носом, як сокира... I покрили... Людську кров  покрили...  Та  нi!  навiщо
Василь Порох живий?.. вiн вас розкриє... Кров - не  вода...  Василь  Порох
сам у яму ляже, то й звiдтiль кричатиме,  що  Совинський  дiвчину  вбив!..
Душогубцi!..
   Страшно якось, гучно роздавалися в  темнiй  хатi  Пороховi  речi,  нiби
справдi хто з глибокої ями гукав про панськi злi вчинки... Чiпка слухав ту
обрубу бесiду, серце закипало в його...
   - Та воно скрiзь добре! - промовив вiн, - усюди правда!!
   - А ти шукаєш правди? - суворо запитав Порох. - Тiльки й  правди,  поки
повна пляшка, а коли порожня, то_ й брехня!.. Ану, лишень, пiдкрiпимося...
   I вiн самотужки потяг з пляшки, тiльки булькотало в горлi.
   Чiпка не схотiв пити. У його й без того грало вже  в  головi.  Пороховi
речi глибоко запали в серце... Перед очима встала вся неправда...  "Вiн  -
старший, а кругом його -  меншi,  все  родичi...  Сказав  слово  -  i  все
схилилось перед ним... Пан над мужиками, пан i над панами! Немає нi в  чiм
перепону, не знає нiякої заборони... Де  ж  тут  вiзьметься  тая  правда?"
Прокинулась у Чiпчинiм серцi недовiра в правду;  обiзвалась  вона  в  душi
його тяжким сумом... Вiн сидiв, схиливши на руку  голову,  -  не  чув,  як
рипнули дверi.
   - А ви поночi сидите? - щось спитало жiночим голосом - i знову зачинило
дверi.
   Трохи згодом у хату ввiйшла сестра Порохова з каганцем  у  руках.  Свiт
ударив прямо Чiпцi в вiчi. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана  жiнка
- i живцем нагадувала йому про людську неправду...
   - Тут будемо вечеряти, чи там? - питала вона, не випускаючи  каганця  з
рук.'
   - Там, мабуть... Там, Галочко, - одказав  Порох.  Чiпка  аж  затiпався,
почувши таке ймення...
   - Ходiм же їсти! - гукнула вона й пiшла вперед.
   Порох i Чiпка пiшли за нею. Увiйшли в кухню. Вона була ще чорнiша,  нiж
кiмната, де сидiв Чiпка. За кухнею чорнiли ще дверi - в третю хату. Що там
було - не видко,  тiльки  з-за  дверей  виглядали  двi  кострубатi  дитячi
голови. "То, видно, її дiти", - подумав Чiпка.
   Серед хати сiли вони вечеряти. На  перевернутiм  уверх  денцем  горнятi
блищав каганець i присвiчував у миску. Жiнка всипала  галушки.  До  вечерi
всi випили по чарцi, - випила й сестра  Пороха,  i  не  скривилася.  Чiпка
покуштував галушку, - гливка, як глей, та ще й на зубах трiщить. Давай вiн
сьорбати одну щербу. Коли б не так хотiлося їсти, вiн би й  не  покуштував
такої вечерi.
   - Мамо! дай i нам галуски... i ми хоцемо  галуски,  -  обiзвалась  з-за
дверей дитина.
   - Ви!.. - гукнув на їх Порох.
   Дiти поховалися.
   - Луципiр! - зиркнула Галька. - Сам напився, налопався, а дiтям - то  й
нема?!.
   - Чому ви, справдi, дiтям не дасте? - обiзвався Чiпка до неї.
   Вона встала мовчки; достала недобитий полумисок; всипала в його галушок
i поставила коло порога.  З-за  дверей  висунулось  двоє  дiтей  -  чорнi,
замурзанi, в якихсь ганчiрках, замiсть сорочок, котрi вони якось соромливо
позводили на грудях чорними рученятами, - бо  застiбок  не  було...  Впали
вони опукою над черепком, запустили  в  юшку  свої  рученята,  витягли  по
гарячiй галущцi, засичали, захукали - i  стали  жувати,  цмокати...  Чiпцi
стало аж гидко. Мабуть, не любо було й Пороховi, бо вiн знову закричав  на
них. Дiти спiдлоба зиркнули на його й налагодились шарахнути за дверi.
   - Не кричи, п'янице! - гукнула Галька на його.
   - Сидiть! - обернулась до дiтей. Чiпцi вже не їлося. Доїв Порох останню
галушку, встав. Подякував Чiпка Пороховi й Гальцi.
   - Iди ж тепер та лягай спати! - обiзвавсь Порох до Чiпки.
   Вийшли вони разом з кухнi. Чiпка покурив у сiнях люльки, пiшов у  хату,
а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував...
   Лежить Чiпка в хатi на долiвцi, не спить, качається. Душно йому, варко;
по жилах бiгає гаряча кров; гаряче полум'я пашить з ррта;  а  в  головi  -
одна думка ганяється за другою... То йому привиджується вдача: земля знову
його; вiн такий радий, i мати рада:  не  попустив  свого!..  I  Галя  йому
любенько ввижається... Що не кажи, а Галя дiвчина  гарна!  От,  якби  така
жiнка... Радiє Чiпка вiд однiєї згадки... Аж ось повiяло холодним вiтром з
другого боку... Нема землi!.. про-ходився дурно... марно втратився... Мати
плаче, - це їй, старiй, знову  прийдеться  на  чужiм  полi  тинятись...  А
самому як?.. Пропало все!.. То знову вiн хазяїн... iде  поруч  з  Галею...
Вона йому любо глянула в вiчi, усмiхнулася... А  лихий  ворог  позавидував
йому - одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її  милий  образ...  Що  ж
тепер йому зосталося?.. Висовується, мов з туману, п'яна Порохова постать;
а за нею - свiтить страшними очима божевiльна Галька: просовують  до  його
рученята голi, чорномазi дiти - страшнi, сухi,  тремтять  од  холоду...  I
встає перед ним  людська  неправда...  Бачить  вiн:,  вона,  як  павутина,
заснувала цiлий свiт, - нiхто не виплутається з її тонких тенет... Правда,
один рвонувся - i вирвався... та як? руки  й  ноги  назад  скрученi...  нi
сiсти, нi встати: стiй, як на кару виведений!.. "Господи, боже! де ж  твоя
правда?.. - шепче Чiпка. -Де її шукати?.." Аж ось, здається йому, павутина
i його основує, - от-от i вiн в тенетах! Вiн рвонувся, кинувся... Хочеться
йому забутися, заснути. Перевернувся вiн з боку на бiк... Сон - як  вiдьми
вкрали!..
   Хтось рипнув дверима, ввiйшов у хату.
   - Це ви, дядьку? - питає Чiпка.
   - Я, - одказав Порох. - А ти ще  й  досi  не  спиш?  -  спитав  його  й
побрався до свого лiгва, по другий бiк хати. Не пройшло десяти  хвилин,  -
Порох захарчав.
   "Щасливий вiн! - подумав Чiпка. - Таке лихо, а спить безпечно... Тут  -
ще тiльки заклюнулось, - та й то!.."
   XV
   З ЛЕГКОЇ РУКИ_
   Уранцi устав Чiпка з  досадою  в  серцi,  з  дурманом  у  головi.  Узяв
просьбу, поклонився Пороховi, пiшов у суд. Ще було  дуже  рано:  нiкого  з
судовикiв не було в судi; тiльки один  сторож  пiдмiтав  скрiзь  по  хатах
порозкиданi шматочки нiкчемного паперу,  й  цiлу  коробку  його,  разом  з
смiттям, висипав у грубу...
   - Та й раннiй же! - сказав вiн, побачивши Чiпку. - Пiдожди лишень... Ще
нiкого нема...
   Чiпка сiв на  рундуцi.  Пiсля  недоспаної  ночi,  пiсля  згаги,  осiння
ранкова прохолода здавалася  йому  такою  хорошою,  нiби  оживила  його...
Голова  потроху  одходила;  веселiшi  думки  прокидалися.  Вранiшнє  сонце
обливало його  м'яким  свiтом,  пестило  його  вид,  очi,  нагонило  сонне
забуття...  Чiпка  захитався,  задрiмав.  Його  розбудив   якийсь   гомiн.
Розплющивщи очi, вiн побачив - цiла купа людей увалила в  двiр.  В  одного
з-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче  горб  вирiс:
то оддимався цiлий хлiб, узятий з  дому  на  цiлий  день;  у  третього  за
плечима торбина... Кожен щось розказував другому; iнший розмахував руками:
всякого клопотало своє дiло... Чiпка сидiв мовчки; навiть не дослухався до
людського гомону: в його гомонiло своє  лихо...  Якось  незнарошне  погляд
його впав на одного чоловiка. Нарiзко стояв вiн  пiд  забором,  зажурений,
похнюплений. Другi посiдали, смiялись, балакали. А вiн  стояв  мовчки,  як
одшибле-ний, i, здається,  нiчого  не  чув,  не  бачив...  Чiпка  подумав:
"Мабуть, неабияке дiло i в цього!.."
   Аж ось - хтось крикнув: "Секретар!  Секретар  iде!.."  Усi  повставали,
насторожились. Пiдвiвся й Чiпка. У  воротях  показався  сухий,  перегнутий
утроб панок, з зеленим комiром, з блискучими гудзиками... Чiпка глянув  на
його. Борода йому була гладенько виголена; як та  сокирка,  видалась  вона
вперед, ховаючи в прогалинi мiж довгим носом i собою запалий рот з  сухими
тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия  вип'ялась  так,
як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхнi краї
форменого сюртука, застебненого внизу на два гудзики, i робили нiби  горб,
а на спинi був справжнiй горб - аж од самих плечей до тонкого, перегнутого
стану... "Ну й цього перегнуло!" - подумав Чiпка.
   Секретар Чижик, - то був вiн самий, - увiйшов у  двiр,  обпираючись  на
довгий цiпок, як обпираються старцi.
   Люди поздiймали шапки. Вiн озирнув усiх  своїм  мишачим  поглядом  -  i
пiдступив до людей.
   - I ви до нас. Осип Федорович? - осмiхнувшись, промовив вiн до  одного,
видно, полупанка, що стояв тут же таки мiж народом.
   Той поклонився, розказав свое дiло. Секретар пiдступив до  другого,  до
третього - до всiх по черзi. Знакомих величав на ймення; незнакомих  прямо
запитував: "А чого?" Дiйшов i до Чiпки:
   - Ти чого?
   - З прошенiєм.
   - Об чiм?
   Чiпка подав до рук прошенiє. Секретар шморгнув носом; витяг лiвою рукою
з-за  пазухи,  з  червоними  розводами,  .чорну  хустку,  обтерся  i  став
потихеньку читати прошенiє...
   - Нiчого не буде! - вiддаючи назад прошенiє,  одказав  вiн,  навiть  не
глядя на Чiпку.
   - Як? - здивувався той.
   - Так... документiв нема!
   - Та нам же громада цю землю одсудила...
   - То що, що громада?..
   - А в його хiба є? - запитав Чiпка про свого супротивника.
   Секретар глянув, як п'ятака дав, .i знов шморгнув носом.
   - Пiдожди, - сказав вiн Чiпцi, йдучи в хату. Жде Чiпка годину, жде двi,
жде вже й три... Бачить вiн: люди то приходять, то виходять з суда, а його
все не кличуть...  Бере  його  нетерплячка;  нудиться  вiн...  Коли  це  -
виходить сторож:
   - Iди до секретаря! - сказав i повiв Чiпку аж через три хати, де сидiло
багато судовикiв: однi за дiлом, другi без дiла.
   - О-о! вже повiв... чує муха, де струп! - смiялися вони вслiд Чiпцi..
   Чiпка ввiйшов у невеличку хатку, де сидiв  секретар,  обложений  кругом
дiлами. Сторож  вийшов  i  прихилив  дверi.  Остався  Чiпка  з  секретарем
вiч-на-вiч.
   - Ага! - глянувши на Чiпку, сказав секретар, та й  знову  вп'яв  очi  в
дiло.
   Чiпка стояв у порога, мовчав.
   - То тобi Порох просьбу писав? - не  дивлячись  в  вiчi,  спитав  знову
секретар, нахилившись над дiлом i щось черконувши пером.
   - Порох.
   Мовчанка. Чiпцi аж важко стало...
   - А що дав?
   - Нiчого не дав.
   Секретар неймовiрно глянув на Чiпку.
   - Знаєш що?.. - почав вiн i запнувся. - Як п'ятдесят рублiв, то й  дiло
можна поправити...
   - Х-хе!.. - хекнув Чiпка, не то усмiхаючись, не то дивуючись.
   - Чого ти хекаєш?
   Чiпка мовчав.
   - А де ж та правда, коли так?! - уголос подумав вiн.
   Секретар змiряв його з голови до нiг своїм  мишачим  поглядом,  котрий,
здавалось, казав: "Ой, який же ти молодий та зелений!"
   Чiпка глянув на секретаря:  очима  вони  стрiлись.  Мишачий  погляд  не
видержав палкого та гострого - i в одну мить перебiг на дiло.
   Знову мовчанка.
   - Ну, чого ж ти стоїш?.. I мене не держи, й себе...
   - Рука б менi одсохла от по сю!.. - скрикнув Чiпка, показуючи на лiкоть
правої руки, - та й повернув з хати, не доказавши.
   - Ов-ва!!. - гукнув секретар услiд йому. - Гарячий який...  Гляди  лиш,
щоб не опiкся! - докiнчив вiн, iдучи за Чiпкою.
   Судовики спершу витрiщились на секретаря; потiм провели очi на Чiпку.
   Чiпка гордо  й  швидко  йшов  через  хату.  Вiн  бачив,  як  усмiхались
судовики, переглядаючись мiж собою й показуючи очима на секретаря.
   - Сутяжище! - бовкнув Чiпка вголос, вийшовши надвiр. Кров прилила  йому
в голову; серце затiпалось; на виду зблiд, а  очi  свiтили,  як  у  вовка.
Люди, глядя  на  його,  розступалися;  давали  йому  дорогу...  Вiн  потяг
напрямки до Пороха.

   - А що? - зустрiв його Порох. Чiпка ще хижiше засвiтив очима.
   - Проклятий!.. каторжний!.. недаром його в три погибелi скрутило...
   - Як саме?
   - Хоче п'ятдесят карбованцiв... За мою землю  п'ятдесят  карбованцiв!!.
Хе-хе!!! I карл на вас немає.
   - Отак воно завжди. Ти думаєщ, як воно робиться?.. -_ пiдогрiвае Порох.
- Не пiдмажеш - не поїдеш... Суха ложка рот дере... ка-хи!.. ка-хи!.. Бач,
як дере в горлi... Хоч би промочити...
   - А горiлка в?_ - якось понуро спитав Чiпка.
   - Кий бiс, хоч би капелька... порожня пляшка... Бач! - I Порох  показав
над вiкном порожню пляшку.
   Чiпка мовчки витяг з кишенi карбованця, кинув на стiл, а сам заходив  з
кутка в куток по хатi - хмурий, як нiч, нiмий, як домовина.
   Порох обома руками схопив карбованця  -  та  шморг  з  хати!  Незабаром
вернувся з веселим поглядом i веселою усмiшкою на виду,  а  в  руках  -  з
повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею...
   -  Не  журись!  -  сказав  вiн  Чiпцi.  -  Повна   пляшка...   Вип'ємо!
-пiдсолодивши голос i на Чiпку глядячи, каже  вiн.  -  Добре,  що  чортяка
винiс кудись Гальку... Вип'ємо! га?..
   Чiпка мовчав.
   - Будьте здоровi! - обернувся до його Порох i  перехилив  у  рот  чарку
горiлки.
   - На здоров'я...
   - А нашим ворогам на пропасть! - додав  Порох,  пiдносячи  Чiпцi  повну
чарку. Чiпка випив i собi.
   - Що, посолодшало?
   - Кий бiс!
   - Випий ще - посолодшає... Пiдносить Чiпцi чарку... Той простяг був уже
руку, щоб узяти, - та Порох вилив собi чарку в рот.
   - А що, правда, гiрко?!  -  сказав  вiн,  жартуючи.  -  Ну,  на,  на  -
пiдсолоди...
   Чiпка випив i другу чарку... Посоловiло в вiччю;  вдарило  в  голову...
Вiн заходив по хатi; розпустив язик,  дав  волю  серцю,  став  батькувати,
лаятись... Порох, заїдаючи талавиркою, пiдогрiвав словами...
   Випили ще, ще... Очi в Чiпки налилися кров'ю,  в  чоловiчках  засвiтили
огнi... Коло серця - немає нi  мiри,  нi  ваги  тому,  що  там  дiється!..
Горiлка змiшалася з страшною злiстю -  i  запалила  серце...  Аж  знемiгся
Чiпка. Сiв на тринiжку коло столу, схилив на руку голову - заснув...
   Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кiсточку, кожен
шматочок; та випивав по повнiй... аж поки не стало нi риби, нi паляницi, а
горiпка - тiльки на денцi... Тодi вiн устав, заховав у  грубу  пляшку,  на
прощання, нахильцi випивши й останню горiлку - i став  ходити  по  хатi...
Довго вiн ходив коло Чiпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив...
Чiпка спить. Тодi Порох тихенько просунув руку до Чiпки  в  кишеню,  витяг
кисет з тютюном та грiшми i, радiючи, мерщiй вибiг навспинячках з хати...
   Чiпка проспав до обiдньої пори.  Прокинувся,  пiдвiвся...  У  головi  -
дурман, у грудях - згага... Давай вiн пригадувати...  Перше  всього  спала
йому на думку зiгнута в три погибелi постать Чижика - гнучка, холодна,  як
гадюка... Чiпка махнув рукою, найшов шапку, надiв на  голову  i  вийшов  з
хати. Надворi ходив з люлькою в зубах п'яненький Порох i всмiхався.
   - Прощайте!
   - Куди?
   - Додому.
   - Щасливо...
   Понiс Чiпка у Пiски задурманену  голову,  ще  дужче  помучене  серце...
Тепер уже не жеврiла в душi надiя, не пiднiмала вгору його духу, не  гнала
вперед, як у гброд. Одна неправда та втрата - втрата всього  най-милiшого,
найлюбiшого - пекла його серце... Вiн iшов, ледве здiймаючи ноги...
   Надвечiр доволiкся до москалевого хутора, до своєї землi... Його обдало
холодом, потiм обсипало жаром... Порiвнявшись з хутором,  вiн  спинився...
"Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще вчора... Мабуть, i
вона зна... Карай же вас смерть нагла,  проклятi..."  Вiн  придав  ходи  в
ноги.
   Поминув свою землю, навiть не глянув на  неї...  Далi  та  далi...  Уже
сонце зовсiм сiло... Уже смеркло, як дiйшов вiн до Пiсок... З неба блищали
яснi зорi; по селу то там, то там свiтилося в невеличкi вiконця свiтло;  а
в Гальчинiм шинку топилось у печi, - здавалось, горiла  хата  зсередини...
Ось i його двiр. Кругом тихо; у хатi темно, не свiтиться...
   "Мабуть, мати спить, - подумав вiн. - Нехай же спить!.."
   I повернув до шинку.
   - Сип горiлки. Галько! - гукнув на жидiвку.
   - Сцо це воно буде?! - усмiхнулась жидiвка, на Чiпку глядя.
   Вiн прямо пробрався за стiл, на покуття...
   - Не питай... давай швидше!
   - Не крици, не злякалася... Дивись... скiльки з хоц?
   - Та сип, що хоч, гаспидське кодло!
   - Цi ти не здурiв, бува?.. Ну?.. Сип... Давай попереду гросi!
   Чiпка полапав у кишенi: нi кисета, нi грошей... Вiн скинув свиту:
   - На! та давай швидше! - i швиргонув через стiл свиту.
   - Сцо менi з твоєї свитки?.. Вона менi непотрiбна... Один з  чоловiкiв,
що сидiли в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чiпкою, пiдвiвся  з
лави, пiдняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всi боки.
   - Сип, Галько! - каже. - Я за свиту карбованця ложу...
   - Сцо ти карбованця? - закричала жидiвка, вириваючи з  рук  свиту...  -
Цого ти мiсаєся не в своє дiло! Вона твоя?.. Вiн заставля...
   - Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип...
   - Сип... сип, - запорощала жидiвка. - Скiлько з сипати?
   - Та давай, щоб тобi дихати не дало, проклята душа...  Сип!  -  гуконув
Чiпка на всю хату й ударив кулаком по столу - аж вiкна здвигнули.
   - Ну, цетвертину всиплю...
   Жидiвка мотнулась з свитою в другу кiмнату, кинула на бебехи свитку,  а
сама вернулась з четвертиною горiлки поставила її перед Чiпкою, та й знову
пiшла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.
   Випив Чiпка одну чарку,  випив  другу,  випив  i  третю.  Дзенькнуло  в
головi, посоловiло у вiччю. Люди мовчки дивились, одначе нiхто не зважився
перший забалакати.
   Коли це - увiйшов у хату Якiв Кабанець.
   - А що це. Чiпко? I ти вже?.. - обiзвався. - Вип'ємо, значить?
   - Вип'ємо, - понуро одказав Чiпка. А далi смiлiше:-вип'ємо! -А  це  вже
гукнув на всю хату:Вип'ємо, дядьку, так, щоб аж мiзок у лобi закрутився!
   Та - гряк! по столу кулаком... Забряжчали  пляшки  й  чарки,  трохи  не
попадали додолу...
   Тут уже й другi промовились. Слово по слову, чарка по чарцi -  полилася
з ротiв розмова, а в роти - горiлка,- Пiдоспiли ще людцi.  Прийшов  старий
Кулик, що один на все село носив ще оселедець.  То  був  уже  старий  дiд,
кремезний  ще  нiвроку...  Його  скрiзь  по  селу   знали,   як   чоловiка
письменного: вiн завжди,було, на криласi спiває, посеред  церкви  апостола
читає...  А  на  язик  собi  вдався  балакучий,  а  надто   за   чаркою...
Талюбив-таки й випити. Бувало, у недiлю, пiсля обiду, прийде у шинок, та й
почне теревенi точити, та все по-письменному, по-церковному... Зiйдуться в
шинок  людцi  розважитись,  з  людьми   посидiти,   побалакати;   вiзьмуть
пiвкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати - i дiда не минуть. Тодi
вiн хоч до свiта вже [буде] сидiти та брехати, аби слухали.  Iнодi,  було,
насмiшить  беседу,  аж  за  животи  беруться;  не  вряди-годи  й  з   його
покепкують, з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, - а все-таки
чаркою не минали нiколи. I Кулик щонедiлi, щосвята в шинку.
   Придибав вiн i тепер. За ним - другi, третi. Засiли кругом  столу  коло
Чiпчиної горiлки; п'ють собi, патякають,  люльки  цмолять.  Найбiльше  там
було дворових. Випущенi на волю, як  птиця,  без  оселi,  без  землi,  без
притулку, - вони шукали собi оселi по  шинках,  щоб  швидше  скоротати  тi
тяжкi два роки, котрi вони повиннi були одробити. Ще  по  панських  дворах
вони позвикали в горiлцi киснути, її  п'яним  хмелем  пiдсолоджували  своє
гiрке життя: не покинути ж було своєї втiхи тепер! I  вони  мерщiй  кидали
панськi двори та ходили вiд шинку до шинку. Коли не  було  за  що  випити,
пiджидали - може, хто пiднесе чарку-дру-гу.  Шинкове  панiбратство  завжди
знайдеться. Поприходили вони тепер, - Чiпка не обминув i їх чаркою...
   Як пiдпили вже, то той заспiвав з п'яних очей,  той  бiдкався,  -  куди
його пристати, як з паном розв'яжеться... А Чiпка не дослухається. В однiй
сорочцi, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу
кулаком гамселить, як навiжений...
   - Що це воно за знак. Чiпко? - питає його Кабанець, коли Чiпка знемiгся
трохи: - ти ж, мов, до сього дива не теє?..
   - Не вживав? - Нi!.. А тепер буду...
   - Чого ж це так?
   -_ Бо нiгде немає правди... немає добра... i землi нема... пропала!  Ну
й гуляй!
   - Та де ж твоя земля дiлася?..
   - Де?.. взяли.. одняли гаспидськi п'явки... пропала!.. А земля  пропала
- все пропало.
   - Так, так, -пiдхопили двораки:-без землi-  що?..  Без  землi  -  життя
нема!
   - Риба  без  води,  а  чоловiк  без  землi  -  гине,  -  увернув  Кулик
по-письменному.
   - Егеж, еге... А коли так - пий, поки п'ється, гуляй,  поки  гуляється!
Без землi... все по боку! Нащо воно? Навiщо тепер корова, кобила, вiвцi?..
Га?.. Навiщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! - Та, бух! по столу кулаком...
   Стiл заходив ходором; чарки й пляшки  заторохтали,  одна  чарка  навiть
упала додолу, пiд стiл, та нiхто не полiз її доставати: всi задивились  на
Чiпку... А вiн знову за своє:
   - Дядьку Якове!  Нiхто  не  зна...  о-ох!  нiхто  не  зна...  Проклятi!
П'ятдесят рублiв хотiли за землю.... Не в землi  сила,  не  в  землi  вона
була... нi! Земля - що?.. Земля!..  Хлiб  родить,  як  коло  неї  походиш;
хазяїном робить... Сказано: земля! А без землi -  усе  пропало...  усе!  -
Чiпка  придавив  на  останньому  словi,  повiв  грiзно  по   хатi   очима,
заскреготав зубами, положив на стiл руки, схилив на  них  голову  -  та  й
притих...
   Люди дивувалися, поглядаючи на Чiпку, - дивувалися його непевним речам,
а проте пили його горiлку, поки до каплi випили. Тодi дехто давай рушати.
   - Ану, Микито, час додому! - каже, ледве стоячи на ногах,  один  крiпак
до  другого,  що  сидiв  та  слухав,  як  Кулик  розказував  про   Йосипа,
запроданого братами... - Чув, Микито? рушай!
   - Пiдожди трохи, - одказує Микита.
   -  Чого?..  Ходiм,  кажу,  а  то  покину!..  їй-богу,  покину!..  То  й
зостанешся з отим оселедьком рови  лiчити,  дарма  що  вiн  по-письменному
балакає...
   А Кулик глянув на крiпака, похитав головою i залепетав :
   - Аще, аще, єда... єгда... бо...  созда...  мир...  Сата-наїл  заздрив.
Согрiши Адам з ївою... нехай царствує!.. Людiє! од слуха зла не убоїмся...
   Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже рiч не про Йосипа,  устав,
вийшов за сусiдом з хати... Хто тверезiший, собi став за шапку братись.  А
зосталися самi п'яницi. Той харчав,  звалившись  пiд  лавкою;  той  сидiв,
обпершись спиною об косяк вiкна, та здригу-вав - замерз; а  дехто  виводив
не своїм голосом якусь п'яницьку пiсню - чи про "журбу  впрямую",  чи  про
неслухняну "долю"...
   Аж перед свiтом  приплiвся  Чiпка  додому,  ледве  на  ногах  стоячи  -
п'яний-п'яний, п'янiший землi...
   Як глянула Мотря на його, то й перелякалася...
   - Що це, сину?!, на яких  це  радощах?..  Чiпка  сiв  на  лавi,  схилив
голову...
   - Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не  тiльки  грошi,  та  й
те...
   - Свитка?.. шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навiщо  все,  коли...  у-у...
у... - завiв на всю хату, мотнув  розкудланою  головою,  засвiтив  повними
слiз очима.
   Материне серце мов хто в жменi здавив... Давай вона його умовляти:
   - Навiщо це ти, сину, сам собi лихо робиш? Це ж ти  сам  себе  з  свiта
зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землi кiлька
лiт, та хлiб їли... й тепер не сидiтимемо без його... Ти тодi малий був, -
сама пучками та ручками заробляла, - та не померли з голоду... А  тепер  -
не те, що тодi!.. Тепер i ти заробиш, i я допоможу... Що ж робити? На  все
його святая воля!
   - Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нiчого -  анi-нi!..  Що  тепер  я?..
Людський попихач,  наймит?..  Пропало...  все  пропало!  I  добро  й  душа
пропала... бо немає правди на свiтi... немає мiж людьми... Тепер моє щастя
- ось-ось було, та... уплило!.. - Чiпка розвiв руками - i задумався...
   - А все люди, все люди... Вони в мене й батька  одняли,  людоїди;  вони
мене ще-змалечку  ненавидiли  -  з  iграшок  прогонили,  йшли  повз  хату,
одхрещувались... Я малим був,  а  все  бачив...  За  чортенр  щитали...  Я
чорт... е-е... Я чорт... над чортами  чорт!..  А  баба  вчила  мене  людей
прощати, а дiд - любити... Дурнiї дурнi! не стоять вони  слова  доброго...
їх мучити... му... морр...
   Та - пуць! на землю... Так i захарчав... Мотря  встала,  витягла  з-пiд
себе ряднину, вкрила нею Чiпку, перехрестила  його,  сама  перехрестилась,
лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку... Сплили  перед  нею
давнi лихi роки; пригадала она свою криваву працю; перескочила її гадка на
вого чоловiка-москаля... Де вiн?  що  з  ним  сталося?..  Може,  розпився,
розволочився, та так де-небудь пiд шинком богу й душу вiддав... Глянула на
сина, що, як той_ снiп, лежав на долiвцi -  харчав,  i  стиха  прошептала:
"Господи! сохрани його й заступи!"
   Прокинувся Чiпка - вже геть пiдбилося  сонце.  Голова  крутиться;  коло
серця пече, мов гадина смокче кров з його... Походив вiн, походив по хатi;
не глянув навiть матерi в вiчi; вийшов, нiби до худоби, та й потяг - не  в
загороду, а прямiсiнько до Гальки... На третiй день - знову  на  ослонi  в
шинку. На четвертий там його сонце праведне  стрiтило,  там  i  нiч  темна
привiтала...
   XVI _
   ТОВАРИСТВО_
   П'ючи та гуляючи, пiдiбрав собi Чiпка  трьох  товаришiв  щирих:  Лушня,
Матня та Пацюк - одна думка, одна гадка. Всi вони однакових  лiт:  не  то,
щоб старi, не то й молодi, - вже пiдтоптанi парубки.
   Лушня був широкоплечий парнище, високий,  бравий,  з  хорошим  панським
личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима...  Вони  так  i
говорили в його!.. Та,  здається,  на  йому  й  шкура  говорила,  -  такий
балакучий.
   Пацюк собi худощавий,  низький,  мишастий,  справжнiй  Пацюк,  такий  i
прудкий; говiркий, спiвучий - на селi перший спiвака.
   Матня одрiзнявся  од  усього  товариства  й  норовом,  i  околом.  Який
завтовшки, такий завбiльшки; неповоротний,  неохайний.  Голова  величезна,
обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткi та товстi, як  стовпцi.
Не любив вiн нi балакати,  нi  спiвати,  а  любив  на  свiтi  одну  тiльки
горiлку: дудлив її, як воду, й у тому покладав усю свою втiху.
   Були вони всi три панськi й повиростали по панських дворах.  Лушня  був
пана Совинського, а Пацюк та Матня - пана Польського, того  самого,  що  й
Чiпчин батько.
   Матня та Пацюк узятi в двiр ще малими пiдлiтками: перший -  вiд  плуга,
другий - вiд овець. Гiрко .  їм  було  розставатись  з  батьком,  матiр'ю,
братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як i  вони;  тяжко
кидати рiдне дворище, де їм знаком! були всi  _закутки,  де  їх  родила  й
пестила мати; зеленi степи, де вони викохували хлоп'ячi сили;  гiрко  було
кидати, яке не є,_ своє, а йти до чужого, до панського... Та що  ти  вдiєш
супроти панської волi? Пановi треба... на те в його й крiпаки,  що  треба!
Як не плакали, як не благали матерi пана - викладали йому,  що  бiлоголовi
сини їх, як старшенькi, єдина помiч у труднiй працi, - та  не  помогли  нi
сльози, нi викладки... Пановi що? Хiба пан думав  про  гiрку  працю,  хiба
йому слiд до того свою панську увагу звертати?! Пан ще й  розгнiвався,  що
його панську голову якiсь сiльськi жiнки клопочуть такою дурницею... та  й
звелiв попрогонити матiрок з двору.  Пiшли  матiрки,  понесли  невимовленi
прокльони на устах, гiркий жаль у серцi... А сини  їх  зосталися  в  дворi
пiдпасачами: один - коло скоту, другий - коло овець.
   Лушня родився й виростав у панському дворi. Умер старий Лушня,  що  жив
на Вовчiй Долинi, на хуторi, покинув  дочку-дiвку  на  свiтi.  Одним  одна
робоча сила в сiм'ї, бо мати вмерла, а сироти, як кукiль, зосталися...  Як
на те пановi заманулось покоївки, її ото й узяли до панських покоїв, - бо,
на лихо собi, й непогана була. На її ж мiсце перевели  на  хутiр  сiм'ю  з
двору. Спершу плакала дiвка та боялась усього, а найбiльш - як би догодити
старому пановi. Та, видно, догодила-таки,  бо  через  рiк  з  дiвки  стала
молодицею, породивши бiлолицього чорноголового хлопця Тимошку. Як пiднявся
Тимошка на ноги, став розбирати всячину, то його  взято  за  лакейчука  до
молодого пана, - старого тодi вже не було на свiтi, - чистити та  набивати
тютюном люльку, подавати води, а бiльше всього - стояти в кутку  передньої
коло дверей кабiнету, на случай якого приказу. Всього натерпiлося  хлоп'я.
Iнодi, довго стоячи, на ногах засипало, падало додолу. Пан тодi не то, щоб
одсилав спати, нi: вибивши добре, щоб  не  був  такий  сонливий,  становив
навколiшки на всю нiч. А iнодi, щоб  не  задрiмав,  бува,  й  навколiшках,
пiдсипав гречки пiд голi колiна... Було й так, що пан, не знаходячи  довго
чого-небудь з своїх, розставлених  по  столу  цяцьок,  -  присiкувався  до
хлопця, та бив зате, що той нiби покрав, тодi, як, роздивившись гаразд,  -
бдяцьки або стояли, або лежали тут же перед носом... Набачивши, знову  бив
за те вже, що хоч не  вкрав,  то  замiрявся  вкрасти,  бо  перестановлював
усе... Гiрко прийшлося хлопцевi таке життя,  злiсть  накипала  в  молодому
серцi. "Коли не краду, то б'ють, - дума сам собi,  -  за  те,  що  посягаю
вкрасти, то хай же краще б'ють за те, що краду!". I через рiк, через два з
малої та доброї дитини зробився якийсь  лихий  злодiячка,  котрому  нiчого
вкрасти все, що тiльки близько лежало коло його,  й  божитись-присягатись,
що вiн i сном i духом не знає, як воно опинилося у його в кишенi...  Може,
хто другий пiдкинув, щоб тiльки його вибили, -  виправлявся  вiн.  Тимошку
знову за це били, тяжко били; та бiйкою нiчого не взяли. Пiдрiс вiн,  став
ще хижiшим, ще запеклiшим. У краде,бувало,  який  пустячок  та  й  пiдкине
другому, щоб вiд себе очi одвести; а добре що вкраде, то так заховає  сам,
що не знайдуть. А оглянуться, стануть  допитуватись,  вiн  ще  й  виказує:
отой, мов, або ота вкрала! Безневинних б'ють, а вiн собi  нишком  крадiжку
поживе, та й смiється потайно...
   Злодiйкувате життя не по душi самому запеклому  злодiєвi.  I  в  такого
iнодi  бувають  часи,  що  оступлять  його  добрi  думки,   мучать   його,
розривають... Чоловiча совiсть  не  замирає  в  самiй  запеклiй  душi.  Не
замерла вона й у  душi  Тимофiя  Лушнi.  Бували  такi  години,  коли  вiн,
згадуючи свої вчинки та безпутне життя, сам собi думав: "А може ж, воно  й
грiх так робити?.. Може, за все те оддячиться, хоч не на сiм,  то  на  тiм
свiтi!.." Страшно йому ставало й разом тяжко, соромно. Тодi вiн,  щоб  хоч
трохи розважитись, щоб погасити прометеїв огонь у мученiй душi, прихилився
до скляного бога: привчився горiлочку вживати... Помiтили раз його п'яним,
- вибили добре на конюшнi, прогнали з горниць, наставили кучером. Це  було
лiт за двоє перед волею. Йому було тодi лiт двадцять...
   На станi - вiльнiше трохи, нiж у горницях.  Та  -  що  не  зробив,  пан
бачить, бо з своїх очей не спускає; а тут - хоч i бачать панськi конi,  то
нiкому не скажуть... Передньої покинути не можна; а  з  станi  -  коли  не
вдень, то вночi вирвешся... Лушня встряв  у  шинки.  Там  вiн  зазнався  з
Матнею i Пацюком. Цi - теж повиростали в  неволi.  Хоча  вiльнi  степи  та
широке поле, де вони влiтку скот пасли, одводили трохи  їх  замлiлi  душi,
зате зимня пора налягала на їх плечi важкою  вагою  й  давила  обох...  до
горiлки! Поробились  вони  п'яницями,  волоцюгами,  злодюгами...  У  шинку
побраталися з Лушнею. Побраталися - i таємна крадiжка, схови та  перехови,
та нiчнi пропої накраденого стали їх товариською роботою...
   Мучились-мучились пани з ними, та не дiждавши й  тих.  двох  рокiв,  що
крiпаки повиннi були одробити пiсля волi (а роки тi  здалися  довгi-довгi,
тяглися вiками!) - повиганяли їх з двору на всi чотири...
   Не маючи нi землi, нi оселi, нi пристановища, - нi  пiд  собою,  нi  за
собою, нi перед собою, - як вiльна птиця в полi, як дикий звiр у  борi,  -
хлопцi розбрелися по селу...  Де  його  пристати?  де  голову  приклонити,
заховатись часом вiд лихої години?.. Ще пiд будень сяк-так:  де-небудь  на
роботi: в жидiв дрова рубати, в людей  молотити,  вiяти,  косити...  А  як
вечiр настане, або свято, або зостався хто який день без роботи... Хоч пiд
греблю!.. Нiде притулку немає, нiде пристати, спочити. У селi двi  мiсцини
некупованi. Одна - вулиця, друга - шинок... Тiльки на  вулицi  небезпечно.
Ляжеш пiд тином спочити - собаки стягнуть; посеред вулицi - наїде  хто,  а
хоч не наїде - волоснi пiднiмуть, запруть у чорну, подумавши, що п'яний...
Зостався - шинок... I за шию не ллє, й тепло, й  людно...  Є  де,  хоч  не
розкiшно, спочити пiд лавкою; є з ким  розважитись-побалакати,  заспiвати,
випити... Став i нашим хлопцям шинок рiдним батьком, горiлка - матiр'ю.  В
шинку вони мали собi захист, притулок; чарка горiлки стала  їх  порадою  й
одра-дою... Шинок нiколи не пустує: то той, то  другий...  I  нашi  хлопцi
тамi, Як перепаде чарка горiлки -  за  упокой  раба  божого,  за  здоров'я
народженого, або й так по пригодi, то й добре!  Веселий  спiва  вiн,  коли
спiвають тi, що частують, а плаче, коли вони плачуть... Як же випадав коли
такий нещасний день, що нi роботи, нi в шинку нiкого, а в самого нi крихти
хлiба, нi шага грошей - їсти, аж шкура болить, випити - аж за серце ссе...
не грiх тодi й пiдняти, що легко лежить!..
   З оцими-то  злодiйкуватими  ледацюгами,  гультiпаками  зазнався  Чiпка.
Тиняючись з шинку до шинку,  стрiв  вiн  їх  раз,  удруге...  як  частував
кожного, хто пiдвертався пiд руку; вони зараз же таки й  втерлися  його  в
товариство. Пили на його кошт; гуляли за ото добро; розказували йому  своє
бiдолашне життя, ро  свою  гiрку  долю,  привернули  його  жалiсне,  тепер
рроюжене нещастям, серце - i потоваришували... Цiлий день п'ють та гуляють
по шинках, гуляють юдi  й  за  пiвнiч,  а  перед  свiтом  iдуть  до  Чiпки
висиплятись. Виспляться, викачаються, вiзьмуть з собою Чiпку  та  з  добра
його що-небудь, - та знову в шинок... Так кожнiсiнького дня.

   Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала
Чiпку; потiм того - лаяла, ганьбила; а далi - бiгала в себе по вгороду, по
вулицi та кричала-репетувала:
   - Ой, лишенько! пропала ж я тепер...  погине  моя  бiдна  голiвонька...
Тепер же менi все одно, що з мосту та в воду...
   Стрiвають люди, жалкують, розпитують...
   - Та як же?.. як же?.. - розказує кожному з плачем Мотря:  -  любий  та
милий був, а то ж зразу... на тобi, та цить! Не переживу  ж  я  цього,  не
зможу - Свитку пропив, одежу всю - в однiй сорочцi, як харциза, як махамед
який!.. Уже третю вiвцю пропиває... Та й товариство пiдобрав  пiд  пару  -
волоцюг зо всього свiта... Боже мiй! що ж тепер робити менi, бiднiй?..
   - Ви б його вмовляли; ви б  його  словами  ганьбили,  -  [радили]  люди
Мотрi...
   - Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?!. - плаче Мотря. - Та я  ж  йому
не словами, я йому сльозами виливаю... гiркими докорами очi вибиваю...  Та
що з того?.. Сказано: як об стiну горохом!..
   - То ви б у волость... Хай  його  з  тиждень  подержать  у  холоджниiй!
Витверезвиться - опам'ятається, а то ради, - йому вже памороки забило...
   Послухала Мотря людської  в  волость.  Узяли  Чiпку  п'яного,  силомiць
посадили в чорну. Незчувся, як i заснув...
   Надвечiр оглянуться товаришi - нема мiж ними Чiпки. Увечерi  пiшли,  та
як чорна була лихенька вже, вони її продрали й випустили невольника.
   Iде Чiпка додому... У головi - хмiль; на серцi - зло... А тут ще  ззаду
йде Лушня, примовляє:
   - Яка вона тобi мати? жалiтися на  сина?!  Хто  назве  її  пiсля  сього
матiр'ю? Садовiть, мов, сина в чорну: через його менi життя немає!.. Де се
воно таке на свiтi видано?!
   Не йде Чiпка - летить додому; не лише - огнем паше i, як скажений  бик,
налiтає на хату... Брязь! - одно вiкно...  Дзень!  -  друге...  Посипалось
трете... Грюк! ногою в дверi... Полетiли й дверi в сiни. Мотря з  переляку
залiзла на печi аж у куток... Убiг Чiпка в хату, кричить:
   - Де вона?.. де стара вiдьма?.. Чи не замiж,  бува,  забажала?..  Може,
бахурiв навести заманулося?.. То щоб син не перечив, - у чорну його!..
   Уразили такi  гадючi  слова  материне  серце.  Як  пiдстрелена  горлиця
тiпається-б'ється, тихо туркоче й стогне: так мати затiпалась  на  печi  в
куточку, та стиха, гiрко промовила до сина:
   - Побiйся, Чiпко, бога! Подумай, що це ти кажеш?! Менi свiт  не  милий,
менi... - Не доказала, залилася гiркими сльозами.
   - А менi?.. Менi, ти думаєш, легко воно живеться?! У мене, може,  серце
вiд болю як не розiрветься!.. якийсь iрод в йому, мов свердлом  крутить...
Так ще менi, - на?!.
   - Нащо ж ти п'єш, сину?.. Чи воно тобi легшає? Слухай  отих  братчикiв,
що понаводив з собою, то вони тебе пiдведуть!.. вони будуть, поки  в  тебе
буде; а як не стане, то де й дiнуться...
   - Не бреши, стара! - перебив її Петро Пацюк.
   -  Хай  уже  ти,  молодший,  будеш  брехати,   а   менi,   старiй,   не
приходиться!..
   - I що то воно за мати, коли йде на сина жалiтися? - пiддає Лушня  огню
Чiпцi. - Хiба то є мати?! Який добрий чоловiк скаже путнє слово про неї?!.
Не те, щоб покрити сина... Чи бачила що, кажи: не бачила; чи  чула,  -  не
чула!.. Нi! вона зараз: ось, мов, який мiй син... Берiть його, люди добрi,
та садовiть у чорну!.. Яка ж вона мати?!.
   - Бач, що кажуть люди?! - гука Чiпка. - Чуєш, що кажуть?!
   - Люди?! - сумно, гiрко, з плачем  промовила  Мотря,  -  та  бiльше  не
змогла й слова вимовити: умиваючись сльозами, замовкла...
   Довго ще Чiпка гукав, довго кричав, та, витягши з скринi материну  нову
бiлу свиту, майнув з товариством до Гальки.
   Стояла вже пiзня осiння пора. Холодний вiтер вривався в побитi шибки  й
навпростець вiяв у розчиненi дверi,  що  покинув  за  собою  Чiпка.  Мотрi
зробилось холодно. Устала вона з печi, щоб хоч дверi зачинити. Гляне  -  в
хатi, як у пустцi: стiл перекинутий, горшки  побитi,  скриня  розчинена...
Кинулась  Мотря  до  скринi,  -  та  й  охолола...  Там  усе  перевернено,
перекидано, порито - i свити немає... Мотря так i впала на скриню!
   - Боже ж мiй, боже! скiльки я лiт працювала, скiльки  нiчок  недоспала,
думок передумала, здоров'я вкоротила, поки  сього  добра  наскладала!..  А
тепер - рiдна дитина все по шинках розносила!..
   Сльози в три ручiї ллються; жаль  та  досада  давить  одурене  материне
серце... Насилу пiдвелася з скринi.
   - Боже! Великий заступниче! - замолилася, здiймаючи  руки  до  бога:  -
єдина надiя, єдина утiха, - та й та мене одурила... Побий  же  його  свята
твоя сила, де вiн ступнем ступить, куди вiн лицем  повернеться,  коли  вiн
так зневажив матiр стару! Дай йому, господи, дiждати такої шани  та  честi
вiд своїх дiток...
   Та зв'язавши останнє своє збiжжячко в клуночок, перекинула через плече,
перехрестилася -  i  пiшла  до  сусiди,  старої  баби-пупорiзки,  що  жила
недалеко вiд їх дворища.
   Немає тодi Чiпцi впину, немає заборони, бо й  у  хатi  нiкого  немає...
Так, з побитими вiкнами, стояла вона на край села пусткою. А Чiпка -  одно
гуля, з шинку до шинку сновигає, та знай тягне з господи все, що тiльки на
очi навернеться. Пропив уже  кобилу,  корову,  овець,  свиню,  навiть  усю
одежину. Зосталося тiльки те, що на йому: латана свитка, дранi  штани,  та
одним одна сорочка - чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки,
ходить вiн по селу вiд шинку до шинку, день у день, нiч  у  нiч;  а  перед
свiтом,  як  домовик,  iде  в  свою  пустку...  Нiчого  нема!..  Тiльки  й
зосталося, що в току .стiжки недомолоченого хлiба...
   - Нащо-то в тебе хлiб гниє в стiжках? - раз питає його Лушня. -  Продай
його жидам: усе ж грошi! А то так i пропаде...
   - А справдi, - промовив Чiпка.
   На другий день кинулись хлопцi  вишукувати  купця.  Чiпка  шукав  свого
чоловiка, та не знайшов. Лушня з Пацюком метнулись по жидах. Найшли  купця
швидко й повели на вгород, де ходив Чiпка коло стiжкiв.
   - Чiпко! - гукнув Лушня ще за двором: - купця ведемо.
   - Жида?
   - Егеж.
   - Жидовi не продам!
   - Тю-тю... Чому? Який чорт не купив, то купив, аби грошi дав.
   - Оже, я жидовi не продам...
   - А почому, Овраме, за копу даси? - не слухає Лушня, торгується.
   Жид пiшов навкруги стiжкiв  обдивлятись.  Висмикує  колоски  зсередини,
виминає на долонi, роздивляється.
   - А поцому буде? - питає тодi.
   - По карбованцю даси? - каже Лушня. Чiпка стояв одстбронь  коло  одного
стiжка, та в землю дивився, мiркував щось.
   - Ой, вей! за цей гнiй? - скрикнув жид.
   - А почому ж ти думав?
   - По копi с сагом... бiльсе не мозна дати...
   - Iди ти к бiсовому батьковiї - одрубав Чiпка та й пiшов сам до хати.
   Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом.
   - Нi, Овраме, - каже Лушня: - за таку цiну ти нiде не купиш.
   - Це не такий хлiб, Овраме, як ти думаєш, - увернув Пацюк:  -  це  хлiб
хазяйський. Ми це знаємо. Ми знаємо, як вiн сiявся, як i складався...  Тут
хiба зверху трохи затекло, а то тобi - як порох сухе... Ось дивись! - та й
висмикнув зсередини стога жменю жита.
   Жито було справдi добре: колоски товстi, довгi, повнi сухого зерна.
   - Ось на, подивись - яке жито!
   Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився  певно  добре,  що  то  за
жито, а проте ще взяв колосок у жменю, вимняв,  i  розглядав  зерно.  Лице
його нiчого не виказало - нi похвали,  нi  огуди;  тiльки  ледве  примiтнi
iскорки зажеврiли на одну хвилину в його чорних очах, та й  тi  потухли...
Вiн почухав бороду.
   - Не скупись, Овраме, - пристає Лушня: -ми _тобi його й вимолотимо,  до
розуму доведемо.
   - Ну, сцо з, не скупися? За вiсцо його бiльсе давати?!
   - Як, за вiщо? за хлiб! Глянь: як  одно  тобi  зерно!  Чисте,  повне...
немолоте б їв! - Лушня справдi взяв кiлька зерен у рот i жував.
   - Та сцо з, по карбованцю?!..
   - Та нi, не по карбованцю, - одказує Лушня: - вiн дешевше вiддасть.
   - Де з хазяїн? Цому вiн не йде торгуватись?
   - Вiн у хату пiшов... мабуть, води напитись... Побiжи лишень, Петре, та
кликни!
   - Чiпко! Чiпко-о! - гукнув Пацюк, до хати йдучи.
   - Чого? - подає голос Чiпка з хати.
   - Iди ж кiнчать, чи що.
   - Я сказав: жидовi не продам.
   - Чому?
   Чiпка не обзивався. Пацюк пiдождав трохи, Чiпка не виходив з хати.
   - Iдiть сюди, до хати! - гукнув Пацюк на Лушню з жидом.
   Тi рушили, ведучи все-таки розмову про жито.
   - Нi, ти, Овраме, не скупися, - каже  Лушня.  -  Хлiб,  я  тобi  скажу,
такий, що, от ми скiльки молотили, а не бачили такого на селi!
   - Та сцо хлiб? Хлiб - як скрiзь хлiб.
   - Та нi! То не з тiєї землi. Це тобi хлiб з цiлини, та ще такої цiлини,
що рокiв з десять нi рала, нi плуга не бачила... Це з ситої землi хлiб,  -
розпинався Лушня.
   Тут вони саме дiйшли до хати.
   Чiпка сидiв собi в хатi, мовчки, наче зажурився.  Як  ще  не  приходили
товаришi з жидом, вiн обдивлявся тяжкою працею  наскладанi  стiжки.  Чорнi
зокола, вони уразили його серце, перемчали його думки в той недавнiй  час,
коли вiн, ще весною, назирав оцей самий хлiб зеленим, як рута, буйним,  як
дерево, коли зустрiвся з Галею, - балакав, жартував з нею... Коли вiн  жав
його, рано встаючи, пiзно лягаючи; в'язав у снопи, складав у копи,  возив,
складав на току, почуваючи себе хазяїном, голублячи в серцi надiю вдвох се
добро поживати... Тепер та надiя почорнiла, як i  його  колись  зелене  та
золоте жито... Брови в його насупились;  коло  серця,  мов  чорна  гадина,
обвився жаль...
   "Hi, не продам! хай краще зогниє на моїх очах... а не продам!" -  думав
вiн.
   На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чiпка вискочив  на  порiг,
та - як одрубав - грiзно промовив:
   - Нащо ви його ведете сюди? Хлiба я  не  продам!  Усi  здивувалися,  аж
поторопiли.
   - То коли не продаси, - загвалтував жид, - насцо з  було  мене  водити?
Менi нiколи, в мене сце он скiльки дiла, а вони водять!.. - Та й  побiг  з
двору.
   Чiпка заховався знову в хату; Лушня й Пацюк, похнюпивши голови, за  ним
увiйшли.
   - Чи ти не здурiв. Чiпко?  -  трохи  перегодя  питає  Лушня.  -  Такого
дорогого купця та вiдiслати... Кому ж ти хлiб збудеш?
   - Я сказав, що не продаю!
   - А що ж? Хiба краще, як вiн у тебе зогниє?.. Га?.._ Лежить  собака  на
сiнi...
   Чiпка грiзно зиркнув на його... Лушня затих. На той час у хату  вскочив
Матня.
   - Га-га, братця! Є! гуляй! - кричав вiн, держачи обома руками пляшку  з
горiлкою.
   - Де ти запопав? - зрадiв Пацюк.
   - Знайшов, братця!
   - Де?
   - У шинку...
   - Як же ти?
   - А так... - Матня показав руками, як вiн схопив пляшку.
   Розмова повернула на iнший шлях.
   - Та як же ти - чи украв, чи одняв? - допитувався Пацюк.
   - Не питай, як, а питай - чи добра! - каже Матня, частуючи Пацюка.
   Той похвалив. Матня до Чiпки.
   - Ось на, братику, покуштуй! Ось - на! Сказано:
   губи злипаються, така добра!
   Чiпка випив. Випив i Лушня. Горiлка розв'язала язики, почались кази  та
перекази...
   Лушня знову пристає до Чiпки: чом та й чом хлiба не продає?
   - Не продам я жидовi, - одказує Чiпка.
   - Та кому ж ти продаси його?
   - Нiкому!
   - А шкода! Зогнив - так  нi  за  дапову  душу...  й  чарки  горiлки  не
вип'ємо! Продай, кажу. Продай, брате! Ти знаєш, як загуляємо?
   - Не хочеться, братця! Коли б ти знав, Тимофiю,  як  не  хочеться!..  -
верзе Чiпка вже напiдпитку.
   - А нащо ж воно?.. Одно ж - зогниє!..
   - Ну, так стiйте: пiду завтра до Грицька... Коли йому не продам, то хоч
так вiддам...
   - Тю-тю! То ти краще менi так вiддай,  -  каже  Лушня.  -  Я  знаю,  як
поверну. А Грицько - що? Звiсно - багатир: вiзьме собi, поживе  й  спасибi
не скаже...
   - Другому нiкому не продам... не годиться! Далеко за пiвнiч  товариство
пiдбивало Чiпку кому продати хлiб -  то  продати,  а  даром  Грицьковi  не
давати. Чiпка не згоджувався.
   - Яз ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями вкупi  овець  пасли...
Хай йому на нове хазяйство. Нехай хоч вiн чесно поживе мою працю, коли так
судилося!
   XVII_
   СПОВIДЬ I ПОКУТА_
   На другий день, рано-вранцi, Чiпка пiшов до Грицька. Нова  хата,  бiла,
чепурна, привiтно виглядала з-за обголених лихою осiнньою негодою груш  та
рядка прутнястих верб. Двiр був просторий, чистий,  оплетений;  ззаду,  на
току, стояли ожереди соломи; з лiвого боку чорнiли  грядки  та  невеличкий
молодий вишник; з правого - хлiвець, загорода та погрiб. Коло  ворiт,  над
перелазом, бiлiв новою цямриною колодязь, виглядав на шлях  новим  високим
журавлем...
   Чiпка вступив у двiр. Велика, чорна, кудлата собака  кинулась  на  його
з-пiд загороди. Чiпка подався назад до лiси, став випручувати  хворостину.
На собачу брехню вибiгла з хати молода, як дiвчина, молодиця  -  низенька,
чепурненька, та й почала гукати на  собаку.  Собака  одбiг  на  вгород  та
скавучав. Чiпка пiдiйшов до молодицi, привiтався.
   - Добрий день!
   - Здоровi були.
   - Що, Грицько дома?..
   - Нi, нема...
   - А де ж?_
   -_ У пивницi.
   - I давно там став?
   - Hi, недавно... На тiм, бачся, тижнi... Нi, аж  на  третiм...  приїхав
жид та й найняв.
   - А коли вiн дома буває?
   - У п'ятницю на нiч завжди буває... А це щось за знак - учора не  було.
Сьогоднi повинен бути. А вiн вам нащо?
   - Та треба... Хочу йому хлiб продати.
   - Не знаю, - каже вона, задумавшись. - Надiйдiть трохи пiзнiше, туди  к
обiду, може, вiн звернеться...
   - Добре... Прощавайте!
   - Iдiть здоровi.
   Чiпка пiшов шляхом додому; молодиця - в хату.
   Грицька  справдi  не  було  дома.  Восени,  упоравшись  з  хлiбом,  вiн
порадився з Христею, та й став до пивницi. Оже тепер  уже  вiн  робив  без
того запалу, з яким кидався до дiла торiк. Вiн тепер уже  свого  доскочив.
Чого ж йому з шкури вилазити. А коли жид дає добру плату, то щоб  сидячого
татари не взяли та на печi не лежать, - чому той тиждень i  не  проробити,
повагом та роздумуючи, та розглядаючи на всi боки?!
   Не минуло й години, як Чiпка пiшов, Грицько приїхав.
   - Чому це тебе вчора на нiч не було? - стрiла його Христя.
   - Та тут таке трапилось: не менi б казати, не тобi слухати!  -  одмовля
Грицько.
   - Що ж там таке? лихе що?
   - Та щоб дуже лихе, то, дяка боговi - нi!.. Та й доброго мало...
   - Та що ж там справдi таке? Кажи швидше! - пристає злякана Христя.
   - Жида Оврама обiкрадено... То це нас держали аж до сьогоднi.
   - Я думала, що там?!! Хто ж його обiкрав?
   - Бог його знає... Якiсь, каже, замурдованi люди... Понадiвали машкари,
пов'язали гаразденько всiх, та й забрали, що знайшли.
   - Що ж воно за люди?
   - Вiн одгадує на москалiв, бо по-московськiй балакали... А шкода,  коли
хоч, Оврама!
   - От, велика шкода - жида! Однак з нас надрав...
   - Нi, Христе: жид жидовi не  рiвня.  Другий  жид,  то  таки  насправжки
жидюга, а Оврам, я тобi скажу, добрий чоловiк, хоч i  жид...  Нiчого  бога
гнiвити: вiн тобi й запоможе, коли там подушне, нужда яка... Звiсно,  своє
вiзьме - не грошима, так роботою... I тепер у його на пивницi трохи не всi
- за одробiток... Добрий жид. Усi його тамтешнi люди шкодують...
   - Усi вони добрi,  як  сплять;  а  тiльки  розплющить  очi,  то  так  i
норовить, як би в тебе що видурити, як би тебе так заборсати, щоб  з  його
лап не вирвався... Дасть карбованця, двох, а одроби йому  на  десять.  Всi
вони одним миром мазанi! Бач! А я тобi й забула хвалитись: до  тебе  Чiпка
приходив.
   - Який Чiпка?
   - А той... що, як навiжений, ганяє по селу...
   -_ Ага!.. Чого ж це?
   - Та каже: чи не купив би ти хлiба?
   - Якого хлiба? - пита, роздумуючись, Грицько.
   - Не знаю... Каже - хлiб продати... А я стою собi та думаю: який це вiн
хлiб продає, й навiщо тобi хлiб купувати, коли, спасибi богу,  й  свiй  ще
потроху тягнеться...
   - Що ж ти йому одказала?
   - Що ж я йому  одказала?  Сказала,  щоб  зайшов  пiзнiше,  як  ти  дома
будеш...
   - Ну, а вiн тобi - що?
   - Каже: зайду, - та й пiшов з двору.
   - Гм, - мугикнув Грицько. - От, дивiться, коли не здурiв  парубок...  З
круту спився!
   Розмова про Чiпку на цiм обiрвалася. Грицько став розпитувати,  чи  все
гаразд у господi, що робила Христя, чи здужала, чи нi?.. Христя одказувала
i собi розпитувала  Грицька:  що  їм  казали,  про  вiщо  розпитували,  як
задержали? Перегодя трохи, Христя питає чоловiка:
   - Чи не час уже  обiдати?  Ти  з  дороги  -  виморився,  виголодався...
пообiдаєш, спочинеш...
   - Та таки й справдi виголодався. Хлiба нестало, випросив був  краець  у
чоловiка, та перехопив трохи... А тепер - немовби й теє...
   Собача брехня перервала їх рiч. Христя глянула в вiкно.
   - От i Чiпка йде...
   Грицько собi глянув.
   - Та й обiрваний та обшматований який, господи!
   - Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообiдаємо? -  дивлячись  на
Грицька, питає Христя.
   - Нi, хай... чоловiковi втрете не забиватись...  Ти  знаєш:  ми  з  ним
колись товаришували, як ще вдвох вiвцi пасли. Чудний трохи... а добрий був
друзяка... А тепер, глянь: що з ним сталося?!.
   Чiпка скрипнув дверима, увiйшов у сiни; собака аж за одвiрки гризе, так
валує. Христя одчинила хатнi дверi.
   - Та й собака ж у вас! - обiзвався до неї Чiпка. - З  порожнiми  руками
не сiкайся!.. Здоровi були!
   - Здоровi... Iдiть у хату: я вже сама закручу завертку, бо вона  в  нас
так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить...
   Христя кинулась до надвiрних дверей, одчинила їх,  гукнула  на  собаку,
потiм зачинила й закрутила заверткою.
   - Що, Грицько вернувся? - питає Чiпка, дожидаючи, поки Христя  поралась
бiля дверей.
   - Вернувся. Чому ж ви не йдете в хату? Iдiть! Чiпка несмiливо вступив у
хату та й став коло порога.
   Йому якось i соромно стало, i страшно... Грицько привiтався перший.
   - Здоров, Чiпко!
   - Здоров, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач,  як  ти  перемiнився!..  Як
одружився, j'o_ й не пiзнати тебе!
   - Чим же я перемiнився?
   - Усiм... зарiс, постарiв...
   - От, ще вигадайте! - защебетала Христя. - Де ж таки вiн  старий?..  То
вiн не поголився... то так воно здається...
   - А може... Та нi: я таки тебе, Грецьку, молодшим бачив...
   - Це .так мене зостарила молода жiнка, - смiється Грицько.
   - Тiльки б i старостi... - усмiхаючись, каже Чiпка.
   - Та й ти. Чiпко, перемiнився... на себе не схожий... Чого  це  ти  так
занепав?
   - Лихо, брате!.. - зiтхнувши, одказав Чiпка й сiв поруч з Грицьком коло
столу. - Кого те лихо до добра доведе?
   - Що ж тобi за лихо таке?..
   - Багато, Грицьку, розказувати... - ще раз зiтхнувши, одмовив  Чiпка  й
скорим поглядом окинув хату.
   Простора хатина, чепурно  вибiлена,  тепла  та  ясна,  тиха  та  щасна,
вiйнула на його якимсь теплим духом... Йому так стало легко, мов стiни  до
його лиха прихилялися... На серцi в його стало так  люб'язно;  думки  його
повернулися назад - i перенесли його разом на степ; намалювали йому старою
немiччю скалiченого дiда Уласа, швидкого  Грицька,  що  на  баранi  їздив;
кинули його на верби горобенят драти... Жив-жив!.. Жив-жив!.. -  наче  хто
молотками, гамселив цими словами у виски йому... Вiн болiсно всмiхнувся...
Глянув на Христю... I понесли його думки на поле, мiж зеленi жита, де  вiн
перше зустрiвся з Галею... Жаль йому стало  свого  бувалого  життя,  котре
пестило  його  надiї;  йому  заманулося  кому-небудь  їх  одкрити,  з  ким
подiлитися... На очi наверталися - чув вiн - сльози; вiн  боявся,  щоб  не
бризнули, - та водив очима то на Грицька, то на Христю... I  здалися  вони
йому такими щасливими, такими добрими, привiтними,  що  вiн  незчувся,  де
дiвся його страх перед ними, сором за  своє  безпуття...  Йому  забажалося
щиро, вiд серця, побалакати з  ними,  як  з  рiдними.  Звiсивши  на  груди
голову, в землю потупивши очi, вiн став навертати на себе розмову.
   - Багато, кажу, - почав вiн, -  розказувати...  i  за  день  усього  не
перекажеш... Лихо, сказано, як до кого причепиться, - не одскiпаєшся!..
   - Хто ж винуватий у вашому лиховi? - обiзвалася, глядя на його  Христя.
- Мабуть,чи не самi найбiльше?..
   Докiр цей хоч i вколов з першого разу Чiпку, оже вiн  нi  зморшкою,  нi
поглядом не виявив того. Йому аж подобалось питання, так  прямо  вимовлене
жiночими устами.
   - Та трохи й сам винен, - одмовив  вiн,  задумуючись.  -  А  то-таки  й
люди...
   - Чим же люди виннi? - сповiдає Христя. Чiпка поворухнувся. Видко,  вiн
не  ждав  такої  сповiдi.  Помовчав  трохи,  та  все  вниз  дивився,  нiби
роздумував:  чи  казати,  чи  нi?  А  далi  туго,  немов  слова  до  язика
поприлипали, а вiн їх одривав з великим болем, промовив:
   - Неправдою своєю!..
   Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чiпка  оцi  два  слова,
скинув очима на Христю:
   - Ось годi тобi базiкати!  -  обiзвався  до  неї:  -  готуй  лиш  краще
обiдати, та пообiдаємо всi разом. Ти, Чiпко, ще не обiдав?
   - Та я вже, бог його знає, коли й страву бачив,  -  з  жалем  признався
Чiпка.
   Мова його вразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе вiн був  такий
якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалiєш... Грицько мерщiй посунувся за  стiл,  на
п6-куття, та запрохував Чiпку сунутись ближче до його. Христя метнулась до
хлiба, до мисок, до печi. Швиденько  насипала  борщу  у  миску,  поставила
серед столу; достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним, - та  вже
мала була сама сiдати на ослонi до столу, -як Грицько промовив:
   - Чи це б то так на суху й сiдати?.. Воно, мабуть, жiнко, в нас у хижцi
й горiлка є... Ми так давно бачились з Чiпкою, що годилось  би  й  випити.
Ось давай лиш по чарупинi... Та мене, правду  кажучи,  наче  щось  ломить,
тре... Чи не покине, бува?
   Христя вийшла до хижi, незабаром унесла пляшку з горiлкою, поставила на
столi, й сама сiла.
   - Наливай, жiнко!
   Христя налила. Грицько взяв чарку в  руку  та,  обертаючись  до  Чiпки,
промовив:
   - Пошли ж нам, боже, всього, чого ми тiльки бажаємо!
   - Дай, боже! - одказує Чiпка.
   Потiм Христя знову налила чарку, а Грицько пiдсунув її до Чiпки.  Випив
i  Чiпка.  Тодi  вже  сам  Грицько  налив  пiвчарки,  посунув  до  Христi,
примовляючи:
   - Випий же й ти, жiнко!
   Христя взяла чарку в руки, пригубила, кивнула головою - й  почала  їсти
борщ.
   Принялись до борщу й чоловiки. Чiпцi здалося, що вiн зроду не пив такої
доброї горiлки, не їв такого смачного борщу. Поїли  борщ,  Христя  достала
локшину на молоцi... Чiпка, як три днi не їв... Усе йому  здавалося  таким
добрим, смачним; самi хазяїни - такими щирими, привiтними людьми,  що  вiн
аж повеселiшав трохи... З лиця спала в його  тума;  на  лобi  розправились
зморшки, що як тi хвилi то набiгали,  то  збiгали;  вiн  радiсно  засвiтив
своїми розумними, темними очима й став сповiдатись...
   - Так ви, панi-матко, - обернувся вiн а  словом  до  Христi,  -  хочете
знати: чим люди виннi в моїм безголов'ї? Усiм  виннi!  Од  самого  малого,
непримiтного, до самого великого, найбiльшого... Ви тiльки  погляньте:  як
вони мiж собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як бог приказав  жити?..
Егеж! Вони б мали - один  одного  в  ложцi  води  втопили,  з  лиця  землi
змели!..
   Грицько всмiхнувся...
   - Ну, що тобi до того, Чiпко? скажи менi, бога ради?..  Адже  тобi  вiд
того нi знобить, нi грiє...
   - Як, не знобить? А правда де? Де та правда, по котрiй нам велено жити?
де вона дiлася? хто її вкрав  у  нас?  -  гарячився  Чiпка.  -  Куди  вона
забiгла?.. га?
   - А нема правди, - одказав Грицько, - то живи так, як i всi живуть...
   - А як не дають жити? Що тодi?
   -- То все мана тiльки!
   - Ой, Грицьку! ой, братiку! не кажи так... важко менi, пече  мене  таке
слово...
   - Не знать, що вигадуєш, Чiпко! не знать, об чому турбуєшся?.. Не такий
тепер вiк настав, не такi люди народилися...
   - Що ж  менi  робити,  коли  я  не  можу  з  ними  ужитися?  Чим  же  я
винуватий?.. Я ще й так терплю... Ти тiльки послухай, яка в людей  правда.
Ти знав мою землю?
   - Знав...
   - Ти чув, що її одiбрали в мене... знаєш?.. ту саму землю, про яку сама
громада сказала: це твоя земля, Чiпко, володiй нею! А тепер знайшлися такi
митцi, що й громадську волю поламали... Узяли, та й одсудили мою землю бог
його знає й кому, бог знав нащо... На те, мабуть, щоб перевiв її на  грошi
та й повiявся туди, звiдкiля й привiявся... I як, спитаєш, вiн одiбрав  ту
землю?.. Пiдсипав судовикам... от i рiшенець: не  твоя  земля.  Чiпкої  То
була твоя, а тепер - не твоя!..
   - Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? - пита Грицько. -  Вiн,  кажуть,
iнодi помага.
   - Ходив. Помiг... Як п'ятдесят карбованцiв, то й поможу!
   - Що ж ти?
   - Де ж я вiзьму їх?.._ Отака-то в свiтi правда! Один прийшов,  пiдсипав
- i одсудив; а дай ти п'ятдесят карбованцiв - тобi одсудять... А якби була
правда, то цього б не було... земля б зосталася в мене.  А  коли  б  земля
була в мене, я б нiколи не став таким, яким ви мене бачите...  Хiба  я  не
знаю, хiба я не чую, що про мене кажуть, думають?.. Знаю... добре  знаю!..
Та хай кажуть, хай думають... кожному вiльно, що хоче казати  й  думати!..
Тiльки не кожному дано знати... заглянути в чужу душу, зрозумiти, що там i
до чого, подивитись у чуже серце... Гляньте в його правдивим  оком,  то  й
побачите: що там дiється,  що  там  витворяється,  якi  iнодi  тяжкi  муки
гнiтять його, яке лихо розриває... На те в них  кебети  катма...  не  дано
їм!.. От, i волоцюга я, й п'яниця, й гультiпака... А я - може, кращий  вiд
них... та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати... Хай
я гульвiса, бо мої руки до роботи не здiймаються;  хай  я  п'яниця,  бо  в
горiлцi тiльки менi й душу одвести... На чому  я  її  одведу,  скажiть  ви
менi?..
   Рiч_ Чiпчина, як вода, ринула.
   Грицько аг Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли  зiтхала
тихо та глибоко...
   Пообiдали. Чiпка подякував боговi й хазяїнам.
   - Знаєш що, Грицьку?
   - А що?
   - Чого це я до тебе прийшов?
   - Скажи.
   - Прийшов... чи не купив би ти в мене того хлiба, що зостався  у  току?
Уже я його сам до розуму не доведу; жидовi продавати не  хочеться...  Купи
ти, брате!
   - Навiщо вiн менi здався. Чiпко? Я з своїм уже управився, бачу - буде з
мене...
   - А може, в Чiпки добрий хлiб,  то  на  посiв  би  зоставили,  -  якось
любенько примовилась Христя.
   - Та й грошей у мене тепер катма, - бiдкається Грицько.
   - То вiддаси, коли будуть, - на те йому Чiпка. - Не хочеться менi своєї
працi в жидiвськi руки попускати... Знехтує, проклята жидова,  на  горiлку
пережене... А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш...
   -  Нi,  Чiпко,  не  куплю:  не  треба  менi!  Чiпка  задумався;  •  очi
потускнiли;, вiн потупив їх униз... Оже швидко журлива  думка  промайнула;
очi знову заiскрили - i вiн, наче зрадiвши, твердо промовив :
   - Ну, коли ж не купиш, то так вiзьми!
   - Нащо я в тебе вiзьму його? Ось розсуди гаразд... У тебе  тiльки  один
хлiб i зостався; а я, слава богу, не терплю ще нужди!..
   - То пропаде ж, Грицьку! проп'ю... Вiзьми, брате, пожалiй  моєї  працi!
Ти чоловiк добрий, я тебе змалку знаю... Пам'ятаєш,  як  горобенят  драли?
Пам'ятаєш дiда?.. Вiзьми! Я тебе люблю й твою жiнку люблю... Увiйшов я  до
вас у хату, як у рай уступив... Ви мене привiтали, як  рiднi;  моє  серце,
мою душу одiгрiли... Вiзьми, Грицьку, прошу я тебе...
   - Про мене... - одказав, мов нехотя,  Грицько.  -  Коли  вже  тобi  так
хочеться, то й заберу. Тiльки, знаєш що. Чiпко? У тебе мати старая,  а  ти
її так зневажив... у чужих людей хлiб заробляє, сердешна...
   - Мати... мати,.. - забубонiв Чiпка й насупив  брови.  -  За  матiр  не
кажи... Хто його знає, хто з нас бiльш винуватий...
   Грицькiв докiр дуже вразив Чiпку. Вiн замовк, потупив очi в землю,  мов
боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й  вийшов  з
хати.
   - Так ти завтра, гулянками, й  забереш,  Грицьку?  -  спитав  уже  з-за
дверей.
   - Добре. А може, ще й сьогоднi над'їду,  -  коли  справа  справна-Чiпка
пiшов. Грицько, пiдославши свитку в голови, лiг на  лавi  спочити.  Христя
поперемивала посуду, поприбирала; сiла на  полу,  коло  печi,  за  гребiнь
прясти мичку. У хатi було тихо-тихо, аж мов важко, тiльки -чутно було,  як
веретено сюрчало, та коли-не-коли Христя легенько зiтхала... Христя думала
про сьогоднiшню розмову з Чiпкою. Думки  обступили  її,  повили,  як  сивi
тумани землю... Вона оддалась їм на волю: робiть, мов, що знаєте;  несiть,
куди хочете!.. I здавався їй Чiпка не таким гультiпакою та волоцюгою, яким
його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня... Скривджене з
самого малку, її сирiтське серце догадалося, що Чiпка  -  не  такий...  Не
гультiпака - лихий чоловiк; гультiпака - зло людське, неправда людська!  -
казало їй серце... У Чiпки й серце добрiше, й душа  чистiша...  А  що  вiн
п'є?.. То його лихо п'є... недаром вiн хвалився ним!.. Та як же його й  не
пити, живучи мiж такими людьми, що кожен тiльки й  дума:  як  би  менi  та
менi, як би кого обiдрати, ошукати? Брати рiднi, сестри - першi вороги мiж
собою...
   - А правду казав Чiпка, - промовила вона вго-- аж Грицько  вiд  дрiмоти
прокинувся.
   - Яку правду? - позiхнувши, питає вiн. Що немає мiж людьми  правди,  що
живуть вони не по закону!
   - Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому  й
вiри дiймає...
   - Як же не дiймати, коли воно так i є?..
   - Як так?
   - А так! От хоч би й я... Якби люди по правдi жили,  чи  терпiла  б  я,
зоставшись  сиротою,  те  горе  та  нужду,  що  прийшлось  витерпiти?   Чи
розкотилося б добро сирiтське? Коли б вони по правдi, а не по кривдi жили,
то всього б того приберегли, не  попустили  б,  щоб  сирота  скиталася  по
людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрiвшись з  тобою,  й  вiк
звiкувала...
   - Своя сорочка ближче до тiла...
   - Ото ж то й є... Усе - коли б собi та собi; а про сирiт та безталанних
- нi гадки!.. Хай сироти гинуть...
   - Хто ж тобi стане дурно чуже добро доглядати? - запитав Грицько.
   Христю - як хто голкою укольнув... Зляканим поглядом  вона  глянула  на
його: вона нiколи не ждала такого вiд Грицька...
   - Невже ж би й ти так зробив? - не спускаючи очей з  його,  вона  прямо
запитала.
   Грицько оханувся i, подумавши, одказав:
   - То що ж, що я б не зробив? - другi б  зробилиi  Та  чого  це  ти  так
прискiпалась до мене? - перемiнивши свiй ласкавий голос, уже  вiн  запитав
Христю, та й собi гостро глянув на неї.
   Христя сидiла на днищi блiда,сумна та, скривившись, дивилася прямо йому
в вiчi. Голова її схилилася трохи набiк; нитка в однiй руцi, а  починок  у
другiй - зако-лiли... По виду можна було бачити, що вона, хоч  i  дивилася
на Грицька, дивилася прямо йому в вiчi, та нiчого не бачила; думка її десь
далеко-далеко носила...
   Грицько помiтив; серце в його якось болiсно тьохнуло...
   - Христе! - гукнув вiн.
   Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати...
   - Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, в Чiп-чинi голi п'яти?..
   Чи вiд того, що вона  нахилялася,  чи,  може,  й  вiд  того,  що  метке
Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у  голову,  тiльки
зблiдле до того лице Христине зразу покрилося червоним заревом...
   -  Ох...  як  ти  мене  злякав,  хай  йому  цур!..  -  переводячи  дух,
усмiхаючись, веселенько обiзвалася вона до Грицька,  щоб  покрити  усмiхом
свiй недавнiй смуток.
   Грицько пильно подивився на неї. Краска  з  лиця  вже  одiйшла,  тiльки
притаєне  легеньке  зiтхання  та  якийсь  боязкий,  соромливий  погляд   з
блискучих очей нагадували, що, може, Грицько  й  правду  сказав...  Одначе
Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, вiн  почав  у  кишенi  шукати
люльки. Налапавши й ви-тягши люльку, довго вiн довбався в  нiй  протичкою,
потягаючись та позiхаючи; потiм вибивав об лаву згар...
   - Пiти лишень покурити, - мнучи тютюн у жменi й держачи в зубах люльку,
каже вiн, - та подивитися на  вiз...  чи  добрi  осi?  Бо  завтра  справдi
гулянками, може, хлiб перевезу...
   Грицько  пiшов  з  хати.  Христя  [зосталась]  сама.  Вона  аж  плечима
здвигнула.
   - Що це справдi зi мною  сталося?!  -  сама  себе  запитала,  та  трохи
перегодя й затягла сумну та журливу пiсню  на  всю  хату...  У  голосi  її
почулися сльози, журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила
свiй сум тяжкий, а рукою - нитку за ниткою...

   У недiлю, тiльки що вийшли з церкви та пообiдали, зараз Грицько  запрiг
своїх пару бикiв, випрохав у сусiди ще пару, - та двома парами й поїхав до
Чiпки.
   Пуста городина, лихий тин, кривi ворота,  необмазана  хата  з  побитими
вiкнами, - неприязно  кинулись  у  вiчi  й  образили  Грицькову  хазяйливу
натуру... Вiн з докором i разом з жалем дивився на Чiпчине добро...
   - Господи, боже! доживеться ж чоловiк  от  до  сього?!  А  все  -  своя
воля...
   Грицько став коло хати. Дверi були зачиненi й защепнутi. Вiн  подивився
кругом хати, глянув на тiк, - нiгде нiкого не видно, тiльки стiжки чорнiли
в току. Грицько пiдiйшов пiд вiкно, заглянув  у  розбиту  шибку.  На  полу
лежало три чоловiки, спали; на лавi Чiпка - четвертий.
   - Чiпко! Чiпко! - гукнув Грицько.
   - А хто там? - перший прокинувшись, питає Лушня.
   - Збудiть менi, будь ласка. Чiпку.
   - Нащо тобi? - пита, потягаючись, Лушня.
   - Та я до його за хлiбом приїхав.
   Лушня штовхнув ногою Чiпку.
   - Чiпко!
   - Чого?
   - Чоловiк за хлiбом приїхав.
   - Ага-а, - промовив Чiпка й хутко скочив на ноги. - Здоров, Грицьку!
   - Здоров... То це ти так кочуєш?!
   - Отак, як бач!
   - Чому ж ти хоч вiкон не повставляєш? Холоди находять.
   - Доброго молодця кров грiє, - одмовив за Чiпку Лушня.
   Чiпка вийшов у сiни одчинити дверi. Лушня став будити товариство.
   - Уставайте, братця, грошей лiчити!
   - Яких грошей?
   - Чiпка продав хлiб.
   - Кому продав?
   - Чупруненковi Грицьковi...
   - А дорого?
   - Не знаю.
   Пацюк та Матня попiдводились, терли спросоння очi, позiхали.
   - Я,_ мабуть, недоспав, - каже Матня, - бо  голова  щось  болить.  -  I
знову лiг.
   - Тим тебе й обдуло, як бокла,  -  докоряв  Лушня.  На  той  час  Чiпка
увiйшов у хату.
   - Ходiмо,  братця,  поможемо  чоловiковi  хлiба  набирати,  -  каже  до
товаришiв.
   - Ходiмо. Чув, Якиме? Вставай, та ходiм! - гукнув Лушня. - Зате ввечерi
- он як погуляємо!!
   Пацюк зараз послухав, а Матня пiдвiвся, давай знову  протирати  очi  та
потягатись. А далi - й вiн, нехотя, встав; усi разом потягли до стогiв.
   Два подає, два на вози  складає.  Навантажили  обидва  вози,  придавили
рублем, ушнурували як слiд, по-хазяйськи. Поїхав Грицько.
   - А за що продав. Чiпко? - питає Лушня.
   - Нi за що.
   - Як нi за що? - усi разом скрикнули.
   - Так... подарував...
   Товариство замовкло, посхиляло голови.
   - Оттуди к лихiй годинi! - сумно промовив перший Лушня.
   - А жид, бач, купував - не продав, - й собi процiдив сумно  крiзь  зуби
Пацюк.
   - Бо жид! - гостро одрубав Чiпка.
   - От тобi й раз!  от  i  погуляємо...  чортового  батька!..  -  чухаючи
потилицю, блеє Матня. - Краще б було мене не  будити,  хлопцi...  А  то  -
тiльки сон перервали...
   - Жид - та давав по трояку од копи, -  знову  Лушня,  -  а  це  й  свiй
чоловiк, та на дурницю звик!.. Оттаке!
   - Таке, як бач! - коле Пацюк.
   - А-а-а... - позiха, потягаючись, Матня: - i навiщо було будити?!
   Чiпка зиркнув на товариство очима, поблiд на виду...
   - Ви на мене, братця, як я бачу,  гнiваєтесь,  -  сам  себе  здержуючи,
обiзвався вiн до товаришiв. - Так треба було... От вам i все! жидюзi я  не
продав нi за якi грошi, а товаришевi - так вiддав...
   - А ми ж у тебе що, - каже Лушня, попустивши поводи серцевi...  -  Хiба
вже ми й не товаришi?.. Чому ж ти нам не вiддав? Ми б самi його продали...
   - Жидовi!
   - Та там би побачили - кому...
   - Чоловiк, - тягне Чiпка далi, - чесно поживе, добрим словом  згадає...
А жид - що?
   - А тепло ж буде вiд того доброго слова? - щипає Пацюк.
   - Тепло! - вже грiзно одрубав Чiпка, а  далi,  нижче  спускаючи  голос,
каже: - Я знаю, що моя праця не пропаде марно, а доведе її добрий  чоловiк
до розуму...
   - Оттуди к лихiй годинi!.. Оце так!.. От  тобi  й  погуляли...  -  одно
бубонить Матня, присiвши навколiшки та взявшись руками за одутлi щоки.
   - Не ждали ми. Чiпко, вiд тебе такого! - дошкуля Лушня.
   - Якого?
   - Такого, як ти зробив... Пропало добро!.. Усi поприсiдали на току, та,
як хижi вовки, очима  свiтили.  Один  Чiпка  стояв,  обпершись  спиною  об
не-добратий стiг, - та сумно позирав то на товаришiв, то на  цiлi  стiжки,
то на шлях - чи не їде Грицько. Аж  ось  Грицько  вже  справився:  приїхав
удруге.
   - Отак-то ти нас обвiв, дядьку? - обiзвавсь до його Лушня.
   - Як?
   - На дурницю, кажеш, хлiб возиш?
   - На дурницю? Гм..._ Дарованому коневi в зуби не_ дивляться...
   - То ти нас хоч молотити вiзьми, по карбованцю од копи, - шуткув Пацюк.
   Усi засмiялися; Грицько й собi; один Чiпка мовчав...
   - Годi, братця, не знать що торочити, - обернувся вiн до товариства:  -
нуте лишень чоловiковi поможемо хлiб добирати, бо час не стоїть!..
   - Нехай же сам i забира, коли поцiнно купив, - каже з докором Лушня.
   - Тимофiю! - грiзно глянувши, гукнув Чiпка. -  Або  до  роботи,  або  з
дворуї Я прохати не стану...
   Лушня зiтхнув, а все-таки пiдвiвся, полiз  на  стiг;  другi,  глядя  на
його, й собi прийнялись за дiло... Одначе робота в  руках  не  горiла,  як
спершу. Оже сяк-так понакладали  вози,  забендюгували,  ушнурували.  Повiз
Грицько додому. Лушня пiшов за ним слiдом.
   - Дядьку!
   - Агов?
   -  Ви  вже  нам  хоч  за  помiч  перекиньте  що...  Невже  ж  ми  дурно
працювали?.. аж спина болить.
   - Що ж я вам перекину?
   - Та хоч карбованцiв п'ять...
   - А де ж тi п'ять карбованцiв - на смiтнику знайдеш?
   - А хлiба хiба трохи? Адже кiп бiльше тридцятка буде...
   Грицько мовчав.
   - Ну, хоч три карбованцi на нас трьох! Хай уже Чiпка подарував  -  його
воля...
   - Добре... Нехай же, я втретє вернуся, то й привезу.  Тiльки  прохатиму
вас - помогти молотити.
   - Молотити? - весело скрикнув Лушня. - Добре!
   Що там нам його молотити? Аби господь дав годинку, то ми його вчотирьох
за день зоб'ємо!
   - То я ще й могоричу поставлю, - домовляв Грицько.
   - Добре, дядьку!.. Добре!
   Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощiв вiн штовхнув
Матню, котрий прослав пiд стiжком кiлька снопiв, лiг, укрився теж  снопом,
та збирався вже заснути.
   - Не штовхайся! тут i так бiк болить за хлiбом, - одмовив Матня.
   - Не бiйсь! не  вiзьме  лиха  година  бока,  хiба,  може,  вiд  горiлки
прогниє, - каже Пацюк.
   - Од тiєї, що за хлiб вип'ємо?
   - Може, й од тiєї! - вставив Лушня.
   Чiпка не дослухався до їх розмови.  Вiн  ходив  собi  поза  стогами  та
пiдгрiбав, що набили, перекладаючи хлiб на вози.
   Лушня моргнув на товариство: не журiться, мов!
   - Погуляємо? - запитали тi стиха. Лушня мотнув головою: егеж, мов!
   - А скiльки? - пита Матня.
   - Три карбованцi.
   - Мало, - каже Пацюк.
   - З червивої собаки що урвати, то урвати - хоч клочок шерстi! -  утiшив
Лушня.
   Вернувся  Грицько  втрете,  привiз  грошi,  забрав  останнiй  хлiб.  Як
наложили вози, Лушня й каже:
   - Ну тепер, дядьку Грицьку, хоч i могоричу!
   - Та ходiмо вже: забiжимо до Тальки, вип'ємо по осьмушцi.
   Пiшли. Кликнув Грицько й Чiпку. Пiшов i той за ними. Грицько випив  сам
осьмушку, дав по осьмушцi другим, та й повiз собi хлiб додому,  розiгрiтий
- не так горiлкою, як подарунком.
   Товариство засiло на цiлу нiч...
   XVIII_
   ПЕРШИЙ СТУПIНЬ_
   Мотря зовсiм оселилася в "довгоп'ятої  баби".  Брала  людям  прясти  то
кужiль, то вовну, та з того тiльки й жила.
   Тяжко їй робилося на душi, гiрко на сер цi, як подумав, що на  старостi
лiт прийшлося наймичкувати в людей. I хата своя, й достатки, хоч  якi  там
не якi були, а все б таки жити можна... А прийшлося  в  чужiй  хатi  людям
годити, людей слухати... Ще день сяким-таким боком перебуде; а настане нiч
- думки, як за подушне, оступлять... Мотря iнодi цiлу нiч  виплаче.  Шкода
їй Чiпки... кохала  ж,  ростила,  довгих  зимнiх,  коротких  лiтнiх  нiчок
недосипляла - рано вставала,  пiзно  лягала...  Не  задля  кого  ж?  задля
його... А вiн?
   Спливе їй на думку та проклята нiч, коли вiн п'яний зневажив її, матiр,
тяжкими докорами... Стає руба шматок хлiба в горлi, як вона згадає про це,
сiдаючи їсти. Змочить Мотря всю подушку, як здумає  вночi...  "Краще  б  я
тебе, сину, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об  пень  головою,
нiж тепер вiд тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли  я
зачала тебе; проклята та радiсть, якою я радiла, чуючи, що щось ворушиться
пiд серцем... Боже! чи я тебе не молила? чи я перед  тобою  переступила?..
За що ж менi така кара, така невповага вiд рiдної дитини?!."
   - I чого ти так убиваєшся, Мотре? - вговорює  її  баба.  -  Хай  би  що
добре, а то таке ледащо! Он сьогоднi... немов дiдько носив його  по  чужих
городах - без шапки, босий, в однiй сорочцi, та й  та  розхристана,  як  у
харцизяки... Остапiйчиних дiтей на смерть перелякав. Гралися собi в дворi.
На той час його лиха година носила. Бiжить,  кажуть,  як  скажена  собака,
через город... Дiти в крик; вiн -  за  ними...  Ухопив  маленьку  дiвчинку
Парасю, четвертий годок пiшов - та й несе... Навiщо вже вiн її взяв?  Один
бог вiдає... Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах i чоловiчки догори
ногами попереверталися... Я таки й сама бачила, що вiн по улицi бiгав.  Та
й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бiгай, поки на своє набiжиш!  Та  й  iду
собi... Минула вже Остапiйчину хату. Коли чую, хтось  бiжить  за  мною  та
гукає: "бабо, бабо-о!" Оглянуся - аж сама Остапiйчиха Химка... лиця на  їй
немає! - "Чого се ти, галочко?" - питаю. Вона  в  плач,  та  так  просить:
"Будь ласка, бабусю, ради самого бога, я вже вам се й те, вернiться в хату
та поможiть моїй Парасочцi!". Що ж там з нею? "Та, боже мiй!  -  з  плачем
каже: - отой шибеник, ота п'яниця, щоб йому нi життя, нi добра! на  смерть
дитину перелякав... Бiг через -двiр, та й ухопив  на  руки...  чи  занести
куди хотiв, чи що... Я не  знаю:  чому  його  на  цеп  не  припнуть?.."  Я
послухала, пiшла. Уходжу, - коли дитина лежить на полу,  та  так  в'ється,
так б'ється, та кричить, немов на йому,  не  доводь  господи!  родимець...
Перехрестила я його, пошептала,  одiйшло  трохи...  Та  тодi  й  переполох
вилила. I таки нестемiсiнько вiн вийшов - так i вилився з воску!.. То чи я
б за таким плакала та побивалася? Я б його й з думки викинула.
   - Як же менi не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за  його?  Хай
би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж вiн у мене один,
як порошина в оцi!  Я  його  кохала,  ростила,  здоров'я  стратила,  надiї
покладала... А тепер - самiй прийшлося по чужих людях хилятися...  Хiба  ж
воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що допустила сина
до того, не заборонила йому?.. Боже мiй, боже! одного тiльки в тебе прошу:
однiєї смертi молю! Нашли її швидше... Чого вона по добрих  людях  ходить,
чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тодi плечима й очима, хай  що  хоче
робить. Мої очi не бачили б, уха не чули...
   - I-i! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай, що хочуть,
те й говорять... Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б  ти
по чужих хатах, якби вiн добрий був?
   Не витримала Мотря довшої розмови: сидiла собi та плакала нерозважними,
дрiбними сльозами...

   А Чiпка - наче таке собi дiло вигадав - кожнiсiнький  день  гуля  та  й
гуля... Зовсiм пустився берега... Допився до того, що нi  знадвору,  нi  в
хатi - нiчого... Аж задувся вiд гульнi та недоспаних ночей...
   Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав  Грицько  останнiй
хлiбець з двору, то хоч що хоч - без грошей жидiвка  i  осьмушки  не  дає.
"Давай грошi!" та й усе.
   "Грошi", - дума собi Чiпка, лежачи в хатi пiсля того, як забрав Грицько
жито до  себе.  Згага  пекла  його,  як  свiчкою;  похмiлля  його  мучило.
"Грошi... Якби-то грошi! Не качався  б  я,  як  тепер  качаюся,  мiсця  не
знайду; не гуляв би так... оддав би й землю, й усе за грошi. Коли б грошi!
Брязнув би тiльки, так би все й уродилося... i вона моя! А то..."
   I звернули його думки в бувале, недавнє. Розвернулося перед ним  зелене
поле; ходить вiн по йому, обдивляється; радiє, що так добре зiйшло, росте,
зеленiє, цвiте... А тут i вона знялася перепелкою  з-за  високого  жита...
Розряджена,  як  пава;  легенька,  як  метелик;  веселенька,  як  уранiшнє
сонце... Любо його очам дивитись на  неї,  як  вона  усмiхається  до  його
своїми повними рожевими устами, - як вона гладить  його  веселими  чорними
оксамитними очима... Щасливий вiн!.. А тепер? Серед  пустки  неметеної,  в
смiттi, в багнюцi, валяється -  обiрваний,  обшарпаний,  як  волоцюга,  як
харциза який... А до цього що витворяв?! Де дiлася кобила, вiвцi,  корова?
Де одежа, що мати справила? де дiлася мати? куди вона пiшла? де приклонила
сиву голову?!.  Сиротою  стоїть  над  шляхом  хата,  з  побитими  вiкнами,
нетоплена, необшпарована, чорна, полупана... А вже холоди заходять;  мороз
у хату преться...  I  холодно,  й  голодно!..  Згага  хмелю  запекла  йому
серце...
   - О-о-о... я каторжний! проклятий!.. що я наробив собi?!. - Вiн зо  зла
вп'явся руками в  свою  нечесану  куштру.  Посипалось  волосся;  заiскрили
очi..._ Вiн прикусив зубами губи, аж кров виступила...
   Осiннє сонце сiдало в хмари. Прощаючись  з  землею,  заливало  хмари  й
землю огняним свiтом. Як кров, червонiв  захiд  сонця  й  заглядав  своїми
червоними очима крiзь побитi шибки в  Чiпчину  хату...  Чiпка  качався  на
соломi по долiвцi.
   На ту пору в хату увiйшли товаришi. Як глянув Лушня  на  Чiпку,  так  i
покотився зо смiху. Пацюк та Матня стоять у порога та тiльки дивуються.
   - Чiпко! - гукнув Лушня.  -  Чи  ти,  бува,  не  збожеволiв?  Якого  ти
бiсового батька качаєшся та рвеш на воловi волосся?
   Несподiваний регiт схаменув Чiпку.
   - Братику! - мовить,  як  дитина,  -  хоч  чарочку...  ч  капельку,  бо
пропаду! Пече мене... давить... пити менi... пити!
   - На та пий, дурню! - гукає  Лушня,  подаючи  йому  пляшку  горiлки,  в
кварту мiри.
   Аж_ затiпався Чiпка, ухопивши обiруч пляшку. Приложив вiн її  до  своїх
попалених смагою, замазаних кров'ю губiв та дудлив нахильцi, як воду.
   Матня побачив,  та  й  собi  затрусився...  Кинувся  на  Чiпку,  та  ну
однiмати.
   - Ну тебе к лихiй матерi! От, дивись: нi капельки не кине, луципер!
   Та за пляшку... Чiпка не пускає та молить:
   -  Ще  братику!  ще...  ще...  хоч  трошечки...  Хоч  капельку!..  душу
проквасити...
   - Та ну тебе к бiсу!.. От, опiяка!.. Та,  вирвавши  пляшку,  припав  до
неї, мов п'явка до тiла... Матня не вмiв кидати горiлки другим. Чи  давали
чарку, вiн ковтав її до капельки; чи осьмушку, вiн заливав нею горло не од
дихаючи; чи пiвкварти, кварту, - вiн тяг, поки хватало духу,  а  перевiвши
дух, знову тяг, поки оставалась порожня посудина...
   Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню, та насилу одняли,  трохи  пляшки
не розбили... Зчинився регiт, крик... Сонце зовсiм сiло; насувала на землю
нiч, закутана в чорнi хмари, й усе робила темним... А вони, в темнiй хатi,
як   виходцi   з   того   свiту,   свiтять   п'яними    очима,    кричать,
регочуться-Забрала Чiпку горiлка: кров ударила в голову, вiд пекучої згаги
одiйшло його серце. Веселий, пiдводиться вiн, гукає:
   - До шинку, братця! до жида!
   - Шкода до жида... Жид не повiрить! - на те йому Лушня.
   - Як, свиняче ухо, не повiрить? Як я йому всю свою худобу пропив, то  й
нiчого?! А його, iродового сина, осьмушка горiлки вдавить?..
   - Та вже чи вдавить, чи нi, а не повiрить! -  глухо,  з  протягом  каже
Пацюк... - Уже краще пiдняти, де легко лежить...
   - Украсти? - грiзно запитав Чiпка й скоса  глянув  на  Пацюка;  а  далi
повiв очима на Лушню з Матнею, нiби очима допитувався в  них:  чи  вкрасти
можна?
   Лушня не загаївся.
   - Атож! - одказує. - Чим усилковуватись та просити парха, то вже  краще
своїми руками добути та погрiтися...
   - Та й справдi, що погрiтись, -  пiдхопив  Матня,  -  а  то  опухнеш  з
холоду...
   Чiпка стояв, як зачумлений... Думки його ходором заходили.  "Украсти?..
- думав вiн. - Добре дiло вкрасти... Прийшов, узяв чуже - i  є  в  тебе...
Чого ще?..  Одно  тiльки...  Там  оглянуться,  кинуться  шукати  злодiя...
проклинатимуть... От i в  мене  землю  вкрали...  вкрали  моє  щастя,  мою
долю...  щоб  вони  не  дiждали  сонця  праведного   побачити!..   О-х!.._
Проклятi!.." - Та як гуконе на всю хату:
   - Гайда, братця! разом погуляємо...  Може,  жидюга  повiрить,  а  може,
знайдеться  добрий  чоловiк,  почастує...  У-ух!..  тяжко  менi...  гулять
хочеться... хочеться битись, боротись... гу-у-у!..
   I давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе,  повертаючись  то  в
ту, то в другу сторону - на всi  боки...  Товариство  порозскакувалось  по
кутках, щоб часом не достав Чiпка.
   - Та ну тебе к нечистiй матерi!.. - скрикнув Лушня, як увiрвав його  по
плечi Чiпка... - Мов безмiном удрав! Вийшов би на двiр та  об  причiлок  i
гамселив, скiльки здужав!..
   - Бережись, - кричить Чiпка,  -  укладу!  Як  муху  роздавлю...  -  Та,
повертаючись на однiй нозi, - одно руками махає, як вiтряк крилами...
   Товаришi зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за ноги,
а той за поперек, - насилу положили на долiвку. З побитих  вiкон  вирвався
несамовитий регiт, гармидер - i розiслався по глухому подвiр'ю...
   Розбудженi собаки стали валувати...
   - Чи ми ще довго отут серед ночi сидiтимемо? -  як  стих  трохи  регiт,
питає Лушня. - Ходiм уже куди-небудь, чи що?
   - Егеж, еге! - одказали Пацюк з Матнею разом.
   - А знаєш, Тимофiю, куди ходiм? - перегодя трохи, веде рiч Пацюк. -  До
пана!.. Вiн чоловiк добрий, хоч i пан: надiляв нас не раз то сим, то  тим,
поки ще в дворi були... Невже тепер  пошкодує?  А  комори  тепер  у  його,
взиму... повнi...
   - Гляди лиш, щоб на бантинi не завис!  -  призро  глянувши  на  Пацюка,
увернув Чiпка.
   - Чого?.. Та я там усi входи й виходи знаю, - одмовля той.
   - Там комори лихенькi, - крiзь зуби процiдив  Лушня:  -  За  нiч  можна
полагодить...
   - Може, на яку кварту перепаде вiд жида, - кiнчає Матня.
   У хатi затихло. Сидячи коло Чiпки на  пiдогнених  ногах,  усi  мовчали.
Чiпка, вибившись з сили, лежав, як соломи куль, важко дихав... Тiльки його
сап розбуджував сонну темряву,  що  насупилась  над  землею.  А  на  думку
навернувся Порох з своїм переказом. Устала перед ним цiла  панська  облава
на правду. "А справдi" - дума Чiпка... - Он вони що  роблять!..  То  їм  i
можна?.. Чому ж  нам  не  можна?..  Гидко  тiльки...  Злодюга,  скажуть...
Господи! де ж тая правда?.."
   - Чiпко? - знову обiзвався Лушня.
   - Чого?
   - Ходiм.
   - Куди?
   - До пана.
   - Чого?
   - У гостi.
   - Добре...

   Надворi стояла темна нiч; густi хмари замазали  небо  -  нi  мiсяця  не
видко, нi зорi не блищать... Темний морок  спустився  на  землю  -  i  тут
нiчого не видно, хоч стрель у вiчi... Кругом така  тиша,  як  у  вусi:  нi
людина не загомонить, нi собака  не  гавкне...  хiба  тiльки  трiсне  суха
дровинячка пiд важкими ступнями товариства.
   Пройшли вони улицю, другу; посеред села, на третiй, одрiзнився вiд  них
Лушня.
   - Стiйте тут! - промовив тихо.
   Усi стали. Один Чiпка без тямку поволiк ноги далi. Лушня прямо пiдiйшов
до хати. То був жидiвський шинок.  Видно,  жиди  уже  спали,  бо  нiде  не
блищало свiтло. Лушня постукав у вiкно.
   - Гершку! Гершку! вiдчини!..
   - А хто там такий? - хтось обiзвався з хати.
   - Свої... вiдчини!
   - Якi свої такої пори?  цого  тобi  треба?  -  уже  гаразд  чутно  було
жидiвський голос.
   - Хоч пшеницi купити?
   - Якої пасницi? - швидко одказав Гершко й одсунув кватирку.  Пiд  вiкно
пiдступили Пацюк з Матнею.
   - Хто з ви? звiдкiля псиниця? - питає жид, побачивши  коло  вiкна:  три
чоловiки стоїть.
   -Та звiдкiля б не була, - нащо тобi? Ти кажи що даси за мiшок?
   - А-а-а... це ти, Тимофiю! Iди з у хату. А то сце хто з тобою?
   - Свої.
   - Ну, то й iдiть у хату, - тут побалакаємо. Лушня оглянувся, - не видно
Чiпки.
   - А де ж Чiпка? - питає.
   - Он, як марюка, пiшов, - каже Матня,  показуючи  на  темну  пляму,  що
чорнiла-колихалася в темрявi.
   - Бiжи, Петре, поклич! - порядкує Лушня.
   Пацюк побiг, догнав чорну пляму, вернувся з Чiпкою.
   Тим часом заблищало свiтло в розбиту вiконницю; скрипнули хатнi  дверi;
дзенькнув  засов  коло  надвiрних,  -  корчма   роззяпилась   -   i   всiх
проглинула...
   Не вспiли  хлопцi  посiдати,  -  де  не  вродилося  пiвкварти  горiлки,
пiвхлiба, миска солоних огiркiв. Товариство зараз же налягло  на  їжу,  на
горiлку... Не пройшло години, як усе те було зметене...
   - Ну... а де з та псиниця? - питає жид.
   - Та пшеницi не питай, - Лушня йому: - ми добудемо...
   - Та я знаю... Сце б такий звавий козак та не добув... з пекла достане!
   - То-то ж... а ти кажи: почому за мiшок даси?
   - Та сцо з? - семигривеника...
   - Ах ти, свиняче ухо! - гримнув на всю хату Чiпка. - За мiшок пшеницi -
семигривеника? I
   - Ну... сцо з, що за мiсок?.. Я все знаю, яка то псениця... ще часом...
крий боже!..
   I почав чухати рижу, довгу, клочкувату бороду. Чiпка широко розкрив очi
й з дивовижею дивився то на жида то на товариство, немов питав: про яку се
пшеницю толкує жидюга?!
   - Ну, добре, - замина Лушня: - ти, Гершку, нашого не схочеш...
   Вилiз з-за столу,, береться за шапку, лагодиться з хати...
   - А коли з тебе, Тимофiю, дожидати?
   - Да так... - зам'явся. - Перед свiтом... - одказав жидовi тихо.
   - Ну-ну... гляди!.. Бац, i пiвкварти випили...
   - Ну так що, що випили? Хiба ми дурно випили? Не достану пшеницi, -  за
горiлку заплачу!
   - Та сцо там плата... Хiба я залiю, чи що?..
   - Егеж... То перед свiтом дожидай. Ану,  хлопцi,  ходiм!  -  гукнув  на
товариство...
   Усi повилазили з-за столу, понатягали шапки, вийшли з  хати,  запаливши
люльки. Iшли вони купою, всi весело розмовляли. Один Чiпка мовчки  потягав
люльку. Огонь з люльки освiчував товариство. Чiпка бачив,  як  на  виду  в
кожного грала якась радiсть... Вiн позирав хижо на них очима та думав:  що
це воно далi буде?
   Лушня помiтив, як блиснула люлька, хмурий вид Чiпчин.
   - Чого це ти. Чiпко, як мила з'їв? - питає. - Чого ти журишся?
   - Хто журиться? - твердо одказав Чiпка.
   - Хтокало...
   Розмова увiрвалася... Затих гомiн товариства; все кругом затихло... Сон
налiг на цiле село: нiгде не лялечки, нiгде нi  свiтла:  втомившись  пiсля
денної працi, все заснуло... Однi тiльки  собаки  де-где  не  спали...  Як
проходили  хлопцi  темними  улицями,  позаду  їх   пiднiмалось   неприязне
валування... Тепер вони йшли мовчки. Три  вперед;  Чiпка  позаду  ногу  за
ногою суне... Так ведмiдь iде нехотя за циганом:  опинається,  а  все-таки
йде... Серце щось недобре вiщує. Страх - не  страх:  якесь  темне  почуття
холодить серце... Холод пронизує душу... У думцi закрадається  питання:  -
Куди се?.. чого се?.. За ними... за товаришами?.. Обдурює сама себе  думка
й тягне Чiпку далi та далi... Тягнеться вiн  тихо-помалу,  не  маючи  волi
остатись,  покинуть  братчикiв,  тягнеться,  одурений  пiдлесною   думкою,
забиває в серцi страшне почуття...
   Дiйшли вони до панського дворища. Стали. Чiпка минає...
   - Чiпко! ходiм! - гукнув йому Лушня.
   - Що?!
   - Гуртом свого одбирати... Чiпка став, задумався...
   - Ходiм! - одказав якось глухо...
   XIX_
   СЛИЗЬКА ДОРОГА_
   Хто спускався на громаку з високої гори?.. Спершу не то  спускатись,  -
униз страшно глянути... Як уперше сядеш на громака, як подумаєш, де той  у
бога низ, - волосся подереться вгору... А громак уже їде вниз, усе вниз...
холод проймає душу,  на  лобi  пiт  виступає...  Доїдеш  до  гребня  гори,
спустишся прожогом униз - тодi вже нiколи боятись... Дух  захоплює,  якась
звiряча радiсть проймає тебе, - у тебе тiльки й думки: коли б швидше, коли
б швидше! Така саме думка пройняла й Чiпку, як вiн, прийшовши  до  пана  в
гостi, спустився в комору з пашнею... Попорався як знав:  вирнув  -  та  й
наткнувся на сторожа... Чи пан, чи пропав?..  На  слизькiй  дорозi  бiльше
пропадає пiд такий час... Оже Чiпка не такої натури, що сам на сам звертав
кому з дороги... Не звернув вiн i сторожевi, а кинув харчати пiд коморою -
ледве живого...
   Спить Чiпка. Совiсть, задобрена горiлкою, його не  мучила;  страху  вiн
зроду не знав: пшеницю вергаючи, втомився та й спав у себе в барлозi, наче
пiсля тяжкої працi... Уже сонце встало; люди почали снувати по селу; а сон
усе не випускає його з своїх цупких рук, ранком ще мов мiцнiше давить... А
скрiзь по селу, як у  дзвони  дзвонять  -  про  крадiжку,  про  сторожа...
Заворушилися, загомонiли: хто? як?
   - Авжеж не хто, як не отi харцизяки! - гомонять люди, показуючи рукою в
той бiк, де Чiпчина хата. - Щодня п'ють та гуляють... за вiщо? Хай  спершу
- гуляли на худобу того чортового сина, а тепер же  -  все  чисто  пропив,
матiр прогнав... з чого ж його, як не красти?
   Така поголоска дiйшла до волостi... "  А  що  ж?  може,  й  правда!"  -
мiркують мiж собою волоснi, - та зараз кинулись до Чiпки.
   Прийшли на дворище, обiйшли навкруги  город,  заглянули  в  хлiвець,  у
загороду, - чи не приховано чого; голова навiть покорписав  палицею  гнiй,
що зостався пiсля коняки й корови... нiде нiчого! Повернули до хати.  Хата
була засунена. Поторгав голова дверi, - нiхто не озивається. Тодi пiдiйшов
пiд вiкно, глянув у розбиту шибку: спить Чiпка на полу, аж хропе...
   - Гей! ти! - гукнув голова. - Вiдчини! Чув? Чiпко! чи як тебе? Вiдчини!
   Чiпка почув крiзь сон чужий голос, поворухнувся, перекинувся на  другий
бiк, замурчав, та й знову заснув.
   Один з соцьких зайшов за хату, пiдiйшов до дiрявого причiльного  вiкна,
сунув Чiпку пiд бiк палицею. Чiпка кинувся.
   - Кий там чорт штовхається? - питає спросоння.
   - Вiдчиняй, злодюго! - гукає, розсердившись, голова. - Вiдчиняй,  а  то
дверi виламаю".. гiрше буде!
   - А ти що за птиця? - питає Чiпка, протираючи очi. - Я тебе виламаю!!
   - Бийте дверi!.. - кричить голова. - В'яжiть його, злодюгу!
   Уразила така мова Чiпку.
   - Ану, бий-бий... чи зуби будуть цiлi?
   - А чому ж ти не вiдчиняєш?.. Гайдамака!.. Ти сю нiч крав  у  пана?  Ти
сторожа прибив, душогубе?..
   - У якого пана? якого сторожа? - позiхаючи та потягаючись, питає, мов i
не вiн. Чiпка.
   - Не знаєш, у якого пана? Ти не  знаєш,  який  у  нас  пан?..  Злодюго!
Вiдчиняй! Ми тебе трусить прийшли.
   - Трусить?.. Добре... Трусiть... Що  ж?  йди  трусить!  -  каже  Чiпка,
пiдводячись.
   Незабаром дзенькнув засов - у хату увiйшов голова з п'ятьма  чоловiками
соцьких.
   - Шукайте... трусiть скрiзь! - гукає голова соцьким.
   Чiпка пiдпер спиною одвiрки, стоїть мовчки,  дивиться,  що  далi  буде.
Соцькi кинулись по всiх кутках, заглядали пiд пiч, пiд пiл, лазили на пiч,
перекидали на долiвцi солому... нiде нiчого!
   - Ведiть його у волость! - порядкує пiсля трусу голова, - та  зв'яжiть,
щоб не втiк бува!
   - Нi!.. цього не буде, щоб я дався зв'язати... За що ти мене в'яжеш?  -
визвiрився на голову Чiпка.
   Соцькi з вiрьовкою до Чiпки... Запалали в його очi.
   - Гетьте, люди добрi! - крикнув вiн, рукою одвiвши вiрьовку... - За  що
ти мене в'язати хочеш - я тебе питаю?.. - до голови.
   - За те, що ти злодюга, розбишака!.. Нiчної  доби  залiз  у  комору  до
пана, чоловiка прибив...
   - Хто бачив?
   - Усi кажуть.
   - Хто всi?
   - Усе село каже, що ти з Лушнею, та  з  Пацюком,  та  з  Матнею...  Вас
тiльки чотири на  все  село  й  є,  що  день  у  день  п'єте,  гуляете  та
розбишакуєте...
   - Що п'ємо та гуляємо, то так; а що ми розбишаки - брехня!
   - А за що ж ви п'єте?
   - А тобi яке дiло?.. Он - бач: добра була повна хата, а  тепер  -  одна
пустка зосталася!..
   - Та що з тобою довго балакати?  В'яжiть  його!  В'яжiть  та  ведiть  у
волость, та в город, та в тюрму... там з тобою побалакають...
   - Стережiться, люди добрi, лихої години! - Чiпка [каже] соцьким.  -  Не
слухайте отого старого дурня... Я й так пiду, коли  треба.  Вiн  дума,  як
голова, то й велика цяця?!
   Голова, мiг би, очима його з'їв; та гляне - Чiпка як огонь...
   - Накидайте на його арканом! - кричить голова, штовхаючи  соцьких...  -
В'яжiть його, бугая ди-когф!..
   - Ось ну-ну! - грiзно глянувши та зложивши кулаки, каже  Чiпка.  -  Ось
попробуй... От тобi хрест - голова на в'язах не всидить!  За  що  ти  мене
в'яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбив кого?.. Коли в  волость  треба,
скажи... Я сам пiду... Ти думаєш - страшна менi твоя волость? Куди ж пак!!
Ходiм... Зараз ходiм!
   Та, вхопивши шапку, скинув на плечi драну  свитину,  що  на  полу  була
розiслана замiсть постелi, перший вийшов з хати... За ним слiдом голова  й
соцькi.
   У волостi Чiпка застав уже товариство: по них  ходив  писар  з  другими
соцькими.  Зiбравши  всiх  докупи,  голова  помiркував  з  писарем  .та  й
позапирали їх у чорну - поки приїде становий.

   Мотря  того  лихого  дня  прокинулась,  ще   тiльки   стало   на   свiт
благословитись. Ще все село спало, а вона прокинулась.
   - О-ох! щось менi не спиться... так погано спала, так  погано!  Та  сни
такi недобрi верзлися, - хвалиться  бабi.  -  На  серце  наче  хто  камiнь
навернув...
   - Та то воно вiд думок! - утiша її баба.
   Мотря помолилася богу, умилася й сiла за гребiнь - сумна, зажурена.
   Через годину, а може, через двi, - сонце вже  пiднялося,  -  увiйшла  в
хату сусiда - Хiвря Дмитренчиха. Поздоровкалась.
   - Чували новину?
   - Яку?
   - Сю нiч  пана  обiкрадено.  Щось  дуже  багато  забрано...  й  сторожа
прибито... чи й доживе до вечора...
   - Господи боже! - шепче Мотря, зiтхнувши.
   - А оце вашого, Мотре, повели в волость...  або  й  не  повели,  а  вiн
повiв... Сам уперед iде, а ззаду голова а соцькими... А вiн  їм  щось  так
вичитує, так вичитує!..
   Як почула це Мотря, поблiдла на виду,  заткнула  в  мичку  веретено  та
мутними очима  дивилася  на  Дми-тренчиху:  жаль,  досада  й  разом  страх
виглядали з її жовтих очей... А далi не видержала, залилася сльозами :
   - Сину ж мiй, дитино моя! краще б я тебе в землю своїми руками  зарила,
нiж отаке чути про тебе!..
   - Та чого ти, Мотре, так себ& мучиш? - обiзвалася баба. - Може,  то
ще брехня. Мало на кого набрешуть?
   Не чує Мотря утiхи, - плаче... Далi встала,  накинула  на  плечi  стару
кожушанку i, згорбившись, боса, вийшла з хати.
   - Куди ти, Мотре? - питає баба.
   Нi слова Мотря, - пiшла, зiгнувшись, мов не до неї  рiч.  Тяжка  печаль
одбирає i слух, i мову.
   Сусiда, - ще молода молодиця, - якось болiзно усмiхнулася, зглянулась з
бабою й нiчого не сказала... Тихо та важко стало в  хатi,  як  у  льоху...
Бабина онука Христя, - дiвка сiмнадцяти лiт, - низенька, некрасива, чогось
важко зiтхнула на всю хату; зiтхання те  так  i  загускло,  так  i  окрило
всiх... Голова в кожної  схилилася;  очi  вниз  потупились...  Кожна  щось
думала сама про себе...
   - Що-то - мати! - через скiльки  часу  глухо  промовила  баба...  -  її
зневажають, з хати виганяють рiднi дiти, а їй усе-таки шкода!..
   Нi сусiда, нi онука нiчого не одмовили, тiльки ще сумнiшi стали.
   Мотря майнула аж у волость. Чiпки вже не застала: посадили в чорну.  Як
сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона кругом  чорної;  поглядає  на
невеличкi, залiзом перевитi вiконця, - та плаче-плаче... "Хоч би  мої  очi
його побачили! Хоч би менi одно слово вiд його почути! Хай би я знала:  чи
правда тому, що люди кажуть?.."
   Стала вона прохати соцького, щоб пустив до сина. Соцький не пускав...
   - Голова приказував - нiкого не пiдпускати, не  то  що...  аж  поки  не
приїде становий...
   - Я на одну хвилину, мiй голубе! - молить Мотря.
   - Не можна, матусю, й ключ узяв  з  собою...  Походила  Мотря  ще  коло
чорної, поплакала ще трохи, та й пiшла додому, сумнiша, нiж сюди  прийшла.
Давили її жалiснi сльози; жалiла вона й на голову, i на пана, жалiла i  на
соцького; жалiла на увесь мир - на панiв, що давлять мужикiв, на  мужикiв,
що пруться в пани... Материне серце заклекотало прокльонами на весь  свiт!
Жаль у материнiм серцi не має спину, не знає угаву...

   А Чiпцi з товариством - байдуже! У чорнiй завели жарти.
   - От, не знали де виспатись! I тихо й безпечно... Спи собi,  -  соцький
стереже, щоб, бува, хто не вкрав...
   - Якби сюди горiлки з пiввiдра, - одказує Матня, - то хоч би  й  довiку
сидiти...Попивав би потроху, заїдав варениками та спав...
   - Де б же ти взяв? - питає Пацюк.
   - Голова б принiс... вiн з людей надрав, а нам - оддав!
   - Сподiвайся, поки опухнеш з голоду й холоду, - увернув Лушня.
   - А справдi холодно... От би погрiться! - знову за своє Матня.
   - Грiйся - в тiсної баби!
   - Цур їй!.. Якби горiлка... То й баби не треба!
   - А менi якби дiвчина, - каже Лушня.
   - То й я б до тебе пристав у прийми, - шуткує Пацюк.
   - А знаєте що, братця? - не слухаючи  їх  розмови,  каже  Чiпка.  -  Як
тiльки розв'яжемось з цим дiлом, у першу ж нiч голову обшахрати...  Та  не
так, як пана... а он як! Хай знає, погань, що вiн  не  хто-небудь,  а  наш
брат Савка - тiльки що наздирав з бiдоти, дукачем став...  Тепер,  бач,  у
пани лiзе, кирпу гне...
   - Добре! їй-богу, добре! - провадять усi в  один  голос.  -  Як  липку,
облупимо... Та й писаря завряд...
   - А то - дивись пак: хотiв мене в'язати! - Я тебе,  -  кажу,  -  сучого
сина, як зв'яжу, то й довiку не розв'яжешся!
   - Та ну-бо... так i сказав?
   - Їй-богу! А за що ж вiн мене в'язати сiкається? Ти спершу докажи, що я
там був, а тодi вже - й на вiрьовку... Страхав тюрмою... Побачимо, - кажу,
- хто там перший буде: чи безневинний  бiдак,  чи  багатир,  що  сирiтське
добро заїдає.
   - Що ж вiн? - питав Лушня.
   - Мовчить, пуздрата собака, мов не до його рiч...
   - Ну, а розкажи нам, - обiзвався Пацюк, - як ти впорався з  сторожем...
то теж чоловiк ручий.
   -Чiпка став широко розказувати, як вiн полiз у комору, як наткнувся  на
сторожа, як борюкався пiд коморою, поки той не захарчав...
   - То ти таки добре його попом'яв?.. - пита Лушня.
   - Та знатиме, що в добрих руках побував... Як насiв, то тiльки  стогне,
- вже й не кричить, як спершу, а тiльки стогне...
   - От i пропав чоловiк! - каже Пацюк.
   - Хай не лiзе, куди не слiд! - одказав Матня за Чiпку.
   - I то правда, - закiнчив рiч Лушня та й зiтхнув. Усi замовкли.  Мовчав
i Чiпка. Швидко поснули.  На  другий  день  приїздить  становий.  Кликнули
Чiпку. Становий давай його розпитувати.
   - Знать - не знаю, вiдать - не вiдаю! Я, - каже, - чотири днi вже  й  з
хати не виходив.
   Покликали других. I тi те ж саме: - не знаємо, вперше чуємо!
   Одвели їх знову в  чорну;  знову  замкнули  на  замок  дверi.  Становий
поїхав, а їх звелiв ще крiпше держати, щоб не дали, бува, дьорки.
   Сидять хлопцi день, сидять другий, сидять i третiй.  їсти  їм  дають...
чого ще? Лежать  собi,  висипляються,  та  точать  один  одному  баляси  з
баляндрасами, а iнодi й правду розказують, пригадуючи кожен свої  пригоди.
Один Матня сумує.
   - Чого ти, Якиме, журишся? - питають його. - Та хай увесь мир зiйдеться
та доказує, то й то нiчого не вдiє: не були й не  знаємо  нiчого...  от  i
все!
   - Та не в тiм, братця, сила, що кобила сива! А ось уже четвертин  день,
як горiлка в ротi була... аж уха попухли...
   Смiх та регiт пiднявся в чорнiй вiд такого тяжкого суму; а  Яким  знову
за своє:
   - Смiються?! I якого бiса їм смiшно?! Хiба не правда, що уха попухли?..
їй же ти богу, поробилися як вареники завбiльшки... А їм смiшно!!
   Чiпка аж за живiт береться та регоче: "О-ох... ох!.. о-ох, лихо!..  уха
попухли!!. Як вареники... ха-ха-ха! О-ох! Дай  хоч  дух  перевести,  а  то
помру зо смiху! О-ох, ох!"
   Матня одвернувся вiд товариства, насунув шапку на очi, лiг черевом униз
на долiвцi...
   Цiлий тиждень просидiли хлопцi в чорнiй, аж поки з  города  не  приїхав
слiдователь та не повипускав.
   - Глядiть же, хлопцi, не забувайте!.. - гукнув Чiпка з дороги, прямуючи
з чорної до свого двору.
   - Добре... не забудемо! - вiдгукують тi, окриваючись в улицi,  що  вела
напрямки в шинок.
   На  другий  день  голосила  по  селу  чутка,  що  прош-лої  ночi  якiсь
страшидла, в бiлих сорочках, у чорних бородах, з носами,  як  крючками,  з
одним оком у лобi, як у песиголовцiв, убрались до голови в хатину, де  вiн
спав i куди нiколи нiкого не пускав; зв'язали головi руки й ноги,  накрили
кожухом, забрали велику силу грошей - та й були такi...
   Загвалтувало  село  вiд  краю  до  краю:  пiшли  суди  та  пересуди  та
поговiрка... Настала робота язикам - i дебелим чоловiчим, а надто  гострим
та довгим жiночим...
   - Це, видно, господь його карає за безневиннi  сльози!  -  як  сокирою,
рубає одна жiнка серед цiлої юрби сусiдок - Просився  торiк  мiй  чоловiк,
щоб записали в виселенцi... не записав! Оце ж йому за  те!  Коли  б  ще  й
писаревi... П'ять карбованцiв зiдрав... живцем зiдрав... останнi зiдрав...
Казав, запишу...  на  казенний  кошт  вирядять...  землi  щось  десятин  з
тридцять дадуть... а тепер - так! I не записав,  i  грошi  пропали...  щоб
йому добра не було!
   Це так гомонiли одного ранку. А на другий - чутно:  писаря  ограбованої
Руки йому вiрьовками до  нiг  поскручувано;  натушковано  на  його  зверху
кожухiв, подушок, - так що як витягли його, то пiт у три ручiї ллє, а  сам
- мов рак печений...
   - Якби, - каже, - ще хоч з пiвгодини так пополежав, то задавився б!
   - Хто ж то такий? - розпитують його.
   - А чорт його знає! Якiсь татари - не татари, не по-нашому розмовляють;
та смiються, вражi сини, та вонючi!
   - Оце так!.. Ну, тепер, - каже йому голова, - один одному  смiятись  не
будемо. Тiльки менi щось чудно: й до тебе три, й до мене три... До мене  ж
такi марюки, що як глянув, то й умер;  а  до  тебе,  кажеш,  чи  турки  чи
татари... Воно тут щось є... Я догадуюсь, що це воно, та мовчу поки  що...
Ось ходiм лиш до волостi!
   Пiшли до волостi; а дорогою  все  щось  один  одному  говорили:  чи  то
радились, що його робити, чи жалiлися, що їм  роблено...  А  люди  їх  так
очима й проводять та як у дзвiн  дзвонять  про  крадiжку...  I  знову  всi
показують на Чiпку з товариством.
   Оже як не питали, як не шукали  -  нiчого!  Уже  головиха  з  писарихою
їздили  кудись  у  село  до  циганки-ворожки.  Набрехала  вона  їм  i  про
чорнявого, i про бiлявого, взяла по полтинйку з кожної та тiльки всього...
Потрусили ще раз Чiпку, - нiчого не знайшли... Пропало!
   Дiждавши недiлi, голова закликав батюшку, одслу-жив  молебень,  освятив
воду, окропився - та пiсля того вже годi й запиратися...

   Запалив  Чiпка  рай  тихого  щастя  в  Грицьковiй  хатi  та  й  покинув
куритися...
   Христя звiдала на своїм  вiку  нетрохи  нужди  та  лиха  через  людську
неправду... Дозолила вона їй до самих живих печiнок... Часто й густо  вона
думала: чи вже людям не можна жити правдою?.. А як би добре було,  коли  б
усi жили по нiй!.. Чому ж вони не живуть нею?.. Думки Христинi розбивалися
об житечнi пiдстави, як хвилi об кам'янi береги...  Серце  в  неї  щемiло;
душа допитувалась: чи правду вона  думає?..  Коли  це  -  нi  вiдсiль,  нi
вiдтiль - десь узявся п'яниця, харцизяка - i загукав  про  те  саме...  Не
тихим, слабим голосом, не жiноцьким хибливим почуттям, - а криком  болячої
душi, дужою мiццю  зiпонув  гайдамака  те  саме!  Грицько  її,  добрий  її
Грицько, нiколи нiчого такого  не  казав,  не  натякав  навiть...  Чому?..
Чiпка, що казав, усе те правда, свята правда... А Грицько - мовчав...  Нi!
тут або щось не так, або щось не те... Так часто думала сама собi Христя.
   Пригадуючи гострий погляд, смiливий вид Чiпчин, вона тремтiла:  боялася
його...
   Стала Христя зовсiм iнша й до Грицька.  Ласка,  з  котрою  кожна  жiнка
виходить на спiрку з своїм iнодi й геть-то крутим чоловiком, котрою завжди
побиває його, та сама  ласка  -  як  став  помiчати  Грицько  -  зробилася
нещирою,  холодною...  Грицько  помiчав,  як  Христя  стала,  мов  нехотя,
прихилятися до його - немов себе неволила.
   Оце iнодi  заманеться  йому,  як  молодому  чоловiковi,  пожартувати  з
жiнкою. Сумно дивитись на його зачепи! Христя якось болiсно усмiхається до
його, мов крiзь сльози слова йому ронить... Грицька то  в  жар  укине,  то
наче холодною водою обдасть.
   - Що з тобою сталося, Христе?
   - Що ж зо мною сталося?..
   - Якась чудна ти стала... невесела,  небалакуча...  мов  чого  недостає
тобi... Чи ти чого сердишся?
   - Чого ж би я сердилась?..  на  кого?  скажи,  бога  ради!  А  що  менi
невесело... То не вiк же дiвувати! Не на те ж ми  бралися,  щоб  смiхи  та
жарти заводити... Треба про все подумати, та й...
   - Та й що?.. - Грицько глянув на неї - i догадався. - Коли ще те  буде?
Де те теля, а ти вже й з довбнею! - закiнчив, усмiхаючись...
   - Та воно вашому братовi не що...
   - А вашому... чого журитись?..
   - Того... I я сирота, i ти сирота, нi батька,  нi  матерi  немає  нi  в
кого... А пiд той случай - знаєш?.. Якби своє, то воно  б  i  порадило,  i
доглянуло всього; а то - не дай, боже, чого! - чужi й кутки рознесуть...
   Христя заплакала.
   -  От  коли  зiбралась  батькiв  оплакувати!  Нехай  собi  со   святими
спочивають, коли померли; а нам, кажу, все-таки нiчого журитися...
   То була пора,  коли  Христя  почула  себе  матiр'ю,  з  її  думками,  з
острахами, з сумом, сльозами...  Дарма  Грицько  утiшав  її,  дарма  хотiв
розважити. Христя сумувала, журилася, а часом сама собi гiрко плакала...
   Одно  до  одного  -  й  журба  Христина  ширшала,  вищала,  глибшала...
Грицькова рада нiчого не вдiяла.
   Грицько сердився, став гримати на Христю - чого вона все  журиться.  Не
помагало: Христя не кидала свого суму. Тодi  сам  Грицько  став  журитися,
став роздумувати, давай нишком помiчати за Христею... I помiтив, що Христя
чогось  ховалася  з  своїми  сльозами,  наче  соромилась  його...  Злякане
Грицькове серце догадалося. Оже вiн мовчав: боявся зачiпати: боявся тушити
той вiхоть, що курiв у його хатi... "Може, сам собi потухне, - думав  вiн,
- а може, сама вона заллє його-сльозами". Одначе думка про  це  не  давала
Грицьковi спокою. Вона йому  нагадувала,  з  якою  охотою  бралася  Христя
помагати йому довести до розуму той хлiб, що Чiпка подарував; як вона його
вихвалювала; як раяла зоставити на насiння "добре жито"...
   Дивлячись  на  сумну  Христю,  думка  Грицькова  знай  верталася  та  й
верталася назад у той лихий день,  коли  Чiпка  сповiдався  у  їх  хатi...
Грицько не помилявся, що палка  розмова  Чiпчина  запала  глибоко  в  душу
Христi; що його грiзна, а разом люба постать,  коли  вiн  кричав,  свiтячи
очима: "А правда де? де її подiли?"  -  кинули  жарину  в  жалiсне  жiноче
серце... Все те вiн бачив тепер своїми очима; чув своїм серцем - та боявся
назвати словами... Вiн ще тодi,  в  той  лихий  день,  побачив,  що  Чiпка
справдi якийсь неабиякий чоловiк; вiн знав ще тодi, що Чiпка казав правду;
вiн навiть згоджувався з ним у думцi, хоч i перечив у словах... А слова тi
- як та завiрюха, вривалися прожогом у душу, перевертали в  головi  думки,
розбуркували в серцi почуття. Грицько бачив: Чiпка хоч кого пiдхилить  пiд
себе - i боявся... боявся за Христю: йому нiкому не хотiлося  оддати  свою
добру, свою любу Христю!.. Часом темної, довгої ночi Грицько не спав i  на
волосину: все придумував та пригадував, що б  його  перед  жiнкою  вивести
таке, щоб звихнути Чiпчину правду... Думав  -  та  не  надумав,  а  тiльки
бiльше та бiльше мучився...
   Аж ось тепер - скiльки поговору! Грицько зрадiв, кинувся  на  його,  та
давай подiлятися з Христею.
   - Чи ти чула, Христе, про нашого праведника?  -  вскочивши  в  хату  на
другий день пiсля крадiжки в пана, питає вiн жiнки.
   - Про якого праведника?
   - А про Чiпку?.. Ти чула, як вiн тут за  правду  розпинався,  а  он  що
вийшло?!.
   - Що ж там таке?
   - Пана обiкрав... сторожа прибив... чого доброго, досi  боговi  й  душу
вiддав...
   - Невже?!. - дивлячись пильно на його мутними очима, скрикнула Христя -
i пополотнiла, оторопiла.
   - Їй-богу!.. Тепер  у  чорнiй  сидить...  Он  воно  якi  люди  бувають!
Подумай: на крадiжку, на душогубство пустився?!!
   - Господи! мати божа! який тепер свiт настав... - ледве вимовила Христя
та й перехрестилася... - Та хiба воно й тодi не  видно  було,  що  з  його
добра вже не ждати, - закiнчила вона.
   Грицьковi це - все одно, що по губах медом. Пiсля цього  давай  вiн  ще
гiрше розписувати Чiпку перед Христею, немов самого лютого  ворога,  а  не
колишнього свого товариша.
   Як Чiпку випустили з чорної, Грицько перший принiс Христi звiстку,  що,
мов, викрутився, харцизяка, вибрехався! Як  стали  гомонiти  по  селу  про
голову й писаря, Грицько уп'ять перший сповiстив про це Христю  i  Христом
богом присягався, що те дiло не втiкало Чiпчиних рук.
   - А моє серце ще тодi щось недобре вiщувало, - одказала на його присягу
Христя. - Знаєш що, Грицьку? Чи не вiддати б нам  його  жита?  Ще  -  чого
доброго - коли-небудь уночi прийде та й зарiже за жито!
   - Ото, хай бог милує! - похопивсь Грицько. - Нi, вiн, Христе, не  такий
уже, щоб за те, що сам вiддав, та й зарiзати.
   - А коли при нуждi та п'яний?
   - Вiн швидше прийде правити грошей... Отодi, як прийде, я йому й вiддам
жито... Та й то навряд!
   Отак собi побалакали - i в Грицька наче од серця одлягло.  "Ну,  -  сам
собi мiркує: - тепер уже не вернеться те... не так я його пiдцюкнув!"
   Оже Христя все-таки не стала веселою. Вона ще дужче  хапалася  за  свою
думку... Коли такий чоловiк отаке робить, що ж уже другi???"
   XX
   НА ВОЛI_
   Воля для чоловiка вiльного - чарiвниче слово, а для невiльника - мед  -
п'яне чоло. Воно, як дурманом,  як  хмелем,  затуманить  усi  його  думки,
гадки, надiї: усе для його вмерло, оглухло, одно воно зосталося, одно воно
тiльки й сяє й грiє по темному шляху його темного життя...
   Ще тiльки об'явили волю, пiщани зашумiли, як окрiп у горшку.
   - Шабаш, братця! воля! воля! - загукали крiпа-- ки, кидаючи  роботу  та
йдучи у шинок - волю женити.
   - Нi, то ще брехня! - дратували їх козаки, - ще два  роки  поробiть  на
пана, та тодi уже й воля.
   Пiднялась спiрка, змагання. Лаяли крiпаки козакiв;
   лаяли панiв; лаяли попiв: не було того на свiтi, кого б вони не  лаяли,
як свого лютого ворога... за тi два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись
та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу.  Хоч  яка  вже  там  i
робота  була?!  Кожен  норовив  як  можна  менше  робити,  а  бiльше  собi
загарбати: як би пана одурити.
   Пани дивилися на ту роботу, - та охали, та  зiтхали,  та  нишком-тишком
самi мiж собою щось балакали... А крiпаки  собi  тихенько  один  у  одного
питали: "Чи то ж то нам заплатять за тi два роки, що робимо, чи нi?"
   Оже - як-не-як - добували два роки.  Пiдскочила  гаряча  пора:  оранка,
косовиця, грабовиця, жнива, возовиця, молотiння  нового  хлiба,  -  нiколи
було дихнути, не то що...
   Iшлося вже до  рiздва.  Рочисте  свято  клопотало  кожну  сiм'ю  своїми
споконвiчними  клопотами.  Там  кололи  свиней,  i  несамовитий  крик   їх
розносився по всьому селу; там клопоталися їхати в мiсто на краснi  торги,
продати хлiба, накупити нужного про свято - i ладану пiд кутю, i риби - на
багатий вечiр, i солi - про всяк день, а тут жiнки заходилися кодо мазання
й зрушили завсiднiй покiй життя.
   Одному Чiпцi з товариством  немає  клопоту.  Сяк-так  позатикав  побитi
шибки то ганчiрками, то онучами; вкине у пiч гнилої соломи,  -  тлiє  вона
там собi та курить, буцiм-таки й грiє... Байдуже їм про тепло; дарма - про
їжу! їх грiє жидiвська горiлка, а їсти - жують хлiб сухий з  сiллю  -  теж
вiд жида. А коли хто з товариства знiме з сiдала в сусiда курку чи  пiвня,
розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з'їдять, - та  й  ситi!  Хоч  i
бачив Чiпка таке безпутство - часом робилося йому противне  таке  життя  й
таке товариство, - та заллє очi - мовчить... Iнодi йому хотiлося i гарячої
страви  попоїсти.  Тодi  вiн  полiзе  в  розвалений  погрiб,  назбирає  ще
торiшньої рiпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки  -
та тiльки всього!
   Люди дивилися на таке життя та хитали головами.
   - Нi, рже: не буде добра з такого! горбатого могила виправить... Ще хоч
би не товариство, то  може  б...  Та  стiйте,  дiждемо  набору:  хоч  отих
курокрадiв заправ-торимо, коли його не можна...
   Ось настали й святки. Радiють люди, що дiждали;  гостюють,  гуляють  то
дома, то в шинку. А Чiпка з  товариством  i  не  вилазять  з  йбго;  людей
закликають, частують... Чоловiки - нiгде правди дiти - таки  ла-сенькi  на
дурницю випити, - то й радi такому случаю, - п'ють  та  вихваляють  добрих
молодцiв... Дехто й з молодиць, цiкавих подивитись на зборище  та  iгрище,
та ще де спiви та танцi, завернув туди... А жид, як знав,  десь  i  музику
видрав... Музика рiже-тне; п'янi чоловiки трохи на головах не  ходять,  та
вибивають гоцака коло молодиць; а тi й собi - дивляться-дивляться,  то  це
одну й вiзьме нетерпляча - i пiшла дрiбненько бiчком, бiчком, немов  пливе
по водi; а яка з п'янiших схопиться за запаску,  пiднiме  її  трохи  та  -
гай-гай по хатi, як шулiка за курчатами... Смiх, регiт,  крик...  А  Чiпка
знай до жида: давай те! подавай друге! неси третє! Лушня у танцях,  як  не
перерветься, музику  перетанцьовує;  Пацюк  на  язицi,  як  на  балалайцi,
вибиває; один тiльки Матня, роздутий, червоний, як жар, з сонними, п'яними
очима сидить у кутку, куняє: оце прокинеться, вип'є, зареве, як бугай,  на
всю хату, та й знову притихне - куняє...
   Гульня розвернулася на всi боки. Забули про  свято,  забули  про  бога,
забули про домiвку. З ранку до вечора, з вечора до  ранку  одно  п'ють  та
гуляють. Жiнки, не бачивши третiй день чоловiкiв  у  вiчi,  пiдняли  такий
галас, немов на село найшла кара божа або пожежа половину села виполонила.
   - Оце напасть господня! оце лихо несподiване! - желiпали вони. - Такого
ще зроду-вiку нiколи не було!.. Бог  дав  свято  -  в  церков  пiти,  богу
помолитись, а вiн у шинку молитвує! Бог дав свято, щоб дома з дiтьми та  з
жiнкою любо-тихо провести, а вiн у шинку з п'яницями та волоцюгами  гуляє!
Треба хоч до батюшки пiти, щоб яку покуту наложив на розп'яницю з п'яниць.
   Деякi таки знялись, пiшли - не  до  батюшки,  а  до  матушки  жалiтися.
Матушка почастувала їх горiлкою й обiцяла розказати, як  устане,  батюшцi.
Молодицi вернулись додому, а чоловiкiв усе-таки нема... Вони ще заполонили
в ту гущу й дяка. Дяк цей старий уже був, - у пiст,  бувало,  "алiлуї"  не
виведе, такий старий. А вхопивши чарку та другу тiєї живицi-дурницi, й вiн
побадьорнiшав трохи.  Де  та  й  сила  взялася,  мiць  прибула!  Спiває  з
молодицями так тонко та голосно, мов молоденька дiвчина. А це, випивши  ще
чарку, як пiдбере поли в балахона, як ухопе товсту, червонопику  молодицю,
та ну гоцака садити. Тiльки борода та коса майтолає, а вiн - так  халясує,
так халясує... Аж упрiв, аж мило на йому  лягло.  Чоловiки  регочуться,  а
молодицi коло  його,  щоб  ще  дужче  роздратувати,  так  увиваються,  так
увиваються: одна втомиться, друга її мiсце заступає...
   - Що ж усе танцювати та танцювати, - крикнула одна реготуха: - якби  ви
нас, дяче, повозили ще!
   - Бач, чого сучi дочки захотiли! Бач, чого їм заманулося! - взявшись  у
боки, каже дяк: - Шукайте санчат, повожу вже... Один тому час, що батько в
плахтi!
   Де взялися й санчата. Витягли дяка з шинку надвiр,  запрягли;  насiдало
молодиць повнiсiнькi санчата, ще й зверху; дяк аж угинається та  самотужки
пре, а молодицi - спiвають та вигукують, як на весiллi...  А  це  одна  як
схопиться, як пiдбiжить до дяка:
   - Нема, дяче, мiсця! нема, дяче, мiсця! Ну,  я  сяду  верхи!  Повози  й
мене!
   - Сiдай, бiсова! - кричить дяк, перегнувши спину. Молодиця скочила; дяк
не здержав, поточився,  впав;  молодиця  зверху...  Другi  позскакували  з
санчат, та й собi туди - пхаються, падають... А чоловiки: "мала купа! мала
купа! на купу! на купу!.." Навалило молодиць стiльки,  що  трохи  дяка  не
задавили. Витягли його - ледве дише... Регiт, гвалт... Здурiло село!
   Гульня  розв'язала  язики,   розбуркала   зомлiлi,   пригнiченi   душi,
розкорписала тi врази, що глибоко крилися в серцi... Серед гульнi  згадали
пiщани й за два роки...
   - А що ж це воно, братця? - заводить хто з крiпакiв: -  це  так  -  два
роки робили та й дурно?!.
   - Авжеж дурно!
   - Чого ж дурно? Адже цар дав волю: живи, де хоч, роби, що знаєш...  Ну,
щоб, бач, уже не зовсiм i їх обiйти - неситу ту прожир: - "поробiть,  мов,
люди добрi, ще два роки, - хай уже вони звикнуть за цей час з  думкою,  що
вас не буде!" Так як же вiн дума: ми йому цi два роки дурно робили?  дурно
втрачалися?.. Адже якби я до хазяїна став, то рублiв би сотню заробив... А
в його як?
   - А так: робив-робив, та й виженуть з двору в три вирви...
   - Нi,  чорта  з  два!  Менi  рощот  давай...  он  що!  Ми  знаємо  вашi
каверзнi... Буде того, що над нашими дiдами та батьками знущалися та з нас
воду виварювали... Заплати ж менi хоч за цi два роки!
   - Заплачу... наставляй кишеню! - смiявся другий, тверезiший.
   - Чого ти смiєшся?.. I заплатить! Пiду, скажу:
   давай рощот! - i дасть...
   - По гамалику...
   - Чого по гамалику?.. А в Побиванцi? га, в Побиванцi?.. Адже дав?  Хати
дав, грунти дав... Затялись в одну шкуру: давай рощот!  -  i  дав...  Брат
рiдний дав; а наш би то й нi?.. Еге! Якби ми  не  такi  дурнi...  А  то  -
сидимо собi мовчки, мов не про нас  рiч...  Рощот  давай!  в  одно  слово:
рощот!
   - Толкуй...
   - Дурню, а не толкуй!
   - Ти сам дурень... Залив очi та сам не знаєш, що верзеш...
   - Що ж я верзу?.. кажи: що? - сучиться п'яний.
   - А то... що як почує хто, та шепне туди... Ти знаєш, яка  вiн  сила?..
Буде ще!
   - Що ж менi буде? Нiчого не буде, бо правда! А ти все-таки дурень...
   - Не дури лишень, бо щоб сам не здурiв.
   - А що, битимеш, може? Битимеш? Ну, бий!
   - Хай тебе лиха година поб'є без мене! Одчепись, сатано!
   -  Нi,  бий!..  Сякий-такий  сину,  бий!..  .  Та  й  пiдставляє  лице.
Супротивник осувається назад, наставивши обидвi руки, щоб, бува, з  п'яних
очей, це креснув зачепа...
   Люди збiгаються з усiх бокiв: оступлять, дивляться - що далi буде.
   - Бий, кажу!.. - кричить перший та хвiть  другого  по  -лицi...  Той  -
здачi. Зчепилася бiйка... Крик-гвалт...  Насилу  розборонили  люди,  та  й
ведуть знову в шинок "мирову  пити",  щоб  справдi  не  дiйшло,  бува,  до
того... Хто винуватий, хто правий? гаразд не знав нiхто... У кожного  була
думка, що добре б i рощот одiбрати; був i острах того... "А як  не  дасть,
та ще... не доведи боже, щоб гiрше не вийшло!"
   Одначе горiлка взяла своє. Чим далi, то все бiльше  в  дужче  виступала
правда  першого;  а  острах  другого  нехаяли,  як  легкодухого  чоловiка.
Зашумiло село, як на пригру бджоли:  смiливий  i  несмiливий  збиралися  в
купи, гомонiли, радились, змагались... I ходили до жида в  шинок  могоричу
пити...

   Минуло водохрестя. Час би за роботу братись... Та чи  до  роботи,  коли
день у день зберуться або в шинку, або й так де, та одно  тiльки  й  чути:
рощот, та й рощот... Пiймали раз одного з Побиванки.  Розпитують:  чи  дав
двори? чи подарував хати?.. - Дав, подарував!..
   - Бач!.. - в один голос:- значить наш дурить! Коли ж так, - не дiжде!..
   На завтра, ще чуть  стало  сiрiти,  зiбралися  коло  волостi  та  взяли
старшину з собою i пiшли до пана в Красногорку.
   Прийшли; стали в дворi коло ганку  -  повнiсiнький  двiр,  нiгде  голки
просунути; послали просити лакея, щоб сказав пановi;  обiщали  навiть  "на
табак" лакеєвi, коли швиденько пановi скаже.
   Василь Семенович ще спав i з лiжка почув щось за гомiн, за  топiт.  Вiн
подзвонив лакея; розпитав, що то. Той  сказав.  Наче  хто  голкою  шпигнув
вельможного пана, так вiн прожогом скочив з лiжка; звелiв подавати  мерщiй
убрання; випив нахватку стакан чаю i, не глядя на те,  що  жiнка,  ламаючи
руки, благала не виходити, вискочив з хати - червоний, сердитий...
   Вiн догадався, що це недаром цiла пiщанська  громада  присунула,  -  та
думав своєю смiливiстю зразу її осадити.
   - Що вам треба, пiщани? - сказав вiн, хоч грiзно, але здержуючись.
   Пiщани поздiймали шапки; кланяються.
   - До вас, пане...
   - Чого?
   - За грiшми, пане...
   - За якими грiшми? - скрикнув пан i глянув гостро на громаду.
   - Що два роки служили, пане...
   - Дураки! Ви ж повиннi були цi два роки служити...
   Мовчать переднi, кланяються.
   - Як повиннi?  -  обiзвався  хтось  зсередини.  -  За  плату  ж,  то  й
служили...
   - За яку плату?.. Закон велiв!
   - Закон? - знову викрикує зсередини: - то  ви  самi  настановили  такий
закон!..
   -  Хто  там  озивається?  -  питає  пан.  -  Ану,   виходь   сюди,   та
побалакаємо...
   - А чорта! давай грошi!
   - Хто озивається, сякi-такi сини? - кричить уже на все горло пан. - Хто
смiє бунтувати? - Та й пiдскакує до переднiх.
   - Ми не бунтуємо, пане, - кажуть,  кланяючись,  переднi:  -  ми  тiльки
прийшли просити плати...
   - Якої плати? за що плати? Я вам дам!.. - уже навсправжки лаявся пан...
   - Не цвiкай!.. годi... не боїмося!.. - знову зсередини.
   - Хто там, сякi-такi?.. Давай менi того, хто озивається! давай зараз!..
Давай... а не то - я вас всiх у тюрму запру... на Сибiр попру!
   - Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач, який прудкий! давай лиш грошi!
   - Кажiть: хто там озивається?.. - аж розлягається пан до переднiх.
   Переднi мовчать; зступаються ближче один до одного, кланяються...
   - Ага? так  ви  не  хочете  бунтовщика  видати?  не  хочете?..  Так  ви
бунтувати?..  га?..  Постiйте  ж,  я  вас   побунтую!   -   кричить   пан,
розпалившись, i з криком бiжить до себе в горницi.
   Громада на хвилину стихла, а  потiм,  немов  набиралася  духу,  пройшов
спершу глухий якийсь гомiн; далi - дужчий,  дужчий,  поки  не  перейшов  у
викрик...
   - Що вiн нас страхає? Дума - злякалися?.. Минуло те!..  Давай  плату!..
плату давай!!, рощот!!!
   Крик, гук з усiх бокiв, на весь двiр, довго ще  невгавав  i  долiтав  у
горницi страшним, диким галасом. Василь Семенович поблiд, як крейда.  Його
розбирала досада, злiсть; йому хотiлось кричати, лаяти, бити, -  та  страх
брав своє... Вiн погнав його в горницi, а тепер не випускав надвiр.  Жiнка
Василя Семеновича ходила, як з хреста знята. Од тривоги вони обоє мовчали;
ходили тiльки з одної кiмнати  у  другу,  та  збоку  нищечком  позирали  у
надвiрнi вiкна, нiби таїли свiй страх одно перед одним...
   Громада не розходилась цiлий день:  вигукувала  та  викрикувала  аж  до
самого вечора... Так i  простояли  на  ногах.  Тiльки  нiч  погнала  пiщан
додому...
   Василя Семеновича й нiч не вдержала.  Перегодя  трохи  пiсля  того,  як
пiшли пiщани, вiн звелiв запрягати конi, виносити важкий  сундук  з  своєї
спочивальнi - i вкупi з жiнкою покотив у Гетьманське...
   На другий день - чуть зоря - вже були  на  ногах  справник,  посередник
Кривинський (що колись, за  виборiв,  був  справником),  послали  гiнця  в
Котолупiвку по станового  Ларченка,  щоб  їхав  мерщiй  в  Пiски:  "бунт!"
Ларченка, як хто по потилицi лигнув: вiн стояв, наче чмелений, i якось без
тямку дивився вниз своїми косими очима... На  помостi  вимальовували  його
думки розгнiваного Василя Семеновича,  котрий  тупає  на  його,  Ларченка,
ногами за те, що "допустив" бунт у себе  в  станi...  У  головi  станового
думки каламутилися: то вiн прощався з котолупами,  й  здавалось  йому,  що
вони хрестилися, як вiн виїжджав з їх мiстечка; то йому прийшов  на  думку
той щасливий день, коли  вiн  раз  на  обiдi  вихваляв,  як  поет,  Василя
Семеновича вiршами... Конi пiд'їхали  пiд  рундук:  гаятись  було  нiколи.
Ларченко вскочив у санчата та, тiльки духу, попер у Пiски.
   У пiщанськiй волостi сидiв уже посередник. Вiн приїхав  заранi,  звелiв
скликати громаду.  Громада  ще  тiльки  сходилась.  Незабаром  цiлi  Пiски
збiглися. Хто на громаду, а хто - на дивовижу.
   Становий з посередником вийшли з волостi;  стали  на  громаду  гримати,
далi страхати, потiм батькувати, а там - пiдскакувати та репетувати на все
горло, - аж пiна з рота летiла...
   Громада собi гуде: - Не застрахаєш!.. Рощот  подай!..  Не  скачи,  коса
собако!.. котолупе!..
   Нiчого  не  вдiяли  нi  становий,  нi  посередник,   -   тiльки   дарма
накричалися, та з тим i поїхали.
   А пiщани слiдом за ними послали в  Красногорку  Василя  Деркача  нишком
довiдатись, чи дома пан? що там чутно?
   Деркач незабаром вернувся.
   - Немає, - каже. - Учора звечора зiбрався та з панiєю  й  поїхав...  не
сказав i куди.
   -Еге... значить наша правда! Недаром перелякався...
   - Глядiть  же!  Не  попускай,  братця,  свого!  -  викрикували  пiщани,
розходячись по домiвках. На диво козакам, а на злiсть  жидовi,  рiдко  хто
зайшов до його й у шинок.
   Коли це, на ранок - летить  у  Пiски  сам  справник,  летить  стряпчий,
летить  становий.  Сказано  -  цiле  "временне   отдiленiє".   Приїхав   i
посередник. А незабаром, слiдком за ними, вступила москалiв сила...Громада
збилася в купу, як овечки пiд дощ та лиху годину. Нiхто - нi пари  з  уст.
Тiльки чутно важке зiтхання та якийсь тихий гул... Москалi зайшли з  бокiв
- i кругом, як кiльцем, обложили громаду.
   Кривинський,  як   посередник,   вийшов   наперед   громади   та   став
допитуватись: чого вона бунтує?

   - Ми не бунтуємо, добродiю... Ми свого просимо...
   - Як свого?
   - А так! за вiщо ж ми два роки служили?.. дурно??. - хтось подає  голос
зсередини.
   -Хто там кричить? давай сюди! - зiпонув Кривинський.
   Громада затовпилась; ще тiснiше збилась в купу; стали  один  одного  за
пояси брати...
   - Сюди його давай! Хто викрикує! - желiпає посередник.
   Мовчить громада, анiтелень! Кривинський не витерпiв, - лає...
   - Не дуже лиш! не дуже! - знову хтось зсередини.
   - Ну, тепер ваше  дiло,  Iван  Петрович!  -  обернувся  Кривинський  до
справника.
   - Розги! - зiпонув той на москалiв в одмову посередниковi.
   Москалi кинулись до крайнього...
   - Не давай! не давай, братця!.. за що нас бити? за вiщо нас нiвечити?..
   Громада стала напирати на москалiв; москалi на громаду. Пiднявся  крик,
гвалт; зчепилася  бiйка  з  москалями...  Люди,  зачувши  таку  колотнечу,
бiжать, як на пожежу дивитись. Чоловiки - аж до самих москалiв;  жiнки  на
тини поспинались - з огородiв... Дiд Улас, старий, не видержав натовпу,  -
упав... Москалi пiдняли...
   Чiпка  побачив.  Закипiло  його  серце,  заболiла  душа...  Бiга  помiж
козаками, мотається на всi боки: - Братця! - кричить: - не даймо глумитися
над нами! Не даймо знущатися над дiдом!.. Ходiм, братця!.. Тимофiю! Петре!
Якиме! Збирайте громаду докупи! Не даймо, братця!...
   А тi, як побачили, що непереливки, та - тiльки видно - через село...
   Чiпка їх лає, батькує, молить, просить; кидається то в той  бiк,  то  в
другий; то пiдскочить до москалiв, то вертає до своїх. Побачив Грицька.
   - Грицьку! братику! Ти бачиш? кров  безневинно  ллється...  Дiда  Уласа
ледве живого пiдняли на вiтер... Не даймо!..
   Грицько не одказав на це нi слова, - та мерщiй вiд Чiпки,  та  в  чужий
огород, та й присiв за лiсою.
   Кинувся Чiпка до крiпакiв... Тут його й схопили.
   - Я - вiльний! - кричить Чiпка: - Я - козак!
   - А коли вiльний та козак, то не бунтуй людей! -  зiпонув  справник.  -
Ложiть його!
   Довго борсався Чiпка... Ще довше його били...
   Нi крикнув, нi застогнав! Устав- наче з  хреста  знятий.  Очi  червонi,
налилися кров'ю, горiли, як у звiра; на виду - блiдий-блiдий,  мов'  пiсля
тяжкої хвороби... Повiв вiн страшними очима по всiй громадi,  глянув  хижо
на панство, на москалiв i пiдтюпцем побiг додому...
   Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило;
   душа палала... "Проклятi! каторжнi! нi суда на вас, нi права  немає!.."
- кричав вiн, качаючись по полу. Тiло болiло, як попечене... Вiн стискував
зуби. "А вони?.. вони?! Слова доброго... смiтнини послiдньої не  стоять!..
Проклятi душi!.. на вас трохи такої муки, трохи каторги...  Катувати  вас,
пекти, тупим ножем шматувати!.." Вiд болю вiн кусав собi нiгтi, пучки...
   "А ти, дурню, водився з ними!.. повiрив, що й  вони  люди?..  Волоцюги,
п'яницi, а не люди! Вони тiльки обпивали тебе та пiдбивали на все  лихе...
У них доброго на нiготь не було... Серце їх, як iродове,  тiльки  й  знало
одно лихо... щоб другого пiдвести, а самому - навтiкача; щоб чужими руками
жар загрiбати; сльозами та кров'ю других себе тiшити... А потiм стануть на
весь свiт славити... вийдуть серед людей, посеред бiлого дня,  скалитимуть
зуби, будуть смiятися...  Собаки!..  Сучка  вас,  а  не  мати  породила!..
Замiсть серця, змiю положила й трутою налила... Де тiльки тхне ваш дух,  -
там лихо та  горе,  кров  та  сльози...  А  ти  їм  повiрив?!  Ти?!"  -вiн
заскреготав на всю хату зубами.
   А це - як скоче, та так без шапки прямо в шинок. Полилася  горiлка,  як
вода. Вiн дудлив її нахильцi; випив з  пiвкварти  -  й  не  чув,  щоб  хоч
запекла або вдарила в голову... Як бризка, кинута на жарину, заскварчить i
зникне, так тi ковтки горiлки зразу вигоряли, вилiтали парою...
   Вiн кинув на стiл порожню посудину, побiг додому;
   полiз на пiч. Голова заходила ходором; у виски  гамселило,  як  обухом;
свистiло та пищало у його в ушах... Вiн забувся, немов заснув...

   Грицько, настоявшись у чужому городi та надивившись вдосталь  на  бiйку
крiпакiв, трохи змерз та поплiвся додому.
   - Важно парять бiсових мащтакiв! - було його перше слово до Христi.
   - Господи! там, мабуть, на той свiт позабивали сердешних, бо крики такi
доносились сюди, немов з могили, - вiдказала, Христя.
   - Так їм i треба, злодiям!
   - Скажи менi: за що ти на їх узлився так? Хiба вони й не люди?..
   - Життя через них, проклятих,немає! - аж скрикнув Грицько. -  Нiчого  в
хазяйствi не вдержиш за ними... Так i держи все пiд запором, а то - як раз
та два рознесуть!.. Чи давно я майструвавшу сараї?.. Вiзьми, дурний, та  й
застроми два свердли за лату... Хто їх там вiзьме? думаю. - Коли  сьогоднi
огляджуся, - аж i слiду не знать, де стримiли...
   - Може ж, то й не вони взяли?
   - А хто ж? Кому бiльше взяти? Козак тобi вiзьме?..  Навiщо  йому,  коли
вiн сам хазяїн?.. коли в його самого є? А тiй голотi, панським недобиткам,
що пропити, то пропити... Хiба воно для себе брало?  -  на  пропiй!..  Щоб
воно подавилося...
   - За що ж їм i випити, як не за твої  свердла,  -  смiється  Христя.  -
Свого нiчого немає, все те панське...
   -Та в їх нiколи й не буде нiчого, -  перебив  Грицько:  -все  проп'ютьi
Вони в панiв позвикали  тiльки  красти  та  горiлку  пити,  а  не  берегти
хазяйського добра... А тут ще їм i землю й волю дають... На цеп їх,  а  не
на волю!
   Христi вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпiла.
   - Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе взяти в неволю?..
   - Ну, то що? -  витрiщився  на  неї  Грицько,  ображений  -  чого  вона
заступається за таких злодiїв, що в його свердла покрали. -  То  крав  би?
га?.. Хай уже б менi руки тодi повикручували!
   - Отже, не вiр сам собi, Грицьку! Як щоденна лайка та  докори:  злодюга
та п'янюга, - то всякого  з  пантелику  зiб'є...  Поневолi  чоловiк  стане
пити... А як нi за що, -  то  й  украде...  Звiсно  -  неволя!  -  журливо
закiнчила Христя.
   - Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати... то їм неволя?! За
те ж їх i попарили сьогоднi... От попарили!.. А Чiпка, чула? як прийнялися
за них москалi, бiжить  до  мене,  блiдий  такий,  труситься...  "Братiку,
Грицьку! Ходiмо, оборонiмо... Ходiмо - не даймо!.." Цур  тобi  та  пек!  -
думаю, - та вiд його... Ускочив в Остапiйчин огород, захилився за тин та й
дивлюся... А вiн ганя по вигону та скликав на оборону. Як же пiймали його,
як задали... буде пам'ятати довiку!.. Пiшов, мов чмелений...
   Христя тiльки зiтхнула й нiчого не сказала. Грицько викурив люльку коло
печi й узявся за шапку.
   -Куди ти? вже обiд готовий. - каже Христя.
   - Та я тiльки худобу понаповую, - одмовив вiн та й вийшов з хати.
   - Не барися ж! - гукнула навздогiн Христя й кинулась готувати посуду.
   XXI_
   СОН У РУКУ_
   I сниться Чiпцi - немов сон, i ввижається -  наче  бувальщина.  Сниться
йому й ввижається недавня гульня. Увесь шинок, залитий свiтлом -  сяє,  аж
горить; музика тне, рубає; пiдбори землю рвуть; крики, спiви...  стоголосе
лящання... безпуття скажене... А збоку  насуває  темна  нiч,  немов  чорна
хмара. А в тiй хмарi, в тiй непрогляднiй темрявi,  ледве  видко,  чорнiють
панськi комори, двiр... Три тiнi зiгнулися пiд якоюсь вагою - щось  несуть
на плечах... тiкають... зникли в голому садку... Ось блиснула iскорка -  i
видко... два  чоловiки  качаються  серед  двору,  борюкаються...  Той,  що
зверху, лютий, як звiр, шибкий, як вiтер... Придивляється  Чiпка...  Це  ж
я... я!.." - скрикує: -  а  пiдо  мною  сторож...  то  панський  сторож...
блiдий, як смерть; тяжко дише; болiзно сова руками  й  ногами...  чутно  -
кров булькоче в його печiнках, бiжить чорною рiчкою з горла,  носа...  Ось
розкриває очi... загорiли вони на хвилину iскоркою життя. То ними  свiтить
докора? чи посилає прокльони?.. Нi, то душа прощається з тiлом: смерть уже
застилає очi полудою... А нiч усе росте-ширшає  i  проганяє  веселе  грище
з-перед очей... Чiпка затiпався, кинувся... "Ox-ox!"-застогнав з протягом,
перевернувся на другий бiк, та й знову заснув.
   I знову йому верзеться й ввижається..  Нiч  темна,  глупа,  -  нiма  та
глуха. Вiн стоїть, а кругом його розляглося сонне грище:  п'янi  чоловiки,
жiнки... все те мертвим сном спить, порозкидане,  як  колодяччя...  Ось  -
угорi зайнялася над ним зiрка: як свiчка, палає вона на небi -  й  освiчує
п'яне зборище  на  землi...  Чiпка  глянув  на  правий  бiк...  Захиталася
темнота, затрусилася... i з неї висунулось двi тiнi -  страшнi,  блiдi,  з
переламаними кiстками, котрi так i виглядали iз тiла... Ледве  шкандибають
вони, вивертаючи ноги то на  той,  то  на  другий  бiк;  хитають  на  його
головами - вказують руками на сонне грище... Чiпцi здалося, що то дiд Улас
з матiр'ю... Вiн затремтiв увесь, засовався - й одвернувся...
   Трохи згодом, з лiвого оку, теж захиталася темнота - iз неї виплило двi
тiнi. Одна - товста, пузата, червонопика; друга,  з-за  товстої  -  тонка,
худа перегнута втроє, з пером за ухом... Наблизилися отi двi тiнi, глянули
на сонне грище, глянули Чiпцi прямо в вiчi, - та й заридали... "Так ось де
полягло наше добро, нашi грошiї" I вхопивши одного п'яницю  сонного,  вони
з-дерли з нього одежину та й уп'ялися в горло зубами...  Чутно  стало,  як
булькотала кров: то вони ссали її з живого тiла... Очi їх наливалися  нею,
горiли, свiтили, як у котiв... Чiпка здригнув - i одвернувся.
   Гляне вгору - аж там, крiзь ясний свiт, захиталася нова тiнь. Чиста  та
ясна, як лiтнiй погожий ранок,  з  веселим  та  любим  поглядом  у  темних
очах... "Що це?.. Моя Галочко! моя голубонько сивесенька! iди до  мене!.."
- молить  Чiпка  й  здiймає  догори  руки.  Тiнь  затремтiла;,  ясне  лице
потемрiло; на очах заблищали сльози... - "Що то  ти  наробив?!.  -  учувся
йому зляканий голос. - Глянь у праву руч!" - Чiпка глянув - i  сахнувся...
Чоловiк качався по двору й не по-людськи стогнав...  "Що-то  ти  наробив?!
-знову докоряв голос зверху: - Глянь у лiву руч!" - Чiпка нехотя  повернув
очi... Двi чорнi тiнi  ссали  кров  з  сонних  людей,  ламали  їм  кiстки,
викручували руки, ноги, обсмоктували кров...  "Глянь  униз!.."  -  гуконув
голос. Чiпка зирнув... Коло його розвернулося сонне  царство  люду;  блiдi
обличчя позадиралися вгору, очi - повиводило з лоба,  з  рота  -  вилiтала
легенька смужка синього димку... Вони горiли тихо-тихо, як вугiль  тлiє...
"Це все ти наробив!.. це все твої вчинки!.. - гукав голос... - За  вiщо  ж
ти чоловiка вбив? За що дiток, жiнку  осиротив?..  Чим  винуватий  сторож,
коли його господар посилає стерегти  добро,  ловити  злодiя?..  Що  то  ти
поробив з тими п'явками людськими?.. Що??. З ситих, повних, що,  обпившись
кровi, тихо доживали вiку, ти поробив знову голодних:  ти  видавив  з  них
кров, котру вони за свiй довгий вiк нассали... А от, бач: щоб знову такими
стати, як були, вони поробилися встократ  хижiшими,  прожерливiшими...  На
голодного й холодного, на п'яного й тверезого, на сонного й не сонного, на
сироту, на старця вони кидаються, як голоднi  собаки  на  шматок  хлiба...
Бач, як вони смокчуть кров з жил людських?.. Бачиш?.. А то -  що?..  Людей
опоїв,  горiлкою  попалив...  Каторжний!  розбишака!.."  Чiпка   знемiгся,
склонив колiна, зложив руки, припав ниць на землю...  А  голос,  як  буря,
носився кругом його - i страшенно викрикував, вигукував: "Що  ти  наробив,
лютий, каторжний?!." Чiпка припадав ниць,  мов  хотiв  сховати-.  ся...  А
голос той проривався в кожну кiсточку, в кожну жилочку, морозив їх  жахом,
пiк огнем туги... Чiпка не витримав. Як скажений звiр,  що  боїться  води,
труситься  й  лютує,  забачивши  її,  забувши  все  на  свiтi,  несамовито
кидається на встрiчного й поперечного - так Чiпка кинувся, скочив угору...
"Згинь,   проклятуща,   вiд   мене!   хай   тебе   огонь   пожре,    вихор
рознесе-розвiє!.. Що ти менi таке?.. Жiнка?..  сестра??,  мати??.  Я  тебе
всього двiчi чи тричi бачив на полi, де ти стрибала, : як коза...  Чого  ж
ти сюди лiзеш?.. чого ти мiшаєшся?.. Ти менi вибиваєш  очi  тим,  що  менi
самому не дає спокою, що моє серце одвертає вiд доброго, а  пiдiймає  руку
на лихе?.. вiд чого я сам тiкаю - та  нiяк  не  втечу;  ховаюся  -  та  не
заховаюся, та все глибше та глибше топлю свою голову в  п'янiй  горiлцi...
Геть собi!.. згинь!.." Вiд його гучного голосу тiнь  затремтiла;  подалася
вгору; вище,  вище...  Небо  загоготало,  заблищало,  шваркнуло...  Огняна
стрiла вдарила коло його; кругом усе затрiщало i запалало огнем... Горить,
трiщить,  ломиться,  падає,  кричить,  лементує,  молить...   всi   голоси
зливаються .в один голос - у голос неви-у разної тяжкої туги; скрiзь чутно
плач, лемент... I все те жере огонь - то своїм широким, лютим полум'ям, то
своїми гострими язиками - лиже... Лизне- i тiльки чорна вуглина пiсля його
зачорнiв; лизне ще - вуглина побiлiє, розпадається на попiл... I  пiднiмає
його вгору широка огняна хвиля й, залопотавши, несе високо-високо... Огонь
розходився, розiгрався... Уже вiн кругом охопив Чiпку; вже досягав  своїми
довгими язиками до його тiла; цiлував його вид... Гляне Чiпка... То  ж  не
вогонь, то людська кров хвилями хвилює... "О-о-й!"  -  скрикнув  вiн  -  i
несамовито кинувся.
   Стояв уже вечiр надворi.  Сонце  закотилося  за  гору  червоно-червоно,
немов обпилось тiєї кровi, що була пролита  за  день.  Село,  наморене  то
бiйкою, то дивовижею, втихомирилось:  нiгде  нi  крику,  нi  гуку.  Високi
стовпи диму вилiтали з  верхiв  у  небо  високо-високо,  наче  несли  туди
людськi сльози, прокльони, молитви... У печах палало  полум'я  -  варилася
вечеря; людськi тiнi снували повз його - i на хвилину-другу закривали його
собою, немов якою запоною. Мороз дужчав; зорi грали;  захiд  сонця  жеврiв
кров'яно-красною зорею...
   Скочив Чiпка - i почув, що по всiх його жилах, у  кожнiй  кiсточцi,  як
блискавицi, забiгали огнянi спички; злившись у головi докупи,  вони  рвали
її огнем... Тiло в його горiло; в думках сон мiшався з бувальщиною;  серце
болiло, замирало, кипiло  невимовним  злом...  Вiн  вийшов  надвiр  -  хоч
провiтритись. Свiжий вiтрець пахнув йому в гаряче лице, закрутив  у  носi,
аж покотилися з очей сльози...  Глянувши  на  захiдне  зарево,  вiн  зразу
заплющив очi: воно їх рiзало болiзно, непривiтно... А на другiм краї неба,
насупроти, червонiло друге зарево: то сходило повновиде козацьке сонце.
   Чiпка вийшов посеред двору 1 почав обдивлятися. Кругом пусто  й  глухо!
Став вiн ходити вiд хати до току, вiд току до хати. На душi важко,  -  так
важко, як ще нiколи не було... Болi з тiла  доходили  до  серця,  до-ймали
його; голова горiла; думки  мутилися:  ображали  його  неправдивою  карою,
лякали людським смiхом... Вiн раднiший би був  просити,  в  ногах  лазити,
сльозами молити, - аби тiльки забути  те,  що  було!  А  воно  стояло,  як
страховище, перед його очима; як те марево, мiнилося  в  його  думках.  То
учувався йому глухий,  здавлений  смiх;  то,  мов  ненароком,  гострi,  як
спички, жарти в розмовi; то повсякчасне  пряме  вибивання  на  очi...  Вiн
знемагав вiд муки. "Краще б я  не  родився  або  мене  забито,  нiж  отаке
терпiти!.."
   Душа бажала  подiлитися  з  ким-небудь  своїм  лихом;  серце  -  вилити
накипiлi сльози. Так же кругом - нi духа! Ламаючи руки, жалiбним  поглядом
подивився Чiпка на захiдне зарево, та. й посунувся  смутний  в  хату...  I
жалко й страшно було дивитися  на  його  сумну  постать,  що  так  виразно
чорнiла мiж двома заревами свiту - мiсячним i захiдним.  Наче  виходець  з
того свiту, мов грiшна, душа, бита своїми тяжкими  переступами,  зiбралася
каятись перед богом, - та не змогла: замiсть молитви, уста  шептали  гiркi
прокльони, перечитуючи свої грiхи...
   Посеред хати, освiченої мiсячним свiтом,  що  через  вiкна  вривався  в
хату, слався широкими смугами по долiвцi i ховався аж пiд полом,  -  стояв
Чiпка навколiшки i молився... прокльонами. Сльози блищали в його очах; вiн
клав щиро поклони...
   А товариство його - Пацюк, Лушня та Матня, - як побачило, що за баталiя
пiднiмається в Пiсках, та мерщiй ноги на плечi, та поза  хатами,  та  поза
городами, аж у Крутий Яр,  та  й  засiли  в  шинку  в  свого  ??  давнього
знакомого жида Оврама... Прокружали -цiлiсiнький день  на  останнi  грошi,
розказуючи всякому, хто заходив у шинок, яке свiтопреставленiє скоїлось  у
Пiсках... Уже й смеркло.
   - А що, братця, чи не навiдатись нам у Пiски: що там  дiється?  -  каже
Лушня до товаришiв. - Чи не задопали, бува, нашого Чiпки, бо щось вiн  там
дуже торгувався?.. Тут уже  тiкати  мерщiй,  коли  лихо;  а  вiн  -  кличе
рятувати!..
   - Iди ти, коли  хоч,  -  одказують  йому  Пацюк  та  Матня,  -  ми  тут
зостанемось...
   - Нi, ходiм разом, - пiдмовляє Лушня: - провiдаємо справдi Чiпку... Хоч
вiн чудний собi, а все-таки нiгде правди дiти  -  хороша  душа  й  товариш
щирий... вже нiзащо тебе не видасть!..
   - Я не пiду, хоч мене рiжте, - каже Матня. -  Щоб  справдi  ще  москаль
спiймав та дав чосу...
   - Та й я зостануся з Якимом, - туди ж i  Пацюк.  Лушня  почухався.  Вiн
знав, що тепер справдi в Лiски йти небезпечно; одначе совiсть його мучила,
що так товариша кинули...
   - А що ж його казати? - веде вiн рiч далi, -  коли  запитає  Чiпка:  де
були?..
   - Що ж йому казати? - одказує Матня. - Нiчого не казати!..  Що  вiн  за
спрос?
   - Збреши що-небудь, бо справдi негаразд... - рає Пацюк.  -  I  чому  ми
його не взяли з собою?.. А тепер, може, вже й у Пiсках  немає,  -  москаль
узяв...
   Пацюковi жалощi усiх уразили: всi мовчали, нiхто нiчого...
   - Ну, сидiть же ви тут, братця, - трохи згодом сказав Лушня, - а я пiду
довiдаюсь...
   Пiшов. Вихопився на гору, глянув на широке роздолля й побачив Пiски, як
в туманi, залитi мiсячним свiтом... Мiж темною  тiнню  голих  верб  бiлiла
боками церковка й позирала навкруги своїм блискучим оком - золотою банею з
хрестом; а недалеко вiд церкви, як висока гора, чорнiв панський палац,  i,
здавалося, сердито поглядав на все село... Село ще не скрiзь спало.  Де-де
блищало по хатах свiтло, хоч i  тихо  було:  людського  гомону  не  чутно,
доносилось тiльки глухе валування  собак.  Надворi  тихо,  холодно;  мороз
скаженiв i давив так, аж зорi плясали; пiд ногами  рипiв  снiг...  Щоб  не
замерзнути, Лушня пiшов швидше. Незабаром опинився коло Чiпчиної хати.  Як
та пустка, стояла вона сама собi на край села, облупана,  чорна...  Тiльки
неповибиванi шибки горiли проти  мiсяця:  здалека  здавалося,  що  в  хатi
свiтилося. Лушня пiдiйшов ближче. I темно, i тихо!.. Йдучи повз вiкно,  що
виходило прямо на поле, вiн заглянув, що там дiється?
   На полу не видно нiкого...  Уже  вiн  хотiв  повернути  поза  хатою  до
дверей, коли це  (уздрiлось  йому)  -  немов  що  мелькнуло...  Вiн  знову
прихилився до шибки, дивився в хату. У противнi вiкна мiсяць аж бив  своїм
свiтом, лягав довгими смугами через усю хату й  ховався  аж  пiд  полом...
Посеред хати, увесь залитий свiтом, стояв навколiшки  Чiпка  -  молився...
Його ясна тiнь раз по раз згиналася,  то  випрямлялася;  на  очах  блищали
сльози...
   - Чiпко! - гукнув Лушня пiд вiкном. Чiпка скочив i боязко заховався  за
пiч. Лушня зареготався на все горло. Регiт його здорової  грудини  посеред
нiчної тишi як грiм, гоготав навкруги,  перекочувався,  бряжчав  у  шибки,
розлягався по хатi... Чiпцi стало соромно, хоч крiзь землю... Його пiймали
на сльозах, вiн плакав, як мала дитина! А Лушня регоче  та  й  регоче  пiд
вiкнами, - аж шибки двигтять...
   - Чiпко! Чiпко! що то ти одмолюєш сльозами? - регочучись, знову Лушня.
   Чiпка пiзнав  голос.  Смiх  над  його  молитвами,  над  його  сльозами,
товариська зрада, докора -  разом  кинулись  йому  в  голову,  схопили  за
серце...
   - Уб'ю!.. - аж сичав вiн - та вхопивши макогiн, босонiж з хати...
   На щастя, Лушня почув тихий скрип  босої  ноги,  глянув  -  i  одскочив
убiк... А Чiпка обiруч попер макогоном прямо.
   - Уб'ю!.. - гукає вiн щосили, та знову бiжить за макогоном.
   Лушня -  далi...  Поки  дiстав  Чiпка  макогона,  Лушня  опинився  геть
далеко...
   - Вон, с[учий] с[ину]! щоб ваш  дух  не  смердiв  коло  мого  двору!  -
кричить Чiпка на все горло. - Уб'ю, тiльки побачу хоч здалека...
   - Чи ти, бува, не здурiв? чи не збожеволiв. Чiпко?..  За  вiщо  ти  нас
лагодишся вбивати?.. - зупинившись так, може, за гони, гукає Лушня.
   - Я через вас сорому набрався...  мене  через  вас  нiвечено...  Вон!..
Товариша б'ють, а ви по шинках гуляєте та  ще  й  смiєтесь?..  Це  вже  не
первина... Тодi в пана... самi завели, самi й покинули... А тепер  тута!..
Є ви товаришi, друзяки?.. Собаки, а не товаришi!..  Вон!!  -  Та,  кинувши
макогона об землю, пiшов назад у хату й засунув за собою дверi.
   Лушня постояв-постояв та знову пiдiйшов пiд вiкно.
   - Чiпко!.. Чiпко!
   Чiпка лежить на полу, мовчить.
   - Оже не сердься!.. Ось вислухай попереду... Хiба  б  же  ми  тобi,  ти
думаєш, не помогли? Та ми б раднiшi... Ми ото, як побачили тебе, та  разом
i кинулись по вулицях скликати людей... Я побiг до Сидора в кузню  молотка
взяти... Коли оглянусь - аж Петро з Якимом кричать... Дивлюся - аж їм  уже
руки скручують десятники... i старшина коло  них...  Я  мерщiй  на  помiч,
хотiв оборонити; а вони й мене зв'язали... Подумай: що нам було  робити?..
Ми й почали вибрiхуватись, що буцiм тiкали з ляку... А старшина  нас  -  у
чорну... Оце тiльки недавнечко випустив. Петро ж та Яким  пiшли  в  Крутий
Яр, а я оце зайшов за тобою... А ти нас убивати збираєшся! - додавши  жалю
в голос закiнчив Лушня.
   - Я вже чув таку пiсню... Я вас добре знаю! - мотнувши головою, одказав
Чiпка, спустивши трохи гнiву.
   - Так що ж, ти не вiриш?.. Нехай я, де стою, там i провалюся! Хай  мене
свята земля прийме, коли неправда!.. - присягався Лушня.
   Чiпка мовчав, не озивався; серце в його одходило. Вiн думав:  чи  Лушня
каже правду, чи бреше?
   Лушня брехав i боявся не пробрехатись. Вiн чув, що Чiпка  натякнув,  що
його бито: щоб уже зовсiм розжалобити товариша, вiн давай напирати на це.
   - Чи вже б ми не раднiшi тебе вирятувати?.. Хiба нам не казано, як тебе
нiвечили?.. Та в нас серце кров'ю обливалося... Так що ж ти будеш  робити,
коли взапертi?..
   - Чом же ви не рознесли чорної к бiсовiй  матерi?..  -  уже  без  серця
вступає Чiпка з розмову.
   - Еге... Розвали її! Коли на нас трьох постановлено сторожу аж з десяти
чоловiка; та все один другого не видасть: здоровi, як бугаї, а високi,  як
верстви.
   - Де ж Петро та Яким? - забуваючи, пита Чiпка. - У чорнiй зосталися?
   - Та кажу ж - пiшли в Крутий Яр погуляти, бо тут страшно... А мене  оце
за тобою послали.
   - Я не пiду! - одрубав Чiпка.
   - Та й я, мабуть, такий, що хай собi гуляють  самi,  -  скорчив  лазаря
Лушня.
   Чiпка нiчого не одказав. Обидва помовчали. Лушня обiзвався перший:
   - Пусти, будь ласка,,  в  хату,  хоч  погрiюся"  бо  так  змерз  у  тiй
гаспидськiй чорнiй, що трохи душi не витрясло, аж печiнки  пiдкидаються...
- I почав цокотати зубами та здригувати, буцiм справдi змерз.
   Чiпка повiрив Лушнi. Стало йому  жаль  товариша.  Вiн  скочив  з  полу,
швиденько одсунув дверi.
   Лушня увiйшов у хату; внiс за собою макогiн, що покинув Чiпка надворi.
   Та Чiпка вже не слухав тiєї одмови,  слова  його  полилися,  як  бистра
вода, прорвавши греблю...
   - Ой!.. дорогою цiною заплатять вони за неї! За тi сльози, за ту  кров,
що сьогоднi безневинно пролито... будуть вони  довiку  мучитися,  до  суду
мордуватися!..
   - Кому ж вони заплатять? - перебиває Лушня.
   - Менi!.. менi заплатять! - гукає Чiпка, пiдводячись на руки.  -  Я  їм
покажу, що мене страшно займати!.. Поки вони мене не зачiпали,  я  був  до
них, як усi люди... А зробили  таке  зi  мною...  стережiться  ж  тепер!..
начувайтеся!..
   - Що ж ти зробиш? їх скiльки, а ти - один.
   - Я - один? Хiба мало таких, як я,  як  ти,  та  Петро,  та  Яким,  без
хати-оселi, без притулку-пристановища?.. Хiба;трохи тиняється по свiту, де
б свою голову прихилити, де б себе приткнути?!  Ще  ж  це  тепер...  А  як
зовсiм розв'яжуться з панами... трохи нас буде? Що  ж  ми?..  Хiба  ми  не
люди, щоб нам погибати попiдтинню голодною смертю? Хiба б i ми  не  лежали
на перинах так само, як вони, коли б у нас такi достатки?.. I  ми  б  були
такими або ще й кращими!.. Та лихо наше, що вони  все  прибрали  до  своїх
рук, запрягли нас у плуг: "ори, мов, дурний  хлопе!  роби  на  мене!  А  я
лежатиму та їстиму те, що ти наробиш!.." А коли оце той орач,  що  день  у
день не вилазить з тяжкої працi, замовив тiльки одно слово, що йому  треба
їсти, треба й жити, що - дай же менi плату хоч за оцi останнi два роки, що
робив  на  тебе...  так  вони,  бач,  якої   заспiвали?..   "Бунтовщики!..
розбишаки!.." За  ними  й  сила...  Навели  ва  нас  москалiв,  били  нас,
нiвечили, знущалися перед усiм свiтом... Так оце правда?  це  вона??.  Нi,
Тимофiю! Коли так... Не даєш ласкою, оддаси силою! Насилаєш ва  нас  усяку
наволоч, позориш нас серед бiлого дня ,аа  те,  що  ми  просимо  сльозами,
взиваєш розбишаками... Коли ж так... темна нiч покаже-де моє, де твоє!
   Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутися,  здихнути...  зовсiм
оторопiв. Вiн зроду не чув, щоб хто казав  про  се,  та  ще  таким  зичним
голосом, з таким страшним завзяттям.
   А Чiпка не вгавав; вiн зупинявся тiльки перевести дух.
   - Чи так, Тимофiю?
   - Так, Чiпко, - ледве вимовив Лушня.
   - Од сьогоднi - шабаш пити! годi гуляти!..  Станьмо  й  ми  такими,  як
люди... Знайдемо  роботу,  -  рук  не  позичати...  А  проте  -  свого  не
забуваймо! I вони так роблять... Коли вони вмiють пiд  нас  пiд'їздити,  -
навчiмося ж i ми пiд них! Хай знають, нехристи, де правда! Коли є вона,  -
то для всiх хай буде рiвно; коли нема, - то всiм нема!
   - Добре, Чiпко! їй-богу, добре! - обiзвався Лушня, так йому  подобалась
така рiвна правда. - Я перший, брате, [радий] хоч i сю нiч  затесатись  до
пана, та розказати йому, де правда...
   - Та не пан один, Тимофiю, - не вiн один!... Усi налягли на нашу шию...
всiм бажається поїздити на їй!.. Пан, як пан: вiн тiльки своє дiло знає  -
панське!.. Коли б до нас старшi над паном правдивiшi були... i пан би  був
не той! Вони б довiдались, чого люди стра-ждуть, вiд кого й вiд чого  вони
терплять; вони б прямо сказали пановi: нi,  то  буде  неправда,  коли  так
зробимо!.. Так же нi! Пан - свiй брат... Пан, бач, i примаже, й замаже, бо
в пана є, бо вiн наздирав з людей... А людям де взяти?.. Та  й  то  ще  не
всi, Тимофiю! I пан, i старшi - одна бiда... Он,  попи  нашi!  Вони  перед
богом за нас, вони бачать кривду... та й тi нi слова!... А кому ж,  як  не
їм першим замовити його?.. Жид - i той... i той  на  нас!..  обдурює  нас,
обпоює, вимотує з нас останнє збiжжя, яке ще  зосталося  за  душею...  Сам
пiдведе, сам i видасть!.. Усi на нас, Тимофiю, всi!.. I свiй брат  багатир
на нас... I п'яницi ми, й злодiї, й волоцюги... Як ще ми живемо на  свiтi,
Тимофiю?.. Як нас не подушать усi отi праведники?.. Здається,  само  небо,
якби впало на нашi плечi, не було б таке тяжке, як та неправда, та наруга,
котру ми терпимо вiд кожного!.. Не будьмо ж дурнi,  коли  так!..  Оце  нас
четверо. Годi, кажу, пити-гуляти! Що з того, що ми поживилися в пана та  в
голови з писарем? Жид i забрав усе те собi; а  нам  ще  понабивали...  Нi!
Станьмо краще такими людьми, як усi, - приймемось за роботу, вдень  будемо
працювати... а нiчматiнка - й научить i скаже, де наше лежить... Добре?
   - Добре, Чiпко! З завтрього я сам стаю на роботу,  -  годi  волочитись!
Скажу Петровi й Якимовi... Будемо грошi заробляти...
   - А я мирюсь з матiр'ю, переводжу до себе... Скажуть люди: оханувся! то
й добре... Будуть i грошi... А що  то,  брате,  за  сила  грошi?  Сказано:
золото мур ламає! Чого тiльки не зробиш за  грошi...  Ти  думаєш,  мене  б
били, коли б я був багатий?.. Чи одняли б були землю в мене,  якби  я  мав
грошi?.. Пiдсипав би яризцi п'ятдесят карбованцiв, як отой волоцюга... "Не
займай моєї землi!.. Не одбирай її в мене!.." I не заняв би... бог зна, що
з мене тодi б вийшло... Був би я, може, досi жонатий; жив би хороше, тихо,
з людьми в ладу;
   годував би дiток, як другi, от як Грицько... А то -  мати...  та  рiдна
мати, що тебе на свiт народила - й та  стала  тобi  ворогом!..  Хiба  воно
легко то, Тимофiю? Згадаю, серце розривається, душа болить... А все  через
ту землю... Хоч i не в землi, бач, сила... Нi! Земля - так собi: земля  та
й годi!.. Та через землю я втеряв своє щастя,  свою  долю...  втеряв...  А
коли б ти знав, коли б ти бачив, Тимофiю, що то за людина така?! Ото  вона
сьогоднi, менi й снилася... Наче янгол, як свята  душа,  лiтала  вона  над
моєю головою...
   - Хто? - не розбираючи Чiпчиного марива, питає Лушня.
   - Галя!.. Моя люба... найкраща над увесь свiт... - Яка  Галя?  -  питає
вдруге Лушня.
   Чiпка схаменувся.
   - Не знаю, - одказав i замовк.
   - Чи не закохався, бува, та й не хвалишся?.. - допитується Лушня.
   Чiпка не одмовив нi слова, тiльки зiтхнув, здержуючи дух, щоб Лушня  не
почув. Довго мовчали обидва.
   - Що з тобою таке: чи ти здужаєш. Чiпко?
   - Нiчого... Болить тiльки все... Побили сучi сини до живого тiла, -  як
печене болить...
   - То ти б до знахарки пiшов, щоб мастi якої дала або зiлля.
   -Загоїться й так. А слiди хоч i зостануться, - то  дарма:  вони  будуть
нагадувати, щоб часом не забув!..
   - Та й у тебе в хатi, - хоч вовкiв гони!.. -  привiтався  Лушня.  -  Чи
немає хоч чарки горiлки погрiтися?
   - Чортма! Лiзь на пiч, коли хоч...
   Лушня побрався на пiч, та, не роздягаючись, лiг мовчки. Чiпка собi  лiг
на полу.
   Лушня лежав та радiв, що так  дiло  обiйшлося.  Турбувався  тiльки  про
одно: коли б перше Чiпки побачитись з Петром та Якимом, та наструнчити їх,
щоб уже в один голос спiвали...  Вiн  справдi  став  побоюватись  Чiпки...
"Коли б ще самому в брехунах не остатись, а то..." - думав вiн мовчки.
   Чiпка собi мовчав, хоч теж не спав. Перед його очима куйовдилась  денна
завiрюха, крутилась, вихорилась. Серед ночi, при мiсяцi, при  тяжкiм  болi
тiла, всi деннi пригоди вставали перед  ним,  як  те  страховище,  крутили
його, кидали то на один бiк, то на другий; не давали болю затихнути, думцi
забутися... Вiн лежав, як у вогнi... Душа млiла й болiла, - помстою; серце
гукало - оддячити; розум пашiв - злом.
   - Тимофiю!
   - Чого!
   - Ти не спиш?
   - Нi, не сплю.
   Чiпка замовк.
   - Не знаю... чи  казати,  чи  мовчати?..  -  несмiливо  знову  озвався,
перегодя трохи.
   - Про що? кажи!
   - Удень сьогоднi я спав...  менi  приснилося...  Чiпка  вимовляв  кожне
слово з протягом, мов нехотя, з  переривами:  язик  казав  одно,  а  думка
вперед бiгла - за другим.
   - Ну?.. що ж тобi снилося?
   - Я плакав... Я молився боговi... не помага!
   - Та що ж там таке? кажи! - пристає Лушня.
   - Я довго думав... - тяг Чiпка слово за словом.
   - Що ж ти думав?
   - Ти  бачив  сьогоднi  людську  неправду?  -  якось,  мов  натужившись,
викрикнув Чiпка. - Бачив?..
   - Хоч не бачив, то чув, разказували, - одмовляе Лушня.
   Довго ще вони мiж собою балакали, поки поснули. А поснули вже тодi,  як
стали другi пiвнi кричати, на темному небi примеркали зорi,  Волосожар  на
пiвнiчнiй  сторонi  догоряв  i  тремтiв   бiлувастим   свiтом,   а   ясний
мiсяць^почав бiлiти, спускаючись насупроти за гору.
   XXII_
   НАУКА НЕ ЙДЕ ДО БУКА_
   Мотря  та  хазяйка  її,  "довгоп'ята  баба",  ще  звечора,  перед   тим
безталанним днем, усе чогось кволiли та жалiлися на проклятущий мороз,  що
як у забiй забив - день у день... Вони сидiли  на  печi,  й  то  померзли.
Бабина онука, дiвчина, знай снувала з хати в сiни, а з сiней  в  хату,  та
напускала холоду. Видко було, що її обхопила якась нетерплячка.
   - Чого ти, дочко, рипаєшся, дверима? - спитала її баба.
   Замiсть одмови дiвчина, може й недослухавшись, защебетала:
   - Уже нашi дiвчата вулицю збирають!.. Такi дурнi... який холод, а  вони
спiвають, аж вулиця розлягається... Як у них i роти не позамерзають?
   - Та то вони, видно, на досвiтки йдуть, - обiзвалася Мотря з печi.
   - Нi, таки на вулицю. Сьогоднi й менi Прiська казала, щоб i я вийшла...
   - Усе тепер пiшло не по-людськи! - зiтхнувши,  одказала  Мотря.  -  Яка
тепер, серед зими, вулиця? То по лiтовi, та по тепловi...
   - Та й я, тiтко, казала Прiсьцi...  Смiється,  дурна,  та  одно  плеще:
виходь та й виходь!.. Сьогоднi до їх байрацькi хлопцi прийдуть, i  Ковалiв
Василь прийде...
   А той Василь Коваленко, каже,  такий  гарний,  що  й  по  всьому  свiту
пошукати... як картина...
   - То це, мабуть, вони йдуть назустрiч? - каже баба. -Сказано: молодi...
їм що? Аби погуляти та поспiвати.
   - Та й хлопцi, чутно, спiвають, -цокоче  дiвчина.  -  Та  таких  гарних
пiсень! Нашi хлопцi таких i не вмiють, - мабуть, то байрачани...
   Вона полiзла з рогачем у пiч, засунула горщик, обгорнула жаром, накрила
покришкою.
   - Пiду надвiр  та  послухаю,  поки  кулiш  закипить!  -  сказала  та  й
шморгнула з хати.

   Мотря з бабою тiльки переглянулись...
   Перегодя трохи, дiвчина знову вскочила в хату, затупала голими  ногами,
червоними, як у гусака, захукала в руки:
   - Оце... який холод, нехай йому гаспид! Мороз прямо, що з очима!..  Ху!
ху! (хукала в руки). А хлопцi такої гарної спiвають; а дiвчата  й  собi...
Якби не так холодно, та не вечеря, то майнула б аж туди!
   - Босонiж?.. - озивається Мотря не то з докором, не то з радою.
   - Нi, взулася б...
   - Так тобi вечерi шкода втеряти? - смiється баба. - Ото дiвка!
   - Нi, не вечерi шкода, тiльки хто ж її  варитиме?..  Та  я  таки  й  не
хочу...
   - Як старець копiйки, - шуткує баба.
   - Нi, не хочу! Бо там десь чутно й бiйку, - тiльки:
   гуп та гуп!.. Може, то нашi парубки з байрацькими завелися, щоб на чужу
вулицю не ходили?..
   - То, видно, крiпаки попилися, та не помиряться!.. - угадує баба.
   Мотря важко зiтхнула. "Попилися?.. - подумала. - Хто ж їх попоїв, як не
вiн?.." Серце в неї защемiло. Цiлий вечiр була вона смутна:  нi  цокотання
веселої дiвчини, нi бабинi жарти не розважали її.
   - Чогось менi на душi так погано, коло  серця  щось  в'ється  так...  -
жалiється бабi. I заранi лягла спати.
   Не спиться їй. То думки, то кашель не дають  заснути.  Оце  зведе  очi,
заплющить - i розкриє: їй верзеться п'яне  грище.  Перевернеться  вона  на
другий бiк, уткне ниць у подушку своє лице, - кашель пiдступить пiд горло,
лоскоче, душить... Вона  пiднiметься,  сяде,  кашляє,  схопивши  голову  в
руки... Сидить... Кашель трохи втих, одiйшов... Думає вона: де  та  смерть
забарилася? де вона ходить?.. Та з смертi перенесе її думка на й о г о, на
сина... та знову на смерть... Насилу перед  свiтом  заснула.  Удосвiта  не
вставала.
   Ранком долiтали до їх хати нестямнi  крики  та  гуки...  То  окликалася
московська розправа.
   - Господи! що тiльки робиться на вигонi! - вскочивши  в  хату,  замiсть
привiту, прокричала сусiда. - Москалi стали кружком, обступили крiпакiв, -
та кожного беруть та й б'ють... Тi кричать, просять,  молять...  А  народу
збiглося на ту бiйку дивитися... то й землi важко! А справник,  чи  якийсь
там старший, як крикне на людей: "Што ви стоїте, сякi-такi?.. вон отсюда!"
Так усi й полинули - хто куди попав... Хто прямо шляхом, хто через городи,
аж тини трiщать, а вони городами та снiгами так i чешуть... Сказано: страх
такий, що господи!..
   - А мого .там не бачили? - несмiливо, боязко запитала Мотря.
   -Бачила й вашого... бiгав там та людей збирав:
   думка була рятувати.
   - П'яний? - перебила баба.
   - Бог його знає - чи п'яний,  чи  нi.  Бачила  тiльки,  що  до  кожного
приставав: не даймо! заборонiмо! Так його москалi як запопали...
   - Та й... де його дiли?.. - з ляком скрикнула Мотря.
   - Не знаю, не бачила. Казали люди, що i його  либонь  бито...  Та  так,
кажуть, немилосердно, що аж кров цiвкою...
   Вид Мотрин, й без того хмурий, ще дужче потемнiв... Схилила вона  сумно
голову; потекли гiркi сльози з жовтих, мутних очей, потекли по  щоках,  по
глибоких рiвчаках, що лiта та недоля попроорювали по сухому виду.
   Баба ще довго розпитувала, сусiду; сусiда ще довго  розказувала.  Мотря
вже не чула нiчого того. Серце в неї щемiло, болiло; голова, як отуманена;
за сльозами вона нiчого не бачила. "Бито... прилюдно, принародно бито... -
думала вона, заливаючись сльозами. - До горя, до нужди, до мого безголов'я
ще й сорому прибуло... поговору!.. А  скiльки  ще  прийдеться  перетерпiти
таємних смiшок та шуточок!.. Там у чорну вкинули, кажуть, чоловiка убив...
Хоч i не вiн, - та вже коли так, то вiн! Голову ограбив, писаря...  Вiн!..
I людей перепоїв, на лихе пiдбив... Вiн!.. I все вiн, усе вiн!..  А  тепер
його, як якого, - прости господи, - душогуба, прилюдно нiвечили... били...
А воно ж: його тiло - моє тiло! Його б'ють, -  менi  боляче...  Та  то  ж,
кажуть, до живого тiла, до кровi... Господи! вже як на кого узляться люди,
то до краю вже доїдять, до кiнця догризуть! Що де не зробиться, чого де не
видеруть,  -  усе  вiн,  п'яниця,  розбишака!..  Та  вже  коли  б   хотiли
помститися,  коли  вiн  заслужив  того,  -  то  хоч  би  не  прилюдно,  не
принародно!.. А то  ж  -  кожне  бачило,  кожне  чуло...  Пани...  а  душi
людської, серця в них немає! їм, коли простий  чоловiк,  то  все  одно  що
товарюка... Лупи, бий його прямо рублем... не зiгнеться!.. Боже! Боже!  де
ж твоя правда святая?.."
   Вона була тепер сердита на всiх людей, на весь мир, на весь  свiт,  -на
панство, що її сина побило... Хто їм дав право її дитину безчестити?..  На
москалiв, що так немилосердно, по-катiвськи били; на людей, що  не  тiльки
не оступалися, не обороняли, а дивилися на  те  та  смiялися...  У  кожнiй
людинi вона бачила тепер свого кревного ворога. У  цокотаннi  сусiди  вона
чула гiркий глум над її материнським жалем, над її бiдною  головою;  самий
голос бабин, старий та спокiйний, здавався їй потайними  жартами  над  нею
самою... "Чужi... чужi... Що їм?.. у них болить?.. їм  шкода?!"  -  думала
вона, обливаючись гiркими слiзьми, що так i плили, так i  лилися  одна  за
другою. I кляла вона свою долю; проклинала людей, проклинала  свою  кохану
дитину - свого сина, котрого так жалкувала... То був болiсний лемент душi,
глибока враза серця, - нiкому не вiдомi, окрiм матерi... Тiльки одна  мати
вмiв разом кохати свою дитину й ненавидiти, жалкувати й проклинати; бажати
бачити, чути - й не дивитися, не слухати.
   На другий день прокинувся  Чiпка,  як  уже  сонце  пiдбилося.  Окликнув
Лушню. Лушнi вже не було. Дiждавши, поки Чiпка заснув, вiн тихенько злiз з
печi, вийшов з хати та й потяг прямiсiнько в Крутий Яр.
   - А що Чiпка? як? - стрiли його товаришi.
   - Нiчого... живий! Усе гаразд... Глядiть тiльки:  нi  слова,  де  були.
Сказав, - у чорнiй сидiли...
   I давай розказувати, як його Чiпка трохи не вбив,  як  вiн  вибрехався;
розказав i про останню розмову з Чiпкою; радив  пристати...  Пацюк  одразу
згодився, Матня впирався.
   - Стань у службу, - одказав вiн, - нiколи й чарки горiлки випити...
   Одначе Лушня та Пацюк укландали й його пристати на  Чiпчину  раду.  Оже
вiн згодився найнятись не в. кого з хазяїв, а де-небудь у жида на  винницi
або в броварi. Так i зробили. Той день перегуляли, а  на  другий  усi  три
пiшли на Побиванку до жида, стали на винницi.

   Чiпка пiдождав, поки геть пiдбилося сонечко, одяг-ся в свитину й  пiшов
до баби, де жила мати. Надворi зустрiв вiн бабу.
   - Добридень, бабо!
   - Добридень.
   - Що мати - у вас?
   - У мене.. А що?
   - Та нiчого. Я до матерi, коли можна.
   - Iди. - "Чого це вiн?.." - подумала баба, й  страшно  їй  стало.  Вона
мерщiй в хату.
   - Мотре! Мотре!
   - Чого?
   - Син iде...
   Мотря не одказала нi слова,  -  тiльки  затрусилася...  То  морозом  її
осипає, - вона бiлiв, то у жар укине...
   - Чого вiн iде? - за Мотрю спитала дiвка.
   - Не знаю, - одказала баба.
   А тут i Чiпка в хату.
   - Добре здоров'я вам, бабо, й вам, мамо!
   - Здоров був. Чiпко, - одказує баба. Мотря одвернулася; сльози  заслали
їй очi... Усi мовчали. Чiпцi нiяково стало...  Зом'яв  вiн  у  руках  свою
шапку й несмiливо промовив:
   -Я до вас, мамо...
   Мотря не озивалася. Чiпка собi замовк.  У  хатi  зробилося  важко,  мов
стеля нагнiтила...
   -Чого ти до мене прийшов? - нешвидко вже вимовила  Мотря,  все-таки  не
глядя на Чiпку.
   - Прийшов я, мамо... перепросити вас... Дурний я  тодi  був,  п'яний...
зневажив вас... зобидив крiпко... За те мене бог покарав... Простiть мене!
не гнiвайтесь уже на мене!
   Не видержала Мотря. Сльози бризнули з переповнених очей  i,  як  горох,
котилися по виду, падали на долiвку. У душi разом заговорила й  одрада,  й
жаль, i докора... їй любо, одрадно було,  що  син  покорився,  в.  що  вiн
побачив, якого лиха наробив собi через свою дурну голову та  ледачу  волю,
що вiн повинуватив себе перед нею, перед матiр'ю котру  образив  так...  I
разом  уставала  перед  нею  чорною  хмарою  синова  зневага,  давила,  як
обценьками, материне серце; прохалася вилитись  хоч  у  гiрких  докорах...
Мотря, вмиваючись сльозами, стала ганьбити сина.
   - Тепер, бач, i до матерi?!. тепер i до неї, як нiкому пожалiти?.. А як
тодi, - так мати сяка й така!.. Чи тобi не соромно?  чи  тобi  не  грiх?..
мене на старiсть е пустив по чужих людях тинятись... шматок хлiба од чужих
людей приймати... таке про тебе слухати?.. Що  ж  мати,  -  ворог  твiй?..
Мати, як мати!.. Вона б своєї пучки врiзала, та  дала  своїй  дитинi,  щоб
йому було краще!.. А ти зараз - угору; зараз - сяка та така!.. I А  тепер,
бач, як поповчили, так i матерi стало треба? Зараз  до  неї?  Що  -  добра
московська наука?.. добра?!. Тепереньки й покора де взялася...  А  тодi...
мати слово i скаже, - а ти десятеро... мати заплаче, - а ти в бучу!.. А  я
тобi скажу, сину, коли б у матерi була така сила, щоб  тебе  провчити,  як
чужi провчили, то не скакав би ти, як зiнське щеня, вгору, - не дорiкав би
гiркими словами стару матiр, що над тобою  довгих  нiчок  недосипляла,  од
свого рота одривала та тобi давала!.. не ображав би ти її серця так!..
   - Не згадуйте вже того, мамо!.. Простiть... забудьте!  То  було  давно,
колись... Що ж п'яний  чоловiк?..  П'яний  -  дурний...  Самi  знаєте:  не
поставить свiчки, а звалить!..
   Мотря замовкла, втирала рукавом сльози... Баба й собi додала ганьби  та
докори таким лихим вчинкам. Чiпка стояв, повiсивши голову, коло  порога...
Мотря глянула на його - i разом перевернула своє серце на великий жаль.
   - Мабуть, тебе,  сину,  там  так  понiвечили,  що  й  кiстки  цiлої  не
оставили?.. - сказала вона, з жалем дивлячись  на  його  блiдий,  болiсний
вид. - Дивись, як на виду спав... поблiд, позеленiв!..
   - Спина, мов печена, болить, - жалiвся Чiпка. - Скажено били!..
   - Бодай їх лиха та нещаслива година побила, як вони так знущаються  над
людьми!..
   - Чули ми. Чiпко, - вмiшалася баба,  -  чули,  аж  сюди  до  нас  крики
доходили... Так, немов мерцi з домовини, тiльки: - о-о-ох!..  о-о-ох!..  -
стогнали...
   - Вони, мабуть, тебе до живого побили? - знову питає Мотря.
   - Та є всього...
   Мотря скривилася, мовчала.
   - Чи ти ж хоч сорочку перемiнив, чи, мабуть, у тебе й сорочки катмае? -
трохи згодом питав мати.
   - Нi, є... та не перемiняв.
   - Чому ж ти не скинув?..  Воно  ж  попристає,  поприсихає,  поздираєш,,
ятритиметься... гiрше буде!
   - Присхне!
   - О, бодай тебе! - усмiхнулася баба. - Присхне!! Сiдай, чого ти стоїш?
   Чiпка сiв поруч з матiр'ю. Мотря дивилася на його та трохи не плакала.
   Дiвчина,  бабина  онука,  стоячи  коло  печi  спиною  до  вогню,  сумно
поглядала то на сина, то на матiр, то на свою бабу й кусала нiготь другого
пальця на лiвiй руцi...
   - Де ж ми, сину, житимемо? - геть уже по розмовi запитує Мотря.
   - Доживайте вже, мамо, зими в баби, я заплачу, що там баба скажуть...
   - Бог з тобою. Чiпко, з твоєю платою! Нащо менi твоя плата? Хiба  Мотря
в мене хату пересяде, чи переляже, як перезимує?.. Хай зимує. А ти,  сину,
розстарайся на грошi, та полагодиш свою хату,  та  по  зеленiй  веснi,  по
теплiй годинi й перейдете на нове хазяйство!
   - Спасибi вам, бабо, за вашу ласку, - дякує  Чiпка,  кланяючись.  -Так,
мабуть, я оце й зроблю: пiду та й наймуся в винницi до весни...
   -Не  йди  туди,  сину,  -  перебила  його  Мотря:  -  не   наймайся   в
жида-нехриста!.. Вони твоє добро перевели...  Стань  краще  де  в  тiк  та
зароби хлiба. Дiждемо  весни,  -  треба  щось  їсти...  А  може,  де  поля
роздобудемо, - буде чим засiяти...
   - Добре, мамо... Стану в току. Там у  Крутояр-ськiй  економiї,  кажуть,
багато хлiба зосталося... Казали, що нiмець либонь наймає: хто  хоче,  -за
грошi, а то - з коробки... То я, мабуть, стану тепер за хлiб.  А  там,  як
зароблю, - тодi й за грошi...
   - Добре... Хоч i так зроби, сину.
   Попрощалися.
   Того ж таки дня надвечiр. Чiпка зiбрався, пiшов у ДСрутий Яр. На другий
день добув десь цiпа й молотив у клунi, аж на сажень солома летiла  вгору.
Де та сила i хiть узялися! Такий робiтник з його, - золотi руки. Нiмець  -
i той пiдхвалює Чiпку, другим на зразок ставить...
   - Шiпка, карошь работай... как бiдло!..
   - Еге!.. - смiються пiщанськi козаки: - що то московська наука!  Уже  й
наш верховода в Крутому Яру з цiпом... Воно-таки дивне дiло - лоза!.. А то
- господи, твоя воля! Там у свято пiдняли такий бенкет, що й землi  важко;
а пiсля свят- зовсiм здурiли!..
   Чiпка не чув нiчого того, а  Мотря,  хоч  i  чула,  та  затикала  вуха,
проклинаючи панiв, москалiв i людей, що смiялися... Чiпка був  на  роботi,
Мотрю в бабинiй хатi непосидяча брала. Щодня вона заходила  в  свою  хату.
Скiлька вона лиха в тiй хатi витерпiла, нужди, холодних та голодних  днiв!
Скiльки раз її  доля  зрадила,  її  надiї  розмела,  розбила,  потопила  в
безоднiй прiрвi гiркого життя!.. Сидячи в старiй пустцi, почне пригадувати
Мотря  все,  що  тiльки  стара  пам'ять  у  головi  задержала...  Посумує,
пожуриться  сама  собi,  заплаче  та  й  пiде.  А  на  другий  день  знову
телiпається. Аж нудно їй, як вона не провiдав який день своєї хатини...  А
вночi - тiльки й думки: коли б уже швидше ця люта зима минала, снiги тали,
поля зеленiли, щоб можна було коло хати взятись, лагодити  та  переходити!
Такими думками тiльки й жила.

   От уже й масниця. Сонце геть високо пiднiмається; грає на весну-красну;
грiє - вже воловi й пiвбока нагрiє, як  кажуть  люди.  Снiг  м'якшає,  лiд
дiрчавiє, чорнiє; коло хати вже поодтавало; дiтвора  висипала  з  хати  на
призьбу, проти сонця з козачками грається... Весною дише...
   Крiпаки радi такi, що дiждали весни - першої вiльної весни, що годi  на
панiв робити...
   - До шинку, братця! за волю!.. за волю!.. -  гукали  вони,  прямуючи  в
шинок.
   Одгуляли масницю. А тут посередник приїжджає, уставну  вводити,  землею
надiляє... Крiпаки перелякалися, щоб з землею  часом  не  надiлив  вiн  ще
чим... другою неволею!.. Дехто тихенько мiркує, що  земля  ця  i  є  друга
неволя, що пани за неї плату братимуть, на панщину гнатимуть...
   - Не хочемо землii.. не требаї..  До  слушного  часу  -  гуде  громада,
сподiваючись  того  слушного  часу,  коли  землю  вернуть  їм  даром,  без
грошей... Вони думали, що цар волю дав - i землi подарував; а то вже  самi
пани видумали якусь плату... "Та вже таки колись правда  зверху  буде!"  -
думали вони i стали дожидати "слушного часу"...
   Пiднялася знову буча та колотнеча... Не в одних Пiсках,  -  гукали  про
той слушний час скрiзь по Вкраїнi, по всiх хуторах,  селах...  Одгукувався
крик той по повiтових  городах...  Сказано  -  всюди,  де  тiльки  темний,
помучений крiпак, котрого цiлi вiки нiхто не питався  нiчого,  котрий  був
волом, що переорював панськi лани  та  засiвав  на  панський  прибуток,  -
скинув з себе панський ланцюг, дихнув волею...
   Нiчого  робити  -  прийшлось  тую  волю  силою  вгамовувати...  Настала
москалям робота. Переходять вони з села у село, з одної волостi до другої,
- та прописують "слушний час"... Тим тiльки  й  служать,  що  своїх  iнодi
братiв та батькiв дубасять, в'яжуть та везуть у город, у тюрми саджають...
А туди пiшов - як у яму. Коли-не-коли вирне: той на Сибiр  пiшов;  той  на
каторгу!..
   Чiпцi тепер нiколи дослухатись до всього того. Вкупi з матiр'ю вiн день
у день коло хати порається. Розкрив її, оббив зокола й зсередини; трухляве
дерево викидає, нове  вставляє-  цiле;  новi  крокви  становить;  околотом
вшиває... Мотря з мазальницями вовтузиться. їх смiхи  та  пiснi  з  самого
раннього ранку розбуркують село, розносяться на всi Пiски...
   До паски вже стояла хата, як  та  чепурна  дiвчина:  рiвна,  висока  та
бiла-бiла, як снiг. I  можна  було  бачити,  як  кожного  ранку  й  вечора
виходила з неї старенька жiнка, трохи  згорблена,  з  веселим  поглядом  в
очах. Хутко вона бiгла до ожереду  соломи,  що  стояв  на  вгородi;  хутко
набирала повне рядно й  несла  через  силу  в  хату.  То  була  Мотря.  Аж
помолодшала вона, як перебралася у свою хату, на нове хазяйство...
   Чiпка собi прийнявся за його, аж чуприна мокра. День у день тобi, як  в
окропi кипить. Полагодив хату, - давай  погрiб  обчищати  та  оброблювати;
новою лiсою [усадьбу] обплiтати, дощанi ворота майструвати. Об Миколаї  на
ярмарку овечат купив. Треба кудись загонити... Прийнявся за кошару.
   Настала косовиця. За отамана ходить! Придбав щось копиць з  п'ятнадцять
сiна. От уже пополовiли жита; час уже й жати. Стали жнива -  й  серпом  як
косою. Тiльки нагинається високе жито, колосиста пшениця пiд його рукою; а
там глянь-уже ззаду й снiп лежить, товстий та чепурний...
   Радiє Мотря; хвалиться людям - не нахвалиться ї своїм сином.
   - От, дурiв-дурiв, та таки й збiг на свою стежкуi Тепер його  лихий  не
вiзьме! пiде собi жити... Шкода руiльки, що не  жениться...  чого  доброго
розволочиться, розледачiє!
   Так казали люди. I вже не одна стара мати, маючи удочку на порi, нишком
собi думає iнодi про Чiпку, а зустрiне, - вiтає  гаразденько.  Не  одна  й
дiвчина зачiпає його своїми любими жартами. Та глухий i нiмий Чiпка як  до
вiтання матiнки, так i до жартiв доньки. У його щось iнше на умi, друге на
серцi. Iнодi серед роботи, заложивши руки, вiн  задумається-загадається...
"Ну що ж з того?" - забувшись, спитає сам себе, -  та,  мов  перелякавшись
свого голосу, знов за роботу...
   Тим часом усячина в них прибуває та прибуває... Минули й жнива. Надворi
осiнню пахне. Стало людям вiльнiше.
   Уп'ять пiднялась колотнеча... З крiпакiв правили  викупнi.  Крiпаки  не
хотiли платити. Давай їх худiбчину цiнувати та спродувати... Купив Чiпка в
одного корову; хотiв ще коня завести, - та не знайшов до вподоби...
   Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чiпка з Грицьком душа в душу.
Удвох часом на роботу йдуть, удвох i додому вертаються. Пiд недiлю  -  або
Чiпка в Грицька з матiр'ю, або Грицько в Чiпки з Христею. Забув Грицько  й
про той вiхоть, що Чiпка був кинув... Та чи до того тепер Христi,  коли  в
неї мала дитинка на руках?..
   Христя вподобала Мотрю. "Вона така добра, така добра, як рiдна мати!" -
хвалиться  чоловiковi.  I  часто  Христя  пiд  свято  приходить  до  Мотрi
побалакати, розважитись. Мотря й собi навiдувала не вряди-годи Христю.  Як
же тiй треба було на цiлий день виходити на роботу з дому, Мотря доглядала
її сина Василька.
   - Чому ви, матусю, свого Чiпки не ожените?  -  раз  запитала  Христя  в
Мотрi.
   - Хiба б же я, дочко, не оженила його? Казала вже скiльки - не хоче!
   - Видно, в його хтось на душi є, - та, мабуть, не посмiє сказати.
   - Хто його знає. Не каже. А менi вже обридло на  його  бурлацьке  життя
дивитись! Що йому, то йому б - жiнка розважила... А то таки  й  менi.  Вже
стара, пiдтопталася, -  все  б  таки  невiстка  перемiнила.  Казала  йому,
-вказувала на вас... -  "Он,  кажу,  бач:  побралися  люди,  та  й  живуть
щасливо. Чому б тобi не одружитись?.." Так i слухати не  хоче...  -  Мотря
важко зiтхнула.
   - I чому я тепер, матусю, не дiвка, - смiється Христя. - От  би  вашому
синовi й пара була!..
   - I, вже, дочко! Йому, мабуть, нiяка жiнка не вгодить... тим вiн  i  не
жениться.
   Грицько й собi раз, побачивши сумного Чiпку, обiзвався:
   - Чому ти. Чiпко, не одружишся?
   - Хiба воно краще?
   - Авжеж, краще. Жiнка привiтає, порадить, розважить...
   - Кий бiс! - глухо одмовив Чiпка, та засумував ще дужче. Вiн бачив  сам
усе те добре. Вiн бачив Грицькове щастя... Та воно його  не  грiло,  а  ще
бiльше жалю завдавало. Вiн дедалi робився усе смутнiший та смутнiший; став
часто пропадати на цiлу нiч...
   Жде Мотря, не дiждеться... "Мабуть, пiшов кудись погуляти, - та щоб мої
очi не бачили, уха не чули... Сказано: парубок!.. А, може, назнав кого..."
Подумав вона так сама собi, поголубить у серцi надiю -  i  безпечно  лягає
спати. Не хвалиться про те нiкому, навiть i Христi. Не питає й Чiпки.
   Раз зважилась. Прийшов Чiпка вже свiтом, зовсiм  розвиднилось.  Сумний,
блiдий, грiзний...
   - Де ти, сину, ходиш? - питає Мотря, глядячи на його.
   - Там немає, де був!  -  понуро  одказав  Чiпка  й  вийшов  з  хати  по
хазяйству...
   Мотря тiльки плечима здвигнула. Чи не з повiйцею, бува, якою спiзнався,
та соромно признатись?..
   А кругом Пiсок тiльки й чутки, що про лихi вчинки... Там у Крутому  Яру
нiмця-управителя пiдголено; на Побиванцi жида, як липку, обiдрано; там  до
в Красногорцi добивалося, та одiгнали;  в  Байрацькiм  лiсi  знайшли  бiля
дерева докупи зв'язаних i з черницею - i щось багато грошей недолiчуються;
а от у Розбишакiвцi церкву обiкрадено... Гоготить про все це чутка,  гуде,
як у дзвони  дзвонить,  i  далеко-далеко  навкруги  розходиться...  Скрiзь
пiднявся струс; кожен, лягаючи, просив бога, щоб цiлому встати.
   Ну, та й лiта ж тепер настали! - балакають старi люди.  -  Мабуть,  уже
незабаром кiнець вiку... Недаром таке  на  свiтi  коїться.  Чому  за  нашi
молодiї годи цього не було? Чого батьки, дiди й прадiди нiчого про таке не
розказували?.. Тодi татарва була... палила їроди, села,  людей  рiзала,  у
полон полонила, на ясир гала... А  тепер?..  Он,  церкви  крадуть!..  Хто?
-татари!.. Де се воно видано?! Та й мiж рiдними розладдя пiшло...  Син  на
батька руку здiймає; дочка матерi ухом  не  веде;  брат  на  брата  встає;
сестра з сестрою ворогує; жiнка на  чоловiка  отруту  готує...  Усi  -  як
подурiли, як показилися! А халамидникiв, повiйниць - скiльки!.. А покриток
та дiвчат абияких!!. Колись якби вийшла замiж така, то один би поговiр  не
дав вiку дожити... А тепер... дочка  з  москалем  спить,  а  мати  кожухом
прикриває... О-ох, господи! як ще ти терпиш нас на свiтi?..
   _
   ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА_
   _
   XXIII_
   НЕВЗНАЧАЙ СВОЇ_
   Була темна осiння нiч.  Дощ,  як  крiзь  пiдситок,  сiяв  -  густий  та
дрiбний; з  землi  вставала  важка  пара,  закутувала  все  в  свое  вогке
запинало, котре не давало бачити, що дiється на землi. Скрiзь тихо, темно,
сумно, наче у мертвому царствi. Пiд таку  годину  завжди  важко  дишеться,
сумно живеться. Добрi люди,  аби  смеркло,  мерщiй  засовуються  по  своїх
домiвках; з вiкон низеньких сiльських хат блимав  свiтло  якимись  жовтими
кружалами. Кожному чогось не по собi. Всяк не знає, що  розпочати,  як  би
хоч трохи розважитись... Чоловiки: однi - чоботи латають,  другi  рукавицi
плетуть, третi - щось iнше... Жiнки та дiвчата - то  прядуть,  то  сорочки
шиють. Дiти, позалазивши на пiч, дрiмають... У хатi тепло, тихо  -  хоч  i
неясно: серед полу на перекинутiм горщатi ледве блищить каганчик; як  синя
горошина, темно свiтить накипiлий гнiт... Якiсь  померки  окривають  хату.
Негода й туди залазить, i там свое бере? Коли не дощем  обдає  крiзь  лиху
оселю, то в вiкна; не важким туманом налягає, от, як надворi, -  то  нiмим
сумом по хатi снує, в журбу людей сповивав, тяжкою тугою в душу  залазить,
сном укриває... Оце дiвчина спiває-спiває своїх  любих  пiсень;  а  там  -
дивись: обiрвався голос... слабшає, тихшає.... поки й  сама  незчується  -
коли й як задубiє голка у недошитiй мережцi...  Схилила  над  нею  дiвчина
важку голову, заколивалася... дрiмає.
   - Що це ти, Марусю? вже й спиш? - пита її мати. - Ото дiвка...
   Дочка кинеться; розкриває очi; мерщiй за роботу  береться.  Чи  пройшла
ряд мережки, чи не пройшла, - гляне: мати й собi захиталася на  гребенi...
Веретено падає з рук i, вдарившись об землю, розбуджує...
   - Пху! що це воно справдi так  сон  налягає?..  -  промовляє  здивована
мати.
   - А з мене, не бiйсь, смiялися! - виправляється дочка.
   - Смiялася ж... та, бач, i сама задрiмала.
   - Та воно щось i в мене робота з  рук  валиться,  -  уверне  батько.  -
Будемо, мабуть, вечеряти та лягатимемо спати.
   Це так дома, у себе в господi. А не дай же то, боже,  в  дорозi!  Холод
тебе наскрiзь проймає; дрiбний дощ до самого голого тiла добирається;  тре
та мне тебе всього,  наче  трясця...  Сумно,  темно,  спати  хочеться,  та
холодно, мокро, аж  кiстки  ломить;  а  тут  ще  й  шлях  кальний  -  конi
ледве-ледве сунуть.
   Такий i цiлий день був  перед  тiєю  нiччю.  Прокинувся  ранок  та,  не
поздоровкавшись з свiтом ясного сонця, закутався в  сивий  туман,  повився
густою, як драглi, парою й повис  над  чорною  землею.  Незабаром  i  день
настав - хмурий, невеселий; а там - i нiч налягла. Люди, мов тiнi, снували
в тому туманi, не бачили одно одного на  п'ять  ступнiв;  голос  не  сягав
далеко, як пiд ясну годину: а тут же,  в  тiй  парi,  й  зникав...  Важко,
сумно, журливо.
   А Чiпка, наперекiр  свiтовi  й  людям,  якийсь  веселий,  радий.  Знай,
насвистує крiзь зуби веселу пiсню, попихкуючи люльку. Робив  вiн  у  хлiвi
корито для свиней. За цiлий день i в  хату  не  навернувся.  Насилу  Мотря
докликалась обiдати, як уже вечорiти стало.
   - Що це ти сину, так пристав до того корита, що й їсти забув?
   - Та день веселий удався, мамо, - одмовив Чiпка, усмiхаючись.
   - Ну, вже веселий!.. Душi живої на вулицi не побачиш.
   Пообiдав Чiпка та й знову в хлiвець до корита. До самого смерку  робив.
Уночi вже увiйшов у хату, упоравшись по хазяйству.
   - Я, мамо, не буду вечеряти, - промовив, накинув на  плече  сiрячину  i
хутко вийшов з хати.
   - Куди ти, сину? - питає його навздогiн Мотря.
   Та синапоминай як звали!
   Мати повечеряла сама собi; лягла спочивати.
   Чiпка, вийшовши з двору, повернув прямо  в  поле.  Одiйшовши,  може,  з
верству од села, стулив пальцi, приложив до рота  -  i  завив,  як  пугач.
Далеко-далеко роздалось навкруги те журливе пугикання. Нiгде  нi  одклику,
нi одгомону, -тiльки собаки завалували на селi.
   Чiпка  пiшов  далi.  Одiйшовши  з  гони,  знову  завив.  Здалека   щось
обiзвалося до його - мов другий пугач, Чiпка побiг прямо рiллею на  голос.
Ще раз завив; знову одгукнулося йому тим же заводом,  тiльки  вже  ближче.
Незабаром заманячили в сивому туманi якiсь темнi тiнi.
   - А хто там? - обiзвався чоловiчий голос.
   - Пугач! - нарозтяг гукнув Чiпка: Тiнi почали ворушитись,  наближатись,
бiльшати. Видно стало людську постать. Ще далi Чiпка пiзнав Лушню, Матню й
Пацюка. З ними ще було чоловiк п'ять невiдомих.
   - Добре здоров'я, панове товариство! - привiтав їх Чiпка.
   - Здоровi - одказали на його вiтання.
   - А що, пани-брати: де сю нiч будемо рибу ловити?
   - Де бiльше влову, - одказав хтось.
   - Та ще не знаємо. Чiпко, - каже Лушня. - Ось цi радять  у  Ставище  до
Гершка; а ти либонь хотiв у Красногорку до пана?
   - Та чи до Гершка, то й до Гершка: менi все одно! - одказав Чiпка.
   - А в тебе ж струмент є? - пита його один з незнайомих братчикiв.
   - Ось у мене струмент! - Чiпка показав кулака. - Покоштує раз, - удруге
не схоче; а як улучу, - не встане...
   - Не дуже лишень ударяй на те, козаче, - обiзвався високий натоптуваний
чоловiк.
   Чiпцi здалося, що вiн десь цей голос чув, та не згадав де.
   - Та ви ще не знаєте його, - каже до товстенького  чоловiка  другий,  у
московськiй одежi. - Як були ми в останнiй раз на  погуляннi,  то  вiн  не
пiзнав мене в темрявi, та як уцiлив своїм струментом по головi, - то  я  й
очi витрiщив...
   -Ну, нам такого й треба, - одказує товстенький чоловiк. - Тiльки знай -
у нас така установа: все, що не  добув,  на  рiвнi  частi  паювати;  а  як
пiймався, - хоч на шибеницю: знать, мов, не знаю, вiдать - не вiдаю!
   - Ге!.. - одмовля Чiпка. - А у нас ще й така: коли ЦIяIймавсь, то й  не
животiти тобi... У тюрму влiзь та задави, щоб не видав часом.
   - Наш! наш! - загукали кругом, - плещучи в долонi, як чорти.
   |- Ну, а тепер до роботи... Гайда! - крикнув товстий  чоловiк,  рушивши
перший. Другi - за ним слiдом.
   Пройшли вони ще, може, з гони-i наткнулися, в  мрявi  на  двi  повозки.
Коло коней стояв якийсь незнайомий чоловiк.
   - Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались! - лаяв вiн. - Ждав-ждав,  уже
й спав, нема... як у воду їпадали. Уже мав був додому вертати...
   - Не журися! Довго ждали, та добро придбали, -  каже  йому  товстенький
чоловiк, указуючи на Чiпку, - От, не видав, - одказав  незнайомий  та,  не
глянувши на Чiпку, перший скочив на повозку.
   За його приводом побралося усе товариство: то на одну, то  на  другу...
Швидко вони покотили полем, - тiльки кiнськi пiдкови хляпали та калюка  на
всi боки їзбiгалися од прудкої їзди...
   Перед свiтом вертало двi повозки - прямували навпростець  до  Гудзевого
хутора. На них - повно наших рибалок. Деякi лежали  та  спали;  деякi  так
хилялися - дрiмали; а два-поганяло. Доїхали до двору. Товстенький  чоловiк
скочив з повозки, пiдiйшов до хати.
   - Яв дохо! Явдохо! - гукає пiд вiкно. - Вiдчини!  "Це  ж  москаль!!.  -
подумав здивований Чiпка. - Я-бо й чую - знайоме щось...  Так,  бач,  чого
вiн багатiє та щороку строїться?!"
   Блиснуло свiтло в щiлину вiконницi; скрипнули дверi; брязнув  цеп  бiля
ворiт; кинулись собаки. Ворота розчинилися. Повозки пiд'їхали до  рундука,
стали.
   - Ну, тепер у хату, пани молодцi! - каже москаль: - повечеряємо. А ми с
Сидором коней розпряжемо.
   - Давай, розпрягем! - одмовив Сидiр по-московськiй i скочив  з  повозки
до коней.
   Повставали й другi з повозок, посунули в темнi сiни, а потiм - у  хату,
звiдки свiтилося свiтло. Чiпка йде за другими, не пам'ятає сам себе:  його
обхопили i страх i радiсть. "Може, тепер вона не пiзна тебе? забула вже?..
А може?.."
   Тут саме ввiйшли в хату. Хата простора, чиста; кругом стiн липовi лави,
чистi, аж полискуванi; в кутку образи мiдянi розтворчатi, як у кацапiв; по
стiнах - пiд склом картини; стiл - трохи  не  через  усю  хату;  на  столi
свiчка горить...
   - Добривечiр у хату! - привiтали всi москалиху, що стояла посеред  хати
з ключами в руках.
   - Або доброго ранку, - одказала вона.
   - А хiба воно вже ранок? - пита хтось з гурту.
   - Та вже незабаром i свiт, - одказує москалиха.
   - Бач, а менi, мов, усього година минула, як виїхали.
   - Гаразд, мабуть, порались... А чи стоїть же то шкурка за вичинку?
   - Питайте он того, -  одказує  чоловiк  у  московськiй  одежi,  тикаючи
пальцем на Чiпку. - Ми оце порiшили: отаманом його наставити.
   -Хто яс то? - питає москалиха, прикро дивлячись на Чiпку.  -Щось,  мов,
знайоме, здається?..
   -Чого ти, тiтко, обдивляєшся мене, як вовка? Я такий же, як  i  всi,  -
каже Чiпка, не видержавши пильних оглядин.
   - Та я немов тебе де бачила?
   - Може, й бачила... не знаю.
   - Чи не Варениченко?
   - Може, й вiн...
   - Хто Варениченко? - пита москаль, увiйшовши з Сидором у хату.
   - Та ось - цей! - указує москалиха на Чiпку.
   - Нi, жiнко, - каже, усмiхаючись,  москаль:  -  то,  мабуть,  обух  або
довбня, а не вареник! Не так вiн вiд одного замаху вложив того кацапа,  що
в Гершка ночував. А кацап - я тобi скажу -  все  одно,  що  ведмiдь...  Як
пiймав мене в лабети, як придавив, - то в мене й дух у п'яти залiз!  Добре
знаю, що, коли б не вiн, - тiльки б i свiта  бачив...Хiба  б,  може,  однi
кiсточки привезли додому, -  та  й  тi  не  цiлi:  потрощив  би  проклятий
ведмеда... Отже, спасибi, виручив!..
   - За те, мабуть, немала й камза перепала? - питає хтось.
   - Та буде з нас, - одказує Чiпка, витягуючи гаман з кишенi i кидаючи на
стiл. - Трохи-лиш чи не бiльш од жидiвських! - Та, витягши  другий,  кинув
теж на стiл.
   Усi так i обступили кругом столу.
   - Та ще вспiємо, братця, подiлити, - обiзвався Максим. -  А  тепер  ось
що, стара: чи нема там чого попоїсти братчикам?
   Явдоха кинулась в другу хату.  Незабаром  цiлий  стiл  був  заставлений
усякою стравою: борщем, кашею, впеченим поросям. Видно, москалиха дожидала
гостей з роботи, - наготувала всячини...
   Мотнувся Максим i собi. Де не взялося пiвбарила тарiлки.
   Позалазили братчики за стiл; обсiли на ослонах навкруги. Пройшов Максим
разiв зо два кругом чаркою, - на днi барила тiльки торохтiла воронка.  Усi
хинулись на страву, мов три днi не їли... Явдоха вийшла в другу хату.
   - Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? - пита москалиха дочки,  увiйшовши
до неї в хатину.

   - Якого Варениченка? Нi, не знаю.
   - А того, що живе за Пiсками?.. Того  Вареника,  що,  -  розказують,  -
разом на двох жiнках був жонатий?..
   Нi не знаю.
   Ось пiди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос,
як галка, чорний; а очi... карi, яснi та блискучi!
   Галя встала з лiжка; накинула швиденько на себе спiдницю,  керсетку  на
плечi, вхопила печене порося, - пiшла.
   - А, й ти вже виспалась? - пита її батько.
   Галя нiчого не одказала. Вона поставила печеню на стiл, сама задивилася
на Чiпку.
   - Здоров  був,  давнiй  знайомий!  -  мовила  вона  до  його,  любенько
всмiхаючись.
   - Здорова, Галю, - одмовля Чiпка.
   Серце в його забилось; любо йому стало,  весело,  що  Галя  ще  й  досi
пам'ятає його.
   - А ти як його знаєш? - пита її батько.
   - Вiн мене, поганий, злякав був - отут на полi, - защебетала весело  до
батька Галя, вказуючи рукою в той бiк, де злякав її Чiпка.
   - Як же вiн тебе злякав?
   - А так: я сидiла, вiнок плела; а вiн скрався, - та й злякав.
   - Ага... Ну, йди ж спати, сороко! - каже батько.
   - А то зостануся тут - на його дивитись, чи що! - хутко вимовила Галя й
юркнула з хати.
   "Раю мiй... щастя моєї - подумав Чiпка. - Ще ж ти не втекло вiд мене  й
досi?!."
   Пiсля вечерi подiлилися грiшми; заховав  кожний  по  три  сотнi.  Потiм
унесли соломи; розiслали долi; заслали ряднами, полягали покотом.

   Незабаром усi, як побитi, поснули. Один Чiпка не спить. Перекидається з
одного боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко;  плющить  вiн
очi... Йому ввижається - Галя. Така ж весела, хороша, - хоч би  на  крихту
змiнилася; така ж смiлива, жартiвлива... "А то ж то й вона, - дума  Чiпка,
- розбишацька дочка!.. Дивно й чудно... Хай ми: волоцюги,  пройдисвiти,  -
часом без шматка хлiба, в дранiй одежинi, без  шага  грошей  за  душею,  з
одними голими руками, босими ногами, та з голодними ротами... нi добра, нi
достаткiв... хай  ми  крадемо,  розбиваємо...  голову  пiд  усякi  пригоди
пiдставляємо... хай, кажуть, ми... А москаль?.. Хата - як рай той; жiнка -
як панi; одним одна дочка - янгол... а худоби  всякої,  багатства?..  А  й
вiн!.. I вiн - такий же бурлака,  такий  же  злодюга,  розбишака,  як  наш
брат!.. Чого?.. для чого?.. Навiщо це йому?.. Чудно й дивно!"
   I  лупить  Чiпка  свої  очi  у  темну  темноту;  дивиться-доглядається,
прислухається... Нiчого нi видно, нi чут-но. Тихо, сумно... Ось щось зразу
залопотiло...  Мороз  пробiг  вподовж  спини;  волосся  полiзло   вгору...
"Ку-ку-рiку-у-у!"-прокричав  десь  поблизу  пiвень  -  i  замовк...  Чiпка
сплюнув; перекинувся на другий бiк.  Знову  тихо,  сумно...  Ось  хтось  з
товариства  гуконув  сонним  голосом:  "Глуши,  брат,   його!..   глуши!..
Ану-ну... от-так його! от-так!.."  Глухо  пронiсся  той  викрик  по  хатi;
страшно, тяжко, немов голос з-пiд землi; черкнувся вiн Чiпчиного вуха та й
замер... наче проглинула його тьма темна.. "I сниться ж йому,  що  недавно
очевидячки було!" - подумав, здригнувши. Чiпка... А тут сон - мов безвiстi
забiг, i на думку не зiйде. "Пiти хоч люльки покурити".
   Устав Чiпка тихо; налапав дверi;  нишком  вийшов  у  сiни.  Темно,  око
виколи. Насилу Чiпка намацав сiнешнi дверi. Загарчали вони, як собаки,  не
вiдчиняючись. Одначе важка рука Чiпчина їх  подужала:  вони  подалися-таки
геть, зарiзавшись у долiвку...
   Вiн вийшов на рундук. Дощ  пороснув  йому  в  гаряче  лице,  густий  та
холодний.
   - Пху, навiснийi коли вже ти перестанеш? - сказав  уголос  Чiпка  та  й
подався у сiни, витираючи свиткою вид. Далi -  став  над  порогом;  послав
руку в кишеню, витяг гаман, люльку,  наложив  тютюном;  налапав  у  гаманi
крицю, кремiнь; приложив  губку...  Черк!  I  посипались,  як  зорi,  яснi
iскорки додолу. Темнота усмiхнулася, побачивши хоч невеличкий  свiточок...
Губка засичала на кременi. Узяв  її  Чiпка  обережно,  положив  у  люльку,
придавив нiгтем. Потяг раз, удруге - осiяли  сiни  й  важкий  дим  потягся
невеличкими  мотузочками,  закручуючись  угорi,  мiшаючись  з  темрявою...
Стукнув  верхняк;  дзенькнула  криця  об  кремiнь,  падаючи  в  гаман,  i,
зашморгнувши його, послав Чiпка назад у кишеню.
   Обперся Чiпка об одвiрки, одхилив трохи дверi, випустив дим надвiр,  де
вiн змiшувався з дощем i зникав у темрявi.  А  темрява  стояла  страшенна,
чорна: дальше одвiркiв нiчого Чiпка не бачив, хоч як не  прищурював  своїх
бистрих очей, як не придивлявся, щоб  розглядiти,  як  воно  у  москаля  в
дворi... Однi тiльки вертунцi часом лiтали перед його очима.
   Коли це - чує Чiпка - рипнули дверi. Чиясь  тиха  поступ  зашамотiла  в
сiнях. Чiпка одкрив верхняк, потяг люльку, - огонь осiяв сiни i... диво...
перед Чiпкою стояла Галя! У тонкiй, бiлiй сорочечцi, трохи розхристанiй, в
однiй спiдницi, з розкинутими косами, що, як двi  гадини,  спадали  на  її
бiлу шию i спускалися на мов виточенi з бiлого  мармуру  плечi,  -  стояла
вона перед ним, як русалка, з кухликом у руках.
   - Галю! - тихо скрикнув Чiпка.
   - А ти чого, бузувiре, тут у сiнях кадиш? Напер, кажеш, повнi сiни,  що
й дихнути не можна! - защебетала вона, пiзнавши Чiпку.
   - Галочко!.. чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, калюка... покаляєш  свої
бiлi нiженята...
   - А тобi що за дiло? Хiба ти їх кохав?
   - Хоч не кохав, так укохав, Галю, - шепче стиха Чiпка, ледве переводячи
дух.
   - О, ви всi любi та жалiсливi... А людей, як курей, рiжете! - промовила
вона суворо.
   Голос її окликався гнiвом, докорою, огидою. "А твiй батько?  -  подумав
Чiпка. - А сама ти?.." - трохи не сказав, та язик став руба, в грудях  дух
сперло.
   - Хiба ми рiжемо? - ледве вимовив, перевiвши дух: - ми тiльки  рiвняємо
багатих з бiдними...
   - Рiвняєте?! Геть! пусти! я кухоль виполощу...
   Одiпхнула вона Чiпку од одвiркiв. Вiн подався в сiни.  Галя  вийшла  на
рундук, линула воду з кухля, а дощ їй пороснув прямо у вид.
   - Ух! - задрижавши, скрикнула вона: - яке  холодне...  -  Та  мерщiй  у
сiни, - прямо на груди Чiпцi, котрий однiєю  рукою  держався  за  одвiрки,
другою за дверi.
   Як почув Чiпка, що до його грудей приникли  її  гарячi  груди,  опустив
розставленi руки, та й обвив  їх  кругом  її  стану...  Галя  затрусилася,
порвалася вперед... та й схилила на його груди свою голову.
   - Галочко!.. рибочко моя!..  -  шепче  Чiпка,  а  в  самого  серце,  як
молотком гамселить об груди. -Ти мене любиш?.. зiрочко моя!.. -  Очi  його
засвiтили на всi сiни, як у звiрюки, коли вона кидається на свою здобич.
   - Пусти... пусти мене!.. - пручається Галя. - Iди собi... геть!
   А сама ще ближче, ще ближче горнулася до  його.  Незчувся  Чiпка,  коли
опустився на долiвку;  незчувся,  як  посадив  Галю  на  колiна  до  себе;
незчулася й Галя, як приникла головою на його груди... Затрiпалось  у  неї
серце,  як  плiточка  в  неволi...  Мовчать  обоє...  Хвилина...  друга...
третя...
   - Де це ти був цiле лiто?.. - шепче вона, - що на  поле  не  виходив...
Хтось другий ходив замiсть тебе... То твiй брат?
   - Не брат то, Галю!.. То мiй ворог, що трохи не  навiк  розвiв  мене  з
тобою...
   - А я думала... Я думала: де це  вiн?  Чи  не  вмер,  бува?  Чи,  може,
одружився?..
   - Хiба б тобi шкода було... якби я вмер? шкода?  Галя  мовчала,  та  ще
дужче горнулася до його.
   - Галю!.. - стиха обiзвався вiн.
   - Чого?..
   - Ти... ти кохаєш мене?.. любиш мене?.. моя  ясочко!..  Правда,  кохаєш
мене?..
   Галя, як змiя, обвилась коло  його  шиї  й  мiцно  стиснула  її  своїми
руками;  уста  черконулися  уст,  -  та  й  злилися  в   довгий,   гарячий
поцiлунок... Чiпка од нестями розвiв руки. Галя висковзнула- i скрилася.
   Опам'ятався Чiпка. "Тiльки ж, тiльки що тут була..." -  думав  вiн,  та
давай кругом себе шарити. Нiде нiщо нi шерхне, нi стукне. Вiн  пiдвiвся  з
долiвки... Темно, пусто, тихо... Обмацав вiн кругом сiни... нема! "Не чуть
же було, щоб i дверi скрипнули", - подумав вiн, i став прислухатись.  Було
тихо. кругом, як пiд землею... "Утекла!"  -  промовив  вiн  сам  до  себе;
засунув надвiрнi дверi i тихо побрався у хату, де спало п'яне товариство.
   Довго ще качався вiн на лiгву; прислухався, як стукотало серце; чув, як
барабанив дощ  у  вiконницi,  як  пiвнi  викрикували;  братчики  спросоння
бурмотали; думав, як це воно випало  так  несподiвано;  радiв,  як  дитина
iграшцi; дивувався, як злодiй, що, укравши  в  старця  торбину  з  цвiлими
сухарями, знайшов у нiй  страшенну  силу  грошей...  Тiльки  перед  свiтом
заплющив очi - i заснув тихим, одрадним сном.

   Нерано прокинулись братчики. Дощ невгавав, а  по-вчорашньому  сiяв,  як
крiзь сито, й поривав до сну.
   - Ану! рушай, братця, пора! - гукнув Лушня на  всю  хату,  скочивши  на
ноги.
   Один за другим стало товариство рушати. Один Матня не пiдводився. Другi
повиходили в сiни; по-вмивалися водою, що стояла в дiжцi; знову ввiйшли  в
хату. Матня ще лежить та зiхав на все горло. Незабаром  до  них  i  хазяїн
прийшов.
   -А що, дядьку Максиме, - пита Матня, розвернувшись, як кнур на барлозi:
- чи буде чим похмелиться?
   - Хiба ж тобi так у горло й лити? - од казав замiсть Максима Лушня.
   - А хiба менi дорого встати?
   Та з цим словом швиденько скочив на ноги, та - нечесаний,  розкудланий,
з заспаною, невмитою пикою - так i посунувся за стiл. Максим поздоровкався
з панi-братчиками, вийшов з хати.
   - Та воно б же годилося й поприбирати, - сказав хтось з  гурту.  -  Ач,
яке райно!
   - То вже хай хто хоче... - одказав, позiхаючи, Матня.
   - А ти? - питає Лушня, гостро глянувши на його.
   - Про мене - й такгаразд...
   - А як горiлки нема?
   - Тому, що райнб в хатi...
   - Ну, так що ж?... Хiба воно буде за горiлкою у рот тягтися?  Хай  собi
лежить долi, та й годi!
   Поки Лушня з  Матнею  вели  таку  розмову,  другi,  кожен  вхопивши  по
оберемку, витаскали всю солому з хати.  Тим  часом  вернувся  й  Максим  з
учоращнiм боклагом; за ним увiйшла й москалиха, несучи в  однiй  руцi  два
хлiби, а в другiй - здоровенну миску капусти...
   - Оже  й  справдi  похмелятись  будемо!  -  каже,  усмiхаючись.  Матня,
вглядiвши москаля з баклагом.
   - То ти хоч би пику вмив, - докоря йому Лушня.
   - На бiса я буду мити, коли дощ i без того обмиє.
   - Ну! У тебя,' брат Максим, как я вижу, маладцьi таварищи! -  обiзвався
до хазяїна один з москалiв - душкар.
   - Та ще ти й не бачив, москалю, наших славних  дiл!  -  одказує  Лушня,
вдаряючи пушкаря по плечi рукою й опускаючись коло його  на  лаву.  -  Ось
поживи лиш довпїе з нами, - тодi побачиш, чи молодцi, .чи нi!
   - Да уж, брат, i без таво видно, какие маладцы! Во, посмотри на ефтаво!
-махнув рукою на Чiпку. - Да он бы пушку одним взглядом сбил с  позиции...
Смотри: у, какой!!.
   Чiпка не чув нiчого того. Пiсля вчорашньої стрiчi, вiн сидiв  мовчки  в
кутку, та тiльки знай кидав свiй бистрий погляд на тi дверi,  якими  вчора
увiйшла Галя. Думки його далеко лiтали; вiн  не  чув,  не  дослухався,  що
верзло товариство. Кагал, гармидер стояв у хатi, як у жидiвськiй школi, аж
поки Максим не почав  частувати.  Тодi  все  затихло...  роти  заремигали;
пальцi раз по раз опускалися то в миску  з  капустою,  то  в  полумисок  з
огiрками. Усi мовчали, надолужали над снiданням. Чутно тiльки було, як  на
зубах трiщали огiрки, капуста; як роти жували, плямкали...
   - Суха! - перегодя трохи крикнув Матня, насилу проковтнувши цiлу  жменю
капусти.
   - Пiдмочимо, - обiзвався Максим, беручись за боклаг.
   Пiшла рядова кругом столу; знову пальцi заходили; роти заплямкали...
   - Удавився! - каже, iкнувши. Матня i положив хлiб на стiл.
   Усi зареготали, глядя на розкуйдану голову, на одутлу пику Матневу.
   - Проткнемо! - одмовляв Маским, узявши боклаг у руки.
   - Оцього, дядьку  Максиме,  -  каже  Лушня,  -  тiльки  прийми,  то  не
знатимеш, як i одгребтися!
   - Ничаво! - одказує по-московськи Максим, пiдносячи чарку Матнi.
   -Вот ты и хахол, - обiзвався  до  Матнi  москаль-пушкар,  -  а,  право,
порядки знаешь! Тебе бьi толька гасударю служить...
   - Служили ми  вже,  брате  москалю,  -  одмовляв  Матня,  -  всюди,  та
дозналися, що - нема краще, як боклазi з горiлкою служити!..
   Смiх, регiт окрив усю хату.
   - Вот, што правда, то правда, - каже москаль, регочучись.
   Максим обiйшов по третiй.
   Пiсля  третьої  розв'язалися  язики.  Пiднявся  крик,   регiт,   гомiн.
Утомилися вже роти жувати, - давай балакати. Там, у кутку, троє завели рiч
про теперiшнє життя трудне; другi зняли мову, як  панiв  дурили;  третi  -
згадували вчорашнє  погуляння,  а  четвертi  -  про  давнiшнє  гуторили...
Звiсно, дванадцять душ: кожен по слову, - то й то дванадцять слiв. А то  ж
то як усi разом загомонiли, та той тiєї, той своєї!  Нiчого  не  розбереш;
нiчого виразно не чутно; один крик, галас.
   Тiльки Чiпка - як води набрав у рот. Вiн мовчки їв, мовчки  пив;  тепер
сидiв, мов нiмий, та з дверей не спускав очей.
   - Що це наш отаман притих? - дивлячись на Чiпку, мовить Матня.
   Чiпка не чув. Усi глянули на його, зглянулись мiж собою, -  засмiялись.
Чiпка й смiху не чув.
   - Чи не набачив лиш чого ласенького, - тягне розмову Лушня. - Вiн у нас
падкий на ласощi...
   -Да, да! вот ано и есть... Я сам толька што  хател  гаварить  пра  ефту
перепелку, - перебив його москаль Сидiр, що розпрягав коней з Максимом.
   - Та вже поздоров, боже, дядька Максима та дядину Явдоху... - обiзвався
Пацюк. - Таки, що собi, то собi; а то таки й для людей потрудилися...
   По хатi розкотився регiт. Максим догадався, з  чого  смiялись,  став  i
собi тихо реготати.
   - Та подякує, подякує хтось не раз i не два менi за неї, - одказав  вiн
з смiхом.
   - Я вже тобi, дядьку, коня он якого достану! - каже Лушня.
   - Да на что ему конь, когда у него  такая  кобылица,  -  тупо  жартував
Сидiр.
   Аж ось дверi розчинилися - i, як та ясочка, вскочила Галя в хату. Жарти
й розмова затихли; усi задивилися на її хорошую вроду, на зашарене  личко,
що за нiч мов помолодшало...
   Швиденько вона пiдiйшла до столу, вхопила миттю порожнi миски,  та,  нi
на кого не глядя, не накинувши й оком на Чiпку, окрилася за  дверима.  Вiн
сидiв, як сова, витрiщивши баньки...
   - Спасибi боговi й хазяїнам - за  снiдання,  а  менi  -  що  наївся!  -
перервав нiмоту Лушня. - Час, братця, додому рушати.
   - Чого додому? - обiзвався Матня. - Хiба тобi тут погано?..  Аби  тепло
та горiлка, то я хоч на цiлий вiк зостануся...
   Усi зареготалися й рушили з-за столу.
   - А що ж, справдi пора! Ото тiльки: дощ, як затявся... А час!
   Устав i Чiпка. Подякували хазяїнам, позакурювали люльки та й потягли  з
двору: однi в одну, другi - в другу руку. Чiпка з своїм товариством  пiшов
у Пiски.
   Одiйшовши вже геть у поле, оглядiвся - кисета нема.
   - Стiйте, братця! - кисет забув-Повернув назад, дивиться -  на  хвiртцi
стоїть Галя й гукає:
   - А чий кисет? хто кисета забув?
   - Що таке? - обзиваються до неї з другог.о боку.
   - Кисет... - пiднявши кисета вгору, показує вона.
   - Кисет? - не наш! - та й пiшли собi. Чiпка лобiг пiдтюпцем. Тим  часом
Галя на кисет роздивлялася, розшморгувала, заглянула  всередину,  полапала
рукою та й знову зашморгнула...
   - Мiй... мiй... Галочко! - каже стиха Чiпка, добiгаючи до неї.
   - У-у-у, йолопе!.. Як квочка з курчатами, так ти розгубився  з  своїми,
думками... Не знаєш, що й дiєш!.. Сунула йому кисет у руки, а сама  швидше
за хвiртку.
   Глянув Чiпка на кисет... Що за бiс? Тютюну було не бiльше жменi,  а  це
так оддулося... Що воно? Розшморгнув, полапав, - м'яке; витяга:  -  другий
кисет, з синьої шовкової матерiї,  вишитий  червоними  квiтками  й  кругом
обсаджений червоними китицями!.. Очi в  його  заграли;  по  виду  розлився
усмiх...
   - Любо моя!.. кохання  моє!  -  прошептав  вiн  i  весело  повернув  до
товариства.
   XXIV_
   РОЗБИШАЦЬКА ДОЧКА_
   Цiлий тиждень лив дощ, як з вiдра. Цiлий тиждень  не  виходив  Чiпка  з
двору. Усе собi по хазяйству: то коло того, то коло другого.
   - Знаєш що, сину? - каже йому одного- вечора  мати,  прядучи  вовну,  -
знаєш що? Оце я дивлюся на тебе й  на  себе  та  й  думаю:  я  вже  стара,
нiкчемна стала; уже менi важко iнодi й у печi витопити... Чую, як сила моя
упада,  смерть  наближається...  Ти  б  одружився,  сину!  Не  доки   його
одкладати... Уже, слава тобi господи, другi твоїх лiт дiтками любуються, а
ти все бурлакуєш та, мов загубив що, ходиш... Хiба  мало  дiвчат  у  селi?
Сподобай яку, та поки пилипiвка не зайшла,  одружися,  сину...  I  сам  не
будеш свiтом нудити, й менi помiч буде!
   - Шкода, мамо! Нема по менi дiвчат на селi.
   - Чому нема, сину? Он, Христя Бондарiвна,  Мотря  Книшiвна,  або  Катря
Остапiйчина? Чим не дiвчата?.. Що небагатi? Та багата й не пiде, сину,  на
такi злиднi, як у нас... А все ж вони дiвчата, як слiд: хорошого,  чесного
роду, робочi, слухнянi... Оженися, сину, оженися, мiй голубе! Хай  хоч  на
старiсть доведеться менi тебе в парi побачити...
   - Шкода, мамо.
   -  Чого  шкода.  Шкода,  кажуть,  лихий  чоловiк!  Доки  ж  його   отак
волочитися? поки й голова посивiє?
   - Прийде пора, - прийде сама.
   - Хiба яка городянська повiя... А вже доброї не.  дiждеш,  щоб  прийшла
сама.
   - Уже яка буде, така й буде.
   Замовкла мати: бачить - не переможе сина. Замовк i Чiпка, думаючи  своє
про себе.
   Пiсля цiєї розмови дiждали недiлi. Хмурне небо розгодинилось,  блиснуло
сонечко ясне, повiнув вiтрець, стряхла трохи земля.
   -Я, мамо, - каже Чiпка, - пiду в  Омельник  на  ярмарок:  чи  не  куплю
коняки?
   - Боже тобi поможи, сину! Тiльки - навiщо ти на зиму її купиш?  Чим  її
прогодуємо?
   - Та вже знайдемо чимсь.
   Знявся Чiпка пiсля раннього обiду, пiшов... тiльки  не  в  Омельник,  а
прямiсiнько до Гудзя на хутiр.
   Прийшов до двору, всюди позачиняно, позапирано.  Почав  Чiпка  дьоргати
хвiртку, хвiртка була заперта. Двi собаки  кинулось  до  ворiт,  брязкаючи
цепами.
   - Хто там? - гукав голос з двору.
   - Це я! Одчинiть!
   - Хто - я?
   - Чи дядько Максим дома?
   - Нi, нема.
   - А де ж?
   - Поїхали в Омельник на ярмарок.
   - А тiтка Явдоха?
   - Та й мати ж з ними.
   - То це ти, Галю? - пiзнав її Чiпка по голосу.
   - А ти хто?
   - Та вiдчиняй уже, тодi побачиш!
   Пiзнала й Галя Чiпку; хутенько побiгла до хвiртки, одщепнула.
   - Чого це ти прийшов?
   - Тебе одвiдати... як поживаєш, моя горличко? Галя мовчала.  Глянув  на
неї Чiпка та й здивувався: пожовкла, з лиця спала, зморщилась...
   - Що з тобою, Галю? - аж скрикнув.  -  На  тобi  лиця  не  знать...  Ти
недужа?
   - Та йди вже в двiр, - сердито одказала вона, з нетерплячкою. -Стану  я
пiд двором розмовляти...
   Чiпка ввiйшов у двiр. Галя зачинила хвiртку, защепнула, й повела його в
свою хатину.
   Хатиночка, як чашечка: невеличка, чиста, ясна, весела. На покутi стояли
образи в срiбних шатах, заквiтчанi васильками, гвоздиками, безсмертниками;
перед образами на срiбному ретязьку висiла срiбна лампадка. У тому ж  таки
кутку - стiл столярної роботи; у другому - лiякко, заслане м'яким шовковим
коцем; попiд стiною невеличкi стiльцi. Всюди так хороше, чисто; пахощi  од
василькiв та м'яти окривали всю хату, лоскотали чуття. Чiпцi  здалося,  що
вiн у рай вступив... Усе б гаразд, якби не така сумна Галя!
   - Ти нездужаєш, Галю? - знову пита її Чiпка, пильно дивлячись у вiчi.
   - Нi, здорова... Тiльки невесело чогось... так щось за серце ссе.
   - А я тобi й не дякую за кисет,  -мовить,  здумавши  Чiпка.  -  Спасибi
тобi! Чи не сама, бува, й гаптувала?
   - Який кисет? - питав Гадя, звiвши на його свої задуманi очi.
   - А той, що ти в мiй вложила, як забув свого...
   - Коли? Що це ти - збожеволiв, чи що?
   - А хто ж то вложив?
   - Та коли?
   - Та тодi ж, як мiй вертала.
   - А я почiм знаю?.. Стала б я такому...  кисет  дарувати!!  От,  ще  не
видано!.. - веселiше защебетала вона.
   По голосу пiзнав Чiпка свою недавню Галю, жартовливу  й  веселу.  Серце
його зрадiло, очi заблищали.
   - Галочко! - почав вiн.
   Галя дивилась прямо йому у вiчi гостро-гостро... Чiпцi стало нiяково.
   - Та чого це ти справдi сьогоднi така, мов не  на  той  бiк  устала?  -
спитав вiн, сiдаючи близько коло неї.
   - А тобi що за дiло?
   - Галочко!..
   - Геть к бiсу! Все б тiльки дурити... з ума зводити...
   - Галочко!..
   - Геть, одчепись!..
   Устала вона од його, одiйшла, сiла край вiкна,  що  виходило  прямо  на
поле, та й послала очi далеко-далеко, де сходились тумани з  туманами,  де
сивiло небо, спускаючи краї свої на землю. По личку її, сумному й жовтому,
раз по раз пробiгали якiсь смужки. Чiпка дивився на неї та дивувався, що з
нею сталося... А вона не спускала очей  з  вiкна.  Чiпка  бачив,  як  вона
поблiдла, як заблищали в неї  очi,  як  двi  гарячi  сльози  скотилися  по
личку... додолу. Вiн дивився на все це, а серце його, неначе хто  давив  у
лещатах, -так йому було боляче та трудно...
   - Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? - питає вiн, пiдступивши до  неї.
- Чому ти не повiдаєш менi свого горя?
   Галя закрила очi руками, захитала головою... Чiпка присунувся до неї.
   - Галочко!.. люба моя!
   Вона схилила на косяк голову, стиха плакала.
   - А я думав... - каже Чiпка, стиха доторкнувшись до голови її.  -  А  я
думав: пiду до неї... провiдаю її...  Мати  скребе  голову:  женись  та  й
женись!.. дiвчат менi рає... (Галя притихла, наче заснула.) Та не  приймає
їх мов серце... Пiду, думаю, до своєї голубоньки... скажу їй...
   Та, тихо схилившись, злегенька поцiлував вiн Галю  в  незакриту  щiчку.
Галя здригнула, пiдвелася... Очi заплаканi; личко од  натовпу  почуття  та
вiд слiз горiло. Глянула вона на його та якось жалiсно запитала:
   - Чому ж ти батьковi та матерi не сказав?
   - Я хотiв, моя горличко, тебе попереду спитати... Чи пiдеш  за  мене?..
чи вподобала мене, моє кохання?..
   Галя - мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилась на Чiпку - немов
вивiдувала правди.  А  це  зразу,  як  заломить  свої  руки  -  аж  пальцi
захрущали... В очах у неї заграла одрада - не одрада, зло - не  зло,  щось
добре, любе, а разом хиже й лихе.
   - Чому ж ти менi давно цього не сказав? - скрикнула вона. - Чому ти  не
сказав менi цього тодi, як я  вiльна  була?..  як  вiнок  плела?..  Як  по
широкому полю, по луках квiтки збирала?.. Гуляла по свiту, -  нема  впину,
нема заборони... А тепер?.. тепер...
   Вона знову заламала руки, - знову, як поламанi,  захрущали  пальцi;  на
очi навернулися сльози - от-от бризнуть...
   Чiпка - сам не свiй. Зблiд на виду, опустив голову,  -та  нешвидко  вже
стиха, боязко запитав:
   - Що ж тепер, Галю? що?.. Скажи менi... все, все!..
   - Шкода... засватана вже я!..
   З очей хлинули сльози в неї, облили личко... Закрила вона його рукавом,
знову опустилася  коло  вiкна  на  стулець,  схилила  на  руку  голову  та
нерозважно плакала...
   Як хто гострий нiж угородив Чiпцi в  серце,  -  так  невеличкi  тi  три
слова. Як обухом гамселив у його голову, -  так  одзивалося  в  нiй  гiрке
ридання Галине... Вiн хапався за думку, - що тепер робити, - та  голова  й
пам'ять уже не служили йому... Думки  рвалися  на  шматочки;  вiн  силився
звести їх докупи, напряг розум... та, здається, й  розум  його  покинув...
Нiчого не пригадає... Чує тiльки, як у головi гуде, шумить,  дзвонить;  як
серце раз по раз тiпається, наче збирається вискочити...
   Не знаючи, як, з чого почати,  вiн  вхопився  за  першу  думку,  насилу
вимовив: - Коли ж це?.. як?.. за кого?..
   - Тодi ж... того самого дня, як ти пiшов... Москаль  Сидiр  зостався  у
нас, та ввечерi попились з батьком, та й...
   -Та й що батько? - перервав Чiпка.
   - Iди, каже... Не вiк дiвувати... И мати рають: iди!... Сидiр,  кажуть,
чоловiк хороший, тихий...
   - А ти - що? -аж кричить Чiпка.
   - А я?.. Не любий вiн менi, - кажу їм...
   - Що ж вони?
   - Годi, кажуть, усе любого та милого дожидати...  I  то  гидкий,  i  то
негарний, нелюбий... Поживете - полюбитесь...
   - Со-баки! - гримнув Чiпка на всю хату. Галя на його гостро глянула.
   - Де вiн живе? - грiзно, одрубуючи кожне слово, запитав Чiпка, а в його
очах засвiтило щось страшне.
   - Не знаю...
   - Уб'ю...  зарiжу...  задавлю!..  -  скочивши  з  мiсця,  кричить  вiн,
бiгаючи, як несамовитий, по хатi, та скрегочучи зубами.
   - Тю-тю!.. тю-тю!.. - одмовляє Галя,  пiдвiвши  голову.  -  Що  це  ти:
здурiв, чи що?.. Тiльки хоч пальцем займи його... то не бачити тобi  мене,
як свого уха!
   Чiпка схаменувся. Опустився на стулець; звiсив на груди важку голову.
   - Бач... який ти! - каже йому Галя. - Бач, який?!. Як же менi за такого
йти, коли вiн так безневинно вiзьме та й зарiже чоловiка?.. Як я за такого
пiду?.. Прийде така година, що й  жiнку  задавить,  кинеться  на  неї,  як
скажений...
   - Галочко!.. побiйся бога... Що це ти кажеш?.. Щоб я?..  мене  зарiж...
мене задави...
   - А Сидора?.. га, Сидора?..
   - О-ох!.. Ти не знаєш, Галю, яка мене завiйна вхопила...  Пече  мене...
отут пече... мов хто жару насипав... - указує на груди.
   Галя мовчала. Замовк i Чiпка. Пiдвiвся з  мiсця,  став  ходити  вподовж
хати та блукав страшними очима по  стiнах...  Зробилося  тихо,  важко.  По
задуманому личку видно було, що Галя думала якусь крiпку думку, - та зразу
не зважувалась сказати...
   Аж ось - загорiлися в неї щоки,  заiскрили  одрадою  очi  -  роздались,
побiльшали; одкрилися уста вiд напору спертого в грудях духу, - аж  пашить
Галя, як у вогнi горить...
   - Знаєш що. Чiпко?.. Може, ще не все пропало... Я скажу матерi... може,
вона батька вмовить... Тiльки ось що...
   Чiпка насторочив уха, пильно дивився на Галю.
   - Кинь ти життя таке! - скрикнула та аж поблiдла.
   - Яке?
   - Чуже добро грабувати, людей убивати!
   - Галочко!..  Нiхто  на  свiтi  не  скаже,  щоб  я  кого  вбив...  Хiба
обороняючись, руки не здержав...
   Засевалась Галя на мiсцi; очi знову засвiтили хижо;
   лице затiпалось.
   -  Проклятий!..  каторжний!..  -  загукала  вона   на   всю   хату.   -
Обороняючись?!, вiд кого обороняючись? Лiзеш у чужу хату красти, та хочеш,
щоб хазяїн не ловив тебе?.. Злодюго!
   - А вони?.. вони хiба кращi? нажилися з нашої працi, та й панують...  А
тут... хата валиться: мати стара; сам - копи  не  заробиш  удень...  Треба
їсти, треба й одягтися... Як же його жити, Галю?.. Та хiба ми крадемо?  Ми
своє одбираємо... Пан - наробив нами, жид - надурив з нас... А нам хiба  з
голоду пропадати? серед шляху погибати?..
   - Чiпко!.. голубе мiй! кинь! Не буде щастя, не буде добра... Ти прийдеш
уночi з побоїща, ляжеш коло  жiнки,  та  тими  руками,  що  недавно  людей
давили, у кровi грiлися... будеш  жiнку  пригортати...  Тими  вустами,  що
несли тiльки лайку та прокльони всьому свiту - станеш їй про своє  кохання
шептати, будеш цiлувати... у-ух!..
   Вона затряслася вся, як лист на осичинi.
   - А жити ж з чого? - напира Чiпка.
   - Робити чесно... працювати щиро...
   - А товариство?.. А батько?
   - Заїдемо у другий край... де б нас нiхто не знав, не вiдав...
   - О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я - отаман... Як почує  товариство,  що
кинув, - не животiть тодi менi. Поклялися ми так один одному...
   - Кому ви клялися, душогубцi, розбишаки? - кричить, схопившись, Галя. -
Кому ви клялися?.. Проклятi!
   - Один одному клялися, Галю...
   - Чорт чортовi клявся!..
   Галя зареготалась болiсно; божевiльний смiх її розкотився на всю  хату.
Чiпка глянув на неї, замовк, та, як пiдстрелений, опустився на стулець.
   - Ти думаєш, - перегодя трохи, знову почала Галя: - ти думаєш  -  легко
менi дивитися на життя батькове побiк з життям добрих людей?.. Бачиш: вони
щиро працюють, чесно хлiб заробляють, з людьми поводяться... i  встають  i
лягають тихi, спокiйнi... А тут? Сиди, як у тюрмi, на запорi... Страшно  й
очей показати мiж люди... Настане вечiр  -  цiла  юрба  п'яних  людо-рiзiв
валить у хату... Шушукаються, тихо  перемовляються,  поки  пiдуть  на  всю
нiч... Вертаються вже перед  свiтом,  -  та  як  гробовики,  ховаються  по
горищах, по погребах... переховують чуже, награбоване добро... Це все,  що
на менi, - все грабоване! Ти думаєш, не давить воно мене? Мов хто рукою за
горло душить,  випирає  дух  з  мене...  Ти  не  дивись,  що  я  весела  й
жартiвлива... То веселить мене  лиха  моя  година!..  Ще  день  -  сяк-так
переможеш... А вночi - ляжеш спати, то й привиджується  тобi:  буцiм  лiзе
хто, кричить: "Оддай ми платок!.." - та й тягне за волосся...  "Оддай  моє
намисто!.." та й хапає холодними, як лiд,  руками  за  шию...  Ти  думаєш,
легко воно менi носити його, - оце рам'я?.. легко?!
   Та як ухопить зо зла руками шовкову спiдницю, так i рознизала од подолу
аж до самого стану...
   - Галю! Галю!.. - скрикнув Чiпка, хватаючи її за руки. - Не роби цього!
   - Геть! пусти!.. пусти!!
   Очi в неї, як вугiлля, запалали... аж затремтiла вся.
   - Ти знаєш - може, та, що цю спiдницю носила, лежить тепер пiд  землею,
тлiє, тiльки кров її, марно розлита, встав з землi й лементує  до  бога...
покарати душогубаї.. А я... я доношую це рам'я.. мучуся...  беру  грiх  на
себе... За вiщо?.. За те, що я - розбишацька дочка?.. Краще б я  гола,  як
мати народила, по полю носилася; як навiясена ганяла по степах широких,  -
нiж менi у цiй тюрмi мучитися, у цьому пеклi склiти!.. У-у, проклятi!..  -
Та - хiп! за добре намисто. Намисто пороснуло з шиї додолу.
   -Схаменись-бо, Галю! Тебе ж за це битимуть...
   - Хай краще вб'ють, нiж чужим добром задушать!..
   I знову сiла вона пiд вiкном; пiдперла  голову  рукою  i  задивилася  в
пусте та нiме поле, що геть-геть  чорнiло  та  сивiло  перед  її  очима...
Нiколи вона не здавалася Чiпцi такою хорошою,  як  тодi...  Вiн  перекидав
погляд то на розiдрану спiдницю, то на намисто,  що  розкотилося  по  всiй
хатi... Йому жаль було своєї любої Галi; сумно од такого гiркого життя;  а
в душу закрадався острах, не було сили - разом його покинути...
   Галя недовго мовчала. Поглянула вона на знiвеченого її  словами  Чiпку,
що сидiв, мов у воду опущений, боявся  пiдвести  на  неї  очi,  -  i  жаль
пройняв люб'яче дiвоцьке серце.
   - Чiпко! Любий мiй!  -  каже  вона.  -  Покинь!..  За  вiщо  ж  я  тебе
покохала?.. Покинь, мiй голубе!.. Та пiдiйшовши до його, любо заглядала  в
вiчi.
   - Побачу, Галю... Може, покину... Подивлюся... Може... можна буде?
   - Нi, покинь! покинь!.. А то я сама  задавлю.тебе  своїми  руками...  -
нестямно белькоче вона,  обвивши  його  шию  руками  та  обдаючи  гарячими
поцiлунками.
   - Добре, Галю!.. добре, моя рибонько!  -  шепче,  нестямившись.  Чiпка,
пригортаючи Галю.
   - Ну, а тепер - к бiсу - на  виступцi!  -  весело  загомонiла  вона.  -
Незабаром батько з матiр'ю буде! Чiпка хотiв  щось  сказати,  та  Галя  не
дала.
   - Iди, йди! Iди, йди!
   Та вхопивши шапку в одну руку, а за Чiпчину  взявшись  другою,  волокла
його з хати.
   Нехотя тягся Чiпка. Нiчого робити - треба йти!
   Провела його Галя за хвiртку; зачинилась й защепнулась.
   Поволiкся Чiпка вiд двору тихо, помалу, ледве посилає ногу за  ногою...
У похилiй головi борюкались веселi надiї з  невимовною  тугою.  Як  здумає
вiн, що Галя не переможе батька-матерi, не  вдасться  їй  їх  умовити,  то
серце його наче хто в жменi здавить; коли ж погадає, як  вони  поберуться,
житимуть у парi, -  од  серця  одiйде  важкий  гнiт,  i  легко-легко  воно
затiпається... "А як же з н и м и розв'язатись?.. як їх зрадити?.. присягу
поламати?" Од такої думки знову обхопить його сум,  знову  серце  занив...
Отак мiнилися його думки: то веселили одрадою, то пекли  огнем  туги  -  i
знемагав вiн од натовпу їх. Вiн уже раднiший би їх забути, покинути, -  та
самi вони лiзли, як мара, в його голову... Щоб  розiрвати  їх  чим-небудь,
вiн почав обдивлятися навкруги... Нiгде нi душечки, нi  лялечки.  Нiме  та
буре поле розстилалося перед ним i за ним. День випав  хмурий,  невеселий.
Дощу не було; а тiльки хмари, як димчатi килимцi,  заступали  свiт  сонця,
пересувалися з мiсця  на  мiсце,  плавали  по  високому  небi,  одна  одну
доганяючи, одна другу переганяючи, й кидали свою сiру  тiнь  на  чорнувату
землю... Вiтер тяг легенький з полудня... Чiпка пiдвiв голову,  радий  хоч
вiтровi, що обвiвав його червоний, як калина,  вид,  прохолоджував  гарячу
голову... Йому стало немов легше од такої прохолоди; веселiшi гадки  стали
закрадатись у його душу, а журба упряма  все-таки  не  кидала  серця...  I
Чiпка затяг:
   Зелений байраче на яр похилився;
   Молодий козаче, чого зажурився?..
   Спершу тихо, протяжно  виливалася  пiсня,  й  чутно  в  нiй  було  тугу
невимовну, плач гiркий - задавлений;  далi  голос  усе  дужчав,  мiцнiшав,
розвертався на всi боки, i, як зимнi заводи вiтру,  розлягався  журбою  по
пустельному полю...
   Тiльки менi й пари - що очицi карi...
   - лунала пiсня; а поле, мов ще дужче почорнiло, аж насупилося...
   XXV
   КОЗАК - НЕ БЕЗ ЩАСТЯ, ДIВКА - НЕ БЕЗ ДОЛI_
   Вернувся Чiпка додому та зараз кинувся по хазяйству, - не заглянув i  в
хату. Мати тiльки бачила, як вiн овечатам пiдкладав просяної соломи.
   Настав вечiр. Мати розпалила пiч, наставила вечерю варити.  Уже  вечеря
поспiла, а Чiпка не входив у хату. Мати засунула в жар страву,  прийнялась
перемивати посудину, пiдмiтати хату. Уже й коло посудини упоралась, i хату
пiдмела, - не йде Чiпка.
   -Що це вiн там так забарився? - промовила  Мотря  сама  до  себе  та  й
вийшла погукати.
   Гукала-гукала, - не чутно. Увiйшла вона в хату, пiдождала ще  трохи,  -
немає. Материне серце стала розбирати досада.
   - Якби знала, не заходжувалася б i коло вечерi... Хоч  би  був  у  хату
наплював, сказав, - чи дома ночуватиме, чи знову повiється на  всю  нiч...
Побила мене лиха година та нещаслива з тими побiганками! Та то  ж  день  у
день, нiч у нiчi Мабуть, назнав десь повiю всесвiтню та й вiється...
   З досади висунула вона галушки з печi, всипала трохи в миску, сама сiла
вечеряти. Настромила одну галушку на спичку; вкусила раз, удруге, -  та  й
удавилася... Сьорбнула ложку щерби, - та й загадалася... Галушка на спичцi
захолола; щерба у мисцi застигла - заволоклася зверху сiрою плiвкою...  Як
здумала Мотря знову їсти, то все вже загусло,  захололо.  Вона  пiдвелась,
поставила вечерю на припiчку, обмила ложку й миску, - та й полiзла на  пiч
спати... Думки про сина обступили її i не пiдпускали сну...
   А Чiпка тим часом справляв своє дiло у Крутому Яру. Там, на  пивницi  в
жида, служив Лушня. Чiпка ото прийшов до його  та  застав  Лушню  сонного.
Прогулявши перед тим цiлий день, Лушня надвечiр знемiгся  та,  завалившись
на солому в стодолi, захрiп мертвецьким сном. Довго  Чiпка  нудився,  поки
знайшов його.
   - Тимофiю! Тимофiю! - гукав Чiпка, качаючи Лущню з боку на бiк. -  Чув?
Тимофiю!..
   Тимофiй тiльки мукав та гикав. Чiпка довго вовтузився: перекидав  його,
пiдводив... Наостанку, розсердившись, штовхнув Лушню пiд  бiк  ногою.  Той
скрикнув i розкрив очi.
   - Якого ти чортового батька? - гукнув вiн та, не глядя на Чiпку,  знову
повалився опукою на солому.
   - Тимофiю! - гукає Чiпка, стоячи над ним.
   - Чого?
   - Устань...
   Лушня зиркнув, ледве пiднявши вгору верхнi вiї.
   - Це ти. Чiпко? чого ти?..
   - Уставай!.. Треба.
   - А що там? - повернувшись до Чiпки лицем, пита Лушня.
   - Ти не знаєш, де Сидiр живе?
   - Я й Сидора не знаю... Який це?
   - Москаль... Той, що... пам'ятаєш?
   - Не знаю!.. - одказав Лушня, чухаючись та зiтхаючи.
   - Сидора-москаля не знаєш?
   - Та самого знаю, - та не знаю, де живе.
   - Так, може, тут хто з ваших знає?
   - Не знаю... - позiхаючи, одказує Лушня. Чiпка зо зла поскрiб потилицю.
   - Тут є в вас на пивницi пушкарi, мабуть, вони знають...
   - I того не знаю...
   - Що ж ти знаєш? - скрикнув з серцем Чiпка.
   - Нiчого не знаю, - одказав понуро Лушня й перекинувся на бiк.
   Чiпка плюнув; вийшов з клунi. Серце його пекла  досада...  "Пiти  б  до
Петра та до Якима? - подумав вiн. - Так же не блигий  свiт:  треба  аж  на
Побиванку телiпатись...
   Вiн знову вернувся до Лушнi.
   - Тимофiю! та скажи, Христа ради...
   - Що ж я тобi скажу?.. I чого йому так припало до того Сидора?!.
   - Iроде! гаспиде! - закричав Чiпка: - напився, що й язика не повернеш у
ротi, то йому й байдуже, що тут з тебе жили тягне...
   - А-ай, гос-по-ди!.. - позiхаючи, каже Лушня. - Ходiмо вже...  -  та  й
устає.
   Чiпцi трохи полегшало. Вийшли вони з клунi,  напрямились  до  хати,  де
жили робочi з пивницi.
   Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до  хати  через  пустиння.
Тут вони стрiли метку москалiв, котрi йшли до пивницi випити пива.  В  той
час уже добре смеркалося. Вони  поздоровкались  з  москалями  i  швиденько
поминули їх. Коли це - щось ударило Чiпку ззаду по плечi.
   - Здоров, Чiпко!
   Чiпка оглянувся - Сидiр.
   - А-а, здоров, Сидоре!
   - Куда ефто вьi? - питає Сидiр.
   - Та тебе шукаємо, - одказав Чiпка.
   - Ну, вот i хорошо. Пайдем вместе пива выпьем.
   - Ви яс iдiть собi, а я пiду спати, - каже, одрiзняючись, Лушня.
   Чiпка пiшов з москалями.
   - Сидоре! я до тебе маю дiло, - каже Чiпка, коли вже пiдпили трохи.
   - Какое? говори!
   - Та... - мнучись, одказує Чiпка: - люди чужi...
   - Говори-говори: ото, брат, свои.
   - Та хоч i свої, та не можна...
   - Ну, пойдем походим. Вьi, братцы, обождите. Я -  сичась,  -  обернувся
Сидiр до москалiв. Вийшли вони удвох з хати,  почали  ходити  по  пустошi,
кругом пивницi. Нiч уже зовсiм налягла на землю, а в додаток  ще  й  туман
пiднiмався. Було темно й вогко. Чiпка  почув,  що  в  його  якось  страшно
затiпалось серце, мов ще нiколи так не билося; у грудях спирало дух, важко
було дихати... "Що - як не схоче?" - думав вiн. Серце в його  хололо;  вiн
не знав, з якого боку пiдступити до Сидора.
   - Ну, что ж тьi? - не видержав Сидiр.
   - Та бач, Сидоре... Я чув - ти женишся...
   - Да. А что?
   - Та, кажуть, либонь молода не хоче...
   - Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с матерью слово дали!.. Что
же ей еще?
   - Та воно, бач, нiчого... Яке тiльки ваше життя буде?..  Не  з  ними  ж
тобi жити, а з жiнкою.
   - А коли не будет слушаться - ефто на што? - i показав кулака.
   Чiпку пройняв наскрiзь страх i холод.
   - Сидоре!.. не губи душi!.. бовкнув Чiпка зопалу, та й сам  схаменувся,
-та було вже пiзно.
   - Какой души? - питає здивований Сидiр.
   "Виручай, милий боже!" - подумав Чiпка - i голосно промовив:
   - Вона тебе не кохає... Ми з нею давно знаємось, та...
   - Может быть, хочешь, чтобы я уступил тебе? - перебив його Сидiр. - Не,
брат: не бывать ефтому!
   - Ти, як москаль, брате-Сидоре, всюди вештаєшся, всюди ходиш з  полком,
- ти собi знайдеш десь кращу...
   -Да что ты, брат? Ведь  я  издержался...  Четвертную  фельдфебелю  дал,
пятидесятирублевку ротному, штобы только позволил; да еще  покупок  сделал
рублев на пятьдесят...
   - Я тобi, коли хоч, удвоє верну...
   - Да как же, братец? Ведь меня спросят: почему не женился? тогда что?
   - Скажи, що розiйшлися... Молода недужа, або що... Уваж, Сидоре!  Прошу
тебе: уваж!.. зараз i грошi дам.
   - Да ано, брат, так... Только - как же быть-то?..  ты  разве  с  нею  -
таво?
   - Та, кажу ж тобi, ми з нею давно покохалися... Вона менi й сказала: як
вiддадуть за тебе, -сама на себе руки наложе...
   - Ишь-ты!!. еще отвечать придется...
   - Егеж... не губи, Сидоре, душi!.. Я знаю: ти чоловiк добрий...
   - А что же я ему-то скажу, отцу?
   - Сплети що... Скажеш: походу дожидають: через ; те й не дозволено. А я
вже, брате, вдобавок замого-ричу хоч i всю вашу роту... щоб мовчали...
   - Нешто так?.. Пожалуй... - роздумуючи, згоджується Сидiр.
   Чiпка так i повис йому на в'язи:
   - Сидоре! братику!.. гуляй же тепер! гуляй!.. Ходiм, зараз грошi дам.
   Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чiпка напоїв Сидора й москалiв,
що з ними прийшли, та на радощах i сам так лизнув, що насилу вилiз з хати.
Одначе подумав: чи йти додому, чи тут слати?.. Так доплiвся до  клунi,  де
Лушня спав. "Нi, щоб мати не лаяла, тут засну",  -  подумав,  уступивши  в
клуню. Незабаром вiн захрiп коло Лушнi, як задавлений...
   Нiч була сира, холодна. Туман важкою парою  вривався  попiд  дверима  в
клуню; холодив гаряче  тiло,  добирався  до  кiсток...  Чiпка  прокинувся,
здригнув... Прокинувся й Лушня. Розказав йому Чiпка, яким побитом забрався
сюди спати. Надворi стало сiрiти. Крiзь щiлини пробивався бiлувастий  край
схiд-сонця. Чiпка встав та невмитий, нерозчесаний, побрався прямо в Пiски.
   Уже розвиднялось, як вiн вернувся додому. Ще  здалека  побачив:  блищав
огонь у вiкнi його хати. "Мабуть, мати пряде", -подумав  вiн,  та  й  став
добиватись у дверi. Дверi були засуненi. Вiн пiдiйшов пiд вiкно, постукав.
   - Хто там? - окликнулась мати з середини.
   - Це я, мамо! Вiдчинiть!
   - Сину, сину! - почала виговорювати Мотря, впускаючи в хату. - Доки  ти
будеш волочитися щоночi?.. Чи не за старе, бува, знову прийнявся?.. Та  то
ж - щоночi! Як вечiр настане, так i знявся, й пiшов... А он -  всюди  такi
чутки ходять... Ще на тебе, чого доброго, скажуть...
   Чiпцi хоч i гiрка була материна догана, та недавня  радiсть  тихомирила
його серце.
   - Не журiться, мамо! -з усмiхом одказує вiн: - Ось, незабаром,  як  бог
поможе, не буду й з хати виходити...
   - Видно й по тобi! Хiба б, може, жiнка чи не вдержала; а вже матерi  не
послухаєш...
   - Та може й жiнка...
   Мати вперше почула таку рiч вiд сина. I здивувала вона її, i зрадувала.
Одначе Мотря не сказала на це нiчого. Вона тiльки суворо глянула  на  сина
та й знову сiла за гребiнь.
   Чiпка, запаливши люльку, вийшов до скотини довiдатись, - та проблукав -
уже геть сонце пiдбилося... А там - i майнув на хутiр до Гудзя.

   Галя тим часом сама не дрiмала. Як тiльки вернулися старi додому,  вона
кинулась до матерi й стала її сльозами благати, щоб не  губили  її  краси,
сили, здоров'я в московських  походах  та  переходах,  на  чужiй  сторонi,
далеко вiд роду, з нелюбим москалем...
   Мати - як мати. Вона пройнялась жалем рiдної дитини, заглянулась на  її
сльози, благання, - сказала про все Максимовi. Максим хоч i хотiв би  мати
зятем Сидора, ще такого молодого, а вже унтер-офiцера, та, пригадавши своє
гiрке  московське  життя,  непосидяче  та  невiльне,  сам  згоджувався   з
дочкою... Взяли його смутнi думки. Вiн цiлу нiч не спав, усе думав.
   На ранок радиться з Явдохою: як би  вiд  Сидора  вiдскiпатись?  Коли  й
Сидiр якраз настиг на ту раду. Довго вiн терся та  м'явся,  поки  зважився
сказати про свое лихо... Як став вiн журливо виводити, що я б, мов,  боже,
який радий, - та поход усе стратив!.. Старi слухали  та  жалкували  на  ту
лиху причину, а самi нишком радiли. Найбiльше ж радiла Галя, слухаючи такi
речi з своєї хатини.
   Вирядивши Сидора, батьки поїхали чогось у  Гетьманьке.  Галя  зосталася
одна дома. Вона була весела, рада, з радощiв сама не знала, що  робити,  з
ким ними подiлитися. Убравшись у найкраще убрання, вона бiгала  по  хатах,
спiвала веселих пiсень; далi здумала про обiд,  розпалила  пiч,  наставила
страву; знову спiвала, бiгала, виглядала в вiкна: чи не йде, бува. Чiпка?
   Чiпка не йшов. Марно вона трудила очi, виглядаючи  його.  Iнодi:  чорна
пляма серед поля здавалася їй ним; вона кидала пiч i, не  пам'ятаючи  сама
себе вiд радостi, вибiгала аж  за  хвiртку  стрiвати  його...  Розглядiвши
оману, верталася вона в хату з жалем у серцi, з сльозами  на  очах.  "Вiн,
мабуть, мене не любить, що не йде... Якби вiн любив мене, то не йшов би  -
летiв... А вiн?.. дурить... з ума зводить!" Такi думки мутили  її  голову,
ображали серце, Галя починала плакати.
   На той саме  плач  нахопився  Чiпка.  Як  вона  кинулась  до  його,  як
привiтала! Де дiлися й сльози, i смуток: очi горiли коханням, одрадою, вид
осiяв, як сонячний ранок весняного дня. I що за радiсний був день той,  що
за люба розмова!..
   - Так ти покинеш?.. Покинеш, мiй голубе, таке життя?..  -  допитувалась
вона Чiпки, заглядаючи йому в вiчi.
   Чiпка мовчав. Любувався веселим голосом Галi, налитими  радiстю  очима.
Вона ж не переставала щебетати перед ним, як та ластiвочка.
   - Та як ми заживемо з тобою! якi порядки заведемо!.. Зранку - ти  будеш
хазяїнувати коло худоби, а я - в  господi...  Адже  ти  будеш  кохатись  у
скотинi? Я не люблю коней... воли кращi... Воли  такi  смирнi,  тихi...  А
корова щоб менi безпремiнно була! Чуєш? Я й не пiду  за  тебе,  як  тiльки
корови не купиш... та щоб з телятком!..  Що  я,  пак,  казала?  От  уже  й
забула... Бач! Так  ото  ранком  ми  будемо  поратися;  потiм  пообiдаємо,
спочинемо; потiм уп'ять ти що-небудь  зробиш,  поки  вечiр;  а  ввечерi  я
вечерю зварю... Уже таких м'яких та пухких галушок зварю, що губами  можна
буде їсти... I все в нас буде тихо, мирно - нi лайки, нi сварки  нiколи...
Ти не будеш лаятись?
   Чiпка осмiхнувся.
   - Чого ти смiєшся? Ти, мабуть, будеш битись?  А  я,  дурна,  питаю,  чи
будеш лаятись... Гляди менi: тiльки будеш битись або лаятись, - то я  тебе
покину...
   - Та годi тобi, Галю, об цьому й думати! Як можна таку зозулечку  лаяти
або бити? Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матiр...
   - Ба! У тебе й мати є? А я й забула...
   Брови у Галi на хвилину здвинулись, буцiм вiд
   тяжкої  думки.  Одначе  швидко  та  думка  промелькнула:   Галя   знову
веселенько зацокотала.
   - А твоя мати - стара?
   - Нi, не дуже. Лихо тiльки її зостарiло та нужда молодого вiку...
   - А я. Чiпко, не знаю, що то таке лихо та нужда... Росла я в доволi, не
знаю того нiчого. Хiба, може, ще моє вiд мене не втече, наздожене  мене...
Нi, я не хочу!.. Чув, Чiпко? Не хочу я нi нужди, нi лиха... Хай йому  цур,
хай йому пек!.. Не хочу!.. От, тiльки що: чи твоя мати сердита? чи не буде
вона мене лаяти?..
   -Нi, Галю... Нiколи сього не буде, щоб хто сказав тобi й слово накриво,
- не тiльки налаяв... та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то бiльше
вподоба, нiж мене.
   - Яка ж я? - прядучи веселими очима, допитувалась вона,
   - Така... - жартував Чiпка.
   - Яка - така?
   Чiпка кинувся її обнiмати...
   - Гляди ж менi! гляди! Тiльки одуриш... - i  сварилася  на  його  своїм
маленьким бiлим пальчиком.
   Довго ще вони любувалися та милувалися. Потiм - обiдали.
   По обiдi радились, як сказати батькам.  Та  вже  надвечiр  Чiпка  пiшов
додому.
   Мати стрiла його надворi з серцем.
   - Де ти ходиш? де ти бродиш цiлий день? На кого ти  покинув  ту  худобу
дома? на мене, стару?.. Господи, твоя воля!.. то бувало хоч удень дома;  а
тепер - понудиться до обiду, а там i скрився плечима й очима...  Навiщо  ж
ти накохав того скоту, коли не хочеш сам глядiти?..
   - Не вiзьме його, мамо, бiс! - весело одмовляв Чiпка.
   -Та й тебе б не взяв, коли б навiдався хоч у полудень...  Коли  скотини
не шкода, то хоч би матiр пошкодував, що в таку негоду гибiє надворi...
   - Пiдождiть, мамо: ось як вiзьму собi жiнку, - заживете тодi, як у бога
за дверима.
   -Тодi-то те й буде! - страчуючи гнiв, журливо вимовляє Мотря, увiходячи
в хату. За нею й Чiпка увiйшов.
   "Що це вiн менi все плеще: жiнку  та  й  жiнку?  I  вчора  -  жiнку,  i
сьогоднi - жiнку... може, й справдi надумався..." I хочеться  їй  випитати
його. Через це вона, осiвшись у хатi, знову заводить розмову.
   - Невiстку, кажеш, вiзьмеш, сину... тодi заживу, як у бога за  дверима?
Так воно, мабуть, i буде! Може,  невiстку  вiзьмеш  таку,  що  свекрусi  й
сорочки .не випере...
   - Та, може, сама таки й не буде прати, - одмовляє Чiпка.
   - А хто ж? - аж з ляком спитала Мотря.
   - Наймичка.
   - Яку ж ти там грапиню задумав брати, що ще й наймички до неї треба?
   - Грапиню, мамо, - усмiхаючись, каже Чiпка.
   - Не високо лишень несися, сину, а то як прийдеться падати...
   - Нiчого, мамо, високо нестися: я вiзьму жiнку, яку менi треба.
   - Та що це ти - смiєшся з  матерi,  чи  що?  Чи  справдi  знайшов  собi
пару?..
   - Знайшов.
   - Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрю, бува, Шрам-ченкову?.. То -  багачка,
то гордовита, сину. Не раю я тобi її брати... Та  своїм  багатством  щодня
тобi очi вибиватиме...
   - Нi, мамо, не Мотрю, а Галю.
   - Яку Галю?
   - Знаєте, мамо, москаля Гудзя?
   - Того, що на хуторi?
   - Того самого.
   - То що?
   - Дочку його, мамо...
   Мотря задумалась. Смуток заслав її погляд.
   - Не знаю я, моя дитино, тiєї дiвчини... Хто його зна, що воно за люди,
тi москалi... Знаю тiльки, що замолоду вiн те тiльки й робив,  що  пив  та
гуляв, та волочився. А як оддав батько в  москалi,  то  про  його  й  слух
запав... Вернувся жонатим i багатим... Жiнка його,  либонь,  не  з  наших:
здалека вiдкiльсь вiн вивiз її. Чи не така, бува, й дочка?
   - Нi, мамо, дочка й трохи не схожа на матiр...
   - О-ох сину, сину! Хто його знає... У чужу душу, кажуть, не  влiзеш,  -
що там в нiй заводиться. Може, вона з виду й добра здається,  то  ще  поки
дiвкою... Кожна дiвка, поки не вийшла замiж, то й  добра;  а  як  зв'язала
руки, то зараз i почне витребенькувати... I те  не  так,  i  друге  не  по
нiй!.. А ще ж як багачка!.. Про мене, коли б ти, сину, оженився й на Оленi
Педькiвнi... Дiвка тиха, робоча... Знаю добре, що була  б  тобi  жiнка,  а
менi невiстка... А коли вже й Гудзiвну сподобав, то щасти боже!.. Звiсно -
не менi з нею жити, а тобi,  моя  дитино,  вiк  вiкувати...  Мiй  уже  вiк
недовгий; швидко вмру, все покину... Тобi жити з нею, а не менi...  Тiльки
воно й на тiм свiтi легше було б лежати, коли  б  я  знала.  Що  ти  будеш
щасливий, мiй сину! А то, як у вас тут буде щодня  гризня  та  сварка,  то
яково там i менi лежатиметься? I мої кiстки струснуться пiд землею...
   - Нi, мамо, Галя буде жiнка якраз по менi. Я вже її давно знаю...
   - Коли по тобi, то хай тебе, сину, господь на все добре благословляє! Я
не забороняю. Не жалкуй тiльки, дитино моя, на матiр,  як  -  не  приведи,
господи! - прийдеться вiк калатати... Знаєш багачок? Вони  всi  здатнi  на
докори... А немає,  сину,  тяжчої  докори,  як  докора  багачки  про  твої
злиднi... Злиднi - та чесно нажитi! А то - навезе вiд батька-матерi дрантя
та ганчiр'я всякого,  та  й  не  руш  ти  його...  Вона  тобi  щодня  буде
вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згайнували...  Нема  гiрше,
сину, як докора багачки!.. Через. те я й не -раяла б тобi  багачки  брати.
Бери ти, сину, рiвню собi, то й усе буде в нас  рiвно:  нi  вона  тобi  не
вибиватиме очей твоїми злиднями, нi ти їй не докорятимеш нiчим,  -  бачив,
на що брав! Та як я.вже дрожила на свiтi та побачила людей, то скажу тобi,
що з убогих i хазяйки кращi бувають... Нужда та злиднi  навчають  i  свого
берегти i чужого глядiти. А коли воно виросте у розкошах та при наймичках,
то йому все нi по чому: так усе й гайнуватиме!
   - Не така, мамо, Галя. Нiчого вам турбуватися. Хоч вона  й  багачка,  а
все сама коло всього... Всьому звав лад дати. А що вона має лишнє там,  то
то ще краще. Буде об вiщо на  перший  раз  руки  зачепити  ста  й  повести
гаразденько  хазяйство...  Навiщо  ж  менi  рдано  голову  й  руки?..   Не
клопочiться, мамо: все гаразд буде! А коли б ви знали її або хоч бачили, -
зараз би -так уподобали, що сказали б: не бери, сину, другої жiнки,  -бери
Галю Гудзiвну!
   - Не дивись, сину, на образ, а дивись, яка  вона  о  тебе  є!  Iнодi  й
уродлива, та лиха година... Своєї :долi не вгадаєш.
   - Отже, коли хочте, моя доля з нею виростала...
   - То й боже благослови, сину, коли так! Шукай старостiв та й шли,  якщо
вiддадуть...

   Того ж самого вечора побiг Чiпка, до Грицька.
   - Грицьку, братику! Чого це я прийшов до тебе?
   - Кажи.
   - Прийшов прохати тебе у старости.
   - Хiба женитися задумав? - умiшалася Христя.
   - Егеж. Оце думаю: оженюся раз, та й закаюся! - жартує Чiпка.
   - Кого ж думка брати? - пита Грицько.
   А Христя аж уха наставила.
   - Тодi побачиш... Кажи: чи пiдеш?
   - Та бог же його знає. Може, ти мене заведеш у такий двiр, що й  коляки
скуштую...
   Усi засмiялися.
   - Та в такий же то й думка завести, - жартує Чiпка,  -  бо  однак  тобi
нiхто бокiв не мне... Христi б, як жiнцi, годилося... Та що ж,  коли  вона
така добра вдалася, що нiколи й слова насторч не скаже!
   - Та годi вже тобi жартувати.  Кажи  справдi:  кого  задумав  брати?  -
допитується Христя.
   - А хочеться знати? хочеться?
   - Авжеж, хочеться...
   - Ну, хай же кортить, коли хочеться...
   - Ну-бо, кажи; а то й Грицька у старости не пущу.
   - Та я й сам не пiду, коли не скаже.
   - Нiчого вже з вами робити, - каже Чiпка:- треба  признатися...  Знаєте
Гудзiвку?
   - Яку? Одарку? - питає Христя.
   - Нi, Галю.
   - Яку це? - питає Грицько, роздумуючи.
   - Москалеву дочку... того москаля, що на хуторi живе.
   - Не зна-ю, - одмовляє з протягом Христя. - От, дивись: i потелiпався ж
на хутiр шукати, буцiм у селi дiвчат трохи!.. I чого його туди понесло?!
   - Понесло... - усмiхаючись, каже Чiпка. - Так кажи, Грицьку, чи пiдеш?
   - На коли?
   - На ту суботу, - гулящий день буде.
   - На суботу - можна.
   - Гляди ж, Грицьку! А поки що -  прощавайте.  Ще  треба  в  одно  мiсце
бiгти...
   Чiпка пiшов, а Грицько з Христею завели розмову про його.
   - От, дивись, Христе: таки будуть люди з цього Чiпки! Оце одружиться, а
жонатому, звiсно, вже не те, що парубковi.
   - Хiба його не видно й спершу було,  що  вiн  чоловiк  путящий?  Чи  до
роботи, чи до майстерства - до всього вдався.
   - А пив же та волочився як?! - згадав Грицько.
   - Молодий був, дурний, а постаршав - за розум узявся, - одказує Христя.
   - От тепер i старiй Мотрi таки спочивок буде, а  то  сердешна  мати  не
знала спокою нi вдень, нi вночi...
   - Бозна ще яка невiстка буде...
   - Та що невiстка? Хай яка там вона собi не буде, а вiн, як син, повинен
не дати в образу рiдної матерi.
   - Та бувають, Грицьку, такi, що ти їй хоч кiл на головi теши, а вона  -
як тiєї, та й тiєї...
   - Ну, в мене б вона не тiєї заспiвала.
   - То ж то у тебе.
   - А що ж? Цебто попустити, щоб чорт батька зна що моєю  рiдною  матiр'ю
верховодило? Нi, мабуть би, прикусила вона язик, зцiпивши зуби!
   - Що ж, якби оце в тебе й справдi мати була, то це б i менi так було?
   - Так ти ж, Христе, не така... Я знаю, що ти б i матерi  моїй  догодила
б, як менi...
   - То ще, яка б була мати.
   - Та ти усякiй матерi догодиш. А Чiпчина мати чим не поважна людина?
   - Та я за бабу Мотрю нiчого й не кажу. Спасибi їй, вона така  добра  до
нас, немов рiдна. Я кажу за других. Он,  у  Василенка:  на  вiщо  невiстку
перевела? .Як iшла - як калина була та гладка, як пiч,  а  тепер  -  як  з
хреста знята! Он-то якi бувають свекрухи... Такiй сам чорт не вгодить,  не
тiльки невiстка.
   Отак  вони  довго  балакали.  Слово  за  слово  чiплялося;  одна  думка
нанизувалась на другу - то заходячи на людей, то звертаючи на Чiпку.
   - Ти ж менi розкажеш, яка там молода, -  вже  лягаючи  спати,  каже  до
чоловiка Христя. - I де вiн її видрав!!.
   - Та вже ж побачимо, що там за цяця  така,  то  й  розкажу,  -  одмовив
Грицько, i собi вкладаючись.

   Рано звечора погасили свiтло син з матiр'ю. Рано звечора вони поляг.али
спати, натомленi денними пригодами. Оже сон не йшов обом їм на думку.
   Йому знай привиджувалась Галя, весела, як ясочка, - як вона буде бiгати
по хатi та порядкувати... Тiльки шкода: хата тiсна; треба нову ставити,  -
промигнуло в думцi, й викликало цiлий рiй... Йому вже ввижається,  що  вiн
розвалив оцю хату, а заложив нову, з  свiтлицею,  з  хатиною,  з  великими
вiкнами... "У хатинi ми будемо жити, -  радиться  вiн  з  Галею,  -  мати,
мабуть, не злазитиме з печi; а  свiтлиця  -  чужого  чоловiка  прийняти...
Добре, Галю?" Галя засилає йому погляд згоди... Пересновуються його  думки
з її думками; викликають усмiшку,  радiсть...  Добра  надiя  пестить  його
серце. Чiпка забуває давнє життя,  забуває  все,  що  було  -  минуло:  на
легеньких крилах прудкої думки несеться вiн уперед, далi... у  рай  тихого
щастя...
   Мотря думала теж про Галю. Тiльки не веселi, а  смутнi  думки  обхопили
материну голову. "Господь. його знає... - думала  вона.  -  Хоч  би  я  її
бачила коли, хоч би чула її  мову,  голос...  Може,  там  така,  що  й  не
приступ; а може, з тих, що аби зав'язати свiт парубковi, а  то  й  кине  -
другого знайде... Мiж багатирками i такi часом бувають... Звiсно- з  жиру!
Виросте в розкошi та в достатках; само нiколи не  гнуло  свого  стану,  не
кололо бiлих рук об колючу стерню, - все те наймички... А тут побачить, що
все те треба своїми ручками та пучками... вiзьме та й кине...  Хiба  тепер
як на свiтi стало?!"
   Вiд таких думок та гадок сердешна мати знай перекочувалась  з  боку  на
бiк та важко зiтхала.
   - Ви не спите, мамо?
   - Нi, сину.
   - Чому ж ви не спите?
   - Та так... усе думки такi лiзуть у голову...
   - Не журiться, мамо!
   XXVI_
   НА СВОЇМ ДОБРI_
   У суботу заслав Чiпка старостiв до Максима. У недiлю  були  оглядини  в
Чiпки. Максим не забував старосвiтського  звичаю:  поїхав  сам  i  вблагав
Явдоху поїхати на оглядини.
   Максим знав, за кого вiддавав дочку.  Не  дуже  дерла  йому  очi  вбога
Чiпчина хата й старенька, бiдно  зодягнена  мати.  Не  так  на  те  Явдоха
глянула: не так воно вразило її горду пиху. Про самого Чiпку - грiх  слово
сказати! Та його хата  низенька  й  тiсна,  його  мати  згорблена,  стара,
висушена гiркою нуждою та лихом, розкопирсали хижу, падку на розкошi та на
прибуток натуру Явдошину.
   Як вернулися з оглядин, вона  накинулась  мокрим  рядном  на  чоловiка.
Максим, добре знаючи її  натуру  гарячу,  воркотливу,  вийшов  з  хати  та
нарошне довго копирсався коло хазяйства. Тодi Явдоха прискiпалась до Галi:
   - Ну, так! придбаєш, дочко, свекруху на весь свiт... Господи! На нiй  i
обличчя людського не знать... Вiд злостi аж скривилася; висохла,  як  суха
тараня...
   - Та то, може, вона вам, мамо, так на перший погляд здалася, -  одказує
Галя.
   Так куди!.. Кинулась Явдоха в жаль та сльози.
   - Якби знала, моя дитино, таку лиху годину, якби знала, що таке в  його
застану: краще б тебе довiку з непокритою косою водила, нiж таке бачити!..
   Не вподобала  й  Мотря  Явдохи.  Вона  здалася  їй  гордою,  бундючною,
недоступною... "Панi...  панi!  -  шептала  Мотря.  -1  чого  встряв  сюди
Чiпка?.. Уже ака  мати,  така  й  дочка:  яблучко  вiд  яблуньки  недалеко
одкотиться... Утопить вiн свою голову, та й мою разом.  Чує  й  вiщує  моє
серце..."
   Обидвi матерi були такi, що хоч би й назад, -  та  вже  нiчого  робити:
дiло прилюдно було зроблено.
   На другу недiлю молодих повiнчали.
   На радощах Максим таке весiлля справив, що ще нiхто нiколи й не зазнає.
Цiлий тиждень музики грали, ноги не спочивали; варена та  запiкана  рiчкою
лилася, а що вже простої, то хоч купайся... Людей найшло  Видимо-невидимо:
i простi, й  москалi,  й  Сидiр  там  мiж  ними;  i  старшина  з  писарем,
засiдатель з своїми далекими родичами-полупанками... Сказано: нiгде пальця
просунути нi в хатi, нi надворi. Максим либонь ще й станового дожидав,  та
становий чомусь не приїхав.
   Грицько, пiдстароста, дивувався тому багатству, що  так  нi  ждано,  нi
гадано,  припало  Чiпцi.  Його  аж  заздрiсть  розбирала.   Дивувалися   й
завидували Чiпцi люди не менше Грицька. "I  як-таки  за  такого  ланця  та
вийшла така багачка, як Галя?" Старi дiди та баби все те собi на умi мали,
а молодицi нишком помiж себе рахували, що воно таки щось  непевне:  видно,
чортяка й тут якогось гедзика вкинув! Та, дивлячись  на  Галю,  що  сидiла
коло Чiпки, як макова квiтка, знай  перешiптувались  та  хитали  головами,
моргали бровами... А чоловiки тим часом од Максима по повнiй  випивали  та
примовляли: "Дай же, боже, щоб нашi молодi живi та здоровi були, - у щастi
кохалися, у розкошi купалися, до самого вiку нiчого лихого  не  знали!"  -
Щоб знай багатiли та спереду горбатiли! - додав  староста  Якiв  Кабанець,
такий удатний до тих приказок.  -  Беседа  залилася  нестямним  смiхом  та
реготом, а жiнки, жартуючи, давай штовхати старосту кулаками  межи  плечi,
примовляючи:  "О,  щоб  тебе!..  щоб  тебе!"  А  староста,  незважаючи  на
духопелики, ухопив вареника в зуби, розiпхав танцюристу молодiж,  крикнув:
"Грай, музико!" та й пiшов навприсядки - аж земля загула.  Музика  рiзала,
пиляла - аж струни лопались; скрипки вгиналися; бубен, як грiм серед лiта,
бухтiв; мiдянi тарiлки бряжчали та цокали, немов сто пар циганських  коней
з бобончиками та дзвониками перло селом...
   Гуляли-гуляли на хуторi та так цiлою юрбою переїхали в Пiски до Чiпки.
   Тут Мотря вперше побачила свою невiстку. У парi з сином вона  кланялась
їй низько, до нiг, подаючи дорогi подарунки... Мотря глянула на невiстку -
i чорнi думки зникли, зразу збiгли з сумного обличчя.  Як  промiнь  ясного
сонечка, пробившись мiж зелену густу листву, в  затишку  та  в  холодочку,
горить i звеселяє  гущавину  -  так  iскорка  одради  зажеврiла  в  старих
Мотриних очах, розлилася радiстю по всьому  сухому  виду!  Мотря  кинулась
обнiмати невiстку, як рiдну дитину, а,  цiлуючи  її,  плакала.  Галя  собi
обнiмала Мот-рю, як матiр, цiлувала її зашкарублi, сухi щоки, руки... Далi
Мотря обнiмала сина i теж плакала. Потiм того цiлувалася з сватами i трохи
не з усiма людьми, що наїхали й найшли до неї в двiр. З радостi  стара  як
оп'янiла, їй вперше на вiку довелося побачити  таку  повагу  до  себе  вiд
людей. Вона не знала, як їх дякувати, чим їх вiтати. Ось .заграли  музики;
заспiвали свашки; поклонилися молодi - i пiшли в хату...  Пiднялися  знову
гулянки та танцi. Максим з Явдохою в парi пiшли викрутасом та вихилясом, а
за ними й Мотря тупала своїми старими ногами...
   Як вихор, як буря страшенна мчиться, трощить i  ломить  усе  по  своєму
слiду, так весiлля промчалося Чiпчиним двором i наробило нетрохи  шкоди  у
господарствi. Тини поваленi й поламанi; ворота побитi лежали серед  двору;
вiкна без шибок чорнiли дiрками, дивлячись на вулицю. Так як  пiсля  бурi,
дощу та граду ясне сонечко ще мов привiтнiше сяє, ще дужче грiє та обливає
своїм теплом та свiтом тi руїни, що наробила буря, - так Галя  рожевiла  з
двору своїм рум'яним личком i веселила все своїм добрим поглядом...
   А Чiпка вже правився коло шкоди. Там тин пiдняв та набив,  новi  ворота
приробив;  там  другу  яку  шкоду  полагодив;  кликнув  скляра   -   вiкна
повставляв... Через тиждень не знать було розруйнованого двору: все стояло
на своїм мiсцi, як йому й  слiд  було,  тiльки  ще  мов  краще,  доладнiше
виглядало.
   Багато добра всякого та худоби навезла Галя  з  собою;  вiсiм  паровиць
везли її посаг у Пiски. Мотря як стрiла все, то аж злякалася. У неї нiколи
нiчого того i в думцi не було, а тут - як снiг на голову ! Вона не  знала,
де його поставити, куди подiвати. Що нужнiше, розмiстила в хатi;  друге  -
поставила в сiнях, а ще нетрохи й зосталося. Галя просила Явдоху взяти  до
себе в хутiр. Максим подарував Чiпцi  трояк  добрих  коней.  Так  i  Чiпка
просив тестя подержати у себе до весни. Максим  та  Явдоха,  дивлячись  на
таку тiсноту, раяли молодим переїхати на зиму  жити  на  хутiр,  -  та  нi
Чiпка, нi Галя не згодились. Старi поїхали назад, а  молодi  зостались  на
своїм господарствi. Доля прикрила їх своїм затишним крилом.

   Гарно, весело тепер у їх хатi. Сама хата - наче побiльшала,  роздалася,
повеселiшала.  Стiни  Галя  вбрала  шпалерами,   пообвiшувала   вишиваними
рушниками. З божничка виглядали дорогi образи з-за лiсу василькiв,  м'яти,
ласкавицi, гвоздикiв та мов усмiхалися, дивлячись на хату. Перед  образами
гойдалися на ниточках робленi голуби. Крила у  них  сизi,  груди  червонi,
хвостики чорнi, носики - немов з тiла - бiлорум'янi,  а  очi  з  червоного
намиста свiтили на всю хату, коли вдаряв у них сонячний промiнь або стяжка
од свiтла. Голуби тi  були  навдивовижу  кожному,  хто  тiльки  бачив  їх.
Розчепiривши крила й попригинавши  нiжки,  вони  безперестанку  гойдалися,
немов живi та  зачарованi...  Пiч  Галя  розмалювала  синiми  квiтками  по
бiлому; лави вишарувала - чистi та бiлi, а пiл, як  з  воску,  чистий.  Де
тiльки рука її доторкалася, або де  око  зирнуло,  -  все  те  з  хмурого,
сумного, прояснялося, бiлiло, нiби всмiхалося.
   Коло свекрухи Галя, як коло рiдної матерi, ходить; годить їй у всячинi.
Нашила їй очiпкiв, платкiв надарувала, сорочок надавала. Не свiтило  тепер
дрантя та рам'я на старих плечах; воно пiшло на ганчiрки, а Мотря у всьому
новому ходила. Були тепер у неї й  чоботи  добрi  чорноголовцi,  плахти  й
дерги дорогi хоч i старечi, й сукня бiла,  як  снiг,  i  кожушанка,  крита
демикотоном, про зиму... Защитена тепер  Мотря  вiд  голоду,  вiд  холоду;
заспокоєна в роботi. Галя сама коло хазяйства ходила: коло корiв та овечат
i бiля печi - всюди сама: Мотрi й не пiдпускала.
   - Ви, - каже, - мамо, на своєму вiку нетрохи  здоров'я  стратили,  сили
збавили, спочиньте ж хоч на старiсть. Хай я, молода, тепер буду працювати,
а вам треба спочивати на щось iнше!
   - I вже, дочко! - одказує Мотря: - не зажалiєш батька в наймах,  так  i
мене... Коли замолоду нiхто не жалував, то на старiсть -  i  того  бiльше.
Привикне, кажуть, собака за возом бiгти, то й за саньми побiжить! Я звикла
замолоду  робити  -  i  тепер  не  влежу,  хоч  часом  кiстки  болять,  як
переламанi, в грудях холоне та ниє...
   Та й сяде Мотря на гребiнь за вовну, та й пряде помалу.
   А коло Чiпки Галя не знає вже, як i  припадав,  чим  йому  догоджає.  У
сорочках  усi  груди  повишивала,  квiтками  унизала;  каптани  пообшивала
шнурками.  Тiльки  й  робить,  що,  впоравшись  коло   печi   та   худоби,
копирсається та вигадує зразки всякi.
   - Дивiться, мамо: чи так гарно буде? - питає вона  свекрухи,  показуючи
шитво.
   - Та гарно, моя дитино, - одказує Мотря радо.
   - Менi здається, якби ще сюди вкинути Синього, а сюди  -  зеленого,  то
тодi б саме добре було.
   - Нащо ти,  дочко,  над  тим  свою  голову  морочиш  та  очi  збавляєш?
Помережила б там як-небудь та й годi! Адже ж ходив до сього  не  тiльки  в
шитих, а часом у такий, що руб руба позиває... Та й байдуже було!
   - Яка ж я, мамо, буду добра жiнка, коли сорочки  своєму  чоловiковi  не
вишию? Я б йому, якi найкращi зразки є, усi б, здається, вимережила...  Та
горенько - не знаю всiх!
   - Спасибi тобi, дочко, за твою ласку, як до його, так i до мене! Як  ти
ввiйшла до нас, то мов праведне сонце вступило  в  хату,  .немов  нам  очi
розв'язала, свiт повила рожевим квiтом... А якби знала, як то спершу було?
Як нi хлiба, нi одежини... та треба щодня на роботу йти... А вiн ще  малий
був - i його iнодi з собою несеш. А коли кинеш  дома,  хоч  i  на  бабу  -
царство небесне! - то за думками свiта бiлого не бачиш... Чи не сталося що
йому? чи не наробив  чого  вiн?..  Настане  вечiр,  як  бога,  мов  вiками
дожидаєш його, та, кинувши  працю,  стрiлою  додому  поспiшаєш.  Добiгаєш,
бачиш - вiн грається коло хати... Слава тобi, господи, що  щасливо  все!..
Або зимою... застукають трiскучi морози, знiметься завiрюха,  хуртовина...
анi одiтися, анi обутися!.. А тут у хатi - хоч вовкiв  гони...  й  топлива
кат має... Ох! випила й я за свiй вiк гiрку, та ще й  повну!...  А  тепер,
дяка господевi, хоч на старiсть заспокоєна... Може, пошле господь i вмерти
в такому спокої... Буду за тебе, моя дитино, з того свiта  молитви  слати,
щоб вам, мої рiднi,  щасливо  вiк  звiкувати  та  своїх  дiток  до  розуму
довести...
   Галя слуха-слуха таку сумну приповiстку  про  таке  гiрке  та  злиденне
життя, - та аж страх її вiзьме... Вона не тiльки нiчого того не  бачила  й
не зазнала, а навiть  нiколи  й  не  думала...  Жаль  давив  її  серце  за
свекруху... "Недаром вона така стара, слаба, виморена, висушена!" - думала
Галя.
   - Ви менi, як  рiдна  мати!  -  обертається  вона  а  щирим  серцем  до
свекрухи: - скiльки-то ви горя на своїм вiку звiдали!..  Чи  то-  ж  то  й
Чiпка все те терпiв, мамо!
   - Авжеж, дочко! Його оцими руками й  виносила  й  вигодувала...  i  вiн
дiзнав, почiм кiвш лиха!
   - Через те ж вiн i смутний такий; того й  нерадiсний  завжди...  От  я:
зросла в доволi та в розкошi,  нiчого  того  не  знала...  завжди  весела,
спiвоча...
   - Дай, господи, спiвати, не дай тiльки плакати! - одказує радо Мотря. I
не налюбується й не навтiшається невiсткою.
   Тiльки iнодi, темної ночi, коли буря надворi виє та плаче у димарi,  як
сова, квилить та стогне, у  вiкна,  стукаючи  кiм'ями  снiгу,  мов  пiзнiй
подорожнiй; коли все спить пiд заводи лихої години - тiльки  старим  людям
не спиться - ворочаються вони з боку на бiк, стогнучи та охкаючи, - болять
у них старi костi, натрудженi замолоду непосильною працею, а сумнi  думки,
як чорна галич, окривають старечi голови, - тiльки в таку добу  закрадався
сум у Мотрину душу i, як у жменi, зжимав гiрким життям поточене серце...
   "Що воно за знак? - думала вона: - така багачка  вродлива,  а  покохала
такого убогого?.. Хай i покохала-молода кров шпарка, серце гаряче:  западе
дiвцi парубок в око, - не встережеться, як i покохає... Та куди  ж  батько
та мати дивилися?.. А тут батько й мати не  сперечалися...  Мабуть,  шкода
стало дитини, як вона з кохання побивається... Та хiба трохи  без  кохання
береться?.. Рiднi заборонять, коли спiзнається з нерiвнею... А тут i рiднi
нiчого... Правда, Чiпка мiй моторний, удатний, золотi в його руки й голова
неабияка... То що ж?  все  ж  таки  нерiвня!..  Першi,  кажуть,  любощi  -
дурниця...  А  прохолоне  серце,  пiдуть  докори  та   перекори:   ланець,
голодранець!.. А може, вона не така... Здається, Галя добра... От же  мене
й не кохає, а як жалує? Ох, боже, боже! пошли їм щастя, господи! Менi  що,
старiй? аби вони не нарiкали на долю... Я умру; їм жити... хоч  би  ж  хоч
умерти спокiйно!"
   Отакi думки, як легенькi хмари серед ясного дня, перепливали  в  головi
старої матерi. Оже, як там: сонце тепле та ясне, - пiдплили хмарки  вгору,
пройняв їх  гарячий  його  свiт,  побiлив  їх,  розтопив,  повiнув  теплий
вiтрець, розвiяв... Так i тут: доля свiтила та грiла й не давала  простору
та волi смутнiй думцi кинути  темну  тiнь  на  їх  щастя...  Мотря  бiльше
радiла, нiж журилася, й весело поглядала на дiтей, як вони голубились.
   А вони справдi - як тi голуби: де одно, там i друге. Чи вiн робить  що,
а в неї вiльна хвилина, - вона коло його: коли не помагає,  пiддержує  що,
то так стоїть та дивиться; чи вона робить, - вiн з рук хапає, щоб їй легше
було.
   - Галю! найми наймичку, - каже вiн, дивлячись, як вона  втомилася  коло
печi, золiйники. вергаючи. - Невже все те тобi своїми руками ворочати?  Ти
й коло корови, й коло печi, й коло шитва, - та все одна, все сама.
   - Наймичку?  -питає,  здивувавшись,  Галя.  -Навiщо?  Щоб  вона  своїми
нечистими руками тобi страву готувала? Хай їй!
   - Пожалуй себе, Галю, свого здоров'я...
   - А що моє здоров'я? Хiба ще не викохала  та  не  виростила,  в  матерi
гуляючи? Задля тебе, мiй голубе, хоч i руки  натруджу,  то  не  шкода.  Ти
замолоду натерпiвся всього, - поживи хоч зо мною в доволлi... I  яке  воно
тобi те щастя здасться, коли до всього я сама  своїх  рук  не  доложу,  не
поклопочуся бiля всячини... Нi, не треба... Не хочу я наймички!
   Чiпка слухав ту любу  мову  жiнчину,  а  серце  його  проймала  радiсть
щастя...
   - Доле моя! щастя моє! - пригортаючи мiцно до  себе  Галю,  шептав  вiн
увечерi. - Ти ж менi радiсть у двiр принесла; ти з моїх очей полуду зняла,
що їх цiлий мiй вiк закривала!.. Кругом  мене  кривда  облягала,  неправда
обступала, як важкий камiнь, давила вона мої плечi, груди... опускалися  в
мене дужi руки, закривалися очi... я не знав нiчого, не бачив,  куди  менi
вилiзти з того гнiту, як його вискочити... Ти - як зiрочка зiйшла над моєю
задуреною головою - i освiтила менi темну стежку, мiй неутертий шлях!..
   - Галю! - трохи згодом, не швидко, нiби роздумуючи,  обiзвався  голосно
Чiпка. - Коли б усi люди були такi щасливi, як ми з тобою, тодi б  нам  ще
краще жилося, ще веселiше!
   - Коли б же то, мiй голубе! Що ж, коли їх доля так  помежувала:  одному
дала багато, а другому - нiчого...
   - Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то? чи  не  самi  люди,  бува,  й
виннi?.
   -Та, може, й вони  трошки...  Якби  можна,  Чiпко,  то  я  б  їм  свого
удiлила... Знаєш: як розказала менi твоя мати, яку ви нужду, яке  лишенько
замолоду терпiли, то мене то в огонь укине, то  мороз  обсипле...  Коли  б
знала, то в той би час усе своє вiддала, що маю...
   - Ти, Галю, добра. Ти - жалiслива, - казав Чiпка,  обнiмаючи  її,  а  в
самого по сумному виду мишка бiгала й голос дрижав вiд спомину. - Та чи то
ж то одна моя мати така?.. Хiба однi ми...  Сотнi,  тисячi,  тисячi  тисяч
отак тягли й тягнуть своє злиденне життя. I нiхто на те не вважає;  нiкому
немає дiла до того; нiхто на те не дивиться; нiхто того не бачить...  усiм
воно чуже, не рiдне... Кому воно своє?.. кому - не  байдуже?..  Отим  хiба
беззахисним людям, що з голоду мруть?.. Не дивуй  же,  Галю,  що  ми  своє
одбирали - силою...
   - Не нагадуй, не нагадуй... Христом-богом молю, не нагадуй менi про те.
Чiпко! - молила Галя, ще дужче горнучись до його. - Як я здумаю про те, то
в мене розум мутиться, в очах червонi плями замрiють... Хiба було не можна
без того обiйтися?.. Працею, хоч тяжкою,  кривавою  працею,  та  чесною  -
свого добути?...
   -  Працею?..  Гм...  Нiчого,  Галю,  працею  не  вдiєш...  Один  з  неї
вискочить, а десятьох вона задавить!
   - Адже от - Грицько... З бiдностi  вийшов  у  люди...  I  спокiйний,  i
щасливий... а все через працю...
   - Та працi, Галю, нiгде приложити!.. I те - чуже, i того - не можна,  й
того - не роби!.. Нiяк рук зачепити... Кривда кругом, скрiзь неправда...
   - Ти думаєш. Чiпко, що справдi у всiх такi думки?  їй-богу,  нi!  Лушня
такий чоловiк, що  купить  i  продасть;  Пацюк  -  аби  йому  погуляти  та
поспiвати, наробити дешпоту; а Матня - щоб нализатися от по сю!.. Хiба  їм
у головi праця? Хiба вони думають, де своє,де чуже?.. Або  москалi!  Цiлий
вiк його вчать не дивитись не тiльки на чуже добро, а  й  на  життя.  Хiба
вони  таке  думають,  як  ти?..  Вiн  собi  йде  прямо  задля  того,   щоб
порабувати... щоб чужим добром пожити... Так у них, у москалях, було:  так
вiн звик до того... а тепереньки й не хоче за чесну працю взятися!..
   - Може, й так... Може, й твоя правда... Може...
   - Нi, Чiпко:. краще тихо, мирно жити, чесно заробляти й  поживати...  А
дасть господь дiток дiждати - вигодуємо, виростимо їх на добро,  до  школи
ддамо... Хай змалечку вчаться... Може, вони в книжках  тих  вичитають,  як
краще жити, нiж ми з тобою!..
   Такою тихою мовою та розумною радою Чiпка був як  сповивачем  сповитий.
Од  щирих  слiв  любої  жiнки  серце  його  впокоювалось,  сувора  натура,
загартована давнiм злиденним життям, м'якшала: вiн тепер  соромився  свого
давнього безпуття, тiєї кривої стежки, якою вiн думав  дiйти  до  щастя...
Шкода йому було свого безталанного товариства,  жаль  його  погибелi...  А
сказати їм Галину правду - нехватало духу,  сили;  I  вiн  тепер  ховався,
тiкав вiд своїх давнiх братчикiв.

   - Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого отамана, -  казав  Лушня
товариству. - Пропав чоловiк... Жiнка коло спiдницi пришила...
   - Сказано: медовий мiсяць - солодше вiд  усього  на  свiтi,  -  пояснив
Пацюк.
   - А горiлка - ще солодша! - додав Матня. - Хоч би ж  до  себе  приймав,
бiсiв син! Адже за жiнкою яку худобу затяг?
   - А справдi... Ходiм до його, - пiдбиває Лушня.
   - Ходiм! ходiм! - замовлять усi разом, та й пiдуть.
   Чiпка побачить, вибiжить з хати.
   - Так i так, братця, - таке  й  таке  лихо...  Жiнка  занедужала,  мати
насилу сновигає, а хата - самi знаєте - одна... Де я вас прийму?
   - То дай нам хоч рубля грошей! - пристає Лушня, - дожилися до того,  що
й крпiйки за душею немає... От ми й вип'ємо за здоров'я жiнки, щоб господь
її помилував.
   Чiпка радий такому дешевому викуповi. Тиче їм рубля в руки - i повертає
назад у хату. Товариство - до шинку. Як нерадо  стрiчався  тепер  Чiпка  з
давнiми братчиками, так Грицько з своєю  доброю  Христею  припав  йому  до
душi.
   Грицько - невсипущий  хазяїн.  Вiн  чесною  працею,  своїми  мозоляними
руками надбав те, що мае в господi. Вiн i тепер  не  лежить:  рано  встає,
пiзно  лягає.  Вiн  не  панiє,  як  другi,  а  сам   з   своєю   невтомною
помiчницею-жiнкою веде до ладу своє  хлiборобське  дiло,  маючи  думку  на
чесну працю й дiтей напрямити... Вподобав Грицька Чiпка i  частенько  став
навiдуватись до його. Не сором тепер i Грицьковi водитися з Чiпкою - i вiн
ще частiше став завертати до товариша дитячих лiт. Жiнки їх теж одна  одну
вподобали...
   Оце  зберуться.  Хазяїни  позаводять  гостей  за  стiл,   понаставляють
напиткiв, наїдкiв. Чiпка з Грицьком ведуть розмову про хазяйство, про свої
втрати та користi - завсiднi житечнi турботи.
   - А що, Грицьку, як твоя пшениця? - питає Чiпка.
   - Та що... плоха. Чiпко! На зрiст то-вона й добра, та на  вмолот  -  не
теє... Видно, дощi захопили, як красувалася: стекла!  Сказано:  зерно,  як
мачина... Хоч би насiння вернулося.
   Грицько завжди перед  Чiпкою  скаржився.  Чи  добре  що  -  погане,  чи
поганеньке - нiкчемне! Грицько лукавив. Вiн бачив, що хоч Чiпка й  дукачем
став, а душею та серцем зостався давнiм Чiпкою.  Такий  же  прихильний  до
чужого нещастя, такий же жалiсливий на чужу втрату. Грицько все те бачив -
i ще бiльше виставляв свої втрати та згуби,  сподiваючись,  що  Чiпка,  як
товариш, зглянеться на його бiдкання й, може, коли стане в помочi.
   Заможнiсть Чiпчина iнодi розбуркувала заздрiсть  Грицькову.  Вернувшись
од Чiпки, набiдкавшись перед ним досхочу, Грицько заводив таку  розмову  з
Христею:
   - Отак тепер зажив Чiпка! От собi й удайся таким!..  Сказано:  дука  на
всю губу! А чи сподiвався хто бачити  його  таким  тодi,  як  вiн  п'яний,
обiдраний, як несамовитий, ганяв  по  селу  та  по  шинках  волочився?!  А
тепер... панюга та й годi! I приплило ж таке несподiване щастя... Сказано:
як багатство, то й щастя!
   - Така вже,видно, його доля! - одказує Христя. - Та й жiнку ж узяв собi
пiд пару... То вже що багата  та  вродлива,  а  привiтна  та  ввiчлива  до
кожного! А до його... Сказано: могла б, свого серця влупила та йому дала.
   - I за що, спитай? - гiрко вимовив Грицько.
   - Як за що? Чiпка, Грицьку, чоловiк хороший...
   - Що ж у йому хорошого?
   - Усе. Звiсно: другiй жiнцi вiн би, може, й не пiдiйшов пiд пару, а  до
Галi - то мов вони рiднi... Який вiн, така й вона...  Жалiсливi,  добрi...
Що пара, то пара, - грiх бога гнiвити.
   Христя завжди заступалася за Чiпку. У Чiпцi споавдi було багато  чогось
доброго, чого Грицько своїм, на  прибуток  напрямленим,  розумом  не  змiг
зрозумiти. Христя ж чула те добре своїм  жiноцьким  серцем,  своєю  чуткою
душею.
   - Отже тебе. Чiпко, мабуть, у любистку купали, що так усi жiнки липнуть
до тебе, - шуткує, пiдпивши Грицько.
   - Як саме? - питає Чiпка.
   - Так... Моя Христя, коли тебе довго не бачить, то все згадує:  де  це,
мов, вiн? що це з ним?
   - Спасибi Христi за добру згадку, - радо одмов-ляє Чiпка.
   - А вам заздро на мого чоловiка? - вмiшається Галя.
   - Та ще б, дивiться, не заздро було! Де ж таки? чужу жiнку  зовсiм  вiд
дому одбив!
   - Та ми таки Христю й одберемо од вас, - смiється
   Галя.
   - Навiщо? Навiщо вона вам здалася? Чи, може, непереливки?..
   - Так воно так-таки, мабуть, чоловiче й буде, - жартує Христя, - що я i
тебе й дiтей покину та й перейду до Галi та до бабусi Мотрi...
   - Про мене... Хай вона й вам, - тiльки я собi Чiпку вiзьму затомiсть, -
одказує Грицько.
   -  Еге,  спасибi  вам!  Ми  Чiпки  не  дамо...  Чiпка  в  нас  буде,  -
обороняється Галя.
   А тут i Мотря, слухаючи їх жартiвливу розмову, уверне слiвце й од себе.
Пiдуть у них смiхи, жарти та веселощi.
   -  Ану  лишень,  Галю:  почастуй  нас  вареною  за  таку   вигадку!   -
нажартувавшись вдоволь, каже Чiпка.
   Галя швиденько метнеться. Де не вiзьметься варена -  пахуча,  чиста  та
смачна.  Галя  частує.  Усi  випивають  по  повнiй,  прицмакують   губами,
вихваляють Галю, а ще бiльше - варену, та пересипаються жартами...
   Це так у свято або в недiлю. А в будень - коли не  Христя  у  Галi,  то
Галя у Христi.
   Одна другу так уподобали, мов сестри рiднi. Хоч одна однiй,  як  завжди
водиться мiж жiнками, i не розкривала своєї душi до дна, не показувала, що
дiється насподi серця; оже одна в однiй чула щось собi рiдне,  привiтне  й
любе. Галя далi бачила, ширше сягала своїм розумом: вiн у неї кохався  при
достатках, у розкошi... В сторонi од людей, од життя, не знавши нi  нужди,
нi клопоту, - вона сама поринала в свої  думки,  привикла  сама  повертати
своїм розумом. Не такi молодi лiта випали Христi. Тяжке сирiтство з самого
малку, гiрка неволя в чужiй роботi - приборкали її шибку думку. Недостачi,
нужда добре далися їй знати, - щоб вона не забувала про наживу. Вона  була
в життi її не останньою гадкою. Оже, як  вони  не  рiзнились,  а  все-таки
обидвi однаково чули,  що  добре,  що  лихе,  i  через  те  завжди  обидвi
сходились у своїх  думках.  До  чого  Христя  тiльки  серцем  прихилялася,
почуваючи добре, те Галя не тiльки серцем кохала, а й у  речах  вимовляла.
Порiднились вони серцем, душею. Вони  були  щирi  товаришки,  яких  тiльки
вряди-годи зводить життя докупи.
   Шануючи одна одну, кожна поклялася в душi, що як  будуть  у  них  дiти,
взяти одна другу кумою. Христя вже  й  радiла  тому.  Вона  почувала  себе
матiр'ю, а пiсля рiздва справдi послав їй бог уже другого сина. Галя  була
хрещеною матiр'ю. Грицько не тiльки згодився - зрадiв, як почув,  що  Галя
буде кумою. Вiн сподiвався, що хрещениковi добре буде  вiд  такої  хресної
матерi. Христя ж дивилася на покумання, як на зв'язок довiчного товариства
з Галею.
   I справдi, пiсля того вони ще дужче затоваришували.  Почалися  таємничi
сповiдi важких думок та гадок, пестощi  та  голубiння  веселих  надiй.  Не
проходило дня, щоб або Христя не завернула до Галi, або Галя не побiгла до
Христi.
   Галя полюбила свого хрещеника, як рiдну дитину. Сорочечки йому  шила  й
мережала; шапочки вишивала. А на руки вiзьме, -  носиться,  любується,  як
своїм. Iнодi зупиниться її погляд на любому поглядi дитини...  довго  вона
дивиться на його,  придивляється  йому  в  вiчi,  мов  своїми  очима  хоче
з'їсти... То дивись: блиснула в неї в  очах  якась  iскорка  -  сльоза  не
сльоза, радiсть не радiсть засвiтила в них - i пригортає  вона  дитину  до
свого лона й обдає його поцiлунками.
   Христя дивиться та й зiтхне важко. Вона бачить i чує, чого Галi  треба,
та чого бог не дає їй...
   - Що, як у вас будуть дiти, - стороною заходить Христя: - як уже ви  їх
глядiтимете? Адже ось - чуже, та як ви втiшаєтесь!.:
   - Як у мене буде дитина, Христе, то я, здається, з'їм або  задавлю  її,
цiлуючи та милуючи... Я не  дам  на  його  пилиночцi  впасти,  кому-небудь
подивитися... Могла б я його - в своїм серцi носила.  Ви  тiльки  гляньте:
отаке  манюсiньке-малюсiньке,  без  речi,  без  мови,   тiльки   оченятами
свiтить... Ти до його обзиваєшся, а воно ними  поводить,  мукає,  рученята
випручає, мов тебе пригорнути хоче... А  ти  знаєш:  це  твоє  тiло,  твоє
народження... "Рибонько!.. серденько!.." - оберталася вона  до  хрещеника,
окриваючи всього його гарячими поцiлунками.
   То були бурхливi хвилi ще  дiвоцьких  любощiв,  у  котрих  уже  виразно
визначалося чуття матерi. То материне серце озивалося в гарячих  дiвоцьких
пошибах кохання. Так думає й почуває кожна молода  молодиця,  поки  ще  не
знає  нi  болiв  тяжких,  нi  мук  материних,  нi  непокiиних  нiчок,  якi
приходиться перебувати, доглядаючи малих дiток. Тяжкий  бiк  материнського
життя ще невiдомий, а материнське чуство заклюнулось у серцi кожної  жiнки
ще в сповиточку, -  ще  тодi,  коли  вона  малою,  невеличкою  носилася  з
лялькою, наче з справжньою дитиною, - як ще дiвчинкою голубила, кошенятко,
як  дитинчатко,  як  молодою  дiвкою  пригортала  свого  милого,  сама  не
почуваючи, як пестила надiю у своїм серцi на щастя матерi...

   Минає зима. Ясне сонечко любо свiтить та грiє; снiги  тають;  бiжать  з
гiр долинами прудкi  протiчки  срiгової  води;  раннi  чумаки  коло  возiв
лаштуються; а там i хлiбороби заворушилися... Настає  весна.  Все  оживає,
радiє. Ось i великоднi святки прийшли i пройшли; зазеленiли поля;  зацвiли
садки;  защебетали   соловейки...   Пiсля   довгого   зимового   сну   все
прокидається, : продирає заспанi  очi  i,  озирнувшись  кругом,  любує  на
землю, що, як та. писанка, красується пiд золотим промiнням ясного  сонця;
а сонце, глядя на неї, усмiхається...
   Тiльки дiждав Чiпка тепла, зараз  накупив  дерева,  найняв  майстрiв  i
заложив над самим шляхом не хату, а цiлий невеличкий  будинок.  Поки  люди
налагодились з жнивами, то на його дворi, замiсть  похилої  хатини,  стояв
веселий будинок i гордо позирав на  вулицю  великими  вiкнами  з  зеленими
вiконницями. Давня Чiпчина гадка справдилась. Тепер уже не одна тiсна хата
iз сiньми, а цiлих три: одна - для матерi, друга - для себе, а через  сiни
- свiтлиця - про гостей. Недалеко  од  будинку  складали  рублену  комору.
Трохи далi, як поставили комору, заходились коло сарая з конюшнею; а там -
i загороду заплели нову, кругом дворище обгородили новою лозовою  лiсою  з
острiшком... Старi ворота  поламав  Чiпка,  а  приробив  дощанi,  панськi,
розтворчатi, а над ворiтьми, якраз посерединi, на  кружалi  вирiзана  була
чоловiча пика: рот - як у сома, очi круглi - як у сови, нiс - як у кота, а
волосся, з продiлем посерединi - як у жiнки...  З  усього  села  збiгалися
дiти дивитись на те пречудо i великим дивом дивувалися...
   В одно лiто непевне колись дворище, вiдоме кожному  за  пустош,  зовсiм
перемiнилося. Страшне й прокляте, стало тепер воно навдивовижу всiм людям,
лоскотало їх заздрi очi, а ще заздрiшi думки...
   Як гляне iнодi Мотря  на  свiй  плець,  то  й  сама  дивується.  Колись
пустка-хата - тепер будинок; пустиня-город - грядка квiток; гноїще-двiр  -
тепер зелений та чистий, кругом облямований коморами,  загородою,  сараєм,
хлiвцями... Аж заплаче Мотря з радощiв.
   - Колись як жилось... А тепер?.. Слава тобi, господи!
   Чiпка  перестав  хлiба  робити,  став  по  ярмарках   їздити,   полотна
скуповувати та перепродувати. Од його й пiшли  в  Пiсках  полотенщики.  До
його нiхто й не думав про це: вiн перший почин зробив.
   XXVII_
   НОВИЙ ВIК_
   Час не стояв. Промайнула воля, поламала ланцюги вiковiчнi, на котрих ще
за  дiдiв-прадiдiв  прикували  до  панiв  колись  вiльнi   хутори,   села;
опростались людськi руки; несмiливо,  наче  чого  боялися,  приймались  за
землю, котра колись була "богова та людська",  потiм  стала  "панська",  а
тепер, хоч  силомiць  надiлена,  знову  стала  "людська...".  Задурманений
неволею люд почав продирати очi... i нiчогiсiнько кругом  себе  не  бачив,
окрiм - панiв та мужикiв!.. Усе, що не ходило в сiрiй  свитi,  -  щиталось
панами. Усе, що приросло до землi,  копалось  у  нiй,  обливало  її  своїм
потом, - усе те звалося "наш брат Савка...". Неволя порiзнила дiтей  одних
батькiв, одних матерiв; вирила мiж ними глибокий яр, котрого  нi  перейти,
нi переїхати, хiба засипати... Та хiба можна засипати у рiк, у  десять,  у
двадцять рокiв яругу, котрий копався не десятки, а цiлi  сотнi  лiт?..  По
один бiк яру стояли потомки старшини козацької;  стояли  приблуди,  котрих
приманила своїми розкошами  задурена  Україна  -  були  мiж  ними  ляхи  й
недоляшки, були москалi й московськi недоломки, були й осиротiлi дiти Юди,
котрi замiсть свого  зруйнованого  царства  на  чужiй  землi  завели  нове
царство; тут можна було зустрiти нетрохи  полупанкiв,  котрi  з  дiгтярiв,
чумакiв,  крамарiв,  прикажчикiв  повиводили   своїх   дiтей   у   "люди",
поначiпляли на плечi з мiдними гудзями мундири,  а  на  голови  понадiвали
картузи з зiрочками... Усе то була ватага, вигодувана чужою працею,  обута
й зодягнена чужими руками...  Тепер  вона  стояла  i,  як  голодний  вовк,
клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бiк  яру,  де  потомки  козачi
копалися в сирiй землi, понiвеченi, зубоженi, темнi - якiсь калiки,  а  не
люди, без пам'ятi про славну бувальщину дiдiв своїх, котрi добували кров'ю
"славу та волю", без 'пам'ятi про самих себе, з страшною злiстю в  гарячiм
серцi, з палкими на устах прокльонами, котрi вони посилали на  той  бiк...
Здається, якби не глибокий яр,  одна  б  ватага  кинулась  на  другу  -  i
полилася б рiчка чорної кровi, потопила б правого й винуватого...  Засланi
полудою очi пiд ту страшну рiзанину не розглядiли б, де свiй, де  чужий  -
кров би лилася, трупи б тлiли та ситили й без того ситу землю... Оже, дяка
боговi, цього не сталося... Зате скiльки вона задало  страху  тим,  котрих
колись трепетало все, що їм пiдверталося на очi!
   Самому царковi Гетьманському, Василевi  Семеновичу,  обiйшлось  усе  це
недаром. Останнього сiчовика, як косою, скосила думка про неволю: Василевi
Семеновичу Польському "божевiльна воля", правiжка грошей пiщанами не  дали
вiку дожити... Злiсть, переляк разом струснули немолодi костi  вельможного
пана, положили його на лiжко, з лiжка - на стiл, а з столу - у домовину...
Оплакав рiд тiло свого владики над  могилою  й  дома;  оплакав  доморослий
писака  Озерський  свого  давнiшнього  ворога,   а   тепер   приятеля,   у
"Московських" газетах. Не  стало  ватажка,  -зажурились  пiдручники...  Що
тепер робити? з чого його почати, щоб насиджених  мiсць  не  втеряти?  Хто
порадить? хто заступиться?..
   Перше всього загомонiли: кого тепер у предводителi? Чужого страшно, а з
своїх - нiкого такого немає, та нiхто й не  хоче.  Колись  було  трохи  до
бiйки не доходить за те мiсце, а тепер - кожен шукав собi теплого мiсця, з
великими грiшми, а про таке не хотiв i слухати. "Що по титулi, коли чортма
в шкатулi!" - не раз, не два можна було тодi чути. А шкатула  справдi  все
далi спорожнялася та й спорожнялася, -  доло-жити  тепер  її  не  було  нi
снаги, нi способу. Оже, предводителя, та ще й свого, таки треба!
   Умовили якось "пред вод ительського синка", того самого одинчика Василя
Семеновича, що не дощупався - чи тверде, чи м'яке тiло в Чiпчиного батька.
"Синок" той був чоловiк нi бувалий, нi видалий, нi удалий.  Хоч  вiн  десь
собi й учився кажуть би то - скiнчив i курса, а  проте  був  чоловiк  дуже
невеликого розуму, ще  меншої  смiливостi,  ще  слабiшої  волi.  Тiльки  й
батькiвського, що пиха панська, при котрiй вiн зрiс i викохався, котрої  й
тепер не кидав: вона його й погнала на мiсце, котрого всяк тепер сахався.
   Та часи тепер були зовсiм не тi, щоб однiєю  пихою  жити.  Уся  молодiж
наче "подурiла": цуралася не тiльки "прав дворянських",  цуралася  роду...
Нерiдко  син  ворогував  з  батьком,  обзивав  його  бридкими  словами,  -
"крiпосником,  деспотом";  кидав   рiдну   оселю   i,   наомiхаючись   над
батькiвськими звичаями й надiями, бiгав по Харкову або по  Києву,  питаючи
сякого-такого заробiтку! За братами потяглися й сестри: перестали  й  ухом
вести батька-матерi; сидiли день у день, нiч у нiч, як пiд  суботу  рабин,
за  книжками  -  забули  про  хазяйства,  забули  й  про  гулянки...  А  в
Кривинського, кажуть,  менша  дочка  вночi  втекла  вiд  батька  з  якимсь
студентом-поповичем, - повiялась у Київ учитись... Дворянська пиха терпiла
вiд такої зневаги.
   А тут - як на те - "божевiльна воля" незабаром понаводила  за  собою  й
своїх дiток свавiльних; земство, де нема нi мужика, нi пана; мировi  суди,
де не питають - якого хто роду...  Зовсiм  свiт  перевернувся!  Про  старе
нiчого вже було й думати: треба якось до нового  пристроюватись,  щоб  хоч
тут не попустити свого. Що ж його робити? як  його  приладитись.  Руки  до
дiла не призвичаєнi змалечку, - не неволити ж їх на старiсть?! А  розум  -
хто до волi думав, що пановi потрiбен робочий  розум?  Пановi  треба  було
знатного роду, багатства; треба було вмiти себе  показати,  вмiти  пожити,
поїсти, попити, а мати робочий розум, здатний на дiло,  а  не  на  вигадки
панськi, - пановi не треба було...  А  тепер:  розуму!  працi!  -тiльки  й
чутно, як вигукували на всiх шляхах, на всiх базарах життя.
   Хто зразу не перелякався  того  покрику  та  брався  за  дiло,  -  того
захоплювало життя на свої бистрi хвилi, мчало усе  вперед,  вперед,  -  то
кидало наспiд, заливало; то вергало наверх, пiдкидало вгору,  знову  несло
на гребенястiй хвилi, аж поки не виносило на берег... Хоч болiли  iнодi  у
нашого плавця пом'ятi боки, а все-таки вiн хоч i нетвердими ногами, ступав
на ту землю, де колись усе живло тремтало  його  духу.  Усе-таки  вiн  був
господар на нiй, а не попихач, не наймит.  Швидко  вiн  зживався  з  новим
своїм мiсцем на старiй землi - i пiдвертав її пiд себе: вона йому плодила,
родила - ставало на пожиття його! А хто перелякався, - той залазив до себе
на хутiр, у село, проклинав новий вiк,  нових  людей,  день  за  днем  тяг
злиденне життя, проїдаючи останнє своє добро - викупнi  бiлети,  за  котрi
баришники-жиди не  давали  й  половини  цiни...  За  собою  життя  веселе,
розкiшне, без працi, без клопоту; перед собою - вбоге  доживання  вiку,  -
може, тяжка праця на старiсть, гiрка турбота, замiсть спокою, -  без  шага
грошей, котрi жидки вспiють вимотать, - без ступня землi, котру  за  старi
довги банковi тарахнули з молотка... Як же його не проклинати такого? як з
ним миритися?!
   "Сонмище", оставшись без ватажка, як перелякана  отара  овечок,  спершу
було  кинулось  врозтiч...  Навперейми  йому  вискочило   земство.   Отара
повернула назад, згадала старе становище, де було пашi доволi, де  водопої
погожi, та й стала  на  згiрочку...  Посеред  отари  й  "предводительський
синок" крутився, та видно йому не водити переду! Хто  ж  поведе?  Кому  не
страшно? Хто звик до всякої лихої години? - Шавкун привик ще  змалечку  до
всього. Шавкун вiдомий здавна. Шкода тiльки - Шавкун боїться перед  вести:
Шавкун здавна ходив позаду... То, може, вiн хоч пiде назирцем за  ватагою?
- Гайда! - Шавкун пiшов назирцем.
   Шавкун - чоловiк нi дурний, нi розумний. Зате вiн на своїм вiку  звiдав
усього. Був Шавкун на конi, був i  пiд  конем.  Шавкун  -  попович.  Пiсля
вбогого батька, що попував на небагатiм приходi в Хитунах, зостався вiн  з
своєю старшенькою сестрою невеличкими  сиротами.  Опекун,  якийсь  далекий
родич, теж пiп, забрав сиротят до себе. Дiвчинка ж бiгала  собi  по  селу,
малою, потiм, як пiднялась трохи, доглядала, а разом i  гралася  з  малими
дiтками  опекуновими,  а  стала  дiвкою  -   видали   замiж   за   якогось
п'яничку-диякона. Хлопчика опекун вiддав у бурсу розуму добувати.  Скiльки
прийняла лиха дитина в тiй бурсi; скiльки раз його нiвечили, били, -  воно
й щот  розтеряло.  Забили  до  того,  що  з  моторненького,  опецькуватого
хлопчика зробилася якась тупиця, убоїще, котре нiчого не вчиться, а тiльки
й думає, як би кому  капость  зробити.  Шкода  за  шкодою,  розпутство  за
розпутством - стали думкою й  гадкою  бурсака.  Коли  не  вкраде  ножичка,
чорнильницi, то пiддрочує товариство на пустощi, на сваволю;  а  пiдрiс  -
давай молитися скляному боговi... Мучились з ним "святi  отцi",  мучились,
та й вигнали з фiлософiї... голого, босого й простоволосого!  Де  його  на
свiтi дiтися? Куди голову прихилити? Хтось, мабуть, на жарти, раяв  iти  в
унiверситет. Молодий Шавкун задумався... Одначе не пiшов в унiверситет,  а
потяг пiшки додому, до себе в Хитуни, де на  батькiвськiм  мiсцi  оселився
зять. Шавкун побратався  з  зятем  -  i  закурили  вдвох  селом,  обходячи
парафiян, а додому iнодi  рачки  прилазячи.  Сестра  довго  терпiла.  Далi
почала лаяти чоловiка й брата, стала докоряти йому, що вiн убрався на  все
готове та й останнi злиднi пропиває, останнiй шматок хлiба одриває  своїми
здоровими руками вiд рота малих її дiток. Шавкун на лайку мовчав, як у рот
йому води налито. Гiрка правда, мабуть, дуже колола йому  очi.  На  другий
ранок вiн став спiвати перед сестрою лазаря, який вiн  нещасний;  хвалився
їй своєю надiєю на унiверситет, коли б тiльки рублiв  з  пiвсотнi  грошей.
Сестра назвала його думку "дурницею", раяла йти куди-небудь  у  канцелярiю
"хлiба заробляти". Шавкун не послухав сестри. Зiбрав,  якi  позоставались,
манатки, зв'язав у клуночок, хотiв пiти "на  одчай"  шукати  долi.  Сестра
зжалилась, вийняла з скринi тридцять карбованцiв - останнi грошi, як  вона
на чорний день ховала вiд свого недбайливого чоловiка  -  оддала  братовi.
Шавкун попрощався, пiшов. Через мiсяцiв три написав сестрi, вже  з  Києва,
що вiя таки свого доскочив - зробився студентом. Як i з чого вiн жив,  про
те тiльки вiн да бог вiдає; одначе вижив два роки. Та  старий  грiх  знову
прокинувся, завiв його на третiм курсi в темну, а з темної - на  вулицю...
Опинився Шавкун серед великого города без шага грошей, без знайомих людей,
без веселих товаришiв, котрi тепер його цуралися, з одною бiдою -  "вовчим
бiлетом" в кишенi... Сказано: хоч у Днiпро з мосту!  Шавкун  у  Днiпро  не
кинувся, а покинув Київ, покинув товариство, книжки (i потiм  було  нiколи
не заглядає в них - не любив, якщо й розказують про них) та ноги на плечi,
побрiв у Гетьманське. До сестри йти було соромно. Шавкун  пiшов  до  свого
товариша молодих лiт, знакомого нам Чижика, котрий служив  тодi  в  опецi.
Чижик  порадив  пiти  до  когось  старшого,  попрохатись.  Шавкун   пiшов,
упросився в опеку, де йому  обiцяли,  як  прилiжатиме,  давати  по  десять
гривень у мiсяць. Шавкун i  тому  радий.  Став  вiн  виводити  стрiчку  по
стрiчцi, списуючи копiї; став одбирати спершу по десять гривень,  далi  по
двадцять, а через рiк дiйшов до трьох рублiв. Зробився паничем - хоч куди!
Тихий, слухняний,  до  старших  привiтний,  став  Шавкун  кидатись  у  очi
старшим: забачить здалека, - шапку здiймає, а Василя Семеновича вгледить -
у пояс кланяється. Панюга помiтив "покiрне телятко", звелiв перейти йому з
опеки до себе в канцелярiю. Не було, здається, для Шавкуна щасливiшого дня
на свiтi, як той, коли його зазвав гетьманський царьок у кабiнет  до  себе
та став йому казати, що як вiн себе шануватиме, то зробить його чоловiком!
Шавкун не мiг слова вимовити вiд радостi та вiд  страху,  -  то  блiд,  то
червонiв; а вийшов од великого пана, перехрестився i сiв у  канцелярiї  за
стiл. З того часу день у день, нiч у  нiч  Шавкуна  можна  було  тiльки  й
бачити, що в канцелярiї, де вiн сидiв, перегнувши спину, над бумагами,  нi
на кого не глядя, нi до кого не обзиваючись, немов для його  не  зосталось
нiкого й нiчого на свiтi, окрiм тих бумаг. Шавкуна хвалив  письмоводитель;
перед святками предводитель жалував йому по десять рублiв, з котрих Шавкун
часточку посилав сестрi, а останнi ховав у шкуратянiм гаманцi на самiм днi
своєї невеликої скринi. Незабаром старий письмоводитель  умер,  а  Шавкуна
посадили на його мiсце. Став вiн не остання спиця в колесi. Де  взялися  у
людей шана й повага до його! Тепер уже перед ним так  шапки  здiймали,  як
вiн колись. Оже Шавкун не вповав нi на шану, нi  на  вповагу,  а  держався
пословицi: за свiй грош - кожен хорош! Через те, здається, не було в  його
бiльше нiякої думки, як тiльки про грошi. Багатство, грошi - от що йому  й
снилося! Жив вiн собi тихо, скупо; оженився на такiй же скупiй, як i  сам,
панночцi - та й складали вони добро, не знаючи самi кому, - бо й дiтей  не
було. Нi великої радостi, нi малого горя не знало життя їх.
   Так оцей-то щирий вiл, котрому нiчого просидiти,  не  розгинаючись  над
бумагами з раннього ранку до пiзньої ночi, оцей прониза й пiдлиза, котрого
навчило життя, де треба поклонитися, кому треба догодити, -  держав  тепер
цiлий повiт  у  своїх  руках,  заправляючи  ним  по  своїй  хiтi,  замiсть
недалекого й ледачого "предводительського  синка".  Той  i  лапки  поклав:
роби, мов, що хоч, що знаєш!
   А тут - новина за новиною, робота за роботою. Не  вспiли  з  "викупними
грамотами" управитись, насилу накинули крiпакам землi, котрих вони  тепер,
як огню, боялися, щоб, бува, з землею не вернулася неволя,  як  пiдскочило
земство, з виборами, з радами.
   -  Оце...  до  чого  дожились!..  -  бiдкаються  панки,  де  тiльки  не
стрiнуться. - Там - воля... крестян одняла, землi побрали... А  це  либонь
уже хотять з мужикiв поробити панiв... якесь земство видумали!!
   - Егеж, до того йдеться - пiддакують  другi.  -  Де  ж  пак?  У  гласнi
вибиратимуть i дворяни й мужики... Учора Омелько в мене  кiзяки  рiзав,  а
завтра, може, сидiтиме рядом зi мною, за одним столом... Я  -  гласний,  i
вiн - гласний...
   - Нi! Не дiждете, не дiждете, хамове кодло! - сердилась старенька панi,
ударяючи кулаком об кулак, i зачинала на всi боки костити "кодло"  й  тих,
що довели дворянство "до такого безчестя".
   Шавкун не лаявся, не сердився. Вiн аж мов  повеселiшав,  як  забалакали
про земство. Вiн добре знав, що  воно  його  рук  не  стече,  -  а  може,й
погрiє-Настав новий вiк й для нашого Чiпки. То таки що тихе, щасливе життя
у себе дома, з любою жiнкою, з старою матiр'ю, а то  таки  й  на  громадi,
серед людей Чiпка  не  останнiй...  Люди  стали  його  знати,  поважати  й
шанувати, бо iнодi Чiпка ставав декому й у помочi. Хоч вiн не любив  тепер
розкидатись, а при нуждi чоловiковi поможе. Чи хрестини де: кого ж його  в
куми? - Чiпка, чоловiк добрий, послухає. Оже Чiпка сам нiколи не  ходив  у
куми; зате Галя по селу цiлу метку хрещеникiв мав. Коли бог не  дає  своїх
дiток,  хрещениками  втiшається.  Лободi  дочку   давати,   а   в   скринi
всього-навсього десять карбованцiв - нестане й на горiлку. Що його робити?
Де б його  рук  зачепити?  "Ти  б,  чоловiче,  -рає  Лободиха,  -пiшов  до
Варениченка: може б вiн позичив до нового хлiба?" - "А справдi", - одказує
Лобода та прямо до Чiпки. Чiпка порадиться з Галею - i вродиться в  Лободи
весiлля, - цiлий тиждень поїжджани п'ють та гуляють.
   - Нема чоловiка добрiшого,  як  у  нас  Чiпка!  -  хваляться  пiщани  i
здiймають шапки, ще здалека побачивши Чiпку.
   Та хiба однi пiщани?
   Вештаючись раз по раз по ярмарках, промислуючи  полотнами,  став  Чiпка
вiдомий на цiлий повiт. У тестя якось раз зустрiвся з становим  Дмитренком
- тим  самим,  що  прозвали  "кобиляча  голова",  за  те,  що  любив  дуже
менджувати кiньми. Чiпка й становому подобався. Удруге  стрiлись  вони  на
ярмарку - i стали сватами. Становому подобався  молодий  Чiпчин  жеребчик,
котрого тесть подарував. Дмитренко й  пристав:  промiняй  та  й  промiняй!
Довго Чiпка не згоджувався, - та нiчого не вдiєцi: промiняв. Становий собi
взяв доброго молодого жеребчика, що аж кров крiзь шкуру свiтилась, а оддав
Чiпцi старого-старого  драбастого  гусарського  коня,  котрого  продали  з
полку, як розбився на ноги. Дмитренко ж такий радий, дякує  Чiпцi,  обiщає
до його в гостi заїхати. А Чiпка дивився на драбастого, мов уперше на вiку
коня бачив, сплюнув та й замовк.
   Приїздить з ярмарку додому. Випряг коней; увiйшов у хату, поздоровкався
з матiр'ю, поцiлувався з Галею.
   - Галю! - каже, - сподiвайся гостей...
   - Яких?
   - Становий буде.
   - Чого вiн тут забув? - питає Галя, дивуючись.
   - Скучу, каже, за драбастим конем, то й до вас заверну, - жартує Чiпка.
   - За яким конем? Що це ти бозна-що верзеш?!
   Чiпка тодi розказав, якого зробив мiнька.
   - Отак вiн i з татусем, - каже Галя. - Як  пристав...  Татусь,  правда,
довгенько-таки не подавався. А тут - пiдскочила якась лиха година -  треба
у стан... Так вiн перше нiж у стан поїхати, взяв та й одвiв  до  Дмитренка
пару коней.
   Дмитренко чоловiк правдивий - не одурив Чiпки. Через мiсяць пiсля  того
котить вiн Пiсками, та прямiсiнько пiд  Чiпчин  двiр.  "Тпру!"  -  спинили
коней перед порогом. Галя й Мотря разом кинулись до вiкон подивитись,  хто
там.
   - Никифор Iванович дома? - питає їх становий з повозки.
   Галя хотiла була одказати, що нема, та почервонiла, незчулася сама,  як
промовила: - "Дома".
   Тут i Чiпка нахопився: вийшов назустрiч, здоровкається.
   - Оце я до вас у гостi... Буде де переночувати? - питає становий.
   - Коли ваша ласка, просимо до хати! - запрохує Чiпка.
   Повходили у  ;хату.  Дмитренко  скинув  з  плечей  верхнього  балахона,
струснув пил, потягся, зiхнув на всю хату, як добрий вiл ревнув - аж  Галя
виглянула з кiмнати, та й опустився за стiл на  лаву.  Чiпка  приставив  з
другого боку стола ослiнчика, сiв навпроти гостя.
   - А знаєте, чого це я  до  вас  приїхав?  -  питає,  знову  позiхнувши,
Дмитренко.
   - А бог вас знає... Звiсно: ваше дiло - станове - знай їздити...
   - Егеж, еге... А ось я вам новину привiз.
   Галя одхилила трохи кiмнатнi дверi, дивилась у щiлину, а з-за плечей  у
невiстки показалась i Мотрина голова. Обидвi  слухали:  яку  там  становий
новину привiз.
   Дмитренко скинув очима на Галю.
   - Це, мабуть, ваша жiнка.
   - Моя, - одказав Чiпка.
   - Гарну дочку викохав  Гудзь!  Недаром  вiн  її  на  запорах  держав...
Хорошу... Коли б був знав, проламав би й запори та вкрав..
   Галя почула це, засоромилась, прихилила дверi.
   - Галю! - гукнув Чiпка: - чого ти тiкаєш? Боїшся,  щоб  Петро  Иванович
тепер, бува, не вкрали?.. Не бiйся: я не дам.
   - Я й сама не дамся, - одказує Галя, висунувшись з кiмнати.
   Тут саме знадвору забрехала собака.
   - О, та ви, мабуть, справдi боїтесь, що собачню  позаводили,  -  жартує
становий.
   - Та в нас всього одним одна Мушка, - одказала Галя, зашарiвшись.
   На сiм словi в хату вступила бiдненько зодягнена дiвчина, та бачачи, що
не туди попала, стала мовчки у порога.
   - Здорова! - привiтав її Чiпка. - Чого ти?
   - До тiтки Мотрi, - одказала, засоромившись, дiвчина.
   Мотря почула,  вийшла  з  кiмнати,  поклонилася  низенько  Дмитренковi,
сiпнула нишком за спiдницю дiвчину, та обидвi  вийшли  в  сiни.  Незабаром
Мотря назад увiйшла, а дiвчина пiшла з двору. То була  головина  наймичка:
її послали нишком довiдатись - чого становий приїхав.
   Галя тим часом  у  кухнi  ставила  самовар.  Сонце  заходило.  Останнiй
погляд, на прощання з землею, воно посилало в  свiтлицю,  де  сидiли,  мов
давнi приятелi, становий - на покутi, богатир-козак - навпроти, на ослонi.
   Розмова не клеїлась: перескакувала з одного на друге, як скаче легенька
борона по груднястiй рiллi. Галя подала чай.
   Заходилась пити. Розмова зовсiм обiрвалася. Чiпцi,  як  хазяїну,  стало
нiяково.
   - Так яку ж ви нам новину привезли? - зачинає  вiн,  сьорбаючи  гарячий
чай.
   - Добру - для добрих людей... А вашi пiщани такi неспокiйнi  -  менi  з
ними один клопiт, та й годi! Ще Ларченко, як передавав стан,  перестерiгав
мене: "Стережiться, каже, пiщан, бо то народ вельми завзятий!" Аж воно так
i є!
   - Та воно, добродiю, мабуть би, нiякого й клопоту не було,  коли  б  не
так трохи...
   - Що пак я казав? - спитав Дмитренко, загубивши останню  свою  думку  й
рiч. - А, бач... Так земство привiз.
   - Що то воно за  земство?  -  питає  Чiпка,  пильно  дивлячись  у  вiчi
становому.
   - Земство?.. Нова милость царська! Бачите: живете ви у Пiсках - козаки,
панськi й жиди... Адже й жиди є в вас? (Чiпка одказав, що є). Так, бачите:
отак само живуть i в Котолупiвцi, у Байраках, у  Вовчiй  Долинi...  живуть
помiщики, живуть купцi, козаки, крестяни... Так  усiм,  бачите,  треба  по
шляхах  їздити;  усiм  треба,  хрань  боже!  якої  пошестi,  вiд   напастi
оборонятись... Одному - трудно, а другому -  можна...  Ну,  так  бачите...
(Дмитренко дедалi став учащати: "так" та "бачите", - видно, вiн  гаразд  i
сам нi бачив,  нi  знав  того,  про  вiщо  розказував.)  Так  от,  бачите:
збираються гуртом - пани й мужики - та й роблять що треба...
   - Як це? I пани роблять?! - питає здивований Чiпка.
   - Та нi, не самi роблять, а вибирають гласних... а тi виберуть управу з
себе, а управ.? вже й заправляє всiм...
   - А станових тодi хiба не буде?
   - Як можна - без станових! Становi - полiцiя, а полiцiя й  за  земством
дивиться: щоб дороги рiвняли, мiстки гатили... Без полiцiї не можна! Хто б
недоїмку взискував, якби  не  полiцiя?  Становi  -  поки  й  свiта  сонця,
будуть...
   - Щось я гаразд не второпаю, - каже роздумуючи, Чiпка: - й  земство  за
дорогами, й полiцiя за дорогами...
   - Ось почуєте, як збереться громада та прочитаю указ...
   На останньому словi  у  хату  ввiйшли:  козачий  голова  з  писарем  та
панський  старшина  з  старостою.  Крiпаки,  поздоровкавшись,  стали  коло
порога, похнюпились; а голова  з  писарем,  мов  москалi,  повитягались  у
струнку.
   - А! От, добре, - замiсть привiту, каже Дмитрен-ко. -  А  я  тiльки  що
хотiв посилати за вами... Завтра вранцi щоб менi була громада! Чуєте?  Вам
кажу й вам! Та глядiть менi, щоб не так, як недоїмку платите, -  обернувся
до крiпакiв з докорою.
   - Тепер, ваше благородiє, - каже писар, - гаряча пора... люди в полi...
   - Що менi до того, чи гаряча, чи яка?  Я  вас  вихолоджу,  як  не  буде
громади!
   Старшина мовчала, тiльки перетирала ногу об ногу.
   - Як же, ваше благородiє, сказати громадi? - питає писар.
   - Скажiть:  становий  земство  привiз,  читатиме.  Чуєте:  земство?  Не
забудете?
   - Та й утомився ж я, Никифор Iванович... Ви не повiрите: двоє  суток  з
повозки не злажу...
   - Ну, з богом! - повернувся до людей... Тi сунули з хати - один поперед
одного: аж штовхаються в дверях.
   - Отака ловись! - каже голова. - Був Чiпка, а став Никифор  Iванович...
Що то значить - грошi!
   - Та грошi, як грошi, - на те йому старшина й  староста.  -  А  ви  нам
скажiть: чого це наш конокрад приїхав?
   - Та казав же: земство привiз, - одмовля замiсть голови писар.
   - Та чули, що земство.. А ви нам  розтолкуйте:  що  воно  таке?  Чи  не
податки знову якi?..
   - А справдi: що це воно, Василь Васильович? - питає голова писаря.
   - Та кажуть би то, нова якась управа... У нас оце окружних взяли,  а  в
них либонь швидко посередникiв не буде... Треба ж комусь людьми правити?
   - Ще нами трохи правили! - трохи кiсток не виправили... А це  ще  якусь
управу видумали, - мiркував, мов сам до себе, староста.
   - Не можна ж так народ оставити...  Ось,  мов,  вам  воля:  робiть,  що
хочете, як хочете... самi правтесь, самi й розправляйтесь, - каже писар. -
Адже такий би розгардiяш пiшов, що й... - писар почухав потилицю.
   - Так, так, - пiддакує голова. - Народ - що? От, ваш  i...  давно  таку
бучу збили, що хоч з села збiгай? Не прав таким запеклим людом, - вiн тобi
село переверне!

   - Ага-га-а... Тепер же я знаю, що це воно буде, - умiшався староста.
   - Кажи! - старшина йому.
   - Бач, - патякає староста: - недурно вони так усилковувались, щоб  люди
землi брали... аж воно на те й вийшло! їм  ще  хотiлося  поводити  нас  на
уривочку... Хоч вам цар волю й дав, так земля ще наша...  платiть  за  неї
викупнi... а ми розкинемо розумом та ще щось придумаємо... От i  придумали
- земське... То викупнi платити, а це ще - земське! Так скажемо й громадi:
на земське ще заробляйте!..
   Тут вони дiйшли до крiпацької волостi. Старшина й староста одрiзнилися,
пiшли у волость, а голова з писарем повернули в другу вулицю - до голови.

   Уранцi на майданi, коло козачої волостi,  зiбралась  у  купу  козача  й
крiпацька громада. Дмитренко приїхав на  Чiпчиних  конях,  прочитав  указ,
розказав, 'кого вибирати: заборонював "сiре  мужиччя"  в  гласнi  "перти",
радив - панiв, котрi "усе знають й усе, що  треба,  зроблять";  похвалився
навiть, що як повибирають "мужву", то щоб начувалися...
   Громада слухала мовчки. Становий ще раз обернувся, ще раз раяв вибирати
панiв, попрощався з Чiпкою, моргнув йому, може, й вiн  у  гласнi,  сiв  на
обивательськi конi, - покотив з Пiсок.
   Не вспiв вiн од'їхати, як громада загула:
   - То це так? усе панiв та й панiв!.. Ще вони нам не ввiрились? - гукали
крiпаки.
   -Толкуй, дурнi! - гримає на них козачий писар,  -  А  хто  ж  в  управi
робитиме... ви, чи що? Хiба хто знає, яка там робота?
   - Та наймемо такого розумного, як ти, то й робитиме,  -  кольнули  його
крiпаки.
   - Так воно так... Тiльки хто його знає, що там за робота...
   Довго ще йшла розмова  мiж  громадою  й  писарем.  Довго  слухав  Чiпка
мовчки.  Громада  розписувала  темними  кольорами  панiв;  писар,  хоч  не
оступався, а все-таки стояв на тiм, що без панiв нiкому буде дiла  робити,
що дiло невiдоме, що в гласнi треба вибирати притьмом панiв...
   - А моя рада, - не видержав Чiпка, - така: який  не  є  хазяїн,  а  все
кращий  вiд  наймита...  А  що  те  земство  невiдоме,  то  воно   кожному
невiдоме... Не було його, - не знали й пани. Отже на те бог  чоловiковi  й
розум дав, щоб до всього дiйти.
   - Правда, правда! - гомонiла громада.
   - Пани вами, люди добрi, й так довго  правили...  поправтесь  ще  самi!
Все-таки своя рука - владика. Вони не поклопочуться за те, щоб  усiм  було
добре. Всяк за себе... А у нас же вони ще  й  родичi  всi...  Один  одного
стережуть. Ось ц е й... (Чiпка  ткнув  пальцем  у  той  бiк,  куди  поїхав
становий)... у мене хлiб-сiль їв, а за панiв руку тягне...
   - Егеж, еге... Вони, як тi свинi: одно за одного,  -  гула  громада.  -
Коли ж так, шабаш, братця! Годi їх!.. Дивись бiсове зiлля: його з огорода,
а воно таки в город! Хоч у гласнi їм, коли людей нема... А дзуськи!..
   Розiйшлася громада. Вернувся Чiпка додому, радий, що довелося направити
громаду на добру стежку. У  його  серцi  закльовувалось  щось  нове:  йому
хотiлося, щоб громада його послухала; в головi промайнула  думка,  що  вiн
порядкує на громадi, веде її вперед, усiма верховодить... Давнє  забулося,
мов його й не було нiколи: вiн тепер отаманує на громадi...
   - Коли б то, Галю, послухали моєї ради,  -  каже  вiн  уночi  жiнцi,  -
увiрвалася б їм нитка! - I вiн ще довго розказував Галi, як вiн буде людям
служити... Галi й самiй становилось якось гарно на  душi,  що  її  чоловiк
заробив таку людську повагу.
   А в Чiпчинiм серцi уже  ворушилося  бажання  верховодити,  пекло  його,
виривалось наверх у думцi, в словi... Чiпка з ним носився, як з  нахiдкою.
Кого не зустрiне, з ким не забалакає - та все  про  земство,  про  вибори.
Немає й речi другої. Радить кожному себе стерегти, громаду, а не  даватись
знову панам у руки.
   Рада його взяла своє. Через тиждень прилетiв у  Гетьманське  посередник
Кривинський, та прямо у пред-водительську канцелярiю, де мала бути управа.
   -  Пропали  ми...  мужики  наших  б'ють!  -  скрикнув  вiн,   забув   i
поздоровкатись.
   - Як саме? - схопившись, мов опечений, скрикнув завжди тихий  Шавкун  i
оторопiв.
   - У Пiсках - не то з наших - нi одного дворянина.
   - Значить i Дмитренка не послухали!.. - ледве вимовив  Шавкун  та,  мов
хто на його вiдро холодної води вилив, опустився  на  своє  мiсце,  пiдпер
рукою голову - затих.
   XXVIII_
   СТАРЕ - ТА ПОНОВЛЕНЕ_
   Випав удушливий день саме серед гарячої пори  жнив.  Сонце  стояло  над
головою, як сковорода, розка-лене та наче огнем пекло. Пшениця  осипалася:
люди не вспiвали вхопити. Пiд такий час кожна хвилина дорога селяниновi. А
тут - кидай свою роботу, їдь .у гласнi!
   Пани  поз'їздилися.  У  Гетьманському,   коло   нового   будинку   пана
Польського, стояли в три ряди карети, брички,  натачанки.  Поприїздили  не
тiльки гласнi. Багато наїхало з повiту й так собi цiкавих панiв подивитися
на нове диво та послухати, що то за земство.
   Прибули й простi гласнi, хоч i не всi. То все  були  козачi  писарi  та
голови; один  Чiпка  з  Лозою  нiколи  ще  не  знали  нiякої  служби.  Мiж
гласними-селянами можна було помiтити двох крiпацьких старшин:  один  -  з
Пiсок, другий - з Рудки.
   Пани собi гомонiли в горницях; крики та реготи  доносились  з  хати  на
улицю. Селяни, поприїздивши  на  обивательських  шкапiйках  (дехто  привiз
разом i подушне), розташувались коло будинку, нарiзко од  панських  карет.
Хто сидiв пiд возом, хто пiд горницями: кожен ховався од душної спеки,  що
несамовито пекла-палила. Оддалеки козацької старшини, сидiв пiд  горницями
й Чiпка, рядом з Лозою, недалеко вiд  рундука.  По  праву  руку  -  кучери
панськi, по лiву - "п'явки людськi",  як  колись  Чiпка  обзивав  сiльську
старшину. Йому було тепер якось нiяково... Кучери позлазили з козел, дехто
пiдiйшов до знайомих гласних; балакали то про се,  то  про  те,  хвалилися
урожаями, жалкували, що прийшлося такий гарячий час прогаяти. Чiпка  сидiв
мовчки, слухав, та чи й чув що. По  виду  можна  було  помiтити,  що  його
голову клопотали  неабиякi  думки.  Перервав  їх  Дмитренко  своїм  зичним
голосом:
   - Гей, ви! - гукав вiн з рундука на гласних: - сюди йдiть!
   Гласнi пiдiйшли пiд рундук, поскидали шапки. Тiльки один Чiпка з Лозою,
як сидiли, так i зосталися.
   - А скiльки вас? - питає становий.
   - Та скiльки ж? - обiзвався переднiй, волосний писар, скинувши очима на
купу товаришiв-гласних. - З нашого стану - три, та з вашого п'ять, та двоє
- з Свинок... Оце й усi!
   - Ага, бач, Никифор Iванович...  Здоровi!  -  кивнув  становий  головою
Чiпцi.
   - Доброго здоров'я, - одказав, пiдводячись. Чiпка i зняв шапку.
   Лоза за ним устав, скинув i собi шапку.
   - А що ж це  вашi  сюди  всякої  наволочi  понасилали?  -  питає  Чiпки
становий.
   - Якої наволочi? - зиркнув Чiпка та, трохи спустивши  голос,  додав:  -
перед богом усi рiвнi...
   - То ж перед богом, а тут - перед людьми...
   - Та й перед людьми - все одно...  Усе-таки  смiливiше,  як  свiй  коло
тебе... А то: ви собi у будинок позалазили та й балакаєте в  холодочку,  а
тут - печись на сонцi.
   - Хто ж вам велить пектись? Узяли б та й увiшли в коридор.
   - Спасибi. Що громадi, те й бабi.
   - А ви, капустянi голови! - покинувши  Чiпку,  повернувся  становий  до
козачих гласних. - Це вже ви нам  одну  капость  зробили?!  Чого  ви  сюди
поприлазили? Що ви тямите?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?.. -  визвiрився
Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову,  од  котрого  так  i
несло горiлкою. - Кис би собi у Хайки в шинку. Нi, в гласнi  преться.  Або
ти. Ступо? Жiнчиної тiнi боїться, до ладу не вмiє слова вимовить, а теж  -
i собi мiж люди... в гласнi!!.
   Ступа й Свербинiс мовчали. Потупивши в землю очi, вони й не глянули  на
станового. Вiн кинув їх та до крiпакiв:
   - А ви, недобитки?.. Ще  й  вас  тут  неставало?!  Давно  з  вас  шкуру
злупили?.. А тепер думаєте, що й ви пани?!
   Стара виразка,  розкорписана  нечистями  руками,  защемiла  в  Чiпчинiм
серцi. З-пiд насуплених брiв засвiтив гострий погляд, - то окидав вiн  ним
станового, то позирав на людей, що стояли мовчки, як до землi прибитi.
   - Чого вам од нас, добродiю, треба? - запитав Чiпка сердито  й  зиркнув
на Дмитренка. - Хiба ми до вас  приїхали?..  Нас  громада  прислала...  ми
громадi служимо...
   - Та я про вас нiчого й не кажу,  -  спустивши  вниз  голос,  заговорив
становий. - Ви чоловiк торговий: всюди буваєте, людей, свiта бачили  -  де
треба, до ладу й свое слово скажете... Я про вас не кажу! З  вас  гласний,
то таки гласний... А то - що? - Дмитренко з огидливiстю глянув на останнiх
гласних...  -  П-хуу!..  Та  тепер  уже  не  перемiниш...  Глядiть  ще  не
повибирайте й в управу своїх!.. Чуєте?
   Гласнi мовчали, мов не до них рiч.
   - Слухайте, - почав становий: - дивiться на мене... Як  крутну  правого
вуса, - клади направо бiлет; а крутну лiвого, -налiво... Глядiть менi!
   Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем,  повернувся,  грюкнув
дверима перед самим носом у гласних та й скрився у коридор.
   - Бач, який гострий! - обiзвався Ступа.  -  Мов  над  дурниками...  Нi,
стiй! А ми так, братця: вiн нам правого  вуса,  а  ми  -  налiво...  Нехай
дудика з'їсть!
   - Це напасть, та й годi! - каже якийсь писар. - Швидко  нашому  братовi
за ними нiгде буде мiсця знайти...
   - А нашому братовi, - увернув грiзно  Чiпка,  -  треба  стерегти  свого
брата, а не тiльки про себе думати...
   Вiн мав ще щось сказати, та тут їх позвали в горницi.
   Посеред довгої й широкої зали  стояв  довгий  стiл,  засланий  червоним
сукном, облямований золотою га-льонкою, з золотими китицями... За  столом,
на пбкутi, сидiв предводитель. По  праву  руку  од  його  Данило  Павлович
Кряжов - потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що  вславився
нi боями,  нi  походами,  а  тiльки  тим,  що,  як  прикрiпляли  до  землi
пiдсусiдкiв, вiн прикрiпив нетрохи своїх далеких родичiв, а разом  з  ними
брата й сестру рiдну... або й не вiн прикрiпив їх, а його жiнка - та  сама
панi полковниця, що людям черевиками очi й зуби вибивала... По  лiву  руку
од предводителя сидiв IПавкун - городовий гласний.  До  його  предводитель
знай нагинався, а вiн йому шептав щось на ухо. Кругом столу обсiдали другi
гласнi  -  горожани  й  земляни.  Тут  було  цiле  "сонмище",  цiле  кодло
Польських. Тут були Совинський, Кривинський, Гаецький, Митiль, -  не  було
тiльки одного Макухи: Порох таки його доїхав своїми ябедами: вiн тепер був
пiд судом, без мiсця. Мiж горожанами можна було побачити Лейбу Оврамовича,
орендаря пана Польського, а рядом з ним отця Дмитра - благочинного, що так
менджував проситель-ськими книжечками, як Дмитренко кiньми, за що, кажуть,
не раз i судився у консисторiї. Дмитренко, як не  гласний,  сидiв  окремо,
мiж панами, котрi приїхали подивитись на нове диво. На всю хату тiльки два
порожнi стульцi зосталися, та й тi, мабуть,  дожидали  когось  з  панських
гласних. Чiпка смiливо опустився  на  один;  за  ним  Доза  -  на  другий.
Пани-гласнi ззирнулися. Хоч нашi дукачi були у  добрих  синiх  жупанах,  а
все-таки така незвичайна  смiливiсть  колола  панськi  очi.  Для  останнiх
гласних-селян не знайшлося мiсця за столом:  прийшлося  спинами  пiдпирати
стiну.
   Пiсля молебню та присяги  почались  вибори.  Радили  вибирати  Кряжова,
хвалили  Совинського,  розпинались  за   Шавкуна,   намiрялись   пропхнути
Гаєцького, Митiля. Як не крутив уса Дмитренко, як не дивився  на  кожного,
хто пiдступав класти бiлета не в сюртуцi, а в  свитi,  а  вийшло  так,  що
ледве-ледве  провели  трьох  перших.  На  Шавкуновi   зробили   невеличкий
перепочинок.
   Як  налагодились  знову  прийнятись  за  вибори,  гласний  Саенко,  син
сотниченка, попрохав "слова". Панам було це не вдивовижу. Саенко -  здавна
чоловiк неспокiйний. Ще  за  Василя  Семеновича  вiн  було  не  пропустить
виборiв, щоб не наговорити, як  казали  про  його,  "сiм  мiшкiв  гречаної
вовни"... Оже та вовна була для  панiв  Польських  гiрше  гiркої  гiрчицi.
Нiвроку розумний, гострий, як бритва, Саєнко не пропускав случаю,  щоб  не
побрити своїх сильних родичiв.  Простi  люди  його  любили,  як  чоловiка,
котрий не змовчить сильному i стане завжди  в  пригодi  немiчному...  Зате
пани та жиди Саєнкового духу боялися, та й  недурно.  Напакостити  пановi,
придавити жида - стало втiхою для його. Так  оцей-то  "лiберал",  як  його
звали, зняв тепер рiч про земство... Обертаючись до панських гласних,  вiн
доказував їм "всесословность земства", довго  й  красно  розводив  їм  про
"интеллектуальную деятельность", котру вони, за  "прошлi  грiхи",  повиннi
були оддати на  "алтарь  общественного  благополучия".  То  повертався  до
простих гласних, нагадував їм про "рiвноправнiсть", умовляв їх самим дбати
про свої "iнтереси", про "народне благо". А на заключку всiм гласним разом
радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних селян.
   По  хатi  пройшов  шелест.  Пани  здвигували  плечима,  хитали  журливо
головами, шептались, мiж собою. Мужики заворушились пiд стiною, затупотали
ногами на однiм мiсцi, зглядалися, мов питали очима один в одного: "А що?!
кого тепер?"
   Предводитель, пошептавшись спершу  з  Шавкуном,  а  потiм  з  Кряжовим,
задзвонив у  дзвоника  i,  оглядаючи  селян,  голосно  запитав:  хто  хоче
вибиратись?
   Шелест потроху стихав.
   Предводитель запитав удруге. Усi мовчали, тiльки ззиралися.
   - Ось хiба Варениченко...  -  якось  несмiливо,  крiзь  зуби,  процiдив
старшина з Пiсок.
   На його глянуло сто очей; глянув Дмитренко  -  i  затулив  рукою  свого
рота: "мовчи, мов, нескребо!"
   - Якого Варениченка? - волею-неволею вимовив предводитель.
   -  Ось!..  ось!..  -  почулося  з-пiд  стiни  кiлька  голосiв,  тикаючи
пальцями, де сидiв Чiпка.
   Вiн почервонiв. Усi уставились на його очима.
   - Вы желаете? - спитав його предводитель.
   - Та коли людська ласка та панська воля, - одказав Чiпка,  пiдводячись,
- то й про мене...
   Голос його тремтiв; лице горiло; очi свiтились радiстю.
   Пустили на голоси: вибрали Чiпку. Далi, мабуть, розгарячивщись, вибрали
Саєнка в губернськi гласнi.
   Вибори   скiнчились.   Селяни   пороз'їздились   по   домiвках.    Пани
забенкетували в городi.
   Вернувся Чiпка додому. Галя побачила в вiкно, вискочила з хати.
   - А що?
   - Усе гаразд! - скрикнув  радо  Чiпка.  -  Тепер  я,  Галю,  не  тiльки
гласний, ще й член в управi...
   - Невже? - разом - зрадiвши i злякавшись, скрикнула Галя.
   - Далебi... вибрали! - хвалиться вiн.
   - Кого вибрали? куди? - почувши останнє слово, питає Мотря, висунувшись
у вiкно.
   - Мене вибрали, мамо, в управу! Мотря глянула прямо Чiпцi  в  вiчi,  по
виду в неї пробiгла нерадiсна смужка.
   - I нащо воно тобi, сину, з панами тягатись? - каже вона журливо. - Ще,
не дай боже, пiдведуть як... Самi ж поховаються, а тобi - буде...
   - Не бiйтесь, мамо: не подамся! - заспокоює її Чiпка.
   - Ще встрянеш куди... - своє-таки Мотря.
   - Нiчого ви, мамо, як я бачу, не знаєте, - одказує без гнiву  Чiпка.  -
На те їх воля... А може, я, мамо,  людям  у  пригодi  стану...  добро  яке
зроблю...
   - I вже, сину! Ти - один, а їх скiльки...
   - Один, та добрий, - оступилася за чоловiка Галя, i, усмiхаючись, пiшли
обоє в хату.

   Радiв Чiпка, потай од матерi, вдвох з жiнкою, що заробив людську  шану,
повагу. Те, що мiсяць назад тiльки заклюнулось у серцi, тепер уже  снувало
перед  його  очима,  заволодiло  його  думками.  Лагодився  Чiпка  громадi
служити, збирався добро робити; грiв у серцi сам собi нишком, потай уже  й
жiнки, голубку-надiю - давнє забути i  слiд  його  загладити...  А  вийшло
так... що - де знайшов шану, там загубив спокiй i... долю!
   Вибiр його в  управу,  зроблений  пiд  гарячий  час,  без  поради,  без
розмислу, нiкому не був милий. Козацька старшина на Чiпку скоса  дивилася.
Писарям  та  головам  заздро  було,  як-таки   москальчук,   ще   недавнiй
голодранець, волоцюга, ледащо, посiвши за  жiнкою  багатство,  вискочив  у
люди, мiж пани, куди  вони  перлися  з  самого  малку,  що  їм  снилося  й
ввижалося - та не сталося! Пани оханулися, як уже вибрали. Стали вони один
одному жалiтися, який тепер вiк настав, що свiй брат-дворянин братається з
"хамом" та ще пiдводить до того й других. Стали нарiкати на Саєнка, що  це
вiн так зробив на глум, на сором цiлому  повiтовi...  Товаришi  по  управi
вважали такий вибiр тяжкою для себе обидою, залякували декого з панiв, що,
коли на те пiшло, то вони всi покидають управу: нехай заправляє с а  м!  А
Шавкун ламав уже голову, нишпорив по товстелезних  томах  законiв,  чи  не
знайдеться чого, щоб випровадити з управи члена, котрий,  як  вiн  боявся,
мiг стати йому на переметi, шкодити,  не  допускати  просовувать  лапу  до
земських грошей...
   Шавкун - битий жак! Недаром  вiн  посивiв,  сидячи  над  бумагами.  Вiн
метнувся сюди-туди; як той  павук,  сплiв,  розкинув  сiтку;  ловив  кожне
слово, яке йому треба... Нiчого  сам  не  натрапивши,  вiн  повернувся  за
порадою до свого давнього приятеля Чижика, секретаря в судi. "Чи  не  було
чого, братику? чи не судився вiн? " - допитувався  Шавкун.  Чижик  понюхав
табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п'ять та й полiз
у шафу з старими дiлами. Перекинув  одно,  перевернув  друге,  заглянув  у
трете, у п'яте, в десяте; натрапив слiд,  пiймав  ниточку  -  та  разом  з
Шав-куном дiйшли i до клубочка...
   - Найшли! - ускочивши  в  управу,  скрикнув  Шавкун,  подаючи  Дело  об
покраже пшеницы в  коморах  помещика  Надворного  Советника  Василия  Сем.
Польского и о прибиении сторожа Деркача.
   Члени пороззявляли роти, повитрiщали очi.  Шавкун  перечитав  дiло,  по
котрому "солдатский  сьiн  Варени-ченко  оставлен  в  подозрении".  Управу
обняла радiсть, мов кожному з членiв прибуло вiд того щастя. Як  на  те  в
городi лучився Дмитренко.  Його  закликали  в  управу,  зачинились;  довго
балакали. Усi вийшли, всмiхаючись.
   Чiпка нiчого того не знає. На маковiя поїхав у  Хамло  на  ярмарок,  та
вернувся аж перед  спасом.  Того  самого  дня,  як  вiн  вернувся  додому,
заїздить до його  Дмитренко,  розказує  дiло,  радить  самому  заздалегоди
тiкати з управи.
   Чiпка, як почув про дiло - мов хто його обухом лигнув по головi. Сором,
досада, злiстьусе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило
в висках; заходило жовтими й чорними кружками у вiччю... Сам  вiн  поблiд;
руки тряслись... Вiн почував своїм серцем, що це вертається за ним  давнє,
простягає до його руки, хоче його схопити, обняти... Щоб себе  не  видати,
вiн скочив з ослiнчика, де перед тим сидiв; став ходити  по  хатi;  блудив
мутними  очима  по  стiнах...  Одна  думка  обганяла  другу;   одна   одну
випереджала, наче гралися наввипередки; вiн хотiв на бiгу пiймати хоч одну
з них; вони  од  його  тiкали,  зникали,  однi  тiльки  краї  їх  на  одну
хвилиночку мелькали, поки не злилися в одну думку: як-не-як, а  живцем  не
податися в руки!
   Дмитренко, як мара та, сидiв над його душею,  чигав,  як  шулiка,  коли
Чiпка пристане на його раду - сам "вийде в од ставку".
   -Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, помилуємо, -
я б i тодi не послухав! - скрикнув Чiпка.  -  Хто  скаже,  що  я  чоловiка
вбив?.. Може, вони на своїм вiку десятки, сотнi на той свiт  позагонили...
А тепер шкода: нема волi?.. Тепер завадило - всi рiвнi?.. Я людям служу...
мене люди вибрали... мене люди й скинуть!
   Поїхав Дмитренко нi з чим!
   На другий день летiла од предводителя до губернатора бумага.
   Через день привезла стахвета од губернатора приказ: "устранить гласного
Варениченка по неблагонадежности" .
   Упала ця вiстка, як грiм, на  Чiпчину  голову...  "Це  гiрше  крадiжки,
розбою! - думає вiн. - I назви цьому  немає.  Там  -  прийшов,  узяв  -  i
нема... видно, чого нема!.. А тут  усе  є...  i  добро  зосталося,  i  сам
зостався... То що з того, що зосталося?.. Коли твою честь украдено... душу
твою обезславлено... Та нi! не  буде  цього...  Ми  ще  помiряємось...  Ще
побачимо, чий батько старший... Не той тепер вiк... часи тепер не тi... не
тi люди!.."
   Запрягає Чiпка коней, їде в Гетьманське. Не поганя  -  жене  коней;  не
везуть вони - мчать - та прямiсiнько до Пороха в двiр.
   Перемiнився Порох з того часу, як його бачив Чiпка: постарiв,  захирiв,
опав. Колись кругле обличчя розтяглось вздовж, осунулось; щоки пообвисали,
очi помутнiли, рудi вуси посивiли, сам згорбився, труситься... Оже  пiзнав
вiн Чiпку: пiзнав i його Чiпка. Привiтались,  як  давнi  приятелi.  Почула
Галька чужого чоловiка, увiйшла в хату; подивилась на  Чiпку  -  i  вийшла
мовчки. На нiй - лиця було не знать, так вона схудла, аж почорнiла...
   Перше всього послав Чiпка  за  горiлкою:  побiгла  чорномаза  дiвчинка,
Гальчина дочка. Порох зрадiв горiлцi i випив пiдряд  аж  три  чарки.  Тодi
Чiпка похвалився йому своєю пригодою. Не втаїв вiн  нiчого:  розказав,  як
Дмитренко намовляв перед виборами людей у Пiсках; розказав, як крутив усом
на виборах; розказав, як пани намовлялись не пустити  мужикiв  у  земство,
якi були вибори... Сказано: нiчого не втаїв гострий язик ображеного Чiпки.
   Гаряча мова розпалила гарячу  кров  Порохову;  засвiтив  огонь  у  його
старих очах - i вiн  написав  Чiпцi  жалобу.  Хоч  тряслася  рука  старого
писаки, хоч бризкало перо, - одначе з-пiд його отрута на паперi зосталася.
Вилив Порох у жалобi всю свою злiсть, що  накипала  довгi  роки:  обсипав,
оцерклював старий ябеда панiв Польських так, що  аж  сам  трясся,  читаючи
Чiпцi жалобу. Чiпка заплатив йому добре, подякував, одвiз жалобу на пошту,
а сам поїхав у Пiски.

   Минув тиждень. Нi чутки, нi вiстки! Був великий бенкет у  предводителя.
Настягалось гостей сила. До самого бiлого  свiту  пили,  гуляли,  у  карти
грали; один перед одним новиною хвалилися;  радiли,  що  "хама"  з  управи
вижили...
   Свiтом задзеленчав дзвоник повз  будинок  Польського  -  i  на  хвилину
сполохнув веселе гульбище. Дехто навiть зазирнув у вiкно, - та з освiченої
хати  нiчого  не  побачив;  тiльки  чуть  було,  як  застугонiли   колеса,
проминаючи будинок...
   Незабаром принесли з станцiї бумагу до предводителя.
   -  Приїхав  чиновник  од  губернатора,  -  сказав  хтось,  розпитавшись
поштаря.
   Як блискавиця шморгнула  в  хатi  -  i  перелякала  все  гульбище.  Усе
затихло, немов замерло... Якiсь переляканi погляди у недавно веселих  очах
без тямку блукали по хатi; кожен дивився на другого - i  мовчки  переводив
погляд на третього, четвертого... Предводитель вийшов у кабiнет до себе, а
по хатi пройшов тихий, задавлений гомiн, наче вiтрець провiйнув листвою...
по всiх кутках зашепотiли.
   Через п'ять хвилин поштар пiшов назад, а в хату увiйшов предводитель.
   - Оце так! - скрикнув вiн, перевiвши дух. - Зараз подаю в одставку...
   У хатi все затихло: така настала тиша, що чутно було, як крiзь  спертий
дух виривалось кожне слово у предводителя.
   - Що це? Слiдствiє... надо мною... над нами слiд-ствiє  наряжають...  I
пiсля цього щоб я служив?.. Зараз же в одставку... зараз!..
   - Що, що таке, Петро Васильович? -  питають  його,  обступивши  з  усiх
бокiв... - Щось уже є... уже якась ябеда!..
   -Как же, как же, - задрiботав вiн, мотнувши головою. - Нашi  вибори  не
признанi... слiдствiє наряжено... I пiсля цього  служить?..  Не  хочу!  не
хочу! - залементував вiн - i заходив по хатi.
   Шавкун з одного кiнця  зали  протовпився  в  другий  як  стiна  блiдий,
задуманий.
   - Так... так... це вiн... вiн та Порох, - зашепотiв вiн, пiдступаючи до
Чижика. - Вiн три  днi...  нi,  мабуть,  буде  з  тиждень,  як  водився  з
Порохом...
   - А вже не хто, як не Порох! - обiзвався Чижик до товариша. - От  стара
ябеда!!. Не здихаємось нiяк... уївся, та й уївся...
   Шавкун одiйшов трохи. Надiя заграла у його хитрих очах.
   - Знаєте що? - зашавкотiв вiн.  -  Може,  ще  дiло  поправимо...  Треба
дознатись, хто писав  жалобу...  Коли  справдi  Порох,  -  тодi  нiчого  й
казати... Ябедник писав! Хто повiрить ябедниковi?
   -А справдi, - загуло кругом.  -Треба  довiдатись...  Петру  Васильовичу
треба поїхати до чиновника, розпитатись...
   - Кому? до кого? - бришка предводитель. - Щоб я їздив? Не буде сього!
   - Просимо,  Петро  Васильович!..  просимо!..  про-симо-оi!  -  загукали
кругом.
   - Не поїду... виберiть кого другого... Я нi за що не поїду... Надо мною
слiдствiє?!.
   - Просимо... просимо!.. просимо!!. - ще дуже загукали.
   Насилу ублагали. Уже зовсiм  розвиднiлось,  гостi  подякували  хазяїну,
попрощалися, порозходились...
   Годин через три будинок Польського знову кишiв панством. Сюди зiбралися
знову всi, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу i про що та жалоба.
Предводительського синка не  було:  вiн  поїхав  до  чиновника.  Незабаром
вернувся з жалобою. Подав Шавкуновi до рук:
   - Читайте!
   В хатi затихло, Шавкуна  кругом  обступили.  Шавкун  розвернув  бумагу;
одкашлявся, як дяк на криласi, глянув:
   - Так, так... i рука Порохова... - сказав наче сам до  себе  -  i  став
читати.
   Кожного кидало то в огонь, то в холод од тiєї  ябеди.  Усяк  аж  голову
схилив, слухав, - як слухав винуватий  школяр  правдивi  вичити  про  свої
вчинки.
   Шавкун скiнчив.
   - Клевета! ябеда!! - загукали кругом. - Жалiйтесь, Петре Васильовичi це
- обида... Хiба можна так  виражатись:  "организованная  шайка",  "сонмище
крiпосникiв"? Хiба можна?..
   - I як губернатор прийняв таку ябеду?! - хтось гiрко вимовив...
   - Пiдiть же! - каже другий, здвигнувши плечима.
   - Это давление администрации... вмешательство в земские дела! -  гукнув
хтось з кутка.
   - Та... так... вмiшательство. Нада мiнiстру писать.
   - Егеж, еге... Мiнiстру! мiнiстру!.. От лiца всего дворянства.  Ми  все
вас просiм, Петро Васильович!.. просимо! просимо!!.
   - Харашо... харашо, - од мовляє вiн, од дувшись як iндик.
   Шавкун з Чижиком переглянулись, - i iскорки смiху  заблищали  у  хитрих
очах.
   - Ось постiйте... не гарячiться так! - каже Шавкун. - Чого нам до  того
мiнiстра лiзти? Нам треба спершу це дiло забити, позбутись його...
   Шавкунова рада взяла своє. Шавкуна послухали i  змовились,  як  в  один
голос, казати чиновниковi про вибори.
   У дванадцять годин приїхав чиновник до Польського удвох з справником  i
прийнявся за дiло... О шостiй годинi сiдали гостi за довгий стiл  обiдати.
На покутi сидiв чиновник; по праву руку Польський;  по  лiву  -  Кряжов...
Здавалося - то сидiло три давнiх приятелi, котрi, не бачившись цiлi  довгi
роки, на превелику радiсть зустрiлися... За столом на покутi  iшла  весела
розмова, смiхи та жарти... На однiм крилi i на другiм розмова iшла  тихше,
а вже ж на веселих обличчях гостей можна було помiтити, що покутня радiсть
крайком зачепила й їх... Навiть на  захирiлих,  судових  пиках  Шавкуна  й
Чижика, що поруч сидiли у кiнцi столу,  навпроти  покуття,  -  видна  була
якась веселiсть-Багатий на смачнi страви, розкiшний на дорогi трунки, обiд
кiнчався. Моторнi лакеї  розносили  високi  кришталевi  чарки  з  пiнистим
шипучим вином. - Перший пiдвiвся чиновник, - уставив у лiве око стекольце,
пiдняв вгору чарку; подякував пановi Польському за добру учту; нагадав, що
адмiнiстрацiя вкупi i в  "союзе  с  привилегированным  сословием"  повинна
"зорко следить" за "революционными элементами", -  що  обох  їх  "интересы
общие", - що вони повиннi пiддержувать "государственный строй", -  берегти
його од "напора безумных  социалистических  идей",  котрi  тепер  злочинцi
розсiвають всюди... i красна, i вчена була та рiч:  гетьманськi  панки  ще
зроду не чули такого  гарячого  слова!  На  заключку  воно  жичило  пановi
Польському здоров'я, а "правилегированному  сословию"  радило  злить  його
"интересы"  з  "интересами  администрации",  од   лиця   котрої   чиновник
примовлявсь випити за "общее народное благо"...
   Випили за "благо"... Лакеї знову поспiшили поналивати  чарки.  Пiдвiвся
Польський - i тiльки й видумав, що просив  випити  за  здоров'я  "дорогого
гостя"... Випили й  за  "дорогого  гостя".  Лакеї  знов  наповнили  чарки.
Пiдвiвся Кряжов - i розпустив свого довгого язика про  той  розбрат,  який
пiшов мiж  двох  "сосло-вiй";  похвалив  адмiнiстрацiю,  що  вона  стереже
"интересы имущих  классов",  що  вона  пiддержує  "єкономическое  развитие
страны" - помагає строїть залiзницi, помагає  заводити  "банки",  обороняє
"отечественную  промышленность  покровительственною  системою",  -  просто
сказати: "создает народное благо"... За таку велику послугу Кряжов  прохав
випити за адмiнiстрацiю...  Чиновник  подякував  вiд  "легкого  сердца"  i
примовивсь випити за "дворянское сословие".
   Обiд  скiнчився.  Повставали  з-за  столу;  подякували  хазяїновi  -  i
розтеклися скрiзь по будинку. Гомiн, галас! Однi дивувалися  красномовству
чиновника, другi  пiдхвалювали  Кряжова,  а  третiм  найбiльше  подобалась
"скромность" рiчi предводительского сьiнка"...
   Тiльки один Шавкун з Чижиком дивувались усiй отiй "комедiї" - i, стоячи
в кутку, радились нишком: як би їм здихатись Пороха.
   Програвши в карти далеко за пiвнiч,  чиновник  став  прощатись..  Перед
рундуком стояв уже трояк самих кращих поштових коней.  Невелике  чиновниче
збiжжя зложене було у невеличкий чемодан i положено у ногах поштаря.
   Адмiнiстратор сiв; поштар махнув на коней батогом, задзеленчав голосний
дзвоник - i тiльки курява встала...
   - Поїхав! - у один голос сказало кiлька душ.
   - Хороший чоловiк!..
   - Чудесний... хоч i молодий... А розумний - не кат його взяв!
   - Та ще б! Правовiд та не розумний... Ну, звiсно: благородне дитя...
   - А коли б воно нам не нашкодило, - увернув хтось неймовiрний.
   - Хто вiн? - оступивсь Кряжов.  -  Нiколи!  Нi  зроду-вiку...  Ми  його
знаємо, як облуплену овечку... Вiн у нас у банцi  -  по  вуха  застряв!  В
довгу, як в шовку!.. Вiн у мене ось тут  сидить!  -  Кряжов  стулив  мiцно
кулак i показав поверх голови.
   - Ну, коли так, то безпечно! - в один голос зарi-шили Шавкун i Чижик.

   Горе кажуть, об горе чiпляється.
   Вернувся Чiпка' з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом  у  серцi.
Стрiва його мати, хвалиться: нема Галi дома, поїхала до батька, бо  Максим
занедужав.
   -Чим? - пита Чiпка.
   - Господь його знає. Поїхав, кажуть,  кудись  на  ярмарок  любiсiнький,
милiсiнький, а привезли - ледве дише.
   - Гм... А що у вас чувати доброго?
   -  Що  ж  тепер  доброго  почуєш?  Нема  тепер  нiчого  доброго...  Он,
розказують, на Красногорку напали розбишаки... Чоловiк з двадцять наїхало,
- та сторожi одбили... Кажуть, така бiйка була, господи!
   Чiпку подрав мороз поза шкурою... "Так... так! - думає  вiн.  -  Оце  ж
воно йому й iкнулося!.."
   Порозпрягав вiн коней; пiдложив сiна. Ходить по двору, - не хочеться  i
в хату. Сонце саме заходило. Пiднялась вечiрня шарпанина. Там воли  ревли;
там овечата мекали; там жiнки свиней кликали... Все то хазяйськi  клопоти.
Чiпцi байдуже до всього того! Вiн навiть не дослухається... У  його  тепер
свої клопоти, - не обберешся їх...
   Ходить вiн по двору - нудно; увiйде в хату -  хатнi  померки  ще  дужче
розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним,  наче  страшний  килим,
страшнi пригоди. життя... Ось i Максим лежить - перебитий,  переламаний...
Ось висовуються давнi, знайомi тiнi;  Лушня,  Пацюк,  Матня,  ще  й  другi
братчики... П'янi голови горять кривавим цвiтом;  в  очах  палає  хижiсть,
голоднеча... Ось пiднiмаються в пам'ятi панськi комори: про них нагадали в
земствi... пригадався сторож... I сторож, i  Максим  качались  перед  ним,
божевiльне стогнали... Чи правда тому?.. Правда... гола,  страшна  правда.
Що б вiн тепер дав, коли б можна було її викинути з пам'ятi, забути... Так
нi!.. Таке не забувається... Воно,  мов  нарошне,  вилазить  наверх;  наче
якесь страховище, лякає  тебе...  Навiщо  ж  воно  вертається?  нащо  воно
здалося менi?.. Воно перестрiло мене, перейшло  менi  дорогу  тодi,  як  я
хотiв його слiд затерти... I спливає  йому  на  думку  земство,  з  своїми
плутощами  та  хитрощами,  з  своєю  образливою  неправдою...  "Воно  менi
нагадало про те... Я хотiв йому останнiй вiк оддати, а воно мене  завертає
до старого... Хiба в земствi не тi люди, що й були?.. Хiба вони в один раз
перемiнилися?.. Чого ж їм можна служити?.. Чому менi  нi?..  Кожен  з  нас
несе грiх за собою... Чого ж одному прощено, - один забувся про його, наче
спокутував, а менi -  нема  нi  забуття,  нi  спокути...  I  не  карали  -
винуватий... Де ж та правда на свiтi?!."
   Зовсiм смеркло. Люди i свiт спочили. Лягла вже й Мотря.
   Тiльки один Чiпка не  лягає:  ходить,  нудиться,  карається...  З  хати
надвiр, знадвору в хату.
   - Чого ти, сину, тупаєш! Чому спати не лягаєш?
   - А вам спиться? - неласкаве одказав  вiн.  У  голосi  його  забренчала
давня туга. Материне серце почуло її зразу - i злякалося.
   - Спиться ж... - ласково одказала вона. - Чому ж воно не буде  спатись,
коли така пора?
   - Ну, то й спiть, коли спиться, - м'якiше сказав Чiпка та  й  опустився
на лаву...
   У хатi. темно, тихо. Мотря тихенько зiтхає...
   - Мамо! - обiзвавсь Чiпка.
   - Чого, сину?
   - Чи воно коли буде правда на свiтi? чи, мабуть, нiколи не буде?!
   - Господь його знає, сину. Коли бiльше було отаке заводитись, як тепер,
то певно, що й тiєї не стане, яка тепер є...
   - Нi, мамо... Видно, нiколи не було тiєї правди... нiколи й не будеї Не
заводилось би таке, коли б вона була...
   Мотря нiчого не одказала. Чiпка знявся, знову вийшов з хати та проходив
по надвiр'ю мало не до свiта бiлого...
   На другий день  поїхав  Чiпка  до  тестя.  Теща  й  жiнка  стрiли  його
переляканi.  Вони  повели  його  у  колись  Галину  хатину.  Явдоха   щось
довго-довго  шептала  йому,  ламаючи  руки.   Вона   була,   як   полотно,
блiда-перелякана. Галин погляд свiтиться тяжкою мукою.  Прикро  й  глибоко
дивилась вона на чоловiка, немов казала: "Он, бачиш!"
   Чiпцi одначе було тепер не до того. Побалакавши нишком з  Явдохою,  вiн
пiшов у свiтлицю. Звiдти доносилось до них страшне стогнання.  У  свiтлицi
на лiжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. Раз по  раз  з  грудей  у  його
виривались тяжкi "охи", раз по раз вiн  схоплювався  руками  за  перегнуту
спину. Його мучений вид уразив Чiпчине серце - аж забiгала мишка... Явдоха
пiдступила до недужого.
   - Максиме! - обiзвалась вона.
   - О-ох! - одказав Максим, важко зiтхнувши.
   - Чiпка приїхав.
   - Тату! здоровi були, -привiтавсь Чiпка, пiдступивши до лiжка.
   - Ох-о-ох!..
   - Чого се ви?..
   Максим  несамовито  скрикнув  -  i  схопився  обома  руками  за  спину.
Скривлений  у  рота  вид   показував   страшнi   болi.   Вiн   похлинувся,
закашлявся... Забулькотiло в грудях; Максим виправивсь, трiпнувсь; розкрив
широко очi; провiв ними хижо по всiх... То був останнiй  погляд  -  погляд
наглої смертi... Явдоха мерщiй накинула на вид чорний платок.
   Як пiдняли платок, - Максима вже не було... Мука  застигла  у  його  на
лицi, виглядала широко розкритим скривленим ротом, витрiщеними очима...
   Галя глянула - i скрикнула... "Умер!.. умер!.." - кричала вона не своїм
голосом, вибiгаючи у кiмнату i кидаючись на лiжко лицем у подушки.
   Чiпка зиркнув - i затрясся... Вiн нiколи  не  бачив  такого  страшного,
холодного погляду. Перед ним вiйнула друга смерть,  бабина.  Там  -  тихо,
наче забуваючись, або засипаючи, упокоювалась добра душа. Тут - з страшним
болем, муками  та  прокльонами  покидала  вона  землю...  Голова  в  Чiпки
закрутилася, затуманiла. Вiн закрив на хвилину очi й опустив блiде лице на
груди...
   Одна  Явдоха  якось  видержала.  Вона  знову  прикрила  чорним  платком
Максимову голову; сiпнула Чiпку за рукав - i вийшла з ним з  хати,  боляче
стуляючи очi, з котрих туга ледве видавила двi сльозини...

   А в Гетьманському пани радiли, що по їх сталося. Вибори утвердили, а на
Чiпчину -жалобу через справника послали одказ.
   Ось одкрилась i земська рада. На раду  прибули  однi  пани:  селяни  не
поїхали. Однi, як Лоза, через те, щоб  не  чути  такої  бридкої  лайки  та
ганьби, яку вони чули од станового на  виборах;  а  другi  не  поїхали  за
возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощi як затялися: щодня та  й  щодня...
Радили раду однi пани.
   Через тиждень чутка про  ту  раду  оббiгла  цiлий  повiт.  Перш  усього
розказували, яке велике жаловання положили членам  в  управi;  потiм  того
жалiлися на якийсь чудний налог з землi: у кого  її  бiльше,  той  платить
менш, а в кого менше, з того й бери; далi хвалилися, що  шляхи,  греблi  й
мiстки  будуть  рiвняти,  гатити  й  лагодити  "натурою",  тобто  мужичими
руками...
   Чiпцi тепер не до того. Його  заклопотали  хатнi  клопоти.  Треба  було
тестя поховати, поминати, худобi його порядок дати. Чiпка викрутився цiлий
мiсяць, як муха в окропi: нiколи було дослухатись, що люди говорять.
   На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись  коло  хазяйства.  Чiпка
поїхав. Перше-наперше зайшов в управу. Як же почув, що така бiда з ним,  -
як сто змiїв разом ужалило його серцеї Не розпитуючи,  як,  що,  за  вiщо,
-вiд злостi вiн не мiг слова вимовити, - вийшов  неборак  з  управи,  наче
вчадiв... Голова ходила ходором,  кружала,  болiла;  в  висках  -  як  хто
молотком стукав; в очах- жовто,  чорно;  а  в  ушах  -  пищало,  стогнало,
вило... Щоб хоч трохи очуматись, вiн пiшов походити по  ярмарку...  Ходить
помiж возами, попiд крамницями - роздивляється, слухає... Тiльки  й  речi,
тiльки й мови, що про земську раду, про налог!..
   - Знаєте? - питає, усмiхаючись, один великопо-мiсний панюга другого.
   - Знаю, знаю...
   - Синок не уступить батюшцi...
   - Та кий бiс, не то вiн? То все Шавкун з Кряжовим... От, голови!!
   -  Ото  їм  -  всесословнiсть!  Хотiли  рiвноправностi,  -  оце  їх   i
порiвняли... А то справдi - всяка наволоч дере нiс угору... Нехай же тепер
знають!..
   -  Оце  самоуправа!!  -  запихкавшись,  з  переляканим  видом,  стрiчає
мiлкопомiсний панок сусiду. - Чули про налог?
   - Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе - ще далi...
   - Оце так! - пiдскакує третiй полупанок. - Цього ще не  було,  щоб  без
сорому, прилюдно, в вiчi казали: хто має на десять рублiв, - з  того  бери
руб, а хто на тисячу - копiйкуi А тепер, при самоуправi, дiждали...
   - Їм що? - четвертий каже. - Вони собi повбирались в управу, лущитимуть
з нас грошики - та й нi гадки!..
   - А нашому братовi - дошкуля, до самих печiнок доходить... -  веде  рiч
перший.
   - Та ще як дошкуля! -  пiддержує  третiй:  -  такими  поборами  печiнки
витягнуть!.. А з чого його, скажiть на милость? То  було  сякi-не-такi,  а
все-таки три своїх робiтники, а тепер... бiда та й  годi!..  А  народ  так
розледачiв, що, сказано, хоч сам за плуги берись... Нi  за  ласку,  нi  за
грошi... Вiн швидше той день у шинку просидить,  нiж  пiде  на  роботу  до
пана...
   - Це розбiй! це - здирство панське!! - чує Чiпка - гукають  селяни  пiд
яткою.
   - А бач? - не я казав? - пристає до старшини пiдпивший староста. - Не я
вгадав, що вони  й  земське  вигадали,  щоб  себе  полатати...  Цар  людей
одiбрав, цар волю дав... Хiба ж  їх  так  i  випустити?  Егеж!..  Коли  не
роблять, - хай же хоч платять!
   - То було окружний  з  нас  шкуру  дере,  а  тепер  управа  дратиме,  -
бiдкаються козаки.
   Чiпка все це чує, - i кожне слово,  як  гостра  колючка,  коле  його  в
серце... Вiн слухає... До свого горя приливає  ще  людське;  троюдить  ним
своє гаряче серце; розбуркує старi думки... Злом пашить  лице  його;  злом
свiтять очi, аж поблiд вiд злостi, аж руки трусяться...
   - Недурно вони так  усилковувались  мене  випхнути...  Аж  їм  он  чого
заманулося? Проклятi! Аби їм тепло, аби їм добре... Нехай дурний мужик  на
всiх робить, за  всiх  платить;  хай  одбуває  одбучi...  Нiкому  за  його
оступитися! Вони себе знають... своє панське кодло  знають...  А  мужик  -
вiл... ори, поки здужає!  Дай  йому  полови,  щоб  не  здох,  -  та  знову
запрягай... поки не впаде в борознi...  А  тодi  здери  з  його  шкуру  на
чоботи... Проклятi! Чорти, а не люди!
   Чiпка кричав, розмахував руками;' гаряча його рiч огнем пашiла.  Кругом
його дедалi бiльшала та бiльшала купа людей; довго слухала  мовчки;  потiм
хто-небудь увертав i своє слово, пiдкладав дров до багаття.  На  той  крик
нахопився Дмитренко.
   - Що це ви робите? - спитав вiн Чiпку.
   - Як-що?
   - Та де ж? ви людей бунтуєте... земство лаєте... управу... налог...
   -Щоб вони не дiждали його брати! - грякнув Чiпка.
   -  Чого  це  ти  так  розкричався?  га?  -  перемiнив   становий   рiч,
розсердившись. - Чого ти людей бунтуєш?
   - То ви їх бунтуєте, а не я! - одрiзав Чiпка.
   - Гляди, лишень, козаче, щоб з цiлим язиком додому вернувся.  Чуєш?  не
забувайся!
   Становий пiшов далi помiж возами. Чiпка знову прийнявся за управу...
   Надвечiр вертався вiн додому вкупi з Грицьком. Вiн був  сумний,  мовчав
цiлу дорогу. Грицьковi аж моторошно стало, вiн зачепив його:
   - I охота тобi, брате Чiпко, з ними лаятись?
   -. Чи можна ж, Грицьку, втерпiти?
   - Та плюнь на них... Хай їм з їх управою, з їх земством!
   - Мене громада вибрала... Я громадi присягав..:
   Хто старший: громада чи вони?
   - То й на громаду плюнь!
   Чiпка аж позеленiв од такого слова - i нiчого не одказав.
   Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя  стрiла  його
на порозi та аж перелякалася.
   - Чiпко! що з тобою? ти нездужаєш?
   - Нi, здоров... їсти хочу.
   Дали йому їсти.
   Чiпка сидить - насуплений, жовтий, аж зелений, - їсть мовчки. Пообiдав,
як стало сонце сiдати. Не пiдводячись з мiсця, схилив вiн на руку  голову,
обперся об стiл, - та так i закам'янiв... Захiдне зарево  освiчувало  його
сумну, як з мармуру вироблену постать - один  її  згорблений  вид  наганяв
журбу тяжку. Галя глянула на його - i нишком стала плакати. Чiпка почув.
   - Чого ти, Галю?
   Вона мовчала.
   Вiн пiдiйшов до неї; взяв її руками злегенька за голову 1, заглядаючи в
вiчi, промовив: - Скажи менi, Галочко, чого ти?
   - Ти мене зовсiм забув... - одказала вона, схлипуючи.
   - Я забув?
   - За тим проклятим земством - нi поговориш нiколи, нiчого...
   - Та таки правда, що воно в мене отут сидить! - показав на серце.
   - Чом же ти його не кинеш, сину? - обiзвалась журливо Мотря. - Чи  воно
тобi не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно... Який був, а який став!!
   Чiпка матерi нiчого не одказав.
   Надворi  стемнiло.  Спускалася  нiч  на  землю,  утихомирювала  людськi
клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чiпка лежав мовчки, хоч i не  спав.
Думки цiлим роєм окрили його голову. Перелiтали вони з самого малку  -  аж
до сьогоднi; назирнули кожну пригоду життя  його,  гарячили  кров,  мутили
розум. "Скрiзь неправда... скрiзь!" - шептав вiн. "Куди не  глянь,  де  не
кинь - усюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю,  щоб
куди заховатись вiд неї, втекти вiд  неї;  плутаєшся  в  темрявi,  падаєш,
знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш... не вхопиш тропи,  куди  йти:
не знаходиш мiсця, де б прихилитися... Сказано: великий свiт, та  нема  де
дiтися!.. Коли б можна, - весь би цей свiт виполо-нив, а виростив новий...
Тодi б, може, й правда настала!.."
   Чуючи, як важко Чiпка  зiтхає,  а  не  озивається,  Галя  знову  почала
плакати. Замiсть утiхи. Чiпка похвалився їй своїм горем та  трохи  сам  не
заплакав. Галя його заспокоювала, голубила,  пригортала  мiцно  до  серця.
Чiпка одмовляв їй нехотя.
   Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокiйно.
   Чiпка прокачався цiлу ту нiч i очей не змикав: усе думав, мучився...
   XXIX_
   ЛИХО НЕ МОВЧИТЬ_
   Поховавши Максима, Явдоха сама побоялася  на  хуторi  жити.  Пiдмовляла
дiтей, вони не захотiли. Тодi вона  спродала  дворище,  спродала  все,  що
можна було спродати, та й перебралася до дiтей. Разом  з  нею  вступило  й
нове лихо в Чiпчину хату.
   Перше всього матерi не помирилися. Явдоха була пишна, горда. Як  тiльки
оселилася,  зараз  почала  все  на  свiй  лад  перевертати,  господарством
заправляти. I те - не так, i друге - не до ладу, i третє  -  не  на  своїм
мiсцi стоїть! Мотря, з молодих ще лiт зсушена то працею, то нуждою,  суха,
як опеньочок, тиха, бiдненько зодягнена, довго мовчала, потакала Явдосi...
Одначе не видержала. Явдоха щось уже стала  дуже  верховодити,  за  вiщось
крикнула на Мотрю. Мотрю розiбрала досада, вона обiзвала Явдоху панiєю;  а
Явдоха налаяла Мотрю нищою, дармоїдкою...  З  того  й  пiшло...  Лайка  та
сварка, бучi та колотнечi! Не  було  того  дня,  щоб  вони  мiж  собою  не
лаялись.
   Галi шкода було Мотрi, котру вона так уподобала, i вона, щоб не сердити
й матерi, ховалася од тих буч та сварок,  або  в  себе  в  хатинi,  або  в
Христi. Вона рада була зiйти куди з двору, щоб нi чути, нi бачити!  Як  же
вже й її зачiпали тим, то, звiсно, як дитина,  вона  тягла  материну  рiч.
Чiпка й собi, хоч i бачив, що мати нi  в  чому  не  винна,  держався  руки
жiнки, а за нею - й тещi. Довелося Мотрi таке  життя,  що  хоч  без  вiстi
тiкай!
   - Казала я тобi, сину, - жалiлася iнодi Мотря Чiпцi, як уже й йому теща
заллє за шкуру сала, - казала: не бери багачки... нi тобi життя  не  буде,
нi менi старiй, спокою!
   - Потерпiть, мамо, ще трохи. Що ж робити? Це  все  вона  верховодить...
вона бучу збиває... Поки її не було, - було тихо й мирно, все гаразд; а як
стала - все так i пiшло догори дном... Покорiться, мамо.
   - Не буду я, сину, коритись, чорт знає кому. Краще пiду в люди та людям
покорюся й поклонюся, нiж менi їй кланятись за шматок хлiба, що  вiд  тебе
заробила...
   Чiпка розсердиться ще дужче.  Вийде  з  хати  -  або  до  Грицька  пiде
розвести свою тугу, або коло худоби порається, а iнодi й  зовсiм  з  двору
з'їде в ярмарок куди та не вертається днiв три або й чотири.
   - От, бач! - викладає тодi  Явдоха  Галi:  -  це  вона,  вона  все  вас
розстроює... це вона, стара вiдьма, бунтує вас,  пiдбиває  його!  Жило  б,
старе луб'я, коли й зобуте й зодягнене, не голодне й не холодне... Так нi!
Ще й кирпу гне... мов її  гiрше  тепер,  нiж  тодi,  як  нужу  годувала!..
Сказано, злиднi! Як паршi трохи обкидали, - зараз i вередувати...
   Вернеться Чiпка додому, стане йому Явдоха викли-дати, на Мотрю клепати.
Розпалиться вiн на матiр, дивись: на  Мотрi  все  й  окошилося...  Заплаче
було, бiдна, одна в кутку на печi сидячи, та й годi.
   Такi безперестаннi бучi та гризня  доливали  отрутою  й  без  того  вже
отруєне життя  Чiпчине.  У  своїй  хатi  вiн  був,  як  чужий:  вона  йому
остогидла. Йому було в нiй душно,  тiсно,  серце  забажало  волi,  душа  -
простору. Вiн почав згадувати старе товариство...
   Грицько з своїми завсiдними жалобами на втрати, з своїми розмовами  про
недостатки, про худобу, з своєю жiнкою - тихою й  доброю  молодицею,  -  з
усiм напрямком свого тихого  пахарського  життя,  -  здавався  йому  тепер
нудним, сумним. Вiн слухав  його  жалощi,  позiхаючи,  а  думка,  рядом  з
розмовою, малювала йому iнший побит життя - ще до  заручин...  Там  хоч  i
горiлка лилася, як вода, хоч хто й верзякав з п'яних очей казна-що,  -  та
все те жило, мучилось, любило, кляло... То життя було, хоч  i  пiд  п'яною
облудою. А тут - тихо та  сумно,  як  у  болотi;  сонно,  нiмо,  як  серед
мертвого царства, а дома - гiрше, нiж у пеклi!
   Щоб хоч трохи одвести ту самотню "тугу. Чiпка почав перекидати лишню...
Та добре тому пить, чий хмiль спить... А Чiпчин хмiль не спав; вiн його ще
дужче мучив, як огнем пiк i без того палке серце... Вiн тодi  сердився  на
всiх i на все. Теща йому не вгодить; мати боїться; одна ще  Галя  мав  над
ним волю; вiн її усе ще кохає й поважав. Оже iнодi й їй  доставалося.  Вiн
доскiпувався до неї: то чому вона не хоче наймички найняти, то чому те  та
друге й досi не зроблено, то чого вона тратить над шитвом очi: то сяку, то
таку всячину видере та й присiкається...
   Галя слухала все те, iнодi одмовляла, iнодi  мовчки  плакала,  а  iнодi
чогось боялася... А спiдтиха-тиха серце її щось недобре вiщувало,  болiло,
нило...
   - Чiпко! - iнодi вночi, як усi поснуть, вона обiзветься до його. - Що з
тобою сталося?.. Ти почав вередувати всiм... Все тобi не  любе,  не  миле,
все остогидло... Невже правда, що все остогидло?..
   Те питання було йому гiркою докорою. Вiн почував себе  винуватим  перед
Галею; вiн даремно присiкувався до неї... Тепер її  журливий  голос  разом
голубив i докоряв його.
   - Галю, рибонько моя! - шепче вiн: -  тяжко  менi...  важко...  Сам  не
знаю, де б я дiвся, куди б себе запровадив?.. Хоч би дiти були...  Може  б
вони розважили мою тугу... чи не розлепетали б вони мого суму?..
   - Чого ж тобi важко?.. Хiба тобi й коло мене важко?.. I зо мною  сумно.
Чiпко?
   - Нi... нi. Галочко!.. з  тобою  менi  весело...  коло  тебе  менi  так
легко... Хоч би матерi не лаялись, хоч би вони в  миру  ясили...  А  то  -
щодня гризня, щоденна лайка...
   - Чи я ж винна тому. Чiпко? Я б сама  рада,  коли  б  вони  помирилися,
поєдналися... Так же бач... нiчого не вдiю! Така вже в обох натура:  кожна
кожнiй не хоче й на крихту вступити.
   -Ой, нi... Нi, Галю, не те... не те... Я боюсь, коли б я не  занапастив
твого вiку, - перескакуючи на друге, шепче Чiпка. -  Я  б  оддав  половину
життя свого, аби ти була щаслива... Так же, бач: немає щастя, немає добра!
Якесь лихо з самого малку мене окривало, - з самого малку  воно  вчепилося
за мене, нiяк я вiд його нi одiб'юся, нi одгребуся! Як той iрод, залiзло в
саму душу та й душить, та й вадить, та й каламутить усiм... Он  -  колишнє
товариство (недавно бачив) - веселе, щасливе...
   Галя почула - звiдки вiтер вiє, куди  хилить...  Вона  бачила,  що  чим
далi, то все Чiпка вiд неї одходив та одходив... Вона бачила  -  серце  їй
правду казало, - що не вдержати уже їй Чiпки бiля себе, що йому  остогидло
таке життя - не вдовольняло його... I  вона  тихо-тихо,  потай  од  Чiпки,
нишком плакала... То вона спускалася в своє недавнє щастя, роздивлялась на
його, перевертала, розглядала без того  гарячого  пошибу  перших  любощiв,
котрий перше не давав їй ясно глянути на життя їх,  -  розбирала  поглядом
сторонньої людини. Пiсля таких розглядин та рахування самої з собою,  вона
перелякалась своїх думок... Вона справдi не була щасливою, не  принесла  й
Чiпцi щастя: вона не була матiр'ю,  та  чи  й  буде!..  I,  падаючи  перед
образом, молила пречисту зглянутись на й сльози...
   А тим часом Чiпка робився все смутнiший, злiший, нетерпеливiший...
   - Ти б. Чiпко, коли тобi обридло так жити, кликнув  товаришiв,  погуляв
би з ними: може б хоч трохи розiгнав свою тугу, - раз сказала  йому  Галя,
бачивши непереливки.
   Вона захотiла ввiйти в те товариство тихим янголом-спасителем,  навчити
запеклi харцизяцькi душi, п'янi голови  любовi  до  людей,  до  їх  мирних
звичаїв, до раз заведеного тихого життя. Та ба! Тим запеклим  душам  треба
було десь дiвати свою силу, що пручалася,  рвалася  на  волю,  переступала
звичаї,  топилась  у  гульнi,  в  горiлцi;  п'яним  головам  одрадна  була
несамовита сваволя, котра б не знала нi в чому припону,-заборони, буйна та
шумлива, як самий  хмiль...  їх  не  зведеш  на  протерту  стежку  тихого,
незамутного життя! Не з її м'якою, до  спокою,  до  тихого  щастя  похилою
натурою, не з її розумом жiночим, тонким та  гнучким,  руйнувати  було  ту
башту крiпкої волi...  Туди  треба  було  не  жiночого  серця,  люблячого,
теплого, а каменю дебелого та холодного, що його нiколи  iскра  любовi  нi
розтопить, нi нагрiє... Тiєї волi не звоюєш слабою жiночою рукою!
   Галя  побачила,  що  вскочила  з  Чiпкою,  як  риба   в   невiд,   i...
заплуталась... Стала вона побиватись, борсатись, трепетатися...  Шурхнула,
як плiточка, в першу дiрку - i вискочила на чисту воду... а Чiпка зостався
в неводi!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та вiн того  уже  не
чув, не бачив. Вiн тепер знає спiвав про неправду людську; кляне  земство,
котре йому не далося в руки; лає здирщину, котру лаяли всi небагатi  люди;
бiдує з крiпаками, будить у них жаль, що вони одуренi, що їм одвели нiкуди
невгоднi землi; допомагає їм грошима, коли пристають за подушне  зборщики;
бенкетує з ними - i часом, заливши очi, викрикує, що час би її покарати...
А прийде додому - i п'яними руками пригортав до п'яного серця  свою  Галю,
не примiчаючи палких слiз на її очах та смутку на змарнiлому личку...
   Настали часи iншi, завелися порядки другi в Чiпчинiй хатi.  Привiтна  й
тиха своїм спокiйним сiмейним побитом, стала вона  тепер  притоном  гульнi
п'яної, несамовитих реготiв, спiвiв... Явдоха, звикши до гулянок замолоду,
згадала їх на старiсть, допомагала зятевi в його затiях.
   Оце в суботу пiд недiлю, або в свято завернуть до Чiпки старi товаришi:
Лушня, Пацюк i Матня.  Уродиться  боклаг  горiлки,  страва  всяка.  Явдоха
порядкує. Галя куди-небудь у куток заб'ється, сидить мовчки; дивиться,  як
її чоловiк гуляє; слухає, що верзуть його товаришi. А Мотря -  аж  на  пiч
залiзе, щоб хоч не бачити того нiчого...
   Чiпка сидить з товариством за столом: чарка лiтає за чаркою, задурює їм
голови; крики, спiви та реготи окривають усю хату, вириваються крiзь вiкна
надвiр...  Iнодi  зачне  хтось  баляси   точити,   про   свої   походеньки
розказувати. Явдоха  слухав,  смiється,  радiв;  Галя  -  сумує;  Мотря  -
спльовує на печi мовчки... "Хоч би смерть швидше прийшла, - думає вона,  -
щоб нi чути, нi бачити такого!.."
   Найбiльше  Лушня  розказував.  Як  музика,  тiльки  поведе  смичком  по
струнах, - i заговорять вони то зично-радiсно, то журливо-плакучо, так вiн
своїм язиком грав по  людських  душах.  Розказує  одно  -  всi  за  животи
беруться та регочуться; почне друге - жаль серце, немов  каменем,  давить,
на очах виступають сльози... Частiше всього вiн любив згадувати  про  своє
молоде життя, про свою матiр. Оце й зачне було:
   - Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало посадить мене,  малого,
коло себе, положить перед очима шматок хлiба та й украдь у неї так, щоб не
бачила! А побачила, - зараз бити... А дубець у руках червоний та  гнучкий,
аж свистить... Я вже бувало i сим, i тим боком... углядить - так i стьобне
дубцем по руцi, аж синя  попруга,  як  п'явка,  кругом  обiв'є  руку...  Я
закричу не своїм голосом та  до  неї:  i  "мамочко"!  i  "голубочко"!  "не
буду... не буду!" Обнiмаю її... однiєю рукою'нахиляю  за  шию,  а  другою,
дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться  вона,  немає  шматка...
Тодi й пожалує i їсти дасть... А так - за цiлий день не їстимеш...
   - Була колись i цьому правда! - журливим голосом вимовить Галя, хитаючи
головою.
   - От хай мене хрест поб'є, коли неправда!  -  Та  потiм  каже:  "Ти  не
думай, сину, що я тебе по-дурному б'ю: це я тебе на добро  учу!  Виростеш,
дякуватимеш... Усе, каже, крадь, де тiльки легко  лежить...  А  в  пана  -
вишукай, а вкрадь!.."
   - Бо пан з людей надрав, - уверне Чiпка... - У пана своє одбери...
   - Егеж... Пан усе набрав в людей, пан i людей брав... От  мою  матiр  -
адже взяв! Та, спасибi йому, й мене на свiт пустив...
   I почне було розказувати, як його матiр привели в двiр,  у  горницi  до
пана, як вона всього боялася, поки з паном не  зазналася,  як  пан  радiв,
коли знайшовся у неї вiн, "Тимошка - добрий молодець...".
   - Пан радий - менi радий, i матерi радий... держить нас у горницях,  не
випускає нiкуди. Мене iнодi пестить, гойдає. А став я на  ноги  спинатись,
то все медяниками та цукерками годує, та гривеники дарує. Мати дивиться та
радiє. I така тодi до мене добра! Напуває мене чаєм;  у  панськi  пуховики
положить  спати:  закутає  в  теплi  одiяла;  схилиться  надi  мною  -   i
довго-довго дивиться, а потiм - ще довше цiлує... Розкiш менi  була!  Коли
це приїздить син додому з школи: вивчився вже -  прогнали  з  школи...  Як
угледiв це: "вон! вон з двору! щоб i духу не чутно було!" Пiшла  мiж  ними
гризня та лайка щоденна: мати моя щодня плакала  та  все  мене  ховала  од
панича... Увiрвалося зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та
й перевiв нас з горниць у  нову  хату,  що  за  кузнею  була.  Там  нас  i
поселено. Ото як перевели нас, - трохи угамувалось у  горницях...  Нiчого!
Живемо ми собi вдвох з матiр'ю; до нас частенько  й  старий  пан  забiгає;
матiр жалує; менi гостинцi носить... Коли це, кажуть,  панич  жениться.  I
оженився. Узяв собi дочку вашого, чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку
та високу, з здоровенним носом, що аж через губу в рот заглядав, з  язиком
здоровкався... Як ото одружився, так i похмарило одразу всiм. Не було того
дня, щоб не чутно було плачу на станi!.. Та й старому  пановi,  видно,  не
медяно стало:  посивiв  старий,  з  тiла  спав,  на  виду  подався,  почав
перекидати лишню... Бувало встане вранцi, рано-рано, викраде таку годинку,
що ще син почиває, та до ключника Якима. А Якимовi наказано:
   як тiльки забачить, що пан повернув за кузню, - щоб зараз бiг  i  казав
їй... То вiн було до Якима: "Якиме! голубе мiй! Я вже тобi  стару  жилетку
вiддам, тiльки мовчи, не кажи!" Яким  гляне  на  його:  стане  йому  жалко
старого пана, що колись усiм орудував, i  самим  Якимом,  а  тепер  стоїть
перед ним згорблений, труситься та так жалiбно  просить...  "Iдiть,  каже,
тiльки не барiться, бо вже швидко молодi повстають..." Вiн тодi  пiдтюпцем
до нас: "А де мати?" - питає мене. "На  вго-родi",  або  де  там,  одкажу.
"Пiди лиш, поклич". Та й ткне менi копiєчку в руку. Я бувало на однiй нозi
поскачу. Прийде мати; сяде вiн проти неї,  дивиться,  згадає  давнє  та  й
заплаче, жалiючись на сина та на невiстку. - "Благородне,  кажуть,  званiє
порочу... Дурнi! Яке там у бiса званiє, коли менi жити недобре, коли  менi
нема нi в чому волi?.. Спершу, каже, я хотiв  тебе  одарити:  грунт  дати,
хату поставити, землi одвести i на волю  випустити  за  твою  службу...  А
тепер - не можна... невiльно менi в тому... нi в чому немає менi  волi..."
Та схилиться на стiл головою та й заплаче. Мати дивиться на його та й собi
плаче... А я, бувало, прищурюсь собi в куточку j" нищечком i  думаю:  чого
вони плачуть обоє? Отже недовго пан щось i пожив пiсля  того...  Зажурився
та й умер. Як почула мати, то цiлiсiнький тиждень тужила,  як  божевiльна,
не своїм голосом, а мене била щось з мiсяць, хто його знає  й  за  вiщо...
Швидко нас знову в кухнi забрали: матiр дивитись за  дробиною,  i  мене  з
нею... А в кухнях - нужда...  голодно  й  холодно!  Мати  й  давай  красти
всячину: сальця було вкраде - менi дасть,  пупок  або  печiнку  з  печеної
вутки... Пiймали її якось на крадiжцi, розтягли та й одiдрали, як кiшку, -
насилу встала... Отже не покаялась, не покинула свого ремесла... почала ще
ото й мене вчити. I, спасибi їй, таки вивчила!
   Слухає Явдоха такi речi та пiдхвалює "доброго  молодця",  що  не  забув
науки. Галя сидить сумна-зажурена: жалко їй старого  пана,  жаль  Лушневої
матерi, страшно такої неволi... А Мотря на печi  журиться,  що  її  син  з
таким товариством гуляє; вона стиха шепче: "Господи! i  вродиться  ж  така
дитина на свiт...  отаке  на  матiр  сплести?!  Сказано:  не  має  бога  в
животi... iрод!" А Лушня за  те,  що  добре  вмiє  язиком  молоти,  частує
товариство,  примовляючи:  "Щоб  пани  здоровi  були,  щоб   нам   худiбки
придбали!.."
   - А самi сконали! - кiнчає Пацюк.
   Iнодi бував на тих сходинах i Грицько. Та не по  душi  йому  були  такi
гульбища, а надто тi гострi колючки, якi часто  й  густо  заганяв  йому  в
серце Лушня або хто другий з товариства.
   - А що, Грицьку, чи пшениця вродила?  -  почне  бувало  здалека  Лушня,
натякаючи на завсiднi жалощi Грицьковi.
   Грицько мовчить, мов не до його рiч.
   - Шкода! -одмовляє замiсть Грицька Пацюк: - тепер настали такi лiта, що
пшениця не родить...
   - Чому не родить? - огризнеться Грицько. - У такого, як  ти,  то  й  не
родить, бо чорт має на чому родити... Хiба в ротi посiєш?
   - Нi, Грицьку, - знову Лушня: - тепер i земля така стала, що й на землi
не родить! Ти її потом обливаєш, сльозами благаєш: уроди-бо, сира земле! А
вона, бiсова, глуха й нiма: не чує й не роде!
   - То й приходиться людям на неї жалiтись, - пiддержує Пацюк. -  А  кому
ти на землю пожалiєшся?.. Хiба iнодi побачиш багатого товариша або кума, -
пожалiєшся йому - чи не зглянеться, бува?..
   - А знаєш, Грицьку, - вмiшається  одутлий  Матня:  -  чого  в  тебе  не
родить? Не того, що сплодилася, - нi! То тебе бог  карає...  Було  б  тобi
дурно тодi не брати Чiпчиного жита...
   Грицько сидить - як на вугiллях тлiє. Вiн би й  огризнувся,  та  боявся
бучу збити, та ще з такими гуль-тяями. Та, правда, таки  й  Чiпка  забивав
усiх, не давав Грицька в образу.
   Так миналися тi уїдливi жарти, аж поки Чiпка пiд товариську  гульню  не
подарував Грицьковi ста рублiв грошей на хрещеника.
   - Тепер, Грицьку, знаєш, що тобi зосталося робити? - каже Лушня.
   - А що? - питає радий Грицько.
   - Тепер тобi годi й хлiба робити, - однак земля не  родить,  -  та  все
коло Христi ворожити: хай щомiсяця дитину плодить! Чiпка - добрий чоловiк:
за кожним кумуватиме...
   - Батьковi своєму лисому розкажи! - приснув Грицько.
   -А, їй-богу, вгадав ти, Грицьку, що лисий... Я б  йому  сам  з  великою
радiстю сказав так, та шкода, що вмер! Тiльки що  з  того,  що  я  б  йому
сказав? Коли вiн менi нiчого не кинув - одинцевi... А що б то  було,  якби
моя мати щомiсяця по такому родила, як я!
   - Поїли б одно одного... поки не подавилися, - лютує Грицько.
   - Що, може, й їли б один одного, то й то, може, правда... тiльки  б  не
їли чужого хлiба та грошей!
   - Так що ж? Я прохав у Чiпки, чи що? - кричить, розпалившись,  Грицько.
- У ногах лазив?.. Його добра воля була, а тобi - зась! Не твоє дiло, - он
то що!
   - Та я й не мiшаюся, господь з тобою. Я тiльки раю... А не хочеш -  хай
твоя Христя нiколи нi одного не зродить... Менi що? Я  тiльки  кажу:  якби
частiше, то кориснiше б було!
   - Нi, Чiпко, я в тебе через твоє товариство не можу бувати, - жалiється
Грицько, як Чiпка ввiйшов з комiрчини, де брав горiлку, в хату.
   - Як саме? - розпитує Чiпка.
   Грицько йому розказує. Лушня виправляється, i тут же, мiж тихим словом,
дивись, i вкине якого гедзика. Другi  аж  за  боки  беруться,  регочуться.
Чiпка на мирову  зводить,  частує.  Грицько  мов  трохи  i  втихомириться,
посидить ще, вип'є ще чарку, - та швидко й додому поривається.
   Пiсля того, як поли врiзав вiд Чiпчиної хати; казав i  Христi,  щоб  не
ходила. Одначе вона iнодi викрадеться нишком  на  хвилину  та  й  побiжить
провiдати куму та Мотрю: Явдохи й Христя незлюбила.

   Горiлка, кажуть, всьому злому злодiйка. А у Чiпки в хатi горiлка  тепер
господиня. Рiдко проходив той день, щоб п'яне гульбище  не  збиралося,  не
гуло, не кричало... А коли не гульня - то  гризня  жiноча:  матерi  як  не
кусають одна одну... Така колотнеча була  Чiпцi  гiрше  полину.  Вiн  став
солодити свою душу гульнею та горiлкою... Без гульнi  йому  нудно,  сумно.
Сновигає iнодi по двору вiд хати до ворiт,  вiд  ворiт  до  хати,  хмурий,
насуплений, як з хреста  знятий,  -  за  цiлий  день  вiд  його  слова  не
почуєш... А прийде ввечерi товариство, вродиться боклаг - прощай,  розуме!
Наїдяться, нап'ються, погуляють, - та й з двору... i Чiпка з ними! А перед
свiтом везуть повну повозку всякої всячини...
   - Що це ти, сину, робиш? - з плачем докоряв Мотря, а серце в неї як  не
розiрветься вiд горя. - Другi кривавим потом  заробляють,  а  ти...  Сину,
сину! Бога побiйся, коли людей не страшної Згадай: у яких ми злиднях жили,
в якiй нуждi гибiли, та нiхто про нас не скаже слова лихого... А  тепер  i
достатки...
   - Не ваше дiло! - шпарко переб'є її Чiпка: - лежiть там собi  на  печi,
коли лежиться!..
   Застогне Мотря, обiллється гарячими сльозами та й замовкне.  Аж  недужа
вiд того стала, аж почорнiла... її рiдна дитина, її едина надiя...  "Краще
б я тебе не родила, або малого задавила, нiж тепер  отаке  бачити!"  Та  й
почне проклинати товариство, котре до такого пiдводить сина.
   Явдоха чула це й бачила, та  нарошне  йшла  проти  Мотрi:  пiдохочувала
Чiпку, вiтала його братчикiв. Живучи цiлий вiк таким життям,  вона  звикла
до його сама, радiла всякiй удачi,  допомагала  в  розбишацьких  затiях...
Чiпка щодень робився все хижiший та й хижiший. Як той звiр, кидався вiн на
кожного заможного чоловiка... Перше "карав" тiльки пана та жида, а то  вже
став "одбирати своє" i в свого брата - заможного козака: обдере, як липку,
тiльки живу душу на свiт пустить...
   Галя, хоч вiд неї крилися  й  ховалися  з  цим,  усе  те  волею-неволею
бачила, та не мала сили що-небудь  подiяти...  Вона  одмагалась  сльозами.
"Оце й менi, так як i матерi, приходиться привикати  до  цього,  -  думала
вона серед ночi самотою, як Чiпки не було. - Невже ж i я  така  стану,  як
мати? Чи, може, вона вродилася такою?.. Нi, то, видно, стала така за таким
замужжям... Горенько моє! Це ж, видно, i  менi  не  краща  доля  судилася:
розбишацька дочка - розбишацька й жiнка! Господи!"  I  гидкий  i  страшний
здавався їй Чiпка: вона його тодi жахалася... Коли ж, пiд добру годину,  в
любу хвилину прокидалося в його серцi добро, сповiдався  вiн  своїй  Галi,
обнiмав, голубив її, - вона  не  вiрила  тому,  що  вчора  думала.  "Нi!..
розбишака не вмiє пестити так любо,  не  вмiє  пригортати  так  щиро,  так
гаряче цiлувати... Нi! Мiй Чiпка не  розбишака...  Нi...  нi!  Вiн  любий"
добрий... Вiн карає неправду... карає?... хто йому велiв карати?..  хто??.
Нi, вiн не робить так!.." I впивалася щастям, хоч полохливим,  боязким,  а
все-таки щастям...
   А Явдоха гризлася з Мотрею, не давала їй спокою. Прийде оце в її  хату,
перекидає все, лає її. Спершу Мотря одгризалася, не мовчала, а  потiм,  як
побачила, що Чiпка потакає тещi, кривдить її, матiр  стару,  то  промовила
сама собi: "Їродове  кодло!  Ти  ж  моє  добро  вкрало,  над  моєю  надiєю
насмiялося!" Та як замовкла, то й мовчала вже, що б там Явдоха не  казала,
не робила. Тiльки  обливаючи  сльозами  поритi  недолею  та  лiтами  щоки,
прохала в бога смертi. "Господи! - часто й густо  мовила  вона:  -  прийми
мене, безталанну, до себе! доки вже я мучитимуся на свiтi?"
   Думала Мотря про смерть, виглядала її, сподiвалася, а  вийшло  так,  що
Явдоха несподiвано  вмерла.  У  недiлю,  пiсля  обiду,  зразу  вхопила  її
завiйна. Душить її, пiд серце пiдступає, у грудях давить, дух випирає...
   - Ой лишенько... умираю! - скрикнула Явдоха та й дух спустила.
   Галя як з-за угла прибита ходить. Блiда, з заплаканими очима,  вона  не
примiчає, що й волосся вибилося  з-пiд  її  очiпка,  -  так  розпатлана  й
сновигає, бiлi руки. ломить, голосить на  всю  хату...  Де  ж?  Зранку  ще
Явдоха така весела була, жартувала, смiялася; а на вечiр - один труп,  без
дихання, вiд неї... Страшно й тяжко! Чiпка собi  блудить,  як  бовдур,  не
знає, що й розпочати: чи Галю втiшати, чи коло мертвої порядкувати?.. Одна
тiльки Мотря при пам'ятi. Вона не те, щоб рада була, - нi! Вона  жалкувала
Явдохи: вона бачила тут кару божу. "Отже й  померла  -  без  сповiдi,  без
святого  причастя...  прости,  господи,  як..."  Одначе  вона  не  дуже  й
убивалася... А за Чiпку радiла. "Може, хоч тепер кине... тепер нiкому буде
настроювати... може, оханеться..."
   Третього дня, як поховали Явдоху, справив Чiпка по тещi бучнi  поминки.
Зiйшлися люди не тiльки з Пiсок, прийшли й з хуторiв. А старцiв-старцiв...
як на печерах у Лаврi! Люди обiдали в  хатi;  для  старцiв  поприроблювали
лави надворi. Понаварювали великi казани всякої страви: Чiпка  на  поминки
заколов свиню, зарiзав три овечки, убив великого бузiвка. А горiлка  -  як
вода, лилась за царство небесне... А пiсля обiду Мотря  старцям  роздавала
по шматку паляницi в торбу, а Чiпка - по сiм гривен у руку.
   На другий день пiсля того Чiпка запрiг коней та й поїхав  з  двору,  не
сказав i куди. Не було день, два... А на третю нiч вернувся, везучи  повнi
вози  всякого  добра.  Аж  скрикнула  Мотря,  як  побачила.  Серце  її  не
видержало, стала вона корити, ганьбити i сина й товаришiв. Тi,  на  докори
не змовчали, загризлися з Мо-трею. Пристав i Чiпка. Зчинилася в них лайка,
буча-Галя перелякалась, заперлась  у  себе  в  хатинi.  Лушня  розпалився,
кричав; Мотря собi лаяла; вiн їй збив з голови очiпок.
   Сердешна материна голова! "У своїй хатi... волоцюга... розбишака..." Не
доказала, залилася гiркими.
   Вранцi пiшла жалiтися у волость - не  за  крадiжку,  а  за  те,  що  її
"волоцюга побив..." За те вона мовчала:
   боялася за свою рiдну дитину. Набiгли волоснi в хату,  де  саме  гульня
йшла. Чiпка зараз до їх. Поналивав так, що ледве додому рачки долiзли. Тим
Мотрина жалоба й кiнчилась. Тiльки Чiпка, як пiшли волоснi, розпалився, як
огонь,  налаяв  п'яний  матiр  "сучкою"  i  нахвалявся   побити...   Мотря
обливалася гiркими слiзьми та нишком проклинала свою долю, що дала їй таку
"прокляту дитину"...
   А Чiпка знов засiв - п'є та гуляє з братчиками.
   - Нi, - кричить Лушня: - нiколи не буде в тебе Чiпко, такої матерi,  як
Явдоха була! Ото - рiдна мати; а це в тебе - собака, а не мати! Гляди лиш,
чи не вона, бува, й Явдоху з свiта звела?..
   Страшно якось загуло це слово в кожного в ухах. "А справдi, чи не  так?
- подумав кожен. - Дивись пак: любiсiнька, милiсiнька була жiнка зранку, а
на вечiр - тiльки тiло зосталося, та й те задубло!.."
   - Ай справдi?! - скрикнув Чiпка. Серце в  його  повернулося...  Коли  б
мати була перед очима, - здається, вбив би вiдразу.
   Галя, сидячи у себе в хатинi, гiрко плакала. Як  же  почула  те  скрiзь
стiну, то зразу кинулась - гадки в  неї  схибнулися...  "А  справдi?.."  I
неначе вiтер провiйнув в її серцi.  Одначе  чула  душа  не  подалася  тому
вiтру. "Нi,  нi,  -  шептала  Галя:  -  то  зле  серце  таке  тiльки  може
пригадати... Свекруха правду каже: то матiр господь скарав за таке  життя.
Нi, Мотря - не така людина..." I Галя  одганяла  вiд  себе,  як  ув'язливу
муху, злу думку.
   Як розiйшлась п'яна ватага. Чiпка прийшов у хатину. Галя не  видержала,
напустилась на його, корила, лаяла, плакала...
   - Чiпко, Чiпко! чи я ждала такого вiд тебе,  чи  сподiвалася?  Попустив
рiдну матiр на поталу волоцюзi, гайдамацi... I звiр такого не зробить,  як
ти зробив, i розбишака хижий!..
   - Ти чула, що Лушня казав? - спитав вiн грiзно жiнки.
   -Лушня?.. Лушня... Коли було серце, котре нi разу не грiла  правда,  то
серце Тимофiйове! Коли чий язик  не  дубiв  вiд  брехнi,  котрiй  немає  й
назвиська, то язик Тимофiїв! Сучка, а не жiнка тiльки  хiба  зроде  ярчука
такого, як Лушня! А ти йому вiриш? ти його слухаєш?..
   - Що ж, ти боїшся людського поговору, чи що?  Плювати  я  хотiв  на  їх
поговiр!.. та й на них разом!
   -Не поговору. Чiпко, не слави, - перебила його Галя, - хоч i її нiяково
слухати, - а правди, котру ти так любиш та нехтуєш... А  ще  кажеш:  немає
правди мiж людьми! А де ж у тебе правда?.. де?..
   Останнi слова гострим ножем шибонули в саме серце Чiпцi.
   - Ти завжди мене винуватиш. Ти проти мене завжди йдеш! - скрикнув  вiн,
виходячи з хати i грюкнувши дверима. Цiлу нiч вiн проблукав  по  двору,  а
Галя цiлу нiч навзрид проплакала.
   На другий день пiшов по селу гомiн, що Чiдка трохи не вигнав  матерi  з
двору.
   - Як їла хлiб з остюками, то й усе добре було; а перейшла  на  буханцi,
то у нiс закололи: пiшла на сина жалiтись!! - винуватили Мотрю однi.
   - Який вiн син? який  вiн  син,  коли  рiдну  матiр  попустив  волоцюзi
вдарити?! - оступаються за Мотрю другi.
   А Мотря вiд такої зневаги, вiд тяжкого удару, вiд тривоги занедужала, в
постiль злягла; не їсть, не п'є, мутно очима дивиться... Галя ходить  коло
болящої, як коло рiдної матерi. Прикликала до неї  знахарок,  тi  шептали,
зiтхали, давали якогось зiлля та ледве-ледве одходили Мотрю.
   - Галю! - каже вона: - я знов чую, що одужую...  Менi  знову  легшає...
Навiщо?.. Я молила бога, коли б умерти... Краще б менi на тiм  свiтi,  нiж
на сiм... Та не дає менi бог смертi... Його  свята  воля...  Вiн-то  знав,
нащо мене пускав ще  жити.  Може,  додержить  до  тiєї  пори,  коли  Чiпка
оханеться, я його побачу, як свою дiї-тину, як свого сина... Галю!  дитино
моя!.. рiдная моя! Ти ж менi тепер найрiднiша... Уговорюй його, як  жiнка:
вiн тебе почитав, кохає щиро, - може, тебе послухав, коли вже мене не хоче
слухати... Боже! що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та
дала йому, коли б тiльки вiн став чоловiком. Я б тодi вмерла  спокiйно.  А
то?..
   I свекруха й невiстка рясно-рясно плакали...
   XXX
   ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА!_
   Стояла люта зима. Ще такої холодної та снiжної не зазнають люди. Багато
тодi народу померзло - забило їх  пiд  лиху  хуртовину,  закидало,  замело
снiгом, там богу й душу оддали. По веснi вже  несла  вода  рiчками  мерзлi
трупи, а других серед поля вовки поїли.
   На зиму Мотря зовсiм одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє,  або
й собi пряде на прядцi. У хатi в них тихо, тепло, - було б i одрадно, коли
б не тума якась стояла в кожного перед очима, не повiтря важке носилося по
хатi. А то сидять вони  собi  при  ясному  свiтi  свiчки  -  тихi,  сумнi,
мовчазнi, тiльки однi тiнi вiд них  колишуться  по  стiнах  та  чутно,  як
прядка гуде та наводе якийсь сум, викликав сон-дрiмоту. I  в  душi  у  них
гiркий смуток, на серце налягла  важка  туга,  журливi  думки  сповили  їх
голови. Iнодi по хатi пронесеться глибоке  зiтхання;  увiрветься  нитка  й
затихне на який час гуркання прядки, поки її налагодить Галя;  або  випаде
починок з рук у Мотрi, глухо вдариться об  пiл  i  розбуркав  тишу  сумну.
Тiльки коли-не-коли вирветься з уст живе слово, пронесеться  по  хатi,  як
мара страшна, злякавши i сум 1 нiмоту, - та й замре без  вiдгомону.  Чiпка
собi нудиться свiтом, коли немає нiкого з товариства. Ляже -  душно  йому,
встане - холодно. Слухав iнодi, що розказує мати з свого молодого вiку - i
встають перед його очима  дитячi  лiта,  встає  сива  бабуся,  дiд,  степ,
вiвцi... "Щасливий я був тодiї " - дума вiн i не знає, де тепер себе дiти.
   Нiч, як куйовда, стояла надворi; мела страшенна хуга; завiрюха крутила;
та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати;  мороз  перся  в  хату,
позамуровував шибки узорчатими виводами; а в  димарi,  як  голодний  звiр,
ревла та  вила  вiдьма-буря,  кидаючи  в  вiкна  кiм'ями  снiгу,  мов  хто
добивався в хату знадвору. Галя й Мотря сидiли собi  та  мовчки  пряли.  У
кожної чогось так тяжко  було  на  серцi,  що  вони  аж  попригинались  до
гребенiв. Чiпка лежав на лавi, задравши голову  вгору,  мовчки  дивився  в
стелю та слухав божевiльнi заводи буйного вiтру. Свiчка на тринiжку неясно
горiла; знай гнiт нагоряв-жужелився, i знай його  зривала  або  Мотря  або
Галя, кленучи вогонь, що так немилосердно пiк у пучки. Разiв  два  чи  три
ненароком свiчку зовсiм гасили - i тодi в темрявi проносився жарт та смiх,
немов боявся свiту, бо справдi, коли знову засвiчували  свiтло,  то  немов
воно замикало вуста їм - нi одне слово не зривалося з язика,  наче  то  не
люди сидiли, а якiсь тiнi - глухi й нiмi...
   Коли це зразу, як грiм, загуло коло  хати,  й  почало  щось  стукати  у
вiкно. Чiпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї, та  мерщiй
надвiр. Засов клацнув, почувся гомiн, тупiт. Незабаром Чiпка ввiв  у  хату
Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловiка семи незнайомих людей. Були  мiж  ними
москалi i Сидiр там, були й простi.
   - Господи! - ледве вимовила стиха Мотря та й прикипiла до гребеня.
   - Здоровi в хату! - обiзвався дехто.
   - А ти, стара, вже одужала? - питає Матня Мотрi.  -  Оже  їй-богу,  час
тобi вже вмирати. Дивись: зуба в ротi немає, а ти ще й досi живеш -  марно
тiльки хлiб переводиш!
   - Вiдчепись од мене, лихий  чоловiче!  Чого  ти  прийшов  у  чужу  хату
насмiхатися з старої людини? - одказала Мотря.
   - Не займай її, Якиме, - обiзвався Пацюк: -  бач,  як  зуби  вискиря...
покусає ще!
   - Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв  їх  нiколи,  розбишако!  -  гiрко
мовила Мотря.
   Гайдамацтво пiдняло регiт.
   Галю разом ухопив за серце жаль i образа; серце в неї затiпалось.
   - I воно так слiд добрим  людям  робити?!  -  призро  кинула  вона  цим
питанням у 'вiчi товариству.
   Регiт стих; усi похнюпили очi в землю; одна тiльки Галя гостро дивилася
на всiх гультяїв - i червона краска грала  на  її  щоках,  тодi  як  серце
пiдкидалося в грудях, а груди поривчато дихали. Разом i лиха й хороша була
вона в ту годину. Як вовчиця, оберiгаючи дiтей, уся наїжиться, жде  тiльки
одного замаху, щоб разом кинутись на свого ворога - так  вона  -  гордо  й
призро дожидала ще хоч одного слова... Слова не було.
   Чiпка помiтив скриту бурю, похопився промовить: "Ходiм, пани-браття,  в
свiтлицю, бо тут  з  бабами  нiякого  пива  не  звариш...  хай  вони  собi
прядуть..."
   Як ноги вломили братчики з хати - мерщiй перейшли за Чiпкою в свiтлицю,
Мотрi зробилося так тяжко на душi, так гiрко  на  серцi,  що  вона  аж  не
зисидiла на гребенi; встала, побралася на пiч, лягла - та так  i  залилася
сльозами.  А  Галя,  оставшись  одна,  думала:  "Пiдожди  ж!  Пiдуть  твої
братчики... це вже не первина... постiй же...  проклятi,  каторжнi!"  -  i
лютувала разом на Чiпку i на його товариство.
   А в свiтлицi тим часом обходила рядова, розв'язувала й без  того  смiлi
язики, дурманила безпутним життям задуренi голови,  надавала  силу  i  без
того дужiй волi; неслися смiхи, реготня, гвалт окривав хату  i  несамовито
вривався в другу, де була Мотря з Галею.
   -. А що, отамане? - обертається Лушня до Чiпки:  -  в  яку  мутну  воду
закинемо сю нiч свiй невiд?
   - Коли б так, щоб i недалеко, i рибки пiймати, - вставив  червоний,  як
пiсля лазнi. Матня.
   - Ми оце з Петром, - веде далi рiч Лушня, - налагодились до Хоменка  на
хутiр.
   - Воно туди й небезпешно, - обiзвався хтось з  гурту:  -  в  його  така
вармiя...
   - Та правда, що в його три сини, як кати, - каже  Лушня,  -  та  й  сам
такий, що, посмоливши вiрьовку, ведмедя вдержить, - та  сiлькiсь!  Он  той
братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує.  -  Кажучи  се,
Лушня показав на москаля Сидора.
   - Яку? - питає Чiпка, котрий до того мовчав.  Сидiр  витяг  з-пiд  поли
рушницю, мовчки показав
   Чiпцi. Той понуро глянув - i нiчого не одказав.
   Обiйшла ще раз чарка кругом столу, - посоловiли
   в кожного очi ще дужче.
   - Та коли йти, братця, то вже й пора, - своє-таки Лушня.
   - Чи пора, то й ходiмо, - понуро одказав Чiпка, пiдводячись.
   За ним повставали другi. Випили ще на  дорогу;  вийшли  з  хати.  Чiпка
погасив свiтло - i собi за  ними...  "Кукурiку!"  -  прокричав  на  сiдалi
пiвень, залопотавши крилами. Усi кинулись.
   - Пху, проклятий!.. перелякав!!. - обiзвався Лушня.

   Галя почула, що п'яна зграя побралася. "Чи то ж то й Чiпка  пiшов,  чи"
може, в свiтлицi?" - подумала вона, взяла свiчку i пiшла в свiтлицю.
   У свiтлицi не було  нi  душечки.  На  столi  стояли  порожня  пляшка  з
горiлки, та три порожнiх чарки, та два полумиски на  денцi  з  росолом,  -
видно, були з огiрками. На столi поналивано горiлкою, понакришувано хлiба,
де-где валялися недоїденi гузки з огiркiв.  Пiд  столом  валявся  порожнiй
боклаг, аж воронка торохтiла. Ослони в хатi попереставлюванi: один вздовж,
другий впоперек. Накурено так, що дихати важко  було;  страшенно  смердiло
горiлкою... Сказати: була то  не  свiтлиця  заможного  хазяїна,  а  корчма
п'яна!
   Галя не могла довго  побути  в  нiй,  так  її  давив  дим,  змiшаний  з
горiлкою. Вона грюкнула дверима - i увiйшла до себе в хатину, де стояла її
постiль, заслана добрим коцем. Галя зняла коц, мала була лягати, - та сама
незчулася, як опустилася на стулець, обперлася  на  стiл  рукою,  на  руку
схилила голову - i задумалась... Довго вона  думала;  потiм  Покотилися  з
очей сльози i,  заливаючись  ними,  вона  впала  на  постiль;  довго-довго
плакала, та незчулася, як i заснула.  На  столi  свiчка  догорiла  й  сама
потухла...
   Мотря, качаючись на печi, цiлiсiньку нiч не спала, теж плакала. Так  її
вразили лихi речi  "проклятих  людей".  А  скiльки-то  думок  переплило  в
материнiй головi за ту нiч! Думала вже всяко. Думала пiти сказати на сина,
що вiн розбоєм промишляє, щоб узяти його разом з його лихою ватагою:  тодi
вона буде знати, що вже немає в неї дитини! То знов нова  думка:  а  може,
оханеться? Та шкода й сердешної Галi - вона так мучиться, так  побивається
за ним!.. I знову вiзьме жаль материне серце: стане вона молитися  боговi,
щоб послав їй смерть швидше, та знову плакати... Так цiлу  нiч  проплакала
та продумала.
   Прокричали другi пiвнi. Коли геть  за  пiвнiч  почувся  здалека  тупiт,
гомiн. Далi - ближче... ближче... коло самої хати... "їдуть!"  -  подумала
Мотря. "Хоч би ж хоч сюди не заходили", - прошептала. Коли чує - повернули
в свiтлицю.
   Перегодя трохи рипнули дверi,увiйшов хтось у хату.
   - Хто там? - питає вона з печi.
   - Це я, - одказує Чiпка.
   I чує вона - став над. помийницею вмиватись...  У  серцi  їй  наче  хто
гострим ножем шпортонув.
   - Що то, сину?
   - Нiчого...
   - Ой сину, сину! хоч би вже ти на т е не пускався... Хай би  крав,  хай
би грабив... а то...
   - А Явдоху хто з свiта звiв? - питає гостро Чiпка.
   - Що ти кажеш?
   - Хто, кажу, Явдоху струїв?
   - То це я, сину??!
   - Уже ж не я...
   - Спасибi...
   Не доказала, замовкла... Запекло коло серця,  мов  хто  огню  приложив;
плач, злiсть, досада разом пiднiмались з душi, - бунтували стару кров;  як
обухом, ударило в голову, задзвонило у вухах, потемнiло у вiччю...
   - Краще б  я  руки  наложила  на  себе,  нiж  таке  чути!  -прошептала,
качаючись на печi та стогнучи.
   Незабаром повходили в хату й другi. Засвiтили свiтло.  Мотря  виглянула
з-за комина - i затрусилася... На кожному виднi були слiди  свiжої  кровi.
Мотрi зробилося страшно,  холодно.  Вона  забилась  у  самий  куток  печi:
трусилася, як в лихоманцi... Далi вона  почула,  як  стали  в  печi  огонь
розводити  -  одежу  палити.  Вона  боялася,  щоб  не  скрикнути,  боялася
зiтхнути, та все мiцнiше й щiльнiше стискувала зуби, тулилася в куток...
   Упоравшись, як слiд: повмивавшись, попаливши, яка була в кровi,  одежу,
розбишаки погасили свiтло, побрались у свiтлицю.
   - О-ох!.. -здихнула Мотря. -Хоч би Галя коло мене... Ох,  господи!..  -
стогнала вона: - дай менi дожити до завтрього... Одсахнусь тебе... зречусь
тебе, мiй сину... моє лихо... перед  усiм  свiтом  скажу...  на  все  село
прокричу... Ох!.. Чого хоч нiч така довга?.. чого хоч  вона  так  нешвидко
тягнеться?.. Хоч би швидше свiта дiждати... Господи... боже наш! сохрани й
заступи...
   Та злiзла з печi,  впала  навколiшки  перед  образом  та  тихо  й  чуло
молилася,  б'ючи  земнi  поклони.  Не  чула  вона,  коли  й  третi   пiвнi
прокричали; не помiтила, коли почало  на  свiт  благословитися.  Од  щирої
молитви одiрвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вiкно.
   - Ря-а-туй-те... Ой... рят-у-у-те!.. - кричало щось пiд вiкном  молодим
дитячим голосом... Мотря кинулась до вiкна.
   - Хто там?.. - питала вона з хати.
   - Це я... рятуйте... хто в бога вiрує... Одчинiть-пустiть! - аж плакало
та просило.
   Мотря тихенько вийшла надвiр - та трохи не омлiла... Перед  нею  стояла
лiт десяти дiвчинка, в однiй сорочцi, об'юшенiй кров'ю, боса, розхристана,
розпатлана, - стояла й трусилася...
   - Що се?.. що з тобою,  дочко?..  чия  ти?..  де  ти  була?..  звiдкiля
вирвалась?.. - тремтячи сама всiм тiлом, питала Мотря дiвчинку.
   - Ой лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке...  -  з  плачем  ледве
вимовляла дiвчинка. - Я  з  хутора...  розбишаки  були...  всiх  побили...
порiзали... постреляли... батька... й матiр... дiда... бабу...  дядькiв...
дядину... маленького братика... усiх... усiх... Одна я  зосталася...  одну
мене не знайшли... втекла...
   - Як утекла?

   - Поїхали... запалили хату й поїхали... Ой... о-ой! бабусю...  горенько
менi!.. - скрикнула дiвчинка, хапаючись рученятами за  Мотрю,  -  боялася,
щоб та, бува, не втекла...
   - Цить... ци-ить, моя дитино! - зацитькувала Мотря. - Я  знаю,  хто  тi
розбишаки... Мовчи!.. То мiй син, клятий!.. Цить... а то як  почує,  -  не
животiти тодi нi тобi, нi менi...
   Дiвчинка прихилилася до Мотрi та тихо  схлипувала.  Мотря  ввела  її  в
хату.
   - Ходiм у волость... у волость ходiмо! - шепче вона,  а  сама  чув,  що
голова в неї кружиться, очi страшно горять, ноги трусяться... от-от упаде!
- Ходiмо, дочко... поки ще сплять...
   - Я змерзла, бабусю... холодно... - шепче дiвчинка, тулячись до Мотрi.
   - На, хоч мої старi чоботи взуй... Он платок... юпка... швидше!..
   Похапки назула вона на дiвчинку старi закорублi чоботи, накинула  юпку,
платок; на свої старi плечi натягла кожушанку -  i  вийшли  удвох  тихо  з
хати.
   Червоне зарево вдарило їм прямо в вiчi. Дiвчинка  схопилась  за  Мотрю:
вона боялася тiєї  пожежi  -  то  горiла  їх  хата...  Хутко  вони  обидвi
повернулися спинами до  широкої  полоси  огняного  свiту,  що  пiднiмалась
високо вгору, наче хотiла запалити хмару, -  та  й  потягли  пiдтюпцем  на
другий край села. Червоний пiвень просвiчував  їм  шлях  своїми  кривавими
очима... а навкруги собаки валували...
   Незабаром  прибiгли  волоснi,  назбиралось  народу  повнiсiнький  двiр,
обступили  кругом  хату.  Нi  одної  душi  не  випустили:  всiх   побрали,
пов'язали. Пiднявся крик, гвалт.
   Вiд крику прокинулася Галя.  Швиденько  накинула  вона  на  себе  юпку,
вийшла з своєї хатини... Як глянула вона на Чiпку, що з  скрученими  назад
руками стояв i  понуро  дивився  в  землю,  як  углядiла  об'юшену  кров'ю
дiвчинку:
   - Так оце та правда?! Оце  вона!!!  -  скрикнула  не  своїм  голосом  i
несамовито залилась божевiльним смiхом...
   Тiло в неї тряслося; очi помутилися - вона ними якось чудно водила;  на
губах встала кривава пiна, а вона все смiялася, все смiялася...
   Чутка про все те, як грiм, розкотилася на всi кiнцi, рознеслася на  всi
боки - в одну мить обхопила все село.
   Збiгалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, вiд страху
богу молились.
   - Чула? - як божевiльний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.
   Христя глянула на його та й пополотнiла.
   - Що там? пожежа?..
   - Чiпка людей порiзав... усю Хоменкову сiм'ю ви-полонив!
   - О-о-о... - якось чудно загула Христя. Очi в неї розкрилися, боязко  й
страшно повела вона ними по хатi.
   - Уже погнали в город... в тюрму, - каже Грицько.
   - А Галя? а мати? - ледве чутно спитала Христя,
   - Не знаю... здається, дома...
   Христя мерщiй за кожушанку, хапаючись накинула її  наопашки  та  чимдуж
побiгла з хати.
   Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нiчого того не чула, -  була  вже
далеко.
   Перегодя трохи  вернулася,  -як  з  хреста  знята.  Вступивши  в  хату,
перехрестилася.
   - А що? - спитав Грицько.
   - Галя... -знову перехрестилася: - повiсилась...
   - Отуди к лихiй годинiї - виторопивши очi, сказав Грицько та й замовк.
   Цiлий день вони обоє мовчали: смутнi, блiдi, неспокiйнi,  мов  дожидали
смертi. Двоє дiток їх, хлопчик та дiвчинка, помiтили це, та не  розумiючи,
вiд чого воно, сидiли собi тихо на печi й шепталися:
   - Чого це тато та мама сердитi? - питав стиха хлопчик.
   - Не знаю... - одмовила дiвчинка й замахала на  хлопчика  пальчиком.  -
Ци-ить! мовчи... битимуть!..

   Це вже було туди пiд осiнь, на другий рiк. Сонце  заздалегоди,  почувши
її, надолужало своїм теплом: не грiло, а пекло. Дощ, як затявся,  i  трохи
не на корх лежало на шляху пилу, та стояв вiн i в воздусi, як сивий туман,
лiз у вiчi, душив у горлi... Люди  знай  їздили  по  шляху:  настала  саме
гаряча пора возовицi. По тому  ж  самому  шляху  простувала  в  Сибiр,  на
каторгу, цiла валка скованих по руках, по ногах рештантiв, Кругом їх цiлий
звод москалiв з ружжями.
   Пройшовши Пiски, валка стала коло волостi, на вигонi,  на  перепочинок.
То був Чiпка з своїм товариством.
   Як почули люди, то стали збiгатись з усього села - старе й мале, мов на
ярмарок.
   У той час Грицько вертався з поля з снопами, аж трьома возами. Вiн - за
одним, Христя - за другим; а син - хрещеник Галин - сидiв на третiм поверх
снопiв, тiльки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волiв,  а
самi пiшли до гурту...  та  й  поторопiли  обоє!  Не  швидко  вже  Грицько
опам'ятався, пiдступив ближче.
   - Що це, брате Чiпко? - журливо, з самого  глибу  серця,  обернувся  до
його Грицько.
   У тому запитаннi, в його голосi,  не  було  нi  докору,  нi  помсти,  а
вчувався тяжкий жаль - шкода пропащого брата...
   Чiпка скоса зиркнув, здвинув густi брови - та й одвернувся.
   Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки.
   Незабаром старший москаль, що вiв етап, скомандував у дорогу.
   Рештанти  стали  пiдводитись,  забряжчали  важкими   цепами.   Почалося
прощання, обнiмання, почувся плач, голосiння...  Плакали  люди,  обнiмаючи
своїх безталанних братiв;  подавали  їм  на  прощання  -  кожен  по  своїй
спроможностi: той шага, той копiйку, а хто й гривню... Плакали  розбишаки,
навiки прощаючись з рiдним селом, з своїми людьми - рiдними  й  нерiдними.
Один Чiпка не плакав. Як той  сич  насуплений,  стояв  вiн  нарiзно  всiх,
звiсивши  на  груди  важку  голову,  в  землю  потупивши  очi,  -   тiльки
коли-не-коли з-пiд насуплених брiв посилав на людей грiзний  погляд...  Не
знайшлося душi, щоб пiдiйшла до  його,  попрощалася...  Брязь!..  дзень!..
брязь!.. дзень!.. Валка рушила.
   - Хай тобi бог помагає на все добре, - крикнув навздогiн Чiпцi Грицько.
   Чiпка озирнувся - i од гукнув з дороги:
   - Грицьку! поклонись матерi... Скажи: хай мене дожидає в гостi, коли не
сконiє до того часу...
   - Господи! - заливаючись сльозами, мовила Христя: - напути його на  все
добре! - та разом з Грицьком й повернули до возiв.
   - Воно таки правда, що цей Чiпка непевний...
   - Такий i батько був...
   - I вродився, так, -прости господи!
   Балакали люди,  проводжаючи  очима  потонувшу  в  сiрiй  курявi  валку.
Довгенько ще вони стояли, судачили, рахували, - поки не  перевели  розмову
на  врожаї,  на  посiви  та  другi  хазяйськi  турботи;  а  тодi   вже   й
порозходились по домiвках.
   Мотрю взяв Грицько догодувати до  смертi.  Швидко  пiсля  того  вона  й
умерла.
   Чiпчину хату опечатали, забили. У нiй однi сови та  сичi  плодилися  та
тiчки собак товклися по вгороду, що весь зарiс бур'яном, як  лiсом.  Через
рiк - веселе колись мiсце опустилося, зглухло. Облупана пустка  стояла  ще
страшнiша, нiж та, котру купив Хрущ. Люди знову стали  її  вiдхрещуватись,
як проходили  мимо;  а  малi  дiти  боялися  й  здалека  глянути  на  того
чоловiчка;  що,  як  те  страховище,  позирав  з  ворiт  на  шлях   своїми
витрiшкуватими очима.
   А недалеко од  Пiсок,  над  самим  шляхом,  коло  Хо-менкового  хутора,
насипано високу могилу,  а  на  нiй  стоїть  височенний  хрест  -  оглядає
навкруги хутори, гела, всi околицi... Пiд ним тлiє вiсiм безневинних  душ,
загублених в одну нiч "страшним чоловiком".
   А посеред села насупроти похилої церковцi,  тоне  в  саду,  як  у  раю,
видивляється на свою красу в ставковi води, поновлений палац - у позолотi,
у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїн Пiсок - перший  ду-кач  на  все
Гетьманське, перша голова  в  повiтi,  найщи-рiший  земець,  предводитель,
предсiдатель, банкiр, за-водчик-сахаровар - Данило Павлович Кряжов.  I  як
тепер весело  в  тому  палацi!  Якi  бувають  iнодi  гулянки...  встала  б
генеральша, якби можна! Тепер уже не з одного, не з двох якихось  повiтiв,
а з цiлої губернiї  саме  спинкове  панство,  саме  найзаможнiше  купецтво
знаходить тут щирий привiт, добру учту веселого й щедрого хазяїна...
   Минав рiк; минав другий...  Стояла  на  край  села  сиротою  пустка,  -
завидувала палацу. Аж ось - випало й їй  несподiване  щастя:  купив  її  у
казнi за безцiнок давнiй знакомий - жид Герiпко, причепурив  трохи  зокола
облупанi боки, полатав, де  попрогнивала,  оселю,  -  та  й  завiв  шинок.
Щонедiлi, щосвята, а часом i серед будня, щоб не  одстати  од  вельможного
сусiди, - бенкетує тут п'яне море темної простоти... Оже ще  й  досi,  пiд
пiзнiй вечiр, подирає мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони  на
хрест, що геть-геть здалека чорнiє над Ромоданом...

Популярность: 3, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT