пiслязавтрого я ви?ду вiдсiль.  Там  з  слобожан  слiду?  зiськати  триста
рублiв. Збери ?х i скажи - дарую я ?м той зиск. Вовковi i Кравченковi  теж
скажи, щоб до ставка й  городiв  не  мали  нiякого  права.  Хай  буде  все
по-старому.
   Кирило якось неймовiрно дивився то на Колiсника, то на Христю. "Що  се,
- думалось йому, - що се?"
   - Скажи ?м, - знову почав Колiсник, - поки я живий, хай усе по-старому.
А не стане мене - може, згадають добрим словом, може,  хто  помолиться  за
мене.
   - А грошi ж як Вовковi та Кравченковi за оренду? - спитав Кирило.
   - Грошi я верну, - замовила Христя i мала була бiгти у свiтлицю.
   - Стiй. Тi грошi тобi  зостануться.  Виручиш  з  хазяйства,  Кириле,  -
вернеш, а може, я зашлю з губернi?. Кирило аж трусився з радощiв.
   - Оце по-божому, пане, а по-божому! - замовив вiн.
   - Так чу?ш? Як я по?ду, скажеш ?м. Скажи, хай помоляться  i  за  Христю
уже разом.
   - Що ти? Що ти? А за мене за що? Хiба моя худоба?
   - Цсс! -засичав вiн i махнув на Кирила рукою -  iди,  мов,  собi.  Той,
уклонившись, вийшов. А Колiсник пiдвiвся, походив  по  хатi,  пiдiйшов  до
Христi i, взявши за голову, притис ?? бiле чоло до сво?х пухких уст.
   - Це за розум! - сказав вiн,  поцiлувавши,  -  а  це  за  серце!  -  i,
прихилившись, припав устами до ?? високого  лона.  Христя  тiльки  радiсно
свiтила очима.
   XI
   Через два днi вони  по?хали.  Нiколи  Христя  не  почувала  себе  такою
веселою та утiшною, як у тi два днi. Ожила, розцвiла, мов  на  свiт  знову
народилася. I вiн ?й зда?ться такий красний та привiтний,  i  люди  такими
добрими та ввiчливими. Нащо баба Оришка похмура та небалакуча  (Кирило  не
втерпiв повiдати ?й про Колiсникiв наказ), i  вона  ?й  здалася  не  такою
страшною, як попереду здалася. Вона ?й на спомини подарувала  свiй  чорний
платок.
   - Носiть на здоров'я та згадуйте мене! - сказала Христя, не примiчаючи,
як Оришка гребезнула той платок у не?  з  рук,  мов  однiмала,  i  хоч  би
сказала спасибi, хоч би головою хитнула.
   Нащо ?й та дяка, коли  вона  почувала  себе  такою  щасливою?  Вона  не
помiчала i того, що Кирило коло не?, мов коло сво?? дитини, пада,  приязно
загляда? ув очi, на льоту i думку лове, дивиться - молиться на не?! Вона i
йому на кисет шовкову хустку подарувала.
   Кирило, мов розум стеряв з радощiв,  ухопив  ту  хустку  обома  руками,
притулив до вуст, поцiлував i, тремтячи, промовив:
   - Не буду я з цi?? хустки кисет шити. А, як  умру,  заповiдаю  з  собою
положити. Менi вона i на тiм свiтi буде про добро  людське  нагадувати,  з
нею менi i пiд землею легше буде лежати.
   Пiсля обiд, надвечiр вони виiхали. Слобожани, як тiльки над'?хали  конi
у двiр, почали несмiле збиратися пiд горою бiля шляху.  Певно,  вони  i  в
двiр би пiшли, коли б Кирило грiзно-прегрiзно не  наказав,  щоб  нiхто  не
смiв i очей показати. Коли повозка спустилася з гори, тодi тiльки Колiсник
запримiтив сiру громаду, що, скидаючи шапки  i  вклоняючись,  бажала  йому
щасливо? дороги. Дiти не  видержали  i,  гудючи  на  все  поле,  помчалися
навздогiнцi коням.
   - А Кирило таки не видержав, - промовив Колiсник i одвернувся.  Христя,
знай, озиралася з повозки, низько  вклоняючись  назад  i,  усмiхаючись  до
дiтвори, що одно поперед  другого,  мов  м'ячi,  котилися  пообiк  дороги.
Гуккрик, галас, мов гадячий клекiт, нi на хвилину не  вгавав.  Коли  б  не
суха дорога, по котрiй, мов по кам'яницi, гуркотiли колеса повозки, певно,
той нестямний гук дитячий надолужив.  Тепер  ним  Христя  забавлялася:  то
озирнеться назад, махне рукою, мов що з жменi кине, - дiти з  новою  силою
помчаться на той мах, ?х гук доходе до само? повозки. Христя одвернеться -
гук стихне, тiльки гуркочуть колеса по накоченiй колi?.
   - Та буде тобi з тими щенятами водитися, -  суворо  промовив  Колiсник,
накидаючи легку кобку свого сiрого балахону на голову. Христя, прикрившись
платком, похнюпилася.
   До само? Мар'янiвки вони ?хали мовчки. Чутно тiльки тупотiння  кiнських
нiг, гуркiт колiс та коли-не-коли возниця  зiйкне  на  яку-небудь  коняку,
хвисне батiжком, щоб не одставала.
   Сонце сiдало, як вони  у?хали  в  Мар'янiвку.  Жовтогарячий  його  свiт
привiтно слався над оселями, садками, городами, темнi тiнi  зступалися  по
глухих кутках, вечiрнiй морок слався по землi. У повiтрi тихо-тихо, курява
стовпом сто?ть i  не  розходиться.  Там,  у  непрозорiй  кiптязi,  чу?ться
бекання овече, десь ревнула скотина, бугай бутить на  все  село,  людський
гомiн, жiночi крики зливаються з його гудючим  покликом.  Упослiдн?  перед
споко?м гомонiло все, незабаром воно стихне, тiльки сонце скрие сво?  ясне
обличчя, тiнь ночi розстелеться над землею - i все замовкне до завтрiшньо?
зорi.
   Колiсник, як ?хали селом, похнюпився i не дивився нiкуди,  зате  Христя
розглядала все, повертаючи голову то на  той,  то  на  другий  бiк.  Кожна
хатина, кожна мiсцина була ?й вiдома, з кожною чим-небудь та в'язалося  ??
минуле. Там вона ще дитиною  злякалася  собаки,  на  тiм  мiсцi  справляли
Купала, там вулиця збиралася, i тепер он скiльки  дiвчат  видно.  Все  те,
нагадуючи ?й давне, привiтно  вiтало,  мов  давнiй  знайомий  або  знайома
стрiлися i нагадували минуле. Все було якось мило. Один тiльки  шинок,  де
стояла ?х хата, непривiтно уразив ??. Вона, про?жджаючи, геть одвернулася,
щоб i не дивитися.
   Як пере?хали Мар'янiвку i ви?хали у поле, сонце уже сiло. Тiльки  захiд
горiв жовтогарячим огнем та навислi над ним  хмари  червонiли,  мов  збита
кров, а кругом усе тонуло в  мороцi.  Над  полями  знiмалася  темно-зелена
вечiрня тiнь, небо аж чорне  -  таке  син?,  а  мiж  його  густою  синькою
пробивалися невеличкi жовтi плямочки - то займалися зорi. Кругом тихо,  аж
сумно, з окопiв коли-не-коли сюркне цвiркун або  здалека  донесеться  крик
перепела. Однi конi, знай,  тупотять,  трусцею  виступаючи,  та  гуркотять
колеса по сухiй дорозi.
   - Коли б ти знала, - обiзвавсь Колiсник таким  жалiсливим  голосом,  що
Христя аж струснулася, не пiзнавши, - коли б ти знала, як менi не хочеться
?хати у те трекляте мiсто!
   Христя мовчала.
   - I кожен раз отаке зо мною. ?деш - мов на нiж iдеш,  -  промовив  вiн,
помовчавши.
   - Чого?
   - Ех, - зiтхнув Колiсник. - I чому бог не дав чоловiковi завести життя,
як сам вiн зна?? Як йому хочеться? Чого кожен раз, коли вiн  почува?  себе
щасливим, так з-за спини або з  глухого  куточка  серця  якась  непримiтна
спомка озоветься i отру? його щастя? Нащо воно так?
   Христя мовчала, не знаючи, що й казати i на що натяка? ?й Колiсник.
   - Ну, нащо менi жiнга? - випалив вiн, не дождавшись вiд Христi  одказу.
- Нащо вона тепер менi, коли бiля мене ? друга -  i  краща,  i  приятнiша?
Молодим мене оженили, трохи не хлопцем, щоб не розволочився. Хiба я  бачив
свiту, знав людей, хiба я  мiг  повернути  мiзком,  як  тепер?  Тiльки  що
зiп'явся на ноги - показали менi дiвчину. Оце твоя наречена. Бери за  руку
та веди в церкву. Я, дурень, i послухався, щоб потiм проклинати i той час,
коли вона народилась на свiт, коли менi нарекли ??. Хто  ??  вибирав,  хто
нарiкав? Батьки! "Поженимо молодят", - сказали i поженили на наше лихо.  З
першого ж року у нас пiшов нелад, та сварка, та  лайка.  Своя  хата  гiрше
тюрми завжди здавалася! Чи в гостях бували, чи в тебе  гостi  -  не  скажи
слова лишнього, не привiтай добрим словом чужу господиню або не  жартуй  з
дiвчиною. Завжди як на ножi! "I сякий, i такий! I втопила  я  свою  голову
бiдну, i загубила вiк молодий за таким замiжжям".  Поки  ще  молодий  був,
берiгся i ?? таки жалiв. А потiм - таки допекла до живих печiнок, до?ла до
само? кiстки... Плюнув на все: будь ти неладна! I от тепер люди винуватять
мене, кажуть: "Не держиться закону божого, звичаю людського". А  що,  менi
було теплiше, коли я крiпився, держався? Я був щасливiший? Посадити  б  ?х
на гарячий черiнь, певно, крикнули 6: пече! А  тобi,  бач,  заськи.  Ти  -
мовчи! I от тепер при?демо  в  мiсто  -  треба  iти  до  не?:  поклонитися
господинi. Хай вимиле твою голову. Як, скажуть, був у городi -  не  був  у
жiнки? А то ?м i байдуже, що менi дивитися на не?  верне.  Ох,  життя!  Не
виходь, Христе, замiж нiколи: раз зв'яжеш руки - довiку не розв'яжуться...
Будь краще вiльною птицею. Краще, кажу, так.
   Христя собi глибоко-глибоко зiтхнула.
   А Колiсник, помовчавши, знову почав. Його  клопотали  все  такi  смутнi
думки, якiсь почуття лиха носилися над ним, додавали жалю у  його  голосi,
будили жаль до його. Вiн, чiпляючись за нерадiснi випадки у сво?му  життi,
нарештi, добрався до Куту. Нащо вiн його купив?
   - Ось незабаром земський  на?зд  буде.  Перевези,  кривий  коню,  через
вороже  становище!  Перевези...  Куди  тобi  перевезти  трьома  калiченими
ногами... чу? мо? серце: не зносити тобi, Косте, голови на сво?х плечах! -
пророче вимовив Колiсник i затих.
   Христя поглянула кругом себе: наче море, розстелилися кругом  ?х  поля,
прикритi темною темнотою ночi. Нiгде нiщо не шерхне, однi зорi  лупають  З
темного неба. ?й стало сумно-сумно, як тiльки ста?  сумно  серед  пустинi.
Про?хали чимало мовчки.
   - Он уже свiтить моя мука сво?ми  злими  очима!  -  промовив  Колiсник,
пiдвiвши голову.
   Христя глянула  -  ген  за  горою,  наче  догорiвше  пожарище  свiтило,
жовтуватий свiт гойдався, тремтiв в темному мороцi. Христя пiзнала, що  то
вони вже до?жджали до мiста.
   - Я устану на базарi, а ти ?дь до Пилипенка в гостиницю. Хоч  Пилипенко
i ворог мiй, та там кращi номери... Жди мене, я за?ду за тобою,  -  шептав
Колiсник, у?хавши в город. I, пiймавши ?? руку,  мовчки  притис  до  свого
серця. Воно у його як молотком гамселило.
   - Тпруу!.. Стiй! - гукнув вiн,  як  конi  ви?хали  на  базар.  Колiсник
устав.
   - Спасибi вам за кумпанiю! На добранiч! - голосно вимовив вiн i ще  раз
схопив Христину руку i, стиснувши так, що та трохи  не  скрикнула,  мерщiй
подався далi i незабаром скрився у темнiй темнотi.
   "Старе, що мале", - подумала Христя, i непримiтний жаль ущипнув  ??  за
серце, ?й зразу так стало сумно та гiрко. Лiт вiсiм тому назад ?? вiв сюди
Кирило, утiшаючи та розважаючи, тепер вона ?хала, ?хала рядом, як рiвна, З
хазя?ном Кириловим, i ?й приходилося утiшати його...  Таке  життя!  А  хто
зна?, що далi буде? Чи не прийдеться, бува, ?й голiй i босiй зимньо?  пори
переходити знову через се  мiсто,  простуючи  додому,  i  критися  темними
улицями, щоб з ким не стрiнутися, щоб хто не пiзнав?
   "Життя, що довга нива, - думала вона, зоставшись сама  собi  у  глухому
номерi, - поки перейдеш, i поколешся, i порiжешся на гострiй стернi".
   От i в сьому мiстi, скiльки раз доля ?? то грiла  щастям,  то  допiкала
невдачами, поти не пустила вiятись по свiту. Вона пригадувала Ззгоябiдиху,
яка вона була добра та тиха. Загнибiду,  що  наробив  ?й  такого  клопоту,
Рубця, Проценка, жiнку Рубцеву, що ?? колись так  тяжко  образила.  Бог  з
нею! Вона не пам'ятав на ?й зла. I  Марина  не  згiрше  уразила  ??,  коли
приревнувала свого чоловiка до не?. "А де тепер  Марина,  де  Довбня?  Хоч
вона, може, досi сердита на мене, а я все-таки завтра  пiду  розшукаю  ??.
Удень, певно, ми не по?демо, старий бо?ться  i  людей,  i  сонця  -  пiду,
пiду". З якоюсь легкою надi?ю, що вона розшука? Марину, як стрiнуться,  що
то та скаже ?й, вона лягла спати i швидко заснула.
   На другий день, п'ючи чай, вона розпитувала горничну, що прислуговувала
?й, чи не зна? та Довбнi.
   - Довбнi? - здивувалася та. - Та хто його у городi  не  зна??  Не  було
того чужого тину або забора, пiд котрим вiн би п'яний не валявся. Зовсiм З
кругу спився.
   Христi боляче було слухати такi приповiстки за Довбню. Живучи  у  його,
вона бачила i його серце добре, i те, що Марина зовсiм не глядiла, як слiд
жiнцi глядiти, свого чоловiка, часто п'яного випихала надвiр, хоч вiн цiлу
нiч витупцю?ться пiд вiкнами, називаючи ??  всякими  ласкавими  назвами  i
Христомбогом молячи упустити в хату.
   - А де вiн живе, не зна?те?
   - Та кажу ж вам, з кругу спився! - одрiзала горнична. - Голий бiгав  по
городу. Скiльки раз його i в шпиталь брали - не  помагало.  Казали,  треба
везти у губернiю, туди, де божевiльнi. Та щось  оце  i  не  видно  його  -
певно, одвезли.
   - Вiн, кажеться, був жонатий. Жiнка жива його?
   - Жiнка? То така й жiнка. Вона, зда?ться, бiльше його i довела до того.
Вiн, бачте, з простою жив та потiм i оженився.
   - А не зна?те, де вона живе?
   - Не знаю. Казали, там десь на кiнцi мiста. - I горнична назвала  мення
хазя?на.
   Христя, напившись чаю, зiбралася i  пiшла  прямо,  куди  напрямляла  ??
горнична, ?й довго прийшлося iти,  все  допитуючись,  де  такого-то  хата.
Насилу знайшла вона ?? аж на самому кра? мiста. Над яром, куди вивозили  i
скидали всяку городську нечисть, стояла одним одна хатина, не обгороджена,
з Дiрчавою оселею, з пузатями стiнами, кривими  вiкнами  i  увiйшовшими  у
землю дверима. То i була та хата, де мала пристановище Марина.
   Насилу, згинаючись, щоб не вдаритись, улiзла Христя у ту  конуру.  Хата
зокола здавалася чепурнiшою,  чим  зсередини.  Стiни  помазанi,  полупанi,
якiсь темнi патьоки спускалися по стiнах вiд  стелi  оселi  аж  пiд  лави,
павутиння цiлi гнiзда позаводило у  кутках,  довгими  нитками  услало  усю
оселю. Долiвка не Зрiвняна, смiття пополам з  грязюкою  по  кiсточки.  Пiч
ряба  вiд  чорних  плям,  що  сажа,  пробиваючись,  понароблювала.   Крiзь
позеленiлi шибки ледве пробива?ться свiт у  хату,  окриваючи  ??  мороком;
здавалося, мов хто надимив, i спертий дим снував  по  хатi,  не  знаходячи
нiкуди виходу.
   Увiйшовши прямо знадвору,  Христя  спершу  нiчого  не  побачила  у  тiй
темнотi. Не швидко вона запримiтила,  що  на  полу  коло  печi  в  темному
закапелку щось наче ворушилося.
   - Здрастуйте! Хто тут у хатi?
   - А кого вам треба? - почула Христя незнайомий охриплий голос.
   - Чи Марина тут живе?
   - Яка Марина?
   - Марина. Довбниха.
   - А нащо вона? - запитав той голос. - Я - Марина! - одказало,  i  темна
постать пiдвелася з полу.
   Христя зобачила перед собою високу молодицю з широким обрюзглим лицем i
заспаними очима.
   - Марино! - затаюючи зiтхання, з ляком вимовила Христя.
   - Я - я Марина, - казала та, пiдступаючи до Христi i заглядаючи прямо у
вiчi.
   - Марино! Не пiзна?ш мене?
   - Хто ж ви такi будете? - потягаючись прямо на Христю, спитала та.
   - Христi не пiзна?ш? Я - Христя!
   У лице Маринi наче хто бризнув водою. Ззспанi очi широко розкрились.
   - Христе! се ти? - скрикнула Марина. - Яка ж ти, i не  пiзнать  тебе  -
зовсiм панi!
   - А в тебе тут як пустка, та темно, та нечисто! - не видержала Христя.
   - Еге, отак довелося жити. Все пропив той п'яниця. Все дощенту, поки  i
сам з кругу не спився. А ти ж де взялася? Тут живеш чи при?хала?
   - Нi, я мимо?здом. Зосталася на день  -  на  два.  Сумно  самiй,  пiду,
думаю, розшукаю знайомих. Та це згадала про  тебе  та  й  прийшла.  Насилу
допиталася.
   - Спасибi тобi, що не забула, - подякувала Марина. - Сiдай  же,  сiдай.
Отам коло столу сiдай. Не бiйсь, там чисто. Вчора стерла, -  додала  вона,
дивлячись, як Христя боязко озиралася, де б ?й  вибрати  таке  мiсце,  щоб
присiсти.
   Христя присiла. У не?  мороз  поза  спиною  драв  вiд  тих  злиднiв  та
убожества, яке вона тут стрiла.
   - I давно ви сюди перебралися? - спитала вона.
   - Та насилу тут знайшли захист  у  сiй  пустцi,  котра,  гляди,  колись
придавить тебе навiки, та й годi. Хiба ж можна було з  ним  де  ужитися...
Скiльки ми тих квартир перемiнили. Оце переберемося. День, два - нiчого. А
там як закурив - хазя?н i жене. Шукайте собi по  собi.  Лихо,  Христе,  за
таким замiжжям. Коли б знала, краще з послiднiм нищим  зв'язалася,  нiж  з
ним.
   - А де ж вiн тепер?
   - Де? у шпиталi. В губернiю одвезли. Насилу домовилася та  допросилася.
Ноги одбiгала, поки виходила, щоб його взяли у шпиталь. "Ти, -  кажуть,  -
жiнка - сама i вези". А на що менi його везти? Усе ж, усе  пропив.  Прийде
оце - мене нема? дома, на базарi абощо. Вiн за платок або за спiдницю - та
й у шинок. Як огню того боялася! Та допився до того, що  страшно  глянути:
обiрваний, трохи не голий, увесь труситься, очi - стовбуром,  верзе  таке,
що й на голову не злiзе. Господи! Намучилася я з ним! - зiтхнувши,  додала
Марина.
   А Христя сидiла в кутку бiля столу i  тулилася  до  стiни.  Марина  так
розписувала  ?й  свого  чоловiка,  що  Христi   здавалося,   от-от   дверi
розчиняться i ввiйде вiн у хату, свiтячи сво?ми божевiльними очима.
   Дверi справдi розчинилися, - Христя аж струснулася, -  в  хату  увiйшов
височенного росту москаль. Голова його трохи не в оселю впиралася, руки  -
мов дрючки, лице довге, таранкувате.
   - Марине Трохимовне! Наше  вам!  -  привiтався  москаль,  пiдходячи  до
Марини i простягаючи руку. Та, усмiхнувшись, подала свою, i москаль так ??
Здавив за пальцi, що та, стрибнувши, засичала i з усi?? сили гепнула  його
межи плечi. Москаль реготався, а Марина стрибала по хатi та махала рукою.
   - Бодай тебе кат так поподавив! - лаялась вона.
   - Ничавось, ничавось. Ефто здорово! - сiдаючи на  другiм  кiнцi  столу,
казав москаль.
   Христя подивилась кругом  себе.  "Оце  той  халамидницький  притон!"  -
подумала i знов боязко озирнулася.
   - А ефто што у тебя за барышня? - спитався москаль, указуючи на Христю.
   - Се моя подруга, а не баришня, - одказала та.
   - Понимаемсь. Наше вам! - даючи Христi руку, обiзвався вiн.  Та  боязко
простягла свою.
   - Не, не, не бойтесь! Вот ручка так  ручка.  Беленькая,  пухленькая!  -
любувався вiн, злегка перетираючи ?? сво?ми кодзумитими  долонями.  Христя
усмiхнулася.
   - А позвольте спросить. Вы ж где находитесь? Здеся, али приехамши?
   - При?хала, - одказала, усмiхаючись, Христя.
   - При должности какой состоите али гулящая? Христю мов  хто  у  правець
поставив вiд того питання, вона аж скорчилася.
   - Ну, от уже i почне! От i почав! - крикнула Марина. - Тобi  яке  дiло?
Заськи! Не зна?ш?!
   - Не извольте гневаться, Марина Трохимовна, не извольте  гневаться.  Я,
значит, все доподлинно желаю знать.
   - Швидко зостарi?шся, як усе будеш знати.
   - А вот у нас в роте фидфебель всегда говорит: "Вес знать - самый раз!"
   - То ж у вас. Хiба в вас, у москалiв, так, як у людей?
   - У нас, у солдатов, всегда лучше, чем где-либо. Ничаво сваво, одна вот
душа, да и ту каму-либо отдашь на  сохранение,  -  одказав  москаль  чуло.
Марина, дивлячись на його, глибоко-глибоко зiтхнула.
   - Ти ж кому свою припоручив:  боговi  чи  чортовi?  -  спитала  вона  i
зареготалася сво?й вигадцi.
   - Зачем богу? Богу еще успеем, а черт к нашему брату не пристанет.  Вот
маладушке какой - самый раз!
   - О, вам усе молодушки, а хто ж нас, старих, глядiтиме? - спитала знову
Марина.
   - Старым бабам помирать нада, а  маладушкам  -  песни  петь  да  солдат
любить!
   - За вiщо?
   - Как за што? За то, што солдат  -  сиротинушка.  Один  себе  на  чужой
старане...
   - О, гарно спiва?ш. Янгольський, кажуть, голосок, а чортова думка.
   - Опять чертова! Зачем чертова? Эх, едят вас мухи! Разве с бабами можно
говорить об ефтих материях? У бабы волос долог, да ум короток. Вот  што  я
тебе скажу.
   - Як саме?
   - А так. Вот, примерно, пришла к тебе гостья, подруга твоя.  Нет  тово,
чтобы, примерно, в шиночек, да чверточку...  с  печки  гуся  жареново  али
барана... Все на стол: пей и ешь, любезная подруга!..  А  ты  вот  баснями
соловья кормишь.
   - Годувала б його чим i кращим, а  як  нема  чим!  -  одказала,  прикро
дивлячись на його, Марина.
   - А нет - так i скажи. Тогда на тебе и ответу никакого. Вот  у  меня  в
солдатском кармане осталась завалящая копейка! На! тащи! - сказав москаль,
витягнувши з кишенi семигривеника грошей i брязнувши ним об стiл.
   - Нi, нi, - кинулася Христя. - Бога ради не треба! Я  нiчого  не  хочу!
Спасибi вам! Я прийшла одвiдати подругу.
   - Ну, ты не хоч, так,  может,  кто  другой  хочет,  -  сказав  москаль,
посунувши семигривеника до Марини.
   Та покiрно взяла, зап'ялась платком i вийшла з хати.  Христя  зосталася
удвох з москалем, ?й було i боязко i не по собi.
   - Хорошая эта баба, Марина,  -  помовчавши,  почав  москаль,  -  Совсем
хорошая,  вот  только  хохлушка...  Иной  раз  такое  скажет  -  никак  не
разберешь. Да вот у нее только муж лихой! У, лихой!
   - А вiн же був смирний! - обiзвалася Христя.
   - Да смирный то он смирный. Только больно много зашибает. Как жарнет  -
небу жарко! Ну, а тогда уж не знает, што и делает.  На  меня  один  раз  с
ножом бросился. Не увернись я - вот так бы насквозь и прошел. Да, бедовый!
   - За вiщо ж вiн на вас зло таке мав?
   - Как тебе сказать за што? Ни за што. Первое - муж он,  всегда  пьяный.
Как его пьяного любить жене? А второе - я их  квартирант.  Ну  вот,  он  и
начал ревновать ее ко мне.
   На той час саме вернулась Марина, несучи в руках пляшку горiлки  i  пiд
рукою пiвпалянички.
   - Се все про того iрода балака?те? - спитала, викладаючи на  стiл  свою
куплю. - Осточортiв вiн менi, хоч не згадуйте! - додала вона, хмурячись.
   - Не, не, не будем. Потчуй-ка гостью! - сказав москаль.
   - Я не п'ю. ?й-богу, нiчого не п'ю. Спасибi вам, -  подякувала  Христя,
коли Марина пiднесла ?й чарку горiлки.
   - Ну, як хочеш, - одказала та i  перекинула  собi  у  рот  чарку.  -  А
горiлка добра. Випила б.
   - Да что же, как не пьет? - умiшався москаль. - Ну, и не нада. Я за нее
выпью.
   I москаль, усмiхаючись i кланяючись, вихилив одну, посмакував, крякнув,
сказав: "Да, добрая" - i налив другу.
   Христя ще посидiла трохи, послухала, як Марина  жартувала  з  москалем,
випиваючи по повнiй, потiм пiдвелася, попрощалася i пiшла.
   - I к бiсу, коли не хоч! - сказала Марина, як  Христя  на  ??  прохання
посидiти ще не здалася. - Нiс копилиш - к бiсу!
   - А бабенка ядреная! - скрикнув москаль.
   - Дума?ш, путн? що? - сказала Марина. - Така ж боска, як i всi!
   - Значит, наш брат Савва! Эх, едят ее мухи! - скрикнув удруге  москаль,
даючи Маринi з усi?? сили раза по спинi.
   - Хоч би тебе кат  так  опiк!  -гукнула  та,  угинаючись,  i  стусонула
москаля кулаком межи плечi.
   XII
   Того ж дня увечерi за?хав по не? Колiсник, i вони по?хали  в  губернiю.
Всю дорогу вiн був сумний та неговiркий, ще мов сумнiший, нiж як ви?жджали
з Кута. Христя думала про Довбнiв,  не  питала,  чого  суму?  старий,  вiн
мовчав.
   При?хавши другого дня надвечiр, вiн зразу  пiшов  на  свою  половину  i
заперся. У Христi серце  болiсно  занило,  як  вона  глянула  йому  услiд:
похнюпившись, поколихав вiн, наче п'яний. Вона довго не спала, думаючи про
його. Що прийшлося вислухати старому дома вiд жiнки? Недаром вiн  осунувся
так, опустивсь, ?й здавалося,  що  вiн  повинен  ??  кликнути,  вона  сама
поривалася скiльки раз iти до його, чи не виговоре  вiн  перед  нею  свого
лиха i чи не повеселiша? хоч трохи. Та кожен раз ??  зостановлювала  перед
зачиненими дверима думка: вiн утомився з дороги i спить. Хай  завтра.  Так
Христя i заснула. А Колiсник?
   Вiн, поставивши свiтло на невеличкому столику в головах кроватi, лiг на
спину,  понурим  поглядом  озираючи  хату.  По  стiнах,  оббитих   темними
шпалерами, по глухих кутках снували тiнi, одна  бiла  оселя  виблискувала,
обдаючи хату зблiда-жовтуватим кольором.  У  тому  жовтуватому  мороцi  по
темних  стiнках  снують  його  зляканi  думки.  По  глухих   кутках   вони
зступаються i визирають до його та?мними обличчями  давньо?  давнини.  Ось
його батько, високий кругловидий рiзник, котрому з почотом скидають  шапки
i  низько  вклоняються  всi  городянськi  мiщани.  Ось  i   мати,   низька
натоптувана перекупка, говiрка, балакуча, говоре - мов горохом сипле i все
так до прикладу, все такими поговiрками, котрих вона мала цiлий  ворох  на
всякий случай. Що не видума Петро Колiсник  -  нiхто  краще  вiд  його  не
видума, а послухати товсто? Василини зостановлювались не раз i пани  серед
базару, дивуючись, де в не? тi  слова  беруться,  i  думаючи:  "Сам  розум
поверта ?? язиком". Всiм навдивовижу далася та пара людей!  I  розумнi,  i
живуть согласно, i сина того, ?дину свою дитину, добру навчають не дома, а
в школi, де i панськi дiти учаться. "Дома  балуватись  буде,  а  до  свого
ремества привчати - ще рано", - казав батько. "I справдi,  хто  бiля  його
дома буде дивитись, ти - у рiзницях, я - на базарi", - довела мати. Костик
трохи не з того часу, як став лазити, покинутий без призору батька-матерi,
рiс собi самотою. Не закривала йому на нiч очей материна ласка, не  будили
ранком ?? пестощi. "Матерi нема? дома, матерi нiколи", - чув вiн кожен раз
вiд наймички-куховарки, що разом глядiла i за ним. А батько? Батько бiльше
гримав на його. Страшно i тепер йому, коли вiн згада? сво? дитячi лiта.  У
тих людей, зда?ться,  не  було  серця  у  грудях,  не  було  ласкавостi  в
розмовах. У його - рiзницi, у не? - базари, i бiльше нiчого. Тiльки вiн  i
чув нарiкання  батькове  на  малу  таксу,  тiльки  i  вислухував  перекази
материнi про торг. А люди на ?х з заздрiстю дивились  i  казали:  "От  хто
розжива?ться-багатi?".   Непривiтною   стороною   тих   щоденних    клопот
становилося життя перед його молодими очима, не  будило  воно  чулостi  до
людей, а здiймало заздрiсть, недовiр'я.
   - Знай, ти не об'?деш - тебе об'?дуть, на  те  торг,  -  казав  батько,
призвичаюючи сина до свого ремесла, коли той скiнчив школу. I вiн розказав
синовi про всi тi плутнi, якi треба часом пустити, щоб  збути  товар.  Син
був  покiрним  батьковим  учеником;  викидати  колiнця,  як  звав   батько
крамарськi плутнi, приносило спершу йому таку утiху та  радiсть.  "Не  для
кого трудимосяпрацю?мо, не кому це все збира?мо, як не для тебе i не тобi,
- казала мати, додаючи: - А ти  гляди  батькiвського  добра,  гляди  -  не
розволочи. Чим бiльше його матимеш, тим мiцнiше на ногах стоятимеш, бiльше
почоту вiд людей. Грошi - сила, у нашiй мiщанськiй постатi - вони все". Що
було йому робити, як не стати на раз накоченiй  колi??  I  люди  наддавали
хiтi: якi батьколiати, та який син удався!.. Правда, молода ще кров шпарко
дзюрчала у молодих жилах, серце нудилось  серед  тих  щоденних  клопот,  i
Костянтин не раз, набравши цiлу метку парубоцтва, заводив з ними забави, -
то догори дном жидiвський шинок переверне, то ворота з двору, де е  молода
дiвка, замчить на базар, вивiсивши ?х, мов щигля, на здоровеннiй щоглi. Та
скоро i тим забавкам кiнець настав.  "Пора,  сину,  тобi  женитись.  Он  у
Сотника ? дочка, хоч i не вродлива, зате  покiрна  дитина,  та  й  не  без
приданого", - казав батько. А через тиждень Костянтин був уже чоловiком. З
того часу увесь свiт повився для його  густою  хмарою,  з-за  котро?  йому
нiколи не доводилося бачити  сонця.  У  тому  туманi  робилися  обходи  та
ошукування людей, з року на рiк ширилось та прибiльшувало  добро.  Померли
батько i мати, та слава ?х не померла. Син високо пiдняв ту  славу  угору,
ставши рядчиком м'яса спершу на полк москалiв, а далi i  на  увесь  город.
Про його говорили у кожнiй хатi, його прiзвище було на  язицi  у  кожного.
Вiн став першим чоловiком, першим мiщанином на  усе  мiсто.  Те  забавляло
його, тiшило серце. Та одно лихо - нi з ким було йому  тi?  слави  дiлити.
Йому найближча i найдорожча людина, його жiнка,  тру?ла  йому  найкращi  i
найлюбiшi хвилини в життi, ?? несита ревнiсть не давала йому покою  нi  на
одну хвилину. Своя хата стала пеклом, з котрого приходилось тiкати. I  вiн
тiкав, хижо накидаючись на людськi кишенi i вивертаючи З ?х  усе,  що  там
зата?лося. Вiн, зда?ться, мстився над тими сiромами, що, не маючи  нiчого,
мали сво? щастя. Боже! Що вiн тiльки не витворював  на  сво?м  вiку?  Яких
темних дiл, людських слiз не лежить на  його  душi.  Його,  наче  гарячого
коня, пiдганяло хатн? нещастя. I досi вiн безперестанно мчався... Мчався i
от до чого домчався. Тепер вiн сидить рядом з панами, бiльше  -  сам  пан.
Одно слово, Колiсникiв Кут, колись графське гнiздо,  тепер  його...  Його,
його. Та як йому воно досталося, якими скритними дорiжками дiйшло?  Кинься
Земство до сво?х грошей - i Кут, i все пропало.  Пропала  i  слава.  Праця
цiлих рокiв, турботи довгих часiв - усе наче помелом  змете.  Колись  йому
Загнибiда, теж не згiршо? руки крутiй, казав: "Ой, догра?шся ти, Косте, до
свого. Опечуть i тебе колись, та так опечуть, як  ще  ти  нiкого  досi  не
п'к". Гляди, лишень, чи то не було пророкуванням. Чу? його  серце,  наста?
та пророча хвилина. От земський на?зд швидко. Вiн був у  Рубця,  i  Рубець
якось здалека усе закидав, що треба 6 хоч раз повiрити  земську  скриньку.
Його тi слова, мов холодний нiж, доторкалися до його душi. Вiн ще не  чув,
щоб вiн колов або рiзав, вiн тiльки чув гострий  холод  на  горлi  залiза.
Уп'ять же i жiнка, виговорюючи йому, казала про ту  чутку,  що  ходить  по
мiсту. "Он, - каже, - розказують, накупив землi на земськi грошi та у ?х i
вигодову? бахурок". Бахурок... Христя,  перша  людина,  котру  вiн  любить
бiльше усього на свiтi, не що iнше, як бахурка. Не  гiркий  посмiх  гiрко?
долi? "Ох! Коли б можна вернутися лiт за тридцять назад, не  була  б  вона
бахурка. Не був би i ти, Косте, тим, що тепер е, - казав вiн сам  собi.  -
Не мутило б твою душу довгих лiт безперестанне  ошукування  других  людей,
жив би .ти у глухому куточку села тихо та  щасно.  А  то  що  з  того,  що
винесло тебе у свiт, вимчало у люди  i  поставило  на  показ  на  високому
мiсцi? Нащо? Для того,  щоб  усi  бачили,  як  ти  будеш  летiть  з  сво??
високостi сторч головою? Щоб тикали на тебе пальцями, показуючи:  он  вiн,
казнокрад, бахур!"
   Колiсниковi стало страшно. Перший зроду раз вiн почув  такий  нестямний
страх. Серце стало, кожна жилочка перестала кидатись,  у  кожному  суставi
похолонуло. Вiн чув, як у його волосся на головi жмутом пiднiмалося угору,
очi наче хотiли вискочити з баньок... а кругом ходором ходив свiт. У  тому
неясному мороцi сотнi тисяч колихалися народу,  ревучи  та  гукаючи:  "Так
йому i треба! Собацi - собача i честь!"
   Йому здалося, то  настала  послiдня  хвилина.  Знiчев'я  рвонувся  вiн,
скрикнувши: "Прокляте життя!" - i заходив по хатi.
   Вiн довго ходив. Усе кругом спало мертвим  сном,  нiвiдки  не  доходило
нiякого гуку, тiльки його ступнi, мов гiркi докори, роздавалися серед  тi?
нiмо? нiмоти. Йому було сумно-гiрко i ще ставало сумнiше i гiрше, що  йому
нi вiд кого було ждати нi помочi, нi поради.
   На другий день Христя уздрiла Колiсника i не  пiзнала.  Похмурий  ходив
вiн по хатi, ледве ногами соваючи, лице жовте, осунулося.
   - Тату! Що це з тобою? - скрикнула вона.  Вiн  став  i  гостро  на  не?
подивився. Так дивиться божевiльний сво?ми палючими очима. У Христi  серце
несамовито забилося.
   - Ти недужий, недужий? - допитувалася вона його.
   - Недужий... Не спав i трiшки за усю нiч. Не буди мене, -  сказав  вiн,
виходячи в свою хату i зачиняючи за собою дверi.
   - Що це з ним таке? Не дай, боже... - i Христя не  договорила.  Холодом
пройняло ?? наскрiзь. Куди вона тодi ткнеться, що  ?й  робити?  Тiльки  що
вона трошки заспоко?лася, тiльки що прийшла у себе, як знову ?й iти  у  ту
непросипну гульню, у тi  безперестаннi  побiганки,  ?й  пригадалися  слова
п'яненько? Оришки: "А ти не смiйся. Тебе велике горе жде..." Невже то були
пророчi слова?
   Христя i чаю не пила, сновигаючи з хати в  хату  i  не  знаючи,  що  ?й
робити. "А може, засне, переспить", - тiшила ?? надiя. I вона на  пальчики
покралася до його хати, бережно беручись за ручку дверей.  Стиха  стукнула
плямка, стиха скрипнула половинка, i невеличка щiлина засвiтилася. Христя,
зата?вши Зiтхання, приложилася оком до тi?  щiлинки.  На  лiжку  на  спинi
лежав Колiсник, згорнувши на грудях руки. Так ?х умирущому складають. Лице
блiде, Злегка синювате, очi закритi. "Невже?" - подумала Христя i  в  одну
мить опинилася коло його. Колiсник ворухнувся, застогнав  i  схилив  трохи
набiк голову. Христя одiйшла набiк, щоб не видно ?? було, коли  часом  вiн
лупне очима. Довго стояла вона, дивлячись на його,  на  неголене,  заросле
срiбними остами лице; воно ще недавно було гладеньке, зовсiм кругле, тепер
його щось витягло, декiлька зморщок пройшло по йому i продовж, i впоперек.
"Ох, який вiн старий став  зразу...  Старий,  а  все  добрий  чоловiк",  -
подумала вона i тихо покралася назад.
   Важкi думки не покидали ?? увесь день, почуття лиха носилося над нею  i
не давало спокою. Господи! Та невже ж? Тiльки що збiгло на лад, тiльки  що
заклюнулося щастя, та знову воно утiка? вiд тебе, знову ти  одинока  серед
стороннiх людей, серед чужо? чужини.
   Колiсник аж увечерi кинувсь. Його сон хоч i  пiдкрiпив,  та  ж  все  не
вернув спокою; на лицi зосталися слiди важких дум, пережитого лиха.
   - Налякав ти мене, - чуло сказала йому  Христя,  даючи  йому  чай.  Вiн
тiльки поскромадив у потилицi i не сказав нiчого.
   - Ти ще й досi не при собi. Може б, лiкаря кликнути?
   - Лiкаря? Лiкар поможе! Не поможе бабi кадило,  коли  бабу  сказило,  -
одказав вiн, гостро дивлячись на не? i болiсно усмiхаючись.
   - Тобi не до смiшкiв,  а  ти  смi?шся,  -  з  плачем  одказала  вона  i
похнюпилася.
   Вiн нестямно схопився за голову.
   - Боже! Хоч ти не муч мене! - скрикнув i побiг у свою  хату,  зачиняючи
за собою дверi.
   I знову цiлу нiч чулися його важкi  ступнi  важко?  ходи.  Блiдий  свiт
ранку ще застав його на ногах, понурого та похилого. "Одно, що  зосталось,
- сказав вiн, пiдходячись до лiжка i дивлячись на подушки, -  збожеволiти.
Як се не поможе, нiщо не  поможе!"  -  махнувши  рукою,  додав  i  лiг  на
постелю, закривши голову подушкою.
   З дня на день Колiсник робився все чуднiше та чуднiше. День спить,  нiч
гуля?, часто сам з собою балака?. "Ану погадай, Косте, чи то й на сей  раз
перевезе тебе кривий кiнь? - питав вiн сам себе. - Перевезе! Не  перевезе!
Перевезе! Не перевезе!" - казав вiн, розтуляючи раз  по  раз  то  той,  то
другий кулак  i  з  острахом  позираючи  на  сво?  долонi.  Потiм  утихне,
задума?ться. "Хоч би одна близька душа бiля тебе!" - скрикне i, сумний  та
похмурий, заходезасновига? по хатi.
   Так проходили днi за днями. Колiсник i ногою  не  виходив  з  хати.  Не
виходила i Христя нiкуди, ?й бажалося провiдати Довбню, та як iюго  кинути
татуся самого?
   А тим часом наближався на?зд. По городу  ходила  чутка,  що  цей  на?зд
повинен бути дуже цiкавим, що годi так на слово  вiрити  виборним  членам,
пора хоч раз гаразденько подивитися, що ними  зроблено  i  чи  цiлi,  лиш,
припорученi декому грошики. Дехто з болем указував  прямо  на  крадiжку  i
шкодував, що казна припоручила громадi грошову часть.  Не  треба  б  сього
було робити. Ну, земство,  земство.  Хай  би  воно  розпорядки  робило,  а
грошима казна завiдувала. Другi зовсiм не бачили нiяко? користi з  земства
i казали: "Ще одна драчка, а для уряду обуза. Раз коневi попустити  поводи
- дай показати сво? норови, то вже трудно одучити. Попомните мое слово:  з
цього земства щось лихе вийде!" Третi  жалiлися,  що  мужиччя  натюрили  в
земство, буцiм воно куди  i  чемне.  Через  те  i  крадiжка,  i  шахранина
громадських грошей. "Пусти, - кажуть, - свиню за стiл, то вона i  ноги  на
стiл".
   Багато  ходило  по  городу  судiв-пересудiв,  та  не  чув  того  нiчого
Колiсник, сидячи дома. Раз  до  його  прислали  з  управи  довiдатися,  чи
при?хав. Так вiн сторожа вилаяв i прогнав. Удруге прислали  бумагу:  давай
отчот на?зду. Колiсник ще бiльше задумався. Потiм почав щось писати.  Одно
напише - порве га знову друге почина?.  I  знову  рве,  i  знову  пише.  З
тиждень писав вiн, а потiм на все махнув рукою i повеселiв. Христя бачила,
що то якась непевна веселiсть була, оже мовчала. Та й що ?й було казати!
   На другий день вiн почав наряджатися.
   - Куди се? - спитала Христя.
   - В управу. У нас тепер на?зд. Забула?
   Довго вiн наряджався i вийшов до не? вибiлений та вичищений.
   - От що, - сказав вiн, мнучись, - не  забувай  свого  завiту:  мене  не
стане - помолися за мене!
   Христя скинула на  його  здивований  погляд.  Колiсник  надiвав  верхню
одежу.
   - Ти б, може, пiшла провiдати Довбню? - спитався i пiшов.
   "А справдi? - подумала Христя. - Пiду.  Чи  признае-то  вiн  мене?  Все
рiвно: не призна? - сама признаюся. Може, йому полегша?, коли  побаче,  що
не  всi  одвертаються  вiд  його,  як  жiнка   одвернулася".   I   Христя,
прибравшись, пiшла в шпиталь.
   ?й там сказали, що ще рано. Прихожих пускають до болящих  тодi  тiльки,
як скiнчить лiкар сво? обходи. Христя пiшла в садок проходитись.
   День був ясний та тихий. Сонде привiтно свiтило i грiло, як воно завжди
грi? восени. На улицi серед хмар пилу жарко, зате в холодочку та в садочку
саме добре. Дерево не то що з весни зелене-зелене, як рута, а прибралося в
рiзнi кольори, вiд блiдо-жовтого до жовтогарячого,  -  здалека  здавалося,
мов воно зацвiло такими квiтками.
   Христя увiйшла в садок i сiла спочити на першiй примостцi у  холодочку.
З глухого кiнця садка доносився гомiн,  по  вичищених  дорiжках  сновигали
болящi у бiлих  шликах,  у  жовтих  балахонах.  У  Христi  серце  замлiло,
дивлячись на ?х блiдi замлiлi обличчя, що мовчки  снували,  мов  тi  жовтi
тiнi, на сонячнiй сторонi.
   "А може, i вiн там де мiж ними?" -  подумала  вона  i  пiшла  походити,
заглядаючи кожному у  вiчi,  пiзнаючи,  чи  нема  мiж  ними  Довбнi.  Вона
обходила увесь садок, усi дорiжки i нiгде його не стрiла. Потiм  вернулася
назад. З того мiсця видно усюди, видно, що робиться в садку, в дворi, коло
шпиталю. Он невеличка шкiнька на лихому возi привезла до шпиталю болящого.
Голова i  лице  його  були  заверненi  ганчiрками,  зверху  прикритий  вiн
рядниною, а ззаду iшла похила жiноча постать. То,  певно,  жiнка  привезла
свого чоловiка. Он чотири прислужники несли на носилках шось жовте,  котре
так важко стогнало. Он вибiг хтось з шпиталю з мiдним тазом i линув у  яму
щось червоне. То кров, може? А там з глухо? хвiртки, наче  вiтер,  вибiгла
трохи не гола жiнка i, плещучи в долонi, помчалася геть за  двiр.  3а  нею
навздогiнцi кинулося чимало прислужникiв. Хтось десь кричав: "Так  ви  усе
дивитесь? Так глядите? Божевiльну випустили. Ловiть! Ловiть!" - i всi,  аж
земля гула, погналися за нею. Через скiльки часу ?? вели два  чоловiки  за
руки, а вона, розпатлана, прихилялася то до того, то  до  другого,  видно,
наче кусалась  або  пручалася  вирватись.  Привiвши  до  хвiртки,  один  з
чоловiкiв штовхнув ??, i вона сторч  пролетiла  у  двiр.  Нестямний  регiт
привiтав  штовхуна.  А  той,  крякнувши,  скаржився,  що   бiда   з   сими
божевiльними. Так i бережися, щоб чого не нашкодили. Та здоровi, проклятi.
Сказано, нечиста сила ?х обуяла!
   "Так он воно чого люди розуму позбуваються! Нечиста сила  його  плута?.
Хто ж заборонить ?й напастися на кожного?" -  подумала  Христя.  Це  мiсце
мученьки людсько? та всяко? хвороби таким ?й  страшним  здалося,  що  вона
мала була тiкати, та згадала, що не дозналася  нiчого  про  Довбню,  пiшла
знову до контори.
   -, Довбня? Довбня, - замовив смотритель. - Був такий у  бiлiй  гарячцi.
Зда?ться, видужав. Я зараз. - I  вiн  метнувся  у  другу  хату,  а  звiдти
вийшов, сказав, що вже третiй день, як Довбня виписався.
   "Отак же! От i  зiбралася  провiдати!  -  подумала  Христя,  вертаючись
додому. - Де ж тепер його я стрiну? У кого спитаю?"
   Похила iшла вона улицею  i  думала  про  божевiльну  жiнку.  Думки  ??,
плутаючись та нанизуючись одна на другу, черкнулися Колiсника. Чудний  вiн
став. Коли б ще не позбувся розуму. Он сьогоднi  так  ?лось  наплiв  перед
тим, як виходив. Ну що, як, не дай, боже, позбудеться?  -  i  ??  наскрiзь
пронизав якийсь гострий холод.
   - А-а, Христя! Здорова, чорноброва! - роздався коло не? знайомий голос.
Христя пiдняла голову - перед нею стояв Проценко. На всiй  улицi  не  було
нiкого, тiльки ?х дво?.
   - Де се ти була, мо? давн?  кохання?  -  питав  вiн,  зазираючi?  у  ??
похмурi очi.
   - Я? Була в шпиталi. Ходила провiдати Довбню.
   - Шкода, опiзнилася! Вiн уже третiй день як виписався...
   - Так менi i там сказали. Де ж вiн тепер?
   - Де? Певно, добрався до першого шинку та  й  засiв  там.  Чого  ж  так
гостро на мене дивишся? А ти i трохи не перемiнилася. Ще мов краща  стала.
Ех, шельмовство! Ходiм, я тебе проведу.
   - Коли нiкого на вулицi нема?, то тодi й проведу, - виступаючи  вперед,
ущипнула Христя.
   - Чудна ти! Був колись вiльний птах, та пообрубували крила,  -  одказав
вiн, поспiшаючи за нею.
   - Ага, знайшлися такi! -  усмiхнулася  вона.  Пройшли  скiльки  ступнiв
мовчки.
   - Чого це вас нiгде не  видно?  То,  бувало,  до  Костянтина  Петровича
забiга?те провiдати, а тепер i ви одцуралися.
   - Мошеник твiй Костянтин Петрович! Плутяга! Он то що!  -  випалив  вiн.
Вона звела на його здивований погляд.
   - Як саме?
   - А так: накрав земських грошей, накупив собi ма?ткiв...
   - Яких?
   - А там Кут купив у якогось  грапа,  чи  що.  Чорт  його  зна?!  Тiльки
двадцять тисяч не долiчаться. Сьогоднi  там  у  земствi  таке,  що  тiльки
держись! Пiд суд його оддали.
   У Христi перед очима заходили зеленi кружала. Все, все ?й  тепер  стало
вiдомо - i його чуднi речi, i його запеклий сум. Так он воно що!
   ?й здавалося, що земля пiд нею колишеться i ?? хита?. Вона  не  йде,  а
бiжить, а ?й зда?ться, ледве ногами пересува?, вони у не? мов не сво?.
   - Та чого ти летиш, як навiсна? - гука вiн до не?. Вона  чу?,  що  далi
нема ?й ходи, недоста? чим дихати - свiт витушкою  крутиться  кругом  не?.
Вона стала пiд забором передихнути, спочити трохи.
   - Ага! - радiсно граючи очима, сказав  вiн,  пiдходячи  до  не?.  -  До
самого живого дiйшло? Що, тепер знову на розпуття? Зна?ш що? Коли  не  хоч
пропасти, кидай мерщiй свого старого друга! Та i наймайся до мо?? жiнки  у
горничнi. Тiльки анiчичирк! Добре буде, Христе! Я  не  забув  давнього,  -
важко дишучи i метаючи очима стрiли, казав вiн. -  Все  я  пам'ятаю,  все.
Менi хочеться тобi яке-небудь добро зробити.
   Перед очима ?? зовсiм зникнув свiт. Замiсть  його  темно-зелений  морок
клуботав кругом не?.
   - Геть вiд мене, iроде! сатано! - нестямно скрикнула вона  i  пустилася
наче стрiла вiд його.
   Вона нiчого не бачила, не чула. Не бачила, як вiн зло  подивився  услiд
?й, не чула, як гiрко вимовив: "Ну-у! я  ж  тебе  до?ду,  шлюшище!"  -  i,
повернувшись, пiшов далi.
   А вона не йшла - летiла. З'пiд ворiт  одного  дому  собака  гавкнула  i
погналася за нею. Та  куди  тiй  собацi  догнати  ???  На  поворотi  хтось
толкнув. У сусiднiй улицi пiдняли регiт.
   - Що то за лисиця так тiка?? - хтось крикнув.
   - Федоре! Ану доганяй сво?м жеребцем, чи доженеш?  -  зареготався  один
звошик до другого.
   - Та що воно таке? - пита? той. - Видно, у добрих бувальцях  була.  Ач,
закурiла.
   - По?дьмо. Що воно, справдi?
   I  два  звощики  один  проти  другого  навперейми  помчалися   за   нею
навздогiнцi.
   Аж улиця гуде вiд ?х бiгу, аж iскри сиплються з-пiд кiнських  копит,  а
Христя байдуже - одне чеше, мов ?? хто ззаду пiдганя?.
   Ось уже вона i в сво?й улицi, он уже i той дiм, де вона живе, видно. Ще
трохи, ще - i вона до рундука добiга?.
   Дверi з улицi там завжди запертi, i, щоб увiйти, треба  дзвонити.  Вона
забула про те i з усього розгону налягла на половинку дверей.  Тi  на  сей
раз не були запертi i з  грюком  розчинилися.  Вона  кинулась  уперед:  як
укопана стала...
   Перед нею на пiддашковiй бантинi на товстому шнурi  спокiйно  е^iсiв...
Колiсник.  Христя  хитнулася,  скрикнула  i  з  усiх  чотирьох  повалилася
наг'знак. Пiд рундуком тiльки загуло, як вона упала.
   XIII
   - Де се я? Що зо мною? - були ?? першi  слова,  коли  вона  прийшла  до
помки.
   Кругом тихо, темно. Щось шелестить пiд нею. Та се солома! збiдкiля?  де
вона взялася? А то що угорi, з глухого куточка сiрi??  Кругом  так  вогко,
сумно. Се вона у льоху чи пiд землею? I то крiзь оддушину доходить неясний
свiт. Господи! як вона пiймана сюди, чого i за що пiймана?
   Вона пiдвелася, сiла i почала пригадувати. Голова у не? крутилась  i  в
ухах дзвонило, а ?й здавалося, що земля пiд нею тiпа?ться i ?? хита?.  Вiд
немочi вона знову лягла... щось пробiгло по лицi,  щось  укусило  за  шию.
Вона махнула рукою i роздавила блощицю!
   Як навiсна, вона скочила - зразу усе пригадала. Так, так -  вона  перед
собою бачить Проценка, вiн ?й щось  шепоче:  "Добра  тобi  хочу  -  iди  у
наймички до мо?? жiнки". Що вона сказала? Не  дiждеш!  Вона  пам'ята?,  як
кинулась вiд його. Пам'ята?, як добiгла до рундука, ускочила в дверi...  I
перед нею зателiпався на вiрьовцi труп Колiсникiв. Серце у  не?  заболiло,
щось важке пiдiйшло пiд горло i, наче руками, здавило. Далi  все  повилося
забуттямтемнотою.
   То було з нею... а тепер? Де вона, чого сюди забралася? Хто ??  закинув
сюди?
   Як не пригаду? Христя,  як  не  розкида?  свою  споминку  -  нiчого  не
пригада?.
   Помацки покралася вона до оддушини, що сiрiла вгорi. Стала  проти  не?,
простяга?  руки,  хоче  пiймати,  а  оддушина  все  мов   вище   та   вище
пiдiйма?ться... Вона аж навспинячки ста?... маха? рукою i об залiзну штабу
торкнулася пальцями. Холодом пронизало ?? наскрiзь. "Та се тюрма!" - трохи
не скрикнула вона. Вона у тюрмi, вона... За що? Сльози давили  ??.  Видно,
щось зробила вона, коли ?? вкинули у тюрму. Оце так!  Ще  вчора  була  мiж
людьми, ?х клопоти клопотали ??, а сьогоднi одрiзалась вiд ?х навiки  сими
чотирма стiнами. Ще вчора качалася на м'якiй перинi, панувала, а  сьогоднi
- на гнилiй соломi, у тюрмi. Так се та  напасть,  про  яку  плескала  баба
Оришка. Господи! За що ж, про що?  Кому  вона  лихо  заподiяла,  кому  хоч
бажала чого Злого?
   Сльози градом полили з ?? очей,  i  вона,  припавши  лицем  до  колючо?
соломи, неутiшно плакала. Кругом не? чорна нiч i тиша незамутна, i  тiльки
?? важке та гiрке зiтхання порушу? ту нiму тишину.
   Довго вона плакала, поки знову забулась-заснула.  Прокинулась  -  крiзь
невеличке вiконечко пiд оселею,  перевите  залiзними  штабами,  пробивався
ясний сонячний  свiт;  по  жовтiй  соломi  стриба?  вiн,  наче  хто  iскри
розсипав, а кругом  морок.  Стiни,  покритi  цвiллю  та  чорними  плямами,
здавалось  ?й,  зступилися,  намiряючи  ??  придавити.  З  якогось  далека
доносився до не? стук, гомiн. Ось наче над ?? головою щось загарчало, i не
примiченi нею дверi розчинилися.
   - Эй ты! Спишь там али околела! - хтось обiзвався. - По-барски почивать
изволишь. Подь сюда.
   - Се я? - спитала Христя. - Да ушь не кто - ты.
   Христя пiдвелася - на дверях стояв москаль.
   - Да живей, живей! Што, словно неживая? - гукав вiн  на  не?.  Невмита,
нечесана, вона як устала, так i пiшла за ним, думаючи, на яку  ж  се  нову
муку ведуть ??.
   ?? увели у якусь здорову хату.
   - Посиди здесь. Паабажди, сичас пристав выйдет.
   Тодi тiльки догадалася Христя, що то вона була в чорнiй при полiцi?.  I
ще бiльше здивувалася, коли перед нею появився Книш.
   - Ага, се ти, прачко, се ти, спiвухо? - замовив вiн. - Що ж,  ти  добре
виспалася у мо?й панськiй опочивальнi? Опочивальня добра, i м'яка, i тиха,
не то що в Колiсника на перинi.
   Христя, стоячи перед ним, заплакала.
   - Чого ж ти плачеш? Хiба я тебе б'ю? - пронизуючи ?? гострим  поглядом,
сказав вiн. - Годi ж, годi.  Перестань.  Скажи  краще,  що  ти  зна?ш  про
Колiсника. Чого вiн повiсився? Може, сама i помагала?
   - Я? Я якби знала, що таке буде, то нiзащо iз дому не йшла.
   - Хiба тебе дома не було? Де ж ти була? Христя розказала все,  все,  як
було, не вта?ла i того, що Проценко нашiптував ?й.
   Книш тiльки свиснув i заходив по хатi, позираючи скоса на Христю.
   - Що ж ти тепер будеш робити? - не швидко спитав  вiн  пiсля  того,  як
вона замовкла.
   - Що ж менi тепер робити?
   - Станеш у горничнi до Проценка?
   - Чого я там у нього не бачила? Менi коли б вернули мою одежу.
   - Угу. Одежу? - промугикнув Книш i знову заходив по хатi.  -  Ти  краще
зостанься у мене.
   - Чого я тут зостануся? Щоб блощицi з'?ли?
   - Нi, не там. Не в чорнiй. А там, на мо?й половинi.
   - Та й що?
   - Та й нiчого. I одежу вiзьмеш, i оправити тебе  швидше  можна.  А  то,
зна?ш, поки дiло скiнчиться, то справдi блощицi попотнуть.
   У Христi голова похилилася. Он куди знову кинула ??  доля,  он  на  яку
стежку напрямило ?? безталання. А вона думала уже... Що вона  думала?  Нi,
ще вона не пропаща, коли ?? врода не  зносилася.  I  Христя  так  спiдлоба
стрiльнула на Книша сво?ми чорними очима, що по його широкому обличчю наче
сонце заграло.
   - Так ти... согласна? - запинаючись, спитав Книш i, пiдiйшовши, узяв ??
за круглу борiдку.
   Христя лукаво опустила очi.
   - Ну, глянь же! Глянь на мене! - увесь тiпаючись, зашептав вiн.
   - Я нiчого не ?ла. Менi ?сти хочеться, - придавлюючи злегка сво?ю щокою
його руку, мовила вона.
   Вiн, наче що опекло його, зразу висмикнув руку.
   - Iванов! - гукнув.
   Перед ним наче з-пiд землi вирiс москаль.
   - Одведи ?? до мене. Та дай ?й ?сти. Самовар готов?
   - Готов, ваше високоблагородi?! Слушаюсь,  ваше  вскобродi?!  -  i  вiн
повiв Христю на приставську половину.
   А ввечерi Христя удвох з Книшем уже розпивали ча?. Пляшка  рому  стояла
на столi. Книш раз по раз пiдливав з не? у свiй i без того темний  стакан.
Лице його, як жар, жеврiло, а очi, наче розпаленi углi,  горiли.  Вiн  вiв
веселу розмову, щипаючи раз по раз ?? пухку щiчку.  Христя  пестилася,  то
опускала очi додолу, то стрiляла ними  так,  наче  наскрiзь  хотiла  Книша
пройняти, ?й було весело. Теплий чай, привiтна розмова i грiли, i веселили
??. Один раз, коли вона простягла руку до пляшки, щоб собi у  чай  налити,
?й здалося, наче сине Колiсникове лице з зажмуреними очима виглянуло  з-за
пляшки. Вона струснулася i линула рому бiльше, чим треба.
   - Що ти, злякалась чого? -  спитав  Книш.  А  вона  зиркнула  на  його.
Ухопила стакан.
   - Давай пити! -  скрикнула,  цокнулася  з  ним  i  за  одним  махом  не
зоставила нiчого в стаканi.
   В головi у не? зашумiло, ув очах iскри зайнялися. Сво?ю червоною та, як
огонь, гарячою щокою вона склонилася на плече до його.  Перед  ??  п'яними
очима стояла ?? давня доля,  та  доля,  коли  вона  була  ще  спiвачкою  i
вихвалялася перед людьми сво?ю гульнею, сво?ми запоями... Як тодi не гiрко
було, як не тяжко щось усе ссало за  серце,  зате  весело.  Вогнi  горять,
музика гра?, люди цiлими хвилями набiгають. Подруга шепче на вухо: "Он той
чорнявий купчик задивився на тебе", або: "Он як гусарин  покручу?  вуса  i
дивиться, як кiт на мишу..." А ти,  наче  не  примiча?ш  нiчого,  сто?ш  i
пiдтягу?ш пiсню. Скiнчилась вона, остогидла та осточортiла,  i  купчик,  i
гусарин  кидаються  до  тебе  i  наперебiй  один  перед  другим   вечерять
присоглашають... А там - смачнi на?дки, добре п'яне вино... весело-весело!
I  Христя,  стрибнувши,  почала  показувати  Книшевi,  чому  ??  учено   в
арф'янках. Як i коли моргнути, що  напоказ  виставляти...  То  були  п'янi
заводи голосу, срамнi постанови голого жiночого тiла... Книш аж  трусився,
дивлячись на не?, а очi у його, як у хижого звiра, горiли.
   На другий день, коли вiн пiшов по службi, а вона зосталася сама у хатi,
?й пригадалося вчорашн?,  i  нестямно  важкi  думи  облягли  ??  зачмелену
голову. Хто вона й що вона? Чи давно тiшила неситу жагу  одного,  ще  труп
його не вспiв задубiти, а вона уже перед другим лама?ться. Що вона? Усякий
товар ма? свою цiну, а вона, як та iграшка, переходе з рук в  руки.  Нiхто
?? не пита?, що вона  сто?.  Стрiчне  i  поперiчне  бере  ??,  погра?ться,
полюбу?ться i кине. Доки ж i поки так буде? Поки одлетить ?? краса молода,
?? врода красна. А там?.. Прокляте життя! Собача доля! I в обiд вона знову
напилася, щоб не думати, щоб забутися.
   Минув тиждень. Той тиждень тiльки i було говору та гомону по городу, що
за Колiсника. Виявилось, якi порядки заведено в земствi, скiльки  перейшло
через Колiсниковi руки грошей, якi  трати  оправданi,  якi  нi.  У  на?здi
пiднялася така буря, така завiрюха -  свiту  не  видно!  "То  що  ми  одно
балака?мо та балака?мо? Хто сповне крадiжку, хто верне втрати?" - спитався
Лошаков. "На управу!" - кричали однi. "На того, хто  неохайно  дивився  за
громадським добром", - пiддавали другi. "Пiд суд усiх!"  -  гукали  третi.
Предсiдатель i члени .як тiнь ходили. "Оце невинне спасiння! Оце лихо! Чим
ми  винуватi?  -  оправдувалися  тi.  -  Хто  вибирав  усяких  плутяг   та
пройдисвiтiв? Казали тодi, нащо мужика пускати до такого поважного  стану!
Недоставало, щоб ще повибирали волосних писарiв!" Три  днi  йшла  буча  та
сварка. На четвертнi? предсiдатель  доложив,  що  Колiсник  купив  великий
ма?ток на сво? мення. Чи не краще попрохати  уряд  заарештувати  все  його
добро? Усiм  трохи  полегшало.  Слава  богу!  знайшли  чим  розв'язати  цю
каторжну зав'язку. "Прохати, прохати уряд!" - усi в один голос загомонiли.
Та тут саме предсiдателя викликали. На його мення прийшла нужна бумага вiд
уряду. Що то? Може, знову яка напасть? Через  скiльки  часу  той  вернувся
веселий з папером в руках. "Панове! Радiсть!  Велика  радiсть!"  -  "А  що
таке?" - "Губернатор прислав духовне завiщанiе покiйного. Веселий Кут,  на
куплю котрого Колiсник узяв двадцять тисяч земських  грошей,  вiн  переда?
земству". - "Ура!" - хтось гукнув. "Ура!" - пiддержали другi.  "А  зна?те,
вiн чесний чоловiк був! Чи другий би зробив так?  Нiколи!  Дурний  тiльки!
Виявив би усе перед нами, сказав: берiть мо? добро. I ми б  йому  простили
його провиннiсть, ще  6  i  на  мiсцi  дослужувати  зоставили.  А  то  так
запакував себе! Шкода!" - i всi загомонiли про нещасну  долю  людську.  Що
таке життя чоловiче? Дим, та й годi! Б'?ться-б'?ться вiн, плута?ться -  от
вискоче, от вилiзе на сухе, а  тут  на  тобi!  Спiткнувся  -  i  завис  на
бантинi. "Чоловiк - яко трава, днi його, яко цвiт сельний!"  -  проговорив
Рубець. Це так подобалося всьому на?здовi,  що  його  на  мiсце  Колiсника
крикнули  вибрати,  "единогласно!"  -  хтось  гукнув,   "единогласно!"   -
роздалося з усiх куткiв. Та тут пiднявся один з козачих  гласних  у  сiрiй
сiрячинi. "Нi, ми не хочемо единогласно, - сказав вiн. - Ми зна?мо, як пан
Рубець бiгав по панах i кланявся усiм у ноги, щоб вибрати. Ми зна?мо  пана
Рубця як колишнього секретаря у  Думi,  а  на  се  мiсце  треба  чоловiка,
тямучого у хазяйствi".
   - То, может быть, вы  желаете  баллотироваться?  -  пiдвiвшись,  спитав
Лошаков i додав, зло усмiхаючись: - Мы рады будем и вас  избрать.  Был  же
Колесник, а теперь вы будете.
   - Я не домагаюся пансько? ласки, - одказав сiряк, - а я прошу робити по
закону.
   - Ну, что же,  баллотировать,  так  баллотировать!  -  сказав  Лошаков,
дивлячись на часи. - Пора же и обедать.
   Кинули на шари i вибрали Рубця 75 голосами замiсть 5О.
   - Ну что,  вы  удовлетворены?  -  спитав  Лошаков  сiряка,  виходячи  з
собранiя. -  Ведь  вы  знали,  что  изберут  Рубца.  Не  все  ли  равно  -
баллотировкою или единогласно!
   - Знав. Та не знав, скiльки з тих панiв, що кричали  единогласно,  самi
бажали б сiсти на Колiсникове мiсце. А тепер  от  дiзнався.  Нас,  темних,
усього три душi, а п'ятдесят чорних навалили. От тобi й единогласно!
   Лошаков сердито глянув на сiрого i, нiчого не сказавши, пройшов далi. А
ввечерi у Лошакова на роз'?зному бенкетi була рада, як би так зробити, щоб
переполовинити мужика у земствi.
   - Помилуйте! У губернському на?здi отак викрикують, а на  уiздах  -  ?х
царство. Предсiдателями сво?х вибирають,  членами...  Хiба  нашого  брата,
бiдака, котрий з самого малку службову лямку тяг, мало ??
   - Да, об этом нужно будет подумать, - сказав Лошаков.
   - Постарайтеся. А ми, знаете що? Навiщо нам той Кут здався? Ззii-iатiть
двадцять тисяч та й вiзьмiть собi, вiн бiльше стое.
   Лошаков нiчого на ее не сказав, а  тiльки,  кланяючись  усiм,  плескав:
"Постараюся, постараюся!"
   Дещо з иього доходило i до Христi. П'яний Книш помiж  розмовою  доводив
?й потроху, що робилось i що говорилось у  мiстi.  Вона  слухала  все  те,
позiхаючи. Що вона, i що ?й до того земства?
   Вона зна? одно: пани б'ються, а в  мужикiв  будуть  чуби  болiти!  Вона
тiльки попитала, чи зостанеться заправляти Кутом Кирило i чи  городами  та
ставом будуть слобожани володiти.
   - Який Кирило? Якi слобожани? - спитав Книш. Вона розказала сво?  життя
у Кутi.
   - Ну, навряд, - сказав вiн.
   - Що ж вони зроблять з Кутом?
   - Продадуть, та й годi.
   Христi стало шкода i Колiсника, i Кирила, i слобожан. Вона немало  сама
постаралася, поти довела дiло до згоди. I от тепер  ??  турботи,  як  дим,
розлетiлися.
   Щоб позбутись досади, вона за обiдом наклюкалася i лягла спати.
   Увечерi Книш принiс до не? другу новину.
   - А зна?ш, кого вибрали на мiсце Колiсника?
   - Кого?
   - З будяка, Рубця!
   - Рубця! - скрикнула Христя. - Я у його колись  служила.  Тепер  тiльки
дiзнався Книш, де вiн ?? ранiше сього бачив.
   - То ти Проценкових рук не втекла?
   - Його! Бодай йому добра не було! Ще й тепер все лащиться, де стрiне.
   - О, вiн вашого брата любе i спуску нiгде не да?.
   - А де тепер Довбня? - спитала, помовчавши, Христя.
   - По шинках шля?ться. Раз у мене в чорнiй ночував.
   - За що?
   - П'яного знайшли пiд тином.
   - Бажала б я його бачити.
   - А що, i з ним зналася?
   - Я жила у ?х, як одiйшла вiд Рубця. Вiн добрий чоловiк, та його жiнка,
хоч i колишня подруга моя,  а  лиха  людина.  Як  пере?жджали  з  Куту,  я
забiгала  до  не?.  У  пустцi  живе  з  москалем,  i  рада,  що   чоловiка
здихалася... З чого ж вiн живе?
   - Хто?
   - Та Довбня ж.
   - А чорт його зна?. Удень  бiля  суду  швендя?.  Пiйма?  якого  мужика,
настроче йому прошенiе - от i е на випивку.
   - А в нас добре, що некупована, - усмiхнулася Христя. - Пий - i  п'яним
нiколи не будеш.
   - О, та ти цiла шельма! - обiзвав ?? Книш, помiтивши лукавий  посмiх  у
?? очах.
   - Я не шельма, а я шельмочка! - пестливо одказала  вона.  Книш  залився
веселим реготом.
   - Зна?ш що, Христе? Мене, може, переведуть  швидко  з  цього  мiсця  на
друге. Ти по?деш зо мною?
   - Куди?
   - Не знаю ще куди. Може, i в N.
   - Туди я нiзащо не по?ду.
   - Чому?
   - Там усе знайомi люди. З села на?дуть - пiзнають.
   - А тобi що?
   - Нiчого. Тiльки я не по?ду туди.
   - Ну, а в друге мiсце?
   - Звiдси нiкуди не хочу. Я б одного бажала: коли б ви  пристро?ли  мене
тут де-небудь.
   - Де ж я тебе пристрою?
   - У гостиницi де. Сказали якому-небудь гостинниковi, щоб дав менi хату.
   - А платити хто буде?
   - Не без добрих людей, - зiтхнувши, одказала Христя.
   - Гуляй,значить!
   - Що ж менi бiльше робити? - трохи не з плачем вимовила Христя. - Другi
гiршi вiд мене, та в ?х усього е. Я тiльки одна дурна така, що досi нiчого
не нажила.
   Розмова на який час запнулася. Христя сидiла похнюпившись, Книш  мовчки
мiряв хату сво?ми довгими ступнями.
   - Дурне ти надумала, - сказав вiн перегодом. - Тобi зо мною краще буде.
То бiганина та неспокiй, а то хазяйкою дома жила б у мене.
   - Була вже я такою хазяйкою, - знову зiтхнувши, сказала вона.
   - Як хочеш. Я не держу тебе. Кажу тiльки - тобi гiрше буде.
   - Уже не буде гiрше, як в.
   Того дня вони бiльше не говорили.  Книш  бiгав  по  службi,  а  Христя,
сидячи дома, думала про свою долю. Господи! До чого вона дiйшла!  До  чого
довели ?? добрi люди та лихе життя. Коли б мати устала та глянула на не? у
той час, коли вона прохала Книша помiстити  ??  в  гостиницi.  Що  б  вона
сказала? Умерла б знову i бiльше не бажала б уставати. Що ж ?й робити,  що
?й казати? ?хати з Книшем? Нiзащо! Остогидлий та осточортiлий. Коли б вона
не боялася його, вона б i одного дня тут не була. А то - цiлуй його, пести
п'яну пику. Хiба не гiрше ?й тепер? То хоч вiльна ти, а то  так  i  бiйся:
запруть тебе у той каторжний блощичник  або  ще  й  далi  завдадуть.  Коли
пiймалася мишка в руi?и котовi, твори його волю, тiш його серце, регочися,
перекидайся" Що до того, що  тобi  слiзки,  аби  йому  були  смiшки!  Книш
прийшов перед свiтом.
   - Ну, тепер, Христе, прощайся зо мною. Iду в N.
   - Так швидко?
   - Так. Назначили помошником справника. Оце з товариством могоричували.
   - А я ж як?
   - За тебе я говорив одному чоловiковi.
   - Ну?
   - Обiцяв.
   - Добрий мiй! Любий мiй! - скрикнула вона, чiпляючись на його ши?.
   - А все тобi б краще ?хати зо мною. Звiсно, не зараз. Тепер ти перейдеш
у гостиницю. А я по?ду - роздивлюся, квартиру найму. Чу?ш?
   - Чую, чую, - одказала Христя, думаючи: "Перемiсти мене з цього пекла -
довiку моя нога не буде у тебе!"
   Уже Христя цiлий мiсяць живе у гостиницi. День  спить,  нiч  гуля?.  Де
сама вона не була, кого у не? не перебуло! I  все  те  безпросипне  п'яне,
зачумiло завзяте, безмiрно розкидчасте. Вино -  рiчкою  лл?ться,  грошi  -
наче полова сиплються. Скiльки ?х перейшло через Христинi руки? А де вони?
Тiльки й того, що пошила собi нове плаття, купила шляпку, сорочок. Останн?
все до хазя?на йде. Легко сказати - за одну хату п'ятдесят рублiв у мiсяць
дати! А ?сти захоче вона, то беруть з не? не як з усiх голодних  людей,  а
удво? бiльше. Уп'ять же, прийде до не? хто - плати карбованця. Прислужники
собi по полтинику правлять за те, що  рають  знайомим.  Що  вона,  корова,
котру  безперестанно  доять,  щоб  бiльше  узяти  користi?  Та  й   корова
позбудеться молока, а вона?
   Уже в не? очi вiд безсонних нiчок потускнiли,  личко  поблiдло-пожовкло
щоб закрасити його, приходилося пiдмальовувати червцем. I вона малювала.
   Як у того душогуба з-перед очей не сходять зарiзанi душi, так у не?  не
сходило почуття чогось недоброго, чогось лихого. I, як той, щоб  забутися,
iде на  нове  душогубство,  чужою  кров'ю  залива?  свiй  перший  слизький
ступiнь, так i вона, прийшовши до помки, заливала себе вином...  Вiд  його
весело ста? на  душi...  серце  скорiше  б'?ться,  кров  шпарче  бiга?  по
жилах... а в головi - вихор думок та гадок, легких, як тiнь, шумуючих,  як
вода у прiрвi...  Якийсь  сказ  найшов  на  не?,  якась  несамовита  хвиля
пiдхопила ?? i кудись мчала... Вона не намагалася здержатися... Хай несе!
   I понесло Христю у плин за водою... Та й донесло до  шпиталю.  Тiло  ??
покрилося  струпом,  лице  услалося  синiми  плямами,  на  лобi  з   кулак
завбiльшки вигнало гниючу гулю, горло болiло, голос,  як  розбитий  чавун,
хрипiв, а далi й зовсiм спав, не говорила вона, а щось стиха сичала.
   XIV
   Надворi стояла осiння негода: дощ та  грязюка,  грязюка  та  дощ.  Небо
заслалося непроглядними хмарами, з землi вста? важка пара i  закрива?  вiд
очей свiт бiлий, якiсь померки стоять над землею, i люди  снували  у  тому
мутному свiтi, наче непривiтнi тiнi.
   Вечорiло. Над землею розiслалася чорна нiч. По хатах запалювали свiтло,
по улицях - лiхтарнi. Жовтий свiт  ?х  мутним  кружалом  стояв  у  густому
мороцi ночi i ледве-ледве освiчував те мiсце, де стояли  лiхтарнi.  За  ?х
жовтим кружалом починалася непроглядна темнота.  Чулося  шльопання  важко?
ноги по невилазнiй калюцi, прокльони на  дощ,  на  негоду.  Все  поспiшало
додому, всяке  шукало  собi  захисту,  ховалося  по  хатах.  Однi  хурщики
торохтiли по опустiлих улицях,  вигукуючи  охриплим  вiд  негоди  голосом:
"Давать? Давать?" Нiхто ?х не кликав, луна не розносила ?х глухого гуку, i
вiд суму вони, знай, пере?жджали з одного мiсця на друге.
   Не дивлячись на таку твань та негоду, земський на?зд не нi одного  разу
не був такий людний, як тепера. Земський дом,  наче  купа  багаття,  палав
свiтлом вiд гори i до самого низу. По всiх хатах i проходах повно гласних,
котрi то снують сюди та туди, то збираються в купи, то знову  розходяться.
Тут i свiтлiшi князi, i вельможнi пани, i заможнi дуки-купцi, i  наш  брат
сiра-сiромаха... Слово по слову - цiле море слiв, гук i гам сто?ть, мов  у
вулику перед рiйбою.
   Що ж за дiло зiбрало сих людей докупи, що за рада зiбрала ?х з близьких
i дальнiх кра?в i повiтiв?
   А ось увiйдiм, послухаймо.
   Дзвоник предсiдателя давно вже гуде  i  ззива?  до  мiсця  гласних,  що
розтеклися по всiх  усюдах,  гомонiли  одно  з  другим,  гвалтуючи  цiлими
купами.
   -  Господа!  Прошу  занять  места!  -  гука  предсiдатель,   утомившись
дзвонити. I, перегодивши, знову дзвоне.
   - Чу?те, дзвонять!.. Буде... годi! - почува?ться  то  там,  то  там.  I
поодинокi тузи, одстаючи  вiд  куп,  простують  до  мiсця,  тодi  як  юркi
сухоребрики  розмахують  руками,  щось  гаряче  доказуючи,  сивi   бороди,
порозкидавшись по залi, крiзь  окуляри  обдивляються  купи,  а  товстопузi
купцi, стоячи пiд дверима, пихтять та втираються червоними платками.  Однi
сiрi-сiроманцi, скупившись у  кутку  пiд  стiною,  смиренно  стоять  собi,
похнюпивши голову, мов винуватi, котрих зiбрались судити.
   - Господа! Прошу занять места!  Еще  много  предстоит  нам  рассмотреть
вопросов... - знову гука предсiдатель.
   - Чуете? Чуете? - i купи шарахнули до мiсць. Гомiн та  рип  чобiт,  рип
чобiт та гомiн... i тiльки дзвоник, мов скигля собача,  голосно  та  тонко
розда?ться серед того глухого гуку.
   Аж ось посiдали гласнi.  Дзвоник  вгава?.  Тихо,  хiба  то  пронесеться
неясне шептання.
   - Господа! - почав  предсiдатель.  -  Теперь  нам  предстоит  вопрос  о
растрате бывшим членом управы Колесником  двадцати  тысяч  земских  денег.
Прошу вашего внимания.. Вопрос о растрате столь значительной суммы уже сам
собою  представляет  довольно  серьезный  вопрос,   но   серьезность   его
усложняется еще тем печальным обстоятельством, что, к стыду нашему, должен
сознаться, представляет не единичное явление.
   - Та грошi за Колiсника заплаченi! -  не  то  спиталася,  не  то  прямо
казала якась сiра свита.
   - Да, деньги внесены. Но я вовсе не о том  говорю.  Я  говорю  о  самом
явлении. Оно столь необычайно, столь часто начало повторяться в  последнее
время, что я просил бы вас обратить на это свое  серьезное  внимание  и  в
настоящее  заседание  рядом  мер  положить  раз  навсегда  предел   такому
печальному положению.
   - Який же предiл положити? Пiд суд злодiя - от увесь предiл!
   - Я прошу не перебивать меня. Слово за мною, и моя мысль впереди.
   - Послуха?мо.
   - Господа! - скрикнув, червонiючи, предсiдатель. - Я того  лишу  слова,
кто еще раз перебьет меня. - I, посовавшись на мiсцi, знову почав.  Плавно
i красно лилась його бурлива рiч, часами на хвилину стихаючи,  видно,  для
передишки, бо через Другу хвилину  знову  знiмалася  бурхливо,  як  вихор,
котрий все ломе i змiта, грiзна, як той грiм, що розбива?  всяку  заборону
на сво?му слiду... Без жалю, немилосердно вiн  катував  лихую  замашку  до
крадiжки, безчестив  злодiйськi  замiри,  окидаючи  усiх  сво?м  по?дливим
поглядом, уриваючись в кожного душу сво?м дзвiнким та гудючим голосом.
   - Таковы, господа, печальные последствия простой кражи, -  сказав  вiн,
переводячи  духа,  -  неуважение   к   чужой   собственности,   разрушение
общественного спокойствия, шаткость религиозных убеждений. Но  во  сколько
раз преступнее, во сколько раз позорнее кража или  растрата  общественного
добра? - гукнув вiн, наче випалив з рушницi. Вiн не знаходив  слова,  яким
би можна було охрестити той порок, збагнути i вирiкти його гiркi шкоди  та
утрати: дивно, що земля не розiйдеться пiд ногами  такого  злочинця  i  не
пожре вiдразу, що грiм небесний не положить його на мiсцi, як  тiльки  зла
думка здiйметься у його головi. Живе ж  така  огида  i  паскудить  свiт  i
людей! Ми, не знаючи спершу нiчого, живемо з  ним,  брата?мося,  хлiб-сiль
водимо укупi, а потiм, як виявиться, другi кивають i на нас: одного,  мов,
поля ягода, з одного глека пили!.. - Нет, господа, нам нужно обелить  себя
в глазах честолюбивых интриганов, которые  не  задумаются  бросить  комком
грязи во всякую светлую личность в глазах общества, в глазах всего  света!
Кому, как не нам, дворянам, стоящим на страже чести, взяться за это  дело.
И я, как дворянин, первый считаю священным долгом предложить вам, господа,
некоторые меры, могущие служить для искоренения  столь  гнусного  зла.  Но
прежде всего позволю себе спросить вас: какие причины, какие, так сказать,
условия породили возможность появления среди нас  такого  рода  личностей?
Скажут нам: разве и в прежнее время не было этого? Разве чиновничество  не
брало  взяток?  Отвечу:  да  брало,  брало  потому,  что  было   нищенское
жалованье, брало, чтобы с голоду не умереть, но не крало! Не крало потому,
что чиновники - это мы, те же дворяне. А это много! Целый ряд веков  стоит
за нами, рыцарями  порядка  и  честности,  вековые  традиции  создали  нас
таковыми. Таковы были и чиновники, самой  природе  их  присуще,  не  скажу
понятие, а ощущение о чесги, о достоинстве. Вот почему тогда у нас не было
воровства общественного достояния. А теперь? Наряду с нами сидят люди иных
сословий, иных общественных положений, где  понятие  о  честности  или  же
недоразвилось, или же приняло  какие-то  уродливые  проявления:  обвесить,
обмерить, обойти другого вовсе не считается преступным. Чего же вы  хотите
после этого? Руководствуясь таковым взглядом,  я  предложил  бы  следующую
меру:  очистить  земство  от  того  преобладающего   большинства   чуждого
дворянству элемента, который, в особенности по уездам,  создал  управы  из
своих, все прибрал к своим рукам.
   - Так оце нас, Паньку, по зашийку з хати! - вирвався вiд  сiрих-сiромах
гудючий поклик.
   -  Ничаво,  ничаво,  ваше  превосходительство,  -  пiдводячись,   мовив
бородатий кацап у куценькому каптанi, - обрили вы нас, нечево  сказать.  А
двадцять-то тыщ попризаняли у меня за пять процентов, тогда как мне давали
десять, да вот уже пятый годок-то требую, да никак не истребуем.
   - Тише,  господа,  я  еще  не  окончил.  Тише!  -  скрикнув  Лошаков  i
несамовито задзвонив на всю залу, почервонiвши, як рак печении.
   - Ходiм, Грицьку, поки не вибили в шию,  -  знову  обiзвався  хтось,  i
сiрiсiроманцi один за одним повставали i почимчикували до дверей.
   - Господа, тише! Стойте! Куда вы? - гукнув Лошаков на сiрих.
   - Куда? Додому! - обiзвався один.
   - Я не позволю. Я требую вас остаться. Вопрос очень серьезный.
   - Нi, ще такого нема? закону,  щоб  нас  чистили  на  всi  боки  та  ще
заставляли й слухати. - Уже вони стовпилися бiля дверей. Як тут  з  усього
розгону увiрвався у залу незнайомий чоловiк. Одежина  на  йому  пошмагана,
пика заросла, суха, як скiпка, голова  закустрана,  нечесана,  вуси,  наче
котячi хвости, одстовбурчилися, а очi - як у хижака, горять, палають.
   - Стiйте! Стiйте, добрi люди! - гукнув вiн.  -  Я  вам  усе  по  правдi
скажу. Не вiрте ви нiчому, усе то брехня! Як давно  колись  крали,  так  i
тепер крадуть i будуть красти... Поки в одного добра бiльше, а  в  другого
менше, крадiжка не переведеться! Оце я вам по правдi сказав.
   - Социалист! Нигилист! Арестовать его! - загуло з усiх  куткiв,  i  всi
посхоплювалися з мiсця.
   - Кто это? Кто? - допитувались другi.
   - Это, господа, один сумасшедший, не очень давно  из  дома  умалишенных
выпущен, - пояснив предсiдатель управи.
   - Кто он? - спросив Лошаков.
   - Довбня. Окончивший когда-то курс семинарии.
   - Ну, и  верно,  что  социалист.  Сторож!  Позвать  сюда  полицейского,
арестовать того господина.
   - Ет, застрахали! - махнув на його  Довбня  i  зареготався.  -  Я  i  в
божевiльницi був, а вони -  арестувати!  Я  не  тiкаю,  -  одмовив  вiн  i
повернувся знову до сiромах. - А вам, братця,  одно  скажу:  не  вiрте  ви
нiчому на свiтi - усе брехня! Тiльки коли  е  у  кого  правди  крихта,  то
тiльки у бiдного чоловiка, Зате ж тому бiдному i найгiрше!
   Тут саме увiйшов полiцейський, i Довбню, пiдхопивши пiд руки, поволокли
З хати, як вiн не  кричав,  не  огинався...  Сiрi-сiроманцi  не  знать  де
дiлися. Стороннiх людей за те, що плескали у долошки Довбнi i кричали йому
браво, Лошаков попрохав вийти з собранiя, а тим часом перервав  на  десять
хвилин засiданi?. У залi  почувся  гук-гам;  гласнi  гвалтували,  стороннi
реготалися,  дехто  уголос  лаяв  Лошакова,  дехто  свистав...  усi  разом
несамовито гупали ногами, виходячи.
   Не забарилася зала опустiти. Стороннiх - анi  духу,  однi  гласнi,  мов
бджоли, утерявши матку, метушилися по всiх усюдах. Аж ось  знову  роздався
дзвоник Лошакова - i всi ущухнули.
   Лошаков знову почав говорити.  Вiн  раяв,  щоб  зменшити  недворянських
гласних, прохати уряд заборонить козакам бути самостiйними виборцями разом
з малоземельними панками, а хай  вони  вибирають  вiд  цiло?  волостi,  як
крiпаки казеннi. Утомившись, вiн закiнчив свою довгу рiч надi?ю,  що  його
рада буде прийнята, а тим часом, може, хто краще що вiд його пригадав,  то
хай повiда перед нашими зборами.
   Нестямний ляск у долошки привiтав красномовного пана за його рiч. Разом
скiльки гласних, схопившись, побiгли до Лошакова i гаряче потрушували його
руку; другi з мiсця кричали: що, мов, нам ще слухати? Яко?  кращо?  поради
ждати? Пускайте на голоси!
   Серед того гвалту та гуку, серед радiсно? бiганини та реготу  в  одному
тiльки мiсцi щось одиноке чорнiло, скурюючись кругом, наче хмарою,  димом.
Аж ось дим заколихався, i поверх  його,  неначе  поверх  хмари,  з'явилася
патлата голова у синiх окулярах, з здоровенною бородою.
   - Я прошу слова! - гукнула голова, покриваючи сво?м товстим  голосом  i
гук нестямно? радостi, i бiганину панiв.
   - Тише, тише, господа! - скрикнув Лошаков i почав роздивлятися по залi.
   - Вы желаете говорить? - спитав вiн, ?хидно уклоняючись.
   - Я, - гримнула знову голова.
   - Не надо! Не надо! - загукали кругом гласнi. - Мы наперед  знаем,  что
услышим одни порицания.
   - Но позвольте же, господа!  -  скрикнув  Лошаков,  пiдводячись.  -  Не
будемте пристрастны. Может быть, господин  профессор,  как  гласный  от  N
крестьянского общества, скажет нам что в защиту своих избирателей.
   - Не надо! Не надо! - одно гвалтуе кругом.
   - Да позвольте же: не могу же я запретить говорить.
   - Не надо! Не надо! Лошаков дзвоне.
   - Не надо! Не надо!
   - Господа! - гукнула  голова,  -  я  не  стану  долго  истязать  вашего
внимания. Я не стану говорить часовые речи. Я скажу только несколько слов.
Я думаю,  господа,  что  мы  прежде  всего  представители  земства,  а  не
представители какого-нибудь одного сословия, почему  и  в  речах  касаться
сословных каких вопросов по меньшей мере неделикатно...
   - Мы уже слышали... Не  надо!  Пускайте  на  голоса.  Вопрос  так  ясно
поставлен, что в прениях нет надобности.
   - Вы не хотите меня выслушать. Но позвольте:  два  слова.  Я,  господа,
считаю для себя позорным быть в таком  собрании,  где  нарушается  свобода
прений, где возбуждается сословная вражда, причем обвиняющая сторона  даже
не дает возможности обвиняемой сказать что-либо в свое оправдание.
   - Не надо!
   - Я слагаю свои полномочия и  удаляюсь,  -  сказала  голова,  з  грюком
одсовуючи стул i виходячи з зали.
   - И лучше. Счастливой вам дороги!
   - Помилуйте! Что это такое?  Приходишь  в  собрание  -  одни  свиты  да
серяки. Вонь, грязь, просто сидеть нет возможности. Опять же: их же члены,
их же председатель. Сами себе назначают содержание, какое  желают.  Налоги
накладают,  какие  сами  вздумают,  не  справляясь  ни  с  законом,  ни  с
доходностью. Да к этому еще и воруют земские деньги! - чулося то  там,  то
там.
   - Но как же, господа?  Никто  не  желает  сказать  что-либо?  -  спитав
Лошаков.
   - Что тут говорить?
   - Баллотируйте, да и вся тут.  Помилуйте,  одиннадцать  часов,  меня  в
клубе ждут: партия винта не составится.
   - Господа, садитесь же. Буду сейчас баллотировать вопрос.
   - Зачем баллотировать? Вот все станем, все будем  стоять.  Единогласно,
да и только.
   - Единогласно! Единогласно! - загукало, наче в дзвони, кругом.
   - Никого нет против предложения?
   - Никого. Единогласно.
   - Вопрос принят, господа, единогласно. Поздравляю вас...
   - Закрывайте заседание. Чего долго  тянуть?  Главное  порешено,  а  что
другое может остаться и до другого собрания, если в это не успеем.
   - Да,  я  думаю,  господа,  что  после  этого  вопроса  нам  следует  и
отдохнуть. Вот только еще вопрос о Колосникове.
   - На завтра! На завтра! Сегодня поздно. Пора в клуб.
   -  Заедание  закрываю.  Зявтра  прошу,  господа,  пораньше,   часов   в
одиннадцать, - сказав Лошаков i вийшов з-за столу.
   Через десять хвилин зала опустiла, у виходiв i коло пiд'?зду крик, гук,
давка.
   - Извозчик! Давай! Карета генерала N! Эй, давай скоре?!  -  Трiскотнява
Залiзних шин об камiницю, гуркiт ридванiв, кресання копит i гомiн,  мов  у
бджолянику...
   Через пiвгодини все i тут стихло, аще трохи -  почало  гаснути  свiтло.
Ясно освiчений будинок покривався густим мороком  все  бiльше  та  бiльше,
поти й зовсiм не скрився у темнiй темнотi ночi. Здзиздося, злякалися того,
що ту? ско?лося, жильцi його i мерщiй поспiшали гасити свiтло.
   Коли послiдн?  вiкно  окрилося  темнотою,  з-за  камiнного  стовпа,  де
жовтiло, наче пiдслiпе, око лiхтаря, висунулась чиясь невiдома  постать  i
невилазною калюкою  прочимчикувала  прямо  майданом.  Серед  непроглядного
мороку ночi, густого дощового туману чулося тiльки  чвиркання  води  з-пiд
ступнi та якесь вурчання - не то лайка, не то бiдкання.  Аж  ось  на  кра?
улицi у кружалi жовто? плями, що лежала на землi вiд  лiхтарнi,  замаячила
темна тiнь. То була тiнь жiночо? постатi, бо як тiльки вона пiдступила пiд
лiхтарню, то пiдслiпий свiт освiтив лиху спiдницю, низько попущену, i  всю
у дiрках юпку, пiдперезану мотузком. Голови не було видно, бо аж по плечi,
наче покрiвлею, була вона накрита лихенькою рогожею. Невiдома пiдiйшла пiд
лiхтарню i почала об стовпець обтирати  сво?  покалянi  чоботи  з  кривими
закаблуками, драними халявами.
   - Оце яка твань! - не то прогула, не то прошипiла вона.
   - Гей, ти! Безноса боско! Обтира?шся? - донiсся до не? другий  охриплий
голос.
   Рогожка заворушилася на всi боки. Видно, що та,  котра  носила  ??,  не
одчула, звiдки до не? обзивався хтось.
   - Уже ослiпла, не бач? - знову озвався охриплий голос.
   - Ти, Марино? - просвистала рогожка, додивляючись.
   - Я. Iди сюди, на сей бiк: сюди не так дощем набива?.
   - Сама, небiйсь, краща: тiльки й того, що нiс, як той димар,  а  пранцi
так i кишать! - огризнулася рогожка i почимчикувала через улицю на  другий
бiк.
   - Здорова! - привiтала ?? теж жiноча постать, прикрита зверху платком.
   - Здорова, - просвистала рогожка.
   - Де була, що так обтира?ш ноги?
   - А там, коло земства. Та твань через майдан - насилу вилiзла!
   - Що ж, i заробила що?
   - Заробиш! Пiд таку нiч хоч би очей де не виколоти. А ти?
   - Та й я ж так. Тут один iшов п'яний халамидник.
   - Та й що?
   - Та й пройшов.
   Помовкли на якийсь час, пiдпираючи забор спинами.
   - Я ще сьогоднi нiчого й не ?ла, - мовила журливо рогожка.
   - Хiба жиди через день тебе годують? - зареготалася Марина.
   - Нi, не те. А сьогоднi нiчого не варили, шабаш.
   - Я 6 ?м, бiсовим, i гугiль би по?ла. Рогожка зiтхнула.
   - А чула? - спитала трохи перегодом.
   - Що?
   - Твого у полiцiю повели.
   - П'яного?
   - Нi, не те, а вилаяв панiв у земствi. Там такий гвалт збив,  цю  i  за
полiцi?ю послали, насилу його на звощика узяли.
   - I краще. Хай не напива?ться.
   - Кучери гомонiли мiж собою, що за се йому лихо буде. У тюрму  запруть,
в Сибiр зашлють.
   - I пошли боже, як уже менi з таким п'яницею вiк калатати!
   - А все ж ти сьогоднi ?ла, не голодна.
   - Не в його дяку. Я i горiлку пила, то що? Вiн би з рота вирвав, коли б
побачив.
   - А все краще. Я, зна?ш що, Марино, надумала.
   - А що?
   - Пiду додому.
   - Яко? трясцi? Пiд тином здихати?
   - А тут не все рiвно?
   - Тут хоч у жида мiсце ма?ш. А там - хто тебе пусте.
   I знову помовкли. Через хвилину геть-геть здалека донiсся  якийсь  гук,
туп. Щось п'яне чи гукало, чи пiсню заводило.
   - Чу?ш? - спитала Марина.
   - Чую.
   - Ходiмо, а може?.. - Марина почимчикувала уперед заводити тонкимтонким
голосом:
   Якби таки чоловiк молодий,
   То по хатi б поводив, поводив!
   А рогожка слiдом за нею сипко, мов сухий оситняг перекладала:
   Ой гоп по вечерi!
   Замикайте, дiти, дверi.
   Гоп! Гоп! гоп! -
   i, вхопивши Марину за руку, почала вибивати тропака.
   - Стой! Не шуми! Расшибу! -  плутаючи  ногами,  крикнув  на  ?х  п'яний
чоловiк i з одного маху ухопив за руку рогожку.
   Марина, вирвавшись, побiгла далi. Рогожка зосталася. П'яний, схилившись
на не?, не то що шептав, не то сам з собою гомонiв.
   - Як не сороковку, то й не хочу, - гомонiла рогожка.
   - Что мне твоя сороковка? У меня денег куры не клюют.  Вона!  -  i  вiн
ударив по кишенi рукою. Почувся брязкiт мiдi.
   Через хвилину вони окрилися у темному переулку. Незабаром рогожка знову
виткнулася.
   - Марино! - гукнула вона.
   - Агов! - обiзвалася та здалека з-пiд крамниць.
   - Iди сюди.
   Марина пiдiйшла.
   - А що? Заробила?
   - Семигривеника. Ходiмо вип'?мо та по?мо.
   - А того де дiла?
   - Заснув пiд лавками.
   - А грошей у його не зосталося?
   - Бог його зна?. Вiн уперед дав.
   - То ти, дурна, сама и не пошукала?
   - Нехай йому!
   - Де вiн лежить? Я пiду.
   - Пiшов, ?й-богу, пiшов.
   - Брешеш!
   - От хай мене бог  поб'?!  -  махнула  рукою  та  так,  що  аж  рогожка
посунулася з голови i упала додолу.
   Вона стояла саме коло лiхтарнi.  Свiт  упав  прямо  на  не?  i  освiтив
безносе, дощем змочене лице, покарбованi губи, розкуйдану голову.
   - Оце ще менi оця халабуда! - скрикнула вона i, пiднявши рогожку, знову
накрила голову.
   - Ходiмо, кажу.
   - Куди?
   - А он у шинку свiтиться.
   I мовчки обидвi пiшли через вулицю. То були Христя  iз  Мариною,  котру
Довбня з п'яних очей витребував собi у губернiю.
   XV
   На другий день у собранi? Лошаков на чiм свiт сто?ть громив  Колiсника.
Коли його душа ше до того лiтала по свiту, то, певно, прослухавши Лошакову
рiч, мерщiй почимчикувала до пекла, шоб у  гарячiй  смолi  спокутувати  тi
грiхи тяжкi, якi викопав з самого дна ?? Лошаков: таких злочинств,  такого
сорому не видержала б i душа  найпершого  зарiзяки!  А  щодо  кiсток,  то,
певно, вони аж танцювали в глухiй домовинi, бо й кiстка не  влеже  покiйно
пiсля тако? красно? мови.
   Шмагаючи по коневi - не без того, щоб не зачепити i оглобель:  говорячи
про Колiсника - не минеш i  Христi.  Досталося  i  ?й  на  горiхи,  "этому
продукту  глубокого  нравственного  растления",  "куртизанке",  "камелии",
"кокотке"... Коли б чула все те безноса Христя, прислужуючи жидам, то  вiд
радостi перенесла б i свiй голод, дякуючи великим панам, що не забули  ??,
жидiвсько? наймички.
   Та вона не чула, чешучи гнидявi пейси жиденятi, котре гидувало дивитися
на ?? безносу пику i все, знай, рукою одпихало невiрну наймичку.
   А Лошаков не  вгавав:  соловей  весняно?  ночi  утомився  так  довго  б
спiвати, а вiн - нi. Аж зблiд,  аж  перепався...  I  було  чого:  вдячливе
земство вiддало йому Колiсниковий ма?ток, щоб аби у двадцять лiт  заплатив
двадцять тисяч, що вкрав покiйний Колiсник.
   На роз'?здi Лошаков задав земцям бенкет:  там  були  однi  тiльки  пани
дворяни. Пили i ?ли, ?ли i пили, незгiрше, чим  на  бенкетi  в  Колiсника,
тiльки не пили, як там,  "за  мир",  "за  земську  згоду",  а  бiльше  "за
победу". Полупанки прихильно дякували Лошакова, що вiн потяг руку за свого
брата дворянина. А то - одтерто нас, зовсiм вiд дiла одтерто.  А  ми  хiба
колись не служили й не робили? I справниками, i непремiнними, i суддями, i
засiдателями. Хрестян одiбрали - i сiре мужицтво узяло гору!  За  здоров'я
нашого  сословного  предводителя!  За  побiду!  -   i   нестямним   "ура!"
оголошувалися високi стiни дворянського дому.
   Чи чуло ти, сiре хлiборобство, розтикане по  горах  i  по  долинах,  по
хуторах i селах, чи ти чуло той нестямний викрик дворянсько? радостi?
   Нi, ти не чуло, тобi нiколи було дослухатися.  Хатнi  клопоти,  клопоти
села, хутора, а найбiльше клопоти бiля землi  тобi  ближчi  були,  нiж  що
друге. Аби земля-мати  добре  родила,  щоб  не  довелося  упроголодь  зиму
сидiти. А про земство - тобi байдуже. Тво? гласнi, правда, усi  ?здили  на
збори, бiльше думаючи про  те,  а  що  там  воно  дома  дi?ться,  нiж  про
громадську справу. Вони i  до  тебе  занесли  недобру  чутку  про  панськi
замiри.
   - От нашого брата хотять з земства вижити. Мулить, бач, панам очi  сiра
свита.
   - Ат, земство! Що земство? Тiльки одно здирство! - казало ти, глухе  до
його, i переводило розмову про урожай, про низькi  цiни  на  хлiб  та  про
землю, що в тебе ?? так обмаль - нi об вiщо рук зачепити!
   Зима. Земля, скована морозом, покрилася бiлим снiгом. Сонця  не  видно,
високе небо замазалося  зелено-бурими  хмарами,  припало  до  землi,  наче
нагнiтило на не?. Сумно, сумно... Один вiтер гуля? по волi, гуде та  реве,
мов  туже  посеред  того  всесвiтнього  гробовища.   Справжн?   гробовище:
мальованi лани прикритi снiгом, серед котрого де-не-де бовванi? почорнiлий
бур'ян, темно-зеленi лiси, позбувшись свого пишного одягу, повистирчали  з
снiгу товстелезнi цiвки, позадирали угору посинiлi паростi; спiвучi пташки
одлетiли, хiба де горобцi по токах заведуть сво?  цвiрiнькання  та  чорний
крук, надувшись, жалiбно закряче з високо? могили серед пустельного  поля,
мов поскаржиться i на голод, i  на  холод.  I  життя  людське  змандрувало
знадвору  у  хати,  у  теплi  захисти,  не  чутно  нiгде  нi   спiву,   нi
реготу-гомону. Всюди пусто та глухо.
   З зимньою добою прийшлося Христi зовсiм пропадати i вiд холоду,  i  вiд
голоду. Одежина в не? - старе дрантя та ганчiр'я, з-пiд котрого то там, то
там вигляда? посинiле зашкарубле тiло, ?жа - об'?дки жидiвсько? страви  та
цибуля з черствим хлiбом. Коли  було  теплiше,  то  хоч  нiчнi  походеньки
колине-коли принесуть сороковку-другу, хоч погрiтися  було  чим,  а  стали
морози - i походеньки минулися. Кого стрiнеш у холод та у  вiхолу?  А  тут
iще одного разу Христя приморозила ноги... Горять i щемлять  ??  пальцi  -
боляче ступати, а жидiвка шле по воду за три гони - до само? рiчки.
   - Куди менi дiйти? Я недужа, - з жалем у голосi плачеться Христя.
   - А ?сти дужа! А на нiчнi побiганки дужа? То коли не хочеш робити,  iди
собi к бiсу! - свариться жидiвка.
   Нiчого Христi робити, накида?  на  себе  рамтя  та  дрантя,  закуту?  у
ганчiрки голi литки та руки, бере вiдра i суне до рiчки.
   Одного разу у вiхолу вона, щоб скорiше справитись, не пiшла до рiчки, а
завернула поблизу до колодязя,  хоч  ?й  жид  i  жидiвка  ще  при  уговорi
заказали з колодязя води брати - i гiрка,  i  солона,  нi  на  страву,  нi
помити нею.
   "Питимуть. Не вiзьме ?х лиха  година!"  -  подумала  Христя,  набираючи
воду.
   Вечорiло. Пора самовар ставити, гарячим ча?м погрiтись, бо незабаром  i
сам Лейба прибiжить з сво?х щоденних побiганок, а Лейба так любить чай.
   Христя постановила самовар i  сiла  до?дати  свою  вечерю  -  цибулю  з
сухарем. Ось i жид Лейба iде.
   - Сидиш, а самовар хай хоч безвiсти забiжить! -  гримнув  вiн  на  не?.
Христя кинула ?сти i побiгла за самоваром. Жидiвка  зразу  наставила  чай,
дiти з печi позскакували до столу, а жид вже у ?утку сидить, дожида? чаю.
   - Та наливай, досi вже настоявся.
   Хайка начала наливати. Не чай, а якась жовта  мутна  водиця  потекла  з
чайника.
   - Це ти з колодязя води набирала! - угадала жидiвка.
   - От, iще ж таки! З  колодязя!  З  яко?  речi  з  колодязя!  -  Жидiвка
попробувала, виплювала i дала попробувати Лейбi. Лейба покуштував.
   - Брешеш, - гримнув вiн, - з колодязя! Христя мовчала.
   - Хiба на те я тебе прийняв хлiб переводити, щоб ти за увесь  день  хоч
раз води з рiчки не принесла! - почав виговорювати жид.
   - Пiди сам та добийся до тi? рiчки у таку вiхолу! - гарикнула Христя.
   - А коли так - вон з мо?? хати, пранцюватi недо?дки!  -  скрикнув  жид,
вискакуючи з-за столу.
   - Куди я пiду пiд нiч та лиху годину?
   - Хоч i до чорта в гостi!  -  гукнув  жид,  розпалившись,  i,  схопивши
Христю за руку, помчав з хати. Христя уп'ялася:
   - Пiдожди. Дай же хоч зiбратись.
   Жид кинув, а Христя почала намотувати на себе сво? ганчiр'я. "Ну,  куди
тепер проти ночi?" - не кидала ?? думка, поти  вона  одягалася.  Не  можна
сказати, щоб ?й було страшно, або гiрко, або об чому шкодувала. Вона давно
намiрялася кинути жида i давно  сього  ждала.  Не  ждала  тiльки  тепер  -
сьогоднi, зараз, та ще вночi. А от узяло та й випало! -  i  аж  усмiхалася
сама до себе Христя, дивуючись, що випало, та ще проти ночi.
   Намотавши на себе що тiльки можна, останн? шмаття вона згорнула у купу,
Зв'язала у лиху ряднину i, перекинувши через  голову  за  плечi,  пiшла  з
хати, не сказавши нiкому нiчого. Вона  вже  зробила  скiльки  ступнiв  вiд
хати, як З сiней почувся Лейбин окрик:
   - Гей, ти! Пiдожди!
   - А що ще за рада? - повернувшись, спитала Христя.
   - Вiзьми ж з собою i свою воду! - у?дливо гукнув жид.
   - Подавися нею! - тiльки що одрубала Христя,  як  цiле  вiдро  холодно?
води обдало ?? з голови i до нiг, дверi стукнули,  засув  загурчав  i  все
стихло.
   Вiд нестямки вона не знала, що ?й  робити,  ухнула,  струснулася  i  не
пiшла, а побiгла з двору. Уже на улицi опам'яталася. Холоднi патьоки бiгли
за шию, стiкали на ноги,  достали  тiла.  Вона  лапнулась  за  спину-хлюща
хлющею!  Регiт,  глуз  жидiвський  почувся  ззаду...  нелюдське   зло   ??
опанувало... Вона спiткнулася на мерзлу груду, прихилилася i,  як  собака,
одгребла руками шматок льодини i  пошпурила  на  жидiвську  хату.  Почувся
брязкiт битого скла, жидiвський гвалт, галас... Вона чимдуж подрала улицею
i незабаром окрилася у темнiй темнотi ночi. Кожен раз  тiльки,  коли  вона
задирала руку за спину i черкалася об мокру одежу,  зло  розбирало  ??,  i
вона, на ходу викручуючи воду, костила на всi заставки жида. ?й шкода  так
стало свого дрантя... Мокре, обмерзне... Поки то  його  висушиш  -  зогни?
скорiше! Вона не думала про те, чи буде ще де  сушити  i  куди  вона  дере
тепер, а от ?й шкода, що мокре. Про се думка не швидко прийшла до не?. Уже
вона геть-геть увiйшла, бiльшу  половину  мiста  прочухрала,  тодi  тiльки
спитала сама себе: та куди ж вона йде i куди пiде?
   Холод пронизав ?? аж до самого  серця,  безмiрная  туга  спустилась  на
душу, безнадiйна тривога опанувала ??.  Вона  опустила  коло  забору  свою
в'язку i сама сiла на не?. "Ну, куди ж тепер, куди?" -  "У  Мар'янiвку,  -
наче пiдказало що ?й, - там твоя  батькiвщина,  грунт,  хата...  Нiхто  не
вижене, з холоду не околi?ш. Туди, туди, у Мар'янiвку!" - i вона схопилася
вже, щоб iти.
   "Куди уночi? - знову ударило ?й у голову. - Десь  зблудишся,  тропи  не
знайдеш, десь замерзнеш серед поля. Друге дiло удень по-видному - прибився
до якого села або хутора, переночував, перепочив та й знову свiтом далi. I
нащо оця нiч? I чого все це випало уночi? Скiльки вона думала  мандрувати,
а от i не рiшалася, поти силомiць не випхали з хати. Куди ж тепер, куди?"
   Вона знову  безнадiйно  опустилася  на  свою  в'язанку.  Така  ??  туга
пронизала, що аж сльози пiшли з очей... Недалеко од не?  роздався  свисток
сторожа. Ось i його постать, закутана у кожух, показалася.
   - Ти хто? Чого тут сидиш? - спитав сторож.
   - А де ж менi бути, коли нема? де? - одказала вона.
   -  Як  нема?  де?  На  мiсце  де  стала  б,  робити  хiба  не  здужа?ш?
Халамидниця! Iди зараз вiдсiля, а то я тебе!
   Христя схопила мерщiй в'язанку i подрала далi. Рiзучий посвист  сторожа
роздався за нею, попередив i скривсь десь далеко-далеко  у  вулицi,  а  ?й
здалося - у ?? душi: такою пустельною вона стала у не?.
   Безнадiйно вона плелася все далi та далi, зазираючи,  як  та  приблудна
собака, то в однi ворота, то в другi, чи не вiдчинена де хвiртка, чи нема?
де захисту, щоб до  свiту  перебути.  А  там  вона  знайде  ярмiс.  Ворота
зачиненi, хвiртки запертi, по той i iю другий бiк  улицi  стоять  будинки,
мов  сторожi  нiмi,  виставилися.   Крiзь   намерзлi   вiкна   ледве-ледве
пробива?ться свiт, доноситься тихий гомiн, гра, спiви... Добре  ?м,  тепло
там... I тобi колись було i добре, i тепло, i тебе  вiтали,  поти  випили,
виссали все, що було доброго, красу-вроду немилосердно стоптали i  вигнали
на улицю пропадати. Рiзучий жаль на  саму  себе,  на  немилосердних  людей
розбирав ?? все бiльше та бiльше. Дедалi вона теряла мiру... Скiльки  раз,
проходячи повз ясно освiчений будинок, намiрялася кинутися i побити високi
вiкна. Хай знають, як на улицi людинi пропадати! Та  подивиться-подивиться
i знову одiйде.
   А мороз дужчав та дужчав, добрався крiзь  дiрки  i  лати  до  ??  тiла,
ущипне то з того боку, то з другого, лихоманка ?? б'?, рук сво?х вона  вже
не чу?, а все йде, не  зостановлю?ться...  Ось  уже  й  мiсто  кiнча?ться,
широкий вигiн перед нею. Миготить по йому снiг то там, то там, далекi кра?
криються у нiчнiй темнотi. Що там ?? дожида?: чи  смерть  нагла,  чи  хата
тепла? "Уже ж що б не було!" -рiшуче сказала вона  i  пiшла  далi,  одного
тiльки доглядаючи: коли 6 ?й не збитися з шляху.
   Аж ось щось заблищало в темнотi: то блимне,  то  зникне.  Чи  не  звiр,
бува, свiтить очима? "Хоч i звiр, i йому з голоду не пропадати!" - i  вона
пiшла прямо на його.  Недалеко  й  пройшла...  Затемнiла  хатка,  заблищав
огоньок крiзь вiкна. "Пiду попрошуся.  Невже  i  сюди  не  пустять?"  Вона
пiдiйшла до вiкна, прихилилася до намерзло? шибки - тiльки свiтло  гра?  у
товстiй льодинi, а в хату нiчого не  видно.  Одначе  чутно  гомiн.  Христя
постукала.
   - Хто там?
   - Пустiть, ради самого бога,  переночувати.  Буботiння  i  гомiн  чутно
затихли. Жiночий голос чу?ться i товстий чоловiчий. Аж ось засув  стукнув,
дверi розчинилися, i на порозi появився москаль.
   - А што тебе?
   - Чи не можна у вас переночувати? - спитала Христя.
   - Эй, Маринка, женщина просится переночевать!
   - Хай iде далi. Нам i самим тiсно! - одзива?ться з хати.
   - Марино! Невже й  ти  мене  випхнеш?  -  пiзнавши  по  голосу  Марину.
замолила Христя.
   - Хто там, що й мене знав? - здивувалась Марина.
   - Се я - Христя.
   - Христя? Чого ж се ти? куди се?
   Христя увiйшла в хату обмерзла, оклякла.  Скинувши  лишню  одежу,  вона
мерщiй побралася на пiч, щоб хоч трохи нагрiтись.
   Марина сидiла  коло  невеличко?  лампочки,  щось  корписала  голкою,  з
Другого боку москаль, перекидаючись жартiвливою  розмовою,  смикав  ??  за
шитво. Марина сердилась, лаялась, пiдбирала шитво, а коли i те не помагало
- кололась голкою.
   - Маринко! Заколешь! Во черт! -  гукав  москаль,  жахаючись.  А  Марина
носилася перед його зляканою пикою з голкою.
   - Дивися! так i встромлю ув око! Так i винесу його на кiнцi голки!
   - Не коли, не дури! Не буду. Ну, говорят же тебе, не  буду!  Оставь!  -
умовляв москаль.
   Марина знову приймалася за шитво. Москаль, як кiт на мишу, позираючи на
не? сво?ми очима, непримiтно пiдкрадався з-за лампи i смикнув за  шитво...
голка не видержала. Москаль покотився по полу з реготу,  а  Марина  тiльки
плюнула йому услiд.
   Христя не дослухалася i не додивлялася до ?х iгор-забавок: вона раднiша
бiльше всього на свiтi тому привiтному теплу,  котре  обiймало  ??  кругом
серед гарячого череня. Вона  чула,  як  воно  непримiтно  уходило  у  не?,
переливалося З боку на бiк, переходило з однi? частi тiла у другу. То рука
нагрiлась, ноги - як лiд; се i  ноги  почали  зiгрiватись;  голова  спершу
болiла - i голова  перестала;  у  душi  тихая  радiсть,  на  серцi  теплий
спокiй... Сон стиха крадеться,  плута?  думки,  вiдбира?  помку,  сповива?
спочинком тiло... Христя i незчулася, коли заснула.
   Не швидко прокинулася. Тихо, свiтло жеврi?. Серед полу коло його Марина
зiгнулася, корписае голкою, кругом нiкого не видно.
   - Ти й ще досi не лягала, Марино? - спитала подруги.
   - Оце! А ти й не чула. Я вже давно удосвiта сиджу. Добре ж ти спиш.
   - То так перемерзла, заснула. Так уже i свiт видно.
   - Швидко повинно б свiтати.
   - Ох, ох! Збиратися ж, - спускаючись з печi, мовг.ла Христя.
   - Куди?
   - Та вже ж не куди. У Мар'янiвку.
   - По такому холоду? Вибрала путь!
   - А що ж ти будеш робити? жид вигнав... де я буду зиму зимувати?
   - А в Мар'янiвцi де?
   - А своя хата.
   - Сподiвайся! Досi i хата розвалилася.
   - Та вже старо? нема?. Жид шинок на тому мiсцi вибудував.
   - Сподiва?шся, жид тебе до себе пусте?
   - А не пусте - хай iде к лихiй годинi. Мо? добро, батькiвщина.
   - Яка там у ката батькiвщина? Ви ж панськi. В надiл вам дано. Не  стало
вас - общество й передало ваш надiл другому.
   - Ти шутку?ш, Марино? - виставляючи до не? сво? зблiдле липе  з  якоюсь
нугвичкою замiсть носа, спитала Христя.
   - Чого шуткую. Хiба ти не зна?ш?
   Христя замовкла, уставившись  на  свiт  здивованими  очима.  Свiт  тон,
зда?ться, ?й нiскiльки не перечив дивитись, так вона у його уп'ялася,  мов
прикликала його у свiдки, мов допитувалася,  чи  правду  каже  Марина,  чи
бреше.
   - Чого так наставилася на свiтло? Не брешу, не бiйся! - сказала Марина.
Христя зiтхнула i одвернулася.
   - Коли мов передали - Здiр прийме.
   - Нащо ти Здоров здалася? Посадить  хiба  та  буде  дивитися  на  тебе?
Христя трохи не заплакала: то було гiрке натякання на ?? безносся.
   - Що ж менi робити на свiтi? - безнадiйно спитала вона.
   - Що ж робити? Нiчого вже не вдi?ш.
   I  Марина,  i  Христя  -  обидвi  задумалися...  Перед  Христею  стояло
безнадiйне скитания - вiдплата за тi розкошi,  якi  приходилося  пережити,
голод i холод далекого шляху, а бог зна? - може, де  i  смерть  нагла  пiд
тином... Марина бачила Христину долю i собi рiдну, почувала, що i ?? життя
напрямилося по тому слизькому шляху...  Ще  вона  поки  хоч  на  що-небудь
здалася. А там?.. Обох зразу облягло несказанне зло. Зло на себе,  що  так
спакощене молоде життя, зло на людей, що допомогли його спакостити.
   - Так нiчого, кажеш? - позеленiвши, спитала Христя.
   - Нiчого... Отак, як бач!
   I знову обидвi задумалися...  Сiрий  ранок  пробивався  крiзь  намерзлi
шибки  у  хату,  свiтло  почало  тусквiти...  Христя  пiдвелася  i  почала
одягатись. Марина сидiла, мов скам'янiла або  у  не?  рiч  одняло.  Христя
закуталася, перекинула через плече за спину свою в'язку.
   - Прощай, Марино, спасибi, що перегрiла.
   - Прощай, Христе! Поклонися рiднiй сторонi.
   Привiталися, i Христя пiшла. Марина не виходила проводити, не вставала.
Вона наче приросла до мiсця, або хто ?? прибив. Уже зовсiм розсвiло,  свiт
бiлий носиться по хатi, а Марина сидить коло свiтла i не примiча?, що воно
вже не свiтить ?й, а бiльше чадить. Чи не од того чаду заболiла  у  Марини
так дуже голова? Вона дмухнула на свiтло,  погасила  i  побралася  на  пiч
спати, мов уночi не доспала.
   А Христя пiшла i пiшла, не озираючись, не оглядаючись на те  мiсто,  що
пiдняло було високо угору та разом спустило так низько, що ?й  уже  нiзащо
не викарабкатись. Вона бiльше думала про Мар'янiвку, коли  i  як  вона  до
тьопа?ться до не? i чи знайде хоч там захист. Перед  нею  степ  i  степ  -
скiльки оком скинеш, покритий бiлим снiгом, i тiльки шлях  перетина?  його
надво? та де-не-де стрiнеться висока бурта, полога долина  або  невеличкий
прилiсок, у котрому i гiлля  не  знать  -  гайвороння.  Недалеко  вiд  сiл
стрiвалися i люди: той iде з мiста, той - до млина, а мине  село  -  знову
степ  рiвний  та  довгий,  голий,  як  пустиня,  по  котрому  один   вiтер
безперестанно гуля? та часом чорний крук закряче на  буртi  i,  пiднявшись
угору, полетить геть.
   Вона йшла стовповим шляхом, щоб не заблудитися,  та  по  йому  i  людей
бiльше осiло,  -  дивись,  то  село  стрiнеться,  то  деревня,  то  хутори
манячать. Коли вже невидержка, то зайти хоч е куди. А ?й аби  добитися  до
N, звiдти вона уже зна? тропу до Мар'янiвки. Звiдси довго, а там  -  рукою
подати. I ?й пригадалося,  як  вона  уперше  з  Кирилом  простувала  у  N,
пригадалося, як той шубовснув у протiчок, як лаявся, витрушувався,  ?й  аж
смiшно стало. Коли то було, а от мов воно учора дiялось.
   Кожний  випадок  нагадував  ?й  то  тим,  то  другим  Мар'янiвку.  Коли
упрохувалась вона до людей переночувати, ?й i снилася Мар'янiвка. Наче хто
гвiздочки забив ?й у голову ??. I не  диво:  всi  надi?  Христя  тiльки  й
покладала на не?. Усе чуже,  нерiдне,  непривiтне,  одна  вона  на  всьому
свiтi, одна i порада, i утiха. Коли судити, хай вона суде, карати - хай  i
кара?. Там вона спокуту? сво? грiхи тяжкi,  там  вона  зложе  сво?  кiстки
грiшнi... Все брехня, одна вона - правда!
   Христя  якомога  поспiшала.  Мерзла,  голодувала,  пiдбивалася...   Там
перегрi?ться, там Христа ради випросе попо?сти, там перепочине -  i  знову
йде.
   На п'ятий день добилася до N. Зизйомi мiсця,  улицi,  котрi  мiряли  ??
босi ноги, хати, де вона жила, - все-все нагадало ?й давне. Он Загнибiдина
хата - i досi пусту?, валиться. Там вона уперше побачила людську неправду,
уперше дозналася i горя, i напастi. Звiдти почалося ?? лихо... А он  i  та
хата, де Рубець жив. Яка була, така i досi е, як стояла, так i  сто?ть.  I
те вiкно, у котре вона уперше побачила Проценка. Там, за тим вiкном,  була
?? перша радiсть i перша мука. Звiдти вона зробила той перший  ступiнь  на
слизький шлях, котрий тепер веде ??...  куди  i  наздо?  Вона  зна,  що  в
Мар'янiвку, а нащо - нiхто не вгада?. Що судиться, те й буде!
   На самому краю мiста у кривобоку хатину  вона  упрохалася  пiдночувати,
щоб на завтра, чуть свiт уставши, потягти на Мар'янiвку. ?й уже почувся  i
гар диму ??,  убачалися  кривi  улицi,  знайомi  люди.  Чи  живий  там  ще
Супруненко, чи до?хала його ?вга? А Федiр, Горпина? Здори... до ?х би поки
що упрохатися, та запанiли вони. Не пiду до  ?х.  Де  то  тепер  Кирило  з
Оришкою? Вона таки у його вiдьма, i люди кажуть, що  вона  така.  Та  чого
люди? Хiба i менi не напророкувала Оришка сього лиха... Тодi ж,  у  Федора
як були... Смiялись чогось. А вона: "Не смiйся, не смiйся, тебе лихо жде".
Як ув око влiпила! З того часу все пiшло - як з гори посунулося...
   До самого бiлого ранку Христя не спала, перегадуючи  всяку  всячину  за
Мар'янiвку, не минаючи i самого малого випадку. Любi ?й  спомини  i  разом
гiркi, ?й прийшла невесела думка: що тепер вона застане, що стрiне ?? там?
   По знайомому шляху пустилася Христя додому. Покрите  хмарами  сонце  на
сей день вибилося з неволi, червоно пiднялося з-за  гори  i,  блискуче  та
ясне,  поплило  по  чистому  небi.  Свiт  його,  падаючи  на  бiлий  снiг,
вiдбивався, дво?вся, тро?вся, пiднiмався вгору, падав знову на землю. Його
було такого багато, що аж дивитися боляче: золотi зайчики так i носилися в
морозному повiтрi. А й мороз прижарив - аж скалки скачуть, аж кипить!  Вiн
наче змагався з сонцем: де воно взялося непрошене-несподiване?  Кликав  на
помiч свого непосидючого брата-вiтра i люту?,  що  той  десь  забарився  з
сво?ми хмарами-запонами, покотив туманом землю, чiплявся iне?м  по  лiсах,
вигонив шишаки iз стрiх, малював усякi вiзерунки по шибках... Ще Христi не
доводилося бути на такому морозi - крiзь ?? лати вiн добрався до тiла,  то
там, то там гризучи та щипаючи, сплющував очi докупи льодяними сосульками,
видавлював з очей сльози. Христя нi на хвилину не  зостановлювалася,  було
так, що приходилося i танцювати по шляху, щоб хоч трохи  нагрiти  задубiлi
ноги. Христя i танцювала,  i  пускалася  сама  з  собою  наввипередки,  i,
затомившись, ледве-ледве чапала. А все чапала далi та далi. Тиха надiя пiд
латками у серцi пiдганяла ?? уперед, манила у Мар'янiвку: тут i  голод,  i
холод, i страждання далекого шляху, зате там на добрi та в теплi...
   Була обiдня пора.  Иосипенковi