Мов хто рукою за
горло душить,  випира?  дух  з  мене...  Ти  не  дивись,  що  я  весела  й
жартiвлива... То веселить мене  лиха  моя  година!..  Ще  день  -  сяк-так
переможеш... А вночi - ляжеш спати, то й привиджу?ться  тобi:  буцiм  лiзе
хто, кричить: "Оддай ми платок!.." - та й тягне за волосся...  "Оддай  мо?
намисто!.." та й хапа? холодними, як лiд,  руками  за  шию...  Ти  дума?ш,
легко воно менi носити його, - оце рам'я?.. легко?!
   Та як ухопить зо зла руками шовкову спiдницю, так i рознизала од подолу
аж до самого стану...
   - Галю! Галю!.. - скрикнув Чiпка, хватаючи ?? за руки. - Не роби цього!
   - Геть! пусти!.. пусти!!
   Очi в не?, як вугiлля, запалали... аж затремтiла вся.
   - Ти зна?ш - може, та, що цю спiдницю носила, лежить тепер пiд  землею,
тлi?, тiльки кров ??, марно розлита, встав з землi й лементу?  до  бога...
покарати душогуба?.. А я... я доношую це рам'я.. мучуся...  беру  грiх  на
себе... За вiщо?.. За те, що я - розбишацька дочка?.. Краще б я  гола,  як
мати народила, по полю носилася; як навiясена ганяла по степах широких,  -
нiж менi у цiй тюрмi мучитися, у цьому пеклi склiти!.. У-у, проклятi!..  -
Та - хiп! за добре намисто. Намисто пороснуло з ши? додолу.
   -Схаменись-бо, Галю! Тебе ж за це битимуть...
   - Хай краще вб'ють, нiж чужим добром задушать!..
   I знову сiла вона пiд вiкном; пiдперла  голову  рукою  i  задивилася  в
пусте та нiме поле, що геть-геть  чорнiло  та  сивiло  перед  ??  очима...
Нiколи вона не здавалася Чiпцi такою хорошою,  як  тодi...  Вiн  перекидав
погляд то на розiдрану спiдницю, то на намисто,  що  розкотилося  по  всiй
хатi... Йому жаль було сво?? любо? Галi; сумно од такого гiркого життя;  а
в душу закрадався острах, не було сили - разом його покинути...
   Галя недовго мовчала. Поглянула вона на знiвеченого ??  словами  Чiпку,
що сидiв, мов у воду опущений, боявся  пiдвести  на  не?  очi,  -  i  жаль
пройняв люб'яче дiвоцьке серце.
   - Чiпко! Любий мiй!  -  каже  вона.  -  Покинь!..  За  вiщо  ж  я  тебе
покохала?.. Покинь, мiй голубе!.. Та пiдiйшовши до його, любо заглядала  в
вiчi.
   - Побачу, Галю... Може, покину... Подивлюся... Може... можна буде?
   - Нi, покинь! покинь!.. А то я сама  задавлю.тебе  сво?ми  руками...  -
нестямно белькоче вона,  обвивши  його  шию  руками  та  обдаючи  гарячими
поцiлунками.
   - Добре, Галю!.. добре, моя рибонько!  -  шепче,  нестямившись.  Чiпка,
пригортаючи Галю.
   - Ну, а тепер - к бiсу - на  виступцi!  -  весело  загомонiла  вона.  -
Незабаром батько з матiр'ю буде! Чiпка хотiв  щось  сказати,  та  Галя  не
дала.
   - Iди, йди! Iди, йди!
   Та вхопивши шапку в одну руку, а за Чiпчину  взявшись  другою,  волокла
його з хати.
   Нехотя тягся Чiпка. Нiчого робити - треба йти!
   Провела його Галя за хвiртку; зачинилась й защепнулась.
   Поволiкся Чiпка вiд двору тихо, помалу, ледве посила? ногу за  ногою...
У похилiй головi борюкались веселi надi? з  невимовною  тугою.  Як  здума?
вiн, що Галя не переможе батька-матерi, не  вдасться  ?й  ?х  умовити,  то
серце його наче хто в жменi здавить; коли ж погада?, як  вони  поберуться,
житимуть у парi, -  од  серця  одiйде  важкий  гнiт,  i  легко-легко  воно
затiпа?ться... "А як же з н и м и розв'язатись?.. як ?х зрадити?.. присягу
поламати?" Од тако? думки знову обхопить його сум,  знову  серце  занив...
Отак мiнилися його думки: то веселили одрадою, то пекли  огнем  туги  -  i
знемагав вiн од натовпу ?х. Вiн уже раднiший би ?х забути, покинути, -  та
самi вони лiзли, як мара, в його голову... Щоб  розiрвати  ?х  чим-небудь,
вiн почав обдивлятися навкруги... Нiгде нi душечки, нi  лялечки.  Нiме  та
буре поле розстилалося перед ним i за ним. День випав  хмурий,  невеселий.
Дощу не було; а тiльки хмари, як димчатi килимцi,  заступали  свiт  сонця,
пересувалися з мiсця  на  мiсце,  плавали  по  високому  небi,  одна  одну
доганяючи, одна другу переганяючи, й кидали свою сiру  тiнь  на  чорнувату
землю... Вiтер тяг легенький з полудня... Чiпка пiдвiв голову,  радий  хоч
вiтровi, що обвiвав його червоний, як калина,  вид,  прохолоджував  гарячу
голову... Йому стало немов легше од тако? прохолоди; веселiшi гадки  стали
закрадатись у його душу, а журба упряма  все-таки  не  кидала  серця...  I
Чiпка затяг:
   Зелений байраче на яр похилився;
   Молодий козаче, чого зажурився?..
   Спершу тихо, протяжно  виливалася  пiсня,  й  чутно  в  нiй  було  тугу
невимовну, плач гiркий - задавлений;  далi  голос  усе  дужчав,  мiцнiшав,
розвертався на всi боки, i, як зимнi заводи вiтру,  розлягався  журбою  по
пустельному полю...
   Тiльки менi й пари - що очицi карi...
   - лунала пiсня; а поле, мов ще дужче почорнiло, аж насупилося...
   XXV
   КОЗАК - НЕ БЕЗ ЩАСТЯ, ДIВКА - НЕ БЕЗ ДОЛI_
   Вернувся Чiпка додому та зараз кинувся по хазяйству, - не заглянув i  в
хату. Мати тiльки бачила, як вiн овечатам пiдкладав просяно? соломи.
   Настав вечiр. Мати розпалила пiч, наставила вечерю варити.  Уже  вечеря
поспiла, а Чiпка не входив у хату. Мати засунула в жар страву,  прийнялась
перемивати посудину, пiдмiтати хату. Уже й коло посудини упоралась, i хату
пiдмела, - не йде Чiпка.
   -Що це вiн там так забарився? - промовила  Мотря  сама  до  себе  та  й
вийшла погукати.
   Гукала-гукала, - не чутно. Увiйшла вона в хату, пiдождала ще  трохи,  -
нема?. Материне серце стала розбирати досада.
   - Якби знала, не заходжувалася б i коло вечерi... Хоч  би  був  у  хату
наплював, сказав, - чи дома ночуватиме, чи знову повi?ться на  всю  нiч...
Побила мене лиха година та нещаслива з тими побiганками! Та то  ж  день  у
день, нiч у нiчi Мабуть, назнав десь повiю всесвiтню та й вi?ться...
   З досади висунула вона галушки з печi, всипала трохи в миску, сама сiла
вечеряти. Настромила одну галушку на спичку; вкусила раз, удруге, -  та  й
удавилася... Сьорбнула ложку щерби, - та й загадалася... Галушка на спичцi
захолола; щерба у мисцi застигла - заволоклася зверху сiрою плiвкою...  Як
здумала Мотря знову ?сти, то все вже загусло,  захололо.  Вона  пiдвелась,
поставила вечерю на припiчку, обмила ложку й миску, - та й полiзла на  пiч
спати... Думки про сина обступили ?? i не пiдпускали сну...
   А Чiпка тим часом справляв сво? дiло у Крутому Яру. Там, на  пивницi  в
жида, служив Лушня. Чiпка ото прийшов до його  та  застав  Лушню  сонного.
Прогулявши перед тим цiлий день, Лушня надвечiр знемiгся  та,  завалившись
на солому в стодолi, захрiп мертвецьким сном. Довго  Чiпка  нудився,  поки
знайшов його.
   - Тимофiю! Тимофiю! - гукав Чiпка, качаючи Лущню з боку на бiк. -  Чув?
Тимофiю!..
   Тимофiй тiльки мукав та гикав. Чiпка довго вовтузився: перекидав  його,
пiдводив... Наостанку, розсердившись, штовхнув Лушню пiд  бiк  ногою.  Той
скрикнув i розкрив очi.
   - Якого ти чортового батька? - гукнув вiн та, не глядя на Чiпку,  знову
повалився опукою на солому.
   - Тимофiю! - гука? Чiпка, стоячи над ним.
   - Чого?
   - Устань...
   Лушня зиркнув, ледве пiднявши вгору верхнi вi?.
   - Це ти. Чiпко? чого ти?..
   - Уставай!.. Треба.
   - А що там? - повернувшись до Чiпки лицем, пита Лушня.
   - Ти не зна?ш, де Сидiр живе?
   - Я й Сидора не знаю... Який це?
   - Москаль... Той, що... пам'ята?ш?
   - Не знаю!.. - одказав Лушня, чухаючись та зiтхаючи.
   - Сидора-москаля не зна?ш?
   - Та самого знаю, - та не знаю, де живе.
   - Так, може, тут хто з ваших зна??
   - Не знаю... - позiхаючи, одказу? Лушня. Чiпка зо зла поскрiб потилицю.
   - Тут ? в вас на пивницi пушкарi, мабуть, вони знають...
   - I того не знаю...
   - Що ж ти зна?ш? - скрикнув з серцем Чiпка.
   - Нiчого не знаю, - одказав понуро Лушня й перекинувся на бiк.
   Чiпка плюнув; вийшов з клунi. Серце його пекла  досада...  "Пiти  б  до
Петра та до Якима? - подумав вiн. - Так же не блигий  свiт:  треба  аж  на
Побиванку телiпатись...
   Вiн знову вернувся до Лушнi.
   - Тимофiю! та скажи, Христа ради...
   - Що ж я тобi скажу?.. I чого йому так припало до того Сидора?!.
   - Iроде! гаспиде! - закричав Чiпка: - напився, що й язика не повернеш у
ротi, то йому й байдуже, що тут з тебе жили тягне...
   - А-ай, гос-по-ди!.. - позiхаючи, каже Лушня. - Ходiмо вже...  -  та  й
уста?.
   Чiпцi трохи полегшало. Вийшли вони з клунi,  напрямились  до  хати,  де
жили робочi з пивницi.
   Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до  хати  через  пустиння.
Тут вони стрiли метку москалiв, котрi йшли до пивницi випити пива.  В  той
час уже добре смеркалося. Вони  поздоровкались  з  москалями  i  швиденько
поминули ?х. Коли це - щось ударило Чiпку ззаду по плечi.
   - Здоров, Чiпко!
   Чiпка оглянувся - Сидiр.
   - А-а, здоров, Сидоре!
   - Куда ефто вьi? - пита? Сидiр.
   - Та тебе шука?мо, - одказав Чiпка.
   - Ну, вот i хорошо. Пайдем вместе пива выпьем.
   - Ви яс iдiть собi, а я пiду спати, - каже, одрiзняючись, Лушня.
   Чiпка пiшов з москалями.
   - Сидоре! я до тебе маю дiло, - каже Чiпка, коли вже пiдпили трохи.
   - Какое? говори!
   - Та... - мнучись, одказу? Чiпка: - люди чужi...
   - Говори-говори: ото, брат, свои.
   - Та хоч i сво?, та не можна...
   - Ну, пойдем походим. Вьi, братцы, обождите. Я -  сичась,  -  обернувся
Сидiр до москалiв. Вийшли вони удвох з хати,  почали  ходити  по  пустошi,
кругом пивницi. Нiч уже зовсiм налягла на землю, а в додаток  ще  й  туман
пiднiмався. Було темно й вогко. Чiпка  почув,  що  в  його  якось  страшно
затiпалось серце, мов ще нiколи так не билося; у грудях спирало дух, важко
було дихати... "Що - як не схоче?" - думав вiн. Серце в його  хололо;  вiн
не знав, з якого боку пiдступити до Сидора.
   - Ну, что ж тьi? - не видержав Сидiр.
   - Та бач, Сидоре... Я чув - ти женишся...
   - Да. А что?
   - Та, кажуть, либонь молода не хоче...
   - Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с матерью слово дали!.. Что
же ей еще?
   - Та воно, бач, нiчого... Яке тiльки ваше життя буде?..  Не  з  ними  ж
тобi жити, а з жiнкою.
   - А коли не будет слушаться - ефто на што? - i показав кулака.
   Чiпку пройняв наскрiзь страх i холод.
   - Сидоре!.. не губи душi!.. бовкнув Чiпка зопалу, та й сам  схаменувся,
-та було вже пiзно.
   - Какой души? - пита? здивований Сидiр.
   "Виручай, милий боже!" - подумав Чiпка - i голосно промовив:
   - Вона тебе не коха?... Ми з нею давно зна?мось, та...
   - Может быть, хочешь, чтобы я уступил тебе? - перебив його Сидiр. - Не,
брат: не бывать ефтому!
   - Ти, як москаль, брате-Сидоре, всюди вешта?шся, всюди ходиш з  полком,
- ти собi знайдеш десь кращу...
   -Да что ты, брат? Ведь  я  издержался...  Четвертную  фельдфебелю  дал,
пятидесятирублевку ротному, штобы только позволил; да еще  покупок  сделал
рублев на пятьдесят...
   - Я тобi, коли хоч, удво? верну...
   - Да как же, братец? Ведь меня спросят: почему не женился? тогда что?
   - Скажи, що розiйшлися... Молода недужа, або що... Уваж, Сидоре!  Прошу
тебе: уваж!.. зараз i грошi дам.
   - Да ано, брат, так... Только - как же быть-то?..  ты  разве  с  нею  -
таво?
   - Та, кажу ж тобi, ми з нею давно покохалися... Вона менi й сказала: як
вiддадуть за тебе, -сама на себе руки наложе...
   - Ишь-ты!!. еще отвечать придется...
   - Егеж... не губи, Сидоре, душi!.. Я знаю: ти чоловiк добрий...
   - А что же я ему-то скажу, отцу?
   - Сплети що... Скажеш: походу дожидають: через ; те й не дозволено. А я
вже, брате, вдобавок замого-ричу хоч i всю вашу роту... щоб мовчали...
   - Нешто так?.. Пожалуй... - роздумуючи, згоджу?ться Сидiр.
   Чiпка так i повис йому на в'язи:
   - Сидоре! братику!.. гуляй же тепер! гуляй!.. Ходiм, зараз грошi дам.
   Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чiпка напо?в Сидора й москалiв,
що з ними прийшли, та на радощах i сам так лизнув, що насилу вилiз з хати.
Одначе подумав: чи йти додому, чи тут слати?.. Так доплiвся до  клунi,  де
Лушня спав. "Нi, щоб мати не лаяла, тут засну",  -  подумав,  уступивши  в
клуню. Незабаром вiн захрiп коло Лушнi, як задавлений...
   Нiч була сира, холодна. Туман важкою парою  вривався  попiд  дверима  в
клуню; холодив гаряче  тiло,  добирався  до  кiсток...  Чiпка  прокинувся,
здригнув... Прокинувся й Лушня. Розказав йому Чiпка, яким побитом забрався
сюди спати. Надворi стало сiрiти. Крiзь щiлини пробивався бiлувастий  край
схiд-сонця. Чiпка встав та невмитий, нерозчесаний, побрався прямо в Пiски.
   Уже розвиднялось, як вiн вернувся додому. Ще  здалека  побачив:  блищав
огонь у вiкнi його хати. "Мабуть, мати пряде", -подумав  вiн,  та  й  став
добиватись у дверi. Дверi були засуненi. Вiн пiдiйшов пiд вiкно, постукав.
   - Хто там? - окликнулась мати з середини.
   - Це я, мамо! Вiдчинiть!
   - Сину, сину! - почала виговорювати Мотря, впускаючи в хату. - Доки  ти
будеш волочитися щоночi?.. Чи не за старе, бува, знову прийнявся?.. Та  то
ж - щоночi! Як вечiр настане, так i знявся, й пiшов... А он -  всюди  такi
чутки ходять... Ще на тебе, чого доброго, скажуть...
   Чiпцi хоч i гiрка була материна догана, та недавня  радiсть  тихомирила
його серце.
   - Не журiться, мамо! -з усмiхом одказу? вiн: - Ось, незабаром,  як  бог
поможе, не буду й з хати виходити...
   - Видно й по тобi! Хiба б, може, жiнка чи не вдержала; а вже матерi  не
послуха?ш...
   - Та може й жiнка...
   Мати вперше почула таку рiч вiд сина. I здивувала вона ??, i зрадувала.
Одначе Мотря не сказала на це нiчого. Вона тiльки суворо глянула  на  сина
та й знову сiла за гребiнь.
   Чiпка, запаливши люльку, вийшов до скотини довiдатись, - та проблукав -
уже геть сонце пiдбилося... А там - i майнув на хутiр до Гудзя.

   Галя тим часом сама не дрiмала. Як тiльки вернулися старi додому,  вона
кинулась до матерi й стала ?? сльозами благати, щоб не  губили  ??  краси,
сили, здоров'я в московських  походах  та  переходах,  на  чужiй  сторонi,
далеко вiд роду, з нелюбим москалем...
   Мати - як мати. Вона пройнялась жалем рiдно? дитини, заглянулась на  ??
сльози, благання, - сказала про все Максимовi. Максим хоч i хотiв би  мати
зятем Сидора, ще такого молодого, а вже унтер-офiцера, та, пригадавши сво?
гiрке  московське  життя,  непосидяче  та  невiльне,  сам  згоджувався   з
дочкою... Взяли його смутнi думки. Вiн цiлу нiч не спав, усе думав.
   На ранок радиться з Явдохою: як би  вiд  Сидора  вiдскiпатись?  Коли  й
Сидiр якраз настиг на ту раду. Довго вiн терся та  м'явся,  поки  зважився
сказати про свое лихо... Як став вiн журливо виводити, що я б, мов,  боже,
який радий, - та поход усе стратив!.. Старi слухали  та  жалкували  на  ту
лиху причину, а самi нишком радiли. Найбiльше ж радiла Галя, слухаючи такi
речi з сво?? хатини.
   Вирядивши Сидора, батьки по?хали чогось у  Гетьманьке.  Галя  зосталася
одна дома. Вона була весела, рада, з радощiв сама не знала, що  робити,  з
ким ними подiлитися. Убравшись у найкраще убрання, вона бiгала  по  хатах,
спiвала веселих пiсень; далi здумала про обiд,  розпалила  пiч,  наставила
страву; знову спiвала, бiгала, виглядала в вiкна: чи не йде, бува. Чiпка?
   Чiпка не йшов. Марно вона трудила очi, виглядаючи  його.  Iнодi:  чорна
пляма серед поля здавалася ?й ним; вона кидала пiч i, не  пам'ятаючи  сама
себе вiд радостi, вибiгала аж  за  хвiртку  стрiвати  його...  Розглядiвши
оману, верталася вона в хату з жалем у серцi, з сльозами  на  очах.  "Вiн,
мабуть, мене не любить, що не йде... Якби вiн любив мене, то не йшов би  -
летiв... А вiн?.. дурить... з ума зводить!" Такi думки мутили  ??  голову,
ображали серце, Галя починала плакати.
   На той саме  плач  нахопився  Чiпка.  Як  вона  кинулась  до  його,  як
привiтала! Де дiлися й сльози, i смуток: очi горiли коханням, одрадою, вид
осiяв, як сонячний ранок весняного дня. I що за радiсний був день той,  що
за люба розмова!..
   - Так ти покинеш?.. Покинеш, мiй голубе, таке життя?..  -  допитувалась
вона Чiпки, заглядаючи йому в вiчi.
   Чiпка мовчав. Любувався веселим голосом Галi, налитими  радiстю  очима.
Вона ж не переставала щебетати перед ним, як та ластiвочка.
   - Та як ми заживемо з тобою! якi порядки заведемо!.. Зранку - ти  будеш
хазя?нувати коло худоби, а я - в  господi...  Адже  ти  будеш  кохатись  у
скотинi? Я не люблю коней... воли кращi... Воли  такi  смирнi,  тихi...  А
корова щоб менi безпремiнно була! Чу?ш? Я й не пiду  за  тебе,  як  тiльки
корови не купиш... та щоб з телятком!..  Що  я,  пак,  казала?  От  уже  й
забула... Бач! Так  ото  ранком  ми  будемо  поратися;  потiм  пообiда?мо,
спочинемо; потiм уп'ять ти що-небудь  зробиш,  поки  вечiр;  а  ввечерi  я
вечерю зварю... Уже таких м'яких та пухких галушок зварю, що губами  можна
буде ?сти... I все в нас буде тихо, мирно - нi лайки, нi сварки  нiколи...
Ти не будеш лаятись?
   Чiпка осмiхнувся.
   - Чого ти смi?шся? Ти, мабуть, будеш битись?  А  я,  дурна,  питаю,  чи
будеш лаятись... Гляди менi: тiльки будеш битись або лаятись, - то я  тебе
покину...
   - Та годi тобi, Галю, об цьому й думати! Як можна таку зозулечку  лаяти
або бити? Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матiр...
   - Ба! У тебе й мати ?? А я й забула...
   Брови у Галi на хвилину здвинулись, буцiм вiд
   тяжко?  думки.  Одначе  швидко  та  думка  промелькнула:   Галя   знову
веселенько зацокотала.
   - А твоя мати - стара?
   - Нi, не дуже. Лихо тiльки ?? зостарiло та нужда молодого вiку...
   - А я. Чiпко, не знаю, що то таке лихо та нужда... Росла я в доволi, не
знаю того нiчого. Хiба, може, ще мо? вiд мене не втече, наздожене  мене...
Нi, я не хочу!.. Чув, Чiпко? Не хочу я нi нужди, нi лиха... Хай йому  цур,
хай йому пек!.. Не хочу!.. От, тiльки що: чи твоя мати сердита? чи не буде
вона мене лаяти?..
   -Нi, Галю... Нiколи сього не буде, щоб хто сказав тобi й слово накриво,
- не тiльки налаяв... та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то бiльше
вподоба, нiж мене.
   - Яка ж я? - прядучи веселими очима, допитувалась вона,
   - Така... - жартував Чiпка.
   - Яка - така?
   Чiпка кинувся ?? обнiмати...
   - Гляди ж менi! гляди! Тiльки одуриш... - i  сварилася  на  його  сво?м
маленьким бiлим пальчиком.
   Довго ще вони любувалися та милувалися. Потiм - обiдали.
   По обiдi радились, як сказати батькам.  Та  вже  надвечiр  Чiпка  пiшов
додому.
   Мати стрiла його надворi з серцем.
   - Де ти ходиш? де ти бродиш цiлий день? На кого ти  покинув  ту  худобу
дома? на мене, стару?.. Господи, твоя воля!.. то бувало хоч удень дома;  а
тепер - понудиться до обiду, а там i скрився плечима й очима...  Навiщо  ж
ти накохав того скоту, коли не хочеш сам глядiти?..
   - Не вiзьме його, мамо, бiс! - весело одмовляв Чiпка.
   -Та й тебе б не взяв, коли б навiдався хоч у полудень...  Коли  скотини
не шкода, то хоч би матiр пошкодував, що в таку негоду гибi? надворi...
   - Пiдождiть, мамо: ось як вiзьму собi жiнку, - заживете тодi, як у бога
за дверима.
   -Тодi-то те й буде! - страчуючи гнiв, журливо вимовля? Мотря, увiходячи
в хату. За нею й Чiпка увiйшов.
   "Що це вiн менi все плеще: жiнку  та  й  жiнку?  I  вчора  -  жiнку,  i
сьогоднi - жiнку... може, й справдi надумався..." I хочеться  ?й  випитати
його. Через це вона, осiвшись у хатi, знову заводить розмову.
   - Невiстку, кажеш, вiзьмеш, сину... тодi заживу, як у бога за  дверима?
Так воно, мабуть, i буде! Може,  невiстку  вiзьмеш  таку,  що  свекрусi  й
сорочки .не випере...
   - Та, може, сама таки й не буде прати, - одмовля? Чiпка.
   - А хто ж? - аж з ляком спитала Мотря.
   - Наймичка.
   - Яку ж ти там грапиню задумав брати, що ще й наймички до не? треба?
   - Грапиню, мамо, - усмiхаючись, каже Чiпка.
   - Не високо лишень несися, сину, а то як прийдеться падати...
   - Нiчого, мамо, високо нестися: я вiзьму жiнку, яку менi треба.
   - Та що це ти - смi?шся з  матерi,  чи  що?  Чи  справдi  знайшов  собi
пару?..
   - Знайшов.
   - Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрю, бува, Шрам-ченкову?.. То -  багачка,
то гордовита, сину. Не раю я тобi ?? брати... Та  сво?м  багатством  щодня
тобi очi вибиватиме...
   - Нi, мамо, не Мотрю, а Галю.
   - Яку Галю?
   - Зна?те, мамо, москаля Гудзя?
   - Того, що на хуторi?
   - Того самого.
   - То що?
   - Дочку його, мамо...
   Мотря задумалась. Смуток заслав ?? погляд.
   - Не знаю я, моя дитино, тi?? дiвчини... Хто його зна, що воно за люди,
тi москалi... Знаю тiльки, що замолоду вiн те тiльки й робив,  що  пив  та
гуляв, та волочився. А як оддав батько в  москалi,  то  про  його  й  слух
запав... Вернувся жонатим i багатим... Жiнка його,  либонь,  не  з  наших:
здалека вiдкiльсь вiн вивiз ??. Чи не така, бува, й дочка?
   - Нi, мамо, дочка й трохи не схожа на матiр...
   - О-ох сину, сину! Хто його зна?... У чужу душу, кажуть, не  влiзеш,  -
що там в нiй заводиться. Може, вона з виду й добра зда?ться,  то  ще  поки
дiвкою... Кожна дiвка, поки не вийшла замiж, то й  добра;  а  як  зв'язала
руки, то зараз i почне витребенькувати... I те  не  так,  i  друге  не  по
нiй!.. А ще ж як багачка!.. Про мене, коли б ти, сину, оженився й на Оленi
Педькiвнi... Дiвка тиха, робоча... Знаю добре, що була  б  тобi  жiнка,  а
менi невiстка... А коли вже й Гудзiвну сподобав, то щасти боже!.. Звiсно -
не менi з нею жити, а тобi,  моя  дитино,  вiк  вiкувати...  Мiй  уже  вiк
недовгий; швидко вмру, все покину... Тобi жити з нею, а не менi...  Тiльки
воно й на тiм свiтi легше було б лежати, коли  б  я  знала.  Що  ти  будеш
щасливий, мiй сину! А то, як у вас тут буде щодня  гризня  та  сварка,  то
яково там i менi лежатиметься? I мо? кiстки струснуться пiд землею...
   - Нi, мамо, Галя буде жiнка якраз по менi. Я вже ?? давно знаю...
   - Коли по тобi, то хай тебе, сину, господь на все добре благословля?! Я
не забороняю. Не жалкуй тiльки, дитино моя, на матiр,  як  -  не  приведи,
господи! - прийдеться вiк калатати... Зна?ш багачок? Вони  всi  здатнi  на
докори... А нема?,  сину,  тяжчо?  докори,  як  докора  багачки  про  тво?
злиднi... Злиднi - та чесно нажитi! А то - навезе вiд батька-матерi дрантя
та ганчiр'я всякого,  та  й  не  руш  ти  його...  Вона  тобi  щодня  буде
вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згайнували...  Нема  гiрше,
сину, як докора багачки!.. Через. те я й не -раяла б тобi  багачки  брати.
Бери ти, сину, рiвню собi, то й усе буде в нас  рiвно:  нi  вона  тобi  не
вибиватиме очей тво?ми злиднями, нi ти ?й не докорятимеш нiчим,  -  бачив,
на що брав! Та як я.вже дрожила на свiтi та побачила людей, то скажу тобi,
що з убогих i хазяйки кращi бувають... Нужда та злиднi  навчають  i  свого
берегти i чужого глядiти. А коли воно виросте у розкошах та при наймичках,
то йому все нi по чому: так усе й гайнуватиме!
   - Не така, мамо, Галя. Нiчого вам турбуватися. Хоч вона  й  багачка,  а
все сама коло всього... Всьому звав лад дати. А що вона ма? лишн? там,  то
то ще краще. Буде об вiщо на  перший  раз  руки  зачепити  ста  й  повести
гаразденько  хазяйство...  Навiщо  ж  менi  рдано  голову  й  руки?..   Не
клопочiться, мамо: все гаразд буде! А коли б ви знали ?? або хоч бачили, -
зараз би -так уподобали, що сказали б: не бери, сину, друго? жiнки,  -бери
Галю Гудзiвну!
   - Не дивись, сину, на образ, а дивись, яка  вона  о  тебе  ?!  Iнодi  й
уродлива, та лиха година... Сво?? :долi не вгада?ш.
   - Отже, коли хочте, моя доля з нею виростала...
   - То й боже благослови, сину, коли так! Шукай старостiв та й шли,  якщо
вiддадуть...

   Того ж самого вечора побiг Чiпка, до Грицька.
   - Грицьку, братику! Чого це я прийшов до тебе?
   - Кажи.
   - Прийшов прохати тебе у старости.
   - Хiба женитися задумав? - умiшалася Христя.
   - Егеж. Оце думаю: оженюся раз, та й закаюся! - жарту? Чiпка.
   - Кого ж думка брати? - пита Грицько.
   А Христя аж уха наставила.
   - Тодi побачиш... Кажи: чи пiдеш?
   - Та бог же його зна?. Може, ти мене заведеш у такий двiр, що й  коляки
скуштую...
   Усi засмiялися.
   - Та в такий же то й думка завести, - жарту? Чiпка,  -  бо  однак  тобi
нiхто бокiв не мне... Христi б, як жiнцi, годилося... Та що ж,  коли  вона
така добра вдалася, що нiколи й слова насторч не скаже!
   - Та годi вже тобi жартувати.  Кажи  справдi:  кого  задумав  брати?  -
допиту?ться Христя.
   - А хочеться знати? хочеться?
   - Авжеж, хочеться...
   - Ну, хай же кортить, коли хочеться...
   - Ну-бо, кажи; а то й Грицька у старости не пущу.
   - Та я й сам не пiду, коли не скаже.
   - Нiчого вже з вами робити, - каже Чiпка:- треба  признатися...  Зна?те
Гудзiвку?
   - Яку? Одарку? - пита? Христя.
   - Нi, Галю.
   - Яку це? - пита? Грицько, роздумуючи.
   - Москалеву дочку... того москаля, що на хуторi живе.
   - Не зна-ю, - одмовля? з протягом Христя. - От, дивись: i потелiпався ж
на хутiр шукати, буцiм у селi дiвчат трохи!.. I чого його туди понесло?!
   - Понесло... - усмiхаючись, каже Чiпка. - Так кажи, Грицьку, чи пiдеш?
   - На коли?
   - На ту суботу, - гулящий день буде.
   - На суботу - можна.
   - Гляди ж, Грицьку! А поки що -  прощавайте.  Ще  треба  в  одно  мiсце
бiгти...
   Чiпка пiшов, а Грицько з Христею завели розмову про його.
   - От, дивись, Христе: таки будуть люди з цього Чiпки! Оце одружиться, а
жонатому, звiсно, вже не те, що парубковi.
   - Хiба його не видно й спершу було,  що  вiн  чоловiк  путящий?  Чи  до
роботи, чи до майстерства - до всього вдався.
   - А пив же та волочився як?! - згадав Грицько.
   - Молодий був, дурний, а постаршав - за розум узявся, - одказу? Христя.
   - От тепер i старiй Мотрi таки спочивок буде, а  то  сердешна  мати  не
знала спокою нi вдень, нi вночi...
   - Бозна ще яка невiстка буде...
   - Та що невiстка? Хай яка там вона собi не буде, а вiн, як син, повинен
не дати в образу рiдно? матерi.
   - Та бувають, Грицьку, такi, що ти ?й хоч кiл на головi теши, а вона  -
як тi??, та й тi??...
   - Ну, в мене б вона не тi?? заспiвала.
   - То ж то у тебе.
   - А що ж? Цебто попустити, щоб чорт батька зна що мо?ю  рiдною  матiр'ю
верховодило? Нi, мабуть би, прикусила вона язик, зцiпивши зуби!
   - Що ж, якби оце в тебе й справдi мати була, то це б i менi так було?
   - Так ти ж, Христе, не така... Я знаю, що ти б i матерi  мо?й  догодила
б, як менi...
   - То ще, яка б була мати.
   - Та ти усякiй матерi догодиш. А Чiпчина мати чим не поважна людина?
   - Та я за бабу Мотрю нiчого й не кажу. Спасибi ?й, вона така  добра  до
нас, немов рiдна. Я кажу за других. Он,  у  Василенка:  на  вiщо  невiстку
перевела? .Як iшла - як калина була та гладка, як пiч,  а  тепер  -  як  з
хреста знята! Он-то якi бувають свекрухи... Такiй сам чорт не вгодить,  не
тiльки невiстка.
   Отак  вони  довго  балакали.  Слово  за  слово  чiплялося;  одна  думка
нанизувалась на другу - то заходячи на людей, то звертаючи на Чiпку.
   - Ти ж менi розкажеш, яка там молода, -  вже  лягаючи  спати,  каже  до
чоловiка Христя. - I де вiн ?? видрав!!.
   - Та вже ж побачимо, що там за цяця  така,  то  й  розкажу,  -  одмовив
Грицько, i собi вкладаючись.

   Рано звечора погасили свiтло син з матiр'ю. Рано звечора вони поляг.али
спати, натомленi денними пригодами. Оже сон не йшов обом ?м на думку.
   Йому знай привиджувалась Галя, весела, як ясочка, - як вона буде бiгати
по хатi та порядкувати... Тiльки шкода: хата тiсна; треба нову ставити,  -
промигнуло в думцi, й викликало цiлий рiй... Йому вже ввижа?ться,  що  вiн
розвалив оцю хату, а заложив нову, з  свiтлицею,  з  хатиною,  з  великими
вiкнами... "У хатинi ми будемо жити, -  радиться  вiн  з  Галею,  -  мати,
мабуть, не злазитиме з печi; а  свiтлиця  -  чужого  чоловiка  прийняти...
Добре, Галю?" Галя засила? йому погляд згоди... Пересновуються його  думки
з ?? думками; викликають усмiшку,  радiсть...  Добра  надiя  пестить  його
серце. Чiпка забува? давн? життя,  забува?  все,  що  було  -  минуло:  на
легеньких крилах прудко? думки несеться вiн уперед, далi... у  рай  тихого
щастя...
   Мотря думала теж про Галю. Тiльки не веселi, а  смутнi  думки  обхопили
материну голову. "Господь. його зна?... - думала  вона.  -  Хоч  би  я  ??
бачила коли, хоч би чула ??  мову,  голос...  Може,  там  така,  що  й  не
приступ; а може, з тих, що аби зав'язати свiт парубковi, а  то  й  кине  -
другого знайде... Мiж багатирками i такi часом бувають... Звiсно- з  жиру!
Виросте в розкошi та в достатках; само нiколи не  гнуло  свого  стану,  не
кололо бiлих рук об колючу стерню, - все те наймички... А тут побачить, що
все те треба сво?ми ручками та пучками... вiзьме та й кине...  Хiба  тепер
як на свiтi стало?!"
   Вiд таких думок та гадок сердешна мати знай перекочувалась  з  боку  на
бiк та важко зiтхала.
   - Ви не спите, мамо?
   - Нi, сину.
   - Чому ж ви не спите?
   - Та так... усе думки такi лiзуть у голову...
   - Не журiться, мамо!
   XXVI_
   НА СВО?М ДОБРI_
   У суботу заслав Чiпка старостiв до Максима. У недiлю  були  оглядини  в
Чiпки. Максим не забував старосвiтського  звичаю:  по?хав  сам  i  вблагав
Явдоху по?хати на оглядини.
   Максим знав, за кого вiддавав дочку.  Не  дуже  дерла  йому  очi  вбога
Чiпчина хата й старенька, бiдно  зодягнена  мати.  Не  так  на  те  Явдоха
глянула: не так воно вразило ?? горду пиху. Про самого Чiпку - грiх  слово
сказати! Та його хата  низенька  й  тiсна,  його  мати  згорблена,  стара,
висушена гiркою нуждою та лихом, розкопирсали хижу, падку на розкошi та на
прибуток натуру Явдошину.
   Як вернулися з оглядин, вона  накинулась  мокрим  рядном  на  чоловiка.
Максим, добре знаючи ??  натуру  гарячу,  воркотливу,  вийшов  з  хати  та
нарошне довго копирсався коло хазяйства. Тодi Явдоха прискiпалась до Галi:
   - Ну, так! придба?ш, дочко, свекруху на весь свiт... Господи! На нiй  i
обличчя людського не знать... Вiд злостi аж скривилася; висохла,  як  суха
тараня...
   - Та то, може, вона вам, мамо, так на перший погляд здалася, -  одказу?
Галя.
   Так куди!.. Кинулась Явдоха в жаль та сльози.
   - Якби знала, моя дитино, таку лиху годину, якби знала, що таке в  його
застану: краще б тебе довiку з непокритою косою водила, нiж таке бачити!..
   Не вподобала  й  Мотря  Явдохи.  Вона  здалася  ?й  гордою,  бундючною,
недоступною... "Панi...  панi!  -  шептала  Мотря.  -1  чого  встряв  сюди
Чiпка?.. Уже ака  мати,  така  й  дочка:  яблучко  вiд  яблуньки  недалеко
одкотиться... Утопить вiн свою голову, та й мою разом.  Чу?  й  вiщу?  мо?
серце..."
   Обидвi матерi були такi, що хоч би й назад, -  та  вже  нiчого  робити:
дiло прилюдно було зроблено.
   На другу недiлю молодих повiнчали.
   На радощах Максим таке весiлля справив, що ще нiхто нiколи й не зазна?.
Цiлий тиждень музики грали, ноги не спочивали; варена та  запiкана  рiчкою
лилася, а що вже просто?, то хоч купайся... Людей найшло  Видимо-невидимо:
i простi, й  москалi,  й  Сидiр  там  мiж  ними;  i  старшина  з  писарем,
засiдатель з сво?ми далекими родичами-полупанками... Сказано: нiгде пальця
просунути нi в хатi, нi надворi. Максим либонь ще й станового дожидав,  та
становий чомусь не при?хав.
   Грицько, пiдстароста, дивувався тому багатству, що  так  нi  ждано,  нi
гадано,  припало  Чiпцi.  Його  аж  заздрiсть  розбирала.   Дивувалися   й
завидували Чiпцi люди не менше Грицька. "I  як-таки  за  такого  ланця  та
вийшла така багачка, як Галя?" Старi дiди та баби все те собi на умi мали,
а молодицi нишком помiж себе рахували, що воно таки щось  непевне:  видно,
чортяка й тут якогось гедзика вкинув! Та, дивлячись  на  Галю,  що  сидiла
коло Чiпки, як макова квiтка, знай  перешiптувались  та  хитали  головами,
моргали бровами... А чоловiки тим часом од Максима по повнiй  випивали  та
примовляли: "Дай же, боже, щоб нашi молодi живi та здоровi були, - у щастi
кохалися, у розкошi купалися, до самого вiку нiчого лихого  не  знали!"  -
Щоб знай багатiли та спереду горбатiли! - додав  староста  Якiв  Кабанець,
такий удатний до тих приказок.  -  Беседа  залилася  нестямним  смiхом  та
реготом, а жiнки, жартуючи, давай штовхати старосту кулаками  межи  плечi,
примовляючи:  "О,  щоб  тебе!..  щоб  тебе!"  А  староста,  незважаючи  на
духопелики, ухопив вареника в зуби, розiпхав танцюристу молодiж,  крикнув:
"Грай, музико!" та й пiшов навприсядки - аж земля загула.  Музика  рiзала,
пиляла - аж струни лопались; скрипки вгиналися; бубен, як грiм серед лiта,
бухтiв; мiдянi тарiлки бряжчали та цокали, немов сто пар циганських  коней
з бобончиками та дзвониками перло селом...
   Гуляли-гуляли на хуторi та так цiлою юрбою пере?хали в Пiски до Чiпки.
   Тут Мотря вперше побачила свою невiстку. У парi з сином вона  кланялась
?й низько, до нiг, подаючи дорогi подарунки... Мотря глянула на невiстку -
i чорнi думки зникли, зразу збiгли з сумного обличчя.  Як  промiнь  ясного
сонечка, пробившись мiж зелену густу листву, в  затишку  та  в  холодочку,
горить i звеселя?  гущавину  -  так  iскорка  одради  зажеврiла  в  старих
Мотриних очах, розлилася радiстю по всьому  сухому  виду!  Мотря  кинулась
обнiмати невiстку, як рiдну дитину, а,  цiлуючи  ??,  плакала.  Галя  собi
обнiмала Мот-рю, як матiр, цiлувала ?? зашкарублi, сухi щоки, руки... Далi
Мотря обнiмала сина i теж плакала. Потiм того цiлувалася з сватами i трохи
не з усiма людьми, що на?хали й найшли до не? в двiр. З радостi  стара  як
оп'янiла, ?й вперше на вiку довелося побачити  таку  повагу  до  себе  вiд
людей. Вона не знала, як ?х дякувати, чим ?х вiтати. Ось .заграли  музики;
заспiвали свашки; поклонилися молодi - i пiшли в хату...  Пiднялися  знову
гулянки та танцi. Максим з Явдохою в парi пiшли викрутасом та вихилясом, а
за ними й Мотря тупала сво?ми старими ногами...
   Як вихор, як буря страшенна мчиться, трощить i  ломить  усе  по  сво?му
слiду, так весiлля промчалося Чiпчиним двором i наробило нетрохи  шкоди  у
господарствi. Тини поваленi й поламанi; ворота побитi лежали серед  двору;
вiкна без шибок чорнiли дiрками, дивлячись на вулицю. Так як  пiсля  бурi,
дощу та граду ясне сонечко ще мов привiтнiше ся?, ще дужче грi? та облива?
сво?м теплом та свiтом тi ру?ни, що наробила буря, - так Галя  рожевiла  з
двору сво?м рум'яним личком i веселила все сво?м добрим поглядом...
   А Чiпка вже правився коло шкоди. Там тин пiдняв та набив,  новi  ворота
приробив;  там  другу  яку  шкоду  полагодив;  кликнув  скляра   -   вiкна
повставляв... Через тиждень не знать було розруйнованого двору: все стояло
на сво?м мiсцi, як йому й  слiд  було,  тiльки  ще  мов  краще,  доладнiше
виглядало.
   Багато добра всякого та худоби навезла Галя  з  собою;  вiсiм  паровиць
везли ?? посаг у Пiски. Мотря як стрiла все, то аж злякалася. У не? нiколи
нiчого того i в думцi не було, а тут - як снiг на голову ! Вона не  знала,
де його поставити, куди подiвати. Що нужнiше, розмiстила в хатi;  друге  -
поставила в сiнях, а ще нетрохи й зосталося. Галя просила Явдоху взяти  до
себе в хутiр. Максим подарував Чiпцi  трояк  добрих  коней.  Так  i  Чiпка
просив тестя подержати у себе до весни. Максим  та  Явдоха,  дивлячись  на
таку тiсноту, раяли молодим пере?хати на зиму  жити  на  хутiр,  -  та  нi
Чiпка, нi Галя не згодились. Старi по?хали назад, а  молодi  зостались  на
сво?м господарствi. Доля прикрила ?х сво?м затишним крилом.

   Гарно, весело тепер у ?х хатi. Сама хата - наче побiльшала,  роздалася,
повеселiшала.  Стiни  Галя  вбрала  шпалерами,   пообвiшувала   вишиваними
рушниками. З божничка виглядали дорогi образи з-за лiсу василькiв,  м'яти,
ласкавицi, гвоздикiв та мов усмiхалися, дивлячись на хату. Перед  образами
гойдалися на ниточках робленi голуби. Крила у  них  сизi,  груди  червонi,
хвостики чорнi, носики - немов з тiла - бiлорум'янi,  а  очi  з  червоного
намиста свiтили на всю хату, коли вдаряв у них сонячний промiнь або стяжка
од свiтла. Голуби тi  були  навдивовижу  кожному,  хто  тiльки  бачив  ?х.
Розчепiривши крила й попригинавши  нiжки,  вони  безперестанку  гойдалися,
немов живi та  зачарованi...  Пiч  Галя  розмалювала  синiми  квiтками  по
бiлому; лави вишарувала - чистi та бiлi, а пiл, як  з  воску,  чистий.  Де
тiльки рука ?? доторкалася, або де  око  зирнуло,  -  все  те  з  хмурого,
сумного, прояснялося, бiлiло, нiби всмiхалося.
   Коло свекрухи Галя, як коло рiдно? матерi, ходить; годить ?й у всячинi.
Нашила ?й очiпкiв, платкiв надарувала, сорочок надавала. Не свiтило  тепер
дрантя та рам'я на старих плечах; воно пiшло на ганчiрки, а Мотря у всьому
новому ходила. Були тепер у не? й  чоботи  добрi  чорноголовцi,  плахти  й
дерги дорогi хоч i старечi, й сукня бiла,  як  снiг,  i  кожушанка,  крита
демикотоном, про зиму... Защитена тепер  Мотря  вiд  голоду,  вiд  холоду;
заспоко?на в роботi. Галя сама коло хазяйства ходила: коло корiв та овечат
i бiля печi - всюди сама: Мотрi й не пiдпускала.
   - Ви, - каже, - мамо, на сво?му вiку нетрохи  здоров'я  стратили,  сили
збавили, спочиньте ж хоч на старiсть. Хай я, молода, тепер буду працювати,
а вам треба спочивати на щось iнше!
   - I вже, дочко! - одказу? Мотря: - не зажалi?ш батька в наймах,  так  i
мене... Коли замолоду нiхто не жалував, то на старiсть -  i  того  бiльше.
Привикне, кажуть, собака за возом бiгти, то й за саньми побiжить! Я звикла
замолоду  робити  -  i  тепер  не  влежу,  хоч  часом  кiстки  болять,  як
переламанi, в грудях холоне та ни?...
   Та й сяде Мотря на гребiнь за вовну, та й пряде помалу.
   А коло Чiпки Галя не зна? вже, як i  припадав,  чим  йому  догоджа?.  У
сорочках  усi  груди  повишивала,  квiтками  унизала;  каптани  пообшивала
шнурками.  Тiльки  й  робить,  що,  впоравшись  коло   печi   та   худоби,
копирса?ться та вигаду? зразки всякi.
   - Дивiться, мамо: чи так гарно буде? - пита? вона  свекрухи,  показуючи
шитво.
   - Та гарно, моя дитино, - одказу? Мотря радо.
   - Менi зда?ться, якби ще сюди вкинути Синього, а сюди  -  зеленого,  то
тодi б саме добре було.
   - Нащо ти,  дочко,  над  тим  свою  голову  морочиш  та  очi  збавля?ш?
Помережила б там як-небудь та й годi! Адже ж ходив до сього  не  тiльки  в
шитих, а часом у такий, що руб руба позива?... Та й байдуже було!
   - Яка ж я, мамо, буду добра жiнка, коли сорочки  сво?му  чоловiковi  не
вишию? Я б йому, якi найкращi зразки ?, усi б, зда?ться, вимережила...  Та
горенько - не знаю всiх!
   - Спасибi тобi, дочко, за твою ласку, як до його, так i до мене! Як  ти
ввiйшла до нас, то мов праведне сонце вступило  в  хату,  .немов  нам  очi
розв'язала, свiт повила рожевим квiтом... А якби знала, як то спершу було?
Як нi хлiба, нi одежини... та треба щодня на роботу йти... А вiн ще  малий
був - i його iнодi з собою несеш. А коли кинеш  дома,  хоч  i  на  бабу  -
царство небесне! - то за думками свiта бiлого не бачиш... Чи не сталося що
йому? чи не наробив  чого  вiн?..  Настане  вечiр,  як  бога,  мов  вiками
дожида?ш його, та, кинувши  працю,  стрiлою  додому  поспiша?ш.  Добiга?ш,
бачиш - вiн гра?ться коло хати... Слава тобi, господи, що  щасливо  все!..
Або зимою... застукають трiскучi морози, знiметься завiрюха,  хуртовина...
анi одiтися, анi обутися!.. А тут у хатi - хоч вовкiв  гони...  й  топлива
кат ма?... Ох! випила й я за свiй вiк гiрку, та ще й  повну!...  А  тепер,
дяка господевi, хоч на старiсть заспоко?на... Може, пошле господь i вмерти
в такому споко?... Буду за тебе, моя дитино, з того свiта  молитви  слати,
щоб вам, мо? рiднi,  щасливо  вiк  звiкувати  та  сво?х  дiток  до  розуму
довести...
   Галя слуха-слуха таку сумну приповiстку  про  таке  гiрке  та  злиденне
життя, - та аж страх ?? вiзьме... Вона не тiльки нiчого того не  бачила  й
не зазнала, а навiть  нiколи  й  не  думала...  Жаль  давив  ??  серце  за
свекруху... "Недаром вона така стара, слаба, виморена, висушена!" - думала
Галя.
   - Ви менi, як  рiдна  мати!  -  оберта?ться  вона  а  щирим  серцем  до
свекрухи: - скiльки-то ви горя на сво?м вiку звiдали!..  Чи  то-  ж  то  й
Чiпка все те терпiв, мамо!
   - Авжеж, дочко! Його оцими руками й  виносила  й  вигодувала...  i  вiн
дiзнав, почiм кiвш лиха!
   - Через те ж вiн i смутний такий; того й  нерадiсний  завжди...  От  я:
зросла в доволi та в розкошi,  нiчого  того  не  знала...  завжди  весела,
спiвоча...
   - Дай, господи, спiвати, не дай тiльки плакати! - одказу? радо Мотря. I
не налюбу?ться й не навтiша?ться невiсткою.
   Тiльки iнодi, темно? ночi, коли буря надворi ви? та плаче у димарi,  як
сова, квилить та стогне, у  вiкна,  стукаючи  кiм'ями  снiгу,  мов  пiзнiй
подорожнiй; коли все спить пiд заводи лихо? години - тiльки  старим  людям
не спиться - ворочаються вони з боку на бiк, стогнучи та охкаючи, - болять
у них старi костi, натрудженi замолоду непосильною працею, а сумнi  думки,
як чорна галич, окривають старечi голови, - тiльки в таку добу  закрадався
сум у Мотрину душу i, як у жменi, зжимав гiрким життям поточене серце...
   "Що воно за знак? - думала вона: - така багачка  вродлива,  а  покохала
такого убогого?.. Хай i покохала-молода кров шпарка, серце гаряче:  западе
дiвцi парубок в око, - не встережеться, як i покоха?... Та куди  ж  батько
та мати дивилися?.. А тут батько й мати не  сперечалися...  Мабуть,  шкода
стало дитини, як вона з кохання побива?ться... Та хiба трохи  без  кохання
береться?.. Рiднi заборонять, коли спiзна?ться з нерiвнею... А тут i рiднi
нiчого... Правда, Чiпка мiй моторний, удатний, золотi в його руки й голова
неабияка... То що ж?  все  ж  таки  нерiвня!..  Першi,  кажуть,  любощi  -
дурниця...  А  прохолоне  серце,  пiдуть  докори  та   перекори:   ланець,
голодранець!.. А може, вона не така... Зда?ться, Галя добра... От же  мене
й не коха?, а як жалу?? Ох, боже, боже! пошли ?м щастя, господи! Менi  що,
старiй? аби вони не нарiкали на долю... Я умру; ?м жити... хоч  би  ж  хоч
умерти спокiйно!"
   Отакi думки, як легенькi хмари серед ясного дня, перепливали  в  головi
старо? матерi. Оже, як там: сонце тепле та ясне, - пiдплили хмарки  вгору,
пройняв ?х  гарячий  його  свiт,  побiлив  ?х,  розтопив,  повiнув  теплий
вiтрець, розвiяв... Так i тут: доля свiтила та грiла й не давала  простору
та волi смутнiй думцi кинути  темну  тiнь  на  ?х  щастя...  Мотря  бiльше
радiла, нiж журилася, й весело поглядала на дiтей, як вони голубились.
   А вони справдi - як тi голуби: де одно, там i друге. Чи вiн робить  що,
а в не? вiльна хвилина, - вона коло його: коли не помага?,  пiддержу?  що,
то так сто?ть та дивиться; чи вона робить, - вiн з рук хапа?, щоб ?й легше
було.
   - Галю! найми наймичку, - каже вiн, дивлячись, як вона  втомилася  коло
печi, золiйники. вергаючи. - Невже все те тобi сво?ми руками ворочати?  Ти
й коло корови, й коло печi, й коло шитва, - та все одна, все сама.
   - Наймичку?  -пита?,  здивувавшись,  Галя.  -Навiщо?  Щоб  вона  сво?ми
нечистими руками тобi страву готувала? Хай ?й!
   - Пожалуй себе, Галю, свого здоров'я...
   - А що мо? здоров'я? Хiба ще не викохала  та  не  виростила,  в  матерi
гуляючи? Задля тебе, мiй голубе, хоч i руки  натруджу,  то  не  шкода.  Ти
замолоду натерпiвся всього, - поживи хоч зо мною в доволлi... I  яке  воно
тобi те щастя здасться, коли до всього я сама  сво?х  рук  не  доложу,  не
поклопочуся бiля всячини... Нi, не треба... Не хочу я наймички!
   Чiпка слухав ту любу  мову  жiнчину,  а  серце  його  проймала  радiсть
щастя...
   - Доле моя! щастя мо?! - пригортаючи мiцно до  себе  Галю,  шептав  вiн
увечерi. - Ти ж менi радiсть у двiр принесла; ти з мо?х очей полуду зняла,
що ?х цiлий мiй вiк закривала!.. Кругом  мене  кривда  облягала,  неправда
обступала, як важкий камiнь, давила вона мо? плечi, груди... опускалися  в
мене дужi руки, закривалися очi... я не знав нiчого, не бачив,  куди  менi
вилiзти з того гнiту, як його вискочити... Ти - як зiрочка зiйшла над мо?ю
задуреною головою - i освiтила менi темну стежку, мiй неутертий шлях!..
   - Галю! - трохи згодом, не швидко, нiби роздумуючи,  обiзвався  голосно
Чiпка. - Коли б усi люди були такi щасливi, як ми з тобою, тодi б  нам  ще
краще жилося, ще веселiше!
   - Коли б же то, мiй голубе! Що ж, коли ?х доля так  помежувала:  одному
дала багато, а другому - нiчого...
   - Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то? чи  не  самi  люди,  бува,  й
виннi?.
   -Та, може, й вони  трошки...  Якби  можна,  Чiпко,  то  я  б  ?м  свого
удiлила... Зна?ш: як розказала менi твоя мати, яку ви нужду, яке  лишенько
замолоду терпiли, то мене то в огонь укине, то  мороз  обсипле...  Коли  б
знала, то в той би час усе сво? вiддала, що маю...
   - Ти, Галю, добра. Ти - жалiслива, - казав Чiпка,  обнiмаючи  ??,  а  в
самого по сумному виду мишка бiгала й голос дрижав вiд спомину. - Та чи то
ж то одна моя мати така?.. Хiба однi ми...  Сотнi,  тисячi,  тисячi  тисяч
отак тягли й тягнуть сво? злиденне життя. I нiхто на те не вважа?;  нiкому
нема? дiла до того; нiхто на те не дивиться; нiхто того не бачить...  усiм
воно чуже, не рiдне... Кому воно сво??.. кому - не  байдуже?..  Отим  хiба
беззахисним людям, що з голоду мруть?.. Не дивуй  же,  Галю,  що  ми  сво?
одбирали - силою...
   - Не нагадуй, не нагадуй... Христом-богом молю, не нагадуй менi про те.
Чiпко! - молила Галя, ще дужче горнучись до його. - Як я здумаю про те, то
в мене розум мутиться, в очах червонi плями замрiють... Хiба було не можна
без того обiйтися?.. Працею, хоч тяжкою,  кривавою  працею,  та  чесною  -
свого добути?...
   -  Працею?..  Гм...  Нiчого,  Галю,  працею  не  вдi?ш...  Один  з  не?
вискочить, а десятьох вона задавить!
   - Адже от - Грицько... З бiдностi  вийшов  у  люди...  I  спокiйний,  i
щасливий... а все через працю...
   - Та працi, Галю, нiгде приложити!.. I те - чуже, i того - не можна,  й
того - не роби!.. Нiяк рук зачепити... Кривда кругом, скрiзь неправда...
   - Ти дума?ш. Чiпко, що справдi у всiх такi думки?  ?й-богу,  нi!  Лушня
такий чоловiк, що  купить  i  продасть;  Пацюк  -  аби  йому  погуляти  та
поспiвати, наробити дешпоту; а Матня - щоб нализатися от по сю!.. Хiба  ?м
у головi праця? Хiба вони думають, де сво?,де чуже?.. Або  москалi!  Цiлий
вiк його вчать не дивитись не тiльки на чуже добро, а  й  на  життя.  Хiба
вони  таке  думають,  як  ти?..  Вiн  собi  йде  прямо  задля  того,   щоб
порабувати... щоб чужим добром пожити... Так у них, у москалях, було:  так
вiн звик до того... а тепереньки й не хоче за чесну працю взятися!..
   - Може, й так... Може, й твоя правда... Може...
   - Нi, Чiпко:. краще тихо, мирно жити, чесно заробляти й  поживати...  А
дасть господь дiток дiждати - вигоду?мо, виростимо ?х на добро,  до  школи
ддамо... Хай змалечку вчаться... Може, вони в книжках  тих  вичитають,  як
краще жити, нiж ми з тобою!..
   Такою тихою мовою та розумною радою Чiпка був як  сповивачем  сповитий.
Од  щирих  слiв  любо?  жiнки  серце  його  впокоювалось,  сувора  натура,
загартована давнiм злиденним життям, м'якшала: вiн тепер  соромився  свого
давнього безпуття, тi?? криво? стежки, якою вiн думав  дiйти  до  щастя...
Шкода йому було свого безталанного товариства,  жаль  його  погибелi...  А
сказати ?м Галину правду - нехватало духу,  сили;  I  вiн  тепер  ховався,
тiкав вiд сво?х давнiх братчикiв.

   - Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого отамана, -  казав  Лушня
товариству. - Пропав чоловiк... Жiнка коло спiдницi пришила...
   - Сказано: медовий мiсяць - солодше вiд  усього  на  свiтi,  -  пояснив
Пацюк.
   - А горiлка - ще солодша! - додав Матня. - Хоч би ж  до  себе  приймав,
бiсiв син! Адже за жiнкою яку худобу затяг?
   - А справдi... Ходiм до його, - пiдбива? Лушня.
   - Ходiм! ходiм! - замовлять усi разом, та й пiдуть.
   Чiпка побачить, вибiжить з хати.
   - Так i так, братця, - таке  й  таке  лихо...  Жiнка  занедужала,  мати
насилу сновига?, а хата - самi зна?те - одна... Де я вас прийму?
   - То дай нам хоч рубля грошей! - приста? Лушня, - дожилися до того,  що
й крпiйки за душею нема?... От ми й вип'?мо за здоров'я жiнки, щоб господь
?? помилував.
   Чiпка радий такому дешевому викуповi. Тиче ?м рубля в руки - i поверта?
назад у хату. Товариство - до шинку. Як нерадо  стрiчався  тепер  Чiпка  з
давнiми братчиками, так Грицько з сво?ю  доброю  Христею  припав  йому  до
душi.
   Грицько - невсипущий  хазя?н.  Вiн  чесною  працею,  сво?ми  мозоляними
руками надбав те, що мае в господi. Вiн i тепер  не  лежить:  рано  вста?,
пiзно  ляга?.  Вiн  не  панi?,  як  другi,  а  сам   з   сво?ю   невтомною
помiчницею-жiнкою веде до ладу сво?  хлiборобське  дiло,  маючи  думку  на
чесну працю й дiтей напрямити... Вподобав Грицька Чiпка i  частенько  став
навiдуватись до його. Не сором тепер i Грицьковi водитися з Чiпкою - i вiн
ще частiше став завертати до товариша дитячих лiт. Жiнки ?х теж одна  одну
вподобали...
   Оце  зберуться.  Хазя?ни  позаводять  гостей  за  стiл,   понаставляють
напиткiв, на?дкiв. Чiпка з Грицьком ведуть розмову про хазяйство, про сво?
втрати та користi - завсiднi житечнi турботи.
   - А що, Грицьку, як твоя пшениця? - пита? Чiпка.
   - Та що... плоха. Чiпко! На зрiст то-вона й добра, та на  вмолот  -  не
те?... Видно, дощi захопили, як красувалася: стекла!  Сказано:  зерно,  як
мачина... Хоч би насiння вернулося.
   Грицько завжди перед  Чiпкою  скаржився.  Чи  добре  що  -  погане,  чи
поганеньке - нiкчемне! Грицько лукавив. Вiн бачив, що хоч Чiпка й  дукачем
став, а душею та серцем зостався давнiм Чiпкою.  Такий  же  прихильний  до
чужого нещастя, такий же жалiсливий на чужу втрату. Грицько все те бачив -
i ще бiльше виставляв сво? втрати та згуби,  сподiваючись,  що  Чiпка,  як
товариш, зглянеться на його бiдкання й, може, коли стане в помочi.
   Заможнiсть Чiпчина iнодi розбуркувала заздрiсть  Грицькову.  Вернувшись
од Чiпки, набiдкавшись перед ним досхочу, Грицько заводив таку  розмову  з
Христею:
   - Отак тепер зажив Чiпка! От собi й удайся таким!..  Сказано:  дука  на
всю губу! А чи сподiвався хто бачити  його  таким  тодi,  як  вiн  п'яний,
обiдраний, як несамовитий, ганяв  по  селу  та  по  шинках  волочився?!  А
тепер... панюга та й годi! I приплило ж таке несподiване щастя... Сказано:
як багатство, то й щастя!
   - Така вже,видно, його доля! - одказу? Христя. - Та й жiнку ж узяв собi
пiд пару... То вже що багата  та  вродлива,  а  привiтна  та  ввiчлива  до
кожного! А до його... Сказано: могла б, свого серця влупила та йому дала.
   - I за що, спитай? - гiрко вимовив Грицько.
   - Як за що? Чiпка, Грицьку, чоловiк хороший...
   - Що ж у йому хорошого?
   - Усе. Звiсно: другiй жiнцi вiн би, може, й не пiдiйшов пiд пару, а  до
Галi - то мов вони рiднi... Який вiн, така й вона...  Жалiсливi,  добрi...
Що пара, то пара, - грiх бога гнiвити.
   Христя завжди заступалася за Чiпку. У Чiпцi споавдi було багато  чогось
доброго, чого Грицько сво?м, на  прибуток  напрямленим,  розумом  не  змiг
зрозумiти. Христя ж чула те добре сво?м  жiноцьким  серцем,  сво?ю  чуткою
душею.
   - Отже тебе. Чiпко, мабуть, у любистку купали, що так усi жiнки липнуть
до тебе, - шутку?, пiдпивши Грицько.
   - Як саме? - пита? Чiпка.
   - Так... Моя Христя, коли тебе довго не бачить, то все згаду?:  де  це,
мов, вiн? що це з ним?
   - Спасибi Христi за добру згадку, - радо одмов-ля? Чiпка.
   - А вам заздро на мого чоловiка? - вмiша?ться Галя.
   - Та ще б, дивiться, не заздро було! Де ж таки? чужу жiнку  зовсiм  вiд
дому одбив!
   - Та ми таки Христю й одберемо од вас, - смi?ться
   Галя.
   - Навiщо? Навiщо вона вам здалася? Чи, може, непереливки?..
   - Так воно так-таки, мабуть, чоловiче й буде, - жарту? Христя, - що я i
тебе й дiтей покину та й перейду до Галi та до бабусi Мотрi...
   - Про мене... Хай вона й вам, - тiльки я собi Чiпку вiзьму затомiсть, -
одказу? Грицько.
   -  Еге,  спасибi  вам!  Ми  Чiпки  не  дамо...  Чiпка  в  нас  буде,  -
обороня?ться Галя.
   А тут i Мотря, слухаючи ?х жартiвливу розмову, уверне слiвце й од себе.
Пiдуть у них смiхи, жарти та веселощi.
   -  Ану  лишень,  Галю:  почастуй  нас  вареною  за  таку   вигадку!   -
нажартувавшись вдоволь, каже Чiпка.
   Галя швиденько метнеться. Де не вiзьметься варена -  пахуча,  чиста  та
смачна.  Галя  часту?.  Усi  випивають  по  повнiй,  прицмакують   губами,
вихваляють Галю, а ще бiльше - варену, та пересипаються жартами...
   Це так у свято або в недiлю. А в будень - коли не  Христя  у  Галi,  то
Галя у Христi.
   Одна другу так уподобали, мов сестри рiднi. Хоч одна однiй,  як  завжди
водиться мiж жiнками, i не розкривала сво?? душi до дна, не показувала, що
дi?ться насподi серця; оже одна в однiй чула щось собi рiдне,  привiтне  й
любе. Галя далi бачила, ширше сягала сво?м розумом: вiн у не? кохався  при
достатках, у розкошi... В сторонi од людей, од життя, не знавши нi  нужди,
нi клопоту, - вона сама поринала в сво?  думки,  привикла  сама  повертати
сво?м розумом. Не такi молодi лiта випали Христi. Тяжке сирiтство з самого
малку, гiрка неволя в чужiй роботi - приборкали ?? шибку думку. Недостачi,
нужда добре далися ?й знати, - щоб вона не забувала про наживу. Вона  була
в життi ?? не останньою гадкою. Оже, як  вони  не  рiзнились,  а  все-таки
обидвi однаково чули,  що  добре,  що  лихе,  i  через  те  завжди  обидвi
сходились у сво?х  думках.  До  чого  Христя  тiльки  серцем  прихилялася,
почуваючи добре, те Галя не тiльки серцем кохала, а й у  речах  вимовляла.
Порiднились вони серцем, душею. Вони  були  щирi  товаришки,  яких  тiльки
вряди-годи зводить життя докупи.
   Шануючи одна одну, кожна поклялася в душi, що як  будуть  у  них  дiти,
взяти одна другу кумою. Христя вже  й  радiла  тому.  Вона  почувала  себе
матiр'ю, а пiсля рiздва справдi послав ?й бог уже другого сина. Галя  була
хрещеною матiр'ю. Грицько не тiльки згодився - зрадiв, як почув,  що  Галя
буде кумою. Вiн сподiвався, що хрещениковi добре буде  вiд  тако?  хресно?
матерi. Христя ж дивилася на покумання, як на зв'язок довiчного товариства
з Галею.
   I справдi, пiсля того вони ще дужче затоваришували.  Почалися  та?мничi
сповiдi важких думок та гадок, пестощi  та  голубiння  веселих  надiй.  Не
проходило дня, щоб або Христя не завернула до Галi, або Галя не побiгла до
Христi.
   Галя полюбила свого хрещеника, як рiдну дитину. Сорочечки йому  шила  й
мережала; шапочки вишивала. А на руки вiзьме, -  носиться,  любу?ться,  як
сво?м. Iнодi зупиниться ?? погляд на любому поглядi дитини...  довго  вона
дивиться на його,  придивля?ться  йому  в  вiчi,  мов  сво?ми  очима  хоче
з'?сти... То дивись: блиснула в не? в  очах  якась  iскорка  -  сльоза  не
сльоза, радiсть не радiсть засвiтила в них - i пригорта?  вона  дитину  до
свого лона й обда? його поцiлунками.
   Христя дивиться та й зiтхне важко. Вона бачить i чу?, чого Галi  треба,
та чого бог не да? ?й...
   - Що, як у вас будуть дiти, - стороною заходить Христя: - як уже ви  ?х
глядiтимете? Адже ось - чуже, та як ви втiша?тесь!.:
   - Як у мене буде дитина, Христе, то я, зда?ться, з'?м або  задавлю  ??,
цiлуючи та милуючи... Я не  дам  на  його  пилиночцi  впасти,  кому-небудь
подивитися... Могла б я його - в сво?м серцi носила.  Ви  тiльки  гляньте:
отаке  манюсiньке-малюсiньке,  без  речi,  без  мови,   тiльки   оченятами
свiтить... Ти до його обзива?шся, а воно ними  поводить,  мука?,  рученята
випруча?, мов тебе пригорнути хоче... А  ти  зна?ш:  це  тво?  тiло,  тво?
народження... "Рибонько!.. серденько!.." - оберталася вона  до  хрещеника,
окриваючи всього його гарячими поцiлунками.
   То були бурхливi хвилi ще  дiвоцьких  любощiв,  у  котрих  уже  виразно
визначалося чуття матерi. То материне серце озивалося в гарячих  дiвоцьких
пошибах кохання. Так дума? й почува? кожна молода  молодиця,  поки  ще  не
зна?  нi  болiв  тяжких,  нi  мук  материних,  нi  непокiиних  нiчок,  якi
приходиться перебувати, доглядаючи малих дiток. Тяжкий  бiк  материнського
життя ще невiдомий, а материнське чуство заклюнулось у серцi кожно?  жiнки
ще в сповиточку, -  ще  тодi,  коли  вона  малою,  невеличкою  носилася  з
лялькою, наче з справжньою дитиною, - як ще дiвчинкою голубила, кошенятко,
як  дитинчатко,  як  молодою  дiвкою  пригортала  свого  милого,  сама  не
почуваючи, як пестила надiю у сво?м серцi на щастя матерi...

   Мина? зима. Ясне сонечко любо свiтить та грi?; снiги  тають;  бiжать  з
гiр долинами прудкi  протiчки  срiгово?  води;  раннi  чумаки  коло  возiв
лаштуються; а там i хлiбороби заворушилися... Наста?  весна.  Все  ожива?,
радi?. Ось i великоднi святки прийшли i пройшли; зазеленiли поля;  зацвiли
садки;  защебетали   соловейки...   Пiсля   довгого   зимового   сну   все
прокида?ться, : продира? заспанi  очi  i,  озирнувшись  кругом,  любу?  на
землю, що, як та. писанка, красу?ться пiд золотим промiнням ясного  сонця;
а сонце, глядя на не?, усмiха?ться...
   Тiльки дiждав Чiпка тепла, зараз  накупив  дерева,  найняв  майстрiв  i
заложив над самим шляхом не хату, а цiлий невеличкий  будинок.  Поки  люди
налагодились з жнивами, то на його дворi, замiсть  похило?  хатини,  стояв
веселий будинок i гордо позирав на  вулицю  великими  вiкнами  з  зеленими
вiконницями. Давня Чiпчина гадка справдилась. Тепер уже не одна тiсна хата
iз сiньми, а цiлих три: одна - для матерi, друга - для себе, а через  сiни
- свiтлиця - про гостей. Недалеко  од  будинку  складали  рублену  комору.
Трохи далi, як поставили комору, заходились коло сарая з конюшнею; а там -
i загороду заплели нову, кругом дворище обгородили новою лозовою  лiсою  з
острiшком... Старi ворота  поламав  Чiпка,  а  приробив  дощанi,  панськi,
розтворчатi, а над ворiтьми, якраз посерединi, на  кружалi  вирiзана  була
чоловiча пика: рот - як у сома, очi круглi - як у сови, нiс - як у кота, а
волосся, з продiлем посерединi - як у жiнки...  З  усього  села  збiгалися
дiти дивитись на те пречудо i великим дивом дивувалися...
   В одно лiто непевне колись дворище, вiдоме кожному  за  пустош,  зовсiм
перемiнилося. Страшне й прокляте, стало тепер воно навдивовижу всiм людям,
лоскотало ?х заздрi очi, а ще заздрiшi думки...
   Як гляне iнодi Мотря  на  свiй  плець,  то  й  сама  диву?ться.  Колись
пустка-хата - тепер будинок; пустиня-город - грядка квiток; гно?ще-двiр  -
тепер зелений та чистий, кругом облямований коморами,  загородою,  сара?м,
хлiвцями... Аж заплаче Мотря з радощiв.
   - Колись як жилось... А тепер?.. Слава тобi, господи!
   Чiпка  перестав  хлiба  робити,  став  по  ярмарках   ?здити,   полотна
скуповувати та перепродувати. Од його й пiшли  в  Пiсках  полотенщики.  До
його нiхто й не думав про це: вiн перший почин зробив.
   XXVII_
   НОВИЙ ВIК_
   Час не стояв. Промайнула воля, поламала ланцюги вiковiчнi, на котрих ще
за  дiдiв-прадiдiв  прикували  до  панiв  колись  вiльнi   хутори,   села;
опростались людськi руки; несмiливо,  наче  чого  боялися,  приймались  за
землю, котра колись була "богова та людська",  потiм  стала  "панська",  а
тепер, хоч  силомiць  надiлена,  знову  стала  "людська...".  Задурманений
неволею люд почав продирати очi... i нiчогiсiнько кругом  себе  не  бачив,
окрiм - панiв та мужикiв!.. Усе, що не ходило в сiрiй  свитi,  -  щиталось
панами. Усе, що приросло до землi,  копалось  у  нiй,  обливало  ??  сво?м
потом, - усе те звалося "наш брат Савка...". Неволя порiзнила дiтей  одних
батькiв, одних матерiв; вирила мiж ними глибокий яр, котрого  нi  перейти,
нi пере?хати, хiба засипати... Та хiба можна засипати у рiк, у  десять,  у
двадцять рокiв яругу, котрий копався не десятки, а цiлi  сотнi  лiт?..  По
один бiк яру стояли потомки старшини козацько?;  стояли  приблуди,  котрих
приманила сво?ми розкошами  задурена  Укра?на  -  були  мiж  ними  ляхи  й
недоляшки, були москалi й московськi недоломки, були й осиротiлi дiти Юди,
котрi замiсть свого  зруйнованого  царства  на  чужiй  землi  завели  нове
царство; тут можна було зустрiти нетрохи  полупанкiв,  котрi  з  дiгтярiв,
чумакiв,  крамарiв,  прикажчикiв  повиводили   сво?х   дiтей   у   "люди",
поначiпляли на плечi з мiдними гудзями мундири,  а  на  голови  понадiвали
картузи з зiрочками... Усе то була ватага, вигодувана чужою працею,  обута
й зодягнена чужими руками...  Тепер  вона  стояла  i,  як  голодний  вовк,
клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бiк  яру,  де  потомки  козачi
копалися в сирiй землi, понiвеченi, зубоженi, темнi - якiсь калiки,  а  не
люди, без пам'ятi про славну бувальщину дiдiв сво?х, котрi добували кров'ю
"славу та волю", без 'пам'ятi про самих себе, з страшною злiстю в  гарячiм
серцi, з палкими на устах прокльонами, котрi вони посилали на  той  бiк...
Зда?ться, якби не глибокий яр,  одна  б  ватага  кинулась  на  другу  -  i
полилася б рiчка чорно? кровi, потопила б правого й винуватого...  Засланi
полудою очi пiд ту страшну рiзанину не розглядiли б, де свiй, де  чужий  -
кров би лилася, трупи б тлiли та ситили й без того ситу землю... Оже, дяка
боговi, цього не сталося... Зате скiльки вона задало  страху  тим,  котрих
колись трепетало все, що ?м пiдверталося на очi!
   Самому царковi Гетьманському, Василевi  Семеновичу,  обiйшлось  усе  це
недаром. Останнього сiчовика, як косою, скосила думка про неволю: Василевi
Семеновичу Польському "божевiльна воля", правiжка грошей пiщанами не  дали
вiку дожити... Злiсть, переляк разом струснули немолодi костi  вельможного
пана, положили його на лiжко, з лiжка - на стiл, а з столу - у домовину...
Оплакав рiд тiло свого владики над  могилою  й  дома;  оплакав  доморослий
писака  Озерський  свого  давнiшнього  ворога,   а   тепер   приятеля,   у
"Московських" газетах. Не  стало  ватажка,  -зажурились  пiдручники...  Що
тепер робити? з чого його почати, щоб насиджених  мiсць  не  втеряти?  Хто
порадить? хто заступиться?..
   Перше всього загомонiли: кого тепер у предводителi? Чужого страшно, а з
сво?х - нiкого такого нема?, та нiхто й не  хоче.  Колись  було  трохи  до
бiйки не доходить за те мiсце, а тепер - кожен шукав собi теплого мiсця, з
великими грiшми, а про таке не хотiв i слухати. "Що по титулi, коли чортма
в шкатулi!" - не раз, не два можна було тодi чути. А шкатула  справдi  все
далi спорожнялася та й спорожнялася, -  доло-жити  тепер  ??  не  було  нi
снаги, нi способу. Оже, предводителя, та ще й свого, таки треба!
   Умовили якось "пред вод ительського синка", того самого одинчика Василя
Семеновича, що не дощупався - чи тверде, чи м'яке тiло в Чiпчиного батька.
"Синок" той був чоловiк нi бувалий, нi видалий, нi удалий.  Хоч  вiн  десь
собi й учився кажуть би то - скiнчив i курса, а  проте  був  чоловiк  дуже
невеликого розуму, ще  меншо?  смiливостi,  ще  слабiшо?  волi.  Тiльки  й
батькiвського, що пиха панська, при котрiй вiн зрiс i викохався, котро?  й
тепер не кидав: вона його й погнала на мiсце, котрого всяк тепер сахався.
   Та часи тепер були зовсiм не тi, щоб однi?ю  пихою  жити.  Уся  молодiж
наче "подурiла": цуралася не тiльки "прав дворянських",  цуралася  роду...
Нерiдко  син  ворогував  з  батьком,  обзивав  його  бридкими  словами,  -
"крiпосником,  деспотом";  кидав   рiдну   оселю   i,   наомiхаючись   над
батькiвськими звичаями й надiями, бiгав по Харкову або по  Ки?ву,  питаючи
сякого-такого заробiтку! За братами потяглися й сестри: перестали  й  ухом
вести батька-матерi; сидiли день у день, нiч у нiч, як пiд  суботу  рабин,
за  книжками  -  забули  про  хазяйства,  забули  й  про  гулянки...  А  в
Кривинського, кажуть,  менша  дочка  вночi  втекла  вiд  батька  з  якимсь
студентом-поповичем, - повiялась у Ки?в учитись... Дворянська пиха терпiла
вiд тако? зневаги.
   А тут - як на те - "божевiльна воля" незабаром понаводила  за  собою  й
сво?х дiток свавiльних; земство, де нема нi мужика, нi пана; мировi  суди,
де не питають - якого хто роду...  Зовсiм  свiт  перевернувся!  Про  старе
нiчого вже було й думати: треба якось до нового  пристроюватись,  щоб  хоч
тут не попустити свого. Що ж його робити? як  його  приладитись.  Руки  до
дiла не призвича?нi змалечку, - не неволити ж ?х на старiсть?! А  розум  -
хто до волi думав, що пановi потрiбен робочий  розум?  Пановi  треба  було
знатного роду, багатства; треба було вмiти себе  показати,  вмiти  пожити,
по?сти, попити, а мати робочий розум, здатний на дiло,  а  не  на  вигадки
панськi, - пановi не треба було...  А  тепер:  розуму!  працi!  -тiльки  й
чутно, як вигукували на всiх шляхах, на всiх базарах життя.
   Хто зразу не перелякався  того  покрику  та  брався  за  дiло,  -  того
захоплювало життя на сво? бистрi хвилi, мчало усе  вперед,  вперед,  -  то
кидало наспiд, заливало; то вергало наверх, пiдкидало вгору,  знову  несло
на гребенястiй хвилi, аж поки не виносило на берег... Хоч болiли  iнодi  у
нашого плавця пом'ятi боки, а все-таки вiн хоч i нетвердими ногами, ступав
на ту землю, де колись усе живло тремтало  його  духу.  Усе-таки  вiн  був
господар на нiй, а не попихач, не наймит.  Швидко  вiн  зживався  з  новим
сво?м мiсцем на старiй землi - i пiдвертав ?? пiд себе: вона йому плодила,
родила - ставало на пожиття його! А хто перелякався, - той залазив до себе
на хутiр, у село, проклинав новий вiк,  нових  людей,  день  за  днем  тяг
злиденне життя, про?даючи останн? сво? добро - викупнi  бiлети,  за  котрi
баришники-жиди не  давали  й  половини  цiни...  За  собою  життя  веселе,
розкiшне, без працi, без клопоту; перед собою - вбоге  доживання  вiку,  -
може, тяжка праця на старiсть, гiрка турбота, замiсть спокою, -  без  шага
грошей, котрi жидки вспiють вимотать, - без ступня землi, котру  за  старi
довги банковi тарахнули з молотка... Як же його не проклинати такого? як з
ним миритися?!
   "Сонмище", оставшись без ватажка, як перелякана  отара  овечок,  спершу
було  кинулось  врозтiч...  Навперейми  йому  вискочило   земство.   Отара
повернула назад, згадала старе становище, де було пашi доволi, де  водопо?
погожi, та й стала  на  згiрочку...  Посеред  отари  й  "предводительський
синок" крутився, та видно йому не водити переду! Хто  ж  поведе?  Кому  не
страшно? Хто звик до всяко? лихо? години? - Шавкун привик ще  змалечку  до
всього. Шавкун вiдомий здавна. Шкода тiльки - Шавкун бо?ться перед  вести:
Шавкун здавна ходив позаду... То, може, вiн хоч пiде назирцем за  ватагою?
- Гайда! - Шавкун пiшов назирцем.
   Шавкун - чоловiк нi дурний, нi розумний. Зате вiн на сво?м вiку  звiдав
усього. Був Шавкун на конi, був i  пiд  конем.  Шавкун  -  попович.  Пiсля
вбогого батька, що попував на небагатiм приходi в Хитунах, зостався вiн  з
сво?ю старшенькою сестрою невеличкими  сиротами.  Опекун,  якийсь  далекий
родич, теж пiп, забрав сиротят до себе. Дiвчинка ж бiгала  собi  по  селу,
малою, потiм, як пiднялась трохи, доглядала, а разом i  гралася  з  малими
дiтками  опекуновими,  а  стала  дiвкою  -   видали   замiж   за   якогось
п'яничку-диякона. Хлопчика опекун вiддав у бурсу розуму добувати.  Скiльки
прийняла лиха дитина в тiй бурсi; скiльки раз його нiвечили, били, -  воно
й щот  розтеряло.  Забили  до  того,  що  з  моторненького,  опецькуватого
хлопчика зробилася якась тупиця, убо?ще, котре нiчого не вчиться, а тiльки
й дума?, як би кому  капость  зробити.  Шкода  за  шкодою,  розпутство  за
розпутством - стали думкою й  гадкою  бурсака.  Коли  не  вкраде  ножичка,
чорнильницi, то пiддрочу? товариство на пустощi, на сваволю;  а  пiдрiс  -
давай молитися скляному боговi... Мучились з ним "святi  отцi",  мучились,
та й вигнали з фiлософi?... голого, босого й простоволосого!  Де  його  на
свiтi дiтися? Куди голову прихилити? Хтось, мабуть, на жарти, раяв  iти  в
унiверситет. Молодий Шавкун задумався... Одначе не пiшов в унiверситет,  а
потяг пiшки додому, до себе в Хитуни, де на  батькiвськiм  мiсцi  оселився
зять. Шавкун побратався  з  зятем  -  i  закурили  вдвох  селом,  обходячи
парафiян, а додому iнодi  рачки  прилазячи.  Сестра  довго  терпiла.  Далi
почала лаяти чоловiка й брата, стала докоряти йому, що вiн убрався на  все
готове та й останнi злиднi пропива?, останнiй шматок хлiба одрива?  сво?ми
здоровими руками вiд рота малих ?? дiток. Шавкун на лайку мовчав, як у рот
йому води налито. Гiрка правда, мабуть, дуже колола йому  очi.  На  другий
ранок вiн став спiвати перед сестрою лазаря, який вiн  нещасний;  хвалився
?й сво?ю надi?ю на унiверситет, коли б тiльки рублiв  з  пiвсотнi  грошей.
Сестра назвала його думку "дурницею", раяла йти куди-небудь  у  канцелярiю
"хлiба заробляти". Шавкун не послухав сестри. Зiбрав,  якi  позоставались,
манатки, зв'язав у клуночок, хотiв пiти "на  одчай"  шукати  долi.  Сестра
зжалилась, вийняла з скринi тридцять карбованцiв - останнi грошi, як  вона
на чорний день ховала вiд свого недбайливого чоловiка  -  оддала  братовi.
Шавкун попрощався, пiшов. Через мiсяцiв три написав сестрi, вже  з  Ки?ва,
що вiя таки свого доскочив - зробився студентом. Як i з чого вiн жив,  про
те тiльки вiн да бог вiда?; одначе вижив два роки. Та  старий  грiх  знову
прокинувся, завiв його на третiм курсi в темну, а з темно? - на  вулицю...
Опинився Шавкун серед великого города без шага грошей, без знайомих людей,
без веселих товаришiв, котрi тепер його цуралися, з одною бiдою -  "вовчим
бiлетом" в кишенi... Сказано: хоч у Днiпро з мосту!  Шавкун  у  Днiпро  не
кинувся, а покинув Ки?в, покинув товариство, книжки (i потiм  було  нiколи
не загляда? в них - не любив, якщо й розказують про них) та ноги на плечi,
побрiв у Гетьманське. До сестри йти було соромно. Шавкун  пiшов  до  свого
товариша молодих лiт, знакомого нам Чижика, котрий служив  тодi  в  опецi.
Чижик  порадив  пiти  до  когось  старшого,  попрохатись.  Шавкун   пiшов,
упросився в опеку, де йому  обiцяли,  як  прилiжатиме,  давати  по  десять
гривень у мiсяць. Шавкун i  тому  радий.  Став  вiн  виводити  стрiчку  по
стрiчцi, списуючи копi?; став одбирати спершу по десять гривень,  далi  по
двадцять, а через рiк дiйшов до трьох рублiв. Зробився паничем - хоч куди!
Тихий, слухняний,  до  старших  привiтний,  став  Шавкун  кидатись  у  очi
старшим: забачить здалека, - шапку здiйма?, а Василя Семеновича вгледить -
у пояс кланя?ться. Панюга помiтив "покiрне телятко", звелiв перейти йому з
опеки до себе в канцелярiю. Не було, зда?ться, для Шавкуна щасливiшого дня
на свiтi, як той, коли його зазвав гетьманський царьок у кабiнет  до  себе
та став йому казати, що як вiн себе шануватиме, то зробить його чоловiком!
Шавкун не мiг слова вимовити вiд радостi та вiд  страху,  -  то  блiд,  то
червонiв; а вийшов од великого пана, перехрестився i сiв у  канцелярi?  за
стiл. З того часу день у день, нiч у  нiч  Шавкуна  можна  було  тiльки  й
бачити, що в канцелярi?, де вiн сидiв, перегнувши спину, над бумагами,  нi
на кого не глядя, нi до кого не обзиваючись, немов для його  не  зосталось
нiкого й нiчого на свiтi, окрiм тих бумаг. Шавкуна хвалив  письмоводитель;
перед святками предводитель жалував йому по десять рублiв, з котрих Шавкун
часточку посилав сестрi, а останнi ховав у шкуратянiм гаманцi на самiм днi
сво?? невелико? скринi. Незабаром старий письмоводитель  умер,  а  Шавкуна
посадили на його мiсце. Став вiн не остання спиця в колесi. Де  взялися  у
людей шана й повага до його! Тепер уже перед ним так  шапки  здiймали,  як
вiн колись. Оже Шавкун не вповав нi на шану, нi  на  вповагу,  а  держався
пословицi: за свiй грош - кожен хорош! Через те, зда?ться, не було в  його
бiльше нiяко? думки, як тiльки про грошi. Багатство, грошi - от що йому  й
снилося! Жив вiн собi тихо, скупо; оженився на такiй же скупiй, як i  сам,
панночцi - та й складали вони добро, не знаючи самi кому, - бо й дiтей  не
було. Нi велико? радостi, нi малого горя не знало життя ?х.
   Так оцей-то щирий вiл, котрому нiчого просидiти,  не  розгинаючись  над
бумагами з раннього ранку до пiзньо? ночi, оцей прониза й пiдлиза, котрого
навчило життя, де треба поклонитися, кому треба догодити, -  держав  тепер
цiлий повiт  у  сво?х  руках,  заправляючи  ним  по  сво?й  хiтi,  замiсть
недалекого й ледачого "предводительського  синка".  Той  i  лапки  поклав:
роби, мов, що хоч, що зна?ш!
   А тут - новина за новиною, робота за роботою. Не  вспiли  з  "викупними
грамотами" управитись, насилу накинули крiпакам землi, котрих вони  тепер,
як огню, боялися, щоб, бува, з землею не вернулася неволя,  як  пiдскочило
земство, з виборами, з радами.
   -  Оце...  до  чого  дожились!..  -  бiдкаються  панки,  де  тiльки  не
стрiнуться. - Там - воля... крестян одняла, землi побрали... А  це  либонь
уже хотять з мужикiв поробити панiв... якесь земство видумали!!
   - Егеж, до того йдеться - пiддакують  другi.  -  Де  ж  пак?  У  гласнi
вибиратимуть i дворяни й мужики... Учора Омелько в мене  кiзяки  рiзав,  а
завтра, може, сидiтиме рядом зi мною, за одним столом... Я  -  гласний,  i
вiн - гласний...
   - Нi! Не дiждете, не дiждете, хамове кодло! - сердилась старенька панi,
ударяючи кулаком об кулак, i зачинала на всi боки костити "кодло"  й  тих,
що довели дворянство "до такого безчестя".
   Шавкун не лаявся, не сердився. Вiн аж мов  повеселiшав,  як  забалакали
про земство. Вiн добре знав, що  воно  його  рук  не  стече,  -  а  може,й
погрi?-Настав новий вiк й для нашого Чiпки. То таки що тихе, щасливе життя
у себе дома, з любою жiнкою, з старою матiр'ю, а то  таки  й  на  громадi,
серед людей Чiпка  не  останнiй...  Люди  стали  його  знати,  поважати  й
шанувати, бо iнодi Чiпка ставав декому й у помочi. Хоч вiн не любив  тепер
розкидатись, а при нуждi чоловiковi поможе. Чи хрестини де: кого ж його  в
куми? - Чiпка, чоловiк добрий, послуха?. Оже Чiпка сам нiколи не  ходив  у
куми; зате Галя по селу цiлу метку хрещеникiв мав. Коли бог не  да?  сво?х
дiток,  хрещениками  втiша?ться.  Лободi  дочку   давати,   а   в   скринi
всього-навсього десять карбованцiв - нестане й на горiлку. Що його робити?
Де б його  рук  зачепити?  "Ти  б,  чоловiче,  -ра?  Лободиха,  -пiшов  до
Варениченка: може б вiн позичив до нового хлiба?" - "А справдi", - одказу?
Лобода та прямо до Чiпки. Чiпка порадиться з Галею - i вродиться в  Лободи
весiлля, - цiлий тиждень по?жджани п'ють та гуляють.
   - Нема чоловiка добрiшого,  як  у  нас  Чiпка!  -  хваляться  пiщани  i
здiймають шапки, ще здалека побачивши Чiпку.
   Та хiба однi пiщани?
   Вештаючись раз по раз по ярмарках, промислуючи  полотнами,  став  Чiпка
вiдомий на цiлий повiт. У тестя якось раз зустрiвся з становим  Дмитренком
- тим  самим,  що  прозвали  "кобиляча  голова",  за  те,  що  любив  дуже
менджувати кiньми. Чiпка й становому подобався. Удруге  стрiлись  вони  на
ярмарку - i стали сватами. Становому подобався  молодий  Чiпчин  жеребчик,
котрого тесть подарував. Дмитренко й  пристав:  промiняй  та  й  промiняй!
Довго Чiпка не згоджувався, - та нiчого не вдi?цi: промiняв. Становий собi
взяв доброго молодого жеребчика, що аж кров крiзь шкуру свiтилась, а оддав
Чiпцi старого-старого  драбастого  гусарського  коня,  котрого  продали  з
полку, як розбився на ноги. Дмитренко ж такий радий, дяку?  Чiпцi,  обiща?
до його в гостi за?хати. А Чiпка дивився на драбастого, мов уперше на вiку
коня бачив, сплюнув та й замовк.
   При?здить з ярмарку додому. Випряг коней; увiйшов у хату, поздоровкався
з матiр'ю, поцiлувався з Галею.
   - Галю! - каже, - сподiвайся гостей...
   - Яких?
   - Становий буде.
   - Чого вiн тут забув? - пита? Галя, дивуючись.
   - Скучу, каже, за драбастим конем, то й до вас заверну, - жарту? Чiпка.
   - За яким конем? Що це ти бозна-що верзеш?!
   Чiпка тодi розказав, якого зробив мiнька.
   - Отак вiн i з татусем, - каже Галя. - Як  пристав...  Татусь,  правда,
довгенько-таки не подавався. А тут - пiдскочила якась лиха година -  треба
у стан... Так вiн перше нiж у стан по?хати, взяв та й одвiв  до  Дмитренка
пару коней.
   Дмитренко чоловiк правдивий - не одурив Чiпки. Через мiсяць пiсля  того
котить вiн Пiсками, та прямiсiнько пiд  Чiпчин  двiр.  "Тпру!"  -  спинили
коней перед порогом. Галя й Мотря разом кинулись до вiкон подивитись,  хто
там.
   - Никифор Iванович дома? - пита? ?х становий з повозки.
   Галя хотiла була одказати, що нема, та почервонiла, незчулася сама,  як
промовила: - "Дома".
   Тут i Чiпка нахопився: вийшов назустрiч, здоровка?ться.
   - Оце я до вас у гостi... Буде де переночувати? - пита? становий.
   - Коли ваша ласка, просимо до хати! - запроху? Чiпка.
   Повходили у  ;хату.  Дмитренко  скинув  з  плечей  верхнього  балахона,
струснув пил, потягся, зiхнув на всю хату, як добрий вiл ревнув - аж  Галя
виглянула з кiмнати, та й опустився за стiл на  лаву.  Чiпка  приставив  з
другого боку стола ослiнчика, сiв навпроти гостя.
   - А зна?те, чого це я  до  вас  при?хав?  -  пита?,  знову  позiхнувши,
Дмитренко.
   - А бог вас зна?... Звiсно: ваше дiло - станове - знай ?здити...
   - Егеж, еге... А ось я вам новину привiз.
   Галя одхилила трохи кiмнатнi дверi, дивилась у щiлину, а з-за плечей  у
невiстки показалась i Мотрина голова. Обидвi  слухали:  яку  там  становий
новину привiз.
   Дмитренко скинув очима на Галю.
   - Це, мабуть, ваша жiнка.
   - Моя, - одказав Чiпка.
   - Гарну дочку викохав  Гудзь!  Недаром  вiн  ??  на  запорах  держав...
Хорошу... Коли б був знав, проламав би й запори та вкрав..
   Галя почула це, засоромилась, прихилила дверi.
   - Галю! - гукнув Чiпка: - чого ти тiка?ш? Бо?шся,  щоб  Петро  Иванович
тепер, бува, не вкрали?.. Не бiйся: я не дам.
   - Я й сама не дамся, - одказу? Галя, висунувшись з кiмнати.
   Тут саме знадвору забрехала собака.
   - О, та ви, мабуть, справдi бо?тесь, що собачню  позаводили,  -  жарту?
становий.
   - Та в нас всього одним одна Мушка, - одказала Галя, зашарiвшись.
   На сiм словi в хату вступила бiдненько зодягнена дiвчина, та бачачи, що
не туди попала, стала мовчки у порога.
   - Здорова! - привiтав ?? Чiпка. - Чого ти?
   - До тiтки Мотрi, - одказала, засоромившись, дiвчина.
   Мотря почула,  вийшла  з  кiмнати,  поклонилася  низенько  Дмитренковi,
сiпнула нишком за спiдницю дiвчину, та обидвi  вийшли  в  сiни.  Незабаром
Мотря назад увiйшла, а дiвчина пiшла з двору. То була  головина  наймичка:
?? послали нишком довiдатись - чого становий при?хав.
   Галя тим часом  у  кухнi  ставила  самовар.  Сонце  заходило.  Останнiй
погляд, на прощання з землею, воно посилало в  свiтлицю,  де  сидiли,  мов
давнi приятелi, становий - на покутi, богатир-козак - навпроти, на ослонi.
   Розмова не кле?лась: перескакувала з одного на друге, як скаче легенька
борона по груднястiй рiллi. Галя подала чай.
   Заходилась пити. Розмова зовсiм обiрвалася. Чiпцi,  як  хазя?ну,  стало
нiяково.
   - Так яку ж ви нам новину привезли? - зачина?  вiн,  сьорбаючи  гарячий
чай.
   - Добру - для добрих людей... А вашi пiщани такi неспокiйнi  -  менi  з
ними один клопiт, та й годi! Ще Ларченко, як передавав стан,  перестерiгав
мене: "Стережiться, каже, пiщан, бо то народ вельми завзятий!" Аж воно так
i ?!
   - Та воно, добродiю, мабуть би, нiякого й клопоту не було,  коли  б  не
так трохи...
   - Що пак я казав? - спитав Дмитренко, загубивши останню  свою  думку  й
рiч. - А, бач... Так земство привiз.
   - Що то воно за  земство?  -  пита?  Чiпка,  пильно  дивлячись  у  вiчi
становому.
   - Земство?.. Нова милость царська! Бачите: живете ви у Пiсках - козаки,
панськi й жиди... Адже й жиди ? в вас? (Чiпка одказав, що ?). Так, бачите:
отак само живуть i в Котолупiвцi, у Байраках, у  Вовчiй  Долинi...  живуть
помiщики, живуть купцi, козаки, крестяни... Так  усiм,  бачите,  треба  по
шляхах  ?здити;  усiм  треба,  хрань  боже!  яко?  пошестi,  вiд   напастi
оборонятись... Одному - трудно, а другому -  можна...  Ну,  так  бачите...
(Дмитренко дедалi став учащати: "так" та "бачите", - видно, вiн  гаразд  i
сам нi бачив,  нi  знав  того,  про  вiщо  розказував.)  Так  от,  бачите:
збираються гуртом - пани й мужики - та й роблять що треба...
   - Як це? I пани роблять?! - пита? здивований Чiпка.
   - Та нi, не самi роблять, а вибирають гласних... а тi виберуть управу з
себе, а управ.? вже й заправля? всiм...
   - А станових тодi хiба не буде?
   - Як можна - без станових! Становi - полiцiя, а полiцiя й  за  земством
дивиться: щоб дороги рiвняли, мiстки гатили... Без полiцi? не можна! Хто б
недо?мку взискував, якби  не  полiцiя?  Становi  -  поки  й  свiта  сонця,
будуть...
   - Щось я гаразд не второпаю, - каже роздумуючи, Чiпка: - й  земство  за
дорогами, й полiцiя за дорогами...
   - Ось почу?те, як збереться громада та прочитаю указ...
   На останньому словi  у  хату  ввiйшли:  козачий  голова  з  писарем  та
панський  старшина  з  старостою.  Крiпаки,  поздоровкавшись,  стали  коло
порога, похнюпились; а голова  з  писарем,  мов  москалi,  повитягались  у
струнку.
   - А! От, добре, - замiсть привiту, каже Дмитрен-ко. -  А  я  тiльки  що
хотiв посилати за вами... Завтра вранцi щоб менi була громада! Чу?те?  Вам
кажу й вам! Та глядiть менi, щоб не так, як недо?мку платите, -  обернувся
до крiпакiв з докорою.
   - Тепер, ваше благородi?, - каже писар, - гаряча пора... люди в полi...
   - Що менi до того, чи гаряча, чи яка?  Я  вас  вихолоджу,  як  не  буде
громади!
   Старшина мовчала, тiльки перетирала ногу об ногу.
   - Як же, ваше благородi?, сказати громадi? - пита? писар.
   - Скажiть:  становий  земство  привiз,  читатиме.  Чу?те:  земство?  Не
забудете?
   - Та й утомився ж я, Никифор Iванович... Ви не повiрите: дво?  суток  з
повозки не злажу...
   - Ну, з богом! - повернувся до людей... Тi сунули з хати - один поперед
одного: аж штовхаються в дверях.
   - Отака ловись! - каже голова. - Був Чiпка, а став Никифор  Iванович...
Що то значить - грошi!
   - Та грошi, як грошi, - на те йому старшина й  староста.  -  А  ви  нам
скажiть: чого це наш конокрад при?хав?
   - Та казав же: земство привiз, - одмовля замiсть голови писар.
   - Та чули, що земство.. А ви нам  розтолкуйте:  що  воно  таке?  Чи  не
податки знову якi?..
   - А справдi: що це воно, Василь Васильович? - пита? голова писаря.
   - Та кажуть би то, нова якась управа... У нас оце окружних взяли,  а  в
них либонь швидко посередникiв не буде... Треба ж комусь людьми правити?
   - Ще нами трохи правили! - трохи кiсток не виправили... А це  ще  якусь
управу видумали, - мiркував, мов сам до себе, староста.
   - Не можна ж так народ оставити...  Ось,  мов,  вам  воля:  робiть,  що
хочете, як хочете... самi правтесь, самi й розправляйтесь, - каже писар. -
Адже такий би розгардiяш пiшов, що й... - писар почухав потилицю.
   - Так, так, - пiддаку? голова. - Народ - що? От, ваш  i...  давно  таку
бучу збили, що хоч з села збiгай? Не прав таким запеклим людом, - вiн тобi
село переверне!

   - Ага-га-а... Тепер же я знаю, що це воно буде, - умiшався староста.
   - Кажи! - старшина йому.
   - Бач, - патяка? староста: - недурно вони так усилковувались, щоб  люди
землi брали... аж воно на те й вийшло! ?м  ще  хотiлося  поводити  нас  на
уривочку... Хоч вам цар волю й дав, так земля ще наша...  платiть  за  не?
викупнi... а ми розкинемо розумом та ще щось придума?мо... От i  придумали
- земське... То викупнi платити, а це ще - земське! Так скажемо й громадi:
на земське ще заробляйте!..
   Тут вони дiйшли до крiпацько? волостi. Старшина й староста одрiзнилися,
пiшли у волость, а голова з писарем повернули в другу вулицю - до голови.

   Уранцi на майданi, коло козачо? волостi,  зiбралась  у  купу  козача  й
крiпацька громада. Дмитренко при?хав на  Чiпчиних  конях,  прочитав  указ,
розказав, 'кого вибирати: заборонював "сiре  мужиччя"  в  гласнi  "перти",
радив - панiв, котрi "усе знають й усе, що  треба,  зроблять";  похвалився
навiть, що як повибирають "мужву", то щоб начувалися...
   Громада слухала мовчки. Становий ще раз обернувся, ще раз раяв вибирати
панiв, попрощався з Чiпкою, моргнув йому, може, й вiн  у  гласнi,  сiв  на
обивательськi конi, - покотив з Пiсок.
   Не вспiв вiн од'?хати, як громада загула:
   - То це так? усе панiв та й панiв!.. Ще вони нам не ввiрились? - гукали
крiпаки.
   -Толкуй, дурнi! - грима? на них козачий писар,  -  А  хто  ж  в  управi
робитиме... ви, чи що? Хiба хто зна?, яка там робота?
   - Та наймемо такого розумного, як ти, то й робитиме,  -  кольнули  його
крiпаки.
   - Так воно так... Тiльки хто його зна?, що там за робота...
   Довго ще йшла розмова  мiж  громадою  й  писарем.  Довго  слухав  Чiпка
мовчки.  Громада  розписувала  темними  кольорами  панiв;  писар,  хоч  не
оступався, а все-таки стояв на тiм, що без панiв нiкому буде дiла  робити,
що дiло невiдоме, що в гласнi треба вибирати притьмом панiв...
   - А моя рада, - не видержав Чiпка, - така: який  не  ?  хазя?н,  а  все
кращий  вiд  наймита...  А  що  те  земство  невiдоме,  то  воно   кожному
невiдоме... Не було його, - не знали й пани. Отже на те бог  чоловiковi  й
розум дав, щоб до всього дiйти.
   - Правда, правда! - гомонiла громада.
   - Пани вами, люди добрi, й так довго  правили...  поправтесь  ще  самi!
Все-таки своя рука - владика. Вони не поклопочуться за те, щоб  усiм  було
добре. Всяк за себе... А у нас же вони ще  й  родичi  всi...  Один  одного
стережуть. Ось ц е й... (Чiпка  ткнув  пальцем  у  той  бiк,  куди  по?хав
становий)... у мене хлiб-сiль ?в, а за панiв руку тягне...
   - Егеж, еге... Вони, як тi свинi: одно за одного,  -  гула  громада.  -
Коли ж так, шабаш, братця! Годi ?х!.. Дивись бiсове зiлля: його з огорода,
а воно таки в город! Хоч у гласнi ?м, коли людей нема... А дзуськи!..
   Розiйшлася громада. Вернувся Чiпка додому, радий, що довелося направити
громаду на добру стежку. У  його  серцi  закльовувалось  щось  нове:  йому
хотiлося, щоб громада його послухала; в головi промайнула  думка,  що  вiн
порядку? на громадi, веде ?? вперед, усiма верховодить... Давн?  забулося,
мов його й не було нiколи: вiн тепер отаману? на громадi...
   - Коли б то, Галю, послухали мо?? ради,  -  каже  вiн  уночi  жiнцi,  -
увiрвалася б ?м нитка! - I вiн ще довго розказував Галi, як вiн буде людям
служити... Галi й самiй становилось якось гарно на  душi,  що  ??  чоловiк
заробив таку людську повагу.
   А в Чiпчинiм серцi уже  ворушилося  бажання  верховодити,  пекло  його,
виривалось наверх у думцi, в словi... Чiпка з ним носився, як з  нахiдкою.
Кого не зустрiне, з ким не забалака? - та все  про  земство,  про  вибори.
Нема? й речi друго?. Радить кожному себе стерегти, громаду, а не  даватись
знову панам у руки.
   Рада його взяла сво?. Через тиждень прилетiв у  Гетьманське  посередник
Кривинський, та прямо у пред-водительську канцелярiю, де мала бути управа.
   -  Пропали  ми...  мужики  наших  б'ють!  -  скрикнув  вiн,   забув   i
поздоровкатись.
   - Як саме? - схопившись, мов опечений, скрикнув завжди тихий  Шавкун  i
оторопiв.
   - У Пiсках - не то з наших - нi одного дворянина.
   - Значить i Дмитренка не послухали!.. - ледве вимовив  Шавкун  та,  мов
хто на його вiдро холодно? води вилив, опустився  на  сво?  мiсце,  пiдпер
рукою голову - затих.
   XXVIII_
   СТАРЕ - ТА ПОНОВЛЕНЕ_
   Випав удушливий день саме серед гарячо? пори  жнив.  Сонце  стояло  над
головою, як сковорода, розка-лене та наче огнем пекло. Пшениця  осипалася:
люди не вспiвали вхопити. Пiд такий час кожна хвилина дорога селяниновi. А
тут - кидай свою роботу, ?дь .у гласнi!
   Пани  поз'?здилися.  У  Гетьманському,   коло   нового   будинку   пана
Польського, стояли в три ряди карети, брички,  натачанки.  Попри?здили  не
тiльки гласнi. Багато на?хало з повiту й так собi цiкавих панiв подивитися
на нове диво та послухати, що то за земство.
   Прибули й простi гласнi, хоч i не всi. То все  були  козачi  писарi  та
голови; один  Чiпка  з  Лозою  нiколи  ще  не  знали  нiяко?  служби.  Мiж
гласними-селянами можна було помiтити двох крiпацьких старшин:  один  -  з
Пiсок, другий - з Рудки.
   Пани собi гомонiли в горницях; крики та реготи  доносились  з  хати  на
улицю. Селяни, попри?здивши  на  обивательських  шкапiйках  (дехто  привiз
разом i подушне), розташувались коло будинку, нарiзко од  панських  карет.
Хто сидiв пiд возом, хто пiд горницями: кожен ховався од душно? спеки,  що
несамовито пекла-палила. Оддалеки козацько? старшини, сидiв пiд  горницями
й Чiпка, рядом з Лозою, недалеко вiд  рундука.  По  праву  руку  -  кучери
панськi, по лiву - "п'явки людськi",  як  колись  Чiпка  обзивав  сiльську
старшину. Йому було тепер якось нiяково... Кучери позлазили з козел, дехто
пiдiйшов до знайомих гласних; балакали то про се,  то  про  те,  хвалилися
урожаями, жалкували, що прийшлося такий гарячий час прогаяти. Чiпка  сидiв
мовчки, слухав, та чи й чув що. По  виду  можна  було  помiтити,  що  його
голову клопотали  неабиякi  думки.  Перервав  ?х  Дмитренко  сво?м  зичним
голосом:
   - Гей, ви! - гукав вiн з рундука на гласних: - сюди йдiть!
   Гласнi пiдiйшли пiд рундук, поскидали шапки. Тiльки один Чiпка з Лозою,
як сидiли, так i зосталися.
   - А скiльки вас? - пита? становий.
   - Та скiльки ж? - обiзвався переднiй, волосний писар, скинувши очима на
купу товаришiв-гласних. - З нашого стану - три, та з вашого п'ять, та дво?
- з Свинок... Оце й усi!
   - Ага, бач, Никифор Iванович...  Здоровi!  -  кивнув  становий  головою
Чiпцi.
   - Доброго здоров'я, - одказав, пiдводячись. Чiпка i зняв шапку.
   Лоза за ним устав, скинув i собi шапку.
   - А що ж це  вашi  сюди  всяко?  наволочi  понасилали?  -  пита?  Чiпки
становий.
   - Яко? наволочi? - зиркнув Чiпка та, трохи спустивши  голос,  додав:  -
перед богом усi рiвнi...
   - То ж перед богом, а тут - перед людьми...
   - Та й перед людьми - все одно...  Усе-таки  смiливiше,  як  свiй  коло
тебе... А то: ви собi у будинок позалазили та й балака?те в  холодочку,  а
тут - печись на сонцi.
   - Хто ж вам велить пектись? Узяли б та й увiшли в коридор.
   - Спасибi. Що громадi, те й бабi.
   - А ви, капустянi голови! - покинувши  Чiпку,  повернувся  становий  до
козачих гласних. - Це вже ви нам  одну  капость  зробили?!  Чого  ви  сюди
поприлазили? Що ви тямите?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?.. -  визвiрився
Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову,  од  котрого  так  i
несло горiлкою. - Кис би собi у Хайки в шинку. Нi, в гласнi  преться.  Або
ти. Ступо? Жiнчино? тiнi бо?ться, до ладу не вмi? слова вимовить, а теж  -
i собi мiж люди... в гласнi!!.
   Ступа й Свербинiс мовчали. Потупивши в землю очi, вони й не глянули  на
станового. Вiн кинув ?х та до крiпакiв:
   - А ви, недобитки?.. Ще  й  вас  тут  неставало?!  Давно  з  вас  шкуру
злупили?.. А тепер дума?те, що й ви пани?!
   Стара виразка,  розкорписана  нечистями  руками,  защемiла  в  Чiпчинiм
серцi. З-пiд насуплених брiв засвiтив гострий погляд, - то окидав вiн  ним
станового, то позирав на людей, що стояли мовчки, як до землi прибитi.
   - Чого вам од нас, добродiю, треба? - запитав Чiпка сердито  й  зиркнув
на Дмитренка. - Хiба ми до вас  при?хали?..  Нас  громада  прислала...  ми
громадi служимо...
   - Та я про вас нiчого й не кажу,  -  спустивши  вниз  голос,  заговорив
становий. - Ви чоловiк торговий: всюди бува?те, людей, свiта бачили  -  де
треба, до ладу й свое слово скажете... Я про вас не кажу! З  вас  гласний,
то таки гласний... А то - що? - Дмитренко з огидливiстю глянув на останнiх
гласних...  -  П-хуу!..  Та  тепер  уже  не  перемiниш...  Глядiть  ще  не
повибирайте й в управу сво?х!.. Чу?те?
   Гласнi мовчали, мов не до них рiч.
   - Слухайте, - почав становий: - дивiться на мене... Як  крутну  правого
вуса, - клади направо бiлет; а крутну лiвого, -налiво... Глядiть менi!
   Кажучи останн? слово, Дмитренко погрозив пальцем,  повернувся,  грюкнув
дверима перед самим носом у гласних та й скрився у коридор.
   - Бач, який гострий! - обiзвався Ступа.  -  Мов  над  дурниками...  Нi,
стiй! А ми так, братця: вiн нам правого  вуса,  а  ми  -  налiво...  Нехай
дудика з'?сть!
   - Це напасть, та й годi! - каже якийсь писар. - Швидко  нашому  братовi
за ними нiгде буде мiсця знайти...
   - А нашому братовi, - увернув грiзно  Чiпка,  -  треба  стерегти  свого
брата, а не тiльки про себе думати...
   Вiн мав ще щось сказати, та тут ?х позвали в горницi.
   Посеред довго? й широко? зали  стояв  довгий  стiл,  засланий  червоним
сукном, облямований золотою га-льонкою, з золотими китицями... За  столом,
на пбкутi, сидiв предводитель. По  праву  руку  од  його  Данило  Павлович
Кряжов - потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що  вславився
нi боями,  нi  походами,  а  тiльки  тим,  що,  як  прикрiпляли  до  землi
пiдсусiдкiв, вiн прикрiпив нетрохи сво?х далеких родичiв, а разом  з  ними
брата й сестру рiдну... або й не вiн прикрiпив ?х, а його жiнка - та  сама
панi полковниця, що людям черевиками очi й зуби вибивала... По  лiву  руку
од предводителя сидiв IПавкун - городовий гласний.  До  його  предводитель
знай нагинався, а вiн йому шептав щось на ухо. Кругом столу обсiдали другi
гласнi  -  горожани  й  земляни.  Тут  було  цiле  "сонмище",  цiле  кодло
Польських. Тут були Совинський, Кривинський, Гаецький, Митiль, -  не  було
тiльки одного Макухи: Порох таки його до?хав сво?ми ябедами: вiн тепер був
пiд судом, без мiсця. Мiж горожанами можна було побачити Лейбу Оврамовича,
орендаря пана Польського, а рядом з ним отця Дмитра - благочинного, що так
менджував проситель-ськими книжечками, як Дмитренко кiньми, за що, кажуть,
не раз i судився у консисторi?. Дмитренко, як не  гласний,  сидiв  окремо,
мiж панами, котрi при?хали подивитись на нове диво. На всю хату тiльки два
порожнi стульцi зосталися, та й тi, мабуть,  дожидали  когось  з  панських
гласних. Чiпка смiливо опустився  на  один;  за  ним  Доза  -  на  другий.
Пани-гласнi ззирнулися. Хоч нашi дукачi були у  добрих  синiх  жупанах,  а
все-таки така незвичайна  смiливiсть  колола  панськi  очi.  Для  останнiх
гласних-селян не знайшлося мiсця за столом:  прийшлося  спинами  пiдпирати
стiну.
   Пiсля молебню та присяги  почались  вибори.  Радили  вибирати  Кряжова,
хвалили  Совинського,  розпинались  за   Шавкуна,   намiрялись   пропхнути
Га?цького, Митiля. Як не крутив уса Дмитренко, як не дивився  на  кожного,
хто пiдступав класти бiлета не в сюртуцi, а в  свитi,  а  вийшло  так,  що
ледве-ледве  провели  трьох  перших.  На  Шавкуновi   зробили   невеличкий
перепочинок.
   Як  налагодились  знову  прийнятись  за  вибори,  гласний  Саенко,  син
сотниченка, попрохав "слова". Панам було це не вдивовижу. Саенко -  здавна
чоловiк неспокiйний. Ще  за  Василя  Семеновича  вiн  було  не  пропустить
виборiв, щоб не наговорити, як  казали  про  його,  "сiм  мiшкiв  гречано?
вовни"... Оже та вовна була для  панiв  Польських  гiрше  гiрко?  гiрчицi.
Нiвроку розумний, гострий, як бритва, Са?нко не пропускав случаю,  щоб  не
побрити сво?х сильних родичiв.  Простi  люди  його  любили,  як  чоловiка,
котрий не змовчить сильному i стане завжди  в  пригодi  немiчному...  Зате
пани та жиди Са?нкового духу боялися, та й  недурно.  Напакостити  пановi,
придавити жида - стало втiхою для його. Так  оцей-то  "лiберал",  як  його
звали, зняв тепер рiч про земство... Обертаючись до панських гласних,  вiн
доказував ?м "всесословность земства", довго  й  красно  розводив  ?м  про
"интеллектуальную деятельность", котру вони, за  "прошлi  грiхи",  повиннi
були оддати на  "алтарь  общественного  благополучия".  То  повертався  до
простих гласних, нагадував ?м про "рiвноправнiсть", умовляв ?х самим дбати
про сво? "iнтереси", про "народне благо". А на заключку всiм гласним разом
радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних селян.
   По  хатi  пройшов  шелест.  Пани  здвигували  плечима,  хитали  журливо
головами, шептались, мiж собою. Мужики заворушились пiд стiною, затупотали
ногами на однiм мiсцi, зглядалися, мов питали очима один в одного: "А що?!
кого тепер?"
   Предводитель, пошептавшись спершу  з  Шавкуном,  а  потiм  з  Кряжовим,
задзвонив у  дзвоника  i,  оглядаючи  селян,  голосно  запитав:  хто  хоче
вибиратись?
   Шелест потроху стихав.
   Предводитель запитав удруге. Усi мовчали, тiльки ззиралися.
   - Ось хiба Варениченко...  -  якось  несмiливо,  крiзь  зуби,  процiдив
старшина з Пiсок.
   На його глянуло сто очей; глянув Дмитренко  -  i  затулив  рукою  свого
рота: "мовчи, мов, нескребо!"
   - Якого Варениченка? - волею-неволею вимовив предводитель.
   -  Ось!..  ось!..  -  почулося  з-пiд  стiни  кiлька  голосiв,  тикаючи
пальцями, де сидiв Чiпка.
   Вiн почервонiв. Усi уставились на його очима.
   - Вы желаете? - спитав його предводитель.
   - Та коли людська ласка та панська воля, - одказав Чiпка,  пiдводячись,
- то й про мене...
   Голос його тремтiв; лице горiло; очi свiтились радiстю.
   Пустили на голоси: вибрали Чiпку. Далi, мабуть, розгарячивщись, вибрали
Са?нка в губернськi гласнi.
   Вибори   скiнчились.   Селяни   пороз'?здились   по   домiвках.    Пани
забенкетували в городi.
   Вернувся Чiпка додому. Галя побачила в вiкно, вискочила з хати.
   - А що?
   - Усе гаразд! - скрикнув  радо  Чiпка.  -  Тепер  я,  Галю,  не  тiльки
гласний, ще й член в управi...
   - Невже? - разом - зрадiвши i злякавшись, скрикнула Галя.
   - Далебi... вибрали! - хвалиться вiн.
   - Кого вибрали? куди? - почувши останн? слово, пита? Мотря, висунувшись
у вiкно.
   - Мене вибрали, мамо, в управу! Мотря глянула прямо Чiпцi  в  вiчi,  по
виду в не? пробiгла нерадiсна смужка.
   - I нащо воно тобi, сину, з панами тягатись? - каже вона журливо. - Ще,
не дай боже, пiдведуть як... Самi ж поховаються, а тобi - буде...
   - Не бiйтесь, мамо: не подамся! - заспокою? ?? Чiпка.
   - Ще встрянеш куди... - сво?-таки Мотря.
   - Нiчого ви, мамо, як я бачу, не зна?те, - одказу? без гнiву  Чiпка.  -
На те ?х воля... А може, я, мамо,  людям  у  пригодi  стану...  добро  яке
зроблю...
   - I вже, сину! Ти - один, а ?х скiльки...
   - Один, та добрий, - оступилася за чоловiка Галя, i, усмiхаючись, пiшли
обо? в хату.

   Радiв Чiпка, потай од матерi, вдвох з жiнкою, що заробив людську  шану,
повагу. Те, що мiсяць назад тiльки заклюнулось у серцi, тепер уже  снувало
перед  його  очима,  заволодiло  його  думками.  Лагодився  Чiпка  громадi
служити, збирався добро робити; грiв у серцi сам собi нишком, потай уже  й
жiнки, голубку-надiю - давн? забути i  слiд  його  загладити...  А  вийшло
так... що - де знайшов шану, там загубив спокiй i... долю!
   Вибiр його в  управу,  зроблений  пiд  гарячий  час,  без  поради,  без
розмислу, нiкому не був милий. Козацька старшина на Чiпку скоса  дивилася.
Писарям  та  головам  заздро  було,  як-таки   москальчук,   ще   недавнiй
голодранець, волоцюга, ледащо, посiвши за  жiнкою  багатство,  вискочив  у
люди, мiж пани, куди  вони  перлися  з  самого  малку,  що  ?м  снилося  й
ввижалося - та не сталося! Пани оханулися, як уже вибрали. Стали вони один
одному жалiтися, який тепер вiк настав, що свiй брат-дворянин брата?ться з
"хамом" та ще пiдводить до того й других. Стали нарiкати на Са?нка, що  це
вiн так зробив на глум, на сором цiлому  повiтовi...  Товаришi  по  управi
вважали такий вибiр тяжкою для себе обидою, залякували декого з панiв, що,
коли на те пiшло, то вони всi покидають управу: нехай заправля? с а  м!  А
Шавкун ламав уже голову, нишпорив по товстелезних  томах  законiв,  чи  не
знайдеться чого, щоб випровадити з управи члена, котрий,  як  вiн  боявся,
мiг стати йому на переметi, шкодити,  не  допускати  просовувать  лапу  до
земських грошей...
   Шавкун - битий жак! Недаром  вiн  посивiв,  сидячи  над  бумагами.  Вiн
метнувся сюди-туди; як той  павук,  сплiв,  розкинув  сiтку;  ловив  кожне
слово, яке йому треба... Нiчого  сам  не  натрапивши,  вiн  повернувся  за
порадою до свого давнього приятеля Чижика, секретаря в судi. "Чи  не  було
чого, братику? чи не судився вiн? " - допитувався  Шавкун.  Чижик  понюхав
табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п'ять та й полiз
у шафу з старими дiлами. Перекинув  одно,  перевернув  друге,  заглянув  у
трете, у п'яте, в десяте; натрапив слiд,  пiймав  ниточку  -  та  разом  з
Шав-куном дiйшли i до клубочка...
   - Найшли! - ускочивши  в  управу,  скрикнув  Шавкун,  подаючи  Дело  об
покраже пшеницы в  коморах  помещика  Надворного  Советника  Василия  Сем.
Польского и о прибиении сторожа Деркача.
   Члени пороззявляли роти, повитрiщали очi.  Шавкун  перечитав  дiло,  по
котрому "солдатский  сьiн  Варени-ченко  оставлен  в  подозрении".  Управу
обняла радiсть, мов кожному з членiв прибуло вiд того щастя. Як  на  те  в
городi лучився Дмитренко.  Його  закликали  в  управу,  зачинились;  довго
балакали. Усi вийшли, всмiхаючись.
   Чiпка нiчого того не зна?. На маковiя по?хав у  Хамло  на  ярмарок,  та
вернувся аж перед  спасом.  Того  самого  дня,  як  вiн  вернувся  додому,
за?здить до його  Дмитренко,  розказу?  дiло,  радить  самому  заздалегоди
тiкати з управи.
   Чiпка, як почув про дiло - мов хто його обухом лигнув по головi. Сором,
досада, злiстьусе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило
в висках; заходило жовтими й чорними кружками у вiччю... Сам  вiн  поблiд;
руки тряслись... Вiн почував сво?м серцем, що це верта?ться за ним  давн?,
простяга? до його руки, хоче його схопити, обняти... Щоб себе  не  видати,
вiн скочив з ослiнчика, де перед тим сидiв; став ходити  по  хатi;  блудив
мутними  очима  по  стiнах...  Одна  думка  обганяла  другу;   одна   одну
випереджала, наче гралися наввипередки; вiн хотiв на бiгу пiймати хоч одну
з них; вони  од  його  тiкали,  зникали,  однi  тiльки  кра?  ?х  на  одну
хвилиночку мелькали, поки не злилися в одну думку: як-не-як, а  живцем  не
податися в руки!
   Дмитренко, як мара та, сидiв над його душею,  чигав,  як  шулiка,  коли
Чiпка пристане на його раду - сам "вийде в од ставку".
   -Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, помилу?мо, -
я б i тодi не послухав! - скрикнув Чiпка.  -  Хто  скаже,  що  я  чоловiка
вбив?.. Може, вони на сво?м вiку десятки, сотнi на той свiт  позагонили...
А тепер шкода: нема волi?.. Тепер завадило - всi рiвнi?.. Я людям служу...
мене люди вибрали... мене люди й скинуть!
   По?хав Дмитренко нi з чим!
   На другий день летiла од предводителя до губернатора бумага.
   Через день привезла стахвета од губернатора приказ: "устранить гласного
Варениченка по неблагонадежности" .
   Упала ця вiстка, як грiм, на  Чiпчину  голову...  "Це  гiрше  крадiжки,
розбою! - дума? вiн. - I назви цьому  нема?.  Там  -  прийшов,  узяв  -  i
нема... видно, чого нема!.. А тут  усе  ?...  i  добро  зосталося,  i  сам
зостався... То що з того, що зосталося?.. Коли твою честь украдено... душу
твою обезславлено... Та нi! не  буде  цього...  Ми  ще  помiря?мось...  Ще
побачимо, чий батько старший... Не той тепер вiк... часи тепер не тi... не
тi люди!.."
   Запряга? Чiпка коней, ?де в Гетьманське. Не поганя  -  жене  коней;  не
везуть вони - мчать - та прямiсiнько до Пороха в двiр.
   Перемiнився Порох з того часу, як його бачив Чiпка: постарiв,  захирiв,
опав. Колись кругле обличчя розтяглось вздовж, осунулось; щоки пообвисали,
очi помутнiли, рудi вуси посивiли, сам згорбився, труситься... Оже  пiзнав
вiн Чiпку: пiзнав i його Чiпка. Привiтались,  як  давнi  приятелi.  Почула
Галька чужого чоловiка, увiйшла в хату; подивилась на  Чiпку  -  i  вийшла
мовчки. На нiй - лиця було не знать, так вона схудла, аж почорнiла...
   Перше всього послав Чiпка  за  горiлкою:  побiгла  чорномаза  дiвчинка,
Гальчина дочка. Порох зрадiв горiлцi i випив пiдряд  аж  три  чарки.  Тодi
Чiпка похвалився йому сво?ю пригодою. Не вта?в вiн  нiчого:  розказав,  як
Дмитренко намовляв перед виборами людей у Пiсках; розказав, як крутив усом
на виборах; розказав, як пани намовлялись не пустити  мужикiв  у  земство,
якi були вибори... Сказано: нiчого не вта?в гострий язик ображеного Чiпки.
   Гаряча мова розпалила гарячу  кров  Порохову;  засвiтив  огонь  у  його
старих очах - i вiн  написав  Чiпцi  жалобу.  Хоч  тряслася  рука  старого
писаки, хоч бризкало перо, - одначе з-пiд його отрута на паперi зосталася.
Вилив Порох у жалобi всю