ж женитесь?
   - Та на Маринi ж! Проценко тiльки очi витрiщив.
   - Як на Маринi? Марина ж на селi.
   - Була на селi, а тепер тута.
   - Як? яким побитом?
   - Шкода стало гаспидсько? дiвки. Отак пропаде  десь,  думаю.  Так  я  й
виписав.
   - Коли ж весiлля?
   - А от пiсля свят. Як вода одсвятиться, так i весiлля.
   - Дивно!.. - загадавшись, промовив Проценко.
   - Диву?тесь? Усi  дивуються,  кому  не  скажу,  "Пропав,  -  кажуть,  -
чоловiк! Отак учився-учивсь, на дорогу вийшов, жити 6 та бога хвалити, нiт
же, пiшов та й утопився..." Чуднi люди! - глухо промовив Довбня,  з  усi??
сили потяг цигарку й запив чималим ковтком чаю;  не  швидко  вiн  випустив
цiлий оберемок диму i, наче хмарою, покрився ним.
   - Я сказав: чуднi? - почулося з тi?  хмари.  -  Нi,  лукавi!  подлi!  -
загукав далi Довбня. - Вони знають, що значить чесно  думати,  жити  -  не
лукавити?.. Наробили якихось перегородок, помежували людей та й душаться у
тих тiсних суточках; морочать свою голову, нiвечать серце;  з  наймилiшими
бажаннями криються-ховаються; не живуть - мучаться, скнiють  та  й  зовуть
оце життям! Пiди тiльки проти ?х, зроби що таке,  що  не  в'яжеться  з  ?х
навiженими звичаями, так i загукають: не можна! не  годиться!  А  чому  не
можна? чого не годиться? Тому, що нiхто ще досi сього не робив, того, що у
?х гуртi не прийнято... Брехня! плювати на все! Все можна,  все  годиться,
що тiльки да? щастя чоловiковi, все,  що  його  робить  кращим,  становить
вище! Он що значить чесно думати, чесно жити, не лукавити з собою! А вони:
пропав! Та хоч би й пропав, - сердито гукав Довбня, - кому яке дiло?  Вони
гонобили мо? найкращi думки? Вони пiддержували мо? чеснi замiри?  Подлi!..
Вони не бачили,  як  я  душею  болiв,  як  мо?  серце  розривалося,  як  я
хитався-хилявся. Вони пiддержали мене, щоб я не впав?  Нi?  То  яке  ж  ви
ма?те право судити мене - добре я роблю чи погано я роблю? Ще  б  ви  мали
право, якби я  проти  громадсько?  користi  йшов,  з  ваших  кишень  грошi
витягав, душi заножував... А то ви - самi собi, я - сам собi. Я  бажаю  не
вам, а собi гнiздо звести, щоб було де  голову  приткнути  пiд  час  лихо?
години... Ви кажете: бери благородну задля сього, стрижися у попи. Плювати
менi й на ваших благородних, i на ваших попiв, що  високу  Христову  науку
повернули у ремесло!.. Плювати хотiв, плюю й  буду  плювати!  Заведу  сво?
щастя, як сам знаю, а не як вам хочеться! - гукав Довбня,  все  бiльше  та
бiльше розпалюючись.
   Проценко усмiхнувся.
   - Та постiйте, - сказав вiн Довбнi. - З ким ви вою?те? Зо мною, чи що?
   - З вами? Нi, я знаю, що ви  сто?те  вище  вiд  тих  перекупок,  що  на
кожному перехрестi готовi засудити чоловiка. Якби ви були такий, то я б не
сказав сього, що досi говорив.
   - То чого ж ви гука?те? Чого ви сердитесь?
   - Та досадно, матерi його бiс!  Усiм  дiло  до  мене,  усiм  я  у  зуби
застряв... "Ви женитесь на Маринi? Ви женитесь на простiй дiвцi?" А хоч би
й женився? Ну то що?  Кому-небудь  я  став  впоперек  дороги?  Кому-небудь
перечу брати панночку?.. Пiшов сьогоднi до попа... до отця Миколая...  Ба!
кланя?ться вам попадька. "Як побачите, - каже, - скажiть: що за  знак,  що
одцурався, не ходе?"
   - Та так, то недужиться, то нiколи, - одказав Проценко, морщачись.
   - Та для мене все одно! - махнув рукою  Довбня.  -  Я  думав,  що  воно
справдi що путн?... так попадька - кукла, та й годi!
   Проценко мав був щось сказати. Довбня рукою зостановив його.
   - Постiйте! Я все докажу вам. Приходжу сьогоднi  до  його,  щоб  узявся
повiнчати. З ним ми  недовго  вовтузилися,  тiльки  по-товариськи  заломив
двадцять п'ять рублiв за вiнчання..  Чи  двадцять  п'ять,  то  й  двадцять
п'ять, думаю. Кат його бери! I йому треба з чогось  жити.  А  тут  i  вона
встряла. "То ви женитесь?" - "Женюся", - кажу. "На кому?"  -  "Та  так,  -
одказую, - дiвку одну беру". - "Яку дiвку? Просту дiвку?"  -  "Просту",  -
кажу. "Як? ви на простiй? ви на  мужичцi  женитесь?"  -  "На  простiй,  на
мужичцi..." - веду далi. Дивлюся - нiс закопилився, скривився,  немов  пiд
його що гидке пiднесли. Подивився я на не?, подивився та й кажу:  "Куколка
ви, куколка! А вам тепло у вашому гнiздечку живеться?.." Затiм i вона.  "А
все ж, - каже, - не промiняю я свого життя  на  життя  мужиче".  -  "Ну  й
живiть же ви посво?му. Чого ж ви не да?те другому жити по-сво?му?" - "Та я
нiчого, - каже. - Тiльки, - каже, - ви  учились,  ви  привикли  до  других
звича?в, а вона?.. Вона... все-таки мужичка..."  Я  тiльки  махнув  рукою:
горбатого могила виправить! слiпородий - нiколи не побаче свiту!.. i от  з
того часу за цiлий день не прийду у себе, - похнюпившись, скiнчив Довбня.
   - I варт? Ви ж зна?те, що вона губернська баришня. Ну, i плюйте!
   - Плювати?! -скрикнув Довбня. - Коли 6 же вона  одна,  а  то  всi,  всi
такi! А менi ж треба з ними жити, з ними поводитись.  Не  каторжнi  ж  ми,
прости господи, щоб запертися у чотирьох стiнах та й сидiти. Треба ж i  до
людей часом пiти i ?х до себе зазвати. Як же  з  ними  жити  пiсля  сього,
скажiть,  пожалуста?  Вони  тобою  гордуватимуть,  над  тобою  насмiхатися
будуть, вони - що i нiгтя з мiзинця пальця на мо?й нозi не стоять!  Не  те
страшно, що я сам не зумiю залучити до себе щастя, а  те,  що  вони  першi
стануть навперейми шляху твого, отруять  його,  -  упавшим  голосом  мовив
Довбня. - А все-таки оженюся! Матерi  ?х  дуля!  -  гукнув  вiн,  махнувши
рукою. - Давайте лиш чаю.
   - Христе, чаю! - гукнув Проценко.
   Христя увiйшла i, похнюпившись, почала наливати чай.
   Довбня зиркнув на не?.
   - Ти, бачу, й досi сердишся? Я не  знав,  що  ти  така  образлива.  Ну,
вибач. Вибач та послухай, що я скажу тобi. Ти  зна?ш  Марину?  Вона  тобi,
зда?ться, товаришка? Зямiж виходе. От приходь на весiлля.
   Христя, сопучи, налила чай, подивилася, що Проценко не допив  ще  свого
стакана, i мовчки пiшла з хати.
   - Мовчиш... Сердишся? Ну i сердься, господь з тобою! - сказав Довбня  i
знову прийнявся за цигарку.
   Допивши чаю, вiн зразу знявся.
   - Прощайте.
   - Куди ж се?
   - Треба. Одна сидить на квартирi, скуча?... Так не забудете, прийдете?
   - А коли?
   - У першу недiлю пiсля водосвяття... Приходьте.
   - Спасибi, прийду. Довбня пiшов.
   - А ти, дурочко, розсердилася, - провiвши Довбню, повернувся до Хрис-гi
Проценко. - I чаю не схотiла пити!
   - Чого ж вiн плеще таке? Як ще п'яний не увалився?!
   - Ось жениться - оханеться.
   - Хто жениться? вiн? Яка дурна за його пiде?
   - Як яка? Марина!.. Вiн же прохав тебе на весiлля до не?.
   - Та вiн ожениться на Маринi?-аж скрикнула Хрястя. Годi - дурите!
   - Справдi казав, що жениться. Прохав на весiлля.
   - Що ж, ви пiдете?
   - Обiцяв.
   - Хм... - дивувалась сама собi Христя.
   П'ючи чай, вона разiв з десять все допитувалась у Проценка, чи  справдi
то Довбня жениться на Маринi. I все ?й  якось  не  вiрилося,  не  хотiлося
вiрити. Проценко казав, що не став би ж Довбня клепати сам на себе. Се так
?? здивувало, що вона забула про свою недавню образу, про недавнi  сльози.
Довбня тепер стримiв гвiздком у ?? головi, стояв перед  очима.  Вiн  тепер
здавався ?й якимсь кращим, якимсь вищим.
   - Якщо не бреше Довбня та справдi жениться на Маринi, то добре зробить,
- сказала вона. подумавши.
   - А що?
   - Так. Не пропаде дурно дiвка. Та i його пригляне.
   - Не вiриться щось менi, щоб Марина  його  глядiла.  Не  така  вона!  -
одказав Проценко.
   - Що ж, вона не така людина, як i всi? не таке серце ма??  -  образливо
запитала Христя.
   Проценко на те нiчого не одказав. Вiн пiшов у  свою  хату  почитати;  а
вона, перемиваючи стакани, все думала про Марину та про  Довбню...  Марина
виходить замiж... Довбня жениться на Маринi...  Хто  така  Марина?  Проста
дiвка з села... Хто такий Довбня? Панич, хоч i  зламаний...  Гриць  навiть
одмiчуе його, як розумного чоловiка... I  от  вiн  жениться,  жениться  на
Маринi... Чудно, дивно... Що ж тут дивного? Подобалася йому Марина, а  вiн
Маринi, ну й поженяться. I нема нiчого чудного. Що панич? Так хiба, як вiн
панич, то йому i можна простих дiвчат дурити, з ума зводити?.. Це от  якби
i Гриць оженився на менi... Хiба б я його не любила,  хiба  б  я  його  не
берегла? А що, як Гриць жениться на менi?  I  я  тодi  з  робiтницi  стану
панiею, одiнуся по-панськiй - i не пiзнати мене... А  вже  ж  i  любитиму.
Матiнко моя! - аж скрикнула  Христя,  затулилася  долонями  i  з  нестямки
цiлувала сво? руки, думаючи, що то Гриця цiлу?...
   Минуло свято. Прийшла i ордань i пройшла. Вона впала якраз в четвер,  а
в недiлю Довбня буде брати шлюб з Мариною.
   - I ви пiдете-таки? - спитала Пистина Iванiвна у Проценка.
   - А що ж? Обiцяв. Треба пiти.
   Пистина Iванiвна усмiхнулася, потiм скривилася i нiчого не одказала.  У
недiлю вiн справдi пiшов. Зараз пiсля обiду одiвся i  пiшов,  бо  вiнчання
загадане було надвечiр. Христя могла  б  -  летiла  за  ним.  ?й  хотiлося
подивитися на Марину, побачити, як вона удiта, як стоятиме  у  церквi,  чи
пiд пару Довбнi? Боже, як хотiлося!.. Та ба -  не  можна:  щоденна  робота
роботою, а то ще на понедiлок панi загадала другу роботу: пекти булочки до
чаю, бо на вiвторок напрошено гостей. Треба заранi все  наготувати,  та  й
доглянути, щоб до ладу було. Зивчора пiд процiдити, до свiту учинити,  щоб
на ранок усе готове було... Христя утира? пiд,  панi  сто?ть  над  нею  та
дивиться, а в Христi перед очима церква,  вiнчання...  Нiяк  з  голови  не
йде!.. "Та вже ж хоч цiлу нiч не спатиму, дiжду Гриця; прийде, розкаже, як
там було. Вiн обiцяв не баритися", - утiша сама себе Христя, бовтаючи  цiд
у макортетi.
   - Буде уже. Процiди, - каже панi. Процiдила.
   - Постав же на пiч, хай висто?ться. Та й спати заранi  лягай.  Упiвночi
треба цiд завдати, щоб к свiту поспiло... I я встану, - наказу? панi.
   Заранi полягали усi; лягла i Христя. Та ?й  не  спиться:  i  весiлля  з
думки не йде, i панича дожида?, щоб стрiнути... Боже!  як  довго  час  той
iде, зда?ться, кiнця йому нема?!
   Не швидко почула Христя стук у вiкно... "Вiн, вiн, Гриць! От  коли  усе
розкаже..." Як навiжена, Христя мерщiй кинулася сiнешнi дверi одчиняти.
   Вона не помилилася. То був справдi Проценко. Тiльки що  вона  одсунула,
впустила, як вiн зразу i учепився за не?.
   - Ходiмо, серце, до мене, - шепче, гаряче обдаючи поцiлунками, i Христя
чу?, як вiд його несе потроху хмелем.
   - Панi швидко встане, - одказу? Христя.
   - Чого?
   - На завтра булочки завдали.
   - Гаспидськi булочки! - гукнув вiн.
   - Як! то ж хлiб святий!
   - Який там вiн святий! I свиня, по-тво?му, свята, що чоловiк ?? ?сть?
   - То ж свиня, а то хлiб.
   - Ну, хай, по-тво?му, i святий. Тiльки ходiмо, серце. Оце тiльки  що  З
весiлля.  Присилували  чарку  тi?  гаспидсько?  горiлки  випити.   Ходiмо,
голубочко! Ти ж у мене одна найкраща. Там усе шваль, твого одного  мiзинця
на нозi не стоять! - I вiн, не давши i  дверей  зачинити,  поволiк  ??  за
собою. Вона, одначе, i не противилася, ?й так хотiлося скорiше почути,  як
було на весiллi, та хто був, та яка Марина, чи не перемiнилася.
   - Марина? Марина яка була, такою i зосталася - хльорка, та  й  годi!  -
сказав вiн. - Довбня нещасний з нею буде.
   - От уже i нещасний! Чого? Ви самi казали, що щастя,  як  трясця:  кого
схоче, того й нападе.
   - Тiльки не з Мариною. Воно од не?, як од того лихого, тiка?.  Ну,  яке
щастя з хльоркою?
   - А хто винуватий? Ви ж i винуватi: зав'яжете свiт  дiвцi,  та  тодi  i
хльорка.
   - Не в тiм рiч. А хльорка, та й годi. Отже й ти... та не то. Я б  i  на
порiг ?? не пустив, а тебе i в лобок варто поцiлувати, - i вiн  приложився
сво?ми гарячими устами до ?? бiлого чола.
   Христю  той  поцiлунок  наче  залоскотав.   Гарячий   струмок   заграв,
заклекотав бiля ?? серця i розлився огненною рiчкою по жилах.
   - Грицю! мiй любий, мiй ?диний! -  припадаючи  до  його,  мовила  вона,
забуваючи про все на свiтi - i про Марину з Довбнею, i про цiд на печi.
   А тим часом панi, заснувши перший сон, кинулася. Вона мерщiй  засвiтила
свiтло i вискочила у кухню.  Видно,  ??  не  мало  турбували  булочки,  бо
неодiта, З свiчкою у руках, вона  так  i  подралася  на  пiч...  "Макортет
сто?ть серед печi, накритий... все як слiд... Де  ж  Христя?  ??  на  печi
нема?; чи не на  полу?"  -  дума?  панi.  Пiдiйма  свiчку  поверх  голови,
поверта?ться лицем до полу, дивиться - i  на  полу  не  видко...  "Надвiр,
видно, пiшла, бо сiнешнi дверi не щiльно причиненi. Ну, хай же увiйде",  -
каже сама собi панi  i,  одкривши  макортет,  загляда?  усередину.  "Пора,
пора..." - шепче. Закрила макортет, жде... Не чутно Христi. "Що  за  бiсiв
батько?" - подумала. Скочила  з  припiчка,  побiгла  до  сiнешнiх  дверей,
одхилила ?х, заглянула у сiни - надвiрнi дверi засуненi.
   - Де ж се вона? - здвигнувши плечима,  мовила  сама  до  себе  панi.  -
Дивно! I злодiя не було, i батька вкрадено!..  Христе!  -  гукнула  стиха.
Голос ?? глухо роздався по хатi. - Нема?!.. - диву?ться панi.
   А Христя давно вже сто?ть коло кухонних дверей i жде не дiждеться,  щоб
панi пiшла у сво? хати, щоб ?й як-небудь вискочити. "Оце  долежалась!  Оце
дослужилась! оце  так!"  -  дума?  Христя,  а  серце  ??,  неначе  пташка,
б'?тьсяколотиться, як не вискочить з грудей.
   - Та де це вона,  справдi?  -  гукнула  вже  з  серцем  панi  i  почала
перекидати одежу на полу... Глянула i пiд пiл, глянула i пiд пiч - нема?.
   - Тепер же я знаю, де вона!  -  догадалася  панi  i,  вся  тiпаючись  i
мiняючись на лицi, мерщiй напрямилася за пiч, буцiм у горницi.
   "О-о, пiшла-таки", - подумала Христя i стиха вiдчиня дверi i  ще  тихше
виходить.
   Не встигла вона причинити дверей за  собою,  як  з-за  печi  показалася
панi. Обличчя ?? бiлiше вiд сорочки, тiльки очi, мов двi  роздутi  углини,
горять-палають.
   - Де ти була? - гукнула вона  не  сво?м  голосом.  Христя  похнюпилась,
мовчала.
   - Де ти була,  питаю?  -  ще  дужче  крикнула  вона  i  похлинулася.  -
Безстидни-це! сра-мотни-це! - почала далi нарозтяг. - До паничiв ходити?..
Оцето та тиха, оце-то та смирна, недотрога... Не  займайте  мене,  я  сама
прийду! - знову задрiботала панi.
   Христя, мов нiма, похнюпившись, стояла. Серце ??  все  дужче  та  дужче
билося, лайка панi все бiльше  та  бiльше  його  пiдкидала.  А  панi  одно
ганить:
   - То-то я примiчаю, що вiн такий голiнний до гостей був, дома нiколи не
побачиш, а то з дому i не виволочиш...  Голова  болить,  недужиться...  Он
воно чого голова болить! он  чого  недужиться!..  А  ти?  а  ти?..  подла!
подла!.. - аж сичить панi бiля Христi.
   Христя пiдняла голову, розправилася. Обличчя ??, мов стiна, бiле,  уста
тремтять.
   - Чого ж я подла? - спитала вона.
   - Ще не подла? ще не подла? - пороснула панi на всю кухню. - До паничiв
ходити?!
   - А ви? а ви? - тихо, мов суха трава зашелестiла, спитала Христя. Панi,
наче опечена, кинулась.
   - Що я? Ну, що я?.. говори! говори!
   - Ви ж самi давали йому руку цiлувати, - сказала Христя.
   - Шкури-и-ще! - не сво?м  голосом  скрикнула  панi,  високо  пiднiмаючи
угору руку... Нестямний вiдляск роздався по хатi, а за ним рiзучий крик...
То Христя скрикнула, ухопившись за щоку, що зразу, наче  кармазин,  у  не?
загорiлася вiд панiевого привiту.
   - Докажи, шкур-р-о, докажи, сучко! - гукнула панi, ухопивши  Христю  за
коси.
   Христя, наче снiп, повалилася додолу.
   - Що тут таке? - ускакуючи у кухню, спитався пан.
   - Вон!.. вон! - гукала панi, штовхаючи ногою у боки Христi.
   - Та господь з тобою! Що се ти робиш? Оханися!.. - кинувся пан до панi?
i насилу одiрвав ?? вiд Христi.
   - Вона... вона... - пручаючись у руках у пана, гукала панi.  -  Погань!
смiття! До  паничiв  ходе...  Та  смiв...  Помiшала,  бач,  вилежатися  на
паничевих подушках... Таке...  казати...  -  I,  закриваючи  лице  руками,
Пистина Iванiвна заголосила. Дiтвора, почувши материн плач,  собi  пiдняла
ревище... Збився такий гвалт, гомiн!
   А що ж Проценко?
   Проценко лежав у себе на постелi i чув усе те; чув, як Пистина Iванiвна
лаяла Христю, як дала ?й страшенного ляса. Його неначе хто ножем  у  серце
ударив, так воно зразу заболiло, i вiн був скочив з  постелi.  Теплi  його
ноги черкнулись холодного долу. "От iще нежить через  проклятих  буде!"  -
сердито вiн мовив сам до себе, побрався знову  на  постелю,  загорнувся  в
одiяло, закрив голову подушкою i усилковувався заснути.
   До самого бiлого  свiту  не  втихала  колотнеча.  Пистина  Iванiвна  то
замирала, то оживала i страшенно гукала на всi  хати.  А  Христя,  як  усi
вийшли з кухнi, пiдвелася, злiзла на пiл i, устромивши голову  в  подушку,
неутiшно плакала.
   Свiтом пан пiшов на базар сам, та недовго i  ходив.  Швидко  звернувся,
ведучи за собою якусь чорну молодицю.
   - Годi тобi вилежуватись, - гукнув вiн Христi. - На твою плату  та  йди
вiд нас. Менi таких, як ти, не треба. - I, щось  кинувши  на  Христю,  вiн
одiйшов.
   - А ти дивись, щоб вона нашо? одежi  не  занесла,  -  промовив  вiн  до
молодицi. - Ото, що на ?й, - наше. Хай у сво? одяга?ться та йде.
   Христя пiдвелася, коли пан  скрився  у  горницi.  Двi  зелених  бумажки
лежали бiля не?. Вона ?х ухопила у руку, здавила, як тiльки можна  мiцнiше
здавити, i скрикнула:
   - Куди ж тепер пiду я? Де дiнуся?
   - На вулицю, уже ж не куди! -  гугнявим  голосом  мовила  ?й  молодиця.
Христя глянула на не?, прикро подивилася, i сльози у  не?  зразу  висохли.
Щось чуже та нерiдне черкнулося ?? уха, щось гiрке та холодне  обняло  усю
душу, невиразна досада учепилася за серце. Вона почула, що жалю до не?  нi
вiд  кого  ?й  дожидати.  Як  тума  та,  устала  вона,   переодяглася   i,
поточуючись, наче п'яна, пiшла з хати.
   Пистина Iванiвна занедужала. Так у вiвторок гостей  у  ?х  i  не  було:
декому  послали  сказати,  другi  почули  -  не  прийшли.  Проценко  нажив
страшенний нежить i цiлими днями не виходив з хати.  Туди  йому  носили  i
чай, i обiд, аж поки не скiнчився  мiсяць  i  вiн  не  перейшов  на  другу
кватирю.
   ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
   ПО ВСIХ УСЮДАХ
   I
   Минуло п'ять лiт. Стояла перша осiння  доба  з  сухими  покороткуватими
днями. Сонце вже не котиться горою, як лiтом, не сто?ть над самою  головою
i не прище палом,  а  береться  низом,  понад  горою,  привiтно  свiте  та
пригрiва? пiсля довго? холодно? ночi та ущипливого рожевого ранку. Пройшли
жнива; скiнчилася i возовиця; хiба де в степу, далеко вiд людсько?  оселi,
ще бовванiють недовоженi копи, а то всюди - тiльки чорнi?  нив'я  поораною
рiллею та жовтiють лани збитою стернею... Пусто серед степу,  та  сумно  и
серед лiсу: вiтри-суховi? обголили його  ряснi  вiти,  а  раннi  заморозки
пожовтили та почервонили лист зелений; пташки щебетливi одлетiли у  вирiй.
Життя утiкало з степiв та лiсiв; ховалося по людських оселях та по  теплих
краях. По селах вiд бiлого свiту i до темно? ночi, знай,  гупали  неугавно
цiпи, доводячи до розуму те добро, яким за лiто  надiлила  земля-мати.  За
годинки поспiшали люди з роботою, щоб було що i самому  кусати  i  вивезти
лишн?  на  продаж.  По  городах  теж  була  немала  клопотнеча:  мазались,
бiлились, чепурились та прибиралися, збираючись уже на зиму.
   Найбiльше припала до того губернiя. Та  й  не  дивно:  вона  недавнечко
вiдбула свою мiсячну ярмарку, закурилася та замурзалася, ярмарковим  духом
тхнула.  Треба  було  почиститись  та  побiлитися,  бо  дезабаром  ждалися
дворянськi вибори, а разом з ними  i  губернський  земський  з'?зд.  Усюди
робота кипiла, а по гостиницях та по за?жджих дворах вона  й  не  вгавала.
Вiд ранку й до ранку -  стук,  грюк,  хлюпанина;  метуть,  бiлять,  миють,
краскою криють... Треба як личить стрiнути  дорогих  гостей!  Це  тобi  не
ярмаркове купецтво та крамарство, що в одну хату  по  п'ять  душ  влазить;
спить - де не впаде; ?сть - що не даси; одного чаю випива? вiдрами... А це
тобi дворянство, та ще саме спинкове, - чисте чоло з дворянського роду, що
змалку звикло широко жити, солодко ?сти, пишно поводитись.
   Заради того на?зду i жид,  що  держав  у  орендi  невеличкий  садок  на
главнiй улицi, хвалився, що до жидiвсько? музики найняв ще й  полкову,  та
до того ще й арф'янок виписав. Тiльки не таких, якi були на ярмарку... "То
- смiття, котре вимiтали з  великих  городiв;  гайвороння,  що  злiталося,
зачувши падаль! А на цих глянеш - пальчики оближеш, послуха?ш  -  ?сти  не
схочеш! Що то За молодi та вродливi!  що  за  повногрудi  та  ясноокi!  Не
гуртом охриплим голосом пiсню гудуть; не "в'юшки" або "Москви"  затинають;
а як заведе одна яку-небудь, то не то що голосом  виводе,  а  ще  й  очима
говоре, руками розказу?, на собi показу?!.. А нарештi усi  як  пiдхоплять,
то наче у великi дзвони задзвонять, морозом поза спиною так i посипле!.. У
Харковi в гостиницi як спiвали, то й долiвку в гостиницi провалили -  така
сила народу набралася ?х дивитися!" - вихвалявся жид.
   Городяни дожидали того дива, як чуда. Про арф'янок тiльки й розмови.
   - Хоч би вже швидше дворяни з'?здилися. Побачимо, що за диво покаже нам
жидюга, - гомонiли нетерплячi.
   - О-о! та вiн нюх ма?: зна, шо кому треба; догодить  всякому  зможе,  -
казали другi.
   - Жид з нюхом: умi? лицем показати! - пiддрочували третi.
   - Та й собi, небiйсь, охулки на руку не положе!
   - То вже як пить дать. На те й жид,  щоб  вивертать  чужi  кишенi!..  А
проте вже як що скаже, то не збреше; як за що  вiзьметься,  то  втне  всiм
надивовижу!.. Смак такий е, нюх такий ма?!
   - Та кат його бери, з його нюхом! Тут аби швидше.
   - Нетерплячка бере?
   - Авжеж. Того й жди, що негода настане; на те осiнь надворi.
   - Та не зразу ж вона й  насуне?  Пiдождемо.  Бiльше  доводилося  ждати,
тепер менше зосталося.
   Отак гомонiли помiж собою городяни, дожидаючи того дива, що  приберiгав
жид задля дворянського на?зду.
   Аж ось почали у город четвернею ридвани  в'?жджати;  гладкi  та  високi
конi важко гупали сво?ми копитами об суху землю, здiймаючи кiптягу  угору;
кресали ясними пiдковами об  кам'яну  мостову  i  всiвали  ??  невеличкими
iскорками; високi колеса гули-гуркотiли; неугавно клекотiли насади, злегка
хитаючи ридвани, наче тую колиску. Все  то  мчалося  в  город  якнайдужче;
простувало в саму його середину, до найпершо? гостиницi,  що  завжди  радо
стрiвала дорогих гостей. Там, коло не?, стояв наче ярмарок:  однi  ридвани
вiд'?здили вiд високого ганку,  а  другi  -  над'?здили;  коло  розчинених
дверей стояв високий бородатий швейцар у картузi  з  золотою  кальонкою  i
широким позументом через плече. Вiн радо усмiхався до знайомих  панiв,  що
його признавали i з ним здоровкалися, а з незнайомими поводився, дивлячись
на чоловiка: як хто поважно виступав та згорда  дивився,  то  вiн,  як  та
верства, витягався i прикро слiдкував сво?ми бистрими очима,  чи  треба  в
чому-небудь прислужитись; а як бачив  якого  плохуту  або  в  потертiй  та
зношенiй одежi, то, наче заклопотаний, не примiчаючи, пропускав повз себе,
а то i зупиняв,  допитуючись,  чого  йому  або  кого  треба?..  У  великих
присiнках - тиск, гармидер: пани вигукували, а  лакузи,  як  тi  швигалки,
носилися перед ними, поспiшаючи один перед другим порозводити при?жджих по
номерах. До самого смерку не втихав той гармидер коло гостиницi, стрiваючи
та приймаючи все нових та нових при?жджих, а як смеркалося, то ще  бiльший
гармидер настав у  самiй  гостиницi:  кожне  вiкно  довгого  трьохярусного
будинку освiтилося, знадвору серед темноти видно було, як  там  метушилися
люди, як вiд ?х тiнь снувала  по  вiкну,  перебiгаючи  з  одного  боку  на
другий; а всерединi стояв гук  неугавний,  деренчали  дзвiнки  несамовито,
рипали та стукали дверi безперестанно, бiгали лакузи то взад,  то  вперед,
брязкав та торохтiв усякий посуд. То при?жджi  задовольняли  сво?  потреби
всякою всячиною: хто гарячим ча?м чи кофi?м, а хто смачною стравою. Тiльки
геть вже за пiвнiч поодинцю почало гаснути свiтло у вiкнах, даючи  ознаку,
що на?жджi гостi укладалися спати.
   На другий день, як уже високо пiдбилося  сонце,  у  ранню  обiдню  пору
почало купами виходити з гостиницi на?ждже панство, щоб обдивитися  город,
i розтеклося по всiх вулицях. Яких тiльки там не було?  Товстi  i  високi,
низькi i пузатi, кругловидi i довгобразi,  чорнявi  i  бiлявi,  молодi  та
жвавi, а часом i такi старi, Rо ледве ноги волочили.
   Поважно, невеличкими купами походжали вони по  улицях  у  сво?х  довгих
балахонах, розглядаючи на всi боки i зупиняючись обдивитися то який-небудь
будинок витiюватий, то церкву аж  пiд  небо  високу,  то  великi  вiкна  в
крамницях, де були виставленi  напоказ  всякi  дива:  мистецькi  вироби  з
дерева та каменю, золотi та срiбнi дзигарi з усяким причандалом, перснi  й
намиста блискучi,  штучнi  каблучки  на  руки,  дорогi  сукна  та  шовковi
тканини... Все те так i сяло та грало, все так i било у вiчi!
   Як на те i день видався тихий, ясний та погожий; на небi - нi хмарочки,
чисте, син? та глибоке, спускалося воно сво?м широким шатром над  городом"
наче  очiпком  з  блакитного  серпанку  його  прикривало;  блискуче  сонце
котилось горою по небу, ясно сяючи та обсипаючи увесь город сво?м  золотим
промiнням; залiзнi покрiвлi аж лиснiли зеленою, як рута,  краскою;  високi
бiлi стiни, наче снiг, виблимували вiд сонячного промiння, вiдкидали  його
геть вiд себе через широкi улицi на гонкi тополi та кучерявi  осокори,  що
виставилися по улицях, наче сторожi, з того i  другого  боку,  i  пишалися
сво?м деде пожовклим листом серед сонячного ся?ва; каменем висланi  улицi,
зранку политi, щоб не  курiли,  вилискувались  на  сонцi  широкими  сiрими
кругляками; де-не-де в рiвчачках помiж ними стиха парувала водиця,  що  не
встигла висохнути пiсля поливання. Було  тепло,  та  не  задушно;  повiтря
чисте та свiже; дихалось легко та  вiльно;  почувалося  щось  бадьорне  та
радiсне, як почува?ться тiльки або ранньою весною, або в  ясний  та  тихий
осiннiй день.
   Пiд таку годину трохи не все мiсто висипа? на улицю.  Тiльки  тi,  кого
лиха хвороба прикову? до лiжка або нагальна робота припиня? коло  печi  та
коло прибирання, зостаються у хатах; а то  всi,  хто  ма?  хоч  хвилиночку
зайву, мерщiй сунуть  на  улицю  дихнути  повiтрям  вiльним,  помилуватися
свiтом ясним, погрiтися сонечком теплим. По улицях - наче  плав  пливе!  -
кишить по ?х народу всякого: i старi, i малi, i той, хто пожив уже або  ще
жить почина?; багатий i убогий, пишно наряджений чи латками вкритий -  всi
перемiшалися мiж собою, збилися вкупу, сказати б -  порiвнялися...  бо  на
всiх ?х однаково сонечко свiте, усiх ?х однаково  тихий  вiтерок  обвiва?,
усiм однаково хочеться дихати, жити. А проте, як неоднакова до людей доля,
то таке помiж ними i ?днання. Бийся, кажуть, кiнь з конем, а вiл з  волом!
Отак i тут: не, дивлячись на те, що всi збились вкупу,  ходили  одно  бiля
одного, плече з плечем, а проте кожний вишукував товариша по сво?му пiр'ю:
пани вiталися тiльки до панiв, купцi - до купцiв, заможнi -  до  заможних,
убогi - до убогих. Однi тiльки старцi вiталися до всiх, хоч ?х i нiхто  не
вiтав, та мала дiтвора радо обзивалась до всякого, хто ?й кидався  в  вiчi
або чим-небудь вражав,  не  дивлячись  на  те,  чи  то  був  знайомий,  чи
незнайомий, багатий чи убогий, рiвня чи нерiвня... Оже на те вона  й  була
дiтвора, щоб не потурати нi на що, через  те  ??  й  зупиняли  старшi,  що
ходили бiля не? за провожатих.
   Серед того невпинного людського плаву  геть  одсторонь  собi  походжали
на?жджi пани невеличкими гуртами, ведучи помiж себе тиху розмову, ?м треба
багато де про що помiж себе побалакати - дiла на з'?здi чимало, а тут,  як
на те, ше й особливе дiло, важне дiло, бо давно вже клопоче ?х голову,  не
да? спокiйно спати, наважу?ться, хоч i не  зовсiм,  одтерти  вiд  земсько?
справи, а все ж  не  перед  вести,  не  першу  постать  зайняти...  Он  на
повiтових З'?здах гласних з сiрого мужиччя бiльша половина,  а  по  деяких
повiтах тiльки третя частина справжнього спинкового панства, а то  мужиччя
та ученi молодi верховоди, що за мужиччя руку тягнуть, меншими братами  ?х
взивають; злигалися помiж  себе  та  що  хотять,  те  й  роблять,  важкими
печатками обкладають, до управи сво?х вибирають. ? чимало повiтових управа
де за старших колишнi голови та писарi засiли, а що вже  члени,  то  кожна
управа не менше як одного у себе ма?. На що губернська  -  i  та  собi  за
члена рiзйика одiбрала!.. Невже воно так повинно бути? Невже  ми  -  чисте
зерно помiж збо?ною та метлицею - повиннi змiшатися з  нею  i  запропасти?
Невже ми не виб'?мося на сам перед, де колись-то стояли, ближче до  трону?
Не заряту?мо тих порядкiв у царствi, що ?х нашi голови та руки складали  i
мiцi?& боронили вiд усяко? лихо? напастi?.. Невже ми попустимо завести
його у ту безодню, в яку ведуть очевидячки  всякi  вискочки-верховоди?  То
буде  сором  дворянськiй  честi!  Всесвiтнiй  сором  впаде  i  поб'?  нашi
голови!.. Нi, се не може бути, се не повинно статися! Гукнемо гук  на  все
царство, на весь свiт великий: мерщiй до рятунку! до збро?!
   Найбiльше клопотався про це губернський  маршал  Лошаков.  Хоч  вiн  не
крився нi вiд кого, що сам  вийшов  з  давнього  козачого  роду,  що  його
прапрадiд Лошак служив колись за бунчукового товариша у  якомусь  козачому
полку, - оже  тепер  вiн  не  змiг  себе  прилучати  до  того  темного  та
неосвiченого гурту во з козацтва викопала його доля. "Всякому часу довл??т
його злоба", - казав вiн тим молодим верховодам, що  iнодi  натякали  йому
про його породу i  про  те,  що  йому,  "козачому  синовi",  не  личйло  б
зрiкатися свого роду. "Я не зрiкаюсь його, - вихвалявся вiн,  -  я  низько
уклоняюся перед усiм тим, що козацтво доброго зробило, з  якою  завзятiстю
свою вiру i свiй край боронило. Так за тi часи i треба було робити. Тiльки
як часи: перемiнилися, то треба було i самим слiдкувати за часом,  iти  за
вiком, а не стояти на одному мiсцi Хто не  йде  вперед,  той  поступа?ться
назад! Наше козацтво так i зробило: одстоюючи  тiльки  сво?  вольностi  та
права, воно не  схотiло  йти  за  вiком,  одсторонилося  того  культурного
напряму, до якого вела iсторична доля, i через те зосталося заднiх  пасти.
Ну, а я тому, що вже вмерло, що повинно було умерти, уклонятися  не  буду.
Треба уперед йти, а не назад рачкувати!"
   I от тепер правнук козака Лошака маршал Лошаков,  довiдавшись,  що  вiд
Земсько? справи одтираються освiченi люди темним мужиччям, а все через те,
що козаки не порiвнянi в виборних правах  з  крестянами,  а  прилученi  до
разночинцiв, котрим закон да? право кожному, хто ма? десять десятин землi,
вибирати уполномоченого, а з двадцятка таких господарiв - одного гласного,
- довiдавшись про оце все, маршал  Лошаков  пiдняв  баталiю  проти  такого
козачого права. Звон про земськi справи нiчого про  се  ясно  не  каже,  а
закон про сословнi права усiм ясу?, що  козаки  прилучаються  до  крестян,
одбуваючи всякi одбутки, i  користуються  усiм  тим,  чим  користуються  i
крестяни. От через це i не слiд ?х прилучати до разночинцiв,  а  хай  вони
вибирають гласних на сво?х  волосних  сходах,  скiльки  на  кожну  волость
призначено.
   "Оцим рахунком, коли його ствердять у столицi,  зразу  переполовиниться
гласних вiд мужикiв.  А  як  ?х  зменшиться,  то  тодi  i  нашому  братовi
дворяниновi, - казав Лошаков, - буде бiльший простiр у  земських  справах;
тодi ми i всяким верховодам мусимо утерти носа. А що це ствердять - то  як
пить дать! Бо дуже вже отi верховоди, злигавшись з мужиччям,  залили  усiм
за шкуру сала. Треба про се не мовчати, а бiльше гомонiти;  треба  про  се
пiдняти питання i на дворянському, i на земському з'?здах.  Не  вигоре  на
одному - вигоре на другому!  А  так,  мовчки,  зложивши  руки,  сидiти  не
годиться. Треба пробi гукати на увесь свiт, на все царство!"
   Усi дворяни згоджувались на це з сво?м маршалом. "Що не кажи, а  голова
у його на в'язах неабияка. Кепсько мудрий удався, мудрий, та ще й завзятий
- за що не вiзьметься, то вже доведе його до краю. Одно йому браку? - дуже
безпутний у життi: з жiнкою не живе, вона десь по  заграницях  вi?ться,  а
вiн тут. Нема тi? вродливо? панi? або й просто? дiвки, щоб вiн  не  упадав
бiля не?. Ну, та се вже наш давнiй грiх. Хто у цьому  не  винний?  А  щодо
громадських справ, то вiн за ?х перший оборонець. Йому б не маршалом бути,
а губернатором або й самим мiнiстром. Голова, розумом натоптувана голова!"
   Отак розмовляли помiж собою на?жджi пани, гуляючи  невеличкими  гуртами
по мiсту.
   Осiннiй день брався уже до вечора. Сонце, червоно граючи, сiдало; захiд
палав, наче пожежею. У тому вечiрньому червоному свiту  красувався  город:
високi та бiлi будинки злегка червонiли  бiлими  стiнами,  мов  вони  були
викрашенi червоною краскою; залiзна ?х  покрiвля  палала  зеленим  вогнем;
шибки у вiкнах грали, вiдкидаючи вiд  себе  через  улицi  снопи  червоного
огню; церкви, сяючи сво?ми банями та золотими хрестами, зда?ться, ще  вище
здiймали ?х угору,  заглядали  у  темно-синю  блакить  неба,  що  безмiрно
широким колом розпросторилось над землею. Зате  тiнь  довшала,  темнiшала;
високе дерево наче збiгалося докупи, щоб не розгубитися за нiч; довга тiнь
вiд його падала через усю улицю, i пiд нею було якось  моторошно.  Прохожi
мерщiй минали тi темнi мiсцини,  пробирались  на  свiт,  де  стояв  якийсь
глухий гомiн... Аж ось зразу Десь бухнуло, щось  охнуло!  Усi  кинулися...
Незабаром понад городом понеслися голоснi хвилi полково? музики.
   - Музика! Музика! У садок! Мерщiй у  садок!  -  загукали,  заметушилися
люди по улицях.
   - Ми ще чаю не пили. Пiдемо додому чаю пити, - щебетали весело  панянки
до молодих паничiв, що, мов журавлi, обступили грядку квiток.
   - I варт  забиватися  задля  чаю  додому?  Хiба  його  у  садку  нема??
Нап'?мося у садку, - пiдмовляли паничi.
   - А справдi? - згодилася одна.
   - А що ж? Чи в садок, то i  в  садок!  -  пiддержали  другi.  -  Музики
послуха?мо, на арф'янок подивимося.
   I чималий гурт паничiв з панянками мерщiй потягли улицею до  садка,  де
так голосно на увесь город затинала музика.
   Коло садка тиск, давка. У церквi, на великих  процесiях  так  тiсно  не
бува?, як коло садово? будочки, куди зносили городяни  семигривеники,  щоб
увiйти в садок. Жид з жидiвкою не поспiшаться видавати бiлети, такий зразу
пук рук потяглося туди.
   - Два бiлети!.. Три!.. П'ять!.. - гукали то з того, то з другого  боку.
Грошi бряжчали; жид з жидiвкою металися, як мухи в окропi.
   Аж ось чимала  купа,  забравши  бiлети,  посунула  проходом  мiж  двома
височенними домами у садок. Над тим проходом на  довгому  дротi  колихався
цiлий оберемок цвiтних лiхтарiв, немов веселка довгою  дугою  повисла  над
проходом. А там - далi за нею - огню-огню!  свiту-свiту!  Трохи  не  кожна
гiлка убогого садового дерева горiла  сво?м  вогнем;  над  кожною  стежкою
висiла цвiтна дуга.
   - А гарно як! О, гарно  як!  Бiсiв  Штемберг!  Вiн  таки  ма?  смак!  -
дивувалися вхожi.
   Справдi, там було гарно: стежечки, що  звивалися  змi?ю  помiж  кругами
цвiтникiв, були свiжо усипанi сiяним пiском; рожа?стi  грушi,  дрiбнолистi
акацi? та  широколистi  молодi  осокори  та  кленки  висвiчували  цвiтними
шкаликами,  Здалека  здавалося,  немов  то  така  овощ  на   ?х   гiллячку
гойда?ться;  все  залишне  гiлля,  що  виставлялося  над  стежками,   було
пiдрiзане, пiдстрижене, щоб не лiзло  незнарошне  у  вiчi,  не  забороняло
гуляти; вiд цвiтних шкаликiв падали на бiлий пiсок i  синi,  i  зеленi,  i
жовтi, i червоно-гарячi кружала свiту, i здавалося, що то стежки оздобленi
цвiтними камiнцями, по яких  злегка  шамотiли  шовковi  хвости  панянських
спiдниць та вискрипували лаковi чобiтки паничiв. То все  було  на  бокових
ходах. А на головному? Цiла метка невеличких халабуд, густо обвитих  диким
виноградом, чорнiлася сво?ми входами, немов чорнi печери пороззявляли сво?
роти, дивуючись на рiзноцвiтне сяево. По  тих  халабудах  тiльки  де-не-де
горiли  свiчечки  i  метушились  якiсь  непримiтнi  тiнi,  немов  мертвяки
повилазили з того свiту i з-за зелено? засади любувалися на  гульбище,  що
широкою рiчкою розливалося коло самого вокзалу. Там все диво i  все  чудо,
яке пригадали зробити з огню i свiту людськi голови. Он  величезнi  склянi
баньки,  немов  три  сонця,  висять  над  трьома  вокзальними  дверима   i
вiдкидають вiд себе жовто-молочний свiт; коло ?х цiла довга низка  цвiтних
лiхтарикiв гра?, мов та веселка, усiма цвiтами; там коло високих  стовпiв,
що пiддержували широкi пiддашки вокзалу, гойда?ться довга  вервечка  малих
непримiтних каганчикiв, немов зiрочки спустилися з темного неба i  унизали
собою отi високi стовпи. Пiд пiддашками безлiч стульцiв,  ослонiв,  штучно
виплетених з лози диванчикiв, у вокзалi - столiв, то довгих-предовгих,  то
круглих невеличких, то чотиригранних задля карт,  на  довгих  столах  цiлi
оберемки огню-свiту у  широких  посвiтниках,  круглих  лампах,  високих  i
низьких пiдставах; цiлi купи усяких на?дкiв та напиткiв;  вистави  штучних
виробок з скла, по яких перелива?ться увесь той  свiт  рiзними  кольорами,
сипле цвiтними Iскорками. А там, з боку вокзалу, висока каплиця з  круглою
оселею, густо З бокiв оповита виноградовим хмелем.  Там,  у  тiй  каплицi,
примостилася  полкова  музика,  i  ??  зичний  поклик  та  голоснi  заводи
розходилися по всьому садку.
   Мала пташка, та що за краснi пiрця на собi ма?:  невеличкий  садок,  та
скiльки туди народу назбиралося? I все те  нарядилося  пишно,  уквiтчалося
розкiшно, все шовки та сукнi, дорогi ?дваби, срiбло  та  золото  ся?!  Ось
чимала  купа  панянок  проходе,  -  перепеличка  не   зрiвня?ться   з   ?х
дрiбненькими  виступцями!  На  ?х  плаття   пишнi,   збiрочками   унизанi,
складочками обвiшанi, немов рябесеньким пiр'ям заквiтчанi; зверху сукнi  -
влитi, а не пошитi, кожна впадина не крутим згiр'ям  спуска?ться  униз,  а
положистою хвилею  збiга?  туди,  щоб,  пiднявшись  угору,  якнайдоладнiше
облямувати круглi виступи на руках, на плечах, на  грудях;  ноги  взутi  у
невеличечкi ботинки з високими та гострими  закаблуками  -горе  тому,  хто
попаде пiд таку корку! Ручки туго позатягуванi у блискучi перчатки, так що
i пальцiв зiгнути не можна. Личка червонi - не знать  тiльки,  чи  то  вiд
краски, чи вiд гарячо? кровi, що ключем кипить  у  палкому  серцi,  завжди
охочому -хоч половину миру обняти, тiльки аби не  жiночу.  Очi  горять  та
сяють, як тi зорi на небi або дорогi камiнцi у золотих  сережках.  Мова  -
наче пiсня та - протяжна, спiвуча; так  i  тягне,  так  i  вабе  до  себе.
Недаром коло ?х велика купа панiв та паничiв зiбралася - i кругом оточила,
i в середину затесалася. У довгих i коротких бородах, у широких  балахонах
з брилями аж на потилицi, в'ються вони кругом панянок, як той  хмiль  коло
тичини, заглядаючи у ?х блискучi  очi,  вiльно  вимахують  руками,  ведуть
веселу жартiвливу розмову, стрiляють то  сюди,  то  туди  сво?ми  гострими
одмовами, викликають то справжнiй,  то  притворний  регiт...  Ось  дорiднi
жидiвки з сво?ми дочками, наче добрi ягницi з ягнятами, - повагом  сунуть,
кидаючись у вiчi сво?ми цвiтними уборами - то, як жар, червоними,  то,  як
луг, зеленими, то, як небо, блакитно-синiми або, як сонце,  жовтогарячими.
Призро вони позирають на всiх i на все, немов кажуть: що це? у нас в Адесi
далеко краще... За ними ?х дочки, дивлячись на "мамасу", собi дмуться.  Не
зменше надулись i ?х братики, iдучи геть одсторонь, позакладавши  руки  за
спину. Одначе деякi багатшi i проворнiшi з ?х iнодi пристають i до  "сво?х
барисень". Зате "папасi", зiбравшись юрмою якраз серед дороги, або пiдняли
лемент, серед котрого тiльки й  чутно  "кербель"  та  "дрей  копкен",  або
поважно  стоять  одсторонь  i  думають  якусь  велику  думу.  Чи  то  дума
безталанного, у котрого недавно тисячi помiж пальцями  упливли,  чи  гадка
щасливого, що вже половиною мiста володi?, та  намiря?ться  якнайшвидше  i
другу заграбастати? Хто зна?? Хто вгада??.. Стоять вони, неначе скаменiли,
нi страшеннi гуки та забо? полково? музики, нi хвилi людського  гомону  та
реготу, нi бiганина прислужникiв, що поверх голов мчали усякi  напитки  та
на?дки, - нiщо ?х i трохи не чiпа?, нiщо  не  розбурка  вiд  тi?  глибоко?
задуми - як кам'янi!.. Зате купцi та купецькi синки шумували... То не вода
повеснi, рвучи греблi та розносячи загати, гуде та клекоче, то  ?х  вигуки
здiймаються вгору серед неугавного людського гомону... "Наливай!  Приймай!
Иван Петрович! а нука-сь Ерофтевичем!.. Ах, волк тя  заешь!..  Давай:  как
пить, так пить!.. Уж пойдем, брат, к Анютке... Жги, шельма!  огнем  гори!"
-тiльки й чу?ться З глухо? халабуди, що стояла якраз проти  вокзалу.  Коло
входу ?? метка прислужникiв, кругом народу - проткнути пальцем  не  можна.
"Наши владимирцы загуляли!"" - чу?ться чийсь охриплий голос.  "А-а!  Петру
Кузьмичу! наше вам!.. Полынной хошь, брат, али аглицкой?"  Петро  Кузьмич,
поточуючись,  пiдводиться  i  береться  за  аглицьку...  "Ура-а!"  Брязкiт
посуди, бiй чарок!..
   У сад уже набралося чимало людей, а дедалi, то народ  усе  прибував  та
прибував. То все були сво?, городськi, а ось посунули i при?жджi.  Повагом
та згорда уступають дворянськi та земськi стовпи у садок,  зажмурюючи  очi
вiд того свiту, що лл?ться на  ?х  зо  всiх  бокiв;  за  ними,  розкидаючи
здивованi погляди, дрiботять ?х прихильники та поклонники,  стрiваючись  з
давнiми городськими знайомими, з ким доля приводила то  замолоду  служити,
то разом гуляти... "Та невже Iван Петрович?.." - "Вiн самий i е. А  ви  ж,
вибачайте, хто самi будете?" - "Невже не пiзна?те? Сидора  Трохимовича  не
пiзна?те?" - "Ви Сидiр Трохимович?! Боже ж  мiй!.."  -  I  давнi  приятелi
приязно вiтаються, смачно цiлуються. Починаються розмови, як живеться,  як
можеться?.. Згадують давне  i,  згадуючи,  дивуються,  регочуться...  Чого
колись не було!.. Усюди гомiн, галас, гук.
   Аж ось знову гогонула полкова музика i увесь  той  гармидер  покрила...
Голосно покотилися тонкi та рiзучi вигуки  флейт  та  кларнетiв;  протяжно
загули сурми та фаготи; литаври лящать, аж вiдляски розходяться; турецький
барабан стогне та оха?, аж гiлля на  деревi  хита?ться  вiд  його  товстих
забо?в... Людський гам та гук дода? решту...  Все  помiшалося  вкупу  -  i
заводи музики, i людський гук, гомiн, - не чутно виразно нi одного  слова,
не розбереш поодиноко? розмови - все гуде, гука?,  лящить,  верещить,  все
вихориться, наче завiрюха зимою... А народу набралося -  i  в  вокзалi,  i
коло вокзалу, i по темних закутках саду, по глухих дорожках його, -  всюди
повно, битком набито.
   Музика переграла i стихла. Виразнiше почува?ться людський  гомiн.  Тому
заманулося того, тому другого. Гукають прислужникам мерщiй подавати.  Однi
примостилися пiд вокзалом чай пити; другi розтеклись по халабудках  пивком
прохолодитися; третi потягли у вокзал "сiрка" смикнути... Просторiше стало
по дорожках, вiльнiше i коло вокзалу... Стовпи поважно сновигають i ведуть
тиху розмову.
   - Что это такое?  Только  и  слышно:  интересы  крестьянства,  интересы
крестьянства того требуют!.. Да разве все крестьянство? Разве исторические
судьбы государства ими создавались? Это черт знает  что  такое!  Если  мы,
культурные элементы, не выступим вперед и не  заговорим  о  диком  разгуле
демагогии, то что же государство ожидает? Оно потонет, оно должно потонуть
в разливе  самой  страшной  революции...  Мы  должны  стать  на  страже  и
предупредить!.. - гомонiв глухо,  товсто  придавлюючи  на  кожному  словi,
стовп.
   - Но позвольте. Чего же вы хотите?  -  перебив  його  низенький  щуплий
чоловiчок у  ширококрилому  брилi,  що  густою  тiнню  закривав  усе  його
обличчя. - Ведь это одни только общие места, которые мы уже  около  десяти
лет слышим из уст охранителей! Вы определенно формулируйте свои желания.
   - Извольте, - товсто почав стовп, кидаючи призрий погляд на невеличкого
чоловiчка. - Во-первых, мы требуем,  чтобы  нас  выслушали;  а  для  этого
необходимо дать нам преобладающее значение  хотя  в  таком  незначительном
органе самоуправления, как земство. Помилуйте: не только в уездных управах
избраны председателями полуграмотные писаря, эти истинные пьявки народные,
но и в губернскую управу втиснули членом какого-то ремесленника.
   - Вы, значит, признаете недостаточным такое самоуправление?  Желали  бы
большего?.. Английская конституция с ее лордами вас привлекает?
   Стовп щось товсто загув i незабаром з невеличким чоловiчком сховались у
гущавинi акацiй, що високою стiною виставились над глухою  стежкою,  круто
загнутою убiк.
   - А слышали, слышали? Наш-то Колесник за сорок  тысяч  имение  купил?..
Вот она, новая земская деятельность... устройство гатей, плотин, мостов!..
   - Да, да!.. Нам необходимо принять меры... стать в боевое положение.  И
так уже долго мирволили всяким  либеральным  веяниям.  Вы  слышали  проект
нашего губернского предводителя дворянства? Государственного ума  человек!
Нам нужно его держаться, его поддержать. Он все проведет.
   I друга пара теж сховалася мiж акацiями.
   - Чаво же это бестия Штемберг? Не подпустил  ли  жучка?  -  роздався  З
халабуди охриплий голос.
   - А что-о?
   - Объявил,  шельма:  арфянки  будут.  Что  же  он  их  до  сих  пор  не
показывает? Давай, братцы, вызывать жидовскую рожу!
   I через хвилину роздалися гучнi оплески в долошки.
   - Штемберга! Штемберга!.. Что же это он, чертов сын! Где его арфянки?..
Арфянок подавай! арфянок!., го-го-о!.. га-га-а-а! - ревла несамовито  цiла
метка охриплих голосiв, то товстих, наче  гуркiт  вiд  грому,  то  тонких,
рiжучо-ляскучих.
   Народ так i хлинув до халабуди! Що там? Чого то? Помiж людьми заблищали
цинковi гудзики, зарябiли джгути.
   - Позвольте, господа! Позвольте! Дайте дорогу! - i,  розпихаючи  людей,
до халабуди мерщiй побрався часний пристав.
   - Господа! Прошу вас не скандальничать! - повернувся вiн  до  тих,  хто
був у халабудi.
   - Проваливай!.. Штемберга-а!..
   - Господа! Прошу не кричать!
   - А-а...  Федор  Гаврилович!  Наше  вам!  Просим  покорно:  заходите...
Вьiпьем, брат!  -  пiдскочивши  до  пристава,  загукав  височенного  росту
бородатий купчина i одним махом помчав за руку пристава у халабуду.
   Лящання в халабудi стихло; чувся  тiльки  неясний  гомiн  та  поодинокi
вигуки: "Выпьем! наливай, брат!"
   Народ почав розходитись;  прислужники,  що  цiлою  згра?ю  кинулися  до
халабуди, як звiдти роздався нестямний вигук, собi почали  одходити.  Один
тiльки сухенький та не дуже чепурно наряджений панок стояв проти  халабуди
i дивився на п'яне гульбище. Його висока постать  зiгнулася,  спина  дугою
угору вигнулася, а грудина ободом до спини припала; рiдкi  рудуватi  баки,
наче гичка, висiли коло  запалих  щок,  по  краях  вони  вже  позасiвалися
сiдиною;  запалi  очi  суворо  виблискували  з-пiд  настовбурчених   брiв.
Зложивши руки за спину i обпершись на високий i товстий з парусини зонтик,
вiн стояв проти халабуди, наче дожидався  когось.  Через  скiльки  часу  з
халабуди вийшов, наче рак червоний, пристав.
   - Федiр Гаврилович! - кинувся до його панок.  Той  став,  вирячивши  на
панка здивованi очi.
   - Зда?ться, не помилився? Iм?ю честь  з  Федором  Гавриловичеш  Книшем.
балакати? - замовив панок.
   - Ваш покорный слуга, - брязнувши  шпорою  i  уклоняючись  по-во?нному,
одказав пристав.
   - Не пiзна?те?.. Так, так... - усмiхався панок.
   - Извините, пожалуста... не узнаю...
   - А пам'ята?те, як ви секретарювали у полiцi?? Чи  згаду?ться  вам,  як
ви, копитан та я умiстi пулечку били?.. Давно то було! Певне, вже i забули
Антона Петровича Рубця?
   - Антон Петрович!  -гукнув  здивований  пристав,  подаючи  обидвi  руки
Рубцевi. - Боже мiй! Та й постарiли  ж  ви,  та  перемiнилися  як,  нiзащо
пiзнати не можна! - замовив по-сво?му Книш.
   - Час сво? бере! - глухим голосом одказав Рубець. - А от ви помолодiли.
Та як вам до ладу оця форма пристала! - хвалив Рубець, обдивляючись Книша.
   - Як бачите, перемiнив службу... Жiнка приказала довго жити.
   - Чули, чули... - перебив Рубець.
   - Так я махнув на все, та оце як бачите... у часнi пiшов.
   - I про це чули... Важка служба! Клопотна служба! Перед усiма на виду.
   - Та це б ще нiчого, та тiльки нiколи поспати.
   - Так, так. Уп'ять же й оце, - i Рубець хитнув головою на халабуду,  де
знову пiднявся нестямний галас. - Другим гульня, радiсть...  а  ти  гляди,
дивись та придержуй, щоб не дуже-то й загулювались.
   - Це нашi купчики загуляли. Що з ними поробиш? Знакомий  усе  народ.  У
мо?й частi живуть.
   - Так, так... Кому гульня, а кому служба!
   - Ну, а ви ж як? Все на старому мiсцi? Чого оце i до  нас  завiтали?  -
запитався Книш.
   - Та ви ж чули, що копитан умер? - перепитав Рубець. - Не  чули?  Умер,
сердешний: царство йому небесне!.. Отож на  його  мiсце  мене  общество  i
обiбрало.
   - Так ви вже по земству служите? - здивувався Книш.
   - Пенсiйну невеличку вислужив... В одставку вийшов. А все-таки зложивши
руки не хочеться сидiти. Привикне, бачите, собака за возом...  Отак  i  я.
Загнулося ще обществу  послужити...  Спасибi  добрим  людям,  не  обiйшли:
вибрали замiсто копитана. Помаленьку  живем  з  старою,  -  глухо  повiдав
Рубець.
   - То це ви сюди на вибори при?хали?
   - На якi там вибори!  Непремiнного  хiба?  Господь  з  ним!  Бiльше  ж,
мабуть, п'ятсот рублiв, нiж двiстi сорок?
   - То по сво?м дiлам? - знову допиту?ться Книш, не второпавши,  чого  се
Рубець у губернiю забрався.
   - Та нi!  От  недогадливi!..  Пiсля  виборiв  земський  з'?зд...  Мене,
бачите, вибрали губернським гласним.
   - Так он як? - здивувався Книш. - Поздоровляю!
   - Спасибi! Хоч воно i  нi  з  чим  поздоровляти:  клопоту  та  здержкiв
бiльше; а все ж, бачите, почот... Вже як вибрали, то треба хоч  раз  i  на
з'?здi побувати... послухати, як розумнi люди у губернi? балакають... Ми i
в себе кожне собранi? чу?мо речi... Та то сво?, уже знайомi; а тут з усi??
губернi?... Дива бiльше... звiсно, i гомону буде не мало... Чи буде тiльки
з того гомону прок? - прихилившись до  Книша,  мовив  Рубець.  Книш  стиха
усмiхався.
   - А оце знявся на вашi губернськi дива надивитися, - почав далi Рубець.
- Запакував семигривеника... Думка: може, кого стрiну з давнiх знайомих?..
I гаразд, шо оце вас зуздрiв. Скажiть менi: чи не знаете,  бува,  Григорiя
Петровича Проценка? Де вiн i що з ним?.. Молодим ще тодi паничем був...  У
мене на квартирi стояв.
   - Знаю, знаю. Вiн теж по земству  служить:  бухгалтеру?  у  губернськiй
управi, - одказав Книш.
   - Хотiлося б менi з ним побачитись.
   - Вiн тут у саду був. Я його бачив... Та от i вiн,  -  указав  Книш  на
високого у бородi пана, чепурно  зодягненого,  що  виходив  з  вокзалу.  -
Григорiй Петрович! - гукнув на його Книш.
   Проценко поважно, розхитуючись, пiдiйшов  до  Книша,  поздоровкався  i,
зовсiм не примiчаючи Рубця, що стояв тута ж, спитався у Книша:
   - Что нового?
   - Пiзна?те земляка? - перепитав його Книш, указуючи головою на  зiгнуту
постать Рубцеву.
   Проценко, задравши звисока голову угору, дивився крiзь пенсне на Рубця.
Той собi, усмiхаючись, дивився на Проценка.
   - Не пiзна?те? - глухо вимовив Рубець. - Давня рiч...
   - А... Антон Петрович, зда?ться? - спитався Проценко.
   - Вiн i е, - усмiхаючись, одказав Рубець.
   - Боже ж мiй! Скiльки лiт, скiльки зим не бачилися? Здрастуйте! - i вiн
приязно подав йому руку.
   Почалося розпитування, як живеться-можеться,  чого  ее  Антон  Петрович
при?хав у губернiю.
   Проценко наче зрадiв, а бiльше здивувався, як Рубець сказав,  чого  вiн
при?хав.
   - Так i ви до нас на з'?зд? Радiсно, радiсно сво?х бачити! - заторохтiв
Проценко  по-сво?му,  одкидаючи  геть  свою  пиху  i  свiй  звичай  згорда
держатися. - А знаете що, Антон Петрович? Ви мене  колись  як  годували...
Пистина Iванiвна яким смачним борщем кормила - не ?си, було, а  п'?ш!  Тут
такого нi за якi грошi не добудеш. Позвольте ж менi тепер напитися з  вами
чайку укупi; може, i по?мо чого!..
   Рубець мав був щось казати.
   -  Нi,  нi,  не  одказуйтесь...  грiх  вам  буде.  От  ви,   я,   Федiр
Гаврилович... Утрьох  виберемо  затишне  мiстечко  та  любо-мило  згада?мо
старовину...
   -Человек! - гукнув згорда Проценко на прислужника.  Той,  наче  з  води
вирнув, так i уродився перед ним.
   - У вокзалi? - спитався Проценко товариства.
   - Краще, як примостимося де у захистку, - одмовив Книш.
   - Отбери лучшую и уютную беседку!.. Прибор чаю... живо!  -  скомандував
Проценко.
   Прислужник тiльки хвостиком мелькнув i зразу скрився.
   - Скорий! - здивувався Рубець. - У нас таких швидких нема?!
   - Та то тiльки вiн бiгати  скорий.  А  от  побачите,  коли  вiн  прийде
сказати, що готово... Наждемося! - мовив Книш.
   - Та хоч бiга швидко! - каже Рубець.
   Поки Рубець з Книшем вели розмову про  швидкого  прислужника,  Проценко
стояв, повернувшись лицем до вокзалу, i гордо  озирав  крiзь  свое  пенсне
прохожих.
   - Мосье Проценко! Скажите вашей  супруге,  что  я  на  нее  сердита,  -
обiзвалася до його молоденька  панi  чи  панянка,  за  котрою  цiла  метка
офiцерiв брязкала острогами та торохтiла шаблями.
   - За что это? - i Проценко на закаблуках хитнувся.
   - Как же! Тянула, тянула  в  сад  с  собой,  ни  за  что  не  пошла!  -
стрiльнувши очима, прощебетала та i незабаром скрилася.
   - Так ви вже жонатi? - здивувався Рубець.
   -- З пiвроку, як оженився.
   - Я й не знав. Поздоровляю! А що ж ви самi?.. Хiба жiнка недужа?
   - Та так... Вона бiльше дома насиджу?.
   Рубець мав був щось сказати, та тут саме прибiг прислужник.
   - Готово-с! - мовив  вiн,  зостановлюючись  перед  Проценком  i  хватко
перекидаючи собi салфетку на плече.
   - Где? - спитався Проценко.
   - Пожалуите-с! - i, роэпихаючи народ руками, вiн побiг уперед геть вiд,
вокзалу.
   - Ты же куда? - гукнув на його Проценко.
   - Там-с! - одказав прислужник, указуючи рукою на цiлу стiну акацi?,  що
геть чорнiла здалi.
   - На кой черт такую глушь выбрал? - спитався суворо Проценко.
   - Здесь все заняты-с! Проценко остановився.
   - Та ходiмо. Там менше  очей  буде  зазирати,  -  сказав  Книш,  i  всi
рушилиза прислужником.
   На кiнцi широко?  дорожки,  у  захистку  мiж  гущиною  акацiй,  чорнiла
невеличка халабудка, до котро? прислужник довiвши сказав: "Здесь-с".
   Посеред халабудки стояв стiл, накритий бiлою, як  снiг,  простинею,  на
столi горiли двi свiчки у скляних запонах, кругом столу з  бокiв  зеленiли
ослончики.
   - I як тут затишно, - сказав Рубець,  сiдаючи  i  роздивляючись  кругом
халабудку.
   - Так ти ще нiчого i не наготовив? - кривлячись, спитав Проценко,
   - Что прикажете-с?
   - Черт бы тебя побрал! Хотя бы чаю дал! - вилаявся з досади.
   - Сколько прикажете-с? - одно свое прислужник.
   - Воно по старому б звичаю, - умiшався Рубець.
   - П'ють горiлочку до чаю, - доказав Книш, усмiхаючись. -  Я  сам  тако?
думки.
   - Як хочете. Чого ж ми потребу?мо? - пита Проценко. Почалася рада. Книш
захотiв биткiв у сметанi, Проценко - перепiлки,. а Рубець  здався  на  ?х:
хай чого хотять, того й дають, аби скорiше.
   - Графин водки! бутылку красного! битков, перепелки, а третье, что есть
у вас лучшее?
   Прислужник затрiщав, називаючи кожну страву.
   - Давай менi котлетiв, то саме по мо?х зубах, - рiшив Рубець.
   - Отбивных, пожарских, рубленых? - знову затрiщав  прислужник.  Рубець,
не знаючи, яких йому брати, тiльки дивився.
   - Пожарских! - крикнув Проценко.
   - Хорошо-с, - i прислужник мав був бiгти.
   - Постой! Принеси пока графин водки, селедку, там, может,  есть  у  вас
хороший балык, икра, то и этого.
   Поти прислужник бiгав десь, щируючи, як би скорiше подати те,  заказати
друге, тут почалася звичайна бесiда. Проценко розпитував  про  город,  про
жiнку Рубцеву, про дiтей. Рубець  розказував  нешвидко,  з  примовками,  з
приказками, як  завжди  розказують  повiтовi  полупанки,  i  тим  викликав
неумисну усмiшку то у Проценка, то у Книша. Рiч затяглася б надовго,  коли
б прислужник не принiс горiлки i закуски. Коли ж  з  чистого,  як  сльоза,
скла графив заграв сизенькими смужечками свiту, що  падав  вiд  свiчок  на
його, приязно забряжчали чарочки, хитаючись на сво?х  високих  пiдставках,
тодi зразу забулося про все, про що недавнечко говорилось; очi самi  собою
упали на графин i залюбувалися тими непримiтними  голочками,  якими  грала
бiла горiлка, рука тяглася до чарки, котилась слинка, глядячи на  шматочки
жовтогарячого балика, чорного кав'яра, срiбно-блискучого оселедця.
   - Будьмо! - привiтався перший Проценко, беручи в руку  чималу  чарку  з
горiлкою. За ним випив Книш, далi Рубець. За?вши попереду, приложились  по
другiй.
   - Ви, зда?ться, сього зiлля не вживали? - спитався  Рубець,  дивлячись,
як Проценко чисто ходить коло посуди.
   - Не вживав, не вживав. Молодий ще тодi був.
   - Ви тодi бiльше по частi жiночiй, - зареготався Книш.
   -  Случалося,  та  й  там  несмiло.  Дурний  був!   Тепер   би   от   i
випрактикувався, так жiнка перечить, - признавався Проценко.
   - Ай досi ще вас згадують панянки та молодi панiйки, - дода? Рубець.
   - Згадують? - переспросив Проценко. - Щаслива пора! Ех, давайте ж за ?х
хоч вип'?мо.
   Тiльки що налив чарки, як прислужник приносе i  страву.  Злiз  з  печi.
вона так приязно пахла, лоскотала в ротi, будила ще бiльший смак.
   - А вино? - спитав Проценко.
   - Сейчас, - заметався прислужник.
   - А после вина чай. Слышишь? И бутылку рому хорошего.
   - Слушаюсь, - i побiг.
   - Так вип'?мо за здоров'я тих, кого колись ми любили i хто нас любив! -
пiднiмаючи чарку, мовив Проценко, зiтхнувши.
   Книш цокнувся. Цокнувся i  Рубець.  Випили.  Пiсля  четверто?  загорiли
навiть очi, i краска виступила i на злiнованому Рубцевому обличчi.
   - Чого в молодi годи не случа?ться?  -  склонившись,  мовив  вiн.  -  Я
пам'ятаю, як  у  свою  крiпачку,  дiвчина  така  була,  так  улюбився,  що
задумував женитись, так покiйник панотець як дав доброго прочухана,  то  й
любов пройшла.
   - А я? я? - гукнув Проценко. - Це ж на ваших очах. Пам'ята?те Христю? Я
ж задумував був з нею гражданським браком зажити. Може, коли б  зажив,  то
потiм i женився б. А тепер... де вона? Що вона?
   - Отак i пропала. Ще як розщитав я ??, то чутно було, що вона в  городi
проживала в Довбнi. Довбнина ж жiнка така  повiя,  як  i  вона,  та  ще  й
заклята. На перших порах ото i приют у себе дала. Так  Довбня,  побачивши,
що показнiша вiд жiнки,  почав  був  моститься.  То  Довбниха  помiтила  i
прогнала з  двору.  Потiм,  кажуть,  i  в  покiйника  копитана  з  тиждень
проживала: той таки,  як  во?нний,  любив  перебирати.  А  потiм,  либонь,
копитан жидам ?? передав, та пiсля того i слух об ?й пропав. Так не  знать
де й дiлася. А шкода, добра була робiтниця, добра, грiх слова  сказати!  -
пожалiв Рубець.
   - Да, она была даровитая. Очень даровитая, - подумавши, мовив Проценко.
- Куда даровитее этой попадьки. Как ее? Наталия... Наталия...  взбалмошное
существо!
   - Царство небесне ?й! - повiдав Рубець. -  Отру?лася.  I  пiп  пiшов  у
ченцi. Вони таки чуднi обо? були.
   - Взбалмошное существо! - одно мовив Проценко.
   - Тодi у городi всi казали, що через вас, - додав Книш.
   - Может быть. Может. Чем же я виноват? Вольно человеку  дурь  в  голову
заколотить. Вечной любви желала... Глупая! Как  будто  может  быть  вечная
любовь?
   I Книш, i Рубець зареготалися,  а  Проценко,  засовавшись  i  зачухавши
потилицю, сказав:
   - Уже менi сi баби! Ну, баби... Прислужник принiс чай, вино i ром.
   - Ах,  это  хорошо!  -  мовив  Проценко  i  присунув  до  себе  стакан.
Прийнялись за чай. Книш i Рубець пiдлили рому для  прохолоди,  а  Проценко
ждав, поти простигне. Вiн часто схоплювався з  мiсця,  зачинав  ходити  по
халабудцi, виходив у садок, знову уходив. Лапнеться за стакан  -  гарячий,
знову пiде, а через хвилину верта?ться. Видно, що його то  ганяло:  або  ж
горiлка марудила, або розмова про давне не давала спокою. Молоде лице його
почервонiло, очi потускнiли, вiн часто  скидав  сво?  пенсне,  протирав  i
знову чiпляв на нiс.
   - Григорiй Петрович! Здрзстуйте! - хтось голосно i жирно привiтався  до
його, коли вiн знову  вийшов  був  проходитись.  -  Ви  самi?  Що  ви  тут
сновига?те?
   - Нет, я с компанией. Ах, кстати. Ви бажа?те земляка бачить?
   - Аякже! темляки та щоб не бажав. Хто вiн? Де вiн?  -  замовив  той  же
голос, так знайомий Рубцевi, а проте незвiсно чий.
   Тiльки що мав був Рубець поспитати у Книша, хто  такий,  як  на  порозi
халабудки появився Проценко, ведучи за руку здоровенного ситого чоловiка з
червоним, як жар, лицем, блискучими очима i чорними  усами.  Рубець  зразу
пiзнав Колiсника. Той i голос, дзвiнкий  та  гудючий,  такий  i  на  зрiст
високий та бравий. Тiльки наряджений iнакше. То  було  у  довгiй  суконнiй
каптанинi, а тепер у  короткополому  сертуку,  штани  не  синi  кита?вi  в
чоботях, а рябi якiсь на випуск, чобiтки невеличкi, скрипучi, сорочка була
з воротничками, на ши? золотий ланцюг вiд дзигарiв телiпа?ться,  на  руках
золотi перснi дорогими камiнцями грають.
   - Антон Петрович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки  лiт,  скiльки
зим!-гукав Колiсник, прискакуючи до Рубця, i полiз цiлуватися.
   - Бач, де вони примостилися! Зiбрались  утрьох  земляки  собi  та  й...
чайок попивають. Добре. От добре. Вип'ю i я з вами чарочку ромку.
   - Костянтин Петрович! А може, чайку? - попитав Проценко.
   - Нi. Чай сушить. Я от сього дива. Се по нашiй частi. А то i в  земствi
кажуть, що я мужик. Так уже мужиком i буду. Будьмо здоровi. - I вiн  зразу
перехилив чарку.
   - Ну, як же ви  поживаете?  -  запитав  вiн  у  Рубця.  -  Чув,  службу
перемiнили, по земству пiшли. По-мо?му. Добре,  ?й-богу,  добре.  Клопiтна
тiльки служба. Нiколи i на мiсцi не посидиш,  ганяють  тебе,  як  солоного
зайця. Туди мiсток бiжи стро?ти, туди  греблю  гатити.  Страх  дiла!  I  в
городi покiйно не посидиш. Воно як пани - всюди пани. Он i мо? товаришi  -
вибрали собi панське дiло - сидять та пишуть,  а  ти,  Колiсниче,  котися.
Куди стрiло, туди й брiло! Оце перед собранi?м тiльки й спочинеш. А там  -
гайда! З повозки i не злазиш.
   -  Одначе  вам,  Костянтин  Петрович,  повозка  у  прок  iде,  iч,   як
роздобрiли, - усмiхнувся Книш.
   - Та гаразд, що я такий удався. А будь я  сухий,  не  могучий?  Калюка,
дощ, лиха година, а ти мчишся. Дiло не сто?ть. Ох! I забув  попитатися,  -
повернувся вiн до Проценка. - Бачили диво?
   - Яке диво? - спитався той, присмоктуючи холодний чай.
   - Як яке диво? - скрикнув Колiсник.  -  Арф'янок!  Ну  й  Штемберг!  От
вражий жид! От арф'янки - так так! Повногрудi - от! Куценькi  платтячка  -
так! нiжки - такi, позатягуванi у блакитнi чулочки. А личка -  одно  рожа,
друге лiлiя. Зроду-вiку не бачив кращого нiчого. А найпаче одна - Наташка.
Як там у казках кажуть: на лобi мiсяць, на потилицi звiзда?
   - Ну, вже й пiшов розписувати! - знову увернув Книш.
   - Е, це вже по його частi! - додав i Проценко.
   - Не вiрите? От побачите. Незабаром почнуть спiвати. Побачите.
   Книш i Проценко почали реготатися, який Колiсник охочий до дiвчат.
   - Було колись - кожна руба становись! А тепер що?  Нiкчемний  став.  От
так ще побазiкати, полюбуватися, а до  дiла  -  нi  к  бiсу!  -  одмагався
Колiсник, наливаючи знову чарку рому.
   У садку тим часом  народ  зашумiв,  всi  пустилися  до  вокзалу.  Хтось
гукнув: "Зараз будуть спiвати! Зараз!"
   - О-о, ходiмо, ходiмо! - заметушився Колiсник.
   - Ну, чого його? - умiшався Рубець. - Хай уже  iдуть  молодшi.  А  нам,
старим...
   - Хiба i старого кров не грi?? Ходiмо. - i,  покидавши  недопитки,  усi
кинулись чимдуж до вокзалу. Колiсник iшов уперед  i  тяг  за  руку  Рубця,
котрий нiяк не поспiшав за швидким i вертлявим сво?м земляком. Проценко  i
Книш чимчикували з бокiв. Коло вокзалу  була  така  давка  i  тiснота,  що
страх; неначе бджоли облiпили невеличкi вiчка  сво?х  уликiв,  так  народу
набилося коло кожного входу. Туди не по одному  вступали,  а,  мов  латами
одiвшись, цiлою купою  сунули.  Посунулись  за  другими  i  нашi  i  зразу
метнулися одбирати найвиднiшого мiсця. Якраз напроти дверей помощена  була
височенька примостка, на котрiй  спереду  рядком  уже  стояли  арф'янки  i
прикро позирали то в той, то в другий бiк;  у  деяко?  непримiтна  усмiшка
пробiгала на устах, грала на блискучих очах. З усiх сторiн тiльки й чулося
дивування.
   - Он, ото Наташка. Середня. Дивiться. Дивiться-бо! - крикнув  Колiсник,
упираючи очi на середню дiвчину. Невисокого  росту,  круглолиця,  чорнява,
наряджена у чорне оксамитне плаття, котре так  iшлося  до  ??  бiлого,  як
снiг, тiла, вона, наче лiлiя серед пучка квiток,  видiлялася  серед  сво?х
товаришок.
   - У-у-у! - загув Проценко. - Вот скульптурность форм,  вот  мягкость  и
теплота очертаний! - здивувавшись, каже вiн Колiсниковi.
   - Ага. Не я казав? Не я казав? А  що,  неправда?  На  лобi  мiсяць,  на
потилицi зорi! Козир - не дiвка!
   - Постойте, постойте. Вона нагаду? щось менi  знайоме,  -  знову  почав
Проценко. - Я десь когось на не? схожу бачив. О-о, дай, боже, пам'ять.  Де
я бачив таку?
   - Нiгде! Нiгде в мирi, хiба,  може,  коли  приснилася  така!  -  сказав
Колiсник.
   - I я десь бачив таку, та чорт його зна?,  не  пригада?ш  де,  -  додав
Рубець, упиваючись очима в лице дiвцi. Та  стояла  i  спокiйно  переводила
свiй гарний палючий погляд по людях. Ось вона стрiлась очима з  Проценком.
Тихе непримiтне  дивування,  схоже  на  страх,  заблищало  у  ??  безоднiх
зрачках, постать колихнулася, вона похнюпилась  i  зразу  перевела  очi  у
другу сторону.
   - ?й-богу, я десь бачив! - гукнув Проценко.
   - Ат, кажете. Нiгде не бачили! - одно сво? Колiсник.
   Кругом ?х набилося народу - повернутися нiяк, а жара - дихати важко.
   - Знаете шо? Ходiмо ми попiд ту стiну. Там на ослончику постановимося -
не так буде жарко i все видно, - сказав Колiсник i  напрямився.  Другi  за
ним.
   Насилу пробралися i тiльки що постановились, як роздався забiй на роялю
- ознака, що незабаром почнеться пiсня. Народ,  що  досi  переговорювався,
Зразу замер-затих, чутно було, як муха  лiтала.  Серед  тi?  тишi  виразно
бринiли тонкi  голосники  роялю.  Аж  ось  зразу  понад  головами  грянула
маршова:
   Мы дружно на врагов,
   На бой, друзья, спешим...
   Ляскучi голоси дiвчат зливалися з охрипшими заводами  п'янюг,  що  бiля
роялю стояли i з-за спин розряджених пташок давали ознаку, що й вони тута,
що й вони, не маючи талану або спортивши голоси,  перейшли  з  театральних
помостiв тiшити п'яне купецтво  та  крамарство  сво?ми  заводами.  Маршова
пройшла i скiнчилася криками "ура-ура!". Слухачi надiлили  спiвачок  цiлим
забоем ляскання в долошки, грюку  ногами,  криками  "браво!".  У  спiвачок
заграли очi, засмiялись уста, i, перешiптуючись та переморгуючись  одна  з
одною, вони зразу опустилися на невеличкi дзиглики, що стояли  позаду  ?х.
Зосталась одна середня. Рояль  дав  акорд  i  стих.  Вона  одним  поглядом
окинула  море  голiв,  що  стояли  коло  не?,  i,  усмiхаючись,  почала...
"Прачку". Дзвiнким голосом вона  почала  виспiвувати  про  тринадцятилiтню
молодесеньку прачку, як ту кликнули до  сударина-барина  стирати  сорочку,
одна з таких пiсень, котру спiвають  повi?  для  п'яних  "господ"  або  ще
п'янiших купцiв,  купецьких  синкiв.  До  спiву  спiвуха  додавала  вирази
руками, станом, головою. Слухачi стояли i млiли. Зда?ться, вони  понiмiли,
забули про все на свiтi, окрiм одно? нелюдсько? похотi, котра так грала  i
свiтила ?х очима i котру так  виголошувала  спiвуха.  Нiмий  оклик  одними
очима не забарився перейти в нестямну бурю  крику,  коли  спiвачка  почала
показувати, як вона стирала сорочку. Одкинувши  голову  назад  i  пускаючи
бiсики очима, вона злегка пiдняла плахiття свого куцого плаття i,  вертячи
передом, перетирала руками. Без  всякого  сорому  почала  вона  показувати
перед усiма, як... стирати. Слухачi не  видержали,  крик  нестямний,  крик
радостi до слiз, похотi до забуття, що це дi?ться серед  людей,  знявся  i
ломив сво?м гуком оселю вокзалу, хвилями  переливався  З  одного  боку  на
другий, грюк i стук сотнi нiг, плескання  в  долошки  привiтали  спiвачку,
котра, кланяючись на усi  сторони,  опустилася  на  свiй  дзиглик.  Молодi
панiйки реготались, панночки для виду поопускали очi у землю, а  паничi  i
пани одно гукали: "Бiс! бiс!" Хтось крикнув:  "Букета!"  -  i  цiлi  пучки
квiток полетiли пiд ноги спiвачцi. Другi, протовпившись, самi пiдносили до
рук. Та, кланяючись, брала i, лукаво дякуючи очима, нюхала. Хтось  гукнув:
"Шампанського!" Прислужник пiднiс на пiдносi вино i подав до рук  молодому
паничевi, той з компанi?ю поплiвся до спiвачки, i почали  випивати  за  ??
здоров'я. Вона сама трохи хлеснула з одного бокалу, зате зо всiма  приязно
цокалась.
   А що ж нашi земляки? Книш реготався i злегка  штовхав  пiд  бiк  Рубця,
котрий, червонiючи, одмахувався руками.
   Проценко витягував шию i, знай, водив палючими очима за спiвачкою,  мов
вона була магнiтом i тягла його за собою; Колiсник вертiвся, як  опарений,
i, трiпаючи себе по животу, по боках, гукав: "Ох, не видержу! ?й-богу,  не
видержу!"
   Вiн таки i не видержав. Дождавшись, коли народ  розiйшовся  коло  його,
вiн стрибнув з ослона i, як буря, помчався до купи,  що  кругом  обступила
спiвачку.
   - Наташа! - обiзвав вiн ??, протовпившись до не?.
   - Чево, папаша? - приязно усмiхаючись, лукаво спиталася вона.
   - Можно вас просить поужинать со мною?
   - С удовольствием! - одказала Наташа, подаючи  Колiсниковi  свою  пухку
бiлу ручку. Усi тiльки очi  витрiщили,  дивлячись,  як  Колiсник,  узявнги
Наташу за руку, повiв ?? через увесь вокзал у тi та?мнi  хатнi  закапелки,
котрi примостилися обiк його.
   - Человек! карту! - гукнув Колiсник, шаркаючи ногами i обкидаючи кругом
поглядом усю вокзалiю. З тим словом вiн скрився за товстою порть?рою.
   По вокзалу пiшов тихий гомiн. Отак нашi! Де не взявся сивенький голубок
та й зоставив на бобах наших горобчикiв.
   - От ти й знай старого. Старий, та меткий!
   - А вже сей Колiсник. Куди не ткнися, всюди вiн устряне i  завжди  його
верх i затичка.
   - Iще б! Дурнi земськi грошi куди дiвати? Он  де  нашi  мости  та  гатi
розлазяться.
   - Ходiмо вiдсiля. Тут дихати нiчим, - похмурий мовив Проценко до  Книша
i Рубця i, скочивши з ослона, напрямився до сво?? закапелки.
   Тi пiшли за ним, розмовляючи за Колiсника, шо  який-то  вiн  смiлий  та
вдатний. Проценко мовчав, ковтаючи чай з червоним вином. Вiн нiяк  у  його
не доходив смаку i все,  знай,  пiдливав  та  пiдливав  вина  у  недопитий
стакан. Нешвидко вони одставились вiд чаю, i коли вийшли  проходитися,  то
Рубець i Книш були як стиглi кавуни червонi, а Проценко блiдий-блiдий,  аж
сiрий. Плутаючи ногами, вiн, як та тiнь, сновигав за сво?ми земляками.
   - А он i Колiсник! - сказав Книш, углядiвши його через розчинене  вiкно
у невеличкому закапелочцi.
   Вони сидiли на м'якому диванi коло невеличкого столика, на котрому було
наставлено чимало страв, пляшок. Вiн, обхопивши ?? стан рукою, схилився на
?? пухке плече сво?ю п'яною головою i, зда?ться,  дрiмав,  i  вона  мусила
плескати його по повнiй щоцi рукою i, знай, вигукувала:  "Папаша!  папаша!
папашечка!"
   Проценко перший порвався до вiкна, за ним i другi.
   - Здрастуйте, мамзель! - смiло привiтався вiн до не? через вiкно.
   - Здрастуйте, мось?! - одказала та, прикро зводячи на його свiй палючий
погляд.
   - Мы, кажется, знакомы. Я где-то видел вас?
   - Спросите у Епистимии Ивановны! Она вам все расскажет! -  одрубала  та
i, вставши, пiд самим носом спустила штору над розчиненим вiкном.
   Проценко, мов громом прибитий, стояв i трусився. У головi в його  гуло,
у вухах дзвонило, серце, як не вискочить, билось. Вiн  не  знав,  чи  йому
кинутися у вiкно i одним махом розметати голову цiй дурнiй повi?. Вiн  був
справдi порвався, та Книш поспiшив ухопитися за руку i  геть  одвести  вiд
вiкна.
   - Сволочь какая-нибудь! Дрянь и  смеет  так  отвечать!  -  гукав  лютий
Проценко.
   А з-за штори донiсся до його дзвiнкий оклик дзвiнкого голосу:  "Папаша!
папаша! поедем к тебе!"
   Папаша шось буркнув,  а  одвiтний  поцiлунок  перервав  його  бурчання.
Незабаром пiсля того усi бачили,  як  п'яний  Колiсник,  узявши  пiд  руку
Наташу, повiв ?? через вокзал, садом,  прямо  до  виходу  i,  гукнувши  на
звощика, помчався з нею геть-геть улицею.
   - Та кого вона назвала? - допитувався Рубець у Проценка, що пiсля  того
наче опльований ходив по садку. - Менi почулося, наче iм'я мо?? жiнки.
   - А так здуру перше збрiвше на ум мення, -  одказав  Книш.  -  Хiба  цi
повi? задумуються над чим?
   Проценко мовчав, iдучи схилившись  коло  ?х.  Вiн  недовго  пiсля  того
зоставався у садку, кликнув лакузу, розплатився,  попрощався  з  Книшем  i
Рубцем i пiшов з садка. Щоб трохи вихмелитись, вiн не взяв звощика i пiшов
пiшки. Iдучи улицями, думка його, як вiн не одганяв  ??,  знай,  вертiлася
коло того случаю з арф'янкою, не давала йому покою, будила незiрване зло у
серцi. "Що за мення викрикнула вона тодi? Пистини  Iванiвни?  Яка  Пистина
Iванiвна?" Окроме Рубцево? жiнки, вiн не знав нiкого з сво?х знайомих.  Що
Рубцева жiнка з ним загравала, вiн пам'ята?. Та почiм же цiй повi? звiсно?
Хiба Колiсник успiв усе розказати?
   I вiн, дiйшовши до сво?? квартири, з усi?? сили потяг за ручку дзвiнка,
котрий несамовито задзвонив, аж на усю улицю луна роздалася...
   II
   - Номер! - гукнув Колiсник на  всю  швейцарську  першо?  i  розкiшнiшо?
гостиницi у мiстi, увiвши пiд руку Наташку, закриту чорною густою  вуаллю,
-гак що i лице ?? не було видно.
   - Сiмейний?
   - А вже сiмейний. Бач, не сам, - кричить Колiсник.
   - Пять с  полтиною,  -  кидаючи  лукавий  погляд  на  Наташку,  одказав
Колiсниковi.
   - Веди, а не запрошу?ш!
   - Да я так. Я, видите, кому как угодно. Может, дорогой будет -  есть  и
подешевле, - оправдувався лакуза, виступаючи уперед.
   - Веди! - гука Колiсник.
   Лакуза повiв не дуже-то ясно освiченим коридором.  Лакуза  бiг  уперед,
мов його хто у шию гнав,  а  ззаду  Колiсник,  ведучи  пiд  руку  Наташку,
поскрипував на увесь коридор сво?ми чобiтьми.
   Добiгши до одних дверей, лакуза  метко  одiмкнув  ?х  i  скрився;  поти
Колiсник довiв Наташку до входу, уже лакуза, засвiтивши свiтло,  стояв  на
дверях.
   - Це? - спитав Колiсник.
   - Самый аристократический,  -  вихваляв  лакуза,  даючи  дорогу.  Номер
справдi був, як  казав  лакуза,  "аристократический".  Вибитий  блакитними
шпалерами, з важкою на дверях блакитною порть?рою, з узорчатими на  вiкнах
завiсами, з дiрочок котрих виходила  теж  блакитна  матерiя,  з  блакитною
м'якою  мебеллю,  вiн  здавався  якимсь  гнiздечком,  звитим  у  блакитнiй
блакитностi неба. На стiнi у золотих  рамах  висiло  здоровенне  дзеркало,
котре, вiддаючи у сво?му чистому склi голубi стiни хати, зда?ться,  ?х  ще
далi розводило, ширшало хату, з однi? робило  двi.  Пiд  дзеркалом  диван,
коло його стiл, кругом обставлений  м'якими  голубими  крiслами.  Колiсник
грузько опустився на одно i почав обдивлятися хату.
   - Гарно, матерi його куля! Гарно! - казав вiн, усмiхаючись  усiм  сво?м
широким червоним лицем.
   - А спальня где? - спитала Наташка.
   - Вот, - указав  лакуза  на  другу  блакитну  порть?ру,  що  непримiтне
скривала вхiд у боковiй стiнi.
   - Посмотрим, - мов  велика  панi-хазяйка,  одказала  вона  i  пiшла  за
порть?ру. Лакуза понiс за нею свiчку.
   - Ничего, хорошо, уютно, -  вертаючись,  сказала  вона  Колiсниковi.  -
Только, друг мой, еще так рано спать - не напиться б нам чаю?
   - Самовар, - скомандував Колiсник, i лакуза, як опечений, побiг з хати,
його тiльки важкi ступнi глухо доносились з коридору.
   - Это я, папаша, так, - пiдходячи до Колiсника i  ласкаючись  до  його,
казала Наташка, - чтобы не дать заметить лакею, что я не твоя жена.
   - О, та ти лукава! - промовив Колiсник i, ущипнувши злегка за ??  пухку
рум'яну щiчку, посварився на не? пальчиком.
   - О, палаша! Дорогой папаша! - звалившись на Колiсника i давлячи.  його
на крiслi, лащилась Наташка.
   - Iч, який чортьонок! Iч, який чортьонок!  -  гукав  радiсно  Колiсник,
пручаючись пiд Наташкою, а вона то гуцала його,  то  плескала  по  круглих
щоках руками, то хапала за голову i жарко i мiцно пригортала його до свого
високого лона. Колiсник чув, як  у  не?  кров  у  жилах  дзюрчала,  як  ??
тривожно серце билося. У його  дух  захоплювало  у  грудях,  очi  грали  i
горiли, мов свiчки.
   - Годi! Годi! Бо й чаю не дожду, - гукав Колiсник, одводячи ??.
   - Ага, роздражнила? роздражнила! - плескала, рада, у долошки Наташка  i
пiшла вистрибом по хатi.
   Колiсник, як вовк, зорив сво?ми очима за легкою поступом, за ??  такими
красивими викрутасами. Це вона,  зразу  круто  повернувшись,  упала  знову
дойого на груди.
   - Папаша! Миленький папаша! - замираючим голосом  шептала  вона.  -  От
коли б я була твоя дочка. Ти б любив мене? Нi, не хочу дочкою,  а  жiнкою.
Така молодесенька, красива, а ти такий обломiй...  За  мною  ро?м  молодiж
в'?ться, я гуляю всюди, а ти дома сидиш.
   - А дзуськи? - сказав Колiсник, - оцього не хоч?  -  i  пiднiс  ?й  пiд
самiсiнький нiс здоровенну дулю.
   Вона з усi?? сили ударила його по руцi i, одкинувшись, закричала:
   - Понеси сво?й першiй!
   - Перша далеко, - одказав Колiсник.
   - А твоя жiнка жива?
   - Жива.
   - У... N? - i вона назвала мiсто, де жив Колiсник. Колiсник, дивуючись,
зиркнув на не?.
   - Ти почiм зна?ш? - спитав вiн.
   Вона заплескала в долошки i, зареготавшись, промовила:
   - Ти дума?ш, я тво?? жiнки  не  знаю?  Я  все  знаю.  А  Проценковi  не
одрiзала сьогоднi?
   - Та ти й Проценка зна?ш? - ще дужче здивувався Колiсник.
   - I Проценка, i Рубця, i Книша. Усiх вас, чортiв, знаю, як сво?х  п'ять
пальцiв.
   - Та почiм ти зна?ш?
   Вона залилася нестямним реготом i знову кинулась його душити.  Колiсник
пихтiв, одпихався, а вона,  як  навiсна,  то  одскакувала  вiд  його,  то,
прискакуючи, горнулася, мов вiрна собака, не бачивша давно свого хазя?на.
   Лакуза, несучи самовар, спинив  ??.  Поти  вiн  уставляв  посуду,  поти
вештався у хатi, вона була тиха,  поважно  проходжувалася  то  вперед,  то
назад, мов справдi  велика  панi,  i  тiльки  стиха  кидала  на  Колiсника
жартiвливi погляди сво?ми чорними очима.
   Лакуза пiшов. Вона кинулась чай заварювати, стакани  мити,  перетирати.
Рожевi пальчики пухко? невеличко? ручки, мов мишенята, бiгали  i  миготiли
перед Колiсниковими очима.
   - Так почiм ти зна?ш? Хто ти така, звiдки, що  все  зна?ш?  -  спитався
Колiсник.
   Вона наче не чула його питання. Одкопиливши трошки губки  i  качаючи  в
полоскательниц!  стакан,  тихим  тоненьким  голоском  затягла   веселеньку
пiсеньку: "Ту-ля-ля! ту-ля-ля! ту-ля-ля!" -  виводила  вона,  пiдбираючись
пiд бренькiт стакану, i ?? тоненький голосок зливався з  заводами  тонкого
скла.
   - Ти чула? - спитався знову вiн.
   Вона глянула на його. Довго i прикро дивилася у його витрiщенi  очi  i,
одвернувшись, тихо зiтхнула. Потiм витерла стакан, пройшлася  по  хатi  i,
пiдiйшовши до його, з почервонiлим лицем, задихаючись, сказала:
   - Я вина хочу. Вина.
   - Та чому ж ти не скажеш?
   I вiн, ухопивши дзвоник, нестямно ударив. Лакуза прибiг.
   - Вина! - гукнув Колiсник.
   - Красного, - шептала вона, стоячи коло його. - Я люблю  з  ча?м  пити.
Колiсник приказав, додавши:
   - Та доброго, старого. I рому доброго.
   - Я думала, що ти не даси, одкажеш,  -  ласкаво  промовила  вона,  коли
лакуза побiг.
   - Для тебе? - скрикнув Колiсник. - Проси, що хоч, що зможу, усього дам.
   - Добренький! - шептала вона, пригорнувшися до його.
   - Ти дума?ш,  я  стану  тягтись  та  скаредничати  так,  як  другi  там
скаредничають? Як же? Зиайшла дурня. Один раз тому, що батько в плахтi!
   - От люблю парня за звичай! - весело защебетала вона.  -  Що  -  грошi?
Полова, на котру ми здобува?мо потрiбне для нас. Одного тiльки  на  ?х  не
добудеш: чоловiка по душi. Не май сто рублiв, а май сто друзiв! Так  i  я.
Скiльки через мо? руки перейшло усякого добра? А де воно? Тому  дала,  тiй
ткнула. А в себе нiчого не зосталося. Що було, все сплило. А от же живу.
   - Ну, у мене не швидко спливе те, що маю, -  перервав  ??  Колiсник,  -
поздоров, боже, дурнiв панiв, що вибрали мене у  члени,  я  тепер  покiйно
можу умерти. Хоч, може,  i  не  буду  бiльше  членствувати,  та  сiлькiсь:
Веселий Кут у двi тисячi десятин  хоч  кого  заспоко?ть  навiки.  Не  буду
членствувати - буду хазяiнувати.
   - Ти купив Веселий Кут?
   - Купив.
   - Це той, що недалеко вiд Мар'янiвки?
   - Той. А ти почiм Мар'янiвку зна?ш?
   Вона тiльки зiтхнула. Лакей принiс вино, ром, поставив i пiшов. Наташка
начала чай розливати.
   - Та почiм ти усе зна?ш? Хiба з тих кра?в?
   - Багато будеш знати - зостарiешс'я, -  одказала  вона,  пiдсуваючи  до
його стакан чаю наполовину з ромом.
   - Не помолодшаю уже! Ех! Коли б менi лiт двадцять назад,  -  зiтхнувши,
сказав вiн i сьорбнув чаю.
   - То що б було?
   - Що б? - перевiвши дух, одказав Колiсник. -  Те,  що  оцей  стакан  за
одним разом до дна осушив, а тепер то невеличкими ковтками треба випивати.
   - Горенько тобi! - засмiялась вона, сьорбнувши свого чаю.
   - Авжеж, горе, та ще й ти такого крутого пiдправила.
   - ?в мене не краще.
   - Що там у тебе? Свинячий напиток.
   - А на покуштуй! - i вона ткнула  йому  ложечку  до  рота.  Вiн  випив,
поцмокав.
   - А що, добре? - граючи очима, спитала вона.
   - Як ? свинячий. Покуштуй ось краще мого.
   Вона набрала ложечку i, випивши, ухватилася за лице руками.
   - Моя матiнко! - скрикнула нешвидко. - Огонь огнем!
   - Ага, ухопила шилом патоки? - смi?ться вiн,  помiшуючи  ложечкою  чай.
Вона мерщiй припала до свого. Чай, наполовину з вином,  мов  цiлюща  вода,
гасив ту страшенну печiю, що пiднялася i в ротi, i  в  грудях  вiд  однi??
ложечки рому. Вона швидко сьорбала його, не даючи  спочивку,  а  то  зразу
ухопила стакан i вихилила до дна.
   - Отак треба пити? - спитала, перекинувши стакан.
   - Молодець! - сказав вiн,  дивлячись,  як  ??  лице  дедалi  червонiло,
наливалося краскою, бiлi пухкi щоки  мов  заревом  пожежi  зайнялися,  очi
заграли, засвiтили. - Охулки на руку не да?ш!
   - Я ще буду пити, - хвастаючи, сказала вона. I знову налила чаю,  знову
пiдсипала у його бiльше, нiж перший раз, вина. Сьорбаючи по ложечцi,  вона
з хвилини на хвилину все  бiльше  та  бiльше  червонiла,  зда?ться,  вино,
розложившись по жилах, пiшло поза  тонкою  шкурочкою  i  звiдти  виглядало
таким привiтним молодим рум'янцем. У не? не тiльки лице, шия, руки  горiли
- вся вона пашiла, очi так i свiтили, так i сипали жаром, язик розм'як, ще
бiльше почав повертатись, мов зачiпалися за губи один в один бiлi зуби.
   Вiн дивився та смiявся, як хмiль розбирав ??.
   - Ану, пройдися по однiй дошцi, - сказав вiн.
   - Ти дума?ш, не пройдуся? Нi? Так ось же тобi! -  i,  вхопивши  свiчку,
вона поставила ?? долi. Потiм,  пiднявши  ще  вище  сво?  коротке  плаття,
почала проходити.
   - Дивися ж! - через плече зиркнувши, скрикнула  вона.  Вiн  побачив  ??
круглi, мов виточенi, ноги, ?? бiлiшi снiгу литки. У його дух  захопило  у
грудях, у  очах  зажеврiли  хижi  огоньки.  А  вона  дрiбненько-дрiбненько
забiгала по хатi. Перед ним усе покрилося  мороком,  усе  потемнiло,  однi
тiльки бiлiли та виблискували ?? ноги. Вiн сидiв, витрiщивши очi, як  тоii
пень, тихо, неповорухно, а вона, легка  та  скора,  знай,  крутилася  коло
його. Це пiдбiгла до його i, наче пiдкошена, упала  прямо  йому  на  руки.
Лице ?? поблiдло, очi закрились, однi на висках  синенькi  жили  набрякли,
билися, кидались. Вiн силився ?? пiдвести,  та  вона,  як  чималий  шматок
землi, була важка.
   - А що, лизнула скляного бога? - питався вiн, нахиляючись над ??  лице,
заглядаючи у закритi очi. - Дурочка!
   I вiн бережно пiдняв ??, узяв за стан i поволiк  на  диван.  Як  вальок
глини, упала вона на його, i тiльки з розкритих уст вирвалося важке гаряче
Зiтхання.
   Довго мусувався вiн, поти положив так, щоб ?й було зручно  лежати.  Мов
батько або старший брат, ходив вiн бiля не?, винiс i  подушку  з  спальнi,
пiдсунув пiд голову i сам сiв коло не?. Наче квiтка бiло? лiле?, завита  у
чорну хустку, лежала вона блiда-блiда, затягнена у чорне плаття. На бiлому
лобi блищали краплi холодного поту, високi груди  ходором  ходили,  -  так
ходять вони, коли чоловiковi не ста? чим  дихати:  то  пiднiмуться  високо
угору, постоять, похитаються i з тихим гуркотом опускаються наниз.
   Довго вона лежала неповорухно, це,  зiтхнувши,  одкрила  очi-i  страшно
повела ними.
   - Ох! Закрутилася я, - промовила'i знову закрила очi.
   - Закрутилася? Напилася! На чорта було стiльки пити? -  корив  вiн  ??.
Вона тiльки хитала головою.
   - Що я пила? - не швидко вона знову заговорила, повертаючи до його  уже
почервонiле лице, на очах ще тiльки свiтилася якась утома. - Хiба  стiльки
менi приходилося випивати? У мене так завжди бува?, коли я покручуся не  в
мiру. Один лiкар казав менi, що я колись i вмру вiд цього.
   - Знають  вони,  тво?  лiкарi!  -  буркнув  вiн,  приймаючись  за  свiй
недопитий стакан.
   - Авжеж, повиннi знати. На щось вони та вчилися.
   - На те, щоб людей дурити.
   Вона на хвилину замовкла, задумалась, а потiм знову почала:
   - Хто тiльки ?х не дурить?
   - Кого? - спитався вiн.
   - Людей. Ти дуриш мене, той того, той другого. Хто кого зможе  i  зумi?
обдурити, зараз i обдурить. А  кому,  кому  доста?ться  -  нашому  братовi
найгiрше.
   - Та й ваш брат часом як пiйма? у сво? ручки, то вимота? всi кишки.
   - ? такi, е. Тiльки хiба вони такими родились? То ж ви самi  ?х  такими
поробили. Коли обдурите, коли  викинете  чоловiка  на  шлях  i  голого,  i
босого. Що йому робити? Прохати милостинi - стидно, красти - грiх.
   - А робити? - спитався Колiсник.
   - Робити? А коли ви очi чоловiковi зав'язали так,  що  йому  не  тiльки
робити - свiт не милий.
   - Не вiр.
   - He вiр? Як ти не повiриш, коли серце рветься та б'?ться за ним,  коли
кожне слово його щирою правдою зда?ться?
   - Казаному кiнця нема?.
   - То-то й лихо, що казаному нема кiнця. А коли б що  ти  сказав,  то  й
свято, тодi б i не так важко людям було жити. А то отак як проманiжите  ви
нашого брата не раз та не два  -  не  то  чужому,  сво?му  не  повiре.  Що
найкращого мае у собi, i те захова? на самий спiд. Та тодi вже i пiшла  на
всi чотири сторони крутитись. Ти дума?ш, добро нас  жене  на  таке  життя?
Солодко менi вертiться перед тим, на кого б я удруге i плюнути не схотiла,
не то дивитись? А другий ще, заливши очi, i вередувати  почне:  гола  йому
покажися... Поневолi i собi залл?ш очi i тодi вже  наче  збожеволi?ш.  Ох!
Коли б ти знав, як часто нам бува? гiрко! Коли б у той час була пiд  боком
глибока рiчка, так би i кинулася в ?? холодну та темну воду. Що  ми?  Хiба
ми люди? Обличчя носимо людське, та  й  годi,  а  душу  i  серце  в  хмелi
потопили, в калюцi  невилазнiй  затоптали.  Зна?ш  що?  Ти,  кажеш,  купив
Веселий Кут. Вiзьми мене до себе. Вiзьми мене у його. Як батька, тебе буду
почитати, як до бога, буду молитися. Може,  я  там,  поживши,  до  чого  i
привикну. Вiзьми! - i, схопивши його товсту червону руку, вона привела  до
палких уст i жарко почала цiлувати.
   - Хто ж ти така, - дивуючись, спитав вiн, - що зна?ш усе i Веселий  Кут
Зна?ш? I всiх городян?
   Вона подивилась на його, пiдвелася  i  мерщiй  почала  розстiбати  сво?
плаття. Гаплички аж лущали, так вона  швидко  те  робила.  Розстебнувшись,
вона витягла з невеличко? кишенi, пришито? на боцi пiд платтям, папiрець i
подала йому. То був  пашпорт  крiпачки  з  Мар'янiвки  Христини  Пилипiвни
Притикiвни.
   - Так ти Христина? - спитав вiн, прочитавши i повернувшись до не?. Вона
вже лежала, з-пiд розстебненого плаття, крiзь тонку сорочку,  визирало  ??
високе лоно, пазуха трохи розiйшлася, i крiзь ту невеличку прорiшку бiлiло
тiло. Вона мовчала, мов не ?? вiн питався, тiльки дивилася прикро на його.
Те високе лоно, прикрий  погляд  чорних  палаючих  очей,  наче  кип'ятком,
обдавав його.
   - Чого ж ти  Наташкою  звешся?  -  спитався  вiн,  знову  заглядаючи  у
пашпорт.
   - Така у нас поведенцiя - усiм нам другi мення дають.
   - Христя... Христина?..  -  твердив  вiн,  дивлячись  у  папiр  i  щось
пригадуючи.
   - Пам'ята?ш Загнибiду? - спитала вона.
   - Так ти та? Та сама  Христя,  що  у  Загнибiди  служила?  Що,  кажуть,
Загнибiдиху задавила?
   - Як то легко так казати, - трохи не з плачем одказала вона.
   - Та я знаю, що то брехня. Ти потiм служила у Рубця. Ходила  по  городу
чутка, що ви з хазяйкою не помирились за  Проценка.  Христя  тiльки  важко
зiтхнула.
   - Не нагадуй менi того. Прошу тебе, не нагадуй. Воно i  досi  мене,  як
огнем, пече, як ножем, рiже. З того почалось мое  лихо.  Щасно  та  красно
почалось... - начала вона жалiбно. Це зразу пiдвелася, наче ?? що укололо,
i аж скрикнула: - Ти зна?ш, що я тiльки за невеликим сьогоднi здержалась i
не плюнула йому у вiчi тодi, як вони пiдглядали через вiкно за нами.
   Комiрець сорочки, застебнений на пуговичку, розстебнувся, пазуха зовсiм
розхристалася, звiдти, неначе  з  мармуру  виточене,  виглянуло  ??  пишне
високе  лоно,  ??  кругла  повна  шия.  Вона,  зда?ться,  того  нiчого  не
примiчала, лице ?? пашiло ненавистю, очi свiтили гнiвом.
   - А то, а то що у тебе?  -  хихикаючи,  питав  Колiсник,  i  рука  його
потяглася до не?. Вона не пручалася. Коли вiн припав до не?, вона ще дужче
приникала до його, тiльки шептала тихо:
   - Голубе мiй сивенький! Я вся твоя з душею i тiлом, тiльки вiзьми  мене
до себе.
   - Добре, добре, - важко дишучи, казав вiн i, як малу дитину ухопивши на
оберемок, мерщiй помчав ?? у темну спальню.
   III
   На другий вечiр зiбрався до Штемберга в  садок  трохи  не  увесь  город
подивитися на чудо садове - на писану красу арф'янки, та Наташки не було у
той вечiр. Не було ?? i на другий, не було на третiй, четвертий.
   - Де ж та красавиця?.. - допитувалися панянки у паничiв.
   - Нема?. Десь дiлася. Може, ви?хала.
   - Шкода, так не довелося i побачити.
   - Постiйте, ми  поспита?мо  хазя?на...  I  декiлька  паничiв  пiшли  до
хазя?на спитати про Наташку. Хитрий жид тiльки хитав головою та, цмокаючи,
чухав сердито бороду. Нарештi, коли до його i геть-то присiкалися, вiн  не
видержав i скрикнув:
   - Ах, когда би ви знали, сколько клопоту она мне сто?ть!  Один  клопiт,
один клопiт!..
   Часний Книш допитав, що то за клопiт був жидовi з  тi?ю  Наташкою.  Вiн
розказав, що до його  при?здив  Колiсник  i  прохав,  щоб  потай  одiбрати
Наташку. Яку був з того жид бучу пiдняв, та  тiльки  й  того,  що  одiбрав
Наташчине збiжжя.
   - А Наташка у Колiсника зосталася?
   - Там у його.  Голiсiнька  сидить,  поти  нашиють  сорочок,  плаття,  -
смiявся Книш.
   - Та невже голiсiнька?
   - Як мати народила. А Колiсник проти не? милу?ться  на  пишне  тiло,  -
регоче Книш.
   - От тобi i Колiсник! От i старий! От i пiди ти з ним.  Ма?ток  недавно
купив за тридцять тисяч, а це вже, видно, гарем  заводе.  От  служба,  так
служба!
   I про Колiсника пiшла по городу недобра чутка: накрав земських  грошей,
строячи мости та греблi, купив який ма?ток. Он  тепер  хто  посяде  добро
панське, хто у пани лiзе. Це незугарнi до господарства руки запопали  таке
добро, у цього  не  вирвеш  його  сплоха.  Он  з  чого  наша  аристократiя
зложиться.
   Чутка про ма?ток у тридцять тисяч не  давала  нiкому  покою.  Про  його
балакали й полупанки, i панки, i службовi, i навiть великi  пани.  Вiн  не
давав нiкому покiйно спати, стирчав бiльмом ув оцi. "Он  куди  наше  добро
iде! Де ж пак: крiпакiв одiбрали, грошi, що за крiпакiв дали, повернули на
довги. Зосталися ми i без робiтникiв, i без грошей. Що ти з  голою  землею
зробиш? Хоч би банки завели, де б пiд заклад грошi давали. Треба  ж  чимсь
?? обробляти. Нема... нiчого того нема. Посадили нас, як  рака  на  землi.
Отут i плутайся! Попадись першому ремiсниковi, купцевi, жидовi, аби  грошi
дав, бухнеш усе", - трахтували пани мiж собою.
   А найбiльше  всiх  Лошаков  -  гвардi?  ротмiстр,  високий,  плечистий,
червонопикий Лошаков, по котрому колись, як вiн ще тiльки при?хав з служби
додому молодим та нежонатим, не одна панянка спалила сво?  хире  серце  об
палючий погляд бравого гвардiйонця, не одна ходила, як дурна, засмучена та
зажурена, стрiнувшись з красою такою, не одна молода панi кляла свою долю,
що поспiшила ?? зв'язати замiжжям, i так охоче пiдставляла  сво?  тендiтнi
ручки пiд палкi поцiлунки рожевих та пухких уст молодого Лошакова.  А  вiн
голiнний був до тих поцiлункiв. Веселий, балакучий, танцюристий,  вiн,  як
той метелик, лiтав по всьому повiту вiд одного пана до другого, i,  де  не
з'являвся, його, мов рiдного, приймали усюди. А вiн розумною  та  поважною
розмовою обвороже молодого пана або старого батька з матiр'ю, та тодi  вже
i розсипа?, мов горох, сво? поцiлунки то  молодiй  панiйцi,  то  тендiтнiй
панянцi. Та то було давно. Тепер Лошаков не той. Жонатий, ма? дiток,  став
поважним сiм'янином, поважним  громадянином.  Його  уже  утрете  вибирають
повiтовим предводителем дворянства  i  тепер  зiбрали  губернським.  Пiшов
Лошаков угору. Панюга панюгою, з губернатором запанiбрата.  Такий  чоловiк
може велико? шкоди наробити такому черв'яковi, як Колiсник, тим бiльше, що
вони земляки i кожен кожного знають.
   I не через ее, бува, так зрадiв Колiсник,  коли  рознеслася  чутка,  що
хочуть у губернськi вибрати Лошакова. Вiн i без сього, стрiнувши Лошакова,
завжди кланявся i то сим, то тим боком уступав у розмову з паном,  мов  не
чув, що Лошаков стрiчному i поперiчному говорив про його.  Тепер  Колiсник
усюди клепав:
   - Добрий пан. Справедливий чоловiк. I голова! Цей  що-небудь  та  зробе
для дворянства. Давно 6 пора! Давно б пора!
   I от, коли стало звiсним, що справдi Лошакова зiбрали, Колiсник разом З
дворянами по?хав поздоровити Лошакова з такою честю.
   - I Колiсник прийшов! - уголос вимовив Лошаков  до  сусiди,  струснувши
плечима.
   А Колiсник, мов не чув того, вийшов уперед i почав:
   - Давно ми цього ждали, давно  казали,  коли  б  нам  нашого  бачити  в
головi. Тепер дождалися. Вiтаю вас, як член земства, а ще бiльше, як  член
рiдного повiту. Достойному достойне дано! Доведи ж, боже, побачити вас  ще
у бiльшiй честi!
   Лошаков, усмiхаючись, пiдiйшов до Колiсника  i  подав  йому  руку.  Той
трохи не познаменувався до пухко? пансько? руки, коли уздрiв  ??  у  сво?й
червонiй страшеннiй лапi.
   - Как же ваши земские дела? - спитав Лошаков, лукаво граючи очима.
   - Помаленьку, ваше превосходительство,  помаленьку  везе  наш  земський
коник, та все  везе,  усе  вперед.  Хiба  затнеться  де  на  якому  лихому
мостиковi. Тодi ми всi раптом кинемося той мостик лагодити.
   "О, та ти цiла шельма у мужичiй шкурi, - казали очi панiв, що зiбралися
коло Лошакова. - Зна?, кому що сказати, яку де рiч повести".
   -  Слышали,  слышали  про  вашу  неутомимую  деятельность,  -  смi?ться
Лошаков.
   -  Про  мою,  ваше  превосходительство?  Яка  вона  моя?  Зоська,  ваше
превосходительство! Ми всi гуртом: що один не  зможе  -  другi  помагають.
Поздоров, боже, нашого предсiдателя -  сам  не  сидить,  то  й  другий  не
дрiмай. Треба, каже, оправдати вибори, вiрою i правдою послужити  громадi.
I служимо. Звiсно, не без того, щоб не блудили, - хто, кажуть,  нiчого  не
робе, то той тiльки й не блуде. Може, на чи? очi то ми  i  великi  помилки
робимо - бог знав. На всякого не потрапиш.  Ось  незабаром  з'?зд  буде  -
побачать усi, що ми робили i як ми  робили.  I  тодi  кожному  дасться  по
роботi його. Катюзi - по заслузi, кажучи краще.
   Усi аж витрiщилися, слухаючи таку смiлу рiч Колiсникову. А вiн  хоч  би
тобi оком моргнув: щебече, наче соловей повеснi у садочку.  Це  приткнувся
до Лошакова i тихо почав:
   - Ваше превосходительство! Я до вас маю просьбу маленьку.
   - Какую? С удовольствием, чем могу - рад служить... Колiсник  зам'явся.
Лошаков поняв,  що  Колiсник  сам-на-сам  хоче  щось  сказати,  i,  узявши
Колiсника пiд руку, геть пiшов з ним у глухий куток хати.
   - Ваше превосходительство!  -  почав  Колiсник.  -  Ми  вас  не  тiльки
поважа?мо, ми вас любимо. Нам доводиться не  раз  бачити  вас  у  земськiм
собранi? як гласного, як члена земства, котрий перший указував то на  нашi
помилки, то на нашi ще новi нужди.  Тепер,  коли  ви  станете  губернським
предводителем, ви будете предсiдателем на наших з'?здах. Велике  це  дiло!
Уже вам не стане часу першому зачинати тi бо?, котрi велися так талановито
вами. Через се ми несемо велику утрату.  I  от,  як  колишнього  земського
водителя, ми тепер хотiли б почтити вас обiдом. Приймiть нашi зазовини. Не
яко Iуда, но яко розбiйник просимо  вас  на  наш  невеличкий  бенкет.  Тут
будуть нашi члени, дехто З предводителiв, дехто з наших  землякiв,  бiльше
сво? люди. Просимо вас, - вклоняючись низько, казав Колiсник.
   Лошаков, правда,  згорда,  звисока  прийняв  тi  зазовини.  Дякуючи  за
несподiвану честь, вiн казав, що i не  дума  занехаяти  працi  на  користь
земству; що праця його тепер ще бiльша?,  ста?  труднiша,  бо  треба  буде
помирити iнтереси дворянства з iнтересами земства, i вiн рад  буде  навiть
поступитися чим-небудь, аби привести дiло до кiнця. I, ще раз подякувавши,
вiн подав Колiсниковi руку. Колiсник,  низько  вклонившись,  повернувся  i
вийшов з хати.
   - Замечательное соединение простоты с трезвым и здравым умом! -  сказав
Лошаков, вирядивши Колiсника, повертаючись до громади.
   - О, Колiсник мае думки погануватi, - хтось обiзвавсь з громади.
   - Да, он  не  без  лукавства,  -  одказав  Лошаков.  -  Но  такие  люди
необходимы для земства.
   Всi промовчали на те, чи то згоджуючись з сво?м  предводителем,  чи  то
щоб не перечити  йому.  Незабаром  розмова  ?х  перейшла  на  другi  речi,
черкнулася других, iнших, не земських дiл. Лошаков, видно,  радий,  граючи
весело очима, ходив по хатi i заговорював то з тим, то з другим iз дворян.
   А Колiсник? Колiсник, котячи у штучнiй таратайцi на сво?му  семисотному
жеребцi, все, знай, натягував вожжинку та  прицмокував,  кажучи:  ну,  ну,
вивозь, вивозь, жеребчику! Не вiвса тобi -  самого  золота  засиплю,  коли
вивезеш. А жеребець, понуривши голову i ободом вигинаючи переднi ноги,  як
муха, мчав Колiсника городом.
   -  Швидше!  Швидше!  Бо  багато  ще  клопоту,  немало   роботи!   -одно
прицмокував Колiсник.
   I справдi, йому не мало було у той  день  бiганини.  Вiд  Лошакова  вiн
побiг  до  свого  предсiдателя.  Сказав  йому,  що  був  оце  у  Лошакова,
поздравляв його. Потiм здалека натякнув, що, певно, дворянство буде давати
обiд, варт би i  земству  почтити  такого  чоловiка.  Предсiдатель  тiльки
пiдлакував. Треба б, треба б. Тiльки на чий же щот? На щот  земства  якось
не те?.
   - Чого там на щот земства? Йому i без цього багато утрат. А от я  б  що
сказав, коли мо? слово у лад. Недавнечко я прикинув собi  земельки  -  так
хуторок! I хотiлося  б  менi  ту  земельку  збризнути.  От  би  пiд  видом
земського обiду - я б уже не пошкодував сотнею-другою.
   - Так чого ж? - спитався Предсiдатель. - Готовтесь.
   - То ви согласнi? Я i Лошакова запрохував. Попросiть iще й ви вiд себе.
Кажiть тiльки, що це вiд земства честь.
   -  Гаразд,  гаразд!  Да  ви  просто  генiальна   голова,   -   скрикнув
Предсiдатель.
   - Була колись, - одказав Колiсник. - А тепер, що  дедалi,  все  дурнiша
робиться.
   Вiд предсiдателя знову  махнув  Колiсник  до  членiв.  Там  уже  просто
сказав,  що  Предсiдатель  велiв  йому  зготовити  обiд  для  Лошакова   i
запрохував на той обiд.
   Вiд них по?хав до лавок справитися з  цiнами,  зробити  деякi  закупки,
надавати закази. Зчайомий крамар похвалився, що недавнечко перед ним уже в
його цiлу волову хуру забрали усякого краму.
   - Навiщо?
   - Дворянство да? обiд Лошакову. На обiд усе.
   - А коли той обiд?
   - У суботу.
   А Колiсниковi того тiльки й треба. Вiн тiльки вийшов вiд  Лошакова,  то
зараз почав думати, коли б краще той обiд готувати. "Тепер  четвер  ще,  -
думав Колiсник, - п'ятниця... у суботу обiд дворянський. Ну, а в недiлю  i
наш... Поспiль один за другим. Гаразд. Iде".
   I Колiсник теж немалу хуру наробив заказiв. Звiдтiм вiн по?хав по вина,
брав щонайдорожчi, шонайстарiшi i горiлки усяко? як двойно?  i  аглицько?,
адмiральсько?,  желiзнодорожно?,  у  пляшках  i  ведмедях,  у  кухликах  i
графинах, рому, коньяку... "Затоплю бiсових синiв, - думав вiн,  вичитуючи
чималий список усякого трунку. - Це на те  й  вийде:  карай  свого  ворога
хлiбом-сiллю". I вiн почув, якась завина ухопила його  за  серце  вiд  тих
згадок, якась пекуча згага  запекла.  Йому  шкода  стало  грошей,  що  вiн
тратить оце. "Подумай тiльки - триста карбованцiв, а дай, боже,  щоб  була
половина. А що ж, як обдурить бiсiв пан, не при?де? Краще не думати, нехай
йому! Уже ж зав'язалося - чимсь треба розв'язувати".
   I вiн мерщiй повернув коня вiд лавки. Ще не мало йому приходилося у той
день бiгати. До хлiбника, до рiзникiв, повара найняти та й не абиякого,  а
такого, що зна? усi панськi витребеньки. Трохи не до вечора ганяв Колiсник
по городу, а смуток все дедалi обгортав та обгортав його.
   - Де ее так довго забарився, папаша? - стрiла його  Христя  на  порозi,
так  пишно  розряджена  у  новий  одяг:  бiлi   рукава   сорочки,   хороше
вицяцькуванi квiтками,  червоно-гаряча  спiдниця  як  не  займеться,  одна
корсетка з дорогого оксамиту не горiла, та й на тiй,  спускаючись  з  ши?,
густо послалися  золотi  дукачi  i  рiзних  кольорiв  намисто.  Заквiтчана
квiтками  пополам  з  хрещатим  барвiнком,  бiлолиця,  рум'яна,  вона  так
привiтно виглядала сво?ми чорними очима, що й кам'яне серце трiпнулося  б,
уздрiвши таку красуню. А хiба ж воно у Колiсника скам'янiло?
   Уздрiвши ??, вiн аж струснувся. Де й дiвся  його  недавнiй  смуток,  ув
очах зажеврiли iскорки одради, похмуре лице освiтила легенька усмiшка.
   - Та, та, та... он як моя доня нарядилася, - засмiявся  вiн  швидко  та
весело. - А я, як дурний,  бiгаю  по  всiх  усюдах  та  морю  мою  донечку
голодом. - I, пiдiйшовши, вiн смачно цмокнувся з Христею.
   - Де був? Кажи, де був?  До  других  бiгав?  Кращих  шукав?  -  в'ючись
хмелиною кругом його i усмiхаючись рожевою  квiточкою,  допитувалася  вона
його.
   - Грошi розтринькував, дурний! Не знав ?х де дiвати, то по городу трохи
не стрiчному i поперечному роздавав.
   - Нащо? Краще б ти донi хатку купив. Невеличку хатку з садочком. I твоя
доня, як мала пташка канареечка, сидiла б там та  пiсень  щебетала,  ждучи
свого батенька сивенького.
   - А справдi? - подумав вiн. - Куплю, куплю, тiльки не зараз. Дай трошки
хоч дух перевести. Зажали твого батенька. Ось готуйся на бенкет. Незабаром
бенкет буде.
   - Який бенкет?
   Колiсник розказав усе Христi. Потiм, граючи очима, почав:
   - Ти у мене гарна доня, слухняна, послуха?ш мене. Лошаков  той  великий
пан - багато зможе i давно чортом на  мене  дивиться.  От,  як  буде  вiн,
перетягни його на мою руч. Перетягнеш - штучну тобi хатину куплю, i  не  З
одним, а аж з двома садками.
   - Руку! - скрикнула вона, випрямляючись на увесь рiст.  Очi  ??  грали,
лице усмiхалося, з хвилини на хвилину вона робилась все  краща  та  краща,
мов пишалася: дивися, мов, любуйся... ?  такий  у  свiтi  чоловiк,  котрий
устояв би проти мо?? красно? вроди?.. Хiба твiй Лошаков висто??
   У недiлю коло Колiсниково? ква