Панас Мирний. Повiя ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Частина перша У СЕЛI I Ще тако? зими люто? та скажено? люди не зазнають! Осiнь була дощова: вiд друго? пречисто? як почалися дошi, та день у день лили - до самого Пилипа. Земля так набралася води, що вже i в себе не приймала. Великими рiчками-озерами стояла та вода по полях та балках; на про?жджих шляхах такi багна - нi пройти нi про?хати. Не тiльки село з селом - сусiди не бачилися одно з другим цiлими тижнями; жили, як у неволi. Осiння надвiрня робота стала. Коли хто мав клуню - молотив собi потроху, прибирав, що дала за лiто кривава праця. Та чи багато тих клунь у Мар'янiвцi? У зборщика Грицька Супруна - одна; у попа - друга; у пана третя; а в останнiх хлiб гнив у стогах. I врожай того лiта негустий удався; тепер осiнь мала й те зогно?ти... Болiло хлiборобське серце, дивлячись на сво? залитi водою токи, на почорнiлi, припавшi до землi стiжки. У Демиденка у стозi жито росло; у Кнура два стоги мишi поточили; зовсiм скирти розсунулись, розпались - у гнiй повернулись. В Остапенка оселя подiрчавiла - вода у хату лилася: лгав був се? осенi вкрити, та захопила негода. На людей пiшла пошесть: трясцi, пропасницi... Заробiтку нiякого; грошей нема?. У других i хлiба пе стало, та нiде й позичити. Бiда, кара господня! Наймали акафисти, служили молебнi - нiщо не помогало! Так було аж до Пилипа. Уночi перед заговiнами потягло холодом; у свiту випав невеличкий снiжок. Продержало з тиждень морозом - земля заклякла, як кiстка. Люди й тому радi: зразу кинулися до хлiба. Зягупалi? з досвiтку до пiзньо? ночi цiпи мiж стогами, загарчали лопати на токах - шпарко народ узявсь до роботи! Через тиждень - замiсть чорних стогiв жовтiли високi ожереди соломи. З хлiбом управились, а одвезти у мiсто на базар або на ярмарок куди - колоть же така - нi з двору! Дехто з гарячих по?хав та й закаявся: той - вола розчахнув, а той - разом пару. Хто мав конячку - ще сяк-так, возив потроху. Та чи багато ж тих коней у селi? Мар'янiвщани споконвiку хлiбороби: вiл, а не кiнь - сила у польовiй роботi. Мар'янiвщани кохалися у волах, а не в конях: конем так - по?хати куди, прогулятися, а волом - робити. Шкода скотини, а тут за подушне надавили: овечата, свинi, корови - все за безцiнь пiшло; у волость побрали та там i продали... Народ плакався, бiдкався, бо то ж тiльки першу половину заплачено; з чого ж взяти на другу? Усi носи повiсили. Одна надiя зосталася - Микола?вський ярмарок у мiстi; там як не продати, то хоч пропадай. Люди надiялись та молились, щоб хоч трохи пiдкинуло снiгом, притрусило дорогу: все ж саньми не те що возом, - i для скотини легше, i набрати бiльше... На Наума потеплiло. Сонце сховалося за зеленi хмари; з полудня вiтер повiяв; зробилась одлига. Продержало так три днi. Проти Варвари почало мотрошити снiжком; до свiту i геть-то його впало. Народ мерщiй шарахнув на ярмарок: хто мав скотину - сво?ю, а хто не мав - упрохувався в сусiди. Всi ви?здили та виходили; всякому треба те продати, друге купити. Упросився й Пилип Притика до Карпа Здора, свого сусiда й кума. Скинув до його на сани мiшечкiв п'ять жита, один - пшеницi та пiвклунка пшона - увесь лишок, який можна було збути; упросився до кума, та на Варвари раненько й по?хали в город. Виряджала ?х сiм'я Здорова; виряджала й Прiська, жiнка Пилипова, не так стара, як застарена, молодиця; прощалася з ними й дочка Пилипова, Христя - дiвка сiмнадцяти лiт. Прiська наказувала чоловiковi солi купити, хоч з пiвпуда; Христя прохала батька привезти з мiста гостинця - хоч перстень, хоч сережки, хоч стьожку яку-небудь... - Гаразд, добре! Усього навезу! - смi?ться гiрко Пилип, думаючи бiльше про подушне, за котре вже не раз натякав Грицько Супруненко, нiж про доньчине бажання. Мiсто вiд Мар'янiвки верстов зо двадцять. Коли удосвiта ви?хати, то на обiд саме поспiнеш. Так вони розлiчували; так i в дорогу рушили. Зряику снiжок потроху почав падати, все прибiльшуючи та приспоряючи. Було тихо, а то й вiтрець рушив - почало колесом снiг крутити. Iк обiду таке схопилось, що свiту бiлого не видно! Не вiтер, а буря завiяла, метучи цiлi гори снiгу по землi, вихорючи немов густу кашу у повiтрi. Не стало видно нi неба, нi землi - все то одно непроглядне вiхало... аж страшно, аж сумно стало! Так було з пiвдня на Варвари i цiлий день на Сави. По дворах понавертало такi кучугури, що страшно дивитись; деякi хати зовсiм позаносило, позамуровувало. Мар'янiвка розкинулась на двох сугробах, посеред котрих у долину, мiж густими вербами, лежав ставок. Тепер те? долини й не видно; невеличкi гiлячки височезних верб, мов тирчаки бур'яну, визирають з-пiд снiгу, вулицi забитi-заметенi; по дворах врiвень з хатами стоять страшеннi снiговi баби, i тiльки вiтер куйовдить ?х гострi голови. У Притики в дворищi, крайньому вiд царини, - повнi хлiвцi й повiточки снiгу, кругом хати, мов сторожiв, постановило п'ять баб; з верхiв ?х вiтер рве й перекида? снiг через оселю; а на димарi повикручувало такi кудлатi барани - i не пiзнати, чи то людське житво, чи навернуло таку кучугуру снiгу?.. На Миколи перестало бити, зате ушкварив мороз - аж кипить, та вiтер так i рве, так i несе з землi... Ще такого страшенно холодного дня нiхто не зазна?! Галки на деревах замерзали i, як шматки льоду, падали додолу; горобцi по повiтках колiли... У церквi, не дивлячись на таке свято, - не дзвонено, не служено: до не? добитися не можна! Народ з самого ранку узявся був за лопати, щоб прогорнути хоч стежку, та нiчого не зробивши, розiйшовся по хатах... Скотина третiй день не напована: глибоко водопiй занесено, та й сама скотина у тяжкiй неволi; з великою силою до не? можна було добратися, щоб укинути оберемок соломи... Вiвцi, телята почали гинути... Ще таких два днi - i нi щетини не зостанеться у селi! Справдилася поговiрка: "Варвара похвалиться, Сава постелиться, а Микола ску?!" Кинулась ранком Прiська вийти э хати - нiяким побитом дверей вiдчинити! Замiстъ сiней Пилип зробив сяку-таку примостку, обкидавши зокола гно?м. Тепер у той захист навернуло повно снiгу! А тут ще, як на те - все топливо вийшло, приварку не стало: нiчим витопити, нi з чого борщу зварити. На велику силу Прiська з Христею одхилили дверi, прогортаючи руками снiг; що не можна було викидати надвiр, вигортали у хату. Снiг розтавав; калюжi текли пiд пiл, пiд пiч, пiд лави; у хатi, як у льоху, стало холодно, вогко... Сяктак дверi вiдчинились. Почали знову вигортати снiг з хати у сiни, з сiней - надвiр. Обидвi ухоркались, аж пiт пройняв. Захист очистили вiд снiгу й закрили плетеним засiком, що порожнiй стояв у кутку. Тепер же треба до соломи якось добитись: не сидiти ж у нетопленiй хатi!! Христя, молодша, кинулась було - та й пiрнула з головою в снiгу. Прiська стала рятувати; пiднявся крикгук... З сусiднiх дворiв те ж саме чулося: i там було не краще. Посеред улицi хтось кричав, лаявся... хтось десь реготався... I смiх, i лихо!.. Насилу Христя вилiзла з кучугури, та знову кинулась - i знову зав'язла... - Нi, не так, - каже Прiська. - Возьмiмо ночви та ночвами виносимо! узяли ночви. Кругом хати був вiльний проход; помiж бабами ще виднiлись просвiти; у просвiти носили снiг, закидали ?х. Не забарилася снiгова стiна вирости кругом хати... Насилу добилися до соломи. Ряден з п'ять ?? утягла Христя у хату. Прiська зовсiм вибилась з сили, лежала на полу та стогнала... Топлива добули; треба б у погрiб добитись. Попробувала знову Христя - нi, не сiкайся! - Та хай йому, тому погребовi! Ще трохи там зосталося бурякiв - зваримо борщ; пшоно теж е - буде на кашу, - рiшила Прiська. - Що картоплi нема, то сiлькiсь уже! Христя затопила в печi; солома зразу запалала, та дим погнало на хату. - I димар занесло... Оце лихо! - тiльки що сказала Христя, як з грюком цiла копиця снiгу посунулася на припiчок. Христя мерщiй винесла його у сiни. Дим почав клуботатись над припiчком, шукав проходу; снiгу ще кинуло З димаря; це зразу сiпнуло його угору... Слава богу! Солома запалала жаркоясно. Поки Прiська лежала та спочивала, Христя поралась коло страви... Швидка ця Христя, золотi в не? руки! Не забарилася вона витопити, страви наварити. Коли заткнула верх, тепло пiшло по хатi... А надворi знову розходилося таке, що лихо! Сонце, показавшись зранку, посунуло знову за хмари; зеленi вони та непривiтнi обложили все небо. Вiтер з години на годину дужчав, рвав снiг з землi, крутив його на всi боки, вихорив на всi сторони. Кругом хати неначе у сто коней гасало, торохтiло оселею, жалiбно спiвало у димарi. Добре тому, хто тепер дома, в теплiй господi! А тi, що в полi, в дорозi?.. Серце Прiсьчине пило. Вона сьогоднi ждала Пилипа. Певно, вiн зранку рушив. Не дай, господи, не доб'?ться до пристановища? Занесе-закида зовсiм снiгом, душу заморозить навiки. Прiська ледве ходила по хатi, блiда, хмура, i все стогнала. Довго не обiдали, все дожидали - ось-ось над'?де... I пообiдали - Пилипа не було. Уже стало й вечорiти - нема?. Невеселi думки турбували Прiсьчину голову. - Що це батька нема?? Не дай, господи, в полi застука таке... - вимовила Христя. Прiська трохи не скрикнула. Доччине слово як ножем ударило ?? в серце... Буря рвонула, аж затрiщала оселя у хатi, загуркотiло у вiкна, заголосило в димарi, тонко та жалiбно, аж в серцi у Прiськи похолонуло. Нiч спустилася на землю, сiра, непривiтна нiч. У вiкна, крiзь намерзлi шибки, ледве-ледве пробивався свiт; по кутках у хатi зступилися тiнi; густий морок окрив ?? всю. - Свiти хоч свiтло! - сумно промовила Прiська. Христя засвiтила невеличкий каганець i постановила його на коминi. Пiдслiпо, чадiючи на всю хату, горiв його гнiт; вiтер ходив по хатi; сизий свiт коливавсь на всi боки, мов перед смертю чоловiк водив померклими очима. Христя глянула на матiр i злякалася: жовта, аж чорна, сидiла вона на полу, пiдобгавши ноги й згорнувши руки; голова ?? не держалася прямо - важко опустилась на груди; очiпок, пiдбившись угору, посунувся набiк; сiрi пасма волосся висiли з-пiд його, мов посохле бадилля; довга тiнь вiд не? гойдалася на помокрiлiй стiнi. - Мамо! - скрикнула Христя. Прiська пiдвела голову, глянула на дочку, болiсно, прикро подивилася... Христю аж обняло холодом вiд того погляду. - Оце який вiтер по хатi ходить! Чи не протопити б? - спитала Христя. - Як хочеш, - одказала Прiська й знову спустила голову на груди. Христя затопила... Весело забiгали яснi вогники по тонких стеблах соломи, залiтали невеличкi iскорки по чорних челюстях печi; вiхтем пiднялося полум'я вгору, палахнуло на всю хату, заблищало по намерзлiй шибцi i не забарилося згаснути. Христя пiдкинула соломи... ще... та ще... Знову полум'я пiднялося, свiт осiяв усю хату. Чорною марою вирiзувалась Христина постать серед того свiту; кругле молоде обличчя, мов квiтка, червонiло, очi блищали... Свiт, палаючи, поза комином блима i пада на пiл, добираючись до сволока... У кутку над полом на жердцi висить одежа - свитки, юпки, спiдницi, спускаючи вiд себе чорну тiнь; пiд покрiвлею тi? тiнi сидить Прiська, як i сидiла; свiт бiга? по ?? виду, одежi - ?й байдуже: згорбившись, похнюпившись, вона, зда?ться, слуха? бурi, що так страшенно гуде та ви? кругом хати... I зда?ться ?й, щось шамотить там... крекче, преться, добива?ться. Почувся i голос людський. - А буря яка, господи! - промовила Христя. - Цить! - крикнула Прiська, пiднiмаючи голову. Лице ?? ожило, ув очах гра? одрадiсть. - Гей!.. Чи чу?те?.. - доноситься голос знадвору. Прiська стрибнула з полу та - в сiни. - Ти, Пилипе? - пита?, позираючи через засiк на чоловiчу постать, закидану снiгом. - Що це у вас сто?ть на дорозi? - допиту?ться голос. - Хто там такий? - обiзвалася й Христя, - Се я. - Хто - я? - Грицько Супруненко, зборщик. Пустiть хоч у хату... Оце б'? яке! Оце Закуйовдило! За Грицьковою помiччю засiк посунули в сiни i в хату увiйшли разом. Грицько, височезного зросту та ще в кобеняцi, досягав головою аж до само? стелi. - Здоровi! - привiтався вiн, скидаючи разом з кобою й шапку та показуючи цiле руно посивiлого волосся на головi, сво? довге суворе лице, насупленi брови,здоровезнi намерзлi вуса. - Здоровi! - одказала Прiська. - З сим днем, що сьогоднi! - Спасибi. - Пилип дома? - Нема?. - Отак же! На чорта й краще!.. А менi його треба. Де ж вiн? - Та як по?хав на ярмарок ще на Варвари, та й досi нема?, - зiтхнувши, одказу? Прiська. - На чорта й краще! - одно сво? Гркцько. - Що ж там таке? - Що? подушне! - грiзно гуконув Грицько, пройшовшись по хатi та вдаривши ногу об ногу. - Не знаю, - каже, помовчавши, Прiська. - Коли вернеться - скажу... Узяв трохи хлiба продати, якщо продав... - Та я цю пiсню не вiд одного чую! - перебив Грицько. - Лиха ?х година розносила по ярмарках! А тут в одну шкуру посилають: iди!.. Отака путь... х-хе! - Чого ж ее так припало? - пита Прiська. - Гаспид ?х зна?! От нещастя! - чухаюч тяжко. - Вони там по ярмарках гуляють, горiлку п'ють, а ти по ?х ходи та збирай... Прiська мовчала. Вона знала добре цього Грицька: не було гарячiшого чоловiка на селi, як вiн. Розсердити його - як раз плюнути; а коли розсердився - як реп'ях той учепиться. Краще мовчати. I Грицько мовчав, ходив по хатi, хукав та тер руки, бив чобiт об чобiт. - А тепер ще плентайся до Гудзя!.. Благий, бач, свiт! - сердився Грицько. - Душею наложиш через ?х, проклятих!.. Та хоч би грошi давали. - Що ж, як нема? грошей, - йому тихо Прiська. - Хiба б не раднiшi вiддати?.. Коли й заробити нiгде. - Брехня! - обiрвав Грицько. - То така вдача ледача, така звичка бi нова! Сповадились так: ходи по ?х разiв по десять та проси, у ноги кланяйся!.. А нема того, - слiду? з тебе - i вiддай, коли слiду?. Так же нi: краще в шинку проп'ю, нiж в казну вiддам. - Було б що вiддавати, - усмiхаючись, каже Прiська, - а не то що в шинок ще носити... Уже, зда?ться, що у кого й було, то все поздирали. Доки вони вже будуть i драти? - Не нашого то ума дiло... Сказано - дай, то й вiддай. - Воно ж i даванню кiнець ?... Уже ж усе, що було, забрали... овечат продали, свиней продали, одежу лищню... Зосталися однi з душами. Доки ж таки його брати i з чого його взяти? Он, небiйсь, у панiв скiльки землi - не мiряно! З iх би i брали. - Хiба не беруть i з ?х? Дума?ш, милують - беруть! - Та не стiльки, як з нас. З ?х за землю беруть. А з нас? I подушне, i викупне, i земське, й мирське!.. Господи! от настало життя, - вороговi такого не пожада?ш. - Толкуйся! Що поможеться?.. А ке лиш, дiвко, вогню люльку запалити, - пiдходячи до печi, промовив Грицько. Христя витягла жару. - Як же ти його вiзьмеш? - скрикнув Грицько, показуючи рукою на купу попелу, в котрому тлiли iскри. - А до хлопцiв, небiйсь, проворна, - зло увернув вiн. - Давай вiхоть! Христя скрутила верчик соломи, запалила i подала Грицьковi. - То ти ж скажи Пилиповi, щоб безпремiнно достачив грошi, - каже Грицько, положивши вiхоть на люльку. Огонь пробiг вподовж його виду, освiтив насупленi брови, сiрi сердитi очi, котрими вiн блимнув на Христю... Здяб" ться, трiскучий мороз таким холодом не дихнув би, як глянув вiн па не?. - Скажу, скажу. - Ска-а-жу-у! - промовив Грицько, сплюнув, накинув кобку на голову й пiшов з хати. - Звичайний дядько, нiчого сказати. Пiшов - i не попрощався! - сказала Христя. - Жди ти вiд Грицька звичайностi - дiждешся! Вiн уже i звича? людськi через свою пиху погубив, - промовила, зiтхнувши, Прiська i знову побралася в куточок на пiл, на сво? мiсце. Тяжка, пекуча туга облягла ?? серце, важкi думки обсiли голову, ?? довге життя розстилалося перед нею... Де ?? радощi, де тi веселощi? День у день робота, день у день праця - нi згуляти, нi спочити. А нужда яка була, така й ?; з самого малку як причепилася - та й досi... Що було доброго в серцi, що було живого в душi - як той шашiль, вона проточила: i краса була - не знать коли зносилася; i сила була - не знать де дiлася; якi надi? були - i тих нема?; зосталася одна - дочку пристро?ти, та тодi хоч i вмерти... Без жалю, без туги, скорiше радiючи, кинула б вона сей свiт: такий вiн ?й гiркий та обридлий, темний та непривiтний... Там - хоч вiчний одпочинок; а тут - нi спочинку нема?, нi ?дино? одрадiсно? хвилини... Ще й так вона довго протягла: другого б роздавило такою вагою нужди та горя або заставило руки на себе наложити; вона ж усе перетерпiла, все перемогла... Не диво, коли в сорок лiт прийшлося посивiти; глибокi зморшки порiзали високе чоло, покарбували колись повне рум'яне обличчя, спершу висушивши та вив'яливши його; воно стало жовте, як вощина; високий стан осiв, пряма спина зiгнулася у дугу, а колись блискучi очi погасли-поблiдли, як блiдне квiтка на морозi... Великi зашпори заганяло життя у серце Прiсьцi, страшким морозом кувало ?й душу! Як мучена, сидiла тепер вона на полу, i не хотiлося ?й дивитись нi на що, не хотiлося дихати; спустивши очi, вона важко зiтхала... Буря вила й одкликалася болiстю па ?? душi, на кiстках, на серцi. - Ви б лягли, мамо, спочили, - упоравшись коло печi, каже Христя. - Його вже не буде сьогоднi, - промовила глухо Прiська. - I то - спочити... - i, протягаючи сво? синi корявi руки, полiзла на пiч. Кiстки ?й лущали; сама вона стогнала. Христя глянула на матiр, провела ?? поглядом аж на пiч - i на серцi у не? похолонуло. Така мати стара, зiсохла, немощна... Невже й вона доживе до такого? Не доведи, господи! Цiлу нiч прокидало Христю материне важке зiтхання; ?й не раз чувся i ?? задавлений плач. - Мамо, ви плачете? - допитувалась дочка. I плач, i зiтхання на який час замирали... Вiтер покривав ?х сво?ми жалiсливими заводами. II Недарма журилася Прiська; недарма цiло? ночi не спала, то гiрко плачучи, то важко зiтхаючи: уже третiй день минув пiсля Миколи, а Пилипа все не було. Щодня вона бiгала до Здорихи довiдатися, чи не при?хав ?? чоловiк? Поки ж Здора не було, ще таки надiя жила у ?? серцi, ворушилася на самому днi, грiла; а як Карпо при?хав та сказав, що Пилип, спродавшись, пiшов вiд нього i бiльше йому не доводилося бачити, - нi жива нi мертва вернулася Прiська додому... У головi в не? гуде, у вухах дзвоне, в очах жовто... Вона но змогла слова сказати; як злягла, то пролежала, наче дерев'яна, до другого дня. На другий день пiшла розвiдувати по селу - хто при?хав? розпитувати - чи не бачили де-небудь ?? Пилипа? Iван Кнур хвалився, що бачив його в шинку; Грицько Хоменко розказував, що вони водилися з Уласом Загнибiдою; Дмитро Шкарубкий казав, що бачив на самого Миколи, як Пилип виходив З мiста. "Куди се?" - питався Дмитро. "Додому". - "Хiба спродався?" - "Спродався", - одказав Пилип i вдарив по кишенi рукою. "А то що мете?" - спитався Дмитро. "То не про нас мете!" - смiючись, одказав Пилип. "А про кого ж?" - "Про тих, що в ридванах ?здять та бояться холоду", - i, зареготавшись, пiшов собi геть. Другi, кого не питала Прiська, казали, що не бачили i в вiчi ?? Пилипа, гудили годину, гудили дорогу, забиту та занесену снiгом; нахвалялися, що зроду-вiку вдруге не по?дуть на сю ярмарку; розказували, що багато народу померзло; того вже й не лiчити - хто ногу, або руку, або нiс одморозив... I полiцiя, i становi ?здять усюди, розривають бурти снiгу та вибирають задубiлих... "Як дров тих наскладано у полiцi?!" - додав Петро Усенко. Вернулася Прiська додому заплакана та зажурена. Христя собi плаче; одна однiй слова не скаже. А тут ще й Грицько надолужу?: щодня iде подушне правити - i сьогоднi iде, i завтра iде. - Де ж менi ного взяти? Бач же - Пилип не верта?ться, - плачучи, одказу? Прiська. - Винокурню закурив, мабуть! - до?да? Грицько. - Усi уже вернулися, а його нема?. - Може, вже й не вернеться нiколи... - каже Прiська. - Не вiзьме його лиха година! Такого нiщо не бере! - кричить Грицько, та повернеться ще до Христi i почне ?й голки заганяти... все про хлопцiв ?й плеще. Христя зна?, куди се Грицько стриже, та мовчить, щоб ще бiльше не роздратувати. Грицько - багатир, дука: у його три пари волiв, двi шкапи, цiла сотня овець; два двори - один у найми да?, у другому сам з жiнкою та нежонатим сином живе. Тихий його син Федiр i з себе гарний, робочий, слухняний; горiлки не п'?, по шинках не волочиться. Усе б гаразд, та... сватав восени Грицько Федора на Рябченковiй Хiврi, хоч поганiй, зате багатiй дiвцi, а Федiр вiзьми та й одкинься: "Нi за що не вiзьму Хiврi". - "А кого ж тобi? Попiвну яку?" - "От, - каже Федiр, - гарна дiвка у Притики - Христя". Грицько глянув так на сина, мов його хотiв наскрiзь пронизати. "У Притики?.. Гарна, та що ма??" - грiзно спитався. I вже бiльше Федора не силував. З того часу нiколи не минав случаю тим або другим Притицi насолити. А Федiр, як на те, дедальше все бiльше припада? до Христi; не так вона до нього, як вiн до не? липне. Люди по селу почали гомонiти: причарувала Христя Федора та й глузу? з його. Почув Грицько та ще дужче сказився: вилаяв Федора, трохи не бив i нахвалявся, що вiн сього Притику з усi?ю сiм'?ю З свiту зжене; так ото Христю де стрiне, зараз i почне ?й очi хлопцями вибивати. От i тепер: не одну, не двi голки загнав вiн i без того в уражене серце... Христя мовчала. Та й що ?й казати? Чи ?й тепер до тих хлопцiв, коли у сво?й хатi таке лихо? Уже Прiська вступилася за не?. - Що це ти верзеш таке, Гриньку? - спитала. - Коли не побачиш Христю, то все хлопцi та хлопцi... - А ти глядиш за сво?ю дочкою? - грiзно запитав Грицько. Защемiло, заболiло материне серце. I без того важка туга надавила його, а така образа пройняла, неначе шилом, до самого краю. - Гляди вже ти краще за сво?ми дiтьми, а не прийшов чужих учити... - образливо одказала вона. - I навчу!.. навчу! - гука? Грицько. - Чому ж ти навчиш? Ти 6 ще дужче залив очi, то бiльше б побачив, - не витерпiла Прiська, натякаючи на те, що Грицько прийшов випивши. - А ти менi не кажи сього... I ти чарiвниця, i твоя дочка така! Ви тiльки й зна?те хлопцiв заманювати та чарувати. - Яких хлопцiв? - здивувалася Прiська. - Не зна?ш? Уда?ш себе святою? А хто мого Федора з ума звiв? Хто його напував, пiдкурював?.. Не знаю, дума?ш? Мовчи ж! I, свiнувши, мов гострими ножами, очима, вiн стукнув дверима та й потяг З хати. До лиха - та ще лихо; до печеного - та ще вогню прикладають... - Що ее, Христе, кажуть? 3а кого се кажуть? - з докором i сльозами повернулася вона до дочки. Та стояла, як стiна, нiма, як крейда, бiла. Вона злякалася тi? бучi, що збив Грицько; вона злякалася його погляду страшного, його голосу крикливого. Вона слова не сказала матерi, так i вдарилася в сльози. - Так це правда?.. правда?.. - кричала з таким болем мати, мов у не? серце розривалося. - Мамо, мамо!.. Нi ?диного слова правди нема?! - ридаючи, одказала Христя. Прiська не знала, чому вiрити, кого слухати. Думки у ?? головi плуталися, роздвоювалися: то учувалася ?й страшна буря, увижалася завiрюха, крик людський, замирання; вона чу? голос Пилипiв, вона баче його безпомощного, як вiн хова? одубiлу голову в снiг... серце ?? рветься надво?; то - перед очима недавня спiрка з Грицьком, його натякання про Христю... Бог зна?! Хiба призна?ться винувата дочка матерi?.. I ?? серце не рветься, а замира?, переста? битися; щось важке давить душу, чорною запоною застила? очi. Господи, яi;а ?й мука! яка люта та тяжка мука! Короткий день мина?, наста? нiч зимня, довга пилипiвська нiч. Чого за ту пiч не передума?ш? Якi думки не перейдуть через голову, через серце? А Прiська ж то за всю нiч i на волосину не заснула: як лягла звечора, та цiлу нiч тiльки й чутно було ?? глибоке зiтхання, ?? гiрке схлипування. Христя теж довго не спала: вона боялася, як то було прошлу i позапрошлу нiч, матiр розважати... Знав Грицько, коли ?й вiддячити... А жалостi в його - нi капельки!.. Як ?й тепер завiрити матiр, що вона не винувата? Вiдкрити ?й усi та?мнi розмови з Федором? Яка ж дочка-дiвка вiдкри? може, i таке, за що мати, дознавшись, i косу нам'яла б; а як не зна?, то воно й байдуже... Як же його сказати ?й, та ще тепер, коли серце материне i без того облива?ться кров'ю, коли, може, вона тiльки й бачила, тiльки й чула голос батькiв, як виряджала у ярмарок? Журба та досада гнiздилася в душi, ножем поверталась у серцi; Христя мовчала, слухаючи безодрадiсне материне зiтхання; чула, коли сльози падали з ?? очей, коли вона ?х утирала. Молода душа довго не здерже тако? ваги, такого лиха: вона знемага? пiд тим важким гнiтом. Не видержала й Христя; сон - не сон, а якась утома почала ?? розхитувати, закривала заплаканi очi. Свiтом прокинулась Христя i здивувалася, що мати досi не вставала. То було, коли заспить Христя, Прiська завжди буде ??; а то вже i свiт загляда? у вiкна сво?ми сiрими очима, а вона й досi лежить на печi тихо, не поворухнеться. "Хай же мати спить, - дума Христя. - Хай хоч трохи спочине, поки я впораюсь". Навспинячки Христя ходила, щоб не замутити тi? тишi, що панувала у хатi; як на те ж - солома шелестiла, аж лущала. Христя почала ще бережнiше ступати, ?й треба умитися, а води у хатi нема?. Христя, як кiшка, покралась у сiни; коли вернулася знову у хату, то перше, що ?й кинулось у вiчi, - мати вже встала: у чорному закапелцi, мiж комином i бiлою стiною, тремтiла ?? постать сiра... То не мати, то не жива людина, то - виходець з того свiту. На кiстлявих ?? плечах сiрiе сорочка, широка-широка, мов не на не? шита; шия жовта, як у мертвяка, якось витяглася, посвiчуючи сво?ми кiстками; щоки усередину увалилися, жовтим воском узялися; очi, неначе олив'янi шаги, свiтили; пiд ними мов синi мiшки висiли; кругом червонi кружала... Сама журба, само лихо не дивилися б так страшно, як Прiська у той час дивилася! Вона вся трусилася; вуста ?? тремтiли, наче що шепотали... Трохи не випустила глечика з рук Христя, як углядiла свою матiр. - Не вернувся?.. Нема?? - мов трава суха прошелестiла, спитала Прiська, скривившись. Вона, видно, хотiла плакати, та не змогла; очi ?? горiли, блищали, i, як вона не лупала набряклими вiями, нi одна сльозина не показалася. У обiд знову Грицько суне. - Оце, господи, з тим дядьком, як розходився! - сказала Христя, углядiвши Грицька. - Де мати? - спитався той, увiйшовши у хату. - На печi, - одказала Христя. Прiська так i не вставала з печi. - Чого лежиш? Уставай та збирайся в город за чоловiком! - почав вiн. - Чого я за ним пiду? Хiба сам не прийде? - простогнала, пiдводячись, Прiська. - Прийде... Дожидай... Дiждешся... Змерз! - рвучи слова, додав накiнцi Грицько. Прiську наче хто у бiк шпортонув ножем при тому словi; вона кинулась, трiпнулася... та так i закаменiла на мiсцi - хоч би слово яке сказала, хоч би Зiтхнула! Тiльки збожеволiлими очима прикро дивилася на Грицька. Христя собi глянула на його, подивилася на матiр, схопилася за лице руками, притулилася до комина головою... - О мiй батечку, мiй таточку! - нестямно скрикнула вона, i вся ?? постать затремтiла. У Грицька морозом сипнуло вiд того Христиного крику; та Грицько не такий, щоб ударяти на сльози: вiн пройшовся по хатi i знову почав докладати: - Оце у волостi був... носив подушне... При менi бумага получена, об'явити жiнцi чи дiтям, чи родичам яким, щоб прийшли у мiсто признавати... Знайшли у снiгу замерзлого... Загнибiда, либонь, признав... Так щоб узяли поховати, коли хотять... Там бiля його i чоботи новi знайшли i ще щось... З волостi хотiли назнарошне за тобою посилати, та я сказав: все рiвно буду на тiм кра? - зайду й скажу. Грицько, скiнчивши, подивився на Прiську, поглянув на Христю... Прiська мовчала; Христя тужила. Вiн знову пройшовся по хатi, раз i вдруге; знову глянув на дочку i матiр... Нiхто не вгадав би, що його очима свiтило: чи радiсть, чи гiрка ураза? Лице його якось перекосилося... По хатi носилося Христине лементування. - Ви ж чули? - глухо спитався вiн i, повернувшись, пiшов з хати. Слiдом за ним, наче докiр, вирвавсь нестямний крик Христi i розпався надворi. Грицько, струснувшись, повернув улицею. - Ой лелечко!.. Ой мамочко!.. - кричала Христя, пiдходячи до матерi. - Що нам тепер, бiдним, робити?.. Вона дивилася на матiр сво?ми заплаканими очима, а мати на не? - сухими, як огонь, палючими. - О горенько наше! о лишенько тяжке! - тужила, припадаючи до матерi, Христя. Прiська все божевiльне дивилась на не? та тремтiла. А се - наче що з-пiд Землi - трiснуло, писнуло... Страшний охриплий крик вирвався з Прiсьчиних грудей i розлився божевiльним плачем... Прiська припала до Христi, обхопила ?? голову руками i страшно-страшно завила. - Моя донечко, моя голубочко, пропали ж ми навiки! Надворi насупилося; у хатi потемнiло. I серед тi? темноти, неначе сови, перегукувалися дочка й мати... Тонкий виразний крик дочки зливався з охриплi? лементом матерi, розходився по хатi, бився об стiни, слався по долiвцi... Сум та туга виглядали з темних куткiв. До самого смерку голосили дочка й мати. Забули i про обiд, забули про все на свiтi. Одарка Здерла, почувши з свого двору ?х страшенний лемент, прийшла провiдати, що там таке? - i насилу вiд Христi добилася, що то по батьковi тужать. Вона кинулася була розважати Прiську, що то, може, ще й брехня... чого люди не накажуть? - та ще гiрше розразила ?? серце, ще бiльше виточила слiз iз старих очей. Прiська за ними i слова не скаже; що почне, то так i залл?ться плачем. Сумна та невесела пiшла Одарка додому. Смеркалося. Надворi, неначе туман, сiрий свiт коливався над землею. У хатi - чорнiше сажi: тiльки намерзлi вiкна, мов полудою засланi очi, сiрiють; i тихо-тихо, як у могилi. Замовкли дочка и мати. Пора й перестати, бо ? кiнець сльозам, ? край i лементовi: голос хрипне, сльози сохнуть, опускаються в серце, на дно душi. Замiсть ?х устають думки, здiймаються гадки - одна друго? неодраднiша, одна друго? нерозважнiша. В темрявi вони ширяться, яснiшають; давн? уста? перед очима, мов воно тiльки що дiялося; люди проходять - живi люди; чути ?х мову - живий голос... ?х бiдкання, регiт, радощi, сльози. Не минули тi думки-муки Христино? i Прiсьчино? голови. Дочка, забившись у куток на полу, божевiльне устромила очi у сiрi шибки, i на ?х бiлуватому полi малю? думка батька... ?? батька, низенького, натоптуваного, з круглим лицем, рудими вусами, карими добрими очима. Який сам був - такi в його й очi; недарма кажуть: видно чоловiка по очах. Вiн справдi був добрий, не то що нiколи не зобижав ??, а, було, i матiр придерже, коли та розходиться лаяти... I з людьми вiн такий - швидше сво?м поступиться, нiж у другого посяде. Мати, розсердившись, було, каже: "Що ти за чоловiк? ти - макуха! свого не одсто?ш!" А вiн ?й: "Од скаженого поли врiж та тiкай!" I такий вiн Завжди був; i п'яний - мерщiй уляжеться спати, не так, як другi: на копiйку вип'?, а прийде додому - усе догори дном переверне... I от тепер його нема?... "Де вiн? Чи чу? вiн наше бiдкання за ним, чи баче нашi сльози?.. Душа, кажуть, з дев'ятого дня лiта? по свiту - може, i його душа тепер мiж нами?" Як би вона бажала побачити його душу, побалакати з нею!.. Розпитати, чи i на тому свiтi однаково, як i на сьому?.. Кажуть - смерть усiх рiвня?; кажуть - на тiм свiтi усе навпаки: тут було голодно й холодно, там - ситно й тепло; тут ти скнiв душею, там - радiтимеш серцем; тут мужикував, там - пануватимеш... То оце батько пану??.. Бажала б вона побачити батька паном... Вона попрохала б у його й собi панування. Або - цур йому! воно таке нещире та горде - тiльки душу загубиш; краще хай на тому свiтi... А на сьому? Трошки б бiльше достаткiв, нiж ?, та одежинку б празникову: а то i на будень, i на свято - та все одна! Чоботи новi б, сережки срiбнi - такi, як вона бачила у Марини, ?ло в мiстi служе, коли та навiдувалася додому. Добре б було i перстень до серег мати, теж срiбний, i по руцi, а не такий, як у Горпини, - i срiбний, та здоровий, як каблучка: щоб надiти - прийшлося прядивом пiдмотати... I пiшла молода Христина думка перелiчувати однi за другими недостачi, пiшла викладати сво? та?мнi бажання: невеличкi вони, страх невеличкi, та й ?х нема?, - i серце нудьгу?, що тепер за батьковою смертю нiколи ?й того не прийдеться добути. Що ж дума? Прiська, забившись на пiч i обхопивши свою голову обома руками? ?й привиджу?ться тепер ?? давн? - ?? доля, ?? гiрка доля, що гонила по бiлому свiту, поти не прибила до Мар'янiвки... Вона - козача дочка, малою зосталася вiд батька та матерi: пiд холеру вони полягли... i родичi, якi були, померли, i вона зосталася... зосталася у чужих людей, пасла громадськi гуси, пасла свинi, телята, поти побiльшала. А там - знову служба, служба на чужих людей, тiльки не на себе. Служила вона по сво?х, служила по жидах, служила й по купцях... Удова-купчиха прийняла ?? наостанку за хлiб та одежу, ради того об'?зду, який щороку робила. Багатiй i ще не старiй, ?й не сидiлося у рiдному мiсцi, i вона вешталася по Харкову, Ки?ву, Адесу. Прiська, як вiрна слуга-наймичка, ?здила всюди за нею розчiсувати та прибирати свою господиню. Раз зiбралися в Ки?в. Перед ви?здом Прiсьцi щось усе нездужалося; болiли руки, болiли ноги, болiла голова - так що й на свiт важко було дивитися. Отже прийшлося ?хати. Добралися до Мар'янiвки - i Прiська зовсiм злягла... Що далi було - вона нiчого не зна?; опам'ятувалась уже у хатi Грицька Супруна. Вiн тодi був за прикажчика у пана, i ?? кинула там господиня, бо так наказав управитель-нiмець. Вичунявши, вона все дожидала господинi, що ось же над'?де i вiзьме ?? з собою. Та, видно, господиня не дуже побивалася за нею, бо щось довго не верталася. Прiська хотiла найнятись у кого з козакiв; та Грицько не пустив - одслужи перше той хлiб, що, лежачи, пере?ла! Прiська Зосталася. Там вона i з Пилипом стрiлася: вiн був за робiтника у прикажчика. Одна доля, одно лихо людей докупи зводить... Грицько такий сердитий, крикливий; жiнка його Хiвря - така у?длива: тiльки й чу?ш, як Хiвря лав Прiську або Грицько кричить на Пилипа... Наймичка i крiпак зiйшлися якось, скаржачись одно другому на свою долю. Прiська при тому запримiтила, шо у Пилипа i очi карi, i вуса шовковi. Пилиповi теж кинулась у вiчi Прiсьчина постать струнка, ?? норов тихий, ?? голос любий... Частiше та частiше вони почали сходитись. Оце, дивись, Пилип товар погнав до водопою, а Прiська - хвiть вiдра! - i собi побiгла по воду... Або кинеться Прiська за топливом в огород, а Пилип уже тут i вродився!.. Уже Прiсьцi i одбуток вийшов, а Прiська все не йде вiд Грицька з двору i все бiльше та бiльше жалi?ться Пилиповi, яка Хiвря сердита. Одного разу збiглися вони уночi в садку пiд яблунею. Пилип яблука стерiг, а Прiська... чого Прiська тут опинилася? - i досi не зна?, а може, й забулося... Не забулося тiльки Прiсьцi, як тi? ночi цiлував Пилип i без того ?? гаряче лице, як клявся, що вiн ?? коха? i довiку буде кохати; як обiцявся, що, тiльки вони поберуться, вiн вибуду? нову хату, i як вони заживуть сво?м господарством. Прiська не згоджувалася, бо Пилип крiпак. "Хiба крiпаки не люди? - спитав вiн. - I крiпаки живуть на землi, а не пiд землею..." Подумала Прiська, погадала: за нею ?? сирiтська доля - гола, боса й простоволоса, а попереду... нужда та недостачi, довiчна робота на чужих, довiчна праця... Добре ж, поки здоров'я, поки сила служе; а як занедужа, от як недавно трапилося? Без роду, без пристановища - хоч пiд тином складай руки. Правду Пилип каже: i крiпаки живуть на землi, а не пiд землею... I вона згодилася. Пiшли до управителя, а управитель не тiльки не заборонив, а ще й похвалив за те, що вона не злякалася крiпацтва. Казав, що то, може, у других панiв крiпацтво страшне, а в ?х... вiн i хату нову обiця?, i город, i поля на нове господарство. У першу недiлю вони й побралися. Хоч управитель i збрехав, надававши таких обiцянок, та хiба не все рiвно Прiсьцi робити? Що робила купцям, жидам, то тепер - на пана: у?жджена коняка везе, не зупиняючись. Та й управитель таки не зовсiм збрехав: хоч не дав вiн городу й ново? хати, зате велiв жити сусiдами з Грицьком; все ж у ?х сво? господапство. Грицько, правда, ла?ться: де не вiзьметься яке ледаща, i а ги-о-ги на шию! Хiвря славить Прiську на всю Мар'янiвку: i сяка, i така, i нетiпанка, i нечепуруха!.. Та сiлькiсь: нi Пилиповi, нi Прiсьцi не привикати до лайки. Живуть вони собi удвох тихо та мирно... Через рiк уродився ?м син Iвась, на другий - дочка Христя. Iвась не видержав - полiг, а Христя очуняла - росла собi. I то матерi утiха: виросте - помiч буде. Так пройшло тринадцять лiт; на чотирнадцятому ?х звеселила чутка про волю. То не була глуха чутка, яка завжди ходила помiж крiпаками, а справжня звiстка - про не? i пiп читав у церквi. Зiтхнули вiльнiше Пилип i Прiська: тепер же то вони поживуть на волi! Через два роки i сама воля прийшла. Пилиповi дали грунт, двi десятини поля. Збився Пилип i на хату - свою-таки хату!.. Господи, яка то була радiсть Прiсцi! Як вона рук не жалiла, обмазуючи та облиптуючи хату, щоб i холод не заходив зимою, i дощ, бува, не пробив лiтом... Хоч приходилося i платити за все те, хоч Прiська i досi нiяк не пойме, за що таки ?м платити. За те, що вони сво?ю довiчною працею заробили, та все ж легше, що своя хата, що не чутно нi лайки Грицьково?, нi догани Хiврино?. Сама собi працю? коло свого невеличкого городу; Христя помага? ?й. ?? серце радi?, дивлячись, як дочка розвива?ться на волi. "Тяжко та гiрко жилося нам, - думала тая Прiська, - може, дiтям краще буде?" I вона гонобила надiю у серцi: дасть же бог - знайдеться добрий чоловiк ?? дитинi - приймемо зятя у хату. Пилип уже старий став, i вона нiкчемна - хай приста? у прийми, хай молодi на очах у старих учаться хазяйнувати: оддамо ?м усе. Так думалося Прiсьцi, а вийшло?.. Що ?й тепер у свiтi робити, що ?й казати? Хто того поля догляне, хто коло його буде ходити? Хто заплатить викупне, подушне? Добре далося ?й i те, i друге... Торiк вони зiбралися на корову - душi не чула Прiська у невеличкiй телушцi. Рiк удався недорiдний, собi хлiба ледве ставало, а продати - i не кажи. Заробити ж де? Коло других сiл i пивницi, i винницi, i сахарнi, а в ?х - хоч би зламана... А тут пристають - давай подушне! З весни не платили за першу половину, то восени - за цiлий рiк вiддай. Лаявся Пилип iз зборщиками, лаялася й Прiська. При?хав становий, узяли ?? теличку, оцiнували й продали рiзниковi-жидовi. Вона трохи не занедужала вiд горя та слiз. То ж тодi було; як не гiрко, а все то на Пилиповi лежало; його одного знали, його тягли... А тепер? Тепер прийдуть i хату рознесуть по кутках... Що вона скаже, що вона зробить, вона - недужа, не знаюча нiчого? Тепер один Грицько цiлком ковтне ??!.. Серце ?? замирало, обливалося крiв'ю. Та ще хоч би умер, як люди, - дома, у сво?й господi; а то хотiв зробити як краще, а пiшов - за смертю. Тепер тiльки зосталося ?й пiти за його мертвим трупом. Як же по такому холодовi iти в город? У не? нi одежi тепло?, нi взуття як слiд. Та хай вона й добереться до мiста: що ж вона - на руки його вiзьме i додому принесе? А треба ще ховати, поповi заплатити... Господи! у не? ж нi шеляга; послiднього карбованця узяв вiн на сiль, як виходив з дому... Чи так кинути? Хай вiзьмуть - пошматують i загребуть, як ту собаку, без попа, без обряду церковного?.. Що ж вiн? Хiба вiн по сво?й волi умер, хiба вiн хотiв тi? смертi?.. Так бог дав, така вже, видно, його воля! I почне Прiська молитися боговi, почне перед ним сво? лихо викладати... Та марно вона у хатi лама? руки, здiйма? очi до неба: там на холодному чистому шатровi тiльки зорi грають сво?м невеличким свiтом. Байдуже ?м, що робиться на землi: тихо, мов потухаючi iскорки, ляга? той свiт на мерзлу груду, вiдбива? сизим сяйвом на невеличких пилиночках снiгу; зда?ться, вони граються сво?м свiтом... А небо - глухе, як пустиня, нiме та холодне, як камiнь, - шатром розiслалося понад землею, морозом окувало ??, давить, наче хоче задавити... Хто ж ?? там почу??.. Хiба люди у селi? Та й село упоко?лось: не свiтиться нiде, собака не гавкне - все заснуло мертвим сном. Людськi оселi, наче могили, чорнiють серед снiгу... Нiмi та мовчазнi, вони не кажуть, що у ?х заводиться. Чи щасна доля догляда? сон ?х житцiв, чи гiрке лихо переверта? ?х з мiсця на мiсце... Вони припали до землi вiд страшного холоду - i тiльки з димарiв виходе пара, даючи ознаку, що там, усерединi ?х, ще не прочахло тепло, ще тлi? людське життя. Тiльки з Притичиного верху не йде пара. Як почула Христя, варячи обiд, про батька, то забула про все на свiтi. Огонь у печi тлiв, тлiв - та й згас; тепло вибiгло у незакритий димар; застиг обiд серед черенi. Хатнi дверi забула Здориха причинити; у ?х роззявлену дiрку iшов з сiней холод: у хатi - хоч вовкiв гони! А Прiсьцi i Христi - байдуже, ?х грi? горе сво?м пекучим огнем, ?х дiймають сльози сво?м гiрким теплом... Голова наче у вогнi пала?, очi горять, Зiтхання гаряче, аж губи репаються вiд нього, аж у ротi сохне. Нiч мина?. Заблимало край неба крiзь зеленi-зеленi хмари; свiт лупнув над землею сво?ми мутними очима... Навiщо? Яку вiн утiху принесе, якую пораду приверне? III "З щастя та з горя скувалася доля", - каже людська поговiрка. Одна Прiсьчина доля не складалася по-людськiй. Горя того - за нею i поперед нею - неозорно, неоглядно... А щастя? Якiсь думки про щастя; якiсь даремнi надi?, котрi ?? завжди дурили, розбивались об гострi пороги остогидлого життя та утрат, нужди та недостачi... Досi i то було гаразд. Досi хоч даремнi надi? були; хоч дурили, та все красили злиденну долю. А тепер? Хоч би надiю пригадати яку - i того нема?. Тихо, мов жарина у попелi, тлi? ?? душа, ледве даючи ознаку, що ще жива, чимсь-то б'?ться, чогось-то хоче... Так гни? деревина на коренi: уже й вiти ?? посохли, i середина випала, а вона все сто?ть; вiтер-негода обносе сухе гiлля, а зсередини шашiль виточу? гниле суччя; кругом дiрки, кругом дупла, один стовбур - i той порожнiй... а все сто?ть! Треба не вiтру, а бурi повалити його - i вiн, поскрипуючи, дожида? тi? бурi. Дожида? i Прiська сво??. От же нема?!.. А думки, як черва, ворушаться в головi, точать ?? хворе серце, пiдрiзують немощну силу. От уже третiй день вона дума?, як його зiбратися у мiсто? Лягаючи спати, рiша?: завтра... завтра безперемiнно пiду; що б там. А на завтра життя знову станове сво? перепони: з чим його туди сунутися, та i в чому?.. I знову думки-муки пиляють ?? до вечора; цiлий день, як одну годину, держать ?? у сво?х мiцних обценьках, щоб увечерi знову вимучити надiю на завтра... Так, збираючись, i не пiшла. На третiй день з волостi, запихавшись, прибiг староста i напав лаяти. - Все на нас вернете! - кричав вiн. - А кому се ближче дiло - чи жiнцi, чи старостi? Стидалися б! У мене, може, свого дiла не обкида?шся: щодня за вас, чортiв, у волость тягають, а тут ще i в мiсто iди, признавай усякого п'яницю, що замерзне на смiтнику!.. Через три днi вiн знову прийшов; принiс новi чоботи, клунок солi i платок. - I грошей, - каже, - п'ять рублiв було, та грошi за подушне у волостi зоставили. - Там же щось три рублi тiльки слiдувало, - промовила Прiська. - То не мо? дiло. У волостi зоставили. Пiди сама та й довiда?шся. Староста пiшов. Прiська глядить на приноси - он що тепер вiд ?? Пилипа зосталося!.. А Христя ненарошпе приклада? вогню до печеного, - роздивляючись, вона доклада? матерi: - I платок новий купили батько, i чоботи... та якi ж маленькi та гарнi! Кому ж то се? А це - сiль. Ще i в клунковi щось е. Вона вийняла щось заверчене в папiр i почала розгортати. Очi ?? розгорiлися, коли вона наглядiла аж три довгих шовкових стьожки, сережки невеличкi, з хрестиками на привiсках. Це вже для не? куплено, ?й!.. - Дивiться, мамо, що батько менi купили, - показу? вона матерi. Прiська тiльки струснулась i одвернулася... ?й гiрко було слухати доччину радiсну мову, ?й боляче було дивитися на ту куплю... У вiщо вона ?й обiйшлася? Чого ?й тепер сто?? Вона каменiла, дивлячись на все те, пригадуючи, де воно i як воно взялося!.. Пройшов ще тиждень. День за днем i нiч за нiччю полiзли, мов безногi черви поплазували, все далi та далi односячи минувше страховище. Воно ще, правда, стояло над нею, заглядало ?й у вiчi сво?ми мертвими очима; та, з Другого боку, i життя не давало покою: i воно голосно гомонiло, свою безконечну пiсню заводило. Он свято на носi: багата кутя, рiздво... Щороку, як не гiрко було, а до кутi i шматок риби мався, i пироги; про рiздво, уже що, а ковбаси, хоч купованi, та були. А тепер? Де того всього взяти?.. Як не мати його - краще нiчого не мати! Не так Прiсьцi гiрко було, коли б вона полиню об'?лася, як вiд тих думок важких та тяжких... Вона згадала про тi два карбованцi, що у волостi зоставили. Навiщо вони ?х задержали? Хiба не все з нас узяли, що треба було?.. Пiду, пiду... сво? вiзьму. За гривеника ковбасу куплю: Здiр кабана коле, за гривеника вiддасть вiн ковбасу... Може, вiн або й другий хто ?хатиме у мiсто - попросю просолу купити... теж за гривеника або за копу з шагом... А то ще i про чорний день зостанеться. На другий день, зiбравшись, подибала до волостi. - Тобi чого? - пита старшина. - За грошима, - кланяючись, одказу? Прiська. - Якi тобi грошi? Прiська розказала. - Грошi узяв Грицько. Вiн казав, що так i слiду?. Iди до його. Прiсьцi iти до Грипька - пiсля тi? образи гiрко?? Нi, вона нiзащо не пiде. З яко? речi ?й iти до його, коли грошi до волостi присланi? - А може, Грицько сам буде у волостi; бо до його йти - чи й дiйду я? - криючись iз сво?ми думками, одказу? Прiська. - Може, й прийде, Дожидай. Прiська присiла на рундуцi. У волостi шарпанина-бiганина: одно туди йде, друге звiдти виходе, третього ведуть... Прищенко гордо виступа? i, граючи очима, допиту?ться: "А що - узяв?" 3а ним Комар, низько похилившись, глухо бубонить: "Засипав карбованцями та ще й допиту?шся, чи взяв? Та ще пiдожди хвалитися... що ще посередник скаже". - "Суньсь, сунься до посередника, - кричить Прищенко. - I посередник тi? заспiва?!.." - I пiшли з двору. За ними виходе Луценчиха, червона-запала, i сердито вичиту?: "Що це за суд? який це суд? Три днi держали, ще три днi сиди! Дома усе врозор пiшло, а вiн - сиди!.. Де се воно видано - тиждень чоловiка у чорнiй держати?.." - "Бач, яка голiнна до чоловiка; сама прийшла визволяти... скучила!" - донеслося з гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима i, плюнувши, зiйшла З рундука; регiт провiв ??... "Всюди сво? лихо, - думалося Прiсьцi, - та чужим людям воно за смiшки". - А он Грицько малу вервечку за собою веде! - хтось обiзвався. Прiська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним - душ на десять чоловiкiв, похнюпившись. - I то все на прохолоду, - угадував другий. - Авжеж! - додав третiй... Дехто зареготався. Грицько наближався до рундука. Прiська мiж переднiми, що за ним iшли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, пiдiйшовши до рундука, поздоровався: - Тут старшина? - Тута. Вiн пiшов у волость i не забарився вернутися з старшиною. - Ви чому не платите подушного? - гукнув той. - Помилуйте, Олексiйовичу! Хiба не зна?те, яка ця осiнь була? Заробiтку анiякого! - А на пропiй ?? - крикнув старшина. - З шинку i не вилазять, - пiддав тихо Грицько. - У чорну ?х! - рiшив старшина. Десятники повели всiх у чорну. У Прiськи серце забилося, заболiло. "Ну, за що, про що? - стукало ?й у голову. - Чим вони винуватi, що заробiтку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. i що поможеться з того, що посидять у чорнiй?" ?й нiколи не вiрилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та вiдпрохався. Тепер вона сво?ми очима все те бачила, сама чула. Отож i Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалiлася, та нiчого не виходила, тiльки люди насмiялися... Вони i з цих смiються; до не? доноситься ?х несамовитий регiт... Нi жалю, нi серця нема?!.. Прямi собаки, прости господи! За думками вона i не чула, як старшина допитувався Грицька: - А ти нащо з те? два карбованцi задержав? - З кого? - мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько. - Молодице! як тебе? Он про тебе рiч, - хтось iз чоловiкiв наткнув ??. Прiська устала i пiдiйшла до старшини. - Це з не?? - спитався Грицько. - З не?. Грицько усмiхнувся. - Ви ж зна?те, що менi п'ятирубльову бумажку дадено: здачi не було. Два рублi у мене зосталися; я ?й вiддам. - Так он у його, молодице, тво? грошi, - сказав старшина i пiшов у волость. Грицько посунувся за ним; Прiська сiпнула його за рукав. - Коли ж ти, Грицьку, вiддаси? - тихо спитала вона. - Тьфу! Як собака та! - огризнувся Грицько. - Коли будуть у мене. Я про ?х забув та в подушне i повернув. - Як же се, Грицьку? З мене слiдувало три рублi, а ти п'ять вiддав? - Знаю, що три слiдувало. Я три й полiчив, а п'ять вiддав. - А менi ж хто вiддасть? - Хто вiддасть? Звiсно, сво? треба давати. - Вiддай же зараз, Грицьку, бо менi треба. - Вiддай зараз! Де ж я тобi зараз вiзьму? При менi грошей нема?. Прийди додому, то й вiддам. - Коли ж приходити? - Та там на празниках або пiсля свят. У Прiськи аж ув очах пожовкло: - Як пiсля свят? Менi до свят треба. - Що з тобою балакати! Де ж я тобi тепер вiзьму? - скрикнув Грицько, махнув рукою i скрився у волость. - В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей вiддасть! - чулося помiж народом. - Он, мого полтиника за?в... - А мого карбованця, та ще й у чорнiй за те я посидiв... - О, вiн майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!.. Прiська повернула додому сумна та нерадiсна. Ще й нiчого, а вже Грицько почина загравати. Сьогоднi он... прилюдно... собакою назвав: "Як та собака!" Подумай!.. 3а вiщо? 3а те що сво? стала правити? Сказано - кровопiй людський! I та образа так глибоко запала ?й у душу, так боляче щипа? за серце, що Прiська нiяк ?? не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову i не сходить з думки, не забува?ться... Нi, я тобi так сього не покину. Чого менi тебе допитуватися, коли прийти за сво?м? Звав, на що брав - i вiддай! Каже: нема?. У кого? У його нема??.. Нi, нi... сьогоднi ж пiду. Пообiдаю i зараз пiду. Я не одiйду вiд твого двору, буду соромити перед цiлим селом, поки не вiддаси. I Прiська, пообiдавши, подибала до Грицька. Грицько саме обiдав. Його очi якось тривожно бiгали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром - ознака, що Грицько уже хлебеснув. - Швидко прийшла! - глухо промовив вiн, узрiвши Прiську перед собою. - Бо за сво?м, - одрiзала та. - Пiдожди ж, поки пообiдаю, - не то гiрко смiючись, не то грiзно сварячись, промовив Грицько. Прiська присiла на кiнець полу, дожида?... У хатi тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човга? Хiвря вiд столу до печi, як сопе Грицько. Нiхто словом не обiзветься, нiхто його не пророне, мов понiмiли усi. I збоку дивлячись - видно, як та нiмота кожного гнiтить, там, усерединi, тлi?... Зда?ться, одно слово - i, як вiтер, зразу вирве те полум'я наверх, запала? буря... Прiська, похнюпившись, сидить, слуха? тi? гiрко? нiмоти; гляне на Хiврю, як та гра? зеленими очима, на Грицька, що спiдлоба, мов лобуряка, свiтить сво?ми - i знову похилиться... Ось i обiд скiнчився. Грицько устав, перехрестився, набива? люльку. - Пiдожди, поки покурю, - у?дливо смi?ться Грицько, виходячи з хати. У Прiськи аж у душi заколотилося... Сидить, мовчить, дожида?. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся. - А ти й досi дожида?ш? Пiдожди ж ще, поки висплюся, - каже Грицько, усмiхаючись. Прiська не видержала... Мов ?? хто стебнув батогом з усi? сили - вона трiпнулася: сльози градом полилися з очей. - Грицьку! Бога ти побiйся! - крiзь сльози почала вона. - Ще трохи знущався ти з нас за життя покiйного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? I ще з удови нещасно?, з сироти безталанно? кепку?ш, глузу?ш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобi вiддячить, то тво?м дiтям! Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемнiло Грицькове лице; очi загорiлися-запалали. - Ти ще клясти прийшла! - скрикнув вiн. - Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за сво?м прийшла. Зглянься ти на бога... Празник святий iде... Ти ж будеш i ?сти, i пити, а тут за душею шеляга нема?. - Грошей, - кажеш, - нема?, - обiзвалася Хiвря, постукуючи горшками, - а святки справляти хочеш! - Хiба як ми бiднi, то нам i ?сти не треба, Хiвре? - одказала Прiська. - А я, зна?ш, що скажу тобi на це, Прiсько?.. Як злиднi, та ще й з перпем!.. Коли б ви не про?дали та не пропивали з сво?м покiйним, то й у вас би грошi були. - Добре таке говорити, у кого вони ?. А коли - i того треба, i другого недостае... i подушне заплати, i викупне дай... А нашi заробiтки якi? Вiн же один тiльки й робiтник був. - А дочка? Дочка - мала у тебе кобила? Нащо ти держиш ?? при собi? Не вiддала б ?? людям послужити? Не заробила б вона, як другi? А то сидить дома та хлiб переводить. - Легко так, Хiвре, казати, дивлячись на других. А коли б самiй прийшлося так жити та бiдувати - не тi? б заспiвала. - За дурною головою та й ногам лихо! - одказала Хiвря. Прiська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи - нiхто ?? не вчу?; а кожне Хiврине слово - спичка у серце: краще мовчати. Досi ущиплива та докiрлива розмова стихла. Усi знову насупились. - Так як же, Грицьку? - почала, помовчавши, Прiська. - Я тобi сказав у волостi. Не чула? - гукнув Грицько. - Чому не чула? Не глуха, небiйсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже пiсля свят. - Та ще чи й пiсля свят вiддам? - позiхаючи, вiдказав Грицько. - То вже дурниця, Грицьку! Як не вiддаси - позивати буду!.. - посварилася Прiська. - Позивай... Чого ж ти прийшла? Iди - позивай! - блимаючи очима, каже Грицько. Хiвря скрутнула головою i важко зiтхнула. - Господи! Як то воно люди забуваються! - напустилася вона на Прiську. - Коли се ти така розумна стала? Чи не пiсля того, як осталася удовою? Як у нас жила, хлiб-сiль ?ла, то й за позви не знала... Стара, бач, хлiб-сiль забува?ться. - Хiба я у вас дурно той хлiб ?ла? Не робила я, не служила вам? I замiж вийшла - то вам панщину одробляла. Уже кому, Хiвре, грiх таке казати, а тобi грiх! - Добрий грiх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижнi валялася... хто за тобою ходив? Чи? руки спочинку не знали, вовтузячись бiля тебе? Та знов - вiд кого ти i за кого замiж iшла, забула? Прiська похилилася. То було справдi так. Хiвря пам'ятлива, не забула нiчого з ?? давнього; забула тiльки Хiвря, що як Прiська одужала, то поповиварювала вона води з не?, - не було ?й спочинку нi вдень, нi вночi... Мовчить Прiська, а Хiвря одно вичиту?: - Або, як волю об'явили... хто, як не Грицько, помiг вам вибудуватись? Вiн i на сохи дерева дав, i на крокви. Хоч воно i не сво? - панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав... Забула? - Що ж робити, Хiвре? - тихо схлипуючи, почала Прiська. - Я пам'ятаю вашу запомогу. Спасибi вам. Та згляньтеся ж i ви на мене: свято iде, рокове свято... У мене ж нiчого нема?. Отi два рублi - то ж останнi, на якi тiльки й надiя. - Де ж ти ?х вiзьмеш, як нема?? Позич у кого, - ра? Хiвря. - Хто ж менi позичить? - уже навсправжки плаче Прiська. - Ну, чого ви завелися? - грiзно скрикнув Грицько. - I розпустили натяки обо?! Вона нахваля?ться позивати... ну - i йди, ну - i позивай... Страшнi ?? позви, куди пак!.. I нiчого тут сидiти та слинити. Iди - позивай! Прiська побачила, що ?? женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться - i навсправжки вижене. А хiба довго йому розсердитись? - Господь з вами! - утираючи сльози, промовила Прiська. - Не да?те - самi поживайте! Вам бiльше треба... Куди вже менi позивати вас? I, похилившись, вийшла з хати. - Я так i знав, що прийде бiсова манiя! - промовив услiд ?й Грицько. - Походе-походе та й пiдоб'?ться, - одказала Хiвря. - Краще менi платок на празник буде. Важкi думки, невдачi, глибока образа докорiв гнали Прiську додому; серце ?? болiло, сльози заливали очi... Що ?й тепер дiяти? Iти жалiтися старшинi? Вона вже раз жалiлася йому, а що вижалiла?.. Всi вони один одного, як чорт болота, держаться; всi одним миром мазанi... Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стрiла ??. - Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду - не дiждуся вас! Стара, важко дишучи i не обзиваючись до дочки, опустилася на пiл. - А ви й не примiча?те, що я в нових чоботях? - щебече та. - Дивiться - якраз прийшлися при нозi, мов на заказ шитi... Таких i по всьому селу других не знайдеш: i юхтовi, i не шкаповi. Дивiться-бо! Прiська зирнула; досада ущипнула ?? за серце. - Оце вже й натягла! Оце вже i шмарувати почнеш у них? Годi лишень; скинь та положи... Поки новi - то бiльше дадуть за ?х. - Як? Хiба ви продавати будете? - неспокiйно спитала Христя. Прiська мовчала. - Це ж менi батько купили... Старi он уже розтопталися, розлiзлися... скоро дiрки будуть, - скидаючи, бурмотала Христя. Як недавнечко ще радiло ?? серце, коли вона придiвала ?х; коли вони, мов вилитi, обхопили ?? ногу: i невеличкi - а хоч би де придавили!.. "Нехай тепер Горпина одступиться з сво?ми, хоч ?? i на заказ шитi", - думала вона, гадаючи, як усi здивуються, коли вона на свято узу? ?х, як усi будуть заздрити ?й!.. А от мати прийшла i, коли вона навела ?? очi на ?х, велiла скинути - продавати думка... Жаль гострими пазурами угородився ?й в серце, веселi думки помутнiлися; досада i сльози потемрили ?х. - З яко? речi ?х продавати? Це мо?... Ну, старi i продали б. Нащо й купувати було, на продаж хiба? - одно сво? Христя. - Мовчи! - скрикнула Прiська. - Хоч ти не заливай за шкуру сала: i без того його залили вже менi! Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила ?х на припiчку i з досади сiла за роботу. Прiська собi, спочивши, роздяглася i взялася за гребiнь. Прiська сидить на днищi, висуку? та виводить нитку за ниткою: Христя довба?ться над мережкою... Чутно, як у тi? веретено сюрчить, а в друго? шитво лопоче. Прiська колишеться над гребенем; Христя зiгнулася над сорочкою. Нерадiснi думки колишуть першу; та нелегкi зiгнули й другу... У хатi сумно, нiмо, глухо... I нiкому тi? нiмоти порушити, нiкому того суму важкого розвiяти... Ось чутно, рипнули сiнешнi дверi. Нi Прiська, нi Христя не пiдводять голови, не оглядаються. Хто до ?х прийде i чого? - Здоровенькi були! - роздався край порога молодий жiночий голос. - Тiтка Одарка!.. Здоровi! - перша одказала Христя. - Здорова, Одарко! - глухо привiталась i Прiська. - А я увiходжу у сiни, слухаю - тихо; думаю - нема? нiкого, та так несмiло i йду. А вони, бач, сидять собi та сумують. - Отак, як бачиш: сидимо та суму?мо, - каже Прiська. - Ми се недавнечко пообiдали. Мале мо? заснуло; Карпо пiшов з дому... Сумно самiй. Пiду, думаю, провiдаю тiтку Прiську, як там вона? - Спасибi тобi, Одарко, - зiтхнувши, дяку? Прiська. - Тiльки ти ще i добра та прихильна до нас, а то увесь мир, зда?ться, одвернувся. Сiдай, будь ласка, та погомонимо. Сьогоднi оце виходила уперше з двору. - Де ж ви були? - Де мене тiльки не було? Була i в волостi, була i в Лобурця. I Прiська повiдала Одарцi, чого i куди ходила i що виходила. Сумно лилася глуха ?? мова; мовчки слухали ?? Одарка i Христя: нерадiсне все те розказувала Прiська, нерадiсним i закiнчила... - Та така мене досада узяла, Одарко, такий сум обняв!.. Христя плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу... Коли б земля розступилася - так би крiзь землю й пiшла. - Бог з вами, тiтко! - умовля? Одарка. - У вас он дочка; треба ?? до ума довести, треба ?? пристро?ти. Хто об ?й потурбу?ться без вас? - Добрi люди, Одарко, коли вони ще ?; а нема? - гiрше не буде... Я жила свiй вiк мiж чужими людьми - не пропала, бач; буде шануватися - i вона проживе, а не буде - то ?? дiло... А менi - годi б уже швендяти по сьому свiту: дивитися на його не хочеться. Одарка, молода й весела молодиця, слухаючи тi нерадiснi речi, засумувала, похилилася, ?й здавалося - то само лихо глухо бубонить сво? жалощi, то вже не жилець сього свiту скаржиться на гiрке життя. Ще, може, трохи поскаржиться, ще трохи погомонить та й замре-закостенi? з гiркими докорами на вустах!.. "Отаке наше життя, отака наша доля!" - глибоко зiтхаючи, дума? вона... А Христя ще нижче схилилася, ще дужче пригнулася до сво?? роботи. Одна Прiська не переста?, не вгава?... - Яке наше життя, Одарко, щоб його жалкувати? Однi гiркi сльози, людськi докори, нужда та злиднi... Он, свято йде: другi - радi тому празниковi, гульнi та спочинку; а нам чого радiти? чим його стрiчати, як проводити?.. Нi узвару, нi риби, ради багатого вечора, нема?; ковбаси - розговiтися - нi за що купити. Думала, Грицько вiддасть хоч карбованця; каже - нема?; а знаю, що е... Що ж його робити?.. Новi чоботи Христi купив старий: радi? дитина обновцi... а тепер приходиться тi чоботи продати або заставити... От тобi й радiсть! I Прiська заплакала. Пiд плач матерi Христя собi почала схлипувати. - Ось не плачте, ось слухайте, що я вам скажу, - почала Одарка. - Яко? вам риби треба? Солоно?? Оце завтра або пiслязавтра по?де Карпо у мiсто; я йому дам сво?х грошей, скажу - ви дали. Хай купить. А ви вiддасте. - Одарко, голубко моя! - замолила Прiська. - Сам господь тобi заплате тим добром, що ти для нас робиш! - Та стiйте, не перебивайте, - почала знову Одарка. - На скiльки вам риби? На семигривеника чи на копу? - Та й на копу буде. - Ну, на копу. А узвар у мене е. Чи квасолi, чи гороху треба буде - берiть, скiльки схочете: у нас все рiвно нiхто його не ?сть, а вам, може, для пирогiв здасться. Нехай Христя iде за мною, бо менi пора, - досi дитина прокинулась, - та й вiзьме, скiльки там треба. Христя трохи не молилася на Одарку, iдучи слiдом за нею. - Спасибi вам, тiтко, велике спасибi! Ви мене мов на свiт народили: тепер мати не продадуть чобiт... А то, подумайте-таки, свято iде, старi чоботи зовсiм розтопталися, а новi думають продати. Така мене досада взяла, такi сльози обняли, як мати сказала: "Скинь та положи: поки новi - бiльше дадуть за них..." Так мо? серце й заколотилося... Другi ради свят усе нове справляють, а менi чоботи купили, та й тi одбирають! - щебетала Христя. Одарка пiзнала у тому веселому гомонi Христi свою дiвочу пору, сво? молодi лiта. Так i вона колись радiла кожнiй новинi. А тепер?.. "Мана, - думалося ?й, - все то мана... Все то минеться-забудеться, як життя гляне у вiчi сво?м суворим оком... Де та i радiсть дiнеться, де i веселi думки подiнуться?.. А подума?ш - щасливi лiта: i лихо недокучливе, i сльози на який-небудь час..." I Одарка радiла, слухаючи Христине щебетання. Не менше радiла й Прiська, сидячи сама собi в хатi... З серця неначе хто камiнь зняв, сльози вгамувалися... Думки легенькi такi плутаються в головi... "Сказано, як добра людина знайдеться... сказано-то..." - шепче сама собi Прiська. IV Заступало свято; настав багатий вечiр. Поздоров, боже, Одарки Здорихи, Прiська стрiча? його неабияк: i страви уволю, i пирогiв, ще й осьмушку горiлки купила. Всього потроху ?, та нiкому ?сти, нiкому пити, нiкому привiт дати. Кусаючи пирога, Прiська згаду? Пилипа - i плаче... Де вже та ?жа пiде на душу, як сльози заливають очi?.. 3а Прiською плаче i Христя. Бiльше сльозами, нiж стравою, повечеряли обидвi - i невеселi полягали спати. Настало рiздво. Поки до церкви збирались-наряджались, поки у церквi стояли-молились, воно i свято здавалося. День випав погожий, сонячний; свiт лл?ться з неба, вiдбива?ться на прикритiй снiгом землi; аж очам боляче дивитися - такого його багато. I не холодно дуже: ? морозець, та не цупкий... У дворах, по вулицях, коло церкви, як мурави, народу, та все прибранi у празникову одежу, все вибiленi, вимитi... Свято чу?ться i на людях, i в повiтрi, Зогрiтому сонячним свiтом; дишеться якось легше, на серцi затихають муки; на душi - радiсть, спокiй. Радiють за другими Прiська i Христя. Прiська бiльше у церквi сто?ть, молиться; а Христя з дiвчатами крутиться по цвинтарю, щебече. Вона так давно бачилася з ними: пiсля Миколи не виходила нi на досвiтки, нi до кого на попряхи; як крячка та, просидiла трохи не три тижнi коло матерi. Дiвчата обдивляються ??, хвалять стьожки, намисто, серги; любуються чобiтьми; розказують, що без не? лучилось на досвiтках: як чорна ?вга полаялася з Тимофi?м та й до ворожки ходила, щоб помирила; як Федiр щодня на досвiтках допитувався, чи не бачив хто де ??, Христi? - Вiн таки тебе щиро любить, хоч батько його за це й лае, - сказала Горпина Педькiвна, подруга Христi, висока, бiлява дiвка, перша реготуха на селi. - А менi про те й байдуже, - одказала Христя. - От, згадай чорта, а вiн i роги виставить! - скрикнула Горпина, зареготавшись. Христя озирнулася. Прямо до ?х гурту iшов парубок, високий, бiлявий, у синьому сукняному каптанi, пiдперезаному добрим каламайковим поясом, у сивiй з решетилiвських смушкiв шапцi. То був Федiр Супруненко. - Здоровi! З празником! - привiтався вiн, пiдходячи до гурту. - Здоровi! - одказали другi дiвчата, а Христя змовчала. Поки йшло вiтання, вона постояла трохи, далi одiйшла, а потiм i зовсiм пiшла в церкву. Федiр, понуро послухавши дiвочого реготливого шепотання i нiкому слова не сказавши, тихо похилив поза церквою. Дiвочий веселий регiт геть провiв його; Федiр не озирався, не дослухався... - Отак обiйди хлопця та й води його за собою! - сказала низенька таранкувата Педоря. - Вiльно ж йому, як навiженому, самому у вiчi лiзти! - одказала Горпина. - Христя вiд його поли рiже та тiка?, а вiн, як реп'ях той, учепився. - Що ви тут про мене мелете? - обiзвалася Христя, вертаючись знову до гурту. - Та то Педоря завиду? тобi, що Федiр, бач, не за нею ув'язався, - Засмiялася Горпина. - Вiн, зда?ться, незабаром буде за всiма, як той цуцик, - одказала понуро Христя. - Дрiк такий нападе!.. - жарту? Горпина. - От коли б та на всiх хлопцiв разом. - То що б було? - хтось обiзвався. - Може б, наша чорна ?вга скорiш замiж вийшла, - пригаду? Горпина. - А то прийшла до церкви богу молитися та побачила Тимофiя... Вiн од не? тiка?, по пояс снiгом рiжеться, а вона за ним - навперейми. Застукала у суточках, мiж деревом та оградою, та й досi там стирчать. - Богу моляться?.. - хтось сказав. I нестямний регiт привiтав угадчицю. - Та цитьте, не регочiть... ще батюшка у церквi почу?, - хтось придержу?. - Та батюшка - то нiчого. А як старий дяк почу?, - каже Горпина, - та заставе за собою спiвати - ото буде лихо! Дiвчата аж за боки беруться та регочуть вiд кумедних Горпининих вигадок, а та i не переста? - меле. Христя i собi за другими смi?ться. Як його не реготати, коли Горпина, зда?ться, i каменного розсмiшить. Час весело i швидко йде. Незчулася Христя, коли i з церкви вийшли, як мати, сiпнувши ?? за рукав, - пора додому! - сказала. - Гляди ж, Христе, - гукнула Горпина, - я за тобою забiжу: пiдемо колядувати. Вернулися Прiська i Христя додому - краще б не верталися!.. Христi ще вчува?ться регiт дiвочий, веселi ?х вигадки, приповiстки... а тут у хатi тихо, аж сумно; мати така понура. Сiли розговлятись, а Прiська - за сльози. Весело проходить свято при щастi, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце куса? - тодi i свято не в свято! Час, як безногий чоловiк, лiзе, туга та горе гадюкою в'?ться бiля серця, безодраднi думки обiймають голову. У будень хоч буденнi клопоти розiб'ють ?х, а в свято нiщо не заборонене - простiр ?м, розкiш. I радiсний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Нiколи вже воно не вернеться удруге... Плаче чоловiк гiркими сльозами. Плакала i Прiська. Пiсля обiд на хвилинку прибiгла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як пташка, нащебетала повну хату i, як пташка, умчалася. "Щаслива, здорова, - думалося Прiсьцi. - А тут нi щастя, нi здоров'я..." Вона лягла спочити, та ?й не спалося. Христя теж нудьгу?, не зна?, де дiтися. Оце посидить у хатi, погляне на матiр, сумну та мовчазну, i побiжить за двiр, на вулицю, подивитися на людей, що то в парi, то одиноко снують: тi в гостi, тi з гостей... Десь далеко чутно дiвоцьку пiсяю; доноситься крикливий парубочий гомiн... Вона туди б побiгла, незчулася там, як i час мине, - так мати не пуска?. Ще гаразд, що колядувати обiцяла пустити, а то хiба давно вона казала: чого ти пiдеш? Чи слiд туди тобi ходити? Ще он зашпори не одiйшли, а тобi спiви та жарти в головi... Тупим ножем рiзали тi недоговоренi речi за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували ?й про смерть батькову, про ?х сирiтську долю... ?й учувався докiр людський: ото, не вспiла ще батька загребти, а вийшла горланити!.. Сумною та остогидлою ?й зда?ться i пiсня дiвоцька. А тут, як на те - хвиля дзвiнких голосiв доноситься до ?? вуха... знайома i люба ?й пiсня лл?ться... голос бринить у ?? серцi, порива? викрикнути, пiдхопити... Вона одверта?ться, щоб не чути, дослуха?ться до гомону людського, котрий уже, постановивши свято, плететься додому i вголос вимовля? сво? та?мнi думки... А пройдуть люди - i ?й знову сумно. "Господи! хоч би день минав скорiше!" - скаржиться вона, iдучи у хату. Надвечiр Горпина забiгла по Христю. - Скорiше, Христе, одягайся; уже наша челядь у зборi! - Куди се? - пита Прiська. - Колядувати, мамо. - Ти б краще не йшла, дочко. Христя глянула на Горпину... - Тiточко, голубочко, - заторохтiла та. - Пустiть ??. Хай вона хоч трохи провiтриться. Ви ж бачите, на що вона перевелася. Прiська тiльки махнула рукою: - Та йди вже... Що з вами подi?ш? Не пустуй тiльки там. Подруги, радi, забравшись за руки, не пiшли - побiгли з двору. Прiська зосталася сама. Нудно ?й та тяжко у сво?й хатi, i все думки нерадiснi клопочуть голову. Вона вийшла проходитися надвiр. Смеркалося. Голоси малих колядникiв уже розтиналися по селу; гостювальники вертались додому; чулася дрiбна жiноча рiч, груба чоловiча мова. Село перед вечором загомонiло, загуло; воно мов знало, що наступаюча нiч незабаром усiх упокое, i поспiшало наговоритися: там скликали свиней годувати; там ревла скотина по загородах; по дворах жiнки снували з дiйницямя. "Турбуються люди, а менi i того клопоту нема?; нi над чим клопотатися", - думала Прiська, виходячи за хвiртку. Коло Здорового двору стояла Одарка i дивилася на вулицю. - Здрастуйте, тiтко! - гукнула вона на Прiську. - Вийшли провiтритися? - Оце, як бачиш... Христя пiшла колядувати, а мене нудьга вижила З хати. Пiду, думаю, хоч подивлюся на людей. - Ви б, тiточко, до нас iшли посидiти. Карпо пiсля обiду як пiшов кудись, та й досi нема?. Дiтвора у хатi клопочеться: де батько? Оце вийшла виглянути. Десь, видно, забарився... Iдiть до нас, тiтко! Уже Миколка за вами так скуча?. "Чому се, мамо, бабуся до нас не ходе?" - усе допиту?ться. - Спасибi тобi, Одарко. Я б i прийшла, так нi на кого хати кинути. - А ви запрiть хату. Хто там прийде? Iдiть, тiтко: посидимо, погуторимо. Прiська не забарилася. Заперти було нiчим хату; гаразд, що хоч до скринi замок ?, а то ще й хату замикати. Та й вiд кого? У селi все сво? люди, знайомi, вiдомi, наперечотi, на виду; а чуже? хто тепер чуже забреде на село? Закрутила Прiська дверi ломакою - от i все. Дiтвора несказанно зрадiла старiй Прiсьнi. - Бабуся, бабуся йде! бабуся прийшла! - викрикнув радий Миколка i побрався на руки до Прiськи. - Ба-ба, ба-ба-ба... - сво?м нетвердим ще язиком вимовляла невеличка дiвчинка Оленка, простягаючи до Прiськи кулачата. Дiтвора страх любила Прiську. Вона завжди умiла з нею обiйтися; то, дивись, шматочок хлiбця принесе i да?: "Це вiд зайця вiдняла", - скаже. А дiтвора затина? так часом i сухий шматок, наче солодкий медяник. I на сей раз Прiська захопила з собою два пирiжки з квасолею - i дiтвора, рада гостинцевi, прийнялася ?х уминати. Одарка сама не менше зрадiла: раз - що угамувався дитячий крик та докучливе допитування про батька, а друге - ? з ким i самiй словом перекинутись, погомонiти. Розмова зав'язалася. Одарка пригаду? сво? життя, Прiська сво?. Нерадiснi то були речi для розмови; отже незчулися, коли i як стемнiло. Дiтвора, награвшись, захотiла спати. Прiська мала була додому йти, та Одарка намоглася. - Посидьте, тiтко. Погомонимо ще. Я ковбасу розiгрiю, пiдкусимо; а тим часом, може, i Карпо надiйде. Чогось у Прiськи серце заболiло, коли Одарка згадала про Карпа. Чого? ?й пригадайся ?? Пилип, котрого приходилось, от як i Одарцi, дожидати... Тепер вона його вже довiку не дiжде! Серце ?? наче хто обценьками здавив. Одарка не забарилася розiгрiти ковбасу, спрягла ще яешню i прохала Прiську пiдкусювати. Тiльки що Прiська взяла шматок ковбаси i намiрялася ?сти, як коло дверей щось занишпорило. - Це, мабуть, Карпо, - угадувала Одарка i не помилилася. То був справдi Карпо. Карпо, молодий ще чоловiк, осадкуватий, широкоплечий, ширококостий: голова здорова, кругла, наче гарбуз; очi сiрi i завжди яснi, покiйнi: ?х, зда?ться, нiколи зроду нiяке лихо не мутило. I голос у його рiвний, i сам вигляда? Завжди добрим, завжди задоволеним. - Здоровi, тiтко! - привiтався вiн. - Скiльки лiт, скiльки зим? Давно" давно ви в мою хату заглядали. Я вже на Одарку гримаю: може, кажу, розсердила чим? - Бог з тобою, Карпе! Хiба твоя Одарка така, як другi? Тiльки з нею i душу одведеш. А не ходила, то ти i сам гаразд зна?ш, чому. Як таке щастя, то i мiж людей нема охотки iти: сидiла б усе дома, як кам'яна... Воно б, може, ще краще було, якби вiдразу скаменiла! - Хай бог милу?! Я оце вас усе одстоював, за вас розпинався, - сказав Карпо. У Прiськи - наче очi побiльшали, так вона подивилася на Карпа ними. - Що там таке? - за не? спитала Одарка. - Та нiчого ще поки. Дурний Грицько. Чого це вiн на вас у?вся? - Супруненко? - угадала Прiська. - I сама не знаю. От як перед вами винна! Нi, ?сть же та й ?сть... Така вже, видно, його ненависть до мене. Якраз учепиться чого, то так - як реп'ях до кожуха... Одно точить, як шашiль дерево, як iржа залiзо. - Звик ще за панщини людей пiдкушувати та й досi не кида сво?? вдачi, - увернула Одарка. - А вже чоловiк! Нi бога не бо?ться, нi людей не соромиться! Тепер куди верне - щоб землю вiд вас одiбрати... Заходжу у шинок, а вiн сидить з нашими дукачами: Горобцем, Вербою та Маленьким. Сидять, п'ють. Грицько, зуздрiвши - зараз до мене: "Оце, Карпе, за твою сусiдку трахтувалися". - "За яку сусiдку?" - питаю. "Та вже ж не за яку, за Прiську". - "А що там?" - допитуюся. "Чи ти б, - каже, - не згодився узяти на себе ?? землю?" - "Навiщо?" - кажу. "Як навiщо?" - I почав викладати, що коли вiд не? землi не одiбрати, то i земля за нею буде, i платити за не? другi будуть. "А чим же ?й, - питаю, - жити, коли землю одiбрати?" - "Переживе, гладка! Хiба сама не при здоров'? ще? I дочка у не? - як кобила, хоч зараз у вiз запрягай! До хлопцiв, небiйсь, умi? iржати, а дiла робити - не робить". - "Нiхто, - кажу, - не вiда, як хто обiда! А я добре знаю, що оце не стало Пилипа, то Прiсьцi не медяно прийдеться прожити. Коли ж ще вiд не? землю одiбрати, то тодi хоч у старцi иди..." Як стрибне ж мiй Грицько, як гуконе: "Так i ти з нею заодно? Гаразд же! Ми оце порiшили ту землю тобi вiддати, а не хоч - я й сам вiзьму. Все платитиму, та знатиму, за що хоч". - "То ще, - кажу, - як мир скаже". - "Мир?! Ти зна?ш, що твiй мир у нас у руках? Отут у жменi сидить! Схочемо - пустимо жити, схочемо - Задавимо. Що твiй мир? Та вiн ось Панасовi, - указу? на Горобця, - повинен у ногах лазити та дякувати, що подушне все до копi?чки заплатив. П'ять сотень вiдразу вийняв. А коли ви, бiсовi ланцi, вiддасте? Сво? грошi зараз положи, а з вас копiйку по копiйцi збирай та вiддавай... Уже коли на мир пiшло, то ми твiй мир i в чорну запремо, хай там поцокотить зубами!.." Як наскiпався на мене - так куди тобi!.. Будь ти, думаю, неладний!.. Взяв шапку - та з шинку, та се прямiсiнько додому. Прiська чим бiльше дослухалася, тим бiльше хилилася. Як, ?? землю вiд не? одiбрати? Хто ж вiд не? одбере ??? Та як же се можна? А вона при чому буде?! ?й з голоду хiба пропадати? Тяжкi та нерадiснi думки снували у ?? головi, одна поперед друго? щипали за серце, чорними хмарами укривали душу. Вона сiла за стiл закушувати; половина пирога заклякла в руках, а невеличка крихта гнiтом лежала у ротi, на язицi i не давала слова вимовити. - Не журiться, тiтко! - утiша? Карпо. - Хай вони поткнуться до миру... Я перший почну гукати! Не ?х, дукачiв, мир послуха?, ?м добре - грошей наздирали з нашого брата, багатiють; а ми зна?мо, як то воно з голими руками прожити... Не послуха? ?х мир. Нiколи! Як то вони думають п'яними головами так з миром правитись? Як то так з людьми жити? Ще побачимо, чий батько старший! ?х три, а нас сотня. Хай не чiпають, коли хотять у миру жити... Не журiться! Не слуха? Прiська речей, утiхи не чу?. Перед нею Грицько з його нахвалками. Грицько могучий чоловiк; вiн як захоче, так i поверне дiло; схоче до?сти кого - то до?де. Як смерть та жовта, як тiнь темна, Прiська устала з-за столу, попрощалася й пiшла додому. Ще важчi, ще чорнiшi думки обступили ?? у сво?й хатi; клопочуть ?? стару голову, журять i без того зомлiле серце. Вона у хатi одна, Христi нема?. Каганець на припiчку горить, ледве тлi? невеличкий гнiт у рижi?вiй олi?, легкi тiнi снують по сiрих вогких стiнах, по закуренiй оселi... Хилиться стара Прiсьчина голова на груди, а перед очима ?? гiрка вдовина доля: убожество, недостачi та напастi людськi... Не криком нежданого горя вилива?ться ?? люта туга, не гарячими слiзьми розлива?ться вона по змарнiлому обличчю, а нiмамовчазна - вона пронизу? ?? наскрiзь, як холод, зеленить старе жовте лице, гiрким полинем напува? душу i серце... "От тобi й свято! У сей день, кажуть, колись Христос народився... нове життя зачалося... а для мене - нове горенько!" - думалося Прiсьцi. v Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утiшати матерi старо?, дiлити З нею ?? тугу запеклу? Христя рада, що вирвалася... Бiга? з дiвчатами по селу вiд двору до двору, вiд хати до хати. Холодна рiздвяна нiч не припона молодечi, тiльки заставля? швидше бiгати. Рипотять швидкi ступнi по усланiй бiлим снiгом землi; молода кров, розгоряючись, грi?, б'? у лице; говiр-клекiт розда?ться по опустiлих улицях; з усiх кра?в села доноситься колядка... Радiстю i веселощами б'?ться серце у Христi, очi грають, як тi зорi на холодному небi. Те лихо, що ?х туманило, що важким каменем лежало на душi, скотилося, коли вона переступила за свiй двiр. - Уже ж i розпущу я свiй голос сьогоднi! - хвалилася вона Горпинi. - Довго я держалася, та оце й вирвалася... А недобрi ви, дiвчата: хоч би таки одна прийшла провiдати, розказати, що робиться на селi, що чу?ться мiж вами? - щебетала Христя, поспiшаючи за подругою на збiрку до досвiтчано? матерi. Досвiтчана мати, стара Вовчиха, радо стрiла Христю. - Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! I Пилипiвна зiйшла - не приходила... Стидно, дiвко... Там у вас нещастя трапилося... У кого того нещастя не трапля?ться? День наш - вiк наш: сьогоднi живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усi пiд богом ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Iди ближче до свiтла. I стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всi боки, заглядати у ?? лице, у вiчi: - Змарнiла, дiвко, споганiла... Журилася? Нiчого: молода - перетерпиш... А тут нема менi одбою вiд хлопцiв за тебе: чому та й чому, тiтко, Христя до вас не приходить? А я почiм знаю - чому? Пiдiть, кажу, довiдайтесь. I сьогоднi забiгав один... Чи буде Христя хоч у колядцi? - Я знаю, хто забiгав, - умiшалася Горпина. - Нi, не зна?ш. - Так скажи хто? - спиталася Христя. - Ага, хочеться знати... хочеться? Не скажу ж за те, що не приходила. - Як же його ходити? - виправлялася Христя. - I грiх, i мати не пускають. - Потурай грiховi... А матерi скажи: хiба вона не була молодою? Розмову перервали три-чотири дiвки, що, запихавшись, убiгли у хату. - Бач! Вони уже тут; а ми, дурнi, за ними бiгали. Прибiга?мо до Горпини, кажуть - пiшла до Христi. Приходимо до Христi - аж у не? i хата Закручена. Поцiлувала Химка у ломаку та й назад вернулася. - Брешеш! Сама цiлувала, а на других зверта?, - одрiзала Химка. - Та то Маруся цiлувала, - додала третя дiвчина, ще пiдлiток, указуючи на свою старшу сестру. Маруся тiльки закопилила губу. Дiвочий клекiт на хвилину затнувся. - Чи ще багато наших нема?? - спитала, обдивляючись гурт, Горпина. - Нема? Ониськи та ?вги. Зна?те що? Поки вони прийдуть, заколядуймо матерi! - Давайте! давайте! - пiдхопили другi. Горпина вискочила уперед. - Благословiть колядувати! - гукнула. - Колядуйте! - вiдказала Вовчиха. Дiвчата стали в коло; однi питали: "Яко??", - другi вiдкашлювалися. Горпина почала... Зично ?? голос роздався серед хати, мов бренькiт голосно? струни або Забiй у дзвона... Здавалося, то черниця скликала на молитву сво?х товаришок. Усi притихли, слухаючи того вигуку... Це зразу усiма голосами пiдхопили: Славен ?си, Он, славен еси! Наш милий боже, На небеси! I знову вигук, i знову "славен"... Колядка була довга-довга. На кiнець наспiли i жданi: Ониська - мишаста i ?вга - товстуха. - Оце насилу вирвалися! - виправлялася ?вга. - Забiга?мо до однi? - пiшла, кажуть, туди; до друго? - у другий край. Як пiшли шукати, як пiшли бiгати - насилу допиталися. А тут iдемо до вас - стрiвають парубки: "Куди, дiвчата, чешете?" Ми вiд ?х, а вони - за нами... Насилу втекли! - А Тимофiя б то i не бачила? - спитала, усмiхаючись, Горпина. Широке, чорне лице ?вги ще дужче почорнiло; очi заблищали. - Хай вiн тобi на ши? повiситься! - сердито одказала ?вга. - Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона - навсправжки, - виправля?ться Горпина. - От ще погризуться... А - грiх! - умiшалася Вовчиха. - Сво?, та й не миритеся... ион, ион, ион! - I стара захитала сивою головою. - Чого ж вона менi очi вибива? Тимофi?м? - не вгамову?ться ?вга. - ?вго! годi! - умiшалося декiлька дiвчат. - Годi вам змагатися; пора збиратись! - пiдказали другi. - Пора, пора... Прощавайте, мамо. - З богом, дiти, щасливо. А колядку пропивати - до мене. - До вас! до вас! - I цiлим гуртом повалили з хати. Нiч ясна, морозна. Пiвмiсяць високо плава? у чистому небi, горить; кругом його стовпились зорi: як рiй коло матки, як горiшки коло доброго крайця хлiба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а вiн, зрадiвши, так висвiчу? на все небо, так вистила? сво?м свiтом укриту бiлим снiгом землю, горить в однiм мiсцi сизим огнем, у другiм зеленим, у третiм червоним, аж жовтогарячим, - мов хто розкидав дороге намисто по землi. В повiтрi тихо, холодно, i морозне сто?ть воно й не поворухнеться, тiльки давить сво?м холодом, аж дихати важко, аж встояти не да?. По селу скрип, луск, гвалтлемент... Там рипить бiльше дееятка нiг, перебiгаючи вулицю; пiд хатою чу?ться: "Благословiть колядувати!", а там, з далекого краю, доноситься i сама колядка... Черiдка високих голосiв мчиться понад селом, будить застигле холодне повiтря, веселить кривi улицi, драту? собак по дворах... Живе, гуля? Мар'янiвка! Свiтло горить у кожнiй хатi; у кожного сво? гостi, а не гостi - то свято. Дiвчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкi купи. Горпина i Христя - одна коло друго?. - Про кого то мати натякала? - спитала Христя. - Про кого? Зиiсио, про Федора! - одказала та й одбiгла до других. Христя трохи одстала. "Та невже той Федiр так убива?ться за мною? - думала вона. - Питав, чи буду я? Пiдожди, стрiну я тебе де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж i за нiс поповоджу!.. Коли каже твiй батько, що З ума тебе звела, - хай недурно каже!" - нахвалялася Христя. ?й так гарно, так радiсно на душi, легко на серцi... 6 той, що i за нею побива?ться, ?? любить... Вона не зробить так, як чорна ?вга зробила, та й ще сердиться, коли ?й натякають на Тимофiя. Нi, вона не сама оддасться до рук, а вiзьме його в сво? руки. Христя усмiхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федоровi, як стрiнеться? На не? найшла та дiвоцька жартiвливiсть, яко? вона давно вже не звiдувала. -- Чи пiдемо, дiвчата, до Супруненка колядувати, чи минемо? - спитала вона, наганяючи гурт. - Пiдемо. Чого минати? Цей край обiйдемо та тодi й на другий. - Ви йдiть, а я не пiду, - сказала Христя. - Чому? - Бо?шся, щоб Грицько цiпка не дав? - цвiркнула ?вга. - Ось пiди, пiди!.. Чи й сама вiд цiпка викрутишся? - А менi за що? - За те, що й менi. - Ти ж, - кажуть, - його Федора причарувала, - плеще ?вга. - Чого не накажуть. Он i про тебе кажуть. - Що ж про мене кажуть? - Казаному кiнця нема, - одказала Христя, щоб не розводити сварки. А тут i Супруненкова хата виглянула з-за комори. Дiвчата пiдiйшли до ворiт. - Нумо, ходiмо! - скрикнула Горпина. - А як справдi цiпка дасть, та ще й собакою нацьку?? Вiд нього усього треба ждати. Та дивiться, уже, мабуть, i спати повкладались - свiтла не видно, - обiзвавсь хтось з дiвчат. - Слiпа, не бач! - крикнула Горпина. - Он же свiтиться. Дiвчата поспиналися аж на тин. - Свiтиться, справдi свiтиться! - Заходь! - скомандувала Горпина i вскочила у двiр. Ряба здоровенна собака на прив'язi бiля комори почала гавкати. - От розгавкався! Хазя?н кращий вiд тебе, та не гавка?! -сказала Маруся, поспiшаючи за Горпиною. Другi зареготалися i собi - бiгом. Переднi вже були бiля вiкна, тодi як заднi тупцювалися коло фiртки, ламали ломаку з тину. - Благословiть колядувати! - крикнула Горпина, зазираючи у вiкно. Воно намерзло i, окрiм жовто? плями вiд свiтла, нiчого не було видно. - Благословiть колядувати! - гукнула удруге Горпина, довго дожидаючись одказу. - Хто там? - донiсся з хати голос. - Колядники. Благословiть колядувати. - Ось я вас поколядую! Гемонськi дiти! Де б спати, а вони ходять попiд чужими вiкнами, собак дражнять. Декiлька дiвчат зареготалися, другi кинулись геть навтiкача; зосталася Горпина з трьома дiвками. - Та цитьте! - скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хатi. - Ось я зараз! Пiдождiть трохи! - почувся голос Грицькiв. - О-о, бачте: "Пiдождiть". Вiн таки впусте, - пiдохочувала Горпина дiвчат, що мали були утiкати. Чутно - дверi рипнули, щось зашамотiло у сiнях. Собака на прив'язi - як не розiрветься! То кинеться в один бiк, то стрибоне уперед, аж вiрьовка трiщить. Сiнешнi дверi розчинилися i - висунулася кочерга... Дiвчата, забачивши - дай, боже, ноги! - не знали, коли за двором опинилися; другi, боязкiшi, помчалися вподовж улицi. Одна Христя стояла серед шляху i заливалася З реготу: - А що, здобулись? - Я вас! Я вас, бiсовi старцi!.. - гукав Грицько. - Бог свято дав, нi, де за цiлий день нагулявшись, спочивати, а вони ходять, роти деруть та добрим людям не дають спокою. Рябко! куси ?х! - Куси, Рябко, лисого! - одгукувались дiвчата. - А що, заробили? - кричала одна. - Заробили, аж торба продралась! - одказу? друга. - Заробили - насилу ноги домчали! - дода? третя. - Ще й у такого багатиря заробиш! - сердиться Горпина. А чорна ?вга кривить Горпину: - Благословiть колядувати! Благословiть колядувати! - носиться ?? гук вподовж улицi. У той саме час Грицько спустив Рябка з цепу. Люта собака, як вiтер, помчалася вподовж городу, стрибаючи на тин, та аж ви?, гавкаючи. - Тю! тю! - тюкали дiвчата, удираючи вперед. - Благословiть колядувати! - одно желiпае ?вга. - Хай вам бiс! Менi й Рябко заколяду?, - перекривляючи Грицька, товсто гукнула Христя. Нестямний крик реготу зiрвався i, як буря, помчався по всiй вулицi: - Xa-xa-xa! xa-xa-xa! Уже и далеко одбiгли вiд двору, уже повернули й в другу вулицю, а регiт З смiшно? Христино? вигадки не вгавав. Веселим гуком та криком носився вiн у морозному повiтрi, бунтуючи собак по дворах. Вiд Супруненка повернули до багатого козака Очкура. Стара Очкуриха з почотом прийняла дорогих гостей, вареною частувала, пирогами годувала, ще й сорокiвку дала колядницям. Бадьорнiшi й веселiшi вийшли дiвчата з Очкурового двору й напрямилися до батюшки. Там прийшлося разiв з шiсть колядувати: батюшцi, матушцi, батющиним дiтям. Хоч батюшка за те грошей не дав, зате матушка добре нагодувала й напо?ла; деякi вийшли уже й геть-то з гудючою головою. ?вга трохи не згубила книша, яким матушка обдарила; ?вга, як здоровiша, була за мiхоношу. Прийшлося перемiнити другiй, а чорне ?вжине лице, жартуючи, натирали дiвчата снiгом, щоб прочунялася... Смiх, регiт, жартiвливi вигадки... i знову смiх, регiт. Весела пора - колядки. Недаром кожна дiвчина, як бога, дожида? ?х: i наспiва?шся, i нагуля?шся, i нарегочешся... На Христю - як насiло: не було того двору, з якого вона, вийшовши, не кривила хазя?в, не смiялася з подруг, не дратувала ломачкою об тин собак. - Це тобi, Христе, не перед добром. Щось тобi буде таке, - казали дiвчата. - Гляди, сi? ночi не налови ракiв, бо дуже щось регочеш, - зло увернула ?вга. - Не тво?? звички, - реготала Христя. - Або, як додому вернешся, мати вила?, - одгадувала невеличка Прiська. - Хай ла?, зате нагуляюся! - одказала Христя i знову почала реготати. З противно? вулицi доносився парубочий гомiн. - Дiвчата! парубки... - хтось сказав. - Хлопцi-поганцi! Бiсова мати того, хто в шапцi! - желiпнула Христя. - Тю!.. - одгукнулися парубки. - Тю-ю-ю! - гуконула Христя. - Христе! Не займай: може, чужi! - обiзвалась Горпина. - А як чужi, так що?.. - I ще дужче гуконула: - Тю-ю! - Трррр!.. - роздалося голосне й високе тиркання вподовж вулицi. Христя мала перекривити, та язик затнувся... За першим тирканням промчалося друге, там трете. Чимала валка парубкiв показалася з улицi - у здоровенних бiлих кожухах, у сивих шапках, лавою йшли вони через улицю, поскрипуючи по снiгу ногами. Дiвчата вдарилися врозтiч. - Лови! лови! - гукнули парубки на всю вулицю. Пiднявся гомiн та бiганина. Парубки ловили дiвчат, здоровкалися, жартували. То були усе знайомi парубки - сво?: Тимофiй, Iван, Грицько, Онисько, Федiр... Федiр так i кинувся до Христi. - Ти куди так розiгнався, роззяво? - скрикнула та. - За тобою. А ти куди втечеш? - Чого я буду тiкати? Хiба i ти такий, як твiй батько? Прийшли до його заколядувати, а вiн собакою нацькував... Багатирi, дуки, кажете! - Христе! Не споминай менi про дiм, не кажи нiчого за батька. Хiба його нiхто не зна?? - почав жалiбно Федiр. - А про мене що вiн каже? I не грiх таке плести! - Хай каже... Казаному кiнця нема?. - Нема?! А совiсть е? Осоружнi! - скрикнула Христя i побiгла до гурту. Федiр, насупившись, потяг за нею. Там уже настав мир; хлопцi, зiйшовшись з дiвчатами, вели жартiвливу розмову. - Так пiдемо купно колядувати? - питали хлопцi. - Не треба, не хочемо вас. Ви гука?те дуже, - одмагалися дiвчата. - А ви не дуже? - Все ж не так, як ви. - Та ну! Глядiть лиш, чи не перекричите. - Хоч i кричимо, та не хочемо. Ми пiдемо самi. - А ми - за вами. Куди ви - туди й ми. - А ми втечемо. - А ми доженемо. - Зугарнi! Заплута?тесь у сво?х полах та й попада?те. - Побачимо. Змагалися, аж поти не посходилися всi до гурту. То було завждишне змагання; дiвчата були ще радi, що парубки з ними - i веселiше, i охвiтнiше: чи п'яне нападеться, чи собака кинеться - ? кому одстояти й оборонити. Усi разом посунули далi, дехто гуртом, дехто в парi. ?вга наче прилипла до Тимофiя, хоч той бiльше балакав з другими дiвчатами. Федiр понуро тягся за Христею. Так i ходили по всьому селу, забiгаючи трохи не у кожен двiр. Уже по других краях села стихла колядка, уже i свiтло де-не-де тiльки горiло, а нашi колядники все ще бiгали та вiдшукували, кому б заколядувати. - Чи були, дiвчата, у матерi? - Були. - Бач, а ми не були. - Гарнi! - Певно, вона не спить. Ходiмо. - А ходiмо, справдi, ще раз до матерi, - сказала Горпина. - Пiзно буде. Он уже мiсяць сiда?, - одказала Христя. - Хай сiда?. Хiба i без його не видко шляху? Коли бо?шся - проведемо, - кажуть парубки. Христя противилася, одступа? назад. - Як Христя не пiде, то й ми не хочемо! - упираються дiвчата. Два парубки пiдбiгли до Христi i, взявши за руки, поволокли за гуртом. Мiсяць зовсiм спустився над гору, наче пiвхлiба лежало над землею; з ясного та блискучого вiн став мутним-червоним; по небу тiльки виблискували зорi та земля свiтила сво?м бiлим снiгом. Уже не тiльки люди - й собаки утихли; тiльки тими вулицями, де проходили колядники, чулися ще собачi заводи... Поти дiйшли до Вовчихи, мiсяць зовсiм скрився, i хата Вовчихи стояла темна та сумна. - Бач, я казала - не йдiмо, - мати вже спить, - обiзвалася Христя. - Хiба не можна збудити? - сказав Тимофiй i напрямився в двiр. - Тимофiю! Тимофiю! - загукали дiвчата. - Не буди! Вернися! Тимофiй став. Парубки настоювали - збудити матiр, дiвчата казали - не треба. - Хай стара хоч у свято виспиться. Ми ?й i так не да?мо спати, - доводили дiвчата. Парубки згодились, хоч ще пристоювали. - Годi! Пора додому, - сказала ?вга. - Ти, Тимофiю, iдеш? Тимофiй мовчав. - Хiба Тимофi?вi по руцi з тобою йти? - обiзвалася Прiська, далека Тимофi?ва родичка. - А тво? яке дiло? - визвiрилася ?вга. - Я Христю одведу, - сказав Тимофiй. - Я не хочу з тобою. Он ?вга тобi, - одказала Христя. - Тимофi?вi ?вга! - гукнули дiвчата. - Так, так! - згодилися хлопцi. - Тимофiй ?вгу веде, Грицько - Марусю, Онисько - Горпину, Федiр - Христю, - дiлили хлопцi мiж собою дiвчат. - Становись, братця! I кожен, пiдiйшовши до сво??, повернули назад. Деяким треба було йти у лiву руку, другим - у праву, третiм - прямо. Горпинi й Христi до церкви разом, а там ще чималий майдан зоставався Христi додому. Гурт розсипався, розбився, i, на ходу прощаючись, розiйшлася кожна купка сво?ю дорогою. Горпина i Христя - одна бiля друго?; коло ?х з обох бокiв хлопцi. Онисько, невеличкий, у сво?му довгому кожусi, котрий трохи не волочився по землi, смiшив дiвчат: то вигадку уверне яку, то колiнце викине. Регiт i жарти не стихають. Зате Федiр, понурившись, тягне коло Христi, нiмий-мовчазний. Йому мов i гарно коло не? йти, i разом боязко; йому хочеться i собi що-небудь сказати, чим-небудь дiвчат посмiшити, та поки надума?ться, дивись - Онисько уже й розсмiшив. Аж плач його бере, який вiн несмiлий та незугарний. Недаром батько каже - дурний. "Дурний i е", - дума? вiн, мовчки бейкаючись. Аж ось i церква показалася, чорнi? у сiрому мороцi ночi; кругом не? тихосумно. - Дивись, як менi страшно, - струснувшись, каже Христя. - Оце тобi, Горпино, вже й дома, а менi ще майданом скiльки йти. Може б, ти провела? - Е, нi, сестрице: спати вже хочеться. Та тебе он Федiр та Онисько аж додому доведуть. - Чого там Онисько, я i сам! - обiзвався Федiр. Дiвчата попрощалися, розiйшлись. Онисько, повернувши за церкву, став. - То ти, Федоре, сам? - Атож. - Так прощавайте. На добранiч! - Прощай. Добранiч! Христя i Федiр зосталися удвох. Декiлька часу йшли мовчки. Федiр думав, що 6 його Христi сказати; Христя мовчки виступала i раз по раз струшувалась. - Ти, Христе, замерзла? - надумався Федiр. - I сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе. - Коли хоч... - несмiло почав Федiр, - у мене кожух добрий i довгий. - То що, скинеш? А сам у сорочцi зостанешся? - У мене свита... А хочеш - поли широкi - полою прикрию. I в одну мить розстебнув кожух. Христя усмiхнулася. Федiр побачив, як у Христi очi блиснули... Його серце тьохнуло... Не пригада?, як i коли Христя опинилася пiд його кожухом, коло його боку. Йому гарно так i тепло, радiсно. Простують обо? мовчки. - Що, коли б се твiй батько побачив, що ми так iдемо? - спитала Христя i зареготалася. - Христе! - скрикнув Федiр, придавивши ?? до боку. - Ти ж не давися, - ласкаво обiзвалась Христя. Федiр затремтiв. - Поки свiту сонця, - почав вiн, - поки земля сто?ть... поки сам пропаду - не забуду я сього, Христе. Христя дзвiнко зареготалася. - Чого ее так? - спитала. У Федора дух сперло у грудях, огнем пекло коло серця. - Ти смi?шся, Христе... Тобi байдуже, - знову почав вiн, - а я? я... Батько мене ла?: дурний - каже. Я сам чую, що одурiв. А тобi байдуже, ти смi?шся... Голубко моя! - тихо прошептав Федiр i мiцно притi?с Христю до свого серця. Вона чула, як воно у його несамовито колотилося, як його гаряче зiтхання грiло лице ?й. - Не пустуй, Федоре, - суворо сказала вона. - Без тебе менi свiт - не свiт i люди - не люди! - крiзь плач скрикнув вiн. - Я не знаю, чого ти мо?му батьковi нелюба... Та хто йому любий? Усi - то дурнi, то вороги... I задасться таке! - жалiвся Федiр. Христя важко зiтхнула... "Цей Федiр справдi коха? ?? i щиро коха?. Грiх i те сказати, щоб вiн був i непутящий який. I з себе красивий i добрий", - думалося ?й. То була хвилина, коли i Христi серце обiзвалося. Щирий i жалосливий голос Федорiв уразив його. Мовчки вони пройшли ще чимало. Вона чула, як Федорова рука вже важче та важче обвивалася коло ?? стану, давила ?? до його... Вона не противилася, ?й плече черкалося з його плечем, ?? бiк приходився коло його серця. - Хоч би i вiк отак, Христе, - шептав вiн. - Хоч би i вмерти отак. Вони стали. Христя мовчала. - Ось уже i двiр твiй! - журливо промовив Федiр. - Господи, як швидко! Вона зiтхнула i одкинула полу. Федiр побачив ?? лице, блiде, задумане. - Спасибi тобi, Федоре, - тихо подякувала вона. - Прощай! - I напрямилася у хвiртку. - Христе! - обiзвався вiн. Вона озирнулася. Федiр кинувся: - Хоч одно слово... Люба моя, мила моя! Вiн обхопив ?? i хотiв поцiлувати. Христя мотнулася i в одну мить опинилася за хвiрткою. Вона сама не зна?, чого ?й стало смiшно-смiшно... Роздався тихий регiт. - Ти смi?шся, Христе?.. Смi?шся?.. - пита?, тремтячи увесь, Федiр. - Iди вже собi, - з-за хвiртки сказала Христя. - Господь з тобою! - промовив Федiр i, наче п'яний, повернув назад майданом. У Христi жаль так здавив серце, що аж сльози виступили на очах. Вона вже мала була гукнути на Федора, щоб вернувся, та не гукнула. Схилившись на ворота, вона дивилась, як нетвердою ступою потяг вiн вiд не?, криючись у сiрих померках ночi. Його бiлий кожух то блисне, то зникне. Ось уже не стало й видно; чутно тiльки, як ступнi рипотять у тихому морозному повiтрi. Далi i ступнi затихли. Христя ще постояла, озирнулась навкруги, глянула у небо на зорi... Тихо та ясно виграють вони. Христя важко i глибоко зiтхнула i, похнюпившись, повернула до хати. VI Сумно минали празниковi днi, важко тяглися довгi рiздвянi ночi, приносячи i проносячи неодраднi думки. Однi? тiльки не проносили вони з задурено? Прiсьчино? голови: наче цвяшок, забилася вона у душу, загородилась у серце. Що, коли справдi одберуть вiд не? ?? землю? Вона пригадати не зможе, що тодi буде з нею? На ту землю вся ?? надiя, там - ?? добро, ?? життя; без землi - голодна смерть! А Грицько такий. Уже коли вiн намiрився що зробити, то зробить. Карпо каже: не журiться - за нас мир. Та що той мир - сотнядруга бiдноти? Що вони пороблять, коли багатирi затнуться? Не вступить громада за землю, багатирям що? Берiть, скажуть, землю, тiльки не ждiть вiд нас нiяко? помочi. Досi ми i тим, i другим громадi служили, а з сього часу - моя хата скраю, я нiчого не знаю!.. Кожен будь сам собi. I пiде мiж людьми розладдя, ворожнечi. Чи варт вона, безвiсна Прiська з сво?ю безвiсною нуждою