Що пiсля пережитого розчарування ?й знову щось вiдкрилося в людях, у людях i в коханнi, часом ?й видавалося, що вона раптом вибiгла на крутий гребiнь, який пану? над усiма гребенями, й подивилася звiдти. Вона знову вельми довiрилася тим дням, щасливим дням з Борозною, i не стiльки щасливим, як обнадiйливим, цi?ю надi?ю вона наповнила все життя, а тепер прийшло нове розчарування i вкинуло ?? в глибокий песимiзм. I не стiльки тому, що втрачала конкретну надiю (не людину, а надiю), скiльки те посiяло в ?? душi недовiру взагалi. Вона не боялася, що не вийде замiж, але нащо виходити за того, чия душа блука? десь на iнших паралелях i чи? iнтереси нiколи не перетнуться з тво?ми. Донедавна ?й здавалося, що вона зустрiла на рiдних обшнрах близьку душу. Тобто, мабуть, зовсiм не таку, як ??, та душа несла в собi щось не до кiнця осягнене нею, рiзке, круте, i все ж вони линули в одному потоцi. Вона до кiнця не розумiла Борозни, та в життi здебiльшого саме й люблять за те, чого не розумiють, за та?мничiсть, але та?мничiсть, у якiй не вгадують лихого. Нелi ще й зараз здавалося, що там сталася якась бiда, яка, мабуть, не виправдову? Борозни, а щось поясню?, i, якби вiн заговорив нинi, оця спiльнiсть обширiп, надзвичайно сильне бажання зрозумiти, проникнути допомогли б ?м. Але вiн таки пiшов i прийшов тiльки через три днi. Коли в ?? серцi вже прохололо те гаряче бажання чи просто його нiщо не покликало, а на той час вона знову тяжко переживала невдачу Дмитра Iвановича й свою власну, й та невдача в ту мить була ?й надзвичайно гiркою. Та й пiдiйшов вiн не так, як би мусив пiдiйти. Важкий, нахмарений, стояв навпроти не?, зчепивши у замок руки, казав слова щирi, але якось так, немов вимагав вiд не? розв'язання логiчно? задачi. - Нелю, ти можеш знайти сили повiрити менi! Тобто зрозумiти, що я б тим листом втрачав бiльше, нiж здобував. Вiн мовби переводив розмову на терен мислi, логiчних висновкiв, а вони всi були не на його користь. Неля похитала головою, i вiн пiшов. А ?й знову стало шкода його, але почуття це було таке, що вона в одну мить розсердилася на себе й дала собi слово бiльше не розмовляти з Борозною. Навпроти iнституту, через дорогу, стояв голубий лiтнiй павiльйон з проза?чною назвою "Холодок", у якому продавали теплий напiй "Саяни", лимонне печиво, цигарки "БТ" i фруктове морозиво. Його подавали на пластмасових тарiлочках, а ?ли пiд полотняним тентом, нап'ятим на металевих стояках. Пiд тим тентом у середу обiдньо? пори й зiбралися Дмитро Iванович, Iрина Михайлiвна, Свiтлана Кузьмiвна та Степан Степанович. Вони демонстрували перед усiм iнститутом дружнi вза?мини, приязнь i довiру родин Марченкiв i Хоролiв, гармонiю i вза?морозумiння, якi мали розвiяти будь-якi пiдозри та наклепи. Iдея ця належала Свiтланi Кузьмiвнi, i впроваджувала вона ?? неухильно й ревно. Вона сподiвалася в такий спосiб порятувати бодай скалки того, що з такою стараннiстю вилiплювалося i вкладалося впродовж рокiв, чому, здавалося, нiщо не загрожувало, що й справдi, коли воно ?, нiким не помiча?ться, але розбива?ться од найлегшого доторку. Для одних всi отi Одинцевi розповiдi та натяки були великою смiховиною, iншi втiшалися, що ось i у таких благополучних родинах не все гаразд, а тi, що не вiрили й обурювалися, вважали все це наклепом, одначе довести нiчого не могли. Такого довести не можна. Розголосу ж ця iсторiя справдi набрала великого. Так уже воно ведеться, що коли б це сталося з кимось iншим, усi тiльки посмiялися б, але тут вказали пальцем на "чистенького", "морального", й це викликало надмiрне зацiкавлення. Для Дмитра Iвановича лишилось загадкою, яким чином Свiтлана Кузьмiвна умудрилася привести сюди Iрину Михайлiвну, але вона прийшла, сидiла статечно, зосереджено, напружено одколупувала маленькою пластмасовою ложечкою крихти морозива й клала в рот. Дмитровi Iвановичу стало жаль дружини, вiн почував перед нею провину за цю фальш, хоч i не мiг ?й розказати всього, що сталося насправдi. Тому-то вiн був особливо вдячний дружинi, що вона прийшла. Не через те, що схвалював оцей "захiд" Свiтлани Хорол, а що Iрина це зробила для нього, й вiн знав, чого це ?й коштувало. Сам вiн почувався дурнем, почувався так, неначе його роздягли й отак, голого, виставили на розглядини. I це його вiдчуття не було вигаданим, безпiдставно навiяним. На них справдi дивилося чотири ряди широких вiкон, за кожним з яких працювало щонайменше три чоловiки. Солодке фруктове морозиво здавалося Дмитру Iвановичу кислим i несмачним. Вiн знехотя колупався ложечкою, пив теплу воду, уникаючи дивитись на iнститутське подвiр'я. Дивився пiд ноги, i навiть власна тiнь видавалася йому маленькою, зiщуленою, жалюгiдною. Вiн надзвичайно шкодував, що дався на пiдмову. Непевно почувалася й Свiтлана Кузьмiвна. Вона без угаву говорила, смiялася, але смiх ?? був нервовий, неприродний. Тiльки Степан Степанович, здавалося, не помiчав нiчого. Налiг грудьми на столик i лигав морозиво, як товчену картоплю,- вже третю порцiю. А може, його й справдi все це мало обходило. Вiн давно здався в усьому на милiсть переможця - дружини. Молодiсть провiв безпутно, спробував вести таке життя й пiсля одруження, упiймався, злякався, Свiтлана Кузьмiвна його притиснула, зумiла взяти в руки, трясла, як грушу, витрушувала лiнощi, не допускала скiльки могла до чарки та кiнга, в який грав на грошi. Вiн повнiстю залежав од не? - квартира i машина були записанi на не?, зарплатню вона одержувала бiльшу вдвiчi, вона залишила йому тiльки кiлька душнич-кiв - цигарки, футбол, риболовство. Вiн з тим змирився, а от вона змиритися з таким сво?м замiжжям не могла. Шкодувала, що так дешево й невдало продала свою красу, молодiсть, сердилась на те, що не могла вiдплатити чоловiковi тим же,- щось ?? до того не допускало - виховувана "змалечку поряднiсть, загальна атмосфера iнститутського життя - й помщалася за те на ньому. Зараз вона вiдчайдушно борсалася, намагалася втримати те, що трипало, ламалося, бо то насамперед ламався ?? благоустрiй, ?? надiя та, зрештою, i все те, чим по-справжньому жила. - Хочете, я розкажу вам анекдот, - сказала Свiтлана Кузьмiвна. - Дуже смiшний. Жiнка вибира? в магазинi мiтлу. Вибира? годину, двi, перебрала всi, врештi пiдходить до продавця, щоб заплатити, а той ?? й запиту?: "Вам мiтлу загорнути чи зараз полетите?" Степан Степанович гмукнув, хоч, мабуть, i не зрозумiв анекдота. Iрина Михайлiвна посмiхнулася очима, Дмитро Iванович розреготався. I не стiльки з анекдота, хоч вiн справдi був дотепний, як йому раптом пригадався начерк iз записника Чехова: "Гiмназист пригоща? даму обiдом у ресторанi. Грошей у нього 1 крб. 20 коп. Рахунок 4 крб. ЗО коп... З дамою розмова про Абiссiнiю". Безсмертний Чехов! У лабораторi? все валиться й летить у прiрву. Позавчора ?м наполовину зрiзали кошторис на наступний рiк. Це означа?: вони до сьогоднi орудували сокирою i пилкою, а тепер треба оддати ще й пилку. А вони ?дять морозиво i розказують анекдоти. Розмовляють про Абiссiнiю! Дмитро Iванович реготав так довго, що Iрина Михайлiвна занепоко?но i трохи осудливо подивилася на нього. Так вiн не смiявся нiколи. Дмитро Iванович витер кулаками сльози, оглянувся, чи не дивиться хто. А ще: чи нема? тут кого з iнституту. Але пiд тентом було порожньо, тiльки за сусiднiм столиком сидiла парочка. Там теж розмовляли "про Абiссiнiю". Довговолосий молодик похмуро переповiдав вичитану десь теорiю, що буде з свiтом, якi жахи чекають людство в майбутньому, розмальована дiвчина лякалася, округлювала вималюванi очi, насправдi ж обох змагав секс, i обом не було дiла до свiту. Дiвчина аж повискувала, складала рота трубочкою, аби не розвозилась фарба. "Ох i мара,подумав Дмитро Iванович. - Цiкаво, яка вона насправдi? Колись дiвчат любили за коси, за брови, а тепер нерiдко це як щiтки з магазину "Киянка". Сьогоднi мода на такi, завтра - на iншi". Непомiтно для себе й далi очима спостерiгаючи хлопця й дiвчину, вiн переключився на iнститут, на оте зловiсне - карбованець двадцять - урiзаний кошторис. А вiн сподiвався збiльшення кошторису. I не просто збiльшення... Просив грошей на лазерну установку. Адже сьогоднi самою центрифугою втнеш небагато... З чим же вони залишаться? Власне, ?м залишили кошти тiльки на зарплатню. Вiн не може погодитися з цим. Вiн буде доводити, буде боротися. Оскiльки Дмитро Iванович випав з розмови, Свiтлана Кузьмiвна, аби зламати непри?мну мовчанку, що запанувала за столом, почала розповiдати вигадану iсторiю ?хнього з Степаном Степановичем кохання i одруження. Розказувала про те, як вiн ?здив до не? на "опель-капiтанi", а вона тодi жила в тiтки, i тiтка не хотiла, щоб племiнниця без_ згоди батькiв виходила замiж, не давала паспорта, а Степан тодi обдурив тiтку, сказав, що паспорт потрiбен Свiтланi, щоб купити в кредит пальто, i вони по?хали на "опель-капiтанi" в загс i розписалися. Все це була неправда, й неправда саме того вiдтiнку, коли людина, щось розповiдаючи, бреше й тому, кому розповiда?, i сама собi, вона трохи фiксу? свою брехню, але захоплення чи якась потреба набагато перекривають фiксування, врештi вона одключа? його зовсiм, бреше з натхненням, вона почува?, що ряту?ться тим, ряту? сво? фiзичне ?ство i той порядок речей, який сама ж уклала... "Вiн мене так шалено кохав. Ми й зараз iнодi як молодята. Правда, Стьопо?" Вона одтинала будь-яку думку, будь-яку пiдозру з боку Iрини Михайлiвни щодо не? само? i Дмитра Iвановича. А той урештi прислухався, йому аж щелепи звело од тi?? байки. Йому хотiлося торохнути кулаком по столу, але натомiсть вiн тiльки подумав: "Пропади пропадом це чортове морозиво", - й пiдвiвся. Пiдiйшов до прилавка i замовив собi чарку коньяку (коньяк тут продавали потайки). Випив зi смаком, крякнув, пiдiйшов до Iрини Михайлiвни: - Ходiмо, менi вже час. Ти ж звiдси просто до Андрiя? I, не прощаючись iз Степаном Степановичем, повiв дружину до тролейбусно? зупинки. Вернувшись в iнститут, вiн кiлька хвилин порпався в шухлядi столу, одбирав потрiбнi папери, згорнувши ?х трубочкою i засунувши до кишенi, спустився вниз. Ще не скiнчилася обiдня перерва, секретарки не було, й Дмитро Iванович зайшов до кабiнету директора без попередження. Корецький ходив з дитячим вiдерцем у руках i поливав на пiдвiконнi квiти. У нього тут рiс цiлий сад. Заскочений зненацька, вiн чомусь засоромився, поставив вiдерце, та одразу ж оговтався, знову взяв його в руки, щоб докiнчити роботу. Дмитро Iванович сiв на стiлець пiд Протилежною вiд вiкон стiною, чекав. Розглядався по кабiнету - вiн завжди розглядався по цьому кабiнету й не мiг надавуватися. Будинок старий, багато разiв реконструйований, а перший поверх, i зокрема кабiнет, лишився недоторканим. У ньому була лiпна стеля - голуби, позолоченi грона винограду, якiсь труби, рiзьбленi дубовi стiни, рiзьбленi лутки вiкон - усе мiцне, розкiшне, мистецьки довершене. Дмитро Iванович посмiхнувся. Тепер кабiнет цiкавив його тiльки з цього погляду. I йому пригадалося, як уперше зайшов сюди, щойно скiнчивши аспiрантуру, ще навiть без кандидатського диплома. Кабiнет вразив i приголомшив його. I директор, оцей самий високий i худий, як Дон-Кiхот, Павло Андрiйович Корецький, видався незвичайною людиною. Ставши до роботи, Марченко деякий час виконував обов'язки вченого секретаря, бував у цьому кабiнетi часто. I тодi йому вклалася до голови химерна мрiя. Вiн мрiяв прийняти тут Iрину, з котрою нещодавно познайомився i котра довгий час не приймала його залицянь. Уява малювала йому таку картину: вiн сидить заклопотаний, щось пише, вона несмiливо заходить, сiда? на стiлець. На приставному столику дзвонить один телефон, другий (тодi ще не було одного зведеного апарата), вiн невдоволе-но пiднiма? трубку, кладе, натиска? пальцем бiлу кнопку, виклика? секретарку. Iрина чека? i пройма?ться до нього все бiльшою повагою... i любов'ю. Тодi йому здавалося, що саме для цього варто жити. А ще вiн подумав, як довго iнодi люди залишаються дiтьми. I посмiхнувся сво?м думкам. I саме тодi оглянувся Корецький. - Ви що, тiльки що знайшли десять тисяч карбованцiв? - сказав вiн. Це була маленька компенсацiя за недавн? замiшання. - Не знайшов, а загубив. Точнiше, вкрали. - Де ж це вiдшукався такий спритник? - Тут, в iнститутi. - I хто вiн? - вiв i далi в тому ж жартiвливому ключi розмову Корецький, радiючи, що в Дмитра Iвановича не хмарний настрiй, а значить, у нього все гаразд удома й акцiю з кошторисом вiн сприйняв без ексцесiв. Дмитро Iванович i сам дивувався сво?му спокою, проте на останн? запитання вiдповiц хоч i жартiвливо, але вже сухо, дiловито: - Ви з Одинцем. Зменшили наполовину кошторис i поставили мене в неможливе становище, Павле Андрiйовичу,- захвилювався вiн, - ви краще за всiх зна?те, що це означа? для вiддiлу. - Сядьте сюди,- зненацька сказав Корецькии i повернув боком стiльця по той бiк столу. - Сядьте, справдi. Дмитро Iванович спантеличено й аж злякано подивився на Корецького: чи не вiдгадав вiн його недавнi, а, правильнiше, давнi думки про директорське крiсло, може, в нього здатнiсть телепатi?, може, здогадався, що той мав на увазi, й з досадою махнув рукою: - Для чого це...- хотiв сказати "фiглярство", а сказав: -Перевтiлення. - Нi, ви таки перевтiльтеся й сядьте на мо? мiсце,- м'яко сказав Корецькии.-Справдi, що б ви робили? Шiсть рокiв ми не ма?мо нiяких практичних доказiв того, що ота робота... ота робота конче потрiбна. Тобто ви мене розумi?те. Всi подiбнi лабораторi? i навiть iнститути поки що нiчого не дають практично. Пiд словом "практично" я розумiю вагомi результати. Ну, дещо ви ма?те. По свiтло-спектру, по складу строми... Але основна група... Я просто не маю права. В очах директора свiтилося щире спiвчуття, i саме це стримало Марченка вiд рiзких слiв, якi крутилися на думцi. - А ви самi, Павле Андрiйовичу, якби це тiльки вiд вас залежало?.. Ну, й кошти були вашi, власнi? - тiльки й запитав вiн. - Я дозволив би. Щось там ?... Я розумiю.- Корецький став не директором, а просто науковцем. - Якби вам вдалося довести - це ключ до всього. Ну, не до всього, але ви б перевершили всiх сво?х колег. I наших, i зарубiжних. Але, - сказав голосом уже тiльки директора, - тi грошi не мо?, i я не можу пiдписати кошторис у тому виглядi, в якому склали ви. Та й Карпо Федорович рiшуче заперечу?. Слова Корецького про Одинця Марченко залишив поза увагою. Вiн вийняв з кишенi папери i сказав: - Якщо ви самi так дума?те, то зможете обстоювати iнтереси лабораторi? фотосинтезу перед вищими iнстанцiями. - Ви мене впiймали,- сказав Корецький.- Я... спробую. Дмитро Iванович розумiв, що обстоюватиме Корецькии слабко. I це, очевидно, нiчого не дасть. Проте пiдсунув до директора папери: - Тут деякi розрахунки. Подивiться. - Вiн помовчав, подивився на бiлих голубiв на стелi й закiнчив: - Як ви самi розумi?те, не можу залишити цю роботу. Я залишу тiльки тодi, коли впевнюся, що там справдi глухий кут. Дмитро Iванович пiднявся на третiй поверх. Бiля дверей кабiнету його чекав Вадим Бабенко. У руках тримав якийсь папiр ("Ох, щось забагато сьогоднi паперiв",подумав Дмитро Iванович); Бабенко мав рiшучий i незалежний вигляд, якийсь особливо незалежний, щось було у його обличчi, отвердiле й не знайоме Марченковi. - Тут не замкнено,- сказав Дмитро Iванович.- Чого ви не заходите? - Зна?те, ще потiм хтось щось подума?,- сказав Вадим.- Тут у нас творяться такi дива... - Нiяких див,- i собi нахмурився Марченко. Йому не сподобався Вадимiв натяк i насторожила холоднiсть, з якою той зустрiв його. Вiн звик бачити Вадима усмiхненим, коректним, а тепер з його вигляду уловив якусь змiну й насторожився.-Що там у вас?-мовив сухо, офiцiйно. - Пiдпишiть,- поклав перед Дмитром Iвановичем папiр Вадим. Дмитро Iванович узяв папiр, почав читати. "Вадим Олександрович Бабенко, сорок шостого року народження, безпартiйний, освiта вища, кандидат бiологiчних наук. Працюючи в лабораторi? фотосинтезу з тисяча дев'ятсот шiстдесят дев'ятого року, зарекомендував себе здiбним, талановитим науковцем, здатним до аналiтичного мислення, глибоко теоретично освiченим, послiдовним i точним у практичнiй лабораторнiй роботi. Вадим Бабенко - свiдомий громадянин, чуйний товариш, висококультурна людина..." - Що це таке?-обiрвав читання Дмитро Iванович. - Я переходжу на роботу в iнститут бiохiмi?,- не змигнувши оком, вiдповiв Бабенко. Дмитро Iванович сидiв, немов уражений ножем у спину. Вiн аж обiперся на стiл, щоб не похитнутися. Вадим Бабенко, котрого вважав надi?ю i опорою вiддiлу, котрому допомагав написати дисертацiю, котрий i справдi багато й плiдно працював у лабораторi?, утiкав. Утiкав дочасно (мабуть, поспiшав, поки чутки про невдачу не розiйшлися по сусiднiх iнститутах, бо тодi перейти буде важче). Це було неймовiрно. Дмитро Iванович повернувся разом iз стiльцем i подивився у вiчi Бабенкосi. Тон ледь-ледь почервонiв, але витримав погляд. - Менi давно пропонували там мiсце, - сказав.- Ви не ма?те права затримувати мене...- Вiн говорив нiби й з повагою, але в очах i на губах було написано зовсiм iнше. - А оце, - Дмитро Iванович тицьнув пальцем у папiр,-самi написали? - Сам, - нiтрохи не знiяковiв Бабенко.- Так усi роблять. - Тi, що йдуть за доброю згодою. Тi, що не продають сво?х товаришiв, - скипiв Дмитро Iванович. Вiн вiдчув, що лють зашморгнула йому горло. - Ви пацюк, що втiка? з корабля. Бабенковi очi враз стали круглi, в них спалахнули зеленi вогники, i вiн сказав з холодним презирством: - Не я в тому винен, що корабель виявився дiрявим. Ви його стругали. I нiкого я не продаю. Од цього нiкому нема? зла. То ви самi... вашою нiкчемною добротою... - Що... я сам? - обiперся об стiл Дмитро Iванович, почуваючи, як у ньому поруч з люттю народжу?ться щось тремке, крихке; вiн уже шкодував, що не стримався, втягнувся в негiдну суперечку чи й сварку з Вадимом, якого стiльки лiт опiкував, хоч i здогадувався про холодини, якi той носить у серцi. Вiн i зараз, сказавши такi злi слова, залишився спокiйним i холодним. Зеленi вогники у його очах зблиснули тiльки на мить, його очi знову були свiтлi, чистi, его?зм не ви?в ?х, вiн, як упевнився в ту мить Мар-ченко, в'?вся в них далеко вглиб, то була iржа пiд понi-кельованою поверхнею. Придивившись ще пильнiше, Дмитро Iванович зрозумiв, що ота свiтлiсть, чистота - то не чистота, то прозорiсть рiдини, що не пропуска? промiння. - Розплоджували брехню, стояли нам на дорозi. - Я стояв на дорозi?-спантеличено сказав Марченко. - А хiба нi? Моя думка про це така... Нам треба зробити так,- сказав Вадим, розтягуючи трохи слова, як вимовляв ?х Дмитро Iванович. - А чужi думки? А бажання iнших? - Хiба я не давав можливостi розвиватися ?м? - Давали...- iронiчно скривив губи Бабенко.- А це тодi що? А оце? Вiн вiдчинив шухляду, вийняв звiдти оберемок журналiв i кинув на стiл. На кожному з них рукою Дмитра Iвановича було написано "sine mora", ще й пiдкреслено раз або кiлька разiв. То були статтi, прочитанi його спiвробiтниками, а деякi й ним самим, порушенi в них проблеми потребували перевiрки, розробки, звiрки з проблемами, що розроблялися в ?хнiй лабораторi?. I ось вони лягли на полицi шафи, "sine mora" розтягалося на роки й забувалося зовсi. Дмитро Iванович пiдiйшов до шафи. Журнали стояли нерiвними рядами, ?хнi стро? скидалися на камiнне мурування, порушене в багатьох мiсцях, вони видалися Марченковi цегляною стiною, яка кожно? митi могла похилитися i впасти на його голову. - Мене не вистачало на все, - нарештi тихо, заглиблений у себе, сказав вiн. - Ми справдi... надто жили летючим днем. - Вашим днем, - уточнив Бабенко. - Може, й мо?м. Але чого мовчали iншi? Зокрема ви? - А кому хочеться мати непри?мностi? - Ну, це вже ви... - обурився Марченко. - Хiба я коли-небудь помщався? Хiба я притискував вас? - Зовнi нiби й нi. А насправдi... - Що насправдi? - Якби це була розмова тiльки з Бабенком, оцим Бабенком, котрий щойно вивернув себе до лиця, Дмитро Iванович не вiв би ?? далi. Але тепер вiн сперечався з самим собою, вiн намагався захиститись вiд чогось, що постало перед ним крутим ребром, суворим i нещадним знаком запитання, якого вiн ставив перед собою й ранiше, але який ще нiколи не нависав так круто над його життям. - Я завжди намагався... Ну, як сказав один великий чоловiк: нiхто не одягнув через мене чорного плаща. - I дума?те, не одягнув? - А звичайно. За десять рокiв я винiс лише одну догану. Скажiть, я ?? винiс несправедливо? - Догану ви винесли справедливо,- погодився Бабенко, але в його очах був трiумф, з якого Марченко здогадався, що той готу? йому якусь особливу пiдлоту. - А пiшло... чи було змушено пiти з лабораторi?... - Ну... Бурлаченко був послiдущий алкоголiк. - А чого? Дмитро Iванович знизав плечима. - Безвольнiсть. Мав роботу. Мав сiм'ю. Такi дiти хорошi... Жiнка-красуня. - Отож, жiнка. Хiба не зна?те... - Тодi... винен сам, - i далi захищався Дмитро Iванович, шукав собi виправдання, хоч i почував, що воно щербате. - Або тримай у руках... - А може... - I в очах Бабенка засвiтилися зовсiм гидкi вогники. Достеменно такi, якi загоряються темно? ночi на болотi. Принаймнi такими вони видалися Дмитру Iвановичу. - Вiн перехворiв. I як чоловiк. Дмитро Iванович сидiв, неначе вдарений по головi палицею. Вiн почував величезну провину, яку вже не мiг виправити, i вiд того в душi немовби вiдкрилося якесь провалля, куди котилося все, що так довго визбирував, кохав i лелiяв. - Я ж не знав. - Отож-бо. А Коваль? -Либонь, Вадим добре пiдготувався до тако? розмови, вишукував аргументи, щоб кинути ?х у бiй за характеристику. I тепер посилав один за одним. По його обличчю було видно, що вiн ма? ще чималий резерв. - Вiн був змушений пiти, бо його звинуватили в крадiжцi спирту, А вiн зовсiм не крав. Вiн рятував честь Лiди. Спирт украли... електрики. Лiда ж приходила до нього, коли вiн чергував. Вiн не хотiв виставляти ?? як свiдка. Дмитро Iванович провiв рукою по чолу, витер краплi поту. Надворi пряжило сонце, камiнь i асфальт дихали спекою, в кабiнетi стояла суха задуха, а пiт на його чолi був холодний. - I ви не сказали менi! - мовив Дмитро Iванович. - Який же ви пiдляк... Його очi потемнiли вiд гнiву, праве - дужче, лiве - менше, i Вадим вiдмiтив цю рiзницю, яка завжди усiх бентежила й чимось приваблювала зi злорадiстю. - Я пiдляк? - засмiявся вiн. - А ви мене запитали? Чого воно мене мало обходити? Так, Бабенка не обходила нi чужа бiда, нi чужа радiсть. Дмитро Iванович тiльки тепер зрозумiв Вадима до кiнця. Перед ним стояв чоловiк жахливого практицизму, точного розрахунку, вимiряно? до мiлiграма корисливостi. Як вiн цього ранiше не помiтив? Вiн йому не позаздрив. Далебi, страшно жити так, нiкого не любивши й не вiдчувши любовi до себе. "Але я... Як мiг я сам жити отаким слiпцем, отаким кротом? Боже, куди я дивився!" Його розпачливi думки обiрвав несподiваний прихiд Хо-рол. Очi Свiтлани Кузьмiвни чомусь неспокiйно бiгали, вона кидала короткi позирки то на Марченка, то на Бабенка. Дмитру Iвановичу здалося, що вона або стурбована, або злякана. - Що вам, Свiтлано Кузьмiвно? - запитав вiн. - Я не залишила у вас звiтностi? - сказала вона, а сама дивилася на Вадима вочевидь стурбованими очима. Дмитру Iвановичу здалося, мовби вона щось наказувала йому, але вiн не надав тому значення. - Ви забрали ?? ще вчора,- сказав вiн. Хорол неохоче пiшла з кабiнету. - Зна?те, чого вона приходила?.-сказав Бабенко, щойно за Свiтланою Кузьмiвною зачинилися дверi. - Бо?ться, щоб я не розказав чогось про не?. Теж фрукт, - посмiхнувся до Дмитра Iвановича такою посмiшкою, немов утягував i його в якусь гидку змову.- Сморiдець у не? з душечки йде. Чу?те! - потягнув носом.Iнтриганка. I мене хотiла втягнути в сво? iнтриги. Тепер бо?ться. Дмитро Iванович пiдвiвся й сказав тихо, але твердо: - Йдiть. - Я пiду,- так само нахабно подивився йому в обличчя Бабенко. - Але ви пiдпишете характеристику. Дмитро Iванович узяв ручку. Поволi розписався. Поставив дату. А тодi враз кинув ручку, в одну мить пошматував папiр i пожбурив його в обличчя Бабенку. Той зблiд, губи в нього стали безкровнi, руки нервово забiгали по гудзиках тенiски, проте навiть у цю мить сила тверезого обрахунку в ньому була дужча за хвилю гнiву. Вiн зрозумiв, що Дмитро Iванович зараз зважиться на будь-який крок i що навiть сказати йому тi слова, якi вiн казав напо-чатку, небезпечно. У цю мить вiн боявся цього розгаданого, як iiому видавалося ранiше, до останньо? мозково? звивини шефа. Вiн бачив, що Марченко мiг ударити, мiг взагалi вчинити хтозна-що. - Я напишу сам,- твердо сказав Дмитро Iванович, намагаючись подолати дрож, який стрясав його. - Що ви напишете? - У голосi Бабенка вчувалися нотки непевностi. - Неправду? - Нi. Я напишу правду. Що ви талановитий науковець, вмi?те працювати. Але що людина ви нечуйна. Що у вас за всiм сто?ть розрахунок. I зовсiм нема? серця. I вiдсутня мораль. - Мораль, - хмикнув Бабенко.-У кого вона е? - У вас нема?. Ви шiсть рокiв пiдлещувались до мене. Ви лицемiрили перед Свiтланою Кузьмiвною. Тепер будете пiдлещуватись до когось iншого. До тих, до кого вигiдно. Скажiть,- раптом подивився в очi Бабенку, - у вас батьки ?? - ?, а що хiба? - спантеличився Вадим. - Хто вони? - Селяни. - Не селяни, а колгоспники,- майже зi злiстю поправив Марченко. - I ви можете сказати, що вони коли-небудь отак лицемiрили й брехали? Пригадайте. Уявiть собi, що вони знають усе про вас. - Ну, вони теж увесь вiк гризуться мiж собою, - знервовано мовив Бабенко. - I з сусiдами. За курей, за город. - Ну, а уявiть собi: чиясь корова витолочила ваш город. I хтось прийшов до вашо? матерi й каже: "Ото твiй город випасла Денисова корова, але ти скажи, що то випасла Микитина. Так треба". I що скаже ваша мати? "Бог з тобою, чоловiче, як я скажу, що Микитина, коли то Денисова? Грiх менi буде од людей". I не скаже нiзащо. Не скаже? - Ну, не скаже. I що з того? - Нiчого. Оце все. А тепер iдiть. Вадим Бабенко стояв спантеличений. Йому здавалося, нiби його обдурили, обсмiяли, але в чому - зрозумiти не мiг. I це породжувало почуття безпомiчно? злостi. - I все ж ви менi напишете позитивну характеристику, - врештi похмуро сказав вiн. Дмитро Iванович здивовано поглянув на нього, як дивляться на несерйозного жартiвника. - Бо тодi я залишуся у вас. А ви ж мене вже не захочете. - Правда. Я з вами працювати бiльше не захочу. А проте характеристику нехай напише профспiлкова органiзацiя. Вашi колеги. Iдiть. I не доводьте мене до гiршого. У нього пiд оком знову затiпалась синювата жилка. Вадим помiтив це, хотiв щось сказати, не сказав, вийшов. I майже одразу в кабiнет зайшла Хорол. Дмитру Iвановичу здалося, що вона стояла пiд дверима. - Чого вiн приходив?-У ?? очах гойдалися сполоханi вогники. Дмитро Iванович помiтив ?х, витлумачив по-сво?му, його знову охопило шаленство, гнiв кинув усю силу в кулаки, вiн стиснув ?х i закричав: - Приходив звiльнятися з роботи! Тiка? з корабля, який тоне. Тiкайте й ви. Всi тiкайте. Всi! Свiтлана Кузьмiвна мить стояла непорушне, сполоханi вогники, що горiли в ?? очах, полетiли кудись углиб, страждання й розпач спотворили ?? обличчя, вона затулила його руками й несподiвано заплакала. - Нащо ви так,- витиснула крiзь ридання.- Куди я без вас? Я без вас...- хотiла сказати "нiщо", не сказала, вiн зрозумiв i так, йому було непри?мне ?? приниження, але водночас у серцi вiдгукнулася ?? щирiсть i каяття, у чому саме, вiн не знав, але вловлював, що вона шкоду? за чимось, i тому сказав уже значно спокiйнiше: - Ну, не треба. Я не хотiв вас образити. Та й ми ж не вмира?мо. Ми ще попрацю?мо. I я, i ви. Як i кожен чоловiк, вiн губився перед жiночими сльозами, окрiм того, боявся, що хтось увiйде й побачить ?? розпач, витлумачить його по-сво?му, доторкнувся рукою до ?? плеча. - Заспокойтесь, Кузьмiвно. Ми справдi ще повою?мо. I попрацю?мо. Вiд його спiвчутливих i щирих слiв ?? плечi затремтiли ще дужче, ?? розпинало каяття, каяття людини, яка вчинила великий грiх перед тим, хто зробив ?й стiльки добра, був момент, коли вона мало не призналася в усьому Дмитровi Iвановичу, але страх поборов те почуття. Нарештi вона оговталася, витерла хустинкою сльози (в цю мить у ?? головi мелькнула ще одна думка, чисто жiноча: "Яка ж я була некрасива"), подякувала йому усмiшкою, може, вперше на вiку щирою усмiшкою колеги i пiшла. А Дмитра Iвановича ще кiлька хвилин грiло й хвилювало полум'я, яке допiру спалахнуло в ньому, а далi вiн упав у глибоку депресiю. Пiдiйшов до дверей замкнув ?х на ключ, опустився на диванчик i глибоко й тяжко задумався. По одному пiднiмав каменi, якi кинув у нього Бабенко, в гiркому подивi клав ?х перед сво?м мисленим зором i розглядав. Найдужчий бiль вiдчував вiд отого - про його доброту. Але не мiг змести з пам'ятi й iншого - про гальмування поступу iнших. Звичайно, все це сказав холодний i розсудливий шкурник, та ще й у помсту. Але чому саме це? Те, чим вiн i сам не раз тривожився й ставив собi на карб. Звичайно, ставив не до кiнця серйозно, трохи як засторогу, трохи як самомилування - що ось вiн i такi дрiбнi сво? вади може розглядати мовби стороннiм оком i гамувати ?х; а так чи так, але iстина, якась крапля iстини в тому крилася. Бо вiн i вади тiльки називав, а не боровся з ними по-справжньому. У цю мить вiн подумав, що багатьма вчинками деяких людей науки керу? честолюбство, марнослав'я, що вони тiльки прихованi десь глибоко, закамуфльованi. Ну, ? iншi. Тих, iнших, називають подвижниками. Марченко ясно усвiдомлював, що сам на таке нездатний. Щоб вiддати сво? "я",_ розчинити його до крихти в iнших. Саме розчинити, а не зректися, бо самозречення, офiрування - в них теж ? насолода. Почувати, що вiдда?ш себе комусь, упиватися тим. Це насолода неподiльна. Це не гордiсть, яку можна винести на люди. Навiть не лихо, вiдбиток якого помiтиш на iнших. Це "самоспоживання" насолоди. А вiн мав на думцi зовсiм iнше. Повне зречення свого "я", тобто зречення його як сили, яка тисне на iнших. Мабуть, то найбiльша людська генiальнiсть - зробити, щоб ти сам не ма-нячив над содiяним тобою. Але ж тодi не знатимуть i тебе? Не оцiнять тво?х зусиль! Нiхто й не подума?, що ти генiальний чи там талановитий. У цьому й поляга? ота величезна несумiснiсть множинного й одиничного. Хочуть пiднести людям щастя, як пирiжок на тарiлцi. Але щоб знали: той пирiжок з ?хнiх рук. Нехай ?дять пирiжок, але знають, хто його дав. I помiж цим промовляють iмена вiдкривачiв. Вiн, вiдомий учений Дмитро Iванович Марченко, хотiв подарувати людям вiдкриття. Дати пирiжок з власних рук. Ну, вiн робив щось i для сво?х помiчникiв. Коли струмочки ?хнiх думок вливалися в рiку його мислi. Пхе, як це гидко - в рiку його мислi! Але куди вiн подiнеться - справедливо. Струмочки ?хнiх власних думок пересихали. Вони губилися в пустелi. Оте "вiпе тога" означало не швидкий розвиток, а швидке вмирання. Вiн тягнув великого наукового воза, йшов поперед нього, i всi бачили його й не бачили тих, котрi пiдпирали ззаду. Так, хтось та ма? тримати в руках дишель i скеровувати воза. Тiльки ж треба частiше оглядатися, пильнувати, щоб нiхто не попав пiд колесо, не втомився й не вiдстав. Це правда, вiн умiв тягнути воза. Умiв робити. Та й що все життя без роботи! Без не? нема? людини. Це вiн знав по собi. Iнодi вiн почував, що його займа? не результат сам по собi, а процес роботи, шукання, наближення до результату. Вiн здогадувався, що оце i ? найвищий акт людсько? дiяльностi, це i ? натхнення, i саме в оцьому, саме отодi вiн i був ученим, справдi ученим за покликанням, а не дипломованим колекцiонером наукових iстин. Найчастiше ж оце шукання було важке. Так, легкою, при?мною була сама мрiя про досягнення результату. Про те, як усi це зустрiнуть. Сама ж робота не раз завдавала йому мук. Iнодi йому не просто було навернути себе до думання. Вiн залюбки втiкав у якусь художню книжку. Навiть коли робота йшла, коли вiн почував, що нанизу? один на один здогади, що вони шикуються в послiдовний ряд, i тодi вiн не раз почував насильство над собою. Щоправда, в такi години чи хвилини це фiксував рiдко, фiксував пiзнiше. Тодi вiн працював гарячкове, його щось гнало вперед, пiдштовхувало зсередини, вiн почував внутрiшн? задоволення вiд сво?х розгадок; нi, вiн не впивався цим задоволенням, не смакував його, тодi йому було не до того, просто було нiколи, але отой час, мабуть, i був актом справжньо? творчостi. Цей розгад упевняв його, що вiн прийшов на наукове поле не випадково. Що як науковець щось та важить. I воднораз, мiркуючи отак, вiн пригадував усе, що сталося за останнiй мiсяць, i в його головi почала прокльовуватися думка, що сам-то вiн тягнув, але, мабуть, трохи не так скеровував воза. Або в нього не вистачало сили, душi, отi?? внутрiшньо? енергi?, яка кида? не тiльки саму людину в полiт, а нада? ?й снаги повести за собою й iнших. "Через те й невдача. Вона в менi самому". "Я нiколи не рвонувся,- подумав вiн знову. - Не зiрвав банк. Я по крихiтцi, по пiщинцi викладав гiрку й вилазив на не?. Придушував щось у собi. Намагався не порушити чогось значного. Не робити пiдлот. Але я й не зробив великого блага. Я робив добро. Але теж не велике. Десь там клопотався за квартири для пiдлеглих, допомагав ?м захистити дисертацi?. Не притискував вельми. Оддавав себе потроху. Так, можу вчинити невелику помсту. Таку, як оце надумав для Вадима. А не спопелив його. Не розiп'яв на хрестi совiстi. Досить же Вадимовi поплакатись кiлька хвилин, я його, може, взагалi прощу. То що ж виходить: я не характер. Зумiв посягнути на оте, найвище, зважився на найрiшучiший крок, разом з iншими вченими взяв на себе клопiт мучитись чистим повiтрям i хлiбом на шiсть мiльярдiв - i я не справжнiй науковець? Чому? Тому, що шiсть мiльярдiв ми спробу?мо зробити щасливими". "Але ж,- раптом щиро й вiдверто подумав вiн,- хiба я не хочу, щоб були щасливими Юлiй, Микола, Неля? Хiба моя в тому вина, що я в чомусь помилився? I чи такий уже я страхопуд, як оце подумав про себе нинi. Не був же я боягузом у вiйну..." Ця остання думка трохи протверезила його. Вiн зрозумiв, що переборщу?. Що Юлi?ва, Миколина долi йому болючiшi за власну невдачу. Що якби йому зараз вивести ?х з суточок, вiн зiтхнув би легше й не карався б так душею, i нападки Одинця сприйняв би спокiйнiше, ще й дав би йому одкоша. Вiн i так дасть. I Вадимовi не зможе простити. Нiколи й нiзащо. А основне... Вiн дуже багато вклав сюди, в лабораторiю, самого себе. Думок, зусиль, надiй. Кожну, бодай дрiбну невдачу, кожну посередньо виконану роботу вiн сприймав як докiр собi. Йому хотiлося, i це хотiння було не просто бажанням погамувати власну наукову амбiтнiсть, а чимось бiльшим, щоб дослiдження в лабораторi? велися на справдi високому рiвнi, адже тiльки так можна щось знайти i здобути, щоб пломiнець шукань не пригасав нi на мить. Вiн гаразд усвiдомлював, як багато важить знати про найновiшi здобутки на тому полi, на якому працювали вони. В лабораторi?, та й в усьому iнститутi взагалi була добре поставлена наукова iнформацiя. А поза тим майже кожного дня вiн запрошував до себе то того, то iншого працiвника, а то й кiлькох одразу, або сходилися у якiйсь з кiмнат лабораторi?, чи й у тупичку коридора, де стояла лава i кошик для недопалкiв, курили, вели розмову. Для декого тi розмови мали видатися порожнiми балачками, теревенями, i тiльки люди вта?мниченi втямили б, як те багато важило. Власне, саме отут найяскравiше трiпотiв той пломiнець, тут виробився напрям пошуку. Найчастiше вони говорили про те, хто що прочитав з останнiх дослiджень по фотосинтезу, розповiдали також про роботи iнших наукових установ - вони часто ?здили у вiдрядження i просто вели дiлову i дружню переписку з колегами - i кожному одразу ставало зрозумiло, що треба прочитати, у який спосiб провести той чи iнший дослiд, де шукати успiху. Дмитро Iванович культивував цi розмови свiдомо, тут не боялися помилитися, не боялися сказати дурницю, тут i його перепиняли, i його варiанти одкидали рiшуче. А вiн усе те непомiтно для iнших пiдсумовував, вивiряв i вже виносив на широкi офiцiйнi обговорення. Що ж до успiхiв колег з iнших iнститутiв, вiн сприймав ?х майже ревниво. Можливо, тут, як йому здавалося, зачiпалася його наукова репутацiя, але бiльшу вагу мав страх - чи не вiдстали вони, чи там, де треба, ведуть пошук? Адже тiльки пошук-iнтенсивний, невтомний, у всiх напрямках - мiг привести до якогось результату. Власне, Марченко i розглядав лабораторiю як пошукову органiзацiю, i спрямовував на те весь ?? механiзм. Непомiтний i невидимий, декому могло здатися, що нiякого механiзму й не було. Проте Дмитро Iванович знав, що вiн був, i бачив його ясно, i усвiдомлював, i спрямовував усю його роботу. То був не простий механiзм. I складався вiн не стiльки з приладiв, затверджених тем, авторефератiв, скiльки з оцих ось розмов - бажань, устремлiнь, стосункiв, а в кiнцевому рахунку знову ж з тих-таки наукових праць, поданих на розгляд вчено? ради. Дмитро Iванович увесь час боявся, щоб цей механiзм не застарiв, не вiдстав, простiше, вiн боявся провiнцiалiзму, отого крутежа на вузеньких гонах, самозаспоко?ння, коли обрiй звужу?ться до тих же маленьких гонiв i тобi весь час зда?ться, що ти кудись iдеш, а насправдi товчешся на мiсцi. Вiн учив сво?х товаришiв посягати на найбiльше - бодай думкою, мрi?ю, - бо хто багато прагне, той багато i зможе. Вiн щоденно розвiнчував перед ними оту притчу про синицю в жменi, адже для них синиця в жменi й означала б безнадiйний провiнцiалiзм, краще, казав вiн, один раз побачити журавля, нiж десять разiв погладити по голiвцi синицю, бо, окрiм усього, дивлячись на журавля, ми дивимось на небо, а розглядаючи синицю, розгляда?мо власнi долонi. Таким чином, оце все i становило його лабораторiю. Його свiт. I так само, як вiн не може вiдмовитися вiд самого себе, не може вiдмовитися i вiд цього свiту, допустити, щоб у ньому щось зруйнувалося, щоб вiн перестав функцiонувати. То буде втратою. I не тiльки для нього. I все ж на душi було важко. Здавалося, там щось хилита?ться, розгойду?ться, i вiн не може зупинити хитавицю. Дмитровi Iвановичу захотiлося курити. Вiн одчинив шухляду столу, але обидвi коробки, якi знайшов там, були порожнi. Тодi одiмкнув дверi й вийшов у коридор. Там не було нiкого. Iнститут взагалi спорожнiв майже на третину - багато людей пiшло у вiдпустку. А курити хотiлося страшенно. Марченко спустився на другий поверх, поволi повернув по коридору праворуч. Вiн не згледiвся й не мiг собi пояснити, чому постукав саме в цi дверi й зайшов саме в цей кабiнет. Денис Сергiйович Чирков сидiв за столом, ледь схиливши голову на лiве плече, й щось швидко писав. На його довгастому, землистого кольору обличчi застигло напруження, з яким людина поспiша? закiнчити якусь роботу i не да? собi попуску, не дозволя? зупинитися, поки не закiнчить. - У вас закурити знайдеться? - запитав Дмитро Iванович. Денис Сергiйович на мить одвiв очi од паперiв, посунув лiвою рукою на край столу пачку "Прими", показав пальцем на стiлець. А сам знову швидко побiг пером по аркушу. Дмитро Iванович сiв i закурив сигарету. Вона була мiцна, вiн глибоко затягнувся й трохи не закашлявся. Сам курив сигарети з фiльтром - "Столичнi" або "Ораl". Сигарети з фiльтром курили й майже всi iншi науковцi iнституту. Марченко подумав, що Чирков людина твердих уподобань, не любить ?х мiняти, мабуть, i "Приму" курить через те, звик до не? ще в iнститутi або на заводi, де пропрацював близько семи рокiв. Вiн i далi дивився на Чиркова, на його новий сiрий костюм, на пiдбитi товстими пiдметками босонiжки. Немов вiдчувши, що Марченко розгляда? його, Чирков сховав черевики пiд стiл, поклав ручку. Вiдкинувся на спинку стiльця, запалив i собi. Вiн од самого початку, тiльки-но Дмитро Iванович зайшов до кабiнету, прочитав у його очах скаргу й бажання поговорити i тепер спокiйно чекав. Вiн поважав Марченка як науковця, поважав i як людину, хоч трохи критично ставився до деяких рис його характеру. Вiн навiть заздрив у дечому Дмитру Iвановичу - його фантазi?, його умiнню одним ривком прорiзатися думкою кудись далеко, на терн-торi?, зовсiм не обжитi думками iнших, i водночас увазi до дрiбниць, до деталей, з яких часто виростали новi думки. - Валиться в мене все,- сказав Марченко i вiдчув, що сказав занадто плаксиво й не те, що хотiв. - Щось, може, й повалилося, - затягнувся сигаретою Чирков.- Ви, мабуть, були у директора, говорили з ним про кошторис? Важко там, - вiн пошукав слово, - щось довести, вивести з чогось правильне рiшення. Але можна зрозумiти й Павла Андрiйовича. Чирков сказав це м'яко, намагаючись заспоко?ти Марченка, й зовсiм не сказав про те, що вiн довго розмовляв з Корецьким i що вони домовились разом пiти в президiю академi?. - Все йде не од директора, а вiд Одинця, - обiрвав його думки Дмитро Iванович.Все! - пiдкреслив вiн. Чирков скривився, наче йому болiли зуби, пожував сiрник. - З Одинцем, мабуть, доведеться говорити на бюро,- сказав вiн,- Карпо Федорович перейшов усi межi. Отi його плiтки, отi вигадки... Павло Андрiйович зна? також, хто такий Одинець. Але через свою природну делiкатнiсть... Проте i вiн сказав, що далi з цим миритися не буде. - Я дуже вам вдячний, що ви берете пiд охорону мою персону,- випростався Марченко, почуваючи, як його раптом починало поймати роздратовання на Дениса Сергiйовича. Здавалося, мало 6 бути навпаки: оця його спiвчутливiсть, розумiння, а насамперед те, що вiн вiдверто ставав на його бiк, мали б викликати почуття вдячностi, а виходило не так. Мабуть, його дратувала власна безпомiчнiсть i те, що Чирков ?? бачив, а також розмовляв з ним, як розмовляють з людиною, котра потерпiла аварiю. Вiн навiть забув, що Денис Сергiйович пам'ятав ще одне його горе - нещастя з сином, майже щодня розпитував про Андрiя i вже навiть через те мимоволi знизив тон на спiвчутливий. I забув, як щойно сам просив спiвчуття.- А може, все оте, що каже Одинець, правда? Може, я- справдi аморальний тип, маю сiм коханок i тероризую жiнку? Ви що, не вiрите, що я можу закохатися? - Не вiрю, - посмiхнувся Чирков. - Ну, зна?те... - удав обурення Марченко. - Дума?те так з огляду на мо? лiта чи просто вiдкида?те таку можливiсть? А ви самi, пробачте, були коли-небудь закоханi? - Що-що? - здивовано вигнув брови Денис Сергiйович, який нiколи не сподiвався од Марченка, поважного Дмитра Iвановича, тако? несерйозностi. - Ви одружилися по любовi? - з тi?ю ж напосiдливiстю i нiби аж переконанiстю, що справдi було навпаки, допитувався Дмитро Iванович. Чирков зашарiвся - ледь-ледь, а спантеличився й розгубився вельми. Бо Дмитро Iванович справдi торкнувся його та?ни (майже в кожно? людини ? своя та?на) i багато чого вгадав. I не тiльки вгадав. Викликав спомин, i вiн поплив, поплив, хоч Чиркову весь час здавалося, що вiн дума? про Дмитра Iвановича, ?хню розмову, iнститут. Насправдi ж спогадувалось давн?, вже майже й забуте. Так, вiн кохав. I кохання те було без вiдповiдi. Старша вiд нього на два роки Дуня пiджартовувала, а то й насмiхалася з нього. То була химерна iсторiя... Першо? митi йому захотiлося розказати ?? Марченку. Але це бажання розчинилося в тiй же соромливостi, совiсностi. Вiн посмiхнувся й сказав: - Нам з вами пiзно говорити про це. Трапляються, звичайно, випадки... Але не в таких, як ви, людей. - Чому? - запитав Дмитро Iванович. - Ну, бо ви...- на мить зам'явся Денис Сергiйович,- совiсний. Ви б або вже як з кручi у вир, або... не прийшли б до мене. Може, було у вас щось за молодостi, але в такi лiта... I Дмитро Iванович здався. Вiн вимучено посмiхнувся, сказав: - Правда. Але я прийшов не впевняти вас у сво?й безгрiшностi. Мене мучить iнше. Менi тiльки що сказали... Та й не в тому рiч,- махнув рукою. - Я весь час почуваю якусь хитавицю. Ви дума?те, я ото такий, як у лабораторi?? Кручусь, щось придумую, чогось допинаюсь? Я весь час сумнiваюсь. Ну, може, не завжди, а останнiм часом. З цiлого ряду причин. Ви ?х зна?те. Розумi?те, я справдi працьовитий, i мене не так легко збити, вибити з колi? - я чiпкий. Я завзятий, навiть запеклий. I разом з тим такий... Переживаю за хлопцiв...- I вiн опустив голову.- Я наче пiдвiв ?х. Вони менi повiрили... I думаю оце... Може, я справдi не до кiнця така людина, як усi думають. Денис Сергiйович бачив, що з Марченком ско?лось щось серйозне, його дуже здивувала сповiдь Дмитра Iвановича й навiть чимось насторожила, а чимось i порадувала. Вже хоча б тим, що отакий поважний, досвiдчений учений прийшов i одкрив йому свою душу. Отже, вiн йому довiря?, отже, недаремно сидить в оцьому кабiнетi Денис Сергiйович Чирков. I водночас, може, вперше вiдчув велетенську вiдповiдальнiсть сво?? посади. Ну що вiн може сказати цьому чоловiковi? В який параграф, у яку резолюцiю його убгати? Тут не пiдiйде жоден параграф. А сказати щось мусить. Либонь, сказати одне - правду. - Ви, мабуть, кажете все це менi, думаючи, що я нi в чому не сумнiваюся, - мовив вiн, ступаючи по кабiнету. Дмитро Iванович хитнув головою. Саме таким, прямим, навiть прямолiнiйним бачився йому Чирков. - Ще й пов'язу?те це з мо?ю теперiшньою виборною посадою? Дмитро Iванович знову схитнув головою. - А чого ви дума?те, що комунiст i навiть партiйний секретар не повинен сумнiватися? Так, вiн не повинен сумнiватися в тому основному, задля чого вiн комунiст. А в сво?х спонуках, у сво?му ставленнi до iнших людей... До друзiв, спiвробiтникiв... У розпiзнаннi того, де добро справжн?, а де тiльки бутафорiя. Навiть у iмпульсах власно? душi. На мою думку, коли людина сумнiва?ться, то не вже добре само по собi. Вiдомо: сумнiваються тi, що вiрять, а не тi, що не вiрять. Негiдники не вагаються. Вони й не караються. Тобто караються, але не так, як поряднi люди. Дмитро Iванович сидiв з пригнiченим виглядом i, здавалося, нiчого не сприймав. Насправдi ж вiн слухав, i йому дуже подобалося те, що казав Денис Сергiйович. Може, думав вiн, Чирков трохи й пiдлаштову?ться, але вигадати всього цього, вигадати без вiдгомону у власнiй душi не можна. Поволi просвiтлiв обличчям, дивився на Дениса Сергiйовича, мовби спонукаючи його розкриватися далi. Чирков уловив ту змiну на обличчi Марченка, хоч i не до кiнця вiдгадав ??, закурив ще одну сигарету, сказав: - Тiльки зрозумiйте: я не закликаю до вагань, до нескiнченних ревiзiй душi. I не кажу, що ними можна виправдати нашi вади характеру та помилки. Бо от хоч би й ви... Настрою?те себе на справедливiсть, а скрiзь i всюди дотриматися того не вмi?те. Та й помилок ви наробили. А все почалося з того, що вiдвели в лабораторi? собi, сво?й думцi непомiрне багато мiсця. Тепер карайтеся, сумнiвайтеся, щоб не повторити те знову. Сумнiвайтеся... на добро. То не погано. Дмитро Iванович у думцi не до кiнця погодився з Чирковим, нiбито посiв занадто багато мiсця в лабораторi?. Дослiдник може, а iнколи й мусить посiсти все мiсце, часом навiть весь простiр, який тiльки осягне попереду, iнша рiч, що треба знайти i показати iншим ?хнi обшири й не сковувати ?хньо? волi. Але не це зараз хвилювало його. - То ви все-таки не ма?те мене за кар'?риста й хитруна? - сказав Дмитро Iванович, аби ще раз упевнитись у тому, що почув. - Я маю вас за порядну людину, - погасив у попiльницi цигарку Чирков. - Хоч i не знiмаю того, що сказав допiру. I радий, що ви так болiсно це пережива?те. А ще радий, що ваш син одужу?, - усмiхнувся вiн. - Сьогоднi йому дозволили встати з лiжка. - Звiдки ви зна?те? - радiючи, й собi усмiхнувся Дмитро Iванович. - Та вже знаю,- сказав Денис Сергiйович i подивився на залишенi на столi папери. Хоч вiн миттю одвiв очi, Дмитро Iванович зрозумiв, що Чиркову муля? недокiнчена робота, й пiдвiвся. Подивився ще раз Денису Сергiйовичу в очi, й знову обо? мимоволi не могли стримати усмiху. Далi слова були зайвi. Мiцно, по-чоловiчому потиснули один одному руки, й Дмитро Iванович вийшов з кабiнету. Вiн iшов повiльно, немов намагався не розхлюпати щось у душi, вiн думав про те, що сказав Чиркову i що сказав Чирков йому, й почував, що верта?ться з зовсiм iншим настро?м, що йому стало свiтлiше на серцi i яснiше на мислi. На площадцi сходiв помiж другим i третiм поверхами вiн зупинився, обiперся об перила, задивився в сад. Так стояв довго, його опанував печальний i водночас мрiйливий настрiй. Вiн не бачив окремих дерев, а бачив одразу увесь сад, достиглу хвилю зеленi, лiта, того самого лiта, якого так чекав, яке любив i нинi не помiтив, коли воно надiйшло. Вiн так i сприйняв його, що воно накотилося враз, оце тiльки. Хвиля прокотилася по ньому й мовби омила йому душу, пiднесла ?? й освiтила, i вiн знову мiг приймати свiт з усiма прикрощами та радощами, мiг зустрiчатися з людьми, говорити, думати, працювати. А може, то ?? омило щось iнше - розмова з Чирковим, напевно, розмова з Чирковим, а зелена хвиля вже вкотилася в очищену душу. I вiн розважливо подумав: як багато означа? для людини чиясь пiдтримка та довiра. Велика чи мала. Часом зда?ться, самi слова нiчого й не важать. Важлива суть розмови. Вона творить з нас людей, спочутливих i добрих, ладних оддати себе iншим. Розмiрковування не проганяло та й не могло прогнати його важко? думки про вiд'?мний результат експерименту, невизначенiсть i невiдомiсть всi?? його роботи в подальшому. Просто вiн шукав собi якогось опертя, морального опертя, з яким би мiг жити, мислити, працювати. I, йому здавалося, знаходив його. Знаходив саме тепер, пiсля невдачi, майже пiсля краху. Помалу починав усвiдомлював. ти, що люди живуть не тiльки для удач, що люди його професi? живуть чи принаймнi мусять намагатися жити для науки. Наука ж iсну? для людей. Вiн усвiдомлював, що вiн звичайний собi чоловiк, але чоловiк не останнiй i не тим не останнiй, що хтось йому низько вклониться чи назве в найвищому ступенi, а що вiн робить щось корисне для людей. Звичайно, вiн буде й далi каратися, мучитись, бо кара?ться й мучиться кожен шукач, вiн i далi аналiзуватиме не тiльки те, що зробив, а й самого себе. Було б найпростiше вiдкинути, забути все те. Адже - поглянь. Дерева ростуть. Сонце грi?. Iди й ти. Втомися. Зголоднiй. По?ж зi смаком. Поласуй черешнями. То буде найпростiше. Але ти вже так не зможеш. Ти мусиш ось зараз шукати вихiд в глухого кута, в який попала лабораторiя. Мусиш аналiзувати всю роботу, сво? власнi думки, вчинки Бабенка, Хорол, всiх iнших. Мусиш! Дмитро Iванович повiльно пiшов нагору. Бiля дверей кабiнету на нього чекали Юлiй i Неля. Обо? були схвильованi, заговорили навперебiй, щойно вiн пiдiйшов до них. - Дмитре Iвановичу, пiдпишiть характеристику Бабенку,- сказала Неля. - Нехай iде од нас. Ми з ним не зможемо далi контачити... - А iнакше - вiн залишиться,- чомусь злодiйкувато оглянувся Юлiй. Марченко розреготався: - Вiн i вас залякав... - Не залякав,- скривився Юлiй.- А зна?те, який вiн зануда? Ми вчилися з ним на одному факультетi. Вiн на два курси попереду. Товаришi терпiли його п'ять рокiв, а на випускному вечорi завели в темну аудиторiю i оддубасили. Марченко посмiхнувся знову. - Виходить, не помогло. А я хотiв учинити щось подiбне. Звичайно, не кулаками, а словами.- Вiн помовчав i додав: - Отож нехай iде дерев'яний кiнь до iншо? Тро?? - Ну, ви i в принципi не ма?те права не пiдписати на нього характеристики, - вдався до хитрощiв Юлiй. - Вiн же не нездара й не ледар. А того... що за галстуком, - не видно. - I воно вас не обходить? I вас не турбу?, що поруч по землi буде ходити негiдник! Та ви зна?те... Вiн вiдчув, як щось скипiло в серцi, щось збунтувалося, заллявши його всього хвилею пекучого гнiву. То був гнiв справедливостi, правоти, презирства до дезертира й осуд тих, що мимоволi звiльняли його вiд кари. То? митi вiн вiдчув, що його мовби щось пiдняло й твердо поставило на землю. Вiн зрадiв тому. Адже вiдгадав певно: все це - i злiсть, i бажання працювати, й оця нова, знайдена вiра - i ? отой найбiльший ривок, якого не мав i по якому сумував. Марченко знав, звiдки прийшло все це. Вiн почував за плечима силу, почував мiць, бо ж був не сам, бо поруч стояли друзi й однодумцi - Чирков, Корецький i молодi колеги, якi зараз хоч i поступалися чимось, але лише для того, щоб очистити спо? лави, уберегти од чогось його самого. I тому вiн одразу ж вибачив ?м. Але вiн знав, що вже нiколи й нiкому не вибачить дезертирства, що нiколи не шукатиме компромiсiв, що йтиме тiльки прямо й нестиме ношу, яку завдав на плечi, поки вистачить сил, поки не принесе туди, куди призначено. А нести ма? не сам, а ось з ними. - Характеристику,- сказав Дмитро Iванович,- ви напишiть усi гуртом. При ньому. I взагалi... Може, згодиться ще комусь... для практики. - Що ви, Дмитре Iвановичу,-спалахнула Неля.-Ми вже все-все переговорили. Повiрте, це буде ?дина... така характеристика. Вона зашарiлася й стала дуже гарною. Вона й так була дуже гарна. А тепер жар залляв ?й обличчя, очi горiли щирiстю й рiшучiстю, в якi Дмитро Iванович не мiг не повiрити. I вiн мимоволi подумав, як багато втратив Борозна, вiн не злорадiв i не спiвчував, та й взагалi то була митт?ва думка, iншi почуття, iншi думки полонили його, вiн боявся ?х злякати, боявся розхлюпати, боявся видатися смiшним, тому й подякував трохи сухувато, майже офiцiйно, й пiшов до себе. РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ Дмитро Iванович був дома сам. Iрина Михайлiвна пiшла з Маринкою до кравчинi, до Андрiя ?хати було рано, й вiн нудьгував. Потинявся по квартирi, полив на балконi квiти, постояв i подивився на вулицю - там усi кудись поспiшали - з вудками, рюкзаками, кошиками,- знову вернувся в кiмнату. Стоячи посеред вiтальнi з закладеними в кишенi штанiв руками, уперше подумав, що вiн i справдi нудно живе. Нудно й нецiкаво. Книги, книги, книги... Робота i книги - це прекрасно, але це все-таки не все. Звичайно, не можна перетворювати життя на шукання насолод, але й виключати ?х теж нерозумно. Та й не все те, чим обставлене людське життя,споживання насолод. Йому пригадалися почуття, якi пойняли його на лузi над Десною, i вiн щиро пошкодував, що вони рiдко коли тепер вибираються до рiчки або в лiс. Рiдко омивають душi чистотою iiеба i блакиттю плеса. Та що там на природу! Вони майже перестали ходити в театри, на концерти, навiть у кiно вибиралися рiдко. Щоправда, вiн не вельми кохався в музицi. Вiн любив музику, але здебiльшого простi мелодi?, не розумiв складних оперних арiй i симфонiй. Вони здавалися йому нагромадженням звукiв, вiн не мiг знайти початку й кiнця окремим темам... Замолоду намагався увiйти в те глухе для нього коло. Ходив у фiлармонiю по абонементу, накупив платiвок, але так i не перемiг себе. А далi й просто почав себе обмежувати в усьому, що не стосувалося роботи. I от тепер стояв i думав про те. Його сповнило почуття яко?сь розрiдженостi чи то туги, тиша пригнiчуиа-ла його й вiдлякувала думку. Та сама тиша, яку вiн так любив, серед яко? тiльки й мiг працювати. Спробував читати, дiстав з полицi придбаний нещодавно томик Тацiта, розкрив його на тому мiсцi, де розповiдалося про смерть Августа й прихiд до влади Тiберiя. Проте сьогоднi не мiг заглибитися в читання. Незабаром упiймався на думцi, що слуха? тишу. Справдi чекав телефонного дзвiнка, чекав напружено, досадуючи на те, Що нада? цьому .такого значення. Вiн почував, як проти власно? волi переносить ту досаду на телефонну мовчанку й кудись далi, на того, хто б мав подзвонити, але не дзвонив. Iрина Михайлiвна казала, що за цi два тижнi Михайло обiзвався лише раз - запитав про Андрiя, а про те, що сталося в Дмитра Iвановича на роботi, не запитував. Учора ввечерi i сьогоднi вранцi Дмитро Iванович кiлька разiв дзвонив до Вiзирiв додому. I щоразу або Михайлова мати, або дружина вiдповiдали, що його нема?: "Ще не прийшов", "Побiг у магазин", "Вийшов за газетами". Але скiльки можна ходити в магазин або за газетами! Дмитровi Iвановичу чомусь уявлялося, як торохтить у широкому коридорi квартири Вiзирiв телефон на високому полiрованому столику, як Михайлова мати бере трубку, а сам Михайло розводить в обидва боки руками: мовляв, мене нема?. Таке Марченко спостерiгав щоразу, буваючи в Михайла. Той вiдповiдав тiльки на дзвiнки, якi йому були потрiбнi, яких сам чекав. Але те нiколи не стосувалося Дмитра Iвановича. "Невже тепер... i чому саме?.." Але Дмитро Iванович не пустив ту думку далi. Хоч i почував роздратовання, майже злiсть на Михайла, на оту незрозумiлу його мовчанку. Щось Михайловi заважа?. Чимось вiн заклопотаний... Щоб не дратуватися бiльше, не роз ятрювати в душi того, що могло призвести до негарних думок, влитися отрутою в ту свiтлу рiчку, по якiй стiльки рокiв плили разом i з яко? пили воду, пiшов на кухню. Вирiшив до приходу Iрини Михайлiвни зготувати обiд. Пiсля обiду водив Маринку гуляти. Вичитав у "Вечiрньому Ки?вi", що на виставцi сьогоднi справляють свято лiта, сiли в тролейбус i майнули аж туди. Маринцi було дуже весело, вона каталася на возi, запряженому справжнiми волами, що на них погейкували чумаки, поцiляла дерев'яною кулею в солом'яного бриля, i кулю ?й подавав розкiшний гусар у блискучому мундирi, давала цукерки вченому ведмедевi й сама ласувала пирiжками з вишнями. Свiт, у який попала, був сповнений для не? чарiв, вона водила оченятами, плескала в долонi, верещала й раз по раз смикала батька за штани: "Бачиш, бачиш!" Дмитро Iванович радiв веселощам Маринки й благословляв людей, якi створили отакий щирий i фантастичний свiт. Просто з виставки, подзвонивши додому, по?хали до Андрiя. Бiля ворiт лiкарнi на них чекала з кошиком у руках Iрина Михайлiвна, вони разом пiднялися крутою звивистою стежкою до корпусiв хiрургiчного вiддiлення. Андрiй уже почав виходити надвiр, вiн чекав ?х на лавочцi в затiнку акацiй. Маринка побачила його сьогоднi вперше, пiдiйшла з острахом, з якоюсь внутрiшньою скутiстю, сiла на кра?чок лавки, великими чорними оченятами дивилася на брата. Вони не сказали ?й, у якому важкому станi був ?? брат, але вона здогадувалася й так. Андрiй ще й тепер був кволий, обличчя йому видовжилося, очi позападали. Але в них уже свiтилося життя. I ще щось свiтилося в них, чого ранiше нiколи не помiчав Дмитро Iванович. Йому здавалося, що то пильне приглядання до свiту, вогники подивування, довiри, вiн нiколи не бачив ?х ранiше в Андрi?вих очах i тепер спостерiгав з пота?мною тривогою - чи вони тiльки од радостi одужання, чи й од того, що ось вiн живе на свiтi, i живе не сам, що почува?, що хтось його любить, i в його серцi теж народжу?ться подiбне почуття. Вiн не мiг забути сказаних йому Андрi?м в першу мить надi? на життя слiв: "Батьку... Менi зда?ться, ти витягав мене з ями". Бiльше вiн ?х не повторював, та й було б дивно, якби повторював, але Дмитра Iвановича хвилювало iнше: чи залишилося в ньому й надалi те почуття, чи згасло одразу по тому, як син упевнився, що вже житиме? Щодалi Марченко переконувався, що в Андрi?вi таки народилося щось добре i що воно вже не погасне. Воно народилося не тiльки зi страху смертi, а й з того, що вiн побачив бiля себе iнших людей - лiкарiв, сестер, хворих i травмованих, як i вiн сам, i серед тих хворих навiть недосвiдчене око одразу вихоплювало людей справжнiх, мужнiх, спочутливих, а також его?стiв, тих, що замикалися в собi й тiльки собi бажали одужання, добра. Все те було при?мно Дмитровi Iвановичу. Адже в останнiй рiк доля сина турбувала його надзвичайно. Вже нi розважливiстю, нi суворiстю не мiг прихилити його на те поле, де, як пiдказував йому досвiд, росло найменше бур'янiв, не було лихих спокус i лихих навчителiв. Андрiй не приймав тих повчань, вiн або огризався, або iстерично кричав i замикався в собi. Тепер у його поведiнцi з'явилися якась рiвнiсть i м'якiсть. Вони проявилися навiть у тому, як вiн розмовляв з Маринкою. Ранiше вiн ставився до не?, як до набридливого цуценяти, розмовляв з нею щиглями i потиличниками, на що Маринка вiдповiдала вереском i злiсним ябедництвом матерi. Iрина Михайлiвна налiтала на Андрiя, пiсля чого зринала нова хвиля озлобленостi, новi щиглi й новi нашiптування. Звичайно, з того, що Андрiй дiстав з кошика апельсин (вiн був один) i роздiлив його навпiл, одну половину поклав назад, а другу оддав Маринцi, ще було рано радiти, то був зовсiм маленький промiнчик, але й вiн зiгрiв душу Дмитру Iвановичу. Його вловила навiть Маринка, бо щиро й довiрливо подивилася Андрi?вi в очi й сказала: - А я була сховала для тебе цукерку "Гулiвер", а тодi забула й з'?ла. Ти не сердишся? - Звичайно, нi,- усмiхнувся Андрiй.- Я не люблю солодкого. Маринка помовчала, ?й хотiлося зробити щось при?мне для брата, але вона не знала що й тодi подумала, що треба сказати йому щось гарне, й вона показала на бiлi бинти, обмотанi довкола Андрi?во? голови: - Ти схожий на справжнього беду?на. Як у кiно. Вони всi засмiялися, а Андрiй пiдвiвся з лавочки i взяв Маринку за руку: - Ходiм, я покажу тобi гнiздо волового очка. Вчора один хлопчик знайшов. Воно в трубi. Вiд споглядання тако? незвично? iдилi? Iрина Михайлiвна розчулилася i, коли Андрiй з Маринкою пiшли кудись за будинок, сказала: - Ти зна?ш, менi зда?ться, я тiльки тепер знайшла усiх вас. - I по паузi додала:-Як страшно жити в свiтi, не маючи когось... - I менi так зда?ться,- сказав вiн. - Ти дуже не хвилюйся за свою роботу, - доторкнулася вона пальцями до його руки. - Аби всi були здоровi. Якось проживемо. - Я намагатимусь, - серйозно вiдказав вiн.- Нехай буде, що буде. - Так, нехай буде, що буде,- повторила вона як вiдлуння. Подивилася на нього, провела рукою по скронi.- Ти дуже посивiв за останнiй мiсяць. - Спробувала осмiхнутись, але усмiшка не вийшла. Вiн помiтив, як у не? од того зусилля пiд очима проступили густi сiточки найдрiбнiших зморщок, йому стало до слiз жаль ??. "Ну, що вона мала од мене! - подумав.- А вже й життя мина?". Iрина Михайлiвна знову провела пальцями по його скронi, довгим поглядом подивилася йому в очi. Карi очi, трошки неоднаковi, одно свiтлiше, друге темнiше,- колись, до одруження, це ?? дуже непоко?ло, боялася, щоб не помiтили подруги, не посмiялися з того. А потiм звикла, навiть почувала мовби якусь особливу теплiнь вiд тих промiнцiв i дiзналася, що й iншi вловлюють ?хню особливу негармонiйнiсть i вiдчувають якусь особливу теплоту. - Ось тут у тебе наче iнiй виступив,- сказала. У ?? голосi чувся щирий смуток. Дмитро Iванович посмiхнувся. Йому пригадалося, як вона радiла, коли вiн тiльки почав сивiти. Адже те означало, що вiн уже старий i не покине ?х. Хоч вiн нiколи не давав приводу на таку пiдозру. Все, що вiн мав, оддавав сiм'?. Вiн нiчого не робив для себе. Завжди хотiв зробити щось при?мне дружинi, дiтям, хотiв, щоб у родинi жили мир i злагода. Вiн намагався, щоб i дiти, й дружина не знали розкошiв, але те в ньому йшло не iз скупостi, а щоб цiнували грiш i людську працю. Вiн таки хотiв виростити дiтей свiдомими громадянами. I прагнув, щоб вони поважали те, що поважав вiн; розумiли, в якiй кра?нi живуть, любили ?? i любили одне одного. Дмитро Iванович подумав, що Iрина Михайлiвна добре сказала про те, що в свiтi погано жити людинi, коли ?? не зiгрiва? тепло сердець iнших близьких ?й людей. Вона не могла сказати просто так, не вiдчувши цього. Вона нiколи не казала того, чого не почувала. Хоч почуття, як йому здавалося, якi нею керували, не завжди були добрi. Од молодих рокiв вона невiдь-чому жила недовiрою до людей, ?й здавалося, що всi хочуть ?? обдурити, i не стiльки ??, як ?? довiрливого чоловiка. Про цю недовiру вона не раз казала дiтям, через це в них виникали запеклi суперечки й навiть сварки. Вона взагалi не довiряла нiяким захопленням. Найбiльше ж його вражало, що вони з Iриною не вмiли пройнятися цiлковитою довiрою одне до одного, дво? людей, котрим судилося прожити разом (iнакше вiн не мислив, i це вона знала) все життя. Iрина Михайлiвна наче й довiряла йому, жодного разу не впiймала його на брехнi, а все ж десь у глибинi ?? свiдомостi жила думка, що вiн може ?? обдурити, як дурять сво?х жiнок iншi чоловiки. I от щойно Iрина сказала слова, яких вiн уже й не сподiвався од не? почути. Вiн подумав, що саме життя поставило ?х на якусь iншу основу, iншу платформу, з яко? вони вже не зiйдуть... Вiн знав, що ?м буде важко створити свiй новий свiт, що його легше творити з нiчого, з хаосу, нiж з уламкiв минулого, якi весь час нагадуватимуть про те минуле, лишатимуться його традицiями i якi так важко скле?ти в одне. Проте все ж вiн буде кращий навiть з тих уламкiв, уже усвiдомлених ними трьома як уламки, нiж був би витворений з обманно? блискучо? фольги обiцянок чи солодких умовностей. Уреальнивши цей новий свiт i самих себе в ньому, вони намагатимуться якомога бiльше наблизити уламки, злютувати ?х, пильнуватимуть, аби нiхто не пошкодився об необтертi гранi. I, основне, вiн творитиметься мимовiльно, без насильства, без гарячих, але нiчим не пiдпертих, надiй i запеклих клятв, виконання яких вимагають вiд iнших, i не вiрять, що зможуть дотриматися ?х самi. Ще вiн подумав, що за все те вони заплатили вельми дорогу цiну. I не сплатили ще до кiнця. Нi здоров'ям Андрiя, нi його роботою. Андрi?вi, як казали лiкарi, його травма ще може вiдгукнутися. А в нього на роботi й взагалi не видно просвiтку. З одного боку, там нiби нiчого й нема?, i разом з тим вiдчува?ться якесь напруження, холоднiсть деяких людей, недовiра деяких спiвробiтникiв, яку вiн мiг би побороти тiльки удачею, перемогою. I все ж вiн увесь той недiльний вечiр прожив пiд враженням чогось гарного. Воно вселяло в нього певнiсть, подiбну до тi??, яку почува? солдат, коли йде вперед i зна?, що добре захищений з тилу. I навiть те, чим жив останнi шiсть рокiв, i вся велика, нинi поставлена пiд сумнiв проблема видалася йому не такою безнадiйною поряд з тим, що вiдбувалося в ньому самому, поряд з тими простими, непомiтними змiнами його поглядiв на свiт, на життя i насамперед на самого себе та свою сiм'ю. Звичайно, вiн i далi шукатиме, й вiддасть туди всi сво? сили, але те тепер не буде схоже на останню ставку в карти. Вiн не вiдмовлявся вiд мети, а якимсь чином по?днував ?? зi сво?м душевним станом, з тривогами i клопотами про близьких. Для повного вiдчуття спокою, щастя йому не вистачало одного дзвiнка, однi?? розмови. Особливо пiсля того, як йому подзвонив колишнiй спiвробiтник, з яким тепер бачилися вряди-годи на вулицi та зборах в академi?, i сказав, що зна? про Марченковi невдачi й нападки на нього, пiдтриму? його. Вiн милувався собою, уявляв себе людяним i хоробрим, трохи не геро?м, а Дмитровi Iвановичу було смiшно, й вiн ледве дослухав його до кiнця. Пiсля цi?? розмови йому особливо хотiлося почути Михайлiв голос. Вiн бачив, що драту?ться, почина? сердитись на Михайла за його мовчанку. Звичайно, у Вiзира чимало сво?х клопотiв, але хiба вiн не може пiдскочити на годину чи бодай подзвонити! Вiн уже навiть подумки казав йому якiсь сердитi слова, дорiкав, хоч i розумiв, що дорiкати за те, що ти комусь набрид, принаймнi смiшно. Якесь охолодження, а точнiше, байдужiсть з Михайлового боку вiн почував уже давненько - рокiв пiвтора, а то й бiльше. У Михайла з'явилися новi друзi, надто вiн подружився з директором iнституту, в якому працював, Дмитро Iванович часто заставав його у Вiзира; йому здавалося, що то людина нудна, холодна, то бiльше, його дивувало, що дотепний, живий, як ртуть, Михайло може просиджувати з ним по кiлька годин. Вiн не раз задавав собi запитання - про що вони говорять? Звичайно ж, не про риболовлю, не про футбол, не про нову подорож Тура Хей?рдала - всього того Михайлiв начальник просто не визна?. Про жiноцтво? Теж нi. Але Михайло такий, що з будь-ким знайде про що говорити. Впiймавши себе на тому, що дума? про друга погано, Дмитро Iванович засоромився. Проте вiн не мiг подолати прикростi, що Михайло, котрий умi? знайти ключика до будь-чи?? душi, не розумi?, як знудьгувався за ним, як потребу? його розмови Дмитро Iванович. Весь цей час вiн вiв без Михайла дуже нудне життя, приневолював себе до того й ще дужче сердився на Вiзира. "А що там...-подумав.-Ми як Iван Iванович з Iваном Никифоровичем". I набрав номер телефону Вiзирово? квартири. Трубку зняла Михайлова дружина. Вона вiдповiла йому зляканим, стривоженим голосом: - Ти зна?ш, щось iз ним сталося. Ще вранцi бiгав на базар i в магазин. А зараз - тридцять вiсiм i п'ять. Нудить його. - Може, щось з'?в? - i собi стривожився Дмитро Iванович.- Спека, тепер часто труяться ковбасою. Ти викликала невiдкладну допомогу? - Викликала. Оце дожида?мось. Пробач, кличе,- i поклала трубку. "Йому треба негайно промити шлунок. I випити мiцного чаю",- подумав Дмитро Iванович, досадуючи, що не встиг сказати цього Михайловiй дружинi. Спочатку вiн хотiв передзвонити, а потiм подумав, що краще буде, якщо пiд'?де сам, може, чимось допоможе, може, щось порадить, а десь далеко озивалася ще одна думка: оце i ? нагода побачити Михайла. - Iринко, Михайло захворiв,- метушився вiн, скидаючи старi синi спортивнi штани й одягаючи костюм.- Я зараз пiдскочу до нього. - А не пiзно? - запитала Iрина Михайлiвна. - Як пiзно? Десята година.- I вiн зняв з вiшалки капронового капелюха. Надворi ще було видно. По вулицях сновигало чимало всiлякого люду - здебiльшого при?жджого, на зупинцi таксi вишикувалася чимала черга, але Дмитро Iванович спустився вниз на вулицю Горького й зупинив якусь службову машину. За чверть години вiн уже був на Русанiвцi, натискав гудзик мелодiйного дзвiнка на дверях квартири Вiзира. Йому, щось дожовуючи, одчинила старша Михайлова донька, чорнява висока дiвчина, студентка медiнституту, пропустила його в коридор, в напiвтемряву, у якiй виблискувало тiльки велике кругле дзеркало, а в ньому чорнiли, одбившись з протилежно? стiни, гiллястi, схожi на обпалений кущ, оленячi роги. Тiльки вона ввiмкнула свiтло, вiн прочитав на ?? обличчi здивовання й щось схоже на вибачення. - А тато з мамою тiльки що з Демченками пiшли в кiно,- сказала вона, видно, й справдi щиро шкодуючи, що Дмитро Iванович не застав батька. - Вони менi залишили записку. Марченко вiдчув сором i нiяковiсть - чомусь у першу мить тiльки сором i нiяковiсть,попрощався й вийшов з квартири. Вiн повiльно спускався вниз по сходах, повiльно й довго: квартира Вiзирiв на шостому поверсi, угору пiднiмався лiфтом, i в лад цiй ходi щось опускалося в його душi. Вийшов на вулицю, якусь хвилину постояв бiля будинку, а далi пiшов понад затокою у бiк метро. Вiн iшов не набережною, а стежкою, котра вилася серед верболозових кущiв неподалiк од води. Намагався докопатися до причин тако? Михайлово? поведiнки, мовби перегортав сторiнку в книзi, якою кiнчався найцiкавiший роздiл,- пiсля не? вже нiчого чекати попереду. Звичайно, думав Марченко, вiн був дуже на?вним, коли заплющував очi на тi скалки, що вже давно вмерзли в чистi, як йому ранiше здавалося, пласти ?хньо? дружби. Ще в тi днi, коли вiн вiв Михайла, допомагав йому, помiтив нотки нещиростi в його ставленнi до себе. То була перебiльшена уважнiсть i повага, перебiльшене захоплення iстинами, якi вiн, Дмитро, прорiкав. Але ж те лестило йому, i вiн не надавав йому значення. Бо що воно важило в порiвняннi з насолодою, яку отримували од розмов! Навiть тодi, коли почали йти рiвно, вони щодня дарували щось один одному. Дмитро Iванович добре пам'ятав, що в той час вiн сам почав значно краще працювати. А хiба Вiзир не причетний до його теорi?? Саме перед ним розкривав i розгортав ??, саме Михайло перший збагнув ?? значущiсть i оригiнальнiсть. Звичайно, десь тодi Михайло й почав йому... трошки заздрити i не бажати великих удач. Саме тодi. Коли Марченко був високо вгорi, а Михайло внизу, i Дмитро Iванович тягнув його вгору, Вiзир i не мислив про таке. А от коли стали на однiй кладцi, почав вiдчувати щось схоже до ревнощiв. Те ж саме вiдчував i Дмитро Iванович. Соромився в душi, але побороти до кiнця не мiг. Вiн зрозумiв тiльки зараз: те, що вони перестали радуватись успiхам один одного, й було причиною згасання ?хньо? дружби. Так, але це тiльки одна iз скалок, од яко? почав промерзати весь пласт. I тут вiн раптом подумав i зрозумiв, що дума? правильно: Михайло - друг святковий. Хороший друг, але тiльки на свята. Коли в тебе все гаразд, коли не треба для тебе жертвувати чимось значним, коли тво? невдачi не падають тiнню на його яснi днi, вiн найкращий друг. Адже й зараз Дмитро Iванович не мiг повiрити, що Михайло ухилявся од зустрiчi через те, що це йому невигiдно, що може цим скомпрометувати себе, що вiн чогось злякався. Бо й компрометуватися нiчим, i лякатися нiчого. Просто йому нудно, просто йому важко бiля Марченково? бiди. I вiн потягнувся до iнших, щасливiших, веселiших, сильнiших. Вони вiдчинили дверi. Там вiн знову в сво?й стихi?. Адже чого iнакше цуратися мене? Йому хороше з новими друзями. По-новому цiкаво. Але ж... I тут Дмитро Iванович не змiг стримати образи, яка просмокталася з серця. Вiн зупинився на березi затоки бiля темно?, яко?сь притихло? води, подивився на мiсто, що засвiчувалося вогнями на горi, й зiтхнув. Неподалiк од нього лежала труба, вона йшла вглиб, пiд воду, й, мабуть, кудись далi, на той берег, вiн сiв на нiй, зовсiм забувши вро те, що може попсувати свiтлий костюм. "Так, там у Михайла друзi,- зв'язав у одне думку. Але ж хiба вiн не може здогадатися, як весь цей час було тяжко менi? Хiба не розумi?, що дружба - це не тiльки веселi розповiдi про колишнi походеньки до дiвчат, а й допомога тому, кому зараз зле. Чи вiн дума?, що Марченко такий дужий, що нiчого не потребу?? Певно, не дума?". Вiдчув, як його все дужче й невблаганнiше почина? заповнювати злiсть. Почувався нiби обiкраденим. А всi ще й тепер заздрять ?хнiй дружбi. I вiн, зрозумiло, не зможе нiкого переконати в супротивному. Аби не бути смiшним, не виказати сво?? слабкостi. Дмитро Iванович подумав, що отакий кiнець ?хнiх стосункiв не випадковий, ?хня дружба переросла себе. Саме так-"зiстарилася й переросла. На свiтi зiстарю?ться все: планети, рiчки, люди... стосунки мiж ними. "Досить,-враз зупинив себе Дмитро Iванович.-Вистачить i цього. Не треба". Вiн повiльно пiдвiвся, переступив через трубу й пiшов берегом затоки. Ноги йому глибоко грузли, вiн понабирав повнi черевики пiску, але йому не хотiлося одходити од води. ?? важка глибина, чорна, непорушна гладiнь народжували в його головi думки про щось тривке, вiчне, безконечне. Вiн уже бiльше не карався, не перебирав сво?х кривдних i розпачливих думок, вiн слухав себе, те нове, що останнiм часом безнастанно народжувалося в ньому, чому вiн вiрив i радiв. Дмитро Iванович знав, що його злигоднi на роботi тiльки починаються. Навiть заступництво Чиркова, навiть добре ставлення Корецького не могли його порятувати. Та к що Чирков чи Корецький, та й будь-хто на ?хньому мiсцi, хiба могли вони пiдказати йому, де шукати кiнчик нитки, яка обiрвалася i яко? самi не бачили, хiба могли забрати од нього досаду, муки совiстi, розвiяти пригнiчення, яке панувало в лабораторi?, недовiру, що свiтилася в очах колег? Адже це зовсiм не те, що в кравецькiй майстернi: не виходять шапки, шитимемо рукавицi, чи навiть у сусiдiв по лабораторi?, де опромiнюють свiтлом зерно: не вдалося на гречцi, спробу?мо застосувати концентроване свiтло до проса. А ще ж ? Одинець, котрий концентру? жадобу помсти; нинi перiод вiдпусток, час затишшя, рознiженостi, миролюбностi, а ось настане осiнь, приспi? час звiтiв, нарад, зборiв, затвердження планiв... Найвiрогiднiше, тему, яку вiн веде, закриють зовсiм. Можливо, заберуть у нього й лабораторiю. Тодi вiн не зможе продовжити роботу самотужки. Проте, собi на подив, вiн чекав усього того спокiйно. Тiльки непри?мно було думати про весь отой крутiж: писання пояснювальних записок, розмови в президi?, суперечки з Одинцем. I, звичайно ж, думка про невдачу, почуття чогось втраченого, загубленого, почуття темних суточок були з ним невiдступне. Часом йому просто фiзично хотiлося свiтла, променя свiтла, який би пiдказав, куди йти, де шукати загублене. Променя свiтла... щоб шукати свiтло. Парадокс? Так - парадокс. Те ж, що вiн робив зараз, мало стосувалося дослiджувано? ним проблеми. Вiн i далi скрупульозно переглядав теми молодших науковцiв i аспiрантiв, прочищав ?х, немов захаращений молодий лiс: прокладав дороги, прорубував просiки, якi могли б вивести на лiсосплавнi шляхи. Вiн намагався пiдтримати в них вiру у велику науку, у великий ризик, вiру в самих себе, у нього, у сво?х друзiв. То було непросто. То бiльше, що пiсля того, як стало вiдомо про анонiмку, пiсля того, як пiшов з лабораторi? Вадим Бабенко, й справдi напружилися, ускладнилися стосунки мiж спiвробiтниками. А тут ще, як на грiх, падали iншi непри?мностi, життя мовби навмисне десь виколупувало й пiдсовувало ?х. Та так воно й мусить бути: коли порушилося ведуче колесо, порушаться й iншi, веденi. Те, що за звичайних обставин могли б i не помiтити, що могло б перегорiти десь збоку, поза лабораторi?ю, тепер опинялося пiд пильною увагою. Так, зокрема, сталося з "справою" Юлiя Вовка. Дмитро Iванович називав це "справою" iронiчно (так йому доповiла Свiтлана Кузьмiвна), бо хiба можна впхати живу людську душу в отаку "справу". Душу щиро? i на?вно? людини, яка раптом... закохалася. Юлiй закохався! Але не просто закохався, а закохався в замiж'ню жiнку, котра працювала у ?хнiй же лабораторi?. I ось тепер перед Дмитром Iвновичем сидiв атлетично? будови чолов'яга, i грюкав по столу кулаком, i погрожував убити того "шакала" (так у злобi переiнакшив Юлi?ве прiзвище), порозкидати й потрощити "пляшечки-колбочки" й знайти управу на завiдуючого, котрий розвiв у сво?й лабораторi? такий "фiолетовий кошмар". Дмитро Iванович розгубився. I не через те, що боявся цього чолов'яги, його погроз, а через те, що таке йому сталося вперше, i вiн просто не знав, чи ма? право втручатися в чуже життя. Юридичне право. Та й моральне теж. Йому хотiлося якось загладити цю "справу", але тiльки-но задумувався над нею, розумiв, як це безглуздо. Проте пообiцяв "потерпiлому" усе з'ясувати, й пiсля того, як той пiшов, запросив до кабiнету Юлiя. Юлiй увiйшов, сiв на кра?чок стiльця, поклав на кра?чок столу обидвi руки з довгими тонкими пальцями, дивився на Дмитра Iвановича прямим, вiдвертим поглядом. Очевидно, вiн трохи хвилювався - в нього порожевiли щоки i навiть почервонiли кiнчики великих вiдстовбурчених вух, тонкi губи були твердо стуленi, - але в очах стояли переконанiсть i спокiй, якi, як здалося Дмитровi Iвановичу, межували з безтурботнiстю. Пiд тим поглядом Дмитро Iванович почервонiв сам, - адже мав розмовляти про речi iнтимнi, яких увесь вiк соромився, з людиною, майже вдвiчi молодшою од нього за вiком, майже сином. До того ж йому зараз було жаль Юлiя (вже пiзнiше вiн зрозумiв, якою мiрою помилився), вiн спiвчував йому, хотiв порятувати од бiди. Вiн таки любив цього хлопця. Любив бiльше, нiж будь-кого в лабораторi?. Коли б його запитали, чому саме йому, оцьому капловухому, розкиданому, неорганiзованому хлопцевi, котрий, мабуть, найчастiше його пiдводив, вiдда? найбiльшу частку серця, вiн, очевидячки, не вiдповiв би. Може, через те й виокремлював його з усiх, що всi люди звичайнi, вони знають, що роблять, обдумують, розраховують щось наперед, мають якусь мету i якiсь плани. Юлiй Вовк нiчого того не знав i нiчого не мав. Бiльшiсть з того, що вiн робив, робив нi для чого. Ним рухав не розум, не розрахунок, а щось iнше. Саме через те вiн утiкав з роботи i йшов у лiкарню провiдати товариша студентських лiт. Саме через те залишав свою роботу i допомагав провести дослiд тому ж Вадиму Бабенку, котрий уже давно захистив дисертацiю, а в Юлiя лежали гори неопрацьованого матерiалу. Спочатку до всього того в лабораторi? ставилися з пiдозрою. Навiть Дмитро Iванович колись думав, що все те робиться для себе, принаймнi для отого: "Я добрий, я справедливий". I тiльки пiзнiше вiн зрозумiв, що Юлiй не дума? про те, навiть не здогаду?ться, що так можна думати. Iакi люди, як уже впевнився Марченко, бувають дуже щасливi. Юлiй же не мав i того. А змiнитися не мiг - змiнити себе - це змусити жити за чужими приписами, за позиченими в когось законами. I пам'ятати про це повсякчас, тобто вже не бути собою. Дмитро Iванович передбачав усю складнiсть розмови з Юлi?м, готуючись до не?, добрих пiвгодини кував сталь для свого голосу, та коли заговорив, вiдчув у ньому майже жалiсливi нотки. - Юлiю,-сказав вiн,-тут до мене приходив чоловiк Вiри 1 ресь. Вiн скаржився i погрожував... Ну, рiч не в тому. Ви розумi?те, як це... в однiй лабораторi?... Вiра - жiнка замiжня... Марченко помiтив, як зблiд Юлiй, вiн запалив сигарету, збив у попiльничку попiл, хоч його нагорiло зовсiм мало, й мовив, дивлячись кудись убiк, повз Юлi?ву голову: - Я вже не кажу про якiсь моральнi норми. Але, признаюся, нiколи не чекав такого саме од вас. Подумайте... ваше життя, ваше майбутн?... Я нiкому не дозволю втручатися в мо? життя. I в мо? майбутн?! - сказав Юлiй i пiдвiвся. У його словах справдi подзвонював метал, той метал, якого не викував для себе Марченко. I це страшенно здивувало його. I трохи розсердило. - Ви дума?те, менi при?мно втручатися? - летiв його голос до крику. - I що ж накажете робити?.. - Нiчого. Нiчого - повторив Юлiй i чомусь притулив руки до грудей. - Я люблю ??. Люблю! Ви розумi?те? I вона - вiн ще дужче почервонiв - Теж любить мене. Дмитро Iванович побачив, як у Юлi?вих очах загорiлося ясне голубе свiтло, як вiн увесь спалахнув, зашарiвся, мовби засвiтився зсередини. - Це вже давно... Я боровся з собою, - сказав вiн, притишивши голос, i Марченко зрозумiв, що Юлiй дiлиться з ним найпота?мнiшим - i нiчого не мiг з собою зробити. - Я вас розумiю,-тихо сказав Дмитро Iванович. Вiн уже не помiчав, що на сигаретi нагорiло на пiвпальця попелу й що вiн ось-ось впаде разом з жаром на штани.Тiльки... Юлiй зблiд i нахилився вперед: - Вас непокоять розмови в лабораторi?? I все iнше, пов'язане з ними? Дмитро Iванович кивнув головою, хоч йому й було непри?мно, що Юлiй вiдгадав його думку. - Вам треба моя заява? - пiдвiвся Юлiй. Але в його словах не було виклику. Навпаки, в них уловлювалися радiсть i внутрiшня свобода. - Я ?? зараз напишу. - Ну, для чого ж так,- знiтився Марченко. Юлiй ступив до дверей, вiдтак вернувся й сказав проникливо, розважливо, аж було не схоже, що це каже вiн: - Мабуть, я сам не напишу. Бо ви подума?те, що я тiкаю через оте... через невдачу... Чи хтось там подума?. Ви скажiть, як буде краще для вас. Зачекайте трохи, i як воно складатиметься - скажiть. - Менi, Юлiю, не треба тво?? жертви, - вже й справдi в серцем сказав Дмитро Iванович. - Менi треба тво? щастя. Я... я радий за тебе. I за Вiру. Передай ?й. I розумiю вас. I йди звiдси геть, а то я... заплачу. - Спасибi, - тихо сказав Юлiй i вийшов з кабiнету. А Дмитро Iванович ще довго сидiв, пiдперши голову рукою i дивлячись у вiкно. Його ошелешила Юлi?ва поведiнка. Вiн пригадував усе сказане ним, пригадував вираз обличчя, з яким той вiдповiв йому, i все дужче й дужче дивувався силi, смiливостi, твердостi, якi крилися в цьому iнфантильному, завжди розгубленому, завжди покiрному хлопцевi. Вiн не мiг вiдгадати, чи вони в ньому жили одвiку, чи ними його повнило те нове почуття, що заволодiло його серцем. Вiн пригадав власнi, двiчi повторенi слова: "Я вас розумiю". Нi, вiн нi дiдька не розумiв. Йому було незбагненне, як може хлопець, котрий ма? ось-ось захистити дисертацiю, котрому в першому кварталi наступного року обiцяли дати квартиру, котрий ма? роботу по серцю, покинути все й пiти в свiт, зiгрiтий тiльки отим теплом. Яке ж могутн?, мабуть, те тепло? I да?ться, либонь, воно не всiм, а тiльки людям цiльним, щирим, здатним безкорисливо пожертвувати собою для iнших. В ту мить Дмитро Iванович подумав, що тi його розмiрковування непевнi. Кохають i корисливцi, й негiдники, i навiть бандити. По-сво?му, але кохають. Просто йде воно невiдь од чого, як сон, як сонячне промiння, як спiв соловейка. Воно - життя. I тому йому треба довiряти найбiльше. Дмитро Iванович вiдчув, що вiн заздрить Юлiю. Бажа? йому щастя, добра i заздрить. I вiн знову вiрив у оцей широкий, обсипаний сонячним промiнням свiт, який умi? народжувати такi дива. "То сонце руха? ними,- подумав розчулено.- Юлi?м. Вiрою, ?хньою любов'ю". РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ У великiй кiмнатi з трьома вiкнами, у якiй працювало четверо молодших i дво? старших наукових спiвробiтникiв, Неля залишилася удвох iз Зо?ю - решта були у вiдпустцi. Через чотири днi у вiдпустку йшла i Зоя, а ще через три мала пiти й Неля: дослiди, якi вони проводять, комплекснi, одному чи двом тут робити нiчого. Вони й не робили: читали книжки, правили теревенi або ж тихцем по черзi втiкали з iнституту й штовхалися по промтоварних крамницях. Вони розмовляли й зараз, зручно обсiвшись у кутку кiмнати пiд величезним оранжево-червоним кущем бегонi?, що росла у обгорнутому кольоровим папером ящику. Зоя поклала на другий стiлець ноги, перешивала гудзики на блузi, Неля схилилася пiдборiддям на поставлений на пiдвiконня кулак, дивилася в сад. Зоя допитувалась у не? про Борозну. Вiн двiчi приходив сьогоднi до Нелi, вони шепотiлися про щось у кутку, потiм кудись ходили, i Неля потому вернулася чи то злякана, чи стривожена. А ще ж кiлька днiв тому вона казала Зо?, що в не? з Борозною нiчого нема?, що вона й слухати про нього не хоче. Зоя в те не вiрила, та й хто б повiрив, адже Борозну бачили бiля Нелиного дому, й чого тодi вiн, коли вони ходили по морозиво, так рiшуче вiдтрутив ?? вiд Нелi, й чого вони шепотiлися сьогоднi. Певно, вiн добивався Нелино? приязнi, а Неля... Про Нелю вона не могла сказати нiчого певного. Проте вона приховано й гостро заздрила ?й. Дарма що Рибченко вже невдало побувала замужем, дарма що й з Борозною в них не ладна?ться (та й як могло ладнатися, коли вiн виявився отаким пiдступним i нечесним). А все одно вiн чоловiк... сильний i звабливий, i в них з Нелею вже щось було. У не? ж, хоч ?й недавнечко сповнилося двадцять сiм рокiв, нiколи не було нiчого, ?? навiть не провiв жоден хлопець (зрозумiло, вона не рахувала шкiльних i студентських товаришiв, котрi проводжали з чемностi), хлопцi не казали ?й двозначних жартiв i не намагалися притримати в темних коридорах. Тiльки раз до не? причепився на вулицi молодий кавказець, красивий, смаглявий, але вiн був п'яний, i вона втекла од нього, хоч в ту мить щось у нiй радiсно й болюче тремтiло й навiть зупиняло од втечi. Але й таке сталося тiльки раз. Широкi, по-чоловiчому зрослi на перенiссi брови, великi витрiшкуватi очi - чоловiки вiдводили погляди, ледве мацнувши по нiй очима. Коли б ще вона мала гарну фiгуру. А то ж плечi худенькi, талi? майже нема?... Проте вона щодалi частiше марила дужою чоловiчою рукою На сво?му станi, й бачився ?й жаский погляд, i чулися гарячi й нiжнi слова. I, мабуть, саме через те, залишившись наодинцi з Нелею, на ?? погляд вельми досвiдченою в коханнi, вона щоразу зводила розмову на непевнi стежки. - I Борозна не був у тебе дома? I ти не приходила до нього на квартиру? - допитувалася вона й червонiла при тому. - Зна?ш, роблять трохи iнакше, - чомусь розсердившись, гостро вiдповiла Неля. - Тих, кого хочуть прив'язати до себе, на кого покладають серйознi надi?, на квартиру не водять. Водять iнших. А з тими вдають цнотливiсть. Вона вiдчула, що вiдказала не тiльки Зо?, а й ще комусь, i спалахнула. Вона зрозумiла, що мислено спереча?ться з Борозною, вiдповiда? на його докори, на його звинувачення. Вона сама не знала, чому весь цей час спереча?ться з ним, чому i в чому виправдову?ться. Адже все, що було мiж ними, давно поховано. I сьогоднi вона шепотiлася з Борозною зовсiм не про те. Тиждень тому Борозна нагнав ?? по дорозi до трамвая. Вона пам'ята?, як злякалася тодi, оглянувшись на твердi чоловiчi кроки, як щось мовби рвонулося в нiй, як ?й в одну мить пригадалася ?хня перша зустрiч, коли вiн так само наздогнав ?? пiсля сабантуя, ?й стало чогось шкода, вона вiдчула, що цi кроки й досi мають над нею силу, i твердо сказала собi, що вони не повиннi мати над нею сили. Мабуть, вiн помiтив лякливу перемiну на ?? обличчi i тому сказав насмiшливо: - Нелю, не лякайтеся. Я бiльше не буду вам набридати собою. Може, я й справдi винуватий... Ну, одне слово, я не за тим прийшов. Я хочу попросити вас, щоб ви з лаборантками приготували для мене суспензiю. Я сам уже не встигну та й не зумiю, як треба. А гороху там наросло... Вона здивовано й пильно подивилася на нього, вiн не опустив очей, хоч i зблiд на виду. - В мене ? одна думка... Ви менi повiрте, що нiчого поганого вже не буде. Слово честi... - вiн важко передихнув, виказавши тим i сво? хвилювання, - в яку, тобто мою честь, ви, звичайно, не вiрите. Але ж, бува?, вiрять навiть злочинцям.Борозна посмiхнувся гiрко, тiльки очима. - Вважайте, що це саме такий випадок. Злочинець розкаявся... Пробачте, я не те кажу. Але в iм'я того... кращого, що було мiж нами, ви зробiть. А зашкодити я вже й справдi не зможу, коли б навiть хотiв, чи... з дуростi. Я залишаю iнститут... Ви?жджаю звiдси зовсiм. Вона тодi враз вiдчула, як кров вiдлила вiд серця, вона боялася, що видасть сво? хвилювання й новий, вже зовсiм iнший страх, нахилила голову й тихо сказала: - Добре, я зроблю. I от сьогоднi вона передала Борознi суспензiю. I тепер не знала, що ?й робити, ?й було надзвичайно тривожно, так тривожно, що хотiлося кудись утекти, десь забутися чи попросити чийогось захисту. Або бодай поради. Вона вчинила дурницю й мусить чекати, чим усе скiнчиться. Отак само, подумала, мимовiльний злочинець чека? кари за вчинене зло. ?? опанував майже мiстичний страх, позасвiдоме передчуття яко?сь велико? бiди. Вона ще не знала, з якого боку постане бiда, але вчувала ??, як вчува? мисливець присутнiсть хижого звiра, хоч i не бачить його. Щоправда, це передчуття було не тiльки мiстичне, воно починалося з того, що Борозна не пiшов у лабораторiю радiоактивних iзотопiв, де мав би виконати всю подальшу роботу. Вiн залишався у сво?й кiмнатi, десь пiсля обiду вона не витримала й заглянула до нього, вiн сидiв за столом i щось писав. День збiгав, i Борозна з суспензi?ю нiчого не робив. Вона почала здогадуватись, що вiн не робив заявки в iзотопну лабораторiю i не мав паспорта, i все це сповнювало ?? тривогою. "Тодi для чого йому суспензiя?"-запитувала вона себе. Вона згадувала це, а розтривожена власними словами й думками Зоя намагалася випитати, чи був у не? на квартирi Борозна. I тому вона вiдказала так гостро. I Зоя розсердилася й пiшла до свого столу. Невдовзi вона пiшла зовсiм. Неля провела п вниз, до столу вахтера - по дорозi попросила пробачення за грубiсть - послалася на болi голови, подивилася на щит: ключа од тридцять восьмо? кiмнати, кiмнати, в якiй працював Борозна, ще не було. Вона пiшла коридором i спустилася в пiдвал. Лабораторiя радiоактивних iзотопiв була майже порожня: тiльки в останнiй кiмнатi порався бiля штативу з пробiрками Костя Вечоренко, та й вiн, очевидно, збирався додому- навiть не додому, а на побачення чи якусь вечiрку: був у новому костюмi i в галстуцi. У коридорi гудiв змiшувач, квадратне сито бiгало по колу, але воно iнодi бiга? й тодi, коли тут нiкого нема?. Дверi до кiмнати, у якiй працювали з ядерними фотоемульсiями, радiоактивними порошками i рiдинами, були зачиненi. На них на товстiй шворцi висiв лист картону з незграбно намальованим черепом i перехрещеними внизу кiстками. Дотепники казали, що то Микола Яструбець, котрий вiда? всiм отим i справдi смертоносним начинням, вивiшу? череп, а сам спокiйнiсiнько ляга? спати. Долаючи хвилювання, Неля легенько штовхнула важкi металевi дверi. Вони заскрипiли й до половини прочинилися. У кiмнатi справдi нiкого не було. Вона зачинила дверi й пiшла нагору. Вже можна було йти додому, але вона залишилася в кiмнатi. Тривога й далi не одпускала ??. Неля полила квiти, прибрала в себе на столi й сiла з книжкою до вiкна. То був "Солярiс" Станiслава Лема. Вона нещодавно подивилася кiнофiльм, i ?й захотiлося прочитати книжку. Проте, мабуть, то було читання не на сьогоднi. Вона почувала, що моторошнi та?мничi сили, якi тиснули на геро?в книги, тиснули й на не?, що довкруж не? i в нiй самiй теж ходило щось та?мниче, застережливе i що ??' хвилювання й страх од читання "Солярiса" тiльки побiльшуються. Вона одклала "Солярiс" i пройшлася по кiмнатi довкруж великого лабораторного столу, що стояв посерединi. Попiд стiнами стояло шiсть звичайних, однотумбових i двотумбових столiв. Рибченко звикла бачити за ними сво?х колег, чути робочий гомiн i шурхiт, i тиша й порожнеча, якi панували тут сьогоднi, змусили ?? серце стиснутись. Мабуть, утiкаючи од них, вона пiдiйшла до вiкна. Але й парк, i сад о цiй порi року й дня теж були порожнi, якiсь мовчазнi й настороженi. У саду вже червонiли на горiшнiх гiлках яблука (на нижнiх пообносила дiтвора), i ледь почервонiло листя на американських кленах, i рожева зажура впала Нелi на душу. Вона пригадала, як весело кружляла з дiвчатами помiж дерев торiк, як зачiпали хлопцiв i хлопцi зачiпали ?х, i ?й стало сумно. А потiм перед очi спливла постать Борозни, вiн стояв отам, бiля басейну, й дивився на ?? вiкно, i страх знову холодно тенькнув у ?? серце. Так тенька? молодий льодок, коли на нього вперше ступають ногою. Вона знову вийшла з кiмнати i спустилася в пiдвал. Та ледве зiйшла зi сходiв, побачила, iцо дверi в лабораторiю iзотопiв замкнутi, ?х перехрещувала широка залiзна штаба, замкнута на великий висячий замок. Отже, там не було нiкого. Вона пiднялася на перший поверх i знову пройшла мимо вахтера. Ключа от тридцять восьмо? кiмнати не було. Пiднiмаючись центральними сходами на третiй поверх, вона раптом подумала, чого оце ма? переживати й хвилюватися. Вона приготувала суспензiю, а тепер бо?ться запитати, що з нею дума? робити Борозна. I одразу ж зрозумiла: боiться не запитати, а що вiн у кiмнатi сам, i ?й доведеться дивитися йому в очi й розмовляти з ним у цiй особливiй тишi, в якiй вони жодного разу не розмовляли з дня розриву, що стався мiж ними. Вона боялася саме тi?? тишi, у якiй треба довiрятися чомусь одному - серцю або думцi, очам або думцi, i не хотiла йти в не?. Але й носити в грудях тривогу теж стало несила. Неля рiшуче пiдiйшла до тридцять восьмо? кiмнати й натиснула на ручку дверей. Вони були замкненi. Вона постукала, прислухалася й постукала ще раз. Нiхто не обiзвався на ?? стукiт. Вiдчуваючи, як гулко калата? в грудях серце, Неля вернулася до сво?? кiмнати. I ледве переступила порiг, ледве ?? погляд упав на витяжну шафу в кутку, як у ?? головi немов одкрився досi затемнений кутик. Вона пригадала, що з другого боку в пiдвалi бiля котельно? ? ще двi кiмнати. I в них витяжнi шафи. У тих кiмнатах уже не працювали, але шафи залишились. Неля швидко пройшла коридор i спустилася в пiдвал. З цього боку вiн був зовсiм iнший - полупленi стiни, обдертi перила, пiсок, вугiльний порох; в куточку горiла од-на-?дина лампочка, слабенька, ват на сорок, вона ледь розсiвала морок, що сотався пiд важким чорним склепiнням. Але дверi лiворуч були яскраво освiтленi. Точнiше, свiтилися щiлини в них. Вони одчинялися досередини, Неля торкнулася ?х плечем, за ними щось заторохтiло, вона натиснула дужче й посунула дверi разом iз стiльцем, що ним були пiдпертi. Ще не одчинивши дверi до кiнця, побачила все. Залиту яскравим свiтлом маленьку пiдвальну кiмнатку з поламаним столом у кутку, маленьким вiконцем навпроти дверей i старою витяжною шафою з побитими стеклами. Бiля шафи, спиною до дверей, стояв Борозна. Бiля його нiг валялися два чорнi розпломбованi контейнерики, тi контейнерики, у яких транспортують радiоактивнi iзотопи, в шафу було поставлене захисне скло. Борозна був у довгих, вище лiктiв, гумових рукавицях i масцi-респiраторi. Зачувши скрип дверей i гуркiт стiльця, Борозна повернув голову. Неля побачила тiльки його очi - всю нижню частину обличчя закривав круглий м'який диск респiратора - широко розкритi, чорнi, налитi напругою i якимсь важким вогнем. Вона вiдчула, як щось закричало в нiй, пiднесла до уст руку, щоб не випустити той крик, i враз побачила, що очi в Борозни ще поширшали й що в них спалахнув гнiв. - Вийдiть! - закричав Борозна, i його крик, притлумлений респiратором, був глухий i незнайомий i вiд того ще страшнiший.- Негайно вийдiть! - ще раз крикнув вiн. Неля стояла, мов скам'янiла. В ту мить вiн потягнувся рукою до маски й вона зрозумiла, що вiн ?? зараз зiрве, рвонулася з кiмнати. Вона бiгла по сходах угору, спотикалася, падала, ?? струшували ридання, вона притискувала руки до грудей, немов намагаючись утримати в грудях серце. Вбiгши до кiмнати, зачинивши за собою дверi, впала на стiл i тяжко заридала. Вона плакала з страху, з розпуки, з жалю та вiдчаю. З жалю до себе, до навiженого Борозни, до Дмитра Iвановича, всiх, на кого впала ця проклята брила. Зона плакала й од того, що не знала, що ?й робити. Кудись бiгти, комусь заявити, але кому? Та й знову ж - боялася зробити ще гiрше. Адже сам Борозна не захотiв казати нiкому. "Ну чому, чому вiн нiкому не сказав, чому не зробив як годиться?-думала вона, закипаючи злiстю на Борозну.-Не зробив заявки, не передав суспензiю в лабораторiю iзотопiв". Та ледве пригас гнiв, вона зрозумiла чому. Бо тодi б усi сказали, що вiн таки заповзявся добити Дмитра Iвановича. Що вiн сам експериментальне вирiшив пiдтвердити хибнiсть шукань, якi вела лабораторiя. I цим би пiдтвердив, що це його тверда лiнiя, що вiн бажав Марченку провалу давно, що й сказав Нелi Рибченко не випадково, а з того б вийшло, що й анонiмку написав теж вiн. Все це так. Але нащо тодi вiн робить оце, коли збира?ться ви?жджати? Нащо ризику? сво?м життям? Звичайно, всi, що ризикують на цьому полi, сподiваються бути спритнiшими за розгнiванi атоми, сподiваються, що все якось минеться. А якщо не минеться? Певно ж. Борозна працю? не з воднем, у якого пробiг в один мiкрон, i, може навiть не з фосфором. Тi розгнiванi, роздратованi атоми, попавши в людину, можуть зата?тися на роки. ? раптом вибухнути, спрямувати удар на мозок, на кров... Звичайно, Борозна не робить злочину. Вiн ризику? тiльки собою. I тут Неля переставала мислити як науковець. У нiй щось зривалося, й вона знову починала гаряче проклинати Борозну й ще гарячiше благати в долi, аби вона була ласкавою й милосердною, милосерднiшою за не? саму, Нелю Рибченко, аби таки все обiйшлося щасливо. Коли вона через годину спустилася вниз. Борозни там уже не було. У кiмнатi пахло дезактиватором, у раковинi чорнiли залишки попелу - видно, Борозна спалював рештки на вогнi ("А носив усе i промивав руками, тут нема? навiть регулювання зливу педалями!"), на поламаному столi лежало захисне скло з плексигласу. Мабуть, вiн його залишив до завтра. Неля важко зiтхнула, вимкнула свiтло й пiшла з кiмнати. Коротко стукнувши кiсточками пальцiв у дверi. Борозна зайшов до кабiнету Марченка. У Дмитра Iвановича, коли вiн побачив Борозну, стрiпнули в очах бiленькi вогники й навiть смикнулася пiд нижньою повiкою лiвого ока жилочка, але вiн враз приборкав хвилювання й вiдкрито подивився тому в очi. Це не було маскуванням, не була дво?душнiсть, вiн давно дав собi слово не помщатися Борознi, триматися з ним рiвно, не