е, випивши ще чарку, як пiдбере поли в балахона, як ухопе товсту, червонопику молодицю, та ну гоцака садити. Тiльки борода та коса майтола?, а вiн - так халясу?, так халясу?... Аж упрiв, аж мило на йому лягло. Чоловiки регочуться, а молодицi коло його, щоб ще дужче роздратувати, так увиваються, так увиваються: одна втомиться, друга ?? мiсце заступа?... - Що ж усе танцювати та танцювати, - крикнула одна реготуха: - якби ви нас, дяче, повозили ще! - Бач, чого сучi дочки захотiли! Бач, чого ?м заманулося! - взявшись у боки, каже дяк: - Шукайте санчат, повожу вже... Один тому час, що батько в плахтi! Де взялися й санчата. Витягли дяка з шинку надвiр, запрягли; насiдало молодиць повнiсiнькi санчата, ще й зверху; дяк аж угина?ться та самотужки пре, а молодицi - спiвають та вигукують, як на весiллi... А це одна як схопиться, як пiдбiжить до дяка: - Нема, дяче, мiсця! нема, дяче, мiсця! Ну, я сяду верхи! Повози й мене! - Сiдай, бiсова! - кричить дяк, перегнувши спину. Молодиця скочила; дяк не здержав, поточився, впав; молодиця зверху... Другi позскакували з санчат, та й собi туди - пхаються, падають... А чоловiки: "мала купа! мала купа! на купу! на купу!.." Навалило молодиць стiльки, що трохи дяка не задавили. Витягли його - ледве дише... Регiт, гвалт... Здурiло село! Гульня розв'язала язики, розбуркала зомлiлi, пригнiченi душi, розкорписала тi врази, що глибоко крилися в серцi... Серед гульнi згадали пiщани й за два роки... - А що ж це воно, братця? - заводить хто з крiпакiв: - це так - два роки робили та й дурно?!. - Авжеж дурно! - Чого ж дурно? Адже цар дав волю: живи, де хоч, роби, що зна?ш... Ну, щоб, бач, уже не зовсiм i ?х обiйти - неситу ту прожир: - "поробiть, мов, люди добрi, ще два роки, - хай уже вони звикнуть за цей час з думкою, що вас не буде!" Так як же вiн дума: ми йому цi два роки дурно робили? дурно втрачалися?.. Адже якби я до хазя?на став, то рублiв би сотню заробив... А в його як? - А так: робив-робив, та й виженуть з двору в три вирви... - Нi, чорта з два! Менi рощот давай... он що! Ми зна?мо вашi каверзнi... Буде того, що над нашими дiдами та батьками знущалися та з нас воду виварювали... Заплати ж менi хоч за цi два роки! - Заплачу... наставляй кишеню! - смiявся другий, тверезiший. - Чого ти смi?шся?.. I заплатить! Пiду, скажу: давай рощот! - i дасть... - По гамалику... - Чого по гамалику?.. А в Побиванцi? га, в Побиванцi?.. Адже дав? Хати дав, грунти дав... Затялись в одну шкуру: давай рощот! - i дав... Брат рiдний дав; а наш би то й нi?.. Еге! Якби ми не такi дурнi... А то - сидимо собi мовчки, мов не про нас рiч... Рощот давай! в одно слово: рощот! - Толкуй... - Дурню, а не толкуй! - Ти сам дурень... Залив очi та сам не зна?ш, що верзеш... - Що ж я верзу?.. кажи: що? - сучиться п'яний. - А то... що як почу? хто, та шепне туди... Ти зна?ш, яка вiн сила?.. Буде ще! - Що ж менi буде? Нiчого не буде, бо правда! А ти все-таки дурень... - Не дури лишень, бо щоб сам не здурiв. - А що, битимеш, може? Битимеш? Ну, бий! - Хай тебе лиха година поб'? без мене! Одчепись, сатано! - Нi, бий!.. Сякий-такий сину, бий!.. . Та й пiдставля? лице. Супротивник осува?ться назад, наставивши обидвi руки, щоб, бува, з п'яних очей, це креснув зачепа... Люди збiгаються з усiх бокiв: оступлять, дивляться - що далi буде. - Бий, кажу!.. - кричить перший та хвiть другого по -лицi... Той - здачi. Зчепилася бiйка... Крик-гвалт... Насилу розборонили люди, та й ведуть знову в шинок "мирову пити", щоб справдi не дiйшло, бува, до того... Хто винуватий, хто правий? гаразд не знав нiхто... У кожного була думка, що добре б i рощот одiбрати; був i острах того... "А як не дасть, та ще... не доведи боже, щоб гiрше не вийшло!" Одначе горiлка взяла сво?. Чим далi, то все бiльше в дужче виступала правда першого; а острах другого нехаяли, як легкодухого чоловiка. Зашумiло село, як на пригру бджоли: смiливий i несмiливий збиралися в купи, гомонiли, радились, змагались... I ходили до жида в шинок могоричу пити... Минуло водохрестя. Час би за роботу братись... Та чи до роботи, коли день у день зберуться або в шинку, або й так де, та одно тiльки й чути: рощот, та й рощот... Пiймали раз одного з Побиванки. Розпитують: чи дав двори? чи подарував хати?.. - Дав, подарував!.. - Бач!.. - в один голос:- значить наш дурить! Коли ж так, - не дiжде!.. На завтра, ще чуть стало сiрiти, зiбралися коло волостi та взяли старшину з собою i пiшли до пана в Красногорку. Прийшли; стали в дворi коло ганку - повнiсiнький двiр, нiгде голки просунути; послали просити лакея, щоб сказав пановi; обiщали навiть "на табак" лаке?вi, коли швиденько пановi скаже. Василь Семенович ще спав i з лiжка почув щось за гомiн, за топiт. Вiн подзвонив лакея; розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана, так вiн прожогом скочив з лiжка; звелiв подавати мерщiй убрання; випив нахватку стакан чаю i, не глядя на те, що жiнка, ламаючи руки, благала не виходити, вискочив з хати - червоний, сердитий... Вiн догадався, що це недаром цiла пiщанська громада присунула, - та думав сво?ю смiливiстю зразу ?? осадити. - Що вам треба, пiщани? - сказав вiн, хоч грiзно, але здержуючись. Пiщани поздiймали шапки; кланяються. - До вас, пане... - Чого? - За грiшми, пане... - За якими грiшми? - скрикнув пан i глянув гостро на громаду. - Що два роки служили, пане... - Дураки! Ви ж повиннi були цi два роки служити... Мовчать переднi, кланяються. - Як повиннi? - обiзвався хтось зсередини. - За плату ж, то й служили... - За яку плату?.. Закон велiв! - Закон? - знову викрику? зсередини: - то ви самi настановили такий закон!.. - Хто там озива?ться? - пита? пан. - Ану, виходь сюди, та побалака?мо... - А чорта! давай грошi! - Хто озива?ться, сякi-такi сини? - кричить уже на все горло пан. - Хто смi? бунтувати? - Та й пiдскаку? до переднiх. - Ми не бунту?мо, пане, - кажуть, кланяючись, переднi: - ми тiльки прийшли просити плати... - Яко? плати? за що плати? Я вам дам!.. - уже навсправжки лаявся пан... - Не цвiкай!.. годi... не бо?мося!.. - знову зсередини. - Хто там, сякi-такi?.. Давай менi того, хто озива?ться! давай зараз!.. Давай... а не то - я вас всiх у тюрму запру... на Сибiр попру! - Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач, який прудкий! давай лиш грошi! - Кажiть: хто там озива?ться?.. - аж розляга?ться пан до переднiх. Переднi мовчать; зступаються ближче один до одного, кланяються... - Ага? так ви не хочете бунтовщика видати? не хочете?.. Так ви бунтувати?.. га?.. Постiйте ж, я вас побунтую! - кричить пан, розпалившись, i з криком бiжить до себе в горницi. Громада на хвилину стихла, а потiм, немов набиралася духу, пройшов спершу глухий якийсь гомiн; далi - дужчий, дужчий, поки не перейшов у викрик... - Що вiн нас страха?? Дума - злякалися?.. Минуло те!.. Давай плату!.. плату давай!!, рощот!!! Крик, гук з усiх бокiв, на весь двiр, довго ще невгавав i долiтав у горницi страшним, диким галасом. Василь Семенович поблiд, як крейда. Його розбирала досада, злiсть; йому хотiлось кричати, лаяти, бити, - та страх брав сво?... Вiн погнав його в горницi, а тепер не випускав надвiр. Жiнка Василя Семеновича ходила, як з хреста знята. Од тривоги вони обо? мовчали; ходили тiльки з одно? кiмнати у другу, та збоку нищечком позирали у надвiрнi вiкна, нiби та?ли свiй страх одно перед одним... Громада не розходилась цiлий день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора... Так i простояли на ногах. Тiльки нiч погнала пiщан додому... Василя Семеновича й нiч не вдержала. Перегодя трохи пiсля того, як пiшли пiщани, вiн звелiв запрягати конi, виносити важкий сундук з сво?? спочивальнi - i вкупi з жiнкою покотив у Гетьманське... На другий день - чуть зоря - вже були на ногах справник, посередник Кривинський (що колись, за виборiв, був справником), послали гiнця в Котолупiвку по станового Ларченка, щоб ?хав мерщiй в Пiски: "бунт!" Ларченка, як хто по потилицi лигнув: вiн стояв, наче чмелений, i якось без тямку дивився вниз сво?ми косими очима... На помостi вимальовували його думки розгнiваного Василя Семеновича, котрий тупа? на його, Ларченка, ногами за те, що "допустив" бунт у себе в станi... У головi станового думки каламутилися: то вiн прощався з котолупами, й здавалось йому, що вони хрестилися, як вiн ви?жджав з ?х мiстечка; то йому прийшов на думку той щасливий день, коли вiн раз на обiдi вихваляв, як поет, Василя Семеновича вiршами... Конi пiд'?хали пiд рундук: гаятись було нiколи. Ларченко вскочив у санчата та, тiльки духу, попер у Пiски. У пiщанськiй волостi сидiв уже посередник. Вiн при?хав заранi, звелiв скликати громаду. Громада ще тiльки сходилась. Незабаром цiлi Пiски збiглися. Хто на громаду, а хто - на дивовижу. Становий з посередником вийшли з волостi; стали на громаду гримати, далi страхати, потiм батькувати, а там - пiдскакувати та репетувати на все горло, - аж пiна з рота летiла... Громада собi гуде: - Не застраха?ш!.. Рощот подай!.. Не скачи, коса собако!.. котолупе!.. Нiчого не вдiяли нi становий, нi посередник, - тiльки дарма накричалися, та з тим i по?хали. А пiщани слiдом за ними послали в Красногорку Василя Деркача нишком довiдатись, чи дома пан? що там чутно? Деркач незабаром вернувся. - Нема?, - каже. - Учора звечора зiбрався та з панi?ю й по?хав... не сказав i куди. -Еге... значить наша правда! Недаром перелякався... - Глядiть же! Не попускай, братця, свого! - викрикували пiщани, розходячись по домiвках. На диво козакам, а на злiсть жидовi, рiдко хто зайшов до його й у шинок. Коли це, на ранок - летить у Пiски сам справник, летить стряпчий, летить становий. Сказано - цiле "временне отдiленi?". При?хав i посередник. А незабаром, слiдком за ними, вступила москалiв сила...Громада збилася в купу, як овечки пiд дощ та лиху годину. Нiхто - нi пари з уст. Тiльки чутно важке зiтхання та якийсь тихий гул... Москалi зайшли з бокiв - i кругом, як кiльцем, обложили громаду. Кривинський, як посередник, вийшов наперед громади та став допитуватись: чого вона бунту?? - Ми не бунту?мо, добродiю... Ми свого просимо... - Як свого? - А так! за вiщо ж ми два роки служили?.. дурно??. - хтось пода? голос зсередини. -Хто там кричить? давай сюди! - зiпонув Кривинський. Громада затовпилась; ще тiснiше збилась в купу; стали один одного за пояси брати... - Сюди його давай! Хто викрику?! - желiпа? посередник. Мовчить громада, анiтелень! Кривинський не витерпiв, - ла?... - Не дуже лиш! не дуже! - знову хтось зсередини. - Ну, тепер ваше дiло, Iван Петрович! - обернувся Кривинський до справника. - Розги! - зiпонув той на москалiв в одмову посередниковi. Москалi кинулись до крайнього... - Не давай! не давай, братця!.. за що нас бити? за вiщо нас нiвечити?.. Громада стала напирати на москалiв; москалi на громаду. Пiднявся крик, гвалт; зчепилася бiйка з москалями... Люди, зачувши таку колотнечу, бiжать, як на пожежу дивитись. Чоловiки - аж до самих москалiв; жiнки на тини поспинались - з огородiв... Дiд Улас, старий, не видержав натовпу, - упав... Москалi пiдняли... Чiпка побачив. Закипiло його серце, заболiла душа... Бiга помiж козаками, мота?ться на всi боки: - Братця! - кричить: - не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дiдом!.. Ходiм, братця!.. Тимофiю! Петре! Якиме! Збирайте громаду докупи! Не даймо, братця!... А тi, як побачили, що непереливки, та - тiльки видно - через село... Чiпка ?х ла?, батьку?, молить, просить; кида?ться то в той бiк, то в другий; то пiдскочить до москалiв, то верта? до сво?х. Побачив Грицька. - Грицьку! братику! Ти бачиш? кров безневинно лл?ться... Дiда Уласа ледве живого пiдняли на вiтер... Не даймо!.. Грицько не одказав на це нi слова, - та мерщiй вiд Чiпки, та в чужий огород, та й присiв за лiсою. Кинувся Чiпка до крiпакiв... Тут його й схопили. - Я - вiльний! - кричить Чiпка: - Я - козак! - А коли вiльний та козак, то не бунтуй людей! - зiпонув справник. - Ложiть його! Довго борсався Чiпка... Ще довше його били... Нi крикнув, нi застогнав! Устав- наче з хреста знятий. Очi червонi, налилися кров'ю, горiли, як у звiра; на виду - блiдий-блiдий, мов' пiсля тяжко? хвороби... Повiв вiн страшними очима по всiй громадi, глянув хижо на панство, на москалiв i пiдтюпцем побiг додому... Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило; душа палала... "Проклятi! каторжнi! нi суда на вас, нi права нема?!.." - кричав вiн, качаючись по полу. Тiло болiло, як попечене... Вiн стискував зуби. "А вони?.. вони?! Слова доброго... смiтнини послiдньо? не стоять!.. Проклятi душi!.. на вас трохи тако? муки, трохи каторги... Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!.." Вiд болю вiн кусав собi нiгтi, пучки... "А ти, дурню, водився з ними!.. повiрив, що й вони люди?.. Волоцюги, п'яницi, а не люди! Вони тiльки обпивали тебе та пiдбивали на все лихе... У них доброго на нiготь не було... Серце ?х, як iродове, тiльки й знало одно лихо... щоб другого пiдвести, а самому - навтiкача; щоб чужими руками жар загрiбати; сльозами та кров'ю других себе тiшити... А потiм стануть на весь свiт славити... вийдуть серед людей, посеред бiлого дня, скалитимуть зуби, будуть смiятися... Собаки!.. Сучка вас, а не мати породила!.. Замiсть серця, змiю положила й трутою налила... Де тiльки тхне ваш дух, - там лихо та горе, кров та сльози... А ти ?м повiрив?! Ти?!" -вiн заскреготав на всю хату зубами. А це - як скоче, та так без шапки прямо в шинок. Полилася горiлка, як вода. Вiн дудлив ?? нахильцi; випив з пiвкварти - й не чув, щоб хоч запекла або вдарила в голову... Як бризка, кинута на жарину, заскварчить i зникне, так тi ковтки горiлки зразу вигоряли, вилiтали парою... Вiн кинув на стiл порожню посудину, побiг додому; полiз на пiч. Голова заходила ходором; у виски гамселило, як обухом; свистiло та пищало у його в ушах... Вiн забувся, немов заснув... Грицько, настоявшись у чужому городi та надивившись вдосталь на бiйку крiпакiв, трохи змерз та поплiвся додому. - Важно парять бiсових мащтакiв! - було його перше слово до Христi. - Господи! там, мабуть, на той свiт позабивали сердешних, бо крики такi доносились сюди, немов з могили, - вiдказала, Христя. - Так ?м i треба, злодiям! - Скажи менi: за що ти на ?х узлився так? Хiба вони й не люди?.. - Життя через них, проклятих,нема?! - аж скрикнув Грицько. - Нiчого в хазяйствi не вдержиш за ними... Так i держи все пiд запором, а то - як раз та два рознесуть!.. Чи давно я майструвавшу сара??.. Вiзьми, дурний, та й застроми два свердли за лату... Хто ?х там вiзьме? думаю. - Коли сьогоднi огляджуся, - аж i слiду не знать, де стримiли... - Може ж, то й не вони взяли? - А хто ж? Кому бiльше взяти? Козак тобi вiзьме?.. Навiщо йому, коли вiн сам хазя?н?.. коли в його самого ?? А тiй голотi, панським недобиткам, що пропити, то пропити... Хiба воно для себе брало? - на пропiй!.. Щоб воно подавилося... - За що ж ?м i випити, як не за тво? свердла, - смi?ться Христя. - Свого нiчого нема?, все те панське... -Та в ?х нiколи й не буде нiчого, - перебив Грицько: -все проп'ютьi Вони в панiв позвикали тiльки красти та горiлку пити, а не берегти хазяйського добра... А тут ще ?м i землю й волю дають... На цеп ?х, а не на волю! Христi вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпiла. - Який-бо ти, Грицьку, ?й-богу! А якби тебе взяти в неволю?.. - Ну, то що? - витрiщився на не? Грицько, ображений - чого вона заступа?ться за таких злодi?в, що в його свердла покрали. - То крав би? га?.. Хай уже б менi руки тодi повикручували! - Отже, не вiр сам собi, Грицьку! Як щоденна лайка та докори: злодюга та п'янюга, - то всякого з пантелику зiб'?... Поневолi чоловiк стане пити... А як нi за що, - то й украде... Звiсно - неволя! - журливо закiнчила Христя. - Яка ?м неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати... то ?м неволя?! За те ж ?х i попарили сьогоднi... От попарили!.. А Чiпка, чула? як прийнялися за них москалi, бiжить до мене, блiдий такий, труситься... "Братiку, Грицьку! Ходiмо, оборонiмо... Ходiмо - не даймо!.." Цур тобi та пек! - думаю, - та вiд його... Ускочив в Остапiйчин огород, захилився за тин та й дивлюся... А вiн ганя по вигону та скликав на оборону. Як же пiймали його, як задали... буде пам'ятати довiку!.. Пiшов, мов чмелений... Христя тiльки зiтхнула й нiчого не сказала. Грицько викурив люльку коло печi й узявся за шапку. -Куди ти? вже обiд готовий. - каже Христя. - Та я тiльки худобу понаповую, - одмовив вiн та й вийшов з хати. - Не барися ж! - гукнула навздогiн Христя й кинулась готувати посуду. XXI_ СОН У РУКУ_ I сниться Чiпцi - немов сон, i ввижа?ться - наче бувальщина. Сниться йому й ввижа?ться недавня гульня. Увесь шинок, залитий свiтлом - ся?, аж горить; музика тне, руба?; пiдбори землю рвуть; крики, спiви... стоголосе лящання... безпуття скажене... А збоку насува? темна нiч, немов чорна хмара. А в тiй хмарi, в тiй непрогляднiй темрявi, ледве видко, чорнiють панськi комори, двiр... Три тiнi зiгнулися пiд якоюсь вагою - щось несуть на плечах... тiкають... зникли в голому садку... Ось блиснула iскорка - i видко... два чоловiки качаються серед двору, борюкаються... Той, що зверху, лютий, як звiр, шибкий, як вiтер... Придивля?ться Чiпка... Це ж я... я!.." - скрику?: - а пiдо мною сторож... то панський сторож... блiдий, як смерть; тяжко дише; болiзно сова руками й ногами... чутно - кров булькоче в його печiнках, бiжить чорною рiчкою з горла, носа... Ось розкрива? очi... загорiли вони на хвилину iскоркою життя. То ними свiтить докора? чи посила? прокльони?.. Нi, то душа проща?ться з тiлом: смерть уже застила? очi полудою... А нiч усе росте-ширша? i проганя? веселе грище з-перед очей... Чiпка затiпався, кинувся... "Ox-ox!"-застогнав з протягом, перевернувся на другий бiк, та й знову заснув. I знову йому верзеться й ввижа?ться.. Нiч темна, глупа, - нiма та глуха. Вiн сто?ть, а кругом його розляглося сонне грище: п'янi чоловiки, жiнки... все те мертвим сном спить, порозкидане, як колодяччя... Ось - угорi зайнялася над ним зiрка: як свiчка, пала? вона на небi - й освiчу? п'яне зборище на землi... Чiпка глянув на правий бiк... Захиталася темнота, затрусилася... i з не? висунулось двi тiнi - страшнi, блiдi, з переламаними кiстками, котрi так i виглядали iз тiла... Ледве шкандибають вони, вивертаючи ноги то на той, то на другий бiк; хитають на його головами - вказують руками на сонне грище... Чiпцi здалося, що то дiд Улас з матiр'ю... Вiн затремтiв увесь, засовався - й одвернувся... Трохи згодом, з лiвого оку, теж захиталася темнота - iз не? виплило двi тiнi. Одна - товста, пузата, червонопика; друга, з-за товсто? - тонка, худа перегнута втро?, з пером за ухом... Наблизилися отi двi тiнi, глянули на сонне грище, глянули Чiпцi прямо в вiчi, - та й заридали... "Так ось де полягло наше добро, нашi грошi?" I вхопивши одного п'яницю сонного, вони з-дерли з нього одежину та й уп'ялися в горло зубами... Чутно стало, як булькотала кров: то вони ссали ?? з живого тiла... Очi ?х наливалися нею, горiли, свiтили, як у котiв... Чiпка здригнув - i одвернувся. Гляне вгору - аж там, крiзь ясний свiт, захиталася нова тiнь. Чиста та ясна, як лiтнiй погожий ранок, з веселим та любим поглядом у темних очах... "Що це?.. Моя Галочко! моя голубонько сивесенька! iди до мене!.." - молить Чiпка й здiйма? догори руки. Тiнь затремтiла;, ясне лице потемрiло; на очах заблищали сльози... - "Що то ти наробив?!. - учувся йому зляканий голос. - Глянь у праву руч!" - Чiпка глянув - i сахнувся... Чоловiк качався по двору й не по-людськи стогнав... "Що-то ти наробив?! -знову докоряв голос зверху: - Глянь у лiву руч!" - Чiпка нехотя повернув очi... Двi чорнi тiнi ссали кров з сонних людей, ламали ?м кiстки, викручували руки, ноги, обсмоктували кров... "Глянь униз!.." - гуконув голос. Чiпка зирнув... Коло його розвернулося сонне царство люду; блiдi обличчя позадиралися вгору, очi - повиводило з лоба, з рота - вилiтала легенька смужка синього димку... Вони горiли тихо-тихо, як вугiль тлi?... "Це все ти наробив!.. це все тво? вчинки!.. - гукав голос... - За вiщо ж ти чоловiка вбив? За що дiток, жiнку осиротив?.. Чим винуватий сторож, коли його господар посила? стерегти добро, ловити злодiя?.. Що то ти поробив з тими п'явками людськими?.. Що??. З ситих, повних, що, обпившись кровi, тихо доживали вiку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свiй довгий вiк нассали... А от, бач: щоб знову такими стати, як були, вони поробилися встократ хижiшими, прожерливiшими... На голодного й холодного, на п'яного й тверезого, на сонного й не сонного, на сироту, на старця вони кидаються, як голоднi собаки на шматок хлiба... Бач, як вони смокчуть кров з жил людських?.. Бачиш?.. А то - що?.. Людей опо?в, горiлкою попалив... Каторжний! розбишака!.." Чiпка знемiгся, склонив колiна, зложив руки, припав ниць на землю... А голос, як буря, носився кругом його - i страшенно викрикував, вигукував: "Що ти наробив, лютий, каторжний?!." Чiпка припадав ниць, мов хотiв сховати-. ся... А голос той проривався в кожну кiсточку, в кожну жилочку, морозив ?х жахом, пiк огнем туги... Чiпка не витримав. Як скажений звiр, що бо?ться води, труситься й люту?, забачивши ??, забувши все на свiтi, несамовито кида?ться на встрiчного й поперечного - так Чiпка кинувся, скочив угору... "Згинь, проклятуща, вiд мене! хай тебе огонь пожре, вихор рознесе-розвi?!.. Що ти менi таке?.. Жiнка?.. сестра??, мати??. Я тебе всього двiчi чи тричi бачив на полi, де ти стрибала, : як коза... Чого ж ти сюди лiзеш?.. чого ти мiша?шся?.. Ти менi вибива?ш очi тим, що менi самому не да? спокою, що мо? серце одверта? вiд доброго, а пiдiйма? руку на лихе?.. вiд чого я сам тiкаю - та нiяк не втечу; ховаюся - та не заховаюся, та все глибше та глибше топлю свою голову в п'янiй горiлцi... Геть собi!.. згинь!.." Вiд його гучного голосу тiнь затремтiла; подалася вгору; вище, вище... Небо загоготало, заблищало, шваркнуло... Огняна стрiла вдарила коло його; кругом усе затрiщало i запалало огнем... Горить, трiщить, ломиться, пада?, кричить, лементу?, молить... всi голоси зливаються .в один голос - у голос неви-у разно? тяжко? туги; скрiзь чутно плач, лемент... I все те жере огонь - то сво?м широким, лютим полум'ям, то сво?ми гострими язиками - лиже... Лизне- i тiльки чорна вуглина пiсля його зачорнiв; лизне ще - вуглина побiлi?, розпада?ться на попiл... I пiднiма? його вгору широка огняна хвиля й, залопотавши, несе високо-високо... Огонь розходився, розiгрався... Уже вiн кругом охопив Чiпку; вже досягав сво?ми довгими язиками до його тiла; цiлував його вид... Гляне Чiпка... То ж не вогонь, то людська кров хвилями хвилю?... "О-о-й!" - скрикнув вiн - i несамовито кинувся. Стояв уже вечiр надворi. Сонце закотилося за гору червоно-червоно, немов обпилось тi?? кровi, що була пролита за день. Село, наморене то бiйкою, то дивовижею, втихомирилось: нiгде нi крику, нi гуку. Високi стовпи диму вилiтали з верхiв у небо високо-високо, наче несли туди людськi сльози, прокльони, молитви... У печах палало полум'я - варилася вечеря; людськi тiнi снували повз його - i на хвилину-другу закривали його собою, немов якою запоною. Мороз дужчав; зорi грали; захiд сонця жеврiв кров'яно-красною зорею... Скочив Чiпка - i почув, що по всiх його жилах, у кожнiй кiсточцi, як блискавицi, забiгали огнянi спички; злившись у головi докупи, вони рвали ?? огнем... Тiло в його горiло; в думках сон мiшався з бувальщиною; серце болiло, замирало, кипiло невимовним злом... Вiн вийшов надвiр - хоч провiтритись. Свiжий вiтрець пахнув йому в гаряче лице, закрутив у носi, аж покотилися з очей сльози... Глянувши на захiдне зарево, вiн зразу заплющив очi: воно ?х рiзало болiзно, непривiтно... А на другiм кра? неба, насупроти, червонiло друге зарево: то сходило повновиде козацьке сонце. Чiпка вийшов посеред двору 1 почав обдивлятися. Кругом пусто й глухо! Став вiн ходити вiд хати до току, вiд току до хати. На душi важко, - так важко, як ще нiколи не було... Болi з тiла доходили до серця, до-ймали його; голова горiла; думки мутилися: ображали його неправдивою карою, лякали людським смiхом... Вiн раднiший би був просити, в ногах лазити, сльозами молити, - аби тiльки забути те, що було! А воно стояло, як страховище, перед його очима; як те марево, мiнилося в його думках. То учувався йому глухий, здавлений смiх; то, мов ненароком, гострi, як спички, жарти в розмовi; то повсякчасне пряме вибивання на очi... Вiн знемагав вiд муки. "Краще б я не родився або мене забито, нiж отаке терпiти!.." Душа бажала подiлитися з ким-небудь сво?м лихом; серце - вилити накипiлi сльози. Так же кругом - нi духа! Ламаючи руки, жалiбним поглядом подивився Чiпка на захiдне зарево, та. й посунувся смутний в хату... I жалко й страшно було дивитися на його сумну постать, що так виразно чорнiла мiж двома заревами свiту - мiсячним i захiдним. Наче виходець з того свiту, мов грiшна, душа, бита сво?ми тяжкими переступами, зiбралася каятись перед богом, - та не змогла: замiсть молитви, уста шептали гiркi прокльони, перечитуючи сво? грiхи... Посеред хати, освiчено? мiсячним свiтом, що через вiкна вривався в хату, слався широкими смугами по долiвцi i ховався аж пiд полом, - стояв Чiпка навколiшки i молився... прокльонами. Сльози блищали в його очах; вiн клав щиро поклони... А товариство його - Пацюк, Лушня та Матня, - як побачило, що за баталiя пiднiма?ться в Пiсках, та мерщiй ноги на плечi, та поза хатами, та поза городами, аж у Крутий Яр, та й засiли в шинку в свого ?? давнього знакомого жида Оврама... Прокружали -цiлiсiнький день на останнi грошi, розказуючи всякому, хто заходив у шинок, яке свiтопреставленi? ско?лось у Пiсках... Уже й смеркло. - А що, братця, чи не навiдатись нам у Пiски: що там дi?ться? - каже Лушня до товаришiв. - Чи не задопали, бува, нашого Чiпки, бо щось вiн там дуже торгувався?.. Тут уже тiкати мерщiй, коли лихо; а вiн - кличе рятувати!.. - Iди ти, коли хоч, - одказують йому Пацюк та Матня, - ми тут зостанемось... - Нi, ходiм разом, - пiдмовля? Лушня: - провiда?мо справдi Чiпку... Хоч вiн чудний собi, а все-таки нiгде правди дiти - хороша душа й товариш щирий... вже нiзащо тебе не видасть!.. - Я не пiду, хоч мене рiжте, - каже Матня. - Щоб справдi ще москаль спiймав та дав чосу... - Та й я зостануся з Якимом, - туди ж i Пацюк. Лушня почухався. Вiн знав, що тепер справдi в Лiски йти небезпечно; одначе совiсть його мучила, що так товариша кинули... - А що ж його казати? - веде вiн рiч далi, - коли запита? Чiпка: де були?.. - Що ж йому казати? - одказу? Матня. - Нiчого не казати!.. Що вiн за спрос? - Збреши що-небудь, бо справдi негаразд... - ра? Пацюк. - I чому ми його не взяли з собою?.. А тепер, може, вже й у Пiсках нема?, - москаль узяв... Пацюковi жалощi усiх уразили: всi мовчали, нiхто нiчого... - Ну, сидiть же ви тут, братця, - трохи згодом сказав Лушня, - а я пiду довiдаюсь... Пiшов. Вихопився на гору, глянув на широке роздолля й побачив Пiски, як в туманi, залитi мiсячним свiтом... Мiж темною тiнню голих верб бiлiла боками церковка й позирала навкруги сво?м блискучим оком - золотою банею з хрестом; а недалеко вiд церкви, як висока гора, чорнiв панський палац, i, здавалося, сердито поглядав на все село... Село ще не скрiзь спало. Де-де блищало по хатах свiтло, хоч i тихо було: людського гомону не чутно, доносилось тiльки глухе валування собак. Надворi тихо, холодно; мороз скаженiв i давив так, аж зорi плясали; пiд ногами рипiв снiг... Щоб не замерзнути, Лушня пiшов швидше. Незабаром опинився коло Чiпчино? хати. Як та пустка, стояла вона сама собi на край села, облупана, чорна... Тiльки неповибиванi шибки горiли проти мiсяця: здалека здавалося, що в хатi свiтилося. Лушня пiдiйшов ближче. I темно, i тихо!.. Йдучи повз вiкно, що виходило прямо на поле, вiн заглянув, що там дi?ться? На полу не видно нiкого... Уже вiн хотiв повернути поза хатою до дверей, коли це (уздрiлось йому) - немов що мелькнуло... Вiн знову прихилився до шибки, дивився в хату. У противнi вiкна мiсяць аж бив сво?м свiтом, лягав довгими смугами через усю хату й ховався аж пiд полом... Посеред хати, увесь залитий свiтом, стояв навколiшки Чiпка - молився... Його ясна тiнь раз по раз згиналася, то випрямлялася; на очах блищали сльози... - Чiпко! - гукнув Лушня пiд вiкном. Чiпка скочив i боязко заховався за пiч. Лушня зареготався на все горло. Регiт його здорово? грудини посеред нiчно? тишi як грiм, гоготав навкруги, перекочувався, бряжчав у шибки, розлягався по хатi... Чiпцi стало соромно, хоч крiзь землю... Його пiймали на сльозах, вiн плакав, як мала дитина! А Лушня регоче та й регоче пiд вiкнами, - аж шибки двигтять... - Чiпко! Чiпко! що то ти одмолю?ш сльозами? - регочучись, знову Лушня. Чiпка пiзнав голос. Смiх над його молитвами, над його сльозами, товариська зрада, докора - разом кинулись йому в голову, схопили за серце... - Уб'ю!.. - аж сичав вiн - та вхопивши макогiн, босонiж з хати... На щастя, Лушня почув тихий скрип босо? ноги, глянув - i одскочив убiк... А Чiпка обiруч попер макогоном прямо. - Уб'ю!.. - гука? вiн щосили, та знову бiжить за макогоном. Лушня - далi... Поки дiстав Чiпка макогона, Лушня опинився геть далеко... - Вон, с[учий] с[ину]! щоб ваш дух не смердiв коло мого двору! - кричить Чiпка на все горло. - Уб'ю, тiльки побачу хоч здалека... - Чи ти, бува, не здурiв? чи не збожеволiв. Чiпко?.. За вiщо ти нас лагодишся вбивати?.. - зупинившись так, може, за гони, гука? Лушня. - Я через вас сорому набрався... мене через вас нiвечено... Вон!.. Товариша б'ють, а ви по шинках гуля?те та ще й смi?тесь?.. Це вже не первина... Тодi в пана... самi завели, самi й покинули... А тепер тута!.. ? ви товаришi, друзяки?.. Собаки, а не товаришi!.. Вон!! - Та, кинувши макогона об землю, пiшов назад у хату й засунув за собою дверi. Лушня постояв-постояв та знову пiдiйшов пiд вiкно. - Чiпко!.. Чiпко! Чiпка лежить на полу, мовчить. - Оже не сердься!.. Ось вислухай попереду... Хiба б же ми тобi, ти дума?ш, не помогли? Та ми б раднiшi... Ми ото, як побачили тебе, та разом i кинулись по вулицях скликати людей... Я побiг до Сидора в кузню молотка взяти... Коли оглянусь - аж Петро з Якимом кричать... Дивлюся - аж ?м уже руки скручують десятники... i старшина коло них... Я мерщiй на помiч, хотiв оборонити; а вони й мене зв'язали... Подумай: що нам було робити?.. Ми й почали вибрiхуватись, що буцiм тiкали з ляку... А старшина нас - у чорну... Оце тiльки недавнечко випустив. Петро ж та Яким пiшли в Крутий Яр, а я оце зайшов за тобою... А ти нас убивати збира?шся! - додавши жалю в голос закiнчив Лушня. - Я вже чув таку пiсню... Я вас добре знаю! - мотнувши головою, одказав Чiпка, спустивши трохи гнiву. - Так що ж, ти не вiриш?.. Нехай я, де стою, там i провалюся! Хай мене свята земля прийме, коли неправда!.. - присягався Лушня. Чiпка мовчав, не озивався; серце в його одходило. Вiн думав: чи Лушня каже правду, чи бреше? Лушня брехав i боявся не пробрехатись. Вiн чув, що Чiпка натякнув, що його бито: щоб уже зовсiм розжалобити товариша, вiн давай напирати на це. - Чи вже б ми не раднiшi тебе вирятувати?.. Хiба нам не казано, як тебе нiвечили?.. Та в нас серце кров'ю обливалося... Так що ж ти будеш робити, коли взапертi?.. - Чом же ви не рознесли чорно? к бiсовiй матерi?.. - уже без серця вступа? Чiпка з розмову. - Еге... Розвали ??! Коли на нас трьох постановлено сторожу аж з десяти чоловiка; та все один другого не видасть: здоровi, як буга?, а високi, як верстви. - Де ж Петро та Яким? - забуваючи, пита Чiпка. - У чорнiй зосталися? - Та кажу ж - пiшли в Крутий Яр погуляти, бо тут страшно... А мене оце за тобою послали. - Я не пiду! - одрубав Чiпка. - Та й я, мабуть, такий, що хай собi гуляють самi, - скорчив лазаря Лушня. Чiпка нiчого не одказав. Обидва помовчали. Лушня обiзвався перший: - Пусти, будь ласка,, в хату, хоч погрiюся" бо так змерз у тiй гаспидськiй чорнiй, що трохи душi не витрясло, аж печiнки пiдкидаються... - I почав цокотати зубами та здригувати, буцiм справдi змерз. Чiпка повiрив Лушнi. Стало йому жаль товариша. Вiн скочив з полу, швиденько одсунув дверi. Лушня увiйшов у хату; внiс за собою макогiн, що покинув Чiпка надворi. Та Чiпка вже не слухав тi?? одмови, слова його полилися, як бистра вода, прорвавши греблю... - Ой!.. дорогою цiною заплатять вони за не?! За тi сльози, за ту кров, що сьогоднi безневинно пролито... будуть вони довiку мучитися, до суду мордуватися!.. - Кому ж вони заплатять? - перебива? Лушня. - Менi!.. менi заплатять! - гука? Чiпка, пiдводячись на руки. - Я ?м покажу, що мене страшно займати!.. Поки вони мене не зачiпали, я був до них, як усi люди... А зробили таке зi мною... стережiться ж тепер!.. начувайтеся!.. - Що ж ти зробиш? ?х скiльки, а ти - один. - Я - один? Хiба мало таких, як я, як ти, та Петро, та Яким, без хати-оселi, без притулку-пристановища?.. Хiба;трохи тиня?ться по свiту, де б свою голову прихилити, де б себе приткнути?! Ще ж це тепер... А як зовсiм розв'яжуться з панами... трохи нас буде? Що ж ми?.. Хiба ми не люди, щоб нам погибати попiдтинню голодною смертю? Хiба б i ми не лежали на перинах так само, як вони, коли б у нас такi достатки?.. I ми б були такими або ще й кращими!.. Та лихо наше, що вони все прибрали до сво?х рук, запрягли нас у плуг: "ори, мов, дурний хлопе! роби на мене! А я лежатиму та ?стиму те, що ти наробиш!.." А коли оце той орач, що день у день не вилазить з тяжко? працi, замовив тiльки одно слово, що йому треба ?сти, треба й жити, що - дай же менi плату хоч за оцi останнi два роки, що робив на тебе... так вони, бач, яко? заспiвали?.. "Бунтовщики!.. розбишаки!.." За ними й сила... Навели ва нас москалiв, били нас, нiвечили, знущалися перед усiм свiтом... Так оце правда? це вона??. Нi, Тимофiю! Коли так... Не да?ш ласкою, оддаси силою! Насила?ш ва нас усяку наволоч, позориш нас серед бiлого дня ,аа те, що ми просимо сльозами, взива?ш розбишаками... Коли ж так... темна нiч покаже-де мо?, де тво?! Лушня слухав, дух прита?вши, боявся поворухнутися, здихнути... зовсiм оторопiв. Вiн зроду не чув, щоб хто казав про се, та ще таким зичним голосом, з таким страшним завзяттям. А Чiпка не вгавав; вiн зупинявся тiльки перевести дух. - Чи так, Тимофiю? - Так, Чiпко, - ледве вимовив Лушня. - Од сьогоднi - шабаш пити! годi гуляти!.. Станьмо й ми такими, як люди... Знайдемо роботу, - рук не позичати... А проте - свого не забуваймо! I вони так роблять... Коли вони вмiють пiд нас пiд'?здити, - навчiмося ж i ми пiд них! Хай знають, нехристи, де правда! Коли ? вона, - то для всiх хай буде рiвно; коли нема, - то всiм нема! - Добре, Чiпко! ?й-богу, добре! - обiзвався Лушня, так йому подобалась така рiвна правда. - Я перший, брате, [радий] хоч i сю нiч затесатись до пана, та розказати йому, де правда... - Та не пан один, Тимофiю, - не вiн один!... Усi налягли на нашу шию... всiм бажа?ться по?здити на ?й!.. Пан, як пан: вiн тiльки сво? дiло зна? - панське!.. Коли б до нас старшi над паном правдивiшi були... i пан би був не той! Вони б довiдались, чого люди стра-ждуть, вiд кого й вiд чого вони терплять; вони б прямо сказали пановi: нi, то буде неправда, коли так зробимо!.. Так же нi! Пан - свiй брат... Пан, бач, i примаже, й замаже, бо в пана ?, бо вiн наздирав з людей... А людям де взяти?.. Та й то ще не всi, Тимофiю! I пан, i старшi - одна бiда... Он, попи нашi! Вони перед богом за нас, вони бачать кривду... та й тi нi слова!... А кому ж, як не ?м першим замовити його?.. Жид - i той... i той на нас!.. обдурю? нас, обпою?, вимоту? з нас останн? збiжжя, яке ще зосталося за душею... Сам пiдведе, сам i видасть!.. Усi на нас, Тимофiю, всi!.. I свiй брат багатир на нас... I п'яницi ми, й злодi?, й волоцюги... Як ще ми живемо на свiтi, Тимофiю?.. Як нас не подушать усi отi праведники?.. Зда?ться, само небо, якби впало на нашi плечi, не було б таке тяжке, як та неправда, та наруга, котру ми терпимо вiд кожного!.. Не будьмо ж дурнi, коли так!.. Оце нас четверо. Годi, кажу, пити-гуляти! Що з того, що ми поживилися в пана та в голови з писарем? Жид i забрав усе те собi; а нам ще понабивали... Нi! Станьмо краще такими людьми, як усi, - приймемось за роботу, вдень будемо працювати... а нiчматiнка - й научить i скаже, де наше лежить... Добре? - Добре, Чiпко! З завтрього я сам стаю на роботу, - годi волочитись! Скажу Петровi й Якимовi... Будемо грошi заробляти... - А я мирюсь з матiр'ю, переводжу до себе... Скажуть люди: оханувся! то й добре... Будуть i грошi... А що то, брате, за сила грошi? Сказано: золото мур лама?! Чого тiльки не зробиш за грошi... Ти дума?ш, мене б били, коли б я був багатий?.. Чи одняли б були землю в мене, якби я мав грошi?.. Пiдсипав би яризцi п'ятдесят карбованцiв, як отой волоцюга... "Не займай мо?? землi!.. Не одбирай ?? в мене!.." I не заняв би... бог зна, що з мене тодi б вийшло... Був би я, може, досi жонатий; жив би хороше, тихо, з людьми в ладу; годував би дiток, як другi, от як Грицько... А то - мати... та рiдна мати, що тебе на свiт народила - й та стала тобi ворогом!.. Хiба воно легко то, Тимофiю? Згадаю, серце розрива?ться, душа болить... А все через ту землю... Хоч i не в землi, бач, сила... Нi! Земля - так собi: земля та й годi!.. Та через землю я втеряв сво? щастя, свою долю... втеряв... А коли б ти знав, коли б ти бачив, Тимофiю, що то за людина така?! Ото вона сьогоднi, менi й снилася... Наче янгол, як свята душа, лiтала вона над мо?ю головою... - Хто? - не розбираючи Чiпчиного марива, пита? Лушня. - Галя!.. Моя люба... найкраща над увесь свiт... - Яка Галя? - пита? вдруге Лушня. Чiпка схаменувся. - Не знаю, - одказав i замовк. - Чи не закохався, бува, та й не хвалишся?.. - допиту?ться Лушня. Чiпка не одмовив нi слова, тiльки зiтхнув, здержуючи дух, щоб Лушня не почув. Довго мовчали обидва. - Що з тобою таке: чи ти здужа?ш. Чiпко? - Нiчого... Болить тiльки все... Побили сучi сини до живого тiла, - як печене болить... - То ти б до знахарки пiшов, щоб мастi яко? дала або зiлля. -Заго?ться й так. А слiди хоч i зостануться, - то дарма: вони будуть нагадувати, щоб часом не забув!.. - Та й у тебе в хатi, - хоч вовкiв гони!.. - привiтався Лушня. - Чи нема? хоч чарки горiлки погрiтися? - Чортма! Лiзь на пiч, коли хоч... Лушня побрався на пiч, та, не роздягаючись, лiг мовчки. Чiпка собi лiг на полу. Лушня лежав та радiв, що так дiло обiйшлося. Турбувався тiльки про одно: коли б перше Чiпки побачитись з Петром та Якимом, та наструнчити ?х, щоб уже в один голос спiвали... Вiн справдi став побоюватись Чiпки... "Коли б ще самому в брехунах не остатись, а то..." - думав вiн мовчки. Чiпка собi мовчав, хоч теж не спав. Перед його очима куйовдилась денна завiрюха, крутилась, вихорилась. Серед ночi, при мiсяцi, при тяжкiм болi тiла, всi деннi пригоди вставали перед ним, як те страховище, крутили його, кидали то на один бiк, то на другий; не давали болю затихнути, думцi забутися... Вiн лежав, як у вогнi... Душа млiла й болiла, - помстою; серце гукало - оддячити; розум пашiв - злом. - Тимофiю! - Чого! - Ти не спиш? - Нi, не сплю. Чiпка замовк. - Не знаю... чи казати, чи мовчати?.. - несмiливо знову озвався, перегодя трохи. - Про що? кажи! - Удень сьогоднi я спав... менi приснилося... Чiпка вимовляв кожне слово з протягом, мов нехотя, з переривами: язик казав одно, а думка вперед бiгла - за другим. - Ну?.. що ж тобi снилося? - Я плакав... Я молився боговi... не помага! - Та що ж там таке? кажи! - приста? Лушня. - Я довго думав... - тяг Чiпка слово за словом. - Що ж ти думав? - Ти бачив сьогоднi людську неправду? - якось, мов натужившись, викрикнув Чiпка. - Бачив?.. - Хоч не бачив, то чув, разказували, - одмовляе Лушня. Довго ще вони мiж собою балакали, поки поснули. А поснули вже тодi, як стали другi пiвнi кричати, на темному небi примеркали зорi, Волосожар на пiвнiчнiй сторонi догоряв i тремтiв бiлувастим свiтом, а ясний мiсяць^почав бiлiти, спускаючись насупроти за гору. XXII_ НАУКА НЕ ЙДЕ ДО БУКА_ Мотря та хазяйка ??, "довгоп'ята баба", ще звечора, перед тим безталанним днем, усе чогось кволiли та жалiлися на проклятущий мороз, що як у забiй забив - день у день... Вони сидiли на печi, й то померзли. Бабина онука, дiвчина, знай снувала з хати в сiни, а з сiней в хату, та напускала холоду. Видко було, що ?? обхопила якась нетерплячка. - Чого ти, дочко, рипа?шся, дверима? - спитала ?? баба. Замiсть одмови дiвчина, може й недослухавшись, защебетала: - Уже нашi дiвчата вулицю збирають!.. Такi дурнi... який холод, а вони спiвають, аж вулиця розляга?ться... Як у них i роти не позамерзають? - Та то вони, видно, на досвiтки йдуть, - обiзвалася Мотря з печi. - Нi, таки на вулицю. Сьогоднi й менi Прiська казала, щоб i я вийшла... - Усе тепер пiшло не по-людськи! - зiтхнувши, одказала Мотря. - Яка тепер, серед зими, вулиця? То по лiтовi, та по тепловi... - Та й я, тiтко, казала Прiсьцi... Смi?ться, дурна, та одно плеще: виходь та й виходь!.. Сьогоднi до ?х байрацькi хлопцi прийдуть, i Ковалiв Василь прийде... А той Василь Коваленко, каже, такий гарний, що й по всьому свiту пошукати... як картина... - То це, мабуть, вони йдуть назустрiч? - каже баба. -Сказано: молодi... ?м що? Аби погуляти та поспiвати. - Та й хлопцi, чутно, спiвають, -цокоче дiвчина. - Та таких гарних пiсень! Нашi хлопцi таких i не вмiють, - мабуть, то байрачани... Вона полiзла з рогачем у пiч, засунула горщик, обгорнула жаром, накрила покришкою. - Пiду надвiр та послухаю, поки кулiш закипить! - сказала та й шморгнула з хати. Мотря з бабою тiльки переглянулись... Перегодя трохи, дiвчина знову вскочила в хату, затупала голими ногами, червоними, як у гусака, захукала в руки: - Оце... який холод, нехай йому гаспид! Мороз прямо, що з очима!.. Ху! ху! (хукала в руки). А хлопцi тако? гарно? спiвають; а дiвчата й собi... Якби не так холодно, та не вечеря, то майнула б аж туди! - Босонiж?.. - озива?ться Мотря не то з докором, не то з радою. - Нi, взулася б... - Так тобi вечерi шкода втеряти? - смi?ться баба. - Ото дiвка! - Нi, не вечерi шкода, тiльки хто ж ?? варитиме?.. Та я таки й не хочу... - Як старець копiйки, - шутку? баба. - Нi, не хочу! Бо там десь чутно й бiйку, - тiльки: гуп та гуп!.. Може, то нашi парубки з байрацькими завелися, щоб на чужу вулицю не ходили?.. - То, видно, крiпаки попилися, та не помиряться!.. - угаду? баба. Мотря важко зiтхнула. "Попилися?.. - подумала. - Хто ж ?х попо?в, як не вiн?.." Серце в не? защемiло. Цiлий вечiр була вона смутна: нi цокотання весело? дiвчини, нi бабинi жарти не розважали ??. - Чогось менi на душi так погано, коло серця щось в'?ться так... - жалi?ться бабi. I заранi лягла спати. Не спиться ?й. То думки, то кашель не дають заснути. Оце зведе очi, заплющить - i розкри?: ?й верзеться п'яне грище. Перевернеться вона на другий бiк, уткне ниць у подушку сво? лице, - кашель пiдступить пiд горло, лоскоче, душить... Вона пiднiметься, сяде, кашля?, схопивши голову в руки... Сидить... Кашель трохи втих, одiйшов... Дума? вона: де та смерть забарилася? де вона ходить?.. Та з смертi перенесе ?? думка на й о г о, на сина... та знову на смерть... Насилу перед свiтом заснула. Удосвiта не вставала. Ранком долiтали до ?х хати нестямнi крики та гуки... То окликалася московська розправа. - Господи! що тiльки робиться на вигонi! - вскочивши в хату, замiсть привiту, прокричала сусiда. - Москалi стали кружком, обступили крiпакiв, - та кожного беруть та й б'ють... Тi кричать, просять, молять... А народу збiглося на ту бiйку дивитися... то й землi важко! А справник, чи якийсь там старший, як крикне на людей: "Што ви сто?те, сякi-такi?.. вон отсюда!" Так усi й полинули - хто куди попав... Хто прямо шляхом, хто через городи, аж тини трiщать, а вони городами та снiгами так i чешуть... Сказано: страх такий, що господи!.. - А мого .там не бачили? - несмiливо, боязко запитала Мотря. -Бачила й вашого... бiгав там та людей збирав: думка була рятувати. - П'яний? - перебила баба. - Бог його зна? - чи п'яний, чи нi. Бачила тiльки, що до кожного приставав: не даймо! заборонiмо! Так його москалi як запопали... - Та й... де його дiли?.. - з ляком скрикнула Мотря. - Не знаю, не бачила. Казали люди, що i його либонь бито... Та так, кажуть, немилосердно, що аж кров цiвкою... Вид Мотрин, й без того хмурий, ще дужче потемнiв... Схилила вона сумно голову; потекли гiркi сльози з жовтих, мутних очей, потекли по щоках, по глибоких рiвчаках, що лiта та недоля попроорювали по сухому виду. Баба ще довго розпитувала, сусiду; сусiда ще довго розказувала. Мотря вже не чула нiчого того. Серце в не? щемiло, болiло; голова, як отуманена; за сльозами вона нiчого не бачила. "Бито... прилюдно, принародно бито... - думала вона, заливаючись сльозами. - До горя, до нужди, до мого безголов'я ще й сорому прибуло... поговору!.. А скiльки ще прийдеться перетерпiти та?мних смiшок та шуточок!.. Там у чорну вкинули, кажуть, чоловiка убив... Хоч i не вiн, - та вже коли так, то вiн! Голову ограбив, писаря... Вiн!.. I людей перепо?в, на лихе пiдбив... Вiн!.. I все вiн, усе вiн!.. А тепер його, як якого, - прости господи, - душогуба, прилюдно нiвечили... били... А воно ж: його тiло - мо? тiло! Його б'ють, - менi боляче... Та то ж, кажуть, до живого тiла, до кровi... Господи! вже як на кого узляться люди, то до краю вже до?дять, до кiнця догризуть! Що де не зробиться, чого де не видеруть, - усе вiн, п'яниця, розбишака!.. Та вже коли б хотiли помститися, коли вiн заслужив того, - то хоч би не прилюдно, не принародно!.. А то ж - кожне бачило, кожне чуло... Пани... а душi людсько?, серця в них нема?! ?м, коли простий чоловiк, то все одно що товарюка... Лупи, бий його прямо рублем... не зiгнеться!.. Боже! Боже! де ж твоя правда святая?.." Вона була тепер сердита на всiх людей, на весь мир, на весь свiт, -на панство, що ?? сина побило... Хто ?м дав право ?? дитину безчестити?.. На москалiв, що так немилосердно, по-катiвськи били; на людей, що не тiльки не оступалися, не обороняли, а дивилися на те та смiялися... У кожнiй людинi вона бачила тепер свого кревного ворога. У цокотаннi сусiди вона чула гiркий глум над ?? материнським жалем, над ?? бiдною головою; самий голос бабин, старий та спокiйний, здавався ?й потайними жартами над нею самою... "Чужi... чужi... Що ?м?.. у них болить?.. ?м шкода?!" - думала вона, обливаючись гiркими слiзьми, що так i плили, так i лилися одна за другою. I кляла вона свою долю; проклинала людей, проклинала свою кохану дитину - свого сина, котрого так жалкувала... То був болiсний лемент душi, глибока враза серця, - нiкому не вiдомi, окрiм матерi... Тiльки одна мати вмiв разом кохати свою дитину й ненавидiти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути - й не дивитися, не слухати. На другий день прокинувся Чiпка, як уже сонце пiдбилося. Окликнув Лушню. Лушнi вже не було. Дiждавши, поки Чiпка заснув, вiн тихенько злiз з печi, вийшов з хати та й потяг прямiсiнько в Крутий Яр. - А що Чiпка? як? - стрiли його товаришi. - Нiчого... живий! Усе гаразд... Глядiть тiльки: нi слова, де були. Сказав, - у чорнiй сидiли... I давай розказувати, як його Чiпка трохи не вбив, як вiн вибрехався; розказав i про останню розмову з Чiпкою; радив пристати... Пацюк одразу згодився, Матня впирався. - Стань у службу, - одказав вiн, - нiколи й чарки горiлки випити... Одначе Лушня та Пацюк укландали й його пристати на Чiпчину раду. Оже вiн згодився найнятись не в. кого з хазя?в, а де-небудь у жида на винницi або в броварi. Так i зробили. Той день перегуляли, а на другий усi три пiшли на Побиванку до жида, стали на винницi. Чiпка пiдождав, поки геть пiдбилося сонечко, одяг-ся в свитину й пiшов до баби, де жила мати. Надворi зустрiв вiн бабу. - Добридень, бабо! - Добридень. - Що мати - у вас? - У мене.. А що? - Та нiчого. Я до матерi, коли можна. - Iди. - "Чого це вiн?.." - подумала баба, й страшно ?й стало. Вона мерщiй в хату. - Мотре! Мотре! - Чого? - Син iде... Мотря не одказала нi слова, - тiльки затрусилася... То морозом ?? осипа?, - вона бiлiв, то у жар укине... - Чого вiн iде? - за Мотрю спитала дiвка. - Не знаю, - одказала баба. А тут i Чiпка в хату. - Добре здоров'я вам, бабо, й вам, мамо! - Здоров був. Чiпко, - одказу? баба. Мотря одвернулася; сльози заслали ?й очi... Усi мовчали. Чiпцi нiяково стало... Зом'яв вiн у руках свою шапку й несмiливо промовив: -Я до вас, мамо... Мотря не озивалася. Чiпка собi замовк. У хатi зробилося важко, мов стеля нагнiтила... -Чого ти до мене прийшов? - нешвидко вже вимовила Мотря, все-таки не глядя на Чiпку. - Прийшов я, мамо... перепросити вас... Дурний я тодi був, п'яний... зневажив вас... зобидив крiпко... За те мене бог покарав... Простiть мене! не гнiвайтесь уже на мене! Не видержала Мотря. Сльози бризнули з переповнених очей i, як горох, котилися по виду, падали на долiвку. У душi разом заговорила й одрада, й жаль, i докора... ?й любо, одрадно було, що син покорився, в. що вiн побачив, якого лиха наробив собi через свою дурну голову та ледачу волю, що вiн повинуватив себе перед нею, перед матiр'ю котру образив так... I разом уставала перед нею чорною хмарою синова зневага, давила, як обценьками, материне серце; прохалася вилитись хоч у гiрких докорах... Мотря, вмиваючись сльозами, стала ганьбити сина. - Тепер, бач, i до матерi?!. тепер i до не?, як нiкому пожалiти?.. А як тодi, - так мати сяка й така!.. Чи тобi не соромно? чи тобi не грiх?.. мене на старiсть е пустив по чужих людях тинятись... шматок хлiба од чужих людей приймати... таке про тебе слухати?.. Що ж мати, - ворог твiй?.. Мати, як мати!.. Вона б сво?? пучки врiзала, та дала сво?й дитинi, щоб йому було краще!.. А ти зараз - угору; зараз - сяка та така!.. I А тепер, бач, як поповчили, так i матерi стало треба? Зараз до не?? Що - добра московська наука?.. добра?!. Тепереньки й покора де взялася... А тодi... мати слово i скаже, - а ти десятеро... мати заплаче, - а ти в бучу!.. А я тобi скажу, сину, коли б у матерi була така сила, щоб тебе провчити, як чужi провчили, то не скакав би ти, як зiнське щеня, вгору, - не дорiкав би гiркими словами стару матiр, що над тобою довгих нiчок недосипляла, од свого рота одривала та тобi давала!.. не ображав би ти ?? серця так!.. - Не згадуйте вже того, мамо!.. Простiть... забудьте! То було давно, колись... Що ж п'яний чоловiк?.. П'яний - дурний... Самi зна?те: не поставить свiчки, а звалить!.. Мотря замовкла, втирала рукавом сльози... Баба й собi додала ганьби та докори таким лихим вчинкам. Чiпка стояв, повiсивши голову, коло порога... Мотря глянула на його - i разом перевернула сво? серце на великий жаль. - Мабуть, тебе, сину, там так понiвечили, що й кiстки цiло? не оставили?.. - сказала вона, з жалем дивлячись на його блiдий, болiсний вид. - Дивись, як на виду спав... поблiд, позеленiв!.. - Спина, мов печена, болить, - жалiвся Чiпка. - Скажено били!.. - Бодай ?х лиха та нещаслива година побила, як вони так знущаються над людьми!.. - Чули ми. Чiпко, - вмiшалася баба, - чули, аж сюди до нас крики доходили... Так, немов мерцi з домовини, тiльки: - о-о-ох!.. о-о-ох!.. - стогнали... - Вони, мабуть, тебе до живого побили? - знову пита? Мотря. - Та ? всього... Мотря скривилася, мовчала. - Чи ти ж хоч сорочку перемiнив, чи, мабуть, у тебе й сорочки катмае? - трохи згодом питав мати. - Нi, ?... та не перемiняв. - Чому ж ти не скинув?.. Воно ж поприста?, поприсиха?, поздира?ш,, ятритиметься... гiрше буде! - Присхне! - О, бодай тебе! - усмiхнулася баба. - Присхне!! Сiдай, чого ти сто?ш? Чiпка сiв поруч з матiр'ю. Мотря дивилася на його та трохи не плакала. Дiвчина, бабина онука, стоячи коло печi спиною до вогню, сумно поглядала то на сина, то на матiр, то на свою бабу й кусала нiготь другого пальця на лiвiй руцi... - Де ж ми, сину, житимемо? - геть уже по розмовi запиту? Мотря. - Доживайте вже, мамо, зими в баби, я заплачу, що там баба скажуть... - Бог з тобою. Чiпко, з тво?ю платою! Нащо менi твоя плата? Хiба Мотря в мене хату пересяде, чи переляже, як перезиму??.. Хай зиму?. А ти, сину, розстарайся на грошi, та полагодиш свою хату, та по зеленiй веснi, по теплiй годинi й перейдете на нове хазяйство! - Спасибi вам, бабо, за вашу ласку, - дяку? Чiпка, кланяючись. -Так, мабуть, я оце й зроблю: пiду та й наймуся в винницi до весни... -Не йди туди, сину, - перебила його Мотря: - не наймайся в жида-нехриста!.. Вони тво? добро перевели... Стань краще де в тiк та зароби хлiба. Дiждемо весни, - треба щось ?сти... А може, де поля роздобудемо, - буде чим засiяти... - Добре, мамо... Стану в току. Там у Крутояр-ськiй економi?, кажуть, багато хлiба зосталося... Казали, що нiмець либонь найма?: хто хоче, -за грошi, а то - з коробки... То я, мабуть, стану тепер за хлiб. А там, як зароблю, - тодi й за грошi... - Добре... Хоч i так зроби, сину. Попрощалися. Того ж таки дня надвечiр. Чiпка зiбрався, пiшов у ДСрутий Яр. На другий день добув десь цiпа й молотив у клунi, аж на сажень солома летiла вгору. Де та сила i хiть узялися! Такий робiтник з його, - золотi руки. Нiмець - i той пiдхвалю? Чiпку, другим на зразок ставить... - Шiпка, карошь работай... как бiдло!.. - Еге!.. - смiються пiщанськi козаки: - що то московська наука! Уже й наш верховода в Крутому Яру з цiпом... Воно-таки дивне дiло - лоза!.. А то - господи, твоя воля! Там у свято пiдняли такий бенкет, що й землi важко; а пiсля свят- зовсiм здурiли!.. Чiпка не чув нiчого того, а Мотря, хоч i чула, та затикала вуха, проклинаючи панiв, москалiв i людей, що смiялися... Чiпка був на роботi, Мотрю в бабинiй хатi непосидяча брала. Щодня вона заходила в свою хату. Скiлька вона лиха в тiй хатi витерпiла, нужди, холодних та голодних днiв! Скiльки раз ?? доля зрадила, ?? надi? розмела, розбила, потопила в безоднiй прiрвi гiркого життя!.. Сидячи в старiй пустцi, почне пригадувати Мотря все, що тiльки стара пам'ять у головi задержала... Посуму?, пожуриться сама собi, заплаче та й пiде. А на другий день знову телiпа?ться. Аж нудно ?й, як вона не провiдав який день сво?? хатини... А вночi - тiльки й думки: коли б уже швидше ця люта зима минала, снiги тали, поля зеленiли, щоб можна було коло хати взятись, лагодити та переходити! Такими думками тiльки й жила. От уже й масниця. Сонце геть високо пiднiма?ться; гра? на весну-красну; грi? - вже воловi й пiвбока нагрi?, як кажуть люди. Снiг м'якша?, лiд дiрчавi?, чорнi?; коло хати вже поодтавало; дiтвора висипала з хати на призьбу, проти сонця з козачками гра?ться... Весною дише... Крiпаки радi такi, що дiждали весни - першо? вiльно? весни, що годi на панiв робити... - До шинку, братця! за волю!.. за волю!.. - гукали вони, прямуючи в шинок. Одгуляли масницю. А тут посередник при?жджа?, уставну вводити, землею надiля?... Крiпаки перелякалися, щоб з землею часом не надiлив вiн ще чим... другою неволею!.. Дехто тихенько мiрку?, що земля ця i ? друга неволя, що пани за не? плату братимуть, на панщину гнатимуть... - Не хочемо землii.. не треба?.. До слушного часу - гуде громада, сподiваючись того слушного часу, коли землю вернуть ?м даром, без грошей... Вони думали, що цар волю дав - i землi подарував; а то вже самi пани видумали якусь плату... "Та вже таки колись правда зверху буде!" - думали вони i стали дожидати "слушного часу"... Пiднялася знову буча та колотнеча... Не в одних Пiсках, - гукали про той слушний час скрiзь по Вкра?нi, по всiх хуторах, селах... Одгукувався крик той по повiтових городах... Сказано - всюди, де тiльки темний, помучений крiпак, котрого цiлi вiки нiхто не питався нiчого, котрий був волом, що переорював панськi лани та засiвав на панський прибуток, - скинув з себе панський ланцюг, дихнув волею... Нiчого робити - прийшлось тую волю силою вгамовувати... Настала москалям робота. Переходять вони з села у село, з одно? волостi до друго?, - та прописують "слушний час"... Тим тiльки й служать, що сво?х iнодi братiв та батькiв дубасять, в'яжуть та везуть у город, у тюрми саджають... А туди пiшов - як у яму. Коли-не-коли вирне: той на Сибiр пiшов; той на каторгу!.. Чiпцi тепер нiколи дослухатись до всього того. Вкупi з матiр'ю вiн день у день коло хати пора?ться. Розкрив ??, оббив зокола й зсередини; трухляве дерево викида?, нове вставля?- цiле; новi крокви становить; околотом вшива?... Мотря з мазальницями вовтузиться. ?х смiхи та пiснi з самого раннього ранку розбуркують село, розносяться на всi Пiски... До паски вже стояла хата, як та чепурна дiвчина: рiвна, висока та бiла-бiла, як снiг. I можна було бачити, як кожного ранку й вечора виходила з не? старенька жiнка, трохи згорблена, з веселим поглядом в очах. Хутко вона бiгла до ожереду соломи, що стояв на вгородi; хутко набирала повне рядно й несла через силу в хату. То була Мотря. Аж помолодшала вона, як перебралася у свою хату, на нове хазяйство... Чiпка собi прийнявся за його, аж чуприна мокра. День у день тобi, як в окропi кипить. Полагодив хату, - давай погрiб обчищати та оброблювати; новою лiсою [усадьбу] обплiтати, дощанi ворота майструвати. Об Микола? на ярмарку овечат купив. Треба кудись загонити... Прийнявся за кошару. Настала косовиця. За отамана ходить! Придбав щось копиць з п'ятнадцять сiна. От уже пополовiли жита; час уже й жати. Стали жнива - й серпом як косою. Тiльки нагина?ться високе жито, колосиста пшениця пiд його рукою; а там глянь-уже ззаду й снiп лежить, товстий та чепурний... Радi? Мотря; хвалиться людям - не нахвалиться ? сво?м сином. - От, дурiв-дурiв, та таки й збiг на свою стежкуi Тепер його лихий не вiзьме! пiде собi жити... Шкода руiльки, що не жениться... чого доброго розволочиться, розледачi?! Так казали люди. I вже не одна стара мати, маючи удочку на порi, нишком собi дума? iнодi про Чiпку, а зустрiне, - вiта? гаразденько. Не одна й дiвчина зачiпа? його сво?ми любими жартами. Та глухий i нiмий Чiпка як до вiтання матiнки, так i до жартiв доньки. У його щось iнше на умi, друге на серцi. Iнодi серед роботи, заложивши руки, вiн задума?ться-загада?ться... "Ну що ж з того?" - забувшись, спита? сам себе, - та, мов перелякавшись свого голосу, знов за роботу... Тим часом усячина в них прибува? та прибува?... Минули й жнива. Надворi осiнню пахне. Стало людям вiльнiше. Уп'ять пiднялась колотнеча... З крiпакiв правили викупнi. Крiпаки не хотiли платити. Давай ?х худiбчину цiнувати та спродувати... Купив Чiпка в одного корову; хотiв ще коня завести, - та не знайшов до вподоби... Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чiпка з Грицьком душа в душу. Удвох часом на роботу йдуть, удвох i додому вертаються. Пiд недiлю - або Чiпка в Грицька з матiр'ю, або Грицько в Чiпки з Христею. Забув Грицько й про той вiхоть, що Чiпка був кинув... Та чи до того тепер Христi, коли в не? мала дитинка на руках?.. Христя вподобала Мотрю. "Вона така добра, така добра, як рiдна мати!" - хвалиться чоловiковi. I часто Христя пiд свято приходить до Мотрi побалакати, розважитись. Мотря й собi навiдувала не вряди-годи Христю. Як же тiй треба було на цiлий день виходити на роботу з дому, Мотря доглядала ?? сина Василька. - Чому ви, матусю, свого Чiпки не ожените? - раз запитала Христя в Мотрi. - Хiба б же я, дочко, не оженила його? Казала вже скiльки - не хоче! - Видно, в його хтось на душi ?, - та, мабуть, не посмi? сказати. - Хто його зна?. Не каже. А менi вже обридло на його бурлацьке життя дивитись! Що йому, то йому б - жiнка розважила... А то таки й менi. Вже стара, пiдтопталася, - все б таки невiстка перемiнила. Казала йому, -вказувала на вас... - "Он, кажу, бач: побралися люди, та й живуть щасливо. Чому б тобi не одружитись?.." Так i слухати не хоче... - Мотря важко зiтхнула. - I чому я тепер, матусю, не дiвка, - смi?ться Христя. - От би вашому синовi й пара була!.. - I, вже, дочко! Йому, мабуть, нiяка жiнка не вгодить... тим вiн i не жениться. Грицько й собi раз, побачивши сумного Чiпку, обiзвався: - Чому ти. Чiпко, не одружишся? - Хiба воно краще? - Авжеж, краще. Жiнка привiта?, порадить, розважить... - Кий бiс! - глухо одмовив Чiпка, та засумував ще дужче. Вiн бачив сам усе те добре. Вiн бачив Грицькове щастя... Та воно його не грiло, а ще бiльше жалю завдавало. Вiн дедалi робився усе смутнiший та смутнiший; став часто пропадати на цiлу нiч... Жде Мотря, не дiждеться... "Мабуть, пiшов кудись погуляти, - та щоб мо? очi не бачили, уха не чули... Сказано: парубок!.. А, може, назнав кого..." Подумав вона так сама собi, поголубить у серцi надiю - i безпечно ляга? спати. Не хвалиться про те нiкому, навiть i Христi. Не пита? й Чiпки. Раз зважилась. Прийшов Чiпка вже свiтом, зовсiм розвиднилось. Сумний, блiдий, грiзний... - Де ти, сину, ходиш? - пита? Мотря, глядячи на його. - Там нема?, де був! - понуро одказав Чiпка й вийшов з хати по хазяйству... Мотря тiльки плечима здвигнула. Чи не з повiйцею, бува, якою спiзнався, та соромно признатись?.. А кругом Пiсок тiльки й чутки, що про лихi вчинки... Там у Крутому Яру нiмця-управителя пiдголено; на Побиванцi жида, як липку, обiдрано; там до в Красногорцi добивалося, та одiгнали; в Байрацькiм лiсi знайшли бiля дерева докупи зв'язаних i з черницею - i щось багато грошей недолiчуються; а от у Розбишакiвцi церкву обiкрадено... Гоготить про все це чутка, гуде, як у дзвони дзвонить, i далеко-далеко навкруги розходиться... Скрiзь пiднявся струс; кожен, лягаючи, просив бога, щоб цiлому встати. Ну, та й лiта ж тепер настали! - балакають старi люди. - Мабуть, уже незабаром кiнець вiку... Недаром таке на свiтi ко?ться. Чому за нашi молодi? годи цього не було? Чого батьки, дiди й прадiди нiчого про таке не розказували?.. Тодi татарва була... палила ?роди, села, людей рiзала, у полон полонила, на ясир гала... А тепер?.. Он, церкви крадуть!.. Хто? -татари!.. Де се воно видано?! Та й мiж рiдними розладдя пiшло... Син на батька руку здiйма?; дочка матерi ухом не веде; брат на брата вста?; сестра з сестрою ворогу?; жiнка на чоловiка отруту готу?... Усi - як подурiли, як показилися! А халамидникiв, повiйниць - скiльки!.. А покриток та дiвчат абияких!!. Колись якби вийшла замiж така, то один би поговiр не дав вiку дожити... А тепер... дочка з москалем спить, а мати кожухом прикрива?... О-ох, господи! як ще ти терпиш нас на свiтi?.. _ ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА_ _ XXIII_ НЕВЗНАЧАЙ СВО?_ Була темна осiння нiч. Дощ, як крiзь пiдситок, сiяв - густий та дрiбний; з землi вставала важка пара, закутувала все в свое вогке запинало, котре не давало бачити, що дi?ться на землi. Скрiзь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царствi. Пiд таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрi люди, аби смеркло, мерщiй засовуються по сво?х домiвках; з вiкон низеньких сiльських хат блимав свiтло якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собi. Всяк не зна?, що розпочати, як би хоч трохи розважитись... Чоловiки: однi - чоботи латають, другi рукавицi плетуть, третi - щось iнше... Жiнки та дiвчата - то прядуть, то сорочки шиють. Дiти, позалазивши на пiч, дрiмають... У хатi тепло, тихо - хоч i неясно: серед полу на перекинутiм горщатi ледве блищить каганчик; як синя горошина, темно свiтить накипiлий гнiт... Якiсь померки окривають хату. Негода й туди залазить, i там свое бере? Коли не дощем обда? крiзь лиху оселю, то в вiкна; не важким туманом наляга?, от, як надворi, - то нiмим сумом по хатi сну?, в журбу людей сповивав, тяжкою тугою в душу залазить, сном укрива?... Оце дiвчина спiва?-спiва? сво?х любих пiсень; а там - дивись: обiрвався голос... слабша?, тихша?.... поки й сама незчу?ться - коли й як задубi? голка у недошитiй мережцi... Схилила над нею дiвчина важку голову, заколивалася... дрiма?. - Що це ти, Марусю? вже й спиш? - пита ?? мати. - Ото дiвка... Дочка кинеться; розкрива? очi; мерщiй за роботу береться. Чи пройшла ряд мережки, чи не пройшла, - гляне: мати й собi захиталася на гребенi... Веретено пада? з рук i, вдарившись об землю, розбуджу?... - Пху! що це воно справдi так сон наляга??.. - промовля? здивована мати. - А з мене, не бiйсь, смiялися! - виправля?ться дочка. - Смiялася ж... та, бач, i сама задрiмала. - Та воно щось i в мене робота з рук валиться, - уверне батько. - Будемо, мабуть, вечеряти та лягатимемо спати. Це так дома, у себе в господi. А не дай же то, боже, в дорозi! Холод тебе наскрiзь пройма?; дрiбний дощ до самого голого тiла добира?ться; тре та мне тебе всього, наче трясця... Сумно, темно, спати хочеться, та холодно, мокро, аж кiстки ломить; а тут ще й шлях кальний - конi ледве-ледве сунуть. Такий i цiлий день був перед тi?ю нiччю. Прокинувся ранок та, не поздоровкавшись з свiтом ясного сонця, закутався в сивий туман, повився густою, як драглi, парою й повис над чорною землею. Незабаром i день настав - хмурий, невеселий; а там - i нiч налягла. Люди, мов тiнi, снували в тому туманi, не бачили одно одного на п'ять ступнiв; голос не сягав далеко, як пiд ясну годину: а тут же, в тiй парi, й зникав... Важко, сумно, журливо. А Чiпка, наперекiр свiтовi й людям, якийсь веселий, радий. Знай, насвисту? крiзь зуби веселу пiсню, попихкуючи люльку. Робив вiн у хлiвi корито для свиней. За цiлий день i в хату не навернувся. Насилу Мотря докликалась обiдати, як уже вечорiти стало. - Що це ти сину, так пристав до того корита, що й ?сти забув? - Та день веселий удався, мамо, - одмовив Чiпка, усмiхаючись. - Ну, вже веселий!.. Душi живо? на вулицi не побачиш. Пообiдав Чiпка та й знову в хлiвець до корита. До самого смерку робив. Уночi вже увiйшов у хату, упоравшись по хазяйству. - Я, мамо, не буду вечеряти, - промовив, накинув на плече сiрячину i хутко вийшов з хати. - Куди ти, сину? - пита? його навздогiн Мотря. Та синапоминай як звали! Мати повечеряла сама собi; лягла спочивати. Чiпка, вийшовши з двору, повернув прямо в поле. Одiйшовши, може, з верству од села, стулив пальцi, приложив до рота - i завив, як пугач. Далеко-далеко роздалось навкруги те журливе пугикання. Нiгде нi одклику, нi одгомону, -тiльки собаки завалували на селi. Чiпка пiшов далi. Одiйшовши з гони, знову завив. Здалека щось обiзвалося до його - мов другий пугач, Чiпка побiг прямо рiллею на голос. Ще раз завив; знову одгукнулося йому тим же заводом, тiльки вже ближче. Незабаром заманячили в сивому туманi якiсь темнi тiнi. - А хто там? - обiзвався чоловiчий голос. - Пугач! - нарозтяг гукнув Чiпка: Тiнi почали ворушитись, наближатись, бiльшати. Видно стало людську постать. Ще далi Чiпка пiзнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними ще було чоловiк п'ять невiдомих. - Добре здоров'я, панове товариство! - привiтав ?х Чiпка. - Здоровi - одказали на його вiтання. - А що, пани-брати: де сю нiч будемо рибу ловити? - Де бiльше влову, - одказав хтось. - Та ще не зна?мо. Чiпко, - каже Лушня. - Ось цi радять у Ставище до Гершка; а ти либонь хотiв у Красногорку до пана? - Та чи до Гершка, то й до Гершка: менi все одно! - одказав Чiпка. - А в тебе ж струмент ?? - пита його один з незнайомих братчикiв. - Ось у мене струмент! - Чiпка показав кулака. - Покошту? раз, - удруге не схоче; а як улучу, - не встане... - Не дуже лишень ударяй на те, козаче, - обiзвався високий натоптуваний чоловiк. Чiпцi здалося, що вiн десь цей голос чув, та не згадав де. - Та ви ще не зна?те його, - каже до товстенького чоловiка другий, у московськiй одежi. - Як були ми в останнiй раз на погуляннi, то вiн не пiзнав мене в темрявi, та як уцiлив сво?м струментом по головi, - то я й очi витрiщив... -Ну, нам такого й треба, - одказу? товстенький чоловiк. - Тiльки знай - у нас така установа: все, що не добув, на рiвнi частi паювати; а як пiймався, - хоч на шибеницю: знать, мов, не знаю, вiдать - не вiдаю! - Ге!.. - одмовля Чiпка. - А у нас ще й така: коли ЦIяIймавсь, то й не животiти тобi... У тюрму влiзь та задави, щоб не видав часом. - Наш! наш! - загукали кругом, - плещучи в долонi, як чорти. |- Ну, а тепер до роботи... Гайда! - крикнув товстий чоловiк, рушивши перший. Другi - за ним слiдом. Пройшли вони ще, може, з гони-i наткнулися, в мрявi на двi повозки. Коло коней стояв якийсь незнайомий чоловiк. - Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались! - лаяв вiн. - Ждав-ждав, уже й спав, нема... як у воду ?падали. Уже мав був додому вертати... - Не журися! Довго ждали, та добро придбали, - каже йому товстенький чоловiк, указуючи на Чiпку, - От, не видав, - одказав незнайомий та, не глянувши на Чiпку, перший скочив на повозку. За його приводом побралося усе товариство: то на одну, то на другу... Швидко вони покотили полем, - тiльки кiнськi пiдкови хляпали та калюка на всi боки ?збiгалися од прудко? ?зди... Перед свiтом вертало двi повозки - прямували навпростець до Гудзевого хутора. На них - повно наших рибалок. Деякi лежали та спали; деякi так хилялися - дрiмали; а два-поганяло. До?хали до двору. Товстенький чоловiк скочив з повозки, пiдiйшов до хати. - Яв дохо! Явдохо! - гука? пiд вiкно. - Вiдчини! "Це ж москаль!!. - подумав здивований Чiпка. - Я-бо й чую - знайоме щось... Так, бач, чого вiн багатi? та щороку стро?ться?!" Блиснуло свiтло в щiлину вiконницi; скрипнули дверi; брязнув цеп бiля ворiт; кинулись собаки. Ворота розчинилися. Повозки пiд'?хали до рундука, стали. - Ну, тепер у хату, пани молодцi! - каже москаль: - повечеря?мо. А ми с Сидором коней розпряжемо. - Давай, розпрягем! - одмовив Сидiр по-московськiй i скочив з повозки до коней. Повставали й другi з повозок, посунули в темнi сiни, а потiм - у хату, звiдки свiтилося свiтло. Чiпка йде за другими, не пам'ята? сам себе: його обхопили i страх i радiсть. "Може, тепер вона не пiзна тебе? забула вже?.. А може?.." Тут саме ввiйшли в хату. Хата простора, чиста; кругом стiн липовi лави, чистi, аж полискуванi; в кутку образи мiдянi розтворчатi, як у кацапiв; по стiнах - пiд склом картини; стiл - трохи не через усю хату; на столi свiчка горить... - Добривечiр у хату! - привiтали всi москалиху, що стояла посеред хати з ключами в руках. - Або доброго ранку, - одказала вона. - А хiба воно вже ранок? - пита хтось з гурту. - Та вже незабаром i свiт, - одказу? москалиха. - Бач, а менi, мов, усього година минула, як ви?хали. - Гаразд, мабуть, порались... А чи сто?ть же то шкурка за вичинку? - Питайте он того, - одказу? чоловiк у московськiй одежi, тикаючи пальцем на Чiпку. - Ми оце порiшили: отаманом його наставити. -Хто яс то? - пита? москалиха, прикро дивлячись на Чiпку. -Щось, мов, знайоме, зда?ться?.. -Чого ти, тiтко, обдивля?шся мене, як вовка? Я такий же, як i всi, - каже Чiпка, не видержавши пильних оглядин. - Та я немов тебе де бачила? - Може, й бачила... не знаю. - Чи не Варениченко? - Може, й вiн... - Хто Варениченко? - пита москаль, увiйшовши з Сидором у хату. - Та ось - цей! - указу? москалиха на Чiпку. - Нi, жiнко, - каже, усмiхаючись, москаль: - то, мабуть, обух або довбня, а не вареник! Не так вiн вiд одного замаху вложив того кацапа, що в Гершка ночував. А кацап - я тобi скажу - все одно, що ведмiдь... Як пiймав мене в лабети, як придавив, - то в мене й дух у п'яти залiз! Добре знаю, що, коли б не вiн, - тiльки б i свiта бачив...Хiба б, може, однi кiсточки привезли додому, - та й тi не цiлi: потрощив би проклятий ведмеда... Отже, спасибi, виручив!.. - За те, мабуть, немала й камза перепала? - пита? хтось. - Та буде з нас, - одказу? Чiпка, витягуючи гаман з кишенi i кидаючи на стiл. - Трохи-лиш чи не бiльш од жидiвських! - Та, витягши другий, кинув теж на стiл. Усi так i обступили кругом столу. - Та ще вспi?мо, братця, подiлити, - обiзвався Максим. - А тепер ось що, стара: чи нема там чого попо?сти братчикам? Явдоха кинулась в другу хату. Незабаром цiлий стiл був заставлений усякою стравою: борщем, кашею, впеченим поросям. Видно, москалиха дожидала гостей з роботи, - наготувала всячини... Мотнувся Максим i собi. Де не взялося пiвбарила тарiлки. Позалазили братчики за стiл; обсiли на ослонах навкруги. Пройшов Максим разiв зо два кругом чаркою, - на днi барила тiльки торохтiла воронка. Усi хинулись на страву, мов три днi не ?ли... Явдоха вийшла в другу хату. - Чи ти, Галю, не зна?ш Варениченка? - пита москалиха дочки, увiйшовши до не? в хатину. - Якого Варениченка? Нi, не знаю. - А того, що живе за Пiсками?.. Того Вареника, що, - розказують, - разом на двох жiнках був жонатий?.. Нi не знаю. Ось пiди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як галка, чорний; а очi... карi, яснi та блискучi! Галя встала з лiжка; накинула швиденько на себе спiдницю, керсетку на плечi, вхопила печене порося, - пiшла. - А, й ти вже виспалась? - пита ?? батько. Галя нiчого не одказала. Вона поставила печеню на стiл, сама задивилася на Чiпку. - Здоров був, давнiй знайомий! - мовила вона до його, любенько всмiхаючись. - Здорова, Галю, - одмовля Чiпка. Серце в його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досi пам'ята? його. - А ти як його зна?ш? - пита ?? батько. - Вiн мене, поганий, злякав був - отут на полi, - защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою в той бiк, де злякав ?? Чiпка. - Як же вiн тебе злякав? - А так: я сидiла, вiнок плела; а вiн скрався, - та й злякав. - Ага... Ну, йди ж спати, сороко! - каже батько. - А то зостануся тут - на його дивитись, чи що! - хутко вимовила Галя й юркнула з хати. "Раю мiй... щастя мо?? - подумав Чiпка. - Ще ж ти не втекло вiд мене й досi?!." Пiсля вечерi подiлилися грiшми; заховав кожний по три сотнi. Потiм унесли соломи; розiслали долi; заслали ряднами, полягали покотом. Незабаром усi, як побитi, поснули. Один Чiпка не спить. Перекида?ться з одного боку на другий, мов що куса? його; душно йому, важко; плющить вiн очi... Йому ввижа?ться - Галя. Така ж весела, хороша, - хоч би на крихту змiнилася; така ж смiлива, жартiвлива... "А то ж то й вона, - дума Чiпка, - розбишацька дочка!.. Дивно й чудно... Хай ми: волоцюги, пройдисвiти, - часом без шматка хлiба, в дранiй одежинi, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами, та з голодними ротами... нi добра, нi достаткiв... хай ми крадемо, розбива?мо... голову пiд усякi пригоди пiдставля?мо... хай, кажуть, ми... А москаль?.. Хата - як рай той; жiнка - як панi; одним одна дочка - янгол... а худоби всяко?, багатства?.. А й вiн!.. I вiн - такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш брат!.. Чого?.. для чого?.. Навiщо це йому?.. Чудно й дивно!" I лупить Чiпка сво? очi у темну темноту; дивиться-догляда?ться, прислуха?ться... Нiчого нi видно, нi чут-но. Тихо, сумно... Ось щось зразу залопотiло... Мороз пробiг вподовж спини; волосся полiзло вгору... "Ку-ку-рiку-у-у!"-прокричав десь поблизу пiвень - i замовк... Чiпка сплюнув; перекинувся на другий бiк. Знову тихо, сумно... Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: "Глуши, брат, його!.. глуши!.. Ану-ну... от-так його! от-так!.." Глухо пронiсся той викрик по хатi; страшно, тяжко, немов голос з-пiд землi; черкнувся вiн Чiпчиного вуха та й замер... наче проглинула його тьма темна.. "I сниться ж йому, що недавно очевидячки було!" - подумав, здригнувши. Чiпка... А тут сон - мов безвiстi забiг, i на думку не зiйде. "Пiти хоч люльки покурити". Устав Чiпка тихо; налапав дверi; нишком вийшов у сiни. Темно, око виколи. Насилу Чiпка намацав сiнешнi дверi. Загарчали вони, як собаки, не вiдчиняючись. Одначе важка рука Чiпчина ?х подужала: вони подалися-таки геть, зарiзавшись у долiвку... Вiн вийшов на рундук. Дощ пороснув йому в гаряче лице, густий та холодний. - Пху, навiснийi коли вже ти перестанеш? - сказав уголос Чiпка та й подався у сiни, витираючи свиткою вид. Далi - став над порогом; послав руку в кишеню, витяг гаман, люльку, наложив тютюном; налапав у гаманi крицю, кремiнь; приложив губку... Черк! I посипались, як зорi, яснi iскорки додолу. Темнота усмiхнулася, побачивши хоч невеличкий свiточок... Губка засичала на кременi. Узяв ?? Чiпка обережно, положив у люльку, придавив нiгтем. Потяг раз, удруге - осiяли сiни й важкий дим потягся невеличкими мотузочками, закручуючись угорi, мiшаючись з темрявою... Стукнув верхняк; дзенькнула криця об кремiнь, падаючи в гаман, i, зашморгнувши його, послав Чiпка назад у кишеню. Обперся Чiпка об одвiрки, одхилив трохи дверi, випустив дим надвiр, де вiн змiшувався з дощем i зникав у темрявi. А темрява стояла страшенна, чорна: дальше одвiркiв нiчого Чiпка не бачив, хоч як не прищурював сво?х бистрих очей, як не придивлявся, щоб розглядiти, як воно у москаля в дворi... Однi тiльки вертунцi часом лiтали перед його очима. Коли це - чу? Чiпка - рипнули дверi. Чиясь тиха поступ зашамотiла в сiнях. Чiпка одкрив верхняк, потяг люльку, - огонь осiяв сiни i... диво... перед Чiпкою стояла Галя! У тонкiй, бiлiй сорочечцi, трохи розхристанiй, в однiй спiдницi, з розкинутими косами, що, як двi гадини, спадали на ?? бiлу шию i спускалися на мов виточенi з бiлого мармуру плечi, - стояла вона перед ним, як русалка, з кухликом у руках. - Галю! - тихо скрикнув Чiпка. - А ти чого, бузувiре, тут у сiнях кадиш? Напер, кажеш, повнi сiни, що й дихнути не можна! - защебетала вона, пiзнавши Чiпку. - Галочко!.. чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, калюка... покаля?ш сво? бiлi нiженята... - А тобi що за дiло? Хiба ти ?х кохав? - Хоч не кохав, так укохав, Галю, - шепче стиха Чiпка, ледве переводячи дух. - О, ви всi любi та жалiсливi... А людей, як курей, рiжете! - промовила вона суворо. Голос ?? окликався гнiвом, докорою, огидою. "А твiй батько? - подумав Чiпка. - А сама ти?.." - трохи не сказав, та язик став руба, в грудях дух сперло. - Хiба ми рiжемо? - ледве вимовив, перевiвши дух: - ми тiльки рiвня?мо багатих з бiдними... - Рiвня?те?! Геть! пусти! я кухоль виполощу... Одiпхнула вона Чiпку од одвiркiв. Вiн подався в сiни. Галя вийшла на рундук, линула воду з кухля, а дощ ?й пороснув прямо у вид. - Ух! - задрижавши, скрикнула вона: - яке холодне... - Та мерщiй у сiни, - прямо на груди Чiпцi, котрий однi?ю рукою держався за одвiрки, другою за дверi. Як почув Чiпка, що до його грудей приникли ?? гарячi груди, опустив розставленi руки, та й обвив ?х кругом ?? стану... Галя затрусилася, порвалася вперед... та й схилила на його груди свою голову. - Галочко!.. рибочко моя!.. - шепче Чiпка, а в самого серце, як молотком гамселить об груди. -Ти мене любиш?.. зiрочко моя!.. - Очi його засвiтили на всi сiни, як у звiрюки, коли вона кида?ться на свою здобич. - Пусти... пусти мене!.. - пруча?ться Галя. - Iди собi... геть! А сама ще ближче, ще ближче горнулася до його. Незчувся Чiпка, коли опустився на долiвку; незчувся, як посадив Галю на колiна до себе; незчулася й Галя, як приникла головою на його груди... Затрiпалось у не? серце, як плiточка в неволi... Мовчать обо?... Хвилина... друга... третя... - Де це ти був цiле лiто?.. - шепче вона, - що на поле не виходив... Хтось другий ходив замiсть тебе... То твiй брат? - Не брат то, Галю!.. То мiй ворог, що трохи не навiк розвiв мене з тобою... - А я думала... Я думала: де це вiн? Чи не вмер, бува? Чи, може, одружився?.. - Хiба б тобi шкода було... якби я вмер? шкода? Галя мовчала, та ще дужче горнулася до його. - Галю!.. - стиха обiзвався вiн. - Чого?.. - Ти... ти коха?ш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Правда, коха?ш мене?.. Галя, як змiя, обвилась коло його ши? й мiцно стиснула ?? сво?ми руками; уста черконулися уст, - та й злилися в довгий, гарячий поцiлунок... Чiпка од нестями розвiв руки. Галя висковзнула- i скрилася. Опам'ятався Чiпка. "Тiльки ж, тiльки що тут була..." - думав вiн, та давай кругом себе шарити. Нiде нiщо нi шерхне, нi стукне. Вiн пiдвiвся з долiвки... Темно, пусто, тихо... Обмацав вiн кругом сiни... нема! "Не чуть же було, щоб i дверi скрипнули", - подумав вiн, i став прислухатись. Було тихо. кругом, як пiд землею... "Утекла!" - промовив вiн сам до себе; засунув надвiрнi дверi i тихо побрався у хату, де спало п'яне товариство. Довго ще качався вiн на лiгву; прислухався, як стукотало серце; чув, як барабанив дощ у вiконницi, як пiвнi викрикували; братчики спросоння бурмотали; думав, як це воно випало так несподiвано; радiв, як дитина iграшцi; дивувався, як злодiй, що, укравши в старця торбину з цвiлими сухарями, знайшов у нiй страшенну силу грошей... Тiльки перед свiтом заплющив очi - i заснув тихим, одрадним сном. Нерано прокинулись братчики. Дощ невгавав, а по-вчорашньому сiяв, як крiзь сито, й поривав до сну. - Ану! рушай, братця, пора! - гукнув Лушня на всю хату, скочивши на ноги. Один за другим стало товариство рушати. Один Матня не пiдводився. Другi повиходили в сiни; по-вмивалися водою, що стояла в дiжцi; знову ввiйшли в хату. Матня ще лежить та зiхав на все горло. Незабаром до них i хазя?н прийшов. -А що, дядьку Максиме, - пита Матня, розвернувшись, як кнур на барлозi: - чи буде чим похмелиться? - Хiба ж тобi так у горло й лити? - од казав замiсть Максима Лушня. - А хiба менi дорого встати? Та з цим словом швиденько скочив на ноги, та - нечесаний, розкудланий, з заспаною, невмитою пикою - так i посунувся за стiл. Максим поздоровкався з панi-братчиками, вийшов з хати. - Та воно б же годилося й поприбирати, - сказав хтось з гурту. - Ач, яке райно! - То вже хай хто хоче... - одказав, позiхаючи, Матня. - А ти? - пита? Лушня, гостро глянувши на його. - Про мене - й такгаразд... - А як горiлки нема? - Тому, що райнб в хатi... - Ну, так що ж?... Хiба воно буде за горiлкою у рот тягтися? Хай собi лежить долi, та й годi! Поки Лушня з Матнею вели таку розмову, другi, кожен вхопивши по оберемку, витаскали всю солому з хати. Тим часом вернувся й Максим з учоращнiм боклагом; за ним увiйшла й москалиха, несучи в однiй руцi два хлiби, а в другiй - здоровенну миску капусти... - Оже й справдi похмелятись будемо! - каже, усмiхаючись. Матня, вглядiвши москаля з баклагом. - То ти хоч би пику вмив, - докоря йому Лушня. - На бiса я буду мити, коли дощ i без того обми?. - Ну! У тебя,' брат Максим, как я вижу, маладцьi таварищи! - обiзвався до хазя?на один з москалiв - душкар. - Та ще ти й не бачив, москалю, наших славних дiл! - одказу? Лушня, вдаряючи пушкаря по плечi рукою й опускаючись коло його на лаву. - Ось поживи лиш довп?е з нами, - тодi побачиш, чи молодцi, .чи нi! - Да уж, брат, i без таво видно, какие маладцы! Во, посмотри на ефтаво! -махнув рукою на Чiпку. - Да он бы пушку одним взглядом сбил с позиции... Смотри: у, какой!!. Чiпка не чув нiчого того. Пiсля вчорашньо? стрiчi, вiн сидiв мовчки в кутку, та тiльки знай кидав свiй бистрий погляд на тi дверi, якими вчора увiйшла Галя. Думки його далеко лiтали; вiн не чув, не дослухався, що верзло товариство. Кагал, гармидер стояв у хатi, як у жидiвськiй школi, аж поки Максим не почав частувати. Тодi все затихло... роти заремигали; пальцi раз по раз опускалися то в миску з капустою, то в полумисок з огiрками. Усi мовчали, надолужали над снiданням. Чутно тiльки було, як на зубах трiщали огiрки, капуста; як роти жували, плямкали... - Суха! - перегодя трохи крикнув Матня, насилу проковтнувши цiлу жменю капусти. - Пiдмочимо, - обiзвався Максим, беручись за боклаг. Пiшла рядова кругом столу; знову пальцi заходили; роти заплямкали... - Удавився! - каже, iкнувши. Матня i положив хлiб на стiл. Усi зареготали, глядя на розкуйдану голову, на одутлу пику Матневу. - Проткнемо! - одмовляв Маским, узявши боклаг у руки. - Оцього, дядьку Максиме, - каже Лушня, - тiльки прийми, то не знатимеш, як i одгребтися! - Ничаво! - одказу? по-московськи Максим, пiдносячи чарку Матнi. -Вот ты и хахол, - обiзвався до Матнi москаль-пушкар, - а, право, порядки знаешь! Тебе бьi толька гасударю служить... - Служили ми вже, брате москалю, - одмовляв Матня, - всюди, та дозналися, що - нема краще, як боклазi з горiлкою служити!.. Смiх, регiт окрив усю хату. - Вот, што правда, то правда, - каже москаль, регочучись. Максим обiйшов по третiй. Пiсля третьо? розв'язалися язики. Пiднявся крик, регiт, гомiн. Утомилися вже роти жувати, - давай балакати. Там, у кутку, тро? завели рiч про теперiшн? життя трудне; другi зняли мову, як панiв дурили; третi - згадували вчорашн? погуляння, а четвертi - про давнiшн? гуторили... Звiсно, дванадцять душ: кожен по слову, - то й то дванадцять слiв. А то ж то як усi разом загомонiли, та той тi??, той сво??! Нiчого не розбереш; нiчого виразно не чутно; один крик, галас. Тiльки Чiпка - як води набрав у рот. Вiн мовчки ?в, мовчки пив; тепер сидiв, мов нiмий, та з дверей не спускав очей. - Що це наш отаман притих? - дивлячись на Чiпку, мовить Матня. Чiпка не чув. Усi глянули на його, зглянулись мiж собою, - засмiялись. Чiпка й смiху не чув. - Чи не набачив лиш чого ласенького, - тягне розмову Лушня. - Вiн у нас падкий на ласощi... -Да, да! вот ано и есть... Я сам толька што хател гаварить пра ефту перепелку, - перебив його москаль Сидiр, що розпрягав коней з Максимом. - Та вже поздоров, боже, дядька Максима та дядину Явдоху... - обiзвався Пацюк. - Таки, що собi, то собi; а то таки й для людей потрудилися... По хатi розкотився регiт. Максим догадався, з чого смiялись, став i собi тихо реготати. - Та подяку?, подяку? хтось не раз i не два менi за не?, - одказав вiн з смiхом. - Я вже тобi, дядьку, коня он якого достану! - каже Лушня. - Да на что ему конь, когда у него такая кобылица, - тупо жартував Сидiр. Аж ось дверi розчинилися - i, як та ясочка, вскочила Галя в хату. Жарти й розмова затихли; усi задивилися на ?? хорошую вроду, на зашарене личко, що за нiч мов помолодшало... Швиденько вона пiдiйшла до столу, вхопила миттю порожнi миски, та, нi на кого не глядя, не накинувши й оком на Чiпку, окрилася за дверима. Вiн сидiв, як сова, витрiщивши баньки... - Спасибi боговi й хазя?нам - за снiдання, а менi - що на?вся! - перервав нiмоту Лушня. - Час, братця, додому рушати. - Чого додому? - обiзвався Матня. - Хiба тобi тут погано?.. Аби тепло та горiлка, то я хоч на цiлий вiк зостануся... Усi зареготалися й рушили з-за столу. - А що ж, справдi пора! Ото тiльки: дощ, як затявся... А час! Устав i Чiпка. Подякували хазя?нам, позакурювали люльки та й потягли з двору: однi в одну, другi - в другу руку. Чiпка з сво?м товариством пiшов у Пiски. Одiйшовши вже геть у поле, оглядiвся - кисета нема. - Стiйте, братця! - кисет забув-Повернув назад, дивиться - на хвiртцi сто?ть Галя й гука?: - А чий кисет? хто кисета забув? - Що таке? - обзиваються до не? з другог.о боку. - Кисет... - пiднявши кисета вгору, показу? вона. - Кисет? - не наш! - та й пiшли собi. Чiпка лобiг пiдтюпцем. Тим часом Галя на кисет роздивлялася, розшморгувала, заглянула всередину, полапала рукою та й знову зашморгнула... - Мiй... мiй... Галочко! - каже стиха Чiпка, добiгаючи до не?. - У-у-у, йолопе!.. Як квочка з курчатами, так ти розгубився з сво?ми, думками... Не зна?ш, що й дi?ш!.. Сунула йому кисет у руки, а сама швидше за хвiртку. Глянув Чiпка на кисет... Що за бiс? Тютюну було не бiльше жменi, а це так оддулося... Що воно? Розшморгнув, полапав, - м'яке; витяга: - другий кисет, з синьо? шовково? матерi?, вишитий червоними квiтками й кругом обсаджений червоними китицями!.. Очi в його заграли; по виду розлився усмiх... - Любо моя!.. кохання мо?! - прошептав вiн i весело повернув до товариства. XXIV_ РОЗБИШАЦЬКА ДОЧКА_ Цiлий тиждень лив дощ, як з вiдра. Цiлий тиждень не виходив Чiпка з двору. Усе собi по хазяйству: то коло того, то коло другого. - Зна?ш що, сину? - каже йому одного- вечора мати, прядучи вовну, - зна?ш що? Оце я дивлюся на тебе й на себе та й думаю: я вже стара, нiкчемна стала; уже менi важко iнодi й у печi витопити... Чую, як сила моя упада, смерть наближа?ться... Ти б одружився, сину! Не доки його одкладати... Уже, слава тобi господи, другi тво?х лiт дiтками любуються, а ти все бурлаку?ш та, мов загубив що, ходиш... Хiба мало дiвчат у селi? Сподобай яку, та поки пилипiвка не зайшла, одружися, сину... I сам не будеш свiтом нудити, й менi помiч буде! - Шкода, мамо! Нема по менi дiвчат на селi. - Чому нема, сину? Он, Христя Бондарiвна, Мотря Книшiвна, або Катря Остапiйчина? Чим не дiвчата?.. Що небагатi? Та багата й не пiде, сину, на такi злиднi, як у нас... А все ж вони дiвчата, як слiд: хорошого, чесного роду, робочi, слухнянi... Оженися, сину, оженися, мiй голубе! Хай хоч на старiсть доведеться менi тебе в парi побачити... - Шкода, мамо. - Чого шкода. Шкода, кажуть, лихий чоловiк! Доки ж його отак волочитися? поки й голова посивi?? - Прийде пора, - прийде сама. - Хiба яка городянська повiя... А вже добро? не. дiждеш, щоб прийшла сама. - Уже яка буде, така й буде. Замовкла мати: бачить - не переможе сина. Замовк i Чiпка, думаючи сво? про себе. Пiсля цi?? розмови дiждали недiлi. Хмурне небо розгодинилось, блиснуло сонечко ясне, повiнув вiтрець, стряхла трохи земля. -Я, мамо, - каже Чiпка, - пiду в Омельник на ярмарок: чи не куплю коняки? - Боже тобi поможи, сину! Тiльки - навiщо ти на зиму ?? купиш? Чим ?? прогоду?мо? - Та вже знайдемо чимсь. Знявся Чiпка пiсля раннього обiду, пiшов... тiльки не в Омельник, а прямiсiнько до Гудзя на хутiр. Прийшов до двору, всюди позачиняно, позапирано. Почав Чiпка дьоргати хвiртку, хвiртка була заперта. Двi собаки кинулось до ворiт, брязкаючи цепами. - Хто там? - гукав голос з двору. - Це я! Одчинiть! - Хто - я? - Чи дядько Максим дома? - Нi, нема. - А де ж? - По?хали в Омельник на ярмарок. - А тiтка Явдоха? - Та й мати ж з ними. - То це ти, Галю? - пiзнав ?? Чiпка по голосу. - А ти хто? - Та вiдчиняй уже, тодi побачиш! Пiзнала й Галя Чiпку; хутенько побiгла до хвiртки, одщепнула. - Чого це ти прийшов? - Тебе одвiдати... як пожива?ш, моя горличко? Галя мовчала. Глянув на не? Чiпка та й здивувався: пожовкла, з лиця спала, зморщилась... - Що з тобою, Галю? - аж скрикнув. - На тобi лиця не знать... Ти недужа? - Та йди вже в двiр, - сердито одказала вона, з нетерплячкою. -Стану я пiд двором розмовляти... Чiпка ввiйшов у двiр. Галя зачинила хвiртку, защепнула, й повела його в свою хатину. Хатиночка, як чашечка: невеличка, чиста, ясна, весела. На покутi стояли образи в срiбних шатах, заквiтчанi васильками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срiбному ретязьку висiла срiбна лампадка. У тому ж таки кутку - стiл столярно? роботи; у другому - лiякко, заслане м'яким шовковим коцем; попiд стiною невеличкi стiльцi. Всюди так хороше, чисто; пахощi од василькiв та м'яти окривали всю хату, лоскотали чуття. Чiпцi здалося, що вiн у рай вступив... Усе б гаразд, якби не така сумна Галя! - Ти нездужа?ш, Галю? - знову пита ?? Чiпка, пильно дивлячись у вiчi. - Нi, здорова... Тiльки невесело чогось... так щось за серце ссе. - А я тобi й не дякую за кисет, -мовить, здумавши Чiпка. - Спасибi тобi! Чи не сама, бува, й гаптувала? - Який кисет? - питав Гадя, звiвши на його сво? задуманi очi. - А той, що ти в мiй вложила, як забув свого... - Коли? Що це ти - збожеволiв, чи що? - А хто ж то вложив? - Та коли? - Та тодi ж, як мiй вертала. - А я почiм знаю?.. Стала б я такому... кисет дарувати!! От, ще не видано!.. - веселiше защебетала вона. По голосу пiзнав Чiпка свою недавню Галю, жартовливу й веселу. Серце його зрадiло, очi заблищали. - Галочко! - почав вiн. Галя дивилась прямо йому у вiчi гостро-гостро... Чiпцi стало нiяково. - Та чого це ти справдi сьогоднi така, мов не на той бiк устала? - спитав вiн, сiдаючи близько коло не?. - А тобi що за дiло? - Галочко!.. - Геть к бiсу! Все б тiльки дурити... з ума зводити... - Галочко!.. - Геть, одчепись!.. Устала вона од його, одiйшла, сiла край вiкна, що виходило прямо на поле, та й послала очi далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивiло небо, спускаючи кра? сво? на землю. По личку ??, сумному й жовтому, раз по раз пробiгали якiсь смужки. Чiпка дивився на не? та дивувався, що з нею сталося... А вона не спускала очей з вiкна. Чiпка бачив, як вона поблiдла, як заблищали в не? очi, як двi гарячi сльози скотилися по личку... додолу. Вiн дивився на все це, а серце його, неначе хто давив у лещатах, -так йому було боляче та трудно... - Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? - пита? вiн, пiдступивши до не?. - Чому ти не повiда?ш менi свого горя? Галя закрила очi руками, захитала головою... Чiпка присунувся до не?. - Галочко!.. люба моя! Вона схилила на косяк голову, стиха плакала. - А я думав... - каже Чiпка, стиха доторкнувшись до голови ??. - А я думав: пiду до не?... провiдаю ??... Мати скребе голову: женись та й женись!.. дiвчат менi ра?... (Галя притихла, наче заснула.) Та не прийма? ?х мов серце... Пiду, думаю, до сво?? голубоньки... скажу ?й... Та, тихо схилившись, злегенька поцiлував вiн Галю в незакриту щiчку. Галя здригнула, пiдвелася... Очi заплаканi; личко од натовпу почуття та вiд слiз горiло. Глянула вона на його та якось жалiсно запитала: - Чому ж ти батьковi та матерi не сказав? - Я хотiв, моя горличко, тебе попереду спитати... Чи пiдеш за мене?.. чи вподобала мене, мо? кохання?.. Галя - мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилась на Чiпку - немов вивiдувала правди. А це зразу, як заломить сво? руки - аж пальцi захрущали... В очах у не? заграла одрада - не одрада, зло - не зло, щось добре, любе, а разом хиже й лихе. - Чому ж ти менi давно цього не сказав? - скрикнула вона. - Чому ти не сказав менi цього тодi, як я вiльна була?.. як вiнок плела?.. Як по широкому полю, по луках квiтки збирала?.. Гуляла по свiту, - нема впину, нема заборони... А тепер?.. тепер... Вона знову заламала руки, - знову, як поламанi, захрущали пальцi; на очi навернулися сльози - от-от бризнуть... Чiпка - сам не свiй. Зблiд на виду, опустив голову, -та нешвидко вже стиха, боязко запитав: - Що ж тепер, Галю? що?.. Скажи менi... все, все!.. - Шкода... засватана вже я!.. З очей хлинули сльози в не?, облили личко... Закрила вона його рукавом, знову опустилася коло вiкна на стулець, схилила на руку голову та нерозважно плакала... Як хто гострий нiж угородив Чiпцi в серце, - так невеличкi тi три слова. Як обухом гамселив у його голову, - так одзивалося в нiй гiрке ридання Галине... Вiн хапався за думку, - що тепер робити, - та голова й пам'ять уже не служили йому... Думки рвалися на шматочки; вiн силився звести ?х докупи, напряг розум... та, зда?ться, й розум його покинув... Нiчого не пригада?... Чу? тiльки, як у головi гуде, шумить, дзвонить; як серце раз по раз тiпа?ться, наче збира?ться вискочити... Не знаючи, як, з чого почати, вiн вхопився за першу думку, насилу вимовив: - Коли ж це?.. як?.. за кого?.. - Тодi ж... того самого дня, як ти пiшов... Москаль Сидiр зостався у нас, та ввечерi попились з батьком, та й... -Та й що батько? - перервав Чiпка. - Iди, каже... Не вiк дiвувати... И мати рають: iди!... Сидiр, кажуть, чоловiк хороший, тихий... - А ти - що? -аж кричить Чiпка. - А я?.. Не любий вiн менi, - кажу ?м... - Що ж вони? - Годi, кажуть, усе любого та милого дожидати... I то гидкий, i то негарний, нелюбий... Поживете - полюбитесь... - Со-баки! - гримнув Чiпка на всю хату. Галя на його гостро глянула. - Де вiн живе? - грiзно, одрубуючи кожне слово, запитав Чiпка, а в його очах засвiтило щось страшне. - Не знаю... - Уб'ю... зарiжу... задавлю!.. - скочивши з мiсця, кричить вiн, бiгаючи, як несамовитий, по хатi, та скрегочучи зубами. - Тю-тю!.. тю-тю!.. - одмовля? Галя, пiдвiвши голову. - Що це ти: здурiв, чи що?.. Тiльки хоч пальцем займи його... то не бачити тобi мене, як свого уха! Чiпка схаменувся. Опустився на стулець; звiсив на груди важку голову. - Бач... який ти! - каже йому Галя. - Бач, який?!. Як же менi за такого йти, коли вiн так безневинно вiзьме та й зарiже чоловiка?.. Як я за такого пiду?.. Прийде така година, що й жiнку задавить, кинеться на не?, як скажений... - Галочко!.. побiйся бога... Що це ти кажеш?.. Щоб я?.. мене зарiж... мене задави... - А Сидора?.. га, Сидора?.. - О-ох!.. Ти не зна?ш, Галю, яка мене завiйна вхопила... Пече мене... отут пече... мов хто жару насипав... - указу? на груди. Галя мовчала. Замовк i Чiпка. Пiдвiвся з мiсця, став ходити вподовж хати та блукав страшними очима по стiнах... Зробилося тихо, важко. По задуманому личку видно було, що Галя думала якусь крiпку думку, - та зразу не зважувалась сказати... Аж ось - загорiлися в не? щоки, заiскрили одрадою очi - роздались, побiльшали; одкрилися уста вiд напору спертого в грудях духу, - аж пашить Галя, як у вогнi горить... - Зна?ш що. Чiпко?.. Може, ще не все пропало... Я скажу матерi... може, вона батька вмовить... Тiльки ось що... Чiпка насторочив уха, пильно дивився на Галю. - Кинь ти життя таке! - скрикнула та аж поблiдла. - Яке? - Чуже добро грабувати, людей убивати! - Галочко!.. Нiхто на свiтi не скаже, щоб я кого вбив... Хiба обороняючись, руки не здержав... Засевалась Галя на мiсцi; очi знову засвiтили хижо; лице затiпалось. - Проклятий!.. каторжний!.. - загукала вона на всю хату. - Обороняючись?!, вiд кого обороняючись? Лiзеш у чужу хату красти, та хочеш, щоб хазя?н не ловив тебе?.. Злодюго! - А вони?.. вони хiба кращi? нажилися з нашо? працi, та й панують... А тут... хата валиться: мати стара; сам - копи не заробиш удень... Треба ?сти, треба й одягтися... Як же його жити, Галю?.. Та хiба ми крадемо? Ми сво? одбира?мо... Пан - наробив нами, жид - надурив з нас... А нам хiба з голоду пропадати? серед шляху погибати?.. - Чiпко!.. голубе мiй! кинь! Не буде щастя, не буде добра... Ти прийдеш уночi з побо?ща, ляжеш коло жiнки, та тими руками, що недавно людей давили, у кровi грiлися... будеш жiнку пригортати... Тими вустами, що несли тiльки лайку та прокльони всьому свiту - станеш ?й про сво? кохання шептати, будеш цiлувати... у-ух!.. Вона затряслася вся, як лист на осичинi. - А жити ж з чого? - напира Чiпка. - Робити чесно... працювати щиро... - А товариство?.. А батько? - За?демо у другий край... де б нас нiхто не знав, не вiдав... - О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я - отаман... Як почу? товариство, що кинув, - не животiть тодi менi. Поклялися ми так один одному... - Кому ви клялися, душогубцi, розбишаки? - кричить, схопившись, Галя. - Кому ви клялися?.. Проклятi! - Один одному клялися, Галю... - Чорт чортовi клявся!.. Галя зареготалась болiсно; божевiльний смiх ?? розкотився на всю хату. Чiпка глянув на не?, замовк, та, як пiдстрелений, опустився на стулець. - Ти дума?ш, - перегодя трохи, знову почала Галя: - ти дума?ш - легко менi дивитися на життя батькове побiк з життям добрих людей?.. Бачиш: вони щиро працюють, чесно хлiб заробляють, з людьми поводяться... i встають i лягають тихi, спокiйнi... А тут? Сиди, як у тюрмi, на запорi... Страшно й очей показати мiж люди... Настане вечiр - цiла юрба п'яних людо-рiзiв валить у хату... Шушукаються, тихо перемовляються, поки пiдуть на всю нiч... Вертаються вже перед свiтом, - та як гробовики, ховаються по горищах, по погребах... переховують чуже, награбоване добро... Це все, що на менi, - все грабоване! Ти дума?ш, не давить воно мене?