Юрiй Мушкетик. Гетьманський скарб ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ЧАСТИНА ПЕРША. ГЕТЬМАНIВНА Кажуть, мудрiсть вироста? з печалi. Печалей я мав багато, але мудростi вони менi не принесли. Тодi, либонь, вона розпочина?ться з радостi? Але радiсть скороминуща, вона затуманю? розум, робить людину слiпою. Ми живемо в очiкуваннi ??, страждаючи. Здебiльшого одне народжу? iнше. З найбiльшо? радостi поста? найбiльша печаль, яка iнодi познача? все наше життя. Саме так сталося зi мною. Розпочалося ж усе буднього ранку початку червня 1717 року в Глуховi на вулицi Дергачiвськiй, де, притiнений двома високими осокорами, стояв невеликий чепурний будинок з рiзьбленими вiконницями та рiзьбленими дерев'яними пiдпорами кружганку. Будинок належав чернiгiвському полковнику Павлу Леонтiйовичу Полуботку i був куплений позаторiк у купця Затирного ось для таких оказiй, як ця - коли полковник при?здив до гетьмансько? столицi за велiнням Генерально? канцелярi? або у власних справах. У вузенькому вiдгородженому вiд вулицi високим тином, зарослому кучерявим морiжком дворi стояли конюшня та двi рубленi комори Оце i все обiйстя: нi саду, нi городу, нi палiсадника - дiм для тимчасового мешкання. У дворi притулилися ридван та два вози; дишель ридвана й голоблi возiв були задертi на тин i стримiли, наче велетенськi гакiвницi. Помiж голобель на кiлках тину висiли великi юхтовi чоботи, бiля них стояв босий кучер Охрiм i мастив ?х квачиком, отож i пахло на все подвiр'я добрим сосницьким дьогтем. Я сидiв на ганку однi?? з комор i тихенько награвав на скрипцi. По стрiсi сусiдньо? комори походжало з десяток голубiв, скошували зизi очi, заглядали на ганок комори,- я насипав туди крихт iз хлiба,- але спурхнути вниз боялися - здичавiли. Я - це Iван Судима, син генерального хорунжого Iвана Сулими, внук гетьмана Iвана Сулими (котрий скопирснув у Днiпро неймовiрно мiцно вгрунтований ляхами чорнославетний Кодак), сестринець полковника Полуботка, Одначе мене нiколи не вабили анi слава дiда, анi, значно менша, батькова. Я був хлопцем книжним, богобоязливим, плохим, надi мною збиткувалися майже всi мо? товаришi, спуде? Ки?всько? Академi?, я не здобував та не обороняв у вимрiях фортець i не викрадав красунь, цурався спудейських кабешiв та бешкетiв, через те мене не бачили не те що в гiркопам'ятних усiм киянам налогах тодiшнiх розбiйних спудейських ватаг, котрi шарпали по базарах чумацькi вози та налiтали на купецькi постоялi двори, що привело до справжньо?, довготривало? вiйни помiж магiстратом та спудеями, а й навiть у набiгах на знаменитi сирецькi баштани,- на це останн? й суперiнтендант Академi?, i сам префект дивилися крiзь пальцi. Прикоханий ченцями, виспiвував на криласi "Славмо царя пiднебесного,, грав у iнтермедiях дячкiв та пiддячкiв, вправлявся в пi?тицi. Цi?? весни успiшно скiнчив клас пi?тики й перейшов до класу риторики. При?хав до батька на вишнi та першi меди, й батько раптом одiбрав у мене всi мо? книги й замкнув до велико?, ошпунтовано? залiзними штабами скринi. Вiн i ранiше не шанував Академi?, не обминав ?? клином, а того дня, погомонiвши зi мною, почав йойкати i кричати, що та "дурисвiтська Академiя, вибила з мо?? голови останнiй розум, що вiн плекав надiю на сина, валечного во?на, котрий якщо не сягне дiдово? слави, то хоч батькового уряду, а бачить перед собою чи то дячка, чи то миркача, котрий побира?ться попiдвiконню, чи то лицедiя з вертепу. Мовляв, нащо жив, нащо так тяжко гарував у далеких походах, для кого всi оцi шаблi, булдимки, посрiбленi ронди. I за вiщо йому така кара: скiльки козачих синiв покiнчало Ки?вську Академiю, декотрi потерлися й по заграничних академiях, i всi поверталися до батькiвського козацького шабельного ремесла, були серед них вiкопомнi звитяжцi: Сагайдачний, Хмiль, Морозенко, Палiй, Мазепа (тут вiн закашлявся й оглянувся), тiльки його син чомусь забув, з якого вiн кореня. Я знiтився i, щоб втiшити батька, вiдповiв: - Були й з поповичiв гетьмани. - Хто? - зiпонув батько. - Самойлович... - Згинув у Сибiру, й слава по ньому запала. I тодi я сказав батьковi таке: - Вчуся я на славу Божу й користi ради душi мо??, у пам'ять неньки й вашого дому на честь i хвалу. Книжна мудрiсть свята, ?? не потяти шаблею i з гармати не встрiлити. Боже, що тут зчинилося по сих мо?х словах! Батько зламав у руках нагайку ("Ну в кого, в кого ти такий удався, не було в нашому роду поповичiв!,), пожбурив ?? менi пiд ноги, а я дуже злякався й замовк. А вiн геть розпасiювався, то лаявся чорно, то приголошував по-жiночому: "Закрию очi, й хто опережеться мо?м чересом, хто почепить до нього мою шаблю, хто сяде на мого коня?!, Батько був ще й добрячий лицедiй. Вiн промовляв слова, якi змушували мо? серце стискатися вiд страху. Мав батько ще дiти вiд друго? жiнки (моя мати, Полуботкiвна, померла), але дрiбнi, дво? дiвчаток i хлопчик трьох лiт, отже, не плекав велико? надi? побачити його в сiдлi. Трохи охолонувши, батько сказав суворо, голосом, який виключав заперечення, що забира? мене з Академi? та вiдда? до вiйська... "Може, ще вийде з тебе хоч якийсь ледачкуватий козачок,. Два днi думав, до якого вiйська послати, й надумав. На всiй Укра?нi нема? валечнiшого, славетнiшого козака, як чернiгiвський полковник. Згнiтивши серце, я мусив скоритися. Плакав, заховавшись за погрiбник, плакали струни мо?? скрипки... Одначе по?хав до Полуботка. Тяжко переживав, невимовне скучав за Академi?ю, хоч не все там було миле менi. Може, навiть навпаки, бiльше немилого, нiж доброго. Як уже зазначив, був хлопцем тихим, затинався й нiтився з будь-яко? причини, i надi мною кепкували колегiанти-академiсти. Мiй дзвiнкий, тонкий i сумовитий голос став менi втiхою i карою водночас. Мене одразу записали до хору, яким керував неймовiрно лихий, злючий, котрий бив рiзками без будь-яко? причини, регент. Я боявся його, як гаспида, пив, аби пропав голос, конопляну олiю, холодну джерельну воду,- не допомогло. Хор ходив на виноси,- в дощ, спеку, югу,i я, хлоп'я, яко солiст, мусив тюпачити за дебелими чубатими семiнаристами i за регентом, який ?хав попереду на слiпiй кобилчинi. Якось iшли аж за Днiпро в слободу вiдспiвувати суддю полкового, й саме тодi рушив лiд, i дво? спiвакiв утопилося, а ми бiгли по кризi, й раптом стала передi мною дибки крижина, i я закричав з жаху, одначе не зупинився, а побiг убiк слiдом за iншими хлопцями. Це теж властивiсть мо?? вдачi: жахатися, але не складати рук, боротися. Кликали нас i на весiлля, на Рiздво та Пасху славили Христа по дворах багатих старшин та купцiв, до найбiльших урядових старшин ходили на днi ?хнього народження. Майже всi старшинськi дiти жили по квартирах у багатих людей, я ж якийсь час навiть мешкав у бурсi. Найперше, що до Академi? втрапив проти батьково? волi. Батько вважав, що менi вистачить двох-трьох рокiв Чернiгiвсько? колегi?. Я провчився в нiй три роки й вважався найкращим учнем, мене навiть були якось призначили авдитором, одначе змiстили з причини мого м'якосердiя, бо ж не мiг справитися з бешкетниками семiнаристами. Бачачи мо? старання, а також знаючи, що батько хоче забрати мене додому, старенький вiтець префект написав менi рекомендацiйного листа до Ки?всько? Академi?, хоч я на той час провчився тiльки два роки, одначе був вельми вправний у багатьох науках, грецькою та латинською не тiльки читав, а й розмовляв. Ки?вська Академiя здавалася менi Атенами науки, i марив я нею, i вiтець префект перейнявся мо?ми скорботами та написав листа до ректора, свого колишнього спудея, аби той вписав мене до класу дiалектики. Вiн же потiм умовив i мого батька дати менi змогу повчитися в Академi?, мовляв, настають такi часи, що на вищi уряди тепер без науки не пробитися, он i в Пiтерi цар посила? учитися за границю боярських дiтей. Батько погодився через силу, бо ж сам, хоч походив зi знатного роду, вибився трудами ратними, впертiстю та хоробрiстю. Пан ректор Академi? проекзаменував мене на дiалектику й побачив, що я ?? й не нюхав, вписав до класу пi?тики, перед тим вiдмiрявши тридцять рiзок за обман, який ми вчинили з вiтцем префектом. Хоч потiм виявилося, що в усiх iнших науках ки?вським спудеям я не поступався, одначе вельми поступався в нахабствi та у вiдважностi. То були найпам'ятливiшi роки для ки?вського мiщанства. Голодне, знахабнiле ки?вське спудейство зайшло у великий розмир з ки?вським купецтвом, цехами, вимагало вiдкупiв, а то й вдавалося до грабункiв, розбивало комори на ринку, шарпало з возiв. За потрiйним валом, який тягнувся вiд колишньо? Десятинно? церкви до Козиного болота, по крутосхилах, ярах та байраках повростали в землю у запущених садах хижi та халупи, чимало з них слугували пристановиськом для всiлякого непевного, а то й просто злодiйського, розбiйного люду, туди часто заникували й деякi спудеi. Там вiдвага, пила мед, а нахабство - чорну брагу, там перепродували крадене й дiлили ще не захоплене, звiдти спуде? налiтали на купецькi та ремiсницькi двори. Пам'ятаю й нинi, як обдурив ?х, пообiцявши на завтра вiдкуп, аби тiльки вiдчепитися, при?жджий з Кам'янця купець-?врей i як вистежили його чубатi фiлософи та богослови, обступили в при?знiм дворi, i як одбивалися купець зi сво?ми хурщиками, i як втiкали вони потiм по дахах будинкiв, i один хурщик зiрвався з даху i вбився. Тодi в Академi? проводили велике дiзнання, в яке включилися всi цензори, сеньйори, директори, водили на те дiзнання й мене, але я нiчого не знав. I був я серед того спудейства бiлою вороною, i не приймав його злого закону, i знову ж таки терпiв вельми, дiсталося на мою долю й клинiв, i стусанiв. Але потроху i я охмолостався. Колеги-фiлософи купили менi в складчину кобзу, одразу повiривши, що опаную ??. Мислили вони так: кому потрiбна тонкоголоса скрипочка, а на рокiт кобзи сходиться всiлякий базарний люд, на той рокiт i в селi в суворого господаря зiрветься скупа сльоза, а з нею бризнуть в карнавку два-три шаги, та й просто кобза - то струмент чоловiчий, козацький, а ти ж, Iване, козацького роду! То таки правда, почав перебирати струни кобзи, почав випробовувати ?? на всi стро?, i сподобалася вона менi, i вже я бринькав залюбки, одначе на базар з нею не ходив, i врештi на мене махнули рукою, Може, я вже й занадто напускаю туманiв про сво?х колегiантiв, було ж бо серед них чимало люду розважливого вiдданого науцi, розмовляли мiж собою i грецькою, i латинською, i ?врейською, i французькою, ширмували Арiстотелеви ми словами, i грали сповненi високого смислу комедi? та трагедi?, i влаштовували прилюднi диспути, на якi сходилося багато киян, а також при?жджих людей. I влаштовували разом з мiщанами пишнi та веселi свята,- на Великдень, на Маковiя та Спаса,- здебiльшого в урочищi Глибочиця, й приходили туди дiвчата у вiнках та стрiчках, ладненьких сап'яновим чобiтках, статечнi поважнi значковi товаришi, купецька молодь у заморських капелюхах, панянки в дорогих кунтушах; грали там музики й спiвали хори, одного разу i я зiграв на бандурi кiлька пiсень статечним козакам. Тодiшнi ки?вськi академiсти жили бiдно, бо, на вiдмiну вiд часiв нинiшнiх, там навчались дiти й людей нестаткових. Як i всi iншi бурси, ки?вська являла собою страхiтливе видовище Старшi бурсаки спали на полу та на лавах, малеча копошилася в соломi пiд полом та в пiдпiччi, чавила блощиць, котрi лiзли зi шпарин по стiнах. На Рiздво та iншi храмовi свята бурсаки ходили зi звiздою та вертепом чи й просто на апетицi? - просити по дворах, i, як я вже казав, примушували й мене ходити з ними, бо ж мав тонкий голос, але я здебiльшого того уникав. Я любив церковний спiв, а якщо й спiвав поза церквою, то тiльки нишком, на самотi. Свiтського спiву соромився зовсiм. За те мене брали на висмiхи бурсаки, вони казали, що з мо?м жалiбним голосом можна приносити повнi торби. Я ?м на те нiчого не одказував, а сам думав, що обманювати людей грiх, навiть жалiбним голосом, адже не маю тако? скорботи, за яку попросив би в людей спiвчуття, скорбота по?дну?ться з молитвою, а молитися всу?-грiх. Та й все-таки я не злидарював, хоч мiй батько й намагався тримати мене в строгостi, в тiлi чорному, одначе посилки з дому отримував, i не тiльки на свята,- ?х нишком передавала мати. Вона й при?здила до мене частiше за батька i обливала мою голiвку слiзьми, а я дивувався, чому вона плаче. Адже матiнка хоч i далеко, але завсiгди в серцi мо?му, а тут зi мною i Арiстотель, i Тацiт, i святi апостоли, i преподобнi печорськi Еразм та Лаврентiй. Якось, при?хавши, прийшла вона просто до нашо? церкви. Я стояв на хорах i побачив матiнку, i знеслася моя душа понад хори, i залився я солов'?м, моя душа облилася слiзьми й затрiумфувала. Таке зi мною траплялось не раз. I почула мiй спiв матiнка, й заплакала, i запишалася. А я сказав ?й, що менi тут добре, що свiтло розуму влива?ться в свiтло мо?? вiри, я знаю всi дiяння апостолiв i захищу себе та ?? святою молитвою. Не захистив. ...За два тижнi до того рокованого дня, на другий день Великодня, ходив я з хором у двiр ки?вського вiйта, ми спiвали "Да воскресне Бог,, i дали нам гостинцiв чимало, усiм спiвакам, а ре?нту три копи грошей, ми ?ли святковий обiд, i хлопцi почали вимагати в ре?нта всiм грошей по шагу, й ре?нт розлютився, почав шмагати рiзками всiх пiдряд, i хористи збунтувалися, побили ре?нта, i, поки старшi бурсаки його товкли, молодшi били в обiднiй дзвiн. Не минути б усiм нам велико? кари, але того вечора з'явилася на заходi комета, сво?м вогняним ядром i роздво?ним хвостом перелякала всiх мирян, за нею в Академi? забули про бунт хористiв, комета з'являлася в сутiнки i висiла над землею червоною мiтлою. В Академi? комети не боялися, ми знали вiд професорiв, що то небесне тiло, хлопцi веселилися, а на мене найшла туга-безпричинна, i тодi увiйшов дячок-наглядач, подивився на мене й мовив: "Вiн уже зна?? Хто це йому сказав, що його мати при смертi i кличе його до смертно? постелi?, Нiхто менi того не казав, моя душа сама вiдгадала лихо. I потiм не раз менi мо? нещастя вiщувало серце. ...Отож за батьковим велiнням я опинився в услузi в пана чернiгiвського полковника. Треба сказати, що до цього знав його мало. Коли вчився в Чернiгiвськiй колегi?, Полуботок не вибував з походiв, пам'ятаю лишень, як одного разу вiн вiд'?здив на вiйну з турками, i ми спiвали в церквi напутнiй молебень; полковник ?хав попереду козакiв на вороному конi, покритому шовковою попоною, дзвенiли литаври, сурмили сурми, майорiли на вiтрi прапори та значки, вiн видався менi надто грiзним, надто суворим, я малiв перед ним i пишався ним перед iншими бурсаками. Таким видавався менi завжди, зблизька ж я його майже не знав, вiн жив за Чернiговом, над рiчкою Стрижнем, я ж мешкав неподалiк вiд семiнарi? в домi купчика Крячка, зрiдка навiдуючись до дядини в гостi. Але пана полковника бачив дуже рiдко, а потiм почав уникати зовсiм, до того призвiв один випадок. Той випадок зруйнував у мо?й уявi образ, який склався в думках,- людини мужньо?, валечно?, але й справедливо? та милосердно?. Було це восени, в хляпавицю. Я нiс до чоботаря полагодити сво? новенькi чоботи, якi чомусь полiзли по рантах, бiг стежечкою попiд будинками й трохи не наштовхнувся на зiгнуту спину козачка, що дрiботiв по стежцi з шапкою в руках. Вiн аж заплiтався ногами, схлипував, шанобливо кланявся широкiй спинi в оксамитi i дзигорiв жалiбним голосом: "Нехай я почорнiю, як земля, пане полковнику, якщо кажу неправду,.- "Ти менi хоч гризи ?? - не повiрю,,- прогудiло спереду. Козачок зашпортнувся, далi пiшов повiльно, вирiвняв крок, тiльки руки - в однiй тримав шапку - обвисли вздовж тiла: "Що ж менi робити тепер?, Полковник не зупинився, навiть не оглянувся. "Вiзьми мотузок i повiсся,,- вiдказав рiвним голосом. Мене струсив дрiж. Я зупинився i впустив пiд ноги чоботи. Далi пiдняв ?х i пiшов назад. Нiкого не помiчав, навiть не привiтав поклоном зустрiчного i?ромонаха, i той осудливо похитав головою. Страшнi слова горiли в менi. Потiм довго не мiг вийняти ?х iз сво?? пам'ятi. Я осудив полковника, адже нема? в свiтi бiльшого грiха, як вiдмовити iншiй людинi в правi на життя. Що б вiн, той козачок, не зробив. Вiн ма? таке ж право жити, як i пан полковник. Бог ? любов. Любов ? вiра. Вона - в серцi людському. В серцi пана полковника нема? нi того, нi iншого, й через те не хочу бiльше нiчого про нього знати, не хочу його бачити. Всi його дiяння, всi його подвиги - не в iм'я любовi Той спомин жив у мо?й пам'ятi, i я не мiг його прогнати. Хоч щось i почало мiнятися в менi в ставленнi до полковника, Вiн не послав мене у вiйсько, поки що я жив у його домi над Стрижнем, виконував такi-сякi доручення, здебiльшого домашнi, й навiть у полковiй канцелярi? не бував, хоч знедавна i почав туди заникувати з добро? волi. I кiлька разiв полковник погомонiв зi мною, й, що найдавнiше, не зверхньо, а як з рiвним, розпитував про нинiшню Академiю, про навчателiв, а також якi книги я читаю, що знаю з них. Щоправда, сво?х мiркувань майже не висловлював. Отож жилося менi некепсько, одначе небавом старший Судима довiдався, що його син, себто я, не найду?ться у вiйськовiй сторожi на ляхiвськiм порубiжжi, не печеться пiд сонцем в охоронi обозiв, навiть не лiта? на драбантi - вогненному жеребцевi в полковниковому почтi, а ошива?ться в чернiгiвськiй полковiй канцелярi?. Але Полуботок остудив його жар. - Не одразу, Iване, не одразу... Пильно я приглянувся до сина твого. Очеретинка... Очеретинка... Злама?мо стебельце..., Нiжна душа, чуле серце... Ще й стражденне... Таке вже ?. - Та на чорта менi його нiжна душа. Дiвка вiн, чи козак? Ох, покарав мене Господь, i не знаю за вiщо. Прогледiв я. Розмова велася в мо?й присутностi, вони зовсiм не зважали на мене, мовби я був сухим пеньком або опудалом городнiм. - Не кажи... Чуле серце,- отже, справедливий, совiстливий. Нехай спочатку через папери погуля? по бойному полi. Так би мовити, звикне до слiв отих: армата, похiд, обоз вiйськовий... Як ти кажеш, в почт мiй - хоч нема? в мене нiякого почту,- у ?здки всiлякi я його незабаром почну брати. Вiн ще... ну, просто мало що тямить у справах житейських. Збалували ви його з мо?ю сестрою... Одинак... - А як не звикне? - хрипко запитав Судима. - Що ж, Iване... Так i буде. Не всiм шаблею махати... Я тобi потiм скажу... Напевно скажу... - А що ж вiн тодi робитиме? Прошу тебе, Павле, навчай його справи бойно?. Хто краще, анiж ти, зна? ??,- полестив хитро.- Й того... Тримай його, сучого сина, в шорах, тримай... - В шорах не в шорах, але потачки йому не буде. I, може, таки вийдемо в козаки. Правда, Iване? - це вже до мене. Я мовчав. * * * ...Чомусь хрипiла на мо?й скрипцi басова струна. Я почав шукати ?й строю, i саме тодi на ганок вийшов пан полковник Полуботок, позiхнув i сiв на лаву. Був це статечний, повновидий, мiцно? високо? статури чоловiк п'ятдесяти семи лiт, зодягнений у бiлу полотняну, пiдшиту на плечах шовком сорочку та голубi шаровари. Вiн вийняв з глибоко? кишенi люльку й почав шукати кресало. Воно кудись запропало, трут у срiбнiй трубочцi був, а кресала не було. Полуботок вийняв кисет, перстень з печаткою, кiлька срiбних монет, все це поклав на столик перед собою. Зненацька на вулицi пролунав тупiт, понад тином прокотилася шапка з зеленим шликом, почулося тпрукання, i в дворi з вузлом у руцi з'явився козак у жаркому, з опушкою, жупанi; витираючи рукавом пiт, вiн зiйшов по сходах на ганок, поставив вузол на стiл, розв'язав кiнцi пишно? квiтчасто? хустки, з яко?, неначе лебiдь з пiни, випiрнув срiбний глечик з накривкою. Козак облизав великi, як вареники, пересохлi губи й прогув: - Пан гетьман прислав з узваром. Вiншу? й запиту? про здоров'я. Полуботок мовчав, вперто шукав кресало,- вiн мiг пiти й припалити люльку вiд вогню в печi, бо ж саме топилося, не йшов,- i козак враз гмукнув чи хоркнув з переляку - половину гетьманових слiв розтрусив по дорозi й згадав аж тепер: - Узвар з медом! З медом, отже, гетьман запрошу? на обiд. Полуботок i далi нiчого не казав, i козак нагадав: - Його милiсть запиту? вашмосцi про здоров'я. Полуботок поклав на стiл люльку, взяв з купки срiбних талярiв один, великими i вказiвними пальцями обох рук скрутив його, подав козаковi. Той узяв таляр, здивовано вертiв у пучках: - Його милiсть запиту? вашмосцi... У цю мить скрипнули присiнковi дверi, на ганок вийшла молода дiвчина з розпущеною русою косою - Оленка, Полуботкова наймолодша (двi iншi давно замiжнi, два сини поодружуванi), батькова пестунка, примружилася на сонце, неначе кицька, побачила коштовний глечик, пiдняла покришку. - Як гарно пахне! Взяла глечик i почала пити. - Узвар вiд гетьмана!-значуще мовив Полуботок.- З медом! - Я ж бо чую, що смачний. Так пити захотiлося... Ох i смачний.- Оленка поставила глечик на стiл. Полуботок ледь-ледь повiв на не? оком, хотiв насварити, але враз подобрiв очима, всмiхнувся. - Пiди хоч косу заплети. Оленка й далi стояла на ганку, в тонкiй бiлiй сорочцi, тонкiй запасцi, боса, сонце вицiловувало дрiбненьке муратиння довкола кирпатенького носика. Козак переступав важкими чобiтьми: -Його милiсть запиту? вашмосцi... - Я вiдповiв, йди. Козак повiльно зiйшов з ганку. Брiв через двiр, обмiтав високим споришем пилюку з чобiт, здивовано нiс поперед себе в долонi скручений в трубку таляр. Його рот був широко розтулений. - Що я скажу його милостi?.. Охрiм, котрий бачив i чув усе, кинув через плече: - Дурний ти, як попова кобила. Та ж здоровий пан полковник, якщо такого таляра скрутив у дудочку. Спробуй-но розкрути. Козак справдi спробував розкрутити таляр, але в нього нiчого не вийшло, похитав головою й пiшов. Я реготiвся. Полковник врештi знайшов кресало i викресав вогню. Перший ковток диму вiд учора - неймовiрна насолода, аж голова ледь-ледь медя?ться, аж пощiпу? в грудях, другий - вже не такий, третiй - звичайний. Полуботок узяв однi?ю рукою глечик, довго пив узвар. - Смачний, гемонський, правда твоя, дочко. З чого вони його варять? Кухар у нього нiмецький.- Витер чепурнi, опущенi вниз вуса. Оленка дивилася згори вниз на батька, на його круглу, з невеликими вухами, густим чубом, в якому посерединi почала пробиватися лисина, голову й раптом нагнулася та поцiлувала ??. Полуботок на мить розгубився, вдавано нахмурив неширокi, густi дугастi брови. - Розходилася, курiпка.- I пiдвiвся.- Йдiть, дiти, чепурiться, прибирайтеся, ?демо до гетьмана в гостину. - Всi? - здивувалася Оленка. - Узвар з медом - отже, всi. Чи ти не хочеш побачити Уляну? - Ой, хочу,- сплеснула в долонi Оленка.- Може, я ще встигну змити голову... - Встигнеш,-сказав Полуботок.- Одягни й ти, Iване, козацького кунтуша, скинь цю халамиду. Вподобав ти ??... - Та ж зручна. * * * ...Глухiв - мiсто надзвичайно гарне, iноземнi мандрiвники кажуть, що воно набагато гарнiше за Ки?в, у ньому багато церков та будинкiв, якi милують око сво?ю довершенiстю. Сто?ть воно на пагорбi над рiчкою Есмань, обваловане й оточене палiсадом, все вкупочцi, нiби грудки ластiв'ячого гнiзда, отож i ?хати в ньому, власне, нiкуди, але регула велить ?хати, а не йти. Оленка, в бiлоносовому штофному кунтушi, в запасцi з свiтлого штофу, з королевим цвiтом у косах, пурхнула в ридван. Полуботок i я посiдали на конi. Полковник був у святковому стро? - в жупанi з рясними гудзиками, пiдперезаний дорогим поясом, на плечах - накидка, застiбнута бiля горла застiбкою в каменi, я - в новенькому кунтушi, котрий повiдстовбурчувався на плечах, ще й не застiбався на всi застiбки, полковник не стримався й зауважив: - Ти нiби стягнув його з когось... Я знiяковiв, густо почервонiв. Бiля гетьманського двору - довга конов'язь, до яко? коней в'яжуть по чину: до кiлець позолочених, срiбних, мiдних та залiзних. Полковник прив'язав свого сiрого, в яблуках, румака до кiльця позолоченого, я - до мiдного. На цiй конов'язi й закiнчувалася подiбнiсть мешкання Скоропадського до мешкань усiх iнших, знаних на Вкра?нi, гетьманiв. Усi дотеперiшнi гетьмани - Дорошенко, Многогрiшний, Самойлович, Мазепа - жили в палацах, у палатах, гетьманський двiр Скоропадського дивував усiх, хто вперше його бачив. Стояв вiн бiля церкви Миколи Чудотворця й був з усiх бокiв обгороджений високим парканом, ворота хоч i брусовi, а також простi, з хвiрткою. На подвiр'? - кiлька критих гонтом хат, в кожнiй по однiй або по двi кiмнати з пiдлогою дерев'яною або цегляною, а то й без пiдлоги, печi кахлянi - бiлi, зеленi або кольоровi, при свiтлицях сiни рубленi, в свiтлицях - столи липовi, лави сосновi, вiкна червонi, скла врамловського, з вiконницями. В однiй iз хат - канцелярiя та вiтальня, де гетьман прийма? вiдвiдувачiв та гостей, у нiй стiни оббитi сукном i пiч полив'яна. Будинок гетьманшi - окремо, й ще будинок для гостей - цiлий хутiр, в самому кiнцi двору - двi хати чорнi, для челядi, й погрiб дубовий з залiзним шандалом на ланцюзi, i пекарня, й льодовня, i довга-предовга комора, i колодязь пiд дашком з колесом, обкованим залiзом. А ще далi, за тином - хлiви й конюшнi, там стояли ридвани кованi, бiля них походжали кучери в синiх жупанах. Бiля кожного будинку - нужник з дощок, критий дранкою, вiд гетьманово? та гетьманшино? свiтлиць до нужникiв вели критi переходи. Потiм менi пояснили, що будiвлi дерев'янi, бо мiсця тут низиннi, холоднi, а гетьман хворi? на застуднi хвороби, любить тепло та сiльський затишок. Справдi, на подвiр'? можна було знайти чимало затишних куточкiв, скрiзь по двору росли чепурнi яблуньки або обстриженi в кружок невеликi липи й надили очi квiтники: якi тiльки квiти не буяли на тих грядках, у якi химерi? не сплiталися, гетьманша любила водити помiж грядок гостей, розказувала й пишалася, прикладаючи до губiв рожеву шовкову хусточку. Гетьман, огрядний, довговидий, старий, лисий на пiвголови, не любив су?ти, поспiху, не любив, коли до нього йшли з справами, вiн любив смачнi узвари та тиху бесiду про дива свiту, любив посидiти за широким столом у свiтлицi, з яко? вигнано мух i вiконницi трохи причиненi. Лиха й напастi рiдного краю болiли йому, але вiн вельми боявся пiдступiв, доносiв, на це подвiр'я було нелегко потрапити. Я розглядав усi цi будiвлi, неначе збирався купити якусь iз них. Цiкавiсть-то головна сутнiсть мого ?ства, через не? часте вскакую в халепи, з яких вибираюся осоромлений, з пом'ятою душею. Я - самiтник, моя душа здебiльшого оповита смутком, i крiзь той смуток вона дивиться на свiт. Тяжко пережив смерть матерi, так тяжко, що по тому свiт мовби одмiнився для мене. Мати помирала двiчi й обидва рази кликала мене до смертного ложа, ?? передсмертне велiння виконували. Перший раз я при?хав, i матерi полегшало, вернувся в Академiю, а за мiсяць мене знову покликано. Я вперше бачив, як помира? людина, до того ж це була найдорожча менi людина, вона одна розумiла мене, вчила молитов, вчила бачити в Боговi не тiльки найвищу силу, а й порадника, вiрного друга, не штовхала, як батько, на дороги труднi, мирськi, а вказувала дорогу до Бога. Тiльки з ним, а не з батьком, нинi раджуся. Водночас побачив, якою мiзерi?ю ? людське життя i як може принизити людину смерть. Мати хворiла кiлька мiсяцiв, зовсiм не вставала з лiжка, схудла на скiпку. Останнiй час мати приймала ?жу тiльки, коли годував ?? я сам, ковтала через силу, жалiючи мене,- я плакав, просив ??,- i потiм сказала, що ?й знову полегшало, i я повiрив, по?хав у Ки?в, а то вона не хотiла, аби бачив, як вона помиратиме. Мене вернули з дороги вже до мертво? матерi. * * * ...Був четвер, планета Меркурiй, трагiчна планета, догорала свiча в хлiбовi, на лавi зiтхали родичi, а мати лежала з вигостреним обличчям (тут i вже десь далеко-далеко), розквитавшись з свiтом. У хатi стояла задуха, якась особлива, яка бува? тiльки там, де лежить мрець. Потiм матiр поклали на стiл, я поривався до не? i чомусь боявся ??, боявся сiсти на лавi, де вона щойно лежала, боявся не матерi, а само? смертi, яка, здавалося, могла навiть через вiддалений дотик перейти на мене. Тодi вийшов у широкий, оступлений хлiвами, конюшнями, коморами, клунями.двiр, а далi в сад. Цвiли в мiсячному сяйвi мертвим цвiтом сливи, шумiли млиновi колеса на греблi, витьохкував у березi соловей, i десь спiвали дiвчата. I пронизав серце той спiв, стислося воно з болю й туги, в ту тугу вп'ялася ще якась iнша, нез'ясненна; свiт такий великий, такий гарний, тривожний, кличний, вабливий i лячний, жорстокий, минущий. Що збува?ться в ньому? I що не збува?ться? Не збува?ться нiчого? А соловей витьохкував, а мiсяць плив великий, ясний, вiщий. I менi так защемiло серце, що вже не чув нi шуму млинових колiс, нi солов'?в, тiльки дивовижну сумну мелодiю в собi. Сльози капотiли з очей, i туманився виднокiл, не було в тих сльозах скарги на Бога - Вiтець Небесний вже двiчi зберiг менi життя - один раз, коли хворiв на гарячку, а другий, коли погнався за вовком, який тягнув порося, я думав, що то пес, i проганяв його лозиною, й таки прогнав, потiм розповiв матерi, а мати поблiдла й сказала: "Боже милосердя пролилося на тебе,. I були скорбота по матерi й нез'ясненна тривога, i було мимовiльне запитання, що таке життя. Ховали матiр у п'ятницю, пiд дощем, i в усiх обличчя свiтилися прикованою радiстю - зима була малоснiжна, дощ чекали давно. А я дивився на ?хнi обличчя й ненавидiв усiх. З батьком порозумiння не знайшов. Може б, i знайшов, але батько женився вдруге, i мачуха, як бiльшiсть мачух у свiтi, зненавидiла мене, бо ж прагнула, аби всi добра Сулимiв перейшли до ?? дiтей. А старший, та ще набагато, син вiд першо? дружини - то загроза немала. Вона не спробувала й на крок наблизити мене до себе, пiдглядала за мною, нацьковувала на мене батька, й через те я волiв не при?здити додому. На перших роках навчання в Академi? був у мене товариш, такий самий, як i я, несмiливий, нiяковий хлопчик, ми мiцно потоваришували, усамiтнювалися вiд iнших спуде?в, розiгрували вдвох сценки з Святого письма, з творiв древнiх авторiв, розумiли один одного з позирку, з покиву пальця, але зненацька той товариш, Миколка, захворiв на сухоти, i його забрали додому. Я не знаю й понинi, чи вiн живий. Мабуть, помер. Отже, ще не сягнувши дорослого вiку, зазнав тяжких втрат, спiзнав через мачуху, через товаришiв-спуде?в жорстокостей свiту й жив самiтником, поклавши раз i назавжди триматися подалi од всiх його ваб i несправедливостей. Любив зашитися в кропив'яну шалину й награвати самому собi на скрипочцi або ж, заплющивши очi, мрiяти про те, що вичитав з книг, а також щиро та вiддано молитися Богу. Слугував йому духом сво?м, розумом сво?м, i Бог замiнив менi матiр i товаришiв та приятелiв. Проймали сумнiви, що черпав силу для вiри в книгах, в Святому письмi ж сказано, що вiра- в серцi, а не в словах; крiпка вiрою людини може бути й неграмотною. Але я впевняв себе, що набагато краще, коли вона вiрить свiтлом розуму, а не мерехтiнням тьми. Свiтло розуму влива?ться в свiтло вiри, я знав усi дiяння апостолiв та багатьох святих i свiдомо наслiдував ?х. I позасвiдоме наслiдував матiр, добру, покiрну Боговi, сердобольну, задуману та запечалену. Вона завжди щось наспiвувала, але чомусь спiвала тiльки сумних пiсень. Поралася по господарству (батько тодi був тiльки сотником, та й не любила мати сидiти, склавши руки, до працi ж звична, саме на ?? дитинство, на дiвоцтво припали найтяжчi роки Полуботкiв по Мазепиних факцiях на них), я тупцяв бiля не?, на вулицю майже на ходив, од не? перейнявся спочутливiстю до покалiчено? пташки, зламано? галузки, вiд не? в менi сумний спiв та щира молитва. * * * ...Гостей зустрiчав управитель - господар двору регiментського, розводив по хатах: старшин - до гетьмансько?, бiлу челядь - до хати гетьманшi, молодь - у дальнiй кут двору до хати гостьово?, перед якою бiлiв свiжотесаний помiст для танцiв. Гостей прибуло чималенько - генеральний осавул Iван Судима, генеральний суддя Iван Чарниш, генеральний писар Семен Савич, генеральний бунчужний Якiв Лизогуб, ки?вський полковник Антiн Танський, миргородський - Данило Апостол, глухiвський сотник Мануйлович, багатi глухiвськi пани Пироцький та Бога?вський, кiлька значкових та кiлька бунчукових товарищiв - майже всi з родинами. В дворi стояли гомiн, пересмiхи, перегуки. Парубки та дiвчата стовпилися довкола новенького помосту, там витинали цимбали, скрипка та два бубни. Один з них дудонiв, а другий тьохкав брязкальцями, а тодi починали дудонiти обидва. Однач, парубки та дiвчата чомусь не йшли до танцю. Крутилося тiльки двi чи три пари, та й то мляво, мовби знехотя. Чи то не обсвiйчилися, не перезнайомилися, чи то нiяковiли - все-таки гетьманський двiр. Оленка кудись запропала, окрiм не?, я тут не знав нiкого, танцювати не вмiв; потинявшись трохи поза спинами, пiдiйшов до хати, в якiй обсiлася старшина, сiв на призьбi. Вiкна в хатi були повiдчинюванi, отож я чув усе, про що там гомонiли. Старшини спочатку вели мову про справи господарськi: про недавнiй ярмарок, на якому цигани вкрали аж дванадцятеро коней, про сiнокiс, побiдкалися на сушу, глухiвський сотник Мануйлович мовив, що суша неспроста, треба б пошукати вiдьми, це вона зашила жабi рота й зашила дощi, у нього вже ? на примiтi одна молодиця, кiлька чоловiк пiдтримали його, але Полуботок кинув коротко "Су?вiр'я,, i всi вмовкли, перевели розмову на iнше. Савич, Полуботкiв шуряк, розумний i хитрий, як майже всi писарi, тiльки надмiру балакучий, оповiв про недавню по?здку до Ки?ва й сказав, що, як на його око, при нинiшньому оскуднiннi Ки?в якось мовби злиняв, особливо монастирi, надто Межигiрський, у якому доживають вiку запорозькi дiди. Старiсть тих дiдiв i калiк гiрка, Запорожжя, яке утримувало ?х сво?м коштом, поруйноване, а козацькi державцi бояться давати грошi, оскiльки на сiчовикiв упав гнiв монарший, упав та й учавив у прах земний. Бiля самого монастиря став на постiй полк московський i чинить ченцям усiлякi шкоди. - I зi Скальського монастиря також при?хали ченцi, просять слушно? детермiнацi?, щоб ?м повернули грунти, якi забрав за Ворсклою майор Греков,- оповiдав Савич.Ускаржилися вони до бригадира в Котельву, а той звелiв усi копцi монастирськi знести й покопати новi, собi землю забрав. I сагу, й пiвбайрака, купленого ченцями в лукинських жителiв. А на тому тижнi отримав я реляцiю про постiй на Укра?нi ще двох полкiв драгунських новим чином - ротами, порцiями i рацiями. Про постiй вже знали всi. - А що ти одписав ки?вським ченцям? - запитав хтось лiнивим голосом. - А ось що.- Зашелестiло, либонь, писар дiстав складеного аркуша й прочитав, аби старшина перейнялася чернечими бiдами i водночас помилувалася ладом письма. "Ясний у Бозi преосвященний мосце отче митрополите Ки?вський i Галицький, архiпастиру милостивий, в духу святому отче й добродiю. Пан вiйт ки?вський, будучи тут, у Глуховi, повiдав нам, що по всiх труднощах, якi од вiйськ великоруських мiсту Ки?ву, усiм без винятку громадянам тамошнiм, навiть чорноризцям, чиняться, за ?дину вiдраду милiсть вашого преосвященства маючи, жалiбно ускаржився, що особливо слизько стало жити ченцям межигiрським, солдати грабують ?х на дорогах, не пускають у пущi, забирають собi дрова в лiсi рубанi?, витравлюють монастирськi сiнокоси кiньми сво?ми, отож жалоснi будьте, ваше високе в Бозi превелебство, й содiйте милiсть та одведiть руки злi?,. Хтось буркнув з кутка, я наледве розчув: - Ускаржився за?ць зайцевi. Що той митрополит може вдiяти? Йому самому хвоста колодою прищемили. Написав би хоч ки?вському губернатору. - Уже писав,- ображено вiдказав Савич. - Матимемо лихо з цим новим посто?м,- обiзвався хтось лiнькувато.- Розорять вщент край наш, пооб'?дають усiх до п'ят. - У мо?му колишньому полку в селi Лiскiвцях п'яний драгунський капiтан з денщиком не втрапили додому й почали грюкати в хату до писаря,- розповiдав Савич.- Писар ?х не впустив, капiтан видобув шпагу, денщик - палаша, i почали штрикати в дверi, а далi розбили вiкно й влiзли до хати. Писар ухопив лопату, що нею хлiб у пiч садовлять, шелехнув капiтана, а денщик утiк, покликав солдатiв, драгунiв, почали вони добувати хату. Писар довго одбивався, а далi бачить, що непереливки, дiтей i жiнку запхав на горище й сам туди вилiз, i драбину за собою втягнув. Тiльки тим i врятувався. А солдати забрали сало i все чисто з скринi, побили посуд... - Будемо мовчати, поб'ють голови. Я впiзнав голос Полуботка. - Писар з драгунами потiм "учинили вiру,,- оповiдав далi Савич.- Драгуни поклялися на iконi, що не були в хатi, а писар, що нiкого не бачив i нiхто на нього не нападав. Вiн бо теж бо?ться: спробуй доведи, що не вiн, а вони напали першi. ?х багато... Й судитиме вiйськовий суд. - Дожилися, козаки,- густий, басовитий голос - Чужi суди нас судять. - Нiхто нас не судить... Завели, неначе над покiйником. Ми що, на похорони зiбралися? Я здогадався, що то промовля? гетьман. У голосi гнiв, але не вгадати, на кого гнiва?ться йогомосць - на старшин чи на драгунiв. - Чого заснув, кобзарю? Вшквар... Розвесели... Може, склав чи почув якусь нову?.. Загули бунти, жалiбно задзвенiли приструнки, раз i вдруге, дужим голосом кобзар повiв пiсню: Пожурились, милi браття, Що на ногах кайдани: Ой тепер-но ми, милi браття, На вiк вишнiй пропали. Ой бери, пане, зброю й жупана, Ще й коня вороного, Тiльки не бери в неволеньку Козака молодого... - Оце розвеселив! Кобзарi пiшли... Скиглi?... Йди прiч... Пiд церкву. Кобзар вийшов з хати, бандуру, неначе мертву гуску, нiс у правiй руцi. На його обличчi-страх,-гетьманський гнiв не абищиця, але й iскорки вдоволення в очах. Либонь, вдоволення було бiльшим, анiж страх. Саме так я подумав. Людина - се мiра. Мiра багатства, страху, радостi, пiдлоти, помсти, совiстi. I все те в нiй переколочене, перебовтане. Одного тiль-тiль, iншого багато. Часом людина може прожити життя i не знати, чого в нiй бiльше. По-справжньому все проявля?ться в найбiльшому щастi або в найбiльшому горi. Кобзар iшов важко, голова хилилась нижче й нижче. Почав перемагати страх. У хатi - непри?мна мовчанка. I враз чийсь догiдливий голос: - Викуримо по люльцi, панове. Перший, як i годиться, вийшов гетьман: сива, з величезною жовтою лисиною голова похилена, вуса вiдвисли, на обличчi все ще слiди вдаваного чи справжнього гнiву. Я перейшов на iншу призьбу, за причiлок. Причiлкове вiкно також прочинене, з хати знову долiтав гомiн, тепер вже притишений. Голоси молодi. -...Наш гетьман чоловiк сумирний i добрий, за Укра?ну стояти не вмi?, хто не нападе, всi деруть... Нам би гетьманом чернiгiвського полковника, не так би вiн за Укра?ну став i москалям ?? розоряти не дав. В його полку москалi волi не мають. - Стати б усiм сукупно... Вигострити шаблi... Тiльки цей голос i упiзнав. Вiн належав молодому Маркевичу, сину лубенського полковника Андрiя Маркевича, рiдного брата гетьманшi. Йому всього лиш двадцять три роки, вiн один сидiв серед поважних старшин, його батько найдовався в походi Дербентському, лишив на уряд сина, хоч проти того й повставала полкова старшина. Я пам'ятав Якова по Академi?, одначе вiн старший вiд мене, скiнчив ?? торiк. - Ет, розпатякалися... Всi смiливi за столом бiля мисок. Полуботок - козак доброго клича. Але мають, мають москалi волю i в Чернiгiвському полку. Й донощики мають волю. Втямили? - Чого б то не втямити... Жарту?мо ж... Либонь, до хати зайшов хтось з генеральних старшин. А я пiдвiвся й пiшов стежечкою через палiсадник. Заздрив Якову Маркевичу, його смiливостi, але... й осуджував його, хоч розумiв далеко не все, про що говорилося в хатi. Передi мною розкривалося щось таке, куди навiть не намагався протиснутися думкою. Жив у iншому свiтi: де скрипка, де книги, де дрiбнi пригоди й велике нещастя, смерть мо?? матерi, але було й ще щось зовсiм iнше, лячне i неясне й чимось манливе, як спалах блискавки, як вогники на болотi, як голос з ночi, який ляка? та кличе. Мабуть, саме воно й було справжнiм, а все iнше - то тiльки порох буття. А з iншого боку - нащо воно менi, чому ма? мене вабити, що воно може менi дати, саме менi... Знаю, всяка влада вiд Бога, намiсником Господа на землi цар i його ведiння повиннi виконувати всi. Цьому нас навчали нашi професори, про це не раз казав у сво?х божественних проповiдях наш ректор Феофан Прокопович, наймудрiша людина, яку менi доводилося бачити. Без царя ми б всi погинули, нас би пiдiм'яли й понищили чужоземнi народи, без царя ми не дали б собi ладу. Вiн ?диний дума? й пiклу?ться про нас, як про сво?х дiтей. Так прорiкав Феофан Прокопович, свiточ вченостi нашо?, наш найбiльший мудрець. Повiрити в нинi почуте було важко. Та й чому воно ма? мене обходити? В мене ? мо? книги, ? скрипка. I ? бандура. Найлiпше ж викинути все те з голови. Я пiшов на вереск музик, до помосту. I не впiзнав його. Там чинилось щось несусвiтенне. Вiтер, вихор, заметiль... Танцювали майже всi парубки та дiвчата. Танцювали в кружок. А посерединi вертiлася, крутилася, вибивала дрiбушечки дiвчина. Молодесенька-молодесенька i струнка, як тополька. Личко розчервонiлося, очi горiли, двi чорнi-чорнющi коси лiтали довкруги не?, не здавитися. А жовтi сап'янцi стукотiли, й витьохкували пiд ними мостини, й повискувала скрипка, бубни вже не бубонiли, не дуданiли, а ахкали i заливчасте смiялися брязкальцями. В ту мить у коло до дiвчини влетiв ще один танцюрист - Якiв Маркевич, i закрутився, завертiвся довкола дiвчищi. Чоботи в Якова з подзвоном - з срiбними дзвiнками, врiзаними в закаблуки,- дорога, з кабарги, шапка збита на потилицю. А дiвчина летiла, й одiж не встигала за нею, оголюючи бiлi смужки нiжок над чобiтьми, руки ?? були грацiйно розкинутi, здавалося, вони пливуть у повiтрi самi по собi. Музиканти закiнчували зорьку й одразу переходили до катеринки, вiд катеринки до закаблукiв, вiд закаблукiв до жидiвського триндика, якого танцювали з вихилясами, жартiвливо. За кiлька крокiв вiд себе я побачив дорiдну, немолоду, але ще не зовсiм зiв'ялу красиву жiнку в дорогому парчевому кораблику, зi складеними на грудях руками. Вона посмiхалася гордовито й зачудовано. Гетьманша! Анастасiя Маркiвна. ?? зна? в Глуховi старе й мале. Як знають i те, що вона управля? гетьманом й почасти всiм гетьманством. Милувала очима дочку, милувала племiнника, пестунця, який i жив при гетьманськiм дворi i якому вже виклопотала в гетьмана село Сваркiв бiля Глухова, "вбачаючи знатного вiйськового товариша Якова Маркевича до послуг вiйськових здiбностi й надалi до оних його заохочуючи,. Так було написано в гетьманському унiверсалi. Бубнярi вдарили наостанку так, що затремтiло листя на молоденькiй яблуньцi, й попадали в траву - удавано чи насправдi показуючи, що танцюристи вморили ?х до знемоги. Парубки та дiвчата, захеканi, витирали пiт шовковими хусточками, сходили з помосту. Якiв та чорнява дiвчина стояли посеред помосту, там, де ?х застав кiнець танцю. Я згадав Якововi слова про "вигостренi шаблi, й уважно подивився на нього. Якiв чимось нагадав менi нашого вчителя риторики грека Гiстiя. Кругле обличчя, чепурнi вусики, невисока мiцна постава, й навiть волосся, витке, густе, коли знiмав шапку, воно розсипалося кучерями на всi боки. Очi у Якова великi, iмлистi, либонь тiльки в очах i вiдбилася порода Маркевичiв. Батько Якова, Андрiй Маркевич, лубенський полковник, козак валечний, увесь час у походах та походах, огрубiлий, засмаглий, дужче схожий на сiльського дядька, анiж на свого батька - прилуцького гендляра i купця Марка, сина Аврамового, який орендував у Прилуках млини та горiлчаний промисел. ?врейсько? кровi в ньому - дещиця, Марк Аврамович Маркевич, вихрестившись, одружився на дочцi багатого мiщанина Копi?нка, мав трьох синiв i п'ять дочок, писаних красунь, тiльки подивитися на яких з'?жджалися парубки з усього полку й розхапали ?х собi в жони: одну син стародубського полковника, другу моровський сотник, ще одну журавський протопiп, найкрасивiшу ж, Настю, посватав генеральний бунчужний Костянтин Голуб, а коли вiн помер, на нiй одружився нинiшнiй гетьман, на той час також удiвець, старший вiд Настi на двадцять п'ять лiт. Гетьман дав тестю дво? багатих сiл у Прилуцькому полку, Малу та Велику Дiвицi, i той доживав вiку на Приудай?, немов у раю. Настя Марковичева мала по Голубу свiй чималий статок, яким пишалася, i мала круту вдачу, одразу взяла гетьмана в шори, отож, гомонiли люди, що Настя носить штани, а Скоропадський спiдницю. Якiв чомусь не впiзнавав мене, а може, не впiзнавав справдi - де йому було впiзнати шмаркатого хлопчиська, вiн тодi вже був фiлософом, далi богословом. Батьки при?здили до нього на всi свята, привозили повнi сакви на?дкiв, а також гостинцi професорам i навiть самому ректору Феофану,- Якiв був його улюбленцем, не знаю, чому вiн не пiшов слiдами свого вчителя на вченi Олiмпи. Я не вагався б i митi. Для нього ж свiтське козацьке життя, либонь, мало бiльшi ваби, воно вже справджу?ться наказним полковництвом у двадцять три роки. Але я ненадовго зупинив на ньому погляд, перевiв його на дiвчину. Стояла задихана, руки притисла до грудей, ледь-ледь усмiхалася. В очах - бистрiнь, немов ще й досi летiла в танку, крiзь напiввiдтуленi губи було видно невеликi мiцнi зубки. ?? личко було мовби намальоване одним непомильним помахом пензля, воно не округле, а трохи продовгувате, нiжне, нiжностi додавала чорна цятка родимки над верхньою губою, але й вольове: нiс- прямий, рiвний, i рiвне, пряме пiдборiддя, брови чорнi як смола, i довгi чорнi вi?, вона чимось нагадала менi ?гипетську царицю - я бачив такi малюнки в давнiх книгах. Надто коли сходила з помосту, ледь приплющила очi, й тiнь вiд повiк упала на щоки, ступала гордовито, груденята несла так, що кожен, навiть я, розумiли, що то таки цiннiсть. "Боже,- подумав я,- яка неземна i в той же час земна краса,. Менi здалося, дiвчина йде до мене, i я обiмлiв. Одначе в ту мить вона ступила вбiк, i я побачив, що вона йде до Оленки, котро? чомусь не помiтив. I зблиснула в мо?й головi iскорка, i я зрозумiв, хто ця дiвчина - Уляна гетьманiвна, чи, як ?? назива? Оленка, Уляся. I вiдмiтив схожiсть з гетьманшею, одначе невелику. Анастасiя Маркiвна пiдiйшла до Якова i, наче маленького, пiдвела його до Оленки та Уляни. Якiв iшов нiтрохи не соромлячись, хоч його вели, неначе хлопчака. За хвилину вже лунав його дзвiнкий смiх. Я ще не знав, що ми при?хали до Глухова на оглядини, привезли туди Оленку, що гетьманша забажала по?днати свого пестунця з Полуботкiвною i гетьман теж схвалив цей намiр сво?? дружини. Ще за мить смiялися всi четверо, але я одразу вирiзнив Улянин смiх, хоч нiколи ранiше не чув його (гетьманiвну бачив разiв зо два в церквi й чомусь тодi не звернув на не? уваги), був той смiх притамований i проникав менi глибоко-глибоко в рушу. Я вiдступив за парубоцькi спини й дивився, дивився на не?, як на диво, як на чудотворну iкону. Нi, на iкони я дивився трохи не так, але крихти тi?? побожностi розсипалися в мо?й душi, менi здалося, в обличчi дiвчини та?ться якась загадковiсть, як i в обличчях отих ?гипетських жiнок, якi жили хтозна-коли й молилися сонцевi та зорям. Я не спав майже всю нiч. Чув, як спiвають дiвчата, спочатку замовкли на Родiонiвцi, а вже потiм на Усiвцi, а на Веригiнi, за греблею, спiвали майже до самого ранку; як витьохку? соловейко, як десь тявка?, не втихаючи, пес. Заплющував очi й бачив личко з чорною цяткою над верхньою губою та смоляними бровами, довгими вiями, бистрiнь у очах. Перевертався з боку на бiк, навiть розсердився на себе, але прогнати видиво не мiг. Не розумiв, чого воно вчепилось до мене, що зi мною сталося... Мана, та й годi. Таки мана. Бо знову заплющив очi... й побачив це саме обличчя, повернуте вбiк... а тулубом до мене. Тулубом птицi. Птах, завбiльшки з людину, випливав з-за наших сулимiвських рясних калин i отако, бока, наближався до мене. Птах з жiночою головою й пташиним тулубом. Я навiть згадав, як назива?ться цей птах - гарпiя. Одначе гарпi?, вони злi, а ця -добра, усмiхнена. Проте менi стало лячно. Птах не махав крильми, вони були нанiврозкриленi, пiр'я на них i на всьому птаховi ряснiло пiстрявiстю, хвiст був невеликий, розпущений, немов у голуба. Птиця з обличчям Уляни наближалась i наближалась, i я вже бачив притiненi i глибокi очi. А потiм враз довгi повiки змигнули, i дiвчина-птах подивилася на мене. Вона не мовила жодного слова, не розтулила вуста й одначе щось промовляла до мене - очима. Та було надзвичайно страшно. I вабливо. Я хотiв доторкнутися до дiвчини-птаха, але вона повiльно, й так само грудьми до мене, вiдпливла праворуч i зникла за кущами. Змигнув очима й зрозумiв, що заснув. А видиво й далi стояло перед мо?ми очима, я чомусь подумав, що сон - вiщий, i менi вiд цього обличчя не сховатися, не втекти, бо й не хочу втiкати: Настав ранок, зiйшло сонце, мiй сон подаленiв, а обличчя дiвчини зi смоляними бровами й чорною цяткою над верхньою губою стояло передi мною вже iнакше - живе, веселе, яким бачив його на танцях. Не пам'ятаю, чи снiдав i що робив уранцi, отямився вже за Микола?вською церквою, бiля паркана, яким огороджена гетьманська садиба. Спам'ятавшись, зрозумiв, що хочу побачити ту дiвчину, побачити ще раз i вiд'?хати та забути назавжди. Довго блукав попiд парканом, вже хотiв пiти геть, та враз почув по той бiк паркану дiвочий голос: Ой на морi та на тихiй водi, Там плавали бiлi? лебедi... Я одразу впiзнав той голос. Спiвала вона, Уляна. Спiвала тужну пiсню, проте не тужно, скорiше, навпаки, весело: ...Де не взявся гарний хлопець - на бiду, Та й застрелив лебiдочку молоду... Той голос манив, вабив, я вже не мiг пiти, не побачивши дiвчини. Розлилася кров червона по морях, Розсипалось бiле пiр'я по лугах. Не знаю, не пам'ятаю, як те сталося, що я, боязкий i сором'язливий, нагледiв угорi гiлляку, ухопився за не? i вилiз на паркан. Тiльки хотiв поглянути на дiвчину кра?м ока й зiскочити назад, у провулочок. Але дiвчини не побачив. Унизу пiдi мною порозчепiрювалися великi густi кущi агрусу, за ними росли якiсь деревця з густими пiдстриженими кронами, вони творили суцiльну огорожу. Голос долинав з-за них. Я посунувся трохи вперед, нагнувся, а що й далi не бачив нiчого, посунувся ще, випустив з руки верхню гiлку i враз... шелехнув униз. Не встиг злякатися, бо ледве втямив, що сталося. Лежав на травi, моя шапка полетiла пiд кущ агрусу. Опам'ятавшись, почав пiдводитись, простягнув руку, щоб дiстати шапку, i в ту мить щось налетiло на мене ззаду. Я смикнувся, рвонувся, повернув голову й зацiпенiв. Мене тримав за полу медвiдь. Так менi здалося спочатку. А вже потiм розгледiв, що то пес. Велетенський, рудий, головатий, вельми схожий на медведя. Вiн не гарчав, не кусався, сидiв на заднiх лапах i тримав мене за полу. А я не мiг вирватися, та вже й не намагався - злякався. Шкiра на мо?й головi чомусь свербiла, по спинi повзли холоднi ковзкi гадючки. Не знаю, скiльки менi довелося б сидiти отако, коли б збоку не пролунав владний дiвочий голос: - А це що таке? Тур, пiшов геть! Тур випустив полу мо?? свити-кунтуша, винувато дивився на дiвчину. Либонь, вона бачила, що я боюся пса, тупнула ногою. -- Тур, додому! Руда потвора знехотя потрюхикала по дорiжцi. - Ти хто такий? - запитала Уляна. - Я?.. Н-не знаю,- вичавив крiзь неслухнянi губи. - Не зна?ш, хто ти? А що тут робиш? - Шапку шукаю. - Де ж твоя шапка? Як вона тут опинилася? - Ну... Вiтром здуло... Йшов по вулицi.- I враз, не знаю, | як те сталося: - Я бачив учора тебе на танцях, хотiв побачити ще раз...- Я все ще сидiв на землi. Дiвчина почала смiятися. - Ти думав, що я танцюватиму перед тобою? Ой, пробi, не можу... I який же ти кумедний... А як тебе Тур тримав за полу... То он ти чого вбрьохався в чужий сад! А може, ти злодюжка? А чи зарiзяка? ?? очi смiялися. - Який я зарiзяка... Шапку шукаю... - От капосна шапка. Де ж вона? - Оно за кущем... - То бери ??... На дорiжцi за деревами почулося неголосне тупотiння, далi покашлювання. Смiх злетiв з губiв дiвчини. - Тато! Я перепудився дужче, нiж тодi, коли на мене насiв пес. Це ж така ганьба!.. Залiз до гетьманського, саду! Розкажуть батьковi... Знеславив дiвчину... Я микуляв очима, сопiв, а кроки наближалися. -Ховайся! - прошепотiла Уляна. Либонь, також не хотiла, аби батько заздрiв ?? з парубком. А чи хотiла пожартувати надi мною. Скорше останн?. Я порачкував за агрусовий кущ, влiз у нього по самi плечi, заплутався, зав'яз, зашпортався. - Це ти, дочко? - пролунав хрипкуватий голос.- Що ти тут робиш? - Гуляю, тату. - А з ким те ти розмовляла? Я онiмiв, вiдтак полiз ще далi в кущ. Затрiщало галуззя, кiлька колючок взялося менi в голову. - Що то таке? - Пес,- вiдказала дiвчина.- Рябий пес. Чужий. Гарчить. - Звiдки вiн тут узявся? Ще кiлька колючок впилися менi в щоки, i я чи то застогнав, чи захрипiв. - Справдi гарчить. Ходiмо звiдси, доню,-сказав гетьман.- Цур йому. Зараз покличу сторожiв. Зашелестiла трава, далi кроки затупотiли по дорiжцi. Я над силу вирвався з агрусового полону, вхопив шапку, спритно, як кiт, видряпався на паркан. Здавалося, мене кинув туди якийсь дужака. Не стямився, як минув церкву, минув вхiдну браму до мiста, обидва млини на рiчцi й опинився далеко на лузi. Горiв на соромiцькiм вогнi, картав себе, дошкуляв собi дощiпливими словами, трохи не плакав. Чому, чому я такий? Адже ж не дурнiший за iнших, бачу очима розуму, як треба матися, поводитися, а вийду на люди, й дринзаю, неначе за?ць по клiтцi. Й не знаю, куди себе подiти. . Коли повернувся додому, навiть Оленка помiтила, що зi мною щось сталося, причепилася з розпитуваннями, але я сказав, що перечепився на мосту та боляче вдарився. Наступнi днi не звiяли гризоти з мо?? душi, ходив, неначе помрачений. Сором трохи пригас, звiявся, а бажання побачити Уляну росло й росло, i стало нездоланним. Впевняв себе, що це примха, адже не мiг i подумати про кохання, це було б просто смiшно: недовчений спудей, сливе старчик, закохався у вогненну красуню гетьманiвну. Цур i пек, i сто кiп на додачу. Але ж подивитися на не? не заборонено нiкомуi I пiти до них на подвiр'я. Он Оленка бiга? майже щодня. Ну що ж, посмi?ться гетьманiвна, ну що ж, покепку?... Наступного разу, коли Оленка почала збиратися до Скоропадських, я набився ?й в провожатi й мовби знiчев'я зайшов у двiр. Оленка повела мене в сад до альтанки, де, як ?й сказали, гуляла Уляна, й ми справдi здибали там гетьманiвну. Вона плела вiнок iз квiтiв, iз звичайних жовтих кульбабок, i раз по раз примiряла його до сво?? голови. Жовтi кульбаби i чорне волосся - менi здалося, що то гармонiя. - Це, Улясю, мiй двоюрiдний брат Iван... Уляна кинула швидкий позирк на мене й запитала: - А вiн не куса?ться? - Хто? -здивувалася Оленка. - Ну, вiн. Тiльки гарчить? - Тю на тебе,-мовила Оленка й прикусила язик. Вони - подруженьки, дiвчата, в усьому рiвнi, i все ж гетьманiвна ? гетьманiвна. Вона i вдачею гетьманiвна, й красою. Щоправда, i Оленка теж гарна на вроду: бiлолиця, кучерява, ото тiльки трошки кирпатенька й муратиння ледь обсiло носика. Але тiльки весною, на осiнь i зиму воно зника?. Вона теж весела, та й звiдки б узятись смутку в такi лiта i за таким статком! Хоч на свiтi бува? всякого. Оленка - смiхотунка, Уляна ж-гостроязика фурiя. А ще бува? гордовитою, поважною, випроста? стан, закине голову, приплющить очi, й пройде повз тебе грецька чи римська патрицiя, чи як там було в них, до яко? страшно обiзватися словом. Тепер же вона голила мене сво?м язичком. - Отже, не куса?ться й не гарчить? - Таке скажеш... Я прилип до лави, наче карась до сухо? гарячо? сковороди. За мить Уляна забула про мене, взяла карти й почала ворожити Оленцi. Ворожила мовби насправжки, але часто вставляла слова, якими ворожать циганки, й сама була схожа на циганку. - ...А тебе, красуне, полюбить чорнявий князь, i житимете ви щасно, й наживете шестеро дiтей, а нинi тобi стелеться близка дорога... - Батько повезе додому,- буркнув я. Уляна знищила мене поглядом. У мене залягла на серцi мжа, як у тому та?мничому Замгла?, найтемнiшому лiсi, звiдки вибiга? i плине пiд Чернiгiв рiчка Стрижень i в якому гуля? страшний прибиш Маципура. Про близьку дорогу я буркнув не зовсiм спроста, бо почав здогадуватися, про якого князя Оленцi йдеться, i хоч той князь видавався менi гiдним Оленки, все ж чомусь дратувався. А що я не помилився, посвiдчив голос Анастасi? Маркiвни вiд квiтника: -Оленко, а йди-но сюди, я покажу тобi нiмецький крокiс. Схожий на наш, та не зовсiм. Оленка пiшла, а по кiлькох хвилинах довкола не? згiрш крокосу вився Якiв Маркевич. Козак, парубок порпався з жiнками на грядцi. Я ж сидiв, неначе роздягнений злодiй посеред ярмарку. Не знав, куди подiти руки, боявся дивитися на дiвчину, не вiдав, що казати. - Давай зiгра?мо в карти,-запропонувала Уляна. Я здивовано поглянув на дiвчину. - Я не вмiю в карти... Та й... у карти грати грiх. Надто дiвчатам. - Ти поглянь! А я й не знала,- насмiшкувато мовила Уляна й подивилася на мене чорнющими очима.- А що ж ти вмi?ш? - Власне... нiчого. - Зовсiм нiчого? Я знiтився. Бо ж i справдi не вмiв анi ширмувати на шаблях, анi гасати на коневi, стрiляти з мушкета, не вмiв жодно? роботи, та й вельми мало знав про не?, про життя. Я багато знав з життя царiв, святих мученикiв, стовпiв церкви, знав молитви, умiв складати вiршi, ще знав дрiбнi бурсацькi шахрайства, але ж розумiв - дiвчина запитувала не про те. Менi до жаскостi захотiлося чимось похвалитися, але не знав чим. I враз у мо?й головi мовби заграла музика, i я пiдвiв голову. - Вмiю спiвати на криласi... й так... Вмiю грати... - На чому ти вмi?ш грати? - Та... на будь-чому,- смiливо випалив, бо й справдi будь-який струмент iшов менi до рук.- На скрипцi, на сопiлцi, на кобзi. - Ну, це ми перевiримо,- дiловито сказала Уляна й вела мову далi, мовби правила вивiд.- А що ти цiкаве зна?ш? - Не розумiю... - Ось Якiв розповiдав про Олександра Македонського, царя Кiра, Святослава... - Я... ?х не люблю,- вiдказав тихо, переконано.- Вони - кровожери, убiйники. - А кого ж ти любиш? - Бориса i Глiба. Святого Антонiя Печорського... Я бачив, що .Уляна розгляда? мене, яко диковинну iстоту, й зовсiм упав духом, адже розумiв, що такий парубок не сподоба?ться ?й зроду-вiку. Але iншим я не мiг бути, брехати не вмiв. - А ким би ти, Iване, став, якби вивчився? - правила сво? Уляна. - Ну, якби висвятили...' - З тебе вийшов би хороший пiп. - Правда? - зрадiв я.- 3 чого ти взяла? - Ну, ти такий... Тихий, богобоязливий, скромний... Я рiс у власних очах. У мо?х грудях звинувся теплий клубочок i котився, котився вгору до серця. - I пiсний, як богоявленський коржик. Клубочок розсипався на холоднi крихти. - Ти, мабуть, ще й не цiлувався? - Дiвчина пронизала мене стрiлами очей. Я випростався з гiднiстю. - Негоже запитувати про таке. Та ще дiвчинi. Я бачив, як у ?? очах трiпнулися вогники, як ледь-ледь зайнялися рум'янцем ?? щоки, але вона не подала вигляду, що засоромилася. - Ну, ти не скажеш цього до Страшного суду. Ще-рокiв сто. - Звiдки ти зна?ш, коли настане Страшний суд? - суворо сказав я.- Може, вiн настане завтра, i тодi... Тодi нiщо не . буде потрiбне. I всi, що балакають грiшно... Я не доказав, знiтився. Боявся, що Уляна розсердиться й пiде вiд мене i я бiльше нiколи не побачу ??. - Ну, ти жарту?ш. Але й .деякi жарти потрiбно спокутувати молитвою. - А ти таки справжнiсiнький пiп.-Уляна пiдвелася й позiхнула, вдавано чи насправжки.- Нудно з тобою. Оленко, Якове, де ви, гов! Ех, музик нема?...- I попливла, розкинувши руки, ледь торкаючись чобiтками землi. Той ?? тихий порив був надзвичайно грацiйний, знадливий, вона пливла боком, права рука високо вгорi, лiва - нижче, либонь, вона й сама вiдчувала ту свою грацiю, випробувала (дарма що молода) не на одному парубковi, про що я тодi й здогадуватися не мiг. Прийшли Якiв та Оленка, Оленка - пустунка, вони щебетали i пурхали, наче двi синицi. Якiв же, статечний, мiцний, дивився на них, ставши на приступцi альтанки, широко розчепiривши кряжистi ноги, i я позаздрив його мiцi, силi, впевненостi. Але дiвчата незабаром розкутурхали його, а тодi потягли й мене i примусили грати в квочки, i я майже увесь час був квочкою... ...З того дня я почав учащати на подвiр'я Скоропадських. Звичайно, не сам, а з Оленкою. Зрiдка туди навiдувалися ще парубки та дiвчата - двi Савичевi дочки, дрiбненькi, гостроносi, хитренькi, вони вочевидь лестили гетьманiвнi, й та трохи бридилася ними; не зовсiм повного розуму Мануйловичiв син, а також молодий Чарниш, парубок мовчакуватий, високий на зрiст, довговидий, надзвичайно вродливий i через це пихатий. Вiн пiдпирав плечима альтанку або яблуню й невiдривне дивився на Уляну. Я пота?мно ревнував його до Уляни, сливе ненавидiв. Вiн один курив люльку, майже нiколи не випускав ?? з рота, i Уляна казала, що од Гната пахне "справжнiм мужеським духом,, а коли я запитав, чим же пахну я, вона вiдказала: "Ладаном,. I липла до Гната, намагалася взяти його до танцю або до гри в обруча, одначе це ?й не вдавалося, Гнат стояв непохитно i усмiхався зверхньо, мовляв: "Пусту?те, наче дiти,. Проте всi iншi гостi навiдувалися нечасто, причиною тому була Анастасiя Маркiвна, вона ?днала в мислях Якова та Оленку й не бажала, аби ?м заважали або й раптом не втрутився мiж них хтось третiй. Я ж Оленку вiдбити не мiг, отож мене вона запрошувала радо, всiх iнших - з погордливим холодком. Третього чи четвертого дня Уляна примусила мене взяти кобзу та заграти до танцю. Я вшкварив козачка i горлицi, й двi польки, вшкварив добре, i здивована Уляна похвалила мене. А коли ми якось надвечiр залишилися в альтанцi вчотирьох, я несамохiть повiв сумну мелодiю про козака, який по?хав на чужину та й не вернувся, про дiвчину, яка вигляда? його i невтiшно плаче, й зненацька помiтив, що обличчя Уляни дуже одмiнилося, дивно осмутнiло, а очi стали глибокi й темнi, як нiч. Я подумав, що, може, й вона ма? якусь причину до печалi. Уляна ж дивилася кудись понад сад, мовби вiдлiтала, й менi захотiлося вiдлетiти з нею, але я нiчогiсiнько не знав про не? й губився в думках, куди ж вона лине. До якогось свого спогаду, до якогось свого козака? I знову хробачок ревнощiв гриз мо? крихке серце. Голова ?? на тлi вечiрнього саду видалася головою Богородицi, голова на довгiй красивiй ши?... але то вже приплелася грiховна думка, i я прогнав ??. Несподiвано я замовк, не довiвши мелодi? до кiнця, i Уляна повернула голову та допитливо, зацiкавлено подивилася на мене. Я сховав той погляд у собi. Вона ж пiдвелася й горда, неприступна, вже не Уляся, як почав називати ?? слiдом за Оленкою, а Уляна, чи навiть Юлiана, як iнодi називала ?? мати, не попрощавшись, пiшла до сво?? хати. Я не втерпiв i дорогою запитав Оленку, чи не зна? вона, чим Улясю так запечалила пiсня, чи не грав ?й хто-небудь; випитував, як здавалося менi, тонко та хитро, й Оленка вiдказала, що Уляся й спить з музикою в душi, та музика живе в нiй повсякчас. Уляся признавалася ?й, що вдень вона чу? музику рiдко коли, а от уночi музика луна? в ?? снах дуже часто. Який був день - така й музика. День легкий, хороший - i музика весела, день. минув хмарно, й музика важка. А бува? вона аж чорною, i тодi мовби душить ?? ввi снi. Печальний суворий Улянин вид стояв передi мною всю нiч i весь наступний день. А в суботу ми з Оленкою знову були в Скоропадських. Але я застав... зовсiм iншу Уляну - розвихрену, веселу, вона обсмiяла мене за мiй понурий вид, напiвдячкiвську одiж, i менi стало образливо та кривдно. Не мiг зрозумiти Улясi, до того ж вона майже нiчого про себе не розповiдала, вона була значно молодша за мене, одначе часом менi здавалося, що Уляна прожила довге-довге життя й зна? набагато бiльше, нiж я, про свiт та про людей. Вона мене часто називала то дячком, то квашею, я тратився, гнiвився й мовчав, i зарiкався обзиватися до не?, й зненацька вона пiдходила до мене привiтна й печальна й просила пограти для не?, i я поступався. Я вже знав, яких вона мелодiй найдужче любить, i стиха награвав на кобзi, а вона сидiла принишкла, й думки ?? витали десь далеко-далеко, а сама була близько-близько, так менi здавалося. Траплялося, розкабешу?ться, а то й розпасiю?ться, й тодi до не? не пiдходь. А якось одного разу Уляся вкинула нас з Оленкою у велике здивування, й навiть у переляк. Ми сидiли в ?? хатi втрьох, i Уляся сказала, що вона зараз вийде в сiни, за тим до хати зайде одна стара жiнка, а вже за нею вона, Уляся. I вийшла, i по якомусь часовi до хати справдi зайшла стара жiнка, ?? обличчя було зчорнiле й зморщене, щоки позападали, по-старечому ощирений рот кривився, одiж висiла лахмiттям, в тремтячiй руцi тримала кривулясту палицю. Стара додибцяла до лави, сiла, закашлялась, подивилася на нас непривiтно й забубонiла: "А де та вертихвiстка, куди повiялася?, Не перехрестилася, не глянула на iкони, а бубонiла й бубонiла дедалi голоснiше та голоснiше, й прохоплювалися в ?? шемраннi слова "чорт,, "сто кiп лиха,, "болячки,, й нам з Оленкою стало моторошно, й Оленка прочинила Дверi та покликала в сiни: - Улясю, де ти? Кого це ти впустила до хати? I раптом у хатi пролунало: - Себе! На наших очах стара переродилася, зморшки розправилися, рот стужiвся, чорнi очi заiскрили смiхом. Шовковою хусткою стерла з чола i щiк сажу. - Це справдi ти? - пробелькотiла Оленка.- Тю на тебе. Я не мiг стямитися. Я не раз бачив театр, наш, спудейський, сам грав у ньому, там спуде? перевдягалися та перевтiлювалися i в ангелiв, i в нечистого, i в старцiв, i в королiв, але це було щось зовсiм iнше. Це не було лицедiйство, Уляся просто стала старою жiнкою, просто-таки старою вiдьмою, а ось тепер знову перекинулася в дiвчину. Вона сидiла на лавi й смiялася, а менi не було смiшно, дивився на не? зi змiшаним почуттям страху, захоплення й чомусь жалю. Посмiхалася вже й Оленка, тепер я дивився на них обох i думав про те, якi ж вони в усьому несхожi. Оленка проста, довiрлива, нелукава, жартiвлива, i весь Оленчин вигляд вiдповiдав ?? ?ству: кругле, з високим чолом, трiшки кирпатим носиком, повними припухлими вустами личко, карi очi, бiляве кучеряве волосся - вся на виднотi, аж свiтиться веселiстю й безхитрiснiстю, а чорнюща, як нiч, з глибокими вiдьомськи ми очима, мiцно стиснутими губами великого рота Уляна - незрозумiла, дивна, чимось небезпечна й чимось, неначе чар, ваблива. Я глибоко вiдчував ту вабливiсть, той чар, боявся його й iшов на нього. Все частiше й частiше думав про Улясю, думав увечерi, лягаючи спати, й засинав з ?? образом, i не мiг зрозумiти, що зi мною ко?ться. Одначе часто й гнiвався на не?, злiсть напливала на мене, як туман, але по хвилi розвiювалася. Мене тривожило, що на Улясю невiдривне дивиться Гнат, пасуть ?? очима на вулицi та в церквi iншi парубки, чомусь саме ??, а не Оленку, теж красиву, може, навiть гарнiшу, нiж Уляся. Гарнiшу? Ба, нi! Уляся, якби схотiла, могла б причарувати камiнь. Розпашiла, розвеселiла, вона була, як блискавиця, аж сяяла красою, аж обпiкала, до не? було страшно доторкнутися й праглося того. О, як менi хотiлося доторкнутися до Улясi! Щоб не отако - випадково, в дверях чи беручи в не? щось з рук, коли вона байдужа й не дивиться на мене, а щоб iнакше - значуще, нiжно, голубливе, й щоб вона вiдповiла на мiй доторк. Та як вона може вiдповiсти? Потютьковi, поповичу?.. А те ще: вона - гетьманiвна! Вийде замiж за кого захоче. Я розумiв: краще менi не ходити в гостину до Скоропадських, краще оминати той двiр, там оселилася любов, оселилося лихо? Я знав багато вiршiв та пiсень пi?тiв наших i чужих про Купiдона, який лiта? над нашими головами й цiля? стрiлами в серця дiвчат та парубкiв, але не тiльки дiвчат та парубкiв, отрута його стрiл всесильна, вiд не? нема? рятунку, та й чи треба рятуватися, коли те почуття, яке вони зароняють у серця, пiдносить людину над свiтом, i вона летить весела та радiсна, вiльна й щаслива, хоч часом i оглуплена. Спiва? хвалу Господовi й славить все, що вiн сотворив. Там, у поезi?, буяли легкiсть та краса, гармонiя й пожива для незахмарено? душi, але в життi, либонь, зовсiм, iнакше. Тодi ще не розумiв усього, тiльки почував бiля Улясi нез'ясненну тривогу й смуток без не?, й поспiшав побачити ?? та сказати ?й щось особливе, значуще, привернути до себе ?? увагу. Привернути ?? я мiг лише одним - пiснею. I про що б не спiвав, думав про Уляну та про себе. Гей, гук, мати, гук, Там, де козаки горiлку п'ють. П'ють козаки мед-горiлку Та пiдмовляють дiвку. П'ють козаки мед-горiлку Та пiдмовляють дiвку: "Та по?демо, дiвко, з нами, Та по?демо з нами, З нами, козаками,. Диво дивне?, то вже я... пив мед-горiлку й пiдмовляв дiвку. Гудуть баси, плачуть приструнки, вкладаю в пiсню всю душу, серце, але на Улясю не дивлюся, а дивлюся на Оленку, яка сидить бiля Улясi й байдужно та трохи пишаючись дивиться на мене. А Уляся не дивиться на мене, либонь, через те, що я ?й байдужий, а про кого й про що вона дума?, не знаю, не вiдаю. I Оленка не зна?, й наодинцi повiда? менi, що любить Улясю й трохи бо?ться ??. - Не розберу ??, то вона добра, така добра, що лiпшо? людини й не знаю, а то гордовита й неприступна. Ще й...- i Оленка притишу? голос до шепоту,- володi? чарами. Нi, ти не смiйся. Позавчора, пам'ята?ш, залишила мене на ночiвлю i каже: "Ляж на мо? мiсце,. Ну я й лягла. Й не заснула всю нiчку й на крихту. Й трусило мене, й корчило, i вiтер якийсь ходив по менi. - Нащо б вона завдавала тобi таких чарiв,- намагаюся розраяти Оленку. - Не вона завдавала. Вона знала, що цi?? ночi вони будуть насланi на не?, на те мiсце, й поклала мене. О, вона зна? стiльки й такого, що й пан вiйт не зна?. Вiйт в Оленчиних очах чомусь найповажнiша сила й найбiльша мудрiсть. Вельми мудрий у Чернiговi вiйт. Я думаю про Оленчину розповiдь, думаю про Улясю, i менi ста? жаско i гарно, й трохи страшно. Чому страшно - не знаю. Може, через те, що думаю про Улясю повсякчас. Одного разу, виспiвуючи пiсню-канта, замiсть "Марiя, потягнув "Уляся, й злякався, гаразд, що нiхто не почув. I вабить мене до Скоропадських, й ледве заднi?, поспiшаю туди. I картаю себе по дорозi, й дорiкаю, а ноги несуть мене туди, несуть. А серце болить, скнi?, бо ж - гину. Бо ж з мо?х походеньок нiчого, ну просто-таки нiчогiсiнько не може вийти. Не полюбить мене така дiвчина, просто не може полюбити. Та якби я освiдчився, увесь свiт смiявся б. Найперше - мiй батько. Он i Оленка, хоч вже щось помiтила, але не сприйма? мо? зачудування Улясею як кохання. Не сприйма? всерйоз. Наближався день нашого вiд'?зду, i мене дедалi бiльше оповивала туга. Свiт порожнiв. Свiт малiв, дрiбнiв, ставав сiрим, тiльки десь у його глибинi палала яскрава жаринка. Та жаринка вiддалялася вiд мене. Менi здавалося, й Уляся трохи осмутнiла, бо ж, думав я, проща?ться з Оленкою. Вона йшла поруч мене тиха та нiжна та враз пiдводила голову й обпiкала тернинами очей, аж iскри обсипали все мо? тiло. Я йшов додому сам i думав: "Боже, що ти содiяв зi мною. Як менi тривожно, тяжко та гарно, як солодко й сумно. Може, для цих тривог i для цього смутку й живуть люди?!, До вiд'?зду лишилося два днi, i враз впала на мене неймовiрна новина: Уляся ?де до Чернiгова. Себто, ?хав туди Якiв,- Анастасiя Маркiвна плела свою мережку,- але Уляся також забажала побачити Чернiгiв, вчепилася до матерi та батька, i тi вiдпустили ?? й вiдсунули вiд'?зд на три днi, бо ж збирали свою одиначку пильнiше, нiж пiдсусiдки збирають далекий похiд козака. Аж два вози з уборами, солодкими наливками та тернiвками на гостинець, всiлякими печенями й пундиками супроводжували ??. Наче сьогоднi бачу ту валку: попереду Полуботок з Яковом та двома осавулами - вони то зникали, то ми наздоганяли ?х знову, далi полуботкiвський ридван, у якому ?хали Уляся та Оленка,- ридван за Улясею пришлють пiзнiше,- за ридваном козаки в сiдлах, дрiмають на ходу, i в кiнцi обоз на чотири вози, який вiдставав, iнодi надовго. Я тюпачив верхи позаду ридвана. Хтозна-що найшло на мене, але забажав помiняти мого плохенького коника-шельвага на гнiдого румака, i з того сталася для мене велика прикрiсть. Ми вiд'?хали зовсiм недалеко, дорога попластувала в яр, козаки та хурщики спускали на кiлках, позакладавши ?х у колеса, ридван та вози, я ж бачив у вiконцi Улясине личко й, гордовито випинаючись у сiдлi, погнав коня вчвал повз ридван, дорога ж спадала дедалi крутiше, кiнь помчав гатала, сiдло я закульбачив кепсько й вивихнувся з сiдла просто пiд ноги коневi, i той переступив через мене, аж сам полетiв шкереберть. Затявся я дуже й навiть, коли в головi перестало густи й трохи пригас бiль у плечi, не мiг ступити на ногу. Козаки спочатку реготiлися, й реготiлися дiвчата, я палав вiд сорому i мусив лiзти у ридван, ще й пiдсаджений двома козаками. Ридван - зручний, лавочки обшитi шкiрою, килимки та подушечки, якими й обiклала мене Оленка. Я одвертав свiй вид, червонiв i не швидко заспоко?вся. ?хав спиною наперед, дивився в вiконечко на кущi та дерева й весь час почував на сво?му обличчi Улясин погляд. Вона сидiла навпроти мене, склавши на грудях руки, виставивши вперед ноги в зелених чобiтках. Тi чобiтки чомусь дратували мене. Я знав, що вона розгляда? мене, й нiтився та втискався в куток. Розглядати, як менi здавалося, було нiчого: великий лоб, великий нiс, великi, ледь викривленi губи, через що трохи шепелявлю, надто коли розхвилююся, ще й вуха, неначе вареники. Може, тiльки чуприна не кепська, хвиляста, густа, м'яка. Оленка дрiмала, пiдклавши пiд щоку подушку, така мила, така нiжна, i я аж позаздрив Якову, поставив ?х поруч у мислях - бiляву веселу Оленку й чорного, важного, розкаряченого Якова, й чомусь пожалiв ??. У Якова губи, як п'явки, i очi чорнi, крапчастi. Його батько, жид у другому колiнi, отже, кровi жидiвсько? в Яковi мало, тiльки порода пре-випира?, його батько чоловiк крутий, жорсткий, закоржавiлий - все в походах та походах, таким, мабуть, буде i його син. Вони цураються свого жидiвства й намагаються довести, що бiльше козаки, анiж тi, що козаками вродилися. Аби вiдволiкти Улясю вiд споглядання мо?? непривабливо? персони, я вказую на металеву скриньку на ланцюзi, яко? ранiше не бачив. - Що це таке? - А ти вiдгадай,-заграла очима Уляся.- Це пес, вiн не гавка? i не куса?, а всiх дола?. Я знизую плечима. - Там грошi на дорогу. I прикраси. Може, сподобаюся комусь i вiн вiзьме мене замiж. Як ти гада?ш, можу я кому-небудь сподобатися? - Болотяному дiдьку,- огризаюся. I раптом: - Iване, кажуть, у ?вропi лицарi за дiвчину проштрикують один одного шаблями. А ти... проштрикнув би кого-небудь? Я розгублююся. - Мабуть... нi. Та й тепер вже не штрикають. То ранiше. - Не проштрикнув би? -- Ну... Якби вiн мене дуже образив. - А якби образив мене?...А ти стояв поруч? - Тебе нiхто не образить. Ти - гетьманiвна. - Не хитруй. Й глибоко зiтха?. - Нiхто мене, Iване, не кохав i не покоха?... Це я так... Та й цур йому, тому коханню. Кажуть, що воно, як хвороба. Чи правда? - I дивиться на мене по-пташиному, повернувши голову вбока. - Звiдки менi знати... - Ти ще не закохувався жодного разу? - Тисячу разiв,- випалюю я. Уляся диву?ться. - Як то? - А так... У Ки?вi. Побачу гарну панянку й одразу закохаюся,- виповiдаю правду.- А завтра побачу ще iншу... Вродливiшу. - Страшний ти парубок, Iване,-регочеться Уляся i враз серйознi?.- То не кохання. То так. А я й сама... Та ж я й не гуляла, не дiвувала ще. Мати й зараз ма? мене за дитину. На вулицю не пускала. А ти не зна?ш, чи правда, що там хлопцi з дiвчатами цiлуються? Грища всiлякi з цiлуваннями, в хусточки або в дiжечки. - По-мо?му, то таке цiлування, наче з родичами або в церквi... - Але ж потiм виходять за тих парубкiв замiж... Значить, не таке. На вечорницях хлопцi та дiвчата вподобують одне одного... Але я так, мабуть, не змогла б. I не хочу такого. А може, й нiякого. -- Сподiва?шся зустрiти князя? - А що ж... Хоч... Може, й не зустрiну. Й, либонь, його зовсiм нема? такого, щоб пiд мо? мислi. - Як то нема?? - дивуюся я. - А так... Кохання - це те, що люди вигадують самi собi Вигадають i надiляють усiм тим, що вигадали, парубка або дiвчину. Хiба я не бачила... Така гарна була в нас пташниця, а покохала пройдисвiта i бандюгу. Та ще як покохала! Всi бачили, що вiн за молодець, а ?? ослiпило. Я дивуюся знову тепер вже з отакого Улясиного розумування. - Тодi чого чекати? Потрiбно виходити за того, хто трапився перший. - Любов з'?дають мишi...- раптом кинула. - Звiдки ти зна?ш? Та тодi бiльше нiчого чекати. - Е нi, хочеться на щось сподiватися. Всi сподiваються... Хоч його й не буде. - Якщо воно справжн?... - А справжн? яке? - чомусь пошепки запиту? Уляся. Я соромлюся сказати, що також майже не знаю, яким ? справжн? кохання. Мабуть, про це так само важко сказати, як i про те, яким ? справжн? життя. Нам усiм чомусь соромно казати правду про себе, навiть правду хорошу. Тi, хто побував на вiйнi, соромляться сказати, що вони нiкого не вбили, тi, хто чесно прожив у подружньому життi, що не знали перелюбу... Либонь, Улясi скучно, й вона не вiдста? вiд мене: - Що ж ти любиш, Iване? - Книги всiлякi. А ти? -поспiшаю перекинути клубочок назад. - Я? Бродити вночi по полю... - Ти? Вночi? По полю?- торопiю.- I тебе пускають? - В тiм то й рiч, що не пускають. Це я у вимрiях... Блукаю посеред жита, помiж волошок. Я люблю квiти. I могла б серед них померти. Мене вони заколихують... Це сон... Сон у серцi... Лежу посеред квiтiв i нiби пливу кудись. Хмарки надi мною. I плакати хочеться. I не знаю чому. I раптом драту?ться. - Чого це я тобi вибалакую. Ти - наче пiп. - Наче пiп? - Очi в тебе такi... Сповiдаючi... На нiч ми зупинилися в селi Штиблi у багатого козака Лук'яна Пшеничного. Конi попутали й пустили пастися, вози поставили бiля клунi у великому довгому дворi. Полковника запросив на вечерю панотець. Полуботок пiшов туди з Оленкою, Улясею та Яковом, з ними пiшли осавули та дво? значних козакiв, решту козакiв та чорну челядь запросив до хати на вечерю Лук'ян Пшеничний. Я не пiшов нiкуди - вельми втомився, та й болiла нога, побродив у дворi, а тодi залiз до ридвана, вкублився й почав дрiмати. Але мене кiлька разiв будили - хтось заглядав до ридвана, я перейшов до клунi, лiг на сiно й заснув. Один осавул вернувся з гостини значно ранiше за iнших, зайшов до хати Пшеничних й побачив, що Пшеничниха часту? козакiв та Полуботкових челядникiв, всi вже добре напiдпитку, осавула це трохи здивувало й насторожило - з якого то ранкору господиня так щедро часту? незнайомих ?й людей. Вiн обiйшов довкола хати, вернувся в двiр, одчинив дверцята ридвана й побачив, що мiдно? скриньки, приковано? до лавочки, нема?. Осавул гукнув на гвалт, побiгли за полковником. Гомiн i крики розбудили мене. Я злiз з сiна. На той час надiйшов полковник, засвiтили два лiхтарi, якi везли з собою, i олiйну лампу, полковник i осавул ще раз оглянули ридван - скриньку було одкручено од ланцюга. Лiхтарi горiли на морiжку посеред двору, ми всi стояли спантеличенi. Зiзнаюся, хоч це було несосвiтенне, неймовiрно, я почувався особливо незатишно, адже лише я не вечеряв i не пив з козаками, а перед цим розпитував Уляну, що вона везе в тiй скриньцi. Мiй страх виявився не даремним, бо по хвилi осавул запитав, кого не було в хатi, i всi вказали на мене, ще й дво? козакiв потвердили, що навiдувалися до ридвана й бачили, що там спав я. Вiдчув себе, мовби розiп'ятим на вiстрi списiв, розгубився зовсiм i цим викликав справжню пiдозру. Бо хоч i не кле?лася до мене, сина генерального хорунжого, крадiжка, але ж саме я спав у ридванi бiля скриньки. Стояв нi живий, нi мертвий. Сказав, що досипляв на сiнi, але там мене не бачив нiхто. Важку, непри?мну мовчанку розбив Улясин голос: - Нi, цур... Чу?те! Я не дозволяю думати про Iвана так. Не дозволяю! Чу?те! - Спасибi, дочко,-мовив Полуботок.- Я - з тво?ми мислями. А де Пшеничний? Треба обдивитися довкруж. Незабаром знайшли дiрку з хлiва на вгород, а за дiркою порожню скриньку. Дiрка в засторонку була стара, але бiля не? валялось кiлька свiжообламаних патичкiв. Послали по отамана та по вiйта, тi прийшли заспанi й перепудженi, адже в ?хньому селi сталося нечуване - обiкрадено високу особу. - Вiд Клима напасть,- сказав, дещо оговтавшись, отаман.- Минуло? весни вiн згвалтував служницю, сироту Параску... Батько грошима прикрив грiх. Я накажу до слушного доводу i до подальшо? резолюцi? взяти його пiд варту. Таке вчинити мiг тiльки вiн. Незабаром повернувся до двору Лук'ян Пшеничний, а по тому й Клим. Райцi взяли Клима пiд арешт. Полковник наказав усiм вкладатися спати, але нiхто з нас так i не заснув до самого ранку. Не знаю, що думали iншi, а я думав про Улясю: не знав, чим скiнчиться ця справа, але був безмежно вдячний ?й за довiру й заступництво. На таке здатна тiльки добра й чиста душа. Просив у небесного вiтця ?й всього-всього, чого вiн може послати людинi, думав про не? з великою нiжнiстю й зачудуванням. Але й страх не полишав мене. А що, як вкрадене не знайдуть i пiдозра повернеться на мене? Ранком до Полуботка знову прийшли отаман та вiйт i запитали, що чинити. - Чинiть не мою волю,- вiдказав полковник.- Я вимагаю скутечно? справедливостi, i все. Отаман покликав Пшеничного та його жiнку й оголосив, що опiвднi будуть чинити суд над ними всiма: Пшеничним, його малжонкою та сином, чинитимуть суд в присутностi всi?? громади, всi Пшеничнi мають скласти в церквi присягу на хрестi та ?вангелi?. Я бачив, як обмертвiли Пшеничний i його жiнка, вони стояли живi i вже мертвi, вони могли не складати присяги - присягу склада? тiльки людина, спiймана на злому вчинку, ?х на крадiжцi не спiймав нiхто, i сина також, хоч вiн i не частувався з гостями, а кудись вiдвихувався. I Пшеничний зникав також. Але й не складати присягу - покласти на себе сором на все життя. По тому, як пiшли отаман та вiйт, Пшеничний заметушився, заметався, покликав до хати Полуботка, але той, передбачаючи, що скаже Пшеничний, закликав обох осавулiв; Пшеничний не хотiв говорити при них, а потiм щось таке забелькотiв, мовляв, грошi, може, i взяв Клим, i просив не робити ганьби, а пообiцяти на iконi, що нiкому нiчого не скажуть, а вiн поверне грошi та коштовностi. - То ти вже й так зiзнався,- сказав Полуботок. - Я не зiзнався,-знову одпирався Пшеничний.- Кажу, може, ?х взяв Клим... - А нащо ж твоя малжонка напувала козакiв? - запитав полковник. - Це вже тодi, як сталося... Спочатку вона тiльки частувала вечерею... - Ну ось, ти таки й зiзнався,- сказав полковник.-Веди й показуй, де грошi. А я помiркую, як бути. Ти також винуватий, що не сказав одразу. - А що мав робити,-похилив сиву голову Пшеничний...- Мiй син... - I грошi чималi. Коштовностi...- додав осавул.- Знадобилися б також. Хоч... Чого ще тобi треба? Ма?ш двiр i ма?ш хутiр, винокурню на три казани, i хату в лiсi, i воли, й стоги... - Менi - нiчого... Це вiя... Пiшли на хутiр i вiдкопали захованi в трьох мiсцях грошi та коштовностi. По тому зiбралися у вiйтовiй хатi й радили раду в присутностi всiх Пшеничних. Пшеничний i Пшеничниха стояли на колiнах, молилися до iкон та до полковника, Клим пiдпирав плечима пiч, зиркав налитими люттю очима. - Просися ж, ну, просися,- смикала його за полу мати. Клим важко опустився на колiна. - Подивися, що кому з них належить за Статутом,- наказав вiйтовi Полуботок. Вiйт, маленький i миршавий, послинив палець. - Артикул Статуту гласить, що за таку крадiжку злодiй горло тратить,- сказав вiйт.- А посiбникам його - назначення членкiв, тобто одрiзання вуха або носа. Заголосила Пшеничниха, заплакав Пшеничний, i заревiв Клим. - Ми - не суд,- сказав Полуботок.- Ми тiльки дивимося, що може присудити суд.- I зiтхнув глибоко.- Зацним ти колись, Лук'яне, був козаком. Похiд голiцинський разом одбували. Через те i в гостину до тебе став. Шкода менi тебе. Неслави ти вже й так зазнав. Та й гетьманiвна просить... щоб через не? кривд не було. Якщо не заперечують пани отаман i вiйт, сплатиш вину урядову й панську, а син твiй нехай iде на татарську границю на дозори на три роки. Якщо не зiтне його там татарська стрiла, то, може, вiтер вивi? з дурно? голови лихi думки. Перед тим, як мали ви?здити, я здибав у левадцi Улясю, вона сидiла навпочiпки над потiчком, вербовою гiлочкою водила по водi. - Долю свою видивляюся,- сказала.- Ну, чим там скiнчилося? - Скiнчилося, як i мало скiнчитися. Простив пан полковник. А тобi - дяка довiчна.I я поцiлував ?й руку, ще й сказав.- Цiлую тобi руку, як рiднiй матiнцi. - Дивний ти, Iване,- мовила дiвчина. I зненацька лукаво та хитро:- Та й не кепсько це, коли матiнка молодша на кiлька лiт. Я вiдчув, що в мене паленiють вуха та щоки. - Там тебе шукають... Тра ?хати,- пробелькотiв i пiшов. Чомусь пiшов сам, не чекаючи на не?, не хотiв, щоб нас бачили вдвох. Чому, не знаю. Я був утомлений i водночас щось нiс у собi, а що, не знав. З тим i при?хав до Чернiгова. * * * Тiльки двох князiв у давнину називали руськими: Ки?вського та Чернiгiвського. Кажуть, що свою назву Чернiгiв отримав вiд непрохiдних чорних i червоних лiсiв, якi колись оступали мiсто з усiх бокiв. Темнi бори, га? та дiброви й понинi обкладають могутнiми крилами це дивовижне мiсто котре змагалося славою та красою з Ки?вом i Новгородом, Москвою та Суздаллю. Випасенi на придеснянських луках конi сягали копитами Прикарпаття, Волги i Дону, Москви-рiки, берегiв Чорного моря, срiбнi чернiгiвськi сурми стрясали повiтря в далеких i близьких краях, чернiгiвськi во? вкидали в переляк блискучими щитами половцiв та ляхiв, чудь i мерю й сво?х кровних братiв полян та древлян, i втомилися вiд походiв конi та люди, й потроху губили сiверяни в походах тi щити, й поймалися зеленою iржею сурми, возвеличувалися iншi мiста, iншi народи, а древнiй славний Чернiгiв перетворився в звичайне полкове мiсто, зi зветшалою, в обломах i осипах, фортецею, численними добудовуваними й перебудовуваними церквами з банями, з яких позлущувалася позолота, з посадами, котрi облiпили мiсто з усiх бокiв, подекуди позносили вали, хати й цеховi майстернi налазили одна на одну, мiсто розповзалося на схiд, в сторону рiчки Стрижня i вже давно не нагадувало той грiзний, суворий, величний Чернiгiв, якому проспiвали славу давнi лiтописцi. Щоправда, немало церковних бань було вiдзолочено за Мазепи, й вiдремонтовано церков, i збудовано нових, допильнову? порядку в мiстi й нинiшнiй полковник Полуботок, хоч таки зветшало мiсто, розлiзлося, неначе недопечений гарбузяний пирiг, хова? воно в надбрiв'? соборiв, огромi валiв, настороженiй тишi глибоких вузьких вуличок якусь особливу та?ну, яко? не знайдеш нi в якому iншому мiстi. В тiй та?нi лишилося вельми мало величi, значно бiльше в нiй туги за тим, що минуло, та смутку. Додають його й високi могили попiд мiстом, в самому мiстi ? одна - за старим валом, i друга - навпроти Успенського ?лецькбго монастиря, в саду, який належить монастиревi, вони нагадують, що там похована колишня велич i колишня слава цього мiста. Чимось провинилося мiсто перед Богом, i почали падати на нього одне лихо за iншим. Кiлька лiт тому, 1710 року, гаряча пiвденна юга нанесла на мiсто, на поля, сади та луки хмари саранчi, в такiй кiлькостi ?? не бачили тут нiколи, вона облiпила церкви, будинки, конi бридилися йти по ворушкiй рiцi, собаки ховалися в буди, але й там ?м не було рятунку, люди не могли через не? зужити страви, i стояли в повiтрi шемрання та шелест - саранча по?дала все, що могли перетерти ?? щелепи. По саранчi прийшов голод, далi - моровиця. Вона лютувала й наступного року, чимало людей покинули мiсто, втiкали в лiси. Неначе в покуту за тi лиха, наступнi роки були врожайними та сприятливими. Повернулися всi, хто втiк з Чернiгова, знову застукотiли сокирами теслi, бляхарi ляскотiли дерев'яними молотками по блясi. Пан полковник наказав перемонтувати всi цеглянi будiвлi, якi належали уряду, таких будинкiв у мiстi немало: полкова канцелярiя та полковий суд, магiстрат, латинський колегiум, а також доми: архi?рейськi цегляний i дерев'яний, дiм настановленого вiд царя коменданта полковника Ушакова, самого пана полковника Полуботка та кiлька iнших. ? в мiстi фортеця i ? цитадель з Прогорiльськими ворiтьми мiж вулицею Гончою i старим земляним валом; мiж фортецею i обивательськими будинками - мiська площа, на нiй збираються перед походом козаки, тут проголошують царськi укази та важливi постанови полкового уряду, магiстрату, вiд площi бере свiй початок i головна вулиця- Любецька, яка веде на Ки?вський ви?зд. Окрiм Ки?вського, в мiстi ще кiлька ви?здiв: Глухiвський - на Глухiв, Орел i Москву, а також дорога на Стародуб, Седнiв та Городню; Санктштербурський - через село Ро?ще i ще один - на Сорокошичi, до кордону польського. Ставши на старому валу, що я частенько й робив, можна побачити бiльшiсть чернiгiвських церков: соборну Преображення Господнього, Архiстратига Миха?ла, Чудотворця Миколи, Богоявлення Господнього, Свято? Великомученицi Катерини та Воздвиження Животворного Хреста, Стрiтення Господнього, Вознесiння Господнього, Жон-мироносиць, а також кiлька старих, давнiх, якi лежать у ру?нах. Видно звiдси й монастирi - Борисоглiбський, П'ятницький жiночий, Успенський ?лецький, Тро?цький. Звiдси, з найвищого горбка валу, я люблю спостерiгати за мiстом, iнодi менi зда?ться, що плин часу для нього зупинився давно i в мiстi живуть князi та ченцi-чорноризцi, перших я бачив на протилежнiй, Замковiй, горi, других-на днi вузьких темних вуличок, таких вузьких i темних, що лiд у них лежить до середини лiта. Старi й новi вали перехрещувалися, творили дивовижне плетиво - старий вал проходив бiля Успенського ?лецького монастиря, в монастирi поралися ченцi в чорнiй одежi, вони не порушували того чару. Я наново знайомився з мiстом, адже колись, учнем, знав тiльки колегiю та садибу, у якiй жив, саме мiсто цiкавило мене дуже мало, було, на мiй погляд, вельми загадковим i навiть ворожим. Я чомусь всього боявся, скрiзь бачив пiдступ i небезпеку. Напочатку й справдi всiлякi негаразди раз по раз падали на мене: то поб'ють крамарчуки, то поженуться бродячi собаки, а то й сiльський дядько опереже пугою, бо, бач, пiдiйшов близько до воза. Нинi ж бачив мiсто iнакше, в ?дностi з минулим, ще й те минуле вабило дужче, нiж нинi суще, яке ставало дедалi гiршим. Нинi нiхто нiкому не вiрить, скрiзь правлять за?жджi урядовцi, сво? спритники теж пхаються в пани, вулицями марширують солдати, часом страшнiшi за розбiйникiв, появилося багато злодi?в, старцiв, волоцюг, що не день - вiдчиняються нiмецькi та московськi лавки, а сво? стоять з дверима, перехрещеними дошками, зника? все старе, з'явля?ться нове, чуже, холодне й непривiтне. Отож я любив дивитися на мiсто й думати про його минуле, про тих несу?тних людей, якi лежали пiд темними дерев'яними i куцими камiнними хрестами пiд валами, i донедавна вважав сво? життя також похованим, скiнченим. Воно скiнчилося зi смертю матерi та вилученням з Академi?, й здавалося, вже нiщо не пробудить у менi цiкавостi та спраги життя. Не менше, нiж на пагорбi, любив я товктися в полковiй канцелярi?, надто в тiй кiмнатi, де правили службу Пилип Борзакiвський, Семен Рубець та-Василь Биковськйй. Просидiвши п'ять дзигарових годин над паперами, вони ще якийсь час залишалися в кiмнатi, темперували на завтра пера, рiзали папiр, грали в дами та правили теревенi. Найдужче мене цiкавив Пилип Борзакiвський, козак шляхетний, тонкий розумом i розмислом, трохи ферт, трохи забiяка, жартiвник i лицедiй, вiн чимось приваблював i чимось вiдштовхував. Вiн дуже гарно смiявся, й чи не найдужче я вподобав його за той смiх. Високого зросту, тонкий у станi, з тонкими рисами продовгуватого блiдого обличчя, на якому видiлялися чепурнi, хвацькi чорнi вусики, був вiн трохи гоноровитий, любив усiлякi законозистi справи, пiдбирав ?х за сво?ю вдачею, а чи то вони за якимось невiдомим менi законом самi чiплялись до нього: про розлучниць, солодколюбних поважних дiдичiв, якi зваблювали сво?х наймичок, про шинкарок та ?хнiх полюбовникiв, про чарiвниць та характерникiв. А то ще,- це була перша справа, яку розглядав у мо?й присутностi Пилип Борзакiвський,- прийшов до канцелярi? полковий обозний i поскаржився, що замовив знайомому портретистовi свiй контерфект i дав завдатку п'ять кiп, портретист контерфект зробив, але вiн, обозний, не схожий на ньому на самого себе. Привели портретиста, принесли портрет. Обозний таки був схожий на контерфектi, одначе трохи пикатiший за натуру, як казав сам,- поважнiший, але портретист божився, що то пан обозний трохи роздобрiв за той час, доки вiн писав з нього контерфект. Це розвеселило Борзакiвського, i вiн розсмiявся, обозний розгнiвався й заговорив прикростей i портретистовi, й Борзакiвському. Портретист i обозний сварилися, галасували, й справа зайшла в глухий кут, i тодi Борзакiвський сказав, що справу вони уладнають завтра вранцi. Наступного дня всi зiбралися в канцелярi?, де на фотелi стояв портрет обозного, той-таки портрет, тiльки обозний на ньому був не обозний, а турок, себто обозний, але в турецькому одязi й турецькiй шапцi. Хтозна, хто зробив таку перемiну, портретист чи сам Пилип Борзакiвський, одначе вгледiвши портрет, обозний поблiд i затрусився. А Борзакiвський сказав: - Ми вчинимо так: виставимо контерфект на базарi, й нехай люди скажуть, хто на ньому намальований, впiзнають - пан обозний зробiть доплату, не впiзнають - пан портретист поверне грошi. А щоб не впiзнали по значку i шапцi, я наказав перемiнити на контерфектованiй людинi вбрання. Обозний засовався на лавi, мовчки дiстав i поклав на стiл п'ять кiп грошей, забрав портрет i вийшов з канцелярi?. Не захотiв, аби люди побачили його в такому образi. Борзакiвський походжав по кiмнатi й реготiв. Реготiлися й iншi канцеляристи. Усмiхався i я, хоч менi не вельми сподобалася витiвка Борзакiвського. Але сам вiн менi подобався дедалi дужче, одначе я боявся до нього приступитися. Хоч обидва ми родаки Полуботковi, Пилип - його племiнник, його улюбленець, але вiн - старший вiйськовий канцелярист, якому довiряють найпильнiшi справи. Вiн був ще й трохи загадковий i якийсь не такий, як усi iншi канцеляристи. Вiд нього завжди пахло гiшпанським тютюном та кагве -цей напiй iз знайомих менi людей у цiлiм мiстi вживав тiльки вiн, кагве пахло дуже гарно, але коли одного разу старший канцелярист почастував ним мене, воно виявилося гiрким та непри?мним на смак, i я сказав, що грушевий узвар смачнiший в сто разiв, з чого Пилип дуже смiявся. Вiн вигравав у всiх у дами й багато читав. Одну з книжок, а саме "Похвалу Глупотi, Еразма Роттердамського, вiн якось дав i менi, мабуть, для того, аби насмiятися надi мною, а може, й помiтив мою зацiкавленiсть книжками; "Похвала Глупотi, справила на мене величезне враження, просто перевернула мо? думки. Як же це просто й правдиво: святiсть людська-в серцi людському, а не в одяговi, свiчках, iконах (хоч i там також, адже iкони-парсуни Богiв), не в постах i не в спiвах церковних, а в любовi до ближнього. Чимало людей, якi видають себе за праведникiв, насправдi великi лиходi?, але я не мiг погодитися, що святощi також можуть бути породженням Глупоти i можна стати мудрим, опинившись у дурнях; Еразм каже, що свiтом руха? Глупота. Я висловив сво? сумнiви Борзакiвському, та вiн засмiявся й сказав, що то автор кпить, що те ста?ться тiльки тодi, коли мудрець ма? мудрецем себе i в сво?й зарозумiлостi втрача? вмiння перевiряти iстину сумнiвом, що нам, смертним, потрiбно сумнiватися в усьому, тiльки тодi ми зможемо пiзнати свiт. - Сумнiватися в усьому? - запитав я.- i в Боговi? Борзакiвський замислився й не вiдповiдав довго, i я аж отерп вiд хвилювання. - В Боговi не сумнiва?ться нiхто,- врештi вiдказав.- А от у iстинах, якi речуть вiд iменi Бога... Ми засперечалися й звiдтодi... заприязнили один з одним. Потому я удосто?вся велико? честi читати книги з скринь самого пана полковника Полуботка, щоправда, особисто до тих скринь допущений не був,- ?х менi давав Пилип Борзакiвський. Я прочитав книги по-латинi й по-польському: "Кнапiус,, "Тезаврус,, "Полеон,, "Спекулюм,, "Саксонум,, "Вiйну домову,, i розглядали ми з Пилипом карти всiх сторiн свiту й читали ?вангелi? з позолоченими листами. Одначе все те - значно пiзнiше. Напочатку Борзакiвський взяв собi в звичку потiшатися надi мною, то послав шукати ефедрон, у якому, буцiмто, мали навiсити печатку на промеморiю, я блукав по кiмнатах i запитував, де той ефедрон, писарi реготiлися, бо, виявля?ться, ефедрон - це вiдхоже мiсце; iншого разу передав оближне велiння вiд суддi принести сирiвцю, самого духу якого суддя не терпiв, аж поки Семен Рубець не порадив менi вiдплатити грiш у грiш самому Борзакiвському. Я принiс Пилипу цидулу вiд панотця Василiя, священика церкви Вознесiння Господнього, у якого на виданнi була красуня дочка i який славився гостиннiстю й iнодi справдi запрошував до себе в гостi молодих канцеляристiв, адже шукав дочцi достойно? пари. Цидулу ту писав я сам - умiв змiнювати почерк. Борзакiвський пiшов до панотця, а там саме золили та прали бiлизну, й випало йому носити в чавунах золиво до велетенських жлукт. По тому вiн, трохи посердившись, лишив мене в споко?. Другий був Василь Биковський, козак рокiв тридцяти, середнього зросту, тiлистий, кругловидий, з густою хвилястою мичкою чуба, який розсипався на всi боки, вибивався з-пiд шапки, налiзав на очi; той чуб був м'який, шовковий, вiн загрiбав його п'ятiрнею, а ще, як довiдався небавом, любили його загрiбати дiвчатi. Якщо Борзакiвський лише полюбляв слухати про дiвчат та вдавав з себе зальотника, насправдi ж пильнував сво?? слави, сво?? честi, не давав упасти на себе порошинi, то Биковський ходив у грiхах, як свиня у реп'яхах. I диво, всi тi зальоти, всi його пригоди йому легко прощали. Нащо вже строгий був у цих справах Полуботок, а й вiн тiльки махав рукою: "А-а, Василь,. Мовляв, що з нього вiзьмеш. Чепурун невисокого штибу (на Борзакiвському завше сорочка бiла, без жодного рубчика, а Биковський лише мiня? в петельках тi?? само? сорочки кольоровi стрiчки), хвалько, вiн любив розповiдати про сво? перемоги на теренi кохання, тодi приплющував блискучi ласi очi й приплямкував пухкими губами, полюбляв розповiдi про грiховнi пригоди iнших, а також любив товариство, чарку, отож не раз спонукав i приохочував до не? iнших. Одначе вмiв, коли ставало на потребi, працювати без утоми, по кiлька дiб, тягнути воза важкого по хляпавицi й грудомахах. Йому найчастiше випадали саме такi справи- заплутанi й забовтанi, до яких доводилося ставати, засукавши рукава на обох руках, аби добутися до дна та ще й менше забруднитися. До всього мав одн