урява, мов чорна хмара, пiднялася: то нашi з-пiд Байракiв поспiшають на виручку... Летять - аж земля стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гаряча кров, розбуджена такими думками, - Максим помчався й собi за лавою славних лицарiв... Аж кура вста? шляхом, аж iдуть виляски од бою босих нiг по твердiй землi... От i майдан. Максим, як кiнь, басу?: то, мов схарапудившись, убiк шарахне; то, як молоде теля, пiде скоком та вибриком... Ляскав батогом, свистить, гука?... Молодий крик розляга?ться навкруги - й деренчить по вiкнах генеральського будинку... Бачить Максим - у воротах заманячила страшенна постать заводського бугая. Немов яке страховище, з зложеною в зморшки ши?ю, уставленою в землю головою з рогами, з налитими кров'ю очима, висунуло воно з генеральського двору й пiшло повагом, хижо ревучи та завиваючи. Пiд ногами страховища двигтiла земля, дикi заводи реву розлягались по околицi... Максимiв голос здавався цвiрiньканням горобчика проти страшного бугаевого реву... Оже, Максим не злякався. Забув i про бо?ще з татарвою, кинувся на не-збиту дорогу, набрав груддя повну пазуху i помчався насупроти бугая, ревучи й передражнюючи страшну звiрину... Бугай став, пiдвiв голову, нiби думав розглядiти, що воно, та знову круто повернув шию, й нагнув голову до само? землi, - хотiв копирснути рогом, щоб страху завдати, - та вiд жиру не нагнувся. Тiльки зо зла гребонув страшенно ногою й геть далеко вiдкинув землю вiд себе. Максим пошпурив грудку. Метка рука якраз пiймала серед крутого лоба; грудка розбилась - i пил засипав буга?вi очi. Знечев'я страховище жахнулося... Залупало червоними очима... пiдвело голову, глянуло на свого ворога - та аж потемнiло... Круто схиливши вниз голову, воно пiшло насупроти Максима. Максим не злякався й тут: груддя залiтало, як тi кулi - одно поперед другим... Воно несло буга?вi гостинцi то в лоб, то в нiс, то в боки... Страховище нiчого того не чуло: воно навiть не чуло землi пiд собою... Завиваючи, воно йшло прямо на Максима - дедалi скорiше та скорiше... - Ей, ей! - желiпнуло щось з генеральського двору: - Тiкай, хлопче, бiда буде! Як опечений, крутнувся Максим i вiтром помчався вподовж майдану. Бугай - за ним. Страшно було дивитися, як таке страховище, наставивши роги, неслося з усього свого страшного прожогу за невеличким хлопчиком, що, як горошинка, котився поперед його... От-от бугай настигне; от-от простромить рогом наскрiзь Максимову спину... Аж ось i тин вiд генеральського двору... нiкуди бiгти... пропав Максим!.. Нi, не пропав! Вiн, як собака, плигнув на тин, а з тину - в бур'яни... Скочив i бугай на тин, - та на кiлку й застряв... Линула кров з пробитого боку... Страховище заколихалось, ревнуло не сво?м голосом, рвонулось з усi?? мочi... Тин упав, - упав разом з тином i бугай додолу - i так болiсно заревiв, що аж слухати страшно... Кiлок пройшов подовж усього живота, вимотавши геть кишки зсередини... Пiднявся крик людський, збiглася двiрня... Шатанина-мотанина! - Що ж оце ти наробив?!. - пита? Максима один з дворакiв, показуючи на бугая, що ледве-ледве дихав - сап... Максим смiявся. - Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?.. Ходiм, я тебе до панi? поведу. Як з цепу зiрвався Максим, так помчався додому. Досталося б Iвановi од генеральшi за того бугая, якби були крiпаки не покрили Максима. А то сказали, що бугай погнався за собакою та й пробився. Правда, не погладили за те по головцi скотинщика, а влiпили, скiльки здужали, - та Iван напо?в його за те добре. Так i пропав бугай. Тiльки всього - Максима вибив батько. Та що та бiйка? Переплакав Максим, - та й знову за сво?... Душа його прохала волi; молодi сили - простору. Сумно було Максимовi серед широкого, пустого степу, серед поорано? рiллi, тiсно в тихiй батькiвськiй хатi, тяжко мiж мовчазною скотиною, котру йому, як старшому, першому довелось пасти... I хлопець видумував шкодливi iгри: то на баранах ?здив, то телят лякав, то прив'язував ?м до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята дрочилися. Часто й густо батько його манiжив за це; оже нiчим не змiг переломити шкодливого, веселого норову Максимового. Оце, було, виб'? його батько; а через годину вже Максим на вулицi з хлопцями навкулачки б'?ться або братiв за чуби таска?, або запряже ?х у гринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганя?... поки не вшкварне так, що реви на усю улицю... Палкий, як порох, смiливий, як голодний вовк, вiн усiх побивав, над усiм верховодив... А насмiятися над ким, украсти, одняти що - йому дай! Генеральша нiколи не ?ла овощей з свого молодого садка: вiн усе пообносить, усе викраде, не дивлячись нi на собак, нi на сторожiв. Раз його застукали на яблунi. Що ж - вiн злякався? Сторожi до його, а вiн як почав на них шпурляти яблуками, так тi назад... Тодi вiн скочив на землю; як вiтер, помчався садком; як собака перескакував через тини - i скрився в чисте поле-Як же дiйшов до лiт та убрався у силу, - бiда з ним та й годi! Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з залiза збитий, а до того ще меткий, як за?ць, спiвун-реготун... Хороший з лиця - повновидий, рум'янець на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом, - вiн був перший красень на селi... Вся молодiж любила Максима за його вдачу, за веселий, безбоязний норов, - усi йому корилися... Хто напередi ставник несе, як iдуть весною святити парубоцьку криницю? Максим несе. Хто на Гудзевiй улицi отаману?, улицю водить? Не кому, як не Максимовi... Кому насмiятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва... Хто занiс Луценковi ворота й почепив на самiм версi столiтнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота? Не хто, як не Максим... Чи?х рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Максимових рук! Хто пустив погану славу на багатирку Шрамченкову дочку? У кого ж язик довший, як не в Максима! Сам устряне, зведе дiвчину, - сам потiм перший i насмiха?ться... Не одна ?х i не двi наробило стида-сорому батьковi й матерi; не одну матiр, не одного батька на донинiм весiллi в хомутах через село водили... Не одна й не двi матiрки плакало на Махамеда, як його прозвали старi баби. Не один парубок або й чоловiк, покуштувавши на кулачках Махамедового "безмiна", похирi?-похирi? та через пiвроку й на той свiт переступить... А горiлку пити, гуляти - Махамед усiм п'янюгам привiд да?! Позаливають очi - та шкоду, капостi людям роблять... Стали люди жалiтися батьковi, що Махамед синiв ?х розпою?, стали радити, щоб здержував сина. Та що батько вдi? з таким велетнем? Нi батькова грiзьба, нi материна умова нiчого не подiють з таким гульвiсою, шибеником... - Дай одружу! - дума Iван i радиться з Мотрею. Знайшли й молоду; умовили якось Максима, пiшов з старостами. Так що ж? На заручинах Максим так нализався, що трохи-трохи не побив свого нареченого тестя. - Господь з вами, з вашим молодим таким! - каже тодi батько старостам. - Хоч би менi прийшлося голодною смертю помирати та сказано: як вiддаси Мелашку за Максима, то живий будеш, то й тодi б не згодився! Вернулися люди з гарбузом; розказали батьковi-матерi. - Побила мене лиха година та нещаслива з такою дитиною! - кричить батько. - Ти нас, сину, на старiсть у славу ввiв... нашого недовгого вiку не жалу?ш, - плаче мати. А Максим - як ногу вломив: з хати та на вулицю, а там у шинок до жида. Так розледачiв, розiбрався, розпився, що сказано: нi до чого! Знай у шинку кисне... Аж запух, як той бугай, щодня очi заливаючи... Зовсiм пустився берега: що дома не зарве, - зараз у шинок! П'?, гуля?; з жида насмiха?ться; з крiпаками панiбрата?ться, жалкими докорами ?х коле, що роблять на панiв, навча? не слухатись ?х приказiв - мандрувати. На капостi чоловiк здався, та й годi! Сама генеральша знала Махамеда. I так його зненавидiла, що як приходилось про?здити або проходити повз його, то вона завжди одверталася й спльовувала. Як же почула, що вiн крiпакiв бунту?, то жалiлася комiсаровi. Коли б був Максим на той час не постерiгся, не змандрував кудись з Пiсок, щось на тиждень чи й бiльше, то, мабуть би, не минути йому й тюрми, а може, й самого Сибiру. Та що йому Сибiр? Нiчого! Мучився отак з ним батько, мучився, та заплакавши, й каже Мотрi: "Нi, вже нiчого з харцизою не вдiю! Нi тихе слово, нi просьби, нi лайка - нiщо не помага?... Нема? сили менi з ним битись... Хай же йде в москалi! Нехай його в службi попомуштрують, може, витруть ту юшку, що набрався дома!.. Хай його другi вчать: я з ним нiчого не враю!.." Мотря в сльози. Жалко матерi сво?? дитини. Уже який там вiн не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров... Мотря плакала гiркими, а прохати Iвана не посмiла: вона догадалася, що то останн? слово батькового горя. Тут уже нiяке прохання не поможе! А Максим як почув, то нi скривився, нi поморщився. Так-таки зразу згодився та й пiшов до прийому, виспiвуючи та вигукуючи. Тодi саме у столицi велике дiло ско?лось. Старий цар умер, а зосталося два брати. Старшому ж не можна чомусь було царством правити, - осiвся на предкiвськiм столi менший. Оже, це не обiйшлося мирно. Тодi саме царська гвардiя з масонами забунтувала. Багато тодi лягло правих i винуватих, поки той бунт замирили... Як затихло, то новий цар, розпудивши стару гвардiю, звелiв нову набирати. Та щоб був один у один: високий, станкий, показний... Максим якраз пiдiйшов пiд мiру. Як випускали його з прийому, то не кричали й "лобi". А якийсь усатий офiцер закричав: "У гвардiю його! у гвардiю!" Максим як почув, аж засмiявся... та прожогом у дверi. Тут вiн трохи не вдарився лобом об якогось бiдолашного некрутика. Недовго думавши, вiн його стусонув колiном пiд бiк, закричав "Сторонись, крупа! гвардi?нець йдьоть!.." Той поточився, трохи не впав... Не вспiв Максим одягтись, як його погнало три якихсь москалi в некрутську схованку i заперли на замок. Хатка невеличка, вiкна з залiзними штабами, як у тюрмi, а людей - повно. Той сидить плаче; той хоч не плаче - журиться; там купка регочеться з яко?сь вигадки... - Приймiть, братця, й мене! - каже Максим до тих, що регочуть. - Iди... додаси й свого слова. - За що це нас, братця, позапирали в цю тiсну хурдигу? - пита? Максим, оглядаючи чорнi, як сажа, стiни некрутсько?. - А щоб не втiк! - одказав хтось. - Та кий йото бiс думав тiкати... I довго вони так держатимуть? - Та хто його зна... Кажуть би то, що три днi... - Погано! хоч би сюди горiлки, то воно б якось веселiше. - А сирiвцю з дохлими пацюками не хоч? - Пий сам, коли подоба?ться! Далi Максим уже орудував бесiдою: точив баляси та баляндраси; розказував про сво? сiльськi походи; смiшив усiх i реготався сам... Товариський чоловiк - нiчого казати! Уночi тiльки сумно чогось йому зробилося, як став викрикувати часовий: "Слушай!". Через три днi ?х справдi випущено i дозволено пiти попрощатись з родиною, що поназ'?жджалась до прийому, як на ярмарок... Плач, голосiння - мов мертвих виряджають до гробу. Там стара мати залива?ться гiркими сльозами, обнiмаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитиною на руках голосить на весь майдан, однi?ю рукою схопивши за шию молодого чоловiка; а ось сестра з братом розмовля?, сльозами доливаючи горе... От i старi дiди посхиляли голови; от брати розмовляють, понурившись... А там знову батьки, матерi... Мiж ними й Мотря, як з хреста знята; а коло не? сини - Василь та Онисько... Ходять вони втрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Нi, не бачили... Вийшли з некрутсько? разом, а де вiн дiвся, нiхто не зна?... А Максим, як тiльки випустили з некрутсько?, зараз потяг з москалями до шинку... Другi прощалися з родом, а вiн водить за собою юрбу москалiв - i побратався вже! та здоровка?ться з скляним богом... Так Мотря й по?хала з синами, не бачившись з Максимом... Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко... Люди знову поназ'?здились прощатися, може, вже востанн? з сво?ми бiдолашними синами, чоловiками, братами... То не глибока рiчка клекоче, прорвавши греблю, то гудуть селяни, прощаючись з некрутами... То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами... I Мотря мiж ними... Згорбилась, скривилась, заплакана, сто?ть вона, опустивши на груди голову, а коло не? Василь з Ониськом - i Максим... Видно, материн жаль уразив i його безжурне серце: сто?ть вiн бiля матерi, похнюпившись... Аж ось затуркотiв барабан; москалi скомандували в лаву стро?тись. Пiднялась шатанина... Скрiзь затужили, заголосили... Стали прощатися. Максим пiдступив до матерi... - Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом... - Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша... шануй... себе... Мотря обхопила його шию обома руками та так i повисла, за сльозами свiта не бачачи... - Та годi вам, мамо!.. Не журiться: я не пропаду. - Вiн висвободився з закляклих рук старо? матерi, - давай прощатись з братами. От уже постро?ли некрут в лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотiв барабан; старшi скомандували... - Прощавайте!.. - Оставайтесь здоровi!.. - Хай вам бог помага?!.. - Щасливо!.. - Прощайте, мамо!.. - казав Максим, проходячи повз матiр. - Постой, сину!.. Мотря пiдскочила, сунула Максимовi в руку грошей... - Спасибi, мамо!.. - сказав Максим i грошi на ходу заховав у кишеню. - Прощайте... подякуйте батьковi, що в москалi вiддав!.. - Ша... нуй... ся... про... щай... си... Мотря не договорила. Та й Максим не чув: вiн був уже далеко... Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами, заплакана, убита горем... Iван ходив по хатi хмурий, як осiння темна нiч. Вiн нi на одного сина не глянув, не обiзвався. А як вони пiшли з хати, тодi до Мотрi: - Ну що... пiшов? - Провела... - каже Мотря, заливаючись сльозами. - Що ж вiн? - Нiчого... - А оддала? - Оддала... - Що ж?.. - Казав: подякуйте батьковi, що в москалi оддав!.. - Нехай вiн дяку? сво?му дурному розумовi, - сказав Iван та й замовк... Не стало Максима, затихла буча та лайка у Iвановiй хатi, не чуть нiяко? и шкоди в Пiсках. Не стало ватажка, - товариство немов розкотилось по свiту. Хоч воно тут же таки й було, тiльки пiшло iншим шляхом, зажило другим життям. Однi повмирали; другi поженились, хазя?нами стали, дiтей годують... Iван востанн? згадував Максима в той день, як Мотря з проводiв вернулася. З того часу сам нiколи й не згада? й сердиться, було, як хто другий нагаду?. - У мене нема? третього сина - i не було нiколи! - казав вiн. Та вже пiсля того за цiлий день або вечiр нi до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш вiд себе! Одна Мотря щонедiлi, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копiйку на часточку за здоров'я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед пречистою на колiна й молила ?? тихим-гарячим словом, щоб вона берегла ?? дитину од лихо? години, щоб направила його на добрий розум. Брати трохи посумували за Максимом, а далi й забули. Життя пiшло собi тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима. А вiн - хоч би обiзвався коли, хоч би звiстку прислав... Де вiн? як вiн? Нiхто нiчого не знав, не чув... А тут пiшли в Iвановiй хатi клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрiзнили; тут Мотря переставилась... Iван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; подiлив синiв, зоставивши свою хату та двi десятини ноля - москалевi, коли одкликнеться... Швидко пiсля того Iван i сам полiг. Онисько оселився у батькiвськiй хатi доглядати москалево? худоби. I стала та худоба кiсткою в горлi як в одного брата, так i в другого. Пiднялася з-за не? спiрка та ворожнеча мiж братами. Менший правив худобою, як хазя?н, забирав усю користь собi; а старший, думаючи, що москаля вже на свiтi нема?, загризався з братом. - Хiба вiн менi брат? - каже, було, Василь. - Який вiн брат менi?! Захопив у сво? лабети все добро та й брат! Москаля вже й кiсточки досi нема?... Чому ж вiн не подiляв добра?.. Ти менi десятину поля дай та пiвхати... Або - менi тво?? хати не треба: у мене своя хата ?... Оддай менi землю - хай тобi хата... Або сплати мою половину... А то все сам... Собака вiн, а не брат! Онисько собi не дяку? Василевi. Не раз i за чуби бралися. Якби люди не розлили, то, може б, обидва без голови осталися -на батькiвськiм добрi. Стали вони тяжкими ворогами. Кожен кожному робив перешкоди, кожен кожного судив мiж людьми. А люди позвикали вже до тако? братньо? ворожнечi, хiба вже дуже зчепляться, тодi тiльки розводили. Ворогували отак дома, ворогували, та хтось пора?в судитися. По?хав Василь до секретаря Чижика, повiз три мiшки пшеницi й десять рублiв грошей. Завiв тяганину. По?хав i Онисько до Чижика, повiз i собi три мiшки борошна та й грошей не менше... Давай судитися. Тягались вони, тягались, вимотували з ?х грошенята, вимотували. Дiйшло до того, що як Василь збiднiв, так i Онисько знищiв, а тiльки й того, що дiзналися: Максим живий i вже старшим якимсь над москалями. Тодi брати перестали ворогувати, помирилися. Василь заспоко?вся сво?ю худобою, а Онисько жив безпечно в москалевiй хатi й володiв його землею. XII_ У МОСКАЛЯХ_ Погнали некрут з рiдного краю. аж у Московщину. Гнали ?х цiлою юрбою. I який же невеселий здався ?м той довгий перегiн! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то рiзнi пригоди з життя пригадували, то про давнi бо? переказували, сподiваючись незабаром собi стрiтись у чистому пблi з ворожою силою... Максимовi спали на думку дiдовi приповiстi; вiн подiлявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала... "Ой, та й знатимуть же мене вражi вороги!" - думав вiн сам собi, качаючись уночi на долiвцi коло сво?х товаришiв, котрi, виморившись, мертвим сном спали. I виплiтали його думки в темнiй темрявi страшну картину сiчi... Гук, крик, бiй; дим застила? все поле, аж очi рiже; огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблi; гуркають гармати; палять гакiвницi; брязкають списи; тупотять конi... Татарва мчиться, як скажена... "Ага? вражi татарю-ги! " - кричить вiн услiд ?м i пуска?ться навздогiн сво?м баским бистроногим вороньком... Шабля заблищала - голова татарська покотилася; кiнь настоптав копитом - голова луснула, як стиглий кавун... У Максима аж дух у грудях сперло... - Господи! коли б швидше!.. На ранок уставши, знову ?х гнали. I знову вони йшли, то пiсень спiваючи, то задивляючись на невiдомi мiста, котрi приходилось переходити. Багато вони тих мiст уже поминули, а ще бiльше, кажуть, напередi зосталося! Довго вони йшли все сво?м кра?м, мiж сво?м людом, вже ?м аж обридло. - Чи далеко ще та Московщина? - питали вони один одного... - Та ще пiдтопчем ноги, - одказували другi, догадуючись: не близько, мов! Поминувши сво? степи, з невеличкими хуторами, що, як квiтнички, весело кидались в вiчi, сво? великi села, з кривими улицями, з бiлими хаточками, з вишневими садочками, сво? городи, схожi на села, увiйшли вони в лiсний край. Перед ними й за ними стояли страшнi бори сосни, ялини та осичини. Iшли вони день, iшли другий... лiс та й лiс! - Оце й Московщина почина?ться, - сказав хтось. - Оце?!. Та й невесела ж яка вона!.. все лiси та бори, куди оком не скинь... тiльки небо крiзь верховину мрi?... Сумно стало Максимовi серед лiсу; жаль йому стало сво?х степiв безкра?х, свого неба високого: тут за лiсом було тiсно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. I справдi воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осенi, - темнi хмари, аж чорнуватi, снували по небу; перепадали частi дощi. Пройшли вони верстов з п'ятдесят чи шiстдесят лiсом - нi хатинки, нi людинки!.. - Де ж тут хутори, села, городи? Хiба тут i людей нема??.. - толкуються самi мiж собою. - Та тут либонь один тiльки город Москва й ?, та й той аж на самому кра? Московщини, - одказав хтось. Усi похмурiли, зажурилися: йшли мовчки, повiсивши голови. Пройшли ще верстов з десять або й бiльше; вийшли на узлiсся... З-пiд тесово? стрiхи яко?сь чорно? будiвлi показався димок... Очi напрямились на його. - Що то? кузнi? - пита Максим. - Село, - одказав йому старший москаль, що вiв ?х. - То це кузнi у царинi? - Не, то - избы. - Що то за iзби? - Хаты, по-тво?му, хахол! Максим зареготався. Увiйшли в село, або краще - в одну довжелезну вулицю, котра й була цiле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на вулицю виглядали без вiкон хати - чорнi, як комори, закуренi димом... Де-де забовванiли й люди - в личаках, у довгополих балахонах, з бородами... От розвели ?х по кватирях. Максим аж спльовував... Таркани, прусаки, стоноги снували скрiзь по стiнах, та було ?х i в стравi, i в квасi. У хатi - не виметено, смiтник по колiна, несло од його чимсь смердючим; пiд сволоком лави, де на його сторонi зайвi горшки ховають, тут були замiсть лiжка... Свiтили в хатi не смальцем або олi?ю, а якимись тонкими лучинами... Дим з печi валив прямо на хату, - бо хата без димаря, - давив у горлi, рiзав очi... Максим не полiз на "палатi"; страшно йому було прилягти i в тiй багнюцi, що на долiвцi. Вiн за цiлу нiч не прилягав: з хати ходив надвiр, знадвору - в хату; смоктав люльку (бо хазя?н прохав, щоб не курив у хатi)... Ранком знову погнали ?х далi. Чим далi йшли, тим не краще, а гiрше. Поминали вони ще таких же сiл, може, з десяток; минули й город один... Церков бiлiло аж шiсть, чи сiм, а то все чорнiло сiро-чорним цвiтом... За городом тiльки якась фабрика мурiла, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно вимурована... Засумували нашi некрутики! А до того ще попiдбивалися так, що молили бога, коли б уже швидше доставитись на мiсце, - хай воно вдесятеро буде гiрше того, що бачили, аби спочити. Iшли вже два тижнi й два днi... Аж ось, пройшовши ще днiв з п'ять, сказано ?м, що вже недалеко те мiсце, куди ?х гнали. Лiси щодалi все рiдшали та рiдшали; почалося нив'я - не нив'я, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно й там лiс був); а здалека заманячило ?м щось високе - то там, то там... Пiдiйшли ближче, побачили верховини церков - iз золотими банями, i з блакитними, а найчастiше - по зеленому полю золотi зiрочки... Ще трохи - вiтер доносив до них заводи дзвонiв, гвалт, крик... Серце в кожного радiсно забилося. Ось-ось таки спочинуть! Велике мiсто з сво?ми церквами високими, з сво?ми палацами довгими та широкими, з кам'яними крамницями розкинулось на невеличкiм згiрку. Внизу, посеред города, текла рiчка - широка й глибока; багато по нiй снувало барок, плотiв, пароходiв; коло рiчки й на вулицях - гармидер, крик, тiснота, як на ярмарку... Багатство мiське некрутiв здивувало. Там - цiла вулиця кам'яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано всякого краму. У крамницях за прилавками сидiли бородатi кацапи-купцi й закликали прохожих, разом викрикуючи, якi у них товари. От - базари з усякими на?дками, напитками. "От би це в Пiски перенести!" - не втерпiв Максим... А це - величезнi хороми з такими вiкнами, що всього тебе з нiг до голови видно, як у дзеркалi... Вулицi широкi, рiвнi, каменем убитi. "Бач, бiсовi кацапи! - подумав Максим, - якi в себе городи позаводили, а села бiльше на загороди схожi, нiж на людське житво?! Все, що було на селах найкращого, мабуть, постягали сюди..." Привели ?х до кам'яницi довго?-довго?, облупано?, чорно?. Постро?ли в лаву перед кам'яницею. А з не? повиходило панства-панства - i в пал?тах i без_ пал?тiв... Ходило те панство помiж ?х_ рядами, обдивлялося... - Ай да маладец какой! - промовив один до Максима. - Собi такий удався! - одрубав Максим. Усi зареготалися. Панок грiзно глянув на Максима - i пiшов далi. - В казармы! - хтось гукнув спереду. Повели ?х у казарми. Хати були великi, просторi, тiльки темнi та чорнi; по стiнах цвiла плiснявка; патьоки збiгали додолу. Посеред хат стояли довгi столи у три ряди: то нари для спання. На долiвцi - смiття по боки. У хатi стояв мов чад; смердiло, як з помийницi. - Тут, видно, чорти жили, а не люди! - промовив Максим, увiйшовши. Усi сумували, журилися, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми нi рук, нi нiг не чули, а спати довго не спали... Усе ?м здавалося, що це вони в тюрмi, в неволi... Що, якби побачили родичi, де вони кочують? Мабуть би, одцуралися навiки... Були такi, що плакали, згадавши про домiвку... Нелегко було й Максимовi; оже вiн не плакав, а насмiхався над усiм... i над кацапами, i над сво?ми, i над собою. ? такi люди, що найважчу тугу виливають смiхами, жартами. Про_ них завжди кажуть, що вони нiколи горя не знають; зовуть ?х за те щасливими. Отаким щасливим i Максим удався. Ранком вивели ?х з казарми на двiр; розставили лавами: вищий з вищим, нижчий з нижчим. Знову ?х обдивлялися, розставляли, переставляли, як було треба, наказуючи, щоб не забували, хто бiля кого сто?ть. Попорядкувавши, одпустили ?х передихнути, бо завтра вже на учення. Замiсть передишки, некрути одпрохалися в старших москалiв гброд подивитися. Тi одпустили. Проблукали нашi новобранцi цiлiсiнький день по городу; набродилися й надивилися до утоми, так що, вернувшись, зараз же полягали спати та й поснули, як побитi. Новi дива, котрi вони бачили в гбродi, прогнали вчорашню думку про домiвку. Тiльки що стало на свiт благословитися, затуркотiв барабан. Пiднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелi; нашвидку вмивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На "плацу" розставили ?х невеличкими купками, приставили до кожно? по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли й що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день... "I нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?.. для чого?.." - думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно ?м гiрше каторжно? роботи. Оже Максимовi було все це за iграшку. Скоро вiн вивчився добре "носки" витягувати, марширувати, стрибати, по-московськи викрикувати... Так мов старий москаль! Старi москалi дивувалися його дотепностi та вихвалювали перед молодшими - неуками. Трохи згодом нап'яли на його мундир, муницiю - ранець, каску, притупею, - дали шинелю i ружжину. Яу убрався Максим - москаль москалем. Рiдна б мати не пiзнала! Меткий, поворотний - на всi боки москаль! Вранцi-рано пiде на учення; промуштрують ?х - геть уже сонечко пiдоб'?ться. Ведуть снiдати кашi з салом, а того сала - i духу нема. Перепочинуть трохи, знову на збiр: обiдати. Пообiдають. Сонце вже повернуло з полудня. Барабан туркоче - знову на учення. Муштруються вже аж до пiзнього вечора... Минають мiсяцi, рiк... Одно та й одно! "А бий тебе сила божа! - дума? Максим. - Хоч би вже повели куди-iнде... або ворог де вирискався!.. А то - муштра та й муштра! Та хоч би рiзна, а то: яка сьогоднi, така i завтра, й позавтрому... Витягай ногу, кричи: "раз!.. два!.." Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; прицiняйся разiв сто на день... а хоч би тобi раз сказали вистрелити!.. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобi муштра... на ученнi, й на смотру, й на парадi пiд церквою... Уже так затвердив, - як сво? п'ять пальцiв... Нi, муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти..." От i давай Максим свою нудьгу розгонити: став горiлку, як воду, дудлити... Москалi пiдхвалювали його за те, що "чисто" п'?; iнодi й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею... Тi грошi, що мати передала, давно пропив... Раз побився Максим на взаклад, що вип'? кварту й не буде п'яний. Заклад на п'ять карбованцiв. Товаришi розняли руки. Дали кварту горiлки. Максим як приложив до губiв - тiльки на три ковтки й стало. I хоч би скривився, поморщився! Тiльки мов очi заблищали та повеселiшав трохи. Супротивник вийняв п'ять карбованцiв, да? йому. - На бiса менi грошi? - крикнув Максим. - Катай, братця, на всi!.. Пропили тi п'ять карбованцiв, попилися п'янi, як земля - насилу рачки до казарми поприлазили. А тут, як на те, була вночi перевiрка. Недолiчилися щось п'яти чи що. Виходять ранком на двiр, - аж вони рачкують по дворищу. Забрали ?х, позапирали в темну. Сумують вони. - Не сумуйте, братця! - утiшав Максим. - Сiм бiд, один одвiт! Я вас визволю. - Як же ти нас визволиш? - А так: кажiть, що я напо?в. - Ну то що? - Ну, то й нiчого. Там уже мо? дiло... Коли це - кличуть ?х до ротного. Ротний так i накинувся на них звiром. Стоять москалi та одно твердять: "винуватi!", "винуватi!". А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав за його моторнiсть. - Я, - каже вiн, - усьому виною, ваше б-родi?! Я ?х напо?в. От уже скiльки тут, а не зiбрався подякувати ?м за науку. А це, вибрав нiчку та й то негаразд. Бийте мене, ваше б-родi?, скiльки хочете: я всьому виною... Не наказуйте тiльки мо?х товаришiв, учителiв! Це ротному сподобалось. Пом'якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й прогнав: "Не сметь мне другой раз... засеку!" Вийшли од ротного, смiються; дякують Максимовi, що, коли б не вiн, дуже б солоно прийшлося... Пiсля того Максим став душею москалiв. Моторний, смiливий, вiн скрiзь давав усьому привiд; оступався за товаришiв, коли тi де на гулянках заводили спiрку; говiркий, вiн завжди вибрiхувався перед начальством, як де попадалось товариство... Бувши на всьому казенному, не маючи велико? недостачi в одежi, - вiн не жалував нiчого свого. Лучалося що-небудь роздобути, все те йшло на гурт, на товариськi пропо?... Товаришi душi в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи од-бiжить, бува, люльку в спiрцi, а грошей на нову катма, - вони складалися по шагу там, чи по копiйцi - i купували; чи порвалося що з одежi, при бiйцi, до останку, - вони йому вислужену й залежану в якого бережливого брали й давали... Повага й шаноба Максимовi! Привик Максим до такого життя. "Нi, - думав вiн, - Московщина далеко краща, нiж рiдна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вiтер по степу; а люди - кожен сам собi... А тут - чого душа забажала - все ?; а товаришi - брати рiднi: за ними, як у бога за дверима: i поможуть, i виручать... з ними краще, нiж з батьком та матiр'ю!" Максим, як там кажуть, i горенько покотив! Одно тiльки його мучило, одно здавалося гiрше печено? редьки, становилося руба у горлi. Це - життя у казармi вонючiй та вонюча ?жа. Хлiб той - чорнiший землi, з остюками та ще до того як згада? Максим, глядячи на його, що вiн у шаплику ногами мiшаний, то аж занудить... Капуста - до носа не приводь; каша - з рота верне... - За все, за все у вас добре, - хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, - одно скверно: ?сти нiчого! - Пiдожди! - одказують, - дiждемо недiлi, будемо прохатись на прокормлен! ?. Коли б тiльки нам хвiдхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд! - Куди на прокормл?нiе? - пита Максим. - Да по миру прайтись. Авось отьпцется добрый челаек... даст свои заплать? солдатские дыры заплатать! Максимовi стало нiяково. Одначе вiн на те нiчого не одказав. Дiждали недiлi. Тiльки що почало на свiт благословитися, - прибiгають товаришi. - Брат! а, брат! - будять. - Ну? - Вставай, найдем к ротному. - Чого? - Как чаво? разве забыл? Максим устав. За ним прокинулись деякi другi; почалась з товариством розмова. - Ну, что фельдфебель? - пита один. - Собака! - Как? - Да. так... двадцать пять садрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, - не смей и рта разинуть!.. - Стараво, брат, варабья на мякине не изловишь! Он,_ братцы, знает досканальна всю ефгу механику, - виясняв один з нар, посмоктуючи люльку i спльовуючи на стелю. - Да ведь пайми те, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова! - Поди... Станет он разбирать: где свой, где чужой... Ему - дай! - Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть. Отак розмовляли москалi, поки Максим умився, убрався. Пiшли вони-втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повiв ?х до ротного. - Ну, што, Федосеич? - пита ротний. - Все благополучно? - Всё, ваше б-родие. Только адно худо... - Што? - Ребятам, ваше б-родие, худо... - Чем? - Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокорм ление. - Куда?.. зачем? -скрикнув ротний. -Я им дам у прокормление! - Есть нечево, ваше б-родие, - одно йому фельдфебель. - Гаварят: памрём с голоду... - Што ты врёшь, старый хрен?.. Как есть нечево? Верно, уж успел содрать?.. - Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвёртая часть за позволение! Ротний замовк; крутнув уса. - Кто идёт? - спитав, помовчавши трохи. - Да вот: Иванов, Евпраксеев да хахол Максим. Поди сюда, ребята! -гукнув вiн крiзь дверi в сiни. Реб'ята увiйшли в хату, стали, витяглися в струночку - як верстви на шляху. Ротний зараз до Максима (любив-таки "хохлика"): - Што, брат Максим, - худа жить? - Худо, ваше благородi?: ?сти нiчого!.. - На прокормление хотите? - Точно так, ваше б-родие, - забелькотали усi в один голос. - Разве пазволить, Федосеич? - пита? ротний, скоса поглядаючи на фельдфебеля. - Пазволить легко... Ну, а как попадётесь? - Никак нет, ваше б-родие, - знову забелькотали разом москалi. Ротний подумав ще. - Ну, позволяю.. Только смотрите: попадётесь - засеку! Слышь?.. - Слушаем, ваше б-родие! - Ну, с богом, братцы... марш! - Благодарим покорно, ваше б-родие! - викрикнули москалi на прощання й вийшли за дверi. Скоро вся рота заворушилася. Оступили кругом заробiтчан; розпитують, куди тi йдуть; однi раять - в одно мiсце, другi - в друге. Гудуть, мов бджоли в улику... А заробiтчани радi такi! Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попо?дять м'яса, а не гнилу капусту та хлiб з остюками; побудуть на волi, а не в казармi вонючiй. - Не худо бьi, братцы, - каже хтось, - пойти по купцам с образками! - А што?.. Право, братцы, не худо! - промовили заробiтчани. Побалакали отак, порадились, зiбрались, пiшли. Надвечiр з пiвсотнi рублiв несуть! Рота радi?, юрту?ться... Присудили зараз вiддати двадцять п'ять Федос??чу, а останнi 'ддали до схову старому унтеровi. Швидко заробiтчани знову пiшли, а рота, сподiваючись на добру поживу, загуляла. У кого зосталася копiйка про чорний день, - той i ту витрушував. Зложились гуртом; купили горiлки; набражились, як квачi; спiвають, лаються, згадують тогорiчнi пригоди, сво? заробiтки, утрати... Горiлка порозв'язувала язики. Той журиться вголос за сво?ми: як там жiнка, дiти? Той розказу? про зрадливу дiвчину, як вiн ?й пацьорки обiрвав; той хвалиться коханням сво??... Кожен - сво?м! Сонце вже спускалося, як вийшли заробiтчани з города в чисте поле. Пройшли верстов з п'ять... Перед ними сосновий бiр стояв як чорна стiна; за ними мiсто гвалтувало, - невгавучий крик та гомiн доносився до них... Заробiтчани все йшли та йшли... уже й захiд сонця став жовтiти та блiднiти: нiч насовувала на землю; яснi зорi виблискували в темному небi; мороз дужчав; дорога рипiла пiд ступнями... Заробiтчани йшли мовчки. Не доходячи до лiсу, почули вони жалiбний скрип полозкiв об мерзлу дорогу, важку ступню кiнську i цмокання людського голосу; незабаром показалися й сани, повно навантаженi. Зверху сидiв здоровенний чоловiк, у бородi, зодягнений по купецькому! - Стой! - крикнув один з москалiв - Iванов, перебiгши шлях, i вхопив коня за удила. Кiнь став. У Максима мороз побiг поза спиною... "Що ж це воно буде?" - думав вiн, та й одiйшов убiк подивитися. Другий москаль, ?впракс??в, пiдступив до купця. - Здорово, купец! А что, брат, за товар везёшь? - А ты - што? Што тьi, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь!.. - Та й устав з саней. - Глаза имеешь, сам видишь! - одказав ?впраксеев. - Да вижу, что - салдат... Но чево тебе нужна? - А вот чево, купец, вот ты товар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа... - Ну-у?.. - Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата ничево... у салдата, сам знаешь - и душа казенная... Пажертвуй, что твоя милость, на солдатское житье-бьггье! - А ты откелева - такой? - Да уж откелева - не тебе знать... Мы просим... Дашь, за твое здоровье выпьет брат-солдат; а не дашь, не надо - проваливай! - Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал... а то, вишь, лошадь астанавливает, словно вор какой... - Да ведь тебя, барада, не астанави, - обiзвався з-перед коня Iванов, - ты нашево брата и слушать не станешь, вот что! - Дашь, спрашиваю? - приставав ?впракс??в. - Во-на! - одмовив купець, показуючи кулака. - Ну, бог с табой! Пусти ево, брат, - промовив до Iванова ?впракс??в. Той пустив коня. Пiдiйшов до них i Максим та разом i потягли лiсом. Купець пильно дивився вслiд ?м i щось думав. А це як скрикне: - I-iй, ты? слышь?.. как тебя?.. - А што? - пита? ?впракс??в, повернувшись до купця. - Возвратись! - Да чаво? поезжай себе! - Возвратись, гаварю! Москалi гуртом вернулися. - Вот вам, братцьi, красненькая... вспомяните раба божия Парамонта, - промовив купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку. - Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь? - Парамонта, братцы! Парамонта! - Ну, прощай. Счастливаго пути! - Пращайте, братцы. А далече идете? - Да на села. - На побывку? - На побывку. - Помоги вам бог! - Спасибо. Прощай, батюшка! Розiйшлися. Купець по?хав у город; москалi пiшли далi шляхом. Максим дивувався. "Узяв би ти в нашiй сторонi! -думав вiн. - Мабуть би, чорта спiк..." - А добрий, братця, купець, - обернувся вiн з словом до товаришiв. - Что, брат!.. Купец, брат, - свой челаек. Он сам знает нуясду солдатскую, - всегда пособит... Вот - барин, брат! О, то вострый, шельма! У таво просьбой не возьмешь: дух разве вишиби... ну, тогда так! Отак, розмовляючи мiж собою, йшли заробiтчани бором. Уже до пiвночi добиралося, як вони входили в село, та прямо до шинку. Там ще свiтилося. Чутно було: п'яними голосами тоненько бородачi виводили "Лучинушку". Заробiтчани ввiйшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посiдали вряд на лавi. - А дай-ка, хозяин, три касушки служиламу брату... Ево косточки разагреть, - промовив Iванов до шинкаря. - А пошто я дам? - Как пошто? - А по то: деньги есть? - На што те деньги? Разве ты с миру не надрал? Небось - никаво в кабаке не было!.. - Ну, дак што?.. были... спасиба, заходют добрые люди! - А то: ани вот и внесли свою копеечку на солдатскую долю, - обiзвався ?впракс??в. - Как бы не так? Держи карман! - Да уж верна! - Да, верна... Только вот теперь народ что-то забаловался: водки мало пьет. - Ну, не ври! - Как же? Стану те врать... - Ну-ну! давай... полна те! - Да што тьi?.. Давай деньги, вот те и сказ!.. у меня, вишь, водка не своя - купленая. - А мне-то что за дело, что купленая?.. Ты с миру надерёшь... А солдату где взять? Ты знаешь: солдат - казённый челаек!.. - Филиппыч! а, Филиппыч! - кричить на шинкаря один з п'яних кацапiв, - дай уж им... право-дело, дай! Люблю солдата... Солдат, брат, казенный челаек... Не ровен час, завтра все найдём... Вон, сказывают, турка-шельма царя-батюшки не слушает... Дай! - А ты, что ли, мне заплатишь? - Будет - заплачу... Дай! - Как же? С тебя твоих не выдерешь, а ты ещо и за других!.. - Да што тьi, не веришь на слово доброму челаеку? барада ты казлиная! - крикнув ?впракс??в i сунувся до бороди. - Да ты барадьi не трожь! - одказав, одпихаючи його руку, шинкар. - Сам бы насил, да, небось сбрили... - Стал бы я твоим казлиным атродьем свае благородное лицо марать!! - Да ты-то што такое? - Разве не видишь? мироед ты одакой! Разве не видишь, кто я? - Да видно, што солдат. Ну, а што? - Как, ну?.. Ты знаешь, что такое солдат? Солдат за тебя, дурака, грудь сваю под неприятельские пули подставляет... кровь сваю проливает... Вот што солдат! Такi слова розжалобили всю п'яну беседу. - Терёха? а, Терёха! А правду ведь солдат говорит... У-ух какую правду... Солдат - это, брат, - беда! Солдат... это, брат, казёнцый челаек, слуга царский... Это не то, что мы с тобой! Он, брат, сваю грудь под неприятельские пули подставляет, кровь за нас проливает! Т?рьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посоловiлими очима мутно тiльки дивився на свого товариша, хитаючи з боку на бiк головою, а слова не здужав вимовити. Другi кацапи й собi пiдняли голос за москалiв: давай шинкаря лаяти, ганьбувати; страхали, що бiльше в його нi чарки горiлки не вип'ють. Шинкар стояв за стойкою, мов не до його рiч, - тiльки почервонiв та знай оддимався та гладив рукою свою широку та густу бороду. - Да што, братцы, на ево сматреть? - крикнув ?впракс??в до п'яниць. - Тащи, кали так, целое ведро! - Та й кинувся за перегородку до бочки. - Толька тронь - убью! -заричав, зцiпивши зуби, шинкар i вхопив здоровенний обрубок у руки, замахнувся... П'яницi пiдскочили, вихопили з рук обрубок. - Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь, барада ты казлиная?! - закричав ?впракс??в, уплутавши п'ятiрню в шинкареву бороду... Шинкар у крик. - Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам солдатских тесеков, чтобы он знал, мираед эдакой, как вас, братцы, абдирать, да с солдатом абходиться! Вали! Кацапи разом кинулись. Та и шинкар, видно, при силi був, бо тiльки струхнувся, так усi й одскочили, як грушi. Шинкар кинувся на москаля, збив з нiг i насiв, як шулiка курча. Жаль пройняв Максима, як вiн побачив, що свого б'ють. Одним замахом кулака повалив вiн шинкаря на землю, взявши мiж ноги його голову. Тим часом пiдскочив другий москаль i давай почищати тесаком. Шинкар не кричав, не пручався, а тiльки стогнав. Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся... - А что, теперь дашь по касушке? - пита? знову москаль. - Бери... пусть те удавит! - крiзь сльози промовив шинкар i пiшов собi в другу хату. П'яницi смiялися. Москалi випили по косушцi, за?ли хлiбом. - Ну, теперь нам не время... Нада на работу паспешать... Пращайте, чесная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперёд умнее будь! - промовили москалi до шинкаря, поклонилися чеснiй компанi? i вийшли з хати. За ними деякi з п'яниць. Одного москалi завербували з собою - i потягли на нiч до його, розпитуючи: хто тут на селi багатир i як хто поводиться з людьми. На ранок чутно: то того, то другого обiкрадено. Шинкар, чухаючись, i свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями... та ?х уже й слiд замело! На другому селi уже спродували те, що добули в цьому. Прошвендяли заробiтчани цiлий тиждень. Вернулися в город, несучи з собою чималу силу грошей. Що слiд, оддали ротному, а на останнi загуляли. Такi походи хоча спершу й будили якийсь сум i острах у душi Максимовiй неправдою, крадiжкою, рабунком, а не чесним заробiтком; оже при такому товариствi, при гульнi та вихвалках одного перед другим сво?ю силою, сво?ю вдатнiстю, - стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про не?. Усе ж таки для його непосидячо? натури це була робота, з котро? одному виходила користь, другому - шкода... Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нiкого нi знобить, нi грi?. I вiн цiлком оддався тiй роботi. Нi один случай не обходився без його. Тут вiн виказував свою силу й свiй розум. Iнодi й геть-то круто прийшлося, якби не вiн! Зате його рiвнi любили, як товариша, котрий нiкому не попустить свого брата в образу; старшi любили, як добру дiйну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарцi i на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офiцером. XIII_ МАКСИМ - СТАРШИМ_ Що можна лялi, того не можна мамi. Що можна простому москалевi, того, борони боже, старшому. Тепер Максимовi не можна вже нi погуляти, як колись, бо начальство старших частiше бачить; нi на "прокормл?нi?" попрохатись, бо старших не пускали... Старшi держали себе геть далеко од простих москалiв, щоб тi не зазнавалися; докоряли ?х за всякi провини; били, нехтували. За те ?х простi москалi завжди ненавидiли. Не жили старшi в миру й мiж собою: кожному бажалося вискочити перед начальством, показати себе за найкращого. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк пiдставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства - i кожен думав тiльки про себе, норовив тiльки для себе, аби самому добре!.. Перевернуло старшинування й Максима. Спершу вiн був запишався, почав гордувати нижчими себе, а найбiльше - сво?ми земляками; став ?х ганяти, а часом i зуботичку давати, щоб похнюпний "хахол" держав рiвнiше голову; iнодi по руцi або по нозi тесаком увiрве, що не так ружжом кида?, не так носки витяга?... Учнi терпiли. Хоч у душi й проклинали Максима, а проте слухали - духу його боялися... На те служба! Оже нi похвальба старших, нi покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому те старшинування гiрше полиню... Нi з ким душi одвести; нi до кого по-братерськи забалакати; нi на чому сво?? сили показати... А вона так i прохалася на волю... та волi нi в чому не було! Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся вiн на не?, як на свого ворога; пригорнувся, як до матiнки - почав учитися. Нудно й трудно було заучувати ази та буки. Та що ж робити? - вчив. Як пройшов усю азбуку, - аж повеселiв: дiло пiшло спiрнiше. Вiн бачив, як з лiтер складалися слова, i дивувався дуже. Почав уже читати. I тут бiда! Нiгде не запопаде тако? книжки, щоб до душi припала. Перечитав вiн псалтир, часословець, перечитав житi? якогось святого... Раз - уторопав тiльки через десяте-п'яте, а вдруге - такi книжки його не вдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викоханi на живих грiзних дiдових переказах про сiчi, про бо?, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такi самi бо? та чвари, а не чернечого смиреномудрiя. Максим його не розумiв i куди з бiльшою охотою слухав iнодi побрехеньку якого-небудь сiдоусого москаля про походи з "свiтлiшим князем Суворовим" або про давнi московськi виходеньки! Надокучила йому й грамота, як нiкчемна рiч. Йому хотiлося гуляти, битися, рубатися... Як на те ж: кругом було тихо" нiгде нiщо нi шерхне. Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись з сво?ю долею, з таким нудним життям. Максим помирився, почав тiльки про одного себе думати, за одного i для одного себе дбати. Як грамотний, вiн усiх рiвних пiдвертав пiд себе - першим лiчився у начальства. А з простими москаликами недобре поводився: не тiльки зобижав ?х, як другi, а так же, як i всi старшi, почав обрiзувати та обкраювати тi злиденнi московськi достачi, якi давалися... А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавiвся якоюсь повiйницею та й гуляв iнодi з нею... Iшов 1848 рiк. Заворушились французи i махнули свого короля геть з престолу. За ними пiднялись нiмцi, iтальяни... Обхопив вiльнолюбивий дух чехiв, цесарцiв з ляхами... Загомонiли пiдданi проти сво?х королiв, цесаря... Скрiзь червонiла пожежа вiльного духу... Поки ж те зарево було тiльки здалека видно, - сiлькiсь! Аж ось пала? огонь у сусiда на самiй границi... не дай, боже, вiхоть перекине й на нашу сторону!.. Що тодi?.. "До збро?! до збро?!"-загукали нашi i забили тривогу... "До збро?, - боронити цесаря од його бунтiвливих пiдданих". Це вже нам була не впервина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтiвливого холопа - бiлого орапа... Узбро?лись нашi й тепер, погнали полки за .долками обороняти австрiяка од венгра,- тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася по Слав'янщинi... Пiшов i Максим, повiв свого звода. Тут йому вперше довелось побачити сiчову смерть сво?ми очима... Раз, серед криваво? сiчi, де крик, гам, дим, рiчки кровi, де те, що йшло вгору, мiшалося з тим, що ховалося в землю,- Максимовi трохи не довелось свою голову зложити... Напали на ?х трьох - цiлих десять; сiкли, рубали... Вони не подавалися... Коли це, де не вiзьмись, пiдскочило ззаду три сво?х... як рубонуть венгерцiв, то один тiльки втiк, а дев'ять на капусту посiкли... Подякував Максим незнакомим москалям-товаришам, що виручили з видимо? смертi, та й знову побiг рубатися... А то - вдруге, вже вiн виручив трьох москалiв i знамено. День був палкий-гарячий, а до того сонячного жару пiддавали ще й гармати свого - то з одного, то з другого боку. Нашi стояли на однiм згiрку, а венгри навпроти, на другiм. Палили з гармат, палили - нiчия не бере! Тодi сказали конницi "батарею взяти...". То не вихор понiсся по долинi, то нашi улани помчалися батарею брати. А насупроти ?х - мчалися венгерськi улани... Як зачали рубатися, господи! А з гармат - одно палять, одно палять... аж земля стогне... Не видержала конниця, нi ?х, нi наша, картечного гороху, - прибрала муштуки в руки,- та назад... Що його робити? "Пiхота - в штики!" Пiхота кинулась бiгом... Картечний град брав сво? по дорозi, - оже пiхота добiгла... Узяли нашi батарею та вже хотiли назад вертатися... Коли - зирк! - гон, може, зо дво?, вбiк зчепилася купка, руба?ться... А посеред купки, видно, знамено: то опуска?ться вниз корогва, то знову пiднiма?ться вгору. Максим стояв скраю. Як побачив,- та, не дожидаючись приказу, як крикне: "Звод, за мною!". Повiявся звод за Максимом. Пiдбiгають зблизька - аж то нашi з венграми за знамено рiзанину справляють. Як кинеться Максим на ворогiв... Так хiба лев кида?ться на охотника! Тi бачать - непереливки,- та врозтiч. А Максим тодi: "Пали!" Москалi приложилися: бух! бух! бу-бух!.. Один поточився, два стовбура стало... Максим прицiлився: бух! - венгерський офiцер заорав носом - i не скрикнув, i не тiпнувся... Нi душечки не оставили ворогiв. Тодi до сво?х. Посеред калюжi свiжо? кровi лежало чоловiка з п'ять; а оборонили тiльки трьох та знаменб. Максим глянув на живих - порубанi, покарбованi; тодi глянув на мертвих... i затрусився. Посеред купи лежав, об'юшений кров'ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смертi, -лежав, тiпався, ще живий... "Ой, лишечко!.. - кричав недобиток: - Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Хiвре!.. Ой, рятуйте... Простiть мене!.." I, захарчавши, спустив дух... - Хто то? - пита? Максим недорубкiв, що один був без уха, другий без пальцiв, а в третього з плеча кров юшила. - Знаменосец... хохол Хрущов, - одказав безпалько... - Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесем знамя, - каже безухий. - Понесем... I всi пiшли. Повiв i Максим назад свого звода. Оглянуться, - аж нема? ?х Федос??ча, фельдфебеля. Де вiн? Там, мабуть, де й другi... Сказали ротному; той полковниковi. Не можна пiд такий гарячий час ротi без фельдфебеля бути! Кого ж його? Хто бiльше зарубав, хто кидався у саме пекло?.. А хто ж, як не Максимi Вiн i знамено одборонив. Буть Максимовi фельдфебелем! Став вiн фельдфебелем. Незабаром йому за знамено Георгiя почепили. А тут i вiйна - шабаш! Погасили в сусiда вiльнолюбиву пожежу, - тепер i са.мим безпечнiше. Годi! Вертайся додому! Вернулися. Бiльше старшинування ще дужче гнiтило Максима. Тепер уже треба бути кожну годину готовим, сподiватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й до самого полковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом горiлки. Покинув Максим зовсiм пити; розплювався з сво?ю дiвчиною; став тiльки ще дужче про себе дбати. Воно й добре. Тепер зручнiше глибше п'ятерню запустити в московськi достачi: не звод який там, а цiла рота на руках! З миру по нитцi - голому сорочка. Максим зарубав собi на умi, що це мудрiше правило на свiтi, - то й став по йому жити. Нiщо не проходило мимо його рук, щоб вiн не одколупнув хоч трошки на свою долю; нiщо не перепускалось через його руки, щоб вiн не вигадав остачi для себе. Назбирав вiн i грошей, i одежi... Навiщо? Сам не зна?, де його подiти, куди приткнути. Хоч би сiм'я, - тодi iнша рiч! А то - сам, як палець. "Сiм'я? - подумав Максим: - добре б тепер дiло сiм'ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути... Та й душу б можна одвести..." Часто Максим, загадуючись над сво?м бурлацьким життям, отак думав. Одно лихо: нiяк собi пари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Бiлявi, хоч iнодi й хорошi, вони завжди здавалися Максимовi немоторними, неповоротними: ляже тобi, як колода - нi пригорнути, нi поцiлувати незугарна! Жалкував вiн тепер за сво?ми Марусями, Горпинами, Прiськами, Мелашками - часом i геть-то чорнявими та палкими дiвчатами, котрих вiн змолоду так безжалiсно з ума зводив... "Проклята сторона! - думав вiн. - Хоч би швидше вирватись дододу, - щоб хоч пару знайти, а то доведеться тут i посивiти!" На його втiху, пара себе довго не заставила ждати. На самому кра? того самого гброда, де вони жили казармами, на великому розпуттi, куди завжди звозили гнiй, нечисть, викидали всяку падаль, - стояла одним одна хатка, як кажуть, на курячiй нiжцi. Стiни попрогнивали, вивалювалися - порохня сипалася з голих колод; а повеснi текла всяка нечисть - слизотiла й пiнила; вiкна побитi, ганчiрками позатиканi; верха зовсiм не було; оселя наполовину геть чисто зогнила. Ру?на, а не хата! Кругом - пустир, гно?ще. Один бог зна?, скiльки та хата переховала всякого темного й лихого люду, що ховався в цiй берлозi сам i переховував легкою працею зароблене добро. Жив тепер у тiй хатi якийсь москаль з сво?ю невiнчаною половиною. Москаль та його половина тiльки й знали, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували всяких блудяг, переводили крадiжку. Чи на добро, чи на лихо, росло в тiй хатцi невеличке дiвчатко - Явдошка, що найшлася через рiк пiсля того, як косоока Меланiя зiйшлася з кривоногим Терьохою. Росло воно само собi, без усякого призору, без турбот та клопоту батька-матерi, немов воно було не ?х дитина. Чи ?ло воно, чи голодне й холодне було, - байдуже ?м! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату, коли хотiла ?сти; а пiднялася на ноги, стала по дворах ходити, прохати христа-ради... Що, ради душi спасенiя, клали люди в простягнену дитячу ручку, - все воно несло до себе в нору. Грошi зараз же пропивалися, про?далися, а одежинка надягалася на старе рам'я й носилася без перемiнки, поки сама не опадала стряп'ям та гноттям. Швендяння змалку по дворах, простягання христа-ради руки попiдвiконню привчали дiвчину не до працi, а до бiганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою працею чесно зароблене. А до того - й примiр перед очима! Дiвча щоночi бачило якихсь людей, котрi приносили до батька-матерi всяке добро, та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того... стало пiднiмати усе, що тiльки лежало не приглянене... Раз якось, простягаючи од хати до хати христа-ради руку, помiтила Явдошка в одному дворi на вiрьовцi розвiшанi два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потягла ?х, сховала пiд юпочку та й однесла додому. Батько та мати й не спитали: де вона взяла ?х, а почали ?? по голiвцi гладити, звати "умницею" - й дали трошки горiлки випити. Явдошцi вона подобалась. Пiсля не? стало тепло й весело... З того часу дiвчинка не пропускала вже нiколи такого случаю: через його вона приймала ласку од батька-матерi й горiлку... З року на рiк, пiдростаючи та розумнiшаючи, робилася Явдошка все хижiше та хижiше; до горiлки привчилася, як до води. Батько-мати тепер уже не цуралися дочки, як спершу: вони ?? прихиляли до послуху то сим, то тим, а найбiльше горiлкою. Вони бачили в сво?й дочцi добру помiчницю -_ й радiли, що знайшли таку помiч. Як минуло ?й п'ятнадцять лiт, вони ще щось запримiтили. Кинулись ?м у вiчi тонкi на шнурочку брови, блискучi, хоч i сiрi, очi й волосся, як льон, бiляве i личко, як рожа, рум'яне... Запала ?м в пам'ятку ?? краса, урода дiвоча... Вони порадились - не пропустити даремно, не взявши свого... Пора?лись... Вимили, вичесали ??, обули, одягли в нову одежинку, як панночку, i однi?? темно? ночi одвела ?? сама мати у мiсто, до великого будинку... Пустилася дiвчина, як собака з ожереду: щодня, рiцоночi гуля?! Тут знайшовся офiцер якийсь, узяв ?? iз сиро? холодно? хати, перевiв у свiй теплий, ясний I будинок. Прожила там Явдошка з пiвроку, в теплi та добрi, та в розкошах купалася; та несита ?? натура не вдовольнилася тим: покрала вона срiбло та золото в офiцера... Прогнав ?? офiцер, обiдравши, як бiлочку. Одначе вона не довго тужила: незабаром знайшовся другий. Обiкравши й того, вона вже сама втекла. Потiм того нi до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе приймати - хто бiльшу плату давав. Знаючи красi сво?й цiну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи случаю зiрвати найбiльше, а то - й пiдголити. Слава про злодiйкувату Явдошку одбила хiть у панства та офiцерства за?здити до не?. Грошики, що придбала, пiшли на розкiшнi убори, на дорогi на?дки та напитки... А тут, лихо! почала вже й краса осо-вуватись, спадати... Треба щось казати з собою! Треба заздалегiдь десь захисту шукати, притулку для себе... Про батька-матiр вона давно забула: - не знала, чи й жили вони на свiтi... Живучи сама собою, вона розгадала, що через них втеряла. На той час зустрiв ?? Максим. З сво?м норовом веселим та безжурним, при сво?й, хоч уже й пом'ятiй, а ще хорошiй красi, - Явдошка запала йому в око, вразила у серце. Максим почав лабузнитись. Явдоха, помiтивши це та розпитавшись, що Максим мiж москалями не остання спиця в колесi, - давай на його ще дужче налягати. То, дивись: словом укольне, то мовчанням дойме, то приголубить його коло себе, то знову одiпхне його - гулянками з другими. Максим бiснувався, а проте ще дужче закохувався. Часом вона розжалоблювала його розмовою про сво? безталання, про сво? недостачi. Максим нанесе ?й на Другу нiч того й другого; дару?, жалу?. Не обiйшлося без того, щоб i вона не задумалась про Максима. Карi його очi заглянули i ?й у серце; чорний ус здавався таким хорошим; постать - бравою, дужою; та Максим чоловiк i не без достаткiв, не без копiйчини... Зiйшлися вони. Прожили рiк, другий; звикли мiж собою, як чоловiк та жiнка. Дiтей не було. Журби й турботи не знали... Тiльки те й робили, що пили та гуляли нишком та тишком, щоб, бува, начальство Максимове не дiзналося. Тодi саме перегнали ?х полк з одного мiста в друге. Пiшов Максим - та й засумував. Зосталась Явдоха - й теж сумувала. Через мiсяць пода? ?й Максим низенький поклiн, цiлу? ?? в "сахарнi? уста" та в "бiлоснiжну грудь", посила? грошей, просить, щоб при?хала: коли хоче, то вони й повiнчаються. Тодi вже розлучить ?х "мать сира-земля". Явдоха зiбрала сво? манатки, по?хала. Швидко вони й побралися. Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшнi ?й нi походи, нi переходи; завжди моторна, весела, до гулянок удатна. Щоб недаром жити, немарне тратити час, вона взялась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублiв на десять усякого краму та й перепроду? москалям. А часом який-небудь молоденький москалик пiднiме що й чуже, однесе до тiтки Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок... Правда, iнодi й доставалося ?й од Максима за тi подарунки: не раз, не два ходила вона з пiдсиненими очима. Та - байдуже! Москалi це добре знали, а все-таки лабузнились до Явдохи, а Явдоха справляла з ними смiхи та реготи... Московка--московкою: ?? поб'ють, а вона нi гадки! Отак прожили вони щось рокiв з десяток. Максим постарiв; постарiла й Явдоха - краса ?? спала, помарнiла, одцвiла... Уже тепер не так i молодi москалики горнулися... Рада-нерада, треба було схаменутися. До всього того десять лiт безпутного життя витягли всi грошенята, що Максим наскладав до парування. Треба було надалi подумати... Оханулась Явдоха, а через рiк гойдала невеличку дiвчинку Галю. Галя зразу все переломила. Гулянки одлетiли; жарти - теж: виступили наперед клопоти та жаль за марно потраченим добром. Малесенька Галя спарувала Максима з Явдохою уже навiки, зв'язала мiцно ?х думки докупи, пiдбивала на одно дiло. Максим бажав дочку виростити в багатствi та розкошi; бажала й Явдоха того самого... Вона думала, що багатство та розкiш заховають дитя ?? вiд тако? лихо? долi, яка ?й судилася... I обо? вони клопотали об однiм-над поживою та наживою... Чи сяк, чи так, а нажитись треба! Знову Максим з Явдохою, хоч i iнаково, прийнялися за дiло молодих лiт. Максим-за "прокормл?нi?"; Явдоха - за крадiжку. Максим, докладуючи ротному, що москалi просяться "на побывку", - брав з них сво? так само, як i покiйний Федос??ч. А як верталися москалi з "прокормл?нiя", - вони заносили до Явдохи накрадене, награбоване добро, а вона вже сама знаходила йому ярмiс... За те тiтцi Явдосi, як сховачу й переводчику, доставалася половина всього... Так ?х захопила "чиста". Та ба! Чисто? Максимовi не дали. У той саме рiк почалася остання вiйна з турками. Погнали Максима пiд Сiлiстрiю, а потiм перевели в Крим. Явдоха з маленькою Галею й собi повiялась за полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо не однi простi москалi купували в не? всячину, купували й небагатi офiцери. Зовсiм би добре, коли б не страшно, що от-от Максим зложе свою голову, одтинаючи другим. Оже_ страх ?? не справдився. Максим тепер уже знав цiну життю - не кидався так, як замолоду, у саме, мовляв, пекло. Тiльки всього, що його в руку штиком кольнув якийсь француз. Максим зрадiв та зараз у лазарет... Пошепотав там з лiкарем: "Не годиться, кажуть, у службу: в чисту його!" Максим полежав ще з мiсяць; дали йому "чисту", почепили ще нову мендаль, та й випустили на всi чотири сторони. Максим забрав жiнку з дочкою та й потяг на рiдну сторону вiдшукувати батькiвщини. Вертаючись додому через тридцять лiт, вiн думав застати Пiски такими ж самими Пiсками, якими кинув. Через те й раявся з жiнкою, прибувши додому, спродати батькiвщину, оселитись де в багатому, люднiшому мiсцi та й пристро?тись до торгу на тi грошi, що придбала Явдоха. Коли при?хав - i здивувався. Не тi Пiски, та й годi! Нiде нi одно? землянки - скрiзь мазанки; село велике, широке, довге, а кругом край веселий, людний, хоч i небагатий... "Значить, бiльше поживи для грошовитого!" - подумав Максим. - Нi, жiнко, - каже Явдосi, - мабуть, уже кiстки зложимо на мо?й сторонi... Бач, який гарний край! Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батькiвськiй хатi. Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках ?здив, купивши коняку. Жили собi тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рiк батькiвську хату перекинули, збудували нову, - простору й ясну, з свiтлицею, з кiмнатою пiд про?жджих. Дивуються пiщани, що то московська служба з людьми дi?, якими ?х робить! Iшов Максим у москалi розбишакою, волоцюгою, - сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловiком, з багатством, з заслугами... Простi люди з заздрiстю дивляться на Максима Ивановича, поважають, шанують, хоч Максим Iванович геть-високо дере голову проти "нетесаного мужичья". Батюшка, волоснi завертають до його "чайку" попити та пропустити чарочку-другу тi?? "живицi-водицi"; сам становий Ларченко, коли не ?де через Пiски, завжди завертав до Максима в двiр. Отак прожив вiн щось рокiв три чи чотири в Пiсках. А це зразу - спродав дворище, будинок, забрався, - та й виселився на хутiр, на батькiвську землю. Пiп, волоснi так жалкують: - Не кидайте нас, Максим Iванович, - не сиротiть наших Пiсок! - Там менi, - одказу?, - буде краще, вiльнiше... Тут на селi багато заздрих! Нiхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував... На хуторi зараз же на перше лiто двинув будинок, мов панськi хороми, а не мужича або москалева хата. На друге лiто - обзавiвся трояком коней; вибудував станю, комори рубленi; обплiвся височезною густою лiсою з острiшком, i з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка - буцiм хоче постоялий одкрити... Пiщани зовсiм роти пороззявляли. Однi догадувались, що Максим, видно, в службi грошей заслужив; другi казали, що, мабуть, чи не в Туреччинi де поживився, - може, уклав якого багатого'та собi грошi забрав; а третi мовили, що за жiнкою взяв. Отже, нiхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторi. Як виселився з Пiсок, то нi до його нiхто, нi вiн нi до кого: так мов умер! Якби не доводилось пiщанам бачити його по ярмарках, то, певно, нiхто б не знав, чи ? вiн на свiтi, чи вже нема?... А то з ярмаркiв, було, привозять новину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а намiря?ться, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували люди те, що чули, а самi, на сво? очi, нiхто не бачив... Знали тiльки, що в його все було на запорi - позапиране, позамикане... - Москаль хвортецю собi вибудував! - смiються iнодi пiщани. ЧАСТИНА ТРЕТЯ_ Х_ НЕМА ЗЕМЛI_ Життя, кажуть, зжити - не поле перейти. Життя - що погода. Як серед ясного лiтнього дня, коли сонце аж пече, так грi? та свiтить, дивись: де не взявся вiтер, надув-нагнав з усiх бокiв чорнi хмари, - заклуботались вони; насупилось небо... заховалось сонце - похмурiло... загуло, закрутило, закушпелило шляхом... Зиркнула блискавка, загуркотав грiм... гряк! трiсь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! - не вспiв озирнутись, як повернуло на негоду... Увосени, тiльки що позвозив додому Чiпка хлiб з поля й лагодився молотити, сам собi мiркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, - на тiк до його вскочило лихо... Сто?ть вiн на току з цiпом, аж приходить десятник з волостi. "Чого йому треба?" - подумав Чiпка i прикро глянув десятниковi в вiчi. - Ходи лиш у волость! - каже десятник здалека. Чiпка ще раз глянув на десятника; подумав трохи, та тодi вже запитав: - Чого? - Не знаю, - одказав десятник. - Кличуть... якийсь чоловiк прийшов з Дону... - Що за чоловiк? Навiщо я йому здався? -. Не скажу, - одмовив десятник. - Прийшов, щось побалакав з писарем, - мене оце й послано... - Добре... прийду, - одказав Чiпка. Десятник повернувся - i пiшов повагом вподовж вулицi. Не пiшов, а побiг Чiпка у волость; не зайшов i в хату, не сказав нiчого й матерi. Незабаром пiсля того вернувся додому, - та прямiсiнько в хату. На той час Мотря поралась коло печi. - Отак, мамо! - обiзвався вiн. - А що, сину? - пита?, не обертаючись, Мотря, не помiтивши нi жалю в голосi, нi смутку на лицi. - Припленталась якась приблуда... Каже: Луцен-кiв небiж... Хоче нашу землю одбирати. Мотря миттю обернулася, глянула на Чiпку та й отетерiла... Хоч вона й дивилася, та нiчого не бачила, не розумiла. - Каже: не оддаси, -буду позивати... Мотря поблiдла - i ледве вимовила: - Який небiж... звiдкiля??. - Кажу ж: з Дону! - одмовив Чiпка. -З Дону?! - якось боязко запитала Мотря та й опустилась на лаву... Одно невеличке слiвце "Дiн", як молотком, ударило ?? в голову... Пам'ять у не? зразу прокинулась i нагадала, що вже раз прийшла була'до не? лиха година з Дону, котра перевернула все ?? життя, та й кинула бiдувати на старiсть... "Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклятого Дону? " - думала Мотря, глядячи на сина, хоч нiчого й не бачила, бо у вiччю в не? почорнiло, затуманилось... Чiпка подививсь на смутну, перелякану матiр - i оханувся... Вiн бачив, що його звiстка впала громом на стару материну голову. -Не журiться мамо!.. не лякайтесь! - став вiн заспокоювать матiр. - Хай позива?... Нам громада присудила землю... Байдуже! Нiхто тепер не вирве з мо?х рук... - А клопоти... тяганина... - проказала Мотря, задумуючись. - Сiлькiсь... А землi не дам! Зубами держатиму, - не_ пущу! - Оступайсь, сину, за сво? добро... У нас же тiльки й багатства, що земля та... Скiльки я попоходила, скiльки я попоносила, поки тодi оддали!.. - згадувала Мотря, як вона добувала ту землю. - Кажу: не журiться! - одказав Чiпка i пiшов з хати на тiк молотити. Мотря посидiла ще трохи на лавi; ще перекинула в сво?й головi одну думку за другою... може б, ще сидiла та думала, якби не засичав окрiп у печi, збiгаючи ключем на черiнь... Тодi Мотря встала, висунула окрiп i знову стала поратись коло печi, як i до того поралась. Побалакали вони в той день за землю за обiдом; побалакали за вечерею; довго балакали, полягавши увечерi спати, - i забулись обо?... Iде життя в них протертою стежкою: як сьогоднi, так завтра; як завтра, так i позавтрому... Мотря коло печi та в хатi або за корiвчиною ходить... Чiпка-на току, коло хлiба пора?ться: молотить, та вi?, та околот в'яже... Коли так - тижнiв, може, через два пiсля того, як кликали Чiпку у волость, - знову прибiга? десятник, загаду? знову йти у волость та вже не самому Чiпцi, а з Мотрею. Чiпка не послухав: матерi сказав сидiти дома, а сам мерщiй почимчикував. Не вспiв вiн ступити на порiг у волостi, не вспiв сказати "добридень", як писар до його з бумагою: - Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одiбрати у вас i оддати Луценковому небожевi... Чiпка - сам не свiй. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писар? - Як же це? - пита? в писаря. - Адже тодi громада присудила нам землю... - Присудить - присудила, - каже писар, - та, бач, парубче, ? й над громадою старшi. Громада присудила, а суд - одсудив! - То це так i оддать землю??! - Авжеж! - Та нi, не буде цього! Бiльше нiчого не сказав Чiпка, не поклонився навiть старшинi волоснiй, а повернувся - i пiшов, похнюпившись, додому... - А що тепер, мамо, робити? - запитав матерi, ледве одхиливши хатнi дверi. - Що, сину? - Пропала земля! - Як пропала? - Кажуть: суд одсудив... Немов хто гострий нiж вгородив у серце старiй Мотрi. Як сидiла вона на лавi, на гребенi, виводя-чи тонку нитку, - так i прикипiла на днищi: заколi-ло веретено в однiй руцi, а волокно у пучцi - у другiй... - Краще б менi, сину, в домовинi лежати, нiж таку чутку чути! - ледве вимовила Мотря крiзь сльози... А Чiпка - не чув, не дослухався до ?? слiв. Вiн сам себе, землi пiд собою не чу?... Мiря? вiн хату - то вздовж, то впоперек, б'? об поли руками, нiби сам собi приговорю?: - Та нi, не буде сього!.. Брешуть вони... Я вас знаю... знаю, бiсових сутяг!.. Пiдсипав писаревi блудяга... i ? земля! Та нi!.. Мене сим не пiдведеш... Я сам сво? знаю... допитаюсь свого... Хоч от - по сю (черкнув по горлянцi рукою), -_ а землi не дам!.. Порiвнявшись з матiр'ю, став, узявся в боки, глянув на не?... - Виймайте грошi, якi ?! - гукнув зопалу. - Якi грошi? - здивувалася Мотря. - Якi ?, всi виймайте... в город пiду - позиватись. - Де ж у нас грошi? Хiба тi п'ять рублiв, що за овечат вторгували... Там у скринi, в суво? захованi... Вiзьми, коли треба. - Пiдiть принесiть, я не знаю де. Мотря, стогнучи, встала, вiдхилила скриню, довгенько рилася, поки знайшла грошi. - На, - сказала вона Чiпцi, подаючи грошi правою рукою, а лiвою зачиняючи скриню. Чiпка взяв грошi, подумав, повертiв у руках синю бумажку, заховав ?? в кисет з тютюном, пхнув у кишеню, зiтхнув - i взявся за шапку. - Прощайте ж, мамо! сьогоднi мене не ждiть, хiба аж завтра вернуся ввечерi. - Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хлiба на дорогу. Чiпка не чув: вiн уже зачиняв за собою хатнi дверi. Зосталася Мотря сама - сама, як палець, а сво?ю нерозважною думкою... Сiла вона на гребенi; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю пасмо, вивела нитку... В головi - полiзла всячина, завернула в давн?... У пам'ятi - прокинулись тi давнi часи, як на чужiм полi на людей жала, з снопа заробляла, - як п'ять снопiв людям нажни, а собi шостий одверни... як за цiлий довгий лiтнiй день, од свiтово? зорi до вечiрньо?, спини не розгинаючи, тiльки двадцять снопiв i заробила!.. А ще ж ?х треба i звозити i змолотити!! А тут - кругом лиха година облягла: на хатi оселя попрогнивала - крiзь стелю капле, стiни осiннi дощi обшмарували - голими ребрами хата свiтить... А вже й зима не за горами... I холод... i голод... Пополотнiла Мотря... увiрвала нитку... Покотились з очей сльози - як горох, закапали аж на долiвку... Чiпка тiльки вийшов з двору, так i налiг на сво? ноги. Лихо його мчало в город: йому хотiлося перелетiти туди. Шлях у Гетьманське лежав повз його землю, мимо москалевого хутора. Та не дивився тепер Чiпка нi на чорно-жовту колючу стерню на полi, нi на бiлий верх, що один тiльки й виглядав з-за високого паркану москалевого двору. Чiпка чесав шляхом, заклопотаний одною думкою - про землю... "I що я без землi? - вертiлося в його похнюпленiй головi... - Людський попихач... наймит... Без землi - нема волi... Земля тебе году?... земля хазя?ном робить... А без землi - все пропало... i моя надiя пропала..." - Щоб же ви самi пропали, проклятi! - сам незчувся, як зiрвались слова з язика. - Кому то ти добра такого жичиш? - любенько обiзвалась Галя до його, на хвiрточцi стоя. Вона вже давно його наглядiла, - тiльки вiн не примiчав ??. Несподiвана стрiча - як обварила Чiпку. Вiн пiдвiв голову, подивився, де вiн, глянув на Галю - i не мiг слова вимовити... Галя стояла - i собi дивилася на його, нiби з усмiшкою - нiби радiла, що так несподiвано захопила Чiпку, що вiн змiшався... - А бач: перелякався й ти! а ще парубок!!. - зацокотала вона. Чiпка сердито зиркнув на не? й наче здув веселу усмiшку з ?? веселого личка. - Лихим людям, Галю... - понижаючи голос, ледве одмовив Чiпка на перше питання, та й повернув до хвiртки. Галя собi повернулася, скочила в двiр, защепнула хвiртку i - тiльки чутно - закопотiла двором. - I вона втекла!.. - гiрко вимовив Чiпка, - не пiдождала... не побалакала... Поглянув вiн на ворота, на хвiртку, - мовби поглядом знiс ?х; похитав журливо головою, повернувся й знову почесав далi... Сонце вже стояло на вечiрньому прузi, як пiдходив Чiпка до Гетьманського. Череда з поля пустилася додому: корови поспiшали побачитись з телятами й заздалегiдь подавали про себе вiстку протяжним ревом. Череда нагнала отару - й перемiшалася... Овечки бекали та мекали, розскакувались на всi боки й пiднiмали з шляху страшенну пилюгу... Вона стояла сiрим стовпом, навпроти сонця здавалася червоно-димчата. Вона закривала собою город, - тiльки й видно було з-за i? густого полоту - горiла на сонцi золота баня на церквi... Чiпка нi до чого не додивлявся. Вiн iшов собi, похнюпивши голову, тихо, ногу за ногою посилаючи. Неблигий свiт Гетьманське. Набив добре ноги, натомив думками голову, втомився трохи. Йому задумалось спочити: вiн став мiркувати: де його на нiч притулитися? - Аж ось i город... У царинi наглядiв Чiпка низенького, натоптуваного чоловiка, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими усами. На плечах у його наопашки була накинута сiра московська шинель, унизана блискучими гудзиками, з зеленими нашивками на комiрi. Москаль - не москаль, а службою пахне. Стояв вiн серед двору, без ворiт, i, прикривши рукою вiд сонця очi, поглядав на Чiпку. Той повернув до двору. Чоловiк побачив i собi вiдiйшов од немазано? хати. Нап'явши на лiктi шинель, вiн став коло одного стовпа од ворiт, пiдпер його одним плечем i обернувся до Чiпки: - А що скажеш? Чи не по дiлу?.. "Сам бог насила?", - подумав Чiпка, здiймаючи шапку. - Скажiть, будь ласка, чи ви не зна?те, де тут живе секретар Чижик? У чоловiка аж обидва уси затiпались; таранкувате лице мов ще дужче порябiло. - Чого тобi до секретаря? - сам себе здержуючи, пита чоловiк. - Секретар таких, як ти, не прийма?... А коли чого треба, то й я тобi напишу... Що в тебе за дiло? - приставав вiн до Чiпки. - Та дiло, бачте, ось яке... I давай Чiпка викладати свою пригоду. - Так... еге... треба справки наводити... копi? брати... - понуро дивлячись, як великий дока в цьому дiлi, одрубував чоловiк. - Треба прошенiе... еге... так-так... Так i напишемо... А грошi ж у тебе ?? - спитав вiн i глянув прямо в вiчi Чiпцi. - А багато на те треба? - вивiря Чiпка. - Та рублiв п'ять на перший раз треба... А там - побачимо, що буде: чи можна вести дiло, чи, може, наплювати... Чiпка стояв i роздумував: чи не бреше вiн? он на йому яка лиха одежинка! Може, хоче видурити грошi... Бач: п'ять рублiв, щоб тiльки дознатися... всi грошi на те тiльки, щоб знати: чи можна вести дiло, чи не можна?.. Ото здирство!.. - Ну, так ходiм до хати... - Нi... - зам'явся Чiпка: - прощавайте! - Слухай!.. постой!.. Чув?.. постой! Чiпка став. - Зна?ш що? Я тобi за три карбованцi напишу... - Не хочу, спасибi вам, - та й iде далi. - Постой! постой! - спиня його чоловiк. - Як ти прозива?шся? - Варениченко. - Ти козак чи хто? - Мiй батько москаль. - Ага... От, бач, i на бумагу не треба, - на простiй напишу... Хоч? за рубля напишу! Нiхто тобi за рубля не напише, а я напишу... - Та бог з вами! - одгрiбавсь Чiпка, не рад, що й зачепив таку причепу. - Ти дума?ш, я тебе одурюю?.. Нi, ще Василь Порох нiкого не обдурював... Ти чув про Пороха? Через Пороха й секретаревi тво?му не раз доставалося! Чiпка справдi чув про Пороха: пiщани хвалилися, що Порох не раз писав прошенi?, кому треба. Чiпка задержався - i ще раз обдивився Пороха. - Ну, отже, тобi за твою неймовiрнiсть, - приста? Порох, узявшись у боки, - щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобi напишу! "Чи йти, чи нi?" - подумав Чiпка. - Слухай, ходiм! Чiпка повернув за Порохом у двiр. - Я це тiльки тобi дурно пишу, - проказував Порох, iдучи вперед, - вперше зроду пишу дурно! За те ти менi хоч могоричу купи. - Добре, - одказав Чiпка. - То он, дивись, пляшка над хатою висить, - показав Порох через дорогу: то - шинок... Пiди могоричу принеси! Чiпка повернув до шинку; Порох пiшов у хату. Незабаром Чiпка вернувся з пляшкою горiлки в руках. Порох стрiв його на порозi, ввiв у хату. Хата вдарила Чiпцi в вiчi сво?ю неохайнiстю. Стiни пооблупуванi, чорнi, аж поцвiли; долiвка була колись на помостi, - тепер тiльки недоколотi пiд стiнами дошки про те нагадували; посеред хати вибо?, повнi смiття; вiкна темнi, аж чорнувато-зеленi, пропускали в хату якийсь темний свiт. Гидко, непривiтно? У самому кутку, на покутi, стояв невеличкий стiл з двох дощок, на палець одна од друго?... - Здоровi в хату! - привiтавсь Чiпка. - Здоров, здоров, - весело задрiботiв Порох. - Сiдай! - i ткнув пальцем на тринiжок, що стояв коло столу, а сам метнувся до груби. У хатi була панська груба. Порох одчинив дверцi, вийняв звiдти чарку i кра?ць черствого хлiба, покаляного в попiл. - Оце приходиться ховатись од проклято? сарани з святим хлiбом! - задрiботiв Порох. - Як та прожра жре! не заховай тiльки... Засох трохи, та сiлькiсь... Покалявся... - i почав хлiб обдувати та обтирати... - А де ж горiлка? - обернувся до Чiпки. Чiпка пiдвiвся, щоб дiстати: вiн поставив пляшку в кутку коло порога. - Сиди, сиди! - защебетав Порох, наглядiвши горiлку. - Я сам! Я сам! Узяв вiн пляшку, налив чарку, вилив у рот. Куту-ляв, кутуляв, розводивши якось чудно очима, ковтнув, поплямкав; знову налив чарку, i знову вилив у рот, закутуляв, ковтнув... - Хто се давав? - спитав пiсля друго?. - Жидiвка. - То-то, чортова душа, погано? дала!.. От, гаспидська Ривка! Ще-таки Оврам совiснiше, а що вже Ривка... Ось покуштуй! - Нi, не хочу. - Чому? не п'?ш? - Та таки й не пив досi... - То не зна?ш, яка й на смак? - Не знаю. - Дурний же ти! Нiчого доброго не зна?ш. Знай, що тiльки й добра на свiтi, що горiлка. Скiльки б без не? людей вiшалось! А так.... На, пий! - крикнув на Чiпку й подав йому чарку. Чiпка давно чув, буцiм горiлка робить полегкiсть. Тепер ось i Порох розхвалю?, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе... в тiлi трохи холод чу?ться... Усе це разом намоглося на Чiпку: випий та й випий! Нiчого робити - треба спробувать... Узяв Чiпка, випив... Горiлка запекла, защипала в ротi, трохи не похлинувся, аж закашлявся... - Таки видно, що ти не вмi?ш пити! - каже Порох. - Ось як треба пити! - i знову вихилив чарку в рот, i ковтнув, як воду. Потiм того одломив шматочок хлiба, почав за?дати... Чiпка собi взявся за хлiб. Хлiб - як сухар сухий, насилу кутуляв його Чiпка. - Зовсiм ти нiкуди кчемний! -каже Порох: - нi пити, нi ?сти. - Та як його отаке гiрке пити? - зверта Чiпка на горiлку. - То тiльки так зда?ться... Ось пiдожди трохи, пройме - сам попросиш! Чiпка справдi почув - спершу наче хто гарячим залiзом припiк його всерединi: запекло коло серця та й розiйшлося по всьому животу... Далi - той огонь затух, - запекла згага, ?сти схотiлося... Зда?ться, вола б з'?в... i черствий хлiб здався смачним! Трохи згодом - мов щось у вiчi вступило... заграло в головi... повеселiшало на серцi... Темнi думки стали прояснятися... стала прокидатись вiра... узяло завзяття... "То все брехня! - дума?ться йому. - Хай карбованця проходжу, хай два, або й усi п'ять... а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловiче, земля моя!.." I так стало Чiпцi весело, немов справдi земля вже його, i вiн верта?ться додому забезпечений... - А чи дорого се дiло стоятиме? - пита вiн у Пороха. - Яке дiло? Коли дуже закручуване - дорожче; а коли нi - недорого, - од казав Порох. - А мо? дiло?.. - Ось тривай лиш - ще по однiй вип'?мо, - та тодi вже й за дiло!.. Тiльки що Порох став наливати чарку, дверi прожогом розчинилися i в хату вскочила жiнка - не жiнка, дiвка - не дiвка; голова не покрита, як у дiвки, а коси заборсанi в мичку, немов жiнка збиралася сховати ?х пiд очiпок, та зав'язала на тiм'?, а вони й розсипались... Сама - не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались усередину, вид болiзний, жовтий, - тiльки однi очi - чорнi, як терен, блищали якимсь божевiльним свiтом... - Уже п'?... уже п'?! щоб тебе кров гаряча спила!.. - скрикнула вона таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затiпались. - ?сти нi крихти нема, дiтвора плаче, а вiн, чортiв бугай, горiлку дудлить!.. - Iди собi! iди, йди! - зайдикав Порох. - Менi нiколи. Я зараз чоловiковi писатиму прошенi?... iди собi! - Щоб тебе писачка списала, проклятий! Менi життя через тебе нема... - Хто ж тебе держить? Я тобi давно кажу: чим клопотати мене з сво?ми дiтьми, iшла б собi, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати! - Авжеж шкода!.. - i якось страшно засвiтила очима. Погляд ?? упав на кра?ць хлiба. Вона затiпалась i, як та звiрюка, кинулась до столу, аж Чiпка подався вбiк. - Бач, проклятий! Казав - хлiба нема, аж ось скiльки переховував. - Ну, бери, бери... та йди собi! - одказав Порох, ховаючись з пляшкою. Вона страшно провела очима - i повагом вийшла з хати. - Хто це? - запитав Чiпка. - Шмат... - не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: - сестра... Не всi, бач, дома-божевiльна... Божевiльна, а дiтей плодить, - та й живуть, проклятi, на мою голову!.. Чiпцi так стало шкода божевiльно? сестри Пороха, ?? малих дiток... "Може, вони голоднi й холоднi, - думав вiн. - От,_ якби багатство - чи дiйшла б вона до цього?.. Якби-то богатство... А то от останню землю одбирають..." Знов повернула його думка на землю - i почала перед ним сво? виводи виводити... - А що ж: будемо прошенi? писати, - перебив Порох. Чiпка кинувся. Порох побрався знову в грубу; витяг звiдти недогарок шабашково? свiчки, каламар з помадно? баночки, перо; поставив усе це на столi, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером, у руках, з окулярами. Перше всього заправив свiчку в розколоту пляшку. - Як потемнi?, то запалимо, щоб не шукатися, - сказав вiн. - А тепер пусти мене на сво? мiсце, а сам сядь на лаву, абощо. Чiпка пересiв на другий тринiжок. Порох присунув свiй тринiжок до столу, розложив папiр i, осiдлавши носа окулярами, почав писати. У хатi стало тихо-тихо, - тiльки коли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох, та чутно було скрип пера або одрубнi вимови Пороха: то "так", то "ага...", "еге...", "добре...", "ну, а далi?" I далi Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стiл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав... Вечiрн? сонце, сiдаючи за хмари, кинуло червону стяжку крiзь мутну шибку й обдало червоним свiтом круглу лису Порохову голову, перерiзало надво? бiлий папiр, i довгою й широкою попругою лягло через усю хату, а заховалося крайком аж десь за грубою... Облита свiтом, i без того червона голова Порохова тепер стала зовсiм червоно-гарячою. Чiпцi здавалося: кривава голова писала криваву жалобу... Порох кiнчив; положив перо; взяв папiр у руки; пiдiйшов до вiкна. - Слухай: чи так буде? - i став читати. - Що, так? - запитав знову, перечитавши. - Так, - одказав Чiпка, не знаючи сам - чи так, чи нi. - Ну, оце ж тобi й просьба. Тепер, коли до просьби випили, то й пiсля просьби не завадить. -Добре, - згоджу?ться Чiпка. - На щастя, значить? - Егеж, - сказав Порох, покректав, потягся i випив одну за другою аж двi чарки. Пiднiс Чiпцi. Випив i той - i став спльовувати. Сонце вже зовсiм сiло; в хатi стало темно; Порох свiчки не запалював, а ходив мовчки, з одного кiнця хати в другий. Чiпцi стало нiяково. - Ти в нас заночу?ш, а завтра i в суд, - сказав Порох та й замовк. Важко стало в хатi. Чiпка скдiв на тринiжку; Порох тинявся з кутка в куток. Обидва мовчали. Щоб перервати нiмоту. Чiпка запитав: - I се ви так живете? - Отак, як бач. Тiльки й того, що хата своя. - Не смачно... - Та як вип'?мо, то воно й посолодiла трохи; а без того - через добрих людей давно б висiли на трямку, - сказав Порох i зяову ковтнув чарку. - Усiм, значить, добре... - обiзвавсь Чiпка. - А ти думав, - нi?.. У кожного - не без того... Ти зна?ш Польського?.. - пита Порох, зупинившись навпроти Чiпки. - Котрого? - Того, що й у вас пану?, що в Красногорцi живе. - То що? - He то що... А отой мене до?в, той мене в землю втоптав! - i Порох знов заходив по хатi. - Як став предводителем, так i нема менi життя... Ябедник! Ябедник - та й нема менi добра... А до його менi добре було... Служив... Цей будинок, бач, похилився тепер... а колись?.. Колись у йому бенкетували... музики грали... сам комiсар гуляв тут... А тепер... нужда та злиднi! А все - вiн! - Шо ж вiн вам заподiяв? - пита Чiпка. - Як що? З служби вижив... ябедником зробив... он що! Та нi! Не так легко Василя Пороха зробити ябедником... Не така в Василя Пороха голова! Заслав брата на Сибiр, - бо брат дурний... Племiнничок звiв з ума сестру, - бо сестра божевiльна... А Василь - нi... не вгризеш! Василь колись вертiв цiлим повiтом... у Василя всi були в руках - i комiсар, i суддя, сам предводитель... аж поки вiн не влiз у предводителi... Улiз, та й ну свою панську пиху показувати. Що ти менi з сво?ю пихою, коли я за всiх роблю?.. Плювати на не?! Так, бач, нi.... По його - хоч нiчого не роби, тiльки йому зваж... йому лижи... Не такий Василь Порох, щоб лизався... Хай другi лижуть, а Василь не лизатиме... Вiн як лизне, то й лизь вас злиже!.. Ну?.. вижити Пороха! Порох не хоче коритись... Порох не лиже... Сказав суддi, а суддя не хто, як рiдний братiк... Та хiба один суддя?.. i пiдсудки родичi... i справник родич... усi одного заводу, одного кодла... Де ж там правда вiзьметься?.. Сказано - вижити... Ну й вижили... Нетрудно вижити, та трудно розквитатись... Сiлькiсь... Що менi служба? Наплювать на не?!.. А я таки вам дозолю... Я зав'яжу кiшцi хвоста - хай розв'язують! Он по опецi одного братчика довiв, що пiд суд оддали... Скрутили, правда, дiло... виплутався... Хай! Хiба можна пiдсудниковi служити?.. Хай, кажу. Се менi хлiб... Я знов писатиму... Мене тiльки зачепи, - возом не об'?деш. Писатиму, все писатиму... I про вибори, як вони з'?жджались та змовлялись, напишу... i за те напишу, що всi куми та побратими... Все опишу... Я ?х на чисту воду виведу. На те я - ябеда! Макуха сидить уже пiд судом, оддам ще й порадника вашого - Чижика... Хiба здохну, щоб його не оддав!.. Я знаю, як Чижик за Совинських дiло скрутив... Со-винський дiвку встрелив... Вийшов пiсля обiду в садок. Дiвчата рвали ягоди.. Ану, каже, яка скоче з вишнi?.. Та - бух! - Так одна опукою додолу... та сама, що не пiддалася... Що ж?.. Зараз до Василя Семеновича... Той за Чижиком... Ну, звiсно, й Чижиковi перепало десятин з двадцять поля... Чижик i скрутив дiло, очевидячки скрутив... Зате Совинський на дочцi Польського оженився... взяв плащувату циганку, з таким носом, як сокира... I покрили... Людську кров покрили... Та нi! навiщо Василь Порох живий?.. вiн вас розкри?... Кров - не вода... Василь Порох сам у яму ляже, то й звiдтiль кричатиме, що Совинський дiвчину вбив!.. Душогубцi!.. Страшно якось, гучно роздавалися в темнiй хатi Пороховi речi, нiби справдi хто з глибоко? ями гукав про панськi злi вчинки... Чiпка слухав ту обрубу бесiду, серце закипало в його... - Та воно скрiзь добре! - промовив вiн, - усюди правда!! - А ти шука?ш правди? - суворо запитав Порох. - Тiльки й правди, поки повна пляшка, а коли порожня, то_ й брехня!.. Ану, лишень, пiдкрiпимося... I вiн самотужки потяг з пляшки, тiльки булькотало в горлi. Чiпка не схотiв пити. У його й без того грало вже в головi. Пороховi речi глибоко запали в серце... Перед очима встала вся неправда... "Вiн - старший, а кругом його - меншi, все родичi... Сказав слово - i все схилилось перед ним... Пан над мужиками, пан i над панами! Нема? нi в чiм перепону, не зна? нiяко? заборони... Де ж тут вiзьметься тая правда?" Прокинулась у Чiпчинiм серцi недовiра в правду; обiзвалась вона в душi його тяжким сумом... Вiн сидiв, схиливши на руку голову, - не чув, як рипнули дверi. - А ви поночi сидите? - щось спитало жiночим голосом - i знову зачинило дверi. Трохи згодом у хату ввiйшла сестра Порохова з каганцем у руках. Свiт ударив прямо Чiпцi в вiчi. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жiнка - i живцем нагадувала йому про людську неправду... - Тут будемо вечеряти, чи там? - питала вона, не випускаючи каганця з рук.' - Там, мабуть... Там, Галочко, - одказав Порох. Чiпка аж затiпався, почувши таке ймення... - Ходiм же ?сти! - гукнула вона й пiшла вперед. Порох i Чiпка пiшли за нею. Увiйшли в кухню. Вона була ще чорнiша, нiж кiмната, де сидiв Чiпка. За кухнею чорнiли ще дверi - в третю хату. Що там було - не видко, тiльки з-за дверей виглядали двi кострубатi дитячi голови. "То, видно, ?? дiти", - подумав Чiпка. Серед хати сiли вони вечеряти. На перевернутiм уверх денцем горнятi блищав каганець i присвiчував у миску. Жiнка всипала галушки. До вечерi всi випили по чарцi, - випила й сестра Пороха, i не скривилася. Чiпка покуштував галушку, - гливка, як глей, та ще й на зубах трiщить. Давай вiн сьорбати одну щербу. Коли б не так хотiлося ?сти, вiн би й не покуштував тако? вечерi. - Мамо! дай i нам галуски... i ми хоцемо галуски, - обiзвалась з-за дверей дитина. - Ви!.. - гукнув на ?х Порох. Дiти поховалися. - Луципiр! - зиркнула Галька. - Сам напився, налопався, а дiтям - то й нема?!. - Чому ви, справдi, дiтям не дасте? - обiзвався Чiпка до не?. Вона встала мовчки; достала недобитий полумисок; всипала в його галушок i поставила коло порога. З-за дверей висунулось дво? дiтей - чорнi, замурзанi, в якихсь ганчiрках, замiсть сорочок, котрi вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, - бо застiбок не було... Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку сво? рученята, витягли по гарячiй галущцi, засичали, захукали - i стали жувати, цмокати... Чiпцi стало аж гидко. Мабуть, не любо було й Пороховi, бо вiн знову закричав на них. Дiти спiдлоба зиркнули на його й налагодились шарахнути за дверi. - Не кричи, п'янице! - гукнула Галька на його. - Сидiть! - обернулась до дiтей. Чiпцi вже не ?лося. До?в Порох останню галушку, встав. Подякував Чiпка Пороховi й Гальцi. - Iди ж тепер та лягай спати! - обiзвавсь Порох до Чiпки. Вийшли вони разом з кухнi. Чiпка покурив у сiнях люльки, пiшов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував... Лежить Чiпка в хатi на долiвцi, не спить, кача?ться. Душно йому, варко; по жилах бiга? гаряча кров; гаряче полум'я пашить з ррта; а в головi - одна думка ганя?ться за другою... То йому привиджу?ться вдача: земля знову його; вiн такий радий, i мати рада: не попустив свого!.. I Галя йому любенько ввижа?ться... Що не кажи, а Галя дiвчина гарна! От, якби така жiнка... Радi? Чiпка вiд однi?? згадки... Аж ось повiяло холодним вiтром з другого боку... Нема землi!.. про-ходився дурно... марно втратився... Мати плаче, - це ?й, старiй, знову прийдеться на чужiм полi тинятись... А самому як?.. Пропало все!.. То знову вiн хазя?н... iде поруч з Галею... Вона йому любо глянула в вiчi, усмiхнулася... А лихий ворог позавидував йому - одняв землю, закрив сво?ю нечистою рукою ?? милий образ... Що ж тепер йому зосталося?.. Висову?ться, мов з туману, п'яна Порохова постать; а за нею - свiтить страшними очима божевiльна Галька: просовують до його рученята голi, чорномазi дiти - страшнi, сухi, тремтять од холоду... I вста? перед ним людська неправда... Бачить вiн:, вона, як павутина, заснувала цiлий свiт, - нiхто не виплута?ться з ?? тонких тенет... Правда, один рвонувся - i вирвався... та як? руки й ноги назад скрученi... нi сiсти, нi встати: стiй, як на кару виведений!.. "Господи, боже! де ж твоя правда?.. - шепче Чiпка. -Де ?? шукати?.." Аж ось, зда?ться йому, павутина i його основу?, - от-от i вiн в тенетах! Вiн рвонувся, кинувся... Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся вiн з боку на бiк... Сон - як вiдьми вкрали!.. Хтось рипнув дверима, ввiйшов у хату. - Це ви, дядьку? - пита? Чiпка. - Я, - одказав Порох. - А ти ще й досi не спиш? - спитав його й побрався до свого лiгва, по другий бiк хати. Не пройшло десяти хвилин, - Порох захарчав. "Щасливий вiн! - подумав Чiпка. - Таке лихо, а спить безпечно... Тут - ще тiльки заклюнулось, - та й то!.." XV З ЛЕГКО? РУКИ_ Уранцi устав Чiпка з досадою в серцi, з дурманом у головi. Узяв просьбу, поклонився Пороховi, пiшов у суд. Ще було дуже рано: нiкого з судовикiв не було в судi; тiльки один сторож пiдмiтав скрiзь по хатах порозкиданi шматочки нiкчемного паперу, й цiлу коробку його, разом з смiттям, висипав у грубу... - Та й раннiй же! - сказав вiн, побачивши Чiпку. - Пiдожди лишень... Ще нiкого нема... Чiпка сiв на рундуцi. Пiсля недоспано? ночi, пiсля згаги, осiння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, нiби оживила його... Голова потроху одходила; веселiшi думки прокидалися. Вранiшн? сонце обливало його м'яким свiтом, пестило його вид, очi, нагонило сонне забуття... Чiпка захитався, задрiмав. Його розбудив якийсь гомiн. Розплющивщи очi, вiн побачив - цiла купа людей увалила в двiр. В одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче горб вирiс: то оддимався цiлий хлiб, узятий з дому на цiлий день; у третього за плечима торбина... Кожен щось розказував другому; iнший розмахував руками: всякого клопотало сво? дiло... Чiпка сидiв мовчки; навiть не дослухався до людського гомону: в його гомонiло сво? лихо... Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловiка. Нарiзко стояв вiн пiд забором, зажурений, похнюплений. Другi посiдали, смiялись, балакали. А вiн стояв мовчки, як одшибле-ний, i, зда?ться, нiчого не чув, не бачив... Чiпка подумав: "Мабуть, неабияке дiло i в цього!.." Аж ось - хтось крикнув: "Секретар! Секретар iде!.." Усi повставали, насторожились. Пiдвiвся й Чiпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроб панок, з зеленим комiром, з блискучими гудзиками... Чiпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона вперед, ховаючи в прогалинi мiж довгим носом i собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип'ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхнi кра? форменого сюртука, застебненого внизу на два гудзики, i робили нiби горб, а на спинi був справжнiй горб - аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану... "Ну й цього перегнуло!" - подумав Чiпка. Секретар Чижик, - то був вiн самий, - увiйшов у двiр, обпираючись на довгий цiпок, як обпираються старцi. Люди поздiймали шапки. Вiн озирнув усiх сво?м мишачим поглядом - i пiдступив до людей. - I ви до нас. Осип Федорович? - осмiхнувшись, промовив вiн до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки мiж народом. Той поклонився, розказав свое дiло. Секретар пiдступив до другого, до третього - до всiх по черзi. Знакомих величав на ймення; незнакомих прямо запитував: "А чого?" Дiйшов i до Чiпки: - Ти чого? - З прошенi?м. - Об чiм? Чiпка подав до рук прошенi?. Секретар шморгнув носом; витяг лiвою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, .чорну хустку, обтерся i став потихеньку читати прошенi?... - Нiчого не буде! - вiддаючи назад прошенi?, одказав вiн, навiть не глядя на Чiпку. - Як? - здивувався той. - Так... документiв нема! - Та нам же громада цю землю одсудила... - То що, що громада?.. - А в його хiба ?? - запитав Чiпка про свого супротивника. Секретар глянув, як п'ятака дав, .i знов шморгнув носом. - Пiдожди, - сказав вiн Чiпцi, йдучи в хату. Жде Чiпка годину, жде двi, жде вже й три... Бачить вiн: люди то приходять, то виходять з суда, а його все не кличуть... Бере його нетерплячка; нудиться вiн... Коли це - виходить сторож: - Iди до секретаря! - сказав i повiв Чiпку аж через три хати, де сидiло багато судовикiв: однi за дiлом, другi без дiла. - О-о! вже повiв... чу? муха, де струп! - смiялися вони вслiд Чiпцi.. Чiпка ввiйшов у невеличку хатку, де сидiв секретар, обложений кругом дiлами. Сторож вийшов i прихилив дверi. Остався Чiпка з секретарем вiч-на-вiч. - Ага! - глянувши на Чiпку, сказав секретар, та й знову вп'яв очi в дiло. Чiпка стояв у порога, мовчав. - То тобi Порох просьбу писав? - не дивлячись в вiчi, спитав знову секретар, нахилившись над дiлом i щось черконувши пером. - Порох. Мовчанка. Чiпцi аж важко стало... - А що дав? - Нiчого не дав. Секретар неймовiрно глянув на Чiпку. - Зна?ш що?.. - почав вiн i запнувся. - Як п'ятдесят рублiв, то й дiло можна поправити... - Х-хе!.. - хекнув Чiпка, не то усмiхаючись, не то дивуючись. - Чого ти хека?ш? Чiпка мовчав. - А де ж та правда, коли так?! - уголос подумав вiн. Секретар змiряв його з голови до нiг сво?м мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: "Ой, який же ти молодий та зелений!" Чiпка глянув на секретаря: очима вони стрiлись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого - i в одну мить перебiг на дiло. Знову мовчанка. - Ну, чого ж ти сто?ш?.. I мене не держи, й себе... - Рука б менi одсохла от по сю!.. - скрикнув Чiпка, показуючи на лiкоть право? руки, - та й повернув з хати, не доказавши. - Ов-ва!!. - гукнув секретар услiд йому. - Гарячий який... Гляди лиш, щоб не опiкся! - докiнчив вiн, iдучи за Чiпкою. Судовики спершу витрiщились на секретаря; потiм провели очi на Чiпку. Чiпка гордо й швидко йшов через хату. Вiн бачив, як усмiхались судовики, переглядаючись мiж собою й показуючи очима на секретаря. - Сутяжище! - бовкнув Чiпка вголос, вийшовши надвiр. Кров прилила йому в голову; серце затiпалось; на виду зблiд, а очi свiтили, як у вовка. Люди, глядя на його, розступалися; давали йому дорогу... Вiн потяг напрямки до Пороха. - А що? - зустрiв його Порох. Чiпка ще хижiше засвiтив очима. - Проклятий!.. каторжний!.. недаром його в три погибелi скрутило... - Як саме? - Хоче п'ятдесят карбованцiв... За мою землю п'ятдесят карбованцiв!!. Хе-хе!!! I карл на вас нема?. - Отак воно завжди. Ти дума?щ, як воно робиться?.. -_ пiдогрiвае Порох. - Не пiдмажеш - не по?деш... Суха ложка рот дере... ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлi... Хоч би промочити... - А горiлка в?_ - якось понуро спитав Чiпка. - Кий бiс, хоч би капелька... порожня пляшка... Бач! - I Порох показав над вiкном порожню пляшку. Чiпка мовчки витяг з кишенi карбованця, кинув на стiл, а сам заходив з кутка в куток по хатi - хмурий, як нiч, нiмий, як домовина. Порох обома руками схопив карбованця - та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом i веселою усмiшкою на виду, а в руках - з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею... - Не журись! - сказав вiн Чiпцi. - Повна пляшка... Вип'?мо! -пiдсолодивши голос i на Чiпку глядячи, каже вiн. - Добре, що чортяка винiс кудись Гальку... Вип'?мо! га?.. Чiпка мовчав. - Будьте здоровi! - обернувся до його Порох i перехили