стiр - безконечнiстю, а потiм несподiвано опинялися на вузенькому плацику власних дослiдiв, власно? лабораторi?, у конкретному часi сьогоднiшнього дня. - ...Ви все про безсмертя, про тисячолiття людини!- гарячкував розiгрiтий коньяком, завжди сором'язливий Юлiй.- А що воно може дати? Десять разiв перше кохання? Дудки. Радiсть юного пiзнання життя? Хрiна з редькою. Це буде нудне життя в промiряному в усi кiнцi свiтi. Я не вiрю, що наука зможе дати людинi новi чуття чи обновити старi. Тут-таки,- тицяв вiн пальцем у груди Вадимовi, - що ти менi не кажи: дух i тiло. Вона зможе дати механiчне тiло. А дух пригасне. Дух не в божому розумiннi, звичайно. Та й для кого ця безконечнiсть життя? I для Гiтлера, для Герострата, для тупого босяка теж? Для обраних? Ще гiрше. Я навiть не вiрю, що розв'язання нашо? проблеми дасть користь. Ну, нагоду?мо людство, а що тодi воно робитиме далi? Еге ж, Вiкторе Васильовичу? Вiн оглядався, шукаючи пiдтримки, й найчастiше звертався до Борозни. Може, тому, що старший серед них вiком i науковим званням, а може, й справдi довiряючи його обiзнаностi та ерудованостi. Треба думати, це дуже не подобалося Вадимовi, котрий вважав себе не менш обiзнаним i ерудованим, а те, що Борозна стояв на щабель або й два на науковiй драбинi вище за нього, викликало особливу неприязнь. Але вiн умiв триматися. I далi кидав слова зверхньо, мовби знехотя: - Голодна теорiя. - Я не зовсiм з вами згоден, - звертаючись до Юлiя, несподiвано пiдтримав Бабенка Борозна. - Людство не може жити без руху, без мети. А це його одвiчний бiль, одвiчна мета. Згадайте хоча б: уся дотеперiшня лiтература збудована на хлiбi: Тесленко, i Золя, i Мирний, i Досто?вський. - Нагодувати людство - це не мета,- сказав Юлiй. - Це клопоти дня. - ?х ще треба позбутися,- сказав Борозна.- На землi ще й зараз голодують мiльйони людей. - Припустiмо, розв'язали,- сказав Юлiй.- Але хiба матерiальний добробут зробить кращою душу? Дiдька лисого. Може, навiть навпаки. Отож i виходить, що нагодувати людей - мета утилiтарна. - Про це добре казати на повний шлунок,- припалив цигарку Борозна. - Це мета благородна, та й, опрiч усього, в нiй самiй - рух, прагнення. Тут я бiльше солiдаризуюся з Вадимом. Але ця солiдарнiсть, очевидно, й була особливо непри?мна Вадимовi. I вiн спробував якось одмежуватися од Борозни, знайти iншу стежку, пiшовши по якiй, одколовся б од Борозни й не заперечив того, що казав допiру. - Iнодi менi зда?ться,- сказав вiн вагомо, i ця вагомiсть, як завжди, закликала до уваги, змушувала слухати, - що людство втомилося. Весь час вiдбува?ться девальвацiя прагнень, iдей. Свiт старi?. Старiють континенти, системи, цивiлiзацi?. Рух iде по замкненому колу. Вiн не збiга?ться з прагненням. - Але ми прийшли до того, щоб пiзнати цей закон i заволодiти ним,- твердо сказав Борозна. - I не звалюйте все в одну купу. Свiт - вiн не однаковий. I люди не однаковi. Деякi випадають з загалу. Але пiд впливом обставин змушенi маскуватись. Значить, вони усвiдомлюють, що ?хнi думки не повноцiннi, ущербнi, несуть шкоду суспiльству. Вадим красивим, ледве помiтним порухом губiв випустив кiлька майже iдеальних кiлець диму, що жовто засвiтилися проти вiдчинених дверей, попливли вгору й сховалися в темрявi, його обличчя, його погляд були сповненi неприховано? iронi?. - Це ми кажемо, що володi?мо свiтом, - вдавши, що не збагнув натяку Борозни, сказав Бабенко. - Насправдi ж володi?мо лише його тiнню, ?? для нас досить, та й часто ми дума?мо, що вона свiт. Чи володiли ним тi, що жили до нас? Греки, наприклад. Чи володiтимуть тi, що прийдуть пiсля нас? Якими б швидкими ракетами вони не лiтали, свiт теж полонить ?х. Дмитру Iвановичу було трохи непри?мно слухати це. Розумний, практичний до останньо? нервово? клiтини Вадим сповiдав невiру й скепсис. Дивно, але взагалi чи не найчастiше саме практичнi люди, котрi можуть до мiлiметра вирахувати сво? вигоди й не упустять жодно?, на людях залюбки говорять про такi речi. Вiн не мiг пояснити для себе, чому це так. Чи це машкара, чи пiдсвiдоме намагання погамувати щось, знайти ще один полюс, мiж якими можна врiвноважити власну душу, чи просто бажання полоскотати нерви, а чи й похизуватися. I Дмитро Iванович був задоволений, що Борозна загнав у глухий кут Вадима, який стверджував, нiби думка людей нинi плине тiльки в технiчний бiк. -_ Скажiть йому, Дмитре Iвановичу,- звернувся до Марченка як до почесного i авторитетного суддi, чи?му рiшенню пiдкоряються всi, Вадим. Але було в цьому звертаннi Й щось таке, заховане глибоко, так глибоко, що, либонь, про це знав лише вiн, а iншi ледве чи здогадувалися, що його, Бабенкова, думка, незалежно вiд того, що скаже суддя, залишиться ?дино правильною. Дмитро Iванович таки вловив це, але не образився. Вiн посмiхнувся сво?ю м'якою посмiшкою i розвiв руками: - Я скажу тiльки одне - скептики нiколи нiчого не дали свiтовi. Вiн хотiв примирити, але несподiвано зачепив Вадима дужче, нiж сподiвався, i той струснув красивою головою, одказав з гiднiстю: - Вони зганяли зайвий запал з ентузiастiв. Ще й давали ?м привiд знову шукати. - Але пiддаймося настрою навiть найбiльшого, генiального скептика, тодi що - побiжимо топитися? До речi, - вiн почервонiв, але не зупинився.- Я колись пережив такий настрiй. I то нi з чого. Паскудна рiч, скажу вам. Крiм того, я впевнений, що отой генiальний скептик ще чи й побiжить сам. Та й ви, Вадиме, теж стверджу?те, що свiт творять ентузiасти. Якi, звичайно, часто сумнiваються. Й повиннi сумнiватися. Але тiльки на користь справi. А ви сумнiва?тесь не там, де треба. Вiн i справдi хотiв примирити тих, що сперечалися (не поступаючись, одначе, правотою), це зрозумiли всi, хтось за спинами навiть сказав уголос: - Дмитро Iванович, як завжди, шука? золоту середину. - "Неушкоджений серединою пройдеш", Овiдiй, - знову посмiхнувся, нiтрохи не образившись, Марченко. Вiн звик до сво?х молодих, запальних спiвробiтникiв. Власне, й любив ?х за молодечий запал, смiливiсть, безогляднiсть. Вiн-бо знав, що на тому тримаються всi вiдкриття, всi шукання, всiляко стимулював ?х, тiльки намагався утримати од крайнощiв. Це, останн?, мабуть, пiдказував досвiд, вiк - адже й сам був з ентузiастiв, ще й зараз кипiв i горiв на тому пекельному вогнi. Проте з роками вiн навчився оцiнювати людськi можливостi. Молодостi часто зда?ться - вона все може. То не так. То буяють фiзичнi сили. Не раз вводять в оману. Iнодi навiть пiдмiнюють талант. А розум завжди повинен вiдчувати кордон, вiдчувати простiр, який можна забудувати й не розкидати цеглу по пустирях. Середина, золота середина - це зовсiм не посереднiсть. Крайнiсть - вона приваблю?, збуджу?, але часто обманю?. Молодiсть любить крайнiсть, i це добре, бо намага?ться розбудувати якомога далi, але все ж межу повинен вказувати досвiд. Цього, звичайно, не розумiли, та ще й не могли розумiти його молодi колеги. Крiм того, суперечка почала прибирати для Дмитра Iвановича небажаних обрисiв. По-перше, вона виникла довкола його слiв, а по-друге, хоч i знову ж до певно? мiри, предметом ?? був вiн сам. Недарма хтось щойно сказав: "Дмитро Iванович, як завжди, хоче знайти золоту середину". Певно, дехто з них дума? про нього як про середню людину. Середню людину - волею, характером i здiбного науковця. Це його майже не ображало, з цього приводу мав свою думку. Вiн мислив приблизно так: подвиг - це зблиск, це жертва, вiн виклика? захоплення, вiн завжди на виднотi, а чесно прожите життя - людина не кривила на всiх житт?вих шляхах, нiкому не перейшла дорiг, i, може, вона нiчого не досягнула, тiльки жила правдою, приносила суспiльству користь - хто помiтить? I не буде ?й пам'ятника, та й за вiщо пам'ятник - за те, що не робила пiдлоти? Щоправда, вiн себе до таких людей не зараховував, але вважав, що сто?ть недалеко вiд них. З погляду поступу наукового Дмитро Iванович не був середньою людиною. В усьому iншому вiн iнодi й сам думав про себе як про людину середню. Але, звичайно, на людях i йому було трохи непри?мно, коли про нього говорили чи бодай думали як про таку людину. Адже тi, що могли думати так, не знали того, що знав вiн! - Ми володi?мо значно бiльшим, нiж володiли нашi попередники,- тихо мовив вiн, звертаючись до Вадима.- I радiсть нашого життя, нашо? роботи - в пошуках iстини: посуватися далi й далi. Шукати i знаходити. Хiба це не щастя? - оглянувся вiн.-Хiба нам його не послала доля? З ним погодилися всi. Дмитро Iванович постояв ще трохи на балконi, подивився, як на площi по черзi розплющу?ться то червоне, то зелене око свiтлофора, як воно то зупиня?, то спонука? до бiгу цiлi ватаги автомобiлiв, через iншi дверi зайшов до зали. Але тут йому було зовсiм нецiкаво. Його тягнуло назад, на балкон, де, чути, розмова стала ще гомiнкiшою, де, очевидно, пристрастi розпалилися ще дужче. Вiн посидiв кiлька хвилин бiля Лепехи, сказав комплiмент про ?? новий капелюшок, вiдтак пересiв до Нелi, яку вже остаточно заспоко?ла атмосфера загального банкетного хаосу. Вiн поговорив з нею про захист, турботливо порадив не забути за деякi подальшi формальностi, а тодi налив по повнiй- таки по повнiй, ?й i собi,- й випили до дна, й Неля знову розхвилювалася, й не могла не розхвилюватися - адже бачила, що тiльки вiн по-справжньому не забув, чий сьогоднi день, а розхвилювавшись, поцiлувала Дмитра Iвановича мiцно в губи, як цiлу? щира i вiддана дочка. Вона дивилася йому в очi, i ?й у душi мовби яснiло свiтло. Вона знала, звiдки воно,- з очей шефа, доброго й турботливого Дмитра Iвановича. Вони всi любили дивитися йому в очi. Його великi карi очi були трохи неоднаковi, лiве - свiтлiше, праве - трошки темнiше, коли вiн усмiхався, вони яснiли, але й тодi залишалися неоднаковими. Вони всi страшенно звикли до цих очей i до цього м'якого погляду. I зараз вона подумала, що коли б не той погляд, що завжди супроводжував ?? у роботi, вона навряд чи й виконала б ??. У припливi вiдвертостi вона хотiла сказати про це Дмитровi Iвановичу, тобто не так прямо, iншими словами, стриманiше, але подальшу розмову ?м перебив Одинець. Дмитро Iванович, не бажаючи слухати всоте десять дотепiв, непомiтно змовницьки пiдморгнув Нелi: мовляв, оддаю тебе на тортури, сьогоднi мусиш терпiти все, пiдвiвся й знову пiшов на балкон. Ще здалеку почув голос Лiсняка й здивувався, що "запрограмований на кохання" ?вген, котрий навiть сюди привiв якусь свою знайому, розкучману, ще й з великим срiбним хрестом на грудях, чим шокував i директора, й Лепеху, i багатьох iнших, i собi впрягся в наукову дискусiю. Проте, пiдiйшовши до дверей, зрозумiв, що ?вген не веде дискусi?, а проголошу? тост. Проголошу? з посмiшкою, тiльки посмiшка в нього якась недобра. - ...Отож я п'ю за тупик. За науковий тупик, - гукав вiн. - Негарно якось...- сказав Вадим.- Такий тост просто образливий для нас усiх. - Тобi легко казати, - знову злетiв майже до крику голос ?вгена. - Ти захистився, в тебе кандидатський диплом у шухлядi. А що нам робити? Переквалiфiковуватись, як казав Остап Бендер, в кербуди?.. - Ч-ш-ш,- цитькнув хтось за його спиною.- Дмитро Iванович... - Ну й що ж, що Дмитро Iванович. Нехай зна?. Йому треба знати найперше. Ми за ним тупали. Вiн, так сказати, наш дорогий... ?вген сп'янiв, був як не свiй. Тримав у однiй руцi пляшку, в другiй - чарку, хлюпав собi пiд ноги коньяком i гукав, аж зупинялися внизу на тротуарi перехожi: - Ми розвивали його iде?. I от - дорозвивалися. Що було далi, Дмитро Iванович пам'ятав чiтко й страшно. Вiн тiльки намагався втекти думкою од грубих слiв, од трагiчно? i комiчно? сцени, яка вибухнула по тому, але й залишеного собi повiдомлення, iнформацi?, так би мовити, в чистому виглядi, й того, що за нею стояло, було достатньо, щоб його приголомшило й покалiчило. Та й утекти думкою од тi?? сцени до кiнця не мiг. Перед ним миготiли обличчя директора. Одинця, Свiтлани Хорол, iнших людей, пам'ять вихоплювала написанi на них подивування, зловтiху, обурення, i вiн знову й знову стенався душею, мовби вчинив щось гидке, пiсля чого йому й на люди виходити не можна. Вiн i справдi по тому не захотiв нi з ким розмовляти, не захотiв, щоб його проводили, пiшов сам i довго блукав по мiсту, не помiчаючи, куди йде, аж поки не вiдчув холодно? вiльгостi ночi, i саме тодi враз пригасли лiхтарi, i вiн побачив, що вулиця геть безлюдна, що й тролейбуси вже не ходять, i повернув у бiк Червоноармiйсько?. Про що вiн думав? Про все потроху й нi про що зосiбно. Вiн не мiг зосередитись на якiйсь однiй думцi, зокрема на ?хнiй проблемi, та й розумiв, що це нiчого б не дало, спогадував щось з того, що вони робили, а тодi думка перескакувала, розвивала якусь дрiбницю, й усе поверталося по-iншому, мимоволi прямуючи до чогось гарного. Вiдтак проскакувала чорна iскра, й вiн вертався до того, що мав насправдi, морщився, немов з болю, одсахувався од того, що сталося допiру, й знову починав згадувати. Вiн мовби перескакував у якийсь iнший свiт, свiй iнший свiт, де не було невдач, де не було чорного провалля, перед яким опинився. А чого ж, на тих дорогах, на яких ходив, удача не випадкова подорожня. Скiльки людей зустрiлося з нею, часом наткнувшися мимохiть, скiльки розминулося, пройшовши поруч, пропрацювавши увесь вiк у потi чола. Вiн так сподiвався на цю зустрiч... Випадкову й не випадкову... Звичайно, вiн не може до кiнця зважати на те, що йому сказали ?вген i Юлiй. Вiн ще не читав статтi... Вiн навiть не зна?, наскiльки обiзнаний з ?хньою проблемою Борозна й чи може вiн зробити глибокий аналiз. Звичайно, Борозна розумний i тямовитий науковець, на лихо йому, Марченковi, тямовитий до ката. I як же вiн отак-о - мовби ножа в спину... Чому не прийшов до нього?.. Ну, зрозумiло чому. Вказавши прилюдно на чужу помилку, ста?ш безпомильним сам... Страшна це логiка. Вiн нiколи не вiрив у не?. Все наше життя вороже ?й... Проте ще знаходяться людцi, яким уда?ться замилити очi, обдурити iнших, удати з себе борцiв за принциповiсть i спiльнi iнтереси. Часом вони, навiть на найдосвiдченiше око, виглядають принциповими i безкомпромiсними. I нема машини, у якiй мало б спалахувати червоне свiтло на глибоко приховану фальш. Дмитро Iванович не знав, що робитиме завтра, що скаже у вiддiлi i в дирекцi?, i взагалi не знав, як йому матися й бути, з чого починати завтрашнiй, ба вже сьогоднiшнiй день. Iнодi спалахувало: "Ну й дiдько з ним, хiба не запевняв себе: "Залишуся живий, плюватиму на все",- але одразу згасало. Тут iшлося не тiльки про нього, а й про iнших людей, якi довiрилися йому, оддали йому всi надi?, прагнення, енергiю, розум. Ту саму енергiю, про яку так спокiйно i гарно сьогоднi розмузикував. I все-таки... Все-таки, якщо навiть вони помилилися, вiн нiкому не принiс зла свiдомо. "Нiхто через мене не одягнув чорного плаща",- мiряючи отi?ю високою мiркою. Щоправда, ця думка, цi слова зараз видалися йому фальшивими. Вiн зрозумiв, що бавився ними. Марченко пiдiйшов до сво?? квартири, пошукав ключа - час пiзнiй, не хотiв нiкого будити, - але враз по той бiк клацнув замок, i оббитi чорним дерматином дверi вiдчинилися. Видно, Iрина Михайлiвна не спала, видивилася його у вiкно й одiмкнула. Побачивши стурбоване обличчя дружини й те, що вона ще не роздягалася, Дмитро Iванович спохмурнiв. Отже, якомусь дiдьку ще й треба було подзвонити Iринi. Але Iрина Михайлiвна нiчого не сказала, а тiльки показала на будильник, що стояв на шафi, i на диван. Андрiя не було вдома. У Дмитра Iвановича щось тенькнуло в грудях, тенькнуло знову i стало твердою скалкою. Андрiй ще нiколи не приходив так пiзно. Ну, пiв на дванадцяту, ну, о дванадцятiй, але ж зараз чверть на другу! Вiн довго ходив по кiмнатi, то присiдав, то знову починав мiряти кроками кiмнату з кутка в куток, Iрина Михайлiвна сидiла на пуфику спиною до пiанiно й не казала нiчого. Та й що казати - про це вже балакано й перебалакано. Тiльки страх завжди новий i бiль свiжий. Стара рана теж пече свiжим болем. Аби не бачити ?? зляканих i страдницьких очей, вiн пiшов на вулицю. Сказав ?й, що пошука? сина бiля будинку. "Може, забалакався з хлопцями або пiдстою? з якою". Вiн обiйшов довкола всього великого будинку, знервовано тицяв по двору, ходив уподовж пустельно? (ой, як же страшно, коли когось чека?ш, а вона пустельна) вулицi, не спускаючи ока з пiд'?зду, й страх перекочувався йому по душi. Страх, а разом з ним i гнiв. Вiн таки був майже певний, що син десь загулявся. Про це свiдчило майже все, що знав про сина, i трохи те, як сьогоднi вранцi Андрiй допитувався в нього, коли вiн прийде додому. Звичайно, це не гасило страху, вони борсалися в його душi поруч. Дмитро Iванович ходив пiд погаслими лiхтарями й думав про себе, про сина й навiть про те, як то незручно йому ходити отут, чого доброго, ще побачить хтсь iз знайомих, i на той час майже зовсiм забув, що сталося в "Либедi". Думка про сина була ближчою, дужчою, витiсняла iншi думки. Зараз мусив зiзнатись, що таки не знайшов повно? духовно? спiльностi з сином. I в тому, либонь, певною мiрою винен сам. Ну, перевiряв задачки, ну, iнодi приносив книжки. А хоча б коли поговорив про оте велике, про свiт, що думав сам? Так, не хотiв ускладнювати Андрi?вi життя. I тим поволi спонукав сприймати тiльки один його бiк - матерiальний. Вiн готував сина до вступу в iнститут. Готував, як проклятий, хоч i знав, що там, куди той по-ступатиме, буде скидка на батька. А таки готував шалено. Мав у тому якусь мету? Вiн хотiв синовi добра, хотiв й просто позбутися клопоту самому, та й просто хiба мiг припустити, аби хто-небудь подумав, що в нього дурний син. Навiть Андрiй це розумiв i якось, оскаженiвши од зубрiння, сказав: "Ти готу?ш мене не для мене, а для себе". Дмитро Iванович уже давно почував поруч сина, що вiн батько не такий до кiнця, як треба. Вiн поводився з дiтьми, як з товаришами. Пiддратовував, кепкував, iнодi сердився, кричав, а то й ляскав долонею. Вiн не мiг завоювати у них авторитету. Дiти цiнували його за розум i не почували до нього особливо? шаноби. Iнодi вiн розмовляв з Андрi?м по-дорослому. Тодi бачив, що син уважно його слуха?, що вiн пробуджу? у ньому цiкавiсть. Але вже було у синовi щось, як вiн думав, не його, щось незрозумiле й чуже. От, скажiмо, вони увечерi дивилися телевiзор. Геро? нинiшнiх фiльмiв цiлуються через кожнi три-чотири кадри, з'ясовують сво? стосунки в постелях, вiн, батько, не мiг на це дивитися поруч сина (через це взагалi майже перестав дивитися телевiзор), а Андрiй i вухом не вiв. Ще й хихотiв, ще й прицмокував язиком. Нi, Андрiй був не те щоб надто цинiчний чи хоча б грубий. Навпаки, вiн рiс занадто дiткливим на слово, нервовим, навiть трохи iстеричним. I це якось дивно вживалося в ньому з холоднiстю, байдужiстю до всього; нiякими зусиллями вiн не мiг розпалити в ньому вогню поезi?, жаги пошуку, захоплення чимось. Бодай шахами чи фiлателi?ю. Андрiй починав багато й так само легко все полишав. Найгiрше ж, що Дмитро Iванович не мав на все те жодного пояснення й не мiг вiдшукати причин. Ну, справдi, син, як i всi iншi дiти сьогоднi, не знав нi голоду, нi холоду, не мав твердих обов'язкiв, нiколи не був перевантажений роботою. Проте Дмитро Iванович не вельми йому й потурав: не давав зайвих грошей, примушував - уперто, часто безуспiшно - допомагати по господарству, трохи стежив за тим, що син чита?. Так би мовити- повсюдний середнiй рiвень. Але на тому ж середньому рiвнi в декого росли вихованi, розумнi, цiлеспрямованi дiти. За яких не треба боятися, що вчинять якусь дурницю, якi мають мету i йдуть до не?. Хоча б син того ж Корецького. Надзвичайно здiбний кiбернетик, кандидат - упевнений, спокiйний, розважливий. А може, Павло Андрiйович, котрий у глибинi душi все-таки вважа?, що його життя вдалося не до кiнця, вклав себе в синове виховання значно бiльшою мiрою, нiж вiн? I тут супроти цi?? ста? iнша думка: а в усiх тих, що заклопотанi од ранку до вечора, котрi ледве чи й знають, як вчаться ?хнi дiти? Скiльки серед них розумних, спрямованих на цiль? Хiба вони стараються тiльки через те, що мають не стiльки, як, скажiмо, Андрiй, i хочуть його мати? Хiба це не усвiдомлене прагнення? Останнiм часом Дмитро Iванович не раз намагався серйозно поговорити з Андрi?м. Але з того нiчого не виходило. Щодалi син чужiв бiльше й вiдходив од нього. А був же вiн надзвичайно схожий на батька. Разюче схожий. Та ж статура, та ж велика голова, тi ж карi очi, рудуватi брови, навiть чуб ледь-ледь кучерявився, точнiсiнько, як у нього. Якщо Андрiй кудись приходив, де знали Дмитра Iвановича, там одразу казали, чий це син. Так, саме цi?ю схожiстю Андрiй щемно й хвилююче дiткався його серця. На жаль, тiльки цим. Дiткався на хвилю, а вiдчуження жило весь час, мало того- воно мiцнiло. Вiн боровся за сина щосили i бачив, що досяга? мало. Останнiм часом вiн навiть остерiгався говорити з Андрi?м грiзно й по-батькiвському суворо, домагатися свого. Боявся, що в ту мить вiзьме й розiб'?ться останн?, що намага?ться уберегти. От продовжить боротьбу з Андрi?вими космами... I той втече з дому. Або станеться ще щось подiбне. Може, нехай iде, як iде? Ну, чого доскочиш, пiдкоротивши патли? I не в них головне. Тодi в чому? Адже вiн нiколи не зможе жити, щоб отак-о: вiн сам по собi, син сам по собi. Вiн пригадував, що в ?хнiй сiм'?, сiм'? його батькiв, усе було значно простiше. Все трималося на страховi й авторитетi батька, на повазi до старших, до роботи, до того, чим жили сусiди, село. Мабуть, якомусь молодиковi сьогоднi це буде смiшно, та коли йшли дощi i в колгоспi не могли вчасно посiяти хлiб, коли рано падали на землю приморозки, серед них, хлопцiв, згасали веселощi й поселялася велика тривога. Все це вiн свiдомо й несвiдомо намагався культивувати у сво?й сiм'?. Чому ж тодi синовi так мало прищепилося з того? Все життя вiн говорив синовi про обов'язок, совiсть, честь - зрозумiло, не в такiй прямолiнiйнiй формi. Зараз, спом'янувши це, вiн з тривогою вдумався в сво? минуле - чи був для сина втiленням цих чеснот? Так, Андрiй нiколи не бачив його п'яним, не впiймав на брехнi... Але ж цього мало. А якi ще чесноти повинен був виявляти перед сином? У цю мить Дмитро Iванович побачив три постатi, котрi пiднiмалися од вулицi Горького вгору. Вони йшли в затiнку тополь, вiн не бачив облич, але постатi були хлопчачi, тонкi, хоч i розхитувалися з боку на бiк. Вiн майже iнстинктивно рвонувся ?м назустрiч, i дво?, що йшли з бокiв, ураз вiдскочили й повернули назад. У свiтлi ?диного лiхтаря мигнули ?хнi обличчя, Дмитро Iванович тiльки й встиг зауважити, що нi в школi, нi в iнститутi разом з Андрi?м жоден з цих хлопцiв не вчився. Третiй був Андрiй. Вiн iшов назустрiч батьковi й посмiхався безглуздою посмiшкою. Дмитро Iванович ухопив його пiд руку i, ледве стримуючись, щоб не шарпонути, не трусонути, потягнув у пiд'?зд. В ньому клекотiла злiсть, обурення, ?х подво?ло чи й потро?ло почуття радостi, що син живий i вернувся, йому несвiдомо хотiлося доплатити за свiй страх i розпач. Ледве зачинивши за собою дверi квартири, вiн розмахнувся i вдарив його по обличчю. Вiн бив лiвою й правою, а в Андрiя тiпалася то в той, то в той бiк голова, було видно, що вiн майже не вiдчува? болю i ледве чи й сприйма? батьковi удари. - Ну, чого ти... Ну, чого...- белькотiв тупо. Iрина Михайлiвна несмiливо схопила чоловiка за плечi, вiн прийняв ?? руки, повернувся й важко пiшов до свого кабiнету. У дверях зупинився, ще раз подивився на Андрiя, що стояв, прихилившись до стiни, й дурнувато i трохи озвiрено глипав на нього з-пiд рудуватих вiй. I враз Дмитру Iвановичу пригадався учорашнiй вечiр. Щасливий вечiр, такий щасливий, що вiн ледь чи й пам'ятав ще такий. Вони грали з Андрi?м i Маринкою в домiно. Дмитро Iванович шахраював, шахраював так, щоб те бачили Маринка й Андрiй, вони ловили його на тому i, хоч розумiли, що вiн це робить навмисне, вдавали, буцiм обурюються й сердяться всерйоз, Маринка таки й сердилася насправжки, а вiн заперечував, удавано обурювався й собi, Маринка галасувала ще дужче, Андрiй був мовби арбiтром помiж них, ?м усiм було дуже весело й гарно. Вiн пам'ятав усмiх, з яким вчора ввечерi дивився на нього Андрiй. То був усмiх дитячий i дорослий водночас, добрий усмiх сина до тата. Дмитровi Iвановичу од того спомину запекло в горлi, вiн вiдчув, як у нього в грудях щось схлипнуло, заболiло, й вiн похапцем зачинив за собою дверi кабiнету, важко опустився на зелений, засланий дешевим килимком диван. РОЗДIЛ СЬОМИЙ Прийшовши другого дня на роботу, Дмитро Iванович вирiшив поводитися так, буцiм нiчого не сталося. Бо й справдi: що залишалося робити? Скликати збори? I що вiн на них скаже? Хапати по черзi за гудзики всiх i починати переконувати? У чому? У тому, що вони таки впiймають свого журавля? Тi не впiймали, а вони впiймають?.. З статтею вiн ознайомився. Закликав Боброва, й той переклав ??. Стаття була написана важко, не все йому вдалося зрозумiти, та й перекладав Бобров трохи незграбно, але суть, непри?мну й жорстоку для себе, ухопив: ученi з Марселя пройшли тi?ю ж дорогою, що й вони, i були змушенi визнати, що на цiй путi ?х спiткала невдача. Бобров, молодий, рано облисiлий кандидат, також обережно подав думки, до яких прийшов Борозна. Вони змусили його викласти ?х учора по дорозi додому, просто притиснули до стiни. Борозна все те сказав, захищаючись. Дмитро Iванович не мiг не зауважити, що тi думки мають пiд собою грунт, позицi? (це "позицi?" вихопилось мимовiльно, несподiвано, i вiн його одразу стер), чи то пак, сумнiви Борозни не позбавленi логiчно? переконливостi. Взагалi сумнiватися й заперечувати завжди легше... Проте... Але того, що мало стати насупроти, просто не було. Була iдея, був здогад, тисячi днiв спостережень, було iнту?тивне почуття вiдкриття, була робота, яка в окремих деталях стверджувала iдею, але ще не було остаточного результату. Його мала дати перевiрка мiтчиками. Яка там, у далекому Марселi, привела людей до розчарування. Дмитро Iванович вiдчував, як йому мовби все отерпло всерединi. Вiн почував страх, його пойняло неясне бажання кудись сховатися. А натомiсть ходив по кiмнатах, розмовляв, перевiряв. Таки вдавав, що нiчого не сталося. Хоч бачив, розумiв - сталося. I розумiв - це бачать усi. Для цього не треба електронного мiкроскопа. Та й його не побачиш нi в який найпотужнiший мiкроскоп. А проте воно ось тут, у ньому, в iнших - у цих кiмнатах. У надмiру заклопотаних обличчях старших i молодших наукових спiвробiтникiв, пiдкреслено доброзичливих посмiшках, сполоханих птицях у очах i в якомусь млявому, попри заклопотанiсть, ритмi роботи, яка розсипа?ться, як розсипа?ться iграшковий, скле?ний поганим кле?м вiз. Вiн навмисне довше, нiж в iншi днi, затримався у лабораторi?, був уважнiший, доскiпливiший, хоч i помiчав, що нiхто не сприйма? того всерйоз. Вони всi мовби грали в якусь гру. Складалося враження, що хтось десь щось заховав, i кожному нарiз-но сказав про схованку, i кожен бачив, як вiн казав про те iншому, але всi вдають, буцiм нiчого не знають. Дмитро Iванович дотягнув до обiду. Опiвднi до нього в кабiнет зайшла Хорол. З того дня, як вони ?здили в лiс, минуло два тижнi. Вони жодного разу не згадали про по?здку, навiть очима не виказали, що пам'ятають про не?, проте в ?хнiх стосунках багато чого змiнилося. Спочатку Дмитро Iванович i уявити не мiг, як вони зустрiнуться на роботi. Йому здавалося, що Свiтлана знiтиться, збентежиться, вiн навiть боявся, аби цього не сталося на людях. Сталося ж зовсiм навпаки. Свiтлана мовби вивiльнилася од чогось, мовби знайшла iнше, справжн? опертя. Вона трималася значно незалежнiше, нiж ранiше, вiльнiше висловлювала сво? думки, впевненiше поводилася, як його заступник. Може, все це було глибоко награне, а може, вона й справдi вирiшила iгнорувати шефовi переживання, та й його самого, знаючи, що лихого вiн ?й не зробить. Вона щiльно причинила за собою дверi, подивилася на нього суворо, як людина, яка одважилася на найрiшучiшi дi?, сказала без будь-якого вступу: - Треба боротися. - Треба,- сказав вiн, бо думав про iнше. I враз похопився, пiдвiв голову: - За що? - Зрозумiло, за що. Треба написати. Дмитру Iвановичу враз стало так важко, неначе по душi про?хав дорожнiй коток. Важко, ще й тому, що Свiтлана Кузьмiвна сприйняла тiльки зовнiшнiй бiк справи, ?? не засмутила, не завдала прикрощiв невдача в самiй сутi шукання, розв'язаннi проблеми. - Куди написати? - запитав вiн. - Директору. В президiю... Вiн, зна?те... Я сама читала: в однiй анкетi пише, що батько загинув, у другiй- помер. У нього i в аспiрантурi була iсторiя... Дмитро Iванович скривився, терпко потер долонею чоло: - Який це ма? стосунок... - Як який? - ступила уперед Свiтлана Кузьмiвна.- Чи ви, Дмитре Iвановичу, й справдi такi на?внi, чи прикида?тесь? Йому самому потрiбна лабораторiя. - Ну, що ви... це ж гидко,-сказав Дмитро Iванович i пiдвiвся. Вiн обминав поглядом Хорол, вiн нiколи не сподiвався, що ця нехитра, навiть добра жiнка десь у глибинi душi така запекла й нещадна. Вiн знову помилився. Не те щоб помилився... Хоч Дмитро Iванович нiколи не бачив, щоб Свiтлана Кузьмiвна спалахнула гнiвом або радiстю, але таки почував, що на днi серця в не? лежить важкий i мiцний пласт. Хто зна, де вiн у не? взявся, i взагалi нащо вiн ?й, i, мабуть, саме через те й не надавав сво?му здогаду значення, i вже зовсiм не сподiвався, що доведеться з тим пластом зiткнутися. Вiн так-таки й не навчився за все життя правильно оцiнювати людей. - А ви не гидуйте,- тверезо й суворо сказала Хорол.- Ви не такий гидливий. Де треба, ви умi?те... - Неправда... Як вам не соромно...- скипiв Марченко. I враз в обличчi Свiтлани Кузьмiвни щось рiзко перемiнилося, здавалося, по ньому пройшла судома, вона зробила над собою зусилля, щоб не випустити того, що рвонулося з дна душi. - Ну й... - на думцi крутнулося слово "подихайте", але вона знайшла iнше: - Конайте, а я не хочу. Я... я вiддала сюди все. У вашу теорiю. Молодiсть... - До чого тут молодiсть? - безсило мовив вiн. - Ну, не молодiсть. Але життя, нерви. Розум. А тепер... Голос ?? затремтiв, вогники в очах погасли, i вся вона обм'якла, мовби аж понижчала на зрiст, йому стало жаль ??. Вона справдi вiддала сюди всi сво? маленькi здiбностi i великi надi?. - Не треба так... Бува?, люди гублять i бiльше. Та й ще ж нiчого не вiдомо... - заспокоював ??. Про те ж, що вiн вiддав сюди все, подумав, коли вже Свiтлана Кузьмiвна пiшла. А пiшла вона з тим самим рiшучим виглядом, з яким i зайшла до кабiнету. Ще й кинула на прощання: - Ну, ви як хочете, а я здаватися не збираюся. Треба поставити його на мiсце. I ми поставимо. Дмитро Iванович потарабанив пальцями по столу, кiлька разiв згорнув i знову розправив долонею великий синiй аркуш паперу з дiаграмною сiткою. "Треба поставити його на мiсце,- мимоволi подумав слiдом за Свiтланою Хорол.-А хто зна?, де його справжн? мiсце?.. Чи ма? право одна людина ставити другу на "??" мiсце? Звiдки знати, що то "??" мiсце? А може, Й справдi, оце мiсце - його, а мо? деiнде". I водночас почував, як щось пiднiма?ться в ньому, дужче й дужче заперечуючи Хорол. Далi вiн подумав, що не ма? права попускати собi. Все це вилл?ться в чвари, а вiн того не хотiв. Не мiг про таке й помислити. Розмова з Хорол вибила Дмитра Iвановича з рiвноваги. Вiн бiльше не вийшов з кабiнету, сiв до столу, але й читати не мiг - болiла голова. Болi голови - його кара. Вiн перевтомився давно, ще працюючи над докторською дисертацi?ю, й з того часу його життя роздiлилося на двi смуги - коли голова болiла й коли не болiла. Найчастiше вона болiла. До того призводило стонадцять причин - перемiна погоди, нервування, перевтома, зайва чарка, поганий сон. Вiн взагалi вже й не пам'ятав, щоб хоч раз за останнi роки доля зласкавилася й послала йому чистий i солодкий сон; усю нiч гнiтили дивовижнi видiння й марення, то хтось убивав його, то за кимось гнався вiн - записати, вийшло б сто томiв Кафки. Ходив до лiкарiв, випив з кiлька вiдер всiляко? гидоти - марно. Найгiрше ж, що й признатися на роботi в сво?х муках не мiг: ну, який вiн керiвник, коли не може за пiвдня прочитати тридцяти сторiнок машинописного тексту! I вiн сидiв i читав. Щодня. I сьогоднi теж. Аж поки його од тi?? роботи не одiрвав телефонний дзвiнок. Дмитро Iванович пiдняв трубку. Його просив зайти Денис Сергiйович Чирков - секретар партбюро iнституту. Коли Дмитро Iванович зайшов у кабiнет Чиркова, там уже сидiв директор iнституту Павло Андрiйович Корецький. Ледве вiн устиг привiтатися, як дверi прочинилися знову, й через порiг широко переступив Борозна. Вiн примружив очi, ворухнув плечем - хотiв привiтатись з усiма за руку, а тодi хитнув головою i сiв бiля приставного столика. Дмитро Iванович сiв збоку, пiд стiною. Либонь, i йому, й Борознi в одну мить стало зрозумiло, для чого ?х покликав Чирков. Денис Сергiйович Чирков - рокiв на п'ять молодший од Марченка науковець i навiть не доктор, а кандидат, уперше обраний на посаду секретаря; було видно, що вiн не обзвича?вся за цим невеликим, засланим зеленим сукном столом i що йому особливо непри?мна ця розмова. Та вiн цього й не приховував. Провiв долонею по худорлявому, землистого кольору обличчi, так наче втирався чи знiмав невидиму павутину, сказав: - Я навiть не знаю, з чого почати. Справа така незвична, така складна... - Менi дуже прикро, що так сталося,- з властивою йому прямотою, яка iнодi межувала з грубiстю, перебив секретаря партбюро Борозна.- Я готовий висловити Дмитровi Iвановичу найщирiшi вибачення. I тут, i прилюдно... - Ет, що тепер усi вашi вибачення,- з досадою кинув на зелене сукно олiвця Чирков.- Якби-то ними можна хоч щось залагодити. Який вас дiдько смикав за язик? Ну, чого ви не прийшли до Дмитра Iвановича? Чи хоча б до Павла Андрiйовича... - Я все це розумiю,- темнiючи лицем, сказав Борозна.- I не можу нiчого пояснити. Я не хотiв зла Дмитровi Iвановичу... З того дня, як прийшов у його вiддiл, мiзкував над проблемою попередника АТФ. А тодi прочитав статтю. I висловив сво? думки. - Ви не мали права висловлювати сво? думки,- обiзвався Корецький. - Не маю пр-р-ава? -повернув у його бiк голову Борозна, й те тверде "р" пролунало як виклик. Нiхто, звичайно, не знав, та й важко було здогадатися, що впевнений у собi чорнобородий доктор, котрий чiтко карбував слова, до дванадцяти рокiв не вимовляв цi?? капосно? для багатьох лiтери й що оте натискування на не? означало найвищий ступiнь його хвилювання. Й через те Павло Андрiйович вiдповiв з не властивим йому адмiнiстративним притиском: - Так, не ма?те права. Бо ви один, а там - цiлий колектив. Не тiльки наука, а й стосунки, атмосфера - життя. Минули часи, коли один учений мiг категорично висловлюватись про працю iншого.- Корецький казав вiдомi всiм iстини, але казав так, що вони й справдi набирали якогось особливого, бiльшого смислу.- За тих-бо часiв i робив одинак. Архiмед, Копернiк, хто там ще, Герострат, мiсiс Фуллер. Кинула в Мiссiсiпi кiлька гiлочок рiчкового гiацинта, i вся Америка вою? з ним i досi. - Ну, зна?те,- й справдi обурився Борозна...- Вашi аналогi?... Вiн почував провину перед Марченком. Та провина мовби поменшила щось у ньому, щось у ньому мовби трохи девальвувало i в свою чергу змушувало розглядати себе на нижчiй сходинцi. Вiн був готовий виказати свою провину будь-де i в будь-якiй формi, але кинута в обличчя образа розсердила його. Вiн би, мабуть, сказав директору щось гостре, але це помiтив Чирков i втрутився в розмову. - Аналогi?, мабуть, завеликi,- сказав вiн,- але у вас справдi вийшло якось... неначе удар з тилу. Я, по правдi, не знаю, що тут робити, який знайти рiшенець. Може, запропону?те щось ви? - глянув вiн на Марченка. Свiтло-карi очi Дмитра Iвановича дивилися кудись далеко, за цю розмову, за цих людей. Так принаймнi здалося Чиркову. Проте Дмитро Iванович струснув великою головою, сказав сухо й розумно: - Нiхто тут нiчого не запропону?. Просто ми прискоримо перевiрку. I вона покаже все. Цими словами мовби знiмав моральне ембарго з Чиркова й Корецького. Вони обидва полегшено зiтхнули, проте Чирков зауважив: -_ А не зашкодите собi поспiхом? Дмитро Iванович знизав плечима, що мало означати: може, й зашкоджу, а що маю робити? Хiба можу так працювати далi? - Тiльки не пiддавайтеся настрою,- сказав йому на прощання Чирков.- Отiй смузi невдач. Ми з Павлом Андрiйовичем вам допоможемо. - Я бiльш нiж упевнений, що менi вдасться хоч однi?ю нiздрею вдихнути того фiмiаму, який незабаром воскурять вам,- м'яко посмiхнувся з свого мiсця Корецький. I не було в цiй посмiшцi iронi?, хiба що одна крапелиночка, й то з приводу фiмiаму, а не роботи Дмитра Iвановича. Цей жарт, а надто слова Чиркова вiдгукнулися в душi Дмитра Iвановича теплою луною, на деякий час притлумивши бiль i роздратовання. Вiн пiшов, залишивши всiх у кабiнетi секретаря. Повернувшись у вiддiл, на третiй поверх, Дмитро Iванович закликав до себе Свiтлану Хорол, Нелю, Вадима i Юлiя - групу, з якою працював особисто, якiй доручив перевiрку, й наказав, щоб вони прискорили роботу. Одразу ж написав заявку на радiоактивний U232 i ще одну - з проханням, щоб до них у групу дали когось з лабораторi? iзотопiв. Був лише початок червня, а сонце пряжило, нiби в зенiтi лiта. Вдень була парка задуха, вечорами понад мiстом блукали грози, скидали десь за Дарницею важке колоддя, i воно гримкотiло, аж луна котилася понад Днiпром. На грозу збиралося й сьогоднi; i Дмитро Iванович, котрий здебiльшого ходив додому пiшки, сiв у тролейбус. Задуха тут була ще бiльша, але йому поступилися мiсцем гомiнливi хлопцi, мабуть, студенти першого курсу якогось вузу ("Ох, уже почали поступатися мiсцем!"), вiн сiв бiля вiкна, дивився, як поспiшають додому перехожi, як понад дахами, понад парками важко снуються мiднi хмари, як погрожу? близьким дощем синя блискавиця. Вiн любив пору передгроззя. Коли все немов хова?ться само вiд себе, бо?ться небесного бунту й чека? його. Коли тьмянiють дахи будинкiв, коли хова?ться птаство, а дерева стоять, немов живi, хоч i безшелеснi. Але сьогоднi вiн сприймав ?? тiльки кра?м думки. А думав про розмову, яка вiдбулася, й про те, як у нього складеться на роботi далi. Звичайно, треба було б не думати про це. "Не пiддатися настрою",- як сказав Чирков. I то так. Справдi, треба намагатися якомога менше думати про погане. Втiкати кудись. З'явиться та думка - обiрвати знову. Не розвивати ??. Бо, на жаль, саморозвиваючись, думка приходить до гiршого, нiж може бути насправдi. Вона пряму? улогiчено, врахову? всi дрiбницi ("розвива?ться"), якi бiльшiсть людей не беруть до уваги, якi найчастiше вiдпадають самi по собi. Надмiрне самозаглиблення веде до руйнацi? душi. Треба ж, навпаки, творити себе, шукати себе. Проте вiн не завжди те вмiв. Вiн сидiв i думав, що, либонь, прикро й глибоко помилився, погодившись на керiвництво вiддiлом, що йому, мабуть, важко вести вiддiл i зв'язувати в одне стiльки проблем, прагнень, характерiв. Коли його призначали, вiн був значно молодший... I тодi, звичайно, отак мiркувати вiн не мiг. Власне, по-iншому почав мислити зовсiм недавно. Ранiше весь час кудись поривався, кудись поспiшав. Ще одна стаття про нього в газетi, ще одна власна публiкацiя, а попереду ще ж звання академiка, а може, й патрона сво?? галузi... I тiльки недавно почав вiдчувати, що не дуже того хоче. Нi академiка, нi патрона, коли вперше зрозумiв це,- навiть трохи злякався. "Невже, - подумав, - це найвища точка, яко? сягнули мо? бажання, мо? серце. Не нею, не найвищою точкою живе людина, - вiдзначив про себе. - Вона живе укладанням отих цеглинок, спогляданням, здебiльшого в подивi, того, що звела сво?м розумом i сво?ми руками, живе роботою. Робота трима? нас на свiтi. Я й сам помру, а залишу ?? сво?м дiтям. Залишу в iнститутi проблему. Мене не буде, вона житиме. Iншi люди житимуть нею. Отже, я щось зробив для них, для суспiльства". Поруч Дмитра Iвановича, посхилявшись на металевi бильця сидiнь, розмовляли студенти-першокурсники, тi, якi поступилися йому мiсцем. Вони розмовляли голосно, зумисне голосно, щоб привернути увагу стороннiх,- за-пально й гаряче. I Дмитро Iванович мимоволi прислухався. - Гегель казав: теза, антитеза, синтез,- стукнув по коричневому портфелю пальцем чорнявий хлопець з гачкуватим носом. - Ну й що? - стрiпував русявим, що падав аж на очi, чубом iнший. - Вiн просто розвинув постулат Арiстотеля... Дмитро Iванович посмiхнувся. Настрiй цих хлопцiв, ?хня гарячковiсть i порив рiшуче контрастували з тим, про що вiн думав допiру. А ще посмiхнувся тому, що пригадав, як колись отак само дискутував про Канта, Гегеля, Фей?рбаха. Вiн жив тодi в однiй кiмнатi з трьома студентами фiлософського факультету, чи, як вони себе називали, фiлософами. Вони всi тодi розмовляли як рiвнi з Кантом, Гегелем, Фей?рбахом. Нинi один з них працю? директором школи пiд Сумами, завiв кабанця, збудував хату, другий завiду? культвiддiлом райвиконкому, третiй - доктор фiлософi?, пише статтi про iнту?цiю i наукове передбачення. "Милi хлопчики,- зненацька розчулено подумав вiн,- чи зна?те ви, яка то гiрка рiч наука? I все ж сперечайтеся, дерзайте: хтось iз вас теж годуватиме кабанця, а хтось, може, вiдкри? нову теорiю вiдносностi. Хтось садитиме полуницi на власнiй грядцi для базару, а iншi засiють новим сортом пшеницi цiлиннi землi. I вчiться у тих учителiв, якi кажуть, що людське життя - то найбiльше багатство, то боротьба за поступ, i його треба прожити в горiннi, кипiннi, творчостi". Ще з коридора почув: у вiтальнi шаленiла сварка. Саме сварка, а не повчання, вичитування, виховнi нотацi?. Iрина Михайлiвна i Андрiй уже давно сварилися на рiвних, син казав матерi крутiшi слова, нiж вона йому, й допiкав дужче. Вiн навiть зараз,- а йшлося таки про його вчорашнiй вчинок,- огризався сердито, то галасував - i тодi його голос злiтав до вереску, то багатозначно-погрозливо кидав якесь слово i мовчав. У тому вереску, у тому багатозначному погрозливому мовчаннi Дмитро Iванович, який у цей час i сам був як велика чутлива мембрана, вловив знайомi нотки. Це було так несподiвано, так непри?мно i боляче, як бува?, коли ненароком придавиш осу, що залiзла тобi за комiр, або доторкнешся до розпеченого залiза. Вiн уловив, що Андрiй не вiдда?ться весь на волю почуттiв, а то наструню? ?х, то попуска?, подiбно до того, як наструню? й попуска? вiжки вправний ?здець. Попустивши, розпалю?ться, летить шалено (а вiжки таки ж у руках) i тим ляка? всiх, i себе теж. Це була лиха гра. I син ?? перейняв од нього. Дмитру Iвановичу знову стало невимовне соромно й тужно, аж щось стисло груди. Так, вiн сам був трохи гравцем i знав це й ранiше, трохи соромився того в собi й не позбувся остаточно. Правда, на житт?вiй орбiтi вiн не був слабаком. Невдачi його допiкали боляче, вiн панiкував, але не втiк"в, не ховався, вiн тодi ставав зiбраний, щось у ньому туго зсотува-лося, тремтiло й зсотувалося, i вiн гаряче, настiйно i вперто дряпався вперед. Вiддавав тiй боротьбi всi сво? сили, всю енергiю i таки долав важкий рубiж. Треба сказати, що й на оту першу стежку трапляв щодалi рiдше, хоч i помалу, нелегко, вiн таки виборював себе в себе... У сина було тiльки панiкування, гра й не було вмiння зiбратися на сили боротися, досягати. Андрiй мiг пiсля першо? дрiбно? невдачi повернутися спиною до того, про що мрiяв цiлий рiк. Звичайно, сво?х маленьких вигод у сiм'? вiн умiв доп'ясти. Вирвати те, що треба, зубами, вигаласувати або поцупити нишком. I це страшенно непоко?ло й дратувало батька. Вiн i зараз почував роздратовання й, палаючи гнiвом, не роздягнувшись, у мокрих черевиках, плащi й беретi зайшов до вiтальнi. - ...Вигнався до стелi, патли одпустив до плечей, а пiд патлами бруду на палець,крила вже останнiми, й не лiпшими, аргументами Iрина Михайлiвна. Вона побачила чоловiка й рiшуче пiшла в наступ, знаючи, що знайде в ньому пiдтримку, що при ньому Андрiй таки не одважиться на грубощi. Але сьогоднi сталося iнше. В Андрi?вих очах спалахнула злiсть, вiн змiряв матiр нищiвним поглядом i сказав: - У мене бруд на ши?, а в тебе, у тво?? дружини,- повернувся до батька, - в душi. Дмитро Iванович смикнувся, немов вiд удару. Його до краю здивували й аж злякали Андрi?вi слова, i найбiльше оте "в тво?? дружини". Вiн так розгубився, що нiчого не сказав i мовчки почав роздягатися. Вже в кабiнетi подумав, що треба було приступити рiшуче й домогтися, щоб Андрiй пояснив, що хотiв тим сказати. Та Андрiй не такий уже дурний, вiн одбудеться якимись словами, якоюсь брехнею, навмисною брехнею, з яко? виглядатиме насмiшка, вiн ?? не ховатиме. Це вiн умi?. Бiльше, мабуть, не вмi? нiчого, таки правда, не вмi? навiть до пуття помити шию, а колупнути словом, примастити гiрке солодким i примастити так, що той, хто доторкнеться до солодкого, неодмiнно вiдчу? гiрке, - на це вiн мастак. Зда?ться, пройшов спецiальний вишкiл. Дмитро Iванович не мiг залишити безкарно вчорашнього Андрi?вого вчинку. Повинен же вiн з ним поговорити, звернутися до його совiстi, до здорового глузду. Повинен знати, що то за непевнi типи вели його додому, хто кого напував i за чи? грошi. Та коли вiн зайшов до вiтальнi, син уже сидiв бiля телевiзора. На екранi мелькали титри друго? серi? нового нiмецького багатосерiйного детективу про вбивство з пограбуванням каси. Дмитро Iванович подумав, що коли надивишся таких фiльмiв, то почне здаватися, нiби людство суспiль готу? себе або у вбивцi, або у нишпорки. Щоб почати розмову, треба було вимкнути телевiзор. А це означало остаточно роздратувати Андрiя, у цьому разi вiн замкнеться, замуру? всi хiдники, по яких до його душi може долинути бодай якесь рахманне слово. Розмову доводилось переносити на iнший час. Наступного дня Дмитро Iванович не пiшов на роботу. Завiдуючий вiддiлом, вiн мiг собi зрiдка таке дозволити, i йому те нiхто не поставить на карб, та й не одважаться запитати, де вiн був. Може, працював у бiблiотецi, а може, й просто ходив по мiсту - думав. Звичайно, Марченко й сам не давав собi попуску, ставав у приклад iншим - любив ставати в приклад, але й домашнiй кабiнет з якогось часу почав його манити все дужче. Це був складний ланцюг: з одного боку, вiн почувався бадьоро в iнститутському крутежi, там його думка зблискувала, як гостра шабля, з другого - любив гострити ту шаблю на самотi. Цього дня вiн нiчого не робив - читав "Анну Каренiну", перечитував утрет? чи вчетверте, вiн мовби шукав у чужiй драмi, значно бiльшiй за свою, якогось заспоко?ння. Отак розгорнув посерединi, та вже й не вiдкладав. Чужа, вже боляче пережита колись драма вiдводила вбiк, не давала зосереджуватись на тому, на чому й не потрiбно було зосереджуватись. Вiн заявився на роботу аж у понедiлок о другiй годинi. Й тiльки-но зайшов до кабiнету, як йому сказали, що його вже кiлька разiв запитувала секретарка директора. Марченко пiшов униз. Павло Андрiйович заговорив з ним не одразу, ще деякий час пiдписував папiрцi, щось вiдмiчав у календарi, тодi покликав секретарку й попросив кудись подзвонити i тiльки потому повернувся до нього. Спитав про здоров'я, гомонiв про се, про те - про вчорашнiй футбольний матч, про понiвеченi бурею теплицi, а Дмитро Iванович сидiв i думав, що ма? означати оця директорова ухильнiсть i оця розмова. За довгi роки спiльно? працi вивчив Корецького гаразд i тепер майже не мав сумнiву, що той закликав його не на добро. Нарештi, трiшки внутрiшньо стискаючись, сказав: - Павле Андрiйовичу, для чого ви мене покликали? Ще якась непри?мнiсть? - Та... Не те щоб непри?мнiсть. Хоч i при?много мало,- збентежився Корецький.- Тут надiйшов лист. Без пiдпису. Тобто анонiмний... Написав хтось iз вашого вiддiлу. Та я... Я не надаю йому нiякого значення. Просто, може, щоб у чомусь застерегти вас. Вiддаю його вам у руки,-не змiг наприкiнцi стриматися вiд великодушного жесту i з тим простягнув розрiзаний з одного кiнця конверт. У Дмитра Iвановича вистачило витримки не читати листа при директоровi. Вiн сухо подякував, сховав його до кишенi й пiшов до себе. Починався лист, як i всi анонiмнi листи, посиланням на високу справедливiсть i запевненням у безкорисливостi анонiма, а також у тому, що вiн нiкого не бо?ться, просто не хоче зводити у вiддiлi бучу, пiднiмати вiйну, але, мовляв, не ма? права й спокiйно спостерiгати, як викидають на вiтер державнi грошi, як ось уже кiлька рокiв водить по хащах плутаними стежками, якi не мають кiнця i нiколи нiкуди не приведуть, кiлька десяткiв науковцiв Дмитро Iванович Марченко, а сам тим часом непомiтно збира? квiточки до свого наукового букета, й таке iнше, й тому подiбне. А в кiнцi обережно натикалося, що у вiддiлi ? iнша людина, котра могла б повести роботу широким фронтом, спрямувавши ?? в правильний бiк - практичний, суспiльне корисний. Дмитро Iванович читав, i йому темнiло в очах. Надто рознервувався, де натякалося на його зв'язки з сво?м заступником Свiтланою Хорол, розписувалося ?хнi по?здки "на природу", писалося про брутальну поведiнку в сiм'?, в якiй, мовляв, вiн уже давно фактично не живе, не розрива? ж остаточно з дружиною лише з метою маскування. Це мiсце вiн сприйняв не просто як оббрiхування, намагання облити брудом, а як щось бiльше, адже воно рiшуче спотворювало його стосунки в сiм'?, вiчну його вiдданiсть ?й i болiсне переживання того, в чому справдi мимовiльно завинив перед нею. Там тремтiв, пульсував, болiв цiлий клубок найтонших кровоносних судинок, з яких вiн боявся зачепити бодай одну, а хтось грубо, безжально й брутально сiк по них ножем. Першим його порухом було кудись бiгти, вхопити когось за груди, трусити, переконувати, доводити. Але та думка одразу ж згасла, як згаса? стиснута з усiх бокiв цямринами луна в криницi. Куди вiн побiжить? Кого вхопить за груди? I тут думка мимоволi тицялася в усi боки, розшукуючи автора листа. Дмитро Iванович погано знався на почерках. Та й, опрiч усього, почерк був змiнений. Але отi слова про хащi... Вiн уже вiд когось чув. I розвиток контраргументiв супроти його, Марченково?, теорi? допомiжного накопичення при фотосинтезi. I натяк на iншого проводиря... Серед його пiдлеглих, його колег на ту роль мiг претендувати лише один чоловiк. Невже то таки вiн?.. Не може бути... А чого не може бути? Звiдки ти зна?ш?.. Ти що, лазив у його душу з вимiрною лiнiйкою? Вже не хлопчик, вiда?ш, того, що там гнiздиться, не вимiря?ш нiяким приладом. Часом людина й сама не зна?, що там у не?. Посува?ться вiд подiлки до подiлки й не зглянеться, як опинилася за червоною рисою. От вона бачить щось i вда?, буцiм не бачить. Нi, вона каже собi - не бачу. Вона каже собi, Що не варто бачити. Вона каже собi, що вона не може нiчого зробити. Ось уже й укладено угоду з совiстю. Та угода в одного бiльша, в iншого менша. Та людина каже собi: лабораторiя кiлька рокiв працю? не знати над чим. Вона без кiнця блука? в хащах. Вони витрачають намарне державнi грошi, ?х навмисне водить кривими стежками завiдуючий i на тому ще й заробля? собi на науковий авторитет. Кинути кiлька цеглин у спину такого завiдуючого - то ж тiльки на користь справi! Шкала лицемiрства - о, вона дуже рухома. Вiдвертi негiдники, тi, що бачать погане й одвертаються од нього або ще й кажуть: так i треба,- трапляються не часто. Бiльше негiдникiв прихованих, тих, якi складають з власною совiстю вигiдну для себе угоду. Дмитро Iванович почував, як у ньому все дужче й дужче пiднiма?ться злiсть проти того чоловiка. Але вiн вчасно зупинив себе. Вiн знав, як далеко може завести те почуття. Воно заступить усе - принципи, роботу, забере енергiю, мисль, кине його в дрiб'язок, у бруд. Увесь вiк вiн думав про себе, що вiн справедливий. I саме це найчастiше стримувало його од пiдлоти, од мсти. ("Якщо я це зроблю, то який же я порядний"). Вiн свiдомо культивував це у собi i вважав, що так повинен робити кожний. Правда, коли його кусали, вiн теж iшов навпрошки й бив. Вважав, що ма? на це право. I, мабуть, це було справедливо. Але зараз вiн такого права не мав. По-перше, вiн таки ж не знав, хто написав анонiмку, та й не мiг розводити чвари у такий вiдповiдальний час. I вже без злостi, а холодно й гидливо подер на клаптики анонiмного листа, загорнув його в чистий папiр, зiм'яв i вкинув у кошик. Анонiмний лист перестав iснувати, та лишився в ньому самому. Щоб закрити його, розквитатися з ним, Дмитро Iванович мав з кимось поговорити. Це була слабкiсть його вдачi. Вiн ?? знав, боровся з нею... i майже завжди програвав. Скiльки разiв картав себе за це. По-мовч. Не розказуй нiкому. А всерединi щось бродить; зда?ться, слова витiкають самi... й таки не втрима?ться, комусь та скаже. Не все, й не до кiнця,- вiн таки не був базiкалом i обмовником, але мiцно замуровувати в собi та?мницi теж не вмiв. Одначе гаразд розумiв, що ось про таку та?мницю, про анонiмку, вiн може поговорити тiльки з найщирiшим другом. А також порадитись ще раз i вже вдвох пройти тим полем, яке засiвав кiлька рокiв. Помiркувати. Вибалакатись i хоч трохи вивiльнити душу. I вiн по?хав до нього. Михайло вилежувався на канапi голiчерева з польським детективом у руках. Вiн здебiльшого й працю? лежачи - чита?, править коректуру i навiть пише науковi статтi. Михайло Гнатович - чоловiк тонкий i спостережливий, вiн одразу помiтив, що в Марченка щось сталося. Хоч той, здавалося, нiчим не виявив цього. Вiн мовчки одкинув кришку торшер-бару, налив велику пузату чарку "Старки", ляпаючи капцями, збiгав на кухню й принiс хлiба та порiзаного тонкими шматочками мерзлого сала. - Вибачай, я хазяйную сам,- сказав вiн. - Та що ти... Менi зовсiм не хочеться ?сти. Але, випивши чарку, собi на подив з таким апетитом ум'яв хлiб i сало, що Михайлу Гнатовичу довелося бiгти на кухню ще раз. Михайло й сам трошки випив за компанiю. Вiн свiдомо уникав чарки, не довiряв собi. Вiн не вмiв триматися - не вмiв i не хотiв, i коли котився - то пiд саму гору. Так було колись, коли вiн нiчого не мав, тепер би вiн не покотився, принаймнi з велико? гори, з маленьких горбкiв ще мiг, але запевняв усiх, що може загримiти й з найвищо? гори. I всi ходили околясом, оберiгали Вiзира. То була гра, у якiй i Марченко залюбки кидав фiшки. Михайло поставив на стiл чарку, пiдморгнув хитро й значуще. - Що, знов твiй Борозна одкопав якийсь журнал? Дмитро Iванович покрутив головою, прожовуючи хлiб. - Одкопа?. Неодмiнно одкопа?. Не французький, так целебеський. З п'ятого пальця Целебеса. Отого, що пiдгина?ться пiд четвертий, великий. Я цю породу знаю. Вiн з тих, що лобом провалюють мур i пролазять у пролом. Ну, ти, звичайно, лiберал. Ти не потягнеш його назад за штани. Або потягнеш, коли вже буде пiзно. Штани залишаться в тво?х руках, а вiн голий проскочить за стiну. Й звiдти фугоне в тебе цеглиною. Михайло Гнатович усмiхнувся й пiдморгнув знову. Вiн давно помiтив по очах Дмитра Iвановича, що тому такi розмови подобаються. Правда, Марченко в тому нiколи не зiзнавався. Навпаки, сам казав про Борозну тiльки гарне. Але Вiзировi натяки приймав, не стiльки натяки, як iнформацiю, яку Михайло Гнатович подавав про того (Борозна починав працювати в одному iнститутi з Вiзиром, звiдти i знав його). Михайло говорив обережно, нiби мiж iншим, якби вiн почав казати щось вкрай несправедливе, Марченко неодмiнно зупинив би його. Сьогоднi Вiзир i справдi повiв мову в такому ключi, й Дмитровi Iвановичу неначе спала з очей полуда, вiн ураз побачив себе збоку, стороннiми очима. Йому стало бридко й непри?мно. А ще вiн здивувався такому збiговi - Михайло одверто нападав на Борозну саме пiсля того, як Дмитро Iванович запiдозрив його в найбiльшiй пiдлотi. Однак тепер йому не захотiлося виказувати сво?? пiдозри. - Борозна тут нi до чого,- закурив Марченко сигарету. - Але дожився я до чогось гидкого. Хтось написав на мене анонiмку. I вiн розповiв усе Вiзировi. - "Людина - добра. Треба казати - вона добра. Ну ж бо закричимо всi - ми звiрi, що з того вийде!" Цi слова Дмитро Iванович якось Сказав Вiзиру, i тепер той цитував ?х, кепкуючи. - Якби хоч раз показав пазури, якби знали, що в тобi живе отой звiр, дiдька лисого зважилися б пiдкопуватися. Скажу тобi правду: розпустив ти свою братiю. I не заперечуй - розпустив. А людям треба шори. Вони поважають тiльки тих, кого бояться. - Брехня,- не стримався Марченко. - Чого брехня? Ну, поважають i розумних. Але так, скептично поважають. Не до кiнця. - Ти не вмi?ш себе "оставити. Ти запобiга?ш перед пiдлеглими. I дума?ш, що так можна керувати. Люди... вони не вмiють стояти поруч. Вони або на тво?х плечах, або бiля тво?х нiг. - ?н така порода, - сказав Дмитро Iванович.- Сидячи на плечах, вони можуть далi накинути оком. Плазуючи бiля землi, краще бачать харч. Але ж не всi такi. - Ну, не всi. - Я керувався iншим, - не погоджуючись i не заперечуючи, мовив Марченко. - То бiльше, працюючи серед людей культурних, якi... ну, нехай це й високо, стоять на передньому рубежi цивiлiзацi?. - Ото й лихо, що вони стоять на передньому рубежi цивiлiзацi?. Усе вмiють, все знають, до всього пристосувалися. I до брехнi також. Збреше й оком не клiпне. А вже так тонко... - Ну... ти наговорю?ш на нас усiх,- трохи аж обурився Дмитро Iванович. - Людство виробило такi високi категорi?, якi... проти яких дуже замале все те, що ти кажеш. - Якi це такi категорi?? - скептично посмiхнувся Михайло Гнатович. - Скажiмо, народна мораль. - А що воно таке "народна мораль"? - Уже вiдверто глузував Вiзир. - Це те, що дума? Гапка? - Ти майже вгадав. I вгадав подвiйно. Мою матiр звали Гапкою. Горпиною. - Пробач... - Не в тому суть. Вона нiколи не збрехала нi менi, нi батьковi, тобто сво?му чоловiковi, - нiкому. - А Борозна i оком не змигне - збреше. I Хорол. I Бабенко. А вони хiба не народ? Так що ти побива?ш сам себе. I я, коли доведеться туго... теж, того... - Не треба...- сказав Дмитро Iванович, i на мить вони засоромились обидва. - Думаю, не збреше... хоч не просто це й для Борозни,- пiдвiв голову Дмитро Iванович. - Е, брате, ти таки прикида?шся оптимiстом,- накинув на плечi сорочку i почав застiбати гудзики Михайло. - Але я знаю напевне, що працюю з людьми чесними, вiдданими науцi. - Ну, все одно. Ти ототожню?ш оту свою мораль з технiчними вiдкриттями, якi рухають вперед так званий прогрес, але не людину. А цей прогрес привча? людину думати машинно, корисливо. Ми можемо й забути щось погане один про одного, щось простити, а машина - нi. Поволi й ми самi почина?мо мислити машинно.- Вiн казав усе це так, немов самовиправдовувався, немов намагався перекласти щось iз себе на когось. Дмитро Iванович ходив по кiмнатi, слухав товариша, який говорив з певнiстю й переконливiстю, i мимоволi зiставляв теперiшнього Михайла з колишнiм. Мабуть, думав вiн, усе це було в Михайла й колись. Тiльки тепер воно мовби розпросталося, пiшло в рiст, вичитанi iз журналiв iстини вiн повертав у iнший бiк i прорiкав як сво? власнi. - От ти кажеш - моральнiсть, розум...- почiсував волохатого живота Вiзир, i Марченко зауважив, що в Михайла черевце, що в нього конституцiя така, що зда?ться вiн хлопчиком, та ще маленьке i вельми жваве обличчя. - Науковi досягнення... Космос. Газети, радiо, телевiзор - усе нiбито за не?. Прямо чи опосередковано. А можеш ти стверджувати, що вона виросла? Можеш сказати, що осягання iнформацi?, поглиблене наукове шукання роблять глибшою i ??? От, винайшов чоловiк атомну бомбу. Вагався, карався, а таки винайшов. Iнший же й вагатися не буде. I взагалi сам винахiд ста? таким, що вiн уже мовби й не пiдвладний нiкому й нiчому. А оте, що спалю?мо кисень, який ти, спасибi тобi (маленька iронiя), хочеш нам вернути, чи забрудню?мо океан... Михайло осiдлав свого коника. Вiн любив говорити про те, куди доскочить людство в сво?му поступi. Випалить кисень, забруднить бiосферу, знищить себе бомбою чи подола? все це. Щодалi звикатиме до рацiонального життя, втрачатиме однi втiхи й винаходитиме iншi. Вiн-бо жив старими втiхами. Вiн любив полювати, розпалювати вночi бiля рiчки багаття й збирати гриби. I разом з тим вiн любив нагнiтати страхи. Вони виправдовували його несправжнiй скептицизм, його вмiння легко, не вгрузаючи глибоко душею, обкрутитися, де треба, де пройти, а де й пробiгти. Дмитро Iванович повiльно повернувся, повiльно пiдiйшов до Михайла Гнатовича й сказав: - Ти зна?ш, менi зда?ться, ти все це сповiду?ш не для себе. У Михайлових очах стрибнули бiлi вогники, й вiн засмiявся неприродним смiхом: - Ха-ха-ха! Ти що - здурiв? А для кого ж? Хочу свiдомо розбестити тебе? I хiба таке бува? - пiдносячи комусь склянку з амiаком, самому вдихати "Елладу"? - Я не кажу, що свiдомо,- мовив Дмитро Iванович жорстко.- I, прошу тебе, нiколи не наговорюй на всiх суспiль. Не приписуй людям того, чого вони не мають. Навiть коли... з якихось причин тобi хочеться приписати. На Михайловому обличчi закам'янiв вираз розгубленостi. Вiн не сподiвався, що Марченко запустить руку так глибоко. Йому стало прикро, вiн вiдчув щось схоже на образу. Хоч до деяко? мiри й почував правоту друга. Дмитро Iванович спостерiг i це. Його куснула за серце досада. - Все наше в нас,-сказав вiн примирливо.-Не те щоб дорожче, ми й розумi?мо сво? слабкостi та недосконалостi, але ж не можемо вiд них вiдмовитись. Треба лише намагатися робити так, щоб вiд того не було шкоди iншим. Дмитро Iванович i далi вiдчував прикрiсть вiд сво?х слiв, вiд сво?? рiзкостi. Вiн гаразд зрозумiв, од чого те. Впродовж усi?? розмови почував, чи так йому лише здавалося, як з кожним словом оддаля?ться од нього Михайло, як навколо нього окреслю?ться якесь невидиме надмiцне коло. Михайло - в колi, а вiн - за ним. Вони говорять, а вiн не може передати сво?? бiди, сво?? тривоги друговi, не може по-справжньому вiдчути його в нiй. Це, мабуть,було его?стично з його боку, позасвiдоме й его?стично, втягувати iншу людину в свою бiду, але чомусь того дуже хотiлося. Щоправда, подумав далi, Михайла самого доля натiпала на вiтрах. I вiн мимоволi щулиться, затуля?ться од найменшого вiтру. Й не можна йому дорiкати за те. Йому хочеться пожити, легко подихати. Що ж, вiн йому бiльше не псуватиме настрою. Вiн навiть не сказав йому, що через два днi ступа? на свiй найбiльший рубiкон, що пiслязавтра перевiрятимуть результати шестирiчно? роботи. Поклав Михайловi на плече руку, ледь-ледь притягнув його до себе: - Я сьогоднi такий дурний... - Я теж не розумнiший,- сказав Михайло.- Давай вип'?мо за двох дурнiв. Якось один фiлософ сказав: "Не бiйся дурних ворогiв, бiйся розумних друзiв". - Хто той фiлософ? - Я. - Тодi, може, трохи не так: бiйся розумних ворогiв i дурних друзiв? Таких, якими були сьогоднi ми? Вони засмiялися. РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ На iнститутське подвiр'я можна пройти не лише через головний вхiд, а й вузенькою стежечкою через сад од зупинки тролейбуса. Борозна здебiльшого й ходив так. Проте сьогоднi вiн не пiшов просто в iнститут, а повернув на бiчну алею, яка вела до яблуневого саду, звiдти - в затишний куточок за басейном: там, у затiнку густих ялин, обiдньо? пори полюбляли збиратися молодшi - за вiком i званням - науковi спiвробiтники. Пiд ялинами стояв стiл для пiнг-понгу, хлопцi й дiвчата ганяли у вiльний час пластмасову кульку. Пластмасова кулька стрибала й сьогоднi, ?? гилили Вадим i ?вген, а глядачiв було лише дво? - Юлiй i Микола. Борозна привiтався мимохiдь, йому вiдповiв тiльки Вадим, решта поодверталися, i, як здалося Вiктору Васильовичу, демонстративно. Борозна хотiв вернутися й запитати, що це ма? означати, проте не вернувся. Що це мало означати - йому здавалося, вiн здогадувався: помста за необережнi слова, сказанi Нелi; в устах нездар, заздрiсникiв, страхопудiв вони обросли iншими, домисленими, в якi вкладали ще один, пота?мний смисл. Буцiм вiн хоче висмикнути стiлець з-пiд Дмитра Iвановича, посiсти лабораторiю. Звичайно, вiн збирався мати власну лабораторiю, але, по-перше, не тепер, по-друге, нiяким чином не однявши ?? в когось. З тим, у чому признавався собi, не крився й перед iншими; вiн взагалi не знав розладу слiв i дiла, думки i серця, замiрiв i досягання мети. Вiн почував сво? сили, мав майже точну мiру сво?х знань (звичайно, порiвнюючи ?х зi знаннями iнших), вельми покладався на власну настiйливiсть, неухильнiсть, а також точнiсть i технiчну оснащенiсть експерименту. Вiн готував себе до велико?, майже жертовно? роботи. Тепер же подумав, що те, що не приховував сво?х поглядiв i намiрiв, приносило чорнi плоди. Але зараз вiн тiльки зупинився на мить, оглянувся, зустрiвся очима з Вадимом, подякував йому поглядом i одвернувся. Вадим од того погляду зiщулився, несамохiть зсутулив плечi. Його пройняв страх. Якби Борозна дiзнався про його пiдступ, вiн би просто викинув його у вiкно, не дуже доглядаючись, який це поверх. У Борознi вгадувалася велика фiзична сила, певнiсть себе й небажання дотримуватися будь-яких умовностей. Вiн був не схожий на багатьох iнших i не дбав про те, щоб бути схожим, його просто не обходило, хто й що про нього дума?, але вiн безжально розтопче кожного, хто опиниться на його путi. У глибинi душi Вадим заздрив йому, заздрiсть насамперед i штовхнула його послухати Свiтланино? намови (котру вiн теж не обiйшов у анонiмному листi, натякнув на ?? зв'язки з Мар-ченком, зараз про це по iнституту ширилося чимало балачок), а тепер ще й боявся. Але Борозна нiчого того не знав. Його хвилювало iнше. Вiн розшукував Нелю. Вiн вирiшив сьогоднi ж, негайно поговорити з нею, запитати - добутися правди. Йому здавалося, вiн тiльки гляне ?й в очi, i вони порозумiються. Неля останнiм часом рiшуче уникала ного. Вона не вiдповiдала на його телефоннi дзвiнки, обминала в коридорi, намагалася пiти з лабораторi? так, щоб вiн не змiг перестрiти ?? на вулицi. Це було незрозумiле, це було несправедливо, жорстоко й кривдно. А основне, Борозна почувався надзвичайно пригнiченим, вiн просто не мiг далi жити без Нелi. Цей його настрiй дратiвливостi й тривоги, якогось страху, густо? туги посилювався день вiд дня, вiн боровся з ним i нiчого не мiг удiяти. Вiн розумiв, що нiхто не може усвiдомити любовi, це робиться поза мозком, творимо iдеал чи й не творимо iдеалу, а серце щемить, завмира? i смi?ться найтоншими ниточками. Вiн, тридцятишестилiтнiй чоловiк, жодного разу не подумав про те, за що вiн любить Нелю i чи треба ?? любити. Вiн почував iнту?тивно, що не помилився в сво?му коханнi, i хоч йому не вiдкрився свiт ?? душi, вiн його почував i жив ним увесь цей час, навiть не бачачись з нею. I йому ще дужче хотiлося бачити ??, хотiлося говорити з нею, вiн згадував ?? погляд, ?? розпашiле обличчя - це було лише один раз, тодi, коли вiн зрозумiв, що не байдужий ?й, - вiн розумiв, що так тривати далi не може, що вiн несамохiть руйну? довкола себе те коло, яке стiльки рокiв i з такою вiдчайдушнiстю викладав. Спочатку Борозна думав, що, може, все перемiниться. Адже ? й така любов. Коли один день людина ласкава, а тодi враз ста? мовчазною, замкнутою, ляка?ться чогось у самiй собi, намага?ться знайти вимiри тому, що сталося, на самотi й, звичайно, не знаходить i усамiтню?ться ще дужче. Але потiм побачив, що це не так, що Неля свiдомо, холодно й продумано втiка? од нього. Вiн розшукував ?? i переслiдував, як хлопчак. Здавалося, куди можна сховатися в одному iнститутi? Але вона примудрялася влаштувати все так, що нiколи не залишалася сама - нi в кiмнатi, нi на подвiр'?. Сьогоднi Борозна вирiшив не зважати нi на що. Тому з такою настiйливiстю й розшукував ?? в парку. Не знайшовши Нелi нi пiд яблунями, нi бiля фонтана, пiшов у iнститут. Але кiмната, в якiй Неля працювала, була порожня. Борозна знову спустився з третього поверху вниз. Вiн дiйшов до рогу будинку й несподiвано побачив Нелю. Вона стояла по той бiк хвiртки ще з однi?ю дiвчиною, вугруватою окатою Зо?ю, i ?ла морозиво. Борозна рiшуче пiшов до них. - Пробачте, Зою, менi треба поговорити з Нелею, - сказав, наперед почуваючи, як важко буде перейти од тако? категоричностi до щиро?, м'яко? розмови, яка мала розмити кригу вiдчуження й недовiри. Зоя знизала худими плечима,- вона вже звикла, що хлопцi одводять убiк ?? подруг, - холодно i, як ?й здавалося, презирливо, а насправдi ображено чи навiть жалiбно подивилася на Борозну, пiшла. Але ?? зупинила Неля. - Зою, не заходь далеко, я зараз... Цими словами Неля одразу вимурувала стiну помiж ним i собою. Опрiч того, Зоя справдi зупинилася, i вiн почував, що не може на очах у не?, - нехай вона й не чу? його слiв, - сказати Нелi те, що виболiло за цi днi в серцi. Гамуючи роздратування, що несподiвано пойняло його, Борозна сказав, кинувши косяка в бiк Зо?: - Може, вiдпустимо ?? i запишемо розмову на магнiтофонну стрiчку? - Нi, живий свiдок краще, - сказала Неля. Було видно, як вона перемага? щось у собi, як бродить у не? по чолу якась думка. - Невже... нам потрiбен свiдок? - зiтхнув Борозна.- Для чого? - Ну... щоб не зарахували мене до вас у спiвучасники. В ?? очах свiтилась неприязнь, майже ворожiсть, а ще глибше - страх. I - жодно? iскорки теплоти чи бодай спомину, здавалося, мiж ними нiчого не було, здавалося, вони зовсiм незнайомi. - Нелю, я нiчого не розумiю,- знехтувавши ?? останнi, сказанi багатозначно слова, рвонувся через терни у ?? очах Борозна.-Чого ти втiка?ш? Що я лихого тобi зробив? - Менi, може, й нiчого. Але ми живемо не на пiратському кораблi, - звела на перенiссi брови Рибченко, знову приховуючи страх, який опанував ??. - Слово честi - я нiчого не розумiю,- розгубився Борозна.- Може, й справдi... Ти скажи... Я не такий уже твердолобий... - Облиште, Вiкторе Васильовичу,- кинула вона в урну недо?дене морозиво, звiльняючись од страху, який обiймав ??. - Я не кiнчала педагогiчних вузiв, щоб перевиховувати дорослих дядiв. Та й ? дядi, яких уже не перевихова?ш. Борозну од тих слiв мовби обвiяло холодом. Вiн несамохiть зiм'яв у кулацi й вiдпустив бороду, терпко потер перенiсся. - Нелю, ви на щось натяка?те. Щось прихову?те од мене. Ви повиннi сказати все до кiнця. - Що я приховую од вас? - сказала вона, i те ?? "о" пролунало так здивовано, що на мить вернуло його кудись назад, i .вiн аж здригнувся. Але тiльки на мить. Бо далi Неля мовби загасила щось у собi - отой на?вний порив, отой порух, i на ?? чоло знову лягла тiнь. - Менi нiчого вам бiльше сказати. Та й нема? коли. - Я чекатиму вас пiсля роботи.- В його очах свiтилася надiя. Вона була зовсiм маленька, i пiд Нелиним холодним поглядом швидко погасла. У цю мить Неля вповнi почувалася спокiйною, ?й удалося притлумити вiдчайний крик, що рвався з грудей, i страх, i пекучий жаль. - Я не знаю, коли скiнчу роботу сьогоднi,- сказала вона.- А завтра ми приступа?мо до експерименту... Того самого експерименту, який, за вашим прогнозуванням, покаже марнiсть наших зусиль.- Неля помовчала, ?? обличчя з суворого, майже гнiвного стало задумливим i милим, таким милим, що в Борозни стислося серце у передчуттi найбiльшо? втрати. - Що ж, може, й на ваше вийде. Але тепер ваша наукова прозiрливiсть буде для мене ще тяжчою. - ?? обличчя враз спалахнуло рiшучiстю, i вона докiнчила: -Ви... не чекайте мене бiльше. Нiколи. Вона повернулася й пiшла до iнституту. Борозна вiдчув, як у ньому щось рвонулося, вiн ступив навздогiн, навiть хотiв ухопити Нелю за руку, повернути до себе, а тодi зупинився. Щось йому пiдказувало: в нього в душi нема? сили, яка може зупинити ??. Та враз йому в скронi вдарила кров, вiн чомусь стиснув кулаки й гукнув навздогiн чи то з погрозою, чи то з вiдча?м: - Я чекатиму. Чу?ш, я таки чекатиму! Дмитровi Iвановичу снився сон. Нiбито вiн сидить у великiй залi, а в нiй зовсiм нема? вiкон, i не ввiмкнено жодно? лампочки, i взагалi туди не пробива?ться жоден промiнчик свiтла. Стеля десь високо, але вiн ?? не бачить i стiн теж, вiн тiльки бачить блiдувату пляму попереду. То - екран. Вiн то пригаса?, то повiльно розжеврю?ться червонуватим свiтлом, i тодi на ньому з'являються контури якихось облич, обриси химерних будiвель i дерев. Коли дуже напружитись, то можна побачити цiлiсну картину. Проте Дмитро Iванович не напружу?ться. Вiн увесь якось дивно розслаблений, обезволений. У залi багато стiльцiв, але Дмитро Iванович зна?, що тут вiн сам. Зненацька екран погас. I в ту мить Дмитро Iванович вiдчув на сво?му плечi чиюсь руку. Вiн потягнувся сво?ю лiвою рукою, хотiв скинути руку того, хто стискав йому плече, але не змiг. Пальцi були неначе залiзнi. I вся рука була важка, нещадна, ворожа. Дмитро Iванович хотiв оглянутись, але й це йому не вдалося - вiн не мiг навiть поворухнути плечем. Йому стало страшно. Вiн спробував закричати, але почував, що тiльки зяпа? ротом, а звiдти не вилiта? жодного звука. I в цю мить знову засвiтився екран. Рука поволi вiдпустила його, коли вiн мацнув за плече пальцями, ?? не було. А на екранi проступали обриси якихось химерних - зубцями i шпилями - гiр, i над ними маяло щось схоже на велетенськi крила. Потерпаючи, що екран погасне знову й тодi на плече ляже та сама рука, Дмитро Iванович пiдвiвся. Вiн пам'ятав, де були дверi, знайшов ?х навпомацки й вийшов у фой?. Фой? було звичайне, як i всi iншi фой? кiнотеатрiв, тут горiло яскраве свiтло i висiли на стiнах портрети кiноакторiв, щоправда, жодного з них вiн нiколи не бачив на екранi. Дмитро Iванович повернув лiворуч, широкий коридор привiв його до дверей, i вiн вийшов на вулицю. Свiтило сонце, гудiло мiсто, десь зоддалiк долiтав голос молочаря: "Молоко ?. Мо-ло-ко. ? мо-ло-ко!" Зовсiм як у ?хньому дворi, хоч вулиця була незнайома, вузенька, з високими готичними вiкнами будинкiв, нестеменне така, якi вiн бачив у старiй частинi югославського мiста Сплiт, де побував позаторiк. Щойно вiн хотiв рушити праворуч, де по гомону вгадувалася магiстральна вулиця, як з дверей кiнотеатру вибiгла маленька сухенька жiночка в окулярах i вхопила його за рукав пiджака. "Пробачте,сказала вона,- оддайте ваш квиток". "Нащо вiн вам?" - здивувався Марченко. "У нас такий порядок",- багатозначно сказала жiночка. Вiн хотiв повернутися й пiти, але замiсть того почав шукати квиток. Обмацав усi кишенi, деякi навiть повивертав - квитка не було. "Я, мабуть, його викинув",- трохи розгублено казав Дмитро Iванович. "А як ваше прiзвище?"-швиденько запитала жiночка. "Нащо це вам?.. Марченко..." "Ми не можемо випустити вас",- сказала жiночка, намагаючись налити в свiй голос якомога бiльше твердостi. Адже вона розумiла, що нiяким чином не зможе втримати цього дебелого чоловiка. Ще краще це розумiв Дмитро Iванович. Ось вiн повернеться й пiде, i що йому зробить оця общипана синиця в окулярах? Але вiн натомiсть запитав: "Що ж менi робити?" "Пiдiть нагору, попросiть дозволу у Вiнга". "Яке дивне прiзвище",-подумав Дмитро Iванович. йому дуже не хотiлося вертатися в цей пiдступний будинок, але вiн таки пiшов. Крутими сходами пiднявся на другий поверх, зайшов у великий просторий кабiнет. Там стояла парка задуха - вiкна чомусь були зашторенi - товчiя, гармидер, у густому диму помiж столиками з келихами в руках сновигали чоловiки (тiльки чоловiки) в чорних костюмах, про щось розмовляли, смiялися, на столиках, пiдвiконнях, просто на пiдлозi поблискували пляшки з напоями i сифони з водою. "Хто тут Вiнг?" - запитав Дмитро Iванович витрiшкуватого молодика, який опинився найближче до нього. Молодик стенув плечима. "Не знаю". "Хто тут Вiнг?"-пройшовши трохи далi, звернувся Дмитро Iванович до опасистого чоловiка з пляшкою в руках. "Не знаю, - сказав той.- Пройдiть у кiмнату напроти". Дмитро Iванович вийшов на площадку сходiв, попрямував до вузеньких, оббитих жовтим дерматином дверей. У тiй кiмнатi сидiло тiльки четверо людей, гортали якiсь журнали, один примiряв перед дзеркалом парик. "? тут Вiнг?"-знову запитав Дмитро Iванович. Нiхто довго не вiдповiдав, аж нарештi одгукнувся чоловiк, котрий примiряв парик: "Вiн, мабуть, у пiдвалi.- Натягнув парик, одним вправним рухом прилiпив вуса (борiдка була своя) i враз став страшенно схожий на Мефiстофеля. А може, й справдi вiн збирався грати Мефiстофеля.- А взагалi на землi все тлiн, справжн? тiльки одне - одвiчнi iлюзi? людей",- кинув вiн через плече. Хоч його слова, як здогадався Дмитро Iванович, призначалися не йому, а комусь iз тих трьох за столом, у нього чомусь лякливо стиснулось серце. Вiн увiбрав голову в плечi й поспiшливо вийшов на площадку сходiв. Спустився на перший поверх, пошукав очима сходи до пiдвалу й побачив довгий вузенький коридорчик, а в кiнцi його прочиненi на вулицю дверi. Мабуть, це був чорний хiд. Дмитро Iванович хотiв вийти через тi дверi, а тодi пригадав, що сказав жiнцi в окулярах сво? прiзвище й тепер без дозволу пiти не може. Передадуть на роботу, можуть бути непри?мностi. Звичайно, вiн нiчого не порушив, а тiльки загубив квиток, до того ж уже тодi, коли виходив iз залу. А все-таки... I хоч його манили прочиненi на вулицю дверi й змагало бажання швидше покинути цей пiдозрiлий будинок, почав шукати сходи до пiдвалу. I в ту мить з прочинених дверей до нього долетiв протяжний поклик: "Молоко. ? мо-ло-ко. Мо-ло-ко ?!" Од того поклику Дмитро Iванович i прокинувся. - Молоко. ? мо-ло-ко. Мо-ло-ко ?! - знову долинув до нього голос. Спочатку Дмитро Iванович подумав, що той голос долiта? зi сну. У кiмнатi була темiнь, у нешироку щiлину мiж штор на стiнi падало свiтло вуличного лiхтаря. Дмитро Iванович увiмкнув нiчничок, який стояв на журнальному столику в узголов'?. Була третя година ночi. О цiй хвилi крiзь прочиненi на балкон дверi знову влетiв закличний голос: - Молоко. ? мо-ло-ко. Мо-ло-ко ?! Дмитро Iванович, ледве вiрячи собi, вступив у капцi, вийшов на балкон. Поглянувши вниз, справдi побачив Степана, молочаря. Той стояв, навалившись грудьми на нещодавно змайстровану решiтчасту загорожу пiд кавуни, час вiд часу важко закидав назад голову, вигукував слова, якими ранком скликав до бiдонiв покупцiв. Дмитро Iванович розреготався. Що Степан п'яничка, вiн знав давно, але де той нализався о цiй порi, та ще й приволiкся на сво? щоденне торговельне мiсце ! Вiн зачинив балкон, лiг на канапу, вимкнув свiтло. Реальнi Степановi слова розсунули заволоку недавнього сну, вiн усе ще хлипав перед очима. Найповнiше запам'яталися пошуки Вiнга. Дмитро Iванович пригадав сво? мандри по кабiнетах у розшуках того загадкового чоловiка, пригадав вiдчиненi на вулицю дверi, i його пойняла досада. Вiн навiть у снi лишився таким самим. Не рвонувся, не наплював на все, не пiшов. Безглуздий сон, тiльки вiн у ньому поводився не так, як мав би, на його теперiшню думку, поводитись. Найчастiше чомусь йому снилося, що вiн iде босий. Решта-як треба: костюм, галстук, капелюх, а черевикiв... нема?. Вiн заходить у академiю, ступа? по натертiй до блиску паркетнiй пiдлозi... босонiж. Щойно iшов у черевиках, i враз вони кудись подiлися. То була просто кара господня. Найгiрше ж, що вiн у снi не мiг повернутися й утекти, а покiрно йшов на виклик. Хоч i бачив, що диву? всiх неймовiрно. Вiн ще раз вiдзначив з iронi?ю i прикрiстю, що i в снi залишився точнiсiнько таким, як у життi. Вiн подумав, що таким вiн створив себе сам i що оце i ? його справжня суть. Вона дужча чи, може, мiцнiша за всi його розмiрковування i поривання. I ще вiн подумав, що кожна людина ма? якусь свою одну суть. Вiн не мiг погодитися з тими вченими, якi кажуть, що людина сьогоднi не зна?, яка вона буде завтра, що в нiй зненацька може вибухнути щось таке, що здиву? усiх i ?? саму. Звичайно, людина може розкритися, може спалахнути, може кинути себе на високу гору. ?? душа iнодi здатна на крутi повороти. Проте суть людини лиша?ться тi?ю самою. Людина або смiлива, або боязлива, обережна, жадiбна, балакуча, потайна, вiдкрита. Вона така завжди. Одна здатна любити дужче, вiдданiше, iнша - менше, холоднiше, розсудливiше. В однiй закладено страху бiльше, в iншiй - менше. Закладено вже змалку. В генах чи дiдько зна в чому... I страху, й любовi, i ненавистi - всього того, що трима? в руках i руха? свiт. Вiн пригадував, як деякi авторитети описують людськi стани, кажуть, що людинi бува? байдуже, що станеться з нею в наступну мить. Може, це й так, коли вона приголомшена настiльки, що вже не може мислити, сприймати того, що ?? оточу?. Дмитро Iванович побував на крутих гребенях, але жодного разу з ним не сталося такого. Вiн пам'ятав, чого досягав, нiколи не дозволяв собi повестися так, щоб однi?ю миттю втратити все, що мав. Через те був твердо переконаний, що i в кожно? iншо? людини ? оте осердя, яке нiяким чином не може змiнитися в одну мить за помахом мiзинного пальця Долi. То неправда, думав вiн, що ми не зна?мо, що зробимо в наступну хвилину. Обмовили людину Фрейд i його послiдовники, i навiть генiальний Досто?вський помилявся, коли обстоював роздво?ння душi, а також, що людина пiд владою темних, не зрозумiлих ?й сил. Людина завжди зна?, що вона робить i зна?, якi сили ведуть ?? у життi. Дмитро Iванович чiтко i ясно мiг сказати, якi сили вели i ведуть його. Навiть зараз. Насамперед це було почуття обов'язку. Особливо вiн усвiдомлював свiй обов'язок бути чесним i щирим перед спiвробiтниками лабораторi?, бути прикладом для сво?х молодих колег. I саме це усвiдомлення обов'язку принесло йому радiсть. Радiсть трохи аж моторошну - вiдповiдальностi за долi iнших. Вiн розумiв, що йому не байдужi всi цi люди, що вiн болi? за них душею. I саме цим вiн насамперед людина i комунiст. Вiн аж пiдносився сво?ю думкою над усiм дрiб'язком буденщини, над власними недосконалостями. Це не було самомилування, вiн просто почував, що ? в нього якесь осердя, тримаючись за яке може йти далi. Вiн думав про роботу. Вона - святiсть, ?хня проблема, ?хнi спiльнi зусилля - вище за них самих, то iдеал, то бог, якому вони служать. Вiн почував i розумiв - вона об'?дну? все: ?хнi пристрастi, ?хнi прагнення - всiх i кожного зокрема, велика свiтла мета, велика робота поменшу?, а то й гасить у душах усе дрiбне й возвеличу? гарне та правдиве. Саме через те почував справжнiй страх перед експериментом, який мали розпочати за кiлька годин. Дмитро Iванович уже не змiг заснути до ранку. Навiть спробував читати - на його журнальному столику лежала книжка про новi дослiдження в розкопанiй Помпе?, але читане не бралося до голови, i вiн вiдкинув книжку й знову загасив свiтло. Так i пролежав з розплющеними очима до ранку. Встав з головним болем, розслаблений, майже знесилений. Ледве змусив себе зробити таку-сяку фiззарядку - махнув у один, у другий бiк руками, немов давав кому вiдчiпного, кiлька разiв зiгнувся в попереку й на тому закiнчив. Поснiдавши я?чнею та вчорашньою картоплею, провiв до школи Маринку,- вiн проводив ?? щодня, Ма-ринка вважала це його почесним обов'язком,- i пiшов на роботу. Вiн пiшов не прямо, а далеким кружним шляхом, сподiваючись хоч трохи збадьоритись, розвiяти бiль у головi. Було гарно йти ранковим мiстом, щойно политими вологими тротуарами, на яких у калюжах купалися голуби, поспiшали перехожi. Повiльно, бо таки випереджав час, пiднiмався вгору крайньою але?ю парку Шевченка. Вiн навiть не зглянувся, як опинився аж тут. Отак само, оцi?ю ж таки але?ю вiн пiдiймався... тридцять п'ять рокiв тому. Тридцять п'ять чи тридцять чотири. Чомусь не мiг точно полiчити. А от те, як iшов з фанерним чемоданом у руцi, пам'ятав добре. I тут вiн здогадався, що нинi й iшов для того, щоб пригадати чи пригадувати. Минуле, таким, яким воно було насправдi, приходить вельми рiдко. I якось несподiвано - спалахом. Якийсь звук, якийсь колiр, якась асоцiацiя раптом вирве мить просто звiдти, i тодi все затерпне всерединi, й зда?ться, ти повернеш себе, колишнього, молодого, повернеш час, молодi дерева й тi хмари, якi вже тричi випарувались на Землi. То при?мна i навiть чимось аж лячна мить. А може вона й просто прийти з споминiв. Отут вiн став. Чемодан поставив до нiг, але ручку не випускав. Чемодана йому зробив сусiд, дядько Гавро. Ручку одiрвав од дверей, петлi поробив шкуратянi. Було дуже рано - п'ята чи шоста година. Мiсто ще спало. Вiн зупинився бiля басейну. Посеред басейну стояв симпатичний опецькуватий хлопчик, вiн тримав над головою кухоль, з якого лилася вода. Сонце тiльки зiйшло, грало променями на мармурових плечах хлопчика, на струменях, творячи райдугу. Хлопчик чимось був схожий на ?хнiх сiльських пастушкiв, у нього так само костричився на головi чуб i спадали намоклi штанцi. Зараз тут сто?ть iнший хлопчик. Вiн трима? в руках рибину. Того хлопчика, мабуть, забрала вiйна. Дмитро Iванович пам'ята?, йому тодi захотiлося пити. Вiн поставив чемодан на край басейну - щоб мати на оцi, наслухався в селi про "жулiкiв", перескочив на купу камiння i нахилився до кухля. Вiн тодi сприймав життя просто - насамперед з боку доцiльностi того, що iснувало довкола. Вiн хотiв пити. А тут була вода. I йому було байдуже, звiдки вона текла - з криницi, з крана чи мармурового кухля. Вiн подумав, що зараз, хоч як би хотiв пити (вiн взагалi майже забув, що то справжня спрага), нiзащо не став би на край басейну. I не тiльки через те, що це некультурно... Цi?? митi вiн подумав, що отой парубчак, котрий стояв тридцять п'ять рокiв тому, це не вiн. Тодi бiля басейну стояв сильний, безпосереднiй, грубуватий i безкомпромiсний хлопець. А оце сто?ть важкий учений, котрий часто вага?ться, по кiлька разiв зважу?, шукаючи правильного i найкоротшого шляху. Цей чоловiк зна?, як важко придбати i як легко втратити, ось чому вiн помисливий. Щось таке чи подiбне до цього колись сказав Арiстотель. Може, вiн це сказав, теж стоячи над басейном i дивлячись на сво? молоде вiдображення у водi? Але це таки вiн, подумав Дмитро Iванович. У глибинi - десь вiн. Оце все: розважливiсть, обережнiсть - то тiльки нашарування, то одяганки, якi вiн натягував одна на одну вподовж рокiв. Той же парубчак справдi був палкий i безжурний. Напившись i побачивши, що ще дуже рано, вiн узяв чемодана й поволiк його за високi тюльпани в густу траву. Вiн лiг у траву й, мiцно тримаючи в руцi ручку, ту саму ручку, якою сiмнадцять рокiв одчиняв хатнi дверi i яка тепер була прицвяхована до чемодана, заснув. Прокинувся од якогось галасу. Сiв на травi, протер очi й побачив перед собою грудасту дiвчину в синiй косинцi й зеленому фартусi. Вiн не одразу зрозумiв, що вона ла? його за пом'яту траву. Це його розсмiшило, i вiн сказав: - Я привезу вам його цiлу в'язку. - Чого? - здивовано запитала дiвчина. - Сiна. Тодi розреготалася вона. I крiзь смiх пояснювала, що сiна ?й не треба, i всiм, хто живе у мiстi, теж, а що траву не можна м'яти, бо це псу? вигляд парку. Вiн почав пiднiмати руками зелену чуприну трави, й дiвчина розреготалася ще дужче. Потiм вiн зустрiчав ?? не раз - вона працювала чи то двiрничкою,чи то квiтникаркою у цьому парку й щоразу, забачивши його, смiялася. Вiн оселився в двоюрiдно? тiтки. В унiверситет ?здив трамва?м. Першi два тижнi - тим самим вагоном. На тому вагонi на борту була написана цифра 631. Вiн думав, що тiльки цим трамва?м, з цифрою 631 на борту, й можна до?хати до Володимирсько? вулицi. Прийшовши вранцi на зупинку, очiкував його iнодi по двi години. Запiзнювався на навчання, приходив здосвiтку, економлячи на снi. А раз, не дочекавшись вагона шiстсот тридцять один, пiшов пiшки по рейках, щоб не заблудитися. Ох же й смiялися однокурсники, коли вiн розповiв, чого запiзнився. То були iншi однокурсники, не тi, з якими закiнчував унiверситет. З тими, у лавах добровольчого студентського батальйону, вiн пiшов на вiйну. Пiсля вiйни вiн не зустрiв нiкого з них. Удруге вiн прийшов у цей парк, коли тут ще не було нi зелених газонiв, нi квiтiв, нi фонтана. I не було бiльше грудасто? дiвчини в синiй косинцi й зеленому фартусi. А вiн був такий самий, як i ранiше,- безпосереднiй, залюблений у науку, але ще завзятiший i наполегливiший. У ньому буяла енергiя, сила i трохи зрiв розрахунок, гарний розрахунок на вiдкриття, на високi житт?вi щаблi, жеврiла надiя прорватися кудись, спити з джерел, захованих у глибинi. З одного боку, мабуть, то було несвiдоме бажання назавжди позбутися фанерного чемоданчика, а далi солдатського речового мiшка i голих дощок залiзно? койки в пiсляво?нному гуртожитку. На тi дошки вiн клав одну полу шинелi, другою накривався й спав не роззуваючись, бо залiзна грубка, жерстяну трубу яко? вони вивели в кватирку, грiла доти, поки в нiй гоготiло полум'я од украдених на станцi? Ки?в-Товарний, попиляних у пiдвалi круглякiв. У них був сильний курс. Зодягнений переважно у шинелi, якi глибоко в складках ще зберiгали запах порохового диму, та в спiдницi з плащ-наметiв i кофточки з парашутного шовку. Недарма майже третина ?х пiшла у велику науку. Марченко теж прийшов на студентську лаву просто з госпiталю (був контужений на понтоннiй переправi через Вiслу) на другий курс. З другого боку, його вже почали лоскотати й пломiнцi честолюбства, неяснi сподiвання щось знайти, щось вiдкрити, щось звершити. Тi пломiнцi трiпотiли в ньому оддавна. Вiн сам не знав, де вони в ньому взялися. Адже, здавалося, був точнiсiнько такий, як iншi хлопцi в селi. Ну, може, трошки чутливiший. Вiн соромився тi?? чутливостi й тонкостi. Але нi в кому з них не горiв отой пломiнець. Вiн не дав упродовж усi?? вiйни викинути з речового мiшка два грубi томи бiологi?, щоб натомiсть покласти пару запасних онуч чи банку американсько? тушонки, вiн знову привiв його в цей парк. Дмитро Iванович розумiв, що, звичайно, в тому було й трохи випадковостi, що вiн iшов саме в бiологiю, але що йшов, iшов кудись уперед, до знань,- нiтрохи. До знань i ще до чогось. На якусь мить вiн задумався: що б з нього могло бути, якби вiн не поступив на бiофак унiверситету? Як би склалося його життя? Вiн не мiг не признатися собi, що скрiзь, куди б не закинула його доля, вiн пробивався б угору. Якби не поступив на бiофак, вiн вернувся б у Чернiгiв i вступив би до педiнституту. I теж отримав би диплом з вiдзнакою. Щоправда, тодi колiя його життя навряд чи при?дналася б до широко? магiстрально? колi? науки. Вiн був би вчителем бiологi?. Не вчителем, а директором школи. Або й завiдуючим райвно. Зразковим директором школи... I потратив би на те стiльки енергi? й сили... Стоячи отут, бiля басейну, в затiнку каштана, вiн нiби заглянув кудись глибоко-глибоко, в друге сво? життя. Побачив себе iншого. Нечiтко й неясно, як власне вiдображення на днi басейну. У лабораторi? панував дух тривожно? урочистостi, пiднесеностi, страху. Дмитро Iванович намагався триматися спокiйно, навiть трохи перегравав на тому, пройшов по всiх кiмнатах, поговорив з Вадимом i Юлi?м i сказав, щоб починали. Власне, не починали, а закiнчували. Адже всi цi днi були вiдданi пiдготовцi. Тут було багато майже механiчно? роботи: подрiбнення й руйнування ультразвуком хлоропластiв, фрагментацiя, видiлення першо? фотосистеми iз строми i гран - довгий ланцюжок од звичайних листочкiв зеленого гороху до готово? суспензi?, в якiй зроблено цiлий ряд перевiрок, вiдтак введено мiчений по фосфору амонiл-тетрафос i проведено реакцiю на сонце. Сьогоднi вони мають довiдатись, вступив у реакцiю амонiл-тетрафос чи нi. Дмитро Iванович не збирався особисто бути присутнiм при тому. Все вже вивiрено й перевiрено, а розiгнати екстракт на електрофорезi, накласти хромотографiчний папiр чи зробити обчислення на лiчильнику Гейгера - Мюллера не згiрше за нього, а може, навiть краще, зумiють Вадим i Юлiй, а також запрошений з лабораторi? iзотопiв Микола Яструбець. Марченко не хотiв заважати ?м. Вiн побажав усiм успiху, всi вони дружно, хором послали його за узвича?ним ритуалом до дiдька, i вiн пiшов до себе в кабiнет. Скинув i повiсив на спинку стiльця пiджак, розчинив вiкно, пiдсунув прислану на вiдгук з iнституту ботанiки дисертацiю. Вiн читав довго (а може, йому лише здалося, що читав довго), а коли одiрвався, у подивi помiтив, що нiчого з прочитаного не зрозумiв. Вiн навiть не мiг сказати, про що саме читав. Тiльки тепер збагнув, що весь час думав про те, що робиться через двi кiмнати од нього. Намагався вiдгадати, на якому вони етапi i чи скоро закiнчать. Дмитро Iванович подумав, що дисертацiю вiн сьогоднi читати не зможе. Велика серйозна робота, над нею треба зосередитись, зануритись у не? з самого початку, бо далi можна нiчого не зрозумiти. Поки що вiн напише листи в Алма-Ату, вiдповiсть колегам з Алма-Атинського iнституту фiзiологi? рослин на ?хнi запитання по дослiдженню свiтлово? фази фотосинтезу, що частково теж дослiджу? його лабораторiя. Вони навiть самi створили спектральнi прилади, тут, власне, мають безсумнiвнi успiхи, вже визнанi серед iнших фотосинтетикiв. Це не особисте дослiдне поле Дмитра Iвановича, але воно теж пiд ного контролем. Колись на ньому працював i вiн, тепер роботу продовжують iншi. Вiн розпочав писати листа. Написав першу фразу, а далi перо зупинилося й анi руш. Вiн силомiць примусив себе думати над вiдповiддю, низав рядки, креслив i перекреслював, аж поки не порвав аркуш. По тому довго сидiв самозаглибившись, у ньому мовби щось одключило волю. Дмитро Iванович розумiв, що то одключив вiн сам, i не мiг нiчого вдiяти. Вiдтак спробував зосередитись: гортав реферативнi журнали, впорядковував папери в шухлядi столика. А час спливав, неначе кров з незабинтовано? рани. Вiн мимоволi рахував його, за годинником i по сонцю, яке плинуло над корчуватськими лiсами. На хвилю затримався поглядом на лiтаковi, який безшумно спускався до лiсу. Вiн бачив ?х щодня, звик до них, майже не помiчав: один за одним вони йшли на посадку в аеропорт Жуляни, але цей лiтак чомусь викликав у нього тривогу, вiн проводжав його очима, поки той не сховався за будинками. "Пора б уже комусь прийти",- подумав i зрозумiв, що вже давно дослуха?ться до крокiв за дверима. Вiн вiдчув, що якесь велетенське, нiколи досi не знане напруження скову? його зсередини, тисне, аж ста? важко дихати. I враз вiдчув, що вiн страшенно розсмиканий, нервово виснажений. Що страх гнобить його неймовiрно. Розумом начебто й не вельми панiкував. Але в душi залягла тиша, яка була майже зловiсна. I раптом закололо пiд серцем, i жилка на лiвiй руцi забилася, неначе натягнена сталька пiд вiтром: тiнь-тiнь-тiнь. Вiн уловив тонке тремтiння десь усерединi й вiдчув, що в нього навiть тремтять пiд колiнами ноги, що вони ослабли, i коли вiн пiдведеться, може не встояти. Вiн нiколи не думав, що такий розбитий. Це злякало в свою чергу. Що отак сточенi нерви, надiрване здоров'я. Чому? Нiби ж нiчого подiбного донедавна за собою не помiчав. У коридорi почулися кроки, вiн несамохiть напружився, вп'явся руками в бильця крiсла. Кроки потупотiли далi, а вiн усе ще сидiв закам'янiлий. "Ну, це не годиться зовсiм",- подумав Дмитро Iванович i пiдвiвся. Ступив до лабораторного стола i враз вiдчув, що в нього в горлi мовби щось запекло, заклекотiло, здавалося, хтось стиснув його пальцями. Водночас його залила гаряча хвиля, але вона не була схожа на ту, яка залива? при соромi чи нiяковостi, вона була занадто пекуча й важка, здушувала зсередини й накочувалась на серце. Воно обкипiло жаром. Дмитро Iванович пам'ятав цю хвилю - так само вона накочувалась на нього, коли вiн чотири роки тому, упавши, зламав ногу i дво? ребер. То була передшокова хвиля, слiдом за тим йому червоно засвiтилося в очах i погас свiт. Наступно? митi у Марченка хлинула з рота кров. Вiн злякався страшенно, але, як i завжди в такi хвилини, мовби весь стиснувся,- стиснув кулаки, стиснув мисль, волю,- сiв на куценький, з металевими нiкельованими бильцями диванчик. Хотiв лягти, а тодi подумав, що так може захлинутися, й лишився сидiти. Вiн боявся поворухнутися, розумiв, що ворушитися, мабуть, не треба, що найлiпше посидiти отак i спробувати заспоко?тись, погасити важку гарячу хвилю в грудях. В ту мить майнула думка про можливу смерть. Собi на подив, зовсiм тверезо вiдкарбував, що цi?ю думкою вiн здавна мовби прип'ятий до чогось, що ця думка взагалi не да? рвонутися. Але щось одразу й заперечило: смерть ? подвiйним гальмом, якби ?? не було, не було б краси життя. Оцього сонця, отих кленiв i яблунь. Оця несподiвана тверезiсть i холоднiсть розмiрковування про щось сторонн? просигналiзували йому, що вiн не помре, iнакше б вiн не змiг отак мислити. Життя - то стрiчка, яку намоту? барабан машини; мелькнув останнiй шматочок - i все. Але, видно, його стрiчцi ще не прийшов кiнець. Та й надто прикро буде, якщо вiн сам укоротить ??. "Ми й так iнодi витрача?мо ?? не на те, що треба". Носова хустинка аж хлипала од кровi. Воднораз Дмитро Iванович вiдчув, що пекти в горлi перестало, що дихати теж стало легше i що важка гаряча хвиля вiдступила. Вiн зачекав ще хвилину, повiльно пiдвiвся. Так повiльно, що знову мало не звалився на диванчик. Якась сила, а може, антисила, сила руйнацi?, ламала його. Але тепер вiн свiдомо вирiшив не пiддаватися ?й. Вiн боровся затято, майже зi злiстю. Тримаючись за стiл, пройшов до вiкна, тремтячою рукою налив з графина в склянку води й виполоскав рот. Потiм намочив у водi аркуш паперу й витер обличчя. Цими розважливими дiями сподобався собi, вiдзначив у думцi, що таки здолав страх i панiчнiсть, що обiйшовся без сторонньо? допомоги й без виклику медикiв. Тепер треба було подумати, як замити плями на пiдлозi i що робити з сорочкою. Хусточку вiн просто викине в кошик... У цей час до кабiнету увiйшов ?вген. Дмитро Iванович чи не вперше пошкодував, що привчив спiвробiтникiв заходити без стуку. У ?вгена з переляку трохи не вискочили з орбiт очi, вiн штовхнув ногою дверi й щосили закричав у коридор: - Сюди, сюди. На помiч! А тодi кинувся до Марченка, хотiв пiдтримати його, але Дмитро Iванович уже зовсiм спокiйно i впевнено вiдвiв його руку, сказав з досадою: - Ну, чого ви кричите? Зачинiть дверi. Але-до кабiнету вже бiгли люди. Дмитровi Iвановичу було невимовне прикро, адже всi здогадаються, з чого все це сталося, вiн несподiвано розсердився, почав виганяти всiх з кабiнету, не дозволяв дзвонити в швидку допомогу. Його не послухали, знову посадовили на диван, але в швидку допомогу таки не дзвонили. А тим часом за двi кiмнати добiгав до кiнця останнiй акт iнту?тивно передбачено? Дмитром Iвановичем драми. - Ну як, як ми йому скажемо! - гарячкував Юлiй, i його худорляве обличчя з великими, широко поставленими очима палахкотiло жаром.- Ти б побачив його; я тiльки на хвилинку заглянув, i то злякався: сорочку хоч викрути, а на обличчi нi кровинки. - А що ж робити? - похмуро казав Вадим. Його красиве обличчя посiрiло од утоми, пiд очима залягли синi пiдкови. - Вiн сам запита?. - Треба якось обдурити... Принаймнi на якийсь час. Може, Свiтлано Кузьмiвно, ви... Хорол навiть не обiзвалася. Вона все ще тупо й безпомiчно дивилася на рентгенiвську плiвку, немов сподiвалася, що вiд ?? бажання, вiд ?? тужного погляду на нiй проступлять чорнi плями. - Ти це придумав, ти й роби,- знову сказав Вадим. - Прояви сво? акторськi здiбностi. Вiн зрозумiв, що сказав дурницю, але не покаявся навiть поглядом. Сидiв на рiжку стола, обхопивши руками колiно, i, було видно, розмовляючи з Юлi?м, думав ще про щось. Бiля вiкна, спершись лiктями на лутку, стояла Неля. Почувши про те, що сталося а ?хнiм шефом, вона було рвонулася до дверей, але ?? зупинив i завернув назад Юлiй, тепер вона зосереджено-болiсно чекала розв'я