свою злiсть, що накипала довгi роки: обсипав, оцерклював старий ябеда панiв Польських так, що аж сам трясся, читаючи Чiпцi жалобу. Чiпка заплатив йому добре, подякував, одвiз жалобу на пошту, а сам по?хав у Пiски. Минув тиждень. Нi чутки, нi вiстки! Був великий бенкет у предводителя. Настягалось гостей сила. До самого бiлого свiту пили, гуляли, у карти грали; один перед одним новиною хвалилися; радiли, що "хама" з управи вижили... Свiтом задзеленчав дзвоник повз будинок Польського - i на хвилину сполохнув веселе гульбище. Дехто навiть зазирнув у вiкно, - та з освiчено? хати нiчого не побачив; тiльки чуть було, як застугонiли колеса, проминаючи будинок... Незабаром принесли з станцi? бумагу до предводителя. - При?хав чиновник од губернатора, - сказав хтось, розпитавшись поштаря. Як блискавиця шморгнула в хатi - i перелякала все гульбище. Усе затихло, немов замерло... Якiсь переляканi погляди у недавно веселих очах без тямку блукали по хатi; кожен дивився на другого - i мовчки переводив погляд на третього, четвертого... Предводитель вийшов у кабiнет до себе, а по хатi пройшов тихий, задавлений гомiн, наче вiтрець провiйнув листвою... по всiх кутках зашепотiли. Через п'ять хвилин поштар пiшов назад, а в хату увiйшов предводитель. - Оце так! - скрикнув вiн, перевiвши дух. - Зараз подаю в одставку... У хатi все затихло: така настала тиша, що чутно було, як крiзь спертий дух виривалось кожне слово у предводителя. - Що це? Слiдствi?... надо мною... над нами слiд-ствi? наряжають... I пiсля цього щоб я служив?.. Зараз же в одставку... зараз!.. - Що, що таке, Петро Васильович? - питають його, обступивши з усiх бокiв... - Щось уже ?... уже якась ябеда!.. -Как же, как же, - задрiботав вiн, мотнувши головою. - Нашi вибори не признанi... слiдствi? наряжено... I пiсля цього служить?.. Не хочу! не хочу! - залементував вiн - i заходив по хатi. Шавкун з одного кiнця зали протовпився в другий як стiна блiдий, задуманий. - Так... так... це вiн... вiн та Порох, - зашепотiв вiн, пiдступаючи до Чижика. - Вiн три днi... нi, мабуть, буде з тиждень, як водився з Порохом... - А вже не хто, як не Порох! - обiзвався Чижик до товариша. - От стара ябеда!!. Не здиха?мось нiяк... у?вся, та й у?вся... Шавкун одiйшов трохи. Надiя заграла у його хитрих очах. - Зна?те що? - зашавкотiв вiн. - Може, ще дiло поправимо... Треба дознатись, хто писав жалобу... Коли справдi Порох, - тодi нiчого й казати... Ябедник писав! Хто повiрить ябедниковi? -А справдi, - загуло кругом. -Треба довiдатись... Петру Васильовичу треба по?хати до чиновника, розпитатись... - Кому? до кого? - бришка предводитель. - Щоб я ?здив? Не буде сього! - Просимо, Петро Васильович!.. просимо!.. про-симо-оi! - загукали кругом. - Не по?ду... виберiть кого другого... Я нi за що не по?ду... Надо мною слiдствi??!. - Просимо... просимо!.. просимо!!. - ще дуже загукали. Насилу ублагали. Уже зовсiм розвиднiлось, гостi подякували хазя?ну, попрощалися, порозходились... Годин через три будинок Польського знову кишiв панством. Сюди зiбралися знову всi, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу i про що та жалоба. Предводительського синка не було: вiн по?хав до чиновника. Незабаром вернувся з жалобою. Подав Шавкуновi до рук: - Читайте! В хатi затихло, Шавкуна кругом обступили. Шавкун розвернув бумагу; одкашлявся, як дяк на криласi, глянув: - Так, так... i рука Порохова... - сказав наче сам до себе - i став читати. Кожного кидало то в огонь, то в холод од тi?? ябеди. Усяк аж голову схилив, слухав, - як слухав винуватий школяр правдивi вичити про сво? вчинки. Шавкун скiнчив. - Клевета! ябеда!! - загукали кругом. - Жалiйтесь, Петре Васильовичi це - обида... Хiба можна так виражатись: "организованная шайка", "сонмище крiпосникiв"? Хiба можна?.. - I як губернатор прийняв таку ябеду?! - хтось гiрко вимовив... - Пiдiть же! - каже другий, здвигнувши плечима. - Это давление администрации... вмешательство в земские дела! - гукнув хтось з кутка. - Та... так... вмiшательство. Нада мiнiстру писать. - Егеж, еге... Мiнiстру! мiнiстру!.. От лiца всего дворянства. Ми все вас просiм, Петро Васильович!.. просимо! просимо!!. - Харашо... харашо, - од мовля? вiн, од дувшись як iндик. Шавкун з Чижиком переглянулись, - i iскорки смiху заблищали у хитрих очах. - Ось постiйте... не гарячiться так! - каже Шавкун. - Чого нам до того мiнiстра лiзти? Нам треба спершу це дiло забити, позбутись його... Шавкунова рада взяла сво?. Шавкуна послухали i змовились, як в один голос, казати чиновниковi про вибори. У дванадцять годин при?хав чиновник до Польського удвох з справником i прийнявся за дiло... О шостiй годинi сiдали гостi за довгий стiл обiдати. На покутi сидiв чиновник; по праву руку Польський; по лiву - Кряжов... Здавалося - то сидiло три давнiх приятелi, котрi, не бачившись цiлi довгi роки, на превелику радiсть зустрiлися... За столом на покутi iшла весела розмова, смiхи та жарти... На однiм крилi i на другiм розмова iшла тихше, а вже ж на веселих обличчях гостей можна було помiтити, що покутня радiсть крайком зачепила й ?х... Навiть на захирiлих, судових пиках Шавкуна й Чижика, що поруч сидiли у кiнцi столу, навпроти покуття, - видна була якась веселiсть-Багатий на смачнi страви, розкiшний на дорогi трунки, обiд кiнчався. Моторнi лаке? розносили високi кришталевi чарки з пiнистим шипучим вином. - Перший пiдвiвся чиновник, - уставив у лiве око стекольце, пiдняв вгору чарку; подякував пановi Польському за добру учту; нагадав, що адмiнiстрацiя вкупi i в "союзе с привилегированным сословием" повинна "зорко следить" за "революционными элементами", - що обох ?х "интересы общие", - що вони повиннi пiддержувать "государственный строй", - берегти його од "напора безумных социалистических идей", котрi тепер злочинцi розсiвають всюди... i красна, i вчена була та рiч: гетьманськi панки ще зроду не чули такого гарячого слова! На заключку воно жичило пановi Польському здоров'я, а "правилегированному сословию" радило злить його "интересы" з "интересами администрации", од лиця котро? чиновник примовлявсь випити за "общее народное благо"... Випили за "благо"... Лаке? знову поспiшили поналивати чарки. Пiдвiвся Польський - i тiльки й видумав, що просив випити за здоров'я "дорогого гостя"... Випили й за "дорогого гостя". Лаке? знов наповнили чарки. Пiдвiвся Кряжов - i розпустив свого довгого язика про той розбрат, який пiшов мiж двох "сосло-вiй"; похвалив адмiнiстрацiю, що вона стереже "интересы имущих классов", що вона пiддержу? "?кономическое развитие страны" - помага? стро?ть залiзницi, помага? заводити "банки", обороня? "отечественную промышленность покровительственною системою", - просто сказати: "создает народное благо"... За таку велику послугу Кряжов прохав випити за адмiнiстрацiю... Чиновник подякував вiд "легкого сердца" i примовивсь випити за "дворянское сословие". Обiд скiнчився. Повставали з-за столу; подякували хазя?новi - i розтеклися скрiзь по будинку. Гомiн, галас! Однi дивувалися красномовству чиновника, другi пiдхвалювали Кряжова, а третiм найбiльше подобалась "скромность" рiчi предводительского сьiнка"... Тiльки один Шавкун з Чижиком дивувались усiй отiй "комедi?" - i, стоячи в кутку, радились нишком: як би ?м здихатись Пороха. Програвши в карти далеко за пiвнiч, чиновник став прощатись.. Перед рундуком стояв уже трояк самих кращих поштових коней. Невелике чиновниче збiжжя зложене було у невеличкий чемодан i положено у ногах поштаря. Адмiнiстратор сiв; поштар махнув на коней батогом, задзеленчав голосний дзвоник - i тiльки курява встала... - По?хав! - у один голос сказало кiлька душ. - Хороший чоловiк!.. - Чудесний... хоч i молодий... А розумний - не кат його взяв! - Та ще б! Правовiд та не розумний... Ну, звiсно: благородне дитя... - А коли б воно нам не нашкодило, - увернув хтось неймовiрний. - Хто вiн? - оступивсь Кряжов. - Нiколи! Нi зроду-вiку... Ми його зна?мо, як облуплену овечку... Вiн у нас у банцi - по вуха застряв! В довгу, як в шовку!.. Вiн у мене ось тут сидить! - Кряжов стулив мiцно кулак i показав поверх голови. - Ну, коли так, то безпечно! - в один голос зарi-шили Шавкун i Чижик. Горе кажуть, об горе чiпля?ться. Вернувся Чiпка' з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серцi. Стрiва його мати, хвалиться: нема Галi дома, по?хала до батька, бо Максим занедужав. -Чим? - пита Чiпка. - Господь його зна?. По?хав, кажуть, кудись на ярмарок любiсiнький, милiсiнький, а привезли - ледве дише. - Гм... А що у вас чувати доброго? - Що ж тепер доброго почу?ш? Нема тепер нiчого доброго... Он, розказують, на Красногорку напали розбишаки... Чоловiк з двадцять на?хало, - та сторожi одбили... Кажуть, така бiйка була, господи! Чiпку подрав мороз поза шкурою... "Так... так! - дума? вiн. - Оце ж воно йому й iкнулося!.." Порозпрягав вiн коней; пiдложив сiна. Ходить по двору, - не хочеться i в хату. Сонце саме заходило. Пiднялась вечiрня шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жiнки свиней кликали... Все то хазяйськi клопоти. Чiпцi байдуже до всього того! Вiн навiть не дослуха?ться... У його тепер сво? клопоти, - не обберешся ?х... Ходить вiн по двору - нудно; увiйде в хату - хатнi померки ще дужче розвертають сумну думку. Розстила? вона перед ним, наче страшний килим, страшнi пригоди. життя... Ось i Максим лежить - перебитий, переламаний... Ось висовуються давнi, знайомi тiнi; Лушня, Пацюк, Матня, ще й другi братчики... П'янi голови горять кривавим цвiтом; в очах пала? хижiсть, голоднеча... Ось пiднiмаються в пам'ятi панськi комори: про них нагадали в земствi... пригадався сторож... I сторож, i Максим качались перед ним, божевiльне стогнали... Чи правда тому?.. Правда... гола, страшна правда. Що б вiн тепер дав, коли б можна було ?? викинути з пам'ятi, забути... Так нi!.. Таке не забува?ться... Воно, мов нарошне, вилазить наверх; наче якесь страховище, ляка? тебе... Навiщо ж воно верта?ться? нащо воно здалося менi?.. Воно перестрiло мене, перейшло менi дорогу тодi, як я хотiв його слiд затерти... I сплива? йому на думку земство, з сво?ми плутощами та хитрощами, з сво?ю образливою неправдою... "Воно менi нагадало про те... Я хотiв йому останнiй вiк оддати, а воно мене заверта? до старого... Хiба в земствi не тi люди, що й були?.. Хiба вони в один раз перемiнилися?.. Чого ж ?м можна служити?.. Чому менi нi?.. Кожен з нас несе грiх за собою... Чого ж одному прощено, - один забувся про його, наче спокутував, а менi - нема нi забуття, нi спокути... I не карали - винуватий... Де ж та правда на свiтi?!." Зовсiм смеркло. Люди i свiт спочили. Лягла вже й Мотря. Тiльки один Чiпка не ляга?: ходить, нудиться, кара?ться... З хати надвiр, знадвору в хату. - Чого ти, сину, тупа?ш! Чому спати не ляга?ш? - А вам спиться? - неласкаве одказав вiн. У голосi його забренчала давня туга. Материне серце почуло ?? зразу - i злякалося. - Спиться ж... - ласково одказала вона. - Чому ж воно не буде спатись, коли така пора? - Ну, то й спiть, коли спиться, - м'якiше сказав Чiпка та й опустився на лаву... У хатi. темно, тихо. Мотря тихенько зiтха?... - Мамо! - обiзвавсь Чiпка. - Чого, сину? - Чи воно коли буде правда на свiтi? чи, мабуть, нiколи не буде?! - Господь його зна?, сину. Коли бiльше було отаке заводитись, як тепер, то певно, що й тi?? не стане, яка тепер ?... - Нi, мамо... Видно, нiколи не було тi?? правди... нiколи й не буде? Не заводилось би таке, коли б вона була... Мотря нiчого не одказала. Чiпка знявся, знову вийшов з хати та проходив по надвiр'ю мало не до свiта бiлого... На другий день по?хав Чiпка до тестя. Теща й жiнка стрiли його переляканi. Вони повели його у колись Галину хатину. Явдоха щось довго-довго шептала йому, ламаючи руки. Вона була, як полотно, блiда-перелякана. Галин погляд свiтиться тяжкою мукою. Прикро й глибоко дивилась вона на чоловiка, немов казала: "Он, бачиш!" Чiпцi одначе було тепер не до того. Побалакавши нишком з Явдохою, вiн пiшов у свiтлицю. Звiдти доносилось до них страшне стогнання. У свiтлицi на лiжку лежав Максим, перегнувшись удво?. Раз по раз з грудей у його виривались тяжкi "охи", раз по раз вiн схоплювався руками за перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чiпчине серце - аж забiгала мишка... Явдоха пiдступила до недужого. - Максиме! - обiзвалась вона. - О-ох! - одказав Максим, важко зiтхнувши. - Чiпка при?хав. - Тату! здоровi були, -привiтавсь Чiпка, пiдступивши до лiжка. - Ох-о-ох!.. - Чого се ви?.. Максим несамовито скрикнув - i схопився обома руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшнi болi. Вiн похлинувся, закашлявся... Забулькотiло в грудях; Максим виправивсь, трiпнувсь; розкрив широко очi; провiв ними хижо по всiх... То був останнiй погляд - погляд нагло? смертi... Явдоха мерщiй накинула на вид чорний платок. Як пiдняли платок, - Максима вже не було... Мука застигла у його на лицi, виглядала широко розкритим скривленим ротом, витрiщеними очима... Галя глянула - i скрикнула... "Умер!.. умер!.." - кричала вона не сво?м голосом, вибiгаючи у кiмнату i кидаючись на лiжко лицем у подушки. Чiпка зиркнув - i затрясся... Вiн нiколи не бачив такого страшного, холодного погляду. Перед ним вiйнула друга смерть, бабина. Там - тихо, наче забуваючись, або засипаючи, упокоювалась добра душа. Тут - з страшним болем, муками та прокльонами покидала вона землю... Голова в Чiпки закрутилася, затуманiла. Вiн закрив на хвилину очi й опустив блiде лице на груди... Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову; сiпнула Чiпку за рукав - i вийшла з ним з хати, боляче стуляючи очi, з котрих туга ледве видавила двi сльозини... А в Гетьманському пани радiли, що по ?х сталося. Вибори утвердили, а на Чiпчину -жалобу через справника послали одказ. Ось одкрилась i земська рада. На раду прибули однi пани: селяни не по?хали. Однi, як Лоза, через те, щоб не чути тако? бридко? лайки та ганьби, яку вони чули од станового на виборах; а другi не по?хали за возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощi як затялися: щодня та й щодня... Радили раду однi пани. Через тиждень чутка про ту раду оббiгла цiлий повiт. Перш усього розказували, яке велике жаловання положили членам в управi; потiм того жалiлися на якийсь чудний налог з землi: у кого ?? бiльше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери; далi хвалилися, що шляхи, греблi й мiстки будуть рiвняти, гатити й лагодити "натурою", тобто мужичими руками... Чiпцi тепер не до того. Його заклопотали хатнi клопоти. Треба було тестя поховати, поминати, худобi його порядок дати. Чiпка викрутився цiлий мiсяць, як муха в окропi: нiколи було дослухатись, що люди говорять. На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись коло хазяйства. Чiпка по?хав. Перше-наперше зайшов в управу. Як же почув, що така бiда з ним, - як сто змi?в разом ужалило його серце? Не розпитуючи, як, що, за вiщо, -вiд злостi вiн не мiг слова вимовити, - вийшов неборак з управи, наче вчадiв... Голова ходила ходором, кружала, болiла; в висках - як хто молотком стукав; в очах- жовто, чорно; а в ушах - пищало, стогнало, вило... Щоб хоч трохи очуматись, вiн пiшов походити по ярмарку... Ходить помiж возами, попiд крамницями - роздивля?ться, слуха?... Тiльки й речi, тiльки й мови, що про земську раду, про налог!.. - Зна?те? - пита?, усмiхаючись, один великопо-мiсний панюга другого. - Знаю, знаю... - Синок не уступить батюшцi... - Та кий бiс, не то вiн? То все Шавкун з Кряжовим... От, голови!! - Ото ?м - всесословнiсть! Хотiли рiвноправностi, - оце ?х i порiвняли... А то справдi - всяка наволоч дере нiс угору... Нехай же тепер знають!.. - Оце самоуправа!! - запихкавшись, з переляканим видом, стрiча? мiлкопомiсний панок сусiду. - Чули про налог? - Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе - ще далi... - Оце так! - пiдскаку? третiй полупанок. - Цього ще не було, щоб без сорому, прилюдно, в вiчi казали: хто ма? на десять рублiв, - з того бери руб, а хто на тисячу - копiйкуi А тепер, при самоуправi, дiждали... - ?м що? - четвертий каже. - Вони собi повбирались в управу, лущитимуть з нас грошики - та й нi гадки!.. - А нашому братовi - дошкуля, до самих печiнок доходить... - веде рiч перший. - Та ще як дошкуля! - пiддержу? третiй: - такими поборами печiнки витягнуть!.. А з чого його, скажiть на милость? То було сякi-не-такi, а все-таки три сво?х робiтники, а тепер... бiда та й годi!.. А народ так розледачiв, що, сказано, хоч сам за плуги берись... Нi за ласку, нi за грошi... Вiн швидше той день у шинку просидить, нiж пiде на роботу до пана... - Це розбiй! це - здирство панське!! - чу? Чiпка - гукають селяни пiд яткою. - А бач? - не я казав? - приста? до старшини пiдпивший староста. - Не я вгадав, що вони й земське вигадали, щоб себе полатати... Цар людей одiбрав, цар волю дав... Хiба ж ?х так i випустити? Егеж!.. Коли не роблять, - хай же хоч платять! - То було окружний з нас шкуру дере, а тепер управа дратиме, - бiдкаються козаки. Чiпка все це чу?, - i кожне слово, як гостра колючка, коле його в серце... Вiн слуха?... До свого горя прилива? ще людське; троюдить ним сво? гаряче серце; розбурку? старi думки... Злом пашить лице його; злом свiтять очi, аж поблiд вiд злостi, аж руки трусяться... - Недурно вони так усилковувались мене випхнути... Аж ?м он чого заманулося? Проклятi! Аби ?м тепло, аби ?м добре... Нехай дурний мужик на всiх робить, за всiх платить; хай одбува? одбучi... Нiкому за його оступитися! Вони себе знають... сво? панське кодло знають... А мужик - вiл... ори, поки здужа?! Дай йому полови, щоб не здох, - та знову запрягай... поки не впаде в борознi... А тодi здери з його шкуру на чоботи... Проклятi! Чорти, а не люди! Чiпка кричав, розмахував руками;' гаряча його рiч огнем пашiла. Кругом його дедалi бiльшала та бiльшала купа людей; довго слухала мовчки; потiм хто-небудь увертав i сво? слово, пiдкладав дров до багаття. На той крик нахопився Дмитренко. - Що це ви робите? - спитав вiн Чiпку. - Як-що? - Та де ж? ви людей бунту?те... земство ла?те... управу... налог... -Щоб вони не дiждали його брати! - грякнув Чiпка. - Чого це ти так розкричався? га? - перемiнив становий рiч, розсердившись. - Чого ти людей бунту?ш? - То ви ?х бунту?те, а не я! - одрiзав Чiпка. - Гляди, лишень, козаче, щоб з цiлим язиком додому вернувся. Чу?ш? не забувайся! Становий пiшов далi помiж возами. Чiпка знову прийнявся за управу... Надвечiр вертався вiн додому вкупi з Грицьком. Вiн був сумний, мовчав цiлу дорогу. Грицьковi аж моторошно стало, вiн зачепив його: - I охота тобi, брате Чiпко, з ними лаятись? -. Чи можна ж, Грицьку, втерпiти? - Та плюнь на них... Хай ?м з ?х управою, з ?х земством! - Мене громада вибрала... Я громадi присягав..: Хто старший: громада чи вони? - То й на громаду плюнь! Чiпка аж позеленiв од такого слова - i нiчого не одказав. При?хав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стрiла його на порозi та аж перелякалася. - Чiпко! що з тобою? ти нездужа?ш? - Нi, здоров... ?сти хочу. Дали йому ?сти. Чiпка сидить - насуплений, жовтий, аж зелений, - ?сть мовчки. Пообiдав, як стало сонце сiдати. Не пiдводячись з мiсця, схилив вiн на руку голову, обперся об стiл, - та так i закам'янiв... Захiдне зарево освiчувало його сумну, як з мармуру вироблену постать - один ?? згорблений вид наганяв журбу тяжку. Галя глянула на його - i нишком стала плакати. Чiпка почув. - Чого ти, Галю? Вона мовчала. Вiн пiдiйшов до не?; взяв ?? руками злегенька за голову 1, заглядаючи в вiчi, промовив: - Скажи менi, Галочко, чого ти? - Ти мене зовсiм забув... - одказала вона, схлипуючи. - Я забув? - За тим проклятим земством - нi поговориш нiколи, нiчого... - Та таки правда, що воно в мене отут сидить! - показав на серце. - Чом же ти його не кинеш, сину? - обiзвалась журливо Мотря. - Чи воно тобi не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно... Який був, а який став!! Чiпка матерi нiчого не одказав. Надворi стемнiло. Спускалася нiч на землю, утихомирювала людськi клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чiпка лежав мовчки, хоч i не спав. Думки цiлим ро?м окрили його голову. Перелiтали вони з самого малку - аж до сьогоднi; назирнули кожну пригоду життя його, гарячили кров, мутили розум. "Скрiзь неправда... скрiзь!" - шептав вiн. "Куди не глянь, де не кинь - усюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатись вiд не?, втекти вiд не?; плута?шся в темрявi, пада?ш, знову вста?ш, знову просту?ш, знову пада?ш... не вхопиш тропи, куди йти: не знаходиш мiсця, де б прихилитися... Сказано: великий свiт, та нема де дiтися!.. Коли б можна, - весь би цей свiт виполо-нив, а виростив новий... Тодi б, може, й правда настала!.." Чуючи, як важко Чiпка зiтха?, а не озива?ться, Галя знову почала плакати. Замiсть утiхи. Чiпка похвалився ?й сво?м горем та трохи сам не заплакав. Галя його заспокоювала, голубила, пригортала мiцно до серця. Чiпка одмовляв ?й нехотя. Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокiйно. Чiпка прокачався цiлу ту нiч i очей не змикав: усе думав, мучився... XXIX_ ЛИХО НЕ МОВЧИТЬ_ Поховавши Максима, Явдоха сама побоялася на хуторi жити. Пiдмовляла дiтей, вони не захотiли. Тодi вона спродала дворище, спродала все, що можна було спродати, та й перебралася до дiтей. Разом з нею вступило й нове лихо в Чiпчину хату. Перше всього матерi не помирилися. Явдоха була пишна, горда. Як тiльки оселилася, зараз почала все на свiй лад перевертати, господарством заправляти. I те - не так, i друге - не до ладу, i трет? - не на сво?м мiсцi сто?ть! Мотря, з молодих ще лiт зсушена то працею, то нуждою, суха, як опеньочок, тиха, бiдненько зодягнена, довго мовчала, потакала Явдосi... Одначе не видержала. Явдоха щось уже стала дуже верховодити, за вiщось крикнула на Мотрю. Мотрю розiбрала досада, вона обiзвала Явдоху панi?ю; а Явдоха налаяла Мотрю нищою, дармо?дкою... З того й пiшло... Лайка та сварка, бучi та колотнечi! Не було того дня, щоб вони мiж собою не лаялись. Галi шкода було Мотрi, котру вона так уподобала, i вона, щоб не сердити й матерi, ховалася од тих буч та сварок, або в себе в хатинi, або в Христi. Вона рада була зiйти куди з двору, щоб нi чути, нi бачити! Як же вже й ?? зачiпали тим, то, звiсно, як дитина, вона тягла материну рiч. Чiпка й собi, хоч i бачив, що мати нi в чому не винна, держався руки жiнки, а за нею - й тещi. Довелося Мотрi таке життя, що хоч без вiстi тiкай! - Казала я тобi, сину, - жалiлася iнодi Мотря Чiпцi, як уже й йому теща залл? за шкуру сала, - казала: не бери багачки... нi тобi життя не буде, нi менi старiй, спокою! - Потерпiть, мамо, ще трохи. Що ж робити? Це все вона верховодить... вона бучу збива?... Поки ?? не було, - було тихо й мирно, все гаразд; а як стала - все так i пiшло догори дном... Покорiться, мамо. - Не буду я, сину, коритись, чорт зна? кому. Краще пiду в люди та людям покорюся й поклонюся, нiж менi ?й кланятись за шматок хлiба, що вiд тебе заробила... Чiпка розсердиться ще дужче. Вийде з хати - або до Грицька пiде розвести свою тугу, або коло худоби пора?ться, а iнодi й зовсiм з двору з'?де в ярмарок куди та не верта?ться днiв три або й чотири. - От, бач! - виклада? тодi Явдоха Галi: - це вона, вона все вас розстрою?... це вона, стара вiдьма, бунту? вас, пiдбива? його! Жило б, старе луб'я, коли й зобуте й зодягнене, не голодне й не холодне... Так нi! Ще й кирпу гне... мов ?? гiрше тепер, нiж тодi, як нужу годувала!.. Сказано, злиднi! Як паршi трохи обкидали, - зараз i вередувати... Вернеться Чiпка додому, стане йому Явдоха викли-дати, на Мотрю клепати. Розпалиться вiн на матiр, дивись: на Мотрi все й окошилося... Заплаче було, бiдна, одна в кутку на печi сидячи, та й годi. Такi безперестаннi бучi та гризня доливали отрутою й без того вже отру?не життя Чiпчине. У сво?й хатi вiн був, як чужий: вона йому остогидла. Йому було в нiй душно, тiсно, серце забажало волi, душа - простору. Вiн почав згадувати старе товариство... Грицько з сво?ми завсiдними жалобами на втрати, з сво?ми розмовами про недостатки, про худобу, з сво?ю жiнкою - тихою й доброю молодицею, - з усiм напрямком свого тихого пахарського життя, - здавався йому тепер нудним, сумним. Вiн слухав його жалощi, позiхаючи, а думка, рядом з розмовою, малювала йому iнший побит життя - ще до заручин... Там хоч i горiлка лилася, як вода, хоч хто й верзякав з п'яних очей казна-що, - та все те жило, мучилось, любило, кляло... То життя було, хоч i пiд п'яною облудою. А тут - тихо та сумно, як у болотi; сонно, нiмо, як серед мертвого царства, а дома - гiрше, нiж у пеклi! Щоб хоч трохи одвести ту самотню "тугу. Чiпка почав перекидати лишню... Та добре тому пить, чий хмiль спить... А Чiпчин хмiль не спав; вiн його ще дужче мучив, як огнем пiк i без того палке серце... Вiн тодi сердився на всiх i на все. Теща йому не вгодить; мати бо?ться; одна ще Галя мав над ним волю; вiн ?? усе ще коха? й поважав. Оже iнодi й ?й доставалося. Вiн доскiпувався до не?: то чому вона не хоче наймички найняти, то чому те та друге й досi не зроблено, то чого вона тратить над шитвом очi: то сяку, то таку всячину видере та й присiка?ться... Галя слухала все те, iнодi одмовляла, iнодi мовчки плакала, а iнодi чогось боялася... А спiдтиха-тиха серце ?? щось недобре вiщувало, болiло, нило... - Чiпко! - iнодi вночi, як усi поснуть, вона обiзветься до його. - Що з тобою сталося?.. Ти почав вередувати всiм... Все тобi не любе, не миле, все остогидло... Невже правда, що все остогидло?.. Те питання було йому гiркою докорою. Вiн почував себе винуватим перед Галею; вiн даремно присiкувався до не?... Тепер ?? журливий голос разом голубив i докоряв його. - Галю, рибонько моя! - шепче вiн: - тяжко менi... важко... Сам не знаю, де б я дiвся, куди б себе запровадив?.. Хоч би дiти були... Може б вони розважили мою тугу... чи не розлепетали б вони мого суму?.. - Чого ж тобi важко?.. Хiба тобi й коло мене важко?.. I зо мною сумно. Чiпко? - Нi... нi. Галочко!.. з тобою менi весело... коло тебе менi так легко... Хоч би матерi не лаялись, хоч би вони в миру ясили... А то - щодня гризня, щоденна лайка... - Чи я ж винна тому. Чiпко? Я б сама рада, коли б вони помирилися, по?дналися... Так же бач... нiчого не вдiю! Така вже в обох натура: кожна кожнiй не хоче й на крихту вступити. -Ой, нi... Нi, Галю, не те... не те... Я боюсь, коли б я не занапастив твого вiку, - перескакуючи на друге, шепче Чiпка. - Я б оддав половину життя свого, аби ти була щаслива... Так же, бач: нема? щастя, нема? добра! Якесь лихо з самого малку мене окривало, - з самого малку воно вчепилося за мене, нiяк я вiд його нi одiб'юся, нi одгребуся! Як той iрод, залiзло в саму душу та й душить, та й вадить, та й каламутить усiм... Он - колишн? товариство (недавно бачив) - веселе, щасливе... Галя почула - звiдки вiтер вi?, куди хилить... Вона бачила, що чим далi, то все Чiпка вiд не? одходив та одходив... Вона бачила - серце ?й правду казало, - що не вдержати уже ?й Чiпки бiля себе, що йому остогидло таке життя - не вдовольняло його... I вона тихо-тихо, потай од Чiпки, нишком плакала... То вона спускалася в сво? недавн? щастя, роздивлялась на його, перевертала, розглядала без того гарячого пошибу перших любощiв, котрий перше не давав ?й ясно глянути на життя ?х, - розбирала поглядом сторонньо? людини. Пiсля таких розглядин та рахування само? з собою, вона перелякалась сво?х думок... Вона справдi не була щасливою, не принесла й Чiпцi щастя: вона не була матiр'ю, та чи й буде!.. I, падаючи перед образом, молила пречисту зглянутись на й сльози... А тим часом Чiпка робився все смутнiший, злiший, нетерпеливiший... - Ти б. Чiпко, коли тобi обридло так жити, кликнув товаришiв, погуляв би з ними: може б хоч трохи розiгнав свою тугу, - раз сказала йому Галя, бачивши непереливки. Вона захотiла ввiйти в те товариство тихим янголом-спасителем, навчити запеклi харцизяцькi душi, п'янi голови любовi до людей, до ?х мирних звича?в, до раз заведеного тихого життя. Та ба! Тим запеклим душам треба було десь дiвати свою силу, що пручалася, рвалася на волю, переступала звича?, топилась у гульнi, в горiлцi; п'яним головам одрадна була несамовита сваволя, котра б не знала нi в чому припону,-заборони, буйна та шумлива, як самий хмiль... ?х не зведеш на протерту стежку тихого, незамутного життя! Не з ?? м'якою, до спокою, до тихого щастя похилою натурою, не з ?? розумом жiночим, тонким та гнучким, руйнувати було ту башту крiпко? волi... Туди треба було не жiночого серця, люблячого, теплого, а каменю дебелого та холодного, що його нiколи iскра любовi нi розтопить, нi нагрi?... Тi?? волi не звою?ш слабою жiночою рукою! Галя побачила, що вскочила з Чiпкою, як риба в невiд, i... заплуталась... Стала вона побиватись, борсатись, трепетатися... Шурхнула, як плiточка, в першу дiрку - i вискочила на чисту воду... а Чiпка зостався в неводi!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та вiн того уже не чув, не бачив. Вiн тепер зна? спiвав про неправду людську; кляне земство, котре йому не далося в руки; ла? здирщину, котру лаяли всi небагатi люди; бiду? з крiпаками, будить у них жаль, що вони одуренi, що ?м одвели нiкуди невгоднi землi; допомага? ?м грошима, коли пристають за подушне зборщики; бенкету? з ними - i часом, заливши очi, викрику?, що час би ?? покарати... А прийде додому - i п'яними руками пригортав до п'яного серця свою Галю, не примiчаючи палких слiз на ?? очах та смутку на змарнiлому личку... Настали часи iншi, завелися порядки другi в Чiпчинiй хатi. Привiтна й тиха сво?м спокiйним сiмейним побитом, стала вона тепер притоном гульнi п'яно?, несамовитих реготiв, спiвiв... Явдоха, звикши до гулянок замолоду, згадала ?х на старiсть, допомагала зятевi в його затiях. Оце в суботу пiд недiлю, або в свято завернуть до Чiпки старi товаришi: Лушня, Пацюк i Матня. Уродиться боклаг горiлки, страва всяка. Явдоха порядку?. Галя куди-небудь у куток заб'?ться, сидить мовчки; дивиться, як ?? чоловiк гуля?; слуха?, що верзуть його товаришi. А Мотря - аж на пiч залiзе, щоб хоч не бачити того нiчого... Чiпка сидить з товариством за столом: чарка лiта? за чаркою, задурю? ?м голови; крики, спiви та реготи окривають усю хату, вириваються крiзь вiкна надвiр... Iнодi зачне хтось баляси точити, про сво? походеньки розказувати. Явдоха слухав, смi?ться, радiв; Галя - суму?; Мотря - спльову? на печi мовчки... "Хоч би смерть швидше прийшла, - дума? вона, - щоб нi чути, нi бачити такого!.." Найбiльше Лушня розказував. Як музика, тiльки поведе смичком по струнах, - i заговорять вони то зично-радiсно, то журливо-плакучо, так вiн сво?м язиком грав по людських душах. Розказу? одно - всi за животи беруться та регочуться; почне друге - жаль серце, немов каменем, давить, на очах виступають сльози... Частiше всього вiн любив згадувати про сво? молоде життя, про свою матiр. Оце й зачне було: - Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хлiба та й украдь у не? так, щоб не бачила! А побачила, - зараз бити... А дубець у руках червоний та гнучкий, аж свистить... Я вже бувало i сим, i тим боком... углядить - так i стьобне дубцем по руцi, аж синя попруга, як п'явка, кругом обiв'? руку... Я закричу не сво?м голосом та до не?: i "мамочко"! i "голубочко"! "не буду... не буду!" Обнiмаю ??... однi?ю рукою'нахиляю за шию, а другою, дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться вона, нема? шматка... Тодi й пожалу? i ?сти дасть... А так - за цiлий день не ?стимеш... - Була колись i цьому правда! - журливим голосом вимовить Галя, хитаючи головою. - От хай мене хрест поб'?, коли неправда! - Та потiм каже: "Ти не думай, сину, що я тебе по-дурному б'ю: це я тебе на добро учу! Виростеш, дякуватимеш... Усе, каже, крадь, де тiльки легко лежить... А в пана - вишукай, а вкрадь!.." - Бо пан з людей надрав, - уверне Чiпка... - У пана сво? одбери... - Егеж... Пан усе набрав в людей, пан i людей брав... От мою матiр - адже взяв! Та, спасибi йому, й мене на свiт пустив... I почне було розказувати, як його матiр привели в двiр, у горницi до пана, як вона всього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радiв, коли знайшовся у не? вiн, "Тимошка - добрий молодець...". - Пан радий - менi радий, i матерi радий... держить нас у горницях, не випуска? нiкуди. Мене iнодi пестить, гойда?. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цукерками году?, та гривеники дару?. Мати дивиться та радi?. I така тодi до мене добра! Напува? мене ча?м; у панськi пуховики положить спати: закута? в теплi одiяла; схилиться надi мною - i довго-довго дивиться, а потiм - ще довше цiлу?... Розкiш менi була! Коли це при?здить син додому з школи: вивчився вже - прогнали з школи... Як угледiв це: "вон! вон з двору! щоб i духу не чутно було!" Пiшла мiж ними гризня та лайка щоденна: мати моя щодня плакала та все мене ховала од панича... Увiрвалося зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та й перевiв нас з горниць у нову хату, що за кузнею була. Там нас i поселено. Ото як перевели нас, - трохи угамувалось у горницях... Нiчого! Живемо ми собi вдвох з матiр'ю; до нас частенько й старий пан забiга?; матiр жалу?; менi гостинцi носить... Коли це, кажуть, панич жениться. I оженився. Узяв собi дочку вашого, чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку та високу, з здоровенним носом, що аж через губу в рот заглядав, з язиком здоровкався... Як ото одружився, так i похмарило одразу всiм. Не було того дня, щоб не чутно було плачу на станi!.. Та й старому пановi, видно, не медяно стало: посивiв старий, з тiла спав, на виду подався, почав перекидати лишню... Бувало встане вранцi, рано-рано, викраде таку годинку, що ще син почива?, та до ключника Якима. А Якимовi наказано: як тiльки забачить, що пан повернув за кузню, - щоб зараз бiг i казав ?й... То вiн було до Якима: "Якиме! голубе мiй! Я вже тобi стару жилетку вiддам, тiльки мовчи, не кажи!" Яким гляне на його: стане йому жалко старого пана, що колись усiм орудував, i самим Якимом, а тепер сто?ть перед ним згорблений, труситься та так жалiбно просить... "Iдiть, каже, тiльки не барiться, бо вже швидко молодi повстають..." Вiн тодi пiдтюпцем до нас: "А де мати?" - пита? мене. "На вго-родi", або де там, одкажу. "Пiди лиш, поклич". Та й ткне менi копi?чку в руку. Я бувало на однiй нозi поскачу. Прийде мати; сяде вiн проти не?, дивиться, згада? давн? та й заплаче, жалiючись на сина та на невiстку. - "Благородне, кажуть, званi? порочу... Дурнi! Яке там у бiса званi?, коли менi жити недобре, коли менi нема нi в чому волi?.. Спершу, каже, я хотiв тебе одарити: грунт дати, хату поставити, землi одвести i на волю випустити за твою службу... А тепер - не можна... невiльно менi в тому... нi в чому нема? менi волi..." Та схилиться на стiл головою та й заплаче. Мати дивиться на його та й собi плаче... А я, бувало, прищурюсь собi в куточку j" нищечком i думаю: чого вони плачуть обо?? Отже недовго пан щось i пожив пiсля того... Зажурився та й умер. Як почула мати, то цiлiсiнький тиждень тужила, як божевiльна, не сво?м голосом, а мене била щось з мiсяць, хто його зна? й за вiщо... Швидко нас знову в кухнi забрали: матiр дивитись за дробиною, i мене з нею... А в кухнях - нужда... голодно й холодно! Мати й давай красти всячину: сальця було вкраде - менi дасть, пупок або печiнку з печено? вутки... Пiймали ?? якось на крадiжцi, розтягли та й одiдрали, як кiшку, - насилу встала... Отже не покаялась, не покинула свого ремесла... почала ще ото й мене вчити. I, спасибi ?й, таки вивчила! Слуха? Явдоха такi речi та пiдхвалю? "доброго молодця", що не забув науки. Галя сидить сумна-зажурена: жалко ?й старого пана, жаль Лушнево? матерi, страшно тако? неволi... А Мотря на печi журиться, що ?? син з таким товариством гуля?; вона стиха шепче: "Господи! i вродиться ж така дитина на свiт... отаке на матiр сплести?! Сказано: не ма? бога в животi... iрод!" А Лушня за те, що добре вмi? язиком молоти, часту? товариство, примовляючи: "Щоб пани здоровi були, щоб нам худiбки придбали!.." - А самi сконали! - кiнча? Пацюк. Iнодi бував на тих сходинах i Грицько. Та не по душi йому були такi гульбища, а надто тi гострi колючки, якi часто й густо заганяв йому в серце Лушня або хто другий з товариства. - А що, Грицьку, чи пшениця вродила? - почне бувало здалека Лушня, натякаючи на завсiднi жалощi Грицьковi. Грицько мовчить, мов не до його рiч. - Шкода! -одмовля? замiсть Грицька Пацюк: - тепер настали такi лiта, що пшениця не родить... - Чому не родить? - огризнеться Грицько. - У такого, як ти, то й не родить, бо чорт ма? на чому родити... Хiба в ротi посi?ш? - Нi, Грицьку, - знову Лушня: - тепер i земля така стала, що й на землi не родить! Ти ?? потом облива?ш, сльозами блага?ш: уроди-бо, сира земле! А вона, бiсова, глуха й нiма: не чу? й не роде! - То й приходиться людям на не? жалiтись, - пiддержу? Пацюк. - А кому ти на землю пожалi?шся?.. Хiба iнодi побачиш багатого товариша або кума, - пожалi?шся йому - чи не зглянеться, бува?.. - А зна?ш, Грицьку, - вмiша?ться одутлий Матня: - чого в тебе не родить? Не того, що сплодилася, - нi! То тебе бог кара?... Було б тобi дурно тодi не брати Чiпчиного жита... Грицько сидить - як на вугiллях тлi?. Вiн би й огризнувся, та боявся бучу збити, та ще з такими гуль-тяями. Та, правда, таки й Чiпка забивав усiх, не давав Грицька в образу. Так миналися тi у?дливi жарти, аж поки Чiпка пiд товариську гульню не подарував Грицьковi ста рублiв грошей на хрещеника. - Тепер, Грицьку, зна?ш, що тобi зосталося робити? - каже Лушня. - А що? - пита? радий Грицько. - Тепер тобi годi й хлiба робити, - однак земля не родить, - та все коло Христi ворожити: хай щомiсяця дитину плодить! Чiпка - добрий чоловiк: за кожним кумуватиме... - Батьковi сво?му лисому розкажи! - приснув Грицько. -А, ?й-богу, вгадав ти, Грицьку, що лисий... Я б йому сам з великою радiстю сказав так, та шкода, що вмер! Тiльки що з того, що я б йому сказав? Коли вiн менi нiчого не кинув - одинцевi... А що б то було, якби моя мати щомiсяця по такому родила, як я! - По?ли б одно одного... поки не подавилися, - люту? Грицько. - Що, може, й ?ли б один одного, то й то, може, правда... тiльки б не ?ли чужого хлiба та грошей! - Так що ж? Я прохав у Чiпки, чи що? - кричить, розпалившись, Грицько. - У ногах лазив?.. Його добра воля була, а тобi - зась! Не тво? дiло, - он то що! - Та я й не мiшаюся, господь з тобою. Я тiльки раю... А не хочеш - хай твоя Христя нiколи нi одного не зродить... Менi що? Я тiльки кажу: якби частiше, то кориснiше б було! - Нi, Чiпко, я в тебе через тво? товариство не можу бувати, - жалi?ться Грицько, як Чiпка ввiйшов з комiрчини, де брав горiлку, в хату. - Як саме? - розпиту? Чiпка. Грицько йому розказу?. Лушня виправля?ться, i тут же, мiж тихим словом, дивись, i вкине якого гедзика. Другi аж за боки беруться, регочуться. Чiпка на мирову зводить, часту?. Грицько мов трохи i втихомириться, посидить ще, вип'? ще чарку, - та швидко й додому порива?ться. Пiсля того, як поли врiзав вiд Чiпчино? хати; казав i Христi, щоб не ходила. Одначе вона iнодi викрадеться нишком на хвилину та й побiжить провiдати куму та Мотрю: Явдохи й Христя незлюбила. Горiлка, кажуть, всьому злому злодiйка. А у Чiпки в хатi горiлка тепер господиня. Рiдко проходив той день, щоб п'яне гульбище не збиралося, не гуло, не кричало... А коли не гульня - то гризня жiноча: матерi як не кусають одна одну... Така колотнеча була Чiпцi гiрше полину. Вiн став солодити свою душу гульнею та горiлкою... Без гульнi йому нудно, сумно. Сновига? iнодi по двору вiд хати до ворiт, вiд ворiт до хати, хмурий, насуплений, як з хреста знятий, - за цiлий день вiд його слова не почу?ш... А прийде ввечерi товариство, вродиться боклаг - прощай, розуме! На?дяться, нап'ються, погуляють, - та й з двору... i Чiпка з ними! А перед свiтом везуть повну повозку всяко? всячини... - Що це ти, сину, робиш? - з плачем докоряв Мотря, а серце в не? як не розiрветься вiд горя. - Другi кривавим потом заробляють, а ти... Сину, сину! Бога побiйся, коли людей не страшно? Згадай: у яких ми злиднях жили, в якiй нуждi гибiли, та нiхто про нас не скаже слова лихого... А тепер i достатки... - Не ваше дiло! - шпарко переб'? ?? Чiпка: - лежiть там собi на печi, коли лежиться!.. Застогне Мотря, обiлл?ться гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа вiд того стала, аж почорнiла... ?? рiдна дитина, ?? едина надiя... "Краще б я тебе не родила, або малого задавила, нiж тепер отаке бачити!" Та й почне проклинати товариство, котре до такого пiдводить сина. Явдоха чула це й бачила, та нарошне йшла проти Мотрi: пiдохочувала Чiпку, вiтала його братчикiв. Живучи цiлий вiк таким життям, вона звикла до його сама, радiла всякiй удачi, допомагала в розбишацьких затiях... Чiпка щодень робився все хижiший та й хижiший. Як той звiр, кидався вiн на кожного заможного чоловiка... Перше "карав" тiльки пана та жида, а то вже став "одбирати сво?" i в свого брата - заможного козака: обдере, як липку, тiльки живу душу на свiт пустить... Галя, хоч вiд не? крилися й ховалися з цим, усе те волею-неволею бачила, та не мала сили що-небудь подiяти... Вона одмагалась сльозами. "Оце й менi, так як i матерi, приходиться привикати до цього, - думала вона серед ночi самотою, як Чiпки не було. - Невже ж i я така стану, як мати? Чи, може, вона вродилася такою?.. Нi, то, видно, стала така за таким замужжям... Горенько мо?! Це ж, видно, i менi не краща доля судилася: розбишацька дочка - розбишацька й жiнка! Господи!" I гидкий i страшний здавався ?й Чiпка: вона його тодi жахалася... Коли ж, пiд добру годину, в любу хвилину прокидалося в його серцi добро, сповiдався вiн сво?й Галi, обнiмав, голубив ??, - вона не вiрила тому, що вчора думала. "Нi!.. розбишака не вмi? пестити так любо, не вмi? пригортати так щиро, так гаряче цiлувати... Нi! Мiй Чiпка не розбишака... Нi... нi! Вiн любий" добрий... Вiн кара? неправду... кара??... хто йому велiв карати?.. хто??. Нi, вiн не робить так!.." I впивалася щастям, хоч полохливим, боязким, а все-таки щастям... А Явдоха гризлася з Мотрею, не давала ?й спокою. Прийде оце в ?? хату, перекида? все, ла? ??. Спершу Мотря одгризалася, не мовчала, а потiм, як побачила, що Чiпка потака? тещi, кривдить ??, матiр стару, то промовила сама собi: "?родове кодло! Ти ж мо? добро вкрало, над мо?ю надi?ю насмiялося!" Та як замовкла, то й мовчала вже, що б там Явдоха не казала, не робила. Тiльки обливаючи сльозами поритi недолею та лiтами щоки, прохала в бога смертi. "Господи! - часто й густо мовила вона: - прийми мене, безталанну, до себе! доки вже я мучитимуся на свiтi?" Думала Мотря про смерть, виглядала ??, сподiвалася, а вийшло так, що Явдоха несподiвано вмерла. У недiлю, пiсля обiду, зразу вхопила ?? завiйна. Душить ??, пiд серце пiдступа?, у грудях давить, дух випира?... - Ой лишенько... умираю! - скрикнула Явдоха та й дух спустила. Галя як з-за угла прибита ходить. Блiда, з заплаканими очима, вона не примiча?, що й волосся вибилося з-пiд ?? очiпка, - так розпатлана й сновига?, бiлi руки. ломить, голосить на всю хату... Де ж? Зранку ще Явдоха така весела була, жартувала, смiялася; а на вечiр - один труп, без дихання, вiд не?... Страшно й тяжко! Чiпка собi блудить, як бовдур, не зна?, що й розпочати: чи Галю втiшати, чи коло мертво? порядкувати?.. Одна тiльки Мотря при пам'ятi. Вона не те, щоб рада була, - нi! Вона жалкувала Явдохи: вона бачила тут кару божу. "Отже й померла - без сповiдi, без святого причастя... прости, господи, як..." Одначе вона не дуже й убивалася... А за Чiпку радiла. "Може, хоч тепер кине... тепер нiкому буде настроювати... може, оханеться..." Третього дня, як поховали Явдоху, справив Чiпка по тещi бучнi поминки. Зiйшлися люди не тiльки з Пiсок, прийшли й з хуторiв. А старцiв-старцiв... як на печерах у Лаврi! Люди обiдали в хатi; для старцiв поприроблювали лави надворi. Понаварювали великi казани всяко? страви: Чiпка на поминки заколов свиню, зарiзав три овечки, убив великого бузiвка. А горiлка - як вода, лилась за царство небесне... А пiсля обiду Мотря старцям роздавала по шматку паляницi в торбу, а Чiпка - по сiм гривен у руку. На другий день пiсля того Чiпка запрiг коней та й по?хав з двору, не сказав i куди. Не було день, два... А на третю нiч вернувся, везучи повнi вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як побачила. Серце ?? не видержало, стала вона корити, ганьбити i сина й товаришiв. Тi, на докори не змовчали, загризлися з Мо-трею. Пристав i Чiпка. Зчинилася в них лайка, буча-Галя перелякалась, заперлась у себе в хатинi. Лушня розпалився, кричав; Мотря собi лаяла; вiн ?й збив з голови очiпок. Сердешна материна голова! "У сво?й хатi... волоцюга... розбишака..." Не доказала, залилася гiркими. Вранцi пiшла жалiтися у волость - не за крадiжку, а за те, що ?? "волоцюга побив..." За те вона мовчала: боялася за свою рiдну дитину. Набiгли волоснi в хату, де саме гульня йшла. Чiпка зараз до ?х. Поналивав так, що ледве додому рачки долiзли. Тим Мотрина жалоба й кiнчилась. Тiльки Чiпка, як пiшли волоснi, розпалився, як огонь, налаяв п'яний матiр "сучкою" i нахвалявся побити... Мотря обливалася гiркими слiзьми та нишком проклинала свою долю, що дала ?й таку "прокляту дитину"... А Чiпка знов засiв - п'? та гуля? з братчиками. - Нi, - кричить Лушня: - нiколи не буде в тебе Чiпко, тако? матерi, як Явдоха була! Ото - рiдна мати; а це в тебе - собака, а не мати! Гляди лиш, чи не вона, бува, й Явдоху з свiта звела?.. Страшно якось загуло це слово в кожного в ухах. "А справдi, чи не так? - подумав кожен. - Дивись пак: любiсiнька, милiсiнька була жiнка зранку, а на вечiр - тiльки тiло зосталося, та й те задубло!.." - Ай справдi?! - скрикнув Чiпка. Серце в його повернулося... Коли б мати була перед очима, - зда?ться, вбив би вiдразу. Галя, сидячи у себе в хатинi, гiрко плакала. Як же почула те скрiзь стiну, то зразу кинулась - гадки в не? схибнулися... "А справдi?.." I неначе вiтер провiйнув в ?? серцi. Одначе чула душа не подалася тому вiтру. "Нi, нi, - шептала Галя: - то зле серце таке тiльки може пригадати... Свекруха правду каже: то матiр господь скарав за таке життя. Нi, Мотря - не така людина..." I Галя одганяла вiд себе, як ув'язливу муху, злу думку. Як розiйшлась п'яна ватага. Чiпка прийшов у хатину. Галя не видержала, напустилась на його, корила, лаяла, плакала... - Чiпко, Чiпко! чи я ждала такого вiд тебе, чи сподiвалася? Попустив рiдну матiр на поталу волоцюзi, гайдамацi... I звiр такого не зробить, як ти зробив, i розбишака хижий!.. - Ти чула, що Лушня казав? - спитав вiн грiзно жiнки. -Лушня?.. Лушня... Коли було серце, котре нi разу не грiла правда, то серце Тимофiйове! Коли чий язик не дубiв вiд брехнi, котрiй нема? й назвиська, то язик Тимофi?в! Сучка, а не жiнка тiльки хiба зроде ярчука такого, як Лушня! А ти йому вiриш? ти його слуха?ш?.. - Що ж, ти бо?шся людського поговору, чи що? Плювати я хотiв на ?х поговiр!.. та й на них разом! -Не поговору. Чiпко, не слави, - перебила його Галя, - хоч i ?? нiяково слухати, - а правди, котру ти так любиш та нехту?ш... А ще кажеш: нема? правди мiж людьми! А де ж у тебе правда?.. де?.. Останнi слова гострим ножем шибонули в саме серце Чiпцi. - Ти завжди мене винуватиш. Ти проти мене завжди йдеш! - скрикнув вiн, виходячи з хати i грюкнувши дверима. Цiлу нiч вiн проблукав по двору, а Галя цiлу нiч навзрид проплакала. На другий день пiшов по селу гомiн, що Чiдка трохи не вигнав матерi з двору. - Як ?ла хлiб з остюками, то й усе добре було; а перейшла на буханцi, то у нiс закололи: пiшла на сина жалiтись!! - винуватили Мотрю однi. - Який вiн син? який вiн син, коли рiдну матiр попустив волоцюзi вдарити?! - оступаються за Мотрю другi. А Мотря вiд тако? зневаги, вiд тяжкого удару, вiд тривоги занедужала, в постiль злягла; не ?сть, не п'?, мутно очима дивиться... Галя ходить коло болящо?, як коло рiдно? матерi. Прикликала до не? знахарок, тi шептали, зiтхали, давали якогось зiлля та ледве-ледве одходили Мотрю. - Галю! - каже вона: - я знов чую, що одужую... Менi знову легша?... Навiщо?.. Я молила бога, коли б умерти... Краще б менi на тiм свiтi, нiж на сiм... Та не да? менi бог смертi... Його свята воля... Вiн-то знав, нащо мене пускав ще жити. Може, додержить до тi?? пори, коли Чiпка оханеться, я його побачу, як свою дi?-тину, як свого сина... Галю! дитино моя!.. рiдная моя! Ти ж менi тепер найрiднiша... Уговорюй його, як жiнка: вiн тебе почитав, коха? щиро, - може, тебе послухав, коли вже мене не хоче слухати... Боже! що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тiльки вiн став чоловiком. Я б тодi вмерла спокiйно. А то?.. I свекруха й невiстка рясно-рясно плакали... XXX ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА!_ Стояла люта зима. Ще тако? холодно? та снiжно? не зазнають люди. Багато тодi народу померзло - забило ?х пiд лиху хуртовину, закидало, замело снiгом, там богу й душу оддали. По веснi вже несла вода рiчками мерзлi трупи, а других серед поля вовки по?ли. На зиму Мотря зовсiм одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або ши?, або й собi пряде на прядцi. У хатi в них тихо, тепло, - було б i одрадно, коли б не тума якась стояла в кожного перед очима, не повiтря важке носилося по хатi. А то сидять вони собi при ясному свiтi свiчки - тихi, сумнi, мовчазнi, тiльки однi тiнi вiд них колишуться по стiнах та чутно, як прядка гуде та наводе якийсь сум, викликав сон-дрiмоту. I в душi у них гiркий смуток, на серце налягла важка туга, журливi думки сповили ?х голови. Iнодi по хатi пронесеться глибоке зiтхання; увiрветься нитка й затихне на який час гуркання прядки, поки ?? налагодить Галя; або випаде починок з рук у Мотрi, глухо вдариться об пiл i розбуркав тишу сумну. Тiльки коли-не-коли вирветься з уст живе слово, пронесеться по хатi, як мара страшна, злякавши i сум 1 нiмоту, - та й замре без вiдгомону. Чiпка собi нудиться свiтом, коли нема? нiкого з товариства. Ляже - душно йому, встане - холодно. Слухав iнодi, що розказу? мати з свого молодого вiку - i встають перед його очима дитячi лiта, вста? сива бабуся, дiд, степ, вiвцi... "Щасливий я був тодi? " - дума вiн i не зна?, де тепер себе дiти. Нiч, як куйовда, стояла надворi; мела страшенна хуга; завiрюха крутила; та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся в хату, позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарi, як голодний звiр, ревла та вила вiдьма-буря, кидаючи в вiкна кiм'ями снiгу, мов хто добивався в хату знадвору. Галя й Мотря сидiли собi та мовчки пряли. У кожно? чогось так тяжко було на серцi, що вони аж попригинались до гребенiв. Чiпка лежав на лавi, задравши голову вгору, мовчки дивився в стелю та слухав божевiльнi заводи буйного вiтру. Свiчка на тринiжку неясно горiла; знай гнiт нагоряв-жужелився, i знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи вогонь, що так немилосердно пiк у пучки. Разiв два чи три ненароком свiчку зовсiм гасили - i тодi в темрявi проносився жарт та смiх, немов боявся свiту, бо справдi, коли знову засвiчували свiтло, то немов воно замикало вуста ?м - нi одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сидiли, а якiсь тiнi - глухi й нiмi... Коли це зразу, як грiм, загуло коло хати, й почало щось стукати у вiкно. Чiпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з не?, та мерщiй надвiр. Засов клацнув, почувся гомiн, тупiт. Незабаром Чiпка ввiв у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловiка семи незнайомих людей. Були мiж ними москалi i Сидiр там, були й простi. - Господи! - ледве вимовила стиха Мотря та й прикипiла до гребеня. - Здоровi в хату! - обiзвався дехто. - А ти, стара, вже одужала? - пита? Матня Мотрi. - Оже ?й-богу, час тобi вже вмирати. Дивись: зуба в ротi нема?, а ти ще й досi живеш - марно тiльки хлiб переводиш! - Вiдчепись од мене, лихий чоловiче! Чого ти прийшов у чужу хату насмiхатися з старо? людини? - одказала Мотря. - Не займай ??, Якиме, - обiзвався Пацюк: - бач, як зуби вискиря... покуса? ще! - Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв ?х нiколи, розбишако! - гiрко мовила Мотря. Гайдамацтво пiдняло регiт. Галю разом ухопив за серце жаль i образа; серце в не? затiпалось. - I воно так слiд добрим людям робити?! - призро кинула вона цим питанням у 'вiчi товариству. Регiт стих; усi похнюпили очi в землю; одна тiльки Галя гостро дивилася на всiх гультя?в - i червона краска грала на ?? щоках, тодi як серце пiдкидалося в грудях, а груди поривчато дихали. Разом i лиха й хороша була вона в ту годину. Як вовчиця, оберiгаючи дiтей, уся на?житься, жде тiльки одного замаху, щоб разом кинутись на свого ворога - так вона - гордо й призро дожидала ще хоч одного слова... Слова не було. Чiпка помiтив скриту бурю, похопився промовить: "Ходiм, пани-браття, в свiтлицю, бо тут з бабами нiякого пива не звариш... хай вони собi прядуть..." Як ноги вломили братчики з хати - мерщiй перейшли за Чiпкою в свiтлицю, Мотрi зробилося так тяжко на душi, так гiрко на серцi, що вона аж не зисидiла на гребенi; встала, побралася на пiч, лягла - та так i залилася сльозами. А Галя, оставшись одна, думала: "Пiдожди ж! Пiдуть тво? братчики... це вже не первина... постiй же... проклятi, каторжнi!" - i лютувала разом на Чiпку i на його товариство. А в свiтлицi тим часом обходила рядова, розв'язувала й без того смiлi язики, дурманила безпутним життям задуренi голови, надавала силу i без того дужiй волi; неслися смiхи, реготня, гвалт окривав хату i несамовито вривався в другу, де була Мотря з Галею. -. А що, отамане? - оберта?ться Лушня до Чiпки: - в яку мутну воду закинемо сю нiч свiй невiд? - Коли б так, щоб i недалеко, i рибки пiймати, - вставив червоний, як пiсля лазнi. Матня. - Ми оце з Петром, - веде далi рiч Лушня, - налагодились до Хоменка на хутiр. - Воно туди й небезпешно, - обiзвався хтось з гурту: - в його така вармiя... - Та правда, що в його три сини, як кати, - каже Лушня, - та й сам такий, що, посмоливши вiрьовку, ведмедя вдержить, - та сiлькiсь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здиву?. - Кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора. - Яку? - пита? Чiпка, котрий до того мовчав. Сидiр витяг з-пiд поли рушницю, мовчки показав Чiпцi. Той понуро глянув - i нiчого не одказав. Обiйшла ще раз чарка кругом столу, - посоловiли в кожного очi ще дужче. - Та коли йти, братця, то вже й пора, - сво?-таки Лушня. - Чи пора, то й ходiмо, - понуро одказав Чiпка, пiдводячись. За ним повставали другi. Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чiпка погасив свiтло - i собi за ними... "Кукурiку!" - прокричав на сiдалi пiвень, залопотавши крилами. Усi кинулись. - Пху, проклятий!.. перелякав!!. - обiзвався Лушня. Галя почула, що п'яна зграя побралася. "Чи то ж то й Чiпка пiшов, чи" може, в свiтлицi?" - подумала вона, взяла свiчку i пiшла в свiтлицю. У свiтлицi не було нi душечки. На столi стояли порожня пляшка з горiлки, та три порожнiх чарки, та два полумиски на денцi з росолом, - видно, були з огiрками. На столi поналивано горiлкою, понакришувано хлiба, де-где валялися недо?денi гузки з огiркiв. Пiд столом валявся порожнiй боклаг, аж воронка торохтiла. Ослони в хатi попереставлюванi: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смердiло горiлкою... Сказати: була то не свiтлиця заможного хазя?на, а корчма п'яна! Галя не могла довго побути в нiй, так ?? давив дим, змiшаний з горiлкою. Вона грюкнула дверима - i увiйшла до себе в хатину, де стояла ?? постiль, заслана добрим коцем. Галя зняла коц, мала була лягати, - та сама незчулася, як опустилася на стулець, обперлася на стiл рукою, на руку схилила голову - i задумалась... Довго вона думала; потiм Покотилися з очей сльози i, заливаючись ними, вона впала на постiль; довго-довго плакала, та незчулася, як i заснула. На столi свiчка догорiла й сама потухла... Мотря, качаючись на печi, цiлiсiньку нiч не спала, теж плакала. Так ?? вразили лихi речi "проклятих людей". А скiльки-то думок переплило в материнiй головi за ту нiч! Думала вже всяко. Думала пiти сказати на сина, що вiн розбо?м промишля?, щоб узяти його разом з його лихою ватагою: тодi вона буде знати, що вже нема? в не? дитини! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешно? Галi - вона так мучиться, так побива?ться за ним!.. I знову вiзьме жаль материне серце: стане вона молитися боговi, щоб послав ?й смерть швидше, та знову плакати... Так цiлу нiч проплакала та продумала. Прокричали другi пiвнi. Коли геть за пiвнiч почувся здалека тупiт, гомiн. Далi - ближче... ближче... коло само? хати... "?дуть!" - подумала Мотря. "Хоч би ж хоч сюди не заходили", - прошептала. Коли чу? - повернули в свiтлицю. Перегодя трохи рипнули дверi,увiйшов хтось у хату. - Хто там? - пита? вона з печi. - Це я, - одказу? Чiпка. I чу? вона - став над. помийницею вмиватись... У серцi ?й наче хто гострим ножем шпортонув. - Що то, сину? - Нiчого... - Ой сину, сину! хоч би вже ти на т е не пускався... Хай би крав, хай би грабив... а то... - А Явдоху хто з свiта звiв? - пита? гостро Чiпка. - Що ти кажеш? - Хто, кажу, Явдоху стру?в? - То це я, сину??! - Уже ж не я... - Спасибi... Не доказала, замовкла... Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злiсть, досада разом пiднiмались з душi, - бунтували стару кров; як обухом, ударило в голову, задзвонило у вухах, потемнiло у вiччю... - Краще б я руки наложила на себе, нiж таке чути! -прошептала, качаючись на печi та стогнучи. Незабаром повходили в хату й другi. Засвiтили свiтло. Мотря виглянула з-за комина - i затрусилася... На кожному виднi були слiди свiжо? кровi. Мотрi зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печi: трусилася, як в лихоманцi... Далi вона почула, як стали в печi огонь розводити - одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зiтхнути, та все мiцнiше й щiльнiше стискувала зуби, тулилася в куток... Упоравшись, як слiд: повмивавшись, попаливши, яка була в кровi, одежу, розбишаки погасили свiтло, побрались у свiтлицю. - О-ох!.. -здихнула Мотря. -Хоч би Галя коло мене... Ох, господи!.. - стогнала вона: - дай менi дожити до завтрього... Одсахнусь тебе... зречусь тебе, мiй сину... мо? лихо... перед усiм свiтом скажу... на все село прокричу... Ох!.. Чого хоч нiч така довга?.. чого хоч вона так нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше свiта дiждати... Господи... боже наш! сохрани й заступи... Та злiзла з печi, впала навколiшки перед образом та тихо й чуло молилася, б'ючи земнi поклони. Не чула вона, коли й третi пiвнi прокричали; не помiтила, коли почало на свiт благословитися. Од щиро? молитви одiрвав ??, розбуркав несамовитий крик та стук у вiкно. - Ря-а-туй-те... Ой... рят-у-у-те!.. - кричало щось пiд вiкном молодим дитячим голосом... Мотря кинулась до вiкна. - Хто там?.. - питала вона з хати. - Це я... рятуйте... хто в бога вiру?... Одчинiть-пустiть! - аж плакало та просило. Мотря тихенько вийшла надвiр - та трохи не омлiла... Перед нею стояла лiт десяти дiвчинка, в однiй сорочцi, об'юшенiй кров'ю, боса, розхристана, розпатлана, - стояла й трусилася... - Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звiдкiля вирвалась?.. - тремтячи сама всiм тiлом, питала Мотря дiвчинку. - Ой лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... - з плачем ледве вимовляла дiвчинка. - Я з хутора... розбишаки були... всiх побили... порiзали... постреляли... батька... й матiр... дiда... бабу... дядькiв... дядину... маленького братика... усiх... усiх... Одна я зосталася... одну мене не знайшли... втекла... - Як утекла? - По?хали... запалили хату й по?хали... Ой... о-ой! бабусю... горенько менi!.. - скрикнула дiвчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, - боялася, щоб та, бува, не втекла... - Цить... ци-ить, моя дитино! - зацитькувала Мотря. - Я знаю, хто тi розбишаки... Мовчи!.. То мiй син, клятий!.. Цить... а то як почу?, - не животiти тодi нi тобi, нi менi... Дiвчинка прихилилася до Мотрi та тихо схлипувала. Мотря ввела ?? в хату. - Ходiм у волость... у волость ходiмо! - шепче вона, а сама чув, що голова в не? кружиться, очi страшно горять, ноги трусяться... от-от упаде! - Ходiмо, дочко... поки ще сплять... - Я змерзла, бабусю... холодно... - шепче дiвчинка, тулячись до Мотрi. - На, хоч мо? старi чоботи взуй... Он платок... юпка... швидше!.. Похапки назула вона на дiвчинку старi закорублi чоботи, накинула юпку, платок; на сво? старi плечi натягла кожушанку - i вийшли удвох тихо з хати. Червоне зарево вдарило ?м прямо в вiчi. Дiвчинка схопилась за Мотрю: вона боялася тi?? пожежi - то горiла ?х хата... Хутко вони обидвi повернулися спинами до широко? полоси огняного свiту, що пiднiмалась високо вгору, наче хотiла запалити хмару, - та й потягли пiдтюпцем на другий край села. Червоний пiвень просвiчував ?м шлях сво?ми кривавими очима... а навкруги собаки валували... Незабаром прибiгли волоснi, назбиралось народу повнiсiнький двiр, обступили кругом хату. Нi одно? душi не випустили: всiх побрали, пов'язали. Пiднявся крик, гвалт. Вiд крику прокинулася Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з сво?? хатини... Як глянула вона на Чiпку, що з скрученими назад руками стояв i понуро дивився в землю, як углядiла об'юшену кров'ю дiвчинку: - Так оце та правда?! Оце вона!!! - скрикнула не сво?м голосом i несамовито залилась божевiльним смiхом... Тiло в не? тряслося; очi помутилися - вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава пiна, а вона все смiялася, все смiялася... Чутка про все те, як грiм, розкотилася на всi кiнцi, рознеслася на всi боки - в одну мить обхопила все село. Збiгалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, вiд страху богу молились. - Чула? - як божевiльний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько. Христя глянула на його та й пополотнiла. - Що там? пожежа?.. - Чiпка людей порiзав... усю Хоменкову сiм'ю ви-полонив! - О-о-о... - якось чудно загула Христя. Очi в не? розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хатi. - Уже погнали в город... в тюрму, - каже Грицько. - А Галя? а мати? - ледве чутно спитала Христя, - Не знаю... зда?ться, дома... Христя мерщiй за кожушанку, хапаючись накинула ?? наопашки та чимдуж побiгла з хати. Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нiчого того не чула, - була вже далеко. Перегодя трохи вернулася, -як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася. - А що? - спитав Грицько. - Галя... -знову перехрестилася: - повiсилась... - Отуди к лихiй годинi? - виторопивши очi, сказав Грицько та й замовк. Цiлий день вони обо? мовчали: смутнi, блiдi, неспокiйнi, мов дожидали смертi. Дво? дiток ?х, хлопчик та дiвчинка, помiтили це, та не розумiючи, вiд чого воно, сидiли собi тихо на печi й шепталися: - Чого це тато та мама сердитi? - питав стиха хлопчик. - Не знаю... - одмовила дiвчинка й замахала на хлопчика пальчиком. - Ци-ить! мовчи... битимуть!.. Це вже було туди пiд осiнь, на другий рiк. Сонце заздалегоди, почувши ??, надолужало сво?м теплом: не грiло, а пекло. Дощ, як затявся, i трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв вiн i в воздусi, як сивий туман, лiз у вiчi, душив у горлi... Люди знай ?здили по шляху: настала саме гаряча пора возовицi. По тому ж самому шляху простувала в Сибiр, на каторгу, цiла валка скованих по руках, по ногах рештантiв, Кругом ?х цiлий звод москалiв з ружжями. Пройшовши Пiски, валка стала коло волостi, на вигонi, на перепочинок. То був Чiпка з сво?м товариством. Як почули люди, то стали збiгатись з усього села - старе й мале, мов на ярмарок. У той час Грицько вертався з поля з снопами, аж трьома возами. Вiн - за одним, Христя - за другим; а син - хрещеник Галин - сидiв на третiм поверх снопiв, тiльки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волiв, а самi пiшли до гурту... та й поторопiли обо?! Не швидко вже Грицько опам'ятався, пiдступив ближче. - Що це, брате Чiпко? - журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько. У тому запитаннi, в його голосi, не було нi докору, нi помсти, а вчувався тяжкий жаль - шкода пропащого брата... Чiпка скоса зиркнув, здвинув густi брови - та й одвернувся. Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки. Незабаром старший москаль, що вiв етап, скомандував у дорогу. Рештанти стали пiдводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося прощання, обнiмання, почувся плач, голосiння... Плакали люди, обнiмаючи сво?х безталанних братiв; подавали ?м на прощання - кожен по сво?й спроможностi: той шага, той копiйку, а хто й гривню... Плакали розбишаки, навiки прощаючись з рiдним селом, з сво?ми людьми - рiдними й нерiдними. Один Чiпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв вiн нарiзно всiх, звiсивши на груди важку голову, в землю потупивши очi, - тiльки коли-не-коли з-пiд насуплених брiв посилав на людей грiзний погляд... Не знайшлося душi, щоб пiдiйшла до його, попрощалася... Брязь!.. дзень!.. брязь!.. дзень!.. Валка рушила. - Хай тобi бог помага? на все добре, - крикнув навздогiн Чiпцi Грицько. Чiпка озирнувся - i од гукнув з дороги: - Грицьку! поклонись матерi... Скажи: хай мене дожида? в гостi, коли не сконi? до того часу... - Господи! - заливаючись сльозами, мовила Христя: - напути його на все добре! - та разом з Грицьком й повернули до возiв. - Воно таки правда, що цей Чiпка непевний... - Такий i батько був... - I вродився, так, -прости господи! Балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сiрiй курявi валку. Довгенько ще вони стояли, судачили, рахували, - поки не перевели розмову на врожа?, на посiви та другi хазяйськi турботи; а тодi вже й порозходились по домiвках. Мотрю взяв Грицько догодувати до смертi. Швидко пiсля того вона й умерла. Чiпчину хату опечатали, забили. У нiй однi сови та сичi плодилися та тiчки собак товклися по вгороду, що весь зарiс бур'яном, як лiсом. Через рiк - веселе колись мiсце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшнiша, нiж та, котру купив Хрущ. Люди знову стали ?? вiдхрещуватись, як проходили мимо; а малi дiти боялися й здалека глянути на того чоловiчка; що, як те страховище, позирав з ворiт на шлях сво?ми витрiшкуватими очима. А недалеко од Пiсок, над самим шляхом, коло Хо-менкового хутора, насипано високу могилу, а на нiй сто?ть височенний хрест - огляда? навкруги хутори, гела, всi околицi... Пiд ним тлi? вiсiм безневинних душ, загублених в одну нiч "страшним чоловiком". А посеред села насупроти похило? церковцi, тоне в саду, як у раю, видивля?ться на свою красу в ставковi води, поновлений палац - у позолотi, у розкошах. В йому тепер живе новий хазя?н Пiсок - перший ду-кач на все Гетьманське, перша голова в повiтi, найщи-рiший земець, предводитель, предсiдатель, банкiр, за-водчик-сахаровар - Данило Павлович Кряжов. I як тепер весело в тому палацi! Якi бувають iнодi гулянки... встала б генеральша, якби можна! Тепер уже не з одного, не з двох якихось повiтiв, а з цiло? губернi? саме спинкове панство, саме найзаможнiше купецтво знаходить тут щирий привiт, добру учту веселого й щедрого хазя?на... Минав рiк; минав другий... Стояла на край села сиротою пустка, - завидувала палацу. Аж ось - випало й ?й несподiване щастя: купив ?? у казнi за безцiнок давнiй знакомий - жид Герiпко, причепурив трохи зокола облупанi боки, полатав, де попрогнивала, оселю, - та й завiв шинок. Щонедiлi, щосвята, а часом i серед будня, щоб не одстати од вельможного сусiди, - бенкету? тут п'яне море темно? простоти... Оже ще й досi, пiд пiзнiй вечiр, подира? мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорнi? над Ромоданом...