------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЧАСТИНА ПЕРША. ГЕТЬМАНIВНА

   Кажуть, мудрiсть вироста? з печалi. Печалей я мав багато, але  мудростi
вони менi не принесли. Тодi, либонь, вона розпочина?ться  з  радостi?  Але
радiсть скороминуща, вона затуманю? розум, робить людину слiпою. Ми живемо
в очiкуваннi ??, страждаючи. Здебiльшого одне народжу? iнше. З  найбiльшо?
радостi поста? найбiльша печаль, яка iнодi познача? все наше життя.
   Саме так сталося зi мною.
   Розпочалося ж усе буднього ранку початку червня 1717 року в Глуховi  на
вулицi Дергачiвськiй,  де,  притiнений  двома  високими  осокорами,  стояв
невеликий  чепурний  будинок  з  рiзьбленими  вiконницями  та  рiзьбленими
дерев'яними пiдпорами кружганку. Будинок належав чернiгiвському полковнику
Павлу Леонтiйовичу Полуботку i був куплений позаторiк  у  купця  Затирного
ось для таких оказiй, як ця -  коли  полковник  при?здив  до  гетьмансько?
столицi за велiнням  Генерально?  канцелярi?  або  у  власних  справах.  У
вузенькому вiдгородженому вiд вулицi високим  тином,  зарослому  кучерявим
морiжком дворi стояли конюшня та двi рубленi комори Оце i все обiйстя:  нi
саду, нi городу, нi палiсадника - дiм для тимчасового  мешкання.  У  дворi
притулилися ридван та два  вози;  дишель  ридвана  й  голоблi  возiв  були
задертi на тин i стримiли, наче велетенськi гакiвницi.
   Помiж голобель на кiлках тину висiли великi  юхтовi  чоботи,  бiля  них
стояв босий кучер Охрiм i мастив ?х квачиком, отож i пахло на все подвiр'я
добрим сосницьким дьогтем. Я сидiв на ганку  однi??  з  комор  i  тихенько
награвав на скрипцi.  По  стрiсi  сусiдньо?  комори  походжало  з  десяток
голубiв, скошували зизi очi, заглядали на ганок комори,-  я  насипав  туди
крихт iз хлiба,- але спурхнути вниз боялися  -  здичавiли.  Я  -  це  Iван
Судима, син генерального  хорунжого  Iвана  Сулими,  внук  гетьмана  Iвана
Сулими (котрий скопирснув у Днiпро неймовiрно  мiцно  вгрунтований  ляхами
чорнославетний Кодак), сестринець полковника Полуботка, Одначе мене нiколи
не вабили анi слава дiда, анi,  значно  менша,  батькова.  Я  був  хлопцем
книжним, богобоязливим, плохим,  надi  мною  збиткувалися  майже  всi  мо?
товаришi, спуде? Ки?всько? Академi?,  я  не  здобував  та  не  обороняв  у
вимрiях фортець i не викрадав  красунь,  цурався  спудейських  кабешiв  та
бешкетiв, через те мене не бачили не те що в  гiркопам'ятних  усiм  киянам
налогах тодiшнiх розбiйних спудейських ватаг,  котрi  шарпали  по  базарах
чумацькi вози та налiтали  на  купецькi  постоялi  двори,  що  привело  до
справжньо?, довготривало? вiйни помiж магiстратом та спудеями, а й  навiть
у набiгах на знаменитi сирецькi баштани,- на це останн?  й  суперiнтендант
Академi?, i сам префект дивилися крiзь пальцi.
   Прикоханий ченцями, виспiвував на криласi "Славмо  царя  пiднебесного,,
грав у iнтермедiях дячкiв та пiддячкiв, вправлявся в пi?тицi.  Цi??  весни
успiшно скiнчив клас пi?тики й перейшов  до  класу  риторики.  При?хав  до
батька на вишнi та першi меди, й батько раптом  одiбрав  у  мене  всi  мо?
книги й замкнув до велико?, ошпунтовано? залiзними штабами скринi.  Вiн  i
ранiше не шанував Академi?, не обминав ?? клином, а того дня,  погомонiвши
зi мною, почав йойкати i кричати, що та "дурисвiтська Академiя,  вибила  з
мо?? голови останнiй розум, що вiн плекав надiю на сина, валечного  во?на,
котрий якщо не сягне дiдово? слави, то  хоч  батькового  уряду,  а  бачить
перед собою чи то дячка, чи то миркача, котрий  побира?ться  попiдвiконню,
чи то лицедiя з вертепу. Мовляв,  нащо  жив,  нащо  так  тяжко  гарував  у
далеких походах, для кого всi оцi шаблi, булдимки, посрiбленi ронди. I  за
вiщо йому така кара: скiльки козачих синiв  покiнчало  Ки?вську  Академiю,
декотрi потерлися  й  по  заграничних  академiях,  i  всi  поверталися  до
батькiвського козацького шабельного  ремесла,  були  серед  них  вiкопомнi
звитяжцi: Сагайдачний, Хмiль, Морозенко, Палiй, Мазепа (тут вiн закашлявся
й оглянувся), тiльки його син чомусь забув, з якого вiн кореня.
   Я знiтився i, щоб втiшити батька, вiдповiв:
   - Були й з поповичiв гетьмани.
   - Хто? - зiпонув батько.
   - Самойлович...
   - Згинув у Сибiру, й слава по ньому запала. I тодi  я  сказав  батьковi
таке:
   - Вчуся я на славу Божу й користi ради душi мо??, у  пам'ять  неньки  й
вашого дому на честь i хвалу. Книжна мудрiсть свята, ?? не потяти шаблею i
з гармати не встрiлити.
   Боже, що тут зчинилося по  сих  мо?х  словах!  Батько  зламав  у  руках
нагайку ("Ну в кого, в кого  ти  такий  удався,  не  було  в  нашому  роду
поповичiв!,), пожбурив ?? менi пiд ноги, а я дуже злякався й замовк. А вiн
геть розпасiювався, то лаявся чорно, то приголошував по-жiночому:  "Закрию
очi, й хто опережеться мо?м чересом, хто почепить до нього мою шаблю,  хто
сяде на мого коня?!, Батько був  ще  й  добрячий  лицедiй.  Вiн  промовляв
слова, якi змушували мо? серце стискатися вiд страху. Мав батько  ще  дiти
вiд друго? жiнки (моя  мати,  Полуботкiвна,  померла),  але  дрiбнi,  дво?
дiвчаток i хлопчик трьох лiт, отже, не плекав велико? надi? побачити  його
в сiдлi.
   Трохи  охолонувши,  батько  сказав  суворо,  голосом,   який   виключав
заперечення, що забира? мене з Академi? та вiдда? до вiйська... "Може,  ще
вийде з тебе хоч якийсь ледачкуватий козачок,.
   Два днi думав, до якого вiйська послати, й надумав.
   На  всiй   Укра?нi   нема?   валечнiшого,   славетнiшого   козака,   як
чернiгiвський полковник.
   Згнiтивши серце, я мусив скоритися. Плакав, заховавшись  за  погрiбник,
плакали струни мо?? скрипки...
   Одначе по?хав  до  Полуботка.  Тяжко  переживав,  невимовне  скучав  за
Академi?ю, хоч не все там було миле менi.  Може,  навiть  навпаки,  бiльше
немилого, нiж доброго. Як уже зазначив, був  хлопцем  тихим,  затинався  й
нiтився з будь-яко? причини, i надi мною кепкували  колегiанти-академiсти.
Мiй дзвiнкий, тонкий i сумовитий голос став менi втiхою i карою  водночас.
Мене одразу записали до  хору,  яким  керував  неймовiрно  лихий,  злючий,
котрий бив рiзками без  будь-яко?  причини,  регент.  Я  боявся  його,  як
гаспида, пив, аби пропав голос, конопляну олiю, холодну  джерельну  воду,-
не допомогло. Хор ходив на виноси,- в дощ, спеку,  югу,i  я,  хлоп'я,  яко
солiст, мусив тюпачити за дебелими чубатими семiнаристами i  за  регентом,
який ?хав попереду на слiпiй кобилчинi. Якось iшли аж за Днiпро в  слободу
вiдспiвувати суддю полкового, й саме  тодi  рушив  лiд,  i  дво?  спiвакiв
утопилося, а ми бiгли по кризi, й раптом стала передi мною дибки  крижина,
i я закричав з жаху, одначе не зупинився, а побiг убiк  слiдом  за  iншими
хлопцями. Це теж властивiсть мо?? вдачi: жахатися, але  не  складати  рук,
боротися.
   Кликали нас i на весiлля, на Рiздво та Пасху славили Христа  по  дворах
багатих старшин та купцiв, до найбiльших урядових старшин  ходили  на  днi
?хнього народження. Майже всi старшинськi дiти жили по квартирах у багатих
людей, я ж якийсь час навiть мешкав у  бурсi.  Найперше,  що  до  Академi?
втрапив проти батьково? волi. Батько вважав, що менi вистачить  двох-трьох
рокiв Чернiгiвсько? колегi?.  Я  провчився  в  нiй  три  роки  й  вважався
найкращим учнем, мене  навiть  були  якось  призначили  авдитором,  одначе
змiстили з причини мого м'якосердiя, бо ж не мiг справитися з бешкетниками
семiнаристами. Бачачи мо? старання, а також знаючи, що батько хоче забрати
мене додому, старенький вiтець префект написав менi рекомендацiйного листа
до Ки?всько? Академi?, хоч я на той час провчився тiльки два роки,  одначе
був вельми вправний у багатьох науках, грецькою та  латинською  не  тiльки
читав, а й розмовляв. Ки?вська Академiя здавалася менi  Атенами  науки,  i
марив я нею, i вiтець префект перейнявся мо?ми скорботами та написав листа
до ректора,  свого  колишнього  спудея,  аби  той  вписав  мене  до  класу
дiалектики. Вiн же потiм умовив i мого батька дати менi змогу повчитися  в
Академi?, мовляв, настають такi часи, що на вищi уряди тепер без науки  не
пробитися, он i в Пiтерi цар посила? учитися за границю  боярських  дiтей.
Батько погодився через силу, бо ж  сам,  хоч  походив  зi  знатного  роду,
вибився трудами ратними, впертiстю  та  хоробрiстю.  Пан  ректор  Академi?
проекзаменував мене на дiалектику й побачив, що я ?? й не нюхав, вписав до
класу пi?тики, перед тим вiдмiрявши  тридцять  рiзок  за  обман,  який  ми
вчинили з вiтцем префектом. Хоч потiм виявилося, що в  усiх  iнших  науках
ки?вським спудеям я не поступався, одначе вельми поступався в нахабствi та
у вiдважностi. То були  найпам'ятливiшi  роки  для  ки?вського  мiщанства.
Голодне,  знахабнiле  ки?вське  спудейство  зайшло  у  великий  розмир   з
ки?вським купецтвом, цехами,  вимагало  вiдкупiв,  а  то  й  вдавалося  до
грабункiв, розбивало комори на ринку, шарпало з возiв. За потрiйним валом,
який тягнувся вiд колишньо?  Десятинно?  церкви  до  Козиного  болота,  по
крутосхилах, ярах та байраках повростали в землю у запущених садах хижi та
халупи, чимало з них слугували пристановиськом для всiлякого непевного,  а
то й просто злодiйського, розбiйного люду, туди часто заникували  й  деякi
спудеi.  Там  вiдвага,  пила  мед,  а  нахабство  -   чорну   брагу,   там
перепродували крадене й дiлили ще не захоплене, звiдти спуде? налiтали  на
купецькi та ремiсницькi двори. Пам'ятаю й нинi, як обдурив ?х,  пообiцявши
на  завтра  вiдкуп,  аби  тiльки   вiдчепитися,   при?жджий   з   Кам'янця
купець-?врей i як вистежили його чубатi фiлософи та богослови, обступили в
при?знiм дворi, i як одбивалися купець зi сво?ми хурщиками, i  як  втiкали
вони потiм по дахах будинкiв, i один хурщик зiрвався з даху i вбився. Тодi
в Академi? проводили  велике  дiзнання,  в  яке  включилися  всi  цензори,
сеньйори, директори, водили на те дiзнання й мене, але я нiчого не знав. I
був я серед того спудейства бiлою вороною, i не приймав його злого закону,
i знову ж таки терпiв вельми, дiсталося на мою долю й клинiв, i  стусанiв.
Але потроху i я охмолостався.  Колеги-фiлософи  купили  менi  в  складчину
кобзу, одразу повiривши, що опаную ??. Мислили  вони  так:  кому  потрiбна
тонкоголоса скрипочка, а на рокiт кобзи сходиться всiлякий  базарний  люд,
на той рокiт i в селi в суворого господаря зiрветься скупа сльоза, а з нею
бризнуть в карнавку  два-три  шаги,  та  й  просто  кобза  -  то  струмент
чоловiчий, козацький, а ти ж, Iване,  козацького  роду!  То  таки  правда,
почав перебирати струни кобзи, почав випробовувати  ??  на  всi  стро?,  i
сподобалася вона менi, i вже я бринькав залюбки, одначе на базар з нею  не
ходив, i врештi на мене махнули рукою,
   Може, я вже й занадто напускаю туманiв про сво?х колегiантiв, було ж бо
серед них чимало люду розважливого вiдданого науцi, розмовляли мiж собою i
грецькою,  i  латинською,   i   ?врейською,   i   французькою,   ширмували
Арiстотелеви ми словами, i  грали  сповненi  високого  смислу  комедi?  та
трагедi?, i влаштовували прилюднi диспути, на якi сходилося багато киян, а
також при?жджих людей. I влаштовували разом з  мiщанами  пишнi  та  веселi
свята,-  на  Великдень,  на  Маковiя  та  Спаса,-  здебiльшого  в  урочищi
Глибочиця, й приходили туди  дiвчата  у  вiнках  та  стрiчках,  ладненьких
сап'яновим чобiтках, статечнi поважнi значковi товаришi, купецька молодь у
заморських капелюхах, панянки в  дорогих  кунтушах;  грали  там  музики  й
спiвали хори, одного разу i я зiграв на бандурi  кiлька  пiсень  статечним
козакам.
   Тодiшнi ки?вськi академiсти  жили  бiдно,  бо,  на  вiдмiну  вiд  часiв
нинiшнiх, там навчались дiти й людей нестаткових. Як  i  всi  iншi  бурси,
ки?вська являла собою страхiтливе видовище Старшi бурсаки спали на полу та
на лавах, малеча копошилася в соломi  пiд  полом  та  в  пiдпiччi,  чавила
блощиць, котрi лiзли зi шпарин по стiнах.
   На Рiздво та iншi храмовi свята бурсаки ходили зi звiздою  та  вертепом
чи й просто  на  апетицi?  -  просити  по  дворах,  i,  як  я  вже  казав,
примушували й мене ходити з ними, бо ж мав тонкий голос, але я здебiльшого
того уникав. Я любив церковний спiв, а якщо  й  спiвав  поза  церквою,  то
тiльки нишком, на самотi. Свiтського спiву соромився зовсiм.  За  те  мене
брали на висмiхи бурсаки, вони казали, що з мо?м  жалiбним  голосом  можна
приносити повнi торби. Я ?м на те нiчого не одказував,  а  сам  думав,  що
обманювати  людей  грiх,  навiть  жалiбним  голосом,  адже  не  маю  тако?
скорботи, за яку попросив би в людей  спiвчуття,  скорбота  по?дну?ться  з
молитвою, а молитися всу?-грiх.
   Та й все-таки я не злидарював, хоч мiй батько й намагався тримати  мене
в строгостi, в тiлi чорному, одначе посилки з дому отримував, i не  тiльки
на свята,- ?х нишком передавала мати. Вона й при?здила до мене частiше  за
батька i обливала мою голiвку слiзьми, а я  дивувався,  чому  вона  плаче.
Адже матiнка хоч i далеко, але завсiгди в серцi мо?му, а  тут  зi  мною  i
Арiстотель, i Тацiт, i святi апостоли, i  преподобнi  печорськi  Еразм  та
Лаврентiй.
   Якось, при?хавши, прийшла вона просто до нашо? церкви. Я стояв на хорах
i побачив матiнку, i знеслася моя душа понад хори, i залився  я  солов'?м,
моя душа облилася слiзьми й затрiумфувала. Таке зi мною траплялось не раз.
I почула мiй спiв матiнка, й заплакала, i запишалася. А я  сказав  ?й,  що
менi тут добре, що свiтло розуму влива?ться в свiтло мо?? вiри, я знаю всi
дiяння апостолiв i захищу себе та ?? святою молитвою.
   Не захистив.
   ...За два тижнi до того рокованого дня, на другий день Великодня, ходив
я з хором у двiр ки?вського вiйта, ми спiвали "Да воскресне Бог,,  i  дали
нам гостинцiв чимало, усiм спiвакам, а ре?нту  три  копи  грошей,  ми  ?ли
святковий обiд, i хлопцi почали вимагати в ре?нта всiм грошей по  шагу,  й
ре?нт  розлютився,  почав  шмагати  рiзками   всiх   пiдряд,   i   хористи
збунтувалися, побили ре?нта, i, поки старшi бурсаки його  товкли,  молодшi
били в обiднiй дзвiн. Не минути б усiм нам велико? кари, але  того  вечора
з'явилася на заходi комета, сво?м  вогняним  ядром  i  роздво?ним  хвостом
перелякала всiх мирян, за нею в Академi? забули про бунт хористiв,  комета
з'являлася в сутiнки i висiла  над  землею  червоною  мiтлою.  В  Академi?
комети не боялися, ми знали вiд професорiв, що  то  небесне  тiло,  хлопцi
веселилися,  а  на  мене   найшла   туга-безпричинна,   i   тодi   увiйшов
дячок-наглядач, подивився на мене й мовив: "Вiн  уже  зна??  Хто  це  йому
сказав, що його мати при смертi i кличе його до смертно?  постелi?,  Нiхто
менi того не казав, моя душа сама вiдгадала лихо. I потiм не раз менi  мо?
нещастя вiщувало серце.
   ...Отож за батьковим велiнням я опинився в услузi в пана чернiгiвського
полковника. Треба сказати, що до цього  знав  його  мало.  Коли  вчився  в
Чернiгiвськiй колегi?, Полуботок не вибував з походiв, пам'ятаю лишень, як
одного разу вiн вiд'?здив на вiйну  з  турками,  i  ми  спiвали  в  церквi
напутнiй молебень; полковник  ?хав  попереду  козакiв  на  вороному  конi,
покритому шовковою попоною, дзвенiли литаври, сурмили сурми,  майорiли  на
вiтрi прапори та значки, вiн видався менi надто грiзним, надто суворим,  я
малiв перед ним i пишався ним перед iншими бурсаками. Таким видавався менi
завжди, зблизька ж я його майже не знав, вiн жив за Чернiговом, над рiчкою
Стрижнем, я ж мешкав неподалiк вiд семiнарi? в домi купчика Крячка, зрiдка
навiдуючись до дядини в гостi. Але пана полковника  бачив  дуже  рiдко,  а
потiм почав уникати зовсiм, до того  призвiв  один  випадок.  Той  випадок
зруйнував у мо?й уявi образ,  який  склався  в  думках,-  людини  мужньо?,
валечно?, але й справедливо? та милосердно?.
   Було це восени, в хляпавицю. Я нiс до чоботаря полагодити сво? новенькi
чоботи, якi чомусь полiзли по рантах,  бiг  стежечкою  попiд  будинками  й
трохи не наштовхнувся на зiгнуту спину козачка, що дрiботiв  по  стежцi  з
шапкою в руках. Вiн аж заплiтався ногами,  схлипував,  шанобливо  кланявся
широкiй спинi в оксамитi i дзигорiв жалiбним голосом: "Нехай  я  почорнiю,
як земля, пане полковнику, якщо кажу неправду,.- "Ти менi хоч гризи  ??  -
не повiрю,,- прогудiло спереду. Козачок зашпортнувся, далi пiшов повiльно,
вирiвняв крок, тiльки руки - в однiй тримав шапку - обвисли  вздовж  тiла:
"Що ж менi робити тепер?, Полковник не  зупинився,  навiть  не  оглянувся.
"Вiзьми мотузок i повiсся,,- вiдказав рiвним голосом. Мене струсив дрiж. Я
зупинився i впустив пiд ноги чоботи. Далi пiдняв ?х i пiшов назад.  Нiкого
не помiчав, навiть не привiтав  поклоном  зустрiчного  i?ромонаха,  i  той
осудливо похитав головою. Страшнi слова горiли в менi. Потiм довго не  мiг
вийняти ?х iз сво?? пам'ятi. Я  осудив  полковника,  адже  нема?  в  свiтi
бiльшого грiха, як вiдмовити iншiй людинi в правi на життя. Що б вiн,  той
козачок, не зробив. Вiн ма? таке ж право жити, як i пан полковник.  Бог  ?
любов. Любов ? вiра. Вона - в серцi людському.  В  серцi  пана  полковника
нема? нi того, нi iншого, й через те  не  хочу  бiльше  нiчого  про  нього
знати, не хочу його бачити. Всi його дiяння, всi його подвиги - не в  iм'я
любовi
   Той спомин жив у мо?й пам'ятi, i я не мiг його  прогнати.  Хоч  щось  i
почало мiнятися в менi в ставленнi до полковника, Вiн  не  послав  мене  у
вiйсько, поки що я жив у  його  домi  над  Стрижнем,  виконував  такi-сякi
доручення, здебiльшого домашнi, й навiть у полковiй канцелярi?  не  бував,
хоч знедавна i почав  туди  заникувати  з  добро?  волi.  I  кiлька  разiв
полковник погомонiв зi мною, й, що найдавнiше, не зверхньо, а як з рiвним,
розпитував про нинiшню Академiю, про  навчателiв,  а  також  якi  книги  я
читаю, що знаю з них. Щоправда, сво?х мiркувань майже не висловлював.
   Отож жилося менi некепсько, одначе небавом старший Судима довiдався, що
його син, себто я,  не  найду?ться  у  вiйськовiй  сторожi  на  ляхiвськiм
порубiжжi, не печеться пiд сонцем в охоронi обозiв,  навiть  не  лiта?  на
драбантi - вогненному жеребцевi в полковниковому  почтi,  а  ошива?ться  в
чернiгiвськiй полковiй канцелярi?. Але Полуботок остудив його жар.
   - Не одразу, Iване, не одразу... Пильно я приглянувся  до  сина  твого.
Очеретинка...  Очеретинка...  Злама?мо  стебельце...,  Нiжна  душа,   чуле
серце... Ще й стражденне... Таке вже ?.
   - Та на чорта менi його нiжна душа. Дiвка вiн, чи  козак?  Ох,  покарав
мене Господь, i не знаю за вiщо. Прогледiв я.
   Розмова велася в мо?й присутностi, вони  зовсiм  не  зважали  на  мене,
мовби я був сухим пеньком або опудалом городнiм.
   - Не  кажи...  Чуле  серце,-  отже,  справедливий,  совiстливий.  Нехай
спочатку через папери погуля? по бойному полi. Так би  мовити,  звикне  до
слiв отих: армата, похiд, обоз вiйськовий... Як ти кажеш, в почт мiй - хоч
нема? в мене нiякого почту,- у ?здки всiлякi я його незабаром почну брати.
Вiн ще... ну, просто мало що тямить у  справах  житейських.  Збалували  ви
його з мо?ю сестрою... Одинак...
   - А як не звикне? - хрипко запитав Судима.
   - Що ж, Iване... Так i буде. Не всiм  шаблею  махати...  Я  тобi  потiм
скажу... Напевно скажу...
   - А що ж вiн тодi робитиме?  Прошу  тебе,  Павле,  навчай  його  справи
бойно?. Хто краще, анiж ти, зна? ??,- полестив хитро.-  Й  того...  Тримай
його, сучого сина, в шорах, тримай...
   - В шорах не в шорах, але потачки йому не буде. I, може, таки вийдемо в
козаки. Правда, Iване? - це вже до мене.
   Я мовчав.

   * * *

   ...Чомусь хрипiла на мо?й скрипцi басова  струна.  Я  почав  шукати  ?й
строю, i саме тодi на ганок вийшов пан полковник Полуботок, позiхнув i сiв
на лаву.
   Був це статечний, повновидий, мiцно? високо? статури чоловiк п'ятдесяти
семи лiт, зодягнений у бiлу полотняну, пiдшиту на плечах шовком сорочку та
голубi шаровари. Вiн вийняв  з  глибоко?  кишенi  люльку  й  почав  шукати
кресало. Воно кудись запропало, трут у срiбнiй трубочцi був, а кресала  не
було. Полуботок вийняв кисет, перстень з печаткою, кiлька  срiбних  монет,
все це поклав на столик перед собою.
   Зненацька на вулицi пролунав тупiт, понад  тином  прокотилася  шапка  з
зеленим шликом, почулося тпрукання, i в дворi з  вузлом  у  руцi  з'явився
козак у жаркому, з опушкою, жупанi; витираючи рукавом пiт, вiн  зiйшов  по
сходах на ганок, поставив вузол на стiл, розв'язав кiнцi пишно? квiтчасто?
хустки, з яко?, неначе лебiдь з пiни, випiрнув срiбний глечик з накривкою.
Козак облизав великi, як вареники, пересохлi губи й прогув:
   - Пан гетьман прислав з узваром. Вiншу? й запиту? про здоров'я.
   Полуботок мовчав, вперто шукав  кресало,-  вiн  мiг  пiти  й  припалити
люльку вiд вогню в печi, бо ж  саме  топилося,  не  йшов,-  i  козак  враз
гмукнув чи хоркнув з переляку - половину  гетьманових  слiв  розтрусив  по
дорозi й згадав аж тепер:
   - Узвар з медом!
   З медом, отже, гетьман запрошу? на обiд. Полуботок  i  далi  нiчого  не
казав, i козак нагадав:
   - Його милiсть запиту? вашмосцi про здоров'я. Полуботок поклав на  стiл
люльку, взяв з купки срiбних талярiв один, великими i вказiвними  пальцями
обох рук скрутив його, подав козаковi.
   Той узяв таляр, здивовано вертiв у пучках:
   - Його милiсть запиту? вашмосцi...
   У цю мить скрипнули присiнковi дверi, на ганок вийшла молода дiвчина  з
розпущеною русою косою - Оленка, Полуботкова наймолодша  (двi  iншi  давно
замiжнi, два сини поодружуванi), батькова пестунка, примружилася на сонце,
неначе кицька, побачила коштовний глечик, пiдняла покришку.
   - Як гарно пахне!
   Взяла глечик i почала пити.
   - Узвар вiд гетьмана!-значуще мовив Полуботок.- З медом!
   - Я ж бо чую, що смачний. Так пити захотiлося... Ох i смачний.-  Оленка
поставила глечик на стiл.
   Полуботок ледь-ледь повiв  на  не?  оком,  хотiв  насварити,  але  враз
подобрiв очима, всмiхнувся.
   - Пiди хоч косу заплети.
   Оленка й далi стояла на ганку, в тонкiй бiлiй сорочцi, тонкiй  запасцi,
боса,  сонце  вицiловувало  дрiбненьке  муратиння  довкола   кирпатенького
носика.
   Козак переступав важкими чобiтьми:
   -Його милiсть запиту? вашмосцi...
   - Я вiдповiв, йди.
   Козак повiльно  зiйшов  з  ганку.  Брiв  через  двiр,  обмiтав  високим
споришем пилюку з чобiт, здивовано нiс поперед себе в долонi  скручений  в
трубку таляр.
   Його рот був широко розтулений.
   - Що я скажу його милостi?..
   Охрiм, котрий бачив i чув усе, кинув через плече:
   - Дурний ти, як попова кобила. Та ж здоровий пан полковник, якщо такого
таляра скрутив у дудочку. Спробуй-но розкрути.
   Козак справдi спробував розкрутити таляр, але в нього нiчого не вийшло,
похитав головою й пiшов. Я реготiвся.
   Полковник врештi знайшов кресало i викресав вогню. Перший  ковток  диму
вiд учора - неймовiрна насолода, аж голова ледь-ледь медя?ться, аж пощiпу?
в грудях, другий - вже не такий, третiй - звичайний.
   Полуботок узяв однi?ю рукою глечик, довго пив узвар.
   - Смачний, гемонський, правда твоя, дочко. З  чого  вони  його  варять?
Кухар у нього нiмецький.- Витер чепурнi, опущенi вниз вуса.
   Оленка дивилася згори вниз на батька,  на  його  круглу,  з  невеликими
вухами, густим чубом, в якому посерединi почала пробиватися лисина, голову
й раптом нагнулася та поцiлувала ??.
   Полуботок на мить розгубився, вдавано нахмурив неширокi, густi  дугастi
брови.
   -  Розходилася,  курiпка.-  I  пiдвiвся.-  Йдiть,   дiти,   чепурiться,
прибирайтеся, ?демо до гетьмана в гостину.
   - Всi? - здивувалася Оленка.
   - Узвар з медом - отже, всi. Чи ти не хочеш побачити Уляну?
   - Ой, хочу,- сплеснула в долонi  Оленка.-  Може,  я  ще  встигну  змити
голову...
   - Встигнеш,-сказав Полуботок.- Одягни й ти, Iване, козацького  кунтуша,
скинь цю халамиду. Вподобав ти ??...
   - Та ж зручна.

   * * *

   ...Глухiв - мiсто надзвичайно гарне, iноземнi  мандрiвники  кажуть,  що
воно набагато гарнiше за Ки?в, у ньому  багато  церков  та  будинкiв,  якi
милують око сво?ю довершенiстю. Сто?ть воно на пагорбi над рiчкою  Есмань,
обваловане й оточене палiсадом, все  вкупочцi,  нiби  грудки  ластiв'ячого
гнiзда, отож i ?хати в ньому, власне, нiкуди, але регула велить  ?хати,  а
не йти.
   Оленка, в бiлоносовому штофному кунтушi, в запасцi з свiтлого штофу,  з
королевим цвiтом у косах, пурхнула в ридван. Полуботок  i  я  посiдали  на
конi. Полковник був у святковому стро? - в  жупанi  з  рясними  гудзиками,
пiдперезаний дорогим поясом, на плечах - накидка,  застiбнута  бiля  горла
застiбкою в каменi, я - в новенькому кунтушi,  котрий  повiдстовбурчувався
на плечах, ще й не застiбався на всi застiбки, полковник  не  стримався  й
зауважив:
   - Ти нiби стягнув його з когось...
   Я знiяковiв, густо почервонiв.
   Бiля гетьманського двору - довга конов'язь, до яко?  коней  в'яжуть  по
чину: до  кiлець  позолочених,  срiбних,  мiдних  та  залiзних.  Полковник
прив'язав свого сiрого, в яблуках, румака до кiльця позолоченого, я  -  до
мiдного.
   На цiй конов'язi й закiнчувалася подiбнiсть мешкання Скоропадського  до
мешкань усiх iнших, знаних на Вкра?нi, гетьманiв. Усi дотеперiшнi гетьмани
- Дорошенко, Многогрiшний, Самойлович, Мазепа - жили в палацах, у палатах,
гетьманський двiр Скоропадського дивував усiх, хто вперше його бачив.
   Стояв вiн бiля церкви Миколи Чудотворця й був з усiх бокiв обгороджений
високим парканом, ворота хоч i брусовi, а також  простi,  з  хвiрткою.  На
подвiр'? - кiлька критих гонтом хат, в кожнiй по однiй або по двi  кiмнати
з пiдлогою дерев'яною або цегляною, а то й без  пiдлоги,  печi  кахлянi  -
бiлi, зеленi або кольоровi, при свiтлицях  сiни  рубленi,  в  свiтлицях  -
столи  липовi,  лави  сосновi,  вiкна  червонi,  скла   врамловського,   з
вiконницями. В однiй iз хат - канцелярiя та вiтальня, де  гетьман  прийма?
вiдвiдувачiв та гостей, у нiй стiни оббитi сукном i пiч полив'яна.
   Будинок гетьманшi - окремо, й ще будинок для гостей -  цiлий  хутiр,  в
самому кiнцi двору - двi хати  чорнi,  для  челядi,  й  погрiб  дубовий  з
залiзним шандалом на ланцюзi, i  пекарня,  й  льодовня,  i  довга-предовга
комора, i колодязь пiд дашком з колесом, обкованим залiзом. А ще далi,  за
тином - хлiви й конюшнi, там стояли ридвани  кованi,  бiля  них  походжали
кучери в синiх жупанах. Бiля кожного будинку  -  нужник  з  дощок,  критий
дранкою, вiд гетьманово? та гетьманшино? свiтлиць до нужникiв  вели  критi
переходи. Потiм менi пояснили, що будiвлi дерев'янi, бо мiсця тут низиннi,
холоднi, а гетьман хворi? на застуднi хвороби, любить тепло  та  сiльський
затишок. Справдi, на подвiр'? можна було знайти чимало затишних  куточкiв,
скрiзь по двору росли чепурнi яблуньки або обстриженi  в  кружок  невеликi
липи й надили очi квiтники: якi тiльки квiти не буяли на  тих  грядках,  у
якi химерi? не сплiталися, гетьманша любила водити  помiж  грядок  гостей,
розказувала й пишалася, прикладаючи  до  губiв  рожеву  шовкову  хусточку.
Гетьман, огрядний, довговидий, старий, лисий на пiвголови, не любив су?ти,
поспiху, не любив, коли до нього йшли з справами, вiн любив смачнi  узвари
та тиху бесiду  про  дива  свiту,  любив  посидiти  за  широким  столом  у
свiтлицi, з яко? вигнано мух i вiконницi трохи причиненi. Лиха  й  напастi
рiдного краю болiли йому, але вiн вельми боявся пiдступiв, доносiв, на  це
подвiр'я було нелегко потрапити.
   Я розглядав усi цi  будiвлi,  неначе  збирався  купити  якусь  iз  них.
Цiкавiсть-то головна сутнiсть  мого  ?ства,  через  не?  часте  вскакую  в
халепи, з яких вибираюся осоромлений, з пом'ятою душею. Я - самiтник,  моя
душа здебiльшого оповита смутком, i крiзь  той  смуток  вона  дивиться  на
свiт. Тяжко пережив смерть матерi,  так  тяжко,  що  по  тому  свiт  мовби
одмiнився для мене. Мати помирала двiчi й  обидва  рази  кликала  мене  до
смертного ложа, ?? передсмертне велiння виконували. Перший раз я  при?хав,
i матерi полегшало, вернувся в Академiю, а за мiсяць мене знову покликано.
Я вперше бачив, як помира? людина, до  того  ж  це  була  найдорожча  менi
людина, вона одна розумiла мене, вчила молитов, вчила бачити в  Боговi  не
тiльки найвищу силу, а й порадника, вiрного друга, не штовхала, як батько,
на дороги труднi, мирськi, а вказувала дорогу до Бога. Тiльки з ним, а  не
з батьком, нинi раджуся. Водночас побачив, якою мiзерi?ю ? людське життя i
як може принизити людину смерть. Мати хворiла кiлька  мiсяцiв,  зовсiм  не
вставала з лiжка, схудла на скiпку. Останнiй час мати приймала ?жу тiльки,
коли годував ?? я сам, ковтала через силу, жалiючи мене,- я плакав, просив
??,- i потiм сказала, що ?й знову полегшало, i я повiрив, по?хав у Ки?в, а
то вона не хотiла, аби бачив, як вона помиратиме. Мене  вернули  з  дороги
вже до мертво? матерi.

   * * *

   ...Був четвер, планета Меркурiй, трагiчна  планета,  догорала  свiча  в
хлiбовi, на лавi зiтхали родичi, а мати лежала з вигостреним обличчям (тут
i вже десь далеко-далеко), розквитавшись з свiтом. У хатi  стояла  задуха,
якась особлива, яка бува? тiльки там, де лежить мрець. Потiм матiр поклали
на стiл, я поривався до не? i чомусь боявся ??, боявся сiсти на  лавi,  де
вона щойно лежала, боявся не матерi, а само? смертi, яка, здавалося, могла
навiть через вiддалений дотик перейти на мене.
   Тодi  вийшов  у  широкий,  оступлений  хлiвами,  конюшнями,   коморами,
клунями.двiр, а далi в сад. Цвiли в мiсячному сяйвi мертвим цвiтом  сливи,
шумiли млиновi колеса на греблi, витьохкував  у  березi  соловей,  i  десь
спiвали дiвчата. I пронизав серце той спiв, стислося воно з болю й туги, в
ту тугу вп'ялася ще якась iнша, нез'ясненна;  свiт  такий  великий,  такий
гарний, тривожний, кличний, вабливий  i  лячний,  жорстокий,  минущий.  Що
збува?ться в ньому? I що не збува?ться? Не збува?ться  нiчого?  А  соловей
витьохкував, а мiсяць плив великий, ясний,  вiщий.  I  менi  так  защемiло
серце, що вже не чув нi шуму млинових колiс, нi солов'?в, тiльки дивовижну
сумну мелодiю в собi. Сльози капотiли з очей,  i  туманився  виднокiл,  не
було в тих сльозах скарги на Бога - Вiтець Небесний вже двiчi зберiг  менi
життя - один раз, коли хворiв на  гарячку,  а  другий,  коли  погнався  за
вовком, який тягнув порося, я думав, що то пес, i проганяв його лозиною, й
таки прогнав, потiм розповiв матерi, а  мати  поблiдла  й  сказала:  "Боже
милосердя пролилося на тебе,. I були  скорбота  по  матерi  й  нез'ясненна
тривога, i було мимовiльне запитання, що таке життя.
   Ховали матiр  у  п'ятницю,  пiд  дощем,  i  в  усiх  обличчя  свiтилися
прикованою радiстю - зима була малоснiжна, дощ чекали давно. А  я  дивився
на ?хнi обличчя й ненавидiв усiх.
   З батьком порозумiння не знайшов. Може б, i знайшов, але батько женився
вдруге, i мачуха, як бiльшiсть мачух  у  свiтi,  зненавидiла  мене,  бо  ж
прагнула, аби всi добра Сулимiв перейшли до ?? дiтей.  А  старший,  та  ще
набагато, син вiд першо? дружини - то загроза немала. Вона не спробувала й
на крок наблизити мене до себе, пiдглядала за мною, нацьковувала  на  мене
батька, й через те я волiв не при?здити додому.
   На перших роках навчання в Академi? був у мене товариш, такий самий, як
i я, несмiливий, нiяковий хлопчик, ми мiцно потоваришували, усамiтнювалися
вiд iнших спуде?в, розiгрували вдвох сценки з  Святого  письма,  з  творiв
древнiх авторiв, розумiли один одного з  позирку,  з  покиву  пальця,  але
зненацька той товариш, Миколка, захворiв на сухоти, i його забрали додому.
Я не знаю й понинi, чи вiн живий. Мабуть, помер.
   Отже, ще не сягнувши дорослого вiку, зазнав тяжких втрат, спiзнав через
мачуху, через  товаришiв-спуде?в  жорстокостей  свiту  й  жив  самiтником,
поклавши  раз  i  назавжди  триматися  подалi   од   всiх   його   ваб   i
несправедливостей. Любив зашитися в кропив'яну шалину й  награвати  самому
собi на скрипочцi або ж, заплющивши очi, мрiяти про те, що вичитав з книг,
а також щиро та вiддано молитися Богу. Слугував йому духом сво?м,  розумом
сво?м, i Бог  замiнив  менi  матiр  i  товаришiв  та  приятелiв.  Проймали
сумнiви, що черпав силу для вiри в книгах, в Святому письмi ж сказано,  що
вiра- в серцi, а не в словах; крiпка вiрою людини може бути й неграмотною.
Але я впевняв себе, що набагато краще, коли вона вiрить свiтлом розуму,  а
не мерехтiнням тьми. Свiтло розуму влива?ться в свiтло вiри,  я  знав  усi
дiяння апостолiв та багатьох святих i свiдомо наслiдував ?х. I позасвiдоме
наслiдував  матiр,  добру,  покiрну  Боговi,  сердобольну,   задуману   та
запечалену. Вона завжди щось наспiвувала, але чомусь спiвала тiльки сумних
пiсень. Поралася по господарству (батько тодi був тiльки сотником, та й не
любила мати сидiти, склавши руки, до працi ж звична, саме на ?? дитинство,
на дiвоцтво припали найтяжчi роки Полуботкiв по Мазепиних факцiях на них),
я  тупцяв  бiля  не?,  на  вулицю  майже  на  ходив,  од  не?   перейнявся
спочутливiстю до покалiчено? пташки, зламано?  галузки,  вiд  не?  в  менi
сумний спiв та щира молитва.

   * * *

   ...Гостей  зустрiчав  управитель  -  господар   двору   регiментського,
розводив по хатах: старшин -  до  гетьмансько?,  бiлу  челядь  -  до  хати
гетьманшi, молодь - у дальнiй кут двору  до  хати  гостьово?,  перед  якою
бiлiв  свiжотесаний  помiст  для  танцiв.  Гостей  прибуло  чималенько   -
генеральний осавул Iван Судима, генеральний суддя Iван Чарниш, генеральний
писар Семен Савич, генеральний бунчужний Якiв Лизогуб, ки?вський полковник
Антiн  Танський,  миргородський  -  Данило  Апостол,  глухiвський   сотник
Мануйлович,  багатi  глухiвськi  пани  Пироцький  та  Бога?вський,  кiлька
значкових та кiлька бунчукових товарищiв - майже всi з родинами.  В  дворi
стояли гомiн, пересмiхи, перегуки.
   Парубки та дiвчата стовпилися довкола новенького помосту, там  витинали
цимбали, скрипка та два бубни.  Один  з  них  дудонiв,  а  другий  тьохкав
брязкальцями, а тодi починали дудонiти обидва. Однач, парубки  та  дiвчата
чомусь не йшли до танцю. Крутилося тiльки двi чи три пари, та й то  мляво,
мовби знехотя. Чи то не обсвiйчилися, не перезнайомилися, чи то  нiяковiли
- все-таки гетьманський двiр. Оленка кудись запропала, окрiм не?, я тут не
знав нiкого, танцювати не вмiв; потинявшись трохи поза  спинами,  пiдiйшов
до хати, в якiй обсiлася старшина, сiв  на  призьбi.  Вiкна  в  хатi  були
повiдчинюванi, отож я чув усе, про що там гомонiли.
   Старшини спочатку вели  мову  про  справи  господарськi:  про  недавнiй
ярмарок, на якому  цигани  вкрали  аж  дванадцятеро  коней,  про  сiнокiс,
побiдкалися  на  сушу,  глухiвський  сотник  Мануйлович  мовив,  що   суша
неспроста, треба б пошукати вiдьми, це вона  зашила  жабi  рота  й  зашила
дощi, у нього вже ? на примiтi одна молодиця,  кiлька  чоловiк  пiдтримали
його, але Полуботок кинув коротко  "Су?вiр'я,,  i  всi  вмовкли,  перевели
розмову на iнше.
   Савич, Полуботкiв шуряк, розумний i хитрий, як майже всi писарi, тiльки
надмiру балакучий, оповiв про недавню по?здку до Ки?ва й сказав, що, як на
його око, при нинiшньому оскуднiннi  Ки?в  якось  мовби  злиняв,  особливо
монастирi, надто Межигiрський, у якому  доживають  вiку  запорозькi  дiди.
Старiсть тих дiдiв i калiк  гiрка,  Запорожжя,  яке  утримувало  ?х  сво?м
коштом, поруйноване, а козацькi державцi бояться давати грошi, оскiльки на
сiчовикiв упав гнiв монарший, упав та й учавив у прах земний. Бiля  самого
монастиря став на постiй полк московський i чинить ченцям усiлякi шкоди.
   - I зi Скальського монастиря  також  при?хали  ченцi,  просять  слушно?
детермiнацi?, щоб ?м  повернули  грунти,  якi  забрав  за  Ворсклою  майор
Греков,- оповiдав Савич.Ускаржилися вони до бригадира в  Котельву,  а  той
звелiв усi копцi монастирськi знести й покопати новi, собi землю забрав. I
сагу, й пiвбайрака, купленого ченцями в  лукинських  жителiв.  А  на  тому
тижнi отримав я реляцiю про постiй на Укра?нi ще двох  полкiв  драгунських
новим чином - ротами, порцiями i рацiями.
   Про постiй вже знали всi.
   - А що ти одписав ки?вським ченцям? - запитав хтось лiнивим голосом.
   - А ось що.- Зашелестiло, либонь,  писар  дiстав  складеного  аркуша  й
прочитав,  аби  старшина   перейнялася   чернечими   бiдами   i   водночас
помилувалася ладом письма.
   "Ясний  у  Бозi  преосвященний  мосце  отче  митрополите  Ки?вський   i
Галицький, архiпастиру милостивий, в духу святому  отче  й  добродiю.  Пан
вiйт ки?вський, будучи тут, у Глуховi, повiдав нам, що по всiх  труднощах,
якi од вiйськ великоруських  мiсту  Ки?ву,  усiм  без  винятку  громадянам
тамошнiм, навiть чорноризцям, чиняться, за ?дину  вiдраду  милiсть  вашого
преосвященства маючи, жалiбно ускаржився, що особливо слизько  стало  жити
ченцям межигiрським, солдати грабують ?х на дорогах, не пускають  у  пущi,
забирають собi дрова в лiсi  рубанi?,  витравлюють  монастирськi  сiнокоси
кiньми сво?ми, отож жалоснi будьте, ваше високе  в  Бозi  превелебство,  й
содiйте милiсть та одведiть руки злi?,.
   Хтось буркнув з кутка, я наледве розчув:
   - Ускаржився за?ць зайцевi. Що той митрополит може вдiяти? Йому  самому
хвоста колодою прищемили. Написав би хоч ки?вському губернатору.
   - Уже писав,- ображено вiдказав Савич.
   - Матимемо лихо з цим  новим  посто?м,-  обiзвався  хтось  лiнькувато.-
Розорять вщент край наш, пооб'?дають усiх до п'ят.
   - У мо?му колишньому полку в селi Лiскiвцях п'яний драгунський  капiтан
з денщиком не  втрапили  додому  й  почали  грюкати  в  хату  до  писаря,-
розповiдав Савич.- Писар ?х не впустив, капiтан видобув  шпагу,  денщик  -
палаша, i почали штрикати в дверi, а далi розбили вiкно й влiзли до  хати.
Писар ухопив лопату, що нею хлiб у пiч  садовлять,  шелехнув  капiтана,  а
денщик утiк, покликав солдатiв, драгунiв, почали вони добувати хату. Писар
довго одбивався, а далi бачить, що непереливки, дiтей i  жiнку  запхав  на
горище й сам туди  вилiз,  i  драбину  за  собою  втягнув.  Тiльки  тим  i
врятувався. А солдати забрали сало i все чисто з скринi, побили посуд...
   - Будемо мовчати, поб'ють голови.
   Я впiзнав голос Полуботка.
   - Писар з  драгунами  потiм  "учинили  вiру,,-  оповiдав  далi  Савич.-
Драгуни поклялися на iконi, що не були в хатi, а писар, що нiкого не бачив
i нiхто на нього не нападав. Вiн бо теж бо?ться:  спробуй  доведи,  що  не
вiн, а вони напали першi. ?х багато... Й судитиме вiйськовий суд.
   - Дожилися, козаки,- густий, басовитий голос - Чужi суди нас судять.
   - Нiхто нас не судить... Завели,  неначе  над  покiйником.  Ми  що,  на
похорони зiбралися?
   Я здогадався, що то промовля? гетьман. У голосi гнiв, але  не  вгадати,
на кого гнiва?ться йогомосць - на старшин чи на драгунiв.
   - Чого заснув, кобзарю? Вшквар... Розвесели...  Може,  склав  чи  почув
якусь нову?..
   Загули бунти,  жалiбно  задзвенiли  приструнки,  раз  i  вдруге,  дужим
голосом кобзар повiв пiсню:

   Пожурились, милi браття,
   Що на ногах кайдани:
   Ой тепер-но ми, милi браття,
   На вiк вишнiй пропали.
   Ой бери, пане, зброю й жупана,
   Ще й коня вороного,
   Тiльки не бери в неволеньку
   Козака молодого...

   - Оце розвеселив! Кобзарi пiшли... Скиглi?... Йди прiч... Пiд церкву.
   Кобзар вийшов з хати, бандуру, неначе мертву гуску, нiс у правiй  руцi.
На  його  обличчi-страх,-гетьманський  гнiв  не  абищиця,  але  й  iскорки
вдоволення в очах. Либонь, вдоволення було бiльшим, анiж страх. Саме так я
подумав. Людина - се  мiра.  Мiра  багатства,  страху,  радостi,  пiдлоти,
помсти,  совiстi.  I  все  те  в  нiй  переколочене,  перебовтане.  Одного
тiль-тiль, iншого багато. Часом людина може прожити життя i не знати, чого
в нiй бiльше. По-справжньому все проявля?ться в найбiльшому  щастi  або  в
найбiльшому горi.
   Кобзар iшов важко, голова хилилась  нижче  й  нижче.  Почав  перемагати
страх.
   У хатi - непри?мна мовчанка. I враз чийсь догiдливий голос:
   - Викуримо по люльцi, панове.
   Перший, як i  годиться,  вийшов  гетьман:  сива,  з  величезною  жовтою
лисиною голова похилена, вуса вiдвисли, на обличчi все ще слiди  вдаваного
чи справжнього гнiву.
   Я перейшов  на  iншу  призьбу,  за  причiлок.  Причiлкове  вiкно  також
прочинене, з хати  знову  долiтав  гомiн,  тепер  вже  притишений.  Голоси
молодi.
   -...Наш гетьман чоловiк сумирний i добрий, за Укра?ну стояти  не  вмi?,
хто не нападе, всi деруть... Нам би гетьманом  чернiгiвського  полковника,
не так би вiн за Укра?ну став i москалям ?? розоряти не дав. В його  полку
москалi волi не мають.
   - Стати б усiм  сукупно...  Вигострити  шаблi...  Тiльки  цей  голос  i
упiзнав. Вiн  належав  молодому  Маркевичу,  сину  лубенського  полковника
Андрiя Маркевича, рiдного брата гетьманшi. Йому всього  лиш  двадцять  три
роки, вiн один сидiв серед поважних  старшин,  його  батько  найдовався  в
походi Дербентському, лишив на уряд сина,  хоч  проти  того  й  повставала
полкова старшина. Я пам'ятав Якова по Академi?,  одначе  вiн  старший  вiд
мене, скiнчив ?? торiк.
   - Ет, розпатякалися... Всi смiливi за столом бiля  мисок.  Полуботок  -
козак доброго клича. Але мають, мають  москалi  волю  i  в  Чернiгiвському
полку. Й донощики мають волю. Втямили?
   - Чого б то не втямити... Жарту?мо ж...
   Либонь, до хати зайшов хтось з генеральних  старшин.  А  я  пiдвiвся  й
пiшов  стежечкою  через  палiсадник.   Заздрив   Якову   Маркевичу,   його
смiливостi, але... й осуджував його, хоч розумiв далеко  не  все,  про  що
говорилося в хатi.
   Передi  мною  розкривалося  щось  таке,  куди   навiть   не   намагався
протиснутися думкою. Жив у iншому свiтi: де скрипка, де книги,  де  дрiбнi
пригоди й велике нещастя, смерть мо?? матерi, але було й  ще  щось  зовсiм
iнше, лячне i неясне й чимось манливе, як спалах блискавки, як вогники  на
болотi, як голос з ночi, який ляка? та кличе. Мабуть,  саме  воно  й  було
справжнiм, а все iнше - то тiльки порох буття. А з iншого боку - нащо воно
менi, чому ма? мене вабити, що воно може менi дати, саме менi...
   Знаю, всяка влада вiд Бога, намiсником Господа  на  землi  цар  i  його
ведiння повиннi виконувати всi. Цьому нас навчали нашi професори,  про  це
не раз казав у сво?х божественних проповiдях наш ректор Феофан Прокопович,
наймудрiша людина, яку менi доводилося бачити. Без царя ми б всi погинули,
нас би пiдiм'яли й понищили чужоземнi народи, без царя ми не дали  б  собi
ладу. Вiн ?диний дума? й пiклу?ться про  нас,  як  про  сво?х  дiтей.  Так
прорiкав Феофан Прокопович, свiточ вченостi нашо?, наш найбiльший мудрець.
   Повiрити в нинi почуте було важко. Та й чому воно ма? мене обходити?  В
мене ? мо? книги, ? скрипка. I ? бандура. Найлiпше ж  викинути  все  те  з
голови.
   Я пiшов на вереск музик, до помосту. I не впiзнав  його.  Там  чинилось
щось несусвiтенне. Вiтер, вихор, заметiль... Танцювали майже  всi  парубки
та  дiвчата.  Танцювали  в  кружок.  А  посерединi  вертiлася,  крутилася,
вибивала  дрiбушечки  дiвчина.  Молодесенька-молодесенька  i  струнка,  як
тополька. Личко розчервонiлося, очi горiли, двi чорнi-чорнющi коси  лiтали
довкруги не?, не здавитися. А жовтi сап'янцi стукотiли, й витьохкували пiд
ними мостини, й повискувала скрипка, бубни вже не бубонiли, не дуданiли, а
ахкали i заливчасте смiялися брязкальцями. В ту мить  у  коло  до  дiвчини
влетiв ще один танцюрист - Якiв Маркевич, i закрутився, завертiвся довкола
дiвчищi. Чоботи в Якова з подзвоном - з срiбними  дзвiнками,  врiзаними  в
закаблуки,- дорога, з кабарги, шапка збита на потилицю. А дiвчина  летiла,
й одiж не встигала за нею, оголюючи бiлi смужки нiжок над  чобiтьми,  руки
?? були грацiйно розкинутi, здавалося, вони  пливуть  у  повiтрi  самi  по
собi. Музиканти закiнчували зорьку й одразу переходили до  катеринки,  вiд
катеринки до закаблукiв, вiд закаблукiв  до  жидiвського  триндика,  якого
танцювали з вихилясами, жартiвливо.
   За кiлька крокiв вiд себе я побачив дорiдну, немолоду, але ще не зовсiм
зiв'ялу красиву жiнку в дорогому парчевому  кораблику,  зi  складеними  на
грудях  руками.  Вона  посмiхалася  гордовито  й  зачудовано.   Гетьманша!
Анастасiя Маркiвна. ?? зна? в Глуховi старе й мале. Як  знають  i  те,  що
вона управля? гетьманом й почасти всiм гетьманством. Милувала очима дочку,
милувала племiнника, пестунця, який i жив при гетьманськiм дворi  i  якому
вже виклопотала в гетьмана село Сваркiв бiля Глухова,  "вбачаючи  знатного
вiйськового товариша Якова Маркевича  до  послуг  вiйськових  здiбностi  й
надалi до  оних  його  заохочуючи,.  Так  було  написано  в  гетьманському
унiверсалi.
   Бубнярi вдарили наостанку  так,  що  затремтiло  листя  на  молоденькiй
яблуньцi, й  попадали  в  траву  -  удавано  чи  насправдi  показуючи,  що
танцюристи вморили ?х до знемоги. Парубки та дiвчата,  захеканi,  витирали
пiт шовковими хусточками, сходили  з  помосту.  Якiв  та  чорнява  дiвчина
стояли посеред помосту, там, де ?х застав кiнець танцю. Я  згадав  Якововi
слова про "вигостренi шаблi, й уважно подивився на нього.
   Якiв чимось нагадав менi нашого вчителя риторики грека  Гiстiя.  Кругле
обличчя, чепурнi вусики, невисока мiцна постава, й навiть волосся,  витке,
густе, коли знiмав шапку, воно розсипалося кучерями на  всi  боки.  Очi  у
Якова великi, iмлистi, либонь тiльки в очах i вiдбилася порода Маркевичiв.
Батько Якова, Андрiй Маркевич, лубенський полковник, козак валечний, увесь
час у походах та походах, огрубiлий, засмаглий, дужче схожий на сiльського
дядька, анiж на свого батька - прилуцького гендляра i  купця  Марка,  сина
Аврамового, який  орендував  у  Прилуках  млини  та  горiлчаний  промисел.
?врейсько? кровi в ньому - дещиця, Марк Аврамович Маркевич, вихрестившись,
одружився на дочцi багатого мiщанина Копi?нка, мав  трьох  синiв  i  п'ять
дочок, писаних красунь, тiльки подивитися на яких  з'?жджалися  парубки  з
усього  полку  й  розхапали  ?х  собi  в  жони:  одну  син  стародубського
полковника,  другу  моровський  сотник,  ще  одну   журавський   протопiп,
найкрасивiшу ж, Настю, посватав генеральний бунчужний Костянтин  Голуб,  а
коли вiн помер, на нiй  одружився  нинiшнiй  гетьман,  на  той  час  також
удiвець, старший вiд Настi на двадцять п'ять лiт. Гетьман дав  тестю  дво?
багатих сiл у Прилуцькому полку, Малу та Велику Дiвицi, i той доживав вiку
на Приудай?, немов у раю. Настя Марковичева мала по  Голубу  свiй  чималий
статок, яким пишалася, i мала круту вдачу, одразу взяла гетьмана  в  шори,
отож, гомонiли люди, що Настя носить штани, а Скоропадський спiдницю.
   Якiв чомусь не впiзнавав мене, а може, не впiзнавав справдi -  де  йому
було впiзнати шмаркатого хлопчиська, вiн  тодi  вже  був  фiлософом,  далi
богословом. Батьки при?здили до нього на всi свята, привозили повнi  сакви
на?дкiв, а також гостинцi професорам i  навiть  самому  ректору  Феофану,-
Якiв був його улюбленцем, не знаю, чому вiн не пiшов слiдами свого вчителя
на вченi Олiмпи. Я не вагався б i митi.  Для  нього  ж  свiтське  козацьке
життя,  либонь,  мало  бiльшi  ваби,  воно  вже   справджу?ться   наказним
полковництвом у двадцять три роки.
   Але я ненадовго зупинив на  ньому  погляд,  перевiв  його  на  дiвчину.
Стояла задихана, руки притисла до грудей, ледь-ледь усмiхалася. В  очах  -
бистрiнь, немов ще й досi летiла в танку, крiзь напiввiдтуленi  губи  було
видно  невеликi  мiцнi  зубки.  ??  личко  було  мовби  намальоване  одним
непомильним помахом пензля, воно не округле, а трохи продовгувате,  нiжне,
нiжностi додавала чорна цятка родимки над верхньою губою, але  й  вольове:
нiс- прямий, рiвний, i рiвне, пряме пiдборiддя, брови чорнi  як  смола,  i
довгi чорнi вi?, вона чимось нагадала менi ?гипетську  царицю  -  я  бачив
такi  малюнки  в  давнiх  книгах.  Надто  коли  сходила  з  помосту,  ледь
приплющила очi, й  тiнь  вiд  повiк  упала  на  щоки,  ступала  гордовито,
груденята несла так, що кожен, навiть я, розумiли, що то таки цiннiсть.
   "Боже,- подумав я,- яка неземна i в  той  же  час  земна  краса,.  Менi
здалося, дiвчина йде до мене, i я обiмлiв. Одначе в ту мить  вона  ступила
вбiк, i я побачив, що вона йде до Оленки,  котро?  чомусь  не  помiтив.  I
зблиснула в мо?й головi iскорка, i я зрозумiв,  хто  ця  дiвчина  -  Уляна
гетьманiвна, чи, як ??  назива?  Оленка,  Уляся.  I  вiдмiтив  схожiсть  з
гетьманшею, одначе невелику. Анастасiя Маркiвна пiдiйшла до Якова i,  наче
маленького, пiдвела  його  до  Оленки  та  Уляни.  Якiв  iшов  нiтрохи  не
соромлячись, хоч його вели, неначе хлопчака. За  хвилину  вже  лунав  його
дзвiнкий смiх. Я ще не знав,  що  ми  при?хали  до  Глухова  на  оглядини,
привезли туди Оленку, що гетьманша  забажала  по?днати  свого  пестунця  з
Полуботкiвною i гетьман теж схвалив цей намiр сво?? дружини.
   Ще за мить смiялися всi четверо, але я одразу вирiзнив Улянин смiх, хоч
нiколи ранiше не чув його (гетьманiвну бачив  разiв  зо  два  в  церквi  й
чомусь тодi не звернув на не? уваги), був той смiх притамований i проникав
менi глибоко-глибоко в рушу. Я вiдступив за парубоцькi  спини  й  дивився,
дивився на не?, як на диво, як на чудотворну iкону. Нi, на iкони я дивився
трохи не так, але крихти тi?? побожностi розсипалися  в  мо?й  душi,  менi
здалося, в обличчi дiвчини та?ться якась загадковiсть,  як  i  в  обличчях
отих ?гипетських жiнок, якi жили хтозна-коли й молилися сонцевi та зорям.
   Я не спав майже всю нiч. Чув, як спiвають дiвчата, спочатку замовкли на
Родiонiвцi, а вже потiм на Усiвцi, а  на  Веригiнi,  за  греблею,  спiвали
майже до  самого  ранку;  як  витьохку?  соловейко,  як  десь  тявка?,  не
втихаючи, пес. Заплющував очi й бачив личко з чорною цяткою  над  верхньою
губою та смоляними бровами, довгими вiями, бистрiнь у очах. Перевертався з
боку на бiк, навiть розсердився на себе, але прогнати видиво  не  мiг.  Не
розумiв, чого воно вчепилось до мене, що зi мною  сталося...  Мана,  та  й
годi. Таки мана. Бо знову заплющив  очi...  й  побачив  це  саме  обличчя,
повернуте вбiк... а тулубом до мене. Тулубом  птицi.  Птах,  завбiльшки  з
людину, випливав з-за наших  сулимiвських  рясних  калин  i  отако,  бока,
наближався до мене. Птах з жiночою головою й пташиним  тулубом.  Я  навiть
згадав, як назива?ться цей птах - гарпiя. Одначе гарпi?, вони  злi,  а  ця
-добра, усмiхнена. Проте менi стало лячно. Птах  не  махав  крильми,  вони
були  нанiврозкриленi,  пiр'я  на  них  i  на   всьому   птаховi   ряснiло
пiстрявiстю, хвiст був невеликий, розпущений,  немов  у  голуба.  Птиця  з
обличчям Уляни наближалась i  наближалась,  i  я  вже  бачив  притiненi  i
глибокi очi. А потiм враз довгi повiки змигнули, i дiвчина-птах подивилася
на мене. Вона не мовила жодного слова, не розтулила вуста  й  одначе  щось
промовляла до мене - очима. Та було  надзвичайно  страшно.  I  вабливо.  Я
хотiв доторкнутися до дiвчини-птаха, але вона повiльно, й так само грудьми
до мене, вiдпливла праворуч i зникла за кущами. Змигнув очима й  зрозумiв,
що заснув. А видиво й далi стояло перед мо?ми очима, я чомусь подумав,  що
сон - вiщий, i менi вiд цього обличчя не сховатися, не  втекти,  бо  й  не
хочу втiкати:
   Настав ранок, зiйшло сонце, мiй сон подаленiв,  а  обличчя  дiвчини  зi
смоляними бровами й чорною цяткою над верхньою губою  стояло  передi  мною
вже iнакше - живе, веселе, яким бачив його на танцях.
   Не пам'ятаю, чи снiдав i що робив уранцi, отямився вже за Микола?вською
церквою, бiля паркана, яким огороджена гетьманська садиба.  Спам'ятавшись,
зрозумiв, що хочу побачити ту дiвчину, побачити  ще  раз  i  вiд'?хати  та
забути назавжди. Довго блукав попiд парканом, вже хотiв пiти геть, та враз
почув по той бiк паркану дiвочий голос:
   Ой на морi та на тихiй водi,
   Там плавали бiлi? лебедi...
   Я одразу впiзнав той голос. Спiвала вона, Уляна. Спiвала  тужну  пiсню,
проте не тужно, скорiше, навпаки, весело:
   ...Де не взявся гарний хлопець - на бiду,
   Та й застрелив лебiдочку молоду...
   Той голос манив, вабив, я вже не мiг пiти, не побачивши дiвчини.
   Розлилася кров червона по морях,
   Розсипалось бiле пiр'я по лугах.
   Не знаю, не пам'ятаю, як те сталося, що  я,  боязкий  i  сором'язливий,
нагледiв угорi гiлляку, ухопився за не? i вилiз на  паркан.  Тiльки  хотiв
поглянути на дiвчину кра?м  ока  й  зiскочити  назад,  у  провулочок.  Але
дiвчини не побачив. Унизу пiдi мною порозчепiрювалися  великi  густi  кущi
агрусу, за ними росли якiсь деревця з густими пiдстриженими кронами,  вони
творили суцiльну огорожу.  Голос  долинав  з-за  них.  Я  посунувся  трохи
вперед, нагнувся, а що й далi не бачив нiчого, посунувся  ще,  випустив  з
руки верхню гiлку i враз... шелехнув униз. Не встиг  злякатися,  бо  ледве
втямив, що сталося. Лежав на травi, моя шапка полетiла пiд кущ агрусу.
   Опам'ятавшись, почав пiдводитись, простягнув руку, щоб дiстати шапку, i
в ту мить щось налетiло на мене ззаду.  Я  смикнувся,  рвонувся,  повернув
голову й  зацiпенiв.  Мене  тримав  за  полу  медвiдь.  Так  менi  здалося
спочатку.  А  вже  потiм  розгледiв,  що  то  пес.  Велетенський,   рудий,
головатий, вельми схожий на медведя. Вiн не гарчав, не кусався,  сидiв  на
заднiх лапах i тримав мене за полу. А я не мiг  вирватися,  та  вже  й  не
намагався - злякався. Шкiра на  мо?й  головi  чомусь  свербiла,  по  спинi
повзли холоднi ковзкi гадючки.
   Не знаю, скiльки менi довелося б сидiти отако, коли б збоку не пролунав
владний дiвочий голос:
   - А це що таке? Тур, пiшов геть!
   Тур випустив полу мо??  свити-кунтуша,  винувато  дивився  на  дiвчину.
Либонь, вона бачила, що я боюся пса, тупнула ногою.
   -- Тур, додому!
   Руда потвора знехотя потрюхикала по дорiжцi.
   - Ти хто такий? - запитала Уляна.
   - Я?.. Н-не знаю,- вичавив крiзь неслухнянi губи.
   - Не зна?ш, хто ти? А що тут робиш?
   - Шапку шукаю.
   - Де ж твоя шапка? Як вона тут опинилася?
   - Ну... Вiтром здуло... Йшов по вулицi.- I  враз,  не  знаю,  |  як  те
сталося: - Я бачив учора тебе на танцях, хотiв побачити ще раз...-  Я  все
ще сидiв на землi. Дiвчина почала смiятися.
   - Ти думав, що я танцюватиму перед тобою? Ой, пробi, не можу... I  який
же ти кумедний... А як тебе Тур тримав за полу... То он ти чого вбрьохався
в чужий сад! А може, ти злодюжка? А чи зарiзяка?
   ?? очi смiялися.
   - Який я зарiзяка... Шапку шукаю...
   - От капосна шапка. Де ж вона?
   - Оно за кущем...
   - То бери ??...
   На дорiжцi за деревами почулося неголосне тупотiння, далi покашлювання.
Смiх злетiв з губiв дiвчини.
   - Тато!
   Я перепудився дужче, нiж тодi, коли  на  мене  насiв  пес.  Це  ж  така
ганьба!.. Залiз до гетьманського, саду!  Розкажуть  батьковi...  Знеславив
дiвчину... Я микуляв очима, сопiв, а кроки наближалися.
   -Ховайся! - прошепотiла Уляна. Либонь,  також  не  хотiла,  аби  батько
заздрiв ?? з парубком. А чи хотiла пожартувати надi мною. Скорше  останн?.
Я порачкував за агрусовий кущ, влiз у нього  по  самi  плечi,  заплутався,
зав'яз, зашпортався.
   - Це ти, дочко? - пролунав хрипкуватий голос.- Що ти тут робиш?
   - Гуляю, тату.
   - А з ким те ти розмовляла?
   Я онiмiв, вiдтак полiз ще далi в кущ. Затрiщало галуззя, кiлька колючок
взялося менi в голову.
   - Що то таке?
   - Пес,- вiдказала дiвчина.- Рябий пес. Чужий. Гарчить.
   - Звiдки вiн тут узявся?
   Ще кiлька колючок впилися  менi  в  щоки,  i  я  чи  то  застогнав,  чи
захрипiв.
   - Справдi гарчить. Ходiмо  звiдси,  доню,-сказав  гетьман.-  Цур  йому.
Зараз покличу сторожiв.
   Зашелестiла трава,  далi  кроки  затупотiли  по  дорiжцi.  Я  над  силу
вирвався з агрусового полону, вхопив шапку, спритно, як кiт, видряпався на
паркан. Здавалося, мене кинув туди якийсь дужака.
   Не стямився, як минув церкву, минув вхiдну браму до мiста, обидва млини
на рiчцi й опинився далеко на лузi. Горiв  на  соромiцькiм  вогнi,  картав
себе, дошкуляв собi дощiпливими словами, трохи не  плакав.  Чому,  чому  я
такий? Адже ж не дурнiший за iнших, бачу очима розуму,  як  треба  матися,
поводитися, а вийду на люди, й дринзаю, неначе за?ць по клiтцi. Й не знаю,
куди себе подiти. .
   Коли повернувся  додому,  навiть  Оленка  помiтила,  що  зi  мною  щось
сталося, причепилася з розпитуваннями, але я  сказав,  що  перечепився  на
мосту та боляче вдарився.
   Наступнi днi не звiяли гризоти з мо?? душi, ходив,  неначе  помрачений.
Сором трохи пригас, звiявся, а бажання побачити Уляну  росло  й  росло,  i
стало нездоланним. Впевняв себе, що це примха, адже не мiг i подумати  про
кохання, це було  б  просто  смiшно:  недовчений  спудей,  сливе  старчик,
закохався у вогненну красуню гетьманiвну. Цур i пек, i сто кiп на  додачу.
Але ж подивитися на не? не заборонено нiкомуi I пiти до них  на  подвiр'я.
Он Оленка бiга? майже щодня. Ну що ж, посмi?ться  гетьманiвна,  ну  що  ж,
покепку?...
   Наступного разу, коли  Оленка  почала  збиратися  до  Скоропадських,  я
набився ?й в провожатi й мовби знiчев'я зайшов у двiр. Оленка повела  мене
в сад до альтанки, де, як ?й сказали, гуляла Уляна, й ми  справдi  здибали
там  гетьманiвну.  Вона  плела  вiнок  iз  квiтiв,  iз  звичайних   жовтих
кульбабок, i раз по раз примiряла його до сво?? голови. Жовтi  кульбаби  i
чорне волосся - менi здалося, що то гармонiя.
   - Це, Улясю, мiй двоюрiдний брат Iван...
   Уляна кинула швидкий позирк на мене й запитала:
   - А вiн не куса?ться?
   - Хто? -здивувалася Оленка.
   - Ну, вiн. Тiльки гарчить?
   - Тю на тебе,-мовила Оленка  й  прикусила  язик.  Вони  -  подруженьки,
дiвчата, в усьому рiвнi, i все ж гетьманiвна ? гетьманiвна. Вона i  вдачею
гетьманiвна, й красою. Щоправда, i Оленка теж гарна  на  вроду:  бiлолиця,
кучерява, ото тiльки трошки кирпатенька й муратиння  ледь  обсiло  носика.
Але тiльки весною, на осiнь i зиму воно зника?.  Вона  теж  весела,  та  й
звiдки б узятись смутку в такi лiта i за таким статком! Хоч на свiтi бува?
всякого. Оленка -  смiхотунка,  Уляна  ж-гостроязика  фурiя.  А  ще  бува?
гордовитою, поважною, випроста? стан, закине  голову,  приплющить  очi,  й
пройде повз тебе грецька чи римська патрицiя, чи як там  було  в  них,  до
яко? страшно обiзватися словом. Тепер же вона голила мене сво?м язичком.
   - Отже, не куса?ться й не гарчить?
   - Таке скажеш...
   Я прилип до лави, наче карась до сухо? гарячо? сковороди. За мить Уляна
забула про мене, взяла карти й  почала  ворожити  Оленцi.  Ворожила  мовби
насправжки, але часто вставляла слова, якими ворожать циганки, й сама була
схожа на циганку.
   - ...А тебе, красуне, полюбить чорнявий князь, i житимете ви  щасно,  й
наживете шестеро дiтей, а нинi тобi стелеться близка дорога...
   - Батько повезе додому,- буркнув я.
   Уляна знищила мене поглядом. У мене залягла на серцi  мжа,  як  у  тому
та?мничому Замгла?, найтемнiшому лiсi, звiдки вибiга? i плине пiд Чернiгiв
рiчка Стрижень i в якому  гуля?  страшний  прибиш  Маципура.  Про  близьку
дорогу я буркнув не зовсiм спроста,  бо  почав  здогадуватися,  про  якого
князя Оленцi йдеться, i хоч той князь видавався менi гiдним Оленки, все  ж
чомусь дратувався. А що я не помилився, посвiдчив голос Анастасi? Маркiвни
вiд квiтника:
   -Оленко, а йди-но сюди, я покажу тобi нiмецький крокiс. Схожий на  наш,
та не зовсiм.
   Оленка пiшла, а по кiлькох хвилинах довкола  не?  згiрш  крокосу  вився
Якiв Маркевич. Козак, парубок порпався з жiнками на грядцi.
   Я ж сидiв, неначе роздягнений злодiй посеред  ярмарку.  Не  знав,  куди
подiти руки, боявся дивитися на дiвчину, не вiдав, що казати.
   - Давай зiгра?мо в карти,-запропонувала Уляна.
   Я здивовано поглянув на дiвчину.
   - Я не вмiю в карти... Та й... у карти грати грiх. Надто дiвчатам.
   - Ти поглянь! А я й не знала,- насмiшкувато мовила Уляна  й  подивилася
на мене чорнющими очима.- А що ж ти вмi?ш?
   - Власне... нiчого.
   - Зовсiм нiчого?
   Я знiтився. Бо ж i справдi не вмiв анi ширмувати на шаблях, анi  гасати
на коневi, стрiляти з мушкета, не вмiв жодно? роботи,  та  й  вельми  мало
знав про не?, про життя. Я багато знав з життя  царiв,  святих  мученикiв,
стовпiв  церкви,  знав  молитви,  умiв  складати  вiршi,  ще  знав  дрiбнi
бурсацькi шахрайства, але ж розумiв - дiвчина запитувала не про  те.  Менi
до жаскостi захотiлося чимось похвалитися, але не знав чим. I враз у  мо?й
головi мовби заграла музика, i я пiдвiв голову.
   - Вмiю спiвати на криласi... й так... Вмiю грати...
   - На чому ти вмi?ш грати?
   - Та... на будь-чому,- смiливо випалив, бо й справдi будь-який струмент
iшов менi до рук.- На скрипцi, на сопiлцi, на кобзi.
   - Ну, це ми перевiримо,- дiловито сказала Уляна й вела мову далi, мовби
правила вивiд.- А що ти цiкаве зна?ш?
   - Не розумiю...
   -  Ось  Якiв  розповiдав  про  Олександра  Македонського,  царя   Кiра,
Святослава...
   - Я... ?х не люблю,- вiдказав  тихо,  переконано.-  Вони  -  кровожери,
убiйники.
   - А кого ж ти любиш?
   - Бориса i Глiба. Святого Антонiя Печорського...  Я  бачив,  що  .Уляна
розгляда? мене, яко диковинну iстоту, й зовсiм упав духом,  адже  розумiв,
що такий парубок не сподоба?ться ?й зроду-вiку. Але iншим я не  мiг  бути,
брехати не вмiв.
   - А ким би ти, Iване, став, якби вивчився? - правила сво? Уляна.
   - Ну, якби висвятили...'
   - З тебе вийшов би хороший пiп.
   - Правда? - зрадiв я.- 3 чого ти взяла?
   - Ну, ти такий... Тихий, богобоязливий, скромний...
   Я рiс у власних очах. У мо?х грудях звинувся теплий клубочок i котився,
котився вгору до серця.
   - I пiсний, як богоявленський коржик. Клубочок  розсипався  на  холоднi
крихти.
   - Ти, мабуть, ще й не цiлувався?  -  Дiвчина  пронизала  мене  стрiлами
очей.
   Я випростався з гiднiстю.
   - Негоже запитувати про таке. Та ще дiвчинi. Я  бачив,  як  у  ??  очах
трiпнулися вогники, як ледь-ледь
   зайнялися  рум'янцем  ??  щоки,  але  вона  не   подала   вигляду,   що
засоромилася.
   - Ну, ти не скажеш цього до Страшного суду. Ще-рокiв сто.
   - Звiдки ти зна?ш, коли настане Страшний суд? - суворо сказав я.- Може,
вiн настане завтра, i тодi... Тодi нiщо не .  буде  потрiбне.  I  всi,  що
балакають грiшно...
   Я не доказав, знiтився. Боявся, що Уляна розсердиться й пiде вiд мене i
я бiльше нiколи не побачу ??.
   - Ну, ти жарту?ш. Але й .деякi жарти потрiбно спокутувати молитвою.
   - А ти таки справжнiсiнький пiп.-Уляна пiдвелася й  позiхнула,  вдавано
чи насправжки.- Нудно з тобою.  Оленко,  Якове,  де  ви,  гов!  Ех,  музик
нема?...- I попливла, розкинувши руки, ледь  торкаючись  чобiтками  землi.
Той ?? тихий порив  був  надзвичайно  грацiйний,  знадливий,  вона  пливла
боком, права рука  високо  вгорi,  лiва  -  нижче,  либонь,  вона  й  сама
вiдчувала ту свою грацiю, випробувала  (дарма  що  молода)  не  на  одному
парубковi, про що я тодi й здогадуватися не мiг.
   Прийшли Якiв та Оленка, Оленка - пустунка,  вони  щебетали  i  пурхали,
наче двi синицi. Якiв же, статечний, мiцний, дивився  на  них,  ставши  на
приступцi альтанки, широко розчепiривши кряжистi ноги, i я позаздрив  його
мiцi, силi, впевненостi. Але дiвчата незабаром розкутурхали його,  а  тодi
потягли й мене i примусили грати  в  квочки,  i  я  майже  увесь  час  був
квочкою...
   ...З того дня я почав учащати на подвiр'я Скоропадських.  Звичайно,  не
сам, а з Оленкою. Зрiдка туди навiдувалися ще парубки  та  дiвчата  -  двi
Савичевi дочки, дрiбненькi, гостроносi, хитренькi, вони  вочевидь  лестили
гетьманiвнi,  й  та  трохи  бридилася  ними;  не  зовсiм  повного   розуму
Мануйловичiв син, а також молодий Чарниш, парубок мовчакуватий, високий на
зрiст, довговидий, надзвичайно вродливий i через це пихатий. Вiн  пiдпирав
плечима альтанку або яблуню й невiдривне  дивився  на  Уляну.  Я  пота?мно
ревнував його до Уляни, сливе ненавидiв.  Вiн  один  курив  люльку,  майже
нiколи не випускав ?? з рота, i Уляна казала, що од Гната пахне "справжнiм
мужеським духом,, а коли я  запитав,  чим  же  пахну  я,  вона  вiдказала:
"Ладаном,. I липла до Гната, намагалася взяти його до танцю або до  гри  в
обруча, одначе це ?й  не  вдавалося,  Гнат  стояв  непохитно  i  усмiхався
зверхньо, мовляв: "Пусту?те, наче дiти,. Проте всi iншi гостi навiдувалися
нечасто, причиною тому була Анастасiя Маркiвна, вона ?днала в мислях Якова
та Оленку й не бажала, аби ?м заважали або й раптом не втрутився  мiж  них
хтось третiй. Я ж Оленку вiдбити не мiг, отож мене вона запрошувала  радо,
всiх iнших - з погордливим холодком.
   Третього чи четвертого дня Уляна примусила мене взяти кобзу та  заграти
до танцю. Я вшкварив козачка i горлицi, й двi польки,  вшкварив  добре,  i
здивована Уляна похвалила мене. А коли  ми  якось  надвечiр  залишилися  в
альтанцi вчотирьох, я несамохiть повiв  сумну  мелодiю  про  козака,  який
по?хав на чужину та й не  вернувся,  про  дiвчину,  яка  вигляда?  його  i
невтiшно плаче, й зненацька помiтив, що  обличчя  Уляни  дуже  одмiнилося,
дивно осмутнiло, а очi стали глибокi й темнi, як нiч. Я подумав, що, може,
й вона ма? якусь причину до печалi. Уляна ж  дивилася  кудись  понад  сад,
мовби вiдлiтала, й менi захотiлося вiдлетiти з нею, але я нiчогiсiнько  не
знав про не? й губився в думках,  куди  ж  вона  лине.  До  якогось  свого
спогаду, до якогось свого козака?  I  знову  хробачок  ревнощiв  гриз  мо?
крихке  серце.  Голова  ??  на  тлi  вечiрнього  саду   видалася   головою
Богородицi, голова  на  довгiй  красивiй  ши?...  але  то  вже  приплелася
грiховна думка, i я прогнав ??.
   Несподiвано я замовк, не довiвши мелодi? до кiнця,  i  Уляна  повернула
голову та допитливо, зацiкавлено подивилася на мене. Я сховав той погляд у
собi. Вона ж пiдвелася й  горда,  неприступна,  вже  не  Уляся,  як  почав
називати ?? слiдом за  Оленкою,  а  Уляна,  чи  навiть  Юлiана,  як  iнодi
називала ?? мати, не попрощавшись, пiшла до сво?? хати.
   Я не втерпiв i дорогою запитав Оленку, чи не зна? вона, чим  Улясю  так
запечалила пiсня, чи не грав ?й хто-небудь; випитував, як здавалося  менi,
тонко та хитро, й Оленка вiдказала, що Уляся й спить з музикою в душi,  та
музика живе в нiй повсякчас. Уляся признавалася  ?й,  що  вдень  вона  чу?
музику рiдко коли, а от уночi музика луна? в ?? снах дуже часто. Який  був
день - така й музика. День легкий, хороший - i музика весела, день.  минув
хмарно, й музика важка. А бува? вона аж чорною, i тодi мовби душить ?? ввi
снi. Печальний суворий Улянин  вид  стояв  передi  мною  всю  нiч  i  весь
наступний день.
   А в суботу ми з Оленкою знову були в  Скоропадських.  Але  я  застав...
зовсiм iншу Уляну - розвихрену, веселу, вона обсмiяла мене за мiй  понурий
вид, напiвдячкiвську одiж, i менi  стало  образливо  та  кривдно.  Не  мiг
зрозумiти Улясi, до того ж вона майже нiчого про себе не розповiдала, вона
була значно молодша за мене, одначе часом менi здавалося, що Уляна прожила
довге-довге життя й зна? набагато бiльше, нiж я, про свiт та про людей.
   Вона мене часто називала то дячком, то квашею, я тратився,  гнiвився  й
мовчав, i зарiкався обзиватися до не?, й зненацька вона пiдходила до  мене
привiтна й печальна й просила пограти для не?, i я поступався. Я вже знав,
яких вона мелодiй найдужче любить, i  стиха  награвав  на  кобзi,  а  вона
сидiла принишкла, й думки  ??  витали  десь  далеко-далеко,  а  сама  була
близько-близько, так менi здавалося. Траплялося, розкабешу?ться,  а  то  й
розпасiю?ться, й тодi до не? не пiдходь. А якось одного разу Уляся вкинула
нас з Оленкою у велике здивування, й навiть у переляк.
   Ми сидiли в ?? хатi втрьох, i Уляся сказала,  що  вона  зараз  вийде  в
сiни, за тим до хати зайде одна стара жiнка, а вже за нею вона,  Уляся.  I
вийшла, i по якомусь часовi до хати справдi зайшла стара жiнка, ?? обличчя
було зчорнiле й  зморщене,  щоки  позападали,  по-старечому  ощирений  рот
кривився, одiж висiла  лахмiттям,  в  тремтячiй  руцi  тримала  кривулясту
палицю. Стара додибцяла до лави,  сiла,  закашлялась,  подивилася  на  нас
непривiтно й забубонiла:  "А  де  та  вертихвiстка,  куди  повiялася?,  Не
перехрестилася,  не  глянула  на  iкони,  а  бубонiла  й  бубонiла  дедалi
голоснiше та голоснiше, й прохоплювалися в ?? шемраннi слова "чорт,,  "сто
кiп лиха,, "болячки,, й нам з Оленкою стало моторошно, й Оленка  прочинила
Дверi та покликала в сiни:
   - Улясю, де ти? Кого це ти впустила до хати? I раптом у хатi пролунало:
   - Себе!
   На наших очах стара переродилася, зморшки розправилися,  рот  стужiвся,
чорнi очi заiскрили смiхом. Шовковою хусткою стерла з чола i щiк сажу.
   - Це справдi ти?  -  пробелькотiла  Оленка.-  Тю  на  тебе.  Я  не  мiг
стямитися. Я не раз бачив театр, наш, спудейський, сам грав у  ньому,  там
спуде? перевдягалися та перевтiлювалися i в ангелiв, i в  нечистого,  i  в
старцiв,  i  в  королiв,  але  це  було  щось  зовсiм  iнше.  Це  не  було
лицедiйство, Уляся просто стала старою жiнкою, просто-таки старою вiдьмою,
а ось тепер знову перекинулася в дiвчину. Вона сидiла на лавi й  смiялася,
а менi не було  смiшно,  дивився  на  не?  зi  змiшаним  почуттям  страху,
захоплення й чомусь жалю.
   Посмiхалася вже й Оленка, тепер я дивився на них обох i думав  про  те,
якi  ж  вони  в  усьому  несхожi.  Оленка  проста,  довiрлива,   нелукава,
жартiвлива, i весь Оленчин вигляд вiдповiдав ?? ?ству: кругле,  з  високим
чолом, трiшки кирпатим носиком, повними  припухлими  вустами  личко,  карi
очi, бiляве кучеряве волосся - вся на виднотi, аж  свiтиться  веселiстю  й
безхитрiснiстю, а чорнюща, як нiч, з глибокими вiдьомськи ми очима,  мiцно
стиснутими  губами  великого  рота  Уляна  -  незрозумiла,  дивна,  чимось
небезпечна  й  чимось,  неначе  чар,  ваблива.  Я  глибоко   вiдчував   ту
вабливiсть, той чар, боявся його й iшов на нього. Все  частiше  й  частiше
думав про Улясю, думав увечерi, лягаючи спати, й засинав з ??  образом,  i
не мiг зрозумiти, що зi мною ко?ться. Одначе  часто  й  гнiвався  на  не?,
злiсть напливала на мене,  як  туман,  але  по  хвилi  розвiювалася.  Мене
тривожило, що на Улясю невiдривне дивиться Гнат, пасуть ?? очима на вулицi
та в церквi iншi парубки, чомусь саме ??, а не Оленку, теж красиву,  може,
навiть гарнiшу, нiж Уляся. Гарнiшу? Ба, нi! Уляся, якби схотiла,  могла  б
причарувати камiнь. Розпашiла, розвеселiла, вона була, як  блискавиця,  аж
сяяла красою, аж обпiкала, до не? було  страшно  доторкнутися  й  праглося
того. О, як менi хотiлося доторкнутися до Улясi! Щоб не отако - випадково,
в дверях чи беручи в не? щось з рук, коли вона байдужа й  не  дивиться  на
мене, а щоб iнакше - значуще, нiжно, голубливе, й щоб  вона  вiдповiла  на
мiй доторк. Та як вона може вiдповiсти? Потютьковi, поповичу?.. А  те  ще:
вона - гетьманiвна! Вийде замiж за кого захоче. Я розумiв: краще  менi  не
ходити в гостину до Скоропадських, краще оминати той двiр,  там  оселилася
любов, оселилося лихо?
   Я знав багато вiршiв та пiсень пi?тiв наших i чужих про Купiдона,  який
лiта? над нашими головами й цiля? стрiлами в серця дiвчат та парубкiв, але
не тiльки дiвчат та парубкiв, отрута його стрiл всесильна, вiд  не?  нема?
рятунку, та й чи треба рятуватися, коли те почуття, яке вони  зароняють  у
серця, пiдносить людину над свiтом,  i  вона  летить  весела  та  радiсна,
вiльна й щаслива, хоч часом i оглуплена. Спiва? хвалу Господовi й  славить
все, що вiн сотворив. Там, у поезi?, буяли легкiсть та краса,  гармонiя  й
пожива для незахмарено? душi, але в життi, либонь, зовсiм, iнакше. Тодi ще
не розумiв усього, тiльки почував бiля Улясi нез'ясненну тривогу й  смуток
без не?, й поспiшав побачити ?? та  сказати  ?й  щось  особливе,  значуще,
привернути до себе ?? увагу. Привернути ?? я мiг лише одним  -  пiснею.  I
про що б не спiвав, думав про Уляну та про себе.
   Гей, гук, мати, гук,
   Там, де козаки горiлку п'ють.
   П'ють козаки мед-горiлку
   Та пiдмовляють дiвку.
   П'ють козаки мед-горiлку
   Та пiдмовляють дiвку:
   "Та по?демо, дiвко, з нами,
   Та по?демо з нами,
   З нами, козаками,.
   Диво дивне?, то вже я... пив  мед-горiлку  й  пiдмовляв  дiвку.  Гудуть
баси, плачуть приструнки, вкладаю в пiсню всю душу, серце, але на Улясю не
дивлюся, а дивлюся на Оленку, яка сидить бiля Улясi й  байдужно  та  трохи
пишаючись дивиться на мене. А Уляся не дивиться на мене, либонь, через те,
що я ?й байдужий, а про кого й про що вона дума?, не  знаю,  не  вiдаю.  I
Оленка не зна?, й наодинцi повiда? менi, що любить Улясю й  трохи  бо?ться
??.
   - Не розберу ??, то вона добра, така добра, що лiпшо? людини й не знаю,
а то гордовита й неприступна. Ще й...- i Оленка притишу? голос до шепоту,-
володi? чарами. Нi, ти не смiйся. Позавчора, пам'ята?ш, залишила  мене  на
ночiвлю i каже: "Ляж на мо? мiсце,. Ну я й лягла. Й не заснула всю нiчку й
на крихту. Й трусило мене, й корчило, i вiтер якийсь ходив по менi.
   - Нащо б вона завдавала тобi таких чарiв,- намагаюся розраяти Оленку.
   - Не вона завдавала. Вона знала, що цi?? ночi вони  будуть  насланi  на
не?, на те мiсце, й поклала мене. О, вона зна? стiльки й такого, що й  пан
вiйт не зна?.
   Вiйт в Оленчиних очах чомусь найповажнiша сила  й  найбiльша  мудрiсть.
Вельми мудрий у Чернiговi вiйт.
   Я думаю про Оленчину розповiдь, думаю про Улясю, i менi  ста?  жаско  i
гарно, й трохи страшно. Чому страшно - не знаю. Може, через те,  що  думаю
про Улясю повсякчас. Одного разу, виспiвуючи пiсню-канта, замiсть  "Марiя,
потягнув "Уляся, й злякався, гаразд, що нiхто не почув. I вабить  мене  до
Скоропадських, й ледве заднi?, поспiшаю туди. I картаю себе по  дорозi,  й
дорiкаю, а ноги несуть мене туди, несуть. А серце болить, скнi?,  бо  ж  -
гину. Бо ж з мо?х походеньок нiчого, ну просто-таки нiчогiсiнько  не  може
вийти. Не полюбить мене така дiвчина, просто не може полюбити. Та  якби  я
освiдчився, увесь свiт смiявся б. Найперше - мiй батько. Он i Оленка,  хоч
вже щось помiтила, але не сприйма? мо? зачудування Улясею як  кохання.  Не
сприйма? всерйоз.
   Наближався день нашого вiд'?зду, i мене дедалi бiльше  оповивала  туга.
Свiт порожнiв. Свiт малiв, дрiбнiв,  ставав  сiрим,  тiльки  десь  у  його
глибинi палала яскрава жаринка. Та  жаринка  вiддалялася  вiд  мене.  Менi
здавалося, й Уляся трохи осмутнiла, бо ж, думав я, проща?ться  з  Оленкою.
Вона йшла поруч мене тиха та нiжна та враз  пiдводила  голову  й  обпiкала
тернинами очей, аж iскри обсипали все мо? тiло.
   Я йшов додому сам i думав:  "Боже,  що  ти  содiяв  зi  мною.  Як  менi
тривожно, тяжко та гарно, як солодко й сумно. Може, для цих тривог  i  для
цього смутку й живуть люди?!,
   До вiд'?зду лишилося два днi, i враз впала на мене  неймовiрна  новина:
Уляся ?де до Чернiгова. Себто, ?хав туди Якiв,- Анастасiя  Маркiвна  плела
свою мережку,- але Уляся також забажала побачити  Чернiгiв,  вчепилася  до
матерi та батька, i тi вiдпустили ?? й вiдсунули вiд'?зд на три днi, бо  ж
збирали свою одиначку пильнiше,  нiж  пiдсусiдки  збирають  далекий  похiд
козака. Аж два вози  з  уборами,  солодкими  наливками  та  тернiвками  на
гостинець, всiлякими печенями й пундиками супроводжували ??.
   Наче сьогоднi бачу ту валку:  попереду  Полуботок  з  Яковом  та  двома
осавулами  -  вони  то  зникали,  то  ми  наздоганяли   ?х   знову,   далi
полуботкiвський ридван, у якому ?хали Уляся та Оленка,- ридван  за  Улясею
пришлють пiзнiше,- за ридваном козаки в сiдлах,  дрiмають  на  ходу,  i  в
кiнцi обоз на чотири вози, який вiдставав, iнодi надовго. Я тюпачив  верхи
позаду ридвана. Хтозна-що  найшло  на  мене,  але  забажав  помiняти  мого
плохенького коника-шельвага на гнiдого румака, i з того сталася  для  мене
велика прикрiсть. Ми вiд'?хали зовсiм недалеко, дорога попластувала в  яр,
козаки та хурщики спускали на кiлках, позакладавши ?х у колеса, ридван  та
вози, я ж бачив у вiконцi Улясине личко й, гордовито випинаючись у  сiдлi,
погнав коня вчвал повз ридван,  дорога  ж  спадала  дедалi  крутiше,  кiнь
помчав гатала, сiдло я закульбачив кепсько й вивихнувся з сiдла просто пiд
ноги коневi, i той переступив через мене, аж сам полетiв шкереберть.
   Затявся я дуже й навiть, коли в головi перестало густи й  трохи  пригас
бiль у плечi, не мiг ступити на ногу.
   Козаки спочатку реготiлися, й реготiлися дiвчата, я палав вiд сорому  i
мусив лiзти у ридван, ще й пiдсаджений двома козаками. Ридван  -  зручний,
лавочки обшитi шкiрою, килимки та подушечки, якими й обiклала мене Оленка.
Я одвертав свiй вид, червонiв i не швидко заспоко?вся.
   ?хав спиною наперед, дивився в вiконечко на кущi та дерева й  весь  час
почував на сво?му  обличчi  Улясин  погляд.  Вона  сидiла  навпроти  мене,
склавши на грудях руки, виставивши вперед  ноги  в  зелених  чобiтках.  Тi
чобiтки чомусь дратували мене. Я знав, що вона розгляда? мене,  й  нiтився
та втискався в куток. Розглядати, як менi здавалося, було нiчого:  великий
лоб, великий нiс, великi, ледь викривленi губи, через що трохи  шепелявлю,
надто коли розхвилююся, ще й вуха, неначе вареники. Може,  тiльки  чуприна
не кепська, хвиляста, густа, м'яка. Оленка  дрiмала,  пiдклавши  пiд  щоку
подушку, така мила, така нiжна, i я аж позаздрив Якову, поставив ?х  поруч
у мислях - бiляву веселу Оленку й чорного, важного, розкаряченого Якова, й
чомусь пожалiв ??.
   У Якова губи, як п'явки, i очi чорнi, крапчастi.  Його  батько,  жид  у
другому колiнi,  отже,  кровi  жидiвсько?  в  Яковi  мало,  тiльки  порода
пре-випира?, його батько чоловiк крутий, жорсткий, закоржавiлий  -  все  в
походах та походах, таким, мабуть, буде i його син. Вони  цураються  свого
жидiвства й намагаються довести, що бiльше козаки, анiж  тi,  що  козаками
вродилися.
   Аби вiдволiкти Улясю вiд  споглядання  мо??  непривабливо?  персони,  я
вказую на металеву скриньку на ланцюзi, яко? ранiше не бачив.
   - Що це таке?
   - А ти вiдгадай,-заграла очима Уляся.- Це  пес,  вiн  не  гавка?  i  не
куса?, а всiх дола?.
   Я знизую плечима.
   - Там грошi на дорогу. I прикраси. Може, сподобаюся комусь i вiн вiзьме
мене замiж. Як ти гада?ш, можу я кому-небудь сподобатися?
   - Болотяному дiдьку,- огризаюся.
   I раптом:
   - Iване, кажуть, у ?вропi лицарi за дiвчину  проштрикують  один  одного
шаблями. А ти... проштрикнув би кого-небудь?
   Я розгублююся.
   - Мабуть... нi. Та й тепер вже не штрикають. То ранiше.
   - Не проштрикнув би?
   -- Ну... Якби вiн мене дуже образив.
   - А якби образив мене?...А ти стояв поруч?
   - Тебе нiхто не образить. Ти - гетьманiвна.
   - Не хитруй. Й глибоко зiтха?.
   - Нiхто мене, Iване, не кохав i не покоха?... Це  я  так...  Та  й  цур
йому, тому коханню. Кажуть, що воно, як хвороба. Чи правда? -  I  дивиться
на мене по-пташиному, повернувши голову вбока.
   - Звiдки менi знати...
   - Ти ще не закохувався жодного разу?
   - Тисячу разiв,- випалюю я.
   Уляся диву?ться.
   - Як то?
   - А так... У Ки?вi. Побачу гарну панянку й одразу закохаюся,- виповiдаю
правду.- А завтра побачу ще iншу... Вродливiшу.
   - Страшний ти парубок, Iване,-регочеться Уляся i враз серйознi?.- То не
кохання. То так. А я й сама... Та ж я й не гуляла, не дiвувала ще. Мати  й
зараз ма? мене за дитину. На вулицю не пускала. А ти не зна?ш, чи  правда,
що там хлопцi з  дiвчатами  цiлуються?  Грища  всiлякi  з  цiлуваннями,  в
хусточки або в дiжечки.
   - По-мо?му, то таке цiлування, наче з родичами або в церквi...
   - Але ж потiм виходять за тих парубкiв замiж... Значить,  не  таке.  На
вечорницях хлопцi та дiвчата вподобують одне одного... Але я так,  мабуть,
не змогла б. I не хочу такого. А може, й нiякого.
   -- Сподiва?шся зустрiти князя?
   - А що ж... Хоч... Може, й не зустрiну. Й, либонь,  його  зовсiм  нема?
такого, щоб пiд мо? мислi.
   - Як то нема?? - дивуюся я.
   - А так... Кохання - це те, що люди вигадують  самi  собi  Вигадають  i
надiляють усiм тим, що вигадали, парубка або дiвчину. Хiба я не  бачила...
Така гарна була в нас пташниця, а покохала пройдисвiта i бандюгу. Та ще як
покохала! Всi бачили, що вiн за молодець, а ?? ослiпило.
   Я дивуюся знову тепер вже з отакого Улясиного розумування.
   - Тодi чого чекати? Потрiбно виходити за того, хто трапився перший.
   - Любов з'?дають мишi...- раптом кинула.
   - Звiдки ти зна?ш? Та тодi бiльше нiчого чекати.
   - Е нi, хочеться на щось сподiватися. Всi сподiваються... Хоч його й не
буде.
   - Якщо воно справжн?...
   - А справжн? яке? - чомусь пошепки запиту? Уляся. Я соромлюся  сказати,
що також майже не знаю, яким ? справжн? кохання. Мабуть, про це  так  само
важко сказати, як i про те, яким ? справжн? життя. Нам усiм чомусь соромно
казати правду про себе, навiть правду хорошу. Тi, хто  побував  на  вiйнi,
соромляться сказати, що вони нiкого не  вбили,  тi,  хто  чесно  прожив  у
подружньому життi, що не знали перелюбу... Либонь, Улясi скучно, й вона не
вiдста? вiд мене:
   - Що ж ти любиш, Iване?
   - Книги всiлякi. А ти? -поспiшаю перекинути клубочок назад.
   - Я? Бродити вночi по полю...
   - Ти? Вночi? По полю?- торопiю.- I тебе пускають?
   - В тiм то й рiч, що не пускають. Це  я  у  вимрiях...  Блукаю  посеред
жита, помiж волошок. Я люблю квiти. I могла б серед них померти. Мене вони
заколихують... Це сон... Сон у серцi... Лежу посеред квiтiв i  нiби  пливу
кудись. Хмарки надi мною. I плакати хочеться. I не знаю чому.
   I раптом драту?ться.
   - Чого це я тобi вибалакую. Ти - наче пiп.
   - Наче пiп?
   - Очi в тебе такi... Сповiдаючi...
   На  нiч  ми  зупинилися  в  селi  Штиблi  у  багатого  козака   Лук'яна
Пшеничного. Конi попутали й пустили пастися, вози поставили бiля  клунi  у
великому довгому дворi. Полковника запросив на вечерю панотець.  Полуботок
пiшов туди з Оленкою, Улясею та Яковом,  з  ними  пiшли  осавули  та  дво?
значних козакiв, решту козакiв та чорну челядь запросив до хати на  вечерю
Лук'ян Пшеничний.
   Я не пiшов нiкуди - вельми втомився,  та  й  болiла  нога,  побродив  у
дворi, а тодi залiз до ридвана, вкублився й почав дрiмати. Але мене кiлька
разiв будили - хтось заглядав до ридвана, я перейшов до клунi, лiг на сiно
й заснув.
   Один осавул вернувся з гостини значно ранiше за iнших, зайшов  до  хати
Пшеничних  й  побачив,  що  Пшеничниха  часту?  козакiв  та   Полуботкових
челядникiв, всi  вже  добре  напiдпитку,  осавула  це  трохи  здивувало  й
насторожило - з якого то ранкору господиня так щедро часту? незнайомих  ?й
людей. Вiн обiйшов довкола хати, вернувся в двiр, одчинив дверцята ридвана
й побачив, що мiдно? скриньки, приковано? до лавочки, нема?. Осавул гукнув
на гвалт, побiгли за полковником. Гомiн i крики розбудили мене. Я  злiз  з
сiна. На той час надiйшов полковник, засвiтили два лiхтарi,  якi  везли  з
собою, i олiйну лампу,  полковник  i  осавул  ще  раз  оглянули  ридван  -
скриньку було одкручено од ланцюга.  Лiхтарi  горiли  на  морiжку  посеред
двору, ми всi стояли спантеличенi. Зiзнаюся,  хоч  це  було  несосвiтенне,
неймовiрно, я почувався особливо незатишно, адже лише я не  вечеряв  i  не
пив з козаками, а перед цим розпитував Уляну, що вона везе в тiй скриньцi.
Мiй страх виявився не даремним, бо по хвилi осавул запитав, кого не було в
хатi, i всi вказали на мене, ще й дво? козакiв потвердили, що навiдувалися
до ридвана й бачили, що там спав  я.  Вiдчув  себе,  мовби  розiп'ятим  на
вiстрi списiв, розгубився зовсiм i цим викликав справжню пiдозру.
   Бо хоч i не кле?лася до мене, сина  генерального  хорунжого,  крадiжка,
але ж саме я спав у ридванi бiля скриньки.
   Стояв нi живий, нi мертвий. Сказав, що досипляв на сiнi, але  там  мене
не бачив нiхто.
   Важку, непри?мну мовчанку розбив Улясин голос:
   - Нi, цур... Чу?те! Я не дозволяю думати про Iвана  так.  Не  дозволяю!
Чу?те!
   - Спасибi,  дочко,-мовив  Полуботок.-  Я  -  з  тво?ми  мислями.  А  де
Пшеничний? Треба обдивитися довкруж.
   Незабаром знайшли  дiрку  з  хлiва  на  вгород,  а  за  дiркою  порожню
скриньку. Дiрка в засторонку була стара,  але  бiля  не?  валялось  кiлька
свiжообламаних патичкiв.
   Послали по отамана та по вiйта, тi прийшли заспанi й перепудженi,  адже
в ?хньому селi сталося нечуване - обiкрадено високу особу.
   - Вiд Клима напасть,- сказав, дещо оговтавшись, отаман.- Минуло?  весни
вiн згвалтував служницю, сироту Параску... Батько грошима прикрив грiх.  Я
накажу до слушного доводу i до подальшо? резолюцi? взяти його  пiд  варту.
Таке вчинити мiг тiльки вiн.
   Незабаром повернувся до двору Лук'ян Пшеничний, а по тому й Клим. Райцi
взяли Клима пiд арешт.
   Полковник наказав усiм вкладатися спати, але  нiхто  з  нас  так  i  не
заснув до самого ранку. Не знаю, що думали iншi, а я думав про  Улясю:  не
знав, чим скiнчиться ця справа, але був безмежно вдячний ?й  за  довiру  й
заступництво. На таке здатна тiльки добра й чиста душа. Просив у небесного
вiтця ?й всього-всього, чого вiн може послати  людинi,  думав  про  не?  з
великою нiжнiстю й зачудуванням. Але й страх не полишав  мене.  А  що,  як
вкрадене не знайдуть i пiдозра повернеться на мене?
   Ранком до Полуботка знову прийшли отаман та вiйт i запитали, що чинити.
   - Чинiть  не  мою  волю,-  вiдказав  полковник.-  Я  вимагаю  скутечно?
справедливостi, i все.
   Отаман покликав Пшеничного та його жiнку й оголосив, що опiвднi  будуть
чинити суд над ними всiма: Пшеничним, його малжонкою та сином,  чинитимуть
суд в присутностi всi?? громади,  всi  Пшеничнi  мають  скласти  в  церквi
присягу на хрестi та ?вангелi?.
   Я бачив, як обмертвiли Пшеничний i його жiнка, вони стояли живi  i  вже
мертвi, вони могли не складати присяги - присягу  склада?  тiльки  людина,
спiймана на злому вчинку, ?х на крадiжцi не спiймав нiхто, i  сина  також,
хоч вiн i не частувався з гостями,  а  кудись  вiдвихувався.  I  Пшеничний
зникав також. Але й не складати присягу - покласти на себе  сором  на  все
життя.
   По тому, як пiшли отаман та  вiйт,  Пшеничний  заметушився,  заметався,
покликав до хати Полуботка, але той,  передбачаючи,  що  скаже  Пшеничний,
закликав обох осавулiв; Пшеничний не хотiв говорити при них, а потiм  щось
таке забелькотiв, мовляв, грошi, може, i взяв Клим,  i  просив  не  робити
ганьби, а пообiцяти на iконi, що нiкому нiчого не скажуть, а  вiн  поверне
грошi та коштовностi.
   - То ти вже й так зiзнався,- сказав Полуботок.
   - Я не  зiзнався,-знову  одпирався  Пшеничний.-  Кажу,  може,  ?х  взяв
Клим...
   - А нащо ж твоя малжонка напувала козакiв? - запитав полковник.
   - Це вже тодi, як сталося... Спочатку вона тiльки частувала вечерею...
   - Ну ось, ти таки й зiзнався,- сказав  полковник.-Веди  й  показуй,  де
грошi. А я помiркую, як бути. Ти також винуватий, що не сказав одразу.
   - А що мав робити,-похилив сиву голову Пшеничний...- Мiй син...
   - I грошi чималi. Коштовностi...- додав осавул.- Знадобилися  б  також.
Хоч... Чого ще тобi треба? Ма?ш  двiр  i  ма?ш  хутiр,  винокурню  на  три
казани, i хату в лiсi, i воли, й стоги...
   - Менi - нiчого... Це вiя...
   Пiшли  на  хутiр  i  вiдкопали  захованi  в  трьох  мiсцях   грошi   та
коштовностi. По тому зiбралися у вiйтовiй хатi й радили раду в присутностi
всiх Пшеничних. Пшеничний i Пшеничниха стояли на колiнах, молилися до iкон
та до полковника, Клим пiдпирав плечима пiч, зиркав налитими люттю очима.
   - Просися ж, ну, просися,- смикала його за полу мати.
   Клим важко опустився на колiна.
   - Подивися, що кому  з  них  належить  за  Статутом,-  наказав  вiйтовi
Полуботок.
   Вiйт, маленький i миршавий, послинив палець.
   - Артикул Статуту гласить, що за таку крадiжку злодiй  горло  тратить,-
сказав вiйт.- А посiбникам його - назначення членкiв, тобто одрiзання вуха
або носа.
   Заголосила Пшеничниха, заплакав Пшеничний, i заревiв Клим.
   - Ми -  не  суд,-  сказав  Полуботок.-  Ми  тiльки  дивимося,  що  може
присудити суд.-  I  зiтхнув  глибоко.-  Зацним  ти  колись,  Лук'яне,  був
козаком. Похiд голiцинський разом одбували. Через те i в гостину  до  тебе
став. Шкода менi тебе. Неслави ти вже  й  так  зазнав.  Та  й  гетьманiвна
просить... щоб через не? кривд не було. Якщо не заперечують пани отаман  i
вiйт, сплатиш вину урядову й панську, а син твiй нехай  iде  на  татарську
границю на дозори на три роки. Якщо не зiтне його  там  татарська  стрiла,
то, може, вiтер вивi? з дурно? голови лихi думки.
   Перед тим, як мали ви?здити, я здибав  у  левадцi  Улясю,  вона  сидiла
навпочiпки над потiчком, вербовою гiлочкою водила по водi.
   - Долю свою видивляюся,- сказала.- Ну, чим там скiнчилося?
   - Скiнчилося, як i мало скiнчитися. Простив пан  полковник.  А  тобi  -
дяка довiчна.I я поцiлував ?й руку, ще й  сказав.-  Цiлую  тобi  руку,  як
рiднiй матiнцi.
   - Дивний ти, Iване,- мовила дiвчина. I зненацька лукаво та хитро:- Та й
не кепсько це, коли матiнка молодша на кiлька лiт.
   Я вiдчув, що в мене паленiють вуха та щоки.
   - Там тебе шукають... Тра ?хати,- пробелькотiв i пiшов.
   Чомусь пiшов сам, не чекаючи на не?, не хотiв, щоб  нас  бачили  вдвох.
Чому, не знаю. Я був утомлений i водночас щось нiс у собi, а що, не  знав.
З тим i при?хав до Чернiгова.

   * * *

   Тiльки  двох  князiв  у  давнину  називали  руськими:   Ки?вського   та
Чернiгiвського. Кажуть, що свою назву  Чернiгiв  отримав  вiд  непрохiдних
чорних i червоних лiсiв, якi колись оступали мiсто  з  усiх  бокiв.  Темнi
бори, га? та дiброви й понинi обкладають могутнiми  крилами  це  дивовижне
мiсто котре змагалося славою та красою з Ки?вом i Новгородом,  Москвою  та
Суздаллю.  Випасенi  на  придеснянських   луках   конi   сягали   копитами
Прикарпаття, Волги i  Дону,  Москви-рiки,  берегiв  Чорного  моря,  срiбнi
чернiгiвськi  сурми  стрясали  повiтря  в  далеких   i   близьких   краях,
чернiгiвськi во? вкидали в переляк блискучими щитами  половцiв  та  ляхiв,
чудь i мерю й сво?х кровних братiв  полян  та  древлян,  i  втомилися  вiд
походiв конi та люди, й потроху губили  сiверяни  в  походах  тi  щити,  й
поймалися зеленою iржею сурми, возвеличувалися iншi мiста, iншi народи,  а
древнiй  славний  Чернiгiв  перетворився  в  звичайне  полкове  мiсто,  зi
зветшалою, в обломах  i  осипах,  фортецею,  численними  добудовуваними  й
перебудовуваними церквами з  банями,  з  яких  позлущувалася  позолота,  з
посадами, котрi облiпили мiсто з усiх бокiв, подекуди позносили вали, хати
й цеховi майстернi налазили одна на одну, мiсто розповзалося  на  схiд,  в
сторону рiчки Стрижня i вже давно  не  нагадувало  той  грiзний,  суворий,
величний Чернiгiв, якому проспiвали славу давнi лiтописцi.
   Щоправда,  немало  церковних  бань  було  вiдзолочено  за   Мазепи,   й
вiдремонтовано церков, i збудовано нових, допильнову? порядку  в  мiстi  й
нинiшнiй полковник Полуботок, хоч таки зветшало мiсто, розлiзлося,  неначе
недопечений гарбузяний пирiг,  хова?  воно  в  надбрiв'?  соборiв,  огромi
валiв, настороженiй тишi глибоких вузьких вуличок  якусь  особливу  та?ну,
яко? не знайдеш нi в якому iншому мiстi. В тiй та?нi лишилося вельми  мало
величi, значно бiльше в нiй туги за тим, що  минуло,  та  смутку.  Додають
його й високi могили попiд мiстом, в самому  мiстi  ?  одна  -  за  старим
валом, i друга - навпроти Успенського ?лецькбго монастиря,  в  саду,  який
належить монастиревi, вони нагадують, що  там  похована  колишня  велич  i
колишня слава цього мiста.
   Чимось провинилося мiсто перед Богом, i почали  падати  на  нього  одне
лихо за iншим. Кiлька лiт тому, 1710 року, гаряча пiвденна юга нанесла  на
мiсто, на поля, сади та луки хмари саранчi, в такiй кiлькостi ?? не бачили
тут нiколи, вона облiпила церкви, будинки, конi бридилися йти по  ворушкiй
рiцi, собаки ховалися в буди, але й там ?м не було рятунку, люди не  могли
через не? зужити страви, i стояли в повiтрi шемрання та шелест  -  саранча
по?дала все, що могли перетерти ?? щелепи. По саранчi прийшов голод,  далi
- моровиця. Вона лютувала й наступного року, чимало людей покинули  мiсто,
втiкали в лiси.
   Неначе  в  покуту  за  тi  лиха,  наступнi  роки  були  врожайними   та
сприятливими. Повернулися всi, хто втiк  з  Чернiгова,  знову  застукотiли
сокирами теслi, бляхарi ляскотiли  дерев'яними  молотками  по  блясi.  Пан
полковник наказав перемонтувати всi цеглянi будiвлi, якi  належали  уряду,
таких будинкiв  у  мiстi  немало:  полкова  канцелярiя  та  полковий  суд,
магiстрат, латинський колегiум, а  також  доми:  архi?рейськi  цегляний  i
дерев'яний, дiм настановленого вiд  царя  коменданта  полковника  Ушакова,
самого пана полковника Полуботка та кiлька iнших. ? в мiстi  фортеця  i  ?
цитадель з Прогорiльськими ворiтьми мiж вулицею Гончою i  старим  земляним
валом; мiж фортецею i обивательськими будинками -  мiська  площа,  на  нiй
збираються перед походом козаки, тут проголошують царськi укази та важливi
постанови полкового уряду, магiстрату,  вiд  площi  бере  свiй  початок  i
головна вулиця- Любецька, яка веде на Ки?вський ви?зд. Окрiм Ки?вського, в
мiстi ще кiлька ви?здiв: Глухiвський - на Глухiв, Орел i Москву,  а  також
дорога на Стародуб, Седнiв та  Городню;  Санктштербурський  -  через  село
Ро?ще i ще один - на Сорокошичi, до кордону польського.
   Ставши на  старому  валу,  що  я  частенько  й  робив,  можна  побачити
бiльшiсть  чернiгiвських   церков:   соборну   Преображення   Господнього,
Архiстратига Миха?ла, Чудотворця Миколи, Богоявлення  Господнього,  Свято?
Великомученицi Катерини  та  Воздвиження  Животворного  Хреста,  Стрiтення
Господнього,  Вознесiння  Господнього,  Жон-мироносиць,  а  також   кiлька
старих,  давнiх,  якi  лежать  у  ру?нах.  Видно  звiдси  й  монастирi   -
Борисоглiбський, П'ятницький жiночий, Успенський ?лецький, Тро?цький.
   Звiдси, з найвищого горбка валу, я люблю спостерiгати за мiстом,  iнодi
менi зда?ться, що плин часу для нього зупинився давно  i  в  мiстi  живуть
князi та ченцi-чорноризцi, перших я бачив на протилежнiй, Замковiй,  горi,
других-на днi вузьких темних вуличок, таких вузьких i темних, що лiд у них
лежить до середини  лiта.  Старi  й  новi  вали  перехрещувалися,  творили
дивовижне  плетиво  -  старий  вал  проходив  бiля  Успенського  ?лецького
монастиря, в монастирi поралися ченцi в чорнiй одежi, вони  не  порушували
того чару. Я наново знайомився з мiстом, адже колись, учнем,  знав  тiльки
колегiю та садибу, у якiй жив, саме мiсто цiкавило мене дуже  мало,  було,
на мiй погляд, вельми загадковим i навiть ворожим. Я чомусь всього боявся,
скрiзь бачив пiдступ i небезпеку. Напочатку й  справдi  всiлякi  негаразди
раз по раз падали на мене: то поб'ють крамарчуки,  то  поженуться  бродячi
собаки, а то й сiльський дядько опереже пугою, бо, бач,  пiдiйшов  близько
до воза. Нинi ж бачив мiсто iнакше, в ?дностi з минулим, ще  й  те  минуле
вабило дужче, нiж нинi суще, яке ставало дедалi гiршим.
   Нинi нiхто нiкому не вiрить, скрiзь  правлять  за?жджi  урядовцi,  сво?
спритники  теж  пхаються  в  пани,  вулицями  марширують  солдати,   часом
страшнiшi за розбiйникiв, появилося багато злодi?в, старцiв,  волоцюг,  що
не день - вiдчиняються нiмецькi та  московськi  лавки,  а  сво?  стоять  з
дверима, перехрещеними дошками, зника? все старе, з'явля?ться нове,  чуже,
холодне й непривiтне.
   Отож я любив дивитися на мiсто  й  думати  про  його  минуле,  про  тих
несу?тних людей, якi лежали пiд темними  дерев'яними  i  куцими  камiнними
хрестами пiд валами,  i  донедавна  вважав  сво?  життя  також  похованим,
скiнченим. Воно скiнчилося зi смертю матерi та вилученням  з  Академi?,  й
здавалося, вже нiщо не пробудить у менi цiкавостi та спраги життя.
   Не менше, нiж на пагорбi, любив я товктися в полковiй канцелярi?, надто
в тiй  кiмнатi,  де  правили  службу  Пилип  Борзакiвський,  Семен  Рубець
та-Василь Биковськйй. Просидiвши п'ять дзигарових годин над паперами, вони
ще якийсь час залишалися в кiмнатi, темперували  на  завтра  пера,  рiзали
папiр, грали в дами та  правили  теревенi.  Найдужче  мене  цiкавив  Пилип
Борзакiвський, козак шляхетний, тонкий розумом i  розмислом,  трохи  ферт,
трохи забiяка, жартiвник  i  лицедiй,  вiн  чимось  приваблював  i  чимось
вiдштовхував. Вiн дуже гарно смiявся, й чи не найдужче я вподобав його  за
той смiх. Високого зросту, тонкий у станi, з тонкими рисами продовгуватого
блiдого обличчя, на якому видiлялися чепурнi, хвацькi  чорнi  вусики,  був
вiн трохи гоноровитий, любив усiлякi законозистi справи,  пiдбирав  ?х  за
сво?ю вдачею, а  чи  то  вони  за  якимось  невiдомим  менi  законом  самi
чiплялись до нього: про розлучниць, солодколюбних  поважних  дiдичiв,  якi
зваблювали  сво?х  наймичок,  про  шинкарок  та  ?хнiх  полюбовникiв,  про
чарiвниць та характерникiв.
   А то ще,- це була перша справа, яку розглядав у мо?й присутностi  Пилип
Борзакiвський,- прийшов до канцелярi? полковий обозний i  поскаржився,  що
замовив знайомому портретистовi свiй контерфект i дав завдатку п'ять  кiп,
портретист контерфект зробив, але вiн, обозний,  не  схожий  на  ньому  на
самого себе. Привели  портретиста,  принесли  портрет.  Обозний  таки  був
схожий на контерфектi, одначе трохи пикатiший за натуру,  як  казав  сам,-
поважнiший, але портретист божився, що то пан обозний трохи  роздобрiв  за
той час, доки вiн писав з нього контерфект. Це розвеселило Борзакiвського,
i  вiн  розсмiявся,  обозний  розгнiвався   й   заговорив   прикростей   i
портретистовi,  й  Борзакiвському.   Портретист   i   обозний   сварилися,
галасували, й справа зайшла в глухий кут, i тодi Борзакiвський сказав,  що
справу вони уладнають  завтра  вранцi.  Наступного  дня  всi  зiбралися  в
канцелярi?, де на фотелi стояв портрет обозного, той-таки портрет,  тiльки
обозний на ньому був не обозний, а турок, себто обозний, але в  турецькому
одязi й турецькiй шапцi. Хтозна, хто зробив таку перемiну,  портретист  чи
сам Пилип  Борзакiвський,  одначе  вгледiвши  портрет,  обозний  поблiд  i
затрусився. А Борзакiвський сказав:
   - Ми вчинимо так: виставимо контерфект на базарi, й нехай люди скажуть,
хто на ньому намальований, впiзнають - пан  обозний  зробiть  доплату,  не
впiзнають - пан портретист поверне грошi. А щоб не впiзнали  по  значку  i
шапцi, я наказав перемiнити на контерфектованiй людинi вбрання.
   Обозний засовався на лавi, мовчки дiстав i поклав  на  стiл  п'ять  кiп
грошей, забрав портрет  i  вийшов  з  канцелярi?.  Не  захотiв,  аби  люди
побачили його в такому образi.
   Борзакiвський  походжав  по  кiмнатi  й  реготiв.  Реготiлися  й   iншi
канцеляристи. Усмiхався i  я,  хоч  менi  не  вельми  сподобалася  витiвка
Борзакiвського.
   Але сам вiн менi подобався дедалi  дужче,  одначе  я  боявся  до  нього
приступитися. Хоч обидва ми родаки Полуботковi, Пилип  -  його  племiнник,
його улюбленець, але вiн - старший вiйськовий канцелярист, якому довiряють
найпильнiшi справи. Вiн був ще й трохи загадковий i якийсь  не  такий,  як
усi iншi канцеляристи. Вiд нього завжди пахло гiшпанським тютюном та кагве
-цей напiй iз знайомих менi людей у цiлiм мiстi вживав тiльки  вiн,  кагве
пахло дуже гарно, але коли одного разу старший канцелярист почастував  ним
мене, воно виявилося гiрким та непри?мним на смак, i я сказав, що грушевий
узвар смачнiший в сто разiв, з чого Пилип дуже  смiявся.  Вiн  вигравав  у
всiх у дами й багато читав. Одну з книжок, а саме "Похвалу Глупотi, Еразма
Роттердамського, вiн якось дав i менi, мабуть, для  того,  аби  насмiятися
надi мною, а може, й помiтив мою зацiкавленiсть книжками;
   "Похвала  Глупотi,  справила  на  мене   величезне   враження,   просто
перевернула мо? думки.
   Як же це просто й правдиво: святiсть людська-в серцi людському, а не  в
одяговi, свiчках, iконах (хоч i там також, адже iкони-парсуни Богiв), не в
постах i не в спiвах церковних, а в любовi до ближнього. Чимало людей, якi
видають себе за праведникiв,  насправдi  великi  лиходi?,  але  я  не  мiг
погодитися, що святощi також можуть бути породженням Глупоти i можна стати
мудрим, опинившись у дурнях;  Еразм  каже,  що  свiтом  руха?  Глупота.  Я
висловив сво? сумнiви Борзакiвському, та вiн засмiявся  й  сказав,  що  то
автор кпить, що те ста?ться тiльки тодi, коли мудрець ма? мудрецем себе  i
в сво?й зарозумiлостi втрача? вмiння перевiряти iстину сумнiвом,  що  нам,
смертним, потрiбно сумнiватися в усьому, тiльки тодi  ми  зможемо  пiзнати
свiт.
   - Сумнiватися в  усьому?  -  запитав  я.-  i  в  Боговi?  Борзакiвський
замислився й не вiдповiдав довго, i я аж отерп вiд хвилювання.
   - В Боговi не сумнiва?ться нiхто,- врештi вiдказав.- А  от  у  iстинах,
якi речуть вiд iменi Бога...
   Ми засперечалися й звiдтодi... заприязнили один з одним.
   Потому я удосто?вся велико? честi читати книги  з  скринь  самого  пана
полковника Полуботка, щоправда, особисто до тих скринь допущений не  був,-
?х  менi  давав  Пилип  Борзакiвський.  Я  прочитав  книги   по-латинi   й
по-польському: "Кнапiус,, "Тезаврус,,  "Полеон,,  "Спекулюм,,  "Саксонум,,
"Вiйну домову,, i розглядали ми з Пилипом карти всiх сторiн свiту й читали
?вангелi?  з  позолоченими  листами.  Одначе  все  те  -  значно  пiзнiше.
Напочатку Борзакiвський взяв собi в звичку потiшатися надi мною, то послав
шукати ефедрон, у якому, буцiмто, мали навiсити печатку на  промеморiю,  я
блукав по кiмнатах i запитував, де той  ефедрон,  писарi  реготiлися,  бо,
виявля?ться, ефедрон - це  вiдхоже  мiсце;  iншого  разу  передав  оближне
велiння вiд суддi принести сирiвцю, самого духу якого суддя не терпiв,  аж
поки  Семен  Рубець  не  порадив  менi  вiдплатити  грiш  у  грiш   самому
Борзакiвському. Я принiс Пилипу  цидулу  вiд  панотця  Василiя,  священика
церкви Вознесiння Господнього, у якого на виданнi  була  красуня  дочка  i
який славився гостиннiстю й iнодi  справдi  запрошував  до  себе  в  гостi
молодих канцеляристiв, адже шукав дочцi достойно? пари. Цидулу ту писав  я
сам - умiв змiнювати почерк. Борзакiвський пiшов до панотця,  а  там  саме
золили та прали  бiлизну,  й  випало  йому  носити  в  чавунах  золиво  до
велетенських жлукт. По тому вiн, трохи посердившись, лишив мене в споко?.
   Другий був Василь Биковський, козак рокiв тридцяти, середнього  зросту,
тiлистий, кругловидий, з густою хвилястою мичкою чуба, який розсипався  на
всi боки, вибивався з-пiд шапки, налiзав  на  очi;  той  чуб  був  м'який,
шовковий, вiн загрiбав його п'ятiрнею, а ще, як довiдався небавом,  любили
його загрiбати дiвчатi.  Якщо  Борзакiвський  лише  полюбляв  слухати  про
дiвчат та вдавав з себе зальотника, насправдi  ж  пильнував  сво??  слави,
сво?? честi, не давав упасти на  себе  порошинi,  то  Биковський  ходив  у
грiхах, як свиня у реп'яхах. I диво, всi тi зальоти, всi його пригоди йому
легко прощали. Нащо вже строгий був у  цих  справах  Полуботок,  а  й  вiн
тiльки махав рукою: "А-а, Василь,. Мовляв, що  з  нього  вiзьмеш.  Чепурун
невисокого штибу  (на  Борзакiвському  завше  сорочка  бiла,  без  жодного
рубчика, а Биковський лише мiня? в петельках тi?? само? сорочки  кольоровi
стрiчки), хвалько, вiн любив  розповiдати  про  сво?  перемоги  на  теренi
кохання, тодi приплющував блискучi ласi очi й приплямкував пухкими губами,
полюбляв розповiдi про грiховнi пригоди iнших, а також  любив  товариство,
чарку, отож не раз спонукав i приохочував до не? iнших.
   Одначе вмiв, коли ставало на потребi, працювати без  утоми,  по  кiлька
дiб, тягнути воза важкого  по  хляпавицi  й  грудомахах.  Йому  найчастiше
випадали саме такi справи-  заплутанi  й  забовтанi,  до  яких  доводилося
ставати, засукавши рукава на обох руках, аби добутися до дна та ще й менше
забруднитися. До всього мав одну  химерiю  -  майже  завжди  ходив  босий.
Прийде до канцелярi?, поскида? чоботи i свiтить голими п'ятами. Лише  коли
йде до полковника, взува?ться. Чи так йому те порадила якась знахарка,  чи
мав од того якусь при?мнiсть - хтозна, але вдома, в полi, навiть на вулицi
ходив без чобiт. Борзакiвський жартував,  що  то  вiд  скупостi  -  береже
чоботи.
   Третiм у тому товариствi був Семен Рубець. Я не  раз  дивував,  що  вiн
прилучений до того товариства, оскiльки рiшуче рiзнився вдачею,  звичками,
самим трибом життя як вiд Борзакiвського, так i вiд Биковського. Я  нiколи
не бачив на його обличчi усмiшки, не чув його смiху, навпаки, цiдив  слова
жовчнi, в'?дливi, злi. Мав  сухе  аскетичне  обличчя,  на  якому  особливо
видiлялися гострi, схожi на ножi, брови, ?жакуватi вуса, тонкi губи стуляв
так мiцно, що мiж ними не пролiзло б i лезо ножа; очi  Рубця  настороженi,
зiркi, вiн вельми  точний,  доскiпливий,  розплута?,  розбере  по  патичку
будь-яку справу, справедливий, i все-таки лiпше йому в руки не попадатися,
до того ж, вважа?, що нiколи не  помиля?ться,  не  любить  слухати  нiчи?х
порад, навiть полковникових.
   Лише iнодi, вельми рiдко,  Рубцеве  обличчя  одмiнювалося,  i  в  ньому
проглядало щось щире, майже дитинне. Менi здавалося, що Семен був лагiдною
i доброю дитиною, та потрапив у тяжкий житт?вий вир. Може, то на нього так
вплинула смерть дружини, красунi-сотникiвни, яка невiдь-чому  втопилася  в
ставу, залишивши Рубцевi дво? малих дiтей? Рубцевi за тридцять, вiн вдруге
не женився, дiтей доглядала мати.
   Оцi тро? молодих козакiв користувалися особливою довiрою Полуботка, хоч
було в канцелярi? немало iнших, поважнiших за вiком, рангом та й заслугами
канцеляристiв, може, й користувалися через те, що були  завзятi,  беручкi,
вiдданi йому i справi. Та приязнь не  зродила  серед  решти  канцеляристiв
велико? заздростi (маленькi зроджувала), адже цi тро? не отримували нiяко?
платнi, як i всi iншi канцеляристи, платнею усiм будуть потiм  уряди,  але
коли це буде i як вивершиться -  невiдомо,  бо  нинi  рангами  поступалися
багатьом, а клопотiв мали в достатку. I все ж вони були не такi, як  iншi,
хоч я це побачив не одразу, вони жили не тiльки паперами,  якi  отримувала
канцелярiя,  донесеннями,   картами,   дiвчатами,   пирiжками,   козловими
чобiтьми, не лише днем сутнiм, а й прийдешнiм.
   Напочатку я не був обтяжений роботою, та й не знав  до  ладу,  якi  мо?
обов'язки. Жив у садибi пана полковника,  що  над  Стрижнем,  за  Гнойовою
греблею. У мiстi в Полуботка була також садиба, бiля семiнарi?, власне, не
садиба, лише невеликий цегляний дiм. У ньому вiн майже не  мешкав,  тiльки
iнодi залишався на нiч, якщо рано-вранцi на нього чекала нагальна  справа.
Сам вiн i  обидва  його  сини  жили  у  великiй  просторiй  садибi,  котра
мiстилася на згiрку над Стрижнем, рiчечкою, яка впада?  в  Десну.  Кажуть,
колись то була чимала рiчка, вона бере свiй початок верст за тридцять  вiд
Чернiгова в дивовижних i диких  болотах  Замглаю,  пiзнiше  я  ?здив  туди
полювати з полковником; таких болiт, либонь, нема? бiльше  нiде  в  свiтi,
чарiвних i водночас похмурих, оступлених вiковими лiсами.
   Обидва одруженi сини жили у флiгелях (часом  надовго  ви?здили  в  iншi
батькiвськi ма?тки), полковник  з  дружиною  та  наймолодшою  дочкою  -  в
просторому, на два ганки, з лiтнiми покоями над заднiм  ганком  будинку  з
цегляними упорами, якi випиналися далеко вперед, з невеликими,  що  в  них
були вправленi круглi шибки, вiкнами, котрi вгорi вивершувалися  овальними
олов'яними дугами. В будинку - кiлька свiтлиць та кiлька  кiмнат,  у  яких
столи застеленi килимами,  здебiльшого  пiстрявими,  а  лавки  та  стiльцi
оббитi сукном-голубим, червоним, синiм, ще й  майже  в  кожнiй  кiмнатi  -
шкiряне крiсло, в кожнiй свiтлицi - iкони, мальованi на деревi, блясi  або
полотнi, в горницi ?х аж кiлька десяткiв, у кiотi - й  завiски  на  дверях
сукнянi, й дзигарi настiннi, й  дзеркала  великi  та  малi  в  позолочених
рамах; висiло там також  кiлька  портретiв  Леонтiя  Полуботка  та  самого
господаря, а в свiтлицi, у якiй приймав гостей,-  герб  роду  -  пронизане
двома стрiлами, серце та хрест над ним.
   У найбiльшiй свiтлицi над вiкнами вигравали лiпнi конi й  висiла  зброя
та крила орлiв, упольованих самим полковником, в нiй стояла  кахельна  пiч
(на кахлях павичi, якi щось клюють, конi, татари, жiнка з голубом, медвiдь
з вуликом, гармати, всiлякi чудовиська, я любив роздивлятися тi кахлi);  в
свiтлицi стояли великий  липовий  стiл,  стiльцi  з  вузькими  рiзьбленими
спинками, окована срiбними штабами скриня та маленький  горiховий  столик,
за яким любив посидiти в самотинi полковник. Полковi папери вiн  розглядав
за круглим липовим столом, за горiховим столиком вписував щось до одного з
трьох товстих жовтих зшиткiв, якi тримав у скринi.
   Тодi на його обличчi, яке чомусь завжди було зажуреним, залягала задума
не мрiйлива, а прониклива. У полковника були особливi очi, в них  свiтився
ясний, одначе суворий вогник, а над очима - круто, вгору - зломленi брови;
нiс великий, донизу, котрий, проте, не псував обличчя. Якщо кажуть,  що  ?
вольовi обличчя, то саме  таким  було  Полуботкове,  велике,  нiби  рiзане
рiзцем, смагляве, чепурне. Особливо? чепурностi додавали охайно  пiдголенi
вуса та чуб, густий, тугою хвилею, пiдстрижений не  по-козацькому,  а.  як
стрижуться деякi iноземцi. Отак i сидiв вiн, великий, важкий, розстiбнувши
зеленого кунтуша, i або дивився в зшиток, або невiдь куди, за вiкно. Отакi
великi тiлом люди здебiльшого дуже неквапливi, несу?тнi й таять  на  мислi
таку ж неквапливу, але певну думку.
   Деякий час я вважав, що пан полковник вичиту? з  паперiв  свiй  родовiд
або ж веде записи майнових справ, i був вельми здивований, коли  випадково
довiдався, що то зшитки з вiршами, власними й  чужими,  з  тих,  якi  йому
сподобалися, а також "Кроничка, - хронiка подiй, яку вiв власноручно.  Про
власнi вiршi не говорив нiкому, нiкому ?х не читав. Родоводу ж вiн не вiв,
та й, либонь, не просто було видивитися його  в  глибинах  рокiв;  по  тих
буревiях, якi крутило на Укра?нi, присипало  не  лише  окремi  роди,  а  й
полки, цiлi кра?.  Корiння  славетних  укра?нських  родiв  рубали  вороги,
рубали жорстоко й безжально, вiття i листя спалювали. Я сам гортав  мiськi
книги, то в тiй, то в iншiй спливало лицарське, козацьке iм'я  Полуботкiв.
Так у актовiй книзi за 1619 рiк лишився запис про те, що Ярема  Полуботок,
якого  ляхи  марно  намагалися  привести  до  сво??  вiри,   отримав   вiд
чернiгiвського во?води Салтикова дозвiл ловити в озерi рибу та бити в пущi
звiра - "свободи на двадцять лiт,, а в актi за 1637 рiк записано,  що  той
же Ярема, райця  чернiгiвський,  "продав  частину  свого  шлика  на  рiчцi
Стрижень пiд Чернiговом Тишку Климовичу,. З тих же книг довiду?мось, що  в
1668 роцi проживав у Чернiговi Левон Артемович Полуботок  i  що  Полуботки
володiли сiльцем Полуботками  пiд  Чернiговом,  котрого  позбулися  ще  за
Хмельниччини. Хто з  тодiшнiх  Полуботкiв  зацiлiв  по  Хмельниччинi,  хто
погинув - се невiдомо. В тi лихолiтнi роки тисячi й тисячi козацьких голiв
падали в ковилу та пирi?, якими поросли укра?нськi поля. Пронизанi з  усiх
чотирьох сторiн колючими вiтрами, укра?нськi степи  стали  мiсцем  бойовищ
численних ворожих армiй, кожна  ворожа  сила  випихала  поперед  себе  для
прикриття якогось укра?нського отамана  чи  отаманця,  обiцяючи  утвердити
його гетьманом на цiй  землi,  а  укра?нський  нарiд  зробити  вiльним  та
щасливим.
   Насправдi ж усiх тих  лиховiсних  зайд  надили  лише  важкi  укра?нськi
чорноземи, ?м були потрiбнi не укра?нськi лицарi,  а  укра?нськi  раби,  й
вони без кiнця  толочили  копитами  коней  цю  згорьовану  землю.  Скiльки
облесних слiв  злетiло  з  чутких  вуст,  скiльки  складено  обiцянок  пiд
хрестами грецьким i римським, гай-гай - все то обман i пiдступи. Отож,  ми
тiльки зна?мо, що немало Полуботкiв погинуло  в  кривавих  сiчах.  Вже  за
гетьмана Многогрiшного  козакував  у  Чернiгiвському  полку  сотник  Артем
Полуботок,  а  його  син  Леонтiй  за  Самойловича  досяг  переяславського
полковництва, а далi уряду  генерального  бунчужного.  Владний,  сповнений
гiдностi, вiйськово? вiдваги,  Леонтiй  змусив  заповажати  себе  не  менш
владного Мазепу, одначе в пiдозрiливiй головi хитрого, умудреного гетьмана
раз по раз виникали думки про можливi пiдступи генерального  хорунжого,  й
коли  в  1691  роцi  в  Польщi  було  схоплено  ченця  Соломона,  чоловiка
нерозгаданого, та?мничого, дивного, котрий при?хав до  короля  з  дружнiми
листами, буцiмто написаними Мазепою, а насправдi ним самим,  Соломоном,  в
чому й зiзнався на квестi?, то вiн сказав, що про цей  його  пiдступ  знав
гадяцький  полковник  Михайло  Самойлович.   Потягли   на   дибу   Михайла
Самойловича, й той пiд тортурами вимовив ще одне iм'я -  Павла  Полуботка,
сина Леонтiя, мовляв,  той  також  вiдав  про  пiдступ  Соломона,  я  йому
вiдкрився. Приступили до Павла Полуботка -  чому  не  доповiв  (не  донiс)
Мазепi? Павло Полуботок  вiдказав:  донос  -  не  мо?  ремесло,  одначе  з
Михайлового патякання та?мниць не робив, запитайте хоча б Данила Апостола,
полковника миргородського. Було таке, пiдтвердив Апостол, я сам  оповiстив
Мазепу. Одначе оповiстив Апостол, а не Полуботок!
   Мазепа не прощав найменших провин. I наказав одiбрати в батька та  сина
Полуботкiв уряди, ма?тностi, нагороди та пустити  обох  в  свiт  голими  й
ославленими.
   Одначе слава, вона завше ходить  о  двох  ликах.  Одне  -  сатанинське,
потворне, друге-благородне, чисте, ясне. Яке воно в тi?? чи  тi??  людини,
вона може довести. Павло Полуботок довiв  це  в  тяжких  походах,  битвах,
трудах. Доводив мовчазно, мужньо - не старшинi, не Мазепi, а  всiм  чесним
людям. Щоправда, походи, в яких брав участь, здебiльшого  були  безславнi,
одначе не з його, Полуботка, вини. Двiчi ходив на Крим з улюбленцем царицi
Софi?, ?? коханцем Голiциним, горiли перед ними пiдпаленi татарами  степи,
падали вiд спраги i втоми конi та люди, i тiльки завдяки  вiдвазi  козакiв
та ?хньому вмiнню вiйсько не було погромлене до  кiнця;  схрещував  широку
козацьку шаблю з дзвiнкими лядськими сигiзмундiвками, з  палашами  шведiв,
терпiв голод i холод, не нарiкав на долю, й  врештi  недовiрливе  Мазепине
серце пом'якшало, з нього  вивiялася  колишня  недовiра  й  осуга,  i  вiн
призначив на мiсце  померлого  чернiгiвського  полковника  Юхима  Лизогуба
Павла Полуботка. Леонтiя на той час уже не  було  на  свiтi,  вiн  скiнчив
життя в бiдностi та неславi. Його син  тодi  вже  зажив  слави  валечного,
мудрого, розважливого козака. По тому, як  Мазепа,  перемудрувавши  самого
себе, не вiдкривши сво?х замiрiв нiкому,  перейшов  на  сторону  Карла,  в
Глуховi зiбралася на раду старшина, а також виборнi вiд полкiв; маючи себе
людьми вольними, деякi козаки почали гукати на гетьмана Полуботка,  одначе
цар Петро люто затупотiв на них чоботиськами, а про Полуботка мовив: "...з
нього може статися другий Мазепа,. Чому так подумав - невiдомо,  тому,  що
чернiгiвський, полковник не вклонявся низько царевi, не злизував  порох  з
його брудних ботфортiв, тому, що його  поважали  козаки,  а  чи  тому,  що
славився розумом та мудрiстю. А яка розумна, мудра людина захоче увесь вiк
ходити в услузi чужоземцевi?
   За   велiнням   царя   на   гетьмана   було   обрано-призначено   Iвана
Скоропадського,  чоловiка  невисоких  помислiв,  сумирного,   супокiрного,
серцем доброго, незлобивого. Козаки сказали спасибi й на тому. Щоправда, й
Полуботка тодi цар вiд себе не вiдштовхнув, вiн улещав усiх, хто мiг  бути
корисний йому в  боротьбi  з  Карлом,  якого  боявся  панiчно.  Цар  видав
унiверсали, у яких  писав,  що  вiн  завжди  любив  укра?нський  народ,  а
проклятий Мазепа, наперекiр йому, запроваджував по Укра?нi панщину,  хотiв
перевести в панщинникiв  усiх  укра?нцiв;  Петро  обiцяв  козакам  усiлякi
пiльги та добра, обiцяв i клявся всiма святими берегти укра?нськi давнини,
поважати козацькi закони та звича?, вовiки вiчнi оберiгати ?хнi вольностi.
Все це - до Полтавсько? баталi?. По тому в царевi одразу наступила одмiна.
Коли 17 липня 1709 року Скоропадський подав царю пункти про обiцянi пiльги
та вольностi, вказуючи ще й  на  розор,  якого  зазнала  Укра?на,  отримав
загогулисту дулю.
   У тiй вiдмовi, зокрема, було зазначено, що нi в якому випадку  не  слiд
вiдновлювати поруйнованi двори в  мiстi  Чернiговi  -  цар  про  Полуботка
пам'ятав, з ока його не спускав. Не погодився  вiн  також  на  те,  щоб  у
походах укра?нськими козаками командували укра?нськi старшини, хоч гетьман
писав,  що  росiйськi  генерали  укра?нського  строю   не   знають,   мови
укра?нсько? не розумiють, здебiльшого  вiддають  неправильнi  велiння;  не
вiддав Петро  й  "позичених,  в  укра?нцiв  для  вiйни  з  Карлом  гармат,
заборонив  зносини  з  запорожцями,  а  далi  зовсiм  вiдмiнив  виборнiсть
старшини, посилав козакiв у найтяжчi битви  та  на  найважчi  роботи,  аби
вигубити козацький рiд.
   Зрослий у кра?нi, де  нiхто,  навiть  першi  бояри,  не  мав  й  крихти
свободи, все життя мався "нижайшими рабами,, Iвашками  та  Петрушками,  де
увесь у сукупностi народ був рабом, звик коритися царевi,  боярам,  навiть
сiльським старостам, вiн не мiг спокiйно чути таких слiв,  як  "вольность,
та "свобода,; щодалi вiдносив  його  вiд  грiзно?  Полтави  плин  часу  та
забувався страх, бiльшою ставала його  нелюбов  до  Укра?ни  з  ??  хоч  i
невеликими вольностями. В днi во?нних баталiй зi шведами  на  Укра?нi  цар
побачив Ки?в, прадавня укра?нська столиця вразила його красою, багатством,
вразила, а не зачарувала,  вiн  уже  тодi  поклав  собi  зробити  все  для
занепаду  цього  мiста,  яке  вiчно  буде  нагадувати  всiм   слов'янським
мешканцям iмперi?, звiдки пiшли справжнi  русичi,  хто  принiс  у  Рязань,
Москву, Твер свiтло розуму та вчення, зберiг його та розвинув,  й  вирiшив
утвердити всупереч цьому мiсту iнше, сво?, не шкодуючи коштiв та  людських
життiв. Найлiпше зводити його на кiстках тих-таки укра?нцiв.
   Треба було зробити все, щоб укра?нцi забули, хто вони,  що  виросли  "в
кра?,, "укра?нi,, тобто метрополi?, що  Русь  була  тiльки  Укра?на,  Мала
Росiя, знову ж таки - метрополiя, як Мала  Грецiя,  Малий  Рим,  а  Велика
Росiя -все iнше, всi iншi землi - тиверцi, кривичi, i навiть чудь i  меря,
що тодi, як слово "Укра?на, вже лунало широко, Московi? i в поминi  ще  не
було. Водночас укра?нцям було заборонено торувати далi сво? давнi  торговi
шляхи в Сiлезiю та Балтику, зокрема в Данциг та Кенiгсберг,  велено  везти
товари в Москву та Пiтер, де за них давали половинну  цiну,  вийшов  указ,
який забороняв укра?нським купцям торгувати з запорожцями, а також  ?здити
до Чорного моря по сiль та рибу. Укра?на, неначе хворий чоловiк, хирiла на
очах. Попереду в не? були повний занепад, убогiсть, рабське нидiння.
   До всього цього я поволi  дiйшов  сво?м  розумом  пiзнiше,  зiставляючи
прочитане та побачене, обмислюючи почуте вiд iнших i вiд Полуботка  також.
А тодi мав царя за провiсника Бога й молився за його здоров'я.
   Полковнику на той час  сповнилося  п'ятдесят  сiм  рокiв,  був  вiн  ще
мiцний, у розповнi сили, великий, але не важкий, плечистий i дужий.  Роки,
як це здебiльшого бува?, не скували душу  надмiрною  обережнiстю,  страхом
втратити те, що ма?, вдовольнитися посланим долею. Та й не  про  себе  вiн
дбав, не лише власними клопотами сушив голову.
   У особистому життi на той час спiзнав  i  доброго  й  злого.  Рiк  тому
вiдiйшла в iншi свiти дружина  полковника  ?фимiя  Стратилатiвна,  й  цi??
весни вiн одружився вдруге на вдовi бунчукового товариша Яворського  Ганнi
Романiвнi, ?й тодi було рокiв пiд сорок,  i  вона  здавалася  менi  старою
жiнкою. Про покiйницю ?фимiю розповiдали, що вона була висока,  гордовита,
поважна, сувора, Ганна Романiвна, навпаки, добра й  лагiдна,  й  тиха,  як
тепле лiто. Вийде з шитвом на ганок, усмiхнеться нiяково,  сяде  й  слуха?
щебiт пташок (а може, й не слуха?) i пiде так само непомiтно. Вона  любила
мене як сина, жалiла за сирiтство,  намагалася  втиснути  в  руку,  неначе
маленькому, то пирiжок з капустою, то пундика, а я соромився.
   Давно поодружувалися полковниковi сини- Андрiй та Якiв, вони  жили  при
батьковi, одначе Андрiй часто вiдлучався в село  Михайлiвку  бiля  Гадяча,
яке батько обiцяв лишити йому, й сам полковник кохався в тому далекому вiд
Чернiгова селi, там стояв великий двiр з винокурнею та водяним млином, там
тримав чимало свого добра i, якщо вдавалося, вiд'?здив туди на вiдпочинок.
   Полуботок не дав синам значних ма?тностей, не  дав  великих  посагiв  i
двом старшим дочкам, якi повиходили замiж за людей незначних, малома?тних,
покiйна дружина докоряла за це Полуботковi, та й iншi люди подейкували про
полковникову скупiсть, довгий час так думав i  я.  I  вже  значно  пiзнiше
перемiнив свою думку. Хоч i третiй, Оленцi, яка  незабаром  вiддасться  за
сина лубенського полковника  Андрiя  Маркевича,  Якова,  також  посагу  не
дасть. То вже гетьманша Анастасiя Маркiвна виклопотала дво? сiл в гетьмана
сво?му мазунцевi Якову.
   Гетьманша хотiла порiднитися з Полуботками й дивилася, як здавалося ?й,
далеко наперед. Тi?? весни пан полковник звершив кiлька вигiдних для  себе
купiвель, придбав угiддя в селах Грунь, Оболонн?, Довжик, Тубичi, а  також
у мiстечку Любеч. I в Довжику, i в Губичах, i в  Групi,  i  в  Оболонньому
статкував давно, тi села були данi йому на ранг, одначе земля в  них  йому
не належала; козаки господарювали самi  по  собi  з  сво?ми  пiдсусiдками,
котрi справляли козакiв на  вiйну,  селяни  самi  по  собi,  вони  платили
осенщину - чинш, залежно вiд свого статку: вiд двадцяти  копiйок  до  двох
карбованцiв на рiк. Звичайно, полковник, як i  всi  iншi  старшини,  хотiв
мати якомога бiльше землi. Двiстi дворiв  Оболоння  платили  сто  двадцять
шiсть карбованцiв тридцять п'ять копiйок, а село  Полуботки,  у  яких  мав
лише три двори, два с половиною  карбованцi.  Одначе  рiк  тому  Полуботок
купив у Полуботках в багатого козака Соливенка за чотириста золотих, себто
за вiсiмдесят карбованцiв, чималий шмат поля й заселив його  пiдсусiдками.
I опинилася нива селянина Родька Бовтрика посеред полковникових  угiдь,  i
торгував ?? Полуботок запекло, а Бовтрик не вiддавав, i двiчi посилав  пан
полковник копачiв "закопати ниву,  Бовтрика  -  обкопати  канавою,  а  той
копачiв  проганяв,  i  врештi  поступився  Родько,  продав   ниву.   Вдова
Стрi?вська сама продала свою нивку, й спокусився  на  продаж  Тимошенко  й
подався собi до полковника, а позаду бiг його син  Терешко  та  просив  не
продавати ниву, бо ж лишаться без землi, а вiн збира?ться женитися, хто за
нього, безземельного, пiде; старий же  одгризався,  одмахувався  й  казав:
"Державець ма? право,. А син вiдказував  крiзь  сльози:  "Пiсля  того,  як
продаси ниву, будеш не державцем, а злиднем,.
   Все це я бачив на власнi очi,  чув  на  власнi  вуха,  бо  стояв  серед
покосiв на Полуботковому сiнокосi. А сталося це так.  Доки  Полуботок,  по
тому  як  ми  при?хали  до  Чернiгова,  був  зайнятий  оцим  господарським
клопотом, у мене також появився свiй клопiт - видивлятися у вiкно, коли на
подвiр'я вибiжать Уляся з Оленкою, та при?днатися до них. Я сподiвався, що
полковник i далi не завдаватиме менi нiяко? служби, але вiн, на мiй  подив
i розчаруваня, вже другого дня по при?здi сказав:
   - Пора й тобi, Iване, сукать дратву.
   Я здивувався.
   - Ви хочете оддати мене в чоботарi?
   Полуботок осмiхнувся.
   - Це така примовка. Шевського дiла починають учитися з сукання  дратви.
Ти ж  повчися  трохи  канцелярi?,  потримай  у  руках  книги  шнуровi?  та
прибутковi, подивися на життя, а  небавом  сядеш  за  стiл  з  вiйськовими
канцеляристами. А ще мiй домашнiй пiдписар занедужав,  по?деш  зi  мною  в
Полуботки.
   Я неохоче погодився. Не знаю, може,  полковник  щось  помiтив  i  хотiв
одшити мене од Улясi чи й справдi вирiшив  сповнити  дану  мо?му  батьковi
обiцянку.
   Наступного дня ми по?хали на сiнокiс. Вiд Чернiгова до Полуботкiв - двi
чи  три  верстви,  ми  прикопотили  верхи,  зупинилися  пiд  вiльхами  над
Стрижнем. Свiтило сонце, дикi голуби купалися в його променях, туркотiли у
вiльхах, луг зеленiв, надив очi  жовтизною  квiтiв,  скошенi  трави  пахли
водянисто-п'янко, накликали спомини оддалеку-далеку,  десь  iз  дитинства.
Одинадцять  косарiв  махали  косами,  й  змигувало  на   косах   промiння,
здавалося, вони косили його, а не  трави:  одворiтнi  покоси  з  сонячного
промiння.
   Полковник  узяв  косу  й  повiв  косарiв,  ручку  брав  широку,   покiс
бунтувався в пояс. Двi широкi дороги лишалися за  полковником,  здавалося,
то про?хав вiз, а не людина вдавила стерню  чобiтьми,  бiлiла  сорочка  на
широкiй спинi, пiд кiнець друго? ручки на нiй "сiв орел, -проступила пляма
вiд поту, темнiла мiцна засмагла шия й свистiла коса, стинаючи  трави  пiд
самий корiнь, з мохом. Я позаздрив  полковнику,  його  силi,  впевненостi,
подумав, що нiколи не змiг би нi косити  так  (я  справдi  взяв  косу,  за
першим же помахом загнав ?? носком у купину  й,  хоч  далi  тримав  ??  як
треба, одначе ручку брав вузеньку-вузеньку й лишав за собою  гриву  в  двi
четвертi), нi господарювати, нi владарювати. Нема?  в  мене  нi  хисту  до
того, нi духу, нi прагнення. Але ж я такий самий чоловiк,  з  тако?  само?
плотi й кровi? Де все те береться в одних i чомусь  його  нема?  в  iнших?
Вони самi  не  хочуть  того,  чи  не  вмiють,  не  можуть  примусити  себе
наказувати iншим людям розпоряджатися ?хнiми долями? А може, i тим не дане
таке право, може, вони одбирають його в iнших та ще й упевнюють  себе,  що
так i повинно бути?
   Поки  так  розмiрковував,  помiж  косарiв  сталося  замiшання.   Старий
Тимошенко, котрий чипiв бiля воза, знозу пiдчовгав до полковника:
   - То що да?те за мо? грунти?
   Може, через те, що роздумував над тим,  хто  ма?  право  розпоряджатися
чужим життям, чужими долями (на мою думку - тiльки Бог), а  чи  з  якогось
iншого боку побачилася менi  кривда,  яка  чинилася  перед  мо?ми  очима,-
Терешко, трохи старший за мене парубок, не зможе  одружитися,  а  вiн  же,
мабуть, вже коха? якусь  дiвчину,-  я  раптом  ступив  наперед  i  голосно
сказав:
   - Пане полковнику, не можна зараз купляти в нього ниву, вiн п'яний.  Та
й просто не можна, не по правдi це.
   Полуботок  подивився  на  мене,  i  менi  назавжди   запам'ятався   той
вогнисто-чорний погляд, важкий i гострий, як помах коси, вiн пiдтяв  мене,
але я не впав, хоч щось i похитнулося в менi.
   Я дуже часто вбовтуюсь туди, куди не треба, одначе цього разу за тим не
пошкодував.
   - Веди його, Терешку, додому,- сказав полковник. I син узяв батька  пiд
руку. Проходячи повз мене, кинув на мене скрадливий погляд, i  той  погляд
був менi вiддякою.
   Мабуть, я зiпсував Полуботку той день, день закосин,  вiн  не  випив  з
косарями, а лише наказав вийняти з торокiв пляшки з горiлкою i закупку  та
покласти все те на покiс. I не грали в коси косарi, й не пiдiйшли гребцi -
жiнки в бiлих намiтках, всi вони сподiвалися веселого свята, а я  зiпсував
його.
   Ми пере?хали через село  -  невеличке  сiльце  на  двi  вулицi  та  два
завулки, хат  на  тридцять-сорок,  роздiлене  навпiл  рiчечкою,  яку  люди
називають Ровом, ви?хали на горб, i Полуботок оглядав жита, сво? жита,  не
добрi й не поганi, такi  собi,  але  вже  рославi.  В  житах  пiдпадьомкав
перепел, Полуботкiв  перепел,  полковник  дивився  на  жито  без  радостi,
либонь, я таки добре пригiрчив йому душу,  а  може,  вiн  думав  про  щось
зовсiм iнше.
   За вечерею Полуботок розповiв про пригоду на сiнокосi, i  Якiв  сказав,
що то недобре втручатися в чужi справи, але  раптом  пiдхопилася  Уляся  й
заступилася за мене:
   - Iван зна?, де правда, а де ошуканство...
   Полковник кашлянув, а Якiв знизав плечима:
   - Звiдки вiн зна??
   - Душа в нього така, правдива.
   Я пiк ракiв, але щось танцювало в мо?му серцi.
   Вже гадав, що Полуботок не вiзьме мене в наступнi  по?здки,  але  через
три днi вiн знову звелiв сiдлати буланого коника. Пiзнiше переконався,  що
за всiлякий дрiбний непослух, кабешi, сказане наперекiр полковник  зла  не
трима?. Наступного дня розмовля?, мовби нiчого й не сталося, й  навiть  не
зна?ш, насправжки забув усе чи дотриму?ться  такого  штабу.  А  з  приводу
Тимошенка i його грунтiв сказав аж через два  тижнi:  "Роз'ятрив  ти  мене
таки, не в сво? вклюнувся... Одначе - люби, Боже, правду. Не гнiваюся я на
тебе, хоч давно кортiла менi та земля,.
   З нами мав ?хати Охрiм, який пильнував при  полковнику  його  особисто?
канцелярi?, вiв книгу пожиткiв, але вiн хворiв i далi, й ту книгу довелося
везти менi.
   Ми ?здили до мiста Любеча, де в пана полковника були  чи  не  найбiльшi
сiножатi.  У  полковника  був  двiр  i  дiм  з  свiтлицею  бiля  ринку  та
П'ятницько? школи, однi?ю стороною двiр виходив на вулицю Ринкову,  другою
на цвинтар. I прикупив вiн до того двору великий сад i город попiд мiським
ровом, який йому продала вдова отця Покровського. Вечiрньою порою я  довго
ходив понад ровом по старому валу, власне, вже й не валу, а горбу, дивився
на Днiпро, на далеке, нинi польське зарiччя, на рiчки й зарiчки, на  луки,
безкiнечнi зеленi луки з дитинно синiми очима озерець, тим лукам  не  було
кiнця-краю, i не було кiнця-краю мо?м думкам. Я вимрiював собi таке мiсце,
тихе й чарiвне, хоч мрiя була безглузда, вимрiював собi i Улясi:  я  бачив
?? на цих луках, ми блукали по  них,  узявшись  за  руки,  й  слухали,  як
квилить ча?чка-чубарочка, як дере в болотi онучi деркач i... як  калатають
нашi серця. Мабуть, то калатало в мене в головi.
   Ми прожили в Любечi бiльше тижня, полковник ?здив  на  луки  в  урочище
Псарне i в урочище Гончариха, де в нього було два млини по одному поставу,
понад рiчками Свишнею i понад Болгачем, я ?здив з ним i записував у  книгу
пожиткiв, скiльки поставлено стогiв,  скiльки  накошено  копиць;  об'?хали
Плiохiв, Мама?вський та Клiтнянський. лiси, де Полуботок визначив  дiлянки
на поруб. Полковник все обдивлявся сам i обмiрював, чи то вiн  не  довiряв
сво?м управителям, чи вважав, що вони зроблять гiрше за нього. Приймав вiн
i скаржникiв, i тих, хто йшов  позиватися.  Одначе  судовими  справами  не
займався i, якщо  не  вдавалося  примирити  позивачiв,  вiдправляв  ?х  до
полкового суду. Найбiльше мене  зацiкавила  скарга  селян  Домишлина.  Аби
об'?днати сво? землi  в  Любечi  i  бiля  нього,  Полуботок  обмiняв  село
Домишлин  на  село  Боровичi  та  слободу  Боровицьку,   котрими   володiв
вiйськовий товариш Василь Полуницький.  I  ось  тепер  у  свiтлицi  стояло
четверо домишлян, а я читав грамоту вiд посполитих, яку вони привезли:  "З
гiрким нашим плачем i невтомними слiзьми прибiга?мо до вельможностi вашо?,
ускаржу?мось на пана  Полуницького,  державцю  нашого  домишлянського,  од
котрого незноснi i невиповiднi  несемо  долегливостi  i  утяжiння,  так  в
роботизнах уставичних, як i в податях непомiрних. За попереднiх  державцiв
платили в рiк  по  пiвталяра  грошей  i  по  пiвосьмачки  вiвса,  а  тепер
Полуницький бере од двору по 16 шагiв грiшми i по три четверики  вiвса.  I
так робить що хоче. Особливо, коли всiх нас загоном вишле  в  Любещину,  в
сво? село Козел, для оранки i сiвби, й працю?мо там недiль по шiсть  i  по
сiм без вiдпочинку, i нехай би ми ще самi вiдправляли польову роботу, а то
й тут, в Домишлинi, жiнки i дiти нашi щоденно на  панщинi,  в  дворi  пана
Полуницького. Але й це ще не все: почав вiн,  пан  Полуницький,  обкладати
нас всiлякими поборами: ви?хавши на днях в Чернiгiв,  наказав  сво?й  панi
брати з нас, дивлячись по багатству, у кого золотих 20, у кого талярiв  5,
у кого золотих 10. За неплатiння того побору панi посадовила жiнок i дiтей
до в'язницi тюремно? i мучить  ?х  не  по-християнськи,  оточивши  крiпкою
сторожею i не дозволяючи нам i хлiба ?м подати. I все це, щоб ми заплатили
побор. Та й ма?тностями нашими розпоряджа?ться пан Полуницький, як сво?ми,
бере з наших отар собi баранiв, якi гладшi, на вибiр, за що й  слова  йому
не кажи. Землi нашi власнi вiдбира?, а ми й гетьманськi унiверсали мали на
нашi землi, а вiн, пан  Полуницький,  ?х  вiдiбрав,  бортi  нашi  руба?  i
знищу?. Вся обще громада домишлянська вiд мала до велика,.
   Я читав це послання, й сльози застилали менi  зiр.  Крiзь  сиву  пелену
бачив полковника, який стояв бiля вiкна й дивився в сад, менi здалося,  що
вiн не чу? того, що я читаю, хоч читав я голосно  й  виразно.  А  там,  де
йшлося про ув'язнених жiнок та дiтей, навiть помовчав трохи. Отож читав  я
картку домишлянцiв з сердечним болем,  але  трохи  й  з  при?мнiстю,  адже
ранiше цим селом володiв пан полковник i селяни там не  знали  панщини,  а
платили невеликий чинш, полковник  ?х  не  утискував,  не  ув'язнював,  не
одбирав землi. Таких поборiв, як у Домишлинi, либонь, не було бiльше нiде.
Отже я дещо "прощав, пану полковнику. А полковник мовчав. I я не знав,  що
думати про ту його мовчанку. Може, вiн шкоду?  за  тим,  що  сам  не  брав
стiльки, як Полуницький, може, розгнiвався й зараз прожене селян?.. Я  вже
пам'ятав, що мовчанка Полуботка не завжди однакова. Бува?, вiн  мовчить  i
про щось  дума?,  а  погляд  пронизливий  i  мовби  закам'янiлий,  але  то
закам'янiлiсть перед важливим рiшенням,- тодi вiн неначе забува? про тебе,
й тобi ста? непри?мно, тривожно. Або ж мовби й  чу?,  пройде  по  кiмнатi,
зупиниться й знову дума?. Либонь, багато думав впродовж життя, та  не  все
передумав. А то подивиться на тебе, неначе вперше бачить: хто ти й що ти ?
i чого сто?ш тут, i ти чомусь малi?ш. Не люблю людей владних, сливе  через
те, що сам не такий. Владний чоловiк здатний зайняти й чужий куток. Я ж не
знайшов i свого, й,  може,  не  знайду  нiколи  оту  свою  долю.  Може,  я
нiкчемний, але не люблю насильства,  через  те  й  вибирав  собi  стежечку
вузеньку, протоптану в сторонi вiд стежок, вигепаних мiцними чоботиськами.
На тих сво?х вузеньких стежечках я цар i Бог, (у мрiях), i тiльки там менi
добре. Одначе полковникову владнiсть  терпiв.  Почував,  що  за  нею  щось
сто?ть,  що  то  не  просто  владнiсть,  а  щось  бiльше.  I  терпiв  його
зауваження: "Ну чого, Iване, манiжишся, ти ж не дiвка,.- "Я не манiжуся...
Я такий ?,.- "Ставай iншим. Гостри зуби. Бо розжують  i  виплюнуть,.-  "Не
вмiю iншим... i не хочу..., - "Отако?,.
   Сам знав, що життя - то сутнiсть жорстока й зла i  що  знайти  в  ньому
затишок важко. Полковник часто хмурив дугастi  брови,  щось  там  у  ньому
всерединi борсалося кострубате й болюче, що й вiн не мiг його викинути, i,
либонь, через те я примирявся з ним та терпiв. Полуботок викликав  повагу.
Якусь iншу, не  ту,  яку  викликають  високими  урядами,  багатством.  Вiн
викликав повагу як людина розумна, самостiйна. Я  також  прагнув  у  життi
незалежностi, одначе в мене виходило  якось  так,  що  мною  завжди  хтось
опiкувався. Просто, я, мабуть, не вельми самостiйний.
   Але що таке самостiйнiсть? Це певнiсть, що посiв сво?, а не чуже мiсце,
й  саме  таке,  яке  вiдповiда?  тобi,  тво?му   призначенню,   що   вмi?ш
розпорядитися собою i тим  мiсцем?  Знову  ж  таки,  нам  легше,  коли  ми
переклада?мо власнi клопоти на когось iншого, хто може виправити всi  нашi
похибки, хто може вiд свого й нашого iменi кермувати, велiти, владарювати,
ми ж того не вмi?мо, бо?мося. Коли ми дума?мо про себе,, примiря?мо все до
совiстi, вона бiжить по хiдниках нашо? душi, ми поспiша?мо за нею й бачимо
самi негаразди, ми ладнi зупинити ??, ми бо?мося посуватися далi,  аби  не
побачити чогось гiршого. З такими думками, таким  стро?м  душi  багато  не
здобудеш.
   Павло Леонтiйович був з тих людей, котрi не йдуть за порадою до  iнших,
за порадою йшли до нього. За порадою, за захистом або й просто посидiти  в
його товариствi, вiдчутися, спокiйнiше, мiцнiше.  Але  що  стояло  за  тим
полковниковим споко?м, за тi?ю владнiстю, я ще не знав.
   Полуботок повернувся спиною до вiкна, сiв  за  стiл.  Його  руки  важко
темнiли на бiлiм убрусi.
   - Вiзьми, Iване, скаргу. А ви,-  до  селян,-при?здiть  на  п'ятницю  до
Чернiгова.Коли селяни вклонилися  й  пiшли,  мовив  менi:-  Не  маю  права
розглядати скаргу сам. То бiльше - село колись було мо?м.
   Я здивувався, що вiн поясню? менi. Таке  було  вперше.  Менi  ледь-ледь
затеплiло в грудях. Хоч думав я зовсiм  про  iнше:  коли  ми  вже  по?демо
додому. А що, як не застану Уляну?
   А вiн узяв пожиткову книгу, послинив пальця, погортав.
   - Добре пишеш. Випис у тебе хороший,  i  думка  жива.  Охрiм  старий  i
ледачий, вестимеш книгу  пожиткiв  на  ви?здах.  Тiльки  пильнуй.  Пожитки
люблять порядок. Втямив?
   Вiн подивився на  мене  примруженими  очима,  потер  долонею  гладенько
виголене пiдборiддя.
   - А може, й не тямиш. А доведеться...  Все  доведеться  робити.  Життя,
Iване, це не Плутарх з -Тацiтом. Важко тобi буде... Ох i важко.
   Я вiдчув, що вiн жалi? мене й зовсiм не  гнiва?ться  на  мене.  А  я  ж
недавно йому в збитки обстоював Терешка, а тепер домишлян, але ж нi  тодi,
нi тепер не був на його боцi, принаймнi першого разу, й давкий клубок став
менi в горлi, i я затулився прибутковою книгою, удав, що читаю  ??,  рахую
прибутки пана полковника.
   Скаргу домишлян у Чернiговi розбирали в п'ятницю в мiському магiстратi.
Окрiм полковника, в судi засiдали  обозний,  писар,  обидва  осавули,  два
хорунжi, чернiгiвський вiйт Федiр Лопата - немолодий  чоловiк  з  дрiмучою
замшавiлою бородою, вiн вiйтував впродовж багатьох рокiв, а також бурмистр
Овсiй Звiр та райцi.  Повiдна  сторона  -  тi  самi  домишлянськi  селяни,
одвiтна - державець села пан  Василь  Полуницький,  фертовитий  чоловiк  з
хвацькими вусиками, в козлових чоботях з подзвоном. Напочатку вiн вертiвся
й дзигорiв, хотiв матися з полковником та суддями  за  панi-брата,  одначе
полковник швидко остудив його.
   - Коли я отримав у державу вiд пана полковника  Домишлин,  тодi  ж  був
переданий менi й iнвентар - скiльки з людей повинностi брати,- так одповiв
на позов домишлян Полуницький, нахабно дивлячись на суддiв.
   Я бачив, як заграли  на  обличчi  Полуботка  жовна,  але  вiн  вiдказав
спокiйно й тихо, так, що його ледве розчули:
   - Неправда. Я такого iнвентаря не давав i дати не  мiг.  По  всiх  мо?х
селах  люди  платять  лише  осенщину,  вiд  двадцяти   копiйок   до   двох
карбованцiв, й не платять на жодну копiйку бiльше. I нiхто нiколи в  нашiй
сторонi таких поборiв не бачив, i на те ? унiверсал гетьманський.
   Полуницький заперечував, хапався за кишеню,  буцiмто  там  лежить  отой
"iнвентар,, але так його й не показав.
   Суд винiс  ухвалу:  вимишленi  паном  Полуницьким  "побори  знищити,  з
пiдтвердженням, щоби по старих звичаях, як усi колишнi державцi села,  так
i вiн, п. Полуницький,  в  одбираннi  годового  восени  од  жителiв  датку
вдовольнявся й не вимишляв  нiяких  нових  поборiв,  вiдносився  до  сво?х
пiдданих лагiдно, як належить державцю,.
   Либонь, Полуницький не  сподiвався  такого  рiшення,  бо  враз  поблiд,
смикнув себе за вуса й закричав:
   - Вони Орлика мазепинського вiншують величними словами...
   Пан Полуницький, як сказав вiйт Федiр Лопата "випав з воза й горнув  на
власних селян колоддя,.
   Селянин, що стояв попереду iнших, мовив з гiднiстю:
   - Ми згадували Орлика не як мазепинського фамiльянта, а  як  колишнього
державцю села, який не брав з нас навiть осенщини.
   - Таки ж згадували! -гукнув Полуницький.
   - I не сором тобi,-сказав Полуботок i пiдвiвся. На тому скiнчився суд.
   Полуницький написав у  Пiтер  картку,  що  Полуботок  з  домишлянськими
селянами вкупi славлять Орлика й плекають надi?  на  його  повернення,  що
тiльки  минулого  мiсяця  Полуботкiв  посланець  бачився  з  Орликом  бiля
Кальмiуса. В те не повiрили в Сенатi навiть найбiльшi незичливцi  Укра?ни.
Вiдчайдушний, запеклий Мазепин генеральний писар, який  по  смертi  Мазепи
прийняв з козацьких рук булаву, в той час перебував у далекому  шведському
мiстечку Крiстiанштадтi  у  ветхому  будиночку  на  три  кiмнати,  там  же
тулилися його родина i весь  його  почт.  Так  швидко  сягнуги  звiдти  на
Укра?ну вiн не мiг, i картку Полуницького просто викинули.
   Варто сказати, що,  на  вiдмiну  вiд  багатьох  iнших  урядових  людей.
Полуботок засiдати в судi не  любив.  Найчастiше,  коли  йшлося  про  речi
дрiбнi, очевиднi, вiн казав позивачевi та одвiтнику:
   "Годiться! Нема вам за що сутяжнитись. Звели бучу за  онучу.  Не  сором
вам,.
   А бувало й так: "Кладiть заруку, а  то  барбарою  висвячу,  приведу  до
розуму. Ходiть у шибок i випийте мирову,.
   Вельми часто позивачi слухалися тi?? поради.
   Iнодi  справа  просто  не  доходила  до  суду.  Пам'ятаю,   одразу   по
домишляиськiм позовi прийшло до нього два куми -  Яремiй  та  Ярема,  вони
випивали в шинку, i Ярема, не певний  себе,  вiддав  Яремi?вi  на  нiч  на
збереження  грошi.  Коли  ж  уранцi,  похмелившись,  Ярема  зажадав  сво??
калитки, Яремiй мовив: "Вперше чую про не?,.
   Полуботок довго мовчав, а тодi запитав кумiв:
   - Хто звечора платив за горiлку? Обо? вiдказали: Ярема.
   - А чого не Яремiй?
   - В мене не було грошей.
   - А вранцi ви похмелялися?
   - Так.
   - I хто платив?
   - Яремiй.
   - I де ж ти взяв грошей?
   Яремiй знiтився й опустив голову. Я реготiвся.
   - Вiддай грошi й кладiть заруку,-- сказав полковник.

   * * *

   ...Сказати правду,  справами  я  тодi  переймався  не  вельми  i  ледве
пам'ятав про них. Жив у  тривозi  i  в  солодкiй  муцi,  либонь,  то  були
найкращi днi мого життя.
   ...По ставочку проплива? гордовита черiдка  лебедiв,  по  той  бiк  пiд
берегом тужливо перегукуються крiзь дрiмоту китайськi гуси. Може, ?м  щось
болить, а може, ?м сниться iхня далека кра?на, яко? нiколи не  бачили,  бо
повилуплювалися з пiдсипаних пiд квочки я?ць  тут-таки,  над  Стрижнем.  А
менi чомусь нiколи не сниться моя далека дитяча  кра?на,  така  хороша  та
мила, з мамою i затишним куточком у  малинi,  а  сняться  всiлякi  химери,
небаченi будинки, лiси та рiки. Цi?? ночi приснилася повiнь, тепла весняна
повiнь, яка залила велетенськi луки, але залила неглибоко, вона  вкрила  й
мiсточок через рiчечку, а по цей бiк на горбi зiбралося дуже багато людей,
чоловiкiв i жiнок, i дiтей також. Я чомусь довго бабрався в довгому льосi,
щось там шукав, та так i не знайшов, вийшов  нагору  й  замилувався  ясним
днем, голубим небом та злотавим  сонцем.  Далеко-далеко  на  горбах  мрiло
мiсто...  Дивовижне  мiсто  з  високими  бiлими  будинками,  золотоверхими
церквами, розкiшними деревами, воно мовби зависло в повiтрi,  i  всiм  нам
потрiбно було дiстатися туди, в наше мiсто. Але люди стояли  занiмiлi,  ?х
лякав велетенський, у кiлька верст, водяний  простiр.  I  тодi  я  закачав
холошi штанiв i ступив у воду, що сягала трохи вище  кiсточок  i  була  як
лiтепло.
   - Люди добрi, берiть на плечi дiтей i йдiть за мною,- сказав я.
   I всi повiрили, жiнки та чоловiки побрали на руки  дiтей  i  ввiйшли  в
воду, старшенькi дiти чалапали бiля батькiв i  смiялися  -  такою  теплою,
м'якою та гарною  була  вода.  Сонце  грало  на  нiй  промiнням,  подекуди
виднiлися зеленi острiвцi,  i  люди  йшли  вiд  острiвця  до  острiвця.  Я
затримався на одному острiвцевi, аби впевнитись, чи  пiшли  всi,  стояв  i
перечiкував, аж поки останнi - чоловiк у брилi та жiнка в голубiй  намiтцi
з хлопчиками на руках - не поминули мене. Ще якийсь час стояв  i  дивився,
як довга-предовга  вервечка  людей  розтяглася  по  водяному  простору,  й
милувався ними, й милувався бiлими чайками, якi лiтали надi мною.  А  тодi
рушив сам. Я так загаявся, що далеко вiдстав, i  що  дужче  .поспiшав,  то
бiльше  вiдставав,  i  вода  ставала  все  глибшою  й  глибшою,  очевидно,
вiдвихнувся кудись убiк i вже не  бачив  нiкого,  й  здивувався,  й  трохи
розгубився. Не знав, куди менi йти. А  потiм  натрапив  на  колюче  терня,
суцiльну стiну терня, верболозу й колючого грушевого  гiлля.  Шукав  лазу,
поруч мене не було нiкого, всi люди пройшли, вони вже, либонь, добулися до
мiста. Я  шукав  у  густому  чагарниччю  дiрки  й  не  знаходив.  I  почав
непоко?тися, й вирiшив продертись у першому лiпшому мiсцi,  й  подерся,  й
одразу ж застряв,  заплутався  в  колючках,  i  вже  не  мiг  виплутатися.
Виплутував одну ногу, застрявала друга, виплутував  свиту  й  заплутувався
руками. I раптом помiтив, що вже сутенi?, в розпачi рвонувся з усi??  сили
й завис на тернi. Тодi й пробудився.
   I тепер думаю, що означа? те терня й  оте,  що  всi  люди  пiшли,  а  я
залишився. Всi йтимуть, а я залишатимусь?
   Бiля мо?х нiг повурку? сiрий кiт, у саду кричить сойка,  десь  сокорить
курка. Тиша й спокiй, благодать тут i по всьому свiту. Одначе я  знаю,  що
це не так. Що кожно? митi на будь-кого з нас  може  звалитися  несподiване
лихо й зруйнувати все, що будував (у душi чи на землi) стiльки рокiв. Свiт
-  це  величезна  страшна  невiдомiсть,   у   якiй   ми   пролiта?мо,   як
жучки-свiтляки в пiтьмi ночi, добре,  якщо  пролiта?мо,  а  не  летимо  на
вогонь, який хтось пiдпалив зумисне. Так, ми свiтлячки, тiльки зна?мо, чим
усе кiнча?ться для нас, але для чого летимо й куди, того не вiда?мо, як не
зна?мо, не вiда?мо, як треба в свiтi жити. Ми - листя на  древi  всесвiту,
яке прокльову?ться  з  бруньок,  шумить  i  облiта?.  Кожен  листочок  рiс
по-сво?му, кожна душа страждала, мрiяла, але що до них свiтовi, холодному,
мудрому й неосяжному. Хтось скаже, е, нi, зачекай, Iване,  поглянь,  якими
будинками заставлена земля, якi ридвани котяться по нiй, все  те  поробили
люди. I не всi вони листочки. ? серед них могутнi дуби,  якi  тримають  на
верхiвках небо. Такi як Олександр Македонський, Юлiй Цезар,  Арiстотель...
I не всi нашi останнi...  Петро  Могила,  Дмитро  Туптало  i  нашi  славнi
чернiгiвцi   -   архi?пископ   Лазар   Баранович,   архiмандрит   Iоаникiй
Галятовський, письменники та полемiсти, чи? ноги ступали по  цiй  землi  i
чи? голоси чуло склепiння чернiгiвських соборiв. Люди проживають життя  не
однаково, бо й самi не однаковi. Навiть простi, звичайнi люди. Один  увесь
вiк  пнеться  до  багатства,  досяга?  його,  iнший  прогайнову?   зiбране
батьками... Нi, не в тiм суть, скупив багатство чи прогайнував його. I якi
ридвани котяться. Вони будуть все кращi й кращi. А в  тому,  який  сам.  ?
люди, котрi сплять на голiй лавi, накрившись кожухом, вiн у  них  один,  i
можуть дати поносити того кожуха ще комусь, хто змерз дужче, а ? такi, якi
сплять на пуховиках, накрившись шовковою ковдрою, з  якою  не  розлучаться
нiзащо, й ладнi пiти на злочин, аби придбати ще декiлька ковдр (може,  вже
й непотрiбних). Здавалося, мало  б  бути  навпаки,  той,  хто  ма?  одного
кожуха, повинен би триматися за нього дужче, нiж цей за ковдри, а от же...
А листочки летять, а карети котяться... Котяться до якогось мiсця.
   ...З саду через перелаз перестрибу? Уляся, наближа?ться до мене. Я  так
i  не  навчився  розпiзнавати  з  ??  вигляду,  чого  вiд   не?   сьогоднi
чекати-доброго слова чи кпину, ласкавого погляду чи пiдступу.
   - Що це ти робиш, Iване? - запиту? Уляся й показу? на  патички,  якi  я
заготував на кiлочки для кобзи.- Це що, пакулi, кози прив'язувати? Де ж це
ти набрав стiльки кiз?
   - Бачу поки що одну.
   I тетерiю, чи не образив, чи це втече вiд мене. Вона не  втiка?.  Чекаю
гостро? вiдповiдi, кпину, вже почуваюся на  гарячiй  пательнi,  але  Уляся
враз сiда? на траву, охоплю? руками колiна й каже:
   - Заграй менi, Iване, що-небудь.
   Я нiяковiю. Нiбито й незручно грати посеред  дня,  та  ще  й  отуто,  в
дворi. Уляся, либонь, розумi? те, й ми вiдступа?мо вбiк, пiд горiха.
   Я трохи побринькав i вдарив по всiх бунтах,-  як  здавалося  менi,  пiд
настрiй Улясi й пiд нашу розмову:

   Ой пiду я до млина, до млина,
   А у млинi новина, новина.
   Там-то, мамцю, мельник,
   Там-то, мамцю, добрий,
   Там-то, мамцю, хороший -
   Меле гречку без грошей.

   - Не мели, Iване,- сказала Уляся. Я вдав,  що  образився  (та  трохи  й
образився), i втяв у тому ж ладi:

   Козак, мамо, гуля?, бряжчать його грошi,
   Сам молодий, вус чорнявий, на личку хороший.

   - Де ти навчився стiльки дурниць? - каже Уляся. Одначе я не здаюся:

   Як була я маленька,
   Колихала мене ненька.
   Ой, дуб, дуба, дуба,
   Дiвчино моя люба.
   А як стала пiдростати,
   Стали хлопцi колихати...

   Я сподiвався, що Уляся розсердиться, й хотiв, щоб вона розсердилася,  а
вона раптом опустила голову, i чорна коса впала в траву, й попросила тихо:
   - Заграй щось таке, до смутку. Я хотiв заглянути ?й  в  очi,  але  вона
очей не пiдвела. I тодi заспiвав пiсню, яку часто спiвав на самотi, самому
собi:

   Ой не шуми, луже,
   Зелений байраче!
   Не плач, не журися,
   Молодий козаче!
   Ой як не шумiти -
   Корiнь вода ми?,
   Як менi не плакать,
   Що серденько ни?.

   Спiвав про себе, виспiвував свою тугу, сво? горе, хоч у  цiй  пiснi  не
все було, як у мене, одначе туги вiд того не поменшало.

   Я дiвчину люблю,
   I Бог про те зна?;
   Карай, Боже, того,
   Що нас розлуча?...
   Ой, умру ж я, мила,
   А ти будеш жива,
   Чи згада?ш, мила,
   Де моя могила.
   Ой, моя могила
   Край синього моря.
   Хто не зна любовi,
   Той не зна? горя.

   Я так захопився, що навiть забув про Улясю, а  коли  поглянув  на  не?,
вона пiдвела голову. Здивований, побачив у ??  очах  сльози.  Чого  б  то?
Молода  й  багата,  живе  в   розкошах,   будь-яка   ??   забаганка   враз
викону?ться... А може, розкошi, це ще не щастя? Що ми зна?мо про свiт,  що
ми зна?мо самi про себе? Нiчого.
   - Нiколи не думав, що тобi подобаються сумнi мелодi?,- стиха мовив я.
   - А я сама не знаю, якi мелодi? менi подобаються.
   - Коли який стрiй душi - пiд нього й мелодiя?
   - Скорiше навпаки.
   - Музика мусить навертати людину... на щось високе, вона наближа? ?? до
Бога.
   - Вона спонука? ?? до танцю або й... до пиятики,- незгiдливо  вiдказала
Уляся. - Люди потiшають свою плоть...
   Здивовано поглянув на дiвчину.
   -То зле. За тим забувають про душу.
   - Всi говорять про душу, але лелiють, бережуть i люблять тiло.
   - Це неправда.
   Уляся подивилася на мене глузливо.
   - Ти б ходив оце за мною, якби мо? обличчя було рябе, ще й нiс  кривий?
Тiльки не бреши... "Краса душi,  краса  душi,,-  перекривила  мене  чи  ще
когось.Всi торочать про душу, а люблять тiло. Коли краса  зiв'яла  або  ??
попсували хвороби чи рани, всi одвертають од тi?? людим вид, яка  б  добра
душа в не? не була. Ось ти... Хiба зна?ш, яка в мене душа?
   - Ясна...
   - Ясний мiсяць перед дощем. Та ще твоя пика, А люди... Вони здебiльшого
ницi й пiдлi. Я надивилася... Стелються  бiля  батька,  згинаються  в  три
погибелi... А я дивлюся в ?хнi очi, а там заздрiсть i ненависть.
   -- Всi такi?..
   - Не всi. Але багато.
   - Я знав iнших людей. Якi служать науцi, Боговi... Постують...
   - I що мають?
   - Вони й не хочуть нiчого мати...
   - Не хочуть? Отож, возвеличуються  вже  тим.  То  теж  гординя.  Бо  не
досягли нiчого в мирському життi.
   - Ти так пiдносиш мирське життя?
   - Пiдношу... I люблю. Люблю оцю цар-бороду,  оцi  мальви,  оцi  дерева.
Люблю  убори  коштовнi.  Люблю  хороми...  Скiльки  казала  батьковi,  щоб
збудував палац, а вiн не хоче. Бо?ться людсько? заздростi. Хоч  чого  йому
боятися? Якби на мене,  я  збудувала  б  палац  до  хмар.  Вони  ще  дужче
заповажали б. Бо дужче боялися б.
   Я аж злякався. Не вперше менi чути таке, чимало спуде?в мрiяли, й часто
безсоромно, про велич,  про  багатства  та  славу,  бачили  себе  у  мрiях
полковниками, гетьманами, королями... Я ж нiколи не залiтав думкою високо,
навiть малим хлопцем не грався у полководцiв та королiв. А  тут  про  щось
подiбне казала дiвчина. Я вiдчув у цiй дiвчинi силу,  силу,  яко?  не  мав
сам, i враз подумав, що  все,  що  було  допiру,  примарилося  менi,  така
дiвчина нiколи не  зрозумi?  i  не  покоха?  мене.  Злякався  ще  раз,  бо
зрозумiв, що кохаю вiдчайдушне i прагну кохання.
   - Ти, мабуть, дума?ш про князя чи графа? - осмiлився запитати.
   - Та вже ж дурня не покохаю.-I подивилася на мене пильно-пилвьно.- А  з
рiдкого тiста спекла б тверду паляницю.
   I враз пiдвелася з трави, круто  повернулася  на  закаблуках  i  кинула
через плече:
   - "Тепер же нам три радостi: пiч бичка привела,  а  бовдур  -телушечку,
припiчок - ягнушечку, ступа яйце знесла, а макогiн женився,.
   Я отетерiло дивився на не?,  не  знав,  як  тлумачити  ??  придибенцiю.
Мовляв, наплiв ти сiм кiп вовни сво?ми пiвнями i  сво?ми  мудруваннями,  а
сам макогiн макогоном.
   За хвилину з вiдчиненого вiкна  будинку  почулися  деренчливi  звуки  -
дiвчата грали на попсованих фарганах.
   Наступного дня Уляся попросила, щоб я  прогуляв  ??  в  мiстi.  Ступала
впевнено, аж  величаво,  несла  свою  вроду  усiм  напоказ,  i  майже  всi
оглядалися на не?, на ?? дорогi намиста,  на  ??  шитий  золотом  короткий
жупанок, на парчеву плахту з ушитими перлами.  Аби  нiхто  не  пограбував,
позаду йшов козак з пiстолем за поясом, його  послав  за  нами  Полуботок.
Уляся вже кiлька разiв прогулювалася по Чернiгову з Оленкою та Яковом, але
я повiв ?? не на широкi майдани та не  на  Любецьку  вулицю,  а  по  сво?х
затишних куточках, де старi хрести та могили,  де  капличка  з  чудодiйною
iконою, де сплелися  вiттями  три  дубочки  й  сховали  камiнь,  на  якому
написано: "Живiть, як я жив, i здобудете царство небесне,, де з вузенького
камiнного шпиля видно всi банi чернiгiвських церков та  монастирiв.  Уляся
видряпувалася зi мною на крутосхили, опираючись на мою руку, спускалася  в
яруги (я тремтiв i вихекував з грудей  жароту,  котра  переповнила  мене),
ахкала й охкала, розглядалася з зачудуванням, згубивши всю свою  владнiсть
i гордовитiсть. I верталася по Любецькiй вулицi вже  звичайна  дiвчина,  й
люди не оглядалися на не?, хоч мала на собi дорогi убори, але в таких,  чи
трохи дешевших, уборах виходять на  вулицi  й  деякi  багатi  чернiгiвськi
мiщанки. Нинi ж було свято - Седмиця Тро?цька, й ми зустрiли кiлька  таких
жiнок та дiвчат.
   Вернулися пiзно, у вiкнах кам'яного будинку та в дерев'яних хоромах,  у
яких жив Андрiй Полуботок з сiм'?ю,  вже  вiталося,  але  великий  скляний
лiхтар у сiнях чомусь не горiв, там було тро? дверей, i ми  заблудилися  з
Улясею й весело смiялися, а потiм раптово зiштовхнулися,  i  я  несамохiть
ухопив дiвчину за стан, i вона  принишкла,  задихала  швидко-швидко,  i  я
вiдчув велике хвилювання, губи менi пошерхли, хотiв пригорнути  дiвчину  й
не осмiлився. Менi чомусь здалося, що вона не одiпхнула б  мене,  i  потiм
довго на те шкодував.
   Седмиця закiнчувалася, й майже вся Полуботкова молода челядь  збиралася
на луки по яйця диких качок. Уляся також забажала йти з  ними.  У  Глуховi
мати якщо й випускала  ??  за  ворота,  то  лише  в  каретi,  в  супроводi
охоронних козакiв, й Уляся, вирвавшись  на  волю,  намагалася  вхопити  ??
якомога бiльше. Оленка йти не захотiла,. Якiв теж. Я взяв двi  корзини,  й
ми з Улясею рушили за ватагою парубкiв та дiвчат. Йти довелося  довго,  аж
за сосновий бiр, там розкинулися  широченнi  луки,  а  по  них  мiлководнi
болота, порослi молодим очеретом та ситнягом. Там i гнiздилася качва.
   Дiвчата стояли на сухому, бiля верболозiв,  а  хлопцi,  з  палицями  та
корзинами в руках, стрибали з купини на купину. То той, то iнший оступався
або не витримувала купина, брьохав у воду й мерщiй добирався до берега, де
виливав з чобiт воду та перевзувався.  Бродити  ж  по  болоту  босонiж  не
можна, попробива?ш ноги на скошеному по льоду очеретi. А в повiтрi  шугали
качки - крижга, чирята, шилохвiстки, iнодi зривалися  гуси,  й  десь  далi
курликали журавлi. Птаства була гибiль, але я?ць ми зiбрали  мало,  тiльки
дво? чи тро? парубкiв назбирали по пiвкорзини, весна  миналася,  бiльшiсть
я?ць були насидженi. Я  зiбрав  зовсiм  мало  я?ць,  та  й  то  маленьких,
чирячих.
   Верталися назад через лiс, розбрелися, й трапилося так, що ми з  Улясею
вiдбилися вiд гурту й, аби не заблудитися, пiшли далеким кра?м лiсу, понад
озером. Понад берегом озера стояли старi верби, мили в водi  довге  вiття,
там схлюпувала риба. Десь у гущавинi п'янко виспiвувала  сопiлка,  либонь,
вигравав на нiй пастух. В одному мiсцi рiс дивовижний  кущ,  я  нiколи  не
бачив подiбних, не знав, як вiн назива?ться: гiлки схожi на гiлки крушини,
а листочки дрiбнi, як у  акацi?,  й  цвiв  вiн  дивовижним  лiлово-рожевим
цвiтом. Пишнi суцвiття пiдносилися, неначе свiчi - невимовна краса,  ще  й
якась незвичайна. Я зупинився, й зупинилася Уляся, i ми  довго  споглядали
це Боже чудо. Я подумав, що ми  набрели  на  цей  кущ  не  випадково,  вiн
трапився саме нам, цвiв для нас, i в цьому вбачав вiщий знак. Добрий знак.
Цвiт - це життя, краса, вiн завжди на добро.
   Ми зiрвали лише по одному суцвiттю, й зробили  це  не  змовляючись,  ми
пожалiли кущ, й зглянулися, i одна думка пройняла нас, i один вогонь побiг
по наших жилах, це була мить надзвичайно? близькостi, яка  ?днала.  Певен,
що не тiльки я вiдчув це, а й Уляся -?? очi  були  широко  вiдкритi,  щоки
пашiли, й була вона така гарна, аж менi стало страшно. Ну як це я  отакий,
нiкчемний, можу сподiватися на кохання  дiвчини-красунi,  тонко?  розумом,
щедро? серцем i палко? вдачею! А щось одразу заперечувало, пiдказувало:  а
чом би й нi? Ти ж не калiка, ма?ш хист до спiву, зна?ш трохи про свiт...
   I раптом сталося щось таке, що й кущ, i лiс, i весь свiт  крутонувся  в
мене перед очима й  кудись  поплив  чи  полетiв.  Уляся  опекла  мою  щоку
поцiлунком. А далi зiрвалася  й  побiгла  по  присипанiй  торiшнiм  листям
стежцi. Довгу мить стояв спантеличений, а тодi засмiявся й побiг  за  нею.
Наздогнав ?? вже на краю лiсу, в молодому хвойнику. Уляся йшла швидко,  не
оглядаючись, я ледве встигав за нею. Не знав, на землi я чи на небi, серце
менi стукотiло, цi?? митi мiг звершити неймовiрне. Я  ладен  був  обiйняти
увесь свiт i роздати всiм людям хоч по краплинi щастя.
   Одначе бiля самого Полуботкового хутора Уляся зупинилася  й,  ледь-ледь
зашарiвшись, але дивлячись менi  просто  в  очi  сво?ми  чорнющими  очима,
мовила:
   - Пам'ята?ш, ми говорили про  поцiлунки.  Ти  сказав,  що  поцiлунки  ?
грiшнi i ? безгрiшнi - на Великдень. То  вважай,  що  сьогоднi  Великдень.
Христовi поцiлунки.
   I пiшла. А я стояв розгублений i очманiлий, менi  хотiлося  смiятись  i
плакати.
   Усi наступнi днi жив у свiтi ясному, можна сказати - пiднебесному,  мо?
життя рiшуче одмiнилося, я мрiяв  про  речi  високi,  прекраснi  й  навiть
спiвом сво?м сягав таких висот, яких не  сягав  нiколи.  До  того  ж  став
охайнiше вдягатися, ковнiр вишито? сорочки зав'язував кольоровою стрiчкою,
шапку одягав так, що мiй темно-русий, трiшки кучерявий чуб виглядав  з-пiд
не?, i купив у волоха гарний  жупанок,  мовби  на  мене  шитий,  щоправда,
побачивши мене в тому жупанковi, Уляся залилася реготом: "Що це ти, Iване,
в ляхи записався?, Жупанок виявився ляським. Я знiтився, але  Улясин  смiх
не образив мене.
   Блукав по подвiр'ю i думав: Боже, що  ти  сотворив  зi  мною!  Як  менi
тривожно i як гарно, як обнадiйливо-солодко. Ось для чого  цей  свiт,  ось
для чого живуть люди. Прокидаюся й думаю, що побачу сьогоднi Улясю й  вона
усмiхнеться менi, а бiльше менi нiчого  не  треба.  Я  мовби  летiв  понад
свiтом на невидимих крилах,  був  по  вiнця  заповнений  коханням,  навiть
поховальнi дзвони в Онуфрi?вськiй, найближчiй до нас, церквi  видзвонювали
менi не сумно, печально, а збадьорливо й весело. Се грiх  великий,  i  вiн
також на менi. Як i той, що Божi слова "любiть один одного так, як я любив
вас, я переiнакшував у серцi на любов до дiвчини.
   Плекав мрiю пiти з Улясею в  лiс  ще  раз,  .сподiвався,  що  отой  чар
повторяться знову, але за два днi, в суботу, прибула карета з Глухова.  Ми
прощалися на людях, i Уляся всмiхнулася менi тiльки в останню  мить,  коли
пiдбiг до вiконечка з другого боку карети. Усмiхнулася й  помахала  рукою.
Карета з гетьманськими вензелями на дверцятах рушила з мiсця.
   Наступного дня Оленка запитала мене:
   - Ну як той мiй наречений?
   Менi чомусь це вельми не сподобалася, адже мовби  йшлося  про  рiч,  до
яко? вже прицiнилися i яку хочуть придбати, Оленка ж,  як  на  мою  думку,
була не така.
   - Наречений? - сказав я.- Хiба вже заручилися?
   - Не заручилися... А чого ото ми ?здили  до  Глухова  i  Якiв  при?здив
сюди? Чи ти й справдi нi про що не здогаду?шся? Всi здогадалися.
   - Всi - нехай, тобi це встид.
   -  Отако?,-  розвела  руками  Оленка.-  Про  мене  йдеться,  а  я   маю
прикидатися дурненькою.
   - То й поцiновуй сама.
   Я сердився, бо Якiв увесь час зiгноровував мене або розмовляв, неначе з
маленьким чи недорiкою.
   -Я його ранiше не бачила i боялася, що вiн  буде  негарний,-  вже  щиро
зiзналася Оленка. I додала радiсно: - А вiн... вродливий i  веселий,  коли
захоче.
   - Отож, коли захоче.
   - А твоя гетьманiвна...
   Я спалахнув, як пороховий гнiт.
   - Що ти мелеш...
   - Ой-ой-ой... Святий та божий. Вона менi казала...
   - Що вона тобi казала?
   - Що ти... дурний... Нi, це я так.... Сказала, що ти не такий,  як  усi
парубки.
   Бачив по ОленцI, що вона гра?ться i навiть у мислях не ма?, щоби  Уляна
могла насправжки зацiкавитися мо?ю скромною персоною. I менi стало  тоскне
на душi.
   Дуже зрадiв, коли наступного дня Полуботок наказав збиратися в дорогу -
приспiв час обревiзувати сотнi полку, а також його власнi ма?тностi.
   По?хало нас тро?: я, Борзакiвський i Рубець, й пробули в мандрах аж три
тижнi. Тиждень прожили в селi Неданчичi над Убiддю. Полковник виторгував у
козачки ?вдокi? Кривопольчихи за чотириста п'ятдесят  золотих  i  тридцять
монет дрiбно? копiйчано? лiчби укра?нсько? в урочищi Розсудовщина сiножать
та лiс з бортним i не бортним деревом, але до бортя гожим. У тому лiсi  на
хуторi ми й жили, копали копцi та ставили стовпи межовi - кляки.  Тодi  ще
полкова скарбниця не була вiдокремлена вiд скарбниць власних, полковничих,
то що багатшою була скарбниця - багатшим i полк. Щоправда, якщо в  якогось
полковника забирали уряд, то забирали тiльки ранговi ма?тностi, а всi iншi
лишалися у його володiннi.
   Дво?  неданчичiвських  селян  та  нас   тро?   викопували   в   урочищi
Розсудовщина мiж рiчкою та болотом старi потрухлi стовпцi й ставили  новi.
Обiдньо? пори  селяни  по?хали  возом  до  села,  а  ми  розташувалися  на
галявинцi пiд двома корячкуватими  дубками  й  зварили  кулiш  з  таранею.
Селяни видрали гнiздо диких бджiл i половину стiльника залишили нам,  отож
сьорбали ще  й  окрiп,  заправлений  материнкою.  Туркотiла  десь  у  лiсi
горлиця, повiвав легiт-вiтерець,  ми  розкошували  на  галявинi  довго.  I
розповiв я за обiдом почуте в садочку Скоропадського про гетьмана  та  про
Полуботка.
   - А що ж,- мовив Борзакiвськмй, ладненько,  ножичком,  якого  носив  на
поясi в шкiряному чохлику, краючи на лустi хлiба тоненькими смужками сало.
Навiть тут,  серед  лiсу,  вiн  був  вштивий,  охайний.  Такий  скрiзь.  В
чернiгiвському "Пiд звiздою,, найчастiшого чину шинку,  вiн  п'?  вишуканi
угорськi вина, а в чорнiй, неначе дiгтярня, придорожнiй корчмi смердючу, з
пригарою горiлку, але й там i там п'? шляхетно, та ще й так, неначе робить
комусь - тому ж корчмаревi - ласку -
   Козаки ще тодi, десять лiт  тому  назад,  кричали  на  гетьмана  нашого
полковника. Якби ?м такого вождя...
   - Якого там ?м вождя... ?м поми?в добрих та дертi. Череда, вона  череда
i ?,-буркнув Рубець.
   - Та що ти  таке  кажеш,-  обурився  Борзакiвський.-  Скiльки  валечних
козакiв прославилися пiд Ревелем та пiд Дербентом...
   - Еге ж, на чужiй вiйнi. А ?хнiх малжонок та дiтей  москалi  женуть  на
фортечнi роботи...
   - Розсмикали народ, розтягли...
   - А я що кажу,- похмуро правив Рубець.- I вся громада... Хто в луг, хто
в плуг. Скiльки ? таких, що ладнi злизувати порох з чужинських чобiт, якби
тiльки ?х не  чiпали.  Посхиляли  голови  -  погубленi  копiйки  на  землi
шукають, позгинали ши?, лишень накладай ярма. Ще й тих, хто  прагне  волi,
тягнуть до дуба...
   - Та ж  не  всi,  не  всi,-  гарячкував  Борзакiвський.  Його  вродливе
продовгувате блiде обличчя розчервонiлося, очi сiяли iскри.-Ще ж  недавно,
згадай... За Мазепою... Кинув вождь клича...
   - Який там вождь i де вiн кинув клича? В  себе  в  подушках?  -  Рубець
цiдив слова крiзь тонкi губи, ледве розтуляючи ?х. Його обличчя бридилося,
на чоло лягла тiнь.- Перехитрував сам себе батуринський гетьман.  Та?в  од
усiх свiй замисел, клявся царевi в дружбi, от i дота?вся.  Розтягнули  цар
та Меншиков усе вiйсько гетьманське - п'ять тисяч пiд Ревель, п'ять  тисяч
у Глухiв... i лишилося з ним врештi-решт п'ять тисяч козакiв,  якi  нiчого
не знали, не вiдали. I коли гетьман вiдкрив ?м свiй замiр,  порозтуляли  з
дива роти. I навiть тодi гетьман  барився...  А  цар  Петро  -  картку  за
карткою: Мазепа,  в  супротив  нашим  указам  та  велiнням,  робив  з  вас
панщинникiв. Я, бiлий цар, за  вас,  за  вашi  вольностi,  а  Мазепа  хоче
одiбрати у козакiв звання козацькi, хоче запровадити вас у рабство.  Отако
вiн писав. А гетьман твiй - води в рот набрав. Хiба не так? Зацiпило йому.
У царя вiйська двiстi  тисяч,  а  шведiв  жменька.  Та  й  тi  обтiпалися,
обносилися, охляли, тиняючись по ?вропах. Не дав ?м гетьман пiдмоги.
   - Старий вiн уже був, вельми старий,- скрушно мовив Борзакiвський.-  Он
Орлик...
   - Орлик, сокiл, горобець... I правильно зробили тi козаки, що не  пiшли
за Мазепою,- раптом пiднiс голос  Рубець.-  I  не  пiдуть  вони  нiколи...
Правдиво, Iване, я кажу?- Зненацька повернув до мене голову, i його гострi
брови-ножi зiйшлися на перенiссi. Сухе обличчя випромiнювало неприязнь.  Я
щось забелькотiв, бо ж не знав, що сказати. '
   - Чого це ти унадився до нас?.. I вуха в тебе, як вареники... Такi вуха
багато вмiщають. Так дай одвiт - правдиво я кажу чи нi? Що ти  дума?ш  про
Мазепу та про царя нашого? *
   - Цар... вiн вiд Бога. Так нас учили... Вiн нас вiд ворогiв  захища?...
А Мазепа?.. Не знаю. Малий  я  ще  тодi  був...  Анахтему  йому  в  церквi
проголосили...
   - Тодi ти був малий, а тепер надто великий. Схоже, що кажеш  правду.  I
все одно тебе треба повiсити на соснi. Про  всяк  випадок.  Стiльки  тепер
донощикiв розвелося...
   - Я не донощик.
   На обличчi Рубця - й тiнi усмiху. Воно жорстоке й суворе.
   - А хто ж ти такий?
   - Не знаю. Нiхто...
   - Ну, а коли нiхто... Нащо тобi ряст топтати. Бачиш оту сосну, а на нiй
товсту гiлляку...
   - Досить, Василю, не лякай хлопця,-обiзвався Борзакiвський.
   - Та який вiн хлопець. У нього  вже  матня  протрухла.  Може,  вiн  уже
стонадцять доносiв написав? Занадився до канцелярi?, сидить i  слуха?.-  Й
колупнув великим, сливе колiйським ножем землю. Цього ножа носив  з  собою
скрiзь, ним пiдстругував пера й ним же наштрикував сало,
   Я розгубився, але чомусь не злякався. Таки не мiг зрозумiти, жарту?  чи
погрожу? насправжки недовiрливий i ядучий Рубець. Чомусь був  переконаний,
що вiн, не мигнувши оком, може виконати свою погрозу.
   - Не чiпай ти його,-врештi гримнув Борзакiвський.- Тво? жарти...
   - А я не жартую,-похмуро кинув Рубець.- Я бачив, як вiн молиться... Вiн
дуже святобливий. Нехай поклянеться на хрестi...
   - Та ж ми  нiчого  не  говорили,-  обурився  Борзакiвський.-  Споминали
минуле... Яким був Мазепа... Немудрим був,  ти  сам  сказав.  Йди,  Iване,
подивися на конi.
   Я здогадався, що Борзакiвський вiдсила? мене, аби поговорити  з  Рубцем
наодинцi.
   По тому Рубець бiльше мене не чiпав, а мо? серце тануло  вiд  вдячностi
Борзакiвському. Таку  вже  мав  вдачу,  комусь  та  офiрувати  себе.  Нинi
офiрував Борзакiвському, а також Улясi, в чому боявся  зiзнатися  собi.  I
носив ?? в сво?му серцi, носив скрiзь i повсюди, день за  днем,  слово  за
словом перебирав у  згадках  всi  нашi  розмови,  всi  перемови,  позирки,
почувався щасливим i нещасним, бо  в  щастя  повiрити  не  мiг,  почувався
незмiрне багатим на щось таке, що да?ться тiльки окремим людям, i не хотiв
забiгати далеко вперед думкою: що з того буде, мабуть, нiчого, але я й так
маю багато. Нi, неправда, я переживав страшенно,  адже  прагнув  одвiтного
кохання й  сподiвався  на  нього  сво?м  спраглим  серцем.  Сподiвався  не
надiючись.

   * * *

   На Петра  i  Павла  з  Глухова  при?хав  до  Чернiгова  маршалок  двору
гетьманського з та?мною звiсткою, про яку того ж  дня  знав  увесь  хутiр:
одразу по закiнченнi успенського посту  вiд  сина  лубенського  полковника
Якова Маркевича (всi казали: "Вiд Настi-гетьманшi,) прибудуть свати.
   Життя  на  хуторi  над  Стрижнем,  яке  плинуло  спокiйно   та   рiвно,
заклекотiло, так клекотить тиха рiчечка, коли вкочу?ться у  вузьке  русло.
Вiд Петра i Павла до кiнця успенського посту часу - кiт  наплакав.  Роботи
вистачало всiм, навiть мене Оленка приставила  до  дiла:  вертiлася  перед
мною у все нових та нових уборах i запитувала, якi ?й найбiльше личать.  А
я тямив у тому, як баран у Бiблi?. Оленка вертiлася передi мною,  й  мовби
самi сiдали на не? i потiм  злiтали  люстриновi  шнурiвки  з  золотими  та
срiбними сiтками, штофнi, полутебеньковi кунтушi, парчевi  керсетки...  На
заручини  вона  збиралася  одягнути   кунтуш   грезетовий,   бiло-рожевий,
обкладений срiблом i золотим газом з парчевими закладками; золото й срiбло
сяяло, й сяяли Оленчинi очi, й шовком переливалася довга  коса,  й  чимало
волосин випручувалися з не?, вилися  довкруж  голови,  творячи  з  дiвчини
кульбабу.
   Але часом i на не? находив якийсь дивний смуток, й тодi  вона  йшла  до
мене та тихо просила:
   - Заграй менi, Iваночку, чогось журного. Скоро по?ду од  батенька...  I
вже хiба при?ду в гостi. I тебе отакого... щирого не побачу.
   I грав я ?й "За густими лозоньками бiжить рiчка стру?чками, плаче дiвка
слiзоньками,; а далi про те, як "..летить  стрiла,  та  уздовж  села,  ох,
чей-лею, та уздовж села. Та убила стрiла вдовиного сина,, а також про  те,
як каже мати синовi:

   Iди ти, сину, мiж чужi люди,
   Чи не лучче тобi на чужинi буде?
   ...Тяжко, тяжко менi тебе
   З дому одправляти,
   А ще тяжче бiля себе
   В незгодi держати...

   А сам собi спiвав "Чом дуб ж зелений? Лист туча побила. Козак невеселий
- лихая година!,
   Оленка ж досидить бiля мене, посуму?, а наступного дня прийде веселi  й
скаже:
   -- Оце, Iване, якби вiтець не вiддавав мене замiж, пiшли б ми з тобою в
монастир. Я - у свiй, жiночий, ти - у свiй, чоловiчий. Увечерi здибувалися
б бiля перелазу. Молилися вкупi.
   На другий день по закiнченнi посту при?хали  Якiв  з  старостами.  Якiв
привiз усiм гостинцiв i знову чарував усiх веселою вдачею,  товариськiстю,
шанобою до старших. Милувалися  ним  усi  суспiль,  навiть  я  не  мiг  не
визнати, що наречений красний... I дотепний, i поштивий, i меткий. А ще  ж
на ньому жупан люстриновий, ще ж шапка з срiбною китицею,  ще  ж  шабля  в
шагреньових на дiлках з золотими кiльцями.  Майбутньому  тестевi  найдужче
сподобався влучною стрiльбою.  Полковник  кохався  в  стрiльбi  з  лука  й
влаштував стрiлецькi луковi змагання, й молодий Маркевич стрiлив лiпше  за
всiх козакiв, поступившись тiльки самому полковнику.
   Якiв з старостами вiд'?хали з хлiбом-сiллю, а  Полуботок  по?хав  услiд
домовлятися про весiлля, про придане та про iншi необхiднi  в  такiм  дiлi
речi. Мене з собою не взяв. Я нудив свiтом i  не  знав,  що  менi  робити.
Одначе  полковник  небавом  повернувся,  й  один  з  козакiв,   якi   його
супроводжували, тихцем вручив менi цидулу вiд Улясi В тiй цидулi  не  було
нiчого такого, що б свiдчила про особливу приязнь дiвчини  до  мене,  вона
запитувала, що я роблю, чи вивчив якихось нових гарних пiсень, а  в  кiнцi
жартувала, що ?? Тур, пес, не забув про мене,  скуча?  по  менi,  гострить
зуби й не дочека?ться, коли я знову стрибну через паркан.
   Я заховав листа в шапку й не скидав ?? кiлька днiв. Знiмав  ??  десь  у
шалинi й читав-перечитував цидулу, шукав у нiй пота?много змiсту, знаходив
його й не знаходив, але мене радувало вже одне те, що Уляся не забула  про
мене. Вродив до луках, полях з ?диною думкою - про не?.
   А осiнь стояла пречудова. Ходила  понад  дозрiлими  гречками  невидимою
хмаркою, надала згори лебединим пiр'ям, розквiтала на водi бiлими лiлiями.
Власне, це ще було пiзн? лiто, осiнь вплiталася в нього, як  одинока  сива
волосина в розкiшнi чорнi кучерi.
   Виконавши ту чи ту роботу, я, як i ранiше, любив посидiти в  товариствi
Борзакiвського,   Биковського,   Рубця   та   iнших   канцеляристiв.   Усi
канцеляристи, окрiм кiлькох одружених, жили разом, в однiй хатi, що стояла
на Могилках помiж обивательськими будинками,  вони  називали  ??  куренем.
Канцелярiя приймала й вiдправляла всю кореспонденцiю, вiдала пiдкоморними,
судовими справами, а наглядав за всiм старший канцелярист, який мав за  те
хутiр на ранг. Канцеляристи - люди освiченi, майже всi  вивчали  науки  :в
колегiях,  деякi  навiть  за  кордоном,  але  й  вiйськовi  також,  любили
поширмувати в садочку за хатою на шаблях, поборотися, поборюкатися, але не
менше  любили  попширмувати  словами  з  наук  фiлософських,  камерних  та
вiйськових. О, ту вiйськову науку, вичитану з книг, вони  знали  лiпше  за
будь-якого полковника, який доскочив свого чину  шаблею.  Невдовзi  я  вже
знав, що всi  канцеляристи  рiвнi  мiж  собою,  одначе  не  однаковi  всiм
доручають справи. ? доручення, котрi не вносяться до полкового журналу, ?х
виконують тiльки вельми довiренi особи, такi як Борзакiвський або той-таки
Рубець. Можливо, те й породжувало  в  декого  з  канцеляристiв  заздрiсть,
одначе невелику,- пильнi справи вимагали пильного сповнення.
   На той час я також  справляв  писарськi  та  канцелярськi  обов'язки  й
справляв  старанно,  але  тiльки  в  полковничому  домi,  й  мрiяв   стати
вiйськовим канцеляристом. Канцелярист - людина залежна,  але  й  вiльна  у
вирiшеннi справ, та я й не вельми шукав  для  себе  повно?  вiльностi,  бо
здогадався, що ?? нема? в свiтi.  Велике  благо  зростити  в  собi  квiтку
свободи; поливати ??, одначе найчастiше трапля?ться  так,  що  або  хробак
почина? гризти ту квiтку., або наста? посуха,  або  хтось  лине  окропу  й
спече ?? вмить. Гарту?ш свiй дух, гарту?ш, а  далi  один  прикрий  випадок
кине тебе до прiрви, й почина?ш мучитись, нарiкати на самого себе, чому не
був мудрiшим, чому не послухався розумних людей, чому не  втишив  гордiсть
свою. Всi людськi справи марнотнi, але  й  без  них  важко,  кожна  людина
повинна знайти сво? мiсце, свою роботу, з яко? ?сти хлiб, я ж  i  досi  не
знав, до якого берега приплисти. Яка ти людина - це вирiшу? Бог, а як тобi
жити в свiтi - ти сам. Я ще не вирiшив цього для себе, можливо,  й  служба
канцеляриста сподобалася менi з споглядання роботи  Борзакiвського,  Рубця
та iнших, але вона засвiтилася менi в пiтьмi життя маленькою  свiчечкою  й
повела далi. Бо ж служба канцеляриста - крок до  якогось  уряду,  крок  до
Улясi, за недовченого академiста гетьман  свою  дочку  не  вiддасть...  Не
вiддасть вiн, звичайно, й за довченого,  i  не  пiде  за  мене  зроду-вiку
Уляна, але ж... хоч помрiяти про це можу!
   ...Хороше  було  посидiти  вечiрньо?  пори  в   куренi   канцеляристiв,
послухати мудро? розмови, суперечок, схожих на академiчнi  диспути,  чи  й
звичайних теревенiв - про дiвок та  молодиць,  застрашливих  оповiдей  про
вiдьом, упирiв, вовкулакiв. Але ще бiльшого щастя й  честi  випадало  менi
iнодi послухати розмов у свiтлицi пана полковника.  Надто  коли  сходилися
туди вченi мужi мiста, здебiльшого ченцi.
   Малим колегiантом, чи, як  казали  у  мiстi,  по-старому,  по-давньому,
семiнаристом, я й гадки не мав, що в нашому мiстi стiльки вченого люду, що
воно  славне  по  далеких  далекостях  не  тiльки  церковними   казаннями,
проповiдями чесних чернiгiвських ченцiв, а й "Четьями мiнеями,, рiздвяними
та всiлякими iншими вiршами,  фiлософськими  трактатами,  видрукуваними  в
друкарнi  Тро?цького  Iллiнського  монастиря.  Колись  менi  було   просто
байдуже, де ця чи та книжка видрукувана i хто ?? написав, i тут, i в Ки?вi
я чув iмена вчених достойникiв Кирила Транквiлiона Ставровецького,  Лазаря
Барановича, Iвана Величковського, Iоаникiя Галятовського, Дмитра  Туптала,
Iвана Максимовича, я читав  "Перло  многоцiнне,  i  "Руно  орошенне,,  сам
вчився вiршувати за тими зразками, хоч великого потягу  до  вiршування  не
мав, вiршi писав здебiльшого на уроках, а вчили  нас  пi?тики  латиною,  й
здавалися менi всi тi мужi  далекими,  майже  захмарними  небожителями.  А
виявля?ться, вони ходили по тих самих вулицях, по яких ходив я, сидiли  на
тих самих каменях, на якi iнодi сiдав я, й не тiльки  жили  та  ходили,  а
живуть i ходять донинi й мають за  честь  навiдувати  пана  полковника,  у
зшитках якого ? чимало вiршiв, списаних зi зшиткiв iнших авторiв, а  також
власних. Щоправда, сам Полуботок власних вiршiв нiколи не читав  (можливо,
вiн i писав  ?х  лише  за  молодостi),  але  залюбки  слухав  пi?тiв,  якi
приходили до нього в гостину.
   Поважнi ченцi, попивши узвару та по?вши гречаних  млинцiв  з  кав'яром,
читали  вiршi  про   Бога-вiтця   та   Бога-сина,   оповiдали   по-латинi,
по-польському чи й по-нашому про муки  Богородицi,  славили  апостолiв  та
святих  отцiв  церкви,  сперечалися  з  приводу   трудiв   Туптала   "Руна
орошенного, та  "Четь?в  мiне?в,;  про  працi  землякiв  наших,  укра?нцiв
Стефана  Яворського  та  Феофана  Прокоповича,  висловлювалися   обережно,
делiкатно - надто на високих схiдцях сидять, бачать звiдти далеко,  можуть
дiстати й тут. Я  слухав  благоговiйно,  мо?  серце  сповнялося  священним
щемом, одначе, на мiй подив, на другий день майже нiчого  з  того  не  мiг
пригадати. А от про вибрики зухвалого Купiдона, який мета? стрiли в дiвочi
та парубочi серця, може помилково або й  задля  розваги  вцiлити  в  серце
одруженого козака, а то й  попа  -  те  пам'ятав.  Змiстом  всi  тi  вiршi
здебiльшого були повчальнi, лише вряди-годи прорветься  насмiх,  i  тiльки
дво?  з  гостей  одважувалися  читати  такi  вiршi  -  один  був  колишнiм
канцеляристом, а нинi бунчуковим  товаришем,  другий  професором  колегi?.
Ченцi на вiршi про Купiдона хмурилися. Полуботок ледь-ледь усмiхався.
   Вiршi на тих посиденьках читали  вряди-годи,  значно  частiше  точилися
вченi диспути чи просто розмови про давнiй свiт, про розум i дурiсть,  про
чужинськi землi, у яких хтось iз  присутнiх  колись  побував,  звича?  тих
народiв,полковнику у час шведчини за царським указом довелося помандрувати
з помiчним козацьким вiйськом у Польщi та Саксонi?,-  про  царiв  Кiра  та
Мiда. Персону росiйського  царя  обминали,  а  от  про  нововведення,  про
iноземцiв при царському дворi, про науковi потуги тамтешнiх  вчених  мужiв
мовлено немало, бо, знову ж таки, чималу вагу в усьому тому  мала  персона
Стефана Яворського, нинiшнього блюстителя патрiаршого  престолу,  а  перше
ки?во-чернiгiвського вченого фiлософа та поета. Нинi  туди  по?хав  iнший,
вже ки?вський, але знаний багатьма присутнiми,  ритор  та  поет,  богослов
Феофан Прокопович. Цi спасеннi для мо?х вух бесiди здебiльшого провадилися
не в будинку, а в наметi, який стояв у саду, або  гостi  всiдалися  просто
неба, пiд яблунею на великому турецькому килимi.
   Поважнi пi?ти читали про кабишi Купiдона, й були в  тих  вiршах  зради,
сльози, смертi з туги по милому чи по милiй, одначе я бачив, що Купiдон не
вразив жодного читальника тих вiршiв, можливо, й  жодного  разу  в  життi.
Пi?ти розповiдали про кохання без вогню i без жару, занадто мудро, занадто
розважливо,  занадто  холодно,  аби  повiрити,  що  серце  когось  iз  них
пронизала стрiла Купiдона. Я також знав про кохання дуже мало, але й того,
що знав, вистачало, аби зробити такий  висновок.  Всi  вони  благословляли
любов i не знали про те, що нею можна жити i в хвилi  проклинати  ??  Вони
славили ?? як Божий дарунок  i  не  вiдали,  що  вона  бува?  диявольським
насланням i спопеля? всю людину, ??  тiло  й  душу,  робить  з  не?  раба,
вбивцю, неключимого мерзотника. Саме так  почувався  нинi  я.  Вона  бува?
грубою,  як  колода,  й  зiтканою  з  прозорого  срiбного  павутиння,  але
невiдомо, коли вона лiпша, i все ж вона - найбiльше  щастя  свiту,  хоч  i
найбiльша його мука.
   ...День вiд дня лiлiй на плесах ставало  менше,  а  пiр'я  з  пiдхмар'я
падало бiльше. Почалися дощi, намет у саду згорнули, посиденьки з пивом та
вiршами  перенесли  до  свiтлицi,  а  вiдтак  вовн  скiнчилися  зовсiм:  з
пiвнiчно? столицi вiд царя впало велiння чернiгiвському полковнику  йти  з
початком зими з полком у Ладозький похiд, вести  передню  партiю  козакiв.
Вслiд за нею пiдуть ще двi партi?.  На  чолi  друго?  партi?  стати  мо?му
батьку, третьо? - лубенському полковнику Андрiю Маркевичу.  Заголосили  по
мiстах та по селах жiнки, похилили голови козаки;  пiдсусiдки,  якi  мають
спорядити козакiв у похiд, а деякi i йти з ними, заклопоталися провiантом,
кiньми, саньми, збро?ю. В  Чернiговi  та  Глуховi  поспiшали  з  весiллям.
Власне, весiлля мали справляти в Лубнах, у  Маркевичiв,  одначе  весiльний
по?зд Глухiв обминути не мiг.  I  що  таке  вiнчання  в  Лубнах,  а  що  в
гетьманськiй  столицi,  в  соборнiй  церквi,  з  гарматною  стрiльбою   та
фей?рверками! Для мене ж важило лише те, що i я ?хав у тому по?здi.  А  ще
бiльше, що Уляся зустрiла  мене  з  неприхованою  радiстю  й  сказала,  не
криючись, що чекала на мене. "Я так на тебе чекала, так чекала!, В  грудях
менi спалахнула пожежа, чомусь стало важко дихати, й котився,  котився  по
мо?х жилах вогонь, й не було того, чого не  звершив  би  в  ту  мить...  Я
сказав Улясi, що йду у Ладозький похiд, вона злякалася й  почала  просити,
аби в той похiд не йшов. Але я вiдказав, що така воля мого  батька  i  йти
маю з ним, у його партi?.
   - Ти ж там загинеш, такий... такий...- i  не  доказала,  одвернулася  й
витерла кулачком очi.
   - Пробач менi, Улясю,- сказав тихо.- Не досто?н я тебе. Бiля тебе  такi
парубки... козаки... звитяжцi А я...
   Уляся  враз  стрепенулася,  зблиснула  очима,  тупнула   чобiтком,   аж
схопилася луна.
   - Та на  дiдька  вони  поздавалися  тi  звитяжцi,  тi  хвальки...  Менi
потрiбен ти... отакий дурний... i хороший.
   А я сидiв i не знав, радiти менi чи сердитися, й не знав за  вiщо  вона
мене покохала, такого книжного та тихого, бо ж не знав,  за  вiщо  взагалi
дiвчата кохають хлопцiв.
   Ми освiдчилися одне одному в коханнi, нас  пiдштовхнуло  до  того  чуже
весiлля, його шал, його безум, його вир,  на  нас  там  нiхто  те  звертав
уваги, i ми були на велелюддi на самотi. I я трохи показав  себе  на  тому
весiллi, бо, коли потомилися  музики,  зiграв  по  черзi  на  скрипцi,  на
цимбалах i на бубонi шiсть козачкiв, а потiм ще й на кобзi  Ми  бiгали  по
саду, по покоях, ми мовби подурiли вiд  веселощiв  i  печалi,  яка  стояла
близько-близько, за порогом, але ми жодного разу не поцiлувалися, та  я  й
не прагнув того, бо, мабуть, було б забагато для щастя.
   Прикоханi долею, ми рiдко помiча?мо нещастя iнших. Щоправда, то були не
нещастя, але двi перчини пригiрчили Оленчине та Яковове весiлля. Перша та,
що гетьмановi нездужалося, й вiй ледве  дочекався,  поки  попи  повiнчають
Якова та  Оленку,  вiд'?хав  у  каретi  додому.  Вiд  соборно?  церкви  до
гетьманського дому подати рукою, вся весiльна челядь йшла пiшки. I сталася
нам пригода, яка налякала всю бiлу й чорну челядь, потiм дехто вгадував  у
нiй лихе провiщення молодим. У мiсто, прочувши про весiлля, прибуло чимало
всiлякого люду, а також купцiв, а за ними, як то завжди ведеться, старцiв,
музик, циганiв. Цигани, тi особливо  нахабнi,  перепиняють  людям  дорогу,
хапають за поли, ходять поперед вихилясом. Одна така ватага заступила  нам
вихiд з вулицi на площу, цигани били в бубни, дудiли в дудки  й  тягли  за
собою велетенського ведмедя, який ревiв i опирався й не  хотiв  танцювати.
Невiдомо, що зробили йому цигани, кажуть, у таких випадках  вони  хлюпають
йому пiд хвiст скажено?, може, хлюпнули бiльше, нiж треба, ведмiдь  раптом
заревiв так, що всiм позакладало вуха, метнувся вбiк i вирвав ретязь з рук
низенького мiцного цигана,  той  упав,  ведмiдь  переступив  через  нього,
звiвся на заднi лапи й пiшов на нас. Заверещали жiнки та дiвчата, i всi ми
подалися назад, але й втiкати було нiкуди -  ззаду  напирав  натовп,  який
випливав з церкви. Розгубилися всi, тiльки Полуботок не вiдступив,  дiстав
з пiхов шаблю й виставив ?? перед себе. Ведмiдь з ревiнням  наближався,  а
Полуботок стояв незворушно - великий, спокiйний,- шаблею не замахувався, а
тримав ?? вiстрям наперед. Шабля була  велика,  широка,  майже  пряма.  Ще
мить, i пролл?ться кров. Звiра чи людини. I раптом звiр зупинився,  нагнув
голову,- здавалося, вiн нюхав  шаблю,  ревнув  ще  двiчi  й  опустився  на
переднi лапи. Тепер вiн дивився  знизу  вгору,  його  маленькi  червонястi
очицi горiли жаринами. З розтулено? пащеки капала слина. Але вперед вiн не
йшов, здавалося, ведмiдь просто здивований. I в цю мить  налетiли  цигани,
дво? вхопили за ретязь, ще дво? почали хлюпати чимось ведмедевi на голову.
Вiн крутив нею, i не зрозумiти, зле йому було чи  при?мно,  не  виривався.
Цигани забили в бубин й потягли його за собою.
   Друга прикрiсть також йшла вiд гетьмана. Ми мали вiд'?хати з Глухова  в
понедiлок, а гетьман наполягав, щоб залишилися до середи. На той день  вiн
скликав усiх полковникiв i  збирався  зачитати  ?м  царську  грамоту,  всi
полковники повиннi були розписатися, що чули ?? й  виконають  усi  царськi
велiння. В грамотi йшлося про постiй нових гусарських полкiв  по  Укра?нi,
про збирання на  них  запасiв  та  коней  з  ратуш  й  найсуворiшим  чином
заборонялося козакам гетьманщини мати  будь-якi  стосунки  з  запорожцями,
котрi отаборилися бiля Бендер, не давати туди нi порохового,  нi  хлiбного
перевозiв й перехоплювати всiх людей, котрi йдуть у той бiк або вертаються
звiдти. Гетьману клалося в провину, що колишнiй генеральний писар Григорiй
Шаргородський повернувся з  Бендер  вiд  Орлика,  якого  втеклi  запорожцi
обрали пiсля смертi Мазепи сво?м  гетьманом,  i  що  вiн  тепер  сидить  в
Городищi урядником, i деякi iншi мазепинцi вертаються й проживають тихо по
селах та мiстечках. Гетьман вельми налякався, казав, що нiчого не зна? про
Шаргородського та всiх iнших мазепинцiв, вiдписав царевi, що сповнить  усi
його велiння, i вiдiслав листа запорозького,  написаного  у  вiдповiдь  на
гетьманiв, i листи-унiверсали.  Той  запорозький  лист  мав  розвiяти  всi
царевi сумнiви. Запорожцi писали:  "Вельможний  мосце-пане  Скоропадський,
гетьмане московський. Унiверсал ваш увещевательний пiдписом руки  вашо?  i
двома печатьми,  ?диною  вiйськовою,  а  другою  московською,  утверджений
получили i, по звичаю, на радi  вслух  всiм  вичитали,  нiчого  нового  та
корисного для себе не чули, окрiм одна  неправда  та  прелесть  московська
iзображена, ответству?м: а во-первих,  удивля?мося,  iж  ваша  милость  не
встида?ться титулуватися вiйська Запорозького обох бокiв Днiпра гетьманом,
коли ж ми вашей милости аж сами собою, анi через послiв наших,  анi  через
письмо войсково? на той уряд не обрiтали, на який ваша  милость  возведенi
зостались пiд мушкетами московськими внутрi города Глухова,.
   Полуботок знав про царську грамоту, гетьман ще ранiше прочитав йому,  а
про що вони говорили по тому - невiдомо, полковник вийшов  з  гетьмансько?
свiтлицi хмарний i одразу наказав кульбачити конi. Полуботок пiд  царською
грамотою свiй пiдпис поставити  вiдмовився,  й  не  пiдписалися  всi  iншi
полковники, окрiм гадяцького, прилуцького, полтавського та лубенського.
   Через той поспiх не змiг я як слiд  попрощатися  з  Улясею,  забiг  на.
кiлька хвилин, i вона розгубилася також, бо ж  збиралася  подарувати  менi
освяченого  хрестика  на  дорогу,  який  би  оберiгав  мене  вiд  усiляких
напастей. Вiддала його домашньому священику, аби окропив водою з Афона,  а
той не встиг хрестика повернути. I тодi  вона  вхопила  шматочок  червоно?
весiльно? стрiчки, котрий подарувала ?й Оленка, й дала менi.  Обпекла  мо?
вуста поцiлунком (в сiнях уже заскрипiли дверi), i я побiг на вулицю.
   Улянин дарунок я пришив до натiльно? сторони сорочки, навпроти серця, й
пройшов з ним до далекого Валдаю та назад.

   * * *

   Всю осiнь i половину зими тривали приготування до  походу.  Заготовляли
провiант та овес, шили кожухи, кували конi та заливали салом  копита,  аби
не трiскались на морозi, лагодили  сани.  Вирушили  третього  лютого,  щоб
пройти по замерзлих рiках i  добутися  навесну,  на  початок  робiт.  Йшли
трьома партiями по кiлька  тисяч  козакiв,  не  рахуючи  пiдпомiчникiв  та
кашоварiв. Першу партiю вiв Павло Полуботок, либонь, по сво?х лiтах мiг би
лишитися вдома, одначе вважав, що мусить роздiлити з козаками все лихо,  а
також, що дасть лiпший порядок вiйську, краще вбереже козакiв,  нiж  хтось
iнший. Другу партiю вiв мiй  батько,  генеральний  хорунжий  Iван  Сулима,
третю - лубенський полковник Андрiй Маркович.  Я  випросився  в  батька  й
першу половину дороги йшов з Полуботком, а далi - з батьком.
   Недарма кажуть, що лихо ходить у парi зi щастям - випала Якову  щаслива
картка, заступив  батька  на  полковницькому  урядi.  Щоправда,  лубенська
старшина довго ремствувала, не хотiла ставати пiд руку парубiйка, в  якого
i  вус  ледве  засiявся,  навiть   написала   Скоропадському   скаргу   на
"новохрещеного  жида,,  як  поза  очi   називали   пана   Андрiя.   Одначе
Скоропадському  затулила  долонею  рота  Анастасiя  Маркiвна,  а  старшинi
показав волохатого кулака Андрiй Маркович. Вона вмовкла. Пан Андрiй  i  на
жида не схожий, все  в  походах  та  походах,  шаблею  заслужив  повагу  й
владарював також при допомозi кия та  мiцного  слова.  I  господарював  не
згiрш за будь-якого кревного  хлiбороба:  воли  в  нього,  як  гори,  конi
гладкi, добро? породи, земля родюча, доглянута.
   Партi? йшли на вiдстанi в  кiлька  верст  одна  вiд  одно?,  полковники
зносились мiж собою гiнцями. Нiчого пекельнiшого за той похiд не  пам'ятаю
у сво?му життi. Морози стояли трiскучi,  снiги  глибокi,  дорiг  не  було,
бралися в снiгах навпрошки, тримаючи напрямку  на  великi  мiста.  Другiй,
третiй партi? було трохи легше... А нам...
   Кiлькоро козакiв гнали попереду двi пари волiв у ярмах (конi  по  таких
снiгах пройти не годнi), воли мовби  пливли,  часом  з  заметiв  виглядали
тiльки кiнчики крутих рогiв, далi - воли з саньми впорожнi, за ними - воли
з саньми впiвпорожнi - так пробивали дорогу. А вже за ними увесь воловий i
кiнний обоз - везли провiант собi  та  харч  худобi,  барила  з  оковитою,
реманент до копальних робiт,  намети  й  всiляке  iнше  начиння.  Найдужче
пильнували за барилами - горiлкою зiгрiвалися, розтирали примороженi  руки
та ноги, лiкувалися. ?? везли в глабчастих  санях,  i  полковник  особисто
розливав куфи в носатки - по кiлькостi козакiв. Один козак вкрав двi  куфи
горiлки, за той злочин його прикували за руку до перших саней, i вiн  брiв
у снiгах.
   Проте й  сам  полковник  здебiльшого  також  iшов  за  першими  саньми,
тримаючись за рожен. Губи йому потрiскалися, обличчя  стемнiло,  лущилося,
чорнi, з крутим зломом бровi порудiли, вигострилися й стали як ножi.
   Спали просто на снiгу. Литвинськi  села  траплялися  рiдко,  були  вони
маленькi, по десять-п'ятнадцять хат, навiть старшина не  вся  втоплювалася
туди. В тих нужденних селах  не  можна  було  купити  нiчого;  овес,  сiно
коштували неймовiрно дорого. А наш фураж, наш провiант танули, як вiск  на
вогнi. I вже козаки збували за безцiнь зброю, одяг, аби прохарчувати решту
коней, якi худнули й гинули. Наша путь була  встелена  чорними  могилками,
котрi одразу присипав снiг, та кiнським трупом. Згра? вовкiв iшли за нами,
й вночi довкола табору стояло виття, вiд якого холонула в жилах  кров.  Не
дай, Боже, вiдбитися вiд валки на кiлька верст -  рознесуть,  розшматують,
по тому знаходили тiльки пiдкови та срiбнi, в iне?, шаблi. А довкола  бiла
пустка, лiси та болота, де очерет на  десятки  верст,  мiрiади  схожих  на
запорозькi чуби мiтелок метляються пiд вiтром, i течуть  помiж  верболозiв
бiлi снiговi змi?. На одному такому болотi одразу тро? саней пiшли пiд лiд
у опар. Козаки почали роз'?жджатися вбоки, й провалилося ще дво? саней.
   Ми йшли i йшли вперед, немов приреченi на загибель, i кров замерзала  в
наших жилах, i замерзала думка, й навiть гнiв i той пришерхав -  бо  ж  на
кого пролити його!  На  полковника  ?ропкiна,  приставленого  до  нас  вiд
глухiвського  мiнiстра-резидента   Протась?ва?   Так   полковник   i   сам
найдовався, як i ми. I ?в той самий кулiш. Щоправда, одного  разу  ?ропкiн
пiдняв палицю на козака, який пiдпихав пiд гору полковниковi сани, й  саме
нагодився Полуботок, однi?ю рукою стиснув ?ропкiна за руку, другою  вирвав
палицю й кинув ?? в кущi.
   Вони довго стояли один проти одного, ?ропкiн у  кошлатiй  бiлiй  шапцi.
Полуботок у татарському башликовi, облямованому  щетиною  iнею,  й  врештi
шапка попливла до саней, а башлик вперед по дорозi.
   Не знаю, як я витримав той похiд - не вмер вiд виснаги, не  замерз,  не
провалився пiд лiд. Бо хоч Полуботок опiкувався мною, i  вшушкалм  мене  в
вовчi кожухи, i було припоручено наглядати за мною одному козаковi, одначе
тяготи були неймовiрнi. Бiльшу частину путi  я  лежав  на  санях,  вкритий
кожухами, бо чиряки обсипали мо? тiло й приморозив пальцi на лiвiй нозi. I
все ж, либонь, дужче за кожухи  грiла  мене  й  охороняла  Улясина  любов,
подарована нею пришита  до  натiльно?  сторони  сорочки  червона  весiльна
стрiчка. Кожного разу, перед тим як заснути, я обмацував  ??  пальцями.  I
тодi бачив Улясю такою,  як  на  весiллi.  В  чорному  стро?,  з  червоною
стрiчкою довкола, голови, з червоною шовковою хусткою  на  ши?  -  цi  два
кольори надзвичайно пасували ?й, робили схожою на заморську  царицю;  була
горда й неприступна для всiх, i така доступна менi. Боже, було  це  чи  не
було? Буде ще чи не буде? Буде, якщо витримаю цей похiд!
   З маленьких радощiв пам'ятаю  такi:  стали  у  вiдлигу  бiля  вузенько?
рiчечки, й хтось з козакiв невiдь-яким побитом дознав, що в рiчечцi багато
риби й вона гуля? на вiдлигу. Козаки прорубали лiд, сплели з мерзло?  лози
запруду й поставили ?? в рiчку, й  пробили  кiлька  дiрок  та  погнали  до
ополонки дерев'яними хохлями рибу, й пливла вона, як плав, ??  вичерпували
невеликими пiдсаками просто на снiг, риба ворушилася,  а  далi  завмирала.
Риба - дрiбна, особливо багато було в'юнiв, гори ?х чорнiли на снiгу.
   Радощi-маленькi, а  лиха  величезнi.  Дедалi  дужче  притискав  козакiв
голод, уже  дехто  вдавався  й  до  грабункiв  по  селах,  якi  вряди-годи
траплялися нам. Грабiжникiв карали, двох розстрiляли, закопали  в  розбиту
ломами землю на горбочку пiд берiзками.
   Вiдбивали також налоги розбiйникiв, вони тодi ходили ватагами й  навiть
вiйськовими строями, й доводилося виставляти велику варту. Всю нiч  козаки
перегукувалися гаслами, й часто доводилося мiняти тi гасла.  Нашим  гаслом
було "Марiя,, а вiдгук: "Чернiгiв,,  а  на  всi  тимчасовi  обирали  назви
полкових мiст та мiстечок.
   Отак добилися до Валдаю й торували путь через лiси до Ладоги,  до  того
проклятого каналу, по якому цар хотiв пустити кораблi в Неву. Таких лiсiв,
як тi, що через них ми йшли,  я  не  бачив  бiльше  нiколи.  I  в  нас  на
Чернiгiвщинi ? бори, ? пущi, але не такi... Там ялини, неначе  велетенськi
шатрища, й берези височеннi, зi стемнiлою корою, й сосни, й лежать вони  в
безладдi на землi, як п'янi велети, й  скрiзь  припадi  темнi,  болота  та
рiчки - нетрi, крiзь якi не продертися. Десь пiд  снiгами  спить  дорiжка,
протоптана влiтку вiд села до села, тепер ?? не вiдшукати. Можна  вгадати,
що йде вона по долинi, там низка галявин i щось подiбне  до  гребельки.  I
знову темний, похмурий лiс, довга вузька долина, над якою на горбi черiдка
убогих темних хаток та хлiвцiв. А далi пуща, пуща без кiнця  без  краю.  I
ско?лося в тiй пущi лихо страшенне - почав помирати мiй  батько,  хорунжий
генеральний Iван Сулима. На той час я був при ньому, батьковi здалося,  що
Полуботок знову надто занiжу? мене ("кута? в кожуха,), й зажадав, аби мене
доправили в його партiю. Батько занедужав зненацька, просто  на  переходi,
вiдчув ломоту в усьому тiлi й бiль у грудях, його поклали на сани,  вкрили
кожухами й почали мерщiй шукати якогось захищеного мiсця. Знайшли  в  лiсi
порожню лiтню хижу бiля смолокурнi,  натопили  глиняну  грубку  й  поклали
хорунжого на дощатий помiст. А йому вже болiла й голова, й увесь вiн пашiв
жаром. Послали гiнцiв за лiкарем - вiн був  тiльки  один,  у  Полуботковiй
командi. Але вночi прокотився буран, замети зводилися, як гори,  й  курiли
по гостряках бiлою порошею, двi дзигаревi години гiнцi били кiньми дорогу,
борсалися й вернулися знесиленi. Послали нових гiнцiв на  свiжих  конях  з
цидулою  до  Полуботка,  мною  пiдписаною,  а  тим  часом  вiтець   Симеон
Грем'ячевський при допомозi писаря Павла Черняхiвського  та  осавула  Куля
лiкували Судиму. Дали попити потовченого зi здором  часнику  в  розведенiй
водою горiлцi, натирали тiло генерального хорунжого воском та  живицею,  а
вiн кволо постогнував i дихав важко, з хрипом.
   Я постояв трохи в хижi й вийшов, бо ж не знав, чим  можу  допомогти,  й
бачив, що тiльки заважаю. Страшно менi було дивитися, як помира? батько, i
страх той був то бiльшим, що почував мовби якусь провину перед ним, хоч  i
не вiдав достеменно, чим завинив, що  батько  завжди  був  зi  мною  такий
суворий, такий далекий вiд мене i нещадимий. Щоправда, нещадимим i суворим
вiн був до всiх. Нi, таки вiдав, проганяв  ту  думку,  а  вона  з'являлася
знову й знову, переслiдувала мене скрiзь i всюди Ну  що  б,  здавалося,  в
тому... Адже знав уже про свiт чимало, бодай  iз  книг,  навiть  у  Бiблi?
читав про це, але прогнати те видиво не мiг. Мовби й простив, i  забув,  а
воно стримiло, як лiсовий клiщ, що впився в тiм'я.

   * * *

   Мати вже тодi почала хворiти, i я при?хав провiдати ?? й просто вiд  ??
постелi пiшов до хлiва  й  побачив,  як  батько,  розпашiлий,  без  шапки,
розкучманий, тягнув у засторонок молоду челядницю. Я зрозумiв усе, вибiг з
хлiва й того ж дня, намагаючись не трапити  батьковi  на  очi,  ви?хав  до
Ки?ва. Ну що б здавалося... Коли те було!  На  свiтi  ?  бiльшi  зради  та
кривди... А я не мiг пробачити батьковi  цю.  Iнодi  починав  думати,  що,
може, це дiйма? мене якась хвороба, якийсь безум, що це видиво - вже й  не
видиво, а спомин про нього- вчепилося до мене.  I  навiть  тут  я  не  мiг
забути ту кривду. Вже й не в докiр, а якось так...
   Менi хотiлося плакати, хотiлося завити по-вовчому, але я не плакав,  а,
згорбившись, стояв пiд ялиною. Кажуть,  у  мене  батькiв  нiс  i  батьковi
очi... Тiльки вдача не батькова.
   Хоч метелиця вщухла, але вiтер не вгавав,  над  хижею  гудiли  сосни  й
зрiдка голосно погупували по покрiвлi збитi  вiтром  шишки.  Вся  старшина
стовпилася бiля хижi, стояли в киреях, насунутих на чола кобках, схожi  на
дивовижних нiмих птахiв. Гiнцi не верталися, а Сулимi ставало все гiрше, я
знову зайшов i вийшов, i, схожi на закляклi  сови,  старшини  посунули  до
мене:
   - Йому легше?
   - Гiрше.- Я спробував розстiбнути дерев'яну  застiбку  на  кожусi  бiля
горла,  не  розстiбнув,  одiрвав.  Воронькiвський  сотник   Василь   Берла
пошепотiвся iз значковими Яковом Михайловським та Андрi?м Грабовецьким,  i
Берла прочинив до хижi  дощанi  дверi  та  покликав  Грем'ячевського.  Той
вийшов, витираючи з чола пiт - у хижi було жарко.
   - Батюшко, тут вельми делiкатна справа,- мовив  Грабовецький.-  У  пана
генерального хорунжого нинiшня жона - друга, перша померла, ви це  зна?те,
отож - дiти вiд обох. Скажiть пану хорунжому  генеральному,  нехай  складе
духовну про сво? добро, а то Iван не отрима? нiчого. Нова малжонка вимогла
в нього заповiт на себе... Вони тримають це в та?мницi, але я знаю. Пункти
Статусу потрактовують права не в Iванову користь...
   - Менi не належите думати про мирене. Скажи сам. Грабовецький  всунувся
до хижi й потягнув за полу мене, вiн сiв  у  ногах  хворого.  Вдивлявся  в
обличчя  генерального  хорунжого,  немов  хотiв   прочитати   його   долю.
Прочитував. Обличчя було наче з  воску.  Мене  взяв  страх.  Чужа  чужина,
дрiмучий лiс, i хворий батько, який чомусь одводив вiд мене погляд
   - Слухай, пане Iване,- мовив.- Усi ходимо пiд Богом. Може, видужа?ш ти,
а може, й  нi.  Зна?ш  сам,  якi  плутанi  тво?  справи  статковi.  Склади
тестамента, Павло Черняхiвський його на папiр спише.
   - Що ви мене у гроб вганя?те. Я не збираюся помирати,- вiдказав  батько
й повiв на мене червоними очима.
   - Дай Боже,- мовив Грабовецький i вийшов. Я вийшов слiдом за ним. Зразу
приступили Берла та Михайловський.
   - Ну що?
   Вiтер змiв з губiв значкового слова, але обо? зрозумiли  -  генеральний
хорунжий вiдмовився писати тестамент.
   - А яка твоя думка про його житейську стезю?
   - Не доживе до вечора.
   - То зроби ласку, сходи ще раз.
   Грабовецький  переступив  з  ноги   на   ногу,   снiг   заскрипiв   пiд
велетенськими чоботиськами -  у  них  устiлки  й  по  двi  вовнянi  онучi.
Мимохiть поклав руку на рукiв'я шаблi й вiдсмикнув  -  пронизало  холодним
вогнем. Для чогось одягнув заячi рукавицi й знову зняв, кашлянув i  врештi
зайшов до хижi. Вiтер з ляскотом причинив за ним дощанi дверi.
   - Що, що ще? - прохрипiв хворий.- Лiкар скоро буде?
   - Коли буде - не знаю. Хлопцi по?хали. А Йван  i  всi  козаки  духовно?
просять.
   Обличчя хворого  пересмикнулося,  вiн  повернувся  обличчям  до  темно?
стiни. Розсердився. Одначе по хвилi мовив:
   - У мене друга малжонка, я з нею сплодив дiти, вони ще малi, вона мати,
знатиме, як розпорядитися добром...
   - Для сво?х дiтей...
   - Iван сво? вiзьме. Нехай допина?ться шаблею... А не зумi?-хрестом.
   - Не вiзьме... Вже були такi причинки.
   - Та що ти мене на той  свiт  спроваджу?ш!  Душу  з  живого  вийма?ш...
Пiдпишу - помру... Вiсть така менi.
   Грабовецький вийшов i нарiкав на старшин, що через них  привiв  у  гнiв
хорунжого.
   - Йди ще ти,-звернувся до мене Берла.- Зайди сам. Без нiкого. Стань  на
колiна й попроси.
   - Не пiду,-вiдказав я,- Не треба менi того добра.
   - Дурний ти,- сказав Михайловський.
   - Може, й таке, але не пiду,- потвердив рiшуче.
   - Старцем лишишся. Бо й добро батькове не вельми велике.
   Я це знав. Сулими втратили  все  за  Мазепи,  як  i  Полуботки.  Тiльки
Полуботки вивернулися, вибилися знову в ма?тнi люди, батько  ж  пiднiмався
важко, статкувати не вмiв,  та  й  не  велося  йому,  двiчi  вiд  моровицi
пропадала худоба, двiчi горiв. Хорунжим генеральним вiн зовсiм недавно,  й
уряд той не статковий, уряд -- на всiляких посилках, в ньому тiльки  назва
поважна  -  "генеральний,.  Але  й  це  мене  тодi  мало   обходило,   був
приголомшений i пригнiчений, молився в мислях Богу й не  подумав,  що  для
того, щоб одружитися, потрiбен статок, вiтцiвщина... Проте не подумав. Хоч
потiм, вже вдома, попри мою волю, зривалися такi мислi...
   Надвечiр хорунжий почав згасати. Отець Симеон Грем'ячевський  вiдпустив
йому грiхи, причастив.
   Генеральний хорунжий склепив повiки.
   Гiнцi вернулися без лiкаря, вiн сам застудився в дорозi, його лишили  в
якомусь селi. Та  й  не  потрiбний  вiн  уже  був.  I  стояли  зморенi,  в
задубiлих, неначе залiзних,  киреях  гiнцi,  й  стояли,  схожi  на  сичiв,
старпшини, й гули, вiщо гули високi сосни, вiтер скидав з  вiття  снiг,  i
вiн  падав  пластами.  Гнулися  пiд  снiговою  вагою  вiти,  ялини   немов
поприсiдали, поопускали  нижнi  вiття  на  замети.  Розгубилася  старшина.
Розгубилася вперше за всю дорогу: що  робити,  що  дiяти?  Лежить  мертвий
?хнiй проводар,  сто?ть,  немов  закам'янiлий,  його  син.  Кому  передати
пернач, кому далi вести вiйсько, зморене й приголомшене смертю  ватага,  й
що робити з тiлом померлого. Закопати в снiг бiля  хижi,  везти  з  собою?
Куди й навiщо? Хтось пораяв поховати просто в хижi, ту пораду не прийняли.
I тодi порiшили знову послати гiнцiв до Полуботка.
   Гiнцi по?хали й розповiли полковнику про смерть  його  швагера  та  про
туск, який сто?ть у вiйську. Полковник, котрий сидiв у наметi,  на  сiдлi,
довго мовчав,  вiдтак  пiдвiвся,  вийшов  надвiр  i  якийсь  час  крокував
туди-сюди помiж соснами. Вiдгорнув вилогу намету й сказав писарю:
   - Вiзьми каламар та розморозь чорнило.
   На вогнику, що горiв посеред намета, писар розiгрiв каламар.  Дво?  пер
були затемперованi, i вiн поклав ?х на барило, яке  стояло  неподалiк  вiд
вогню. Дим вiд березових дров ятрив горло та  очi,  i  писар  писав  листа
крiзь сльози. Полковник промовляв спроквола: "Милий сестринче.  З  першого
листа вiд  тво??  мосцi  до  мене  писаного,  а  й  од  старшини  полково?
принесеного, почув я вiдомiсть невтiшну про слабiсть здоров'я його милостi
пана хорунжого генерального, коханого мого  пана  швагера,  любо  не  менш
такому його милостi припадку  спiвчував  мо?м  швагерським  серцем,  однак
тепер з повторною звiсткою довiду?мось, що його милiсть Божими неухронними
судьбами сво?му життю  останн?  прийняв  пожекгован?,  сугубу  мою  печаль
слiзним мо?м оплакую  серцем;  оскiльки  в  сво?му  листi  вимага?те  собi
наставлення,  й  насамперед  як  бути  з  тiлом  проставленого,   чи   тут
похоронити, чи додолу провадити, то вiдповiм. Можна б  i  тут  похоронити,
його милiсть за такою далекою дорогою, однак же в цiм кра?  й  iменi  його
нiхто не згада?, а до того i ?? милiсть панi хорунжева генеральна  з  усiм
сво?м домом неоплакане завжди печальна була б, через те, пане Берло,  вели
належну труну зробити, в яку тiло покласти, чимось оне? обiкласти,  щоб  у
трунi нi трохи не гойдалося, й, осмоливши округ тую труну, поставити ??  з
тiлом чи в палубi, якщо можна таку знайти, чи у возi якому, вкривши  добре
луб'ям для того, щоб бризки грязi на труну не падали, i,  спорядивши  так,
вiдправ його милiсть до господи при пану синовi та при пану Грабовецькому,
звелiвши як значковим при тiлi йти, так i курiнцям усiм  його  милостi,  й
музицi вiйськовiй, тiльки довбиша залиш  при  командi,  оскiльки  вiн  тут
потрiбний на конi  iнодi  на  побудку  вдарити  на  котлах.  А  коли  тiло
запроваджено буде в нашу вiтчизну, то на похорони його в пана Бурляя можна
буде взяти котли. Пановi осавуловi  полковому  для  безпечнiшого  з  тiлом
переходу придай з полку хоча б кашоварiв з належною збро?ю чоловiк десять,
об чiм i я його прошу. Запаси кормовi й питнi можеш усi тут спродати, якщо
буде бiльш-менш заплачено, залиш тiльки те, з чим можна до господи  дiйти,
радив би й воли тут же в Торжку  продати,  оскiльки,  годуючи  ?х,  велика
втрата в грошах буде. З грошей усiх, скiльки тут у його милостi залишилося
в червоних золотих, талярах битих, як  i  в  дрiбних,  на  похiд  вiдрахуй
золотих триста, срiбла, рондiв, шабель, сукон, коней  i  iнших  речей,  що
знайдеться, запроси до себе панотця i всю старшину  полкову,  все  те  при
всiх заре?струй, i сам на тiм ре?стрi руку  приклада,  так  i  пiп  i  вся
старшина полкова нехай розпишуться, i один ре?стр вручи пану Грабовецькому
i значковим, наказавши його цiлим у дiм його милостi  привезти,  а  другий
пришли менi. Тiльки, коли будеш везти додому тiло, вели його  везти  битим
шляхом на Москву, на Калугу i далi мiстами на Укра?ну, а то для  того,  що
цей тракт, яким сюди йшли, особливо важкий для переходу за  водами,  надто
пiд час розливу. Лист  подорожнiй,  вiд  себе  писаний,  посилаю,  з  яким
вiдправиш тiло, сам ма?ш з  командою  сво?ю  при  полку  дальший  путь  до
означеного мiсця за мною продовжувати. Залишаюся  всього  добра  зичливий,
його царсько?  величностi  вiйська  Запорозького  полковник  чернiгiвський
Павло Полуботок. З Валдаю. Квiтня 2, року 1721,.
   Поки писар грiв  бiля  вогню  покляклi  пальцi,  полковник  власноручно
написав  подорожнього  листа.  Був  вiн  безконечно   засмучений,   одначе
спокiйний, мовби налитий якоюсь важкою силою. А сили  йому  було  потрiбно
багато, на довгу путь, тяжке найдування на каналi  та  на  путь  зворотну.
Полковник покликав свого пiдпомiчного козака й сказав:
   - Збирай, Грицьку, скарби сво?,  по?деш  i  ти  з  Сулимами,  живим  та
мертвим. Хорунжого потрiбно довезти до рiдно? землi. Нехай  мати  поплаче,
нехай жiнка поплаче, нехай Укра?на заплаче. Вдома передаси уклiн усiм мо?м
i вiддаси оцю цидулу.- 3 тим дiстав з-за опушки рукава ще одного листа.- I
пильнуй за меншим Сулимою.  Отрок  вiн  тендiтний,  до  стуж  i  тяжкостей
незвичний. При?ду - даси одвiт.
   Переяславцi вчинили,  як  раяв  Полуботок.  Домовину  витесали  з  двох
половинок велетенсько? сосни, вирубавши середину  сокирами,  туди  поклали
мертвого генерального  хорунжого,  обiклавши  його  стружками,  смолою  iз
смолокурнi осмолили домовину, ще й обв'язали сосновою та ялиновою корою, i
з тим вантажем попрямували ми на Москву. То був найважчий вiдтинок  шляху,
ми ледве встигли подолати його до скресання рiк. У Москвi помiняли сани на
вози й рушили далi, через моря  багнюки,  через  великi  та  малi  рiки  -
бродами та на плотах, й прибули на Вкра?ну, коли вже цвiли вишнi.  Вони  й
обсипали цвiтом чорну страшну домовину, i так, у цвiту, ?? привезли ми  до
нашого дому.
   Як я ?хав, що думав при батьковiй домовинi, оповiсти не  годний.  Ще  й
тому, що понад велике горе, понад несосвiтенне лихо  жодного  дня,  жодно?
години не забував, що на мене чека? кохана дiвчина, а отже - щастя.  Це  -
при домовинi!
   Як в'?хали у двiр, моя мачуха  заломила  руки  та  заголосила  на  весь
Глухiв, хотiла впасти на домовину, але вона була надто брудна, подекуди  й
смола попiдтавала пiд весняним сонцем,- не впала. Впала вже в  хатi,  коли
домовину заслали рушниками, й приголошувала, й щоразу пiдводила  заплакане
обличчя та, дивлячись на мене, примовляла:
   - Чом же ти його не вберiг! Та чом же ти його не вберiг!.. Сам вернувся
живий, а батька привiз мертвого.
   Мабуть, саме те приголошування найдужче струснуло мене, й  заколотилось
в мене все всерединi, й облило мене всього гарячою кип'ячкою, i я впав  на
пiдлогу. А може, це була кара вiд батька, вiн тягнув мене за собою,  бо  й
хвороба моя була нестеменно, як у нього, й пiдвiвся  з  лiжка  аж  восени,
марний та виснажений.
   Полк вернувся на початку  осенi  наступного  року.  Не  вернувся  кожен
третiй, услали кiстками канал царський, аби мiцнiше тримався, аби  кораблi
везли царевi нових рекрутiв, сукна та меди,  мiдь  на  гармати  i  всiлякi
припаси на новi вiйни. I плакали по Укра?нi вдови, й плакали малi дiти,  i
втирали скупi сльози досугi, обкрученi в багатьох битвах дiди.

   * * *

   Вставши, я одразу пiшов  до  церкви,  хоч  i  не  сподiвався,  що  вона
одчинена о цiй порi. Одначе дверi бiчного  притвору  справдi  ще  були  не
замiшенi, церква була порожня, у нiй походжав тiльки  високий  довгов'язий
хлопець - свiчкогас, гасив свiчi. Вiн уже погасив майже  всi,  лишилось  з
пiвдесятка перед iконою Спасителя, i  я  вклякнув  на  колiна.  Здивований
хлопець опустив  свiчкогасну  палицю,  одступив  убiк,  i  я  довго  стояв
навколiшки, молився гаряче, всi?ю душею. Я молився, що Бог вберiг мене вiд
смертi та всiх напастей, молився за пана Полуботка, аби вiн вернувся живим
та здоровим, молився за козакiв - молився за добрих людей, мо?х побратимiв
у далекiй дорозi, i, коли погасла остання свiчка,i добре, що вона погасла,
бо про таке молитися встид,- помолився за нашу з Уляною любов. За мою i за
??- велику, жертовну.
   Бо, як лежав я у комiрчинi й то поринав у гарячу, маревну безвiсть,  то
виринав з не? на якийсь час, одного разу, знаходячись при нам'ятi, почув у
сiнях якусь метушню, тупотiння, а  тодi  рвучко  розчинилися  дверi  й  на
порозi стала... Уляся. В червонiй  керсетцi,  червоному  жупанi  i  чорнiм
спiдницi. Я подумав, що знову марю, й прошепотiв:
   - Улясю!
   - Це я, Iване,-сказала  Уляся.  Тицялася  по  комiрчинi  мачуха,  полою
запаски витирала триногого, поточеного  шашелем  ослiнчика,  собою,  сво?м
дорiдним тiлом прикривала другого ослiнчика з холодною учорашньою  кулешею
та окрайцем черствого хлiба, але Уляся не помiчала того. Ступила до мене й
мовила голосно та твердо:
   - Я прийшла, Iване, щоб ти не вмер. I ти не вмреш.  Ти  одужа?ш,  i  ми
одружимось з тобою. Я заприсягаюся в цьому. Ти мужнiй i сильний...
   - Улясю, я не мужнiй... Ти вигадала мене такого,- прошепотiв я...
   - Не вигадала... Ти  мужнiй  серцем...  I  добрий,  i  справедливий  та
нiжний. I я люблю тебе такого i нiкому тебе не вiддам, навiть Боговi.
   Я злякався.
   - Не говори так...
   - Говорила й говоритиму. Нi Боговi, нi людям.
   Аж тодi обвела поглядом  мо?  нужденне,  убоге  мешкання,  знищувальним
поглядом черкнула по мачусi, котра зiпала розтуленим ротом.
   - Я пришлю лiкаря... i принесу чисту постiль...
   Постiль вона не принесла, але  то  було  й  не  потрiбно,  далi  мачуха
клопоталася мною дужче, нiж рiдинами дiтьми,- Улясю  не  пускала  до  мене
Анастасiя Маркiвна, бо то зовсiм негоже дiвцi ходити до парубка,  нехай  i
хворого, можна накликати поговiр.
   Уляся вiдповiла,  що  то  не  просто  парубок,  а  ??  наречений,  вона
заручиться зi мною по мо?му одужанню. Анастасiя Маркiвна  не  заперечувала
?й, а вже по мо?му одужаннi мала з Улясею ще одну розмову, попросила дочку
зачекати, поклавшись на Бога, й таким чином все означиться та уладна?ться,
i, як покаже Боже провидiння, так i буде. Про це  розповiла  менi  Оленка,
котра кiлька разiв навiдувала мене.
   ...I ось я стою на гетьманському подвiр'? у новiй сутностi:  не  просто
парубок, а парубок, чи? мислi та намiри щодо ?хньо? дочки вiдомi  батькам.
Ноги не тримають мене, я весь дрiбно тремчу, чи то пiсля  хвороби,  чи  то
вiд хвилювання, я  ладан  дременути  на  вулицю,  але  те  неможливо:  вад
гетьмашнi був знак, велiння, передане челядницею, аби  завiтав  до  них  у
недiлю пополуднi.
   Та сама челядниця провела мене помiж рясними пiвонiями та лаплахами  по
викладанiй з цегли стежечцi  до  хати  гетьманшi  i  я  негнучкими  ногами
переступив хатнiй порiг. У невеличкiй свiтличцi пiд  образами,  завiшаними
дорогими намiтками, обшитими  перлами,  сидiли  гетьман  з  гетьманшею.  Я
вклонився, притулився спивою до одвiрка, але гетьманша  вказала  рукою  на
ослiнець, що стояв перед столом. Розмову вела Анастасiя Маркiвна  -  жiнка
рокiв сорока п'яти, набагато молодша за чоловiка, гарна на вроду,  яка  ще
не обсипалася до кiнця (Уляна схожа на не?), гоноровита i владна.  Гетьман
тiльки покивував головою. Гетьман - вдачi плохо?, лагiдно?, полохливо?, та
й було чого полохатися: на його пам'ятi одна вiхола замела слiд вiд саней,
що повезли до Сибiру гетьмана Многогрiшного,  друга-  за  саньми  не  менш
вiрного й догiдливого царевi Самойловича, а третя вимела з Укра?ни разом з
Мазепою пiввiйська козацького. Гетьман по  всiх,  навiть  дрiбних  справах
радився  з  царем,  з  Сенатом,  намагався  нiкого  не  покривдити,   всiх
ускаржникiв  одсилав  до  генерального  суддi  або  писаря,  коли  ж  таки
доводилось мовити сво? вирiшальне слово, послуговувався  думкою  Анастас??
Маркiвни. Волiв жити тихо, не любив будь-яких клопотiв, любив  посидiти  в
садочку за кухлем з пивом  або  узваром,  погомонiти  з  святими  вiтцями,
послухати оповiдi мандрiвного ченця про далекi кра?, про Афон, про дива та
чудернацi? свiту.
   Анастасiя  Маркiвна  розпитувала  мене  про  покiйницю  матiр  та   про
покiйного вiтця, про нашi  ма?тностi,  про  Ладозький  похiд.  Гетьман  же
втрутився тiльки раз, запитавши, що я думаю про чуда свiту. Я вiдказав, що
вiрю в чуда свiту, ось одне з них - лишився живий,- i що всi вони з Божого
помислу, одначе в свiтi багато темного, незрозумiлого, хоч  свiтло  розуму
таки ма? вливатися в свiтло вiри, але  ми  волi?мо  докопуватися  до  всiх
та?мниць, що часом  грiх,  i  я  заплутаний  в  тому  грiху,  бо  ж  iнодi
намагаються проникнути думкою за Божi заповiдi, ми всi вiдходимо  вiд  тих
заповiдей   все   далi   й   далi,   пiдправля?мо   свiт    за    власними
недоскональностями, а жити треба сумирне й тихо, адже все  вiд  Бога  i  в
його волi.  Бачив:  моя  вiдповiдь  сподобалася  гетьмановi,  а  гетьманша
округлила в подивi чорнi, смолянi брови й розглядала мене  самого,  неначе
якесь чудо.  А  я  й  справдi  був  чудом:  лобатий,  вухатий,  марний,  у
батьковому жупанi, котрий завеликий на мене i висiв на мо?х плечах, неначе
на кiлку. Що вона думала  про  мене,  вiдгадати  було  неважко:  оце  така
потороча стане чоловiком мо?? дочки? Гай-гай!
   Я вловив той ?? погляд i вiдгадав його, й несподiвано для себе сказав:
   - Я зараз виморений i втомлений... I розум мiй  утомлений.  Я  не  вмiю
ширмувати на шаблях, але прочитав багато книжок i знаю  про  свiт  бiльше,
нiж декотрi iншi. На шаблях ширмувати я  навчуся,  але  по  бiлих  аркушах
часом можна пройти далi, нiж про?хати по найкращiй дорозi на коневi.
   Гетьманша здивувалася й зглянулася з гетьманом.  Гетьман  усмiхнувся  i
сказав:
   - Достойна вiдповiдь. Отож походи  трохи  по  аркушах...  Позаглядай  у
каламар i в надiлки Полуботково? шаблi. Його наука -  золота.  На  початку
зими я ?ду до Москви. Зi мною ?де пан полковник чернiгiвський, вiн i  тебе
вiзьме. Подивишся на свiт, потрешся мiж розумними людьми. Може, я  випрошу
для початку тобi якийсь пiдходящий уряд. А як повернемося, тодi  й  те?...
Зручини ж...- Гетьманша блимнула на нього очима, i вiн кашлянув у кулак. -
Справимо тобi заручини. А ти - шануйся... Шануйся, кажу,-  чомусь  вирiшив
скiнчити строгiстю.
   На тому вiдпустили, й ми з Улясею ходили по саду. Я  не  знав,  про  що
говорити, чомусь соромився, Уляся поглядала на мене трохи глузливо,  трохи
пiдбадьорливо.
   - Межи нас, Iване, таке, мовби я парубок, а ти дiвка,- мовила.
   Я погодився в думцi. Сковував мене й погляд Анастасi? Маркiвни,  кiлька
разiв вона пiдходила до палiсадника, буцiмто в якiйсь справi.
   - Пiвонi? потоптано курми. Оришка не догледiла. Ось. я ??...
   - Не треба, матiнко...
   - Така ти добра! Ось пожди, зама?нi сво? господарство, побачиш...
   Над лiсом за Есманню  загуло,  загудiло,  здавалося,  звiдти  приступа?
ворог. Далекi громи котились над Глуховом, в саду потемнiло, вщух пташиний
гамiр.
   - Пора йти,- сказала Анастасiя Маркiвна, i я зрозумiв,  що  йти  не  до
господи, а менi додому.



   Частина друга. КРИВАВI ЗАРУЧИНИ

   Полуботок потвердив у Чернiговi, що  по  першому  снiгу  ви?жджа?мо  до
Москви. Мене не радувала та мандрiвка, адже  знову  я  кiлька  мiсяцiв  не
бачитиму Улясi, навiть моя  пристрасть  до  подорожей  пригасла,  радувало
тiльки те, що до пiвнiчно? столицi також ?дуть  Борзакiвський  та  Рубець.
Цi, хоч i не близькi менi люди, котрi полюбляли й  потiшитися  надi  мною,
були менi не малою пiдпорою, радили  на  добре,  витягували  мене  з  мо??
самотностi, вiдволiкали вiд думок, що я один на всьому свiтi й  не  здатен
нi захистити себе, нi знайти собi мiсця. Хоч хто зна?, чи хоч один  з  нас
може з певнiстю сказати, що ма? сво? мiсце в свiтi; тим, якi  так  кажуть,
тiльки зда?ться, що посiли сво? мiсце, а доля в одну мить може  потасувати
всiх, неначе карти.
   Ми ви?жджали з Чернiгова чотирма саньми по перших снiгах, правували  на
Глухiв, де мали злучитися з гетьманським обозом. Там перепочивали три днi,
докупляли припасiв, перековували конi. З Улесею ми посидiли в свiтличцi  в
присутностi ?? прислужницi, й балачка наша увесь час  перечiплялася  через
ту челядницю, окату та вухату, а потiм Уляся вдяглася в жовтий  кожушок  з
соболиною оторочкою, i ми пройшлися по зимовому садочку. Вона була сумна й
надзвичайно гарна, така гарна, що менi хотiлося плакати, й думав я про те,
що не вартий ?? кохання, що доля прикохала мене й прилелiяла,  й  принесла
найбiльший, який да?ться людям, дарунок. Я запитав Улясю, що ?й привезти з
Москви, i вона кумедно наморщила лоба й сказала, щоб привiз  щось  таке...
Ну, не дороге, але чого нiхто не привезе нiкому й  не  додума?ться  такого
привезти.
   ...I ось вже ви?жджають з гетьманського двору  на  пiдрiзах  сани,-  на
дверцятах - гетьманськi знаки:  булава  i  бунчук,  бiля  саней  топчуться
вiзники в киреях i синiх жупанах, i  заклопотано  походжа?  вподовж  обозу
господар  двору  рейментського  -  сирiч  управитель,  а  сам  гетьман   у
оксамитовiй кире? сто?ть на ганковi сво?? хати,  мружиться  проти  скупого
зимового сонця, а з усiх кiнцiв мiста ?дуть i iдуть iншi залубнi  i  сани,
здебiльшого простi, й шикуються за гетьманським обозом. Осторонь гарцю? на
застояних  конях  пiвсотня  компанiйцiв  -   гетьманська   охорона.   З-за
гетьманового плеча виглядають гетьманша i  Уляся.  Уляся  врештi  випiрна?
з-пiд батьково? руки i бiжить за ворота, до  мене.  Гетьманський  машталiр
Григорiй За?ць ледве стриму? ремiнними вiжками огирiв,  хвацько  заломлена
шапка аж пада? йому з голови. Оточений бiлою челяддю,  гетьман  кроку?  до
саней.
   Обоз наш величенький - саней на тридцять - вирушив в седмицю  митаря  i
фарисея санною .дорогою на Сопач, Сальне, Севськ. Гетьман ?хав  у  великих
критих санях з слюдяними вiконечками,  всi  решта  -  у  санях  вiдкритих,
рожнових або глабцях. Окрiм нашого полковника, ?хало ще тро? полковникiв -
лубенський Андрiй Маркевич,  гадяцький  Михайло  Милорадович,  полтавський
Iван Черняк, генеральний писар Семен  Савич,  генеральний  бунчужний  Якiв
Лизогуб, кiлька бунчукових товаришiв, а також  канцеляристи  -  писарi  та
пiдписарi, осавули, челядь. Снiги впали невеликi, рiки промерзли глибоко -
дорога не була важкою. Тiльки об'?хали по цiлинi  дво?  сiл,  де  лютувала
вiспа, коней мiняли в Бериловi та  Калузi.  Сiмсот  сорок  двi  верстви  -
дев'ять ямiв - подолали за два тижнi.
   Звичайно,  траплялися  дрiбнi   пригоди:   поламалося   кiлька   саней,
схарапудилися конi, якi везли сани з  посудом,  й  понесли,  i  перекинули
.сани в яру, i ввесь  скляний  посуд  потрощився  на  друзки.  Здебiльшого
ночували  в  поштових  дворах,  але  траплялося  ночувати  i   в   корчмах
?врейських, i в селах, де заставала нiч.
   Пiд Москвою чекали два днi, доки пiддячий посольського  приказу  привiз
ярлик на в'?зд i прибула рота караульних драгунiв з сурмачами, якi й ?хали
поперед нас, i ще одна рота -  пiша  -  йшла  позаду.  Для  гетьмана  було
вислано шестерик бiлих коней,  впряжених  у  золочену  карету,  а  ще  три
карети, кожну з яких вiз четверик карих,- для старшини генерально?.  Товпи
московитiв стояли обiч дороги й дивилися на нас.
   У  Москвi  розташувалися  на  трьох  дворах:  князя  Бориса   Iвановича
Прозоровського, думного дяка Артамона Iвановича, а також у дяка  Тверитiна
на Чудовi й заплатили за кватирi медом у  липiвниках,  воском,  вичиненими
шкурами, полотном та сукнами. Того ж дня вiд царя було прислано сержанта з
барабаном та кiлька солдатiв - караул, за ними  при?хали  вiтати  гетьмана
та?мний радник Петро Андрiйович Толстой i  свiтлiший  князь  Меншиков.  По
тому при?здили iншi князi та графи, кожного з них приймали за чином.
   По двох днях гетьман та старшина вiддавали вiзит свiтлiшому  Меншикову,
у його палатах в Нiмецькiй слободi, а ще по  одному  дневi  ?х  приймав  у
Кремлi цар. Одягали стро?  святковi,  чiпляли  зброю  коштовну.  Полуботок
зодягнув рудо-жовтий, турецько? парчi  кунтуш,  пiдперезався  набiрним,  з
камiнням, поясом, на якому висiла шабля з золотим рукiв'ям. Скоропадський,
у малиновому кунтушi з золотими гудзиками, пiднявся  на  Красний  ганок  i
через царськi палати пройшов до Святоспасько? церкви, старшина  зайшла  до
церкви через iншi врата - з площi; лiтургiю правив архi?пископ  псковський
Феофан Прокопович з синодальними попами, слухали лiтургiю двi години.
   Тодi увiйшов до церкви цар... Прокопович,  а  за  ним  синодальнi  попи
спустилися вниз, цiлували царевi руки, гетьмана цар обiйняв i поцiлував  у
чоло.
   Коли гетьман вiд'?здив,- рота взяла "на караул". Я того не  бачив,  так
розповiдали тi,  хто  був  у  церквi  Звiсна  рiч,  не  брали  мене  й  до
Преображенського, куди старшина  ?здила  в  суботу  на  поклiн  до  царицi
Катерини Олексi?вни.
   Царя я вперше побачив наступного дня,  у  недiлю  вранцi,  вiн  прислав
бомбардира зi звiсткою, що його величнiсть зводить вiдвiдати пана гетьмана
увечерi. Пополуднi примчав шестериком цугом генерал граф Головкiн, потiм -
граф Петро Толстой, а по якомусь часовi - цар.
   Високий, рукатий, довгоногий, рум'яний з морозу,  вистрибнув  з  саней,
застукотiв чоботиськами по сходах, всi ми клякнули в снiг  посеред  двору,
гетьман стояв без шапки, маленький i сумирний перед рвiйним царем,  котрий
нагнувся й поцiлував Скоропадського в голову.
   У першiй хатi Петра вiтала гетьманша, вiн поцiлував ??, вона вклонилася
з достойнiстю й усмiхнулась  царевi,  що,  либонь,  сподобалося  тому,  бо
засмiявся; у другiй хатi сiв ?сти. Майже  одразу  на?хали  високi  царськi
чини - генеральний прокурор Ягужинський, генерали Чернишов,  Ушаков,  дво?
молодих Наришкiних (Львовичi), також  повсiдалися  за  столом.  За  другим
столом  сидiли  офiцери  та  блазнi  (я  теж  сидiв  за  тим  столом).  за
третiм-бомбардири, денщики.
   За другим i третiм столом ?ли та пили мовчки, за  першим  розмовляли  -
про  Ки?вську  Лавру.  про  Мазепу  (ганили  i  виповiдали  всiлякi   його
недосконалостi та вади вдачi). Граф Апраксiн допитувався, чи то правда, що
Мазепа знав кiлька мов, писав вiршi й що його пiснi спiвають на Укра?нi  й
понинi. Гетьман на першi дво? запитань вiдповiв ствердно,  а  на  трет?  -
ухильно, мовляв, може, колись i спiвали,  а  тепер  перестали.  Цар  повiв
диспут про Христа, мовляв, Христос був у всьому подiбний  нам,  мав  тi  ж
тiлеснi недуги, що ма?мо й ми, тiльки не  мав  грiхiв.  Апраксiн  обережно
заперечував йому. Всiм нам - i ми про це потiм  довго  гомонiли  -  вельми
сподобалося, що цар отак просто мався за столом, розмовляв  i  сперечався,
це нагадувало нам нашi давнини, коли гетьмани й  полковники  не  гребували
простим людом,  челяддю.  Сподобалося  й  те,  що  цар  запросив  за  стiл
гетьманшу, а також дружину Савича, яка при?хала  з  нами  до  Москви.  Цар
випив кiлька келихiв угорського вина, i всi iншi пили  багато,  потiм  нам
сказали: цар вельми не любить, коли за  столом  хто-небудь  п'?  менше  за
нього. На прощання цар двiчi  обiйняв  гетьмана  й  по?хав.  Уже  з  саней
помахав рукою всiм, хто стояв на ганку. Ми всi  були  вельми  вдоволенi  й
гордi, що цар, князi  та  генерали  складають  таку  високу  честь  нашому
гетьману, нашим  старшинам,  а  отже,  й  ми,  грiшнi,  i  увесь  наш  люд
укра?нський поважаний царем  i  може  спокiйно  жити  пiд  таким  надiйним
захистом.
   Пригiрчила ту радiсть розповiдь хорунжого  Величковського,  який  уночi
при?хав з Вишнього Волочка, де нашi козаки вiдбували канальнi роботи.  Вiн
сказав, що з тих, хто пiшов на  Вишнiй  Волочок,  далебi,  лишилося  трохи
бiльше половини, всi iншi померли вiд морозiв, хвороб,  тяжко?  роботи  та
безкорм'я. Соромно признатися, але й тi чорнi вiстi не входили  глибоко  в
мене.
   Жар любовi перефарбовував усе чорне в червоне та рожеве. Нинi  я  знаю,
що кохання - це мить i, здебiльшого, омана душi, хоч в  той  же  час  воно
найбiльше, що послано людинi небом, воно пiдносить нас пiд хмари  й  кида?
вдiл, i, вже пом'ятi, з гулями та синцями, покiрно  прошку?мо  туди,  куди
призначено йти од народження - до свого останнього дня. Ми коха?мо  iнших,
але любимо й себе в коханнi (зна?мо про те чи нi), й ста?мо кращi,  хоч  i
заслiпленi, й прагнемо краси та досконалостi. Нашi молодi мрi? несуть  нас
в порожнiх небесах, але ведуть i на  справжнi  подвиги  (хоч  потiм,  коли
втрача?мо ?х, у душi лишаються рани,  а  ще  далi  -  пустка).  Нашi  мрi?
стинаються в двобо? з суворим, сiрим, неначе сукно, важким i  глевким,  як
глина, життям, i золото облiта? з них. I все нижче та нижче ми  лiта?мо  в
снах та мрiях. Усе убогiшими стають самi мрi?, вже вони не про  подвиги  в
iм'я любовi, а про мiдний грiш i упруг землi, про теплу черiнь  та  гарячу
кулешу. Одначе все, що звершу?мо за молодостi,- в iм'я любовi, все, на  що
змiг подвигнутися я,- подвигнувся задля не?.
   По кiлькох днях я знову побачив царя,- ховали якогось генерала,  ховали
пишно: солдати роздавали на вулицi  чорнi  флiореси  для  шапок,  попереду
саней з чорним балдахiном ?хав на бiлому конi гробовий кавалер у латах,  у
пiр'?, грали гобойщики, тромбачi, йшло кiлька рот солдат, i йшов за труною
до самого цвинтару з непокритою головою цар. I то ще не диво, сказали нам,
минулого мiсяця хоронили простого  солдата,  зустрiв  траурне  шестя  цар,
зiйшов  з  саней  i  також  пройшов  за  труною  з  непокритою  головою  з
пiвверстви. Все це розповiдали нам челядники високих гостей, якi при?здили
до пана гетьмана або в гостину до яких ?здили  пан  гетьман  з  старшиною.
Однi гостi вiд'?жджали, iншi при?жджали, так що незабаром гетьман довелося
послати в Глухiв хорунжого Кузьму за додатковим припасом.
   Нашу старшину скрiзь зустрiчали гостинно й пригощали щедро, а на Святки
на замоскворецькiм лузi було влаштовано на  нашу  честь  обiд  для  всього
люду. Там  стояли  довгi-предовгi  сосновi  столи,  й  смалили  над  жаром
кабанiв, бикiв, i горiлка стояла у вiдрах та барилах, i стрiляли  гармати,
й пускали фей?рверки. Було  збудовано  театрум,  i  виступали  на  помостi
лицедi? в машкарах. Щоправда, тi лицедiйства мало хто бачив. По  тому,  як
цар одбатував од покритого червоною  матерi?ю  кабана  шмат  м'яса...  всi
кинулися до на?дкiв та напо?в, й люди повпивалися, а надто солдати (хто не
хотiв пити, того занурювали головою в бочку  з  горiлкою,  кiлька  чоловiк
похлинулося насмерть, решта, щоби  минула  ?х  чаша  сiя,  волiли  пити  з
величезних пугарiв й одразу валилися  з  нiг),  солдати  зачали  за  сво?м
московським звича?м бiйку, й було  поламано  немало  ребер  та  розтрощено
носiв. Цар походжав веселий i пiд'юджував забiяк.
   ...Гостини та iменини, банкети та гулянки, веселi вiншування та  спiви,
вино рiкою, i  довгий  час  нiхто,  принаймнi  з  нас,  малих  чинами,  не
пiдозрював, що за всiм тим, невидиме сторонньому оковi, плине зовсiм  iнше
життя,  що  десь  близько  скипають  гнiв,  страх,  ярiсть  i  вже  течуть
притамованi сльози, а скоро потече й кров. Щоправда, ми вже знали, що  вся
ця розкiш i конi шестериками, срiбнi кухлi з  угорським  вином,  блазнi  в
позолочених ковпаках, пишнi похорони, колони солдатiв у заморських чоботях
i капелюхах коштують дорого, хтось там не досипа? ночей,  ?сть  затiрку  з
висiвок i рано помира?; то той, то iнший з нас приносив на постоялий  двiр
почутi десь у натовпi, в корчмi гiркi  слова:  "Як  його  Бог  на  царство
поставив, так ми жодного свiтлого дня не бачили,  селян  розорив,  мужикiв
забрав у  солдати,  посиротив  нас  i  змусив  лити  сльози.  ...Стрiльцiв
повiшав, а нiмцiв накликав, ?м платить, а з нас  шкуру  здира?,  з  церков
дзвони знiма?, всiм бороди рiже, а сам день i нiч брагу хлище". Не  тiльки
простi люди, чи, як писав цар, "подлi? люди", нарiкали на нього, а  навiть
бояри... Менi довелося чути на власнi вуха, як дво? п'яних  високих  чинiв
розмовляли в сiнях (вiзничий довго возився з упряжжю, щось там у нього  не
ладналося): "Що це за государ? Сам бiга? на службу  й  нас  жене  на  не?,
селян наших  забрав,  скрiзь  понаставляв  нiмцiв  або  ж  пiдлих  людцiв,
Меншикових усiляких. Скорiше б Вiн прибрав  його  до  себе,  а  нам  лишив
отрока його".
   У тiм отроковi й була вся справа. Довкола нього й  знiмалася  та  чорна
завiя, яка потiм замела стiльки людей. Вона вже вихрила, гула й хурделила,
як i справжня хуртовина, яка гуляла  по  довколишнiх  борах  та  лiсах,  i
дерев'яна убога Москва пливла високими банями сво?х ста п'ятдесяти  церков
у тiй бiлiй снiговiй пiнi, як корабель у розбурханому морi, й однi тонули,
борсалися в хвилях, iншi ?х топили.
   Борсався, намагався  втриматися  у  вутлому  човнику  царевич  Олексiй,
двадцяти семи  рокiв,  вдачею  тихий,  богобоязливий,  схильний  до  життя
келiйного,   книжного,   недарма   любив   архi?рейське,   архiмандритське
облачення,  церковнi  спiви,  бесiди  зi   святими   отцями.   Любив   вiн
богослужбовi книги, а також книги свiтськi, знав мови й не  любив  далеких
мандрiвок, в якi  постiйно  його  посилав  батько,  фортифiкацiй,  штурмiв
фортець, що в них також з батьково? принуки мав брати  участь,  i  лаятися
грубою  солдатською  лайкою,  i  бити  палицею  за  непослух  солдатiв  та
офiцерiв, як то робив  батько.  Вiн  таким  i  рiс  -  тихим,  допитливим,
слухняним, маминим сином, яка, себто матiр, цариця ?вдокiя Федорiвна,  вже
незабаром по одруженнi спротивилася Петровi, й вiн нехтував нею.  Заронила
в душу  Олексiя  жменьку  зерен  смиренностi  та  замрi?  i  його  баба  -
мати-цариця Наталiя Кирилiвна, жiнка  старих  звича?в.  Вони  й  доглядали
малого, i чув вiн вiд обох скарги на нiмцiв, i  не  любив  учителiв  сво?х
нiмецьких Мартина Шейгебауера та барона Генрiха Гюйса, i чув нарiкання  на
батька, його непутящiсть i те ж потурання  нiмцям.  Дружину  свою  ?вдокiю
Петро незабаром запроторив у  Суздальський  Покровський  монастир,  де  ??
силомiць постригли  в  черницi,  й  стала  вона  черницею  ?леною,  а  сам
одружився на лiфляндцi Мартi Скавронськiй, перехрестивши  ??  в  Катерину.
Марта припала Петру до вподоби: тряслася з ним скрiзь у  похiдному  вiзку,
пила горiлку на рiвнi з чоловiками, одружувала блазнiв, ?здила з Петром на
свинях по вулицях Пiтербурха. Коли  Петро  скаженiв,  ?й  однiй  вдавалося
якось його уговтати, клала  на  колiна  Петрову  голову,  пестила,  й  вiн
засинав. Хтозна, подобалося ?й таке сороче, безпутне життя чи  платила  за
тронний стiлець. Хвороба приключилася царевi з переляку  вiд  стрiльцiв  i
вже не полишала  його,  наближення  ??  вгадувалося  з  того,  що  в  царя
перекривлювалася на лiвий бiк шия й смикалося обличчя; щойно  накочувалася
ця чорна хмара, цар здебiльшого замикався й  нiкого  не  пускав  до  себе,
окрiм Катерини, але бувало й навпаки: рвався  на  люди,  шукав  причин  до
розправи, кривавого розиску, й зводилися шибеницi, кiлки, страшнi  помости
з колесами та дибами. Олексiй боявся батька i не любив його, любив  матiр,
страждав по нiй, та?мно написав кiлька листiв й одного разу потайки  ?здив
до не?, про що Петро довiдався, й те вкинуло його в сатанинський гнiв.
   Знедоленi й переляканi, люди одвертали свiй вид од  Петра  й  з  надi?ю
давилися на царевича. I не  тiльки  люди  простi,  а  й  князi  Долгорукi,
Голiцини, Шереметь?ви, Куракiни, котрим  заступили  стежки  вгору  спритнi
Меншикови, Давi?ри, Шафiрови, Ягужинськi,  Рагужинськi.  Одначе  зв'ялений
царським гнiвом, настраханий Олексiй вiдмовився вiд  престолонаслiдування,
вiн лишень не хотiв iти в монастир, на чому наполягав батько.
   Рятуючись вiд царсько? немилостi  та  вiд  чернечого  клобука,  царевич
по?хав за кордон, не поспiшав вертатися звiдти, втiшався тихою  любов'ю  з
?фросинi?ю, колишньою дворовою дiвкою князя Вяземського (нiмкеня Шарлотта,
на якiй його одружили силомiць, на той час померла  вiд  хвороби),  й  тим
вдовольнявся. Одначе грiзнi батьковi окрики сягали його i там,  вiн  шукав
рятунку спочатку у Вiднi при дворi австрiйського цiсаря, далi  в  Неаполi,
цар шле йому  застрашливi  послання,  навiть  погрожу?  вiйною  Карлу  IV,
австрiйському цiсарю. До Неаполя ?дуть  та?мний  радник  Петро  Андрiйович
Толстой та гвардiйський капiтан Рум'янцев, добувають царевича - погрозами,
умовляннями, клятвами-запевненнями вiд iменi царя  Петра,  буцiм  йому  не
буде нiчого, цар тiльки хоче, аби Олексiй жив удома, бо ж Петровi  соромно
перед свiтом
   Олексiй врештi зда?ться, ?де до Москви.  В  дорозi  отриму?  ще  одного
заспокiйливого листа вiд батька, в якому той  обiця?  не  чинити  над  ним
нiяких насильств. Тридцять першого сiчня  царевич  при?хав  до  Москви,  у
грановитiй палатi Кремлiвського палацу на нього чекали високi  духовнi  та
свiтськi урядовцi, укра?нське посольство на чолi з гетьманом, а також цар,
що сидiв на тронi, люто  закусивши  губи.  Олексiй,  ледве  увiйшов,  упав
батьковi в ноги, Петро пiдвiвся, обiйняв його, сказав,  що  проща?  синовi
всi грiхи та обiця? йому свою  милiсть.  Тривожною  i  сум'ятною  була  та
стрiча, дехто розчулився, у гетьмана викотилося  з  очей  по  сльозi.  Всi
мовчали, говорив тiльки цар, докоряв синовi, а  той  плакав.  Потiм  Петро
звелiв  Олексiйовi  пiдписати  акт  зречення  престолу,   Олексiй   мовчки
пiдписi,. По палатi мовби щось прошелестiло, в палатi було повно люду, той
шелест  мiг  означати  схвалення  царевого  наказу,  а  мiг   означати   й
несхвалення. Цар сприйняв його як  несхвалення.  Заплаканого,  вивiв  сина
через маленькi дверцi за троном до  сусiдньо?  кiмнати  й  там  схопив  за
груда, вирячив сво? страшнi, звiрячi очi й захрипiв:
   - Називай усiх, хто знав, що ?деш за границюi Називай, а не то позбавлю
живота!
   У царя тiпалася  лiва  щока  й  шия  зiгнулася  в  лiвий  бiк.  Олексiй
застогнав, втрачаючи вiд страху  розум,  почав  називати  сво?х  учителiв,
духiвникiв, колишнiх приятелiв, з ким вiв довiрчi розмови, чи? поради брав
до серця й просто чи? iмена  спадали  на  думку.  Наступного  дня  Олексiй
пiдписав манiфест про вiдречення вiд престолу, про те,  що  не  заперечу?,
аби замiсть нього наступником Петра був Петро,  син  Петра  вiд  Катерини,
сирiч  Марти  Скавронсько?.  Марта  -  Катерина  свого  досягла,  це  вона
пiд'юджувала свого скаженого мужа проти Олексiя, нашепотiла  в  припадочну
Петрову голову, яка лежала на ??  колiнах,  безлiч  лих,  якi  чекають  на
нього, якщо не вiдтрутить вiд престолу  старшого  сина.  I  Петро  прорiк:
"Прощаю, а спадку позбавляю". В Успенському соборi при мерехтливому свiтлi
привезених укра?нцями свiчок Олексiй  на  хрестi  та  ?вангелi?  поклявся,
нiколи не домагатися престолу ("Клянуся Всемогущим в Тройцi славним  Богом
спадщини не шукати"). По тому Петро знову повiв сина з собою i наказав:
   - Пиши все на паперi, а якщо щось прихова?ш...
   Олексiй писав, а бiля обох дверей кiмнати стояло по дво?  преображенцiв
з  бердишами.  Одразу  по  тому   жвавi,   запопадливi   слуги   страшного
Преображенського приказу почали хапати людей як  "стану  пiдлого",  так  i
високого. Першими  вхопили  адмiралтейського  радника  Олександра  Кiкiна,
графа Федора  Апраксiна,  духiвника  Олексiя  протопопа  Якова  Iгнать?ва,
князя, сенатора Дмитра Голiцина, вчителя царевича Никифора Вяземського,  i
Петро особисто приступив до улюблено? справи - дiзнань.
   Одного дня, отримавши нагальну та?мну депешу  з  польсько?  границi,  у
якiй йшлося про пильнi та гарячковi заходи Пилипа Орлика  проти  Московi?,
Скоропадський по?хав у палати до царя, але, не знайшовши його  там,  мусив
податися на розшуки в Преображенське. З ним були Полуботок,  Савич  та  ще
дво? старшин,  а  також  вiйськовий  товариш,  який  доправив  депешу.  ?х
пропустили, либонь, вважали, що покликав ?х сам цар.
   Поткнулися в одну пiдклiть, поткнулися в другу - й видибали  по  сходах
задки надвiр; у тих, хто  встиг  кра?м  ока  заглянути  до  пiдклiтi,  чуб
попiднiмав шапки, та й всi iншi чули крiзь вiдчиненi дверi крики, вiд яких
холонула в жилах кров. У  третiй  пiдклiтi  побачили  самого  царя.  Стояв
посеред хати з батогом у руцi, рукава його мундира були  закасанi,  перука
збилася на потилицю. Цар оглянувся, й на мить гетьман побачив його  вид  -
майнуло щось округле, котячо-хиже, ощирене. На мотузку висiв з вивернутими
руками якийсь неборака - хто саме, козаки не  побачили,  висiв  спиною  до
них, до його нiг була прив'язана колодка. В кутку  з  лiвого  боку  стояли
Ушаков та Шафiров,  лiворуч  за  маленьким  столиком  сидiв  дяк  i  водив
закрученим на кiнцi пером по паперу. Над ним схилився Петро Толстой.
   З вигляду Петрових поплiчникiв гетьман та старшини зрозумiли,  що  ?хня
з'ява сюди вкрай небажана, азиж самi не сподiвалися заздрiти таке, думали,
що цар сидить в окремiй хатi та  розмовля?  з  тими,  хто  веде  дiзнання,
перегляда? папери, а вiн особисто катував людей. Вони знову  задки  дибали
вгору й  вивалилися  з  криваво?  хати-пiдклiтi  за  ними  вийшов  Ушаков,
запитав, чого вони сюди приволоклися, й звелiв ?хати  до  канцлера,  графа
Головкiна.  Отетерiлi   старшини   не   одразу   втрапили   до   ворiт   з
Преображенського, збочили праворуч,  i  тодi  ?м  заступив  дорогу  якийсь
офiцер, з ним було дво? солдатiв,  офiцер  почав  кричати,  навiть  вийняв
шаблю, й Полуботок  ступив  до  нього,  подивився  недовгим,  але  пильним
поглядом, мовив:
   - Сховай шаблю та покажи дорогу.
   Полуботок нiколи не кричав, але в його  голосi,  в  поглядi  було  щось
таке, що змушувало iнших скорятися. I цього разу капiтан затнувся,  сховав
шаблю, показав рукою на хвiртку.
   Про всю  ту  притичину  цар  не  обмовився  жодним  словом,  увечерi  в
Преображенському палацi гудiв банкет, i  цар  походжав  веселий,  здоровав
кожного величезним пугарем горiлки, яку гiсть мусив випити, декотрi одразу
ж падали мертвецьки п'янi, i ?х виносили служники.
   Не всiм заарештованим була однакова кара,  декотрi  були  приреченi  на
жорстоку смерть - на колесi, з попереднiм вiдтинанням членiв,  декотрi  на
трохи легшу - на кiлковi, iншим -  зовсiм  легка,  вiдтинанням  голови  на
колодi.  Карали  ?х  на  площi  лобнiй,  люду  чомусь  прийшло   небагато,
приведений був царевич, вiн бачив на власнi очi, як по шматках рубали його
друговi Кiкiну руки та ноги, як Кiкiн молив ката о швидкiй смертi, але кат
отримав суворий наказ виконати присуд од початку до кiнця. Я на  площу  не
ходив, молився в свiтлицi перед iконами.
   По тому було похапано багато люду, деякi не мали  жодного  стосунку  до
"справи" - хтось десь сказав не те слово, хтось у  натовпi,  спостерiгаючи
муки тих, яких катували, вилаявся пошепки - та?мнi вивiдники одразу хапали
?х i тягнули до колод. Не забув цар  i  ?лени-черницi,  колишньо?  дружини
царицi ?вдокi?, ?? приволокли до Москви, а з нею  Абрама  Лопухiна,  князя
Семена Щербатого, протопопа Андрiя Пустинного, юродивого  Михайла  Босого,
ростовського ?пископа Досифея. Найбiльшою провиною колишньо?  царицi  було
те, що iнодi одягала не  чернечу,  а  мирську  сукню.  Пошукали  пильно  й
знайшли, буцiмто ?вдокiя перебувала в перелюбi з присланим до  Суздалi  за
рекрутами капiтаном Степаном Гл?бовим. Петро не брав до уваги сво?  власнi
перелюби й наказав посадити Гл?бова на  кiл;  всi  iншi,  а  кожен  з  них
потягнув за собою живий ланцюжок, зазнали катiвницьких мук, були  страченi
або покалiченi, черницю ?лену вiдвезли в Ладогу  в  жiночий  монастир  пiд
суворий нагляд.
   Ще тиждень цар запивав  кривавицю  угорськими  та  румейськими  винами,
веселився й дурiв неймовiрно. I  мусили  дурiти  з  ним  князi  та  графи,
сенатори й генерали. Не дурiв, не пиячив, не приховував сво??  зневаги  до
всього того один Стефан Яворський, наш земляк, поет i фiлософ,  блюститель
патрiаршого престолу (Петро на престол не пускав нiкого,  боявся,  аби  не
стався новий  Никон);  в  церквi,  при  всiх  церковних  чинах,  при  всiх
сенаторах суворо засудив такий  триб  життя  царя,  й  засудив  закон  про
фiскалiв, фiскальство, яке стало службою, ремеслом, адже за нього платили.
Доносити мали всi. Отож у кiнцi проповiдi Яворський мовив: "Тепер  бiжiть,
доносьте".
   Диво, Яворського не покарали, хоч як того бажав, нашiптував  царевi  на
вуха про крамолу iнший наш земляк, архi?пископ псковський, поет  i  ритор,
фiлософ Феофан Прокопович.
   1 березня цар вiдбув до Пiтера, наказавши й усiм нам ?хати туди.

   * * *

   Зима була не вельми снiжна, але люта,  вiд  морозiв  трiскалися  вiльхи
понад дорогою, i бачили ми чимало задубiлих птахiв.  Московити  звичнi  до
лютостей зими, й сани в них налагодженi  до  таких  мандрiв  добре:  задок
саней вкритий рогожею, передок i боки оббитi шкурами,  шкурами  вкритий  i
верх, всередину напхано соломи, лежить у тiй дiрцi московит, як  байбак  у
норi, й тiльки цiдиться в невелику дiрку бiлим струмiнцем пара; ми ж ?хали
в простих санях, зiгрiвалися оковитою, добрими кожухами, бiгли за саньми.
   Скрiзь по дорозi  вiд  Москви  до  Санктпiтербурха  для  царя  зробленi
особливi за?зди. В кожному ? дворецький, у погребах тримають припаси, вино
та пиво, ми також зупинялись на тих  за?здах,  але,  обтяженi  обозом,  не
завжди могли досягнути ?х за денний перегiн. Оскiльки з нами добувалися до
Пiтера й московити, то там, де не було такого за?зду, пристав, котрий ?хав
з  кiлькома  солдатами  попереду,  силою  займав  хату,  звичайно   кращу,
господарiв  виганяв  i  знатнi  московити  розташовувалися   там,   ми   ж
прилаштовувалися де доведеться.  Якщо  в  дорозi  ламалися  сани,  солдати
забирали в селян першi-лiпшi, селяни до  того  звичнi,  покiрно  вiддавали
все, лиш би не чiпали ?х. Якось нiч застала нас просто посеред пущi,  обоз
вiдстав, i ми, боячися, аби вiн не збився з дороги або на нього не на?дали
розбiйники, чекали на нього. Пуща - дика,  вiтер  розгойдував  велетенськi
сосни та ялини, й шапки снiгу падали додолу з глухим гупанням. Там, де  ми
зупинилися,  стояла  смолокурня,  ми  розпалили  багаття,  але  всидiти  в
смолокурнi було немога; погрiвшись трохи, очамрiвши  вiд  диму,  вибiгали.
Мороз насiдав. Не дочекавшись обозу, рушили далi й десь пiд ранок добились
до якогось села. Обоз прибув аж пiсля полудня, дво? саней вiдбилося, й  ми
так ?х i не знайшли.
   У Пiтербурх в'?жджали довгим прямим трактом й зупинилися  на  за?жджому
дворi в Матроськiй слободi, що за адмiралтейством, хоч  у  гетьмана  та  в
панiв полковникiв i тут, у новiй столицi, було чимало вельможних  зичливих
знайомцiв. Одначе в Пiтерi тi вельможi не мали  тих  розсадистих,  широких
дворiв, що в Москвi, а проживали в камiнних будинках понад Невою.  На  той
час всiляке кам'яне  будiвництво  в  Москвi  було  заборонене  царем,  все
росiйське вельможне панство  царським  велiнням  зводило  кам'яницi  понад
Невою та рiчками, якi впадають в не?, часом вбивали туди все, що  мали,  й
добре, якщо кому випадало сухiше мiсце, а  кому  болото,  той  гарував  та
мучився, фундаменти домiв тонули в болотi; воздвигнутi взимку, бо лiто там
вельми коротке, кам'яницi, коли повз них про?жджав вiз, трусилися,  неначе
лихоманнi.
   По цю сторону рiчки, де стояли царськi палаци, яких три:  два  лiтнi  i
один зимовий, пишалися один перед одним  найкращi  будинки,  з  садами  та
металевими огорожами; на них з протилежно? сторони Неви дивилися  широкими
вiкнами такi самi кам'яницi, найкраща  з  них  була  князя  Меншикова.  Тi
будiвлi не веселили пiтерський люд, навiть вельмож, надто  дорогим  коштом
вони будувалися, декотрi пани вщент порозорювалися на тому будiвництвi, на
тих дорогих, бiломармурових колонах та статуях перед будинками i в  садах.
I ще чимало iнших великих будiвель сто?ть у Пiтерi - ? мiсце,  де  роблять
кораблi, порох, полотно, крохмаль, i ?  фортецi,  найбiльша  з  них  -  на
протилежному березi рiчки, там церква з баштою, на якiй грають  французькi
куранти, i на iнших будинках такi ж дзигарi, вони б'ють  години,  а  то  й
грають псалми. У мiстi кiлька мощених вулиць, i камiннi  мости,  але  ?  й
дерев'янi, нещодавно на одному такому мосту провалився царський  ви?зд,  i
цар дубасив посеред вулицi палицею генерал-полiцмейстера  Девi?ра.  Одначе
доокiл, по слободах, та й по мiсту - хатини, халупи, хижi i навiть  куренi
з гiлля - в тванi та болотi, в смородi, брудi; лихоманки,  гарячки,  цинга
та iншi напастi косять людей, як траву. Я сам бачив немало  бiдолах,  яких
було нiкому поховати, ?х кладуть на  видне  мiсце  й  ставлять  у  головах
свiчку, аби зiбрати милостиню на поховання. Iнодi по дорозi  на  кладовище
тiло опускають на землю кiлька разiв, i знову запалюють  свiчку,  аж  поки
зберуть кiлька  копiйок,  куплять  рогожу,  зав'яжуть  ??,  неначе  мiшок,
мотузком, i так волочать  тiло  до  ями.  Цар  видав  указ,  щоб  у  мiстi
найпильнiше дотримувалися чистоти i "щоб нiякого скаредства та  мертвечини
не валялося".  Серед  тi??  "мертвечини"  здибували  ми  не  раз  i  сво?х
землякiв, козакiв з Укра?ни, пригнаних на будiвельнi роботи. Вперше,  коли
я побачив на вулицi Французькiй за сотню крокiв вiд пишного,  визолоченого
палацу Меншикова такого козака - синього, роззутого, в штанях козацьких  i
чорнiй, яка колись була бiлою, сорочцi з маленькою, дрiбною вишивкою  бiля
комiра, молодого, чубатого, все в менi затремтiло, облилося  кип'ячкою,  а
далi та  кип'ячка  враз  перетворилася  в  лiд.  Менi  той  козак  видався
знайомим, я опустився на колiна й творив молитву напiвмертвими губами. Але
мене грубо, чоботом штовхнув у спину Рубан:
   - Встань, Iване,- сказав,- i не ганьби чин козацький, не  кланяйся  цим
камiнням.  Всi  вони,-  i  вiн  вказав  на  палац  Меншикова,-  стоять  на
пiдмурiвку з кiсток, i кiстки тi наших козакiв.
   Я й сьогоднi не знаю, для чого нас усiх було прикликано  в  той  Пiтер.
Для того, щоб ми побачили, де гниють козацькi  костi,  для  постраху,  для
розваг? Мертвi козаки лежали в болотнiй землi, а живi  мусили  веселитися.
Бучними банкетами шеленiв у тi днi,  в  тi  мiсяцi  Пiтер.  Нашi  старшини
позбивали всi закаблуки, вганяючись з одного гульбища на iнше. Мали на  те
монарше велiння. I всiлякi iншi  сановнi  люди  мусили  вдавати  веселощi.
Декотрi то й втягувалися, без склянки горiлки й день розпочати  не  могли.
Того, хто не випив на  царському  банкетi  пiввiдерного  штофа  "приказно?
горiлки", не випускали за порiг. У  скупердяя  канцлера  Головкiна,  окрiм
горiлки, не  подавали  бiльше  нiчого,  у  генерал-прокурора  Ягужинського
виставляли  горiлки  та  вина  аглицькi,  французькi,   румейськi,   а   в
князя-кесаря Ромодановського гостей зустрiчав  ведмiдь  на  заднiх  лапах,
котрий у переднiх тримав пугар  данцигськоъ  вогнисто?.  На  тих  банкетах
правив цар, ?в i пив багато й  ходив  по  столу  в  посоюжених  ботфортах,
здебiльшого вiн одягався в мундир полковника  Преображенського  полку  або
одягав простий каптан темного  кольору.  Цар  дивував  iноземцiв  i  наших
старшин не тiльки одягом, а й  мозолями  на  руках,  теслярською  сокирою,
котрою обтiсував колоди на верфi, бомбардирською хваткою на стрiльбицькому
полi. На верфi цар видавав себе за простого теслю, i всi  вдавали,  що  не
знають, хто то обтiсу? колоди, проходячи мимо, вихваляли майстра, а  потiм
тихцем перетiсували тi колоди. I бомби царськi летiли не туди, куди треба,
але поруч стрiляли iншi бомбардири, i ?хнi  ядра  сягали  цiлi,  але  вони
гукали, що ?хнi ядра летять мимо, а царськi - в  цiль.  Одначе  за  чаркою
Петровi справдi рiвнi не було. Пив вiн  i  з  звичайними  матросами,  й  з
князями  та  боярами,  напившись,  iшов  перепочити,  а  гостям  велiв  не
розходитись. Саме того року увiв у Пiтербурсi асамбле? та  маскаради,  якi
справляли по черзi багатi вельможi. Кiлька разiв на тих асамблеях побували
нашi старшини й розповiдали про них з гiрким смiхом. На асамблеях поруч  з
царем сидiли за столом блазнi, один з них, поручик  гвардi?,  втiшав  усiх
нечутим нiде й нiколи пекельним смiхом, iнший двiрський вельможа  поглинав
страхiтливу кiлькiсть холодцю, й цар сам вкидав  холодець  йому  до  рота.
Пишнi перуки в пудрi, блискучi черевики, мережанi ковнiри, французькi вина
- i своя власна безпросвiтна дурiсть.
   Цар був невтомним у танцях i невтомним на всiлякi витiвки. Одного  разу
поставив у шеренгу найдосупших дiдiв, i кожному дав у пару молоду жiнку, й
сам став у першiй парi, i всi кавалiри мали викидати колiнця, якi  викидав
цар, вони хекали, падали, ?х пiдводили, вони падали знову, аж поки цар  не
розгнiвався та наказав кожному випити по штрафному штофу горiлки. Той штоф
умiщав кiлька склянок, дехто пiсля того пригощання  розлучався  з  життям.
Самому царю служники ледве встигали подавати страви,  здебiльшого  м'яснi,
наступного дня  iмператор  не  мiг  вiд  них  звiльнитися  й  пив  пiгулки
пуркгуючi.
   Пiд час тих пиятик, тих асамблей цар здебiльшого походжав  по  кiмнатi,
вступав до розмов - про  Бiблiю,  марновiр'я,  порядки  в  iнших  кра?нах,
одного разу, розбалакавшись з якимось iноземцем, довго слухав його, а тодi
враз плюнув йому в обличчя, повернувся й пiшов.  А  то  якось  при?хав  до
Меншикова, й почав ходити помiж гостями, й голова його тiпалася,  i  плечi
смикалися, й так вирячав очi, що всi перелякалися й не  знали,  що  дiяти.
Тодi до Петра пiдiйшов Скоропадський i мовив:
   - Государю, я сьогоднi дуже кепсько себе почуваю, дозволь менi  по?хати
та опочити.
   - Я теж почуваю себе кепсько,- сказав цар i  вiд'?хав  з  гетьманом  на
радiсть усiм гостям.
   Одначе цар не неволив старшин анi до  танцiв,  анi  до  поганих  забав.
Спробував одного разу напо?ти сотника з Прилук, той  випив  три  величезнi
штофи й простягнув  порожнiй  штоф  виночерпiю,  аби  той  налив  ще.  Цар
здивувався й запитав:
   - Скiльки ж ти вип'?ш?
   - Скiльки дадуть.
   Козак вiдказав так щиро, що засмiялися всi й Петро також.
   Нашi старшини, посидiвши на початку асамбле? за вечерею, пiдводилися  й
черiдкою йшли до дверей. Якось ?х спробував зупинити вiце-канцлер Шафiров,
товстенький, круглий чоловiчок на  коротких  нiжках,  що  вертiвся  неначе
дзига й розвеселяв усiх.
   - Нам сьогоднi не велить веселитися закон,-  мовив  Полуботок.-  У  нас
поминальний день, помина?мо козакiв, що погинули пiд Перекопом.
   - Вашi закони багато чого  вам  не  велять,-  мовив  Петро.-  Надто  ?х
багато.
   - То прадiдiвськi закони, чеснi,- вiдказав Полуботок. Мовив тихо, але з
певнiстю в голосi. Полковника нiхто нiколи не бачив хмiльним, вiн не любив
п'яних веремiй, коли втрачаються i глузд, i людська честь, не любив  шалу,
галасу, людей су?тних i гамiрних. Нiколи не сварився, не гримав -  пропече
поглядом пияка, й того нема?.
   Несподiвано цар не знайшовся, що сказати. Полуботок вийшов.
   - Дикi, невихованi люди,- знизав плечима Шафiров.- Що з них взяти.
   Меншиков засмiявся й змовницьки пiдморгнув царевi:
   - А от взяти в них ? що.
   Усi засмiялися.
   Так веселився сановний Пiтер, страшна кривава учта тривала.
   ...У  квiтнi  почав  танути  снiг,  дибки  ставали  на  Невi   крижини,
настраханi, прибитi бiдою люди пророкували новi, ще бiльшi лиха  -  повiнь
небачену, яка злама? дерев'янi й камiннi шлюзи, затопить будинки i поглине
це нове мiсто з його багатством та грiхами. Казали, що цар не спить ночами
й виходить дивитися на воду Неви, яка каламутиться, пiниться, але поки  що
пiднялася лише на чверть сажня. Чекали онезько? води.
   Але гомонiли, що й не через те не спить Петро, що вночi вiн  ?здить  до
страшно? Петропавловсько? фортецi. Там чинить  свiй  улюблений  катiвський
промисел. Чинить його  нинi  над  привезеною  до  Пiтербурха  пiсля  родiв
?фросинi?ю, Олексi?вою невiнчаною жоною.  Припечена  синiм  залiзом,  вона
ствердила все, чого вiд не? вимагали: бачив  себе  царевич  у  вимрiях  на
престолi, погрожував мачусi - царицi Катеринi,  Меншикову,  сподiвався  на
бунт проти царя, на допомогу Швецi?. Тодi знову взялися за Олексiя. Допити
тривали до лiта,  й  дванадцятого  червня  було  проголошено  указ  особам
духовним та особам свiтським судити царевича, "iстинно дiло звершити... не
боячись, що той суд ваш належить учинити вам на мого, яко государя вашого,
сина..." Останнiй недоумок зрозумiв би, чого вимага? цар.
   Суд був протиправний, отже, не угодний Богу. Суддi це добре знали,  але
гнiв Петра був ?м страшнiшим за  Божий  гнiв,  Вони  вiддали  царевича  на
катiвницькi муки, його катували кiлька разiв пiдряд, i царевич вже сам  не
тямив, що белькоче i якi iмена назива?. За кiлька днiв вiдбувся суд,  який
сповiстив, що "царевич Олексiй за всi сво? провини та злочини проти царя i
вiтця свого, яко син i пiдданий  його  величностi,  заслугову?  смертi..."
"Цей присуд ми, яко раби й пiдданi, з  скрухою  серця  та  слiз  пролиттям
проголошу?мо" - й пiдписалися всi.
   Петро спробував долучити до того грiха й укра?нських старшин,  запитав,
що думають в цiй справi вони, й старшини зам'ялися, декотрi поблiдли, iншi
опускали погляди i тодi обiзвався Полуботок:
   - Не наша се справа, судити вiтця з сином...
   - А чия? - грiзно запитав Петро  й  свердлив  його  вирлуватими  очима,
здавалося, нанизу? на дво? розпечених ратищ.
   Але Полуботок  витримав  той  погляд,  i  стояли  вони  один  насупроти
другого, Петро i Павло, грiшнi, як i всi люди, та не однаковою мiрою.
   - Мабуть, тiльки його.- Полуботок вказав пальцем угору.
   - А ти?.. Ти сам?..
   - Я свого сина на смерть не вiддав би... Не змiг би по тому жити.
   Скажений вогонь спалахнув у очах царя.
   - Не хочеш жити?
   - Хочу.
   - Один раз вижив у походi Валдайському. Згадай, скiльки тобi лiт.
   - Вижив. Виживу i вдруге. А нi... Що ж, все в його волi.
   - I в мо?й,- сказав Петро i вийшов.
   ...Двадцять шостого червня Скоропадський з генеральними  старшинами  та
полковниками були покликанi до князя Меншикова. Там зiбралися  лише  особи
чоловiчо?  статi,  високi  сановники:  Меншиков,   Долгорукий,   Головкiн,
Апраксiн, Стрешн?в, Толстой,  Шафiров,  Бутурлiн,  ще  кiлька  чоловiк,  i
при?хав цар, при?хав по катiвницькiй роботi з гарячого мiсця, просто од ще
теплого тiла сина, й потирав руки,  неначе  з  холоду,  й  обпалював  усiх
кривавим жаром сво?х витрiшкуватих очей, i наказав веселитися: було багато
випито горiлки та з'?дено страв, особливо м'яса - м'ясо  смажене,  варене,
печене, й цiла фортеця, виготовлена з м'яса та овочiв, цар сам  з'?в  одну
башту, пiдливу розносили чотири служники, схожi  статурою  на  гвардiйцiв,
руки та губи цар витирав дорогими кролевецькими рушниками, з  тих,  що  ?х
привезли йому в дарунок, либонь, в  такий  спосiб  вiн  i  вшановував  той
дарунок, утирався й жбурляв за спину. Було проголошено чимало  велеречивих
тостiв на честь царя та його сiмейства, i цар походжав по свiтлицi й знову
потирав руки, немов з холоду, й жартував, i змушував усiх пити та ?сти.  А
потiм враз зупинився бiля гетьмана й прорiк:
   - Iване Iллiчу, чував, що в тебе дочка красуня? Це правда?
   Скоропадський скромно й стривожено подивився на царя.
   - Що ж хова?ш вiд нас такий скарб? Хiба в нас нема? покупця достойного?
? покупець. Та ще який... Ось Петро Толстой... Та не лякайся,  не  вiн,  а
син його, також Петро. Зело достойний отрок. Буде в  тебе  полковником.  Я
всiх сво?х молодцiв переженю на малоросках. Ну то що, по руках,  зда?ться,
у вас так кажуть?..
   - Це коли продають коня або корову,- обiзвався Полуботок.
   Цар черконув по ньому кривавим поглядом.
   - Налийте всiм  угорського.  Iване  Iллiчу,  здоров'я  тво??  дочки  та
молодого Толстого!
   - Вона... заручена,- вичавив крiзь  посинiлi  вуста  Скоропадський,  не
бажаючи родичатися iз вбивцею.
   - Заручена? Що таке заручена? Спала з ним?..- I зареготiвся, аж полум'я
на свiчках затiпалося на всi боки.- А якщо й спала... Мало з ким  я  спав?
То мусив на всiх женитися.
   - У нас такий звичай...
   - Тепер нашi звича? - вашi. Бокали вже налитi... Вину не  пропадати.  I
мо?му слову також. За здоров'я  молодих...  Нiжинського  полковника  Петра
Петровича Толстого i...
   - Уляни... Юлiани,- пiдказав Лизогуб.
   - Юлiани Скоропадсько?. До дна!
   Скоропадський таки випив келих i, чи  то  вiд  випитого  вина,  чи  вiд
несподiвано? новини, сидiв блiдий,  наче  вибiлене  полотно,  й  на  лiвiй
скронi в нього дрiбно тiпалася маленька червоненька  жилочка.  Порiднився,
як гiрко жартував Савич, з самим царем. У царя ж почала тiпатися голова. У
передиху мiж тостами, вийшовши до сiней за малою нуждою, гетьман довiдався
про  те,  що  се?  ночi  упоко?вся  царевич  Олексiй.  I  оце  вони  п'ють
заупокiйне.
   У рескрипт закордонним мiнiстрам Петро вписав,  що  "Бог  полишив  сина
мого Олексiя живота вiд жорстоко? хвороби, яка  напочатку  була  схожа  на
апоплексичний удар".
   Який не на?вний був гетьман, але одразу втямив, що  цар  заплатив  його
дочкою Петру Андрiйовичу Толстому за те, що той приволiк на  смертне  ложе
царевого сина Олексiя. Гетьман запечалився вельми й до самого вiд'?зду  не
виходив зi сво?? свiтлицi.
   Мабуть, з усiх укра?нцiв, якi жили в Пiтерi, я  один  не  знав  про  тi
страшнi заручини, нiхто менi про те не сказав, оберiгаючи мене вiд якогось
необачного вчинку. Я ж довго та болiсно думав, як то батько мiг  умертвити
сво? дитя, свою плоть, я не осмiлився  осудити  царя  за  його  нелюдський
вчинок, а тiльки молився, аби Бог простив йому це, цар - Божий  помазаник,
отже, вiтець небесний бачить всю його путь, веде його по нiй, може,  й  це
начертав йому? Божi шляхи невiдомi, вiн i сам послав себе на  Голгофу,  на
муки в спокуту за рiд людський.
   Про те, що царевич помер  насильницькою  смертю,  нишком  гомонiла  вся
столиця.  Однi  казали,  що  цар  та  його  поплiчники  задушили  царевича
подушками, iншi - отру?ли, ще iншi - цар власноручно забив  його  батогом.
Сi? - та?мниця, хоч i не така вже важлива. Достеменно було  вiдомо,  й  то
тiльки вищим урядовцям, що тi?? ночi в гарнiзонi зiбралися цар,  Меншиков,
Долгорукий - либонь, всi росiяни, хто потiм був на банкетi, й  завдали  ще
одне катування царевичу, а та?мницю, хто з  ним  лишився  останнiм,  пiсля
чого царевича знайшли вже мертвим, нiхто не осмiлився виповiсти.
   Солдати сторожi бачили: вночi  вiд  Петропавловсько?  фортецi  останнiм
вiдплив  ботик,  у  якому  сидiли  генерал  Бутурлiн,  начальник   та?мно?
канцелярi? Ушаков, Петро Андрiйович Толстой та капiтан Рум'янцев...
   Царя Петра  вела  нелюдська,  страхiтлива  злоба,  як  того  звiра,  що
допада?ться до кошари, п'янi? од запаху кровi. Не мiг  стерпiти,  що  його
рiдний син хоче жити iнакше, нiж вiн, намагався застрахати, залякати всiх.
То були хвороба розуму та душi. Смiливець  i  нiкчемний  боягуз  водночас.
Боявся темрви, боявся смертi  й  обкладався  на  нiч,  неначе  мiшками  зi
збiжжям, гренадерами-велетнями. А коли з його наказу рубали голову його  ж
коханцi Аннi Понс, прошепотiв на вухо: "Не бiйся, кат тiльки замахнеться".
По тому, як покотилася голова, пiдняв ?? й показував  усiм,  хто  був  при
тому, де в людини нерви, де жили... З голови струменiла кров,  цi??  кровi
вiн не боявся, як i грiха за те, що пролив ??.
   По тому в Пiтербурху  вчинилися  кари  страшеннi,  небаченi  вiд  часiв
стрiлецького бунту. Вся Тро?цька площа, де в свята, вийшовши з обiднi, цар
любив прогулюватися,  заходив  у  шинки  випити  горiлки  з  шкiперами  та
корабельними майстрами, була заставлена моторошними жердинами з  колесами,
помостами, втикана палями, там катували, рубали  голови  кати  в  червоних
сорочках, а в короткi хвилини перепочинку пили квас  просто  зi  жбанiв  i
за?дали його збитнями, що ?х носили в кошиках по площi  збитнярi.  Тут  же
походжав цар, очi його були виряченi, вуса ворушилися, наче в кота, голова
смикалася. На кiллях, повстромлюваних у бiйницi Петропавловсько?  фортецi,
гойдалися повiшенi, вiтер то  закручував,  то  розкручував  ?хнi  тiла,  й
оддалiк вони здавалися живими. На Тро?цькiй площi  катували  простий  люд,
знатнiших, вельмож, вiшали пiд стiнами Юстиць-колегi?.
   Петро,  жадiбно  витягнувши  шию,  спостерiгав  з   розчиненого   вiкна
Юстиць-колегi? за муками сво?х недавнiх помiчникiв, його обличчя спокiйне,
тiльки очi бiгали туди-сюди, не могли зупинитися на чомусь одному. За його
спиною стояв служник з тацею, на  тацi  стояли  два  штофи  -  з  анисовою
горiлкою  та  квасом,  лежали  моченi  лимони,  смаженi  качки,  шинка  та
голландський сир. I ще кiлька служникiв снувало помiж тими,  хто  разом  з
царем спостерiгав iз вiкон за муками  страждальцiв,  сановнi  люди  ?ли  й
пили, мусили ?сти та пити. I не пив полковник Полуботок, один  ?диний  раз
прийшов вiн поглянути  на  криваве  видовисько,  стояв  мовчки,  понуривши
голову, дивився печально. Цар звернув на нього увагу, взяв келих,  пiдняв,
заохочуючи полковника випити. Полуботок келиха не взяв, сказав  неголосно,
але так, щоб почув цар:
   - Вони ще живi. У нас поминають тiльки мертвих.- I додав  по  хвилi:  -
Скараних за законом.
   На нього злякано повiв оком  Бутурлiн,  вiдступив  за  спини,  а  Петро
крутнув очима - нiмецькими олив'яними гудзиками - й мовив з притиском:
   - Закон - це я.
   - Закон - це Бог i праведне сповнення його повелiнь на землi,- вiдказав
полковник.
   У цю мить поволокли на шибеницю попа, якого було засуджено до страти за
те,  що  прогавив  тезоiменини  царя,  не  вiдправив  молебня.  Пiп   щось
вигукував, Петро прикипiв до вiкна очима. Ми всi в  той  день  боялися  за
полковника.
   Я переживав чи не найдужче.  Весь  цей  час  спостерiгав  за  ним,  вiн
прикував до себе всю мою увагу. Бачив на  сво?му  вiку  немало  спокiйних,
стриманих людей, але  це  були  iнший  спокiй  та  iнша  стриманiсть,  ним
володiла якась думка, бiльша за звичайнi думки, хоч я й не вiдав яка.  Вiн
був безстрашний, хоч майже нiколи не  виказував  сво??  хоробростi,  та  й
хоробрiсть його була якоюсь надто буденною. Менi жодного разу  не  вдалося
побачити, щоб вiн спантеличився, i в той  же  час  в  його  обличчi  iнодi
проступало щось аж неземне, роковане, можливо, вiн  уже  знав  про  власну
рокованiсть, був людиною долi, адже йшов проти сили темно?, чорно? й хотiв
упевнитись до кiнця, яка вона немилосердна, темна та  безвихiдна  для  нас
усiх. Вiн жив просто, щоденними турботами, господарством, але, очевидно, й
тi турботи, й господарство, ма?тностi були для чогось  бiльшого,  можливо,
вiн i сам ще не знав достеменно для чого.  Мета  була  далека,  але  ясна.
Здебiльшого люди, якi впали в неласку (а вiн  упав  за  Мазепи  в  глибоке
урвище), скоряються долi й  живуть  надолинi,  принаймнi  якщо  й  сягають
чогось, то дуже малого,  вiн  же  зiйшов  по  кручi  таки  за  Мазепи,  не
вклоняючись йому, не принижуючись. Вiн i зараз не принижувався,  не  ходив
згинцi, того вечора сказав:
   - Я прожив життя, де пiдступи, зради, страх. Я не бачив повно? свободи,
але й повно? несвободи також. Дуже часто багатьом сущим, кожному  зокрема,
свободу нiбито й лишають, i забирають  ??  у  всiх  авулом.  I  той,  кому
залишено свободу,  дума?,  що  вiн  свобiдний.  Смертнi  ми  всi...  Й  ця
смертнiсть вiдбира? мужнiсть,  не  лиша?  в  людинi  анi  крихти  совiстi.
Молiмося, браття, хоч молитва це ще не все...
   I вийшов з кiмнати.
   А я сидiв i не знав, за що  менi  молитися.  За  власний  добробут,  за
власну долю? Так вона у волi Всевишнього. Та чи й варто молитися  за  не??
Щось у менi важко  борсалося,  випручувалося,  пiдказувало,  за  вiщо  маю
молитися, але я ще не здогадувався до кiнця. До того ж не хотiв  i  боявся
молитися до чужих iкон. ?х тут  було  дуже  багато,  всi  лики  незнайомi,
намагався побачити за ними одного  Бога  й  не  бачив  його.  Кожен  маляр
творить сво?х ангелiв, сво?х богiв, а Вiн же один i правда Його  одна.  То
лише зло завжди iнше, й нiчого, окрiм зла, в свiтi,  мабуть,  нема?,  воно
править свiтом, i що б людина не зробила, все перетворю?ться на зло.  Нинi
ж впевнився в цьому остаточно. Розкiшнi палаци, швидкi кораблi - все це  -
зло.  Безгрiшний  Христос,  люди  знають  про  це,  але   не   намагаються
наслiдувати йому. Надто тi, хто владою  сво?ю  найближчi  до  нього,  вони
грiшать без страху й совiстi, грiшать люто та  страшно.  Думав,  думав,  i
голова менi болiла, дивився й думав. Боже, в яку дику кра?ну  я  потрапив!
Церкви, палаци, перуки, кунсткамера, книжки iноземнi... Й  голод,  злиднi,
безправ'я, смерть. Як цi люди житимуть далi, чим можуть  порятувати  себе?
Адже ?хнi поводирi суспiль у грiхах, як у пранцях, й це  наука  для  всiх.
Горе нам, грiшним, горе, бо ми  також  ходимо  пiд  цим  скiпетром  i  цим
беззаконням. Усi тi кра?ни в ?вропi, з яких за велiнням царя везли книжки,
всiлякi    iнструменти,    посувалися    до    владарювання    праведного,
законночинного, Росiя ж дедалi бiльше занурювалась в трясовину  безправ'я,
деспотi?, рабства i вже - на вiки вiчнi.
   У Пiтерi було багато див, було на що подивитися - перегони кораблiв  на
Невi, за два днi по смертi Олексiя, спускали на воду корабель "Лiсний",  i
цар сам вибивав молотом клинка з-пiд головно? пiдпори, й  муштри  солдатiв
на полi за Фонтанкою, i гульбища та  весiлля  блазнiв,  на  яких  вельможi
?хали верхи на коровах та ослах, i немало люду передавили, й возили клiтки
з заморськими звiрами, але я нiкуди не ходив, окрiм крамниць. Перебрiв  ?х
усi, й не знав, що купити в подарунок Улясi. I врештi у нiмецькiй крамницi
купив за карбованець десять копiйок барометрум. Загорнув його в хусточку й
сховав до сво?х саквiв, вряди-годи видобував та давився на синю та червону
стрiлки й мрiяв про те, як привезу та подарую Улясi барометрум, i як  вона
зрадi?, i як здиву?ться, i ми дивитимемось на нього вдвох, i  показуватиму
та розповiдатиму, що означають гачки,  цифри  та  стрiлки.  Я  сповнив  ??
прохання - такого подарунка окрiм мене, не привезе нiхто.
   Ще я ходив до рiчечки, яка хлюпотiла у верболозах та вiльхах, впадала в
бiльшу рiчку, а вже та в Неву. Брав скрипку,  сiдав  на  пеньочку  й  тихо
водив смичком по струнах. Плакала скрипка, гойдався у водi вербовий кущ, i
текла звiдкiлясь iз диких  пущ,  з  дикого  пралiсу,  неначе  з  вiчностi,
незнайома менi рiчечка, i я мiж цими двома вiчностями був як  листочок  на
поверхнi рiчки, плинув до сво?? останньо? пристанi, й плакала в менi душа,
i я не знав, чого вона плаче, адже попереду - велика радiсть, i  не  знав,
нащо живу на свiтi, й чого хочу, й чого маю хотiти. Мо? маленьке життя  ще
дужче змалiло перед рiкою кровi, кровi нехай i чужо?, але ж християнсько?,
менi до слiз було шкода цих невинних людей, шкода царевича, трохи старшого
за мене вiком, такого боголюбного, богобоязливого, як i я  сам.  Чому  то,
думав, добрi та лагiднi люди не можуть володiти  свiтом,  адже  вони  однi
несуть людям свiтло правда,  добра,  iстини,  натомiсть  це  добро  завжди
побите злом, iстина - брехнею, i Бог не кара? за це? Менi здавалося, що не
знайду в цьому свiтi сво?? маленько? iстини, й обезнадiявся ?? шукати.
   Мене почали гризти сумнiви: кажуть, що мiсце  людини  визначене  Богом,
тодi чому Бог допуска? на царство iрода? А може, тiльки я так думаю? Може,
чогось не розумiю?
   ...Одного разу, по тому, як довелося перебiгти через  страшну  площу  i
знову побачити нахромлених на колеса людей, менi  раптом  нiби  вiдкрилось
щось, i я сказав самому собi: "Боже, Боже, в цiй  кра?нi  нiколи  не  буде
добра, нiколи не буде волi, тут живуть тiльки тi,  що  хочуть  вiшати  або
можуть бути повiшенi, я не бачу iнших, якi могли б просто жити,  поважаючи
брата свого, сусiда, й навiть  ворога.  Тут  гiрше,  анiж  у  Римi  або  в
Сарданапала; аби цей люд змiг щось i когось поважати, потрiбно триста  лiт
волi, а ?? нема? й дня, й не буде нiколи". I помолився спрагло  та  тяжко:
"Не дай нам, Боже, жити в цьому царствi..."
   I бачив я, що так само молиться вся наша челядь i старшина  також,  всi
застрашенi, отупiлi й оглупленi, ще й мовби онiмiлi. А може, застрашенi не
всi?
   ?диною втiхою, ?диною радiстю для мене, й радiстю великою, яку не могли
потопити лиха, котрi бачив, була моя любов, були мо? згадки та  думки  про
Улясю. Я вимрiяв кожну хвилину, кожну мить, кожен крок нашо? зустрiчi - як
вбiжу на знайоме подвiр'я i як вийде вона менi назустрiч. Скiльки всiляких
солодких видив я натворив, скiльки радiсних  годин  пережив  у  тих  сво?х
мрiях.
   Але поки що тутешн? життя мiцно тримало мене в  сво?х  пазурах.  Одного
разу Рубан, котрий з початку лiта жив у хатi, яку  переобладнав  з  старо?
лазеньки над рiчечкою (похмурий  i  жовчний,  вiн  не  любив  товариства),
принiс звiдкiлясь книгу, написану по-латинi, й поринув у не?. Але оскiльки
латину знав погано, i його справа посувалася воловою ходою, то запросив до
читання  мене,  перед  тим  пригрозивши  всiлякими  карами,  якщо   комусь
пробалакаюсь про книгу, й навiть змусив поклястися перед iконою.  Я  трохи
перепудився, але цiкавiсть моя вiд того розпалилася.  То  була  так  звана
книга  Корба,  записки  секретаря  цiсарського  посла  Iгнатiя  Христофора
Гварентiя, який 1698 року ?здив до царя Петра, й за два роки по тому Корб,
секретар посла, повiдав свiту латиною про побачене та почуте в Московi?.
   Корб оповiдав, як ?хали,  де  зупинялися,  що  ?ли,  що  за  порядки  в
Московськiй державi, а також списав стрiлецький  бунт,  царський  родовiд,
царськi  палаци,  вiйсько,  коштовностi,  церковнi  порядки,   столицю   й
багато-багато iншого. Той Iоанн Корб писав, що  бачив  на  власнi  очi,  i
мудрував про побачене з власного розуму, не  боявся,  що  на  нього  впаде
царський гнiв - його вже не сягнути. Книга  тая  була  в  Московi?  суворо
заборонена, але траплялися зухвальцi, якi  привозили  ??  з-за  кордону  й
навiть продавали нишком за чималi грошi.
   Незабаром до нас долучився Борзакiвський, ми  читали  Корба  втрьох,  я
читав, вони слухали,  деякi  мiсця  примушували  прочитувати  ще  раз.  По
читаннi Рубан ховав книгу пiд помiст, а я по тому довго  не  мiг  заснути,
лежав i передумував прочитане.
   Ми читали книгу пота?мно, з великою  осторогою  на  той  час  бiля  нас
крутилося  багато  всiляких  людей,  надто   внадився   якийсь   юродивий,
круглоголовий, товстогубий, тiлистий, вiн гасив у  церквi  свiчi,  говорив
загадково - вигукував; безстрашно лаяв царя та його посiпак, називав Петра
антихристом, а його дiяння кривавими, роздавав усiм по шматочку залiза, ми
залiзо брали, але розмови з ним не пiдтримували, в нас виникла пiдозра, що
це не юродивий; отож, коли вiн з'являвся, говорили тiльки  про  погоду  та
про те, коли повернемося додому. Остерiгалися ми навiть декого з сво?х.
   Ми розпочали читати  книгу  з  оповiдi  про  стрiлецький  бунт  та  про
кривавицю по тому, бо хоч нинi бунту не було, але кривавилося так само,  й
катiвськi знаряддя були такi самi. "Бажаючи показати, що стiни  мiста,  за
якi стрiльцi хотiли  проникнути,  священнi  i  недосяжнi,  государ  звелiв
всунути колоди в ближнi до ворiт бiйницi й на кожнiй  колодi  повiсити  по
два  бунтiвники.  Таким  способом  було  скарано  в  цей  день  понад  200
чоловiк",- читали ми, а коли по тому виходили за ворота, бачили на  стiнах
Петропавловки схожi на грушi тiла, котрi висiли на  палях.  "Ця  кара,  27
жовтня 1698 року,- писав Корб,- рiзко вiдрiзня?ться вiд  попереднiх;  вона
звершена досить вiдмiнним способом i майже невiрогiдним:  330  чоловiк  за
раз,  виведенi  пiд  рокований  удар  сокири,  облили  всю  долину  хоч  i
росiйською,  але  злочинною  кров'ю,  ця  велетенська  страта  могла  бути
виконана лише через те, що всi бояри,  сенатори  царства,  думнi  й  дяки,
котрi були членами ради, що зiбралася з  приводу  стрiлецького  бунту,  за
царським велiнням були прикликанi в Преображенське, де й мусили взятися за
роботу катiв. Кожен з них, завдаючи удару, схиблював, через  те,  що  рука
тремтiла при виконаннi незвично? працi, iз  всiх  бояр,  вельми  невдатних
мiстрiв, один боярин вiдзначився особливо невдалим ударом: не  вцiливши  в
шию засудженого, потяв його по спинi; стрiлець,  перерубаний  таким  чином
надво?,  терпiв  би  невимовнi  муки,  якби  Олексашка,  вправно  орудуючи
сокирою, не вiдрубав страждальцю голову".
   Далi оповiдалося про страту священикiв, яких катували блазнi,  бо  всiм
iншим християнам це було б грiшне, а також про страту трьох рiдних братiв,
про те, як оплакували живих стрiльцiв ?хнi жони, матерi,  сестри,  дiти  -
стрiльцi сидiли на возах, i, за покивом нiмця, вiз зривався з мiсця й мчав
на площу, й стражденнi жiнки та дiти бiгли слiдом, волали про  помилування
?хнього годувальника. Оповiдав Корб й про царя:
   "День жахливий, оскiльки сьогоднi скарано двiстi чоловiк. Цей день, без
сумнiву, повинен бути вiдмiчений чорною фарбою. Всiм повiдрубували  голови
сокирою. На широкiй площi, яка приляга? до Кремля, стояли  плахи,  на  якi
засудженi мусили класти голови. Я вимiряв кроками  плахи  й  вiдмiтаю,  що
вони вдвiчi бiльшi в ширину, нiж у довжину".
   "Сто п'ятдесят бунтiвникiв приведенi до Яузи. Кажуть, що  цар  вiдрубав
мечем голови вiсiмдесятьом чотирьом бунтiвникам, при тому  боярин  Плеще?в
пiднiмав ?х за волосся, щоб удар був точнiший. Три мечi  були  приготованi
для такого вжитку. Один з них, коли  цар  замахнувся  ним,  розлетiвся  на
друзки..."
   По тому посол Гварiента з Корбом були запрошенi вiд  царя  в  замiський
дiм князя Ромодановського помилуватися потiшними  вогнями.  "Особа,  котра
грала ролю патрiарха, святкувала посвячення  палацу,  збудованого  царем".
Корб не вельми дивувався з усього того, що побачив, i наводив слова Iоанна
Барклая, котрий писав  про  московитiв  так:  "Цей  нарiд,  створений  для
рабства, ненавидить  навiть  тiнь  вольностi.  Нарiд  цей  покiрний,  коли
перебува? пiд гнiтом, i сво?  власне  рабське  становище  йому  зовсiм  не
зда?ться поганим, навпаки, охоче зiзна?ться в тому, що всi вони государевi
холопи. Цар ма? повну владу над ?хнiми ма?тками i життям. Навiть турки  не
виказують з такою гидотною покiрнiстю  свого  приниження  перед  скiпетром
сво?х оттоманiв. Росiяни по собi судять i  про  iншi  народи...  Вельможi,
хоча вони  самi  раби,  з  нестерпною  гордiстю  поводяться  з  нижчими  й
простолюдинами, яких, звичайно,  вiд  зневаги  до  них,  називають  чорним
народом."  Всi  вони  "...неосвiченi,  слабкi  й  тупi   розумом,   часом,
пороззявлявши роти й  повитрiщавши  очi,  з  таким  подивом  дивляться  на
iноземця, що й себе не  пам'ятають  вiд  здивування".  "Вправи  у  вiльних
науках, як зайве утруднення для молодi, вiдкидають, фiлософiю забороняють,
астрономи збезчещенi яко чародi?..."
   I ще Корб писав: "Навiть люди бiльш, якi наймаються за певну плату,  не
можуть за власним бажанням вiдiйти вiд сво?х панiв... Та  що  там  казати,
московити не можуть терпiти волi  й,  зда?ться,  вони  навiть  самi  ладнi
опиратися сво?му власному щастю,  оскiльки  цей  народ  не  створений  для
щастя..."
   Не знаю, що думали Борзакiвський та  Рубець,  а  я  думав  про  те,  що
все-таки добре, що в нас iншi  порядки,  iншi  закони.  Одначе  й  ту  мою
радiсть перепиляв сво?м скрипучим голосом Рубець:
   - Усе це й нас чека?. Нiкуди ми вiд  нього  не  дiнемося.  Вiд  законiв
московських та порядкiв ?хнiх. I вiд царя також.
   Вiн мовби наврочив. Бо на кiнець нашого московського гостювання сталася
притичина, яка викликала в нас i насмiх, i подив, i страх. Ми збиралися  в
дорогу, й цар власною персоною при?хав провести  гетьмана.  Був  у  шитому
золотом каптанi, усмiхнений i урочистий,  поплiскував  гетьмаца  по  спинi
велетенською засмаглою рукою, пив i ?в за чотирьох,  смiявся,  аж  порохня
сипалася зi стелi, й раптом уловив з розмови за столом,  що  в  когось  iз
козакiв болить зуб. Петро рвучко пiдвiвся й  зажадав,  аби  йому  показали
того козака. Вмить приволокли Рубця, посадовили на  лаву,  цар  видобув  з
шкiряно? готувальнi велетенськi клiщi, наказав  Рубцевi  розкрити  рота  й
вхопив корiнного зуба, рвонув, клiщi клацнули, в ротi у Рубця хряснуло,  й
зуб упав на пiдлогу. Рубець застогнав, цар моргнув сво?му денщиковi, й той
прибiг з кухлем горiлки. Рубець випив,  похлинаючись.  Червона,  з  кров'ю
горiлка текла йому по пiдборiддi, капала на жупан. Вдоволений цар  сiв  за
стiл i кутуляв ковбасу з капустою. По тому, як у Рубця стухла щока  (нiхто
не знав, здоровий чи хворий зуб вивихнув цар), козаки кепкували  з  нього,
казали, що вiн вiдбувся дуже легко, за два днi  цар  лiкував  якусь  бабу,
випускав ?й з печiнки довгим шилом воду, й пiсля того баба сконала,  ще  й
лежала два днi непохована, бо цар-лiкар зажадав власноручно вчинити розтин
тiла, та не мав часу.
   Петро вiд'?здив до Ревеля, ми ж верталися додому. По дорозi довiдалися,
що по царевому указу через  його  посланця  Писар?ва  на  свято  сходження
Святого Духа взято з Ки?ва митрополита Ки?вського Iоасафа Кроковського,  а
з ним купно й архiмандрита Печорського  Iоаникiя  Санютовича,  ми  з  ними
розминулися в дорозi, митрополит був хворий i помер у  Тверi,  де  його  й
поховав тверський архi?рей.
   Здавалося, ми привезли з московського гостива цiлу купу лих: довгий час
стояла страшенна засуха, й згорiв у  Ки?вi  Печорський  монастир  з  усiма
скарбами, окрiм печер, а за  три  днi  -  Подiл,  окрiм  Академi?,  аж  до
побережних дворiв. I вигорiло в Чернiговi все старе мiсто,  стояла  тiльки
катедра архi?пископа чернiгiвського, яку  ледве  загасили,  та  ще  кiлька
кам'яниць.
   Вiд Чернiгова лишилося  чорне  згарище.  Печальне  й  сумне,  й  навiть
вороння  над  нами  не  крякало,  лиш  де-не-де  ворушилися  на  попелищах
згорбленi постатi,  зачувши  стукiт  кiнських  копит,  розпростувалися,  й
обличчя  тих  людей  здавалися  також  спаленими.  Нема?  в  свiтi  нiчого
страшнiшого, як пожежа, людськi серця по нiй стають, неначе  головешки,  а
попелища людських душ нiмують чорнотою. А ще ж був  оскуд  на  хлiб  i  на
овочi, й зима накочувалася  на  мiсто,  як  бiлий  саван.  Дiм  i  обiйстя
Полуботка над Стрижнем зацiлiли.
   Одначе для мене всi цi страхiтливi лиха вже не мали жодного значення, я
не бачив ?х, не думав про них, вони втонули в  мо?му  власному  горi,  яке
вразило мене, наче куля пташину, котра летить  до  свого  гнiзда,  про  що
виспiвано в пiснi.
   У Севську Рубець оповiв менi про те, що сталося двадцять шостого червня
в домi Меншикова - про велiння царя  звiнчати  Петра  Толстого  з  Уляною.
Прямий i нелукавий Рубець вважав, що пора менi знати про те, й порадив  не
?хати до Глухова.
   -  Не  печаль  свого  серця,  не  рви  його...  царського  велiння   не
переiнакшиш,сказав.- Ти козак... Козак з горя не плаче. Та й... Може, горе
не велике... Бо чи й оддав би  гетьман  за  тебе  панночку...  Ще  знайдеш
дiвчину до любовi. Або я тобi знайду. Таку кралю...
   Але я рже  його  не  слухав.  Конi  ще  були  нерозсiдланi,  стояли  на
постоялому дворi, бiля конов'язi,  я  вiдв'язав  свого,  упав  у  сiдло  й
полетiв на Глухiв. Я ледве тямив, що роблю, просто не мiг стояти на  мiсцi
й слухати Рубця, я не знав, куди подiти себе, менi зчорнiв  у  очах  свiт,
розпач розпирав груди, там палав вогонь, i я  гасив  його  тугим  степовим
вiтром, хапаючи його розтуленим ротом. Я загнав коня, найняв у придорожнiй
корчмi ?врея з кiньми, й на них при?хав у Глухiв. Я не знав, що  робитиму,
що скажу Улясi, але до не? мене не допустила гетьманша. Вона  давно  знала
через гетьманових кур'?рiв про царську волю, пишалася тим, величалася й не
допускала навiть мислi, що щось може стати на завадi.
   Дво? козакiв припровадили мене до свiтлицi гетьманшi,  самi  вийшли  за
дверi й стояли там, готовi по першому ж поклику  вскочити  до  свiтлицi  й
схопити мене, а може, й посiкти шаблями, я чув потупування ?хнiх чобiт  за
дверима, сама ж Анастасiя Маркiвна  стояла  обiч  столу  в  довгiм  темнiм
стро?, в чорнiй хустцi, схожа на черницю, сувора, строга, владна.
   - Ти або несповна розуму, або божевiльний. Ти розумi?ш, що таке царська
воля! Не накликай на себе лиха,- одкарбувала темними  вустами.-  Забудь  i
викинь з голови. I не було нiчого. Нiчогiсiнького! Бо й не було.
   Я похитнувся, сперся на кахляну пiч.
   - Я... тiльки побачусь з Уляною.
   - Для чого? Вона вже примирилася, каже, що, може, це й на краще. I тебе
бачити не бажа?.
   - Неправда! - несамовито вигукнув я i враз зiмлiв душею, вона  полетiла
кудись униз, у чорну прiрву. Я не все розумiв, був неначе в  туманi,  одна
думка ярiла в головi - це - кiнець. В мене бiльше нема? нiчого.
   Мене доконали слова Анастасi?  Маркiвни,  в  яких  була  своя.  страшна
правда:
   - Втям, Юлiана не просто дiвка... ?? батько - гетьман. Вiн в одвiтi  за
всю Укра?ну. Зичить ?й добра...  Юлiана  розумi?  це.  А  ти  -  не  хочеш
зрозумiти.
   - Не хочу... Не  можу,-  прошелестiв  спеченими  вустами.-  Я  хочу  ??
побачити. Я ?й скажу... Очi гетьманшi налилися жовтим вогнем:
   - Запам'ятай: на цьому подвiр'? ти був востанн?.  Якщо  ступиш  ще  хоч
раз... будеш  розiрваний  псами.  Я  вже  вiддала  таке  велiння  вартовим
козакам.
   Зрозумiв, що домагатися побачення з Улясею марно. Не знаю,  звiдкiля  в
мене взялися сили вислухати те все, либонь, то був спокiй за межею  серця.
Я навiть здобувся на таке:
   - Гаразд, пiду, якщо сповните мо? прохання: передайте  ?й  дарунок.-  I
поклав на стiл загорнутий у хусточку барометрум.
   Анастасiя Маркiвна  розгорнула  хусточку,  у  великому  подивi,  навiть
замiшаннi розглядала барометрум.
   - Що це таке? - запитала.
   - Ця рiч вiщу? погоду.
   Гетьманша подивилася на мене, як на причмеленого.
   - Добре, передам.
   - Поклянiться!
   Вона невдоволено нахмурила чорнi, густi брови (нестеменно  такi,  як  в
Улясi. Боже мiй, за вiщо така кара - у мо?? Улясi брови та очi цi??  змi?)
й перехрестилася до iкони.
   Я вийшов за дверi не  попрощавшись  i  пiшов  до  ворiт.  Дво?  козакiв
гупотiли чобiтьми за мо?ю спиною.
   Неначе сновида, волiкся вулицею, не  помiчаючи,  куди  йду.  Ноги  самi
принесли мене додому. Там не було нiкого - лiто, всi в полi, посеред  хати
на розiсланому  лiжнику  бавилися  двi  мо?  сестрички  та  малий  братик,
нянька-челядниця сидiла на лавi. Дiти не помiтили мене.
   Я вийшов у двiр. Батько мав невеликий дiм у мiстi,  там  ладнав  справи
гетьмансько? служби, але обiйстя, де ми всi жили,- за мiською брамою, аж у
кiнцi Веригiна. За обiйстям --  широкi  луки,  за  ними  -  лiс.  У  луках
зеленiли отави, у яких жеврiли червоне та  червоно-синьо  квiти  дозрiлого
лiта, лiс на овидi вставав кучерявою хмаркою. Але i луки, й  лiс,  i  небо
були для мене сiрi,  затканi  брудною  рядниною,  i,  як  менi  здавалося,
назавжди. Неначе сновида, волiкся по саду, до городу, крiзь дзвiн у  вухах
до  мене  долiтало  кування  зозулi.  Потому  десь  заплакала  iволга,   я
оглянувся, iволги не побачив,  зовсiм  поруч,  за  тином  рясно  червонiли
вишнi. Стежкою вiд озерця з рушниками на коромислi пройшла дiвчина у вiнку
з волошок, коромисло погойдувалось в лад ?? ходi, i я аж зiгнувся з  болю,
ясно та чiтко згадавши все, що сталося допiру.

   Iде Роман додомоньку,
   Спустив на дiл головоньку,-

   виспiвувала дiвчина. Вона пройшла  попiд  самим  мо?м  серцем,  пройшла
Улясею, мо?ю i вже чужою навiки, i я подумав, що для мене  в  цьому  життi
скiнчилося все й жити далi нiчого. Нi,  я  не  збирався  заподiювати  собi
смерть, найперше тому, що  те  -  супроти  Бога,  просто  мене  бiльше  не
цiкавило життя, я чув у собi якусь дивну,  сумну-пресумну  мелодiю  i  вже
крiзь не?, глухо, згуки життя. Сльози застилали менi зiр, в грудях  стояла
печаль, там звершувався похорон, не по мо?му коханню, я знав,  що  воно  в
менi незгасне, вiчне донесу його до могили, як найвищий  Божий  дарунок  i
дарунок свiту сього,  похорон  i  печаль  по  тому,  що  в  свiтi  мало  б
збуватися, але нiколи не збува?ться, й через те марнi всi нашi клопоти.
   Ступав нога за ногою, брiв через мо? дитинство,  яке  вривалося  в  мо?
горе, як весняна вода у висохле озеро. Тут  промайнули  мо?  дитячi  роки,
тiльки тут жив життям безхмарним i безмрiйним,  i,  може,  те  життя  i  ?
найкраще. Я цвiв разом з пiвниками,  лiтав  з  джмелями,  стрибав  жабеням
через рiвчак i падав увечерi втомлений на милi неньчинi руки. Вона  купала
мене в шаплику у пахучiй, з любистком, водi й несла,  вкутавши  у  великий
рушник, до лiжка.
   Он  з  тi??  яблунi,  тодi  ще  яблуньки,  обiрвав   геть   усi   першi
яблучка-зеленцi, й вiтець посмикав мене за вухо, це була перша справедлива
сувора наука, а мама дала медяника, щоб не плакав. У оту саджалку стрибало
"чортеня". Я справдi думав, що то чортеня, бо воно було геть чорне,  ще  й
наставляло рiжки,  я  з  криком  бiг  до  хати,  розбудив  батька,  котрий
вiдпочивав по обiдi, й ми пiшли до саджалки вдвох. Ховався  за  батька,  а
батько враз почав  реготiтися,  потому  реготiлися  ми  обо?  -  "чортеня"
виявилося циганчуком, цигани стояли табором за Веригiном, воно купалося  й
вимазалося в глей.
   Дорогою з лукiв iшли люди з косами та граблями, я  вiдступив  за  хлiв,
щоб вони не помiтили мене. Менi здавалося, всi вони знають про  мо?  горе,
наругу надi мною й смiятимуться з мене. Я  зовсiм  не  знав  людей,  надто
отих, що за плугом, З серпом та косою, бо й  челядникiв  бачив  рiдко,  не
часто при?здив на вакацi?, я аж мовби  трохи  бридився  ними,  бо  ж  жили
коноплями, волами, гно?вками i не знали, хто такi Ксенофонт та  Спiноза...
Вже потiм дознаю, що убогiший за  багатьох  iз  них,  бо  крiпка  вiрою  й
праведна життям людина ближча до Бога, нiж усi тi, хто протолочив  уподовж
i впоперек Його вчення, а сам погруз у грiхах. Простi убогi люди навiть не
мають  часу  помiркувати  над  тим,  що  таке  совiсть,  добро,  вони   не
намагаються вивертами розуму свого обiйти iстину, вони самi живуть правдою
та iстиною.
   У оцих хащах якось був  заплутався  шулiка  -  погнався  за  пташкою  й
застряв у колючому вiттi, борсався й не мiг виборсатися, а в менi боролося
дво? почуттiв - жаль до шулiки й водночас жорстокiсть - вiн убива? пташок,
хапа? курчат. ...Нинi шулiка гнався за мною. Вiн женеться за мною давно  i
зараз ударив зi всi?? сили.
   ...Я переступив через перелаз i зупинився. Передi мною, схрестивши руки
на великих, наче паляницi,  грудях,  стояла  мачуха.  Обличчя  в  не?  теж
велике, важке, погляд напружений...
   - Чого прийшов?
   Я привiтався й вiдповiв:
   - А куди ж менi йти? Це моя домiвка.
   - Це не твоя  домiвка.  Батько  вiддав  тебе  на  службу,  й  там  ма?ш
заробляти собi добра.
   Вона промовляла голосно, сердито, а  ??  очi  бiгали,  як  двi  мишi  в
пастцi, i голос деренчав, тодi я не збагнув, вiд чого, здогадався пiзнiше:
то був страх, прикритий грубiстю та нахабством. На мачусi,  незважаючи  на
спеку, був грезетовий, пiдбитий дуклею кунтуш, кунтуш мо?? матерi, я бачив
це, менi було соромно i кривдне.
   - Нема? тут нiчого твого. Не вiдписав тобi батько... На мене  тестамент
його...
   - Не встиг переписати.
   - Не захотiв. За те, що ти призвiв його до смертi. Ти його не доглянув.
   Цi слова вдарили мене навiдлiг. Я похитнувся i аж заплющив  очi.  Я  ще
дуже мало знав про свiт, про життя, його задери й чорнi прiрви,  я  багато
знав про життя царiв, святих мученикiв, стовпiв церкви, знав молитви, умiв
складати вiршi - тобто  знав  i  умiв  те,  чого  мене  вчили  i  що  було
непотрiбне. Знав дрiбнi бурсацькi шахрайства, образи  та  помсти,  але  не
знав великих шахрайств, великого обману, на яких трима?ться свiт,  за  якi
продають душу, не вважаючи, що продали ??. Якимись  пота?мними  закра?нами
власно? душi вiдчув ницiсть цi?? жiнки й свою вищiсть, я був чесний,  вона
безчесна (повною мiрою чи частково, це не важило),  я  возвеличувався  над
нею, i це в свою чергу зiграло фатальну роль у мо?му подальшому життi. Хоч
була в цьому вивищеннi й iстиннiсть: я не втратив совiстi i сподiвався  не
втратити ?? нiколи, прожити Божими заповiдями,- вони в iстинному життi  на
першому мiсцi.
   Але образа була така велика, вштрикнута в iншу криваву рану,  що  я  аж
захитався. В мо?й головi кривавився вогонь, i думка,  яка  викiльчувалась,
була одна: мерщiй, мерщiй звiдси, з цього двору, з цього проклятого мiста,
на край свiту чи хоч у саме пекло, аби не бачити цих людей, не чути  ?хнiх
слiв.
   Потiм я не раз шкодував на ту хвилю, бо коли б перемiг себе, перетерпiв
прокльони та кпини й  зажадав  сво??  частки  вiтцiвщини,  мачуха  сама  б
поступилася. Принаймнi вiддала б дещицю. А може, й не  вiддала  б.  У  не?
тро? дiтей, вона  виривала  спадок  для  них,  для  них  занапащала  душу,
сподiваючись, що Бог простить той грiх. Але ж ще був суд.  Я  мiг  скласти
позов. Там, у лiсi над Валда?м, козаки трактували пункти Статуту не на мою
користь. Пiзнiше довiдався, що вони просто не знали ?х, синовi вiд  першо?
дружини нiчого не належить тодi, коли батько  вiддiлив  його  ранiше,  або
коли син уже ма? сво? власнi великi ма?тностi. Мене ж батько не  вiддiляв,
я пiшов учитися; так, тодi я не сподiвався на свою частку,  бо  думав,  що
залишусь в Академi? назавжди...
   Не хотiв позову, не хотiв суду, не хотiв  сво??  частки  вiтцiвщини.  Я
випадав з цього свiту, чи свiт утiкав вiд мене, обкладав мене туманами,  i
я стояв посеред нього маленький, розгублений, знищений.
   I став цей день, стали цi  днi  першою  ниточкою  з  пасемця,  з  якого
потяглися всi iншi, й забрали в мене надiю та вiру в  свiт  та  людей,  iз
чого потiм зiткалося чорне полотно мого життя. Якби я тодi став  на  сво?й
правдi супроти мачухи й не пiшов з мiста, все було б iнакше. Але  тодi  не
було б усього iншого, не споминав би, що споминаю нинi. Лiта мо? довгi?  i
все, що лишилося в мене, це спомини, згадую минуле й бачу, що  милосердний
Бог посилав менi випробування великi, аби побачити крiпость мо??  вiри,  в
останню мить показував путь iстинну, а основне - посилав допомогу в добрих
знаках, мудрих вчителях  та  вiрних  побратимах.  Про  них  уже  нiхто  не
розкаже, окрiм мене.
   Однi свiдки понищенi, iншi отримали багатi  уряди  й  за  ними  забули,
вигнали з пам'ятi, як чужу худобу з пашi, образи тих людей i всi тi  сумнi
та грiзнi подi?; все забулося,  все  поросло  пирi?м-травою,  як  пороста?
колись доглянута, а далi покинута нива. Але на покинутi  ниви  здебiльшого
знову приходять плугатарi... Я втiшаюся в сво?й скорботi думкою,  що  таки
прийде хтось дознати iстини, дознати, що вчинилося  тодi,  вже  при?жджали
тро? паничiв. Так, при?жджали не за тим, що  треба,  i  все-таки,  либонь,
один з них  ще  вернеться,  отже,  чули  вони  про  все  те,  мають  якесь
розумiння, хоч вiдають, що воно небезпечне.
   Бережу в пам'ятi всi  iмена:  людей  мужнiх,  зичливих  вiтчизнi,  Богу
угодних i тих, хто хитався, й тих, хто тяжкими  обставинами  був  змушений
служити неправдi, й тих, хто з лютою зловорожiстю чинив  крквду,  Не  молю
для всiх прощення в Бога,- хоч i грiх це великий, а тiльки  для  тих,  хто
служив правдi й народовi свому.  Кiнець  усих  тих  валечних  людей  -  це
початок доконечно? погибелi нашо? вiтчизни, той, хто посiда?  найбiльше  в
мо?му серцi i мислях мiсце, знав  це,  бачив  наперед  сво?м  просвiтленим
розумом за вiтчизну вiн молився, за не? пiшов на той свiт, хоч мiг прожити
в достатку, шанi та споко?
   Помер вiн, i закотилося сонце нашо? вiтчизни, й хто зна,  чи  ще  зiйде
коли-небудь. А щоб зiйшло, треба не загубите думки та поради тих,  хто  за
не? боровся i поклав на ?? олтар сво? життя, треба зберегти й  висiяти  тi
зернята, що лишилися, може ж, вони зiйдуть колись. В  надi?  на  те  живу.
Лiта мо? сивi?, сил  менша?  й  менша?,  пригаса?  зiр,  тiльки  горять  у
пам'ятi, неначе свiчi, славнi лиця, й бачу все те,  неначе  ско?лося  воно
вчора. Спочатку я йшов по краю того поля,  далi  доля  штовхнула  мене  до
середини, всi тi подi? переплелися з подiями мого життя, через них,  через
себе самого, яким був, яким усе бачив i брав у серце, вертаюся в тi далекi
лiта й проходжу в сувору браму, котру вченi люди називають гiсторi?ю.
   Живу я  на  монастирськiй  пасiцi,  доглядаю  ??,  маю  сво?х  десятеро
вуликiв, споглядаю Божу красу:  пасiка  в  старому  саду  пiд  лiсом,  при
зеленiй долинi, частина вуликiв - на  бортях,  на  корячкуватих  дубах  та
линах,- гуде бджола, щебечуть пташки - Божа  благодать.  Божа  краса,  яку
бачу все гiрше й гiрше, але вловлюю душею. Ми жада?мо найдужче тодi,  кажи
втрача?мо, коли те, що любилося, мина?, вiдлiта?, i так всюди - в  коханнi
радостi, вiтцiвствi, спогляданнi свiту.  За  мо?м  куренем  -  старий  кущ
шипшини й низенький камiнний хрест на запалiй могилi. Менi невiдомо, хто в
тiй могилi похований - дощi з'?ли висiченi  на  хрестi  iм'я  та  прiзвище
небiжчика, лишилися у верхньому кутику каменя тiльки перехрещенi стрiла та
шматок козацького ратища, отже, це - козацька могила. Вона менi  як  мiта,
як вiха, як звик журби  та  тривоги.  Щойно  дiткнусь  до  теплого  каменю
долонею, й прониже долоню голочками, й застрибають тi голочки по жилах,  й
щось засвiтиться в пам'ятi.
   Здебiльшого вже згадуване не раз, а iнодi й нове, присипане порохом лiт
на  самiм  денцi,  i  я  видобуваю  його,  обтрушую,  обтираю,  дивуюся  й
прилаштовую в той стрiй, який шикую впродовж багатьох лiт.  Спомини  давно
стали мо?м життям, а той далекий бiль - справжнiй. Для мене  справжн?  все
те, а не оце - спекота лiтнього дня, гудiння бджiл, скрекiт сороки в  лiсi
та голоси, що iнодi долiтають з толоки. То рата? порають чужу ниву. Тут  я
не потрiбен нiкому  й  нiхто  менi  не  потрiбен,  i  все  оце  пригускле,
присохле, пiдневiльне життя не потрiбне нi цим людям, нi ?хнiм нащадкам, з
нього нiчого взяти для майбутнього, з  нього  не  вичавити  жодно?  краплi
мудростi, окрiм хiба тi??, що рабство - то ? рабство, а та давня  мудрiсть
була здебiльшого свiтлою, як струменi джерельно? води, там була  боротьба,
але була звитяга, була Надiя.
   -...Бог не простить вам цього,- тiльки й прошепотiв я.  На  саму  думку
про суддю, райцiв менi помлiло в душi. Та й не тим вона  горiла,  зазнала,
як  менi  здавалося,  втрати  бiльшо?,  непоправно?.  3  сiнешнiх   дверей
виглядали три русявi голiвки - мо? напiврiднi сестри та братик,  це  задля
них мачуха так тяжко порушувала людський та Божий закон; при  тих  на?вних
очах я не мiг сказати iнших слiв. Моя  душа  враз  обважнiла,  щось  мовби
дотлiвало в нiй, почував неймовiрну втому й поволiк ноги до ворiт. I  враз
з сiней вибiгла й кинулася до мене, вхопила рученятами за полу Катеринка -
середульша з трьох, мала щось белькотiла, либонь вона не розумiла нiчого з
того, що вiдбувалося. Я ж чимось сподобався  ?й,  чи  запам'ятала  мене  з
минулого року, коли дарував ?й гостинця, i  я  розгубився.  Я  взагалi  не
знав, що воно таке дiти i як з ними поводитися,  й  гостинцiв  у  мене  не
було, вони лишилися в обозi. I тепер  для  чогось  длубався  в  кишенi,  й
раптом з не?  випав  мiдний  гудзик,  я  пiдняв  гудзик  i  дав  дiвчинцi.
Катеринка засмiялася, а я прочинив ворота й швидко закрокував по вулицi.
   Одначе нагла думка збила мене з кроку,  зупинився,  вiдтак  вернувся  в
двiр, пройшов повз оторопiлу мачуху до хати й рiшуче  зняв  з  кiлочка  на
покутнiй стiнi стару темну бандуру. Це була ще дiдова  бандура,  в  свята,
iнодi i в недiлю  батько  бувало  грав  на  нiй.  Грав  тiльки  жартiвливi
пiсеньки, здебiльшого випивши, але  якось  так,  мовби  глузував  з  самих
пiсеньок. Й менi те подобалося, а мамi чомусь  нi,  вона  червонiла,  щось
таке казала, а сердитися не вмiла. Я намагався  запам'ятати  стрiй  i  лад
батькових пiсеньок i потiм потай знiмав бандуру,  але  в  мене  нiчого  не
виходило. Просив батька повчити мене гри на бандурi,  але  вiн  навiть  не
удостоював  мене  вiдповiддю.  Та  й  рiдко  кого  з  сусiдiв  чи  родичiв
удостоював  розмовою.  Часто  був  похмурий,  мовчазний,   завжди   чимось
невдоволений, ще й вельми заздрiсний. Йому  здавалося,  що  його,  нащадка
славетного  Сулими,  обiйшли  урядами  i  ма?ткостями.  Уряд  генерального
хорунжого справдi не вельми значний,  не  те  що  уряд  суддi,  писаря  чи
обозного. А те, що вiн нажив, пiшло прахом ще при Мазепi. Але, як я  тепер
розумiю, на щось бiльше мiй батько i не  заслуговував,  був  важкодумом  i
упертюхом.
   Мiй погляд упав на пiдвiконня, там  лежали  мiй  псалтир  та  ще  якась
книга, я взяв ?х i разом з бандурою вклав до шкiряно? торби, яка висiла  в
сiнях. Закинувши за спину торбу, рушив з двору. В ту  мить  вiдчував  себе
безмежно спустошеним, аж безтiлесним, i безтiлеснiсть та була не легкою, а
безтiлеснiстю каменя. Почувався одиноким  i  самотнiм,  як  обгорiлий  дуб
серед поля, як фiгура-хрест при  дорозi,  що  похилився  на  яр.  Пiд  тим
хрестом похованi великi грiшники, сотничиха та ??  коханець,  мiрошницький
син Iван- сотник запопав ?х неподалiк вiд цього мiсця в дикому  вишняку  й
порубав обох шаблею. Колись цей хрест викликав у  нас,  хлопчакiв,  лячну,
гарячу цiкавiсть, страх, тепер же лише нагадав менi про марнiсть людського
життя та навiяв ще  бiльший  смуток.  Скрипiла  на  дорозi  гарба,  мукали
корови, вертаючись з пашi, череда обкурила  мене  пилюкою  -  свiт  жив  i
вiдлунював тисячами згукiв, але тi  згуки  не  зачiпали  мене,  обпливали,
вилущуючи в ще  бiльшу  самотнiсть.  Я  стояв  беззбройний  перед  свiтом,
розумiв це, здушено хвилювався, не знав його законiв, нiчого не вмiв, мене
навчили тiльки молитися, складати вiршi та коритися Боговi, й мене на мить
охопив розпач. Навiть двi далекi подорожi мало що помiняли в  менi.  Стало
шкода себе, шкода до смертельного болю. Сльози текли по мо?х  щоках,  а  в
головi низалися якiсь рядки, i я шепотiв ?х пошерхлими губами:

   Зашумiли бори, забриниш рiки,
   Помер вiтець-мати - сирота навiки,-
   Померли сестри, померли брати,
   I пiшла сирiтка по свiту блукати
   По свiту блукати, мамунi шукати.

   Не знаю, звiдки бралися тi слова. Звiдай взялися бори  та  рiки,  таких
вiршiв ми в колегiумi не писали, ми там вiршували  про  святих  угодникiв,
бiблiйних геро?в, а тут була сирiтка, яка пiшла блукати в широкий свiт.
   Поплакавши, витер рукавом лице, закинув  за  плечi  мiх  i  пiшов  свiт
заочi, поклавши бiльше нiколи не вертатися на старi шляхи. Як буде, так  i
буде, якось проживу, з сво?ю печаллю, з сво?ю бiдою..., з  сво?ю  любов'ю.
Вона ?дина не зiв'яне в менi й не забудеться нiколи.
   Поминув хутiрець, поминув кладовище. Воно провело мене шумом вишняку  в
листi, який рiс на могилах. Могилки старi й новi... Одна -  зовсiм  свiжа,
при самiй дорозi. В тих могилках лежать всi - щасливi й нещаснi... Тi,  що
?х кохали, i тi, що ?х не кохали, тi,  якi  обманювали,  i  тi,  якi  жили
чесно... Всiх урiвняла смерть.
   Ця думка не розрадила, а тiль-тiль заспоко?ла мене.



   Частина третя. Ой не пугай, пугаченьку

   Важко ступити перший крок по дорозi.  Молодiсть  тим  -  i  хороша,  що
навiть у найбiльшому горi не зна? довгих вагань  i  страхiв,  бо  не  зна?
справжнiх обширiв зла та пiдступу. Свiт повен невiдомостi та ваб, i хоч  я
боявся ?х i давно поклав ?х  уникати,  й  уникнути  всього  непевного,  що
трапиться в дорозi, пообiцяв собi нi  в  що  не  втручатися,  нi  до  яких
товариств, складок не вступати, в менi поза мо?ю  волею  кiльчилися  зерна
того гiрко-вабливого зела. Менi здавалося, що повiльно вмираю, я нiчого не
хотiв, але щось у менi само по собi притлумлено сподiвалося спiзнати нехай
не принади свiту, а ?хню гiрку отруту, й забутися в тому.  Ми  всi  хочемо
зачерпнути грiха й лишитися чистими,  тiльки  однi  зiзнаються  в  тому  й
наставляють пригорщi, вимагають, допинаються, iншi ж чекають, коли вiн сам
вiзьме ?х у свiй полон. Тодi вони не винуватi!
   Менi нiчого було лишати на мо?й батькiвщинi, передi мною лежала дорога,
вона напливала на мене, втягувала  мене,  дорога  -  вона  не  замкнена  й
символiзу? свободу, й, поки ми молодi, не бо?мося ??. Опрiч усього, я  сам
не знав, що мо? серце, згорьоване й сплакане, жада? лишень одного -  волi.
I навiть те, що в мо?й  кишенi  лежало  всього  чотири  мiднi  шаги,  а  в
торбинi, окрiм бандури, псалтиря та книги без  палiтурок  якогось  Антонiя
Алевенгока про тiло людське, писано? по-нiмецькому, не  страхало  мене,  й
нiщо не було менi потрiбно.
   Проте дуже швидко менi довелося впевнитися, що я  прикро  помилявся.  В
дорозi ?сти хочеться набагато дужче, нiж навiть у бурсi. Голод  дужчий  за
всi тво? думки, бажання i прагнення.  Вже  першого  дня  про?в  два  шаги,
наступного - два останнi. А ще наступного, опiвднi, сидiв  на  травi  бiля
тину в шинковому дворi й жодна сила не могла змусити мене вiдвести  погляд
вiд макiтри, яка стояла на столi пiд  вишнею  i  з  яко?  четверо  козакiв
неквапливо ?ли лемiшку з салом, запиваючи ?? пивом з глиняних  кухлiв.  До
пива був байдужий, а запах лемiшки викликав  болючi  спазми  в  горлi.  То
заплющував очi, то знову вiдкривав  ?х,  намагаючись  не  дивитися  в  бiк
мальовано? макiтри, але те було понад мо? сили.
   Козаки сидiли в кунтушах, порозстiбавши верхнi гаплики, прiли,  лемiшку
кутуляли, неначе робили нелегку, вельми важливу роботу. З кожною  хвилиною
ложки пiрнали в макiтру все глибше й глибше. Мабуть, козаки давно помiтили
мене i зауважили мiй голодний вид, але вдавали, що не бачать,  часом  саме
такi здоровi, дужi люди не  помiчають  голодного  кошеняти.  Гомонiли  про
якихось волiв, один з яких  калина,  тобто  червонястим,  дуже  гарний,  а
карась, себто пiр'?стий, йому не до пари, а також про те, що тепер  гарних
волiв взагалi важко дiстати, зкуксуватiлася худоба,  та,  врештi,  один  з
козакiв -  з  ближчого  до  мене  краю  столу  -  повернув  круглу,  трохи
приплюснуту й через те  схожу  на  прикритий  лопухом  дорiдний  кавун  на
баштанi, голову й лiнькувато запитав:
   - А хто ти будеш, парубче, що обтира?ш пилюку попiд чужим тином?
   - Спудей,- вiдказав я, поштиво пiдводячись i здiймаючи шапку.- Миркач.
   - Спудей,- здивовано вигнув вигорiлу на сонцi брову козак.- Чого ж сам?
Спуде? в гуртi ходять. I кунтуш на тобi козацький, хоч i обтрiпаний.
   Тодi ще по дорогах ходило безлiч усiлякого люду - тi ж  спуде?-миркачi,
мандрiвнi дяки, яких ще iнодi  називали  дяками-пиворiзама,  ченцi,  котрi
покинули монастир з яко?сь причини, але майже всi  вони  ходили  в  гуртi.
Стануть пiд вiкном у багатого господаря, заспiвають канта.  Сам  канта  не
заспiва?ш. Я вирiшив нiкому не давати приводу для висновкiв про сво? сумнi
справи й трохи затинаючись, сказав:
   - Одбився од гурту. А кунтуш - батькiв.
   - Це - кепсько,- тягуче, знiчев'я волiк балачку козак.- Самому в дорозi
погано. Всяке може трапитись. Розбiйники найчастiше  чатують  на  самотнiх
перехожих... Чи захворiв... То вже кiнець. А що ж ти, спудею,  вмi?ш?  Чим
на хлiб заробля?ш? Якi науки пройшов?
   - Фару. Iнфиму...-белькочу я.
   - А чим-таки заробля?ш на хлiб?
   Я розгубився, Хоч увесь цей час у дорозi тiльки й думав про те, до чого
менi вдатися i яким робом прохарчуватися. У шкiряному  мiшку,  зав'язаному
налигачем, який правив також за лямку, лежала кобза о трьох  струнах,  але
не наважився видобути ??. Менi здавалося встидним отако нi сiло  нi  впало
веселити посеред дня грою на кобзi  -  на  батьковiй  кобзi  -  незнайомих
людей, та й не мав я на те права, "визвiлка", щоб заробляти кобзою  грошi,
те право  мiг  дати  тiльки  справжнiй  кобзар.  Побринькати  може  кожен,
повеселити сусiдiв, а от грати за грошi...
   - Трохи  вмiю  спiвати.  В  хорi,-  вибовкнув  i  зрозумiв,  що  сказав
дурницю,- Молитви знаю, читати вмiю.- I враз мовби  щось  сяйнуло  в  мо?й
головi: "Алевенгок". Псалтир, звичайно, вирiшив не показувати.- ?  в  мене
книга, дуже цiкава. Можу продати.
   - Книга? - здивувалися козаки.-  Ану  покажи.  Я  розв'язав  торбину  i
дiстав Алевенгока. Козаки крутили в порепаних, муругих  од  люльок  пучках
книгу й так i сяк, не могли знайти ?? початку - вона була без палiтурок  i
писана не по-нашому.
   - По-якому ж це воно писано? - запитав таранкуватий, з лисиною  на  всю
голову козак i для чогось пошкрябав нiгтем по книзi.
   - По-нiмецьки,- пояснив я.
   - Поглянь, i сюди нiмець сягнув. Про що ж вiн розказу? в цiй книзi?
   Вже  охмолостався,  почав  пояснювати  жваво  i,  як  менi   здавалося,
зрозумiло:
   - Книга сiя про тiло людське, про його обсервацi? через мiкроскоп...- i
затнувся на цьому словi. Сам  тiльки  двiчi  бачив  мiкроскоп  у  старшого
лiкаря академiчного i раз заглядав у скельце. Боявся, що козаки нiчого  не
зрозумiють, i намагався пояснити ?м якомога краще.-  ?  така  коробочка  з
скельцями, якi збiльшують. Тi  скельця  збiльшують  все  в  тисячу  разiв.
Береш, скажiмо, з голови  волосину,  кладеш  на  нижн?  скельце,  а  бачиш
голоблю...
   - Го-го-го,- зареготали козаки. Вони сприйняли мою розповiдь за витiвки
штукаря, мартопляса, мовляв, од у який спосiб заробля? на хлiб цех миркач.
   Я захвилювався.
   - Справдi волосина зда?ться завтовшки  з  голоблю.  А  якщо  капнеш  на
скельце слини, то побачиш незчисленних тварин, iстот тобто, кругленьких  i
довгеньких, безмiрно мало? фiгури. Капнеш оцту - вони всi одразу вмирають.
   Козак, перестали смiятися, перезиралися.
   - Ану прочитай... просто з книги,- сказав довгоши?й козак, вочевидь  не
вiрячи, що таке може бути написано.
   Я прочитав одне речення по-нiмецькому й  одразу  його  переклав:  "Тiло
людське суть лузгою покрите, i лузга захища? його". Бачив розгубленiсть на
обличчi козакiв i поспiшив ?й пояснити:
   - Тут оповiда?ться все про тiло, яке воно, з чого, i якi його факцiи  А
знаючи це, легше лiкувати людину. Кожна частина тiла потребу? сво?х лiкiв.
   - Покрите лузгою,- мовив, мовби про себе, лисий козак i  помацав  шкiру
на руцi.
   - Лусочки тi такi маленькi, що ?х простим оком не видно,- розтлумачував
я.- ?х видно тiльки пiд мiкроскопом.
   - Це як у щуки чи в окуня? У тебе, Охрiме, як у карася,-  кинув  третiй
козак, i всi вони засмiялися. Засмiялася й шинкарка, яка стояла  в  дверях
шинку. Я розумiв, що не треба було показувати цю книгу та  читати  з  не?,
одначе було пiзно.
   - Мда-а, мудрацiйна книга,- сказав довгоши?й козак.- Не нашого,  знать,
розуму. А що, коли б оце  лемiшки  пiд  цю  саму  мiзорскопу  кинути,  га,
хлопцi? Може, i в нiй тварюки гасають? Роззяв, Грицьку, рота, я  подивлюся
на твiй товар.
   Козаки реготiлися, аж луна йшла понад рiчкою. Хихотiла й шинкарка.
   - Шкода, що ??, лемiшки, не  лишилося.  Дай,  Хтодорко,  спудею  квашi,
може, в нiй тих тварюк менше, повтопли.
   Хтодорка чомусь не поспiшала, й козак мовив з притиском:
   - Дай, не шкодуй, я заплачу.
   Хтодорка винесла кухоль квашi й скибку хлiба.
   Я жадiбно з'?в хлiб i випив квашу.
   - Насип йому, Хтодорко, квашi  ще,-  знову  вимогливо  мовив  козак,  i
шинкарка, хвилину пом'явшись, пiшла та винесла ще один кухоль квашi. Тепер
менi кваша не засмакувала, була якась гiрко-кисла.
   Подякував козакам, подякував шинкарцi, поклав книжку в торбу й пiшов.
   У дорозi в  мене  розболiвся  живiт,  напала  бiгачка,  а  далi  почало
вивертати шлунок.  Рiзало  немилосердно,  неначе  там  полосували  гострою
бритвою. Я зрозумiв,  що  козаки  позбиткувалися  надi  мною:  кваша  була
прокисла, недарма шинкарка м'ялася й не хотiла  менi  ??  давати  -  нема?
небезпечнiшо? ?жi, як несвiжа кваша,- козаки знали, що кваша  зiпсована  й
наказали нагодувати мене нею. За вiщо вони надi мною позбиткувалися, думав
я? За мою невдатну вченiсть, беззахиснiсть? I яка то втiха, що людина буде
мучитися, страждати... Адже це грiх вiд Бога. Вони не  почувають  грiха  i
докорiв совiстi? Вони знають, що це для них  мине  безкарно,  а  до  чужих
страждань ?м  байдуже...  Мене  вразило,  що  в  свiтi  iсну?  таке  нiчим
невиправдане  зло,  така  несправедливiсть,  яка  робила  сам  свiт  мовби
надщербленим. Виходить, люди не такi, як я про них думаю? Свiт  не  такий?
Надi мною потiшалися бурсаки, спуде?, але то  були  дитячi  кабешi,  часом
злi, одначе там не було осмислено? грiховно?  зумисностi,  там  були  гра,
буяння сил, молода дурiсть, яким при бажаннi i вмiннi  можна  протиставати
те  саме,  надi  мною  позбиткувалася  мачуха,  але  ??  кривда  хоч  була
поясненна, а цi?? кривди я не мiг зрозумiти.
   За кiлька годин хвороба стермосувала i витiпала мене до краю.  Я  лежав
пiд кущиком глоду при дорозi й стогнав, i по  тому  стогону  мене  знайшли
вiвчарi. ?х було тро? - отагас i дво? пастухiв, отагасовi рокiв п'ятдесят,
дво? пiдпасичiв молодшi. Всi тро? в  просмолених  полотняних  сорочках,  у
постолах, за собою волокли довгi канчуки.  3  ними  було  четверо  курт  -
короткохвостих кудлатих собак темно? мастi. Пастухи привели мене до  ярка,
до свого куреня, й дали попити якогось настою, а тодi скип'ятили в казанку
води й запарили якогось  зеленого  зiлля  та  дали  напитися  ще  раз.  По
недовгому  часовi  бiль  у  животi  стих,  я  лежав  умиротворений,   геть
знесилений, безмежно вдячний цим людям. Я не знав, як  висловити  ?м  свою
вдячнiсть, та бiльше вони не звертали на мене жодно? уваги, сидiли довкола
багаття, варили кулiш, мовчали. Вже як зварився  кулiш,  перемовилися  про
якийсь "шльонський штиб", та  про  царський  указ,  з  того  я  нiчого  не
зрозумiв, вже пiзнiше довiдався, що цар Петро,  по?здивши  по  заграницях,
вирiшив усе життя у сво?й державi перевести на iноземний лад, отож наказав
усi вiвцi в державi винищити та завести шльонськi. Де  ?х  брати,  за  якi
грошi купувати, в указi не писалося, просто там розповiдалося, якi  хорошi
шльонськi вiвцi та поганi нашi й  дурнi  нашi  вiвчарi,  бо  не  розводять
шльонських овечок. За те, що не  дотримувалися  шльонського  штибу,  потiм
влетiло  багатьом  укра?нським  старшинам,  особливо  наказному   гетьману
Полуботку, а отари просто винищували. Отож вiвчарi й бiдкалися.
   Цей клопiт мене не обходив, та й, як я  вже  сказав,  майже  нiчого  не
зрозумiв з перемови вiвчарiв, думав про те, який  незбагненний  цей  свiт,
який хисткий i непевний. Двiчi за один день в одному й тому кра? я побував
на двох кiнцях кладки, першого  разу  незнайомi  менi  люди  нiзащо  тяжко
позбиткувалися надi мною, а другого такi ж незнайомi  люди,  так  само  не
сподiваючись з мене нiякого  хосену,  пiдiбрали  при  дорозi,  полiкували,
нагодували гарячою кулешею i вклали спати,  накривши  вiльчурою  -  вовчою
шкурою. Шкура тхнула непри?мно, одначе я терпiв, бо звiдки було .цим людям
знати що я  такий  гидливий,  що  вирiс  у  великому  мiстi  й  нiколи  не
доторкався до вовчо? шерстi. Я взагалi тодi мало  що  знав,  не  знав,  що
людинi нiколи не бува? добре - хiба що на короткий час,-  що  ?й  судилося
весь вiк блукати помiж  двох  берегiв  i  на  жодному  не  знаходити  собi
остаточного мiсця. Якщо вона самотня, якщо в не? нiкого нема?, вона шкоду?
на свою самотнiсть, на те, що нi з ким перемовитися словом, що нiхто ?й не
поспiвчува?, а ?й самiй нема? ким клопотатися, якщо ж вона обтяжена сiм'?ю
i ?й потрiбно годувати дiтей,  i  ?хнi,  а  також  iнших  членiв  сiм'?  -
дружини, старих батькiв, турботи та хвороби покладенi на ?? плечi, вона  в
глибинi душi, а то й уголос, скаржиться на долю, проклина? свiт i  годину,
в яку народилася. Якщо дiвчина мала вибiр i вiддалася за багатого, вона не
цiнуватиме те багатство й сво?  заможне  життя,  зiтхатиме  увесь  вiк  по
втраченому коханню; якщо ж вийшла замiж  по  любовi,  любов  по  короткому
часовi причахне, а злиднi ввiп'ються в печiнки, й вона зненавидить злиднi,
а вiдтак i сво? кохання та того, кого кохала. I якщо навiть  одружиться  з
багатим i по любовi, то й те  i  друге  теж  незабаром  стане  буднями,  i
захочеться ?й ще чогось, незнаного i небаченого. I може вона в якусь  мить
зробити легковажний крок, на що шкодуватиме все життя.
   Звiсно, всього того тодi ще не знав, лежав пiд вовчою шкурою, менi було
затишно, тепло, i думки мо? були химернi,  зiтканi  з  якихось  дивовижних
ниток, зiтканi в перевесельце одним iм'ям - Уляся. Всi  цi  днi  я  скрiзь
бачив ??. Пройде попереду жiнка, пролетить птах, зашумить дерево, й  перша
думка - Уляся. Нi птах, нi дерево ае мали нiякого стосунку до  Улясi,  але
чомусь викликали думку тiльки про не?, нею я бачив i чув свiт, нею  жив  -
вона жила в менi безтiлесне, радiстю i болем, й бачив я ?? безтiлесною,  i
чекав, що свiт подасть про не? якийсь знак. Намагався уявити ?? такою,  як
бачив у садку, саме такою, в тому одязi, з квiтами, вплетеними в  коси,  а
бачив якусь хмарку, чимось схожу на не?.  I  та  хмарка  весь  час  кудись
пливла. Мене мучило, що не бачу ?? ясно, отже, або не любив, або вже забув
?? образ, i я карався. Одного разу побачив жовту хмаринку, хмарка стала ??
обличчям, i я подумав: чому ?? обличчя жовте, й пригадав, що  тодi  стояла
вона пiд кущем акацi?... У що була вдягнена, що казала -  забув,  пам'ятав
тiльки цвiт акацi?.
   Вiдтручав вiд себе думки про Улясиие  одруження,  як  це  не  диво,  не
ревнував ??. Знав, що Толстой не зможе взяти ?? душi, й це було хоч якоюсь
втiхою. Ясно чув увесь цей час слова  Анастасi?  Маркiвни,  що  Юлiана  не
просто дiвчина, а гетьманiвна, i то не в ?? волi вiддатися за кого захоче.
Доля Укра?ни важливiша за  власну...  Високi  слова,  непомiрна  жертва...
Любив за це ?? ще дужче.
   Я почував  безмiрну  втому,  менi  здавалося,  почуваю  свою  душу,  як
зморщену торбинку з сухарями, i тiльки зовсiм усамiтнившись, зiбгавшись  у
грудочку, мiг спочити.
   Я дрiмав, коли в провiльглiй пiтьмi  ночi  загавкали  пси,  й  пастухи,
котрi вже теж лежали, попiдводилися.
   - На вовка,- сказав один.
   - Нi, на людину,- мовив отагас.
   Собаки завалували дужче, вони аж хрипiли з лютi, гавкiт  наближався,  i
незабаром з пiтьми випiрнула важка, загадкова постать. Незнайомий чоловiк,
широко ступаючи, пiдiйшов до пригаслого багаття, Був високий, плечистий, в
руцi бiлiла велика, обкорована палиця, якою й тримав на вiдстанi  псiв,  Я
дивився на чоловiка з повагою, майже з острахом, як це вiн не боявся таких
великих, таких лютих псiв, не боявся ночi, смiливо йшов до чужого  багаття
А вiн вiддав тихе й коротке, що ми його ледве почули, добривечiр i сiв  до
вогню. Поворушив палицею  жар,  попiдсовував  кiлька  недопалкiв,  i  вони
спалахнули, освiтивши його  обличчя.  Воно  було  широке,  пласке,  побите
ряботинням, з великим носом i важкою нижньою щелепою, спокiйне й та?мниче.
Прибулець i далi нiчого не казав: хто вiн i куди йде, чого його застала  в
дорозi нiч (а вiвчарi в свою  чергу  нiчого  не  запитували),  вiн  вийняв
кисет, химерну, з перекрученим цибухом люльку, набив ?? тютюном i припалив
вiд жарини, тримаючи  ??  просто  у  великих,  товщих  на  кiнцях  пучках.
Викуривши люльку й не зронивши i далi жодного слова, подлубався в торбинi,
яку принiс на одному, лiвому, зачепивши  за  нього  обидвi  лямки,  плечi,
нiчого там не взяв, мабуть, не знайшов, поклав на землю,  поляпав  по  нiй
широкою, як праник, доловею, мабуть готуючись покластися спати.
   - Там, пiд кущем, у казанку ? трохи кулешi,- сказав отагас.
   Чоловiк мовчки пiдвiвся, узяв казанок, дiстав з халяви чобота  ложку  й
неквапливо запрацював нею,  Вишкрiбваи  кулешу,  вiдсунув  ногою  казанок,
заховав до халяви ложку й лiг спиною до  вогню.  Одна  курта  пiдiйшла  до
нього, понюхала чобота, далi обличчя, вiн погладив ??, й курта лягла поруч
нього. Люта, як гаспид,  недовiрлива  курта,  що  й  на  сво?х  господарiв
шкiрила зуб, лягла бiля незнайомо? ?й людини.
   Я заснув, а коли пробудився, незнайомця бiля вогню не було.  Ще  тiльки
свiтало, пастухи спали, понакривавшись - дво? киреями, а  один,  я,  i  я,
вовчою шкурою. На вовчiй шерстi виблискувала роса. Я  сидiв  i  думав  про
того, хто прийшов i пiшов вiд нашого  багаття,  навiть  не  назвавшись  по
iменi. Думав про нього з  повагою,  острахом  i  заздрiстю,  заздрив  його
вiдвазi, впевненостi, незалежностi.
   Стати б таким самому!... Тодi б i отим козакам дав вiдкоша, та що  там:
вони й самi не одважилися б на кривду,- тiльки так i можна прожити в цьому
свiтi.  В  менi  аж  щось  рвонулося  вслiд  за   незнайомим   чоловiком,-
попроситись  до  нього  в  товаришi,  молодшi  товаришi,  так  б,  мовити,
пiдпомiчники, "пiдсусiдки", але, його вже не наздогнати, не знайти,  та  й
хiба вiн захотiв би взяти собi в товаришi отакого невдатного парубка!
   Я прожив з вiвчарями два днi, поки  трохи  не  окрiп  -  на  кулешi  та
бринзi, допомагав ?м чим мiг: збирав хмиз у  соснячку,  мив  казанки,  моя
помiч була мала й не вельми потрiбна вiвчарям, я це розумiв, одначе все ще
боявся вирушати в подальшу путь i  напитував  роботи  в  сусiдньому  селi.
Напитував без надi? й, на подив, знайшов ??. Багатий господар  -  у  нього
хата на двi половини, й на хатi, на  димарi,  дерев'яний  пiвень  -  Окрiм
Легкий запропонував менi стерегти леваду в кiнцi села.

   * * *

   Левада лежала в напрочуд гарному мiсцi, над  ставом,  став  обмежовував
леваду з одного боку, з другого боку левада була обкопана канавою, яка вже
майже засунулася, заросла травою та бур'яном, понад канавою  росли  молодi
верби, з двох  iнших  сторiн  -  од  дороги  та  пастiвника  -  вона  була
вiдгороджена новенькою огорожею в  двi  тичини.  На  левадi  росла  отава,
густа, яро-зелена, в отавi голубiли та жовтiли квiти, з яких я  знав  лише
однi - пiдморельник, вони пахли медяно,  п'янко,  ?х  запах  поглинав  усi
iншi, вони менi пахли навiть увi снi. Робота моя була дуже легка, я навiть
не знав, що тут стерегти, звичайно, траву, але хто зважиться викосити чужу
траву, скотина також не може сюди забрести, бо ж левада огороджена.
   Спорудив собi такий-сякий курiнь з гiлок i  або  дрiмав  у  ньому,  або
сидiв над ставком, дивився, як сплеску? риба, як пробiга? вiд куща до куща
ситнягу по лататтi дика курочка - бiжить, i  жоден  листочок  пiд  нею  не
здригне, неначе там зовсiм нема? нiякого тiла, а тiльки пiр'я,-  як  вiтер
жене по  плесу  рано  зжовклий  вербовий  листочок.  Благословенний  край,
благословенна левада, хоч i не благословенне життя. Я  думав  про  те,  що
жити  потрiбно  не  вiддаючись  на  волю  великих  пристрастей,  жити  без
ненавистi й без хворобливо? любовi, споглядати свiт i брати собi  в  душу,
нi в що не втручаючись i нi з ким не змагаючись, змагаються люди захланнi,
втручаються в чужi сфери словолюбцi i владолюбцi, а  менi  тепер  потрiбно
дуже мало. Миска юшки, окра?ць хлiба, кiвшик джерельно? води. Поживу... Як
схимник. Живуть же печерники, знають одну любов  -  до  Бога.  Я  теж  вже
знатиму тiльки таку любов. Поспiшати менi бiльше нiкуди, свiтовi  я  нiчим
не зобов'язаний, вiльний вiд нього, i насамперед  вiд  людей,  вiд  ?хньо?
жадоби, захланностi,  лютостi,  нав'язливо?  нещиро?  доброти.  Справжньо?
доброти менi вже не спiзнати нiколи... Шляхи ж вiдкритi всi, нiхто мене не
ма? права затримати чи приневолити до чогось такого, чого я не хочу,  i  в
той же час кожен може позбиткуватися.
   Людське життя, на мою думку, ? рiч найдешевша в свiта, часом  за  нього
нема? нiчого дешевшого, його можуть вiдiбрати за кiлька  мiдних  монет,  i
бува? воно нiкому не потрiбним, остогидлим... Але в окремих випадках  його
вартiсть необмiрна. Все це мене обходить i не обходить, я хочу, нехай i не
здобувшись на щось значне, жити в злагодi з власною совiстю i з Богом.
   I немов у покару за щось тi??  ночi  менi  наснилася  Уляся.  Наснилася
жаско, плотськи - боса, в самiй сорочцi, i  я  зривав  з  не?  сорочку,  й
цiлував ?? в шию, в груди, а вона одбивалася. Я жадав  володiти  нею,  був
неначе лютий звiр. Це сталося в якiйсь комiрчинi, чи не в  тiй,  де  лежав
хворий... Я таки зломив ?? в станi  й  повалив  на  брудне,  iз  зiбганими
ряднами лiжко...
   Пробудився в поту й пiдхопився. Я злякався. Злякався самого себе. Таким
себе не знав. Сором пропiкав мене наскрiзь, i водночас менi було  мерзотно
гарно, мерзотно при?мно, й солодкий, ламкий  щем  розтiкався  по  менi.  Я
збагнув, що в ту мить взяв би будь-яке тiло, не тiльки Улясине, а будь-яке
гарне жiноче тiло, виходило, був здатен на невшетнiсть, на гвалт!
   Уклавшись знову, довго не мiг заспоко?тись, i згадувався той сон багато
разiв, я омивав душу молитвою... i  не  мiг  омити  до  кiнця.  В  споминi
лишалось щось вiд тi?? жаскостi й мерзотно? при?мностi. А  коли  приплющив
повiки,  чомусь  менi  привидiвся  Полуботок:  великий-великий,  як  гора,
мовчазний, суворий, iде степом i погрожу? менi: "Шануйся! Шануйся!" Чи ж я
не шанувався?
   Виспавшись удень, я до пiвночi сидiв  на  вербовiм  пеньку  на  левадi,
дивився на зачароване небо, на став, на верби, над якими випливало  велике
ясне кружало мiсяця. Погавкували в селi собаки,  однотонно,  не  вгаваючи,
пищала  на  старiй  ялинi  сова:  пi-пi-пi,-  але  тi   звуки   ще   дужче
пiдкреслювали тишу.  Ночi  стояли  яснi,  величавi.  По  тому,  як  мiсяць
пiднiмався над вербами на двi чи три  козацькi  шапки,  на  став  випливав
човником рибалка. Вiн чомусь рибалив  уночi,  мабуть,  о  цiй  порi  краще
ловилася риба. На водi бiлiла сорочка й погойдувалася  тiнь  вiд  човника.
Рибалка iнодi кидав сiтi в ставку, але частiше правував до ледь помiтно? у
верболозових хащах протоки й випливав на рiчку. Повертався  вiн  по  сходу
сонця. Загрiбав веслом дужо, неквапливо, був спокiйний, зосереджений i, як
чомусь менi здавалося, гордовитий. Особливо дивувала мене його  сорочка  -
бiла-пребiла, жодного разу я ?ж бачив  ??  помятою  або  брудною.  Як  вiн
вправлявся при такiй роботi триматися так охайно,  не  знаю.  Одного  разу
знявся вiтер, хвиля по ставу пiшла крута, човника пiднiмало й кидало вдiл,
а рибалка загрiбав так  само  спокiйно,  впевнено,  неквапливо.  Менi  вiн
здавався загадковим. Я трошки заздрив йому, хотiлося бути схожим на нього.
Бачив себе в човнику в бiлiй сорочцi й грiб до зеленого бережку, i йшов до
невеличко? бiло? хати у мальвах та ружах,  де  на  мене  чекала...  чекала
Уляся у такiй же бiлiй, тiльки квiтчастiй, сорочцi й  усмiхалася  менi.  Я
проганяв ту думку й тодi бачив себе козаком з шаблею на баскому конi, мчав
по полю попереду козачо? лави, й  трикутний  прапорець  майорiв  над  мо?ю
головою, а мiй нинi щасливий суперник, якого нiколи, не  бачив,  утiкав  з
поля бою, мчав далi й далi, мимо свого дому,  до  далеко?  Москви.  Одначе
частiше видiвся сам собi в тишi довго? високо? зали, заставлено?  дубовими
шафами з книгами, походжав з розкритою книгою в руках, поруч мене походжав
такий самий книжник у скуфi?, i ми бесiдували про безсмертя  душi  та  про
переселення в вiчнiсть.
   Так я вiдпочивав шiсть днiв, на вiдмiну вiд Господа,  який  шiсть  днiв
творив, а на сьомий вiдпочивав.  Мене  ж  удосвiта  сьомого  дня  розбудив
якийсь галас. Вилiз з курiнця, протер заспанi очi й побачив, що на  леваду
валом валить скотина, а огорожа в двох мiсцях проламана й розкидана, якiсь
люди бiгають вподовж канави, якою обкопана левада, й висмикують  насадженi
молодi вербички. Зголоднiлi за нiч корови жадiбно хапали траву, дядьки  та
тiтки заганяли ?х у глибiнь левади. Оминаючи череду злiва, я наблизився до
дядькiв та тiток i запитав, навiщо вони висмикують вербички.
   Босий, у закасаних до колiн полотняних штанях дядько ступив до мене,  i
я побачив, що його татаркувате обличчя спотворене злiстю, а руки  стиснутi
в кулаки.
   - Ти ба, вiв ще запиту?...
   - Менi велено...
   У цю мить з-пiд руки дядька випiрнула  гостролиця  молодичка  в  бiлому
очiпку й засукала маленькими червоними кулачками перед мо?м обличчям.
   - Лакиза, посiпака...
   - По гамалику його,- хтось за мо?ю спиною.
   Щось цьохнуло в мене бiля вуха, i я  вiдчув  пекучий  бiль  на  правому
плечi Хотiв обернутися, але розлючена молодиця  тицьнула  кулачки  менi  в
обличчя, влучивши одним у лiве око. Далi удари посипалися на мене  з  усiх
бокiв. Я не захищався, тiльки крутився, затулявся руками, аж поки хтось не
вдарив мене по ногах, i я впав на землю. Мене  били  й  далi  -  палiччям,
ногами, хтось навiть протягнув кiлька крокiв по травi й покинув!
   Я ще довго лежав у столоченiй травi, а коли пiдвiвся,  то  побачив,  що
огорожу в левада поламано й з другого боку i якiсь вершники виганяють туди
худобу, шмагають й довгими барбарами й  шмагають  тiток  та  дядькiв,  якi
розбiгаються попiд вербами. Далi галас чинився на дорозi до села, худоба ж
розбiглася по городах. Я побрiв до ставка, щоб умитися. Мене водило з боку
на бiк, в головi гуло, й болiло все тiло.
   Десь аж в обiд придибав до села. Окрiм Легкий не пустив  мене  в  двiр,
замахнувся, щоб ударити, але тiльки тусонув у  плече,  i  я  заточився  та
похилявся на тин. Допитався про все за селом у  пастухiв.  Левада,  яку  я
стерiг, була ранiше  громадським  пастiвником,  Охрiм  Легким  захопив  ??
самочинно, загородив пiд сiнокiс. Люди якийсь час терпiли, а цього  ранку,
коли гнали повз  леваду  на  поле  товар,  розвар'ювалися,  розпалилися  й
поваляли жердини, а худобу  спрямували  в  траву.  На  той  час  в  одного
Охрiмового сина  зiбралися  толочани.  Охрiм  посадовив  на  коней  синiв,
толочан, а також сво?х пiдсусiдкiв, i вони вигнали  череду.  Зараз  справу
розбирають отаман i вiйт.
   Мене те вже не обходило. Одначе менi болiло не тiльки тiло, а  й  душа:
за вiщо меж побито? Адже я не заподiяв нiкому  нiяко?  кривди,  нiчого  не
знав i стерiг леваду за ?жу та чотири шаги, якi пообiцяв менi Легкий, мене
ж покривдили i люди, й господар. Я нi в що не втручався,  зовсiм  не  знав
?хнiх порядкiв; сво? негаразди, свою злiсть вони склали на мене, навiть не
запитавши, що про все те думаю. А що, справдi, я думаю про  все  те?  Лише
одне: свiт надто недосконалий i в ньому дуже багато жорстокостей.  Я  хочу
жити тихо, нiкого не чiпаю, але мене постiйно чiпають, та ще й  як.  Я  не
винуватий перед цими людьми А може, й вони не винуватi? ?х покривдили теж.
Вони такi ж нещаснi, як i я. Можливо, ще  нещаснiшi,  бо  не  вiдають,  що
творять. Людина нiколи не зна?, що вона робить, ?й зда?ться, що зна? й  що
робить вона добро, принаймнi, добро собi, а вона й собi сотворя? зло.
   З усього цього я  зробив  висновок:  се  менi  наука  надалi.  Про  все
вкладатиму свою думку, а всiлякi трастя обiйду десятою дорогою.
   Я був понищений i розбитий, все мовби одмiнилося в менi, щось  умирало,
й щось народжувалося: незнане, терпке, димчате, народжувалося в порожнечi,
схожiй на ту, яка була перед сотворенням свiту. Я дивувався цiй  порожнечi
й тому терпкому, незвiданому, й щось менi  пiдказувало,  що  я  не  тiльки
втiкаю вiд кривди, вiд горя (хоч раз по раз наражаюся на них), вiд  самого
себе, а й шукаю себе. Либонь, таки в кривдi, в  горi,  але  шукаю.  I  або
знайду, або загину зовсiм, втрачу власну душу. Бачить Бог, не я став на цю
путь, мене штовхнули на не?.
   А ще менi було  страшенно  шкода  бандури,  яку  розлютованi  господарi
потовкли на трiски, здавалося, в менi  нiби  щось  обiрвалося,  нiби  мене
вiдтрутили, вiдрiзали вiд чогось дорогого. Так i не заграв на тiй  бандурi
жодного разу, не видобув жодного звуку, трохи боявся ??,  менi  здавалося,
що тiльки задзвенять струни, й постане все  те:  недiльний  день,  тато  з
мамою на лавi в саду, мама, як завше, сумна, а тато,  суворий  i  понурий,
перебира? струни бандури...
   Надвечiр додибав до Борзни. Переночував  у  монастирському  саду  серед
прочан, а вранцi пiшов на ярмарковий майдан в надi?  розжитися  на  якийсь
снiданок.  На  площi  гамiрно,  попри?жджали  навколишнi  селяни,  поважнi
дядьки, якi на огiрки кажуть "гурки", а на рядно "радно", й зупинилася там
чумацька валка з Дону з в'яленим чабаком, i повiдкривали мiщани сво? ятки,
винесли перекупки кошики. Ковбаси звичайнi,  ковбаски  грецькi  -  пласкi,
шинка, гречанi млинцi в салi... Запахи гемонськi!
   Проте задарма нiхто не дасть i крихти, жебрати я не навчився й досi,  А
шинки, пивнi комори, харчiвнi поодчиняли дверi, заковтують при?жджий  люд,
шинкарi, шинкарки, пiдпомiчнi наймити зазивають перехожих на  всi  голоси,
вимахують бiлими рушниками,  припрохують  всiлякими  приповiдками.  Мерщiй
утiкати звiдси, поки не запаморочилось у головi, поки не впав бiля  яко?сь
ятки.
   I враз м'який, голодний погляд зiштовхнувся з чи?мось твердим, як  лезо
ножа. Я дивився й не вiрив собi, а повiривши,  не  знав,  що  сказати,  як
повестися.  Так,  це  був  вiн,  той,  що  прийшов  з  нiчно?  темiнi   до
вiвчарського вогнища й пiшов, навiть  не  назвавши  свого  iменi.  Тодi  я
заздрив йому, поривався за ним, тепер менi чомусь вiдiбрало мову.  Чоловiк
сидiв просто на землi пiд яткою й перевзувався. Вiн глипнув на  мене  один
раз i мовби прип'яв мене до себе, хоч далi й  не  дивився  в  мiй  бiк,  а
акуратно, як лялечку, вкутав онучею ногу, вправив ?? у великий,  рудуватий
чобiт, пiдвiвся, притупнув, притупнув ще раз i звiв на мене великi,  схожi
на небезпечнi, що всмоктують у себе все живе, плеса, очi.
   - Ти спав бiля вогнища. Як тебе звати i хто ти такий?
   Я вiдповiв.
   Чоловiк  дивився  вбiк  i  щось  розмiрковував,  мабуть,   вiн   думав:
зв'язуватися зi мною чи нi.
   - Мене звати Пилип Миля. Я хочу ?сти i пити. Що в тебе ?, щоб заставити
або продати?
   Пiдкоряючись голосу Пилипа Милi, я розв'язав торбу й показав псалтир та
книгу Алевенгока. Псалтир вiн потримав у руцi  i  поклав  назад  у  торбу,
кинувши: "Не годиться". I запитав про Алевенгока. Я розтовкмачив, що то за
книга, й боячись ново? лихо? пригоди, розповiв,  як  продавав  книгу  бiля
корчми.
   Миля не смiявся з мо?? пригоди, вiн тiльки хмикнув:
   - Дурне продавало й  дурне  купувало.  Ходiмо.  Повiв  мене  до  чи  не
найбагатшого шинку, який стояв  при  битiй  дорозi.  На  лавах  -  сукнянi
налавочники, на стiнi  картина  "Блудний  син".  В  цю  мить  я  позаздрив
блудному синовi: вiн сво? митарства вже  вiдбув,  його  вiтають  вiтець  i
ненька, вiтець замовив на його  честь  розкiшний  обiд,  наказав  зарiзати
гладке теля... А моя путь - вся попереду, й ось зараз матимемо  нову  лиху
пригоду. В кутку бiля  вiкна  витинали  тро?стi  музики,  либонь,  найнятi
шинкарем на весь день. Миля владно махнув рукою музикам, i  вони  вмовкли,
пiдiйшов до обiп'ятого по станi бiлим мiшком тлустого шинкаря, ?врея.
   - Тобi пощастило, шинкарю,- мовив,- ось маю найновiшу  нiмецьку  книгу,
по якiй можна лiкувати всi хвороби. Оддаю майже задурно - битий таляр.
   - Варуй Боже, нема? тако?  цiни,  яка  б  то  книга  не  була,-  сказав
шинкар.- Бесiди "Златоуст" я вчора прийняв за пiвдуката.
   - "Златоустом" тiла не вилiку?ш,-  вiдрiзав  Миля.-  А  цi?ю  книгою  -
го-го.
   Шинкар розкрив книгу навмання, пожував великими губами, прочитав: "Тодi
беруть угорського вина, кип'ятять, додають туди меду, оцту, борсучого сала
й п'ють на нiч. Кольки в грудях проходять". Читав вiн повiльно,  ?врейська
i нiмецька мови схожi мiж собою, i витлумачив написане  правильно.  Нам  з
Милею вельми пощастило, що шинкарiв погляд упав саме на те мiсце, в  книзi
розповiдалося про будову тiла й дуже мало про хвороби та про ?х лiкування.
   - Пiвдуката, може, й дав би,- промовив шинкар.
   - Срiбний таляр.
   - Пiвталяра, простого.
   Врештi-решт зiйшлися на сорока копiйках - на двадцять копiйок менше вiд
таляра.
   У мо?х очах нинi то були грошi немалi.
   Одначе грошi недовго подзвонювали в кишенi  Пилипа  Милi.  Вiн  замовив
кров'яно? ковбаси, галушок iз салом i, звичайно  ж,  горiлки  та  пива.  Я
вперше за останнi днi смачно i вволю  по?в.  Пилип  Миля  почав  гуляти  -
кiлька разiв замовляв музики, i танцював сам  пiд  тi  музики,  й  пив,  i
спiвав на якiйсь незрозумiлiй мовi, й  зачiпав  чоловiкiв  та  жiнок,  якi
заникували до шинку, пригощав якогось  знайомого.  Присмолився  до  однi??
молодицi, й дво? козакiв уже ставали в ??  захист  до  бiйки,  я  ж  почав
просити. Милю, й вiн вiдчепився. На подив, п'яний  Миля  мене  слухався  в
усьому, от тiльки не бажав зупинитися в пиятицi. Вiн величав мене по iменi
та по батьковi - Мартином Кириловичем (так  я  йому  назвався  -  Мартином
Рибкою, Рибка - прiзвище мо?? матiнки, я не хотiв,  щоб  мене  розпитувала
"чи не з тих я  Сулимiв",  жадав  уникнути  людсько?  цiкавостi,  людських
клинiв i  навiть  спiвчуття),  а  також  "паном  канцеляристом"  та  паном
семiнаристом, хоч я не був нi тим, нi тим, i  похвалявся  перед  шинковими
гостями мо?ю вченiстю, про яку не знав анiчогiсiнько, хiба тiльки те, що в
мо?й торб виявилося двi книги: псалтир та Алевенгок. Коли вiн знову  почав
спiвати на незрозумiлiй менi мовi, я запитав мого, яка це пiсня,  по-якому
вiн спiвав, Миля струснув  великою  кудлатою  головою,  спочатку  нiби  аж
здивувався, що спiва? по-чужинськи, а тодi зронив на руки голову  й  довго
сидiв так, менi здалося, що Миля плаче. Але вiн не плакав, а тiльки  важко
зiтхнув i сказав:
   - Я й сам уже не знаю, по-якому спiваю. I хто я такий - Ахмед, Фiлiп чи
Пилип. Усе перемiшалося в мо?й головi. Оцi пiснi - вся плата, яку  маю  за
службу царевi та за полон турецький. Воював я пiд Азовом, першим на  стiну
вилiз, i  потрапив  до  турецького  полону,  я  п'ять  рокiв  катряжив  на
турецькiй галерi, з яко? втiк у порту Амстердам. Але  куди  мав  податися:
без одежi, без грошей?  Найнявся  в  матроси  на  вiйськове  судно,  ходив
пушкарем в оборонi суден торгових, двiчi тонув, був на вгинi  зi  шведами,
далi втрапив на судно французьке, торгове, ходили аж до Африки. Як заробив
трохи грошей - пiшов додому. Через  Францiю  i  Нiмеччину,  через  Польщу,
стратив усе й таки добився. А тут...- Пилип махнув  рукою:  -  А  тут  вже
нiкого.   Чума   забрала    увесь    мiй    рiд.    Лишилася    одна-?дина
сестра-сестричка... Улитою ?? звати. Вона десь у монастирi.
   - У якому монастирi? - запитав я.
   - Якби ж то я знав... Оце ходжу шукаю. Кiлька лiт  тому  якiсь  прочани
заходили в мо? село й сказали, що  вона  в  монастирi.  При  iменi  сво?му
старому... А в якому?.. Нiкому до того не було дiла, нiхто не  запитав.  Я
вже обiйшов пiв-Укра?ни...Миля набив люльку.- Вона була зовсiм мала, як  я
на вiйну пiшов. А все через вiтця мого...
   - У чому ж вiтець винуватий? - знову запитав я,  й  подумав  про  свого
вiтця, пригадав його смерть, i менi стало моторошно.
   - Не те щоб винуватий...-  Миля  затягнувся.  Було  видно,  що  спомини
наплинули на нього навальне й вiн не зна?,  з  чого  розпочати.-  Мiй  дiд
випав з козакiв за гетьмана Брюжовецького, той  на  догоду  царевi  та  за
царськi милостi наполовину скоротив козацький ре?стр,  тож  батько  поклав
будь-що вернутися в козаки. Заплатив полковому писарю, i той вписав його в
козацький компут.  Дiд  мiй  був  сумирний  i  тихий,  а  батько  гарячий,
ворохобний, честолюбний. Останн? важило немало.  Бо  ж  у  той  лихий  час
чимало козакiв, особливо старих i недужих, переписалося в  пiдпомiчники  -
цар навiть написав спецiального  указа  проти  того.  Лихим  стало  козаче
життя, вiйни та вiйни, чужi ?х на вiйну женуть i сво?  примусом  ведуть...
Виборному козаковi доводилося утримувати вiйськовий справунок, i якщо  вiн
не на вiйнi, то в прикордоннiй  службi,  на  лiнiях  усiляких,  у  тривозi
постiйнiй. Ниви позаростали,  розор  настав  козаковi.  Одначе  батько  не
зважив на те. I коштувало  це...  Ой,  скiльки  коштувало.  Бо  як  почали
перевiряти компутнi списки, довелося  класти  в  шапку,  i  полковнику,  i
сотнику, й усiм при?жджим писарям, котрi в тi списки заглядали.  Трохи  не
старцями пустили  нас...  Оддав  батько  половину  поля  в  заставщину.  I
однак...- Миля усмiхнувся.- Не горював, а радiв. Козаком лишився.  Веселий
вiн був, все виспiвував... За чепiгами, за цiпом, на коневi...  Веселий  i
задерикуватий. Боялися його в селi, було як вип'?, то до всiх  чiпля?ться.
А гоноровитий - страх. Все хотiв  возвеличитись  перед  односельчанами.  З
того ранкору оддав мене i в школу. Привiв якось на греблю за Хавин став  i
вказу? рукою на криту гонгом хату абшидованого полкового  писаря,  багатiя
Загайного: "Учися, сину, й матимеш такий дiм, такi воли, такий сад". А  як
вiд'?жджав на вiйну, сказав iнакше: "Учися добре сину, й пiзна?ш, що  таке
наука, що таке вчений чоловiк i яка з того користь. Бо  й  вiра  свята  не
може стояти без науки. Ось вернуся, оддам тебе вчитись до Ки?ва".
   Але вчився я тiльки три зими. В першу зиму, в  заметiлi,  батько  носив
мене до школи зашушканого в кирею. Дуже вже  йому  хотiлося,  аби  я  став
писарем або канцеляристом... Одначе батько з то? клято? вiйни турецько? не
вернувся. Цар вискочив з не? без шапки й штанiв,  а  батька  накрила  сира
земля.- Миля вибив з люльки попiл об закаблук, пiдвiвся.- А з ним  загинув
i останнiй лад у нашому господарствi. I наука моя  скiнчилася.  А  те,  що
вписався в козаки... окошилося на менi ж. Бо як вирiс, то й  мене  забрали
на вiйну. А що було далi, я вже тобi розказав. Писав царевi, щоб  заплатив
за службу та полон - по всiх iнших кра?нах за те платять,- i на всi картки
менi вiдмовлено, а  останнiй  раз  пригрозили  секвестром.  Краще  б  я  в
голландця чи навiть у турка лишився.
   - В чужiй вiрi! - жахнувся я.
   - Ет... що там...- Миля вiдвернувся,- Вiра в тобi... Якщо вона ?.
   Ту нiч я гаряче молився Богу, щоб простив йому цей тяжкий грiх  i  iншi
грiхи, бо постерiг я й те, що вiн не вiрить у святi  чуда  й  навiть...  у
безсмертя душi.
   - Куди ж... iшов ти, де твоя вiтцiвщина? - запитав я.
   - У цих краях,- повiв рукою Миля, але де саме його батькiвське дворище,
чомусь не сказав.- Сестру шукаю...Може, знайду...
   Я розчулився, трохи не заплакав i сказав, що буду йому братом, допоможу
шукати сестру i, коли знайдемо ??, стану ?й братом.
   - Я брат безма?тний, а ти - голий,- сумно i якось  мляво  мовив  Миля.-
Куди ми ?? вiзьмемо...
   Я почав його переконувати, що ми працюватимемо й застатку?мо...
   Миля усмiхався. Менi здалося, що вiн не вiрить, що знайде сестру  й  не
вельми клопочеться тим. А я навпаки - загорiвся,  запалився,  менi  вельми
хотiлося  допомогти  товаришевi,  й  далi  ми  заходили  до  всiх  жiночих
монастирiв, якi траплялися по дорозi.
   Ми переночували на рундуцi в шинку. Пiсля того, як Миля  похмелився,  у
вас не лишилося й шага. Миля ще трохи посидiв пiд шинком, а далi вмився  з
криницi й сказав:
   - Ходiмо до Нiжина. Там базар великий, крамниць багато...
   Я здригнувся. Не випадало менi туди йти, хоча й тягнуло непереможно.  Я
не знав, чи вже там Толстой, чи вже вийшла за нього Уляна. Побачити  б  ??
на мить...
   Нi, цур, обiйду Нiжин десятою дорогою. Побачу, роз'ятрю серце. Та й  як
явлюся Улясi на  очi  отакий  обiрваний,  захланний?  За  недовгий  час  я
зчорнiв, схуд, якось у корчмi заглянув у вмазане в  стiну  люстерко  й  не
впiзнав себе. I я збрехав Милi, що був у Нiжинi недавнечко. Миля також вже
побував там, обiйшов усi монастирi, йому взагалi було байдуже,  куди  йти,
аби тiльки йти. Його мандрiвна душа жадала дороги, волi, нових пригод, без
того, либонь, вже не змiг би й прожити. А Улита - то  бiльше  приключка  i
притлумлена бiль у серцi. В кожно?  людини  ма?  манячити  щось  попереду,
велике чи маленьке, iнакше ?й дуже важко жити.
   Саме отак важко й  безнадiйно  на  той  час  жилося  менi.  Попереду  -
порожнеча, безкiнечна вервечка сiрих днiв. I хоч для мене  також  не  мало
значення, куди йти, дорогу вибирав я. Ми вдарились на Плоске, Мрин, Козари
- в обхiд Нiжина. Менi вже не хотiлося розлучатися з Милею,  хоч  трохи  й
розчарувався в ньому за отi проциндренi сорок копiйок, щось таки вабило  в
ньому.

   * * *

   Ми йшли до обiду, дорога була гарна,  помiж  верболозiв,  помiж  болiт,
соснякiв та хвойникiв, траплялися й лiси великi, дрiмучi, в одному  такому
лiсi ми перепочили та пiдхарчувалися малиною. ?? тут було гибiль, малиновi
хащi, густi, поплутанi, тягнулися в глибiнь  лiсу,  здавалося,  то  зелена
колюча  рiка,  окроплена  червоним,  плине  пiд  високим  верховiттям.   В
передобiдню пору дорога повела нас помiж широких пiль, де, обкуренi  рудим
пилком, доспiвали жита - покляклi,  безшелеснi,  рiдкi;  великi  золотистi
кузьки гнули донизу, до сухо? землi колосся. На горбi бiлiли постатi - там
жали ячмiнь, котрий доспiва? першим. Дiд i тро? жiнок, одна з них, либонь,
господиня, двi iншi - челядницi. Нива велика,  вони  тiльки  розпочали  ??
жати.
   Менi на подив. Миля, оддавши короткого добридня, взяв ввiткнутий носком
у землю серп i почав жати. Нiхто його не проганяв i не казав нiчого, а вiн
жав i жав, загрiбаючи широкою долонею  коротке,  тлусте,  мiцне  стебло  -
останнi  веснянi  дощi  ще  встигли.   пiдправити   ячменi.   Тiльки   раз
розiгнувшись, усмiхнувся широкою усмiшкою й кинув вдоволено:
   - Бач, не розучився.
   Челядницi попiдводилися,  зайняли  постатi  за  Пилипом.  Дiд  розкидав
перевесла, господиня в'язала снопи.
   - А ти чого сто?ш,- гукнув до мене Миля.- Складай у полукiпки снопи.
   - Я... не вмiю,- мовив знiчено.
   - Зумi?ш. Носи до купи. Я покажу. Це  дуже  просто,-  показував  Миля.-
Один снiп наспiд, потiм по  два  з  кожно?  iз  чотирьох  сторiн  колоссям
досередини, тодi отако, поверх них ще двiчi по два, далi -  по  одному,  а
наверх - шапку.
   Полукiпок стояв як лялечка.
   Наука справдi нехитра, але коли  припiка?  сонце,  чоботи  ковзають  по
рiллi й стають важкi, неначе  до  них  вчепили  колодки,  i  млiють  руки,
сповняти ?? непросто. Я ледве дотягнув до  полудня.  Миля  ж  працював  до
вечора.
   I працювали ми ще два  днi,  поки  не  вижали  ниву,  й  заплатила  нам
господиня щедро.
   - Будемо ощадити,- сказав Миля, пiдкидаючи на долонi мiдяки та  срiбний
таляр, який поблискував зверху.- Вистачить нам на двi недiлi або й бiльше.
А там я приведу в такi кра?... де рiки з киселю i береги з житняку. Сiда?ш
на берег, лама?ш окрайця i - ложкою в рiчку.
   Я недовiрливо поглядав на нього.
   - Пригадуй страви, якi тiльки зна?ш, вибирай. Всi замовимо в корчмi...
   "Вибирай страви" не в'язалося  з  ощадливiстю,  та  й  не  вельми  менi
хотiлося ?х вибирати пiсля борщу з карасями та заправлено? олi?ю  гречано?
кашi, якими нагодувала нас на дорогу господиня.
   Але йшли ми цiлий день, i на вечiр у мо?му голодному животi  вуркотiло,
як у жлуктi, в яке вкинули розпечений камiнь. Я перебирав у наметi страви,
якi колись бодай куштував, намагався вгадати, якi на?дки чекають на нас  у
корчмi. Моя голодна мрiя шикувала миски з вергунами, борщем з поросятиною,
полумиски з галушками, локшиною, гречаними млинцями та пампушками з сиром,
пирогами з маком та медом. Ясна рiч, всього того одночасно не могло бути в
жоднiй корчмi свiту, одначе  корчма  нам  трапилася  багата,  й  були  там
справдi вергуни, i лемiшка,  й  млинцi,  хоч  i  не  гречанi,  але  м'якi,
пшеничнi, й узвар iз сушених слив та терну.
   Проте не пiшло все те менi на користь,  бо  випало  випити  окрiм  двох
кухлiв узвару чашу гiрку. Миля почав гуляти. Спочатку випив око горiлки  й
сказав, що  оце  вже  й  по  всьому,  одначе  до  хвилi  замовив  стоянець
волоського вина й знову пообiцяв, що на сьогоднi тим  вдовольниться.  Може
б, i вдовольнився, та до нього,  побачивши  грошi,  якi,  розплачуючись  з
шинкарем, Пилип виймав з кишенi, пiдсiв москаль.  Москалiв  у  шинку  було
кiлька - вони стояли в селi посто?м. Миля розбалакався з москалем i  почав
частувати нового  товариша.  Треба  сказати,  що  сходився  вiн  з  людьми
навдивовижу швидко, пройшов пiвсвiту, а людей не знав, довiряв  усiм,  вiд
чого раз по раз  мав  кривди,  Чаркувалися  вони  недовго,  солдат  швидко
сп'янiв, пiдняв чарку за здоров'я царя й вимагав,  щоб  за  здоров'я  царя
пили всi, москалi й дядьки випили,  а  Миля  вiдмовився,  пам'ятаючи  свою
кривду вiд царя,  ще  й  сказав,  що  цар  Петро  -  причмелений.  Москаль
розпасiювався,  казився,  тупотiв  ногами  та  кричав  "Мазепа",  й  Пилип
промовисто виклав на стiл обидва кулаки - величезнi, чорнi, кожен як гиря,
й москаль притих.
   На середньому пальцi лiво? Милино?  руки  -  великий,  товстий  срiбний
перстень, на якому викарбуваний якийсь чубатий  птах.  Перстень  аж  влип,
врiс у явлень. Миля його жодного разу  не  знiмав  i,  на  мiй  подив,  не
пропив. Кiлька разiв я приставав до  Пилипа  з  розпитуванням,  що  то  за
перстень, одначе вiн вiдмовчувався.
   На той час зринув лемент  в  iншому  кутку  корчми,  де  тро?  москалiв
пiдмовили грати в карти сiльського дядька,  пiдпомiчника.  Дядько  сiв  до
гри, яко? не знав, не розумiв ??, та й був пiдпитий, весь  час  програвав.
Вiн програв усi, якi мав i  якi  позичив  ще  в  двох  господарiв,  грошi,
заставив воли та воза, шестеро  овечок  i  теж  програв.  Простакуватий  з
вигляду, та, мабуть, i за вдачею, з носом-пиптем, обсмоктаними, тоненькими
вусами, лупав посоловiлими очима й тiльки повторював:
   - Оце так! Оце так
   I тодi в корчму вбiгла худа довговида жiнка з дитиною на руках,-  хтось
?й повiдав про те, що  чоловiк  програ?  господарство,-  й  вона  наробила
крику.  Волосся  вибилося  ?й   з-пiд   очiпка,   верхнi   гаки   керсетки
розстебнулися, вона вимахувала рукою, тицяла чоловiковi дитину й голосила.
I  верещало,  заливалося  плачем  перелякане  дитя.   Москалi   спробували
вiдтрутити ??, й тодi вона стала на колiна й почала просити ?х:
   - Москалики-соколики, полиште його, дурного, вiн п'яний, пожалiйте мене
а дiтьми, не робiть старцями. Йди, потурмаку, додому, а ви  вiддайте  йому
грошi...
   - Так не бьiвает. Йди прочь, глупая женщина,- вiдказували москалi.
   Бачив, як наливаються багрецем Пилиповi щоки, як склянiють  очi.  Я  не
знав, що менi робити - спробувати зупинити його, адже  насува?ться  велике
лихо, й шкода було нещасно? жiнки. Я зовсiм не вмiв грати в карти, але був
переконаний, що солдати вчинили  не  по  справедливостi,  з  iншого  боку,
солдати, як менi тодi здавалося, це - закон, влада,  а  протяг  влади  йти
грiховно й небезпечно. Та й просто -  ?х  багато...  Менi  ж  не  випадало
лишати Милю одного проти трьох, хоч яка там з мене помiч,  але  не  прийти
йому на допомогу, то вже майже зрада. Дорога вже навчила мене багато  чому
й хоч трохи вигартувала мо? тiло та душу. Проте я все ще вагався,  а  Миля
тим часом важко пiдвiвся, ступив до гравцiв:
   - Вiддайте чоловiковi грошi!
   - Та ты что, с лопухов вьiлез. Бьiвалый ведь человек, знаешь, что такое
игра и честь игрока!
   - Вiв не вмi? цi?? гри.
   - А нам какое дело. Не садись.
   Миля замислився. Зата?вши подих, я чекав: ударить чи не  вдарить?  Миля
не вдарив. Вiн раптом сiв за стiл.
   - Я буду з вами грати.
   Що то була за гра, важко розповiсти. Я млiв душею, я потерпав, що  Миля
також програ?ться, але Миля 6ув схожий на Бога в днi сотворiння свiту. Вiн
аж переродився, анi iскорки хмелю не лишилося в його очах, був напружений,
наструнений i водночас спокiйний, карти мелькали в його руках,  як  осiнн?
листя  в  тугому  вихорi.  Москалi  ледве  встигали  водити  очима,   вони
повитягували ши?, один  навiть  висолопив  та  прикусив  язика.  Замовкла,
злякано спостерiгала  за  грою  жiнка,  мало  тямлячи,  що  воно  дi?ться,
замовкло навiть дитя, господар, що програвся, притулився спиною до  стiни,
й по його щоках  котилися  п'янi  сльози.  Попiдводилися  люди  за  iншими
столами.
   Коли Миля одiграв бiльше як половину програних господарем грошей,  один
з москалiв, найстарший серед них по чину, ундер, пiдвiвся й закричав:
   - Он махлюет, он играет нечестно!
   Посхоплювалися й дво? iнших москалiв, пiдтримали ундера:
   - Махлюет, зто нечестно.
   Вони почали хапати грошi, якi лежали на столi кiлькома стовпчиками, але
Миля обома руками так деменув у груди ундера й ще одного  солдата,  що  тi
вiдлетiли на кiлька крокiв вiд столу й попадали на пiдлогу. Миля згрiб  зi
столу грошi й засунув молодицi до кишенi керсетки:
   - На, втiкай звiдси.
   Та метнулася на вулицю, а Миля став у дверях, заступивши  шлях  погонi.
Далi вчинилася шванка. В корчмi, окрiм тих, що грали в карти, було ще тро?
москалiв, вони почали наскакувати на Милю й одлiтали од нього,  як  грушi.
Нiби й не вельми замахувався Пилип, одначе бив невiдпорне, швидко, аж було
важко повiрити, що в цьому вайлуватому тiлi прихована така спритнiсть.  До
того ж i бив вiн якось незрозумiло, чудернацько, не по-нашому.
   - Мазепи, предателi,- кричали москалi.
   Я й отерпав зi страху, i чудувався, i навiть пишався  сво?м  товаришем.
Таки був рушив йому на помiч, але хтось смикнув мене за полу  свити,  i  я
гепнувся бiля дверей.
   У корчмi  стояв  шарварок:  миготiли  кулаки,  лунали  стогони,  лайка,
погрози. Врештi москалi втямили, що так  ?м  супротивника  не  здолати,  й
погасили свiчки. А  погасивши,  пiд'юдженi  темрявою,  горiлкою,  кинулися
грабувати корчму. Хапали пляшки з горiлкою (було чути брязкiт скла), хтось
щось потягнув зi столу (посипалось череп'я), i враз  пролунав  погрозливий
вигук:
   - Райцi, райцi йдуть.
   Затупотiли ноги, хтось верещав, щось падало, в  дверях  миготiли  тiнi.
Втiкачiв нiхто не зупиняв i не переслiдував, тiльки хтось вимахував  рукою
за кожною тiнню,- я лежав бiля дверей i бачив те дуже  добре.  Коли  тупiт
затих, в темрявi пролунав голос - попросив, щоб засвiтили свiтло. Корчмар,
низенький ?врей з лисиною на всю голову, роздмухав  пiд  припiчком  жар  i
запалив клоччя, а вiд нього свiчу. В корчмi стояв погром,  валялися  битий
посуд, склянки, ослiнцi. Дядьки позабивалися пiд стiл i виглядали  звiдти,
як бички з верболозу. Миля сидiв навпочiпки бiля стiни й  набивав  люльку.
Нiяких райцiв не було.
   - То я гукнув, буцiм  iдуть  райцi,-  похвалився  корчмар,  либонь,  не
вельми засмучений погромом - те йому не первина.- Прошу шановних гостей  у
свiдки: я всiх грабiжникiв позначкував квачиком.-  I  показав  паличку  та
глечик   з   дьогтем.Завтра   пiду    до    найстаршого    начальника    й
здрайцiв-грабiжникiв знайдуть за тими позначками.
   Я аж тепер зрозумiв, хто то вимахував у дверях рукою при  з'явi  кожно?
постатi.
   Корчмар та його жiнка прибрали в корчмi, i хоч як я  намагався  витягти
звiдти Милю, вiн не пiшов i гуляв до ранку й пропив усi  грошi.  I  тiльки
вранцi, протверезiвши, послухав мо?? ради та зiйшов разом зi мною з  села,
погодившись, що розкрут нiчно? пригоди може бути й не на нашу користь. Ба,
навiть просто в свiдки нам iти не випадало.
   Треба сказати, що по пиятицi, протверезiвши.  Миля  здебiльшого  ставав
слухняний, неначе дитина. Почував свою вину, ховав очi, i якщо я нагадував
про вчорашн?, крутив головою:
   - Ти того,. Мартине... Не нагадуй. I так на душi гидко.
   - Нащо ж п'?ш?
   - А нащо ти не п'?ш?
   - Не хочу.
   - А я хочу.
   Отак розкантувалися. Добрим, злагодливим Пилип був i п'яним,  але  коли
починав  упиватись  -  ставав  непоступливим,  упертим  i   вельми   часто
дратiвливим, злим, а то й жорстоким. Якщо довго не  пив  -  також.  Кiлька
разiв я намагався не допустити його до чарки, ховав грошi, якщо вони в нас
були, й казав, що ми ?х загубили, й видобував по кiлька шагiв -  на  обiд.
Миля здогадувався про мо? хитрощi, якийсь час терпiв, iнодi й довгенько, а
потiм починав хмурнiти, дратуватися й одного  разу  побив  мене.  По  тому
напився й плакав i просив пробачення. Того разу я хотiв покинути  його,  й
не покинув, менi не дозволила совiсть. Розумiв, що потрiбний Милi, що  без
мене йому буде ще гiрше, що мушу рятувати його, настановляти  на  праведну
путь, либонь, колись Миля  був  гарним  чоловiком.  Лукавi,  недобрi  люди
повели його в нетрi, налили половину його серця вогнем,  злобою,  друга  ж
половина була чиста. Пiд час наших мандрiв, надто  коли  отаборювалися  на
день-два десь бiля рiчки, перепочивали, прали, я  переповiдав  йому  житi?
святих великомученикiв, праведникiв, i вiн слухав з увагою, розчулювався й
навiть плакав.
   Одначе вгадати, слухатиме вiн сьогоднi оповiдi  зi  Святого  письма  чи
нап'?ться, було неможливо. Зненацька на нього находила якась туга,  й  вiн
казав:
   - Якби той твiй Лука пошпарував холодною солоною водою палубу та  потер
лiсочком гармату, щоб шкура на долонях позлазила, помудрiшав би трохи й не
бридив ледачего. Йди ти з ним у болото.
   Я стенався,  хрестився  й  очiкував  слушнiшого  часу,  щоб  продовжити
оповiдь. Мусив спасати Милю, але спасав i себе, вiн був потрiбен менi  для
власного спасiння. Я трохи лукавлю, бо Пилип був  менi  потрiбен  i  задля
житейсько? вигоди, Я це розумiв, хоч i не зiзнавався в тому.  Так,  iнодi,
надто коли в нас довгий час не було грошей i Миля давно не  пив  i  ставав
похмурий та злий, користав мене нещадно. Зупинившись у селi-найчастiше  ми
зупинялися  по  шпиталях,--одразу  розпитував  шпитального  старосту   про
мирськi та церковнi справи в селi й  майже  силою  спроваджував  на  якусь
роботу:  прислужувати  паламаревi,  дяковi,  спiвати  на  криласi,  читати
псалтир над покiйником, переписувати компутнi списки в ратушi й  навiть...
старцювати, чого я соромився страшенно i якомога уникав. Зате  з  Милею  я
нiчого не боявся - в полi, в лiсi, та й  до  мiстечках,  селах  i  хуторах
також.   Кiлька   разiв,   величаючись   перед    дiвчатами,    намагалися
позбиткуватися надi мною сiльськi парубки, та хоч у якiй би лiчбi вони  не
були, ганебно вiдступали перед пудовими Милиними кулаками. Одного разу,  в
помсту за свою ганьбу, знаючи, що йтимемо на ночiвлю цi?ю  вуличкою,  вони
засiли увечерi з кiллям за височенним новеньким  тином,  та  Миля  мав  не
тiльки чавуннi кулаки, а й дивовижну здатнiсть розгадувати чужi  пiдступи;
вiн пiдважив тин i повалив його, парубки верещали та втiкали в городи, хто
на двох, а хто й на чотирьох.
   Водночас було в Милi щось таке, що без кiнця вкручувало його у  всiлякi
непри?мнi, а то й небезпечнi пригоди. А може, не стiльки був  винуватий  у
всьому сам Миля, скiльки те,  що  всi  намагалися  скласти  свою  вину  на
зайшлого чоловiка, поглумитися, пожаковати, позбиткуватися. Милину доброту
й на?внiсть вони не раз приймали за глупство, а потульнiсть за  боягузтво.
Милю, якщо вiн перебував у доброму стро? душi, не просто  було  вивести  з
рiвноваги, вiн терпiв довго й тiльки осмiхався.
   Але була одна задерина, одна приключка, яка. не раз  приводила  нас  до
лихих пригод - Пилип дратував москалiв. "Вони царськi, цар ?м  платить  за
розбiй, а менi за мо? кривди не  заплатив..."  Солдатiв  було  гибiль,  на
Укра?нi  появлялись  все  новi  й  новi  полки,   якi   здебiльшого   мали
чудернацькi, iноземнi назви й командувало ними багато чужоземцiв.  Вiйсько
стояло посто?м по мiстах i селах, по кiлька солдатiв у  хатi,  ще  недавно
дозволялося ставити посто?м москалiв тiльки до пiдсусiдкiв, тепер  же  вiд
постою не  звiльнялися  й  виборнi  козаки,  i  купцi  та  всi  мiщани.  I
поводилися тi постояльцi, немов завойовники, могли зовсiм не заплатити  за
харчi та постiй, могли одняти, що сподобалося, могли поглумитися. Особливо
були небезпечнi, коли йшли походом, зупинялися ненадовго;  господарi  тодi
гнали у лiс кращих коней, а дiвчата  й  молодицi  ховалися  в  очеретi,  в
дозах, чекаючи, поки рота чи полк зiйде з села або слободи.
   По всiх фортецях були розмiщенi гарнiзони,  а  на  великих  перехрестях
стояли караули, по шляхах i  дорогах  курiли  верхи  або  вiзками  збирачi
податкiв та казначе?, лiтали з командами полковi  комiсари  -  виловлювали
втеклих солдатiв, а також козакiв, якi ухилялися вiд походiв пiд  Дербент,
на Ладогу, в Таврiйськi степи. В одному селi  менi  випало  переписати  за
невелику плату стацiйнi списки, й мене вельми здивувало, як багато  стацi?
взяли солдати за пiвроку з села, а саме: 68 курей, 14-гусей, 185  осьмачок
житнього борошна, 12 пшеничного, 3 осьмачки круп, 4 пуди  масла,  8  пудiв
сала, 600 ступок солi, 84  кварти  вина,  15  яловиць,  41  барана,  а  ще
горiлка, цебри пива на при?зд i  вiд'?зд  високих  командирiв,  пiдвози  й
перевози провiанту та солдатiв,  дрова  й  сiно...  Село  обiднiло  за  цi
пiвроку страшенно, й стояв там туск; невдоволення та злоба знаходили  собi
добру поживу. Трапилося при нас: один дядько привiз у стацiю свиню,  а  на
возi, у сiна, був горщик масла на продаж, того  горщика  забрали  солдати,
дядько розпаленiв i вдарив дрюком солдата по головi. Iншi солдати кинулися
на дядька, на помiч дядьковi побiг Миля,  за  ним  ще  кiлька  базарiвчан.
Зчинилася бiйка, з яко? ми ледве вихопилися.
   I не знiмав Пилип перед офiцерами шапки, й не пускав солдатiв  до  хат,
де ми зупинялися, й не захотiв допомогти двом москалям що застряли  гарбою
з сiном у рудцi, а коли один з них замахнувся на нас батогом, Миля поламав
батога i хотiв пiдпалити сiно, та я не дав.  Переживав  щоразу  вельми,  й
обiцяв собi утекти вiд Милi - й  не  втiкав.  Я  все  ще  не  мiг  скласти
остаточно?  думки  про   свого   випадкового   товариша,   дедалi   бiльше
переконувався, що Миля - це кiлька людей, i то зовсiм рiзних: добра дитина
i розбiйник, грiшник i праведник, брехун i найщирiший чоловiк, скромний  i
хвалько, розпутник i цнота. Дивувався, як усе це сполучалося в ньому й що,
врештi, переважа?. Залежно вiд обставин, переважало то те, то iнше.  Читав
я колись книгу фiлософа Степана Хаввека, то вiн вважа?, що наш свiт ма?  в
рiзний час рiзнi диспозицi? й  залежно  вiд  того  мiня?  сво?  диспозицi?
людська  душа,  тi  диспозицi?  можна  визначити  лише  по  гороскопах   i
дiзнатися, в який час якою буде душа тi?? чи тi??  людини.  На  мо?  першi
мiркування, Пилипова вдача  повнiстю  вкладалася  в  Хаввекову  фiлософiю,
одначе з часом я почав думати, що це не так -  настрiй  i  поведiнка  Милi
iнодi одмiнювалися по кiлька разiв на день, а то й на годину. Може,  через
те, що в свiтi добро невiддiльне вiд зла, одне знищу? iнше, одне  породжу?
iнше i якби запанувало лише те або те, свiт став би сiрим  i  нудним.  Так
промовляла одна половина мого серця, а друга не  погоджувалася,  доводила,
що в свiтi мають панувати тiльки доброчиннiсть та порядок, бо вони  -  вiд
Бога, який усе визнача?  i  всьому  да?  лад.  Вiн  кличе  нас  добиватися
досконалостi, тiльки в нiй - iдеал людини, ним же створено?.
   Але в цьому мiсцi мо? думки знову наштовхувалися на перепону. А  звiдки
тодi страждання i грiх? Його вчинили вже Адам i ?ва, творенi руками самого
Бога. Я заплутався, нiтився душею, не мав способу, сили та розуму  пiзнати
бодай зовнiшнi ознаки свiту, а що вже казати про  його  глибини!  Що  таке
свiт i що таке в ньому я? А iншi люди? Чому вони такi?  Чому  оцi  москалi
накладають стацiю на цих людей, вiдбирають ?хню працю? Чому козакiв женуть
пiд далекий, непотрiбний нам Дербент i вони гинуть тисячами? Це також  вiд
Бога? На цi запитання не мiг вiдповiсти, й лишалось втiшатися молитвою,  а
також думкою, що я ? тiльки в ?днаннi з Богом, а сам по собi -  нiчого  не
значу. Може, згодом я пiзнаю бодай себе й зрозумiю хоч щось у цьому свiтi.
Для цього я прийшов у нього й мандрую по ньому; для чого живуть iншi  люди
й для чого iсну? вiн сам, цей  великий,  барвистий,  тривожний,  захланний
свiт, я також довiдаюсь потiм.
   Милi трохи боявся, трохи осуджував його за схильнiсть  до  пиятики,  за
одчайдушнiсть i водночас дечому вчився в  нього.  Академiя  вклала  в  мою
голову багато знань, вiд Арiстотеля до Феофана Прокоповича, знань  не  для
життя, а для думання. У Пилипа я несамохiть, навiть  проти  власно?  волi,
вчився жити, хапатися де зубами, де руками, де пробiгти, перестрибнути,  а
де й  проповзти.  Корисна  наука,  хоч  i  гiрка  та  сумна,  нею  оддавна
користу?ться значна частина людства.
   Було б неправдою сказати, що в сво?х мандрах нас здибували тiльки  лихi
пригоди та ми лише терпiли злиднi. Розкошiв, звичайно, не мали, але бували
й хорошi лагiднi днi. Ось чвала?мо  дорогою,  холодком  -  дорога  в'?ться
попiд старими, дуплистими вербами, входимо до села, мина?мо  першу,  другу
хату, розгляда?мося, де б попити  холоднячку,  куди  краще  зробити  першу
вiзиту добродiйцi удачi, аж нас зупиня? окрик:
   - Ану ходiть-но сюди, молодцi!
   Зупиня?мося, поверта?мо на поклик голови. Багата, видно вже  на  перший
взiр, вельми багата хата з високим, широким ганком, обвитим виноградом, за
хатою осокори, на одному буслове гнiздо, в праву руку - сад, в лiву - двiр
з хлiвами та коморами, звiдти в'?зд,  а  вхiд  -  через  хвiртку  навпроти
ганку. На ганку  сидить  чоловiк  з  густим  пишним,  що  ледь  в'?ться  й
пшеничною хвилею нависа? над чолом, чубом, розкiшними  пшеничними  вусами,
тугим,  трохи  схожим  на  котячу  морду,  обличчям,  у  вишитiй  сорочцi,
розiмлiлий, роздобрiлий, либонь, щойно смачно пообiдав, на  одному  вусовi
ще видно бiлу цятку -  необлизана  сметана,  перед  ним  сто?ть  кухоль  з
узваром, на тацi - грушi та великi жовтi сливи -  запива?  обiд,  засмачу?
його садовиною. Лiва брова ледь заломлена, права  -  трохи  опущена,одразу
видно - не  простий  козак,  мiсцевий  урядовець.  Та  й  хто  iнший  може
дозволити собi розкошувати на ганку тако? днини:  Петрiвка,  давно  минули
Петро та Дем'ян, жнива, вчора  був  Паликопа,  сьогоднi  всi  в  полi,  на
роботi, поспiшають, а вiн сидить, знiчев'я  погляда?  на  шлях  i  зупиня?
окриком усiх про?жджих i перехожих. Не зупиниться одразу, пошле  навздогiн
наймита, а то й поскаче козак та заверне непослуха назад.
   -  Охрiм  Шквиря,  мiсцевий  сотник,-  одразу,  щоб  не   було   нiяких
непорозумiнь, вiдрекомендову?ться.- Хто такi будете i куди йдете?
   Миля  вiдстороню?  мене,  виходить  наперед.  Вiн  -  втiлення  покори,
лагiдностi, доброти й доброзичливостi, ще й глибоко? шаноби: велика кругла
голова з зiм'ятою мичкою чорного, з ранньою памороззю сивини чуба схилена,
руки опущенi (в лiвiй - шапка), плечi схиленi, великi круглi очi чистi  та
яснi. Я сам дивуюся такiй Милинiй перемiнi: чи його втомила довга дорога й
сподiва?ться на вiдпочинок та поживу, чи й справдi йому сподобався сотник,
тiльки ж бо я знаю, що тi очi бувають i пронозливi  та  хитрi,  й  злi,  й
ледачi.
   - Хто ми i що ми, вельце ласкавий пане? Про себе скажу: й сам не  знаю,
хто я. Так, перекотиполе, колишнiй охочекомонний козак Прилуцького  полку,
а далi турецький галерник i матрос, i  гармаш  на  суднах  французьких  та
голландських... Валасаюся по свiту, бо нема  куди  прихилити  голову,  там
помахаю  цiпом  там  мiшки  попиряю,  там  допоможу  коня  пiдкувати,  там
пiдморгну молодицi, й вона  насипле  миску  борщу.  А  iнша  й  варениками
пригостить. Якщо пiдморгну гарно...
   Сотник  смачно  засмiявся.  Потютькуватий  i  простакуватий  Миля  нинi
неймовiрно тонко вловив сотникiв настрiй: той випив  чарку,  смачно  по?в,
роздобрiв, рознiжився, його душа жада? ще чогось солодшого, бодай у жартi,
й Миля солодить йому ??. А щоб сотник до кiнця зрозумiв, що то жарт,  Миля
докида?:
   - Але якби сподiвався на тi борщi, давно б  ноги  простягнув.  Простий,
значся, я чоловiк. А ось вiн. Мартин  Рибка,-  тут  Миля  вiдступа?  убiк,
являючи сотнику у всiй красi мою нужденну постать,- отакий, незавидний  на
вигляд, отрок досто?нств великих i талантiв значних.
   - Що ж вiн умi?? - недовiрливо каже сотник.
   - Запитайте краще, чого вiн не вмi?,- покiрливо, але й  з  досто?нством
мовить Миля.- Голос ма? такий, що мертвих пiднiма?.  Пройшов  фiлозопiю  i
богослов'я,лл? кулi Миля (ох, як лл?,  я  червонiю  й  нiчуся,  але  боюся
сказати правду, заперечити Милi, бо вiн мене потiм  з'?сть),-  всю  службу
Божу, навiть кафiзму напам'ять шпарить, у всiх науках вправний, особливо в
гiсторичнiй, парсуни знатнi малю?, житiя святих оповiда? так, що тi  святi
стають ще святiшi...
   - Ану заспiвай "Iже херувими, царице моя...",- велить менi сотник,  але
Миля докiрливо й прохально водночас хита? головою:
   - Ваша вельможнiсть, пiсля тако?  довго?  дороги,  спеки  сухим  горлом
можна попсувати святу молитву i явити не той,  що  вподоба  ваша  милiсть,
голос. Звичайно, вiн заспiва? й так, але було б краще, якби вiн вповнi i у
всiй красi втiшив ваш тонкий слух.
   Я вже ледве переводжу дух вiд Милиного словоблуддя, не властивого йому,
i хочу щось сказати, але сотник перепиня? мене:
   - Доречно. Оришко,- кличе наймичку,- нагодуй прочан. Та не скупися.
   Ми ?мо всмак, на?да?мося донесхочу. Одначе, коли виходимо на  подвiр'я,
виказувати свiй спiвецький хист менi випада?  не  одразу,  бо  бiля  ганку
стоять дво? козакiв, якi прийшли позиватися за якесь сiно, а за яке, я  не
можу второпати з ?хньо? мови, бо вони кажуть не  водне,  перебивають  одне
одного й взивають одне одного  всiлякими  невшетечними  словами  i  навiть
сукають дулi.
   Сотник довго слуха?, погладжуючи вуса, далi почина?  ?х  посмикувати  й
врештi:
   - Гавриле, Митре! - Через перелаз перестрибують дво?  козакiв.-  Посади
обох у погрiб, нехай там посидять та погомонять, може, дiйдуть згоди. Пива
жбанок поставте ?м... А закусi не давайте. Повечеряють ладком у того чи  в
того вдома.
   Як я побачив пiзнiше, отако сотник Охрiм Шквиря судив майже  завжди.  Я
спiваю йому "Богородице, зри скорботу мою" i "Богородице, дiво",  по  тому
сотнику виносять скрипку, i ми вдвох спiва?мо  "Iже  херувими...",  "Святу
Марiю" та спасiвських пiсень. Шквиря спiва? й  заплющу?  очi,  вiн  вельми
коха?ться в спiвi. Як я  потiм  побачив,  не  пропускав  у  церквi  жодно?
служби,  ставав  завжди  попереду,  бiля  самого  криласа  i,  якщо  дячок
затягував не на той  глас  або  пiвча  брала  занадто  низько  чи  високо,
поправляв. Тiльки мене, ?й же Богу, не  поправив  жодного  разу,  хоч  сам
визначив мене в пiддячi й наказав, щоб поклали менi платню. Я спiвав  i  з
пiвчою, i  при  панотцевi,  прислужуючи  йому  -  подаючи  то  Бiблiю,  то
кадильницю,  то  свiчi,  допомагаючи  правити  лiтургiю.   Гарного   клича
чоловiком був сотник Шквиря, iншого такого менi не доводилося бачити.  При
церквi був шпиталь, у якому лежали покалiченi пiд Азовом козаки,  а  також
тулилося чимало iнших калiк i старцiв, i на всiх вiн щотижня посилав круп,
хлiба, горiлки, двi свiчi й сплачував прачцi та  кухарцi,  й  вона  варила
страву на всiх, на вiдмiну вiд iнших шпиталiв,  де  кожен  напарив  страву
собi сам.
   Вдачi пан сотник був лагiдно?, часом впадав у смуток i  зажуру  й  тодi
замикався в хатi й не виходив по кiлька днiв. У нього померли  дружина  та
син, лишилася дочка, й вiн вiддавав ?й всю свою  любов,  навiть  у  походи
намагався не ходити iз-за не?. Але невiдомi нам шляхи Господнi й добро  не
завжди оплачу?ться добром, по  кiлькох  роках  довелося  менi  побувати  в
посильцi в пана сотника, i я не впiзнав нi його  самого,  нi  його  колись
такого затишного, тихого гнiзда. Узяв пан сотник собi зятя, узяв дочцi  до
любовi безма?тного хорунжого, передав йому все  господарство,  а  хорунжий
виявився людиною ворохобною i пiдлою, й розпочалися помiж ними  сварки  та
бiйки, й люто билися вони на шаблях, i  вiдрубав  хорунжий  сотнику  праву
руку. Я вже знайшов старого, зморщеного, зжовклого чоловiчка,  який  сидiв
на призьбi, нюхав нiмецьку табаку й витирав рукавом зажуренi,  в  червоних
прожилках сльозливi очi.
   Якийсь незрозумiлий триб життя людського: все,  що  почина?ться  добре,
здебiльшого закiнчу?ться погано, веселе  вiнча?ться  сумним,  а  безмрiйне
тяжкою думою. Який з того зробити висновок, не знаю, дехто тлумачить  так:
живи, поки можна, розкошуй i гуляй, а дехто - навпаки: не випробовуй  долю
- не жартуй з нею, живи праведно в постах i молитвах, i тобi воздасться.
   Але ж сотник Шквиря жив праведно?!
   ...З поля йде череда, здiйма? на всю вулицю куряву,  корови  поспiшають
одна поперед одно?, вим'я ?м розпира? молоко, в  декотрих  воно  цiрка?  з
дiйок на дорогу. Дорога, верби понад нею, хлiви й хати - геть усе пропахло
молоком.
   - Молочка оце б попити,- мовить Миля.
   - Ти що, не на?вся? - дивуюся я.
   - Та.. Дитинство згадалося... Мати...  Славна  вона  була  в  мене,-  й
нiяковi?.
   Вперще цей закоржавiлий волоцюга, випивайло згадав  отако  матiр,  i  в
мо?му серцi скида?ться сльоза, бо ж i моя мати була  добра  та  славна,  й
сподiвалася знайти щастя в дiтях, i пiшла на той свiт, не знайшовши  його,
а мене зла доля, злi люди покривдили навiки i пустили по свiту  старцем  з
оскудiлим серцем. I я також  запечалююся,  й  той  хороший  настрiй,  який
зродився в мо?й душi пiсля гостин у пана сотника Шквирi, в'яне в нiй.
   З легко? руки пана сотника велося нам  i  малося  в  тому  селi  гарно.
Скiнчилися жнива  -  врожайнi  цього  року,-  люди  вiтали  паляницями  та
пампушками  з  нового  урожаю  Маковiя  та  Спаса,  а  там  уже  пiдоспiли
Головосiки, а за ними й Друга Пречиста та  Здвиження.  Люди  в  селi  були
сумирнi, працьовитi та добрi. Якось упiймали з чобiтьми  зайшлого  злодiя,
водили його по селу, й нiхто не  хотiв  упiзнавати  сво?  чоботи,  аби  не
ставати в позов, аби не впала з його рук на християнську душу кара, так  i
вiдпустили того злодiя з чобiтьми, хоч гаразд знали, що  чоботи  не  його,
прийшов вiн у село босий.

   * * *

   Кажуть, мiсце людинi Богом визначене. Але  ж  кажуть  i  так,  що  сама
людина прикраша? сво? мiсце. Мабуть, тут сполучилися те й те. Яке то  було
гарне мiсце! Якi то були славнi люди! Село розкинулося в неширокiй долинi,
зi сходу до нього прилягав сосновий бiр, посеред села -  величезний  став,
попiд берегом плава? притоплений човен, i дiтвора бовта?ться довкола човна
та регочеться, а увечерi, як зiйде мiсяць, все село, з вербами, осокорами,
церквою, хатами, зорями в небi,  вiдбива?ться  в  тому  ставу,  й  дiвчата
ходять колами за греблею, i всi такi молодi та гарнi, i в  кожно?  в  коси
вплетено, або настурцi?,  або  королевий  цвiт,  або  чорнобривцi.  Хлопцi
стоять пiд вербами, палять люльки i вже потiм, як  мiсяць  заплута?ться  в
осокоринi, розбредаються з дiвчатами парами понад ставом. Я сиджу на ганку
шпитального дому або на папертi церковнiй, i серце  менi  млi?  солодко  й
тоскно.
   Сколихнуть тишу музики, й сколихнеться мо? серце,  та  ще  як  заграють
пiсню, яку я грав для Улясi... I згадаю ?? очi, й вiдгадаю аж  тепер  все,
що викликала в не? моя пiсня. Музика завше жила в менi, в семiнарi?  та  в
Академi? вона не  давала  менi  опуститися  до  спудейських  шахрайств  та
обманiв, в дорозi до Валдаю вселяла в мене силу, музика веде до Бога i для
того вигадана людьми.
   Одначе це якась iнша музика... Хихотлива, грiховна, вона зваблю? дiвчат
та хлопцiв, я вiдчуваю це, зваблю? й мене, i я почуваю, що таки зваблююся,
що мо? тiло налива?ться грiховним, поганським жаром, i серджуся.
   А потiм дiвчата та хлопцi розбредуться по вуличках та завулках, а  став
мрiтиме, як заворожений, а я все сидiтиму, й  вийде  та  сяде  поруч  мене
шпитальний староста, вiн же й сторож, Явтух, та розповiсть, що ? в ?хньому
селi баба ?вга, яка в темнi ночi лiта? на  веретенi  довкола  ставу,  а  в
свiтлi злiта? в саме небо й знiма? найяснiшу звiзду та хова? пiд бочку.
   Я слухаю та вдаю, що вiрю, бо вже знаю  бабу  Iвгу,  й  знаю,  що  вона
справдi в темнi ночi дивиться в хмари, як всi справжнi чародi?,  i  носить
пiд пахвою веретено, й туля?ться в жнива по  полю  та  наклика?  на  хлiби
морози, й знайшлися були в селi люди, котрi  злякалися  ?вжиних  чарiв,  i
почали вимагати в пана сотника, аби дав бабу до квестi?,  але  пан  сотник
присоромив тих неборак, вказавши ?м, що баба ?вга несповна розуму i всi  в
селi вiдають про те, та й чи ж можуть морози вдарити в мiсяцi липнi,  хiба
вони впали хоч раз?
   Вдень я допомагаю в церквi дяковi та паламаревi, виконую всiляку роботу
по ?? оздобленню та прибиранню, я пораюся  за  пiддячого  пiд  час  служби
Божо? - ношу чашу, роздаю антидор, роздмухую кадило,  спiваю  на  криласi,
читаю псалтир над померлими. Й випали менi незвичнi небаченi нiколи ранiше
треби (дяк на той  час  занедужав):  вернулися  з-пiд  Дербента  козаки  й
привезли сумнi  звiстки  аж  у  чотири  двори,  й  вiдспiвували  засипаних
дербентським пiском козакiв так, неначе вони щойно померли, тiльки замiсть
трун з тiлами стояли порожнi мари, покритi чорним сукном. I  ридали  жiнки
та плакали дiти, й горiли свiчки-громницi - великi  свiчки,  якi  ставлять
бiля померлих, i читав я требника, тiльки не читав розрiшительно? молитви,
а по тому клали на мари вiнок барвiнковий i обносили кругом церкви.  Дивнi
це були похорони, й хоч не було мертвякiв, почувався я погано, тривожно, й
думки всiлякi бралися до голови.
   Жили ми з Пилипом при шпиталi,  платили  за  ночiвлю  по  два  шаги,  я
заробляв у церквi, Миля - пiдручним у бондаря. Той бондар славився на  всю
волость, окрiм бочок, барил та дiжечок робив дiжi  на  тiсто,  кадiвби  та
ступи. Бочки, барила та дiжечки Олекси Бондарчука  розкочувалися  по  всiх
дворах, були мiцнi й ладнi. Олексинi вироби в волостi впiзнавали з  одного
погляду. Бондарчук тримав двох наймитiв i охоче взяв Милю.
   Як я вже сказав, жили ми при  церковному  шпиталi,  в  комiрцi,  одначе
приходили туди здебiльшого тiльки на нiч, Миля цiлiсiнький  день  пропадав
на роботi, я порався в церквi або тинявся по селу, в мене завелося  чимало
знайомих, та й заможнi господарi часто  закликали  до  себе  -  то  картку
синовi в вiйсько написати, то тестамент скласти, а то й  просто  поспiвати
та почитати Святе письмо. Найдужче я вподобав хату  старих  Бiлокобилок  -
бездiтних дiда та баби. Стояла та хата скраю вигона, на горбочку, панувала
сво?м димарем i сво?ми осокорами над усiма iншими димарями  та  осокорами,
вона найперше впадала у вiчi прочанам та всiляким iншим подорожнiм,  котрi
й завертали до не?. Хтозна,  що  ?х  вабило  туди  найбiльше  -  низенький
перелаз бiля ворiт, добре втоптана стежка чи пiзн? свiтло у вiкнах, одначе
вони не помилялися. Дiд та баба давали притулок усiм, обо?  лелiли  ласкою
до людей, обо? любили послухати про те, що дiялось, дi?ться й содi?ться  в
свiтi. Я заникував туди майже щовечора - погомонiти, почитати Святе письмо
та розказати притчу.
   ...Лежать посеред хати на соломi прочани,  потрiску?  в  лежанцi  хмиз,
бурмоче бiля вогню кулiш, потрiску? пiд комином скiпка, вставлена в "бабу"
- глиняну грудку з проткнутими в сирiй глинi дiрками, а я лежу на  соломi,
приплющивши очi, та оповiдаю про святого  мученика,  як  вiн  смiявся  над
сво?ми мучителями, вони пекли його  синiм  залiзом,  а  вiн  спiвав  славу
Господу, й чув я, i чули всi скрежет зубовний,  i  чули  лев'ячий  рик,  i
бачили, як кидався на святого лев, i всi тодi жахалися,  найпаче  дiти,  а
вони вельми полюбляли м'якi кубельця в соломi Бiлокобилок, i всi цiпенiли,
й чути було стогони та схлипування, й першим починав плакати Миля й  довго
не мiг утiшитися. Одначе бувало вiн же й псував тi нашi посиденьки.
   Пам'ятаю, розповiдав я про те, як ходив по жидiвськiй землi  Христос  i
як прийшов вiн у город  I?рихон,  де  було  люду  сила-силенна  й  старшин
усiляких багато, а найстаршим серед них був Закхей, немилостивий i  лютий,
котрий не вважав нi на бiдного, нi на вдову, нi на калiку.  Драв  з  усiх.
Отож iде Господь по I?рихону,  люд  довкола  нього  товпиться,  прийшов  i
Закхей подивитися та покепкувати над простаками. Зросту вiн був малого, не
видно йому нiчого за спинами та головами, от вiн i вилiз на  дерево.  Воно
стояло далеченько,  одначе  Господь  зверта?ться  прямiсiнько  до  Закхея:
"Злiзь,- каже,- Закхею, хочу до тебе в господу пiти".  Й  пришли  вони  до
Закхейово? господи, й вiтав його Христос, i спiзнав Закхей грiхи  сво?,  i
впав Господу до нiг. Роздав половину свого багатства бiдним...
   Миля не дослухав, плюнув у вогонь (а це само по собi  грiх  великий)  i
сказав:
   - Бридня це все.
   - Як то бридня,- сполотнiв я.- В писанi? Святому...
   - А якщо не бридня, тодi Господь також  жив  не  по  правдi.  Чого  вiн
попхався до того Закхея? Чого пiшов до грiшника?
   - Як чого? Спасати,- сказав я.
   - Спасати багатiя? А всi старцi так  i  залишилися  старцями,  бiднi  -
бiдними? То ж ?м i сподiватися нi на що... Господь пiде до багатого, цього
самого... Закхея.
   Я спробував заперечити, намагався розтлумачити Пилиповi, що Господь  не
може спасти всiх, що вiн робить те в приклад iншим, але  Миля  не  захотiв
слухати. Одягнув кунтуш i пiшов. А я всю нiч молився за нього.
   З того дня вiн почав навiдувати Бiлокобилок все рiдше й рiдше. А  потiм
перестав приходити туди зовсiм. Iнодi не приходив  до  шпиталю  навiть  на
нiч. Коли вiн не прийшов ночувати вперше, то я  наступного  дня  побiг  до
бондаря провiдати його, бондар  з  двома  наймитами  гупали  пiд  повiткою
дерев'яними молотками. Миля ж  носив  вiд  криницi  барила  з  водою,  аби
замокали. Вiн наливав водою новеньке барило, брав його за вiнця пальцями й
нiс та ставив у рядочок бiля комори,  нестеменно  так  носять  макiтри  та
горщики господинi. Я вкотре подивував Пилиповiй силi. Пилип мене  мовби  й
не помiтив, носив бочки й носив, а потiм сiв на дубовий окоренок,  запалив
хитромудру перекручену муругу люльку й дивився в поле, яке  починалося  за
бондаревим обiйстям. Там жовтiли стернi, над  якими  кружляло  гайвороння,
воно менi нагадало про недалеку осiнь.  Менi  по  серцю  черконула  Милина
байдужiсть, донедавна я вважав, що ми товаришi, я - товариш молодший,  вiн
- старший, неначе старший брат  або  й  батько,  в  мене  нiколи  не  було
товариша, i я вельми цiнував нашу дружбу, дарма що  бачив  у  Милi  безлiч
недосконалостей i навiть незугарностей. Миля мiг сказати кому-небудь  щось
обмильне, не дотримати обiцянки, але зi мною вiн був правдивий та щирий, i
менi здавалося, що  вiн  любить  мене.  Щоправда,  про  це  ми  нiколи  не
говорили, Миля взагалi не любив розповiдати про себе,  здебiльшого  мовчав
або мугикав щось собi пiд нiс, а що, не розiбрати. Упившись, посмiхався на
всi боки, спiвав пiсень, здебiльшого  не  наших,  чужинських,  чим  вкидав
незнайомих людей у пiдозру або переляк.
   Якось я повiв з ним балачку,  що  ось,  мовляв,  знайдемо  його  Улиту,
обсядемось десь на скупнi  й  почнемо  господарювати  втрьох.  Миля  довго
мовчав, я думав, що вiн обмiзкову? мою пропозицiю, а вiн раптом сказав:
   - Проп'ю я все, i сво?, i тво?, i Улитине. Я стенувся й подумав, що так
воно може й статися. А ще подумав: це вiд  того,  що  Миля  згубив  одмiну
помiж добром i злом, згубив путь iстинну. Й намагався його настановити  на
не? молитвами, притчами, оповiдями про життя святих  праведникiв.  Миля  ж
часом збивав мене з пантелику несподiваними запитаннями, скажiмо,  такими:
то все святi, вони десь там, покажи менi праведникiв на цьому свiтi, хто з
багатi?в роздав сво? майно бiдним, у якому царствi-государствi ? старшини,
якi  не  обдирають  сво?х  пiдданих,  чому  цар  не  сплатив  менi  грошей
полонянських?
   На цi запитання я був не годен вiдповiсти.
   - Оце знайду Улиту, заберу з монастиря i поженю вас. Вона майже  такого
вiку, як ти. Пiду в мандри, а до вас навiдуватимусь вiдпочити.
   Я не захотiв розчаровувати Милю, хоч знав, що вже нiколи нi на кому  не
одружуся.
   Останнiм часом я майже згубив  Милю  з  очей.  Унадився  вiн  у  шинок,
пропадав там, iнодi й заночовував. У тому шинку порядкувала Каська,  жiнка
моторна, горласта, лукава.  Казали,  що  пiдпилих  козакiв  вона  пригоща?
горiлкою, настояною на тютюнi, ще й обшахрайову? ?х, казали, що пiдкупову?
горiлку "чорну", курену та?мно, не по закону, казали,  що  бере  в  заклад
усе, навiть споднi, й казали, що перепроду? крадене. А з вигляду свята  та
божа, губи чирвою, в очах веселi зайчики, показна з себе, ставна, огрядна,
перса,  прости  Господи,  так  i  рвуться  з  шнурiвки,  лицем   вродлива,
червонощока. У Каськи був  чоловiк,  чумак,  вiн  рiдко  коли  навiдувався
додому, соромiтники пiджартовували, буцiм вiн бо?ться сво?? Каськи, з  нею
жила й мати, пащекувата тiтка, вона наглядала за  господарством,  бо  мали
корови та вiвцi й чималий шмат поля, на лiто наймали наймита.
   Кiлька разiв я навiдувався до шинку й кожного разу здибував там Милю  й
вельми був подивований, що Миля не п'яний. I був  вiн  якийсь...  таким  я
його ранiше нiколи не бачив: веселий та балакучий, i навiть  показував  за
столом мудрацi?, котрi приводили всiх у велике  замiшання:  крутив  варенi
яйця, й вони кудись зникали, втикав у одне вухо голку-циганку й  витягував
з другого, пiдкидав угору шеляга, а клав на стiл два. I був... байдужий до
мене. Байдужий геть, просто не помiчав мене.
   Здавалося, вiн забув про все, про нашi радощi, про нашi  злигоднi,  про
нашi спiльнi молитви, про ночiвлi в полi та в лiсi, коли  зда?ться,  що  в
свiтi нема? бiльше нiкого - тiльки нас  дво?,  i  згинь  один  -  згине  й
другий. Мене це не те що стривожило - я вже не боявся дорiг, та й нинi мав
гарний прихисток,спантеличило, образило,  обурило.  Спочатку  я  спробував
крутитися бiля Пилипа, сподiваючись, що вiн зверне на мене увагу,  в'язнув
до нього з розмовами, але вiн одмахувався од  мене,  наче  од  набридливо?
мухи, тодi я вирiшив покарати його сво?ю  вiдсутнiстю,  сво?ю  байдужiстю.
Кiлька днiв не потикався в шинок, впевнений, що вiн сам  прийде  до  мене,
але Миля не йшов. I я впав у тугу, в  яку  вплелася  злiсть.  Думаючи  про
Милю, я насамперед думав про  його  недосконалостi,  вади,  вiднаходив  ?х
безлiч i радiв: за ким я шкодую, з ким водив дружбу! Слiпець!
   Але  хоч  який  був  недосвiдчений,   почав   помiчати,   що   особливо
пожвавлю?ться Миля в присутностi Каськи, тодi  вiн  ста?  Милею,  якого  я
ранiше не знав: штукарем, мартоплясом, дотепником i смiюном.  Якось,  коли
вiн оповiдав при Касьцi про нашi  мандри,  я  зауважив  йому  (Каська  вже
пiшла), що Каська не та жiнка, перед якою  можна  виставляти  товариша  на
посмiховисько.
   - Яка це не така? - невдоволено мовив Пилип.
   - Ну, така... Легковажна.
   - Що ти зна?ш про Каську, бле?ш, як теля,- обурився Миля.
   Я образився, але iншого разу вже навмисне почав переповiдати  Милi  те,
що говорили про шинкарку по селу, й Миля захищав Каську з такою ярiстю, що
я зрозумiв усе. Тепер вiн вже й сам, ледве ми здибувалися,  не  помiчаючи,
що ста?  набридливим  i  навiть  смiшним,  починав  розхвалювати  Касьчинi
досто?нства, й така вона, i така - й розумна, i добра, й сердобольна -  ну
хоч iкону з не? малюй. Те, що я розгадав Пилипову перемiну, не  заспоко?ло
мене, навпаки, в менi спалахнула зла ревнiсть. Захотiлось помститися Милi,
та що я мiг йому зробити?
   Доля помстилася сама. I Пилип не був нi в  чому  нiскiлечки  винуватий.
Навпаки, як я вже сказав, вiн на той час рiшуче  перемiнився,  його  мовби
несла весела, одчайна хвиля, й вiн летiв на ?? гребенi й  з  того  гребеня
дивився на iнших - поблажливо, зичливо, привiтно.  I  навiть  коли  одного
разу в шинок увалився п'яний, роз'ятрений солдат,  котрий  тягнув,  неначе
скотину, миршавого, з довгою чорною ши?ю селянина, який дивився  покiрними
скотинячими очима,- п'яний солдат ухопив на вулицi селянина й вимагав, щоб
той зiв його до молодицi, а селянин, не знаючи, як вiдкараскатись,  привiв
солдата в шинок,- Миля не скипiв, не оскаженiв,  а  тiльки  мiцно-премiцно
взяв  солдата  за  обидвi  руки,  примусив  випустити  мичку   змицьканого
дядькiвського чуба й посадовив на лаву. А потiм замовив кварту горiлки,  й
вони випили з москалем, i той пiшов, i я образився за Милю й за всiх  нас,
скипав ядучою жовчю, вишукуючи ущипливi, принизливi слова, котрi адресував
Милi.
   А Каська плавала по шинку, неначе пава - пишна,  величава,  впевнена  в
собi. Я ж почував тривогу, менi здавалося,  тут,  у  шинку,  саме  повiтря
нездорове, наповнене нею, грiхом, оманою. Я  сидiв  у  куточку  бiля  печi
сердитий, покинутий i недобрими очима дивився на Каську  та  Пилипа.  Боже
мiй, якi  ми  захланнi,  якi  немилосерднi  до  чужого  щастя!  Хоч,  якщо
помiркувати розважливо, так його там i бути не могло.  Я  думав  про  сво?
кохання, думав-про кохання Пилипа та Каськи й возносився над ними. Хоч чим
менi було возноситись!.. Майже кожне велике  чи  мале  кохання  кiнча?ться
однаково, грiхом, а потiм, власне, нiчим - споминами добрими або поганими.
Але без нього життя б стало сiрим, як рядно.
   Одного вечора пiдпилий Миля показував всiлякi мудрацi?,  вивернув  свою
кишеню, й з не? випав разок намиста -  з  дрiбненьких  червоних  камiнцiв,
помiж тими камiнцями поблискувало кiлька такого ж розмiру золотих  кульок.
Миля одразу пiдiбрав та заховав намисто до  кишенi,  але  те  не  лишилося
непомiченим, червонясте намисто гаразд знало в  селi  чимало  молодиць  та
дiвчат, Каська не раз похвалялася ним. Чутка побiгла по селу, як вогонь по
пороховiй трубцi до бочки й долетiла до родичiв  Касьчиного  чоловiка.  Тi
заявилися до управи. В понедiлок  дво?  осавулцiв  прийшли  до  бондаря  й
забрали Милю та  посадовили  до  маленько?  комiрчини,  яка  мiстилася  за
кiмнатою писаря бiля дверей, котрi вели на подвiр'я  управи.  Зiзнаюсь  на
власний сором - спочатку я  був  зрадiв  тому  ("Ага,  не  слухався  мене,
зв'язався з нецнотою"),  а  потiм  злякався.  Бо  того  ж  дня  до  управи
покликано Каську та ?? пащекувату матiр, прозивану в селi  Рахубою,  й  тi
наробили лементу: украв проклятий зайда дороге намисто, вони шукають  його
вже три днi, намисто лежало в прискринку, загорнуте  в  полотно.  На  тому
скiнчився день, я не знав, що думати, не вiрив у Пилипове злодiйство,  але
ж кiлька чоловiк бачили намиста в Пилипа. Увечерi я спробував  прокрастися
до комiрчини, в якiй сидiв Пилип, але осавулець не допустив мене а дверi з
другого боку зборнi були замкненi.
   Наступного дня суд зiбрався з самого ранку.  За  широким  столом  сидiв
поважний, урочистий, нахмурений Охрiм  Шквиря,  вiн  покусував  пшеничного
вуса, справа була до ката непри?мна, але тут вiн не мiг одбутися  звичним:
"Годiться", бо й не любив брехнi, обману, нецноти,  пильнував  порядку  та
добро? слави про сво? село, свою сотню. По обидва боки  вiд  нього  сидiли
писар та  кiлька  осавулцiв.  Бiля  управи  зiбралося  чимало  люду,  менi
довелося докласти чимало зусиль, аби пробитися  до  одного  з  вiкон,  аби
побачити, що робиться за ним. Вiкно було прочинене,  i  я  не  тiльки  все
бачив, а й чув.
   Дво? осавулцiв ввели Милю, вiн був спокiйний, тiльки якась дивна, трохи
нiякова усмiшка блукала на його широкому, як днище в бочцi, обличчi.
   Миля знову одвiвся, сказав, що намиста вiн  не  крав,  знайшов  його  в
шинковому дворi.
   Тодi один осавулець припровадив до хати Каську, вона ступила два кроки,
спiткнулась, чомусь оглянулася на дверi, зупинилася перед суддями.
   - Скажи, Касько,- звернувся до не?  Шквиря,-  звiдки  взялося  в  цього
чоловiка, який назива? себе Милею, тво? намисто?
   Обличчя i шию Каськи залляла  червона  фарба,  вона  ковтнула  слину  й
мовила:
   - Вiн украв.- I тицьнула рукою в  той  бiк,  де  стояв  Пилип,  а  сама
вiдвернулася.
   I в  ту  мить  до  управи  влетiла  Рахуба,  закричала,  залементувала,
бризкаючи слиною з тонких, синюшних губiв:
   - Вiн злодiюка. Вiн i сало в нас покрав, i рибу в'ялену. Дайте його  на
квестiю та всипте йому...
   По сотниковому обличчi пропливла темна хмара, вiн звернувся до Каськи:
   - Дати його, Касько, на квестiю?
   Каська знизала повними плечима:
   - Дайте.
   Я  бачив,  як  одмiнився  на  обличчi  Миля,  як  його  всього   неначе
перекосило, вiн скривився, немов з великого болю, i враз хижо ощирив  рота
й прохрипiв:
   - Оце так, Касько! А я, дурний... Що  ж,  ти  мене  не  помилувала,  не
милуватиму i  я  тебе.-  I  вже  до  суддiв:  -  Поступаючи  подлуг  права
посполитого, речу: намиста я не брав. Вона сама дала менi.
   Неначе вiтер прошелестiв по хатi, загули тi, що товпилися бiля вiкон, а
тi, якi стояли далi, напирали, перепитували, що сталося.
   Загомонiли й тi, котрi були в хатi, й сотник постукав по столу долонею:
   - Тихо.- Й до Милi: - КажиI
   - Вона дала менi поносити намисто, а я ?й свiй перстень.- Пилип показав
лiву руку, на  середньому  пальцi  бiлiв  пружок  вiд  перстня.  Я  одразу
повiрив, що Миля каже правду, вельми  вiн  дорожив  тим  перстнем,  нiколи
нiкому його не показував i жодного разу не заставив у шинку.- Так,  був  я
Касьчиним милосником, i в ласцi сво?й вона зняла намисто в себе з  ши?  та
поклала менi в долоню.
   - Бреше вiн, харцизяка,- залементувала Рахуба.- Вiн цехований на  тiлi.
Не вiрте йому, вiн зайда, поганець, лайдак,- Вергала лайливi слова,  а  що
не знала нiчого нi про Пилипа, нi про рiд його, повторювала ту саму  лайку
кiлька разiв, i сичала, й поривалася вдарити Милю.
   - Касько,- суворо сказав Шквиря: - Ти грiшила проти сьомо? заповiдi?
   Касьчинi очi бризкали люттю.
   - Не грiшила. Бреше вiн.
   Сотник покусував вуса.
   - Дайте сюди ?вангелiю та книгу "Порядок".
   Розсовуючи плечима людей, писар пiшов до сво?? кiмнати i внiс ?вангелi?
та хрест, а також судову книгу  "Порядок".  Книгу  "Порядок"  поклав  бiля
сотника, ?вангелi?, а на ньому хрест, посеред столу.
   - Що ж,- задумливо мовив Шквиря.- За законом першою  ма?  дати  присягу
повiдна сторона. Склади присягу, Вiвде.
   Я завмер, зача?в подих. Ось зараз Касьчина мати  ступить  крок  уперед,
покладе руку на хрест i в одну мить прирече Милю до  катiвницько?  смертi.
Страшна це рiч - присяга на хрестi та ?вангелi?, але страшна й неслава  на
дочку, я вже вiрив Милi, але, кажуть, ?  такi  люди,  якi  можуть  скласти
обмильну присягу, ?х дуже  мало,  одиницi,  це  несостеменнi  грiшники,  й
караються вони потому тяжко, до смертi, але що потiм з  того  Милi?  Що  з
того менi, котрий втрача? ?диного товариша!
   Рахуба зяпнула ротом, подивилася на дочку,  на  суддiв,  враз  опустила
голову й почала вдавати, що поправля? кибалку.
   - Я... не знаю.
   - Тодi покличте Фiлона, вiн учора при?хав,- звелiв Шквиря.
   Осавулець прорив плечима дiрку в натовпi й потягнув  з  сiней  чорного,
зашмаленого Фiлона,  чумака,  Касьчиного  чоловiка,  який  лупав  очима  й
озирався на всi боки.
   - Ти все чув? - запитав його сотник.
   - Та все,- понурив голову Фiлон.
   - Можеш скласти присягу за свою жiнку?  Фiлон  буцнув  головою,  неначе
бичок, який хоче когось ударити, й кинув з-пiд лоба:
   - Нехай за не? чорт склада?. Псу вона жона, а не менi.- Й подерся крiзь
стовписько тiл надвiр. За ним кинулася Рахуба, всi (i я також) вважали, що
вона втiка?, але по якомусь часовi вона  вернулася  й  притягла  за  собою
Фiлона. Той переминався з ноги на ногу, набичивши  голову,  в  шапцi,  яку
забув скинути.
   - Я... себто... готовий присягнути.
   - Е нi,- заперечив один з  осавулцiв,  товстий,  як  бочка,  чоловiк  з
головою, що вросла в шию.- Ти побiг з права. Це вона. Рахуба, Вiвдя тобто,
умовила тебе вернутися.
   Фiлон  задки  вiдступив  вiд  столу.  А  Шквиря  для  чогось   погортав
"Порядок", глибоко зiтхнув i звернувся до Каськи:
   - Твоя черга, Касько.
   Каська мовчала й дивилася в пiдлогу.
   - Може, Касько, вiн усилував тебе до грiха спросного?  -  раптом  кинув
Касцi рятiвного мотузочка один з райцiв, який сидiв з лiвого краю.-  Може,
в тебе не стало сили?
   Я дивився на Каську, дивився на стiл, де  лежало  велике,  в  металевiй
оправi ?вангелi? та поблискував самоцвiтами хрест,  i  менi  аж  терпло  в
грудях. Менi здавалося, що ?вангелi? то  засвiчу?ться  ясним  свiтлом,  то
тьмянi? й росте на очах: вже воно на пiвстолу, вже на весь стiл,  а  хрест
аж загорiвся зеленуватим  свiтлом,  яке  проникало  в  груди.  Я  подумав,
поклади в цю мить на нього два пальцi та склади неправдиву присягу, пальцi
згорять на тому вогнi.
   Мабуть, щось подiбне вiдчувала й Каська, бо вiдступила вiд столу  й  аж
заплющила очi. Тодi втрутився до розмови ще  один  осавулець,  мабуть,  не
тiльки для того, щоб дознати правди, а наперекiр осавулцевi, який  захищав
нецноту Каську.
   - Яке там усилував.  Ви  не  зна?те  Каську!  Мо?му  покiйному  кумовi,
Митровi, вона заборгувала чотири вози сiна й розрахувалася в один раз. Вiн
сам менi розповiдав. Покликала до стодоли,  сказала,  що  його  там  чека?
жiнка, вiн пiшов... I того... вже не вирвався.
   В зборнi знявся регiт. Каська  затулила  руками  обличчя.  Не  смiялися
тiльки Шквиря, осавулець, який рятував Каську, та сам  Пилип.  Хоч  справа
поверталася для нього на добре, вiн стояв темний, похмурий, засмучений.
   Життя його обманювало безлiч разiв, вiн i сам обманювався не  раз,  але
цей обман  був  йому  особливо  важкий.  Мiцно  прирiс  душею  до  Каськи,
приперчила вона йому серце, либонь, i любощi ?хнi були палкi,  бо  хiба  б
оддала Каська, хитра й пронозлива, свою найкоштовнiшу рiч, але чому  тепер
вона так швидко вiдмовилася вiд  усього,  адже  вiн  брав  вину  на  себе,
сказав, що знайшов намисто, могла б пiдтвердити, мовляв, не пам'ятаю, куди
його подiла, мабуть, справдi обiрвалося. Звичайно, Милю б  не  вiдпустили,
взяли на квестiю, може, взяли б i на повторну атестацiю, але вiн  витримав
би все, вiн витримував не таке, а вона щойно вiддавала його на катiвницьку
смерть i тим зраджувала ?хню любов. Лихий цей свiт i незрозумiлий,  все  в
ньому лихе, а найпаче - любов. А регiт наростав, а регiт котився  хвилями,
вихлюпнув у вiкна й затопив майдан. Регiт - на Пилипову користь, але  Миля
й далi не радувався, нiхто його не  зрозумiв,  нiхто  йому  не  спiвчував,
нiхто не мав його за людину, а - за волоцюгу,  старця,  пройдисвiта.  Йому
було шкода себе, шкода  Каськи,  яку  прив'яжуть  до  ганебного  стовпа  i
збатожать. Брала на  не?  гiрка  досада,  й  почувався,  неначе  голий  на
ярмарку. Отако, понуривши голову, вронивши вздовж  тiла  руки  з  великими
мертвими кулаками. Миля пiшов до дверей, i люди розступилися перед ним.
   Нас нiхто не виганяв, нiхто нам нiчого не казав, одначе Миля не захотiв
залишатися в селi, й ми того ж дня вийшли на битий шлях. Нi Миля, нi я  не
обмовилися жодним словом, ми йшли  мовчки,  й  нас  супроводжувало  чи  то
насмiшкувате, чи то печальне  дудодiння  удода  в  лiску  за  селом.  Удод
бурмотiв по-московському: "худо тут, худо тут", i  я  подумав,  що  тут  i
справдi кепсько, хоч напочатку здалося навпаки.

   * * *

   Одначе погано було не тiльки тут, а скрiзь,  куди  нас  приносили  нашi
ноги, нiде нас нiхто не чекав, нiкому ми  не  були  потрiбнi,  i  все,  що
витворив цей великий, багатий, чудернацький свiт, було не для нас. Менi  в
головi навiть майнула думка: а чи не  полишити  все  та  пiти  в  монастир
спасати свою душу i душi близьких менi людей? Одначе подивився на  Милю  й
не одважився йому сказати про те,- Миля...  всмiхався.  Пiднятi  долiшньою
губою товстi короткi вуса вiдстовбурчилися i, як менi здалося, ворушилися.
   - Лiс  темний...  Пеньки  обгорiлi...  Кроти  землянi...  Мало  на  вас
наставляють пасток... Але... Якою мiрою тобi  мiряють,  такою  вiдмiряй  i
ти.- I враз зупинився.- Ет, пропади воно  все  пропадом.  Поведу  я  тебе,
Мартине, в одне мiсце...
   - Якщо там рiки молочнi, то краще не треба,- буркнув я.
   - Не молочнi, а медовi?. Медовi?, Мартине.- Й так ляснув мене по плечу,
що я аж присiв.- Село назива?ться Носачiвка,  i  люди  всi  там  носатi...
Колись я там вже бував. Навiть приятель у мене там лишився.
   Далi Миля замовк, але йшов упевнено, й наступного дня, ополуднi, ми вже
входили до великого багатого села Носачiвки.
   Пилип завiв мене до обхiдчасто?, без огорожi,  хати,  дверi  яко?  були
прочиненi, в хатi на долiвцi лежала розстелена  житня  солома  й  на  нiй,
посхрещувавши  по-турецьки  ноги,  сидiло   з   пiвдесятка   хлопчакiв   з
дерев'яними дощечками в руках, з печi  стирчали  чоботи  й  лунав  хрипкий
голос: "аз, буки,  вiди..."  Хлопчаки  стукотiли  крейдою  по  дощечках  i
повторювали хором: "Аз, буки, вiди".  Дячок  навчав  учнiв  грамоти.  Миля
поторсав за чобiт, його хазя?н спочатку одбрикнувся, потому обидва  чоботи
посунули з печi. Чоботи були великi, а той, хто в них взутий, маленький, з
розтрiпаною борiдкою та сльозливими очима. Миля i дячок довго шепотiлися в
кутку, пiзнiше Миля розповiдав: вiн хотiв, щоб  дячок  поопитував  мене  i
взяв у помiчники, але дячок не погодився - учнiв у нього й так мало. Проте
вiн сказав Милi, що в селi - мрець, помер урядовий чоловiк. Миля  потягнув
мене туди, й незабаром я читав псалтир над усопшим сотником. I  читав  усю
нiч, наперемiну з паламарем, i мене нагодували  та  напо?ли,  а  грошi  за
читання забрав Миля.
   Всю нiч у хатi та на подвiр'? товклося багато людей, вони  з  цiкавiстю
дивилися на мене, незнайомого ?м чоловiка. Мiй голос - тихий i жалiбний  -
?м  сподобався.  Плачiв  було  не  багато  -  сотник  хворiв  давно,  його
соборували кiлька разiв. Схлипувала сухенька сотничиха, а сини  -  дво?  -
сидiли на лавi - рудобровi, рукастi, важкi...
   Наступного дня бiля церкви з'юрмився  увесь  носачiвський  люд,  стояли
приборнi, при збро?, козаки, прийшли ?хнi пiдсусiдки i всi посполитi. Мари
вкритi дорогим килимом, й дожидався,  щоб  провести  господаря  в  останню
путь, вороний кiнь пiд  шовковою  попоною.  Мене  цi  похорони  не  вельми
засмутили й не дивували - набачився в Чернiговi та Ки?вi пишнiших.
   Одспiвували покiйника в старiй,  похмурiй,  критiй  тесом  церквi,  яка
стояла посеред мiстечка, довкола церкви рiс старий сад, а  також  дуби  та
берести, й стояла комора на  три  половини  -  для  вуликiв  i  речей.  За
церковною огорожею стояла низенька  паламарева  хата  з  порослою  зеленим
мохом покрiвлею, паламар забрав мене до себе й  того  ж  дня  поставив  до
роботи: копати в кiнцi городу цiлину, луговину - доточити  ??  до  городу.
Людинi завжди чогось не вистача?: землi, багатства, шани, влади, ?? змага?
нездоланне прагнення - доточити  до  того,  що  ма?,  ще  бiльше,  як  оце
паламаря - подовжити город на кiлька сажнiв. Вiн просто жити не мiг - обо?
сусiдiв, праворуч  i  лiворуч,  вже  випередили  його,  ввiгнались  сво?ми
городчиками майже в лози. Копацька робота важка. За годину я  вже  не  мiг
розiгнути попереку. Город спадав до рiчечки, там зеленiли  густi  лози,  з
тих лоз мене несподiвано було покликано.  На  галявинцi  стояв  Миля.  Вiн
повiв мене понад рiчкою, завiв у гущавину й  показав  вiдро,  майже  повне
меду, дав лусту хлiба й  сказав:  "?ж".  Я  ?в,  поки  солодка  млость  не
пiдступила пiд груди.
   - От бачиш,- сказав Миля, чомусь озираючись на всi боки,-  казав  же  -
рiки медовi?. Кидай ту катову роботу та ходiмо зi мною.
   - Куди? - запитав я.
   - Не закудикуй, там довiда?шся.- Й дiстав з куща  вузлуватого  мотузка.
Хоч який недосвiдчений я був, а здогадався, що то  лазиво.  Страх  гарячою
змiйкою поповз менi по животi.
   - Грiх великий... непрощенний,- зашварготiв я.
   - Грiх у мiх... Дурний ти, Мартине, як паламарева коза.  Всi  ходять  у
грiхах, як свиня в реп'яхах.
   - Не можу я, просто не зможу... Совiсно...
   - А мед мiй ?в! - раптом вирячив великi, з бiлками, як куряче яйце, очi
Миля.
   Я аж не впiзнав його, злякався й  подумав,  що  Милi  нiчого  не  варто
ввiгнати мене сво?м кулацюгою в болотяну твань по саму макiвку  голови.  I
десь майнуло: як то погано заборговувати  будь-кому  на  цьому  свiтi,  ще
добре, коли борг вiдмагають роботизною, а не занапащенням душi. В цю  мить
у мо?й головi проклюнулася рятiвна думка, i я виповiв ?? Милi:
   - Ти взяв грошi за читання над покiйником, ми квити.
   Миля здивовано знизав плечима, мiй довiд на нього подiяв,
   - Грець з тобою...  Та  й  правда,  який  з  тебе  помiчник,  гепнеш  з
дерева... А щодо совiстi... ?? обманюють всi. Водять ??, водять, як корову
по ярмарку, й заведуть кудись i продадуть. По совiстi гарно  жити  тим,  у
кого капшук золотом набитий. Але й тi... Вони ?? обманюють найчастiше.  Що
бiльший капшук, то бiльший обман. Я за свiй вiк надивився. По всьому свiту
так. I в жерло гарматне ??  забивають,  i  на  списа  настромлюють,  ще  й
виставляють на глум. Чужу совiсть. А свою в пуховиках ховають. Отако.- Вiн
аж утомився вiд довго? мови. Взяв вiдро, лазиво, подивився на мене, вже не
вирячуючи очей, а з прижмуром, пильно:
   - Якщо хоч одне слово спурхне з твого язика...
   Я опустив очi.
   Миля пiшов похитуючись. А я стояв, i щось малiло в менi. Я справдi  був
малий-малий, порошинка у велетенському свiтi, яка завi?ться кудись,  нiхто
й не помiтить. А свiт великий, хижий,  скрiзь  у  ньому  загрози.  Спробуй
проживи в злагодi з совiстю! Ось i зараз...  Я  мав  би  сказати  в  селi,
застерегти  господарiв...  I  тодi  кара  впаде  на  Милю.  А  вiн  i  так
скривджений свiтом... Ще й мовби трохи товариш  менi...  Нi,  не  казатиму
нiчого, бо й не знаю нiчого.
   Я копав луговину до вечора й заснув у паламаревiм хлiвi на сiнi.
   Вранцi по селу пiшов гомiн: в Носачiвцi  об'явився  бортний  злодiй,  в
лiсi обiбрано бортi двох господарiв. Про?жджi чумаки  сказали,  що  купили
вночi вiдро меду, але який з себе  той  чоловiк,  що  продав  ?м  мед,  не
розглядiли, було темно, та й не доглядались. Статечнi господарi  сходилися
бiля млина над рiчкою Носачiвочкою - обговорювали подiю.  В  основному  це
були козаки, а також  пiдсусiдки  -  село  козаче,  з  виборним  отаманом,
куренями та курiнними отаманами, осавулом, хорунжим, синi та зеленi жупани
перемiшалися з бугасовими свитами, бiля млина стояв  гомiн.  Село  багате:
чотири водянi млини, п'ять  вiтрякiв,  олiйниця  дубом,-  ?  що  молоти  й
давити,- отож, i бортi багатi. Я стояв, обiпершись на тин, бiля почеплено?
на кiлок кобилячо? голови (щоб усе родило в достатку)  й  слухав  розмови.
Мабуть, моя хирлява  постать  бiля  кобилячо?  голови  викликала  подив  -
козаки, якi проходили повз мене, оглядалися.  Я  з  тривогою  вдивлявся  в
похмурi  обличчя,  адже  був  крихiтку  причетний  до  того,  що  сталося,
принаймнi вта?мничений.
   Найкраще було б пiти до козакiв та розповiсти все про Милю, про вiдро з
медом, яке вiн менi показував.  Одначе  це  вже  був  би  донос  на  свого
товариша. А може, й не вiн цi?? ночi вкрав мед?.. Я не знав, що робити,  й
лишив усе на волю Божу.
   Паламар побачив, що до городньо?  роботи  я  сьогоднi  не  годен  -  на
долонях понабiгали водянки, а сам я  аж  хитався,-  загадав  перебирати  в
коморi начиння. Я перебирав до вечора й перебирав у головi думки,  такi  ж
убогi й нiкчемнi, як те лахмiття.  Мав  би  молитися  за  те,  щоб  Пилипа
спiймали, а молився за те, щоб вiн утiк, щез звiдси назавжди.
   Одначе Пилип не щез. I хоч цi?? ночi  господарi  стерегли  сво?  бортi,
одну пасiку однаково було обiбрано. Злодi?в не наздогнали, але бачили,  як
вони втiкали в лози буланим коником. По  конику  впiзнали  того,  хто  ним
?хав. Вранцi пiшли на подвiр'я до Дуди - то вiн правував коником у  лози,-
його не було, кудись по?хав. Сусiди вказали, що в Дуди ошивався якийсь  не
тутешнiй чоловiк вельми непевного вигляду. Ще хтось  пригадав,  що  бачили
того чоловiка зi мною. Покликали мене й запитали,  чи  знаю  я  такого  от
чоловiка й ким вiн менi доводиться. Я сказав, що познайомився з ним зовсiм
недавно у Борзнi, що вiн привiв мене в село й покинув, а сам кудись пiшов.
Староста допитувався, чи бачив я пiсля того Милю й чи знаю щось  про  його
лихий промисел. Я стояв, опустивши очi  долу,  й  душа  моя  тремтiла,  як
бадилина на вiтрi. Мусив розказати, що Миля показував менi вiдро  з  медом
та лазиво. Знав, що вчинив грiх, але не знав коли: тепер чи ранiше.
   Люди були злi, слова кидали гострi,  ?хнi  очi  палали  палом.  Бортних
злодi?в по селах ненавидять особливою ненавистю: бортi -  Божий  промисел,
?х майже нiколи не охороняють i нiхто не важиться  на  них.  Гомонiли  про
якогось Савку, який драв бджоли, його ловили й били, вiн  у  помсту  палив
хлiба та рубав бортнi  дерева,  й  чомусь  дивилися  на  мене,  мовби  був
спiльником не тiльки Милi, а й  невiдомого  менi  Савки.  Либонь,  паламар
бачив це й посвiдчив, що цi два днi я працював у нього й спав у хлiвi,  як
вiн виходив уночi до вiтру, то заглядав у засторонок,  де  я  лежав.  Мене
вiдпустили. Я вже казав про свою вiщувальну душу, вона знову квилила, i  я
думав, що найкраще було б завчасу вiдiйти з села, одначе тодi  це  було  б
схоже, нiби я справдi був у змовi з Милею. Так могли подумати носачiвчани,
але нехай би вони думали що завгодно, я був би вже за три лiси й три  поля
вiд них. Моя нерозумна делiкатнiсть зупинила мене.  Вночi  впiймали  Дуду.
Вiн при?хав буланим коником по жiнку й втрапив на засiдку.
   I ось уже  вiн  сто?ть  бiля  шинкового  двору,  й  староста  Шарудило,
натоптуватий чоловiк з цiпком у руках, пiдперезаний жовтим поясом, запиту?
в Дуди:
   - Ти чоловiк незначний, чого по жiнку при?здив уночi?
   Менi незрозумiле запитання Шарудила. Я також стою тут, мене для  чогось
привели сюди.
   Дуда, ще  молодий  чоловiк,  чорноволосий,  кривенький  на  лiву  ногу,
дивиться в землю.
   - На мене впала пословиця, буцiм я  подрав  бортнi  бджоли.  Я  вирiшив
пересидiти в кума, поки правда заднi?.
   - Вона вже заднiла.  Де  цей...  як  його...  твiй  напарник  по  злому
промислу?
   - Не знаю.- Дуда пiдвiв голову, його очi бiгали туди-сюди.
   - Одягнiть на  нього  "гусака",  посадiть  у  ставок,наказав  десяцьким
староста.- Якщо до ранку його не за?дять п'явки, скаже правду.
   Дуда страшенно злякався, збiлiв, забелькотiв:
   - Вiн десь там... У Данинi чи Шатурi.
   - У Данинi чи в Шатурi?
   - У Шатурi.
   По?хали в Шатуру й привезли зв'язаного Милю. Дорогою  його  били  -  на
обличчi виднiлися синцi. Привезли просто на подвiр'я до старости - широке,
поросле морiжком, який щедро поливали водою з колодязя, що стояв з правого
боку навпроти хати. Далi, в глибинi двору - два  хлiви,  саж,  льох,  двiр
огороджено високим парканом.  На  подвiр'?  юрмилися  бортники.  Побачивши
злодiя, вони загомонiли, посунули до воза, почали тусати Милю.  Той  сидiв
мовчки, зсутулившись, заклавши руки мiж  колiн.  Та  раптом  розпростався,
глянув зчервонiлими, налитими кров'ю очима, гаркнув на весь двiр:
   - Прiч, собаки. Судiть, коли на те...
   Бортники сахнулися, вiдступили. Вигляд у Милi був  страшний.  Я  боявся
зустрiтися з ним поглядом, i мене непереможно тягло зустрiтися,  але  Миля
чи то не бачив мене, чи вдавав, що не бачить. Мав би пiдiйти до Милi, щось
сказати, попросити пробачення... Але ж тодi покажу себе його спiльником...
Ми завше вiдхрещу?мося вiд тих, на кого  впала  пiдозра,  кого  не  любить
влада. Але й не пiдiйти... "Не запi? i пiвень, а ти вже  тричi  вiдречешся
мене". Боже, який страшний цей свiт! Вiн кожно? митi змушу? нас ступати  в
той або в iнший бiк, i як би ми не вчинили,  втрача?мо  щось...  Тiлом  чи
духом... I навiть якщо  не  хочемо  ступати  нi  туди,  нi  сюди...  Зараз
бортники почнуть розпитувати про Милю й примусять давати свiдчення.
   А вони галасували всi разом, i в тому галасi годi було щось розiбрати.
   -  Загляньте  в  Статут,  у  Статут   подивiться,-   вимахував   руками
дзьобоносий чоловiчок зi шрамом на щоцi, зодягнений  в  короткий  жупанок.
Вiн вискочив на воза за спиною в Милi.
   - Бортного злодiя не  судять  по  праву,  самi  вотчинники  призначають
кару,заперечили йому.
   - Треба везти до полкового суду,- мовив староста.
   -  Бортних  злодi?в  вiшають  самi  бортники,-  пролунало  з   натовпу.
Вимахнула палиця i впала на плечi Милi. За нею ще одна - далi загупотiло.
   - Отако, виб'?мо, сам здохне,- сказав староста й повернувся  спиною  до
воза.
   - Вiн хоче стерти нам право,- гукнув  дзьобоносий.-  Громадо,  це  буде
злодiю легка смерть.
   Палицi поопускалися. Запала тиша, було чути, як побрязку? ланцюгом  пес
та цокотять зуби в Дуди.
   - Везiмо його до дуба,- прогув дiд у чорнiй шапцi, збитiй по-парубоцьки
на потилицю.
   Кiлька чоловiк посунуло з двору, тодi староста зачинив ворота.
   - Е нi, люди добрi,- сказав вiн,- якщо судити - то вже гуртом.
   - Ми всi, вся громада присудили бортного злодiя до повiшення. Воля Божа
й праведний закон велять нам учинити так. Кличте попа.
   Дво? дядькiв пiшли з двору й незабаром повернулися з попом.
   Я здивувався, що пiп прийшов сповiдати засудженого самосудом.  Я  стояв
бiля ганку й тремтiв, наче в пропасницi. Все ще не вiрив, що такий  присуд
звершиться, що самосуд вiдбудеться. Менi було страшно - вже не стiльки  за
Милю чи за себе (цi люди можуть вчинити розправу й надi мною), скiльки  за
цих козакiв i посполитих. Вони  переймають  на  себе  несосвiтенний  грiх,
занапащають сво? душi i душi близьких ?м людей.  Як  ?м  сказати  про  це?
Невже вiдро меду чи й кiлька вiдер мають переважити  людське  життя?  Хiба
вони цього не знають? Вони самi згадували Божу волю й праведний закон. Але
я стояв i мовчав, а йогомосць тим часом  причащав  Милю.  Той  важко,  але
спокiйно поцiлував хрест.
   Ворота з хряпотом вiдчинилися, натовп посунув з двору. Посерединi  його
- вiз з Милею та Дудою. Я чомусь теж пiшов вслiд за натовпом, хоч  мене  й
не неволили до того. Йшли повз церкву, через мiсток на  гребельцi,  вийшли
за село й курною дорогою потяглися до лiсу, який вставав зеленою стiною за
пiвмилi вiд села.  Жовтiли  стернi,  подекуди  ще  стояли  полукiпки,  двi
горлицi летiли до лiсу. I поле, i лiс, i горлицi  видалися  менi  чорними,
чорний кiнь тягнув чорного воза, за возом iшли чорнi  люди,  (а  може,  то
йшли круки?), вони чи то потомилися, чи  заспоко?лися,  уклавши  остаточне
рiшення. I я волiк чорнi чоботи, вiдставши вiд натовпу на  кiлька  крокiв.
Зринула думка: шелехнути вбiк  i  сховатися  он  у  тих  ситнягах,  але  я
вiдкинув ??. Тепер i Миля, i я, i всi  люди  були  приреченi  на  грiх,  i
поводилися, як то й мають поводитись приреченi. Йшли i йшли до  Милино?  i
власно? смертi. Ми всi йдемо так майже  все  життя,  тiльки  не  помiча?мо
цього.
   Сьогоднi я знаю, що ми всi приреченi: на безправне життя, на  чужоземне
панування, на неправду, ми приреченi жити по законах,  якi  нам  нав'язали
дужчi та спритнiшi, приреченi на  неповагу  до  самих  себе,  на  погибель
власних душ. Людина приречена одмалку, бо вона не вибира? собi долi,  вона
народжу?ться  в  уже  збудованому  свiтi,  й  коли  той  свiт  вiльний  та
справедливий, хоч трохи вiльна й вона, а коли невiльний та несправедливий,
вона теж здебiльшого бува? невiльною та несправедливою. Якщо ж  вона  хоче
цей свiт перебудувати, то тiльки перекида? начиння  з  боку  на  бiк,  все
лиша?ться, як було, тiльки мiняються мiсцями погоничi й запряженi. Тодi ми
всi були приреченi на страту.  Вже  нiхто  не  лютився,  не  вар'ював,  не
кричав: усi йшли мовчки, везли на страту одних i вели  самi  себе  -  свою
волю, сво? милосердя, свою доброту.
   Незабаром пiдiйшли до узлiсся, де росло кiлька старих крислатих  дубiв,
у яких чомусь повсихали верхiвки, а бiчнi гiлки буяли. Бiля одного  такого
дерева зупинилися. Тут росла високi трава,  яка  вже  пожухла,  й  буланий
коник почав хапати ?? губами, й  хтось  одразу  розгнуздав  його,  аби  не
порiзав вудилами губи. Люди жалiли скотину.
   Звiдкiлясь узявся мотузок, вже з петлею, ?? накинули на шию  Милi.  Вiн
пiдвiвся, ступив до дерева,  для  чогось  закинув  голову  й  подивився  в
гущавiнь. Дерево шумiло, шелестiло, жило сво?м життям.  I  капнув  звiдти,
неначе велетенська  сльоза,  присохлий  жолудь.  Дво?  дядькiв  перекинули
кiнець мотузка через гiлляку.  Однак  тягнути  нiхто  не  хотiв.  Бортники
ховалися за спини один одного, вiдступали. Тодi  розв'язали  руки  Дудi  й
штовхнули до Милi:
   - Тягни, якщо обiрветься, повiсимо й тебе,-наказали Дудi.
   Дуду лихоманило. Тремтячими руками  вiн  узяв  мотузок,  перехрестився,
одначе не тягнув.
   - Вiн сам не подужа?,-пролунало з натовпу.  Усi  чомусь  подивилися  на
старосту, але вiн стояв, обiпершись на полудрабок воза, дивився в поле.
   I тодi наперед вийшов  дзьобонорий  шрамоватий  чоловiчок  у  короткому
жупанi, тицьнув пальцем у мене.
   - Ось вiн... з однi?? злодiйсько? складки. Нехай тягне.
   Жах охопив мене, струснув од нiг до голови, як струшу? деревце од  низу
до верхiвки удар сокири при коренi. Душа рвонулася до Бога, очi до  людей,
розпука розривала серце, я розумiв, що гину, гину назавжди, в  мене  нема?
сили боротися, зараз я вiзьму в руки мотузка, i тодi... Та в ту саму  мить
в мо?му серцi несподiвано  почало  народжуватися  щось  шкарубке,  тверде,
вiдчайне. I на жодну мить  не  зринуло  бажання  признатися,  чий  я  син.
Пiзнiше я вельми пишався цим перед собою.
   - Я... не з злодiйсько? складки,- тихо, але  переконано  заперечив.-  Я
чесного отця син.
   I знову в мене всерединi все завмерло,  мовби  приморозилося,  я  ледве
тямив, що тут вiдбува?ться, я не розумiв, чому такi жорстокi всi цi люди й
чому мовчить, не проситься Миля. Вiн уже нi на що не сподiва?ться?  Але  я
сподiвався. Оте тверде, вiдчайне розросталося в  менi,  ставало  насупроти
всiх цих людей, у власну оборону.
   - Тягни, ми заплатимо,- загомонiли бортники.
   - По десять копiйок з чоловiка. Цiна добра. Буде кiлька талярiв.
   - По десять багато, вистачить по два  шаги.  Вони  торгувалися,  неначе
продавали скотину або дрова, але самi тягнути мотузок не бажали. Я зрадiв,
сподiваючись, що добровiльного мiстра не знайдеться. Одначе вiн знайшовся.
Наперед виступив чоловiк з в'язкою недогнуздкiв та пут, либонь, пастух, що
пас конi, й пiдiйшов сюди, циганкуватий з вигляду чи  й  справжнiй  циган.
Вiн обвiв товпу крапчатими очима, сплюнув пiд ноги й сказав:
   - Якщо по десять копiйок, я згоден.
   - По десять то й по десять,- погодилося  одразу  кiлька  чоловiк.  Iншi
мовчали, але ?хня мовчанка сприймалася як згода.  Циганкуватий  узявся  за
кiнець мотузка. I в ту мить щось  зрушилося  в  менi.  Й  запанiкувало,  й
заголосило, й обурилося, озлилося, й рвонулося високо-високо - надi  мною,
над натовпом, пiд самi хмари. Сльози вдарили з мо?х  очей,  i  я  впав  на
колiна.
   - Люди добрi, що ви робите,  схаменiться.  Не  берiть  на  себе  такого
грiха, не занапащайте самi себе. Усiх вас за це  поглине  вогненна  ге?на.
Бог не простить вам цього. Ви нiчого не зна?те, ви слiпi й темнi...
   - Погляньте, ми темнi... А ти хто  такий  будеш,  шмаркачу,  щоб  учити
нас,погрозливо мовив немолодий козак  у  люстриновому  жупанi  та  високiй
сивiй шапцi. У козака - обвислi вуса й шрам на пiдборiддi.
   Я вчепився поглядом у цього козака,  тепер  я  звертався  не  до  сiрих
безликих облич, не до чорних байдужих проваль, а до живих, обiзлених  очей
i до живого обличчя.
   - Я, мабуть, нiхто, спудей недовчений, а вiн,- показав на Милю,- тiльки
в турецькiй неволi промучився цiлих п'ять рокiв... Прикутий до галери... А
тодi плавав на iнших подiях. I потопав, i був стрiляний.  Ви  побували  на
вiйнi, зна?те, яка вона... I нiхто його  не  прийняв  до  себе,  нiхто  не
втiшив, не подав окрайця хлiба. Скрiзь, на всiх землях воякам  платять  за
полон, але йому цар не заплатив... А цар править з вас медову  десятину...
Так то ж цiла десятина! - Я ледве тямив, що кричу, про десятину вiд когось
почув, потiм пошкодував на сво? слова, але сливе вони вплинули  найдужче.-
Бог велiв прощати всiм... Тодi й вам проститься, i  ви  заслужите  царство
небесне...
   З жахом вiдчував, що менi шерхне в ротi й ось-ось  я  втрачу  голос,  i
тодi згублю Милю, а може, й себе. Люди не прощають страху, вiн пiдхльоску?
?х, до того ж сприймуть мо? слова за обман. Я вмовк.
   Бортники теж мовчали, але це мовчання було  трошки  iнакшим,  не  таким
твердим, не таким погрозливим. Й тодi до Милi пiдiйшов староста, котрий од
самого початку був проти самосуду, але  боявся  рiшуче  заперечити  людям,
похмуро запитав:
   - Ти  справдi  був  прикутий  до  галери?  Миля  вiдказав  спокiйно,  з
гiднiстю:
   - П'ять лiт. Навiть у Африку, до негрiв плавав. А тодi  втiк  у  городi
Амстердамi, й мене знову завдали  на  корабель,  на  голландський.  Купцiв
обороняв.
   - Бач, заморських купцiв обороняв, а нас...- не доказав староста й  для
чогось витер долонею обличчя.- Де трапив у полон?
   - Пiд Азовом. Тодi багато полкiв укра?нських ходили туди.
   - Це правда,- пiдтвердили з гурту.- Якiв Лихолап ходив,  а  Хоботня  не
вернувся... З якого ти полку?
   - Прилуцького.- Далi  Миля  почав  розповiдати,  де  стояв  пiд  Азовом
Прилуцький полк, i де Нiжинський, i як вони наступали,  i  як  вiн,  Миля,
потрапив у полон. Пилип бачив, що сво?ю розповiддю укрiплю? в вiрi те,  що
сказав я, проте не намагався розжалобити бортникiв. I нiчого не сказав про
сво? картки до царсько? канцелярi?, мабуть, вважав, що йому не повiрять чи
просто боявся зачiпати  царське  iмення,  за  що  мiг  поплатитися  потiм.
Пiзнiше я замислювався над цим не раз.
   Вiтер надi? тепер  вiяв  у  його  бiк.  Козаки  вже  не  стояли  сiрими
стовпцями, а  заворушилися,  загомонiли.  Найдовше  опиралися  пограбованi
бортники, але й вони примирилися, поклавши продати Дудину коняку  з  возом
та подiлити помiж собою грошi.
   Староста ще раз обвiв поглядом юрбу i сказав двом десяцьким:
   - Дати обом - Милi та Дудi - по тридцять  ки?в  i  вiдпустити.  Якщо  ж
хтось iз них упiйма?ться ще раз, висiтиме на оцiй гiлляцi,- вказав пальцем
на товсту гiлляку, на якiй гадюкою провис мотузок.
   По одному, по дво? люди  йшли  до  села.  Вони  гомонiли,  посмiхалися,
розмовляли з Милею та Дудою, немовби нiчого й не  сталося.  Здавалося,  це
були зовсiм iншi люди, всi  вони  були  надзвичайно  радi  такому  кiнцевi
справи.
   I я подумав, що наодинцi люди ? люди, в гуртi  ж,  у  вiйськових  лавах
вони - юрба, слiпа й безглузда сила. ?м не треба збиратися  в  натовп,  бо
вiн вирiшу? не розумом, а ярiстю, митт?вим спалахом, i  той  спалах  легко
збудити та спрямувати в будь-який бiк. Чим од  вiку  користуються  всiлякi
пройдисвiти та авантюрники. Скiльки то люду погинуло в тих товпах i лавах,
скiльки ?х втрамбовували дороги у ватагах розбiйникiв,  всiляких  крутi?в,
лихих отаманцiв... На землi ? один праведний гнiв, одна  праведна  лава  -
та, що ста? на захист вiтчизни.
   Я наледве  пiдвiвся  з  колiн,  насилу  додибав  до  села  -  так  мене
стермосовала лиха подiя, вичавила силу з тiла та серця,  оповила  думки  в
холодну липку павутину. Ноги менi тремтiли й пiдгиналися, в  головi  гуло,
?? ломило вiд болю. Менi хотiлося пiти прiч з цього  села,  пiти  свiт  за
очi, туди, де нема? кривди, захланностi, бiдностi, де за тобою не  стежать
недовiрливi недобрi очi, де нiщо не стиска? твою душу й не гнiтить думку -
де нема?  лихих  людей,  а  значить,  i  лихих  вчинкiв,  де  люди  добрi,
спочутливi й тихi, як ангели. Проте я розумiю, що такого  мiсця  на  землi
нема?,- он Миля побував по всiх свiтах i скрiзь попадав у приневолю; треба
якось призвичаюватися до цих людей, до цього свiту, й  або  примиритися  з
ним та наперед погодитися на пiдданство усим сильним i всiм його добрим  i
недобрим законам, або вiдточувати пазурi. Пазурiв,  на  жаль,  у  мене  не
було. Лишалося одне - нi в що не втручатися, обминати всi небезпеки i  всi
принади.
   Отож якби я ще того дня полишив Носачiвку й занурив сво?  босi  ноги  в
порохню Чемерського  шляху,  як  намiчав  ранiше,  уникнув  би  ще  одного
великого сум'яття душi та випробування духу. Але я залишився.

   * * *

   У наступнi днi я намагався зцiлитися, полiкувати потовчену душу,  я  не
мiг знайти рiвноваги, бо й не знав, жертвою  чи??  несправедливостi  став.
Несправедливi жителi цього мiстечка чи несправедливий Миля, а може, i вони
й вiн, а може, нiхто... Пробивалася нагору думка -  несправедливiсть  десь
глибше, далi,- думка небезпечна, вона може потягнути iншi думки,  привести
до сумнiвiв - на щастя не пробилася. На роботi не надривався,- несподiвано
заробив грiш, воiстину, трагiчне й  смiшне  ходять  поруч:  багата  вдова,
пiдпанiя, замовила менi суплiку на свою сусiдку ще й просила, щоб  написав
проникливо та тримав усе в та?мницi. Вийшло ж так, що сама  того  листа  й
надиктувала, й була вельми вдоволена, а вважала, що склав його я.
   Суплiка була така: "...сво?ми паскудними  губами  шемряла,  буцiм  я  -
жiнка легковажно? поведiнки, нецнота, насправдi ж вона хльорка й потiпаха,
з про?жджими московськими офiцерами витолочила увесь вишняк  за  хатою.  А
мене сукою старою називала, дулi сукала i з великою  фантазi?ю  та  хуками
Пiшла з мого двору,  за  одне  те,  мiй  ясновельможний  милостивий  пане,
заслужила вона канчукiв по срамному мiсцю, а  також  заслужила  секвестру.
Презентуйте ??, кривозаду, до суду, а я за Ваше щасливе панство  вiк  буду
Бога молити i в боргу перед Вами не залишуся,  коб  же  тiльки  та  псяюха
понесла кару заслужену".
   Свiте мiй, свiте, чого в тобi тiльки нема?, хто лишень i чого в тебе не
просить! Один - миску пшона, нагодувати голодних дiтей,  iнший  -  золотих
дукатiв,  третiй  -  доточити  хоч  день  до  стовченого  хворобою  життя,
четвертий - погибелi сусiдовi, п'ятий  молить  о  спасiннi  вiд  зашморгу,
шостий сам сука? мотуз на ближнього. А чого прошу я?  Не  знаю.  Мудростi,
спокою? Неправда. Тобто не все правда. Ось  же  отримав  за  чорнi  "хуки"
грiш... А чи правий вiн? Неяснi бажання тривожать мене. А iнодi навпаки, з
жахом вiдчуваю, що хочеться, хочеться й менi, попри все  мо?  горе,  попри
всi обiцянки,  вгризтися  зубами  в  м'якуш  сього  свiту  у  щоб  вiн  аж
зашкварчав, щось робити, чогось домагатися, когось перемагати.  Я  почуваю
сво? здорове тiло,- я не вельми дужий, скорiше кволий,- але нiякi  хвороби
не змагають мене. Я знаю про принади свiту, вони спокушають, i iнодi  ста?
образливо - пiти й не вiдчути  ?х,  це  гiрко,  а  обмiняти  на  них  душу
страшно. Я таки триматиму ?? в чистотi та недоторканостi,  я  побачу  все,
осягну розумом i серцем й нi в що не втручатимуся, не обагрю  душу  нiчи?ю
кров'ю, жодною краплиною, не потрушу ?? попелом чужого горя!
   А життя мовби смiялося надi мною, брало, неначе забавку, в свiй  полон.
На мiсце померлого носачiвського сотника козаки вирiшили обрати нового  за
козацькою регулою - достойного, доброчинного, смiливого. Таким усi вважали
сотенного осавула Солонця. В п'ятницю й покрили його сотенним  прапором  i
послали двох виборних до Скоропадського, аби ствердив те обрання козацькою
печаткою. А в недiлю з Глухова в супроводi двох  козакiв  та  московського
ундера прибув осавул i в трьох мiсцях, тричi, вичитав новий царський указ,
малозрозумiлий, та ще й по московському писаний, та  ще  й  читав  погано,
одначе козаки втямили, що тим указом велено  "полковников  и  сотников  не
выбирать, а назначать". Той указ  упав  на  козачi  голови,  як  вiтер  на
дiброву. Козаки захвилювалися,  почали  збиратися  в  гурти,  посунули  до
сотенно? канцелярi?, вимагаючи, аби  Солонець  скорше  приймав  справи.  А
при?жджi вже вели свого фамiльянта - сотенного хорунжого Хоменка з Гадяча.
Солонець - богатирсько? статури, повновидий,  поважний,  статечний  козак,
знаний носачiвцями оддавна в бою i за плугом, i рiд його ?м увесь  знаний.
Невеличкий, приземкуватий, з круглою, як недозрiлий кавунець,  головою,  з
метушливими очицями, якi, здавалося, ось-ось кудись  утечуть,  Хоменко  не
сподобався ?м уже одним сво?м виглядом, а ще ж - чужа-чужаниця...
   - Волi?мо свого, ми його зна?мо! - гукали козаки.
   - Вiн до людей уважливий.
   - Хоробрий козак, достойний.
   I посунули синi жупани вперед i вкрили Солонця  шапками,  й  хтось  уже
винiс сотенну короговку, й вона затрiпотiла на вiтрi.  Вiн  хотiв  вручити
короговку Солонцю, але при?жджий  з  Глухова  осавул  пiдняв  над  головою
царський унiверсал i гукнув щосили:
   - Проти закону! Проти царського закону! Солонець короговку  не  взяв  i
звелiв писати листи  -  до  полковника  та  гетьмана  в  Глухiв.  Лист  до
полковника повезло шiсть козакiв, лист у Глухiв - чотири. Всього  цього  я
не бачив, про це менi розповiли. А все, що вчинилося далi, вiдбувалося  на
мо?х очах.
   На свою суплiку  носачiвцi  отримали  вiдмову,  i  тепер  до  Носачiвки
при?хав полковий осавул з  полковими  писарем  та  хорунжим,  на  дзвiницi
церкви  вдарили  склик,  козаки  почали  збиратися  на  майдан.  Майдан  у
Носанiвцi широкий, посеред шляху з Ки?ва на Нiжин, з одного  його  краю  -
стара дерев'яна церква (нова, кам'яна - за греблею, одначе  люди  оддавали
перевагу старiй), з  другого  -  сотенна  канцелярiя,  ще  далi  -  кiлька
крамниць та рундукiв, пивниця, за крамницями та рундуками - базар.  Козаки
товпилися бiля управи, прийшло  (з  цiкавостi)  й  чимало  посполитих,  на
одному з рундукiв чорним табунцем  з'юрмилися  ?вре?-крамарi.  Та  ж  таки
цiкавiсть попхала на майдан i мене. Пропхався аж пiд ганок канцелярi?,  на
праву руку. Люди напирали, я ухопився за дерев'яний стовп,  який  пiдпирав
дашок ганку, щоб мене не затоптали.
   Тепер бачив  натовп  i,  коли  повертав  голову,  тих,  якi  стояли  на
ганку,полкових осавула, писаря, хорунжого, Хоменка, а також  носачiвського
сотенного писаря та хорунжого. Солонця не  було,  вiн,  як  я  зрозумiв  з
розмов, лишився вдома,  на  що  деякi  козаки  нарiкали.  Полковий  осавул
бликнув на натовп з-пiд острiшкуватих брiв гострими очима - у тому позирку
- погроза й притамований страх - i звелiв писарю читати царський указ, той
самий,  яким  заборонялося  обирати  старшин.  Сам  же  взяв  у  хорунжого
короговку й тримав напоготовi, аби оддати ?? Хоменку.
   Писар ще не дочитав указу, вiн затнувся, зашпортнувся на якомусь словi,
вiдшукував його пальцем, i тодi з натовпу пролунало:
   - Бридня!
   - Що бридня! - подався вперед осавул.
   - Все бридня. Ти при?хав зламати наш закон, а нас живих оддати в оренду
оцьому недомiрку. Це - живодер.  Ми  вже  зна?мо.  Отакий  зашмарканий,  i
живодер.
   - Та ви... Та я...- бризнув слиною осавул.- Я вас у рiг баранячий...  У
секвестр!
   - Нас - у секвестр!
   Натовп сколихнувся  i  враз  перетворився  в  живий  вир.  Неначе  буря
пролетiла по ньому, й були це вже не тi люди, якi стояли щойно,  а  зовсiм
iншi. Одмiнилися обличчя, голоси,  порозправлялися  плечi.  Я  теж  вiдчув
дивну тривогу та дивне пiднесення, одначе намагався  погасити  ?х:  я  тут
чужий, менi нема? нiякого дiла до того, що вiдбува?ться на цьому  майданi.
Стояв тихо, осягав усе вповнi. I дивувався. Люди сподiвалися справедливого
рiшення, але хiба вони не розумiли, що його не може бути, що велiння впало
зверху, од самого царя. Так, вони про те просто не думали,  не  мислили  в
той бiк,- яка то сила цар  i  що  вiн  може  зробити.  Який  вiн  грiзний,
жорстокий i нещадний, знали всi, про це шепотiлися за  ятками  на  базарi,
оглядаючись по сторонах, гомонiли в шинку. Цар видушив батуринцiв,  знищив
Запорожжя, тисячами гнав люд на кривавi  вiйни...  Я  про  царя  не  склав
уповнi власно? думки, чимось вiн менi подобався, чимось не подобався,  але
боятися я його боявся. Мали б розумiти це i носачiвцi.
   Але цар був десь дуже далеко, а несправедливiсть - тут, у них.
   Увесь час думав: ненавидiти царя чи нi? Вiн  перекаламутив  мо?  життя,
забрав у мене найдорожче. Але ж вiн не знав мене,  вчинив  так  з  якихось
сво?х причин. Я то ненавидiв його то знаходив йому  якесь  виправдання,  я
багато читав про королiв, iмператорiв, ?хня воля  -  висока,  продиктована
чинниками, незрозумiлими простим людям. I хоч вже не мiг думати про  царя,
як думав ранiше, коли навчав мене Феофан Прокопович, особистого  ворога  в
ньому не бачив. До того ж: будь-яка влада - вiд Бога,  опиратися  владi  -
опиратися Боговi, це непростимий грiх, за це на тому свiтi чека? кара.
   Я ж подумав, що цi двi  сили  зовсiм  рiзнi  й  нерiвнi,  навiть  хотiв
сказати про це, але розумiв, що мене нiхто не послуха?, та  й  не  мо?  це
дiло. Вони ось тут, пiд захистом оцих стрiх, тополь,  оцi??  церкви  мають
себе за поважну силу, а чи  й  просто  не  думають  про  те,  вони  бачать
неправду й не можуть з нею примиритися.
   Люди вже не  гомонiли,  а  кричали,  пiдносили  кулаки;  роздратування,
злiсть все дужче й дужче опановували ними.  Так  опанову?  тривога  згра?ю
гракiв на деревах, якщо десь унизу, в чагарях появиться кiт  або  пес.  До
того ж давно не було дощiв, двi пожежi за тиждень, бортний злодiй,  медяна
десятина, а тепер ?м ще нав'язують чужого недоброго чоловiка в сотники.  З
ним ?м жити, з ним iти на вiйну!
   У цей час осавул хотiв передати короговку Хоменку, той  уже  простягнув
руку, але натовп  витиснув  з  себе  кiлька  чоловiк  аж  на  ганок,  вони
опинилися помiж осавулом i Хоменком. I вже чиясь рука  вихопила  в  писаря
царський  указ  i  жбурнула  пiд  ноги,  й  загупотiли  важкi  чоботиська,
втоптуючи грiзне цареве послання в порох,  й  хтось  вже  тягнув  до  себе
короговку, а осавул ?? не вiддавав. Я злякався. Тепер уже бачив  не  сотню
облич, а одне, спотворене гримасою гнiву, з великими, вибалушеними  очима,
темною дiркою рота, з яко? вилiтали погрози,  прокляття,  свист.  Це  було
безстрашне  обличчя,  яке  не  зна?  спину.  Натовп  не  може,   не   вмi?
розмiрковувати, вiн живе пристрастями, а не розумом (в кожного ще  й  сво?
горе,  своя  кривда,  своя  озлобленiсть,  вони  долучаються   до   кривди
спiльно?), в ньому ? кiлька  призвiдцiв,  людей  дужих,  безстрашних,  хоч
бува? й навпаки: люди нервовi, слабкодухi, зi знесеними гнiвом на  коротку
мить угору душами зварйовують усiх. I тодi ста?ться  вибух.  Це  схоже  на
початок льодолому  на  рiчцi.  Все  мовби  ще  сто?ть  непорушне,  i  враз
зводяться сторч крижини, й чути трiск, i небезпечнi трiщини-щiлини  змiять
по кризi. Те я спостерiгав не раз на Деснi та Днiпрi, й  сам  одного  разу
опинився посеред такого пекла. Розбурханий натовп - це не сто  чи  скiльки
там душ, це одна душа, найвищi звитяга та гнiв однi?? душi стають звитягою
та гнiвом усiх. I знову я подумав; знають вони чи не знають, що  цей  указ
писаний на всi полки й сотнi, а не тiльки на них, знають, що буде потому?
   Короговку вирвали, й два чоловiки понесли ?? в церкву, полковий  осавул
був притиснений до стiни, стояв бiлий, як полотно.  Хоменко  шаснув  попiд
руками козакiв до судовнi й вилiз через вiкно та подався городами.  А  тим
часом кiлька чоловiк привели  попiд  руки  Солонця.  Вiн,  либонь,  хоч  i
вдавав, що його ведуть силомiць, готувався  до  цього  -  нiс  пiд  пахвою
загорнуту в рушник паляницю. Козаки, що стовпилися на ганку, розступилися,
деякi посходили на землю, й Солонець пiдiйшов до  полкового  осавула.  Але
той крутнувся на закаблуках,  аж  майнули  в  повiтрi  вуса,  й  пiшов  до
судовнi. У дверях на мить затримався,  показав  кулака  й  зник.  Солонець
зам'явся, потиснув плечима й пiшов за ним.
   Натовп знову завихрив, знову синi жупани натиснули на ганок. Я вхопився
мiцнiше, аби мене не скинули й не затоптали. Я не пройнявся палом натовпу,
був чужаком, стороннiм i судив збоку - тверезо та ясно. Знав  напевно,  що
цi люди не викричать нiчого, окрiм бiди. Не знаю, звiдки  в  менi  взялося
таке розумiння - з прочитаних книжок, з того, що жив у великому мiстi,  де
мiцна влада, й бачив, чим закiнчу?ться будь-який  непослух,  пам'ятав,  як
шмагали рiзками здоровенних,  як  буга?,  фiлософiв  i  богословiв,  котрi
позбиткувалися над крамарями, найдужче ж пам'ятав Пiтер  i  страшнi  кари,
вiд яких конали найвищi урядовцi царства. Поки що  тiльки  сказано  гострi
слова. Але з слiв усе почина?ться. Спочатку було слово. В цьому випадку  -
царське слово, яке втоптане в глей яловими чобiтьми. Що ж буде  далi?  Цар
не подару? ?м цього, вiн не звик, щоб його слова втоптували  в  багно,  за
його наказом стинають голови тисячам нi в чому неповинних людей.  А  може,
?х i справдi потрiбно втоптати в багно? Я  злякався  цi??  думки.  Я  звик
коритися великим i малим можновладцям, нiколи не  помишляв  про  будь-який
спротив, то  бiльше  царевi.  Попи  читають  за  його  здравi?  молитви  й
закликають молитися за нього нас,  бо  цар  -  Божий  помазаник,  намiсник
Господа на землi. Вiн там, над усiма, донедавна я не задумувався над  його
дiяннями, вони взагалi були далеко вiд мого житейського поля...
   Одначе й сумнiви вже почали проростати в серцi. Цар - над нами? А може,
це й не зовсiм так, бо над нами - гетьман, нашi суди, вiтцi  церкви,  ?хню
волю ми викону?мо, ?хнi велiння сповня?мо. Ми жили без царя,  жили  сво?ми
законами... Саме через те й  звар'ювалися  цi  люди,  що  знехтувано  ?хн?
право. Вони хочуть обрати собi в сотники чоловiка, якого знають, так  вони
обирали завжди, i ?м було добре. Вони мали таке право - обирати. Вiд  кого
те право? Вiн iнших державцiв, вiд дiдiв-прадiдiв?.. Тодi воно  теж  Боже.
Та якщо ще на користь людям... Я знову злякався, й заморочився, й принишк,
i принишкла моя думка. Отак  i  висiв  на  поручнях  ганку  -  довгоногий,
довготелесий, худий, ще й вуха трохи вiдстовбурченi, й чуб  вибився  з-пiд
сiро? шапки двома хвильками (бачив сво?  обличчя  в  круглiй  шибi  вiкна,
вправленого в олово, й здавалося воно мовби iконою, я аж стенувся вiд  то?
святотатно? думки).
   Солонець вернувся, полковий осавул його не прийняв,  святого  хлiба  не
взяв. Вiн навiть прочинив  вiкно  й  погрозив  пальцем,  одначе  одразу  й
зачинив, бо на майданi затюкали, засвистiли. Хряпнула в шибу кинута кимось
грудка, скло розкололося, але не висипалося.
   Якийсь козак пiдняв угору волосатi  руки,-  рукава  кунтуша  i  сорочки
закотилися,- зсукав двi загогулистi дулi й тицьнув у  шибу.  Там  мовчали.
Либонь, осавул злякався.
   - Писати до полковника суплiку! - гукало кiлька чоловiк.- I  послати  з
нею найзначнiших... Нехай вволить нашу волю.
   - Нашi права одвiку, не дамо ?х нехтувати!
   - Не дамо, щоб нами попихали!
   - Не вволить нашу волю, i його переоберемо.
   - Суплiку, суплiку пишiть, де писар?
   Кинулися, а писаря й слiд прочах. Допiру стояв на  ганку  й  щез,  нiби
здимiв. Хтось висловив здогад, що вiн зайшов досередини й вийшов  на  iншi
дверi. Побiгли до писаря додому, але не знайшли й там. I тодi хтось вказав
на мою скромну персону.
   - Нехай вiн напише, у нього в'язь гарна, я  сам  бачив.  Писав  Гнатисi
картку до сина.
   Я спробував вiдмовитися, але на мене гримнули, й довелося менi  йти  до
канцелярi? та сiдати за розсохлого кленового стола. Каламар був повний,  i
пера вiдтемперованi. Я викинув з каламаря здохлу муху й  почав  писати  що
менi диктували козаки. Звiсна рiч, писав не все, а  тiльки  найдошпетнiше,
обминаючи слова лайливi, загогулистi та надто простолюднi. Я  написав,  що
ми, тобто вони,  козаки,  за  давньою  регулою,  за  сво?м  правом  завжди
вибирали сотника самi, й вiн правив по справедливостi, не завдавав  нiкому
кривди, шанувався, бо ж знав, кому зобов'язаний владою, водив ?х на вiйну,
не ховався за козачi спини, а  йшов  у  першiй  лавi,  не  чванився  й  не
величався, брав помiрний чинш, а нового чоловiка вони не хочуть, бо  й  не
знають його, а за чутками, вiн - поганий, захланний, ще  й  намагатиметься
збити статок, як i кожний зайда.
   Просушив я пiсочком аркуш i поклав на стiл. Проте, коли дiйшло до того,
кому доправляти його  полковнику,  охочих  не  виявилося.  Пристрастi  вже
вляглися. Значнi козаки не хотiли  -  деякi  заздалегiдь  шамульнули  поза
спинами iнших, ще декотрi виходили тепер - буцiмто викурити люльку або  за
якою iншою потребою,незначних вiдправляти було  не  варто.  Ледве  згодили
двох козакiв. Зашили в полотно папiр та й пiшли запрягати. Я ж вернувся  в
двiр до паламаря.
   Суплiкою до полковника зробив собi рекомендацiю, i тепер до мене йшли i
козаки, й посполитi: тому картку написати до  сина,  тому  позов,  тому  в
церкву на помин душi, на часточку, позови я писав кепсько, а картки, надто
вiд старих, виходили вдалi, проникливi, з  сльозою.  Я  зрадiв  заробiтку,
грошi невеликi, але грiш до гроша, й щось зберу на дорогу.
   Одначе склалося зовсiм по-iншому. Козакiв з суплiкою  було  завдано  до
секвестру, а наступного  дня  при?хала  команда  й  завдала  до  тюремного
в'язання ще дванадцятеро. Тринадцятим був я. До  двору  пiд'?хала  пiдвода
парокiнь, на возi сидiло шестеро - дво?  носачiвських  козакiв  i  четверо
сердюкiв з варти - четверо везли  двох.  Мене  посадовили  в  задок  воза,
мабуть, зважаючи на мою незначну особу,  за  мною  не  вельми  пильнували.
Сидiти було незручно - сiна намостили мало, я провалювався глибоко в воза,
ноги стримiли високо, ?х пiдпирав затильник воза, доводилося триматися  за
нього руками, пiдтягуватися.
   За возом, який торохтiв слiдом за нами  й  на  якому  так  само  сидiло
четверо сердюкiв та два носачiвцi, бiгла жiнка, заламувала руки,  голосила
й водночас проклинала свого чоловiка:
   - Та куди ж ви його везете. Та  на  кого  ж  мене  лиша?те  з  дрiбними
дiтьми. I чи я тобi не казала, чи не застерiгала вiд злих  учинкiв,  бодай
би ти свiту не побачив, бодай би тебе побила сила Божа. Та скiльки ж я  за
тобою нагарувалася, та сонечка не бачила, а тепер тебе везуть,  як  злодiя
проклятого, а я остаюся у вiчнiй тьмi.
   Вона спотикалася, руса густа коса вибилася з-пiд  кибалки,  розсипалася
по грудях, врештi кибалка збилася набiк i впала,  молодиця  нахилилася  за
нею, а тут саме ?здовi - тi ж таки сердюки - вдарили  по  конях.  Молодиця
залишилася за вербами.
   Носачiвськi козаки сидiли сумирно. Це мовби були зовсiм iншi  люди,  не
тi, якi ворохобилися на майданi. Козаки з варти малися також не суворо, тi
й тi перемовлялися - про погоду, про те, що треба збудувати  нову  церкву,
частували одне  одного  тютюном,  носачiвськi  козаки  пригощали  сердюкiв
пирiжками з яблуками. Пiзнi яблука-зимницi червонiли в садках. Позад валки
?хало верхи на конях четверо драгунiв. В одному мiсцi сполохали цiлу зграю
дроздiв, якi клювали горобину; пропливли попiд тином, торкнувшись  нiжними
голiвками мо?х чобiт, лаплахи. Мир i тиша, а на душi як хвильки  по  водi,
попiд якою ходить щука,дрiбне риб'я вистрибу? i  пада?  знову  в  сповнене
небезпеки плесо. Навiщо вони везуть мене, який злочин хочуть менi завдати?
Козаки, вони тутешнi, одкрутяться, а на менi все окошиться. Це ж,  мабуть,
за ту суплiку, писану мо?ю рукою. А може, за те,  що  нагадав  про  медову
десятину... Що я знаю про ?хнi справи, навiщо вклюнувся,  нащо  здався  на
вмовляння та погрози? Козаки тепер скажуть: нiчого не  зна?мо,  питайте  з
нього, вiн писав. Нi, так вони не скажуть, але змолотися менi може,  ще  й
круто, засипав не в свiй кiш.
   Про?жджали лозами, й  зринуло:  зiрватися  та  шурхнути  в  гущавiнь  i
вибрести десь у полi, й пiти свiт за очi - хто мене  зна?,  хто  шукатиме.
Одначе вiдав, що на таке не зважуся й совiсть моя не дозволить те зробити.
Може, потiм буду каратися, що не одважився на втечу, шкодувати, але  такий
вже я ?.
   Хвилювалися лози, плив у повiтрi вiльний коршак, i зовсiм у протилежний
бiк везли по неволi мене.
   Ледве в'?хали на околицю мiста, сердюки враз одмiнилися, стали  суворi,
неговiркi, погукували:
   - Ану позатуляйте роти. Не роззирайтесь! Не зглядайтесь мiж собою!
   Носакiвчани знизували плечима:
   - Хiба ж ми згляда?мось, вам привидiлося.
   - Я тебе привидюся, так привидюся, що й очi на лоба повилазять.
   - Дурнi ви люди,- плюнув у порохню пiд ноги козак, з  яким  я  ?хав  на
одному возi, й сердюк тусонув його в спину:
   - Дивись менi,- й поправив на колiнах шаблю.
   Козакiв повезли до фортецi, мене ж вiддали в руки "мiським  слугам",  i
тi одвели до цюпи при ратушi та записали в  "приводну  колодникiв  книгу".
Брязнув засув, i я ступив у чорне провалля дверей, як у ополонку.  Темрява
зiмкнулася надi мною. Я стояв бiля дверей, боявся одiрватися од них,  менi
здавалося, що ледве ступлю крок, справдi шугону в прiрву. Чомусь я  думав,
що в темницi сам. (Мовив подумки це слово - "темниця" й  одразу  зрозумiв,
що воно таке. Бо ж i справдi - темiнь). Морок ви?дав очi, заковтував мене,
немов змiй.
   Одначе в змiя було око, воно потроху розплющувалося, проте  лишалося  й
далi прислiпуватим. Око - загратоване вiконце  вгорi.  Здригнувся:  тiльки
тепер осягнув, де я. Ранiше знав, що ?  темницi,  але  вони  -  десь  там,
невiдомо де, вони - для iнших, у них кидають злочинцiв, я ж i помислити не
мiг, що хоч якийсь злочин можна притулити до мене. Пам'ятав: секвестр,  це
ганьба. Того, хто побував у ньому, цуралися, боялися,  не  поважали.  Якби
моя мама знала, що я потраплю до секвестру, вони б наклала на себе руки. А
я от... вiдректися вiд себе не можу.
   I ще одне осягнув: я тут безправний, вiдданий на волю темним  силам.  I
нiхто менi не допоможе, нiхто за мене не заступиться,  навiть  не  принесе
чисто? сорочки й окрайця хлiба,  бо  нiкого  в  мене  нема?.  I  нiхто  не
виповiсть правди про мене, не посвiдчить, хто я i який ?.
   Людина на волi й людина в темницi - це дво?  рiзних  людей.  Переступив
тюремний порiг, i вже ти винуватий, тобто тебе легко зробити винуватим, ти
не можеш виправдатися, ти не бачиш людей, а вони - тебе, не  бачать  тво?х
очей, не чують твого голосу. Тут ти можеш  покладатися  тiльки  на  власну
мужнiсть, i вибiр твiй куций: згода чи незгода, й майже в усiх випадках ти
- злочинець в очах людей. Все те вiдчув в одну мить, не збагнув, а вiдчув,
i страх побiг менi по жилах холодним вогнем.
   - Праворуч лава, сiдай,- нараз пролунало десь попереду, i я здригнувся.
Ступив праворуч, хотiв сiсти й беркицьнувся, затявшись спиною об стiну.  В
темрявi пролунав смiх.
   - Дурнi у тебе, конокраде, жарти,- мовив хтось i закашлявся.
   - Сам ти злодiй,- огризнувся перший голос.
   - Мене нiхто нiколи злодi?м не публiкував. I в чорнi книги не вносив.
   - Ну, не злодiй, а нецнота. Ще краще. Жив вшетечно з пасербицею, i поли
тобi врiзали...
   - Нiхто менi поли не врiзав, i жодних доводiв i  знакiв  у  вшетечностi
проти мене нема?. Любив i люблю пасербицю як рiдну дочку, але  чоловiк  ?й
трапився п'яниця та ще й пришелепко. Вона втекла вiд нього до мене, а  вiн
вiв ?? за шию намiткою i бив, вона ж вирвалася й знову втекла до  мене.  Я
захистив ??, а той пустив на мене неславу...
   - А ти все-таки зiзнайся, пасербиця солодка?..
   - Пащеку?ш, як пес через губу. Утяти б тобi ??.
   - А ти спробуй!
   - Замовкнiть. А то поличкую обох.
   У великому подивi я слухав той пересвар, навiть забув про бiль,  думав,
до кого ж це мене закинуто, а почувши  ще  один  голос,  стрепенувся.  Вiн
видався менi знайомим. Вдивлявся в темряву, i вже вона не здавалася  такою
непроглядною, рiденьке свiтло розбiлювало ??. Я розгледiв чотири  постатi,
три з одного боку й одну з  другого.  Та  одинока  постать  видалася  менi
бiльшою за iншi, а голос i далi стояв у вухах.
   "Пилип, Миля",- нараз засвiтилося в мо?й головi, i  я  рачки  полiз  до
Милi. Пiд руками талапала якась порохня й  шарудiла  перетерта  солома.  Я
страшенно  зрадiв  Милi,  цьому  непривiтному   й   навiть   страшнуватому
чоловiковi, цьому нелюдi, все таки ? тут хтось знайомий. Одначе  не  встиг
сiсти бiля Милi, як мене притиснула за колiно до пiдлоги важка лапа:
   - Ми з тобою незнайомi,- впали менi в вуха слова.- Ти  мене  не  зна?ш.
Поготiв  -  отi??  бортно?  пригоди...  Якщо  хоч  писнеш...  Забудь,  все
забудь... Так треба...
   - Якщо так треба... Я - ?й-Богу...
   - Ну й гаразд.- I вголос зовсiм iнакше, лiнькувато, байдужо:  -  А  хто
ти, парубче, будеш? Назвися.
   Я назвався Мартином Рибкою. Мало що розумiв, проте дошелепав,  що  Миля
попався на чомусь iншому й бо?ться,  аби  йому  тут  не  долучили  бортно?
крадiжки.  Тепер  уже  був  не  радий  зустрiчi  з  Милею,  хотiв   навiть
вiдсунутися вiд нього, але не зважився. Свiт,  виявилося,  вельми  тiсний,
надто за гратами. А може, вiн увесь за гратами й ми  гуля?мо  в  ньому  до
пори до часу на поруках у Долi, вiчно пiд пiдозрою й пiд  загрозою  одмiни
тi?? поруки? Вже того вечора подумав про те,  що  ми  невiльнi  од  самого
народження, а може, ще й до того, надто я так подумав по тому, як  на  мо?
слова, що треба покладатися на Бога, Миля сказав:
   - Може, й так. Моя недоля  написана  менi  на  роду.  Я  був  покараний
рiзками ще в утробi матерi.  Вона  заступилася  за  iншу  наймичку,  i  ??
вишмагали в саду на лавi, а разом з нею i  мене,  Я  народився  через  два
днi...
   Я жахнувся й подумав, як Бог допустив таке, й жахнувся ще  дужче  сво?м
думкам, власному святотатству. Кожному все  написано  на  роду...  А  якщо
так... Навiщо одному написано сите життя,  розкошi,  хоч  вiн  недостойний
того, а  iншому  -  нужда,  поневiряння,  несправедливiсть?  Що,  як  оте,
останн?, написано менi? Й що ж тодi виходить: борсайся не борсайся...  Нi,
борсатись треба. Не заступися я за Милю, висiв би вiн на гiлляцi. Але,  не
заступися за Милю, не  залишився  б  у  селi,  не  сидiв  би  отут.  Отака
круговерть долi!
   Почав читати молитву, й Миля не перебивав мене.
   Тодi ж, як назвався Рибкою, Миля  запитав,  за  вiщо  мене  завдано  до
секвестру. Запитав тихо, але критися менi було нi  з  чим,  i  я  розповiв
уголос. В'язнi слухали уважно, по тому  заворушилися,  жваво  обговорювали
почуте. Вони зiйшлися на тому,  що  носачiвським  козакам  ?хнiй  непослух
окошиться великим лихом, що тепер i ?х самих  можуть  судити  строгiше,  а
може, навпаки, ?хнi  провини  змалiють  перед  провиною  носачiвцiв  i  ?х
незабаром повипускають на волю (люди найперше з  усього  роблять  висновок
для себе), бо й тримати арештованих нiде,  у  фортецi  арештних  примiщень
нема?, цюпа при ратушi тiльки одна, оця, годувати в'язнiв мають мiщани,  i
стерегти теж, i свiчки - купленi ?хнiм коштом, вони  волiють,  щоб  справи
вирiшувалися швидко, щоб менше тратитись. Проте Миля розсудив iнакше:
   - Справа це вiйськова, носачiвцiв  триматимуть  у  фортецi  й  дiзнання
чинитимуть там.
   Вiд Милi я почув страшне, маловiдоме менi до цього часу слово "бунт", i
воно надовго запечатало менi вуста й приморозило всi думки. Це слово  було
важке, незвичне, не зовсiм зрозумiле. Донинi  менi  здавалося,  що  все  в
свiтi вiд Бога, так воно склалося  й  так  мусить  бути.  Людськi  закони,
закони  мого  краю  -  це  Божi  закони,  вони   визнанi   всiма   людьми,
започаткованi нашими предками, отже, ?хнi велiння непорушнi та вiчнi. Десь
у глибинi мого ?ства непророслим зерном лежали i  якiсь  випадковi  знання
про те, що ранiше в нас були iншi закони й життя наших антецесорiв,  себто
попередникiв, було iнше, я багато знав про унiю та  унiатiв,  вiв  з  ними
уявнi й справдешнi диспути, знав про Польщу,  про  Богдана  Хмельницького,
про страшний розор краю, тяжкi утарчки на нього,  чував  про  Виговського,
Брюховецького, Дорошенка (говорити про  них  було  не  вiльно,  як  i  про
Многогрiшного та всiх iнших гетьманiв,  не  кажучи  вже  про  Мазепу,  але
спуде? говорили, хоч i обережно), проте все те було десь там, в  минулому,
нинi ж ми живемо в благословенному кра? пiд опiкою  мудрого  бiлого  царя,
спiльно з московським народом, бiлий цар нас обороня? i дба?  про  нас,  i
да? нам сво?  праведнi  закони.  В  колегi?  були  знайшлися  спуде?,  якi
гомонiли мiж собою, що тi закони не зовсiм праведнi, значно гiршi за  нашi
колишнi, й ще щось таке - про  права  батькiв,  хтось  донiс  префекту,  й
спудеям довелося втiкати в польську сторону. Коли  б  були  не  втекли,  з
ними, мабуть, вчинили б так, як вчинено з носачiвськими козаками.  Вчинено
справедливо чи несправедливо? Того я не знаю й не хочу  знати,  чому  воно
ма? мене обходити, в мене сво? життя, своя путь, житиму  сам  по  собi,  й
благодать Божа буде зi мною.
   - За вiщо ж тебе взяли  до  тюремного  в'язання?  -  одважуюсь  нарештi
запитати Милю.
   Миля мовчить, чую його важке дихання, якесь похрипування в горлi:
   - Тюрма менi на роду написана... Так щось i тягне мене в не?...  Продав
нечистому душу,- вiдказу? i хруська? огiрком, простягу? руку: - На,  пожуй
i ти...
   Я нiмiю. Рот менi розтулю?ться, й чорна темiнь влива?ться туди, наче  в
безодню, по спинi бiжать колючi мурахи. Хочу перепитати Милю,  а  язик  не
слуха?ться, зробився наче дерев'яний. Миля ж хрумтить огiрком, плямка?  на
всю цюпу.
   - Ти... мабуть, жарту?ш? - вишкрiбаю з дна серця маленьку надiю.
   - Чого б це я жартував. Написав за всi?ю ?хньою регулою -  кров'ю  -  й
однiс уночi в поле на перехрестя, де вони з вiдьмами збираються.
   - Що ж ти написав? - усе ще не вiрю я.
   -  Що  й  мусив.  "Темнозрачному  пекельних  пропастей   повелителю   й
служителям тво?м демонам вручаю душу й тiло мо? на тридцять лiт,  якщо  ви
по мо?й вимозi чинити будете... В чому й пiдписуюся - Пилип Миля".
   - Ну й?..
   - Не нукай, i так всi, кому не лiньки, на менi увесь вiк ?здять.  То  й
вирiшив я - нехай потiм нечистий по?здить, а спершу я на  всiх  покатаюся.
Та якась личина запримiтила, як виходив уночi на дорогу,  а  ранком  листа
знайшли. Не взяв, значить, його бiс. I йому я не потрiбний.  Поволокли  до
консисторi?. А там, брате, б'ють так, що клепки з голови випадають.  Я  не
поласував на ?хнi ки?, зiзнався, одразу зiзнався, й копiю написав. То мене
знову приволокли в полковий суд i закинули сюди. Скажи, Мартине, чого вiн,
ну, цей, повелитель темнозрачних сил, не взяв мо?? суплiки? Може, я не так
написав?
   Мо? тiло тремтiло, як у  пропасницi,  зуби  цокотiли,  я  опустився  на
колiна й почав молитися Боговi,  щоб  простив  несосвiтенний  грiх  Пипипу
Милi, щоб не карав його. Я не мiг узяти Пилипового грiха в свою душу, адже
присягнути нечистому, це те саме,  що  вiдректися  вiд  Бога,  але  я  був
готовий прийняти на  себе  його  муки  й  спокутувати  його  грiх.  Сльози
заливали менi руки, вся моя душа вливалася в молитву, i вже я вiдчував, як
вона пiдноситься, але не високо, тяжкий вантаж чужого грiха трима? ??, i я
ще дужче заливався плачем i ще жаркiше шепотiв слова молитви. Я  не  знаю,
чи то сво?ю молитвою налякав Пилипа, чи розчулив його,  мабуть,  розчулив,
ще нiхто не молився так за нього, не просив для  нього  в  Бога  прощення.
Пилип легенько, невмiло торсав мене за плече, намагався пiдвести з  колiн,
.бубонiв щось, аж поки я не вiдчув у його голосi слiз. Тодi я обняв його й
сказав, що то на нього було найшло потьмарення, а нинi вiн розкаю?ться,  й
каяття  його  щире,  й  Бог  прийма?  його,  я  це  почуваю  серцем,  воно
налива?ться Божою благодаттю, але  молитися  потрiбно  довго,  навсипно  й
невтомно, аби остаточно очистити душу.
   Тро? iнших ув'язнених принишкли, тихо шепотiлися, либонь,  вони  нiчого
не розумiли й трохи переполошилися. По тому Миля сидiв мовчазний,  важкий,
менi здалося, буцiм вiн сердиться на мене, а за вiщо,  не  знав.  За  сво?
розчулення, за сво? сльози  чи  за  те,  що  щось  порушив  у  його  душi,
звар'ював ??? Я не розумiв цi?? людини, спiвчував ?й i  трохи  боявся  ??.
Одначе нашi сльози не минули марно. Господь прийняв ?х. Миля  мався  перед
судом покаянно, й каяття його було праведне,  це  побачив  високий  суд  i
присудив йому рiк духовних мордувань у монастирi.
   Переповiдаючи менi останнi слова присуду.  Миля  усмiхався  похмуро  та
гiрко. Але зi мною гомонiв любо, навiть поцiлував на прощання:
   - Якщо залишишся живий,- сказав,- i тебе випустять  звiдси  та  захочеш
зустрiтися, шукай мене коли не в монастирi, то  на  хуторi  Липiв  Рiг.  Я
зачекаю на тебе кiлька днiв. Ти хоч i теля, але теля Боже...
   Я лишився спантеличений i наляканий отим його "якщо залишишся  живий  i
тебе випустять", розумiв, що Миля сказав цi слова не  з  злого  умислу,  а
просто так, але ж вважав становище мо? кепським. До того ж вiн виходив,  а
я залишався, знову один серед чужих людей, вiч-на-вiч  з  невiдомiстю,  не
знаючи, яку вину можуть на мне скласти. Глибоко переживав Милинi слова, що
вже й потiм, по довгому часi, до мо?? свiдомостi долинув змiст його  iнших
слiв: "Шукай мене коли не в монастирi, то на хуторi Липiв Рiг".  Виходило,
Миля не збирався вiдмолювати в монастирi грiх, як присудив йому суд  i  як
обiцявся, може, вiн i не почував грiха... Але ж вiн плакав, вiн плакав!
   Проте довго над тим я не думав, бо власний грiх без грiха стояв  передi
мною. Там, за стiнами кам'яницi,  вирувало  життя,  я  навiть  чув  стукiт
колiс, вiн тривав довго, мабуть, про?хали чумаки, везли осетрiв з Дону або
сiль з Криму, або оковиту з Ки?ва, або крам  з  Бара,  свiт  кликав  мене,
втягував у свою мирську лiйку; осетрiв везли для мене,  не  пив  оковито?,
але ?? курили, бо ? я на свiтi, так тодi думав або думало щось у менi, двi
сили  боролися  в  душi  -  сила  чистоти  й  святостi,  безгрiшностi   та
безтiлесностi, й сила речей, запахiв, пристрастей, вони бродили в жилах, у
кровi, всi спокуси свiту - про мене, сам свiт для мене, для того  й  робив
його Творець, i це не суперечило чистотi та любовi  до  нього  самого,  до
iстини. Сьогоднi  знаю,  що  все  те  су?та,  томлiння  духу,  спокушеного
мирськими принадами. Сьогоднi знаю, що все те - не про мене,  що  воно  не
найбiльший набуток,  воно  мина?  i  сво?ю  вiчно  непогамованою  жадобою,
ситiстю й п'янкiстю залиша? чорнi слiди. Ма?ш багато -  хочеш  ще  бiльше,
хоч i зна?ш, що втратиш усе. Не ма?ш нiчого - хочеш  мати,  й  дуже  часто
будь-якою цiною; тi??, найвищо? науки  -  осягнути  розумом  i  душею  все
доступне тобi, пройти повз нього з спокiйним усмiхом, знайти найвищу  суть
природи та речей, вiддзеркалених у власнiй душi так, як  ти  хочеш  (то  i
буде ?хня справжня суть), тi?? науки не осяга? майже  нiхто,  й  через  те
свiт такий жорстокий i захланний. Тодi менi здавалося, що не  хочу  навiть
найменшо? малостi, то був обман, я хотiв усього, тiльки не  признавався  в
тому собi, отож i втрачав усе, й побивався вельми, й потерпав вiд  страху,
сидячи в глухiй темрявi (клятi  мiщани  економили  на  свiчках,  магiстрат
давав один огарок на вечiр, кажуть, економлять вони й на дровах, i  в'язнi
замерзають тут узимку).
   Я думав, що, втративши кохання, втратив увесь свiт, i не знав, що це не
так. I ще одна думка, ще одна стьожка вплiталась в  усi  тi  думки,  я  то
хапався за не?, то випускав ??, я не мiг забути, що сиджу в тюрмi в  мiстi
Нiжинi. Саме це  мiсто  вiддав  цар  Петру  Толстому  i  вiддав  йому  мою
наречену, отже, вона десь тут, чую крiзь товстi стiни стукiт ??  серця,  а
вона стукоту мого серця не чу?, бо не зна?, що я близько вiд не?.  I  того
бiльше - не можу признатися, хто я, аби не завдати ?й ще однi?? муки,  аби
не побачила мене таким жалюгiдним, аби... не накликати гнiву ??  чоловiка,
адже вiн може вдати, що кара? мене  за  носачiвську  справу,  а  насправдi
покарати за мою любов. Якщо, звичайно, хтось йому  розповiв  про  те.  Яка
вона, що зараз робить, чи дума? про мене? Якби знав, що дума?,  зовсiм  би
не вiдчував болю...
   Отакого, стермосованого думками, зi зболеною душею,  з  натягненими  до
краю, до розриву струнами в нiй, мене й припровадили перед грiзний суд.  I
очолював  його...  настановлений  самим  царем  полковник  Петро  Петрович
Толстой, син та?много радника, сенатора Петра Андрiйовича Толстого, котрий
зробив царевi величезну послугу, допомiг згладити з  свiту  його  власного
сина, наступника престолу. Як довiдався потiм, значно пiзнiше, Толстой-син
не  був  надто  жорстоким,  злим,  одначе   був   понурим,   недовiрливим,
пiдступним. Вiн не знав нашого життя, наших порядкiв i знати ?х не  хотiв,
одначе гаразд знав, для чого настановлений, у  чийому  ридванi  при?хав  i
куди той ридван ма? правувати. Отож одразу потягнув руку за Хоменком, бо ж
чинив не подлуг права козацького, а подлуг царського велiння всупереч тому
праву.
   Я розглядав  його,  як  розгляда?  поранений  свого  убiйника,  в  мене
пошерхло не тiльки в ротi та горлi, а й у  грудях.  Довга  коняча  голова,
маленькi вуха, червонуватi, загнанi вглибiнь очi (мабуть,  то  моя  хвора,
вимучена уява дещо викривила його портрет). I оце вiн ? мужем мо??  Улясi!
I вона щодня слуха? його шварготiння!
   Промовляв  Петро  Толстой  по-московському,  деякi  суддi   та   писарi
намагалися дзигорiти з ним у лад, то штокали, то шокали, а що  вже  казати
про  козакiв-пiдсудних,  вони  мало  що  розумiли   й   тiльки   здивовано
витрiщувалися. Я стояв у ?хньому гуртi, ховався за спини, боявся, щоб мене
хто-небудь не впiзнав, хоч така загроза була дуже мала.
   Суд, як я вже зазначив, був поважний:  окрiм  полковника  та  полкового
суддi, два полковi осавули, i два хорунжi, i писар, i вiйт, i бурмiстр,  а
попiд стiнами стояли райцi, "мiськi слуги", та солдати з шаблями. Солдатiв
я боявся. '
   Коли дiйшла черга вiдповiдати менi, бачачи,  як  бридиться  Толстой  на
калiчену мову пiдсудкiв та писарiв, вчистив по-московському, аби показати,
що й ми не з лопуцька, а може, позасвiдоме, намагаючись викликати до  себе
прихильнiсть, либонь, певнiше останн?, ми  мало  зна?мо  себе,  в  хвилини
страху з нас вилазить щось таке, вiд чого ми вiдрiка?мося в добру  годину,
нашим розумом володi? страх, це вiн, розум, верткий, хитрий, ряту? нас, ще
й пiдказу?: це ж тобi, нам на добро, що таке мить  приниження,-  це  довге
життя, а все  iнше  -  смерть.  Московсько?  мови  навчився  в  колегiумi,
переписуючи для Москви перекладенi з грецько? на московську  стятi  книги.
Моя вiдповiдь, моя мова сподобалися Толстому, вiн пiдвiв голову  й  уважно
подивився на мене. Ми зустрiлися поглядами, i  серце  менi  затремтiло.  Я
розхвилювався страшенно, й суддi подумали що  хвилююся  за  свою  долю.  Я
перевiв погляд на стiну й натрапив на картину "Страшного суду", й  опустив
очi долу.
   Мене допитували як свiдка i яко причетного до вчинку.  Вперше  я  стояв
перед судом, i сором спопеляв мене. Коли мене запитали, що я  знаю  в  цiй
справi, я розповiв те, що бачив на власнi очi. Полковий суддя  на  початку
оповiдi перебивав мене, але полковник зупинив його й слухав уважно, тiльки
iнодi пiдохочував: "А хто бунтував найдужче?",  "Хто,  крiм  Воскобойника,
виривав хоругву, може, Пузач?" Я розумiв, що вiд мо?х  вiдповiдей  великою
мiрою залежить моя доля. Я був уже й рота розтулив, щоб  сказати  "Пузач",
або "зда?ться, Пузач", та ледве не заковтнув  язика.  Вiдчув,  що  йду  по
хисткiй кладцi, що з обох бокiв на нiй стоять люди -  пiдсуднi  козаки  та
суддi, а я посерединi, й варто менi зробити один крок у той чи той бiк, як
кладка похилиться. I стояти не можна - вона вломиться. Менi  стало  жарко,
пiт проймав мене до кiсток, непереможне бажання жити, якомога скорше вийти
звiдси змагало мене, воно диктувало менi отi малесенькi,  зовсiм  незначнi
поступки полковнику ("ну що там... власне, так воно й  було"),  але  страх
грiха, погрiшити неправдою стримували мене. Я опустив очi й сказав:
   - Того не бачив. Шванка була, галас,  короговка  гойдалася,  а  хто  ??
виривав, менi не було видко.
   По тому менi прочитали протоколи iнквiзицi? кiлькох козакiв, i в одному
було сказано, "...а коли наш писар  зслиз,  зайшлий  парубiйко  напросився
писати суплiку". Зрозумiв, що  цi  слова  можуть  згубити  мене,  злякався
страшенно, гаряча змiйка поповзла менi в грудях, i я закричав:
   - То неправда, вони присилували мене писати, погрожували побити...
   В ту мить майже вiрив у те, що сказав, я  рятувався,  я  заслонявся  од
неправдивих слiв, i вже для мене не iснувало нiчого, а тiльки - одвести од
себе погибельнi для мене слова.
   Толстой усмiхнувся й мовив:
   - Да?мо повну вiру цьому свiдченню, а тому  не  да?мо.  Хто  саме  тебе
силував писати? Я змiшався.
   - Не пам'ятаю... Дуже злякався... Всi силували.
   - Всi? Що ж, може, й так,- зауважив полковник. Усi. Всi вони  вар'ювали
й порушили закон. Щось гостре кольнуло  менi  в  грудях.  Я  зрозумiв,  що
сказав не так, що трiшки-трiшки поступився супроти правди,  й  заспокоював
себе, що неправди одна крихiтка, що мушу боронитися, проте не мiг погасити
докорiв сумлiння. Хто зна?, яка дрiбка може  переважити  на  тих  терезах,
дрiбка землi чи  дрiбка  свинцю,  порохнi  чи  пороху...  Поклав  собi  не
втручатися  нi  в  що,  i  ось  втрутився,  нехай  з  приневолi,  i  тепер
шкодуватиму, мучитимусь. Я вже був не таким, як учора, як сьогоднi вранцi,
коли заходив  сюди,  помiняв  свою  сутнiсть,  помiняв  ледь-ледь,  одначе
притемнив щось у собi i в  сво?му  життi.  Докази  на  свою  правоту  були
непереконливi, ?диний доказ, який був за мене, це - хочу жити, мушу  жити.
Ним  заслоняються  мiльйони  людей,  i  тисячi  тисяч  караються  ним.  Не
переконувало мене й те, що я посвiдчив на користь закону, бо й не знав  до
кiнця, що таке закон, адже  козаки,  надто  один  з  них,  Чепiга,  вельми
напирали на те, що вони чинили за законом, який пiшов ще од гетьмана Хмеля
й од ?хнiх батькiв. Так воно чи нi, я не знав. Цьому  нас  у  Академi?  не
вчили, ми взагалi жили у якомусь iншому свiтi,  вiдгородженому  вiд  свiту
широкого, у нас був свiй маленький суд, сво? зацiкавлення, сво?  думки  та
судження, якi рiшуче не збiгалися  з  тими,  що  з  ними  зустрiвся  нинi.
Либонь, нас навмисне тримали в тому незнаннi?  Боялися,  що  ми  принесемо
борiння й пристрастi в Академiю, де панували Божi iстини та книжнi знання?
Нашi отцi хотiли уберегти нас вiд свiтських лих?  Глухим  гомоном  до  нас
долiтало, що ранiще було не так, що тодi козаки в Академiю йшли  просто  з
Сiчi Запорозько?, а колегiанти - на Сiч. Тепер вже нема? Сiчi, нам казали,
що вона повстала проти  волi  царсько?,  отже,  й  Божо?,  i  за  те  була
згладжена з нашо? землi. Про те було небезпечно говорити, й ми, спуде?, не
говорили.
   Усе це осягнув не одразу, не в ту мить, не перед судом,  а  пiзнiше.  I
мучився, й дорiкав собi, бо ж розумiв, що душа моя не тiльки з свiтла, а й
з тiней, що дух мiй не вита? в небесах, а  стелеться  по  землi,  я  читав
"Блаженнi нищi духом" i не мiг  нiчого  зрозумiти,  бо  ж  "Блаженнi  нищi
духом, яко ваше ? царство небесне, блаженнi плачучi,  яко  тi?  утiшаться,
блаженнi жадаючi й прагнучi правди... Радуйтесь  i  веселiтесь,  яко  мзда
ваша велика на небесах". Отож хто я за цi?ю заповiддю, на  що  заслуговую?
Покаюся й заслужу прощення? Не заслужу нiколи; я той, хто жадав  правди  й
не мiг ?? вiдстояти до кiнця, чи грiшник, що плаче? Сього не знав нi тодi,
нi пiзнiше. Тодi, повторюю, тiльки рятувався й майже не думав  нi  про  що
iнше, хоч все те бринiло в менi, глибоко-глибоко, вiдав  про  нього,  воно
борсалося, потоплене хвилями страху й нерiшучостi.
   Ми  всi  сущi  увесь  вiк  борса?мося  в  хвилях.  Бо  й  сам   гетьман
Скоропадський одступився од сво?х козакiв  i  написав  у  Пiтер  Головкiну
(наперед знаючи,  що  Головкiн  розповiсть  царевi),  буцiмто  носачiвськi
козаки не тiльки безчестили полкового осавула, а й заповзялися його вбити,
i той вирятувався завдяки сприятливо? випадковостi. А  цього  не  було,  я
тому найперший свiдок. Нехай неправда та  страх  сильних  свiту  цього  не
будуть нам прикладом у життi!
   Шiсть днiв я просидiв у секвестрi, а на сьомий мене випустили. Бурмiстр
зачитав присуд, з нього я зрозумiв, що годен бути  покараний  п'ятдесятьма
ординарними ударами плiттю, але суд, на молодi лiта респект  маючи,  милу?
Мартина Рибку й зарiка? надалi жити правдою та випуска?  його  на  волю  з
тим, щоб вiн негайно полишив мiсто  Нiжин  i  бiльше  нiколи  в  нього  не
вступав.
   I я одразу од ворiт секвестру налiг на ноги,  неначе  за  мною  гналися
"мiськi слуги". Сам не знав, чому так поспiшаю,  мабуть,  менi  просто  не
хотiлося залишатися в мiстi, де зазнав стiльки  прикростей,  де  мою  душу
пом'ято й поламано, де втратив щось таке, без чого змалiв сам, де...  живе
одiбране в мене кохання. Менi страшенно хотiлося побачити Улясю, хоча б на
мить, хоча б кра?чком ока, одначе знав, що це  неможливо,  й  поспiшав  до
мiсько? брами. Я зазнав велико? кривди,  похитнувся  в  сво?х  думках,  бо
побачив ще раз, що в свiтi несправедливостi не менше, а  може,  й  бiльше,
нiж справедливостi. Що ??  множить,  чому  Бог  допуска?  ???  Чому  добро
невiддiльне вiд зла, одне народжу? iнше, одне маску?ться пiд друге,  часом
?х вельми важко розпiзнати? У свiтi мало б неподiльно  панувати  добро,  а
воно нiтиться перед злом. Мабуть, якби було тiльки добро, всi люди стали б
нiякi, в боротьбi зi злом вони загартовують душi, стають смiливi та  дужi.
Я ось не втримався... Поступився перед злом. Я навiть гаразд не впевнений,
чи поступився. Звичайно, поступився. I  тепер  мене  палить  несосвiтенний
сором. Мав себе за найпоряднiшу людину й не вистояв. Яка ганьба!
   Гаряче молився, запевняв себе, що бiльше не  зiйду  з  правдиво?  путi,
чого б це менi не коштувало. Боявся,  що  мiй  вчинок  залишиться  в  мо?й
пам'ятi на все життя, вiн вже надломив  у  менi  крихiтку  того  ясного  й
чистого, з чим жив, з чим вийшов на велелюдне перехрестя. А все через  те,
що  в  свiтi  так  багато  зла,  багато  неправди,  вiн   влаштований   за
неправдивими законами.
   "Зупинися!" - сказав i справдi  став  посеред  дороги.  Я  збагнув,  що
зайшов дуже далеко й по такiй путi нi до чого доброго не  прийду.  Це  ми,
люди, множимо неправду, нам мало того, що  створив  для  нас  Господь,  ми
прагнемо плодiв грiховних, вважаючи, що там солодощiв бiльше, нiж в плодах
чистих. Свiт влаштований праведно й досконало, он як милують  одне  одного
дво? диких голубiв  на  берестi  й  маленький  синенький  метелик  трiпоче
крильцями над пiзньою квiткою. Всi вони живуть  за  Божими  законами,  всi
вони в свiтi, як на великiй гарнiй  картинi,  де  все  до  мiсця,  де  все
доречно: звiрi, птахи, дерева, квiти, трави. Великий i ясний  свiт  -  для
нас усiх, це ми захопили його й  нав'язу?мо  всьому  сущому  сво?  закони,
намага?мося пiдкорити собi все, ще й однi пiдгинають пiд себе  iнших.  Хто
дав нам таке право, чому ми не розумi?мо, що живемо не по правдi?
   Мене мучила  спрага.  Неподалiк  вiд  дороги  виднiвся  хутiрець,  i  я
завернув туди. Хутiрець був не багатий i не бiдний: чимала  хата,  рублена
комора, хлiв i стодола, а також  повiтка  для  воза,  саней  та  всiлякого
реманенту. Все це - в кружок довкола двору, в кiнцi якого - перелаз, а  за
ним садок. Кiлька груш i яблунь росло бiля хати понад самою  дорогою,  пiд
однi?ю яблунею бiлiли в  травi  яблука-падалицi,  пiзнi,  останнi  яблука.
Колодязь стояв бiля дороги, так що воду можна було брати i з двору,  i  од
дороги, великий, окований залiзними обручами цебер прип'ято  до  залiзного
гака, вбитого в зруб. Попiд хутором з правого боку пролiг  неглибокий  яр,
по  дну  якого  в  осоках  хлюпотiла  рiчечка.  Чималенький  табун   гусей
вiдпочивав на березi.
   Хутiрець ще зоддалiк принадив менi зiр, я не  мiг  одiрвати  вiд  нього
очей. Чарiвне мiсце, яких так багато на нашiй землi, де тиша,  де  спокiй,
де праця й спочинок, де нема? су?ти, захланностi, жадоби.
   Бiля ворiт стояв дiд у  солом'яному  брилi,  в  полотнянiй  сорочцi,  в
новеньких личаках, мабуть, вiн помiтив мене давно  й  пiдiйшов  до  ворiт,
тримав дашком долоню, дивився на мене - бо було йому проти  сонця.  Очi  в
старого вицвiлi, добрi, спокiйнi, обличчя в зморшках, не вельми засмагле,-
з чого я зробив висновок, що старий у полi не працю?, порядку? на подвiр'?
або догляда? пасiку.
   Я  привiтався,  попросив  дозволу  напитися.  Старий  оддав   добридня,
повернув голову, гукнув:
   - Галю, винеси чоловiковi напитися.
   Вiн не запитав мене - хто такий i куди йду: захочу,  розповiм  сам,  не
приглядався до мене пильно, стояв i дивився  на  дорогу,  на  рiчечку,  на
гусей, якi враз чомусь  загелготiли,  схопилися  й  шугонули  на  воду  та
хлюпалися там. З сiней вийшла  дiвчина  лiт  вiсiмнадцяти-дев'ятнадцяти  -
висока, кругловида, величаво-красива й величаво-спокiйна, впевнена в сво?й
досконалостi та красi.
   Я витягнув цебер - краплi зривалися з мокрого,  позеленiлого  дерева  й
звучно кльокали в  прохолоднiй  глибинi,  цебер  iшов  легко,  вишмульгана
долонями тичина лопотiла в мо?х  руках.  Я  стояв  по  цей  бiк  колодязя,
дiвчина - по той, вона мовчки подала менi липовий корячок. Смачно кльокали
на днi колодязя краплi, смачно ярiли проти сонця  повнi  червонi  губи,  i
червоний калиновий квiт  вишито?  сорочки  високо  здiймали  повнi  груди.
Соромливий за вдачею, не мiг вiдвести очей вiд дiвчини. Вихований майже  в
схимi, розумiв, що це грiшно, й нiчого не мiг з собою  вдiяти.  Тiльки  на
мить, чомусь тiльки на мить подумав про Улясю, а далi  мене  знову  оповив
чар, оповила мана - такою довершеною, земною i неземною була ця краса,  що
я замилувався нею. Нi, не зовсiм безгрiшним було оте мо? споглядання, менi
подумалося, що найкраще звiкувати  вiк  ось  на  такому  хуторi  з  отакою
дiвчиною, либонь, це найбiльше, що може подарувати людинi доля. Я  не  мав
на мислi себе, я мовби вiдсторонився вiд самого себе, але не зовсiм.
   Либонь, холодна кринична вода трохи остудила  мою  душу,  а  може,  очi
дiвчини, голубi, неймовiрно гарнi, спокiйнi, вона тiльки раз ковзнула ними
по менi й одвела ?х байдужно, i ??  повнi  соковитi  губи  усмiхнулися  не
менi, а степовi, полуденному сонцю, гусям,  а  може,  й  ще  комусь,  кого
сподiвалися ближчим часом побачити бiля цього колодязя. Либонь, ця солодка
кринична вода вабила не одного козака? Я  й  сам  розумiв:  такий,  як  я,
парубок - не пiд ?? мислi. Бачив сво?  вiдображення  в  цебрi  -  змарнiле
обличчя, великий лоб, великий нiс, ледь викривленi, чого  майже  нiхто  не
помiча?, губи (чи не вiд того я трохи шепелявлю, надто коли  розхвилююся).
Обтрiпаний i обiрваний, з  торбою,  у  якiй  псалтир,  зшиток  з  власними
вiршами, до якого я не доторкався вже кiлька мiсяцiв, пара брудно? бiлизни
(треба буде стати десь бiля рiчки та попрати, звичайно, не тут, а деiнде),
гребiнець, маленька iконка з святим Iваном,  мо?м  покровителем.  I  бачив
перед собою красуню, байдужу, величаву, неприступну. Вона  ще  довго-довго
стояла перед мо?ми очима,  я  йшов  по  дорозi,  i  ??  образ  гойдався  в
осiнньому маревi, то зливаючись  з  образом  Улясi,  то  роз'?днуючись.  I
ступала  вона  навстрiч  менi,  усмiхалася  ласкавою  усмiшкою,  променила
голубими очима. Бо ж то не босими ногами розбивав я пилюку,  а  розбив  ??
мiй кiнь кованими копитами, i я коршаком злетiв  з  коня,  аж  майнули  за
плечима, неначе крила, закаврашi червоного  жупана,  й  брязнула  об  зруб
срiбними надiлками  шаблюка,  й  на  грайливе  Галине  (Улясине)  "Доброго
здоров'я пивши", я смiливо та задьористо вiдказав:  "Чорняву  любивши",  й
нашi погляди зустрiлися, й ми сказали одне одному очима все те, що  можуть
сказати парубок та дiвчина.
   Нинi ж на байдуже Галине  "Доброго  здоров'я  пивши"  я  ледве  вичавив
"Дякую" i опустив погляд.
   Галя пiшла,  плавне  погойдуючи  станом,  ступила  на  ганок  i  звiдти
подивилася не на мене, а знову на дорогу, яка  гойдалася  в  маревi.  I  я
чомусь подивився на дорогу, по нiй верхи, перекинувши ноги на один бiк, на
гнiдiй неосiдланiй кобилi ?хав якийсь дядько, за  ним,  далеко  вiдставши,
пiднiмало копитцями порохню гнiде лоша. Кобила  iнодi  оглядалася,  дядько
дрiмав, розморений спекою.
   I в цю  мить  я  зрозумiв,  що  захоплення  красою  цi??  дiвчини  було
хвилинним, випадковим, що на другу любов я вже нездатен.
   - Вiзьми на дорогу, остудиш душу,- почув я за сво?ю спиною й  очутився.
Дiд тримав у пiдрешiтку з десяток яблук-падалиць. Я висипав  ?х  у  торбу,
подякував i пiшов. Лишав  за  спиною  щось  голубливе,  тихе  й  ступав  у
невiдомiсть, пропалену до дна спекотним, що  бува?  рiдко  осiнньо?  пори,
сонцем. Я мовби одривав  душу  од  чогось,  i  на  нiй  лишалися  ранки  й
проступала кров.
   Не знаю, яким чином всi тi думки, все, що сталося зi  мною  за  останнi
кiлька днiв, вплинуло на рiшення,  яке  прийняв  на  перехрестi  дорiг  за
Нiжином,- я повернув на Липiв  Рiг.  Зовсiм  недавно  не  збирався  бiльше
зустрiчатися з Милею. Не вельми довiряв йому, трохи боявся  його,  врештi,
мiй розум пiдказував менi, що з ним потраплятиму з халепи  в  халепу,  але
таки повернув на ту дорогу. Мабуть, мене  надто  пригнiчувала  самотнiсть,
яку почував пiсля зустрiчi з байдужою красунею на хуторi.
   Чому пiшов одразу на хутiр Липiв Рiг, а не в  монастир,  куди  спочатку
мав податися Миля, не знаю. Може, через  те,  що  до  Липового  Рогу  було
значно ближче, вiн лежав побiля дороги, а монастир - з того боку мiста,  а
може, й не сподiвався побачити Милю в монастирi, щось менi пiдказувало, що
його там нема?. Не тулився, не лiпився вiн в мо?й уявi до монастиря, та  й
сказав якось так, що одразу запанував Липiв Рiг. Через те  й  поклав  собi
навiдатись на хутiр i, якщо там Пилипа нема?, до монастиря  не  йти  -  не
тривожити його, не спокушати сво?ю з'явою - нехай вiдмолю?  свiй  грiх.  Я
вже знав, яка то спокуслива рiч  дорога.  Дорога  -  то  завжди  втома,  й
безхарчiв'я, i непевнiсть, i невiдомiсть  попереду,  й  небезпека,  але  й
воля. Людинi нiде не бува? добре, нi вдома,  нi  в  дорозi,  але  ?  люди,
створенi для домiвки, а ? для дороги. Ще не мiг достеменно сказати - я для
дороги чи для села або мiста, але Миля - то вже напевно для  дороги.  Воля
дороги особлива, нiтрохи не схожа на волю одинокого хуторянина  в  лiсових
нетрях чи багатiя в  мiстi,  й  той  i  той  у  неволi  багатства,  страху
збiднiти, погорiти, бути пограбованим владою, солдатами; воля  дороги,  це
воля, покраяна на кусники,  в  нiй  ?  кусники  застрашливi,  тяжкi,  а  ?
безпечнi, безмрiйнi, не пригiрченi нiчим, окрiм власно? печалi. Люди,  якi
спiзнали безмежжя дорiг, з прижмуром, зверхньо ставляться  до  сиднiв,  до
мужикiв i завжди кплять з них. Саме таким i був Миля.
   Я знайшов Милю в млинах за Липовим Рогом. Там стояло два вiтряки,  один
старий, похилений, здавалося, вiн надсилу маха? крилами й ось-ось упаде, i
другий, фундований недавно - новий. Бiля млинiв при рiвчаку  стояли  вози,
воловi й кiннi, з зерном i мливом. Миля носив мiшки. Носив завзято, по два
зразу, спочатку клав на плечi один  мiшок,  далi  поверх  нього  другий  i
пiдтюпця збiгав по млинових сходах на другий палуб - новий млин був о двох
палубах. Униз також нiс повнi мiшки  -  вже  з  мливом,  тримаючи  ?х  пiд
пахвами, як кабанцiв. Обличчя Милi вмив пiт, голi плечi й  спина  блищали.
Побачивши мене, вiн ощирив щербатого рота (два зуби йому вибито в  якомусь
заморському шинковi), що мало означати усмiшку, й сказав:
   - Полеж отамо пiд кущиком, я розвантажу воза. Я лiг пiд розкiшним кущем
глоду, на якому виблискували тугi бубочки рожевих плодiв, а  Миля  й  далi
пиряв мiшки. Розвантаживши  глибокого  воза  i  навантаживши  iншого,  вiн
пiдiйшов i повалився бiля мене на притоптану траву.
   - Шабаш. Четвертий день лоба грiю. На галерi так не прiв.
   - Четвертий день? - здивувався я.- То ти зовсiм не ходив у  монастир?..
Поклявся на святому ?вангелi?...
   - Сховай, Мартине, грiх у мiх. Був я там.  Монастир  гнидявий,  жодного
путнього монаха нема?, слимаки, гриби збирають та на базар носять, з  того
й живуть. Багато на грибах заробиш? Нащо ?м зайвий рот? Мишi й тi з голоду
порозбiгалися. А трапезна, а келi?! Один i?ромонах взяв мене в свою келiю.
I мучився, бiдолаха, три ночi. Ти зна?ш, як я хропу. Коли я його  полишав,
вiн менi трохи руку не поцiлував.- Миля зареготав.- Там, у торбi, папiр  з
одпущенням всiх грiхiв, прочита?ш. А ратушнi суддi нехай  пiдуть  туди  та
поспасаються самi.
   Мабуть,  Миля  казав  неправду,  ще  й  казав  трохи  святотатно,  i  я
запечалився й пробурмотiв щось таке, що спасатися можна  всюди,  що  менше
житт?вих розкошiв, то легше вимолити прощення, й що суддi - на те  вони  й
суддi, вони хотiли порятувати його душу. Миля одказав, що вiн розкаявся й,
коли  сказати  правду,  вко?в  усе  те,  тобто  написав  нечистому  листа,
мертвецьки п'яним, отже, в непам'ятi, й грiх невеликий.
   У його очах свiтилися щирiсть i якась дивовижна  на?внiсть,  яку  можна
побачити тiльки в дiтей. Вiн пахнув  свiжим  мливом  (нiщо  так  гарно  не
пахне, як свiже мливо, його запах житт?дайний, м'який, вiн ввiбрав у  себе
все - пах землi, колосся, неба, дощiв), потом, вiд нього  повiвало  силою,
впевненiстю,  нелукавством.  Здавалося,  таку  людину  грiшно  й   страшно
скривдити, а  отже,  як  переконався  я  потiм,  саме  його  найчастiше  й
намагалися скривдити (пожаковати на  ньому).  Власне,  приклад  того  було
подано за кiлька хвилин.
   Пилип попросив, щоб мельник розрахувався з ним,  нагадавши  домову,  що
працюватиме, скiльки сам захоче, одначе мельник  почав  м'ятися,  збавляти
цiну, божитися, що при ньому нема? грошей, що всi грошi кум повiз у  село,
й тодi Миля ухопив дишель старого млина, яким вiтряк повертають до  вiтру,
й сказав, що зараз перекине його. Вiтряк погрозливо заскрипiв  загойдався,
й мельник побiг до млина та винiс грошi. Миля обтрусив обметицю з  сорочки
та кунтуша, що висiли на поручнi млина,  одягнувся,  грошi  до  кишенi  не
ховав, тримав ?х у кулацi.
   - Ось i знову ми з тобою, Мартине, багатi?,- сказав  вiн.  Раптом  його
обличчя пересмикнулося, очi люто зблиснули.- Вони  менi  кажуть:  вiдбудеш
рiк церковно? iнфими й пiдеш до вiтця та неньки.  А  хоч  запитали,  кнурi
годованi, ? в мене вiтець та ненька?.. Нехай тiльки хтось iз них трапиться
на мо?й путi...
   Я аж сахнувся вiд нього. Здивувався, що Миля не забув судiв i що в його
серцi може спалахнути отакий гнiв. Виходило, що Миля не такий,  як  я  про
нього думав, i його ще потрiбно спасати й  спасати.  I  водночас  вiдчував
якусь його правоту й хотiлося менi... трiшки-трiшки бути схожим на нього.
   Миля перекинув торбу з одного плеча на iнше, подивився  на  гайвороння,
яке клубочило далеко над лiсом. Там стояв чорний вир,  а  птахи  летiли  й
летiли, тягнулись з усiх бокiв, де вони тiльки й бралися, хто ?х сповiщав,
що там ?хня збiрня, ?хня вороняча складка й що там для чогось мають бути.
   - Скоро осiнь,- сказав Пилип.- Пора нам повертати  у  кра?  пiвденнiшi.
Пiдемо на Полтавщину, Гадяччину... Я ще в тамтешнiх монастирях не бував.
   За всi кiлькамiсячнi мандри ми навiдали два чи  три  жiночi  монастирi,
але Улити не знайшли, й нiхто не чув про не?.  Менi  чомусь  здалося,  що,
може. Миля вигадав собi сестру, аби не було так сумно та одиноко  в  свiтi
та щоб виправдати сво? мандри. Одначе йому нiчого не сказав.

   * * *

   Ми йшли весь  день,  йшли  швидко,  без  перепочинку,-  хилиталися  двi
мовчазнi постатi на дорозi, одна велика, крутоплеча, важка,  друга  тонка,
ламка, й нас застала нiч, i ми звернули з дороги в долинку, що манячила  в
сизiй вечiрнiй iмлi.  Пiдiйшли  до  густих  кущiв,  якi  пiдковою  облягли
невеличку галявинку, й поклали сво? торби. Почали розглядатися й помiтили,
що мiсце вже столочене до нас, тут хтось перепочивав. Чорнiло згарище  вiд
багаття, валялися головешки, великi кiстки, ще  не  обмитi  дощами,  якесь
шмаття, пошарпане майже на нитки, не стерте, не потрухле вiд  старостi,  а
дороге й нове, таки пошарпане, в  одному  мiсцi  земля  була  порита:  там
борюкалися або билися. Мiсце було непевне, навiть на недосвiдчене око: тут
зупинялася злодiйська ватага. Я поглянув на Милю й побачив, що  вiн  також
розгадав усе, але я мовчав, поклавшись на  свого  старшого  товариша.  Вiн
почав розв'язувати торбу, далi кинув:
   - Вiзьми казанок, там у ярку повинна бути копаночка.
   Я взяв казанок, постояв у роздумi. "Ще один шлях  до  iстини",-  думав,
розглядаючи злодiйське мiсце. Тiльки  до  яко??  Цi  люди  самi  стали  на
злодiйську стежку чи ?х на не? штовхнули? I хто вибира?: людина свiй  шлях
чи шлях людину? Мiг би я пiти по такому шляху?
   Став перед невiдомiстю, бо не був упевнений, що свiй шлях  вибрав  сам.
Життя котило мене й несло, як несе втомленого плавця дужа рiка.
   Знав, що мушу опиратися, мушу шукати якогось берега, й не знав, де  той
берег, та й не хотiв його шукати. Я розумiв усiх тих миркачiв,  мандрiвних
дякiв i просто волоцюг, якi валасаються по свiту, самi не знаючи для чого.
А може, й знають... Може, оце мандрування по свiту з його  голодною  волею
та небезпеками i ? саме життя, його мета? Бо що ж iще?
   Я принiс води, Миля вкинув туди двi в'яленi рибини, цибулину й поставив
казанок до вогню. Незабаром юшка була готова, ми повечеряли й полягали пiд
кущем. Засинаючи, я почув, як щось мовби обмацу? мене, напiврозплющив  очi
й побачив, що то Миля вкрив мене сво?м кунтушем. Менi одразу стало тепло й
дуже гарно, i я заснув.
   Менi знову снився той самий дивний сон,  тiльки  з  невеликою  одмiною:
неначе я стою на сво?му подвiр'? i раптом чую перестрашений кiркот  пiвня,
повертаю голову i бачу, що з-за сусiдсько? клунi виплива? птах,  i  якийсь
вiн дивний, бо не летить, а мовби  пливе,  й  пливе  стiйма,  розпростерши
крила, грудьми та дзьобом до мене. Вiн росте й росте, ста? в пiв людського
зросту й отако пливе на мене та повз мене, розпростерши нерухомi крила  та
розпустивши хвiст, i враз помiчаю, що в нього не  дзьоб,  а  губи,  i  вся
голова жiноча, й тулуб у жiночому убраннi, одначе внизу не ноги,  а  лапи,
вони хижо скрюченi й зведеш для хапка. А обличчя - жiнки - Улянине, тiльки
чомусь недобре, холодне.  Я  хоч  i  злякався,  кинувся  до  не?:  "Улясю,
Улясю",- гукаю. Улясине обличчя лишилося нерухомим, тiльки губи  ледь-ледь
здригнулися й прошепотiли: "Я ще прилечу", i вона вiдпливла за верби.
   Пробудився стривожений. Було ще темно, тiльки на сходi  ледь  рожевiло,
посеред неба яснiв мiсяць, зелений, у колах, ще й погойдувався з  боку  на
бiк. Хотiв розбудити Милю, й не одважився. Що йому скажу? Що менi знову  й
знову сниться дивна жiнка-птах? Що цей сон менi щось вiщу?? Миля  подума?,
що я натякаю на Каську, й розсердиться. Вiн уже й так мав прикрiсть  через
жiнку. Спершу подумав, що  з  Улясею  щось  сталося.  А  потiм  моя  думка
перемiнилася, i враз рiшуче подумав, що обов'язково зустрiнуся  з  нею.  З
чого виникло це переконання - не знаю, одначе надалi вiдав напевне: куди б
не йшов, де б не бував - свiт, дорога приведуть мене до Улясi.
   Мабуть, це було закляте мiсце. Вранцi мене почала трусити лихоманка,  а
далi кинуло в жар. Ледве дибав за Пилипом,  перед  мо?ми  очима  гойдалися
червонi кола, врештi я сiв просто на дорогу. Почував  несосвiтенну  втому,
мене морив липкий, ламкий сон, i болiло все тiло. Йти бiльше не мiг.  Тодi
Миля взяв мене на руки й понiс.
   Я прийшов до тями у якiйсь хатi, лежав на соломi, застеленiй  рядниною,
вкритий лiжником, а бiля мене сидiв Пилип i пильно дивився на мене.
   - Ти диви, не загнувся,- сказав вiн.
   Менi стало неймовiрно тужно та важко, i я вiдвернувся. Одначе  невдовзi
зрозумiв, що  в  такий  спосiб  Миля  виявив  свою  стурбованiсть,  iнакше
спiвчувати вiн просто не вмiв.
   Вiн доглядав мене надзвичайно дбайливо, напував - силуючи - узваром  та
якимись травами, носив стiльниковий мед, яблука, грушi, примушував ?сти, а
коли я не ?в, сердився й  обзивав  слимаком,  пiдрясником.  Потiм  бiг  на
роботу, по жнивах скрiзь були потрiбнi молотники, й вiн молотив збiжжя  по
токах багатих господарiв. Вiн десь дiстав цiпа з бичем, у руку  завтовшки,
й, коли я почав виходити з хати, з усi?? гупотняви,  яка  стояла  в  селi,
вирiзняв глухi, важкi, схожi на гарматнi пострiли удари Милиного  цiпа.  Я
нетерпляче чекав на Милю, а коли вiн приходив, вiдповiдав  на  його  грубi
жарти такими ж грубими жартами, а в душi щось щемно  млiло  й  розтiкалося
при?мним теплом по тiлу. Розумiв, що став Милi близькою  людиною,  але  не
знаходив розгаду, за вiщо вiн любить мене, вже ж не з  мало?  користi,  що
забере в мене зароблений на  требах  грiш,  адже  може  заробити  вп'ятеро
бiльше, й заробля?, й мав би вибрати товариша по сво?й вдачi, а от  вибрав
мене.  Закрайками  мислi  я  здогадувався,   що   вiн   загляда?   в   мою
неперекаламучену душу, сподiва?ться там щось побачити - може, якийсь  свiй
спомин, якiсь загубленi малюнки дитинства, знаходить чисту молитву  й  хоч
трошки спаса?ться бiля не?. Отже, я теж потрiбний йому. Хоча  б  молитвою,
вiрою в Бога. Нiчого iншого привабливого в менi не було. Я вiрив  у  свiт,
що вiн компонований Творцем досконало й що треба жити  за  тими  законами,
якi iснують, треба стiйко переносити нещастя,  прощати  ворогам  кривди  й
врештi настане час, коли Бог помiтить те й винагородить. Чим винагородить?
Ще бiльшою вiрою. Душевною благодаттю. Вiн вже винагороджу? приязню Пилипа
Милi. Нинi свiт тiльки випробову? мене, i мене,  й  Милю  (вiн  випробову?
увесь вiк), i з мо?ю допомогою Миля легше уникне спокус та наробить  менше
грiхiв. У свiтi багато кривди, багато неправди, я боюся про  це  думати  й
думаю все бiльше й  бiльше,  то  ж  дай  Боже  сили,  крiпостi  духу,  щоб
вистояти, не впасти в грiх. Вiн ходить довкола мене на котячих лапах,  вiн
одяга? личину урядовцiв, але я  повинен  терпiти.  Так  мене  вчили  святi
лаврськi  отцi,  бiля  яких  дуже  часто  спасався  i  яким  вельми  любив
прислужувати. Для  Милi  Бог  -  далеко-далеко,  вiн  не  вiрить,  що  Бог
повсякчас втруча?ться в Милинi сфери, не вiрить Миля, що Божими заповiдями
керуються всi тi, хто так погано уряду?, i тi, кого наслав  у  нашi  землi
цар. Може, Бог покара? ?х потiм? Всi цi запитання тривожать мене, руйнують
спокiй душi. Я од них утiкаю, я захищаюся од них вiрою,- адже вона - понад
усе, вона включа? в себе сам свiт, як частку свою. З вiрою ми пряму?мо  до
безсмертя. Одначе сама наша путь тяжка, ми не можемо ухилитися вiд  усього
того, що чату? на нiй. Ми - смертнi й мимоволi розмiню?мо золото безсмертя
на тисячi мiдякiв життя, й тiльки в кiнцi бачимо, що тi  мiдяки  не  вартi
нiчого. Одначе в нас одбирають золото. В мене одiбрали золото любовi, i  я
не можу з тим примиритися. I в цьому, либонь, я не подолаю себе нiколи.
   Я хворiв довго й мав час подумати, одначе  нiчого  нового  не  надумав,
вирiшивши й далi уникати спокус та не боротися зi стихiями життя.  Одначе,
як виявилося, нашi бажання вiд нас не залежать.
   У кiнцi мiсяця жовтня, одразу пiсля друго? Покрови, ми прибилися в село
Комишня, а правильнiше, нас просто туди прибило, ми попали пiд таку зливу,
яко? я ще нiколи не бачив. Громи не гули,  а  трiщали,  били  понад  самою
головою,  блискавиця  в'язала  смертельнi  зашморги  перед  самими  нашими
обличчями, ми брели по колiна в водi,  яка  несла  жовте  й  чорне  листя,
палiччя, солому, а на одному з горбiв вода понесла вулики, й вони котилися
вдiл, у рiв, у рови перетворилися й вулицi села. Я часто хрестився, бiг за
Милею, який iшов попереду, тримаючи в однiй руцi чоботи, в другiй лiщинову
палицю,  якою  промацував  дорогу.  Стояла  сутiнь,  хоч  було  тiльки  за
полудень. Ми попросилися до першо?-лiпшо? хати, й нас впустили. Дали борщу
гарячого  (а  Милi  ще  й  корячок  горiлки),  й  там  ми  обсушилися   та
переночували.
   Мабуть, то був злий кпин долi або й пiдступи нечистого, що нас там  так
гарно прийняли й що напочатку все гарно для нас складалося. Я потiм  часто
думав про те, як один випадок може визначити всю твою долю. Адже звiдти, з
тих днiв - усi мо? новi рахуби, всi злигоднi, пiднесення й падiння, й  те,
ким та яким я став, i думи, аж по сьогоднi, також беруть  початок  звiдти.
То був берег, вiд якого багато разiв вiдпливав i  до  якого  багато  разiв
вертався, бiля якого потопав i на якому рятувався, на якому  спiзнав  усе,
що може спiзнати в круту годину людина.
   А розпочалося все просто, й нiщо не вiщувало нiяких прикростей. Та вони
й з'явилися не одразу, а  по  якомусь  часовi,  як  приходить  повiнь  вiд
великих снiгiв.
   Вранцi стояв туман, а потiм  вiн  розвiявся,  й  засяяло  сонце,  земля
запарувала, наче напровеснi. Це був один з небагатьох  для  пiзньо?  осенi
теплих днiв, у якi особливо не  хочеться  думати  про  зиму,  снiги,  лютi
морози, надто таким людям, як ми. Зима мене лякала, особливо я боявся  ??,
бо ж не знав, як i де ?? переживемо. Ми з Пилипом вже мали в запасi  трохи
грошей, але потрiбно було приробити ще. Грошi я тримав при собi,  i  Пилип
поклявся святим Миколою (чомусь визнавав з апостолiв тiльки його),  що  не
забере ?х у мене на горiлку. Отож одразу почали шукати роботи, а вона сама
чекала на нас. Комишнянський вiйт Федiр Дирда почав годити  нас  за  добру
платню на сторожу, ми охоче погодилися. Робота  -  легка,  й  ми  спочатку
подивували, що нiхто не став на не?, дiзналися про все пiзнiше.
   У кiнцi села стояв загороджений новеньким тином, у  який  врубано  дво?
ворiт - два ви?зди,- чималий пляц поля, а на ньому -  недавно  поставлена,
хоч i не нова, звiдкiлясь перевезена, комора й лежало кiлька куп деревини,
добрячо? деревини, на хату. Комору, а в  нiй  збiжжя,  а  також  дерево  й
припоручив нам стерегти вiйт. Вiн не сказав,  чий  у  коморi  хлiб  i  чи?
дерево, але суворо наказав пильнувати,  нiкого  не  пускати  й  виконувати
велiння тiльки його, Дирди, та городового отамана Трохима Гречаного. Також
сказав, що надiшле нам у помiч ще двох сторожiв.
   Комора мала чималенький навiс, ми заставили його з одного боку дубовими
та сосновими обаполами, наносили соломи, й вийшло затишне зручне кубло,  в
якому здебiльшого й товклися, одсипалися пiсля мандрiв,  ?сти  нам  носила
якась жiнка, вже немолода, синьогуба,  з  лиша?м  на  бородi,  мовчазна  й
пiсна, неначе монашка. З нами майже не розмовляла, здавалося, вона нiма. А
в селi щось дiялося, щось чинилося, тiльки ми  не  знали  що.  По  вулицях
походжали   козаки,   вони   тримали   в   руках   кiлки,    ?хнi    кире?
вiдстовбурчувалися з лiвого боку, неважко було здогадатися, що там  шаблi.
Козаки сходилися в гурти, жваво гомонiли, розходилися по хатах й  виходили
знову, бiгали з двору в двiр жiнки, також в стро? хоч i не святковому, але
й не буденному. Одначе, якщо я або Пилип наближався до якогось гурту,  всi
замовкали, поглядали в наш бiк пiдозрiливе. Сказати правду, нас все те  не
вельми обходило, ми вже намандрувалися й набачилися всього.
   Вартували ми вдвох чотири днi, а на п'ятий прийшов у допомогу  ще  один
вартiвничий  -  Петро  Красюк,-  пiдсусiдок  сотенного  хорунжого   Семена
Передерi?нка,- тiльки його й змiг погодити вiйт. Який то сторож з Красюка,
ми побачили одразу,- вiн шкандибав на обидвi ноги, й  не  мав  пальцiв  на
правiй руцi - ноги й руку одморозив у хурi,- ще й  шепелявив,  так  що  ми
довго не  розумiли,  що  вiн  говорить.  Всенький  день  Красюк  спав  пiд
пiддашшям комори, а на нiч вшивався додому.
   Незабаром ми довiдалися, що й од кого  стережемо,  й  чому  пану?  таке
пiднесення в селi, й чому нiхто не годиться в сторожi.
   Чимало лiт сидiв на багатому гадяцькому полковому урядi  зять  гетьмана
Скоропадського, полковник Iван Чарняш, благоденствував i багатiв,  попивав
улюблену тернiвку, множив статки. Нi розумний, нi дурний,  нi  добрий,  нi
злий, але завидющий та жадiбний, грiб усе до себе  обома  руками.  Пригрiб
чималенько грунтiв, лiскiв  та  лужкiв,  млинiв  i  винокурень,  покривдив
чимало вдiв та сирiт, вiдбираючи тi грунти, а також  посполитих  i  навiть
козакiв. Чинив то нахраписто, навально,  то  хитро  та  пiдступно  (ско?ть
людина умисний чи ненавмисний злочин, а вiдкупля?ться грунтами або,  й  не
вчинявши  злочину,  заплута?ться  в  судейських  сiтях),  а  то  й  просто
скуповував довкола намiченого в загарб  шматка  поля  грунтики,  й  врештi
опиня?ться те поле обкопаним  з  усiх  бокiв,  нi  пiдiйти  до  нього,  нi
пiд'?хати, мусить чоловiк продавати,  погоджуватися  на  цiну,  яку  давав
полковник.
   Комишня - село рангове,  вiддане  полковнику  на  уряд,  за  козацькими
законами пiдсусiдки та посполитi мали платити чинш по сво?х статках -  вiд
двох копiйок до двох талярiв, а також косити на  вiйсько  сiно  та  возити
дрова. Чарниш же змусив платити рангове не тiльки посполитих, а й козакiв,
i приневолив селян до двох днiв роботизни  та  осенщини.  Простакуватий  з
вигляду, невеликого розуму, коли ж йшлося про  грошi,  грунти,  ставав  до
ката вдатним на вигадки, перейменував село Клинцi в Чернишiвку  й  записав
на  себе,  спрямував  у  свiй  ярок  рiчечку,  й  вона  перестала  крутити
громадськi млини, що стояли на нiй, а крутила тiльки  його,  Чарнишевi,  й
тепер селяни везли збiжжя в Чарнишевi млини та  круподернi,  вiдпускав  на
слободи селян, котрi, поселяючись там, десять  лiт  не  платили  чиншу,  а
грунти лишали йому, Чарнишу. На тiй  вузькiй  прибутковiй  стежцi  придбав
мало  друзiв  i  багато  ворогiв.  Лютим  ворогом  Чарниша  став  колишнiй
комишнянський сотник Степан Яценко, зсунутий Чарнишем зi свого  уряду;  на
сотенний уряд Чарниш посадовив Iвана  Крупку.  Яценко  вар'ював  найдужче,
намовив козакiв ходити при шаблях, погрожував: "Тепер ма?мо  час  за  себе
говорити. А Чарниша я ще побачу на шибеницi, вiн мене безвинного  три  днi
на арматi тримав, аж мусив я там, на арматi, й нужду справляти".
   Яценко - чоловiк розуму маленького, значно  небезпечнiшим  для  Чарниша
був Опанас Кiцеш,  сотник  села  Ковалiвки,  серб,  волошин,  як  i  новий
полковник Милорадович. Найбiльшими й найнебезпечнiшими ворогами  завжди  ?
близькi люди, родичi, вони  знають  найбiльше  i  заздрять  найдужче  -  з
найсолодшого винограду  виброджу?  наймiцнiше  вино.  Десять  лiт  тому  у
Чарниша помер рiдний брат Тихiн, лишивши дво? сирiт, сина Iвана  та  дочку
Зиновiю. Чарниш видав Марину, братову, за Кiцеша,  й  той  посiв  сотенний
уряд, а також господарство покiйного Тихона, прибравши все до  сво?х  рук.
Незабаром у нього  з  Мариною  народився  син,  люди  подейкували,  що  то
Чарнишiв грiх, одначе Кiцеш на те тiльки посмiхався, з Чарнишем родичався,
водив дружбу. Вiн при?хав голий, мав дво? коней та зброю, й бiльше нiчого,
тепер почав швидко багатiти, застаткував. Ковалiвцi написали кiлька скарг,
що всi вiйськовi й городовi повинностi Кiцеш присвою?  собi,  а  ?м  потiм
доводиться платити вдруге, й що життя за ним не  стало,  вiн  жадiбний  та
немилосердний без мiри, одначе тi скарги потрапляли до Чарниша.  По  шести
роках померла Марина, й стався в Кiцеша з Чарнишем розмир, який перерiс  у
люту вiйну. Чарниш оголосив себе опiкуном дiтей покiйних брата та Марини й
вiдiбрав у Кiцеша ма?тнiсть, а далi, дiзнавшись  вiд  сво?х  вивiдникiв  у
Ковалiвцi Дем'яна Iваненка та Семена Драби про те, що Кiцеш хоче повернути
ма?тнiсть  збро?ю  (Кiцеш  провiдав,  хто  доносить  Чарнишевi,  й   побив
вивiдникiв та хотiв порубати ?х шаблею, проте ?м вдалося втекти),  наказав
схопити Кiцеша та замкнути в фортецi, де той i просидiв три тижнi.
   I ось тепер заворушились усi Чарнишевi недруги,  всi  невдоволенi,  всi
покривдженi та  всi  iншi,  хто  хотiв  перемiни  -  люди  завше  прагнуть
перемiни, i навiть хорошi урядовцi ?м обридають,  i  вони  намагаються  ?х
помiняти, а що вже казати про  таких,  як  Чарниш.  Майже  по  всiх  селах
панувало збудження,  пiднесення,  а  що  остерiгалися  Чарнишево?  помсти,
ходили з кийками та при  збро?.  Аж  тодi  дiзнали  й  ми,  що  стережемо:
Чарнишевi добра, хотiв вiн будуватися в Комишнi, купив тут землю, це  його
збiжжя та дерево на хату.  Саме  Кiцеш  наказав  не  вiддавати  збiжжя  та
дерево, намовляв комишнян свiдчити, буцiм Чарнишевi люди чинили самовiльнi
порубки в чужих лiсах, а коли десяцький Олекса Бас  невпевнено  заперечив:
"Все дерево куплено за грошi, праведно кажу", Кiцешевi люди Баса побили.
   Особливо радiли волохи, ?х наз'?жджалося дуже багато, й при?хав  аж  iз
Iрклi?ва сотник Славуй  Требинський,  якого  всi  називали  Сербином,  вiн
збадьорював Кiцеша й читав прилюдно грамоту, даровану царем йому,  Славую,
у нiй писано: "...а за  те  його  показання  служби  велено  бути  йому  в
малоросiйських городах  i  дати  йому  на  прохарчування  село..."  Славую
Сербину дали багатий Iрклi?в, а далi ще кiлька  сiл:  Лящiвку,  Матвi?вку,
Мазалiвку. Розвихрився Славуй, розпасiювався, гримав на козацьких старшин:
"Всi ви зброднi, Мазепи, вашо? козацько?  влади  не  буде,  а  будуть  всi
iноземцi, i гетьмана  вашого  поганого  проженуть,  а  його  мiсце  посяде
генерал Кантакузiн". Про Кантакузiна гомонiли  й  iншi  волохи,  й  чимало
козакiв  вiрили  в  те,  трималися  ?хньо?   сторони.   Требинський-Сербин
пiдмовляв i Кiцеша скаржитися царевi та Меншикову,  й  той  писав,  i  два
листи я переписав власноруч - хтось  сказав  Кiцешу,  що  в  мене  хороший
почерк та стрiй слова. В одному листi Кiцеш писав, буцiм Чарниш погрожував
йому: "Всiх вас, волохiв, звiдси камiнням  виб'?мо",  а  також  казав:  "I
сотником тобi не бути, й хлiба не ?сти,  коли  з  нами  не  в  одне,  коли
москалям служиш".- "З ненавистi так зi мною вчинив Чарниш,- писав  Кiцеш,-
що я iноземець i вiрний його iмператорськiй величностi".
   Переписував я на папiр цi слова, а сам мотав усе на вус i думав про те,
що вельми вони нехорошi й не тiльки для Чарниша та його  людей,  а  й  для
мене,  стороннього  чоловiка,  якого  ворохобнi  люди  вкручують,   неначе
бур'янину, в сво? перевесло. I думав також про те, що стою не  на  правому
дiлi, що щось у  нашому  кра?  чиниться  недобре,-  подiбнi  думки  почали
обхмарювати мою голову все частiше й частiше.  Ну  чому,  думав,  усi  оцi
драпiжнi чужинцi,  щойно  ?м  не  вдалося  щось  видерти  в  наших  людей,
виставляють себе вiрними слугами престолу, а ?хнiх супротивникiв вар'ятами
i бунтiвниками? Чому обмовляють чесних козакiв?  Одначе  цих  сво?х  думок
уголос не висловлював, боявся Кiцеша, який ходив по кiмнатi й раз  по  раз
заглядав через мо? плече в папiр, i я знехотя водив пером. Це був  чоловiк
з недовiрливими, неспокiйними очима, котрi увесь час побликували  великими
бiлками,  вельми  схожий  на  турка  чи   татарина,   невеликого   зросту,
худорлявий, з гострим обличчям, з чорними щетинистими вусиками i  бородою,
яка починалася майже од самих вух, довгими руками, якими вимахував, неначе
млинок. Навiть я, на?вний i недосвiдчений, розумiв, що  такий  чоловiк  не
пiддасться, що зв'язуватися з ним небезпечно, що й владу  йому  давати  не
можна, бо нако?ть багато лиха. Моя душа щось  вiдчувала,  щось  вгадувала:
саме те, що вiн таки справдi принесе чимало зла  людям  i  що  нашi  шляхи
перехрестяться в тяжкий час.
   Двiчi в Комишню при?жджав новоспечений полковник  Милорадович  з  сво?м
управителем Семеном, а далi ?здив сам Семен.  I  Милорадович,  i  Семен  -
також серби, Милорадович - високий, статурний, темний,  як  i  всi  серби,
лицем, шкiра на якому чомусь вилискувала, неначе була  змащена  оливою,  i
вилискувала, коли вiн зняв шапку, лисина, й сам  був  тугий,  наструнений.
Ворухкi, жвавi були всi iноземцi, яких я побачив у волостi, мабуть, те  не
випадково: пробивали собi дорогу кулаками, допиналися швидких  багатств  i
чинiв високих. Нашi старшини здебiльшого були статечнi, поважнi,  деякi  -
лiнькуватi, цi ж  крутилися,  як  дзиги,  пiд  ними  горiла  земля.  Я  не
обмовився, вона ?м справдi була не дорога, як  i  все,  що  росло,  буяло,
плодилося на нiй. Я тiльки не мiг дотямкувати,  навiщо  заклика?  ?х  цар,
чому вiдда? в ?хнi руки все бiльше й бiльше урядiв, ще й так щедро платить
тутешнiми ма?тностями за службу.
   Милорадович i Семен походжали по вiдгородженому пляцу, розмовляли, щось
показували  один   одному,   щось   мiряли   кроками,   оглядали   дерево,
вiд'?жджаючи, полковник знову й знову наказував  пильнувати  добра,  ще  й
сказав: якщо не впильну?те, знайду й пiд кригою i знiматиму шкуру  пасами.
В менi щось аж затрусилося вiд тих слiв - чому це вiн на нас грима?,  чому
погрожу?. Я вже хотiв сказати щось у вiдповiдь, поглянув на Милю, але  той
був байдужiсiнький, тiльки зауважив, що вже  дуже  холодно  та  й  страшно
вартувати (я подивував на тi Милинi слова, про таке чув вiд нього вперше),
просив набавити платнi,  Милорадович  помацав  крапчатими  очима  могутаню
Пилипову постать i  сказав:  якщо  допильну?те,  буде  винагорода.  Волохи
по?хали, а я лишився з сво?ми думками  та  сумнiвами,  розтрушеними,  наче
горох по стернi. Я так i не збагнув, чи? це добро й що ми робитимемо, якщо
прийдуть його забирати. Ма?мо зчинити  гвалт,  захищати  (Гречаний,  вiйт,
лишив нам дво? старих ратищ) чи втiкати в лози? Подiлився сво?ми сумнiвами
з Пилипом, але той, махнувши рукою, неначе праником, прорiк:
   - Який дiдько на нього важиться.
   Одначе важився не дiдько, а важилися люди. Ще й в  найгiрший  для  мене
час. Бо, пробудившись серед ночi вiд якогось шемрання,  не  побачив  поруч
Милi. Вибравшись з старого кожуха та з соломи, став бiля дверей  комори  й
прислухався. З того мiсця, де лежало дерево, долинали приглушенi голоси, а
за ворiтчатками, якi вели в поле,  до  ярка,  форкнув  кiнь.  Те  форкання
посвiдчило, що люди не прийшли, а при?хали, й що вони  тут  не  випадково.
Отже треба щось робити: знiмати гвалт чи втiкати. Майнула думка про  Милю:
дознав про на?зд непроханих гостей i здимiв, думка несосвiтенна,  але  чим
ще мав пояснити, що вiн щез. Стояв, i  душа  моя  розпанахувалася  навпiл,
одна половинка прагла струснути нiч криком, друга хотiла втекти,  найгiрше
було те, що я в ту мить зовсiм забув про Бога, не звернувся  до  нього  за
порадою i потiм згадував про це з соромом та гiркотою. Хоч що вiн мiг менi
порадити? Адже я при  його  допомозi  не  визначився  за  кiлька  днiв.  Я
проклинав годину, в яку прийшов у цю кляту Комишню, проклинав дорогу,  яка
мене привела сюди, й себе самого, дурного, бо погодився  на  цю  вартiвню.
Чому маю гибiти за чужi добра!
   У цю мить там, де лежало дерево, щось гупнуло й густий басовитий  голос
промовив:
   - А що це ви, пан-молодцi, тут робите? Чого шаста?те поночi?
   Я впiзнав Милю й  пiшов  на  його  голос.  Бiля  купи  деревини  стояло
четверо: Миля та тро? незнайомих. Бiля  Милиних  нiг  щось  чорнiло,  менi
здалося, що то лежить людина, i я  злякався.  Одначе,  пiдiйшовши  ближче,
побачив, що то не людина, а мiшок.
   - То вашi пiдводи в ярку? - запитав незнайомцiв Миля.
   - Нашi,- прогудiв басовитiший, нiж навiть у Милi, голос.- I збiжжя  це,
й дерево пана Чарниша. Ми при?хали по нього.
   - Може, воно й так,- спокiйно вiдказав Пилип,- але ми цього не  зна?мо.
Доведiть, що цi добра - пана Чарниша. У вас ? такий папiр?
   - Навiть у темрявi я бачив, як спантеличило  нiчних  гостей  це  просте
запитання, як вони переглядалися, стенали плечима. Той, що мав бас-басюру,
хвицьнув себе по халявi пужалном.
   - Який ще папiр! Наше воно, пана Чарниша.
   - Чого ж тодi при?хали вночi  та  ще  й  пiдводи  полишили  в  ярку?  -
глумливо запитав Миля.- Е нi, хлопцi, нiчого з цього не вийде. Менi  шкода
ваших коней i вас, але дерева ми не вiддамо Нас  приставили  вартувати,  а
вартовий повинен виконувати наказ. Я вiдступив на крок, готовий до  втечi.
Стояла глупа нiч, а вона ма? властивостi,  це  вже  я  знав,  перемiнювати
людськi вдачi, вона притемню? в людських душах все свiтле  й  да?  простiр
чорному, вона приятелю? з ножем, сокирою, зi смертю. Цi люди не  випадково
вибрали ??
   - Ми забира?мо сво?,- непевно мовив другий  ?здчик  i  в  такий  спосiб
послабив свою сторону та укрiпив нашу.
   - Якщо закон на вашiй сторонi - доведiть,- наполягав Миля.
   - Кiцеш i Милорадович порушують закон, а не ми,- дратувався бас.
   - Нiчого не зна?мо,- стояв на сво?му Миля.-  ?  справи  панськi,  нехай
вони й розбираються, а наша справа маленька - сторожувати. Йдiть,  хлопцi,
звiдси, подалi од грiха.
   - А ми його не бо?мося,- прогудiв бас.
   - Ми - теж,- вiдказав Миля.- Й он там  пiд  коморою  -  ще  тро?  наших
товаришiв при збро?. А в селi тiльки й чекають знаку... Вас пошаткують  на
капусту.
   Довiд був поважний, ще й виказаний спокiйно, переконливо, безстрашно. Й
гостi, якi при?хали з ночi, похитнулися.
   - Пан Чарнйш наказував не знiмати шванки,- трохи застерiгаючи, а  трохи
виправдовуючись мовив третiй ?здчик.
   З певно? вiдстанi я вдивлявся в темнi постатi, в темнi обличчя,  з  них
не можна було вичитати рiшуче нiчого, всi вiдтiнки розмови, всi наступи  й
вiдступи  виказували  голоси.  Вони  лунали  ще  якийсь  час,  але  щодалi
непевнiше й непевнiше, ламалися об Пилипову несхитнiсть, так  ламаються  в
хлопчачих руках соняшниковi палицi на палицi лiщиновiй.
   Чарнишевi пiдводи вiд'?хали впорожнi,  на  прощання  один  з  погоничiв
сказав:
   - Ех, козаки, козаки, чого ви слуха?те цього волоського шавлiра,  цього
цигана. Запропастять нас волохи та москалi.
   Ми з Милею пiдiйшли до ворiтчаток на поле й ще якийсь час слухали скрип
та побрязкування, якi все даленiли й даленiли i врештi розтанули у  важкiй
осiннiй нiчнiй iмлi. Ще десь двiчi пугукнув пугач  i  замовк.  А  тодi  ми
вернулися. Миля завдав на плечi мiшок i кинув:
   - Прибери, повикочувалися.
   Я пiдiбрав два величенькi кавуни. '
   - Де це ти?..- запитав Милю, коли пiдiйшли до комори.
   - Чарнишевi це кавуни, вони там, у клунi лежать.-  Але  не  сказав,  де
саме, а я не збагнув, кпить Миля з мене, чи каже правду. В ту  мить  я  не
одважився сказати, що красти грiх, i не сказав пiзнiше,  бо  поснiдали  ми
кавунами з хлiбом славно (нам майже перестали носити страви) й пожиткували
ними не раз. Миля ще двiчi приносив кавуни, й скажу я, то  дуже  смачно  -
кавуни з хлiбом. Холодний кавун, який репа?ться од одного доторку ножа,  i
луста житняку, спеченого на  капустянiм  листi.  А  я,  виспавшись  удень,
зарившись у солому, довгими осiннiми ночами  розмiрковував,  що  таке  оце
наше вартування - варту?мо ми справедливiсть чи несправедливiсть, добро чи
зло, праведнiй чи злiй справi служимо. Iнодi важко вiдвiяти зерно цiле вiд
попсованого. I Чарниш, i  Кiцеш  зажерливi  обо?,  а  Кiцеш  ще  й  зайда,
зловорожець. З iншого  боку,  ми  допильнову?мо  закону,  сто?мо  на  його
сторожi. А кому служить закон? I що ма?мо робити ми? Дотримуватися його чи
повставати проти нього? Що важливiше для людини, для ??  спокою,  порядку,
добробуту?  Найчастiше  пристрастi  розпалюються  навколо  речей,  навколо
ма?тностей,  i  вже  потоптано  все:  справедливiсть,   iстину,   совiсть.
Виходить, мiра людини - це рiч. Так  насправдi,  а  всi  кажуть,  що  мiра
людини - совiсть. Але ?? мiра - це й пiдлiсть i страх. Мiра  людини  -  це
доброта, але й лють. А ще - розум. Але й вiн бува? всiляким. Мiр багато, а
людина одна. Й  сказати,  чого  в  нiй  бiльше,  дуже  важко.  Особливо  в
-житейських буднях. Вони  стирають  людину,  як  брусок  косу,  крихта  за
крихтою (ну що там оця дрiбка, я ж  не  важусь  на  велике,  нiяких  Божих
заповiдей не порушую, я не вкрав,  а  тiльки  забрав  те,  що  було  майже
нiчи?м), й не побачиш, як стерлося лезо й лишився тiльки  пружок.  Ми  все
поверта?мо на речi. Купля?мо на них любов, на любов  розмiню?мо  речi.  Як
добре, що в свiтi ? хоч одна  любов,  яку  не  можна  продати  та  купити,
обмiняти на ненависть, i iстина також: це Божа iстина та любов до Бога.  Я
житиму тiльки ними.
   Одразу пiсля Варвари, перед самим Миколою ("Варвара зварить,  а  Микола
поставить"), наше сторожiвство скiнчилося:  прийшли  майстри,  Милорадович
почав будуватися. Жив вiн i далi в Гадячi,  а  тут  ставив  один  з  сво?х
господарчих дворiв. Походжав веселий, вдоволений, бо хоч Скоропадський  не
вiддав на поталу зятя, навiть двигонув його на вищий уряд  -  генерального
суддi, Милорадовичеве виявилося зверху, перемiг вiн, а не Чарниш, до  того
ж полковницьке урядування давало зиск значно  бiльший,  анiж  генерального
суддi. Нам з Милею також знайшлася робота, жили ми в старiй, перевезенiй з
сусiднього села хатi, в якiй мешкало тро? теслiв зi  сторони,  решта  були
тутешнi,  комишнянськi.  Комишнянцi  радiли  Милорадовичевiй  перемозi   й
працювали майже задарма. Отакi ми завжди,  дивимося  на  крок  уперед,  не
далi.
   Але нам, особливо  Милi,  те  нудне,  одноманiтне  життя  остирилось  й
остобiсiло, й ледве на хмарному зимовому небi  заяснiли  голубi  таловини,
Пилип  закружляв,  закурликав  по-журавлиному,  а  бiля   нього   задибцяв
довгоши?м гусенем i я. Пилип не знав i не помiчав, що давно перекинувся  в
перелiтного птаха, що не може жити на одному мiсцi, й складав усю вину  за
свiй нинiшнiй мандрiвний настрiй на управителя Семена,  якого  Милорадович
посадовив на свiй комишнянський реймент, на поганий харч,  на  блощиць  та
тарганiв, яких привезли на нове дворище разом з хатою.
   I коли одного разу  вiн  прибiг  захеканий  та  сказав,  що  завтра  ми
вируша?мо в дорогу, я не здивувався i в першу мить навiть  не  запитав,  у
яку дорогу й куди. А коли запитав, Миля вiдповiв:
   - Тутешнi хазя?ни, Панчук та Кiт, наймають гайда?в.
   - А хто це такi гайда?? - знову запитав я.
   - Ти й цього не зна?ш? Погоничi волiв. Будемо чумаками. Славне життя...
Нi тобi управителiв, нi тобi старостiв та бурмiстрiв... Вольнi?, як птахи.
Воли йдуть, сонечко ся?...

   * * *

   Воли йдуть, сонечко ся?. I я йду поруч мажi, то мо? батожилно  стримить
з воза, то на нього навiщена моя шапка. То мо? двi пари волiв. Чи  то  пак
не мо?, а Котовi. Але поки що правую ними я.  I  вже  знаю,  що  мо?  воли
карасi та димки, а Милинi - калини та линки.  I  вже  знаю,  що  карасi  -
пiристi, димки - темно-коричневi, калини - червонi, линки - свiтло-рудi. А
ще ? у валцi ляшки - бiлi, з жовтими плямами, половi?  -  сiре  з  жовтим,
мазi? - темно-сiрi, солов'? - сiрi, а  ще  ?  козi?  -  тi,  в  яких  роги
розлогi, гостряками вбоки, космини - один рiг  в  один  бiк,  другий  -  в
iнший, орли - роги вгору, турки мають  роги  розложистi,  у  шулякiв  роги
нахиленi донизу, шутi - зовсiм безрогi,  каплуни  -  воли  хитрющi,  i  ще
безлiч назв за мастю, норовом, ходою, силою.
   У мене двi пари волiв, у Милi  -  чотири.  Господар  взагалi  не  хотiв
давати менi воли, його вмовив Миля, пообiцявши на перших порах  допомагати
менi. Вiн i справдi допомагав, бо хоч я - хазяйський син, але полишив свiй
господарський двiр ще  дитиною  й  тiльки  влiтку,  та  й  то  не  завжди,
навiдувався туди. А воли чумацькi? великi, як гори, дужi-предужi, ?  такi,
що везуть по п'ятдесят пудiв поклажi, а ? й по дев'яносто, i ?  серед  них
кислицi - неслухнянi, навiженi, ти до нього "ший-ший-ший", а вiн,  замiсть
вкласти голову в ярмо, крутить нею, неначе циган коробкою. А ще ж треба ?х
уночi пасти, в пастухи, чи, як кажуть чумаки, на вартiвню, призначають  по
черзi всiх, по дво? чи по тро?, вдень  тi  чумаки  хропуть  на  возах,  за
?хнiми волами наглядають iншi. У валцi п'ятдесят, а то  й  бiльше  маж.  У
нашiй - п'ятдесят i  п'ять.  Славно  живуть  чумаки.  Та  ще  коли  хороше
товариство, та ще коли  мудрий  ватаг,  який  добре  зна?  дорогу,  гарний
господар, вiн i порядку?, й судить, i мирить усiх у  дорозi,  у  нього  на
грудях гаман з пропускною грамотою, або з  ярликом,  якщо  валка,  як  оце
наша, йде в Крим по сiль. Вирушають чумаки здосвiтку, легко, без скрипу  -
щедро мазанi - котяться  вози,  ся?  Боже  сонечко,  в  золотiй  високостi
залива?ться  жайвiр,  чумаки  йдуть  гуртами,  розмовляють,  тiльки  ватаг
пильну? дороги, я лежу в мажi. Читаю Тiта Лiвiя, якого купив у Комишнi  за
пiвталяра. А сонечко вже пiдбилося  до  полудня,  притомилися  воли,  пора
варити кашу. Ста?мо десь за селом, на громадському пастiвниковi  або  бiля
зимiвника. Сиднi-зимiвничани люди привiтнi, голоднi на  новини,  вони,  до
того ж, майже всi й шинкарi. Якщо нема? поблизу зимiвника, ста?мо в балцi.
Дiста?мо з мажi трiски, запасець дров - вiн ма? бути в чумака обов'язково,
а також тринiг, казан - всi мають  роботу.  Однi  розпрягають  воли,  iншi
змивають пшоно, розводять багаття. Перепочива?мо три-чотири  години,  воли
пасуться, чумаки сплять пiд возами або в тiнi  степово?  грушки.  Далi  ще
один перепочинок, i вже ватаг зорить по сторонах - де ставати на  ночiвлю.
Здебiльшого вiн наперед намiча? тi мiсця - щоб були вода та паша волам...
   Дощi йшли всю весну, й трави стояли в людський  зрiст.  Увечерi  чумаки
варять галушки, гречанi або житнi. ... Булькотить у  казанку  вода,  сонце
тоне у високих ковилах, деркач дере в долинцi сухе лико, й  водяний  бугай
бугика?, вiдляку? простудженим басюрою  некмiтливих  ворогiв,  а  вже  пiд
одним возом обiзвалася сопiлка, а пiд другим - кобза. Серед чумакiв чимало
мастакiв грати на кобзi, вони й мене приохотили,  а  що  всi  визнали,  що
кращого голосу, як у мене, нi в кого нема?, то найчастiше припрошували  до
кобзи мене. I я обзвича?вся, й степ полонив  мою  душу,  i  я  спiвав  без
угаву, неначе той птах. Вже не соромився, вже не боявся кпинiв, виспiвував
сво? горе, свою недолю й недолю всiх iнших козакiв та чумакiв.

   "Ой чумаче, чумаче,
   Чом не сi?ш, не ореш?
   Чом не сi?ш, не ореш,
   I не рано з Криму йдеш?
   Чом не рано з Криму йдеш
   I чумакiв не ведеш?,
   "Ой, одного нема?
   Товариша вiрного,
   Товариша вiрного,
   Брата мого рiдного.
   Остався вiн у Криму
   Сiль важити на вагу.
   Варiть, хлопцi, чабака,
   Да й пом'янем чумака".

   Менi самому найдужче подобалися  пiснi,  в  яких  чумацька  доля-недоля
переплiталася з любов'ю. Особливо ось ця:

   Думав я женитися, а тепер не буду:
   Куплю сивi воли, чумакувать буду.
   Iдуть воли, iдуть вози вискрипуючи,
   А чумачок у кабачок вигукуючи.
   Зiйшло сонце весняне?, стало пригрiвати,
   Стали воли чумацькi? в степу приставати.
   Викопаю криниченьку в степу в кременi.
   Чи не прийде дiвчинонька по воду к менi.
   А вже ж з тi? криниченьки орли воду п'ють,
   А вже ж мою дiвчиноньку до шлюбу ведуть!

   I тодi я нахилявся низько-низько, ховав лице,  ховав  очi,  з  яких  на
бандуру скапували сльози.
   Спiвав я "Ой у яру глибокiм" i "Коло млина червона калина",  ??  чомусь
найдужче любили статечнi чумаки  (кличе,  кличе  дiвчина  козака  до  себе
ночувати, а вiн да? ?й одвiт, що в нього ? жона та дiти). Майже в  кожного
чумака ? жiнка та дiти,  вигляда?  чумаченька  молода  дружина,  змарнiла,
скучила за ним, хоче ласки, хоче любовi, мужа хоче, i був у  валцi,  окрiм
мене, ще один молодий чумак - Яцько, той  просто  марив  любов'ю,  либонь,
соромився з чумаками говорити про це, а менi попропалював вуха гарячими од
любовно? спраги словами,  розповiдав  чуванi  десь  од  когось  соромiцькi
бувалицi,  розжохував  себе,  розжохував  мене,  й  менi  снилися   ночами
розкиданi бiлi руки та гарячi перса, й пробуджувався я в жару  та  шепотiв
молитви. I спiвав я "Ой не пугай, пугаченьку", перейняв од старих  козакiв
чотири думи - пам'ять у мене на думи та вiршi була просто  надзвичайна,  а
також дуже подобалися чумакам псалми. Нiхто так гаряче не  молиться  Богу,
як чумак, бо ж надто далека перед ним стелеться дорога, й багато чига?  на
нього небезпек, в одвiтi вiн за воли та добро хазяйське.
   Полюбив бандуру... "Тiльки й зосталася йому бандура подорожняя. Кобзо ж
моя, дружинонько вiрная. Бандуро моя мальованая. Де ж менi тебе дiти? А чи
у чистому степу спалити, i попiлець по  вiтру  пустити.  А  чи  на  могилi
положити?" Полюбила й вона мене, пасу вночi при долинi  воли  й  перебираю
тихо бунти,  баси  та  приструнки,  мiг  би  стати  бродячим  кобзарем  та
заробляти кобзою на хлiб, одначе не пройшов  кобзарсько?  науки  в  слiпих
кобзарiв, а без того вони "визвiлку" не дають, та й не збирався я  ставати
бродячим кобзарем, просто мав втiху вiд гри. I вiдтодi вже не розлучався з
нею. Вона найкраще гамувала мо? горе й очищала душу.
   У недiлю, в свята  чумаки  не  ?дуть  нiколи,  якщо  трапиться  поблизу
церква,- всi йдуть туди, а нема?  ??,  помоляться  бiля  образа  Христа  й
святкують у степу.
   Вечорами та в недiлю або ж  на  свята  чумаки  люблять  погомонiти  про
всiлякi  пригоди,  а  також  про  вiдьом,  упирiв,  нечистого.  Якi  ж  то
благословеннi були  для  мене  вечори!  Я  мовби  народжувався  наново,  я
воскресав потроху, змивав з душi бiль степом, небом, сонцем, i що далi  ми
вiд'?жджали вiд рiдних кра?в, почував себе вiльнiше та впевненiше.
   Славне життя в чумака! Коли все гаразд, коли як у тiй пiснi:

   Ходив чумак сiм лiт по Дону,
   Та не було пригодоньки йому.

   Вельми рiдко бува?, щоб гаразд та без пригод. Прокляте життя в чумака!
   Випав засушливий рiк, пожухли трави, втекла  вода  з  балок,  пересохли
струмки... Пекельна спека, пилюка сто?ть  до  самого  неба.  Важко  водять
боками воли, каламутнi сльози течуть з ?хнiх очей, слина тягнеться з ротiв
i висить, неначе пасма бабиного лiта. Не ?дять воли  й  не  п'ють,  навiть
якщо трапиться паша добра. Лежимо й ми пiд мажами спраглi, зморенi, сумнi.
Не спiва? жайвiр, полишили широку долину бугай i деркач,  подалися  шукати
кращого  мiсця.  Мовчить,  розсиха?ться  чумацька   порадниця   -   кобза,
скривилася на нiй кобилка, трiснув спiдняк, пообвисали струни.
   А потiм пiшов дощ. Йде день, i два,  й  три,  й  тиждень,  i  другий...
Намокли чумацькi кире?, намокла, вся одежа, воложиться сiль у мажах, хоч i
вкрита з усiх бокiв. Холодно й незатишно  чумакам.  Прiють  у  волiв  ши?,
вкриваються кривавими виразками...
   I знову засяяло сонце. За кiлька днiв пiднялися трави, а з ними вилiзла
з землi саранча. I цiлi хмари ??  летять  з  пiвдня,  закривають  сонце  й
падають на свiже зело, й воли не хочуть ступати по  ворухкому,  смердючому
килиму, товщиною в чотири дюйми, палять чумаки порох, курять  сiрку  -  не
допомага? нiчого. Слава Богу, поминули  цю  гидь.  Попереду  Самара,  маже
чумак дьогтем сорочку вiд чуми та гадини, дiста? з  дна  мажi  рушницю  та
шаблю - проти розбiйно? ватаги,  проти  татар,  коша,  який  склада?  сво?
неправi домагання, востанн? гаряче молиться чумак у церквi,  щоб  уберегли
святi його й скотину вiд морового повiтря, а вже  попереду  Кiнськi  Води,
сорочку вiн просто втоплю? в дьоготь й знову  молиться  до  прихилено?  до
пiдтоки iконки з парсуною святого Миколи, щоб не взяв  смертно?  плати  за
про?зд, i щоб не гнули велико? плати татарськi диздарi, iмани,  каймакани,
i щоб сiль сiла добре, й  щоб  не  поламалися  мажi...  Чумаку  доводиться
молитись багато, а часу ма? обмаль.
   Чотири рази - двiчi туди й двiчi назад - про?хали ми  того  ранку  повз
Перекопську вежу. Мали пригоди малi, бiльшi й великi. Як верталися першого
разу, пропала в одного чумака свита, а в нiй тхорик з грiшми. Ватаг учинив
трус - перегортали сiль у возах, потратили  чотири  дорогi  погожi  днi  i
знайшли пропажу в одному з Яцькових возiв. Мав ватаг судити парубка,  який
зiзнався, що хотiв женитися i вкрав тi грошi на весiлля, бо ж бiдний; i до
чого б ватаг не присудив, той присуд сповнили б  чумаки,  але  наш  добрий
ватаг не захотiв класти на душу грiх, узяв паляницю хлiба та дрiбку солi й
сказав:
   - Нехай тебе святi хлiб та сiль судять. Оддай грошi та йди вiд нас.
   Яцько кинувся цiлувати ватаговi руку - бо ж боявся, що  пропаде  сам  у
степу, й той махнув рукою:
   - ?дь назирцi.
   Але хiба йтиме восьмеро волiв осiбно вiд тих, з якими звиклися за довгу
дорогу? Тож i ?хав Яцько в хвостi валки.
   I помер зненацька, легкою смертю,- увечерi заснув пiд возом  i  вже  не
встав,старий чумак Забiла, помер у татарському степу, бiля самого соляного
озера (натягався цебрiв,  набовтався  в  солонiй  водi),  й  стояла  спека
страшенна, й нiчого не лишалося, як  поховати  чумака  в  степу,  в  чужiй
сторонi, й довелося менi самому  вiдспiвувати  покiйника,  кропити  святою
водою, пляшечку яко? мав ватаг, читати в степу пiд палючим сонцем  "Святий
Боже..." Може, це й грiх, але що було робити? Й зайняли одного разу волохи
на сво?х отавах дванадцятеро наших волiв, i прийшли ми до ?хньо?  слободи,
й стали вони з рушницями та сокирами супроти нас,  а  ми  з  рушницями  та
шаблями супроти них, й, може б, полягли там  усi,  та  наш  мудрий  ватаг,
кинувши рушницю, пiшов до волохiв голiруч, й торгувався довго,  соромив  i
присягався, й виторгував волiв  за  двадцять  чотири  шаги,  хоч  спочатку
волохи правили по два срiбнi таляри за вола.
   А як вернулись ми в Комишню за другим разом, то виявилося, що всi воли,
яких погоняв Миля, вже не Панчуковi, а Котовi. Панчук засперечався в шинку
з Котом, у кого в кишенi бiльше грошей,  заклалися  на  воли  та  мажi,  й
Панчук програв, i мусив вiддавати,  й  засумував-затужив,  i  повiсився  в
клунi на бантинi. Люди вмовляли Кота повернути сиротам воли,  але  Кiт  не
повернув. I втрет? пiшли ми в дорогу в однiй зв'язцi з Милею - на Дiн,-  i
я якось пожартував у дорозi, що тепер Пилип мiй слуга,  бо  якщо  покiйний
Панчук програв сво? воли та мажi Котовi, то з  ними  програв  i  погонича.
Одначе не пiшли на добро Панчуковi воли й  Котовi.  Бог  любить  правду  й
кара? за злi вчинки.
   Верталися ми з Дону, й на самому пограниччi, в  слободi  Овдi?вцi,  нас
зупинила карантинна команда. Й не давали нам пропуску довго, до само? зими
- тримали в чумному карантинi. Не везли ми з собою зарази, нiхто з нас  не
помер вiд чуми,  але  вона  лютувала  неподалiк,  у  тих  мiсцях,  якi  ми
поминули, й нас не вiдпускали. Окрiм нас, в карантинi  застряла  татарська
купецька валка, а також ки?вський купець Бринза з  обозом,  з  тим  обозом
поверталася з полону дружина ки?вського бурмiстра.  Бринза  викупив  ??  в
якогось перса за чималi грошi, щоб повернути чоловiковi, i, як розповiдали
його хурщики, жив з нею.
   Важке й голодне було те карантинне сидiння. Зкуксуватiлися бички  (сiно
дороге  й  погане),  поохлявали  ми,  про?дали  сво?  й  хазяйськi  грошi.
Велетенськi осетри, яких везли з Дону, спаскудилися, й  довелось  викидати
?х у рiчку. Доймали нас i осiннi сльоти,  доймала  нудьга  -  в  маленькiй
слободi одна корчма, й замiсть церкви - капличка. Ми  стояли  за  корчмою,
пiд горою; татари поставили сво? намети в степу. Розрадою  для  мене  була
кобза та розповiдi старих чумакiв, а також  розмови  про  те,  як  жили  в
нашому кра? люди недавно, що дiялося на  нашiй  землi.  Нас  здружили  три
довгi мандрiвки, пригоди та лиха, яких зазнали разом, й ще тiснiше збило в
один гурт карантинне сидiння, й не  було  помiж  нас  пiдступiв,  чвар,  i
гомонiли ми про все - про польську неволю й про Хмеля,  про  Дорошенка  та
Самойловича, а чи не найбiльше про Мазепу та  Орлика,  який  ще  нещодавно
блукав у татарських степах i появлявся то пiд Уманню, то пiд Ладижином,  а
то аж пiд Ки?вом. Осмiлiли чумаки, забули, що за одне слово про Мазепу або
Орлика можна потрапити до льохiв, дверi  яких  замикалися  на  велетенськi
замки. Нi, не всi вони були за Мазепу та Орлика, а особливо Орлика...  Але
всi журилися, що пропала Сiч, що розорили ??  московськi  солдати.  Чумаки
пишалися Запорожжям, мали його за святиню.
   - Хiба тепер козаки,- бубонiв дiд Шатило.- Ото були козаки.  Трапезунда
сягали, султану носа втирали в самому його Стамбулi.
   - Чого ж москалям поступилися? Чого навiть справжньо? волейно?  потреби
не дали? - пiд'юджував хтось.
   - Бо не захотiли проливати християнську кров. Мали це за великий грiх.
   - А москалi пролили. Грiха не побоялися.
   Ще я любив блукати в степу. Дикий вiн був се? пори,  пустельний,  хапав
тугою за серце. Сiрий, столочений до кореня,  тiльки  полини  та  зчорнiлi
кiнськi щавлi гойдалися пiд повiвами вiтру, по долинах вигиналися лисячими
спинами рудi осоки та лепешняки. Одинока спалена верба бовванiла на овидi,
чорний огарок вказував пальцем на небо, неначе вимагав  кари.  Випурхували
з-пiд нiг курiпки, польовi горобцi розсипались вбоки  сiрими  грудками,  й
кружляли в небi, ганяючись один за одним, два круки.
   I ганялися в  мо?й  головi  одна  за  одною  невеселi  думки.  В  Божих
заповiдях сказано: не убий, не посягай на чуже. Чому ж убивають,  чому  не
бояться Бога?.. А ще сказано: вдарили по однiй щоцi, пiдстав другу.  Нiхто
не пiдставля?. Бо  й  надто  важко  жити  цими  заповiдями.  Запорожцi  не
вiдповiли на замах шаблi й погинули, а iншi були змушенi втiкати в  далекi
кра?, в Олешки,  до  бусурманiв.  Чому  вони  втекли,  чому  не  стали  до
останнього смертельного бою?
   Донедавна менi здавалося, що я знаю дуже багато, а виходило, що  вельми
мало.  В  колегi?  та  Академi?  ми  були  обплетенi   Арiстотелевими   та
Платоновими логiзмами, зануренi в богословськi мудростi. А чи  треба  кому
тi логiзми - не знали й не цiкавилися. Один з наших колишнiх  колегiантiв,
Феофан Прокопович, сягнув високих щаблiв, вславляв сильних свiту  сього  й
учив того нас. Чумаки ж навчали iншого. I була  iншою  ?хня  правда.  I  я
розгубився. А запитання били просто менi в серце, в мозок, i я не знаходив
на них вiдповiдi.
   ...Ми, козаки, люди праведнi, бо не важилися на чуже, не  воювали  iншi
народи, не намагалися взяти ?х у приневолю, це, за Божими заповiдями,- наш
скарб, який... потягнув на дно наш човен. Нашi сусiди  не  зважали  на  тi
заповiдi  -  горнули  пiд  себе,  не  зупиняючись  нi  перед  чим.  I  ось
владарюють. Добрiсть, працьовитiсть, смиреннiсть - вони мало  чого  вартi.
Скiльки й свiту - виживали тi, хто нападав, а не оборонявся.  Тi  ж  святi
отцi славлять царевi походи, кроплять свяченою водою цареву зброю.  Мусять
славити?
   Аж тепер менi пригадалося, що й само? нашо? церкви не минула та скруха.
Отцi славили, славили, а ?х потискали, потискали, силомiць хилили й хилять
пiд патрiарха. До нас глухо докочувався гомiн лаврських ченцiв,  нарiкання
й невдоволення, тiльки ми не розумiли того. Хiба не однаково, з чи?х  вуст
слово кличе Спаса? А може, й не однаково?
   Стояв у полi бiля чорного, ошмаленого вербового  окоренка  й  думав.  I
окоренок, чорний огарок, пронизував мо? думки. Колись  то  була  розкiшна,
росохата верба, вона росла й шумiла, веселила степ, й звивало в  ??  вiттi
гнiздечка птаство, й давала вона прохолоду всiм, хто зупинявся пiд зеленим
шатром. А потiм хтось принiс вогонь i в годину знищив усе  вiд  кореня  до
верхiвки. Й сто?ть темний, обвуглений пень, вiдляку?  звiрину  й  птаство,
всi люди, мовби у якiйсь провинi, вiдвертають вiд нього погляди. Вiн устиг
кинути порiст, в травi чорнi? кiлька молодих пагонiв,  але  чи  дадуть  ?м
розвинутися, чи не зчешуть при самiй землi?
   Однi?? ночi в степу зчинився лемент. Ми посхоплювалися,  стовпилися  на
краю таборища, за мажами. Лементували  в  татарському  станi.  Там  лунали
вигуки, зойки, вiдтак звинувся тонкий, протяжний крик. Стояла мiсячна нiч,
i ми бачили верхiвки татарських наметiв  -  ?хнiй  табiр  розташувався  на
горбi - й кiлька  прапорцiв  темнiло  над  ними.  Почувся  тупiт,  в  степ
полетiли швидкi тiнi - мчали вершники або розбiгалися конi.  А  потiм  вiд
наметiв щось покотилося просто на нас, воно котилося й завивало,  по  тому
скочило на ноги й побiгло. То бiг татарин.
   Вiн закричав, спочатку по-татарськи, а потiм i по-нашому:
   - Харциз рiже. Рятуйте...
   Ще кiлька постатей метнулося  вiд  татарського  табору,  одна  впала  й
лишилася лежати на пiвдорозi мiж таборами. Татарин,  який  прибiг  першим,
був закривавлений, iнший тримався  обома  руками  за  живiт,  i  всi  вони
кричали, що на них напали розбiйники, та просили захисту. Бахнув  на  горi
пострiл, й знову крик, тонкий, схожий на вовче виття.
   Волосся в мене на воловi поспиналося. Нас було дуже мало -  четверо  чи
п'ятеро чумакiв, здебiльшого молодих, решта ночували в слободi по хатах, й
ми тулилися один до одного, збилися в тiсний гурт. Було дуже страшно. Лише
один чумак не вiдступив. То  був  Пилип  Миля.  Вiн  стояв  попереду  нас,
розкарячивши ноги, здавалося. Миля врiс у  землю.  Та  враз  темна  Милина
постать схитнулася, Пилип  ступив  до  возiв,  узяв  жердину  й  похилитав
нагору. Нiхто його не зупинив, нiхто не пiшов за ним, лише я ступив кiлька
крокiв, та й зупинився, бо в цей час