?мо? Ходiмо до хати, бо щоб чого там не трапилося, -
мовив Панько, пориваючись iти.
   - Ходiмо. Послуха?ш ще й ти! - нехотя одказав Кирило.
   - Добривечiр вам! - привiтався  Панько,  переступаючи  порiг.  Прiська,
почувши чужий голос, замовкла.
   - Здорова, тiтко! А чого се ти валя?шся на долiвцi? Хiба на полу  нема?
мiсця?
   - О-ох! нема... - зiтхнула Прiська i заплакала.
   - Отак! Так ти се i плачеш? А дочка  тобi  кланя?ться.  "Перекажiть,  -
каже, - матерi: хай не  журиться,  не  побива?ться.  То  все,  -  каже,  -
наговори людськi!"
   - Хiба ти бачив ??? - пiдвiвшись, спитала Прiська.
   - Тiльки що з волостi.
   - Де ж вона, моя дитина?
   - Там - у волостi,
   - Не плаче, не вбива?ться?.. О-ох! - i незнарошне  стара  схлипнула.  -
Господи! хоч би менi ще хоч раз побачити ??, спитати - за що се напасть на
нас така?
   - За що напасть? Хiба вона розбира?? Напасть не по дереву  ходе,  а  по
людях, - утiша Панько.
   - О-ох, правда  твоя,  чоловiче.  Сам  бог  милосердний  нанiс,  видно,
тебе... Я вже думала - i не почую за не? нiчого...
   - Кланя?ться, кланя?ться... Казала, щоб не вбивалися...
   - Що ж се воно таке? Чи не чув ти хоч стороною, чоловiче добрий, за  що
се нас господь кара??
   - Стороною?.. Рiзно кажуть. Чого люди не набрешуть!
   - Ох, брешуть, мiй голубе, брешуть!.. Та хiба вiд того нам легше?
   - Я, бач, чув, - почав Панько, - станового писар розказував  нашомутаки
чоловiковi, що Ззгнибiду хтось бачив, як вiн жiнку давив. Його, либонь,  i
в тюрму вже засаджено. Так вiн, - звiсно,  така  вже  каверза,  -  недаром
писарем був: почав ото крутити. "Я, -  каже,  -  не  давив,  а  може,  хто
другий. Може, наймичка, бо тих грошей, що я дав ?й за день перед смертю до
схову, не стало". Ну, звiсно, кинулись грошей шукати...
   - Христя ж божилася, що вiн сам дав ?й тi грошi, - перебила Прiська.
   - Може, й сам; а тепер он, бач, куди верне!
   - Боже, боже! - хитаючись, почала  Прiська.  -  Ти  ж  усе  бачиш,  усе
знаннi... Чому ж ти не обiзвешся, не  оглянешся  на  нас,  нещасних?  -  i
Прiська знову заголосила.
   - Ось перестань, тiтко, та послухай, що я тобi скажу. Годi тобi плакати
та побиватися, - нiчого слiзьми не запоможеш! Ти вставай з  долiвки,  лiзь
на пiч, лягай та краще засни.  Може,  бог  тобi  у  снi  пошле  розум,  що
зробити, як повернути.
   I  -  диво!  Прiська  подумала-подумала,  утерла  сльози,  пiдвелася  i
подибала до полу.
   - Отак буде краще! - мовив Кирило не то до Прiськи, не то сам до  себе,
умощуючись собi на лавi.
   - А менi ж де? Хiба до порога головою... А  що  ти  дума?ш?  Саме  буде
добре! - каже Панько, простягаючись посеред хати.
   Усi тро? полягали i помовкли, мовби  поснули.  Важке  тiльки  Прiсьчине
Зiтхання з години на годину давало ознаку, що вона ще не спала. Оже й воно
затихло: коли-не-коли почу?ться та й стихне, поки й зовсiм не затихло.
   - Заснула? - спитався Кирило, пiдвiвши голову.
   - Мабуть... бо щось не чутно.
   - Ти таки утiшив.
   - Та пошептав, бач...
   - А справдi: ти не чув, що це  воно  за  оказiя?  Невже  це  за  смерть
Загнибiдихи? Я не вiрю, щоб Христя на таке пустилася.
   - Та воно, бач, i  я  не  вiрю.  Тiльки...  де  тим  гемонським  грошам
узятись?! Немало, бач, - п'ятдесят рублiв! - одказав Панько.
   - Так вiн же, либонь, дав. Сам дав...
   - Та хто його зна?? Ми ж там не були? Може, й сам дав... Тiльки за вiщо
його таку силу давати?
   Кирило мав був щось одказати, та несамовитий крик гiркого плачу зупинив
його... Дивуючись, зирнув вiн на Панька. Панько  собi  глянув  на  його  i
поскромадив потилицю. А Прiська як почала - та вже до самого свiту...
   VIII
   "Де смерть моя ходе? де вона подiлася?" - одно голосила Прiська, молячи
у бога довiчного одпочинку. ?й уже тепер  усе  зневiрилося,  спротивилося.
Одна була надiя, одна утiха, що держала  ??  на  свiтi,  красила  злиденне
життя, - тепер i та надiя  ??  одурила,  наробила  такого  клопоту,  тако?
слави... ?? кров, рiдна кров, на таке пустилася... чужу  душу  загубила!..
Так кажуть люди;  того  допитувався  у  не?  й  становий,  перекидаючи  та
перериваючи усе у хатi, щоб знайти яку-небудь ознаку.  Хоч  у  пе?  бiльше
нiчого не знайшли, окрiм тих  проклятих  грошей...  Та  де  тим  i  грошам
узятись? Певно, воно щось тут ?... Христя каже: хазя?н дав. Коли б  же  не
заборонили ?й з нею бачитись, вона б допиталася,  що  воно  за  грошi,  де
взялися? Вона б крiзь очi у саму душу продивилася дочцi, у саме серце... А
то?..
   Христю на другий день погнали в мiсто, а з не? тiльки дозор  зняли,  бо
не знайшли нiчого такого, що б i ?? до того дiла в'язало,  хоч  Грицько  i
гукав:
   - Та й стара не без грiха! Певно, сама i пiдсунула дочцi такого  зiлля,
та мовчить, запекла!
   Прiська мовчала, словом не обiзвалася. Що ?й казати?  Вона  зневiрилася
тим словом; i вони, як i люди, тiльки одного лиха  ?й  наносили,  а  утiхи
нiяко?. ?дина у не? тепер утiха  -  домовина,  ?дине  бажання  -  скорiшо?
смертi...
   - Боже! Де смерть моя ходе? Пошли ?? скорiше! - здiймаючи руки до бога,
одно голосила вона i не переставала.
   Минуло три днi. Три днi слiз та лементу;  три  днi  неутiшного  горя  й
плакучо? скорботи... Прiська не пила, не ?ла, за тi три днi i свiту бiлого
не бачила. Що було учора - те й сьогоднi, те  i  на  завтра;  нi  сну,  нi
вiдпочинку - однi гiркi сльози... Устане ясне  сонце,  i  зайде,  i  знову
устане; а Прiсьцi i не в примiтку. Як злiзла на пiл, послухавши Панька, як
скорчилася пiсля його розмови - так нi злазила,  нi  розправлялася!..  Вiд
слiз свiт ув очах померк, вiд лементу голос спав i уха заложило... Вона не
баче нiчого, не чу?: не чу?  навiть  свого  охриплого  нелюдського  плачу.
Зовсiм у- домовинi, глухiй тiснiй ямi... От тiльки - ще серце  б'?ться  та
думка, що жива вона, ще гвiздком стирчить  у  головi...  I  нащо?  Коли  б
могла, вона б те серце сво?ми руками задавила, щоб воно навiки  затихло...
А думку? думку?.. Нема? волi над нею!.. Хоч  би  нiж  такий  гострий,  щоб
тiльки - чирк! - та й капут вiдразу... або диму, чаду  страшного,  щоб  та
думка сама в диму задавилась... Пiт же!.. Скрипить дуплиняста деревина вiд
вiтру! зовсiм, зда?ться, зогнила: середина витрухла, випала, а не  пада  -
скрипить. Так Прiська скрипiла, за тi три днi ?? i не узнати: запали  очi,
набрякли-розчервонiлись;  запалi  щоки  -  ще  дужче  позападали;  обличчя
почорнiло; губи  порепалися;  нечесане  волосся  у  клоччя  збилось  i  аж
пожовкло,   як   гич    у    пшенички:    зiгнута    постать    -    удво?
перегнуласьскарлючилась... То не людина лежала на  голому  полу,  то  сама
смерть лякала людей сво?ю страшною машкарою!
   "Господи! що сталося з нею?" - подумала Одарка, прийшовши через три днi
провiдати Прiську. Вона б, може, i не прийшла, та  бачила,  що  у  Прiськи
кругом хати за тi три днi нiхто нi заманячив, нi пройшов; а сiни, як  були
першого дня одчиненi, так i стояли... "Може, вмерла Прiська?"  -  подумала
Одарка i, тремтячи вiд страху, пiшла довiдатися.
   - Тiточко! Чи ще ви живi тута? - стиха спитала  Одарка,  пiдiйшовши  до
Прiськи.
   Чи вiд того, що Прiська уже три днi, як не чула  людсько?  мови,  чи  в
Одарчиному  голосi  чулося  щось  рiдне,  привiтне,   -   тiльки   Прiська
струснулась, наче Зрадiла, i розкрила запухлi очi.  Вона  поривалася  щось
говорити; шептала губами i, не скiнчивши, безнадiйно махнула рукою.
   - А я оце насилу до вас зiбралася. Так занiколилося, так  занiколилося!
Карпо у полi, поти упора?шся в господi, а тут пора i обiд йому нести...  -
виправлялася Одарка перед Прiською.
   Прiська мовчала.
   - Як же вас тут бог милу?? - знову почала Одарка. - Що  це  на  вас  за
напасть така?
   - Напасть? - прогула глухо Прiська. - Що це ти за слово  таке  сказала?
Яка напасть? - i Прiська божевiльне водила по хатi очима.
   В Одарки мороз пiшов поза спиною вiд того голосу i вiд того  погляду...
Вона переждала трохи, поки Прiська заспоко?ться, потiм спитала:
   - Тiтко! чи ви пiзна?те мене?
   - Тебе? Як тебе не пiзнати! - з страшною усмiшкою одказала Прiська.
   - Хто ж я така?
   Прiська знову сама собi усмiхнулася...
   - Хто ти така? - тихо спиталася. - Людина! - придавила Прiська на сьому
словi.
   Одарка перехрестилася i, зiтхнувши, мовила:
   - Уже й не пiзна?...
   - А ти чого прийшла? - нешвидко спиталася Прiська.
   - Як чого? Одвiдати вас: як живете? Може б, ?сти вам зварити?
   - ?сти?.. Живемо? То-то й  лихо,  що  живемо,  -  сказала,  i  лице  ??
скривилося-затремтiло. Почувся якийсь писк, щось за глухий задавлений хрип
- i сльози залили очi.
   Одарцi наче  хто  у  жменi  здавив  серце,  так  воно  заболiло-занило,
побачивши Прiсьчину муку.
   - Тiточко! Я ж сусiда ваша...  Одарка,  -  не  знаючи,  що  ?й  казати,
признавалася Одарка, припадаючи  до  старо?.  Та  знову  затихла  i  знову
глянула на не? заплаканими очима. Тепер вони у не? наче кров'ю  налитi,  а
на зрачки полуда насунула i закрила ?х страшний палючий огонь.
   - Я знаю, що ти Одарка, - заспоко?вшись, почала стара. - Пiзнаю тебе по
голосу... Спасибi, що не забула.
   - Може, вам чого треба, тiточко? - спитала рада Одарка.
   - Що ж менi тепер треба? Смертi треба, так ти ж ??  не  принесла  i  не
принесеш.
   - Бог з вами, тiточко! Що це ви одно зарядили: смертi  та  смертi...  -
Ну, а чого ж менi треба? Скажи - чого?
   - Чого? Ви ?ли що-небудь?
   - ?ла?.. Авжеж, ?ла, бо, бач, живу... От тiльки у  мене  щось  у  горлi
пересохло, смага губи попалила...
   - Що ж вам - води подати?
   - Подай, коли твоя ласка.
   Одарка кинулась до водянки, а з не? уже затхлим несе. Хутко вона вилила
воду з кухля i ще хутче кинулась до себе  у  двiр.  Не  забарилася  швидка
Одарка принести цiле вiдро холодно? води, тiльки що з колодязя, i пiднесла
повен кухоль старiй. Прiська, хитаючись, пiдвелася, та як припала до кухля
- неначе ?? уста до  його  прикипiли,  та  поти  всього  не  випила  -  не
пустилася.
   - Ох! оце ти мене неначе на свiт народила! - простогнавши, мовила  вона
й почала знову умощатися-лягати.
   - Пiдождiть, я вам постелю,  -  похопилася  Одарка  i  хутко  помостила
подушку  до  стiни,  а  пiл  заслала  рядниною.  Стара  не   перелiзла   -
перекотилася на те лiгво.
   - Спасибi тобi, Одарко, - подякувала, умощуючись, Прiська.  -  Ти  мене
тi?ю  водою  так  i  оживила...  То  в  мене  усе  болiло,  а   то   зразу
захололо-занiмiло... Отут  тiльки,  -  i  вона  вказала  на  серце,  -  не
переста?.
   - Може б, ви справдi чого по?ли?  Скажiть,  -  я  зварю  або  вiд  себе
принесу. Може б, борщу i кашi?..
   - Нi, не хочу... - i стара задумалася, заплющила очi.
   Сон ?? розбирав чи немiч очi закривала?.. Одарка, побачивши,  що  стара
дедалi почала забуватися, попрощалася й пiшла.
   "Хай засне трохи, спочине; може, i подужча?... Слаба, слаба  стала!  Не
довго вже, видно, ?й тут плутатись", - думала вона, вертаючись додому.
   - А що? Що застала? - спитав ?? Карпо.
   - Що?.. Багато, як ще хоч три днi протягне.
   - Отаке! та нiкому й попа покликати... I обо? замовкли.
   - Напилася води, - нешвидко повiдала знову Одарка,  -  перекинулась  на
другий бiк... Я ?й послала... та й почала забуватись... Хай трохи спочине,
а надвечiр пiду довiдаюсь.
   Сонце заходило; в повiтрi стояло його червоне зарево. Воно не вдаряло у
Прiсьчину хату, бо хата стояла вiкнами на схiд сонця. Одарка  застала  там
якусь темну тiнь, непривiтнi померки; у вiкна тiльки  жовтим  кольором  од
бивало, неначе пiдслiплий чоловiк блимав  сво?ми  мутними  очима.  Прiська
лежала па полу вся жовта, неначе воском полита, i тиха-тиха,  зда?ться,  i
не дихала. Одарка боязко пiдiйшла до не? i нагнулася послухати -  чи  жива
ще вона. Чи то такi очi у Одарки, чи чорна  тiнь,  що  упала  вiд  не?  на
Прiську, розбудила ???.. Прiська ворухнулася, розкрила очi.
   - Спали?.. - спитала Одарка. - А я йду та й боюся,  щоб  не  розбудити.
Прiська глянула на не?.
   - Ти, Одарко?.. Сядь... - стиха проказала, ткнувши пальцем  бiля  себе.
Одарка сiла.
   - О-ох! - простогнавши, ще  тихше  почала  Прiська.  -  Оце  я  лежала,
закривши очi... I так менi любо, так тихо... супокiйно... Усерединi,  чую,
неначе ?ло холоне - мерзне...  а  любо...  Не  повiриш,  Одарко,  як  менi
обридло жити!.. Буде вже, всьому край ?!.. Я скоро умру. Може  6,  досi  i
вмерла, та тебе дожидала... Ти ще одна до мене прихильна  зосталася...  Ти
тако? менi цiлющо? води сьогоднi  дала,  що  в  мене  вiд  не?  усе  зразу
затихло... Спасибi тобi... О-ох! Всi проти мене, всi... тiльки ти  одна...
Господь вiддячить тобi.
   Одарка похопилася щось казати.
   - Постiй... - перебила ?? Прiська. - Я хочу тобi усе сказати...  усе...
Бо вдруге, може, й не доведеться... Слухай...  Я  швидко  умру...  Коли...
коли побачиш дочку... Христю... скажи ?й... Скажи: я  прощаю  ?й...  Я  не
вiрю... щоб вона таке зробила... Благо... А то що вигляда?  з-за  тебе?  -
наче злякана, аж скрикнула Прiська i вся струснулася... По  виду  пробiгли
уразливi смуги, рот скривився, очi розкрилися...
   Одарка бачила, як у ?х послiдня iскорка життя згасала... Вона  кинулась
була до старо?, та так  на  одному  мiсцi  й  закам'янiла!..  Жовтий  свiт
урвався в хату, освiтив на  хвилину  почорнiле  лице  старо?  з  холодними
померклими очима i згас... Темна невидюча тiнь усе зразу покрила... Чи то,
може, потемнiло в очах у Одарки?..
   Коли вона прийшла до пам'ятi,  бездиханна  Прiська  лежала  перед  нею,
витрiщивши сво? мутнi холоднi очi.
   Одарка мерщiй скинула платок з плечей i закрила ним лице старо?.
   - А що? - знову спитався Карпо, як вона вернулась додому.
   - Умерла... - понуро одказала Одарка. Карпо витрiщився.
   - Що ти кажеш? - гукнув вiн, думаючи -  чи  то  вчулось  так  йому,  чи
справдi Одарка те сказала.
   - Умерла, кажу.
   Карпо похнюпився, розвiв руки.
   - Умерла... - шептав вiн. - От тобi й знай!  Умерла...  Таки  дiждалась
свого... Так ти кажеш - умерла?.. Хм... Що ж тепер робити?
   - Що робити? За людьми iти та ховать... Оте и робити!
   - За людьми? Хм... Хто ж пiде?
   - Та вже ж хто послуха, той i пiде, а не пiде... - почала Одарка  та  й
не скiнчила.
   - Ну, а як не пiде, то що тодi? - спитався Карпо.
   - Як що? Не лежати ж ?й, поки й зотлi?!
   - Я знаю, що не лежати, та хто буде ховати?  на  якi  достатки?  Одарка
мовчала, мовчав i Карпо.
   - Треба б спершу у волость заявити, - нешвидко почав вiн знову.  -  Хан
там, як знають... Так... Пiти до волостi, пiти... Треба пiти, -  розмовляв
Карпо там з собою, тупцюючи по хатi.
   - То йди скорiше, бо смерка?, - журливо  одказала  Одарка,  сiдаючи  на
полу й пiдпираючи рукою щоку.
   Карпо пiшов. Одарка сидiла смутна-невесела,  дивилася  буцiм  собi  пiд
ноги, а справдi - нiкуди не дивилася: уп'яла очi в одну точечку  та  й  не
зворухне ними, мов скаменiла... Дiтвора, зачувши  розмову  матерi  з  батi
ком, затихла, боязко поглядаючи на матiр.
   - Умерля, - тихо-тихо прошептала Олень'а, повертаючись до брата. -  Хто
умсрля?
   - Цить... Бач, матуся журяться, - сдказав  той  сестрi,  i  знову  обо?
помовкли.
   Дедалi все бiльше смеркалося. Тиха  тiнь  темно?  ночi  пiднiмала  сво?
чорне крило i розпросторювала усюди темноту.  Надворi  ще  носилося  жовте
зарево згаслого сонця, а в хатi було зовсiм темно. Одарка  сидiла  в  тiii
темнотi; важкi думки морочили  ?й  голову...  "Отаке  скойся!  I  поховати
нiкому, i поховати  нi  на  що...  Хоч  би  переказати  Христi...  Куди  ж
перекажеш? До вона тепер? Може, вже за такими запорами,  що  i  чут-ка  не
дiйде до не?. Господи! От смерть, - не дай  ??  нiкому  тако?!  Краще  пiд
ножем розбишаки спустити душу... Найдуть люди, найдуться  жалiсливцi  -  i
поховають як слiд... А тут? Усi, наче вiд напастi,  одсторонились.  А  чим
вона  винна?  Дочка  винна,  а  мати  -  карайся...  Ще  хоч  би  достатки
якi-небудь, а то ж - злиднi злиднями!.. Люди не схочуть ями копати, пiп не
схоче даром ховати... хоч не похована тлiй!.." I Одарка здригнула.
   - Отак же! - увiходячи в хату, сказав Карпо. - 3  волостi  зараз  наряд
буде. Не можна й ховати...
   - Чому? - дивуючись, спитала Одарка.
   - Та бач же - все те гаспидське дiло... Старшина каже: може, вона  сама
на себе руки наложила. Треба писати становому.  Поти  становий  не  скаже,
нiякого ладу не буде.
   - Близький свiт - до станового! Тридцять верстов -  немала  путь!  Днiв
три пройде, поти до його та вiд його.
   - Хоч би й тиждень - все ?дно!
   Одарка тiльки здвигнула плечима, устала i  почала  свiтити  свiтло.  Як
часом чуже лихо не тяжко одклика?ться на душi,  та  сво?  клопоти  ближче.
З^-iопоталася й Одарка, засвiтивши свiтло... Нiч надворi: дiти куняють,  а
вона ще й  вечерi  не  варила.  Хутко  метнулася  Одарка  сюди-туди  i  за
топливом, i за борошном.
   - Пождiть трохи, дiточки, я  зараз  галушечок  зварю,  -  кида?ться  до
сонних дiтей.
   - Мамо! - обiзвалася Оленка, дивлячись, що  за  клопотом  матiрне  лице
трохи прояснилося.
   - А що, дочко?
   - Ти казала: умерла... Хто умерла?
   - А ти не зна?ш хто? Бабуся вмерла.
   - Ба-бу-у-у-ся, - здивувався Миколка.
   - То оце й не буде бабусi...  Бабусю  в  яму  -  бах!  -  каже  Оленка,
показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю в яму.
   - Бух! - одказала, гiрко усмiхнувшись, Одарка. - Довго  ще,  поки  буде
"бух", - додала, замiшуючи галушки в макiтрi.
   - Бухкай же скорiше вечерю, - сказав Карпо, - а я  пiду  довiдаюсь,  що
там робиться, - i напрямився з хати.
   Одарка тiльки тодi згадала, що вона без платка.
   - Карпе! чув? - гукнула вона з сiней надвiр.
   - Агов? - обiзвався той.
   - Не забудь узяти там платка.
   - Якого?
   - Мого. Треба ж було чимсь закрити очi.
   - Добре, - сказав Карпо.
   Одарка вернулася до роботи. Дiтвора сидiла в кутку на полу i  дивилася,
як мати крутилася, ?й справдi було скрутно. Вогка кiстриця бiльше  лущала,
нiж горiла, i, щоб пiддержувати вогонь, Одарка раз по раз бiгала  до  печi
пiдкидати сухо? соломи. Оце спалахне вiхоть  -  ясний  свiт  пробiжить  по
хатi, загра? на чорних шибках вiкон,  освiте  затурбовану  голову  Одарки,
одкине вiд не? довгу-предовгу тiнь на  стiну,  ходе-бiга?  та  тiнь,  поки
Одарка утира? галушки; а згорить солома, згасне свiтло - i  тiнь  Одарчина
кудись зникне, i сама вона покри?ться темнотою... Одарка знову  бiжить  до
печi, пiдкида? новий верчик... Знову свiт осiя?, знову Одарка  поспiша  до
макортета, знову постать ?? колишеться, i чорна тiнь бiга? по стiнi.
   - Дивись, дивись... Он мамина  рука...  Он  -  голова...  нiс,  -  каже
Миколка до Оленки, указуючи пальцем на стiну.
   Та глянула - i обо? зареготалися: такою ?м здалася чудною бiганина  тi?
тiнi по хатi. Одарка рада, що хоч тим  дiтвора  забавилася;  одно  зна?  -
поспiша? з вечерею...
   Аж ось i вечеря поспiла.  I  давати  б  -  Карпа  нема?.  Що  там  його
додержу??
   - Посидьте, дiточки, трохи... Я зараз батька покличу, -  сказала  вона,
юркнувши з хати.
   У Притичинiй хатi ледве тлi? невеличкий  каганець  на  коминi,  кидаючи
З-пiд стелi жовтуватий свiт. Угорi ще сяк-так освiчу? вiн сумну оселю, а з
долiвки вста? чорний морок i пiднiма?ться вгору. Прiсьчин труп,  прикриттi
Одарчиним чорним платком, неначе купа зотлiло? соломи, чорнi?ться на полу.
Коли-не-коли упаде на його блiда смужечка свiту, пробiжить по  верху,  мов
ворухне платком, i - злякана - стриба? угору... На лавi пiд стiною  сидять
Панько, Кирило, Карпо - нiмi-мовчазнi, немов до стiни прибитi.
   - А що тут у вас - благополушно? - уступаючи в хату в шапцi i з люлькою
в зубах, пита?ться Грицько.
   - Що ж би тут?.. Он мертва лежить, - одказав Панько, ткнувши пальцем ??
а пiл.
   Грицько, пускаючи з рота дим, повернувся, глянув.
   Нiчого. Ще бiльше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти дiтям,
а сама й не приторкалася - слала постелi замiсть вечерi. Карпо  собi  лiг,
не вечерявши, i хоч тихо лежав, а й йому не  спалося...  "Що,  як  справдi
Грицько таку напасть зведе на них? Хiба йому що?  Нi  бога  в  животi,  нi
грiха - на душi, нi жалостi в серцi... Та ще  як  пригада?  за  землю",  -
подумав Карпо.
   - I треба тобi було тим платком очi прикривати? - сказав  вiн,  почувши
важке Одарчине зiтхання.
   - А що?
   - Та так... Пропаде ще платок... -  звернувся  Карпо,  щоб  не  вражати
Одарку нерадiсною звiсткою.
   - Хай пропаде. Я ось думаю, що коли вийде дозвiл  ховати,  то  не  кому
прийдеться - як не нам... Скажемо Христi, коли  вернеться,  що  користь  З
землi буде наша - от i все.
   - Коли то ще буде! - сумно одказав Карпо i замовк.
   На ранок обо? повставали, наче п'янi, i зразу розбiглися:  Карпо  пiшов
скорiше на поле, Одарка зосталася дома. В обiд зiйшлися, шоб мовчки по?сти
страви, i знову розiйшлися до вечора. За цiлий день одне одному  слова  не
сказало. Так минув i другий день, i третiй,  на  четвертий  рано  прибiга?
Кирило.
   - Прислано вiд станового - ховати, - привiтавшись, сказав вiн. - Уже  i
дозор зняли.
   - Хто ж буде ховати? - пита? Одарка. - Чи не той, хто наряджав сторожу?
   - Цебто Грицько? - здивувався Кирило. -  Той  захова?!  -  додав  далi,
скрутнувши головою.
   - А що, зiгнувся б? - пита Одарка.
   - Та годi тобi! - перебив ?? Карпо, якось вiльно зiтхнувши. - Уже ж  не
кому приходиться, як не нам. Стара, царство ?й небесне, була прихильна  до
нас... Грiх нам буде не знарядити ?? на той свiт. Бiжи,  лиш,  Одарко,  по
жiнок, а я... От, може, Кирило та Панько дадуть помоги яму копати.
   - А чому ж! Можна! - згоджу?ться Кирило.
   - От i добре. Уже пообiда?мо разом, - дода? Карпо.
   Одарка зразу кинулась на село збирати жiнок, бабiв, а Карпо з Паньком -
за заступи та на цвинтар. Кирило зостався у Карповому дворi труну З  дощок
збивати.
   Як не клопоталися, як не билися, не  кидалися  сюди  та  туди  Карпо  з
Одаркою, щоб скорiше порядок умирущiй дати, та нiяк того дiла в один  день
не скiнчиш, - багато заходу. Стару обмили, нарядили i положили  на  столi.
Одарка сама хрест вилiпила з воску i свiчку засвiтила в головах... Тлi? та
свiчечка, кида? жовтий свiт на почорнiле лице  вмирущо?...  У  хатi  тихо,
нiхто не чита? над покiйницею, -  тiльки  старi  бабусi  кругом  обступили
стiл, i хiба яка закашля? або перехреститься, шепчучи тихо молитву, i  тим
зворухне незамутну нiмоту... А надворi - рай: сонце, наче панна у  пишному
одягi, розгулялося розiгралося; сонячнi пароси так i носяться в  прозорому
повiтрi, так i прищуть золотими  стрiлами;  гнуться,  ламаються,  осiдають
iскорками на пишно убрану  землю,  на  розкiшiю  вкритi  листвою  садки...
Пташки лящать, теркотять, спiвають; щебече соловейко i сво?м голосом  кри?
цьомкання кропив'янки; ку? зозуля, а ?? перебива?  криклива  iволга;  гуде
сумно одуд, а горлиця ще жалiбнiше туркоче; цвiрiнькають  джикуни-горобцi,
а  до  ?х  з  високо?  високостi,  неначе  срiбний   дзвiнок,   доноситься
жайворонкова пiсня... Рап - та й годi! Все живе,  радi?...  Шматочок  того
раю забiга? й у Прiсьчину хату: то сонце ускоче у вiкно, забiга  зайчиками
по стiнах, по долiвцi: то пташина  пiсня  долетить  у  розчиненi  дверi...
Шкода, що нiхто того не бачить, нiхто того не чу?! Сама  господиня  навiки
заснула, а ?? товаришки - нiмують кругом не?...
   Не додивлялись до свiтово? краси Панько i Карпо,  працюючи  над  глухою
домовиною. Вони поспiшали з роботою, та поспiли,  коли  вже  почало  сонце
сiдати. Разом з ними поспiв i Кирило, одливши труну немов на заказ, -  хоч
i  соснова,  та  вистругана  гладко,  вигинблювана  по-столярськи?,   вона
здавалася неначе з жовтого каменю витесана або  з  воску  вилита,  так  ??
пiльно пригнав Кирило.
   Увечерi Карпо збiгав до батюшки i за полтиника вимовив нари, хреста.  А
запечатати - батюшка обiцяв зайти на цвинтар, бо однак вiн живе  недалечко
вiд його.
   На другий день збиралися  ховати.  Якнайранiше  збирайсь,  а  все  день
загаяний, пропащий. Була саме  субота.  Карпо  i  Одарив  порiшили  ховати
впiвднi: до того часу можна з варивом справитись. День, як i вчора,  випав
ясний-погожий; сонце - аж пече; пташки  щебечуть.  Пiсля  снiдання  почали
збиратися люди. Чимала купка зiбралась: шiсть чоловiка  треба  пiд  труну,
одного - з  хрестом;  п'ять-шiсть  бабусь  стареньких  придибало  провести
покiйницю, тихо сплакнути; десь два  слiпцi  узялося  з  проводирем,  -  i
проводирю знайшли роботу - нести коливо... Тихо-тихо потяглася процесiя  з
Прiсьчиного двору  через  майдан,  повз  церкву,  на  кладовище.  Попереду
хлопчик з коливом; за ним - Карпо з хрестом; за  хрестом  -  нога  в  ногу
шiсть чоловiка несуть нари з труною, закритою  покрiвлею  до  половини;  у
головах - Одарка сумна-невесела; за нею - купкою бабусi шкандибають; а  на
самому кiнцi два слiпцi, забравшись  за  руки  i  пiднявши  голови  вгору,
бережно виступають, роз махуючи вперед себе довгими цiпками. Сонце  сто?ть
над головою, ся?, гра? на  пожовклому  обличчi  помершо?,  стриба?  по  ??
закритих очах, неначе хочг розтулити, неначе каже: та розкрий ?х, глянь, -
як усюди гарно, i тепло, i весело!.. Шкода працi!  Трупа  тихо  колишеться
пiд рiвною ходою  шести  чоловiка,  а  разом  з  труною  i  Прiсьчин  труп
хита?ться, немов журиться, що прийшлося свiт покидати...
   - Стiй! - хтось сказав з-пiд труни, коли  наблизились  до  церкви.  Усi
стали. Чоловiки спустили бережно нари з плечей на землю, щоб передихнути.
   - Поти спочинемо, може б, хто хоч  тричi  ударив  у  дзвона,  -  сказав
Кирило.
   - Та хоч i я, - обiзвався молодий чоловiк з чорними вусами й кинувся до
дзвiницi.
   Гучно-зично загув великий дзвiн з дзвiницi i розкотився в  повiтрi.  За
ним тихо зателенькали невеличкi дзвоники, немов маленькi дiти заплакали за
сво?м старим батьком по помершiй матерi... Усiм стало  сумно-сумно;  люди,
зачувши дзвонiв, захрестились-замолились...
   А то  хто  по  шляху  в  село  трохи  не  пiдтюпцем  бiжить-поспiша?  i
прямiсiнько чеше на купку людей, що стовпилися бiля труни?  Личко  молоде,
дiвоче, залите слiзьми, прибите пилом, зажурене-засмучене!..  Ось-ось  уже
недалечке вiд купки - бiжить, прожогом кида?ться мiж людей...  Ось  уже  й
бiля труни... Глянула...
   - О моя матiнко! Моя голубонько! - роздався  уразливий  викрик  тонкого
плакучого голосу над людськими головами.
   - Та це Христя?.. Вона! -  разом  скрикнуло  кiлька  чоловiкiв,  i  всi
витрiщились.
   Христя припала до труни  i  страшенно  залементувала,  ??  гiркий  плач
покривав гучний гук дзвонiв. Аж ось вони й зовсiм  затихли;  а  в  повiтрi
осталося рiзуче Христине голосiння...
   - Годi! годi!.. Одведiть ?? вiд труни. Вiзьмiть за  руки  та  одведiть!
-гукають чоловiки на бабiв, намiряючись знову труну пiдняти.
   Довго силкувались, поки Христю одiрвали вiд труни, - так вона вчепилась
за не?! Одарка з бабусею узяли ?? пiд руки i тихо вели за труною.  Христя,
зда?ться, нiчого того не примiчала i,  йдучи,  одно  голосила,  викрикуючи
жалiбнi слова, приливаючи ?х ще жалiбнiшими сльозами. Страшно й тяжко було
слухати той нестямний крик гiркого  плачу.  Одарка  собi  плакала.  Бабусi
зiтхали. Чоловiки, неначе  ?х  хто  пiдганяв,  зразу  нриспiшили:  декотрi
втирали зайвою рукою необачну сльозу, що туманила очi...
   Повернули в улицю. Якраз треба було iти повз Грицькову хату. Донесли до
його дворища.
   - Стiй! - роздалось спереду. Христя вирвалася з Одарчиних рук  i  знову
припала до труни. Непевний лемент ?? знову заходив-забунтувався...
   Народ з дворiв вибiгав довiдатись -  кого  несуть;  подивитися  -  кого
ховають. Вибiгла Хiвря, стала коло ворiт i  перехрестилася;  вибiг  Федiр,
та, глянувши, подрав мерщiй кудись огородом; виплив i Грицько.
   - Де вона в гаспида взялася? - перше було його слово, забачивши Христю.
Потiм вiн пiдiйшов до труни, узяв Христю за плече рукою i спитався:
   - А ти вiдкiля се причимчикувала? Христя - одно тужила, одно голосила.
   - Де взялася, питаю! - грiзно гукнув Грицько, рвонувши Христю за плече.
Рука його сприснула, i вiн поточився.
   - Та не займай ?? хоч тута! - обiзвалася Одарка, забачивши, що  Грицько
намiря?ться знову Христю за плече пiймати. - Господи! Оце невидане...  Уже
б же не прийшла, коли б не пустили.
   - Та дай ?й хоч матiр провести, - умiшалося кiлька чоловiкiв. -  Уже  ж
коли втекла, не де дiнеться - тут буде.
   Грицько оханувся i мовчки одiишов вiд труни.  Чоловiки  одвели  Христю,
вхопили нари i знову помчали, Христя знову затужила. Охриплий ?? голос  то
гув, неначе перервана  струна,  то  тонко-тонко,  як  вилясок,  пiднiмався
вгору...
   Грицько не заспоко?вся. Вiн все таки думав, що Христя втекла - аж  поки
не прийшла у волость бумага, цю ?? зовсiм пущено...
   - Таки викрутилась! - мовив вiн, чухаючи себе поза вухом...
   - Як же ти, Христе, дума?ш? - питалася  Одарка  на  другий  день  пiсля
похорон. - У сво?й хатi ягитимеш, чи, може б, у нас  оселилася?  Разом  би
робили i годувалися.
   - Спасибi вам, Одарко. Не зостануся я нiзащо тута. Далося менi се  село
узнаки, - провались воно крiзь сиру землю, окреме  божого  дому  та  людей
добрих! Пiду шукати десь кращого мiсця...
   - Хоч кращого, а хоч гiршого, аби - iншого!.. - не то сама собi, не  то
Христi одказала глухо Одарка.
   Христя похнюпилася i, важко зiтхнувши, заплакала.
   ЧАСТИНА ТРЕТЯ
   СТОРЧ ГОЛОВОЮ
   I
   Сiло сонце. Легенька тiнь ночi упала на землю. Заблищали зорi в чистому
небi, показався i мiсяць з-за гори  -  повний,  червоний,  неначе  в  банi
паривсь. Сумно позирнув вiн крiзь пил та куряву на  людську  бiганину,  на
чудний гук мiста. Не спить воно, та ще й не збира?ться спати. По  кам'яних
вулицях торохтять вощики, попiд заборами снують люди, у кожнiй хатi горить
свiтло; а великi будинки неначе в огнi  палають:  з  ?х  розчинених  вiкон
ллються де спiви, де бренькiт... Почалося окреме городське життя  -  життя
ночi... Село не зна?  його,  бо  не  зна?  i  тi?  страшенно?  задухи,  що
здiйма?ться удень з кам'яних улиць, з  напечених  сонцем  стiн,  з  тiсних
смердючих дворiв i що не да? дихати, не да? жити. Про  те  не  зна?  село.
Примостившись  на  просторiй  просторостi,  серед  широкого  поля,  укрите
густими садками, оторочене кругом левадами, з рiчкою на краю,  а  iнодi  й
посерединi, - воно дише i вдень прохолодою. А вночi?.. Хоч би ставало  тi?
коротко? лiтньо? ночi на  вiдпочинок  пiсля  денно?  працi,  бо  не  вспiе
заблимати свiт над землею,  як  уже  й  продираються  хазяйськi  очi,  уже
здiймаються натомленi руки на працю.
   Не те у мiстi: там нема? нi просторих  левад,  нi  густих  садкiв;  там
шматок мiсця потрiбен  пiд  будiвлю,  котра  б  приносила  бiльш  користi,
грошей, i там оселились люди не польово? працi - гречкосi? та хлiбороби, а
городськоi - ремiсники, купцi, крамарi, пани - во?ннi й нево?ннi,  служащi
й не служащi, жиди - в ярмулках i без ярмулок, в дорогих са?тах i в драних
балахонах... Все те живе тiльки на грошi, все те купу?,  що  потрiбно  для
життя, а не сво?ми руками добува?. Там життя нiколи не вгава?: одно  спить
до пiвдня, друге - з пiвдня. А нiччю, як  окри?ться  пекуче  сонце,  спаде
денна задуха, - тiльки й дихнеш свiжою  прохолодою,  тiльки  й  посидиш  з
добрим чоловiком, перекинешся з ним  живим  словом,  а  часом  i  погуля?ш
досхочу.
   Он i в Антона Петровича Рубця зiбралась невеличка купка.  Прийшов  член
Земсько? управи, капiтан Селезньов, височенного росту, з страшенно довгими
рудими вусами, такий голiнний до карт, що йому й ?сти не треба,  аби  було
"зелене поле"; Федiр Гаврилович Книш - йому пiдручний.  Вони  застали  тут
Колiсника, котрий прийшов до хазя?на побалакати за  дуже  низькi  цiни  на
м'ясо. Колiсник добре зна?, що посуху якось i балакати не  приходиться,  i
йдучи, захопив пляшку доброго рому. Перед вечором гарненько  усiлись  вони
на ганку, що виходив в невеличкий салон, i смоктали ромок з солодким ча?м.
   - Зовсiм обидно, Антон Петрович! ?й-богу, зовсiм  обi?дно,  -  бiдкався
Колiсник. - Ви тiльки подумайте: вiл сто?ть шiстдесят карбованцiв, а м'ясо
по вiсiм копiйок фунт. Скiльки  його  з  вола  потягнеш?  Одрубай  голову,
одрубай коги - добре-добре, як  пудiв  на  п'ятнадцять,  а  бiльше  усього
тринадцять набереться. От ви i лiчiть: по три карбованцi з  семигривеником
пуд, - п'ятнадцять нудiв - сорок вiсiм карбованцiв, недiстае дванадцять. З
чого його  брати?  Шкура  -  сiм-вiсiм,  хай  десять  карбованцiв;  а  два
карбованцi на голову га ноги?.. От ви дивiться... Собi на убиток!
   - А бач, торгу?те? - одказав хазя?н, глитнувши чималий ковток чаю,  вiд
котрого його блiде обличчя ще бiльше зблiдло i  тiльки  сiрi  очi  заграли
невеличкими iскорками та рижi баки захиталися.
   - Торгу?мо як, бодай уже так не торгувати! Торгу?мо, бо як  устрянеш  в
одно, то... як там кажуть: привикне собака за возом...
   - Невже по шiстдесят рублiв скот купували? - спитався знову хазя?н.
   - Та добре, якщо по шiстдесят, i отож  тiльки  й  бариша.  А  як  тепер
приидеться купувати?.. Хе!  Пропали  ми,  зовсiм  з  головами  пропали!  -
бiдкався Колiсник.
   - А там, може, i таксу прибавлять.
   - А поти прибавлять, то ми  без  сорочки  зостанемося.  Нi  вже,  Антон
Петрович, ви наш заступник, ви наш i благодiтель: похлопочiть уже за нас.
   - Хiба воно вiд мене? Сам голова назнача цiну... А я? Менi то? Мо? дiло
таке: кажуть робить - i роби.
   - Та голова головою, а ви там  усьому  голова!  ?й-богу,  правду  кажу,
Антон Петрович! ?й-богу, не брешу! Уважте...  згляньтесь...  А  ми  вам  -
якого хочте м'яса берiть, дурно берiть... скiльки хочте!..
   - Бач, куди вони забралися - на прохолоду! - скрикнув Книш, виходячи до
?х на рундук. - А ми з капiтаном по всiх хатах  шука?мо;  та  вже  Пистина
Iванiвна вказала.
   Антон Петрович подав Книшевi  руку,  поздоровкався  i  посунувся  геть,
даючи гостевi бiля себе мiсце... Колiсник собi пiдвiвся.
   - Сiдайте. Де ж капiтан? - пита хазя?н.
   - Вiн там, - мотнувши на хати головою, сказав Книш. - А  ви  все  чайок
попива?те?
   - Та так, прохолоджу?мося. Парить, так парить! Ми от з ним i вийшли  на
свiже повiтря.
   - А тут у вас гарно: садочок,  квiтки  коло  крильця.  Се  вже,  видно,
Пистина Iванiвна коха?ться? - пита Книш.
   - Усi разом, i вона трохи. А що  ж  се  там  капiтан  робить?  Капiтан!
Капiтан! - гукнув хазя?н.
   - Iду! -  роздався  товстий  охриплий  голос,  i  на  дверях  показався
Селезньов; чорний, височенного росту, вiн, як iндик, виступав i  трохи  не
вдарився головою об одвiрок, та похопився прихилитися.
   - Как? - крикнув вiн, подаючи хазя?ну руку. - Еще и не готово?
   - Чого не готово? - спитався хазя?н.
   - Как чего? Зеленого поля нет! - I Селезньов махнув так  рукою,  що  аж
досяг Колiсниково? голови. Той усмiхнувся сво?м широким червоним  обличчям
i посунувся геть.
   - Извините, - прогув Селезньов, поклонившись боком Колiсниковi.
   - А чаю,  Костянтин  Петрович?  Чаю!  -  роздався  ззаду  його  жiночий
спiвучий голос, i  незабаром  показалася  на  крильцi  панiйка;  помiрного
росту, бiлява, з блакитними очима, прямим тоненьким носом, на лицi  свiжа,
рум'яна.
   - Можно. Можно и чаю. Только какой такой порядок, Пистина  Ивановна?  -
лебезив перед нею, увиваючись, капiтан. - Уж не знаю, когда и карты держал
в руках. Пойду, думаю, к нему; а вот и у него ничего нету.
   - Буде, все буде, - утiшала його Пистина Iванiвна.  -  Тiльки  попереду
чаю напийтесь. Я ось зараз... - I з цим словом вона скрилася у хату.
   Селезньов сiв коло Книша,  сопучи.  Колiсник  стояв  аж  коло  схiдцiв,
витирав сво? широке лице  червоним  платком,  м'явся,  не  знав,  що  йому
робити.
   - А ви чого сто?те? - повернувся до нього Антон  Петрович.  -  Сiдайте,
сiдайте, чай будемо пити.
   Колiсник примостився на самому крайку лави. Селезньов спiдлоба  дивився
на нього, мiряв з нiг до голови очима.
   - Партнер? - випалив далi, наче з рушницi, дивлячись на Колiсника.
   - Що зводили питати? - спитався його той, як жар займаючись.
   - Нi-нi, не гра?, - одказав хазя?н.
   - Черт с ним! - прогув басюкою Селезньов.
   - А-а... в карти? - догадався Колiсник. - Не вмiю i в руках держати. Се
не наша забавка, господь з нею!
   Тут саме дiвчина принесла на  пiдносi  два  стакани  чаю  i  подала  ?х
Книшевi  i  Селезньову.  Невисокого  росту,  кругловида,  чорнява,   одiта
по-городянському: у  темнiй  корсетцi  з  червоною  облямiвкою,  у  ряснiй
спiдницi, з бiлим, як снiг, попередником; невеличкi помiрнi  черевички  на
ногах з зеленими застiбочками. Все те нове, блискуче, як блискучi чорнi ??
очi, як i довга коса, вичесана та заплетена рожевими кiсниками...  Все  то
на ?й так привiтно вигляда?, все бере на себе очi.
   - Это откуда у тебя такая взялася? -  спитав  Селезньов  хазя?на,  коли
дiвчина, вiддавши чай, скрилася у хату.
   - А що? запала в око? - зареготався Рубець.
   - Ну что -  запала!  Девка,  как  есть  девка  -  настоящая!  Не  наших
городских шлюх, - бубонiв Селезньов.
   - Та вона чогось менi по знаку; я ?? десь бачив, - казав Книш.
   - Бачили? Нi, тако? ви зроду не бачили! - реготався Рубець.
   - Да ну, не дури! Говори, где взял? - напира Селезньов.
   - Найняв. Недавно найняв, - повiдав хазя?н. - Виходжу раз на  базар  -
сто?ть дiвчина-селянка. "Ти  чого,  -  питаю,  -  сто?ш  тут?  Винесла  що
продавати?" - "Нi, - каже, - найматись..." - "На ловця, - думаю, - i  звiр
бiжить". Я саме свою комнатну розщитав... Ледащо велико? руки було!.. Я до
не?: розпитую, чи служила до сього. "Служила", - каже. "У кого?" У кого  б
ви думали? - спитався хазя?н, помовчавши. Всi тiльки дивились на  нього  i
ждали одказу.
   - У Загнибiди! - випалив Рубець.
   - Та-та-та... - затарабанив Колiсник. -  Знаю,  знаю;  бачив,  бачив...
Христею зоветься?
   - Христею, - одказав хазя?н. - Як сказала вона менi - у Загнибiди, то я
й задумався, - почав вiн далi.
   - То-то я и дививсь, що знайоме обличчя, - перебив його Книш. - Десь  я
?? бачив. А я ж ?? у полiцi? бачив, ?? пригоняли на слiдствiе.
   - Отож i менi страшно стало, - хвалиться Рубець.  -  Чутка  ходила,  що
дiвчина задавила Загнибiдиху. А гляну на не? - щось не вiриться, щоб  така
давила. "Ти, - питаю, - коли служила?" Думаю: "Може, давно коли, може,  се
не та". - "Оце, - каже, - пiсля смертi хазяйки  одiйшла".  -  "Так  ти  та
сама, що казали, задавила хазяйку?" -  питаю  ??.  А  вона  у  сльози,  як
зарида?! "Чого ж ти плачеш?" - "Та як же, - каже, - через ту брехню  нема?
менi просвiтку. Ось другий день стою; спита? хто: де була? одкажу, - зараз
i назад". Подумав я: "Коли б вона справдi була винна..."
   - Та то ?? вплутав Загнибiда, щоб затягти  дiло.  Потiм  сам  в  усьому
признався, - перебив Книш.
   - Та постiйте ж бо, - одказав хазя?н.  -  Подумав  ото:  "Коли  б  була
винувата - не пустили б ??"; та й кажу ?й: "Пожалуй, я тебе найму,  тiльки
попереду справлюся де слiд". - "То наймiть, зробiть  милость",  -  просить
сама. Привiв я ?? додому, а сам - до слiдователя. I от, як ви  кажете,  що
то ?? Загнибiда вплутав, так i  слiдователь  каже...  Так  я  ??  учора  й
договорив.
   - А дорого? - спитався Книш.
   - Десять рублiв, на мо?й одежi.
   - Талан! - скрикнув Колiсник.
   - Питаю ??: що за рiк? А вона: "Що хочете, тiльки на вашiй одежi". Кажу
- десять буде? "Буде", - одказу?. На тому i порiшили.
   - Дурна селянка! - смi?ться Колiсник.
   - Та якщо така вона й далi буде, - повiдав Рубець, - то я ?й i двадцять
дам. Господь з нею! Адже куховарцi плачу три карбованцi на мiсяць, а що  З
не?? Тiльки й того, що обiд зваре; а як оддала обiд, то зразу й поминай як
звали! А ся, може, хоч хати не покине.
   - То ще - поки не роззнакомилась. А от,  пiдождiть,  москаля  наживе  -
почне, як i всi, бiгати, - увернув Книш.
   - Правда ваша, правда, - каже Колiсник. - У мене з села була. З пiвроку
просто люба-мила, хоч у вухо бгай, а познайомилась з москалями -  зараз  i
пiшла у хльондри. Що тi москалi лиха з слугою роблять!
   - Що москалi - то москалi, - умiшався Рубець, - а то ще и  такi,  як  у
мене куховарка. Зараз i почне нашiптувати та наставляти: i того не роби, i
то не тво? дiло; i води  не  носи,  i  грядок  не  поли.  Думаю  розщитати
прокляту! За одно й держу: нiхто кращого борщу не зварить, як вона:  ?м  -
не об'?мся! Зате ж i зло неабияке: коло печi не стiй, нiчого не кажи, нi в
вiщо не мiшайся, - так зразу i присне, так i палахне вгору!
   - Городська, городська, - мовив Колiсник.  -  Се  вже  коли  городським
миром помажеться - пиши пропало!
   Тут саме увiйшла Христя за порожнiми стаканами - i розмова стихла.
   - Ну, а за що ж то Загнибiда загубив свою жiнку? -  спитався  Колiсник,
коли Христя вийшла.
   - За що? Хто ж його зна?, за що, - повiдав Книш. - Усяко  кажуть:  однi
його винуватять, другi ?i. Вона, кажуть, ревнива дуже  була...  Вiн  ?здив
кудись та забарився на один день; вона й напалася... Ну, вiн i пом'яв...
   - Добре попом'яв, що й на той свiт одправив. Нi, вiн таки лихий був,  а
вона дуже добра. Я знаю ??, вона кума моя;  i  його  знаю  -  завзятий!  -
толкувався Колiсник.
   - Да о чем мы толкуем? - гукнув Селезньов. - Играть-то будем или нет? -
випалив вiн, визвiрившись на хазя?на.
   - Зараз! зараз! - замовив той. - Христе! як би столик сюди  принести!..
Чи, може, у бесiдку пiдемо? Тихо тепер, засвiтимо свiчку i - катай-валяй!
   - Да мне все равно. Кого ж четвертым?
   - Хто четвертим? - пита хазя?н. - Нема четвертого.
   - А ваш квартирант? - спитав Книш. Рубець тiльки махнув рукою.
   - Не гра?
   - Другим бог i квартиранта пошле такого як слiд, - одказав Рубець. -  А
в мене нелюдим якийсь: все сидить у сво?й хатi.
   - Що ж вiн робе? - спитав Книш.
   - Пише щось, чита?...
   - Дурак, видно! - рiшив Селезньов. Колiсник зареготався,  а  за  ним  i
Книш.
   -  Само  собою  -  дурак!  -  доводе  Селезньов.  -  Молодому  человеку
погулять-поиграть, а он сиднем сидит  в  комнате.  Молодому  человеку  все
нужно Знать, все видеть - да!.. За барышнями ухаживает?
   - I не дума, - одказав Рубець. - Кажу ж: сидить собi в хатi. Ото тiльки
й виходу у його, що служба.
   - Ну, дурак и есть!
   - А нашi людцi хвалять: нема?, кажуть, там чоловiка за його вдатнiшого,
- каже Колiсник.
   - Та вiн-то не дурний. Начитаний - по-книжному так i гвоздить! - праву?
Рубець.
   - Из новых, значит! Уж эти мне новые! Ничего никогда не видел, никакого
дела  не  работал,  а  критиковать   -   давай!   Слышали:   корреспондент
проявился... Описал всю нашу управу.
   - Ну? - гукнули разом Рубець i Книш.
   - Да-а. Там такого наплел - страсть! За всех, за всех  накатал...  Я-то
ничего; я старый капитан, обстрелянный; меня этим не проймешь; а вот
   другие - возмущаются. Председатель говорит: непременно нужно в редакцию
писать - кто такой; да в суд жаловаться. На свежую воду вывесть!
   - Може, й наш. А  що  ви  думаете!  Може,  й  наш,  -  одгадував  Антон
Петрович.
   - Нет, - заспоко?в Селезньов. - Учителишка есть такой. Новый учителишка
прибыл; низенький, черненький,  плюгавенький.  Вот  на  него  говорят.  По
крайней мере, почтмейстер говорил, что  он  какую-то  рукопись  отсылал  в
редакцию. Да черт с ним со всем! Когда же в карты? - гукнув Селезньов.
   - Зараз, зараз! Пистина Iванiвна! Христе! А що ж столик? Христя винесла
столик, за нею вийшла i Пистина Iванiвна.
   - Столик у  садок,  у  бесiдку,  -  порядкував  Антон  Петрович.  -  Та
розпорядись, Писточко, свiчок туди; воно 6 годилося  на  другий  столик  -
водочку, закусочку.
   - Прощавайте ж, Антон Петрович, - уставши, прощався Колiсник.
   - Прощайте.
   - То як ви скажете: надiятись нам? Антон Петрович скривився.
   - Не знаю. Кажу ж - як голова, - одказав, угинаючись.
   - Нi, вже згляньтесь! - прохав Колiсник i нагнувсь над ухо.
   - Добре, добре! Приходьте завтра в думу, - швидко одказав вiн. Колiсник
уклонився усiм i, грузько ступаючи, пiшов через хати.
   - От i принесе його! Мужик мужиком, а сиди з ним,  балакай,  -  жалiвся
Антон Петрович.
   - А в шею! - гукнув Селезньов.
   - За таксу, видно? - угадував Книш.
   - Та всього потроху, - заминав Рубець.
   - Ну, идем, идем, - сказав Селезньов, спускаючись з рундука у садок. За
ним повагом пiшов Книш, за Книшем - хазя?н. Усi не забарилися  скритися  в
темнiй гущавинi молодого садка. Там серед його, у невеличкiй  бесiдцi,  на
розчиненому столi,  горiло  уже  двi  свiчки,  освiчуючи  чорнi  закапелки
бесiдки, стiл, на котрому лежало двi колоди карт. Селезньов перший ускочив
туди, вхопив карти у руки, почав ?х шпарко тасувати.
   - Живей! Живей! - гукав вiн на Книша та Рубця, що  повагом  iшли  собi,
гомонячи про садок.
   Книш дивувався, що так рясно  овощ  уродила,  коли  всi  скаржились  на
недорiд.  Рубець  звертав  те   скарження   на   людську   ненажерливiсть;
розказував, коли якого дичка посадив, яку щепу щепив, яку колiрував.
   - Готово!-скрикнув Селезньов, як вони наближались до бесiдки.
   - Уже сей i капiтан завзятий!  Не  дасть  i  погомонiти,  -  увiходячи,
обiзвався Рубець.
   - О чем там еще калякать, когда дело ожидает? Прошу  карты  брать,  чья
сдача?
   - Та дайте ж хоч усiстися. Уже й гарячка з вас! Чи то й  на  вiйнi  так
напирали? - спитав Книш.
   - А-а, пардону уже просите? Пардону, а? Ну, бог с вами! Вот моя дама, -
перекидаючи карту, мовив Селезньов.
   Книш i Рубець собi взяли по картi. Випало  здавати  Книшевi.  Вiн  узяв
одну колоду, перетасував, зняв, пiддивився  пiд  карту  i  зразу  одсунув.
Потiм узявся за другу колоду, знову потасував i знову зняв.
   - Вот уже и пойдет, ворожея! - сердився Селезньов. - Все черная,  да  и
баста! Я вас всех сегодня попарю. Ух, знатно попарю! Снимите, что ли?
   - Та знiмайте вже, - пiдсуваючи до нього колоду, сказав  Книш  i  почав
Здавати.
   У бесiдцi стало тихо. Чутно тiльки, як карти слались, падаючи на  стiл,
та шуршали на зеленому сукновi.
   - Раз! - мовив Книш, роздивляючись свою карту.
   - Два, - тихо обiзвався Рубець.
   - Три! - випалив Селезньов.
   - Бог з вами! Берiть, берiть! - загомонiли Книш i Рубець. I знову стало
тихо.
   - Семь черва! - гукнув Селезньов.
   - Вiст! - сказав Книш.
   - Пас! - обiзвався Рубець.
   - Одкривайте!
   Рубець розгорнув на столi карти.
   - Без одной! - скрикнув Селезньов, розгортаючи i сво?. Книш  почервонiв
i зозла кинув колоду, а Селезньов, здаючи, усмiхався. Тим  часом  у  хатах
засвiтилось. Веселенько заблищали огоньки у розчинених вiкнах, забiгали по
стiнах тiнi, заметушились по хатах люди.
   - Мар'?! Ти вже сьогоднi, пожалуста, не заходь нiкуди, - мовила Пистина
Iванiвна, стоячи на кухонних дверях,  до  бiлолицьо?  молодицi  з  чорними
очима, що стояла перед умазаним у стiну дзеркальцем i  вив'язувала  голову
шовковим  платком.  -  Бо,  бач,  понаходили...  Треба  хоч  жареного   ?м
поставити.
   Мар'я  затихла,  слухаючи.  Се  зразу  -  рвонула  платок  з  голови  i
швиргонула його на лаву. Чорне блискуче волосся як хмiль розкотилося по ??
плечах, по виду. Пистина Iванiвна мерщiй сховалася в кiмнату.
   - Се чорти його батька зна! - гукнула Мар'я, прибираючи волосся з-перед
очей. - Се каторжна робота! I вiдпочинку тобi нiколи  нема?.  I  до  обiду
роби, i пiсля обiду роби ще й на всю нiч становися  коло  печi.  Хай  його
поб'? лиха  година!  Хiба  я  наймалася  на  таку  роботу?  Вони  гуляють,
бенкетують, а ти роби! Не буде сього: не хочу.
   Смутна та сердита опустилася Мар'я  на  лаву.  Розпатлану  й  засмучену
застала ?? Христя.
   - Чому се ви, тiтко, не збира?теся? - не знаючи нiчого, пита у Мар'?.
   - Збирайся!.. Хiба за тими  чортами  зберешся  куди-небудь?  -  гукнула
Мар'я, i ?? очi аж свiрконули з-пiд чорного волосся. -  Коли  б  днi  були
удво? бiльшi, нiж е, то й то б ?м мало. I вночi не спи, i то - роби!..  Се
- мученька тяжка! се  -  каторга  гiрка!  I  пiднесло  мене,  дурну,  сюди
служити! I пораяли лихi люди, щоб ?м добра не було! -  сюди  найнятись!  I
послухала я ?х, необачна голова!
   Христя тiльки витрiщилася на Мар'ю. Чи давно вона була в кухнi, - Мар'я
любiсiнька-милiсiнька була,  збиралася  кудись  iти,  вимивалася  в  милi,
розчiсувала  сво?  кучерявi  коси  i  пов'язувала  голову,  -  як  от  уже
простоволоса и сердита сидить тепер.
   - Що ж там таке? - тихо спиталася вона в Мар'?.
   - Що таке? - гукнула Мар'я. - Ота бiла киця - прийшла  та  ще  й  просе
сво?м кошачим голосом... О, лукава змiя!
   - То коли вам так треба - хiба я не справлюся за вас? -  мовила  боязко
Христя.
   Мар'я зразу затихла. "А справдi, - думалося ?й. - Христя  однак  нiчого
не робить. Хiба вона не справиться  за  мене  бiля  печi?"  Щось  тепле  i
одрадне  ??  серце  залоскотало,  по  блiдому   личку,   у   чорних   очах
заграла-забiгала тихая радiсть.
   - Христе, голубко! - замовила вона ласкаво. - То  ти  справдi  перемiни
мене сьогоднi. Так нужно, так нужно! А баринi скажеш, що ти  за  мене  усе
поробиш. - Вставши, вона знову взялася за платок.
   - То я, коли хочете, зараз пiду i скажу, - пита?ться Христя.
   - Як хоч, - одказала Мар'я.
   "А що, як розприндиться наша киця?" - зразу ударило ?? в  голову.  Вона
мала зупинити Христю, та  та  уже  окрилася  в  кiмнатах...  зиоиу  досада
ущипнула ?? за серце. "То  б  вона  пiшла,  а  там  як  хотять:  хай  собi
правляться, а то ще вискочить та бучу зiб'?... Уже ж що буде - те й  буде,
а вона пiде!"
   На дверях знову появилася Пистина Iванiвна.
   - То йди собi, Мар'?, коли хоч; Христя обiща? за тебе бути, - сказала i
зачинила.за собою дверi.
   Наче сонце засвiтило i вигрiло: так стало ясно та любо у Мар'? на серцi
й на душi!.. "Ся Христя добра людина, - думала вона, - товаришка... Як усе
наладила любо та мило, без гуку того, без крику".
   - Я вже тебе, Христе, колись десять раз перемiню, - обiця? Мар'я,  коли
Христя вернулася в кухню.
   - Та що ж тут таке? А коли вам треба йти... Коли вас  там  хто  жде?  -
каже Христя.
   - Ох, жде! - зiтхнула Мар'я. - Чи так-то мене жде, як я, дурна, мучуся?
- i, усмiхнувшись сво?ми чорними очима, попрощалася й пiшла.
   Христя зосталася сама. "Чудна ся  Мар'я!  -  думалося  ?й.  -  Куди  се
вона?.. Кинула чоловiка,  кинула  господарство,  щоб  у  наймах  вiк  свiй
скалатати! Чудна... От уже справжня городянка... Ще як уперше я ??  стрiла
у Йосипенкiв, вона казала, що городянкою  була,  городянкою  i  пропаде...
Отак i скалата? свiй вiк молодий... Ну, а  потiм?  Як  старiсть  та  немiч
вiзьмуть сво?? Коли робити не здужатиме,  що  тодi?..  Знову  до  чоловiка
вертаться?.. А як чоловiк не прийме?.. До жида  у  найми  -  воду  носити,
жидiвськi смiтники ворушити?.." Христi не раз доводилося бачити жидiвських
наймичок - обiдраних, обiрваних, безносих, кривоногих...  Страшно  глянути
на ?х! А вони - неначе ?м i горя нiякого нема? - гугнявим охриплим голосом
перегукуються, жартують, усмiхаються... "Невже i Мар'я дiйде  до  того?.."
Христя аж струснулася... "Не доведи, господи!" Вона сама не зна?, чого  ся
Мар'я так ?й полюбилася. Щось рiдне, щось  добре  вона  почува?  у  ?й.  З
першо? стрiчi вона зразу прикувала Христю до себе. Iдучи найматись, Христя
страх як бажала стрiнути де-небудь Мар'ю. А от  же  й  випало:  не  тiльки
стрiла, а вмiстi прийшлося й служити. Як Христя зрадiла, коли перш  всього
у чужому дворi стрiла Мар'ю. Так би й кинулась ?й на  шию,  коли  б  Мар'я
зразу була признала ??. А то Христя  здоровка?ться,  а  Мар'я,  мов  чужа,
дивиться на не?. Коли, розговорившись, Христя сказала, що зна? ??,  бачила
там-то, Мар'я тодi тiльки згадала...
   - I вам не шкода було кидати свого добра? - спитала Христя.
   - Анi капельки, - одказала Мар'я спокiйно. - Хiба воно мо?? - додала ще
спокiйнiше.
   "Чудна твоя, господи, воля!" - подумала  Христя  i  прийнялася  в  печi
розтоплювати.
   Недовго Христi прийшлося простояти коло печi, не довго правитись.  Сама
скора, та й дрова - не солома, - хвилинкою страва поспiла. I  подавати  б,
так З саду одно доноситься: раз, два, три! - ознака, що ще не переграли  у
карти.
   - Накривай на стiл, Христе,  бо  вже  швидко  скiнчать,  -  сказала  ?й
Пистина Iванiвна.
   Христя накрила i чимало ще дожидала у кухнi, що  ось  гукнуть  -  неси!
Нема?, не чутно. Панi пiшла в садок та там i сiла.
   Христя потушила свiтло i вийшла на сiнешнiй рундук. Мiсяць геть  високо
пiднявся вгору, бiлим свiтом вистилав землю. Тихо ходив його срiбний свiт,
мiшаючись з легкою тiнню попiд хатами та заборами. Небо й повiтря миготiло
срiбло-сизим  полум'ям;  невеличкi  зiрочки  ледве-ледве  лупали  у   тому
блакитному мороцi. Повiтря сто?ть - анi  дихне,  не  ворухнеться,  млi?  у
сво?му тихому споко?, мiсто нiмi?, гасить свiтло i покрива?ться сном.
   Христя сiла на порозi, приклонилась головою до  одвiрка.  Тихий  спокiй
ночi колише ??, присипляв думки в головi, жалощi i радощi в серцi... От би
коли лягти отам пiд коморою, на свiжому  повiтрi  -  i  заснулося  б!..  I
Христя солодко позiха?. Сон хиля? ??, а з  саду  доноситься  регiт,  чутно
крики... Нi, не спи, Христе, дожидай, поки кликнуть тебе!
   Вiд нудьги Христя почала сюди-туди водити  очима...  Вiкно  з  причiлку
було вiдчинене, у йому свiтилося. То вiкно з паничево?  хати.  "Чого  ж  у
його так тихо, чи не заснув,  бува?"  -  подумала  Христя  i,  пiднявшись,
побралася до вiкна.
   Коло столу над бiлим папером зiгнувся вiн: пише щось.  Рука  несамовито
бiга?, виводячи стрiчку за стрiчкою; молоде лице його,  оторочене  русявим
пухом, то хмуриться, то проясню?ться; чорнi  бровенята  то  сходяться,  то
розходяться; на високому бiлому чолi, у ясних карих очах  бродить  глибока
думка. Вiн на хвилину зостановився, чогось тихо пошептався сам э собою  i,
вхопивши перо, знову почав писати: тiльки  гострi  кiнцi  його  по  бiлому
паперу заскрипiли...
   Христя помилувалася ного молодим личком, таким задуманим i таким ясним,
бiлими  тендiтними  руками,  карими  очицями,   чорними   бровенятами   i,
помилувавшись, подумала:  "От  i  неволить  сво?  молодi  лiта  над  такою
роботою!"
   - Христе! Христе! - донеслося до не? з кухнi. Вона, як опарена, скочила
- побiгла.
   - Виймай жарке та давай. Вони i до свiту не скiнчать. Хай сто?ть  перед
ними, i холодне по?дять, як захотять, - гнiвно сказала Пистина Iванiвна. -
Бо я спати хочу, - додала.
   Христя забрала страву i однесла все у садок.
   - Эй ты, красавица! - гукнув на не? Селезньов. - Принеси-ка сюда  воды.
Христя принесла воду i, становлячи, почула, що щось трiмнуло ??  за  стан.
Озирнулась  -  то  Селезньов  посилав  до  не?  свою  довгу  руку.  Христя
зашарiлася i в одну мить зникла з-перед ?х.
   - Эх, скорая! черт возьми! - сказав Селезньов.
   - А ви, капiтан, по заповiдi поступа?те: хай права не зна?,  що  робить
лiва, - зареготався Книш.
   - Да просто хотелось ущипнуть...
   - Не розвращаите мо?х слуг, - мовив понуро Антон Петрович.
   - Нет, нет... бог с ней!.. Я вист, а вы что? - поверта?ться до Книша.
   - Та й я повiстую, - одказав Книш.
   - Без Двох, - каже Антон Петрович, розкриваючи сво? карти.
   - Ви, капiтан! - гукнув Книш.
   - А черт тебя дери с твоей девкой! - скрикнув каштан...  I  з  гущавини
роздався нестямний регiт.
   Христя,  стоячи  за  бесiдкою,  нiчого  не  розiбрала,  об   чiм   вони
розмовляли, i тiльки ображено прошептала:
   - Чортова верства! i сорому йому нема?!
   - Зачиняй вiкна та лягай спати! - сказала  ?й  Пистина  Iванiвна,  коли
вона вернулася до хати.
   Христя побiгла... Кругом хати почувся стук, грюк, гарчання прогоничiв.
   - А се нащо? - донiсся до не? з  хати  голос  квартирантiв,  коли  вона
намiрилась вiкно зачинити, i його бiле обличчя показалось у вiкнi.
   - Не треба хiба? - спитала вона.
   - Не треба, - одказав вiн тихо i скрився.
   - Пора вже спати! - не знаючи, як i  навiщо,  гукнула  Христя.  Обличчя
його знову показалося у вiкнi, освiчене тихою усмiшкою, Христя
   мерщiй одскочила й побiгла у сiни.
   Коли вона лягла, то перед ?? очима у темнiй темнотi засунених сiней все
   стояло бiле обличчя i стиха усмiхалося до не?... Вона нешвидко заснула,
   кидаючись кожен раз, як до не? доносилися викрики товстого капiтанового
   голосу.
   II
   Уже  сонце  геть  пiднялося  угору,  як  Христя  встала.  Мар'я  ще  не
верталася, пани спали. Всюди було тихо, анi шерхне нiде. З улицi доносився
гомiн, бiганина; то саме люди пустилися на базар. Христя згадала, що  води
обмаль, ухопила вiдра й побiгла до сусiднього колодязя  по  воду.  I  води
принесла, i самовара постановила, а ще нiхто не вставав. "-Видно, учора до
свiту досидiли за картами, що й пан заспав", - подумала вона, стоячи серед
кухнi й роздивляючись, за вiщо б ?й ще прийнятися.
   - Христе! - почувся голос пана з кiмнати. - Пора вiкна вiдчиняти!  -  I
вiн голосно позiхнув.
   Христя побiгла. Вертаючись, вона стрiла Мар'ю. Обличчя в не?  бiле,  як
крейда, очi червонi, одежа пом'ята,  коси  вибилися  з-пiд  платка,  та  й
платок сам полiз набiк, - або ж вона цiлу нiч не спала, або ж, на  хвилину
задрiмнувши, кинулася i зараз побiгла додому.
   - Здоровi, тiтко! - веселенько привiталася Христя.
   - Здорова, - пiд нiс охриплим голосом мовила Мар'я.
   - А чобiт i досi не почистила? - гукнув пан з кiмнати.
   - Дурна голова! - мовила  Христя  й  побiгла  за  чобiтьми.  Поти  вона
чистила чоботи, Мар'я мовчки прибиралася, пiдбирала свою' розкуйдану косу,
пiдсмикнула пом'яту спiдницю. Гляне Христя  -  нiма,  мовчазна  Мар'я,  аж
сердита, i знову прийметься за чоботи. Ось вони в  не?  i  заблищали,  мов
лаком покритi. Хутко помчала ?х Христя в горницi.
   - Чи Мар'я дома? - донiсся голос панiв.
   - Дома, - одказала Христя.
   - Скажи, щоб збиралася на базар.
   На Мар'ю наче хто кинув грячого приску!
   - Бiси його батьковi! - гукнула вона, тiльки що  Христя  показалася  на
порозi. - У нас нiколи так, як у людей: пiдуть на базар, наберуть днiв  на
два, на три, та й готово. А в нас  щодня  тьопайся.  За  шага  тi?  цибулi
купити - йди!.. I  сьогоднi  йди,  i  завтра  бреди...  У  других  -  коли
куховарка, то вона сама i на базар, i все; а в нас - слiдком, як  дурочка,
тьопайся, та носи, що ?м завгодно купити... Бiсовi злиднi! Бояться, щоб не
вкрала, бач! - торохтiла Мар'я, пов'язуючи голову старим платком.
   Пан швидко вийшов одiтий i, не кажучи нi слова, пiшов  з  хати.  Мар'я,
вхопивши корзину, повiялася за ним.
   "Чого се Мар'я така сердита? Що з нею?" -думала Христя, зоставшись одна
серед  мертво?  тишi.  Самовар  награвав  сумну-журливу  пiсню  i  болiсно
одкликався у Христиному серцi.
   Нешвидко панi встала, а за нею й дiтвора. Треба  давати  усiм  умитися,
дiтей  повдягати,  кроватi  поперестилати,  у  хатах  поприбирати.  Христя
крутилась, як муха в окропi.
   - Подавай самовар, бо з базару пан швидко прийде, -  приказала  Пистипа
Iванiвна.
   Христя кинулася у кухню, аж i Мар'я прийшла. Блiда i полита потом, вона
принесла у корзинi i м'ясо,  i  курей,  i  всяку  овощ  -  повну  корзину;
принесла та так i кинула додолу!
   - Руки пообрива?ш, носячи! Нема того, щоб хурку  найняти;  як  на  того
коня  валять  -  носи!  Аж  руки  потерпли!  -  скрикнула  вона  i  почала
розмахувати руками.
   Христя мерщiй ухопила самовар i понесла у горницi.
   - Вимий стакани, - порядку? панi.
   Поти  Христя  правилася  бiля  чайно?  посуди,  прийшов  i  пан,  почав
розказувати про базар, хвалився, що купив, почому.
   - Ти дивись сьогоднi за Мар'ею, бо вона десь була. Ходе по базару та на
людей слоня?ться, - додав. Панi тiльки зiтхнула.
   Христя вийшла у кухню. Мар'я сидiла коло столу, спиною до  горницi,  i,
уставившись очима у вiкно, нехотя жувала скоринку хлiба.  Видно  було,  що
вона об чомусь думала, про щось журилася...  Христя  боялася  зачепити  ??
розмовою. Було тихо i сумно, хоч сонце так весело освiчувало  кухню:  його
золотi  стяги  вигравали  на  шибках  високих  вiкон,  його  яснi  кружала
крутилися по долiвцi. Коли се...
   - Чого се Мар'я Iванiвна так зажурилася? - роздалося тихе питання ззаду
Христi, аж вона злякалася. Зирк! - на кухонних дверях сто?ть  панич.  Його
голова й борода  закустранi,  його  очi  заспанi,  бiла  вишивана  сорочка
розхристана i  з-пiд  не?  вигляда?  тендiтнiша  вiд  рожевого  лепесточка
груднина.
   - Нiчого й журитись, коли рук не чу?ш! - суворо вiдказала Мар'я.
   - Чого ж се?
   - Он яку хуру теребила на собi! - вказала Мар'я на корзину.
   - Бiдна головко! Та нiхто й не помiг? I не знайшлося нiкого  такого?  -
пита, граючи очима, панич.
   Мар'я скоса глянула на нього i скрутнула головою.
   - Ну, вже й ви! - одказала вона, зiтхнувши. - Без того, щоб не  пришити
квiтки, не можна.
   - О, ви вже й сердитесь, Мар'е Iванiвно. А я хотiв  прохати,  щоб  дали
менi умитися.
   - Он кого просiть! - кивнула вона головою на Христю.
   - А се що за вечiрня пташка? -  пита  вiн,  уставивши  очi  на  Христю.
Христю неначе хто жаром обдав... "Се вiн плеще про вечiрню через те, що  я
учора з ним заговорила", - подумала Христя i ще дужче почервонiла.
   - Дiвчина! Не бачили? - одказала Мар'я.
   - Уперше зроду... Звiдкiля така горличка полохлива? Христя  чу?,  що  в
не? не тiльки лице - голова горить-пала?.
   - А гарна? - пита Мар'я, усмiхаючись та пiддаючи ще бiльшого жару.
   Панич узявся у боки i очима так i вп'явся у Христю.
   - Оце вже й закохались? - смi?ться Мар'я.
   - То вже i закохався. Що ти дума?ш?
   Христя така рада, що ?? кликнули в горницi: як  стрiла  та  полетiла!..
Убiгла у горницю, слуха? наказу панi?; а чу? - його мову, дивиться у землю
- баче його яснi очi.
   - Чи Григорiй Петрович устав? - пита панi.
   -  Я  не  знаю...  Там  панич  якийсь  у  кухнi,  -  одказала   Христя,
догадуючись, що то за квартиранта рiч.
   - То ж i ? вiн. Клич же його чаю пити.
   Христя знову ввiйшла у кухню, а вiн сто?ть, веде жартiвливу  розмову  З
Мар'ею, i Мар'я весела: смi?ться, щебече.
   - Пани просять чаю пити, - сказала, засоромившись, Христя.
   - Добре, горличко, добре. Дай же менi умитися, Мар'е!
   - З яко? речi? - гукнула Мар'я. - Коли вона вам подобалася,  то  хай  i
да?.
   - Тю-тю! Ти ж моя стара слуга.
   - Мало чого, що  стара?  Старi  тепер  забуваються,  а  на  молоденьких
Задивляються!
   Панич похитав головою.
   - Ну, що з тебе, старе луб'я? Дiвчино! - гукнув вiн. -  Як  тво?  святе
ймення?
   Мар'я зареготалася, а Христя мовчала.
   - Як тебе зовуть? - знову допиту?ться вiн.
   - Не кажи-и! - скрикнула Мар'я, коли Христя уже сказала.
   - Христина, - провiв вiн. - А батька? Христя мовчала.
   - Батька, питаю?
   Христя усмiхнулася й одказала: батько.
   - Христина батькiвна? Га?
   Ще дужче Мар'я зареготалася, а за нею i Христя.
   - То отже слухай, Христино батькiвно, - жарту?  панич.  -  Будь  однинi
мо?ю слугою  i  дай  менi,  будь  ласка,  умитися...  Шабаш  тепер,  Марi?
Iванiвно! Пасiть заднi.
   - Не дуже, не дуже! - мотнувши головою, одказала та. - Щоб не прийшлося
знову до старих вертатися.
   - Нi, сього не буде.
   - Не буде приблуди, а добре буде, - затарабанила Мар'я.
   - Як, як? Що ти сказала?
   - Те, що ви чули...
   Поки вони змагались, Христя принесла воду.
   - Неси сюди, Христино, - махнувши на Мар'ю рукою, мовив панич, указуючи
на свою хату. - Сюди, сюди!.. Ти ще не була у мо?х покоях?
   Христя увiйшла за ним. Велика хата, аж у четверо вiкон;  по  лiву  руч,
пiд глухою стiною, стояла неприбрана кровать, виплутана  неначе  сiтка,  з
тонкого Залiза; за нею проти вiкна -  стiл;  на  столi  усяких  виробок  з
дерева, глини, каменю. Тут були голi, обнявшись руками,  люди,  вискалившi
зуби собаки, свiтячi очима коти; по обох боках столу на круглих пiдставках
стояли двi темнi чоловiчi постатi: одна - в шапцi  i  кожусi  -  справжнiй
мужик, друга - без шапки,  носата,  великi  пацьорки  спускалися  на  вуха
кучерями. По стiнах  -  картин-картин,  аж  очi  розбiгаються!  Мiж  двома
вiкнами чорна блискуча шафа, на ?й - головатий чоловiк обперся  на  шаблю,
з-за котрого драв шию крилатий  орел...  Христi  уперше  зроду  доводилось
бачити таке диво.
   - Отой стiльчик вiзьми, Христино, - порядку? панич, - та  постав  серед
хати; а там пiд кроваттю таз; постав його на стiльчик та й лий на руки.
   Христя  почала  зливати  холодну  воду   в   його   жменi,   котрi   аж
просвiчувались при сонячному свiтi. "I що там мити?"  -  подумала  Христя,
дивлячись, як i без того тендiтнi  та  бiлi  руки  натирав  панич  пахучим
милом. Мар'я, одхиливши дверi, собi висадила до них голову.
   - Бач - зачинилися... Глядiть, щоб грiха якого  не  трапилося,  -  каже
Мар'я, усмiхаючись.
   - А ти пiдгляда?ш за нами, стара карго?.. Не такi ми люди з  Христиною.
Адже правда? - I приязно загляда? ?й у вiчi сво?ми карими, блискучими.
   - Якi ж то ви? - допиту?ться Мар'я.
   - Ми - праведнi. Правда, Христе?
   - Та вмивайтеся, а то покину, - сором'язливо одказала Христя.
   - О, бач!.. - сказав панич i пiдставив руки.
   - Та то ще не обiйшлося: занову ситце на  кiлочку!  А  обiйдеться...  -
регоче Мар'я.
   Христя то почервонi?, то побiлi?, аж сльози ?й на  очi  виступають.  "I
яка ся безсоромна Мар'я: плеще таке, що й на голову не злiзе!" - дума?ться
?й.
   - Не мути дiвчини, не мути! - вiдказав панич, кiнчаючи вмивання. Христя
мерщiй ухопила таз з водою i вибiгла у кухню. Мар'я поступилася до  панича
у хату. I чу? Христя, як не дуже давно сумна i сердита Мар'я
   щебече та регоче.
   - О-о! там е... - каже вона, смiючись.
   - Надбали батько з матiр'ю, - додав панич.
   Мар'я так  i  залилася  реготом...  Христя  не  розбере,  об  чiм  вони
розмовляють, вона тiльки догаду?ться, що  про  не?  та  рiч.  ??  ущипнула
досада... "Раденька, що дурненька!" - думала вона.
   Христя давно вже витерла таз, та не хотiла нести туди, де  сто?ть  вiн,
до регоче Мар'я. Коли вiн, одiвшись, пiшов у горницi чаю пити, тодi тiльки
вона однесла його.
   - От панич! От добра людина! Тiльки й  побалака?ш,  коли  вiн  дома,  -
Зiтхнувши, мовила Мар'я. Христя тiльки скрутнула головою, не  знаючи  вже,
що й думать про Мар'ю. Вона мерщiй пiшла прибрати паничеву хату.
   Коли пiшли з дому пан i панич, почалося щоденне порання. На Мар'ю знову
насiло. Сумна, сердита, вона по десять раз приймалася за одно дiло  i,  не
доробивши, кидала його. ?й усе здавалося не так, все було на завадi!
   - Чи довго будеш пiнити отой  борщ?  -  скрикнула  Пистина  Iванiвна  i
прийнялася сама кришити зiлля, рiзати м'ясо.
   Мар'я  ходила,  як  сова,  насуплена,  мовчазна,  торохтiла  кочергами,
мисками, горшками. Панi собi сердилась, i  Христя  не  знала,  на  яку  ?й
ступити, щоб часом не повернути того гнiву на себе.  Який  учорашнiй  день
був для не? тихий та радiсний, такий сьогоднi бучливий та непривiтний.  Як
на те, ще й дiти, не помирившись iграшками, пiдняли крик-ревище.
   - Маринко! Чого ти плачеш? - гукала з  кухнi  панi.  -  Пiди  ?х  забав
чимнебудь, - додала Христi.
   Невеличку дiвчинку Маринку, що желiпала на всi хати,  Христя  узяла  на
руки, носила, шикала, дзенькала у  вiкно,  -  нiщо  не  помагало.  Маринка
пручалася, дряпалася, рвалася до матерi у кухню.
   - Не пускай ?? сюди! - крикнула панi.
   Насилу Христя забавила Маринку, посадивши на килимi гратись цяцьками, а
тут Iвась розходився - веди його купатись.
   - Не можна. Мама не велять, - умовля? Христя.
   - Купатись! - одно репету? Iвась, поки не вскочила червона,  як  огонь,
Пистина Iванiвна i не надавала ляпасiв. Iвась пiдняв ревище.
   - А стидно такому великому та так кричати, - умовляла його Христя. - Он
бачте, як Маринка гарно гра?ться. От цяця баришня!
   - Ця-ця... - одказала Маринка, граючи очима, i,  вхопивши  на  оберемок
завбiльшки з себе куклу, почала ?? колихати.
   Iвась, червоний, як кiшка, скочив до Маринки на килим i за одним  махом
порозкидав кукли геть по долiвцi. Маринка  знову  залементувала,  а  Iвась
одiйшовши до столу, почав гикати.
   - Чи ви довго менi будете кричати? - гукнула панi, виглянувши з кухнi.
   - Он та... ла?ться, - одказав Iвась i вказав на Христю.
   Христя завмерла на мiсцi: що, як панi справдi повiрять? Та й недобра  ж
яка дитина!
   Насилу Христя утiшила Iвася, насилу  звела  його  з  Маринкою  i  трохи
спочила, коли вони загралися. Потiм, як у печi витопили, - треба  на  стiл
накривати. Прийшов пан i панич - обiд подавай, за столом служи: те прийми,
те подай, те перемий, перетри.
   Пiсля обiду нагодованi дiти замовкли, пан лiг спати; панич пiшов у свою
хату - зачинився. Прийшлось спершу перемитi? посуду та тодi i собi за обiд
сiсти.
   За обiдом Мар'я розговорилася. Розмова вертiлася бiля панича i хто  вiн
такий, i де служе, i який ввiчливий, доступний, балакучий.
   - Коли 6 трошки повнiший, що б то за красивий був! - вихваляла Мар'я. -
Трохи лиш чи наша панi у нього не те?... Бо як зайде за нього розмова - не
нахвалиться кумом. Вiн хрестив Маринку... А що панянки у городi - то кожна
сьогоднi б пiшла, аби сватав. Та ба! Нi на кого не хоче промiняти  попадi.
Пiп у церквi вечерню служе, а вiн з матушкою ча? розпива?.  Пройдисвiт!  А
все добрий чоловiк, - додала Мар'я й позiхнула.
   - Спати хочеться? - пита? Христя.
   - Аж гiлля гне! Подумай: анi на волосинку не заснула. Оце зразу пiду  в
комору та й закочу; а ти, будь ласка, попорайся за мене.
   Упоравшись, Христя повела дiтей у садок. Панi собi вийшла з роботою  на
рундук i, мугикаючи пiд  нiс,  щось  плела.  Швидко-швидко  перебирали  ??
тендiтнi пальчики якiсь прутки, з-пiд котрих випливала  дiрчава  стежечка,
далi - кружало, далi знову стежечка. Христя здивувалася... Вона бачила, як
плетуть жидiвки панчохи, тiльки ее не те, ее - щось iнше, друге.
   - Що то ви, бариня, робите? - несмiло спитала вона й почервонiла. Панi,
глянувши на не?, зареготалася, дзвiнко,  гулко  так  залилася...  Тiло  ??
тремтiло, личко зарум'янилося, два ряди бiлих зубiв заблищали, а очi так i
грали, так i горiли... "Та й хороша ж яка панi, як регочеться!" - подумала
Христя.
   - В'яжу, - одказала Пистина  Iванiвна.  -  Не  бачила  нiколи,  що  так
витрiщилася? Дивись.
   Христя збiгла до не?  аж  на  рундук,  а  панi  почала  показувати,  як
в'язати.
   У Христi аж в очах миготiло, голова кругом ходила, дивлячись, як швидко
панi мiдяним прутиком хапала нитку,  в'язала  петелечку,  в  ту  петелечку
знову втягала нитку i - не знать як - уже робилося двi  петелечки.  Христя
аж зiтхнула.
   - Не поймеш?
   - Нi.
   - Хай колись навчишся.
   День крався до вечора. Сонце  повернуло  геть  з  полудня  i  страшенно
пекло; повiтря, аж жовте, пашiло, мов з печi. У садку, в прохолодi - i  то
було душно-млосно. Дiтвора вередувала, не гралася.
   - Веди ?х у хату, - сказала Пистина Iванiвна.
   - Там же пан сплять, - увернула Христя.
   - Доки йому рутити? Ще мало спав? Однаково виспиться - та  ii  пiде  на
всю нiч, - зморщивши сво? бiлявi брови, мовила панi.
   Христя стрiла на дверях пана - заспаного, облитого потом.
   - Оце гаразд, що  ти  йдеш.  Давай  мерщiй  вмиватися,  -  сказав  вiн,
виходячи на рундук до жiнки.
   - У-у, заснулося! - позiхнув вiн.
   - Гаразд. Вирутиш день, а на всю нiч з дому.
   - Та треба пiти; не можна -  обiщав.  Та  сьогоднi  не  засиджуся  -  к
пiвночi буду дома.
   - Гляди. Я буду дожидати, - сказала панi.
   Сонце сiдало, як пан вимитий, прибраний, посунув повагом з двору.  Панi
на крильцi примостилася чаю пити. Вийшов i панич. Вiн узяв  на  руки  свою
хрещеницю Маринку i, забавляючи, почав по?ти ча?м.
   - От вона тiльки у вас i чаю нап'?ться. Любить  вас!  -  каже  панi.  -
Маринко! ти любиш хрещеного папу?
   - Лу-бу... - дебело вимовила Маринка i всiх розсмiшила. Панич ?? за  се
пригорнув, поцiлував; а вона з радощiв почала  кострубачити  його  голову,
бороду, плескати рученятами по запалих щоках.
   - Ти ж моя хрещениця! Ти ж моя хорошая! - примовляв вiн,  гойдаючи  ??.
Маринка реготалася; панi, весело граючи очима, дивилася то на  панича,  то
на дочку - любувалася.
   Смеркалося, коли вони  скiнчили  чай.  Дiтвора  зразу  захотiла  спати.
Христя пороздягала, положила. Коли вона вийшла у кухню, Мар'я  вже  стояла
вибiлена, наряджена.
   - Оце ще сьогоднi пiду, -  сказала  вона  до  Христi.  -  Може,  вже  i
востанн?! - глибоко зiтхнувши, додала i пiшла з хати.
   Христя зосталася знову сама. Дiтвора спала; панич пiшов  у  свою  хату,
зачинився; панi сидiла у сво?й... Тихо-тихо, як у вусi. Сон почав колихати
??.
   - Чого ти, Христе, сидиш? - сказала, визирнувши в кухню, панi. -  Лягай
спати; я сама одсуну пановi.
   Христя подумала, де б його лягти: чи в сiнях, чи тут, на полу у кухнi:
   i рiшила - краще на полу. Може, що трапиться панi  спитати  -  от  вона
зразу i ?.
   Потушила Христя свiтло, лягла. Густий морок темно? ночi обняв ?? зразу.
Христя заплющила очi... Дивно ?й: то сон аж хилив, а то зразу не знать  де
i дiвся. Заро?лися думки в головi... Вона розкрила очi. Вiкна  манячили  у
густiй темнотi, а в ?х, неначе iскорки, виблискували зорi знадвору... А то
що за смужечка свiту трепече, ворушиться на  долiвцi?..  Христя  повернула
голову до  паничево?  хати.  Дверi  були  не  зовсiм  причиненi,  i  крiзь
невеличку щiлочку пробивався свiт... "I вiн не спить, - подумала  вона.  -
Що ж то вiн робить?" - I тихо покралася до щiлини.
   Панич  сидiв  коло  столу  трохи  боком,  обпершись  лiктем  на   стiл,
пiддержував рукою голову. На столi горiло двi  свiчки;  перед  ним  лежала
книжка; вiн читав. Певно, читав, бо його очi, як мишi, бiгали  по  книжцi.
Ясний свiт од свiчок прямо падав на його лице, бiле, свiже; красиве,  воно
ще здавалося красивiшим при тому свiтi. Лоб широкий, високий -  з  мармуру
виточений, i на йому, над очима, неначе двi бархатки, чорнiло  двi  брови.
Уста зцiпленi, прикритi тiнню вiд шовкових усiв. Вiн  ними  не  дихав;  се
видно було по носу, рiвному, з стесаним кiнчиком, нiздрi котрого стиха  то
розширялись,  то  улягались.  Чорна  борода  укривала  його  пiдборiддя  i
вiддавала цiлим пучком непримiтних  iскорок,  що  загорялися  при  кожному
тихому поворотi голови... Христя аж лицем припала  до  щiлини,  щоб  краще
бачити його. Потайно. З друго? хати вона роздивлялася його,  бо  до  сього
соромилася глянути прямо у вiчi. Тепер вона  побачила  красу  його  пишну,
вроду молоду, манiру  не  просту,  так  присталу  до  його.  Вона  згадала
хлопцiв. Якi-то незугарнi здалися вони ?й! Доводилося бачити ?й i попенка;
панич, а лице у плямах, голова закустрана, сам засмоктаний, i говорив  так
грубо, а лаявся ще гiрше... Нi, вона зроду не бачила  нiкого  кращого  вiд
його. Якби можна - так би, зда?ться, i обвилася, як та хмелина на  тичинi,
кругом його ши?, пригорнула його  до  високого  лона,  до  свого  гарячого
серця... Слухай, мов, чим воно б'?ться! А сама упилася очима в  його  очi,
устами - в його уста та так би i замерла!
   У не? аж зiтхання сперлося в грудях, i вона глибоко i  важко  зiтхнула.
"Недаром панянки побиваються за ним, - згадала вона слова Мар'?, - бо ? за
ким. Яка ж то та попадя, що його до себе причарувала? I дивно  -  попадя!"
Замислившись про попадю, вона  знову  прилягла  на  подушку.  Незабаром  З
панських поко?в показався свiт, почулася тиха хода  на  пальчиках.  Христя
глянула i - пiзнала в темнотi постать  панi.  У  не?  дух  сперло...  Панi
пiдiйшла пiд його дверi, стукнула стиха пальцем, спитала:
   - Можна?
   - Пистино Iванiвно! Кумушка! - скрикнув панич i кинувся ?? стрiчати.
   - Оце одна сидiла-сидiла, дожидала-дожидала свого благовiрного...  Дiти
сплять. Думала - хоч ви прийдете словом перекинутись.
   - Я читав. Чом же ви на мене не гукнули?
   - А ви самi не догадались?
   - Ви з роботою?.. Сiдайте ж,  сiдайте,  кумушка,  неждана,  несподiвана
госте! Ось i  крiслечко;  у  йому  так  покiйно  сидiти,  -  щебетав  вiн,
пiдсуваючи до не? крiсло.
   "Що ж се ж воно буде?" - подумала Христя i пiдвела голову.  Дверi  були
не причиненi, щiлина завширшки з долоню давала  на  все  вiльно  дивитись.
"Невже i вона?.." - пригадалися знову ?й слова Мар'?... Мороз наче пройшов
вподовж Христино? спини... "У не? ж чоловiк... У не? двiйко дiтей...  Вона
- кума його!" - думала Христя i чогось сама себе боялася.
   А тим часом панi опустилась в крiсло i весело защебетала з паничем.
   - Що се ви робите? Менi скатертину в'яжете? - усмiхаючись, пита вiн.
   - Вам?! - аж скрикнула вона i гостро подивилася.
   - А хоч би й  менi?  Що  ж  я?  Кум.  Кумовi  давно  б  слiд  вив'язати
скатертину; ось дивiться - стiл голий.
   Вона ще гострiше подивилася, мов казала очима: для тебе? Зна?мо ми вас!
? у вас тi, що наплетуть i нав'яжуть. Потiм зразу перемiнила свiй  гострий
погляд i зареготалася, заiскривши  очима...  "О,  яка  вона  хороша,  коли
усмiха?ться!" - подумала Христя. Та, видно, i панич те  саме  подумав,  бо
його погляд, тихий та ласкавий, так довго  зостановився  на  ?й...  Христя
запримiтила, як вiд того погляду, наче  снiжина  вiд  теплого  руху,  тала
панi, ще краще усмiхаючись; i, смiючись, розказувала, як  сьогоднi  Христя
здивувалася ?? в'язанню, ?? швидкому перебиранню пальцями.
   - У вас справдi пальчики - чудо! - граючи очима, промовив тихо панич.
   Панi кинула на його  гедзя  i  ще  утiшнiше  усмiхнулася;  ??  тендiтнi
пальчики, мов мишки, забiгали,  дратували  його,  мов  казали:  ага,  ага?
хорошi ручки? хорошi пальчики? Де найдеш такi  другi?  Не  стрiнеш  других
таких!.. I Христi здавалося - сама не зна?, що ?й здалося...  Вона  тiльки
запримiтила, мов що Заблищало... почувся ляск...
   - Больно! - скрикнув панич, тручи свою руку.
   - Больно? - спитала вона. - А другим не больно! - I очi  ??  загорiлися
хижо.
   - Кумушка! - зашептав вiн, приложившись  устами  до  ??  руки.  Почувся
поцiлунок...  ??  рука  лежала  в  його  руках,  i  вiн  тихо  гладив  ??,
прикриваючи Зверху поцiлунками... Вона не противилася,  тiльки  прикро  та
хижо дивилася на його. Христя  бачила,  як  у  не?  очi  горiли,  як  уста
тремтiли, як вона кусала ?х... Панi здалася ?й такою хижою, такою злою.
   Це вона зразу вихопила свою руку i, скривившись, мов хто ущипнув ??, не
прошептала - просичала:
   - Такi i в тво?? попадi руки?
   Мов хто кольнув його у серце! Вiн  трiпнувся,  випрямився  i  уставився
очима на паню.
   - Пистино Iванiвно! - тихо сказав вiн. - Кому-кому, а вам  -  грiх!  Ви
вiрите, що брешуть люди?
   Панi прикро подивилася на нього, похитала  головою,  зiтхнула  i  знову
узялася за роботу.
   Ще довго сидiла вона смутна-невесела, опустивши очi в  роботу,  та  вже
нiчого такого  не  було  мiж  ними.  Вiн  бiльше  говорив,  вона  слухала.
Коли-неколи скине на його прикрий погляд, мов  спита?:  чи  правда  то?  I
знову опусте - задума?ться; i задумана слуха? його. Христi здалося, що,  i
слухаючи його, вона нiчого не чула, що  говорив  вiн:  вона  слухала  сама
себе, щось вивiряла у собi.
   Уже геть за пiвнiч, коли мiсяць зiйшов, пан прийшов i постукав у дверi,
вона, попрощавшись, пiшла йому одчиняти.
   - А я сидiла у Григорiя Петровича i ждала тебе, - похвалилася вона. Пан
?й нiчого не одказав.
   Швидко пiсля того усюди погасло  свiтло;  все  затихло,  заснуло;  одна
Христя не спала. Вона ще довго  качалася  та  думала  про  те  несподiване
гостювання панi у панича.
   "А може, воно мiж папами так i годиться... Звiсно: панськi звича? -  не
нашi..." - рiшила вона i тодi тiльки заснула.
   III
   Пiзно заснула Христя, а рано устала. Обличчя ?? наче припухло,  в  очах
пекло, голова горiла...  Так  бува?,  коли  не  доспиш.  Вона  справдi  не
доспала. Ось уже другий  день  недосипля?...  Хай  позавчора  сидiли  пани
довго, а вчора?.. Вона згадала вчорашн? i здивувалася.  Дивно  ?й,  як  се
воно у городi ведеться; у селi давно б уже побачили-помiтили, i гомону,  i
слави було б уже на все село; а тут - наче воно так  i  слiд.  Одна  Мар'я
догаду?ться, i панi сама пановi похвалилася, що була у паничевiй  хатi,  i
пан - нiчогiсiнько... Дивно! Хай вiн нежонатий, а вона? Вона - жiнка, вона
- закон брала, у не? дiти -  i  то  не  грiх?  Христi  страх  як  хотiлося
побачити паню, чи перемiнилась вона хоч трохи, як буде дивитися паничевi у
вiчi?
   Пан вийшов умиватись. Вона зливала йому на руки i  добре  роздивлялася.
Голова його вже лисiла, де-не-де сiдина пробивалася мiж  рiдким  волоссям;
спина - горбом вигнулась, лице - жовте,  замлiле,  рудi  рiдкi  баки,  мов
гичка З  пшенички,  спускалися  з  запалих  щiк.  ?й  пригадалася  постать
паничева, як вона його у щiлину роздивлялася... Господи! який  же  то  пан
поганий!
   Ось незабаром вийшла i панi. Тиха та ясна,  на  щоках  гра?  рум'янець,
личко бiле та свiже... "I вона вийшла  за  такого  поганого?"  -  подумала
Христя i опустила очi в землю. Вона боялася глянути на не?;  боялася,  щоб
панi не помiтила, що вона пiдглядала учора.
   Устав i панич; пiшов до гурту чаю пити i -  нiчогiсiнько.  Панi,  як  i
завжди, розливала чай, а панич з паном гуторили про вчорашнiй  вечiр.  Пан
хвалиться виграшем, панич - нежданим гостюванням;  а  вона  i  собi  слово
уставе, i засмi?ться, i заiскрить очима. "Та й скритнi ж пани сi  якi!"  -
подумала Христя. Одно вона тiльки й запримiтила, що панi  все  якось  тихо
цiлувала Маринку i хижо свiтила очима  на  Iвася,  на  старшого  сина,  що
скидався на батька; а найбiльше тодi, як  вiн,  наливаючи  чай  у  блюдце,
схлюпнув трохи на стiл, - лице ?? скривилося,  якась  зла  смуга  пробiгла
коло уст... У той час вона, зда?ться, не тiльки ненавидiла сина, а разом i
батька. Та тiльки то на одну хвилину появилося - i окрилося зразу; i знову
вона тиха, ясна, ласкава, щебетлива.
   Христя вийшла у кухню. ?й страх як хотiлося розказати Мар'? усе. Спитай
?? т'льки та зачепи хоч словом - i вона б  усе  перед  нею  виложила.  Так
Мар'я така блiда, аж страшна,  стояла  коло  столу  i  мовчки,  нiкуди  не
оглядаючись, кришила буряки  на  борщ...  "Нi,  не  сьогоднi,  -  подумала
Христя. - Хай колись..."
   Цiлий день i Христя, i Мар'я ходили задуманi, мовчазнi:  Христi  новина
та не давала спокою, як миша скребеться в куточку, так вона  скреблася  на
душi у не?. А Мар'я? Чого Мар'я сумна? Нiкому в очi не подивиться,  нi  до
кого не заговорить. Пiсля обiду  Христя  запримiтила  сльози  на  Мар'?них
очах. Пiд вечiр Христя побiгла в  комору  за  вугiллям,  де  Мар'я  завжди
спала. Там Мар'я сидiла i гiрко плакала.
   - Тiточко! Чого се ви? - спитала Христя.
   Та тiльки махнула рукою i припала до подушки.
   Настав вечiр,  а  за  ним  не  забарилася  i  нiч  насунути.  Мар'я  не
прибиралась, як учора, не милася, не вив'язувалась. Сумна  сидiла  вона  у
кухнi, дожидала, поки пани ляжуть, i тiльки коли-не-коли важко зiтхала.
   Пани нiкуди не збиралися йти, посидiли трохи на  рундуку  та  швидко  й
спати полягали.
   - Тiтко! ви в коморi ляжете? - спитала Христя.
   - А що?
   - Ляжу й я з вами: у хатi душно.
   - Лягай.
   Христя ухопила рядно, подушку i побiгла слатися. Мар'я лягла в  коморi,
Христя - в прикомiрку. Як погасили свiтло,  непроглядна  темнота  обхопила
?х: анi смужечки, схожо? на свiт, -  неначе  в  домовинi!  Христя  покiйно
лежить, слуха?. Ось щось луснуло, щось ворухнулося, щось  десь  заскребло.
То миша скребеться чи пацюк?
   - Тiтко!
   - Чого тобi?
   - Чи тут пацюкiв нема??
   - Хiба я знаю.
   Знову тихо. З улицi доноситься тиркання, гук.
   - Се так i в селi на вулицi викрикують, - почала Христя. - А весело  на
тих вулицях!
   - Весело бува?, - одказала Мар'я.
   - Хiба й ви бували на вулицях?
   - Де я не бувала? У пеклi тiльки не була; та й  там,  мабуть,  не  буде
гiрше, як тут е!
   - Що ж вам таке було? - зацiкавилася Христя.
   - Зостарi?шся, як усе знатимеш. Спи краще.
   - Чогось не спиться... А ви, тiтко, правду казали за паню, -  перегодом
бовкнула Христя.
   - За яку паню?
   - За нашу.
   - Яку правду?
   - Що панi панича любить.
   - I ти хiба помiтила?
   Христя почала розказувати про  вчорашн?.  I  дивно:  Мар'я  зразу  наче
ожила, перелiзла аж до Христi слухати.
   - Ой боже!  що  та  любов  може,  -  вимовила  вона  напослiдку,  важко
зiтхнувши.
   - I що воно таке та любов? - спитала Христя.
   - Пiди ж ти. Невеличка пташка, та велику силу  ма?!  Не  люби,  Христе,
нiкого й нiколи. Хай йому гаспид!.. Покiй  позбудеш,  сон  позбудеш,  ?сти
забудеш, а накiнцi - ще й обдурить тебе, отак як оце й мене, дурну!
   - Хто ж вас обдурив, тiточко?
   - Багато казати, та мало слухати!.. Чи мало хто мене не дурив? Якби  на
них, дурисвiтiв, та вилились тi сльози, що я ?х за один раз виплакала,  то
вони б у ?х з головами сво?ми потонули! А чи раз же то було? Боже, боже! I
нащо ти дав менi таке серце кляте?.. А нiчого з ним не поробиш. Така  вже,
видно, моя доля гiркая! А може, доля така як i слiд була, та пани на  таку
путь напутили.
   - Якi пани? - спитала Христя.
   - Не зна?ш? - перепитала Мар'я. - Сво?... Я панська була. Та, видно, ти
нiчого не зна?ш. А я?.. Сам чортяка не звiдав того, що я  звiдала!..  Чого
тiльки не було  в  мо?му  життi?  -  подумавши,  сказала  Мар'я  i  почала
розказувати.
   - Ми були крiпаки. Нас небагато було: батько, мати та  я  -  от  i  вся
сiм'я. Жили ми в Якiвцях - село таке. Ти не дивись, що я тепер така  стала
- постарiла, понiкчемнiла; а замолоду була красива, швидка, весела... i на
язик гостра. Все село тiшилося  мо?ми  вигадками,  всi  хлопцi  й  дiвчата
носили прiзвища, що я ?х, бувало, надаю. Огонь була  -  не  дiвка!..  Мати
любила мене - душi не чула. Бувало, де забарюся - уже i клопiт, i  сльози.
Де ж? Одним одна дитина!.. Може, i батько любив,  та  за  панщиною  нiколи
було йому те показувати. Бувало, як поженуть на роботу, то за мiсяць  хiба
раз додому навiда?ться. Вiн бондар був i все в панському дворi  i  кис;  а
мати одна зо мною. Батько  був  сухий,  худий,  заморений;  при?де,  було,
додому - та й зляже. Мати  возька?ться  з  хворим,  а  я  собi  вигулюю...
Вигулялася така здорова, огрядна! От ти трохи нагаду?ш мене собою...  Менi
уже сiмнадцятий пiшов. Хлопцi бiля мене, як хмiль коло тичини, в'ються;  а
найпаче Будненко Василь. Чорнявий, кучерявий: картина-  не  хлопець!  Люди
казали: от би спарувати - на славу була б пара!..  Воно  б,  може,  так  i
сталося, та... Батько усе хирiв, кашляв та так, як свiчка, тав. На ногах i
вмер, сердешний. Ну, звiсно, пiсля смертi батьково? клопоти, турботи. Воно
якби Василь смiливiший, то ми, може б, i побралися; тiльки вiн  жде,  поки
батьковi рiк вийде. Менi-то вiн сказав так, а матерi - нi слова...  Жду  я
того року. Пройшло уже два мiсяцi. Коли се приходить до нас дiдич з двору:
"Тобi, Явдохо, наказ: перебиратись  з  дочкою  у  двiр;  а  сюди  з  двору
Якименка переведуть..." Господи! що  ми  тодi  з  матiр'ю  попоплакали  та
попокляли свою долю! А люди в один голос: оце ж пропала  Мар'я!  оце  рехт
?й!.. Мати плаче, побива?ться, а менi -  страшно  так.  Не  дай,  господи,
повiсять або утоплять; а жити ж то так хочеться! Воно  б,  може,  i  краще
було, якби утопили або повiсили: менше горя знала б. Нi ж, бач, i досi  по
свiту волочуся! Пере?хали ми в двiр. У дворi щось  жiнки  та  дiвчата  мiж
собою перешiптуються, дивляться на мене та  усмiхаються.  А  мати  одно  -
плаче...
   - Не плач, стара, - як зараз чую голос коваля Спиридона. -  Он  у  тебе
дочка як картина: не дасть в образу! Викупить перед паном. Ще  й  нагороду
одбереш за те, що викохала таку.
   Усi так i зареготались, а мати ще  ряснiше  заридала!  А  я  стою  коло
матерi, як чмелена: страшно менi i на людей  глянути;  а  серце  -  як  не
вискоче!
   Коли се кажуть: пан iде. Усi розступилися, кланяються. Перед нами,  мов
з-пiд землi, вирiс пан  -  горбатий,  кривоногий,  таранкуватий,  ще  й  з
бородою, як у жида.
   - Ану, де та красавиця? - пита?. Уп'яв у мене  сво?  манюсiнькi  мишачi
очi з-пiд настовбурчених рудих брiв - я так i обiмлiла; глянула на  матiр,
а вона, як стiна, бiла.
   - Нiчого, нiчого, - каже пан,  усмiхаючись  сво?ми  гнилими  зубами.  -
Нарядiть дочку як слiд та й у горницi; а мати й на кухнi послуже.  Мати  в
ноги.
   - Паночку, лебедочку!.. - просить-рида?.
   - Чого ти, - каже, - дурна, ви?ш? Хiба тво?й дочцi худо буде? Не бiйсь,
худа не буде.
   Мати як припала до його нiг - та так i заколiла.
   - Пiдведiть стару, - приказу? пан, - та провiтрiть, а молоду одведiть у
горницi. - Сказав - i пошкандибав до будинку.
   Мене, не довго думавши, два чоловiки - хiп пiд руки! - та в горницi так
i помчали. Там передали мене якiйсь курносiй, пикатiй бабi. Та вiдвела  ще
'далi, почала вговорювати, щоб я не  боялася,  що  менi  тут  добре  буде.
Велiла скидати ту одежу, в  якiй  я  прийшла,  а  надiвати  ту,  яку  вона
вкаже... Наряджа мене та все прихвалю?: яка  я  красива  та  як  я  пановi
сподобалася. Як одiла ото, пiдвела до дзеркала:  я  уперше  зроду  у  його
дивилася. Як глянула - i сама не своя стала! Чи се я, чи не я?  Наряджена,
розодiта, як та панякка... Того ж таки дня довелося  попрощатися  з  сво?м
дiвуванням!..
   I Мар'я болiсно та гiрко  зареготалася.  У  Христi  мороз  пробiг  поза
спиною вiд того реготу.
   - Ох, смiх тепер, - стуляючи нитку  перервано?  розмови,  почала  знову
Мар'я, - а тодi не до смiху було. Як я тодi плакала, як побивалася! Та все
даремно... Мене заперли в однiй хатинi i не пускали нiкуди, 3а цiлий  день
у мене рiски в ротi не було, а ввечiр - пан знову  iде...  Кривоногий,  як
змiя та, в'?ться коло мене. Так  мене  зло  узяло!  Глянула  я  на  нього,
огидливiсть так i заворушила, зло  так  i  пiдступило  пiд  серце,  вже  ж
усьому, думаю, край бува, та як кинуся на нього, як  ухоплю  за  горлянку,
так  i  впилася  пальцями!  Бачу:  посинiв  вiн,  очi  кров'ю  налилися...
усилову?ться дихнути. А я все давлю та приказую: "А що, поглумився,  а  що
навтiшався?" Якось вiн зiбрався з силою, пiдняв руку та як дав менi у лiве
ухо, - так у мо?й головi i пiшло в усi дзвони дзвонити!.. У головi дзвоне,
а в очах - темно-темно.  Я  не  пам'ятаю,  що  далi  було.  Зиаiо,  що  як
очунялася я, то лежала на дошцi кров'ю пiдлита. Коло мене ходе та баба, що
наряджала, та беззубим ротом сичить усякi лайки... Цiлий тиждень лежала я,
як колода; цiлий мiсяць сходили синяки з мого тiла. Видужала - мене  знову
взяли у горницi i пристановили, щоб я держала пановi  горщик...  Отаке-то!
Бувало нi з сього нi з того, ти сто?ш - а вiн - кресь тебе по щоцi!  "Чому
не прибира?ш?" - крикне. Нахилишся,  а  вiн  тобi  кулаком  межи  плечi...
Гiрше, нiж над товарякою, знущався!..  Витерпiла  я  раз,  ковтаючи  гiркi
сльози, витерпiла удруге i утрет?. Вчетверте знову закипiло бiля  серця...
як був трохи не повний горщик, так я ним на його  i  линула...  Господи!..
зроду-вiку нiчого не бачила я страшнiшого, як пан  тодi!  Увесь  тремтить,
очi палають, обличчя мiниться, то зразу поблiдне, аж посинi?,  а  з  нього
так i бiжать патьоки... Смiх i лихо!.. Я мерщiй кинулась навтеки.  Куди  ж
ти втечеш? Тут мене зразу i злапали... Було ж менi! Мене держать За  руки,
а вiн лютий, як змiй, стриба? бiля мене... "Лижи! язиком злизуй!" - гука?.
Та кресь! - мене в один висок; пiдскоче з другого боку - та в другий! Збив
мене - курцi нiде клюнути!.. Заперли мене  не  в  хату,  а  в  саж.  Цiлий
тиждень  я  там,  як  свиня,  лежала.  Кожного  ранку,  бувало,  прийдуть,
принесуть менi ?сти - сухар цвiлий та поми?в якихсь замiсть води.  Отим  i
живи! Або оселедця дадуть, а води не дадуть... Згагою  морять.  А  люди  з
двору зiйдуться - хрюкають, регочуть. У пеклi  не  буде  гiрше,  нiж  менi
тодi!  I  не  пропала  ж,  дивись.  Живуча,  сучка,  вдалася!  -   додала,
зареготавши, Мар'я.
   - Господи! що ж далi було?.. - жахнулася Христя.
   - Далi? Багато далi, Христе... Мабуть,  нiкому  на  свiтi  не  довелося
звiдати того, що менi. Ото держали мене в сажi, а як пiдго?лися виразки та
трохи посходили синяки, то прикували коло сажу на цеп, як ту собаку.  Дощ,
лиха година, а я приткнуся до стiни та так i  гибiю...  Не  було,  Христе,
гiршого лиха, як те крiпацтво! Якби не воно, - хiба б я хилялася  отак  по
свiту, як оце хиляюся? Була б, певно, за Василем i була  б  господинею.  А
то, бач: як Зозуля та - без пристановища, без притулку. Мабуть,  десь  пiд
тином доведеться пропасти: усiм чужа, нiкому не потрiбна, як той покидьок.
   - А що ж мати? Де ж мати була, що за  вас  не  заступилася?  -  спитала
Христя.
   - Тож-то й ?, що нi мене до матерi не пускали,  нi  матiр  -  до  мене.
Потiм уже я почула, що промiняв ?? пан другому за собаку. Отаке  з  людьми
робили!
   - Нуте, як же ви виплутались iз сво?? бiди?
   - Багато, Христе, розказувати. Якби все, як воно було, розказати  -  за
рiк би не переказав... Держать ото мене на цепу, лежу я та гибiю.  Хоч  би
одiрватись, утекла б куди та повiсилася!.. I от почала я  крутити  цеп:  i
спджу, i стою - та все кручу. Се ж не вiрьовка тобi,  щоб  перекрутити,  а
залiзо. Як ти його перекрутиш? Уже ж, думаю, що буде,  те  й  буде!  Цiлий
тиждень його крутила - таки перекрутила. I залiзо не видержало -  отаке!..
Се було вночi; як перекрутила, як край цепу брязнув у  мо?х  нiг  -  страх
мене напав. Що се я, думаю, наробила? Посидiла, подивилася; пiдняла цеп на
руки - брязкаю ним. А далi - як зiрвуся з мiсця,  як  дремену  з  двору  -
тiльки закурiло! Куди я бiгла, якою дорогою - i досi не пригадую. Не знаю,
як ранком опинилася бiля якогось села. Що воно за село? - i того не скажу.
Уходжу в перший двiр; собаки кинулись на  мене;  люди  вибiгли.  Обступили
мене,  обдивляються,  а  я  стою,  як  тороплена.  "Хто  ти,  вiдкiля?"  -
допитуються. А в мене рiч одiбрало, язика на  поверну;  бiля  серця  печiя
пече, в головi огонь пала?, у вiччю темно,  наче  я  крiзь  сито  дивлюся.
Спасибi однiй молодицi, узяла мене до хати, пригрiла сво?ю  обхiднiстю  та
ласкою, дала ?сти... На?лася я, очуняла. Тодi тiльки  розказала  про  спою
пригоду. Розказую та плачу; а за мною i другi плачуть. "Куди  ж  ти  тепер
пiдеш?" - питають люди. "Не знаю, - одказую ?м. - Хоч з мосту та в  воду!"
А один чоловiк старенький уже, лисенький: "Тю-тю! - каже, - оханися.  Хiба
на се нема? нiякого суду, нiякого права? Жалiйся. Я,  -  каже,  -  знаю  у
городi такого панка, у судi служе. Помага? добрим  людям.  От  i  менi,  -
каже, - допомiг одiбрати землю вiд напасника. Хоч, поведу до його?" Я йому
в ноги. "Згляньтеся, - молю, - хоч ви, дядечку! Я за вас довiку буду  бога
молити!" - "Не проси, - одказу?, - мене, там попросиш. Я сказав поведу, то
й поведу; а там що буде - не знаю". На другий день ми по?хали.  Повiв  вiн
мене на квартиру до того пана. Молодий ще пан, ввiчливий. Ходе  по  двору,
смокче люльку та спльову?.
   Дядько розказу? йому за мене та просе:  поможiть.  "Можна,  -  каже,  -
можна попитатися... А що менi за те?" - "А що, паничу, - одказу? дядько, -
назначайте самi; одсудите на чисту - послуже не вам - другому;  заслуже  -
заплате". Глянув вiн на мене якось скоса i зразу  одвернувся.  "Добре",  -
каже. I пiшов у хату. Довго не виходив, писав, видно, бо, вийшовшi?, зараз
дав менi до рук бумагу. "На, - каже, - ею бумагу та иди  до  предводителя.
Упади йому в ноги, розкажи все i бумагу подай".  Спасибi  дядьковi,  повiв
мене i до предводителя. Покликали мене. Уходжу я в хату, а  там  -  панiв,
панiв! Та накурено так, що аж синi?. "Де ж той предводитель? У  кого  його
спитати?"  -  думаю  та  прямiсiнько  перед  усiма-бух!   навколiшки.   "I
пожалуйте! i помилуйте!" - кажу, а цеп з рук як вирветься та  -  грюк!  об
помiст; аж усi струснулися. "Що се? i звiдки се?" - пита? один  старенький
панок, пiдходячи до мене. Я йому бумагу до рук.  Узяв  вiн,  прочитав  про
себе. "Добре, - каже, - бумагу твою приймаю i тебе  поки  що  вiд  панщини
ослобоняю". Чую я те i не вiрю сво?м ухам. Я думала, що одна смерть тiльки
ослобонить мене вiд мого нещастя, а тут тобi кажуть: "Я  тебе  ослобоняю".
Припала я до нiг того пана, цiлую ?х та обливаю  слiзьми.  "Годi,  -  каже
вiн, - годi! Тут сього не можна робити. Уставай!" Пiдвелася я, стою. "Iди,
- каже, - собi та жди кiнця дiла". - "Куди ж я пiду?"  -  питаю.  "То  вже
тво? дiло", - одказу?. "Цеп же, - кажу, - у мене на шиi прикований". Та  й
брязнула цепом. Дехто засмiявся. Старенький пан повернувся до других, щось
пошептавсь. "Пiдожди", - каже. Кликнув чоловiка i послав  кудись.  Чоловiк
не забарився вернутися з жидом. У жлда цiлий оберемок ключiв  на  залiзнiй
каблучцi. "Розкуй, - каже пан жидовi, - оцю нам дiвчину". Довго  мосувався
жид, поти розiмкнув замок: все примiряв то той, то другий  ключ,  поти  не
знайшовся такий, що якраз прийшовся. Як розiмкнув - жида вислали.  А  мене
знову питають: як я хочу: чи щоб  по  суду  дiло  пiшло,  чи,  може,  вони
визовуть пана; та з ним я переговорю та помирюся. "Господь, -  кажу,  -  з
ним! I не кличте його; краще кликнiть мою матiр". - "А де ж твоя мати?"  -
"Не знаю, - кажу. - Разом узяли у двiр, а де дiли матiр - не знаю".  Знову
пани почали шептатися, а далi й кажуть: "Ну, йди собi, та навiдайся  через
тиждень". - "Куди ж я пiду? - знову я  ?м  сво?  товчу.  -  У  мене  ж  нi
притулку, нi пристановища". - "Наймися у кого служити, -  каже  пан.  -  А
поти - на тобi на харчi". I дав менi бумажку.  Поклонилася  я,  поцiлувала
пановi руку i пiшла. Дядько дожидався мене i знову повiв до панича. "А що,
як?" - пита? той. Я розказала все, як було. "Чому ж ти, дурна, не сказала,
що хочеш по суду?" - "Бог його зна?! Я не знала", - одказую. "Ну,  нiчого,
- каже, - ми його нагрi?мо. А тепер от що: зоставайся у  мо??  хазяйки  на
службi". - "Добре, - кажу, - послужу, скiльки скажете. Ще якби ви  за  мою
матiр поклопотали, то я б вам i вiк служила!.." Оддала я дядьковi бумажку,
що пан дав:
   не хотiв i брати, та я намагалася.  Як?  Скiльки  зо  мною  возився  та
клопотав? Вирядила я його, а сама зосталася у хазяйки. Вона була  мiщанка,
перекупка: хлiбом торгувала, рибою, соняшником... У не? ото я й зосталася.
Спершу було чудно, боязко якось; а далi привикла. Хазяйка нiколи не сидить
дома - усе на базарi та  на  иазарi,  а  ми  з  ??  дочкою,  дiвкою,  дома
правимося. Гарна була та Настя - Настею  звалася  -  весела,  спiвуча.  Як
заспiва?мо, бувало, удвох - аж стiни слухають. Iнодi до нас i панич зайде.
Розкаже менi про дiло, нахваля?ться пана у тюрму посадить. "От коли  б,  -
думаю, - його в тюрму завдав, щоб знав, як знущатися над людьми". - "А  за
матiр же як?" - питаю. Тодi ото вiн i сказав, що мати  продана  другому...
Зажурилася я, засумувала.  Шкода  менi  матерi  старо?;  хоч  би  довелося
побачити ??, почути, як ?й живеться... Якось раз увечерi панич кличе  мене
до себе в хату. Слово по слову - вiн почав менi казати: хочеш  -  я  найму
квартиру, будемо жити вкупi. Тобi, каже, добре буде:  i  те,  i  друге,  i
трет?... Розпиту? та пiдбива. Подумала я: не  згодитися  -  не  буде  дiла
вести: вiзьмуть мене знову до пана. А як до нього, то краще на шибеницю...
Згодилася. З того ж таки вечора i почала я з паничем жити. Перейшли з  ним
на нову квартиру; живу - як господиня: схочу робити - роблю, схочу  лежати
- лежу. Добре було. 3абула про все. Про матiр тiльки iнколи згадувала,  та
боялася i згадувати. Що, думаю, як вона у хату - шасть: "А  що  се  ти,  -
скаже, - вiд одного втекла, та другому на шию вiша?шся?"  -  "Краще  б,  -
думаю, - вона умерла, щоб i чутка про мене до не? не  доходила..."  Пожили
ми отак з мiсяць, а може, й бiльше. Якось панич увечерi й каже: "Щось  пан
не ?де". - "Який, - питаю, - пан?" - "Твiй обидчик". - "Хай  йому  цур!  -
кажу. - Я його й бачити не хочу".  Коли  се  на  ранок  щось  промелькнуло
побiля вiкна, iде у двiр. Глянула я  -  пан...  У  мене  i  руки,  i  ноги
потерпли. "Пан!" - кричу. А панич: "Iди, - каже, - собi у другу хату. Я  з
ним сам побалакаю". Пiшла я... Увiйшов пан, поздоровкався; та тихий такий,
слухняний: де та й натура вовча дiлася!.. Слово по слову - завели рiч  про
мене. Жалi?ться паничевi, що я i сяка, i така: i волоцюга, i злодiйкувата.
Диву?ться, що панич узявся за мене клопотати. Панич ходе по  хатi,  слуха?
та спльову?... У його була така  чудна  привичка  -  усе  мов  спльову?...
Слухав ото вiн пана, слухав, а далi як визвiриться. "Та ви, - каже,  -  не
соромитесь, отаке з нею вчинивши, ще й славити ??? Бога  побiйтесь!  Я,  -
каже, - знаю ??. Вона поблизу тут служе. Хазяйка  не  нахвалиться  нею.  Я
думав, - каже, - що ви миритися при?хали, а ви так -  базiкати".  Пан  мiй
тодi на  поп'ятний  двiр.  "Та  я,  -  каже,  -  раднiший  i  миритися,  i
поступитися ?й чим-небудь, хай тiльки облише". - "Що ж  ви  ?й  дасте?"  -
пита панич. "Замiж вiддам, огород дам, хату вистрою", - одказу?.  "То  все
дурниця, - каже панич. - Хочете на мир,  -  три  тисячi!"  Наче  ужалений,
пiдскочив пан. "Три тисячi? - скрикнув. - Краще я в тюрмi зогнию, на Сибiр
пiду, нiж такiй поганцi  три  тисячi  дам.  Ще,  може,  прощення  прилюдно
скажете просити?" - "I прощення, - каже спокiйно панич. - А ви думали  як?
Ще молiть бога, що вона вас за одно страждання позива?, а за те й мовчить,
що ви ?? насилували". - "Хто? Я? - скрикнув пан. - Вона  бреше,  мерзавка!
Вона що вгодно наплете - вiрте ?й. Хiба вона мало ще до того, як У двiр ??
взято, тягалася з хлопцями? А в дворi? Козачок Яшка ?. Дитина,  зовсiм  ще
дитина, а вона i його  розвратила!"  -  кричить-гука?.  А  панич  ходе  та
спльову?. Коли се, трохи охолонувши, знову повернувся  до  панича  та  так
тихо та ласкаво: "Iване Юхимовичу, ви ж, - каже, -  благородний;  у  ваших
жилах тече дворянська кров. Ви  самi  ма?те  або  вашi  родителi  крестян.
Спитайте ви ?х, вони скажуть, що то за народ? Чи варт вам устрявати у таке
дiло? Що вона вам -  сестра,  родичка?  Вона  не  вiдома  нiкому.  Що  ?й?
Погомонять за не? трохи люди, а як вiзьме сво?  -  кожному  заздро  стане.
Кожна мати  радiша  буде  сама  привести  до  мене  свою  дочку,  щоб  пан
нагородив, як  ??  награджу...  А  я...  Я  боговi  та  государевi  служив
безпорочно; я - вiдомий мiж людьми; а тепер  про  мене  по  всьому  повiту
пiшла лиха слава... Через кого?.. - Аж зубами заскреготав. - А ви, - каже,
- ще й карати збира?тесь... Iване Юхимовичу!  Згляньтеся  на  бога.  Може,
коли i у  вас  будуть  дiти,  худоба,  крестяни...  Може,  i  ви  коли  не
видержите, - серце не камiнь - i вдарите  якого...  Подумайте  тiльки,  що
через погань яку, не стоящу слова доброго, вас обезславлять, одiрвуть  вiд
дiтей, худобу вашу одберуть". Отак лазаря спiва?! А я стою у  другiй  хатi
та з-за дверей слухаю... Так i порива? мене до  панича  кинутись,  щоб  не
вiрив нiчому, не вступав нiчого... Отже  гляну  в  щiлину,  побачу  панову
кострубату голову, його мишачi очi - так мене страх i  обiйме,  поступлюся
геть... Довго вони балакали, не пригадую тепер уже що.  Панич  не  вступа.
Пiшов пан нi з чим, тiльки запрохав панича до себе ввечерi.  Як  зосталися
ми удвох, я й кажу паничевi: хай одкупе матiр та дасть хату  й  огород,  -
бери вже його лиха година! - помирюся. "Що ти, дурна! - каже панич. - I не
думай без мого вiдома мириться!" Чи так, то й так.  "Ти  краще  зна?ш",  -
думаю.  Увечерi  панич  пiшов  до  його,   та   вернувся   аж   свiтом   -
п'яний-п'янючий! Того дня i на службу не ходив, а  ввечерi  каже:  "Зна?ш,
Мар'?, що? Да? тобi пан вiльну та двiстi карбованцiв: сто зараз,  а  другу
сотню - як прошенiе подаси... Мирися!" А я: "А мати ж як?  Хай  хоч  матiр
одкупе". Зяротався панич. "Матiр? - перепиту?. - Ну, нащо тобi мати? Ти  ж
у мене будеш жити. Адже вона, як вiльна буде, до тебе прийде. Що  ж  тодi?
похвалить i погладить вона тебе?" Думаю: справдi так; жалко i матiр, шкода
й себе... Що його робити? А вiн одно: мирися! I  да?  менi  бумажку.  "Оце
тобi, - каже, - i грошi. Хоч у  тебе  будуть,  а  нi,  то  я  заховаю".  -
"Сховайте, - кажу. - Де я ?х у себе сховаю? Ще хто-небудь украде". Так уже
йому вiрила, дурна. Потiм я дiзналася,  що  панич  потяг