яла перед ним, витирала об квiтчастий фартух руки, не поспiшала
вернутися на кухню, де щось шипiло  й  сичало.  Помiтила  одразу,  що  вiн
випив, певно, нервувалася, що припiзнився, - була не в настро?.
   У ?хньому домi нiколи не було повно? рiвноваги.  Не  було,  сказати  б,
сво?? мiкроатмосфери. Вiн теж давав волю нервам, щоправда, до певно? межi,
?? вiн нiколи не переступав. I не те, щоб вони через нього жили "гiрше  за
iнших". Адже не пив, не гуляв. Та на якiйсь однiй лiнi?, на якiйсь площинi
так i не змiг стати. Насамперед у домi не  було  раз  назавжди  заведеного
порядку. Отого "мiщанського" порядку, коли дiти слухняно сидять за столом,
батько кра? хлiб, а мати розлива? суп, коли один батькiв  погляд  примушу?
дитину, котра розпустувалася, опустити голову над тарiлкою з  супом,  коли
"доброго ранку" i "на добранiч", коли дiти чинно розповiдають про  вивченi
уроки й витраченi копiйки i розказують все про себе та сво?х друзiв. Отого
"мiщанського" порядку, який, як вiн думав, -  i,  мабуть,  справедливо,  -
привча?  людину  до  порядку  взагалi,  вихову?   розважливiсть,   спокiй,
слухнянiсть. Частково в тому, що в них у життi не малося строгого порядку,
було винне й ?хн? життя - обо? працювали,  обо?  майже  щодня  па  якихось
засiданнях, нарадах - але бiльше самi. I знову ж насамперед  вiн.  Про  це
почав  думати  пiзнiше.  Зрозумiв  з  роками,   що   не   усвiдомив   собi
вiдповiдальностi     виховання     в     сiм'?,     назавжди     залишився
батьком-початкiвцем, якому сво? науковi справи, замисли  вiдсунули  кудись
на другий план клопоти родиннi. Часом вiн так i думав: "Треба  взятися  за
виховання". I не брався.  Та,  власне,  вже  й  не  знав.  з  якого  кiнця
приступити. Вiн з самого початку не зумiв виробити яко?сь системи, а  якщо
сказати правду, навiть не думав про  те.  Просто  хотiв  мати  дружину,  й
дружину красиву, а Iрина таки була жiнкою  красивою.  Красивою  не  якоюсь
жагучою красою, а красою строгою, добiрною: висока, струнка, високе  чоло,
великий нiс - всi риси обличчя крупнi, вони  творили  сво?рiдну  гармонiю,
вказували, як казали у них у селi,  на  "породу".  З  таких  жiнок  колись
писали портрети. Та краса ще й зараз не зiв'яла  зовсiм,  але  в  не?  вже
одiбрали багато промiнчики бiля очей, i ледь помiтнi  зморшки  на  ши?,  i
прихованi хною бiлi нитки в темно-каштановому волоссi. Iрина не  бiгла  за
нього замiж, довгий час вiн бачив у нiй вагання й долав  його,  свiдомо  й
настiйно домагався ??. Вона була по-жiночому  розумна,  певнiше,  тут  мав
вагу iнстинкт, всi отi засоби сподобатись: зведенi мовби суворо, а мовби й
заклично брови, нахил голови, безпосереднiсть  та  на?внiсть.  А  за  ними
практичне сприймання життя, не затуманений погляд на речi та людей, ?й би,
мабуть, бiльше пiдiйшов чоловiк  поважний,  певний  себе,  свого  мiсця  в
життi, скупий  на  слово,  практичний,  а  не  розкиданий,  м'який,  трохи
нервовий Дмитро Iванович.
   З свого боку Марченко й зараз  не  шкодував,  що  одружився  на  Iринi,
навпаки, думав, що i в iнших жiнках не знайшов би бiльшого. Проте  вiн  не
мiг i не бачити, яка вона йому чужа. Вона чужа була й  молодою,  може,  ще
бiльше, нiж тепер, але тодi вiн був молодий, власне,  йому  були  потрiбнi
всi люди й нiхто зокрема, почувався  безконечним,  дужим,  йому  достатньо
було ?? краси i сво?х планiв на майбутн?. Ба нi... Йому хотiлося, щоб вона
супроводжувала його в поступi. А вона довгий час мала на думцi лише власну
персону. Вийшовши замiж, Iрина якийсь час - i це Марченковi було  особливо
кривдно - соромилась його. Знала, що вiн не вродливий, боялася, що подруги
запiдозрять,  буцiм  вийшла  з  розрахунку,   не   запрошувала   на   сво?
iнститутськi вечори й просто не любила виходити з ним помiж люди. Потiм те
стерлося само по собi, й забулися всi iншi дивацтва та примхи молодостi. З
роками десь у глибинi душi впевнилася в його розумi, бачила, змушена  була
це побачити, й вiдчула залежнiсть вiд нього в тiй  житейськiй  клiтинi,  в
якiй утвердилися разом. Вона вже почувалася  певно  тiльки  за  ним,  бiля
нього, на отому щаблi, що його посiв вiн. Нi, це не була панiчна боязкiсть
жiнок, якi нiчого не  вмiють  i  роблять  всю  ставку  на  чоловiка.  Вона
замолоду не робила ставки на  чоловiка  доктора.  Вона  виходила  за  його
поступливу вдачу (це теж був розрахунок, хоч вона й не зiзнавалася собi  в
цьому, а може, й не усвiдомлювала), за його щирiсть, житейський досвiд  (у
чому помилилась), ?й лестило, що вiн молодий i  вже  кандидат,  вiдомий  у
сво?х колах, ?й запам'яталося, як колись, тiльки-но вони  побралися,  вона
заповнювала  на  роботi  якусь  анкету  i  ??   запитав   ?хнiй   шкiльний
невдаха-кар'?ристик, хто в не? чоловiк. Вона вiдповiла - старший  науковий
спiвробiтник. I той не стримався, сказав з неприхованим ?хидством: "Вiн  i
за вiком старший?" - "За вiком вiн значно молодший  за  вас",  -  одрiзала
вона.
   I трохи пiзнiше, як йому було тридцять два, на  якихось  iменинах  дво?
пiжонiв у картатих бобках залицялися до не?  й  всiляко  хотiли  принизити
його, намагалися втягнути в словесне змагання. Кепкували  з  його  на?вно?
голубо? сорочки, невмiло зав'язаного галстука, й Мирон, його друг,  котрий
уже добряче причастився, нагнувся до одного з пiжонiв i  сказав  на  вухо,
але так, що чув i другий пiжон, i всi за  столом:  "Ви,  троглодити.  Вашi
мiзки, складенi докупи, не потягнуть, як його мозочок. А сорочок вiн  може
купити сто".
   Дивно, але все оце вживалося в ?? душi  з  амбiтнiстю  i  перебiльшеною
власною значимiстю.
   Колись, напочатку, Марченко думав, що переiнакшить дружину.  Але  тепер
бачив, що тi його сподiвання смiховиннi, що  перекро?ти  людську  душу  не
можна. Iрина пiсля двадцяти рокiв спiльного життя лишилася такою ж, як i в
день ?хнього одруження. Ну, щось змiнилося в нiй, але  дрiбне,  несутт?ве.
Далебi, в нiй було не так i багато лихих  карбiв,  ?й  не  в'?вся  в  душу
его?зм, i не заполонило бажання збагачення, в Iринi жив  сильний  iнстинкт
матерi, господинi, хоч i не була бездоганною господинею. Лiпшi  шматки  за
столом пiдсовувала йому, дiтям,  дбала  за  дiм,  за  дiтей.  Потурала  ?м
вельми. Не вмiла загнуздати себе,  у  чомусь  вiдмовити  дiтям,  у  чомусь
поступитися йому, пiти назустрiч, спробувати зрозумiти. О, то велика наука
- зрозумiти iншу людину. На жаль, вiн ?? теж збагнув мало. I  лиш  недавно
почав здогадуватись, як взагалi рiдко ми намага?мося зрозумiти когось. Нi,
вiн таки дещо розумiв у людях, одначе поверхово, неглибоко. Розумiти -  це
допомогти. I, крий боже, коли при тому зрине: "А в iм'я чого?", "А що вони
менi?" Що вони менi-це мiньба, це торгiвля душ. Часто люди  живуть  просто
так. Для себе. Або й: усе одно могила забере всi злi й добрi дiла. Це  вже
усвiдомлене небажання жити в контактi  з  ближнiми.  I  якщо  народжу?ться
самоспонукання розумiти людей - це вже немало. Вiн цього не думав.  Просто
останнiм часом намагався чимось допомогти Iринi, зняти з  душi  хмарнiсть,
яка iнодi облягала ?? майже безпричинно.
   Дружина, а за нею й дiти тиснули на нього завжди.
   I все ж у всi тяжкi часи вона ховалася за чоловiка. Почувала в ньому  й
опору, й захист. А найперше почував це вiн сам. В складнi часи,  -  чи  це
була хвороба жiнки, чи прикрощi з дiтьми, чи невдачi по роботi,  -  ставав
дiяльним.  невтомним  i  стiйким.  Зрештою,  вiдчував  i  незлагодженiсть,
крихкiсть власно? родини й водночас знав, що лише на ньому вона трима?ться
i лише вiн може ?? захистити. Вiд нього пiшов i iнший закрiй у сiм'?, який
сторонньому оковi мiг би здатися вiдчуженням, а насправдi був  тверезiстю,
зрiвноваженням стосункiв та, зрештою, хоч пунктиром отi?? лiнi?,  яко?  ?м
бракувало. У них у сiм'? не було лизання, виплiскування себе одне  одному,
отого щемкого перехлюпування до дна душi, до печiнки, до п'ят, пiсля якого
зда?ться, що ти очистився, а насправдi приготував мiсце для нового  бруду,
вiн позичив з родини свого батька суворiсть, нещаднiсть  проти  брехнi  та
обману, манiрностi, навчав жiнку та дiтей дивитися на свiт очима  чесними,
правдивими, шанувати добро й вiдкривати йому серце. Тут  у  них  з  Iриною
була якась та?мна неузгодженiсть,  яка,  проте,  не  виносилася  на  дiти.
Дружина бiльше остерiгалася зла, й бачилось ?й його бiльше, нiж  насправдi
ходило довкруг них, мала чоловiка дещо за  на?вняка  й  простака.  Далебi,
смiшно, вона любила це в ньому й кпинила  водночас.  Мабуть,  поза  волею,
закрайками свiдомостi розподiляла: добре, що вiн на?вний  i  довiрливий  у
родинi, але погано, що такий щодо  iнших.  Треба  б  у  ньому  це  почуття
розшеретувати, але як те зробиш!
   - Де ти був? - сердито запитала Iрина Михайлiвна, навмисне не вимикаючи
в коридорчику свiтла, яке увiмкнула допiру, хоч там i так було видно.
   Вiн посмiхнувся трохи хмiльною,  трохи  хитрою  посмiшкою.  Посмiхнувся
саме з ?? суворого тону й з того, що цей тон не зачепив його. Сталося так,
i сталося зовсiм  недавно,  що  його  стосунки  з  дружиною  певною  мiрою
змiнилися. Власне, оце й була найбiльша  перемiна  за  все  ?хн?  подружн?
життя. Вiднедавна, й то  таки  свiдомо,  спокiйнiше  реагував  на  Iрининi
причiпки, повертав  ?х  на  жарт,  намагався  iронiзувати  й  тим  не  раз
спантеличував дружину.
   Дмитро Iванович i сьогоднi спробував одбутися жартом:
   - За офiцiйною версi?ю я був в iнститутi.
   - А за неофiцiйною?
   - То вже да?ться простiр тво?й фантазi?.
   Мабуть, вiн сказав це надто непевно,  й  таки  непевно,  бо  думав  про
розмову, з якою мав пiдiйти, почував нiби якусь провину, й жарт не вдався.
   - У мене вже од тих фантазiй голова болить,- сказала Iрина Михайлiвна.
   Це була неправда, вiн затримувався рiдко  коли,  тiльки  тодi,  як  вже
зовсiм не мiг одкрутитися, i коли б ухопився за мотузок, який кидала вона,
виникла б сварка. То бiльше, вона додала:
   - Якби я оце так приходила...
   Вiн мотузочка не пiдняв. Iрина втомилася хатньою роботою,  а  втомлена,
завжди намагалася на комусь зiрвати злiсть. I тут у  хiд  iшов  звичний  i
випробуваний арсенал  жiночо?  збро?  -  порiвнювання  себе  з  наймичкою,
нарiкання на чоловiкове гультяйство, безсердечнiсть,  неуважнiсть.  Якоюсь
мiрою, може, вона й мала рацiю.  Але  не  великою.  У  хатнiй  роботi  вiн
допомагав ?й завжди. Вiн i борщ варить  не  гiрший  за  не?,  i  на  базар
ходить, i бiлизну допомага? випрати. Жили  вони  хоч  i  заможно,  але  не
розкiшне. У ньому, як i в  багатьох  iнших  людях  його  поколiння,  мiцно
утвердилися мiрки во?нних та пово?нних лiт, очима  отого  демобiлiзованого
лейтенанта з парою запасних пiдметок до хромових чобiт у речовому мiшку, а
далi студента гуртожитку дивився  й  на  французькi  гарнiтури,  й  чеськi
черевики, й польськi краватки. Щоправда, в останнi роки в ньому, зда?ться,
порiдшало тi?? закваски, вiн почав вiдчувати смак до речей,  але  мiцно  в
полон вони його не брали. I навiть цю свою маленьку перемiну приховував од
Iрини, адже вона й так дорiкала: "Он у людей... Хiба ти  хазя?н".  Це  теж
була правда. Хазя?н з нього кепський. В iншого квартира як гнiздо  ремеза,
а в нього - сороче гнiздо, майже все тут випадкове,- хоч i не дешеве,- рiч
до речi не пiдiбрана, нема? отого глибокого затишку, що  допомага?  забути
про турботи на роботi, заспоко?тись, уiнтимнитись. У вiтальнi, що  вiкнами
на вулицю, помпезний рiзьблений буфет, придбаний  у  комiсiйнiй  крамницi,
вiн дисгармонiював а нiмецьким гарнiтуром, що ним заповнили двi кiмнати  -
вiтальню й кабiнет, у якому меблi ледве вмiщувалися  -  всю  вiльну  стiну
займав незграбний стелаж, щiльно заставлений книгами. Час  би  помiняти  й
спальню, ?? придбали  рокiв  дванадцять  тому.  У  спальнi  зараз  мешкала
дружина й дочка, сам вiн мiцно отаборився в кабiнетi, син блукав  на  всiх
чотирьох вiтрах, тiльки спати приходив додому, на широкий червоний  диван,
що стояв у вiтальнi. У вiтальнi стояло й пiанiно, на ньому памкала донька.
   Зачувши розмову, вона вибiгла в коридор, розбила льодок  напруження.  У
червоненькому платтячку, з  бiлим  бантиком  вона  скидалася  на  веселого
метелика. Маринцi  вiсiм  рокiв.  Син  -  студент-третьокурсник,  дочка  -
першокласниця;  так  сталося  -  жiнка  довгий  час  хворiла,  вже  й   не
сподiвалися на другу дитину, й  тодi  народилася  Маринка.  Либонь,  це  й
спричинилося, що линула до доньки надмiрною любов'ю. А може, тут крилася й
iнша причина. За сином вони мало  спiзнали  батькiвства,  були  ще  молодi
самi, захопленi собою, сво?ю працею, друзями; з  роками  те  мовби  почало
вiдмирати, натомiсть розм'якшувались душi, непогамована нiжнiсть пролилася
на  бiлявоголове  прудке  створiння.  До  того  ж  те  створiння   вдалося
ласкаве-прелас-каве й хитре-прехитре. "Тату, ходiмо  в  кiно".-  "Мама  не
хоче"."Не хоче? Я зараз до не? пристану - не одчепиться".  Вже  по  дорозi
вiн дiзна?ться, що цю операцiю мале бiсеня проробило з ними обома.
   Дмитро Iванович просто-таки чавив у собi  напади  нiжностi  до  доньки,
насталювався на строгiсть. Тiльки те не завжди вдавалося.
   Маринка  подивилася  на  батьковi  порожнi   руки,   обшукала   кишенi,
розчаровано пхукнула губенятами, проте потяглася до нього на пальчиках,  i
вiн був змушений  пригнутися,  щоб  поцiлувати  доньку.  Вона  смiшно,  як
кошеня, зморщила носика, замахала рученятами:
   - Пхе... Татку, та ти сьогоднi п'яниця.- Й побiгла назад у кiмнату.
   - Устами дитини... - Iрина багатозначно пiднесла пальця й собi пiшла на
кухню, бо там щось шкварчало, аж захлиналося. Вiн пiшов слiдом. Кухня,  як
у бiльшостi старих будинкiв, простора.
   Пiдвечерював Дмитро Iванович сам. I не тому, що  сьогоднi  припiзнився,
так уже в них повелося, що майже завжди ?ли нарiзно. Оце  й  був,  як  вiн
переконався, один iз струмiнцiв, що розносили в рiзнi боки  течiю  ?хнього
життя. Виховне батькове слово найвагомiше за столом, бiля заробленого  ним
хлiба.
   Iрина Михайлiвна мила посуд. Брязкотiла каструлями,  гримiла  чайником:
"Знов нема? гарячо? води. Коли  вже  у  нас  буде,  як  у  людей..."  Вона
направляла гнiв проти чогось стороннього, але вiн знав,  що  насправдi  то
гнiв проти нього. "Сидить же там якийсь iдiот..." I той  "iдiот"  знову  ж
сидiв теж не десь, а ось тут.
   Дмитро Iванович по?в супу, налив мiцного чаю - гречано? кашi  й  котлет
не захотiв, сьорбав чай стоячи, дивлячись у вiкно крiзь негустий  листяний
намет на вулицю, де бiлими та чорними тiнями мелькали автомобiлi.  По  той
бiк вулицi, чи то в скверi, чи то на балконi, невидимий тенор  спiвав  про
те, як вiн полине вгору,  зiрве  найяскравiшу  зiрку  й  подару?  коханiй.
Дмитро Iванович посмiхнувся, в лад сво?му  настрою  подумав  про  те,  що,
може, тi теноровi старання зовсiм даремнi. Для чого  стiльки  зусиль?  Для
чого дарувати? Той власний дотеп пiдняв у ньому настрiй, додав мажору. Вiн
допив чай, поставив на стiл чашку й сказав бадьорим,  як  йому  здавалося,
голосом:
   - Iрино, ти завтра вiльна? Хороли запрошують нас у лiс.
   Вiн бачив, як ?? струснули його слова, вона  повернулася  од  плити,  -
готувала обiд на  завтра,  мить  дивилася  трохи  насмiшкуватим  поглядом,
сказала:
   - Яка конкретно половина Хоролiв запрошувала тебе?
   - I тебе, й мене. Ти ж зна?ш, вони запрошували багато разiв. I я завжди
вiдмовлявся. -  Вiн  дивився  вбiк,  подумав,  що  цим  наклика?  пiдозру,
поспiшив пiдвести очi. - По?демо по сон.
   - Хiба ти ще не спав з нею?
   Таких грубощiв вiн од Iрини не сподiвався. Ще вчора  вона,  знаючи  про
тiнi, якi згустились над ним,-  вiн  не  сказав  ?й  до  кiнця  лiкарсько?
пiдозри,  але   не   змiг   стриматися,   сказав   достатньо,   щоб   вона
занепоко?лась,- думала: нехай би воно сказилося,  якщо  минеться,  забуду,
прощатиму всi його малi й великi грiхи,  а  сьогоднi,  коли  все  склалося
щасливо, а ?й за  цi  три  тижнi  зiбралося  чимало  гiркоти,  та  ще  оця
несподiвана пропозицiя,- вона спалахнула гнiвом.
   - Як тобi не соромно - вчителька,- ледве стримався Марченко.
   - А тобi не соромно? - кипiла вона.
   -  Яка  дурниця,  -  витиснув  вiн  з   напiвсправжнiм,   напiвудаваним
сарказмом. - Я вже сто разiв вiдмовлявся. Менi просто незручно...
   - Погляньте - йому незручно!
   Хтозна-чого б ще наговорили вони одне одному, якби в ту мить у коридорi
не задзеленькав дзвiнок. Дмитро Iванович пiшов одчиняти.
   Це був Михайло. Михайло Вiзир, давнiй  Дмитрiв  товариш,  вiн  приходив
майже щодня й звичайно - без попереджень.  Михайло  внiс  iз  собою  запах
весняного вечора, свiжостi, настрiй оптимiзму й безтурботностi.
   - Ти що, не дивишся матчу? - здивувався вiн.-  Можна  сказати  -  битва
сезону. Виграють нашi - заберуть два очки в основного суперника.  Чи  тебе
Iрина до плити поставила? Iрино, юнацький привiт. Ти одпуска?ш чоловiка? У
вас що, борщ не вдався? Ще зварите...
   - Каша,- сказав Марченко.
   - Гречана,- докинула Iрина Михайлiвна.
   - Каша? Ну, це важче...  Ми  з  сво?ю  тiльки  почнемо  варити,  так  i
пола?мося. Скiльки вже тих горшкiв розбилося на мо?й головi.
   Михайло прибрiхував. Вiн крутився у сiм'?, як човник у  верстатi.  Вмiв
усе дiстати, скрiзь залагодити, може, через це з маленько? заздростi Iрина
Михайлiвна трошки його не долюблювала, але й вона не могла  встояти  перед
навалою  лестощiв,  похвал,  дотепiв,  дiлових  порад,  якими  обсипав  ??
Михайло.
   Проте сьогоднi на його безтурботнi баляндраси (насправдi  в  одну  мить
вловив серйознiсть суперечки, невидимий пвл яко? ще,  здавалось,  висiв  у
повiтрi) Iрина Михайлiвна тiльки мiцнiше стиснула губи й  нижче  схилилася
над кухонним столиком.
   - Я тiльки що прийшов...- поспiшив Дмитро Iванович.- Зовсiм  забув  про
матч. Ходiмо... А потiм,  Iро,  я  допоможу  тобi.-  Вiн  запобiгав  перед
дружиною, адже знав, що вона може викинути  якогось  коника  при  гостевi.
Знаючи його соромливiсть, вона ?х найчастiше при гостях i викидала.
   Але зараз вона промовчала.
   Поклавши руку Михайловi на плече, Дмитро Iванович довiв його до  дверей
вiтальнi й ураз зупинився. В одну мить йому в головi  зринули  три  минулi
тижнi, й встало за ними щось бiльше: куди й на  що  витрача?мо  життя,-  й
щось пекуче  пройшло  червоною  змiйкою  в  свiдомостi.  Йому  стало  жаль
дружини, совiсно перед нею.
   - Включай,- пiдштовхнув Михайла.- Я зараз.
   Вiн вернувся на кухню, доторкнувся до оголено? по лiкоть жiнчино? руки.
   - Iро... От ?й-богу, менi не хочеться ?хати. Так вийшло. Бува?... Якась
дурниця...
   У його голосi звучала така щирiсть, таке здушене бажання  порозумiтися,
що його не  можна  було  не  вiдчути.  Й  уже  не  було  запобiгання,  анi
лестивостi чи хитростi.
   - Я завтра працюю,- сказала вона хоч i не поступливо, але примирливо.
   - В тебе ж у суботу нема? урокiв.
   - Веду дiтей у музей. Пiсля четвертого уроку.
   - Ну, тодi й я не по?ду.
   - ?дь. Щасливих снiв.
   Це вже було сказано  без  злостi,  з  легким  кпином.  Дмитро  Iванович
зiтхнув i пiшов до кiмнати. Там уже  Маринка  розставляла  перед  Михайлом
Гнатовичем на шахiвницi шахи. Дмитро Iванович нещодавно навчив  ??  перших
премудрощiв гри, i тепер вона в'язнула з шахiвницею до всiх.
   - Ходи,- смикала Маринка Вiзира за рукав пiджака.  Вона  зверталася  до
нього на "ти", називала Михайлом, так, як звикла  одмалечку,  коли  почала
говорити, й тепер Марченки все не могли переключити ?? на  ввiчливе  "ви",
тим бiльше, що Михайликовi, у якого дво?  дiтей  були  майже  дорослi,  це
подобалося, i вiн просив Маринку не зважати на настанови батькiв.
   -Не можеш виграти в батька, хочеш  одiгратися  на  дочцi,-  пiдштрикнув
Вiзира Марченко.
   Дмитро Iванович справдi начисто  перегравав  товариша,  навiть  вигадав
дотеп: у того, мовляв, ? в життi мета- виграти в нього в шахи. I в  усьому
iншому - в рибальствi, поiнформованостi,  на  крутих  стежках  науки  йшов
попереду, про що завжди нагадував сам Вiзир. Вони  заприязнилися  в  лихий
для Михайла час. В того не кле?лося з дисертацi?ю  -  ще  з  кандидатською
дисертацi?ю, нинi Михайло вже теж доктор, од дисертацi? пiшло навкiс i все
iнше. Вiн був нестримний, не вмiв а чи й не хотiв накласти на  душу  якiсь
шенкелi.  Зiйшовшись  з  ним  долею  випадку,  Дмитро  Iванович  вловив  у
Михайловi  природну  допитливiсть,  вмiння   правильно,   одним   поглядом
проштрикнути житт?ву товщу й  враз  оцiнити  те,  чого  iнший  не  поцiну?
нiколи.
   Познайомився з ним Дмитро Iванович на засiданнi, де Вiзир  виступав  iз
спiвдоповiддю, виступав невдало, там i розбалакались. Марченко сам  колись
працював з алкало?дами, з якими не мiг упоратись у сво?й дисертацi? Вiзир.
   Щось тодi  Дмитро  Iванович  пiдказав,  чи  й  не  пiдказував,  Михайло
Гнатович ухопився за якийсь штурпачок пiд час розмови, почав його тягнути,
витягувати. Другого дня вiн несмiливо подзвонив  Марченковi.  Далi  Дмитро
Iванович кiлька разiв запрошував Вiзира до  себе,  почав  пiдштовхувати  в
роботi, тягнув, пiдколював, не допускав до чарки. Михайло загорiвся, почав
перекроювати дисертацiю. Дмитро Iванович не давав послабки.  Дзвонив  йому
на роботу, додому, говорив без викрутiв,  по-товариськи  суворо,  а  то  й
нещадно:
   - Ну що, слабак? Не хочеться сидiти?
   - Та оце...
   - Нiяких "оце". Сиди.
   - ...Сьогоднi захища?ться колега...
   - На банкет запрошував! Втратиш кiнчик - не знайдеш. Це непросто.
   Вiн шукав йому й опонентiв, i сам виступив на захистi. Разом того  лiта
пiшли у вiдпустку, отаборилися з сiм'ями в селi над Десною.  Далi  Михайло
почав приходити до них щодня. Вони нiколи  не  почували  один  вiд  одного
втоми, мережка ?хнiх розмов не мала кiнця. Вони  мовби  пройшли  вдвох,  i
зовсiм по-новому, тi  дороги,  якi  сходили  нарiзно,  й  дороги  багатьох
близьких людей, свiт вузький - науковий, i свiт широкий. Дмитро  Iванович,
знайшовши вдячного слухача, знайшовши те, за чим нудьгував стiльки  рокiв,
i сам розкрився, в чомусь нiби аж народився, переглядав, перевiвав те,  що
стiльки рокiв прикоплював у тишi кабiнету.
   - Звiдки ти це все зна?ш? -часто питав Вiзир. Тепер на книжки накинувся
з пожадливiстю. По якомусь часi вони вже йшли нога в ногу. Навiть  Михайло
ледь-ледь надержував ходу. Дмитро Iванович це вгадував i не вгадував. Та й
що те важило?  Вiн  любив  у  ньому  все  -  оту  його  неврiвноваженiсть,
непослiдовнiсть, навiть хитрiсть, бо Михайло не приховував ??. Михайло мiг
дивним чином розпалитися й тодi говорив, що вигiдно йому,  й  це  не  була
брехня, вiн у той час вiрив  у  те,  що  казав,  чи  майже  вiрив.  Дмитро
Iванович  цiнував  у   Михайловi   Гнатовичу   тонкiсть   натури,   умiння
перевтiлитися, увiйти сво?м настро?м у настрiй товариша, та так, що це був
нiби один настрiй.
   Але помилялися тi, котрi думали, що од тi?? дружби брав  тiльки  Вiзир.
Сам Дмитро Iванович, хоч про те,  звичайно,  не  думав,  мав  од  не?  теж
чимало. Вона сповнювала його якоюсь новою, не вiдомою йому  ранiше  силою,
Михайло був потрiбний йому для вираження  себе,  сво??  натури,  вiн  нiби
вивiряв себе в ньому. Марченко тепер мав можливiсть вибалакатись, виважити
сво? думки, довiдатись, вартi вони чогось чи це  черговий  самообман.  Уже
тiльки починав розповiдати, ще навiть Михайло нiчого не казав, але щось од
нього  переакумульовувалось  у  Марченка,  i  вiн  сам   вiдчував   фальш,
нетривкiсть, невмотивованiсть того, що вчора здавалося вiдкриттям. А потiм
тактовно на те натякав i Вiзир.
   Щодалi сво? судження  з  приводу  Марченкових  думок  Михайло  Гнатович
висловлював категоричнiше й безком-промiснiше.  Мабуть,  це  випливало  не
тiльки з того, що всi останнi роки той провiв у безнастаннiй роботi, а й з
того, що  у  життi  утвердився  мiцно.  Вiн  у  сво?му  iнститутi  чоловiк
авторитетний, його думки пильно дослухаються колеги.
   Зараз цей авторитетний чоловiк, розпочавши гру лише з двома  слонами  й
конем,  ганебно  програвав   восьмирiчнiй   супротивницi,   розчервонiвся,
розколошкав волосся i, врештi, пiднiс догори обидвi руки:
   - Здаюся на волю переможця.
   Маринцi цього видалося мало, й вона закричала:
   - На колiна. Щоб не хвастався, щоб знав, як нахвалятися.
   - Ах ти ж  трибiда.  Такi  тепер  нещадимi  переможцi.-  Й  кинувся  на
Маринку.
   Вони борюкалися завзято, лоскоталися, Маринка верещала, аж,  сполохана,
заглянула з кухнi Iрина Михайлiвна. Михайло теж розпустувався, як хлопчик.
Вiн умiв оддаватися грi весь до решти,  розчинятися  настро?м  у  настро?;
незважаючи на повних  п'ятдесят,  у  його  вдачi  було  щось  безтурботне,
хлопчаче. Та й не тiльки у вдачi. Вiн навiть статурою скидався на хлопчака
- легкий,  як  хрущ,  тонкий,  в'юнкий...  Хлопчик  з  обличчям  доросло?,
розумно?  людини  -  хитрими  голубими  очима,  зморшками   в   мiжбрiв'?,
неслухняним, без жодно? сиво? волосини чубом.
   - Зараз, Маринко,  ми  доб'?мо  цього  хвастуна  й  пiжона  до  кiнця,-
розставив на шахiвницi фiгури Дмитро Iванович.
   Вони грали неуважно, бо водночас дивилися матч, який добiгав кiнця  при
нульовому рахунку. У футболiстiв ки?вського "Динамо" сьогоднi не  кле?лася
гра,  нападаючi  "Арарату"  весь  час  крутилися  з  м'ячем  бiля  ?хнього
штрафного майданчика, раз по раз били по воротях.
   -_ Назрiва? гол,- вже вкотре казав футбольний коментатор.
   - Тiпун тобi на язик,- кинув Михайло, одним оком пасучи футбольне поле,
а другим - шахове.
   Вони програли майже воднораз  -  ки?вське  "Динамо"  й  Михайло.  Вiзир
перемiшав фiгури, а тодi згрiб ?х i  знову  почав  гарячкове  розставляти.
Проте увiйшла Iрина Михайлiвна - час було вкладати  спати  Маринку,-  вони
забрали шахiвницю й перейшли у кабiнет.
   Але бiльше не грали.
   - Що у вас сталося? - зручно пiдiгнувши пiд себе лiву ногу,  вмощуючись
на канапi, запитав Михайло.- Чого Iрина надулася? Заскочила тебе в гречцi?
   - З чого ти здогадався?-здивувався Дмитро Iванович.- Майже.
   I розказав Вiзировi про сьогоднiшнiй день, Свiтлану,  Iрининi  пiдозри.
Вони давно одкривалися один одному в усьому - доброму й лихому: у  лихому,
може, не зовсiм до кiнця - у давнiх невдачах, у знайомствах з  жiнками  чи
навiть помислах на них,  Михайло,  як  почував  Дмитро  Iванович,  мiг  би
розкритися до дна, але тут вiдчував спротив Марченка.  О,  вони  розумiли,
коли б обiйшли розмовами жiноцтво, не змогли включити тi?? сфери  в  сферу
сво?? щиростi,- обiкрали б себе наполовину. У тiй  захоплюючiй  Михайловiй
одвертостi,  у  тiй  нескiнченностi  пiкантних  оповiдей  Дмитро  Iванович
соромився признатися, що майже не мав усього  того,  що  тiльки  двiчi  за
життя сходився з жiнками. Нi, йому теж шумувала в жилах кров  i  сполохано
стрiпувалось од випадково впiйманого в трамва? погляду гарно? жiнки серце.
Вiн довго, дуже довго чогось чекав  -  яко?сь  зустрiчi,  якогось  безуму,
чекав i боявся. Вiн так i не дочекався його. А просто,  як  тепер  кажуть,
"зi спортивного iнтересу", кинутися на ту кладку не мiг. Та  й,  звичайно,
вже не мiг чогось чекати, на щось сподiватися. Вiн почував, як втрача? оту
непогамованiсть, неспитiсть  чуттiв.  Тепер  його  життя  -  розмiренiсть,
навiть одноманiтнiсть. Вiн дужче й дужче впевнявся, що справжн? життя i  ?
чекання. Спрагле бажання склянки чисто? води дужче, нiж спиття само? води.
Спогадував i дивувався: колись був нiким i  почував  налитiсть  життям,  а
зараз - член-кореспондент академi?, вiдомий учений, що знав про  свiт,  як
кiлька десяткiв юнакiв... Тi слова - академiк, членкор -  чарували  тiльки
iнших,- в свiтi взагалi ? люди, зачарованi  словами,  вони  для  них  нiби
поклик оркестру,- для нього ж високий  щабель,  на  який  став,нескiнченнi
думки, головнi болi, постiйне невдоволення. Щастя - це зовсiм не те, це  -
iскри по тiлу, вiдчуття  легкостi,  безмежностi,  це  безпричинно  веселий
настрiй,  радiсть,  це  чекання,  жагуче  чекання  чогось,  i   насамперед
близького й сподiваного кохання.
   Звичайно, його думка прямувала  так  не  завжди,  а  тiльки  в  хвилини
самоспоглядання, оглядання назад. Бо хiба вiн не жив  сподiваннями-знайти,
вiдкрити; хiба вiн не мав утiхи в роботi -  в  енергi?  сво?х  помiчникiв,
щирiй вiдданостi йому, а отже, й справi, аспiрантiв та  молодих  науковцiв
i, зрештою, всi?? лабораторi?? Не мав утiхи в  радостi  власних  дiтеи?  У
книгах, у музицi?
   Так, то теж було щастя. Правда, трохи iнше - тихе, спокiйне.
   Там же, про що допiру розповiдав Михайловi, за логiкою мала лежати  хоч
часточка, хоч iскра того марева, яке по-справжньому  грi?  людське  серце,
якого стiльки чекав i рознадiявся чекати.
   Може, то вже була й не жарина, а свiтлячок. Того до кiнця вiдгадати  не
мiг. Тiльки ж грiло воно хоч трохи його кiлька рокiв тому!..
   - Дурний ти, Дмитре, як кiлометровий  стовп,-  нахилившись,  змовницьки
шепотiв  Михайло.-  Ну  що,  як  разом  працю?те?..  Ну  що,  як  в  однiй
лабораторi?? Коли вона сама в'язне...
   Вiн зводив усе  до  спiльно?  працi  в  лабораторi?,  деяко?,  можливо,
незручностi од того.
   - Просто смiшно. Ти поводишся, як тюхтiй,- провадив вiн далi. - Вона ще
подума?, нiби ти бо?шся.
   "Я таки по?ду,- майже не слухаючи його, думав Дмитро  Iванович.  -  Але
тiльки в тому разi, коли буде з чоловiком.  Цiкаво,  чи  здогаду?ться  про
що-небудь Степан Степанович? Та й справдi, що я все так ускладнюю?  Нiчого
в цьому нема?. Прогуляюся, вiдпочину. Бо коли ще потiм вирвуся".
   Вiн трохи заздрив Михайловi. Отiй легкостi, безжурностi, з яким той  ще
й досi ходив по та?мничих, захованих од людського  ока  стежках.  Вiн  уже
впевнився, що як би того не хотiв, не зможе так ходити, що стрiй його душi
зовсiм iнший. Проте вiн не хотiв, аби Михайло знав про те, й тому почав  у
трохи легковажному тонi розповiдати, як колись ?здив з Свiтланою за мiсто,
як зiпсувалася машина i вони ночували вдвох у  лiсi,  як  наштовхнувся  на
машину лiсник i вони злякали його  свiтлом  фар.  Все  те  вiн  вичитав  у
якомусь  польському  романi,  але  розповiдав  так  захоплююче,  з  такими
подробицями, що часом йому здавалося, нiби це й справдi було з ним.



   РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   Стара, ще першого випуску  "Волга"  з  потьмянiлим  оленем  на  капотi,
бамперами-iклами, вже  кiлька  разiв  перефарбована,  мчала  Чернiгiвським
шосе. ?? обганяли "Жигулi", i "Москвичi", й новi "Волги"; Дмитро  Iванович
пригадав, як колись давно,  лiт,  мабуть,  п'ятнадцять  тому,  Хороли  теж
вивозили його  "на  природу",  тодi  ?хня  "Волга"  козакувала  на  трасi,
обганяла всi iншi машини. Так воно, либонь, ведеться i в життi - фiлософiя
примiтивна, але справедлива. Вiн сидiв на передньому сидiннi,  дивився  на
луки, що закипiли першим зелом, на кущi,  якi  мовби  зривалися,  кидались
навперейми, а потiм ураз,  спантеличенi  чимось,  зупинялися,  вiдставали.
Позад нього  дрiмав  у  кутку  Степан  Степанович,  довговидий  чоловiк  з
маленькими, загнаними вглиб очима. Дмитро Iванович кiлька разiв  намагався
його розговорити, але марно, балачка згасала на другiй фразi. Та й взагалi
Степан Степанович був неговiркий, розповiдав тiльки  про  те,-  якщо  його
таки розбалакували, - як i де жив: сито чи не сито, добре чи не добре. Все
його життя замикалося в тих споминах. Ранiше вiн мав  якийсь  стосунок  до
мистецтва, працював у фiлармонi? - ким, Марченко гаразд не знав, зда?ться,
адмiнiстратором,  -  а  потiм  перейшов  у  мережу  кiнопрокату  й   тепер
директорував у якомусь кiнотеатрi на Куренiвцi. Як жив зараз - добре чи не
добре, - не виказував. Мабуть, добре: жiнка - кандидат наук, вiн одержував
хоч i меншу од не?, але теж не куцу зарплатню, а те "добре"  мало  в  його
уявi  тiльки  одне  визначення:  iмпортнi   меблi,   французькi   костюми,
вiрменський коньяк. А може, й не зовсiм добре - "Волга" стара, й на  нову,
як вiн сказав, поки то надi? нема?. Машину вела Свiтлана Кузьмiвна.  Кермо
тримала впевнено, дистанцiй дотримувалася  чiтко.  Спецiалiсти  кажуть:  з
жiнок водi? кращi, нiж з чоловiкiв. До того ж Свiтлана Кузьмiвна - на диво
спокiйна, врiвноважена. Навiть трохи забарна,  лiнива  в  рухах.  А  може,
трохи  млява.  В  не?  м'якi  округлi  риси  обличчя,  розслаблена   хода,
некваплива мова. Вона пишно, але не зовсiм зi  смаком  одяга?ться,  любить
усе яскраве, хоч воно й не пасу? до ?i м'якостi, до свiтло-каштанового, що
вже знало хiмiю, волосся, носить масивне  золото  й  недоладнi,  схожi  на
сомбреро капелюшки. Спiвробiтники називають ?? шахинею. Але при тому  вона
працьовита, вмi? робити сама й вимагати того вiд iнших. ??  робоче  мiсце,
?? колби аж сяють  чистотою,  вона  не  чекатиме,  поки  вийде  на  роботу
технiчка, що захворiла, а вiзьме ганчiрку й сама  поми?  пiдлогу,  не  раз
можна було бачити, як iде вона з сусiднього корпусу через дорогу в  ряснiй
барвистiй спiдницi, химерному  капелюшку  з  пришпиленою  збоку  трояндою,
ультрамодних черевиках i з ультрамодною сумочкою в однiй руцi, а в  другiй
несе вiдро, з якого виглядають вiник i совок на смiття.
   А ще в нiй ? якась твердiсть, якась мовби  зача?нiсть,  якi  нiколи  не
проривалися нагору i якi, проте, всi вгадують та бояться ?х.
   Дмитро Iванович дивився на горлиць на дротах,  на  зустрiчнi  машини  -
тiшився ?здою. Вiн не любив ?здити часто - ось  так,  раз  на  пiвтора-два
мiсяцi - то при?мно, а щодня, навiть  щотижня  -  про  таке  й  думати  не
хотiлося, й сам не купляв машини, мабуть, через те. Вiн на?здився  на  все
життя у вiйну. Його взяли на не? шофером i всю - од сорок першого до сорок
п'ятого   -   вiн   прослужив   у   автобатальйонi.   Призвали    рядовим,
демобiлiзувався старшим лейтенантам, командиром автороти. Вiн багато разiв
попадав пiд бомбардування, двiчi горiв - один раз у кабiнi машини,  другий
- закиданий мiшечками з порохом з розвернутого бомбою  кузова,  доводилося
йому i виходити з оточення, i вiдбивати ворожi атаки,  коли  ?х  зненацька
заскочили десантники, i все ж найчастiше для нього  вiйна  згадувалася  як
безкiнечна то чорна, роз'юшена, то  жовта,  пiщана,  то  тверда  брукована
стрiчка. А вже обiч не? - все iнше - села, окопи,  короткi  полохкi  ночi,
замаскованi в лiсi укриття для машин, штабелi снарядiв i мiн. Вiн пам'ятав
?? як низку нескiнченних рейсiв: снарядних, хлiбних, порохових, з гарматою
на причепi i з солдатами в кузовi. Вiн розумiв, що на тих  дорогах  багато
втратив, отi?? юнацько?  мрiйливостi,  задуманостi,  зачарованостi  лiсом,
який став маскувальним об'?ктом, рiчкою, що стала водною перешкодою, але й
немало здобув. Тi дороги загартували його, влили в  нього  яко?сь  твердо?
текучо? сили та витривалостi. На тих дорогах вiн до  кiнця  усвiдомив,  що
таке Батькiвщина, що таке вiра в людину,  побратимство.  Скiльки  то  люди
недоспали там за нього ночей, i скiльки недоспав за них вiн, скiльки разiв
важив життям, аби продовжити життя тим, у  окопах,вони  могли  захиститися
тiльки пiдвезеними ним снарядами  i  патронами,  i  вiн  проривався  через
вогнянi бар'?ри,  не  раз  ризикуючи  злетiти  в  повiтря  разом  з  сво?м
вантажем. I чи не йому була призначена куля, яка  влетiла  в  праве  бiчне
скло i на смерть вразила  пiхотинця,  якого  вiн  пiдвозив  з  санбату  до
фронту. Нехай нi вiн, нi пiхотинець не здогадувались тодi про те, але того
вилицюватого молодшого сержанта вiн запам'ятав на все  життя.  Iнодi  йому
здавалося, нiби вiн продовжив його життя, мусить виконати  щось,  чого  не
виконав той солдат.
   Згадуючи все те нинi, Дмитро Iванович подумав, що  коли  б  йому  знову
довелося стати проти ворога, вiн би не похитнувся.  Тодi,  у  вiйну,  його
патрiотизм  був  великий,  але,   як   вiн   думав   зараз,   стихiйнiший,
iнту?тивнiший, тепер же це почуття випливало з усього того, що побачив, що
зрозумiв на довгих житт?вих гонах.
   "Волга" тицьнула, й Марченко  пробудився  од  думок.  Машина  повернула
лiворуч на польову дорогу, вiдтак знову лiворуч, пiд шатрище  лiсу.  Потiм
повернула ще раз на дорогу, яку могло  побачити  тiльки  досвiдчене  око,-
мабуть, Хороли тут вiдпочивали не раз. Вона зупинилася в густому  пiдлiску
на межi соснового бору та мiшаного лiсу. Саме такого лiсу, який  найбiльше
любив Дмитро  Iванович,  не  густого,  а  розрiдженого,  з  галявинами,  з
дубами-велетами. Може, саме через те вiн навiть не  зачекав,  поки  Хороли
впорають машину,- вони ?? розвертали, здавали задом у кущi, а тодi пiдняли
капот i колупалися в моторi, встав i  пiшов  помiж  дубiв.  Йому  хотiлося
тишi, вiн iшов  i  вiдчував,  як  вона  дзвенить  у  ньому,  налива?  його
бадьорiстю, якоюсь первiсною свiжiстю, аж млостю, тi?ю млостю,  що  тiльки
розгорни руки - й заграють м'язи, й груди дихнуть на всю широчiнь.
   Попереду зблиснуло озерце-Дмитро Iванович пiшов швидше. Воно  лежало  в
крутизнi  й  було  тихе,  майже  незаймане.  Вiн  любив  такi  озерця,  що
поховалися вiд  цивiлiзацi?,  озерця  з  ще  не  поголеними  берегами,  не
засмiченi, не згвалтованi  транзисторами.  Попiд  протилежним,  оступленим
високими дубами, окутаним кущами берегом ще лежав туманець,  вiн  тягнувся
пасемцями, зникав у зелених вiтражах очерету, так нiби чи?сь невидимi руки
змотували i ховали тi бiлi суво?. Вода тепла й прозора, здавалося,  набери
?? в жменi, й зми?ш з лиця задуму, й утому, й журу  з  душi.  Осоки,  лози
молодi, радiснi- отак усе те жило, коли на нього ще нiхто не дивився й  не
бродив  по  ньому.  Дмитровi  Iвановичу  здалося,  що  вiн  iшов  сюди  не
випадково, що на нього це озерце чекало. Вiн подумав, що навiть десь  ного
бачив, у снi чи на якiйсь картинi. Але нi, на картинi таких озер не бува?.
Там вони вiчно незмiннi, то зовсiм iнша площина, яка нiколи не  може  бути
зведена з ось цi?ю живою суттю, то тiльки намагання викликати  в  уявi  цю
живу суть.
   Пискнула очеретянка, залопотiло латаття - майже попiд самими  ногами  в
Дмитра  Iвановича  пробiгла  водяна  курочка.  Марченко  розглядався.  Вiн
здогадувався, що чар творить уява,  але  йому  було  гарно  творити  його.
Слухати тишу, дивитися в чисту воду й тiльки крайком свiдомостi вiдчувати,
що десь там ? гомiн i гуркiт, там тече в трубах  i  збiга?  в  каналiзацiю
вода, й турботи провисли мiж людей  невидимим  прядивом.  Дмитро  Iванович
пiшов берегом озера. Воно було довге, вигиналося,  неначе  лук,  i  вивело
його на узлiсся.
   Тут дуби були ще бiльшi, ще могутнiшi. Помiж них  росли  берези  -  теж
розкiшнi, в нiжно-зеленiй пiнi, по них хвилями ходив вiтер, свiжий молодий
вiтер, що в наш час вже сам по собi розкiш, по них i по молодiй травi, яка
летiла разом з ним  хвилями  в  далечiнь,  до  темно-зелено?  крайки,  яка
позначила Десну. На самому краю лiсу на горбку рiс дуб-велет,  обхватiв  у
чотири, ще не старий, дужий, розпросторений  у  всi  боки  -  цiла  зелена
держава.
   Вiн уже теж пробудився, жив весною, розкошував  у  нiй,  напивався  ??,
потягнувся тендiтним,  ще  нiби  аж  несправжнiм  листям  до  сонця.  Воно
котилося в голубому небi по-весняному м'яке, тепле, добре й ласкаве. Помiж
ним i дубом угорi ширяло дво? боривiтрiв. Вони купалися в  його  променях,
шугали дико, шалено, сповнивши повiтря  дужим  кiркотом.  Серця  ?м  рвала
сила, сила й захват, в цю мить, мабуть, вони могли пройняти свiт наскрiзь.
Двi малесенькi торбочки м'язiв,  наповненi  кров'ю,  вони  були  страшенно
дужi. ?х сповнило тi?? сили сонце, вони  набралися  ??  в  нього.  В  отiй
нестримностi лету, напрузi м'язiв, клекотi  кровi  й  та?лася  вiчна  суть
буття,- так у ту мить розумiв i почував Дмитро Iванович.
   I враз вiн  вiдчув  усерединi  якийсь  поштовх,  його  самого  сповнило
вiдчуття сили, нестримностi, майже лету, вiн розкинув  руки  й  засмiявся.
Його охопила безпричинна радiсть, та радiсть, з якою вибiга?  на  порiг  в
шумовиння  дня  дитина.  Заслiплена  сонцем,  вона   розгорта?   рученята,
тягнеться до нього, намагаючись якнайбiльше захопити його в себе. Але його
думка працювала - гострим крайком навiть черкнула  по  отих  трьох  чорних
тижнях,- проте й вона, мабуть, була породженням оцього безуму, простору  й
сонця. Так, сонця. Це вiн подумав найперше. Подумав як учений, вiдчув себе
ним. Отут, на краю лiсу,  обвiяний  тугим  i  запашним  вiтром,  обсипаний
сонячним промiнням. Вiн дивився на нього. Вiдчував причетнiсть до нього.
   "Ти мертве,- сказав подумки й вiдчув, як десь попiд серцем пройшло щось
iскряне, мов електричний розряд. Адже -  говорив  iз  сонцем.  Ти  джерело
життя, всього сущого-звiра, трави, вiтру... й мене разом  з  ними.  Разом,
але й не разом... Ти найбiльша свiтова сутнiсть. Ще  й  зовсiм  недоступна
менi. Моя маленька сутнiсть входить у  твою,  як...  нi,  цього,  як  вона
входить, менi пiзнати не судилося. Як i всi?? неосяжно? сутностi. А  що  б
змiнилося, якби я ?? пiзнав? - запитав себе.Для мене? Ця маленька сутнiсть
сповнилась би чимось новим, винятково важливим? I знову ж -  важливим  для
кого? Але ж моя сутнiсть не в тому,  щоб  iти  крiзь  усе,  не  помiчаючи,
плинути, не думаючи про плин. Велетенською сутнiстю це закладено в iншiй -
у менi - докопуватись, шукати, розкривати, ?? й себе - все. I  тому  ми  й
пiдвладнi ?й, але ми й вирвалися з не?. Ми  вже  не  тiльки  тлiн,  слiпий
результат тво?? роботи".
   На мить йому згадалася кольорова дiаграма з однi?? популярно?  брошури.
На нiй були намальованi лiс,  баский,  з  розвiяною  вiтром  гривою  кiнь,
табунець тремтливих рибок, людина на краю лiсу - все це охоплювала  товста
чорна лiнiя, яка спадала тупим вiстрям униз. На кiнцi вiстря чорнiв напис:
"В  гумус".  Науково  справедлива,  та   схема   вдарила   його   тупiстю,
вiдчуженiстю вiд життя, вiд людських почуттiв. А зараз вiн  сам  стояв  на
краю лiсу й смiявся з  не?.  Смiявся  як  людина,  котра  напилася  вiтру,
сон-ся, смiявся як учений. Як учений, вiн розумiв  i  розумiв  якось  так,
всеохоплююче, дiалектичне, текуче, що вiд його  працi,  його  електронного
мiкроскопа якоюсь мiрою залежить свiт. Увесь оцей свiт. Луки,  лiс,  люди.
Що вiн сам не тiльки гумус, глина, а й демiург. Нi, вiн так не подумав. Це
було мовби у пiдсвiдомостi. А те вiдчуття йшло iз знань  i  з  того,  чому
присвятив майже  половину  свого  життя.  З  фотосинтезу,  якому  судилося
продовжити й цю луку, i дерево, й оте прекрасне, оновлене мiсто,  що  ледь
бовванi? на обрi?, самих людей, розбудовувати свiт  далi,  вести  в  ньому
людину. Вiн по?де  звiдси  в  мiсто,  в  гамiр,  а  лiс  стоятиме,  i  вiн
працюватиме, щоб лiс стояв, щоб потiм, за багато лiт, хтось iнший  прийшов
сюди, й стояв так, i продовжив далi лiс, мiсто, себе i оце велике життя  у
великiй кра?нi. Так Дмитро Iванович ще нiколи не думав.  Й  ще  нiколи  не
почувався вченим такою мiрою, як сьогоднi.  Все  нiби  з'?дналося  в  одну
крапку - недавня  загроза  життю  й  вiдродження  по  нiй,  робота  й  оця
мандрiвка  у  весну.  Вiн  дивно,  по-справжньому  глибоко   вiдчув   свою
причетнiсть до не?, до життя, до сонця,- так, до сонця, одну з  найбiльших
та?мниць якого намагався розгадати. Без насмiшки й iронi? думав  про  себе
як про вченого, аж сповнився яко?сь самоповаги, самозначущостi.  Знав,  що
клопочеться не мiзерi?ю, не марну? життя, сто?ть  на  перехрестi  свiтових
дорiг, а не десь у глухому закутку, й нехай усе сказиться  -  як  же  буде
кривдно, коли раптом виявиться, що простояв даремно, що сонячнi конi мчали
повз нього, але вiн не змiг упiзнати свого, загнуздати й сiсти.  Що  хтось
iнший перейме коня i помчить на ньому. Нi, вiн ловитиме, скiльки вистачить
сил. I таки впiйма?.
   Повiльно пiшов назад. Вiн нiс щось у собi - велике, радiсне,  тривожне.
Воно, вiдчував, починалося тут, а вело кудись далi, в майбутн?, зрiло  для
нього й водночас не тiльки не заважало сприймати оцей день, а  просвiтило,
оновило його. Берези, кущi лiщини, трава - вони теж  мовби  були  сповненi
тi?? радостi. На освiтлених сонцем  горбочках  росли  якiсь  триколiрнi  -
син?, бiле, жовте - квiти, маленькi, тендiтнi,  нiжнi.  Вiн  збирав  ?х  у
пучечок, милувався ?хньою тендiтнiстю. Вiн подумав, що  ранiше  нiколи  не
бачив цих квiтiв. А може, й бачив, та не помiчав. Часом ми, подумав,  дуже
пiзно навча?мось цiнувати красу. Замолоду нас вабить i збуджу?  нашу  уяву
все грандiозне - великi рiки, великi дерева, пишнi суцвiття,  а  потiм  ми
почина?мо помiчати маленькi квiточки, травинки й листочки, знаходити красу
там, де колись i не мислили ?? знайти.
   З пучечком  нiжних  квiтiв  Марченко  вернувся  до  машини.  Вiн  ледве
розгледiв ??. "Волга" стояла серед густого пiдлiску, оточена з усiх  бокiв
кущами горiшини та молодим березняком. Вiн пiдiйшов ближче, пошукав  очима
Хоролiв. Степана Степановича не було  видно  нiде,  а  Свiтлана  Кузьмiвна
сидiла на килимку з лiвого боку машини. Збоку на голубiй клейоночцi стояла
нерозкоркована пляшка коньяку, двi чарки, якiсь пакунки - певно, закуски.
   Двi чарки, - вони мелькнули перед зором i згубилися - хтось iз Хоролiв,
хто вестиме машину, не питиме.
   - А де  Степан  Степанович?  -  запитав  Марченко,  все  ще  чомусь  не
одважуючись оддати букетика Свiтланi Кузьмiвнi.
   - Та вiн у мене зна?те який? Ухопив спiнiнга й подався до Десни.
   Голос  Свiтлани  Кузьмiвни  був  нещирий,  у  ньому  тремтiла   вдавана
безжурнiсть i веселiсть. I тут вiн побачив ??  посмiшку.  Трохи  нерiшучу,
трохи нiякову, трохи вибачливу. Найперше вiн  сприйняв  ??  як  небезпеку.
Неясну, нечiтку, але небезпеку. Мабуть,  то  тенькнула  сама  природа,  ??
чуття, ?? iнстинкт, ?? нерв. А далi  враз  спалахнуло  в  головi  -  ясно,
реально, оголено. Й нiчого  бiльше  -  жодно?  тiнi,  жодно?  хмарки  того
мiражу, який таки ж висiв помiж них i хвилював його.  Повзуча  реальнiсть,
практицизм. Звичайно ж, все тiльки так. Дослiдник,  науковець  з  Свiтлани
кепський, майже нiякий. Це вiн зробив ?й кандидатську дисертацiю. Так, вiн
дарував думки,  вiн  розробляв  проблеми  багатьом  молодим  науковцям.  З
обов'язку, з щедростi, просто почуваючи надмiр сил. А ?й же, звичайно,  ще
й з симпатi?, з усього того, що незримо складалося  помiж  них  на  самому
початку  ?хнього  знайомства.  Вiн  ?й  пiдказував,   перевiряв,   правив,
пiдраховував, а  деякi  роздiли  написав  сам.  Тепер  Свiтлана  назбирала
матерiали для докторсько? дисертацi?.
   I саме сьогоднi вирiшила розпочати про не? розмову.  Повести  на  нього
атаку за чаркою коньяку. Ще й вiдiслала Степана Степановича.
   Звичайно, якби вони запросили його додому, якби вона повела цю  розмову
в лабораторi?, то мало б зовсiм iнший вигляд. А тут йому  просто  в  мозок
бив оцей практицизм, чимось навiть схожий  на  пiдкуп,  оце  пiдлещування,
по?здка була запланована заздалегiдь, "запрограмована".
   I все це рiшуче контрастувало з  атмосферою  наукового  пошуку,  навiть
жертовностi науцi, якi вiн  запроваджував  У  лабораторi?  i  якi  справдi
панували там.
   З одного боку, мовби нiчого й не сталося, ну що  тут  такого:  молодший
колега запросив на чарку старшого, з Другого ж - Хорол порушила щось таке,
що падало тiнню  на  ?хнi  стосунки  i  науковцiв,  i  людей.  В  Дмитровi
Iвановичу щось трiпнулося,  щось  спалахнуло,  аж  йому  стало  жарко.Але,
мабуть, оте, вироблене  впродовж  життя,  виявилося  дужчим  за  стихiйний
сплеск гнiву. Дмитро Iванович лише запитав:
   - Куди пiшов вiн? У який бiк?
   В ту мить Дмитро Iванович вiдчув,  як  самi  собою  попустилися  прикро
наструненi вiжки. Вiн мовби збоку побачив себе, i Свiтлану,  й  пляшку  та
чарки. Ледве стримався, щоб не розсмiятися.
   - Не люблю чаркувати  сам,-  сказав  майже  весело.-  Ми  розiп'?мо  ??
втрьох. Пiвлiтри на трьох - це ж  узаконена  випивохами  норма.  Та  й  ми
збиралися порибалити разом. Вiн обiцяв узяти два спiнiнги.
   Проте Свiтлана Кузьмiвна переключити  розмову  в  жартiвливе  русло  не
змогла. Вона мовби здерев'янiла й далi дивилася розгублено  i  знiчено.  I
вiн вiдчув  також,  як  пада?  з  крутого  гребеня  веселостi  й  силомiць
прибрано? безпечностi в нiяковiсть i сором.
   Вони не дивилися одне на одного, похапцем вкидали в  багажник  килимок,
коньяк i пакети з закускою.
   - Ми його наздоженемо машиною,- сказав Марченко.  "Волга"  рвонулася  з
мiсця, заглухла - Свiтлана Кузьмiвна од хвилювання  недодала  газу,  знову
ввiмкнула мотор i ви?хала на просiку. Гуцаючи  багажником,  у  якому  щось
насмiшкувато тарабанило, машина помчала мiж двома рядами високих  струнких
сосон. Вони ви?хали на узлiсся,  й  Свiтлана  Кузьмiвна  зупинила  машину.
Дорога, яка проглядалася далеко-далеко, кiлометрiв за три, до само? Десни,
була пустельна. Дiйти ж до рiчки за цей  час  Степан  Степанович  не  мiг.
Марченко подумав, що, може, вiн ще не дiйшов до узлiсся, вискочив з машини
й кинув мiж високi сосни закличний погук:
   - Степане Степановичу, аге-е-ей!
   I тут раптом з лiсу просто на нього вискочив  бiлий  рафик.  Здавалося,
Марченко викликав його сво?м голосом. Рафик пiд'?хав дорогою, яка кружляла
узлiссям помiж пiщаних, засипаних глицею горбiв. Мабуть, його щось наслало
- чи то дiяв закон парностi зла, який вивели хлопцi  в  його  лабораторi?.
Принаймнi так подумав Дмитро Iванович. I зовсiм забув, що оця  лука,  оцей
деснянський берег був зоною вiдпочинку академi?, мабуть, через  те  Хороли
так добре знали лiс, тiльки вони не сподiвалися, що о цiй порi  зустрiнуть
тут кого-небудь. А зустрiли рафика, повнiсiнького рибалок. З нього,  -  ще
бiльша iронiя, - у вiконечко бiля шофера  висунулося  кругле,  як  жорнове
коло, обличчя заступника директора iнституту Карпа Федоровича Одинця.
   -  Чого  це  ви  тут  мота?тесь,  Дмитре  Iвановичу?  -  запитав   вiн,
перебiгаючи хитрим оком од Свiтлани до Марченка.
   Дмитро  Iванович  розгубився  вкрай.  Вiн  тiльки   клiпав   рудуватими
повiками, а тодi розвiв руками й сказав:
   -  Та  ось...  Десь  запропав  Степан  Степанович,   чоловiк   Свiтлани
Кузьмiвни.
   - Божечки, загубили чоловiка,- бiдкнувся Одинець.
   - А може, його й не було? - обiзвався ще хтось з рафика.
   - Як то не було?  -  обурився  Дмитро  Iванович,  i  те  його  обурення
викликало регiт у рибалок.
   - То нам розгорнутись у цеп i допомогти шукати? - знову ?хидно  запитав
заступник директора. Одинцеве ?хидство остаточно протверезило, а  разом  i
озлило Дмитра Iвановича.
   - ?дьте ви пiд три чорти,- сказав вiн.
   - Ого,- справдi здивувався Одинець, бо  ще  нiколи  не  чув  такого  од
Марченка. Вiн махнув рукою, i рафик, пахнувши  димом,  тихо  покотився  по
м'якiй луговiй дорозi до рiчки.
   А Дмитро Iванович постояв ще мить i пiшов до машини.
   Бiльше вони  Хорола  не  шукали.  Почувався  Дмитро  Iванович  кепсько,
просто-таки злецько. Це почуття чимось було схоже на почуття свiдка лихого
вчинку, який зробила близька людина. Свiдка, а може,  й  спiвучасника,  що
потерпав: а чи не доведеться йому теж пересiсти на лаву пiдсудних.
   Свiтлана Кузьмiвна вдавала, що  вся  вiддалася  ?здi,  пильну?  дороги,
зосереджено дивилася вперед. Це трохи рятувало ?х: не  доводилось  втiкати
одне вiд одного поглядами. Але почуття незручностi сповнило ?х обох.  Вони
сидiли так напружено, що стороння людина могла  подумати,  буцiм  цi  дво?
везуть вибухiвку. Дмитро Iванович, хоч жодного разу навiть не скосив  убiк
очей, почував Свiтлану розпашiлою щокою, скронею, думкою  -  усiм  ?ством,
боявся, щоб вона не заговорила, не сказала чогось такого, вiд  чого  ?м  i
зовсiм буде нiкуди подiтися, - почне вибачатися, просити,  щоб  вiн  забув
усе,  або  розiгра?  безтурботнiсть,  жартiвливiсть,  а   таке   в   жiнок
здебiльшого кiнча?ться iстерикою.
   Проте вiн мiг не боятися нi того, нi  того.  Свiтлана  Кузьмiвна  Хорол
була жiнка мiцна, судила про все, може, трохи й примiтивно,  але  тверезо.
Звичайно, вона теж палала на тому вогнi.  Але  водночас  розмiркувала,  що
Дмитро Iванович i далi жодним словом не нагада? про те,  що  сталося.  Ну,
впаде ота романтична шалiнка, якою трохи тiшився i яка вже й  так  злиняла
од  часу,  ну,  цуратиметься  ??,  й  на  його  допомогу  над  докторською
сподiватися нiчого. Та й то ще... Вiн такий, що,  може,  навпаки,  аби  не
подумала чогось лихого, й допомагатиме. Принаймнi з роботи вона не  втече,
i ?? репутацi? нiщо не загрожу?. Ото чорт принiс жаболовiв... Але яке ?хн?
дiло й що вони  можуть  сказати?  Звичайно,  погано,  що  вони  ще  бiльше
перестрашили Дмитра Iвановича. Вiн же... Вiн... У серце натекла досада, що
загусала в злiсть. Отакий слабонервний. Отакий...
   I враз зовсiм несподiвано i, здавалося, всупереч  тому,  що  намагалася
думати, в нiй зринула така щемнiсть, такий бiль, що ?й захотiлося плакати.
Згадалося, як уперше прийшла до нього проситися на роботу,  який  вiн  був
незвичайний, соромливий, гарний у тiй соромливостi,  доросла  людина,  вiн
нiяковiв перед нею, як хлопчик. Таким вiн лишився назавжди. I яка  ж  вона
необачна... ?й здалося, що вона втратила щось велике-велике, що  приходить
дуже рiдко, може, раз на життя, чого нi купити, нi випросити, нi  викувати
на вогнi.



   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

   Борозна замкнув шухляду, зняв з цвяшка зеленого ворсистого капелюха, ще
раз обвiв поглядом стiл - чи не забув чого, й хотiв рушати до  дверей,  як
до нього пiдiйшов Вадим Бабенко. Доторкнувся довгим  красивим  пальцем  до
гудзика на пiджаку Борозни, сказав,  дивлячись  йому  в  обличчя  великими
чистими очима:
   - Вiкторе Васильовичу, я ганебно вiдстав останнiм часом.  Оце  прочитав
вашу статтю про склад  строми,  а  там  стiльки  посилань...  Особливо  на
iноземнi джерела.
   Борозна поспiшав - бiля станцi? метро "Арсенальна" на нього мала чекати
Неля, вона чомусь не захотiла,  аби  вони  йшли  разом  з  iнституту,  вiн
узагалi ледве вмовив ?? на цю зустрiч й тому спробував вiдбутися жартом:
   - Козьма Прутков сказав...
   - Правда, всього  не  осягнеш,-  зiтхнув  Вадим.-  А  все-таки,  що  ви
порадите прочитати хоча б з того, що сто?ть ближче до нашо? роботи?
   Борозна  назвав  навмання   три-чотири   статтi,   пообiцяв   подумати,
порекомендувати завтра,  енергiйно  крутнув  рукою,  що  мало  означати  -
поспiшаю, але завжди ввiчливий Вадим, котрий  схоплював  усе  з  пiвжеста,
сьогоднi не зрозумiв грубого натяку.
   - А статтю того француза, з Марселя? - запитав.
   - Якого француза, яку статтю? - здивувався Борозна.
   - Та оту... Вони теж працювали в точцi ексордiум, як i ми. Я бачив ?? у
вас на столi. Навiть почав читати...
   Вiктор Васильович добре пам'ятав, що на роботу тi?? статтi не приносив.
Вiн пильно подивився на Вадима. Очi в того були й далi такi ж яснi, тiльки
мовби помiняли колiр. Так бува?, коли ясно? днини на воду набiжить хмарка.
   - Ви що, Вадиме, долазите по трубi до дев'ятого поверху?  Чи  навчилися
пiдробляти ключi  до  квартир?  -  сказав  вiн  трохи  грубо,  намагаючись
приховати досаду й тривогу, якi в ту мить заволодiли ним. Воднораз в ньому
ворухнулося й ще одне почуття - ревнощiв, адже Неля вибовкала довiрену  ?й
та?мницю не комусь iз  дiвчат,  а  ось  цьому  кiнематографiчне  красивому
Вадиму. А може, подумав, вибалакала й дiвчатам, то ще  гiрше,  треба  було
якось випитати у Вадима, та вiн притлумив у  собi  це  бажання  й  скiнчив
розмову в тому ж грубувато-жартiвливому тонi.-  А  по  трубах  зна?те  хто
лазить? Лунатики. Отже, вважайте, що все  те  вам  приснилося.  Сон  -  то
найкориснiше в нашому життi.
   Уже збiгши по сходах униз, подумав, що треба було сказати Бабенку  щось
iнше. Спробувати якось пояснити, якимось чином розвiяти пiдозру,  сказати,
що помилився чи пожартував, пiдлякував Нелю, або хоч застерегти, але  йому
зовсiм забракло часу. Вiн iшов, а в ньому пiднiмалась дедалi бiльше досада
на Нелю, також вiн подумав, що цей ?? вчинок да? йому мовби якесь маленьке
право на помсту, право не церемонитись.
   Неля вже стояла бiля входу в метро.
   - Сучасний стиль,- сказала, скоро вiн,  захеканий,  пiдiйшов  до  не?.-
Вона чека? на нього. Так що можете не вибачатися.
   Вiн i справдi не став вибачатися.  I  поки  що  нiчого  не  сказав  про
розмову з Вадимом Бабенком - не хотiв псувати вечора, розпочинати  його  з
дiзнань, а може, й з сварки.
   Вузенькою покрученою дорiжкою  вони  спускалися  вниз,  до  Петровсько?
але?. Спускалися  в  гуркiт,  вереск,  виск,  мiшанину  кольорiв,  вогнiв,
голосiв, в щось незвичне, химерне, чуже. Тi?? весни  в  парку  експонували
iноземнi  розваги  -  американськi  гiрки,  нiмецьке   колесо,   вiденськi
автомобiльчики, всюди висiли чудернацькi, не звичнi для ока рекламнi щити,
й бiгали в химерному убраннi тi, що обслуговували цi механiзми, й панували
якiсь незрозумiлi метушня та гомiн. Особливо багато люду приманювали гiрки
- "Супер-8", як ще називали ?х. Маленькi, пофарбованi  в  яскравi  кольори
вагонеточки шалено металися по рейках, то злiтали вгору, то  падали  вниз,
вищали колеса, й вищали дiвчата, а однак же не вилазили з вагонеточок, i в
черзi ?х не меншало. Борозна подумав, що це прикмета  часу  -  верещати  й
сунутись туди, де страшно. Ну, не зовсiм страшно, просто можна погратися в
страх, як ото граються дiти, перебiгаючи перед автомобiлями  дорогу.  Люди
перестають любити спокiй, вони хочуть будь-що полоскотати нерви - промчати
з шаленою швидкiстю, заглянути в прiрву чи бодай спiвпережити щось подiбне
з героями фiльмiв. Мабуть, таке прагнення взагалi притаманне людинi.  Адже
й колись мчали на шалених конях i вигадували страхiтливi казки про  чортiв
та вiдьом, тiльки тепер це  бажання  значно  загострилося.  Очевидно,  усе
людське життя трима?ться на нервах, на отих ниточках, яким при?мно скнiти,
терпнути, завмирати.
   У парку гримiла музика.  Шаленiв  джаз,  вганяючи  всiх  у  свiй  ритм,
пiдкоряючи собi.
   - Я десь читав,- сказав Борозна,- що iндiйцям  надзвичайно  подобаються
нашi вальси й наша народна музика.  А  ми  вхопили  ?хнi  ритми.  Пiд  цей
гуркiт, пiд це завивання менi зда?ться, що зараз з когось,  а  може,  й  з
мене, потягнуть скальп.
   - Ви самi зможете будь з кого зняти скальп,- сказала Неля.
   Вiн засмiявся.
   - Хочете випробувати сво? нерви?-Й показав на американськi гiрки.
   Неля на  гiрках  кататися  не  захотiла.  Вони  каталися  на  маленьких
електромобiльчиках,  що  ганяли  в  замкнутому  просторi,   зштовхувалися,
налiтали один на одного, перегороджували шлях, вiн прагнув уникати ударiв,
а вона, навпаки, раз по раз пiдштовхувала його руку, i  вони  вганялися  в
iншi автомобiльчики,  ?х  притискувало  одне  до  одного,  вони  смiялися,
огорнутi атмосферою загального збудження  й  веселощiв.  У  нього  химерно
стримiли вгору колiна, й те теж було смiшно, а в  не?  розпався  вузол,  у
який було затягнуто волосся, й воно лiтало за ?? плечима золотою хмаркою.
   Потiм вони ?ли морозиво в лiтньому павiльйонi й пили сухе  вино,  потiм
гуляли темними алеями парку, що водили ?х то вгору, то вниз, пiдводили  до
урвища, й очам вiдкривалося ся?во вогнiв  Дарницi  з  червоними  стрiчками
реклам та мандрiвними свiтляками автомобiльних фар, заманювали в  хащi,  в
яких гаснув власний вiддих, а пiтьма уiнтимнювала, одгороджувала од джазу,
од гомону, од iнших людей, сповнювала трепету й незбагненного  хвилювання.
Здавалося, все це влаштовано навмисне - свiтло й темрява, фарба  сорому  й
смiливiсть темряви, знову свiтло й знову тремке, бентежне чекання пiтьми.
   Борозна кiлька разiв намагався  обняти  Нелю,  але  вона  щоразу  якось
легко,  майже  непомiтно  виверталася  й  поспiшала  пiд  мерехке   свiтло
головатих лiхтарiв. Вiн дратувався. Хiба вiн не чу?, як пашать ?? щоки, як
тремтить ?? рука, коли вiн бере ??  в  свою.  Вона  розпалю?,  розпалю?  i
втiка?. Це обрана тактика, тактика досвiдчено?  жiнки,  котра  хоче  вийти
замiж. Звичайно, а чом би ?й i не прагнути того? Так, так, i  все  одно  -
для чого ламатися, чого вдавати з себе недоторку. Адже була замужем.  Вона
зна? все... Таки хоче затягнути його... Хоче,  щоб  втратив  голову.  IЦоб
iшов у сильце не просто так, а з захопленням... Нi, того не буде. Ну, вона
гарна... Так би мовити, вартiсна... Але того не буде.
   Вони  самi  не  помiтили,  коли  збочили  iз  заасфальтовано?  але?  на
протоптану по схилу дорiжку, зупинилися на  межi  темряви  й  свiтла  бiля
якогось каменя,  що  колись  був  або  пам'ятником,  або  пiдмурiвком  для
пам'ятника. Вiн дивився ?й в очi, на свiтлi  iскорки,  що  проскакували  в
них, не мiг проглянути в  ?хню  глибину,  дивився  на  усмiшку  на  чiтких
чутливих губах й дратувався дедалi дужче. Йому жагуче праглося тих  губiв,
праглося ??, вiн знову спробував обняти ??, але вона рiшуче вiдкинула його
руку. В його душi щось тенькнуло, йому захотiлося зробити  ?й  боляче,  на
його губах з'явився злий усмiх, вiн його  не  ховав,  здавалося,  затримав
навмисне, сказав:
   - Нелю, чого ви манiжитеся?
   Вона страшенно спантеличилась, мабуть, у  першу  мить  не  осягнула  до
кiнця його слiв, дивилася широко вiдкритими очима, в  яких  одразу  згасли
iскорки й затерпла, мовби зледенiла на устах посмiшка. А вiн уже не мiг  i
не хотiв стримуватись, брiв направцi:
   - Треба перейти в сферу дiяльностi.
   - О! - сказала вона.  В  ??  голосi  лунали  подивування  й  насмiшка.-
Похвальна дiловитiсть.
   - Не оцих же цвiркунiв,- хитнув вiн  головою  у  темряву,-  прийшли  ми
слухати.
   - А для чого?
   - Ну... Ви самi зна?те.
   - Нi, не знаю,- сказала вона.
   - Зна?те!
   - Звiдки? Може, прийшли, щоб ще щось повiдомити  менi?  Розповiсти  про
наукове вiдкриття?
   Тi слова вдарили його, як  замашна  лозина.  А  десь  у  глибинi  думки
проковзнуло, пролетiло, що за мiру цинiзму йому заплачено  сповна.  Навiть
бiльше. В одну мить йому здалося, що його мовби щось скрутило. Скрутило  й
вiдпустило, й  не  залишилося  в  ньому  нi  радостi,  нi  пiднесення,  нi
тривожного чекання, нi отого веселого нахабства. Йому стало гидко. Й себе,
й оцього вечора, i цих цвiркунiв - усього. Й щезло, згинуло оте дратiвливе
бажання зробити ?й боляче, скрутити ??,  зiжмакати,  притиснути  до  себе,
розчинити в собi...
   - Ви таки комусь розповiли...- вимовив Борозна якось глухо, згасло.
   - Подрузi...
   - А подруга подрузi. А та - Бабенку.
   - А що ж ви хотiли? Щоб я мовчала i дома, в  куточку,  переживала  вашу
велич! Ви ж... самi он який прагматист. Ще й кажете - вiк такий. Що  ж  ви
хочете од мене? Ви навiть не подумали,  що  в  мене  в  само?,  якщо  вашi
здогади  пiдтвердяться,  сизим  димом  горить  дисертацiя.  Ви  менi  щось
запропонували, порадили чи хоч розпитали про те,  над  чим  я  працюю?  Ви
подумали, що я людина? Якийсь  науковець...  Ну,  хоч  поганенький.  Нехай
навiть  пристосуванець  од  науки.  Але  ж  людина.  Забули  про   людину.
Проповiдували найвищу моральнiсть i знехтували ??.
   - Чому ж, я як про людину...
   - Бабу!
   - Для чого ж так грубо?
   - Бо так на мене дивитесь. Принаймнi в цей вечiр.
   Вона одгадала його думки, й те не  було  дивно.  Одначе  його  вразило,
приголомшило, що одгадала до кiнця,  у  нещаднiй  логiчнiй  послiдовностi:
намагання  приголомшити  науковою  ерудованiстю,  обiзнанiстю,  легковажне
бравування, позичене нахабство. В цю мить  вiн  був  увесь,  як  вивернута
рукавиця. Навiть отой  його  критичний  погляд  на  шлях,  яким  iде  ?хня
лабораторiя... Вiн поки що не думав про те, що виросте з його  слiв,  коли
вони розкущаться по всiй лабораторi?. Хоч тепер  знав  напевне  -  виросте
щось лихе. Щонайменше для нього. Але то ще буде... Те поки що - як градова
хмара  на  обрi?  в  той  час,  коли  горить  власна  хата.   Вiн   вчинив
нерозважливо, просто по-iдiотськи. Але найприкрiше йому, що порушив щось з
отих великих i свiтлих засторог,  якi  поставив  у  сво?му  серцi  й  якi,
почував, мали стати законом його життя. Порушив не до кiнця,  може,  й  не
так уже багато, але те його засмутило.
   - Давайте облишимо це,- сказав.
   -Що?
   - Ну, про лабораторiю.
   - Добре, облишили. Далi що? Вiн мовчав.
   - Так-так, - казала вона.-  Якi  ж  конструктивнi  дi?  замiсть  оцього
вiджилого, сентиментального - тьху, гниль, рiчардсонiвщина, карамзiновщина
- ходiння ви хотiли запропонувати?
   - Ну, по?хати до мене...
   - Послухати програвача... Подивитися альбоми...
   - Так, - мовив вiн, похопився, бо вже тодi побачив насмiшку у ??  очах.
I водночас щось гостре прокинулося в ньому - звiдки вона  зна??  Ах,  вона
зна? все. Диво, але це зараз не вiдштовхувало.
   - А тодi - пляшка шампанського.  Од  нього  швидко  п'янiють...  Iнтим.
Пригашене свiтло...
   - Як ви... досвiдчене й цинiчно.
   - До чого тут досвiдченiсть! Це знають восьмикласницi. Воно не вилазить
з телевiзора i кiноекрана. А цинiчно... А ви  не  цинiчно?  Ну,  нехай  би
якийсь шмаркач, що умовля?  десятикласницю  чи  студентку  технiкуму.  Все
тлiн... Все нiщо. Все одно пропадемо - ходiмо до мене...
   Це була правда. Яка принижувала, але й викликала злiсть.
   - Ну, так. Це справдi гидко. Щось я... Але ж  i  ви...  Що  ви  з  себе
стро?те?..
   - Що? Недоторку?
   Вiн хитнув головою.
   - А ви що ж хотiли?.. I вам не соромно?.. Щоб я кидалася на шию?
   - Нi, не те...
   - А-а... Зваблюю в сво? сiтi доктора наук? Вiн вiдчув, як йому  до  щiк
прилляла кров, i зрозумiв, що це видно навiть при цьому рiденькому свiтлi.
   - Скажу вам з усi?ю вiдвертiстю,- пiдвела вона  голову.-Тiльки  в  часi
плюсквамперфект. Чимось ви  менi...  Нi,  може,  й  це  не  зовсiм  так...
Звичайно, кожна жiнка хоче вийти замiж.  До  речi,  певно,  як  майже  всi
чоловiки  колись  збираються  одружитись.  Я  теж  жiнка...  Й  була   вже
замужем... Ви дума?те, я розiйшлася з чоловiком, що вiн нiхто?.. Молодший,
без перспектив?.. Зовсiм нi. Минулого разу я вам сказала неправду. Вiн  не
був тихий. Вiн був тиран. Нiкчемний, дрiбний. Ревнував, плакав,  шпигував,
бiгав до всiх, пробував бити... Без жодних пiдстав. I пускав  слину,  коли
бачив iнших вродливих жiнок.  Так...  Вп  всього  цього  не  зрозумi?те...
Отакi, як ви, думають, що жiнки тiльки й прагнуть вийти за  високу  посаду
або за машину з дачею. За докторiв наук! А ви гада?те, так добре  й  легко
вийти за ЕОМ? I то може бути життя? Й бути  пiднiжкою?  Чи  розцяцькованою
лялькою? Чи й... плювати на нього, а самiй бiгати в оцей парк  до  iншого?
Чи... Дiдько його зна?, чим... А хочеться... Хтозна-чого хочеться. Брешуть
всi вашi машини... Хочеться  Он?гiна...  Ромео.  Ну,  не  Ромео...  Та  й,
припустимо, Ромео я вже  не  заслуговую.  А  когось  такого,  в  сучасному
розумiннi... Та що там...- Неля  махнула  рукою.  Вона  виплеснула  все  й
замовкла. Стояла розпашiла, рвiйна, красива в гнiвi й рiшучостi. Хоч зараз
вiн того не бачив. Вiн був знищений, розчавлений. Знищений подвiйно  -  ??
правдою, щирiстю почуттiв, а ще - це  ледве  вловлював  -  вона  виявилася
вищою за нього в логiчному обумовленнi, поясненнi багатьох речей, про  якi
ледве чи й пiдозрював.  Того  вiн  нiколи  не  думав.  Дивився  на  не?...
Красивенька, дурненька...  Щось  соромне,  пекуче  знову  торкнулося  його
серця. "Як же вона... одшмагала. I який же вiн примiтив!"
   - Я... здаюся. Просто... Ви зрозумi?те без пояснень i довгих вибачень?
   Вона зрозумiла. А вiн зрозумiв, що сказав це вчасно. Вiн побачив  це  й
по ?? очах, по ?? постатi, по тому, як тримала сумочку,-по всьому. Ще мить
- i вона б пiшла. I то вже назавжди. А йому зараз до  слiз,  до  крику  не
хотiлося, щоб вона пiшла назавжди. Хоч i почував,  як  важко  буде  почати
новий етап ?хнiх вза?мин.  Вiн  так  i  сказав  у  думцi  "новий  етап"  i
вилаявся. Ох же й мiцно засiла в нього оця наукова термiнологiя. А стулити
те, що ось зараз розiрвалося, - нi, таки не стулити,  а  зав'язати  нового
вузла справдi важко. Вiн уявив, коли б зараз спробував обняти Нелю. Вiн би
просто не змiг. Одерев'янiла б рука. I як би здивувалася вона. Вiн i зараз
почувався  нiби  вилiпленим  з  гiпсу,  що   застигав.   Отак   стоятиме,^
прихилившись до холодного каменя, й застигне зовсiм. Й затвердне  душа,  й
думка...
   - А зна?те, як вас називають нашi дiвчата? - запитала Неля.
   Це було  так  приголомшливо-несподiвано,  аж  вiн  здригнувся.  Але  та
несподiванiсть була для них i рятiвною. Неля одним ударом розбила  льодок,
який намерзав довкола них.
   - Як?
   - Тиранозавром.
   - Це, зда?ться, хижак?
   - Найхижiша iстота з тих, якi будь-коли жили на землi.  Страшнiшого  не
було. Шеф - диплодок, великий, добрий, траво?дний, ви - тиранозавр.
   - Невже чимось схожий? - здивувався вiн.
   - Думаю... Нi. Тобто не зовсiм. Знаю, вам це не полестить... але нi. Ви
тiльки макет тиранозавра. Чи ще точнiше - гiпсовий злiпок з нього.
   - Гiпсовий злiпок? - Вiн здивувався  такому  збiговi:  зараз  почувався
неначе вилiпленим з гiпсу, й щойно  це  сказала  Неля.  Разом  з  тим  вiн
почував, як одта?, розм'якшу?ться тiло й  душа,  як  вони  з  Нелею  мовби
вертаються розмовою на старi стежки, тiльки без того, що допiру  пролилося
такою гiркотою.
   - Чому ж таки злiпок? I чому тиранозавр? - запитав вiн майже радiсно. В
кожному ?? словi, чи вона говорила всерйоз, чи жартувала, схоплювала  суть
речей чи помилялася, вiн вiдчував щирiсть, правдивiсть, i це  ставало  для
нього важливiшим за самий змiст слiв.
   - Бо у вас багато неприродного. Тобто не  так.  Чогось  з  конструкцiй,
пластика, ще там з якихось полiмерiв.
   - Пластикове серце, запрограмованi думки?
   - Та що ви (i знову оте кругле,  оте  спiвуче  "о",  од  якого  вiн  аж
здригнувся). Зовсiм нi. Щось таке незрушне i... сучасне. А з другого боку,
? у вас якiсь звички... хижака. Коли про когось кажете, так i зда?ться, що
ось-ось з'?сте його з кiстками.
   Ось так - хижаком був вiн. А не вона хижачкою, як жартiвливо подумав за
першо? стрiчi.
   - Настiйливiсть. Натиск. Але реалiзм  уже  людини  бетонного  вiку.  Не
крейдяного, а бетонного.
   - Не дуже при?мно,- посмiхнувся вiн.
   - А ви хочете при?мностей?
   - Ну, не при?мностей,- знову осмiхнувся Борозна.- А чогось...
   - Похвали? Виховуйте себе й доростете  до  похвали.  То  бiльше,  ма?те
власну теорiю про самовдосконалення. Випробуйте ?? на собi.
   - Я казав не про вдосконалення окремо? особи, а про кращання  моральних
основ людства,- мовив вiн мляво.- Та й нема в мене нiяко? теорi?. Щоб мати
якусь теорiю, треба спочатку знати, наскiльки воно ста? моральнiшим  i  що
цьому  сприя?.  А  як  вимiря?ш?  Хiба  ?  такi  критерi??  А   вже   далi
застосовувати важелi.
   - А хiба ?х не застосовують?
   - Ви ма?те на увазi статтi, кiно, телевiзор? Цим моральнiшою людину  не
зробиш. Бо з того ж кiно один бере каяття вбивцi,  а  другий  учиться,  як
убивати. Чого так? Я й сам не знаю. У чомусь та кри?ться та?мниця, що  той
бере те, а той те.
   - Мабуть, в ДНК батькiв,-  сказала  Неля.  Вона  й  далi  вела  розмову
напiвжартiвливо, напiвiронiчно, кидала  й  йому  кiнчик  тонко?  мережано?
крайки, але йому не вдавалося вхопити ??. Мабуть,  ще  не  мiг  одiйти  од
того, що сталося допiру, вiн тiльки зрозумiв, що ма? можливiсть втекти  од
нього цi?ю розмовою, i втiкав, почуваючи, як мовби  затира?,  загембльову?
шпичаки, по яких щойно пройшов.
   - Але ж батько не був хулiганом, а син ним став.
   - Ну, тодi у вихованнi.
   - Часто отих поганих дiтей виховують гарнi батьки. Я не знаю, чи  iсну?
моральнiсть у чистому виглядi.  Це  щось  таке...  Однi  оддiляють  ??  од
соцiального, iншi все зводять до ?жi, питва, одягу. Але  ?  кра?ни,  де  й
штанiв виробляють до дiдька, i стрiляють з-за кожного рогу.
   -  Ось  винайдуть  машину,  яка  контролюватиме  добрi  й  лихi  замiри
людини...
   - Не дай бог,- похопився вiн.- А хто контролюватиме  машину?  Що  буде,
коли вона попаде в руки кретину?
   - Я сподiваюся, що винайде хтось  а  ваших  друзiв,  -  жартувала  вона
далi.- Та й взагалi я не мала на думцi такого широкого перевиховання. Менi
достатньо однi?? людиноодиницi.
   - Кого саме?
   - Вас.
   Вiн невимовне зрадiв ?? словам. Але анову сприйняв ?х  надто  серйозно,
не волiючи будь у чому обманювати ??, бажаючи,  аби  вона  знала  все  про
нього, про нього й про себе,  не  сподiвалася  на  якiсь  великi  амiни  в
майбутньому. Вiн не помiчав, який вiн зараз на?вний i навiть смiшний.
   - То... непросто. А може, й зовсiм неможливо.
   - Чому? - запитала вона.
   - Як вам сказати... Воно не од нас залежить. Ми любимо себе  бiльше  за
iнших.  А  може,  дорожимо  собою.   Ми   не   можемо   самонародитися   й
самовиправитися. Ви розумi?те, це зовсiм не  означа?,  що  ми  обов'язково
некритичнi до себе. Але "Я" - це "Я". Навiть коли прикро за  себе.  Як...-
вiн вчасно похопився, сказав поспiшливо: - Звичайно, ми  любимо  й  iнших,
iнодi дуже, але це не означа?, що ми  не  любимо  себе.  Часом  ми  навiть
хочемо стати кращими й не можемо.
   - Тодi виходить, людям нiчого не лиша?ться...- Вона сказала "людям",  а
не "менi". Вiн чекав, що вона знову повторить оте, що сказала допiру, щиро
й довiрливо вiдкри?ться йому. Але сам чомусь боявся зробити рiшучий  крок.
Адже вона могла витлумачити його як повернення до того,  з  чого  почалася
?хня розмова.
   - Гамувати сво? пристрастi. Бути якомога справедливiшими. Хоч  знову  ж
те важко. Часом людям не дають жити якiсь дрiбницi, яких  вони  не  можуть
подолати.
   - Звiдки ви це зна?те? - запитала Неля. Борозна засмiявся. Взяв ??  пiд
руку. Йому враз стало легко, вiн вiдчув, що вона повiрила йому i не вбача?
у його словах пiдступу.
   - О, старий парубок зна? багато.  Вiн  хитрий.  Вiн  недовiрливий.  Вiн
спостерiга? i мота? на вус.
   - Але вiн повинен мотати на той вус i себе самого.
   - Еге ж... Але... Себе не бачиш.
   Вiн замовк.  Вони  пiднiмалися  крутим  схилом  до  площi  Слави.  Йшли
повiльно. Неля спиралася на його руку, спиралася легко, довiрливо,  i  вiн
радiв цьому. Вiн думав про не?, вона - про нього. Борозна почував, що свiт
звузився до них двох, що зараз вiн плинув через них, а може, вони  плинули
через нього. Все довкола було нiби  середовище  для  них  i  оцi??  ?хньо?
розмови.  Дерева,  машини,  люди.  Вони  пливли,  неначе   в   середовищi.
"Егоцентризм",- мелькнуло в думцi. Проте той егоцентризм  був  надзвичайно
при?мний. У ту мить вiн зрозумiв, що його душу, його життя перетнуло  щось
велике, небуденне, що вiн повинен цiнувати й берегти  його.  А  насамперед
повинен вiдповiсти щирiстю на щирiсть, адже тiльки  тодi  можуть  зникнути
всi перешкоди.
   Коли прощалися бiля пiд'?зду. Борозна сказав:
   - А зна?те, я так не думав, коли запрошував вас.
   - Як?
   - Ну, як вийшло. Як сказав отам. Я навiть думав...  Щось  таке  бiльше,
людське. Хотiв зробити...
   - Пропозицiю? Вiн хитнув головою.
   - Ощасливити?
   Вiн знову здивувався й хитнув головою.
   - На початку - нi. А сьогоднi...
   - А зна?те, як це погано, коли хтось когось ощасливлю??
   - Хiба?.. Я не погоджуюсь. Принести комусь щастя це ж добре.
   - Тут не те...  За  ощаеливлення  вимагають  плати.  А  моральна  плата
страшна. На весь вiк. Отож так i живуть по дво? - кредитор  i  боржник.  А
який боржник, зрештою, не зненавидить кредитора?  Хiба  зовсiм  нiкчемний.
Затовчений.
   - Нелю,- пiдвiв благальне руку Борозна.- Не карайте  мене  за  щирiсть.
Повiрте, я вже покараний. I то зi мною завжди так. Хотiв сподобатись...
   Вiн раптом бурхливо й голосно розсмiявся.
   - Чого це ви? - здивувалася Неля.
   - Чогось згадалося... Просто так...  Дурниця.  Колись  ми  з  товаришем
перед однi?ю дiвчиною так викаблучувались, так один одного  обплювали,  що
вже й одмитись було годi, довелось втiкати обом.
   - То ви, значить, охмурювач злiсний i свiдомий.
   - Та нi, те,  мабуть,  позасвiдоме.  Це,  ну...  iнстинкт  чи  ще  щось
подiбне. Як у метеликiв, птахiв. Ви ж  зна?те:  щоб  привабити  партнершу,
природа ?м щось да?. I нам теж. Тому при?мну  зовнiшнiсть,  статуру,  тому
голос чи музичний слух. Часом такий бевзь на  гiтарi  чи  акордеонi  вида?
чужi порухи за сво? навдивовижу вправно.
   - А кому того не дала?
   - Да?  iнше.  Язик.  То  iнтелектуали.  Отакий  очкарик.  Уда?  з  себе
скептика, нiгiлiста. Вiн i справдi розумний. У дiвчини ж  розуму  нема,  й
вона йде за ним.
   Неля демонстративно погойдала перед Борозною сумочкою.
   - Розумiти це як аналогiю?
   - Нелю, я знову кудись не туди лiзу. Я не знаю, що це зi мною...
   - Просто це означа?, що сьогоднi нам час прощатися.
   - Ще тiльки десята година... Давайте пройдемось...
   - Нi,  бувайте  здоровi,  Вiкторе  Васильовичу.  Добранiч.-  I  побiгла
сходами вгору, до лiфта.
   Борозна йшов набережною в бiк метро.  Думав  про  все,  що  сталося,  й
помiчав, що вiн  i  справдi  сьогоднi  не  такий,  як  завжди.  Розсипався
послiдовний стрiй думок, й кудись подiлась категоричнiсть, певнiсть  того,
що зробить в наступну мить, завтра, через рiк. Десь по небокраю свiдомостi
спалахувала небезпека того, що його легковажнiсть, оте, сказане  Нелi  про
роботу в iнститутi, вилл?ться в велику грозу, але поки що вiн намагався не
слухати ??, i  це  йому  вдавалося.  Вiн  слухав  себе,  сво?  думки,  якi
верталися до ?? слiв, до тих слiв,  що  породили  оцей  настрiй,  принесли
радiсть: "Менi досить однi?? людиноодиницi"; його мовби несло щось, i  вiн
навiть не помiтив, як опинився на станцi? метро, а далi на  сво?й  вулицi.
Його заповнило щось велике, радiсне. Вiн  усвiдомлював  його,  обмислював,
але вiд того воно не блякло, навпаки, ставало ще бiльшим i  радiснiшим.  I
трохи тривожним. Борозна зайшов у квартиру. Хотiв  ввiмкнути  свiтло,  вже
намацав вимикач, а тодi  опустив  руку.  Йому  зараз  здалося,  що  свiтло
обiкраде  його,  звi?  з  душi  радiсну  замрiю,  вкине   в   будень.   Не
роздягаючись, лiг на канапу.  Так  i  лежав,  заклавши  пiд  голову  руки,
дивився в пiтьму, яка поволi розсувалася перед  ним.  Та  й  не  така  вже
стояла в  кiмнатi  пiтьма  -  в  широке  вiкно  з  Володимирсько?  вулицi,
процiджене сiрою фiранкою, текло жовтаве свiтло лiхтарiв.
   Несподiвано Борозна засмiявся.  Вiн  засмiявся  з  того,  що  йому  так
хороше, з себе,  отакого  незвичного,  аж  дурного,  щасливонавiженого,  з
передчуття чогось ще бiльшого, ще кращого. Вiн намагався уявити, яким воно
буде, й не мiг. Щось заважало йому, щось чiплялося за  пам`ять,  за  душу,
проколювало ту радiсть, i тодi там  вставала  тривога.  Й  що  бiльше  вiн
думав, що чiткiше спогадував усе, його радiсть малiла,  а  тривога  росла.
Вона вставала десь iз дна, як повiнь, як туман, що пiднiма?ться з  долини.
I в тому туманi, в тiй повенi танула певнiсть, ?? ставало дедалi менше,  а
тривоги бiльше, й незабаром вона виповнила все. Спочатку Борознi  здалося,
як безглуздо  вiн  вiвся  за  ?хньо?  першо?  зустрiчi  з  Нелею  у  парку
Примакова, по тому пригадав ?хнi спiльнi  походеньки  на  виставку  картин
якогось американця у музе? укра?нського  мистецтва,  де  вiн  теж  добряче
викаблучувався, й кiнофiльм "Остання нiч",  враження  вiд  якого  попсував
чималою порцi?ю цинiзму, й так добрiв до сьогоднi.
   "Треба перейти в сферу дiяльностi",- сказав... сказав сьогоднi  вiн.  I
аж здригнувся. Йому знову стало невимовно соромно. А потiм вiн згадав ?хн?
прощання. Ну, звичайно ж, Неля втекла  од  нього.  Просто  втекла.  I  вже
нiколи не пiде з ним. Вiн сам попсував усе, сам винуватий...
   Борозна пiдвiвся, сiв на канапi. Свiтло за вiкном  було  густорожеве  й
тривожне, як заграва. I враз Борозна вiдчув, як у ньому щось тенькнуло,  i
змiястий холодок побiг до  серця.  Його  охопив  вiдчай.  А  також  вiдчув
страшенну порожнечу, мовби  провалювався  в  не?,  i  вона  змикалася  над
головою. Розум пiдказував, що нiчого не сталося, але нiщо вже  не  слухало
його, вiдчай жив сам по собi, не пiдвладний розумовi, заповнював його  все
дужче й дужче - до останньо? клiтини.
   У цю мить тьохнули тролейбуснi проводи, й щось тьохнуло в ньому. "Ще не
пiзно. Я мушу будь-що побачити ??. Я мушу сказати ?й...  Упевнитись..."  I
знову розум фiксував, що це безглуздя, що вiн може  остаточно  доруйнувати
все, але то для нього в цю мить був як шепiт недруга  в  лиху  годину.  "Я
вiзьму таксi... Я скажу ?й..."
   Що саме вiн скаже Нелi Рибченко, Борозна не знав, але був упевнений, що
скаже щось значне, переконливе для них обох.
   Коли Борозна натиснув  на  бiленький  пластмасовий  гудзик  дзвiнка  на
шiстнадцятому поверсi, вiн палав, як у лихоманцi.  Вiн  почув  за  дверима
легенькi  кроки,  й  перш  нiж  там  запитали,  хто  це,  сказав  хрипким,
перепаленим хвилюванням голосом:
   - Нелю, вiдчинiть... Це я... Вiктор... Вiктор Васильович. Вiдчинiть  на
одну хвилинку...
   Неля вiдчинила дверi й вжахнулася -  такий  вигляд  мав  Борозна.  Його
квадратне, креслене рiзкими лiнiями обличчя витягнулося, в очах -  вiдчай.
В ту мить Неля подумала, що Вiктор Васильович  вчинив  якийсь  мимовiльний
злочин. Можливо, на нього хтось напав, i вiн, захищаючись, убив людину.  А
може, сам ступив пiд машину й шофер в останню мить крутнув руля... Вона аж
прикрила рукою рота, щоб не скрикнути.  Борозна  побачив,  як  у  ??  очах
сплеснув жах, i розгубився зовсiм:
   - Нелю, ви не  лякайтесь.  Я  прийшов  сказати...  Я  не  можу...  Менi
здалося... менi здалося, що ви на мене образились. Бiльше, нiж образились.
А це б для мене було зараз... Я сам не знаю, чим це може бути для мене.  I
ви теж не зна?те.
   Жах у ?? очах змiнився подивом, а подив - радiстю. Якоюсь терпкою,  але
не злостивою, а гарячою, аж пекучою.  Вона  прочитувала  на  його  обличчi
безмежну щирiсть, i  вiдчай,  i  страх  того,  що  його  слова  зрозумiють
неправильно, прочитувала раз за разом, як несподiвано  прекраснi  рядки  з
книги, вона бачила його навiженiсть i  розгубленiсть  i  теж  сповнювалась
бентежностi, а водночас i  яко?сь  турботливостi,  тривожного  опiкунства,
подiбного до того, з  яким  старшi  дивляться  на  нерозважливих  кабешних
дiтей. Вiн i справдi зараз  був  схожий  на  наляканого  хлопчика  -  оцей
великий чоловiк з  профiлем  ассiрiйця,  крутим  чолом  i  густою  гострою
бородою.
   - Нелю, я вас... я вас... Ви не подумайте... Я тiльки хотiв  сказати...
тобто запитати...
   Це був iнший  чоловiк,  зовсiм  не  той,  якого  вона  знала  ранiше  -
спантеличений,  стривожений,  а  розкритим   навстiж   серцем,   близький,
беззахисний.
   I все-таки ще якусь мить Неля стояла  перед  ним  Iз  суворо  зведеними
бровами, здавалося, вона щось думала, щось зважувала -  по  ??  обличчю  й
справдi пропливла хистка, майже болiсна тiнь - i вiдступила вбiк:
   - Зайдiть. Незручно якось... розмовляти в порозi.
   Борозна прокинувся  з  легкiстю  в  серцi  й  тiлi.  Вiн  ураз,  ще  не
розплющуючи очей, згадав усе, не згадав, а продовжив думкою,  бо  воно  не
переривалось навiть у снi. Вiн лежав  на  канапi,  що  стояла  у  глибокiй
нiшi,- такi нiшi тепер роблять скрiзь у однокiмнатних  квартирах,  вони  й
справдi дуже зручнi й правлять за спальнi,вкритий квiтчастою  ковдрою,  на
двох розкiшних подушках, а що не звик так високо пiдкладати пiд  голову  -
трохи болiли в я-зи. Вiн згадав,  як  вони  з  Нелею  ще  довго  стояли  в
маленькому коридорчику, як вiн говорив, говорив, а що саме - того  згадати
не мiг, як щось, i то зовсiм несподiвано, наблизило до  нього  Нелю,-  вiн
уловив те очима, серцем, воно не забуло, воно берегло й  зараз  трепет  ??
тiла, й ляк, i, мабуть, саме через те ??  губи  довго  залишалися  твердi,
довго не вiдповiдали, i тiльки потiм вiдм'якли, а порив, у якому  враз  ??
руки зiмкнулись за його плечима, був гарячий i шалений.
   Ще вiн згадав: вона сказала "йди", але не випускала його з обiймiв.  То
було митт?ве змагання розуму й серця. Вiчне змагання,  у  якому  перемага?
серце. Здебiльшого про те потiм шкодують. I вiн у ту мить дав собi  сувору
обiцянку, що такого шкодування мiж ними не буде.
   Неля лежала на куценькiй канапочцi  навкiс  вiд  нього,  пiдклавши  пiд
голову долоню, вкрившись смугастим халатиком. Халатик не закривав ??  всю,
з-пiд нього круглiло смагляве плече й виглядали кiнчики нiг. Його огорнуло
почуття нiжностi й жалю до не?, останн?, мабуть, виходило з  цi??  дрiбно?
невлаштованостi, яка зараз не здавалася дрiбною,-  що  вона  лежала  отак,
зiбгавшись калачиком на  куцiй  канапцi,  пiдклавши  пiд  щоку  долоню.  I
водночас вiн боявся ворухнутися, щоб не розбудити ??. Було ще рано,  сонце
ще тiльки зiйшло, заллявши рожевим, зламаним у вiкнi промiнням протилежний
кут кiмнати. Там стояла шафа з книжками,  сонце  визолочувало  рiзнобарвнi
корiнцi. Крiм  курсу  теоретичних  основ  бiологi?  та  iншо?  спецiально?
лiтератури на верхнiй полицi,  вiн  побачив  чимало  поетичних  збiрникiв,
кiлька десяткiв класичних романiв, i що його  особливо  здивувало  -  книг
античних авторiв. З однi?? книжки, що не втовпилася в тiсну шерегу, стояла
впоперек, проглядав бородатий профiль Арiстотеля, вiн до половини  затуляв
старе,  мабуть,  придбане  в  букiнiста  видання  Плутарха  i  новеньке  -
Геродота.
   Не  знати  чому.  Борозна  мимоволi,   мабуть,   пiдкоряючись   якомусь
внутрiшньому поштовху, подивився на Нелю й зустрiвся  з  нею  очима.  Вона
прокинулась i стежила за ним.
   - Виважу?те мо? iнтелектуальне убозтво,- сказала й посмiхнулася.
   - Та нi... Просто я трохи здивувався отакому одбору авторiв.
   - Я любила лiтературу,- знову посмiхнулася Неля. - Бiльше  стару.  Була
фантазерка. Все  щось  вигадувала.  А  шеф  усе  циту?  древнiх.  Спочатку
подумала - чи й справдi там щось ?? А потiм захопилася.
   - А бiологiя? - мимоволi запитав вiн.
   - Тут вiдiграв роль учитель. Був зануда i фанатик. Я знала,  що  складу
?? на "п'ять".
   Вона ворухнулася, й вiн потягнувся  до  не?.  Очима,  руками,  пам'яттю
минуло? ночi, нерозтраченою чоловiчою силою, але  вона  заперечно  хитнула
головою й сказала:
   - Одвернiться на хвилинку, я встану.
   Вiн уловив у ?? словах рiшучiсть, але до стiни не одвернувся, а  тiльки
заплющив очi, заплющив лише на мить, бiльше вдавано, нiж насправдi, але ?й
того вистачило, аби накинути халатика. Вона сидiла перед ним з  розпущеним
по плечах волоссям, боса, гарна, ваблива, якась особливо близька, рiдна.
   - Нелю,- сказав вiн.- Менi так  гарно  дивитися  на  тебе.  Я,  мабуть,
нiколи не надивлюся.
   Усмiшка тихо скотилася з ?? уст. Як дощова крапля або росинка.
   - Я знаю, що це перебiльшення,- сказала вона.- Але  менi  страшенно  не
хотiлося, щоб ви казали цi слова ще комусь.
   - Чому перебiльшення... Я тебе дуже люблю. Я  не  знав,  що  зможу  так
полюбити.
   Неля хотiла всмiхнутися, але усмiшка згасла, ледве торкнувшись  уст.  Й
вона сказала надто серйозно:
   - У вас любов не тут,- i показала на серце,- а тут,- перевела  руку  до
чола.
   Вiн знав, що вона помилилася. Вона мала для того пiдстави, колись вiн i
сам думав, що якщо когось покоха?, то лише так, а тепер зрозумiв, що серце
ма? свою волю. Вiн почував його непiдвладнiсть, а також почував,  що  воно
може кинути його на щось несподiване, а може, й безглузде. Вiд  того  було
невимовне хороше й страшно. Але так  само  мимовiльно,  вироблене  роками,
жило й щось iнше, те, що мала на увазi  Неля.  Саме  воно  й  скинулося  в
наступну мить:
   - Ми сьогоднi ж вiднесемо до загсу паспорти. Й скажемо всiм на роботi.
   - Це зи щоб я не подумала  про  вас  погано...-  аж  тепер  всмiхнулася
Неля.- Це знову звiдти - з ощаслив-лення.
   Вiн спаленiв i мимоволi потягнув на себе ковдру.
   - Не будемо поспiшати,- знову сказала вона. - Ми
   зовсiм мало зна?мо одне одного. До того ж у мене за тиждень захист.
   - Ти за тиждень захища?шся? - здивувався вiн i аж пiдвiвся на лiктях.
   - От бачиш,- вона мимовiльно вперше сказала "бачиш", а не "бачите",- як
ми мало зна?мо одне одного. Працю?мо в одному iнститутi...
   - Я знав... Тобто не знав, що так швидко,- похопився вiн.
   - Не треба виправдовуватись,- сказала  вона,  i  Борозна  вiдчув  у  ??
словах теплоту й  ласку  кохано?  людини,  якi  одразу  знiмали  все.-  Не
треба...
   - Але ж захист... Тепер од тебе нiчого не  залежить,-  не  погоджувався
вiн.
   - Менi доведеться жити одним, а хвилюватися iншим. Я... не можу так. Та
й ми справдi дуже мало зна?мо  одне  одного.-  Вона  помiтила  настороженi
вогники в його очах i додала: - Ми... ще мало любили одне одного. А я хочу
тебе любити. Хочу...
   В одну мить в нiй зринуло щось, що круто змiнило ?i, запалило вогнем  i
потекло до нього, спалюючи сором,  ламаючи  всi  застороги,  якi  в  таких
чуттях i такiй хвилi стають забобонами.
   Цього дня вони не пiшли на роботу.



   РОЗДIЛ ШОСТИЙ

   Дмитро Iванович сидiв бiля широкого вiкна,  в  яке  потоками  вливалося
свiтло,- вiкно кабiнету виходило на пiвденний схiд, а  день  стояв  ясний,
сонячний. Перед ним унизу розкинулись iнститутський парк i сад  -  молодi,
семирiчнi клени й тополi, старi яблунi й важкi, з вiчною та?ною  в  кронах
ялини. Подвiр'я iнституту просто  розкiшне:  колись  воно  було  подвiр'ям
школи, якiй стало тiсно й для яко? спорудили  iнше  примiщення,  до  нього
при?днали кiлька садиб з вишневими i яблуневими садками - старi  зава-люхи
позносили, на ?хньому мiсцi збудували теплицi, вони поблискували  скляними
дахами з кипучо? зеленi вишнякiв. Влiтку теплицi майже не  використовували
- горох, кукурудзу сiяли на грядках просто неба. У парку навiть був басейн
невизначено? геометрично? форми,- тепер взагалi полюбляють форми  нечiткi,
змiщенi,- без будь-яких прикрас i фонтана, тiльки з викладеним  кольоровою
плиткою дном. Сад, парк, особливо весною, в  пору  цвiтiння,  схиляють  до
лiрики, сюди заблуку? немало мрiйникiв i з iнших  установ  -  та  й  треба
взяти до уваги те, що майже двi третини спiвробiтникiв iнституту дiвчата.
   Половину вiкна затуляв кактус  -  високий,  гiллястий,  з  довгими,  як
циганськi голки, колючками - iнститутськi дотепники  казали,  що  господар
цi?? кiмнати i кактус доповнюють одне одного. З обох книжкових  шафок  пiд
лiвою стiною - праворуч стояв довгий лабораторний  стiл  -  звисало  довге
кучеряве вiття традесканцiй - дiвчата подбали про затишок для свого шефа.
   Вiн сидiв пiд шафою, на сонечку,  так  що  коричнювато-фiолетове  листя
мало не торкалося його  голови,  переглядав  статтю,  написану  аспiрантом
третього року Варченком для журналу.  Робочий  день  завiдуючого  вiддiлом
наполовину  й  склада?ться  з  читання,  перевiрок,  правок  усiляких  тез
авторефератiв, статей.
   У дверi легенько постукали, й Марченко одразу здогадався, що  це  хтось
iз жiнок, бо хоч вiн i  запроваджував  стосунки  нецеремоннi,  робочi,  не
стукаючи заходили тiльки  чоловiки,  та  й  то  не  всi.  Та  ще  Свiтлана
Кузьмiвна Хорол, на правах заступника.  На  його  запрошення  до  кабiнету
вступила Неля Рибченко.  Як  завжди,  акуратно  й  елегантно  зачесана,  в
строгому сiрому костюмi й бiлiй блузочцi.
   - Дмитре Iвановичу, я скоротила свiй виступ,- сказала надмiру стримано,
якось  аж  сухо,  з  чого  вiн  здогадався,  що  вона  вже  змага?ться   з
хвилюванням. - Прогляньте, будь ласка.
   Вiн одклав статтю i  взяв  Нелин  виступ,  який  вона  мала  виголосити
сьогоднi о третiй годинi на захистi сво??  дисертацi?.  Неля  сiла  поруч,
поклала ногу на ногу, чекала.
   У цю мить Дмитро Iванович подумав, що його все  життя  оточували  гарнi
жiнки. Була це випадковiсть чи й якесь свiдоме прагнення  з  його  боку?..
Але Неля Рибченко... - про щось подiбне не личило навiть i думати.
   I Дмитро Iванович надмiру серйозно подивився  на  Нелю  й  зосереджено,
надто зосереджено почав читати ?? виступ. Проте йому не вдалося  прочитати
за один раз. Хряпнули напруженi протягом дверi, i до  кабiнету  незграбно,
боком зайшов  Юлiй.  На  його  довгому,  на?вному  обличчi  була  написана
рiшучiсть, майже виклик, вiн пiдiйшов до столу i  поклав  перед  Марченком
якийсь iноземний журнал. Це було звичайно,  до  нього  часто  приходили  з
такими журналами, там публiкувалися статтi про роботу,  подiбну  тiй,  яку
провадили вони, вiн сам привчив сво?х молодших колег до цього, сам вимагав
"мiряти пульс суперникiв". З журналу виглядала закладка,  Дмитро  Iванович
розгорнув його в тому мiсцi.
   -  Я  погано  читаю  по-французьки,  -  сказав  вiн  майже   вибачливо,
спiткнувшись уже на другому словi в заголовку статтi.
   Юлiй тицьнув пальцем  у  закладку  -  на  нiй  було  написано  переклад
заголовка.
   - Та ви ж просто молодець, тут iдеться про ту ж мiшень, що i в  нас,  -
вигукнув Марченко, прочитавши переклад i далi не  помiчаючи  написано?  на
обличчi Юлiя жертовно? рiшучостi.  Вхопив  на  столi  червоного  олiвця  й
написав  на  палiтурцi  журналу  великими  буквами:  "Sinе  mоrа",  ще   й
пiдкреслив двiчi.
   - Журнал  з  академки,-  сказав  Юлiй,  щоб  зупинити  руку  шефа,  яка
замахнулася для третього разу.- По-французькому в  нас  читають  Пiнчук  i
Бобров.- I швидко вийшов з кабiнету.
   Нелi  хотiлося  крикнути,  щоб  шеф  не   читав   цi??   статтi,   вона
розхвилювалася, розсердилася на Юлiя, а  потiм  подумала,  що,  може,  той
зробив не так уже й неправильно, розкопавши  в  бiблiотецi  цей  журнал  i
поклавши його  шефовi  на  стiл.  Якщо,  звичайно,  Дмитро  Iванович  таки
прочита? цю статтю. Одначе вона не могла про це довго думати, ?й у  головi
стояв власний захист, i,  спонуканий  ??  поглядом,  Марченко  уткнувся  в
папiр.
   Виступ його задовольнив, вiн ще раз поплескав Нелю  по  плечу,  сказав,
щоб вона не хвилювалася, що все буде гаразд, навiть провiв ?? по  коридору
до кiмнати, в якiй працювала. Бiля  дверей  тi??  кiмнати  стояли  хлопцi:
Вадим, Юлiй, ?вген, Степан - курили, розмовляли; побачивши  Марченка,  всi
нараз замовкли, покидали  цигарки  й  хутенько  розiйшлися.  Це  здивувало
Дмитра Iвановича - навпаки, хлопцi завжди радiли,  коли  вiн  пiдходив  до
них,   за   тим   куривом    вiдбувалися    найвiдвертiшi,    трошки    аж
напiвпанi-братськi суперечки й розмоми. А  тепер  вони  неначе  втекли  од
нього. Проте роздумувати йому не було коли: треба ще з'?здити  в  iнститут
органiчно? хiмi? i в президiю академi?, далi - захист Рибченко, потiм його
власний виступ на захистi iншого молодого претендента на здобуття  вченого
ступеня - з Мiнська, i так до вечора. А ввечерi банкет, нiби теж  незручно
не прийти. I вiн, не повертаючись до кабiнету, пiшов униз сходами.
   Захист пройшов успiшно, тiльки два голоси проти, а це, як казали  мудрi
люди, добре, бо свiдчить про принциповiсть членiв учено? ради, серйознiсть
проблеми й не викличе пiдозри у ВАКу. Так  сталося,  що  одна  урочистiсть
збiглася з iншою - днем  народження,  i  Неля  запросила  сво?х  колег  до
ресторану. Вшановували iменинницю в "Либедi", у малому залi, де  низенька,
розмальована на?вними лебедями стеля, кольоровi вiтражi й товстi квадратнi
колони  творили  атмосферу  простоти  та  затишку.  Тамадував  за   столом
заступник директора Карпо Федорович Одинець, тамадував самозванко, але  до
того звикли й на цю його Другу посаду не посягав нiхто, як i на першу, дай
боже  самому  не  попасти  йому  на  зуби.  Карпо  Федорович   -   чоловiк
примiтивний, десь у глибинi душi злий i  безжалiсний,  але,  дивлячись  на
нього, Дмитро Iванович трохи  iронiчно,  а  трохи  й  серйозно  спогадував
iстину, що в природi все доцiльно й потрiбно,  йому  спало  на  думку,  як
минулого року вони гостювали  у  сво?х  колег  у  Ферганськiй  долинi,  як
потомилися од нескiнченних то?в, од холодно? i гарячо? баранини, од самого
церемонiалу банкетiв  i  як  ?х  тодi  виручив  Карпо  Федорович.  Слизькi
баранячi очi - цiленькi, з бровами й  волокнами  нервiв,  що  ?х  подавали
найпо-чеснiшим гостям, вiн лигав, як галушки, а одного разу вдвох iз сво?м
узбецьким колегою з'?ли цiлiсiнького  барана.  Щоправда,  в  кiнцi  вiн  i
осоромив ?х усiх добряче. Коли  ?х  напередоднi  вiд'?зду  узбецькi  вченi
повезли на плантацi?, де вже достигли овочi, яких на Укра?нi ще  не  було,
Карпе Федорович натоптав синiми баклажанами, помiдорами  i  кабачками  двi
велетенськi авоськи, що ?х завжди возив iз собою в портфелi й кожна з яких
могла вмiстити продукцi? близько двох пудiв.  Йому  нiхто  не  прийшов  на
помiч, усi повтiкали, й вiн iшов мiжряддям  до  автобуса,  похитуючись  за
кожним кроком i сопучи, як паровоз, що випуска? пару.
   З ним нiхто не ходив обiдати - не заплатить зроду, уникали ?здити разом
у таксi й ходити в кiно.
   Зате зараз Одинець розкошував. Його кругла, як днище в  дiжцi,  усмiшка
ярiла на весь зал.  Вiн  i  сам  круглий,  широкий,  товстий,  з  обличчям
здичавiлого епiкурейця - товстi сластолюбнi губи, великi надбрiвнi дуги  з
бровами, Що ростуть униз, рудi волосини, що  виглядають  з  носа,-  лiтнiй
сатир, котрий ставав сатиром  на  час,  а  може,  навпаки,  весь  час  був
сатиром, а ота наукова та адмiнiстративна робота -  то  його  машкара.  На
роботi вiн часто галасу?, тупа? ногами, а тодi пада? в крiсло  й  кричить,
аж сиплються з вiконних шиб намертво мухи:
   - Ви мене доведете до iнфаркту. Ви  мене  заженете  в  грiб.-  По  тому
пiдхоплю?ться й гатить пудовим кулаком по столу: -Але спочатку зажену  вас
я!
   Витримувати отой його шал, либонь,  умi?  лише  Борозна.  Вiн  спокiйно
очiку?, доки Карпо Федорович виклекочеться, а тодi кладе на стiл папiрця й
каже:
   - Цю бумаженцiю пiдписали ви самi. Так що самi й розсьорбуйте.  А  менi
дайте те, що треба.
   Карпо Федорович чоловiк пробивний i, треба сказати,  хазяйновитий.  Тим
вiн i трима?ться, наукових статей не пише, вiн не настiльки дурний, щоб ?х
писати i щоб усi побачили його дурiсть. Зате жоден  ювiлей  не  обходиться
без нього. Одинець умi? випити й по?сти,  на  вiдмiну  од  того  ж  Дмитра
Iвановича, який завжди, навiть за найвишуканiшим столом, проковту?  страву
похапцем.
   На такi от банкети, а також для жiноцтва Одинець мав в  запасi  близько
десяти жартiв, ними справдi може розвеселити зiбрання, котре не зна? його.
Коли ж вони вичерпуються, ста? нецiкавий, i  тодi  проступа?  нагору  брак
такту,  грубiсть,  нецеремоннiсть.  Нинi  вiн  кожного,  хто  заходив   до
банкетного залу, зустрiчав одними й тими ж словами:
   - Ну, а при чому тут ти?
   Дехто,  як,  скажiмо,  Дмитро  Iванович,  котрий  гаразд  знав  Одинця,
вiджартовувався: "Я хоч на роботу iменинницю взяв, а от  чого  примостився
бiля ковбаси ти?" Але  було  кiлька  чоловiк  незнайомих,  мабуть.  Нелинi
товаришi з шкiльних рокiв, сусiди та родичi, тi торопiли, червонiли,  одна
пара навiть почала задкувати й, тiльки пiдбадьорена розкотистим  Одинцевим
смiхом, несмiливо вернулася до столу. Борозна не пiдiйшов до  Нелi.  Тобто
пiдiйшов, але не  так,  як  йому  хотiлося,  а  в  гуртi,  потиснув  руку,
вiдступив убiк,  звiльнивши  мiсце  наступному  вiтальниковi.  А  йому  не
хотiлося звiльняти те мiсце, йому хотiлося привiтати  ??  якось  особливо,
просто й сердечне - не одважився. I тiльки через те, що боявся знiяковiння
Нелi. Вони лише обмiнялися поглядами - вона зблиснула на нього  щасливими,
повними любовi очима - йому здалося, кинула  в  душу  пучок  променiв,  що
закололи, як манюсiнькi голочки,- тонко, боляче, солодко, i  вiн  затиснув
?х у грудях, боячись розгубити. "Ти ж бачиш,- вибачалися й радiли ?? очi.-
Я мушу, я повинна вiдбути це. Менi тут гарно, хоч удвох було б  ще  краще.
Ти мене розумi?ш, любий?"
   Вiн ?? розумiв, хоч i почував щось схоже на образу, на досаду,  що  оцi
люди на деякий час розлучили ?х, ще й вiдтиснули його  вбiк,  заявляли  на
не? якiсь права,  принаймнi  право  роздiлити  з  нею  радiсть,  i  зовсiм
iгнорували його самого, його право, навiть не пiдозрюючи про це.  Водночас
вiн почував i досаду на себе. "Я, зда?ться, можу все, а от цього не можу,-
думав вiн.- Чого я не можу пiдiйти i сказати: "Мила, кохана, я тебе  люблю
i особливо бажаю щастя в цей вечiр".  Я  ще  жодного  разу  не  сказав  ?й
"мила". А я ж думаю саме так. А от сказати не вмiю. Це в менi так глибоко,
що страшно видобувати нагору, аби воно не тьмянiло. Воно  таке  стидне..."
Вiн сказав по-сiльському "стидне" й зрозумiв, що воно ?дна?ться з соромом,
закладеним у ньому з дитинства.
   "А хто б з присутнiх не посоромився сказати цi слова? Дмитро  Iванович?
Нi. Юлiй? Теж не сказав би. Хiба що  Вадим.  Вишукано,  коректно.  "Я  вас
кохаю". Але не зовсiм щиро. А я таки скажу ?х сьогоднi. Пiзнiше".
   Борозна мовчки одiйшов у дальнiй кiнець  зали.  Але  й  гуди  до  нього
долинав Нелин голос. I про що б вона не  говорила,  вiн  вiдчував,  що  ??
слова найперш адресованi йому. I це сповнювало його бентежностi й радостi.
   Гостi сiдали за столи. Не вельми дотримуючись  якихось  умовностей,  не
пильнуючи субординацi?: вперемiшку - старшi й молодшi, чоловiки  й  жiнки,
доктори i лаборанти. Мабуть, нiде нема тако? ?дностi  поколiнь,  як  серед
науковцiв. Старiсть чи молодiсть тут мимоволi мiряються гостротою  розуму,
здатнiстю людини мислити,  вхопити  проблему,  й  те,  наскiльки  вона  ??
схоплю?, означа?, якою мiрою вона сучасна.
   Уже пiсля третьо? чарки зал гудiв, як  прикладена  до  вуха  коробка  з
жуками. Неля розпашiла од  вина  й  була  дуже  гарна.  З  не?  вже  спали
скованiсть i страх, натомiсть  ??  заповнила  радiсть,  а  також  безмiрне
почуття вдячностi. Вона не знала, чим його виразити, що  сказати,  й  коли
пiднесла свою маленьку чарочку до чарки Дмитра Iвановича, в  не?  на  очах
виступили  сльози.  Вона  згадала,  як  прийшла   до   нього   безпомiчною
лаборанткою, як вiн сам, засукавши  рукави  чесучевого  пiджака,  учив  ??
найпростiших, найпримiтивнiших речей, як навертав на  читання  лiтератури,
як пiдбирав тему, як потiм вона сама йому обридала, а вiн терпляче слухав,
виправляв, заперечував. Вiн слуха? терпляче ?х усiх, вони по  клiтинi,  по
молекулi розкрадають його мозок i серце.
   Неля так розхвилювалася, що пролила собi на  сукню  вино  й,  затуливши
обличчя рукою, побiгла на сво? мiсце. А Дмитро Iванович i собi розгубився,
крутив у руках чарку, не  знаючи,  що  тепер  з  нею  робити,-  випити  чи
поставити. На щастя, нiхто не  звертав  на  нього  уваги,  й  вiн  лишився
вiч-на-вiч iз сво?м хвилюванням i сво?ми думками. То було гарне хвилювання
й гарнi думки, i вiн попустив ?х,  попустив,  оддався  на  ?хню  волю,  як
одда?ться стомлений верхiвець на волю розумного коня.  Йому  думалось  про
те, що добре приносити комусь щастя, що тодi й сам  почува?шся  гарним  i,
навiть усвiдомлюючи це, не одбира?ш од  себе,  а  дода?ш  собi.  Особливо,
мабуть, коли робиш добро повсякчас, день у день. "I таки робиш. Через себе
- для людей. Або й... через людей - для себе.  Бо  просто  так:  "загальне
благо", "добро для всiх"-слова, та й годi. Нема  такого  лакмусу,  щоб  ?х
перевiрити. Це потрiбно для само? людини. Для мене насамперед, i тодi буде
для багатьох. Усi казали про Нелю: манiрниця, чепуруха, а я побачив, що  ?
у нiй щось - вогник цiкавостi, серйознiсть, настiйливiсть, i от вона  таки
знайшла сво?. I з нею знайшов я".
   Дмитро Iванович був у тому настро?, коли все зда?ться прекрасним,  коли
людина забува? прикрощi, коли вона настро?на тiльки на добре.
   Навiть утома, яка, почував, сьогоднi дужче, нiж будь-коли,  налягла  на
плечi, не могла зiпсувати йому настрою. Що ж,  утома...  Старiю,  од  того
нiкуди не дiнешся. О тiй хвилi,  коли  споглядав  заставлений  стiл,  йому
спливла на думку дивна аналогiя. Вiн подумав про життя як про  велетенську
сулiю, з яко? вiн усе надпива? i зна?, що оста?ться не багато (й то гущi),
й страшно ста? думати, скiльки там лишилося.
   Вiн таки допив чарку  й  пiшов  на  балкон.  Там  розташувалися  курцi,
переважно молодь. Вони зручно прилаштували  на  карнизi  пляшку  й  чарки,
потягували  коньяк,  потягували  сигарети,  вели  жваву  дискусiю.  Дмитро
Iванович  пiдiйшов  i  собi.  Вiн  любив  отакi  дискусi?,  де  не  вельми
дотримувалися послiдовностi, а то й логiки, де не раз гiпотетичне видавали
за доведене, де час здебiльшого вимiрювався свiтловими роками, а про