шинках, волочилася з москалями. Тверезий - вiн був тихший води,  нижчий
трави; зате,  як  скинув  чарку-другу  -  де  те  i  завзяття  вiзьметься:
бадьориться, хваста?ться, словами, як горохом, сипле.
   От i тепер. Чи давно вiн сидiв у кухнi на  лавi  самотою,  звiсивши  на
груди свою понуру голову? Його нiхто не прохав випити-закусити, вiн нiкому
нiчого не казав. Христя, стоячи коло печi i  позираючи  на  його,  думала:
чого сей чоловiк сидить сам  собi,  не  ?сть,  не  п'?  i  нiхто  його  не
припроху?? Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.
   - Тимофiю! А ти чого сидиш тут,  понурився,  не  п'?ш,  не  ?си?  -  i,
недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.
   Недовго  вони  там  пробули,  та  назад  вернувся  Тимофiй  уже  другим
чоловiком: вирiвнявся-випрямився, очi грають, брови так  i  ходять,  ще  й
сво?ми тоненькими  вусами  морга?.  Христя  нiяк  не  здержалася,  щоб  не
засмiятися.
   - Ти чого регочеш? Ти хто така? - присiкався вiн  до  Христi,  моргаючи
так чудно бровами, що та аж натужу?ться,  щоб  не  смiятися,  та  нiяк  не
здержиться.
   - Та се... - почав товстий крамар, ледве язика  у  ротi  повертаючи,  -
дiвчина!
   - А коли дiвчина, то чому замiж не йдеш? - пита? Тимофiй.
   - Та вона б, може, i те?... та, бач, не трапля?ться жениха.
   - Ху! - хукнув Тимофiй. - Якого тобi жениха треба?
   - Сватай, Тимофiю, - хтось сказав з купи, що  почала  збиратися  кругом
?х.
   - А що? Хiба не пiдеш? Ти  не  дивись,  що  забродивсь,  аби  халяв  не
покаляв! - скрикнув вiн, тупнувши ногою, як пiвень, i моргнув усом так, що
усi аж за животи вхопилися.
   Як грiм, гуркотiв регiт по хатi,  та  Тимофiй  на  те  не  вдаряв.  Вiн
близенько пiдiйшов до Христi, почав любенько заглядати ?й у  вiчi.  Христi
спершу було смiшно, а як насунули люди дивитися, то ?й i соромно стало,  i
страшно... Опустивши у землю очi, вона геть подалася до кочерг. Тимофiй за
нею.
   - Серденько! - скрикнув вiн тонко та голосно i аж пiдскочив.
   - Чого ви пристали до мене? Гетьте! - образливо одказала Христя.
   - Панiкадило душi мо??! - гукнув вiн удруге, ударивши сам себе  кулаком
у груди.
   Люди так i покотилися зо смiху, а Тимофiй  сто?ть  перед  Христею,  б'?
себе в груди та вичиту?.
   - Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж,  ближняя  моя,  добрая  моя,
голубице моя! Прийди в мо? об'ятiя! - I, розставивши руки,  уже  намiрявся
був обхопити Христю.
   - Тимофiю! Що се ти! - роздався ззаду його голос.
   Тимофiй озирнувся - i руки опустив: перед ним стояв батюшка.
   - Зовсiм засоромив  дiвчину,  -  сказав  отець  Миколай,  зиркнувши  на
Христю, що, як та макiвка, аж горiла у порога.
   Тимофiй на  п'ятах  поступився  назад,  даючи  батюшцi  дорогу,  котрий
поривався виходити, прощався з хазя?нами, гiстьми.
   - Отець Миколай! А на колiсницi хiба  не  треба?  -  мовив  За?'яибiда,
приязно заглядаючи в очi.
   Отець Миколай зареготався:
   - На колiсницi? А щоб вас! Давайте вже!
   - Я вам наливочки, - турбувався Загнибiда. - Тако? наливочки - губоньки
злипаються! Олена Iванiвна! наливочки сюди! позаторiшньо?! -гукав  вiн  на
жiнку.
   Олена Iванiвна принесла пляшку.
   - Сама ж попотчуй. Од тебе смачнiша! - сказав Загнибiда. Олена Iванiвна
налила.
   - Добра, добра! - прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху З чарки.
   - А вам, отець диякон? Наливочки! - припроху? Загнибiда.
   - Ет! свинячого пiйла! - гукнув той. - Сiрка! менi - сiрка!
   - А може, ромку на потуху? У мене добрий ромок - у нiмця брав.
   - Не терплю я  отих  загранишних  пундикiв.  Вiд  ?х  тiльки  в  животi
булькотить та голова болить. Нема кращого зiлля, як наш рiдний сiрко!  Чим
бiльше його п'?ш, тим смачнiше зда?ться! Так?  -  скрикнув  вiн,  ударивши
Колiсника по плечi.
   - Правда ваша. Ромок до чаю - дивна штука.
   - Ото-то-то! А так, наголо - сiрка!  Смикнув  за  хвiст  -  та  й  все!
Дерзай, чадо! - гукнув вiн, перекидаючи чарку в рот, i  мерщiй  напрямився
за батюшкою, котрий уже стояв на рундуцi, дожидався.
   - О, бодай вам щастя служило! - реготався Колiсник.
   За дияконом услiд вийшли хазя?н, хазяйка, посунув i дехто з гостей.
   - Пропустiть! пропустiть! - шамотiв беззубим ротом  дяк,  протискуючись
помiж народом.
   - Ти ж чув, що я тобi  наказувала,  старий  чорте!  -  гукнула  дячиха,
смикнувши його ззаду за косу.
   - Чув, чув! - вириваючись, мовив дяк i скрився в сiнях.
   - Ох ти, моя неписана! - скрикнув Тимофiй, ущипнувшi? ка виходi  Христю
за руку.
   Та не видержала i зо всього маху всадила кулака в Тимофiеву  спину,  аж
по хатах загуло.
   - Ото посватала! Молодець! - хтось промовив.
   - Хто кого? - спитався Колiсник.
   - Он та дiвка Тимофiя.
   Колiсник скинув на Христю очi. Червона i гнiвна стояла  вона  у  порога
коло печi.
   - Де ти, серденько, була? - спитався вiн, пiдступаючи до не?. - Я  ж  з
тобою й не христосався! Христос воскрес!
   Поки Христя зiбралася, що ?й одказати, як Колiсник уже й обняв ??.
   - Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попiк! - гукав ззаду  його
товстий крамар.
   - I я не христосався! - десь вирискався гнилозубий миршавий чоловiчок i
- цмок Христю в щоку.
   Товстий  крамар  i  собi  приложив  жирнючi  та  слинявi  губи.  Христя
поверталася то сюди, то туди, соромилася, млiла. Вона не  знала  -  чи  ?й
плювати в очi сiй п'янiй згра?, чи лаятися, чи плакати.
   - Стiй! - гукнув Звi'чнбiда, вертаючись у хату й побачивши,  як  Христя
побива?ться у мiцних Колiсникових обiймах.
   - Костянтине! Що се ти? Пiдожди ж, я жiнцi похвалюся, - повернувся  вiн
до Колiсника.
   - Нема, братику, дома, - одказав той, випускаючи  Христю.  Та  прожогом
кинулася з хати i трохи в сiнях не збила з нiг хазяйки.
   - Куди се, як божевiльна, несешся? - спитала Олена Iванiвна.
   - Та он... вони... Хай ?м! - з плачем жалiлася Христя. - Коли так, то я
й кину.
   - Що там таке? - спиталася Олена Iванiвна.
   - Цссс!.. - заходило в кухнi.
   - Не руш хазяйського добра! - вийшовши серед хати, гукав  Загнибiда.  -
Не руш.
   - Чого ти желiпа?ш? - сказала вона  чоловiковi.  -  Он  -  люди,  он  -
благороднi! - I гнiвна пройшла у свiтлицю.
   - Отак, як бач! Хто кислички по?в,  а  кого  оскома  напала,  -  сказав
Загнибiда, чухаючи потилицю.
   - Отак i в мене, - хитаючи головою, одказав Колiсник.
   - Лихо, брат, - не жiнки сi! - мовив Загнибiда.
   - Лихо, - пiдказу? Колiсник.
   - А коли лихо, то його й залити, - умiшався товстий крамар.
   - А справдi! - додав Колiсник.
   - Ходiмо, - сказав Загнибiда.
   - Пiдожди. Отi пани нам! I нащо ти ?х напросив до себе? - каже крамар.
   - Хiба я ?х просив? Самi набилися. Не плювати ж менi ?м у вiчi!  Тiльки
що проказав се Загнибiда, як з свiтлицi виходять Рубець i Книш.
   - Попили, по?ли у вас, Петро Лукич, - сказав Рубець. - Пора й додому.
   - Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.
   - Вживали, вживали i геть-то! - простягаючи руку, мовив Книш.
   - Боже ж мiй! Та, може б, ще трошки посидiли?
   - Нi-нi! Жiнки дома ждуть. Ми, зна?те, перельотнi птицi.
   - Скажи, хай не задержу?, - мовив тихо товстий  крамар  Колiсниковi  на
вухо.
   - Та хоч на дорогу! - побива?ться Загнибiда. -  Антон  Петрович!  Федiр
Гаврилович! По однiй, наливочки. Жiнко, голубко  моя!  Дорогим  гостям  на
дорогу наливочки.
   - Од тебе не одчепишся! - сказав Рубець.
   - Звинiть. Вибачте, бога ради! Може, що й не так. У мене,  зна?те,  все
по-простому. Пнись - не пнись, а до панiв далеко. Звинiть.
   - Дай, боже, i нам те мати, що у  вас!  -  утiшав  Книш,  беручи  чарку
наливки.
   - Бувайте ж здоровi! - привiтався Рубець. Випив, оддав чарку i, подавши
на прощання одному Загнибiдi руку, мерщiй подався у сiни. Книш, прощаючись
зауряд iз знайомими й незнайомими, собi похилив за  ним.  Загнибiда  пiшов
проводжати.
   - I слава богу! -легко зiтхнув товстий крамар.
   - Та вей Книш ще нiчого: обхiдчастий чоловiк, - сказав Колiсник, - а ще
наш секретар - о-о! то цяця!
   Обидва одним миром мазанi! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тiльки
бере та кланя?ться, а наш бере та ще й батька дере!
   - Випровадив, слава тобi боже! - сказав Загнибiда,  вертаючись.  -  Ну,
тепер ходiмо до столу. Тепер наша черга. А вже менi сi пани! - I всi разом
повалили у свiтлицю. Там за столом сидiла вся жiноча кумпанiя.
   - Iдiть лишень до нас, - мовила огрядна молодиця, гнилозубого  чоловiка
жiнка, червона, як та наливка, що держала в руках. - Годi вам усе з панами
та з панами. Чи бач, як панами пропахалися! - додала вона, стрiльнувши  на
Колiсника сво?ми масляними очима.
   - З вами, кумо, випити? От добра кума! - мовив Колiсник,  пiдходячи  до
молодицi, i опустився коло не? на лавi.
   - Та воно-то кума - кума, а христосатися з  кумою  й  нема!  -  укорила
висока довгобраза крамариха, товстого крамаря жiнка.
   - Чого нема? I тепер ще можна! - мовив Колiсник.
   - Огледiлись, як на?лись! - одказала, запишавшись, кума.
   - От i опiзнились! Саме тепер в смак! - виправля?ться жартами Колiсник.
   - Не в вашу дяку! - укоря? крамариха.
   - З наймичками йдiть спершу христосатись! - уколола дячиха,  сверкнувши
злими очима.
   - З наймичками бува? часом краще, нiж з ким другим, - додав  гнилозубий
чоловiк.
   - Ще й ти туди! Ще й ти! Не гнiви вже хоч бога! - призро одказала  його
жiнка.
   Гнилозубий чоловiк зморщився, скривився й ще миршавiший здався, нiж був
до сього.
   - Що ж я? Я нiчого. Не личком же, бач, шитий! - виправлявся вiн.
   - Коли не ликом, то валом! - скрикнула, заливаючись реготом, крамариха.
Другi жiнки теж зареготалися.
   - Коли ж так, - мовив Загнибiда, - коли вони нас  не  приймають,  -  не
хочемо ж i ми бути з ними! Хай вони собi осiбно, а ми - осiбно. Ходiмо.  -
I, взявши за поперек гнилозубого чоловiка, Загнибiда напрямився в кухню.
   - Куди ж ви? - неспокiйно на них зиркнувши, спитала Загнибiдиха.
   - На просторе... Хай  вам!  -  мовив  Загнибiда.  Олена  Iванiвна,  мов
ужалена, опустилася, лице ?й поблiдло, очi похмурилися.
   - Куме! куме! - крикнула навздогiнцi крамариха i завела:
   - Ой куме, куме, Добра горiлка.
   - Випиймо, куме, для понедiлка, - товсто одказав Загнибiда,  вертаючись
назад до куми, котра уже й мiсце для його одiбрала. Загнибiда сiв.
   - Отак буде краще! Посiдаймо рядком та  побалакаймо  ладком;  посiдаймо
близенько та вип'?мо по чарочцi повненько! - сказала гнилозубого  чоловiка
жiнка, Колiсникова кума.
   - Сам бог глаголе вашими устами! - скрикнув Колiсник, опускаючись  коло
не?. Товстий крамар i гнилозубий чоловiк собi примостилися до гурту.
   - Жiнко-голубко! - мовив Загнибiда. - Ти ж у мене перша, ти ж у мене  й
остання! Попотчуй добрих  людей.  Страх  мiй,  люблю  посидiти  з  добрими
людьми, погомонiти, поспiвати.
   - Уже ж коли спiвати, то божественно?, - сказала дячиха.
   - Божественно?! Божественно?! - загукали кругом.
   Крамариха завела "Христос воскресе!"; другi  пiдхопили.  Жiночi  голоси
тонко-тонко виводили;  чоловiчi,  мов  жуки,  гули;  один  Колiсник  гукав
товстого баса, аж вiкна бряжчали, за  що  його  кума  раз  по  раз  садила
кулаком у спину. Колiсник мов i не чув тих духопеликiв - спiвав;  зате  на
кiнцi так придавив, що кума  не  здержалася  i  з  усього  маху  стусонула
Колiсника межи плечi; той векнув. Усi зареготалися, а Колiсник, повернувши
назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула, поточилася на стiл...  Пляшки
й чарки захиталися, попадали... Почувся брязкiт битого скла.
   - Стiйте! стiйте! не бийте! - хтось скрикнув.
   - Нiчого, нiчого. Де п'ють, там i б'ють! - одказав Загнибiда. -  Жiнко!
попотчуй ще.
   Пiсля сi?? уже не примiчали, як слiд спiвати,  яко?  держатись.  Дячиха
завела "Удiвоньки"; крамариха - "Куми"; червонопика Колiсникова кума - "Не
чiпайте мене, хлопцi, - по телята я йду"... Товстий крамар, схилившись  на
плече до дячихи, плакав; Загнибiда, слухаючи крамариху,  совав  ногами  то
сюди, то туди; гнилозубий чоловiк, приткнувшись до стiни  головою,  хропiв
на всю хату; Колiсник  пiдгукував  Загнибiдинiй  кумi.  Одна  Загнибiдиха,
бiлабiла,  як  крейда,  позирала  на  всiх  палкими   очима   та   болiсно
усмiхалася...
   Христя, почувши нестямний галас, пiдiйшла до  дверей  подивитися.  Вона
Зроду-вiку не бачила нiчого такого! "Це подурiли люди, показилися! Один на
одного   лiзе,   один   другого   не   бачить.   I   це   багатирi,   дуки
гуляють-бенкетують! З жиру не знають, що робити, та казяться", -  подумала
Христя й мерщiй проскочила повз дверi до столу, щоб хто не примiтив; узяла
шматочок паски й почала жувати. Вона ще сьогоднi не ?ла;  у  ротi  засхло;
зачерствiла паска становилася  руба.  Пiд  гам,  гомiн  i  чужi  спiви  ?й
сумно-сумно стало. Сонце  одходило  до  спокою,  червоним  свiтом  обдаючи
землю. Обпершись на стiл i  позираючи  в  вiкно,  вона  задивилася  на  те
криваве полум'я та й задумалася...
   Страшенний грюк злякав ??. Вона кинулась до свiтлицi.  Там  серед  хати
копицею лежав крамар.  Вiн  поривався  було  устати,  та  не  здержався  -
поточився i -  як  два  зняло!  -  розпластався  серед  хати.  Загнибiдиха
скрикнула.
   - Не лякайтеся, Олено Iванiвно; не вiзьме його лиха  година!  -  сказав
Колiсник i, ухопивши крамаря за ногу, поволiк його в кiмнату.
   - А цей чого тут куня?? - забачивши гнилозубого чоловiка, каже Колiсник
i, взявши на оберемок, понiс до крамаря.
   - Очищайте, очищайте мiсце! - гука? йому  услiд  гнилозубого  жiнка  i,
коли той вернувся, надiля? його поцiлунком.
   - Отакого б менi чоловiка! А не гнилозубого та  сопливого!  -  цiлуючи,
шепче вона, так що всi чують.
   - О, матерi його дуля! Вони цiлуються, а менi й не можна!  -  скрикнула
крамариха й кинулася до Колiсника з Другого боку.
   Обаранили Колiсника; одна в одну щоку цiлу?, друга - в другу.  Колiсник
гукнув, ухопив обох на оберемок i понiс по  свiтлицi.  Жiнки,  як  гадюки,
вилися кругом його, пхаючись та не даючи одна однiй Колiсника цiлувати.
   Загнибiда сидiв i похмуро дивився на Колiсника: досада щипала  його  за
серце.
   - Костянтине; - гукнув вiн, засовавшись на мiсцi.  -  Покинь!  Колiсник
пiдняв жiнок аж пiд стелю, звiв докупи i зразу опустив на землю.  Воно  б,
може, тим i скiнчилося, коли б Колiсникова кума незнарошне
   не збила з Загнибiдино? куми очiпка.
   - За що ти, сучко, збила з мене очiпок? - скрикнула  та,  упинаючись  у
патли гнилозубого жiнцi. Другий очiпок полетiв додолу.  Колiсникова  кума,
не довго думавши, мазнула крамариху  з  усього  маху  по  щоцi  рукою,  аж
виляски пiшли!
   - Так ти ще й битись! - скрикнула крамариха, кидаючись на недавню  свою
товаришку.
   - Що це ви! Господь з вами! - сказав Колiсник, становлячись мiж ними.
   - Матерi тво?й трясця! Як сама розтрибуха, то, дума?ш, i  всi  такi!  -
кричала одна.
   - Ти сама розтрибуха! Ти! Тьфу на тебе! -  одказала  друга,  плюючи  на
свою супротивницю.
   - Бач! Це ти,  Костянтине,  наробив!  -  скрикнув  Загнибiда,  ударивши
кулаком по столу, аж пляшки забряжчали. Колiсника не так той гук, як  стук
уразив.
   - А по какой такой причинi я? - беручись у боки, спитався Колiсник.
   - Ти!.. ти!.. Ти  всьому  виною!  -  гукав  Загнибiда,  мотаючи  п'яною
головою.
   - Та годi вам... Петре! - мовила жалiбно Загнибiдиха.
   - Вiн! - гукнув знову Загнибiда.  -  Вiн  всьому  виною!  Куди  вiн  не
встряне - добра нема?!
   - Що ж я, по-тво?му: чортяка, виродок який? Га?
   - Виродок! Виродок! - ледве повертаючi? язик у ротi, мовив Загнибiда.
   - Трясця  тобi  в  пуп!  -  гукнув,  червонiючи,  як  буряк,  Колiсник.
Загнибiда, похитуючись, пiдвiвся. Очi в нього, як гострi ножi, блищали.
   - Так це ти до мене прийшов бучу збивати?.. Вон з мо?? хати, щоб i твiй
дух поганий не воняв! -  крикнув  несамовито  Загнибiда.  Колiсник  прикро
подивився йому у вiчi.
   - I-i, хазя?н паршивий! -  призро  мовив  i,  сплюнувши,  почав  шукати
шапки.
   -  Брешеш!  -  скрикнув  Зягнибiда.  -  У  мене  чеснi  люди   бувають,
благороднi; один ти з усiх ?хида вирискався.
   - Який же я ?хида? Ану, скажи... - пiдступаючи, допитувався Колiсник.
   - Який? Ось який. Ти пам'ята?ш наш уговiр за рибу перед рiздвом?
   - Ну, пам'ятаю... То що?
   - Що ж ти -  узяв  ??  у  мене?  Узяв?..  О-о-о,  ?хидо!  Аби  пiдвести
чоловiка, аби шкоди другому наробити!.. Та ще й смi?шся...
   - То ти он про що?! Та й дурний же ти, а  ще  писарем  був.  Це,  брат,
комерцiя зоветься, щоб ти знав: не ти накри?ш - тебе пiдведуть.
   - В усьому ти такий! - гука Загнибiда.
   - А ти кращий.
   - Що ж я?
   - Що? А розписки якi там писали? Га?
   - Якi розписки?
   - Не зна?м? Забув? А хазя?ном зовешся. Крамарю?ш на тисячi, а  па  пять
рублiв бiдно? дiвчини полестився!
   - Що це ти патяка?ш?
   - Що? Он кого спитай, що. Он! - указуючи на Христю, мовив  Колiсник.  -
Вас за се у тюрму посадити слiд. Пiвроку служби  чужо?  закортiло?  Зна?мо
ми, нащо ся служба, догаду?мося... У-у, хазя?н! Нога  моя  не  буде  пiсля
сього у тво?й хатi! - скрикнув Колiсник, сплюнувши, i побiг iз хати.
   - Постiй... постiй! - мовив  Загнибiда,  поточуючись,  i  опустився  на
лаву. Голова його не держалася на в'язах, як  вiн  не  мотав  нею,  як  не
силкувався вдержати. Аж ось вiн пiдвiв-таки ??, позирнув по хатi... Кругом
- нi духу: гостi, почувши змагання i  думаючи,  що  до  бiйки  дiйде,  усi
повтiкали... Ззгнибiду досада ?ла.
   - Жiнко! - скрикнув вiн.
   Блiде лице з блакитними очима визирнуло з кiмнати.
   - Чого тобi?
   - Ти чула?
   - Що чула? Попились - полаялись; завтра зiйдетесь - помиритесь.
   - Хто? Я? Я? З ним? Скорiше вода з огнем  побрата?ться,  нiж  я  з  ним
помирюся! Мене прилюдно отак шпетувати? Прилюдно?!
   Загнибiда схилився i довго сидiв похнюпившись. Що його схилило?  Хмiль,
образа  чи,   може,   прокинулась   совiсть?..   Довго   вiн   сидiв   так
сумний-похилий. Це знову пiдвiв голову i хижо провiв очима по хатi.
   - Лягай краще спати, - мовила до його Олена Iванiвна.
   - Хто? Я?.. Усi лягайте, усi спiть. Один я не буду...  Пiсля  сього  та
менi спати? - Вiн затрусив головою.
   - Яке його дiло, хто як наймичок  найма??  -  помовчавши,  замовив  вiн
знову. - Яке його дiло? Я не йду до його  справлятись,  чи  вiн  за  грошi
найма, чи без грошей? Може, я i без грошей найняв,  та  вiзьму  й  заплачу
Зразу... Христе! - гукнув вiн на всi хати.
   Христя була в кухнi, як змагалися Колiсник з Загнибiдою. Спершу вона не
розiбрала, про кого та рiч ведеться; тепер ?й, як удень, стало  видно.  То
?? З матiр'ю оплутали, он як обiйшли цi дуки-багатирi!.. Серце ?? наче хто
у жменi давив, - так воно заболiло... Проснулася туга, устала ненависть...
Коли ?? кликнув Загнибiда, вона назнарошне не пiшла, не окликнулась.
   "Нi, не треба! - рiшив Загнибiда. - П'ять рублiв - грошi! Та  ще  й  до
строку далеко. Я ?й i тодi вiддам... Вiддам та ще й одiшлю  до  його,  щоб
показала тому iродовi. Ось, мов, як чеснi хазя?ни роблять!" - I  Загнибiда
сам собi усмiхнувся.
   Сонце сiло; насунула темна тiнь ночi; в хатi ще бiльше потемнiло: стiни
- мурi, у кутках - як сажа чорна, тiльки крiзь шибки уриваються  жовтуватi
пбмерки.
   - О-ох! хоч випити, - почувся голос Загнибiди; далi - мацання  руки  по
столу, брязкiт битого скла.
   - Чорт би вашого батька взяв! - крикнув Загнибiда. - Свiтла дати!  Чому
свiтла й досi нема?!
   Загнибiдиха, вискочивши  з  кiмнати,  кинулася  свiтити.  Поти  знайшла
сiрники, поти засвiтила, Загнибiда сидiв i лаявся. Як засвiтила  -  то  аж
скрикнула: нова скатертина трохи не  вся  залита  наливкою,  розбите  скло
валялося по столу.
   - Господи! Чи не можна б спершу засвiтити, та  тодi  випити,  коли  так
заманулося, - сказала вона.
   - Мовчи! - гукнув Загнибiда, хижо сверкнувши очима. - Ще менi не залили
за шкуру сала? Ще й ти туди?
   Загнибiдиха глянула докiрливо на  нього,  повела  плечима  i  вийшла  в
кухню.
   - Христе, голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб вiн,  бува,  хати  не
спалив, а я пiду та трохи спочину, бо це вже жди всюночно?...  Ох,  побила
мене лиха та нещасна година! - зiтхнувши важко, тихо сказала вона i  пiшла
в кiмнату.
   Гiркi думки знялися в Христинiй головi...  "Обiйшли-окрутили,  як  самi
знали, та ще й голубкою величають... Ой, добрi та любi!" - думалося ?й,  а
в серцi почувався якийсь жаль до Загнибiдихи. Якась та?мна  думка,  що  ця
жiнка нi в чому не винувата, що вона сама немалу випила на сво?му вiку  та
ще й випива?, ворушилася у ?? душi. Глибоко та важко зiтхнувши, вона  сiла
на лавi так, щоб видко було, що Зягнибiда буде робити. Загнибiда сидiв  за
столом проти не? i, уп'явши очi у  кiнець  гнота,  божевiльне  дивився  на
свiтло.
   Нешвидко перевiв вiн ?х на  розлиту  по  столу  наливку,  пiдняв  руку,
умочив пальцi й почав мастити голову... Христя тихо  зареготалась  -  такi
смiшнi  ?й  здалися  тi  витребеньки  п'яного  хазя?на...  Палкий   погляд
Загнибiди, досягаючи до не? аж у кухню, перервав ?? регiт.  Вона  затихла;
Загнибiда, наставляючи ухо, слухав... Стало тихо-тихо; Христя чула,  як  у
не? серце  кидалося...  Це  Загнибiда  устав,  налив  чарку,  випив  i  на
пальчиках покрався у кухню. Христя закам'янiла на мiсцi.  Вона  навiть  не
пригада?, як Загнибiда  опинився  бiля  не?,  пригорнув  до  себе  i  тихо
поцiлував у щоку...  Огонь  -  не  огонь  опiк  ??;  якась  огненна  течiя
розлилася по ?? тiлу.
   - Христе, голубко! - шепнув вiн, пригортаючись до не?. Вона трiпнулася,
мов уражена.
   - Чого ви лiзете? Гетьте! - скрикнула вона на всю хату, одпихаючи  його
вiд себе.
   - Цссс!.. - засичав Загнибiда i знову почав дослухатись. Кругом,  як  у
вусi, тихо, тiльки з кiмнати доноситься сап важкий.
   - Зна?ш що, Христе? - почав вiн. - Я тобi заплачу тi грошi,  що  батько
зазичив у мене.
   - Чула я, як вiн зазичив. Спасибi вам з Супруном! - вiдказала Христя.
   - Що ти чула! То - брехня! ?й-богу, брехня... А от що я  тобi  скажу...
Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золотi? Христя мовчала.
   - Що твоя душа забажа? - все тобi буде! Чи ?сти тобi, пити... Ти бачила
оту здохляку? - ткнувши пальцем на кiмнату, спитався Загнибiда. - ?й  день
вiку, та й того я ще укоротити маю... Стидка-бридка!.. А ти менi якраз пiд
норов пiдiйшла...
   Христя мовчала, тiльки ?? серце непокiйно билося.
   - Христе! - благим голосом прогув Загнибiда й кинувся до не?. Очi  його
свiтилися, як у кота, руки тремтiли; вiн увесь трусився, мов у  лихоманцi:
як ужака той, холодний i слизький, вiн обвивався кругом Христиного стану i
п'яними устами цiлував ?? лице, очi, шию... Христя мовчки пручалася,  доки
?? було сили змагатись; коли ж вибилась з мочi, а Загнибiда налiг на  не?,
вона скрикнула на всю хату...  Не  встиг  вiн  одхопитись,  як  на  порозi
показалася Загнибiдиха, блiда, розпатлана.
   - Вон, вонюча! - скрикнув .Загнибiда i знову кинувсь до Христi.
   - Тiкай, Христе! - гукнула Загнибiдиха.
   Христя, як стрiла, кинулася надвiр. Загнибiда - за нею;  та  спiткнувся
на порозi, упав... Христя з  нестямки  добiгла  аж  до  комори.  Незабаром
донiсся до не?  нестямний  крик  Загнибiди:  "Так  тiкай,  вонюча?  Тiкай,
паскуднюча?.." Гуп важких кулакiв, гук, зiтхання i плач Загнибiдихи.
   - Ох, уб'? ж вiн ??, уб'?! - гомонiла  сама  до  себе  Христя,  ламаючи
руки. ?й хотiлося  кинутися  оборонити  нещасну  хазяйку  i  страшно  було
Загнибiди; страшно того непевного крику господинi: "Тiкай, Христе!.." Вона
з ляку, не знаючи що робити, забилася аж пiд комору. Вогка земля,  холодне
повiтря - нiщо ?? не охолоджало; тiло ?? все вогнем горiло,  хоч  ??  наче
лихоманка трусила; то палив ?? нестямний плач Звгнибiдихи, трусив непевний
страх, що буде з нею...
   Аж ось  i  плач,  i  гук  затихли.  Здалека  почувалося  важке  немочне
зiтхання.  Далi  -  щось  рипнуло  дверима,  щось,  спотикаючись,  вилiзло
надвiр... Роздався гук i посвист... Так божевiльний гука?  i  свище,  коли
нападе його сказ. Христя припала лицем до землi,  затуляючи  вуха  руками,
щоб хоч не так доходив до не? той рiзучий посвист.
   - Христе! - почувся охриплий голос Загнибiди. -  Де  ти?  Озовися!  Усе
вiддам тобi... Що е в мене - все тво?... У шовки наряджу,  срiблом  обкую,
золотом обсиплю! Чула! Озовися-бо... Бо найду -  гiрше  буде!  -  сварився
вiн.
   -  Петре!  Побiйся  бога,  -   ледве-ледве   доходив   немочний   голос
Загнибiдихи.
   - Ти знову устала? - скрикнув Загнибiда. - I не доб'?ш  прокляту!  Лиха
.година тебе не вiзьме вiд мене! Вонюча, паскуднюча, стидка-бридка!
   - Легше, легше! - донеслося з улицi.
   - Ось не займай лиш, хай йому! - казав другий голос.
   - Чому? - допитувався перший.
   - То Загнибiда бенкету?. Причепиться - не одв'яжешся! Загнибiда мов  не
чув тi? розмови прохожих, стояв серед двору та, знай, костить жiнку на чiм
свiт сто?ть; а та, обливаючись слiзьми, прохала його iти спати.
   Далеко-далеко за пiвнiч, видно, вже притомившись лаятись, вiн пiшов  до
рундука i сiв на крильцi. Коли блiда зоря зайнялася над  сонною  землею  i
Христя вилiзла з-пiд комори, щоб пiти у хату нагрiтися,  то  перше  усього
кинувся у вiчi ?й Загнибiда. Сидячи на  рундуцi  i  схилившись  до  стовпа
головою, вiн спав. Христя i сонного  його  злякалася.  Щоб,  бува,  як  не
збудити, вона на пальчиках покралася за  хвiртку  i  стояла  за  ворiтьми,
чуманiючи, поти не почула гомону у дворi. То гомонiли  товстий  крамар  та
гнилозубий чоловiк, тягнучи Загнибiду в хату. ?м не пiд силу  було  утягти
його п'яне тiло - i хазяйка кликнула ?? допомогти.
   IV
   - Ти не потурай, Христе, на те...  Що  п'яному  не  забреде  у  голову?
П'яний не поставить свiчки, а звалить, - уговорювала  Загиибiдиха  Христю,
як крамар i гнилозубий чоловiк пiшли з двору.
   Христя мовчала, хоч ?? i зло брало за  вчорашн?:  вона  за  цiлий  день
тiльки невеличкий шматочок хлiба з'?ла; цiлу нiч  просидiла  пiд  коморою,
перемлiла та перемерзла - та  що  ?й  було  казати?  I  кому  казати?  ?й,
хазяйцi, його жiнцi? Хiба вона сама не бачила, сама не чула? Хiба ?й самiй
не досталося?
   - От тiльки чого буду тебе прохати, - помовчавши  трохи,  знову  почала
Загнибiдиха. - Що вiн тобi  буде  казати  -  не  втаюй  вiд  мене...  -  I
ЗагниСiдиха заплакала.
   Христi стало жалко хазяйки. Вона б рада ?? й  утiшити,  та  чим  же  ти
утiшиш?
   Переплакавши, Загнибiдиха знову начала гiрко-журливо:
   - Ну й життя! Вороговi сво?му не бажала б такого! Хоч би  дiти  були...
Зреклася б тебе, допеклого, осоружного! Пий, гуляй, розпутничай -  мало  б
менi було нужди... Нiт же! Господь  i  тим  не  благословив...  Чи  я  вже
удалася така нещасна, чи согрiшила  перед  богом,  що  на  менi  все  лихо
окошилося!..  Нас  тро?  було.  Старша  сестра  умерла  дiвкою,   брат   -
оженившись, а я зосталася... Навiщо?.. Он учора, як сова та, як сич,  цiлу
нiч простогнала та проголосила; а бог зна?, що ще сьогоднi  буде...  Отаке
мо? щастя, Христе! Заклинаю тебе усiм святим на свiтi: будеш iти  замiж  -
не йди за крамаря, не йди за городянина, - i в того, i в другого нi  жалю,
нi совiстi! Iди ти краще за хлiбороба... Як згадаю, як  жилося  в  селi  у
батька, що б тепер дала, коли  б  воно  вернулося?..  Повеснi  або  влiтку
устанеш рано, пiдеш на поле - просторо тобi та любо. Сонечко  стиха  грi?,
вiтерок легенький дише, польовi пахощi: чебрець, жовтоцвiт; жайворонок над
головою в'?ться, щебече; а перед тобою довгi-довгi нив'я - так i хвилюють,
так i колосяться... От тiльки хiба в жнива сонце надолужа?; та  коли  жнеш
високе колосисте жито або яру пшеницю, та в гуртi, та з пiснями, то  й  те
байдуже. Незчу?шся, як той день довгий мине, як уже час i  додому  йти.  А
там знову - скоки та спiви, спiви та скоки, до самого дому...  Або  зимою:
збереться нас п'ять-шiсть дiвчат, та все щирi подруги, вiрнi  товаришки...
За спiвами та за жартами й робота непримiтна... Довiку б я  бажала  такого
життя, Христе! I пiднесла ж лиха година цього Загнибiду!.. Бог його  зна?,
чого воно свiт так мiниться. Зда?ться, вiн тодi зовсiм не  такий  був.  Як
заручився вiн, то товаришки, бувало, завидують менi: "Щаслива ти, Олено, -
жених у тебе красивий, та ще й письменний!"  Я  й  сама  тодi  думала,  що
щаслива.  А  вийшло...  Кожна  з  мо?х  товаришок  за  послiднiм  харпаком
щасливiша вiд мене! У них, може, i достатку браку?, та в ?х -  мир,  у  ?х
лад; а в мене i багато лишнього, та нащо воно, коли твоя душа не на мiсцi,
коли дивитися на нього  не  хочеться,  не  раду?  воно  очей  мо?х,  серця
зав'ялого?!
   Загнибiдиха замовкла. Сiвши коло столу й пiдперши  голову  рукою,  вона
задивилася у вiкно, надвiр. День був ясний,  сонце  тiльки  що  пiдбилося;
променястi паси косо перерiзують усю хату, осiдаючи аж бiля порога золотим
пiском; а там, за вiкном, надворi, свiту-свiту -  аж  дивитися  боляче.  А
Ззгнибiдиха ж то й не змельне нiкуди; як уп'яла сво? блакитнi очi  в  ясне
сонячне свiтло,  та  там  вони  й  потонули...  Що  вона  бачила  там,  що
видивлялася? Сво? молоде життя, свою дiвоцьку долю?.. Христя  дивиться  на
не?, на ?? блiде засмучене лице, на ?? блакитнi задуманi очi. Сонце  прямо
пада на не?, обда? й обсипа? сво?м iскристим свiтом; i зда?ться  Христi  -
то сама господиня так свiтить, сама горить тим ясним самоцвiтом...
   - Гей! - доноситься охриплий з перепою  голос  з  кiмнати.  Загнибiдиха
струснулась, скочила й побiгла. Христi здалося,  наче  чорна  хмара  зразу
насунула: i сонце свiте - та не так, як хвилину назад тому свiтило; i хата
мов не та, тиха та спокiйна, - а вчорашня хата, де бенкет,  розвернувшись,
гука? п'яним гуком, де ?? мордовано... У Христi серце  забилося  важко  та
трудно. Знiчев'я вона кинулася до печi: то одтуле заслiнку,  подивиться  в
чорнi челюстi, то знову затуле... Це - ухопила  вiник  i  почала  вимiтати
пiч.
   Загнибiда увiйшов у кухню, поточуючись. Одутлуватий,  закустраний,  вiн
став серед хати, понуро оглядаючи  кругом  себе.  Загнибiдиха  стала  коло
печi, заслоняючи вiд його Христю.
   - А та де? - зично спитався Загнибiда.
   - Послала на базар за бубликами,  -  торкаючи  рукою  Христю,  одказала
Загнибiдиха. Христя коло печi присiла.
   - Нащо? - гарикнув Загнибiда, гостро глянувши на жiнку, i, похитуючись,
повернув у свiтлицю.
   У Христi аж дух сперло в грудях, поки Загнибiда допитувався; як же  вiн
пiшов, а за ним i Олена Iванiвна, вона мерщiй тихенько покралася  у  сiни,
дослухаючись, що буде далi... "Коли знову здiйметься буча по-вчорашньому -
кину, утечу додому!" - рiшила вона.
   Скiльки хвилин пройшло незамутно? тишi. Це зразу наче у дзвони вдарено.
   - Жiнко! - гукнув Загнибiда.
   - Я тут, - почувся ?? тихий, болiсний голос.
   - А-а... ти тут... А я думав, пiшла куди. Може, кого кращого знайшла?..
Га?.. Кращого?.. Сiдай отут проти мене, дивись менi  у  вiчi...  Тiльки  й
добра у тебе, що очi... а то все -  кат  зна?  що!..  Дивись  на  мене!  -
вередував Загнибiда.
   - Та я ж дивлюся.
   - Дивишся?.. Дивись, поти я не засну...  Коли  ти  вiрна  жiнка,  богом
дана, ну, i дивись, i доглядай свого чоловiка!.. Ти бачиш  -  я  п'яний...
Ну, i доглядай мене. I засну - доглядай... I за сон не ручайсь... Бо  я  й
сонний устану i пiду до других.
   - Що ж менi казати? Твоя воля, твоя й сила! Уже ж я тебе не вдержу.
   - Не вдержиш? А держиш... О-о, ви гарнi! Всi ви гарнi та тихi... А  сто
чортiв по сто гнiзд звили у вашiй проклятiй утробi!.. Нi самi  не  живете,
нi другим не да?те жити... Мало вас бито, мало вас вчено... он то що!..
   Далi його голос обiрвався - затих. Христя  довго  дослухалася,  та  вже
бiльше нiчого не  вчула;  коли-не-коли  тiльки  доносилося  до  не?  важке
зiтхання та плач... Христя на пальчиках покралася з сiней у кухню, з кухнi
- до свiтлицi. Дверi з кiмнати були трохи одхиленi, i Христя  зазирнула  в
щiлину. Загнибiда лежав на лiжку, закривши  очi  й  розкривши  рота;  його
високi груди важко пiднiмались та опускались... Загнибiдиха  сидiла  проти
його. На ?? зблiдлому лицi ще виднi були слiди слiз;  почервонiлими  очима
дивилася вона на його; туга, скорбота та несамовита мука свiтилися ними...
   Несподiвано вдарено в церковного дзвона.  Зично  i  голосно  розкотився
його товстий гук... Христя кинулась;  кинулась  i  Загнибiдиха;  Загнибiда
тiльки розкрив очi, бликнув на жiнку  -  i  одвернувся  до  стiни.  Христя
мерщiй покралася назад у кухню.
   Важкi думки обняли ?? голову, тяжка туга  сповила  серце.  Учорашн?  ще
стояло перед нею; гiрке та образливе, воно ще не пройшло, не утихло; а тут
i сьогоднiшн? пiдновило... Бодай ми не родились на  свiт,  коли  над  нами
отак Знущатися!.. Он, вивернувся, як кабан, вереду?... А ти сиди над  ним,
дивися на його задуту пику, слухай його варнякання  i,  проклинаючи,  жди,
поки засне вiн. Коли б не грiх, приспав би тебе - довiку не пiдвiвся!..
   Все зле i гидке, що затаю?ться у чоловiчiй душi на самому днi,  спливло
наверх, знялося: i гидливiсть, i ненависть, i ще щось, чого  Христя  через
хвилину сама злякалася. Вона забачила здоровенний кухняний нiж на столi...
"Отим би тебе приспати!" - ударило ?й у голову... Прийшовши  до  пам'ятку,
вона перехрестилася. "I збреде ж таке на думку, тьфу!" - сплюнула  вона  i
повернула гадки на щоденнi клопоти. "Що ж це воно буде? Хiба  сьогоднi  нi
топитимемо, нi варитимемо?" Якось озирнулася - перед нею  стояла  хазяйка.
?? червонi очi ще не просохли вiд слiз, блiде лице було  аж  жовто-зелене,
сказать би - вона днiв з п'ять нi на волосину не спала  або  недугувала  з
мiсяць.
   - Чи будемо сьогоднi варити? - пита? Христя. А  Загнибiдиха  божевiльне
подивилася на не? та  як  припаде  до  столу,  як  зарида?!..  Наче  ножем
пройняла Христю наскрiзь.
   - Та годi, хоч не плачте! - скрiзь сльози вимовила Христя. - I  чому  я
не пропала малою! - скрикнула Загнибiдиха i вся затiпалася...
   З того  часу  мiж  Загнибiдихою  i  Христею  настав  лад;  сказать  би,
товариство, коли б Христя була рiвна; а то Христя завжди держала себе геть
одсторонь - i як чужа, i як  молодша,  i  як  наймичка.  Зате  Загнибiдиха
ходила За Христею, як за сво?ю  меншою  сестрою.  Коли  Христя  забуде  що
зробити - Загнибiдиха сама зробе, а не нагада?. Пiсля свят вона не  тiльки
ублагала чоловiка набрати наймичцi на одежу, а сама пiшла й набрала  разом
на двi: буденну i празникову. Прийшлося шити, - у Христi хоч рука трохи  й
пiджила, та палець болiв, - Загнибiдиха сама шила, а Христi наробила мастi
i клала до пальця, щоб скорiше  пiдживало.  Як  настали  буденнi  днi,  то
Загнибiда хiба обiдати та на нiч наверне додому, а то  все  на  базарi,  у
крамницi. Загнибiдиха i Христя самi дома. Упоравшись коло печi,  посiдають
рядком, роблять що, ведуть по душi розмову. Загнибiдиха розказу? про  сво?
життя, Христя - про сво?.
   - Невже ти нiколи не спiвала? - спитала ?? раз Загнибiдиха.  -  От  уже
скiльки у нас, а я й досi твого голосу не чула.
   - Чому не спiвала? Спiвала. Тiльки тут якось не вiльно спiвати.
   -  Чому  не  вiльно?  Заспiвай,  нагадай  менi  мо?  дiвування.  Христя
заспiвала - i Загнибiдиха сво?м слабим розбитим голосом пiдтягувала.
   Другого разу Зягнибiдиха  попрохала  Христю  розказати  про  свiй  рiд.
Христя розказала i про батька, i про матiр, i про напастi Супруновi.  Вона
нiчого не вта?ла вiд хазяйки. Та слухала та тiльки глибоко зiтхала.
   - Зна?ш що, - сказала вона, коли Христя замовчала. - Ти б пiшла в село,
матiр провiдала.
   - Коли ж менi пiти? - пита? Христя.
   - Коли? Ось у середу його винесе; аж до понедiлка не буде. От i  вибери
день - i пiди.
   - А ви ж самi як зостанетесь?
   - Про мене - байдуже! Не первина менi самiй  зоставатись.  От  якби  ти
пiшла, та ще й матiр свою привела сюди. Тепер годинка i тепло, - хоч би  я
на не? подивилася.
   - Та мати такi, що самi не дiйдуть сюди. Загнибiдиха зiтхнула:
   - Ну, вже хоч провiда?ш.
   Христя задумалася. "Коли його пiти? коли зiбратися? У середу  -  хазя?н
ви?де; у четвер - поприбирати треба дещо; хiба от у  п'ятницю...  Раненько
вийду - на обiд наспiну; там суботу перебуду, а в недiлю рано й назад",  -
розполага? сама собi Христя i рада-рада, коли  хазяйка  згодилася...  Вона
матiр побаче, з подругами наговориться, вiзьме з собою й  нову  одежу.  Як
нарядиться, як покажеться у селi, то-то всiх здиву?! А Супрун як побаче  -
ото його завiйна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз вiкна його пройде, а  як
Федора побаче - наперекiр почне з ним загравати.
   - Ти ж, Христе, ранiше порайся та ранiше й лягай спати,  щоб  виспатись
на завтра, бо не близький свiт тобi йти, - ра? ?й хазяйка в  четвер  пiсля
обiду.
   Христя до роботи пристала - як не перерветься! Дивитъся, поробила  все.
Нi, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер  годинка  -  саме
мазати.
   - Та то велика робота, не розпочинай, - каже ?й хазяйка. - Хай  уже  як
звернешся - та тодi.
   Хоч i не кажи Христi. Як? Комора побита  зимньою  негодою,  пошпугована
весняними дощами, полупилася, та вона ?? так кине? Нiзащо! Уже давно  вона
стирчить спичкою в оцi.
   Зараз пiсля обiду нарядилася Христя у стару одежинку, замiсила глини  й
почала шпарувати. Ще й не вечiр  -  а  вже  й  шпарування  висхло;  тiльки
побiлити... О, це ?й не завгорить! Поти сонце сяде, вона й побiле...
   Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко  ?й  допомага?:  тiльки
пройде щiткою - уже й сохне - бiлi?. Он  зосталось  тiльки  жовтою  глиною
пiдвести... Мерщiй, Христе, мерщiй! Уже  вечорi?,  -  пiдганя?  сама  себе
Христя.
   Коли се - щось заторохтiло коло двору... Тпррру! - приверта? до  ворiт.
"Оце так! - дума? Христя. - Чого доброго, несподiвано хазя?н вернувся.  От
i пiду додому!"
   Розчиня?ться хвiртка. Христя - гульк: визира? Здiр. У Христi  аж  серце
Затiпалося.
   - Дядько Карпо... Здрастуйте!
   - Здорова, Христе, - вiта?ться Карпо,  увiходячи  у  двiр.  -  А  я  се
пiд'?хав та боюсь iти, думка: може - собаки.
   - Та в нас ?х нема?, - щебече Христя. - Як же там нашi? Чи всi здоровi,
вибрикують?
   - Та ще вибрикують, слава тобi боже!.. Мати кланя?ться, Одарка...
   - А ви ж, дядьку, на базар?
   - На базар же. Та не так, бач, на базар, як мати плаче,  дуже  журиться
за тобою... Щодня побива?ться, нема? та й нема? нiяко? чутки  про  тебе...
Одарка утiша, так нiщо не помага? - плаче! От я  й  думаю:  по?ду  лиш  на
базар, провiтрюся i об тобi звiстку привезу матерi.
   - Спасибi вам, - дяку? Христя. - А я й сама збираюся у село.
   - Як? Чого?
   - У гостi. Спасибi хазяйцi, пускають.
   - То от i гаразд: я тебе й пiдвезу.
   А тут i Загнибiдиха, зачувши у дворi гомiн, виткнулася з хати.
   - Хто то? - пита? Христi.
   - Це наш сусiда, з села.
   - От i гаразд: то завтра з ним i по?деш.
   - Оце ж ми й ра?мося, - каже Карпо.
   - То чому ж ти чоловiка не закличеш у хату? Добре  гостей  прийма?ш!  -
жартою виговорю? Загнибiдиха Христi.
   - Спасибi вам, - кланяючись, дяку? Карпо. - Я тут не сам, - за ворiтьми
шкапа.
   - Ну, то що! Хiба й у двiр не можна завести? Переночу?ш тут, а завтра й
по?дете. За?зди, за?зди! - каже Загнибiдиха.
   Христя рада, а Карпо ще раднiший. То йому на базарi стiй i не спи  цiлу
нiч; стережи шкапу та добра, що на возi; а  то  вiн  у  хазяйському  дворi
заночу?.
   Поти Карпо розпрягав шкапу та возився коло воза, Христя скiнчила роботу
i кликнула його в кухню. Увiйшла до ?х i хазяйка.  Така  обхiдчаста,  така
ввiчлива; розпиту? про село, про сходи, про Христину матiр;  хвалиться  не
нахвалиться Христею.
   - Ти б засвiтила та вечеряти гостевi дала, - сказала вона, коли почал'о
смеркати, i вийшла в кiмнату.
   Поти  Христя  засвiтила  свiтло,  поти  витягла  страву  з  печi,   уже
Загнибiдиха i звернулася, та ще й  з  непорожнiми  руками:  чарка  горiлки
трусилася i грала проти свiтла у ?? руках. Вона пiднесла ?? Карповi.  Той,
щиро подякувавши, випив i почав вечеряти.
   - Добра у тебе, Христе, хазяйка, - сказав вiн, коли Загнибiдиха  вийшла
З кухнi.
   - Все рiвно, що мати, - одказала та тихо.
   - Значить, тобi добре! За селом байдуже?
   - Всього бува?. Часом - з квасом, порою - з водою... А у вас же на селi
як? - I Христя почала розпитувати про знайомих.
   Карпо розказував, що за нею журяться дiвчата.
   - Горпина скiльки раз забiгала  провiдати  матiр,  розпитати  за  тебе;
хвалиться, що тепер без тебе й улиця - не улиця;  все  збира?ться  сама  у
город служити. Вона б, може, й зiбралась, так мати спиня?.
   - А ?вга? - спитала Христя.
   - ?вга замiж збира?ться.
   - За кого? Карпо умiхнувся:
   - Та вже ж не за кого - за Тимофiя! Там у них чудасiя, та й годi.  Вона
то хоч i зараз, так вiн, бач, не хоче. Дiло дiйшло до суду, до позвiв... А
це хтось казав, що, либонь, наладилося. Незабаром i весiлля.
   - Нуте, а Супруненко удовольнився?
   - Удовольнився!.. Все налазить  на  матiр  за  подушне.  Коли  б  я  не
одстоював, то хто його зна?, що б воно й було. Сказано - як оса та  ув'яз!
Та, видно, йому бог не попустив сього даром.
   - Як саме?
   - Колотиться з сином. То вiн був недужий, а то й одужав,  та  хто  його
зна?, що йому поробилося: ходе, як дурний. А це пiсля свят надумав  кидати
батька, - пiду на заробiтки... Батько не пуска?;  так  хоч  у  город  пiду
наймуся, а в одну шкуру - не хочу дома бути! Батько  здержу?,  не  пуска?.
Звiсно, соромно такому багатиревi  сина-?динця  у  найми  пускати,  а  вiн
рветься.  Доходе  до  лайки  й  до  бiйки.  Грицько  хвалився,  -  либонь,
п'яненький! Якби, каже, знав таку свою лиху годину,  не  боронив  би  йому
тебе брати.
   - Хай вiн пiде тричi уми?ться з сво?м Федором, - одказала гордо Христя.
   Розмова на  тому  i  порвалася.  Карпо,  довечерявши,  пiшов  до  шкапи
довiдатися, а Христi чогось так важко на  душi  стало,  ?й  наче  й  шкода
Федора, а згада? про похвалки Грицьковi - Досада так i впнеться  в  серце.
"Як то вiн носиться з сво?м  Федором!  Дума,  як  багач,  то  так  усяк  i
побiжить за його..."
   Невесела лягла вона спати i довго не  спала.  То  вона  ворочалась;  то
думки все такi непривiтнi ссали за серце - i вона важко зiтхала, ?й  зразу
одпала охота i додому ?хати. Чого  вона  по?де?  За  матiр  Карпо  звiстку
привiз  -  здорова,  тiльки  журиться...  А  кого  ?й  бiльше  бачити?  Ще
стрiнеться з дурноверхим Федором, то  знову  пiдуть  про  не?  поговори...
Незчулася, коли й заснула. Прокинулась - уже свiт бiлий заглядав у  вiкна,
i Карпа не було в хатi. Вона вийшла довiдатися - чи нема? на дворi, - i на
дворi не було.
   Карпо махнув на  базар,  щоб  мерщiй  справитись  i,  не  гаявши  часу,
повернути додому. Коли вiн вернувся, Христя не тiльки зiбралася в  дорогу,
а й по хазяйству - дров наносила, овощ на страву накришила.
   - А що, справилася? - пита? Карпо.
   - Уже.
   - То й по?дьмо.
   - Зараз хазяйка з базару вернуться.
   Загнибiдиха не забарилася: про не? тiльки що  говорили,  а  вона  i  на
порiг. Христi здалося, що вона наче i на липi трохи почервонiла, i  очi  в
не? сялиграли.
   - Забарила я вас? - спитала.
   - Нi, я сам тiльки що в хату, - одказу? Карпо.
   - Ну, й гаразд. А я думала -  забарила,  та  поспiшаю-поспiшаю...  Оце,
Христе, повези сво?й матерi гостинця вiд мене, -  повернулася  до  Христi,
виймаючи з кошика пухку, високу булку.
   - Нащо?
   - Не тво? дiло. Бери! - суворо сказала Загнибiдиха.
   Христя, подякувавши, взяла i завернула булку в нову хустину.
   - А це вам на дорогу, - вийнявши паляницю i двi рибини, пода? Карповi.
   - О господи! - аж скрикнув той. - Спасибi вам, спасибi! Я не  знаю,  як
вам i дякувати... I на нiч пустили, а тут ще й це... Спасибi вам.
   - Чому не одяга?шся теплiше? - повернулася  знову  до  Христi.  -  Бери
свиту, бо тепер ще хто зна?, що буде до вечора. Христя покiрливо одяглася,
пiдперезалася.
   - Прощайте ж. Спасибi вам! - дякували разом Карпо i Христя, вихо дячи з
хати...
   - Щасливо... ?дьте здоровi! Гляди тiльки, дядьку, - усмiхнувшись,  каже
Карповi, - не завези зовсiм дiвки, бо без не? i я тут пропаду.
   - Як же се можна! - одказав Карпо. Уже вони й посiдали. Карпо узявся за
вiжки.
   - Христе, - кликнула Загнибiдиха. - Iди лиш сюди на  час,  я  маю  щось
сказати.
   Загнибiдиха одвела ?? геть i, дивлячись в очi, тривожно почала:
   - Кланяйся, Христе, вiд мене матерi, хоч я ?? й не  знаю...  Скажи,  що
грошi за службу не пропадуть... Чу?ш? Так i скажи. Не вiн  вiддасть,  сама
верну... Чу?ш же? - утрет? допиту?ться Загнибiдиха.
   - Чую, чую. Спасибi вам! - дяку? Христя. Загнибiдиха ?х  аж  за  ворота
провела i, ще раз попрощавшись, не звелiла Карповi  з  воза  устати  ворiт
зачинити.
   - Я й сама зачиню... ?дьте з богом!
   Карпо смикнув вожжину - i покiрна шкапина потюпала. Загнибiдиха  стояла
за хвiрткою i проводила очима, аж поки вони не повернули з улицi.
   V
   Ще поки вони ?хали мiстом, плуталися його чорними вулицями, повз високi
кам'яницi, Христю клопотали всякi думки... "Як се чудно сталося,  що  вона
?де... Куди? Чого?.. У село, у гостi, до матерi... То-то зрадi? матуся, не
сподiваючись ?? бачити!.. А що, як хазя?н, вертаючись з ярмарку, стрiне ?х
i заверне назад?.. Не доведи боже!.."
   Христя одверта?ться вiд кожного стрiчного прохожого  i  про?жджого:  ?й
зда?ться, що то хазя?н - i от-от  призна?  ??...  "Хоч  би  вже  се  мiсто
скорiше кiнчилось, ?демо, ?демо, а йому й кiнця нема?!"
   Аж ось минули крамницi й високi кам'янi будинки.  Далi  пiшли  обiдранi
хатки убогих людей. Спершу густо, мов ?х одну до  друго?  хто  позсовував,
щоб було затишнiше i теплiше; далi рiдше та рiдше. Он край  однi?  й  тину
нема?; у друго? й димар розвалився; третя - зовсiм на  бiк  похилилася,  з
вiкон, замiсть шибок, визира? ганчiр'я, по двору-смiтнику бiгають трохи не
голi дiти... "Боже! якi  злиднi  та  недостачi!  Бiсовi  крамарi  та  пани
найкращi мiсця пiд  себе  позаймали,  все  найдорожче  собi  наздирали,  а
бiдноту виперли аж на край мiста в смiтники та пустки", - думала Христя.
   Пiднялися на гору. Перед ними, розбiгаючись на  всi  боки,  розлягалися
поля, рябiючи в очах то зеленими  поясами  жита,  то  жовтуватими  сходами
пшеницi, то чорною грудою рiллi... Христi наче хто  камiнь  зняв  з  душi:
зразу стало i вiльно,  i  легко...  Сонце,  пiднiмаючись  угору,  привiтно
ся?-грi?;  вiтерок  легенький  дише;  жайворонки,  в'ючись  над   дорогою,
щебечуть; там, у  темному  лiсочку,  кують  зозулi...  Красно  так  усюди,
просторо, вiльно!.. Христине серце не б'?ться мов,  а  стиха  токоче;  очi
бiгають з ниви на ниву, з одного лану на другий, з синього лугу  на  темнi
яри, з яру - на зеленi? бурти... Якiсь тихi та радiснi почування проходять
нею, колишуть... Ой, та й гарно ж тут як! Боже,  гарно!..  -  тьохкоче  ??
зрадiле серце.
   Шкапiйчина тюпа; колеса тiльки гудуть, котячись по сухiй землi.  Карпо,
похитуючись, мовчки смокче люльку i хiба коли-не-коли  уверне  слiвце  про
хлiб: тут, мов, добре жито!.. Або: недавно цю пшеницю засiвали, а бач,  як
пiднялася?.. Та й замовкне надовго. Христя i рада тому мовчанню:  нiщо  ?й
не забороня? думати про себе, нiщо ??  не  розговорю?,  не  порушу?  нiмо?
одради. Вона розгляда?  навкруги,  пильно  вдивля?ться  в  кожну  мiсцину,
любу?ться та милу?ться... Он яка хороша долина: зелена-зелена, наче  рутою
вкрита! От би добре на тому зеленому килимi полежати, надихатися  вiльного
польового повiтря! А то  що  за  хатки  стоять  над  шляхом?  Сизий  димок
вирива?ться з  чорного  димаря  i  кучеряво  розвива?ться  в  прозорчатому
повiтрi... Що то за хутори? Невже Йосипенковi? Так, вони... Вони, iдучи  в
мiсто, спочивали там... I перед нею, мов жива, стала блiда Мар'я з чорними
очима, стара гариклива Явдоха... Чи то  ж  то  вони  обидвi  живi-здоровi?
Явдоха подавньому гризе свою невiстку?  А  Мар'я  мовчить?  Чи  вже,  чого
доброго, у мiсто удьорила? "Така вже, - казала вона, - удалась я, такою  i
пропаду..." Городянка!.. I що  там,  у  тому  городi,  доброго?  Достаткiв
бiльше, достатки кращi? У кого ж тi достатки, то й добре; а як  бiдному  -
то всюди погано, Та часом i  при  достатках  лихо:  як  нема  долi,  нема?
талану, то й достатки не впокоять. Он хазяйка: i багата, а нудиться  серед
свого багатства... Воно як кому!
   Про?хали ще трохи... Це - Христя зразу зареготалася. Карпо озирнувся  i
прикро подивився на не?:
   - Чого ти?
   Христя за реготом слова не скаже. До?хали якраз  до  гнило?  балки,  де
соцький Кирило провалився. Христi, мов живе, усе те стало  вочевидячки:  i
як Кирило крався через снiг, i як шурхнув  ногами  у  рiв,  як  вилазив  -
лаявся... Насилу за реготом розказала про те Христя. Карпо мовчки  слухав.
"Дiвча! - думав вiн. - Все-то ?й на думцi реготи та смiхи".
   Це шкапiйчина, наче що вкусило ??, кинулась, сiпнула  й  пiшла  скоком.
Карпо мерщiй ухопився за вiжки.
   - Тпррру!.. Iч, почула свою землю та - скоком! - сказав вiн,  здержуючи
коняку. - А небiйсь, у мiсто ледве ноги волокла.  Це  вже  наша  земля,  -
повернувся до Христi Карпо i почав показувати, де  чия.  Невеликi  все  то
клаптики були, однi свiжо  заскородженi,  другi  злегка  прикритi  зеленою
рослиною.
   Христi здалося, що тут i лани були дрiбнiшi, i хлiба  нижчi,  нiж  бiля
мiста. Там - широкi та довгi, густо, як щiтка, заросли; а тут  -  де-не-де
зеленi? блiде зажовкле стебло... Христя не витерпiла  похвалитися  про  те
Карповi.
   - Достаткiв там бiльше, - почав той, - переорюють  краще,  та  й  земля
ситнiша. Тут з глиною - руда, а там, як угiль,  чорна.  Небiйсь,  городяни
хитрi: все собi найкраще забрали. Воно, бач, i  тут  нiчого,  коли  б  хоч
трохи бiльше землi тi??... А то - всього жменя, а  ти  крутися  бiля  не?,
тягни звiдти i на  податки,  i  на  прожиття...  -  Карпо  важко  зiтхнув,
зiтхнула i Христя. Мовчки пiднялися на гору.  Хрест  мар'янiвсько?  церкви
заблищав проти сонця; засяла баня; далi й покрiвля зазеленiла;  показалися
садки, хати... Село! село! I  серце  Христине  неспокiйно  заколотилося  у
грудях.
   Прiська того дня, попоравшись  коло  печi,  сiла  спочити,  ?сти  ?й  -
капельки не хотiлося. Думки розбирали голову... Як  там  у  городi?  Що  з
Христею? Чи не звернувся, бува, Карпо? Прiську наче  за  поли  тягло  пiти
довiдатися.
   "Ох, хоч би там усе було щасно.  Хоч  би  Христя  була  здорова.  Кожна
наймичка - люба, поки здорова...  Здоров'я  -  усьому  голова",  -  думала
Прiська, збираючись до Здора.
   Вона застала Одарку за  роботою:  та  купала  дiтей.  Чорноока  Оленка,
вимита-вибiлена, лежала на подушцi i щось весело сама  з  собою  щебетала.
Бiлоголовий Миколка ?здив у ночвах, хлюпостючись у теплiй водицi. Все йому
хотiлось пурнути з головою; i вiн то присiдав,  то  прилягав,  допитуючись
матерi - чи видно його голову. Одарка сидiла на лавi й любувалася  синовою
забавкою, щебетанням дочки... Вона й не думала  купати  Миколки,  та  той,
побачивши, що сестру купають, пробi намiгся!
   - Води ж чисто? нема?, - казала Одарка.
   - Я i в тiй, що Оленку купали.
   Поти Одарка витирала та зодягала Оленку, Миколка мерщiй сорочину З себе
та - в ночви...
   - Я не так, як Олеся, - кричав радий Миколка. - Я i плавати, i пуринати
вмiю!.. - I розходився так, що аж вода з ночов виплiскувалась.
   - Що се  ти,  Одарко,  дiтей  купа?ш?  -  здивувалася  Прiська,  мерщiй
зачиняючи за собою дверi.
   Одарка не вспiла одказати, як закричали дiти: "Бабуся! бабуся!" Оленка,
простягаючи до не? сво? пухкi та бiлi рученята, свiтила чорними очицями  й
нетвердо вимовляла: "Бач... бач... бiля... купалася..."  Прiська  пiдiйшла
до Оленки i, взявши за ручку, цiлувала малi пальченята. А Миколка ззаду на
всю хату вигукував:
   - Бабусю! Бабусю! А дивiться, як я пурну... Дивiться - з головою!
   - Гарно, гарно, - похвалила Прiська, припадаючи до Оленки.
   - Ви-бо не дивитесь, -  гукав  Миколка.  -  Дивiться-бо.  Прiська  мала
повернутися i до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очi й  затуляючи
носа, прилягав у ночвах.
   - А що, глибоко? - допитувався.
   - Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще...
   - Е-е, я не втоплюся. Я вмiю плавати, - храбрував Миколка, вимахуючи аж
поза ночвами руками.
   Привiтавши дiтей, Прiська повернулася до Одарки:
   - Що, не було? Не вертався?
   - Нема?. Бог його зна?, що воно за знак. Уже  б  час  i  бути,  а  його
нема?... Сiдайте. Пiдождемо трохи, як не буде - пообiда?мо разом.
   - Спасибi тобi. Я  так  тiльки,  довiдатись...  -  зiтхнувши,  одказала
Прiська i мала була йти. Одарка не пуска?.
   - Тiльки пiдете - розсердюся й нiколи до вас не прийду!  -  посварилася
вона.
   Прiська зосталася. Тiльки що всiлася, Миколка, виполоскавшись, вилiз iз
ночов i Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: "Тпрру!"
   - Карпо! Карпо! - скрикнула Прiська i  мерщiй  надвiр.  Стрiвши  Карпа,
вона разом i здоровкалася, i допитувалася:
   - А що, як Христя? Чи жива-здорова?
   - Та Христя тута! - каже Карпо.
   - Як тута?! - скрикнула злякана Прiська.
   - Тута... При?хала.
   - Коли при?хала? Де при?хала? - бурмоче Прiська. По ?? старому  обличчi
бiгають смуги i радостi, i разом нестямно?  муки;  очi  горять;  вся  вона
труситься.
   - Христя пiшла до вас, - каже Карпо.
   Прiська кинулася до свого двору i стрiлася з дочкою коло ворiт.
   - Здрастуйте, мамо! - гука? Христя веселим дзвiнким голосом, пiдбiгаючи
до матерi. - Чи ждали? чи сподiвалися?
   Мати сто?ть проти дочки, нiма-мовчазна уп'яла в не? сво? потухлi очi.
   - Матiнко! Не пiзна?те мене? - спитала Христя.
   - Христе!  Дитино  моя!  -  простогнала  Прiська,  обнiмаючи  дочку,  i
заплакала.
   Тут саме пiдбiгла Одарка. Вона постояла, поки вiтались дочка з матiр'ю,
потiм пiдiйшла до Христi, поздоровкалася, поцiлувалася з нею.
   - Ач, яка молодець Христя! - каже Одарка. - Ми тут за не?  кожну  чутку
ловимо-перейма?мо, а щоб бачити - то й не сподiвалися.
   - А я так, несподiвано, - весело щебече Христя.
   - Молодець, молодець! - одно плеще Одарка, обдивляючись.
   - Чого ж ми сто?мо тут? Ходiмо хоч у хату, - опам'яталася Прiська.
   - Iдiть, - каже Одарка, - побалакайте та  й  нас  не  забувайте.  Чу?ш,
Христе: грiх тобi буде, як до нас не забiжиш!
   - Забiжу, не забуду!
   Сусiди розiйшлися: Прiська i Христя пiшла до сво?? хати,  Одарка  -  до
сво??.
   - Як же ви тут живете? - допиту?ться дочка у матерi, увiйшовши в хату i
обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Пiсля мiських поко?в ?й  своя  хата
здалася такою тiсною-невеличкою. Бач! вона скiльки лiт прожила тут, а й не
примiчала досi сього... .
   - Як живемо? Знiрчо як живемо, - бубонiла Прiська. - Живемо, та й годi!
Смертi дожида?мо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з  того
боку рвуть, то з другого - скубуть. Коли б не цi Здори... Та годi! Хiба ти
сама не зна?ш, як жили? Не покращало... Як ти там?..
   - Я? Про мене не турбуйтеся, матiнко.  Добре  менi  там.  Хазя?н  трохи
крутенький, зате хазяйка, - дай ?й, господи, i щастя,  i  здоров'я!  Добра
людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже,  матерi;  скажи  ?й,  хай  не
побива?ться; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не пiде замарно: я,
каже, сама вiддам грошi... Прохала вас до себе в гостi. Скажи,  каже,  хай
прийде: як рiдну ??  прийму.  Така  добра  душа!  така  добра!  Зате  ж  i
доста?ться часом ?й... Воно, мабуть, усiм добрим так доста?ться!
   Прiська  важко  зiтхнула.  Вона  задумалася  над  послiднiми  доччиними
словами. Вiдкiля вони в не?? Досi вона нiколи такого не казала i  в  думку
?й таке не сходило, а от  недовго  прослужила  -  дозналася  сво?м  серцем
чулим... Ох, не так воно, видно, добре, як  розказу?...  Кри?  вiд  матерi
свою диху годину, щоб не вразити ?? серця... I  сльози  почали  пiдступати
пiд горло, давити...
   - Ви плачете? Мамо! - скрикнула Христя, зиркнувши на матiр.
   - Ох, тiльки гляну на тебе - так i заллють сльози!..
   - То ви не вiрите? - спитала Христя. - Так  от  же  -  хай  мене  хрест
поб'?! - коли я брешу. I чого б я стала брехати, коли б  менi  погано  там
було?
   - Бог з тобою, Христе!.. Видно,  видно,  -  утираючи  сльози,  замовила
мати. - Я не вiд того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобi
там - i гаразд, дочко; а погано - уже ж я нiчим не запоможу... Та що се я?
Ти з дороги - ?сти хочеш, а я й байдуже. Будемо обiдати, бо й я ще  нiчого
не ?ла.
   Стара хутенько схопилася i кинулась до печi.
   - Не знала, що ти будеш. Не сподiвалася... хоч би курочку зарiзала та З
нею борщ зварила, а то - затовкла салом, та й годi,  -  гомонiла  Прiська,
насипаючи борщу у миску.
   Сiли обiдати. Христя взялася за ложку... "От i сiли обiдати,  -  гiркий
наш обiде!" - згадала Христя пiсню. I було вiд  чого:  борщ,  наче  окрiп,
парував перед ними. Вона покуштувала - нi  солi  досить,  нi  приварку  не
видно, однi буряковi крижала плавають поверху. Христя покуштувала та зразу
й ложку положила.
   - Недобрий, дочко? - спитала мати. - Сама знаю, що недобрий...  З  чого
ти того добра вiзьмеш? Погрiб у нас невисокий, - картопля зимою  померзла,
а на  весну  -  так  драглями  i  взялася;  насилу  назбирала  пiвклуночка
посадити. М'яса i в заводi не водиться... Буряк та квас  надолужа?,  та  й
того вже небагато... Солi зосталося  жменя,  -  потроху  до  всього  ложу:
бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А  ти  там,  мабуть,  усе  з  м'ясом?
Городяни - шо-шо, а люблять ласо по?сти.
   - Та страва добра, - одказала Христя.
   - Ти б хоч з кашею борщ ?ла, коли так не хоч.
   Христя кинулась до кашi - i каша  пройшла  димом.  "Постарiла  мати,  -
подумала вона. - Колись яку добру кашу варила, а тепер от не доглядiла, що
й димом пройшла". I наче що обценьками ?й  серце  здавило.  Прiська  собi,
дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла Одарка.
   - Ви саме обiда?те. Пiду, - думаю, - хоч подивлюся на  Христю,  як  там
вона.
   - Та ще вашо? Христi i бiс не вiзьме! - жартуючи, одказуб Христя.
   - Оце, дивись!.. Навiщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб i не брав.  Щоб
ти скорiше одслужила сво? та знову до нас вернулася, бо без тебе i мати он
плаче, та й менi нiяково: прийду до вас - пусто, пiдемо до нас -  недостае
чогось. Отак зiйдемося з тiткою, посидимо, згада?мо тебе, -  як  там  вона
поверта?ться у свiтоньку?.. А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе?  Чи  там
за городянськими клопотами про селян уже годi згадувати?
   - Було всього, - одказувала, зiтхнувши, Христя.
   - Правда, дочко, правда: всього часом бува?.
   - Часом - з квасом, а порою - з водою? - каже Одарка.
   - Атож. Чого в свiтi тiльки не бува?? На те й лихо,  щоб  з  тим  лихом
битись! - одказу? Прiська.
   Бiльше розмовляла Одарка з Прiською: Христя слухала i мовчала, ?й сумно
було слухати ту важку розмову. Хiба тим, що  побалака?ш,  запоможеш  горю?
Хiба вона  при?хала  додому,  щоб  згадувати  те,  що  було  колись?  Вона
при?хала, щоб його забути. Вернеться назад - знову його застане; нiде воно
не дiнеться. А тут, наче зговорилися, - тiльки про те й рiч.
   - Чи Горпина дома? Хотiлося б менi ?? бачити, - спиталася  Христя,  щоб
перервати розмову.
   - Дома, дочко. Пообiда?мо, то, коли хоч, i пiдеш.
   - Я вже не хочу ?сти, - одказала Христя, устаючи i хрестячись.
   - Така ж ти, - сумно сказала мати, пiдводячись, i  почала  прибирати  З
столу.
   - Я на хвилину, мамо; тiльки побачуся з Горпиною та й  вернусь.  А  ви,
Одарко, щоб тут були, - весело замовила Христя, збираючись виходити.
   - То вже бог його зна?, чи Одарцi довго прийдеться  посидiти,  -  сумно
одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.
   Прiська тiльки зiтхнула. Обох ?х  уразило  -  чого  так  швидко  утекла
Христя?! "При?хала до матерi в гостi, - думала  Одарка,  -  i  побiгла  до
чужих!"
   - Що  ж,  чим  хвалиться  Христя?  Добре  ?й  там  чи  нi?  -  спитала,
помовчавши, Одарка.
   - Отак, як бач! - гiрко одказала Прiська. - Хвалиться: хазяйка -  добра
людина, а проте - бог його зна?! Може, таку ману пуска:  всi  вони  спершу
добрi, поки не осiдлають; а насiли - вези, не вгинайся!
   - Та й Карпо хвалиться... Така, каже, добра людина, така  добра!  I  на
нiч у двiр пустила, i нагодувала, напо?ла.
   - Гей, ти, дiвко! Дiвко! - донiсся знадвору Карпiв голос. - Куди се?
   - Прощайте! Пiду, - одгукувалась Христя.
   - Бач - добра: матiр покинула, а сама навдьори!
   - Хто се? - спиталася Прiська, дослухаючись.
   - Карпо йде. Видно, стрiвся  з  Христею.  Незабаром  i  Карпо  увiйшов,
несучи в руках клунок.
   - Здрастуйте в хату! - привiтався вiн.
   - Здоров, Карпе!
   - Оце стрiв вашу, побiгла кудись. Рада, що вирвалась...
   - То вона до  Горпини.  Молода...  бажаеться  усiх  зразу  оббiгати,  -
одказала мати.
   - А я вам гостинцi принiс. Хазяйка кланялась i гостинця передала. Очi у
Прiськи  заграли,  побачивши  високу  бiлу   булку   i   пухку   паляницю.
Поцiлувавши, вона прийняла хлiб з рук Карпових i положила на столi.
   - Бач, як у городi печуть; у нас  так  не  вмiють,  -  хвалила  Одарка,
розглядаючи булку.
   - Коло того ходять - одно дiло знають. Нам як не приходиться того хлiба
?сти, то й пекти не навчились, - одказала Прiська.
   - Чого ж воно так: як городянам, то, небiйсь, i булка, а нам  -  чорний
хлiб з остюками? - спитала Одарка.
   - Так воно вже завелося: город усе  краще  собi  бере.  При  сiм  словi
Одарка глибоко зiтхнула.
   - Пани та багачi! - нешвидко додала вона до свого зiтхання. ?? нiхто не
пiддержав. Карпо повернув розмову на iншу рiч: вiн почав  розказувати  про
по?здку, про хлiб, про город, про Христину хазяйку.
   - Ще й хвалити бога, що  Христi  так  лучилося,  -  зовсiм-таки  добре!
Хазяйка не як чужа, а як рiдна мати!
   Чималу годину знов прогуторили на сю рiч. I серце,  i  важкi  Прiсьчинi
думки  угамувалися.  Серце  перестало  щемiти;  важкi  думки  розтiкалися,
зникали, заспоко?нi тихими надiями, розщотами, розпологами... Слава  богу,
що Христi добре... Хазяйка обiця? грошi вiддати... Вiддасть - спасибi  ?й!
- Христi новий убiр буде; бо в не? хоч одежинка i ?, та лишню мати  -  все
краще. А й не вiддасть - хiба не все рiвно?.. Пропаде пiвроку  служби,  то
хiба i так не пропада??
   "Пiвроку, - дума? Прiська,  прилягаючи  спочити,  коли  пiшли  Карпо  й
Одарка. - Уже ж поб'юся, покрiплюся того пiвроку... А там знову  заживу  З
нею... Знову... Може, знайдеться хто... Невже вона  така  безталанна?..  I
красою i здоров'ячком бог не обiйшов - хiба от долею..."
   Старiй матерi не спалося. Доччина доля, образи людськi, сво? злиднi  та
недостачi ворочали ?? з боку на бiк, гнали сон i спокiй далеко вiд не?.
   Де ж дочка поверта?ться, поки мати такi важкi гадки дума?
   Христя сидить у сво?? подруги Горпини, котра не вгава? нi  на  хвилину.
Горпина розказу? Христi про село, про знайомих  дiвчат,  парубкiв,  що  де
ско?лося, про кого  яка  чутка  пiшла  -  все  виклада?  подруга  подрузi,
маленевеличке iз-за нiгтя видира? та  виклада?...  Передала  за  ?вгу,  що
позивала Тимофiя, про Тимофiеву журбу; про те, як раз Тимофiй, стрiвши ??,
Горпину, хвалився: коли б не товста ?вга - вiн би  присилав  старостiв  до
не?!.. Про Федора, що спершу дурiв та й тепер ще не прийшов у себе... "Все
згаду? тебе та,  згадуючи,  плаче...  Ти  таки  його  в  себе  навсправжки
закохала!"
   Христя слуха? та?мну розмову подруги - i серце ??  неспокiйно  б'?ться.
Недавн? життя, вiд котрого одiрвали ??, хвилею  плеснуло  на  не?...  Вона
знову серед його поверта?ться, усе бачить, усе чу?; воно  глибоко  зачiпа?
?? серце, будить думки...
   - А зна?ш?.. Менi шкода його, - зiтхнувши, сказала Христя.
   - Кого?
   - Федора. Вiн гарний парубок. Вiн буде кращий i вiд Тимофiя, i  вiд  ?х
усiх. Тi тiльки гострi на язик, а се - плохий, мовчазливий... От  за  кого
виходь, Горпино, - не каятимешся.
   - Отаке! На тобi, небоже, що менi негоже! - закопиливши губу,  одказала
Горпина. - А чому ж ти не виходиш?
   - Я - друга рiч. Мене його батько не хоче за невiстку мати.
   - А мене вiзьме? Он вiн шука багачки. Дума, десь дурну знайде... Та хай
йому гаспид! Ти краще розкажи менi про город. Як там у вас? - забива? баки
Горпина. - Бачила Марину? Як там вона? Зовсiм городянкою стала. На село  i
не загляне нiколи.
   - Не бачила. Нiколи було довiдатися, де вона i як вона.
   Христя почала розказувати про город, про звича?, про хазя?на, хазяйку.
   Подруга теж нiчого  не  вта?ла  перед  подругою  i  розказала,  яка  ?й
притичина була з хазя?ном.
   Пореготалися тепер удвох з того, що колись до слiз доводило.
   - Тобi таки вда? на те кохання! - додала, регочучи, Горпина,  зависливо
глянувши на подругу.
   - Бажаю й тобi так! - одказала Христя.
   - Не хочу, не треба! - затрiпала руками та. - Старий, жонатий  та  буде
цiлувати? Цур  йому!  пек  йому!  осина  йому!  -  i  червонiючи,  як  той
сап'янець, Горпина реготалася.
   А Христя ще почала перекривляти п'яного Загнибiду. Горпина аж за  живiт
береться та регоче, а в Христi - очi грають, смiх та жарти  не  сходять  з
язика.
   Iшла на часок Христя з дому, а прийшлося вертатися аж  увечерi,  -  так
забалакалася з подругою. Сонце сiло; захiд  горiв  червоним  вогнем;  небо
потемнiло; понад  селом  розiслалася  вечiрня  тiнь.  По  улицях,  грузько
ступаючи,  верталася  скотина  додому:  бiгли  свинi,  овечата.  З  дворiв
доносився хазяйський оклик. Село перед споко?м загомонiло-заметушилося.  I
яким радiсним, давно чувалим зда?ться Христi той сiльський гомiн!..  Як  у
лiтню спеку, на безводдi, надибавши невеличку течiю бiгучо? води в глухому
ярку, припада? чоловiк до не?, щоб загасити свою пекучу згагу, так  Христя
з згагою прислухалася до  того  вечiрнього  клекоту...  Зяайоме  та  рiдне
вiтало ?? любим привiтом, чарувало несподiваним чаром!
   Виходячи з улицi, коло цвинтаря запримiтила  Христя  парубочу  постать.
Парубок йшов тихо, похнюпившись, наче провинився в чому або, загубивши  що
- вiдшукував. Христя придивилася. Знайома хода, одежа трохи в примiтку,  а
парубок наче незнайомий. Хто б то се?.. Його гостре схудле лице нагадувало
колишн? обличчя Федорове. Невже вiн?..
   - Федоре! - не здержалась Христя.
   Парубок  наче  злякався:  струснувсь,  пiдвiв  голову;   подивився   i,
похнюпившись, знову повагом почвалав улицею.
   "Не пiзнав", - подумала Христя, повертаючи додому.  Якась  тиха  досада
пiдкралася до ?? серця - i ущипнула... "Та невже  я  обiзналася?  Нi,  нi,
Федiр, то - вiн. Тiльки що сталося з ним? Ще нiколи не  доводилося  бачити
менi його такого... Змарнiв, опустивсь!.." Цiлу дорогу клопотали  Христину
голову думки про Федора.
   Коло свого двору стрiла матiр.
   - Оце так! На часок пiшла, а проходила до вечора, - з докором стрiла ??
мати.
   Христю обняла ще бiльша туга. "Чи я  справдi  збожеволiла?  -  подумала
вона. - При?хала до матерi, а  повiялася  до  чужих,  пiдглядала  парубкiв
незнайомих".
   - А Одарка ждала-ждала тебе... I Карпо  приходив.  Довго  сидiли,  тебе
пiджидали. Надвечiр знову Одарка забiгала... "Нема??" -  "Нема",  -  кажу.
"Бач, - каже, - недобра яка; як до чужих, то i на увесь день, а до мене  -
i в хату не наплювала!"
   - Та я й сама не рада, що пiшла, - сумно одказала Христя матерi. У хатi
?й ще сумнiше  стало.  Мати  скiльки  раз  зачинала  розмову,  та  розмова
плуталася, рвалась: то Христя промовчить на матерн? питання, то одкаже  не
те... Дiждавши, поки зовсiм смеркло, вона послалася i лягла спати.  ?й  не
спалося:  сон  десь  далеко  блукав  вiд  не?...  Крiзь   невеликi   вiкна
пробиваються в хату сизi померки ночi; зорi, мов iскорки,  жеврiють  серед
тi? темряви. Тихо-тихо... Христя лежить i дума?... Усякi думки ходять у ??
головi. ?й чудним зда?ться, що вона дома. Чи давно була  в  городi,  а  от
тепер - дома! Вона почала пригадувати сьогоднiшнi  виходеньки,  розмову  з
Горпиною. Багато вона лишнього наказала ?й. I навiщо б було хвалитися? Що,
як Горпина не вта?ть та рознесе все те по селу? Нi, Горпина не така:  вона
нiкому не похвалиться. Ану, як похвалиться? То Христя  ж,  коли  так,  усе
розкаже, що сповiрила ?й подруга... Кому?  У  городi  хто  ??  зна??  Хiба
хазяйцi?.. А що тепер хазяйка  дi??  Спочива,  певно.  Хотiлося  6  ?й  ??
бачити. От всього день не бачила, а як скучила за нею.  А  що,  як  хазя?н
вернувся i почав лаяти, нащо пустила ?? додому? I ?й учувалася  та  лайка,
крикливий голос, палючий погляд... Господи! що б вона дала, коли  б  можна
мухою або птицею якою повернутися  й  опинитися  там!..  Не  дано  ж  того
чоловiковi... ?? серце неспокiйно почало битися. А  тут  знову  зiйшов  на
думку Федiр - його зомлiлий образ, його засмучений  погляд...  До  пiвночi
качалася Христя з боку на бiк, поки не  прийшов  сон  i  не  заспоко?в  ??
гарячо? голови.
   Смутнi думки приспали Христю, та нерадiснiшi й  збудили...  ?й  щось  i
снилося, та не пригада? вона що. Щось та?мне та  страшне  заставляло  дуже
битися ?? серце; якiсь невiдомi  почування  невiдомого  лиха  обiймали  ??
душу. Вона i вимилася, i прибралася, а тi почування все бiльше росли,  все
глибше западали в думку... Тiсною i смутною зда?ться ?й своя  хата;  рiдне
село наче  принижчало,  помиршавiло;  життя  його  спустiло;  наче  пожежа
пройшла i спустошила самi найкращi мiсця. Вона раднiша кинути його зараз i
полетiти назад, у мiсто... А ще ж тiльки  сьогоднi  субота,  до  завтрього
пiсля обiду ?й бути... Така журба розбира? ??, так ?й важко та трудно.
   - Чого ти, дочко, суму?ш? - пита? мати i рае: - Ти б пiшла  до  Одарки.
Христя зiбралась - пiшла. Тiльки i в Одарки не краще... Дiтвора  гомонить;
Одарка вiта? i розпиту? ??; а ?й - слова важко сказати: думка про мiсто не
виходить з голови. Не забарилася i мати, упоравшись бiля печi,  прийти  до
них. Мати розмовля? з Одаркою, а вона сидить - мовчанку справля?,  а  бiля
серця щось в'?ться, якась гадина уп'ялася у його, ссе-куса?...
   - Вже я, мамо, мабуть, сьогоднi пiду од  вас,  -  каже  Христя  матерi,
вернувшись додому.
   - Чого ее так, дочко, поспiша?ш? Одпрохалася до понедiлка, а  поспiша?ш
сьогоднi. Хiба тобi вже обридло у матерi рiдно??..
   - Я й сама не знаю, що зо мною... Так менi важко, так  трудно!..  Серце
щемить чогось... Менi все зда?ться, що хазя?н вернувся.
   - То що? Хiба ти сама,  сво?ю  волею  пiшла?  Тебе  ж  пущено...  I  не
насидiлась я з тобою, i не набалакалась, i  не  надивилася  на  тебе...  -
додала жалiбно мати.
   Христя утерла гарячу сльозу, що викотилася з ?? очей,  -  i  нiчого  не
вiдказала матерi, тiльки сама  собi  рiшила  завтра  ранiсiнько  рушити  в
дорогу.
   I вона здержала  сво?  слово.  На  другий  день  ще  до  свiту  устала,
зiбралася, попрощалася з матiр'ю - i пiшла. Приходила  Одарка  побалакати;
прибiгла Горпина узяти на  улицю  з  собою;  ще  двi-три  знайомi  дiвчата
забiгали, та застали тiльки заплакану матiр у хатi, а  Христя  вже  далеко
була.
   - Чого ж це вона так швидко вибралася? - спитала Горпина. - Хвалилася -
до понедiлка буду, а сьогоднi втекла.
   "Втекла... втекла!.. Прибiгла - наче вогню  вхопила,  i,  як  дим  той,
зникла... Втекла..." - думала мати, обливаючи старе лице гiркими сльозами.
   VI
   Коли виткнулось ясне? сонечко з-за гори й обдало сво?м  свiтом  безкра?
поля, усiянi, мов сльозами, ранньою росою,  Христя  вже  була  далеко  вiд
села. Перед нею розстилалися безкра? лани; за нею в сизому туманi  крилося
село. Вона не озирнулась нi разу, не поглянула на його.  Якiсь  смутнi  та
нерадiснi почування тягли ?? вперед. Там, за тим морем  ясного  свiту,  на
краю безмiрних ланiв, у туманi широкого простору, серед чужих хат,  сто?ть
хата ?? хазя?нiв... "Чи гаразд то там? Чи вернувся  хазя?н  з  ярмарку?  А
хазяйка що поробля?? Чогось мо? серце так  ни?,  чогось  воно  трудно  так
б'?ться... Ох, скорiше б, скорiше добратися!"
   I Христя все дужче та дужче наляга? на ноги. Незчулася, як минула  сво?
поля, як перед нею опинився мiсток на  гнилiм  переходi  -  вiн  якраз  на
половиш шляху... Сонце повернуло на пiвдня, стояло саме над  головою.  "Ще
рано, - дума?  Христя.  -  Дiйду  до  Йосипенкового  хутора,  зайду,  води
нап'юся, спочину трохи i Мар'ю провiдаю. Як то там вона?"
   Думки про Мар'ю на який час одвернули ??  вiд  мiста.  Та  ненадовго...
Може, нема? Мар'?; може, вона вже покинула - пiшла у  мiсто...  "Мiсто!  i
вп'ять мiсто?!" -подумала Христя, i щось гiрке та нерадiсне ущипнуло ?? за
серце. "Ну, чого се я?!" - утiша  сама  себе,  утираючи  знiчев'я  набiглу
сльозу. I знову налягла на ноги.
   Ось i Иосипенковi хутори. Щось бовванi? серед двору; доноситься до  не?
гук-крик. "Видно, свекруха  розходилася.  Нiяково  й  заходити",  -  дума?
Христя, применшуючи ходу. I не помилилася: то  справдi  гукала  Явдоха  на
невеличкого чоловiка, що сумний сидiв на приспi.
   - Казала: учи шкуру! Бери палицю до рук та бий! Так  жалко  тобi?  Отже
тепер i пожалiв... Вона тобi ось чого пiднесла, - i, скрутивши  разом  двi
дулi, стара ткнула ними в вiчi чоловiковi.
   Той похнюпившись сидiв - мовчав.
   - Мовчиш? мовчиш? - заривала знову Явдоха. - I що з  тебе  за  чоловiк?
Якби не раз, не два побив ?й голову, щоб i на в'язах не  вдержала,  от  би
вона тебе i поважала, вона тебе i почитала! А то  -  як  з  клоччя  батiг!
Нестеменний покiйний батько... Того ж хоч я у руках держала...  А  ти  що?
Тьфу!.. А тепер от i  сиди  -  як  сич  надувшись,  журися  та  жди,  поки
вернеться... Дожидайся - дiждеш!
   - Ну, чого ви в'язнете до мене? - гiрко промовив чоловiк. - Хто  ж,  як
не ви, i вигризли ?? з двору?
   - Так це я? Я? Мати?! Це дяка така матерi, що тебе на розум наводила? Я
?? вигризла?! Що ж я - собака, по-твоему? Га?
   - Я не кажу, що ви собака, а чого ви  гризетесь?  День  не  пройде  без
того, щоб ви не загризлися; хвилину душа спокiйно не  побуде  на  мiсцi!..
Так i жди: от же тихо, а тут i  схопилася  буча!..  Хiба  у  такiм  пеклi,
прости господи, проживеш? Кам'яне - i те не здержало б вашо? гризнi!
   - А що ж, по-тво?му, - мовчати менi ?й? Поганцi, прийманцi  -  мовчати?
Що ж вона таке? Вона надбала, вона навезла з собою? У чужiм добрi, та ще й
старшинувати буде? Нi, не дiжде вона з сво?м родом поганим! Менi нужда, що
вона  в  мандри  вдарилась?  Дивись-яка  журба!!!  Не  первина  ?й  мандри
справляти... Звiдти, зда?ться, i брали...
   - То чого ж ви i клопочетесь?
   - Чого? чого? - аж  стрибала  стара.  -  Ох,  ти,  голово  дурна!  Чого
клопочуся? Того, що  наглумилася  вона  над  нами,  насмiялася  над  тво?ю
головою дурною! Де видано, де писано, щоб жiнка жила нарiзно вiд чоловiка?
Я б ??, сяку-таку поганку, через полiцiю додому добула... Я б ?? до стовпа
на цiлий мiсяць, як ту собаку, прив'язала... щодня сирицею манiжила!.. Я б
з нг? вибила мiськi примхи! А вiн:  клопочетесь?!  Тьфу!  на  твою  голову
дурну! - I, плюнувши, вона мерщiй побралася у хату. Чоловiк тiльки  розвiв
руками i ще нижче похнюпився.
   "Нi, не зайду, - подумала Христя, стоячи  за  коморою.  -  Чого?  Мар'?
нема? дома, краще тягти далi", - рiшила вона, повертаючи на шлях.
   "Отже таки Мар'я поставила на сво?му, - лiзло ?й у голову, -  кинула...
Ото ж ?? чоловiк. Як жаль  його,  жiнка  кинула;  а  тут  -  i  мати  ла?.
Нещасний! я б, зда?ться, перетерпiла... Не другий же вiк  старiй  жити?  А
втiм - бог Зна?! - не од добра тiкають люди. Видно, залила стара за  шкуру
сала..." I Христя рiвняла себе до Мар'?,  згадала  про  свою  долю.  I  ??
вижили з села, i ?? одiрвали вiд рiдно? хати, випхнули  у  найми  на  глум
чужим людям, а безпомiчну матiр зоставили саму на  плач  та  журбу...  Хто
тiльки в свiтi не плаче, не пролива? слiз кревних? Нащо  от  хазяйка  -  у
добрi та в достатках, а й та скаржиться на свою долю,  нарiка?  на  не?...
Життя - як те колесо котить: того униз несе, другого угору  пiдiйма?,  щоб
знову у землю втоптати... Де ж те щастя та доля,  що  ждеш  й  дожида?шся,
залучиш на хвилину, а там... тiльки натомиш себе дурними надiями?
   Тяжко Христi  такi  думки  думать  однiй  серед  широкого  поля;  важкi
почування давлять, наче обценьками, ?? серце: щемить воно, ни?... "Хоч  би
вже до мiста швидше!" - дума?, поспiшаючи.
   Ось з-за гори заблищав на сонцi хрест городянсько? церкви; ось i  лiски
забовванiли, наче сизий пояс,  розляглися  кругом  мiста.  Ще  три  версти
зосталося. Христя зiйшла з шляху на обнiжок, де серед бурти  росла  висока
гiлляста липа, i сiла в холодочку  перепочити.  З  того  мiсця  так  видно
усюди. Змi?ю бiжить-в'?ться дорога з гори в долину, круто поверта?  то  на
один бiк, то на другий; по  сторонах  того  шляху  послалися  лани  чорнi,
жовтi, зеленi, упираються краями в шлях... Сонце, сiдаючи, косими парусами
обда? тi лани - i горять вони всякими кольорами, миготять  зверху  золотим
блиском, тонуть краями в сизiй долинi блакитного  небосклону;  а  легенькi
тiнi, мов непримiтнi хмарочки серед чистого неба, простяглися вподовж того
квiтчатого  килиму,  стиха  пересовуються  з  мiсця  на  мiсце...  Чудовна
надивовижу iграшка ясного свiту з вечiрньою сутениною!  Повiтря  тепле  та
легке,  так  i  хилить  до  спокою,  так  i  гне  до  дрiмоти;  а  дзвiнка
жайворонкова пiсня стиха колише .потомлену думками душу... Затихають  болi
i образи; нiмiють лиха  i  муки;  зникають  клопоти  журливi;  почува?ться
несподiвана легкiсть. "От би куди хазяйку, от би де  ?й,  бiднiй,  побути!
Тут би забула вона все на свiтi, все... Як прийду, розкажу я ?й;  розкажу,
де,  як  згадувала",  -  подумала  Христя,  легко  зiтхнувши,  знялася   i
почимчикувала далi.
   Уже сонце зовсiм сiло, як вона вступила в широку i людну улицю. Народ З
усiх бокiв бiгав, снував; селяни поспiшали у базар, на  пiдторжя;  крик  i
гук носився кругом не?.
   "Чи то ж то хазя?н звернувся?" - подумала Христя, зирнувши на хазяйську
крамницю, i трохи не впала: крамниця була вiдчинена... Мороз подрав Христю
поза спиною, мороз сипнув у ноги, мороз уступив у пальцi; серце так трудно
заколотилося... Що ж то тепер вiн ?й заспiва??.. Не перейшла -  перелетiла
вона базар i мерщiй повернула у свою улицю.
   Ось i дворище... Тихо у йому, аж глухо, нiгде живого не  видно,  тiльки
комора бiлi? серед двору. Христя поспiша? в хату;  ?й  дивно,  що  сiнешнi
дверi зачиненi. Чи недужа хазяйка, чи нема дома?..  З  неспокiйним  серцем
вона мерщiй вскочила в сiни.
   Через хвилину вона знову вискочила... блiда, труситься i - як пуститься
З двору!..
   -  О  боже,  боже!..   -   шептала   вона,   бiжучи   улицею.   Прохожi
зостановлювалися, дивувалися.
   - Чого ся дiвчина так перелякалася? куди мчиться? - допитувалися одно в
одного i, не дознавшись, проходили.
   Вона побiгла на базар до крамницi - i тiльки бiля не?  запримiтила,  що
крамниця була зачинена.
   - А хазя?на не бачили? - божевiльне допитувалась вона у при?жджих.
   - Якого хазя?на? Шукай собi!
   Христя, вибiгавши увесь базар, побiгла знову додому. Сонце зовсiм сiло,
вечiрня зоря погасла; над мiстом спускалася нiч; у хатнiх вiкнах заблищало
свiтло.   Христя   неслась,   як   несамовита.    Прибiгла    до    ворiт,
постояла-постояла, Зiтхнула важко i знову побiгла.
   У дяка в  хатi  йшла  лайка,  коли  Христя  туди  ускочила.  Дячиха  аж
посинiла, лаючи старого,  котрий,  затесавшись  у  куток,  щось  перебирав
нишком.
   - Здоровi! - привiталася Христя.
   ?й нiхто нiчого не вiдказав, та вона i не дослухалася.  Як  божевiльна,
вона кинулась до дячихи.
   - Панiматко! iдiть до нас. Щось з хазяйкою сталося.
   - З якою хазяйкою? - суворо спитала дячиха.
   Христя тiльки ламала руки та трусилась:
   - Iдiть, Хряста ради.
   - Куди - до вас? - гарикнула дячиха. - Багато вас у гаспида е!  Куди  я
проти ночi пiду?
   - Тут недалечко, зараз... до Загнибiди, - насилу знайшлася Христя.
   - Що ж там у вас?
   - Не знаю, панiматко. Я була дома, ходила в село... Приходжу у хату"  а
хазяйка лежать... такi страшнi... Боже мiй,  боже!  -  i  Христя  зайшлася
плачем.
   - Ото вiн учора звернувся... Пiдожди, я зараз, - сказала  дячиха.  Поти
дячиха вбиралася, Христя вискочила у сiни. Сльози давили ??, страх  трусив
усю...
   В Загнибiди уже свiтилося в хатi, як вони увiйшли у двiр.
   - Менi страшно. Я не пiду туди...  Iдiть  ви  самi,  -  тремтячи,  каже
Христя.
   - Чого бо?шся? Маленька! - скрикнула дячиха i, як та шулiка, посунула в
хату. Христя за нею.
   У кухнi вони застали Загнибiду. Похмурий, заложивши руки за спину,  вiн
мiряв ?? i вздовж, i  впоперек.  Свiчка  стояла  на  столi  i,  нагорiвши,
обдавала хату неясним свiтом.
   - I ти вернулася? - гукнув Загнибiда, кинувши на Христю гострий погляд.
Та, зупинившись у порога, так i прикипiла на мiсцi.
   - А Олена Йванiвна де? - спитала дячиха.
   - Нащо вам Олена Iванiвна?
   - Нужно! - гостро одказала дячиха i пiшла далi  в  свiтлицю.  Загнибiда
узявся за свiчку, щоб присвiтити. узяв був у руки; потiм поставив;  зiрвав
i, повернувшись до Христi, посварився на не? кулаком; а далi - За  свiтло,
в кiмнату.
   Ясний свiт освiтив пожовкле лице  Олени  Iванiвни,  коли  увiйшов  туди
Загнибiда. Вона лежала на спинi, схрестивши руки на грудях,  як  схрещують
помершому. Очi в не? були закритi; пiд очима - синi мiшки; рот скривлений;
Зiтхання важке, хрипуче... Все казало - то було послiдн? змагання життя зi
смертю!
   - Олена Йванiвна! Олена Йванiвна! - стиха  обiзвала  ??  дячиха.  Олена
Iванiвна, не розкриваючи очей, тихо схитнула головою.
   - I сам не знаю, що з нею, - казав Загнибiда, пiднiмаючи свiчку  вгору,
щоб яснiше освiтити болящу. - Кидав здоровiсiньку;  вернувся  -  отак,  як
бачите! - I вiн положив свою руку на ?? руки. - Холоднiсiнькi!
   Боляща розкрила очi, глянула на чоловiка - i заметалася на постелi.
   - Не буду! Не буду! - забубонiв Загнибiда й одiйшов геть.
   - Ви б за батюшкою послали, - пораяла дячиха. Загнибiда махнув рукою i,
опустившись на лаву, схилився головою на стiл.
   -- О нещастя, нещастя! - замовив вiн.
   У хатi стало тихо-тихо, мов у домовинi. Боляща розкривала очi,  зводила
руками угору, потягалася...
   - Чорного платка! Чорного платка! - крикнула дячиха. - З^рч'гii очi...
   Христя кинулася в  кiмнату.  Хазяйка  металася  на  постелi,  кидалась,
страшно водила очима. На ?? ши?,  на  руках,  неначе  жаби,  порозпинались
чорнi плями: набряклi жили кидалися -  бились;  корчi  гнули  руки,  ноги;
боляща стогнала... Дячиха мерщiй схопила з себе платок i кинула на не?. Ще
хвилину вона забилася пiд платком... почулося наче шептання, скрип зубiв -
i зразу все затихло...
   Трохи згодом зняла  дячиха  платок...  Пiд  ним  лежала  вже  не  Олена
Iванiвна, а бездиханний труп з страшно витрiщеними очима...
   Загнибiда пiдiйшов до нього, подивився i, затрусившись,  промовив:  "Ти
мене покинула... покинула... Як же менi самому тут бути без тебе?"
   Дячиха взяла його за руку i вивела з кiмнати в кухню.
   - А ти бiжи до сусiд. Скликай - хай iдуть  обмивати.  Та  забiжи  i  до
старого - хай бере псалтирю читати, - наказувала дячиха Христi. Та  стояла
як укопана.
   - Чого сто?ш? Бiжи! - гукнула дячиха.
   Христя, не знать куди i чого, побiгла.
   Через годину найшло жiнок, бабiв... Пiдтопили  в  печi,  грiли  окропи.
Христя робила, що ?й не казали: носила  воду,  таскала  дрова,  хоч  i  не
пам'ятала того нiчого. Вона тiльки й запримiтила, коли  обмивали  помершу,
що дячиха усе чогось тикала пальцями на синi плями та тихо  шептала:  "Оце
та смерть, оце! Вона  таки  не  втекла  його  рук!"  Жiнки  мовчки  хитали
головами.
   Трохи не опiвночi знарядили покiйну й положили  на  столi.  Старий  дяк
став у головах коло ставника i охриплим голосом  вичитував  псалми.  Люди,
хрестячись, увiходили, дивилися на покiйну  i  тихо  виходили  знову,  мов
боялися розбудити ??. Всiм не вiрилося, що вона померла.
   - Молода така, - жити б та бога хвалити - нiт же... - шептали знайомi й
незнайомi.
   На Христю - як найшло що: безпам'ятна, наче  з-за  угла  прибита,  вона
вешталася помiж людьми, поки на не? дячиха не крикнула:
   - Чого ти тут тупцю?шся? Iшла б собi куди-небудь!
   Мов п'яна, Христя вийшла надвiр i сiла на рундуцi. Повз не?  входили  в
хату i виходили люди; часто  об  не?  черкалися;  а  вона  не  чула,  наче
окаменiла. Схиливши голову, сидiла вона i слухала, як  там  у  не?  серце,
замираючи, стука...
   - Це ти сидиш? - почувся над головою знайомий голос. Христя  глянула  -
перед нею стояв Загнибiда.
   - Чу?ш: тiльки слово кому - не животiтимеш! - прошептав вiн i  пiшов  З
двору.
   Христя мерщiй втекла пiд комору.
   Нiч була хоч i зоряна, та темна, як бувають  веснянi  ночi.  У  густому
мороцi, вздрiва?ться, снують по двору щось за тiнi; чутно гомiн  людський;
а хто гомоне -  не  видно.  У  причiльне  вiкно  свiте  свiт.  Боляче  вiн
урiзу?ться у вiчi, наче важким каменем наверта? на душу; а  одвести  очей,
одiрватися вiд того свiту - вона не зможе. Оце й похнюпиться, а свiт стане
над головою i печепече... То воскова свiчка горить  у  головах  покiйницi;
там лежить вона, схрестивши руки, закривши очi: не чу?, не бачить... А  чи
давно виряджала вона ?? в село? Чи давно сидiли вони рядком, згадуючи,  як
хороше жити у селi, серед лугiв, на широкiм просторi...
   Ще вертаючись у мiсто, Христя запам'ятала ту мiсцину пiд липою,  звiдки
так усюди видно, щоб розказати про те хазяйцi. А прийшла - що застала?..
   Холодний страх пройняв ?? наскрiзь, наче хто льоду приложив  до  серця.
?й пригадався ?? недавнiй  прихiд.  Ось  вона  у  двiр  ввiходе...  Пусто;
сiнешнi дверi Зачиненi. Вона йде у  кухню...  Тихо,  сумно;  сiрi  померки
окривають хату... Де ж люди? Пiшла в свiтлицю - нема?, далi - в кiмнату...
Там на лiжку щось чорнi?... Христя пiдходе. То ж  -  хазяйка...  Блiда  та
бiла, мов з крейди вистругана; однi  очi  горять  -  тлiють,  мов  роздута
жарина... "Що це з вами? недужi?" Вона тiльки хита? головою та щось  шепче
губами... Так шелестить суха трава восени... "Не було...  не  було...  Ох,
смерть моя!" - тiльки Христя i розiбрала з того шепоту. Потiм вона пiдняла
руки, темнi, у смугах, i зразу опустила; повернулася, зiтхнула - i закрила
очi... Далi Христя нiчого не пригада?... Чу? гомiн людський;  баче  базар;
знову чу? чиюсь лайку... Дячиха ходе; дячиха кри? платком болящу...  З?мля
пiд ногами у Христi захиталасяпосунулась, наче попливла куди...
   Блiдий   вранiшнiй   свiт   стояв   уже   над   землею,   коли   Христя
прокинуласьопам'яталась.  Кругом  нiкого  не  видно,  тiльки  сизий  туман
хита?ться у повiтрi. Крiзь його курище миготить iскорка  свiту:  то  жовта
пляма вiд свiчки гойда?ться по шибцi. Христя зразу розiбрала -  що  то  за
свiт i звiдки... Що ж ?й тепер робити? Куди  ткнутися?  Де  пересидiти  сю
лиху годину? Та й пересидiвши - що далi? Iти у село до матерi? А тута ж як
кинуть? Загнибiда ж ??  i  з-пiд  землi  видере!..  ?й  тепер  -  як  тому
чоловiковi, що в степу заблудився: i туди ткнися - пусто, i туди  никни  -
голо: кричи, гукай - тiльки твiй голос розходиться по нiмiй пустинi!
   Христя задумалась. Поза спиною у не? мороз ходе, голова горить-пала?;
   в очi - наче хто пiску понасипав. Вона пiдвелася  устати,  та  зразу  й
сiла: ноги мов хто косою пiдкосив.  Сумна,  похнюпившись,  сидiла  вона  i
слухала, як у вухах гуло-дзвонило, як непокiйно билося серце.
   - А ти тут спала? - роздалось коло не?. То питався Загнибiда.
   - Зна?ш що? - почав вiн далi. - За  те,  що  ти  вiрно  служила,  добре
робила, - на тобi та йди собi з богомГ - i ткнув ?й у руки якусь бумажку.
   Христя глянула на бумажку - сiра  та  нова,  вона  ще  тако?  зроду  не
бачила; пом'яла в руках  -  лопоче...  "Чи  грошi  це,  чи  так  -  шматок
паперу?.." Довго вона дивилася на не?,  довго  перебирала  руками.  "Треба
показати... розпитатись..." I вона сховала бумажку за  пазуху.  Глянула  -
бiля не? нi духу... Вона сидiла i думала, мов чуманiла...
   Сонце почало викочуватись з-за  гори;  першi  iскорки  його  застрибали
понад землею;  туман  рiдшав,  осiдав  на  траву  густою  росою;  з  улицi
доносився гомiн та гук... То люди поспiшали на базар.
   "Справдi: чого я тут сидiтиму? - подумала Христя. - Розщот дано... пiду
в базар, може, кого з сво?х селян побачу - упрошуся, щоб пiдвезли додому".
   I, пiдвiвшись, вона тихо вийшла з  двору.  На  улицi  чогось  ??  страх
напав. А що, як кинеться Загнябiда  та  верне  ??  знову?  Мерщiй,  мерщiй
утiкай, Христе, додому!
   I глухими улицями, обминаючи базар, вона подалася з мiста.
   VII
   Уже цiлий тиждень живе Христя  в  селi  i  нiяк  не  позбудеться  свого
неспокою. Смерть хазяйки марою сто?ть перед ?? очима... ??  жовте  тiло  з
чорними синяками, ?? мучене лице з страшенно витрiщеними  очима  повсякчас
привиджу?ться ?й, коли вона одна зостанеться у хатi. Христя  боялася  сама
зоставатись. Iде мати куди - i вона за нею, а настане вечiр  -  вона  i  з
матiр'ю бо?ться. На улицю, до дiвчат - i не кажи! Уже Горпина з  подругами
з усiх бокiв забiгала - не йде. По селу  пiшла  чутка,  що  воно  щось  та
значить. До того Прiська якось раз понуждалася в грошах i попрохала  Карпа
розмiняти ?й ту бумажку, що принесла Христя.
   - Та се аж пiвсотнi рублiв! - скрикнув Карпо.
   - Пiвсотнi? - здивувалася Прiська. - Пiвсотнi! Се -  великi  грошi.  Де
такi грошi Христi взяти? - I важкi думки обняли ?? серце.
   - Де се ти взяла цi грошi? - прикро дивлячись на  дочку,  спитала  вона
Христi.
   - Хазя?н дав. -  I  Христя  розказала,  як  то  було.  Прiська  держала
бумажку, пильно  дивлячись  на  дочку,  i  не  примiчала,  як  та  бумажка
трiпалась у ?? руках.
   - Ти - брешеш! - суворо гримнула вона i ще прикрiше подивилася дочцi  у
вiчi, неначе хотiла подивитися ?й у душу.
   Христя змiнилася у лицi. Що ж це - i мати не вiрить?!
   - Це зна?ш скiльки? - пита Прiська.
   - А почiм я знаю! - вiдказу? неспокiйно Христя.
   - П'ятдесят рублiв... Де ти взяла? - приста? мати. Христя заплакала.
   - Боже! I ви не вiрите менi! - скрикнула вона. - Недаром тi  гаспидськi
грошi наче огнем пекли мене, недаром я не хотiла ?х  брати...  I  сама  не
знаю, як вони опинилися в мо?х руках... ,
   - Та я... вiрю... Я - вiрю... тiльки... дитино  моя!  -  з  плачем  уже
почала Прiська. - Такi грошi дурно не достаються... Уп'ять же -  i  смерть
та... Не занапасти ти сво?? i мо?? голови! - заплакала мати.
   Христя не знала, що казати матерi, про що це вона натяка? ?й.
   - Хай мене бог поб'?, коли я крала! - тiльки й одказала Христя.
   Прiсьцi жаль стало дочки. "Нi, вона не  така,  -  думалося  ?й...  -  I
забреде таке в голову? Дитина ж, зовсiм дитина, -  дивлячись,  як  плакала
Христя, жалiла Прiська. - Скорiше всього -  хазя?н  помилився.  Хiба  йому
мало було клопоту бiля помершо?? Певно - помилився. Не буду я  мiняти  сих
грошей; заховаю. Може, вiн, як прийде  до  помки,  кинеться,  тодi  вiддам
йому. Нащо нам такi грошi? Чоловiк помилився, а ми  зата?мо...  Господь  з
ним, з його грошима! I то гаразд, що Христю одпустив до строку".
   I Прiська, хоч ?й i нужда була в грошах, не пiшла мiняти ?х, а заховала
глибше в скринi.
   Зда?ться, кому б знати про тi грошi?
   Отже Карпо не витерпiв i в шинку похвалився, якi то добрi  заробiтки  в
городi. Люди зразу пiдхопили ту чутку - i полетiла вона стрiлою  вiд  хати
до хати, з одного краю села до другого.
   - От i пiди ти з Притикiвною! За  такий  невеликий  час  та  таку  силу
грошей принести! I то ж тiльки одну бумажку показувала, а бог його зна?  -
може, ?х у не? з десять або й того бiльше! Дивно  тiльки,  як  вони  легко
добулися... Не було нi шеляга, а це зразу - така сила! Тут  щось  не  так;
тут щось та е, - гомонiли мiж собою люди.
   - Що в? Я знаю, що е: украла або... там  у  городi  на  таких  огрядних
ласi, - казав Супруненко.
   - Дивись, коли дядько Грицько не одгадав? - пiддержували чоловiки.
   - Це значить - на легкi хлiба пiти? - спитався один.
   - Та воно щось пiдхоже, - додавали жiнки, - бо недаром  вона  нiгде  не
показу?ться. Бiгали дiвчата закликати на вулицю - не йде.  Смутна  чогось,
побива?ться усе за хазяйкою, що вмерла.
   - Чи не помагала лиш i вмирати? - пiдструнчував  Грицько,  усмiхаючись.
Кожна догадка Грицькова викликала новi суди та пересуди. По селу  заходили
страшнi вiстi. Однi казали, що Христя продала себе якомусь жидовi;
   другi - що обiкрала хазя?нiв та втекла; третi - що  злигалася  з  самим
хазя?ном i вкупi уколошкали хазяйку та поти що прийшла пересидiти  додому,
а там знову пiде в город, та вже не служити, а господарювати на  покiйницi
добрi... В чiм була правда, а в чiм брехня - нiхто нiчого не знав... Чули,
що ? грошi, i добивалися, де б тим грошам узятись...
   - Та воно  не  окри?ться!  Воно  колись  виявиться!  -  гомонiли  люди,
цураючись Прiськи. Нащо Одарка - i та,  попитавши  у  Прiськи,  де  Христя
узяла грошi, i не добившись путнього вiдказу, почала  сторонитись.  А  бог
його зна?! може, то й справдi якi лихi грошi - краще осторонитись,  нiж  i
собi у бiду попасти.
   До Прiськи й Христi не доходили всi  тi  поговори  та  пересуди  селян.
Христя тiльки примiчала, що дiвчата ?? стороняться, не забiгають нiколи, а
стрiнувши де - чи перекинуться словом, чи нi - та й навтьоки!.. А Прiська?
Прiська звиклася завжди одна бути, ?й i  невдогадку  нiчого.  Одно  тiльки
чудно: чого ее Одарка нiколи не зайде до не? в хату? То, бувало, або  вона
в Прiськи, або Прiська в Одарки; а то - сама не йде, а Прiсьцi  набиватися
нiяково.
   Минув ще тиждень. Хтось був у городi i привiз новину: Загнибiду взяли в
тюрму за те, що жiнку задавив. Либонь, ?? одкопували i знайшли  синяки  по
тiлу.
   Цю новину передала Одарка  i  Прiсьцi,  побачивши  якось  раз  3  свого
огороду.
   - Чи  чула  таке?  -  спитала  Прiська  дочки,  вернувшись  у  хату,  i
розказала, що повiдала ?й Одарка.
   Христя зробилася як крейда... "Так, так; тож i  плата  була  менi  така
велика за те, щоб мовчала", - подумала Христя. Отже не похвалилася матерi.
   Сумнi вони полягали спати. Христi не спалося; новина та  не  сходила  з
думки; сумнi та нерадiснi почування щипали за серце. А Прiська спала?  Бог
зна?: темно - не видно; Прiська мовчала.
   Серед тi?? тишi незамутно? роздався здалека  глухий  гомiн,  почувалося
топцювання. Далi - ближче, чуткiше... Ось уже в дворi собака загавкала;
   чутно гомiн коло хати.
   - Гей! спите? Одчинiть!
   Христя почула Грицькiв голос. Наче хто ножем ударив ?й у серце.
   - Хто там?
   - Вставайте. Свiтiть свiтло та вiдчиняйте! - гука Грицько.
   - Не пускайте, мамо! Не пускайте... - злякана замовила Христя.
   - Хто там, питаю? - добива?ться Прiська.
   - Ось вiдчини - побачиш.
   - Не одчиню, поки не скажете хто, - каже Прiська.
   - Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! - замовив до не? чийсь
невiдомий голос.
   "Господи! Розбишаки це", - подумала Прiська, вся тiпаючись.
   - Та вiдчиняй, - обiзвався Грицько. - Становий тута. Прийшли твою дочку
привiтати, - додав вiн.
   У Прiськи й руки i ноги потерпли.  На  велику  силу  вона  засвiтила  i
ледвеледве вiдсунула дверi.
   У хату увiйшло аж п'ять чоловiка: становий, його писар, Грицько, Кирило
i Панько - другий соцький.
   - Где она? - спитався становий, повертаючись до Грицька.
   - Ото, молода, - указав той на Христю.
   - Ты Христина Притыкина? - пита?.
   Христя мовчить - нi жива нi мертва сто?ть перед становим.
   - Вона, вона, - одказу? Грицько, граючи очима.
   - Ты служила в городе?
   - Служила, ваше благородi?, - вклоняючись у ноги,  вiдказу?  за  Христю
Прiська.
   - Не тебя спрашивают!
   - Служила, - одказала й Христя.
   - У кого?
   - У кого ж я служила? У Загнибiди.
   - Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?
   - Я тут була... - почала  несмiло  Христя.  -  Хазяйка  пустила  додому
навiдатись... Вертаюсь у недiлю надвечiр, - у хатi нiкого не чутно. Я -  в
кiмнату: аж там хазяйка лежить уже без речi.
   - Что же она - больна была?
   - Видно, больнi, бо не балакали.
   - Хм... - озирнувшись, чмихнув становий.
   - Так она больна была, как ты уходила домой?
   - Нi, здоровi; а як вернулась, то застала хвору.
   - Она тебе ничего не говорила?
   - Нiчого. Вони i говорити не могли.
   - А денег тебе не давали никаких?
   - Нi, не давали.
   - А у тебя деньги есть?
   - У матерi...
   Прiська полiзла у скриню i, тiпаючись, вийняла бумажку, котру  передала
?й Христя, i подала становому.
   - Так... так... - дивлячись на бумажку, сказав становий. -  Где  ты  ее
взяла?
   - Хазя?н дали.
   - О, да ты мастерица врать... А больше у тебя денег нет?
   - Нема?.
   - Врешь, сволочь! - крикнув становий.
   - ?й-богу, нема?! - з плачем вiдказала Христя. А Прiська, тремтячи вся,
дивилася на дочку сво?ми гарячими, наче жар, очима...
   - Дочко, дочко! Що се ти наробила? - скрикнула. - Признавайся  ж,  коли
зна?ш що.
   Христя стояла, мов кам'яна.
   - Чому ж ти не кажеш? Чого мовчиш?.. Боже наш, боже! -  зломивши  старi
пальцi, простогнала Прiська.
   - Що ж менi казати, мамо? - заплакала Христя.
   - Как что? Скажи, где деньги взяла, - переспросив становий.
   - Хазя?н дав.
   - За что он тебе дал их?
   - Я  й  сама  не  знаю.  Усунули  менi  в  руку,  та  й  годi.  Грицько
зареготався.
   - Малi грошi, бач, усунув! - сказав, смiючись.
   - Теперь уже поздно, - ходячи по хатi, мовив становий. - Взять  маладую
у волость, а возле старой поставить соцких... I боже храни кого пускать!..
Слышь? - повернувся до Грицька.
   - Слишу, ваше високоблагородiе. Становий з писарем вийшли з хати.
   - Ти тут, Кирило, будь, - почав порядкувати Грицько, - а ми  з  Паньком
одведемо городську красавицю, де давно ?й слiд бути...  Тiльки  -  чув?  -
нiкого не пускать менi... Я знаю, що ви  були  з  покiйним  те?...  Гляди!
Пустиш кого - замiсть ?х сядеш... Засунеш за нами дверi... та й  не  спать
менi... Другого на пiдмогу пришлю з волостi.
   - Розбира?мо, - понуро одказав Кирило.
   - Чого ж ти сто?ш? чому не збира?шся? - повернувся Грицько  до  Христi,
шо - як з крейди вистругана - стояла i нiкого, зда?ться, не бачила, нiчого
не чула.
   - Чу?ш? Кому кажу! - гукнув удруге Грицько. - Бач, яка несмiла, а людей
давити зна?ш?!
   Прiська, що досi стояла коло печi, наче громом побита,  при  тiм  словi
Грицьковiм уся затiпалася.
   - Брешеш! - стрибнувши до Супруненка, не сво?м голосом  крикнула  вона.
Лице ?? було блiде, руки й ноги трусились, очi як вугiлля тлiли.
   - Хе-е! Ще й брехню завда?! - сказав Грицько, хитнувши  головою.  -  От
тобi  й  знай!  Ти  пожди,  не  забивай  баки.  Ми  все  розкопа?мо,   усе
розвiда?мо... Як i людей ви з ума зводите, i на  той  свiт  споряджа?те...
Все рознюха?мо!
   - Брешшеш! - засичала Прiська, знову  сунувшись  до  Грицька.  Лице  ??
посинiло; очi витрiщились - горять-палають... Страшна Прiська,  наче  звiр
дикий.
   - Ну-ну!.. Завтра побачимо. Завтра все розкаже й покаже, -  вiдступаючи
вiд Прiськи, виправлявсь Грицько. - Бери,  лиш,  Паньку,  оту  баришню  та
ходiмо.
   Панько, високий бiлявий чоловiк, стиха пiдiйшов до Христi i,  торкнувши
за плече, мовив:
   - Ходiмо, дiвко.
   - Та ти ?? зв'яжи, а то тепер нiч, ще втече куди, -  приказав  Грицько.
Панько зняв з себе пояс i повагом почав скручувати Христi  назад  руки.  У
хатi, наче в  домовинi,  стихло...  Хвилина,  друга...  Це  зразу  -  щось
посунулось, гепнуло... Озирнувся Кирило - серед хати, наче  вальок  глини,
лежала Прiська... Очi ?? закрились, лице помертвiло, чорне...
   - Ххее! - ударив вiн руками об поли. - Отаке!
   - Не видержала? Дай води ?й. Сприсни водою, - озирнувшись, каже Панько,
затягаючи узол. Кирило кинувся у сiни.
   - Не здохне! Оживе... Жiнка - що кiшка: убий ?? та перекинь  на  другий
бiк - i встане! - утiша? Грицько, виходячи з хати.
   - А що ж ви стали? Веди ??! - гукнув через хвилину знадвору Грицько.
   - Ходiмо помалу, - сказав Панько, сiпнувши за пояс.
   Христя, наче п'яна, захиталась; ступнула  раз,  удруге  i  -  зникла  в
темних сiнях. А за нею й Панько, в  однiй  руцi  держачи  пояс,  а  другою
поспiшаючи покрити голову шапкою.
   Хата спустiла. Каганець, стоячи на столi, блищить, кида? жовтi плями на
долiвку. Одна з плям освiчу? страшну Прiсьчину голову. У розчиненi  дверi,
з сiней, з печi, з куткiв урива?ться темнота, неначе хоче погасити  i  без
того неясне свiтло. У сiнях  чутно  шелест:  то  в  темнотi  Кирило  шука?
водянки. А знадвору доносяться заводи собачi... Страшно, страшно! У Кирила
аж волосся подралося вгору. Отже  вiн  все-таки  знайшов  водянку,  набрав
повен кухоль води i, увiйшовши в хату, линув прямо на Прiську... Та -  хоч
би ворухнулась!.. Тiльки  свiт  э  каганця  заграв  у  невеличких  водяних
бризках, що задержались на виду у Прiськи. Сказать би: наче хто  огненними
iскрами обсипав ?? помертвiле обличчя.
   - Отаке наше життя! -  мовив  сам  до  себе  Кирило,  похнюпившись  над
Прiською.
   Пройшла хвилина, друга... Прiсьчине обличчя ворухнулося;  iз  зцiплених
уст вирвалось глухе зiтхання. Кирило, як опечений, кинувся знову  в  сiни,
знову набрав повен кухоль води i линув на Прiську. Та розкрила очi.
   - Матусю! матусю! - припадаючи до  не?,  мовив  Кирило.  У  його  карих
добрих очах свiтився жаль; у ласкавому голосi почувалися жалощi.
   - Матусю! - окликнув вiн удруге, торкнувши злегка за руку.
   - О-ох! - простогнала Прiська.  По  ??  мертвому  виду  пробiгла  ураза
життя; у ?? померклих очах засвiтилася iскорка горя.
   - Нема ???.. - глухо спитала Прiська, пiдводячись. - Де ж  смерть  моя?
Де  вона  ходить?  -  скрикнула  стара,  обхопивши  голову  руками,  -   i
заголосила...
   Кирило почав утiшати:
   - Та не плачте, матусю, не вбивайтеся. То лихi люди  набрехали!..  Чого
не виплетуть злi язики?
   Прiська не слухала - голосила.  ??  страшний  уразливий  лемент  гiрким
плачем розливався по хатi, важкою тугою бився об стiни...
   - Ну, що ти ?й скажеш? Чим утiшиш? - пiдводячись,  промовив  Кирило  i,
махнувши рукою, опустився на лаву.
   Прiська тужила. Собака, пiдiйшовши пiд вiкно, почала пiдвивати. Страшнi
собачi заводи  зливалися  з  охриплим  лементом  матерi.  У  Кирила  серце
розривалося.
   - О-о, служба гаспидська! - скрикнув вiн i,  як  несамовитий,  вибiг  з
хати.
   - Вон! вон! - гукнув вiн на собаку знадвору. - Хоч би тобi,  проклятiй,
зацiпило! - Щось важке гепнулось в темнотi... То Кирило пошпурив на собаку
грудку. Собака, кинувшись од вiкна, почала гавкати.
   - Краще гавкай, нiж ви?ш, проклята! - облаяв ?? Кирило i знову вернувся
у хату. Прiська, припавши головою до долiвки, одно - голосила.
   Кириловi сумно, аж страшно... То вiн засуне дверi, ляже на лавi, закри?
голову свиткою, щоб не чуть було того  уразливого  плачу;  то  з  нестямки
скоче, вибiжить надвiр, побiжить аж до ворiт довiдатися - чи не  йде  хто,
i, не дiждавшися, знову верта? у хату.
   Аж ось, одного разу вискочивши, вiн зобачив, що з темнiй темнотi  чиясь
постать маячить, простуючи у двiр.
   - Хто то? - обiзвавсь Кирило.
   - я.
   - Ти, Паньку?
   - Я. Оце иду до тебе. Що тут - спокiйно?
   - Спокiйно - i в хатi не всидиш.
   - Так, брате, й там. Думав - здурiю. Оце мов i затихне на  хвилину,  та
Знову як почне - аж у зуби заходить!
   - Там хоч, кажеш, затиха?; а тут безперестанку, як: у-у-у! та й  у-у!..
Ось послухай.
   До ?х уха донеслося глухе охрипле лементування.
   - От тобi й усюночна! - прислухавшись, мовив Панько.
   - I пiп тако? не вмi?... Та що це тебе  прислано,  хiба  не  було  кого
другого?
   - Казали другому, та я перебив. Думаю - хоч проходжуся.
   - А я думав: другого, свiжiшого, пришлють. Хай би вiн посидiв у хатi, а
я хоч би пiд ворiтьми прикорхнув трохи.
   - Нi, цур йому - спати. Удвох все-таки охвiтнiше.
   - Так спати ж - аж гiлля гне! - i Кирило на весь рот позiхнув.
   - В солому! - гукнув Панько.
   - Е-е... добро оце в соломi!
   - А воно вже з пiвночi ?? - спитався, помовчавши, Панько.
   - Та, мабуть. Вiз був серед неба, а тепер - он як низько  опустився,  -
зирнувши на небо, одказав Кирило.
   Замовкли. Чулося тiльки тяжке Прiсьчине лементування.
   - Чого ж ми тут сто