вели його везти битим шляхом на Москву, на Калугу i далi мiстами на Укра?ну, а то для того, що цей тракт, яким сюди йшли, особливо важкий для переходу за водами, надто пiд час розливу. Лист подорожнiй, вiд себе писаний, посилаю, з яким вiдправиш тiло, сам ма?ш з командою сво?ю при полку дальший путь до означеного мiсця за мною продовжувати. Залишаюся всього добра зичливий, його царсько? величностi вiйська Запорозького полковник чернiгiвський Павло Полуботок. З Валдаю. Квiтня 2, року 1721,. Поки писар грiв бiля вогню покляклi пальцi, полковник власноручно написав подорожнього листа. Був вiн безконечно засмучений, одначе спокiйний, мовби налитий якоюсь важкою силою. А сили йому було потрiбно багато, на довгу путь, тяжке найдування на каналi та на путь зворотну. Полковник покликав свого пiдпомiчного козака й сказав: - Збирай, Грицьку, скарби сво?, по?деш i ти з Сулимами, живим та мертвим. Хорунжого потрiбно довезти до рiдно? землi. Нехай мати поплаче, нехай жiнка поплаче, нехай Укра?на заплаче. Вдома передаси уклiн усiм мо?м i вiддаси оцю цидулу.- 3 тим дiстав з-за опушки рукава ще одного листа.- I пильнуй за меншим Сулимою. Отрок вiн тендiтний, до стуж i тяжкостей незвичний. При?ду - даси одвiт. Переяславцi вчинили, як раяв Полуботок. Домовину витесали з двох половинок велетенсько? сосни, вирубавши середину сокирами, туди поклали мертвого генерального хорунжого, обiклавши його стружками, смолою iз смолокурнi осмолили домовину, ще й обв'язали сосновою та ялиновою корою, i з тим вантажем попрямували ми на Москву. То був найважчий вiдтинок шляху, ми ледве встигли подолати його до скресання рiк. У Москвi помiняли сани на вози й рушили далi, через моря багнюки, через великi та малi рiки - бродами та на плотах, й прибули на Вкра?ну, коли вже цвiли вишнi. Вони й обсипали цвiтом чорну страшну домовину, i так, у цвiту, ?? привезли ми до нашого дому. Як я ?хав, що думав при батьковiй домовинi, оповiсти не годний. Ще й тому, що понад велике горе, понад несосвiтенне лихо жодного дня, жодно? години не забував, що на мене чека? кохана дiвчина, а отже - щастя. Це - при домовинi! Як в'?хали у двiр, моя мачуха заломила руки та заголосила на весь Глухiв, хотiла впасти на домовину, але вона була надто брудна, подекуди й смола попiдтавала пiд весняним сонцем,- не впала. Впала вже в хатi, коли домовину заслали рушниками, й приголошувала, й щоразу пiдводила заплакане обличчя та, дивлячись на мене, примовляла: - Чом же ти його не вберiг! Та чом же ти його не вберiг!.. Сам вернувся живий, а батька привiз мертвого. Мабуть, саме те приголошування найдужче струснуло мене, й заколотилось в мене все всерединi, й облило мене всього гарячою кип'ячкою, i я впав на пiдлогу. А може, це була кара вiд батька, вiн тягнув мене за собою, бо й хвороба моя була нестеменно, як у нього, й пiдвiвся з лiжка аж восени, марний та виснажений. Полк вернувся на початку осенi наступного року. Не вернувся кожен третiй, услали кiстками канал царський, аби мiцнiше тримався, аби кораблi везли царевi нових рекрутiв, сукна та меди, мiдь на гармати i всiлякi припаси на новi вiйни. I плакали по Укра?нi вдови, й плакали малi дiти, i втирали скупi сльози досугi, обкрученi в багатьох битвах дiди. * * * Вставши, я одразу пiшов до церкви, хоч i не сподiвався, що вона одчинена о цiй порi. Одначе дверi бiчного притвору справдi ще були не замiшенi, церква була порожня, у нiй походжав тiльки високий довгов'язий хлопець - свiчкогас, гасив свiчi. Вiн уже погасив майже всi, лишилось з пiвдесятка перед iконою Спасителя, i я вклякнув на колiна. Здивований хлопець опустив свiчкогасну палицю, одступив убiк, i я довго стояв навколiшки, молився гаряче, всi?ю душею. Я молився, що Бог вберiг мене вiд смертi та всiх напастей, молився за пана Полуботка, аби вiн вернувся живим та здоровим, молився за козакiв - молився за добрих людей, мо?х побратимiв у далекiй дорозi, i, коли погасла остання свiчка,i добре, що вона погасла, бо про таке молитися встид,- помолився за нашу з Уляною любов. За мою i за ??- велику, жертовну. Бо, як лежав я у комiрчинi й то поринав у гарячу, маревну безвiсть, то виринав з не? на якийсь час, одного разу, знаходячись при нам'ятi, почув у сiнях якусь метушню, тупотiння, а тодi рвучко розчинилися дверi й на порозi стала... Уляся. В червонiй керсетцi, червоному жупанi i чорнiм спiдницi. Я подумав, що знову марю, й прошепотiв: - Улясю! - Це я, Iване,-сказала Уляся. Тицялася по комiрчинi мачуха, полою запаски витирала триногого, поточеного шашелем ослiнчика, собою, сво?м дорiдним тiлом прикривала другого ослiнчика з холодною учорашньою кулешею та окрайцем черствого хлiба, але Уляся не помiчала того. Ступила до мене й мовила голосно та твердо: - Я прийшла, Iване, щоб ти не вмер. I ти не вмреш. Ти одужа?ш, i ми одружимось з тобою. Я заприсягаюся в цьому. Ти мужнiй i сильний... - Улясю, я не мужнiй... Ти вигадала мене такого,- прошепотiв я... - Не вигадала... Ти мужнiй серцем... I добрий, i справедливий та нiжний. I я люблю тебе такого i нiкому тебе не вiддам, навiть Боговi. Я злякався. - Не говори так... - Говорила й говоритиму. Нi Боговi, нi людям. Аж тодi обвела поглядом мо? нужденне, убоге мешкання, знищувальним поглядом черкнула по мачусi, котра зiпала розтуленим ротом. - Я пришлю лiкаря... i принесу чисту постiль... Постiль вона не принесла, але то було й не потрiбно, далi мачуха клопоталася мною дужче, нiж рiдинами дiтьми,- Улясю не пускала до мене Анастасiя Маркiвна, бо то зовсiм негоже дiвцi ходити до парубка, нехай i хворого, можна накликати поговiр. Уляся вiдповiла, що то не просто парубок, а ?? наречений, вона заручиться зi мною по мо?му одужанню. Анастасiя Маркiвна не заперечувала ?й, а вже по мо?му одужаннi мала з Улясею ще одну розмову, попросила дочку зачекати, поклавшись на Бога, й таким чином все означиться та уладна?ться, i, як покаже Боже провидiння, так i буде. Про це розповiла менi Оленка, котра кiлька разiв навiдувала мене. ...I ось я стою на гетьманському подвiр'? у новiй сутностi: не просто парубок, а парубок, чи? мислi та намiри щодо ?хньо? дочки вiдомi батькам. Ноги не тримають мене, я весь дрiбно тремчу, чи то пiсля хвороби, чи то вiд хвилювання, я ладан дременути на вулицю, але те неможливо: вад гетьмашнi був знак, велiння, передане челядницею, аби завiтав до них у недiлю пополуднi. Та сама челядниця провела мене помiж рясними пiвонiями та лаплахами по викладанiй з цегли стежечцi до хати гетьманшi i я негнучкими ногами переступив хатнiй порiг. У невеличкiй свiтличцi пiд образами, завiшаними дорогими намiтками, обшитими перлами, сидiли гетьман з гетьманшею. Я вклонився, притулився спивою до одвiрка, але гетьманша вказала рукою на ослiнець, що стояв перед столом. Розмову вела Анастасiя Маркiвна - жiнка рокiв сорока п'яти, набагато молодша за чоловiка, гарна на вроду, яка ще не обсипалася до кiнця (Уляна схожа на не?), гоноровита i владна. Гетьман тiльки покивував головою. Гетьман - вдачi плохо?, лагiдно?, полохливо?, та й було чого полохатися: на його пам'ятi одна вiхола замела слiд вiд саней, що повезли до Сибiру гетьмана Многогрiшного, друга- за саньми не менш вiрного й догiдливого царевi Самойловича, а третя вимела з Укра?ни разом з Мазепою пiввiйська козацького. Гетьман по всiх, навiть дрiбних справах радився з царем, з Сенатом, намагався нiкого не покривдити, всiх ускаржникiв одсилав до генерального суддi або писаря, коли ж таки доводилось мовити сво? вирiшальне слово, послуговувався думкою Анастас?? Маркiвни. Волiв жити тихо, не любив будь-яких клопотiв, любив посидiти в садочку за кухлем з пивом або узваром, погомонiти з святими вiтцями, послухати оповiдi мандрiвного ченця про далекi кра?, про Афон, про дива та чудернацi? свiту. Анастасiя Маркiвна розпитувала мене про покiйницю матiр та про покiйного вiтця, про нашi ма?тностi, про Ладозький похiд. Гетьман же втрутився тiльки раз, запитавши, що я думаю про чуда свiту. Я вiдказав, що вiрю в чуда свiту, ось одне з них - лишився живий,- i що всi вони з Божого помислу, одначе в свiтi багато темного, незрозумiлого, хоч свiтло розуму таки ма? вливатися в свiтло вiри, але ми волi?мо докопуватися до всiх та?мниць, що часом грiх, i я заплутаний в тому грiху, бо ж iнодi намагаються проникнути думкою за Божi заповiдi, ми всi вiдходимо вiд тих заповiдей все далi й далi, пiдправля?мо свiт за власними недоскональностями, а жити треба сумирне й тихо, адже все вiд Бога i в його волi. Бачив: моя вiдповiдь сподобалася гетьмановi, а гетьманша округлила в подивi чорнi, смолянi брови й розглядала мене самого, неначе якесь чудо. А я й справдi був чудом: лобатий, вухатий, марний, у батьковому жупанi, котрий завеликий на мене i висiв на мо?х плечах, неначе на кiлку. Що вона думала про мене, вiдгадати було неважко: оце така потороча стане чоловiком мо?? дочки? Гай-гай! Я вловив той ?? погляд i вiдгадав його, й несподiвано для себе сказав: - Я зараз виморений i втомлений... I розум мiй утомлений. Я не вмiю ширмувати на шаблях, але прочитав багато книжок i знаю про свiт бiльше, нiж декотрi iншi. На шаблях ширмувати я навчуся, але по бiлих аркушах часом можна пройти далi, нiж про?хати по найкращiй дорозi на коневi. Гетьманша здивувалася й зглянулася з гетьманом. Гетьман усмiхнувся i сказав: - Достойна вiдповiдь. Отож походи трохи по аркушах... Позаглядай у каламар i в надiлки Полуботково? шаблi. Його наука - золота. На початку зими я ?ду до Москви. Зi мною ?де пан полковник чернiгiвський, вiн i тебе вiзьме. Подивишся на свiт, потрешся мiж розумними людьми. Може, я випрошу для початку тобi якийсь пiдходящий уряд. А як повернемося, тодi й те?... Зручини ж...- Гетьманша блимнула на нього очима, i вiн кашлянув у кулак. - Справимо тобi заручини. А ти - шануйся... Шануйся, кажу,- чомусь вирiшив скiнчити строгiстю. На тому вiдпустили, й ми з Улясею ходили по саду. Я не знав, про що говорити, чомусь соромився, Уляся поглядала на мене трохи глузливо, трохи пiдбадьорливо. - Межи нас, Iване, таке, мовби я парубок, а ти дiвка,- мовила. Я погодився в думцi. Сковував мене й погляд Анастасi? Маркiвни, кiлька разiв вона пiдходила до палiсадника, буцiмто в якiйсь справi. - Пiвонi? потоптано курми. Оришка не догледiла. Ось. я ??... - Не треба, матiнко... - Така ти добра! Ось пожди, зама?нi сво? господарство, побачиш... Над лiсом за Есманню загуло, загудiло, здавалося, звiдти приступа? ворог. Далекi громи котились над Глуховом, в саду потемнiло, вщух пташиний гамiр. - Пора йти,- сказала Анастасiя Маркiвна, i я зрозумiв, що йти не до господи, а менi додому. Частина друга. КРИВАВI ЗАРУЧИНИ Полуботок потвердив у Чернiговi, що по першому снiгу ви?жджа?мо до Москви. Мене не радувала та мандрiвка, адже знову я кiлька мiсяцiв не бачитиму Улясi, навiть моя пристрасть до подорожей пригасла, радувало тiльки те, що до пiвнiчно? столицi також ?дуть Борзакiвський та Рубець. Цi, хоч i не близькi менi люди, котрi полюбляли й потiшитися надi мною, були менi не малою пiдпорою, радили на добре, витягували мене з мо?? самотностi, вiдволiкали вiд думок, що я один на всьому свiтi й не здатен нi захистити себе, нi знайти собi мiсця. Хоч хто зна?, чи хоч один з нас може з певнiстю сказати, що ма? сво? мiсце в свiтi; тим, якi так кажуть, тiльки зда?ться, що посiли сво? мiсце, а доля в одну мить може потасувати всiх, неначе карти. Ми ви?жджали з Чернiгова чотирма саньми по перших снiгах, правували на Глухiв, де мали злучитися з гетьманським обозом. Там перепочивали три днi, докупляли припасiв, перековували конi. З Улесею ми посидiли в свiтличцi в присутностi ?? прислужницi, й балачка наша увесь час перечiплялася через ту челядницю, окату та вухату, а потiм Уляся вдяглася в жовтий кожушок з соболиною оторочкою, i ми пройшлися по зимовому садочку. Вона була сумна й надзвичайно гарна, така гарна, що менi хотiлося плакати, й думав я про те, що не вартий ?? кохання, що доля прикохала мене й прилелiяла, й принесла найбiльший, який да?ться людям, дарунок. Я запитав Улясю, що ?й привезти з Москви, i вона кумедно наморщила лоба й сказала, щоб привiз щось таке... Ну, не дороге, але чого нiхто не привезе нiкому й не додума?ться такого привезти. ...I ось вже ви?жджають з гетьманського двору на пiдрiзах сани,- на дверцятах - гетьманськi знаки: булава i бунчук, бiля саней топчуться вiзники в киреях i синiх жупанах, i заклопотано походжа? вподовж обозу господар двору рейментського - сирiч управитель, а сам гетьман у оксамитовiй кире? сто?ть на ганковi сво?? хати, мружиться проти скупого зимового сонця, а з усiх кiнцiв мiста ?дуть i iдуть iншi залубнi i сани, здебiльшого простi, й шикуються за гетьманським обозом. Осторонь гарцю? на застояних конях пiвсотня компанiйцiв - гетьманська охорона. З-за гетьманового плеча виглядають гетьманша i Уляся. Уляся врештi випiрна? з-пiд батьково? руки i бiжить за ворота, до мене. Гетьманський машталiр Григорiй За?ць ледве стриму? ремiнними вiжками огирiв, хвацько заломлена шапка аж пада? йому з голови. Оточений бiлою челяддю, гетьман кроку? до саней. Обоз наш величенький - саней на тридцять - вирушив в седмицю митаря i фарисея санною .дорогою на Сопач, Сальне, Севськ. Гетьман ?хав у великих критих санях з слюдяними вiконечками, всi решта - у санях вiдкритих, рожнових або глабцях. Окрiм нашого полковника, ?хало ще тро? полковникiв - лубенський Андрiй Маркевич, гадяцький Михайло Милорадович, полтавський Iван Черняк, генеральний писар Семен Савич, генеральний бунчужний Якiв Лизогуб, кiлька бунчукових товаришiв, а також канцеляристи - писарi та пiдписарi, осавули, челядь. Снiги впали невеликi, рiки промерзли глибоко - дорога не була важкою. Тiльки об'?хали по цiлинi дво? сiл, де лютувала вiспа, коней мiняли в Бериловi та Калузi. Сiмсот сорок двi верстви - дев'ять ямiв - подолали за два тижнi. Звичайно, траплялися дрiбнi пригоди: поламалося кiлька саней, схарапудилися конi, якi везли сани з посудом, й понесли, i перекинули .сани в яру, i ввесь скляний посуд потрощився на друзки. Здебiльшого ночували в поштових дворах, але траплялося ночувати i в корчмах ?врейських, i в селах, де заставала нiч. Пiд Москвою чекали два днi, доки пiддячий посольського приказу привiз ярлик на в'?зд i прибула рота караульних драгунiв з сурмачами, якi й ?хали поперед нас, i ще одна рота - пiша - йшла позаду. Для гетьмана було вислано шестерик бiлих коней, впряжених у золочену карету, а ще три карети, кожну з яких вiз четверик карих,- для старшини генерально?. Товпи московитiв стояли обiч дороги й дивилися на нас. У Москвi розташувалися на трьох дворах: князя Бориса Iвановича Прозоровського, думного дяка Артамона Iвановича, а також у дяка Тверитiна на Чудовi й заплатили за кватирi медом у липiвниках, воском, вичиненими шкурами, полотном та сукнами. Того ж дня вiд царя було прислано сержанта з барабаном та кiлька солдатiв - караул, за ними при?хали вiтати гетьмана та?мний радник Петро Андрiйович Толстой i свiтлiший князь Меншиков. По тому при?здили iншi князi та графи, кожного з них приймали за чином. По двох днях гетьман та старшина вiддавали вiзит свiтлiшому Меншикову, у його палатах в Нiмецькiй слободi, а ще по одному дневi ?х приймав у Кремлi цар. Одягали стро? святковi, чiпляли зброю коштовну. Полуботок зодягнув рудо-жовтий, турецько? парчi кунтуш, пiдперезався набiрним, з камiнням, поясом, на якому висiла шабля з золотим рукiв'ям. Скоропадський, у малиновому кунтушi з золотими гудзиками, пiднявся на Красний ганок i через царськi палати пройшов до Святоспасько? церкви, старшина зайшла до церкви через iншi врата - з площi; лiтургiю правив архi?пископ псковський Феофан Прокопович з синодальними попами, слухали лiтургiю двi години. Тодi увiйшов до церкви цар... Прокопович, а за ним синодальнi попи спустилися вниз, цiлували царевi руки, гетьмана цар обiйняв i поцiлував у чоло. Коли гетьман вiд'?здив,- рота взяла "на караул". Я того не бачив, так розповiдали тi, хто був у церквi Звiсна рiч, не брали мене й до Преображенського, куди старшина ?здила в суботу на поклiн до царицi Катерини Олексi?вни. Царя я вперше побачив наступного дня, у недiлю вранцi, вiн прислав бомбардира зi звiсткою, що його величнiсть зводить вiдвiдати пана гетьмана увечерi. Пополуднi примчав шестериком цугом генерал граф Головкiн, потiм - граф Петро Толстой, а по якомусь часовi - цар. Високий, рукатий, довгоногий, рум'яний з морозу, вистрибнув з саней, застукотiв чоботиськами по сходах, всi ми клякнули в снiг посеред двору, гетьман стояв без шапки, маленький i сумирний перед рвiйним царем, котрий нагнувся й поцiлував Скоропадського в голову. У першiй хатi Петра вiтала гетьманша, вiн поцiлував ??, вона вклонилася з достойнiстю й усмiхнулась царевi, що, либонь, сподобалося тому, бо засмiявся; у другiй хатi сiв ?сти. Майже одразу на?хали високi царськi чини - генеральний прокурор Ягужинський, генерали Чернишов, Ушаков, дво? молодих Наришкiних (Львовичi), також повсiдалися за столом. За другим столом сидiли офiцери та блазнi (я теж сидiв за тим столом). за третiм-бомбардири, денщики. За другим i третiм столом ?ли та пили мовчки, за першим розмовляли - про Ки?вську Лавру. про Мазепу (ганили i виповiдали всiлякi його недосконалостi та вади вдачi). Граф Апраксiн допитувався, чи то правда, що Мазепа знав кiлька мов, писав вiршi й що його пiснi спiвають на Укра?нi й понинi. Гетьман на першi дво? запитань вiдповiв ствердно, а на трет? - ухильно, мовляв, може, колись i спiвали, а тепер перестали. Цар повiв диспут про Христа, мовляв, Христос був у всьому подiбний нам, мав тi ж тiлеснi недуги, що ма?мо й ми, тiльки не мав грiхiв. Апраксiн обережно заперечував йому. Всiм нам - i ми про це потiм довго гомонiли - вельми сподобалося, що цар отак просто мався за столом, розмовляв i сперечався, це нагадувало нам нашi давнини, коли гетьмани й полковники не гребували простим людом, челяддю. Сподобалося й те, що цар запросив за стiл гетьманшу, а також дружину Савича, яка при?хала з нами до Москви. Цар випив кiлька келихiв угорського вина, i всi iншi пили багато, потiм нам сказали: цар вельми не любить, коли за столом хто-небудь п'? менше за нього. На прощання цар двiчi обiйняв гетьмана й по?хав. Уже з саней помахав рукою всiм, хто стояв на ганку. Ми всi були вельми вдоволенi й гордi, що цар, князi та генерали складають таку високу честь нашому гетьману, нашим старшинам, а отже, й ми, грiшнi, i увесь наш люд укра?нський поважаний царем i може спокiйно жити пiд таким надiйним захистом. Пригiрчила ту радiсть розповiдь хорунжого Величковського, який уночi при?хав з Вишнього Волочка, де нашi козаки вiдбували канальнi роботи. Вiн сказав, що з тих, хто пiшов на Вишнiй Волочок, далебi, лишилося трохи бiльше половини, всi iншi померли вiд морозiв, хвороб, тяжко? роботи та безкорм'я. Соромно признатися, але й тi чорнi вiстi не входили глибоко в мене. Жар любовi перефарбовував усе чорне в червоне та рожеве. Нинi я знаю, що кохання - це мить i, здебiльшого, омана душi, хоч в той же час воно найбiльше, що послано людинi небом, воно пiдносить нас пiд хмари й кида? вдiл, i, вже пом'ятi, з гулями та синцями, покiрно прошку?мо туди, куди призначено йти од народження - до свого останнього дня. Ми коха?мо iнших, але любимо й себе в коханнi (зна?мо про те чи нi), й ста?мо кращi, хоч i заслiпленi, й прагнемо краси та досконалостi. Нашi молодi мрi? несуть нас в порожнiх небесах, але ведуть i на справжнi подвиги (хоч потiм, коли втрача?мо ?х, у душi лишаються рани, а ще далi - пустка). Нашi мрi? стинаються в двобо? з суворим, сiрим, неначе сукно, важким i глевким, як глина, життям, i золото облiта? з них. I все нижче та нижче ми лiта?мо в снах та мрiях. Усе убогiшими стають самi мрi?, вже вони не про подвиги в iм'я любовi, а про мiдний грiш i упруг землi, про теплу черiнь та гарячу кулешу. Одначе все, що звершу?мо за молодостi,- в iм'я любовi, все, на що змiг подвигнутися я,- подвигнувся задля не?. По кiлькох днях я знову побачив царя,- ховали якогось генерала, ховали пишно: солдати роздавали на вулицi чорнi флiореси для шапок, попереду саней з чорним балдахiном ?хав на бiлому конi гробовий кавалер у латах, у пiр'?, грали гобойщики, тромбачi, йшло кiлька рот солдат, i йшов за труною до самого цвинтару з непокритою головою цар. I то ще не диво, сказали нам, минулого мiсяця хоронили простого солдата, зустрiв траурне шестя цар, зiйшов з саней i також пройшов за труною з непокритою головою з пiвверстви. Все це розповiдали нам челядники високих гостей, якi при?здили до пана гетьмана або в гостину до яких ?здили пан гетьман з старшиною. Однi гостi вiд'?жджали, iншi при?жджали, так що незабаром гетьман довелося послати в Глухiв хорунжого Кузьму за додатковим припасом. Нашу старшину скрiзь зустрiчали гостинно й пригощали щедро, а на Святки на замоскворецькiм лузi було влаштовано на нашу честь обiд для всього люду. Там стояли довгi-предовгi сосновi столи, й смалили над жаром кабанiв, бикiв, i горiлка стояла у вiдрах та барилах, i стрiляли гармати, й пускали фей?рверки. Було збудовано театрум, i виступали на помостi лицедi? в машкарах. Щоправда, тi лицедiйства мало хто бачив. По тому, як цар одбатував од покритого червоною матерi?ю кабана шмат м'яса... всi кинулися до на?дкiв та напо?в, й люди повпивалися, а надто солдати (хто не хотiв пити, того занурювали головою в бочку з горiлкою, кiлька чоловiк похлинулося насмерть, решта, щоби минула ?х чаша сiя, волiли пити з величезних пугарiв й одразу валилися з нiг), солдати зачали за сво?м московським звича?м бiйку, й було поламано немало ребер та розтрощено носiв. Цар походжав веселий i пiд'юджував забiяк. ...Гостини та iменини, банкети та гулянки, веселi вiншування та спiви, вино рiкою, i довгий час нiхто, принаймнi з нас, малих чинами, не пiдозрював, що за всiм тим, невидиме сторонньому оковi, плине зовсiм iнше життя, що десь близько скипають гнiв, страх, ярiсть i вже течуть притамованi сльози, а скоро потече й кров. Щоправда, ми вже знали, що вся ця розкiш i конi шестериками, срiбнi кухлi з угорським вином, блазнi в позолочених ковпаках, пишнi похорони, колони солдатiв у заморських чоботях i капелюхах коштують дорого, хтось там не досипа? ночей, ?сть затiрку з висiвок i рано помира?; то той, то iнший з нас приносив на постоялий двiр почутi десь у натовпi, в корчмi гiркi слова: "Як його Бог на царство поставив, так ми жодного свiтлого дня не бачили, селян розорив, мужикiв забрав у солдати, посиротив нас i змусив лити сльози. ...Стрiльцiв повiшав, а нiмцiв накликав, ?м платить, а з нас шкуру здира?, з церков дзвони знiма?, всiм бороди рiже, а сам день i нiч брагу хлище". Не тiльки простi люди, чи, як писав цар, "подлi? люди", нарiкали на нього, а навiть бояри... Менi довелося чути на власнi вуха, як дво? п'яних високих чинiв розмовляли в сiнях (вiзничий довго возився з упряжжю, щось там у нього не ладналося): "Що це за государ? Сам бiга? на службу й нас жене на не?, селян наших забрав, скрiзь понаставляв нiмцiв або ж пiдлих людцiв, Меншикових усiляких. Скорiше б Вiн прибрав його до себе, а нам лишив отрока його". У тiм отроковi й була вся справа. Довкола нього й знiмалася та чорна завiя, яка потiм замела стiльки людей. Вона вже вихрила, гула й хурделила, як i справжня хуртовина, яка гуляла по довколишнiх борах та лiсах, i дерев'яна убога Москва пливла високими банями сво?х ста п'ятдесяти церков у тiй бiлiй снiговiй пiнi, як корабель у розбурханому морi, й однi тонули, борсалися в хвилях, iншi ?х топили. Борсався, намагався втриматися у вутлому човнику царевич Олексiй, двадцяти семи рокiв, вдачею тихий, богобоязливий, схильний до життя келiйного, книжного, недарма любив архi?рейське, архiмандритське облачення, церковнi спiви, бесiди зi святими отцями. Любив вiн богослужбовi книги, а також книги свiтськi, знав мови й не любив далеких мандрiвок, в якi постiйно його посилав батько, фортифiкацiй, штурмiв фортець, що в них також з батьково? принуки мав брати участь, i лаятися грубою солдатською лайкою, i бити палицею за непослух солдатiв та офiцерiв, як то робив батько. Вiн таким i рiс - тихим, допитливим, слухняним, маминим сином, яка, себто матiр, цариця ?вдокiя Федорiвна, вже незабаром по одруженнi спротивилася Петровi, й вiн нехтував нею. Заронила в душу Олексiя жменьку зерен смиренностi та замрi? i його баба - мати-цариця Наталiя Кирилiвна, жiнка старих звича?в. Вони й доглядали малого, i чув вiн вiд обох скарги на нiмцiв, i не любив учителiв сво?х нiмецьких Мартина Шейгебауера та барона Генрiха Гюйса, i чув нарiкання на батька, його непутящiсть i те ж потурання нiмцям. Дружину свою ?вдокiю Петро незабаром запроторив у Суздальський Покровський монастир, де ?? силомiць постригли в черницi, й стала вона черницею ?леною, а сам одружився на лiфляндцi Мартi Скавронськiй, перехрестивши ?? в Катерину. Марта припала Петру до вподоби: тряслася з ним скрiзь у похiдному вiзку, пила горiлку на рiвнi з чоловiками, одружувала блазнiв, ?здила з Петром на свинях по вулицях Пiтербурха. Коли Петро скаженiв, ?й однiй вдавалося якось його уговтати, клала на колiна Петрову голову, пестила, й вiн засинав. Хтозна, подобалося ?й таке сороче, безпутне життя чи платила за тронний стiлець. Хвороба приключилася царевi з переляку вiд стрiльцiв i вже не полишала його, наближення ?? вгадувалося з того, що в царя перекривлювалася на лiвий бiк шия й смикалося обличчя; щойно накочувалася ця чорна хмара, цар здебiльшого замикався й нiкого не пускав до себе, окрiм Катерини, але бувало й навпаки: рвався на люди, шукав причин до розправи, кривавого розиску, й зводилися шибеницi, кiлки, страшнi помости з колесами та дибами. Олексiй боявся батька i не любив його, любив матiр, страждав по нiй, та?мно написав кiлька листiв й одного разу потайки ?здив до не?, про що Петро довiдався, й те вкинуло його в сатанинський гнiв. Знедоленi й переляканi, люди одвертали свiй вид од Петра й з надi?ю давилися на царевича. I не тiльки люди простi, а й князi Долгорукi, Голiцини, Шереметь?ви, Куракiни, котрим заступили стежки вгору спритнi Меншикови, Давi?ри, Шафiрови, Ягужинськi, Рагужинськi. Одначе зв'ялений царським гнiвом, настраханий Олексiй вiдмовився вiд престолонаслiдування, вiн лишень не хотiв iти в монастир, на чому наполягав батько. Рятуючись вiд царсько? немилостi та вiд чернечого клобука, царевич по?хав за кордон, не поспiшав вертатися звiдти, втiшався тихою любов'ю з ?фросинi?ю, колишньою дворовою дiвкою князя Вяземського (нiмкеня Шарлотта, на якiй його одружили силомiць, на той час померла вiд хвороби), й тим вдовольнявся. Одначе грiзнi батьковi окрики сягали його i там, вiн шукав рятунку спочатку у Вiднi при дворi австрiйського цiсаря, далi в Неаполi, цар шле йому застрашливi послання, навiть погрожу? вiйною Карлу IV, австрiйському цiсарю. До Неаполя ?дуть та?мний радник Петро Андрiйович Толстой та гвардiйський капiтан Рум'янцев, добувають царевича - погрозами, умовляннями, клятвами-запевненнями вiд iменi царя Петра, буцiм йому не буде нiчого, цар тiльки хоче, аби Олексiй жив удома, бо ж Петровi соромно перед свiтом Олексiй врештi зда?ться, ?де до Москви. В дорозi отриму? ще одного заспокiйливого листа вiд батька, в якому той обiця? не чинити над ним нiяких насильств. Тридцять першого сiчня царевич при?хав до Москви, у грановитiй палатi Кремлiвського палацу на нього чекали високi духовнi та свiтськi урядовцi, укра?нське посольство на чолi з гетьманом, а також цар, що сидiв на тронi, люто закусивши губи. Олексiй, ледве увiйшов, упав батьковi в ноги, Петро пiдвiвся, обiйняв його, сказав, що проща? синовi всi грiхи та обiця? йому свою милiсть. Тривожною i сум'ятною була та стрiча, дехто розчулився, у гетьмана викотилося з очей по сльозi. Всi мовчали, говорив тiльки цар, докоряв синовi, а той плакав. Потiм Петро звелiв Олексiйовi пiдписати акт зречення престолу, Олексiй мовчки пiдписi,. По палатi мовби щось прошелестiло, в палатi було повно люду, той шелест мiг означати схвалення царевого наказу, а мiг означати й несхвалення. Цар сприйняв його як несхвалення. Заплаканого, вивiв сина через маленькi дверцi за троном до сусiдньо? кiмнати й там схопив за груда, вирячив сво? страшнi, звiрячi очi й захрипiв: - Називай усiх, хто знав, що ?деш за границюi Називай, а не то позбавлю живота! У царя тiпалася лiва щока й шия зiгнулася в лiвий бiк. Олексiй застогнав, втрачаючи вiд страху розум, почав називати сво?х учителiв, духiвникiв, колишнiх приятелiв, з ким вiв довiрчi розмови, чи? поради брав до серця й просто чи? iмена спадали на думку. Наступного дня Олексiй пiдписав манiфест про вiдречення вiд престолу, про те, що не заперечу?, аби замiсть нього наступником Петра був Петро, син Петра вiд Катерини, сирiч Марти Скавронсько?. Марта - Катерина свого досягла, це вона пiд'юджувала свого скаженого мужа проти Олексiя, нашепотiла в припадочну Петрову голову, яка лежала на ?? колiнах, безлiч лих, якi чекають на нього, якщо не вiдтрутить вiд престолу старшого сина. I Петро прорiк: "Прощаю, а спадку позбавляю". В Успенському соборi при мерехтливому свiтлi привезених укра?нцями свiчок Олексiй на хрестi та ?вангелi? поклявся, нiколи не домагатися престолу ("Клянуся Всемогущим в Тройцi славним Богом спадщини не шукати"). По тому Петро знову повiв сина з собою i наказав: - Пиши все на паперi, а якщо щось прихова?ш... Олексiй писав, а бiля обох дверей кiмнати стояло по дво? преображенцiв з бердишами. Одразу по тому жвавi, запопадливi слуги страшного Преображенського приказу почали хапати людей як "стану пiдлого", так i високого. Першими вхопили адмiралтейського радника Олександра Кiкiна, графа Федора Апраксiна, духiвника Олексiя протопопа Якова Iгнать?ва, князя, сенатора Дмитра Голiцина, вчителя царевича Никифора Вяземського, i Петро особисто приступив до улюблено? справи - дiзнань. Одного дня, отримавши нагальну та?мну депешу з польсько? границi, у якiй йшлося про пильнi та гарячковi заходи Пилипа Орлика проти Московi?, Скоропадський по?хав у палати до царя, але, не знайшовши його там, мусив податися на розшуки в Преображенське. З ним були Полуботок, Савич та ще дво? старшин, а також вiйськовий товариш, який доправив депешу. ?х пропустили, либонь, вважали, що покликав ?х сам цар. Поткнулися в одну пiдклiть, поткнулися в другу - й видибали по сходах задки надвiр; у тих, хто встиг кра?м ока заглянути до пiдклiтi, чуб попiднiмав шапки, та й всi iншi чули крiзь вiдчиненi дверi крики, вiд яких холонула в жилах кров. У третiй пiдклiтi побачили самого царя. Стояв посеред хати з батогом у руцi, рукава його мундира були закасанi, перука збилася на потилицю. Цар оглянувся, й на мить гетьман побачив його вид - майнуло щось округле, котячо-хиже, ощирене. На мотузку висiв з вивернутими руками якийсь неборака - хто саме, козаки не побачили, висiв спиною до них, до його нiг була прив'язана колодка. В кутку з лiвого боку стояли Ушаков та Шафiров, лiворуч за маленьким столиком сидiв дяк i водив закрученим на кiнцi пером по паперу. Над ним схилився Петро Толстой. З вигляду Петрових поплiчникiв гетьман та старшини зрозумiли, що ?хня з'ява сюди вкрай небажана, азиж самi не сподiвалися заздрiти таке, думали, що цар сидить в окремiй хатi та розмовля? з тими, хто веде дiзнання, перегляда? папери, а вiн особисто катував людей. Вони знову задки дибали вгору й вивалилися з криваво? хати-пiдклiтi за ними вийшов Ушаков, запитав, чого вони сюди приволоклися, й звелiв ?хати до канцлера, графа Головкiна. Отетерiлi старшини не одразу втрапили до ворiт з Преображенського, збочили праворуч, i тодi ?м заступив дорогу якийсь офiцер, з ним було дво? солдатiв, офiцер почав кричати, навiть вийняв шаблю, й Полуботок ступив до нього, подивився недовгим, але пильним поглядом, мовив: - Сховай шаблю та покажи дорогу. Полуботок нiколи не кричав, але в його голосi, в поглядi було щось таке, що змушувало iнших скорятися. I цього разу капiтан затнувся, сховав шаблю, показав рукою на хвiртку. Про всю ту притичину цар не обмовився жодним словом, увечерi в Преображенському палацi гудiв банкет, i цар походжав веселий, здоровав кожного величезним пугарем горiлки, яку гiсть мусив випити, декотрi одразу ж падали мертвецьки п'янi, i ?х виносили служники. Не всiм заарештованим була однакова кара, декотрi були приреченi на жорстоку смерть - на колесi, з попереднiм вiдтинанням членiв, декотрi на трохи легшу - на кiлковi, iншим - зовсiм легка, вiдтинанням голови на колодi. Карали ?х на площi лобнiй, люду чомусь прийшло небагато, приведений був царевич, вiн бачив на власнi очi, як по шматках рубали його друговi Кiкiну руки та ноги, як Кiкiн молив ката о швидкiй смертi, але кат отримав суворий наказ виконати присуд од початку до кiнця. Я на площу не ходив, молився в свiтлицi перед iконами. По тому було похапано багато люду, деякi не мали жодного стосунку до "справи" - хтось десь сказав не те слово, хтось у натовпi, спостерiгаючи муки тих, яких катували, вилаявся пошепки - та?мнi вивiдники одразу хапали ?х i тягнули до колод. Не забув цар i ?лени-черницi, колишньо? дружини царицi ?вдокi?, ?? приволокли до Москви, а з нею Абрама Лопухiна, князя Семена Щербатого, протопопа Андрiя Пустинного, юродивого Михайла Босого, ростовського ?пископа Досифея. Найбiльшою провиною колишньо? царицi було те, що iнодi одягала не чернечу, а мирську сукню. Пошукали пильно й знайшли, буцiмто ?вдокiя перебувала в перелюбi з присланим до Суздалi за рекрутами капiтаном Степаном Гл?бовим. Петро не брав до уваги сво? власнi перелюби й наказав посадити Гл?бова на кiл; всi iншi, а кожен з них потягнув за собою живий ланцюжок, зазнали катiвницьких мук, були страченi або покалiченi, черницю ?лену вiдвезли в Ладогу в жiночий монастир пiд суворий нагляд. Ще тиждень цар запивав кривавицю угорськими та румейськими винами, веселився й дурiв неймовiрно. I мусили дурiти з ним князi та графи, сенатори й генерали. Не дурiв, не пиячив, не приховував сво?? зневаги до всього того один Стефан Яворський, наш земляк, поет i фiлософ, блюститель патрiаршого престолу (Петро на престол не пускав нiкого, боявся, аби не стався новий Никон); в церквi, при всiх церковних чинах, при всiх сенаторах суворо засудив такий триб життя царя, й засудив закон про фiскалiв, фiскальство, яке стало службою, ремеслом, адже за нього платили. Доносити мали всi. Отож у кiнцi проповiдi Яворський мовив: "Тепер бiжiть, доносьте". Диво, Яворського не покарали, хоч як того бажав, нашiптував царевi на вуха про крамолу iнший наш земляк, архi?пископ псковський, поет i ритор, фiлософ Феофан Прокопович. 1 березня цар вiдбув до Пiтера, наказавши й усiм нам ?хати туди. * * * Зима була не вельми снiжна, але люта, вiд морозiв трiскалися вiльхи понад дорогою, i бачили ми чимало задубiлих птахiв. Московити звичнi до лютостей зими, й сани в них налагодженi до таких мандрiв добре: задок саней вкритий рогожею, передок i боки оббитi шкурами, шкурами вкритий i верх, всередину напхано соломи, лежить у тiй дiрцi московит, як байбак у норi, й тiльки цiдиться в невелику дiрку бiлим струмiнцем пара; ми ж ?хали в простих санях, зiгрiвалися оковитою, добрими кожухами, бiгли за саньми. Скрiзь по дорозi вiд Москви до Санктпiтербурха для царя зробленi особливi за?зди. В кожному ? дворецький, у погребах тримають припаси, вино та пиво, ми також зупинялись на тих за?здах, але, обтяженi обозом, не завжди могли досягнути ?х за денний перегiн. Оскiльки з нами добувалися до Пiтера й московити, то там, де не було такого за?зду, пристав, котрий ?хав з кiлькома солдатами попереду, силою займав хату, звичайно кращу, господарiв виганяв i знатнi московити розташовувалися там, ми ж прилаштовувалися де доведеться. Якщо в дорозi ламалися сани, солдати забирали в селян першi-лiпшi, селяни до того звичнi, покiрно вiддавали все, лиш би не чiпали ?х. Якось нiч застала нас просто посеред пущi, обоз вiдстав, i ми, боячися, аби вiн не збився з дороги або на нього не на?дали розбiйники, чекали на нього. Пуща - дика, вiтер розгойдував велетенськi сосни та ялини, й шапки снiгу падали додолу з глухим гупанням. Там, де ми зупинилися, стояла смолокурня, ми розпалили багаття, але всидiти в смолокурнi було немога; погрiвшись трохи, очамрiвши вiд диму, вибiгали. Мороз насiдав. Не дочекавшись обозу, рушили далi й десь пiд ранок добились до якогось села. Обоз прибув аж пiсля полудня, дво? саней вiдбилося, й ми так ?х i не знайшли. У Пiтербурх в'?жджали довгим прямим трактом й зупинилися на за?жджому дворi в Матроськiй слободi, що за адмiралтейством, хоч у гетьмана та в панiв полковникiв i тут, у новiй столицi, було чимало вельможних зичливих знайомцiв. Одначе в Пiтерi тi вельможi не мали тих розсадистих, широких дворiв, що в Москвi, а проживали в камiнних будинках понад Невою. На той час всiляке кам'яне будiвництво в Москвi було заборонене царем, все росiйське вельможне панство царським велiнням зводило кам'яницi понад Невою та рiчками, якi впадають в не?, часом вбивали туди все, що мали, й добре, якщо кому випадало сухiше мiсце, а кому болото, той гарував та мучився, фундаменти домiв тонули в болотi; воздвигнутi взимку, бо лiто там вельми коротке, кам'яницi, коли повз них про?жджав вiз, трусилися, неначе лихоманнi. По цю сторону рiчки, де стояли царськi палаци, яких три: два лiтнi i один зимовий, пишалися один перед одним найкращi будинки, з садами та металевими огорожами; на них з протилежно? сторони Неви дивилися широкими вiкнами такi самi кам'яницi, найкраща з них була князя Меншикова. Тi будiвлi не веселили пiтерський люд, навiть вельмож, надто дорогим коштом вони будувалися, декотрi пани вщент порозорювалися на тому будiвництвi, на тих дорогих, бiломармурових колонах та статуях перед будинками i в садах. I ще чимало iнших великих будiвель сто?ть у Пiтерi - ? мiсце, де роблять кораблi, порох, полотно, крохмаль, i ? фортецi, найбiльша з них - на протилежному березi рiчки, там церква з баштою, на якiй грають французькi куранти, i на iнших будинках такi ж дзигарi, вони б'ють години, а то й грають псалми. У мiстi кiлька мощених вулиць, i камiннi мости, але ? й дерев'янi, нещодавно на одному такому мосту провалився царський ви?зд, i цар дубасив посеред вулицi палицею генерал-полiцмейстера Девi?ра. Одначе доокiл, по слободах, та й по мiсту - хатини, халупи, хижi i навiть куренi з гiлля - в тванi та болотi, в смородi, брудi; лихоманки, гарячки, цинга та iншi напастi косять людей, як траву. Я сам бачив немало бiдолах, яких було нiкому поховати, ?х кладуть на видне мiсце й ставлять у головах свiчку, аби зiбрати милостиню на поховання. Iнодi по дорозi на кладовище тiло опускають на землю кiлька разiв, i знову запалюють свiчку, аж поки зберуть кiлька копiйок, куплять рогожу, зав'яжуть ??, неначе мiшок, мотузком, i так волочать тiло до ями. Цар видав указ, щоб у мiстi найпильнiше дотримувалися чистоти i "щоб нiякого скаредства та мертвечини не валялося". Серед тi?? "мертвечини" здибували ми не раз i сво?х землякiв, козакiв з Укра?ни, пригнаних на будiвельнi роботи. Вперше, коли я побачив на вулицi Французькiй за сотню крокiв вiд пишного, визолоченого палацу Меншикова такого козака - синього, роззутого, в штанях козацьких i чорнiй, яка колись була бiлою, сорочцi з маленькою, дрiбною вишивкою бiля комiра, молодого, чубатого, все в менi затремтiло, облилося кип'ячкою, а далi та кип'ячка враз перетворилася в лiд. Менi той козак видався знайомим, я опустився на колiна й творив молитву напiвмертвими губами. Але мене грубо, чоботом штовхнув у спину Рубан: - Встань, Iване,- сказав,- i не ганьби чин козацький, не кланяйся цим камiнням. Всi вони,- i вiн вказав на палац Меншикова,- стоять на пiдмурiвку з кiсток, i кiстки тi наших козакiв. Я й сьогоднi не знаю, для чого нас усiх було прикликано в той Пiтер. Для того, щоб ми побачили, де гниють козацькi костi, для постраху, для розваг? Мертвi козаки лежали в болотнiй землi, а живi мусили веселитися. Бучними банкетами шеленiв у тi днi, в тi мiсяцi Пiтер. Нашi старшини позбивали всi закаблуки, вганяючись з одного гульбища на iнше. Мали на те монарше велiння. I всiлякi iншi сановнi люди мусили вдавати веселощi. Декотрi то й втягувалися, без склянки горiлки й день розпочати не могли. Того, хто не випив на царському банкетi пiввiдерного штофа "приказно? горiлки", не випускали за порiг. У скупердяя канцлера Головкiна, окрiм горiлки, не подавали бiльше нiчого, у генерал-прокурора Ягужинського виставляли горiлки та вина аглицькi, французькi, румейськi, а в князя-кесаря Ромодановського гостей зустрiчав ведмiдь на заднiх лапах, котрий у переднiх тримав пугар данцигськоъ вогнисто?. На тих банкетах правив цар, ?в i пив багато й ходив по столу в посоюжених ботфортах, здебiльшого вiн одягався в мундир полковника Преображенського полку або одягав простий каптан темного кольору. Цар дивував iноземцiв i наших старшин не тiльки одягом, а й мозолями на руках, теслярською сокирою, котрою обтiсував колоди на верфi, бомбардирською хваткою на стрiльбицькому полi. На верфi цар видавав себе за простого теслю, i всi вдавали, що не знають, хто то обтiсу? колоди, проходячи мимо, вихваляли майстра, а потiм тихцем перетiсували тi колоди. I бомби царськi летiли не туди, куди треба, але поруч стрiляли iншi бомбардири, i ?хнi ядра сягали цiлi, але вони гукали, що ?хнi ядра летять мимо, а царськi - в цiль. Одначе за чаркою Петровi справдi рiвнi не було. Пив вiн i з звичайними матросами, й з князями та боярами, напившись, iшов перепочити, а гостям велiв не розходитись. Саме того року увiв у Пiтербурсi асамбле? та маскаради, якi справляли по черзi багатi вельможi. Кiлька разiв на тих асамблеях побували нашi старшини й розповiдали про них з гiрким смiхом. На асамблеях поруч з царем сидiли за столом блазнi, один з них, поручик гвардi?, втiшав усiх нечутим нiде й нiколи пекельним смiхом, iнший двiрський вельможа поглинав страхiтливу кiлькiсть холодцю, й цар сам вкидав холодець йому до рота. Пишнi перуки в пудрi, блискучi черевики, мережанi ковнiри, французькi вина - i своя власна безпросвiтна дурiсть. Цар був невтомним у танцях i невтомним на всiлякi витiвки. Одного разу поставив у шеренгу найдосупших дiдiв, i кожному дав у пару молоду жiнку, й сам став у першiй парi, i всi кавалiри мали викидати колiнця, якi викидав цар, вони хекали, падали, ?х пiдводили, вони падали знову, аж поки цар не розгнiвався та наказав кожному випити по штрафному штофу горiлки. Той штоф умiщав кiлька склянок, дехто пiсля того пригощання розлучався з життям. Самому царю служники ледве встигали подавати страви, здебiльшого м'яснi, наступного дня iмператор не мiг вiд них звiльнитися й пив пiгулки пуркгуючi. Пiд час тих пиятик, тих асамблей цар здебiльшого походжав по кiмнатi, вступав до розмов - про Бiблiю, марновiр'я, порядки в iнших кра?нах, одного разу, розбалакавшись з якимось iноземцем, довго слухав його, а тодi враз плюнув йому в обличчя, повернувся й пiшов. А то якось при?хав до Меншикова, й почав ходити помiж гостями, й голова його тiпалася, i плечi смикалися, й так вирячав очi, що всi перелякалися й не знали, що дiяти. Тодi до Петра пiдiйшов Скоропадський i мовив: - Государю, я сьогоднi дуже кепсько себе почуваю, дозволь менi по?хати та опочити. - Я теж почуваю себе кепсько,- сказав цар i вiд'?хав з гетьманом на радiсть усiм гостям. Одначе цар не неволив старшин анi до танцiв, анi до поганих забав. Спробував одного разу напо?ти сотника з Прилук, той випив три величезнi штофи й простягнув порожнiй штоф виночерпiю, аби той налив ще. Цар здивувався й запитав: - Скiльки ж ти вип'?ш? - Скiльки дадуть. Козак вiдказав так щиро, що засмiялися всi й Петро також. Нашi старшини, посидiвши на початку асамбле? за вечерею, пiдводилися й черiдкою йшли до дверей. Якось ?х спробував зупинити вiце-канцлер Шафiров, товстенький, круглий чоловiчок на коротких нiжках, що вертiвся неначе дзига й розвеселяв усiх. - Нам сьогоднi не велить веселитися закон,- мовив Полуботок.- У нас поминальний день, помина?мо козакiв, що погинули пiд Перекопом. - Вашi закони багато чого вам не велять,- мовив Петро.- Надто ?х багато. - То прадiдiвськi закони, чеснi,- вiдказав Полуботок. Мовив тихо, але з певнiстю в голосi. Полковника нiхто нiколи не бачив хмiльним, вiн не любив п'яних веремiй, коли втрачаються i глузд, i людська честь, не любив шалу, галасу, людей су?тних i гамiрних. Нiколи не сварився, не гримав - пропече поглядом пияка, й того нема?. Несподiвано цар не знайшовся, що сказати. Полуботок вийшов. - Дикi, невихованi люди,- знизав плечима Шафiров.- Що з них взяти. Меншиков засмiявся й змовницьки пiдморгнув царевi: - А от взяти в них ? що. Усi засмiялися. Так веселився сановний Пiтер, страшна кривава учта тривала. ...У квiтнi почав танути снiг, дибки ставали на Невi крижини, настраханi, прибитi бiдою люди пророкували новi, ще бiльшi лиха - повiнь небачену, яка злама? дерев'янi й камiннi шлюзи, затопить будинки i поглине це нове мiсто з його багатством та грiхами. Казали, що цар не спить ночами й виходить дивитися на воду Неви, яка каламутиться, пiниться, але поки що пiднялася лише на чверть сажня. Чекали онезько? води. Але гомонiли, що й не через те не спить Петро, що вночi вiн ?здить до страшно? Петропавловсько? фортецi. Там чинить свiй улюблений катiвський промисел. Чинить його нинi над привезеною до Пiтербурха пiсля родiв ?фросинi?ю, Олексi?вою невiнчаною жоною. Припечена синiм залiзом, вона ствердила все, чого вiд не? вимагали: бачив себе царевич у вимрiях на престолi, погрожував мачусi - царицi Катеринi, Меншикову, сподiвався на бунт проти царя, на допомогу Швецi?. Тодi знову взялися за Олексiя. Допити тривали до лiта, й дванадцятого червня було проголошено указ особам духовним та особам свiтським судити царевича, "iстинно дiло звершити... не боячись, що той суд ваш належить учинити вам на мого, яко государя вашого, сина..." Останнiй недоумок зрозумiв би, чого вимага? цар. Суд був протиправний, отже, не угодний Богу. Суддi це добре знали, але гнiв Петра був ?м страшнiшим за Божий гнiв, Вони вiддали царевича на катiвницькi муки, його катували кiлька разiв пiдряд, i царевич вже сам не тямив, що белькоче i якi iмена назива?. За кiлька днiв вiдбувся суд, який сповiстив, що "царевич Олексiй за всi сво? провини та злочини проти царя i вiтця свого, яко син i пiдданий його величностi, заслугову? смертi..." "Цей присуд ми, яко раби й пiдданi, з скрухою серця та слiз пролиттям проголошу?мо" - й пiдписалися всi. Петро спробував долучити до того грiха й укра?нських старшин, запитав, що думають в цiй справi вони, й старшини зам'ялися, декотрi поблiдли, iншi опускали погляди i тодi обiзвався Полуботок: - Не наша се справа, судити вiтця з сином... - А чия? - грiзно запитав Петро й свердлив його вирлуватими очима, здавалося, нанизу? на дво? розпечених ратищ. Але Полуботок витримав той погляд, i стояли вони один насупроти другого, Петро i Павло, грiшнi, як i всi люди, та не однаковою мiрою. - Мабуть, тiльки його.- Полуботок вказав пальцем угору. - А ти?.. Ти сам?.. - Я свого сина на смерть не вiддав би... Не змiг би по тому жити. Скажений вогонь спалахнув у очах царя. - Не хочеш жити? - Хочу. - Один раз вижив у походi Валдайському. Згадай, скiльки тобi лiт. - Вижив. Виживу i вдруге. А нi... Що ж, все в його волi. - I в мо?й,- сказав Петро i вийшов. ...Двадцять шостого червня Скоропадський з генеральними старшинами та полковниками були покликанi до князя Меншикова. Там зiбралися лише особи чоловiчо? статi, високi сановники: Меншиков, Долгорукий, Головкiн, Апраксiн, Стрешн?в, Толстой, Шафiров, Бутурлiн, ще кiлька чоловiк, i при?хав цар, при?хав по катiвницькiй роботi з гарячого мiсця, просто од ще теплого тiла сина, й потирав руки, неначе з холоду, й обпалював усiх кривавим жаром сво?х витрiшкуватих очей, i наказав веселитися: було багато випито горiлки та з'?дено страв, особливо м'яса - м'ясо смажене, варене, печене, й цiла фортеця, виготовлена з м'яса та овочiв, цар сам з'?в одну башту, пiдливу розносили чотири служники, схожi статурою на гвардiйцiв, руки та губи цар витирав дорогими кролевецькими рушниками, з тих, що ?х привезли йому в дарунок, либонь, в такий спосiб вiн i вшановував той дарунок, утирався й жбурляв за спину. Було проголошено чимало велеречивих тостiв на честь царя та його сiмейства, i цар походжав по свiтлицi й знову потирав руки, немов з холоду, й жартував, i змушував усiх пити та ?сти. А потiм враз зупинився бiля гетьмана й прорiк: - Iване Iллiчу, чував, що в тебе дочка красуня? Це правда? Скоропадський скромно й стривожено подивився на царя. - Що ж хова?ш вiд нас такий скарб? Хiба в нас нема? покупця достойного? ? покупець. Та ще який... Ось Петро Толстой... Та не лякайся, не вiн, а син його, також Петро. Зело достойний отрок. Буде в тебе полковником. Я всiх сво?х молодцiв переженю на малоросках. Ну то що, по руках, зда?ться, у вас так кажуть?.. - Це коли продають коня або корову,- обiзвався Полуботок. Цар черконув по ньому кривавим поглядом. - Налийте всiм угорського. Iване Iллiчу, здоров'я тво?? дочки та молодого Толстого! - Вона... заручена,- вичавив крiзь посинiлi вуста Скоропадський, не бажаючи родичатися iз вбивцею. - Заручена? Що таке заручена? Спала з ним?..- I зареготiвся, аж полум'я на свiчках затiпалося на всi боки.- А якщо й спала... Мало з ким я спав? То мусив на всiх женитися. - У нас такий звичай... - Тепер нашi звича? - вашi. Бокали вже налитi... Вину не пропадати. I мо?му слову також. За здоров'я молодих... Нiжинського полковника Петра Петровича Толстого i... - Уляни... Юлiани,- пiдказав Лизогуб. - Юлiани Скоропадсько?. До дна! Скоропадський таки випив келих i, чи то вiд випитого вина, чи вiд несподiвано? новини, сидiв блiдий, наче вибiлене полотно, й на лiвiй скронi в нього дрiбно тiпалася маленька червоненька жилочка. Порiднився, як гiрко жартував Савич, з самим царем. У царя ж почала тiпатися голова. У передиху мiж тостами, вийшовши до сiней за малою нуждою, гетьман довiдався про те, що се? ночi упоко?вся царевич Олексiй. I оце вони п'ють заупокiйне. У рескрипт закордонним мiнiстрам Петро вписав, що "Бог полишив сина мого Олексiя живота вiд жорстоко? хвороби, яка напочатку була схожа на апоплексичний удар". Який не на?вний був гетьман, але одразу втямив, що цар заплатив його дочкою Петру Андрiйовичу Толстому за те, що той приволiк на смертне ложе царевого сина Олексiя. Гетьман запечалився вельми й до самого вiд'?зду не виходив зi сво?? свiтлицi. Мабуть, з усiх укра?нцiв, якi жили в Пiтерi, я один не знав про тi страшнi заручини, нiхто менi про те не сказав, оберiгаючи мене вiд якогось необачного вчинку. Я ж довго та болiсно думав, як то батько мiг умертвити сво? дитя, свою плоть, я не осмiлився осудити царя за його нелюдський вчинок, а тiльки молився, аби Бог простив йому це, цар - Божий помазаник, отже, вiтець небесний бачить всю його путь, веде його по нiй, може, й це начертав йому? Божi шляхи невiдомi, вiн i сам послав себе на Голгофу, на муки в спокуту за рiд людський. Про те, що царевич помер насильницькою смертю, нишком гомонiла вся столиця. Однi казали, що цар та його поплiчники задушили царевича подушками, iншi - отру?ли, ще iншi - цар власноручно забив його батогом. Сi? - та?мниця, хоч i не така вже важлива. Достеменно було вiдомо, й то тiльки вищим урядовцям, що тi?? ночi в гарнiзонi зiбралися цар, Меншиков, Долгорукий - либонь, всi росiяни, хто потiм був на банкетi, й завдали ще одне катування царевичу, а та?мницю, хто з ним лишився останнiм, пiсля чого царевича знайшли вже мертвим, нiхто не осмiлився виповiсти. Солдати сторожi бачили: вночi вiд Петропавловсько? фортецi останнiм вiдплив ботик, у якому сидiли генерал Бутурлiн, начальник та?мно? канцелярi? Ушаков, Петро Андрiйович Толстой та капiтан Рум'янцев... Царя Петра вела нелюдська, страхiтлива злоба, як того звiра, що допада?ться до кошари, п'янi? од запаху кровi. Не мiг стерпiти, що його рiдний син хоче жити iнакше, нiж вiн, намагався застрахати, залякати всiх. То були хвороба розуму та душi. Смiливець i нiкчемний боягуз водночас. Боявся темрви, боявся смертi й обкладався на нiч, неначе мiшками зi збiжжям, гренадерами-велетнями. А коли з його наказу рубали голову його ж коханцi Аннi Понс, прошепотiв на вухо: "Не бiйся, кат тiльки замахнеться". По тому, як покотилася голова, пiдняв ?? й показував усiм, хто був при тому, де в людини нерви, де жили... З голови струменiла кров, цi?? кровi вiн не боявся, як i грiха за те, що пролив ??. По тому в Пiтербурху вчинилися кари страшеннi, небаченi вiд часiв стрiлецького бунту. Вся Тро?цька площа, де в свята, вийшовши з обiднi, цар любив прогулюватися, заходив у шинки випити горiлки з шкiперами та корабельними майстрами, була заставлена моторошними жердинами з колесами, помостами, втикана палями, там катували, рубали голови кати в червоних сорочках, а в короткi хвилини перепочинку пили квас просто зi жбанiв i за?дали його збитнями, що ?х носили в кошиках по площi збитнярi. Тут же походжав цар, очi його були виряченi, вуса ворушилися, наче в кота, голова смикалася. На кiллях, повстромлюваних у бiйницi Петропавловсько? фортецi, гойдалися повiшенi, вiтер то закручував, то розкручував ?хнi тiла, й оддалiк вони здавалися живими. На Тро?цькiй площi катували простий люд, знатнiших, вельмож, вiшали пiд стiнами Юстиць-колегi?. Петро, жадiбно витягнувши шию, спостерiгав з розчиненого вiкна Юстиць-колегi? за муками сво?х недавнiх помiчникiв, його обличчя спокiйне, тiльки очi бiгали туди-сюди, не могли зупинитися на чомусь одному. За його спиною стояв служник з тацею, на тацi стояли два штофи - з анисовою горiлкою та квасом, лежали моченi лимони, смаженi качки, шинка та голландський сир. I ще кiлька служникiв снувало помiж тими, хто разом з царем спостерiгав iз вiкон за муками страждальцiв, сановнi люди ?ли й пили, мусили ?сти та пити. I не пив полковник Полуботок, один ?диний раз прийшов вiн поглянути на криваве видовисько, стояв мовчки, понуривши голову, дивився печально. Цар звернув на нього увагу, взяв келих, пiдняв, заохочуючи полковника випити. Полуботок келиха не взяв, сказав неголосно, але так, щоб почув цар: - Вони ще живi. У нас поминають тiльки мертвих.- I додав по хвилi: - Скараних за законом. На нього злякано повiв оком Бутурлiн, вiдступив за спини, а Петро крутнув очима - нiмецькими олив'яними гудзиками - й мовив з притиском: - Закон - це я. - Закон - це Бог i праведне сповнення його повелiнь на землi,- вiдказав полковник. У цю мить поволокли на шибеницю попа, якого було засуджено до страти за те, що прогавив тезоiменини царя, не вiдправив молебня. Пiп щось вигукував, Петро прикипiв до вiкна очима. Ми всi в той день боялися за полковника. Я переживав чи не найдужче. Весь цей час спостерiгав за ним, вiн прикував до себе всю мою увагу. Бачив на сво?му вiку немало спокiйних, стриманих людей, але це були iнший спокiй та iнша стриманiсть, ним володiла якась думка, бiльша за звичайнi думки, хоч я й не вiдав яка. Вiн був безстрашний, хоч майже нiколи не виказував сво?? хоробростi, та й хоробрiсть його була якоюсь надто буденною. Менi жодного разу не вдалося побачити, щоб вiн спантеличився, i в той же час в його обличчi iнодi проступало щось аж неземне, роковане, можливо, вiн уже знав про власну рокованiсть, був людиною долi, адже йшов проти сили темно?, чорно? й хотiв упевнитись до кiнця, яка вона немилосердна, темна та безвихiдна для нас усiх. Вiн жив просто, щоденними турботами, господарством, але, очевидно, й тi турботи, й господарство, ма?тностi були для чогось бiльшого, можливо, вiн i сам ще не знав достеменно для чого. Мета була далека, але ясна. Здебiльшого люди, якi впали в неласку (а вiн упав за Мазепи в глибоке урвище), скоряються долi й живуть надолинi, принаймнi якщо й сягають чогось, то дуже малого, вiн же зiйшов по кручi таки за Мазепи, не вклоняючись йому, не принижуючись. Вiн i зараз не принижувався, не ходив згинцi, того вечора сказав: - Я прожив життя, де пiдступи, зради, страх. Я не бачив повно? свободи, але й повно? несвободи також. Дуже часто багатьом сущим, кожному зокрема, свободу нiбито й лишають, i забирають ?? у всiх авулом. I той, кому залишено свободу, дума?, що вiн свобiдний. Смертнi ми всi... Й ця смертнiсть вiдбира? мужнiсть, не лиша? в людинi анi крихти совiстi. Молiмося, браття, хоч молитва це ще не все... I вийшов з кiмнати. А я сидiв i не знав, за що менi молитися. За власний добробут, за власну долю? Так вона у волi Всевишнього. Та чи й варто молитися за не?? Щось у менi важко борсалося, випручувалося, пiдказувало, за вiщо маю молитися, але я ще не здогадувався до кiнця. До того ж не хотiв i боявся молитися до чужих iкон. ?х тут було дуже багато, всi лики незнайомi, намагався побачити за ними одного Бога й не бачив його. Кожен маляр творить сво?х ангелiв, сво?х богiв, а Вiн же один i правда Його одна. То лише зло завжди iнше, й нiчого, окрiм зла, в свiтi, мабуть, нема?, воно править свiтом, i що б людина не зробила, все перетворю?ться на зло. Нинi ж впевнився в цьому остаточно. Розкiшнi палаци, швидкi кораблi - все це - зло. Безгрiшний Христос, люди знають про це, але не намагаються наслiдувати йому. Надто тi, хто владою сво?ю найближчi до нього, вони грiшать без страху й совiстi, грiшать люто та страшно. Думав, думав, i голова менi болiла, дивився й думав. Боже, в яку дику кра?ну я потрапив! Церкви, палаци, перуки, кунсткамера, книжки iноземнi... Й голод, злиднi, безправ'я, смерть. Як цi люди житимуть далi, чим можуть порятувати себе? Адже ?хнi поводирi суспiль у грiхах, як у пранцях, й це наука для всiх. Горе нам, грiшним, горе, бо ми також ходимо пiд цим скiпетром i цим беззаконням. Усi тi кра?ни в ?вропi, з яких за велiнням царя везли книжки, всiлякi iнструменти, посувалися до владарювання праведного, законночинного, Росiя ж дедалi бiльше занурювалась в трясовину безправ'я, деспотi?, рабства i вже - на вiки вiчнi. У Пiтерi було багато див, було на що подивитися - перегони кораблiв на Невi, за два днi по смертi Олексiя, спускали на воду корабель "Лiсний", i цар сам вибивав молотом клинка з-пiд головно? пiдпори, й муштри солдатiв на полi за Фонтанкою, i гульбища та весiлля блазнiв, на яких вельможi ?хали верхи на коровах та ослах, i немало люду передавили, й возили клiтки з заморськими звiрами, але я нiкуди не ходив, окрiм крамниць. Перебрiв ?х усi, й не знав, що купити в подарунок Улясi. I врештi у нiмецькiй крамницi купив за карбованець десять копiйок барометрум. Загорнув його в хусточку й сховав до сво?х саквiв, вряди-годи видобував та давився на синю та червону стрiлки й мрiяв про те, як привезу та подарую Улясi барометрум, i як вона зрадi?, i як здиву?ться, i ми дивитимемось на нього вдвох, i показуватиму та розповiдатиму, що означають гачки, цифри та стрiлки. Я сповнив ?? прохання - такого подарунка окрiм мене, не привезе нiхто. Ще я ходив до рiчечки, яка хлюпотiла у верболозах та вiльхах, впадала в бiльшу рiчку, а вже та в Неву. Брав скрипку, сiдав на пеньочку й тихо водив смичком по струнах. Плакала скрипка, гойдався у водi вербовий кущ, i текла звiдкiлясь iз диких пущ, з дикого пралiсу, неначе з вiчностi, незнайома менi рiчечка, i я мiж цими двома вiчностями був як листочок на поверхнi рiчки, плинув до сво?? останньо? пристанi, й плакала в менi душа, i я не знав, чого вона плаче, адже попереду - велика радiсть, i не знав, нащо живу на свiтi, й чого хочу, й чого маю хотiти. Мо? маленьке життя ще дужче змалiло перед рiкою кровi, кровi нехай i чужо?, але ж християнсько?, менi до слiз було шкода цих невинних людей, шкода царевича, трохи старшого за мене вiком, такого боголюбного, богобоязливого, як i я сам. Чому то, думав, добрi та лагiднi люди не можуть володiти свiтом, адже вони однi несуть людям свiтло правда, добра, iстини, натомiсть це добро завжди побите злом, iстина - брехнею, i Бог не кара? за це? Менi здавалося, що не знайду в цьому свiтi сво?? маленько? iстини, й обезнадiявся ?? шукати. Мене почали гризти сумнiви: кажуть, що мiсце людини визначене Богом, тодi чому Бог допуска? на царство iрода? А може, тiльки я так думаю? Може, чогось не розумiю? ...Одного разу, по тому, як довелося перебiгти через страшну площу i знову побачити нахромлених на колеса людей, менi раптом нiби вiдкрилось щось, i я сказав самому собi: "Боже, Боже, в цiй кра?нi нiколи не буде добра, нiколи не буде волi, тут живуть тiльки тi, що хочуть вiшати або можуть бути повiшенi, я не бачу iнших, якi могли б просто жити, поважаючи брата свого, сусiда, й навiть ворога. Тут гiрше, анiж у Римi або в Сарданапала; аби цей люд змiг щось i когось поважати, потрiбно триста лiт волi, а ?? нема? й дня, й не буде нiколи". I помолився спрагло та тяжко: "Не дай нам, Боже, жити в цьому царствi..." I бачив я, що так само молиться вся наша челядь i старшина також, всi застрашенi, отупiлi й оглупленi, ще й мовби онiмiлi. А може, застрашенi не всi? ?диною втiхою, ?диною радiстю для мене, й радiстю великою, яку не могли потопити лиха, котрi бачив, була моя любов, були мо? згадки та думки про Улясю. Я вимрiяв кожну хвилину, кожну мить, кожен крок нашо? зустрiчi - як вбiжу на знайоме подвiр'я i як вийде вона менi назустрiч. Скiльки всiляких солодких видив я натворив, скiльки радiсних годин пережив у тих сво?х мрiях. Але поки що тутешн? життя мiцно тримало мене в сво?х пазурах. Одного разу Рубан, котрий з початку лiта жив у хатi, яку переобладнав з старо? лазеньки над рiчечкою (похмурий i жовчний, вiн не любив товариства), принiс звiдкiлясь книгу, написану по-латинi, й поринув у не?. Але оскiльки латину знав погано, i його справа посувалася воловою ходою, то запросив до читання мене, перед тим пригрозивши всiлякими карами, якщо комусь пробалакаюсь про книгу, й навiть змусив поклястися перед iконою. Я трохи перепудився, але цiкавiсть моя вiд того розпалилася. То була так звана книга Корба, записки секретаря цiсарського посла Iгнатiя Христофора Гварентiя, який 1698 року ?здив до царя Петра, й за два роки по тому Корб, секретар посла, повiдав свiту латиною про побачене та почуте в Московi?. Корб оповiдав, як ?хали, де зупинялися, що ?ли, що за порядки в Московськiй державi, а також списав стрiлецький бунт, царський родовiд, царськi палаци, вiйсько, коштовностi, церковнi порядки, столицю й багато-багато iншого. Той Iоанн Корб писав, що бачив на власнi очi, i мудрував про побачене з власного розуму, не боявся, що на нього впаде царський гнiв - його вже не сягнути. Книга тая була в Московi? суворо заборонена, але траплялися зухвальцi, якi привозили ?? з-за кордону й навiть продавали нишком за чималi грошi. Незабаром до нас долучився Борзакiвський, ми читали Корба втрьох, я читав, вони слухали, деякi мiсця примушували прочитувати ще раз. По читаннi Рубан ховав книгу пiд помiст, а я по тому довго не мiг заснути, лежав i передумував прочитане. Ми читали книгу пота?мно, з великою осторогою на той час бiля нас крутилося багато всiляких людей, надто внадився якийсь юродивий, круглоголовий, товстогубий, тiлистий, вiн гасив у церквi свiчi, говорив загадково - вигукував; безстрашно лаяв царя та його посiпак, називав Петра антихристом, а його дiяння кривавими, роздавав усiм по шматочку залiза, ми залiзо брали, але розмови з ним не пiдтримували, в нас виникла пiдозра, що це не юродивий; отож, коли вiн з'являвся, говорили тiльки про погоду та про те, коли повернемося додому. Остерiгалися ми навiть декого з сво?х. Ми розпочали читати книгу з оповiдi про стрiлецький бунт та про кривавицю по тому, бо хоч нинi бунту не було, але кривавилося так само, й катiвськi знаряддя були такi самi. "Бажаючи показати, що стiни мiста, за якi стрiльцi хотiли проникнути, священнi i недосяжнi, государ звелiв всунути колоди в ближнi до ворiт бiйницi й на кожнiй колодi повiсити по два бунтiвники. Таким способом було скарано в цей день понад 200 чоловiк",- читали ми, а коли по тому виходили за ворота, бачили на стiнах Петропавловки схожi на грушi тiла, котрi висiли на палях. "Ця кара, 27 жовтня 1698 року,- писав Корб,- рiзко вiдрiзня?ться вiд попереднiх; вона звершена досить вiдмiнним способом i майже невiрогiдним: 330 чоловiк за раз, виведенi пiд рокований удар сокири, облили всю долину хоч i росiйською, але злочинною кров'ю, ця велетенська страта могла бути виконана лише через те, що всi бояри, сенатори царства, думнi й дяки, котрi були членами ради, що зiбралася з приводу стрiлецького бунту, за царським велiнням були прикликанi в Преображенське, де й мусили взятися за роботу катiв. Кожен з них, завдаючи удару, схиблював, через те, що рука тремтiла при виконаннi незвично? працi, iз всiх бояр, вельми невдатних мiстрiв, один боярин вiдзначився особливо невдалим ударом: не вцiливши в шию засудженого, потяв його по спинi; стрiлець, перерубаний таким чином надво?, терпiв би невимовнi муки, якби Олексашка, вправно орудуючи сокирою, не вiдрубав страждальцю голову". Далi оповiдалося про страту священикiв, яких катували блазнi, бо всiм iншим християнам це було б грiшне, а також про страту трьох рiдних братiв, про те, як оплакували живих стрiльцiв ?хнi жони, матерi, сестри, дiти - стрiльцi сидiли на возах, i, за покивом нiмця, вiз зривався з мiсця й мчав на площу, й стражденнi жiнки та дiти бiгли слiдом, волали про помилування ?хнього годувальника. Оповiдав Корб й про царя: "День жахливий, оскiльки сьогоднi скарано двiстi чоловiк. Цей день, без сумнiву, повинен бути вiдмiчений чорною фарбою. Всiм повiдрубували голови сокирою. На широкiй площi, яка приляга? до Кремля, стояли плахи, на якi засудженi мусили класти голови. Я вимiряв кроками плахи й вiдмiтаю, що вони вдвiчi бiльшi в ширину, нiж у довжину". "Сто п'ятдесят бунтiвникiв приведенi до Яузи. Кажуть, що цар вiдрубав мечем голови вiсiмдесятьом чотирьом бунтiвникам, при тому боярин Плеще?в пiднiмав ?х за волосся, щоб удар був точнiший. Три мечi були приготованi для такого вжитку. Один з них, коли цар замахнувся ним, розлетiвся на друзки..." По тому посол Гварiента з Корбом були запрошенi вiд царя в замiський дiм князя Ромодановського помилуватися потiшними вогнями. "Особа, котра грала ролю патрiарха, святкувала посвячення палацу, збудованого царем". Корб не вельми дивувався з усього того, що побачив, i наводив слова Iоанна Барклая, котрий писав про московитiв так: "Цей нарiд, створений для рабства, ненавидить навiть тiнь вольностi. Нарiд цей покiрний, коли перебува? пiд гнiтом, i сво? власне рабське становище йому зовсiм не зда?ться поганим, навпаки, охоче зiзна?ться в тому, що всi вони государевi холопи. Цар ма? повну владу над ?хнiми ма?тками i життям. Навiть турки не виказують з такою гидотною покiрнiстю свого приниження перед скiпетром сво?х оттоманiв. Росiяни по собi судять i про iншi народи... Вельможi, хоча вони самi раби, з нестерпною гордiстю поводяться з нижчими й простолюдинами, яких, звичайно, вiд зневаги до них, називають чорним народом." Всi вони "...неосвiченi, слабкi й тупi розумом, часом, пороззявлявши роти й повитрiщавши очi, з таким подивом дивляться на iноземця, що й себе не пам'ятають вiд здивування". "Вправи у вiльних науках, як зайве утруднення для молодi, вiдкидають, фiлософiю забороняють, астрономи збезчещенi яко чародi?..." I ще Корб писав: "Навiть люди бiльш, якi наймаються за певну плату, не можуть за власним бажанням вiдiйти вiд сво?х панiв... Та що там казати, московити не можуть терпiти волi й, зда?ться, вони навiть самi ладнi опиратися сво?му власному щастю, оскiльки цей народ не створений для щастя..." Не знаю, що думали Борзакiвський та Рубець, а я думав про те, що все-таки добре, що в нас iншi порядки, iншi закони. Одначе й ту мою радiсть перепиляв сво?м скрипучим голосом Рубець: - Усе це й нас чека?. Нiкуди ми вiд нього не дiнемося. Вiд законiв московських та порядкiв ?хнiх. I вiд царя також. Вiн мовби наврочив. Бо на кiнець нашого московського гостювання сталася притичина, яка викликала в нас i насмiх, i подив, i страх. Ми збиралися в дорогу, й цар власною персоною при?хав провести гетьмана. Був у шитому золотом каптанi, усмiхнений i урочистий, поплiскував гетьмаца по спинi велетенською засмаглою рукою, пив i ?в за чотирьох, смiявся, аж порохня сипалася зi стелi, й раптом уловив з розмови за столом, що в когось iз козакiв болить зуб. Петро рвучко пiдвiвся й зажадав, аби йому показали того козака. Вмить приволокли Рубця, посадовили на лаву, цар видобув з шкiряно? готувальнi велетенськi клiщi, наказав Рубцевi розкрити рота й вхопив корiнного зуба, рвонув, клiщi клацнули, в ротi у Рубця хряснуло, й зуб упав на пiдлогу. Рубець застогнав, цар моргнув сво?му денщиковi, й той прибiг з кухлем горiлки. Рубець випив, похлинаючись. Червона, з кров'ю горiлка текла йому по пiдборiддi, капала на жупан. Вдоволений цар сiв за стiл i кутуляв ковбасу з капустою. По тому, як у Рубця стухла щока (нiхто не знав, здоровий чи хворий зуб вивихнув цар), козаки кепкували з нього, казали, що вiн вiдбувся дуже легко, за два днi цар лiкував якусь бабу, випускав ?й з печiнки довгим шилом воду, й пiсля того баба сконала, ще й лежала два днi непохована, бо цар-лiкар зажадав власноручно вчинити розтин тiла, та не мав часу. Петро вiд'?здив до Ревеля, ми ж верталися додому. По дорозi довiдалися, що по царевому указу через його посланця Писар?ва на свято сходження Святого Духа взято з Ки?ва митрополита Ки?вського Iоасафа Кроковського, а з ним купно й архiмандрита Печорського Iоаникiя Санютовича, ми з ними розминулися в дорозi, митрополит був хворий i помер у Тверi, де його й поховав тверський архi?рей. Здавалося, ми привезли з московського гостива цiлу купу лих: довгий час стояла страшенна засуха, й згорiв у Ки?вi Печорський монастир з усiма скарбами, окрiм печер, а за три днi - Подiл, окрiм Академi?, аж до побережних дворiв. I вигорiло в Чернiговi все старе мiсто, стояла тiльки катедра архi?пископа чернiгiвського, яку ледве загасили, та ще кiлька кам'яниць. Вiд Чернiгова лишилося чорне згарище. Печальне й сумне, й навiть вороння над нами не крякало, лиш де-не-де ворушилися на попелищах згорбленi постатi, зачувши стукiт кiнських копит, розпростувалися, й обличчя тих людей здавалися також спаленими. Нема? в свiтi нiчого страшнiшого, як пожежа, людськi серця по нiй стають, неначе головешки, а попелища людських душ нiмують чорнотою. А ще ж був оскуд на хлiб i на овочi, й зима накочувалася на мiсто, як бiлий саван. Дiм i обiйстя Полуботка над Стрижнем зацiлiли. Одначе для мене всi цi страхiтливi лиха вже не мали жодного значення, я не бачив ?х, не думав про них, вони втонули в мо?му власному горi, яке вразило мене, наче куля пташину, котра летить до свого гнiзда, про що виспiвано в пiснi. У Севську Рубець оповiв менi про те, що сталося двадцять шостого червня в домi Меншикова - про велiння царя звiнчати Петра Толстого з Уляною. Прямий i нелукавий Рубець вважав, що пора менi знати про те, й порадив не ?хати до Глухова. - Не печаль свого серця, не рви його... царського велiння не переiнакшиш,сказав.- Ти козак... Козак з горя не плаче. Та й... Може, горе не велике... Бо чи й оддав би гетьман за тебе панночку... Ще знайдеш дiвчину до любовi. Або я тобi знайду. Таку кралю... Але я рже його не слухав. Конi ще були нерозсiдланi, стояли на постоялому дворi, бiля конов'язi, я вiдв'язав свого, упав у сiдло й полетiв на Глухiв. Я ледве тямив, що роблю, просто не мiг стояти на мiсцi й слухати Рубця, я не знав, куди подiти себе, менi зчорнiв у очах свiт, розпач розпирав груди, там палав вогонь, i я гасив його тугим степовим вiтром, хапаючи його розтуленим ротом. Я загнав коня, найняв у придорожнiй корчмi ?врея з кiньми, й на них при?хав у Глухiв. Я не знав, що робитиму, що скажу Улясi, але до не? мене не допустила гетьманша. Вона давно знала через гетьманових кур'?рiв про царську волю, пишалася тим, величалася й не допускала навiть мислi, що щось може стати на завадi. Дво? козакiв припровадили мене до свiтлицi гетьманшi, самi вийшли за дверi й стояли там, готовi по першому ж поклику вскочити до свiтлицi й схопити мене, а може, й посiкти шаблями, я чув потупування ?хнiх чобiт за дверима, сама ж Анастасiя Маркiвна стояла обiч столу в довгiм темнiм стро?, в чорнiй хустцi, схожа на черницю, сувора, строга, владна. - Ти або несповна розуму, або божевiльний. Ти розумi?ш, що таке царська воля! Не накликай на себе лиха,- одкарбувала темними вустами.- Забудь i викинь з голови. I не було нiчого. Нiчогiсiнького! Бо й не було. Я похитнувся, сперся на кахляну пiч. - Я... тiльки побачусь з Уляною. - Для чого? Вона вже примирилася, каже, що, може, це й на краще. I тебе бачити не бажа?. - Неправда! - несамовито вигукнув я i враз зiмлiв душею, вона полетiла кудись униз, у чорну прiрву. Я не все розумiв, був неначе в туманi, одна думка ярiла в головi - це - кiнець. В мене бiльше нема? нiчого. Мене доконали слова Анастасi? Маркiвни, в яких була своя. страшна правда: - Втям, Юлiана не просто дiвка... ?? батько - гетьман. Вiн в одвiтi за всю Укра?ну. Зичить ?й добра... Юлiана розумi? це. А ти - не хочеш зрозумiти. - Не хочу... Не можу,- прошелестiв спеченими вустами.- Я хочу ?? побачити. Я ?й скажу... Очi гетьманшi налилися жовтим вогнем: - Запам'ятай: на цьому подвiр'? ти був востанн?. Якщо ступиш ще хоч раз... будеш розiрваний псами. Я вже вiддала таке велiння вартовим козакам. Зрозумiв, що домагатися побачення з Улясею марно. Не знаю, звiдкiля в мене взялися сили вислухати те все, либонь, то був спокiй за межею серця. Я навiть здобувся на таке: - Гаразд, пiду, якщо сповните мо? прохання: передайте ?й дарунок.- I поклав на стiл загорнутий у хусточку барометрум. Анастасiя Маркiвна розгорнула хусточку, у великому подивi, навiть замiшаннi розглядала барометрум. - Що це таке? - запитала. - Ця рiч вiщу? погоду. Гетьманша подивилася на мене, як на причмеленого. - Добре, передам. - Поклянiться! Вона невдоволено нахмурила чорнi, густi брови (нестеменно такi, як в Улясi. Боже мiй, за вiщо така кара - у мо?? Улясi брови та очi цi?? змi?) й перехрестилася до iкони. Я вийшов за дверi не попрощавшись i пiшов до ворiт. Дво? козакiв гупотiли чобiтьми за мо?ю спиною. Неначе сновида, волiкся вулицею, не помiчаючи, куди йду. Ноги самi принесли мене додому. Там не було нiкого - лiто, всi в полi, посеред хати на розiсланому лiжнику бавилися двi мо? сестрички та малий братик, нянька-челядниця сидiла на лавi. Дiти не помiтили мене. Я вийшов у двiр. Батько мав невеликий дiм у мiстi, там ладнав справи гетьмансько? служби, але обiйстя, де ми всi жили,- за мiською брамою, аж у кiнцi Веригiна. За обiйстям -- широкi луки, за ними - лiс. У луках зеленiли отави, у яких жеврiли червоне та червоно-синьо квiти дозрiлого лiта, лiс на овидi вставав кучерявою хмаркою. Але i луки, й лiс, i небо були для мене сiрi, затканi брудною рядниною, i, як менi здавалося, назавжди. Неначе сновида, волiкся по саду, до городу, крiзь дзвiн у вухах до мене долiтало кування зозулi. Потому десь заплакала iволга, я оглянувся, iволги не побачив, зовсiм поруч, за тином рясно червонiли вишнi. Стежкою вiд озерця з рушниками на коромислi пройшла дiвчина у вiнку з волошок, коромисло погойдувалось в лад ?? ходi, i я аж зiгнувся з болю, ясно та чiтко згадавши все, що сталося допiру. Iде Роман додомоньку, Спустив на дiл головоньку,- виспiвувала дiвчина. Вона пройшла попiд самим мо?м серцем, пройшла Улясею, мо?ю i вже чужою навiки, i я подумав, що для мене в цьому життi скiнчилося все й жити далi нiчого. Нi, я не збирався заподiювати собi смерть, найперше тому, що те - супроти Бога, просто мене бiльше не цiкавило життя, я чув у собi якусь дивну, сумну-пресумну мелодiю i вже крiзь не?, глухо, згуки життя. Сльози застилали менi зiр, в грудях стояла печаль, там звершувався похорон, не по мо?му коханню, я знав, що воно в менi незгасне, вiчне донесу його до могили, як найвищий Божий дарунок i дарунок свiту сього, похорон i печаль по тому, що в свiтi мало б збуватися, але нiколи не збува?ться, й через те марнi всi нашi клопоти. Ступав нога за ногою, брiв через мо? дитинство, яке вривалося в мо? горе, як весняна вода у висохле озеро. Тут промайнули мо? дитячi роки, тiльки тут жив життям безхмарним i безмрiйним, i, може, те життя i ? найкраще. Я цвiв разом з пiвниками, лiтав з джмелями, стрибав жабеням через рiвчак i падав увечерi втомлений на милi неньчинi руки. Вона купала мене в шаплику у пахучiй, з любистком, водi й несла, вкутавши у великий рушник, до лiжка. Он з тi?? яблунi, тодi ще яблуньки, обiрвав геть усi першi яблучка-зеленцi, й вiтець посмикав мене за вухо, це була перша справедлива сувора наука, а мама дала медяника, щоб не плакав. У оту саджалку стрибало "чортеня". Я справдi думав, що то чортеня, бо воно було геть чорне, ще й наставляло рiжки, я з криком бiг до хати, розбудив батька, котрий вiдпочивав по обiдi, й ми пiшли до саджалки вдвох. Ховався за батька, а батько враз почав реготiтися, потому реготiлися ми обо? - "чортеня" виявилося циганчуком, цигани стояли табором за Веригiном, воно купалося й вимазалося в глей. Дорогою з лукiв iшли люди з косами та граблями, я вiдступив за хлiв, щоб вони не помiтили мене. Менi здавалося, всi вони знають про мо? горе, наругу надi мною й смiятимуться з мене. Я зовсiм не знав людей, надто отих, що за плугом, З серпом та косою, бо й челядникiв бачив рiдко, не часто при?здив на вакацi?, я аж мовби трохи бридився ними, бо ж жили коноплями, волами, гно?вками i не знали, хто такi Ксенофонт та Спiноза... Вже потiм дознаю, що убогiший за багатьох iз них, бо крiпка вiрою й праведна життям людина ближча до Бога, нiж усi тi, хто протолочив уподовж i впоперек Його вчення, а сам погруз у грiхах. Простi убогi люди навiть не мають часу помiркувати над тим, що таке совiсть, добро, вони не намагаються вивертами розуму свого обiйти iстину, вони самi живуть правдою та iстиною. У оцих хащах якось був заплутався шулiка - погнався за пташкою й застряв у колючому вiттi, борсався й не мiг виборсатися, а в менi боролося дво? почуттiв - жаль до шулiки й водночас жорстокiсть - вiн убива? пташок, хапа? курчат. ...Нинi шулiка гнався за мною. Вiн женеться за мною давно i зараз ударив зi всi?? сили. ...Я переступив через перелаз i зупинився. Передi мною, схрестивши руки на великих, наче паляницi, грудях, стояла мачуха. Обличчя в не? теж велике, важке, погляд напружений... - Чого прийшов? Я привiтався й вiдповiв: - А куди ж менi йти? Це моя домiвка. - Це не твоя домiвка. Батько вiддав тебе на службу, й там ма?ш заробляти собi добра. Вона промовляла голосно, сердито, а ?? очi бiгали, як двi мишi в пастцi, i голос деренчав, тодi я не збагнув, вiд чого, здогадався пiзнiше: то був страх, прикритий грубiстю та нахабством. На мачусi, незважаючи на спеку, був грезетовий, пiдбитий дуклею кунтуш, кунтуш мо?? матерi, я бачив це, менi було соромно i кривдне. - Нема? тут нiчого твого. Не вiдписав тобi батько... На мене тестамент його... - Не встиг переписати. - Не захотiв. За те, що ти призвiв його до смертi. Ти його не доглянув. Цi слова вдарили мене навiдлiг. Я похитнувся i аж заплющив очi. Я ще дуже мало знав про свiт, про життя, його задери й чорнi прiрви, я багато знав про життя царiв, святих мученикiв, стовпiв церкви, знав молитви, умiв складати вiршi - тобто знав i умiв те, чого мене вчили i що було непотрiбне. Знав дрiбнi бурсацькi шахрайства, образи та помсти, але не знав великих шахрайств, великого обману, на яких трима?ться свiт, за якi продають душу, не вважаючи, що продали ??. Якимись пота?мними закра?нами власно? душi вiдчув ницiсть цi?? жiнки й свою вищiсть, я був чесний, вона безчесна (повною мiрою чи частково, це не важило), я возвеличувався над нею, i це в свою чергу зiграло фатальну роль у мо?му подальшому життi. Хоч була в цьому вивищеннi й iстиннiсть: я не втратив совiстi i сподiвався не втратити ?? нiколи, прожити Божими заповiдями,- вони в iстинному життi на першому мiсцi. Але образа була така велика, вштрикнута в iншу криваву рану, що я аж захитався. В мо?й головi кривавився вогонь, i думка, яка викiльчувалась, була одна: мерщiй, мерщiй звiдси, з цього двору, з цього проклятого мiста, на край свiту чи хоч у саме пекло, аби не бачити цих людей, не чути ?хнiх слiв. Потiм я не раз шкодував на ту хвилю, бо коли б перемiг себе, перетерпiв прокльони та кпини й зажадав сво?? частки вiтцiвщини, мачуха сама б поступилася. Принаймнi вiддала б дещицю. А може, й не вiддала б. У не? тро? дiтей, вона виривала спадок для них, для них занапащала душу, сподiваючись, що Бог простить той грiх. Але ж ще був суд. Я мiг скласти позов. Там, у лiсi над Валда?м, козаки трактували пункти Статуту не на мою користь. Пiзнiше довiдався, що вони просто не знали ?х, синовi вiд першо? дружини нiчого не належить тодi, коли батько вiддiлив його ранiше, або коли син уже ма? сво? власнi великi ма?тностi. Мене ж батько не вiддiляв, я пiшов учитися; так, тодi я не сподiвався на свою частку, бо думав, що залишусь в Академi? назавжди... Не хотiв позову, не хотiв суду, не хотiв сво?? частки вiтцiвщини. Я випадав з цього свiту, чи свiт утiкав вiд мене, обкладав мене туманами, i я стояв посеред нього маленький, розгублений, знищений. I став цей день, стали цi днi першою ниточкою з пасемця, з якого потяглися всi iншi, й забрали в мене надiю та вiру в свiт та людей, iз чого потiм зiткалося чорне полотно мого життя. Якби я тодi став на сво?й правдi супроти мачухи й не пiшов з мiста, все було б iнакше. Але тодi не було б усього iншого, не споминав би, що споминаю нинi. Лiта мо? довгi? i все, що лишилося в мене, це спомини, згадую минуле й бачу, що милосердний Бог посилав менi випробування великi, аби побачити крiпость мо?? вiри, в останню мить показував путь iстинну, а основне - посилав допомогу в добрих знаках, мудрих вчителях та вiрних побратимах. Про них уже нiхто не розкаже, окрiм мене. Однi свiдки понищенi, iншi отримали багатi уряди й за ними забули, вигнали з пам'ятi, як чужу худобу з пашi, образи тих людей i всi тi сумнi та грiзнi подi?; все забулося, все поросло пирi?м-травою, як пороста? колись доглянута, а далi покинута нива. Але на покинутi ниви здебiльшого знову приходять плугатарi... Я втiшаюся в сво?й скорботi думкою, що таки прийде хтось дознати iстини, дознати, що вчинилося тодi, вже при?жджали тро? паничiв. Так, при?жджали не за тим, що треба, i все-таки, либонь, один з них ще вернеться, отже, чули вони про все те, мають якесь розумiння, хоч вiдають, що воно небезпечне. Бережу в пам'ятi всi iмена: людей мужнiх, зичливих вiтчизнi, Богу угодних i тих, хто хитався, й тих, хто тяжкими обставинами був змушений служити неправдi, й тих, хто з лютою зловорожiстю чинив крквду, Не молю для всiх прощення в Бога,- хоч i грiх це великий, а тiльки для тих, хто служив правдi й народовi свому. Кiнець усих тих валечних людей - це початок доконечно? погибелi нашо? вiтчизни, той, хто посiда? найбiльше в мо?му серцi i мислях мiсце, знав це, бачив наперед сво?м просвiтленим розумом за вiтчизну вiн молився, за не? пiшов на той свiт, хоч мiг прожити в достатку, шанi та споко? Помер вiн, i закотилося сонце нашо? вiтчизни, й хто зна, чи ще зiйде коли-небудь. А щоб зiйшло, треба не загубите думки та поради тих, хто за не? боровся i поклав на ?? олтар сво? життя, треба зберегти й висiяти тi зернята, що лишилися, може ж, вони зiйдуть колись. В надi? на те живу. Лiта мо? сивi?, сил менша? й менша?, пригаса? зiр, тiльки горять у пам'ятi, неначе свiчi, славнi лиця, й бачу все те, неначе ско?лося воно вчора. Спочатку я йшов по краю того поля, далi доля штовхнула мене до середини, всi тi подi? переплелися з подiями мого життя, через них, через себе самого, яким був, яким усе бачив i брав у серце, вертаюся в тi далекi лiта й проходжу в сувору браму, котру вченi люди називають гiсторi?ю. Живу я на монастирськiй пасiцi, доглядаю ??, маю сво?х десятеро вуликiв, споглядаю Божу красу: пасiка в старому саду пiд лiсом, при зеленiй долинi, частина вуликiв - на бортях, на корячкуватих дубах та линах,- гуде бджола, щебечуть пташки - Божа благодать. Божа краса, яку бачу все гiрше й гiрше, але вловлюю душею. Ми жада?мо найдужче тодi, кажи втрача?мо, коли те, що любилося, мина?, вiдлiта?, i так всюди - в коханнi радостi, вiтцiвствi, спогляданнi свiту. За мо?м куренем - старий кущ шипшини й низенький камiнний хрест на запалiй могилi. Менi невiдомо, хто в тiй могилi похований - дощi з'?ли висiченi на хрестi iм'я та прiзвище небiжчика, лишилися у верхньому кутику каменя тiльки перехрещенi стрiла та шматок козацького ратища, отже, це - козацька могила. Вона менi як мiта, як вiха, як звик журби та тривоги. Щойно дiткнусь до теплого каменю долонею, й прониже долоню голочками, й застрибають тi голочки по жилах, й щось засвiтиться в пам'ятi. Здебiльшого вже згадуване не раз, а iнодi й нове, присипане порохом лiт на самiм денцi, i я видобуваю його, обтрушую, обтираю, дивуюся й прилаштовую в той стрiй, який шикую впродовж багатьох лiт. Спомини давно стали мо?м життям, а той далекий бiль - справжнiй. Для мене справжн? все те, а не оце - спекота лiтнього дня, гудiння бджiл, скрекiт сороки в лiсi та голоси, що iнодi долiтають з толоки. То рата? порають чужу ниву. Тут я не потрiбен нiкому й нiхто менi не потрiбен, i все оце пригускле, присохле, пiдневiльне життя не потрiбне нi цим людям, нi ?хнiм нащадкам, з нього нiчого взяти для майбутнього, з нього не вичавити жодно? краплi мудростi, окрiм хiба тi??, що рабство - то ? рабство, а та давня мудрiсть була здебiльшого свiтлою, як струменi джерельно? води, там була боротьба, але була звитяга, була Надiя. -...Бог не простить вам цього,- тiльки й прошепотiв я. На саму думку про суддю, райцiв менi помлiло в душi. Та й не тим вона горiла, зазнала, як менi здавалося, втрати бiльшо?, непоправно?. 3 сiнешнiх дверей виглядали три русявi голiвки - мо? напiврiднi сестри та братик, це задля них мачуха так тяжко порушувала людський та Божий закон; при тих на?вних очах я не мiг сказати iнших слiв. Моя душа враз обважнiла, щось мовби дотлiвало в нiй, почував неймовiрну втому й поволiк ноги до ворiт. I враз з сiней вибiгла й кинулася до мене, вхопила рученятами за полу Катеринка - середульша з трьох, мала щось белькотiла, либонь вона не розумiла нiчого з того, що вiдбувалося. Я ж чимось сподобався ?й, чи запам'ятала мене з минулого року, коли дарував ?й гостинця, i я розгубився. Я взагалi не знав, що воно таке дiти i як з ними поводитися, й гостинцiв у мене не було, вони лишилися в обозi. I тепер для чогось длубався в кишенi, й раптом з не? випав мiдний гудзик, я пiдняв гудзик i дав дiвчинцi. Катеринка засмiялася, а я прочинив ворота й швидко закрокував по вулицi. Одначе нагла думка збила мене з кроку, зупинився, вiдтак вернувся в двiр, пройшов повз оторопiлу мачуху до хати й рiшуче зняв з кiлочка на покутнiй стiнi стару темну бандуру. Це була ще дiдова бандура, в свята, iнодi i в недiлю батько бувало грав на нiй. Грав тiльки жартiвливi пiсеньки, здебiльшого випивши, але якось так, мовби глузував з самих пiсеньок. Й менi те подобалося, а мамi чомусь нi, вона червонiла, щось таке казала, а сердитися не вмiла. Я намагався запам'ятати стрiй i лад батькових пiсеньок i потiм потай знiмав бандуру, але в мене нiчого не виходило. Просив батька повчити мене гри на бандурi, але вiн навiть не удостоював мене вiдповiддю. Та й рiдко кого з сусiдiв чи родичiв удостоював розмовою. Часто був похмурий, мовчазний, завжди чимось невдоволений, ще й вельми заздрiсний. Йому здавалося, що його, нащадка славетного Сулими, обiйшли урядами i ма?ткостями. Уряд генерального хорунжого справдi не вельми значний, не те що уряд суддi, писаря чи обозного. А те, що вiн нажив, пiшло прахом ще при Мазепi. Але, як я тепер розумiю, на щось бiльше мiй батько i не заслуговував, був важкодумом i упертюхом. Мiй погляд упав на пiдвiконня, там лежали мiй псалтир та ще якась книга, я взяв ?х i разом з бандурою вклав до шкiряно? торби, яка висiла в сiнях. Закинувши за спину торбу, рушив з двору. В ту мить вiдчував себе безмежно спустошеним, аж безтiлесним, i безтiлеснiсть та була не легкою, а безтiлеснiстю каменя. Почувався одиноким i самотнiм, як обгорiлий дуб серед поля, як фiгура-хрест при дорозi, що похилився на яр. Пiд тим хрестом похованi великi грiшники, сотничиха та ?? коханець, мiрошницький син Iван- сотник запопав ?х неподалiк вiд цього мiсця в дикому вишняку й порубав обох шаблею. Колись цей хрест викликав у нас, хлопчакiв, лячну, гарячу цiкавiсть, страх, тепер же лише нагадав менi про марнiсть людського життя та навiяв ще бiльший смуток. Скрипiла на дорозi гарба, мукали корови, вертаючись з пашi, череда обкурила мене пилюкою - свiт жив i вiдлунював тисячами згукiв, але тi згуки не зачiпали мене, обпливали, вилущуючи в ще бiльшу самотнiсть. Я стояв беззбройний перед свiтом, розумiв це, здушено хвилювався, не знав його законiв, нiчого не вмiв, мене навчили тiльки молитися, складати вiршi та коритися Боговi, й мене на мить охопив розпач. Навiть двi далекi подорожi мало що помiняли в менi. Стало шкода себе, шкода до смертельного болю. Сльози текли по мо?х щоках, а в головi низалися якiсь рядки, i я шепотiв ?х пошерхлими губами: Зашумiли бори, забриниш рiки, Помер вiтець-мати - сирота навiки,- Померли сестри, померли брати, I пiшла сирiтка по свiту блукати По свiту блукати, мамунi шукати. Не знаю, звiдки бралися тi слова. Звiдай взялися бори та рiки, таких вiршiв ми в колегiумi не писали, ми там вiршували про святих угодникiв, бiблiйних геро?в, а тут була сирiтка, яка пiшла блукати в широкий свiт. Поплакавши, витер рукавом лице, закинув за плечi мiх i пiшов свiт заочi, поклавши бiльше нiколи не вертатися на старi шляхи. Як буде, так i буде, якось проживу, з сво?ю печаллю, з сво?ю бiдою..., з сво?ю любов'ю. Вона ?дина не зiв'яне в менi й не забудеться нiколи. Поминув хутiрець, поминув кладовище. Воно провело мене шумом вишняку в листi, який рiс на могилах. Могилки старi й новi... Одна - зовсiм свiжа, при самiй дорозi. В тих могилках лежать всi - щасливi й нещаснi... Тi, що ?х кохали, i тi, що ?х не кохали, тi, якi обманювали, i тi, якi жили чесно... Всiх урiвняла смерть. Ця думка не розрадила, а тiль-тiль заспоко?ла мене. Частина третя. Ой не пугай, пугаченьку Важко ступити перший крок по дорозi. Молодiсть тим - i хороша, що навiть у найбiльшому горi не зна? довгих вагань i страхiв, бо не зна? справжнiх обширiв зла та пiдступу. Свiт повен невiдомостi та ваб, i хоч я боявся ?х i давно поклав ?х уникати, й уникнути всього непевного, що трапиться в дорозi, пообiцяв собi нi в що не втручатися, нi до яких товариств, складок не вступати, в менi поза мо?ю волею кiльчилися зерна того гiрко-вабливого зела. Менi здавалося, що повiльно вмираю, я нiчого не хотiв, але щось у менi само по собi притлумлено сподiвалося спiзнати нехай не принади свiту, а ?хню гiрку отруту, й забутися в тому. Ми всi хочемо зачерпнути грiха й лишитися чистими, тiльки однi зiзнаються в тому й наставляють пригорщi, вимагають, допинаються, iншi ж чекають, коли вiн сам вiзьме ?х у свiй полон. Тодi вони не винуватi! Менi нiчого було лишати на мо?й батькiвщинi, передi мною лежала дорога, вона напливала на мене, втягувала мене, дорога - вона не замкнена й символiзу? свободу, й, поки ми молодi, не бо?мося ??. Опрiч усього, я сам не знав, що мо? серце, згорьоване й сплакане, жада? лишень одного - волi. I навiть те, що в мо?й кишенi лежало всього чотири мiднi шаги, а в торбинi, окрiм бандури, псалтиря та книги без палiтурок якогось Антонiя Алевенгока про тiло людське, писано? по-нiмецькому, не страхало мене, й нiщо не було менi потрiбно. Проте дуже швидко менi довелося впевнитися, що я прикро помилявся. В дорозi ?сти хочеться набагато дужче, нiж навiть у бурсi. Голод дужчий за всi тво? думки, бажання i прагнення. Вже першого дня про?в два шаги, наступного - два останнi. А ще наступного, опiвднi, сидiв на травi бiля тину в шинковому дворi й жодна сила не могла змусити мене вiдвести погляд вiд макiтри, яка стояла на столi пiд вишнею i з яко? четверо козакiв неквапливо ?ли лемiшку з салом, запиваючи ?? пивом з глиняних кухлiв. До пива був байдужий, а запах лемiшки викликав болючi спазми в горлi. То заплющував очi, то знову вiдкривав ?х, намагаючись не дивитися в бiк мальовано? макiтри, але те було понад мо? сили. Козаки сидiли в кунтушах, порозстiбавши верхнi гаплики, прiли, лемiшку кутуляли, неначе робили нелегку, вельми важливу роботу. З кожною хвилиною ложки пiрнали в макiтру все глибше й глибше. Мабуть, козаки давно помiтили мене i зауважили мiй голодний вид, але вдавали, що не бачать, часом саме такi здоровi, дужi люди не помiчають голодного кошеняти. Гомонiли про якихось волiв, один з яких калина, тобто червонястим, дуже гарний, а карась, себто пiр'?стий, йому не до пари, а також про те, що тепер гарних волiв взагалi важко дiстати, зкуксуватiлася худоба, та, врештi, один з козакiв - з ближчого до мене краю столу - повернув круглу, трохи приплюснуту й через те схожу на прикритий лопухом дорiдний кавун на баштанi, голову й лiнькувато запитав: - А хто ти будеш, парубче, що обтира?ш пилюку попiд чужим тином? - Спудей,- вiдказав я, поштиво пiдводячись i здiймаючи шапку.- Миркач. - Спудей,- здивовано вигнув вигорiлу на сонцi брову козак.- Чого ж сам? Спуде? в гуртi ходять. I кунтуш на тобi козацький, хоч i обтрiпаний. Тодi ще по дорогах ходило безлiч усiлякого люду - тi ж спуде?-миркачi, мандрiвнi дяки, яких ще iнодi називали дяками-пиворiзама, ченцi, котрi покинули монастир з яко?сь причини, але майже всi вони ходили в гуртi. Стануть пiд вiкном у багатого господаря, заспiвають канта. Сам канта не заспiва?ш. Я вирiшив нiкому не давати приводу для висновкiв про сво? сумнi справи й трохи затинаючись, сказав: - Одбився од гурту. А кунтуш - батькiв. - Це - кепсько,- тягуче, знiчев'я волiк балачку козак.- Самому в дорозi погано. Всяке може трапитись. Розбiйники найчастiше чатують на самотнiх перехожих... Чи захворiв... То вже кiнець. А що ж ти, спудею, вмi?ш? Чим на хлiб заробля?ш? Якi науки пройшов? - Фару. Iнфиму...-белькочу я. - А чим-таки заробля?ш на хлiб? Я розгубився, Хоч увесь цей час у дорозi тiльки й думав про те, до чого менi вдатися i яким робом прохарчуватися. У шкiряному мiшку, зав'язаному налигачем, який правив також за лямку, лежала кобза о трьох струнах, але не наважився видобути ??. Менi здавалося встидним отако нi сiло нi впало веселити посеред дня грою на кобзi - на батьковiй кобзi - незнайомих людей, та й не мав я на те права, "визвiлка", щоб заробляти кобзою грошi, те право мiг дати тiльки справжнiй кобзар. Побринькати може кожен, повеселити сусiдiв, а от грати за грошi... - Трохи вмiю спiвати. В хорi,- вибовкнув i зрозумiв, що сказав дурницю,- Молитви знаю, читати вмiю.- I враз мовби щось сяйнуло в мо?й головi: "Алевенгок". Псалтир, звичайно, вирiшив не показувати.- ? в мене книга, дуже цiкава. Можу продати. - Книга? - здивувалися козаки.- Ану покажи. Я розв'язав торбину i дiстав Алевенгока. Козаки крутили в порепаних, муругих од люльок пучках книгу й так i сяк, не могли знайти ?? початку - вона була без палiтурок i писана не по-нашому. - По-якому ж це воно писано? - запитав таранкуватий, з лисиною на всю голову козак i для чогось пошкрябав нiгтем по книзi. - По-нiмецьки,- пояснив я. - Поглянь, i сюди нiмець сягнув. Про що ж вiн розказу? в цiй книзi? Вже охмолостався, почав пояснювати жваво i, як менi здавалося, зрозумiло: - Книга сiя про тiло людське, про його обсервацi? через мiкроскоп...- i затнувся на цьому словi. Сам тiльки двiчi бачив мiкроскоп у старшого лiкаря академiчного i раз заглядав у скельце. Боявся, що козаки нiчого не зрозумiють, i намагався пояснити ?м якомога краще.- ? така коробочка з скельцями, якi збiльшують. Тi скельця збiльшують все в тисячу разiв. Береш, скажiмо, з голови волосину, кладеш на нижн? скельце, а бачиш голоблю... - Го-го-го,- зареготали козаки. Вони сприйняли мою розповiдь за витiвки штукаря, мартопляса, мовляв, од у який спосiб заробля? на хлiб цех миркач. Я захвилювався. - Справдi волосина зда?ться завтовшки з голоблю. А якщо капнеш на скельце слини, то побачиш незчисленних тварин, iстот тобто, кругленьких i довгеньких, безмiрно мало? фiгури. Капнеш оцту - вони всi одразу вмирають. Козак, перестали смiятися, перезиралися. - Ану прочитай... просто з книги,- сказав довгоши?й козак, вочевидь не вiрячи, що таке може бути написано. Я прочитав одне речення по-нiмецькому й одразу його переклав: "Тiло людське суть лузгою покрите, i лузга захища? його". Бачив розгубленiсть на обличчi козакiв i поспiшив ?й пояснити: - Тут оповiда?ться все про тiло, яке воно, з чого, i якi його факцiи А знаючи це, легше лiкувати людину. Кожна частина тiла потребу? сво?х лiкiв. - Покрите лузгою,- мовив, мовби про себе, лисий козак i помацав шкiру на руцi. - Лусочки тi такi маленькi, що ?х простим оком не видно,- розтлумачував я.- ?х видно тiльки пiд мiкроскопом. - Це як у щуки чи в окуня? У тебе, Охрiме, як у карася,- кинув третiй козак, i всi вони засмiялися. Засмiялася й шинкарка, яка стояла в дверях шинку. Я розумiв, що не треба було показувати цю книгу та читати з не?, одначе було пiзно. - Мда-а, мудрацiйна книга,- сказав довгоши?й козак.- Не нашого, знать, розуму. А що, коли б оце лемiшки пiд цю саму мiзорскопу кинути, га, хлопцi? Може, i в нiй тварюки гасають? Роззяв, Грицьку, рота, я подивлюся на твiй товар. Козаки реготiлися, аж луна йшла понад рiчкою. Хихотiла й шинкарка. - Шкода, що ??, лемiшки, не лишилося. Дай, Хтодорко, спудею квашi, може, в нiй тих тварюк менше, повтопли. Хтодорка чомусь не поспiшала, й козак мовив з притиском: - Дай, не шкодуй, я заплачу. Хтодорка винесла кухоль квашi й скибку хлiба. Я жадiбно з'?в хлiб i випив квашу. - Насип йому, Хтодорко, квашi ще,- знову вимогливо мовив козак, i шинкарка, хвилину пом'явшись, пiшла та винесла ще один кухоль квашi. Тепер менi кваша не засмакувала, була якась гiрко-кисла. Подякував козакам, подякував шинкарцi, поклав книжку в торбу й пiшов. У дорозi в мене розболiвся живiт, напала бiгачка, а далi почало вивертати шлунок. Рiзало немилосердно, неначе там полосували гострою бритвою. Я зрозумiв, що козаки позбиткувалися надi мною: кваша була прокисла, недарма шинкарка м'ялася й не хотiла менi ?? давати - нема? небезпечнiшо? ?жi, як несвiжа кваша,- козаки знали, що кваша зiпсована й наказали нагодувати мене нею. За вiщо вони надi мною позбиткувалися, думав я? За мою невдатну вченiсть, беззахиснiсть? I яка то втiха, що людина буде мучитися, страждати... Адже це грiх вiд Бога. Вони не почувають грiха i докорiв совiстi? Вони знають, що це для них мине безкарно, а до чужих страждань ?м байдуже... Мене в