в у рот чарку горiлки. - На здоров'я... - А нашим ворогам на пропасть! - додав Порох, пiдносячи Чiпцi повну чарку. Чiпка випив i собi. - Що, посолодшало? - Кий бiс! - Випий ще - посолодша?... Пiдносить Чiпцi чарку... Той простяг був уже руку, щоб узяти, - та Порох вилив собi чарку в рот. - А що, правда, гiрко?! - сказав вiн, жартуючи. - Ну, на, на - пiдсолоди... Чiпка випив i другу чарку... Посоловiло в вiччю; вдарило в голову... Вiн заходив по хатi; розпустив язик, дав волю серцю, став батькувати, лаятись... Порох, за?даючи талавиркою, пiдогрiвав словами... Випили ще, ще... Очi в Чiпки налилися кров'ю, в чоловiчках засвiтили огнi... Коло серця - нема? нi мiри, нi ваги тому, що там дi?ться!.. Горiлка змiшалася з страшною злiстю - i запалила серце... Аж знемiгся Чiпка. Сiв на тринiжку коло столу, схилив на руку голову - заснув... Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кiсточку, кожен шматочок; та випивав по повнiй... аж поки не стало нi риби, нi паляницi, а горiпка - тiльки на денцi... Тодi вiн устав, заховав у грубу пляшку, на прощання, нахильцi випивши й останню горiлку - i став ходити по хатi... Довго вiн ходив коло Чiпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив... Чiпка спить. Тодi Порох тихенько просунув руку до Чiпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грiшми i, радiючи, мерщiй вибiг навспинячках з хати... Чiпка проспав до обiдньо? пори. Прокинувся, пiдвiвся... У головi - дурман, у грудях - згага... Давай вiн пригадувати... Перше всього спала йому на думку зiгнута в три погибелi постать Чижика - гнучка, холодна, як гадюка... Чiпка махнув рукою, найшов шапку, надiв на голову i вийшов з хати. Надворi ходив з люлькою в зубах п'яненький Порох i всмiхався. - Прощайте! - Куди? - Додому. - Щасливо... Понiс Чiпка у Пiски задурманену голову, ще дужче помучене серце... Тепер уже не жеврiла в душi надiя, не пiднiмала вгору його духу, не гнала вперед, як у гброд. Одна неправда та втрата - втрата всього най-милiшого, найлюбiшого - пекла його серце... Вiн iшов, ледве здiймаючи ноги... Надвечiр доволiкся до москалевого хутора, до сво?? землi... Його обдало холодом, потiм обсипало жаром... Порiвнявшись з хутором, вiн спинився... "Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще вчора... Мабуть, i вона зна... Карай же вас смерть нагла, проклятi..." Вiн придав ходи в ноги. Поминув свою землю, навiть не глянув на не?... Далi та далi... Уже сонце зовсiм сiло... Уже смеркло, як дiйшов вiн до Пiсок... З неба блищали яснi зорi; по селу то там, то там свiтилося в невеличкi вiконця свiтло; а в Гальчинiм шинку топилось у печi, - здавалось, горiла хата зсередини... Ось i його двiр. Кругом тихо; у хатi темно, не свiтиться... "Мабуть, мати спить, - подумав вiн. - Нехай же спить!.." I повернув до шинку. - Сип горiлки. Галько! - гукнув на жидiвку. - Сцо це воно буде?! - усмiхнулась жидiвка, на Чiпку глядя. Вiн прямо пробрався за стiл, на покуття... - Не питай... давай швидше! - Не крици, не злякалася... Дивись... скiльки з хоц? - Та сип, що хоч, гаспидське кодло! - Цi ти не здурiв, бува?.. Ну?.. Сип... Давай попереду гросi! Чiпка полапав у кишенi: нi кисета, нi грошей... Вiн скинув свиту: - На! та давай швидше! - i швиргонув через стiл свиту. - Сцо менi з тво?? свитки?.. Вона менi непотрiбна... Один з чоловiкiв, що сидiли в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чiпкою, пiдвiвся з лави, пiдняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всi боки. - Сип, Галько! - каже. - Я за свиту карбованця ложу... - Сцо ти карбованця? - закричала жидiвка, вириваючи з рук свиту... - Цого ти мiса?ся не в сво? дiло! Вона твоя?.. Вiн заставля... - Так чого ж ти ?репенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип... - Сип... сип, - запорощала жидiвка. - Скiлько з сипати? - Та давай, щоб тобi дихати не дало, проклята душа... Сип! - гуконув Чiпка на всю хату й ударив кулаком по столу - аж вiкна здвигнули. - Ну, цетвертину всиплю... Жидiвка мотнулась з свитою в другу кiмнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горiлки поставила ?? перед Чiпкою, та й знову пiшла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася ?й свита. Випив Чiпка одну чарку, випив другу, випив i третю. Дзенькнуло в головi, посоловiло у вiччю. Люди мовчки дивились, одначе нiхто не зважився перший забалакати. Коли це - увiйшов у хату Якiв Кабанець. - А що це. Чiпко? I ти вже?.. - обiзвався. - Вип'?мо, значить? - Вип'?мо, - понуро одказав Чiпка. А далi смiлiше:-вип'?мо! -А це вже гукнув на всю хату:Вип'?мо, дядьку, так, щоб аж мiзок у лобi закрутився! Та - гряк! по столу кулаком... Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу... Тут уже й другi промовились. Слово по слову, чарка по чарцi - полилася з ротiв розмова, а в роти - горiлка,- Пiдоспiли ще людцi. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дiд, кремезний ще нiвроку... Його скрiзь по селу знали, як чоловiка письменного: вiн завжди,було, на криласi спiва?, посеред церкви апостола чита?... А на язик собi вдався балакучий, а надто за чаркою... Талюбив-таки й випити. Бувало, у недiлю, пiсля обiду, прийде у шинок, та й почне теревенi точити, та все по-письменному, по-церковному... Зiйдуться в шинок людцi розважитись, з людьми посидiти, побалакати; вiзьмуть пiвкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати - i дiда не минуть. Тодi вiн хоч до свiта вже [буде] сидiти та брехати, аби слухали. Iнодi, було, насмiшить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують, з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, - а все-таки чаркою не минали нiколи. I Кулик щонедiлi, щосвята в шинку. Придибав вiн i тепер. За ним - другi, третi. Засiли кругом столу коло Чiпчино? горiлки; п'ють собi, патякають, люльки цмолять. Найбiльше там було дворових. Випущенi на волю, як птиця, без оселi, без землi, без притулку, - вони шукали собi оселi по шинках, щоб швидше скоротати тi тяжкi два роки, котрi вони повиннi були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горiлцi киснути, ?? п'яним хмелем пiдсолоджували сво? гiрке життя: не покинути ж було сво?? втiхи тепер! I вони мерщiй кидали панськi двори та ходили вiд шинку до шинку. Коли не було за що випити, пiджидали - може, хто пiднесе чарку-дру-гу. Шинкове панiбратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер, - Чiпка не обминув i ?х чаркою... Як пiдпили вже, то той заспiвав з п'яних очей, той бiдкався, - куди його пристати, як з паном розв'яжеться... А Чiпка не дослуха?ться. В однiй сорочцi, розхристаний, одно кружа? та й кружа?, кричить, батьку?, по столу кулаком гамселить, як навiжений... - Що це воно за знак. Чiпко? - пита? його Кабанець, коли Чiпка знемiгся трохи: - ти ж, мов, до сього дива не те??.. - Не вживав? - Нi!.. А тепер буду... - Чого ж це так? -_ Бо нiгде нема? правди... нема? добра... i землi нема... пропала! Ну й гуляй! - Та де ж твоя земля дiлася?.. - Де?.. взяли.. одняли гаспидськi п'явки... пропала!.. А земля пропала - все пропало. - Так, так, -пiдхопили двораки:-без землi- що?.. Без землi - життя нема! - Риба без води, а чоловiк без землi - гине, - увернув Кулик по-письменному. - Егеж, еге... А коли так - пий, поки п'?ться, гуляй, поки гуля?ться! Без землi... все по боку! Нащо воно? Навiщо тепер корова, кобила, вiвцi?.. Га?.. Навiщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! - Та, бух! по столу кулаком... Стiл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навiть упала додолу, пiд стiл, та нiхто не полiз ?? доставати: всi задивились на Чiпку... А вiн знову за сво?: - Дядьку Якове! Нiхто не зна... о-ох! нiхто не зна... Проклятi! П'ятдесят рублiв хотiли за землю.... Не в землi сила, не в землi вона була... нi! Земля - що?.. Земля!.. Хлiб родить, як коло не? походиш; хазя?ном робить... Сказано: земля! А без землi - усе пропало... усе! - Чiпка придавив на останньому словi, повiв грiзно по хатi очима, заскреготав зубами, положив на стiл руки, схилив на них голову - та й притих... Люди дивувалися, поглядаючи на Чiпку, - дивувалися його непевним речам, а проте пили його горiлку, поки до каплi випили. Тодi дехто давай рушати. - Ану, Микито, час додому! - каже, ледве стоячи на ногах, один крiпак до другого, що сидiв та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами... - Чув, Микито? рушай! - Пiдожди трохи, - одказу? Микита. - Чого?.. Ходiм, кажу, а то покину!.. ?й-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лiчити, дарма що вiн по-письменному балака?... А Кулик глянув на крiпака, похитав головою i залепетав : - Аще, аще, ?да... ?гда... бо... созда... мир... Сата-на?л заздрив. Согрiши Адам з ?вою... нехай царству?!.. Людi?! од слуха зла не убо?мся... Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже рiч не про Йосипа, устав, вийшов за сусiдом з хати... Хто тверезiший, собi став за шапку братись. А зосталися самi п'яницi. Той харчав, звалившись пiд лавкою; той сидiв, обпершись спиною об косяк вiкна, та здригу-вав - замерз; а дехто виводив не сво?м голосом якусь п'яницьку пiсню - чи про "журбу впрямую", чи про неслухняну "долю"... Аж перед свiтом приплiвся Чiпка додому, ледве на ногах стоячи - п'яний-п'яний, п'янiший землi... Як глянула Мотря на його, то й перелякалася... - Що це, сину?!, на яких це радощах?.. Чiпка сiв на лавi, схилив голову... - Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тiльки грошi, та й те... - Свитка?.. шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навiщо все, коли... у-у... у... - завiв на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвiтив повними слiз очима. Материне серце мов хто в жменi здавив... Давай вона його умовляти: - Навiщо це ти, сину, сам собi лихо робиш? Це ж ти сам себе з свiта зжива?ш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землi кiлька лiт, та хлiб ?ли... й тепер не сидiтимемо без його... Ти тодi малий був, - сама пучками та ручками заробляла, - та не померли з голоду... А тепер - не те, що тодi!.. Тепер i ти заробиш, i я допоможу... Що ж робити? На все його святая воля! - Ет, толкуй!.. Нема? тепер у мене нiчого - анi-нi!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало... все пропало! I добро й душа пропала... бо нема? правди на свiтi... нема? мiж людьми... Тепер мо? щастя - ось-ось було, та... уплило!.. - Чiпка розвiв руками - i задумався... - А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, людо?ди; вони мене ще-змалечку ненавидiли - з iграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались... Я малим був, а все бачив... За чортенр щитали... Я чорт... е-е... Я чорт... над чортами чорт!.. А баба вчила мене людей прощати, а дiд - любити... Дурнi? дурнi! не стоять вони слова доброго... ?х мучити... му... морр... Та - пуць! на землю... Так i захарчав... Мотря встала, витягла з-пiд себе ряднину, вкрила нею Чiпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов ?й на думку... Сплили перед нею давнi лихi роки; пригадала она свою криваву працю; перескочила ?? гадка на вого чоловiка-москаля... Де вiн? що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився, та так де-небудь пiд шинком богу й душу вiддав... Глянула на сина, що, як той_ снiп, лежав на долiвцi - харчав, i стиха прошептала: "Господи! сохрани його й заступи!" Прокинувся Чiпка - вже геть пiдбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з його... Походив вiн, походив по хатi; не глянув навiть матерi в вiчi; вийшов, нiби до худоби, та й потяг - не в загороду, а прямiсiнько до Гальки... На третiй день - знову на ослонi в шинку. На четвертий там його сонце праведне стрiтило, там i нiч темна привiтала... XVI _ ТОВАРИСТВО_ П'ючи та гуляючи, пiдiбрав собi Чiпка трьох товаришiв щирих: Лушня, Матня та Пацюк - одна думка, одна гадка. Всi вони однакових лiт: не то, щоб старi, не то й молодi, - вже пiдтоптанi парубки. Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима... Вони так i говорили в його!.. Та, зда?ться, на йому й шкура говорила, - такий балакучий. Пацюк собi худощавий, низький, мишастий, справжнiй Пацюк, такий i прудкий; говiркий, спiвучий - на селi перший спiвака. Матня одрiзнявся од усього товариства й норовом, i околом. Який завтовшки, такий завбiльшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткi та товстi, як стовпцi. Не любив вiн нi балакати, нi спiвати, а любив на свiтi одну тiльки горiлку: дудлив ??, як воду, й у тому покладав усю свою втiху. Були вони всi три панськi й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, а Пацюк та Матня - пана Польського, того самого, що й Чiпчин батько. Матня та Пацюк узятi в двiр ще малими пiдлiтками: перший - вiд плуга, другий - вiд овець. Гiрко . ?м було розставатись з батьком, матiр'ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як i вони; тяжко кидати рiдне дворище, де ?м знаком! були всi _закутки, де ?х родила й пестила мати; зеленi степи, де вони викохували хлоп'ячi сили; гiрко було кидати, яке не ?,_ сво?, а йти до чужого, до панського... Та що ти вдi?ш супроти пансько? волi? Пановi треба... на те в його й крiпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матерi пана - викладали йому, що бiлоголовi сини ?х, як старшенькi, ?дина помiч у труднiй працi, - та не помогли нi сльози, нi викладки... Пановi що? Хiба пан думав про гiрку працю, хiба йому слiд до того свою панську увагу звертати?! Пан ще й розгнiвався, що його панську голову якiсь сiльськi жiнки клопочуть такою дурницею... та й звелiв попрогонити матiрок з двору. Пiшли матiрки, понесли невимовленi прокльони на устах, гiркий жаль у серцi... А сини ?х зосталися в дворi пiдпасачами: один - коло скоту, другий - коло овець. Лушня родився й виростав у панському дворi. Умер старий Лушня, що жив на Вовчiй Долинi, на хуторi, покинув дочку-дiвку на свiтi. Одним одна робоча сила в сiм'?, бо мати вмерла, а сироти, як кукiль, зосталися... Як на те пановi заманулось поко?вки, ?? ото й узяли до панських поко?в, - бо, на лихо собi, й непогана була. На ?? ж мiсце перевели на хутiр сiм'ю з двору. Спершу плакала дiвка та боялась усього, а найбiльш - як би догодити старому пановi. Та, видно, догодила-таки, бо через рiк з дiвки стала молодицею, породивши бiлолицього чорноголового хлопця Тимошку. Як пiднявся Тимошка на ноги, став розбирати всячину, то його взято за лакейчука до молодого пана, - старого тодi вже не було на свiтi, - чистити та набивати тютюном люльку, подавати води, а бiльше всього - стояти в кутку передньо? коло дверей кабiнету, на случай якого приказу. Всього натерпiлося хлоп'я. Iнодi, довго стоячи, на ногах засипало, падало додолу. Пан тодi не то, щоб одсилав спати, нi: вибивши добре, щоб не був такий сонливий, становив навколiшки на всю нiч. А iнодi, щоб не задрiмав, бува, й навколiшках, пiдсипав гречки пiд голi колiна... Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-небудь з сво?х, розставлених по столу цяцьок, - присiкувався до хлопця, та бив зате, що той нiби покрав, тодi, як, роздивившись гаразд, - бдяцьки або стояли, або лежали тут же перед носом... Набачивши, знову бив за те вже, що хоч не вкрав, то замiрявся вкрасти, бо перестановлював усе... Гiрко прийшлося хлопцевi таке життя, злiсть накипала в молодому серцi. "Коли не краду, то б'ють, - дума сам собi, - за те, що посягаю вкрасти, то хай же краще б'ють за те, що краду!". I через рiк, через два з мало? та добро? дитини зробився якийсь лихий злодiячка, котрому нiчого вкрасти все, що тiльки близько лежало коло його, й божитись-присягатись, що вiн i сном i духом не зна?, як воно опинилося у його в кишенi... Може, хто другий пiдкинув, щоб тiльки його вибили, - виправлявся вiн. Тимошку знову за це били, тяжко били; та бiйкою нiчого не взяли. Пiдрiс вiн, став ще хижiшим, ще запеклiшим. У краде,бувало, який пустячок та й пiдкине другому, щоб вiд себе очi одвести; а добре що вкраде, то так захова? сам, що не знайдуть. А оглянуться, стануть допитуватись, вiн ще й виказу?: отой, мов, або ота вкрала! Безневинних б'ють, а вiн собi нишком крадiжку поживе, та й смi?ться потайно... Злодiйкувате життя не по душi самому запеклому злодi?вi. I в такого iнодi бувають часи, що оступлять його добрi думки, мучать його, розривають... Чоловiча совiсть не замира? в самiй запеклiй душi. Не замерла вона й у душi Тимофiя Лушнi. Бували такi години, коли вiн, згадуючи сво? вчинки та безпутне життя, сам собi думав: "А може ж, воно й грiх так робити?.. Може, за все те оддячиться, хоч не на сiм, то на тiм свiтi!.." Страшно йому ставало й разом тяжко, соромно. Тодi вiн, щоб хоч трохи розважитись, щоб погасити промете?в огонь у мученiй душi, прихилився до скляного бога: привчився горiлочку вживати... Помiтили раз його п'яним, - вибили добре на конюшнi, прогнали з горниць, наставили кучером. Це було лiт за дво? перед волею. Йому було тодi лiт двадцять... На станi - вiльнiше трохи, нiж у горницях. Та - що не зробив, пан бачить, бо з сво?х очей не спуска?; а тут - хоч i бачать панськi конi, то нiкому не скажуть... Передньо? покинути не можна; а з станi - коли не вдень, то вночi вирвешся... Лушня встряв у шинки. Там вiн зазнався з Матнею i Пацюком. Цi - теж повиростали в неволi. Хоча вiльнi степи та широке поле, де вони влiтку скот пасли, одводили трохи ?х замлiлi душi, зате зимня пора налягала на ?х плечi важкою вагою й давила обох... до горiлки! Поробились вони п'яницями, волоцюгами, злодюгами... У шинку побраталися з Лушнею. Побраталися - i та?мна крадiжка, схови та перехови, та нiчнi пропо? накраденого стали ?х товариською роботою... Мучились-мучились пани з ними, та не дiждавши й тих. двох рокiв, що крiпаки повиннi були одробити пiсля волi (а роки тi здалися довгi-довгi, тяглися вiками!) - повиганяли ?х з двору на всi чотири... Не маючи нi землi, нi оселi, нi пристановища, - нi пiд собою, нi за собою, нi перед собою, - як вiльна птиця в полi, як дикий звiр у борi, - хлопцi розбрелися по селу... Де його пристати? де голову приклонити, заховатись часом вiд лихо? години?.. Ще пiд будень сяк-так: де-небудь на роботi: в жидiв дрова рубати, в людей молотити, вiяти, косити... А як вечiр настане, або свято, або зостався хто який день без роботи... Хоч пiд греблю!.. Нiде притулку нема?, нiде пристати, спочити. У селi двi мiсцини некупованi. Одна - вулиця, друга - шинок... Тiльки на вулицi небезпечно. Ляжеш пiд тином спочити - собаки стягнуть; посеред вулицi - на?де хто, а хоч не на?де - волоснi пiднiмуть, запруть у чорну, подумавши, що п'яний... Зостався - шинок... I за шию не лл?, й тепло, й людно... ? де, хоч не розкiшно, спочити пiд лавкою; ? з ким розважитись-побалакати, заспiвати, випити... Став i нашим хлопцям шинок рiдним батьком, горiлка - матiр'ю. В шинку вони мали собi захист, притулок; чарка горiлки стала ?х порадою й одра-дою... Шинок нiколи не пусту?: то той, то другий... I нашi хлопцi тамi, Як перепаде чарка горiлки - за упокой раба божого, за здоров'я народженого, або й так по пригодi, то й добре! Веселий спiва вiн, коли спiвають тi, що частують, а плаче, коли вони плачуть... Як же випадав коли такий нещасний день, що нi роботи, нi в шинку нiкого, а в самого нi крихти хлiба, нi шага грошей - ?сти, аж шкура болить, випити - аж за серце ссе... не грiх тодi й пiдняти, що легко лежить!.. З оцими-то злодiйкуватими ледацюгами, гультiпаками зазнався Чiпка. Тиняючись з шинку до шинку, стрiв вiн ?х раз, удруге... як частував кожного, хто пiдвертався пiд руку; вони зараз же таки й втерлися його в товариство. Пили на його кошт; гуляли за ото добро; розказували йому сво? бiдолашне життя, ро свою гiрку долю, привернули його жалiсне, тепер рроюжене нещастям, серце - i потоваришували... Цiлий день п'ють та гуляють по шинках, гуляють юдi й за пiвнiч, а перед свiтом iдуть до Чiпки висиплятись. Виспляться, викачаються, вiзьмуть з собою Чiпку та з добра його що-небудь, - та знову в шинок... Так кожнiсiнького дня. Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала Чiпку; потiм того - лаяла, ганьбила; а далi - бiгала в себе по вгороду, по вулицi та кричала-репетувала: - Ой, лишенько! пропала ж я тепер... погине моя бiдна голiвонька... Тепер же менi все одно, що з мосту та в воду... Стрiвають люди, жалкують, розпитують... - Та як же?.. як же?.. - розказу? кожному з плачем Мотря: - любий та милий був, а то ж зразу... на тобi, та цить! Не переживу ж я цього, не зможу - Свитку пропив, одежу всю - в однiй сорочцi, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вiвцю пропива?... Та й товариство пiдобрав пiд пару - волоцюг зо всього свiта... Боже мiй! що ж тепер робити менi, бiднiй?.. - Ви б його вмовляли; ви б його словами ганьбили, - [радили] люди Мотрi... - Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?!. - плаче Мотря. - Та я ж йому не словами, я йому сльозами виливаю... гiркими докорами очi вибиваю... Та що з того?.. Сказано: як об стiну горохом!.. - То ви б у волость... Хай його з тиждень подержать у холоджниiй! Витверезвиться - опам'ята?ться, а то ради, - йому вже памороки забило... Послухала Мотря людсько? в волость. Узяли Чiпку п'яного, силомiць посадили в чорну. Незчувся, як i заснув... Надвечiр оглянуться товаришi - нема мiж ними Чiпки. Увечерi пiшли, та як чорна була лихенька вже, вони ?? продрали й випустили невольника. Iде Чiпка додому... У головi - хмiль; на серцi - зло... А тут ще ззаду йде Лушня, примовля?: - Яка вона тобi мати? жалiтися на сина?! Хто назве ?? пiсля сього матiр'ю? Садовiть, мов, сина в чорну: через його менi життя нема?!.. Де се воно таке на свiтi видано?! Не йде Чiпка - летить додому; не лише - огнем паше i, як скажений бик, налiта? на хату... Брязь! - одно вiкно... Дзень! - друге... Посипалось трете... Грюк! ногою в дверi... Полетiли й дверi в сiни. Мотря з переляку залiзла на печi аж у куток... Убiг Чiпка в хату, кричить: - Де вона?.. де стара вiдьма?.. Чи не замiж, бува, забажала?.. Може, бахурiв навести заманулося?.. То щоб син не перечив, - у чорну його!.. Уразили такi гадючi слова материне серце. Як пiдстрелена горлиця тiпа?ться-б'?ться, тихо туркоче й стогне: так мати затiпалась на печi в куточку, та стиха, гiрко промовила до сина: - Побiйся, Чiпко, бога! Подумай, що це ти кажеш?! Менi свiт не милий, менi... - Не доказала, залилася гiркими сльозами. - А менi?.. Менi, ти дума?ш, легко воно живеться?! У мене, може, серце вiд болю як не розiрветься!.. якийсь iрод в йому, мов свердлом крутить... Так ще менi, - на?!. - Нащо ж ти п'?ш, сину?.. Чи воно тобi легша?? Слухай отих братчикiв, що понаводив з собою, то вони тебе пiдведуть!.. вони будуть, поки в тебе буде; а як не стане, то де й дiнуться... - Не бреши, стара! - перебив ?? Петро Пацюк. - Хай уже ти, молодший, будеш брехати, а менi, старiй, не приходиться!.. - I що то воно за мати, коли йде на сина жалiтися? - пiдда? Лушня огню Чiпцi. - Хiба то ? мати?! Який добрий чоловiк скаже путн? слово про не??!. Не те, щоб покрити сина... Чи бачила що, кажи: не бачила; чи чула, - не чула!.. Нi! вона зараз: ось, мов, який мiй син... Берiть його, люди добрi, та садовiть у чорну!.. Яка ж вона мати?!. - Бач, що кажуть люди?! - гука Чiпка. - Чу?ш, що кажуть?! - Люди?! - сумно, гiрко, з плачем промовила Мотря, - та бiльше не змогла й слова вимовити: умиваючись сльозами, замовкла... Довго ще Чiпка гукав, довго кричав, та, витягши з скринi материну нову бiлу свиту, майнув з товариством до Гальки. Стояла вже пiзня осiння пора. Холодний вiтер вривався в побитi шибки й навпростець вiяв у розчиненi дверi, що покинув за собою Чiпка. Мотрi зробилось холодно. Устала вона з печi, щоб хоч дверi зачинити. Гляне - в хатi, як у пустцi: стiл перекинутий, горшки побитi, скриня розчинена... Кинулась Мотря до скринi, - та й охолола... Там усе перевернено, перекидано, порито - i свити нема?... Мотря так i впала на скриню! - Боже ж мiй, боже! скiльки я лiт працювала, скiльки нiчок недоспала, думок передумала, здоров'я вкоротила, поки сього добра наскладала!.. А тепер - рiдна дитина все по шинках розносила!.. Сльози в три ручi? ллються; жаль та досада давить одурене материне серце... Насилу пiдвелася з скринi. - Боже! Великий заступниче! - замолилася, здiймаючи руки до бога: - ?дина надiя, ?дина утiха, - та й та мене одурила... Побий же його свята твоя сила, де вiн ступнем ступить, куди вiн лицем повернеться, коли вiн так зневажив матiр стару! Дай йому, господи, дiждати тако? шани та честi вiд сво?х дiток... Та зв'язавши останн? сво? збiжжячко в клуночок, перекинула через плече, перехрестилася - i пiшла до сусiди, старо? баби-пупорiзки, що жила недалеко вiд ?х дворища. Нема? тодi Чiпцi впину, нема? заборони, бо й у хатi нiкого нема?... Так, з побитими вiкнами, стояла вона на край села пусткою. А Чiпка - одно гуля, з шинку до шинку сновига?, та знай тягне з господи все, що тiльки на очi навернеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навiть усю одежину. Зосталося тiльки те, що на йому: латана свитка, дранi штани, та одним одна сорочка - чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить вiн по селу вiд шинку до шинку, день у день, нiч у нiч; а перед свiтом, як домовик, iде в свою пустку... Нiчого нема!.. Тiльки й зосталося, що в току .стiжки недомолоченого хлiба... - Нащо-то в тебе хлiб гни? в стiжках? - раз пита? його Лушня. - Продай його жидам: усе ж грошi! А то так i пропаде... - А справдi, - промовив Чiпка. На другий день кинулись хлопцi вишукувати купця. Чiпка шукав свого чоловiка, та не знайшов. Лушня з Пацюком метнулись по жидах. Найшли купця швидко й повели на вгород, де ходив Чiпка коло стiжкiв. - Чiпко! - гукнув Лушня ще за двором: - купця ведемо. - Жида? - Егеж. - Жидовi не продам! - Тю-тю... Чому? Який чорт не купив, то купив, аби грошi дав. - Оже, я жидовi не продам... - А почому, Овраме, за копу даси? - не слуха? Лушня, торгу?ться. Жид пiшов навкруги стiжкiв обдивлятись. Висмику? колоски зсередини, вимина? на долонi, роздивля?ться. - А поцому буде? - пита? тодi. - По карбованцю даси? - каже Лушня. Чiпка стояв одстбронь коло одного стiжка, та в землю дивився, мiркував щось. - Ой, вей! за цей гнiй? - скрикнув жид. - А почому ж ти думав? - По копi с сагом... бiльсе не мозна дати... - Iди ти к бiсовому батьковi? - одрубав Чiпка та й пiшов сам до хати. Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом. - Нi, Овраме, - каже Лушня: - за таку цiну ти нiде не купиш. - Це не такий хлiб, Овраме, як ти дума?ш, - увернув Пацюк: - це хлiб хазяйський. Ми це зна?мо. Ми зна?мо, як вiн сiявся, як i складався... Тут хiба зверху трохи затекло, а то тобi - як порох сухе... Ось дивись! - та й висмикнув зсередини стога жменю жита. Жито було справдi добре: колоски товстi, довгi, повнi сухого зерна. - Ось на, подивись - яке жито! Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок у жменю, вимняв, i розглядав зерно. Лице його нiчого не виказало - нi похвали, нi огуди; тiльки ледве примiтнi iскорки зажеврiли на одну хвилину в його чорних очах, та й тi потухли... Вiн почухав бороду. - Не скупись, Овраме, - приста? Лушня: -ми _тобi його й вимолотимо, до розуму доведемо. - Ну, сцо з, не скупися? За вiсцо його бiльсе давати?! - Як, за вiщо? за хлiб! Глянь: як одно тобi зерно! Чисте, повне... немолоте б ?в! - Лушня справдi взяв кiлька зерен у рот i жував. - Та сцо з, по карбованцю?!.. - Та нi, не по карбованцю, - одказу? Лушня: - вiн дешевше вiддасть. - Де з хазя?н? Цому вiн не йде торгуватись? - Вiн у хату пiшов... мабуть, води напитись... Побiжи лишень, Петре, та кликни! - Чiпко! Чiпко-о! - гукнув Пацюк, до хати йдучи. - Чого? - пода? голос Чiпка з хати. - Iди ж кiнчать, чи що. - Я сказав: жидовi не продам. - Чому? Чiпка не обзивався. Пацюк пiдождав трохи, Чiпка не виходив з хати. - Iдiть сюди, до хати! - гукнув Пацюк на Лушню з жидом. Тi рушили, ведучи все-таки розмову про жито. - Нi, ти, Овраме, не скупися, - каже Лушня. - Хлiб, я тобi скажу, такий, що, от ми скiльки молотили, а не бачили такого на селi! - Та сцо хлiб? Хлiб - як скрiзь хлiб. - Та нi! То не з тi?? землi. Це тобi хлiб з цiлини, та ще тако? цiлини, що рокiв з десять нi рала, нi плуга не бачила... Це з сито? землi хлiб, - розпинався Лушня. Тут вони саме дiйшли до хати. Чiпка сидiв собi в хатi, мовчки, наче зажурився. Як ще не приходили товаришi з жидом, вiн обдивлявся тяжкою працею наскладанi стiжки. Чорнi зокола, вони уразили його серце, перемчали його думки в той недавнiй час, коли вiн, ще весною, назирав оцей самий хлiб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрiвся з Галею, - балакав, жартував з нею... Коли вiн жав його, рано встаючи, пiзно лягаючи; в'язав у снопи, складав у копи, возив, складав на току, почуваючи себе хазя?ном, голублячи в серцi надiю вдвох се добро поживати... Тепер та надiя почорнiла, як i його колись зелене та золоте жито... Брови в його насупились; коло серця, мов чорна гадина, обвився жаль... "Hi, не продам! хай краще зогни? на мо?х очах... а не продам!" - думав вiн. На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чiпка вискочив на порiг, та - як одрубав - грiзно промовив: - Нащо ви його ведете сюди? Хлiба я не продам! Усi здивувалися, аж поторопiли. - То коли не продаси, - загвалтував жид, - насцо з було мене водити? Менi нiколи, в мене сце он скiльки дiла, а вони водять!.. - Та й побiг з двору. Чiпка заховався знову в хату; Лушня й Пацюк, похнюпивши голови, за ним увiйшли. - Чи ти не здурiв. Чiпко? - трохи перегодя пита? Лушня. - Такого дорогого купця та вiдiслати... Кому ж ти хлiб збудеш? - Я сказав, що не продаю! - А що ж? Хiба краще, як вiн у тебе зогни??.. Га?.._ Лежить собака на сiнi... Чiпка грiзно зиркнув на його... Лушня затих. На той час у хату вскочив Матня. - Га-га, братця! ?! гуляй! - кричав вiн, держачи обома руками пляшку з горiлкою. - Де ти запопав? - зрадiв Пацюк. - Знайшов, братця! - Де? - У шинку... - Як же ти? - А так... - Матня показав руками, як вiн схопив пляшку. Розмова повернула на iнший шлях. - Та як же ти - чи украв, чи одняв? - допитувався Пацюк. - Не питай, як, а питай - чи добра! - каже Матня, частуючи Пацюка. Той похвалив. Матня до Чiпки. - Ось на, братику, покуштуй! Ось - на! Сказано: губи злипаються, така добра! Чiпка випив. Випив i Лушня. Горiлка розв'язала язики, почались кази та перекази... Лушня знову приста? до Чiпки: чом та й чом хлiба не прода?? - Не продам я жидовi, - одказу? Чiпка. - Та кому ж ти продаси його? - Нiкому! - А шкода! Зогнив - так нi за дапову душу... й чарки горiлки не вип'?мо! Продай, кажу. Продай, брате! Ти зна?ш, як загуля?мо? - Не хочеться, братця! Коли б ти знав, Тимофiю, як не хочеться!.. - верзе Чiпка вже напiдпитку. - А нащо ж воно?.. Одно ж - зогни?!.. - Ну, так стiйте: пiду завтра до Грицька... Коли йому не продам, то хоч так вiддам... - Тю-тю! То ти краще менi так вiддай, - каже Лушня. - Я знаю, як поверну. А Грицько - що? Звiсно - багатир: вiзьме собi, поживе й спасибi не скаже... - Другому нiкому не продам... не годиться! Далеко за пiвнiч товариство пiдбивало Чiпку кому продати хлiб - то продати, а даром Грицьковi не давати. Чiпка не згоджувався. - Яз ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями вкупi овець пасли... Хай йому на нове хазяйство. Нехай хоч вiн чесно поживе мою працю, коли так судилося! XVII_ СПОВIДЬ I ПОКУТА_ На другий день, рано-вранцi, Чiпка пiшов до Грицька. Нова хата, бiла, чепурна, привiтно виглядала з-за обголених лихою осiнньою негодою груш та рядка прутнястих верб. Двiр був просторий, чистий, оплетений; ззаду, на току, стояли ожереди соломи; з лiвого боку чорнiли грядки та невеличкий молодий вишник; з правого - хлiвець, загорода та погрiб. Коло ворiт, над перелазом, бiлiв новою цямриною колодязь, виглядав на шлях новим високим журавлем... Чiпка вступив у двiр. Велика, чорна, кудлата собака кинулась на його з-пiд загороди. Чiпка подався назад до лiси, став випручувати хворостину. На собачу брехню вибiгла з хати молода, як дiвчина, молодиця - низенька, чепурненька, та й почала гукати на собаку. Собака одбiг на вгород та скавучав. Чiпка пiдiйшов до молодицi, привiтався. - Добрий день! - Здоровi були. - Що, Грицько дома?.. - Нi, нема... - А де ж?_ -_ У пивницi. - I давно там став? - Hi, недавно... На тiм, бачся, тижнi... Нi, аж на третiм... при?хав жид та й найняв. - А коли вiн дома бува?? - У п'ятницю на нiч завжди бува?... А це щось за знак - учора не було. Сьогоднi повинен бути. А вiн вам нащо? - Та треба... Хочу йому хлiб продати. - Не знаю, - каже вона, задумавшись. - Надiйдiть трохи пiзнiше, туди к обiду, може, вiн звернеться... - Добре... Прощавайте! - Iдiть здоровi. Чiпка пiшов шляхом додому; молодиця - в хату. Грицька справдi не було дома. Восени, упоравшись з хлiбом, вiн порадився з Христею, та й став до пивницi. Оже тепер уже вiн робив без того запалу, з яким кидався до дiла торiк. Вiн тепер уже свого доскочив. Чого ж йому з шкури вилазити. А коли жид да? добру плату, то щоб сидячого татари не взяли та на печi не лежать, - чому той тиждень i не проробити, повагом та роздумуючи, та розглядаючи на всi боки?! Не минуло й години, як Чiпка пiшов, Грицько при?хав. - Чому це тебе вчора на нiч не було? - стрiла його Христя. - Та тут таке трапилось: не менi б казати, не тобi слухати! - одмовля Грицько. - Що ж там таке? лихе що? - Та щоб дуже лихе, то, дяка боговi - нi!.. Та й доброго мало... - Та що ж там справдi таке? Кажи швидше! - приста? злякана Христя. - Жида Оврама обiкрадено... То це нас держали аж до сьогоднi. - Я думала, що там?!! Хто ж його обiкрав? - Бог його зна?... Якiсь, каже, замурдованi люди... Понадiвали машкари, пов'язали гаразденько всiх, та й забрали, що знайшли. - Що ж воно за люди? - Вiн одгаду? на москалiв, бо по-московськiй балакали... А шкода, коли хоч, Оврама! - От, велика шкода - жида! Однак з нас надрав... - Нi, Христе: жид жидовi не рiвня. Другий жид, то таки насправжки жидюга, а Оврам, я тобi скажу, добрий чоловiк, хоч i жид... Нiчого бога гнiвити: вiн тобi й запоможе, коли там подушне, нужда яка... Звiсно, сво? вiзьме - не грошима, так роботою... I тепер у його на пивницi трохи не всi - за одробiток... Добрий жид. Усi його тамтешнi люди шкодують... - Усi вони добрi, як сплять; а тiльки розплющить очi, то так i норовить, як би в тебе що видурити, як би тебе так заборсати, щоб з його лап не вирвався... Дасть карбованця, двох, а одроби йому на десять. Всi вони одним миром мазанi! Бач! А я тобi й забула хвалитись: до тебе Чiпка приходив. - Який Чiпка? - А той... що, як навiжений, ганя? по селу... -_ Ага!.. Чого ж це? - Та каже: чи не купив би ти хлiба? - Якого хлiба? - пита, роздумуючись, Грицько. - Не знаю... Каже - хлiб продати... А я стою собi та думаю: який це вiн хлiб прода?, й навiщо тобi хлiб купувати, коли, спасибi богу, й свiй ще потроху тягнеться... - Що ж ти йому одказала? - Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пiзнiше, як ти дома будеш... - Ну, а вiн тобi - що? - Каже: зайду, - та й пiшов з двору. - Гм, - мугикнув Грицько. - От, дивiться, коли не здурiв парубок... З круту спився! Розмова про Чiпку на цiм обiрвалася. Грицько став розпитувати, чи все гаразд у господi, що робила Христя, чи здужала, чи нi?.. Христя одказувала i собi розпитувала Грицька: що ?м казали, про вiщо розпитували, як задержали? Перегодя трохи, Христя пита? чоловiка: - Чи не час уже обiдати? Ти з дороги - виморився, виголодався... пообiда?ш, спочинеш... - Та таки й справдi виголодався. Хлiба нестало, випросив був краець у чоловiка, та перехопив трохи... А тепер - немовби й те?... Собача брехня перервала ?х рiч. Христя глянула в вiкно. - От i Чiпка йде... Грицько собi глянув. - Та й обiрваний та обшматований який, господи! - Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообiда?мо? - дивлячись на Грицька, пита? Христя. - Нi, хай... чоловiковi втрете не забиватись... Ти зна?ш: ми з ним колись товаришували, як ще вдвох вiвцi пасли. Чудний трохи... а добрий був друзяка... А тепер, глянь: що з ним сталося?!. Чiпка скрипнув дверима, увiйшов у сiни; собака аж за одвiрки гризе, так валу?. Христя одчинила хатнi дверi. - Та й собака ж у вас! - обiзвався до не? Чiпка. - З порожнiми руками не сiкайся!.. Здоровi були! - Здоровi... Iдiть у хату: я вже сама закручу завертку, бо вона в нас так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить... Христя кинулась до надвiрних дверей, одчинила ?х, гукнула на собаку, потiм зачинила й закрутила заверткою. - Що, Грицько вернувся? - пита? Чiпка, дожидаючи, поки Христя поралась бiля дверей. - Вернувся. Чому ж ви не йдете в хату? Iдiть! Чiпка несмiливо вступив у хату та й став коло порога. Йому якось i соромно стало, i страшно... Грицько привiтався перший. - Здоров, Чiпко! - Здоров, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемiнився!.. Як одружився, j'o_ й не пiзнати тебе! - Чим же я перемiнився? - Усiм... зарiс, постарiв... - От, ще вигадайте! - защебетала Христя. - Де ж таки вiн старий?.. То вiн не поголився... то так воно зда?ться... - А може... Та нi: я таки тебе, Грецьку, молодшим бачив... - Це .так мене зостарила молода жiнка, - смi?ться Грицько. - Тiльки б i старостi... - усмiхаючись, каже Чiпка. - Та й ти. Чiпко, перемiнився... на себе не схожий... Чого це ти так занепав? - Лихо, брате!.. - зiтхнувши, одказав Чiпка й сiв поруч з Грицьком коло столу. - Кого те лихо до добра доведе? - Що ж тобi за лихо таке?.. - Багато, Грицьку, розказувати... - ще раз зiтхнувши, одмовив Чiпка й скорим поглядом окинув хату. Простора хатина, чепурно вибiлена, тепла та ясна, тиха та щасна, вiйнула на його якимсь теплим духом... Йому так стало легко, мов стiни до його лиха прихилялися... На серцi в його стало так люб'язно; думки його повернулися назад - i перенесли його разом на степ; намалювали йому старою немiччю скалiченого дiда Уласа, швидкого Грицька, що на баранi ?здив; кинули його на верби горобенят драти... Жив-жив!.. Жив-жив!.. - наче хто молотками, гамселив цими словами у виски йому... Вiн болiсно всмiхнувся... Глянув на Христю... I понесли його думки на поле, мiж зеленi жита, де вiн перше зустрiвся з Галею... Жаль йому стало свого бувалого життя, котре пестило його надi?; йому заманулося кому-небудь ?х одкрити, з ким подiлитися... На очi наверталися - чув вiн - сльози; вiн боявся, щоб не бризнули, - та водив очима то на Грицька, то на Христю... I здалися вони йому такими щасливими, такими добрими, привiтними, що вiн незчувся, де дiвся його страх перед ними, сором за сво? безпуття... Йому забажалося щиро, вiд серця, побалакати з ними, як з рiдними. Звiсивши на груди голову, в землю потупивши очi, вiн став навертати на себе розмову. - Багато, кажу, - почав вiн, - розказувати... i за день усього не перекажеш... Лихо, сказано, як до кого причепиться, - не одскiпа?шся!.. - Хто ж винуватий у вашому лиховi? - обiзвалася, глядя на його Христя. - Мабуть,чи не самi найбiльше?.. Докiр цей хоч i вколов з першого разу Чiпку, оже вiн нi зморшкою, нi поглядом не виявив того. Йому аж подобалось питання, так прямо вимовлене жiночими устами. - Та трохи й сам винен, - одмовив вiн, задумуючись. - А то-таки й люди... - Чим же люди виннi? - сповiда? Христя. Чiпка поворухнувся. Видко, вiн не ждав тако? сповiдi. Помовчав трохи, та все вниз дивився, нiби роздумував: чи казати, чи нi? А далi туго, немов слова до язика поприлипали, а вiн ?х одривав з великим болем, промовив: - Неправдою сво?ю!.. Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чiпка оцi два слова, скинув очима на Христю: - Ось годi тобi базiкати! - обiзвався до не?: - готуй лиш краще обiдати, та пообiда?мо всi разом. Ти, Чiпко, ще не обiдав? - Та я вже, бог його зна?, коли й страву бачив, - з жалем признався Чiпка. Мова його вразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе вiн був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалi?ш... Грицько мерщiй посунувся за стiл, на п6-куття, та запрохував Чiпку сунутись ближче до його. Христя метнулась до хлiба, до мисок, до печi. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу; достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним, - та вже мала була сама сiдати на ослонi до столу, -як Грицько промовив: - Чи це б то так на суху й сiдати?.. Воно, мабуть, жiнко, в нас у хижцi й горiлка ?... Ми так давно бачились з Чiпкою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупинi... Та мене, правду кажучи, наче щось ломить, тре... Чи не покине, бува? Христя вийшла до хижi, незабаром унесла пляшку з горiлкою, поставила на столi, й сама сiла. - Наливай, жiнко! Христя налила. Грицько взяв чарку в руку та, обертаючись до Чiпки, промовив: - Пошли ж нам, боже, всього, чого ми тiльки бажа?мо! - Дай, боже! - одказу? Чiпка. Потiм Христя знову налила чарку, а Грицько пiдсунув ?? до Чiпки. Випив i Чiпка. Тодi вже сам Грицько налив пiвчарки, посунув до Христi, примовляючи: - Випий же й ти, жiнко! Христя взяла чарку в руки, пригубила, кивнула головою - й почала ?сти борщ. Принялись до борщу й чоловiки. Чiпцi здалося, що вiн зроду не пив тако? добро? горiлки, не ?в такого смачного борщу. По?ли борщ, Христя достала локшину на молоцi... Чiпка, як три днi не ?в... Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самi хазя?ни - такими щирими, привiтними людьми, що вiн аж повеселiшав трохи... З лиця спала в його тума; на лобi розправились зморшки, що як тi хвилi то набiгали, то збiгали; вiн радiсно засвiтив сво?ми розумними, темними очима й став сповiдатись... - Так ви, панi-матко, - обернувся вiн а словом до Христi, - хочете знати: чим люди виннi в мо?м безголов'?? Усiм виннi! Од самого малого, непримiтного, до самого великого, найбiльшого... Ви тiльки погляньте: як вони мiж собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як бог приказав жити?.. Егеж! Вони б мали - один одного в ложцi води втопили, з лиця землi змели!.. Грицько всмiхнувся... - Ну, що тобi до того, Чiпко? скажи менi, бога ради?.. Адже тобi вiд того нi знобить, нi грi?... - Як, не знобить? А правда де? Де та правда, по котрiй нам велено жити? де вона дiлася? хто ?? вкрав у нас? - гарячився Чiпка. - Куди вона забiгла?.. га? - А нема правди, - одказав Грицько, - то живи так, як i всi живуть... - А як не дають жити? Що тодi? -- То все мана тiльки! - Ой, Грицьку! ой, братiку! не кажи так... важко менi, пече мене таке слово... - Не знать, що вигаду?ш, Чiпко! не знать, об чому турбу?шся?.. Не такий тепер вiк настав, не такi люди народилися... - Що ж менi робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?.. Я ще й так терплю... Ти тiльки послухай, яка в людей правда. Ти знав мою землю? - Знав... - Ти чув, що ?? одiбрали в мене... зна?ш?.. ту саму землю, про яку сама громада сказала: це твоя земля, Чiпко, володiй нею! А тепер знайшлися такi митцi, що й громадську волю поламали... Узяли, та й одсудили мою землю бог його зна? й кому, бог знав нащо... На те, мабуть, щоб перевiв ?? на грошi та й повiявся туди, звiдкiля й привiявся... I як, спита?ш, вiн одiбрав ту землю?.. Пiдсипав судовикам... от i рiшенець: не твоя земля. Чiпко? То була твоя, а тепер - не твоя!.. - Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? - пита Грицько. - Вiн, кажуть, iнодi помага. - Ходив. Помiг... Як п'ятдесят карбованцiв, то й поможу! - Що ж ти? - Де ж я вiзьму ?х?.._ Отака-то в свiтi правда! Один прийшов, пiдсипав - i одсудив; а дай ти п'ятдесят карбованцiв - тобi одсудять... А якби була правда, то цього б не було... земля б зосталася в мене. А коли б земля була в мене, я б нiколи не став таким, яким ви мене бачите... Хiба я не знаю, хiба я не чую, що про мене кажуть, думають?.. Знаю... добре знаю!.. Та хай кажуть, хай думають... кожному вiльно, що хоче казати й думати!.. Тiльки не кожному дано знати... заглянути в чужу душу, зрозумiти, що там i до чого, подивитись у чуже серце... Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там дi?ться, що там витворя?ться, якi iнодi тяжкi муки гнiтять його, яке лихо розрива?... На те в них кебети катма... не дано ?м!.. От, i волоцюга я, й п'яниця, й гультiпака... А я - може, кращий вiд них... та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати... Хай я гульвiса, бо мо? руки до роботи не здiймаються; хай я п'яниця, бо в горiлцi тiльки менi й душу одвести... На чому я ?? одведу, скажiть ви менi?.. Рiч_ Чiпчина, як вода, ринула. Грицько аг Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зiтхала тихо та глибоко... Пообiдали. Чiпка подякував боговi й хазя?нам. - Зна?ш що, Грицьку? - А що? - Чого це я до тебе прийшов? - Скажи. - Прийшов... чи не купив би ти в мене того хлiба, що зостався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жидовi продавати не хочеться... Купи ти, брате! - Навiщо вiн менi здався. Чiпко? Я з сво?м уже управився, бачу - буде з мене... - А може, в Чiпки добрий хлiб, то на посiв би зоставили, - якось любенько примовилась Христя. - Та й грошей у мене тепер катма, - бiдка?ться Грицько. - То вiддаси, коли будуть, - на те йому Чiпка. - Не хочеться менi сво?? працi в жидiвськi руки попускати... Знехту?, проклята жидова, на горiлку пережене... А ти, як хазя?н, знаю, до ума доведеш... - Нi, Чiпко, не куплю: не треба менi! Чiпка задумався;  очi потускнiли;, вiн потупив ?х униз... Оже швидко журлива думка промайнула; очi знову заiскрили - i вiн, наче зрадiвши, твердо промовив : - Ну, коли ж не купиш, то так вiзьми! - Нащо я в тебе вiзьму його? Ось розсуди гаразд... У тебе тiльки один хлiб i зостався; а я, слава богу, не терплю ще нужди!.. - То пропаде ж, Грицьку! проп'ю... Вiзьми, брате, пожалiй мо?? працi! Ти чоловiк добрий, я тебе змалку знаю... Пам'ята?ш, як горобенят драли? Пам'ята?ш дiда?.. Вiзьми! Я тебе люблю й твою жiнку люблю... Увiйшов я до вас у хату, як у рай уступив... Ви мене привiтали, як рiднi; мо? серце, мою душу одiгрiли... Вiзьми, Грицьку, прошу я тебе... - Про мене... - одказав, мов нехотя, Грицько. - Коли вже тобi так хочеться, то й заберу. Тiльки, зна?ш що. Чiпко? У тебе мати старая, а ти ?? так зневажив... у чужих людей хлiб заробля?, сердешна... - Мати... мати,.. - забубонiв Чiпка й насупив брови. - За матiр не кажи... Хто його зна?, хто з нас бiльш винуватий... Грицькiв докiр дуже вразив Чiпку. Вiн замовк, потупив очi в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати. - Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? - спитав уже з-за дверей. - Добре. А може, ще й сьогоднi над'?ду, - коли справа справна-Чiпка пiшов. Грицько, пiдославши свитку в голови, лiг на лавi спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала; сiла на полу, коло печi, за гребiнь прясти мичку. У хатi було тихо-тихо, аж мов важко, тiльки -чутно було, як веретено сюрчало, та коли-не-коли Христя легенько зiтхала... Христя думала про сьогоднiшню розмову з Чiпкою. Думки обступили ??, повили, як сивi тумани землю... Вона оддалась ?м на волю: робiть, мов, що зна?те; несiть, куди хочете!.. I здавався ?й Чiпка не таким гультiпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня... Скривджене з самого малку, ?? сирiтське серце догадалося, що Чiпка - не такий... Не гультiпака - лихий чоловiк; гультiпака - зло людське, неправда людська! - казало ?й серце... У Чiпки й серце добрiше, й душа чистiша... А що вiн п'??.. То його лихо п'?... недаром вiн хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи мiж такими людьми, що кожен тiльки й дума: як би менi та менi, як би кого обiдрати, ошукати? Брати рiднi, сестри - першi вороги мiж собою... - А правду казав Чiпка, - промовила вона вго-- аж Грицько вiд дрiмоти прокинувся. - Яку правду? - позiхнувши, пита? вiн. Що нема? мiж людьми правди, що живуть вони не по закону! - Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й вiри дiйма?... - Як же не дiймати, коли воно так i ??.. - Як так? - А так! От хоч би й я... Якби люди по правдi жили, чи терпiла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпiти? Чи розкотилося б добро сирiтське? Коли б вони по правдi, а не по кривдi жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б ?? у найми, де б, може, не стрiвшись з тобою, й вiк звiкувала... - Своя сорочка ближче до тiла... - Ото ж то й ?... Усе - коли б собi та собi; а про сирiт та безталанних - нi гадки!.. Хай сироти гинуть... - Хто ж тобi стане дурно чуже добро доглядати? - запитав Грицько. Христю - як хто голкою укольнув... Зляканим поглядом вона глянула на його: вона нiколи не ждала такого вiд Грицька... - Невже ж би й ти так зробив? - не спускаючи очей з його, вона прямо запитала. Грицько оханувся i, подумавши, одказав: - То що ж, що я б не зробив? - другi б зробилиi Та чого це ти так прискiпалась до мене? - перемiнивши свiй ласкавий голос, уже вiн запитав Христю, та й собi гостро глянув на не?. Христя сидiла на днищi блiда,сумна та, скривившись, дивилася прямо йому в вiчi. Голова ?? схилилася трохи набiк; нитка в однiй руцi, а починок у другiй - зако-лiли... По виду можна було бачити, що вона, хоч i дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вiчi, та нiчого не бачила; думка ?? десь далеко-далеко носила... Грицько помiтив; серце в його якось болiсно тьохнуло... - Христе! - гукнув вiн. Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати... - Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, в Чiп-чинi голi п'яти?.. Чи вiд того, що вона нахилялася, чи, може, й вiд того, що метке Грицькове слово влучило прямо ?й в серце й погнало кров у голову, тiльки зблiдле до того лице Христине зразу покрилося червоним заревом... - Ох... як ти мене злякав, хай йому цур!.. - переводячи дух, усмiхаючись, веселенько обiзвалася вона до Грицька, щоб покрити усмiхом свiй недавнiй смуток. Грицько пильно подивився на не?. Краска з лиця вже одiйшла, тiльки прита?не легеньке зiтхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав... Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, вiн почав у кишенi шукати люльки. Налапавши й ви-тягши люльку, довго вiн довбався в нiй протичкою, потягаючись та позiхаючи; потiм вибивав об лаву згар... - Пiти лишень покурити, - мнучи тютюн у жменi й держачи в зубах люльку, каже вiн, - та подивитися на вiз... чи добрi осi? Бо завтра справдi гулянками, може, хлiб перевезу... Грицько пiшов з хати. Христя [зосталась] сама. Вона аж плечима здвигнула. - Що це справдi зi мною сталося?! - сама себе запитала, та трохи перегодя й затягла сумну та журливу пiсню на всю хату... У голосi ?? почулися сльози, журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила свiй сум тяжкий, а рукою - нитку за ниткою... У недiлю, тiльки що вийшли з церкви та пообiдали, зараз Грицько запрiг сво?х пару бикiв, випрохав у сусiди ще пару, - та двома парами й по?хав до Чiпки. Пуста городина, лихий тин, кривi ворота, необмазана хата з побитими вiкнами, - неприязно кинулись у вiчi й образили Грицькову хазяйливу натуру... Вiн з докором i разом з жалем дивився на Чiпчине добро... - Господи, боже! доживеться ж чоловiк от до сього?! А все - своя воля... Грицько став коло хати. Дверi були зачиненi й защепнутi. Вiн подивився кругом хати, глянув на тiк, - нiгде нiкого не видно, тiльки стiжки чорнiли в току. Грицько пiдiйшов пiд вiкно, заглянув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловiки, спали; на лавi Чiпка - четвертий. - Чiпко! Чiпко! - гукнув Грицько. - А хто там? - перший прокинувшись, пита? Лушня. - Збудiть менi, будь ласка. Чiпку. - Нащо тобi? - пита, потягаючись, Лушня. - Та я до його за хлiбом при?хав. Лушня штовхнув ногою Чiпку. - Чiпко! - Чого? - Чоловiк за хлiбом при?хав. - Ага-а, - промовив Чiпка й хутко скочив на ноги. - Здоров, Грицьку! - Здоров... То це ти так кочу?ш?! - Отак, як бач! - Чому ж ти хоч вiкон не повставля?ш? Холоди находять. - Доброго молодця кров грi?, - одмовив за Чiпку Лушня. Чiпка вийшов у сiни одчинити дверi. Лушня став будити товариство. - Уставайте, братця, грошей лiчити! - Яких грошей? - Чiпка продав хлiб. - Кому продав? - Чупруненковi Грицьковi... - А дорого? - Не знаю. Пацюк та Матня попiдводились, терли спросоння очi, позiхали. - Я,_ мабуть, недоспав, - каже Матня, - бо голова щось болить. - I знову лiг. - Тим тебе й обдуло, як бокла, - докоряв Лушня. На той час Чiпка увiйшов у хату. - Ходiмо, братця, поможемо чоловiковi хлiба набирати, - каже до товаришiв. - Ходiмо. Чув, Якиме? Вставай, та ходiм! - гукнув Лушня. - Зате ввечерi - он як погуля?мо!! Пацюк зараз послухав, а Матня пiдвiвся, давай знову протирати очi та потягатись. А далi - й вiн, нехотя, встав; усi разом потягли до стогiв. Два пода?, два на вози склада?. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували як слiд, по-хазяйськи. По?хав Грицько. - А за що продав. Чiпко? - пита? Лушня. - Нi за що. - Як нi за що? - усi разом скрикнули. - Так... подарував... Товариство замовкло, посхиляло голови. - Оттуди к лихiй годинi! - сумно промовив перший Лушня. - А жид, бач, купував - не продав, - й собi процiдив сумно крiзь зуби Пацюк. - Бо жид! - гостро одрубав Чiпка. - От тобi й раз! от i погуля?мо... чортового батька!.. - чухаючи потилицю, бле? Матня. - Краще б було мене не будити, хлопцi... А то - тiльки сон перервали... - Жид - та давав по трояку од копи, - знову Лушня, - а це й свiй чоловiк, та на дурницю звик!.. Оттаке! - Таке, як бач! - коле Пацюк. - А-а-а... - позiха, потягаючись, Матня: - i навiщо було будити?! Чiпка зиркнув на товариство очима, поблiд на виду... - Ви на мене, братця, як я бачу, гнiва?тесь, - сам себе здержуючи, обiзвався вiн до товаришiв. - Так треба було... От вам i все! жидюзi я не продав нi за якi грошi, а товаришевi - так вiддав... - А ми ж у тебе що, - каже Лушня, попустивши поводи серцевi... - Хiба вже ми й не товаришi?.. Чому ж ти нам не вiддав? Ми б самi його продали... - Жидовi! - Та там би побачили - кому... - Чоловiк, - тягне Чiпка далi, - чесно поживе, добрим словом згада?... А жид - що? - А тепло ж буде вiд того доброго слова? - щипа? Пацюк. - Тепло! - вже грiзно одрубав Чiпка, а далi, нижче спускаючи голос, каже: - Я знаю, що моя праця не пропаде марно, а доведе ?? добрий чоловiк до розуму... - Оттуди к лихiй годинi!.. Оце так!.. От тобi й погуляли... - одно бубонить Матня, присiвши навколiшки та взявшись руками за одутлi щоки. - Не ждали ми. Чiпко, вiд тебе такого! - дошкуля Лушня. - Якого? - Такого, як ти зробив... Пропало добро!.. Усi поприсiдали на току, та, як хижi вовки, очима свiтили. Один Чiпка стояв, обпершись спиною об не-добратий стiг, - та сумно позирав то на товаришiв, то на цiлi стiжки, то на шлях - чи не ?де Грицько. Аж ось Грицько вже справився: при?хав удруге. - Отак-то ти нас обвiв, дядьку? - обiзвавсь до його Лушня. - Як? - На дурницю, кажеш, хлiб возиш? - На дурницю? Гм..._ Дарованому коневi в зуби не_ дивляться... - То ти нас хоч молотити вiзьми, по карбованцю од копи, - шуткув Пацюк. Усi засмiялися; Грицько й собi; один Чiпка мовчав... - Годi, братця, не знать що торочити, - обернувся вiн до товариства: - нуте лишень чоловiковi поможемо хлiб добирати, бо час не сто?ть!.. - Нехай же сам i забира, коли поцiнно купив, - каже з докором Лушня. - Тимофiю! - грiзно глянувши, гукнув Чiпка. - Або до роботи, або з двору? Я прохати не стану... Лушня зiтхнув, а все-таки пiдвiвся, полiз на стiг; другi, глядя на його, й собi прийнялись за дiло... Одначе робота в руках не горiла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози, забендюгували, ушнурували. Повiз Грицько додому. Лушня пiшов за ним слiдом. - Дядьку! - Агов? - Ви вже нам хоч за помiч перекиньте що... Невже ж ми дурно працювали?.. аж спина болить. - Що ж я вам перекину? - Та хоч карбованцiв п'ять... - А де ж тi п'ять карбованцiв - на смiтнику знайдеш? - А хлiба хiба трохи? Адже кiп бiльше тридцятка буде... Грицько мовчав. - Ну, хоч три карбованцi на нас трьох! Хай уже Чiпка подарував - його воля... - Добре... Нехай же, я втрет? вернуся, то й привезу. Тiльки прохатиму вас - помогти молотити. - Молотити? - весело скрикнув Лушня. - Добре! Що там нам його молотити? Аби господь дав годинку, то ми його вчотирьох за день зоб'?мо! - То я ще й могоричу поставлю, - домовляв Грицько. - Добре, дядьку!.. Добре! Грицько по?хав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощiв вiн штовхнув Матню, котрий прослав пiд стiжком кiлька снопiв, лiг, укрився теж снопом, та збирався вже заснути. - Не штовхайся! тут i так бiк болить за хлiбом, - одмовив Матня. - Не бiйсь! не вiзьме лиха година бока, хiба, може, вiд горiлки прогни?, - каже Пацюк. - Од тi??, що за хлiб вип'?мо? - Може, й од тi??! - вставив Лушня. Чiпка не дослухався до ?х розмови. Вiн ходив собi поза стогами та пiдгрiбав, що набили, перекладаючи хлiб на вози. Лушня моргнув на товариство: не журiться, мов! - Погуля?мо? - запитали тi стиха. Лушня мотнув головою: егеж, мов! - А скiльки? - пита Матня. - Три карбованцi. - Мало, - каже Пацюк. - З червиво? собаки що урвати, то урвати - хоч клочок шерстi! - утiшив Лушня. Вернувся Грицько втрете, привiз грошi, забрав останнiй хлiб. Як наложили вози, Лушня й каже: - Ну тепер, дядьку Грицьку, хоч i могоричу! - Та ходiмо вже: забiжимо до Тальки, вип'?мо по осьмушцi. Пiшли. Кликнув Грицько й Чiпку. Пiшов i той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушцi другим, та й повiз собi хлiб додому, розiгрiтий - не так горiлкою, як подарунком. Товариство засiло на цiлу нiч... XVIII_ ПЕРШИЙ СТУПIНЬ_ Мотря зовсiм оселилася в "довгоп'ято? баби". Брала людям прясти то кужiль, то вовну, та з того тiльки й жила. Тяжко ?й робилося на душi, гiрко на сер цi, як подумав, що на старостi лiт прийшлося наймичкувати в людей. I хата своя, й достатки, хоч якi там не якi були, а все б таки жити можна... А прийшлося в чужiй хатi людям годити, людей слухати... Ще день сяким-таким боком перебуде; а настане нiч - думки, як за подушне, оступлять... Мотря iнодi цiлу нiч виплаче. Шкода ?й Чiпки... кохала ж, ростила, довгих зимнiх, коротких лiтнiх нiчок недосипляла - рано вставала, пiзно лягала... Не задля кого ж? задля його... А вiн? Спливе ?й на думку та проклята нiч, коли вiн п'яний зневажив ??, матiр, тяжкими докорами... Ста? руба шматок хлiба в горлi, як вона згада? про це, сiдаючи ?сти. Змочить Мотря всю подушку, як здума? вночi... "Краще б я тебе, сину, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень головою, нiж тепер вiд тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радiсть, якою я радiла, чуючи, що щось ворушиться пiд серцем... Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж менi така кара, така невповага вiд рiдно? дитини?!." - I чого ти так убива?шся, Мотре? - вговорю? ?? баба. - Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогоднi... немов дiдько носив його по чужих городах - без шапки, босий, в однiй сорочцi, та й та розхристана, як у харцизяки... Остапiйчиних дiтей на смерть перелякав. Гралися собi в дворi. На той час його лиха година носила. Бiжить, кажуть, як скажена собака, через город... Дiти в крик; вiн - за ними... Ухопив маленьку дiвчинку Парасю, четвертий годок пiшов - та й несе... Навiщо вже вiн ?? взяв? Один бог вiда?... Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах i чоловiчки догори ногами попереверталися... Я таки й сама бачила, що вiн по улицi бiгав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бiгай, поки на сво? набiжиш! Та й iду собi... Минула вже Остапiйчину хату. Коли чую, хтось бiжить за мною та гука?: "бабо, бабо-о!" Оглянуся - аж сама Остапiйчиха Химка... лиця на ?й нема?! - "Чого се ти, галочко?" - питаю. Вона в плач, та так просить: "Будь ласка, бабусю, ради самого бога, я вже вам се й те, вернiться в хату та поможiть мо?й Парасочцi!". Що ж там з нею? "Та, боже мiй! - з плачем каже: - отой шибеник, ота п'яниця, щоб йому нi життя, нi добра! на смерть дитину перелякав... Бiг через -двiр, та й ухопив на руки... чи занести куди хотiв, чи що... Я не знаю: чому його на цеп не припнуть?.." Я послухала, пiшла. Уходжу, - коли дитина лежить на полу, та так в'?ться, так б'?ться, та кричить, немов на йому, не доводь господи! родимець... Перехрестила я його, пошептала, одiйшло трохи... Та тодi й переполох вилила. I таки нестемiсiнько вiн вийшов - так i вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його й з думки викинула. - Як же менi не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай би ?х у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж вiн у мене один, як порошина в оцi! Я його кохала, ростила, здоров'я стратила, надi? покладала... А тепер - самiй прийшлося по чужих людях хилятися... Хiба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що допустила сина до того, не заборонила йому?.. Боже мiй, боже! одного тiльки в тебе прошу: однi?? смертi молю! Нашли ?? швидше... Чого вона по добрих людях ходить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тодi плечима й очима, хай що хоче робить. Мо? очi не бачили б, уха не чули... - I-i! бозна-що ти, Мотре, вигаду?ш! Що люди скажуть? Нехай, що хочуть, те й говорять... Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби вiн добрий був? Не витримала Мотря довшо? розмови: сидiла собi та плакала нерозважними, дрiбними сльозами... А Чiпка - наче таке собi дiло вигадав - кожнiсiнький день гуля та й гуля... Зовсiм пустився берега... Допився до того, що нi знадвору, нi в хатi - нiчого... Аж задувся вiд гульнi та недоспаних ночей... Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останнiй хлiбець з двору, то хоч що хоч - без грошей жидiвка i осьмушки не да?. "Давай грошi!" та й усе. "Грошi", - дума собi Чiпка, лежачи в хатi пiсля того, як забрав Грицько жито до себе. Згага пекла його, як свiчкою; похмiлля його мучило. "Грошi... Якби-то грошi! Не качався б я, як тепер качаюся, мiсця не знайду; не гуляв би так... оддав би й землю, й усе за грошi. Коли б грошi! Брязнув би тiльки, так би все й уродилося... i вона моя! А то..." I звернули його думки в бувале, недавн?. Розвернулося перед ним зелене поле; ходить вiн по йому, обдивля?ться; радi?, що так добре зiйшло, росте, зеленi?, цвiте... А тут i вона знялася перепелкою з-за високого жита... Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як уранiшн? сонце... Любо його очам дивитись на не?, як вона усмiха?ться до його сво?ми повними рожевими устами, - як вона гладить його веселими чорними оксамитними очима... Щасливий вiн!.. А тепер? Серед пустки неметено?, в смiттi, в багнюцi, валя?ться - обiрваний, обшарпаний, як волоцюга, як харциза який... А до цього що витворяв?! Де дiлася кобила, вiвцi, корова? Де одежа, що мати справила? де дiлася мати? куди вона пiшла? де приклонила сиву голову?!. Сиротою сто?ть над шляхом хата, з побитими вiкнами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана... А вже холоди заходять; мороз у хату преться... I холодно, й голодно!.. Згага хмелю запекла йому серце... - О-о-о... я каторжний! проклятий!.. що я наробив собi?!. - Вiн зо зла вп'явся руками в свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заiскрили очi..._ Вiн прикусив зубами губи, аж кров виступила... Осiнн? сонце сiдало в хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним свiтом. Як кров, червонiв захiд сонця й заглядав сво?ми червоними очима крiзь побитi шибки в Чiпчину хату... Чiпка качався на соломi по долiвцi. На ту пору в хату увiйшли товаришi. Як глянув Лушня на Чiпку, так i покотився зо смiху. Пацюк та Матня стоять у порога та тiльки дивуються. - Чiпко! - гукнув Лушня. - Чи ти, бува, не збожеволiв? Якого ти бiсового батька кача?шся та рвеш на воловi волосся? Несподiваний регiт схаменув Чiпку. - Братику! - мовить, як дитина, - хоч чарочку... ч капельку, бо пропаду! Пече мене... давить... пити менi... пити! - На та пий, дурню! - гука? Лушня, подаючи йому пляшку горiлки, в кварту мiри. Аж_ затiпався Чiпка, ухопивши обiруч пляшку. Приложив вiн ?? до сво?х попалених смагою, замазаних кров'ю губiв та дудлив нахильцi, як воду. Матня побачив, та й собi затрусився... Кинувся на Чiпку, та ну однiмати. - Ну тебе к лихiй матерi! От, дивись: нi капельки не кине, луципер! Та за пляшку... Чiпка не пуска? та молить: - Ще братику! ще... ще... хоч трошечки... Хоч капельку!.. душу проквасити... - Та ну тебе к бiсу!.. От, опiяка!.. Та, вирвавши пляшку, припав до не?, мов п'явка до тiла... Матня не вмiв кидати горiлки другим. Чи давали чарку, вiн ковтав ?? до капельки; чи осьмушку, вiн заливав нею горло не од дихаючи; чи пiвкварти, кварту, - вiн тяг, поки хватало духу, а перевiвши дух, знову тяг, поки оставалась порожня посудина... Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню, та насилу одняли, трохи пляшки не розбили... Зчинився регiт, крик... Сонце зовсiм сiло; насувала на землю нiч, закутана в чорнi хмари, й усе робила темним... А вони, в темнiй хатi, як виходцi з того свiту, свiтять п'яними очима, кричать, регочуться-Забрала Чiпку горiлка: кров ударила в голову, вiд пекучо? згаги одiйшло його серце. Веселий, пiдводиться вiн, гука?: - До шинку, братця! до жида! - Шкода до жида... Жид не повiрить! - на те йому Лушня. - Як, свиняче ухо, не повiрить? Як я йому всю свою худобу пропив, то й нiчого?! А його, iродового сина, осьмушка горiлки вдавить?.. - Та вже чи вдавить, чи нi, а не повiрить! - глухо, з протягом каже Пацюк... - Уже краще пiдняти, де легко лежить... - Украсти? - грiзно запитав Чiпка й скоса глянув на Пацюка; а далi повiв очима на Лушню з Матнею, нiби очима допитувався в них: чи вкрасти можна? Лушня не зага?вся. - Атож! - одказу?. - Чим усилковуватись та просити парха, то вже краще сво?ми руками добути та погрiтися... - Та й справдi, що погрiтись, - пiдхопив Матня, - а то опухнеш з холоду... Чiпка стояв, як зачумлений... Думки його ходором заходили. "Украсти?.. - думав вiн. - Добре дiло вкрасти... Прийшов, узяв чуже - i ? в тебе... Чого ще?.. Одно тiльки... Там оглянуться, кинуться шукати злодiя... проклинатимуть... От i в мене землю вкрали... вкрали мо? щастя, мою долю... щоб вони не дiждали сонця праведного побачити!.. О-х!.._ Проклятi!.." - Та як гуконе на всю хату: - Гайда, братця! разом погуля?мо... Може, жидюга повiрить, а може, знайдеться добрий чоловiк, почасту?... У-ух!.. тяжко менi... гулять хочеться... хочеться битись, боротись... гу-у-у!.. I давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другу сторону - на всi боки... Товариство порозскакувалось по кутках, щоб часом не достав Чiпка. - Та ну тебе к нечистiй матерi!.. - скрикнув Лушня, як увiрвав його по плечi Чiпка... - Мов безмiном удрав! Вийшов би на двiр та об причiлок i гамселив, скiльки здужав!.. - Бережись, - кричить Чiпка, - укладу! Як муху роздавлю... - Та, повертаючись на однiй нозi, - одно руками маха?, як вiтряк крилами... Товаришi зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за ноги, а той за поперек, - насилу положили на долiвку. З побитих вiкон вирвався несамовитий регiт, гармидер - i розiслався по глухому подвiр'ю... Розбудженi собаки стали валувати... - Чи ми ще довго отут серед ночi сидiтимемо? - як стих трохи регiт, пита? Лушня. - Ходiм уже куди-небудь, чи що? - Егеж, еге! - одказали Пацюк з Матнею разом. - А зна?ш, Тимофiю, куди ходiм? - перегодя трохи, веде рiч Пацюк. - До пана!.. Вiн чоловiк добрий, хоч i пан: надiляв нас не раз то сим, то тим, поки ще в дворi були... Невже тепер пошкоду?? А комори тепер у його, взиму... повнi... - Гляди лиш, щоб на бантинi не завис! - призро глянувши на Пацюка, увернув Чiпка. - Чого?.. Та я там усi входи й виходи знаю, - одмовля той. - Там комори лихенькi, - крiзь зуби процiдив Лушня: - За нiч можна полагодить... - Може, на яку кварту перепаде вiд жида, - кiнча? Матня. У хатi затихло. Сидячи коло Чiпки на пiдогнених ногах, усi мовчали. Чiпка, вибившись з сили, лежав, як соломи куль, важко дихав... Тiльки його сап розбуджував сонну темряву, що насупилась над землею. А на думку навернувся Порох з сво?м переказом. Устала перед ним цiла панська облава на правду. "А справдi" - дума Чiпка... - Он вони що роблять!.. То ?м i можна?.. Чому ж нам не можна?.. Гидко тiльки... Злодюга, скажуть... Господи! де ж тая правда?.." - Чiпко? - знову обiзвався Лушня. - Чого? - Ходiм. - Куди? - До пана. - Чого? - У гостi. - Добре... Надворi стояла темна нiч; густi хмари замазали небо - нi мiсяця не видко, нi зорi не блищать... Темний морок спустився на землю - i тут нiчого не видно, хоч стрель у вiчi... Кругом така тиша, як у вусi: нi людина не загомонить, нi собака не гавкне... хiба тiльки трiсне суха дровинячка пiд важкими ступнями товариства. Пройшли вони улицю, другу; посеред села, на третiй, одрiзнився вiд них Лушня. - Стiйте тут! - промовив тихо. Усi стали. Один Чiпка без тямку поволiк ноги далi. Лушня прямо пiдiйшов до хати. То був жидiвський шинок. Видно, жиди уже спали, бо нiде не блищало свiтло. Лушня постукав у вiкно. - Гершку! Гершку! вiдчини!.. - А хто там такий? - хтось обiзвався з хати. - Сво?... вiдчини! - Якi сво? тако? пори? цого тобi треба? - уже гаразд чутно було жидiвський голос. - Хоч пшеницi купити? - Яко? пасницi? - швидко одказав Гершко й одсунув кватирку. Пiд вiкно пiдступили Пацюк з Матнею. - Хто з ви? звiдкiля псиниця? - пита? жид, побачивши коло вiкна: три чоловiки сто?ть. -Та звiдкiля б не була, - нащо тобi? Ти кажи що даси за мiшок? - А-а-а... це ти, Тимофiю! Iди з у хату. А то сце хто з тобою? - Сво?. - Ну, то й iдiть у хату, - тут побалака?мо. Лушня оглянувся, - не видно Чiпки. - А де ж Чiпка? - пита?. - Он, як марюка, пiшов, - каже Матня, показуючи на темну пляму, що чорнiла-колихалася в темрявi. - Бiжи, Петре, поклич! - порядку? Лушня. Пацюк побiг, догнав чорну пляму, вернувся з Чiпкою. Тим часом заблищало свiтло в розбиту вiконницю; скрипнули хатнi дверi; дзенькнув засов коло надвiрних, - корчма роззяпилась - i всiх проглинула... Не вспiли хлопцi посiдати, - де не вродилося пiвкварти горiлки, пiвхлiба, миска солоних огiркiв. Товариство зараз же налягло на ?жу, на горiлку... Не пройшло години, як усе те було зметене... - Ну... а де з та псиниця? - пита? жид. - Та пшеницi не питай, - Лушня йому: - ми добудемо... - Та я знаю... Сце б такий звавий козак та не добув... з пекла достане! - То-то ж... а ти кажи: почому за мiшок даси? - Та сцо з? - семигривеника... - Ах ти, свиняче ухо! - гримнув на всю хату Чiпка. - За мiшок пшеницi - семигривеника? I - Ну... сцо з, що за мiсок?.. Я все знаю, яка то псениця... ще часом... крий боже!.. I почав чухати рижу, довгу, клочкувату бороду. Чiпка широко розкрив очi й з дивовижею дивився то на жида то на товариство, немов питав: про яку се пшеницю толку? жидюга?! - Ну, добре, - замина Лушня: - ти, Гершку, нашого не схочеш... Вилiз з-за столу,, береться за шапку, лагодиться з хати... - А коли з тебе, Тимофiю, дожидати? - Да так... - зам'явся. - Перед свiтом... - одказав жидовi тихо. - Ну-ну... гляди!.. Бац, i пiвкварти випили... - Ну так що, що випили? Хiба ми дурно випили? Не достану пшеницi, - за горiлку заплачу! - Та сцо там плата... Хiба я залiю, чи що?.. - Егеж... То перед свiтом дожидай. Ану, хлопцi, ходiм! - гукнув на товариство... Усi повилазили з-за столу, понатягали шапки, вийшли з хати, запаливши люльки. Iшли вони купою, всi весело розмовляли. Один Чiпка мовчки потягав люльку. Огонь з люльки освiчував товариство. Чiпка бачив, як на виду в кожного грала якась радiсть... Вiн позирав хижо на них очима та думав: що це воно далi буде? Лушня помiтив, як блиснула люлька, хмурий вид Чiпчин. - Чого це ти. Чiпко, як мила з'?в? - пита?. - Чого ти журишся? - Хто журиться? - твердо одказав Чiпка. - Хтокало... Розмова увiрвалася... Затих гомiн товариства; все кругом затихло... Сон налiг на цiле село: нiгде не лялечки, нiгде нi свiтла: втомившись пiсля денно? працi, все заснуло... Однi тiльки собаки де-где не спали... Як проходили хлопцi темними улицями, позаду ?х пiднiмалось неприязне валування... Тепер вони йшли мовчки. Три вперед; Чiпка позаду ногу за ногою суне... Так ведмiдь iде нехотя за циганом: опина?ться, а все-таки йде... Серце щось недобре вiщу?. Страх - не страх: якесь темне почуття холодить серце... Холод пронизу? душу... У думцi закрада?ться питання: - Куди се?.. чого се?.. За ними... за товаришами?.. Обдурю? сама себе думка й тягне Чiпку далi та далi... Тягнеться вiн тихо-помалу, не маючи волi остатись, покинуть братчикiв, тягнеться, одурений пiдлесною думкою, забива? в серцi страшне почуття... Дiйшли вони до панського дворища. Стали. Чiпка мина?... - Чiпко! ходiм! - гукнув йому Лушня. - Що?! - Гуртом свого одбирати... Чiпка став, задумався... - Ходiм! - одказав якось глухо... XIX_ СЛИЗЬКА ДОРОГА_ Хто спускався на громаку з високо? гори?.. Спершу не то спускатись, - униз страшно глянути... Як уперше сядеш на громака, як подума?ш, де той у бога низ, - волосся подереться вгору... А громак уже ?де вниз, усе вниз... холод пройма? душу, на лобi пiт виступа?... До?деш до гребня гори, спустишся прожогом униз - тодi вже нiколи боятись... Дух захоплю?, якась звiряча радiсть пройма? тебе, - у тебе тiльки й думки: коли б швидше, коли б швидше! Така саме думка пройняла й Чiпку, як вiн, прийшовши до пана в гостi, спустився в комору з пашнею... Попорався як знав: вирнув - та й наткнувся на сторожа... Чи пан, чи пропав?.. На слизькiй дорозi бiльше пропада? пiд такий час... Оже Чiпка не тако? натури, що сам на сам звертав кому з дороги... Не звернув вiн i сторожевi, а кинув харчати пiд коморою - ледве живого... Спить Чiпка. Совiсть, задобрена горiлкою, його не мучила; страху вiн зроду не знав: пшеницю вергаючи, втомився та й спав у себе в барлозi, наче пiсля тяжко? працi... Уже сонце встало; люди почали снувати по селу; а сон усе не випуска? його з сво?х цупких рук, ранком ще мов мiцнiше давить... А скрiзь по селу, як у дзвони дзвонять - про крадiжку, про сторожа... Заворушилися, загомонiли: хто? як? - Авжеж не хто, як не отi харцизяки! - гомонять люди, показуючи рукою в той бiк, де Чiпчина хата. - Щодня п'ють та гуляють... за вiщо? Хай спершу - гуляли на худобу того чортового сина, а тепер же - все чисто пропив, матiр прогнав... з чого ж його, як не красти? Така поголоска дiйшла до волостi... " А що ж? може, й правда!" - мiркують мiж собою волоснi, - та зараз кинулись до Чiпки. Прийшли на дворище, обiйшли навкруги город, заглянули в хлiвець, у загороду, - чи не приховано чого; голова навiть покорписав палицею гнiй, що зостався пiсля коняки й корови... нiде нiчого! Повернули до хати. Хата була засунена. Поторгав голова дверi, - нiхто не озива?ться. Тодi пiдiйшов пiд вiкно, глянув у розбиту шибку: спить Чiпка на полу, аж хропе... - Гей! ти! - гукнув голова. - Вiдчини! Чув? Чiпко! чи як тебе? Вiдчини! Чiпка почув крiзь сон чужий голос, поворухнувся, перекинувся на другий бiк, замурчав, та й знову заснув. Один з соцьких зайшов за хату, пiдiйшов до дiрявого причiльного вiкна, сунув Чiпку пiд бiк палицею. Чiпка кинувся. - Кий там чорт штовха?ться? - пита? спросоння. - Вiдчиняй, злодюго! - гука?, розсердившись, голова. - Вiдчиняй, а то дверi виламаю".. гiрше буде! - А ти що за птиця? - пита? Чiпка, протираючи очi. - Я тебе виламаю!! - Бийте дверi!.. - кричить голова. - В'яжiть його, злодюгу! Уразила така мова Чiпку. - Ану, бий-бий... чи зуби будуть цiлi? - А чому ж ти не вiдчиня?ш?.. Гайдамака!.. Ти сю нiч крав у пана? Ти сторожа прибив, душогубе?.. - У якого пана? якого сторожа? - позiхаючи та потягаючись, пита?, мов i не вiн. Чiпка. - Не зна?ш, у якого пана? Ти не зна?ш, який у нас пан?.. Злодюго! Вiдчиняй! Ми тебе трусить прийшли. - Трусить?.. Добре... Трусiть... Що ж? йди трусить! - каже Чiпка, пiдводячись. Незабаром дзенькнув засов - у хату увiйшов голова з п'ятьма чоловiками соцьких. - Шукайте... трусiть скрiзь! - гука? голова соцьким. Чiпка пiдпер спиною одвiрки, сто?ть мовчки, дивиться, що далi буде. Соцькi кинулись по всiх кутках, заглядали пiд пiч, пiд пiл, лазили на пiч, перекидали на долiвцi солому... нiде нiчого! - Ведiть його у волость! - порядку? пiсля трусу голова, - та зв'яжiть, щоб не втiк бува! - Нi!.. цього не буде, щоб я дався зв'язати... За що ти мене в'яжеш? - визвiрився на голову Чiпка. Соцькi з вiрьовкою до Чiпки... Запалали в його очi. - Гетьте, люди добрi! - крикнув вiн, рукою одвiвши вiрьовку... - За що ти мене в'язати хочеш - я тебе питаю?.. - до голови. - За те, що ти злодюга, розбишака!.. Нiчно? доби залiз у комору до пана, чоловiка прибив... - Хто бачив? - Усi кажуть. - Хто всi? - Усе село каже, що ти з Лушнею, та з Пацюком, та з Матнею... Вас тiльки чотири на все село й ?, що день у день п'?те, гуляете та розбишаку?те... - Що п'?мо та гуля?мо, то так; а що ми розбишаки - брехня! - А за що ж ви п'?те? - А тобi яке дiло?.. Он - бач: добра була повна хата, а тепер - одна пустка зосталася!.. - Та що з тобою довго балакати? В'яжiть його! В'яжiть та ведiть у волость, та в город, та в тюрму... там з тобою побалакають... - Стережiться, люди добрi, лихо? години! - Чiпка [каже] соцьким. - Не слухайте отого старого дурня... Я й так пiду, коли треба. Вiн дума, як голова, то й велика цяця?! Голова, мiг би, очима його з'?в; та гляне - Чiпка як огонь... - Накидайте на його арканом! - кричить голова, штовхаючи соцьких... - В'яжiть його, бугая ди-когф!.. - Ось ну-ну! - грiзно глянувши та зложивши кулаки, каже Чiпка. - Ось попробуй... От тобi хрест - голова на в'язах не всидить! За що ти мене в'яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбив кого?.. Коли в волость треба, скажи... Я сам пiду... Ти дума?ш - страшна менi твоя волость? Куди ж пак!! Ходiм... Зараз ходiм! Та, вхопивши шапку, скинув на плечi драну свитину, що на полу була розiслана замiсть постелi, перший вийшов з хати... За ним слiдом голова й соцькi. У волостi Чiпка застав уже товариство: по них ходив писар з другими соцькими. Зiбравши всiх докупи, голова помiркував з писарем .та й позапирали ?х у чорну - поки при?де становий. Мотря того лихого дня прокинулась, ще тiльки стало на свiт благословитись. Ще все село спало, а вона прокинулась. - О-ох! щось менi не спиться... так погано спала, так погано! Та сни такi недобрi верзлися, - хвалиться бабi. - На серце наче хто камiнь навернув... - Та то воно вiд думок! - утiша ?? баба. Мотря помолилася богу, умилася й сiла за гребiнь - сумна, зажурена. Через годину, а може, через двi, - сонце вже пiднялося, - увiйшла в хату сусiда - Хiвря Дмитренчиха. Поздоровкалась. - Чували новину? - Яку? - Сю нiч пана обiкрадено. Щось дуже багато забрано... й сторожа прибито... чи й доживе до вечора... - Господи боже! - шепче Мотря, зiтхнувши. - А оце вашого, Мотре, повели в волость... або й не повели, а вiн повiв... Сам уперед iде, а ззаду голова а соцькими... А вiн ?м щось так вичиту?, так вичиту?!.. Як почула це Мотря, поблiдла на виду, заткнула в мичку веретено та мутними очима дивилася на Дми-тренчиху: жаль, досада й разом страх виглядали з ?? жовтих очей... А далi не видержала, залилася сльозами : - Сину ж мiй, дитино моя! краще б я тебе в землю сво?ми руками зарила, нiж отаке чути про тебе!.. - Та чого ти, Мотре, так себ& мучиш? - обiзвалася баба. - Може, то ще брехня. Мало на кого набрешуть? Не чу? Мотря утiхи, - плаче... Далi встала, накинула на плечi стару кожушанку i, згорбившись, боса, вийшла з хати. - Куди ти, Мотре? - пита? баба. Нi слова Мотря, - пiшла, зiгнувшись, мов не до не? рiч. Тяжка печаль одбира? i слух, i мову. Сусiда, - ще молода молодиця, - якось болiзно усмiхнулася, зглянулась з бабою й нiчого не сказала... Тихо та важко стало в хатi, як у льоху... Бабина онука Христя, - дiвка сiмнадцяти лiт, - низенька, некрасива, чогось важко зiтхнула на всю хату; зiтхання те так i загускло, так i окрило всiх... Голова в кожно? схилилася; очi вниз потупились... Кожна щось думала сама про себе... - Що-то - мати! - через скiльки часу глухо промовила баба... - ?? зневажають, з хати виганяють рiднi дiти, а ?й усе-таки шкода!.. Нi сусiда, нi онука нiчого не одмовили, тiльки ще сумнiшi стали. Мотря майнула аж у волость. Чiпки вже не застала: посадили в чорну. Як сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона кругом чорно?; погляда? на невеличкi, залiзом перевитi вiконця, - та плаче-плаче... "Хоч би мо? очi його побачили! Хоч би менi одно слово вiд його почути! Хай би я знала: чи правда тому, що люди кажуть?.." Стала вона прохати соцького, щоб пустив до сина. Соцький не пускав... - Голова приказував - нiкого не пiдпускати, не то що... аж поки не при?де становий... - Я на одну хвилину, мiй голубе! - молить Мотря. - Не можна, матусю, й ключ узяв з собою... Походила Мотря ще коло чорно?, поплакала ще трохи, та й пiшла додому, сумнiша, нiж сюди прийшла. Давили ?? жалiснi сльози; жалiла вона й на голову, i на пана, жалiла i на соцького; жалiла на увесь мир - на панiв, що давлять мужикiв, на мужикiв, що пруться в пани... Материне серце заклекотало прокльонами на весь свiт! Жаль у материнiм серцi не ма? спину, не зна? угаву... А Чiпцi з товариством - байдуже! У чорнiй завели жарти. - От, не знали де виспатись! I тихо й безпечно... Спи собi, - соцький стереже, щоб, бува, хто не вкрав... - Якби сюди горiлки з пiввiдра, - одказу? Матня, - то хоч би й довiку сидiти...Попивав би потроху, за?дав варениками та спав... - Де б же ти взяв? - пита? Пацюк. - Голова б принiс... вiн з людей надрав, а нам - оддав! - Сподiвайся, поки опухнеш з голоду й холоду, - увернув Лушня. - А справдi холодно... От би погрiться! - знову за сво? Матня. - Грiйся - в тiсно? баби! - Цур ?й!.. Якби горiлка... То й баби не треба! - А менi якби дiвчина, - каже Лушня. - То й я б до тебе пристав у прийми, - шутку? Пацюк. - А зна?те що, братця? - не слухаючи ?х розмови, каже Чiпка. - Як тiльки розв'яжемось з цим дiлом, у першу ж нiч голову обшахрати... Та не так, як пана... а он як! Хай зна?, погань, що вiн не хто-небудь, а наш брат Савка - тiльки що наздирав з бiдоти, дукачем став... Тепер, бач, у пани лiзе, кирпу гне... - Добре! ?й-богу, добре! - провадять усi в один голос. - Як липку, облупимо... Та й писаря завряд... - А то - дивись пак: хотiв мене в'язати! - Я тебе, - кажу, - сучого сина, як зв'яжу, то й довiку не розв'яжешся! - Та ну-бо... так i сказав? - ?й-богу! А за що ж вiн мене в'язати сiка?ться? Ти спершу докажи, що я там був, а тодi вже - й на вiрьовку... Страхав тюрмою... Побачимо, - кажу, - хто там перший буде: чи безневинний бiдак, чи багатир, що сирiтське добро за?да?. - Що ж вiн? - питав Лушня. - Мовчить, пуздрата собака, мов не до його рiч... - Ну, а розкажи нам, - обiзвався Пацюк, - як ти впорався з сторожем... то теж чоловiк ручий. -Чiпка став широко розказувати, як вiн полiз у комору, як наткнувся на сторожа, як борюкався пiд коморою, поки той не захарчав... - То ти таки добре його попом'яв?.. - пита Лушня. - Та знатиме, що в добрих руках побував... Як насiв, то тiльки стогне, - вже й не кричить, як спершу, а тiльки стогне... - От i пропав чоловiк! - каже Пацюк. - Хай не лiзе, куди не слiд! - одказав Матня за Чiпку. - I то правда, - закiнчив рiч Лушня та й зiтхнув. Усi замовкли. Мовчав i Чiпка. Швидко поснули. На другий день при?здить становий. Кликнули Чiпку. Становий давай його розпитувати. - Знать - не знаю, вiдать - не вiдаю! Я, - каже, - чотири днi вже й з хати не виходив. Покликали других. I тi те ж саме: - не зна?мо, вперше чу?мо! Одвели ?х знову в чорну; знову замкнули на замок дверi. Становий по?хав, а ?х звелiв ще крiпше держати, щоб не дали, бува, дьорки. Сидять хлопцi день, сидять другий, сидять i третiй. ?сти ?м дають... чого ще? Лежать собi, висипляються, та точать один одному баляси з баляндрасами, а iнодi й правду розказують, пригадуючи кожен сво? пригоди. Один Матня суму?. - Чого ти, Якиме, журишся? - питають його. - Та хай увесь мир зiйдеться та доказу?, то й то нiчого не вдi?: не були й не зна?мо нiчого... от i все! - Та не в тiм, братця, сила, що кобила сива! А ось уже четвертин день, як горiлка в ротi була... аж уха попухли... Смiх та регiт пiднявся в чорнiй вiд такого тяжкого суму; а Яким знову за сво?: - Смiються?! I якого бiса ?м смiшно?! Хiба не правда, що уха попухли?.. ?й же ти богу, поробилися як вареники завбiльшки... А ?м смiшно!! Чiпка аж за живiт береться та регоче: "О-ох... ох!.. о-ох, лихо!.. уха попухли!!. Як вареники... ха-ха-ха! О-ох! Дай хоч дух перевести, а то помру зо смiху! О-ох, ох!" Матня одвернувся вiд товариства, насунув шапку на очi, лiг черевом униз на долiвцi... Цiлий тиждень просидiли хлопцi в чорнiй, аж поки з города не при?хав слiдователь та не повипускав. - Глядiть же, хлопцi, не забувайте!.. - гукнув Чiпка з дороги, прямуючи з чорно? до свого двору. - Добре... не забудемо! - вiдгукують тi, окриваючись в улицi, що вела напрямки в шинок. На другий день голосила по селу чутка, що прош-ло? ночi якiсь страшидла, в бiлих сорочках, у чорних бородах, з носами, як крючками, з одним оком у лобi, як у песиголовцiв, убрались до голови в хатину, де вiн спав i куди нiколи нiкого не пускав; зв'язали головi руки й ноги, накрили кожухом, забрали велику силу грошей - та й були такi... Загвалтувало село вiд краю до краю: пiшли суди та пересуди та поговiрка... Настала робота язикам - i дебелим чоловiчим, а надто гострим та довгим жiночим... - Це, видно, господь його кара? за безневиннi сльози! - як сокирою, руба? одна жiнка серед цiло? юрби сусiдок - Просився торiк мiй чоловiк, щоб записали в виселенцi... не записав! Оце ж йому за те! Коли б ще й писаревi... П'ять карбованцiв зiдрав... живцем зiдрав... останнi зiдрав... Казав, запишу... на казенний кошт вирядять... землi щось десятин з тридцять дадуть... а тепер - так! I не записав, i грошi пропали... щоб йому добра не було! Це так гомонiли одного ранку. А на другий - чутно: писаря ограбовано? Руки йому вiрьовками до нiг поскручувано; натушковано на його зверху кожухiв, подушок, - так що як витягли його, то пiт у три ручi? лл?, а сам - мов рак печений... - Якби, - каже, - ще хоч з пiвгодини так пополежав, то задавився б! - Хто ж то такий? - розпитують його. - А чорт його зна?! Якiсь татари - не татари, не по-нашому розмовляють; та смiються, вражi сини, та вонючi! - Оце так!.. Ну, тепер, - каже йому голова, - один одному смiятись не будемо. Тiльки менi щось чудно: й до тебе три, й до мене три... До мене ж такi марюки, що як глянув, то й умер; а до тебе, кажеш, чи турки чи татари... Воно тут щось ?... Я догадуюсь, що це воно, та мовчу поки що... Ось ходiм лиш до волостi! Пiшли до волостi; а дорогою все щось один одному говорили: чи то радились, що його робити, чи жалiлися, що ?м роблено... А люди ?х так очима й проводять та як у дзвiн дзвонять про крадiжку... I знову всi показують на Чiпку з товариством. Оже як не питали, як не шукали - нiчого! Уже головиха з писарихою ?здили кудись у село до циганки-ворожки. Набрехала вона ?м i про чорнявого, i про бiлявого, взяла по полтинйку з кожно? та тiльки всього... Потрусили ще раз Чiпку, - нiчого не знайшли... Пропало! Дiждавши недiлi, голова закликав батюшку, одслу-жив молебень, освятив воду, окропився - та пiсля того вже годi й запиратися... Запалив Чiпка рай тихого щастя в Грицьковiй хатi та й покинув куритися... Христя звiдала на сво?м вiку нетрохи нужди та лиха через людську неправду... Дозолила вона ?й до самих живих печiнок... Часто й густо вона думала: чи вже людям не можна жити правдою?.. А як би добре було, коли б усi жили по нiй!.. Чому ж вони не живуть нею?.. Думки Христинi розбивалися об житечнi пiдстави, як хвилi об кам'янi береги... Серце в не? щемiло; душа допитувалась: чи правду вона дума??.. Коли це - нi вiдсiль, нi вiдтiль - десь узявся п'яниця, харцизяка - i загукав про те саме... Не тихим, слабим голосом, не жiноцьким хибливим почуттям, - а криком болячо? душi, дужою мiццю зiпонув гайдамака те саме! Грицько ??, добрий ?? Грицько, нiколи нiчого такого не казав, не натякав навiть... Чому?.. Чiпка, що казав, усе те правда, свята правда... А Грицько - мовчав... Нi! тут або щось не так, або щось не те... Так часто думала сама собi Христя. Пригадуючи гострий погляд, смiливий вид Чiпчин, вона тремтiла: боялася його... Стала Христя зовсiм iнша й до Грицька. Ласка, з котрою кожна жiнка виходить на спiрку з сво?м iнодi й геть-то крутим чоловiком, котрою завжди побива? його, та сама ласка - як став помiчати Грицько - зробилася нещирою, холодною... Грицько помiчав, як Христя стала, мов нехотя, прихилятися до його - немов себе неволила. Оце iнодi заманеться йому, як молодому чоловiковi, пожартувати з жiнкою. Сумно дивитись на його зачепи! Христя якось болiсно усмiха?ться до його, мов крiзь сльози слова йому ронить... Грицька то в жар укине, то наче холодною водою обдасть. - Що з тобою сталося, Христе? - Що ж зо мною сталося?.. - Якась чудна ти стала... невесела, небалакуча... мов чого недоста? тобi... Чи ти чого сердишся? - Чого ж би я сердилась?.. на кого? скажи, бога ради! А що менi невесело... То не вiк же дiвувати! Не на те ж ми бралися, щоб смiхи та жарти заводити... Треба про все подумати, та й... - Та й що?.. - Грицько глянув на не? - i догадався. - Коли ще те буде? Де те теля, а ти вже й з довбнею! - закiнчив, усмiхаючись... - Та воно вашому братовi не що... - А вашому... чого журитись?.. - Того... I я сирота, i ти сирота, нi батька, нi матерi нема? нi в кого... А пiд той случай - зна?ш?.. Якби сво?, то воно б i порадило, i доглянуло всього; а то - не дай, боже, чого! - чужi й кутки рознесуть... Христя заплакала. - От коли зiбралась батькiв оплакувати! Нехай собi со святими спочивають, коли померли; а нам, кажу, все-таки нiчого журитися... То була пора, коли Христя почула себе матiр'ю, з ?? думками, з острахами, з сумом, сльозами... Дарма Грицько утiшав ??, дарма хотiв розважити. Христя сумувала, журилася, а часом сама собi гiрко плакала... Одно до одного - й журба Христина ширшала, вищала, глибшала... Грицькова рада нiчого не вдiяла. Грицько сердився, став гримати на Христю - чого вона все журиться. Не помагало: Христя не кидала свого суму. Тодi сам Грицько став журитися, став роздумувати, давай нишком помiчати за Христею... I помiтив, що Христя чогось ховалася з сво?ми сльозами, наче соромилась його... Злякане Грицькове серце догадалося. Оже вiн мовчав: боявся зачiпати: боявся тушити той вiхоть, що курiв у його хатi... "Може, сам собi потухне, - думав вiн, - а може, сама вона залл? його-сльозами". Одначе думка про це не давала Грицьковi спокою. Вона йому нагадувала, з якою охотою бралася Христя помагати йому довести до розуму той хлiб, що Чiпка подарував; як вона його вихвалювала; як раяла зоставити на насiння "добре жито"... Дивлячись на сумну Христю, думка Грицькова знай верталася та й верталася назад у той лихий день, коли Чiпка сповiдався у ?х хатi... Грицько не помилявся, що палка розмова Чiпчина запала глибоко в душу Христi; що його грiзна, а разом люба постать, коли вiн кричав, свiтячи очима: "А правда де? де ?? подiли?" - кинули жарину в жалiсне жiноче серце... Все те вiн бачив тепер сво?ми очима; чув сво?м серцем - та боявся назвати словами... Вiн ще тодi, в той лихий день, побачив, що Чiпка справдi якийсь неабиякий чоловiк; вiн знав ще тодi, що Чiпка казав правду; вiн навiть згоджувався з ним у думцi, хоч i перечив у словах... А слова тi - як та завiрюха, вривалися прожогом у душу, перевертали в головi думки, розбуркували в серцi почуття. Грицько бачив: Чiпка хоч кого пiдхилить пiд себе - i боявся... боявся за Христю: йому нiкому не хотiлося оддати свою добру, свою любу Христю!.. Часом темно?, довго? ночi Грицько не спав i на волосину: все придумував та пригадував, що б його перед жiнкою вивести таке, щоб звихнути Чiпчину правду... Думав - та не надумав, а тiльки бiльше та бiльше мучився... Аж ось тепер - скiльки поговору! Грицько зрадiв, кинувся на його, та давай подiлятися з Христею. - Чи ти чула, Христе, про нашого праведника? - вскочивши в хату на другий день пiсля крадiжки в пана, пита? вiн жiнки. - Про якого праведника? - А про Чiпку?.. Ти чула, як вiн тут за правду розпинався, а он що вийшло?!. - Що ж там таке? - Пана обiкрав... сторожа прибив... чого доброго, досi боговi й душу вiддав... - Невже?!. - дивлячись пильно на його мутними очима, скрикнула Христя - i пополотнiла, оторопiла. - ?й-богу!.. Тепер у чорнiй сидить... Он воно якi люди бувають! Подумай: на крадiжку, на душогубство пустився?!! - Господи! мати божа! який тепер свiт настав... - ледве вимовила Христя та й перехрестилася... - Та хiба воно й тодi не видно було, що з його добра вже не ждати, - закiнчила вона. Грицьковi це - все одно, що по губах медом. Пiсля цього давай вiн ще гiрше розписувати Чiпку перед Христею, немов самого лютого ворога, а не колишнього свого товариша. Як Чiпку випустили з чорно?, Грицько перший принiс Христi звiстку, що, мов, викрутився, харцизяка, вибрехався! Як стали гомонiти по селу про голову й писаря, Грицько уп'ять перший сповiстив про це Христю i Христом богом присягався, що те дiло не втiкало Чiпчиних рук. - А мо? серце ще тодi щось недобре вiщувало, - одказала на його присягу Христя. - Зна?ш що, Грицьку? Чи не вiддати б нам його жита? Ще - чого доброго - коли-небудь уночi прийде та й зарiже за жито! - Ото, хай бог милу?! - похопивсь Грицько. - Нi, вiн, Христе, не такий уже, щоб за те, що сам вiддав, та й зарiзати. - А коли при нуждi та п'яний? - Вiн швидше прийде правити грошей... Отодi, як прийде, я йому й вiддам жито... Та й то навряд! Отак собi побалакали - i в Грицька наче од серця одлягло. "Ну, - сам собi мiрку?: - тепер уже не вернеться те... не так я його пiдцюкнув!" Оже Христя все-таки не стала веселою. Вона ще дужче хапалася за свою думку... Коли такий чоловiк отаке робить, що ж уже другi???" XX НА ВОЛI_ Воля для чоловiка вiльного - чарiвниче слово, а для невiльника - мед - п'яне чоло. Воно, як дурманом, як хмелем, затуманить усi його думки, гадки, надi?: усе для його вмерло, оглухло, одно воно зосталося, одно воно тiльки й ся? й грi? по темному шляху його темного життя... Ще тiльки об'явили волю, пiщани зашумiли, як окрiп у горшку. - Шабаш, братця! воля! воля! - загукали крiпа-- ки, кидаючи роботу та йдучи у шинок - волю женити. - Нi, то ще брехня! - дратували ?х козаки, - ще два роки поробiть на пана, та тодi уже й воля. Пiднялась спiрка, змагання. Лаяли крiпаки козакiв; лаяли панiв; лаяли попiв: не було того на свiтi, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога... за тi два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там i робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а бiльше собi загарбати: як би пана одурити. Пани дивилися на ту роботу, - та охали, та зiтхали, та нишком-тишком самi мiж собою щось балакали... А крiпаки собi тихенько один у одного питали: "Чи то ж то нам заплатять за тi два роки, що робимо, чи нi?" Оже - як-не-як - добували два роки. Пiдскочила гаряча пора: оранка, косовиця, грабовиця, жнива, возовиця, молотiння нового хлiба, - нiколи було дихнути, не то що... Iшлося вже до рiздва. Рочисте свято клопотало кожну сiм'ю сво?ми споконвiчними клопотами. Там кололи свиней, i несамовитий крик ?х розносився по всьому селу; там клопоталися ?хати в мiсто на краснi торги, продати хлiба, накупити нужного про свято - i ладану пiд кутю, i риби - на багатий вечiр, i солi - про всяк день, а тут жiнки заходилися кодо мазання й зрушили завсiднiй покiй життя. Одному Чiпцi з товариством нема? клопоту. Сяк-так позатикав побитi шибки то ганчiрками, то онучами; вкине у пiч гнило? соломи, - тлi? вона там собi та курить, буцiм-таки й грi?... Байдуже ?м про тепло; дарма - про ?жу! ?х грi? жидiвська горiлка, а ?сти - жують хлiб сухий з сiллю - теж вiд жида. А коли хто з товариства знiме з сiдала в сусiда курку чи пiвня, розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з'?дять, - та й ситi! Хоч i бачив Чiпка таке безпутство - часом робилося йому противне таке життя й таке товариство, - та залл? очi - мовчить... Iнодi йому хотiлося i гарячо? страви попо?сти. Тодi вiн полiзе в розвалений погрiб, назбира? ще торiшньо? рiпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки - та тiльки всього! Люди дивилися на таке життя та хитали головами. - Нi, рже: не буде добра з такого! горбатого могила виправить... Ще хоч би не товариство, то може б... Та стiйте, дiждемо набору: хоч отих курокрадiв заправ-торимо, коли його не можна... Ось настали й святки. Радiють люди, що дiждали; гостюють, гуляють то дома, то в шинку. А Чiпка з товариством i не вилазять з йбго; людей закликають, частують... Чоловiки - нiгде правди дiти - таки ла-сенькi на дурницю випити, - то й радi такому случаю, - п'ють та вихваляють добрих молодцiв... Дехто й з молодиць, цiкавих подивитись на зборище та iгрище, та ще де спiви та танцi, завернув туди... А жид, як знав, десь i музику видрав... Музика рiже-тне; п'янi чоловiки трохи на головах не ходять, та вибивають гоцака коло молодиць; а тi й собi - дивляться-дивляться, то це одну й вiзьме нетерпляча - i пiшла дрiбненько бiчком, бiчком, немов пливе по водi; а яка з п'янiших схопиться за запаску, пiднiме ?? трохи та - гай-гай по хатi, як шулiка за курчатами... Смiх, регiт, крик... А Чiпка знай до жида: давай те! подавай друге! неси трет?! Лушня у танцях, як не перерветься, музику перетанцьову?; Пацюк на язицi, як на балалайцi, вибива?; один тiльки Матня, роздутий, червоний, як жар, з сонними, п'яними очима сидить у кутку, куня?: оце прокинеться, вип'?, зареве, як бугай, на всю хату, та й знову притихне - куня?... Гульня розвернулася на всi боки. Забули про свято, забули про бога, забули про домiвку. З ранку до вечора, з вечора до ранку одно п'ють та гуляють. Жiнки, не бачивши третiй день чоловiкiв у вiчi, пiдняли такий галас, немов на село найшла кара божа або пожежа половину села виполонила. - Оце напасть господня! оце лихо несподiване! - желiпали вони. - Такого ще зроду-вiку нiколи не було!.. Бог дав свято - в церков пiти, богу помолитись, а вiн у шинку молитву?! Бог дав свято, щоб дома з дiтьми та з жiнкою любо-тихо провести, а вiн у шинку з п'яницями та волоцюгами гуля?! Треба хоч до батюшки пiти, щоб яку покуту наложив на розп'яницю з п'яниць. Деякi таки знялись, пiшли - не до батюшки, а до матушки жалiтися. Матушка почастувала ?х горiлкою й обiцяла розказати, як устане, батюшцi. Молодицi вернулись додому, а чоловiкiв усе-таки нема... Вони ще заполонили в ту гущу й дяка. Дяк цей старий уже був, - у пiст, бувало, "алiлу?" не виведе, такий старий. А вхопивши чарку та другу тi?? живицi-дурницi, й вiн побадьорнiшав трохи. Де та й сила взялася, мiць прибула! Спiва? з молодицями так тонко та голосно, мов молоденька дiвчина. А ц