ртири, знай, спинялися карети, коляски та
фаетони, з ?х виходило усяке панство i прямiсiнько  простувало  у  параднi
дверi, перед котрими (досi ще не видане диво  у  городi)  стояв  страшного
росту швейцар iз здоровенною булавою,  у  парчевому  картузi,  в  каптанi,
облямованiм Золотим  позументом.  Перед  кожним  ухожим  вiн  витягався  у
струну, щось  вихитував  булавою  -  тобто  честь  робив,  i  пропускав  у
розчиненi дверi. Народу Зiбралося на те диво подивитися  -  уся  вулиця  з
обох бокiв запруджене людем, так що пройти трудно.
   - Побий тебе сила божа!  Що  то  вiн  виробля??  -  дивувалися  робочi,
дивлячись на тi затiйливi вимахи швейцарово? булави. - Помаха, помаха  пiд
носом, та тодi й пуска?.
   - То вiн да?: понюхай, мов, чим пахне! - вiдказав хтось, i чимала  купа
пiдняла регiт.
   - От церемонiя, так так. Це не по-нашому. Так тiльки у Москвi бува?. От
i пiди з Колiсником. Первий вiн чоловiк на увесь город, -  казали  заможнi
хазя?ни-ремiсники, вийшовши назнарошно подивитися на церемонiю.
   - Ну, якого ви бiсового сина зiбралися сюди, очi повитрiщали? -  почули
вони у розчинене вiкно  Колiсниково?  квартири.  -  Iдiть  собi,  поти  не
порозганяли.
   - Сам каже. Сам. Бачили? Бачили? Червонопикий та сердитий який.
   - Хто сам?
   - Та вже не хто - Колiсник.
   - Еге. А давно ти рибою та дохлим м'ясом баришував?
   - Пiди ж ти. Забулося. Начальство, бач.
   - А зна?те що? Щоб не було  напастi  яко?,  краще  розiйтись.  Чого  ми
будемо дивитися, як пани дурiють.
   - Коли тобi не хочеться, то йди. А ми  хоч  раз  на  вiку  побачимо  на
панський бенкет.
   - Побачите, поти очi заплюють.
   - Та вже ж.
   Декiлька пiшло, а на ?х мiсце присунуло ще бiльше. Народ  запрудив  усю
вулицю - про?хати з трудом можна.
   - Розходьтеся! Розходьтеся! - десь  не  взялися  полiцейськi  i  почали
розпихати людей.
   -  Чого  розходьтеся?  -  деякi  з  пообiдавших  i  хильнувших   почали
одмагаться. - Iди собi, коли тобi треба.
   Полiцейськi начали силувати - народ  не  слухавсь.  Почалося  змагання.
Коли це де не взялася пожарна з того i з другого боку улицi i  ну  з  двох
труб кропити людей. Усi так i кинулись врозтiч.  Через  пiвгодини  хоч  би
тобi жива людина показалася на вулицi. Нiхто тепер не  заглядав  у  вiкна,
нiхто не перечив бенкетовi нi лихим, нi добрим поглядом.
   А бенкет розвернувся на всi боки. На здоровенних столах -  напиткгв  та
на?дкiв. Першi стояли у затiйливих пляшках, кухлях,  графинах,  i  сонячне
промiння переливалось рiзними цвiтами у ?х  чистих  трунках,  другi  -  на
срiбних тарiлках;  з-пiд  скляних  покришок  так  привiтно  усмiхалися  до
кожного. Пани снували вiд  одного  столу  до  другого,  цокались  чарками,
дзенькали тарiлками, стукали ножами, виделками;  настала  ротам  та  зубам
робота: хто аж давився та запихався пирогами, хто, мов на жорнах, молов на
зубах  смачнi  хрящi  смажено?  риби,  там  базiкали,  все  вище  та  вище
пiднiмаючи  голос,  там  реготалися.  Панства   було   повнi   хати:   усi
предводителi з Лошаковим в галовi, всi члени земства,  чимало  губернських
гласних i Рубець мiж ними. Проценка Колiсник, уздрiвши,  теж  запросив,  i
Проценко прийшов. Бенкет  вийшов  на  славу:  земськi  стовпи  зiйшлися  з
дворянськими стовпами празникувати свято ?днання, згоди. Про це в  широких
красномовних речах говорили то однi, то другi. Лошаков перший пiдняв чарку
за земство, за земських робiтникiв, предсiдатель другою  чаркою  випив  за
здоров'я дорогих гостей дворян, найщирiших Земських  робiтникiв.  Колiсник
вилив за згоду, за по?днання земства з дворянством. Його проста  невеличка
рiч подобалася усiм найбiльше,  всi  закричали:  "Ура-ура!  за  згоду,  за
згоду!" Пiшли пожадання успiху тим i другим, цокання, цмокання,  братання.
Полилися трунки рiкою.
   То було перед обiдом, за закускою. А  що  то  було  за  обiдом?  Кругом
довгого столу усiлися усi, на почетному мiсцi - Лошаков, по праву руч його
усi предводителi, по лiву - земцi. Колiсник  примостився  якраз  на  кiнцi
проти  Лошакова.  Як  хазя?новi  i  порядниковi,  йому  часом  приходилося
схоплюватися, вибiгати, через це вiн i зайняв  те  мiсце.  Лаке?  у  бiлих
поручниках цiлою ордою розносили пахучу смачну страву. Перед кожним по двi
пляшки старого дорогого вина, ?жi - хоч розпережися, пий - скiльки схочеш.
Уже ж i пили усi, i ?ли! Гомiн не вгавав нi на хвилину, пожадання сипались
снопами. Нащо Рубець несмiлий,  тихий,  i  той  за  обiдом,  цокнувшись  з
Колiсником, випив за здоров'я земляка-упорядчика. Усi пiдхопили. Колiсник,
радий, почервонiвши,  мов  несмiла  засватана  дiвка,  цокався  з  кожним,
дякував, низько кланяючись, та прохав його вибачити.
   - Перше ж зроду довелося менi вiтати таких дорогих гостей. Перше зроду,
- i аж сльози зронив вiд радостi.
   - По обiдi на ура Колiсника! - шепталися за  столом,  як  вiн  вибiг  у
другу хату за чимсь.
   - Iде. Iде. На ура!
   Ось вiн знову появився. За ним на  страшенному  срiбному  блюдi  несли,
наче гору височенну, виробку з мороженого. Вилитi з  паленого  сахару  два
герби, дворянський i земський, красувалися зверху,  сповитi  докупи  цiлим
оберемком квiток, у ногах тих гербiв розкиданi снопи жита, пшеницi, горами
лежать яблука, грушi, цвiти польовi, огородня  i  садова  овощ.  Пiд  ними
Золотий напис: "Не зменшай, боже!"  Угорi  царський  вiнець  блистить,  як
сонце, з-пiд його випливала стьожка з написом: "Боже, царя  храни!"  Зввр^
вiнця сiянi?, на гострих шпилечках  котрого  золота  наковка:  "Земство  -
дворянству!" То було диво з чуд кухарського  майстерства.  Уся  губернська
земська управа видумувала його, яку 6 найкращу i найвиразнiшу ознаку  дати
тому обiдовi. I рiшили закiнчити його тi?ю горою з  мороженого.  Найкращий
городський повар мусувався два днi, поти вилiпив те диво. Та й учистив  же
на славу! Тепер на те диво усi аж витрiщились,  дивились.  Коли  поставили
його на столi i пiднесли шампанське, Лошаков перший  устав  i  почав  рiч.
Квiтчастою мовою вiн вiд усього дворянства дякував  земцiв  за  ту  честь,
якою вiтали ?х.
   - Дай, боже, щоб жадання з'?днати земство з дворянством на славу  свого
краю, на дивовижу русько? землi не зосталося одним жаданням,  а  щоб  воно
справдилось в найскорший час, повiдало мировi  мудрi  дiла  мудрих  мужей.
Ура-а!
   - Урра-а-а-а! - загуло кругом, мов хто випалив з пушки. Лошаков хлиснув
з чарки i ждав, поти кругом утихне. Дiждавшись, вiн Знову почав.
   - Ваше превосходительство! - гукнув з другого краю Колiсник. -  Хiба  в
нас шампанського не стане? Хiба ваша  заздравиця  не  варт  того,  щоб  ??
смачнiш примочити? Великi слова - святi слова, а ви тiльки хлиснули за ?х.
За такi речi по вiдровi, а не пс чарцi. Ура!
   - Правда! правда! - загукали кругом. - Ура-а-а!
   Чарки несамовито перекинулись у роти.  Усi  випили.  Випив  i  Лошаков.
Пiднесли другi чарки. На сей раз пiдвiвся предсiдатель управи  i,  дякуючи
дорогих гостей, випив за здоров'я Лошакова. А там ще хтось пiднявся. Зисву
випили. Ще i ще. Зяграло шампанське у головах, як грало воно i  в  горлах.
Полилися вiтання одно перед другим. Спершу держалися черги, а далi i чергу
погубили. В однiм кiнцi пили за одно, а в другiм кричали  пити  за  друге.
Хтось чарку впустив i розбив, там тарiлку звалили з столу, i вона з грюком
полетiла додолу. Гомiн, регiт сто?ть у хатi, наче у жидiвськiй школi.
   - Вибачайте, панове!  -гукнув  Колiсник,  низько  вклоняючись  i  даючи
ознаку, що обiд скiнчився. - Може, що не так було, як слiд. Може, кому  не
вгодив чим. Вибачте, спасибi вам!
   Стульцi загурчали. Всi пiднялися i  кинулися  дякувати  Колiсника.  Хто
таки вимовляв виразно дяку, у других язик не повертався, i  вони  дякували
поцiлунками, третi тiльки хиталися, трiпаючи за руку.
   - Попрошу вас, панове, поти приберуть тут, у другу хату покурити.
   Друга  хата,  простора,  як  i  столова,  з  м'якою  мебеллю,  привiтно
усмiхнулася до гостей, коли туди розчинили  дверi.  Туди  перейшли  усi  i
кинулись на папiроси, цигарки, що у штучних ящиках стояли  на  столi.  Усi
усiлися i задимiли. Через хвилину вiд диму вiкон не стало видно, серед тих
хмар чувся прихильний гомiн,  регiт,  а  з  столово?  доносилося  гарчання
столiв, брязкiт посуди, що убирали лаке?.
   - Може, хто пулечку зiб'? або на потуху стаканчик-другий пуншу вип'?? -
спитався Колiсник.
   Багато зразу схопилося i закричали:
   - У ?ралаш! преферанс! вiнт! бакара! - Столи  знову  загули,  i  гостi,
розбившись  на  невеличкi  купки,  розсiлися  рiзатись  у  карти.  Лошаков
зiбрався додому.
   - Ваше превосходительство!  А  може  б,  i  ви  у  карточки?  -  спитав
Колiсник.
   - Вы же знаете, что я враг  картам.  Я  чувствую  усталость,  -  сказав
Лошаков, прощаючись, i пiшов.
   Колiсник потягся  за  ним,  щось  на  ходу  говорячи.  У  коридорi  вiн
зостановив Лошакова.
   - Ваше превосходительство! - обiзвав вiн знову його. -  А  може  б,  ви
трохи спочили? Та тодi вже i вечорок з нами  провели.  Я  вам  хатку  таку
прибрав - i муха там не замутить спокою.
   Лошаков постояв, подумав.
   - Нет, - одказав вiн.
   -  Ну,  хоч  подивiться.  Ваше  превосходительство!  На  одну  хвилину.
Подивиться ж можна, у грiх не впадете. Тiльки подивиться.
   I трохи пiдпившого Лошакова вiн узяв пiд руку i повiв коридором. Аж  на
самому кiнцi, геть у глухому кутку вiн ткнув ногою у дверi й увiв Лошакова
у невеличку пишно нарядну  хату.  Вiкна  ??  виходили  якраз  у  садок,  i
широколистi кленки та пишнi липи заглядали трохи  не  в  розчиненi  шибки.
Тихий  вiтерок  ходив  по  хатi,  прохолода  зеленою  тiнню  окривала  ??.
Невеличка хаточка розбита була надво?  зеленим  пологом.  Колiсник  пiдвiв
Лошакова i Зразу одкрив полог. Звiдти, неначе  ласочка,  випурхнула  пишно
розряджена Христя i мала була проскочити.
   - Стой! - гукнув Лошаков, запопавши ?? у сво? обiйми. . Колiсник закрив
полог i на пальчиках вийшов з хати, зачинивши за собою дверi.
   Сонце було на взаходi. Його яснi стяги, розiславшись по землi, обливали
?? рожевим сяйвом. У хатi не сидiлося. Тягло у садок, на свiжу  прохолоду.
Колiсниковi гостi все один по одному розходилися. Хто додому спочити,  хто
прогулятися. Зостався тiльки Проценко та Рубець.  З  ними,  як  з  давнiми
сво?ми знайомими,  сидiв  Колiсник  i  кружав.  Проценко  потягував  старе
смаковите винце, Рубець смакував крутий та солодкий чай, як звав  Колiсник
пунш, а сам хазя?н тяг сiрка за хвiст. Проценко був,  як  стiна,  бiлий  i
божевiльне розводив по боках очима. Вiн то починав  звисока  розмову,  то,
зразу рвучи ??, переводив на жарти. Рубець, увесь  у  плямах,  червоних  з
бiлими, махав рукою та хитав головою. Колiсник, червоний, як стиглий кавун
або печений рак, Знай, пришивав квiтки то тому,  то  другому,  перекидаючи
чарку за чаркою. Вiн пив i за здоров'я гостей, i за здоров'я  жiнок  ?х  i
мало? дiтвори.  Зда?ться,  не  було  кiнця-краю  тим  здравицям,  не  було
кiнця-краю випиванню.
   - Ох-хо-хо, - якось натрапивши хвилину, коли  умовк  Колiсник,  зiтхнув
Проценко. - Ось незабаром i собранiе.
   - Начхати на його! - крикнув Колiсник. - Хочете, я вам звiрка покажу?
   - Якого звiрка?
   - Самого як е заморського. Ходiмо.
   I вiн, забравши пiд руки Проценка i Рубця, потяг ?х за собою.
   Не сама ж я йду,
   А ведуть мене...
   Приспiвуючи, iшов Колiсник коридором. Ось вiн пхнув однi дверi, котрi З
грюком розчинилися до п'ятки, далi другi i одним махом упхнув  Проценка  i
Рубця у невеличку хатину. Сонце, прокравшись крiзь густу  листву  золотими
вiхтями, розстелилося на стiнах, по долiвцi. Ясна  довга  стяга  трiпалася
над пом'ятою кроваттю, полог над котрою був вiдкинутий. Постiль зiм'ята, а
на постелi в одних сорочках лежали Лошаков i Христя. Вiн гостро дивився на
незнайомих, а вона, пригорнувшись до Лошакова, лукаво зорила сво?ми ясними
очима.
   - Что вам? Чего вы? - гукнув  Лошаков,  дивлячись,  що  увiйшовшi,  мов
укопанi, стояли у порога.
   Вiд  Лошакового  крику  вони  були  подалися  назад  до  дверей.  Дверi
зачиненi, i хтось ?х придержував. Проценко постукав.
   - А що, бачили? Вiдчиняти дверi? - сказав Колiсник. Очi його стрiлися З
гострим поглядом Лошакова.
   - Ох, вибачте, ваше превосходительство! Це ми  прийшли  подивитися,  чи
вам добре спати. Це мо? хорошi знайомi,  земляки,  не  бiйтеся  нiчого,  -
додавав вiн, указуючи на Проценка i Рубця,  котрi,  мов  зайцi,  метнулися
чимдуж у розчиненi дверi. - Вибачте, бога ради! - уклонившись, сказав вiн,
виходячи i зачиняючи за собою дверi.
   - А шо, бачили звiра?- спитав Колiсник.
   - Ох! Костянтин Петрович, Костянтин Петрович! Грiха  ти  не  бо?шся,  -
казав, хитаючи головою, Рубець.
   - Який там грiх, Антон Петрович. А ще i в вiсiмдесят...
   - А то що за звiрок з ясними очима? - перебив його Проценко.
   - Не пiзнали? Лисиця! настояща  лисиця!  Ось  постiйте,  вирядить  вона
вовчика-братика, сама прийде сюди.
   - А Лошаков сей бiдовий! - одно диву?ться Рубець. - Який замолоду  був,
i на старостi лiт не покаявся. Жiнка... дiти... От i хоти ти добра.
   - А ти, земляче, не каркай, як та ворона. Наша хата скраю:  чув  -  не.
чув, бачив - не бачив, - остерiгав його Колiсник.
   - Та я не те. Я не того, - правувався Рубець. - А те, що  тобi,  Косте,
не минути пекла: на все ти пiдоб'?ш, до всього призведеш.
   - Треба ж чимсь горлатому пановi пельку заткнути.
   - Ой i голова ж твоя лиха! Не минути ?й Сибiру.
   - I там люди! - одказав Колiсник i,  махнувши  рукою,  додав:  -  Давай
краще вип'?мо! Вип'?мо за здоров'я наших молодих! Ура! - i, випиваючи, вiн
гуконув на всi хати.
   - Та хто то така? - допитувався Проценко.
   - Ат, нетерплячий! Пiдожди - сам побачиш. Сво?ми очима уздриш.  О!  Уже
пан i по?хав! - скрикнув вiн, дивлячись у вiкно, проз котре  промчався  на
звощиковi Лошаков.
   - Ага, зна? кiшка, чи? сало з'?ла.  Удира?ш?  Не  втечеш  мо?х  рук!  -
посварився вiн йому услiд кулаком. Потiм повернувся, постояв, хитаючись, i
гукнув на усi хати: "Доню-ю! донечко!"
   - Чого, папаша? - одгукнувся чийсь здалека тонкий жiночий голосок.
   - Ходи до мене! Ходи, моя дитино! - знову гукнув на всю хату Колiсник.
   - Чого, папаша? - обiзвалась на порозi у пишному народному уборi молода
i хороша дiвчина i, забачивши чужих, потупилась, почервонiла.
   - Бачив, Антоне, Христю,  що  в  тебе  колись  служила?  Бачили  ???  -
повернувшись до Проценка, спитав Колiсник.
   I той, i другий, вилупивши баньки, дивились на вродливу дiвчину. А вона
тiльки  кинула  на  ?х  лукавий  палючий  погляд,  сплеснула  у   долошки,
скрикнула: "О моя матiнко!" - i чимдуж вискочила з хати.
   На  третiй  день  по   городу   ходила   чутка   про   обiд   Лошакову.
Перешiптувались люди, хто що ?в, скiльки хто випив. Кого з  панiв  п'яного
додому одвезли, хто сам рачки плазував, а згадуючи  про  Лошакова,  тiльки
похитували головами. Не бiсовий Колiсник - i такого пана осiдлав! От ти  й
знай!
   - Та то брехня! - не  вiрили  другi.  -  Лошаков  давно  на  його  зуби
гострить. Постойте! Одкри?ться собранi?, вiн його з кiстками глитоне.
   Одкрилося i собранi?, i недовiрки сво?ми  очима  побачили,  як  Лошаков
падав  коло  Колiсника,  руку  йому  подавав  не   згорда,   як   пан,   а
по-приятельськiй заговорював з ним, шуткував, хоч Колiсник по-давньому був
низькопоклонний i ввiчливий.
   Коли прийшлося судити про  справу  управи  i  коли  другi  почали  були
потрiпувати потроху членiв, Лошаков мовчав. Коли ж пристали до  його,  вiн
нехотя якось одказав: "Ми хоч i не бачили досi нiякого великого  дiла  вiд
?х, оже не вiрити сво?м виборцям теж не варт". I цим словом  закував  усiм
роти.
   - А що, покурили? - спитався над ухо Колiсник Рубця, ударивши  його  по
плечi.
   Той, дивуючись, подивився на Колiсника, i, жахаючись,  геть  одсунувся,
наче од сатани.
   IV
   Всього в семи верстах вiд Мар'янiвки примостився Веселий Кут, невеличка
слобода з великим панським двором на горi, низкою людських  хаток,  котрi,
мов сторожi, оповили його з одного боку, заглядаючи в темнi води  чималого
ставка. На другий бiк з гори збiгав густий садок i слався всюди по  долинi
ген аж до буйного лiсу. Столiтнi  дуб'я,  височеннi  осокори,  широколистi
кленки та темно-зеленi пахучi липи, мов зачарованi лицарi,  стояли  в  тiм
лiсi, розпускаючи кругом себе широченне гiлля, покрите густою непроглядною
листвою. Помiж ними то там, то там тяглися з землi молодi  паростi,  тонкi
та гнучкi, чекаючи простору та сонячного свiту, щоб i собi убратися у силу
i буйнути навперейми з сво?ми дiдами. По широких полянах. кущi  калини  та
орiшнику порозпускали тонкi гiлки аж додолу. Березка,  хмiль  укривали  ?х
сво?ми довгими батогами, прикро позираючи угору  на  столiтнiх  лицарiв  i
шукаючи поблизу гiлки, щоб, стрибнувши, подратися по стовбуру  ген-ген  до
тi? кучеряво? шапки, на котрiй звели гнiздо орли-клекоти.
   Буйний та чудовий лiс! Кругом його i поверх його  ходить-вi?ться  вiтер
поволi, сонце пригрiва? зверху, а всерединi -  завжди  тихо,  завжди  тiнь
зелена та прохолода темна. Там,  у  гущавинi  молодого  гiлля,  цiла  орда
усяко? пташнi  Завелася:  чижi,  кропив'янки  розсипають  сво?  цьомкання,
горлицi туркочуть журливу пiсню, лiсовi кiшки  перегукуються,  зозуля  ку?
лiта, горобцi несамовито жирують, а  солов'?  розлягаються  на  увесь  лiс
заливним щебетанням. Здалека чу?ться - клекоче орел, лопотить сво?м  носом
бушель, сова  стогне  божевiльним  реготом,  кряче  ворон;  а  кiбцi,  мов
метелики, в'ються понад гiллям, випискуючи  жалiбно-голодну  пiсню...  Лiс
гомонить, мов живий, на тисячу ладiв, на тисячу голосiв.
   Весела, чудова мiсцина! Кращо? i прикладнiшо? назви, як Веселий Кут, не
можна було пригадати ?й. Колись княжеське гнiздо, в котрому вигодувалось i
вилетiло в свiт чимало нових князiв, з крiпацькою волею почало осуватися -
пустiти. Старий Баратов, склепивши сво? уста i очi, кинув  його  на  утiху
молодих синiв, котрi i сiли i пали у столицях. Тихий простiр  i  незамутна
тиша, видно, не дуже-то тягли до себе молодих баратинят, i вони, поховавши
батька, розлетiлися швидко  туди,  звiдки  знову  прилинули.  Веселий  Кут
осиротiв. Без догляду, без призору почав пустiти та осуватися. Колись битi
каменем та устеленi пiсочком стежечки позаростали споришем; перед палацом,
де штучними кружками розстилалися ще  штучнiшi  квiтки,  порiс  бур'ян  та
чорнобиль, заглядаючи у дзеркалевi  вiкна  палацу,  з  половини  перебитi.
Непогода, дощi та вiтри буйнi  пошпучували  самий  палац;  ознака  давньо?
розкошi та крiпацького лиха, стояв вiн на горi та лякав  дiтей  з  слободи
сво?м страшенним видом. Уночi сови та  сичi  покрикували  у  йому  на  всю
околицю, а люди казали - то куцi, мiж ними заходили страшеннi перекази про
чортовину, вiдьом, вовкулакiв та другу нечисть.
   Не злякався всього того Колiсник,  купуючи  Веселий  Кут  у  Баратових.
Правду кажучи, його вабив не розкiшний палац,  а  столiтнi  дуби  в  лiсi,
котрi вiн мав повернути на  земську  потребу  i  тим  окупити  тi  п'ятсот
десятин поля, котрi  навкруги  облягали  дворище.  "Ма?ток  стое  тридцять
тисяч, - думав вiн. - Земля там добра, родюча. Земля тепер  в  цiнi  -  по
п'ятдесят карбованцiв десятину не купиш, а коли й по  п'ятдесят,  то  сама
земля двадцять п'ять тисяч. На лiс та дворище п'ять  тисяч  зоста?ться.  З
одного палацу, коли його розiбрати, цегли тисяч на три дiстанеш, а крiм же
його хата для управителя зовсiм ще нова, кухнi, конюшнi, теплицi,  комори,
i все те камiнне... Лiс iде за дурницю. А за його, коли тiльки  з  розумом
продавати, не двадцять вибереш. Дiста?ться ма?ток в десять. Це по двадцять
рублiв десятина. Дiй його честi!"  -  крикнув  з  радощiв  Колiсник  i  не
побоявся заплатити Баратову за  Веселий  Кут  земськi  грошi.  Вiн  боявся
тiльки одного, щоб не обплутали, бува, вороги його  на  земському  з'?здi.
Поговiр про ту куплю все рiс та ширився. Всi кричали: он  як  з  земськими
грошима шикують. Колiсник не раз тяжко та важко Задумувався.  Тепер,  коли
з'?зд минув благополучно, коли, дякуючи  обiдовi  та  Христi,  Лошаков  не
замовив слова про ту куплю,  Колiсник  знову  ожив,  наче  на  бiлий  свiт
народився.
   - Моя пташечко канарочко, - лащився вiн до Христi. -  Дiждемо  лiта,  я
тебе у таку сторону завезу, у яку тобi i не снилося. Пригадай тiльки:  оце
тобi гора, на горi у гущавинi садка хата, по один бiк пiд горою  став,  по
другий - лiс. Лiс - як бiр, просторий та буйний. Ув однiй льолi,  а  то  i
голiсiнька бiгай по йому - нiхто  тебе  не  побаче,  хiба  спiвучi  пташки
привiтають тебе.
   - А соловейки там е? - спиталася пестливо Христя.
   - I соловейки, й зозулi, й чижi.  Яко?  то  пташнi  нема??  Христя,  як
навiсна, схопилася з мiсця i, плещучи в долошки, забiгала по всiх хатах.
   - Боже, боже! - гукала вона. - Приспи мене на всю осiнь i зиму, щоб я i
незчулася, коли весна настане. Щоб прокинулася я - а  надворi  весна.  Або
поверни осiнь у весну. А то ще довго  так  дожидати.  Господи,  як  довго.
Пiдуть дощi осiннi, розквасять усю землю. Туман опови? увесь свiт - дихати
нiчим. Сиди в хатi та скнiй. А там ще зима: снiг, морози. I знову  сиди  в
хатi, не потикай носа надвiр,  бо  вiдморозиш.  I  тодi  тiльки  весна.  О
господи, як довго!
   - Дурочко моя! Бiльше ждали - менше зосталося.
   - Де ж той рай? Як вiн зветься? - попитала, заспокоюючись, Христя.
   - Веселий Кут зоветься.
   - Веселий Кут? Веселий Кут. Це бiля Мар'янiвки?
   - Вiн самий. Зна?ш?
   - Чула про його. Там палац е. У Мар'янiвцi  такого  страховища  нагово^
рили про той палац.
   - Чого не набрешуть. Звiсно, пусту? дворище. Без призору валиться.
   - Ти мене i в Мар'янiвку повезеш?
   - Повезу, доню.
   - Яв церкву туди по?ду. У церквi застану усiх сво?х знайомих.  Вони  не
пiзнають мене. А я кожного пiзнаю. Ото буде радiсть! А що, як  твоя  жiнка
та при?де туди i накри? мене з тобою? Чого  ти,  скаже,  сяка-така?  Та  й
остриже мою голову, оцi кучерi шовковi?
   - I пригаду?ш ти все таке нелюдське. Не при?де вона без  мого  дозволу.
Не посмi?. Заживемо ми з тобою там, як першi люди жили. Зна?ш, як  Адам  з
?вою? Голiсiнькi... - I в Колiсника, як угiль, загорiлися очi.
   - О-о, старi, старi, з вас усе лихо вста?! - лукаво посварилася Христя.
   Колiсник притис ?? до себе i сво?ми товстими губами  смачно  цмокнув  в
почервонiлу щiчку...
   Настала осiнь: дощi, тумани, калюка невилазна. Христя за  всю  осiнь  з
хати не виходила: сидiла та вiд нудьги  вишивала  сорочки.  Намережала  та
нацяцькувала i собi, i Колiсниковi. Та хоч би тобi прийшов хто,  обiзвався
живим словом. Якось раз  забiг  Проценко  до  Колiсника  по  дiлу.  Христя
сховалася. Вони довго об чомусь балакали. Проценко навiть аж гарячився.
   "Вiн, зда?ться, ще бiльше покращав", - думала Христя,  дивлячись  крiзь
дверi у щiлинку.
   Увечерi до чаю вийшла i Христя, сам Колiсник покликав. Чай пили  купно.
За ча?м Проценко розбрехався -  все  такi  смiшнi  побрехеньки  вигадував:
Христя так реготалася, а Колiсник тiльки понуро поглядав на не?.
   - Ти щось дуже  сьогоднi  реготалася,  -  сказав  вiн  ?й,  коли  пiшов
Проценко.
   - А що?
   - Нiчого. Чи не захотiлося старого замiнити молодим? То гляди!
   Христя нiчого на те не одказала,  тiльки  дала  собi  слово  бiльше  не
виходити нiколи, коли Проценко буде. Так вона i робила.
   Раз Колiсник сам кликав, та вона не вийшла, сказала - недужа.  Колiсник
радiв. "Видно, молодчики далися узнаки", - думав вiн.
   Христя дiждала недiлi, убралася  якнайкраще  i  пiшла.  Там  на  улицях
люду-народу, як черва, та так i в'?ться, так i сну?.
   Христя надiла  чорну  сукню,  оторочену  сивим  смушком,  сиву  смушеву
шапочку. Мороз зарум'янив i без того свiже ?? лице,  видавив,  наче  маляр
вивiв, круглi викраски на пухких  щоках.  Така  Христя  хороша,  пишна  та
свiжа, наче червона ягiдка серед бiлого квiту. Хто не йде  -  задивля?ться
на не?.
   - А це хто така?  Хто  ця  невiдома?  -  щораз  почувалася  вона,  коли
переходила повз купу людей.
   - Та це ж содержанка Колiсникова.
   - Оце вона? О-вва-а! Та й важна, враг його матерi!
   Мiж чималою купою  панянок  та  молоденьких  панiйок  вона  запримiтила
Проценка. "Ану, призна??" - подумала i напрямилася прямо на його, Проценко
iшов посерединi i щось щебетав, i регiт молодих панянок весело  роздавався
навкруги i пiдохочував його до нових  переказiв.  Христя  наближалася  все
ближче та ближче, уже скiльки цiкавих очей з-пiд чорних брiв уставилися  у
не?. "Хто се?" - донеслося до не? та?мне шептання. У ту  хвилину  Проценко
глянув на не?. Зда?ться, грiм би так не злякав його бистрого погляду i  не
обiрвав весело? розмови, як та несподiвана стрiча. Погляд його, як стрiла,
пробiг i зникнув.
   - Ти змерзла? - обернувся вiн до бiляво? панiйки, що йшла з ним пiд
   руку.
   Панi та щось пропищала, вони розминулися. Христя пройшлася ген  вподовж
улицi i, повернувши на другу, попливла тихо  додому.  Надворi  смеркалося,
мороз дужчав,  загорялися  яснi  зорi  у  темно-зеленому  небi,  свiтилися
лiхтарнi по улицях. Гомiн потроху стихав, по улицях носилися швидкi скрики
поспiшаючих додому. Христя iшла тихо, повагом, ?й було досадно. Бач,  дома
готовий руки лизати, а на вулицi стрiне - одверта?ться. Де ж  пак:  вiн  з
панянками гуля?, а я що?.. Содержанка Колiсникова, та й годi... Вiд туги у
не? аж серце стиснуло. Похнюпивши голову, вона, наче  що  загубила,  сумно
плелася додому. Коли се:
   - Здрастуйте! Гуля?те? - i перед нею, наче з-пiд землi, вирiс Проценко.
Вона мовчала.
   - А Костянтин Петрович дома? - попитався знову Проценко. Христя  гнiвно
глянула на його.
   - Чого ви лiзете до  мене  на  самотi?  Чого  вам  вiд  мене  треба?  -
неласкаво обернулася вона до його. - Хiба вам мало  було  мого  дiвоцького
вiку?
   - Ви сердитесь, що я не поздоровкався з вами на вулицi? Там  жiнка  моя
була. А з вами я стрiвся так невзначай, бо поки надумався поздоровкатись -
ми вже розiйшлися.
   - Та я одного тiльки хочу знати: навiщо я вам нужна?
   Проценко щось замолов про давн?, таке хороше та так швидко минуле.
   Христя рада була, що недалеко се було квартири. Вона мерщiй скочила  на
рундук i з  усi??  сили  дьорнула  за  дзвоник,  ?й  вiдчиняти  вибiг  сам
Колiсник.
   - Костянтину Петровичу мо? шанування! - любенько замовив Проценко.
   - А, це ви?
   - Проводив ось ?х, - сказав Проценко, указуючи рукою на Христю,  що  не
пiшла, а побiгла по схiдцях нагору. - А тепер iду додому. До зобачення.
   - К бiсу! - тихо прогув Колiсник, замикаючи перед ним дверi.
   - Де се ти пiдхопила сього жевжика? - суворо поспитався вiн  у  Христi,
увiйшовши в хату.
   - А я знаю, чого вiн ув'яз? - не менше гнiвно одказала та.
   Колiсник, стиснувши брови, подивився у вид ?й i прогув:
   - Гляди лиш! не дуже з жевжиками водися, бо як раз та два - загурчиш  З
хати!
   Увесь вечiр Колiсник був такий неласкавий  та  неговiркий.  Христя  теж
мовчала. Чорна кiшка пробiгла помiж ними i сполохнула той лад,  який  досi
був до ??, той щасний  покiй,  якого  вже  давно  не  мала  Христя.  А  ?й
найбiльше усього бажалося i ладу, i покою в життi. Коли вона  здумала  про
сво? прошле, що ганяло ?? по всьому свiтi,  як  той  одiрваний  листок  од
гiлки, у не? на серцi похолонуло вiд тi? сварки Колiсниково?.
   - Татусю! Ти сердишся на мене? Який ти сердитий! - пестливо  заговорила
вона до його, коли потушили свiтло.
   I вона розказала йому все, що ?й случилося  того  дня.  Як  стрiлася  з
Проценком, як той не поклонився ?й i як знову стрiв ?? бiля квартири.
   - Гляди, не бреши! - ласкаво одказав  Колiсник,  горнучи  ??  до  свого
товстого тiла.
   Пiсля того Христя дала собi зарiк бiльше не йти на гулянки. Вона сидiла
у хатi i дожидала весни,  коли  земля  уквiтча?ться  квiтом,  а  дерева  -
листом.
   Того року весна, як на те, забарилася. Уже й паска не за горами, а снiг
i не познача?ться, i днi такi яснi та сонячнi, а морози  беруть  сво?.  Аж
пiсля паски пiшли дощi та настало тепло. Неначе помелом, за три днi  змело
снiг, З землi показалася перша зелень - пролiски, фiалочки. Тi першi квiти
ранньо? весни так радують  серце,  наче  п'яним  трунком  сповнюють  душу.
Перевитi журбою думки облягають  голову,  заносять  кудись  далеко,  у  тi
радiснi свiта, у тi жаданi сторони, якi малю? тiльки  одна  думка  i  яких
чоловiковi довiку не доведеться бачити.
   Задумувалася i Христя про свою по?здку в Веселий Кут. Хата ?й здавалась
такою тiсною та душною, город - курним  та  непривiтним,  ?й  хотiлося  на
простiр, на безкра? поле, над яким тiльки вiтер  гра?  та  сонце  пересипа
золоти-,i промiнням, на широкi луки, що вкрила  трава  ?х,  наче  шовковим
килимом, у темнi кучерявi га?, у непрохiднi ще темнiшi  лiси,  що  здалека
здаються такими синiми. Там, на  тiм  просторi,  серед  польового  чистого
повiтря, вона погуляла б, як пташка вiльна, пiд привiтною  тiнню  зеленого
гаю спочила, набираючи сил на нову гулянку. А Мар'янiвка? Рiдна хатина, де
вона виростала... що з нею сталося? А  подруги,  з  якими  вона  дiлила  i
радiсть i горе, де дiлися?.. У Христi дух захоплювало у грудях, коли  вона
про те згадувала... "Все, боже, перенесу, перетерплю, тiльки перенеси мене
у той рай щонайскорiше!" - молилася Христя i встаючи i лягаючи.
   Днi минали за днями, спершу теплi та привiтнi, а далi жаркi та душнi.
   - Татусю! та коли ж ми по?демо?
   - Скоро, скоро, - казав той. З  весною  у  його  почалася  бiганина  по
службi, коли не в канцелярi? сидить, то по повiтах  ганя?.  Було  так,  що
Христя сама, як навiсна, по тижню просиджувала у хатi.
   Прийшлося ви?хати аж у ма?. Колiсниковi треба  було  ?хати  у  N  повiт
мiстки лагодити та греблi гатити. Стояла дощова година.
   - Хочеш, по?демо?
   - Хочу, хочу! - кричала рада Христя.  I  на  другий  день  ранком  вони
зiбралися. Яка була щаслива Христя, уздрiвши пiсля  скiлькох  лiт  безкра?
поля, переписанi i вподовж, i вшир довгими ланами, невеличкi кучерявi га?,
села, все одинаковi села, такi схожi з ?? Мар'янiвкою, що вона  за  кожним
разом все допитувалася: чи се не вона?
   - Ще довго до  не?!  Надолуже  трястися,  поки  доберемося,  -  одказав
Колiсник.
   Тiльки другого дня пiд вечiр добралися вони  до  Мар'янiвки,  та  й  то
Христi не довелося ?? побачити. Поки про?жджали  село,  Христя,  знемiгши,
спала. Ген уже недалеко вiд Кута вона прокинулась.
   - Ось тобi i Кут зараз, - сказав Колiсник, указуючи на ряд  хаток,  що,
наче поясом, оповив круту гору.
   - А Мар'янiвка?
   - Чого ж ти спала? Проспала, галочко.
   - I не збудить мене? Господи! - з жалем вимовила Христя.
   - Побачиш ще. Не за горами. Краще полюбуйся Кутом. - I вiн вказав рукою
на гору.
   Сонце сiдало i  з-за  гори  червоним  свiтом  обливало  колись  панське
дворище. Червонiв посеред гори палац, палаючи рожевим огнем, бiлiли  хатки
унизу пiд горою, купою огнища вiдбивав ставок  нижче  ?х.  Вiд  палацу  по
другий бiк гори хвостом униз збiгав садок, за садком  по  долинi  послався
темний, аж чорний лiс ген далеко-далеко, що й оком не скинеш, тiльки  його
столiтн? дерево обпира?ться у край темно-синього неба. Шлях, наче  гадюка,
повився на гору. Потомленi конi i без того не бiгли, а на гору ледве тягли
вiз помалу. I чим вище вони пiднiмалися, тим все краща  та  краща  картина
вистилалася перед Христиними очима.  Сонце,  наче  дiжа,  котилося  аж  по
землi, розстилаючи навкруги пучки щирозлотого промiння, здавалося -  земля
горiла i яснi язики тi? пожежi вiялися понад нею, сягаючи аж до неба.  Яри
та долини чорними купинами островiв здiймалися серед того огнистого озера,
ставок, наче дзеркало, вiдбивав у сво?х тихих водах усю гору з слободою, а
на праву руч темний лiс,  мов  велетень,  мостився  спочивати.  З  слободи
доносився крик  людський,  заводи  скотини,  а  в  лiсi,  аж  розлягалися,
щебетали солов'?. Христя не одривала очей  вiд  тi??  чудовно?  краси,  ?й
здавалося, вона тихо пiднiма?ться у якесь зачароване царство.
   - А гарно тут як! - скрикнула вона, сплеснувши  в  долошки.  -  Стiйте,
стiйте! Я пiду пiшки, я пташкою полину на ту гору.
   I, вискочивши з воза, вона чимдуж подрала не шляхом, а напрямець.  Гора
така крута, так i сунуться  ноги.  Христя  хапа?ться  за  торiшнiй  бур'ян
руками, карабка?ться, мов по драбинi. З'пiд нiг з грюком  сунуться  чималi
шматки глини... а вона одно чеше,  одно  чеше,  тiльки  ??  червона  сукня
майорить у вечiрньому посутенiлому повiтрi.
   - От дивись, здурiла зовсiм з радощiв! - сказав Колiсник, не  спускаючи
очей з Христi.
   Поти вiн з'?хав на гору, Христя уже стояла там на самому кра?  зеленого
морiжка i обдивлялася околицю.
   Сонце зовсiм сiло. Над тим мiсцем, де  воно  спустилося,  стояв  тiльки
рожевий стовп свiту - так бува?, коли занесеш свiтло за стiну: огню зовсiм
не видно, тiльки сяйво вiд його ясним  хвостом  вi?ться  над  тим  мiсцем.
Увесь захiд, мов сором'язлива  дiвчина,  загорiвся  рожевою  краскою.  Над
землею лягла легенька тiнь вечора. Потемнiв i ставок, посутенiла  слобода,
виблискуючи бiлими хатками, здавалося -  все  те  тихо  тонуло  у  якомусь
рiдкому туманi, з другого боку  тiльки  садок  з  лiсом  чорнiв,  здаючись
безоднiм темним яром, Поза спиною у Христi пробiг легенький мороз.
   - Господи! Який хороший свiт, який красний! - зiтхнувши, мовила вона  i
пiшла до ворiт настрiчу Колiсниковi.
   - Заморилася, дурочко? - спитався той, висовуючись з халабуди.
   - Нi, не заморилася, - весело щебетала та. -  Вiд  чого?  Серце  тiльки
дуже б'?ться.
   - То-то: не вмер Данило - болячка вдавила, - зареготався Колiсник.
   - Здоровi,  панотче!  -  роздалося  коло  ?х,  i  Христя,  озирнувшись,
побачила коло себе низеньку при землi бабусю.
   - Здорова, Оришко. Чи це ти ще?
   - Та ще, слава богу, паночку. Все  вас  ждемо.  Наказували  з  мiста  -
будете учора. Цiлий день ждали, а вас нема?. Думка, може, роздумали уже  й
не при?дете.
   - А я от узяв та й при?хав. Та ще й не сам. Он подивися, яку  кралю  до
тебе на поправку привiз.
   - А це  ж  хто  такий?  -  спитала  бабуся,  пiдступаючи  до  Христi  i
заглядаючи прямо ?й у вiчi.
   - Яка хороша паняночка, - мовила, усмiхаючись. -  Позвольте  менi  вашу
рученьку поцiлувати. - I не вспiла Христя  похопитися,  як  Оришка  сво?ми
жорсткими устами торкнулася ?? пухко? руки. Христя  так  i  зайнялася  уся
вогнем вiд того поцiлунку, ?й стало так соромно, так соромно!
   - А Кирило де? - спитався Колiсник.
   - Кирило, паноченьку? Ждав-ждав цiлий день вас, а се  пiд  вечiр  пiшов
чогось на слободу.
   - Чого ж ти нас держиш надворi? Веди вже в хату. Показуй,  якi  горницi
наготовила ти сiй панянцi.
   - Тьфу! дурна я. Розбазiкалася тут з вами i забула, що на те хата е,  -
промовила бабуся,  повернулася  i,  як  пiдстрелена  утка,  коливаючись  з
сторони на сторону, посунула уперед.
   - Для паняночки я таку горничку прибрала, що за  чудо:  уранцi  сонечко
прийде - поздоровка?ться, а ввечерi,  одходячи  до  спокою,  попроща?ться.
Горничка як гнiздечко: i тиха, i спокiйна, i весела. З вiкон усе  навкруги
видно, мов на долонi. Ось побачите, моя паняночко! - повернулася до не?  i
шурхнула в темну темноту сiней.
   Коли засвiтили свiтло, Христя глянула на Оришку: низенька  та  мала  на
Зрiст, лице неначе вив'ялене та висушене, рот увалився,  пiдборiддя  угору
задралося, нiс униз похнюпився; однi очi жеврiли спiдлоба в глибоких ямах,
мов хто туди по жаринi укинув. Не будь тих  очей,  такою  страшною  Оришка
виглядала, мов засушена жаба, скорючивши сво? нiжки. Однi очi весело грали
i приязно освiчували некрасиве обличчя.
   Задивилася Христя на Оришку, та не менше i Оришка задивилася на Христю.
   - От i хороша ж ти, моя панночко, - зашамкала вона  беззубим  ротом,  -
личко твое - як яблучко наливчате, очi - як зiрочки у небi, брiвоньки  над
очима, мов веселки над  землею  нависли.  Щасливi  тво?  батько  та  мати,
породивши на свiт таку красуню.
   - Нема в мене, бабусю, нi батька, нi матерi, - не знаючи, що ?й казати,
промовила Христя.
   - Нема?? То ти сирiтка, моя рiдная? Ох! гiрка сирiтська доля! Та  хране
тебе, видно, господь, - торохтiла стара i,  пiдскочивши,  ткнула  носом  у
Христину руку.
   - Не цiлуйте мо?х рук, бабусю, - попрохала Христя, струснувшись, мов  у
лихоманцi.
   - Не любиш? Не буду. Де вже? Стара, незугарна i поцiлувати. Молодчика 6
сюди молодого... - i стара якось чудно запищала. Пiдборiддя ?? захиталося,
нiс пiднявся. Христя побачила тонкi, мов засохлi, губи i  чорну  прогалину
беззубого рота.  Боже!  зроду-вiку  вона  нiчого  страшнiшого  не  бачила.
Вiдьма! - ударило ?й у голову,  i,  тремтячи,  вона  геть  поступилася.  А
Оришка одно сто?ть, утопивши у не? гострi очi, не стуляючи рота...  регоче
то вона? чи проглинути ??  намiря?ться?  Це  зразу,  перевiвши  погляд  на
товстого та Заплившого потом Колiсника, що тута стояв i, як кiт  на  мишу,
собi дивився на Христю, стара почала швидко-швидко:
   Страх менi не хочеться
   З старим дiдом морочиться...
   Якби таки молодий, молодий,
   То по хатi б поводив, поводив.
   Наче хмара насунула на ясне обличчя Колiсникове:  брови  стиснулися,  а
очi, як шила, угородилися в непоказне обличчя старо?.
   - Слухай, стара. Коли з розуму вижила, то держи i  язик  за  зубами,  -
суворо почав вiн.
   - Нема?  ?х  у  мене,  паноченьку,  -  весело  замовила  Оришка,  -  те
тридцятого року повипадали. А коли я що лишне сказала - вибачте.  Стара  -
дурна.
   - То-то ж. Сама добре зна?ш, то й  не  базiкай.  А  краще  нам  самовар
постав.
   - Добре, паноченьку. Це не велике дiло. Зараз поставлю. Вибачте мене. -
I з поклоном, мов та жаба, поплигала з хати.
   - Ти не слухай дурно? баби, що вона знiчев'я  плеще,  -  повернувся  до
Христi Колiсник. - Стара вiдьма, видно, за зводнi зубiв позбулася,  а  все
зводня не злазе з язика.
   - Та нехай ?й всячина. Вона така страшна, що я ?? аж боюся.
   - Боятися ?? нiчого. Та й  слухати  не  треба.  Люди  кажуть,  що  вона
вiдьма, а по-моему - з ума вижила, та й годi...
   - Вона одна на все дворище?
   - Нi, з чоловiком.
   - Та з жiнок - одна?
   - Одна.
   - Яз нею однi?ю не буду. ?й-богу - я ?? боюся.
   - Боятимешся - вiзьмеш з слободи дiвчину, - сказав Колiсник, позiхаючи.
- Оже менi щось спати хочеться, - додав, ще раз зiхнувши.
   - З дороги. Перебився. Мене всю мов хто хита?.
   - Коли б самовар давала мерщiй -  та  й  спати.  Завтра  вже  повидному
обдивимося. Прости, господи, i помилуй!  -  утрет?  зiтхнувши  i  хрестячи
рота, сказав Колiсник.
   Самовар не забарився поспiти, не  забарилася  Христя  i  чаю  заварить.
Колiсник пiсля чаю мерщiй  пiшов  у  кiмнату  спати,  Христя  зосталася  у
свiтлицi сама. Вона начала обдивлятися сво? гнiздо.
   Свiтлиця - висока простора хата, рiвно вибiлена; шестеро вiкон, по дво?
у кожнiй  стiнi,  видно,  гаразд  освiчували  ??  удень.  Тепер  вони  всi
повiдчиненi, i вечiрня прохолода з темнотою  ночi  уривалася  в  хату,  не
зовсiм ясно освiчену лойовою свiчкою. У передньому кутку божниця, коло не?
стiл, всюди пiд стiнами плетенi стульцi. За грубою, що виходе з кiмнати  в
свiтлицю, пiд глухою стiною, сто?ть лiжко з  пухкими  перинами,  з  бiлими
подушками. Вiд столу, де Христя сидiла, воно тiльки-тiльки  манячило  з-за
груби. "А справдi, гарна хата, весела", - подумала вона i кинула погляд на
дверi, що вели з сiней у свiтлицю. Вони були  розчиненi,  чорна  прогалина
?х, як сажа, чорнiла. При нагорiлiй свiчцi  Христi  здалося,  наче  в  тiй
темнiй сутанинi щось ворушиться сiре.
   - Хто то? - скрикнула вона i схопилася.
   - Се я, панночко! - обiзвалася Оришка уже  бiля  не?.  -  Здякалися?  -
усмiхаючись  сво?ю  чорною  прогалиною  замiсть   рота,   попитала   вона,
заглядаючи Христi у самi очi.
   - Се ви, бабусю. А я думала - чужий хто, - одходячи  з  жаху,  одказала
Христя.
   - Се я, я. Не лякайтеся. За самоваром прийшла. Може, там i  менi  чайку
зосталося? Люблю я чайок, - торохтiла вона, зазираючи  бiльше  носом,  нiж
очима, у розчинений чайник.
   - ?, ? там чай. Берiть, бабусю, та й пийте.  Оце  вам  i  сахар.  Стара
ухопила  однi?ю  рукою  самовар  i,  поставивши  його  пiд  плече,  другою
потяглася за сахаром. Христi здалося - то  не  рука  людська,  то  жаб'яча
лапа, така чорна та в зморшках, а пазури, наче в кота, гострi.  Загарбавши
сво?ми кiгтями чимало грудок, вона  зникла  у  темнотi  сiней.  Не  вспiла
Христя перевести духа, як Оришка знову бiля не?, бере чайник, стакани.
   - Може, вам переслати постельку? - пита?, усмiхаючись.
   - Спасибi, бабусю. Не треба. Я вже сама. Оришка повернулася йти.
   - I нiчого не треба?
   - Нiчого, бабусю. Iдiть спать, i я зараз ляжу.
   - Гаразд. Тiльки ось що. Нащо ви мене бабусею зовете? Яка я вам бабуся?
Пупа я вам не рiзала. Що стара я здаюся, то ви лишень  гляньте,  -  i,  се
кажучи, вона провела сво?ю чорною рукою по виду. Христю наче хто  у  груди
пхнув, по головi вдарив, свiт перед очима потемнiв, i тiльки одна  iскорка
десь далеко-далеко жеврiла. У тому мороцi, ?й зда?ться,  сто?ть  бiля  не?
невеличка дiвчинка, личенько як кулачок, а очi  як  зiрочки,  i  так  вона
смi?ться до не? ними приятно. Христя скрикнула, i  знову  замiсть  дiвчини
стояла перед нею та ж сама баба Оришка, похитуючись з реготу.
   - А що, бачила, яка я баба? Не зовiть  же  мене  бабусею,  зовiть  мене
Ориною, як покiйник пан звав.
   Христя незчулася, коли вона i  з  хати  вийшла,  так  перелякалася.  "О
господи! Вона справжня вiдьма", - промовила, приходячи в  себе.  I  мерщiй
кинулася, позачиняла й позащiпала вiкна, зачинила дверi з сiней. Мала була
й закрутити, та не знайшла ломаки. Непокiйна, з  похолодiлою  душею,  вона
хутко роздiлася, вихопила коц з-пiд подушок, дмухнула на свiтло  i  мерщiй
стрибнула на лiжко, покрившись коцом з головою.
   Тихо, темно... I  пiд  землею  темнiше  не  буде.  А  Христя  ще  дужче
зарива?ться у подушки, ще бiльше загорта?ться коцом. Не дивлячись на лiтню
теплоту, ?? мов лихорадка б'?, змерзла вона,  тремтить  уся.  Перед  очима
жовте кружля? колiсце, яснi iскорки скачуть. Вона  дужче  жмурить  очi,  а
iскри, мов хто роздима? горно,  так  i  лiтають  на  всi  боки...  Морозом
сипнуло з-за спини, у душi, мов у льоху, похолонуло. Чу?ться голос Оришки:
"А що, будеш звати  мене  бабою?  Яка  я  баба?.."  Увиджуеться  невеличка
дiвчинка... Христя  умира  З  ляку  i,  сама  не  примiчаючи  коли  i  як,
розкрилася.
   У хатi, мов кiшка, бiгала по стiнi ясна пляма.  От  хоче  добратися  до
долiвки i стрибне на стула, потремтить, потруситься на  йому  та  й  знову
побереться назад. "Що воно? де воно взялося? Невже то мiсяць зiйшов?  Так,
так. То вiн, то його iграшки-забави. Iч, хитрий,  з-за  стiни  хотiв  мене
злякати. Постiй же, я встану, доберуся до вiкна".
   I ?й зда?ться, що вона вже бiля вiкна сто?ть... Унизу по долинi  чорнi?
лiс, З-за гори хмарою суне сiрий туман i стелеться помiж деревом, мов  дим
той, обгорта  вiн  кожну  деревину.  Курiе  земля,  а  мiсяць,  виставивши
половину свого кола, регоче. "Ну, ну, - каже вiн, - стелися  i  вкривайся.
Настав твiй  час  покою.  Дай  i  менi  позирнути.  От  i  мене  ждуть  не
дiждуться". - "Хто там жде тебе, переполовиненого?" - чу?ться голос унизу.
"Он глянь на палац. Та й спи собi, не ворушися", - одказу? мiсяць i  зразу
на пiв-аршина стрибнув угору. Вся долина  укрилася,  наче  рядном,  густим
туманом. Туман досягав аж до вiкна. Зате поверх його  так  стало  ясно  та
видно. Христя зиркнула на палац. Там на самому рiжку оселi, на  страшеннiй
висотi, стояло щось бiле i тягнулося руками до мiсяця. Христя придивилася:
се ж баба Оришка. Вона, вона. Ув однiй сорочцi, розпатлана.
   "Ну лишень скорiше iди. Чого сьогоднi так барився?" - пита? Оришка. "Та
лиха ?х година зна?, - каже мiсяць, стрибнувши цiлi пiв-аршина вгору. - Як
начали тертись та м'ятись, поти випустили. I знають, що нiчка мала,  треба
колись-то оббiгати усю землю, нiт же,  завели  бенкет.  Сидять,  п'ють  та
гуляють".
   "Хто ж там такий?"
   Мiсяць якiсь такi сказав чуднi назви, що Христя  аж  здивувалася.  Вона
Зроду таких не чула, то й виговорити ?х чоловiковi - скорiше язика зломиш,
чим виговориш.
   "О-о, то звiсний гуляка! - одказала баба на мiсяцевi доводи. -  А  i  в
нас новина".
   "Приiхав-таки".
   "А ти почiм зна?ш?"
   "Хiба не видно слiду? Я тiльки виткнувся, то зараз забачив колi?,  а  в
дворi коло хати сiна натрушено, конi нагно?ли".
   "При?хав то при?хав. Та вгадай з ким?"
   "З жiнкою", - одказав мiсяць.
   "Якби з жiнкою, то б i не диво. А то таку панянку десь пiдхопив, що  не
йому, старому б, залицятися".
   "Молоду, гожу?" - скрикнув мiсяць.
   "Саме в соку".
   "I дiй його честi! Хоч би собi хоч  одним  оком  скинути!"  -  скрикнув
мiсяць i, наче дзига, на одному мiсцi разiв зо сто покрутився. У Христi аж
у вiччю замиготiло.
   "Ну-ну! Я тобi дам! - посварилася на його сво?м скрюченим пальцем баба.
- Ви всi, бачу, шибеники однаковi. Сьогоднi, дивлячись на не?,  проспiвала
на догад бурякiв, щоб дали капусти,  пiсеньку,  що  не  такому  б  старому
горнутися до тако? кралi. Так де тобi? Так розприндився, що ну.  Зяякалася
я його! Хiба вiн не знав, що тiльки примчу жiнку,  то  не  буде  мiсця  не
тiльки кралi, а й йому".
   "О-о, ти завзята! Я тебе знаю по зiрницi. Перетяла ж мене надво?".
   "А що ж ти пак щоночi унадився? Вашого  брата  тiльки  не  здержуй,  то
заведе таке, що й свiту вiдцуратися треба".
   "Що ж вони, умiстi й спати полягали?" - помовчавши, спитав мiсяць.
   "Нi, нарiзно. Вiн, бач, не вида?.  Сам  лiг  у  кiмнатi,  а  ?й  вiддав
свiтлицю".
   "То, може, можна i зирнути на не??"  -  лукаво  моргнувши  одним  оком,
поспитав мiсяць.
   "Зирни, про мене. Тiльки цур, не лабузнитись, а то i ту  половину  пики
стовчу, як цибулину у салатовцi".
   Мiсяць крутнувся на мiсцi i стрибнув  угору.  Удруге,  втрет?...  Зразу
опинився у самому вiкнi. У свiтлицi стало видно, хоч голки збирай. Це, чу?
Христя, тягнеться ясна стяга до ?? щоки. Гляне, погляне - то ж  не  стяга,
то устоньки блiднi з чорними вусами. Цмок!
   "Бачив! бачив!"  -  крикнув  мiсяць,  стрибнувши  з  вiкна,  i  стрiлою
помчався до баби.
   "А не витерпiв-таки! Хоч раз цмокнув", - загарчала та та  цап  його  за
роги! Стриб з оселi! - i пiшла вистрибом поверх туману.  Мов  на  ковзалцi
молода дiвчина  крутиться-ковза?ться,  так  баба-вiдьма,  держачи  за  рiг
мiсяця, пiшла поверх туману. То як  стрiла  промчиться  вподовж,  то  пiде
навприсядки, то крутнеться, мов вихор, на одному мiсцi, то  пурне  у  сiру
безодню, то знову  вирне,  зарегочеться  i  пiде-пiде...  Волосся  ??  все
довша?, бiльша?, чорнiша?... Лице червонi?,  налива?ться  кров'ю,  сорочка
рожевi?, само тiло почина свiтитися,  мов  папiр  крiзь  свiтло,  очi,  як
iскорки, горять. Це зразу, пустивши мiсяця  з  рук,  вся  огнем  запалала.
Мiсяць, блiдний-блiдний, як куля, помчався через усе небо i став навпроти,
мiниться та труситься... Христя скрикнула i прокинулась.
   Сонце саме  сходило.  Рожева  зоря  зайнялася  над  землею,  зверху  ??
простяглася чорна хмара, i вiд того вона здавалася ще  червонiша.  Рожевий
свiт укривав усю свiтлицю, по  сволоках  стрибали  невеличкi  зайчики,  по
кутках, куди свiт не заходив, трусилася темнота. У хатi було  душно.  "Сон
се чи проява?" - подумала, потягаючись, Христя i, як  ласочка,  скочила  з
лiжка додолу i в одну мить опинилася бiля вiкна.  Стукнула  защiпка,  i  в
розчинене вiкно полилася на не? рання прохолода. Христя була розхристана i
аж струснулася, як раннiй вiтерок, мов жартiвливий  хлопчик,  покрався  ?й
поза сорочкою. Край ясного  сонця  саме  виткнувся  з-за  землi,  i  пучок
золотого променя в одну мить опинився бiля не?. Стрибнув на личко, цмокнув
у жаркi устоньки i розсипався iскорками по ?? повному i, як  снiг,  бiлому
лону. Христi почулося, мов  ??  хто  скропнув  теплим  дощиком,  легенький
лоскiт пробiг по всьому тiлу. Христя глянула у вiкно: густий туман  сiрими
хмарами клуботався попiд горою. Он його цiлий оберемок одiрвався i шугояув
угору...  крутнувся,  похитався  i  довгою-довгою  вервечкою  розтягся   в
рожевому повiтрi. Сонечко пiднялося ще вище:  заграла  роса  на  травi  по
горi, загорiлися  верхiв'я  лiсового  дерева  зеленим  вiттям.  Обiзвалися
пташки: десь цьомкала кропив'янка, закувала  вiщуня-зозуля,  в  кущi  бiля
самого вiкна защебетав соловейко, а там, а там  в  туманi,  мов  скрипочка
заграла, на рiзнi лади та голоси заспiвали сотнi тисяч пташок.  Все  те  з
ранковою прохолодою мчалося прямо назустрiч до Христi, вiтало, пестило.
   - О боже, як же гарно тут! - уголос подумала Христя i  скинула  очi  на
палац. Вся сторона, що вiд сонця, горiла рожевим свiтом - здавалося,  вона
була викрашена такою  краскою,  зате  задня  туманiла  в  тiнi.  Поламленi
карнизи, побитi вiкна, пошпугована мазка, облупленi стовпи - все виглядало
непривiтним та страшним, мов то не житво  було  колись  людське,  а  темнi
кам'яницi, в яких спокутували грiшнi душi. Тепер, кинутi, вони повернулися
в запущенi ру?ни. Лопухи та чорнобиль позарощували  слiди  до  входiв,  по
рундуках поросло моху, по  вiкнах  дралася  колюча  березка  i  ще  бiльше
глушила глухi мовчазнi мури. Христя мерщiй одвернулася на другий бiк.
   Там у туманi крилася слобода. Над ставком носилися густi пари, мов  хто
пiдогрiв знизу воду i вона  несамовито  парувала.  Понад  ставом  бiлiлися
крiзь туман хатки, ген угору вiд  ?х  зеленiли  городи.  Соняшники  високо
попiднiмали сво? жовтi голови, мов  становилися  навспинячки,  щоб  мерщiй
погрiтися на сонцi, котре дугою свiту збiгало через гору i осiдало золотим
пiском аж ген за ставом на луках. Вони наче смiялися, обiгрiваючись  пiсля
нiчно? прохолоди, куталися та вибiлялися у свiтовiй  хвилi,  мiняючи  свiй
колiр з зеленого на жовтогарячий або на червоно-сизий.  За  луками,  трохи
нагору, картатими плахтами виставились лани, мов хто цвiтнi дорiжки вислав
по долинi, рiвнi та довгi, вони не знать куди тяглися, зникаючи  у  сизому
просторi безкрайо? далекостi. Христя так задивилася на те освiчене  сонцем
поле, що забула про все на свiтi. Там так гарно та любо, хоч покотися.  Он
в сторонi тiльки щось миготить, а то пiд самим небом що чорнi?? Мов  легка
хмарка колишеться над землею, поверх не? огнем горить щось ясне. Та  то  ж
хрест на церквi. Так, так, а то село чорнi?. Та се ж Мар'янiвка! Вона. Ось
звiдки видно ?? рiдну сторону.
   - Моя матiнко рiдная! Я думала, ви спите, а ви  вже  устали!  -  почула
Христя позаду себе голос.
   Оберта?ться - перед нею сто?ть Оришка. Така ж низенька i засушена, як i
вчора була. На обличчi тiльки якось перемiнилася.  Правда,  пiдборiддя  ??
дуже виткнулося вперед i нiс насунувся на самi губи, тiльки не така жовта,
як учора була, i капельки не страшна, а бiльше ввiчлива та  привiтна.  Очi
?? такi веселi та добрi, мов вона ними принесла якусь хорошу звiстку.  Лоб
високий з невеличкими зморшками, голова глухо пов'язана чорною хусткою,  i
тiльки на висках крайки начосiв бiлiють.
   - Се ви, ба... - мала була  казати  Христя  "бабо",  та  похопилася:  -
Орино?
   - А ви таки не забули мого учорашнього  наказу?  -  усмiхаючись,  питав
Оришка. - Ох, паняночко! Зовiть мене хоч перебабою, уже менi не  молодiти.
Я учора жартувала, а ви дума?те справдi? Вчора ви чи з дороги,  чи,  може,
недужалося вам, такою виглядали сумною та  невеселою.  А  я,  знаючи  сама
добре, який той сум, мала була розговорити.
   - Учора я була, кажете, сумна, а сьогоднi яка?
   - Сьогоднi? Сьогоднi - як ота зоря рожева та як сонечко ясна.
   - Ого, яка я, - пестливо одказала Христя.
   - Така, моя галочко. Коли б ви знали, яка я  рада,  що  це  ви  до  нас
при?хали. Така рада, така рада, мовби свою рiдну дочку уздрiла.
   - А в вас, бабусю, була дочка?
   - Була, панночко, була. Така вродлива, така тендiтна... панського роду.
   - Як панського роду? Де ж вона дiлася?
   - Панського, панського. Давно се було, ще я крiпачкою була... Пан  узяв
?? до себе, та де дiв, куди завiз - господь його зна?. Казав  -  до  школи
здам. З того часу i не чула i не бачила ?? нiколи.  Може,  вмерла  вже,  а
може, пану?. Господи! Що б дала я, коли б побачити ??  хоч  перед  смертю.
Одна ж, одна, як те зернятко, та й ту одiрвали  вiд  матерi.  -  Баба  так
скривилася, мов ?? хто обценьками здавив, i двi гiрких сльозини покотилися
по старому обличчю. - Отаке-то бува?! - сказала вона, протираючи очi. -  I
от тепер, коли забачу кого, зараз i придивляюся, чи не моя, бува, кров, не
моя утiха молодого вiку? Учора, як ви  сказали,  що  нема  нi  батька,  нi
неньки, так i подумала: се ж вона, моя сирiтка.
   - Нi, бабусю. Я знаю свого батька i свою неньку.
   - Знаете. Хто ж вони були? Христя зам'ялася.
   - Багато, бабусю, казати.
   - А багато, то хай iншим разом - кращим часом.  Ви  ж  до  нас  на  все
лiтечко прибули?
   - На все, бабусю.
   - Ну, то й слава богу. Вигулюйтеся в  нас  та  викохуйтеся.  Ви  й  так
нiвроку вам, а в нас поживете, зразу почу?те, як поздоровiли. В нас не то,
що в городi - кушпiла тобi та смердота. В нас повiтря чисте, на груди таке
цiлюще. Нащо я стара, поти в Мар'янiвцi жила, - село тут  таке  недалечке,
щороку болiла, а тут стала, наче помолодiла; легко дишеться,  веселiше  на
свiт дивишся.
   - Тут у вас справдi так гарно.
   - Тут? Та тут рай божий! Зимою, правда, коли вiхола ударить,  то  сумно
самiй. А лiтечко настане - не зна?ш, коли воно й  перебiжить.  Чу?те,  яку
пташня  джеркотняву  завела?  Отак  же  тобi  щодня.  Спiвайте,  спiвайте,
пташечки! Веселiть мою паняночку, щоб вона, було, не засмуткувала тута!  -
гукнула баба, заглядаючи через вiкно в садок. -  Ось  як  трошки  обiгрi?,
туман пiднiметься вгору, пiдете у садочок, у лiс. Там-то самий рай i ?! Та
що ж се  я  розбазiкалася?  Базiкай,  базiкай,  дурна,  а  дiло  хай  само
робиться.
   I Оришка кинулася  до  постелi.  Дивно!  Така  стара  та  непоказна,  а
подушками, ще й не малими, мов тими куклами, гра?ться. Пiдкида  ?х  угору,
перебива? на руках i, пухкi та м'якi, бережно склада?  одна  на  одну.  За
хвилину, як ту квiточку, прибрала постiлочку.
   - Умитися дати? Зараз свiжо? кринично? води принесу! - сказала Оришка i
метнулася з хати.
   "Невже ж то сон був? - думала Христя, згадуючи про вчорашн?. -  Мабуть,
що сон, бо менi увиджувалося - я стояла бiля вiкна, а прокинулася  -  лежу
на постелi. А бабуся така увiчлива, балакуча. Ззрзз ?? попитаю, як принесе
воду".
   Аж ось i та з водою тупа?.
   - Чи знаете, бабусю, що ви менi всю  нiч  снилися.  Та  так  кумедно  -
Зроду-вiку я такого сну не бачила, - стрiла ?? Христя.
   - Як же я вам, панночко, снилася?
   - Кумедно, кажу, так. Я бачила, як ви, стоячи он на тому розi, - i вона
вказала на палац, - балакали з мiсяцем, а далi ще й танцювати з ним пiшли.
Баба потупила очi i струснула плечима.
   - Сон... чого у тому снi не приверзеться?  Видно,  ви,  моя  рiдна,  не
гаразд спали.
   - Нi, спалося добре.
   - То молода кров грала, - не слухаючи Христi, сво? товче Оришка,  -  як
лягали спати, то не так-голову положили: або дуже високо, або низько.  Ото
кров i прилила, та й наверзлося такого.
   - Може, й так. Тiльки менi усю нiч страшно було.
   - То що ви не звиклися...
   - А й ви вже, сороки-бiлобоки, заскреготали? - донiсся до ?х з  кiмнати
голос Колiсникiв.
   - А ви ще собi потяга?тесь? - весело запитала його Христя.
   - Потяга?мося, галочко,  потяга?мося.  Бiсова  баба,  видно,  сон-трави
помостила: як упав - наче вмер, - гука Колiсник.
   - На здоров'я, паноченьку. Сон - не помiха; хто спить - той не грiшить!
- обiзвалася баба.
   - I ти туди, стара карга! Нема того, щоб хазя?новi пiддобритися.  Може,
вiн переспав дуже, - не ке послати яку молоденьку дiвчину його розбудити.
   - I нащо дiвчину посилати? Такi тепер i дiвчата настали? I  збудити  не
зугарнi. Нема й краще, як баба збуде - нi струсне, нi зляка?.
   - То це така, як ти?
   - А хоч би й я? - усмiхаючись, одказу? Оришка. - Злякаю, може?
   - Та тебе сам чорт зляка?ться, не тiльки чоловiк. Я не  знаю,  як  досi
Кирило не забiг вiд тебе безвiсти.
   - А ви все однаковий. Яким були, таким i зосталися, - крутнувши  носом,
каже Оришка. - Все жарти та смiхи... о, бодай вас!
   Може б, ще довго вони вели мiж собою жартiвливу мову, коли  б  знадвору
не донiсся якийсь гомiн та гук. Христя  зиркнула  у  вiкно  -  вiд  палацу
купкою прямували до хати щось за люди.
   Тут були i старi дiди, i молодi чоловiки, пожившi вдови, i  молодицi  з
малими дiтьми у руках i  на  руках.  Душ  на  двадцять  набралося  народу.
Прийшовши до ганку, кружно обступили вони його, чоловiки поскидали  шапки,
жiнки похилились, дiти боязко поглядали по сторонах. Всi такi обiдранi  та
обшмаганi, загорiлi та закуренi, мов плащуватi цигани. На обличчю  у  всiх
смуток, на очах - нужда та скорбота.
   Сонце так привiтно свiтило та грало, пташки утiшно  щебетали,  а  вони,
наче  кам'янi,  стояли,  похилившись,   вдавалося,   повинну   у   великiй
провинностi принесли вони з собою.
   - Що це за люди i чого вони понаходили сюди? - спиталася Христя.
   - Це з слободи по дiлу.
   - По якому дiлу?
   Оришка, мов не чула, мерщiй пiшла з хати.
   - А чого се ви прийшли? Що скажете? - почувся з ганку голос Колiсникiв.
   Вiн роздiтий, у розхристанiй сорочцi, в одному  спiдньому  бiллi  -  як
спав та встав, так i вийшов до ?х.
   Всi низько  поклонилися.  Нерозумiючим  дiтям  матерi  руками  нахиляли
голови, нашiптуючи: кланяйся пановi.
   - Доброго здоров'я, пане. З при?здом! - почулися з-пiд похилених  голiв
поодинокi голоси.
   - Ну, добре, добре. А що ж далi? - призро приймаючи  те  вiтання,  пита
Колiсник.
   Купка заколихалася, затупцювалася. Це зразу, мов ?? хто  косою  скосив,
пала на колiна додолу.
   - Панночку! Змилосердися! - в один голос простогнала купа.
   - Ага! Це рибалки? - моргнув на ?х Колiсник. -  Це  тi,  що  самоправне
рибу з ставка тягали, мов вона ?х.
   - Добродiю! - обiзвався старий дiд з бiлою, як лунь, бородою, що  стояв
найближче до ганку. - Так здавна було. 3а князiв ще було. Нiхто нiколи  не
боронив рибу ту ловити. Звiсно, вода...  набiгла  собi...  ставок  став...
Риба завелася... Нiхто не заводив ?? - сама, а може, птиця занесла  iкрою.
Ми ж думали - на всякого долю господь плодить.
   - О-о, ви дума?те!! Сiрi вовчики,  надiли  овечу  шкуру  та  такi  тихi
стали... А тодi, як казали вам не ловити риби, то ви яко? спiвали?
   - Паночку! - почувся жiночий голос. - Невже ж та риба сто?ть того, що з
нас присуджено?
   - А котра то канарейка  защебетала?  -  шукаючи  очима  винувату,  пита
Колiсник.
   - Се я, панотче, кажу, - смiло виступила вперед ще  молода  молодиця  З
невеличкою дiвчинкою в руках.
   - Се ти? О, яка ж ти молода та розумна! Ще тiльки на ноги зiп'ялася,  а
вже й з дитиною носишся! Розумна! Чи  не  вiд  москаля,  бува,  в  придане
добула? Та й розуму чи не вiд його позичила?
   Молодиця почервонiла, наче буряк,  гнiвнi  iскорки  заграли  у  запалих
очах, та зразу i стухли.
   - У мене чоловiк е, пане, - здавлюючи образу, одказала молодиця.
   - То се вiн тебе i наструнчив iти до мене з дитиною? О, розумний! А  що
б було, коли б я... - тут Колiсник  таке  сказав,  що  аж  дiди  витрiщили
баньки, та вiн, не потураючи на те, ще допиту?ться: - Яко? б заспiвав тодi
твiй чоловiк? Адже ж, мабуть, на мiсцi приштрикнув мене вилами?
   Молодиця, як огонь, загорiлася. Образа всю  кров  погнала  у  ??  лице;
зрачки наче iскрою зажеврiли.
   -  Посоромтеся  хоч  старих  людей,  пане,  -  промовила  та  гнiвно  i
вiдступилася назад.
   - Ага, не злюбила правди? Заховалася. Правда у  вiчi  заколола,  -  все
гнiвнiше i гнiвнiше почав Колiсник. - Бiси вашому  батьковi!  -  уже  далi
прямо гукав вiн. - Ви всi такi. Усi однаковi. На чуже як собаки тi ласi. А
кинься я до вашого? Адже ж ти перша б менi  очi  видрала.  Так  би  сво?ми
паскудними руками i впилася!.. Тепер ви тихi, як пiймалися  менi  до  рук.
Тепер ви от на колiнках у  мене  лазите,  а  тодi?..  Вон  з  мого  двору,
сякi-такi сини та дочки! - гукнув вiн, аж у хатах стiни задрижали.
   Купа заколихалася.  Дiти  з  ляку  залементували,  за  дiтьми  почулося
хлипання жiнок.
   - Чого ж ви мовчите? Чому нiчого не кажете, не просите... стоять
   навколiшках, мов понiмiлi, - з болем та  слiзьми  заговорили  жiнки  до
чоловiкiв.
   - Паночку! Згляньтеся на нас, уже ж ми i так двiстi  рублiв  заплатили.
Де ж нам ще три сотнi узяти? - почав дiд.
   - Про те вам знати... Я вам спершу казав: хлопцi, так не можна.  Хочете
у миру жити, от вам: городи, став... хоч топiться в  йому,  для  мене  все
рiвно. За се тiльки окопайте менi лiс ровом. А ви менi на те що? Як тисячу
даси, то  й  окопа?мо.  Чу?те?  Тисячу  рублiв  за  те,  що  обнесете  лiс
сяким-таким ровом? Та за тисячу рублiв вас усiх з вашими нащадками  купити
можна! До городiв я прикидав ще сотню рублiв  -  не  брали?  I  не  нужно!
Подавай назад городи! Не смiй у ставку ловити риби! Не хочете? I  без  вас
знайдемо грабарiв. На те i грошики, що злуплю з вас, знайдуться  такi,  що
окопають. Не хочете? Ще не те буде. Не те! Води з  ставка  не  дам!  Копай
собi колодязi - та й май свою воду. Ставок мiй i вода моя!
   - Та вона, пане, божа, - хтось вирвався.
   - Божа? А ось побачите, чи божа, чи моя? Побачите, я  покажу  вам,  чия
вона!
   - Та що ж, уже бачили, - зiтхнувши, мовив дiд, устаючи з колiн.  -  Усе
вже, що було, бачили... А що  далi  буде  -  то  господь  зна?...  Ходiмо,
хлопцi! - i вiн повагом повернув вiд ганку.
   За  ним,  похнюпившись,  повалили  другi.  Важке  та   тяжке   зiтхання
вихопилося з грудей чоловiкiв; жiнки пiдхопили його, поливаючи  здавленими
слiзьми, а дiтвора  дойняла  заливним  лементом.  Тихо  та  смутно  сунула
громада з Двору за старим дiдом, що, звiсивши голову, наче п'яний, ковиляв
попереду.  Так  проводжають  поважного  покiйника  або  рiднi  на   смерть
приговореного родича. Христя все стояла коло вiкна i дивилася на  громаду.
Вона чула образу i гiркий посмiх над молодою  молодицею,  вона  бачила  ще
гiршу образу над цiлою громадою, ?? така важка туга пройняла,  такий  жаль
увiйшов у саме серце, якого вона досi нiколи не звiдувала. Уже люди  давно
скрилися за горою, а ?й зда?ться, вони стоять перед ??  очима,  стоять  на
колiнках, плачуть, трусяться, моляться перед розхристаним  та  неприбраним
Колiсником. А вiн регоче з ?х молитви, ?х кревного прохання...  З  образою
сказане слово будить його гнiв, налива? очi кров'ю, i вiн, як звiр  лютий,
гука? на увесь двiр, от-от кинеться, от-от цiлком проглине... I хто ж  це?
Колiсник, що торгував  колись  м'ясом  i  гнувся  i  терся  перед  Рубцем,
запрохуючи надбавити таксу... За що?  за  ту  гнилу  рибу,  що,  не  маючи
нiякого варунку, покористувався бiдний чоловiк пiймати з його  ставу?..  У
очах у Христi потемнiло, сонце окрилося за якоюсь хмарою невиданою, пташки
перестали щебетати, щось неясно замiсть ?х спiву зашумiло  у  ??  ухах,  i
вона, перегнувшись через вiкно, зронила двi гарячих сльозини на приспу.
   - Бiсове хамське кодло! -мовив Колiсник, увiходячи у свiтлицю. -  I  не
думав сердитись - нiт же розсердило. I принесла ?х лиха година! I це  все,
видно, нагнав ?х Кирило. Бiсiв п'янюга, учора ото, видно,  ходив  одпивати
мирово? та сьогоднi i навернув у двiр сii нечистi. Оришко! Бабо!  -  гукав
вiн, швендяючи по свiтлицi.
   Оришка приплигала до порога.
   - Де твiй дурень? - спитав i помовчав. - Не поймеш? Кирило, питаю, де?
   - Товар, паночку, погнав напувати. Та онде й вiн, -  указала  Оришка  у
вiкно, уздрiвши Кирила, що гнав теляток та овечат вiд водопою.
   Христя глянула на його - се ж мар'янiвський Кирило. Се ж той, що вперше
одвозив ?? у мiсто. Постарiв тiльки трохи, посивiв, а на лицi мов i  трохи
не перемiнився.
   - Се ти, п'янице, нагнав менi сих дияволiв у двiр? - гукнув Колiсник  З
вiкна на Кирила.
   Той скинув шапку i, кинувши товар, пiдiйшов до вiкна.
   - Яких, пане, дияволiв?
   - Не зна?ш яких? О чортова ворона, а хитрiший вiд чорта! - накинувся на
його Колiсник. - Цiлу нiч, мабуть, учора пив  могорича,  а  сьогоднi  чуть
свiт i з Двору скрився.
   - Та побий мене боже, коли я хоч краплю бачив! - виправлявся Кирило.  -
Вони вже з тиждень, як топцюються бiля двору. Все питають, чи пана нема??
   - А яко? ж ти лихо? години учора на слободi був?
   - Та все ж, бачте, за лiс турбувався. "Коли б, - кажуть, - пан  простив
нам нашi провини та вернув усе, як до спiрки було, то ми б уже i лiс  йому
за сотню рублiв окопали". - "А що, - кажу,  -  тепер  уже  й  назад,  коли
побачили, що не те?... А я ж вам тодi казав. Пан у нас  справедливий,  пан
добрий. Берiть, дурнi, що да?, не входьте в спiрку, а то лихо вам буде. Не
послухалися мене, от тепер i платiться". - "Та то все, - одказують, - нашi
верховоди таке роблять: пiдбили ж, не слухайтеся,  мов:  обiпрiться  усi?ю
громадою. Громада, мов, великий чоловiк. Ми,  значить,  i  послухалися.  А
воно тепер i виходить, що нашi совiтчики в сторонi, а ми отвiчай. ?м, бач,
цього i треба було,  щоб  нас  з  паном  порiзнити.  Тепер  вони,  либонь,
збираються i городи i ставок у пана заорендувати".
   - Хто ж то такi верховоди? - спитав, одходячи, Колiсник.
   - Та вже ж не  хто.  Нашi  слобiдськi  багатирi:  шинкар  Кравченко  та
тутешнiй крамар Вовк.
   - Брешуть, паночку! - стрибнувши у свiтлицю, заторохтiла Оришка.  -  Не
вiрте сьому. I Кравченко, i Вовк поважнi люди, хазя?ни, нiколи не стали  б
вони пiдбивати громаду на лихе проти вас. А що вони справдi хочуть найняти
у вас i огороди, i ставок, то i менi хвалилися. Ми б,  каже,  добру  плату
дали пановi!
   Христя озирнулася - Оришка стояла перед Колiсником, розмахувала руками,
шамкотiла сво?м беззубим ротом, зла та люта, -  де  й  дiлася  недавня  ще
Оришка, тиха та ясна!
   - Не знаю. Може, воно й брехня, - понуро одказав Кирило. - За що купив,
за те й продаю, що чув - те й вам, добродiю, кажу.
   - Гаразд, гаразд, - махнув на  ного  рукою  Колiсник  i  повернувся  до
Оришки. - А скiльки б же Вовк та Кравченко дали за оренду?
   - Не знаю, паночку, скiльки. Та  таким  хазя?нам  коли  яким  i  рублем
поступитися, - то не будете каятися: вони знають, коли  i  як  чому  ярмiс
дати. Не стануть чужого розоряти, як другi. Звiсно, хазя?ни.
   - То скажи ?м, хай прийдуть, коли мають охоту наймати, - повернувся вiн
знову до Кирила. - Побалака?мо.  А  дурних  учити  треба!  То  ?м  оддавай
городи, а то i городи що-небудь принесуть, i лiс буде окопаний.
   - Що ж, пане, наймете людей? - пита покiйно Кирило.
   - Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то i самi окопають.
   - Нi, пане, вони так не схотять.
   - А не схотять - найму! - рiшив Колiсник. - За ?х грошi i найму.
   - За двiстi трудно найняти.
   - Яких двiстi? Двiстi получив, а ще триста.
   - Тих, пане, навряд чи получите.
   - Чому?
   - Нi з чого брати.
   - Зiйдеться. Коли нагнуть, то знайдеться. Як опишуть хати та грунти, то
заплатять.
   - То тодi, пане, чи й ми тут усидимо.
   - Чого усидимо?
   - Так. Голому, кажуть, розбiй не страшний. Запалять так колись,  що  не
похопимся i з душею вирватися.
   - Та ну, не лякай! На палi?в е тюрма, е Сибiр, е й шибеницi!
   - Та й те, пане, що тодi вiд крадiжки  не  вбережешся.  Все,  що  можна
тiльки буде украсти, украдуть.
   - А очi нащо?
   - Та очi е, та що ти поробиш з  ними  проти  тако?  сили!  Ти  на  дво?
дивишся, а вона на двадцятеро.
   - Не  вiрте,  паночку!  -  знову,  як  потайна  собака  з-за  причiлка,
кинулася, гаркнула Оришка. - Не буде нiчого. Смiло наймайте Кравченковi та
Вовковi. То поважнi люди, хазя?ни, а то - смiття. Розбишаки, шибеники!
   - А он же, бач, твiй чоловiк не ра?, - усмiхнувшись, одказав Колiсник.
   - I .вiн бреше, паночку, хоч вiн i мiй чоловiк! - не видержала Оришка.
   - От i не дурна ж ти? - покiйно обiзвався Кирило з-за  вiкна.  -  Ще  я
тебе мало вчив, а ти й досi дурною  зосталася.  Де  б  за  чоловiком  руку
тягти, а ти йому брехнi завда?ш. А все через те, що дурна. Хоч  i  кажуть,
що ти вiдьма, i бояться люди тебе, а я прямо скажу - дурна, дурна, як чiп,
та й годi! Це бачите вiд чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торiк була
засуха. Люди справдi мають ?? за  вiдьму,  хоч  вона  така  вiдьма,  як  я
вовкулак. Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, вiдьма
покрала росу З неба, давай ?? викупа?мо. Спiймали ?? раз та  й  укинули  у
ставок. А вона ото узлилася та й метиться ото.
   Колiсник так i приснув:
   - Так ти i в ставку жаб полохала?
   - Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! I не кидали у ставок,  а
тiльки водою облили, та й годi. Далася б я ?м, бiсовим шибеникам,  укинути
себе? Я б ?м очi видрала!
   - Та хто тебе знав - чи кидали тебе, чи облили водою. Тiльки  вернулася
ти додому, як хлюща, мокра.
   Оришка аж посинiла з серця.  Раз  посинi?,  вдруге  позеленi?.  Сто?ть,
труситься, очi палають, як углi. А Колiсник аж за боки береться -  регоче.
Усмiхнувся i Кирило за вiкном. Оришка побачила,  як  кiшка,  стрибнула  до
вiкна, плюнула прямо межi очi i мерщiй вибiгла з  хати.  Колiсник  упав  i
покотився по долiвцi... аж стогне, аж  посинiв,  нiяк  не  вдержиться  вiд
реготу. "Хо-хо-хо, хо-хо-хо!" -глухо розкочу?ться по хатi,  а  з-за  вiкна
Кирило собi здержу? регiт.
   Одна Христя понуро дивилася на все те. У самому  глибi  ??  жалiсливого
серця гострим ножем поверталася пекуча туга. Перед очима у не? одно стояли
слобожани, обiрванi, нечистi,  невмитi.  На  колiнах  гнулися  вони  перед
багатим Колiсником, котрий кепкував з ?х, а накiнцi ще i вигнав  з  двору.
Спершу  ?й  тiльки  шкода  ?х  було,  сво?м  жiночим  серцем  вона  жалiла
провинникiв. Тепер, пiсля Кирилових переказiв та Оришчиного гарчання, вона
побачила, що вони i не  винуватi...  ?й  тiльки  приманячилося  ??  давн?,
уздрiвся Грицько Супруненко, що за малим i великим в'яз до ?? матерi...  I
цi Кравченко та Вовк такi ж, як i Супруненко, собаки. "Багатирi, хазя?ни",
- каже Оришка. Та на чуже заЗДрi; ?м замуляли тi  городи,  котрими  селяни
володiли, котрими який-небудь бiдолашний годував сiм'ю  свою.  Нащо  йому?
Вiн не розживеться з ?х, а Кравченко та Вовк розживуться... Важкi та тяжкi
думки окривали ?? голову, тодi коли Колiсник качався  по  хатi  з  реготу.
Яким вiн здався ?й гидким, цей запанiлий  рiзник,  кепкуючий  з  людського
горя... а вона ж повинна його  обнiмати  та  пригортати...  якою  злою  та
у?дливою ця стара вiдьма Оришка, плюючи в очi сво?му чоловiковi за те,  що
той розкрив правду...  Господи!  i  це  люди!  Собаки-  так  гризуться  за
недогризену кiстку. Христя переживала за ту хвилину бiльш,  нiж  за  увесь
свiй вiк молодий. Не краскою сорому,  а  блiднотою  немочi  та  страждання
покрилося ?? молоде свiже лице, яснi очi мерхли пiд натовпом важких думок,
а в серцi гiрка та неодрадна туга заводила свою пiсню... Невеличка зморшка
скочила на ?? лобi та там i закаменiла.
   Не швидко Колiсник одiйшов вiд свого реготу, не  скоро  одiгнав  Кирила
вiд  вiкна,  наказуючи  йому  переказати  Кравченковi  та   Вовковi,   щоб
безпремiнно прийшли i як можна скорiше, бо вiн швидко повинен  ви?хати  по
службi, а Христя одно сидiла понурившись.
   - Чого се наша доня  засумувала  так?  -  стаючи  проти  не?  i  весело
заглядаючи у вiчi, спитав Колiсник.
   Христя глянула на  його  сво?ми  понурими  очима  i,  опустивши,  важко
зiтхнула.
   - По кiм ее так важко зiтха?ш? Чи не за губернi?ю засумувала?  Бач,  як
надула сво? губи? намурмосилася? Пiшла б  краще  в  садок,  подивилася  по
виднотi на се мiсце, де цiле лiто  приндеться  лiтувати,  нiж  отут  тумою
туманi?ш.
   Христя зiрвалась, було, йти.
   -  Iди,  iди.  I  я  не  забарюся  вийти,  -  сказав  Колiсник.  Христя
зупинилася.
   - Я ще не вмивалась, - згадала  вона  i,  не  дивлячись  на  Колiсника,
пiдiйшла до стула, на котрому стояла миска з водою, начала умиватися.
   - I не нарядилася? - зло зиркнувши на не?, спитав Колiсник.
   - I не нарядилася, - з неменшим злом одказала  Христя.  Колiсник  зразу
почервонiв.
   - Чи ви сьогоднi не  зговорилися,  бува,  мене  сердити?  То  кому-кому
скрутиться, а куцому змелеться, - сваркою додав вiн  i,  сопучи,  пiшов  з
свiтлицi у кiмнату.
   Христя умилася i, не розчiсуючись, накинула платок на голову  i  мерщiй
вискочила з хати.
   Сонце i геть-то пiднялося; туман розходився по лiсу,  осiдав  на  траву
золотою росою. Повiтря прозорiло,  помiж  золотим  морем  сонячного  свiту
темними плямами лежали тiнi по землi; роса на  тих  мiсцях,  наче  срiбло,
бiлiла. Ставок унизу, мов скло, блищав, i димарi  на  слободi  закурилися.
Сизий димок  вистилав  горою.  Доносився  глухий  людський  гомiн...  десь
скотина ревнула, порося кувiкнуло, кури кудачили, пiвнi голосили. "Слобода
загомонiла", - подумала Христя i напрямилася в садок.
   У чистому ранковому повiтрi тонув вiн; зверху  лилася  на  його  золота
сонячна хвиля, знизу знiмалася сиза  тiнь.  Там,  мiж  гущавиною  молодого
гiлля, у зеленiй листвi, навперейми одна другiй щебетали  пташки.  Скiльки
?х i якi вони? Цьомкання,  тиркання,  лящання  мчалося  хвиля  за  хвилею.
Горлицi в кущах жалiбно  туркотали;  зозулi,  перелiтаючи  з  деревини  на
деревину, мов найнялися  кувати;  iволги  завели  таку  белькотняву,  наче
лаялися, i з серця пе поспiшали-слiв вимовити;  однi  бджоли  сумно  гули,
перескакуючи з квiточки на  квiтку.  Краса  садова,  наче  чаром,  облила,
обхопила Христю. Уражене серце потиху переставало болiти,  засмучена  душа
почула - щось легке i тепле в не? переливалося...  Важкi  думки  в  головi
угасли.
   "Свiте мiй, квiте мiй, який ти красний! Ще б ти краснiший був,  коли  б
тебе лихi люди не мутили!" - подумала вона i посунула у саму тiнь  молодих
кущiв.
   Уже сонце високо пiдплило, бралося до раннього обiду, як з хати  вийшов
Колiсник, радий та веселий, i напрямився в садок.
   - Христе! доню! - гукав вiн, i його голос гучно розкотився по  садковi.
Вiн стояв, дожидаючи одгуку. Нiхто пiде не обзивався. Вiн знову гукнув  ще
дужче.
   - Та я тут. Чого так гукати? - з близьких кущiв обiзвалася Христя.
   - Чи ти зна?ш, за скiльки я найняв ставок та городи? - I, не  дожидаючи
питання, одказав: - 3а сiмдесят п'ять рублiв у рiк. Це тобi, дурочко, буде
на примхи. Чу?ш? На тво? примхи!  Тiльки...  -  i  ьiн  злегка  посварився
пальцем. - Ось i грошi дали попереду. На!
   Христя сумно-сумно зиркнула на його. Вона почула, мов хто  пiдiйшов  до
не?, щоб задавити - з усi??  сили  ухопило  за  горло...  Дух  захопило  у
грудях, темнi кружала заходили перед очима... Почалося  змагання  життя  з
смертю... Життя одолiло... Наче iскра мигнула в глибокiй безоднi,  заграли
зрачки ?? темних очей, груди дихнули  глибоко  i  вiльно,  весела  усмiшка
освiтила  рум'яне"  личко...  Христя,  пiдвiвшись,  почепилася  руками  на
товстiй Колiсниковiй ши?. Вiн ?? пригорнув до себе i, як дитину, помчав  у
бiльшу гущавину саду... Тодi саме Оришка вискочила з кухнi  i,  як  кiшка,
покралася тихо поза кущами...
   VI
   Через тиждень Колiсник  по?хав  по  службi,  наказуючи  Оришцi  глядiти
панночки.
   - Чи менi ?х не доглядiти, коли кругом нi одно? живо? душi? -  одказала
та.
   - То-то ж, гляди!
   I, кликнувши ще у кiмнату, вiн довгенько  шептався  з  нею  на  самотi.
Оришка  вийшла  вiд  його,  покручуючи  головою  та  сама  собi  пiд   нiс
усмiхаючись.
   - Що то вiн казав вам, бабусю? - спитала Христя, коли Колiсник  скрився
за горою.
   - Ат... не зна?те пана! Все жартують: "Ти б, - кажуть, - знайшла  нашiй
панночцi яку-небудь iншу  утiху".  -  "Яку,  -  питаю,  -  iншу?"  -  "Так
молоденького панича або що", - i Оришка пре?хидно хихикнула.
   У Христi аж у душi похолонуло вiд того реготу. Вона  зразу  догадалася,
що Оришка тiльки  замина  правду.  Згадуючи,  як  учора  звечора  Колiсник
наказував ?й берегти себе, не виходити далеко у лiс, зовсiм не  ходити  на
слободу, бо там небезпечно...  щось  белькнув  про  парубкiв...  i  зам'яв
мерщiй обiцянкою привезти доброго гостинця, коли його  доня  буде  розумно
вести себе, - вона догадалася, який був Оришцi  наказ  вiд  Колiсника,  ?й
гiрко так стало на душi, важко на серцi, ?й не вiрять, не вiрять на слово.
Над нею дозор наставляють.
   Поти Христя роздумувала усе це, Оришка вела далi розмову.
   - А я й одказую: "Чого менi, старiй,  ?м  шукати.  Панночка  самi  собi
знайдуть. Та тут, - кажу, - i в околицi паничiв не чутно. I зламаного нiде
нема?, покуритися нiчим". А вони  як  зарегочуться.  "Хiба,  -  кажуть,  -
паничами покурюються?.." Такi кумеднi, щасти ?м, боже!
   - Ага, - одказала, принуждаючи сама себе усмiхнутися, Христя.  -  Я  ще
ось що хотiла вас попитати, бабусю.
   - Що, панночко? Слухаю, рiдная.
   - Церква вiд вас далеко?
   - Церква? У Мар'янiвцi найближче.
   - Хотiлося б менi пiти у недiлю до церкви.
   - Як, пiшки?
   - А що ж?
   - Потомите сво? нiжки тендiтнi. Сiм верстов - не близький свiт.
   - А на слободi не можна пiдводи найняти?
   - Чому не можна? - скрикнула Оришка. - I наймати не треба. Кравченко  i
так вiдвезе. Вiн давно  на  мене  нападався:  "Повезу  я  вас,  тiтко,  до
церкви". А менi то нiколи, то ма?тку так кинути не можна. Тепера  ж  от  i
добре. Недiлi дiждемо та й по?демо. I я по?ду з вами,  бо  коли  у  церквi
була - i не пригадую. Та там у мене i родичi в - з родичами побачуся.
   - От i гаразд, - одказу? Христя. - I я побачу, як на селах люди живуть.
   - Погано, панночко, живуть. Все то мужики, по-мужичому i поводяться.
   Ще в суботу  Оришка  нагадала  панночцi,  що  завтра  раненько  пiд'?де
Кравченко везти ?х у Мар'янiвку. Христя ще  звечора  витягла  новий  одяг:
червону  шовкову-спiдницю,  тонку  штучно   вишиту   сорочку,   оксамитову
корсетку. Вона бажала показатися перед мар'янiвцями у ?х рiднiй одежi. Той
убор так ?й личив, та щоб i селяни знали, якi бувають пишнi ?х  убори.  До
того, ?? мов магнiтом тягло побачити  рiдне  село:  може,  як-небудь  вона
стрiне сво?х подруг, знайомих. Пiзнають вони ??? Нi, не пiзнають,  а  вона
?х пiзна?. Буде розпитуватися за давн?,  нагадувати  за  те,  з  чим  вони
крилися колись. Ото буде чудасiя! Що за проява така? Панночка, а все зна?,
що колись мiж ними водилося!.. Христя несказанно радiла i до  пiвночi  все
качалася з боку на бiк, пригадуючи,  як  би  сво?х  дiвочих  подруг  дужче
здивувати.
   Чуть свiт вона встала i начала  наряджатися.  Поти  при?хав  Кравченко,
вона була зовсiм готова. Та що за  пишна  та  розкiшна  ??  одежа,  що  за
радiсне та свiже бiле личенько.  А  головонька?  Як  те  яблучко,  кругла,
гладенько розчесана; а коса чорна, товста та довга, мов рука,  позаду  не?
гойда?ться; червона, як огонь, стьожка, уплетена в не?, трохи  не  до  нiг
доходить.
   Кравченко, ще молодий чоловiк, як забачив ??, то i очi витрiщив. А вони
ж у його сiрi, невеличкi, зда?ться, нiколи не мали покою: як живе  срiбло,
бiгали то сюди, то туди, а то ?х мов  хто  гвiздочками  прибив  на  одному
мiсцi. I не змельне нiкуди, тiльки коли-не-коли  вiями  лупне,  мов  згоне
ненароком набiжалу сльозину, котра боронить ясно дивитись  на  таку  красу
дивовижну. А Христя собi дивиться на його та всмiха?ться.  Личенько  свiже
та бiле, устоньки, мов корали, червонi, брiвоньки чорнi, аж  полискуються,
а очi так i грають сво?ю темною безоднею. Нiчого не видно в  тiй  глибинi,
на днi тiльки мов двi iскорки миготять та свiтяться.
   - Сiдайте, панночко, сiдайте, - каже Оришка, виходячи надвiр розряджена
теж по-празниковому. На  ??  сивiй  головi,  наче  коробка,  чорна  хустка
майтала?ться, а синiй китайовий халат з плеч аж до землi спада?.  Мов  хто
засушену жабу  загорнув  у  синю  китайку,  прикривши  голову  здоровенною
кучмою, - такою Оришка здавалась у сво?му празниковому одягу.
   - А ти, Василю, i не вимостив там, де сидiти? - зиркнувши  на  вiз,  де
сяк-так накидано було гнило? соломи та трухи, сказала Оришка.
   - Я зараз, зараз, -  заметушився  Кравченко  i,  кинувши  вiжки,  почав
вимощати. -  Бабусю!  У  вас  нема?  залишнього  ряденця?  -  спитав  вiн,
накидаючи солому на одну купу. - Вимощу - первин сорт. Царiвнi не  в  стид
тут сидiти! - хвалився  вiн,  вибиваючи  та  вимощуючи,  щоб  не  було  нi
згористо, нi з ямами.
   Вимостивши, вiн стрибнув з воза i почав вистилати  рядном,  що  винесла
Оришка. Туди пхне, там пiдiткне... Сам любу?ться сво?ю роботою.
   - Готово! - сказав вiн,  ударивши  посерединi  долонею,  щоб  осiла.  -
Сiдайте!
   Тiльки що Христя намiрилася стрибнути,  а  Кравченко  ззаду  так  ??  i
пiдхопив пiд руки, так i знiс на повозку, аж Христя усмiхнулася.
   - О, та ви ж i митець свого дiла! - сказала вона.
   - Не первина! -  одказав  Кравченко.  -  Скiльки  я  оцим  самим  конем
перевозив народу - i не перелiчиш!.. Ану, бабусю, мерщiй задирайте ноги! -
лукаво усмiхаючись, повернувся до Оришки,  що,  ухопившися  за  полудрабки
руками, стояла бiля воза.
   - Задирай лиш ти, сину. А я, стара, хоч би помаленьку зiдралась.
   - Ну, то я поможу. Ра-аз! - гукнув вiн, ухопивши стару на одну руку,  i
пiдняв вище сво?? голови.
   - Та й важка ж ви - нехай вам! Панночка куди  легше  буде!  -  смi?ться
Кравченко, садовлячи Оришку бiля Христi.
   - Старе завжди важче молодого, - одказала та, гнiздячись.
   - Та добре, добре. Нiгде не замуле. Зиаю, як i кому  вимощати.  Жидовi,
небiйсь, як вимощу - чортового батька всидить.  Ну,  вже  усiлися?  Рушив,
Васька! - гукнув вiн на коня, що стояв бiля ганку, схиливши голову, i щось
губами потрушував. Певно, лаяв хазя?на, що набирав такого народу на вiз. -
Ану, заснув! Нно-о!!
   Кiнь  махнув  хвостом  i  зразу,  мов  опечений,  кинувсь.   Кравченко,
держачись за вiжки, бiг збоку i напрямляв Ваську на шлях.
   - Ти, Василю, не дуже пускай з гори, - сказала Оришка, - щоб, бува,  не
перекинув.
   - Ет, толкуйтеся, - стрибаючи на вiз, одказав Кравченко. - Та се в мене
як кiнь, то по всьому свiту другого не зiськати. З гори  спуска  -  як  на
подушцi зносе.
   I справдi, ще тiльки до?жджали до гори, як кiнь почав  ходи  вкорочати.
Прийшлося з гори - i вiн, вип'явши спину  угору,  мов  вона  в  його  була
горбом, пiшов потиху та помалу. Хоч би струснув, хоч би раз як оступився -
а гора ж крута-крута! Як на руках знiс, так перейшов гору Васька i вже  на
низу розправив ноги.
   - А що? Не я казав? - повернувся Кравченко. - Бачили, як спуска?? Нехай
Вовк сво?м вороним так з'?де. Та й з тако? гори кiстки б  розтрусив,  коли
зовсiм голови не звернув би. Та й по рiвному проти сього  не  висто?.  Вiн
спершу i забасу? - куди який страшний!  А  пробiг  версту-другу  -  уже  i
одставати почав. Дивися, мiй Васька вже й випередив. Хiба не билися  ми  з
ним на заклади! Билися! Карбованця виграв.  Хоч  вiн  у  його  цiлу  сотню
заплачений, а мiй тiльки пiвсотнi. Та хоч i пiвсотнi, та з  толком.  Що  з
того, що кiнь у тебе, як пiч, гладкий, та не везе? Такому коню уся пiна  -
копiйка. А ось кiнь! так кiнь! Гей, ти, Невiро! - гукнув  вiн  на  коня  i
потяг за вiжки. Кiнь зразу додав ходи. Мов i не швидко ступа?, а  повозка,
аж колеса торохтять, котить.
   - А що, чули? У його розуму бiльше, нiж у всiх слобожан разом, - жарту?
Кравченко.
   - Чого ви його звете Невiрою? - поспиталася Христя.
   - Невiрою? Того, що татарсько? породи. Невiра, значить, i е. Но!.. село
недалеко! - повернувся до коня.
   Про?хали ще трохи - показалися садки, левади, що завжди облягають кожне
село. За ним - царина, майдан, а далi  -  хати  з  хатами  поскуплювалися,
городи  з  городами  посплiталися,  пiшли  кривi   улицi,   поперерiзуванi
невеличкими уличками. Христя не зна?, куди сво? очi напрямити, на чому  ?х
зостановити. Чи давно вона з  села  -  а  тепер  його  i  не  пiзнати.  За
сiм-вiсiм рокiв все так перемiнилося. "Тут,  на  сiй  сторонi,  була  хата
Вовчихи, де  ми,  дiвчата,  збиралися  на  досвiтки.  Де  тепер  вона?!  I
признакiв нема?. Вона стояла на розпуттi - тепер все  те  позастроювалося,
позагороджувалося. А то чия оселя покрита дранню?  Це  вже  новина.  Цього
нiколи при менi не було. Видно, щось багате  оселилося  -  двiр  обнесений
забором. А то, зда?ться, домiвка Супруненка?.. Вона... вона... похилилася,
покривилася, у  землю  влiзла.  Колись  що  то  за  страховище  було,  той
Супруненко. А тепер? Може, вже й на свiтi нема??.."
   Пере?хали улицi, виткнулись на майдан. Ось  i  церква  заблищала  перед
ними. Яка ся церква здавалася колись великою та  показною,  а  тепер  наче
осiла - зовсiм i не видно ?? з-за лип, що кругом так буйно  розрослися.  А
цвинтар, як i давно, укритий густо-зеленою травою, вузенька стежка,  як  i
колись, кругом церкви бiлi?, мов хто прослав сувой бiлого полотна. I  люди
снують... он дiвчата у холодочку розсiлися, он парубки на ?х  з-за  дерева
позирають, коло само? церкви дiтки  граються  на  травицi.  Христю  так  i
потягло туди. Як тiльки Невiра зостановився бiля брами, Христя, як пташка,
стрибнула з воза i, як метелик, полинула через браму.
   - Дивись, що воно? - почула вона iззаду i спереду себе, i сотнi цiкавих
очей уставилися на не?.
   Христя, не примiчаючи нiчого,  пройшла  прямо  у  церкву.  Густа  купка
людей, що заступили вход,  перед  нею  розступилася;  червона  спiдниця  i
оксамитна корсетка потонули у морi бiлих свиток та синiх халатiв бабiв  та
молодиць.
   - Що воно таке? Де вона взялася? - заходило глухе шептання  по  церквi.
Всi дивилися i дивувалися, не знаючи, де така мальована пташка взялася.
   А Христя пiшла i пiшла, все вперед та вперед.  Темна  сутанина  церкви,
морок закапелкiв  напрямляли  ??  туди,  до  притворiв,  де  перед  старим
поблiдлим обличчям iкон цiлими снопами горiли жовтi шаговi свiчечки.  Вона
стала вже тодi, коли далi не можна було iти.  Перед  нею  чималий  ставник
палав огнем; за  ставником  висiла  iкона  божо?  матерi.  Жовте  лице  ??
здавалося вiд свiту свiчок ще жовтiше, от так, як у  мерло?  людини.  Однi
чорнi очi пестливо дивилися на свого невеличкого сина, що сидить у не?  на
руцi, приткнувшись кучерявою голiвонькою до лона. I в його жовте личенько,
устоньки тiльки червонiють та оченята так  задумано  дивляться  на  людей.
Христю обняв якийсь потайний острах вiд того задуманого погляду,  i  вона,
перехрестившись, опустилася на колiна.
   Вона недовго молилася. Той самий дяк, що  ще  малою  його  чула,  завiв
сво?м охриплим голосом  боже  поспiв'я,  i  ?й  закортiло  його  побачити.
Ударивши скiльки поклонiв, вона пiдвелася i пiшла до титаря, де продаються
свiчi. Дорогою побачила i дяка: такий же низенький, сухий, i в  одну  косу
волосся заплетене, тiльки тепер та коса стала  у  його  коротша  i  тонша.
Пiдiйшовши до титаря,  вона  стала  збоку,  бо  бiля  його  багато  народу
натовпилося.
   - Ну, чого ви згуртилися, мов  вiвцi!  Гетьте!  Проходьте!  Може,  кому
кращому вiд вас нужнiше!.. - гукав титар  на  людей,  розпихаючи  ?х,  без
сорому казка, руками.
   - Пожалуйте... Вам скiльки i яких? - любенько замовив титар до  Христi.
Христя глянула - та се ж Карпо Здiр, ?х сусiд. Вiн, вiн, i голос  його,  i
обличчя - тiльки товсте та бiле воно у його стало, i сам Карпо потовстiв i
пiдрiс наче. У синьому сукняному каптанi, розчесаний не по-селянському,  а
у продiл, вiн визира таким поважним-заможним.
   Христя узяла у його аж п'ять  бiлих  свiчечок,  заплатила  сороковку  i
мерщiй пiшла собi, щоб, бува, Карпо не признав ??. Се ?? так здивувало, що
вона, i до ставника пробираючись,  i  свiчi  становлячи,  все  наче  перед
сво?ми очима уздрiвала Карпа. Яка ж то тепер стала Одарка? Бажала  б  вона
бачити ??. Бажала б i розпитатися, з чого i вiд чого вони так розбагатiли,
тiльки коли б так, щоб ?? не пiзнали. Думаючи про се, вона  незчулася,  як
полiпила до одного ставника трохи не всi свiчечки,  одна  одним  тiльки  i
зосталася у ?? руках. Христю  наче  варом  обдало,  як  зобачида  вона  ту
свiчку, i хоч тут стояли ближче ставники, вона минула ?х, а понесла  туди,
де перше стояла, постановить перед божою матiр'ю.
   - Хто се така пишна? Не зна?те, моя матiнко? - почула вона  ззаду  себе
жiночий голос.
   - Не знаю, - одказав другий.
   - А одежа яка пишна. Воно щось не спроста.
   - Бог його зна?, що воно. Не вглядiла, де i взялося. Та убор сей як  ?й
личить.
   - Се ви про ту? - почувся третiй голос.
   - Еге ж.
   - Бабу Оришку зна?те? Вiдьму... З нею, кажуть, при?хала.
   - То се, може, дочка ???
   - Яка там у гаспида дочка?
   - А та сама, про котру завжди плеще. Пан якийсь там ?? узяв, чи що.
   - А що ви дума?те? Може, й вона. Щось не  видно  Горпини  -  вона  бабi
якоюсь родичкою доводиться.
   - Племiнниця рiдна. Стара з матiр'ю Горпини - рiднi.
   - От би i послати до баби розпитатися, що воно.  Дяк  охриплим  голосом
завiв херувимську - всi чимдуж замолилися; замолились i жiнки,  що  стояли
позаду Христi, i розмова стихла.
   Пiсля херувимсько?  народ  сунув  до  притвору  пiдставити  голову  пiд
перенос.
   - Он-он i Горпина пiшла, - знову почулося ззаду Христi.
   - Вона, вона. Постiйте, я пiду попитаюся,  -  i  повз  Христю  щось  на
пальчиках покралося. Христя глянула - чорна, висока i  товста  молодиця  у
синьому халатi i в жовтогарячому платку пройшла повз не?... "Та се ж чорна
?вга! Це та, Тимофiева... Товста та пиката яка  стала.  Що,  коли  6  вона
дозналася, що се я. То чорна,  а  то  з  заздростi,  мабуть,  ще  б  дужче
почорнiла", - подумала Христя.
   ?вга приткнула свою здоровенну голову мiж двох жiнок. Одна  з  ?х  була
невеличка, кругловида, друга - суха, висока, довгобраза. Видно, ?вга  щось
шепнула ?м на ушко; довгобраза, зразу закашлявшись, ще дужче нахилилась, i
Христя запримiтила, як ?? очi стрiльнули у ту  сторону,  де  стояла  вона.
Невже то Горпина? Стара та жовта, очi позападали,  нiс  довгий  та  тонкий
витягся, щоки усередину усмокталися.
   Перенос скiнчився. Пiп з чашею пiшов ув олтар, за  ним  iз  здоровенною
свiчкою, тiльки на другi дверi, пройшов паламар. Христi лице його  здалося
таким знайомим... Вона десь бачила його, та не пригада? де.  Дяк  немочним
голосом "даря" пiднiмав, i народ, хрестячись, подався назад.
   - Казала, розпита? баби та й скаже, - почувся знову ззаду Христi  голос
?вги.
   - То-то ж, не пропусти як-небудь ??.
   - Нi, я вийду з церкви. Там на дверях сторожитиму.
   - А цiкава ся ?вга, i - цiкава! - почулося через скiльки часу.
   - Та й язичок! Недаром, кажуть, чоловiк у москалi пiшов.
   - А ?й i горенька мало. Вона старого Супруна  загнуздала  та  й  ?здить
верхи по йому. Покiйно? Хiврi все добро перейшло до не?.  Менi  дивно,  що
дурна Горпина мовчить. Я б ?й серед села потовкла оту чорну мармузу.
   - Дума, може, коли буде  ?й  годити,  то  пiсля  смертi  старого  i  ?й
шо-небудь перепаде.
   - Хай дожида?. Не так вона прибрала його в руки. Та й не така вона, щоб
випустити.
   Розмова стихла. З олтаря доносився голос попiв, з криласа глухi  заводи
дяковi. У церквi робилося  душнiше  i  душнiше.  Дим  вiд  ладану  хмарами
носився понад головами, синiв у потемнiлiй оселi, з  закапелкiв  доносився
кашель. Ударили на достойно. Народ, прослухавши вiрую, потроху  виходив  З
церкви на прохолоду. Як почалося святе святих, коло  Христi  зовсiм  стало
пусто. Титар ходив коло ставникiв i тушив недогарки. У  церквi  потемнiло.
Здавалася вона якимсь склепом або домовиною - образи так  сумно  i  суворо
визирали з iконостасу. Декiлька жiнок з малими-дiтьми ставали кружка  коло
церковних врат; дiти плакали, матерi ?х гойдали, шикали, Христi ставало не
по собi, i вона намiрилася, було, вийти. Повернеться - аж у сторонi стоять
двi жiнки, i до ?х брава, мов москаль, чеше ?вга. Христя зосталася.
   - Ну що? - почулося.
   - Панночка якась. З Колiсником, що купив Кут, з  губернi?  при?хала,  -
шептала ?вга.
   - Пiшов Колiсник угору; з панами водиться, сам паном став. А що  колись
був? Там одна дiвка, що служила у мiстi, розказувала: рiзник, та  й  годi.
Жiнка його i досi живе у мiстi. З собою вiн ?? не бере. Де ж, вона  зовсiм
проста, а вiн, бач, пан, - казала друга.
   - Як мужиком був та жiнка служила, то  тодi  ??  i  треба  було,  а  як
запанував, то й жiнки не треба, - увернула третя.
   - Нащо йому жiнка? Там, у губернi?, багато ? таких. Либонь, кажуть, вiн
i ма?... Може, й се така, - догадувалася ?вга.
   - О-о! Невже? Старий вiн.
   - Старий! Баба розказуб, що тiльки у нього i розмови, що про дiвчат.  З
старих цих все лихо вста?!
   З гуком i брязком завiса на церковних  вратах  вiдкинулася  в  сторону,
люди замолилися, розмова стихла. Зляканi дiти завели репет на всю  церкву.
Пiп з чашею показався з  олтаря,  суворо  на  ?х  позираючи.  "Co  страхом
божим", -  почулося.  I  жiночки,  нахиливши  голови,  пiдiйшли  до  попа.
Почалося причастя.
   Христя одiйшла до дверей. Духота i крик дитячий ?? геть-то  дiймали.  А
там, коло дверей, так хороше: вiтерок легенький провiва?, у дверi видно  -
зеленi? цвинтар, сонечко крiзь густу  листву  лип  пробива?ться  i  опада?
золотими плямами на траву - зда?ться, мов хто  розiслав  зелений  килим  з
жовтогарячими квiтками. А на йому, як  черви,  народу:  бiга?  дiтвора,  у
холодочку дiвчата розсiлися, посилаючи бiсики очима на прохожих  парубкiв,
поважно проходять жiнки, чоловiки. Iде мiж ними тихий  гомiн;  горобцi  на
липах завели, мов жиди, свою  джеркотняву  i  не  дають  слухати,  про  що
гомонять люди. Вони так кричать несамовито, що ледве чутно у церквi  голос
попiв. Чудно Христi: там, надворi, життя, справжн? життя, аж б'?, аж  рiже
у вiчi, а тут  обiк  з  ним  тиха  сутанина...  темний  закапелочок,  куди
сховалася жива душа, щоб  висповiдатися  перед  богом.  Вона  замислилася,
рiвняючи одну до друго? цi двi постанови людського побиту. Туди, до свiту,
тягли ?? молодi лiта; там дитячi  забави,  людський  гомiн,  все  те,  чим
краситься i з чого склада?ться життя, тут - нiмота  темно?  могили,  глухi
вичити поповi, тремтячий голос дякiв, дим i морок - холодом обдавали душу,
нiяк не припадали до ?? серця... I чого воно так: до того тебе тягне, а од
сього - i святощi, та одбивае... Видно, трудне те спасiння.
   - Батюшка поздоровляють вас з недiлею i велiли пiднести сю проскуру,  -
почула Христя коло себе.
   Зирк - перед нею сто?ть паламар i держе в руках  олив'яну  тарiлочку  З
високою подзьобаною проскурою. Та се ж Федiр Супруненко! Христя  позирнула
по церквi - увесь народ витрiщився на не?. У не? в  очах  потемнiло,  ноги
струснулися; не обiпрись вона об одвiрки, певно, довелося 6 упасти  -  так
те все несподiвано випало. Червона, як сап'янець, краска облила  ??  свiже
лине. Вона стояла i не знала, що  ?й  робити.  Тодi  тiльки,  коли  вдруге
переказав Федiр наказ батющин, Христя  узяла  проскуру  з  тарiлки.  Федiр
пiшов, i ?й полегшало. "За кого  вони  приймають  мене?"  -  думала  вона,
похнюпившись, щоб  не  дивитись  нi  на  кого.  Тi  недовгi  хвилини,  якi
зосталися до кiнця служби, здавалися ?й за вiк. Вона нi об чiм уже  бiльше
не думала, аби скорiше  скiнчилася  служба  i  щоб  ?й  хоч  надвiр  вийти
прохолодитися,  бо  та  прохолода,  що  йшла  в  дверi,   зовсiм   ??   не
прохолоджала, а ця проскура наче прикувала ?? на одному мiсцi.
   Аж ось заметушились люди, заколихалися  i  повалили  з  церкви.  Христя
мерщiй вискочила у боковi дверi i пiшла до  брами,  почуваючи,  що  стоока
купа людей бiльше нiкуди i не дивилася, як на не?.  Господи!  як  би  вона
бажала у ту мить хоч провалитися крiзь землю або покритися чорною  хмарою,
щоб тiльки одвернуть вiд себе людськi очi.
   - А я вас давно вже жду, - стрiла ?? коло брами баба Оришка. - Дивилася
у церквi - не видно, та  стала  на  сьому  мiсцi  -  уже  ж,  думаю,  коли
виходитиме, то не пущу.
   - Ходiмо, бабусю, он наша повозка, - каже Христя, поспiшаючи,  бо  люди
знову зступилися бiля брами i витрiщилися на не?.
   - Та постiйте, панночко. Я щось  маю  вам  сказати,  -  зостановила  ??
Оришка.
   Христя стала, уставивши очi в Оришку.
   - Тут у мене е родичка.  Прохала  до  себе  з  церкви.  Ми,  було,  вас
пiджидали, а потiм вона побiгла уперед приготовитися. Може, ваша  ласка  -
зайдете до не? в хату. Вона рада буде, i ви  побачите,  як  на  селi  люди
живуть.
   - Добре, добре. Ходiмо ж скорiше,  -  одно  приспiчуе  Христя  i  пiшла
вперед, 3а нею  Оришка  -  ковиль,  ковиль!  -  i  трохи  не  впала,  сама
наступивши на полу свого халата.
   - Оцi ще менi балахони! Бодай ?х! -  ремствувала  Оришка,  доходячи  до
повозки, де Христя уже сидiла.
   Поки ж ще Оришка злiзла та вмостилася, Христя аж  совалася,  дожидаючи.
Ось i Оришка сiла. По?хали... Слава богу! Христя, мов з  тюрми  вирвалася,
аж легше зiтхнула.
   VII
   - Стiй, Василю, стiй! - гукнула Оришка, коли вони пробiгали улицею.
   - А що там, розгубилися? - спитав Кравченко, зупиняючи коня.
   - Нi. Приверни лиш он до тi? хати. Бачиш, молодиця на  воротях  сто?ть.
То моя племiнниця. За?демо. Певно, ти нiчого не ?в, то й пiдкусиш  там.  I
панночка, спасибi ?м, обiцяли зайти.
   Христя глянула - на воротах стояла Горпина. "Eгe, -  подумала  вона.  -
Так се он куди мене баба завезла. Певно, зна?, бiсова вiдьма,  хто  я,  та
тiльки вда? так..." I Христя прикро подивилася на Оришку.
   Кравченко начав привертати до двору.
   - У двiр, у двiр за?здiть, - розчиняючи ворота, каже Горпина. - Спасибi
вам, бабусю, ви i панночку завезли. А я думала, панночка гордi, не схотять
Зайти у просту хату.
   - Та як се у нас панночка, то дай ?й, господи, усього доброго.  З  того
часу, як вони при?хали до нас, то в  мене  i  свiт  ув  очах  пiднявся,  -
одказу? Оришка, злiзаючи з воза.
   Не вспiла Христя собi стрибнути, як Горпина пiдбiгла до не? i  цмокнула
у руку. Христя, як огонь, запалала.
   - Здрастуйте... не цiлуйте... нащо ви цiлу?те? - сором'язливо  одказала
вона, ховаючи назад руки.
   - Просимо ж у хату. Там за вами, бабусю, Прiся скуча?. Той раз як були,
поманили ?? бубличками, а тепер вона все допиту?ться:  "Коли  та  й  коли,
мамо, бабуся ще при?дуть?"
   - Отак же! А в мене на сей раз i  гостинця  нiякого  нема?,  -  одказу?
Оришка, переступаючи порiг.
   Уступили  у  хату.  Низенька  вона,  невеличка,  зате  рiвно  помазана,
гладенько вибiлена, челюстi у печi i вiкна обведенi кругом жовтою  глиною;
стiл у кутку бiля божницi покритий бiлою  скатертиною,  лави  кругом  хати
виструганi,  вишаруванi,  наче  з  воску,   жовтiють;   долiвка   пiсочком
присипана. Видно,  щиро  хазяйськi  руки  ходили  коло  сього  невеличкого
гнiзда.
   -  Бабуся!  Бабуся  при?хали!  -  радо  скрикнула  дiвчинка  лiт  семи,
пiдбiгаючи до баби i даючи ?й чолом. За нею  п'ятилiтнiй  хлопчик  качаном
прикотився, а далi з полу зсунувся i, перевалюючись  з  боку  на  бiк,  як
утка, копотiв другий, менший, гукаючи нетвердим язиком: "Ба! ма!",  i  всi
опали бабу.  У  хатi  пiднявся  гармидер.  Дiтвора  одно  поперед  другого
поспiшало перед бабою то сим, то тим похвалитися, а пискун,  дивлячись  на
сестру та брата, ухопився, як реп'ях, за бабин халат, виставив сво?  свiже
личко та, знай, погуку?: "Ба! ма!"
   - Дiточки ж мо?!  Голуб'ятка!  Не  сподiвалася  ж  я  до  вас  завiтати
сьогоднi, то й гостинця не принесла.
   - Ось нате вам гостинця! - сказала Христя, подаючи  проскуру.  Дiтвора,
дивлячись на незнайому панну, насторочилась якось.
   - Чому ж ви не берете? - спитала мати. - Бач, панночка  якого  гостинця
привезла! Берiть та дякуйте панночцi.
   Дiвчинка перша несмiло пiдiйшла до Христi i поцiлувала у руку,  за  нею
хлопчик, а найменший так i кинувся, так i вхопився  за  червону  спiдницю,
пiднявши угору одну нiжку, намiряючись, видно, далi подратись.
   Христя ухопила його пiд руки  i  пiдняла  вище  сво??  голови.  Хлопчик
засмiявся, виставивши рядки сво?х бiлих зубенят. Очицi його  грали,  свiже
личенько,  як  ягiдка,  червонiло.  Христя,  замилувавшись,  почала   його
гойдати, то пiднiме високо угору, то  спуска?  трохи  не  додолу.  Хлопчик
регоче, аж нiженятами сова - таке йому любе те гойдання.
   - А що, Петрику, а що! - утiшно дивлячись на його, каже Горпина.  -  Ще
тебе нiхто так не гойдав, як панночка гойдав. Бач, як лiта. Як пташка  та.
Ку-ку-ку! ку-ку-ку! - з-за спини Христi тiшиться мати. А  Христя  аж  сама
розчервонiлася та, знай, гойда?.
   - Буде, панночко, буде. А то вiн вас заморе. Нiвроку йому, важкий-таки.
Та як вiзьмеш на руки та поподержиш, то й рук не чу?ш, а то ж  проти  себе
такого попiдкидати.
   Христя пустила. Хлопчик, постоявши трохи, знову кинувся до Христi.
   - Петрусю! ажа-жа! -  посварилася  пальцем  мати.  -  Тобi  тiльки  дай
привiд, то й не  одчепишся.  Годi!  Пусти  панночку.  Просю  вас  за  стiл
посiдати. Петрусю! Кому кажу, пусти! - крикнула  Горпина  на  хлопця,  що,
вчепившись за спiдницю руками, дивився чорними оченятами то на  матiр,  то
на Христю.
   - Ми ось разом пiдемо,  -  сказала  Христя,  узявши  його  на  руки,  i
посунулася за стiл.
   - У-у, страм овище, отакий бецман на  руках  гнiздиться!  -  сказала  з
серцем Горпина.
   - Доброго здоров'я! - привiтався Кравченко, увiходячи у хату. Горпина i
його попросила сiдати.
   - А що ж се Федора досi нема?? - спитала баба, усаджуючись бiля Христi,
котра чукикала на колiнах Петруся.
   - Не знаю. Вiн повинен би i прийти зараз.  Чи  не  завернув,  бува,  до
батька.
   - А що, i досi не помоглося?
   - Дурi?, як i дурiв... I сiв, i пав у тi? чорно? маримонди.
   - Ти ж казала йому?
   - Що ж я йому буду казати? Все рiвно не послуха, ще скаже,  чого  не  в
сво? дiло мiшаюся. Федiр казав.
   - Ну?
   - Ну, i звiсно що. "Ви, - каже, - все так; мене i трохи  не  поважа?те,
не то що за батька не прийма?те, а все на мою худобу дивитесь.  Якби  чорт
старий скорiше очi закрив та загарбати його худобу. Не  буде,  -  каже,  -
сього, чужому вiддам, та знатиму, що буде хоч душу поминати, а сво? -  хай
як хотять".
   - Отаке! А ти ж сказала 6: ото ж унуки не чи?, а твого ж сина дiти.  На
?х поглянь. Та й на сина подивитися: дуже  вiн  багато,  носячи  за  попом
кадильницю, заробить? Хоч би ж уже землю вiддав, все рiвно  сам  нiкчемний
бiля не? ходити.
   - Так! Землю вiн вiддасть. А менi, каже, з чого жити?
   - А грошей стара  собака  мало  наховала?  -  скрикнула,  визвiрившись,
Оришка.
   - Були колись грошi, - спокiйно одказала Горпина.
   - Та що?
   - Та в  скриню  до  ?вги  перейшли.  Обiйшла  старого,  отак  кругом  i
обплутала. Смi?ться з його, з молодшими по шинках шля?ться,  а  вiн  i  не
бачить. Я вже ?й казала: ми ж колись дiвували умiстi. Ти  б,  кажу,  ?вго,
хоч бога побоялася над старим отак глузувати. А вона п'яненька була: "Уже,
- каже, - до бога тепер лазити, як чорт не помiг". Який, питаю, чорт?  "Не
зна?ш, - каже, - який? То попитай сво?? дядини. Дума?ш, - каже, - не знаю,
яке ви зiлля варили та чим старого накурювали.  Помогло?  Багато  ззяли  з
сво?ми чаклами? Не дуже я злякалася тво?? дядини, хоч вона i вiдьма.  Я  й
сама навчу ще, як вiдьмити". Сказано, п'яна, то таке i верзе.
   Баба, слухаючи те, аж позеленiла. Сидить за столом, ухопившись за  лаву
руками, та так важко дише, аж пищики в не? в грудях грають.
   - Про кого се ви рiч ведете?  -  спитався  Кравченко,  дослухаючись  до
розмови.
   - Та... - махнула Горпина рукою. - Про свекра,  чоловiче  добрий,  коли
хоч знати.  Зам?с'гь  того,  щоб  на  старiсть  грiхи  одмолювати,  вiн  з
молодицею зв'язався. Та хоч би путн? що, а то...
   - А-а... - заакав Кравченко. - Я знав на сво?му  вiку  одного.  Так  от
чудасiя була. Йому двадцять лiт, а вiн полюбив  п'ятдесятилiтню  бабу.  Та
так полюбив, що хоч вiшатись. Усi дивуються, здурiв парубок, та й годi.  А
вiн, не потураючи на те, одно вчаща? до старо? - i встав, i лiг там. Стало
чутн