, тi? спiрки? I громада скаже: що
нам Прiська таке, у якiй вона помочi стане, що  ми  розпина?мось  за  не??
Багато нас гибiе i так... Господи! як же без землi бути? Добре тим  панам:
у ?х ?? не орано, не мiряно, а в нас той невеличкий шматочок, а скiльки то
очей заздриться на його? Скiльки рук тягнеться за  нею?  Кожному  хочеться
схопити, бо в землi - хлiборобська сила!
   А в панiв земля. I чому господь бог так не дав, як  у  панiв,  -  друге
дiло. Пани тiльки знають панувати. Вони самi коло землi не ходять,  ??  не
роблять, другi за них топчуться коло не?. Чого ж воно так  у  свiтi?  Нащо
господь бог так дав, що кому землi i не треба - в нього землi несходиме, а
в кого ?? жменя, на ту жменю сотня ротiв  роззявилася.  Чи  не  зробити  б
царевi чи кому там такого: одiбрати землю вiд того, хто коло  не?  сам  не
ходить, та й роздати б тому, хто у ?й ри?ться, - скiльки б нужди  з  свiту
зникло, скiльки б слiз обсушилося, достатку та щастя прибуло.
   Кругом голова йшла у Прiськи вiд тих думок,  i  всi  вони  сходилися  з
однi?ю; що буде, коли в не? землю одберуть? Не знаючи,  як  ??  розгадати,
вона ремствувала на людей, ремствувала i на Карпа: навiщо вiн  повiдав  ?й
ранiше про те? Ще, може, i не одберуть, а  одберуть  -  то  хоч  би  зразу
одiбрали: зразу б вона дiзналася, що у не?  нема?  землi.  Уже  б  тодi  i
пригадувала, що ?й робити, як ?й бути. А от тепер  -  тiльки  мука  тяжка,
несподiване почуття нового горя... Ну, вже й життя!  Краще  темна  могила,
нiж таке життя! - казала вона, дожидаючи зо дня на день сiльського  сходу,
виглядаючи, чи не йде хто кликати ??.
   Пройшов тиждень. Настав Новий рiк. Що то ?й новий рiк принесе? Серце ??
непокiйно билося. На третiй день нового року зранку забiгав Карпо сказати,
що пiсля водосвяття збiрка. "Може, й про  вас  будуть  балакати.  Виходьте
пiсля обiду", - додав.
   "Чи йти, чи нi? - думала Прiська. - Пiти,  а  коли  не  будуть  за  не?
говорити, - чого, скажуть, прийшла? А не пiти - рiшать  без  не?.  Коли  б
вона там була, все б яке слово за себе замовила".
   Непокiйна i аж зелена, швендяла Прiська по  хатi  i  не  знала,  що  ?й
робити. Вона пригадувала всi сни, якi тiльки снилися ?й за той  час,  коли
вона почула ту прокляту звiстку, - чи на добро вони, чи на  лихо?..  Та  й
сни були, як i життя, - страшнi та неодраднi: всi покiйнi снилися ?й, нове
лихо верзлося... Що вони вiщують, що пророкують? Не  розгада?  вона  сво?ю
головою, не прогляне зомлiлою душею, наболiлим серцем.
   Прийшов день збору. Христя ранiше i обiд зварила, щоб не барити матерi.
Вона, дивлячись на не?, i сама журилася i не знала, чим би ?й  розвеселити
матiр. Прiська не обiдала. Де вже та страва iтиме на душу, коли,  може,  з
завтрашнього дня нiчого буде кусати? Укинула Прiська ложку кашi у рот;  не
пожувавши, ковтнула та й удавилася. З тим устала i з-за столу.
   Крик i гвалт застала Прiська на  майданi  коло  волостi,  де  зiбралась
гроиада. Старшина, засiдателi, писар, староста стояли на рундуцi i  мовчки
позирали на море шапок, що колихалося по майдану. Люди сходилися  у  купи,
гомонiли i знову розходились. Однi кричали:  "Не  хочемо  так!  чого  така
правда у свiтi?" Другi розмахували  руками  i  голосно  гукали:  "Не  буде
по-вашому!" Кожен казав сво?, i  на  майданi  стояв  такий  гомiн,  що  не
розбереш, хто чого хоче, хто за  кого  говоре.  Прiська,  побачивши  купку
жiнок, що стояли в сторонi, повернула до ?х. Тут були: Феська Лазорчишина,
Килина Чопiвна, Горпина Ткалева, Мар'я Бубирка - все то сво?, знайомi.
   - Здоровi! - привiталася Прiська.
   - Здорова. I ти, Прiсько, прийшла подивитися? - спитала Мар'я  Бубирка,
огрядна, червонопика молодиця.
   - Знайшла Диво,  -  сказала  Прiська.  -  Уже  менi,  старiй,  на  диво
дивитися, коли б не було свого дiла?
   - Що ж у тебе за дiло таке?
   Прiська розказала. Молодицi ззирнулись одна з другою.
   - А от ми вийшли подивитися, - жартiвливо почала Мар'я. - Ткалиха -  як
?? чоловiка у старшину будуть вибирати; Феська - з жалобою на свого -  хай
посадять на тиждень у чорну, щоб знав,  як  ?й  боки  трощити;  Чопiвна  -
жалiтися на хлопцiв, що ?? п'ятилiтньо? дочки нiхто досi не свата?.
   Жiнки реготали з Мар'?них вигадок. Прiська  тiльки  подумала:  "Молодi,
здоровi, при достатках... Чому ?м не реготати?" I, зiтхнувши  важко,  геть
одiйшла вiд них.
   Вона зобачила Здора, що, зiбравши бiля себе  чималу  купу  людей,  щось
гаряче розказував i доводив, зобачила Супруненка, що, закинувши  шапку  аж
на потилицю, ганяв по майдану вiд однi? купи  до  друго?;  там  стрiвся  з
Перепелицею: "Гляди ж!" - гукав, потiм - з Васютою: "А ви ж пiддержте!", а
далi - з Кiбцем, там - з  Миленьком...  Вiн  лiтав,  як  муха,  i  кожному
говорив яке-небудь коротеньке слово. Тi мовчки  одмахувалися  головами,  -
добре, мов! - i або йшли далi, або стояли на мiсцi.
   "Це, видно, про мене трахтують, видно, про мою землю Грицько  замишля?.
Господи! Та й недобрий же який цей Грицько. Що йому з мо?? землi? У самого
- людям ще вiдда?, нi - ще й на мою заздриться. I зародиться таке лихе,  i
завдасться таке люте!" - Прiська трохи не заплакала.
   - Ну, що, набалакалися? - гукнув старшина з рундука. - Кажiть  скорiше:
ще багато зосталося дiла кiнчати, а вже нерано.
   Ближчi до рундука ряди щось забелькотали; Прiська не вчула - що.
   - Так як, за Омельком ставити? - спитався старшина.
   - За Омельком! За Омельком!
   - Хай тiльки  за  те  вiдро  горiлки  поставе!  -  обiзвалося  декiлька
голосiв.
   - З яко? речi? - гукнув Омелько Тхiр, що держав станцiю при волостi.
   - Як з яко? речi? Хiба малi грошi колупа?ш?
   - А розгон малий? Це не то, що в  Свинарськiй  волостi,  куди  становий
хiба тричi на рiк загляне; а в нас куди не ?де - та все через  Мар'янiвку.
От i готуй тройку коней. Торiк пару загнали  -  от  тобi  i  заробiток!  -
виправлявся Омелько.
   Прiська тодi тiльки розчовпала, що то балакали про  станцiю.  Щоб  було
чутнiше, вона трохи наблизилася до рундука.
   - Так усi згоднi? За Омельком? - гука? втрете старшина.
   - Усi! усi... За ним!
   - Ну, а тепер будемо балакати про надiли. Дехто з хазя?нiв помер, другi
- недо?мки по збору позаводили... Що його робить, як громада посуде?
   - Та хто ж там? Про кого судити?
   - А ось. Прочитайте, Денис Петрович, - повернувся старшина  до  писаря.
Той почав, за ним старшина вигукував.
   - Кобила Назар!  Iван  Швець!  Данило  Вернигора!  Василь  Воля!  Пилип
Притика...
   Прiська вся затiпалася, почувши те слово. Холод ?? пройняв  вiд  голови
аж до нiг, i вона сама не зна? - кому i чого  уклонилася.  Народ,  почувши
вигуки  старшини,  почав  пiдступати  до  рундука.   Декiлька   чоловiкiв,
товплячись, штовхнули Прiську.
   - I чого ше тут ся баба устряла? - поспитався рудоусий молодий чоловiк,
поспiшаючи за другим наперед.
   Прiська одiйшла геть i наставила  вухо.  Громада  гомонiла,  клекотiла,
чулися жарти, регiт. "Куди вже його реготатися? - думала Прiська. - Чи хто
гада? про те, що тут доля людська  рiша?ться?  Цiле  життя  береться?  Нi,
мабуть. Не реготали б так, коли б гадали".
   Далi чула Прiська викрики старшини, вигуки громади: "Одiбрати!"  -  "Не
треба! Дати йому рiк одстрочки: не поправиться - тодi й одiбрати". Або:
   "Дiти у його малi, прийняти на громаду".
   Аж ось старшина гукнув:
   - Ну, а за Пилипа Притику?
   - За Пилипа? - спитало декiлька голосiв. Прiська прикипiла на мiсцi.
   - Одiбрати! - крикнув перший Грицько; за ним хтось другий... третiй.  У
Прiськи в очах потемнiло.
   - Пiдожди кричати - одiбрати! -чу? Прiська  Карпiв  голос.  -  Це  дiло
треба розсудити.
   Далi ско?вся гвалт... Слiв не чутно, чу? тiльки Прiська  -  хтось  десь
бубонить, хтось кричить: "А дочка? а сама?" I знову другий голос: "Брешеш!
багатирi! звикли тiльки себе глядiти, а другi нехай з голоду пухнуть,  хай
здихають!"
   Гвалт, гомiн i крик такий знявся, якого ще i  не  чутно  було.  Громада
знову розсипалась на скiльки куп. Кожна купа гомонiла, одна  дужче,  друга
тихше. Од купи до купи, знай, бiгав Карпо i гукав:
   - Пiддержте, братця! Що се таке? За бiсовими  дуками  швидко  не  можна
буде бiдному чоловiковi i дихнути. Як се можна? Де се видано?  Коли  б  ви
бачили тiльки ??... та ось i вона! - I Карпо, ухопивши Прiську  за  рукав,
потяг за собою до Грицька.
   - Оце та гладка! Оце та здорова! - гукав  Карпо  Грицьковi.  -  Дивись!
Дивiться, добрi люди: ось вона!  Оце  та  Прiська!  Здужа?  вона  сама  Rо
робити?
   - У не? дочка гладка! - гука? у свою чергу Грицько. - Хай найме  дочку.
Чого ж другi наймаються, а ?й не можна?
   - У не? одна дочка. Як найняти ??, то  i  в  хатi  нiкому  поратись!  -
кричить Карпо.
   - Та цитьте! цитьте! Пiдняли таке - розiбрати нiчого не можна! - гукнув
старшина.
   Громада потроху почала стихати.
   - Ну, то як земля: за вдовою зоста?ться?
   - За нею! за нею! - ревнула бiльша половина громади. Грицько  червоний,
як рак, махнув рукою i геть одiйшов. Це зразу - наче його опекло  -  знову
посунувся вперед.
   - Ну, добре. Земля, кажете, за  нею  зоста?ться.  А  податки  хто  буде
платити? хто викупне даватиме?
   - Податки? Податки, звiсно,  на  громаду,  а  викупне  -  на  землю,  -
пiдказав Карпо.
   - Бач, трясця його матерi! - желiпнув Грицько. - I землю ?й дай,  ще  й
податки за не? плати.
   - Не тряси, лишень, бо трясця не розбира?, на кого напастись. Часом  як
трусне тебе, - вiдказу? Карпо.
   - Так де ж се видано? Як се можна? I податки плати, i землю вiддай.
   - Правду Грицько каже, - обiзвалося декiлька голосiв. - Коли землю бере
- хай i податки плате.
   - Люди добрi! - гукнув Карпо,  наближаючись  до  громади.  -  Постiйте!
Пiдождiть!.. Як же  ее  так?  Притицi  приходилось  тiльки  за  одну  душу
платити; вiн один у ревiзi?. Коли б у його син був - друге дiло, а то  вiн
один. Тепер вiн умер, - хто, як не громада, за його повинна платити?
   - Брешеш! Не вмер, а околiв! - гукнув Грицько.
   - Не вмер Данило, так болячка вдушила! - хтось сказав з громади.  Дехто
зареготався. Грицько не вгавав...
   - Усе на громаду та на громаду. Що ж  громада  таке,  як  не  ми?  Кому
приходиться тягтися, як не нам? - гукав вiн, маючи надiю  до?хати  Прiську
не одним, то другим.
   Громада почала схилятися на руч Грицькову.
   - Та постiйте, пiдождiть! - гука знову Карпо. - Вона по закону податкiв
не повинна платити. Де се видано, щоб удова давала  податки  за  помершого
чоловiка? З того ?х узяти?
   - А земля? земля? - желiпае Грицько.
   - Що ж земля? За землю викупне треба дати. Ну, викупне й буде давати, а
податки з яко? речi?
   - Так! так! - ревнула громада. - Податки на громаду, а  викупне  -  хто
Землею володi?.
   - Писать? - пита старшина.
   - Пишiть! - гука громада.
   Грицько з серця  плюнув,  поскромадив  потилицю  i  геть  вiдiйшов  вiд
громади. Лице його було червоне, люте; очi стратили свою гостру  колючiсть
i якось похмуро дивились, немов казали: ну, тепер все пропало! Вiн справдi
бурчав сам собi пiд нiс, що тепер все  пропало,  коли  голодрабцi  почнуть
верховодити громадою... Скривджений i побитий вiн вийшов з того  змагання,
яке сам завiв. Нi одна  його  думка  не  справдилася,  нi  одна  надiя  не
звеселила... Похмурий пiшов вiн додому.
   Зате Карпо несказано зрадiв. Бiгав од купи до купи i радо гукав:
   -  А  що,  взяв?  Вертiв,  вертiв  хвостом,  бiсiв  Супруненко,  та   й
довертiвся! Так вам i треба, гаспидськi  дуки!  Спасибi  вам,  панове,  що
пiддержали.
   - Тепер твiй, Карпе, могорич! - жартуючи, сказав  йому  високий  усатий
чоловiк.
   - Твiй! твiй! - гукнуло ще два-три голоси...
   - На чорта й краще! Хто кислицi по?в, а кого оскома напала. Хто  землею
володiтиме, а кому могорич ставити, - умiшався Гудзенко, непитущий Зроду.
   - Чого? - гукнув Карпо. - За се  i  могоричу  слiд.  ?  семигривеник  у
кишенi... ходiмо, прогуля?мо!
   - От добрячий  цей  Карпо!  Послiднiм  дiлиться...  Ходiмо,  ходiмо,  -
вiдказав перший усач, видно, голiнний до скляного бога.
   Валка душ з п'ять вiддiлилася вiд громади i напрямилася  до  шинку,  що
тута ж, тiльки через майдан, стояв, червонiючи сво?ми вiкнами.
   Карпо, простуючи мiж народом, знову стрiнув Прiську, що плуталася i  не
знала, куди i як ?й вийти.
   - Ви ще й досi тут тупцю?тесь? - обiзвався вiн. -  Iдiть  додому.  Ваше
дiло на лад пiшло. Поздоров, боже, громади, земля зосталася за вами. Iдiть
додому.
   - Спасибi вам, добрi люди! - промовила тихо Прiська, низько уклонившись
на всi боки громадi. - А тобi, Карпе, найбiльше!
   - Нi за що. Богу  дякуйте.  Iдiть  додому  та,  якщо  побачите  Одарку,
скажiть - хай не жде мене, може, я й забарюся.
   Прiська, ще раз подякувавши, подибала вулицею.
   Вечорiло. Сонце, цiлий день закрите хмарами, надвечiр вибилося з  сво??
неволi i, сiдаючи за  гору,  обливало  червоним  свiтом  усе  село.  Свiт,
падаючi? на снiг, знiмався високо вгору, красячи  холодне  зимне  повiтря:
здавалося,  воно  палало-гоготiло.  По  небу  шматками  розiслалися  хмари
темно-зеленi, аж чорнi, i додавали ще  бiльшо?  краси  прозорому  повiтрю.
Мороз дужчав. З села доносилися одинокi викрики  жiнок,  з  майдану  чувся
неугавний клекiт чоловiкiв. Якось чудно було, якось сумно, як тiльки бува?
зимнього вечора. Прiська дибала та  дибала,  поспiшаючи  додому.  Вона  не
примiчала тi? краси свiтово?; ?? похилу голову клопотали сво? думки.  Вони
не були гiркi; коли б Прiська не забула  радiти,  вони  б  були,  може,  i
радiснi; а тепер вони - тiльки тихосумнi,  як  i  ??  зомлiла  душа.  Вона
думала про землю, за котру стiльки болiла серцем,  котру  намiрялися  лихi
люди одняти... I от та земля  -  знову  ??.  Поздоров,  боже,  Карпа,  вiн
одтягав ??. "Свiт, видно, не без добрих людей... не без добрих  людей",  -
шептала вона. Серце частiше стукало, очi наливались слiзьми.
   Уже коло двору вона стала перевести дух i озирнулася назад. Сонце якраз
проти не? сiдало; червоне, огнисте його коло так i iскрило свiтом. "I воно
радi? доброму дiлу", - подумалося ?й.
   - Ох, нехай йому! як я уморилася, - вимовила Прiська, увiйшовши у  хату
i опускаючись на лаву. Вона вся трусилася, важко дихала.
   Христя прикро подивилася на  матiр;  по  обличчю  пiзнавала,  чи  добру
звiстку мати принесла за ту землю, чи лиху. I  ??  серце  було  непокiйне;
дивлячись на матiр - i воно в не? болiло.
   -  Нуте,  я  вам  поможу  хоч  кожушину  скинути,  -  сказала   Христя,
запримiтивши намiр матерi роздягтись.
   - Поможи, дочко... Скинь, дочко... Ох! як  я  наморилася,  -  кволилася
Прiська. - Сказано, нема сили, не стало здоров'я...  Хто  ж  то  коло  тi?
землi буде ходити, як i влiтку так буде?
   - А земля хiба за нами зосталася? - боязко спитала Христя.
   - О-ох! Поздоров, боже, добрих людей. За нами, дочко, - казала Прiська,
спинаючись на пiч.
   Христя перехрестилася. "Слава богу! Слава богу!" - шептала вона.
   - Як не кричав Грицько, як не гукав, як не пiдструнчував громаду, а  по
його не сталося... Спасибi Карповi... Бач, я й забула. Побiжи,  дочко,  до
Одарки, скажи: Карпо переказував, щоб не  ждали  його,  бо,  може,  вiн  i
забариться.  Дурна  голова,  поки  дiйшла  i  забула!  Гаразд,  хоч  тепер
згадала... Ох, що то за добрий чоловiк, спасибi йому! - гомонiла  Прiська,
не примiчаючи, що Христя  вже  дременула  з  хати.  Христя  не  забарилася
вернутись.
   - Питалася Одарка: де ж Карпо зостався? Кажу -  не  знаю,  -  докладала
Христя матерi.
   - На радощах зайшли у шинок. Спасибi ?м! - одно дякувала мати.
   - Та ще питалася: чи землю за матiр'ю зоставили? За матiр'ю, - кажу.  А
вона так зрадiла, аж пiдскочила.
   - Господи! i за що цi люди мене так люблять? - здивувалася  Прiська.  -
Учися у них, дочко... вони краще рiдних, прихильнiше самих близьких. Пошли
?м, господи, всього, чого вони тiльки бажають! I не доведи, боже,  коли  б
усi були такi,  як  отой  Грицько:  по?ли  б,  зда?ться,  одно  одного.  I
завдасться ж таке зле та немилосердне! Хоч би сказав - у  самого  мало,  у
самого нужда та недостача: а то добра того - на десятьох би стало! Нiт же,
йому ще трохи, сухий шматок чужого хлiба йому вадить!.. Зате ж i  провчили
його... Вiн - слово, а Карпо йому - десятеро... Та таки не його  послухала
громада, а Карпа... Червоний та хмурий пiшов вiн iз збiрки, - переказувала
Прiська дочцi свою радiсть, грiючи на печi посинiлi руки.
   Христя слухала матiр, а сама думала: от i пiймайся такому в невiстки, -
усi з тебе кишки вимота?... буде гризти, поти загризе. Нехай йому  з  його
багатирством! Чого ж той Федiр лабузниться? Чого йому треба? Господь
   3 ним! Вiн i добрий парубок, та що зможе з отаким батьком?
   Ще й не додумала Христя  сво?х  думок,  як  почула,  що  в  сiнях  щось
зашамотiло. Вона кинулася позирнути, хто там, i на  порозi  стрiлася...  з
Федором.
   - Здоровi були! - привiтався вiн, уступивши в хату.
   - Хто там? - додивляючись з печi, спитала Прiська. - Засвiти, Христе, -
нiчого не видно.
   - Та се я... Федiр, - одказав той, тручись коло  порога.  "Федiр!  Чого
се?" - подумала Прiська.
   -- Засвiти, Христе! - удруге сказала вона.
   - Та я свiчу.
   Незабаром невеличкий каганчик освiтив  сумну  хату;  жовтогарячий  свiт
розлився серед вечiрнього  мороку  i  обдав  Федора,  що  тупцювався  коло
порога.
   - Чого ж ти сто?ш, Федоре?  -  спитала  Прiська.  -  Сiдай!  Що  скажеш
доброго?
   Федiр, зиркнувши по хатi, похнюпився.
   - Та я се до вас... -  рвучи  слова,  несмiло  почав  вiн.  Голос  його
бринiв, як перервана струна: йому, видно, важко було говорити.
   "Чи не сватати, бува?" - подумала Христя  i  глянула  на  Федора.  Той,
блiдий, стояв край порога i, мнучи шапку в руках, тремтiв. Те  запримiтила
i Прiська... Настало важке мовчання, ще важче ждання.
   -  Батько  прислали,  -  знову  промовив  Федiр,  i  знову  його  голос
обiрвався. - Батько сердитi  прийшли  додому.  Напали  на  мене...  Хотiли
бити... а далi: "Пiди, - кажуть, - до... скажи: я ?й цього не забуду!.." -
ледве-ледве вимовив Федiр, i сльози закапали з його очей.
   Дочка i мати ззирнулися... Пройшла хвилина мовчання, наче сон найшов на
всiх... Нестямний стук далi ?х розбудив. Коли вони прийшли в себе - Федора
вже не було.
   Чи сон то справдi, чи бувальщина? Дочка i  мати  ззиралися,  дивуючись,
здiймали плечима, i знову ззиралися, i знову здiймали плечима, поки Христя
не розреготалася... Вона  сама  не  зна?,  чого  ?й  стало  так  смiшно...
Дзвiнкий ?? регiт розкочувався по всiй хатi.
   - Чого ти? - сердито спитала мати.
   - Чи не дурний вiн! Чи не  божевiльний!  -  скрикнула  Христя  i  знову
залилася...
   То був непевний смiх, нестямний  регiт:  так  смi?ться  само  лихо  або
почуття його. Морозом обдав той смiх Прiську, а вона, дивлячись тривожними
очима на дочку, тремтiла, ?й так зразу гiрко стало, так важко, лихо  знову
так надавило на ?? душу - мов недавньо? радостi i не було. "Я ?й цього  не
забуду!" - учувалося тихе Федорове шептання... "Сина  прислав  сказати,  -
думалося ?й, - щоб не забули... Боже! що за причепа  Грицько  той,  що  за
лихий чоловiк!"
   VII
   Грицько прибiг додому голодний i лютий. Та земля Притичина не одну  вже
нiч не давала йому  спати,  болячкою  на  серцi  сидiла,  спичкою  ув  оцi
стримiла. "Хай вона не достанеться менi, а другому... тiльки аби одiбрати!
Чого ?й тодi жити у селi? З чого вона проживе?  Опухне  з  голоду...  Iди,
голубочко, в найми... в найми iди на старiсть лiт... i дочку  свою,  пишну
панночку, веди За собою, хай лишень коло чужо? роботи помаже-покаляе  сво?
бiлi рученьки, а то вибiлилися... Тiльки хлопцiв i глядить,  тiльки  ?х  i
зна? з ума зводити... Зiйдеш сама скорiше!.. Аби вас випхнути з села, а то
ви менi i за вухом не свербите. А випхнути треба, бо зовсiм пропаде Федiр.
Думав, як полаю - оханеться... Кий бiс! Як дурень той  ходе.  Цiлу  нiч  з
колядками, кажуть, водився... Коли б не дурень, наводив би ?й такого,  щоб
мати знала, як пускати дочку на всю нiч... Так дурень же,  дурень!  Нiчого
не поробиш... випхнутi? треба... i випхну! Уже хоч по  сю,  а  випхну!"  -
думав трохи не всю ту нiч  перед  збором  Грицько.  Пригадував,  кого  вiн
прохав, кого б ще треба попро хати, що казати перед громадою,  якi  доводи
давати? Вiн i не- гадав, щоб громада не згодилася. Чи статечне таке  дiло,
щоб громада сама на себе i податки взяла, i землю вiддала? Цього нiколи не
буде, цього не може бути.
   I от тепер... на тобi, та цить! Вiн винуватив  усiх  багатирiв,  що  за
його як слiд не стояли, i громаду, що з глузду зсунулася та таке викинула.
А гiрше всього Прiська ся... ненависна Прiська з сво?ю дочкою зоста?ться у
селi!.. I от тепер почнуть вони як у дзвони дзвонити: а  що,  здобувся?  а
що, взяв? покурив?..
   - ?сти! - гукнув вiн, не скидаючи шапки i водячи грiзно очима по  хатi.
Вiн шукав за що-небудь причепитися, вилаятись, зiрвати на кому-небудь сво?
накипiле зло. У хатi не знайшлося нiчого такого, щоб не по його стояло або
лежало. З серця вiн скинув шапку, швиргонув на пiл,  а  сам  посунувся  за
стiл. Хiвря, запримiтивши, що Грицько палений, мерщiй висунула борщ з печi
i постановила коло його. Вiн зопалу сьорбнув i - опiкся.
   - Вогню пiдставила! - крикнув вiн, кинувши ложку.
   - А що б було, коли б холодного пiднесла? - тихо огризнулася Хiвря.
   - I без того мене печуть усi... а тут ще i ти з сво?м борщем!
   - Дивись - я винна! - усмiхнувшись, сказала Хiвря.
   Грицько мовчав, сопiв та ждав, поки хоч трохи борщ прохолоне.
   - У нас десь горiлка була?  -  нешвидко  спитався  вiн.  Хiвря  знайшла
пляшку i постановила перед ним. Грицько випив чарку i  знов  прийнявсь  до
борщу. Хiвря дивилася, як вiн глитав ложку за ложкою.
   - Та що там тебе  так  розсердило?  -  поспитала  вона,  дивлячись,  що
Грицько i трохи не одходив. То, бувало, i сердитий прийде: тiльки  по?в  -
уже й пом'якшав, а тепер - i трохи нi.
   - Ще е що ?сти? - понуро спитався вiн.
   Хiвря поставила печене порося.  Грицько  прийнявся  за  порося  мовчки,
сопучи. Хiвря бiльше не допитувалася; Грицько мовчав.  По?вши,  вiн  устав
з-за столу, перехрестився i лiг на  полу,  одвернувшись  лицем  до  стiни.
Хiвря мила миски, i тiльки ?х глухий бренькiт порушав нiму  мовчазнiсть  у
хатi.
   З Грицьково? голови нiяк не виходила  сьогоднiшня  рада,  його  зневага
громадою. Йому було важко, серце билося все дужче та  дужче,  наче  гадина
крутилася коло його, не давала покою. Сво?х намiрiв вiн не  сповiряв  дома
нiкому; вiн мав надiю, скiнчивши дiло, гiрко посмiятися... а от тепер... з
його насмiялися! Коли вiн мучиться - Прiська, певно, радi?... А ще як дома
дознаються, Федiр почу?... Вiн, його син... його кров... Буде радiти разом
З Прiською?.. Нi, постiй!
   Вiн схопився i окинув бистрим поглядом усю хату.
   - Де Федiр? - спитався вiн.
   - Не знаю. Ми довго дожидали тебе обiдати, та, не дождавшись, пообiдали
самi. Федiр зараз пiшов пiсля обiду.
   - Чи не до сво?? бiсово? тещi! - скрикнув Грицько. - Нiколи  його  дома
нема?. Так i шля?ться, бiсова заволока!
   - Так вiн недавно й пiшов, - одказала Хiвря.
   - Недавно... А чого  швендяти?  Куди  шлятися?  Вечiр  надворi.  Певне,
скотина не напована.
   - То, може, вiн i погнав ?? напувати.
   Грицько знову лiг; Хiвря вийшла з хати i швидко вернулася.
   - Федiр скотину напував. Зараз увiйде, - сказала вона. Пройшло небагато
часу, i Федiр уступив в хату.
   - Ви мене кликали, тату? Грицько устав i аж на лицi зблiд.
   - Пiди менi зараз... - тремтячи, почав вiн. -  Пiди  до  сво??  тещi...
зна?ш? Скажи вiд мене... скажи: "Я ?й цього не забуду!" Хай вона це запише
собi на лобi!.. Чув?
   Федiр, женучи худобу од  водопою,  чув  вiд  хлопцiв,  як  його  батька
громада зневажила, зоставивши землю за Прiською.
   - Це нащот землi? - тихо спитався вiн.
   Грицька наче що ушпигнуло: в тихому питаннi  сина  вiн  почув  i  докiр
собi, i гiркий регiт. Вiн увесь затiпався.
   - А тво? яке дiло? - гукнув вiн, аж Хiвря затремтiла. - Тво? яке  дiло,
питаю? Тобi сказано iди -  iди  i  скажи...  Став  ще  допитуватись!  Тобi
радiсна, учий сину, батькова невдача? Радiсна, га?
   Федiр переступав з ноги на ногу.
   - Наклада?те удвох з своею любезною на батькову  голову?..  -  i  знову
почав Грицько гукати на всю хату, перетираючи та переминаючи на  зубах  не
тiльки Прiську з Христею, а й увесь рiд ?х, усiх заступникiв. Вiн  лаявся,
хвалився, що всiх ?х знищить, всiм ?м оддячить.
   - Роздратували мене - хай же знають, який Грицько сердитий! А ти йди до
не? i скажи: "Я ?й цього не забуду!" Тiльки  й  скажи...  I  зараз  додому
вертайся. Чув?
   Грицько одвернувся i знову лiг.
   Федiр стояв, похнюпившись, у порога, м'яв шапку  в  руках.  Його  серце
розривалося, його сльози давили. Як йому йти, як його сказати? Ще  хоч  би
там Христi не  було.  А  то...  чи  давно  вони  удвох  пiд  його  кожухом
простували? Христя тодi, правда, образила його... тепер подума, що вiн  ?й
вiддячу?. Вiн? Христi!.. - У Федора ув очах помутилося, зiтхання у  грудях
сперло.
   - Чув? - гукнув, озирнувшись, Грицько. - Кому я кажу? Федiр  затрусився
вiд того гуку i, наче п'яний, пiшов з хати. Вiн вийшов на вулицю и став...
"Чи йти, чи нi?" - подумав. Його серце молотком стукало  в  груди,  голова
наче у вогнi горiла, i вечiрнiй мороз  не  прохолоджав  ??,  тiльки  дужче
спиралося зiтхання у грудях.
   - Чи йти? - уже вголос промовив вiн i, махнувши рукою, почвалав вподовж
вулицi... Пройшов одну вулицю, поверта? у другу.  Он  i  церква  чорнi?...
Пiдiйшовши до  цвинтаря,  вiн  знову  став...  Краще  повiситись  йому  на
дзвiницi, нiж iти туди! Хiба вернутися?.. "Господи! прийми мене, чим отаку
муку терпiти, отаку наругу приймати!"  -  сказав  i,  вхопившись  за  лице
руками, притулився до баркану... Сльози бiгли  на  руки,  пробiгали  крiзь
пальцi, хололи-замерзали. Вiн не  чув:  новi  розтоплювали  замерзлi  i  -
лились-лились... Здавалося, ?м кiнця не буде!
   - Хто там? - обiзвав його сторож, ударивши в брязкало.
   Федiр, наче злодiй, кинувся, одбiг вiд цвинтаря i, сам не знаючи  куди,
почимчикував майданом.
   Вiн спинився, побачивши перед собою Притичину хату. Не свiтилося.  Йому
полегшало. "Може, нема? дома", - подумав вiн i мерщiй  ускочив  у  двiр...
Вiн не пам'ятав, що там казав, не пам'ятав,  як  знову  опинився  серед  у
лицi. Знову його церква зостановила; знову вiн коло не? прочумався.  Почав
пригадувати, де був, що робив? Вiн ще пам'ята?, як  доходив  до  хати,  як
увiйшов... пам'ята? свiтло...  лице  Прiсьчине  виставилось  з-за  печi  -
страшне, Змучене... Лице Христi свiтило,  наче  зорями,  очима...  далi...
земля пiд ним наче посунулася, свiт заходив ходором... вiн  щось  казав...
що вiн казав?.. Огонь палив йому голову, серце наче цiпом молотило...  Вiн
чув чийсь регiт... I от тепер вiн баче церкву знову... Чи не снилося  йому
те все? Чи вiн справдi був у Притики, бачив Прiську, бачив Христю,  казав,
що йому батько наказував?.. Так, так... вiн чу?, що казав.  Вiн  чув  свiй
голос: "Я ?й сього не забуду!"
   Наче ножем хто шпигонув зразу у серце Федора, коли вiн пригадав те.
   - Що я наробив, каторжний? Що я  надiяв,  осоружний?  -  скрикнув  вiн,
ухопившись за голову руками. Сльози знову потекли з його очей; знову  вiн,
прихилившись до баркану, почав гiрко i кревно ридати. Тепер  усе  пропало,
все! Тепер йому - краще в ополонку, нiж показатися на очi Христi... Чи  не
дурний вiн? Ну, постояв би де годину-другу, вернувся  i  сказав  батьковi:
ходив, нема? нiкого дома.  Так  нiт  же!..  "Пiшов...  понесла  мене  лиха
година,  попхала  якась  нечиста  сила!..  I  тепер  все,  що  було   менi
найдорожче, сам сво?ми руками задавив... О, проклятий я,  проклятий!"  Вiн
давив себе за голову i плакав-плакав.
   Коли Федiр  пiд  церквою  мучився,  Грицько,  лежачи  на  полу,  думав:
"Гаразд, що я таке пригадав. Це одучить  бiсового  дурня  бiгати  за  тi?ю
хльоркою: коли пiде вдруге  -  самi  проженуть.  Гаразд-гаразд...  спасибi
менi!" I Грицько та?мно усмiхався.
   Федiр пiзно вернувся додому, розкуйданий, без шапки.
   - Був? - спитав його батько.
   Федiр понiс таке, що Хiвря,  прослухавши,  аж  перехрестилася.  Грицько
скочив на ноги i грiзно зирнув на сина.
   - Був, питаю? - гукнув вiн.
   Федiр стояв проти його й цокотiв зубами.
   - Ти збожеволiв? - спитався батько.
   - Та не руш його! - обiзвалася Хiвря. - Хiба не бач, вiн не  схожий  на
себе.
   Грицько прикро подивився... Блiдий, з мутними очима, стояв  проти  його
Федiр i трусився.
   - А шапка твоя де?
   - Там... там...  -  махнувши  рукою,  глухо  промовив  Федiр  i  мерщiй
побрався до печi. Хiвря кинулась до його.
   - Федоре, сину! Що з тобою? Оханися!
   - Вiн п'яний! - угадував, лютуючи, батько.
   - Геть, не руш його! - сказав вiн Хiврi. - Iди сюди! Дихни на мене.
   - Та не в'язни! Чого ти пристав до його? Дивись - хлопець не при  собi,
а вiн таки сво??! - гримнула вже на Грицька Хiвря.
   - Чого ж вiн не при собi? Хiба обкурили або обпо?ли чим вражi дочки?  -
не то понуро, не то боязко сказав Грицько. Вiн сiв  i  дивився,  як  Хiвря
помагала синовi роздягатися, як, пославши на печi, попровадила  його  туди
спати. Федiр, уклавшись, стогнав, перекидався, часом говорив щось, заводив
якусь пiсню, вiд котро? мороз ходив поза спиною у  самого  Грицька.  Хiвря
жахалася, хрестилась.
   - Що це з ним поробилося, господи? - та?мно допитувалась вона, коли вiн
затихав.
   - Що? Кров, видно, напала.  Треба  завтра  щепiя  покликати,  хай  кине
кров... Хму... Де ж вiн шапку дiв? - турбувався  Грицько.  -  А  шапка  ще
нова: тiльки друга зима iде, як справив.
   Цiлу нiч не давав Федiр покою  сво?ми  вигуками,  викриками,  жаханням.
Грицько, спершу думаючи, що син прикида?ться, нарештi дойняв вiри... "Що ж
се з ним i вiд чого? - думав Грицько. - Незвiсно, чи ходив вiн до Прiськи.
Коли ходив - то, може, справдi напо?ли чим бiсовi вiдьми; коли  нi  -  то,
певно, кров. Парубок здоровенький, згарячу смикнув де холодно? води -  ну,
i прохолодився, кров напала. Треба до щепiя".
   Удосвiта вiн зразу й зiбрався. Прийшов щепiй, облапав, обдивився.
   - Кров, кров, - сказав. Кинув кров, узяв за те сорокiвку грошей,  випив
з чвертку горiлки й пiшов додому.
   Федiр на який час затих, а з пiвдня знову почав таке вигукувати,  що  й
на голову не злiзе. Грицько задумався: чи  кров  лиш  се  справдi?  Чи  не
одурив, бува, його щепiй, узявши дурно грошi?
   Хiвря напирала, що з очей, i послала за знахуркою. Прийшла i знахурка.
   - Або ж з ляку, або з пристрiту, або ж давано йому чого, - сказала вона
i почала готуватися виливати переполох.
   Лили з воску. Довго знахурка вишiптувала i над Федором, i над воском, i
над водою. Розтопили вiск, линули. По тому коржi, що плавав поверх води  у
мисцi, угадувала знахурка, вiд чого те лихо приключилося.
   - Оце ж дивiться, моя матiнко! Оце церква  виходе...  а  це  чоловiк  з
Дрючиною, то дiвчина якась... а це ж - собака. Нi, вовк: бачите, якi  ушка
гостренькi. Так, так... перелякався вовка, - рiшила знахурка.
   I Хiвря повiрила. Повiрила ще тим,  що  другого  дня  церковний  сторож
доставив у волость чиюсь  шапку,  котра  лежала  коло  брами.  Шапка  була
Федорова.
   - Так, так... Де ж уночi розносила його лиха година? Послав серед  ночi
хлопця. Пiшов - i стрiвся з вовком, - плакалась Хiвря.
   Грицько мовчав, ходив, як нiч, смутний, як скеля, нiмий. Йому  хотiлось
дознатися, чи ходив Федiр до Прiськи, що казав i як його приймали там?
   Прiська  на  другий  день  раненько  пiшла  похвалитися  Карповi  сво?ю
пригодою.
   - Ув'язався Грицько до мене та й ув'язався... - жалiлася вона. -  Учора
сина прислав нагадувати, щоб я не забувала... I що я  йому  зробила  таке?
Чим  перед  ним  переступила?  Я  ж  не  його  землю  одтягала,  за   свою
клопоталася.
   - Зна?те, Що я вам пораю? - каже Карпо. - Плюньте ви на його похвалки i
на все... Вам громада одсудила - громада i зна? про  те.  А  вiн  чим  вам
страшний? Що ма? очi ненажерливi? Наплюйте на його, та й годi!
   I Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був  налякати  Прiську.
Та чутка дiйшла й до Грицька.
   - Так, так!.. Вони пiддали! Вони! - гукав  Грицько.  -  Хай  же  тiльки
помре син або станеться що йому, я ?х на суд покличу, у  тюрму  запру,  на
Сибiр зашлю! Я ?м покажу, як заманювати  чужих  хлопцiв  та  обпоювати  ?х
зiллям. Вiдьми!
   Люди, не розбираючи нiчого, пiдхопили ту  чутку  i  виплели,  що  буцiм
Прiська напо?ла Федора  кошачим  мозком.  Дехто  i  бачив,  як  вона  кота
патрбшила удвох з  дочкою.  Пiшла  чутка-поговiрка  по  всьому  селу.  Усi
винуватять Прiську: то вона метиться на Федоровi  за  дочку.  Христя  дуже
голiнна до хлопцiв, начепилася на Федора. Молодий парень не витерпiв...  i
от тепер за те, що Федiр одкида?ться, Прiська i метиться...
   Один Карпо заступа?ться за не?.
   - На суд його, багатиря, брехуна! - ра? Карпо. - Що вiн славить вас  на
все село? На суд його тягнiть!
   Прiська послухалася  i  пiшла  жалiтися  на  Грицька.  Хоч  на  судi  i
виявилося, що Грицько плiв тi нiсенiтницi, тiльки Грицька не обвинуватили.
Чутка ходила, що вiн вечеряв з суддями у шинку.
   - Ну, що тобi сталося вiд того, що, може, i сказав  усерцях  яке  слово
чоловiк? - питався суддя.
   - Усерцях чого не скаже! - пiддакував другий.
   - А слава? - доводила Прiська.
   - I не про тебе, бабко, говорять. I  про  нас  плещутьПоговорять  та  й
перестануть.
   Так Прiська i вернулася нi з чим. А Грицько гукав по селу:
   - А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань!
   Люди не чули того, що було на судi. Вони знали одно - чим суд кiнчився,
i по тому судили. "Уже б сидiла та мовчала, коли  винувата,  -  казали  ?х
гострi язики, - а то ще i на суд! Дрюкрвана стала: хто там що не  скаже  -
зараз на суд!"
   Прiська плакала, Грицько смiявся. Тiльки то був  смiх  чоловiка  злого,
ображеного. Смiючись, у його серце кипiло, що Прiська  позивала  його.  Як
вона смiла позивати?.. Вiн тiльки тим i  жив,  що  шукав  випадку,  як  би
Прiсьцi вiддячити, як би запопасти ?? так, щоб вона  вже  не  вирвалась  з
його лапок.
   Час iшов. Прiська жила собi на  другому  кра?  села  i  не  вiдала,  що
Грицько замiряв, що пригадував. Людський поговiр потроху стихав: видно,  i
людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом  Федiр  видужував:  у
його була пропасниця.
   Минули м'ясницi i  масляна,  настав  пiст.  На  середохреснiй  у  мiстi
ярмарок. Селяни знову, як той плав, кинулись туди. По?хав i Грицько;  так,
без Дiла  по?хав,  а  пробув  довше  всiх.  Вiн  вернувся  у  вiвторок  на
похвальнiй - радий, веселий такий. Коли зостався вiн на самотi  з  Хiврею,
то витяг з гамана якийсь папiрець i, показуючи,  радо  промовив:  "Оце  ?х
до?де! оце! Зайняли мене, хай же знають!"
   Хiвря допитувалася, що то, та Грицько  тiльки  махнув  рукою  i  мерщiй
побрався до волостi.
   VIII
   Починалася весна; хоч ще звечора й держало заморозками, а  проте  вдень
так свiтило, так грiло ясне сонечко! Бiгучi рiчечки спускалися з гiр, рили
галий снiг, розтоплювали; у полi  могилки  показалися;  жайворонки  зранку
щебетали; дiвчата вечорами збиралися весну закликати... Радiли  люди.  Уже
вони турбувалися об тiм, коли орати, коли засiвати; пригодовували скотинку
на важку  польову  роботу,  обдивлялися  снастi  у  возiв,  у  плугiв,  що
несправне - справляли. Прiська журилася, чим його свою землю засiвати i як
його засiвати. Вона складала всi сво? надi? на Карпа. Карпо згодився:  "Не
журiться, усе гаразд буде!" Та Прiська,  видно,  вже  звиклася  з  журбою:
бiльше журиться, чим радi?. До того i сни ?й щоночi сняться,  все  страшнi
такi сни. Найбiльше вона пам'ята? один.
   То  було  якраз  проти  похвали.  До   похвали   вона   завжди   говi?.
Висповiдавшись, прийшла вона з церкви i,  щоб  не  грiшити,  лягла  мерщiй
спати, ?й довго не спалося; думки ворочали з боку на бiк, а геть  далi  ?й
так ?сти захотiлося. Вона аж здивувалася... Нiколи сього зроду не було,  а
се - як на грiх! Вона геть гнала вiд себе ту  лукаву  думку  i  незчулася,
коли заснула.
   I сниться ?й: кудись вона iде, якоюсь зеленою та глибокою долиною; i по
сей бiк гора, i по той бiк - друга. Гори покритi темним лiсом, а долина  -
як рута зелена. Сонце свiте, золотить i гори, i лiси, i  долину.  Там,  на
праву руч, на горi, на самому шпилечку, сто?ть, як лялечка, бiла  церковця
й неначе хита?ться, сяючи золотим хрестом i банями. "Що це за мiсце? Чи не
Ки?в, бува?" - дума?ться ?й. I от вона просту? до церкви. Висока  гора,  i
схiд на не? крутий, змi?ю кругом шпиля так i обвився. Та невже ж  вона  не
збереться? Пiдiйде трохи, спочине та й знову пiдiйде. Тiльки що  пiднялася
височенько, бачить - мiж деревом  щось  за  звiр  лежить  i  прикро-прикро
дивиться на не?... Очi його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. Вона
так i прикипiла до мiсця, а  звiр  -  анi  змельне...  "Господи!  -  дума?
Прiська. - Де ж менi  дiтися?  Куди  сховатися?"  Тiльки  що  вона  хотiла
ступити, а звiр так i кинувся на не?... "Се ж  вовк!"  -  наче  блискавка,
мелькнула думка в ?? головi, i разом з думкою ?? кольнуло i в серце,  i  в
голову, i у ноги... Вона жахнулася-кинулась.
   Тiло ?? тремтiло, а серце так билося, коли  вона  прийшла  до  пам'ятi.
Господи! Що се за сон? Що вiн вiщу?? Вона знала, що коли  собака  сниться-
то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе.
   Вона похвалилася Христi й Одарцi.
   - То вам од усяких клопотiв та  й  сни  такi  сняться,  -  заспокоювала
Одарка.
   Та Прiська не заспоко?лась. Той сон так i сто?ть перед  нею  як  живий:
вона його нiяк не забуде...
   Минув тиждень. Була вербна недiля. День обiця бути погожий: на небi  нi
хмарочки, нi плямочки - чисте, глибоке, широке. Сонце так ся?  i  грi?,  у
повiтрi тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить
помiж талим снiгом.
   - Ну, вже ж, мамо, сьогоднi заранi упораюся, заранi пообiда?мо, та пiду
хоч раз погуляю. Я ще сi? весни i не гуляла, - каже зранку Христя.
   Прiська не перечила: хай пiде, хай погуля?! Тiльки що з церкви  вийшли,
Зразу вони i сiли обiдати. Ще i обiду не дообiдали, як чу? Прiська -  щось
шамотить у сiнях.
   - Кого ж то бог несе? - спитала вона, кладучи ложку.
   У хату уступив соцький Карпенко. Привiтався, з недiлею поздоровив.
   - Спасибi, - одказу? Прiська, а в само? серце так i  затiпалося.  "Чого
се?.. Видно, щось таке..."
   - А що скажете? - допиту?ться.
   - До вас. За вами, - одказу? Карпенко.
   - Чого се?
   - Не знаю. Старшина звелiв: "Пiди, -  каже,  -  скажи,  щоб  прийшла  у
волость".
   - Що ж там у волостi вашiй?
   - Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не  дослуха?шся.
Чудно Прiсьцi i страшно. Вона нiкого не  позивала,  i  на  не?,  зда?ться,
нiкому пеняти, а в суд кажуть. Хiба Грицько що пiдстро?в?
   I не дообiдала - пiшла, ?й так важко, так гiрко. Серце  так  неспокiйно
б'?ться... Наче на муку або за лихом яким iде вона - так важко iти. Та хоч
би знала чого; а то темно, як уночi. А серце  так  i  токоче...  чу?,  чу?
лихо...
   Насилу додибала.
   Волость уся в зборi: старшина, писар, староста, суддi, соцькi.
   - Привiв, - довiв Карпенко старшинi.
   - Де вона?
   Прiська виступила вперед.
   - Ось на тебе жалi?ться Загнибiда, - каже старшина.
   - Який Загнибiда?
   - Не зна?ш? Що у нас колись писарем був. Вiн тепер у городi живе.
   - Пам'ятаю.
   - Пам'ята?ш? Так он вiн i жалi?ться, що ти досi  йому  сво??  дочки  не
доставила.
   - Яко? дочки? З яко? речi? - гнiвно вiдказала Прiська.
   - Ти ж найняла ??, чи що.
   - Коли? Та я його лiт десять, як i в вiчi бачила.
   - Не так трохи, - умiшався писар.
   - Та я допевне не  знаю.  Що  вiн  там  пише  -  прочитайте,  -  сказав
старшина.
   Писар почав читати. Складно, по-писарськiй  була  написана  бумага,  що
Загнибiда ще об Миколi договорився з  Пилипом  Притикою  найняти  у  його,
Притики, дочку Христю за десять рублiв у рiк на його, Загнибiди, одежi; що
Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублiв за  пiвроку
вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику,  що,  довiдавшись
об Притичинiй  смертi,  вiн,  Загнибiда,  просе  тепер  волость  заставити
Притикiвну Христю або грошi  за  пiвроку  одслужити,  або  ж  вiддати  сiм
рублiв, бо вiд часу  позики  пройшло  уже  бiльше  трьох  мiсяцiв  i  вiн,
Загнибiда, яко крамовий  чоловiк,  позбувся  росту  не  менше  як  на  два
карбованцi.
   Прiська слухала i нiчого не  розiбрала.  У  ??  головi,  наче  гвiздки,
стирчать слова: "Загнибiда... п'ять рублiв... Пилип... дочка..."
   Ув очах у не? жовто, аж темно, свiт витушкою йде кругом не?.
   - Розiбрала? - спитався старшина. Прiська уставилася очима у його.
   - Розiбрала? - допиту?ться старшина. - Тобi не казав чоловiк?
   - Який? - наче вiтер прошумiв помiж сохлою травою, поспитала Прiська.
   - Твiй! - гукнув старшина.
   - Коли?
   - Тьху! - розсердився старшина.  -  Коли?!  Ти  здурiла,  чи  що?  Коли
приходив додому!
   Прiська не видержала: сльози градом полилися з  ??  очей,  i  з  гiрким
криком плачу вирвались у не? слова:
   - Я його не бачила... Як  пiшов...  по?хав...  туди...  у  те  трикляте
мiсто... Там i смерть його спостигла... Я нiчого не знаю.
   Суддi похнюпились. Плач гiркий  Прiсьчин  пройняв  ?х  жалем.  Старшина
замовк, соцькi наче померли.  У  волостi  стало  тихо-сумно.  Один  лемент
Прiсьчин роздавався серед не?.
   - Що ж його робити? -  нахилившись  до  писаря  i  до  суддiв,  попитав
старшина. Тi мовчали.
   - У тебе е, бабко, грошi? - обiзвавсь, пiдвiвши голову, один суддя.
   - Грошi? Де в мене тi грошi! - i Прiська ще дужче заридала.
   - Коли е грошi, то краще ?х вiддати Загнибiдi. Уже ж  треба  вернути,'-
розписку приставив.
   - У мене нi шеляга... - плаче Прiська.
   - То хай дочка одслуже.
   - У мене одна вона... Я стара, немощна. Хто менi помагати  буде?  Знову
нiма нiмота обняла хату. Коли б Прiська мовчала, а то вона й не переста? -
лементу?.
   - Ти не плач, - почав старшина. - Ти  розбери,  як  сама  краще  зна?ш.
Може, у кого позичиш грошей та вiддаси. Треба ж ?х вiддати!..
   Прiська плакала.
   - Ну, рiшай, - сказав суддя, - вiддаси грошi, чи дочка вiдслуже?
   - У мене нема? грошей... У мене одна дочка... - одно товче Прiська.
   - Та то в не? тiльки повадка така - сльозами доймати, - обiзвавсь ззаду
не? чийсь грубий голос.
   Прiська озирнулася - то говорив  Грицько...  Очi  в  його  грали,  лице
радiстю пашiло.
   - Не зiгнеться й вiддати! - казав далi Грицько.  -  У  не?  хата  своя,
надiл За нею зостався... Чого ж ?й? I дочка в не!  кобила;  i  сама  -  то
тiльки збiднилася.
   З гiрким докором глянула Прiська на Грицька. Не тiльки слова - сльози в
не? занiмiли вiдразу. Очi блищать, а сама  блiда,  труситься...  Так  звiр
тремтить, застуканий в тiсному кутку.
   - Ти хiба зна?ш ??? - спитався суддя.
   - Ще б не знав! У мене в сусiдах  жила.  I  чоловiка  ??  знаю...  Так,
ледачий... п'янчужка був, - весело мовив Грицько.
   - Грицьку! Бога побiйся... Вiн уже на  тому  свiтi,  а  тобi  ще  треба
збиратися туди колись... - рвучи слова, промовила Прiська.
   - I дочку знаю, - не слухаючи, мовив далi  Грицько.  -  Здорова  дiвка.
Таким би тiльки робити та служити, а воно дурно у матерi хлiб переводе.
   - Трясця тобi! - не видержала Прiська i гукнула на всю хату.
   - Бабко, бабко, тут не можна лаятись! - сказав старшина.
   - Бачте... бачте, - радiв Грицько. - От яка вона немощна! Збiднилась  -
куди тобi! Тиха та смирна.
   - Ти ж мене без ножа рiжеш! Прямо по серцю  пиля?ш!  -  гiрко  одказала
Прiська.
   - Годi вам змагатися! Годi! Замовчи, Грицьку, - приказав старшина.
   - Так як рiша?ш? - через скiльки часу спитав вiн Прiську.
   Грицько стояв, усмiхався; суддi, похнюпившись, сидiли.
   - Як хочте! - з серцем вимовила Прiська. -  Хоч  розiрвiть  мене  та  й
з'?жте!
   - Та ти  не  бришкай!  -  крикнув  старшина.  -  Дивися,  ??  як  краще
допиту?шся, як ?й хочеться, а вона ще й бришка! Ти зна?ш, що  се  суд:  як
схоче, так i постанове.
   - Для мене все рiвно! - знову огризнулась Прiська. - Що ж менi  казати?
Ви всi проти мене... Намоглися з'?сти - ну й ?жте! Я почiм знаю, що там  у
мiстi було? Чи робив мiй чоловiк з з нибiдою яке дiло, чи нi?  Я  його  не
бачила, вiн менi не казав. Я нiчого не знаю.
   - То i грошей не вiддаси?
   - У мене нема? грошей!..
   - То хай дочка одслуже, - сказали уголос суддi.
   - Запишiть, - повернувся старшина до писаря.
   Писар почав писати. У Прiськи наче мурашва  бiгала  по  тiлу,  писареве
перо кременем драло ?? по серцю... Прiська окинула бистрим поглядом хату -
Грицька уже не було.
   - Уже, - сказав писар.
   - Так от тобi рiшенець: тi грошi, що твiй чоловiк зазичив  у  З^нибiди,
хай дочка одслуже. Чу?ш?
   Прiська стояла, мовчала - мов не до не? була та рiч.
   - Iди собi, - сказав старшина. Прiська стояла.
   - Чого ж ти сто?ш? Iди додому! - знову сказав старшина i моргнув  вусом
на соцького. Той пiдiйшов до Прiськи  i  взяв  ??  за  руку.  Наче  п'яна,
коливаючись i плутаючи ногами, пiшла Прiська  за  соцьким  з  волостi.  На
рундуку у не? голова закрутилася, ув очах потемнiло, i...  як  снiп,  вона
повалилася додолу.
   Вона опам'яталася вже дома... Над нею стояла Христя  i,  ламаючи  руки,
тужила; Одарка умовляла Христю  i  все,  знай,  змочувала  холодною  водою
смажнi Прiсьчинi вуста.
   Де се вона? Що з нею дi?ться?.. Померклим поглядом вона  обвела  кругом
хату... Це ?? хата... i плач - Христi, i гомiн - Одарки.
   - Де я? - було ?? перше слово.
   - Дома, тiточко, дома, - одказала Одарка.
   - Це ти, Одарко... Ти, Христе... Ти ще коло  мене...  Слава  богу...  -
шептала вона, то закриваючи, то вiдкриваючи очi. - О, як менi  трудно!  Як
менi трудно! I чому я не вмерла! Нащо я прокинулася? - далi вже  з  плачем
почала Прiська. - От тоба й сон... Оце той сон!.. оце та напасть... оце те
лихо... Дочко, голубко моя! Нащо ж я родила тебе, нащо годувала?
   - Мамочко, я тут! Мамунечко,  я  коло  вас!  -  припадаючи  до  матерi,
утiшала ?? Христя.
   - Ти тут, тут... - шепоче Прiська. - Нi, тебе вже тут нема?. Ти вже  не
моя... Одняли тебе вiд мене.
   Христя прикро на матiр дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува.
   - Я ж тут, мамо. Хто мене однiме вiд вас?
   - Добрi люди, дочко... ?м завидно, що ти в мене  ростеш...  Судом  тебе
одняли. Ти тепер не хазяйська дочка... ти -  наймичка...  Чи  твiй  батько
тому виною, чи добрi люди - не знаю. Загнибiда з мiста  однiма?  тебе  вiд
мене за якiсь п'ять рублiв, котрi то в подушне пiшли, то Грицько  украв...
3а ?х тебе беруть  вiд  мене  одслу  жувати...  Оце  той  сон...  Оце  той
проклятий сон! - плаче та розказу? Прiська.
   Христя схлипу?, а Одарка - тiльки похилилася... Слуха? рвану  Прiсьчину
рiч, i вразливi смуги бiгають по ?i широкому зблiдлому  виду.  Сама  мати,
вона поняла Прiсьчине лихо, вона поняла,  що  з  Прiською  було,  чого  ??
принесли додому обмерлу...  Страшною  стороною  стало  проти  не?  людське
життя; гiркi, як полинь, думки, будило воно у ?? головi, думки  про  розор
сiм'?... От i в не? ростуть дiти - i в не? пооднiмають ?х...  I  нiхто  не
згляне, нiхто не подивиться, як болiтиме материне серце... Вона назнарошне
пiдняла голову, щоб ще  раз  подивитися  на  Прiську,  побачити  i  навiки
запам'ятати ?? мучене лице...
   Сонце саме сiдало; у хатi червоно-червоно... Прiсьчине лице серед  того
червоного свiту ще виглядало страшнiшим:  блiде,  жовте,  здавалося,  воно
плавало у кровi.
   Одарка аж жахнулася: то сонце показувало, як материне серце облива?ться
кров'ю вiд жалощiв... "А людям усе байдуже, - подумала вона. - Чи варт  же
воно отак жити, отак мучитись-болiти?"
   У той саме час Грицько вернувся додому.
   - Слава богу! - увiйшовши у хату, радо  вимовив  вiн,  -  здихався-таки
чорта!
   - Якого? - питалася Хiвря.
   - Притикiвну випер суд у мiсто служити.
   - Цссс...  -  засичала  Хiвря,  вказуючи  очима  на  Федора,  що  сидiв
непримiтно в кутку на лавi.
   Грицько глянув - Федiр блiдий, як крейда, держався  за  лаву  руками  i
огненними очима дивився на батька, важко дишучи.
   Грицько зам'явся, пройшовсь по хатi, витяг  люльку,  набив,  запалив  i
мовчки потяг з хати.
   Федiр провiв очима батька, перевiв на матiр... Хiвря сидiла на  полу  i
низько-низько схилилася. Видно було, як  вони  обо?  засоромилися  сина...
Федiр гiрко та глибоко зiтхнув, устав i мовчки побрався на пiч.
   - I  як-таки  тобi  так,  не  роздивившись,  та  зразу  i  брякнути!  -
поклавшись спати, вимовляла Хiвря Грицьковi.
   - Та кат його зна?! - вивертався той. - Вечорiло - i не бачив нiчого.
   - Розкажи ж, як се воно так вийшло?
   - А Федiр спить?
   - Спить. Не бiйся.
   Грицько почав розказувати, як вiн у мiстi побачив Ззгнибiду, як  з  ним
таки  добре  пiдпили  i  почали  хвалитися  сво?ми  вдачами  i  невдачами.
Загнибiда говорив про сво? крамарськi дiла, кого i коли накрив, як i  його
накривали... Грицько  розказав  за  Федора  i  прохав  порадити,  як  його
запомогти. "Це Притикiвна - того  Притики,  що  замерз?"  -  пита?.  "Того
самого". - "Грошi пiсля його зосталися?" -  "Зосталося  п'ять  рублiв".  -
"Гаразд! Усе гаразд буде. Я напишу вiд його розписку, що вiн зазичив буцiм
у мене. Приставимо у  суд.  Як  заплатити  нiчим  буде  -  суд  i  накаже:
одслужити дочцi. От ти так i здиха?шся, поки син одужа?".
   Важке зiтхання i ще важчий плач роздався по хатi. То, слухаючи  страшнi
батьковi перекази, заплакав  Федiр.  Грицько  штовхнув  Хiврю  пiд  бiк  -
пiдвела, мов! - i почав щось сам собi бурмотати, наче спросоння.
   ЧАСТИНА ДРУГА
   У ГОРОДI
   I
   Красно гра? весняне сонце на чистому небi; весело  стриба?  ного  довге
промiння в прозорому повiтрi; теплий з полудня вiтер вi?  понад  землею  i
допомагав сонцю у його роботi... Всюди  почорнiлий  снiг  береться  водою.
Бiжить вона з крутих бурт у глибокi долини,  ри?  задубiлу  кору  землi  i
мчиться ярами до рiчки. Там уже ?? так повно, що  й  криги  не  видно.  Ще
такий один день i - вода здiйме ту кригу  угору,  порве-полама?  i  понесе
вподовж себе, б'ючи одну об одну... Загуде-заклекоче вода, ламаючи мiстки,
зносячи хисткi перепони, несучи за собою людям шкоди та втрати.  Сiлькiсь!
Вода буде - та й убуде; аби мерщiй снiг з землi, аби швидше сонце та теплi
дощi спарили  ??,  зелена  рослина  покрила  чорну  труду...  Тодi  тiльки
хлiборобське серце зрадi?, оживе у йому надiя! Тодi тiльки  поведе  розщот
чоловiк - як йому бути: чи голодному  зиму  сидiти,  чи  ще  й  на  продаж
достане?.. Гiрка та важка ти, хлiборобська доле! Раннiми туманами  вкрита,
дрiбними дощами полита, потом та кривавицею примочена!  А  до  того  ще  й
тяжка вага гiркого життя тебе придавила: податками тебе примучено,  важкою
працею прикручено, землеюматiнкою обдiлено!..  А  все  кожну  весну  серце
радi?, бо ожива? в йому дурисвiтка-надiя...
   Не зрадiло сi?? весни  тiльки  Прiсьчине  серце,  виряджаючи  Христю  у
мiсто, у найми. Навiщо тепер ся весна, коли ?й нi з ким  стрiчати?  Навiщо
те тепло, оте  ясне  сонечко,  коли  воно  вже  не  грi?  заколiло?  душi,
закляклого серця? Нащо тi зеленi лани, густо зарослi пiдмети, коли  ?й  по
?х не ходити, добра з ?х не збирати?! Було у не? одно добро, задля котрого
вона й досi робила-працювала, рук не покладала... Тепер i те добро  одняли
вiд не?! Прийшли, силомiць взяли... i поведуть ??, i оддадуть чужим  людям
на працю важку та невiльну, на догану гiрку та  обридлу,  на  лайку-докори
запеклi!.. За  йо?  Через  вiщо?  Що  кому  вона  заподiяла?..  Перед  ким
провинилась, що на не? така напасть?!
   Не радiло й Христине серце, коли вона ще до сходу сонця, попрощавшись з
матiр'ю, з селом, чимчикувала широким шляхом на мiсто... За нею - плач  та
горе материне; перед нею - невiдома наймитська доля... Яка вона: чи добра,
чи лиха?.. Де вже добра?.. Хiба вiд добра кида людина рiдну сторону i  йде
мiж чужi люди на ?х робити, ?м служити?..  Хилиться  голова  Христина  все
нижче та нижче; падають сльози з очей все частiше та ряснiше... Христя, не
примiчаючи ?х, наляга? на ноги: не йде, а пiдтюпцем трюха...
   Не сама вона йшла. Соцького Кирила  прислано  з  волостi  за  нею,  щоб
доставив на мiсце - провiв i оберiг ?? в дорозi. То вже Грицько Супруненко
так старався для не?!
   Кирило - немолодий чоловiк; невисокого зросту, натоптуваний, з  круглим
обличчям, рудими вусами, настовбурченими  бровами,  з-пiд  котрих  приязно
визирали добрi карi очi. Христя його зна? давно. Як  настановляли  соцьких
та вибрали Кирила, то вiн нiколи й не перемiнявся. Другi аби рiк вибути  -
зараз i одпрохуються; а вiн - нi. Вийшовши з дворових на  волю,  не  маючи
надiлу,  вiн  сяк-так  справився  на  хату,  приписався  до  мар'янiвсько?
громади, та як став соцьким - та й досi... З громади спадало на його  долю
скiльки там жита, пшеницi, ячменю,  гречки...  Хоч  i  невеличкi  були  тi
податки, та вiн нiколи не скаржився, що мало;  зате  жiнка  його,  Оришка,
стара гариклива баба, не раз вибивала ними громадi очi... Усi знали Оришку
як вiдьму i потроху побiльшували плату, остерiгаючись, щоб вона, бува,  не
заподiяла чого лихого. З того i жив Кирило  -  бiльше  у  волостi  та  при
волостi, нiж дома. Туди вiн не часто забiгав;  хiба  вже  до  скруту  чого
треба, то зайде. Не любив вiн гризнi; а Оришка, навпаки,  любила  до?дати.
Вiн тiкав вiд не? у волость або до кого з громадян.  Христя  часто  бачила
його у батька. Коли тому лучиться яка напасть  або  пригода  -  вiн  зараз
шука? Кирила:  перше  всього  йому  похвалитись.  Скаржиться,  бувало,  на
злиденну долю, на лихих людей; а Кирило здержу?: "Все то  дурниця,  окреме
правди свято?, - каже, було, Кирило. - Хоч нам i горе, доймають нас злиднi
та вороги, - та за нами правда...  Не  журися,  бра!  Помруть,  як  i  ми,
грiшнi, нашi напасники... Помруть - та нiчого з нагарбаного не вiзьмуть  з
собою! Всiх нас сира земля порiвня?..."
   Тиха Кирилова мова, щира та тепла  порада,  розсудливi  доводи  не  раз
спиняли гiркi батьковi скорботи, не раз наносили спокiй  у  його  ображене
серце.
   Чого ж тепер Кирило мовчить? Чому не заговорю? гiрких  слiз  сиротливо?
дочки свого безталанного товариша?.. Вiн ледве встига? за  нею,  так  вона
чеше вперед, похнюпившись. - Легше... легшенько, дочко, - обiзвався вiн. -
Не налягай так на ноги! День великий, та й  шлях  чималий,  пiдiб'?мося...
Аби надвечiр до мiста добрести.  Пошкодуй  мо?х  нiг  старих  та  й  сво?х
побережи - ?м ще довго прийдеться топтатись!..
   Христя трохи вкоротила ходи. Кирило, порiвнявшись з нею, витяг люльку i
почав набивати. Iшли мовчки. Снiг дедалi все  бiльше  тав,  брався  водою;
ноги грузли, а в другому мiсцi приходилось прямо  брести.  Сонце  вище  та
вище пiдпливало,  дужче  та  дужче  угрiвало,  устилаючи  могилки  золотим
свiтом, граючи по калюжках талоi води... Робилося  тепло,  аж  жарко.  Пiт
виступив у Кирила на лобi, пiд очима. Закинувши шапку  аж  на  потилицю  i
розпустивши сiряка по волi,  вiн  плiвся  за  Христею,  розхитуючи  довгим
цiпком на всi боки, обминаючи  обнiжками  калюжi.  Люлька  його  курилась,
оставляючи позад себе сизий слiд у чистому,  прозорому  повiтрi...  Христя
прямо чимчикувала шляхом.
   - Ну, сьогоднi снiгу убуде! - обiзвався знову Кирило, бажаючи зав'язати
розмову. - Iч, як драглi тi, став - так водою i взявся!.. Коли б дало  хоч
до мiста добратися... Певно,  там,  на  гнилiм  переходi,  води  тепер  по
колiна. Чого доброго, й не перейдемо. I втопитись можна,  -  додав  понуро
нарештi Кирило, теряючи надiю вирвати хоч слово вiд Христi.
   - Та коли б! - гiрко промовила та.
   - Що коли б? - спитався Кирило. - Утопитись?
   - Атож! - рiзнула Христя, утираючи сльозу.
   - Хай бог милу?! Чого його топитись! Як iнодi бува?  не  гiрко,  а  все
краще жити... Тобi, молодiй,  i  не  варт  такого  казати.  Хай  уже  мати
журиться, що  сама  безпомiчна  зоста?ться  дома,  а  тобi  чого?  Молода,
здорова... Хiба тобi робота страшна? Та як у городi робота, -  то  в  селi
удесятеро важче. Що там за робота? На поле тобi не  ходити,  не  жати,  не
в'язати... Хатня робота. Як там кажуть: помий, помаж та й  спати  ляж!  Не
журися, дiвко. Аби здорова, а робота - що?! Я  сам,  тиняючись  по  свiту,
служив там i все добре знаю. Коли б не своя хата та не громадi  послуга  -
пiшов би й тепер служити... ?й-богу, не брешу! Там уже те добре, що багато
люду. Хоч i чужi, оже не бий ти на те, що чужi. Мiж  чужими  iнодi  краще,
нiж мiж сво?ми: ти  ?х  не  зна?ш,  вони  тебе  не  знають  -  не  стануть
допiкати... Не те що тут!
   Христя не перше це чу? про мiську роботу, не вiд Кирила вона  чула  про
не?. Кучерявенкова Марина, ??  подруга,  третiй  рiк  як  у  мiстi  служе.
Приходила якось святками в село i хвалилася, що як у мiстi служити,  то  й
кращого не треба: i  роботи  небагато,  i  робота  неважка;  i  люди  такi
ввiчливi, i плата добра... За два роки Марина надбала повну скриню усякого
добра: i платкiв, i рушникiв, i юпок, i плахот, ще й  кожушанку  добру.  У
селi й за десять лiт не придба?ш того...  Чого  ж  мати  плаче?  Чого  так
побива?ться? Цiлий тиждень пройшов пiсля суду; цiлий тиждень, день у день,
нiч у нiч, не переставала мати плакати,  вичитуючи  та  наказуючи  ?й  про
гiрку невiльну службу у чужих людей... Нiхто  до  тебе  словом  добрим  не
обiзветься; чи зобиде хто - не заступиться; чи болить що - не спита?; а до
роботи приганя?... Найнявся - продався!.. I таким безнадiйним та  страшним
голосом все те мати розказувала, так гiрко кожне слово приливала  палючими
слiзьми!.. А Кирило он зовсiм навпаки спiва?... i Марина не  те  казала...
Де ж правда, де брехня?.. I мати служила молодого вiку; i мати  добре  все
те зна?... Та й люди ж служили i тепер он служать... Хiба  тодi,  як  мати
служила, гiрше було,  важче  жилося?..  Як  у  туманi  Христя,  як  темно?
осiнньо? ночi серед велико? пустинi!.. А може - як  у  кого:  у  одного  -
добро, у другого - лихо. Ну, а в Загнибiди?
   - Дядьку! - обiзвалась вона. - Ви зна?те Загнибiду? Що воно за чоловiк?
Яка в його служба? Яка робота?
   - Загнибiду? Ххе!.. - вийнявши з рота люльку i сплюнувши, мовив Кирило.
- Загнибiду? Як же менi його не знати, коли вiн у нас у волостi писарем
   був! Добре знаю. Ще й його батька зазнав трохи. Пузатий такий;  головою
служив... I лютий, крий боже! За податi  людей,  бувало,  голих  на  мороз
виводив, та ще й водою обливав. Ну, та й син цяця! Цей, правда,  людей  на
морозi не обливав, зате драв з живого й мертвого... П'явка  -  не  чоловiк
був, поки писарем був! Ну, а тепер - не знаю; може, й перемiнився. Нашi  ж
таки селяни розказували, що вiн дуже радий, коли кого  з  сво?х  у  городi
стрiне - i напое, й нагоду?... Звiсно, не нас -  голоту,  а  дукачiв...  -
розказував Кирило, рвучи рiч, придавлюючи то на тому словi, то на другому.
   - Ну, а служба в його, - почав знову Кирило, - яка  ж  у  його  служба?
Вiн, кинувши писарство, краму? там чи прасолу?... кат його  зна?!..  От  i
дивись ти, яка повинна бути у його служба. Хатня служба... Жiнка,  кажуть,
у його невсипуща хазяйка i добра людина; а проте -  я  ??  не  коштував...
Дiтей нема? й не було... Кому тiльки все те добро достанеться?.. А добра -
чимало... Хiба що вiн прогуля?; кажуть - черка? добре... Та не вiр, дiвко,
тому: казаному кiнця нема?... Чого люди не накажуть?  Вiр  тому,  що  сама
побачиш... От як послужиш, то й побачиш, який то Загнибiда... Лихий, кажу,
був, поки писарем був, - без карбованця за пашпортом i не  йди...  "Ви,  -
каже, - на заробiтки йдете, грошi лупить: а тут - з голоду здихай...  Ложи
карбованця!" Ну, й ложи; та ще й у шинок поведи, добре  напiй...  Такий-то
був; а тепер - не знаю...
   Христя глибоко-важко зiтхнула.
   - А ти не здихай! Чого тобi? Не гаразд буде - не  тiльки  свiту,  що  в
вiкнi, - за вiкном бiльше... Аби ти  була  добра,  то  там  доброю  слугою
дорожаться... Це тобi не село... А це тобi й гнилий  перехiд!  -  скрикнув
Кирило, спускаючись з гори в балку,  посеред  котро?  пробiгав  невеличкий
протiчок.
   - Ххе!.. Ще не бiда. Води небагато - i перестрибнути  можна!  -  гукнув
Кирило, розбiгаючись, щоб перескочити  ту  течiю.  Тiльки  що  плигнув  на
горбик - так зразу й загруз по пояс.
   - Отака ловись! - скрикнув вiн, викарабкуючись. -  Бiс  його  батьковi,
повнi чоботи набрав.
   Христя стояла по сей бiк течi? та аж затiпалась, як Кирило  провалився.
?й здалося, що вiн потопа?. Коли ж Кирило викарабкався  увесь  мокрий,  ??
смiх розiбрав.
   - Хотiли, дядьку, по-молодецькiй? - спитала Христя з усмiшкою.
   - А вийшло - лиха 6 його година взяла! -  мовив  Кирило,  простуючи  на
мiсток, щоб перебутись. Вода в його чоботях чвяхкотiла.
   Христя собi зiйшла на мiсток i, схилившись на перила,  пiджидала,  поки
Кирило перебу?ться.
   - От тобi перейшов i не замочився! - сердився Кирило. - I пiддурило  ж,
бiси його батьковi! Думка - бугорок; де  там  вода  вiзьметься?..  А  воно
навернуло зверху снiгом, а там вода - дна не достанеш...
   - Ви б, дядьку, пiдождали трохи, просушилися, - раяла Христя, - а то як
його в мокре ноги обгортати?
   - Як? Отак! - скрикнув Кирило, угортаючи ногу.
   - Коли б ще чого не пiдкинулось...
   - А пiдкинеться - що ж ти зробиш? Раз родився - раз i  помирай!  Христя
замовкла, щоб, чого доброго, Кирило ще не вилаявсь.  Замовк  i  Кирило  i,
перевзувшись, устав, подивився на ноги, натяг сiряк  у  рукава  i,  взявши
цiпок, знову потяг шляхом.
   Iшли мовчки. Христя боялась перша зачинати розмову; Кирило собi мовчав.
Iдучи, вiн, знай, поглядав на чоботи, мов довiдувався, чи цiлi ще;  хекав,
спльовував...
   - Отут  стiй!  -  сказав  вiн,  доходячи  до  Йосипенкових  хуторiв.  -
Спочинемо, пiдкрiпимося. Половину шляху увiйшли - буде!
   Кирило повернув до двору.  Христя  стала,  не  знаючи,  чи  йти  ?й  за
Кирилом, чи на шляху пiдождати.
   - А ти чого зоста?шся? Iди й ти. Люди добрi - не виженуть з  хати.  Двi
здоровi собаки кинулись на ?х з-пiд комори.  Висока  та  струнка  молодиця
вибiгла ?х провести.
   - Вон, проклятi! - скрикнула вона,  кидаючи  на  собак  грудкою  снiгу.
Бiле-бiле, наче з крейди вистругане, лице молодицi злегка зашарiлось; очi,
як оксамит, на хвилину спалахнули.
   - Здорова, Мар'?! Чи ще ти  ще?  -  спитався  Кирило.  Молодиця  не  то
усмiхнулася, не то очима заграла.
   - Та ще! - вiдказала вона, зiтхнувши.
   - А Сидiр дома? - розпитувався Кирило.
   - Нема?. У город по?хав.  Одна  мати...  розпочала  лайку  та  нiяк  не
вгаму?ться... Iдiть же в хату!
   У хатi вони застали  стару  кремезну  бабу.  Широке  лице  ??  порiзане
глибокими  зморшками;  губи  товстi,  одвислi;  нiс  гуластий,  з   чорною
бородавкою на кiнцi; очi злi, аж зеленi,  наче  iскри,  жеврiли  з-пiд  ??
насуплених брiв... Христi здалася вона вiдьмою.
   - Здорова, Явдохо! - привiтався Кирило.
   Явдоха, сидячи на лавi, тiльки бликнула на Кирила очима.
   - Як живеться? Як можеться?
   - Ат, живеться! - гарикнула стара, мов у розбитого дзвона  вдарила,  аж
Христя струснулась. - Уже ж не як у нас живеться!..  По?хав  оце  Сидiр  З
дому, то ми й ручки склали, - гомонiла вона, блимаючи  зеленими  очима  на
Мар'ю.
   Лице Мар'? ще дужче зблiдло, а очi  бiльше  розгорiлися.  Мар'я  прикро
подивилася на Явдоху, скрутнула головою i мовчки вийшла з хати.
   - Отак завжди! - гарикнула стара. - Хоч би тобi словом обiзвалася:
   мов зроду нiма або ?й - прости господи! -  рiч  одiбрало...  А  зайдуть
чужi люди у хату - вона з ними хи-хи та реготи  справля?;  цiлий  би  день
жартувала! А до матерi - слова не знайде! Ну, вже взяв Сидiр  собi  жiнку!
Уже вибрав пару! Казала: не бери отих городянок, то - проклятущий народ!..
Там, у городi, розкiш ?м, воля, страху нема?... От воно i звикне без  дiла
сидiти, по сiм недiль на тиждень справляти! А прийде на господарство - аби
було  пiдставлено  ?сти  та  пити;  а  само,  бiси   його   батьковi,   не
потурбу?ться... Де вже з наймички та добра ждати? Привикне чуже нехтувати,
та так i бiля свого...  Казала  Сидоровi:  не  бери,  сину!  Возьми  краще
Гаманенкову  Прiську,  вона  тобi   буде   жiнка,   а   менi   невiстка...
Пришелепуватий же, прости господи!.. Як не з нею в парi, то  й  нi  з  ким
менi вже  не  бути...  Обiйшла,  видно,  дурня;  обпо?ла  чортовим  зiллям
городська наймитюга!.. Не послухався...  А  тепер  -  i  бийся  з  нею,  i
воловодься!.. Вiн же нiколи не сидить дома: то сюди, то туди вешта?ться  -
не баче, що матерi доста?ться!.. От побила мене лиха та нещаслива  година!
Сподiвалася на старiсть спочити - от i спочила! - закiнчила  стара,  важко
сопучи.
   На який час у хатi стало тихо. Кирило сидiв  коло  столу  й  обдивлявся
хату; Христя стояла у порога.
   "Он що воно про нашого брата спiвають... - думала вона. - I  наймитюга,
i нетiпанка, i сяка, i така... Господи!" -  Серце  ??  наче  хто  у  жменi
давив; сльози поривалися з очей.
   - А тут, коли б ти знала, Явдохо, яка нам пригода трапилась, - перервав
Кирило нудне мовчання.  I  почав  розказувати,  як  обвалився  на  гнилому
переходi.
   Мар'я увiйшла у хату з оберемком дров у руках. Видно, вони були  ?й  не
по силi, бо вона аж зiгнулася, - блiде лице почервонiло.
   - Та й важкi якi! - простогнала Мар'я i кинула оберемок з рук. Дрова  З
грюком упали додолу. Стара кинулась-скочила.
   - Ще ти голови мо?? не наклопотала? - скрикнула вона. -  Набрала  дров,
що й чортова голова твоя не знесе, та й  верга?ш  ними...  Пiч  к  бiсовiй
матерi розвалиш!
   - Де та пiч, а де дрова... - стиха одказала Мар'я.

   Стара аж потемнiла:
   - А долiвцi що  ото  зробила?  Давно  мазала?  Десять  раз  на  тиждень
мажешся...
   - Та буде вже вам. Хай ще на завтра трохи, - не то усмiхаючись, не то з
докором промовила Мар'я. Стара скрутнула головою i сплюнула.
   - Чого ти, дiвко, сто?ш? Чому не сядеш? - повернулася Мар'я до  Христi.
- Сiдай, спочинь. Куди се вас бог несе?
   - У мiсто, - одказав Кирило, поки Христя боязко присiдала на лавi.
   - Чого? На базар?
   - На базар же. Продавати он ??... - жартував Кирило,  мотнувши  головою
на Христю.
   - ??? - спитала, граючи очима.
   - Атож! - одказав Кирило.
   - Ви ж глядiть, дядьку, не продешевiться.  За  таку  молоду  та  хорошу
дiвчину правте добру цiну! - жартувала Мар'я.
   Стара засовалася на мiсцi, мов ?? що вкусило, i, уставши, напрямилася З
хати.
   - Куди се ти, Явдохо? - спитався Кирило.
   Явдоха мовчала, не озивалася; тiльки засопла, проходячи побiля Мар'?.
   - Чого се вона така сердита? - спитався Кирило, як  Явдоха  скрилася  в
сiнях.
   Мар'я мотнула головою.
   - Вона завжди така! Хiба в нас бува? коли, як  у  людей?  Наче  у  тому
пеклi - так i кипить!
   - Куди ж се вона?
   - Пiде другу невiстку золити. Мене оце точила, а то ще по другу  пiшла.
Рiч знову перервалася. Мар'я пiдкинула у пiч дрова.
   - От що, Мар'е, - помовчавши, обiзвався Кирило, - чи нема? у вас  чарки
горiлки? Не тобi кажучи, iдучи  сюди,  провалився...  замочився;  а  тепер
немов почина? терти.
   - Я зараз.
   I Мар'я, пiдкинувши  дров  у  пiч,  вибiгла  з  хати  i  не  забарилася
вернутися З пляшкою.
   - Оце гаразд! Оце добре!.. Ач, як по животу пiшла! -  хвалився  Кирило,
випивши одну.
   - Та все ж таки - чого ви у мiсто йдете? - допитувалася  Мар'я.  Кирило
почав розказувати. Христю так той переказ уразив, що вона не  видержала  -
заплакала.
   - Чого ти, дiвко, плачеш? Не плач, не журися. У городi  добре  жити.  Я
сама там служила i клену свою дурну голову, що поквапилася  на  замiжжя...
Що тут? Одна неволя... А гризнi скiльки?! Ви от на хвилину зайшли, та й то
?? не минули. А менi ж то те день у день, нiч у нiч  слухати!..  Бий  його
сила божа! Покрiплю ще, потерплю  трохи,  -  не  вгаму?ться  -  иокину!  -
махнувши рукою, сказала Мар'я.
   - От i надума таке дурне! - обiзвався  Кирило.  -  А  Сидiр  же  як?  А
хазяйство?
   - Хай ?м... з ?х хазяйством! А Сидiр i другу, як схоче, знайде!
   - Отаке! - понуро одказав Кирило. - Нащо ж вiн тебе  брав,  коли  другу
шукати?
   - Нема мо?? мочi далi терпiти! - гiрко промовила Мар'я. - Нема мочi, та
й годi! Уже ж я на сво?му вiку не мало вистраждала; знаю,  що  воно  -  не
сахар...
   - Та то воно забулося.
   - Нi, не забулося, - глибоко  зiтхнувши,  одказала  Мар'я.  -  Таке  не
забува?ться.
   Помовчавши трохи, вона знову почала.
   - У городi? Та в городi тiльки й жити! Там вiльно, там  людно...  Нiхто
тебе не примiча?, нiхто не пиля?, не точить та золить, як тута... I  сонце
встане, i сонце ляже, а тобi все одно - як: га-ри та й га-ри!.. Та  я,  як
упослiдне на мiсцi була - як сир у маслi купалася... Робота моя неважка  -
витоплю пiч, зварю ?сти, вiддам - i вiльна на увесь день i на  всю  нiч...
Нiхто тебе не спита?: де була, куди ходила?.. А тут?..  Та  пропадай  воно
пропадом! - аж скрикнула Мар'я, i чорнi очi ?й заблищали сльозами.
   - Така вже ти, Мар'е, городянка вдалася, - зiтхнувши сказав Кирило.
   - Отакою i пропаду! - одрiзала Мар'я. I всi надовго замовкли.
   - А що, дiвко: сидять-сидять та й iдуть? -  обiзвався  нескоро  Кирило,
пiднiмаючись з-за столу. Христя собi встала.
   - Прощавай, Мар'?! Та викинь ти думки з голови, - сказав Кирило.
   - Прощайте! Щасти вам  боже!..  Може,  стрiнемося  коли  в  городi,  то
признавайтесь,  -  повернулася  вона  до  Христi,  одказуючи  на  послiдню
Кирилову рiч.
   Христя Мар'?, а Мар'я Христi одна другiй вiдразу  подобалися;  кожна  у
другiй почула щось собi близьке, рiдне.
   - Що воно за люди? - поспитала Христя в Кирила, одiйшовши  з  гони  вiд
хутора.
   - Де люди? - глянувши уперед, спитався Кирило.
   - Там... де ми були... У хуторi.
   - Люди?.. Йосипенки... Вони  якiсь  менi  далекi  родичi  доводяться...
Нiчого - добрi люди. Коли б не стара гаргара, а то всiх,  як  iржа  залiзо
те, точить... Найбiльше доста?ться цiй Мар'?. Вона й Мар'я  ця,  бог  його
зна?, якась чудна!
   Христя не допитувалась, чого Мар'я чудна; Кирило  не  розказував  далi.
Обо?, похнюпившись, мовчки тягли -  нога  за  ногою.  Що  думав  Кирило  -
господь його зна?, а Христя... Христя думала про  чудну  Мар'ю,  про  свою
матiр, про село... Тi думки, мов голуби, облягали  ?й  голову;  сум  щипав
потроху за серце.
   Сонце спускалося все нижче та нижче. Шлях  дедалi  все  чорнiв,  брався
водою. По йому частiше та частiше попадалися  про?жджi-прохожi:  Кирило  й
Христя мовчки ?х минали. Аж ось  на  горi  засинiв  лiсок;  дим  i  курище
здiймалося з-за лiсу;  якiсь  глухi  клекоти  доносились  до  ?х.  Туга  у
Христиному серцi росла все бiльше та бiльше.
   Дiйшовши до лiска, вони повернули у праву руч. Шлях  широкий,  покритий
талим  снiгом,  гадюкою  поп'явся  на  гору.  Мовчки,  похнюпившись,  вони
пiднiмалися все вище та вище.
   - Оце тобi й город! - сказав Кирило, коли вони зiбралися на гору. Перед
ними у долинi розiслалося мiсто. Широкi улицi, наче рiчки,  поперерiзували
його i вздовж, i вшир, i впоперек. По улицях сторожами виставились  високi
кам'янi будинки, червонiючи цеглою, виблискуючи вибiленими  боками.  Серед
невеличких майданiв тягнуться угору гострими  шпилями  церкви:  кругом  ?х
лавою обступили крамницi... Наче комашня,  снують-метушаться  люди.  Всюди
гам та гук, неясний гомiн та клекiт...
   Западаюче сонце обсипа? все те сво?м  червоним  свiтом,  неначе  кров'ю
полива?...
   Христi  зробилося  страшно...  Мiсто  здалося  ?й  хижим  звiром,   що,
прита?вшись у ямi, роззявив свого кривавого рота з бiлими гострими зубами,
намiряючись кинутись на не?.
   -  Ану,  дiвко,  годi  стояти  -  рушаймо!  -  мов  у  дзвона   вдарив,
вимовивКирило.
   Христя, наче пiдстрелена, струснулась... Сльози, як горох, покотились з
?? очей додолу.
   II
   - Коли б сам чортяка  вигадував,  то  не  вигадав  би  такого,  як  оце
вийшло!.. Пiст на сходi, а в мене однi?  щуки  цiлий  вiз  не  розпродано,
чехонi двi бочки... колоди. Та ще й одлига...  Тьфу!  У  крамницю  хоч  не
потикайся... - гукнув Звгнибiда, увiходячи того вечора у хату.
   У Христi аж у пальцях похолонуло, як вона його  вздрiла...  Височенного
Зросту, довгобразий, з страшенними рудими вусами, гострим горбатим  носом,
нахмуреними бровами, з-пiд котрих,  мов  двi  жарини,  блищали  жовтi,  аж
червонi, мов у кроля,  очi.  Одiтий  вiн  був  по-мiщанському:  у  довгому
сукняному чекменi, що спадав аж до самих чобiт, у широкiй смушевiй шапцi -
книшем, котра, наче сковорода, прикривала  його  стовбовату  голову.  Його
обличчя, його постать, його поступ казали, що це чоловiк силющий, рiшучий:
нiчого вiн не зляка?ться, нi перед чим не зостановиться. А червонi кролячi
очi видавали лукаву душу, ?хиднi замiри: писарська каверза  побраталася  у
них з крамарськими хитрощами.
   - А це хто такий, Олено? - кинувши на Христю,  неначе  жаром,  бистрими
очима, спитався вiн сво?? жiнки, молодо? змарнiло? молодицi з блiдим лицем
i блакитними очима. Здавалося, само небо вiдбивалося у ?? ясних Зрачках.
   - Се ж наймичка, - одказала та  тихим  та  привiтним  голосом,  мов  на
струнi злегка забринiла.
   Загнибiда став серед хати, скинув погляд на жiнку,  глянув  на  Христю,
що, похнюпившись, стояла у  порога;  потiм  знову  на  жiнку  i  знову  на
Христю... Так орел з високостi задивля?ться на свою здобич, вибира? -  яка
смачнiша.
   Невисока Христя, з повним рожевим лицем, молодими ясними очима, чорними
бровами, так одрiзнялася вiд змарнiло? Олени. Ся - блiда та зажовкла, наче
зов'яла квiтка; а та -  тiльки  що  розпустилася...  У  Загнибiди  аж  очi
загорiлися, як глянув вiн на ?? низький круглий стан.
   - Насилу дiждалися вашо? милостi!.. - неласкаве привiтав вiн ??.  -  Ти
чого так довго барилася? - попитав далi ще неласкавiше. У  Христi  у  душi
похолонуло, зарябiло в очах...
   - Петре! - сказала Олена,  скрутнувши  головою.  Загнибiда  з  усмiшкою
глянув на Христю, потiм на жiнку i мовчки пiшов у кiмнату.
   - Давай, дiвко, самовар, - сказала Олена i полiзла до шафи.
   Христя не пам'ята?, як ускочила в сiни, як ухопила кип'ячий самовар, як
умчала його у хату.
   - Туди, туди... У кiмнату неси, Христе, i постанови он на тому столi, -
порядкувала Олена, виймаючи посуду з шафи.
   Христя застала Загнибiду вже за столом. Розвернувшись на стульцi, сидiв
вiн i водив бистрим поглядом по хатi. Як Христя увiйшла з  самоваром,  вiн
так i упився в не? сво?ми гострими очима. Вона чула, як той прикрий погляд
пронизував ?? наскрiзь, добирався до  серця,  мутив  душу...  У  не?  тiло
тремтiло й самовар у руках тiпався, - не поспiши постановити  -  певно  б,
вона його була  б  кинула.  Становлячи,  вона  все-таки  не  здержалась  -
схлюпнула. Гарячий кип'яток побiг по ?? руцi на стiл... Невиразна  болiсть
ущипнула за пальцi; вона хоч би писнула або скривилася - тiльки загорiлася
вся, як огонь.
   Загнибiда дивився на стiл, де калюжка курилася паром, а вона  стояла  i
млiла... "Що се я наробила?.. що буде менi?" -  думалось  ?й...  Загнибiда
мовчав, вона стояла, наче кам'яна.
   - Бач, й налила на столi! - тихо сказала хазяйка, увiходячи з посу.дою.
- Возьми ж он там ганчiрку та витри. Христя мухою повернулася.
   - Проворна! - буркнув  ?й  услiд  Загнибiда,  коли  вона,  справившись,
виходила з кiмнати.
   - Нiчого - дiвка скора, - додала Олена.
   Далi Христя нiчого не чула... Огненна, пекучо-огненна болiсть давить ?й
пальцi, ?? поривало кричати вiд тi?  болi,  а  вона  боялася  i  зiтхнути.
Гарячi сльози обмили ?й лице... То  вона  пригортала  до  серця  обшпарену
руку, то трiпала нею, то приводила до рота, хукала - болiсть не нiмiла.  З
друго? хати доносився до не? брязкiт посуди та смоктання чаю.
   - А налий ще, - сказав Загнибiда уже вчетверте. - Мов i солоного не  ?в
нiчого, а чай добре п'?ться.
   "Вони п'ють, смакують,  а  я  собi  руки  не  чую!"  -  думала  Христя,
схлипуючи.
   - А цить... - обiзвалася,  прислухаючись,  Олена.  -  Мишi  скребуться?
Загнибiда здержавсь, та не здержалась  Христя.  Важке  зiтхання  з  плачем
вирвалось якраз у ту мить, коли зробилося тихо.
   - Плаче? - вгадував Загнибiда. Христя замовкла, затаюючи у собi дух.
   - Христе! - обiзвалася Олена.
   - А вона Христя? Христя в намистi! - сказав Загнибiда.
   - Христе! - скрикнула вдруге Олена, не дiждавшись одказу вiд не?.
   - Чо-о-го? - з плачем обiзвалась Христя.
   - То ти плачеш? Чого? Iди сюди.
   Христя увiйшла вся заплакана, держачи в другiй руцi спечену руку.
   - Чого ти? - допитувалась Олена.
   - Та нiчого! - нетерпляче одказала Христя й напрямилася з хати.
   - Як нiчого? Кажи - чого плачеш?
   - Пальцi попекла.
   - Чим?
   Тiльки   що   Христя   зiбралася   вiдказати,   як   щось    булькнуло,
приснулопочулося заливне реготання.
   То Загнибiда, сьорбнувши чаю, не видержав i, приснувши, зареготався.
   - Ну, чого ти? - дивуючись, спитала Олена.
   Загнибiда реготався... Його тiло тремтiло, а лице аж посинiло з натуги.
Той регiт гострим ножем упивався  Христi  у  серце,  вередив  i  без  того
нетерплячу болiсть руки. Ось Загнибiда похлинувся, закашлявся...
   - Знаю... О,  бодай  його!  -  скрикнув  вiн,  прокашлюючись;  i  почав
розказувати, як Христя обшпарила руку.
   - I терпляча ж яка, та не видержала! - додав,  усмiхаючись.  Христi  ще
тяжче, ще труднiше  стало:  то  над  нею  насмiхаються,  з  не?  регочуть!
"Залився б ти на кутнi, проклятий!" - подумала вона, обливаючись слiзьми.
   - Ти б же що зробила, дурна.  Рiпи  терто?  приложила  абощо,  -  раяла
Олена, вибiгаючи у  кухню.  Вона  знайшла  рiпу,  натерла  на  тертушку  i
облiпила Христi червонi пальцi.
   Христi трохи полегшало:  рве,  сiпа,  горить,  та  хоч  не  так  болить
несамовито. А Загнибiда у кiмнатi не вгаму?ться та й не вгаму?ться...  Оце
на хвилину i затихне та й знову залл?ться реготом.
   - Ну, чого ти регочеш? - гримнула на його Олена. - Збожеволiв,  чи  що?
Дiвка мiсця не знайде, а вiн - регоче...
   - Та коли б же ти знала... Коли б же ти бачила... Це ж при менi було...
На мо?х очах було... Як вона схлюпнула кип'ятку на руку... Зразу як  огонь
стала! А нi словом не обiзвалася... От дурна! Сказано: з села воно - як та
деревина необтесана!
   То було Христi досадно, а то зробилося ще досаднiше, коли  вона  почула
гiрку  правду  Загнибiдино?  речi...  Справдi:  чому  ?й  було  зразу   не
похвалитися, що опеклася? Приложили б терто? рiпи - i вона  б  не  терпiла
так довго, що аж до плачу дiйшло... Нiт же, побоялася...  Кого?..  Чого?..
Всього!.. I того, що налила на стiл, i того, що хазя?н дивився  на  не?...
Бо - з села вона, бо - деревина необтесана!
   Тут знову почувся ?й заливний Загнибiдин регiт. "Та  й  гiркий  же  цей
Загнибiда!  та  й  у?дливий  який!  Кому  сльози,  а  йому  смiшки..."  ?й
пригадалися Кириловi слова: п'явка  не  чоловiк!  "П'явка,  п'явка  i  ?!"
-думалося ?й. П'явкою був, п'явкою i згине! А ?й же прийдеться  тут  цiлих
пiвроку бути, пiвроку слухати до?дливих речей, ?хидного реготу... Господи!
сьогоднiшнiй вечiр ?й вiком здався, а то ж - пiвроку! Вiн же з мене i кров
виссе... Недаром його жiнка така замлiла  та  занепала...  Випила,  видно,
немалу, добра душа, на сво?му вiку!"
   Такi  думки  клопотали  Христину  голову.  Плутаючись  одна  за   одну,
зачiпаючись одна за другу, вони односили ?? звiдси геть  -  у  село...  до
матерi... Що то тепер там? Плаче, видно,  мати.  I  не  спить  -  плаче...
Нещасна!.. Уперше зроду вона звiдала такий рiзучий, такий тяжкий  жаль  по
матерi, ?? тягло, рвало туди, до не?, до сво??  рiдненько?  жалiбницi,  до
сво?? ?дино? порадницi... Все б вона дала, що тiльки ма?, аби  бути  тепер
коло не?, коло сво?? ненi старо?... Що ж дасть вона? Що е у не??..
   Життя уперше поверталося до не? сво?м суворим боком; вона уперше почула
на собi його важке ярмо... "Нi, нема? щастя й талану бiдним на сьому свiтi
i не буде нiколи!" - рiшила вона.
   - Христе! ти б потушила свiтло; нащо воно дурно буде горiти? -  сказала
?й з друго? хати Олена. - Сьогоднi вже нiчого не будемо розпочинати.
   Христя потушила... Що ж ?й тепер робити? Лягати? Вона б лягла, спочила.
Де ж те мiсце, що ?й прийдеться спати? Тут нiчого не розбереш.
   Вона приткнулася головою на  столi  на  кулацi.  Слава  богу,  рука  ??
занiмiла; тiльки щось пiд  серцем  пече,  за  печiнку  тягне...  Ба,  вона
сьогоднi не обiдала! Вийшла з дому рано, прийшла сюди пiзно, ??  нiхто  не
питав, чи ?ла вона; вона нiкому не казала. Та ?й i  ?сти  не  хотiлося.  I
тепер ?й не то що хочеться - нудить тiльки...
   У кiмнатi почалася розмова.
   - Коли ж ти дума?ш паски пекти? - питався Загнибiда.
   - З завтрього почну, - одказала Олена. - Я  не  знаю,  чи  багато  його
напiкати?
   - Щоб стало, - одказав вiн.
   - Ти все кажеш так: щоб  стало.  А  скiльки  його  треба?  I  торiк,  i
позаторiк пекла рiвно. Позаторiк же  -  ще  й  зосталося,  а  торiк  -  як
накликав гостей, то все в один раз по?ли.
   - Ну, от i вгадуй так... Щоб стало, та й годi!
   Розмова затихла. Через кiлька хвилин вона знову почалася.
   - Ти от журишся пасками, - почав Загнибiда, - а мене друге  журить.  Он
на однiй чехонi рублiв двiстi убитку буде. Пiдсiв мене сен  рiк  Колiсник!
"Купи, - каже, - пополам вiзьмемо". Я й купив; а вiн, бiс  його  батьковi,
вiд сво?? половини i одкинувся.  Тепер  i  пiдкидайся!  Прийдеться  у  рiв
вивернути, та коли б ще i полiцiя не накрила. Сьогоднi базарний  проходив.
"Петро Лукич! Петро Лукич! - гука?. - Що це з  вашо?  лавки  важким  духом
несе?" - "То, - кажу йому, усмiхаючись, - через те, що ви нiколи у не?  не
зайдете". - "Ну-ну, -  одказу?,  -  не  шуткуйте!..  Одберiть,  лишень,  з
десяток добро? щуки, я десятника зашлю".
   - Що ж, ти й одiбрав?
   - Авжеж. Ще й то добре!.. Коли  б  зайшов  у  лавку  та  розворушив  ту
гнилятину!.. Я вже й не знаю,  як  ??  оте  мужиччя  ?сть.  Ну,  стерво  ж
стервом!.. Сьогоднi заходе один: "Щось вона, - каже, - трохи припаха?".  -
"То, - одказую, - почула одлигу, а риба -  золото..."  Витягаю  спiдсподу,
щоб показати, а вона так i розпада?ться... Нiчого  -  бере...  От  коли  б
Лошаков на завод узяв - гаразд би було. На днях забiгав: "Бочку треба".  -
"Не зовсiм, - кажу, - гарна".  -  "Та  кат  ??  бери!  у  мене  робочi,  -
по?дять!.." Так от третiй
   день сьогоднi, а щось не шле. Коли б узяв  бочку  -  перевiз  би!  Сими
днями сподiваюся бочку розпродати; а там  коли  з  пiвбочки  й  пропаде  -
невелика утрата... Де наше не пропада?!
   - А ти зна?ш, що треба Христi шити одежу, - увернула Олена.
   - Пiдожде! - одрiзав Загнибiда. - Ми ?? бiльше ждали... Хто тепер, сими
днями, буде шити? Самiй же - нiколи буде. Пiсля празника хай. Ще побачимо,
яка з не? робiтниця буде.
   - Та цить! - промовила Олена.
   - Чого цить?
   Христя аж дух зата?ла, щоб не пропустити  i  слова,  що  про  не?  далi
будуть казати.Та дарма!.. Розмова на  тому  й  обiрвалася.  А  коли  знову
почалася, то про незнайомих ?й людей, про наживу, про  плутнi  крамарськi:
хто кого обдурив, пiд'?хав, пiдсiв...
   Сумно стало Христi й важко те слухати. Де вже його в  ката  тут  шукати
тi? жалостi, коли тiльки й думки - як  би  з  другого  жили  вимотати,  на
другому по?здити!
   - Христе! прибирай самовар, - нескоро кликнула Олена.
   Христя  поприймала,  поприбирала.  А  там   ще   Загнибiдi   заманулося
повечеряти, -  вечерю  давала.  Поти  пiсля  вечерi  помила  посуду,  сама
повечеряла - бралося вже до пiвночi. А хазяйка, йдучи спати, наказала, щоб
до свiту самовар становити: "Бо завтра день базарний, Петру  Лукичу  треба
рано в крамницi бути".
   "Людей тру?ти гнилою чехонею!"  -  подумала  Христя,  важко  зiтхнувши.
Помостилась на лавi, загасила свiтло й собi лягла.
   Темна, непроглядна темнота обняла ?? зразу; хоч око виколи - нiчого  не
видно. Чутно тiльки глухе шепотання з  третьо?  хати...  То  хазя?ни  богу
моляться чи шепочуться про баришi? ?й яке дiло? Вона, наморена ходою трохи
не цiлого дня, випадками сьогоднiшнього вечора,  зразу  закрила  натомленi
очi. Сонне забуття обхопило, обняло ??.
   Христя вiдразу заснула. I не снилось ?й  нiчого,  нiщо  не  тримало  ??
тихого покою. Пригорнувши болячу руку до грудей, вона спала. На те й  нiч,
щоб усiм спочивати. Та чи усiм? А то що за свiт колишеться у малiй хатинi?
Ось вiн уже в  кiмнатi,  серед  його  ясно?  хвилi  чорнi?  чиясь  постать
висока... Хто то? Чого? То Загнибiда, босий, роздiтий, з свiчкою у  руках,
тихо, наче кiт той, викрався з кiмнати, увiйшов у кухню i,  озираючись  на
всi боки, покрався у сiни. Злегка надавив вiн  клямку,  щоб  не  стукнула,
одчинив дверi, високо над головою держачи свiтло.
   У кутку на лавi лежить Христя, спить. Темна тiнь вiд не? ходе-труситься
по стiнi... У  Загнибiди  очi  заблищали,  як  вiн  ??  зобачив.  Тихо  на
пальчиках пiдiйшов вiн до не?, пiдняв свiтло угору  так,  щоб  свiт  падав
саме на голову Христi... З темноти вийшло кругле покiйне лице ?? з чорними
бровами, з  закритими  очима,  з  трохи  розкритим  ротом.  Тихе  зiтхання
ледве-ледве почува?ться, то пiднiма?, то опуска? ?? високi  груди.  Очi  у
Загнибiди аж засвiтили, рука злегка затiпалася... Довго вiн стояв над нею,
дивився, напувався чарами красно? вроди. Се... тихо  послав  уперед  руку,
подержав над нею, як держать над жаром, коли змерзне, i... тихо опустив...
Христя кинулась. Свiтло  в  одну  мить  згасло...  Темнота  знову  облягла
кругом. Спросоння Христя не розiбрала, чи то ?й снилося, чи  справдi  вона
бачила свiтло. Натомлена, вона перекинулась на бiк i знову  заснула.  Вона
не чула, як нешвидко пiсля того щось в  темрявi  зашамотiло;  як  стукнули
дверi в хатинi; як Олена, прокинувшись, спитала: "Хто то?"  -  "Се  я",  -
важко дишучи, одказав Загнибiда.
   - Чого ти?
   - Ходив довiдатись, чи засунено.
   Грузько вiн лiг на лiжко, аж воно зарипiло, довго  ворочався,  поки  не
заснув. Зате Олена цiлу нiч не спала.
   III
   "Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!" -  одно  носилося,
одно ходило по хатах у Загнибiди на другий день великоднiх свят.
   На сей день у Загнибiди завжди бенкет... Цiлий рiк турботи та  клопоти,
купування та перепродування, сварка та згоди... Три днi великоднiх свят та
гри днi рiздвяних - тiльки й свята. Та й то через те, що нiхто  у  сi  три
днi не торгу?. Злiсть спочинку  справляються  бенкети  то  в  того,  то  в
другого... Цiла зграя назбира?ться  людей  з  близьких  i  далеких  кра?в;
сунуть усi до одного в  господу;  наб'?ться  -  пальця  просунути  нiкуди;
говiр-гомiн - наче вода  в  лотоках  шуму?  й  клекоче;  спiрка  i  регiт;
випивання  та  пiдкушування...  Так  воно  здавна  заведено,  так  i  досi
ведеться.
   Другий день великоднiх свят - Загнибiдин день.  Про  те  знали  i  сво?
близькi,  i  стороннi,  i  самi  хазя?ни.   Збиралися   завгодя.   Завгодя
скуповувались, пекли-варили... Цiлий тиждень Христя за  приводом  хазяйки,
наче в каторжнiй роботi, коло печi крутилася, уриваючи пiсляобiднiй зайвий
час на пiдмазування, витрушування, пiдмивку-побiлку.  У  суботу  усi  хати
наче в сорочки бiлi нарядилися; по кутках з-за оберемкiв роблених квiток у
блискучих шатах визирають образи; обличчя святих аж усмiхаються; невеличкi
лампадки крутяться перед ними на тоненьких ланцюжках; по  вiкнах  узорчатi
запони; сонце пробива?ться крiзь  ?х  невеличкi  кружальця...  По  столах,
накритих  бiлими,  як  снiг,  скатертинами,   на?дкiв-напиткiв   -   нiжки
гнуться... Всюди достаток, розкiш, багатство...
   Христю дивували такi запаси... "Господи! - думала вона. -  Одному  да?ш
он скiльки, а другому... Коли б мо?й матерi хоч десята  частина  того,  що
тут е, яка б вона була щаслива!.. А то?.."
   Вона глянула кругом себе. Виходячи з села i сподiваючись  на  хазяйську
одежу, вона свою новiшу зоставила дома. I от тепер, у  чому  прийшла  -  у
тому i  свято  справля?...  Старенька  дерга  -  покороткувата,  заяложена
керсетка  на  плечах  розлiзлася.  Спечена  рука  не   пiджила.   Щоб   не
роз'ятрювати, Христя пов'язала ?? лихенькою ганчiркою;  ганчiрка  та  коло
кочерг та рогачiв замазалася,  сажею  взялась...  I  ото  вона,  обiрвана,
обшарпана, серед тако? багато? обставини! ?й самiй у вiчi б'?  все  те.  А
хазя?нам байдуже! Хазяйка якось спитала:
   - Ти не брала ново? одежi з дому?
   - ?й i у цiй добре, - одказав хазя?н, усмiхаючись... i  бiльше  нiчого.
"Наймичка! Наймичка!" - думала Христя, i коло серця  ??  як  огнем  пекло.
Дiждали великодня. Коли б се на селi було - знала б Христя, що ?й  робити,
куди пiти, де погуляти. А тут?.. Тиня?ться по  двору;  слуха?  гомону,  що
доноситься з улицi; вийде й за хвiртку; подивиться на людей... Розодiтi та
нарядженi йдуть вони на гулянки та на колиски - ?? минають. А коли  хто  й
запримiте, то хiба на те, щоб поглузувати.
   - Де се така чорногузка взялася? - пита  парубок  у  мiщанському  уборi
другого, витрiщивши на не? баньки.
   - З села! не бач? - одказу? його товариш.
   Христя  мерщiй  тiка?  у  двiр;  а  за  нею   слiдом   погукування   та
вигукування...
   - А крижаста яка! Чи бач, як вивiрчу?... - I несамовитий регiт несеться
улицею.
   "Чужi, чужi!" -дума? Христя, тiкаючи в хату.  А  там  -  тихо,  хазя?ни
полягали спати. Тихо та сумно, як у домовинi. А в селi  тепер?  -  дiвчата
гуляють, спiвають; пiдходять хлопцi, домагаються  христосатись...  Спiрка,
жарти, регiт... Насилу дiждала вечора.
   - Лягай ранiше, висипляйся, бо завтра чи i вночi доведеться спати, -
   каже ?й хазяйка.
   "О, добрi якi!" - дума?ться ?й. I про не? таки згадали, i ?? не забули!
На другий день почалася збiрка  з  самого  ранку.  Першi  прийшли  близькi
сусiди - пiдганяти хазя?нiв до церкви.
   - Пора до божого дому! - гукали, заглядаючи в хату.
   -  Ще  поспi?мо.  Заходьте!  Заходьте!  -  запрохував  Загнибiда.  Поки
збирались-наряджались, починалась розмова.  Розказували,  як  хто  стрiвав
свято, як провiв  перший  день,  що  чутно  по  городу.  Жiнки  тим  часом
обдивлялися запаси, дивувались хлiбовi святому, що вiн  у  Олени  Iванiвни
завжди i пухкий i високий;  розпитувалися  -  у  кого  брали  борошно,  як
учиняли, чим завдавали... Звiснi празниковi речi!
   Аж ось i хазя?ни зiбралися. Загнибiда нарядився у новий сукняний  убiр,
надiв сорочку з манжетами, пов'язав шию шовковим платком, чоботи до вакси,
на рипу - пан паном! Олена Iванiвна одяглась у блакитне шерстяне  плаття,,
покрила  плечi  тонким  кашемiровим  платком,  вив'язала  голову  шовковою
хусткою; у вухах сережки блищать, на руках - золотi перснi...
   - Готовi?
   - Готовi.
   I хазя?ни, i гостi разом пiшли до церкви.
   Недавно пiшли, та швидко й вертаються: у такi днi  незабарна  служба...
Першi хазя?ни уступили у двiр, а за ними - й чужi. Чоловiки, жiнки, молодi
й старi; як бочки товстi, як шила тонкi; низькi  -  трохи  не  при  землi;
високi, як дуби гiнкi... А убори-наряди? Червонi  плаття,  зеленi  куцини,
рябi спiдницi, жовтi шушони, блискучi ластиковi  балахони,  чорнi  сукнянi
каптани - аж у вiчi б'?! I все те суне у двiр, у хату; вiта?ться,  зачина?
розмову. По слову: десять душ - десять  слiв...  а  то  стiльки  народу?..
Гомiн пiднявся у хатах, наче у  жидiвськiй  школi,  стовпом  сто?ть  i  не
вгава?, наче вода клекоче у потоках...
   А ще не всi; то  той,  дивись,  надiйде,  то  другий.  У  хатах  уже  й
просунутися нiкуди; кiмната й свiтлиця повним повнi: однi  начiплялися  на
стульцях, на кроватях; другi товпляться, шукаючи мiсця. Всi  позирають  на
столи, де рядком настановленi пляшки грають проти  сонця  сво?ми  цвiтними
настойками; перед пляшками на здоровенному пiдносi  чорнi?  печена  гуска,
сто?ть пiджарене порося, держачи у зубах шматок хрiну; невеличке  ягнятко,
зiгнувшись у каблучку, виставило сво? гостреньке рильце з рiдкими  зубами;
там лежить вутка, Задравши ноги  вгору;  там  бiлi?  товсте  молоде  сало,
жовтi? масло, червонiють крашанки; а над цим  усiм  в  кiнцi  столу,  наче
сторожi,  стоять  високi  паски  З  бiлими  головами,  присипанi   цвiтним
горошком... Все так i бере очi на себе; все драту?  смак!  Недарма  всяке,
глянувши на те, тiльки спльову?.
   - Кого ми ще ждемо? - спитався  високий  огрядний  чоловiк  з  веселими
карими очима, червоним лицем, чорним вусом, пiдходячи до товстого крамаря,
що сидiв у кутку, потом обливаючись. - Чи так -  походимо,  подивимося  на
оцi запаси та й додому порозходимося? - вимовив вiн далi, скрутнувши свого
чорного вуса.
   - Петро Лукич! Петро Лукич! - гукнув на Загнибiду крамар.
   - А що?
   - Пора, братику. Животи  пiдвело,  -  мовив  вiн,  скривившись,  мов  i
справдi живiт у його заболiв.
   - Та... Рубець з Книшем обiцяли  зайти,  -  сказав,  чухаючи  потилицю,
Загнибiда.
   - А по-мо?му: де два - там третього не ждуть! - одказав високий чоловiк
з чорними вусами.
   - I батюшки нема?, - додав Загнибiда.
   - Отi ще бородатi! - процiдив крамар.
   - I нащо тих бородатих ждати? - граючи очима, пита? високий чоловiк.  -
Хiба ми й самi бороди не причепимо? У Олени Iванiвни, певно, завалялося де
повiсмо прядива... От i борода готова!
   Кругом знявся регiт.
   - Уже Колiсник пустився на вигадки! - сказав хтось.
   - На якi там вигадки? - правувався Колiсник. - Тут голосу не  одтягнеш,
а вони - вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно 6 по однiй
слiд пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.
   - Слiд, слiд! - хтось одказав, спльовуючи.
   - Та щось Петро Лукич не те?... - дивлячись на хазя?на, мовив Колiсник.
Загнибiда мотнув головою.
   - Там, у малiй хатинi, - тихо сказав вiн, указуючи на дверi.
   Колiсник, крамар i ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.
   - Батюшка йде! - хтось крикнув у свiтлицi.
   - Батюшка! батюшка! - заходило по хатах.
   - Постiйте! Зараз батюшка  буде,  -  гукнув  Загнибiда,  протовплюючись
уперед стрiти батюшку.
   Колiсник з серця махнув рукою i сплюнув.
   - Утрiться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не  примiтив!  -
хтось сказав йому.
   - Утрiться! Чарка бiля рота була - i тут одняли! - мовив вiн сердито.
   - Та так тiльки й довелось подивитись?
   - Атож!
   Дехто зареготався.
   - Коло рота було, та в рот не попало.
   - Та хоч не завдавай жалю, - прохав Колiсник, чухаючи  потилицю.  Регiт
ще дужчий знявся.
   - Тесе!.. - загуло кругом.
   Гучно i зично роздалося серед хати святе поспiв'я. Славили  воскресшего
З гроба, славили його пречисту матiр... Молодий, бiлолиций та чорноволосий
батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив  голосним  тенором.  За
ним диякон,  товстий,  огрядний,  з  рижою  по  пояс  бородою,  витрiщивши
булькатi очi, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк,  у  косi  з
сивого, аж жовтого, волосу, старий - аж труситься - деренчав, мов маленьке
ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного
баска... Хазя?н, хазяйка, звiвши до образiв очi, хрестилися; гостi з  усiх
бокiв навколо облiпили причет; переднi ще  таки  вимахували  руками,  зате
заднi так стовпились - пальця просунути нiкуди.
   Тiльки що батюшка, проспiвавши, пiднiс хазя?нам хреста цiлувати,  як  у
хату увiйшли два панки. Один - середнього росту, натоптуваний,  з  круглим
червоним  лицем,  так  гладесенько  виголеним,   що   воно   у   його   аж
вилискувалось, з  невеличкими  блискучими  очицями,  котрi,  як  мишенята,
бiгали в його то сюди, то туди. Другий - високий, сухий, з одстовбурченими
бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче ковтуни, спускалися  з
його кiстлявих щелепiв.
   Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечi огрядних
мiщан, що стовпилися ззаду.  Тi,  озираючись  i  кланяючись,  поступалися,
давали дорогу. Пани попростували до столу.
   - Хто се? - почулося у заднiх рядах.
   - Не зна?ш хiба?
   - Авжеж, не знаю.
   - Ото сухий, високий - Рубець, секретар з думи;  а  то  червонопикий  -
Книш, з полiцi?.
   - Чи бач! Пiшов наш Загнибiда вгору: з панами водиться!.
   -  А-а!  Антон  Петрович!  Федiр  Гаврилович!  -  скрикнув   Загнибiда,
запримiтивши Рубця i Книша. - Христос воскрес!
   Почали  христосатись.  Рубець,  суворо  похристосавшись   з   хазя?ном,
пiдiйшов до батюшки, поцiлував хреста i  щось  тихенько  замовив.  Батюшка
заметушився, подав Рубцевi руку.
   - Несказанно радий! несказанно! - глухо бубонiв Рубець. - На мiсце отця
Григорiя? Царство небесне покiйному! Приятелi з ним були.
   Батюшка стояв i, не знаючи, що казати, тер руки. Рубець  щось  бубонiв.
Колiсник пiдбiг до Рубця  i,  граючи  очима,  низенько  уклонився.  Рубець
простяг йому два пальцi. Колiсник злегка потримав ?х, поступився  назад  i
наступив дияконовi на ногу. Той з усього розгону загнав Колiсниковi кулака
у бiк. Колiсник хитнувся, мов прострiлений.
   - На ногу! - гукнув йому  диякон  басом  i,  усмiхаючись,  подав  руку.
Колiсник болiсно усмiхнувся i поступився назад.
   Поки се робилося бiля одного боку столу, на другому - Книш стояв  перед
хазяйкою i, граючи очима, мовив:
   - Для першого знайомства позвольте похристосатись.
   Олена Iванiвна, завжди блiда, аж жовта, злегка покрилася краскою,  коли
почав Книш христосатись. Вiн сво?м широким лицем вимахував то на тоiг бiк,
то на другий, цiлуючи смачно тонкi та зблiдлi уста Олени  Iванiвни  сво?ми
товстими, м'ясистими.
   - Федiр Гаврилович! Легшенько з чужими жiнками вицiловуйтесь,  -  мовив
до його Колiсник ззаду.
   - А-а!.. - повернувся той. - Це ви, Костянтин Петрович? Це ж у рiк раз.
Христос воскрес! - i кинувся з Колiсником христосатись.
   - Отакого б нам секретаря! Ввiчливий, обхiдчистий! - мовив Колiсник  до
мiщан, одiйшовши назад. - А то - гнида  гнидою,  а,  небiйсь,  добре  зна?
хабис-гавезен!
   Кругом його знявся регiт, i вiн мерщiй удрав далi.
   - Що вiн сказав?
   - Кат його зна?! по-жидiвському, чи що; тобто, бач, про хабарi.
   - От проява!
   А проява так i носилася помiж людьми. Тепер вiн стояв коло  батюшки  i,
потираючи руки, мовив:
   - Та й заморили ви нас, отець Миколай.
   - Як саме?
   - Не повiрите, у ротi пересохло, аж торохтить горлянка, мов та  гусяча,
що баби на не? клубки мотають, - жартував вiн, весело граючи очима.
   - Що ти тут точиш?-перебив його Загнибiда. - Чесний отче!  Благословiть
сей хлiб-сiль.
   Отець Миколай устав i почав благословляти.
   - Почина?ться... Чу?те! почина?ться! - вискочивши в другу хату,  гукнув
Колiсник.
   - Що почина?ться?
   - Он, - указав вiн на свiтлицю.
   Там бiля столу христосалися чарками гостi з хазя?ном: батюшка,  диякон,
Рубець, Книш... Голосно дзинчали чарочки; ясно грали у людей  очi...  Туди
кинувся ?? Колiсник.
   - Просимо, добрi люди, хлiба-солi одвiдати, -  запрохував  З^нибiда.  -
Спасибi вам, що не цура?тесь, не забува?те.
   - А ви таки наготували чимало! - мовив до нього батюшка.
   - Тiльки й нашого, отець Миколай! Тiльки й нашого... Що нам зосталося з
старою? Дiтками господь  не  благословив...  Отак  добрi  люди  зiйдуться,
погомонять... Тiльки й нашого... Хоч воно тепер усе утридорога  стало.  Та
подума?ш: нащо нам те багатство? для  кого  його  збирати?  Помремо  -  не
заберемо з собою... Просимо ж покорно... Отець  Миколай!  Антон  Петрович!
Федiр Гаврилович! Хто ж пiсля першо? закушу??.. А ви чого сто?те? -  гукав
Загнибiда на дяка. - Гай-гай!
   Знову усi заколесили бiля столу;  помiж  другими  й  старий  дяк  тiпа?
головою.
   - А ти, гляди, менi й сьогоднi не налижись, як учора!  -  гарикнула  до
нього висока суха баба з бiлими, наче олив'яними, очима, сiпнувши  так  за
рукав, що той аж поточився.
   - ?фросинiя Андрi?вна! ?фросинiя Андрi?вна! - мовив дяк тихо.  -  Он  -
чужi... он - люди...
   - А вчора бачив людей? А молодиць, небiйсь, бачив?
   - Так його, так! - умiшався Колiсник  у  змагання  дяка  з  дячихою.  -
Одзолiть його, ?фросинiя Андрi?вна! Хай не буде такий голiнний  до  вашого
брата. А то - апостола у  церквi  чита?,  а  набiк  молодицям  "шерденько"
шепче.
   - I ви на мене! - мовив дяк, вихиливши чарку горiлки. - У мене он зубiв
у ротi нема?!.. - I вiн показав йому сво? почорнiлi ясна.
   - А нащо тут зуби? Щоб поцiлувати та ще й укусити! - жартував Колiсник.
   Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лицi мiнилася та очима, як
вiдьма, водила. Дяк мерщiй подрався помiж людьми у кухню.
   - Ви таки його стережiть, ?фросинiя Андрi?вна, - цькував Колiсник. - Ви
не вдаряйте на те, що зубiв у його нема?. Вiн i без зубiв  нiкому  не  да?
спуску. А що, коли б йому зуби!
   - Хiба я не знаю? - гримнула дячиха. - Зяяю! Прожила сорок лiт з ним  -
знаю! Сказано: як жеребець той!
   Крик реготу знявся кругом не? i розкотився по всiх хатах. Люди - лоском
лягають, аж за животи беруться; а Колiсник - хоч би тобi моргнув -  тiльки
очима гра?.
   - Правду, святу правду мовите, ?фросинiя Андрi?вна,  -  клiпа?  вiн,  -
нестеменний жеребець! От i тепер: чоловiк  у  кухню  тiка??  Зна?мо  ми...
Старий, а хитрий... Там у Петра Лукича нова наймичка та  ще,  не  взяв  ??
ворог, крижаста така... Он куди його тягне! Он куди вiн стриже!
   Дячиха аж запiнилася i,  розпихаючи  людей,  помчалася  у  кухню.  Люди
реготали; декому заманулося пiти подивитись, що буде з дяком.
   - Ходiмо! - кликали Колiсника.
   - Хан ?м! - одказав той. - Почудачили - ходiмо  зап'?мо.  Хто  потяг  у
кухню, хто пiшов за Колiсником до столу,  де  поважно  розсiлися  батюшка,
диякон, Рубець, Книш.
   - Що тепер наша служба? якi? нашi? доходи? - мовив батюшка до Рубця.  -
Як у панiв хрестяни були - ото так! Тодi - доходи! Бог  дав  святоЗараз  i
везуть тобi з економiй: той - того, той - другого...  цiлими  хурами...  А
тепер що? З отих шагiв потягнеш? Та ще й то як почнуть дiлити!
   - Господь не оску дiва? в сво?й милостi! - пiдводячись, гарикнув диякон
i потягся до чарки.
   Молодий батюшка тiльки головою скрутнув.
   - Любимець протопопiв, так йому нiчого, - мовив тихо, зiтхнувши.
   - А вже в нас протопоп! - додав Рубець.
   - Христос воскрес! - наче з великого дзвона вдарив диякон.
   - Воiстину! - одказав Колiсник, пiдходячи до його.
   - От!-зрадiв диякон. - Оце  так!  А  то  бiдка?ться!..  Доходiв  нема?;
молодiй попадi шиньйонiв справляти нi з чого, - бубонiв вiн  до  Колiсника
буцiм тихо, а так, що усi чули. -  Хай  менше  попадю  пуска?  з  паничами
виходжувати, то й доходи будуть, - додав i побрався геть.
   За столом почали судити протопопа. Загнибiда казав,  що  не  любий  вiн
усiм парафiянам, з живого й вмирущого дере: женитися  хто  хоче  -  як  не
двадцять п'ять рублiв, то й не повiнча?, умира? хто - ложи десять  рублiв,
а хрестити - готуй три карбованцi. Рубець  вичитував  його  провини  перед
покiйним отцем Григорi?м: вiн його  до  того  довiв!  вiн  його  у  могилу
вложив! Книш чудував усiх тими бумагами,  якi  лучалося  йому  стрiвати  в
полiцi?... Отець Миколай тiльки глибоко зiтхав.
   А в кухнi тим часом стояв несамовитий регiт. Реготали з паламаря. Рябий
та негамузний,  вiн  коли  скинув  чарку-другу,  зараз  до  кого-небудь  i
залиця?ться. Чи буде то стара баба, чи замiжня молодиця, - в одну шкуру  -
виходь та й виходь за нього замiж! У його - i хата своя,  i  скриня  е;  у
скринi суво?в З десять полотна. I землi йому з руги перепада?  десятин  до
п'яти; з кружки доводиться рублiв п'ятдесят: та ще не без того,  що  й  за
подзвiн хто перекине. Вiн один зна?, по кому i як  дзвонити.  Хто  скiльки
дасть - так i дзвониш! Да?ш ти гривню - на гривню задзвоню, сорокiвку - на
сорокiвку, а за карбованця - так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть:
легко дзвонити - потяг за хвiст, та й усе! Та нi: i до дзвона  з  невмитою
пикою не йди!
   Усi знали, що вiн жонатий; один  вiн  не  признавав,  бо  такий  п'яний
вiнчався, що й свiту не бачив. До того i жiнка не жила з ним,  а  хилялася
по