вiд гори до шляху; всюди. ника?, до всього додивля?ться... - "Отут ?? вперше забачив... осьдечки вiнок плела... ось та мiсцина, де сидiли... сюди тiкала... а це, видно, недавно ходила, бо свiжий слiд..." Дививсь - не стямився й звiдки, вихопилась та й почимчикувала житами, тiльки одежа матна?ться... Чiпка помiтив - берегтися стала. - Ач, утекла!.. - мовить вiн голосно. - Ген-ген уже... за горою... Ну, та й дiвчина ж!! I верта? вiн назад у Пiски, радий та веселий, що хоч здалека побачив. VII ХАЗЯ?Н_ Ну, а Грицько що? Грицько - непромах. Як тiльки почув, що дiда в двiр беруть: "Е-е, коли так, мабуть, годi на баранах ?здить, годi за вiвцями ганяти, - бо невеличка з них користь... Ось служив-служив, та тiльки й того, що на менi... Час, мабуть, про хлiб подумати". Подумав, - та тi?? ж таки весни й покинув дiда. Виходили на заробiтки пiщани, - потяг i Грицько з ними, скинувши через плече косу, а за спину - торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращi й чоботи. Невiдомi мiсця, котрi довелось Грицьковi вперше переходити, люди, яких ?м лучалося стрiчати, - все це мало незвичайний пошиб на парубка. На все те вiн дивувався, рота роззявивши. "Ач, як люди живуть! Ач, як будови помурували!.. якi дверi, вiкна повставляли... всього тебе, як у водi, видно! I що то воно кошту??.. Адже, якби взяв цеглину та пошпурив у шибку, мабуть би, й за рiк не од-служив за не?!.. Таке багатство, такi розкошi!" - думав вiн, проходячи широку вулицю величезних магазинiв. Улиця - справдi на диво. По обидва боки сплош-ним муром витяглись у струнку височеннi палаци: i бiлi - як снiг, i зеленi - як рута, i блакитнi - як китайка. Пiстрота кидалась у вiчi. Парубок не знав, на чому зупинитися, на вiщо подивуватись: чи блискучими проти сонця, як кришталь, дверима, над котрими висiла або стояла по боках здоровенна червона або блакитна дошка з золотою наковкою, або з гарним малюнком усяко? всячини - машинерi?, окулярiв, хлiба, ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловiчий рiст, вiкнами, з котрих визирали на вулицю до ладу розставленi рiзнi золотi й срiбнi виробки, пiстрiли всякими кольорами ситцi, шовковi са?ти блищали, м'якi оксамити сизiли, червонiли, цiле море роблених квiток, як живi, вабили носа понюхати... По вулицi, з одного й з другого боку, снували лавами люди по серединi, битiй каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звощицькi дрожки... Заробiтчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками. - Дядьку Остапе! - обернувсь Грицько до одного з сво?х. - Що то? - Ляльки. - Навiщо? - Панам на iграшки... - А дивiться, що то за звiр роззявив так страшенно рота, немов тебе з'?сти хоче! Гляньте - як у ротi червоно!.. А зуби якi?! От, якби такого випустити та пiймав вiн кого на зуби!.. - Хiба, ти дума?ш, вiн живий? То зроблено з чогось. - Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очi блищать! - То що, що блищать? I очi йому шклянi повставляли... - А чого ж вiн такий страшний? I навiщо робити таку страшну iграшку?! - допитувавсь Грицько, приглядаючись крiзь шкло на не?. - Та хай йому цур! Ходiмо... а то ще тут по гамалику заробимо. Пiшли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. "I що воно за звiряка? - думав вiн. - Грива тобi, як у коня; а само - бог його зна?, на вiщо й схоже! А люте, мабуть?.. Лютiше вовка!.. Недаром так рота роззяпило, зуби вищирило... А чи воно то можна такого чоловiковi зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче вiд найдужчого чоловiка... А чи я б. то його подужав? Нi, мабуть... I Чiпка б, мабуть, не подужав... а вовка вiн раз сам на сам одiгнав вiд овець... Цього навряд чи одженеш... I де воно заведеться таке!.. Господи ти мiй милий..." - Дядьку Остапе! - Чого? - Що воно таке за звiряка ото? - пита? знову Грицько, як перейшли вони вулицю з магазинами та йшли трохи глухiшою. - Та я й знав, як його звати, та забув! - Кого там звати? - пита? третiй чоловiк. - Звiряку... Там ми бачили в вiкнi одного: грива бiла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збира?ться, - одмовля? Грицько. - А хвiст довгий?.. на кiнцi з китицею? - Еге-ге! - То - лев. - Лев?! - вимовив здивовижений Грицько. - Що ж то воно за лев? - Звiр такий... Цар_ над звiрами... - Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобi цар! Уже, мабуть, що тiльки вiн не скаже, то кожен послуха?. Бо де його такого страховища не послухати?! - А звiсно. На те вiн i цар, - одмовляв чоловiк. - Та, мабуть же, вiн i здоровий дуже, сильний? - Авжеж сильний: сильнiше вiд усякого звiра! - Як же його ловлять такого? - пита Грицько. - Як? Звiсно - якось-то ловлять... прирозумiли якось - коли, кажеш, держать у хатi. - Його, мабуть, один наш цар тiльки й зможе пiймати; а нашому братовi - не сiкайся! - каже Грицько. - Так! цар тобi ловитиме, - увернув дядько Остап. - Пошле таких, як ти... от i лови! - А як покуса? як з'?сть?! - То що, що з'?сть? - А як я не хочу? - То голову зiтнуть... - Та як же його таке пiймати, коли на його й глянути страшно... Вовк який, - та й того бо?мося... а то ж таки таке страховище, господи! - Царевi до того дiла нема?. Сказано: лови! то й лови... - А що ж у нас нiде такого не чутно, щоб ловилося? - Та воно у нас не водиться. - А де ж воно водиться? - Десь за морем. - А хiба й за морем ? земля? - Бог його зна?. Видно, в, коли цей звiр з-за моря... - А чого ж старi люди кажуть, що за морем уже землi нема?, а тiльки три коти... на них i земля держиться... - То, може, воно там, мiж тими котами, й водиться! - одказав третiй чоловiк. Розмова на цiм обiрвалася. Iшли вже заробiтчани мовчки, нога за ногою, кожен сам - з сво?ю думкою. Вийшли з мiста в поле на битий шлях. Тут уже iншi речi клопочуть Грицькову голову; iншi думки захоплюють його серце. Серед широкого й просторого степу, рiвного як долоня, над котрим носився тiльки буйний вiтер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорiзуючи дзвiнко обвiтря сво?м дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злiтаючи, мов за дiтками плакала мати, - тут йому думка розмальовувала картину за картиною... То перед його очима_ виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопiтливого. Усе те ревло та клекотiло, як вода в_ прiрвi, й лякало його сво?ми розкошами, бiганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка - й разом перенесла його думку на село, в тиху сiльську -хатину, нагадала про жiнку, про дiток... Жiночка така маленька, чепурненька, швиденька, - усе в не? до ладу якось не тiльки в хатi, а й у роботi: швидко вона поверта?ться, дiло горить у не? в руках, - чисто, гладко... Дивиться вiн на ?? роботу, а самого жаль бере, що вона так працю?. Вiн аж розрива?ться, щоб найбiльше зачепити, найважче самому зробити, а жiнцi, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила сво?х бiлих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для iграшки, а не вiд нужди. А прийде свято, недiля, пiдуть вони у парi до церкви, з церкви - обiдати; пiсля обiда - полягають одпочити... А тут - дивись: Iвась або Василько прилiзе, ста? дибки коло матерi, спина?ться ?й на руку, не да? задрiмати. - Пiди, Iвасю, пiди гратися, - каже мати, - поки тато задрiма?... - Дi-ма-ю... ма... - лепече дитина. А тато чу? це, дивиться на дитину крiзь вi? д серцем радi?... Син одступив од матерi; диба? малими ногами до його. Вiн умисне повернув набiк голову - скоса погляда? на дитину. - Бач, бач! розбудив батька, - каже мати, - не дав спочити... - Бу-див... ци-ти... - одно лепече дитина. - А батько вiзьме прута, та - аж-аж-аж-а! Дитина сто?ть, пильно дивиться то на батька, то на матiр. - Жа-жа!.. жа-жа! - промовило й собi за матiр'ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду. - Ой ти, сучий сину! за що ти б'?ш батька? Ось постiй: я тебе закину, - обiзвався вiн; пiдвiвся, бере на руки дитину, гойда?. Дитина лежить-усмiха?ться. Жiнка любо-приязно погляда? то на дитину, то на чоловiка... - Нiчого я б у свiтi не хотiв, - шептав вiн серед таких думок, - тiльки б хату теплу, жiнку любку та малу дитинку! А то б - усе мав... Хлiба б ми заробили за лiто" та й зажили б цiлу зиму! Голублячи таку думку в серцi, непримiтне переходив вiн безкра? степи без утоми, безводнi довгi шляхи без пекучо? згаги; тiльки й бажав, щоб швидше стати на мiсце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сiльським громадянином. - У мiстi дуже багато крику та галасу, а в селi найкраще - i тихо й вiльно... Прийшли вони на мiсце. Грицько не кидався сво?х. Цiлою громадою стали вони на косовицю сiна, а потiм i хлiба. Легка тому робота й сама найважча, сама найза-барнiша, хто ?? робить по сво?й волi, залюбки, хто пестить у серцi надiю, що немарно вона пiде, що через ту роботу вiн засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скiлькома роками працi, нужди, всякого горя, малю? його думка рожевими квiтками надi?... Легко тому за всячину братись, робить вiн, як вiл, без утоми; працю?, як хазя?н, завжди веселий, покiйний. Так робив Грицько весну й лiто. За цiлий день випускав косу з рук тiльки тодi, коли треба було попо?сти та виспатись. I спав вiн ту коротеньку лiтню нiчку мертвим сном, яким тiльки спить чоловiк, виморений важкою роботою. А тiльки що свiтова зоря займалася, починав жеврiти схiд сонця, - знову в Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рiвному степу. Хазя?н зглянувся на його щиру працю, похвалив його й набавив трохи плату. - Либонь ти, Грицьку, ма?ш думку городи та села закупити, що так наляга?ш на роботу? - казали йому земляки-селяни. - А що? - усмiхаючись, питав Грицько. - Чого тут дивиться? Узяв косу - чеши! - Гляди лиш, щоб очкур не урвався, - хто-небудь щипне. - Не бiйсь: не тво?? натури! - одкаже Грицько та й знову за косу. Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочi не рвався, а прийшлося пiд осiнь лiчити заробiтки, - тiльки сотню й налiчив! "Воно й добре, - дума сам собi, - оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдi?ш? Поганенький грунт можна купити, - так же до грунту ще багато треба. Де ти, об вiщо руки зачепиш?.. Хiба на зиму зостатись?" I справдi Грицько зостався. Селяни пiшли назад додому, а вiн потяг далi - до Ростова. На дорозi зу-. стрiв вiн таких, як i сам. - А куди? - завжди питали його подорожнi. - До Ростову. - Не ходи до Ростову, ходiм до Херсону! - раяв йому один з них. - Чому? - Там малий заробiток, а в Херсонi на кораблях дуже добрий. - Зате ж далi. - На пiвтижня... То що? Ходiм! - Та чи ходiмо, то й ходiмо, - подумавши, одказав Грицько, та й пiшов з людьми. Прийшли вони в Херсон ще заранi; обiйшли город; роздивилися; пiшли на пристань. Лиман перед ?х очима - скiльки засягнути - лелiв; по йому, мов великi палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а мiж ними й пароходи снували. Люди на пристанi, як черва, ворушилися, бiгали, всяку всячину виносили, кричали, гвалтували. - По полтинику од сотнi дощок! - кричав хазя?н з плоту. Народ бiг туди. - По три семигривеники! - кричав з другого - i народ, як хвиля, кидав цей плот, перебiгав до другого. - По карбованцю день! - кричали з судна. - По карбованцю з четвертаком!.. По пiвтора! Усяк викрикував свою цiну, усяк бiгав, як несамовитий, од одного судна до другого, де бiльше давали; од плоту до плоту... Сторгувавшись в цiнi, робiтники злазили на плот або на берлину, виймали звiдти усячину, i нерiдко, по пояс у водi, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вiрьовках сороковi бочки. Став i Грицько, до одного плоту. За день - мало не три карбованцi заробив. "Еге! - подумав вiн, - та це мiсяць отако? роботи, то й багатирем станеш?" Оже - ба! Раз - така робота не щодня i трапля?ться, а вдруге - з кожним днем мiня?ться й плата за роботу: то бiльша?, як багато товару присуне; то меншав, коли двi чи три берлини... Одначе плата за день нiколи не падала вiд карбованця; зате бiльшала iнодi й до п'яти. Все-таки далеко кориснiше косовицi! Грицько радiв, дякував у душi порадникiв. А робив - як той вiл, цiлий день; спав на голiй землi або на колоддях; уставав тiльки що на свiт благословилося та знову за роботу брався; навiть мало що й ?в, та й то все на ходу: пильнував, надолужав, як би бiльше заробити! Пiзньо? осенi, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами, Грицько полiчив сво?, баришi: двi сотнi з лишкою лежало в його в кишенi! Грицько радiв, як мала дитина. Тепер його надiя, що, як виходив на заробiтки, ще тiльки мрiлася, стала виразнiше виступати перед очима: i город з садком, i нова тепла хата мов уже лежала в його в кишенi... "Воно б таке, що й додому час", - подумав Грицько, та зима застукала. - Якi тут у вас заробiтки зимою? - питав вiн знайомих херсонцiв. - Очерети косити, - раяли тi. Пiшов Грицько очерети косити. - Все ж таки хоч на тi грошi проживу та одягнуся, а весна настане - зараз i потягну в Пiски! Минула зима; наступила весна. Знову закипiла робота то на пристанi, то в полi. Залишив Грицько думку вернутись повеснi додому: одiклав на осiнь. "А може, тимчасом хто надiйде з сво?х, то тодi вже разом!". Грицько не помилився: прийшли весною пiщани; розпитують, як, що до чого; розказують за Пiски - хто оженився, хто замiж пiшов, хто вмер; розказують, як трохи крiпакам позначилося неволi, якi податки... - А Чiпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! - хваляться йому. - А ще не одружився? - Ще. Та дурний буде, як не ожениться... Мати щодня гризе голову; так усе одкладав та й одклада?; нема?, каже, по менi пари! Грицько й тому радий. - Ми з ним пасли вiвцi. Вiн парень добрий, та тiльки чудний собi. А тепер, кажете, зажив? От i добре! Витрудив Грицько руки ту весну й те лiто; а восени вернувся з сво?ми в Пiски. Як тiльки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тодi ?х не труднацiя була купити: козаки, почувши за кубанськi пустошi, що казна оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезний огород з новою хатою, з повiтками, погребом, колодязем. За все те щось пiвтори сотнi, чи що. Купивши грунт, почув себе Грицько зараз iншим, немов на аршин вирiс, на корх потовщав. I люди заговорили в селi: "От парубок! от хазя?н!" Батьки та. матерi гострили на його зуби, як на корисного жениха, усобливо убогшi. Та Грицько тепер зовсiм iншими очима дивився на людей: до багачiв горнувся, а на голоту дивився згорда. Мiж парубками вiн поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на вулицю або пiти куди на вечорницi, вiн зараз пускав ?м ману в вiчi. Де, мов, ви бували? що видали? Що ви зна?те?.. Ось як я був... отам i там!.. Та iнодi почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рiдне село по бiлету. Хлопцi слухають, уха розвiшавши, роти пороззявлявши. А вiн - таке плете, що й на голову не налiзе! Правда, дiвчата, посте-рiгши вiдразу такi баляси, по сво?й жартiвливiй натурi, часом i геть-то смiялися з його, пришивали квiтки йому прилюдно; а проте на самотi кожна думала: "От би за Грицьком бути! Хата ?, огород ?, та й грошенята, мабуть, водяться... не треба б на перший раз дуже й працювати... От би добре!" Оже Грицько, хвастаючи своею бувалiстю, пишаючись сво?ми достатками, сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра приточити ще й жiнчине, щоб вийшло одно та велике! Отак помiркувавши сам з собою, - засилав вiн старостiв до найбагатшого козака Лози, котрий щороку посилав в дорогу паровиць по десять за сiллю та за рибою. Так же й Лоза Грицьково? натури. Вiн думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вiвцями бiгав. - Ще моя дочка небагато хлiба пере?ла, сидячи дома, - од казав Лоза старостам. Це трохи збило пиху Грицьковi, осадило його наниз. Вiн притих, присмирiв, навiть зайшов якось раз до Чiпки, котрим став був гордувати, - та не застав дома. Оселився Грицько на зиму в чужiй сiм'?, в котро? купив город з уговором, що вони житимуть до весни у проданiй хатi. Пристав у сусiди, хоч i в сво?й хатi, та й почав роздумувати: яку собi жiнку брати. Хочеться й багачки; хочеться, щоб була _й уродлива... Довго вiя мiркував собi, перебирав у думцi всiх дiвчат на селi, -та сам незчувся: як i коли закохався в сусiдчину наймичку - веселу, моторну й робочу дiвчину, хоч i невелику красулю. Христя - так ?? звали - зосталася малою пiсля батька-матерi. Родичi, iцо можна було, рознесли; осталося тiльки днiв на п'ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як пiднялась на ноги, бачить: скiльки не роби на дядька, нiчого собi не придба?ш. Так вона кинула дядька, а сама пiшла в найми. Перепелиха, заможна козачка-вдова, що жила недалеко од Грицьково? хати, наняла Христю. Зажила вона з Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалiсна. Вона жила великою сiм'?ю - з дочками, сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напо?ти. Христя - молода, весела, щебетуха, працьовита дiвчина - дядина ще змалку не давала ногам та рукам ?? одпочивку, призвича?ла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, а наймичка - хазяйку. Збоку дивлячись - Христя не наймичка, а дочка рiдна. Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошо? вроди дiвчина, якось ненароком запала Грицьковi в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жiнкою; годi думати про якусь незвичайну красу, - давай лицятися та женихатися з Христею... Недовго й тяглися ?? любощi: пiсля водохрестя заслав Грицько старостiв до Христi, а через тиждень нашi молодi й побралися. На весну одiбрав Грицько в дядька Христину землю, купив парку бикiв та корiвчину за останнi грошi, якi заробив, плоти розбираючи, очерети б'ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як i вiн, небагатим козаком-сусiдом. Зажив Грицько тихим пахарським життям, хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд - так, як i люди. З жiнкою Грицько жив мирно, люб'язно: нi лайки, нi сварки не чула ?х простора, весела хата. В буднi - обо? вони працювали; в свято - ходили вкупi до церкви; по обiдi - спочивали або куди в гостину ходили, або в себе гостей приймали... I стали вони мiж людьми поважними хазя?нами, чесними, робочими людьми, добрими сусiдами, навдивовижу парою... - От з кого берiть, дiтки, примiр, як у миру жити! - не одна, не двi матiрки радили сво?м дочкам з зятями або синам з невiстками: - з Грицька та Христi... Вiн зостався сиротою й вона сиротою. А що з них вийшло? Чесною працею он скiльки надбали! Чесно вони й поживуть його... у миру та в ладу, як брат з сестрою... нiхто з них i не замутить... Одна в них думка, одна рада... Отак, дiтки, треба на свiтi жити! ЧАСТИНА ДРУГА_ VIII_ СIЧОВИК_ Велике село Пiски. Розкинулось, розляглося i вздовж, i вшир, i впоперек на рiвнiй низинi, в балцi, а перед самим селом, мов хто борошна насипав - бiлого пiску серед чорно? землi. Так, наче хто бiлий килимок прослав, щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села сто?ть невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бiк i вросла в землю. Не тiльки покрiвля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокiм згiрку, величезний палац свiтить дверима-вiкнами... I палац уже, видно, давнiй та ще й запущений. Стiни пооблупуванi - де-где вивалю?ться цегла; покрiвля поржавiла; у вiкнах шибок не долiчишся. Мабуть, нiхто не живе в тому палацi, бо й двiр нерозчищений - зарiс густою муравою. Тiльки двi протоптанi узенькi стежечки тягнуться через увесь двiр до двох невеличких будинкiв - по один i по другий бiк палацу. Все те осунулось, опустилося... Так виглядали Пiски перед волею. А лiт за пiвтори сотнi не тiльки цього палацу, а й самих Пiсок i слiду не було. Там стояло невеличке сiльце, або краще - невеличкi хутiрцi розсипались по балцi, як стоги сiна зимою по степу. Мазанок було всього, може, хат з п'ять, а то все - землянки при самiй землi, як могилки, повiддималися. Тiльки один димар нагадував, що то не берлога звiряча, а людська оселя, що берегла людей од звiра i од лихо? години. Землянка була з присiнок, схожих на рiв, та з хати - льоху. У хатi була пiч, де можна зварити ?сти та погрiтися; одним-одно вiконечко - мале, як оддуши-на у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко вiд землянки стояли кружком верби, мов зачарованi дiвчата, а посерединi чорнiла яма, обставлена очеретом. То - копанка для води. Огорожi - нiяко?. То тепер тiльки стали городи обгороджувати, а тодi - нiхто цього i в думцi не мав. Зайво? землi лежало неозорно перед тобою й за тобою... Приходь, заори, скiльки хоч - нiхто тобi й слова не скаже. Хiба тiльки сусiднiй пан полковник або сотник подума?: "Ловись, мов, рибко, мала й велика!" Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка собi в затишку плодиться, прибува?, вироста?... Серед пустих степiв красуються, як квiтники, веселi хутори, присiлки, села; де-где вже, посеред села, й церква бiлi?, - ще здалека горить хрест на сонцi... Так уродилося багато сiл i хуторiв кругом Гетьманського. Де був колись бiр - стало велике село Бiрки; серед ярiв та байракiв, мов з землi виросли. Байраки - малi й великi; там, де колись на лощинi вовки вили та лисицi нори рили, - красу?ться село Вовча Долина. Тодi заснувалися й Пiски. Отже, як не давно Пiски настали, що вже почала вивiтрюватись i людська пам'ять про ?х настання, та людська пам'ять не сховала того: коли i як оселився в них захожий сiчовик Мирiн Гудзь. Заховала тiльки людська спомка, що цей Мирiн був уже немолодий чоловiк, коренастий, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем, та що вiн ще довго пiсля того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю - воювання. "Воював, - казав вiн, - з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму - з звiром!" I дивись: скинув рушницю на плече та й потяг подовж поля - скiльки оком взглянеш... Нема? день, нема? два, iнодi й на третiй не видно. А там - глянь! i несе шкур п'ять або шiсть вовчих. Отак Мирiн доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набiг на свого звiра, що й його звоював. I нiхто другий звiр той, як Марина Зайцiвна, з пiщанських-таки хуторiв козача дочка. Йшов якось раз Мирiн з полювання додому. Сонце стояло на вечiрньому прузi, а ще як огнем пекло. Вiтер подихав гарячий-гарячий... "Доходжу я, - каже Мирiн, - до Зайцевого хутора - виморений, змочений потом. Пити - аж душа горить. Коли - зирк! - вискочила ласочка з земляно? нори з вiдерцем в руках, та скiк у кружало верб, до копанки! Як забачив я вiдро, то в мене аж закипiло всерединi... Пiду, думаю, нап'юся води холодно?... Iду. А дiвчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха спiва?... Та таким же то любим голосом, таким важним спiвом - аж за серце хапа... Пiдходжу я... - Дiвчино! кажу, дай лиш води напитися! - Вона глянула на мене - любесенько такта й спiвати годi... А менi вже тодi й пити перехотiлося... В ?? чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подав вона менi вiдро; нахилився я... "А бодай тебе, кажу, з такою водою... яка мутна та нечиста!" Та вже хотiв був напитися... Вона, - хвiть вiдро... Води - як не було, - тiльки калюжка на землi стала. - Стривайте, стривайте, - зацокотала дiвчина, - я друге витягну! - Та за вiдро, та до копанки... Прихилилась, витягла. Та вже ж i вода! холодна та чиста, як сльоза... Напився я, - трохи чи не цiлiсiньке вiдро видув; подякував, та й пiшов... Приходжу додому. Що за знак... з ума не сходить моя дiвчина: так перед очима i вертиться... Що за нечиста мати? - думаю. - От тобi й напився води!.. Переходить день, - все, одно, що вчора. Минав другий, - не забувавться... Пiду на полювання, - вона менi, наче мара, з-за бур'янiв приви-джувться!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за третiм разом заряд у пеньок всадив... Овва! зовсiм здурiв... - Так воно ж, бачу, тiльки на Сiчi добре козакувати, а на займанщинi - хлiб робити! - сказав сам собi та, дiждавши недiлi, i пiшов до Зайця на хутiр. Розказую йому свою пригоду та разом, нiби шуткуючи, й дочку сватаю. Гомонимо собi вдвох... Кликнув За?ць Марину, - старо? не було, за рiк перед тим умерла... Отак i так, - каже дочцi: "Свата? тебе Мирiн. Чи пiдеш?" А вона - звiсно, молода, сором'язна: "Не знаю", -одказу?... "А хто ж зна?" -пита? батько. - Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре, та й справу зробили... Узяв вiн, та й поблагословив нас. А через тиждень,, у недiлю, пiшли ми до попа на Побиванку та й повiнчалися... З того часу заржавiла сiчова рушниця, злiгся порох, розгубилося кремiння. Став Мирiн Гудзь поле орати та хлiб пахати, а Марина - сина Iвана колихати... Серед широких та розлогих степiв, на вiльнiм просторi, вирощував Iвась свою молоду силу. Кров батькiвська, сiчова, ще змалку обiзвалася в жилах мало? дитини. Найлюбiшою забавкою було йому будувати та розоряти землянки, вали, окопи, шанцi... Чуючи од батька страшнi приповiстi про вiйни та походи на Туреччину, на татарву, на панiв-ляхiв, - Iвась перекладав усе те в дитячi iграшки. Оце зробить окiп, та й давай його розвертати, буцiм з бою бере... Батько дивиться, смi?ться. Любо старому рубацi згадати на сво?й дитинi сво? молодi лiта! Вiн, було, Iвася й пiдохочу?: "Ану-ну, синку! учися змалу: на старiсть - як нахiдка буде!" Зате мати не дуже втiшалася тими страшними iграшками. Iвась у не? був одним один. ?й тяжко й страшно було подумати, що, як виросте ?? одинчик, а тут, - не дай господи! - схопиться яка завiрюха з башею або з татарвою, та замче ?? ясного сокола ббзна за який край свiта, - вона його, може, бiльше й не побачить... Там десь, в чужiй сторонi, серед криваво? сiчi, зложе вiн свою русяву головоньку, а вона, мати, не закри? очей сво?й рiднiй дитинi: ?х хижi орли з граками повикльовують, голоднi вовки-сiроманцi порозносять жовтi костi... Хiба тiльки зозулька, неутiшна вiщуня - принесе вiсточку, що ?? син бiдолашний полiг серед чистого поля!.. Важко матерi, таке згадуючи: гiрко та сумно на душi, боляче в серцi - так, наче хто. шматочок одрива? од його... I Марина падала навколюшки, молила матiр божу, щоб велика заступниця наслала мир на ?? рiдну сторону i захистила вiд напастi! Жахаючись то? страшно? хуртовини, яка тодi часто й густо пiдiймалася, материне серце боялося, щоб Iвась у iграшках, бува, не привчився до не?. I, коли батько тi iграшки пiдхвалював. Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кептюгу коло землянки. А ввечерi, як не спиться Iвасевi, вiзьме мати його русяву головоньку в сво? руки, цiлу?, милу?, i стиха, любим голосом, малю? йому картину iншого життя-життя тихого, пахарського побиту: лiтньо? працi на сво?й добрiй нивi; зимньо? лежнi у теплiй хатi, що як повна чаша; серед малих дiток, що одно говоре, друге белькоче, а трет? в колисцi мугиче; серед добрих сусiд, що - не дай, боже, хвороби - i одвiдають, i провiдають... не то, що сiчове товариство, котре всюди несе смерть за собою! Iвась пiсля того хилився на материну руч. На другий день уже вiн не рив ровiв, не копав шанцiв, не висипав окопiв, не брав ?х з бою, а ходив собi по городу або по полю та весело виспiвував. Такi речi разом вривалися в Iвасеву голову. Дитина сама не знала: що робити, кого слухати. Оце батько розкаже про на?зди на Туреччину. На другий день Iвась i вою? з нею. А тут мати, увечерi, сво?м пестливим голосом нашепче дитинi про любов до всього живого. Iвась кида? -сво? бо?ща та руйнування, любу?ться красою свiтовою, квiтучими рослинами, живлом усяким - пестить козачкiв, сонечко, коникiв, слуха? дзвiнку жайворонкову пiсню... Гляне батько на дитину: той Iвась, та не той! - не висипа? окопiв, не ри? шанцiв, не бере ?х бо?м... - А що ж ти, Иване, не береш свого Берестечка? - пита? батько. - Не хочу! - Чому? - Мати не велять... - Чому? - Кажуть: грiшка змалечку привчатись, як з людьми битись... Треба з ними в миру жити! - Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а з лихими - коли ?х не вкладеш, то вони тебе уло-жать... Оже важчим зда?ться Iвасевi тихе, люб'язне материне слово, нiж суворе та грубе батькове. Так що, як повернуло Iвасевi на шiстнадцятий рiк, то вiн зовсiм покинув iграшки в бо?, та став ходити бiля волiв, додивлятися до плуга, до борони. Спершу й це все було хлопцевi за iграшку, а далi - увiйшло в його щоденнi клопоти, близько припало до серця. Став вiн уже бiльше нудьгувати тодi, коли пiдласий або сiрий вiл захворi?, - нiж од приповiстки батьково? за татарський набiг мати радiла. Та й батько - не то, щоб легко було його сiчовому серцю дивитись, як замирала в синовi лицарська вдача, а все ж i батько не дуже горював вiд того... Кругом уже старе лицарство розтавало. Не стало рiвностi - не стало братства. Козацька старшина, що колись, вибираючи, на ?? голови груддям кидали, щоб не зазнавалася, - позадирала тепер голови вгору, а простi козачi до само? землi понагинала... Дряпiжники, сутяжники, всякi вiйськовi товаришi, розкинули сво? тенета - i, як зайцiв, ловили в них просту темнбту... Не стало вже й гетьмана. Та й навiщо вiн тодi, кому вiн тодi здався?! Кругом Укра?ну облягло панство, позалазило в саме серце - i, як те гайвороння, шматувало ?? полумертвий труп... Зажурились нашi левенцi - та вже було пiзно!.. Та сама земля, котру вони довгими списами скородили, сво?ми кiстками засiвали, обороняючись од лютих ворогiв, стала для них ворогом, од котрого приходилось тiкати... Пiднявся струс, бiганина... З одного мiсця переходили люди на друге, шукаючи волi, бажаючи панiв здихатись - не чужих, а сво?х уже кревних панiв! Од панiв тiкали в козаки, давали вiйськовим дряпiжкам баса-ринки, щоб записали в "компут козачий"; а козаки не вряди-годи шукали ласки в панiв - бiгали од козацько? старшини, просилися "пiд протекцiю"... А пан i старшина - як брати рiднi? Ворон ворону ока не виклю?. А часто - сам пан, сам i старшина... Хто сам собi ворог? Правда, пiщани ще були вiльнi. Та щб з того, коли приходилось дожидати, що от-от i ?х залигають... А кругом неволя, кругом сум людський - нiкому порадоньки дати. Пiднялись були за_ Днiпром гайдамаки, та й тi повернулись у розбишаки, а не в справжнiх лицарiв. А тут уже чутка: Текеля на Сiчi попорався!! Розтеклося товариство - хто куди... Однi - в землю; другi - до турка; а третi - на Вкра?ну, до плуга. Придибало ?х щось два чи три й у Пiски, - та незабаром i померли. Тiльки й пам'ятки, що церков почали будувати... Все це переживав старий Мирiн, за рлугом ходячи; все це переболiло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись... Зостався Мирiн сам собi, як палець. Як дуб серед осичок в лiсi, так вiн серед пiщансько? громади. Один одинцем! I син, його кревная дитина, цурався батькiвського духу!! Сумне й недоладне при-йшлося сiчовиковi волочити життя на старiсть... I скрiзь вороги - i ворогiв нема?, бо люди понидiли: нiхто не хоче прямо мiрятись силою! Всюди тихо, хоч .умирай... А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серцi; рука шукала потягатись з ворогом... Так же й ворога, окрiм свого хатнього, нема?... Сумно й глухо! - Пустi?, глухне наш край! Незабаром i заплiснявi? серед тако? каламутi! - казав iнодi Мирiн, згадуючи давн?. - I порядки якi тепер настали?! Що воно за порядки?.. Свiй свого у неволю правторить... Старшина козацтво унiвець повернула... Усi землi посiла... Не, даром у пiснi спiвають: "Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви нашi степи й луки!.." А тепер на них чужими руками роботизну справляють... Ой, не так колись було в нас, на Сiчi, у нашому козацькому кра?! Усi рiвнi, усi вiльнi... Сьогоднi ти отаман, а завтра - я! А землi - скiльки хоч... Ори, сiй, жни, де лю-бiшу мiсцину вибереш... Сказано: воля!.. А тепер?.. тепер що?.. Скажiть менi: до чого це йдеться?!. Нi! нема? добра... нема? - та вже, мабуть, його нiколи й не буде! - додасть, як гвiздком приб'?, та й замовкне. Люди слухають, похнюпившись. Iншi - потилицю скребуть... Трохи згодом, од дихавши, Мирiн знову розчинае: - З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловiк... Навiщо? На те хiба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашiй шкурi! Ну, й носiть ??, здоровi, поки ще цiла... поки не здеруть... А через вiщо все? Усе через те, що кожне само про себе дба?... Братове лихо - чуже лихо! Нема? ?дностi - чорт ма? й волi! А якби гуртом забрали коси, та шарконули всю кропиву... От би - так! Чого дивитись? Косiть, кажу! Косiть, а то гiрше буде!.. Отак не раз i не два вигуку? було, розпалившись, п'яненький Мирiн сво?м сусiдам, як посходяться де на гулянку, пiд недiлю або пiд свято. Пiщани слухають, мiркують... Дехто з давнiших хлiборобiв i заспорить з Мироном: як i в старину добра та ладу не було, а були -тiльки бучi, колотнеча та сваволя. - Що ми тодi од ляшнi та од татарви наруги прийняли! Що ми терпiли вiд турка та вiд москаля!.. Та часом i свiй брат запорожець, як, було, убереться в хату, то й ладаном не викуриш... Розор був!? - А тепер? а тепер?? - кричить Мирiн. -_ А тепер - щб? Тепер, спасибi боговi, хоч тихо... _У нас i хлiб ?, й скотинка прибува?, й захист безпеч ний... Живемо, як i люди! - Живете? - кричить Мирiн. - Нидi?те, а не живете! цвiтете... Та постiйте, постiйте трохи. Буде й вам те, що ведмедiвцям! Попомнуть i вам боки, як подiльцям!.. Тодi знатимете: чи живете, чи нi! Побачите... Видно вже, вiдкiль вiтер вi?... - Поки хвалько нахвалиться - будько набудеться! - Бевзнi! нiкчемники!.. пеньки головатi!! - закричить на остатку Мирiн та й затихне... Тi, що недавно виселились звiдкiль-небудь до вiльних Пiсок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всi боки кастити теперiшнi порядки, а найбiльше панiв. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тiльки пан полковник над людьми знущався, а як панi полковниця черевиками зуби й очi вибивала; як по цiлому тижню в колодках морила сердешних дiвчат; як ?м коси рiзала, голову дьогтем мазала й пiр'ям натикала; як нiхто нi женився, нi замiж не йшов, не заплативши куницi... - Та воно й правду каже дядько Мирiн, - процiдить хто-небудь крiзь зуби. - Воно б то й викосити... та нiкому! Мирiн сидить, насупивши брови, червоний, як жар - мовчить. Видно тiльки, як у його груди то пiдiймаються, то опускаються, та як iнодi, з-пiд густих брiв, блискав блискавка... Отак поспорять, покричать; однi поблагословлять, другi прокленуть тодiшнi порядки, та й розiйдуться. А на завтра - i тi, й другi знову за щоденну хлiборобську працю. - Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманiв не зайняли, то тепер - байдуже! I порплиться кожен собi в господi, як курка на гнiздi. Вимощу?, пiдмощу?, смиче, обсмику?, курчат висиджу?... Ростуть Пiски - i багатiють... Не вряди-годи - дивись: нi вiдсiль, нi вiдтiль, та й вирветься який захожий: або з ново? Сiчi, з-пiд турка (бо там вiра турецька, земля бусурманська!), або з-за Днiпра, вiд ляхiв - та все на вiльнi степи, все на вiльнi степи... Зопне курiнь, викопа? землянку, вiзьме жiнку, та й заживе тихим хлiборобом. Глянь: землянка по землянцi, мазанка по мазанцi - з невеличких хутiрцiв набралося хаток на цiле село, з улицями, з горбдами, з садками, з левадами! Спасибi запорожцям, i церков своя... Не треба вже до чужого попа йти нi дитини хрестити, нi шлюб брати. Уже Iвасевi за двадцять рокiв минуло. Парубок лiтнiй - час би вже i про жiнку подумати. Так же батько - не хоче про невiстку й слухати. "Молодий ще!" було, каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирiн, аби згадали про невiстку, каже: "Ще молоко не обсохло коло губiв!" Усе ще мов чогось дожидав старий: не раяв синовi женитись. Тiльки тодi вже, як почув Мирiн, що зруйнували Очакiв, кликнув Марину (синовi старий сiчовик соромився про це нагадувати) та й каже: - Нiчого вже тепер дожидати... Годi! Не так уже поцвiло все - хлiборобським ледарством припало... Не козакувати вже нi нам, нi дiтям нашим... Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хлiборобське господарство... Пора й. синовi хазя?ном стати... Час йому пошукати дружини - свое кубло звисти! А мати - давно вже й дiвчину наглядiла. У заможного козака Кабанця була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дiвчина; працьовита й невсипуща хазяйка. Матиг синовi: так i так - оте й те казав батько. У Iвася аж смiх пробiг по лицю. - Ра? мати синовi Мотрю. А в сина давно вже серце он як тiпа?ться, як де зустрiнеться з Мотрею. Порадились отак; поблагословив батько з матiр'ю святим хлiбом Iвана; важко здихнув старий; мати заплакала - i вирядили старостiв до Кабанця. Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рiд Маринин. Все люди чеснi, роботящi, не волоцюги, не п'яницi. Чого ще? - Як зна?ш, дочко! - каже Мотрi. А Мотря сто?ть коло печi та в запiчку колупа?. Почервонiла, розгорiлася - ще краща стала, нiж була. - Як мати скажуть... - одмовля? батьковi. - А що, стара? - Кабанець сво?й жiнцi: - кажи ще ти! - Та що ж менi казати? Марина жiнка добра... Мирiн трошки крутенький... Та хiба ?й з Мироном жити?.. А Iван парубок - хоч куди! - Ну, то й будьмо сватами! - одказав Кабанець старостам. Пов'язали молодим руки, поблагословили ?х святим хлiбом з сiллю. Вернувся Iван з великою радiстю: принесли старости обмiнений хлiб в батькову хату. Через два тижнi повiнчали молодих. Зажив Iван Гудзь з сво?ю молодою дружиною тихо та мирно, люб'язно - спокiйним хлiборобським життям. Землю паше, добро склада?. Мотря порядку? з свекрухою в хатi. Живуть - як мед п'ють... А тут уже й дiтки пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синiв, як соколiв. ? бабi на старiсть утiха й забавка! А хлоп'ята справдi вдалися-нiвроку: один Максим, другий Василь, а третiй Онисько - здоровi, червонощокi, повнi! Радiло серце батькове та материне, на ?х дивлячись; радiла й стара Марина, гойдаючи онукiв... Один тiльки Мирiн на все чогось понуро дивився... Одначе й вiн частенько садовив на колiна до себе Максима - i, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, вiн йому розказував грiзнi приповiстi про давнi чвари... Од тих переказiв сiчова кров голосно загомонiла у серцi малого онука. Максим полюбив дiда бiльше батька, матерi; прийшлись йому до вподоби його роз-кази страшнi, а Iнодi й смiшнi; полюбились йому дiдовi вичити - розумнi, правдивi, добрi... Уподобав i дiд свого цiкавого й моторного онука. На крайнiм порозi життя оддав старий сво?, лiтами та незгодами побите, серце малiй дитинi! Старiсть побраталась з молодiстю, - молодiсть прилипла до старостi. Жили одним життям; тiшились однi?ю втiхою; сумували одним сумом... Старий сiчовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука! IX_ ПIСКИ В НЕВОЛI_ Та недовго прийшлося Мироновi втiшатись сво?м малим онуком; недовго й онуковi - дослухатись до дiдових переказiв. Життя круто повернуло сво?м важким колесом - та й закрутило Пiски... в неволю! ?хала недоля до ляхiв у гостi, та завернула в Пiски. Пронеслася, як грiм грянув, чутка: пiщан оддали генераловi! Пiд той саме час ляхи закуйовдились. Затiпалось розшматоване тiло Речi Посполито?, як тiпа?ться iндик пiсля того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидався гарячий Костюшко, щоб розбудити чоловiчу душу в панському тiлi, - нiчого не вдiяв... Вiн прокляв тодi вельможне шляхетство, що довело бтчину до смертi, наткнувся з горя на свою смерть, швиргонув геть вiд себе, як бiльше непотрiбну, гостру шаблю - i закричав не сво?м голосом: "Капут Польщi!.." Одгукнувся той крик далеко-далеко-аж у самих Пiсках... Досталися Пiски пановi Польському... Що ж то за пан? Хто вiн? де вiн узявся?.. Кажуть би то, що то був небагатий шляхтич - з тi?? "голопузо? шляхти", котра в Польщi, за панування магнатiв, кишiла по ?х дворах, пила ?х меди, вина, оковиту, ?ла хлiб, надбаний "хлопством", танцювала пiд панську музику, вибирала вельможного магната - свого патрона - в уряд, у сеймовi посли, ?здила з ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хотiв ?? владика: згода! а пiд час готова була за свого хлiбодара витягати з пiхов гострi шаблi - i розливати братерську кров... Гультя?, свавольники, дармо?ди, вони iнодi зраджували пана, перебiгали до другого, котрий бiльше викочував ?м п'яного трунку, котрий розкидав ?м, заробленi хлопськими руками, грошi... Магнат лютився, розсупонював свою калитку, кидав п'янiй згра? золотi червiнцi, переманював ними щирих прислужникiв вiд третього магната, заводився з тим, що переманив його, бажав помститися... i знову розливалася, шумiла рiчка братньо? кровi... Та так не раз, не два - таке життя тяглося цiлi довгi вiки шляхетського панування, аж поки Польща впала, розша-тана руками свого безпутного вельможного шляхетства... Магнатам же - байдуже!.. У них було землi немiряно: були хутори, села, навiть цiлi городи - не десятки, а сотнi сел по нашiй розкiшнiй Укра?нi, скрiзь - скiльки оком зглянь - од Сяну аж до Днiпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки, сотнi тисяч люду, з здоровими до працi руками, котрi, наче сам бог, розгнiвавшись, присудив трудити на одного вельможного дармо?да... Магнатам було - байдуже! Зате урвалася нитка "голопузим"... То було в пана в дворi - i ситий вiн, i п'яний; а тепер - не треба вже пановi конницi, пiкiнерiв, жовнiрства: вiн тепер розкошу? у Парижi, в Римi, в Баденi... Щб ж було робити тим голодним ротам, котрi призвича?нi до гулянок, до сваволi, а не до працi?.. Чим його й де його годуватися, обуватися?.. "Голопузi" сипнули по всiх усюдах... поробились окономами, управителями, посесорами невеличких ма?ткiв, а деякi побрались на службу до сильного - колись ворога, а тепер владики - москаля! Подрибзав пiхтурою i пан Польський з бистро? Стирi аж до само? холодно? Неви... Залiз у якийсь полк, терся по переднiх вельмож, поки таки дотерся до генерала... i до Пiсок! Не вспiли пiщани одуматись, як при?здить сам вельможний у Пiски, - та ще й не сам, а з якимсь жидком - обтiпаним, обсмиканим, у довгополому, за-йолженому балахонi, у ярмулцi на головi, у патинках на ногах... Хто зроду не бачив жида, не знав, на кого бiльше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слiдом - мов пришитий до генеральських хвостикiв... Генерал прочумав пiщан перший. - Тепер уже ви не козаки, - сказав вiн, зiбравши громаду. - Годi вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мо?... За мо? щирi послуги сама цариця пожаловала менi Пiски... - Як це? що це? з яко? це речi??. - загула громада, як гуде море перед бурею. Мирiн одрiзнився од громадян. Виступив з лави, пiдiйшов до генерала. - То це, - каже, - так?! Це вже й до нас руки простяга?те?.. Уже й на вiльнi степи пора?.. Помагай-бi!.. А хiба там забули, який уговор мали? га?.. забули?? Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральсько? спини виглядала перелякана жидiвська пика з пейсами... Люди поторопiли... Тихо... нiхто нi пари з уст... Генерал чув, як тiпалось серце в Мирона... А Мирiн проказав ото генераловi та до громадян: - А що, люди добрi? Не я вам казав? Не я вам пророкував?.. Отже - радьте тепер! Селяни, як жуки, загули... "Не дiжде! Довiку не дiжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому служили?.. Не дiждеш, ляше!!" Генерал не витерпiв. - Молчать! - закричав вiн, ще й ногою тупнув. Жуки притихли... Посунулись назад трохи... Мирона не видно... Мирiн пiд шарпанину десь дiвся... А генерал, мов по командi, викрику?: - Земля моя!.. i ви мо?!.. i все мо?!!. - Брехали твого батька сини, та й ти з ними! - хтось йому зсередини-Як хто приском кинув на вельможного! Пiдскочив до лави, зацiдив по уху переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; пхнув у повозку жида, що вже давно вертiвся коло повозки; вскочив сам - i тiльки курява встала... Крайнiй пiдвiвся, покректав, пiдняв з землi шапку, почухав за ухом i обiзвався до товариша: - Оце так!.. Оце поздоровкався!!! - Чом ти йому зубiв не полiчив? - загомонiли кругом, з усiх бокiв... - Еге... чом! Коли вiн - бiси його батьковi - не вздрiв звiдкiля i вихопився!.. - Чому ж ти його хоч на повозку не пiдсадив? - жарту? хтось зсередини. - Тому, що за тво?ю спиною не ховався! - одка-зав з обидою крайнiй. - Зате ж вiн тебе й охрестив, що ти наперед лiзеш! - Охрестив!!, о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справдi- охрестив!.. - регоче громада. З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник. - Та буде вам! годi! - гукав чоловiк з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. - ? чого реготатися!.. Кажiть краще: щ6 робити? Регiт затих. Громада загомонiла: - Та ми й до Ки?ва... ми й у столицю... ми до само? царицi!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?.. Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще... - Чи не з'?здили б ви. Мироне, в столицю розвiдати... Щ6 це за причепа така звiдтiля вирвалася? - Чи не перепросили б там кого?. - Щоб я ?здив? Щоб я просив?? - закричав Мирiн не сво?м голосом. - Та краще я всю свою сiм'ю пiд турка виведу! Легше в бусурманськiй землi зогнити, - . нiж у себе дома, в панськiй неволi, пропасти... Громада пiшла вiд Мирона нi з чим, мiркуючи та сумуючи... Зажурився й старий сiчовик. Не ?сть, не спить... "Син... онуки... своя кров... сво? добро... земля... худоба... усе, усе в неволi!.." Так шептав старий, по двору ходячи. Не зна?, де мiсце знайти! Коли це - одного вечора пропав старий. Нема? ночувати, не приходить уранцi, не йде обiдати; не верта? й надвечiр... Де вiн? Де старий сiчовик Мирiн Гудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. - Нiхто нi чув, нi бачив. - Переходить день; мина? другий, третiй... як крiзь землю провалився! Марина - плаче. Син - суму?. Невiстка - як з хреста знята. Дiти - i тi притихли, мов ?х i в хатi нема?... А генерал тим часом не сидить, заложивши руки, не дожида?, поки пiщанська громада самохiть пiдставить пiд ярмо шию: "Ори, мов, вельможний пане!" Генерал зна?, що вола треба добре призвича?ти, щоб, коли скажеш: "ший!"-вiн шию пiдставив... А поки то вiн обходиться, - треба його силою неволити... Генерал сво? робить... То немiчний дба? за силу, а генераловi - що? Покотив у Гетьманське, розказав, який "бунт" пiдняли пiщани, як неуважно прийняли царицину милость, обiзвав ?х за це бидлом, гадюками, - н?х ?х дзябли вiзмуть!.. А на другий день знову при?хав у Пiски, - та тiльки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, в Пiски вступала москалiв рота. Налетiли на Пiски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити... Пiщани такого не сподiвалися. Поторопiли, самi не знали, що почати... Повиходили з хат; збились у купу, як отара пiд дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб од правив молебень. Батюшка побоявся, - не пiшов. Трохи-потроху пiщани закричали, загвалтували, що вони ляшковi довiку не покоряться. Що вiд ляхiв дiди та батьки ?х тiкали сюди на слббоди, а тепер ляшкiв сюди насилають панувати! Може б, ще довго гвалтували, коли б прикладами ротiв не зацiпили... Порозганяли ?х по домiвках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтiч... хто куди! Дехто в другi села; iншi в лiси та болота; а деякi аж на пiч позалазили... Такий сум, наче на село божа кара впала, або татарва найшла... Надворi бiльше жiнок видно; а чоловiки, якi були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидiв - як той крiт у норi... Такий переполох - генераловi на руку ковiнька. Вiн безпечно ходив з хати в хату - робив усьому сво?му добру перепис. Лейба на пальчиках тихо слiдкував за паном, як вiрний собака за стрiльцем. На нiч по?дуть у Гетьманське; а на ранок - знову в Пiсках. Пише та й пише... Поки генерал переписував сво? добро, справився й Мирiн. Тижнiв там через два, чи що, вернувся вiн додому - засмалений сонцем, увесь прибитий пилом. - Не журись, сину! - скрикнув старий, увiйшовши в хату, - забув i поздоровкаться. - Ось_ тобi - на! Поки свiта-сонця, козаком будеш... А тi, що не слухали мене, дурного, - хай тепер, як самi знають! - Та й вiддав синовi до рук бумагу. Мов сонце вступило в хату. Такi всi радi, веселi... I Мирiн вернувся, й волю принiс! Тепер ?х нiхто не присилу? нi панщиною, нi чиншем... Як же довiдались про бумагу пiщани, - давай увечерi, крадькома, до Мирона бiгати: розпитувати, дивитись... - А що?.. А як?.. - А так - як бачите! - каже Мирiн. - Хто записаний в "кбмпут", - той довiку вiльний, i сiм'я його, нащадки його навiки вiльнi; а хто не записаний, - тому генераловим бути... Як почули таке пiщани... батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тiльки записаним бути?.. На людях i смерть красна. А то-як-таки: одного села люди, однаково жили, вкупi хлiб-сiль дiлили; вкупi робили... а тепер: однi-вiльнi, другi - невiльнi!!! Однi записанi в якийсь "компут", другi записанi (недаром вiн писав!)... за генералом!.. Хто ж туди записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Бiда, та й годi! Генерал розiбрав. Недурно ж вiн терся щось з мiсяць у Гетьманському - оббивав у старшини пороги; недаром сво?ми ногами обходив кожну хатку в Пiсках... Що це за знак: то пiщан розгонили, а це вiйт по селу бiга - загаду? на завтра усiм хазя?нам до церкви збиратись? "Уже вп'ять якась новина!" - мiркують пiщани. А проте - посходились. Рано ще. Сонце тiльки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав йому виспатись. Аж душно пiщанам... Стоять вони на цвинтарi, гомонять... Коли, трохи згодом, на шляху щось закурiло... зателенькав голосний дзвiнок... Серце в кожного на хвилиночку стало, а далi - дужче затiпалось... Попритихали усi; послали очi на шлях... "Тпру-у!" Конi спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто то при?хав, i кожен посувався вперед сво?ми очима побачити... З повозки вискочив генерал, як слiд генераловi: в мундирi, в пал?тах, срiбний пояс з китицями стягував тонкий перехват... За генералом вилiз з повозки якийсь панок - низенький, старенький, згорблений трохи, а за панком - Лейба, генеральський жид. Москалi вистро-?лись недалеко за цвинтарем, на вигонi. Генерал перш усього пiдiйшов до них,_ привiтався. Москалi йому загелкали, мов iндики. Далi - послали Лейбу за батюшкою - молебень служити... Батюшка - як з землi вирiс. Одправили й молебень. Тодi старенький панок, що з генералом при?хав, давай пiщанам вичитувати: за якi й за якi послуги "пожалували" ?х генераловi, та хто з них записаний в "козачий компут", а хто в генеральський "ре?стр". Кожного хазя?на вичитував та викрикував... i не помилився. Козакiв -тiльки жменька; а генералових - повнiсiнькi Пiски! Як пiднiмуть тодi генераловi баталiю!.. Де той i страх дiвся?! - Ми все, усе покида?мо!.. дочиста усе!.. грунти, й хати, й худобу... пiдемо шукати iншого краю... кращо? сторони... волi!! Гвалт, лемент такий - аж у дзвiницi гуде. Козаки тим часом стали одрiзнятись. Повиходили з гурту та й потягли додому жiнкам хвалитись, що ?х тепер нiхто не займе, бо вони й дiти ?х довiку вiльнi. Зосталися на цвинтарi однi генераловi. Довго вони гвалтували, кричали, що от зараз же таки все покидають та й пiдуть... Генерал давай ?х утiшати, що тепер вони йому непотрiбнi, що вiн ?х не буде насильною роботою морити - на панщину ганяти... - Ви менi давайте оттого й того, по скiльки там, та платiть чинш за землю, а там - живiть собi, як самi зна?те! Менi з вами не жити: мо? мiсце в столицi... Що слiд, оддавайте Лейбi: вiн у мене на хазяйствi зостанеться... - Служилем ясновельможному пану, - увернув Лейба, перегинаючись, - з малих лят i бенде слуясщь до коньца моего жиця. - В?м, Лейбо, в?мi ти ?стесь шляхетни жид, - одказав генерал. - Так приста?те? - обернувся знову до громади. - Щоб ми платили за свою землю?.. Щоб ми давали... За вiщо?! Нi зроду-вiку! - закричала громада. - Як зна?те... Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину... Даю вам день - подумати: щ6 для вас зручнiше... Чу?те? Пiслязавтрього щоб я знав! Та й по?хав собi. На цвинтарi пiднявся гвалт ще бiльший... Усi викрикували, що покидають... З тим i розiйшлися. Правда, деякi, гарячiшi - душ, може, з десять - позабирали торби на плечi та й потягли шукати вiльно? сторони... А решта - зосталася. Куди його? як його? Воно б то й тягу дати, п'ятами накивати, - та як глянуть вони на сво? хати, садочками закрашенi, на сво? засiянi поля, що зеленiють навкруги села; як згадають, як бiля них, мов бiля дитини, сво? руки ходили; як здумають, прощатись з старим гнiздом, де, мовляв, i вилупився й вигодувався, зрiс i посивiв, - з батькiвськими могилами... Шкода ?м стане рiдно? сторони; страшно невiдомо?, темно?, як нiч, будущини... Та й зосталися - до слушного часу!! При?здить генерал. - А що? як? - Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, - тiльки не зачiпайте нас! - Добре, хлопцi! добре! Так би давно... Покiрливе телятко двi матки ссе. От вам на могорич! - Вийняв золотого, подав крайньому. Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку пiдступити. Генерал помiтив. - Що тобi, Лейбо, треба? -_ пита?. - Hex ясновельможни пан бендзе ласкав, - жеби хлопi н? едней горальнi н? будовалi, н? теж жадней карчми не тржималi! - Та ще, слухайте - ось що. Щоб нiхто з вас бiльше нi горiлки не курив, нi шинкував! Ви мо? - й шинок буде мiй. Ось вам Лейба й горiлки накурить. Пiщани почухали потилицi. Вони догадалися, що це тiльки почалось - ось що!!! Попрощався генерал з ними. Сiдаючи у вiзок, гукнув:_ "Глядiть... бережiть менi Лейбу!" Та тiльки його пiщани й бачили. Лейба зостався на хазяйствi. Через мiсяць прикотила в Пiски велика-велика буда, - пiщани зроду тако? не бачили; а в тiй будi - Лейбова жiнка й жиденят з десятеро, одно одного менше... Генерал одiбрав Лейбi, на край села, гуляще мiсце; за лiто зоп'яв Лейба на високих стовпах будиночок - i став шинкувати. Пiшло все по-старому та по-давньому. Козаки й генераловi жили собi в миру, спокiйно, тихо; орали землю, засiвали, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; дiток плодили, - рiд ширили... Прийшло в Пiски ще кiлька душ захожих, та й оселилось мiж селянами. Генераловi давали Лейбi, - чи то пак, генераловi - одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самi собi й порядкували, як знали. Звикли пiщани до Лейби. Привик Лейба до пi-щан. Стали вони до Лейби в шинок ходити - могоричу пити. Козачi шинки обминали, бо в Лейби горiлка дешевша... Став Лейба нужний чоловiк на селi! I Лейбi - нiвроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового балахону убрався Лейба в чорний ластиковий; i Сурка Лейбова ходила не такою зайолза-ною, як при?хала; i Лейбовi дiти - не такi миршавi та шолудивi... ? в Лейби - не знать де вiн i взяв ?? - i коза з козенятком; бiля Лейбово? корови ходить уже наймичка Гапка; завiв Лейба й пару шкапiйок... Зажив Лейба з пiщанами... сказав би, - як у Христа за пазухою, - коли б Лейба у Христа вiрив... А то Лейба-"невiра"; Лейбовi предки над Христом знущались... Було iнодi за те Лейбi, як пiдоп'ють пiщани! Та не так Лейбi, як Лейбовим дiтям... Не раз гвалтував Лейба, що хлопцi його дiтям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що - аби де встрi-ли, - зараз i насядуть, як шулiка курчат! Та сiлькiсь! Пейсики знову одростали, сало на губах обмивала Сурка, жиденята росли, гладшали, стали аж вилискуватись, як ситi поросята, котрими ?х дражнили хлопцi... Гаразд Лейбi! Непогано й пiщанам. Пiски пiднялися, розкоренилися, розрослися. Весело кидались у вiчi серед широкополого степу квiтучi огороди з вишневими садочками. Чорнi, понурi землянки час од часу все злазили. Натомiсть, помiж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зелено? вишнини, бiлiли чепурнi мазанки, з трьома вiкнами, з пiдведеною червоною глиною призьбою, всерединi - з присiнками, з хижею" а часом, i з кiмнатою. I тини скрiзь калачиком поза-плетенi, де-где й з острiшком; i ворота - там i там дощанi; а коло ворiт, мов сторожi, виглядали на шлях довгоши? журавлi... Мироновi нiчого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирiв старий, згорбився, скарлючився... та й умер останнiй сiчовик без одного року ста лiт. Х ПАНИ ПОЛЬСЬКI_ Бiда, кажуть, не сама ходить, а з дiтками. Перший раз вона затесалась у Пiски з генералом. А так - рокiв, може, через десяток - як з неба впала серед Пiсок вiстка, що генерал умер, а генеральша ?де з синами на село жити. Пiщани спершу не вiрили. Чого вона сюди при?де? Що вона тут забула? Чого тут не бачила?.. Та тодi тiльки пойняли вiри, та й то ще не зовсiм, як пона?здили в Пiски бородатi кацапи. Генеральша, перш нiж сама при?хала, заздалегiдь понасилала з батькiвщини прикажчикiв. Лейба тодi, одпасшись на панському добрi, пiшов на пiднiжний корм... Пона?здили новi прикажчики та зараз кинулись од-бирати мiсце для панських поко?в. Дивились, обдивлялись, мiряли, розмiряли, - та звелiли Блiщенковi та Мотузцi виселитись аж на вигiн. Тi, як почули - руками й ногами! Та трохи не наложили головами... Так вони мусили все сво? добро покидати, кинули сiм'ю та й змандрували... Пiщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед ?х очима ?х будуща доля - сумна, заплакана, без волi, без радостi... з батогом у руках! Дожидати страшного страшнiше, нiж його переживати. "Що буде? Що завтра буде?.."-кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогоднi роботи було доволi: кацапи розкидали Блiщенкову та Мотузчину хату... На завтра - заложили натомiсть палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що нiщани аж жахалися... На пiслязавтрього загадали чоловiкам те? дерево обтiсувати. Забрали чоловiки сокири, пiшли обтiсувати... Незабаром i вродились, як з землi виросли, великi рубленi палати, аж у дванадцять горниць, з погребами пiд низом, з бляшаною покрiвлею. Дивувались пiщани, що така озiя сто?ть серед села, оторочилась ?х низенькими хаточками. А палац справдi виглядав далеко краще, нiж пiщанська невеличка церковця. Оже вони ще бiльше - не то здивувалися, не то перелякалися, як увечерi бородатий прикажчик ходив вiд хати до хати - загадував, щоб на завтра жiнки були той палац мазати. - Ой, горенько! Що ж то тепер буде?.. - питали крiзь сльози чоловiкiв жiнки. - Не що... Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузцi... - ра?ли чоловiки. На завтра рано-рано, чуть зоря, жiнки, заливаючись слiзьми, прощалися з дiтками, мов виходили в далеку дорогу, - перший раз потягли на панщину... Швидко той палац i обмазали. А кацапи тим часом будували кухнi, комори, сара?, стайню. Не тiльки треба панам десь жити, - треба десь челядь мiстити, провiзiю складати, коней ставити... Треба поспiшати, щоб дов-гобородому Потаповичу превосходительна й спасибi сказала! Та й ганявся ж Потапович за тим спасибi! Кидався сюди й туди, сам бiгав за тим i за другим, скрiзь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робiтниками крячкою висiв... Зда?ться, пiщани не дбали так за сво?м добром, як Потапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське спасибi!! Ще генеральша в дорозi, а вже Потапович цiлi Пiски зганя?: муштру? "хохлiков", як треба "гаспажу" зустрiчати. Аж ось - i сама при?хала... Збiглись пiщани - козаки й генераловi - дивитись на не?, мов на яке диво. Кацапи порядкували. Козакiв геть попрогонили. А генералових - чоловiкiв вистро?ли в одну лаву; жiнок - у другу; парубкiв - у третю; дiвчат - у четверту, а малих дiток - у п'яту. Сивих дiдiв вислали назустрiч з хлiбом-сiллю... "_Ось,_ мов, вельможна, - усе тво? добро припада?..." Потапович так i вчив, щоб сказали... "припада? до тво?х превосходительних нiг!" Вийшли дiди сивi без шапок, з хлiбом-сiллю... Так батько та мати стрiчають молодих, як тi вертаються з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомилася, - сказала, що недужа, не прийняла нi хлiба, нi солi... навiть не глянула на кумедiю... Так i пiшов заряд даромi Пiщани тiльки забачили свою "молоду" ззаду, - високу, суху, як в'ялу тараню, - коли вона вилазила з пишного ридвану та сунула у горницi, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дiвок... Дiти, два хлопчики - старшенькому лiт, може, дванадцять, а меншому з десять, - повискакували за матiр'ю з ридвану та й побiгли мiж народ. Не глянули вони на старих дiдiв, минули чоловiкiв, жiнок, парубкiв... Панськi оченята зразу забiгали по цвiтучому садочку рiзних квiток, що виглядали з-за чорнявих дiвочих голiв... Оглядiвши дiвчат, перебiгли вони до хлоп'ячо? лави. Хлоп'ята стояли без шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничi запитали, щб то, полапали рученятами, поскубли злегенька. На-рiзно од пiщан, неподалеку, стояли кацапи - у червоних сорочках, у широких бородах - i смiялися з паничiвсько? вигадки! - Вишь, Афоня, - на што офти хохлики... Знатна, баря, дериi.. Ану, вот таво хахлёнка! - Какова? - пита старшенький, поглядаючи то на хлоп'ят, то на кацапiв. - А вот таво - чумазаво! Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався. - За що ти скубешся? Дивись - який!! - Ты... ты... ы!.. - заричали на його бородатi заступники, зцiливши кулаки й зуби. Старенька, згорблена бабуся, пов'язана бiлою хусткою з намiткою, висунулась з-за других жiнок. Блiда, як крейда, вона крiзь сльози ледве промовила: - За вiщо ви, паниченьки, знуща?тесь з хлоп'ят!.. А грiшка! Паничi весело зареготались та й побiгли в горницi. Незабаром прийшов приказ розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть! Лави перемiшалися... Потягли пiщани по домiвках, носи повiсивши, понесли неодраднi думки в похнюпленiй головi, невеселе почування в серцi... Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе - само прийде. На другий же таки день прийшла загадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до панського двору: нiгде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову, насадили садок, ставок викопали й риби напустили. Трохи згодом - улиця вузька. Треба розширити - треба урiзати людських городiв! - Урiзали й городiв, розчистили не вулицю, а майдан... - Уп'ять велено: позносити насупроти палацу всi хатки, бо за тими кривобокими хатками нема? нiякого виду з панських вiкон! - Позносили й супротивнi хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь... Отак що день - усе новий та й новий приказ, нова й нова вигадка! Щодня камiнець по камiнчику вибивали з людсько? волi. Кожен час вкорочувався уривок, на котрiм були пiщани прив'язанi до генеральшi, - поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуба брати... Пiщани довго не подавалися, а все-таки генеральсько? сили не подужали. Тодi вони кинулись до того, до чого кида?ться немiчний. Вони налягли на ноги, - давай тiкати! Знiметься оце чоловiк, майне на вiльнi степи Катеринославськi або Херсонськi, або й на Дiн, оселиться, де зна?, а через рiк жiнку з дiтками викраде, - переведе туди. Багато тодi накивало п'ятами 1 одиноких i цiлими сiм'ями... Тодi й поговiрку зложили: мандрiвочка - наша тiточка! Такi щоденнi безперестаннi мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона всiм й усюди жалiлася на невдячнiсть "хахлацкава мужичья", на його грубу, звiрячу натуру. Де ж пак? Проклятi "хахли"-гречкосi? не хотiли пахати ланiв милостиво?, великородно? панi? Польсько?, по батюшцi - Дирюгино?!У не? в Борода?вi все народ "руський" - i той слухав, а цi "мазепи" - тiкали!!! Оже як не мандрували "мазепи", а все-таки бiльше сотнi сiмей зосталося на розвiд панам Польським, на послугу ?х примхам та вигадливим примусам. Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу свбе дiло. Вiн розiм'яв грубу звiрячу натуру; оббiлував ??, як овечку; причесав, пригладив; натворив цiлу ватагу двiрнi; а з завзятих степовикiв понаробив покiрних волiв, котрi вздовж i впоперек переорювали тепер уже панське нив'я та засiвали зерном - на прибуток панськiй кишенi... А й не трохи ж то треба, щоб ?? наповнити! Сiмейка у генеральшi, - аби господи! З нею при?хало два сини - опецькуватi, швидкi, як молочнi телята. Через рiк синiв генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка. - Гей! Кто там? - гукнула генеральша. У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуцi, у манишцi з брижами, при часах. - Позвать Потапича! - приказала глухим голосом, з протягом. Лакей вийшов. Незабаром Потапович увiйшов. - Слушай, Потапич! Вере Семёновне нужно горничную. - Вестима, нужна, - прогув густим басом Потапович. - Выбери красивую девушку... - Как прикажете, ваше превсходитство! - Маладую... лет эдак - шестнадцати... Только паскарее! - Слушаю-с. - Завтра, што-ли... - Слушаю-с. - Ну, ступай! Потапович вийшов. А вранцi-рано Кирило Очкур з жiнкою, з малими дiтками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ганну - вродливу, хорошу дiвчину. На другий рiк при?здить друга дочка, на третiй - третя. Хто ж буде вичiсувати, заплiтати ?х довгi чорнi коси? Хто стягатиме-дiвоцькi керсети? Хто буде вишивати спiдницi, комiрчики, рукавцi?.. Не минула панського хлiба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дiвчинка - сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал, - нехай царству?! - похрестив. В дiвочiй за п'яльцями сидiли Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другiм кiнцi палацу, у лакейськiй, нудили свiтом без роботи Петро, Вареникiв син, та Иван Шкляр; а перед самою залою, на стiльчику, сидiв, у лiвре? з золотими позументами, Степан Пугач - молодий, вродливий камердинер генеральшин. А в кухнях-скiльки!! Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротiв нагодувати; треба ж ?х i зодягти чимсь... А своя сiм'я? Три дочки - як голубочки!! Простому чоловiковi треба розумом розкинути, щоб дочцi скриню придбати. А що ж то за дума морочила генеральшину голеву, щоб надбати добра аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна у матерi думка! Не держати ж дочок на висадки: треба й про зятiв подумати. Дiвчата - не росада, щоб ?х ховати геть од свiту. Дiвчатам треба свiту, - багато свiту... Треба, щоб i ?х побачили; треба, щоб i вони бачили... Треба, щоб було чим згадати молодий, дiвоцький вiк! Заклекотав генеральський палац... Музика, аж струни рве - гра?; у вiкнах свiтла-свiтла! - здалека зда?ться: горить усерединi палац! Саме великий на?зд... Цiле чорне подвiр'я каретами, колясами та повозками заставлено; пiд каретами, позасвiчувавши лiхтарi, грають кучери у хвильки, у трилисника, або в джгута; у стайнi хрумають конi смачне степове сiно. А в горницях гостей - нiгде просунутись! На?хали з Гетьманського гусари; завернув старий Кривинський з цiлою меткою старих дочок; не забула й Шведчиха, i вона тут з сво?ю дочкою-кралею; а коло не? вертиться сотниченко Са?нко, молодий, чорнявий, веселий, танцюристий; тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син Павло походжа? з сином полковника Кармазином, що при?хав на банкет з молодою жiнкою, аж з самого Ромна... Не тiльки з Гетьманського, на?здили iнодi до генеральшi гостi й з сусiднiх повiтiв. Генеральша - привiтна хазяйка-хлiбосолка. Кожному скаже ласкаве слово; до одного обернеться з усмiхом, до другого - з повагою, кожному годить, коло кожного ходить... Гостям - привiлля! Хто в карти гра?, хто дивиться, iншi балакають то се, то те; там зiбралась купка - розказу?, якi тепер ледацюги крiпаки поробилися, уверне й генеральша сво? слово про сво?х "мазеп". А в гостиннiй панiйки скрекотять, як тi сороки: без сорома кожного на зубах перетирають... У залу дверi розчиненi, у них натовпилась цiла юрба теж панiйок, нiяк пройти... Пiдмiчаючи, хто коло яко? дiвчини залиця?ться, моторнi цокотухи шепочуть одна другiй сво? думки про любощi, надi? - про шлюби. А в залi розвернулись танцi на всi боки, аж помiст ходором ходить. Тiльки - круть та верть, круть та верть! Гусари недаром на?хали. По танцях, туди вже к свiту, як прокричать другi пiвнi, - вечеря. Свiтом тiльки роз'?жджаються... Та так справляють не однi iменини (а й тож-то чотири рази на рiк!): справляють на рiздво бенкет, бенкетують на масницi, на великодних святках. Це великi, проханi бенкети. А так гостi - не минав дня, щоб за столом не сидiло душ три або чотири чужих. Весело, розкiшно жила генеральша. Не сумували й генеральськi дочки, - бо нiколи було. Та й чого його журитися панночцi - молодiй, непоганiй, з великород-но? сiм'?, та й не з порожнiми руками? Правда, чи порожнi в генеральських дочок руки чи не порожнi, - про те самi вони нiколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували ?? думку - бородаевцi та пiщани... Борода?вцi привозили ?й по два рази на рiк "оброки", а пiщани, як тi воли, робили на не? по чотири днi в тиждень, та зносили в двiр курей, гусей, яйця... Чому не гуляти?! Гуло отак генеральське подвiр'я щось, мабуть, рокiв з п'ять. У старшо? дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примiтнi брижики, похмурнiшав трохи вид... Коли це - при?хав здалека, аж з-за Борода?ва, сусiда-панок, та й оженився на старшiй. Одгуляли весiлля. Пiски зроду-вiку не бачили, не чули такого весiлля! Палац аж ревiв, аж стогнав... Почин, кажуть, великий чоловiк. Як побачили гусари, що з-перед носа таке добро уплива?, та ще дужче зачастили в Пiски. Через пiвроку оддали другу дочку - за старого гусарського полковника.. Осталася на утiху матерi сама менша. Так же й утiхи з не? - нiяко?. Меншо? дочки генеральша недолюблювала. Не раз бувало, грима? на не?, свариться, i зодягала ?? бiднiше, нiж старших. Розказували, що менша дочка прогнiвила була матiр: у себе в хатi раз переховала горничну Уляну, котра - капосна дiвчина! - тiльки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне якось дуже вiльно, мов дивиться в вiчi сво?й рiвнi. "Яка сама, така у тебе й горнишна!" - докоря?, було, розгнiвавшись на дочку, генеральша. А дочка, на лихо собi, гаряча вдалася: нiколи, було, не змовчить. Пiде в них спiрка та змажка... Не раз материне серце щемiло вiд ?? гiркого слова. Як на те ж: устряв за меншою дочкою "чумазий хахол", - отой самий хороший сотниченко Саенко. Устряв, та й устряв! - Слушай, Дуня, чого вiн до нас ?здить? Я вже сьогоднi йому й руки не подала, - каже раз мати, вирядивши Саенка. - Незвичайно зробили... Саенко - чоловiк як слiд... - Хто? Чумазий хахол? - То що, що хахол? - одказу? дочка. - Хiба хахли не люди? - Мазепи! обливанцi... а не люди! - Та хто там був: чи його купали, чи обливали, - заступа?ться дочка. - Гляди справдi: чи ти, бува, не вляпалась у того жучка, що так заступа?шся? - А хоч би й так... Чим не чоловiк? - Що це з тобою?! Чи вiн тобi рiвня? Твого батька сама цариця вiтала, приймала. Пiсками жалувала... А вiн -що? Може, його батько в гайдамаках був!.. Харциза! дiгтярi! П-ху-у! - Яке менi дiло до його батька? - одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину. Через день Са?нко знову в Пiсках. - I стида й сорома нема?, й честi! Я йому спину 'показую, а вiй щодня... Сказано: з хама не буде пана! - каже розгнiвана генеральша. Отже хам таки свого до?здився. Раз дочка призналась матерi, що вона хама покохала, а хам ?? покохав, i обо? разом просять у матерi "благословенiя". - 3-ким? з ким??. - закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув ??. - 3 дiгтярем?!! Та рука б менi од-сохла! - Ну, як зна?те... Не хочете, - ми й так поберемося... Бог з вами: ви не моя мати, я не ваша дочка! Як почула таке генеральша, як залл?ться сльозами... - Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рiдна дитина так мо? серце вразила? Щось з мiсяць iшла баталiя. А далi - бачить генеральша, що дочки не переможеш, - ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому, - взяла та й поблагословила. Весiлля не справляли: генеральша нездужала... Повiз Са?нко свою молоду жiнку до себе в Китайку, - та не повiз посагу... Зосталася генеральша сама собi на хазяйствi. Недавно була сiм'я велика, було так весело, гарно; а тепер - нiкому нi розважити, нi розiгнати суму. Старша дочка десь далеко в Московщинi; середня тяга?ться по всiх усюдах за полком, а менша, хоч i недалеко, так же краще ?? не бачити! Не так ??, як ?? "мазепи", без котрого вона ступня не ступить. Генеральша довiку не простила дiгтяревi того, як вiн осмiлився зневажити "честь" ?? старинного роду, - побратись з ?? дочкою! Довелося генеральшi на старостi лiт самотою свiтом нудити. А й старiсть же ?? вподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова - сивим срiблом блищала... Будинок великий - а нiкого нема! Йдеш на однiм кiнцi, - на другiм ступнi одгукуються... Аж сум бере! Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Вiд суму й генеральськi голови не заховаються. Сама не зна? вельможна - що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погрiти одиноке серце. Старе серце завжди шука?, де б його погрiтися, кому б його посвiтити на прощання сво?м погаслим свiтом... Генеральша до людей давно охолола. Люди самi шукають тепла та свiту. Де свiт, там i тепло. А тепла у старiм серцi на макове зерно... Кому ж його оддати? Генеральша недовго задумувалась: взяла, та й оддала його котам. Лаке? й горничнi скрiзь ходили по селу, та зносили в горницi хвостатих мишодавiв. Генеральша вибрала, яких сама знала. Завелось у палацi цiле кошаче царство: коти, й кiшки i котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла в двiр бездiтну вдову Мокрину. Мокрина за ними дивиться: Мокрина ?х завжди году?, вичiсу?, стеле ?м постiль... То вони за Мокриною слiдом. Iде якось раз Мокрина, а за нею котятко. Вона й не доглядiла, придавила якось дверима. Котятко запищало. Генеральша, як почула, наче ?й пальця одрубали! На другий день котятко здохло. Що ж, так те Мокринi й минулося? Так ?й те й подарувати?.. Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала вона й Мокринi котячо? смертi. На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цiлий день мазала панськi кухнi зокола, а на ши? в Мокри-ни, за ?? щирi послуги - на червонiй стьожечцi телiпалося здохле котятко! Та досталось тодi не однiй Мокринi, й не за однi котятка. Було всiм добре! Дочку, кажуть, дай, та й за дочкою оддай. Повидавала генеральша дочок: за старшою далекий Борода?в 'ддала - нiкому "оброкiв" тепер платити; за середньою - уплили тi "оброки", що наскладала давнiше; тiльки одна "мазепиха" не поживилася... А все ж таки, що генеральша придбала, то й уплило за дочками. Треба, значить, знову складати, сво? убожество полатати. Пiщани роблять тiльки чотири днi на тиждень. Щоб уже ?м i п'ятий робити?! Загадали п'ятий. Пiщани послухали.: пiшли на панщину й на п'ятий день... сподiвалися незабаром ще й шостого... Шостий загаявся. Шостого генеральша не вспiла накинути. - Через цю Ульку життя менi нема! Що не зробить - все не по-людськи; що не скаже - то збреше! Так не вряди-годи жалiлася генеральша сво?м сусiдам на горничну Уляну, що з мало? дiвчинки на панськiм хлiбi викохалась у справжню дiвку - бiлолицю, чорняву, з повними веселими очима, спiвуху невсипущу. Подруги в Улянi душi не чули. Любили Уляну в дворi й за двором, старе й мале. Любили в Улянi щиру душу, добре серце, а найбiльше - веселу натуру. Хто кого покоха? - Уляна перша зна?; зажурився хто - Уляна розважить. Уляна не зна? горя! Вона справдi нiколи не журилася; а може, й журилася, та нiхто того не знав, не бачив. Бачили Уляну - весела; чули Уляну - спiва?; слухали -якi Уляна вигадки вигаду?, квiтки пришива?... Сказано: не жур-дiвка! Одно тiльки лишенько: нема? генеральшi життя через дiвку Уляну! Недоспала превосходительна: "Чи то можна заснути за тi?ю зiпакою?" А Уляни цiлий ранок i в горницях не було: в кухнi людей смiшила, поки генеральша спить. - Не дошила Стеха урочно? роботи - рукавчикiв, - Уляна винна: вона сво?ми реготами та теревенями не да? дiвчатам дiла робити! Не швидко прибiг лакей на генеральшин клик. Не де ж вiн був, як не лупив зуби з Уляною! Сказано: нема? життя генеральшi через ту Уляну!! Одного дня чув генеральша, - у дiвочiй тихо. "Мабуть, уже кудись майнула, побiгайка!" - подумала генеральша та й вийшла довiдатись. Уляни в дiвочiй не було. - Де Улька? - пита? дiвчат. - Пiшла, кажуть, у кухню води напитись. - Позвать! Приходить Уляна. - Де ти була?.. - заглядаючи в вiчi, питав генеральша й на кожному словi придавлю?. "Поганий знак!" - подумали дiвчата. - В кухню ходила... води пити... - одказу? Уляна. - Хiба тут тобi води нема?? - показу? на графин з водою... - Це вже давня... Я ходила свiжо? напитись, - каже Уляна. - Свiжо??.. Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась... Ти з Стьопкою... Стьопка! Стьопка! - гукнула генеральша. Через увесь будинок, мов несамовитий, летiв камердинер Стьопка. Генеральша Стьопку вподобала за те, що вiн моторний i красивий з себе. На Великдень одного Стьопку пiдпускала до руки похристосатись... Гапка-ткаля слебезувала в кухнi, що очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по пiдборiддю сво?ю сухою, кiстлявою рукою... Чи правду Гапка казала, чи видумувала, - нiхто не скаже. Людям, а надто горничним, ротiв не позав'язу?ш! - Ти де був? - стрiла Стьопку генеральша й прямо глянула йому в вiчi. - У лакейськiй. - Брешеш! Ти був у кухнi... Признавайся: був у кухнi? - Був, - каже Стьопка. - Бач, ш..! бач!.. Не я казала... Аж так i ?!!. Так ти здумала бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?.. з Стьопкою??. Так ти в мо?м генеральськiм домi осмiлилась бахурiв позаводити??! Постiй же! Петре! Iване! Лаке?, як опеченi, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик. - Принесiть березки! - сказала генеральша поважно, тихо, мов звелiла хустку або води подати, - тiльки очима засвiтила хижо. Лаке? побiгли назад. Дiвчата нижче попригинались до п'ялиць. У тiй тихiй говiрцi ?м почулася грiзна буря. Усе притихло, прита?лося... Так затиха? чорна хмара перед тим, як ма? грiм загуркати. У хатi зробилось душно, важко, мов стеля вниз опустилася й нагнiчувала дiвчатам голови. Нi одна з них не ворушилася... ?м страшно було подумати: що, не дай боже, як стрiнуться ?хнi мутнi вiд страху та жалю очi з ?? очима?! Вони боялися глянути й на Уляну... щоб не скрикнути! А Уляна стояла по один бiк хати, коло одних дверей... Лиця на нiй не знать! По другий бiк хати, коло других дверей - Стьопка... Вiн якось смутно дивився вниз, на помiст, мов забув: де вiн, що вiн, - забув i про генеральшу, i про Уляну, думав щось друге... сво?... А посеред хати, мiж двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась - висока, суха, мура, аж зелена; а очi - як у ?? любимчикiв - жовтi-жовтi. Вона ними грiзно поводила то на Стьопку, то на Уляну. Вернулися лаке? з пучками в руках... - А нуте, провчiть ??... щоб знала, як бариню обдурю... - Панiйко! голубонько!! - не дала договорити Уляна - i кинулась в ноги. - Прочь! - Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою... Ой, не бу-ду!.. Я не була в кухнi... Ря-ту-уй-те!.. Я бiгала до дядини... Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря...ту...у...у...й... хто в бога вiру?!!! Дiвчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голови. На п'яльцi закапали сльози... Стьопка - за дверi... Насилу пiдвели Уляну... До Стьопки, - його як лизь злизав. Що вже було Петровi та Йвановi, що випустили Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав... Нема та й нема, та й по сей день нема? Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де вiн дiвся?.. Чого вiн утiк? Чому вiн, дурний, не схотiв обновити старо? на нову шкуру?! А все не через кого, як через не?... через ту дiвку Уляну! Сказано: не дасть Уляна генеральшi вiку дожити! Знемоглася генеральша... Увечерi спать лягла, стривожена, - не попрощалась навiть i з котами; уночi посилали Дмитра кучера в Гетьманське за лiкарем; вранцi верховий бiгав у Китайку до "мазепихи"... Бiда! А на третiй день товстопузий Потапович сам пiдтюпцем пер до отця Юхима, щоб збирав "собор" - робити маслосвятi?. Пособорували генеральшу в обiдню годину, а на ранок i по душi продзвонили... До?хала-таки ?? дiвка Уляна!! Не вспiли генеральшу поховати, як при?хав з полку старший панич - тепер уже якийсь там поручик, чи що. Тонкий, цибатий, як журавель, - з рижуватим, шорстким, як на ведмедi, волоссям, з великим лобом - хоч кошенят бий, з великими розумними сiрими очима, з товстою, униз одвислою губою... Як вилита мати! Осiвся Василь Семенович на батькiвськiм добрi. Перш усього звелiв розпудити котяче царство. Годi йому розкошувати! Старих котiв з кiшками роздавали пiщанам, мов гостинцi од нового пана; а кошенятами, яких люди не брали, велено в ставку рибу погодувати. Сказано - зроблено... Потiм того одпустили за двiр Петра-лакея: паничевi буде одного Ивана. Дiвчат Василь Семенович не розпускав чомусь. Нерiдко було сам у дiвочу зайде, жарту? з дiвчатками. Тим тiльки було й душу одводить, що ходить з рушницею та коли там з дiвчатами побалака?. Найбiльше йому подобалась Уляна. Весела, спiвуча, вона не давала журитись молодому паничевi. - Десь у тебе, Улiнько, соловей у голосi гнiздо звив! - хвалить Василь Семенович ?? голос. - А може - синиця, - жарту? Уляна. - Ти сама - синиця! - одказу? панич i злегенька здавить ?? за носа пальцями. Уляна зардi?ться, як макова квiтка. Розкiш дiвчатам за молодим паном. То було страшно лишнього слова сказати, боялися лишнiй ступiнь ступити од урочно? роботи. А тепер - робота лежить, а дiвчата сво? справляють... Реготи, спiви - аж будинок розляга?ться! Уляна всiм верховодить. Паничевi за носа оддячила: стала його за носа водити... Що Уляна схоче, - панич не всто?ть. Отак щось тяглося з пiвроку. Коли це одного вечора велить панич Iвановi складати що нужнiше в чемодони - завтра кудись далеко ?хати. Вранцi-рано, чуть свiтова зоря займалася, пiднялась у палацi бiганина. То збирали в чемодани збiжжя Василя Семеновича. Поки встало сонце, усе вже було готове. Прокинувся й Василь Семенович. Напився чаю, покликав до себе дiвку Уляну; сказав ?й, що, може, вiн бiльше не вернеться; обiщав за ?? щирi послуги нiколи не забути; дозволив ?й покинути палац, жити, де сама зна?; дав на нове хазяйство 50 карбованцiв грошей; подарував усе ?й, яке мала, убрання; поцiлував навiть на прощання у лоб, як цiлують мертвого друга... та й був такий! Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими очима. Того ж самого дня забрала вона, якi подарував панич, манатки; попрощалася з подругами, котрi ?? з плачем проводжали аж до ?? дядини, де вона й оселилася. Через мiсяць - гуляли весiлля. Уляна вийшла замiж за Петра Вареника - того самого колись лакея, що нашив ?й нову шкуру. А через три мiсяцi послав бог Петровi сина Iвана! Поки все це дiялось, Пiсками правив Потапович. Ще нiколи пiщани не зазнали такого лиха, як тодi, коли ними правила тiлиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила щелепи; не в одного вилущила зуби, не однiй молодицi попiдсинювала очi... Важкий був на руку Потапович та дужий! Через рiк вернувся Василь Семенович з молодою жiнкою. Незабаром i брат його, Степан, при?хав - теж офiцер i теж з молодою жiнкою. Взяли вони та й подiлили мiж собою "пiщанський ключ". Одному - по сей бiк Чортополоху, другому - по той бiк. Вовча Долина, Байраки, Побиванка - досталися меншому, а Пiски, Гайдамакiвка та Красногорський хутiр - старшому. Пiщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навiть на новiм хазяйствi подарував на сiм'ю по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив ?х так, що нiколи було и того поля пахати. Потапович став уже невгодний. Вiн викупився на волю й завiв над Ромоданом трахтир. А молода бариня, замiсть старого, виписала з свого села нового прикажчика - Карпа Дровиченка. Карпо - свiй чоловiк; а пiщани ще й досi не можуть без_ прокльонiв згадати Карпа. - Уже Потапович був! - кажуть пiщани: - зуби тобi повибива?, очi попiдсиню?, щелепи зверне... а все-таки велико? шкоди не зробить! А цей - iржа, а не чоловiк! Уже як у кого встряне, як у?сться: точить-точить, поки таки наскрiзь не проточить! Так його пiщани й прозвали Iржею. I справдi - Iржа наточив i собi не трохи, й пановi... Вiн пiдбив Василя Семеновича на шостий день, i поле назад одiбрав. - Розпились... зовсiм розледачiли! З панщини все-таки не пiде в шинок... Пiщани справдi розпились, розледачiли. Забули навiть в мандри бiгати. Як було хто втече, то це таке диво - на пiвроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували - наче так тому й треба! Стали тiльки по шинках киснути... Коли не на панщинi, то в корчмi. Iржа не одного вже купав i в березинi вiд запою... не помага?! Зубожiло село... Обшарпане, обтiпане... Тiльки козачi хатки й бiлiють. Стали прокидатись де-где й злодiячки - новина в Пiсках! Перше колись нiколи нi в кого й дверi не запиралися, а тепер - i на засовi страшно. Доставалося iнодi й панським коморам... Бачить Василь Семенович, що в Пiсках непереливки, - що коли-небудь вберуться проклятi п'янюги та й з душею не випустять, - та сказав будувати новий палац на Красногорськiм хуторi та й перебрався туди жити. Стали тодi величати хутiр - Красногоркою. Хто з гетьманцiв не зна? Красногорки? Хто не зна? "Мекки", куди збиралось з цiлого повiту панство, як на Магометову могилу бусурмани з цiлого свiту7.. Не в одному Гетьманському знають "Мекку", знають ?? й поза Гетьманським... Та як же ?? не знати, коли там живе такий чоловiк, як Василь Семенович - голова в родi панiв Польських?! А рiд же то розкоренився - великий та дужий! На новiм хазяйствi у Василя Семеновича сiмейка, як кукiль, покотилася. Щороку та й дитинка. Шкода тiльки - всього один синок за десять рокiв, а то все дочки - аж шiсть дочок. Та вже ж i синок у Василя Семеновича, - сказано: якби такий розум - батько, як двi каплi води. Такий з лиця, такий з стану, така врода, така й натура. Батько, як був ще хлопцем, любив лапати за оселедчик чумазого. Синок, як зiп'явся на ноги, любив i собi лапати... А там як пiщани уже оселедцiв не носили, то й за м'яке тiло можна полапати. Василь Семенович - чоловiк твердий на слово. Сказав Улянi: не забуду - i не забув! Як пiдрiс ?? Iвась, Василь Семенович звелiв узяти його до панича в горницi. Так же й ледащо Улянин син, а Чiпчин батько... Нi роботи з його, нi послуги нiяко?, - одна шкода! Натерпiвся вiд його синок Василя Семеновича... поки запекла душа не потягла в мандри... Так молоденький панич i не долапався: чи тверде, чи м'яке в не? тiло. Правда, незабаром кудись i самого панича одправили вчитись. Не такi дочки у Василя Семеновича: якiсь циганки повдавалися! З чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям, а чорнi ж то чорнi, як у сажу вимазанi! Нестеменне - плащуватi циганки... Зате у Степана Семеновича дочки - кожну хоч у рямця вправ! А проте й плащуватим, i в рямцях - треба женихiв... аж цiлий десяток женихiв! Бажали б пани Польськi повидавати сво?х дочок за багатирiв i з роду значного... Так де ж ти набереш стiльки багатих та знатних женихiв? А в Гетьманському - як на те всього тiльки три значних роди на цiлий повiт. Один рiд - Гетьманський, нiколи не жив у себе дома: в столицi родився, хрестився, вирiс, там i жив. Другий рiд - багатий рiд козачки Шведихи - Шведових, баби, що зумiла провести онукiв з простого козачого роду села Свинок аж у самий дворець. А третiй рiд - Польських. Два коти в однiм мiшку не помиряться. Не помирилися й Шведови з Польськими. Василь Семенович хваста?, було, що його батько в дворцi був, як свiй чоловiк; а Петро Степанович Шведов сам камергер, сам покоштував того дива; то, бувало, хоч нiчого й не скаже на тi хвастощi, - так же гляне скоса так, мов скаже: "А ти що, голубчику?!" Василь Семенович потупить тiльки очi... Отак нi за що, з-за пансько? пихи, й ворогувати стали. А воно б i гаразд: у Петра Степановича - сини, у Василя Семеновича - дочки... Та ба! Така ворожнеча пiднялася... крий господи! Лiта йдуть... Дочки ростуть... хоч на базар виводь! Хоч би тобi хто на смiх здумав у себе в хатi завести плащувату циганку! А то ж - нiкогiсiнько! Степана Семеновича дочки - дарма, що молодшi - вже йому й онукiв подарували, а циганки - сидять у батька, як пiд шатром... Нiчого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих i не великородних паничiв, аби тiльки з дворянського кодла; давай на них накидати сво?х плащуватих... Поробилися зятями Совинськi, Кривинськi, Борецькi, Митiлi... Скрiзь, по цiлому повiту, позаводились хутори плащуватих циган. Дiйшло до того, що у Гетьманському й кругом Гетьманського пани - родичi та й родичi. Розкоренився й рiд Са?нкiв - жiноче колiно панiв Польських, - усе-таки своя кров. Усе то були животи, котрi притьмом бажали ?сти й пити, аж роти пороззявляли. То була здавна, ще за гетьманщини, голодна, ненажерлива сарана, котра налетiла з Польщi на вiльнi степи розкiшно? Укра?ни... Жерти, трощити - одна в не? здавна думка... Звикши пiдбирати крихти з панського столу, вилизувати тарiлки пiсля смачних панських страв, вона передала й потомкам нахлiбницькi звича? й страшенну жагу до всього смачного, солодкого. Сво?ми руками вона нiчого не заробляла, бо шляхетськi руки здались на що iнше - до гостро? шаблi, до легко? послуги чи королю, чи магнату... Потомки "голопузих" усмоктали з материним молоком про це думку... Було ?х у вiйську сила, найбiльше там вони й починали свою службу. А вертаючись додому, - бо вiйськова служба раз - нелегка, а вдруге - й небезпечна, - осiдались на батькiвських грунтах - i роззявляли роти... Хотiлося ?сти й пити, i хороше походити... З чого ж його? Де його взяти, щоб сво?х панських ручок не покаляти? От вони й поробились зятями заможних панiв. Прямо сказати: попродались, сподiваючись за те нагороди. Пани Польськi не випускали сво?х дочок з дому голих i босих. Та й тiльки ж то, що манатки давали та по пiвсотнi душ на завiд. Що ти з такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справдi зятям панiв Польських самим за плуга: дворяниновi соромно було сво? руки коло землi трудити; не копатися ж у грядках i дочкам великих панiв, котрi замолоду ?х кохали в багатствi, у розкошах... Що ж його казати? З половини двадцятих по шестидесятi роки був у нас золотий вiк панського панування. Пани не тiльки панували над хуторами та селами, над родовими й не-родовими ма?тностями; не тiльки переорювали широкi й довгi лани селянами та хуторянами, iнодi ?х мiняючи на довгоногих хортiв, - панський дух витав скрiзь i всюди: i в городi, i в повiтi, i в губернi?. Усiм i усюди заправляли пани. З панiв вибирали комiсарiв; потiм того з них перероблювали капiтан-справникiв, а далi - просто справникiв; панський виборний був суддя й пiдсудки... А головою цiлого повiту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пiзнiше - предводитель дворянства... Сказано: як в, цiлий повiтовий уряд, окрiм казначея (скарбника), окружного, поштмей-стра, стряпчого ("царевого ока"!) та станових, - був панський виборний... Лахва була!! Тодi саме настало царювання й панiв Польських у Гетьманському. Худоба розтеклась на всi боки, по всьому повiту. Дочки не принесуть, а й що в, то рознесуть. Увiрвали вони трохи добра й у Василя Семеновича, - та нi самi не забагатiли, - тiльки його зубожили. Що ж його вбогим робити? Треба на щось жити... Треба роздобувати й добра, на поживу, й честi - для пiддержки славного роду... Нiгде дiтись: треба в службу йти... Треба, то й треба... I пiшли! Заверховодили пани Польськi в Гетьманському, як у себе на царствi. Василь Семенович - царьок; його родичi - царськi слуги; а цiлий повiт з панами й мужиками - пiдданi. Василь Семенович у себе й прийоми арськi уставив. Хто б з панiв не при?хав в повiт, кого б з чиновникiв не прислано, - не ?дь на сво? добро, не приймайся за сво? дiло, не поклонившись Крас-сногорському владицi... I всяк ?здив, кланявся... А що вже й казати - в установленi днi... ?здили на рiздво; ?здили поздоровляти "з новим роком, з новим щастям, i з Василлям", у четвер на масницi там оладки ?ли, на другий день великодня - паску... Кожен знав, що в цi днi нiгде " бiльше не можна бути, як у Красногорцi. Що б там не було, а бути треба! Жiнка в постiль злягла, дитина ледве дише, - не можна: треба ?хати! На рiздво iнодi таке мете, що й свiта божого не видно, на масницi або на великодних святках така калюка, що нi пройти, нi про?хати, iнодi дощ, як з вiдра лл?... У Василя Семеновича день, -треба бути!! Цiлий повiтовий уряд плiвся у Мекку. Кожен пiдслужувався, пiддобрювався, запобiгав ласки, доброго слова, хоч погляду привiтного... Кого було Василь Семенович "подару?" ласкою - той немов виросте... Другi дивляться, завидують: вирiс чоловiк од одного слова! А на кого Василь Семенович гнiв положить, - прямо хоч в ополонку... I тi, що були приятелями, одвертаються... Зате ж i правив панюга Гетьманським, як сво?ю батькiвщиною. Що було скаже, - так тому й бути. Як загадав, - так i станеться. Йому тiльки одному годили й служили, - та ще хiба_ орендарю його, Лейбi _Оврамовичу - зятевi старого Лейби, генеральського прикажчика. Та як же його не служити? Сво? слуги, сво? й прислужники! Нехай би хто сказав слово-насторч - тiльки б i мiсце бачив! Пiшло в Гетьманському так, що нiхто мiсця не знаходив в урядi без волi Василя Семеновича. Сам - предводитель; родичi - урядники; справник, суддя, пiдсудки - все то зятi, родичi зятiв, племiнники... Як квочка курчат збирав пiд крила, так Василь Семенович прибрав до сво?х лап цiлий повiт... I все кругом мовчало, терпiло, слухало й робило на коренастий рiд панiв Польських, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою. ..... _ XI_ МАХАМЕД Пiсля смертi Мирона и Марини лиха доля, зачепивши крайком слiзьми змоченого крила життя Iванове та Мотрине, майнула на iншi хати з бiльшими недостачами, злиднями - на крiпацькi хати порiзнених людей... Козачi кубла обгорнуло тихе хлiборобське щастя. Настали роки кохання в полi та в худобi, складання всякого прибутку, тяжко? господарсько? працi дома й на полi, - та втiха дiтками, кого благословив господь... Iван, ще дитиною напрямований по хлiборобськiй дорозi, так ?? й держався. Орав поле, сiяв, косив, жав, молотив, складав зерно - те на посiв, те на поживу, те на продаж, або в горлатi ями - на голоднi годи. Мотря, жiнка хорошого господарського роду, теж допомагала Iвановi у його працi. З весни Iван щодня в полi - то оре, то засiва? яри-ною. Зранку по?де, пiзно ввечерi верта?ться. Так до само? паски. Одсвяткують великдень - косовиця. Тут уже й Мотрi робота - громадiння. Далi настають жнива. Цiле лiто, як муха в окропi, викрутяться i обо?, рано встаючи, пiзно лягаючи. Пiсля жнив Iвановi - возовиця; далi - оранка на озимину; ще далi - сiйба; а там уже в осiнь - молотiння заробленого хлiба. Мотрi на осiнь нiби легша? трохи: хатня робота - спочинок, а надворi - прихватком, тiпа? плоскiнь або матiрку; скрипить терлиця пiд повiткою... А там уже й зима - замети наверта?... Приходить вона в село страшною хуртовиною, приводить за собою сво?х дiток, - хизи й охизи та трiскучi морози... Люди аж перелякалися. Давай матки плести; ну запинати вiкна й дверi, щоб не перся мороз у хату... Одначе й зимою - не сидня, згорнувши руки. Жiнками - сво? дiло, чоловiкам - теж сво?. У хатi - Мотря обiд або вечерю варить, дiтей пантру? й году?; а ввечерi, при каганцi, пряде кужiль або що голкою ши?; надворi - ходить коло корови: напува? ?? ситним пiйлом з висiвками або м'якиною, рано й вечiр - до?ть. Iван - коло худоби пора?ться: скотовi й вiвцям пiдклада? в ясла просяно?, або гречано? соломи, двiчi на день до водопою гонить, сам вичища? двiчi на тиждень загороду... Нема роботи бiля товару - лашту? пiд повiткою, що потрiбнiше до весняно? справи. А ввечерi - плете рукавицi, бавиться з дiтками - шутку?, вчить молитись, спати ?х ложить, або сам лежить на печi вниз черевом - париться. А в недiлю або в свято Iван з Мотрею пiдуть до церкви iнодi, як не дуже холодно, позабирають i хлопцiв з собою. Прийшовши з церкви, обiдають ласiше, нiж у будень; пiсля обiду - ська? Мотря Iвановi. Спочивши трохи, коли годинка, пiдуть вони куди-небудь до сусiд у гостину або ж у себе гостей приймають. А ввечерi - треба Iвановi коло худiбки поратись, - треба ?? напувати, на нiч пашi пiдкладати; Мотрi - вечерю варити, дiток спати ложити... Так i зима мине; на весну красне сонце загра?... I знову в поле та в поле... знову торiшня робота... знову торiшнi клопоти... Та так не один, не два роки: так цiле життя, цiлий вiк... Робиш, щоб було що ?сти; ?си, щоб здужав робити. Отака-то весела хлiборобська доля! Отже, хто до не? призвича?вся, тому вона зда?ться веселою й красною... Нашi хутори, села, а часом i повiтовi городи, обложившись родючими полями та ланами, друго? долi не знають... А проте - живуть цiлi довгi-предовгi вiки, копаються в ситнiй землi, мов поприростали до не?... Яка земля, такi й люди. Вона сита - й вони ситi; вона голодна - й вони роти пороззявляли... Селянин без поля - старець без рук i без нiг. Поле його году?, поле його втiша?, на полi вiн вироста?, на полi часом i вмира?... Поле - що воздух: нiчим би дихати, якби зостався без його! Важка хлiборобська праця, а ще важче тому, хто ?? на селi не зна?, або не вподоба?. Тим-то до не? ще змалечку привчають селяни дiтей, щоб вона здавалась нi нудною, нi тяжкою. Дiти на селi - помiч. Аби зiп'ялось на ноги, - зараз у поле: хай змалку привика? до свого побиту! У такому побитi бажали Iван з Мотрею сво?х дiток зростити-вигодувати. Пiднялись трохи хлопцi, - треба ?х до дiла призвича?ти. От i почалось завжденне, на перший раз для дiтвори любе, призвичаювання. Перше-наперше - скотинку пасти, товару доглядати... Тут не треба нi сили, нi вмiлостi: дивись тiльки за худобою, пильнуй свого легкого дiла! Далi - поганяти... Гей та цоб, та цабе! - от i вся невеличка наука погонича. Хлопцi до всього того кидались з гарячим запалом, а найщирiше брався Максим. Вiн цiлу нiч не буде спати, аби йому найранiш устати, братiв побудити в поле. Зате ж йому найскорiше й надолужало. Двiчi, тричi -зробив що - уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та нi заставити, нi застрахатиi Таку неспокiйну натуру викохав старий дiд, на лихо Iвановi, i загартував ?? сво?ми страшними переказами про невмируще завзяття та сво?ми сердитими закидами про те, як тепер на свiтi сталося... Сiчовi оповiстки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали в гаряче серце онукове... Як у гнiздечку, таку Максимовiм сердечку, виплодилась воля, про яку дiд переказував; поривала хлопця до сваволi, до невпокою, - кидала од одного до другого, - пекла ненавистю до всього, що гнiтило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам задума?ться... Живi картини з позадавнього-давна виступали в хлоп'ячiй головi: Максимовi хотiлось самому битись, рубатись, розгар-дiяшити... З ким же його?.. де його?!. Пiшла ходором думка за думкою... Ось з-за села пiднялася страшенна кушпела. Вихор пiдхопив ?? високо-високо i мчав прямо на село... Максим побачив - i згадав дiдову оповiстку про бо?ще з татарвою... То не кушпела кушпотить, то татарва мчиться на наших!.. Крик, зик, галас несеться разом з кушпелою... "Стiйте, братця! - кричить отаман на наших. - Ви, середнi, нi з мiсця, а ви, боковi, - у об'?зд на Сокiльнi Байраки!.. Заляжте там, мов неживi, анiчичирк! - аж поки голосна гакiвниця не промовить: пора!.." Хлопцi помчались, тiльки хвостами конi ма-шуть... А крик та галас все ближча та ближча. Ось уже й татарський баша насамперед ?де, з голою шаблею наближа?ться... Нашi схибнулись, - далi... татарюги навздогiн. Крик, галас, шарпанина... Ось блиснула блискавиця, гуконула гакiвниця, полетiв татарський баша з коня сторчака бритою макотирею... "Бийте!.. рубайте!.." - iде лемент з краю до краю. Аж ось i збоку к