з  пана  аж  двi
тисячi, а менi сказав - двiстi карбованцiв... Та про се рiч далi, а  тепер
одно товче менi: мирися та й мирися... Написав вiн прошенi?, послав мене з
ним до предводителя. Пiшла я, подала. "А що, -  пита,  -  голубушка,  сво?
получила?" - "Получила", - кажу. "Дiла по суду  не  хочеш  вести?"  -  "Не
хочу". З тим я i пiшла назад. Iду та й думаю: оце двiстi карбованцiв е. Що
менi на них купити? У мене нi сорочки лишньо? нема?, нi платка, нi юпчини,
нi кожушанки про зиму. Куплю  скриню  та  надбаю  повну.  Прийшла  додому,
хвалюся паничевi. "Чи так, то  й  так.  Багато  його,  -  каже,  -  нiчого
надбавати, а що слiд купити - купи". Потроху я  почала  скуплятися.  Панич
да? грошi,  а  я  скупляюся.  Надбала  повну  велику  скриню.  Прибралася,
нарядилася, нiчого менi i не треба! Зябуяз i яро грошi,  що  ще  у  панича
зоставалися. Нащо вони? Хай лежать до слушного часу. Тiльки  раз  панич  i
хвалиться: "Чи ти пак, зна?ш, Марусю, що твiй пан нас обдурив?" - "Як?"  -
питаю... "Так, не вiдда? досi друго? сотнi. Було б не  подавати  прошенiя,
не взявши до рук усiх грошей". Менi, правда, шкода стало, та не  дуже.  Не
да? - хай i не да?. Йому господь за те вiддячить! Хвала боговi,  я  вiльна
тепер, а про грошi - менi байдуже. Живу собi, як  пташка  та,  безжурно...
Раз, - у ярмарок се було, - вийшла я i ходжу по ярмарку. Коли зирк! -  мiж
возами знайомий чоловiк, З нашого села. Здоровi! -  признавсь-таки.  Пита:
де я тепер? "Служу", - одказую йому. Слово по слову - розбалакалися. "Та й
добре ж ти, - каже, - нашого пiдсiкла!"  I  розказу?  менi,  що  прийшлося
пановi чимало худоби всяко? спродати, щоб  менi  сплатити.  "Тепер  ти,  -
каже, - багачка". - "Багачка ж, - кажу.  -  Багато  дечого  нема?".  Та  й
хвалюся, що не я пана пiдсiкла, а вiн не  додав  менi  сотнi  карбованцiв.
"Як? - диву?ться. - Прикажчик же хвалився, що всi до копi?чки вiддав  тому
пановi, що за тебе клопотався. Щось двi тисячi чи й  того  бiльше;  як,  -
каже, - не благав, як не прохав - хоч би копiйкою поступився; всi  загалом
виложив йому на стiл!" Защемiло мо? серце. Уперше прийшло менi в голову: а
що, як панич дуре?.. Потiм почала розпитувати за матiр.  "Чи  не  чули,  -
питаю, - де i як вона?" - "А ти хiба, - каже, - нiчого й досi  за  не?  не
зна?ш? Давно твоя мати умерла, щось  i  мiсяця  не  жила  у  нового  пана:
журилась, журилась та з  журби  й  умерла".  Прийшла  я  додому.  Плачу  -
отакими! Жалко менi матерi, шкода,  що  так  мене  всi  дурять...  Приходе
панич. "Чого ее?" - пита?. Розказую йому: матi? вмерла, i люди кажуть отак
i отак. Вiн насупився. "Вiр ти, - каже, - людям. Чого дурнi не набрешуть?"
- 3 того часу почав вiн вiд мене критись та сторонитися. Як  дома  бува  -
ляга мерщiй спати; повернеться до стiни - мовчить; чи пiде куди - до свiту
засиджу?ться. А тут i зо мною  дi?ться  непевне.  Чую  -  щось  кида?ться,
ворушиться пiд мо?м серцем. То менi чогось весело  ста?:  спiваю,  балакаю
сама з собою, як дурна або божевiльна: то,  навпаки,  слова  вiд  мене  не
доб'?шся. Нудно менi, важко, гiрко... Подумаю про сво? безталання - сльози
так i заллють  очi!..  Раз  весела  я  була,  розказую  усякi  нiсенiтницi
паничевi, теревенi правлю, а далi питаю його: "Чи будете радi  синовi  або
дочцi?" Як сказала те, дивлюсь - хмуриться  вiн,  морщиться,  аж  на  лицi
змiнився. "I не подумай! - каже. - Як тiльки що писне в хатi - з того часу
нам укупi не жити!" - "Як же ее так? - питаю. - Де ж менi  його  дiти?"  -
"Де хоч. Хоч зжар та з'?ж!" Повiриш,  як  сказав  вiн  менi  те,  то  наче
холодною водою обдав мене!.. Руки  i  ноги  у  мене  затрусилися,  у  очах
потемнiло... Стою, дивлюся - i нiчого не бачу;  а  свiт  кругом  мене  так
вертушкою i ходить, так i крутиться... "Боже! - думаю. - I се батько каже?
Де ж батькове серце?.." А я спершу тiшилася, дурна. Думаю: "Коли б господь
послав... як я його буду любити. Який вiн буде радий!" I молю  бога,  коли
буде хлоп'ятко, то щоб на iiого було схоже. Не дасть же вiн  занапаститись
сво?й дитинi?.. А тут на тобi та цить!.. Хоч зжар та з'?ж! Зда?ться:  якби
вiн у той час ударив мене ножем у серце - не так би воно заболiло, як  вiд
того слова! Мовчу я, похнюпилася. I з того разу став вiн  менi  противний.
Такий противний - господи! Уже пiсля того не  було  нiколи  й  розмови  по
серцю.  Вiн  iнодi  i  лащиться  до  мене,  та  ненависне  менi  його   те
пiдлабузювання; не гляну я на нього як слiд, i дише  вiн  на  мене  важким
чимсь... А тим часом i воно да? ознаки. Уже примiтно i збоку стало.  "Еге,
- каже, - так ти справдi?" I вказав на стан. Бiльше нiчого не сказав, а на
другий день приходе з служби i приносе невеличку пляшечку.  Щось  жовте  в
нiй, аж червоне - таке жовте. "На, - каже, -  випий;  се  вино  таке".  Я,
звiсно, не знала нiчого: узяла й випила. Як випила - нiчого, i пообiдала -
нiчого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се - як заболить  у  мене  в
животi, як зарiже; в очах так i  потемнiло.  Упала  я  i  далi  нiчого  не
пам'ятаю. Коли очунялась, аж уся в кровi плаваю, - отака калюжа!.. У  мене
серце так заболiло, так заболiло!.. Краще б уже я i  не  вставала,  а  там
навiки околiла. А вiн ходе бiля мене. "Прибирай, - каже, - та  закопай  на
вгородi". Не стерпiла я! "Прибирай, - кажу, - сам, коли  наробив  такого!"
Як же скоче вiн, як затула ногами... "Я тебе на вулицю викину!  Я  тобi  i
се, я тобi i те!" Узяла я зiбрала в битiй макiтрi все, дiждала  вечора  та
серед огороду й закопала. Пiсля того щось бiльше тижня наче п'яна  ходила.
До нього не говорю, i вiн до мене не говоре. Коли так тижнiв через зо  два
прибiга? вiн з служби ранiше, нiж завжди. "Слухай, -  каже,  -  як  будуть
питати, де дiла дитину, кажи: скинула. Упала, мов, з горища та й  скинула.
Не кажи тiльки, що пила що-небудь, бо бути i тобi, i менi  на  Сибiрi".  А
воно, бач, що: пан, заплативши За мене грошi,  не  подарував  всього  так:
найняв жидiв, щоб слiдили за нами. Звiсно, усi бачили, що я ходила така; а
то зразу стала як i слiд. Ну, ото йому зараз донесли, а вiн  подав  бумагу
таку, що панич не по закону живе зо мною, прижив дитину та й з свiту звiв.
А панич там служе, куди тi бумаги подають. Як побачив, то й прибiг  додому
завгодя навчати, що менi казати. Не встиг вiн пiти, як до нас у хату  суне
й панство, i москалi. "Ти така?" - питають. "Я". - "Ти  ходила  важка?"  -
"Ходила", - кажу. "Де ж ти дитину дiла?.." -  "Скинула.  Лiзла  з  горища,
упала та й скинула". - "Де ж  ти  подiла?"  -  "Закопала  на  вгородi".  -
"Веди!" Повела я. Одрили, глянули: земля землею! "А не приймала ти нiчого?
Нiхто тобi давання не давав?" - "Нi, - кажу, - не давав".  -  "Брешеш!"  -
"Чого ж менi брехати!" - "У чорну ??! У тюрму!" - крикнув усатий  пан  при
шпорах. Беруть мене, а панич тут ззаду ?х лупа на мене очима: нiчого, мов,
нiчого, тiльки не признавайся. Узяли мене,  подержали  до  другого  дня  у
чорнiй. На другий день знову питають. Я ?м усе одно; скинула, та  й  годi.
"У тюрму ??!" Одвели мене в тюрму. Почалося  дiло...  Пiвроку  я  в  тюрмi
просидiла, а потiм заслали ще й у монастир на пiвроку.
   - А панич? - спитала Христя, важко зiтхнувши.
   - Панич викрутився та пiсля того оженився i  зажив  паном...  Он  воно,
Христе, як нас  пiддурюють!..  Отака-то  правда  на  свiтi!..  Пiсля  того
пустилася я, як там кажуть, як собака з ожереду. Полюбила москаля, i  жили
ми гарно, поти йому одставка не вийшла. А вийшла - як пiшов, то  й  думати
забув. А присягався, що дома тiльки спрода? свою спадщину, знову вернеться
та й поберемося... Обдурив i сей. Покинула я тодi мiсто, де  жила;  думаю:
може, у другому краще буде. Приблудилася сюди. Пiднесло того  Иосипенка  з
сватанням. Я його нi капельки не любила; якийсь з його вайло, а так пiшла,
щоб не хилитись по чужих  людях.  Сам,  бач,  господар:  своя  хата,  своя
худоба... Думка: обживемося, звикнемо одно до другого. Воно б, може, ми  i
обжилися, коли б не свекруха. Так вона ж, як iржа те залiзо, пиляла щодня.
Кинула i його. Уже ж  гiрше  не  буде,  як  ?!  Прийшла  сюди,  найнялася.
Пiдвернувся фiдфебель  з  роти.  Молодий  та  бравий...  Що  ти  з  серцем
подi?ш?.. На сво? заробiтки нову йому  одежу  справила,  чоботи  до  вакси
пошила, часи срiбнi купила. А вiн тепер  жениться  на  мiщанцi.  Отаке-то,
Христе! Горенько з сим серцем!
   Мар'я замовкла; мовчала й Христя. Життя Мар'?не, як на  долонi,  стояло
перед нею, гiрке та  непривiтне,  зламане  панськими  вчинками,  занехаяне
паничiвськими замiрами. I ?й  страшно  стало;  страшно  за  себе...  Крiзь
невеличку щiлочку прокрався до ?х у темноту  мiсяць  срiбною  стежечкою...
Христя струснулась.
   - Он уже й мiсяць зiйшов, - промовила вона тихо.
   - Зiйшов. Пора спати. Спи, Христе, хай тебе  мина?  те  лихо,  що  мене
строщило!.. - I Мар'я почовгала до свого лiгва. Христя довго мовчала.
   - А чи ви, тiтко, не зна?те, бува, Марини?  -  спитала,  помовчавши,  в
Мар'?.
   - Яко??
   - Як би вам сказати? Дiвки Марини. Вона з  одного  села  зо  мною.  Уже
третiй рiк, як вона тут служе. Щира колись  була  товаришка!  А  от  i  не
прийдеться з нею нiде побачитись.
   - Де вона служе? чи не в Луценчихи? - пита? Мар'я.
   - I того не скажу.
   - А яка вона? Чорнява, висока; губа мов розрубана?
   - Вона, вона! - скрикнула Христя. - Як малою була - на нiж упала.
   - Знаю. Хвалилася молодиця з того двору, що вона  з  паничем  водиться.
Там панич у Луценчихи на квартирi... Розказувала: раз, каже,  уночi  сплю.
Тiльки крiзь сон чую: дверi з паничево? хати - рип! Неначе що  пiшло...  Я
спросоння кинулась, питаю: хто там? Не  чути  нiкого...  Я  облапую  мiсце
кругом себе... Що за бiс! То Марина лежала бiля мене, а то - тiльки  мiсце
тепле. "Еге ж, - думаю, - бач, як нашi тихi". Чую - цiлу?ться  хтось;  так
смачно цiлу?ться! "Пiдожди ж,  -  думаю,  -  пiдстережу  я  тебе,  щоб  не
видавала себе такою святою та недотрогою..." Лежу, не сплю... Не скоро, не
скоро дверi знову - рип! А вже сiрiло, i видко менi чорну  тiнь...  "А  що
то, - питаю, - до  панича,  дiвко,  ходила?"  Вона  тихо-тихо  опустилася,
мовчить. Далi - як заплаче! "Се ти, Марино? - питаю. - Чого ти?" Вона тодi
давай прохати, щоб нiкому не казала.
   - То се Марина? - здивувалася Христя.
   - А що ж твоя Марина - свята?  Хiба  в  не?  душа  з  лопуцька?  Христя
мовчала, ?? аж мороз подрав поза спиною... "Невже се  правда?  -  думалося
?й. - Вона ж добре зна? Марину. Сама Мар'я каже, що вона недотрога... Така
i в селi була: бо?ться було, коли хто з хлопцiв до неi обiзветься, зачепе,
бува. А тепер що кажуть?..  Нi,  се  неправда,  неправда!..  Коли  б  менi
побачити ??, я по очах помiчу..."
   I сонна немiч почала колихати Христю.
   IV
   ?й недовго довелося ждати... У вiвторок, як пiшла Мар'я на нiч, та  вже
i ранок, а ?? нема?. Уже Христя й попоралася, бiля чого було треба, - нема
Мар'?. Пан збира?ться на базар.
   - Скажи Мар'?, щоб на базар iшла.
   - Мар'? нема?, - одказу? Христя.
   - Як нема??
   - Нема?.
   - На чорта й краще! То збирайся ти.
   Христi давно хотiлося пiти куди-небудь з двору, хоч на людей, на  мiсто
подивитися. Мерщiй одяглася вона, ухопила корзину i - готова.
   Недалеко вже й до базару - палицею кинути. Уже й  вози  видно,  крик  i
гвалт людський чу?ться, як з перехресно? улицi вискочила панi.
   - Здрастуйте, Антон Петрович, - скрикнула до пана, простягаючи руку.  -
На базар?
   - На базар.
   - Будемо ж разом iти.
   - Чого се ви однi? - пита? пан.
   - Та я не одна: там десь  ззаду  дiвчина  зосталася.  От  лихо  з  сими
слугами! Куховарка як пiшла учора звечора, та й досi нема?.
   - I у  вас  так?  I  в  мене  не  краще.  Воно,  видно,  усi  куховарки
зговорилися на сьогоднi.
   Панi зареготалася; зареготався i пан. Христя iде ззаду мовчки. Коли чу?
- наче що штовхнуло ?? в бiк. Зирк - Марина!
   - Здорова, Марино! - призналася Христя.
   - Христя? - скрикнула та. - Де ти взялася?
   - Я вже бiльше мiсяця як тут. Служу.
   - Як же се? А дома хто?
   - I вже тепер дома! - понуро одказала Христя.
   - Як саме?
   Христя почала було розказувати, та вони якраз  дiйшли  до  базару.  Пан
повернув в одну руку, панi - в другу.
   - Марино! Ти зна?ш усi ходи; прийди до мене - докажу, - просе Христя.
   -  Прийду,  прийду.  Безпремiнно  прийду.  На  днях  жди!  -  i  обидвi
розiйшлися.
   Як Христi ще раз бажалося стрiнути  Марину,  поглянути  ?й  у  обличчя,
подивитися на ?? убори. Зовсiм переродилася дiвчина - панночкою  вигляда?,
i у платтi, коси в дрiбушки заплетенi, платок на ши?... "I скора яка стала
- зовсiм не та Марина!" - дума? Христя, поспiшаючи за паном.
   На базарi не барилися: купив пан м'яса та зiлля,  з  тим  i  вернулися.
Прийшли додому, уступають у кухню - лежить на полу Мар'я,  голова  платком
закутана.
   - Ти де була, вiялася? - скрикнув на не? пан.
   - Я нездорова, - не пiдводячись, одказала охриплим голосом Мар'я.
   - Марш з двору, коли нездорова! Як на всю нiч бiгати,  так  i  здорова!
Марш!
   Мар'я пiдвелася. Платок, що прикривав ?? обличчя, зсунувся з голови  на
плечi. Аж пан оступився назад, глянувши на ??  лице,  а  Христя  трохи  не
скрикнула! На йому не видно було нi очей, нi рота, нi носа -  один  шматок
пухлого та синього, як бразолiя, м'яса!
   - Де се ти? Хто се тебе? - скрикнув здивований пан. З тих  балабух,  що
понависали над очима, полилася якась мутна вода.  Мар'я  тремтiла,  мов  у
трясцi.
   - Господи! - каже пан. - Що ж, якби тебе хазя?н або хазяйка ударила хоч
раз - яко? б ти заспiвала? Зараз би пiшла жалiтися; а  як  москалi  он  як
морду розтовкли - так i нiчого!
   Мар'я, як мала дитина, заридала i впала на пiл,  закриваючись  платком.
Пан здвигнув плечима, плюнув i пiшов у  горницi.  На  Христю  напав  такий
страх, що вона боялася пiдiйти до полу: чорне, збите  обличчя  Мар'?не  не
сходило з-перед ?? очей... "Що се з Мар'?ю? Невже се той москаль, що  вона
розказувала i так журилася за ним?" Жаль пройняв наскрiзь Христине серце.
   - Христе, голубко! Послужи за мене, поки я  перележу,  -  з-пiд  платка
загомонiла плакучим голосом Мар'я. - Я тобi несказанно дякувати буду.
   У Христi навернулись на очах сльози, i, не поклич ??  панi  у  горницi,
певно, вона б розплакалася. Там, у горницях,  дiждавши,  поки  пан  вийшов
кудись, вона почала прохати:
   - Панiчко, голубочко! мною, як хочте, робiть, не женiть тiльки Мар'?  З
двору. Куди вона пiде, страшна така?
   - Та що ж там з нею?
   - Збита вся - курцi нiде клюнути!
   Панi пiшла подивитись. Жiноче жалiсливе  серце  обiзвалося,  коли  вона
глянула на Мар'ю. Пораявши яко?сь мастi, вона одiслала ?? в комору.
   Христя, як муха, лiтала, раднiша усюди поспiти,  усе  зробити,  щоб  не
було задержки, не було ремствування на Мар'ю. Надвечiр виморилась - страх!
Поки пани пили чай, вона прикорнула трохи на полу.  Оддавши  вечерю,  вона
пiшла до Мар'? в комору.
   Мар'я, видно, спала, бо не обзивалася; чутно тiльки ?? важке  зiтхання.
Христя лягла... Щось ?й не спиться; Мар'я не сходить з думки. Кругом темно
- хоч око виколи! Гляне Христя у ту темноту, а перед очима - вона,  Мар'я,
уся збита... Стулить вона очi - i перед закритими  очима  вона,  як  мана,
колишеться... Краще вже лежати так...  Тихо,  неповорухно  лежить  Христя,
розкривши  очi;  крiзь  невеличкi  шiлинки  пробиваються   сiрi   смужечки
надвiрного мороку... Ось вони забiгали у темнотi, заiскрили... Скiльки ?х,
господи! Неначе снiг той - так i куйовдяться! Се зразу  все  те  зникло...
темнота колихнулася, щось загуло...  Почулося  схлипування,  далi  плач...
Христя пiдвелася.
   - Мар'?! то ви? Мар'я заридала.
   - Чого ви? Може, вам чого треба? То я подам.
   - Нiчого менi не треба, - з плачем одказала Мар'я. - Христе! Iди  сюди.
Iди, ляж коло мене.
   Христя помацки побралась до Мар'i.
   - Сюди, сюди. Ось тут ляж. Я посунуся. Христя лягла.
   - Коли б ти знала, Христе, як важко! - трохи перегодом почала Мар'я.  -
Коли б ти знала, як гiрко! I чому вiн мене не вбив?
   - Хай бог милу?! Оханiться, що ви кажете!.. Хто ж ее вас так побив?
   - Ох! Вiн, Христе, вiн, бодай його збила лиха та нещасна  година!  Вiн,
проклятий! Я давно помiчаю, що вiн не так дише. Менi  давно  доводили,  що
вiн хвалився: коли б знайти яку заможну  мiщанку  -  оженився  б.  Я  йому
сказала. "Не вiр, - каже, - люди брешуть". Пам'ята?ш, у той  день,  як  ти
стала, я ходила до його, та не застала,  i  на  другу  нiч  ходила  -  теж
даремно до бiлого свiту дожидалася. Побий тебе, думаю, сила  божа!  Хотiла
залишити. I ото скiльки днiв зовсiм не ходила. А вчора уранцi чую - перснi
купу?, либонь, уже у них дiло покiнчено.  Я  ввечерi  до  нього.  Застала.
"Нащо се, - питаю, - ти перснi купував?" - "А твое какое дело?" - "Як  яке
дiло? - одказую йому. - Кому ж, як не менi, дiло? Я знаю, -  кажу,  -  все
знаю, хоч ти i кри?шся вiд мене. I не думай, - кажу, - вiнчатися. Ото,  як
перед богом, хвалюся - я тобi слави нароблю!" -  "Ты?  ты?"  -  визвiрився
вiн. "Я! Я!" - кричу йому... Як махоне вiн  мене  в  один  висок!  а  далi
повернувся та в другий!.. - так менi свiт i закрутився... Не  знаю  я,  що
було зо мною, знаю тiльки, що опинилася надворi.
   - I такого б ката я любила! - здивувалася Христя. -  Я  б  його  ще  на
позов потягла! як вiн смi? отак бити, отак нiвечити!
   - Ох, не зна?ш ти, Христе, нiчого, - каже, важко зiтхнувши, Мар'я. - Ти
зна?ш, що я б не тiльки не згадала йому нiколи, що вiн отак мене знiвечив,
не тiльки б не позивала його, а, як та собака, лизала б йому руки, аби вiн
тiльки не женився... Господи! I чого я  така  нещасна  вдалася?  Нащо  ти,
боже, дав менi таке прокляте серце? Я сама себе  винувачу,  сама  на  себе
жалiю i нiчого не враю з собою! Мало я  йому  усяко?  всячини  переносила,
мало я йому всього передала? На себе не страчу - йому несу.  I  от  тепер,
бач, дяка за ее... Христе! прошу i остерiгаю тебе: не люби нiкого, нiколи.
Коли тобi хто кинеться в  вiчi  -  одвернися  та  тiкай  мерщiй!  Коли  що
ворухнеться у серцi - задави, залий отрутою його,  тiльки  не  давай  йому
волi! Хай нiхто так не мучиться, як я мучуся! - I Мар'я, припавши на плече
до Христi, гiрко-гiрко заридала.
   Два днi пролежала Мар'я, а на третiй - панi загомонiла:
   - Доки вона буде лежати? Скрут такий, а вона вилежу?! - Треба вставати.
Устала Мар'я - тiльки тiнь ?? - схудла-змарнiла. Сльози та туга,  туга  та
сльози день у день, нiч у нiч хоч кого зсушать; ледве вешта?ться по  хатi,
хатню роботу справля?, а останню вже Христя. Вона i на базар i всюди бiга?
За Мар'ю.
   У суботу Христя стрiла знову на базарi Марину.
   - А що ж ти не приходила?
   - Сьогоднi пiсля обiду прийду. Безпремiнно прийду, - обiця? та.
   Христя дожидала того пiсля обiду, як бога.  Вона  кидалась  до  всього,
бiгала, поспiшала перемивати й перетирати, щоб було вiльно,  коли  подруга
прийде,  щоб  побалакати  з  нею.  Коли-то  вони  бачились?  Чого-чого  не
перевернулось, не перейшло з того часу, як ще  у  селi  балакали  вони  по
душi; повiряли одна однiй сво? та?мнi думки-надi?? Правлячись  бiля  дiла,
вона пригадувала, що слiд подрузi сказати, чого не слiд.
   Ось i пiсля обiду настало. Уже i управилася  Христя,  а  Марини  нема?.
Ходе, нудьгу? вона, позира? раз у раз у вiкно, вибiга? надвiр, за ворота -
Марини нема?. Уже й вечiр наста?; зступаються померки  в  хатi.  "Збрехала
Марина, - думала Христя. - Та яка ж вона брехлива стала!"
   Увечерi пани пiшли кудись i дiтей забрали з собою. Тягли i панича -  не
схотiв, зостався дома. От би коли Маринi прийти - вiльно, просторо!  Нiхто
не помiша? ?м, не перерве почато?  розмови.  Нема  ж  ??!..  Туга  обiйма?
Христине серце. Хвалиться сумна  Христя  Мар'?,  котра  чогось  змерзла  i
побралася аж на пiч.
   - Бачила сьогоднi Марину. Казала - прийду пiсля обiду, та й збрехала!
   - Жди Марини! Так би й кинула  свого  панича  та  прийшла  до  тебе!  -
вiдказала Мар'я.
   Христi приходилося вiрити Мар'? на слово. Справдi, коли б у  Марини  не
було кого, чому  6  ?й  не  прийти?  Видно,  правду  Мар'я  каже...  Та  й
проклятуща ж ся Марина! "Стiй же: дiждуся я  вiльного  часу,  випрошуся  в
панi - сама до тебе прийду. Уже ж усе побачу. Не вта?шся ти вiд мого ока!"
- дума? Христя.
   Коли се - дверi рип! i - на порозi появилася Марина. У бiлому ситцевому
платтi, у чорному з ластику бурнусi, зав'язана чорним шерстяним платком, -
баришня або багата мiщанка, а не наймичка!
   - Марино! голубко! А я думала - збрешеш! - скрикнула Христя i  кинулася
подругу обнiмати та цiлувати.
   - Уже коли пообiцяла прийти, то прийду. Хоч пiзно, бо ранiше  не  можна
було: поки управилася та прибралася.
   - Роздягайся ж та сiдай спочинь, - турбу?  Христя  подругу.  Та  почала
роздягатись.
   - Та яка у тебе свита? - дивувалася Христя. - А плаття? Бач!  Та  гарно
як тобi у сьому платтi! А серги якi? I трохи не схожа на ту Марину,  що  в
селi була. А розчiсана як гарно! Та як тобi личить та голуба лента,  що  е
косах! Дивись! Якби побачили тебе селяни, i  не  пiзнали  б!  -  торохтiла
Христя, обдивляючись подругу i спереду, i ззаду, i з бокiв.
   Марина стояла серед хати,  даючи  волю  подрузi  надивлятися  на  себе,
любуватися уборами, постаттю. Висока, у платтi - вона здавалася  ще  вища.
Мiцно воно обхопило ?? тонкий  високий  стан,  вирисовуючи  широкi  плечi,
високi груди. Довге намисто  червонiло  на  довгiй  ши?,  на  душi  блищав
великий срiбний дукач, а по боках його - два менших. Коси калачиком лежали
на головi, перевитi голубою лентою; довгобразе лице  червонiло,  вiддавало
здоров'ям, очi грали радiстю.
   - Бач, як гарно! А ти  гудила  городськi  убори,  -  обiзвалася  Мар'я,
виглядаючи з-за печi.
   - Здоровi були, Мар'е! - привiталася Марина. - Я  вас  i  не  примiчаю.
Чого се ви аж на пiч забралися? Ото сором - лiтом на печi!
   - Така, бач, стала, що й лiтом мерзну, - зiтхнувши, одказала  Мар'я.  А
Христя одно любу?ться та диву?ться Мариною, аж панич з друго? хати почув.
   - Кого ви там вихваля?те так? - спитав вiн, просуваючи голову у  дверi.
Марина якраз стояла проти його, висока та брава, i прямо дивилася  йому  у
вiчi.
   - Та й молодець же дiвка! - похвалив панич.
   - Собi такi удайтесь! - не  то  з  жартом,  не  то  образливо  одказала
Марина, не спускаючи очей з панича.
   - Куди нам? з межисiткою та в пшеничний ряд! - жарту? той.
   - То-то й е! - одказала Марина i, глянувши на Христю, зареготалася.
   Христя собi пiддержала, i обидвi, регочучись, мерщiй заховалися за пiч.
   - Козир-дiвка! - похвалила паничевi Мар'я.
   - Чия вона?
   - А вам нащо?
   - Так, хотiв знати.
   - А кортить? Хай кортить, не скажу, - драту? та.  Панич  пiдняв  брови,
здвигнув плечима i зачинився у сво?й хатi. Марина i Христя, штовхаючи одна
другу, виткнулися з-за печi.
   - Пiшов? - спитала Марина.
   - Пiшов! - одказала Мар'я.
   -Шкода. Я хотiла ще з ним побалакати, - смiючись, каже Марина.
   - А що, i у вас такий панич? - спитала ?хидно  Мар'я.  Марина  крутнула
головою.
   - Потурай ?м! Вони всi одним миром мазанi, - образливо одказала Марина.
Може б, вiд того i розмова перервалася,  коли  б  Христя  не  пристала  до
Марини розказати що-небудь.
   - Що я тобi розкажу? Я хоч i буду розказувати, то все про  людей,  тобi
не вiдомих; а от ти розкажи що про село.  Як  там  у  вас?  Що  Горпина  -
здорова, не пiшла замiж? А ?вга i досi побива?ться за Тимофi?м?
   Христя почала розказувати i про  село,  i  про  себе.  Марина  слухала,
коли-не-коли випитуючи то про те, то про  друге.  Мар'я  лежала  на  печi,
мовчала.
   - Що ж, тобi наравиться город? - спитала Марина, коли про село  та  про
знайомих перебалакали.
   - Сумно якось... людно дуже, - одказала, роздумуючи, Христя.
   - А тобi, Марино? - обiзвалась Мар'я.
   - Менi? Коли б хто давав сотню рублiв i сказав: кидай, Марино, город та
йди знову у село-не пiшла б! I не пiду... Нiколи! нiколи!-граючи  очима  i
усмiхаючись рожевими устами, торохтiла Марина.
   - Бач, а спершу й тобi було так, як Христi, сумно?
   - Пiдождiть трохи - i Христя зживеться.  Ось  свято  настане.  Гуляння,
катання... Вийдеш на вулицю - повно всюди, народ як плав пливе... та всi в
дорогих празникових уборах... Очi розбiгаються, дивлячись!
   - Христя не любить городських уборiв, - сказала Мар'я.
   - Христя? - скрикнула Марина. - То вона тим, що нiколи не наряджалася.
   - Чому не наряджалася? Наряджалася, - збрехала Христя.
   - Коли? Ану нарядись, ми подивимося.
   - Не хочу.
   - Мар'е! Устаньте, та нарядимо ??, - скрикнула, схопившись, Марина.
   - Не хочу! не хочу! - замахала руками Христя.
   - Та нi. Се казна-що! Ти не хочеш,  то  ми  хочемо  подивитися.  Мар'е!
уставайте-бо, - усмiхаючись, каже Марина.
   Радiсть Марини перейшла i  на  Мар'ю:  запалi  сумнi  очi  почали  тихо
загорятися; блiде лице почервонiло, на устах заграла усмiшка.  Мар'я  тихо
пiдвелася i почала злазити з печi. Христя скочила з мiсця i мала утiкати у
горницi. Марина погналася за нею.
   - Нi, не тiкай, бо  не  втечеш!  -  придержуючи,  каже  Марина.  Христя
противиться.
   - Христе, голубко! Для мене! Ну ж, для мене зроби, - умовля? Марина.
   - Та що ж я для тебе зроблю?
   - Нарядися. Ми подивимося; ти сама побачиш, як гарно.
   - А як пани на той час зiйдуть!
   - То що? прийдуть - подивляться! - каже Марина.
   - Коли там вони прийдуть? Десять разiв можна нарядиться й  розрядитися,
- увернула i Мар'я.
   - Нуте, Мар'е, ми ?? спершу розчешемо, - турбу? Марина. - Сiдай!  Сiдай
отут, на кiнцi полу; я розчешу тебе. Де гребiнець?
   Поки Мар'я  шукала  гребiнця,  Марина  розпустила  Христi  косу.  Густе
волосся, як хвиля, падало аж додолу.
   - Та й коса ж у тебе! От коса! - хвалила  Марина,  проводячи  гребiнцем
вподовж  волосся,  ?й  приходйлося  аж  геть  одступити  вiд  Христi,  щоб
розчесати кра?, - таке воно було довге. Зрiвнявши, Марина  роздiлила  його
на двi половини, ще попочесала, а потiм заплела в коси; товстi,  як  рука,
спускалися вони по плечах до полу. Поки  Марина  плела  та  чесала,  Мар'я
стояла проти Христi й любувалася, як з сяк-так зачiсано?  голови  вилилась
тепер така хороша голiвонька, що й очей не одiрвеш вiд не?! Як  же  Марина
обвела ще коси кругом голови, зв'язавши  калачем  на  потилицi,  то  й  не
пiзнати Христi! Невеличкi уха, до сього  закритi  густими  пасмами,  тепер
одсторонились, немов усмiхалися; поза ухами, на потилицi нi одно? i  мало?
волосини,  щоб  стирчала,  одстовбурчилася  -  гладенько,  рiвненько,  мов
виточено. Так уже приложила рук сво?х до того  Марина.  Лоб  увесь  вийшов
з-пiд волосся, невисокий, зате широкий та бiлий; на ньому, мов двi п'явки,
чорнiли над очима двi брови. I лице наче подовшало чи  внизу  повужчало  -
зразу не запримiтиш. Так перемiнилася Христя.
   - А гарно як! Господи, як гарно! - скрикнула, глянувши, Марина. - Дайте
дзеркало; хай вона подивиться сама та скаже. Мар'я кинулась у  горницi  за
дзеркалом.
   - Дивися! - сказала, пiдносячи, Марина присвiтила. У Христi аж  iскорки
в очах замиготiли.
   - Бач. Не я тобi казала? Бач! - торохтiла Марина. - А якби ще  сюди  за
косу квiточку. Одну рожеву квiточку!
   Мар'я здивувалася Марининiй дотепностi:
   - Мистець ти, Марино! справжнiй мистець!
   - Тепер скидай оце ганчiр'я та надiвай...  Що  в  тебе  ??  -  порядку?
Марина.
   - Спiдниця, корсетка, - каже Христя.
   - Якби до корсетки вишивана сорочка.
   - У мене е; я зараз, - кинулася Мар'я i не забарилася принести з комори
тонку вишивану сорочку.
   - То оце сорочку скидати? - скрикнула Христя. - Не хочу!
   - Надягай поверх! - гукнула Мар'я i, зiбравши сорочку, перекинула через
Христину голову. Довга сорочка, як той мiшок, упала додолу; мережка лиштви
лежала аж на землi. I Мар'я, i Марина зареготалися.
   - Оце якби панич зайшов! - сказала Христя.
   - Нужен вiн нам! Як нарядимося  -  хай  тодi  подивиться,  -  вiдказала
Марина, пiдбираючи i ув'язуючи кругом стану сорочку.
   - Надягай мерщiй спiдницю! - гнала знову Марина. Хапалися, мов не Знать
куди  поспiшали...  Ось  i  спiдниця  обхопила  круглий  i  низький  стан,
урiзаючись у боки червоною крайкою.
   - Тепер корсетку надягай, - держачи в руках корсетку, поспiшала Марина.
Надiла й корсетку.
   - Держись рiвно!
   Як кравець, мiряючи плаття, общипу? та  обсмику?,  так  Марина  смикала
Христю. Ось уже все готово.
   - Ану, дивись! - скрикнула Марина. Мар'я пiднесла дзеркало.
   - Пiдожди, ще не все! - I Марина мерщiй скинула з себе дукачi,  намисто
i начепила Христi на шию.
   - О, тепер так! - сказала, одiйшовши геть. I лице, i очi у не?  горiли,
любуючись, як то гарно Христi у тому уборi.
   ?й було справдi гарно. Низенька, кругла,  вона  здавалася  не  польовою
квiткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так
щиро ходили коло не? невтомнi дiвочi руки, доглядали невсипущi очi,  кожну
бур'янину прополюючи, рано й вечiр поливаючи. Чорнява голiвонька З  ясними
очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сидiла на  високiй
ши?, унизанiй намистом, дукачами; личко червонiло, усмiхалося; очi  грали:
здоров'ям i радiстю iскрило вiд ?х. Бiлi вишитi рукава випадали  З  темно?
корсетки, мов пучок  квiток,  нав'язаний  на  руки;  корсетка  чорнiла,  а
ситцева спiдниця червонiла  незчисленними  квiточками,  мов  поляна  серед
лiсу, густо укрита трав'янками.
   - Бач! бач! бач! - кричала Марина, жартiвливо б'ючи Христю по плечi.  -
А казала - погано. Якою треба ще краще?  Зроду-вiку  в  селi  до  ладу  не
нарядяться. Адже правда, Map'??
   Мар'я стояла, дивилася - i очi ?? розбiгалися.
   - От бач! От що значить - до лиця, - вимовила вона, зiтхнувши,  мов  що
згадалося ?й давн?-минувше, котре вже не вернеться знову.
   - Глянь та подивись на себе! -  муштру?  Марина  Христю.  У  Мар'?  очi
Заграли.
   - Зна?ш шо, Христе? - почала вона тихо. - Пiди оце до панича.
   - Боже мене храни! Щоб вигнав?
   - Нi, не вижене. Пiди нарочито, чи пiзна?, - каже й Марина.
   - Зна?ш, що зроби? - ра? Мар'я. - Увiйди та й  кажи:  просили  барин  i
бариня, щоб пожалували до ?х. Як спита якi, хiба, скажеш, не  зна?те?  Тi,
до яких вашi пани поприходили.
   - Пiди, Христе! Пiди, голубко! Пiди, моя  сестрице!  -  пада  коло  не?
Марина.
   Христя рiшилася. Ступила раз, удруге, повернулася i засмiялась.
   - Тiльки не смiйся!
   Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася i,  вхопившись  за  клямку,
одчинила дверi. Мар'я й Марина поступили за нею до одвiркiв.
   - Здрастуйте! - привiталася Христя.
   - Здоровi, - одказав панич, одводячи очi вiд книжки. Вiн читав.
   - Просили пан i панi, щоб пожалували до ?х.
   - Якi пан i панi?
   - О-о, хiба не зна?те? - щебече Христя, усмiхаючись. Марина  зачмихала;
Мар'я сунула ?й кулака пiд бiк i, одiпхнувши геть вiд дверей,  вставила  у
?х голову.
   - А почiм же я знаю? - каже панич.
   - Там i вашi пани... - наводила Христя.
   - Пiзно вже, - каже панич, дивлячись на невеличкi дзигарi. - Кланяйся i
дякуй. Скажи - зiбрався спати.
   - О Мар'е! О лихо!  О  не  видержу!  -затуляючи  рукою  рота,  шепотiла
Марина. Регiт ?? пiдкидав, давив, перевертав.
   - То так i сказати? - пита Христя.
   - Так i скажи.
   - Прощавайте ж.
   - Iди здорова.
   Тiльки що Христя повернулася йти, як Мар'я i Марина  пiдняли  нестямний
регiт.
   - Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О лихо! О-о-о! - носилося по кухнi, ламалося  у
дверi до панича.
   - Що там таке? - промовив вiн сам до себе i, мугикнувши,  напрямився  в
кухню.
   Марина i Мар'я аж на пiл попадали вiд реготу; не  видержала  i  Христя.
Тепер тiльки панич довiдався, що його пiддурили, i сам усмiхнувся.
   - Так оце той посланець! - сказав  вiн,  хитнувши  головою  на  Христю,
Марина вибiгла аж насеред кухнi i, як божевiльна, плескала у долошки,
   заливаючись реготом; Мар'я, припавши до  полу,  вiд  нестямки  тремтiла
уся, хапаючись за живiт.
   - Ану, йди сюди! Iди сюди, посланець з чужих краiв! -  жартував  панич,
простягаючи руку, щоб ухопити Христю.
   Христя одскочила було геть, та ?? ззаду  пхнула  Марина,  так  що  вона
трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив ?? за руку, увiв у свою хату i
почав оглядати.
   - Iч, гарна яка! Iч, яка хороша стала! -  хвалив  вiн,  трiпаючи  сво?ю
невеличкою бiлою рукою по ?? повнiй щоцi. Вiд того трiпання  била  кров  у
Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серцi разом якiсь  любi  i
важкi почуття, - так загоря?ться  гнiт,  коли  до  його  пiднесеш  палючий
сiрник. Рука паничева якось грi?, лоскоче;  Христя  червона,  як  макiвка,
схилила голову на один бiк i придавила пiдборiддям його руку до сво?? ши?.
Вона почула, як ?? серце  забилося,  як  дух  у  грудях  затнувся,  високо
пiднiмаючи повне огню лоно.
   - Славна! - мовив таким любим  голосом  панич,  що  Христя  аж  пiдвела
голову.
   "Чи вiн се сказав, чи нi?.." Очi ?х стрiлися. Крiзь  синi  стекла  очок
виставились, мов чорнi ягоди, його зрачки; якiсь iскорки жеврiли у  ?х;  у
Христi ж очi горiли-палали... Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще бiльше
вдарила в лице, аж в ухах шумiло. Христя, мов хто  кольнув  ??,  стрибнула
назад i вибiгла в кухню.
   - Що вiн казав? Що казав? - зашепотiли разом Марина i Мар'я. Христя  не
змогла говорити... так ?? серце билося, стукотiло.
   - Нi, з вами кашi не  звариш!  -  промовив  голосно  панич,  закриваючи
книжку. - Iдiть краще та пiснi заспiвайте. Хто вмi??
   - Христя вмi?! - гукнула Марина.
   - Я не вмiю, - похнюпившись, тихо одказала Христя.
   - Та ну, годi! Де ж не вмi?ш? - уговорю? Марина. - Умi?, умi?, - доводе
паничевi.
   - Христе! Чого ж ти? Бач, яка  соромлива!  Iди  заспiвай  хоч  одну;  я
послухаю. Я люблю простi пiснi.
   - Так я ж не вмiю, - одмагалася Христя.
   - Поведемо ??! - скрикнула Марина i разом з Мар'ею ухопили  Христю  пiд
руки i умчали в паничеву хату.
   Панич ухопив стiльця, приставив до  свого  i  посадив  Христю  рядом  з
собою. Христя тiльки сплеснула руками i зареготалася... Вона сидить  рядом
З паничем! де не так давно сидiла панi... Чудно,  чудно!  Марина  i  Мар'я
звiсились на  стiлець  до  не?,  поглядають  то  на  панича,  то  на  не?,
ззираються самi з собою; i  чу?  Христя,  як  вони  очима  смiються...  ?й
робиться i душно, i млосно; щось давить за горло, порива? за  серце.  Вона
скочила, утекла б, та вiн придержу? ?? за руку - не пуска?. У  тiм  мiсцi,
де обхопили його пальцi руку, - кров б'?ться, кида?ться жила.
   - Яко? умi?ш, Христе, розказуй або заспiвай. Я запишу. - I, все кажучи,
береться за папiр i перо.
   Настала мовчанка. Панич жде. Христя  мовчить,  пригаду?:  яку  б  його?
Думки так заплуталися у ?? головi, пiснi помiщалися одна з другою, що вона
не пригада? цiло? нi одно?. Ще хоч би не Мар'я та не  Марина  повисли  над
головою, а то вона чу? на собi ?х гаряче зiтхання, ?х нетерпляче ждання.
   - Та я не вмiю! - скрикнула Христя, червонiючи, аж сльози виступили  на
?? очах.
   - От, знову не вмiю!.. Ну-бо, здiлай милiсть, - просе панич.
   - Та ну-бо, Христе! - штовхнула ?? Марина пiд бiк.
   - Ох! як менi душно! - зiтхнула важко  Христя.  Знову  мовчання,  знову
ждання.
   - А що, гарно? - скрикнула Христя  i  зареготалась.  За  нею  Марина  i
Мар'я; панич нахмурився.
   - То й не заспiва? нiхто? - спитав вiн суворо.
   - Нехай Марина попереду... менi душно, - одказала Христя.
   - Я не вмiю спiвати, я  розкажу,  -  згодилася  Марина.  Христя  мерщiй
скочила з стула i вибiгла в кухню. Марина сiла коло панича,  схилилася  на
нього, руку занесла на його стiлець, немов збиралася обняти.
   - Яко? ж вам? Гриця знаете? - спитала.
   - Нi, не знаю.
   Марина почала розказувати Гриця. У хатi стало так тихо,  хоч  мак  сiй,
тiльки голос Марини роздавався, передаючи слова пiснi, та перо, записуючи,
бiгало-скрипiло... Христя на пальчиках увiйшла в хату i стала коло  Мар'?.
"Отже розказу? Марина, - думалося ?й, - та так смiливо, так гарно, а  вона
- не може. ?й - соромно... Чого? Та й дурна ж я яка!.." I  вона  рiшилася,
як тiльки Марина докаже свою/розказати про дiвку i вдiвця. Вона так любила
ту пiсню!
   Марина скiнчила.
   - Пишiть другу! мерщiй, - промовила вона.
   - Сiдай же! - каже Марина, схопившися з стiльця.
   - Нi, сиди, сиди. Я звiдсiль.
   I почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з ?? язика;
   вона червонiла, зостановлювалася, пригадувала... Далi та далi  язик  ??
розв'язувався, пам'ять яснiшала, голос дужчав... Вона дивилася на писання:
перо несамовито бiгало, поспiшаючи за ?? словами; стрiчка за стрiчкою  мов
випливали з-пiд пера, рiвно слалися на паперi...
   Не йди, дiвко, за удiвця,-
   Буде тобi лихо! -
   дзвенить на всю хату ?? молодий голос. Всi  глибоко  зiтхнули  при  тих
словах, немов сказали: правда, правда! Видно, i паничевi пiсня полюбилася:
очi його горять, по обличчю пробiгають непримiтнi мишки.
   - Уся! - скiнчивши, скрикнула Христя.
   - Ух, гарна яка! - сказав панич i положив перо. -  Бач,  а  казала:  не
вмiю, - укорив вiн Христю.
   - Та вона як зна? ?х! - тримаючи його за плече, каже  Марина,  -  то  й
шоту нема?!
   Панич скоса глянув на Марину; видно, йому не полюбилося ?? тримання.  А
Маринi що до того? Вона не примiча? його косого погляду. Його свiже личко,
його голос тихий та любий так тягнуть до  себе.  Марина  ще  схилилася  до
його; ?? плече черка?ться з його плечем, ?? рука  лежить  на  його  спинi.
Виставивши голу шию i впиривши на його очi, вона так щебече... ?й хочеться
так щебетати! Вона розказу?, яких пiсень спiвала Христя у селi  i  якi  то
все гарнi пiснi!
   - Ви тiльки ?? заставте; вона все розкаже.
   - Добре, добре, - хмурячись, одказу? панич. - Нехай  ще  другим  разом,
тепер я втомився.
   - Годi! ходiмо, - каже Марина, направляючись iти.
   - Постiйте, - каже вiн i полiз до кишенi.  Витяг  семигривеника,  пода?
Христi.
   - Навiщо? - пита та.
   - На! - настою? вiн.
   - Нащо? - аж скрикнула Христя.
   - Та бери, дурна! То за пiсню, - каже Мар'я.
   - Не хочу! - засмутившись, вiдказала Христя i мерщiй вибiгла  в  кухню.
Панич здвигнув плечима, закопилив губу.
   - Та й дурна ж яка! -  зареготавшись,  каже  Марина.  -  Давайте  менi,
давайте, я вiзьму.
   Панич нехотя подав. Мар'я, побачивши, що недавнiй лад  якось  порвався,
поспiшила собi за Христею; зосталася одна Марина.
   - Спасибi вам! - щебече вона, вертячи семигривеника  в  руках.  -  Оцих
грошей нi на що не потрачу... нiзащо! Дам  жидовi,  щоб  приробив  ушко  -
дукач буде. Гляну на дукач - i вас згадаю! - свiтячи очима, дода? Марина.
   - Добре, добре, - глухо одказу? вiн.
   - Чому ти, дурна, не брала? - доноситься з кухнi голос Мар'?.  -  Панич
розсердився!..
   - Хiба я наймалася розказувати? - скрикнула Христя, аж панич кинувся.
   - Чого там вони? - обiзвалася Марина i вибiгла в кухню.  Панич  зачинив
за нею дверi i заходив по хатi.
   Хороша Христина врода, молода краса забунтували його  кров,  збудили...
Так би й обхопив ??! Так би i впився у повну гарячу щоку, притис до  свого
лона!.. "Х-ху ти! Та й смаковита ж!" - махнувши рукою, мовив  вiн.  Очi  в
його горiли, зiтхання виривалося з самого глибу  -  важке,  гаряче...  Вiн
чимдуж заходив по хатi... Дика, як та коза дика!..  I  грошей,  дурна,  не
схотiла брати... А тут ся хльорка навернулася!.. От уже хльорка! I  "дукач
напам'ять", - кривив вiн ?? в  думцi...  Та  вже  ж!  -промовив  уголос  i
грузько опустився на стiлець, кусаючи губи. Йому досадно було, досадно, що
Христя не сама прийшла а з тими... "Уже менi тi  помiчницi!"  -  трохи  не
скрикнув вiн i схопився.
   - Христе! Дайте води! - гукнув вiн крiзь дверi. "Хоч ще  раз  подивлюся
на не?", - думав вiн i як же то кисло скривився, як воду унесла не Христя,
а Мар'я.
   - А та?
   - Там з дiвчиною зосталася.
   Вiн припав гарячими устами до холодно? води.
   - Ну, та й розпалила ти панича, - хвалилася Мар'я, вийшовши в кухню,  -
так повен стакан одним духом вимчав!
   Христя сидiла на лавi, мовчала; мовчала i Марина, сидячи на полу.
   - Чого се ви так засмутилися? - спитала Мар'я, дивлячись на дiвчат.
   - Ох, пора вже менi додому! - скрикнула Марина  i,  схопившись,  почала
збиратись.
   - ?в нас панич е, не думай! - торохтiла вона, одягаючись, до Христi.  -
Та ще як ловко гра? на скрипцi! Ось приходь коли-небудь,  я  попрошу,  вiн
Загра? нам.
   - На ж намисто! - здiймаючи з ши?, пода? Христя.
   - Не треба. Як прийдеш - тодi вiддаси. Чула ж: приходь. Прощавайте!
   - Голiнна до паничiв,  аж  труситься!  -  промовила  Мар'я,  як  Марина
окрилася в сiнях.
   Христя, провiвши Марину до  ворiт,  вернулася  сумна,  насуплена.  Вона
лаяла сама себе за сьогоднiшнiй вечiр. I що б було сидiти в кухнi,  нi  ж:
понесла лиха година до панича! Чого! Щоб ткнув, як собацi,  семигривеника!
А та - навперейми... "давайте менi!" Так i лiзе у вiчi, так i  сучеться!..
А вона, вона краща? Нарядилася й попленталася до його!.. З серцем  скидала
Христя недавно ще любу одежу, рвала, розплiтаючи, косу... ?й на  ранок  не
хотiлося i кришки чого-небудь з  сьогоднiшнього  зоставити,  щоб  воно  не
нагадувало про сей вечiр.
   Положившись спати, вона довго не спала, ворочалася з боку на бiк;  а  в
голову, дивись, то те, то друге й прилiзе, нишпорить коло серця, з якого б
його боку пристати, щоб ущипнути дужче, уколоти глибше!..
   V
   Григорiй Петрович Проценко, бiдного  чиновника  син,  скiнчивши  школу,
незабаром поступив на службу. Десятий рiк тому пiшов,  як  батько  вирядив
його з Двору у город з письмом  до  знайомого  товариша  по  службi  та  з
невеличким збiжжячком, яке спроможилась надбати йому його старенька  мати.
Тодi саме хлопцевi  пiшов  сiмнадцятий  рiк.  Не  бажалося  йому  ?хати  в
губернiю на службу, а  хотiлося  учитись,  поступити  в  гiмназiю.  Одного
великого пана син був гiмназистом, i ото, бувало, як лiтом зiйдуться вони,
то Гриць не надивиться на синiй каптан з срiбним позументом, на  картуз  з
набитими лiтерами мiж бiлим вiночком; а як почне  паненя  розказувати  про
гiмназичнi звича?, як вони помiж себе поводяться, хвалиться про  науку  та
цвенькати на  чужестороннiх  мовах,  -  Гриць  тiльки  роззявить  рота  та
диву?ться на вiльне веселе життя товариства,  на  ?хнi  забавки  та  всякi
замiри; очi у його iскрять, i не змельне вiн нiкуди ними - все дивиться на
свого товариша, а на самому днi зрачкiв затлiва?ться в нього  i  журба,  i
досада... Зiтхне, бувало, глибоко та важко Гриць, коли  перестане  товариш
щебетати, та  ще  просе  що-небудь  розказати.  А  як  пiде  товариш,  вiн
забереться куди в глухий куток садка та сам про себе  твердить  тi  слова,
iдо наслухався за день. Велику жагу вiн мав до того вчення, та  що  вдi?ш?
Вiн сам бачив, що з батькiвськими достатками далеко не  посунешся:  окреме
його, у батька ще три сини та двi дочки на ши?; треба всiм  порядок  дати,
усiх до розуму довести, треба було й  йому,  скiнчивши  школу,  злазити  з
батькiвсько? ши? - свого хлiба шукати. Де ж той хлiб для  чиновного  сина?
Одна до нього дорога - служба. На службу ото i зiбрався Гриць.
   Поступив вiн у той саме час, коли  та?мнi  думки,  вирощенi  на  гiрких
болiстях кращих людей прошлого царювання, ждали сво?? черги,  яким  би  то
його побитом протиснутись у життя. То був час раннього ранку пiсля  хмуро?
ночi; час великих надiй, великого ждання. Нiхто не знав,  що  ще  буде,  а
кожному видко було, що так, як воно  ведеться,  негоже,  треба  щось  iнше
заснувати, щось краще пригадати.  Час  чиновного  царювання,  хапанини  та
гнiту минав, в народi все дужче та дужче почувалося нарiкання на недоладне
життя. Мiж крiпаками ходила та?мна чутка  про  жадану  волю.  То  не  була
ненароком пущена чутка, перехоплена лакеями вiд сво?х  панiв  i  рознесена
двiрнею по селах, - то була явна оголоска на все царство, на увесь свiт.
   Уже пани з'?здилися по губернiях клопотатися, коли i яку волю дати тому
ледачому крiпацтву... То був, з одного боку, глухий плач, а  з  другого  -
Задавлений спiв;  у  тому  великому  плачу-спiву  заводили  бiльше  усього
чиновнi люди - царськi слуги; вiд ?х  часом  iшли  радiснi  для  крiпацтва
початки. Кращi люди, що сторонилися досi чиновного стану, як  яко?  огиди,
почали потроху посуватись, протовплюватись у нього, щоб не випустити з рук
дiла, не вiддати його у другi - нiкчемнi. Багато вони витерпiли за його за
свого молодого вiку, немало рубцiв пройшло по ?х широкому й високому  чолi
вiд сумних думок. Вони  були  в  загонi,  опльованi  усiма.  Тепер  на  ?х
гукнули. Як його не обiзватися?  як  його  не  одкликнутися,  коли  другi,
пiдiйшовши стороною, певно, внiвець обернуть ?х  надi?,  знехтують  велике
дiло? Вони одгукнулися  i...  замiнили  свiй  хатнiй  халат  на  службовий
каптан. То, правда, були ще тiльки стовпи, одинокi рядчики,  що  ?х  i  по
пальцях перелiчиш. А проте старе чиновство заворушилося, загомонiло:  "Як?
нiгде не служивши, нiчого не звiдавши, та зразу такi мiсця  опанувати?  Не
ждати добра, не буде!"  I  почалася  та?мна  робота  та?мних  пiдходiв  та
пiд'?здiв... Рядчики не падали; гукнули гук до  молодших.  Одкрилися  новi
мiсця з великою платою, i на тi посади присилались то безбородi, то в моху
ученi хлопцi, а який-небудь голений тридцятилiтнiй  служака  обходився.  З
того часу закипiла  жовч,  почалося  змагання.  Старi  кричали:  блазнята!
молодi обзивали старих хапунами, безтолоччю. Пiшла ворожнеча мiж старим  i
новим. Та ворожнеча i те змагання одгукнулися не в одному тiльки чиновному
станi, обiзвалися вони й у других постановах життя, одгукнулися й у сiм'?.
Крiпак не гнув ши? перед паном, робiтник - перед хазя?ном,  син  часом  не
слухався батька: все, Зачувши волю, пiднялося на дибки  i  прокричало  про
сво? право. То був час великого  гуку,  ще  бiльшого  змагання;  страшенно
напругувалися кожного сили, щоб узяти верх, одолiти. Молодi було  одолiли,
щоб... незабаром i собi постарiти... Життя мчалось, як вiтер!
   Григорiй Петрович ще захопив старих порядкiв на службi: старший  був  у
них великий хапун, а ще бiльший ненависник волi. Вiн любив, щоб усi  перед
ним тiпалися-млiли, падали ниць, хилилися.  Часто  його  голос,  як  грiм,
розкочувався по великих палатах, щоб тiльки  меншим  нагнати  страху.  "Де
страх - там i бог!" - завжди казав вiн. На  старшого  дивилися  пiдстаршi;
кожен вiд себе меншого держав осторонь. З  малими  ж  робили,  що  хотiли:
скидали чоботи за провиннiсть, заставляли дiжурити по тижнях,  записували,
хто скiльки разiв виходив. Гриць разом боявся того i ненавидiв.  Проходячи
улицею, вiн бачив цiлу юрбу молодих хлопцiв-гiмназистiв, що, кружаючи бiля
учителя, весело щебетали, допитуючись у його  то  того,  то  другого.  Той
одповiдував не як начальник, а як  старший  i  знаючий  товариш  одповiду?
молодшим. Всi слухали радiсно, реготалися, жартували. Грицевi завидно було
дивитися на той гурт... Там життя, пiд синiм каптаном тiльки i б'?ться  як
слiд серце; а тут? Серце його зав'ядало, як вiн обертався лицем  до  свого
стану; пiднiмалася ненависть, нападала скорбота; молода кров гаряче била i
приливала в голову. Молодiж завжди коха? волю, уводе в життя  iншi  думки,
пестить iншi надi? - свою весну справля?... Для того, щоб  обтесати  себе,
як пораяли товаришi-гiмназисти, - читав книжки.  Говорили  тi  книжки  про
право кожного й про волю те право добувати; судили про звiра  i  чоловiка;
про свiт i його закони довiчнi. Гриць не читав, а жер тi книжки; хапав  на
лету все, що  розносилося  широкою  течi?ю  друкованого  слова,  набирався
розуму. Життя його роздво?лося, розкололося надво?: з одного боку - нелюба
служба, що годувала його хлiбом, гасила дух; з другого - книжки,  розумова
розмова з молодим товариством пiднiмала його угору. Та натура його не була
мiцна, завзята; вiн був не з тих, що, раз забивши що в голову, довiку тому
слугують, готовi стати проти всього свiту за те, що  вони  думають,  у  що
вони вiрять; то люди збро?, то - отамання завзяття! Вiн не той  був.  Його
натура була слаба, миряча: вiн хотiв, як кажуть, щоб упасти i не забитися;
щоб i кози були ситi, i сiно цiле. Йому хотiлося, щоб  i  на  службi  були
такi порядки i таке товаришування, як мiж гiмназистами. А як сього нема? -
що ти зробиш? Не лiзти ж одному проти всiх?! Вiн мирився  з  сво?ю  долею;
одним вiн пiддакував, вiд других вiдмовчувався; мiж молодими вiн смiявся З
старих, мiж старими мовчав. Все то було йому  на  користь:  молодi  лiчили
його у сво?м станi, старi не чiпали  його,  тихого  та  мирячого.  У  двох
ворогуючих станах такi люди завжди бувають; вони слугують тому й другому i
разом обдурюють обох. Хай тi надiються, а другi не мають за  ворога  -  ?м
вiд того i добре, i тепло: ловися, рибка, мала й велика!
   Гриць, одначе, i на се був незугарний. Чи то йому доля не слугувала, чи
то його ще час не настав? Вiн не ганявся за наживою. Йому любi були спiви,
танцi, iгри молодого вiку; а коли молодiсть того  часу  тим  негувала,  як
чимсь недоладним, то вiн, прогулявши цiлу нiч мiж старшими,  протанцювавши
та прореготавши з панянками, на другий день перед молодими насмiхався  над
тими спiвами, над тими танцями. Вiн був балакучий  i  любив  пореготатися.
Отаке життя на двi половини, таке слугування тому й  другому  робили  його
спритним, нiбито ?хидним. Чим вiн винуватий? Жити всякому хочеться; а  вiн
що таке, щоб йому не хотiлось жити? Малий чоловiк, роздавити його - як раз
плюнути... батько-матка бiднi... Як  хоч,  а  рiчку,  кажуть,  перескоч...
Прийшлося гнутися, прийшлося плазати ужакою.  I  то  раз  лихо  висiло  на
волосинi над його головою.
   Молодi того часу уперше вийшли на ту довгу ниву,  що  зоветься  життям,
тiльки дужi силою свого хочу та запалом молодого завзяття. Не було  у  них
учителiв, що напрямляли б, як iти i куди iти, не було перед собою  стежки,
нiхто ще ?? нi разу не прокладав. Треба  було  самим  проробити,  щоб  iти
вперед, ?м хотiлося зайняти не одну яку постать,  а  разом  усе  поле;  на
одному боцi треба йти до бою, на другому -  силу  вистачати...  Народилося
зразу не один, анi два, а десять напрямкiв. З народною волею народилася  i
любов до меншого брата, народилося народолюбство. Народолюбство  закликало
у свiй стан багато всякого люду. Щоб добре  зробити,  треба  спершу  народ
знати, чого вiн хоче, чого йому треба. Досi його бачили тiльки в дворi - з
одного боку, а треба його бачити всюди: серед села,  серед  поля,  у  його
працi тяжкiй, забавках веселих, у його стосунках мiж собою, в його  сiм'?,
у  його  радощахгорi...  Пiсня,   казка,   приказка,   мов   тi   мурованi
склепи-схованки, багато ховали у  собi  його  слiз,  його  та?мних  надiй,
думок. Добре б було тi пiснi, казки та приказки позбирати, позаписувати  -
то б була книжка великого життя, великого горя... Гриць, зачувши  про  се,
зараз  записав  чотири  пiснi  вiд  слуги  сво??  хазяйки   i   припоручив
збiрниковому товариству. Йому дякували,  прохали  ще  збирати,  раяли  все
записувати. То було з одного боку, а з другого - всi бачили рядом з  волею
страшенну народну темноту. Треба було  ??  хоч  трохи  освiтити,  розбити,
розвiяти той густий морок, що покривав не тiльки  села,  а  часом  i  хати
заможних городян... Народилися недiльнi школи. Пiдбивали й Грицька в  одну
учительствувати. Грицько вертiвся: й нiколи, й чи дотепний.  Вiн  побачив,
що то вже справжн? дiло, по якому пiзнають, куди кого хилить. Соромно було
одступитися i страшно поступитися. Вiн згодився тiльки на  вечiрнi  збори.
Увечерi вiн вiльний, та ввечерi нiхто не  бачитиме,  де  вiн  бува?  i  що
поробля?. Недовго тi школи побули, не знать було, чи й дiло яке зробили, а
старi вже ославили ?х як заговорщицькi збори, де проповiдувалося, що  бога
нема? i старшини не треба. Не досягло й до року, як школи закрили;  декого
З учителiв позабирали, позасилали. Гриць нi живий нi мертвий сидiв i ждав,
що ось прийдуть i до його i тодi... прощай все  навiки!  До  його  справдi
прийшли i, знайшовши тi чотири пiснi, що вiн записав вiд слуги, взяли ?х з
собою... Попомлiв же вiн тодi за них душею, попоболiв серцем... А  господь
його зна?: може, тi пiснi на ?х очi гiрше всього, може, за них i мiсця  не
буде на свiтi... "Старi дiзнаються, якого  вiн  поля  ягода,  -  з  служби
виженуть, у  Сибiр  завдадуть",  -  думав  вiн  i  трохи  не  повiсився...
Начальство накинулося на нього - Звiр звiром.  Вiн  плакався,  каявся,  що
його пiдбили. Начальство, не даючи виду, що проща?, геть  стороною  робило
сво?, одстоювало його,  прохало,  у  кого  слiд.  Прийшлося  йому  прожити
тиждень гiрше, нiж у пропасницi, у тому безмiрному страху,  що  нема  йому
кiнця-краю, що здiйма?ться з усiх бокiв, обгорта? з усiх сторiн, давить за
душу, ссе за серце, холодить кров у жилах!.. Вiн трохи не занедужав.  Йому
тiльки тодi одлягло, як вернули його пiснi. З якою вiн  ненавистю  дивився
на них! З якою радiстю палив, перегортаючи папiр так, щоб  i  шматочка  не
зiсталося; а спаливши, ще  й  попiл  закопав  в  огородi,  щоб  вiтер,  не
розвiявши, як-небудь не видав його вдруге! Буря  пройшла,  вирвала  кiлька
дубiв з корiнням, поламала силу молодого гiлля i - скрилася. Настала  така
сумна нудота - нi слова путнього, нi пiснi весело? - мов понiмiли всi, мов
поховали кого великого й славного i справляли похорони.  На  кладовищi  ще
так бува? восени, коли лист з дерева опаде i почорнiють високi могили.
   Старi подолiли i святкували сво? свято. Яко? слави i яких наговорiв  не
понесли вони на голови сво?х ворогiв? Тi мовчали, не одкликалися:  страшно
було одкликатися... Самотою стояла ?х будiвля,  збудована  ?х  руками,  i,
зда?ться, ждала тiльки часу, коли ?? почнуть руйнувати: з  усiх  бокiв,  з
усiх сторiн облягли ?? ненависники з сокирами, з лопатами, заступами. Вони
тiльки ждали наказу; одно слово i - з  непокритих  стiн  знявся  б  тiльки
порох угору, замiсть пiдвалин -  однi  глибокi  ями  зачорнiли.  Та  назад
тiльки раки лазять. П'ятьшiсть рокiв  будування  не  пропали  даром;  вони
казали, що стара хата стала i тiсна, i нiкчемна; треба ново? - i  широко?,
i яснiшо?. Занопанi на не?  пiдвалини  глибоко  у  землю,  виведенi  стiни
високо угору, - треба ?х кiнчати, треба докупи  зводити.  Полiзли  в  нову
будiвлю й слiпi,  й  кривi,  й  безногi;  полiзли  й  почали  клопотатися.
Позабивали  декiлька  вiкон,  велику  свiтлицю   перебили   перегородками,
наробили окремих захистiв легеньких та: "На наш вiк стане", - втiшали себе
- та не втiшилися.
   Через пiвроку пiсля то? бурi получилася бумага:  старого  старшого,  де
служив Гриць, одставляють, замiсть нього назначено з столицi...  Хто  вiн?
Що воно? Молодий? Старий?.. Всi зразу наче  до  землi  приросли;  нешвидко
загомонiли: чи такий, чи не такий, а без перемiн не обiйдеться; чи старий,
чи молодий, а перемiни будуть. До старого тiльки зручнiше  приспособитись:
аби був слухняний та покiрливий - та й живи, як у бога за  дверима.  Iнший
раз i пола? дурно - змовчи: все гаразд буде. А молодий  -  навпаки:  i  не
кричить, i не ла?: все тихо та мирно, а дивись - уже й викинув на  вулицю.
Старi зiтхали про себе, сходилися, шушукали, шкодували за  старим  старшим
i, охаючи, дожидали, кого бог пошле, ^isae Гриць пiдняв голову угору:  вiн
стороною чув, що старший назнача?ться з молодих, i зажидав його, як бога.
   Аж ось i старший появився. Молодий, тихий та обхiдчастий; з кожним  так
любенько розмовля?, тихенько випиту? i  все,  як  отченаш,  зна?...  Старi
зажурилися, та й було чого: незабаром ?х почали половинити. Кого з столицi
викликали, кого з тутешнiх розшукали, i все то молодi, без  заслуг.  Пiшли
другi службовi порядки, iнше життя заснувалося.
   Проценко дихнув всею сво?ю слабою грудниною. Йому легко й служиться,  й
живеться: ? в кого не тiльки про службу спитати, ? з ким i об  сторонньому
побалакати. До того i старший не держав себе геть  одсторонь,  як  старий:
часто вiн присоглашав менших до себе погуторити. Зiйдуться, погомонять,  -
дивись - або що на кон поставлять на користь бiдоти,  або  музичний  вечiр
утнуть на жiночу освiту... Пiшло  життя  коромислом.  Гриць  шкодував,  що
занехаяв охоту на скрипцi грати, а на кону  стати  боявся,  та  не  мав  i
талану до того. Вiн напустив на себе сум; дивлячись  на  нього,  подума?ш:
гiрке йому i те ваше святкування.  Начальство  раз  довiдалося,  чого  вiн
суму?. Другi за нього повiдали, що вiн мученик. Вiн, як справжнiй мученик,
мовчав, не хотiв дiлитися нi з ким сво?м лихом. То вiн мученик? -  спитало
начальство так, буцiм сказало: то  навiщо  його  й  держати?  Усi  думали:
кiнець Проценковi! Вiн сам млiв душею бiльше, нiж пiд ту лиху завiрюху, що
зачепила й його. Прокльони на необачних уже складалися на його  устах,  як
тут його кликнуло начальство. Нi живий нi мертвий пiшов вiн до нього.
   - Вы хотите ехать на уезд?
   Гриць одказав не словами, а зблiдлим обличчям та стухлими очима,  що  -
коли воля його превосходительства.
   - Хорошо, - коротко i суворо одказало начальство. -  В  NN  открывается
место. Поезжайте!
   На радощах облiтав Гриць увесь город, усiх сво?х  знайомих.  Одним  вiн
хвалився,  як  його  прийняло  начальство,  яке  мiсце  давало,   як   вiн
одказувався, а воно прохало; другим шептав на вухо: се за  нашi  бiди,  за
нашi лиха великi. Недаром ми пiдставляли ши?  пiд  сокири.  Не  вмре  наша
мати, не пропала даремно праця.
   На третiй день Проценко ви?хав з губернi? з думкою нiколи не  вертатися
в се прокляте мiсто, що так йому далося взнаки, що  опорочило  його  добре
ймення, що замiрялося на його життя молоде. Веселий вiн ?хав на нове мiсце
та балакучий. З возницями цiлу дорогу не вгавав, викав i чимало дивував ?х
тим виканням. Вони не знали, що про нього думати.  "Се  не  наше  щось,  З
далекого, видно, краю". I мали думку прокотити за?жджого барина на  славу,
та староста охолоджував: не дуже лиш гнатимеш коней: невелика цяця  ?де  -
зна?мо ми сих безштанькiв!
   У городi NN  появився  Проценко  зовсiм  iншим  чоловiком.  Веселий  та
говiркий, вiн смiло  заводив  розмову  з  кожним  стрiчним  i  поперiчним,
насмiхувався над повiтовим байдикуванням, над порядками городського життя,
над  громадянським  безладдям.  Вiн,  зда?ться,  все  знав,  все  пережив,
передумав i став вище вiд того, що бачив,  не  гнушаючись,  правда,  i  не
гордуючи ним. Чи стрiвався вiн з простим чоловiком на вулицi - замовляв до
його його мовою, викав, йшов рядом, не боячись огудки; чи з  сво?м  братом
службовим, - дивився тiльки па те, чи то молодий хлопець ще,  чи  поживший
батько, - заводив смiло пiдхожу рiч: молодому розповiдав брехеньки,  точив
ляси, старого - привертав до себе  розсудливою  мовою  про  життя  i,  мов
ненавмисно, ввертав у розмову чужесторонне слiвце, щоб того  здивувати.  I
вiн справдi дивував усiх. "От смiлий, от  талановитий",  -  думали  молодi
паничi i завжди З великою  охотою  заводили  з  ним  розмову.  "Голова,  -
протягом хвалили старi батьки, - послухай його - не наслуха?шся. I все  то
не по верхах скаче, а розумним словом глибоко гвоздить. Далеко такий  пiде
- не здоженеш, не випередиш". Помiж панянками  не  було  нiкого  за  його.
Хороше обличчя, люб'язна розмова, перевита жартами, хист до танцiв  -  все
се було за нього, все слугувало йому на користь. Правда,  перед  ними  вiн
тiльки раз появився у сво?й бойовiй збро?, i кожна подумала: "Се  той,  що
його жадала душа моя". Потiм вiн звернув набiк; не  личить  стояти  прямо:
сонце нiколи не спада на землю, а  скiльки  до  нього  моляться  людей  на
свiтi!.. Вiн не то щоб ?х обминав, а помiж  ними  напускав  на  себе  сум,
скаржився на нудне життя, гостро розбирав ?х iгри та  забавки,  насмiхався
над ?х замiрами. Його боялися й жалiли; боялися його гостро? мови,  жалiли
красно? вроди, що так рано довiдалася якогось лиха.  Хто  заклопотав  його
молоду голову? Хто уразив його гаряче  серце?..  Нема  кiнця-краю  та?мним
догадкам i ще та?мнiшим надiям! Кожнiй думалося: а що, як то  я?  I  кожна
навперейми перед подругою наряджалася  якнайкраще,  виступала  якнайлегше;
ведучи з ним розмову, замирала якнайдужче; а були  й  такi,  що  й  бiсики
перед дзеркалом учились пускати... Та не туди стрiляли його очi,  не  туди
оберталось серце: не на непочатий морiжок польових квiток, а на  пiдпушену
грядочку огородних лiлiй. Молодi панiйки розважали його сум - велику тугу,
вiд ?х погляду загорялися його  похмурi  очi,  тiпалося  i  билося  гаряче
серце.
   Як тiльки при?хав вiн,  то  зразу  оселився  у  Рубця.  Антон  Петрович
раднiший мати свого брата на квартирi: разом вони на службу  йдуть,  трохи
не разом i з служби вертаються; хата зайва е -  чому  ж  його  не  пустити
доброго чоловiка, коли вiн да? ще до того й добрi грошi. Пистина  Iванiвна
ще бiльше раднiша була такому квартирантовi. Антон Петрович  i  старий,  i
пiдтоптуваний, i все клопочеться, коли не по господарству, то про карти; а
Григорiй Петрович i чорнобривий на лихо удався, i веселий, балакучий;  про
що з ним не заведи розмову -  так  легко,  так  любо  з  ним  говорити.  I
обхiдчастий та принадливий: не пройшло й трьох днiв, а мов вiн у них  зрiс
i викохався; i слуги до його зразу привикли; i Iвась, синок, так  полюбив.
Не раз Пистина Iванiвна, дивлячись на нього,  як  вiн  загравав  з  Iвасем
пiсля обiду, глибоко зiтхала. Вона гадала в той час про сво? молодi  лiта,
коли вона була ще баришнею, ждала сво?? черги... "I от же  не  пiдвернувся
тодi такий! А тепер - он  яке  опудало  лежить  i  сопе!  -  думала  вона,
дивлячись  на  чоловiка,  що  спочивав  пiсля  обiду.  -  Он  який  крикун
вистрибу?! -  переводила  очi  на  сина,  та  чу?  -  й  пiд  серцем  щось
ворушиться. - Уже ж що там не буде, а кумом вiн буде!" - рiшила вона.
   Через пiвроку родилася Маринка. Як очуняла Пистина  Iванiвна,  почалися
клопоти про хрестини: коли, як, що й до чого?
   - За кумом нiчого бiгати, коли  кум  у  хатi,  -  жартiвливо  промовила
Пистина Iванiвна, указуючи на Григорiя Петровича.
   - Од хрестин грiх одказуватися, - одмовив той.
   Кумою Антон Петрович давно вже намiтив товсту купчиху,  що  так  любила
чайку попити, добре попо?сти, уволю поспати; незгiрше  вона  любила  i  на
зубок стороннього узяти; звiсно, як у гостях та помiж сво?ю компанi?ю - не
сидiти ж зцiпивши зуби!
   - А хрестити вiзьмемо молодого  попа,  -  знову  ра?  Пистина  Iванiвна
чоловiковi. - Все ж перепаде  що-небудь  молодому,  бо,  кажуть,  вiн  так
бiду?. Та разом i матушку проси: побачимо, що воно за губернська цяця.
   Хрестини,  iменини,  похорони  нiколи  не  справляються  без   бенкету:
зiйдуться чужi люди, треба дiло зробити, треба й побенкетувати. Колись  тi
бенкети цiлими тижнями тяглися,  широко  та  бучно  справлялися;  а  тепер
бiльше мiж прихильними знайомими.
   На сей раз Антон Петрович запросив близьких  собi:  Книша  з  жiнкою  -
високою та сухою, як тараня, молодицею; секретаря з суду -  лисенького  та
низенького старичка з його бочкою, як  шуткуючи  звав  вiн  свою  жiнку  -
огрядну та товсту панiю, велику товаришку головихи; прохав вiн i голову, й
Селезньова, та голову якесь дiло задержало, а  Селезньов  по?хав  на  села
мiстки оглядати.
   У призначену недiлю звечора зiбралися запрошенi гостi, посiдали, ведуть
Звичайну розмову - хто що чув, хто що бачив; ждуть батюшки. Аж ось i  вiн,
та ще й не сам - з матушкою.
   - I чого? - спитала секретариха з полiцi?, хитнувши головою.
   - Скажiть же, - додала секретариха з суду.
   - I ?й сюди треба! Iшла б у машкарад скраю водити! - увернула головиха.
Вона вже дещо чула про молоду попадю, що та виробля?.
   Попадя увiйшла в гостинну  наряджена  та  надушена,  ??  гарне  шовкове
плаття злегка шамотiло по долiвцi, цвiтний  пояс,  наче  райдуга,  перевив
тонкий та стрункий стан. ?? бiла, наче виточена, шия ще здавалася  бiлiшою
вiд чорно? шовково? матерi?, що так гладенько облягала ?? круглi  плечi  i
високе лоно; золотий хрестик на золотому ретяжцi блищав на ши?,  як  зоря;
невеличкi сережки грали дорогими камiнцями; на рожевих пальчиках i синiли,
i червонiли перстеньки; личко молоде, рожеве;  волос  чорний,  у  кучерях;
голубi оченята з-пiд чорних брiв, наче квiтки тi, горять-усмiхаються.
   - Нарядилась, а ?сти, кажуть, нiчого, - припавши до Рубчихи,  промовила
секретариха з суду.
   - Пiдiть же! - одказала та.
   Головиха  тiльки  сплюнула  i  припала  до  блюдечка  з  ча?м.  Попадя,
уступивши  в  гостинну,  привiтно  поклонилася  усiм.   Пистина   Iванiвна
напрямилася стрiти не знану ще гостю.  Почалося  знайомлення.  Попадя,  як
ясочка, бiгала вiд одного до другого, хапалася за  руки,  мiцно  здавлюючи
?х, трусила; з жiнками цiлувалася. Личко ?? горiло, очi грали.  Вона  така
рада новим знайомим. Так давно ждала сього часу. I защебетала, мов  пташка
ранком. Балакаючи з  хазяйкою,  увертала  слово  й  до  гостей;  чула,  що
говорили чоловiки в другiй  хатi,  i  з  ними  вона  перегукувалася  сво?м
дзвiнким  голосом.  Бажаючи  побачити  народжену,   кинулася   в   дитячу,
обцiлувала червоне личко Маринки, витерла губи бiлим пахучим  платочком  i
метеликом ускочила знову у гостинну.
   - А хто ж кумом? - спитала.
   Пистина Iванiвна пiдвела кума, познайомила.
   - Я десь вас бачила, - сказала вона, стрiльнувши на нього очима.
   - На улицi, може, - вiдказав вiн, вклоняючись.
   - Нi. Ви не з губернi??
   - Доводилося й там бути.
   - То-то. - I вона заторохтiла про губернiю.  -  Там-то  хороше,  там-то
весело! Садки, клуби, маскаради.
   Григорiй Петрович зрадiв новiй знайомiй. З одного города - у них  зразу
знайшлося що пригадати, про що поговорити. Весела i тепла розмова зачалася
мiж ними.
   - Хльорка! - тихо промовила Книшева жiнка.
   - Та ще й губернська, - додала секретариха з суду. Головиха зачмихала i
вилила з блюдечка чай на себе.
   -  Плаття!  плаття!  -  загукала  секретариха  з  суду  i  кинулася  за
ганчiркою.
   - Нiчого, - заспокоювала головиха, струшуючи з свого дорогого шовкового
плаття краплi чаю, а в душi лаяла i попадю, i секретариху.
   - Бачите, що тут за люди - якась звiрота, - прошептала, повертаючися до
Григорiя Петровича, попадя i, зiтхнувши тихо, додала: - А ти живи мiж ними
та ще й вибери подругу собi.
   - То ви не подругу вибирайте, а друга, - одказав вiн ?й.
   - Друга? - скрикнула вона, i блакитнi очi ?? аж посинiли. - О-о, я знаю
вас, мужчин. Ви всi ?хиднi такi, коварнi... У-у-у!..
   I вона так утiшно засовалася, посварилася рукою, так чарiвниче  заграла
очима, що якби не було нiкого, Григорiй Петрович так би  й  припав  до  ??
ручки.
   - Всi? Невже всi? Мало ж ви зна?те нас, коли так, - одказав  вiн  буцiм
покiйно.
   Попадя глянула йому у вiчi, пильно  глянула...  Ще  хвилину  -  i  вiн,
певно, не видержав би ?? палючого погляду; та вона  одскочила  вiд  нього,
пiдiйшла до Пистини Iванiвни й заторохтiла про щось iз нею...  Його  серце
зразу так нестямно забилося.
   "Ану, потяга?мося, чия-то вiзьме", - подумав вiн, скребучи бороду.
   Тут почалися хрестини. Усi  осталися  в  гостиннiй,  тiльки  хазяйка  з
попадею вийшли в дитячу.
   - Не по кумi куму вибрали, - промовила вона, зазираючи у  вiчi  Пистинi
Iванiвнi.
   - То, бачте, головиха. Обiйти якось було нiяково. Зяаете нашi звича?, -
виправлялася Пистина Iванiвна. - А кум - наш квартирант. Попадя мала  щось
сказати, та тiльки очима заграла.
   - Ваше ймення? - червонiючи, спитала Пистина Iванiвна.
   - Наталя Микола?вна, - одмовила попадя. - Тiльки ви мене так не зовiть,
зовiть прямо Наташа. -  I  вона  кинулась  обнiмати  та  цiлувати  Пистину
Iванiвну.
   "Дiвчинка!.. ?й би ще тiльки гуляти та в кукли грати, а не попадювати",
- подумала Пистина Iванiвна.
   Пiсля хрестин чоловiки одрiзнилися у другу хату, засiли за карти. Жiнки
зосталися з одним кумом у гостиннiй. Пистина Iванiвна часто вибiгала то по
хазяйству, то до дитини. Секретариха з головихою бiльше мовчали,  слухали,
як торохтiла попадя з Григорi?м  Петровичем;  а  вона  нi  на  хвилину  не
вгавала: то гудила порядки  тутешнi,  то  згадувала  губернiю  i  зiтхала.
Григорiй Петрович iшов ?й навпаки - дратував, перечив;  а  вона,  коли  не
мала що одказати, то сварилася на нього сво?м кулачком.  Яка  вона  хороша
була в тому гнiву! Припухлi устоньки, мов рожева квiтонька, розкриваються,
блищать  бiлi  та  рiвнi  зубенята,   щоки   криються   краскою,   а   очi
горять-палають.
   - Циндря то вона циндря, а дивiться, яка  вродлива  дуже,  -  промовила
головиха на ухо секретарш! з суду.
   - Що та врода? - одкопиливши губу, одказала  та.  -  Хiба  на  те,  щоб
другим на шию вiшатися? Чи бачите, як загра?!
   - I сраму ?й нема?, - увернула Книшева жiнка.  -  Рада,  що  до  панича
допалася: торохтить, як та порожня бочка. А до нас, небiйсь, то й зацiпило
?й.
   Тут саме Пистина Iванiвна кликнула нащось Григорiя  Петровича.  Попадя,
зоставшися сама, повернулася до жiнок.
   - Ви не скуча?те? Ми тiльки з Григорi?м Петровичем i говоримо, Головиха
ззирнулася з сво?ми товаришками.
   - Та тiльки ж вас i чутно, - прошептала Книшева жiнка.
   - Ми  на  вас,  серденько,  дивлячися,  радi?мо,  -  у?дливо  промовила
секретариха з суду.
   - Давайте у хванта грати, - крутнулася попадя.
   - Нi за що  нам  хвататися,  -  з  усмiшкою  одказала  головиха,  а  ??
товаришки зареготали.
   - Не хочете? - спитала попадя.
   - Не хванталися ми  змалку,  а  на  старiсть  пiзно  учитися,  -  знову
промовила головиха.
   Попадя закопилила губу i, пройшовшися по гостиннiй, повернула  в  хату,
де чоловiки у карти грали.
   - Бачили, як носом закрутила, - штовхнула секретариха головиху.
   - З'?ла облизня! - промовила Книшева жiнка.
   - Менi у хванта грати... - обiзвалася головиха i, схилившись  набiк  до
секретарихи, закихкала; та,  дивлячись  на  головиху,  собi  зареготалася.
Товстi та круглi, вони, наче кавуни тi, хиталися то на той, то  на  другий
бiк, одна одну штовхаючи: широкi ?х обличчя вiд реготу ще бiльше  ширшали,
займалися краскою, поливалися слiзьми; збоку суха  й  довгобраза  Книшиха,
наче довгоноса ворона, дивилася на них i собi якось кисло усмiхалася.
   Тим часом попадя пiдiйшла до чоловiка.
   - Що, везе тобi? - спитала вона, припавши на його плече.
   - Ве-е-зе-е! - розтяг той. - Он шлема з'?в. - I зареготався.
   - Бiда з батюшкою, - обiзвався секретар суду, - усiх обiгра?.
   - Присядьте лишень до мене, чи не принесете щастя,  -  защебетав  Книш,
пориваючись подати ?й стула. Попадя, подякувавши, сiла.
   - Свате, свате, - посварився на Книша  секретар  з  суду,  -  он  сваха
дивиться.
   - Завидно стало? - одказав Книш, здаючи карти i схиляючись до попадi.
   - Жiнко! Се ти проти мене? - увернув i пiп.
   - Я всiм щастя принесу, усiм, -  усмiхаючись,  торохтiла  попадя.  Поки
карти  здавали,  пройшло  кiлька  хвилин  мовчання.  З  гостинно?   тiльки
доносилося глухе кахикання.
   - Бач, нашi собi там не дрiмають, - обiзвався секретар з  суду.  Попадя
повернулась подивитися, хто регоче. В гостиннiй  хихикання  стихло.  а  на
порозi вона вздрiла Григорiя Петровича.
   - Будемо й ми в карти грати, - защебетала до нього.
   - Хто ж буде?
   - Ви, я.
   - У вiщо?
   - У носа.
   - Як то - у носа?
   -  Карти,  карти!  Давайте  карти!  -  закричала  попадя,  ускакуючи  в
гостинну, i усiлася бiля невеличкого круглого столика.
   Григорiй Петрович розшукав карти. Швидко мiшаючи ?х, вона щебетала:  "У
кого зостануться карти, тому носа бити".
   I почала здавати.
   Поки здавали,  у  карти  грали,  в  гостиннiй  було  тихо;  головиха  з
секретарихою тiльки ззиралися, та Книшева жiнка скоса поглядала на них.
   - Вийшла, вийшла! - зразу закричала попадя i заплескала в долонi.
   - А тепер що? - спитався Григорiй Петрович.
   - Виставляйте носа! На скiлькох ви  зосталися?  Аж  на  п'ятьох!  Носа,
носа! - гукала вона.
   Вiн виставив. Вона ухопила п'ять карт i  нацiлилася  вдарити.  Григорiй
Петрович увернувся.
   - Цур! не увертатися!
   - Боляче ж! - замолився вiн.
   - А як я  зостануся?  Держiть,  держiть.  Дозволя?ться  тiльки  картами
сторони закрити, а кiнчик виставити.
   Григорiй Петрович, на великий смiх  головихи  й  секретарихи,  закрився
картами.
   - Раз! - скрикнула попадя i вдарила картами по носу. Цiлко улучила вона
по самому кiнчику, аж у нього сльози потекли.
   - Ще, ще!.. Аж  чотири  рази,  -  кричала  вона,  заливаючись  реготом,
Григорiй Петрович, пом'явшись, покорився.
   - Два, - промовила вона тихо  i  злегка  зачепила  картами.  Втрете  ще
легше; а напослiдок - вiн не розiбрав, чи  то  вона  картами  вдарила,  чи
тендiтними пальчиками злегка доторкнулася, неначе ущипнула.
   Вiн тiльки  запримiтив,  що  якась  нетерпляча  ураза  пробiгла  по  ??
веселому личку.
   - Не буде ж i вам пощади! - скрикнув вiн, здаючи карти. За другим разом
зосталася вона, та ще аж на десяти картах.
   - Носа! - гука, наче люто, жартуючи, Григорiй Петрович.  Двома  картами
заслонилася вона, виставляючи свiй трохи кирпатенький кiнчик носа.
   - Раз! - гукнув Григорiй Петрович i замахнувся. Метко вона  затулилася,
- карти ударилися об карти.
   - А уговор? - спитався вiн з докором.
   - Уже раз, - защебетала вона, - уже раз. В тому-то й сила, щоб уцiлити.
   - Ну, держiть... Два!
   - Ой боляче! - скрикнула вона i мерщiй потерла носа. Невеличка смужечка
зачервонiла на кiнчику.
   - А менi не боляче було? - спитав вiн i знов замахнувся.
   - Три! - i промахнувся. - Чотири!.. - гукав далi.
   - Григорiй Петрович! - окликнула його Пистина Iванiвна з  друго?  хати,
Вiн озирнувся... У гостиннiй тiльки  вiн  з  попадею  був,  та  на  порозi
дiтськоi стояла Пистина Iванiвна.
   - Оставте, - промовила тихо Пистина Iванiвна, як вiн пiдiйшов до не?.
   - Останнi дарую... - сказав вiн, вертаючись до попадi, складаючи карти.
Попадя пильно глянула на нього.
   - Тим не хочеться? - тихенько спитала,  мотнувши  головою  на  дiтську,
Звiдки доносився голос головихи: "I завели! Ще носи поодбивають...  Тiльки
?х i чутно".
   Григорiй Петрович озирнувся. Пистини Iванiвни вже не було.  Вiн  кивнув
головою.
   - У-у, подлi! - прошептала попадя i зломила пальцi;  наче  один,  разом
вони хруснули в не?.
   Цiлий вечiр пiсля того вона була смутна, мовчазна.
   Пiсля закуски, як прийшлося хлиснути вина, вона  тiльки  розбалакалася.
Хтось з чоловiкiв завiв був пiсню.
   - Ви вмi?те спiвати? Будемо спiвати! - скрикнула вона, схопивши за руку
Григорiя Петровича.
   - Будемо. Заводьте.
   - Л?рмонтова: "Выхожу один я на дорогу" - знаете?
   - Трохи.
   Вона вискочила насеред хати i почала. Тихо-тихо, мов з-за  гiр  донiсся
Забiй золотого дзвоника, роздався ?? тонкий голос, дедалi все дужчаючи  та
пiднiмаючись  угору.  Григорiй  Петрович  пiдхопив  тенором...  Усi  зразу
стихли, мов понiмiли, слухаючи пiсню. I було  що  послухати...  У  кожного
перед очима встала нiч, тиха та зоряна; сизим  мороком  кри?  вона  чорнi?
гори, страшеннi скелi... Чу?ться  туга  невимовна,  та  туга,  шо  огорта?
самотню душу серед пустинi  нiмо?...  Здав'гься,  гори  ворушаться,  скелi
шепочуть мiж собою, дослухаючись до того гомону, що йде вiд неба.  А  там?
Там тисячi тисяч зiрок одна  перед  другою  вигравають:  та  лупа?,  а  та
труситься тихо... Ось скiльки ?х чiрвалося i полетiло  на  рiзнi  боки,  -
тiльки огненнi слiди вказують ?х  веселу  дорогу...  Серце  замира?;  душа
роздима?ться, ширша?... Здав'гься, що все те  у  нiй  ко?ться,  через  не?
проходить.  Чоловiк  не  чу?  себе,  не  пам'ята?...  Пiщина  серед  сього
безмiрного  свiту,  невеличка  цяточка  його,  -  вiн  чу?,  як  кида?ться
всесвiтн? серце, б'?ться його жила,  бринить  щось  у  кожному  суставi...
пам'ять меркне, думки зникають... Вiн замира?... Вiн чу?, що замира?.
   Пiсня теж замерла; ?? голос давно вже зник, а проте у хатi стояла  така
тиша, мов слухали всi ?? далеко? луни. I справдi - луна та стояла в кожнiй
душi, бринiла у кожному серцi, ворушила якiсь глухi,  невiдомi  почування.
Всi мовчки, схилившись, сидiли.
   Перший секретар з суду порушив ту нiмотну тишу.  Мовчки  вiн  знявся  з
мiсця, мовчки опустився перед попадею  на  колiна  i,  вхопивши  за  руку,
примовив:
   - Матiночко наша, канареечко! Ще  разок...  ще  хоч  трошечки...  Дайте
умерти, - замолився вiн, припавши до ?i руки. Роздався  поцiлунок.  Попадя
трiпнула очима.
   - Зроду-вiку не чув нiчого такого... Матiнко, канареечко! - гукав  вiн,
згорнувши хрестом на грудях руки. Його жiнка,  як  обпечена,  схопилася  з
мiсця i, пробiгаючи повз нього, штовхнула.
   - Бочко! - скрикнув вiн, задержуючи ?? за плаття. - Ти чула? Чула  коли
таку пiсню, такий голос?.. Серафими i херувими так тiльки бога вихваляють.
   Усi прийняли те за жарти i зареготалися. Сама секретарша, щоб не подати
виду, як се ?й до серця доходить, усмiхнувшися, промовила:
   - А ти вже, мiй голубе, й розкис...  Що  то  вiн  у  мене  голiнний  до
пiсень, а надто як ще й вип'?... - повернулася вона до попадi.
   - Вип'?! - гукнув вiн. - Умру колись  вiд  них!  Так  мене  й  розiрве,
рознесе на шматки! - гукав вiн, хапаючися руками за груди, мов  показував,
як його буде розносити.
   - Оце, який ви!.. То  я  не  хочу  й  спiвати,  щоб  ви  не  вмерли,  -
обiзвалася попадя.
   - Матiнко... Канареечко. I без того умру. Заспiвайте! - I вiн  порвався
був знову ?? у руку поцiлувати.
   - Добре, добре -  заспiваю.  Тiльки  устаньте,  тiльки  не  цiлуйте,  -
защебетала вона, граючи очима; вони, зда?ться, казали у не?: а що,  а  що?
Бачили мене? Чули? Схочу - усi тут будете у мо?х  нiг  плазати,  мо?  руки
лизати!.. Здавалося, вона росла, вищала, ширшала.  Не  невеличка  дiвчинка
стояла перед очима, а велична цариця.
   Завели другу, веселеньку; потiм знову  журливу,  а  на  перемiну  знову
веселу.  Вечiр  закiнчився  танцями.  Секретар  суду,  хлебеснувши  вже  й
геть-то, ухопив попа - i  пiшли  удвох  драти  гоцака,  аж  стiни  ходором
ходили.
   Розiйшлися геть за пiвнiч. Пiп так пiдтоптався, що ледве ногами плутав.
Григорiй Петрович згодився провести ?х додому.
   Тiльки що вийшли за двiр, вона схопилася за його  руку,  i  вони  пiшли
вперед; пiп, поспiшаючи за ними, писав мислiте  i  щось  розмовляв  сам  з
собою. Вони не слухали його  розмови;  у  них  розпочалася  своя,  весела,
жартiвлива. Звiшуючись на його руку, вона так голосно  реготалася,  що  аж
луна розлягалася по дворах; зляканi собаки кидалися пiд ворота,  пробiгали
дворами, гавкали, вили; пiп гукав на собак, посилаючи ?х кудись далеко,  а
вона горнулася до Григорiя Петровича, ховалася за нього, щоб,  бува,  вони
не покусали.
   - Я надiюся, що ви тепер, знаючи наш захист,  заглянете  коли-небудь  у
нього? - сказала вона, прощаючись, як дiйшли вони до двору.
   - Ваш гiсть! - одказав Григорiй Петрович; а  пiп  у  знак  приятельства
обнявся й поцiлувався з ним.
   Григорiй Петрович вертався додому п'яний тi?ю  радiстю,  що  впива?ться
чоловiк, провiвши весело вечiр. Голова його горiла; серце  якось  нестямно
билося... "Пiду, безпремiнно пiду",  -  шептав  вiн,  перебираючи  днi  та
вираховуючи, у який би його зiбратися.
   Невеликi, видно, були збори, коли вiн на другий день i пiшов.  Вернувся
додому рано, зате ще п'янiший, ще веселiший. Вiн не пiшов до себе у  хату,
а пройшов до куми похвалитися, як вони весело провели той вечiр... скiльки
спiвали, i пiп спiвав!..
   - От люди! - скрикнув вiн зопалу.
   - Ой, стережiться голубих очей! - болiсно усмiхаючись,  вiдказала  йому
кума. Вона чогось увесь вечiр була сумна, задумана. Григорiй  Петрович  не
примiтив того й веселий лiг спати...
   На третiй день вiн гуляв i... сам не зна?,  як  опинився  у  попiв;  на
четвертий - знову... Незабаром вiн почав там  бувати,  як  дома,  як  свiй
чоловiк.
   По городу пiшла поголоска. Люди слебезували про ?х довгi гулянки  удвох
поза городом. Хтось примiтив у  вiкно  ввечерi,  як  сидiли  рядком,  пили
чай... ?? рука лежала в його руках, вiн раз поза раз приводив ?? до  свого
рота i тихо цiлував, кожний раз роздивляючись, мов вона мiнялася вiд  його
поцiлункiв, ставала краща. Куховарка, синьоноса Педоря, комусь  хвалилася,
що i батюшка про те знав, та тiльки мовчав. Раз тiльки,  перебравши  через
мiру, вiн завiв про те розмову з  нею,  прохав,  аж  плакав,  кинути  таке
життя.
   - Буде того, що я  тебе  раз  покрив,  що  перед  богом  грiх  на  себе
прийняв... Ти зна?ш, як преосвященний дiзна?ться? -  умовляв  вiн  ??.  Та
вона йому зразу забила баки.
   - Плювати менi на тебе та на  твого  преосвященного.  Як  жила,  так  i
житиму! - вiдказала вона.
   Багато дечого ще плела куховарка Педоря. Та чого не  наплете  наймичка,
що ?й повинно за три мiсяцi заплатити, а нi за один не заплачено?
   VI
   Минало лiтечко тепле з його ясними та привiтними днями; насувала  осiнь
сумна з густими туманами, з темними непроглядними ночами. Настане  день  -
лiтнiй вечiр яснiше, малий та короткий, сюди-туди повернувсь - вже його  й
нема?; а нiч довга-предовга - i виспишся, i вилежишся, а свiт не  загляда?
у вiкно, десь дрiма? за горою;  у  шибки  тiльки  стука?  дощ  та  наганя?
нудоту.
   Христя i незчулася, як минуло лiтечко тепле,  наступили  ночi  холоднi,
пiшли дощi безперестаннi, замурували людей по хатах. Надвiр вийдеш -  дощ,
та кал, та туман непроглядний; i в хатi не краще:  сiро,  аж  жовто,  наче
димом накурено.
   Сумно у такi часи не тiльки в селi, сумно i  в  городi.  По  селах  хоч
робота е - прядуть, шиють; а в городi одбув день та й спи або нудися  цiлу
нiч.
   Христя, щоб як-небудь скоротити час, почала вишивати сорочку;  а  Мар'я
або ?й помагала, або качалася на печi, пригадуючи всячину з  свого  життя.
Вiд того безталанного дня, як вернулася вся  побита  та  понiвечена,  вона
нiкуди не ходила; все дома та дома, все сумна та невесела, не раз гiрко  й
плакала.
   Та що сльозами поможеш? Тiльки очi  наплачеш  та  себе  зсушиш.  Мар'я,
справдi, почала сохнути. Часто вона жалiлася Христi, що корсетка  на  нiй,
як мiшок, телiпа?ться; у спiдницi -  двiчi  гаплички  переставляла;  i  на
обличчi, - хоч блiде воно  було  в  не?,  та  повне,  -  тепер  i  обличчя
осунулося, почало жовтiти, очi - меркнути;  i  не  одну  бiлу  волосину  у
висках запримiтила Христя.
   Одного такого вечора Христя, подавши  панам  самовар,  примостилася  на
полу шити, а Мар'я побралася на пiч. Кругом ?х було тихо; з горниць тiльки
доносився брязкiт посуду та неясний гомiн. Мар'я i Христя мовчали. Христя,
схилившися над шитвом, корписала голкою; Мар'я дивилася з печi на не? i  -
по очах видно - сумувала.
   Вона думала: отже Христя сидить, ши? сорочку, виплуту? мережку; а  вона
лежить i нi до чого не прийметься, ?й i не хочеться нi до чого прийматися;
руки не здiймаються... Та й нащо? Христя молода, до не?  усе  усмiха?ться;
?й зда?ться все таким привiтним та гарним...  Колись  i  ?й  було  так;  а
тепер?.. що усмiхалося - те  тепер  кривиться,  насмiха?ться;  що  радiсть
несло - те тепер щипа? за серце,  нове  лихо  приносе...  Що  ж  се  таке:
старiсть iде чи безнадiйне життя  нагнiтило?..  Мар'?  стало  гiрко-гiрко.
Вона б, певно, заплакала, та панич саме вийшов з горниць. Проходячи у свою
хату, вiн зупинився бiля Христi, задивляючись на ?? роботу.
   - Ну, чого вам? - спитала Христя, ховаючи пiд руку сорочку.
   - Хiба не можна? - спитався вiн.
   - Авжеж, не можна! - одказала зашарiвшись Христя.
   - Бо?шся, щоб не зурочив?.. У мене не такi очi,  -  мовив  вiн  тихо  i
пiшов у свою хату, зачинився; Христя провела  його  очима  аж  до  дверей,
витягла З-пiд руки сорочку i знову нахилилася над шитвом. Мар'я бачить  по
Христиному обличчi, як ?? збентежив той паничiвський погляд, як  звеселив,
утiшив. А ?? вже нiщо не втiша?.
   -  Ох,  життя  трикляте!  -  промовила   голосно   Мар'я,   аж   Христя
струснулася... I знову тихо; тiльки  лопоче  полотно  у  Христиних  руках,
деренчить голка,  рiвняючи  збори,  шелестить  нитка,  прошиляючись  помiж
чисницями; рука Христина метушиться, а поза спиною на стiнi тiнь  вiд  не?
несамовито бiга?, хита?ться...
   Ось чутно - щось зашелестiло у сiнях, ступа?... Iде хто? Христя i Мар'я
разом повернулися до сiнешнiх  дверей.  Дверi  розчинилися,  i  на  порозi
появився... пан - не пан, а в панськiй одежi;  обличяч  сухе,  довгобразе;
вуса рудi та довгi; щось за ящик чорнi? пiд рукою.
   - Григорiй Петрович дома? - спитався прихожий товстим охриплим голосом.
   - Дома! - одказала Христя.
   - Куди до нього пройти?
   - Туди! - указала Христя на дверi.
   Незнайомець,  проходячи,  зупинився  бiля  Христi,  витрiщивши  на  не?
здивованi очi.
   - A-a-a! -  прогув  вiн,  роззявляючи  рота.  Христя  собi  зирнула  i,
зашарiвшись вiд його прикрого погляду, мерщiй схопилася  втiкати...  Мар'я
зареготалася.
   - Лука Федорович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки  лiт,  скiльки
зим! Та ще й з скрипкою?.. Прошу до хати! - роздався з-за Христино?  спини
паничiв голос.
   - А я оце задивився на вашу дiвчину, - гуде незнайомець. - Де  ви  таку
видрали в бiса хорошу?
   Христя  мерщiй  сховалася  за  пiч  i  не  дочула,  що  панич  одказав.
Незнайомець пройшов у паничеву хату, дверi зачинилися, i з-за  них  тiльки
глухо доносився його товстий, охриплий голос.
   - Це зна?ш, хто такий? - спитала Мар'я Христi, як та почала умощуватись
знову за роботу.
   - А хто, столяр, може? - угадувала Христя.
   - Столяр!? - зареготалася Мар'я. - А бодай тебе!  Це  -  Довбня,  панич
Маринин!
   "Оце то вiн!" - подумала Христя, схиляючись над шитвом.
   - Що ж воно таке? Служить де, чи як? - спитала далi у Мар'?.
   - Не знаю, чи вiн служе де, чи нi. Зиаю, що пiвчою в соборi  заправля?.
Як став старостою купець Третинка, то вiдкiлясь його привiз. Вiн,  либонь,
на попа учився, та не схотiв святитись у  попи.  А  п'?  -  то  не  доведи
господи. Як закуре винокурню, то  тижнiв  зо  два  кружа?.  Усе,  що  ма?,
проп'?, в однiй  сорочцi  по  шинках  бiга?,  аж  поки  де  пiд  тином  не
звалиться. Вiзьмуть тодi у шпиталь; вилежиться, витверезиться, i вийти б -
та нi в чому. Тодi вже й складаються - хто  що  там  дасть,  пошиють  йому
одежу, приберуть як слiд. Ото вiн i знову за дiло  вiзьметься.  Там  такий
майстер грати! I до пiвчо? ма? кебету: як без нього спiвають - наче  вовки
у лiсi виють: той туди, а той туди; а як вiн заправля? - то наче янголи тi
- согласно та гарно.
   - I дасть же господь такий талан чоловiковi, та от так i не  вмi?  його
шанувати, - одказала, зiтхнувши, Христя.
   - Пiди ж ти... I вчений, i розумний, та - ба! Паничi ним гордують, - як
його з п'яницею водитися! Панянки - соромляться, бояться;  однi  купцi  за
нього... Що ти з грiхом чоловiчим поробиш? Такий уже його грiх!
   Поки Мар'я розказувала Христi про Довбню, тим часом у них  з  Проценком
велася своя розмова.
   - Ви кинули у мене сво? лiбретто та й не приходите. Що, думаю, за Знак?
Чи не забули? Вiднесу хоч сам, - казав Довбня, кладучи на столi скрипку.
   - Спасибi! - подякував Проценко. - Менi так занiколилося.
   - Еге, я ще  i  скрипку  принiс  разом  з  лiбреттом.  Може,  ми  що  й
ушкваримо! - увернув Довбня круто.
   - Як? То ви скористувалися лiбретто? - зрадiв Проценко.
   - Кий чортiв батько! Дуже закрундзьоване, - одказав Довбня.  -  Весiлля
трохи розпочав. Похвалюся, тiльки спершу скажiть: чай у вас ??  Я  чаю  не
пив.
   - Христе! - кинувся Проценко до кухнi. - Чи вже самовар прийняли?
   - Нi, ще у горницях.
   - Не можна б попрохати у Пистини Iванiвни чаю?
   - Зараз.
   I Христя метко вертнулася, скочила з полу й побiгла в горницi.
   - Як гляну на вашу дiвчину, то й чаю не пив би - все б на не?  дивився!
- бубонiв Довбня, пильно задивляючись на Христю, як та пiднесла  йому  чаю
на невеличкiй пiдставi.
   - Та берiть уже, а то кину! - червонiючи, як  макiвка,  мовила  Христя.
Довбня, не спускаючи з не? очей, нехотя простяг руку  i  ледве  узявся  за
блюдце, як Христя, наче муха, вертнулася i мерщiй вискочила з хати.
   - Оце так! оце смак! Це не городська... хльорка, не панянка,  що  у  ?х
жилах замiсть кровi тече  буряковий  квас  або  сирiвець.  Ця  -  запечена
сонцем; у сi?? кров - огонь! - бубонiв Довбня, бовтаючи ложечкою чай.
   I  почав  розказувати  Проценковi  рiзнi  приповiстки  з  сво?х  п'яних
походеньок. То  були  незвичайнi  приповiстки,  безпутнi  речi  безпутного
п'яного бажання та жаги; вiд  них  аж  на  душi  переверталося  у  свiжого
чоловiка. Недобрими, видко, здалися  вони  i  Проценковi,  бо  вiн  мерщiй
перебив Довбню:
   - Казна-що ви  мелете!  Невже  розумному  чоловiковi  на  таке  повинно
пускатись?
   - Розумному, кажете? - спитав спокiйно той.  -  А  причому  тут  розум?
Натура, та й годi! ?сте ж ви? п'?те... ну?
   Вiн не доказав. Та  нiчого  було  й  доказувати:  Проценковi  стало  аж
страшно вiд тако? голо? та нiчим не прикрито? правди. Вiн  почав  заминати
розмову, переводити ?? на другi речi, поки не  звернув  на  лiбретто,  над
котрим вiн, як познайомився з попадею, просидiв з тиждень. То була  хоч  i
похапна робота i не досить зграбна, але вiн дивився на  не?,  як  на  дiло
велико? ваги. Його голову давно вже морочила думка бачити коли-небудь свою
оперу, скомпоновану на голоси рiдних пiсень -  таких  чулих  та  глибоких.
Досi ?х тiльки ставили на  кону  -  i  всiм  вони  так  подобалися;  iнодi
декiлька зводили й докупи, чергуючи поважну з веселою,  i  така  постанова
мала страшенний вплив на слухачiв; отже то не була ще  опера,  -  то  були
тiльки першi кроки до не?, першi несмiливi пiдступи до того великого дiла,
що дожидало свого ватажка, який перший узявся б за нього. Хто зна?, чи  не
вiн, бува, буде той перший? Адже ж йому першому спала про те думка! Чому ж
нею не скористуватися, як е хiть i жага до сього?  Треба  тiльки  лiбретто
виконати, а голоси до нього  пiдставити  з  тих  самих  пiсень,  що  народ
спiва?... Це вже пустяковина! Попрохати кого-небудь, хто  зна?  ноти,  щоб
завiв ?х у голоси, та й годi! Шкода, що вiн сьому не вивчився, а  то  б  i
прохати не треба, - сам усе б виконав... Його ся думка так посiла, що йому
вже ввижалася його опера, виставлена  на  кону.  Усюди  тiльки  й  гомону,
тiльки й речi: Проценко оперу написав! Ставлять  Проценкову  оперу!..  Ой,
дiй його честi! Треба мерщiй лiбретто писати та присвятити  попадi,  такiй
хорошiй спiвусi. I вiн його  за  тиждень  одмахав.  У  тому  лiбретто  вiн
розповiдав, як за немилого видавали замiж дiвчину, як  грали  весiлля,  як
вона була безталанна за нелюбим чоловiком i як  ?й  довелося  утопитися  з
горя. Прочувши, що Довбня добре зна? ноти та до того ще й на скрипцi гра?,
вiн пiшов познайомитися з ним i попрохати завести в ноти  голоси  до  його
лiбретта.
   - Я його виконав, - хвалився вiн Довбнi, - потай миру у сво?х  глибоких
думках, виняньчив у сво?й душi, випiк на огнищi свого серця!
   - Не доводилося менi куштувати я?шнi, пряжено? на такому огнищi,  то  й
боюсь, щоб не опiкся! - одказав той, не то дивуючись, не то глузуючи.
   А проте взяв лiбретто, щоб перше всього його прочитати,  i  обiцяв,  що
коли зможе що зробити, то й сво?х рук приложить до голосiв.
   Тепер ото Проценковi страх як хотiлося знати, що зробив Довбня  з  його
лiбреттом. А вже коли  вiн  прийшов  з  скрипкою  -  то,  певно,  ма?  чим
похвалитися. "Та хай спочине, чаю нап'?ться, покуре", - думав Проценко.  А
Довбня, сидячи за столом, кадив, мов з димаря, на всю хату, запиваючи ча?м
кожну затяжку.
   - А нуте, заграйте що-небудь, -  попрохав  Проценко,  як  той,  випивши
шклянку чаю, кинув у блюдце недокурок завтовшки з палець.
   Довбня мовчки устав, повагом почвалав до скрипки, вiдiмкнув  ??,  витяг
скрипку, побренькав на струнах, повiв раз смичком i почав настроювати.
   - Ось почу?ш,  як  вiн  добре  гра?!  -  обiзвалася  Мар'я  до  Христi,
пiдводячи голову слухати. Христя мовчала, тiльки ще  мов  нижче  схилилася
над роботою.
   Довбня, наструнчивши  скрипку,  поцигикав-поцигикав  i  вийшов  насеред
хати. Розставивши широко ноги й придавивши пiдборiддям до  плеча  скрипку,
вiн почав грати... Тихо, глухо, мов здалека, з-за гори, доноситься  гомiн,
топiт... чу?ться маршова козацька пiсня... Ось вона  все  наближа?ться  та
наближа?ться... Це ж не маршова, козача пiсня, це - молодецький по?зд везе
князя до молодо?. Так-так... То молодого бояри гукають, а дружка  вершить.
I зразу - як одрубало: скрипка, зично  гукнувши  з  усiх  чотирьох  струн,
замовкла.
   - Що це вiн гра?? - спитала Мар'я. - Щось по знаку.
   - А це ж як ведуть молодого до молодо?, - одказала Христя.
   - Так, так... - почала Мар'я i  не  договорила:  Довбня  знову  заграв.
Лящить-голосить тонкий та дзвiнкий голос першо? дружки у хатi молодо?;
   тяжку та плакучу заводе вiн пiсню, розпочинаючи дiвич-вечiр; ?? подруги
на  кiнцi  пiдхоплюють  i  мчать-пiдносять  високо  вгору.  На  ?х  заводи
обзива?ться З-за хати  парубочий  поклик...  Молодий,  молодий  з  боярами
наближа?ться, йде!.. Ще дужче заливаються дiвочi голоси, ще  вище  шугають
угору, мов пустилися один перед одним наввипередки;  а  бояри  за  ними  -
навздогiнцi... Ось вони наближаються,  зiходяться;  ось  зiйшлися  докупи,
злилися в одну пiсню... Гучна, важка,  пливуча  полилася  вона,  як  вода,
понеслася над усiма головами. Всi, зда?ться, мовчки схилились та  слухають
??, а вона, як вихор, знялася вгору i мчиться-несеться все вище та вище...
I знову обрубий перерив.
   Трохи згодом зачулася метелиця. Спершу  повагом,  а  далi  дрiбнiше  та
дрiбнiше, поки не  перейшла  на  козачок.  Смичок  несамовито  забiгав  по
струнах; струни аж клацають та цмокають, виводячи дрiбушку. У Проценка  аж
жижки пiд ногами сiпало; а перед очима розвернувся рiвний та чистий  двiр,
а посеред нього - весiлля...  Йому  ввижа?ться,  як  дрiбненько  перебира?
нiжками  ота  дiвчина;  як  отой  парубок  наляга?  на  закаблуки,  садячи
тропака... А он, а он, - наче м'яч застрибав,  пiшов  другий  навприсядки.
"Ану, ще наляж, пiддай огню! пiддай  палу!"  -  кричить  дружко,  б'ючи  в
долошки... I знову все зразу обiрвалося.
   Довбня замовк; а Проценковi все  ще  вчува?ться  дрiбний  козачок,  все
ввижа?ться, як крутяться перед його очима люди. Чийсь регiт  очуняв  його;
вiн мов спросоння пiдвiв голову, оглянувся... То з кухнi доносився  регiт.
Христя не видержала i схопилась з полу та пiшла по хатi вистрибом, а Мар'я
з печi реготалася.
   - Х-х-у! - зiтхнув Проценко. - Батечку мiй!  та  се  страшна  штука!  -
скрикнув вiн.
   А Довбня, мов не чув нiчого того, почав знову:
   Ой стiн, сосно,
   Та розвивайся!
   Рано, рано!.. -
   понеслася журлива пiсня; i в голос ?й дружкова шабля гепа? в стелю раз,
удруге i втрет?. Тi забо? - наче на даний поклик - повiдають, що незабаром
почнеться щось поважне та дуже вразливе! I воно справдi почалося...  Пiсня
затихла. Гомiн -  не  гомiн,  а  якась  трусанина  знялася.  "Пора  молоду
виряджати до молодого. Пора!" - гука? дружко. Дружки починають важковажко,
i музика пiдтягу? ?м ще важче... "Вставай, княгине, прощатися з родом та з
сво?ю волею дiвочою. Тепер ти вже  не  вiльна  птиця,  а  чужа  робiтниця.
Свекруха тобi голову  скребтиме,  а  свекор  докорятиме,  та  нiкому  буде
заступитися; своя дружина поб'?-пола? - та нiкому  пожалувати.  Сльози  та
скорбота та довiчна нагальна робота красу твою знехту?, саму тебе зiгне та
зостарi?. Вставай же, княгине, прощайся з  сво?м  родом,  сво?ю  волею  та
красою  дiвочою!"  I  княгиня,  спотикаючись  вiд  слiз,  iде   уклонятися
батьковi-матерi... Настала важка хвилина. Скрипка у Довбнi стогне-рида?. У
Проценка аж зiтхання сперлося в грудях, аж сльози  виступають  на  очах...
От-от вони бризнуть!.. Вони б, може, i бризнули, якби дружко,  порядкуючи,
не вигукнув: "Годi, годi! рушаймо!.." I  знову  понеслася  маршова  пiсня,
спершу гучнозично, а далi все  тихше  та  тихше,  мов  молодецький  по?зд,
ви?хавши з двору, спустився у балку або сховався за  лiсом-горою...  Тепер
тiльки Довбня спустив З плеча скрипку i положив ?? на столi.
   - Оце вам i весiлля до вашо? опери, - сказав вiн i почав витирати пiт З
лоба.
   - Хх-у! як уморився! Хай йому гаспид, -  додав  i  мерщiй  побрався  до
тютюну.
   Проценко сидiв, мов  на  угiллях:  очi  в  його  горiли,  щоки  пашiли,
зiтхання важке, поривчасте.
   - Господи! - скрикнув вiн, зломивши пальцi, що вони у його аж хруснули.
- Перше зроду чую на сво?му вiку таку непевну музику! Хай тепер  iтальянцi
або нiмцi пiдкинуться з сво?ю!.. То ж -  великi  генi?  творили,  а  це  -
народ... проста народна пiсня!..  О,  я,  зда?ться,  розуму  позбудуся!  -
скрикнув вiн i забiгав по хатi. Нешвидко пiсля того прийшов вiн до пам'ятi
i заговорив спокiйнiше:
   - Не ждав! Не ждав я такого, правду кажучи. Я думав, що Лука  Федорович
забув про мо? лiбретто; та й сам почав забувати про нього... Аж бачу - нi.
Хоч ваша музика i не до слiв, зате - яка артистична штука! Що  ви  дума?те
робити з сво?ю п'?сою?
   - Що ж я зроблю з нею? Нiчого...  пограю  кому-небудь,  та  й  годi!  -
одказав Довбня, випускаючи з рота цiлий оберемок диму i  огортаючись  ним,
наче хмарою.
   - Як нiчого? - скрикнув Проценко. - Нi, так  не  годиться:  вашу  п'?су
треба в ноти завести та надрукувати! Треба повiдати людям, якi  дорогi  та
музичнi мотиви вихову? народна пiсня! Великий грiх  буде,  як  ви  ?х  так
занехту?те.
   - А де я у гаспида вiзьму грошей, щоб надрукувати? - спитався Довбня.
   - Хочете, я вiзьмуся? У мене в Петербурзi ? один знайомий музика. Я  до
нього  одiшлю.  Хай  покаже  Бернардовi  чи  кому  там...  I  вашу   п'?су
надрукують, безпремiнно надрукують... Багато  знайдеться  рук  узятися  за
таке митецьке дiло... Зяграйте ще що.  Козачка  чи  те  мiсце,  де  молода
проща?ться З родом... Голубчику!.. А зна?те що? У таких  справах,  знаете,
хто найкращий оцiнщик? Народ! простий народ!  Ви  нiкому  не  вигравали?..
Кликнемо Христю, Мар'ю, прислуга тут - хай вони послухають;  та  спита?мо,
що вони скажуть, - цвiрiнькав Проценко.
   Довбня лукаво усмiхнувся у свого рудого вуса.
   - Ви смi?тесь? - скрикнув Проценко. - Ви зна?те Пушкiна?.. Зна?те, кому
вiн читав сво? народнi пiснi? Сво?й няньцi - Радiоновнi! I коли та чого не
розбирала, вiн перероблював сво? безсмертнi твори...
   - То ж слово, а це голос, - перебив Довбня.
   - Ну, то що? Вiзьмемо Шевченка, - почав доводити Проценко. - Прочитайте
його народовi - i вiн буде плакати! А скажiть,  кого  з  нас  Шевченко  не
хапа? за серце? Ви теж - музикальний Шевченко.
   - Далеко куцому до зайця! - увернув Довбня, та Проценко не слухав.
   - Як той, так i ви, - гукав вiн на всю хату, - за основу взяли  народну
пiсню, на нiй постро?ли сво? твори. Його народ розумi? - повиннi  i  голос
розумiти. О-о! Народ - великий естетик!.. - придавив вiн на сьому словi i,
повернувшись до Довбнi, запитав: - Кликнути, чи що?
   Довбня мовчки хитнув головою. Йому бiльше всього бажалося подивитися на
Христю, що так йому запала у вiчi, нiж послухати,  що  вона  на  його  гру
скаже.
   Насилу Проценко умовив Христю увiйти до нього в  хату;  та  вона  сама,
певно, не пiшла 6, якби Мар'я не потягла за собою.
   Довбня аж зареготався, як Проценко посадив ?х рядком на кроватi.
   - А нуте ви, великi естетики, - глузуючи, сказав вiн, - слухайте  обома
ухами.
   I почав невiльницький плач,  як  плачуть  козаки  у  турецькiй  неволi,
здiймаючи руки до бога i молячи в нього смертi. То була невеличка часточка
з народно? думи... Плач гiркий, молитва  тепла  i  важке  зiтхання  окрили
хату. Першi  струни  тонко  та  важко  голосили;  баски  глухо  гули,  мов
задавлений  плач  з-пiд  землi  виривався-доносився...   Проценко   сидiв,
похнюпившись, слухав. Вiн вчув, як щось, наче мурашки, бiга? у нього  поза
спиною;  то  сипне  морозом,  то  пахне  жаром,  а  хвилi  важких  голосiв
упинаються в душу, ссуть ??, щипають за серце...
   Проценко, глибоко зiтхнувши, замотав головою; Христя i Мар'я зглянулися
й зареготалися.
   - Ну, що? - догравши, спитав Довбня. Проценко мовчав.
   - Нi, це не гарна: важка дуже.  От  що  ранiше  грали  -  то  краща,  -
промовила Мар'я. А Христя важко зiтхнула.
   - Чого ти так важко зiтха?ш, моя перепiлочко? - спитавсь Довбня, прикро
заглядаючи на ?? похмуре обличчя.
   - Христе! Мар'?! - почувся в кухнi вигук.
   - Панi... - злякано прошептали обидвi та так i полинули в кухню.
   - Позабираються до панича в хату! Чого? - гримала Пистина Iванiвна.
   - Оце зададуть капотi нашим критикам! - зло усмiхаючись, мовив Довбня.
   Проценко сидiв, похнюпившись, та  мовчав,  а  Довбня  довгими  ступнями
мiряв хату.
   - Що, якби сю гру почула Наталiя Микола?вна? От би була рада!  -  через
який час мовив Проценко.
   Довбня став, прикро глянув на Проценка, запитав:
   - Яка?
   - От з ким слiд вам познайомитись! Ви зна?те отця Миколая? Його  жiнка.
Молода, спiвуча й так страшенно любе музику. Хочете, я вас  познайомлю?  -
засипав Проценко.
   - З попадею? - розтягуючи, спитав Довбня.  -  А  в  них  ?  що  випити?
Проценко зморщився i неохоче одказав:
   - Повинно б знайтися, як у кожному сiмейному домi.
   - А як нема, то якого чорта я  до  них  i  пiду?  Не  бачив  попiвських
злиднiв? - понуро бубонiв Довбня.
   Проценко ще бiльше зморщився. Трохи лиш чи не  вгадав  Довбня.  Скiльки
вiн зна? - в попiв завжди так бiдно... "Злиднi, справдi злиднi!" - подумав
вiн, Потiм зiйшла йому на думку сама попадя - така жвава, така вродлива...
   - Невже ви людей мiря?те по ?х достатку? - спитав вiн, пiдвiвши голову.
   - А то ж по чому? - одказав спокiйно Довбня. - Прийдеш  до  чоловiка  в
хату, просидиш до пiвночi та не дадуть нi чарки горiлки, нi шматка хлiба?
   "Облопа! п'янюга!" - трохи не скрикнув Проценко, та тiльки засовався на
стiльцi.
   - Одначе, про мене, хоч i ходiмо, - згодився Довбня. - Потрусимо  трохи
попiвську калитку... Вiн менi ще по семiнарi? знайомий,  а  вона...  вона,
кажуть, у нього те?... веселенька попадька.
   "Те?!.. весела!" - мов кременем черкнуло Проценка; щось  непривiтне  та
злюче ущипнуло за серце. Так би, зда?ться, i кинувся на Довбню, так  би  й
загородив кулаком рота цьому чортовому п'янюзi, облопi!..
   Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним -  рiвний
та спокiйний, i тiльки непримiтна ухмилка грала на його  устах  та  понурi
очi жеврiли стиха. Проценковi чогось стало страшно...  Страшно,  що  такий
талановитий чоловiк, як Довбня, та отак себе занехаяв.
   - Так коли пiдемо? - допитувався Довбня. - Завтра, чи що? Iде - завтра?
   - Як хочете, - понуро одказав Проценко.
   Довбня, ще раз покуривши, пiшов додому: а  Проценко  сумний  снував  по
хатi, роздумуючи, як би йому звернутися, щоб не пiти завтра з  Довбнею  до
попiв. Вiн каявся, що пiдмовляв Довбню... Нап'?ться та ще ляпне  таке,  що
нi в тин нi в ворота! Вiд  нього  всього  можна  сподiватись...  "Сказано:
бурсак!" - промовив вiн уголос i невеселий знову заснував по хатi.
   - Паничу! вечеряти! - ускочивши у  хату,  веселенько  мовила  до  нього
Христя.
   Вiн зиркнув  на  не?.  ??  трохи  розкуйовджена  голова,  рожеве  повне
обличчя, гола шия, круглi, мов виточенi, плечi - все зразу кинулося йому в
вiчi.
   - Вечеряти? - перепитав вiн,  наближаючись  до  не?;  злегка  торкнувся
пальцем ?? гарячого пiдборiддя, заглянув у вiчi.
   - Еге, кличуть, - весело защебетала вона. Серце у нього чогось  непевно
стукнуло; щось його наче сiпнуло, потягло до не?.
   - Курiпко ти польовая, - промовив вiн любо та тихо i  занiс  руку,  щоб
обняти.
   Мухою крутнулася вона i зразу опинилася  в  кухнi...  тiльки  половинка
дверей гучно бренькнула за нею.
   - Чого ти наче ошпарена вискочила? - спитала Мар'я. Христя тiльки важко
дихала. Як Проценко переходив через кухню в горницi, вона поза спиною його
посварилася кулаком i тихо промовила: "Бач який!"
   - Зачiпав? - спитала Мар'я i