у химерiю - майже завжди ходив босий. Прийде до канцелярi?, поскида? чоботи i свiтить голими п'ятами. Лише коли йде до полковника, взува?ться. Чи так йому те порадила якась знахарка, чи мав од того якусь при?мнiсть - хтозна, але вдома, в полi, навiть на вулицi ходив без чобiт. Борзакiвський жартував, що то вiд скупостi - береже чоботи. Третiм у тому товариствi був Семен Рубець. Я не раз дивував, що вiн прилучений до того товариства, оскiльки рiшуче рiзнився вдачею, звичками, самим трибом життя як вiд Борзакiвського, так i вiд Биковського. Я нiколи не бачив на його обличчi усмiшки, не чув його смiху, навпаки, цiдив слова жовчнi, в'?дливi, злi. Мав сухе аскетичне обличчя, на якому особливо видiлялися гострi, схожi на ножi, брови, ?жакуватi вуса, тонкi губи стуляв так мiцно, що мiж ними не пролiзло б i лезо ножа; очi Рубця настороженi, зiркi, вiн вельми точний, доскiпливий, розплута?, розбере по патичку будь-яку справу, справедливий, i все-таки лiпше йому в руки не попадатися, до того ж, вважа?, що нiколи не помиля?ться, не любить слухати нiчи?х порад, навiть полковникових. Лише iнодi, вельми рiдко, Рубцеве обличчя одмiнювалося, i в ньому проглядало щось щире, майже дитинне. Менi здавалося, що Семен був лагiдною i доброю дитиною, та потрапив у тяжкий житт?вий вир. Може, то на нього так вплинула смерть дружини, красунi-сотникiвни, яка невiдь-чому втопилася в ставу, залишивши Рубцевi дво? малих дiтей? Рубцевi за тридцять, вiн вдруге не женився, дiтей доглядала мати. Оцi тро? молодих козакiв користувалися особливою довiрою Полуботка, хоч було в канцелярi? немало iнших, поважнiших за вiком, рангом та й заслугами канцеляристiв, може, й користувалися через те, що були завзятi, беручкi, вiдданi йому i справi. Та приязнь не зродила серед решти канцеляристiв велико? заздростi (маленькi зроджувала), адже цi тро? не отримували нiяко? платнi, як i всi iншi канцеляристи, платнею усiм будуть потiм уряди, але коли це буде i як вивершиться - невiдомо, бо нинi рангами поступалися багатьом, а клопотiв мали в достатку. I все ж вони були не такi, як iншi, хоч я це побачив не одразу, вони жили не тiльки паперами, якi отримувала канцелярiя, донесеннями, картами, дiвчатами, пирiжками, козловими чобiтьми, не лише днем сутнiм, а й прийдешнiм. Напочатку я не був обтяжений роботою, та й не знав до ладу, якi мо? обов'язки. Жив у садибi пана полковника, що над Стрижнем, за Гнойовою греблею. У мiстi в Полуботка була також садиба, бiля семiнарi?, власне, не садиба, лише невеликий цегляний дiм. У ньому вiн майже не мешкав, тiльки iнодi залишався на нiч, якщо рано-вранцi на нього чекала нагальна справа. Сам вiн i обидва його сини жили у великiй просторiй садибi, котра мiстилася на згiрку над Стрижнем, рiчечкою, яка впада? в Десну. Кажуть, колись то була чимала рiчка, вона бере свiй початок верст за тридцять вiд Чернiгова в дивовижних i диких болотах Замглаю, пiзнiше я ?здив туди полювати з полковником; таких болiт, либонь, нема? бiльше нiде в свiтi, чарiвних i водночас похмурих, оступлених вiковими лiсами. Обидва одруженi сини жили у флiгелях (часом надовго ви?здили в iншi батькiвськi ма?тки), полковник з дружиною та наймолодшою дочкою - в просторому, на два ганки, з лiтнiми покоями над заднiм ганком будинку з цегляними упорами, якi випиналися далеко вперед, з невеликими, що в них були вправленi круглi шибки, вiкнами, котрi вгорi вивершувалися овальними олов'яними дугами. В будинку - кiлька свiтлиць та кiлька кiмнат, у яких столи застеленi килимами, здебiльшого пiстрявими, а лавки та стiльцi оббитi сукном-голубим, червоним, синiм, ще й майже в кожнiй кiмнатi - шкiряне крiсло, в кожнiй свiтлицi - iкони, мальованi на деревi, блясi або полотнi, в горницi ?х аж кiлька десяткiв, у кiотi - й завiски на дверях сукнянi, й дзигарi настiннi, й дзеркала великi та малi в позолочених рамах; висiло там також кiлька портретiв Леонтiя Полуботка та самого господаря, а в свiтлицi, у якiй приймав гостей,- герб роду - пронизане двома стрiлами, серце та хрест над ним. У найбiльшiй свiтлицi над вiкнами вигравали лiпнi конi й висiла зброя та крила орлiв, упольованих самим полковником, в нiй стояла кахельна пiч (на кахлях павичi, якi щось клюють, конi, татари, жiнка з голубом, медвiдь з вуликом, гармати, всiлякi чудовиська, я любив роздивлятися тi кахлi); в свiтлицi стояли великий липовий стiл, стiльцi з вузькими рiзьбленими спинками, окована срiбними штабами скриня та маленький горiховий столик, за яким любив посидiти в самотинi полковник. Полковi папери вiн розглядав за круглим липовим столом, за горiховим столиком вписував щось до одного з трьох товстих жовтих зшиткiв, якi тримав у скринi. Тодi на його обличчi, яке чомусь завжди було зажуреним, залягала задума не мрiйлива, а прониклива. У полковника були особливi очi, в них свiтився ясний, одначе суворий вогник, а над очима - круто, вгору - зломленi брови; нiс великий, донизу, котрий, проте, не псував обличчя. Якщо кажуть, що ? вольовi обличчя, то саме таким було Полуботкове, велике, нiби рiзане рiзцем, смагляве, чепурне. Особливо? чепурностi додавали охайно пiдголенi вуса та чуб, густий, тугою хвилею, пiдстрижений не по-козацькому, а. як стрижуться деякi iноземцi. Отак i сидiв вiн, великий, важкий, розстiбнувши зеленого кунтуша, i або дивився в зшиток, або невiдь куди, за вiкно. Отакi великi тiлом люди здебiльшого дуже неквапливi, несу?тнi й таять на мислi таку ж неквапливу, але певну думку. Деякий час я вважав, що пан полковник вичиту? з паперiв свiй родовiд або ж веде записи майнових справ, i був вельми здивований, коли випадково довiдався, що то зшитки з вiршами, власними й чужими, з тих, якi йому сподобалися, а також "Кроничка, - хронiка подiй, яку вiв власноручно. Про власнi вiршi не говорив нiкому, нiкому ?х не читав. Родоводу ж вiн не вiв, та й, либонь, не просто було видивитися його в глибинах рокiв; по тих буревiях, якi крутило на Укра?нi, присипало не лише окремi роди, а й полки, цiлi кра?. Корiння славетних укра?нських родiв рубали вороги, рубали жорстоко й безжально, вiття i листя спалювали. Я сам гортав мiськi книги, то в тiй, то в iншiй спливало лицарське, козацьке iм'я Полуботкiв. Так у актовiй книзi за 1619 рiк лишився запис про те, що Ярема Полуботок, якого ляхи марно намагалися привести до сво?? вiри, отримав вiд чернiгiвського во?води Салтикова дозвiл ловити в озерi рибу та бити в пущi звiра - "свободи на двадцять лiт,, а в актi за 1637 рiк записано, що той же Ярема, райця чернiгiвський, "продав частину свого шлика на рiчцi Стрижень пiд Чернiговом Тишку Климовичу,. З тих же книг довiду?мось, що в 1668 роцi проживав у Чернiговi Левон Артемович Полуботок i що Полуботки володiли сiльцем Полуботками пiд Чернiговом, котрого позбулися ще за Хмельниччини. Хто з тодiшнiх Полуботкiв зацiлiв по Хмельниччинi, хто погинув - се невiдомо. В тi лихолiтнi роки тисячi й тисячi козацьких голiв падали в ковилу та пирi?, якими поросли укра?нськi поля. Пронизанi з усiх чотирьох сторiн колючими вiтрами, укра?нськi степи стали мiсцем бойовищ численних ворожих армiй, кожна ворожа сила випихала поперед себе для прикриття якогось укра?нського отамана чи отаманця, обiцяючи утвердити його гетьманом на цiй землi, а укра?нський нарiд зробити вiльним та щасливим. Насправдi ж усiх тих лиховiсних зайд надили лише важкi укра?нськi чорноземи, ?м були потрiбнi не укра?нськi лицарi, а укра?нськi раби, й вони без кiнця толочили копитами коней цю згорьовану землю. Скiльки облесних слiв злетiло з чутких вуст, скiльки складено обiцянок пiд хрестами грецьким i римським, гай-гай - все то обман i пiдступи. Отож, ми тiльки зна?мо, що немало Полуботкiв погинуло в кривавих сiчах. Вже за гетьмана Многогрiшного козакував у Чернiгiвському полку сотник Артем Полуботок, а його син Леонтiй за Самойловича досяг переяславського полковництва, а далi уряду генерального бунчужного. Владний, сповнений гiдностi, вiйськово? вiдваги, Леонтiй змусив заповажати себе не менш владного Мазепу, одначе в пiдозрiливiй головi хитрого, умудреного гетьмана раз по раз виникали думки про можливi пiдступи генерального хорунжого, й коли в 1691 роцi в Польщi було схоплено ченця Соломона, чоловiка нерозгаданого, та?мничого, дивного, котрий при?хав до короля з дружнiми листами, буцiмто написаними Мазепою, а насправдi ним самим, Соломоном, в чому й зiзнався на квестi?, то вiн сказав, що про цей його пiдступ знав гадяцький полковник Михайло Самойлович. Потягли на дибу Михайла Самойловича, й той пiд тортурами вимовив ще одне iм'я - Павла Полуботка, сина Леонтiя, мовляв, той також вiдав про пiдступ Соломона, я йому вiдкрився. Приступили до Павла Полуботка - чому не доповiв (не донiс) Мазепi? Павло Полуботок вiдказав: донос - не мо? ремесло, одначе з Михайлового патякання та?мниць не робив, запитайте хоча б Данила Апостола, полковника миргородського. Було таке, пiдтвердив Апостол, я сам оповiстив Мазепу. Одначе оповiстив Апостол, а не Полуботок! Мазепа не прощав найменших провин. I наказав одiбрати в батька та сина Полуботкiв уряди, ма?тностi, нагороди та пустити обох в свiт голими й ославленими. Одначе слава, вона завше ходить о двох ликах. Одне - сатанинське, потворне, друге-благородне, чисте, ясне. Яке воно в тi?? чи тi?? людини, вона може довести. Павло Полуботок довiв це в тяжких походах, битвах, трудах. Доводив мовчазно, мужньо - не старшинi, не Мазепi, а всiм чесним людям. Щоправда, походи, в яких брав участь, здебiльшого були безславнi, одначе не з його, Полуботка, вини. Двiчi ходив на Крим з улюбленцем царицi Софi?, ?? коханцем Голiциним, горiли перед ними пiдпаленi татарами степи, падали вiд спраги i втоми конi та люди, i тiльки завдяки вiдвазi козакiв та ?хньому вмiнню вiйсько не було погромлене до кiнця; схрещував широку козацьку шаблю з дзвiнкими лядськими сигiзмундiвками, з палашами шведiв, терпiв голод i холод, не нарiкав на долю, й врештi недовiрливе Мазепине серце пом'якшало, з нього вивiялася колишня недовiра й осуга, i вiн призначив на мiсце померлого чернiгiвського полковника Юхима Лизогуба Павла Полуботка. Леонтiя на той час уже не було на свiтi, вiн скiнчив життя в бiдностi та неславi. Його син тодi вже зажив слави валечного, мудрого, розважливого козака. По тому, як Мазепа, перемудрувавши самого себе, не вiдкривши сво?х замiрiв нiкому, перейшов на сторону Карла, в Глуховi зiбралася на раду старшина, а також виборнi вiд полкiв; маючи себе людьми вольними, деякi козаки почали гукати на гетьмана Полуботка, одначе цар Петро люто затупотiв на них чоботиськами, а про Полуботка мовив: "...з нього може статися другий Мазепа,. Чому так подумав - невiдомо, тому, що чернiгiвський, полковник не вклонявся низько царевi, не злизував порох з його брудних ботфортiв, тому, що його поважали козаки, а чи тому, що славився розумом та мудрiстю. А яка розумна, мудра людина захоче увесь вiк ходити в услузi чужоземцевi? За велiнням царя на гетьмана було обрано-призначено Iвана Скоропадського, чоловiка невисоких помислiв, сумирного, супокiрного, серцем доброго, незлобивого. Козаки сказали спасибi й на тому. Щоправда, й Полуботка тодi цар вiд себе не вiдштовхнув, вiн улещав усiх, хто мiг бути корисний йому в боротьбi з Карлом, якого боявся панiчно. Цар видав унiверсали, у яких писав, що вiн завжди любив укра?нський народ, а проклятий Мазепа, наперекiр йому, запроваджував по Укра?нi панщину, хотiв перевести в панщинникiв усiх укра?нцiв; Петро обiцяв козакам усiлякi пiльги та добра, обiцяв i клявся всiма святими берегти укра?нськi давнини, поважати козацькi закони та звича?, вовiки вiчнi оберiгати ?хнi вольностi. Все це - до Полтавсько? баталi?. По тому в царевi одразу наступила одмiна. Коли 17 липня 1709 року Скоропадський подав царю пункти про обiцянi пiльги та вольностi, вказуючи ще й на розор, якого зазнала Укра?на, отримав загогулисту дулю. У тiй вiдмовi, зокрема, було зазначено, що нi в якому випадку не слiд вiдновлювати поруйнованi двори в мiстi Чернiговi - цар про Полуботка пам'ятав, з ока його не спускав. Не погодився вiн також на те, щоб у походах укра?нськими козаками командували укра?нськi старшини, хоч гетьман писав, що росiйськi генерали укра?нського строю не знають, мови укра?нсько? не розумiють, здебiльшого вiддають неправильнi велiння; не вiддав Петро й "позичених, в укра?нцiв для вiйни з Карлом гармат, заборонив зносини з запорожцями, а далi зовсiм вiдмiнив виборнiсть старшини, посилав козакiв у найтяжчi битви та на найважчi роботи, аби вигубити козацький рiд. Зрослий у кра?нi, де нiхто, навiть першi бояри, не мав й крихти свободи, все життя мався "нижайшими рабами,, Iвашками та Петрушками, де увесь у сукупностi народ був рабом, звик коритися царевi, боярам, навiть сiльським старостам, вiн не мiг спокiйно чути таких слiв, як "вольность, та "свобода,; щодалi вiдносив його вiд грiзно? Полтави плин часу та забувався страх, бiльшою ставала його нелюбов до Укра?ни з ?? хоч i невеликими вольностями. В днi во?нних баталiй зi шведами на Укра?нi цар побачив Ки?в, прадавня укра?нська столиця вразила його красою, багатством, вразила, а не зачарувала, вiн уже тодi поклав собi зробити все для занепаду цього мiста, яке вiчно буде нагадувати всiм слов'янським мешканцям iмперi?, звiдки пiшли справжнi русичi, хто принiс у Рязань, Москву, Твер свiтло розуму та вчення, зберiг його та розвинув, й вирiшив утвердити всупереч цьому мiсту iнше, сво?, не шкодуючи коштiв та людських життiв. Найлiпше зводити його на кiстках тих-таки укра?нцiв. Треба було зробити все, щоб укра?нцi забули, хто вони, що виросли "в кра?,, "укра?нi,, тобто метрополi?, що Русь була тiльки Укра?на, Мала Росiя, знову ж таки - метрополiя, як Мала Грецiя, Малий Рим, а Велика Росiя -все iнше, всi iншi землi - тиверцi, кривичi, i навiть чудь i меря, що тодi, як слово "Укра?на, вже лунало широко, Московi? i в поминi ще не було. Водночас укра?нцям було заборонено торувати далi сво? давнi торговi шляхи в Сiлезiю та Балтику, зокрема в Данциг та Кенiгсберг, велено везти товари в Москву та Пiтер, де за них давали половинну цiну, вийшов указ, який забороняв укра?нським купцям торгувати з запорожцями, а також ?здити до Чорного моря по сiль та рибу. Укра?на, неначе хворий чоловiк, хирiла на очах. Попереду в не? були повний занепад, убогiсть, рабське нидiння. До всього цього я поволi дiйшов сво?м розумом пiзнiше, зiставляючи прочитане та побачене, обмислюючи почуте вiд iнших i вiд Полуботка також. А тодi мав царя за провiсника Бога й молився за його здоров'я. Полковнику на той час сповнилося п'ятдесят сiм рокiв, був вiн ще мiцний, у розповнi сили, великий, але не важкий, плечистий i дужий. Роки, як це здебiльшого бува?, не скували душу надмiрною обережнiстю, страхом втратити те, що ма?, вдовольнитися посланим долею. Та й не про себе вiн дбав, не лише власними клопотами сушив голову. У особистому життi на той час спiзнав i доброго й злого. Рiк тому вiдiйшла в iншi свiти дружина полковника ?фимiя Стратилатiвна, й цi?? весни вiн одружився вдруге на вдовi бунчукового товариша Яворського Ганнi Романiвнi, ?й тодi було рокiв пiд сорок, i вона здавалася менi старою жiнкою. Про покiйницю ?фимiю розповiдали, що вона була висока, гордовита, поважна, сувора, Ганна Романiвна, навпаки, добра й лагiдна, й тиха, як тепле лiто. Вийде з шитвом на ганок, усмiхнеться нiяково, сяде й слуха? щебiт пташок (а може, й не слуха?) i пiде так само непомiтно. Вона любила мене як сина, жалiла за сирiтство, намагалася втиснути в руку, неначе маленькому, то пирiжок з капустою, то пундика, а я соромився. Давно поодружувалися полковниковi сини- Андрiй та Якiв, вони жили при батьковi, одначе Андрiй часто вiдлучався в село Михайлiвку бiля Гадяча, яке батько обiцяв лишити йому, й сам полковник кохався в тому далекому вiд Чернiгова селi, там стояв великий двiр з винокурнею та водяним млином, там тримав чимало свого добра i, якщо вдавалося, вiд'?здив туди на вiдпочинок. Полуботок не дав синам значних ма?тностей, не дав великих посагiв i двом старшим дочкам, якi повиходили замiж за людей незначних, малома?тних, покiйна дружина докоряла за це Полуботковi, та й iншi люди подейкували про полковникову скупiсть, довгий час так думав i я. I вже значно пiзнiше перемiнив свою думку. Хоч i третiй, Оленцi, яка незабаром вiддасться за сина лубенського полковника Андрiя Маркевича, Якова, також посагу не дасть. То вже гетьманша Анастасiя Маркiвна виклопотала дво? сiл в гетьмана сво?му мазунцевi Якову. Гетьманша хотiла порiднитися з Полуботками й дивилася, як здавалося ?й, далеко наперед. Тi?? весни пан полковник звершив кiлька вигiдних для себе купiвель, придбав угiддя в селах Грунь, Оболонн?, Довжик, Тубичi, а також у мiстечку Любеч. I в Довжику, i в Губичах, i в Групi, i в Оболонньому статкував давно, тi села були данi йому на ранг, одначе земля в них йому не належала; козаки господарювали самi по собi з сво?ми пiдсусiдками, котрi справляли козакiв на вiйну, селяни самi по собi, вони платили осенщину - чинш, залежно вiд свого статку: вiд двадцяти копiйок до двох карбованцiв на рiк. Звичайно, полковник, як i всi iншi старшини, хотiв мати якомога бiльше землi. Двiстi дворiв Оболоння платили сто двадцять шiсть карбованцiв тридцять п'ять копiйок, а село Полуботки, у яких мав лише три двори, два с половиною карбованцi. Одначе рiк тому Полуботок купив у Полуботках в багатого козака Соливенка за чотириста золотих, себто за вiсiмдесят карбованцiв, чималий шмат поля й заселив його пiдсусiдками. I опинилася нива селянина Родька Бовтрика посеред полковникових угiдь, i торгував ?? Полуботок запекло, а Бовтрик не вiддавав, i двiчi посилав пан полковник копачiв "закопати ниву, Бовтрика - обкопати канавою, а той копачiв проганяв, i врештi поступився Родько, продав ниву. Вдова Стрi?вська сама продала свою нивку, й спокусився на продаж Тимошенко й подався собi до полковника, а позаду бiг його син Терешко та просив не продавати ниву, бо ж лишаться без землi, а вiн збира?ться женитися, хто за нього, безземельного, пiде; старий же одгризався, одмахувався й казав: "Державець ма? право,. А син вiдказував крiзь сльози: "Пiсля того, як продаси ниву, будеш не державцем, а злиднем,. Все це я бачив на власнi очi, чув на власнi вуха, бо стояв серед покосiв на Полуботковому сiнокосi. А сталося це так. Доки Полуботок, по тому як ми при?хали до Чернiгова, був зайнятий оцим господарським клопотом, у мене також появився свiй клопiт - видивлятися у вiкно, коли на подвiр'я вибiжать Уляся з Оленкою, та при?днатися до них. Я сподiвався, що полковник i далi не завдаватиме менi нiяко? служби, але вiн, на мiй подив i розчаруваня, вже другого дня по при?здi сказав: - Пора й тобi, Iване, сукать дратву. Я здивувався. - Ви хочете оддати мене в чоботарi? Полуботок осмiхнувся. - Це така примовка. Шевського дiла починають учитися з сукання дратви. Ти ж повчися трохи канцелярi?, потримай у руках книги шнуровi? та прибутковi, подивися на життя, а небавом сядеш за стiл з вiйськовими канцеляристами. А ще мiй домашнiй пiдписар занедужав, по?деш зi мною в Полуботки. Я неохоче погодився. Не знаю, може, полковник щось помiтив i хотiв одшити мене од Улясi чи й справдi вирiшив сповнити дану мо?му батьковi обiцянку. Наступного дня ми по?хали на сiнокiс. Вiд Чернiгова до Полуботкiв - двi чи три верстви, ми прикопотили верхи, зупинилися пiд вiльхами над Стрижнем. Свiтило сонце, дикi голуби купалися в його променях, туркотiли у вiльхах, луг зеленiв, надив очi жовтизною квiтiв, скошенi трави пахли водянисто-п'янко, накликали спомини оддалеку-далеку, десь iз дитинства. Одинадцять косарiв махали косами, й змигувало на косах промiння, здавалося, вони косили його, а не трави: одворiтнi покоси з сонячного промiння. Полковник узяв косу й повiв косарiв, ручку брав широку, покiс бунтувався в пояс. Двi широкi дороги лишалися за полковником, здавалося, то про?хав вiз, а не людина вдавила стерню чобiтьми, бiлiла сорочка на широкiй спинi, пiд кiнець друго? ручки на нiй "сiв орел, -проступила пляма вiд поту, темнiла мiцна засмагла шия й свистiла коса, стинаючи трави пiд самий корiнь, з мохом. Я позаздрив полковнику, його силi, впевненостi, подумав, що нiколи не змiг би нi косити так (я справдi взяв косу, за першим же помахом загнав ?? носком у купину й, хоч далi тримав ?? як треба, одначе ручку брав вузеньку-вузеньку й лишав за собою гриву в двi четвертi), нi господарювати, нi владарювати. Нема? в мене нi хисту до того, нi духу, нi прагнення. Але ж я такий самий чоловiк, з тако? само? плотi й кровi? Де все те береться в одних i чомусь його нема? в iнших? Вони самi не хочуть того, чи не вмiють, не можуть примусити себе наказувати iншим людям розпоряджатися ?хнiми долями? А може, i тим не дане таке право, може, вони одбирають його в iнших та ще й упевнюють себе, що так i повинно бути? Поки так розмiрковував, помiж косарiв сталося замiшання. Старий Тимошенко, котрий чипiв бiля воза, знозу пiдчовгав до полковника: - То що да?те за мо? грунти? Може, через те, що роздумував над тим, хто ма? право розпоряджатися чужим життям, чужими долями (на мою думку - тiльки Бог), а чи з якогось iншого боку побачилася менi кривда, яка чинилася перед мо?ми очима,- Терешко, трохи старший за мене парубок, не зможе одружитися, а вiн же, мабуть, вже коха? якусь дiвчину,- я раптом ступив наперед i голосно сказав: - Пане полковнику, не можна зараз купляти в нього ниву, вiн п'яний. Та й просто не можна, не по правдi це. Полуботок подивився на мене, i менi назавжди запам'ятався той вогнисто-чорний погляд, важкий i гострий, як помах коси, вiн пiдтяв мене, але я не впав, хоч щось i похитнулося в менi. Я дуже часто вбовтуюсь туди, куди не треба, одначе цього разу за тим не пошкодував. - Веди його, Терешку, додому,- сказав полковник. I син узяв батька пiд руку. Проходячи повз мене, кинув на мене скрадливий погляд, i той погляд був менi вiддякою. Мабуть, я зiпсував Полуботку той день, день закосин, вiн не випив з косарями, а лише наказав вийняти з торокiв пляшки з горiлкою i закупку та покласти все те на покiс. I не грали в коси косарi, й не пiдiйшли гребцi - жiнки в бiлих намiтках, всi вони сподiвалися веселого свята, а я зiпсував його. Ми пере?хали через село - невеличке сiльце на двi вулицi та два завулки, хат на тридцять-сорок, роздiлене навпiл рiчечкою, яку люди називають Ровом, ви?хали на горб, i Полуботок оглядав жита, сво? жита, не добрi й не поганi, такi собi, але вже рославi. В житах пiдпадьомкав перепел, Полуботкiв перепел, полковник дивився на жито без радостi, либонь, я таки добре пригiрчив йому душу, а може, вiн думав про щось зовсiм iнше. За вечерею Полуботок розповiв про пригоду на сiнокосi, i Якiв сказав, що то недобре втручатися в чужi справи, але раптом пiдхопилася Уляся й заступилася за мене: - Iван зна?, де правда, а де ошуканство... Полковник кашлянув, а Якiв знизав плечима: - Звiдки вiн зна?? - Душа в нього така, правдива. Я пiк ракiв, але щось танцювало в мо?му серцi. Вже гадав, що Полуботок не вiзьме мене в наступнi по?здки, але через три днi вiн знову звелiв сiдлати буланого коника. Пiзнiше переконався, що за всiлякий дрiбний непослух, кабешi, сказане наперекiр полковник зла не трима?. Наступного дня розмовля?, мовби нiчого й не сталося, й навiть не зна?ш, насправжки забув усе чи дотриму?ться такого штабу. А з приводу Тимошенка i його грунтiв сказав аж через два тижнi: "Роз'ятрив ти мене таки, не в сво? вклюнувся... Одначе - люби, Боже, правду. Не гнiваюся я на тебе, хоч давно кортiла менi та земля,. З нами мав ?хати Охрiм, який пильнував при полковнику його особисто? канцелярi?, вiв книгу пожиткiв, але вiн хворiв i далi, й ту книгу довелося везти менi. Ми ?здили до мiста Любеча, де в пана полковника були чи не найбiльшi сiножатi. У полковника був двiр i дiм з свiтлицею бiля ринку та П'ятницько? школи, однi?ю стороною двiр виходив на вулицю Ринкову, другою на цвинтар. I прикупив вiн до того двору великий сад i город попiд мiським ровом, який йому продала вдова отця Покровського. Вечiрньою порою я довго ходив понад ровом по старому валу, власне, вже й не валу, а горбу, дивився на Днiпро, на далеке, нинi польське зарiччя, на рiчки й зарiчки, на луки, безкiнечнi зеленi луки з дитинно синiми очима озерець, тим лукам не було кiнця-краю, i не було кiнця-краю мо?м думкам. Я вимрiював собi таке мiсце, тихе й чарiвне, хоч мрiя була безглузда, вимрiював собi i Улясi: я бачив ?? на цих луках, ми блукали по них, узявшись за руки, й слухали, як квилить ча?чка-чубарочка, як дере в болотi онучi деркач i... як калатають нашi серця. Мабуть, то калатало в мене в головi. Ми прожили в Любечi бiльше тижня, полковник ?здив на луки в урочище Псарне i в урочище Гончариха, де в нього було два млини по одному поставу, понад рiчками Свишнею i понад Болгачем, я ?здив з ним i записував у книгу пожиткiв, скiльки поставлено стогiв, скiльки накошено копиць; об'?хали Плiохiв, Мама?вський та Клiтнянський. лiси, де Полуботок визначив дiлянки на поруб. Полковник все обдивлявся сам i обмiрював, чи то вiн не довiряв сво?м управителям, чи вважав, що вони зроблять гiрше за нього. Приймав вiн i скаржникiв, i тих, хто йшов позиватися. Одначе судовими справами не займався i, якщо не вдавалося примирити позивачiв, вiдправляв ?х до полкового суду. Найбiльше мене зацiкавила скарга селян Домишлина. Аби об'?днати сво? землi в Любечi i бiля нього, Полуботок обмiняв село Домишлин на село Боровичi та слободу Боровицьку, котрими володiв вiйськовий товариш Василь Полуницький. I ось тепер у свiтлицi стояло четверо домишлян, а я читав грамоту вiд посполитих, яку вони привезли: "З гiрким нашим плачем i невтомними слiзьми прибiга?мо до вельможностi вашо?, ускаржу?мось на пана Полуницького, державцю нашого домишлянського, од котрого незноснi i невиповiднi несемо долегливостi i утяжiння, так в роботизнах уставичних, як i в податях непомiрних. За попереднiх державцiв платили в рiк по пiвталяра грошей i по пiвосьмачки вiвса, а тепер Полуницький бере од двору по 16 шагiв грiшми i по три четверики вiвса. I так робить що хоче. Особливо, коли всiх нас загоном вишле в Любещину, в сво? село Козел, для оранки i сiвби, й працю?мо там недiль по шiсть i по сiм без вiдпочинку, i нехай би ми ще самi вiдправляли польову роботу, а то й тут, в Домишлинi, жiнки i дiти нашi щоденно на панщинi, в дворi пана Полуницького. Але й це ще не все: почав вiн, пан Полуницький, обкладати нас всiлякими поборами: ви?хавши на днях в Чернiгiв, наказав сво?й панi брати з нас, дивлячись по багатству, у кого золотих 20, у кого талярiв 5, у кого золотих 10. За неплатiння того побору панi посадовила жiнок i дiтей до в'язницi тюремно? i мучить ?х не по-християнськи, оточивши крiпкою сторожею i не дозволяючи нам i хлiба ?м подати. I все це, щоб ми заплатили побор. Та й ма?тностями нашими розпоряджа?ться пан Полуницький, як сво?ми, бере з наших отар собi баранiв, якi гладшi, на вибiр, за що й слова йому не кажи. Землi нашi власнi вiдбира?, а ми й гетьманськi унiверсали мали на нашi землi, а вiн, пан Полуницький, ?х вiдiбрав, бортi нашi руба? i знищу?. Вся обще громада домишлянська вiд мала до велика,. Я читав це послання, й сльози застилали менi зiр. Крiзь сиву пелену бачив полковника, який стояв бiля вiкна й дивився в сад, менi здалося, що вiн не чу? того, що я читаю, хоч читав я голосно й виразно. А там, де йшлося про ув'язнених жiнок та дiтей, навiть помовчав трохи. Отож читав я картку домишлянцiв з сердечним болем, але трохи й з при?мнiстю, адже ранiше цим селом володiв пан полковник i селяни там не знали панщини, а платили невеликий чинш, полковник ?х не утискував, не ув'язнював, не одбирав землi. Таких поборiв, як у Домишлинi, либонь, не було бiльше нiде. Отже я дещо "прощав, пану полковнику. А полковник мовчав. I я не знав, що думати про ту його мовчанку. Може, вiн шкоду? за тим, що сам не брав стiльки, як Полуницький, може, розгнiвався й зараз прожене селян?.. Я вже пам'ятав, що мовчанка Полуботка не завжди однакова. Бува?, вiн мовчить i про щось дума?, а погляд пронизливий i мовби закам'янiлий, але то закам'янiлiсть перед важливим рiшенням,- тодi вiн неначе забува? про тебе, й тобi ста? непри?мно, тривожно. Або ж мовби й чу?, пройде по кiмнатi, зупиниться й знову дума?. Либонь, багато думав впродовж життя, та не все передумав. А то подивиться на тебе, неначе вперше бачить: хто ти й що ти ? i чого сто?ш тут, i ти чомусь малi?ш. Не люблю людей владних, сливе через те, що сам не такий. Владний чоловiк здатний зайняти й чужий куток. Я ж не знайшов i свого, й, може, не знайду нiколи оту свою долю. Може, я нiкчемний, але не люблю насильства, через те й вибирав собi стежечку вузеньку, протоптану в сторонi вiд стежок, вигепаних мiцними чоботиськами. На тих сво?х вузеньких стежечках я цар i Бог, (у мрiях), i тiльки там менi добре. Одначе полковникову владнiсть терпiв. Почував, що за нею щось сто?ть, що то не просто владнiсть, а щось бiльше. I терпiв його зауваження: "Ну чого, Iване, манiжишся, ти ж не дiвка,.- "Я не манiжуся... Я такий ?,.- "Ставай iншим. Гостри зуби. Бо розжують i виплюнуть,.- "Не вмiю iншим... i не хочу..., - "Отако?,. Сам знав, що життя - то сутнiсть жорстока й зла i що знайти в ньому затишок важко. Полковник часто хмурив дугастi брови, щось там у ньому всерединi борсалося кострубате й болюче, що й вiн не мiг його викинути, i, либонь, через те я примирявся з ним та терпiв. Полуботок викликав повагу. Якусь iншу, не ту, яку викликають високими урядами, багатством. Вiн викликав повагу як людина розумна, самостiйна. Я також прагнув у життi незалежностi, одначе в мене виходило якось так, що мною завжди хтось опiкувався. Просто, я, мабуть, не вельми самостiйний. Але що таке самостiйнiсть? Це певнiсть, що посiв сво?, а не чуже мiсце, й саме таке, яке вiдповiда? тобi, тво?му призначенню, що вмi?ш розпорядитися собою i тим мiсцем? Знову ж таки, нам легше, коли ми переклада?мо власнi клопоти на когось iншого, хто може виправити всi нашi похибки, хто може вiд свого й нашого iменi кермувати, велiти, владарювати, ми ж того не вмi?мо, бо?мося. Коли ми дума?мо про себе,, примiря?мо все до совiстi, вона бiжить по хiдниках нашо? душi, ми поспiша?мо за нею й бачимо самi негаразди, ми ладнi зупинити ??, ми бо?мося посуватися далi, аби не побачити чогось гiршого. З такими думками, таким стро?м душi багато не здобудеш. Павло Леонтiйович був з тих людей, котрi не йдуть за порадою до iнших, за порадою йшли до нього. За порадою, за захистом або й просто посидiти в його товариствi, вiдчутися, спокiйнiше, мiцнiше. Але що стояло за тим полковниковим споко?м, за тi?ю владнiстю, я ще не знав. Полуботок повернувся спиною до вiкна, сiв за стiл. Його руки важко темнiли на бiлiм убрусi. - Вiзьми, Iване, скаргу. А ви,- до селян,-при?здiть на п'ятницю до Чернiгова.Коли селяни вклонилися й пiшли, мовив менi:- Не маю права розглядати скаргу сам. То бiльше - село колись було мо?м. Я здивувався, що вiн поясню? менi. Таке було вперше. Менi ледь-ледь затеплiло в грудях. Хоч думав я зовсiм про iнше: коли ми вже по?демо додому. А що, як не застану Уляну? А вiн узяв пожиткову книгу, послинив пальця, погортав. - Добре пишеш. Випис у тебе хороший, i думка жива. Охрiм старий i ледачий, вестимеш книгу пожиткiв на ви?здах. Тiльки пильнуй. Пожитки люблять порядок. Втямив? Вiн подивився на мене примруженими очима, потер долонею гладенько виголене пiдборiддя. - А може, й не тямиш. А доведеться... Все доведеться робити. Життя, Iване, це не Плутарх з -Тацiтом. Важко тобi буде... Ох i важко. Я вiдчув, що вiн жалi? мене й зовсiм не гнiва?ться на мене. А я ж недавно йому в збитки обстоював Терешка, а тепер домишлян, але ж нi тодi, нi тепер не був на його боцi, принаймнi першого разу, й давкий клубок став менi в горлi, i я затулився прибутковою книгою, удав, що читаю ??, рахую прибутки пана полковника. Скаргу домишлян у Чернiговi розбирали в п'ятницю в мiському магiстратi. Окрiм полковника, в судi засiдали обозний, писар, обидва осавули, два хорунжi, чернiгiвський вiйт Федiр Лопата - немолодий чоловiк з дрiмучою замшавiлою бородою, вiн вiйтував впродовж багатьох рокiв, а також бурмистр Овсiй Звiр та райцi. Повiдна сторона - тi самi домишлянськi селяни, одвiтна - державець села пан Василь Полуницький, фертовитий чоловiк з хвацькими вусиками, в козлових чоботях з подзвоном. Напочатку вiн вертiвся й дзигорiв, хотiв матися з полковником та суддями за панi-брата, одначе полковник швидко остудив його. - Коли я отримав у державу вiд пана полковника Домишлин, тодi ж був переданий менi й iнвентар - скiльки з людей повинностi брати,- так одповiв на позов домишлян Полуницький, нахабно дивлячись на суддiв. Я бачив, як заграли на обличчi Полуботка жовна, але вiн вiдказав спокiйно й тихо, так, що його ледве розчули: - Неправда. Я такого iнвентаря не давав i дати не мiг. По всiх мо?х селах люди платять лише осенщину, вiд двадцяти копiйок до двох карбованцiв, й не платять на жодну копiйку бiльше. I нiхто нiколи в нашiй сторонi таких поборiв не бачив, i на те ? унiверсал гетьманський. Полуницький заперечував, хапався за кишеню, буцiмто там лежить отой "iнвентар,, але так його й не показав. Суд винiс ухвалу: вимишленi паном Полуницьким "побори знищити, з пiдтвердженням, щоби по старих звичаях, як усi колишнi державцi села, так i вiн, п. Полуницький, в одбираннi годового восени од жителiв датку вдовольнявся й не вимишляв нiяких нових поборiв, вiдносився до сво?х пiдданих лагiдно, як належить державцю,. Либонь, Полуницький не сподiвався такого рiшення, бо враз поблiд, смикнув себе за вуса й закричав: - Вони Орлика мазепинського вiншують величними словами... Пан Полуницький, як сказав вiйт Федiр Лопата "випав з воза й горнув на власних селян колоддя,. Селянин, що стояв попереду iнших, мовив з гiднiстю: - Ми згадували Орлика не як мазепинського фамiльянта, а як колишнього державцю села, який не брав з нас навiть осенщини. - Таки ж згадували! -гукнув Полуницький. - I не сором тобi,-сказав Полуботок i пiдвiвся. На тому скiнчився суд. Полуницький написав у Пiтер картку, що Полуботок з домишлянськими селянами вкупi славлять Орлика й плекають надi? на його повернення, що тiльки минулого мiсяця Полуботкiв посланець бачився з Орликом бiля Кальмiуса. В те не повiрили в Сенатi навiть найбiльшi незичливцi Укра?ни. Вiдчайдушний, запеклий Мазепин генеральний писар, який по смертi Мазепи прийняв з козацьких рук булаву, в той час перебував у далекому шведському мiстечку Крiстiанштадтi у ветхому будиночку на три кiмнати, там же тулилися його родина i весь його почт. Так швидко сягнуги звiдти на Укра?ну вiн не мiг, i картку Полуницького просто викинули. Варто сказати, що, на вiдмiну вiд багатьох iнших урядових людей. Полуботок засiдати в судi не любив. Найчастiше, коли йшлося про речi дрiбнi, очевиднi, вiн казав позивачевi та одвiтнику: "Годiться! Нема вам за що сутяжнитись. Звели бучу за онучу. Не сором вам,. А бувало й так: "Кладiть заруку, а то барбарою висвячу, приведу до розуму. Ходiть у шибок i випийте мирову,. Вельми часто позивачi слухалися тi?? поради. Iнодi справа просто не доходила до суду. Пам'ятаю, одразу по домишляиськiм позовi прийшло до нього два куми - Яремiй та Ярема, вони випивали в шинку, i Ярема, не певний себе, вiддав Яремi?вi на нiч на збереження грошi. Коли ж уранцi, похмелившись, Ярема зажадав сво?? калитки, Яремiй мовив: "Вперше чую про не?,. Полуботок довго мовчав, а тодi запитав кумiв: - Хто звечора платив за горiлку? Обо? вiдказали: Ярема. - А чого не Яремiй? - В мене не було грошей. - А вранцi ви похмелялися? - Так. - I хто платив? - Яремiй. - I де ж ти взяв грошей? Яремiй знiтився й опустив голову. Я реготiвся. - Вiддай грошi й кладiть заруку,-- сказав полковник. * * * ...Сказати правду, справами я тодi переймався не вельми i ледве пам'ятав про них. Жив у тривозi i в солодкiй муцi, либонь, то були найкращi днi мого життя. ...По ставочку проплива? гордовита черiдка лебедiв, по той бiк пiд берегом тужливо перегукуються крiзь дрiмоту китайськi гуси. Може, ?м щось болить, а може, ?м сниться iхня далека кра?на, яко? нiколи не бачили, бо повилуплювалися з пiдсипаних пiд квочки я?ць тут-таки, над Стрижнем. А менi чомусь нiколи не сниться моя далека дитяча кра?на, така хороша та мила, з мамою i затишним куточком у малинi, а сняться всiлякi химери, небаченi будинки, лiси та рiки. Цi?? ночi приснилася повiнь, тепла весняна повiнь, яка залила велетенськi луки, але залила неглибоко, вона вкрила й мiсточок через рiчечку, а по цей бiк на горбi зiбралося дуже багато людей, чоловiкiв i жiнок, i дiтей також. Я чомусь довго бабрався в довгому льосi, щось там шукав, та так i не знайшов, вийшов нагору й замилувався ясним днем, голубим небом та злотавим сонцем. Далеко-далеко на горбах мрiло мiсто... Дивовижне мiсто з високими бiлими будинками, золотоверхими церквами, розкiшними деревами, воно мовби зависло в повiтрi, i всiм нам потрiбно було дiстатися туди, в наше мiсто. Але люди стояли занiмiлi, ?х лякав велетенський, у кiлька верст, водяний простiр. I тодi я закачав холошi штанiв i ступив у воду, що сягала трохи вище кiсточок i була як лiтепло. - Люди добрi, берiть на плечi дiтей i йдiть за мною,- сказав я. I всi повiрили, жiнки та чоловiки побрали на руки дiтей i ввiйшли в воду, старшенькi дiти чалапали бiля батькiв i смiялися - такою теплою, м'якою та гарною була вода. Сонце грало на нiй промiнням, подекуди виднiлися зеленi острiвцi, i люди йшли вiд острiвця до острiвця. Я затримався на одному острiвцевi, аби впевнитись, чи пiшли всi, стояв i перечiкував, аж поки останнi - чоловiк у брилi та жiнка в голубiй намiтцi з хлопчиками на руках - не поминули мене. Ще якийсь час стояв i дивився, як довга-предовга вервечка людей розтяглася по водяному простору, й милувався ними, й милувався бiлими чайками, якi лiтали надi мною. А тодi рушив сам. Я так загаявся, що далеко вiдстав, i що дужче .поспiшав, то бiльше вiдставав, i вода ставала все глибшою й глибшою, очевидно, вiдвихнувся кудись убiк i вже не бачив нiкого, й здивувався, й трохи розгубився. Не знав, куди менi йти. А потiм натрапив на колюче терня, суцiльну стiну терня, верболозу й колючого грушевого гiлля. Шукав лазу, поруч мене не було нiкого, всi люди пройшли, вони вже, либонь, добулися до мiста. Я шукав у густому чагарниччю дiрки й не знаходив. I почав непоко?тися, й вирiшив продертись у першому лiпшому мiсцi, й подерся, й одразу ж застряв, заплутався в колючках, i вже не мiг виплутатися. Виплутував одну ногу, застрявала друга, виплутував свиту й заплутувався руками. I раптом помiтив, що вже сутенi?, в розпачi рвонувся з усi?? сили й завис на тернi. Тодi й пробудився. I тепер думаю, що означа? те терня й оте, що всi люди пiшли, а я залишився. Всi йтимуть, а я залишатимусь? Бiля мо?х нiг повурку? сiрий кiт, у саду кричить сойка, десь сокорить курка. Тиша й спокiй, благодать тут i по всьому свiту. Одначе я знаю, що це не так. Що кожно? митi на будь-кого з нас може звалитися несподiване лихо й зруйнувати все, що будував (у душi чи на землi) стiльки рокiв. Свiт - це величезна страшна невiдомiсть, у якiй ми пролiта?мо, як жучки-свiтляки в пiтьмi ночi, добре, якщо пролiта?мо, а не летимо на вогонь, який хтось пiдпалив зумисне. Так, ми свiтлячки, тiльки зна?мо, чим усе кiнча?ться для нас, але для чого летимо й куди, того не вiда?мо, як не зна?мо, не вiда?мо, як треба в свiтi жити. Ми - листя на древi всесвiту, яке прокльову?ться з бруньок, шумить i облiта?. Кожен листочок рiс по-сво?му, кожна душа страждала, мрiяла, але що до них свiтовi, холодному, мудрому й неосяжному. Хтось скаже, е, нi, зачекай, Iване, поглянь, якими будинками заставлена земля, якi ридвани котяться по нiй, все те поробили люди. I не всi вони листочки. ? серед них могутнi дуби, якi тримають на верхiвках небо. Такi як Олександр Македонський, Юлiй Цезар, Арiстотель... I не всi нашi останнi... Петро Могила, Дмитро Туптало i нашi славнi чернiгiвцi - архi?пископ Лазар Баранович, архiмандрит Iоаникiй Галятовський, письменники та полемiсти, чи? ноги ступали по цiй землi i чи? голоси чуло склепiння чернiгiвських соборiв. Люди проживають життя не однаково, бо й самi не однаковi. Навiть простi, звичайнi люди. Один увесь вiк пнеться до багатства, досяга? його, iнший прогайнову? зiбране батьками... Нi, не в тiм суть, скупив багатство чи прогайнував його. I якi ридвани котяться. Вони будуть все кращi й кращi. А в тому, який сам. ? люди, котрi сплять на голiй лавi, накрившись кожухом, вiн у них один, i можуть дати поносити того кожуха ще комусь, хто змерз дужче, а ? такi, якi сплять на пуховиках, накрившись шовковою ковдрою, з якою не розлучаться нiзащо, й ладнi пiти на злочин, аби придбати ще декiлька ковдр (може, вже й непотрiбних). Здавалося, мало б бути навпаки, той, хто ма? одного кожуха, повинен би триматися за нього дужче, нiж цей за ковдри, а от же... А листочки летять, а карети котяться... Котяться до якогось мiсця. ...З саду через перелаз перестрибу? Уляся, наближа?ться до мене. Я так i не навчився розпiзнавати з ?? вигляду, чого вiд не? сьогоднi чекати-доброго слова чи кпину, ласкавого погляду чи пiдступу. - Що це ти робиш, Iване? - запиту? Уляся й показу? на патички, якi я заготував на кiлочки для кобзи.- Це що, пакулi, кози прив'язувати? Де ж це ти набрав стiльки кiз? - Бачу поки що одну. I тетерiю, чи не образив, чи це втече вiд мене. Вона не втiка?. Чекаю гостро? вiдповiдi, кпину, вже почуваюся на гарячiй пательнi, але Уляся враз сiда? на траву, охоплю? руками колiна й каже: - Заграй менi, Iване, що-небудь. Я нiяковiю. Нiбито й незручно грати посеред дня, та ще й отуто, в дворi. Уляся, либонь, розумi? те, й ми вiдступа?мо вбiк, пiд горiха. Я трохи побринькав i вдарив по всiх бунтах,- як здавалося менi, пiд настрiй Улясi й пiд нашу розмову: Ой пiду я до млина, до млина, А у млинi новина, новина. Там-то, мамцю, мельник, Там-то, мамцю, добрий, Там-то, мамцю, хороший - Меле гречку без грошей. - Не мели, Iване,- сказала Уляся. Я вдав, що образився (та трохи й образився), i втяв у тому ж ладi: Козак, мамо, гуля?, бряжчать його грошi, Сам молодий, вус чорнявий, на личку хороший. - Де ти навчився стiльки дурниць? - каже Уляся. Одначе я не здаюся: Як була я маленька, Колихала мене ненька. Ой, дуб, дуба, дуба, Дiвчино моя люба. А як стала пiдростати, Стали хлопцi колихати... Я сподiвався, що Уляся розсердиться, й хотiв, щоб вона розсердилася, а вона раптом опустила голову, i чорна коса впала в траву, й попросила тихо: - Заграй щось таке, до смутку. Я хотiв заглянути ?й в очi, але вона очей не пiдвела. I тодi заспiвав пiсню, яку часто спiвав на самотi, самому собi: Ой не шуми, луже, Зелений байраче! Не плач, не журися, Молодий козаче! Ой як не шумiти - Корiнь вода ми?, Як менi не плакать, Що серденько ни?. Спiвав про себе, виспiвував свою тугу, сво? горе, хоч у цiй пiснi не все було, як у мене, одначе туги вiд того не поменшало. Я дiвчину люблю, I Бог про те зна?; Карай, Боже, того, Що нас розлуча?... Ой, умру ж я, мила, А ти будеш жива, Чи згада?ш, мила, Де моя могила. Ой, моя могила Край синього моря. Хто не зна любовi, Той не зна? горя. Я так захопився, що навiть забув про Улясю, а коли поглянув на не?, вона пiдвела голову. Здивований, побачив у ?? очах сльози. Чого б то? Молода й багата, живе в розкошах, будь-яка ?? забаганка враз викону?ться... А може, розкошi, це ще не щастя? Що ми зна?мо про свiт, що ми зна?мо самi про себе? Нiчого. - Нiколи не думав, що тобi подобаються сумнi мелодi?,- стиха мовив я. - А я сама не знаю, якi мелодi? менi подобаються. - Коли який стрiй душi - пiд нього й мелодiя? - Скорiше навпаки. - Музика мусить навертати людину... на щось високе, вона наближа? ?? до Бога. - Вона спонука? ?? до танцю або й... до пиятики,- незгiдливо вiдказала Уляся. - Люди потiшають свою плоть... Здивовано поглянув на дiвчину. -То зле. За тим забувають про душу. - Всi говорять про душу, але лелiють, бережуть i люблять тiло. - Це неправда. Уляся подивилася на мене глузливо. - Ти б ходив оце за мною, якби мо? обличчя було рябе, ще й нiс кривий? Тiльки не бреши... "Краса душi, краса душi,,- перекривила мене чи ще когось.Всi торочать про душу, а люблять тiло. Коли краса зiв'яла або ?? попсували хвороби чи рани, всi одвертають од тi?? людим вид, яка б добра душа в не? не була. Ось ти... Хiба зна?ш, яка в мене душа? - Ясна... - Ясний мiсяць перед дощем. Та ще твоя пика, А люди... Вони здебiльшого ницi й пiдлi. Я надивилася... Стелються бiля батька, згинаються в три погибелi... А я дивлюся в ?хнi очi, а там заздрiсть i ненависть. -- Всi такi?.. - Не всi. Але багато. - Я знав iнших людей. Якi служать науцi, Боговi... Постують... - I що мають? - Вони й не хочуть нiчого мати... - Не хочуть? Отож, возвеличуються вже тим. То теж гординя. Бо не досягли нiчого в мирському життi. - Ти так пiдносиш мирське життя? - Пiдношу... I люблю. Люблю оцю цар-бороду, оцi мальви, оцi дерева. Люблю убори коштовнi. Люблю хороми... Скiльки казала батьковi, щоб збудував палац, а вiн не хоче. Бо?ться людсько? заздростi. Хоч чого йому боятися? Якби на мене, я збудувала б палац до хмар. Вони ще дужче заповажали б. Бо дужче боялися б. Я аж злякався. Не вперше менi чути таке, чимало спуде?в мрiяли, й часто безсоромно, про велич, про багатства та славу, бачили себе у мрiях полковниками, гетьманами, королями... Я ж нiколи не залiтав думкою високо, навiть малим хлопцем не грався у полководцiв та королiв. А тут про щось подiбне казала дiвчина. Я вiдчув у цiй дiвчинi силу, силу, яко? не мав сам, i враз подумав, що все, що було допiру, примарилося менi, така дiвчина нiколи не зрозумi? i не покоха? мене. Злякався ще раз, бо зрозумiв, що кохаю вiдчайдушне i прагну кохання. - Ти, мабуть, дума?ш про князя чи графа? - осмiлився запитати. - Та вже ж дурня не покохаю.-I подивилася на мене пильно-пилвьно.- А з рiдкого тiста спекла б тверду паляницю. I враз пiдвелася з трави, круто повернулася на закаблуках i кинула через плече: - "Тепер же нам три радостi: пiч бичка привела, а бовдур -телушечку, припiчок - ягнушечку, ступа яйце знесла, а макогiн женився,. Я отетерiло дивився на не?, не знав, як тлумачити ?? придибенцiю. Мовляв, наплiв ти сiм кiп вовни сво?ми пiвнями i сво?ми мудруваннями, а сам макогiн макогоном. За хвилину з вiдчиненого вiкна будинку почулися деренчливi звуки - дiвчата грали на попсованих фарганах. Наступного дня Уляся попросила, щоб я прогуляв ?? в мiстi. Ступала впевнено, аж величаво, несла свою вроду усiм напоказ, i майже всi оглядалися на не?, на ?? дорогi намиста, на ?? шитий золотом короткий жупанок, на парчеву плахту з ушитими перлами. Аби нiхто не пограбував, позаду йшов козак з пiстолем за поясом, його послав за нами Полуботок. Уляся вже кiлька разiв прогулювалася по Чернiгову з Оленкою та Яковом, але я повiв ?? не на широкi майдани та не на Любецьку вулицю, а по сво?х затишних куточках, де старi хрести та могили, де капличка з чудодiйною iконою, де сплелися вiттями три дубочки й сховали камiнь, на якому написано: "Живiть, як я жив, i здобудете царство небесне,, де з вузенького камiнного шпиля видно всi банi чернiгiвських церков та монастирiв. Уляся видряпувалася зi мною на крутосхили, опираючись на мою руку, спускалася в яруги (я тремтiв i вихекував з грудей жароту, котра переповнила мене), ахкала й охкала, розглядалася з зачудуванням, згубивши всю свою владнiсть i гордовитiсть. I верталася по Любецькiй вулицi вже звичайна дiвчина, й люди не оглядалися на не?, хоч мала на собi дорогi убори, але в таких, чи трохи дешевших, уборах виходять на вулицi й деякi багатi чернiгiвськi мiщанки. Нинi ж було свято - Седмиця Тро?цька, й ми зустрiли кiлька таких жiнок та дiвчат. Вернулися пiзно, у вiкнах кам'яного будинку та в дерев'яних хоромах, у яких жив Андрiй Полуботок з сiм'?ю, вже вiталося, але великий скляний лiхтар у сiнях чомусь не горiв, там було тро? дверей, i ми заблудилися з Улясею й весело смiялися, а потiм раптово зiштовхнулися, i я несамохiть ухопив дiвчину за стан, i вона принишкла, задихала швидко-швидко, i я вiдчув велике хвилювання, губи менi пошерхли, хотiв пригорнути дiвчину й не осмiлився. Менi чомусь здалося, що вона не одiпхнула б мене, i потiм довго на те шкодував. Седмиця закiнчувалася, й майже вся Полуботкова молода челядь збиралася на луки по яйця диких качок. Уляся також забажала йти з ними. У Глуховi мати якщо й випускала ?? за ворота, то лише в каретi, в супроводi охоронних козакiв, й Уляся, вирвавшись на волю, намагалася вхопити ?? якомога бiльше. Оленка йти не захотiла,. Якiв теж. Я взяв двi корзини, й ми з Улясею рушили за ватагою парубкiв та дiвчат. Йти довелося довго, аж за сосновий бiр, там розкинулися широченнi луки, а по них мiлководнi болота, порослi молодим очеретом та ситнягом. Там i гнiздилася качва. Дiвчата стояли на сухому, бiля верболозiв, а хлопцi, з палицями та корзинами в руках, стрибали з купини на купину. То той, то iнший оступався або не витримувала купина, брьохав у воду й мерщiй добирався до берега, де виливав з чобiт воду та перевзувався. Бродити ж по болоту босонiж не можна, попробива?ш ноги на скошеному по льоду очеретi. А в повiтрi шугали качки - крижга, чирята, шилохвiстки, iнодi зривалися гуси, й десь далi курликали журавлi. Птаства була гибiль, але я?ць ми зiбрали мало, тiльки дво? чи тро? парубкiв назбирали по пiвкорзини, весна миналася, бiльшiсть я?ць були насидженi. Я зiбрав зовсiм мало я?ць, та й то маленьких, чирячих. Верталися назад через лiс, розбрелися, й трапилося так, що ми з Улясею вiдбилися вiд гурту й, аби не заблудитися, пiшли далеким кра?м лiсу, понад озером. Понад берегом озера стояли старi верби, мили в водi довге вiття, там схлюпувала риба. Десь у гущавинi п'янко виспiвувала сопiлка, либонь, вигравав на нiй пастух. В одному мiсцi рiс дивовижний кущ, я нiколи не бачив подiбних, не знав, як вiн назива?ться: гiлки схожi на гiлки крушини, а листочки дрiбнi, як у акацi?, й цвiв вiн дивовижним лiлово-рожевим цвiтом. Пишнi суцвiття пiдносилися, неначе свiчi - невимовна краса, ще й якась незвичайна. Я зупинився, й зупинилася Уляся, i ми довго споглядали це Боже чудо. Я подумав, що ми набрели на цей кущ не випадково, вiн трапився саме нам, цвiв для нас, i в цьому вбачав вiщий знак. Добрий знак. Цвiт - це життя, краса, вiн завжди на добро. Ми зiрвали лише по одному суцвiттю, й зробили це не змовляючись, ми пожалiли кущ, й зглянулися, i одна думка пройняла нас, i один вогонь побiг по наших жилах, це була мить надзвичайно? близькостi, яка ?днала. Певен, що не тiльки я вiдчув це, а й Уляся -?? очi були широко вiдкритi, щоки пашiли, й була вона така гарна, аж менi стало страшно. Ну як це я отакий, нiкчемний, можу сподiватися на кохання дiвчини-красунi, тонко? розумом, щедро? серцем i палко? вдачею! А щось одразу заперечувало, пiдказувало: а чом би й нi? Ти ж не калiка, ма?ш хист до спiву, зна?ш трохи про свiт... I раптом сталося щось таке, що й кущ, i лiс, i весь свiт крутонувся в мене перед очима й кудись поплив чи полетiв. Уляся опекла мою щоку поцiлунком. А далi зiрвалася й побiгла по присипанiй торiшнiм листям стежцi. Довгу мить стояв спантеличений, а тодi засмiявся й побiг за нею. Наздогнав ?? вже на краю лiсу, в молодому хвойнику. Уляся йшла швидко, не оглядаючись, я ледве встигав за нею. Не знав, на землi я чи на небi, серце менi стукотiло, цi?? митi мiг звершити неймовiрне. Я ладен був обiйняти увесь свiт i роздати всiм людям хоч по краплинi щастя. Одначе бiля самого Полуботкового хутора Уляся зупинилася й, ледь-ледь зашарiвшись, але дивлячись менi просто в очi сво?ми чорнющими очима, мовила: - Пам'ята?ш, ми говорили про поцiлунки. Ти сказав, що поцiлунки ? грiшнi i ? безгрiшнi - на Великдень. То вважай, що сьогоднi Великдень. Христовi поцiлунки. I пiшла. А я стояв розгублений i очманiлий, менi хотiлося смiятись i плакати. Усi наступнi днi жив у свiтi ясному, можна сказати - пiднебесному, мо? життя рiшуче одмiнилося, я мрiяв про речi високi, прекраснi й навiть спiвом сво?м сягав таких висот, яких не сягав нiколи. До того ж став охайнiше вдягатися, ковнiр вишито? сорочки зав'язував кольоровою стрiчкою, шапку одягав так, що мiй темно-русий, трiшки кучерявий чуб виглядав з-пiд не?, i купив у волоха гарний жупанок, мовби на мене шитий, щоправда, побачивши мене в тому жупанковi, Уляся залилася реготом: "Що це ти, Iване, в ляхи записався?, Жупанок виявився ляським. Я знiтився, але Улясин смiх не образив мене. Блукав по подвiр'ю i думав: Боже, що ти сотворив зi мною! Як менi тривожно i як гарно, як обнадiйливо-солодко. Ось для чого цей свiт, ось для чого живуть люди. Прокидаюся й думаю, що побачу сьогоднi Улясю й вона усмiхнеться менi, а бiльше менi нiчого не треба. Я мовби летiв понад свiтом на невидимих крилах, був по вiнця заповнений коханням, навiть поховальнi дзвони в Онуфрi?вськiй, найближчiй до нас, церквi видзвонювали менi не сумно, печально, а збадьорливо й весело. Се грiх великий, i вiн також на менi. Як i той, що Божi слова "любiть один одного так, як я любив вас, я переiнакшував у серцi на любов до дiвчини. Плекав мрiю пiти з Улясею в лiс ще раз, .сподiвався, що отой чар повторяться знову, але за два днi, в суботу, прибула карета з Глухова. Ми прощалися на людях, i Уляся всмiхнулася менi тiльки в останню мить, коли пiдбiг до вiконечка з другого боку карети. Усмiхнулася й помахала рукою. Карета з гетьманськими вензелями на дверцятах рушила з мiсця. Наступного дня Оленка запитала мене: - Ну як той мiй наречений? Менi чомусь це вельми не сподобалася, адже мовби йшлося про рiч, до яко? вже прицiнилися i яку хочуть придбати, Оленка ж, як на мою думку, була не така. - Наречений? - сказав я.- Хiба вже заручилися? - Не заручилися... А чого ото ми ?здили до Глухова i Якiв при?здив сюди? Чи ти й справдi нi про що не здогаду?шся? Всi здогадалися. - Всi - нехай, тобi це встид. - Отако?,- розвела руками Оленка.- Про мене йдеться, а я маю прикидатися дурненькою. - То й поцiновуй сама. Я сердився, бо Якiв увесь час зiгноровував мене або розмовляв, неначе з маленьким чи недорiкою. -Я його ранiше не бачила i боялася, що вiн буде негарний,- вже щиро зiзналася Оленка. I додала радiсно: - А вiн... вродливий i веселий, коли захоче. - Отож, коли захоче. - А твоя гетьманiвна... Я спалахнув, як пороховий гнiт. - Що ти мелеш... - Ой-ой-ой... Святий та божий. Вона менi казала... - Що вона тобi казала? - Що ти... дурний... Нi, це я так.... Сказала, що ти не такий, як усi парубки. Бачив по ОленцI, що вона гра?ться i навiть у мислях не ма?, щоби Уляна могла насправжки зацiкавитися мо?ю скромною персоною. I менi стало тоскне на душi. Дуже зрадiв, коли наступного дня Полуботок наказав збиратися в дорогу - приспiв час обревiзувати сотнi полку, а також його власнi ма?тностi. По?хало нас тро?: я, Борзакiвський i Рубець, й пробули в мандрах аж три тижнi. Тиждень прожили в селi Неданчичi над Убiддю. Полковник виторгував у козачки ?вдокi? Кривопольчихи за чотириста п'ятдесят золотих i тридцять монет дрiбно? копiйчано? лiчби укра?нсько? в урочищi Розсудовщина сiножать та лiс з бортним i не бортним деревом, але до бортя гожим. У тому лiсi на хуторi ми й жили, копали копцi та ставили стовпи межовi - кляки. Тодi ще полкова скарбниця не була вiдокремлена вiд скарбниць власних, полковничих, то що багатшою була скарбниця - багатшим i полк. Щоправда, якщо в якогось полковника забирали уряд, то забирали тiльки ранговi ма?тностi, а всi iншi лишалися у його володiннi. Дво? неданчичiвських селян та нас тро? викопували в урочищi Розсудовщина мiж рiчкою та болотом старi потрухлi стовпцi й ставили новi. Обiдньо? пори селяни по?хали возом до села, а ми розташувалися на галявинцi пiд двома корячкуватими дубками й зварили кулiш з таранею. Селяни видрали гнiздо диких бджiл i половину стiльника залишили нам, отож сьорбали ще й окрiп, заправлений материнкою. Туркотiла десь у лiсi горлиця, повiвав легiт-вiтерець, ми розкошували на галявинi довго. I розповiв я за обiдом почуте в садочку Скоропадського про гетьмана та про Полуботка. - А що ж,- мовив Борзакiвськмй, ладненько, ножичком, якого носив на поясi в шкiряному чохлику, краючи на лустi хлiба тоненькими смужками сало. Навiть тут, серед лiсу, вiн був вштивий, охайний. Такий скрiзь. В чернiгiвському "Пiд звiздою,, найчастiшого чину шинку, вiн п'? вишуканi угорськi вина, а в чорнiй, неначе дiгтярня, придорожнiй корчмi смердючу, з пригарою горiлку, але й там i там п'? шляхетно, та ще й так, неначе робить комусь - тому ж корчмаревi - ласку - Козаки ще тодi, десять лiт тому назад, кричали на гетьмана нашого полковника. Якби ?м такого вождя... - Якого там ?м вождя... ?м поми?в добрих та дертi. Череда, вона череда i ?,-буркнув Рубець. - Та що ти таке кажеш,- обурився Борзакiвський.- Скiльки валечних козакiв прославилися пiд Ревелем та пiд Дербентом... - Еге ж, на чужiй вiйнi. А ?хнiх малжонок та дiтей москалi женуть на фортечнi роботи... - Розсмикали народ, розтягли... - А я що кажу,- похмуро правив Рубець.- I вся громада... Хто в луг, хто в плуг. Скiльки ? таких, що ладнi злизувати порох з чужинських чобiт, якби тiльки ?х не чiпали. Посхиляли голови - погубленi копiйки на землi шукають, позгинали ши?, лишень накладай ярма. Ще й тих, хто прагне волi, тягнуть до дуба... - Та ж не всi, не всi,- гарячкував Борзакiвський. Його вродливе продовгувате блiде обличчя розчервонiлося, очi сiяли iскри.-Ще ж недавно, згадай... За Мазепою... Кинув вождь клича... - Який там вождь i де вiн кинув клича? В себе в подушках? - Рубець цiдив слова крiзь тонкi губи, ледве розтуляючи ?х. Його обличчя бридилося, на чоло лягла тiнь.- Перехитрував сам себе батуринський гетьман. Та?в од усiх свiй замисел, клявся царевi в дружбi, от i дота?вся. Розтягнули цар та Меншиков усе вiйсько гетьманське - п'ять тисяч пiд Ревель, п'ять тисяч у Глухiв... i лишилося з ним врештi-решт п'ять тисяч козакiв, якi нiчого не знали, не вiдали. I коли гетьман вiдкрив ?м свiй замiр, порозтуляли з дива роти. I навiть тодi гетьман барився... А цар Петро - картку за карткою: Мазепа, в супротив нашим указам та велiнням, робив з вас панщинникiв. Я, бiлий цар, за вас, за вашi вольностi, а Мазепа хоче одiбрати у козакiв звання козацькi, хоче запровадити вас у рабство. Отако вiн писав. А гетьман твiй - води в рот набрав. Хiба не так? Зацiпило йому. У царя вiйська двiстi тисяч, а шведiв жменька. Та й тi обтiпалися, обносилися, охляли, тиняючись по ?вропах. Не дав ?м гетьман пiдмоги. - Старий вiн уже був, вельми старий,- скрушно мовив Борзакiвський.- Он Орлик... - Орлик, сокiл, горобець... I правильно зробили тi козаки, що не пiшли за Мазепою,- раптом пiднiс голос Рубець.- I не пiдуть вони нiколи... Правдиво, Iване, я кажу?- Зненацька повернув до мене голову, i його гострi брови-ножi зiйшлися на перенiссi. Сухе обличчя випромiнювало неприязнь. Я щось забелькотiв, бо ж не знав, що сказати. ' - Чого це ти унадився до нас?.. I вуха в тебе, як вареники... Такi вуха багато вмiщають. Так дай одвiт - правдиво я кажу чи нi? Що ти дума?ш про Мазепу та про царя нашого? * - Цар... вiн вiд Бога. Так нас учили... Вiн нас вiд ворогiв захища?... А Мазепа?.. Не знаю. Малий я ще тодi був... Анахтему йому в церквi проголосили... - Тодi ти був малий, а тепер надто великий. Схоже, що кажеш правду. I все одно тебе треба повiсити на соснi. Про всяк випадок. Стiльки тепер донощикiв розвелося... - Я не донощик. На обличчi Рубця - й тiнi усмiху. Воно жорстоке й суворе. - А хто ж ти такий? - Не знаю. Нiхто... - Ну, а коли нiхто... Нащо тобi ряст топтати. Бачиш оту сосну, а на нiй товсту гiлляку... - Досить, Василю, не лякай хлопця,-обiзвався Борзакiвський. - Та який вiн хлопець. У нього вже матня протрухла. Може, вiн уже стонадцять доносiв написав? Занадився до канцелярi?, сидить i слуха?.- Й колупнув великим, сливе колiйським ножем землю. Цього ножа носив з собою скрiзь, ним пiдстругував пера й ним же наштрикував сало, Я розгубився, але чомусь не злякався. Таки не мiг зрозумiти, жарту? чи погрожу? насправжки недовiрливий i ядучий Рубець. Чомусь був переконаний, що вiн, не мигнувши оком, може виконати свою погрозу. - Не чiпай ти його,-врештi гримнув Борзакiвський.- Тво? жарти... - А я не жартую,-похмуро кинув Рубець.- Я бачив, як вiн молиться... Вiн дуже святобливий. Нехай поклянеться на хрестi... - Та ж ми нiчого не говорили,- обурився Борзакiвський.- Споминали минуле... Яким був Мазепа... Немудрим був, ти сам сказав. Йди, Iване, подивися на конi. Я здогадався, що Борзакiвський вiдсила? мене, аби поговорити з Рубцем наодинцi. По тому Рубець бiльше мене не чiпав, а мо? серце тануло вiд вдячностi Борзакiвському. Таку вже мав вдачу, комусь та офiрувати себе. Нинi офiрував Борзакiвському, а також Улясi, в чому боявся зiзнатися собi. I носив ?? в сво?му серцi, носив скрiзь i повсюди, день за днем, слово за словом перебирав у згадках всi нашi розмови, всi перемови, позирки, почувався щасливим i нещасним, бо в щастя повiрити не мiг, почувався незмiрне багатим на щось таке, що да?ться тiльки окремим людям, i не хотiв забiгати далеко вперед думкою: що з того буде, мабуть, нiчого, але я й так маю багато. Нi, неправда, я переживав страшенно, адже прагнув одвiтного кохання й сподiвався на нього сво?м спраглим серцем. Сподiвався не надiючись. * * * На Петра i Павла з Глухова при?хав до Чернiгова маршалок двору гетьманського з та?мною звiсткою, про яку того ж дня знав увесь хутiр: одразу по закiнченнi успенського посту вiд сина лубенського полковника Якова Маркевича (всi казали: "Вiд Настi-гетьманшi,) прибудуть свати. Життя на хуторi над Стрижнем, яке плинуло спокiйно та рiвно, заклекотiло, так клекотить тиха рiчечка, коли вкочу?ться у вузьке русло. Вiд Петра i Павла до кiнця успенського посту часу - кiт наплакав. Роботи вистачало всiм, навiть мене Оленка приставила до дiла: вертiлася перед мною у все нових та нових уборах i запитувала, якi ?й найбiльше личать. А я тямив у тому, як баран у Бiблi?. Оленка вертiлася передi мною, й мовби самi сiдали на не? i потiм злiтали люстриновi шнурiвки з золотими та срiбними сiтками, штофнi, полутебеньковi кунтушi, парчевi керсетки... На заручини вона збиралася одягнути кунтуш грезетовий, бiло-рожевий, обкладений срiблом i золотим газом з парчевими закладками; золото й срiбло сяяло, й сяяли Оленчинi очi, й шовком переливалася довга коса, й чимало волосин випручувалися з не?, вилися довкруж голови, творячи з дiвчини кульбабу. Але часом i на не? находив якийсь дивний смуток, й тодi вона йшла до мене та тихо просила: - Заграй менi, Iваночку, чогось журного. Скоро по?ду од батенька... I вже хiба при?ду в гостi. I тебе отакого... щирого не побачу. I грав я ?й "За густими лозоньками бiжить рiчка стру?чками, плаче дiвка слiзоньками,; а далi про те, як "..летить стрiла, та уздовж села, ох, чей-лею, та уздовж села. Та убила стрiла вдовиного сина,, а також про те, як каже мати синовi: Iди ти, сину, мiж чужi люди, Чи не лучче тобi на чужинi буде? ...Тяжко, тяжко менi тебе З дому одправляти, А ще тяжче бiля себе В незгодi держати... А сам собi спiвав "Чом дуб ж зелений? Лист туча побила. Козак невеселий - лихая година!, Оленка ж досидить бiля мене, посуму?, а наступного дня прийде веселi й скаже: -- Оце, Iване, якби вiтець не вiддавав мене замiж, пiшли б ми з тобою в монастир. Я - у свiй, жiночий, ти - у свiй, чоловiчий. Увечерi здибувалися б бiля перелазу. Молилися вкупi. На другий день по закiнченнi посту при?хали Якiв з старостами. Якiв привiз усiм гостинцiв i знову чарував усiх веселою вдачею, товариськiстю, шанобою до старших. Милувалися ним усi суспiль, навiть я не мiг не визнати, що наречений красний... I дотепний, i поштивий, i меткий. А ще ж на ньому жупан люстриновий, ще ж шапка з срiбною китицею, ще ж шабля в шагреньових на дiлках з золотими кiльцями. Майбутньому тестевi найдужче сподобався влучною стрiльбою. Полковник кохався в стрiльбi з лука й влаштував стрiлецькi луковi змагання, й молодий Маркевич стрiлив лiпше за всiх козакiв, поступившись тiльки самому полковнику. Якiв з старостами вiд'?хали з хлiбом-сiллю, а Полуботок по?хав услiд домовлятися про весiлля, про придане та про iншi необхiднi в такiм дiлi речi. Мене з собою не взяв. Я нудив свiтом i не знав, що менi робити. Одначе полковник небавом повернувся, й один з козакiв, якi його супроводжували, тихцем вручив менi цидулу вiд Улясi В тiй цидулi не було нiчого такого, що б свiдчила про особливу приязнь дiвчини до мене, вона запитувала, що я роблю, чи вивчив якихось нових гарних пiсень, а в кiнцi жартувала, що ?? Тур, пес, не забув про мене, скуча? по менi, гострить зуби й не дочека?ться, коли я знову стрибну через паркан. Я заховав листа в шапку й не скидав ?? кiлька днiв. Знiмав ?? десь у шалинi й читав-перечитував цидулу, шукав у нiй пота?много змiсту, знаходив його й не знаходив, але мене радувало вже одне те, що Уляся не забула про мене. Вродив до луках, полях з ?диною думкою - про не?. А осiнь стояла пречудова. Ходила понад дозрiлими гречками невидимою хмаркою, надала згори лебединим пiр'ям, розквiтала на водi бiлими лiлiями. Власне, це ще було пiзн? лiто, осiнь вплiталася в нього, як одинока сива волосина в розкiшнi чорнi кучерi. Виконавши ту чи ту роботу, я, як i ранiше, любив посидiти в товариствi Борзакiвського, Биковського, Рубця та iнших канцеляристiв. Усi канцеляристи, окрiм кiлькох одружених, жили разом, в однiй хатi, що стояла на Могилках помiж обивательськими будинками, вони називали ?? куренем. Канцелярiя приймала й вiдправляла всю кореспонденцiю, вiдала пiдкоморними, судовими справами, а наглядав за всiм старший канцелярист, який мав за те хутiр на ранг. Канцеляристи - люди освiченi, майже всi вивчали науки :в колегiях, деякi навiть за кордоном, але й вiйськовi також, любили поширмувати в садочку за хатою на шаблях, поборотися, поборюкатися, але не менше любили попширмувати словами з наук фiлософських, камерних та вiйськових. О, ту вiйськову науку, вичитану з книг, вони знали лiпше за будь-якого полковника, який доскочив свого чину шаблею. Невдовзi я вже знав, що всi канцеляристи рiвнi мiж собою, одначе не однаковi всiм доручають справи. ? доручення, котрi не вносяться до полкового журналу, ?х виконують тiльки вельми довiренi особи, такi як Борзакiвський або той-таки Рубець. Можливо, те й породжувало в декого з канцеляристiв заздрiсть, одначе невелику,- пильнi справи вимагали пильного сповнення. На той час я також справляв писарськi та канцелярськi обов'язки й справляв старанно, але тiльки в полковничому домi, й мрiяв стати вiйськовим канцеляристом. Канцелярист - людина залежна, але й вiльна у вирiшеннi справ, та я й не вельми шукав для себе повно? вiльностi, бо здогадався, що ?? нема? в свiтi. Велике благо зростити в собi квiтку свободи; поливати ??, одначе найчастiше трапля?ться так, що або хробак почина? гризти ту квiтку., або наста? посуха, або хтось лине окропу й спече ?? вмить. Гарту?ш свiй дух, гарту?ш, а далi один прикрий випадок кине тебе до прiрви, й почина?ш мучитись, нарiкати на самого себе, чому не був мудрiшим, чому не послухався розумних людей, чому не втишив гордiсть свою. Всi людськi справи марнотнi, але й без них важко, кожна людина повинна знайти сво? мiсце, свою роботу, з яко? ?сти хлiб, я ж i досi не знав, до якого берега приплисти. Яка ти людина - це вирiшу? Бог, а як тобi жити в свiтi - ти сам. Я ще не вирiшив цього для себе, можливо, й служба канцеляриста сподобалася менi з споглядання роботи Борзакiвського, Рубця та iнших, але вона засвiтилася менi в пiтьмi життя маленькою свiчечкою й повела далi. Бо ж служба канцеляриста - крок до якогось уряду, крок до Улясi, за недовченого академiста гетьман свою дочку не вiддасть... Не вiддасть вiн, звичайно, й за довченого, i не пiде за мене зроду-вiку Уляна, але ж... хоч помрiяти про це можу! ...Хороше було посидiти вечiрньо? пори в куренi канцеляристiв, послухати мудро? розмови, суперечок, схожих на академiчнi диспути, чи й звичайних теревенiв - про дiвок та молодиць, застрашливих оповiдей про вiдьом, упирiв, вовкулакiв. Але ще бiльшого щастя й честi випадало менi iнодi послухати розмов у свiтлицi пана полковника. Надто коли сходилися туди вченi мужi мiста, здебiльшого ченцi. Малим колегiантом, чи, як казали у мiстi, по-старому, по-давньому, семiнаристом, я й гадки не мав, що в нашому мiстi стiльки вченого люду, що воно славне по далеких далекостях не тiльки церковними казаннями, проповiдями чесних чернiгiвських ченцiв, а й "Четьями мiнеями,, рiздвяними та всiлякими iншими вiршами, фiлософськими трактатами, видрукуваними в друкарнi Тро?цького Iллiнського монастиря. Колись менi було просто байдуже, де ця чи та книжка видрукувана i хто ?? написав, i тут, i в Ки?вi я чув iмена вчених достойникiв Кирила Транквiлiона Ставровецького, Лазаря Барановича, Iвана Величковського, Iоаникiя Галятовського, Дмитра Туптала, Iвана Максимовича, я читав "Перло многоцiнне, i "Руно орошенне,, сам вчився вiршувати за тими зразками, хоч великого потягу до вiршування не мав, вiршi писав здебiльшого на уроках, а вчили нас пi?тики латиною, й здавалися менi всi тi мужi далекими, майже захмарними небожителями. А виявля?ться, вони ходили по тих самих вулицях, по яких ходив я, сидiли на тих самих каменях, на якi iнодi сiдав я, й не тiльки жили та ходили, а живуть i ходять донинi й мають за честь навiдувати пана полковника, у зшитках якого ? чимало вiршiв, списаних зi зшиткiв iнших авторiв, а також власних. Щоправда, сам Полуботок власних вiршiв нiколи не читав (можливо, вiн i писав ?х лише за молодостi), але залюбки слухав пi?тiв, якi приходили до нього в гостину. Поважнi ченцi, попивши узвару та по?вши гречаних млинцiв з кав'яром, читали вiршi про Бога-вiтця та Бога-сина, оповiдали по-латинi, по-польському чи й по-нашому про муки Богородицi, славили апостолiв та святих отцiв церкви, сперечалися з приводу трудiв Туптала "Руна орошенного, та "Четь?в мiне?в,; про працi землякiв наших, укра?нцiв Стефана Яворського та Феофана Прокоповича, висловлювалися обережно, делiкатно - надто на високих схiдцях сидять, бачать звiдти далеко, можуть дiстати й тут. Я слухав благоговiйно, мо? серце сповнялося священним щемом, одначе, на мiй подив, на другий день майже нiчого з того не мiг пригадати. А от про вибрики зухвалого Купiдона, який мета? стрiли в дiвочi та парубочi серця, може помилково або й задля розваги вцiлити в серце одруженого козака, а то й попа - те пам'ятав. Змiстом всi тi вiршi здебiльшого були повчальнi, лише вряди-годи прорветься насмiх, i тiльки дво? з гостей одважувалися читати такi вiршi - один був колишнiм канцеляристом, а нинi бунчуковим товаришем, другий професором колегi?. Ченцi на вiршi про Купiдона хмурилися. Полуботок ледь-ледь усмiхався. Вiршi на тих посиденьках читали вряди-годи, значно частiше точилися вченi диспути чи просто розмови про давнiй свiт, про розум i дурiсть, про чужинськi землi, у яких хтось iз присутнiх колись побував, звича? тих народiв,полковнику у час шведчини за царським указом довелося помандрувати з помiчним козацьким вiйськом у Польщi та Саксонi?,- про царiв Кiра та Мiда. Персону росiйського царя обминали, а от про нововведення, про iноземцiв при царському дворi, про науковi потуги тамтешнiх вчених мужiв мовлено немало, бо, знову ж таки, чималу вагу в усьому тому мала персона Стефана Яворського, нинiшнього блюстителя патрiаршого престолу, а перше ки?во-чернiгiвського вченого фiлософа та поета. Нинi туди по?хав iнший, вже ки?вський, але знаний багатьма присутнiми, ритор та поет, богослов Феофан Прокопович. Цi спасеннi для мо?х вух бесiди здебiльшого провадилися не в будинку, а в наметi, який стояв у саду, або гостi всiдалися просто неба, пiд яблунею на великому турецькому килимi. Поважнi пi?ти читали про кабишi Купiдона, й були в тих вiршах зради, сльози, смертi з туги по милому чи по милiй, одначе я бачив, що Купiдон не вразив жодного читальника тих вiршiв, можливо, й жодного разу в життi. Пi?ти розповiдали про кохання без вогню i без жару, занадто мудро, занадто розважливо, занадто холодно, аби повiрити, що серце когось iз них пронизала стрiла Купiдона. Я також знав про кохання дуже мало, але й того, що знав, вистачало, аби зробити такий висновок. Всi вони благословляли любов i не знали про те, що нею можна жити i в хвилi проклинати ?? Вони славили ?? як Божий дарунок i не вiдали, що вона бува? диявольським насланням i спопеля? всю людину, ?? тiло й душу, робить з не? раба, вбивцю, неключимого мерзотника. Саме так почувався нинi я. Вона бува? грубою, як колода, й зiтканою з прозорого срiбного павутиння, але невiдомо, коли вона лiпша, i все ж вона - найбiльше щастя свiту, хоч i найбiльша його мука. ...День вiд дня лiлiй на плесах ставало менше, а пiр'я з пiдхмар'я падало бiльше. Почалися дощi, намет у саду згорнули, посиденьки з пивом та вiршами перенесли до свiтлицi, а вiдтак вовн скiнчилися зовсiм: з пiвнiчно? столицi вiд царя впало велiння чернiгiвському полковнику йти з початком зими з полком у Ладозький похiд, вести передню партiю козакiв. Вслiд за нею пiдуть ще двi партi?. На чолi друго? партi? стати мо?му батьку, третьо? - лубенському полковнику Андрiю Маркевичу. Заголосили по мiстах та по селах жiнки, похилили голови козаки; пiдсусiдки, якi мають спорядити козакiв у похiд, а деякi i йти з ними, заклопоталися провiантом, кiньми, саньми, збро?ю. В Чернiговi та Глуховi поспiшали з весiллям. Власне, весiлля мали справляти в Лубнах, у Маркевичiв, одначе весiльний по?зд Глухiв обминути не мiг. I що таке вiнчання в Лубнах, а що в гетьманськiй столицi, в соборнiй церквi, з гарматною стрiльбою та фей?рверками! Для мене ж важило лише те, що i я ?хав у тому по?здi. А ще бiльше, що Уляся зустрiла мене з неприхованою радiстю й сказала, не криючись, що чекала на мене. "Я так на тебе чекала, так чекала!, В грудях менi спалахнула пожежа, чомусь стало важко дихати, й котився, котився по мо?х жилах вогонь, й не було того, чого не звершив би в ту мить... Я сказав Улясi, що йду у Ладозький похiд, вона злякалася й почала просити, аби в той похiд не йшов. Але я вiдказав, що така воля мого батька i йти маю з ним, у його партi?. - Ти ж там загинеш, такий... такий...- i не доказала, одвернулася й витерла кулачком очi. - Пробач менi, Улясю,- сказав тихо.- Не досто?н я тебе. Бiля тебе такi парубки... козаки... звитяжцi А я... Уляся враз стрепенулася, зблиснула очима, тупнула чобiтком, аж схопилася луна. - Та на дiдька вони поздавалися тi звитяжцi, тi хвальки... Менi потрiбен ти... отакий дурний... i хороший. А я сидiв i не знав, радiти менi чи сердитися, й не знав за вiщо вона мене покохала, такого книжного та тихого, бо ж не знав, за вiщо взагалi дiвчата кохають хлопцiв. Ми освiдчилися одне одному в коханнi, нас пiдштовхнуло до того чуже весiлля, його шал, його безум, його вир, на нас там нiхто те звертав уваги, i ми були на велелюддi на самотi. I я трохи показав себе на тому весiллi, бо, коли потомилися музики, зiграв по черзi на скрипцi, на цимбалах i на бубонi шiсть козачкiв, а потiм ще й на кобзi Ми бiгали по саду, по покоях, ми мовби подурiли вiд веселощiв i печалi, яка стояла близько-близько, за порогом, але ми жодного разу не поцiлувалися, та я й не прагнув того, бо, мабуть, було б забагато для щастя. Прикоханi долею, ми рiдко помiча?мо нещастя iнших. Щоправда, то були не нещастя, але двi перчини пригiрчили Оленчине та Яковове весiлля. Перша та, що гетьмановi нездужалося, й вiй ледве дочекався, поки попи повiнчають Якова та Оленку, вiд'?хав у каретi додому. Вiд соборно? церкви до гетьманського дому подати рукою, вся весiльна челядь йшла пiшки. I сталася нам пригода, яка налякала всю бiлу й чорну челядь, потiм дехто вгадував у нiй лихе провiщення молодим. У мiсто, прочувши про весiлля, прибуло чимало всiлякого люду, а також купцiв, а за ними, як то завжди ведеться, старцiв, музик, циганiв. Цигани, тi особливо нахабнi, перепиняють людям дорогу, хапають за поли, ходять поперед вихилясом. Одна така ватага заступила нам вихiд з вулицi на площу, цигани били в бубни, дудiли в дудки й тягли за собою велетенського ведмедя, який ревiв i опирався й не хотiв танцювати. Невiдомо, що зробили йому цигани, кажуть, у таких випадках вони хлюпають йому пiд хвiст скажено?, може, хлюпнули бiльше, нiж треба, ведмiдь раптом заревiв так, що всiм позакладало вуха, метнувся вбiк i вирвав ретязь з рук низенького мiцного цигана, той упав, ведмiдь переступив через нього, звiвся на заднi лапи й пiшов на нас. Заверещали жiнки та дiвчата, i всi ми подалися назад, але й втiкати було нiкуди - ззаду напирав натовп, який випливав з церкви. Розгубилися всi, тiльки Полуботок не вiдступив, дiстав з пiхов шаблю й виставив ?? перед себе. Ведмiдь з ревiнням наближався, а Полуботок стояв незворушно - великий, спокiйний,- шаблею не замахувався, а тримав ?? вiстрям наперед. Шабля була велика, широка, майже пряма. Ще мить, i пролл?ться кров. Звiра чи людини. I раптом звiр зупинився, нагнув голову,- здавалося, вiн нюхав шаблю, ревнув ще двiчi й опустився на переднi лапи. Тепер вiн дивився знизу вгору, його маленькi червонястi очицi горiли жаринами. З розтулено? пащеки капала слина. Але вперед вiн не йшов, здавалося, ведмiдь просто здивований. I в цю мить налетiли цигани, дво? вхопили за ретязь, ще дво? почали хлюпати чимось ведмедевi на голову. Вiн крутив нею, i не зрозумiти, зле йому було чи при?мно, не виривався. Цигани забили в бубин й потягли його за собою. Друга прикрiсть також йшла вiд гетьмана. Ми мали вiд'?хати з Глухова в понедiлок, а гетьман наполягав, щоб залишилися до середи. На той день вiн скликав усiх полковникiв i збирався зачитати ?м царську грамоту, всi полковники повиннi були розписатися, що чули ?? й виконають усi царськi велiння. В грамотi йшлося про постiй нових гусарських полкiв по Укра?нi, про збирання на них запасiв та коней з ратуш й найсуворiшим чином заборонялося козакам гетьманщини мати будь-якi стосунки з запорожцями, котрi отаборилися бiля Бендер, не давати туди нi порохового, нi хлiбного перевозiв й перехоплювати всiх людей, котрi йдуть у той бiк або вертаються звiдти. Гетьману клалося в провину, що колишнiй генеральний писар Григорiй Шаргородський повернувся з Бендер вiд Орлика, якого втеклi запорожцi обрали пiсля смертi Мазепи сво?м гетьманом, i що вiн тепер сидить в Городищi урядником, i деякi iншi мазепинцi вертаються й проживають тихо по селах та мiстечках. Гетьман вельми налякався, казав, що нiчого не зна? про Шаргородського та всiх iнших мазепинцiв, вiдписав царевi, що сповнить усi його велiння, i вiдiслав листа запорозького, написаного у вiдповiдь на гетьманiв, i листи-унiверсали. Той запорозький лист мав розвiяти всi царевi сумнiви. Запорожцi писали: "Вельможний мосце-пане Скоропадський, гетьмане московський. Унiверсал ваш увещевательний пiдписом руки вашо? i двома печатьми, ?диною вiйськовою, а другою московською, утверджений получили i, по звичаю, на радi вслух всiм вичитали, нiчого нового та корисного для себе не чули, окрiм одна неправда та прелесть московська iзображена, ответству?м: а во-первих, удивля?мося, iж ваша милость не встида?ться титулуватися вiйська Запорозького обох бокiв Днiпра гетьманом, коли ж ми вашей милости аж сами собою, анi через послiв наших, анi через письмо войсково? на той уряд не обрiтали, на який ваша милость возведенi зостались пiд мушкетами московськими внутрi города Глухова,. Полуботок знав про царську грамоту, гетьман ще ранiше прочитав йому, а про що вони говорили по тому - невiдомо, полковник вийшов з гетьмансько? свiтлицi хмарний i одразу наказав кульбачити конi. Полуботок пiд царською грамотою свiй пiдпис поставити вiдмовився, й не пiдписалися всi iншi полковники, окрiм гадяцького, прилуцького, полтавського та лубенського. Через той поспiх не змiг я як слiд попрощатися з Улясею, забiг на. кiлька хвилин, i вона розгубилася також, бо ж збиралася подарувати менi освяченого хрестика на дорогу, який би оберiгав мене вiд усiляких напастей. Вiддала його домашньому священику, аби окропив водою з Афона, а той не встиг хрестика повернути. I тодi вона вхопила шматочок червоно? весiльно? стрiчки, котрий подарувала ?й Оленка, й дала менi. Обпекла мо? вуста поцiлунком (в сiнях уже заскрипiли дверi), i я побiг на вулицю. Улянин дарунок я пришив до натiльно? сторони сорочки, навпроти серця, й пройшов з ним до далекого Валдаю та назад. * * * Всю осiнь i половину зими тривали приготування до походу. Заготовляли провiант та овес, шили кожухи, кували конi та заливали салом копита, аби не трiскались на морозi, лагодили сани. Вирушили третього лютого, щоб пройти по замерзлих рiках i добутися навесну, на початок робiт. Йшли трьома партiями по кiлька тисяч козакiв, не рахуючи пiдпомiчникiв та кашоварiв. Першу партiю вiв Павло Полуботок, либонь, по сво?х лiтах мiг би лишитися вдома, одначе вважав, що мусить роздiлити з козаками все лихо, а також, що дасть лiпший порядок вiйську, краще вбереже козакiв, нiж хтось iнший. Другу партiю вiв мiй батько, генеральний хорунжий Iван Сулима, третю - лубенський полковник Андрiй Маркович. Я випросився в батька й першу половину дороги йшов з Полуботком, а далi - з батьком. Недарма кажуть, що лихо ходить у парi зi щастям - випала Якову щаслива картка, заступив батька на полковницькому урядi. Щоправда, лубенська старшина довго ремствувала, не хотiла ставати пiд руку парубiйка, в якого i вус ледве засiявся, навiть написала Скоропадському скаргу на "новохрещеного жида,, як поза очi називали пана Андрiя. Одначе Скоропадському затулила долонею рота Анастасiя Маркiвна, а старшинi показав волохатого кулака Андрiй Маркович. Вона вмовкла. Пан Андрiй i на жида не схожий, все в походах та походах, шаблею заслужив повагу й владарював також при допомозi кия та мiцного слова. I господарював не згiрш за будь-якого кревного хлiбороба: воли в нього, як гори, конi гладкi, добро? породи, земля родюча, доглянута. Партi? йшли на вiдстанi в кiлька верст одна вiд одно?, полковники зносились мiж собою гiнцями. Нiчого пекельнiшого за той похiд не пам'ятаю у сво?му життi. Морози стояли трiскучi, снiги глибокi, дорiг не було, бралися в снiгах навпрошки, тримаючи напрямку на великi мiста. Другiй, третiй партi? було трохи легше... А нам... Кiлькоро козакiв гнали попереду двi пари волiв у ярмах (конi по таких снiгах пройти не годнi), воли мовби пливли, часом з заметiв виглядали тiльки кiнчики крутих рогiв, далi - воли з саньми впорожнi, за ними - воли з саньми впiвпорожнi - так пробивали дорогу. А вже за ними увесь воловий i кiнний обоз - везли провiант собi та харч худобi, барила з оковитою, реманент до копальних робiт, намети й всiляке iнше начиння. Найдужче пильнували за барилами - горiлкою зiгрiвалися, розтирали примороженi руки та ноги, лiкувалися. ?? везли в глабчастих санях, i полковник особисто розливав куфи в носатки - по кiлькостi козакiв. Один козак вкрав двi куфи горiлки, за той злочин його прикували за руку до перших саней, i вiн брiв у снiгах. Проте й сам полковник здебiльшого також iшов за першими саньми, тримаючись за рожен. Губи йому потрiскалися, обличчя стемнiло, лущилося, чорнi, з крутим зломом бровi порудiли, вигострилися й стали як ножi. Спали просто на снiгу. Литвинськi села траплялися рiдко, були вони маленькi, по десять-п'ятнадцять хат, навiть старшина не вся втоплювалася туди. В тих нужденних селах не можна було купити нiчого; овес, сiно коштували неймовiрно дорого. А наш фураж, наш провiант танули, як вiск на вогнi. I вже козаки збували за безцiнь зброю, одяг, аби прохарчувати решту коней, якi худнули й гинули. Наша путь була встелена чорними могилками, котрi одразу присипав снiг, та кiнським трупом. Згра? вовкiв iшли за нами, й вночi довкола табору стояло виття, вiд якого холонула в жилах кров. Не дай, Боже, вiдбитися вiд валки на кiлька верст - рознесуть, розшматують, по тому знаходили тiльки пiдкови та срiбнi, в iне?, шаблi. А довкола бiла пустка, лiси та болота, де очерет на десятки верст, мiрiади схожих на запорозькi чуби мiтелок метляються пiд вiтром, i течуть помiж верболозiв бiлi снiговi змi?. На одному такому болотi одразу тро? саней пiшли пiд лiд у опар. Козаки почали роз'?жджатися вбоки, й провалилося ще дво? саней. Ми йшли i йшли вперед, немов приреченi на загибель, i кров замерзала в наших жилах, i замерзала думка, й навiть гнiв i той пришерхав - бо ж на кого пролити його! На полковника ?ропкiна, приставленого до нас вiд глухiвського мiнiстра-резидента Протась?ва? Так полковник i сам найдовався, як i ми. I ?в той самий кулiш. Щоправда, одного разу ?ропкiн пiдняв палицю на козака, який пiдпихав пiд гору полковниковi сани, й саме нагодився Полуботок, однi?ю рукою стиснув ?ропкiна за руку, другою вирвав палицю й кинув ?? в кущi. Вони довго стояли один проти одного, ?ропкiн у кошлатiй бiлiй шапцi. Полуботок у татарському башликовi, облямованому щетиною iнею, й врештi шапка попливла до саней, а башлик вперед по дорозi. Не знаю, як я витримав той похiд - не вмер вiд виснаги, не замерз, не провалився пiд лiд. Бо хоч Полуботок опiкувався мною, i вшушкалм мене в вовчi кожухи, i було припоручено наглядати за мною одному козаковi, одначе тяготи були неймовiрнi. Бiльшу частину путi я лежав на санях, вкритий кожухами, бо чиряки обсипали мо? тiло й приморозив пальцi на лiвiй нозi. I все ж, либонь, дужче за кожухи грiла мене й охороняла Улясина любов, подарована нею пришита до натiльно? сторони сорочки червона весiльна стрiчка. Кожного разу, перед тим як заснути, я обмацував ?? пальцями. I тодi бачив Улясю такою, як на весiллi. В чорному стро?, з червоною стрiчкою довкола, голови, з червоною шовковою хусткою на ши? - цi два кольори надзвичайно пасували ?й, робили схожою на заморську царицю; була горда й неприступна для всiх, i така доступна менi. Боже, було це чи не було? Буде ще чи не буде? Буде, якщо витримаю цей похiд! З маленьких радощiв пам'ятаю такi: стали у вiдлигу бiля вузенько? рiчечки, й хтось з козакiв невiдь-яким побитом дознав, що в рiчечцi багато риби й вона гуля? на вiдлигу. Козаки прорубали лiд, сплели з мерзло? лози запруду й поставили ?? в рiчку, й пробили кiлька дiрок та погнали до ополонки дерев'яними хохлями рибу, й пливла вона, як плав, ?? вичерпували невеликими пiдсаками просто на снiг, риба ворушилася, а далi завмирала. Риба - дрiбна, особливо багато було в'юнiв, гори ?х чорнiли на снiгу. Радощi-маленькi, а лиха величезнi. Дедалi дужче притискав козакiв голод, уже дехто вдавався й до грабункiв по селах, якi вряди-годи траплялися нам. Грабiжникiв карали, двох розстрiляли, закопали в розбиту ломами землю на горбочку пiд берiзками. Вiдбивали також налоги розбiйникiв, вони тодi ходили ватагами й навiть вiйськовими строями, й доводилося виставляти велику варту. Всю нiч козаки перегукувалися гаслами, й часто доводилося мiняти тi гасла. Нашим гаслом було "Марiя,, а вiдгук: "Чернiгiв,, а на всi тимчасовi обирали назви полкових мiст та мiстечок. Отак добилися до Валдаю й торували путь через лiси до Ладоги, до того проклятого каналу, по якому цар хотiв пустити кораблi в Неву. Таких лiсiв, як тi, що через них ми йшли, я не бачив бiльше нiколи. I в нас на Чернiгiвщинi ? бори, ? пущi, але не такi... Там ялини, неначе велетенськi шатрища, й берези височеннi, зi стемнiлою корою, й сосни, й лежать вони в безладдi на землi, як п'янi велети, й скрiзь припадi темнi, болота та рiчки - нетрi, крiзь якi не продертися. Десь пiд снiгами спить дорiжка, протоптана влiтку вiд села до села, тепер ?? не вiдшукати. Можна вгадати, що йде вона по долинi, там низка галявин i щось подiбне до гребельки. I знову темний, похмурий лiс, довга вузька долина, над якою на горбi черiдка убогих темних хаток та хлiвцiв. А далi пуща, пуща без кiнця без краю. I ско?лося в тiй пущi лихо страшенне - почав помирати мiй батько, хорунжий генеральний Iван Сулима. На той час я був при ньому, батьковi здалося, що Полуботок знову надто занiжу? мене ("кута? в кожуха,), й зажадав, аби мене доправили в його партiю. Батько занедужав зненацька, просто на переходi, вiдчув ломоту в усьому тiлi й бiль у грудях, його поклали на сани, вкрили кожухами й почали мерщiй шукати якогось захищеного мiсця. Знайшли в лiсi порожню лiтню хижу бiля смолокурнi, натопили глиняну грубку й поклали хорунжого на дощатий помiст. А йому вже болiла й голова, й увесь вiн пашiв жаром. Послали гiнцiв за лiкарем - вiн був тiльки один, у Полуботковiй командi. Але вночi прокотився буран, замети зводилися, як гори, й курiли по гостряках бiлою порошею, двi дзигаревi години гiнцi били кiньми дорогу, борсалися й вернулися знесиленi. Послали нових гiнцiв на свiжих конях з цидулою до Полуботка, мною пiдписаною, а тим часом вiтець Симеон Грем'ячевський при допомозi писаря Павла Черняхiвського та осавула Куля лiкували Судиму. Дали попити потовченого зi здором часнику в розведенiй водою горiлцi, натирали тiло генерального хорунжого воском та живицею, а вiн кволо постогнував i дихав важко, з хрипом. Я постояв трохи в хижi й вийшов, бо ж не знав, чим можу допомогти, й бачив, що тiльки заважаю. Страшно менi було дивитися, як помира? батько, i страх той був то бiльшим, що почував мовби якусь провину перед ним, хоч i не вiдав достеменно, чим завинив, що батько завжди був зi мною такий суворий, такий далекий вiд мене i нещадимий. Щоправда, нещадимим i суворим вiн був до всiх. Нi, таки вiдав, проганяв ту думку, а вона з'являлася знову й знову, переслiдувала мене скрiзь i всюди Ну що б, здавалося, в тому... Адже знав уже про свiт чимало, бодай iз книг, навiть у Бiблi? читав про це, але прогнати те видиво не мiг. Мовби й простив, i забув, а воно стримiло, як лiсовий клiщ, що впився в тiм'я. * * * Мати вже тодi почала хворiти, i я при?хав провiдати ?? й просто вiд ?? постелi пiшов до хлiва й побачив, як батько, розпашiлий, без шапки, розкучманий, тягнув у засторонок молоду челядницю. Я зрозумiв усе, вибiг з хлiва й того ж дня, намагаючись не трапити батьковi на очi, ви?хав до Ки?ва. Ну що б здавалося... Коли те було! На свiтi ? бiльшi зради та кривди... А я не мiг пробачити батьковi цю. Iнодi починав думати, що, може, це дiйма? мене якась хвороба, якийсь безум, що це видиво - вже й не видиво, а спомин про нього- вчепилося до мене. I навiть тут я не мiг забути ту кривду. Вже й не в докiр, а якось так... Менi хотiлося плакати, хотiлося завити по-вовчому, але я не плакав, а, згорбившись, стояв пiд ялиною. Кажуть, у мене батькiв нiс i батьковi очi... Тiльки вдача не батькова. Хоч метелиця вщухла, але вiтер не вгавав, над хижею гудiли сосни й зрiдка голосно погупували по покрiвлi збитi вiтром шишки. Вся старшина стовпилася бiля хижi, стояли в киреях, насунутих на чола кобках, схожi на дивовижних нiмих птахiв. Гiнцi не верталися, а Сулимi ставало все гiрше, я знову зайшов i вийшов, i, схожi на закляклi сови, старшини посунули до мене: - Йому легше? - Гiрше.- Я спробував розстiбнути дерев'яну застiбку на кожусi бiля горла, не розстiбнув, одiрвав. Воронькiвський сотник Василь Берла пошепотiвся iз значковими Яковом Михайловським та Андрi?м Грабовецьким, i Берла прочинив до хижi дощанi дверi та покликав Грем'ячевського. Той вийшов, витираючи з чола пiт - у хижi було жарко. - Батюшко, тут вельми делiкатна справа,- мовив Грабовецький.- У пана генерального хорунжого нинiшня жона - друга, перша померла, ви це зна?те, отож - дiти вiд обох. Скажiть пану хорунжому генеральному, нехай складе духовну про сво? добро, а то Iван не отрима? нiчого. Нова малжонка вимогла в нього заповiт на себе... Вони тримають це в та?мницi, але я знаю. Пункти Статусу потрактовують права не в Iванову користь... - Менi не належите думати про мирене. Скажи сам. Грабовецький всунувся до хижi й потягнув за полу мене, вiн сiв у ногах хворого. Вдивлявся в обличчя генерального хорунжого, немов хотiв прочитати його долю. Прочитував. Обличчя було наче з воску. Мене взяв страх. Чужа чужина, дрiмучий лiс, i хворий батько, який чомусь одводив вiд мене погляд - Слухай, пане Iване,- мовив.- Усi ходимо пiд Богом. Може, видужа?ш ти, а може, й нi. Зна?ш сам, якi плутанi тво? справи статковi. Склади тестамента, Павло Черняхiвський його на папiр спише. - Що ви мене у гроб вганя?те. Я не збираюся помирати,- вiдказав батько й повiв на мене червоними очима. - Дай Боже,- мовив Грабовецький i вийшов. Я вийшов слiдом за ним. Зразу приступили Берла та Михайловський. - Ну що? Вiтер змiв з губiв значкового слова, але обо? зрозумiли - генеральний хорунжий вiдмовився писати тестамент. - А яка твоя думка про його житейську стезю? - Не доживе до вечора. - То зроби ласку, сходи ще раз. Грабовецький переступив з ноги на ногу, снiг заскрипiв пiд велетенськими чоботиськами - у них устiлки й по двi вовнянi онучi. Мимохiть поклав руку на рукiв'я шаблi й вiдсмикнув - пронизало холодним вогнем. Для чогось одягнув заячi рукавицi й знову зняв, кашлянув i врештi зайшов до хижi. Вiтер з ляскотом причинив за ним дощанi дверi. - Що, що ще? - прохрипiв хворий.- Лiкар скоро буде? - Коли буде - не знаю. Хлопцi по?хали. А Йван i всi козаки духовно? просять. Обличчя хворого пересмикнулося, вiн повернувся обличчям до темно? стiни. Розсердився. Одначе по хвилi мовив: - У мене друга малжонка, я з нею сплодив дiти, вони ще малi, вона мати, знатиме, як розпорядитися добром... - Для сво?х дiтей... - Iван сво? вiзьме. Нехай допина?ться шаблею... А не зумi?-хрестом. - Не вiзьме... Вже були такi причинки. - Та що ти мене на той свiт спроваджу?ш! Душу з живого вийма?ш... Пiдпишу - помру... Вiсть така менi. Грабовецький вийшов i нарiкав на старшин, що через них привiв у гнiв хорунжого. - Йди ще ти,-звернувся до мене Берла.- Зайди сам. Без нiкого. Стань на колiна й попроси. - Не пiду,-вiдказав я,- Не треба менi того добра. - Дурний ти,- сказав Михайловський. - Може, й таке, але не пiду,- потвердив рiшуче. - Старцем лишишся. Бо й добро батькове не вельми велике. Я це знав. Сулими втратили все за Мазепи, як i Полуботки. Тiльки Полуботки вивернулися, вибилися знову в ма?тнi люди, батько ж пiднiмався важко, статкувати не вмiв, та й не велося йому, двiчi вiд моровицi пропадала худоба, двiчi горiв. Хорунжим генеральним вiн зовсiм недавно, й уряд той не статковий, уряд -- на всiляких посилках, в ньому тiльки назва поважна - "генеральний,. Але й це мене тодi мало обходило, був приголомшений i пригнiчений, молився в мислях Богу й не подумав, що для того, щоб одружитися, потрiбен статок, вiтцiвщина... Проте не подумав. Хоч потiм, вже вдома, попри мою волю, зривалися такi мислi... Надвечiр хорунжий почав згасати. Отець Симеон Грем'ячевський вiдпустив йому грiхи, причастив. Генеральний хорунжий склепив повiки. Гiнцi вернулися без лiкаря, вiн сам застудився в дорозi, його лишили в якомусь селi. Та й не потрiбний вiн уже був. I стояли зморенi, в задубiлих, неначе залiзних, киреях гiнцi, й стояли, схожi на сичiв, старпшини, й гули, вiщо гули високi сосни, вiтер скидав з вiття снiг, i вiн падав пластами. Гнулися пiд снiговою вагою вiти, ялини немов поприсiдали, поопускали нижнi вiття на замети. Розгубилася старшина. Розгубилася вперше за всю дорогу: що робити, що дiяти? Лежить мертвий ?хнiй проводар, сто?ть, немов закам'янiлий, його син. Кому передати пернач, кому далi вести вiйсько, зморене й приголомшене смертю ватага, й що робити з тiлом померлого. Закопати в снiг бiля хижi, везти з собою? Куди й навiщо? Хтось пораяв поховати просто в хижi, ту пораду не прийняли. I тодi порiшили знову послати гiнцiв до Полуботка. Гiнцi по?хали й розповiли полковнику про смерть його швагера та про туск, який сто?ть у вiйську. Полковник, котрий сидiв у наметi, на сiдлi, довго мовчав, вiдтак пiдвiвся, вийшов надвiр i якийсь час крокував туди-сюди помiж соснами. Вiдгорнув вилогу намету й сказав писарю: - Вiзьми каламар та розморозь чорнило. На вогнику, що горiв посеред намета, писар розiгрiв каламар. Дво? пер були затемперованi, i вiн поклав ?х на барило, яке стояло неподалiк вiд вогню. Дим вiд березових дров ятрив горло та очi, i писар писав листа крiзь сльози. Полковник промовляв спроквола: "Милий сестринче. З першого листа вiд тво?? мосцi до мене писаного, а й од старшини полково? принесеного, почув я вiдомiсть невтiшну про слабiсть здоров'я його милостi пана хорунжого генерального, коханого мого пана швагера, любо не менш такому його милостi припадку спiвчував мо?м швагерським серцем, однак тепер з повторною звiсткою довiду?мось, що його милiсть Божими неухронними судьбами сво?му життю останн? прийняв пожекгован?, сугубу мою печаль слiзним мо?м оплакую серцем; оскiльки в сво?му листi вимага?те собi наставлення, й насамперед як бути з тiлом проставленого, чи тут похоронити, чи додолу провадити, то вiдповiм. Можна б i тут похоронити, його милiсть за такою далекою дорогою, однак же в цiм кра? й iменi його нiхто не згада?, а до того i ?? милiсть панi хорунжева генеральна з усiм сво?м домом неоплакане завжди печальна була б, через те, пане Берло, вели належну труну зробити, в яку тiло покласти, чимось оне? обiкласти, щоб у трунi нi трохи не гойдалося, й, осмоливши округ тую труну, поставити ?? з тiлом чи в палубi, якщо можна таку знайти, чи у возi якому, вкривши добре луб'ям для того, щоб бризки грязi на труну не падали, i, спорядивши так, вiдправ його милiсть до господи при пану синовi та при пану Грабовецькому, звелiвши як значковим при тiлi йти, так i курiнцям усiм його милостi, й музицi вiйськовiй, тiльки довбиша залиш при командi, оскiльки вiн тут потрiбний на конi iнодi на побудку вдарити на котлах. А коли тiло запроваджено буде в нашу вiтчизну, то на похорони його в пана Бурляя можна буде взяти котли. Пановi осавуловi полковому для безпечнiшого з тiлом переходу придай з полку хоча б кашоварiв з належною збро?ю чоловiк десять, об чiм i я його прошу. Запаси кормовi й питнi можеш усi тут спродати, якщо буде бiльш-менш заплачено, залиш тiльки те, з чим можна до господи дiйти, радив би й воли тут же в Торжку продати, оскiльки, годуючи ?х, велика втрата в грошах буде. З грошей усiх, скiльки тут у його милостi залишилося в червоних золотих, талярах битих, як i в дрiбних, на похiд вiдрахуй золотих триста, срiбла, рондiв, шабель, сукон, коней i iнших речей, що знайдеться, запроси до себе панотця i всю старшину полкову, все те при всiх заре?струй, i сам на тiм ре?стрi руку приклада, так i пiп i вся старшина полкова нехай розпишуться, i один ре?стр вручи пану Грабовецькому i значковим, наказавши його цiлим у дiм його милостi привезти, а другий пришли менi. Тiльки, коли будеш везти додому тiло,