Юрiй Мушкетик. Бiла тiнь ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ РОЗДIЛ ПЕРШИЙ День був ясний, сонячний, проте холодний. Коли цвiтуть сади, так бува? часто - пiсля теплих весняних днiв настають холоднi, iнодi навiть вертаються вiдзимки, спалюють iне?м траву та нiжний вишневий i абрикосовий цвiт. Щоправда, нинi похолодання не сягнуло iнею, та й трава вже стояла буйна, рослава. Це був молодий, закладений минуло? осенi на торфi та привезеному чорноземi газон, яро-зелена, густа трава аж пирскала насмоктаними з землi, з весни соками, й iнститутський сторож Василь косив ?? ручною садовою косаркою. Вiн знiмав перший укiс. Косарка диркотiла, чадiла синiм димом, з-пiд не? бризкала зелена роса, й пахло глибоко, до похлипу, зелом, весною, земним духом. Аби бiльше вдихнути тих сокiв, Дмитро Iванович пiшов вузенькою асфальтованою стежечкою попiд газоном, де саме косив Василь. Проте тут, зблизька, запах був надто густий, пересичено густий, якийсь водянистий, давкий, вiн зовсiм не асоцiювався з пахом свiжоскошеного лугу, а саме ця асоцiацiя й збурила Дмитра Iвановича. До того ж диркотiла косарка й смердiло перепаленим бензином. Одначе i холодна вiльгiсть, i цi майже непри?мнi запахи вже не могли розвiяти в Дмитровi Iвановичу того дужого вiдчуття весни, народження чогось нового, з яким ступив на вузеньку асфальтовану дорiжку. То бiльше, що це вiдчуття йшло не ззовнi, а зсередини, вiн сам дiткнувся душею вишневого i бузинового цвiту, й трави, i синяви далекого обрiю за Днiпром, i метушливо? бадьоростi шпака, що сiв на важку, в густих бубочках зав'язi гiлку яблунi, струсивши кiлька крапель роси на асфальт; оголеними чуттями, настро?м просяк крiзь пори весни кудись далi, вглиб - до буяння, шумування. Й побачив, таки вперше побачив, що вже весна, що дерева сповненi яко?сь пожадливостi життя, нестримностi зросту, вiн мовби розбруньковувався з ними й вiдчув, що ?м ще цвiсти, та цвiсти, й буяти, а йому тiшитись тим буянням, що попереду довге-довге лiто з м'якими розкошами, та?ною визрiвання, степ-леними водами i зеленим шумом, яке любив, завжди чекав i яким нiколи не встигав натiшитись,- так швидко воно минало. Вiн добре знав, звiдки почина?ться це вiдчуття. Бо в ньому самому мовби щось одновилося, одродилося, тiльки допiру вмерла та несподiвана погроза, лячна тiнь, яка висiла над ним уподовж майже трьох тижнiв. З iншого боку, нiчого й не було, так, невелика пiдозра, невиразна пiдозра, з яко?, проте, почалися пильнi перевiрки, була заведена окрема карточка й навiть... виписане направлення в диспансер по Великiй Василькiвськiй. Ця пiдозра - пiдозра вiку, невиправдана, як невиправданi вони на дев'яносто дев'ять вiдсоткiв усi, яко?, проте, достатньо, аби повiсити перед людиною чорну запону (вона виправдана тим, що запiзнися - й та запона вже не одхилиться нiколи). Вона вилущила його з усталеного життя, вкинула нехай не в панiчний переляк, але в глибокий песимiзм, повiльно абстрагуючи од свiту. То була справдi тiнь. Пiдозрiла тiнь на правiй легенi, ?? показав рентген на черговiй лiкарськiй перевiрцi, що ?х, науковцiв, змушували робити кожен рiк. Вiн не був винятком з людського роду, тiнь упала на мозок, проросла в нього, i хоч як боронився, розвiяти не мiг. Вiн i далi ходив на роботу, мався, як i колись, йому здавалося, що вiн вiдтиснув думку про хворобу кудись далi, але насправдi було не так, темна, непрозора тiнь лежала на всьому. На роботi, на новiй кiнокомедi?, на бiлiй обiднiй скатертинi, на усмiшцi доньки. Вона, як пiгмент, просмокталася в усе, ?? не можна було не бачити. З того дня Дмитро Iванович почав вiдчувати в грудях з правого боку легкий бiль. Його вiдлуння ще дужче посилювало вiдчуття страху та непевностi. I от учора ввечерi подзвонив рентгенолог i сказав, що йому вдалося вiдшукати стару картку Дмитра Iвановича, картку вiсiмнадцятирiчно? давностi, й на однiй з рентгенограм вiн знайшов цю саму пляму. Колись, можливо ще в молодостi, Дмитро Iванович, сам того не знаючи, на ногах перехворiв на плеврит, вiдтодi залишився рубець, який можна виявити тiльки пiд певним кутом. Саме так його й помiчено вдруге три тижнi тому. А бiль - психосоматичний, самонавiяний. Рентгенолог сказав, що в полiклiнiку Дмитро Iванович може бiльше не приходити, а направлення в диспансер порвати. Це одразу розвiяло будь-якi сумнiви. Дмитро Iванович розхвилювався й розчулився, мало не заплакав. I одразу зник бiль, i впала чорна запона, свiт мовби засвiтився заново. Iнодi треба гiркоти бiди, щоб вiдчути смак життя. Вiн побачив, що воно не було сiре, то вiн сам робив його таким, воно буяло й вигранювало, i йому вiльно було зануритися в те буяння й вiдчути при?мний доторк граней. То? ж митi вiн подумав, що жив не так, що надалi вiдчуватиме гранi, намагатиметься ?х вiдчути, не дасть сiростi затягнути будень. I не тiльки його власний, а всi?? родини - дружини, сина та доньки. Вiн сам освiтить його ?м. Вiн оглянувся довкола, i враз несподiвано для себе засмiявся легким дитячим смiхом i зажмурився по-дитячому. Його пойняла гаряча, якась аж бентежна радiсть - сонця, дерев, трави, що ?х людина здебiльшого не помiча?, вiн почував легкiсть у всьому тiлi й запаморочливе пiднесення на душi. Зверху, у вiкнi третього поверху, смiялися дiвчата - лаборантки сумiжно? лабораторi?, вiн подумав, що, може, вони смiються з нього, навiть одгадав причину - на його ледь кучерявiй головi позначалося озерце пролисини - маленьке-маленьке, його можна було побачити тiльки згори, вiн його старанно ховав, мабуть, згори його голова здавалася трохи кумедною, але той смiх не образив. Молодий дiвочий смiх розливався по тiлу бентегою, тривожачи щось майже забуте, заснуле. Дмитро Iванович усмiхнувся. З цi?ю усмiшкою й зайшов до iнституту - старого чотириповерхового будинку, перед яким минуло? осенi знесли ще старiшi дерев'янi хавiри, оголивши незграбний, iз вмурованими до половини в стiну колонами фасад, обкладений довкола колон кольоровими плитками,- вiтався з вахтером, iз спiвробiтниками, що зустрiчалися на сходах i в коридорi. Вони вiталися радо, одразу помiтивши його ясний вид, його звичну, трохи сором'язливу, трохи на?вну, мовби приснулу в кутиках губ усмiшку. Вони любили ??. Вона не означала чогось особливого - великих надiй, веселостi, але й не була вдавана, покладена на уста силомiць. Коли вона мрiла, до нього легко приходили, вiльно сперечалися, навiть сердилися, й вiн сердився, й вона зникала, але з'являлася знову, щойно скiнчували суперечку. Вона не зникла i в оцi три тижнi, але була якась стомлена, вимучена, i тепер, коли вiдродилася, це помiтили всi. Дмитро Iванович зрозумiв, що всi бачили його важкий настрiй душi, а тепер побачили й перемiну, мовчки радiлi? разом з ним, i це сповнило вдячностi й ще бiльшо? радостi. Йому хотiлося швидше зайти в кабiнет i взятися до роботи. Хотiлося перевiрити отi сво? розрахунки, якi не давалися протягом трьох тижнiв. Про це думав од самого ранку. Сьогоднiшн? його вiдчуття було подiбне до того, з яким приходив на роботу рокiв десять тому. На цих широких тримаршових сходах вiн пережив кiлька перемiн отого свого настрою. Спочатку, одразу пiсля призначення завiдуючим лабораторi?ю, була насторога, навiть боязкiсть, бо весь час здавалося, що йому вставлятимуть палицi в колеса,- надто пiсля того, як один iз спiвробiтникiв прошепотiв на вухо, що вчора його заступник сказав: "Який це завлабораторi?ю. Це - завбазою". Вiн не помстився заступниковi. Вiн нiколи не натякнув, що це йому вiдомо. Вiн був вище цього. Потiм настали роки найактивнiшо? працi. Коли справдi линув на роботу душею. Власне, доконечно те почуття не згинуло й тепер, просто вiн трохи стомився, просто щось притерлося, притьмарилося. Але сьогоднi ступав сходами з почуттям пiднесення. Не урочистостi, а таки пiднесення. Вiн знав, що на нього чекають. Вiн зараз сяде, вiзьме синiй зшиток... Нi, спочатку ма? сказати те, що дума?, що надумав у останнi днi про дослiди друго? групи. Так було завжди. Йому було при?мно, що вiд нього чекають порад. Може, саме тому майже нiколи не полишав думки про роботу. Таки давати поради. Це його друга засторога - не нав'язувати себе, не тиснути, хоч знову ж вiд цього остаточно вберегтися не можна, як би того не прагнув, та чи й прагнув того до кiнця - нащо ж тодi вiн тут! Вiн любив iти на роботу з чимось новим, обмисленим. Вiн давав поштовх, заряд усiм (i це таки майже несамохiть - енергiю, ентузiазм осмислено дати не можна). Саме тодi, коли нiс на роботу нову iдею, нову думку,- йому найдужче хотiлося йти. I не те щоб не любив домiвки чи вже надто звик до оцих людей,- хоч таки й звик, i не тiльки вiн до них, а й вони до нього, вiн знав, що його поважають, ну, нехай не всi, але навiть тi дво? чи тро?, що не приймали його напочатку, примирилися, бiльше нiж примирилися, стали на думцi, що вiн кращий, нiж мiг бути хтось iнший. Решта ж справдi поважала щиро, а може... навiть любила його. Тобто поважала найвищою мiрою. Саме така повага свiтилася й зараз у очах Вадима Бабенка, що стояв бiля вiкна, замислено курив сигарету. Вадим привiтався красивим, глибоким нахилом голови, в його очах свiтилася приязнь. Вадим - молодий кандидат, йому двадцять сiм рокiв, а вiн вже готу? докторську дисертацiю. Кажуть, Бабенко - надiя лабораторi?. Можливо, колись вiн замiнить i Марченка. Дмитро Iванович думав про це спокiйно, може, тому, що це станеться не скоро, а може, що таки ще не вiдомо, в кому знайде собi замiну. Адже це залежить од нього. Вадим же справдi на сво? роки вельми розважливий i розумний. Чи, як кажуть тепер, поiнформований. Дмитро Iванович подумав, що саме це слово найповнiше виража? Вадима. Бабенко зна? все - од швидкостi подiлу амеби до швидкостi польоту останнього супутника, од способу добування золота з морсько? води до способу виведення плям на шерстi i шовку. До нього в лабораторi? звертаються як до енциклопедичного словника. Дмитро Iванович, котрий свiй час також не в карти згаяв, диву?ться, яким робом за такий ще короткий вiк у ту красиву голову напхалося стiльки iнформацi?, як ?? не потиснули думки про дiвчат, моднi краватки, байдарки чи ще там що. Щоправда, Вадим завжди одягнений за модою, навiть вишукано, й зараз на ньому сiрий напiвспортивний костюм, довга картата краватка, тупоносi лакованi черевики - проте, мабуть, то просто охайнiсть, чепурнiсть. Бо на розв'язання найпоширенiшо? формули: х + у = любов вiдда? часу зовсiм мало. Хоч вiн i не аскет, навiть Дмитро Iванович якось зустрiчав його у кiно з високою бiлявою дiвчиною, але Вадима нiколи не кличуть до телефону з двозначною посмiшкою лаборантки, вiн не скрада?ться тихцем з роботи й не приходить на роботу заспаний, з слiдами губно? помади на комiрi сорочки. Як, скажiмо, ?вген Лiсняк, котрого той же Вадим назива? не iнакше, як запрограмованим на кохання. Всi сили iндивiдуума вкладенi туди, на iнше темпераменту й енергi? лиша?ться зовсiм мало. Недарма ж ?вген ще й матерiалу не зiбрав на кандидатську дисертацiю. А притому Вадим вродливий надзвичайно, дiвчата так i пасуть його очима. Можна сказати, вiн вродливий аристократично. - Вадиме,- якось сказала Свiтлана Кузьмiвна,- ти менi зда?шся схожим на Дорiана Грея. На що Вадим гречно, хоч воднораз пiдкреслено театрально, вклонився i вiдповiв: - Сподiваюся, у сво?му комплiментi ви не сяга?те далi портретно? схожостi. Вадима довгасте, блiдувате обличчя, прямий, рiвнин нiс, виразнi губи, якi зараз приязно усмiхалися Марченку. Вадим мав намiри щось сказати, може, висловити те, що висвiтлював його усмiх, але стримався. Вiн не хотiв, щоб Дмитро Iванович витлумачив його слова як пiдлабузництво. Марченко зайшов до кабiнету. Кабiнет - з лiвого по коридору боку, перша кiмната од сходiв. У кабiнетi панував запах сiрководню та ацетону, вiн його ледве вiдчував, вiн звик до нього, бо це був другий запах життя, а може, навiть перший, а отой - трави, цвiту - став другим, адже про нього тiльки мрiялося й говорилося й рiдко коли ним ласувалося. Проте вiн прочинив вiкно. Свiжий вiтер гойднув цупку жовту фiранку, прошелестiв паперами, пiдняв на столi кiлька аркушiв, але не мав сили скинути ?х. Марченко боявся протягiв - у цiй вузенькiй довгiй кiмнатi завжди тягло, проте сьогоднi вiн залишив розчиненим вiкно, а не кватирку, як завжди. Сiв за стiл, дiстав сигарету. Перекинув одразу три листочки на календарi (ого, скiльки зiбралося). Сьогоднi п'ятниця, восьме травня. Робив усе звично, майже несамохiть. I робочий спокiй, який пойняв його, теж був буденний, звичний. А от вiдчуття, як йому починати день, яснiше, нiж завжди. Мислено обiймав увесь плацдарм, де мала розпочатись пiдготовка до штурму,- так трошки iронiчно, але iронiя тiльки у визначеннi, а не в сутi,- подумав про лабораторiю i про те, що мали зробити. Оцей кабiнет, кiмната i кiлька сусiднiх - весь вiддiл - лабораторiя, як називали вони по-старому, були його свiтом. Досконалий i недосконалий, але якоюсь мiрою, якою це може бути залежне од людини, витворений ним. Не тим тiльки, що вперше очолив цю лабораторiю, можна сказати, створив ??, адже саме з його роботи, з його докторсько? дисертацi? вона одбрунькувалася од лабораторi? бiлкових компонентiв, що й теми розробляв вiн, i приймав на роботу спiвробiтникiв, i навiть закупляв обладнання. Звичайно, проблему зачинав не вiн, вона назрiла в свiтi, над нею працювали на всiх континентах. Але все оце: i проблема, i теми, i навiть апаратура (до речi, досить нужденна, як на сучасний рiвень) були його свiтом. Не володiнням, а свiтом, вiд якого залежав, який уже мовби iснував сам по собi, хоч вiн i створив його. I навiть був його центром, його осердям. Справдi, вiн був мовби... запалювальним механiзмом у машинi. Вiн надавав цiй машинi певних обертiв, змушував людей i самого себе працювати енергiйнiше, мiзкувати, докопуватись, шукати - йти далi. Примушував, отже, не як керiвник, не як начальник, а як осердя цього агрегату, його запалювальна частина, його якiр, що крутить усе довкола. Одначе вiн усвiдомлював, що йому треба так матися, "так крутитися", i дотримувався заданого ритму свiдомо. Притому вiн у хвилини абстрагування мав на це сво? власне пояснення, свiй легенький кпин: "Робота створила людину i мусить рятувати ?? й далi вiд свого ж витвору - холодно? роботи розуму". Це справдi був майже жарт, бо яка б холодна не була робота мозку, вона породжувала вiдчуття вдоволення, запалювала пристрастi, принаймнi вiн не знаходив початку й кiнця, це був один навiчно замкнений цикл. Особисто для нього та й, мабуть, для багатьох людей вона стала метою. I на цьому кiнцi жарт втрачався зовсiм. Люди не змогли б жити без роботи. Либонь, вони побожеволiли б без не?. Вона зорганiзову? ?х, ста? самим життям. Навiть вихiднi, вiдпустка солодкi, бо ? робота, ?х можна не використовувати, як не використовував вiн, ними можна тiшитися в думцi, виконуючи роботу, лаючи ??, а коли, може, й проклинаючи. I ось - перша затяжка. I захмелiла, при?мно затуманилась думка, обвинулась якоюсь химерною оболонкою, вiддалилася, проступила розмитими контурами на вiдстанi; вiн надмiру упевнено (це фiксував, хоч i не мiг зупинитися) думав, що те, над чим билися пiвроку, розплутають ось тепер, у найближчi днi. Вони вiзьмуться... Вiн перекро?ть усе наново... Без того вони не могли йти далi, не могли вийти на гребiнь, на свiй перший значний гребiнь, пiдсумувати, а точнiше - перевiрити зроблене. Поки що вiн не мiг покласти на стiл iнститутсько? вчено? ради нiяких вагомих результатiв. Навiть нiхто не знав, ? вони чи ?х нема? зовсiм, не знав доконечно й вiн, завiдуючий вiддiлом Дмитро Iванович Марченко. ?хня проблема поки що в площинi чисто? теорi?; величезний ланцюг, загальна схема вiдома всiм, а як вона здiйсню?ться - те невiдомо. Кожен новий рiк, кожна нова наукова конференцiя приносять новi докази, новi уявлення, якi часом ламають старi, вiдкидають до порога, змушують починати спочатку... Якщо сказати вiдверто, вкрай одверто, ?м усiм разом невiдомо, чи розв я-жуть ?? колись люди. Нi, таки розв'яжуть, тiльки, можливо, не на такому науковому рiвнi. Сьогоднi ж навiть неозбро?ним оком бачилося бiльше пунктирiв, нiж суцiльних лiнiй, бiльше проваль, нiж мiсткiв. Та й чи там покладенi тi мiстки? Чи пройдуть по них туди, куди треба? Проблему, над якою працювала i його лабораторiя i яка нещодавно стала найактуальнiшою в свiтi, вiн сам пояснював дилетантам, людям з жiнчино? роботи або сво?м колишнiм товаришам дитинства (здебiльшого вчителям i вiйськовим) трохи з iронi?ю, що не ображала слухачiв, анi принижувала, анi возвеличувала роботу, а тiльки висвiтлювала в ледь химерному свiтi його самого, й то через те, що, мовляв, не може доладне розповiсти,-так: фотосинтез - це ось хлiб, i картопля, огiрки i салат пiд оцю горiлку, ти i я, зрештою, i повiтря над нами. Бачиш оцi зеленi пагони цибулi? В них сонце. Вони росли, перетворюючи його енергiю. "Рослина - це Прометей, що краде вогонь з неба". Це сказав Тiмiряз?в. А як саме краде, чого листочки ростуть, ми й шука?мо. Декотрi з найнецеремон-нiших, тих, що не боялися виставити себе профанами (здебiльшого вчителi-лiтератори), запитували: для чого? О, то було, на перший погляд, просте, а насправдi зовсiм не просте - хоч цього не осягали тi, що запитували. Не цим, зовнiшнiм,- для чого отi колби, полiерографи, епiкарди - всiлякi iншi установки. Тут вiн вiдповiдав легко: щоб стимулювати цей процес або й вiдтворити його штучно в лабораторних, а далi заводських умовах, змоделювати i таким чином урятувати людство вiд загрози голоду кисневого i звичайного, нагодувати не тiльки тих, що живуть зараз, а й тих, що житимуть через п'ятдесят рокiв, отi шiсть мiльярдiв, якi без цього справдi не прохарчуються, яких чека? катастрофа. Але за цим стояло й щось iнше, особисте, власне його i, як здогадувався, не тiльки його, а й кожного працiвника лабораторi? i, мабуть, усiх iнших учених, якi працюють над цi?ю чи подiбними проблемами, де нема? остаточного результату, а може, й не буде до кiнця життя. Воно пов'язувалося з отим - роботою як сенсом життя, його метою. Тiльки про це нiхто не говорить. Вiдповiдь ма? десятки означень, закодованих формул, за якими скрiзь i завжди сто?ть людська душа, ?? вiчне поривання, ?? страх i захоплення свiтом. Коли вiн починав про це думати, йому iнодi здавалося, що ось зараз у його головi зiскочить якийсь тиблик i вiн збожеволi?. Вiн про це думав не раз. Почав думати з якогось часу. Вiн майже щодня натикався в наукових журналах, дисертацiях на такi чи подiбнi формулювання: "На декiлька поколiнь нам доведеться вiдмовитись...", "Через декiлька поколiнь ми зрозумi?мо природу цього явища..." I тодi мимовiльно зривалося з мислi чи, може, майже позасвiдоме з душi: для чого? (Таке ж i зовсiм не таке, як задавали йому не обiзнанi з проблемою знайомi). Хто - ми? Ти, якого через пiвстолiття вже не буде, вже не буде й спомину по тобi? Отож прикидаються тi, хто пише цi рядки, камуфлюють сво? думки чи кажуть правду? Прикида?шся ти сам чи теж так дума?ш? Болi?ш тими поколiннями? I чи можна щиро болiти за прогрес узагалi? Адже, одiрваний од конкретно? людини, вiн абсурд. Абстрагований од не? чи доведений до рiвня, коли замiненi, закодованi всi людськi чуття, всi емоцi? - любов, ненависть... Тодi це буде те ж саме, що саморозвиток машин. Дехто, та, власне, ? такi i в ?хньому iнститутi, так i кажуть. Тодi для чого прогрес? Саморозвиток землi, однi?? з планет? Але ж ?х мiльярди. Розвиваються, щоб загинути... Вiн помiчав, що його думка вивiльню?ться, повзе кудись убiк. Що вiн мимоволi уника? вiдповiдi, яку конче повинен знати для себе. I не тiльки тому, а може, й зовсiм не тому, що нинi всi вони, люди, пiдiйшли щiльно самим сво?м iснуванням до цих проблем. Чистого повiтря, води, ?жi. Що провiднi вченi, державнi дiячi дедалi частiше перечiпляють-ся через них практично. А саме через те, що його власне життя, його робота були втягненi в цю проблему, як кожна молекула води втягнена в лiйку, в яку рине вся вода. Для чого я роблю оцю роботу? Так я опiкуюся тим, що через пiвстолiття шести мiльярдам людей нiчого буде ?сти? Чого я хочу? Що я стверджую? У мене ? друзi. Я хочу добра дiтям. I вже бачу в уявi внукiв. Знаю: буду любити ?х. Як декотрi з мо?х ровесникiв, що вже мають внукiв, люблять ?х неймовiрно, дужче, нiж сво?х дiтей. Може, тому, що коли нашi дiти малi, ми самi ще молодi й бiльше дума?мо про себе. А тут думка вже переключа?ться... То я роблю для них? Мабуть, i для них. Тодi чого я прагну, насолоди? Так. I нема чого боятися. Адже й насолоди ? рiзнi. ? насолода навiть зiйти на вогонь заради iстини. Не тiльки страждав Джордано Бруно, мав насолоду сказати правду. Менi ж при?мно приносити людям користь. Втiха менi, люди теж мають вiд того. Це ж не зловорожа насолода. Як, скажiмо, насолода паразита або садиста. Мали ж якусь насолоду... Нi, не насолоду, а потребу душi, серця Заболотний, Кох i навiть отой пiлот, що впав над сибiрською тайгою i до останньо? митi записував на магнiтофонну плiвку роботу приладiв лiтака... Саме оце, невiдоме, й вело людство протягом вiкiв. Для того люди й жили. Чи свiдомо так жили? Скiльки ?х жило так? Отi всi, що лежать пiд пiрамiдами й курганами або над якими тисячолiття шумлять жита? Отi, що в Карфагенi, в Помпе?, просто на сiльському цвинтарi? Але ж залишилася теорема Пiфагора i знайдена в тому ж попелi статуя Венери. То оце все i ? прогрес? Мабуть. Тiльки жодна людина, творячи, так не дума?. Не може думати. Вона сама, ?? дiяння - тiльки часточка того великого руху. Власне, вiн i сам нiколи не думав у такiй послiдовностi i такiй абстрактностi. Iмпульси йшли од найконкретнiшого. Од його роботи. I тут вiн уже не мiг не думати. А що, коли одного дня стане вiдомо, що вона абсурд?! Що цю iстину, над якою б'?ться, вiдкрити не можна? Тодi куди пiшло тво? життя? Нi, навiть ще вужче. Шлях, який вибрав, мiсток, який намага?шся прокласти, не той. Прокладений не над тi?ю прiрвою чи навiть не над прiрвою, а на твердому й рiвному. Тодi ти обдурив не тiльки себе, а й оцих двадцять вiсiм чоловiк, що довiрились тобi, що вiрять тобi, що шукають разом з тобою. Що вони скажуть?.. Оце й була та крапка, з яко? починалися його думки. Й що ближчав день перевiрки, коли вони запустять у суспензiю мiченi атоми й стане вiдомо: змарнували, спалили вони безслiдно оцi останнi шiсть рокiв чи мають хоч якiсь результати,- то дужче тиснули думки. I, як здогадувався, не лише його. Не мiг не думати про це й дехто з оцих двадцяти восьми. Але, мабуть, вони задумувалися зовсiм не так, як вiн. Вони йшли за ним. Це було схоже на те, як солдат iде за наказом командира, правильним чи неправильним. А вiн од цi?? думки втекти не мiг. Уже хоча б тому, що мета лежала в кiнцевiй точцi шляху, його роботи, була вираженням доцiльностi ??, а отже, i його життя. Через те й отi всi думки про прогрес, про майбутнi поколiння не були для нього схоластикою, чистою теорi?ю, якою можна бавитися за склянкою чаю чи чаркою коньяку, втiшатися, лякати гарних жiнок (вони знають, що ?м треба лякатися) чи кидати в дискусiйний раж молодих аспiрантiв. Йому ж вони мовби натякали: а чи не краще, якби ти робив щось конкретне, точне, ну, скажiмо, видобував би каротин з водоростей чи вирощував хлорелу. Там видно все. Там результат помiтний i на очах спожитий людьми. (До речi, саме вони й знайшли - для власних потреб - новий спосiб вирощення хлорели в закритих басейнах, вiн виявився таким ефективним, що на них посипались заявки а главкiв i мiнiстерств з проханням розробити його широко й впровадити в господарство, хлорела - надзвичайно поживний корм для худоби). А ти можеш спокiйно споживати сво? науковi шукання, рости в академiки, утверджуватися й не каратися. Ну, щоб каратися... То - щось бiльше. Караються вiд вчиненого злочину. А вiн злочину не вчиняв. I тому хоч i одчахувався думкою од сво?? роботи, розмiрковував начебто з вiдстанi й справдi трохи теоретично. Тiльки iнколи його раптово неначе била навiдлiг гаряча думка: а що, як ось перевiримо, й нiчого не вдасться? Що тодi? Вiн не знав, що буде тодi. То? митi постукали. Це не були сво?-вiн сам привчив спiвробiтникiв заходити до кабiнету без стуку. Постукали вимогливо, впевнено, дверi вiдчинилися, перш нiж вiн вiдгукнувся. До кабiнету стрiмко зайшли директор iнституту Корецький i завiдуюча вiддiлом кадрiв Лепеха. Власне, стрiмко зайшла Лепеха, Корецький переступив порiг тихо й коректно. Вiн був таким завжди - тихим, коректним, навiть несмiливим, замкнутим. Ось уже багато рокiв його вела, пiдштовхувала, мiцно тримала в руках ця злиняла, зi зморщеним, майже аскетичним пергаментним обличчям, фарбованим-перефарбованим, попаленим волоссям жiнка в строгому костюмi. Як у керiвника iнституту, у Корецького була неоцiненна риса - вiн завжди першим показував на стежку, яка приводила до мети, глибинним чуттям одразу вхоплював суть i спрямування запропоновано? проблеми, майже iнстинктивно вiдшукував ?? мiцнi й слабкi вузли, допомагав розвивати, просто допомагав усiм, хто щиро й чесно йшов у науку. Щоправда, допомагав тiльки в межах iнституту, поза його стiнами захисник i оборонець з нього був кепський. Проте Дмитро Iванович знав про Корецького й ще одне. Серед людей близьких вiн iнакший. Спокiйний, розважливий, може легенько пiдштрикнути спiврозмовника, вмi? пiдштрикнути. Легенько й незлобиво, так що спiврозмовник не розсердиться й вiдчу? красу дотепу. Дмитро Iванович якось вiдпочивав з Корецьким у санаторi?. Там Корецький був душею товариства, це сталося само по собi, вiн не нав'язувався. Марченковi iнодi здавалося, що оцей другий Корецький нудьгу? за першим. Високий, худий, зiгнутий, Корецький стояв позаду Лепехи як сумирний i тактовний знак запитання. Наталiя Кирилiвна стояла як нехай i невеликий, але грiзний знак оклику. Це була жiнка тверда, вольова, хотiла бути такою й тому була. Вона не визнавала панiбратства, не хотiла сприймати жартiв, врештi, розучилася ?х розумiти зовсiм - навiть на банкетах пiсля захисту дисертацiй, куди ?? неодмiнно запрошували й куди вона зрiдка приходила, сидiла прямо, стуливши вузькi безкровнi губи, й, здавалося, стежила, чи не вчиняв хто яко? нетактовностi: з'?в бiльше, нiж треба, запiзнився чи пiшов рано. Зараз вона тримала в руках якiсь списки. Глянувши на них, Марченко зрозумiв, що ?хнiй з Корецьким прихiд означа? перевiрку, перевiрку на високому рiвнi: чи всi в лабораторi? на мiсцях. Останнiм часом Лепеха надто заповзялася (й що тут скажеш, усе правильно), навiть була виставила за рогом будинку пост з фотоапаратом - фiксувати документально на плiвцi тих, що запiзнилися. Того ж дня склодув Коли сумлiнно виклацав з свого укриття плiвку, проявив i викле?в фотокартки пiд убивчим гаслом: "Ганьба порушникам трудово? дисциплiни". Третiм у тiй галере? був фотопортрет Павла Андрiйовича Корецького. Портрети зняли через пiвгодини, проте вже пiсля того, як усi встигли подивитися й насмiятися всмак. Коли Дмитро Iванович побачив у руках Лепехи списки, вiн вiдчув, як йому в грудях щось гидко тенькнуло, вiн розсердився на ту свою малодушнiсть i, мабуть, тому сказав з невластивою рiзкiстю: - Не обрид вам, Наталi? Кирилiвно, цей нагляд? Тiльки марну?те свiй i чужий час. В очах Лепехи засвiтилися жовтi вогники, хоч очi залишилися незрушними й безбарвними, як i допiру, вимовила твердими губами: - А ось зараз побачимо, хто його змарнову?. Вони вирушили в рейд. Попереду Лепеха, неприступна, безкомпромiсна, майже урочиста, за нею Марченко - ображена гiднiсть i справдi трохи сердитий, позаду - серйозний i зосереджений Корецький (хоч обо? - i Дмитро Iванович i Наталiя Кирилiвна - знали, що та серйознiсть - удавана, прибрана з обов'язку). У першiй кiмнатi не було нiкого. На вбитому в стiнку шафи цвяшку висiв свiтлий плащ, але його могли залишити ще вчора. Лепеха подивилася на Марченка значуще, а Корецький вiдвiв погляд убiк. У другiй кiмнатi гудiла клiматична установка i хурчав млинок витяжки, на лiвому столi стояла реторта, валялися якiсь папiрцi, але теж було порожньо. До дверей третьо? кiмнати Марченко пiдiйшов перший, ухопився за ручку обома руками, немовби намiрився вирвати ?х з завiсами. Ним колотив гнiв. На ту мить вiн уже забув, що допiру думав, нiби його вже нiщо й нiколи не виведе з рiвноваги, нiяка буденна су?та не зiпсу? настрою, все те прах, не вартий, аби на ньому обшмульгу-вати нерви. Вiн був упевнений, переконаний глибинно, що того вже не забуде, що нiякi житт?вi турбацi? не зрушать його з фiлософського спокою, що вiднинi вiн житиме iнакше. I от уже забув. Усе те стерлося само по собi, згинуло в одну мить. Вiн задихався од гнiву. Злостився на тих, кого донинi любив, кого поважав, на тих, кого толерантно терпiв,- на всiх одразу. Вони пiдло користувалися його добротою, його лiбералiзмом. Користувалися завжди. Вiдмiчали тихцем у журналi тих, хто запiзнився або й зовсiм не прийшов на роботу (звичайно, не приходили тiльки з якихось поважних причин), з його лабораторi? найменше людей виходило на недiльники та ?здили в колгоспи - вiн усе те бачив, зрiдка зауважував, iнодi вдавав, що не бачить. Вiн справдi був добрим за вдачею, доброта становила одну з його сутностей. Частину його сутностi. Бувало, вiн спалахував. Навiть згарячу казав дурницi. Проте швидко вичахав i першим пiдходив до того, на кого щойно кричав. Але бiльше вiн не подару?. Такого свинства не сподiвався зроду-вiку. Вiд сьогоднi вони в нього попуску не матимуть. Так, так, плювати йому на холодний, крiзь двi крижинки погляд Лепехи, на похмуре зауваження, а може, навiть офiцiйну догану Корецького, рiч не в тому - вiн сам наведе лад. В ту мить йому пригадалися слова, що вiн ?х жартома часто цитував у лабораторi?: "Жоден громадянин через мене не одягнув чорного плаща". Слова належали Перiклу, вождевi афiнсько? демократi?, вiн цитував ?х якось так, що забувалося, що це слова Перiкла, а не його власнi, й жодним чином не вiдчувалося прирiвнювання до автора, видатно? людини, вони ставали буденними, iнститутськими, простими. Жодному працiвниковi лабораторi? вiн не оголосив за десять рокiв догани. Ба, одну таки оголосив. Три роки тому. Але ?? б, мабуть, винiс i камiнний сфiнкс. Там треба було вiддати пiд суд, а не оголошувати догану. I, такий збiг, учора заготував ще одну. Другу в життi. Юлiю Вовку, що його називали в лабораторi? Юликом. Вiн ще не оголосив ??, а написав i поклав у стiл. Щоб оголосити сьогоднi. Але нехай хто скаже, що Марченко вчинив несправедливо! Де там несправедливо. Юлiя давно треба вигнати з iнституту. Та хiба лише його... Вiн i вижене. Сам напише клопотання... Марченко аж задихався од гнiву. Вiн уже подумки скликав у лабораторi? збори, громив, розносив, кидав суворi присуди... У поривi гнiву, лютi рвонув дверi кiмнати, переступив порiг i застиг у подивi. Кiмната була повна-повнiсiнька людей. Вони стовпилися бiля столу з лiвого боку й щось розглядали. Тут були всi спiвробiтники - старшi й молодшi, iнженери й препаратори. Навiть Юлiй Вовк стояв тут. Вiн перший i кинувся назустрiч Марченковi. Великi вуха, великi палаючi очi, сколошкане волосся, розхристаний, з забрудненими в щось бiле руками. Такий вiн завжди - поспiшливий, розкиданий, незiбраний. Вiн найчастiше запiзнювався, ранiше за iнших, ще до закiнчення робочого дня, тихцем зникав з лабораторi? - й де бував, того не вiдав нiхто. Марченко знав, що в нього хвора мати, й менший брат на його руках, вiн завше за когось клопочеться, комусь дiста? лiки, квитки на по?зд, але все те не виправдувало його неорганiзованостi, через яку не раз завдавав клопоту iншим i терпiв сам. То щось загубить, то невчасно прийде; скаже Дмитро Iванович щось зробити, не заперечуватиме, навiть стане, як по командi "струнко" (вiд бравади, невмiння знайти лiнiю поведiнки): "Буде зроблено". Й не зробить. Забуде чи й просто не зробить, заклопотаний чимось. Йому нагадають, прочитають нотацiю, вiн почервонi?, попросить вибачення, але, майте певнiсть, знову не викона? обiцянки. За годину кудись побiжить - вислизне крадькома, злодiйкувато, шарiючись при тому, й прийде аж завтра. Вiн i дисертацi? ще не захистив, хоч матерiалу в нього зiбрано багато, може, не на одну, а на двi дисертацi?, але той матерiал треба систематизувати, органiзувати, описати. Й дивно, що вiн не клопочеться захистом. Зда?ться, вiн не клопочеться нiчим. I не зна?, що то мати клопiт, мати певну мету, житейський прицiл. Вiн i дума? не так, як iншi. Дмитро Iванович не раз намагався розгадати - задоволений Юлiй собою чи не задоволений, щасливий чи нещасливий. Напевне, незадоволений, напевне, нещасливий. Адже - розумний, бачить свою незграбнiсть, непристосованiсть, тiльки не може нiчого з собою вдiяти. "Зовсiм як я,- думав iнодi Дмитро Iванович,тiльки в значно бiльших масштабах. Гiпертрофованих". Звичайно, Марченко помилявся. Хоча б тому, що був значно практичнiший, чiпкiший у життi. Навiть просто чiпкий, у часи скрут, невдач умiв мобiлiзуватися, боротися. хоч i цiною нервiв. Але, мабуть, саме через те, що знаходив у Юлi?вi якусь спорiдненiсть з собою, i прощав йому стiльки. Опрiч того, вiн знав: Юлiй не просто розумний, а й обдарований. Хоч знову ж нiчого не взяв з тi?? обдарованостi для себе. Дмитровi Iвановичу в одну мить схлюпнула з душi гаряча каламутна хвиля. Вiн вiдчув себе легко, радiсно, йому аж бiлi метелики замиготiли в очах, i вiн, не знати чого, засмiявся. Першою думкою було: даремно заготував на Юлiя догану, порве ??, тiльки-но вернеться до кабiнету. Юлiй-гарний хлопець, щирий, обдарований негiдник, якби не такi, як вiн, i працювати було б нi з ким. А Юлiй бiг до нього. - Видiлили, видiлили! - кричав вiн просто Марченковi в обличчя, не помiчаючи нi директора, нi завкадрами, якi знову стояли як знак запитання i знак оклику, тiльки знак оклику був не такий твердий. Лепеха справдi була i розчарована, i ображена, вона сприйняла Марченкiв смiх на свою адресу. Стояла, суворо стиснувши безкровнi, з слiдами з'?дено? фарби губи, вдавала, що чита? щось у цаперах, але й не читала, думала, як гiдно вiдступити. Покивом пальця покликала Юлiя, але той не звернув нiякiсiнько? уваги на ?? владний покив, худими забрудненими пальцями тягнувся до лацканiв сiрого в смужку Марченкового пiджака. На його блiдому, з запалими щоками обличчi червонiли рум'янцi, тонкi губи великого рота кривилися радiсним криком: - Видiлили, паразиткуi Видiлили! - Що видiлили? - передчуваючи радiсть, але все ще спокiйно, навiть вибачливо запитав Марченко. - Першу систему. Приставили мене за того, що трясе й мiша?, влив я двiстi кубикiв дигiтонiну, а тодi заклопотався, загавився i влив ще раз. З цього й почалося... I от, дивiться,- метнувся вiн до столу. Щирий i на?вний, вiн навiть не здогадався повернути забудькуватiсть собi на користь, сказати, що влив подвiйну порцiю свiдомо. Перед Дмитром Iвановичем розступилися. На штативi стояло чотири пробiрочки, майже доверху заповненi бiлою рiдиною. Дмитра Iвановича залила гаряча хвиля радостi. "Який день,- подумав зворушено.- Який день... От же як вийшло!" За цi три тижнi вiн навiть забув, що робила друга група. Це справдi був подарунок долi. Без цього вони не могли завершити останнього етапу роботи, розпочати перевiрку. Може, й могли, але це було б не те. Корецький пiдiйшов теж, пiдняв крайню колбочку проти свiтла, перехилив на один бiк. Бiла водичка, в якiй ледве помiтнi чотири зони. Одна - зеленого вiдтiнку, друга - коричнюватого, решту й взагалi могло розрiзнити тiльки досвiдчене око. - Вiтаю,- сказав, звертаючись до всiх i нi до кого зокрема. - Сабантуй, сабантуй! - закричав Юлiй од надмiру почуттiв, бо вiн i пити майже не пив, у нього хвора печiнка, й виразка шлунку, й ще щось. "Букет хвороб,- як казав сам.- Не встиг нiчого зробити, а болячок нахапався..." - Добре, влашту?мо сьогоднi сабантуй,- сказав Дмитро Iванович i нецеремонно забрав з рук Корецького колбочку. Хвилювання одухотворило його обличчя, тепер воно було навiть гарним. Хоч взагалi гарним назвати його було важко. Широке, повне, м'яке, наче трохи брезкле,- рiвний, трохи аж кирпатий нiс, ледь рудуватi, закучерявленi вгору брови, великi, повнi, майже епiкурейськi губи,- простота й добросерднiсть, i нiяко? думки на чолi, суворостi чи науково? замисленостi. Правда, широко поставленi очi - живi, пильнi, з вогником, з думкою, трохи соромливi, свiдчили про витонченiсть вдачi, чутливiсть, неспинну роботу розуму. Скрашувало обличчя й русяве, що ледь кучерявилося, волосся. Так, на перший взiр вiн видавався негарним, неповоротким i якимось мовби дивакуватим. Та вiн i справдi не вмiв вестися з незнайомими людьми, не знав, як стати, куди подiти руки. Але якщо придивитися уважнiше... Особливо коли вiн захоплювався, починав розвивати думку,- а те в лабораторi? було майже повсякчас, лабораторiя жила його мозком, в цiй великiй головi думки народжувалися з якоюсь особливою легкiстю, iде? виникали зовсiм несподiванi, майже парадоксальнi,- тодi його обличчя мовби засвiчувалося зсередини, рухи ставали точнi, голос упевнений, вiн нiби вищав, хоч насправдi був зросту невисокого. Статури вiн мiцноi, з деякою, як то кажуть, схильнiстю до повноти. I не дивно. Робота сидяча, а минуло? весни розмiняв шостий десяток. Коли вони набiгли - сам не зглянувся, життя ще нiби й не було, й у звичках, у вдачi залишалося чимало молодого, несолiдного, майже хлопчачого. Ну, не те щоб хлопчачого... Змiнилося багато: приходив досвiд, вiн пiдказував, учив, потроху догартовував. Ранiше, колись вiн бував i безмежно довiрливим, i непослiдовно щирим. Це водночас були й недосвiдченiсть, i м'якiсть душi, вiй мiг легко повiрити в щось i розчулитись, повiрити самому собi, перейти в якийсь стан, настро?тись на якусь хвилю. Потiм повiрити в щось iнше, захопитися ним. З роками шкура на душi (вiн саме так i подумав - "шкура на душi") задубiла, на?вно? щиростi, то бiльше щиростi непослiдовно? вже не було. Вiн перестав торопiти перед спiвробiтниками, звик до сво?? ролi, до деяких виявiв шани. Життя довго й повiльно формувало його. Форму? й зараз. Його погляди стали зрiлiшими, глибшими. Так, вiн почав потроху розумiти людей, проте мало користав це й зараз. Оте, колишн?, лишилося в душi назавжди. То була нiби матриця душi. Вiн i сьогоднi мiг повiрити тому ж Юлiю, та що там Юлiю, повiрити "востанн?" алкоголiку, хоч розум пiдказував, що вiрити не можна. Вiн осягнув багато речей, трохи по-iншому дивився на людей, на свiт, навiть на людський досвiд, але з того досвiду не набув собi вмiння жити за розрахунком. З молодостi, щиростi в нього залишилося немало звичок i пристрастей, вiн мав кiлька, як ?х називають сьогоднi, хобi, найперше - рибальство, але часу для нього останнi роки викро?ти майже не мiг, та й усi iншi хобi були не пошуками насолоди, а виявами вдачi. Втiшатися життям не вмiв, та що там втiшатися життям, навiть просто подбати про здоров'я. От, скажiмо, схильнiсть до повноти. Пройтися пiшки, прогулятися - то для нього марнування часу, за цю годину можна прочитати ще одну статтю в журналi "Питання бiологi?" чи хоч перегорнути "Всесвiт". Од того й мiокардодистрофiя, i гастрит, i першi кольки радикулiту. Дмитро Iванович i зараз поводився несолiдно, хвилювався, реготався, панiбратськи поплескував по плечу Юлiя, а той його тягнув за галстук, хоч за спиною осудливо звузила очi Лепеха й нiяково переступав з ноги на ногу вiдтиснутий убiк Корецький. Дмитро Iванович забув про нього, забув про перевiрку, збоку справдi могло видатися, нiби знехтував ?х, Корецький те за образу не сприймав, але й не знав, як йому гiдно скiнчити рейд. Подякувати всiм, хто тут зiбрався, за сумлiнну працю, трохи посварити для порядку? Так i не знайшовши що вiдповiсти, кинув через плече: "Дмитре Iвановичу, зайдiть, будь ласка, до мене",- вийшов. Слiдом за ним пiшла й Лепеха, наказавши на прощання й не думати нi про який сабантуй. Вона вважала, що тепер останн? слово залишалось за нею. Дмитра Iвановича на мить стривожили слова директора, але невдовзi вiн забув про них. Вони обговорювали результат - галасливо, збуджено, вимiрковували, як краще розпочати перевiрку сво?? кiлькарiчно? роботи, кому це доручити, сьогоднiшнiй успiх розвихрив усiх, окриляв, вселяв надiю. Вони юртували навколо Марченка, а той вимахував руками, говорив збуджено, радiсно. Жодна проблема в лабораторi? не iснувала поза ним, вони починали розкручуватись з його думки, i в кожнiй проблемi, кожнiй справi, сам того не помiчаючи, насамперед був вiн. Вислуховував усiх, радився з усiма, але свою думку обстоював ревниво, як би обстоював самого себе, та так воно, зрештою, й було. Ранiше вiн входив у все, намагався простежити до кiнця, хоч i тодi розумiв, що всього йому не охопити, що часом вiн навiть заважа?, полиша? головне; цю науку, науку керiвництва, повiльно осягав. Тож i зараз вирiшив, що найкраще буде створити групу перевiрки. У не? ввiйдуть... - Свiтлана Кузьмiвна Хорол, Неля... Платонiвна Рибченко. Вадим Бабенко i Юлiй Вовк. Очолить групу Вiктор Васильович Борозна. Але Борозна очолити групу вiдмовився. Вiн заперечив коректно, ввiчливо, проте рiшуче й категорично. Сказав, що ще не закiнчив роботу в групi КСС - концентрованого сонячного свiтла - та з установкою, там, мовляв, зараз у нього жнива. Дмитро Iванович не наполягав. КСС - царина замдиректора, Вiктор Васильович перейшов з його лабораторi?, i установка - хвiст звiдти, обов'язок давнiй, з яким Борозна не впорався за два роки. Вiн розрахував опромiнення насiння буряка з допомогою механiчного модулятора, це ма? пiдвищити цукристiсть бурякiв. Дехто взагалi не вважа? роботу групи КСС причетною до фотосинтезу, на цьому грунтi в iнститутi не раз доходило до всiляких непорозумiнь, часом гiрких, а бiльше смiшних. Так чи так, але то, мабуть, i найбiльша удача останнiх лiт лабораторi? свiтла, методу Борозни пророкують широке поле застосування, на осво?ння його видiленi чималi кошти, вже закiнчують будувати напiвзаводську установку. Борозна зараз в основному й працював над упорядженням тi?? установки. То вже не була чисто наукова робота, скорiше iнженерна, промислова, вiн мiг од не? вiдмовитись, але не вiдмовлявся, навiть клопотався нею залюбки, й Мар-ченко подумав, що Борозна, зважаючи на порiвняно молодий вiк, чоловiк до бiса практичний. Ну, скажiмо, не зовсiм молодий - тридцять шiсть рокiв, але для доктора це таки небагато. Вiктор Васильович Борозна ?диний, окрiм Марченка, доктор у лабораторi?. Вiн вельми самостiйний i самовпевнений (як i кожен, хто рано досягнув успiху й сподiва?ться досягти ще бiльшого), прямий, та прямота iнодi навiть межу? з грубiстю, а може, й з нещаднiстю. Дмитро Iванович, мабуть, перебiльшував. То була не нещаднiсть, а сила, внутрiшня сила, жага життя, неспита, мiцно стиснута, певнiсть себе, енергiя, яка ще не зна?, чим закiнчиться. Отiй його внутрiшнiй силi, карбованостi думок i вчинкiв вiдповiдала навiть зовнiшнiсть. У Борозни майже атлетична статура, велике смагляве обличчя, воно грубе, мовби тесане сокирою - багато кутiв, багато прямих лiнiй: широкий, майже квадратний лоб, велика чорна борода клинцем, чорне цупке волосся без продiлу; очi великi, чорнi, ще й з якимись краплинами - очi цiкаво? здорово? людини, яка перелива? через них свiт, одбира? потрiбне й рiшуче вiдтруча? все, що, на ?? думку, хибне або зайве. Тi очi, зда?ться, розумiють усе, дивляться на свiт мудро й проникливе, i в них нема цинiзму, а тiльки щирiсть i допитливiсть, неспожитий захват свiтом, про який знають багато й доброго, i недоброго, але оте недобре просто не беруть до уваги, а ще в них - певнiсть, що ?х обдурити не зважиться нiхто. Такий був Борозна, проте трохи не таким бачив його Марченко. Вiн бачив у ньому тiльки силу, грубiсть, практичнiсть, вiн трохи торопiв перед ним i, може, тому виробив щодо нього лiнiю поведiнки теж грубувату, сухувату, дiлову, хоч знову ж до певно? мiри - боявся, щоб ?? не прийняли за ревнощi, боязкiсть сильного суперника. Отож вiн тiльки знизав плечима, поговорив ще кiлька хвилин i подався у сусiдню кiмнату, куди щойно пiшла Свiтлана Кузьмiвна Хорол, його неофiцiйний заступник, один з найдавнiших працiвникiв лабораторi?. Вона починала разом з Дмитром Iвановичем; у тому, що перекипiло, одкристалiзувалося, перейшло в iнший стан, дiстало обгрунтування в оцiй лабораторi?, - частка i ?? працi. Вона погодилася неохоче - й Дмитро Iванович знав чому, як знав i те, що, погодившись, зробить усе сумлiнно, ?? не треба пiдганяти, ?й не треба обридати, вона сама прийде до нього, вiзьме його розробки, уважно вислуха? й пунктуально та неухильно викона? все. Й Дмитро Iванович теж не сказав нiчого. Вони стояли бiля вiдчиненого вiкна, вiтер гойдав цупку жовту фiранку, за вiкном на в'язовiй, унизанiй молоденькими мережаними листочками гiлцi вiдчайдушне спiвав чорний ротатий шпак, десь унизу галасували горобцi - весна вливалася у вiкно широким потоком, спiвом i запахами, бадьорою свiжiстю i глибоко притлумленою млостю. - Весна... Ще одна весна,- сказала замрiяно й трохи сумно Свiтлана Кузьмiвна. Що стояло за тими словами, за тим смутком, Марченко розгадати не змiг: жаль за минулими роками, докiр йому,- та й не встиг, бо Хорол якось ураз, немов подолавши щось у собi, повернулася до нього, в ?? очах стрибнули зляканi, майже вiдчайдушнi вогники, i вона швидко мовила: - Давайте завтра по?демо по сон. Ми стiльки разiв збиралися... Дмитро Iванович чомусь здригнувся, подивився на Хорол трохи розгублено, трохи нiяково. - Не знаю. Чи зможе по?хати жiнка. I в ту мить прочитав по Свiтланиних очах, що вона його дружину не запрошувала. Це збентежило його, вiн розгубився в першу мить. Та й було чого. Тут все було страшенно заплутане. А може, просте, занадто просте... Свiтлана Кузьмiвна Хорол, старший науковий спiвробiтник, замiжня жiнка, мати майже доросло? дочки, любила його оддавна. Це знали всi в лабораторi? i в iнститутi, до цього звикли, коли й жартували на ?хню адресу, то легенько, потураючи. Вона любила його дивною любов'ю, ?й було досить, що вони працюють поруч, що вiн ?? (?? - в очах iнших, тобто оце "??" було досить умовне, можна сказати, тiльки дружн?) не зраджу? (не зраджу? дружбу, приязнь, i тiльки), iншого вона не прагнула, iншi почуття не змагали ??. Може, вiн сам був тому причиною, що за стiльки рокiв не пiшов далi, охолодив ?? до споглядання ?хньо? любовi. Спочатку ?? любов тривожила Дмитра Iвановича, хоч i якось дивно - серце не трепетало, а тiльки коли думав про Свiтлану, ставало гарно, тепло на душi. Вiн нiчого не порушив, мiг чесно подивитися в очi сво?й дружинi i Свiт-ланиному чоловiковi, щиро обуритись на ?хнi ревнощi: "Я не винен, серцю не закажеш, а переступати ми нiчого не переступили",- бо й справдi, хiба не мають права люди симпатизувати одне одному i в той же час залишатися на чистих берегах. Вони й залишалися на них. Йому так гарно на них мрiялося... Та врештi й ця мрiя стала звичною. Проте вона не згасла, так i залишилося в життi Марченка щось небуденне, немовби недозволене, яке вiн мiг i може будь-коли зробити дозволеним. Але навiть отаке, приспане почуття додавало ?м обом яко?сь та?ни, яко?сь душевно? мрiйливостi. По стiлькох роках отакого споглядання власних почуттiв мала настати обопiльна неприязнь, але й вона не настала. Iнодi йому було нiби трошки соромно перед Свiтланою, почувався мовби боржником i водночас кепкував з того. За всi десять рокiв цi?? приязнi (яку, мабуть, таки не можна назвати любов'ю) вони, певнiше, вона тiльки раз порушила те, що усталилося, приснуло, майже прихололо. Це було по якiйсь вечiрцi, де вони наслухалися клинiв на свою адресу, йшли додому,- вiн проводив й до метро,- й сказав: - А все-таки смiшно- Хоч би було за що... I тодi вона,- може, вона була трохи хмiльна, вони всi того вечора випили чимало,- ледь чутно стисла йому руку й прошепотiла, не повертаючи голови: - То може... щоб було за що... Це був жарт. Вiн зрозумiв цi слова як жарт. I сам вiдповiв жартома. Але... й не зовсiм жарт. Вiн знав: усе залежало вiд його подальших слiв. I вiн не одважився. Звичайно, якби вiн справдi любив Свiтлану, то не зважив би нi на якi застороги. Щоправда, на той час вiн уже й сам не мiг зрозумiти сво?х почуттiв до Свiтлани. Вiн не мiг сказати, подоба?ться чи подобалась Свiтлана йому дужче за iнших гарних жiнок, сподобалась саме тому, що була ?диною гарною жiнкою з тих, що працювали поруч (а перший iмпульс таки йшов од нього, вiн почав надавати ?й бiльше уваги). Вiн взагалi нiколи не мiг гаразд розумiтися на сво?х почуттях. Може, тому, що за все життя так i не зазнав справжнього великого кохання. Отого, що збурю? до дна, застила? свiт, змушу? чинити нелогiчно, нестримно, лама? всi перепони, а часом i власне життя. Вiн таки не знав, чого повернув на жарт Свiтланинi слова. Боявся розголосу? Трохи. Хоч його могло й не бути. Боявся, що з часом усе обуденнi? i важко буде працювати поруч? Боявся докорiв совiстi?.. Мало вагу потроху все. Вiн потерпав, що здобуде менше, нiж втратить. А втратить вiн багато. Найперше - спокiй. Та й не любов це, вона б не дала розмiрковувати так холодно й вестися так розважливо. I от тепер вiдступав удруге. - А що... Степан Степанович ще в Москвi? - сказав i зрозумiв, що треба було сказати щось iнше, що вiн страшенно образив цим Свiтлану, повiвся як нiкчема. Зрозумiв тодi, коли слова ще були в ротi, коли тiльки вимовляв ?х, та було пiзно. Вiн спалахнув, розсердився на себе й поспiшив стерти те, що сказав, спробував завернути все назад, хоч i розумiв, що завернути, мабуть, не можна. - Менi й самому хочеться ви?хати з мiста. За цi?ю роботою я вже забув, як цвiте сон. По?демо... Йому на подив, i знову ж трохи на досаду, Хорол прийняла закамуфльоване вибачення, хоч i сказала: - Степан Степанович повернувся ще вчора. А сон i справдi вже одцвiта?. Й пiшла до дверей сво?ю м'якою, лiнивою ходою. Оця невизначенiсть на завтра, нова невизначенiсть стосункiв з Свiтланою Хорол зiпсувала Марченковi день i сабантуй, який вони таки органiзували ввечерi. А сабантуй був на славу. У найбiльшiй з семи кiмнат лабораторi? зсунули столи, жiнки застелили ?х чистим папером, прикрасили букетами свiжих зелених гiлочок, Юлiй i Вадим приготували "кiмнатний фей?рверк". На закуску була ковбаса, консерви, свiжа редиска, цибуля i навiть баночка чорно? iкри. Хлопцi перегнали три лiтри етилового спирту, а Борозна зробив коньяк, який усiм дуже сподобався, й усi одразу ж сказали, що з цього дня питимуть тiльки "борозняк". То бiльше, робити його просто: перегнати через порошок кави воду й розвести спиртом. Вона ста? прозорою, як сльоза, пахне кавою, але не зовсiм кавою, запах той специфiчний, дуже при?мний. У двi пляшки Борозна додав ще якогось екстракту, той напiй мав запах едельвейса. I хоч Борозна сьогоднi вiдмовився очолити групу, але заправляв на сабанту? вiн. Зорганiзував чоловiчий хор, який спiвав пошепки, й було дуже смiшно, проголошував тости, дивував i смiшив усiх фокусами. Все це було тим бiльш дивно, що на подiбнi гулянки вiн не приходив ще жодного разу. РОЗДIЛ ДРУГИЙ Борозна заскочив до себе, одягнув пiджак i вийшов надвiр. Попереду на вузькому асфальтованому хiднику бiлiла висока постать, поли свiтлого плаща ледь розкрилювалися, елегантнi черевички стукотiли задьористо, дзвiнко, у лад ходi погойдувалася накинута тонким ремiнцем на мiзинний пальчик чорна лакована сумочка. Борозну оддiляло од Нелi Рибченко якихось п'ятнадцять-двадцять крокiв. Якби захотiв, мiг наздогнати за пiвхвилини. Якби захотiв... Борозна упiймав себе на тому лицемiрствi й трохи не вилаявся з досади. Адже то зовсiм не випадковiсть, що вiн вийшов з iнституту слiдом за Нелею. Й на оцю вечiрку теж попав не випадково. Щоправда, привiв його туди не якийсь твердий розрахунок. Але й не оте тремке бажання бути поруч, бачити, чути, почуття бентежностi й чогось несподiваного. Просто вiн не був закоханий. Якби його змагало те почуття, вiн би давно знайшов спосiб пiдiйти до Нелi. Адже запам'ятав ?? ще з минулого року. Запам'ятав чи, певнiше, вперше побачив як жiнку, як гарну жiнку, як надзвичайно вродливу жiнку на деснянському пляжi, куди якось у недiлю ви?здили iнститутом. Та вiдправна точка була надзвичайно груба, надмiру плотська, навiть цинiчна. Вiн лежав на пiску поруч Вадима Бабенка, з кущiв вийшла в купальнику Неля, пройшла повз них до води, й Вадим мовчки, в одну мить окреслив пальцем на пiску ?? фiгуру. Окреслив майже точно, не гiперболiзуючи. Фiгура в Нелi була досконала, й не те щоб витончена - не було отi?? перетончено? талi?, отих "по-сучасному" довгих нiг, а таки була гармонiя, майже повна iдеальнiсть, жiночiсть до крайньо? межi, жiночiсть i зваба. На пiску ж вийшло щось хтиве, аж вульгарне (а може, то було не на пiску, а на обличчi в Вадима, просто вiн обiйняв усе разом), навiть Вадим зрозумiв, що це вульгарно, непристойно, й розтер малюнок. Вiдчувши, що Борозна зрозумiв усе, й чомусь таки бажаючи залишитись у його очах ловеласом, грубим i досвiдченим зальотником, вернувся на ту саму стежку: - Пончик. Борознi це не сподобалося, особливо не сподобалося тому, що це сказав завжди коректний i вихований Вадим, i вiн кинув майже зi злiстю: - Не можна так. - Чому? - не погодився той. - Хоча б тому, що працю?мо разом. Але в думцi дивився на Нелю майже такими самими очима. Через те й розсердився. "Добре було б провести з нею тиждень у наметi бiля рiчки... Або по?хати до моря..." Неначе вiдчувши, що вони говорять про не?, та, мабуть, i не могла не вiдчути, адже пройшла повз них i вони дивилися ?й вслiд, вийшовши з води, Неля присiла бiля них. Скинула купальну шапочку, й по плечах розсипалось волосся. Воно в не? свiтле, текуче, як чиста рiчка, густе,- вона вiдкидала його красивим i, мабуть, завченим порухом повно? руки,- на подив йому, було сво?, не отих мiднуватих, платинових чи ще яких кольорiв таблицi Мендел??ва, а солом'яно-бiле, аж переливалося сонячним свiтлом. Вона носила його у тугому вузлi, й це теж було гарно - смагляве обличчя строгого, майже римського профiлю i важкий вузол свiтлого волосся. Очi в не? були великi, зеленi, губи чутливi, владнi, владнiсть i чутливiсть якось дивно по?днувалися, й це тривожило. А от вi? довгi, волохатi, вони не гармонiювали зi строгiстю губiв i всього обличчя, вона ?х теж не фарбувала - можливо, ранiше фарбувала, а потiм зрозумiла, що втрача? на тому, хоч i знала, що вони зм'якшують ??, а може, й хотiла того. Нi, не хотiла. На ?? обличчi в розкриллi серпастих брiв, у кутиках уст лежала суворiсть, вiн розгадував ?? як несправжню, щоб вiдлякувати всiляких вуличних залицяльникiв, бо ж, певно, знала собi цiну й не дозволяла простягати лапу будь-кому. Так, вона була певна себе, сво?? краси, свого мiсця в життi, може, трохи й переоцiнювала себе, але, як грубо вiдзначив про себе, переоцiнювати було що. Правда, вiн тодi так i не розгадав ??. Йому здалося, що в ?? вдачi справдi було щось гостре, може, трохи навмисно наструнене, натягнене, що ця гострота у не? в усьому: в порухах серця може бути найбiльша наструненiсть i глибина водночас, саме строгiсть i глибина, а може, й ще щось - безбережнiсть, нестримнiсть, i це теж вабило й хвилювало. Але чи справедливi його здогади, так i не дiзнався. Й не намагався дiзнатися. Якось ?м не випадало познайомитись ближче (вiн здебiльшого пропадав на будiвництвi установки, в iнститут навiдувався рiдко), й чомусь не робив спроби наблизитись. Щось мовби стримувало, застерiгало його. Може, саме те, що не знав ??, боявся яко?сь раптовостi, чогось несподiваного... Отой ?? смiливий погляд, отой прижмур очей досвiдчено? жiнки, у якому й спонукання, i застереження. Тодi чого пiшов сьогоднi? Чого прийшов на вечiрку й там iз шкури лiз, щоб сподобатися ?й? Вона, мабуть, здогадалася, що весь отой його фей?рверк заради не?, бо кiлька разiв поглянула на нього якось чи то заохочуючи, чи то глузуючи. Ну й нехай здогаду?ться. Хiба не того хотiв! Борозна пришвидшив кроки. I ще одне йому подумалося, i ще одне пригадалося, поки наздоганяв Нелю. Вiн знав, що вона була замужем, ?? замiжжя виявилося невдалим. Чоловiк не захистив дисертацi?, його за щось вигнали з Iнституту нафти, пiшов змiнним майстром на завод, але й там не ладналося, i, певно ж, не ладналося в сiм'?... Аж поки не поламалося остаточно. Тепер вона буде обачнiша. Як i кожен старий парубок. Борозна мав перебiльшене уявлення про зазiхання жiноцтва на парубоцьку свободу та про пiдступнi, розставленi на всiх стежках сильця, насторожувався й скрадався там, де, може, iнший пройшов би спiваючи. Ну, там буде видно, подумав вiн. З нього не бозна-який залицяльник, але ж не тiльки константи та механiзми реакцiй вивчав двадцять рокiв... Довивчався до тридцяти шести. Старий парубок. Вiк, коли ста? соромно признаватися, що ти неодружений. Починаються всiлякi пiдозри. Йому на них наплювати. Й наплювати на все. Але женитися зараз i справдi не просто. Не пiде ж вiн у гуртожиток педiнституту на танцюльки, не стане освiдчуватись вiсiмнадцятирiчнiй дiвчинi. Вона просто втече од нього. Та й про що б вiн з нею говорив? Вони були б наче з двох рiзних вiкiв... У цю мить Борозна наздогнав Нелю. Вiн ступав широко, йому трохи шумiв у головi хмiль, i почував якусь легкiсть у тiлi, од чого народжувалась ще бiльша впевненiсть у собi, й настрiй був легкий, пустотливий. - Самотнiй iдальго, рицар сумного образу просить ласкавого й милостивого дозволу в чарiвно? незнайомки супроводити ?? в небезпечнiй мандрiвцi до громадського транспорту...- зморозив i почервонiв з досади, вiдчувши невiдповiднiсть цих слiв настрою молодо? жiнки - замисленому й притишеному, невiдповiднiсть усьому - оцьому вечору, ?хньому вiковi, iнститутському становищу. Йому стало соромно, що так низькопробне, нерозумно нав'язував себе, Що не пiдiйшов невимушене й просто. Вiн i сам не знав, як те сталося. Поки вимiзковував цю зустрiч, думав про не? - все виходило добре. А от розкрив рота, й вилетiла отака дурниця. А вiн же гадав, що все буде красиво, легко... Тiльки легко й красиво. З дiвчатами, з жiнками найкраще зав'язувати знайомство саме так. У напiвжартiвливiй розмовi найлегше вияснити, чого можна сподiватися, в такiй розмовi, на випадок невдачi, легко вiдступити, перевести все на жарт. I от в останню мить вiн розгубився. Якась невпевненiсть, якась холодна думка збила його, штовхнула в крайнiсть, видлубала десь оцi безглуздi слова. Неля Рибченко й справдi подивилася на нього наче на божевiльного, хоч йому здалося, що ?? подивування перебiльшене, награне. Проте вiдповiдь була надмiру твереза, проза?чна й навiть трохи образлива: - Той, пiд кого ви хочете спрацювати, був лицарем сумного образу тому, що багато страждав, мало ?в i невпинно думав про даму серця, а самозваний iдальго читав про страждання у книжках, само? "кракiвсько?" з'?в за вечiр пiвкiлограма й бiжить за спiдницею, яка опинилася найближче. До того ж iдальго був дуже непрактичний, вiн не вирощував бурякiв. Цi слова можна було сприйняти як ляпас. Ляпас нi за що, отак-о, з доброго дива. Проте нецеремонний, а також досвiдчений Борозна так не подумав. Звичайно, було непри?мно чути таке. Але цi слова стосувалися бiльше ??, нiж його. Вона виставляла найвищу цiну. Давала зрозумiти, щоб не сподiвався на легкий флiрт i нi на що тимчасове взагалi, давала можливiсть образитися й пiти. Окрiм того, розгубилася сама, сказала так з iнстинкту самозахисту. Йти геть йому не хотiлося, й вiн почав шукати яко?сь середини. Через те вже не випадало одразу залишити прибраний тон i привiд, яким би недоречним вiн не був. - Ну, а все-таки, може, i ? якась схожiсть...- i погладив густу, чорну, клинцювату бороду. - ?? б вистачило на сiмох iдальго,- посмiхнулася Рибченко.- Зна?те, на кого ви бiльше схожi? Вам нiколи не казали? На давнього ассiрiйця. Отого, що на малюнках у пiдручниках четвертого класу. Пам'ята?те, один за одним, з луками... - Але хiба не може бути схожостi внутрiшньо?? - не здавався вiн. - Скажiмо, яко захисника слабко? половини... - Тепер такi захисники,- махнула вона рукою.- Тiкають поперед дульсiней... Вона сказала це без конкретно? адресацi?, незлостиво, просто так, i напруження спало. Вона мовби переводила розмову в iнший регiстр, а вiдтак i його пiдступна думка, йому ж на радiсть, не знаходила пiдтвердження. Вони зайшли в трамвай, але тепер, при свiтлi, в напiвпорожньому вагонi Борозна почувався трохи дурникувато. Вiн навiть не знав, чи додому ?де Неля, де вона живе, може, взагалi заважав ?й - адже так i не попросив дозволу провести. Знав, що вона киянка, батьки ?? мешкають у власному будинку на Куренiвцi, але трамвай iшов у бiк Дарницi, очевидно, мала кiмнату десь на Водопарку або Березняках. Мабуть, одержали разом з колишнiм чоловiком, i той залишив кiмнату ?й. У трамва? було кiлька вiльних мiсць, проте Неля не сiдала, пройшла в кiнець вагона, прихилилася до металевих прутикiв. Ново? конструкцi? трамвай iшов м'яко, без поштовхiв, наче плив. Борозна стояв навпроти Нелi, говорив про сьогоднiшню вечiрку, покрадьки розглядав ??. Окрiм того, що вона справдi була надзвичайно вродлива й, як кажуть тепер, фiгурна, цю ?? фiгурнiсть, аж до вишуканостi, пiдкреслював витончений художнiй смак. Усе на нiй було пошите за модою, скрiзь дотримано мiри, тонко дiбрано кольорiв. Синiй брючний костюм, свiтлий плащ з голубуватим вiдливом, елегантнi бiлi черевики... певно, допомагають батьки. А в очi поглянути чомусь не зважувався. Коли ж одважився, побачив, якi вони зеленi, небезпечнi. Це знову стривожило. В ?? очах свiтилася цiкавiсть, може, навiть трошки вдоволення - адже отакий авторитетний науковець, отака кiбернетична машина, як називали його помiж собою дiвчата, у ролi залицяльника, - трохи нiяковостi, яку вона швидко подолала, й глибоко прихована посмiшка. Брала гору цiкавiсть. Для них усiх чорнобородий доктор здавався загадковим, трохи не таким, як iншi люди. Вiн i справдi якийсь... надто гострокутний. Вона чула його двiчi на зборах: виступав коротко, гостро, казав те, чого не насмiлювалися сказати iншi, думав широко й вiльно, аж немога було угнатися за його думкою. Це не могло не iмпонувати ?й зараз. Але не могло й не насторожити. Розмова ткалася з дрiбниць, не в'язалася. Неля знову подумала, що вiн опинився бiля трамвая не випадково, й справдi внутрiшньо напружувалася, а вiн вловлював цю настороженiсть i не знав, як ?? розвiяти. Й боявся, що не зможе розвiяти зовсiм. Щось мовби сковувало ?х. Ранiше, в думках, вiн бачив цю зустрiч зовсiм не так. Кермував вiн. I тримався невимушене, трошки iронiчно, трошки грубувато. Вiн взагалi звик розмовляти з жiнками немовби трохи зверхньо. Правда, це не була та порожня, нiчим не пiдперта зверхнiсть, коли людина уда? з себе щось бiльше, нiж вона ?, намага?ться прикрити сво? убоге ?ство позиченою фразою, скепсисом. Просто його було важко збити з пантелику, вiн багато знав - i про речi, й про людей, i взагалi про свiт: був сиротою, патронованим, як казали в селi, сягнув з пастушкiв колгоспно? череди до найвищого наукового звання - доктора наук, з облуплено? хати на бригадному дворi до сучасно? квартири в професорському будинку на Володимирськiй вулицi, половину яко? займала бiблiотека. Щоправда, дистанцiя мiж тим i тим тридцять рокiв, але воно не забулося. Та й не могло забутися. Патронованим вiн став восени сорок третього року, коли прийшли нашi. Сиротою - сорок третього навеснi. Мати померла, застудившись у лiсi, куди по?хала возиком по сушняк. Батька вiн майже не пам'ятав. Узимку сорок четвертого року на запит сiльради прийшло повiдомлення, що Василь Борозна пропав безвiсти. Вiд нього для Вiктора, та й, мабуть, для цiлого свiту, не лишилося нiчого. Вiн розчинився в зорях, у травах, у хвилях. Так Борозна подумав пiзнiше, прочитавши якусь книжку, тодi ж батькову смерть пережив пекуче. Йому все ввижалося, як батько, його добрий батько у бiлiй полотнянiй сорочцi з вишивкою на комiрi то тоне в болотi, то його засипа? у вирвi снаряд, то згора? в палаючому будинку. Через те вiн i пропав безвiсти. Батько у вишитiй сорочцi пiд яблунею - то ?диний Вiкторiв спомин. Вiн косив траву, поклав косу, обiперся на яблуню... Тепер Борозна дума?, що й той спомин вигаданий. Позичений з фотокартки, яка висiла в тiтки Настi, батьково? сестри. Батька сфотографував сусiдський парубок Тимiш, студент культтехнiкуму. Ту фотокартку тiтка Настя теж загубила, коли ремонтувала хату. Отож батько й справдi в травах, у зорях, у хвилях. Та ще в ньому. А вiн не розчиниться, не розвi?ться... Й поготiв не торопiтиме перед ки?вськими пещенками. Через те, що змiг посiсти в життi тверде й самостiйне мiсце, почувався певно й не мав страху перед свiтом, перед життям. У хвилини споглядання свого житт?вого шляху, себе самого вiн i думав так, чи майже так, оголено, трохи спрощено, але певно. Так, свiт з людей, якi його творять, якi творять його закони i норми. Вiд кожного щось та залежить. Я й не переступлю того, що на шкоду iншим. Як декотрi. Так, ? й такi, якi нiчого не знають про свiт, опрiч того, що вони мають право рвати з нього зубами. В них зуби, вони тiльки ?х вiдчувають, ними живуть. Я ж не рву зубами. Тому й не гноблюся перед свiтом. I йому не згнобити мене. Я помру - вiн буде. Я хочу не заподiяти зла iншим, але й не обкрадати себе. Та й вiн зараз мiй. Цей широкий свiт, ця чудесна кра?на - вигорьована, вистраждана, завойована кров'ю батька i працею матерi. Та й краплi мо?? працi вже влитi в оце мiсто i оцей день. Звичайно, вiн не збирався жити споживачем. I не жив ним. Йому були чужi всi отi настро? - взяти од життя, зумiти прожити, настро?, якими вже самими по собi тi, хто ?х сповiда?, тягнуться до життя паразитичного, де основною мiркою щастя ? придбана в магазинi модна рiч, настро?, чужi всiй природi суспiльства, у якому живе. Ще в ньому мiцно сидiв селюк, вiн мимоволi мiряв усе по отих перших, куплених йому чужими людьми, тiткою i дядьком Кучугурами, яким допомагав пасти телята, чоботях. I зараз, коли подивився на елегантний, синiй з бiлим пером Нелин капелюшок, йому чомусь враз пригадалося, як дощового осiннього вечора сорок четвертого року чекали вони, одинадцятеро патронованих дiтей, з мiста, з Нiжина, американсько? посилки з одягом. Про ту посилку було стiльки розмов... I яким же було ?хн? розчарування - в посилцi були тiльки капелюшки. З помпонами, з перами, химернi, нiкому не потрiбнi. Одягнути такого капелюшка - стати посмiховиськом на все село. Хтозна-чого те зараз спало на думку. Щось тенькнуло в серцi й не знайшло вiдгуку. Не просмокталося в оцей трамвай, в оцей вечiр. Нi, таки просмокталося. I вiн знову став упевнений, став самим собою. Звичайно, не отим колишнiм селюком, а сучасним мiським жителем, що тiльки пам'ятав того селюка. Йому хотiлося хоч трохи одiгратися за першi хвилини нiяковостi, вiн, хоч i з запiзненням, оговтався, вхопившись за ?? слова: - I ще в одному ви були несправедливi щодо мене,- мовив з удаваною серйознiстю.Ви сказали, що я побiг за першою-лiпшою спiдницею. Але ж то неправда. Я побiг за штаньми. Вона почервонiла. Мимоволi переступили з ноги на ногу синi джинсики. - Я вас шокую? - запитала. - Та нi, що ви. Останнiй крик емансипацi?... Скажiть, цей крик не з вiдчаю? Чи це просто примха моди? - Ви майже вгадали за першим разом. Тiльки не крик. Просто жiнка в штанях почува?ться впевненiше, самостiйнiше. - А вона дуже потрiбна, ця самостiйнiсть? - запитав Борозна. - Аякже. Це боротьба за iснування. Нинi жiнка iнакше не проживе,- майже серйозно сказала вона. - А я думав - примха моди. - Мода... Вона теж з чогось виходить. Дикту?, скоря?. От пригадайте: захотiла вас, чоловiкiв, одягти у вузькi штани - одягла. Опиралися, коли робила довговолосими й мiняла зачiску,- перемогла. Тепер з боксом побачиш хiба пенсiонера. Неля казала мовби щиро, насправжки, але за тим крилася хитрiсть. Вiн ?? вгадував i намагався не трапити в сильце. - Я не пiдкоряюся модi,- сказав обережно. - Неправда,- заперечила Неля i вказала на бороду. - Вона в мене була, коли перукарi ще виконували плани на голiннi. Хрестi-бог, тепер хоч збривай. I, мабуть, збрию. А що, по-вашому, означа? борода? Який рух суспiльства? - примружився трохи iронiчно. - Прагнення молодi до самостiйностi. Опрощення якоюсь мiрою. Вiн бачив, що Неля розумна, вона тримала нитку розмови, й це починало його сердити. То бiльше, що й iронiя була в ?? словах. Ще й переходи якiсь непослiдовнi, незвичайнi, вони змушували весь час триматися насторожено. - Вiкторе Васильовичу, а куди ви кладете бороду, коли ляга?те спати, на ковдру чи пiд ковдру? - Я... не розумiю,- чомусь знiяковiв вiн.- А для чого ви запиту?те? - ? в Чехова таке оповiдання,- засмiялася Неля.- Хлопчик запитав у бороданя, а той пiсля того не мiг заснути всю нiч. - Я засну. Якщо ж не засну, то трохи з iншо? причини,- сказав майже нахабно. Трамвай пiд'?здив до моста Патона. - Зна?те що,- запропонував Борозна,- давайте пройдемо в парк Примакова. Новий парк. Я впевнений, ви не були в ньому. Дарма що кожного дня про?жджа?те повз нього. - А коли це самовпевненiсть? Ви дума?те, на все мiсто один ви такий досвiдчений екскурсовод? - сказала грайливо, майже кокетливо. - Хiба можу я так думати,- вiдказав вiн у тон.- У наш вiк... Вiк... Вона подумала, що вiн зараз скаже якусь банальнiсть, на зразок: "Наш вiк - вiк атомно? бомби i клiпсiв..." I зрадiла, що вiн не сказав банальностi. Ох, як не хотiлося iй тривiального залицяння, особливо вiд Борозни. Вона склала собi його образ як людини круто?, уперто?, суджень смiливих i безкомпромiсних. Уявлявся холоднуватим, амбiтним, ?й сьогоднi було просто цiкаво подивитися на нього зблизька, та ще в таких неймовiрних шатах - залицяльника. Звичайно, дiвчата в iнститутi, перетираючи кiсточки всiх, перетирали й твердi маслаки Борозни, тож склали про нього думку як про людину самостiйну, впевнену, трохи та?мничу, спокусливого жениха, хоч трохи й непевного, з таким не зна?ш, насмi?шся чи наплачешся. Недарма ж i досi ходить у парубках. - У наш поспiшливий вiк...-докiнчив вiн...-Усе кудись бiжимо. Вже майже розучилися милуватися заходом сонця i метеликом на квiтцi. Зате навчилися швидко й поверхово оцiнювати все: машини, костюми, пейзажi... Одне одного. Й навiть задоволенi тим. Завтра буде iнший костюм, iнший кра?вид... - У вас, я сказала б, занадто категорична мотивацiя, або йди з вами в парк, або ти естетично глуха людина,- засмiялася Неля, але в душi була рада, що нехай вiн i не сказав чогось особливого, але й не сказав банальностi. Отже, хоч трохи рахувався з нею як з людиною, колегою. - А крiм того, все це тому, що у людей обмаль часу. - Зовсiм навпаки,- не погодився Борозна.- У людей вивiльнилось достогибелi часу. Ми не зна?мо, куди подiтися, чим захопитися. Цiлi iнститути думають, чим зайняти людей. Швидкий бiг став звичкою, й бiльше нiчого. - Нi, тодi щось тут не те,- заперечила вона.- Нащо ж живе людина, якщо вона не зна?, куди подiтися? - Ви взяли занадто глобально. Звичайно, можна брати й так: людина - породження природи, а природа не повинна цим опiкуватися. Вона iсну?, бо вона ?. Тiльки людину мучить думка. Але я беру значно вужче: робота й позаробочий час. Дозвiлля себто. - То вам оце нiкуди подiтися?.. - Що ви, що ви,- поспiшив вiн.- Я не мав на увазi себе. Тобто нас з вами... Захопленi розмовою, вони не помiтили машини, яка скреготнула гальмами за кiлька крокiв од них, були змушенi пiдiйти до мiлiцiонера по той бiк дороги. Неля злякалася,звичайно, не мiлiцiонера, а того, що трохи не попали пiд машину, схопила Борозну пiд руку, iнстинктивно ховалася за нього. Страх кинув ?? до нього всю. - Ви що... Ви послiпий?..-кричав молоденький мiлiцiонер, котрий, видно, сам недавно при?хав до мiста й ще не навчився читати довгi нотацi? та одривати квитанцi? на штрафи. - А ви страхопудка,- сказав Борозна майже радiсно, коли мiлiцiонер вiдпустив ?х. - I вам личить переляк. - Як це? - не зрозумiла вона. - Ну, ви погарнiшали. Тобто ви й так гарна... - Знайшли спосiб... Тепер не зрозумiв вiн. -Що? - Сказати комплiмент. Всi чоловiки кажуть жiнкам комплiменти. Ви, виявля?ться, не виняток. - А хiба це непри?мно? - Та нi, при?мно. Всi й клюють на це. Хоч i знають, що наживка не натуральна. Але... хочеться натурального. Зараз стiльки ерзацiв. Скрiзь. В усьому.- Вона сказала це переконано, з почуттям.- I навiть оцi комплiменти... ?х кажуть з такою легкiстю... Теж один з ерзацiв, що почав витiсняти щось справжн?. - Але ж у даному випадку це правда. Ви зна?те самi. Ще десь з восьмого чи дев'ятого класу. - Облиште,- просто сказала вона. - Ну, якщо вважа?те, що з мо?х уст тiльки ерзацнi iстини...- вiн удав, що образився, але разом з тим непомiтно втiк розмовою на iнше. - Але треба сказати, що й ерзаци не всi такi вже поганi. Та й люди змушенi вдаватися до них усе частiше. Бо менше залиша?ться того, що наготувала природа. В свiтi дедалi бiльшi швидкостi, мiцнiшi сплави... - А ми такi ж крихкi, як i тi, що ходили отут тисячу рокiв тому. - Але ми володарi цих сплавiв. - I бiльша? нас. I ста?мо об'?ктом статистики. Тобто нашi душi. Нi, ерзаци почуттiв угору людину не поведуть. - Я не про ерзаци почуттiв. - I всi iншi ерзаци. - Ви помиля?теся,- сказав вiн переконано.- Дитинство людства минуло. Ранiше люди були на?внiшi, ?х легше було розчулити. Тепер нас розчулити важче. Може, тому, що ва короткий час людство побачило дуже багато горя. Так би мовити, у масових масштабах. I, правда ваша, тисне на нього й статистика... - Але хiба людина лишилася не такою самою? Не таке в не? серце? Не так само шуга? кров! Чи не той тепер соловейко? - Лишитися тi?ю самою - цього мало. Нас затиску? технiка. До того ж соловейкiв поменшало. I квiтiв, i свiжого вiтру, й хмар поменшало на кожного з нас. Нам доводиться замiняти все це чимось iншим. Забувати однi втiхи й шукати iнших. Вони йшли широкою але?ю понад Днiпром. Повiнь цього року була невелика, та й вода вже трохи спала, од цього берега майже до середини рiки повипинали хребти камiннi насипи, на них скрiзь манячили рибалки, кiлька ?х сидiло й на березi в парку, але щось не видно було нi в кого улову. Людей у парку майже не було. Кiлька пенсiонерiв, тро? хлопцiв напiдпитку, велетенський чорний дог тягнув за собою хлопця-пiдлiтка, вони зникли за кущами, вiдти довго долiтав смiх хлопця й глухе бухикання пса. Кругом пустельнiсть, запущенiсть, йшла весна, але вона мовби обминула цей куточок. Тiльки зеленi кучерi верболозiв i милували зiр. Непривiтнiсть, якою дихав парк, мовби осiдала в ?хнiх серцях. Борозна й Рибченко сiли на вкопаний у землю пень (на один з ерзацiв, як подумав Борозна, зроблений пiд те, старе, натуральне), звiдси було видно Днiпро i берег острова по той бiк. Праворуч вiд них була вкопана в землю лавочка, на нiй сидiла молода мати, бiля не? ходило дитинча в жовтому шерстяному костюмчику. Дитинча тiльки вчилося ходити, боялося одiрватися од лавочки, дибцяло, перебираючи руками, до краю, виставляло нiжку, а пiти по алейцi не одважувалося. Борозна дiстав з кишенi ключi, подзвонив, дитинча потяглося ближче, вже випустило зелений брус лавочки, але пiдбiгла мати й забрала його. Взяла на руки, чомусь невдоволено оглянулася й пiшла. А дитинча й далi тягнулося через ?? плече до ключiв. Вiн не знав, чому жiнка вхопила дитинча й чому невдоволено оглянулась. Мабуть, приймала його за одного з пiдтоптаних одружених зальотникiв, котрi водять дiвчат у глухi закутки парку. Але посмiятися, навiть сказати вголос свого припущення не одважився. Може, через те, що в душi зненацька тенькнуло щось, пройшла якась далека асоцiацiя, якась невiдповiднiсть запiзнiлого залицяння, навiть не залицяння, а забавки, й дитинчати - серцевини свiту, аж вiн стенувся. Щось на нього настiйно тиснуло, щось виштовхувало зi звичного кола, а що - не мiг вiдгадати. Майже бiля ?хнiх нiг у сухому торiшньому листi шубралася якась птаха, сюркала тихо, вiн намагався згадати, що це за пташка, й враз згадав - цвiркун, i зрадiв, неначе знайшов розгадку чогось значного. Деякий час вони сидiли мовчки, дивилися на воду, слухали цвiркуна, що, здавалося, гасив день, слухали тишу. Щоправда, в парку теж не було тишi. Тут не лунали людськi голоси, не трiщали транзистори, але в повiтрi стояв рiвний монотонний гул. Гудiла Дарниця, гудiв мiст метро й мiст Патона, хоч обидва й були далеко од них. Борознi пригадалося, що зовсiм недавно вiн у когось читав про тишу старого Ки?ва. Про соннi вулички, пiсок пiд колесами, лiс, солов'?в у Хрещатому яру. Немовби доточуючи думку, яка виникла, сказав: - Незабаром тишу продаватимемо на кiлограми. Як японцi айсберги. I спокiй. А може, й кохання. Вона засмiялася. - У пакетиках? "Дайте три кiли кохання".- (Вона так i сказала - три кiли, огрубивши навмисне).- Скiльки, примiром, вiдважити вам? - Я скромний. Менi - сто грамiв. - Можете розчарувати.- Вона пiддратовувала його. Вiн бачив це. I разом з тим вiдчував, що наштовхувався на щось, чого не мiг перемогти. Й це його дивувало. Неля дивилася мовби й серйозно, iнодi навiть знiяковiло, але водночас трималася незалежно. - Нi... Решту я хочу подарувати вам. Безплатно. Адже все одно порцiя, мабуть, одпуска?ться на двох? - I вас це влаштувало б? А, розумiю, недостачу ви б замiнили ерзацом. - Про ерзаци я казав не в розумiннi почуттiв, ?х замiнити не можна. - Але ж дехто каже, що замiнять i це.- Вона свiдомо втiкала от тривiального залицяння. Тривiального вже хоча б тому, що з початку ?хнього знайомства жiночим чуттям вловлювала, що це не вiщувало нiчого доброго, й тому намагалася перевести розмову на щось iнше.- Закодують людину, закодують ?? почуття. Передадуть з Лондона в Рим. Разом з любов'ю. Кажуть, що сама людина вже нiчого не важить. Вона... не людина, а як ото... засiб... Курка - це лише засiб, щоб яйце знесло iнше яйце. Конкретна людина - це лише засiб, щоб розвивалася цивiлiзацiя. Я недавно читав про це в одному нiмецькому журналi. Хоч вiн i розумiв, що вона навмисне збива? його на абстрактну розмову, пiшов ?й назустрiч. Що ж, на тiй дорозi його пiдловити важко, вiн ?й гаразд покаже це. - Мене охоплю? лють на примiтивiв, якi цим захоплюються,- сказав вiн.- Я навiть не заперечуватиму, що цього не буде. Може, й буде. Але хiба можемо ми, люди, вкладати туди самих себе, подумайте, Нелю? Деякi вченi кажуть: от нарештi винайдемо таке... От побiжимо так прудко... Але ж вiд того нiчого не змiниться в людинi. Вона не стане кращою. Не поменша? пiдлоти. Для нас, людей, суть свiту не в тому. Не в тому, щоб вiд яйця продовжувалось яйце, а щоб курка стала кращою куркою. Тобто тi, хто визна? тiльки технiку, а не наш найвищий за всю iсторiю людства моральний кодекс, далеко не зайдуть. Борозна говорив гаряче, переконано. Хоч ця переконанiсть ховалася не доконечно в проблемi, а й у тому, для чого ?? виповiдав. Вiн знав, що хоче зацiкавити Нелю собою, хоче вирвати ?? з того свiту, коли вiн для не? один з тисяч чоловiкiв, котрi ходять по мiсту, ну, ще спiвробiтник, старший, досвiдчений, перспективний. Сама думка про це чомусь його дратувала. Але чим ще вiн мiг ?? зацiкавити, як не науковою ерудованiстю, обiзнанiстю, неску-тiстю й смiливiстю думки. Вiн бачив, що слуха? вона з увагою i розумi? його, й це йому iмпонувало. Нехай розмова не паритетна, але вiн мав сво?м словам вiдлуння, а воно теж мовби пiдхльоскувало. Й тому говорив з жаром, з запалом, вiн почував, що почина? зацiкавлювати ??, що вона почина? вiрити в нього самого, його вiдданiсть чи навiть жертовнiсть науцi. В цю мить вiн вiрив сво?м думкам бiльше, нiж будь-коли. Та й було те справдi його переконанням. Воно виросло з сирiтства, пiсляво?нного голоду, з отих трудних шляхiв, якими пройшов. На тих шляхах вiн бачив усяких людей. I отих холодних статистiв, i пiдлякiв, якi тiльки прикривають статистикою его?зм, зажерливiсть, бездушнiсть, i справдi добрих та щирих людей. Вони не дали йому загинути. Мабуть, ?х таки в свiтi багато, добрих людей, якi пiдбирають з велелюдь отаких, як вiн, витирають ?м носи й ведуть угору. Свiт прекрасний i мудрий тими людьми. Треба сказати, що ця думка, яка мiцно засiла в його напханiй iнформацi?ю головi, випливала з його спостережень оточення, з усього того, чим прожив оцi тридцять шiсть рокiв, яка виросла в iдею. Правда, сама iдея була досить невизначена. Було тiльки вiдчуття душею, серцем переконання. Це переконання прийшло до нього не так давно. I теж як сво?рiдне наукове вiдкриття. Житт?ве й наукове. Десь рокiв дванадцять-п'ятнадцять тому, коли, немов вода крiзь вiдчиненi лотоки, ринули через засоби iнформацi? всiлякi теорi?, здебiльшого гiпотетичнi або й просто абсурднi, але приголомшливi, що каламутили мозок, дивували, захоплювали, обiцяли, вiн, молодий аспiрант, опинився в тому потоцi з головою. Захоплювала смiливiсть i несподiванiсть у мисленнi будiвникiв гiпотез, а також безбережнiсть, всеосяжнiсть, якi немовби одкрива-лися перед наукою. Вiн пам'ятав, як збиралися вони, молодi аспiранти, вечорами, сидiли, не засвiчуючи свiтла, мислили "страшно", нещадно, парадоксально, як од того холонуло серце й отерпав мозок. Усiм ?м здавалося, станеться щось таке, ось-ось люди пройдуть свiт од нейтрино до метагалактики, розкладуть його, як конструктор, i складуть знову, по-сво?му. Вони жили тими вiдчуттями, тими сподiваннями. В тому всьому людина мовби малiла, пiдносилася й малiла водночас, ?м здавалося, було знайдено нову сутнiсть людини, ?? нове якiсне вираження. I, звичайно ж, продовжити цю сутнiсть, бути речниками ?? судилося ?м, зокрема йому, Вiктору Васильовичу Борознi. Вони не знали, у чому конкретно все те виразиться, бо почували тiльки якийсь поштовх, якесь вивiльнення вiд того, що донедавна притягло ?х до землi, до iнших людей. До всього того, чим жили донинi самi, чим жили ?хнi батьки й батьки батькiв. Оце нове, невiдоме, здавалося ?м, замiнить усi старi тяжi, вику? людину нового сплаву, не пiдвладну iржi, корозi?, розкладу. А тим часом теорi? нагромаджувались на теорi?, одна гiпотеза заперечувала iншу, з одно? невiдомостi виростало кiлька, а отого, сподiваного, не було. Це втомлювало. Борозна одним з перших зрозумiв, що чимало людей ховаються за знання, як дикун за велетенський щит, що технiка сама по собi не впорядку? не те що всього людства, а й самих науковцiв. Вiн це не стiльки розумiв, скiльки почував. I не знав, з якого боку приступитися до того всього. Та що там приступитися - вiн навiть сво?х думок про це не зумiв упорядкувати. Знав лише одне: житиме так, щоб не привести себе в неузгодження з отим, що привело його у великий свiт, у науку. А самих думок так i не привiв До яко?сь системи, все це хаосом крутилося в його головi, i вiн нiкому не виповiдав ?х. Оце чи не вперше так несподiвано й так прикро колупнула майже не знайома йому жiнка, яку йому кортiло зробити знайомiшою, ближчою, i вiн розбалакався. - Рухаючись уперед, ми не просто руха?мо вперед iстину продовження людського роду. Ну, скажiмо, ми знайдемо ту ?дину iстину - як збудовано свiт. Довiда?мось точно, що електрон, який бiга? довкола ядра, згусток енергi? (одна з тисячi теорiй, безглуздих уже хоча б тому, що ?х тисяча). А тодi що? Перестанемо шукати iстину. Треба вмирати? Бо ж далi нащо жити? Iстина знайдена. Бридня! Ми, науковцi, мало руха?мо, розвива?мо теорiю людини. Свiт у нас. Хоч ми й самi лише часточка свiту, матерi?, вiчного пороху. Але ж що нам з того, що вiн вiчний? Ви мене розумi?те - я кажу не в широкому, не в фiлософському розумiннi. Тiльки в моральному. Кожному з нас дано розум, щоб збагнути, що поруч ? ще мiльйони iнших кохань, краси, думок. Поважай ?х. I подумай про те, чи люди йдуть одне до одного. Чи ближче стають серце до серця, чи серця оддаляються. Колись на землi людей було значно менше. Тепер ?х примножилося. Скоротилися простори, вiдстанi. А вiдстанi мiж серцями? I чи може бути iстина для всiх сердець? Або хоч для двох.- Вiн помовчав, посмiхнувся i тою посмiшкою мовби спустився на кiлька сходинок униз.- Ну, скажiмо, для мого й вашого. Я вже стараюся майже пiвгодини, а не знаю, чого досягнув. Тiльки бачу, що вам личить задума. Ви тодi така... Вона одвела погляд од води, вiн знову прочитав у ?? очах зацiкавлення. Може, це було не зацiкавлення тим, що вiн казав, а тiльки ним самим, але хiба не того досягав? А ще бачив, що в не? очi розумно? досвiдчено? жiнки, а тодi, коли вона слухала його, у них проскакувало щось дитинне, на?вне, й хто зна, що йому бiльше iмпонувало. Мабуть, останн?. Хоч це було зовсiм не те, для чого прийшов. - Я слухатиму вас, якщо ви кинете вашу звичку, навiть розмовляючи на науковi теми, охмуряти,- сказала вона. - ? така звичка,- погодився Борозна.- Мабуть, як i в усiх iнших чоловiкiв. Адже ми все робимо, щоб сподобатися вам. Циклофазотрони. Лiнкори. Губну помаду. Але Що, скажiмо, в цьому конкретному випадку втрача?те ви? Я стаю красномовнiший, енергiйнiший. - Згоря? багато пороху на думку про те, яке справили враження. - Але... Якщо я iнакше не можу. Якщо я саме для цього з вами пiшов. - Ну, тодi iнша рiч.- Вона сказала це якось особливо, по-дiловому.- Приступайте. Що там у вас на початку? Лiричний вступ? - Епiграф. "Що сперечатись: вiчний свiт-не вiчний, коли помрем, нам буде все одно" . - Гарний, нiчого не скажеш. Тобто ви кiнець перенесли на початок. В тому ? сенс: мовляв, однаково всi будемо там. - Пробачте, але ви все так спростили, аж язик ста? кiлком. А якби й справдi? Про що ж iще можуть говорити над рiчкою дво?, якщо не про любов. Он погляньте... Лiворуч од них за ще рiденьким кущиком влаштувалася парочка, вони азартно цiлувалися. Борознi й Нелi залишалося або вдавати, що не помiчають ??, або встати й пiти. Вони не пiщли. Мабуть, тому, що оте жарке цiлування жодного з них не хвилювало й навiть не нервувало, за мить вони забули за нього зовсiм, навiть не помiтили, коли спорожнiла лавочка. - Про не? не говорять. - Про не? все сказано? - Та нi. Якщо говорять,- ?? нема. I взагалi ?? нема. Це щось нiби чорт. Його нiхто не бачив, а страшно. "Ого,сказав собi Борозна.- Якщо його страшно тобi... Чи не хочеш ти звернути все на невдачу в замiжжi..." А проте його чимдуж захоплювала ця розмова. Вiн уже встиг переконатися, що Неля не пустенька чепурушка, вона чимало чигала, чимало зна?. А водночас вона так щиро диву?ться тому, чому й вiн у свiй час дивувався, так серйозно i захоплено округлю? очi. I таке в не? спiвуче i круте "о" ("Та що ви?"), i так вона спiвуче вимовля? його iм'я та по батьковi... Борозна нахилився до Нелi - просто хотiв роздивитися ?? очi, вона витлумачила це по-сво?му й одхилилася. Вiн побачив, як ледь нахмарилися ?? брови, але не мiг вiдгадати, вдавано чи насправдi. Вiн вiдчував якусь неясну тривогу, якесь дивне хвилювання. А ще почував, що й справдi нiзащо не змiг би отак просто обняти Нелю, обняти й поцiлувати, це було б неприродно, дерев'яне й або розсердило б, або розсмiшило ??. Ну, навiть якщо б вона не розсердилась i не розсмiялася, однаково обо? б вiдчували не пал сердець, а щось... що так треба, так мусить бути, тобто вони б спочатку обмислили поцiлунок розумом. I був би вiн прiсний, майже "ерзацовий". Тепер вiн переконався остаточно, що з самого початку взяв неправильний тон, настро?в себе не на ту хвилю. Ну, вiн не був серце?дом. I не затер слiв про кохання до полиску. Одначе ж знав ?х. Щиро чи нещиро казав не раз. Навiть мав свiй "сюжет". Але застосовувати його до Нелi, до оцi?? чортицi, годi було й думати. По-перше, вона б вiдгадала, висмiяла, по-друге, почував, що втратив би повагу до себе. Вiн i далi розглядав цю ?хню зустрiч неначе в двох проекцiях. Думав про не? холодно, чи принаймнi намагався так думати, тверезо судив про Нелю, але почував, що йому небайдужа оця розмова й те, як складуться ?хнi стосунки. Й провадив далi химерну, двозначну й трохи жартiвливу балачку. - Поки що вона ?. Та ось доведуть, що це не що iнше, як особливий вид енергi?, тодi i ?й кришка. Отже, треба поспiшати. - Ви мене розчарували,- сказала Неля. - Чим? - намагався вiн подивуватись якомога дужче й справдi трохи здивувався. - Я думала... у вас ? якась красивiша легенда. - Що-що? - запитав вiн.- Яка легенда? - Ну, ота... Яку видумують шпигуни для тих, хто ?х ловить. А серце?ди для дiвчат... Вiн щиро розреготався. - То, виходить, усе тiльки в легендi? То я ?? вигадаю. Повiрте авансом. - Нi, авансом не вийде...- жартувала вона.- Ви ще скажете, на виплат... Вона трохи кокетувала з ним (кокетство да?ться жiнцi природою, як ластiвцi умiння лiтати), боялася видмися кокеткою, ?й бiльше хотiлося, щоб вiн вiдчув у нiй колегу, науковця, хоч i розумiла, що те ?й може нашкодити в його очах. Колег йому вистачало без не?. Вони вели гру. I все, що вони говорили, тiльки якоюсь мiрою вiдбивало те, що насправдi тамували в душах. I все ж ?й вдавалося бути безпосереднiшою бiльше за нього, вона його не ловила, якби ловила, мабуть, вiн би якось те вiдчув i взяв над нею гору. А так вiн почувався в програшi. Йому здалося, якби вiн зараз ?? легенько обняв,- вона б не випручувалася. Але надто все було неприродно. Поки вiн над цим роздумував, Неля сказала, але вже зовсiм iнакше, серйозно й майже сумно: - Якщо доведуть, що то тiльки особливий вид енергi?, тодi всьому кiнець. На любовi усе трима?ться. Що це - ?? природна дитиннiсть - заглянути за найвищий паркан? Так чи так, але це велика магiя свiту, яка тяжi? над людиною i яка штовха? людство по якомусь не вiдомому йому шляху. По краю, понад прiрвою, щоб заглянути в не?. Куди приведе той шлях? Це невiдомо. Iншого людинi не дано. Та чи так це й погано - вiчно кудись прагнути, йти, летiти... У цю мить йому страшенно захотiлося, щоб Неля вiдчула те, що вiдчува? вiн. Щоб стиснулася отак душею, щоб упало в порожнечу серце й завмерло, затерпло на мить, а вiдтак мозок пропалив крижаний холод, щоб на тому мiсцi встав чорний бiль, ще дужче окресливши самотнiсть. Тодi б ?й захотiлося втекти звiдти. Тодi б вона зрозумiла його... - Хочете, Нелю, я розкажу вам про чорнi дiрки неба?-запитав вiн, i було в його голосi таке щире бажання вiддати щось iз себе, якусь часточку себе, що вона, хоч уже й збиралася йти, не одважилася вiдмовити. Вона зрозумiла, що це треба для нього. Що iнакше вiн образиться, чи й не образиться, але помiж них нiколи не продзвенить та струна, без яко? людям не зрозумiти одне одного... Вiн розповiдав натхненно. Хвилинами ?й здавалося, що вiн посвячу? ?? в щось сво?, глибинне, пота?мне, вона й справдi збагнула оту пекельну силу й самотнiсть, ?й вiдкрилося вiдчуження, до якого, на щастя, не дiйшли i не дiйдуть люди, але яке може стояти засторогою i на ?хньому шляху. Це були хвилини зближення, правда, не того, iнтимного, коли зближують мимовiльний доторк, вiддих, незрима хвиля, що б'? з мозку в мозок, з серця в серце, а якогось iншого, яке, однак, переду? тому. Вiн зрозумiв це. I сказав напiвжартiвливо, але так, що жартiвливiсть - то тiльки можливiсть утекти, переступити в разi чого на iншу кладку. - Через те всi закоханi дивляться на небо. - Може, шукають там того, чого не можуть знайти в собi? - Може,- подумавши, погодився вiн.- Тiльки бездоннiсть - i там, i там. Вистачить шукати на весь людський рiд. - Ну, а коли знайдуть? - Знайти - не можна. Життя - це безкiнечнiсть. У тiм його сенс. Угорi, не дуже високо, мабуть, щойно пiднявся з Жулян, летiв лiтак; спалахував червоний вогник, неначе знак тривоги чи перестороги комусь. Вогник зник, i одразу в парку сяйнули лiхтарi, впали чари, стало неможливо розказувати про небо. - У мiстi нема? неба,- сказав Борозна.- Ми його тут не вiдчува?мо i не живемо з ним. Ось погляньте сюди... Вiя не хотiв, щоб вона йшла, намагався якось затримати й не внав як. Запропонував пiти посидiти в ресторан, але сам зрозумiв, що то нi до чого, - у головi ще стояв туманець пiсля сабантуя. Вони пiшли до трамвая. Вiя провiв ?? до самого дому. Вона жила на Русанiвцi, на набережнiй, на шiстнадцятому поверсi, тiльки вiкно ?? квартирки виходило не на Днiпро, а на Дарницю. Вони стояли бiля низького штахетика пiд молоденькою тополькою. Неля погойдувала на пальцi сумочку, поривалася йти, а йому страшенно не хотiлося вiдпускати ??, й знову не знав, як ?? затримати. Йому здалося, якщо вiн зараз не затрима? ??, то вже не зумi? привернути до себе нiколи. Ось вона зараз пiде, на шiстнадцятому поверсi засвiтиться вiкно. А вiн пiде до себе. Його аж холодом обдало, коли згадав свою холостяцьку кiмнату, й стало самотньо та пустельне на душi. Вiн оглянувся - набережна була майже порожня, поодинокi перехожi поспiшали додому-до свiтла, до тепла. До тепла чи?хось сердець, до тепла чи?хось губ... Звичайно, вiн був занадто самовпевнений - у тако? красиво? жiнки багато залицяльникiв. Молодих. Не отаких... ассiрiйцiв. Вона пiде й забуде про нього. В якусь мить вiн подумав, що оця його туга тимчасова, що густий, майже розпачливий смуток завтра розвi?ться, але то буде завтра, а зараз вiн не може пiти отак, не залишивши ?й у серцi спомину чи бодай яко?сь зарубки в пам'ятi. А як вiн може залишитися з нею, що ще розказати? Про квазари? Несосвiтенний дурень, хотiв полонити ?? ерудицi?ю! Та ?й тi чорнi небеснi дiрки - вона, може, чекала чогось сутт?вiшого... Нi, тодi мiг попсувати все. Йому страшенно, до болючо? млостi в серцi захотiлося взяти ?? за руку. Затримати бодай ще на хвилю... Та як затримати? I враз йому мовби сяйнуло в головi, i вiн, потерпаючи од радостi й од якогось тривожного холодка, сказав: - А зна?те, Нелю, чого я не захотiв керувати групою? - Чого? - запитала вона майже байдуже. - Я не люблю похоронiв,- сказав Борозна. - Яких похоронiв? - виступила вона з-пiд топольки. ?й на обличчя впав промiнь од лiхтаря, освiтивши красиве пiдборiддя, чiткi яскравi губи. - Ну... Дмитро Iванович iде в глухий кут. Цей шлях не ма? перспективи. - Звiдки ви зна?те? - запитала вона так голосно, що випадковий перехожий оглянувся. Мабуть, вiн спочатку подумав, що бородань приста? до дiвчини, а тодi зрозумiв, що помилився. - Ну, хiба я не можу до чогось домiзкуватись,- вiдповiв майже ображено. Вiн зрозумiв, що образився не на не?, а на себе. Що вдруге за вечiр сказав не те, що треба. Ну, перший раз - то дурниця, яких людина робить у життi безлiч i якi швидко забуваються. Але оце... Вiн ще не осягнув, у чому саме кри?ться нетактовнiсть, навiть бiльше, нiж нетактовнiсть, якась загроза, якась небезпека. Проте знав уже напевно: не треба було цього казати. Через те вiдчув не просто досаду, а злiсть на себе. - Нелю, не розказуйте нiкому,- попросив.- I не подумайте, що я злорадiю. Я теж прийшов працювати до Дмитра Iвановича. Ну, нехай по менi це поки що не б'?...- I знову подумав, що треба хоч тепер бути правдивим до кiнця.- Я недавно прочитав у французькому журналi статтю одного професора з Марселя. Вони теж працювали з амонiл-тетрафосом. Навiть кодовi назви тотожнi. У вас - exornut, а в них - principut. Вони прийшли до вiд'?много результату. Вiн таки не вступа? в реакцiю. Ви ловите мiраж... В АТФ нема? попередника. Нема? тi?? митi - спалаху енергi?, бурхливо? реакцi?. Вона невловна, бо ?? не iсну?. Пробачте... що вийшло так красиво. Але ж ви справдi ловите мить, яко? нема?. То - цiкава фантазiя Марченка, i бiльше нiчого. - Боже,- тихо й злякано сказала Неля.- Бiдний шеф. Стiльки рокiв працi! Скiльки надiй... Це катастрофа. - У науцi бува? таке...- Й зрозумiв, що знову каже не те. Або не так.- А може, й помилилися вони. Зараз часто помиляються. Сотнi методiв перевiрки, тисячi випадковостей. Один раз ?, десять разiв нема?... Вона ловила в його голосi невiру, й та невiра була переконливiшою за слова. Вiн ще й далi казав про недосконалiсть сучасних методiв перевiрки, про заплутанiсть i неяснiсть деяких мiсць у статтi, про сво? власнi сумнiви, але Неля була неуважна, ледве чи й слухала його. Вона тихо попрощалася й пiшла. Вiн стояв, чекаючи, поки засвiтиться вiкно на шiстнадцятому поверсi. Воно не засвiчувалось довго, так довго, що вiн аж почав хвилюватися, а тодi спалахнуло м'яким рожевим свiтлом, яке по хвилi пригасло, чи, може, його заступили. Йому здалося, що вiн бачить у вiкнi тiнь, i хоч не був певний того, помахав рукою й пiшов спустiлою набережною. РОЗДIЛ ТРЕТIЙ Дмитро Iванович iшов освiтленою лiхтарями денного свiтла вуличкою i думав про те, як йому сказати про Свiтланину пропозицiю дружинi. Вiн шукав хiдничка, яким би можна пройти розмовою легко, швидко, нi за що не зачепившись, нi до чого не привернувши уваги, - тобто сказати тонко, вмiло, тактовно й воднораз так, мовби про щось незначне, звичайне. Чорти його батька знають, як сказати! Бо хоча всi в iнститутi думали, що його дружина нiчого не зна? про отой мiраж, який стiльки лiт висiв помiж ним i Свiтланою, та й справдi вже не надавали йому нiякого значення, вона знала, й мiраж перед ?? мисленим зором згуск майже в реальне видиво. Вона ревнувала зата?но, гiрко, з роками тi ревнощi затвердли, i хоч не так ятрили, але ?х можна було хiба що спалити разом з Iриною. Рухав тими ревнощами не страх, що вiн ?? покине, пiде - з роками вона стала боятися цього все менше й менше, дивно, молодою, красивою чомусь боялася, а тепер нi. ?й просто було кривдио. Iринi здавалося, що поруч не? живе ще щось, незриме, тривке, й вона не могла нiчого з ним удiяти. I не мала за що вхопитися, щоб хоч викричатись чи бодай образити, обсмiяти обох. I вiд того кривднiсть тiльки бiльшала. Так нiчого й не надумавши, Дмитро Iванович повернув на Червоноармiйську вулицю, пiдiйшов до свого будинку. Жив вiн у старому, ще дово?нного мурування п'ятиповерховому будинку, обабiч якого стояли модернi, дев'ятиповерховi новобудови, та й майже весь квартал з цього боку був новий. Тi новi будiвлi милували зiр строгiстю лiнiй, якимось ще не розакумульованим теплом i чистотою, випромiнювали значно бiльше щастя, нiж усi iншi - з важкими надбрiв'ями вiкон, стемнiлими фасадами й скрипучими металевими ворiтьми пiд'?здiв. Принаймнi так здавалося Дмитру Iвановичу, i, мабуть, так воно й було, вже хоча б тому, що тут квартири люди одержали недавно, радiли й тiшились ними. Червоноармiйська вулиця - трохи гамiрна, але Марченко мiняти мiсце мешкання не збирався, хоч, мабуть, коли б попросив, йому, доктору, членкору, видiлили б квартиру в академмiстечку. Квартира його вдовольняла - недалеко вiд центру, зручно з транспортом, майже поруч базар, магазини, у вуличний гамiр якось вжився, дружина, дiти й зовсiм не помiчали його. Дверi вiдчинила Iрина, Iрина Михайлiвна: всi вчителi, на вiдмiну вiд людей iнших професiй, навiть академiкiв, мають повне iм'я, яке утверджу?ться не тiльки в школi, а й дома. Iрина Михайлiвна - вчителька географi?. Вона сто