зки.
   Юлiй оглянув ?х усiх, його очi зайнялися рiшучiстю, й вiн сказав:
   - Ну й... це ж не фарисейство.
   По його обличчю пройшла судома, було видно, як  вiн  щосили  переломлю?
щось у собi, настрою?ться на фальшивий оптимiзм.
   Вiн забiг до кабiнету Дмитра Iвановича, коли той,  знову  вiдсторонивши
руни тих, хто хотiв йому допомогти, пiдвiвся з дивана.
   -  Шеф,  усе  о'кей!  -  надмiру  голосно  вигукнув  Юлiй,  намагаючись
невiдривне дивитися в очi Марченковi, адже тiльки так, здавалося йому, той
може повiрити.- Нашi ще там кiнчають...
   Дмитро Iванович подивився на Юлiя довгим, проникливим поглядом, сказав,
здавалося, зовсiм спокiйно, тiльки дуже тихо:
   - Ви не вмi?те брехати, Юлику. Той змигнув очима, опустив голову:
   - Пробачте... Ви не навчили.
   - Спасибi, за... при?мний каламбур,- посмiхнувся Дмитро Iванович.
   Вiн справдi був спокiйний. Мабуть, тому, що  пережив  невдачу  наперед.
Йому було соромно вiд того, що сталося, i тепер вiн намагався бодай чимось
компенсувати свiй недавнiй страх i панiчнiсть.
   У ту хвилину, тихi й пригнiченi, до кабiнету зайшли Свiтлана Кузьмiвна,
Вадим, Неля. Вони чули з коридора Юлi?в провал, критися далi було  нiчого.
Дмитро Iванович вiдчув, як його кольнуло в серце. У подивi  вiдзначив,  що
той бiль був не за себе, а за них  -  Свiтлану,  Нелю,  Юлiя,  Вадима.  Ще
подумав, що дорого б дав, аби зараз забрати його в них. Але... що вiн мiг?
   - Ви що... Наче в траурнiй процесi?,- змусив себе осмiхнутися.-  Го-го,
ще й не такi невдачi бувають. Згадайте... Ну, чого там... Та всi вiдкриття
в науцi не приходили легко.- I, щоб не пустити ?х далi у песимiзм, не дати
розлiзтися по кутках сумнiвiв, сказав: - Загальмувати могла тисяча причин.
Не  спрацювали  хлоропласти,  не  та  концентрацiя  дигiтонiну,   неякiсна
обробка... От ми взяли для обробки дитирген iкс сто...
   Вiн почав захоплюватися, i, щоб утримати його од хвилювання, Корецький,
котрий теж прийшов сюди i дивився  на  нього  розумними  й  трохи  сумними
очима, взяв його пiд руку:
   - Потiм, потiм. Вiдпочиньте. Мiй шофер зараз вiдвезе вас додому.
   Дмитро Iванович не заперечував.  Вiн  тiльки  бадьористо  подивився  на
колег (принаймнi йому здавалося, що подивився так) i сказав:
   - Експеримент ми повторимо. Готуйте нову суспензiю.
   Удома вiн одiмкнув дверi сам, хотiв,  непомiтно  пройти  у  ванну,  щоб
скинути й попрати сорочку, але Iрина Михайлiвна почула, перестрiла його  в
коридорi. Вона  злякано  зойкнула,  але  одразу  ж  оговталася,  допомогла
перевдягтися, постелила йому на диванi постiль. Хотiла  викликати  лiкаря,
але вiн не дозволив.
   Вiн тримався спокiйно, знав, що  не  ма?  права  давати  собi  попуску,
розвихрюватися, досить з нього в домi галасу й  нервiв  i  так.  Спокiй  i
твердiсть почав культивувати не так давно, вiн розумiв, що  запiзнився  на
багато рокiв, але того не вернути.
   Хоч  i  стримано,  розповiв  про  все,  що  сталося  на  роботi.  Iрина
Михайлiвна вислухала, запитала, як йому  ма?ться  зараз,  принесла  чаю  i
валер'янових крапель. Склянку  з  ча?м  вiн  узяв,  а  валер'яновi  краплi
повернув з докiрливою посмiшкою. Це остаточно заспоко?ло Iрину Михайлiвну.
Для не? чоловiкова душа була неначе поверхня рiки.  Вона  бачила  все,  що
дiялось на нiй, а спроби прозирнути  в  глибину  не  робила  нiколи.  Вона
тривожилась за його здоров'я, але, побачивши, що нiчого серйозного йому не
загрожу?, заспоко?лась; ?? засмутила невдача в нього  на  роботi,  але  що
вона означала для нього самого, не  по  службi,  а  саме  для  нього,само?
сутностi його життя,- не розумiла. I не намагалася зрозумiти. Ну, щось там
не вдалося -. ото й усе. Так само не завжди розумiв ?? шкiльнi  клопоти  й
вiн, проте намагався зрозумiти, вряди-годи допомагав  якоюсь  порадою,  та
оскiльки  до  сво??  роботи  вона  ставилася  з  холодком,   той   холодок
передавався i йому.
   Отож вона сказала кiлька заспокiйливих слiв, пiшла у ванну,  де  в  не?
стояла ввiмкнута пральна  машина.  Ранiше  вiн  здебiльшого  допомагав  ?й
прати,  принаймнi  розвiшував  бiлизну,  i  тепер  трохи  подосадував,  що
невчасно занедужав.
   Вiн зiбрав постiль, лишив тiльки подушку, пiдклавши пiд не? ковдру, лiг
на канапу. Спочатку  лежав  без  будь-яко?  думки,  а  потiм  уява  почала
малювати те, що могло статися i що було б по тому. "Куди б Iрина подiла на
цей час Маринку? Одiслала з кимось у село  чи..."  I  вiн  почув  Маринчин
крик:  "Таточку,  татуньочку,  татчику...",-  i  уявив  ??  жах,   розпач,
неможливiсть осягнути все сво?м  маленьким  розумом  i  серденьком  -  усе
стояло перед очима так реально, йому було так жаль Маринки, аж вiдчув,  як
до очей пiдступили сльози.
   Вiн похапливо перелiг iз спини на правий бiк i спробував одiгнати лячне
видиво. I таки одiгнав. Проте його  й  далi  обiймали  невеселi  думки.  У
головi немов зависла важка хмара, заступила виднокiл, пiдiм'яла  пiд  себе
все, i хоч не кресали блискавицi й не гуркотiв грiм, але пойняв такий туск
i щем, що хотiлося кричати.
   Вiн згадував те, що трапилося  на  роботi,  i  йому  ставало  страшенно
прикро й соромно.
   Вiн нiколи не думав, що отакий крихкий. Йому  нiщо  не  загрожувало,  i
нiби навiть не так уже жахливо й переживав... Адже  це  не  смерть  когось
близького, не загроза власному життю. А от же...
   I вiн подумав i вперше вiдчув, яка  крихка  людина  взагалi.  Всесильна
людина, яка поверта? рiки, проламу? гори, яка  в  чистому  полi  вибудову?
мiста - камiннi лабiринти, перемоловши на порох i скле?вши наново гранiт i
залiзо. I от у цьому, зведеному ?? руками  громаддi,  живе  вона  сама,  в
однiй iз клiтинок б'?ться гаряче серце, метушиться грудочка живо? плотi. В
оцiй ось, у  сусiднiх...  Всесильна  людина...  Вона  справдi  надзвичайно
крихка. I не тривка. Вона згаса? враз, i вiд не? не лиша?ться  нiчого.  Як
отам, у Помпе?, книжка  про  розкопки  яко?  лежала  на  його  журнальному
столику i на яку вiн зараз дивився: за  тисячолiття  в  попелi  залишились
тiльки порожнечi- пози людей у момент загибелi.  Конфiгурацi?  ?хнiх  тiл.
Для чого? Кому? Тiла, яке за пiвгодини до того кохало. Очей, якi  плакали.
Мозку, який щось думав... Може, саме винаходив якусь теорему.
   Ну, а якби залишив теорему? Встиг  залишити?  Тодi  можна  вважати  оту
порожнечу не марною? Так, не марною. Вона й не марна. Без не?  не  було  б
Помпе?. Без них усiх.
   Випала б сьогоднi удача. А тебе б не  було.  Те,  друге,  виправдало  б
перше? I знову думка: виправдало для кого? Вiн зрозумiв, що дума?  про  це
не вперше. Що думав i вчора, читаючи  книжку  про  розкопки  в  Помпе?,  а
насправдi тiльки очiкуючи сьогоднiшнього дня.
   Вiн зрозумiв, що нiколи не зможе змiстити цi двi точки в одну.  Вони  -
мовби тiло й антитiло. Але весь його житт?вий досвiд пiдказував, що iнакше
жити не можна, що треба тiльки шукати, й тодi будеш людиною. Справдi, тим,
пiслясмертним, живе чимало людей. I це зовсiм не вiра в потойбiчне життя.
   От присвятив себе учений винаходу. Великий  учений  великому  винаходу.
Вiн мiг би вигадати сто склеювальних олiвцiв чи двiстi паст i мав би за те
нову машину, штани, дороге коль? для жiнки. Але вiн зна?, що те  згине,  а
справжнiй винахiд оцiнять i пiсля смертi. I теж, зда?ться, що  йому  тодi?
Так, тодi-дуже мало. Чи, певнiше, абсолютно нiчого. Немало людей кпинять з
цього. I сам той учений живе сьогоднiшнiм.  Але  й  туди  йде  якась  його
частка. Його не буде, а ця частка залишиться жити. Нi, це  вже  житиме  не
свiдомiсть його теперiшнього "я".  Але  житиме  матерiально,  у  винаходi.
Житиме те, що вiн вiддав майбутньому. Житиме вiчна непримиреннiсть  людини
зi смертю, заперечення смертi.  Людина  й  заперечу?  смерть  вiдкриттями,
книгами, скульптурами.
   Вiн  пiдвiвся  на  лiктi,  поправив  подушку  й  пiдсунув  книжку,   на
обкладинцi яко? була вiдтиснута картина Брюллова, пiд газети.
   Звичайно, кожна людина, подумав,  намага?ться  продовжити  сво?  життя.
Iнакше б... Нащо б ?й народжуватись? Втiша?ться вона життям чи  перетворю?
його собi на муку. Те вiд не? теж мало залежить.  А  може,  й  не  мало...
Принаймнi  вiн  створити  собi  постiйно  веселого  настрою,-  та  де  там
постiйно, хоча б вряди-годи,-  не  вмi?.  Вiн  умi?  тiльки  працювати.  I
каратися  через  свою  працю.  Бо  в  тiй  працi...   сенс   його   життя.
Парадоксально? Мабуть. Але це так. Його i, мабуть,  багатьох  iнших.  Адже
справдi з-пiд того попелу викопали прекраснi стату? i плити з  кресленнями
теореми Пiфагора. Тобто тi люди жили й загинули  недаремно.  I  не  тiльки
конфiгурацi? ?хнiх поз у момент смертi залишились на землi!
   Несподiвано, не знати чому, вiн  подумав  про  Борозну,  несподiвано  й
справдi, бо за весь сьогоднiшнiй день, та й за всi попереднi, жодного разу
не спом'янув його. Вiн примусив себе не воювати з ним навiть у мислях.
   Дмитро Iванович зрозумiв, чому нинi сплив йому у пам'ятi Борозна.  Тодi
вiн не почував до нього зла. А тепер, пiсля невдачi, вiдчув. Мабуть,  саме
через те, що той передбачив невдачу.  Так  би  мовити,  запрограмував  ??.
Виявився... прозiрливiшим чи розумнiшим. Вiн, Марченко, вiддав цiй  справi
шiсть рокiв життя i  дум,  а  цей  ось  прийшов  i  за  кiлька  мiсяцiв...
Треба-таки не допустити, аби вiн втручався далi. Але помщатися вiн йому не
буде. Тепер це...ну зовсiм негарно. Треба бути вище... Тiльки - вище.
   Дмитро Iванович силомiць стер усмiхнене (вiн чомусь  зараз  бачив  його
саме усмiхненим) обличчя Борозни. I знову вернувся до  попередньо?  думки.
Отже, треба шукати, де обiрвалася нитка. Вiн не мiг повiрити, що весь шлях
неправильний. Адже те, що мусить бути ще одна фаза, пiдказувало все.  Вони
вловлювали ?? побiчно тисячi разiв. Тiльки от не вдалося зафiксувати.
   А може, й справдi,- облило холодом мозок,-  це  тiльки  мiраж,  красива
химера, яку вигадав? А чи не краще було взяти в руку чужу ниточку i йти за
нею, i якби навiть вона обiрвалася, нiхто не осмiлився  б  сказати  лихого
слова, адже ту ниточку вiй узяв з рук визнаних авторитетiв.
   Вiн розумiв, що цей шлях не шлях вiдкривачiв, не шлях справжньо? науки.
I водночас потерпав перед невiдворотними  звинуваченнями  в  волюнтаризмi,
кар'?ризмi, безтурботностi. Вiн дивився на шереги книг, написаних  людьми,
якi саме й утвердилися смiливiстю, пошуком, безогляднiстю, немов  шукав  у
них пiдтримки. Книги зводились над ним восьмиярусним громаддям, вiн усi ?х
перечитав - не тримав у себе непрочитаних  книг,  з  роками  навiть  любив
перечитувати вже прочитанi колись; але зараз  вони  стояли  нiмi,  байдуже
виблискували корiнцями - тi люди вже сво? зробили, ?х уже  нi  заперечити,
нi перекреслити, нi звинуватити. А йому кортiло поговорити. Йому  праглося
пiдтримки, й не просто пiдтримки, а пiдтримки дружньо?  i  квалiфiковано?.
Вiн був вдячний Iринi за те, що вона подзвонила  Михайловi.  Вiн  чув,  як
вона дзвонила, притишеним голосом розповiдала  про  чоловiкову  невдачу  й
лихо, яке з ним приключилося. Вона  знала,  що  мало  чим  може  допомогти
Дмитровi Iвановичу, й тому кликала Михайла.  Тепер  вiн  чекав  на  нього.
Перечитував газети й чекав. Переглянувши газети, перегорнув останнiй номер
"Всесвiту", несподiвано занурився в статтю про Гогена й  випiрнув  з  не?,
коли годинник показував чверть на восьму. Далi сховатися в читання не мiг.
Чекання чомусь ставало важким, майже гнiтючим. Може,  й  через  те,  що  з
кухнi долiтали хоч  i  приглушенi,  проте  вочевидь  роздратованi  голоси.
Андрiй щось канючив у матерi, а та  вiдмовляла.  Вiн  канючив  настирливо,
сварливо, уперто, Iрина Михайлiвна ж, мабуть, роздратовано йому дорiкала й
просила пiти геть, щоб не хвилювати батька. Але Андрiй не  вiдступався,  а
ще пiсля якихось материних слiв верескливо закричав:
   - Все Маринцi, Маринцi! Бо то улюблениця, пiдлиза. Ось нехай та  зараза
тiльки пiдсунеться менi пiд руку...
   За мить вони галасували обо?. Там щось заторохтiло, забряжчало, а  тодi
почувся розлючений Андрi?в крик:
   - Ти ще пiдiйди до мене... Тiльки пiдiйди!
   Дмитру Iвановичу стало  до  краю  прикро.  Андрiй  зовсiм  не  слухався
матерi. Частково в  тому  завинила  й  Iрина  Михайлiвна,  котра  вiдверто
пестила Маринку, а та в  свою  чергу  не  раз  зачiпала  брата,  одразу  ж
втiкаючи пiд захист матерi. Але ж i Андрiй...
   I Дмитро Iванович знову, вже вкотре, подумав, що вiн  щось  прогавив  у
вихованнi сина й неодмiнно ма?  надолужувати,  шукати  якихось  ключiв  до
нього. Тiльки яких? Андрiй пропускав через себе свiт  так  его?стично,  що
будь-яке повчання, будь-яку розмову, навiть найлагiднiшу, сприймав як злий
пiдступ. Вiн ще трохи побоювався батька - його вибуху, його гнiву, в якому
той мiг ударити, й на тому все  трималося.  Але  це  була  надто  тонка  й
ненадiйна ниточка.
   "Треба щось робити",- ще раз подумав Дмитро Iванович. Але цього разу  в
кухню не вийшов. Нарештi галас ущух. А чекання стало нестерпним. Двiчi  чи
тричi забiгала Маринка, вона була  незвичайно  тиха  й  злякана,  нiби  аж
боялася батька. Заходила Iрина Михайлiвна, але тiльки спитати, чи йому  не
треба чого.
   I коли вiн уже зовсiм обезнадiявся, пролунав дзвiнок. Але то був зовсiм
не Михайло. На велике здивовання  Дмитра  Iвановича,  його  навiдав  Карпо
Федорович Одинець. Хоч вони жили в одному будинку  вже  одинадцять  рокiв,
але Карпо Федорович за цей час заходив до нього разiв п'ять, не бiльше. Та
й Дмитро Iванович не вельми вшановував вiдвiдинами свого  начальника.  Вiн
просто не поважав  його.  Навiть  бiльше  -  гребував  ним  у  душi,  хоч,
звичайно, нiколи цього не виказував. У час, коли люди, аби висловити  свiй
найвищий  захват,  сво?  найбiльшi  поривання,  здебiльшого   зловживаючи,
приставляють до багатьох слiв префiкси з означенням найвищого ступеня, вiн
теж не мiг утриматися й  приставляв  такий  префiкс  до  визначення,  яким
обiймав Одинця,суперсволота.
   В Одинцевi його дивувало одне: попри все, що той знав про себе (не  мiг
не знати), Карпо Федорович був завжди певен: життя прожива? правильно. Вiн
не мучився сумнiвами, не надломлював свого здоров'я ваганнями  й  пошуками
яко?сь приховано? iстини. Йому не раз казали, що вiн хамло, цього  вiн  не
мiг спростувати навiть перед самим собою,  iнодi  йому  навiть  подобалося
бути хамлом, шокувати всiляких тонконервих  iнтелектуалiв.  Або  й  просто
думав про них: "От ти не хамло, а що ма?ш?"
   Проте незалежно i впевнено вiн почувався не з  усiма.  Карпо  Федорович
взагалi не вмi? iти нарiвнi. Вiн або плазу?,  або  топче  ногами.  Або  на
вашiй головi, або пiд вашими чобiтьми. Перед Марченком,  хоч  i  був  його
начальником, здебiльшого запобiгав. Перед його науковим авторитетом, перед
тим, що того можуть призначити директором iнституту (подейкували й  таке),
перед пошаною, з якою до нього  ставилися  колеги  i  навiть  деякi  члени
президi? академi?. Зовнi ж тримався на рiвнiй,  навiть  на  дружнiй  нозi,
фамiльярно поплескуючи Дмитра  Iвановича  по  плечу,  що  той  терпiв  над
силу... Вiн i зараз по-простецькому, невимушене розташувався  в  шкiряному
крiслi на гвинтi, одтяг-нувши його трохи од столу,  капронового  капелюха,
пiдморгнувши, надiв на  бронзову  голову  Мендел??ва,  придбаного  Дмитром
Iвановичем в антикварному магазинi, папку кинув на стiл. Але  було  в  цiй
невимушеностi - i це Дмитро Iванович вловив  одразу  -  i  щось  таке,  що
сигналiзувало про змiни в поведiнцi Одинця  щодо  нього.  Карпо  Федорович
вилазив йому на голову. Дмитро  Iванович  подивував,  що  це  сталося  так
швидко. Це був небезпечний симптом, то бiльше, Марченко  здогадувався,  що
Одинець прийшов не з добром.
   Карпо Федорович i  справдi  вдавано,  злорадiючи  в  душi,  поспiвчував
Дмитру Iвановичу в невдачi, покепкував з переполоху, до якого  спричинився
транс, що стався з Марченком, розказав непристойного анекдота, а  далi  ще
ближче присунувся разом з крiслом i сказав:
   - Я прийшов нагадати: завтра вчена рада, i ви мусите виступити.
   Дмитро Iванович здригнувся од Одинцевих слiв. Вiн дивився  на  нього  з
неприхованим страхом.
   - Бачите, я хворий...- спробував захищатися.
   - Вже майже пройшло,- грубо сказав Одинець.- Ви входили до  комiсi?  по
перевiрцi. Лише ви читали статтю... Тобто найкраще ?? зна?те...
   Одинець нещадно заганяв його в кут. Так заганя? дужий боксер пiдупалого
на силi супротивника. Дмитро Iванович розумiв це й  почував,  що  не  може
вчинити опору.
   - Я спробую...
   -  Пробують  тiльки  самогонку,  -  перебив  Карпо  Федорович.   -   Ви
зобов'язанi виступити й розвiнчати.
   - Добре, я  виступлю,-  здався  Марченко.  Одинець  ще  посидiв  кiлька
хвилин, поговорив про ?вропейськi кiннi змагання, що намiчалися в Ки?вi, -
вiн був завсiдником iподрому й, казали, грав на  тоталiзаторi,  -  сказав,
щоб Дмитро Iванович не занепадав духом, пообiцяв пiдтримати,  i  в  голосi
його звучало недвозначно: взамiн на твiй виступ, - i пiшов.
   А Дмитро Iванович залишився розстро?ний i пригнiчений до  краю.  Ранiше
за клопотами з експериментом, за всiма iншими клопотами вiн геть забув про
"справу Абрамчука", як  називав  Одинець  прикрiсть,  що  випала  на  долю
завiдуючого сектором вiддiлу екологi?. Суть "справи" полягала ось у  чому.
Один з  аспiрантiв  Абрамчука  написав  статтю  про  швидкiсть  поглинання
рослинами вуглекислоти у рiзних  клiматичних  зонах  i  опублiкував  ??  в
збiрнику. Абрамчук, як  завiдуючий  сектором,  теж  пiдписав  ??.  Пiзнiше
виявилося, що ця стаття наполовину компiлятивна, наполовину просто списана
з iншо?, яка була опублiкована в  книзi,  виданiй  московським  Iнститутом
фотосинтезу. Виявив Марченко й навiть необережно вказав  на  це  у  звiтi,
який складали пiсля перевiрки роботи сектора екологi?. Необережно тому, що
був  твердо  переконаний  -  Абрамчук  завинив  дуже  мало.  Ну,  допустив
недбалiсть,  неохайнiсть,  але,  звичайно,  ненавмисне.  Треба  було  йому
наодинцi  порадити  Абрамчуковi  виступити  з   критичною,   самокритичною
статтею, все пояснити й вибачитись перед авторами з Iнституту фотосинтезу.
Марченко ж дав Одинцевi в руки зброю, якою  той  хотiв  уразити  Абрамчука
наповал. Одинець  зводив  з  ним  особистi  рахунки.  Абрамчук  -  чоловiк
холеричний, неврiвноважений, науковець  маленького  таланту.  Але  ж  хiба
можна виживати людину з iнституту за те, що вона  вiдповiла  нетактовнiстю
на нетактовнiсть? Тепер же,  якщо  Дмитро  Iванович  виступить  на  захист
Абрамчука, вiн поставить пiд удар i  себе.  Звичайно,  одразу  Одинець  не
вдарить. Але вiн знайде спосiб... Вiн не подару?. Недарма прийшов сьогоднi
й нагадав. Саме сьогоднi. Вiн вiдчув, коли можна взяти мертвою хватйою. О,
це зовсiм не випадковiсть, що ця непри?мнiсть прийшла слiдом за невдачею в
лабораторi?. Одинець умисне очiкував нагоди й поставив "справу  Абрамчука"
саме на  завтрашню  вчену  раду.  Отже,  завтра  Дмитро  Iванович  повинен
"розвiнчати" Абрамчука. Але ж це... ну, принаймнi не зовсiм чесно.  Дмитро
Iванович знав - його мучитиме совiсть. Навiть зринула така думка: "А  коли
Абрамчук щось заподi? собi? Вiн такий. Я не прощу собi  цього  довiку.  Не
прощу, якщо з Абрамчуком щось станеться. Ох же й знайшов вимiр".
   Не пiти на вчену раду зовсiм... Прикинутися хворим? Одинець  скаже,  що
бачив його здоровим. Та й рiч не в тому. Вiн його просто з'?сть.  Особливо
тепер.
   Дмитро Iванович почував мало не розпач. Його пойняло  таке  хвилювання,
що вiн устав з канапи й заходив по кiмнатi. Вiн не бачив ради. Найгiрше  ж
що, розмiрковуючи так, хвилюючись, вiн уже майже знав, що доведеться  йти,
що йому в цiй ситуацi? просто нiкуди подiтися. Не пiти - це майже  послати
себе в спiвучасники до Абрамчука, на якiсь грiхи котрого вже кiлька  разiв
натякав Одинець. Не пiти - це майже  оддати  лабораторiю.  Перестати  бути
науковцем.
   Тодi ж втрачало сенс життя. Отже, iншi  члени  ради  проголосують?  Ну,
звичайно, не всi... Та й з тих, хто  безоглядно  пiднiме  руки  слiдом  за
Одинцем, не всi знатимуть суть справи.
   Достеменно зна? ?? тiльки вiн.
   Нараз Дмитро Iванович зупинився i спробував проаналiзувати сво?  думки.
Вiн розумiв: це змагаються розум i совiсть. Розум  -  вiн  вельми  хитрий,
гнучкий, вiн щоразу знаходить тисячi щiлинок, у  якi  протягу?  слiдом  за
собою душу. Совiсть звива?ться, то б'?ться в конвульсiях,  то  квилить,  а
розум пiдказу?, розум перекону?, умовля?: "Ну,- каже  пiн,-  для  чого  ти
опира?шся? Що ми вигра?мо? Новi турботи? I нiяких благ".
   Совiсть, однак, не  погоджу?ться  з  отим  "ми",  вона  й  далi  прагне
одмежуватися.
   Найкраще було б, подумав Дмитро Iванович, одiтнути все й  не  мучитись.
Адже все одно пiде. А  попереду  довгий  вечiр  i  весь  завтрашнiй  день.
Викруту ж не знайде... От би  якась  телеграма.  "По-дитячому  й  негарно,
зовсiм негарно". Вiн i так не раз думав,  що  телеграма  може  надiйти.  У
людини його вiку батьки, якщо вони ?, завше старi, дуже старi, i  дiти  не
можуть позбутися думки про невiдворотнiсть ?хньо? смертi, про похорон.  То
страшно,  може,  через  це  вiн  часто  навiдував  матiр  i   ще   частiше
(здебiльшого тихцем од Iрини) посилав ?й грошi.
   Але  воднораз  думка  про  матiр,  чесну,  вiчну   трудiвницю,   почала
перетягувати щось у нього  в  iнший  бiк.  Все  життя  мати  сапала  поле,
двадцять рокiв водила ланку, й нiхто нiколи не  докорив  ?й  неправдою  чи
нечеснiстю. Маленька,  згорблена,зморшки  й  сивi  пасемця  волосся  з-пiд
рябенько? хусточки,- вона на старiсть мала два капiтали: свою  чеснiсть  i
гордiсть за сина.  I  вона  усвiдомлювала  отi  обидва  скарби.  Про  сина
розповiдала всiм (це була ?? маленька слабкiсть) i якось мовила йому, коли
вiн, саме вiн, засумнiвався в якiйсь ?? розповiдi: "Менi, сину,  нiхто  не
сказав "брешеш". I не подумав про мене так".
   I ось тепер цi двi усвiдомленi сили тиснули на Дмитра Iвановича. Чомусь
йому згадалася й суперечка  на  захистi  в  Нелi  Рибченко,  суперечка  на
високих регiстрах, яку вели молодшi  колеги  про  те,  як  повинна  людина
впорядковувати саму себе, про високу мiсiю ?хньо?  маленько?  лабораторi?.
Маленько? i не маленько?, адже вони клопочуться  благом  мiльйонiв  людей,
почувають перед ними вiдповiдальнiсть чи принаймнi повиннi ?? почувати.  А
вiн учив ?х цього. О, там, у теорi?, вiн був мiцний.
   Йому стало невимовне соромно. I разом з тим у  мозок  настiйно  стукала
думка:  "Що  таке  клопоти  про  мiльйони?  Статистика.  Цифра.  Тьху,  як
погано",-розсердився Дмитро Iванович. Вiн боровся з  цими  думками,  а  ?х
немовби хто нашiптував на вухо.
   "Це все забудеться. Уляжеться. I всi забудуть. А я й далi  працюватиму.
I робитиму добрi справи",- знову щось шепоче просто в мозок. "А хiба я  не
втрачу на повазi до себе? Хiба я  вже  й  так  мало  втратив?"  -  мислено
проказував вiн. Почував,  що  оцими  думками  мовби  виборю?  щось.  Мовби
вилазить кудись угору, де незатишно, де вiтер, де може  спiткати  й  якесь
лихо, але вiн лiз, iшов i пiдбадьорював сам себе.
   Дмитро Iванович так розхвилювався, що в нього почалися  сильнi  болi  в
потилицi й скронях. У нього взагалi  був  пiдвищений  мiсцевий,  головний,
тиск. Йому аж скаламутилося в очах, i  коли  ввiйшла  Iрина,  вона  одразу
побачила це. Вона вклала його на диван,  поставила  на  спину  банки,  аби
вiдтягти од голови кров. Так робила часто, й  це  допомагало.  Вiн  вiддав
себе повнiстю ?й у руки, йому було при?мно од ?? турботливостi, аж  згодом
пожартував:
   - Тепер я знаю, нащо люди женяться.
   - Нащо? - серйозно запитала Iрина Михайлiвна. Вона нiколи  не  розумiла
чоловiкових жартiв.
   - Щоб ставити одне одному банки й розтирати попереки.
   Вона зрозумiла i всмiхнулася.
   -  Колись  ти  думав  iнакше.-Потiм  подивилася  на  чорний  квадратний
годинник на столi й сказала: - Чогось Михайла довго нема?.
   Дмитро Iванович промовчав. Вiн перестав сьогоднi його чекати.
   Михайло того вечора так i не прийшов. Дмитро Iванович думав  про  це  з
прикрiстю. Найгiрше було те, що  вiн  не  мiг  нi  пояснити,  нi  одгадати
причини. Тiльки вiдчув, що вона теж хова? якусь несподiванку для нього.
   Уранцi, ледве заявившись на роботу, вiн пiшов до  директора  iнституту.
Його таки не вистачило на "вiйськовий опiр", як  сам  собi  визначив  свiй
бунт проти Одинця, але вiн вирiшив його перехитрувати. То бiльше, цей його
замiр збiгався ще з одним замiром, який спав  Марченковi  па  думку  учора
ввечерi.  Почував,  що  йому  буде  тяжко  провести  цi  два  з  половиною
невизначенi тижнi в лабораторi?.  Вiн,  звичайно,  не  обриватиме  волоття
гороху й не  працюватиме  на  центрифугах,  а  заходжуватися  бiля  чогось
iншого, яко?сь проблеми теж не зможе. Отож i вирiшив  провести  цi  два  з
половиною тижнi поза iнститутом.
   - Павле Андрiйовичу, я не використав  торiк  усi??  вiдпустки,-  поклав
перед Корецьким заяву.- Я прошу вiдпустити мене на два тижнi  зараз.  Якщо
не можна за торiшню, дайте за свiй рахунок.
   Павло Андрiйович покрутив у руках довгу чорну ручку i, вже  приклавшись
до паперу, запитав:
   - А вас зможе хтось замiнити... в цей час?
   - Я десь читав такий жарт: "Якщо ви дума?те, що незамiннi, згадайте про
цвинтар. Скiльки там лежить незамiнних",- сказав Дмитро Iванович.
   - Переконали,- мовив директор i пiдписав  заяву.-  Ви  будете  дома  чи
по?дете кудись? - запитав, уже проводячи Марченка до дверей.
   - Мабуть, по?ду на Бережок. Трохи вiдпочину, порибалю.
   - Нi пуху нi луски,- сказав Корецький. Вiн вклав у  цi  звичайнi  слова
чимало теплоти, й Дмитро Iванович теж вiдповiв з почуттям:
   - Можу запевнити - нi того, нi того не буде. А проте - к чорту.



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

   Дмитро Iванович по?хав не на iнститутський Бережок, а в село  Соколiвку
на Деснi, де вже двiчi вiдпочивав з  Iриною  i  дiтьми.  Сiв  у  Ки?вi  на
"ракету", а через п'ять годин зiйщов у Моровську,  за  сiм  кiлометрiв  од
Соколiвки, куди добувся по глибокому пiску попутною вантажною машиною. Вiн
розраховував побути в  селi  два  тижнi,  а  тодi  навiдатись  у  Ки?в,  i
незалежно вiд того, як закiнчиться експеримент, вернутись  у  Соколiвку  з
сiм'?ю. Вiн би забрав ?х i зараз, але Андрiй одбував виробничу практику.
   Шофер пiдвiз його просто до хати Олекси Онишка, у якого Дмитро Iванович
квартирував обидва  рази  й  де  зупинявся,  вириваючись  на  два-три  днi
порибалити. Хата дiда  Онишка,  могутнього  полiщука  з  широкою  бородою,
густими сивими бровами й великим, у червоних прожилках носом,  схожого  на
полiщукiв iз лубкiв i лiтописiв давнiх  часiв,  стояла  на  самому  березi
Десни. Проте не дiд ставив ?? так близько од  води,  а  вода  пiдiйшла  до
хати. Десна, яка мчала серед широких лукiв, у цьому мiсцi круто вигиналася
до села, у повiнь валила високий правий берег, уже проковтнула двi  вулицi
й наступала далi,- вулиця, якою шофер пiдвiз  Дмитра  Iвановича  до  хати,
обривалася просто в воду, шофер  розвертався  обережно,  тицяючи  носом  i
задом машини в низенькi потрухлi тинки. Проте дiд Онишко не  панiкував.  З
вартими заздростi споко?м  i  практичнiстю  промiряв  метром  город,  який
ламала вода, а також сад i подвiр'я,  i,  порахувавши,  скiльки  приблизно
метрiв забира? вона за весну, сказав бабi,  що  на  ?хнiй  вiк  вистачить.
Обiйстя в дiда, як на пiскувате Полiсся, багате - хлiв,  i  клуня,  й  двi
розлогi шовковицi за нею, i яблунi, й грушi, й вишняк пiд хатою. Хата  вже
стара, але пiд бляхою,-  складалася  з  власне  хати  й  хатини,  а  також
прибудови з пiвденного боку, яку дiд зробив,  коли  оженився  старший  син
Миколай. Миколай за кiлька лiт пере?хав у Чернiгiв; поставив собi  хату  в
сусiдньому селi, де  працював  механiзатором,  i  Гриць,  i  дiд  з  бабою
залишилися самi. Влiтку вони здавали  "дачникам"  прибудову  й  хатину  не
стiльки задля заробiтку (хоч i те бралося до уваги), а тому, що так робило
все село. Його чомусь особливо уподобали для вiдпочинку ки?вськi медики, в
липнi i серпнi там були зайнятi не тiльки всi вiльнi кiмнати и комiрки,  а
навiть у садах бiлiло чимало наметiв. Мабуть, тi ки?вськi медики  тямилися
на принадах вiдпочинку саме в Соколiвцi: цiлюща  деснянська  вода,  широке
привiлля лугiв, де од запаху квiтiв i трав йде обертом голова,  а  по  той
бiк села сосновий бiр, а за ним мiшаний лiс.
   У прибудованiй до хати кiмнатинi, яка дивилася вiкном на сад i Десну  й
мала окремий хiд з ганком i манюсiнькою верандою, обидва рази розкошував з
Андрi?м, Маринкою та Iриною Михайлiвною Дмитро Iванович. Прибудову  зайняв
вiн i зараз - ще ранiше написав Онишкам, що при?де з сiм'?ю на  лiто.  Вiн
не тiльки у них  жив,  а  й  харчувався,  й  не  почував  од  того  нiяко?
незручностi, хоч напочатку, першого разу, баба Варка  й  слухати  того  не
хотiла: "Ви люди столичнi, ученi, а в нас  харч  простий,  селянський".  А
потiм переконалася, що Дмитро Iванович не тiльки чоловiк делiкатний,  а  й
теж простий, "неперебiрливий  на  ?жу",  залюбки  годувала  його  пшоняною
кашею, варениками з вишнями, рибою, яку тут нiколи не  смажили,  а  тiльки
варили й подавали на стiл цiлою. На Онишковому  обiйстi  Дмитру  Iвановичу
особливо подобалися двi  шовковицi,  вони  нагадували  йому  шовковицi  на
власному городi, манив його лiс, нестеменне такий, як у ?хньому селi. Вони
двiчi ходили з дiдом Олексою по маслюки й приносили ?х повнiсiнькi кошики.
Риболовлi вудочкою дiд Олекса  не  визнавав,  i  на  той  промисел  Дмитро
Iванович ходив сам. Рибалив вiн не  пiд  кручами,  де  рибалило  бiльшiсть
"дачникiв", а на лузi, пiд кущами верболозу.  Щоправда,  цього  лiта  риба
ловилася  погано.  Зате   луг,   безмежний,   синьо-голубий,   з   ситими,
перестиглими травами, був увесь його. З очеретами, чистими, зарослими бiля
берегiв лататтям озерцями, з деркачами, якi ранками дерли на  онучi  чистi
росянi дорiжки в травах, куликами i невгамовними крячками.
   Дмитро Iванович iшов вузенькою торф'янистою дорiжкою, що пружинила  пiд
ногами, по груди в квiтуючих травах вiчно невмирущо? луки, у якiй  лежала,
дрiмала при самiй землi прадавня тиша,  й  думав  про  те,  який  нiкчемно
малий, який дрiбний перед оцi?ю тишею, перед оцими суворими берегами  рiки
будь-який клопiт. Коли йому вперше стали  в  думцi  поруч  безмежжя  луки,
вiчний плин рiки i Одинець (чомусь саме Одинець),  вiн  розреготався,  мов
божевiльний. Це були такi неспiвмiрнi величини, що навiть ставити ?х поруч
не можна.
   Дмитро  Iванович  почував,  як  перед  оцi?ю  тишею,  вiчним  плином  i
безмежнiстю поменшала i його бiда, вiн ?? мовби витяг  звiдти  i  розiслав
мiж зелених трав. Лука помирала й одновлювалася тисячi  рокiв,  вона  була
колообiгом життя, i вiн сам входив у великий  колообiг  природи,  вiн  був
породжений, щоб жити на берегах рiчки, ловити рибу,  толочити  трави,  так
прожили до нього тисячi поколiнь людей, i вiн теж мiг прожити так, ще  мiг
прожити...
   У цю мить вiн вiдчув нiби якесь власне роздво?ння - людини  i  вченого,
вiн не мiг звести себе, отого, в кабiнетi, i оцього, серед трав,  у  одне,
тобто зводив лише думкою. Вiн подумав про те, що, мабуть, наш мозок  -  це
одне - вiн може розвиватися безмежно, осягати дедалi складнiшу iнформацiю,
а наша душа, себто те, що уклалося вiками,  природою  -  хвилювання,  бiль
нервiв, бiг кровi i швидкiсть перетворень у клiтинi,- друге. Ми спалаху?мо
в гнiвi й плачемо од нiжно? музики, нас до слiз хвилю? зелений шум лугу  i
квилiння чайки, i ми не можемо тими чуттями бодай спробувати охопити  отих
безконечностей i безодень, Що пiдсовують нам гiпотези та фантастика.  Тож,
мабуть, недарма навiть у найкращих фантастичних творах люди бiднi, бо вони
летять у свiти, залишивши сво? щоденнi клопоти,  розчулення,  замилування,
справжнiй гнiв, у яких вони бувають потворнi, але бувають i красивi.
   Дмитро Iванович i далi йшов стежкою, i далi рахував житт?вi втрати. Але
що бiльше ?х набиралося, то дужче наростало в ньому  заперечення.  Це  вже
була властивiсть його вдачi - накопичуючи аргументи, приховано  збирати  й
контраргументи.
   Нi, вiн таки пройшов не по голiй пустелi. I не все обминув на тiй путi.
I якщо вже шкодував за втраченими насолодами, то мав замiсть тих iншi. Для
нього робота - то завжди насолода. Розплутувати, закручувати, вертiтися  в
тому котлi й вертiти iнших... Та так, що в декого  й  очi  заплющуються  з
страху.
   I те, що вiн завжди кудись поспiшав,  що  все  його  життя  було  мовби
прологом до чогось,- то теж непогано. Тобто так мусило бути. Такий уже вiн
?.  Вiн  i  далi  сподiва?ться...  знайти  отi  слова,  отой  рядок,   якi
виправдають задовгий пролог. I хто може сказати, що не цим треба жити?  Що
сенс життя не в цьому? Йти до того рядка до останнього дня.
   I неправда, що вiн нiчого не мав. Свiтоньку, як же  хороше  йому  зараз
отут! Природу вiн любить здавна. Шкода тiльки - мало. Отут - втратив.  Вiн
тiльки тепер, в оцi днi, вiдчув, як погамовують його спрагу лука, й  рiка,
i високе небо, i чистi озера. Вiн думав про те, що бiльше не випустить  ?х
iз свого серця. Тепер-то вiн зна?, де можна знайти спокiй.
   Ранiше, колись вiн сприймав природу як частку ?? ж - м'язами, легенями,
порами. Уранiшнi роси, вечiрнi тумани, синя гладiнь озера - вiн iшов через
них, вони грiли, остуджували чи бадьорили його. Тепер,  виявля?ться,  вона
мала ще один бiк - споглядальний, i вiн теж мiг додавати втiхи.
   Одначе, думаючи так, вiн добре знав i те, що, тiльки повернеться назад,
той шал знову стане його життям,  набере  неухильностi  закону,  а  вiдтак
приберуть попереднiх обрисiв i його клопоти, й страх, i надi?. I ця  думка
мовби простилалася хмаркою понад лукою, рiкою i озерцями, як простила?ться
справжня хмарка, котра найшла на сонце,  i  тодi  в  одну  мить  тьмянiють
трави, холоднiша? вода й блякнуть квiти.
   До того ж погiршилися i його умови життя в Онишкiв. Навiть  не  стiльки
умови, вiн справдi  був  надзвичайно  невибагливий  до  всiляких  фiзичних
незручностей, як почував незручнiсть моральну. До дiда й баби  несподiвано
при?хав старший син з дружиною та дiтьми. Усталений стрiй життя  зламався,
тепер уже готувала на всiх страви невiстка, жiнка сварлива  й  непривiтна.
Дмитру Iвановичу весь час здавалося,  що  вона  сердиться  на  нього,  вiн
потерпав i за те, що займа? найкращу кiмнату, пропонував помiнятися або  й
пiдшукати собi житло в iншому мiсцi, але проти того повстали дiд i баба, i
Дмитровi Iвановичу нiчого не  лишалося,  як  на  весь  день  вибиратися  з
вудками й казанком на луку, вiн там варив собi юшку, там передрiмував  пiд
кущами опiвденну спеку, хоч вiд того  часто  болiла  голова.  Вiн  вирiшив
побути ще кiлька днiв i по?хати до матерi, забрати Маринку й гайнути з нею
в сво? рiднi Пiшки за Прилуками. Звичайно, нi Андрiй, нi Iрина не  по?дуть
у Пiшки. Андрi?вi просто нецiкаво в селi, де до того ж нема? рiчки,  Iрина
Михайлiвна ма? на те сво? причини. Вона не любить свекрухи, не любила й не
любить енергiйно?, трохи рiзкувато? Марченчихи, й хто зна за що. Адже мати
Дмитра Iвановича нiколи не зробила ?й нiчого поганого,  але  та  неприязнь
проступила од самого початку.  Тодi,  в  першi  роки  ?хнього  подружнього
життя, Дмитро Iванович часто за це  сварився,  намагався  силомiць  звести
Iрину з матiр'ю, мало не розлучився з дружиною, а  пiзнiше  махнув  рукою,
волiв полагодити якось, щоб тiльки та неприязнь не проступала  нагору,  не
зводила до скандалiв i сварок.
   Мабуть,   Iрина   Михайлiвна   не   любила   свекруху   за   твердiсть,
безкомпромiснiсть,  почуття  власно?  гiдностi,  за  те,  що  трималася  з
невiсткою нарiвнi, дарма що та була  вченою  i  озбро?ною  всiма  знаннями
сучасно? цивiлiзацi?, а вона -  проста  сiльська  жiнка.  Ще,  мабуть,  не
любила за те, що Дмитро Iванович порiвну роздiляв свою увагу помiж  сiм'?ю
i матiр'ю. Опрiч усього того, житейського, що  призводить  до  розладiв  у
багатьох сiм'ях, була ще одна причина, надто незвична на сьогоднi.  У  нiй
Iрина Михайлiвна не призналася б зроду,  вона  й  не  признавалася  навiть
самiй собi, воно зводилося з дна ?? душi глухо, важко, неясно, а сягало ще
глибше.
   Рiч у тому, що i Дмитро Iванович, i  Iрина  Михайлiвна  були  з  одного
села. ?хнi родини, колись великi й гiллястi,  як  дужi  дерева,  весь  вiк
намагалися звеличитись одна перед одною. Не багатством - багатства не мали
нi Марченки, нi Вербицькi,  а  красою,  силою,  працьовитiстю  господарiв,
синiв i дочок, зятiв i невiсток. I от злою волею  долi  за  двi  вiйни  та
лихолiття по них рiд Вербицьких щез. У Iрини Михайлiвни загинули батько  i
два брати, померла мати, лишилася в свiтi вона й ще один брат,  котрий  не
одружився, спився й подавав про себе звiстки тiльки тодi, коли  його  десь
звiльняли з роботи i вiн опинявся в безгрошiв'?. Гiркота, яка  пiднiмалася
до того всього в  Iринi  Михайлiвнi,  мимовiльна  заздрiсть  перехлюпували
кудись далi, в ?хн? родинне життя, проливалися на весь рiд Марченкiв,  теж
покалiчений вiйною, але який уже знову почав вибую-вати. Iрина Михайлiвна,
нехитра й нелукава багато в  чому,  й  далi  залишалась  Вербицькою  -  i,
мабуть, iнакше й не могло бути,- i якщо ?й траплялася нагода виказати щось
лихе про Марченкiв, виказувала  й  аж  внутрiшньо  загорялася  з  радостi.
Либонь, зона сама розумiла, що те звеличення давно втратило  сенс,  що  ??
потуги жалюгiднi й шкодять ?й же, але втриматись не могла.
   Дмитро Iванович весь вiк  жалiв  ??  сирiтство  (в  сварках,  звичайно,
забувався теж), через те прощав ?й бiльше, нiж мiг би простити звичайно.
   Отож Iрина Михайлiвна в Пiшки майже не ?здила. Одмагалася  ж  тим,  що,
мовляв, у селi вона ста? наймичкою, служницею, що ?й знову  доводиться  на
всiх варити i прибирати в хатi, хоч свекруха залюбки варила  б  сама,  але
Iрина не погоджувалась, частково тому,  що  справдi  волiла  готувати  ?жу
дiтям сама, а частково з природного почуття сорому - як це  вона  сидiтиме
згорнувши руки в чужiй хатi!
   Дмитро Iванович i сам трохи одвик од свого села, i не було там йому  до
кого пiти, i не знав,  про  що  говорити  з  лiтнiми  дядьками,  колишнiми
однолiтками (вiн чомусь вiльнiше почувався серед незнайомих людей, як  оце
в Соколiвцi), але  провiдати  рiдне  село,  а  насамперед  матiр,  мав  за
обов'язок завжди.
   Склавши докупи всi сво? невигоди  теперiшнього  життя  у  Соколiвцi,  а
також те, що навряд чи умовить усiх сво?х по?хати в Пiшки.  Вiн  сьогоднi,
йдучи рибалити, твердо поклав через три днi податися в Ки?в,  а  звiдти  в
рiдне село.
   На риболовлю вiн вибрався  ще  з  досвiтку.  Вирiшив  сьогоднi  будь-що
повернути в свiй бiк рибальське щастя. Оскiльки всi цi днi риба  майже  не
ловилася, вiн звечора особливо старанно готувався. Наварив перлово? кашi й
гороху, присмажив на сковородi вiвсяних висiвок, накопав свiжих черв'якiв.
Ранiше вiн ловив рибу на доннi спiнiнговi вудочки з кормаками, ловив добре
лящiв, в'язiв, пiдустiв, одного разу у цiй  же  Соколiвцi  навiть  упiймав
сома на пiвпуда, але зараз цей спосiб  ловiння  перераховувався  в  списку
заборонених, i хоч тут цi?? заборони мало хто пильнував, вiн  ??  не  став
порушувати. Вiн вiрив, що злама? хребет невдачi й так. Був  працьовитий  в
усьому, i на риболовлi також, недарма Михайло не раз чи то жартiвливо,  чи
то всерйоз нарiкав: "Нехай вона тобi сказиться, ця риба. По?деш  з  тобою,
то вернешся неначе з молотьби. Перекопа?ш  землi,  перемiсиш  глею  -  всi
кiсточки стогнуть".
   Дмитро  Iванович  i  сьогоднi  взявся  за  роботу  з   властивою   йому
послiдовнiстю i невтомнiстю. Вiн надовбав глею, накопав чорнозему й пiску,
перемiшав усе це з перегно?м, розiм'ятим  горохом,  висiвками  i  перловою
кашею й почав лiпити глинянi буханцi.  Вiн  налiпив  ?х  кiлька  десяткiв,
великих, завбiльшки з середнього розмiру  кавун.  Дмитро  Iванович  вибрав
таке мiсце, де вода повiльно закручувалась на  мiсцi  й  звiдки  починався
потужний струмiнь, якнi? виходив на бистрець. Струмiнь мав  виносити  корм
на  глибину,  виманити  звiдти  рибу.  Вiн  накидав   балабухiв,   накидав
перемiшаного з кормом пiску, скаламутив воду, i бруднi  смуги  потягнулися
далеко на середину рiки. Заграла верховодка, пiдiйшов хижак, кiлька  дужих
сплескiв вибухнуло бiля самих Марченкових нiг. Але вiн не поспiшав, вi?? i
далi через певнi промiжки часу  кидав  важкi  буханцi,  тiльки  тепер  уже
тихенько, без плескоту. I лише по тому розiбрав довгу, в три колiна вудку.
Наживив черв'яка, закинув. Не встиг червоний, у вершок, поплавець стати на
водi, як одразу ж знову лiг, а тодi  зiрвався,  мов  навiже-ний,  i  рiзко
пiшов лiворуч пiд воду. Дмитро Iванович  пiдсiк  i  витягнув  чималенького
окунця. Але  то  було  ?дине  вiдшкодування  за  його  старання.  Бо  далi
поплавець сонно блукав по плесу, течiя  то  притоплювала  його,  то  знову
одпускала, втягувала у кручiю i несла  на  глибiнь,  але  риба  не  брала.
Дмитро Iванович  кiлька  разiв  мiняв  наживку,  вкорочував  i  збiльшував
глибину, все марно. Впiймав на хлiб пару  краснопiрок,  одну  густiрку,  а
далi й та риб яча дрiбнота десь  подiлася.  Вiн  знову  опускав  балабухи,
мочив i кидав геркулес, але плесо було мертве. Дмитровi  Iвановичу  просто
не  йнялося  вiри,  що   отакого   м'якого   ранку,   степленого   сонцем,
припорошеного туманцем, не клюватиме риба. Вiн стьобав i  стьобав  вудкою,
вже втомилася рука й затерпли  ноги,  вiн  перепробував  усi  вiдомi  йому
способи  ловiння,  а  в  капроновiй  сiточцi  поплiскували  тi  самi   двi
краснопiрки, густiрка та окунь.
   Врештi Дмитро Iванович здався. Вiн  вийшов  на  берег,  скинув  старого
пiджака -  упарився,  сiв  на  горбочку.  Була  дванадцята  година  -  вiн
проколотився шiсть з половиною годин. Сонце пiдбилося високо, але трави ще
були в росi й рiчка поблискувала  прохолодою.  Дмитро  Iванович  пiдставив
вiтерцевi чоло, дивився на рiчку,  що  бiгла  на  пiвдень,  а  далi  знову
повертала на захiд, дивився на заплаву, яка стелилася ярою  зеленню  понад
рiчкою й була вдалинi по правому боцi оточена пiщаними  горбами  з  щiткою
соснового лiсу (лiвого не було видно зовсiм), i з нього спадала втома, а з
нею напруження, досада. Вiн мовби вiддавав ?х луцi, мовби розпросторювався
по нiй душею. Тут не було жодно? живо? душi,  тiльки  деркачi  та  перепел
будили тишу. "Дикуни" ще не добулися  сюди,  сучаснi  "дикуни"  ?здять  на
машинах,  а  тут  пiски  й  болота,  вони  мовби   захищали   самi   себе.
Розглядаючись по долинi, Дмитро Iванович подумав, що на Полiссi залишилося
дуже мало таких куточкiв. Та  хiба  тiльки  на  Полiссi.  Люди  обдивилися
планету з усiх бокiв, вимели всi шпаринки i все заглядають зверху,  знизу,
чи не пропустили чого. Кожен  звiр  обрахований  до  останньо?  волосинки,
кожен птах окiльцьований чи бодай  сфотографований.  Нема?  загадок,  нема
та?ни - отого невiдомого, що обiця? щось у  майбутньому,  кличе  до  себе.
Та?на лишилася в  мiкро-  i  макросвiтах,  але  та  ?1а?на  вже  не  така,
рацiоналiстична, холодна. Тiльки на природi, розчинившись  у  нiй,  людина
по-справжньому вiдпочива? душею, вiдживлю? найтоншi чуття,  подарованi  ?й
вiчнiстю, вiдчува? красу й гармонiю свiту.
   Дмитро Iванович знав це по собi. Вiн особливо любив лiто. Воно  снилося
йому всю осiнь i зиму, вiн щороку будував неймовiрнi плани  -  по?хати  на
?нiсей чи Тунгуску, щороку чекав чогось од нього. Проте влiтку вiн  ставав
особливо нервовий. Його то  обiймала  радiсть,  то  смуток  i  туга,  йому
здавалося, вiн почува?, як мовби щось втрача?, прийма? в себе  й  втрача?.
Мабуть, то було вiдчуття старiння - згасало лiто, й згасала якась часточка
його самого; осiнь, зима заковують  усе  в  непорушнiсть;  все,  зда?ться,
застига?, не руха?ться, i це мимоволi переда?ться людинi, а лiто бiжить  i
неухильно несе з собою тебе. Цей бiг лячний, хоч вiн i солодкий, як  майже
кожен бiг. Але непри?мна думка про те, що бiжить не тiльки лiто, а й  сама
лука, i лiс, i прозоре  небо,  бiжать  кудись,  щоб  змiнитися.  Звичайно,
тiльки отак, поспiшаючи, заперечуючи себе, i руха?ться свiт.
   Дмитро Iванович незчувся сам, як заснув. Йому  в  снi  бачилося  широке
плесо, а посеред нього стримiв червоний поплавець, вiн то пiрнав пiд воду,
то знову виринав, погойдуючись на хвилях. Пiсля рибалення вода i поплавець
сняться завжди.
   Прокинувся вiд спеки й вiд того, що упрiв. Сонце пiдбилося  вже  ген  i
тепер стояло майже в зенiтi. Дмитро Iванович вирiшив не  ховатися  в  тiнi
верб, як учора й позавчора, а вернутися до хати. Вiн узяв вудку, проте, за
старою звичкою, вирiшив закинути ще раз  -  "на  удачу".  Легенька  кручiя
покружляла поплавець, поволокла його праворуч,  за  течi?ю,  й  вiн  почав
тонути. Там вiн притоплювався  щоразу  -  гачок  зачiпав  за  дно.  Проте,
потягнувши на себе вудлище, Дмитро Iванович  вiдчув  щось  схоже  на  живу
вагу. Одначе в тому мiсцi гачок уже  кiлька  разiв  зачiпався  за  корiнь,
довгий вимитий корiнь трудив на  течi?  руку  -  нестеменне  риба.  Дмитро
Iванович не встиг гаразд подумати, корiнь це чи  не  корiнь,  як  волосiнь
рiзко пiшла проти течi?, i вiн вiдчув дужий  удар.  Той  удар  пройшов  по
вудлищу, по руцi, по ньому всьому, вiдбився  крутими  хвильками  в  серцi.
Дмитро Iванович потягнув вудлище на себе, але  риба  була  велика,  тонкий
бамбук зiгнувся в дугу, а волосiнь аж спiвала од напруги. Долаючи  спокусу
потягти щосили (гачок, пам'ятав, невеликий i  може  не  витримати),  почав
повiльно колами вести рибину до берега. Врештi вона виплеснула, погнавши в
боки дужi хвилi. Це був в'язь. Дмитро Iванович пiдтягнув його  ще  ближче,
лiвою рукою намацав пiдсаку, обережно завiв ?? у воду  й  виловив  рибину.
Великий, срiблястий, красноперий в'язь щосили трiпався в пiдсацi.
   Хвилин десять-п'ятнадцять по тому поплавець блукав по плесу  пустоплав,
а далi знову повiльно, але  неухильно  пiшов  пiд  воду.  I  знову  Дмитро
Iванович витягнув в`язя. Риба таки пiдiйшла на його корм. Далi вiн упiймав
ще одного  в'язя,  ляща  i  кiлька  пiдлящiв.  Несучи  до  сiтки  пiдляща,
несподiвано зауважив, що не почува? тi??  скажено?  радостi,  яка  мала  б
охопити при такому уловi й кльовi. I не тiльки зауважив, -  це  було  нiби
якесь пiдсумкове спостереження, - йому не вельми кортiло ловити  рибу  всi
днi. Либонь, скорше вiн упевняв себе, що то йому дуже цiкаво. А  насправдi
хiть до рибальства пригасла.  Колись  вiн  думав,  що  цiй  хiтi  не  буде
погамування, що вiн  не  наловиться  зроду.  Вiн  мiг  провести  на  рiчцi
тиждень, вернутися в мiсто, i вночi йому знову спрагло снилася  риболовля.
Тепер же тi?? спраги не було.
   Але iншi iмпульси били в серце,  i  це  вiн  почував  з  хвилюванням  i
радiстю. Свiт плинув через нього зеленою лукою, прохолодною рiкою, дитячим
галасом пiд кручами. Як то,  подумав,  усе-таки  добре  жити!  Вiн  пiдвiв
голову на дитячий крик i в ту  мить  побачив  велосипедиста.  Той  ?хав  з
опiвнiчного боку, од села, понад самими кручами,- там вилася стежечка,-  й
здавався iграшковим, майже несправжнiм. Швидко крутив педалями, i блискучi
спицi перемелювали на сяйний порох сонячнi променi.
   Велосипедист не мав при собi нi  вудок,  нi  якогось  iншого  знаряддя,
поспiшав, i це чомусь насторожило Дмитра Iвановича. Вiн наживляв гачка,  а
сам раз по раз позирав лiворуч, понад кручу. А коли велосипедист не по?хав
на луку, а повернув iз стежки до нього, вiн сполошився  насправжки.  Тепер
вiн упiзнав, що то поштар. Той i йому не раз приносив листи. Поштар поклав
велосипед у траву, а сам через  пiсок  поспiшив  до  Марченка.  Витирав  з
дрiбненького  дзьобастого  лиця  рукавом  пiт  i,  як   здалося   Дмитровi
Iвановичу, не дивився в очi.
   - Пробачте, - сказав поштар, i з тим словом  щось  обiрвалося  Дмитровi
Iвановичу всерединi, -пробачте, вам телеграма.
   I подав бланк з накле?ними рядками лiтер  машинописного  тексту.  Рядки
застрибали перед Марченковнм зором, i йому довелося зробити  зусилля,  щоб
зосередитись. "При?жджай. Сталося нещастя. Iрина",- прочитав вiн. То  було
так страшно, як, мабуть, бiльше не було нiколи. Навiть на  фронтi,  навiть
перед операцi?ю нирки, яку перенiс рокiв шiсть тому. Мабуть, через те,  що
там небезпека була реальна, виразна, а тут невiдомiсть. Чомусь подумалось:
так йому було, либонь, лише один раз, колись давно,  пiдлiтком,  коли  вiн
бiг увечерi через кладовище й провалився в могилу.  Провалився  вмент,  не
встигнувши навiть крикнути.
   Дмитро  Iванович  ще  раз  пробiг  очима  два  рядки  лiтер.   "Сталося
нещастя..." Якби просто хтось захворiв чи впав i  зламав  руку  або  ногу,
Iрина так би й написала. "Мати",мелькнуло в  думцi.  Але  тодi  Iрина  теж
написала б iнакше: "Померла мати..." "Маринка?"-знову гаряче спалахнуло  в
головi.  А  далi  всi  думки  перемiшалися,  а  його  самого  мовби   щось
пiдштовхнуло. Поспитав у поштаря, чи можна взяти велосипед, сiв  i  по?хав
до села.
   Але то був поспiх лише першо? гарячо? хвилини. До Ки?ва  йому  довелося
добиратись довго. У Онишкiв вiн змiркував, що пiшки по пiску не добудеться
до Моровська й за двi години, тому побiг на колгоспне подвiр'я, але там не
було нiяко? машини, колгоспний  рахiвник  запрiг  коня  i  повiз  його  на
пристань. Проте на другу, обiдню "ракету" вони не встигли -  з  горба  вiн
навiть бачив, як вона  мчала  по  деснянському  плесу,  розсипаючи  вiялом
важкi, як свинець, бризки,- довелось чекати третьо?, останньо?, вечiрньо?.
Вона одiйшла о сьомiй годинi. Весь цей час i в "ракетi" по дорозi до Ки?ва
Дмитро Iванович сидiв скутий i приголомшений новим нещастям. Та тепер  вiн
те, що сталося на роботi, i не вважав нещастям, а звичайною невдачею, яких
нехай би й сто, а тiльки не те, з чим ма? зустрiтись. Вiн сидiв скулившись
бiля вiкна, i сидiти так  було  дуже  важко,  й  береги  пролiтали  темною
смугою. Часом зiр вихоплював машину, пiдводу, дiтей на пiску, а  далi  вiн
знову входив у щось, як входить водолаз у  небезпечну  глибiнь.  До  нього
кiлька  разiв  звертався  чоловiк  у  солом'яному   капелюсi,   що   сидiв
поруч,сiльський  учитель   чи   бухгалтер.   Дмитро   Iванович   одказував
однослiвне,  коротко  або  й  зовсiм   не   обзивався.   Йому   видавалося
блюзнiрством говорити про  щось  у  цей  час  i  ще  бiльшим  блюзнiрством
розповiдати про сво?, ще не вiдоме  нещастя.  Йому  чомусь  згадалося,  як
колись ?хав у по?здi з  одним  чоловiком,  котрий  поспiшав  на  фатальний
виклик телеграмою, той показував усiм телеграму, розпитував, що вона  може
означати, а насправдi збирав по вагону  спiвчуття,  як  милостиню,  i  вже
втiшався ним.
   У Ки?в  "ракета"  прийшла,  коли  вже  посутенiло.  Дмитровi  Iвановичу
вдалося взяти таксi, i вiн по?хав додому.
   Дверi вiдчинила Iрина Михайлiвна, вона була  змарнiла.  аж  зелена,  iз
оплаканими очима, побачивши Дмитра Iвановича,  вхопилася  руками  за  його
плече, припала  обличчям,  заридала.  Вiн  стиснув  ?й  пальцi,  намагався
якомога швидше вирвати у не? страшну вiсть  -  як  ножа,  що  мусить  його
ввiгнати собi в серце.
   - Маринка?!-струснув ??, i перед очима майнуло щось  криваво-чорне,  аж
вiн стенувся.
   - Андрiй!..  Не  житиме  вiн,  не  житиме...-похлинулась  плачем  Iрина
Михайлiвна.Лiкарi кажуть, що нема? надi?.
   Йому ледве вдалося допитатися, що з ним сталося i в якiй  вiн  лiкарнi.
Вiн розпитував, а лице йому скам'янiло й скам'янiли губи, вiн  через  силу
розтуляв ?х, а Iрининi слова сковували його щодалi дужче  й  дужче.  Учора
ввечерi Андрiй вертався додому, пiдiйшов до лiфта, й тут на  нього  напали
тро?. Вдарили чимось по  головi,  проломили  череп  i  били  вже  лежачого
ногами, аж поки не нагодився сусiд,  що  живе  пiд  Марченками.  Вiн  саме
виводив на прогулянку дога, почув  удари,  закричав:  "Що  ви,  негiдники,
робите!"-й спробував нацькувати пса. Дог  загавкав,  тi  кинулися  тiкати,
один з них ще крикнув у дверях: "Кажись,  убили".  Андрiя  забрала  швидка
допомога, вiн у Жовтневiй лiкарнi, так i не опритомнiв.
   - Ми, ми виннi,- ридала Iрина  Михайлiвна.-  Не  стежили,  не  втримали
його...
   Тягар бiди й вини, яка шарпонула його за душу ще в першу  мить,  ще  до
цього викрику дружини, був такий великий, що Дмитро Iванович на якийсь час
навiть забув, що йому робити. Вiн для чогось зайшов  у  кабiнет,  та  враз
немов спiткнувся, стямився, вийшов назад,  ще  раз  поспитав  дружину,  де
лежить Андрiй, поспiшив на вулицю.
   На горi,  в  хiрургiчному  корпусi  лiкарнi,  його  пропустили  одразу,
тiльки-но вiн сказав, до кого йде. Лiтня сестра провела його по сходах  на
другий  поверх,  постукала  в  дверi  праворуч,   у   кабiнет   професора.
Електричний  годинник  над  дверима  показував  пiв  на  одинадцяту,   але
професор, завiдуючий вiддiленням,  рокiв  пiд  сорок  чоловiк,  смаглявий,
чорнявий, схожий на iспанця чи iталiйця, був у себе. На диванi  сидiло  ще
дво? людей, немолодi лiкарi.
   Дмитро Iванович назвав сво? прiзвище  i  враз  вiдчув,  як  його  серце
стиснулося од страху, вiн подумав, що тiльки запита?  -  почу?  вiдповiдь,
пiсля яко? йому й жити буде не варто. Досвiдченим оком значно молодший  за
нього лiкар вловив той його стан, подивився суворо, але якось  так,  мовби
збирав його тi?ю суворiстю на силi. Казав професiонально точно,  одразу  ж
мовби перекладаючи сво? слова для Дмитра Iвановича.
   - Травма черепа - розкол у потиличнiй частинi, геморагiчний крововилив,
струс мозку... Становище тяжке. Дуже тяжке. Надiя ?, але мала. Треба  бути
готовим до всього, - суворо, але не професiонально  сухо,  спiвчутливо.  -
Робимо все можливе. Це ось мо? колеги - завiдуючий  сусiднiм  вiддiленням,
теж хiрургiчним,  i  мiй  заступник,  професор  Карiмов.  Мо?  прiзвище  -
Мухновський.
   - А може...- ледве чутно мовив  Дмитро  Iванович  i  не  впiзнав  свого
голосу.
   Професор Мухновський не образився.
   - Розумi?те, це коли важко поставити дiагноз, то, щоб не  помилитися...
викликають...  ну,  якийсь  найбiльший  авторитет.  Або  ж  при   складнiй
операцi?. Тут апаратура показала все.
   Дмитро Iванович одразу повiрив йому.
   - Я хотiв сказати... Iнколи бува? важко дiстати якiсь лiки...
   - Всi потрiбнi лiки поки що ?, - сказав Мухновський. -  I  повiрте,  ми
робимо все можливе... Оснащення i лiки на сучасному рiвнi,  -  додав  вiн,
чим завдав Дмитровi Iвановичу деяко?  нiяковостi,  яка,  проте,  одразу  ж
минула. Дмитро Iванович побачив, що професор  сказав  усе  й  що  всiляких
iнших, дрiбних i настирливих розпитувань йому не хочеться.
   - А можна менi подивитись на сина? - запитав якомога спокiйнiше.
   Мухновський вказав у куток на шафу, де на вiшалцi-стояку висiло  кiлька
халатiв. Дмитро Iванович одягнув перший-лiпший, i Мухновський  через  iншi
дверi повiв його у освiтлений лампами денного свiтла коридор, а  звiдти  в
палату, першу палату за рогом праворуч. Палата була маленька, вузенька,  у
нiй стояло лише дво? лiжок.
   Ледве Дмитро Iванович переступив порiг, прикипiв  очима  до  лiжка,  що
стояло лiворуч од дверей. Те, що стояло праворуч, було порожн?, а на тому,
що пiд стiною злiва, лежало щось бiле,  довге,  непомiрне  довге  й  бiле,
завинуте в бинти: i тiльки-смужка заплющених  очей,  яка  чомусь  видалася
Дмитровi Iвановичу чорною, та рот i пiдборiддя, теж темно-синього кольору.
Серце скрикнуло, Дмитро Iванович  ступив  крок  уперед,  i  сестра,  котра
сидiла в узголов  ?  Андрiя,  приклала  до  уст  палець.  Дмитро  Iванович
зупинився, не одважуючись пройти далi. Вiн  дивився  на  завинуту  в  бiлi
бинти голову i обличчя сина, й важке почуття безнадi? i  чужостi  огортало
його. В одну мить йому навiть здалося, що це не Андрiй. Ця думка  пройшла,
як важка пасмуга туману, а тодi в не? живо й реально увiйшли гарячий  бiль
i страх за цю живу плоть, за сина. Вiн аж подався вперед, але з  мiсця  не
зрушив, тiльки наблизився думкою i поглядом. Мухновський, що стояв  збоку,
ворухнувся, даючи зрозумiти, що вже можна вийти, але  Дмитро  Iванович  не
вiдгукнувся на той порух.
   - Професоре... Можна менi залишитись тут? - промовив тихо.  Вiн  чомусь
був певний, що професор дозволить, хоч i не знав, навiщо йому  залишатися.
Просто вiн уже не мiг пiти звiдси.
   Мухновський хитнув головою, пiдiйшов до сестри й щось сказав  ?й.  Вона
провела професора до дверей, а Дмитро Iванович сiв на звiльнений  стiлець.
Тепер вiн сидiв в узголов'? Андрiя. Дивився  на  заплющенi  очi,  на  рот,
пiдборiддя й поволi впiзнавав сина. Впiзнавав знайомi рисочки, якi  колись
смiшили його, втiшали, якi  потiм  ставали  чужiшими,  твердiшими,  й  вiн
сперечався з ними. Он на лiвiй бровi просто вросла в не?  родима  цяточка,
?? можна помiтити, тiльки добре приглянувшись. Така сама  цяточка,  тiльки
значно бiльша, на бровi i в нього. З  не?  тепер,  пiд  старiсть,  ростуть
великi сивi волосини, вiн обрiзу? ?х ножицями.  На  пiдборiддi  в  Андрiя,
знизу, синя смужка. Теж ледве помiтна. Ще малим катав його на велосипедi в
селi двоюрiдний брат, вони впали, й Андрiй розiтнув пiдборiддя  об  кермо.
Диво, але вiн тодi не плакав. Тiльки дуже злякався й все  допитувався,  чи
не вилл?ться з нього вся кров...
   Уся кров... Дмитро Iванович вернувся до реальностi. I знову, вже зовсiм
iнакше, подивився на Андрiя. На серцi йому було  страшно.  Його  опанували
лячнi-прелячнi думки про те, що ось вiн залишився, i... все  може  статися
на його очах. Що оцi ось уста вже можуть не розтулитись нiколи...
   А очi бачили i якiсь побутовi дрiбницi - сiру пляму на бинтi,  зiм'ятий
рiжок подушки - i од того ставало зовсiм страшно. Але це було востанн?. Цi
думки розтали в якомусь суворому зосередженнi, з яким вiн несамохiть почав
наближатися душею до Андрiя. Вiн подумав зовсiм так, як  часто  думають  i
кажуть старi люди про нещастя сво?х дiтей, - що лiпше, аби  це  сталося  з
ними; вiн боявся за сво?  життя,  вiн  почував  страх  перед  смертю,  але
жертовна сила любовi до сина зараз була бiльша. Йому хотiлося лягти  поруч
сина, легенько огорнути сво?ми руками, i, може б, вiд того синовi  болi  i
недуг потекли у його тiло,  вивiльняючи  Андрiя.  Це  почуття  було  таким
непереможним, що Дмитро Iванович майже несамохiть легенько  взяв  сина  за
руку й почав пестити. I  враз  побачив,  як  розкрилися  Андрi?вi  уста  й
заговорили щось швидко-швидко, заговорили без звуку, тiльки  шелест  летiв
по палатi, шерхлий, як од сухого листя. Дмитро Iванович,  злякався,  хотiв
випустити руку, посунув од  себе,  але  не  одважився,  знову  ще  мiцнiше
обхопив ?? сво?ми великими руками. I раптом Андрi?вi уста  пересмикнулися,
вiн схитнув головою i  розплющив  очi.  Вони  були  жовтi,  круглi,  гейби
божевiльнi. Довгу хвилю нерухомим поглядом  Андрiй  дивився  на  батька  й
сказав тихо, але чiтко:
   - Батьку!
   Не "тату", як казав завжди вдома, а "батьку". Скрикнула  в  кутку  бiля
тумбочки сестра й вибiгла з  палати.  За  пiвхвилини  вона  повернулася  з
Мухновським i з його помiчником - Карiмовим. Але на  той  час  Андрiй  уже
знову упав у забуття.
   - Вiн упiзнав його, вiн сказав "батьку",- шепотiла сестра.
   Мухi?овський порахував пульс, подивився на якийсь прилад,  що  висiв  в
узголов'? Андрiя, щось мовив пошепки до Карiмова -  високого,  в  окулярах
лiкаря.
   - Це добре. Це свiдчить, що свiдомiсть у ньому  не  скаламутилась.  Але
щодо всього iншого... На жаль, це ще нiчого не означа?, - сказав Карiмов.
   Дмитро Iванович уловив у його словах страхування, лiкар  боявся  давати
мiсце надi?, здавалося, мовби не хотiв ?? пускати, i Марченко в одну  мить
пройнявся ворожiстю до нього. Але в наступну мить забув про те. То бiльше,
що саме цей лiкар не по?хав додому, чергував у палатi всю нiч.
   Вiн робив якiсь уколи, провадив вимiрювання  й  стежив  за  апаратом  в
узголов'? Андрiя.
   Дмитро Iванович сидiв збоку на стiльцi. Вiн не помiтив, як минула  нiч,
хоч i помiчав, як повiльно й важко плине  час.  Найстрашнiшими  для  нього
були хвилини, коли його свiдомiсть заповнювала думка  про  синову  смерть.
Вона рвалася десь з глибини, вiн проганяв ??, а вона  настирно  й  страшно
проступала перед ним: Андрiй  уже  не  проснеться,  отi  його  слова  були
останнiми, а вiн, батько, усе життя пам'ятатиме ?х.  Ця  боротьба  втомила
його до того, що вiн перестав опиратися, тобто не боровся на  всю  напругу
серця, а мовби поклався на щось, на долю, i коли схаменувся,  помiтив,  що
дума? про Соколiвку, про дiда Онишка, про рiчку, яка валить берег,  i  про
те, що перед вiд'?здом довiдався - наступного року вона не валитиме  берег
- течiю вiдведуть каналом. Вiн намагався уявити той канал i  старицю  бiля
села й мимоволi фантазував. Помiтивши це, зайнявся болючим соромом,  мовби
вчинив якийсь страшний злочин. Злякано подивився  на  Андрiя.  Той  лежав,
заплющивши очi, i його повiки болiсно й неприродно смикалися.
   Вже аж уранцi Андрiй знову розплющив очi. Повiв  ними  по  палатi,  але
погляд його, здавалося, був зовсiм неос-мислений, хоч вiн i  зупинився  на
батьковi. А тодi Андрiй розкрив уста, але не сказав нiчого, мабуть, вiн не
мiг говорити, але поворушив рукою,  що  лежала  на  простирадлi:  Дмитровi
Iвановичу здалося, що вiн уловив синiв порух, але боявся  спричинитися  до
якогось лиха, аж поки з-за його спини не втрутилася сестра:
   - Вiн хоче, щоб ви взяли його за руку. Це було так, бо, щойно  Марченко
взяв у сво? широкi долонi руку сина, той знову заплющив очi й стулив уста,
але, здавалося, стулив  з  полегкiстю.  Дмитровi  Iвановичу  було  страшно
тримати цю руку, наче тепер  саме  з  не?  могло  витекти,  зникнути  щось
дороге, й водночас його охопив тяжкий бiль, перемiшаний  з  нiжнiстю.  Вiн
нiби чув, як з цi?? кволо? руки пульсу? кров i б'? йому в серце. Кров його
сина. У нещастi якого завинив i вiн. Так, завинив, бо  не  оддав  серця  й
душi бiльше, нiж оддавав, а того виявилося  замало.  I  як  же  вiн  тепер
шкодував, що не ввiйшов у свiт сина, не забрав його собi в душу. Той  свiт
був чужий для нього, дрiбний i загадковий, але не вабливо,  а  вiдворотне.
Вiн не спробував переплавити його з сво?м i  перемогти.  А,  мабуть,  якби
кинув туди всi сво? душевнi сили, перемiг би. Зараз був твердо переконаний
у цьому.
   Адже не завжди Андрiй був таким холодним, iстеричним i чужим. Не завжди
казав йому грубощi. А й... О, вiн  добре  пам'ятав,  як  вернувся  додому,
пiсля довго? розлуки - вiсiм  мiсяцiв  прожив  у  Алма-Атi  й  на  Памiрi,
працюючи в тамтешнiх iнститутах,i як семирiчний  Андрiй  ска-жено  метався
довкола нього. Вiн очманiв з радостi,  верещав,  качався,  стрибав,  чисто
пес, що довго не бачив господаря. А тодi стрибнув йому на руки, обхопив за
шию i... з надмiру почуттiв укусив за губу, аж пiшла кров.
   Андрiй i пiзнiше вiддавав належне батьковi, й аби вiн не впустив линви,
вiв за собою, зумiв би втримати од  поганого.  Пам'ятав,  як  колись  вони
круто посварилися з Iриною  Михайлiвною,  перейшли  всi  межi,  i  Андрiй,
котрий  тодi  вчився  в  третьому  класi,  пiдiйшов  до  матерi  й  сказав
по-дорослому сумно й розважливо:
   - Якщо ви будете розлучатися, я пiду з татом.  I  Марченко,  й  дружина
тодi знiяковiли, засоромились, а все ж Iрина Михайлiвна запитала:
   - Чому?
   - Бо татко справедливий. Вiн нiколи не обдурю? й не кара? нi за  що,  -
одказав Андрiй.
   За вiкном вставав довгий лiтнiй день, високий i ясний, i, мабуть,  тому
особливо тяжкий для Дмитра Iвановича, цей день мав упасти в ще тяжчу  нiч,
i в Марченка нiчого не лишалося, окрiм  згадок.  Ними  вiн  рятувався  вiд
споглядання  страшно?  непорушностi,  у   якiй   лежав   Андрiй,   i   вiд
безнастанного думання про цю непорушнiсть.
   Особливо йому запам'ятався один  осiннiй  вечiр  у  Пiшках,  куди  вони
при?хали з Андрi?м  на  канiкули.  Андрi?вi  тодi  йшов  дванадцятий  рiк.
Здавалося, нiчого в тому споминi не  було  незвичайного,  нiяко?  подi?  i
нiяких слiв, вечiр як вечiр, як тисячi вечорiв, i все  ж  вiн  вкарбувався
якимись особливими вiдчуттями, що межували з прозрiнням. На  той  час  уже
облетiло в саду листя на яблунях i  грушах,  тiльки  вишнi,  пiдпаленi  на
зеленому раннiм морозом, шелестiли попiд хатою темно-червоним  листям,  та
хльоскала на вiтрi довгим вiттям стара верба  в  кiнцi  городу  над  яром.
Мороз скував льодком калюжу-озерце в пониззi городу,  у  повiтрi  кружляли
поодинокi снiжинки, й налягала згори сива  темiнь.  А  з  не?,  з  високо?
високостi, долiтав прощальний крик гусей. Це, мабуть, летiли останнi  гуси
з усi?? Укра?ни. Крик був такий  тужливий,  такий  печальний,  немов  гуси
залишали цю землю назавжди. Андрiй стояв бiля плоту й дивився в небо.  Очi
його були широко вiдкритi, i в ?хнiй глибинi теж летiли бiлi тiнi, а  уста
розтуленi й ледь-ледь осмiхненi. I тодi у мозку Дмитра Iванонича, що стояв
поруч i дивився на сина, нiби засвiтилося щось. Там постало все так  ясно,
так чисто, аж йому затрiпотiло серце. Цей спалах був  звiдти.  Ця  секунда
була вирвана з його власного дитинства й перенесена сюди.  ??  вирвав  для
нього Андрiй. Дмитро Iванович зрозумiв, що в цю мить син дума? точнiсiнько
так, як думав вiй сам тридцять рокiв тому, в сво? десять чи одинадцять лiт
бiля цього самого плоту. Крик гусей -  прощальний  i  тужний.  Вiн  будить
печаль, але печаль та свiтла й радiсна. I в душi теж незвичайна чистота. I
щем. I  чекання  чогось.  Бiло?  радостi  зими,  щастя  майбутньо?  весни,
кохання, про яке ще не знав навiть мозок, але зна?  серце,  бо  й  це,  як
сказав би вiн сьогоднi, запрограмовано в ньому од народження,  серцевi  ще
багато-багато перейти, i хвилюватись, i радiти, й тривожитись. А вiн у  ту
мить радiв i тривожився за сина. I почував якусь майже побожну рiднiсть iз
сином. Тривожився вiн за нього й потiм, а радiв мало. А оця ось тривога-це
вже й не тривога, а бiль серця i всього тiла: ось тут, бiля  цього  лiжка,
вирiшу?ться ?хня спiльна доля. Двi - як одна. Вiн вiдчув: якщо пiде Андрiй
- страшно спорожнi? свiт. У якусь мить йому здалося, що вони помруть обо?.
Вiн не знав, як це станеться, адже йому нiчого не загрожувало,  i  вiн  не
збирався накладати на себе рук, просто це було неймовiрно сильне  вiдчуття
сво?? кревностi з Андрi?м i бажання протистояти антиприродному -  загибелi
сина ранiше вiд нього самого. Трохи пiзнiше вiн подумав уже iнакше -  якщо
вони одужають, то теж обо?. Вiн напружено вдивлявся в дорогi синовi риси й
напружено думав, i йому здавалося, що сво?ю думкою вiн утриму?  його  тут,
бiля себе, бiля всiх iнших людей. То для нього була  майже  магiчна  сила.
Сила порожнечi, туги без Андрiя, майже знищеностi свiту для нього.
   I, мабуть, у тому справдi  була  якась  краплина  живо?  сили.  Андрiй,
тiльки  приходив  до  пам'ятi,  шукав  очима  батька  й   ворушив   рукою.
Впевнившись, що батько трима? його руку в сво?й, майже  одразу  заплющував
очi, знову провалювався кудись у  темряву,  в  чорну  прiрву,  i  Дмитровi
Iвановичу здавалося, що й вiн провалю?ться разом з ним. Але  частiше  йому
здавалося,  що  Андрiй  повиса?,  тримаючись  за  його  руку.  Так   мусив
почуватися Андрiй. I так почувався Дмитро Iванович. Йому здавалося, що вiн
душею витягу? його з того свiту. Влива? йому сво??  сили  i  вiри.  А  вiн
зараз гаряче вiрив. Чи принаймнi не допускав до серця  думок  про  смерть.
Бо, здавалося, тодi цi думки проникнуть i  в  серце  сина.  У  цi  страшнi
години вiн би справдi, не вагаючись, вiддав  сво?  життя  синовi.  В  одну
мить. Аби тiльки встав вiн. Якось, сидячи отак, вiн пригадав,- i думка  ця
була химерна, начитана, але тiльки тепер  до  кiнця  зрозумiла,  пiдказана
досвiдом ученого i пропущена через  серце,-  що  в  природi  iсну?  чимало
випадкiв, коли старше поколiння вiдда? сво?  життя  молодшому.  Так  одда?
себе потомству на Цейлонi гiгантська "пальма тiнi". Тiльки-но спалахне над
деревами   незвичайно?   краси   суцвiття,   одразу   опуска?ться   донизу
восьмиметрове листя, й дерево помира?. I вже на сухому стовбурi дозрiвають
плоди, якi продовжують, у безконечнiсть рiд пальм. I в цьому нема?  нiчого
страшного  i  навiть  дивного.  Страшно  й  поза-природно,  коли  ста?ться
навпаки.
   Думка чiплялася за думку, вони летiли, як пасма "бабиного  лiта"  понад
сумними стернями. У коридорi лунали голоси, часом навiть смiх,  проте  вiн
не сприймав ?х. Вони летiли немовби з iншого свiту, були iншим життям, яке
обтiкало його, не захоплюючи в себе.
   Тепер вiн майже не випускав Андрi?во? руки  з  сво??.  Дмитро  Iванович
залишався  в  палатi  цiлодобово.  Сюди  йому   приносила   по?сти   Iрина
Михайлiвна. Тут вiн  i  спав,  чи,  правильнiше,  дрiмав  у  напiвзабуттi,
схилившись на спинку стiльця. А потiм,  мабуть,  за  велiнням  завiдуючого
вiддiленням, лягав поспати на другому, вiльному лiжку.  Сюди  навмисно  не
клали нiкого з огляду на надзвичайно тяжкий стан Андрiя.  Десь  за  вiкном
кружляло сонце, жило, гомонiло, смiялося мiсто, але воно зараз не iснувало
для Марченка. Вiн тiльки двiчi виходив за ворота лiкарнi.  Обидва  рази  -
шукати призначених лiкiв. Виявилося, що це вельми дефiцитнi й дорогi  лiки
i що ?х запаси  у  вiддiленнi  вичерпалися.  Мухновський  сказав,  що  вiн
витратив навiть особистий резерв. Дмитро  Iванович  справдi  лiки  дiстав.
Мабуть, колись би вiн нiколи не пiшов до тих людей, до яких  ходив  тепер,
перед якими зобов'язувався не знати як. Але що всi зобов'язання  поруч  iз
життям сина!
   Криза минула аж на сьомий день.  Тiльки  тодi  Мухновський  сказав,  що
Андрiй житиме.
   - Все ще може бути,- додав вiн, ступаючи вiд дверей до столу  в  сво?му
кабiнетi.Стан його  i  зараз  важкий.  Але...  Вже  можна  сподiватися  на
одужання.
   Тi?? ночi Дмитро Iванович спав удома. Його не проганяли з  палати,  але
вiн розумiв, що не ма? права порушувати обов'язкових  для  всiх  правил  i
норм, надуживати спiвчуттям, яке виникло з тяжкого становища сина.
   Крiм того, тепер перед  ним  постала  ще  одна  справа,  яку,  як  йому
здавалося, конче мусив розв'язати. Поки Андрiй перебував на гранi життя  i
смертi, ближче до смертi, нiж до життя, вона йому манячила, як застережний
вогник крiзь туман. А тепер вiн повернув голову й подивився на той вогник.
Його мучило питання: чи не  причетний  Андрiй  до  чогось  лихого?  Чи  не
сталося там чого, чи не вчинив вiн якогось злочину? Так, нi сiло нi впало,
голiв не провалюють.
   То бiльше, мусив спробувати докопатися до сутi, бо мiлiцiя  не  знайшла
ниточки, а може, й не дуже ?? шукала. А вiн подумав, що було б добре, якби
спочатку знайшов ?? сам.
   Це була цiла  детективна  iсторiя,  з  розпитуванням  знайомих,  друзiв
Андрiя,  шуканнями,  переслiдуванням,  навiть  небезпекою.  Згодом  Дмитро
Iванович сам дивувався, вiдкривши в собi отакi здiбностi. Бо саме таки вiн
допомiг мiлiцi? напасти на слiд i навiть заарештувати хулiганiв. Тодi ж  i
довiдався, що Андрiй - не призвiдця, просто "невдало розминулися в  дверях
лiфта",- як зiзнався один з хулiганiв.
   Дмитровi Iвановичу вся ця iсторiя добряче змозолила душу. Вiн почувався
неначе викупаним у помиях, неначе принижений чимось,  але  й  розумiв,  що
iнакше вчинити не мiг. Вiн не розповiдав про це нiде:  нi  на  роботi,  нi
Iринi Михайлiвнi, нi Андрi?вi.  Андрi?вi,  правда,  й  рано  було  про  це
розповiдати.  Вiн  то  впадав  у  напiвзабуття,  то  починав  без  причини
нервуватися, здавалося, намагався щось вiдшукати чи згадати i не мiг.  Вiн
i справдi ще  не  мiг  багато  чого  згадати,  навiть  з  речей  буденних,
домашнiх: купив пiдручник хiмi? Iнгольда, який збирався  купувати  чи  нi,
взяв на заводi полiмерiв довiдку про  вiдпрацьованi  днi  чи  не  взяв,  i
багато iншого, особливо з останнiх днiв перед травмою. Про  те,  чому  вiн
тут i що до цього спричинилося, Андрiй теж не запитував, i Дмитро Iванович
не мiг одга-дати: зумисно чи таки не пам'ята? нiчого.  Проте  одне  Дмитро
Iванович бачив достеменно - Андрiй радiв кожнiй його з'явi. Це помiтили  й
лiкарi, i сестра, вони сказали  Дмитру  Iвановичу,  що  при  ньому  Андрiй
найкраще почува?ться, ?сть, i навiть верта? в пам'ять забутi днi й дати.
   Уперше за багато рокiв Дмитро Iванович побачив, що вiн конче  потрiбний
синовi. Що той у ньому бачить щось бiльше,  нiж  звичайно  бачать  люди  в
близьких, чимось йому завдячу? й на  щось  сподiва?ться.  Мабуть,  то  був
правдивий здогад. Дмитро Iванович i сам почував, що в  ?хнiх  стосунках  з
сином пролягли якiсь iншi, ранiше не знанi тяжi,  важливi  не  тiльки  для
Андрiя, а й для нього самого. Йому здавалося, що, крiм  життя  i  здоров'я
сина, вiн виборював щось у собi, вiн нiби став мiцнiший  i  прозiрливiший,
мудрiший i певнiший себе, себе  й  сина.  Помiж  них  виникла  якась  нова
духовна спiльнiсть, якiй вiн  не  мiг  знайти  назви  й  обмiру,  але  яка
облагороджувала й наснажувала ?х обох.
   ?х мовби з'?днало, спаяло щось чистим срiблом щиростi й  довiри,  тепер
Дмитро Iванович знав, що Андрiй нiколи не матиме од нього злих та?мниць  i
не залишиться байдужим, якщо  якiсь  недобрi  сили  ламатимуть  когось  iз
близьких йому людей.
   Остаточно вiн у цьому впевнився одного  недiльного  вечора,  коли  вони
залишилися вдвох, вiн тримав Андрi?ву руку, У палатi вже посутенiло, проте
Андрiй попросив не вмикати поки що свiтла. Вiн був особливо замрiяний i аж
печальний, хоч останнiм часом нiколи не показував батьковi нi  печалi,  нi
бодай легкого смутку, що, як казала сестра, часто находили на  нього.  Вiн
довго мовчав, а тодi враз повернув  голову  й  сказав  тихо,  з  особливою
зворушливiстю, од яко? Дмитру Iвановичу стало аж моторошно:
   - Зна?ш, батьку, менi весь час здавалося, що ти витягу?ш  мене  з  того
свiту. Ти мене й витяг звiдти. Iнакше... Ну, для чого б тодi менi... Та ти
розумi?ш усе сам.
   Дмитро Iванович розумiв. Проте вiн  мовчав,  i  сльози  текли  по  його
щоках. Гаразд, що стояла сутiнь. Мабуть, Андрiй передбачив i це.  То  були
сльози страху за Андрiя, який ще не одужав, i радостi  його  прозрiння,  i
надi? на прийдешнi днi.
   Тi?? надi? не могло зiм'яти нiщо. В цi днi, метаючись помiж лiкарнею  i
мiлiцi?ю, де розпочали слiдство, вiдбулася друга проба  в  iнститутi.  Вiн
сам   розганяв   розчин   електрофорезом,   сам   спорскував   розчинником
хромотографiчний папiр, сам накладав рентгенiвську плiвку, i коли  на  нiй
не з'явилося темних зернистих плям, не  виказав  нi  розпачу,  нi  досади,
тримався  спокiйно,  заспокоював  сво?х  помiчникiв,  фiксував  увесь  хiд
дослiду в пам'ятi i на  паперi,  щоб  потiм  проаналiзувати  й  спробувати
знайти помилку в технiцi проведення експерименту, якщо  вона  могла  бути.
Проте вiн не мiг не думати, що ?? могло й не бути.
   Що ж... Життя теж не  кiнча?ться  на  тому.  Вiн  знайде  в  собi  сили
перебороти i кпини, й пiдступи, i  докори.  Вiн  почував,  що  саме  тепер
знайде ?х.  Здавалося  б,  навпаки,  останнi  подi?  могли  змучити  його,
обезволити, розсмикати, вiн i  почувався  й  стомленим,  i  зболеним,  та,
однак,  зосередженим  i  спокiйним.   Найважче,   розумiв,   буде   долати
розчарування колег, сво?х товаришiв, до того поки що не був  готовий.  Але
зрештою подола? i те. Вiн це почував i не  тiльки  почував,  а  й  глибоко
усвiдомлював. Йому здавалося, в ньому самому на той час  щось  одмiнилося,
вiн мовби переступив на якийсь вищий,  значно  вищий  щабель.  Це  не  був
стрибок, але це був поступ, непомiтний зовнi, ледве помiтний ним самим,  i
все ж поступ. Либонь, пiдготовлений  усiм  попереднiм  життям.  Вiн  мовби
пiднявся над чимось насамперед у самому собi, поглянув ширше,  спокiйнiше,
мудрiше. "Що, власне, сталося?"-насамперед  запитав  себе.  Ну  так,  вони
провели два експерименти i обидва рази не одержали  позитивних  наслiдкiв.
То й що? А може, ?х треба провести сто,  тисячу!  Адже  наука  -  це  один
нескiнченний експеримент. I вiн шукатиме, поки  в  нього  вистачить  сили.
Поки не знайде. Якщо не результату, то причини, яка або сто?ть на  завадi,
або вкаже ?м iнший шлях. ?м, i всiм, що йдуть поруч.
   Вiн почував якусь дивну силу, мiць, упертiсть, бажання  працювати.  Вiн
майже фiзично почував опiр суспензi?. I йому  хотiлося  долати  той  опiр.
Хотiлося помiрятися з нею силою, як iз чимось свiдомим, рiвним собi.
   Проте вiн знав i те, що поспiшати не можна. Що  йому  треба  вiдпочити,
пiдготуватися i насамперед пiдготувати колектив. Повести за собою,  кинути
на наступний рубiж. Зараз треба було боротися за кожного  з  них  зокрема.
Спочатку, так би мовити, забезпечити  тили,  влаштувавши  справи  кожного,
допомогти спокiйно згi.iнчити плановi теми, кувати вiру, неспокiй i навiть
злiсть, оту велику благородну злiсть, яка водночас ? бажанням перемогти.
   Дмитро Iванович почував, яка то велика вiдповiдальнiсть i  скiльки  сил
мусить затратити сам. Проте знову ж почував, що ?х у нього стане.  Що  вiн
знайшов ту точку, ту клему, од яко? вона тече. Вона звалася вiрою.



   РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ

   Вiктор Васильович Борозна щодалi болiснiше переживав  незрозумiлу  йому
раптову змiну поведiнки Нелi. Щоправда, коли починав  аналiзувати,  то  не
мiг не бачити, що цiй раптовiй змiнi щось передувало. Що ?хня  любов  дуже
швидко стала не такою,  якою  була  спочатку.  Щось  печальне,  невиказане
залишалося в нiй,  i  ця  невнказанiсть  не  була  та?ною  недовiдкритого,
обiцянкою вiдкриттiв i радощiв, навпаки, вона повисла чорним  провiстям  -
сивою тучею на крайнебi. Найгiрше,  що  вiн  нiчого  не  мiг  змiнити,  що
провiстя мовби вже й виходило не з них. Хоч, коли сказати правду, до цього
спричинився таки вiн сам. А очевидний злам стався пiсля вечора в "Либедi".
Саме  вiдтодi  й  потьмарився  ?хнiй  обрiй.  Хоч  вони  пiсля   того   ще
зустрiчалися не раз. I намагалися не дивитися в той бiк, де темнiла хмара.
Й здавалося обом, забули про не?. Але то тiльки здавалося.
   Але що вiн мiг зробити? Неля  й  далi  втiкала  од  нього,  не  бажаючи
слухати його. Вiн розумiв одне - те виникло не в  нiй,  якась  iнша  сила,
фатальний випадок став помiж ними. Бо не тiльки Неля - всi обминали  його.
Борозна почував довкола себе якусь порожнечу, якесь зачароване коло, котре
мовби рухалось  разом  з  ним  i  в  яке  нiхто  не  хотiв  уступати.  Вiн
здогадувався, що це коло, це вiд'?мне  поле,  як  називав  його  в  думцi,
виникло ще з чогось, а не тiльки з  його  критично?  позицi?  щодо  роботи
лабораторi?, що його породили якiсь дужi струми i що тi  струми  в  якiйсь
точцi замкнув вiн сам. Але якi i  де?  Надто  його  спантеличив  учорашнiй
випадок. Вiн побачив на столi в Свiтлани Хорол рiчну звiтнiсть  по  роботi
групи ексордiум i вирiшив проглянути  ??.  Йому  хотiлося  фаза  за  фазою
простежити увесь хiд дослiду.  Мабуть,  нiхто  не  повiрив  би,  якби  вiн
сказав, що невдача групи ексордiум  засмутила  його.  А  то  була  правда.
Насамперед тому, що то була й Нелина невдача. По-друге, вiн по-справжньому
поважав Марченка й не бажав йому зла. I  взагалi  його  нiколи  не  тiшила
будь-яка наукова невдача. Не можна сказати, що  вiн  невимовне  зрадiв  би
удачi. Адже тодi якоюсь мiрою постраждало б його самолюбство, його  власне
наукове прогнозування. Але Борозна звик усi сво? почуття пiддавати аналiзу
розумом i не мiг не бачити неспiвмiрностi цих двох величин. До  того  ж  i
його наукове прогнозування в основному випливало з чужо? статтi,  а  не  з
власно? копiтко? роботи i довготривалого аналiзу. Тепер вiн хотiв  ще  раз
перевiрити себе.
   Проте не встиг вiн прочитати  й  десяти  сторiнок,  як  до  його  столу
пiдiйшла Свiтлана Кузьмiвна й запитала, чи не брав вiн звiтностi. Вона вже
побачила звiтнiсть, однак запитувала, й при тому голосно, з  викликом.  Ту
звiтнiсть мав право взяти й почитати будь-хто з  лабораторi?,  проте  вона
одiбрала ?? в нього й з таким виглядом обвела  всiх  поглядом,  мовби  вiн
викрав якiсь секретнi матерiали, та ще й хотiв ?х передати вороговi.
   Кiлька разiв Вiктор Васильович  намагався  зламати  коло:  пiдходив  до
Юлiя, до Боброва, до  ?вгена,  але  щоразу  натикався  на  майже  вiдверту
неприязнь i глухе вiдмовчування.  Але  так  тривати  далi  не  могло,  вiн
вирiшив будь-що-будь докопатися причини, знайти  осердя,  яке  породжувало
поле.
   Щойно, проходячи парком, вiн  побачив  Вадима  Бабенка,  котрий  нехотя
пiдкидав ракеткою бiлу кульку, Й  пiдiйшов  до  нього.  Вiн  пригадав,  що
кiлька днiв тому саме Вадим, один з усiх, вiдповiв на його привiтання.
   - Вадиме, менi треба поговорити з вами,- сказав вiн.  Борозна  не  вмiв
добуватися пiдхiдними шляхами, не раз цим шкодив собi, знав про це,  однак
нiколи не пристосовувався до обставин.
   Вадим оглянувся, ракетка здригнула в його руцi, й кулька впала в траву.
Вадим подумав, що Борозна говоритиме про Нелю. Вiн  бачив  ранiше  його  з
Нелею, бачив i те, що Неля зараз уника? Борозни, а  вчора  сам  пропонував
Рибченко сходити в кiно. I запросив не просто так, а  натякнувши,  що  цей
фiльм стане першим у серi?, яку вони подивляться разом. Тобто, як казали в
старi часи, запрошував "з серйозними намiрами". Тi  намiри  виникли  пiсля
довгого думання й зважування. Тобто то мало бути не остаточне  рiшення,  а
серйозна проба. Вадим Бабенко вже з пiвроку  тому  вирiшив  попрощатися  з
сво?м холостяцьким життям i тепер пiдбирав, як трохи iронiчно,  але  й  не
зовсiм iронiчно, висловлювався в думцi, гожу  кандидатуру.  Перевiрку  вiн
влаштовував грунтовну i пильну, за розробленою заздалегiдь схемою.  Кiлька
днiв  тому  провалилася  на  останньому  екзаменi   одна   з   найповнiших
кандидаток,  дочка  заступника  мiнiстра.  Вони  довго  гуляли  вдвох   на
Трухановому островi, а потiм вiн запросив ?? до себе додому й запропонував
повечеряти. Вiн чистив картоплю, смажив  я?чню,  рiзав  ковбасу,  а  Клава
сидiла з
   журналом "Згрi?кi" в руках, не ворухнувши в його бiк пальчиком. То  був
певний знак, що так воно буде  й  потiм,  пiсля  одруження.  Що  ж,  нехай
сидить. Така фiфа йому не потрiбна.
   А потiм вiн несподiвано "вiдкрив" для себе Нелю. I зрозумiв, що то було
б зовсiм непогано. А чого ж:  вiн  кандидат,  i  вона  кандидат;  у  нього
кiмната,  i  в  не?...  можна  обмiняти  на  двокiмнатну  квартиру.  Дiтей
виховували б Нелинi батьки.  У  них  свiй  дiм  на  околицi  i  сад.  Вона
акуратистка i, зда?ться, господиня. Ну, та ще  вiн  побачить...  Щоправда,
вчора  Неля  в  кiно  з  ним  не  пiшла.  I  це  дряпонуло  по  Вадимовому
самолюбству. Дряпало й зараз. Якщо Борозна зна? про це...
   А яке, власне, йому дiло?
   I Вадим поволi пiдвiв голову. Лiвою рукою поправив iдеально, на  продiл
зачесане волосся. Вiн, як i завжди, був пострижений i поголений, акуратно,
зi смаком одягнений: бiла тенiска  з  широким,  "байронiвським"  ковнiром,
свiтло-сiрi,  лiтнi,  бездоганно  випрасуванi  штани,  коричневi   плетенi
босонiжки. I чистi, яснi очi, високе чоло.
   - Може, ходiмо на вулицю? -  запропонував  Борозна.-  Вип'?мо  пива.  Я
бачив у вiкно - привезли свiжу бочку.
   Вадим здивувався тiй пропозицi? i зрозумiв, що розмова не буде грiзною.
Ба  навiть  навпаки.  "Хочеш  купити  за  келих  пива...-  подумав   майже
злорадно.- Хочеш, щоб я вiдступився..." Опрiч усього, вiн не схотiв iти  з
Борозною, аби ?х не бачили разом.
   - Я пива не п'ю,- сказав бридливо.
   Вони пройшли трохи дорiжкою, сiли на край  басейну.  У  басейнi  плавав
велетенський, кiлограмiв на сiм короп, його упiймав i впустив сюди двiрник
Василь.
   Борозна якусь мить спостерiгав через плече, як рибина тичеться носом  у
крихти булки на днi, а тодi  повернув  до  Вадима  голову  й  запитав  без
будь-якого вступу:
   - Скажiть менi, Вадиме, що означа? вся оця обструкцiя, яку  влаштовують
менi? За що вона? За те, що я наперед спрогнозував невдачу?  Але  ж  я  те
зробив без зла. I вiд цього нiчого не змiнилося.
   Вадим йорзнувся, у ньому  водночас  рвонулися  двi  думки,  закружляли,
випереджаючи одна одну, i вiн не знав, на яку покластися. У першу мить вiн
навiть хотiв вибухнути гнiвом i висловити Борознi сво? обурення. Кинути  в
обличчя рiзкi слова, а тодi розповiсти про це в лабораторi?.
   Адже пора було перейти вiд мовчазно? обструкцi? до вiдверто? ворожнечi.
Так принаймнi думав ранiше. Але за останнi днi багато  помiнялося.  Обидвi
перевiрки  дали  негативний  результат.  Виходило,  правда  була  на  боцi
Борозни. Та це б ще нiчого. Але ж похитнулося становище Марченка! Схоже на
те, корабель ?хнього зава йде на дно. Вчора  на  зборах  Одинець  вiдверто
пiшов  на  таран.  Громив  Марченка  нещадно.  За   волюнтаризм,   наукову
безвiдповiдальнiсть.  Ще  один  такий  удар...  I  не  вiдомо,  хто   буде
завiдуючим лабораторi?ю. Може, й оцей Борозна. У свiтi див чимало,
   Тому сказав обережно й нiби аж спiвчутливо:
   - Кажуть, ви написали на Дмитра Iвановича листа.
   - Я? - аж пiдвiвся Борозна.
   - Ну, пiдпис змiнено. Тобто анонiмка... Я не знаю... Так  кажуть.  Щось
про роботу. Про якiсь там шури-аму-ри...
   Борозна задихнувся вiд гнiву. У цю мить вiн пiдвiв голову й  побачив  у
вiкнi Нелю. Вона стояла й дивилася в  сад.  Вадим  теж  побачив  Рибченко.
Мляво пiдвiв руку й поворушив пальцями. Борозна хотiв щось гукнути, а тодi
важко стиснув i розтиснув кулаки й швидко пiшов у iнститут.
   Дмитро Iванович саме до?дав  бутерброд.  Вiн  зараз  не  ?здив  обiдати
додому й рiдко коли ходив до ?дальнi. Аби  нi  з  ким  не  говорити  -  не
сповiдатися в нещастях - та й заощаджував час. Вiн зосереджено перечитував
дисертацi? Юлiя, ?вгена та  Миколи.  Треба  було  рятувати  сво?х  молодих
колег, подбати, аби не обiрвалися ?хнi стежки в науку. Вiн розумiв: iншого
для нього нема?. Вивести ?х з глухих бескеть будь-якою  цiною!  Цим  зараз
жив. Вiднаходив у дисертацiях обiрванi кiнцi, зв'язував, викреслював  новi
лiнi?. Адже дослiдження Юлiя та iнших не суспiль складалися з розробок  по
амонiл-тетрафосу, а й по  будовi  хлоропластiв,  свiтловому  спектру,  тут
деякi  знахiдки  були  безсумнiвнi.  Треба  тiльки  було  пiдсумувати  ?х,
позводити в системи. Працюючи над дисертацiями хлопцiв,  про  свою  роботу
майже не думав. Ну, хiба що тодi, як iшов вулицею чи вертався додому.
   Вiн, мабуть, теж працюватиме далi  над  спектральними  дослiдженнями  й
будовою хлоропластiв. Скажiмо, в квантосомi. Тут у нього  ?  деякi  цiкавi
мiркування. Кожен  мiлiметр  нових  знань  -  то  дуже  важливо  на  шляху
загального  поступу  фотосинтезу.  Зрештою,  може  пiти  в  якийсь   iнший
iнститут. Його вiзьмуть залюбки. Проте на те не ма? права. Принаймнi  поки
що. Доки не допоможе хлопцям.
   Звичайно, вiн не збирався остаточно розлучатися й з  iде?ю  ексордiуму.
Вiн ще шукатиме. Але там треба починати  з  самого  початку.  Мiлiметр  за
мiлiметром проповзе той шлях на черевi.
   Насамперед треба намiтити вихiднi  позицi?.  Треба  уважно  i  детально
проаналiзувати стан  науково?  розробки  проблеми.  Знайти  слабкi  мiсця,
обриви ланцюга... Перевiрити всi вузли. Перемацати всi щаблi. Згори вниз i
знизу вгору. I кожен ма? промацати не тiльки сво? щаблi, а й сусiднi.
   Найприкрiше йому було через плiтки, що кружляли по iнституту. Про  його
нiбито неморальнi вчинки, натяки на Свiтлану, ?хнi з нею по?здки машиною в
лiс, розлад у сiм ?... То було як ?дкий дим темно? ночi. Не зна?ш,  звiдки
його несе вiтер, i куди йти, аби вирватися з задушливого  полону.  Про  це
вiн думав щодня. Думав i тепер, одiрвавшись од  рукопису  й  дивлячись  на
освiтленi сонцем дахи будинкiв, пережовуючи бутерброд  з  ковбасою,  смаку
якого не вiдчував.
   У  саду  спiвала  iволга,  але  ??  спiв  мовби  обтiкав  думку  Дмитра
Iвановича, не  перебиваючи  ??.  Тiльки  якесь  тоненьке  вiдчуття  чогось
при?много, нiжного легенько поколисувало його,  творило  один  безконечний
акорд; той акорд лунав у ньому здавна, в ньому чи й не в ньому,  просто  в
свiтi, i Дмитро Iванович почував, що вiн не погас i погасне  не  скоро,  й
це, в свою чергу, не давало думкам зсотати-ся у важку хмару.
   О тiй хвилi  й  увiйшов  Борозна.  Вiн  увiрвався  як  вихор.  Торохнув
дверима, широко ступаючи, пiдiйшов до Марченка. Його очi горiли рiшучiстю,
уста були стуленi в тверду складку.
   - Дайте того папiрця, - сказав, переводячи дух: збiг на  третiй  поверх
одним махом.
   - Якого папiрця? - запитав Дмитро Iванович i  тiльки  тепер  оглянувся.
Упiзнавши голос Борозни, вiн не оглядався навмисне, не хотiв  зустрiчатися
очима, думав, що той прийшов у якiйсь  буденнiй  справi,  запита?  щось  i
пiде. Щоразу, забачивши цього чоловiка, почував,  як  у  ньому  наростають
роздратування й злiсть. Намагався не виказати цього, надавав голосу рiвних
iнтонацiй i сам вiдчував фальш, мимоволi хмурився, сердився,  що  не  може
загнуздати себе. Вiн не почував  Борозну  до  кiнця  сво?м  ворогом,  отим
ворогом, якого хочеться збити з нiг, топтати, знищувати, мабуть, через те,
що не бачив на власнi очi його пiдступних дiй, що  ота  анонiмка  залишала
мiсце й ще для когось, проте й поводитися, як  поводився  ранiше,  теж  не
мiг.
   Але  нього  разу  дзвiнкий  з  напруги  голос   Борозни   змусив   його
насторожитись.
   -  Анонiмку,-  майже  крикнув  Борозна.  Дмитро  Iванович   розгубився.
Пiдвiвся з стiльця, розвiв руки - одну з олiвцем, другу з бутербродом.
   - Нема?... Я ?? порвав.
   Борозна хвилину невiдпорне дивився на Марченка, немов хотiв  пришпилити
його поглядом до стiни, а тодi рубонув рукою, неначе сокирою:
   - Чорт би вас забрав з вашим лiбералiзмом! - закричав вiн. - Краще б ви
прийшли й кинули менi ?? в пику. Краще б ви подали на мене до суду. Я тодi
спробував би оборонитися. Та нащо ж ви тодi...
   Вiн хотiв крикнути  "сказали  iншим"  i  не  крикнув.  Вiн  згадав,  що
Марченка спiткало вдома лихо, що воно ще не минуло, й замовк. Тiльки важко
з-пiд чорних гострих брiв дивився на Дмитра Iвановича. А  той  i  собi  не
одводив погляду. "Хiба здатна людина так прикидатися? - думав.  -  Хiба  б
вiн тодi прийшов до мене?"
   йому хотiлося повiрити Борознi. Проте думка  мимовiльно  натикалася  на
анонiмний лист i на те, чим той лист обернувся для нього. I щось не давало
йому простягти руку, сказати щиро: "Я вам вiрю. Забудемо про те назавжди".
"Якби можна було,- подумав  мимовiльно  й  проникливо,-  якби  можна  було
запустити йому в душу тi ж мiченi  атоми  й  побачити,  справжня  вона  чи
фальшива, свiтла вона чи в чорних тiнях  лжi  та  пiдступiв.  Нема?  таких
атомiв. Нема? такого способу".
   Проте вiн почував якусь  незручнiсть  перед  Борозною,  спробував  його
заспоко?ти:
   - Даремно ви так хвилю?теся, Вiкторе Васильовичу. Я, звичайно,  не  маю
права пiдозрювати вас чи будь-кого iншого...
   Борозна не дослухав його. Повернувся й так само рiшуче,  проте  не  так
пружно, вийшов з кабiнету. Вiн спустився  на  перший  поверх  i  зайшов  у
приймальню директора. Секретарка  сказала,  що  Корецького  нема?,  i  вiн
прочинив дверi лiворуч, до Одинця.
   Бурбонистий заступник директора, з яким Борозна конфлiктував  з  самого
початку, зустрiв його на диво привiтно. Посадовив  у  крiсло,  сам  вийшов
з-за столу й сiв у iнше, навпроти. Це був  найвищий  вияв  демократизму  й
привiтностi  з  його  боку,  коли  приймав  вiдвiдувачiв  не  за   широким
полiрованим  столом,  а  за  маленьким  приставним  столиком,  пiдкреслено
ставлячи себе у рiвне становище з тим, хто сидiв навпроти.
   - Як вашi справи, вже  здали  установку?  -  запитав  Карпо  Федорович,
пiдсовуючи до Борозни попiльничку й цигарки.- Здали. Прекрасно. Я поставив
вашу роботу на перше мiсце в звiтностi. А чого не йдете у вiдпустку?  Щось
i на той мiсяць я не бачив вашо? заяви. Чи ви  на  осiнь...  На  бархатний
сезон? Може, оце й принесли заяву?
   Борозна сказав, що заяви на вiдпустку не принiс. Власне, вiн i  сам  не
знав, чого прийшов до Одинця.  Мабуть,  ним  просто  рухала  потреба  щось
робити, шукати десь захисту та якихось засобiв, якi б  допомогли  зняти  з
себе оту пiдлу пiдозру, а воднораз i наклеп  на  Дмитра  Iвановича.  Може,
думалось, пiдкаже щось Карпо Федорович. Вiн чоловiк грубий,  нецеремонний,
то й зна?, як треба рубати такi вузли.
   - Карпе Федоровичу,- сказав,- менi стало вiдомо, що на Дмитра Iвановича
написано анонiмну заяву. В тому пiдозрюють мене...
   - Пiдозрювати можна будь-кого,-  сказав  Одинець.  -  Такi  речi  треба
доводити.
   - У тому-то й рiч, що Марченко заяву порвав. I  тепер  не  можу  нiчого
довести я. Тим бiльше подiбного в iнститутi нiколи не було.
   - А вам i не треба доводити. Ви не  вчинили  нiчого  поганого.  Всi  цi
розмови - дурницi.
   Карпо Федорович дивився на Борозну, i в його чорних очах  пiд  густими,
стрiхами вниз бровами то гасли, то знову загорялися  червонуватi  вогники.
То були вогники радостi, схожi на тi, якi загоряються в хижака при виглядi
здобичi. Щоправда, зараз Одинець  здобичi  не  бачив.  Але  вони  про  не?
розмовляли, й це збуджувало його.
   - То так, - дедалi бiльше хвилювався  Борозна.  -  Але  я  не  можу  ?х
спростувати. Я нiколи не був анонiмником i не буду ним. Я тiльки що був  у
Дмитра Iвановича i бачу, що вiн не вiрить менi.
   - Звичайно, не повiрить, коли сам вказав на вас,- закурив Одинець.-  О,
то теж маневр: очорнити людину, в яко?... Ну, яка  вмi?  працювати  й  ма?
пiдстави претендувати чи домагатися...
   - Я нi на що не претендую, - перебив  Борозна.  -  I  менi  щиро  шкода
Дмитра Iвановича. Вiн не такий, як написано в тому брудному листi.
   - Це у вас промовля? доброта, -  посмiхнувся  Одинець.-  Але  нею,  мiй
друже, не завжди можна керуватися.
   - Я не з добрякiв, - спохмурнiв Борозна. - I вмiю постояти за себе.
   - Прекрасна риса.
   - Але я звик обстоювати сво? вчинки.
   - Ви не хвилюйтеся, - сказав Одинець. -  До  речi,  те  вже  не  так  i
важливо, хто написав. I не так страшно. Важливiше, що все те правда. Шiсть
рокiв Марченко дув мильну бульку. Таку, як ото  дмуть  дiти.  Тiльки  дiти
дмуть для забавки, а вiн  тi?ю  булькою  замилював  усiм  очi.  -  Одинець
говорив злостиво, безжально, вiн не мiг подарувати Дмитру Iвановичу  того,
що той не виступив на вченiй радi проти Абрамчука, втiк на Десну,  пошивши
його, заступника директора,  в  дурнi,  не  мiг  подарувати  незалежностi,
авторитетностi, науково? спроможностi. - I от - булька лопнула.
   -  Невдача  може  спiткати  кожного,  -  не  погодився  Борозна.-Дмитро
Iванович - шукач, чоловiк з фантазi?ю...
   - От-от, -  ухопився  за  невдало  сказане  слово  Одинець.-  Фантазер.
Справжнiй фантазер. А в науцi фантазер - це  те  ж  саме,  що  iлюзiонiст.
Манiпулятор.
   - Його здогад щодо попередника АТФ  не  такий  уже  абсурдний,-  сказав
Борозна.
   - Вiн висмоктаний з  пальця.  Це  пластмасова  лялька,  од  яко?  ждуть
дитини. Так, так, пластмасова лялька. - йому,  видно,  сподобалося  власне
незвичайне порiвняння,  i  вiн  його  повторював  знову  й  знову,  щоразу
огрублюючи дужче й дужче. - Шiсть рокiв вiн спав з  пластмасовою  лялькою.
Ну, для рiзноманiтностi спав i з коханкою.
   - Ну, це ви занадто, - сказав Борозна.
   - Не захищайте! - в запалi ляснув по столу долонею  Одинець.  Упiймавши
той  свiй  жест,  який  не  входив  у  плани  розмови,  потарабанивши   по
полiрованiй  поверхнi  стола  порослими  чорнорудим   волоссям   пальцями,
усмiхнувся. - Пробачте. -Але по хвилi, заговоривши про  Дмитра  Iвановича,
забувся знову, кидав слова, неначе  потрощенi  кiстки,  -  Борознi  навiть
здалося, що вiн чу? хрускiт, - очi його налилися кров'ю, стали  нещаднi  й
непри?мнi.  -  Про  його  манiпуляцi?  вже  знають  у  президi?,   -пiднiс
багатозначно догори оклецькуватого пальця.  -I  про  все  iнше.  Завiв  на
роботi коханку. Тероризу? жiнку. Виховав сина-бандита.
   - Карпе Федоровичу, - пiдвiвся Борозна. -  Я  не  можу  цього  слухати.
Кажуть, щось подiбне написано i в тому листi. А я заперечую не тiльки сво?
авторство, а й те, що там написано.
   - А звiдки ви зна?те, що там написано? - враз жорстко  сказав  Одинець.
Але по хвилi зм'якшився, йому хотiлося  мати  спiльника.  -  Про  це  зна?
тiльки Марченко. Котрий i обмовив вас.
   - Думаю, що Марченко цього не робив, - сказав Борозна. Вiн  уже  кiлька
разiв вертався думкою до того, що здогад про автора анонiмки  i  ??  змiст
буцiмто вийшли од Дмитра Iвановича.  Не  повний  же  Марченко  iдiот,  щоб
зводити наклеп на самого себе! Щоправда, розумiв  i  те,  що  його  захист
Дмитра Iвановича тепер, коли всi думають, що саме  вiн  написав  анонiмку,
виглядатиме фарисейськи й смiшно. Отож йому не лишалося нiчого iншого,  як
закiнчити цю розмову. Вiн не став у чомусь переконувати Одинця,  бо  знав,
що нiякi, навiть найвагомiшi слова на того жодного  впливу  не  мають.  На
коротку мить перед ним постало  запитання:  чи  почувають  такi  люди,  як
Одинець, коли-небудь муки  совiстi,  чи  караються  вчиненим  злом?  Проте
вiдповiсти не змiг. Може, й караються, бо всi люди караються, тiльки такi,
як Одинець, дуже мало i не так, як совiснi й чеснi.  Здебiльшого,  роблячи
пiдлоту, людина виробля? внутрiшню фiлософiю й намага?ться нею  заспоко?ти
себе. Чим бiльша пiдлота, тим складнiша "фiлософiя".
   Але як це вiдбува?ться в Одинцевi,  ма?  вiн  таку  фiлософiю  чи  живе
тiльки первiсними iнстинктами, вiдповiсти не мiг. Та й  не  до  того  йому
було в той час.
   Вiн вийшов у парк, зупинився бiля басейну. Те, що Одинець прийняв  його
за свого спiльника, було гидко й образливо. Вiн бачив, що його  незгоду  i
захист Дмитра Iвановича Одинець витлумачив  по-сво?му:  мовляв,  рiзник  з
бiлим комiрцем, хоче залишитись чистеньким, зна?мо таких. I, може,  навiть
ставить себе вище за нього: адже б'? прямо, навiдлiг. Щоправда, б'? вiн  i
з-за рогу, засобiв Карпо Федорович не вибира?. В академiю, мабуть, теж сам
написав. Вiд такого пощади не сподiвайся!
   I Борознi вперше по-справжньому заболiло серце за Дмитра  Iвановича.  I
за тих,  хто  працював  разом  з  ним.  Тепер  вiн  безмежно  шкодував  за
необережно сказанi ранiше слова. Йому хотiлося  допомогти  Марченку  й  не
знав, як це зробити. Розумiв, що тепер кожне його втручання може зашкодити
Дмитру  Iвановичу,  йому  залишалося  одне:  вiдiйти  вбiк!  Нi,  спочатку
спробувати знайти анонiма.  Якби  вiн  його  знайшов  -  розчавив  би,  як
мокрицю. Стер би на порошок, змiшав з гумусом...
   Борозна важко дихав, вiн зупинив той  свiй  дон-кiхотський  порив.  Вiн
бив, трощив щось неуявне,  аморфне,  його  думка  не  пiдказувала  жодного
конкретного обличчя й не могла  вказати  бодай  на  найнепомiтнiшi  слiди.
Отже, якщо вiн  не  знайде,  йому  тут  залишатися  не  можна.  Доведеться
покинути те, що вимiрював пiдряд  кiлька  рокiв...  Та  що  там  це!  Йому
доведеться покинути...
   I вiн пiдвiв угору голову, подивився на четверте од краю вiкно. I знову
побачив Нелю. Вона дивилася вниз, на нього. Вiн подумав, що вона дума? про
нього, i його залляла хвиля пекучого сорому. Так, так,  анонiмник,  пiдлий
анонiмник, спочатку нашептав на вухо, а тодi згордзяв наклеп. Вiн подумав,
що отой пiдступний лист проклав помiж ним i Нелею розколину таку  глибоку,
що йому ?? не закидати. I що та розколина  все  ширша?,  розносить  ?х  по
сво?х берегах далi й далi, i  йому  годi  й  думати,  щоб  перебратись  на
омрiяний берег. Неля вiдштовху?  його  очима,  вона  висловлю?  йому  сво?
презирство i осуд за те, що вiн украв у не?  любов,  одурив  собою,  сво?ю
вченiстю, глобальними розмовами про  моральнiсть  i  чеснiсть.  Вiн  важко
повернувся й, спiткнувшись на рiвному, пiшов через  парк  до  тролейбусно?
зупинки. Одне плече в нього  було  опущене,  друге  пiдняте,  i  вся  його
могутня i дужа постать здавалася жалюгiдною i викликала спiвчуття.
   "Саме так - спiвчуття". Неля сама не знала, звiдки воно  взялося  в  ??
серцi. Адже там мусили бути тiльки гнiв i презирство.
   Весь пiзнiй  ранок  вона  просидiла  за  столом,  думаючи,  що  працю?,
обмислю? тези статтi, а потiм мовби  пробудилася,  поглянула  на  папiр  i
побачила  стрiй  ассiрiйцiв,  котрi  так  запам'яталися  ?й  з  пiдручника
четвертого класу. Тiльки всi вони мали високi чола й прямi  рiвнi  носи  -
чола й  носи  Борозни.  Вона  кинула  олiвець,  порвала  аркуш  на  дрiбнi
клаптики, пiдiйшла до вiкна, щоб укинути  клаптики  в  кошик,  i  побачила
Борозну. Вiн сидiв на краю басейну i  розмовляв  з  Вадимом  Бабенком.  ?й
одразу не сподобалася та приязна, як ?й здалося, розмова цих  двох  людей,
хоч i зринула гостра цiкавiсть - про що вони говорять? Якась угода, афера?
О, вона вже  давно  розгадала  Вадима.  Усмiхнений,  коректний,  приязний,
догiдливий, розумний - не голова,  а  перфокарта,-  а  за  всiм  тим  така
холоднiсть, що дiткнувшись глибин його душi, може  замерзнути  серце.  Там
порядок i величезний розрахунок. Усе розкладено по поличках, усе промiряно
по сантиметрах i секундах. Глибини його свiдомостi -  склади  на  крижинi,
зробленi людиною, яка  йде  вперед,  тi  склади  старанно  прихованi.  Там
припасено все тiльки для себе. Для далеко? мандрiвки. I вiн, мабуть, зайде
далеко ("Якщо його не з'?сть морж або  ведмiдь",-  посмiхнулася  мислено).
Тiльки що з того поступу iншим! Адже в пустелi сво?? душi вiн  не  посадив
нi для кого жодного деревця.
   Якийсь розрахунок пiдказав  йому  вчора  думку  запросити  ??  в  кiно.
Бр-р-р-р, вiн для не? як велика льодина. Вона уявила, як би вiн  в  пiтьмi
залу брав ?? за руку, й знову внутрiшньо здригнулась. Те викликало  в  не?
трохи не вiдразу. I тут ?й пригадалося, як два тижнi тому вiн запросив  ??
з Зо?ю зайти до нього додому. Тодi вона не звернула  уваги;  вони  з  Зо?ю
збиралися в театр, було ще рано, десь мали згаяти час. Вадим  частував  ?х
кавою, показував книжки, ?х у нього чимало, i майже все раритети. А  потiм
одiмкнув шухляду столу й почав показувати якiсь брошки,  якiсь  камiнцi  й
навiть маленькi золотi ложечки та виделки. Вiн зовсiм одмiнився: очi стали
одухотворенi, блищали, довгi красивi пальцi мовби творили  музику  й  ледь
помiтно тремтiли. У його крижанiй душi проглянула синя  проталина.  Але  в
Нелi вона викликала подив i почуття далекостi од цi?? людини.
   Тепер вона подумала, що тi  запросини  не  були  випадковi.  Учора  вiн
обурювався вчинком Борозни, говорив про нього рiзко, нещадно, як, може, не
говорив нiхто в лабораторi?. Про що ж вони так мирно розмовляють тепер?, У
чому ото вiн упевня?  Борозну?  Звичайно,  спрямову?  ще  на  якусь  криву
стежку. Нiчого доброго вiн йому пiдказати не може.  А  Вiктор  Васильович?
Зна? вiн, хто такий Вадим? Через що  довiря?ться  йому?  Невже  й  справдi
уклали якусь тимчасову угоду?
   Вона почувала, як щось у  нiй  обстоювало  Борозну,  й  лякалася  того.
Обстоювала одна половина серця, а друга... друга скнiла вiд болю. Розум ??
пiдказував,  що  треба  загасити  той  бiль,  треба   бути   холодною   ii
безкомпромiсною.
   Вона не змогла дотриматися тi??  домовi?  з  собою  й  пiвгодини.  Коли
Борозна вийшов з iнституту i знову подивився вгору, вона зрозумiла,  що  з
ним щось сталося. Вона бачила, як зсудомив бiль  його  лице,  як  у  нього
опустилися плечi, i ?й мимоволi скрикнуло серце. Якби  вiн  у  ту  хвилину
пiднявся до не? або покликав ?? в сад, вона б пiдiйшла  й  заговорила,  i,
може б, серце вiдгадало правду, i, може б, береги, на  яких  вони  стояли,
почали сходитися знову. Але вiн пiшов,  пiшов  зiгнувшись,  немов  нiс  на
плечах свою провину, про яку вона думала безнастанно, весь  час,  i  якiй,
звичайно, не могла знайти виправдання.
   Окрiм того, вона думала про якусь розрiдженiсть,  ненаповненiсть  того,
що ?? оточувало. Ненаповненiсть квартири (звичайно,  не  речами),  вулицi,
iнституту, безцiльностi й тягучостi  життя,  яке  ще  недавно  було  таким
цiкавим i сповненим високого смислу. Мабуть, усе  це  йшло  вiд  того,