разило,  що  в  свiтi  iсну?  таке  нiчим
невиправдане  зло,  така  несправедливiсть,  яка  робила  сам  свiт  мовби
надщербленим. Виходить, люди не такi, як я про них думаю? Свiт  не  такий?
Надi мною потiшалися бурсаки, спуде?, але то  були  дитячi  кабешi,  часом
злi, одначе там не було осмислено? грiховно?  зумисностi,  там  були  гра,
буяння сил, молода дурiсть, яким при бажаннi i вмiннi  можна  протиставати
те  саме,  надi  мною  позбиткувалася  мачуха,  але  ??  кривда  хоч  була
поясненна, а цi?? кривди я не мiг зрозумiти.
   За кiлька годин хвороба стермосувала i витiпала мене до краю.  Я  лежав
пiд кущиком глоду при дорозi й стогнав, i по  тому  стогону  мене  знайшли
вiвчарi. ?х було тро? - отагас i дво? пастухiв, отагасовi рокiв п'ятдесят,
дво? пiдпасичiв молодшi. Всi тро? в  просмолених  полотняних  сорочках,  у
постолах, за собою волокли довгi канчуки.  3  ними  було  четверо  курт  -
короткохвостих кудлатих собак темно? мастi. Пастухи привели мене до  ярка,
до свого куреня, й дали попити якогось настою, а тодi скип'ятили в казанку
води й запарили якогось  зеленого  зiлля  та  дали  напитися  ще  раз.  По
недовгому  часовi  бiль  у  животi  стих,  я  лежав  умиротворений,   геть
знесилений, безмежно вдячний цим людям. Я не знав, як  висловити  ?м  свою
вдячнiсть, та бiльше вони не звертали на мене жодно? уваги, сидiли довкола
багаття, варили кулiш, мовчали. Вже як зварився  кулiш,  перемовилися  про
якийсь "шльонський штиб", та  про  царський  указ,  з  того  я  нiчого  не
зрозумiв, вже пiзнiше довiдався, що цар Петро,  по?здивши  по  заграницях,
вирiшив усе життя у сво?й державi перевести на iноземний лад, отож наказав
усi вiвцi в державi винищити та завести шльонськi. Де  ?х  брати,  за  якi
грошi купувати, в указi не писалося, просто там розповiдалося, якi  хорошi
шльонськi вiвцi та поганi нашi й  дурнi  нашi  вiвчарi,  бо  не  розводять
шльонських овечок. За те, що не  дотримувалися  шльонського  штибу,  потiм
влетiло  багатьом  укра?нським  старшинам,  особливо  наказному   гетьману
Полуботку, а отари просто винищували. Отож вiвчарi й бiдкалися.
   Цей клопiт мене не обходив, та й, як я  вже  сказав,  майже  нiчого  не
зрозумiв з перемови вiвчарiв, думав про те, який  незбагненний  цей  свiт,
який хисткий i непевний. Двiчi за один день в одному й тому кра? я побував
на двох кiнцях кладки, першого  разу  незнайомi  менi  люди  нiзащо  тяжко
позбиткувалися надi мною, а другого такi ж незнайомi  люди,  так  само  не
сподiваючись з мене нiякого  хосену,  пiдiбрали  при  дорозi,  полiкували,
нагодували гарячою кулешею i вклали спати,  накривши  вiльчурою  -  вовчою
шкурою. Шкура тхнула непри?мно, одначе я терпiв, бо звiдки було .цим людям
знати що я  такий  гидливий,  що  вирiс  у  великому  мiстi  й  нiколи  не
доторкався до вовчо? шерстi. Я взагалi тодi мало  що  знав,  не  знав,  що
людинi нiколи не бува? добре - хiба що на короткий час,-  що  ?й  судилося
весь вiк блукати помiж  двох  берегiв  i  на  жодному  не  знаходити  собi
остаточного мiсця. Якщо вона самотня, якщо в не? нiкого нема?, вона шкоду?
на свою самотнiсть, на те, що нi з ким перемовитися словом, що нiхто ?й не
поспiвчува?, а ?й самiй нема? ким клопотатися, якщо ж вона обтяжена сiм'?ю
i ?й потрiбно годувати дiтей,  i  ?хнi,  а  також  iнших  членiв  сiм'?  -
дружини, старих батькiв, турботи та хвороби покладенi на ?? плечi, вона  в
глибинi душi, а то й уголос, скаржиться на долю, проклина? свiт i  годину,
в яку народилася. Якщо дiвчина мала вибiр i вiддалася за багатого, вона не
цiнуватиме те багатство й сво?  заможне  життя,  зiтхатиме  увесь  вiк  по
втраченому коханню; якщо ж вийшла замiж  по  любовi,  любов  по  короткому
часовi причахне, а злиднi ввiп'ються в печiнки, й вона зненавидить злиднi,
а вiдтак i сво? кохання та того, кого кохала. I якщо навiть  одружиться  з
багатим i по любовi, то й те  i  друге  теж  незабаром  стане  буднями,  i
захочеться ?й ще чогось, незнаного i небаченого. I може вона в якусь  мить
зробити легковажний крок, на що шкодуватиме все життя.
   Звiсно, всього того тодi ще не знав, лежав пiд вовчою шкурою, менi було
затишно, тепло, i думки мо? були химернi,  зiтканi  з  якихось  дивовижних
ниток, зiтканi в перевесельце одним iм'ям - Уляся. Всi  цi  днi  я  скрiзь
бачив ??. Пройде попереду жiнка, пролетить птах, зашумить дерево, й  перша
думка - Уляся. Нi птах, нi дерево ае мали нiякого стосунку до  Улясi,  але
чомусь викликали думку тiльки про не?, нею я бачив i чув свiт, нею  жив  -
вона жила в менi безтiлесне, радiстю i болем, й бачив я ?? безтiлесною,  i
чекав, що свiт подасть про не? якийсь знак. Намагався уявити ?? такою,  як
бачив у садку, саме такою, в тому одязi, з квiтами, вплетеними в  коси,  а
бачив якусь хмарку, чимось схожу на не?.  I  та  хмарка  весь  час  кудись
пливла. Мене мучило, що не бачу ?? ясно, отже, або не любив, або вже забув
?? образ, i я карався. Одного разу побачив жовту хмаринку, хмарка стала ??
обличчям, i я подумав: чому ?? обличчя жовте, й пригадав, що  тодi  стояла
вона пiд кущем акацi?... У що була вдягнена, що казала -  забув,  пам'ятав
тiльки цвiт акацi?.
   Вiдтручав вiд себе думки про Улясиие  одруження,  як  це  не  диво,  не
ревнував ??. Знав, що Толстой не зможе взяти ?? душi, й це було хоч якоюсь
втiхою. Ясно чув увесь цей час слова  Анастасi?  Маркiвни,  що  Юлiана  не
просто дiвчина, а гетьманiвна, i то не в ?? волi вiддатися за кого захоче.
Доля Укра?ни важливiша за  власну...  Високi  слова,  непомiрна  жертва...
Любив за це ?? ще дужче.
   Я почував  безмiрну  втому,  менi  здавалося,  почуваю  свою  душу,  як
зморщену торбинку з сухарями, i тiльки зовсiм усамiтнившись, зiбгавшись  у
грудочку, мiг спочити.
   Я дрiмав, коли в провiльглiй пiтьмi  ночi  загавкали  пси,  й  пастухи,
котрi вже теж лежали, попiдводилися.
   - На вовка,- сказав один.
   - Нi, на людину,- мовив отагас.
   Собаки завалували дужче, вони аж хрипiли з лютi, гавкiт  наближався,  i
незабаром з пiтьми випiрнула важка, загадкова постать. Незнайомий чоловiк,
широко ступаючи, пiдiйшов до пригаслого багаття, Був високий, плечистий, в
руцi бiлiла велика, обкорована палиця, якою й тримав на вiдстанi  псiв,  Я
дивився на чоловiка з повагою, майже з острахом, як це вiн не боявся таких
великих, таких лютих псiв, не боявся ночi, смiливо йшов до чужого  багаття
А вiн вiддав тихе й коротке, що ми його ледве почули, добривечiр i сiв  до
вогню. Поворушив палицею  жар,  попiдсовував  кiлька  недопалкiв,  i  вони
спалахнули, освiтивши його  обличчя.  Воно  було  широке,  пласке,  побите
ряботинням, з великим носом i важкою нижньою щелепою, спокiйне й та?мниче.
Прибулець i далi нiчого не казав: хто вiн i куди йде, чого його застала  в
дорозi нiч (а вiвчарi в свою  чергу  нiчого  не  запитували),  вiн  вийняв
кисет, химерну, з перекрученим цибухом люльку, набив ?? тютюном i припалив
вiд жарини, тримаючи  ??  просто  у  великих,  товщих  на  кiнцях  пучках.
Викуривши люльку й не зронивши i далi жодного слова, подлубався в торбинi,
яку принiс на одному, лiвому, зачепивши  за  нього  обидвi  лямки,  плечi,
нiчого там не взяв, мабуть, не знайшов, поклав на землю,  поляпав  по  нiй
широкою, як праник, доловею, мабуть готуючись покластися спати.
   - Там, пiд кущем, у казанку ? трохи кулешi,- сказав отагас.
   Чоловiк мовчки пiдвiвся, узяв казанок, дiстав з халяви чобота  ложку  й
неквапливо запрацював нею,  Вишкрiбваи  кулешу,  вiдсунув  ногою  казанок,
заховав до халяви ложку й лiг спиною до  вогню.  Одна  курта  пiдiйшла  до
нього, понюхала чобота, далi обличчя, вiн погладив ??, й курта лягла поруч
нього. Люта, як гаспид,  недовiрлива  курта,  що  й  на  сво?х  господарiв
шкiрила зуб, лягла бiля незнайомо? ?й людини.
   Я заснув, а коли пробудився, незнайомця бiля вогню не було.  Ще  тiльки
свiтало, пастухи спали, понакривавшись - дво? киреями, а  один,  я,  i  я,
вовчою шкурою. На вовчiй шерстi виблискувала роса. Я  сидiв  i  думав  про
того, хто прийшов i пiшов вiд нашого  багаття,  навiть  не  назвавшись  по
iменi. Думав про нього з  повагою,  острахом  i  заздрiстю,  заздрив  його
вiдвазi, впевненостi, незалежностi.
   Стати б таким самому!... Тодi б i отим козакам дав вiдкоша, та що  там:
вони й самi не одважилися б на кривду,- тiльки так i можна прожити в цьому
свiтi.  В  менi  аж  щось  рвонулося  вслiд  за   незнайомим   чоловiком,-
попроситись  до  нього  в  товаришi,  молодшi  товаришi,  так  б,  мовити,
пiдпомiчники, "пiдсусiдки", але, його вже не наздогнати, не знайти,  та  й
хiба вiн захотiв би взяти собi в товаришi отакого невдатного парубка!
   Я прожив з вiвчарями два днi, поки  трохи  не  окрiп  -  на  кулешi  та
бринзi, допомагав ?м чим мiг: збирав хмиз у  соснячку,  мив  казанки,  моя
помiч була мала й не вельми потрiбна вiвчарям, я це розумiв, одначе все ще
боявся вирушати в подальшу путь i  напитував  роботи  в  сусiдньому  селi.
Напитував без надi? й, на подив, знайшов ??. Багатий господар  -  у  нього
хата на двi половини, й на хатi, на  димарi,  дерев'яний  пiвень  -  Окрiм
Легкий запропонував менi стерегти леваду в кiнцi села.

   * * *

   Левада лежала в напрочуд гарному мiсцi, над  ставом,  став  обмежовував
леваду з одного боку, з другого боку левада була обкопана канавою, яка вже
майже засунулася, заросла травою та бур'яном, понад канавою  росли  молодi
верби, з двох  iнших  сторiн  -  од  дороги  та  пастiвника  -  вона  була
вiдгороджена новенькою огорожею в  двi  тичини.  На  левадi  росла  отава,
густа, яро-зелена, в отавi голубiли та жовтiли квiти, з яких я  знав  лише
однi - пiдморельник, вони пахли медяно,  п'янко,  ?х  запах  поглинав  усi
iншi, вони менi пахли навiть увi снi. Робота моя була дуже легка, я навiть
не знав, що тут стерегти, звичайно, траву, але хто зважиться викосити чужу
траву, скотина також не може сюди забрести, бо ж левада огороджена.
   Спорудив собi такий-сякий курiнь з гiлок i  або  дрiмав  у  ньому,  або
сидiв над ставком, дивився, як сплеску? риба, як пробiга? вiд куща до куща
ситнягу по лататтi дика курочка - бiжить, i  жоден  листочок  пiд  нею  не
здригне, неначе там зовсiм нема? нiякого тiла, а тiльки пiр'я,-  як  вiтер
жене по  плесу  рано  зжовклий  вербовий  листочок.  Благословенний  край,
благословенна левада, хоч i не благословенне життя. Я  думав  про  те,  що
жити  потрiбно  не  вiддаючись  на  волю  великих  пристрастей,  жити  без
ненавистi й без хворобливо? любовi, споглядати свiт i брати собi  в  душу,
нi в що не втручаючись i нi з ким не змагаючись, змагаються люди захланнi,
втручаються в чужi сфери словолюбцi i владолюбцi, а  менi  тепер  потрiбно
дуже мало. Миска юшки, окра?ць хлiба, кiвшик джерельно? води. Поживу... Як
схимник. Живуть же печерники, знають одну любов  -  до  Бога.  Я  теж  вже
знатиму тiльки таку любов. Поспiшати менi бiльше нiкуди, свiтовi  я  нiчим
не зобов'язаний, вiльний вiд нього, i насамперед  вiд  людей,  вiд  ?хньо?
жадоби, захланностi,  лютостi,  нав'язливо?  нещиро?  доброти.  Справжньо?
доброти менi вже не спiзнати нiколи... Шляхи ж вiдкритi всi, нiхто мене не
ма? права затримати чи приневолити до чогось такого, чого я не хочу,  i  в
той же час кожен може позбиткуватися.
   Людське життя, на мою думку, ? рiч найдешевша в свiта, часом  за  нього
нема? нiчого дешевшого, його можуть вiдiбрати за кiлька  мiдних  монет,  i
бува? воно нiкому не потрiбним, остогидлим... Але в окремих випадках  його
вартiсть необмiрна. Все це мене обходить i не обходить, я хочу, нехай i не
здобувшись на щось значне, жити в злагодi з власною совiстю i з Богом.
   I немов у покару за щось тi??  ночi  менi  наснилася  Уляся.  Наснилася
жаско, плотськи - боса, в самiй сорочцi, i  я  зривав  з  не?  сорочку,  й
цiлував ?? в шию, в груди, а вона одбивалася. Я жадав  володiти  нею,  був
неначе лютий звiр. Це сталося в якiйсь комiрчинi, чи не в  тiй,  де  лежав
хворий... Я таки зломив ?? в станi  й  повалив  на  брудне,  iз  зiбганими
ряднами лiжко...
   Пробудився в поту й пiдхопився. Я злякався. Злякався самого себе. Таким
себе не знав. Сором пропiкав мене наскрiзь, i водночас менi було  мерзотно
гарно, мерзотно при?мно, й солодкий, ламкий  щем  розтiкався  по  менi.  Я
збагнув, що в ту мить взяв би будь-яке тiло, не тiльки Улясине, а будь-яке
гарне жiноче тiло, виходило, був здатен на невшетнiсть, на гвалт!
   Уклавшись знову, довго не мiг заспоко?тись, i згадувався той сон багато
разiв, я омивав душу молитвою... i  не  мiг  омити  до  кiнця.  В  споминi
лишалось щось вiд тi?? жаскостi й мерзотно? при?мностi. А  коли  приплющив
повiки,  чомусь  менi  привидiвся  Полуботок:  великий-великий,  як  гора,
мовчазний, суворий, iде степом i погрожу? менi: "Шануйся! Шануйся!" Чи ж я
не шанувався?
   Виспавшись удень, я до пiвночi сидiв  на  вербовiм  пеньку  на  левадi,
дивився на зачароване небо, на став, на верби, над якими випливало  велике
ясне кружало мiсяця. Погавкували в селi собаки,  однотонно,  не  вгаваючи,
пищала  на  старiй  ялинi  сова:  пi-пi-пi,-  але  тi   звуки   ще   дужче
пiдкреслювали тишу.  Ночi  стояли  яснi,  величавi.  По  тому,  як  мiсяць
пiднiмався над вербами на двi чи три  козацькi  шапки,  на  став  випливав
човником рибалка. Вiн чомусь рибалив  уночi,  мабуть,  о  цiй  порi  краще
ловилася риба. На водi бiлiла сорочка й погойдувалася  тiнь  вiд  човника.
Рибалка iнодi кидав сiтi в ставку, але частiше правував до ледь помiтно? у
верболозових хащах протоки й випливав на рiчку. Повертався  вiн  по  сходу
сонця. Загрiбав веслом дужо, неквапливо, був спокiйний, зосереджений i, як
чомусь менi здавалося, гордовитий. Особливо дивувала мене його  сорочка  -
бiла-пребiла, жодного разу я ?ж бачив  ??  помятою  або  брудною.  Як  вiн
вправлявся при такiй роботi триматися так охайно,  не  знаю.  Одного  разу
знявся вiтер, хвиля по ставу пiшла крута, човника пiднiмало й кидало вдiл,
а рибалка загрiбав так  само  спокiйно,  впевнено,  неквапливо.  Менi  вiн
здавався загадковим. Я трошки заздрив йому, хотiлося бути схожим на нього.
Бачив себе в човнику в бiлiй сорочцi й грiб до зеленого бережку, i йшов до
невеличко? бiло? хати у мальвах та ружах,  де  на  мене  чекала...  чекала
Уляся у такiй же бiлiй, тiльки квiтчастiй, сорочцi й  усмiхалася  менi.  Я
проганяв ту думку й тодi бачив себе козаком з шаблею на баскому конi, мчав
по полю попереду козачо? лави, й  трикутний  прапорець  майорiв  над  мо?ю
головою, а мiй нинi щасливий суперник, якого нiколи, не  бачив,  утiкав  з
поля бою, мчав далi й далi, мимо свого дому,  до  далеко?  Москви.  Одначе
частiше видiвся сам собi в тишi довго? високо? зали, заставлено?  дубовими
шафами з книгами, походжав з розкритою книгою в руках, поруч мене походжав
такий самий книжник у скуфi?, i ми бесiдували про безсмертя  душi  та  про
переселення в вiчнiсть.
   Так я вiдпочивав шiсть днiв, на вiдмiну вiд Господа,  який  шiсть  днiв
творив, а на сьомий вiдпочивав.  Мене  ж  удосвiта  сьомого  дня  розбудив
якийсь галас. Вилiз з курiнця, протер заспанi очi й побачив, що на  леваду
валом валить скотина, а огорожа в двох мiсцях проламана й розкидана, якiсь
люди бiгають вподовж канави, якою обкопана левада, й висмикують  насадженi
молодi вербички. Зголоднiлi за нiч корови жадiбно хапали траву, дядьки  та
тiтки заганяли ?х у глибiнь левади. Оминаючи череду злiва, я наблизився до
дядькiв та тiток i запитав, навiщо вони висмикують вербички.
   Босий, у закасаних до колiн полотняних штанях дядько ступив до мене,  i
я побачив, що його татаркувате обличчя спотворене злiстю, а руки  стиснутi
в кулаки.
   - Ти ба, вiв ще запиту?...
   - Менi велено...
   У цю мить з-пiд руки дядька випiрнула  гостролиця  молодичка  в  бiлому
очiпку й засукала маленькими червоними кулачками перед мо?м обличчям.
   - Лакиза, посiпака...
   - По гамалику його,- хтось за мо?ю спиною.
   Щось цьохнуло в мене бiля вуха, i я  вiдчув  пекучий  бiль  на  правому
плечi Хотiв обернутися, але розлючена молодиця  тицьнула  кулачки  менi  в
обличчя, влучивши одним у лiве око. Далi удари посипалися на мене  з  усiх
бокiв. Я не захищався, тiльки крутився, затулявся руками, аж поки хтось не
вдарив мене по ногах, i я впав на землю. Мене  били  й  далi  -  палiччям,
ногами, хтось навiть протягнув кiлька крокiв по травi й покинув!
   Я ще довго лежав у столоченiй травi, а коли пiдвiвся,  то  побачив,  що
огорожу в левада поламано й з другого боку i якiсь вершники виганяють туди
худобу, шмагають й довгими барбарами й  шмагають  тiток  та  дядькiв,  якi
розбiгаються попiд вербами. Далi галас чинився на дорозi до села, худоба ж
розбiглася по городах. Я побрiв до ставка, щоб умитися. Мене водило з боку
на бiк, в головi гуло, й болiло все тiло.
   Десь аж в обiд придибав до села. Окрiм Легкий не пустив  мене  в  двiр,
замахнувся, щоб ударити, але тiльки тусонув у  плече,  i  я  заточився  та
похилявся на тин. Допитався про все за селом у  пастухiв.  Левада,  яку  я
стерiг, була ранiше  громадським  пастiвником,  Охрiм  Легким  захопив  ??
самочинно, загородив пiд сiнокiс. Люди якийсь час терпiли, а цього  ранку,
коли гнали повз  леваду  на  поле  товар,  розвар'ювалися,  розпалилися  й
поваляли жердини, а худобу  спрямували  в  траву.  На  той  час  в  одного
Охрiмового сина  зiбралися  толочани.  Охрiм  посадовив  на  коней  синiв,
толочан, а також сво?х пiдсусiдкiв, i вони вигнали  череду.  Зараз  справу
розбирають отаман i вiйт.
   Мене те вже не обходило. Одначе менi болiло не тiльки тiло, а  й  душа:
за вiщо меж побито? Адже я не заподiяв нiкому  нiяко?  кривди,  нiчого  не
знав i стерiг леваду за ?жу та чотири шаги, якi пообiцяв менi Легкий, мене
ж покривдили i люди, й господар. Я нi в що не втручався,  зовсiм  не  знав
?хнiх порядкiв; сво? негаразди, свою злiсть вони склали на мене, навiть не
запитавши, що про все те думаю. А що, справдi, я думаю про  все  те?  Лише
одне: свiт надто недосконалий i в ньому дуже багато жорстокостей.  Я  хочу
жити тихо, нiкого не чiпаю, але мене постiйно чiпають, та ще й  як.  Я  не
винуватий перед цими людьми А може, й вони не винуватi? ?х покривдили теж.
Вони такi ж нещаснi, як i я. Можливо, ще  нещаснiшi,  бо  не  вiдають,  що
творять. Людина нiколи не зна?, що вона робить, ?й зда?ться, що зна? й  що
робить вона добро, принаймнi, добро собi, а вона й собi сотворя? зло.
   З усього цього я  зробив  висновок:  се  менi  наука  надалi.  Про  все
вкладатиму свою думку, а всiлякi трастя обiйду десятою дорогою.
   Я був понищений i розбитий, все мовби одмiнилося в менi, щось  умирало,
й щось народжувалося: незнане, терпке, димчате, народжувалося в порожнечi,
схожiй на ту, яка була перед сотворенням свiту. Я дивувався цiй  порожнечi
й тому терпкому, незвiданому, й щось менi  пiдказувало,  що  я  не  тiльки
втiкаю вiд кривди, вiд горя (хоч раз по раз наражаюся на них), вiд  самого
себе, а й шукаю себе. Либонь, таки в кривдi, в  горi,  але  шукаю.  I  або
знайду, або загину зовсiм, втрачу власну душу. Бачить Бог, не я став на цю
путь, мене штовхнули на не?.
   А ще менi було  страшенно  шкода  бандури,  яку  розлютованi  господарi
потовкли на трiски, здавалося, в менi  нiби  щось  обiрвалося,  нiби  мене
вiдтрутили, вiдрiзали вiд чогось дорогого. Так i не заграв на тiй  бандурi
жодного разу, не видобув жодного звуку, трохи боявся ??,  менi  здавалося,
що тiльки задзвенять струни, й постане все  те:  недiльний  день,  тато  з
мамою на лавi в саду, мама, як завше, сумна, а тато,  суворий  i  понурий,
перебира? струни бандури...
   Надвечiр додибав до Борзни. Переночував  у  монастирському  саду  серед
прочан, а вранцi пiшов на ярмарковий майдан в надi?  розжитися  на  якийсь
снiданок.  На  площi  гамiрно,  попри?жджали  навколишнi  селяни,  поважнi
дядьки, якi на огiрки кажуть "гурки", а на рядно "радно", й зупинилася там
чумацька валка з Дону з в'яленим чабаком, i повiдкривали мiщани сво? ятки,
винесли перекупки кошики. Ковбаси звичайнi,  ковбаски  грецькi  -  пласкi,
шинка, гречанi млинцi в салi... Запахи гемонськi!
   Проте задарма нiхто не дасть i крихти, жебрати я не навчився й досi,  А
шинки, пивнi комори, харчiвнi поодчиняли дверi, заковтують при?жджий  люд,
шинкарi, шинкарки, пiдпомiчнi наймити зазивають перехожих на  всi  голоси,
вимахують бiлими рушниками,  припрохують  всiлякими  приповiдками.  Мерщiй
утiкати звiдси, поки не запаморочилось у головi, поки не впав бiля  яко?сь
ятки.
   I враз м'який, голодний погляд зiштовхнувся з чи?мось твердим, як  лезо
ножа. Я дивився й не вiрив собi, а повiривши,  не  знав,  що  сказати,  як
повестися.  Так,  це  був  вiн,  той,  що  прийшов  з  нiчно?  темiнi   до
вiвчарського вогнища й пiшов, навiть  не  назвавши  свого  iменi.  Тодi  я
заздрив йому, поривався за ним, тепер менi чомусь вiдiбрало мову.  Чоловiк
сидiв просто на землi пiд яткою й перевзувався. Вiн глипнув на  мене  один
раз i мовби прип'яв мене до себе, хоч далi й  не  дивився  в  мiй  бiк,  а
акуратно, як лялечку, вкутав онучею ногу, вправив ?? у великий,  рудуватий
чобiт, пiдвiвся, притупнув, притупнув ще раз i звiв на мене великi,  схожi
на небезпечнi, що всмоктують у себе все живе, плеса, очi.
   - Ти спав бiля вогнища. Як тебе звати i хто ти такий?
   Я вiдповiв.
   Чоловiк  дивився  вбiк  i  щось  розмiрковував,  мабуть,   вiн   думав:
зв'язуватися зi мною чи нi.
   - Мене звати Пилип Миля. Я хочу ?сти i пити. Що в тебе ?, щоб заставити
або продати?
   Пiдкоряючись голосу Пилипа Милi, я розв'язав торбу й показав псалтир та
книгу Алевенгока. Псалтир вiн потримав у руцi  i  поклав  назад  у  торбу,
кинувши: "Не годиться". I запитав про Алевенгока. Я розтовкмачив, що то за
книга, й боячись ново? лихо? пригоди, розповiв,  як  продавав  книгу  бiля
корчми.
   Миля не смiявся з мо?? пригоди, вiн тiльки хмикнув:
   - Дурне продавало й  дурне  купувало.  Ходiмо.  Повiв  мене  до  чи  не
найбагатшого шинку, який стояв  при  битiй  дорозi.  На  лавах  -  сукнянi
налавочники, на стiнi  картина  "Блудний  син".  В  цю  мить  я  позаздрив
блудному синовi: вiн сво? митарства вже  вiдбув,  його  вiтають  вiтець  i
ненька, вiтець замовив на його  честь  розкiшний  обiд,  наказав  зарiзати
гладке теля... А моя путь - вся попереду, й ось зараз матимемо  нову  лиху
пригоду. В кутку бiля  вiкна  витинали  тро?стi  музики,  либонь,  найнятi
шинкарем на весь день. Миля владно махнув рукою музикам, i  вони  вмовкли,
пiдiйшов до обiп'ятого по станi бiлим мiшком тлустого шинкаря, ?врея.
   - Тобi пощастило, шинкарю,- мовив,- ось маю найновiшу  нiмецьку  книгу,
по якiй можна лiкувати всi хвороби. Оддаю майже задурно - битий таляр.
   - Варуй Боже, нема? тако?  цiни,  яка  б  то  книга  не  була,-  сказав
шинкар.- Бесiди "Златоуст" я вчора прийняв за пiвдуката.
   - "Златоустом" тiла не вилiку?ш,-  вiдрiзав  Миля.-  А  цi?ю  книгою  -
го-го.
   Шинкар розкрив книгу навмання, пожував великими губами, прочитав: "Тодi
беруть угорського вина, кип'ятять, додають туди меду, оцту, борсучого сала
й п'ють на нiч. Кольки в грудях проходять". Читав вiн повiльно,  ?врейська
i нiмецька мови схожi мiж собою, i витлумачив написане  правильно.  Нам  з
Милею вельми пощастило, що шинкарiв погляд упав саме на те мiсце, в  книзi
розповiдалося про будову тiла й дуже мало про хвороби та про ?х лiкування.
   - Пiвдуката, може, й дав би,- промовив шинкар.
   - Срiбний таляр.
   - Пiвталяра, простого.
   Врештi-решт зiйшлися на сорока копiйках - на двадцять копiйок менше вiд
таляра.
   У мо?х очах нинi то були грошi немалi.
   Одначе грошi недовго подзвонювали в кишенi  Пилипа  Милi.  Вiн  замовив
кров'яно? ковбаси, галушок iз салом i, звичайно  ж,  горiлки  та  пива.  Я
вперше за останнi днi смачно i вволю  по?в.  Пилип  Миля  почав  гуляти  -
кiлька разiв замовляв музики, i танцював сам  пiд  тi  музики,  й  пив,  i
спiвав на якiйсь незрозумiлiй мовi, й  зачiпав  чоловiкiв  та  жiнок,  якi
заникували до шинку, пригощав якогось  знайомого.  Присмолився  до  однi??
молодицi, й дво? козакiв уже ставали в ??  захист  до  бiйки,  я  ж  почав
просити. Милю, й вiн вiдчепився. На подив, п'яний  Миля  мене  слухався  в
усьому, от тiльки не бажав зупинитися в пиятицi. Вiн величав мене по iменi
та по батьковi - Мартином Кириловичем (так  я  йому  назвався  -  Мартином
Рибкою, Рибка - прiзвище мо?? матiнки, я не хотiв,  щоб  мене  розпитувала
"чи не з тих я  Сулимiв",  жадав  уникнути  людсько?  цiкавостi,  людських
клинiв i  навiть  спiвчуття),  а  також  "паном  канцеляристом"  та  паном
семiнаристом, хоч я не був нi тим, нi тим, i  похвалявся  перед  шинковими
гостями мо?ю вченiстю, про яку не знав анiчогiсiнько, хiба тiльки те, що в
мо?й торб виявилося двi книги: псалтир та Алевенгок. Коли вiн знову  почав
спiвати на незрозумiлiй менi мовi, я запитав мого, яка це пiсня,  по-якому
вiн спiвав, Миля струснув  великою  кудлатою  головою,  спочатку  нiби  аж
здивувався, що спiва? по-чужинськи, а тодi зронив на руки голову  й  довго
сидiв так, менi здалося, що Миля плаче. Але вiн не плакав, а тiльки  важко
зiтхнув i сказав:
   - Я й сам уже не знаю, по-якому спiваю. I хто я такий - Ахмед, Фiлiп чи
Пилип. Усе перемiшалося в мо?й головi. Оцi пiснi - вся плата, яку  маю  за
службу царевi та за полон турецький. Воював я пiд Азовом, першим на  стiну
вилiз, i  потрапив  до  турецького  полону,  я  п'ять  рокiв  катряжив  на
турецькiй галерi, з яко? втiк у порту Амстердам. Але  куди  мав  податися:
без одежi, без грошей?  Найнявся  в  матроси  на  вiйськове  судно,  ходив
пушкарем в оборонi суден торгових, двiчi тонув, був на вгинi  зi  шведами,
далi втрапив на судно французьке, торгове, ходили аж до Африки. Як заробив
трохи грошей - пiшов додому. Через  Францiю  i  Нiмеччину,  через  Польщу,
стратив усе й таки добився. А тут...- Пилип махнув  рукою:  -  А  тут  вже
нiкого.   Чума   забрала    увесь    мiй    рiд.    Лишилася    одна-?дина
сестра-сестричка... Улитою ?? звати. Вона десь у монастирi.
   - У якому монастирi? - запитав я.
   - Якби ж то я знав... Оце ходжу шукаю. Кiлька лiт  тому  якiсь  прочани
заходили в мо? село й сказали, що  вона  в  монастирi.  При  iменi  сво?му
старому... А в якому?.. Нiкому до того не було дiла, нiхто не  запитав.  Я
вже обiйшов пiв-Укра?ни...Миля набив люльку.- Вона була зовсiм мала, як  я
на вiйну пiшов. А все через вiтця мого...
   - У чому ж вiтець винуватий? - знову запитав я,  й  подумав  про  свого
вiтця, пригадав його смерть, i менi стало моторошно.
   - Не те щоб винуватий...-  Миля  затягнувся.  Було  видно,  що  спомини
наплинули на нього навальне й вiн не зна?,  з  чого  розпочати.-  Мiй  дiд
випав з козакiв за гетьмана Брюжовецького, той  на  догоду  царевi  та  за
царськi милостi наполовину скоротив козацький ре?стр,  тож  батько  поклав
будь-що вернутися в козаки. Заплатив полковому писарю, i той вписав його в
козацький компут.  Дiд  мiй  був  сумирний  i  тихий,  а  батько  гарячий,
ворохобний, честолюбний. Останн? важило немало.  Бо  ж  у  той  лихий  час
чимало козакiв, особливо старих i недужих, переписалося в  пiдпомiчники  -
цар навiть написав спецiального  указа  проти  того.  Лихим  стало  козаче
життя, вiйни та вiйни, чужi ?х на вiйну женуть i сво?  примусом  ведуть...
Виборному козаковi доводилося утримувати вiйськовий справунок, i якщо  вiн
не на вiйнi, то в прикордоннiй  службi,  на  лiнiях  усiляких,  у  тривозi
постiйнiй. Ниви позаростали,  розор  настав  козаковi.  Одначе  батько  не
зважив на те. I коштувало  це...  Ой,  скiльки  коштувало.  Бо  як  почали
перевiряти компутнi списки, довелося  класти  в  шапку,  i  полковнику,  i
сотнику, й усiм при?жджим писарям, котрi в тi списки заглядали.  Трохи  не
старцями пустили  нас...  Оддав  батько  половину  поля  в  заставщину.  I
однак...- Миля усмiхнувся.- Не горював, а радiв. Козаком лишився.  Веселий
вiн був, все виспiвував... За чепiгами, за цiпом, на коневi...  Веселий  i
задерикуватий. Боялися його в селi, було як вип'?, то до всiх  чiпля?ться.
А гоноровитий - страх. Все хотiв  возвеличитись  перед  односельчанами.  З
того ранкору оддав мене i в школу. Привiв якось на греблю за Хавин став  i
вказу? рукою на криту гонгом хату абшидованого полкового  писаря,  багатiя
Загайного: "Учися, сину, й матимеш такий дiм, такi воли, такий сад". А  як
вiд'?жджав на вiйну, сказав iнакше: "Учися добре сину, й пiзна?ш, що  таке
наука, що таке вчений чоловiк i яка з того користь. Бо  й  вiра  свята  не
може стояти без науки. Ось вернуся, оддам тебе вчитись до Ки?ва".
   Але вчився я тiльки три зими. В першу зиму, в  заметiлi,  батько  носив
мене до школи зашушканого в кирею. Дуже вже  йому  хотiлося,  аби  я  став
писарем або канцеляристом... Одначе батько з то? клято? вiйни турецько? не
вернувся. Цар вискочив з не? без шапки й штанiв,  а  батька  накрила  сира
земля.- Миля вибив з люльки попiл об закаблук, пiдвiвся.- А з ним  загинув
i останнiй лад у нашому господарствi. I наука моя  скiнчилася.  А  те,  що
вписався в козаки... окошилося на менi ж. Бо як вирiс, то й  мене  забрали
на вiйну. А що було далi, я вже тобi розказав. Писав царевi, щоб  заплатив
за службу та полон - по всiх iнших кра?нах за те платять,- i на всi картки
менi вiдмовлено, а  останнiй  раз  пригрозили  секвестром.  Краще  б  я  в
голландця чи навiть у турка лишився.
   - В чужiй вiрi! - жахнувся я.
   - Ет... що там...- Миля вiдвернувся,- Вiра в тобi... Якщо вона ?.
   Ту нiч я гаряче молився Богу, щоб простив йому цей тяжкий грiх  i  iншi
грiхи, бо постерiг я й те, що вiн не вiрить у святi  чуда  й  навiть...  у
безсмертя душi.
   - Куди ж... iшов ти, де твоя вiтцiвщина? - запитав я.
   - У цих краях,- повiв рукою Миля, але де саме його батькiвське дворище,
чомусь не сказав.- Сестру шукаю...Може, знайду...
   Я розчулився, трохи не заплакав i сказав, що буду йому братом, допоможу
шукати сестру i, коли знайдемо ??, стану ?й братом.
   - Я брат безма?тний, а ти - голий,- сумно i якось  мляво  мовив  Миля.-
Куди ми ?? вiзьмемо...
   Я почав його переконувати, що ми працюватимемо й застатку?мо...
   Миля усмiхався. Менi здалося, що вiн не вiрить, що знайде сестру  й  не
вельми клопочеться тим. А я навпаки - загорiвся,  запалився,  менi  вельми
хотiлося  допомогти  товаришевi,  й  далi  ми  заходили  до  всiх  жiночих
монастирiв, якi траплялися по дорозi.
   Ми переночували на рундуцi в шинку. Пiсля того, як Миля  похмелився,  у
вас не лишилося й шага. Миля ще трохи посидiв пiд шинком, а далi вмився  з
криницi й сказав:
   - Ходiмо до Нiжина. Там базар великий, крамниць багато...
   Я здригнувся. Не випадало менi туди йти, хоча й тягнуло непереможно.  Я
не знав, чи вже там Толстой, чи вже вийшла за нього Уляна. Побачити  б  ??
на мить...
   Нi, цур, обiйду Нiжин десятою дорогою. Побачу, роз'ятрю серце. Та й  як
явлюся Улясi на  очi  отакий  обiрваний,  захланний?  За  недовгий  час  я
зчорнiв, схуд, якось у корчмi заглянув у вмазане в  стiну  люстерко  й  не
впiзнав себе. I я збрехав Милi, що був у Нiжинi недавнечко. Миля також вже
побував там, обiйшов усi монастирi, йому взагалi було байдуже,  куди  йти,
аби тiльки йти. Його мандрiвна душа жадала дороги, волi, нових пригод, без
того, либонь, вже не змiг би й прожити. А Улита - то  бiльше  приключка  i
притлумлена бiль у серцi. В кожно?  людини  ма?  манячити  щось  попереду,
велике чи маленьке, iнакше ?й дуже важко жити.
   Саме отак важко й  безнадiйно  на  той  час  жилося  менi.  Попереду  -
порожнеча, безкiнечна вервечка сiрих днiв. I хоч для мене  також  не  мало
значення, куди йти, дорогу вибирав я. Ми вдарились на Плоске, Мрин, Козари
- в обхiд Нiжина. Менi вже не хотiлося розлучатися з Милею,  хоч  трохи  й
розчарувався в ньому за отi проциндренi сорок копiйок, щось таки вабило  в
ньому.

   * * *

   Ми йшли до обiду, дорога була гарна,  помiж  верболозiв,  помiж  болiт,
соснякiв та хвойникiв, траплялися й лiси великi, дрiмучi, в одному  такому
лiсi ми перепочили та пiдхарчувалися малиною. ?? тут було гибiль, малиновi
хащi, густi, поплутанi, тягнулися в глибiнь  лiсу,  здавалося,  то  зелена
колюча  рiка,  окроплена  червоним,  плине  пiд  високим  верховiттям.   В
передобiдню пору дорога повела нас помiж широких пiль, де, обкуренi  рудим
пилком, доспiвали жита - покляклi,  безшелеснi,  рiдкi;  великi  золотистi
кузьки гнули донизу, до сухо? землi колосся. На горбi бiлiли постатi - там
жали ячмiнь, котрий доспiва? першим. Дiд i тро? жiнок, одна з них, либонь,
господиня, двi iншi - челядницi. Нива велика,  вони  тiльки  розпочали  ??
жати.
   Менi на подив. Миля, оддавши короткого добридня, взяв ввiткнутий носком
у землю серп i почав жати. Нiхто його не проганяв i не казав нiчого, а вiн
жав i жав, загрiбаючи широкою долонею  коротке,  тлусте,  мiцне  стебло  -
останнi  веснянi  дощi  ще  встигли.   пiдправити   ячменi.   Тiльки   раз
розiгнувшись, усмiхнувся широкою усмiшкою й кинув вдоволено:
   - Бач, не розучився.
   Челядницi попiдводилися,  зайняли  постатi  за  Пилипом.  Дiд  розкидав
перевесла, господиня в'язала снопи.
   - А ти чого сто?ш,- гукнув до мене Миля.- Складай у полукiпки снопи.
   - Я... не вмiю,- мовив знiчено.
   - Зумi?ш. Носи до купи. Я покажу. Це  дуже  просто,-  показував  Миля.-
Один снiп наспiд, потiм по  два  з  кожно?  iз  чотирьох  сторiн  колоссям
досередини, тодi отако, поверх них ще двiчi по два, далi -  по  одному,  а
наверх - шапку.
   Полукiпок стояв як лялечка.
   Наука справдi нехитра, але коли  припiка?  сонце,  чоботи  ковзають  по
рiллi й стають важкi, неначе  до  них  вчепили  колодки,  i  млiють  руки,
сповняти ?? непросто. Я ледве дотягнув до  полудня.  Миля  ж  працював  до
вечора.
   I працювали ми ще два  днi,  поки  не  вижали  ниву,  й  заплатила  нам
господиня щедро.
   - Будемо ощадити,- сказав Миля, пiдкидаючи на долонi мiдяки та  срiбний
таляр, який поблискував зверху.- Вистачить нам на двi недiлi або й бiльше.
А там я приведу в такi кра?... де рiки з киселю i береги з житняку. Сiда?ш
на берег, лама?ш окрайця i - ложкою в рiчку.
   Я недовiрливо поглядав на нього.
   - Пригадуй страви, якi тiльки зна?ш, вибирай. Всi замовимо в корчмi...
   "Вибирай страви" не в'язалося  з  ощадливiстю,  та  й  не  вельми  менi
хотiлося ?х вибирати пiсля борщу з карасями та заправлено? олi?ю  гречано?
кашi, якими нагодувала нас на дорогу господиня.
   Але йшли ми цiлий день, i на вечiр у мо?му голодному животi  вуркотiло,
як у жлуктi, в яке вкинули розпечений камiнь. Я перебирав у наметi страви,
якi колись бодай куштував, намагався вгадати, якi на?дки чекають на нас  у
корчмi. Моя голодна мрiя шикувала миски з вергунами, борщем з поросятиною,
полумиски з галушками, локшиною, гречаними млинцями та пампушками з сиром,
пирогами з маком та медом. Ясна рiч, всього того одночасно не могло бути в
жоднiй корчмi свiту, одначе  корчма  нам  трапилася  багата,  й  були  там
справдi вергуни, i лемiшка,  й  млинцi,  хоч  i  не  гречанi,  але  м'якi,
пшеничнi, й узвар iз сушених слив та терну.
   Проте не пiшло все те менi на користь,  бо  випало  випити  окрiм  двох
кухлiв узвару чашу гiрку. Миля почав гуляти. Спочатку випив око горiлки  й
сказав, що  оце  вже  й  по  всьому,  одначе  до  хвилi  замовив  стоянець
волоського вина й знову пообiцяв, що на сьогоднi тим  вдовольниться.  Може
б, i вдовольнився, та до нього,  побачивши  грошi,  якi,  розплачуючись  з
шинкарем, Пилип виймав з кишенi, пiдсiв москаль.  Москалiв  у  шинку  було
кiлька - вони стояли в селi посто?м. Миля розбалакався з москалем i  почав
частувати нового  товариша.  Треба  сказати,  що  сходився  вiн  з  людьми
навдивовижу швидко, пройшов пiвсвiту, а людей не знав, довiряв  усiм,  вiд
чого раз по раз  мав  кривди,  Чаркувалися  вони  недовго,  солдат  швидко
сп'янiв, пiдняв чарку за здоров'я царя й вимагав,  щоб  за  здоров'я  царя
пили всi, москалi й дядьки випили,  а  Миля  вiдмовився,  пам'ятаючи  свою
кривду вiд царя,  ще  й  сказав,  що  цар  Петро  -  причмелений.  Москаль
розпасiювався,  казився,  тупотiв  ногами  та  кричав  "Мазепа",  й  Пилип
промовисто виклав на стiл обидва кулаки - величезнi, чорнi, кожен як гиря,
й москаль притих.
   На середньому пальцi лiво? Милино?  руки  -  великий,  товстий  срiбний
перстень, на якому викарбуваний якийсь чубатий  птах.  Перстень  аж  влип,
врiс у явлень. Миля його жодного разу  не  знiмав  i,  на  мiй  подив,  не
пропив. Кiлька разiв я приставав до  Пилипа  з  розпитуванням,  що  то  за
перстень, одначе вiн вiдмовчувався.
   На той час зринув лемент  в  iншому  кутку  корчми,  де  тро?  москалiв
пiдмовили грати в карти сiльського дядька,  пiдпомiчника.  Дядько  сiв  до
гри, яко? не знав, не розумiв ??, та й був пiдпитий, весь  час  програвав.
Вiн програв усi, якi мав i  якi  позичив  ще  в  двох  господарiв,  грошi,
заставив воли та воза, шестеро  овечок  i  теж  програв.  Простакуватий  з
вигляду, та, мабуть, i за вдачею, з носом-пиптем, обсмоктаними, тоненькими
вусами, лупав посоловiлими очима й тiльки повторював:
   - Оце так! Оце так
   I тодi в корчму вбiгла худа довговида жiнка з дитиною на руках,-  хтось
?й повiдав про те, що  чоловiк  програ?  господарство,-  й  вона  наробила
крику.  Волосся  вибилося  ?й   з-пiд   очiпка,   верхнi   гаки   керсетки
розстебнулися, вона вимахувала рукою, тицяла чоловiковi дитину й голосила.
I  верещало,  заливалося  плачем  перелякане  дитя.   Москалi   спробували
вiдтрутити ??, й тодi вона стала на колiна й почала просити ?х:
   - Москалики-соколики, полиште його, дурного, вiн п'яний, пожалiйте мене
а дiтьми, не робiть старцями. Йди, потурмаку, додому, а ви  вiддайте  йому
грошi...
   - Так не бьiвает. Йди прочь, глупая женщина,- вiдказували москалi.
   Бачив, як наливаються багрецем Пилиповi щоки, як склянiють  очi.  Я  не
знав, що менi робити - спробувати зупинити його, адже  насува?ться  велике
лихо, й шкода було нещасно? жiнки. Я зовсiм не вмiв грати в карти, але був
переконаний, що солдати вчинили  не  по  справедливостi,  з  iншого  боку,
солдати, як менi тодi здавалося, це - закон, влада,  а  протяг  влади  йти
грiховно й небезпечно. Та й просто -  ?х  багато...  Менi  ж  не  випадало
лишати Милю одного проти трьох, хоч яка там з мене помiч,  але  не  прийти
йому на допомогу, то вже майже зрада. Дорога вже навчила мене багато  чому
й хоч трохи вигартувала мо? тiло та душу. Проте я все ще вагався,  а  Миля
тим часом важко пiдвiвся, ступив до гравцiв:
   - Вiддайте чоловiковi грошi!
   - Та ты что, с лопухов вьiлез. Бьiвалый ведь человек, знаешь, что такое
игра и честь игрока!
   - Вiв не вмi? цi?? гри.
   - А нам какое дело. Не садись.
   Миля замислився. Зата?вши подих, я чекав: ударить чи не  вдарить?  Миля
не вдарив. Вiн раптом сiв за стiл.
   - Я буду з вами грати.
   Що то була за гра, важко розповiсти. Я млiв душею, я потерпав, що  Миля
також програ?ться, але Миля 6ув схожий на Бога в днi сотворiння свiту. Вiн
аж переродився, анi iскорки хмелю не лишилося в його очах, був напружений,
наструнений i водночас спокiйний, карти мелькали в його руках,  як  осiнн?
листя  в  тугому  вихорi.  Москалi  ледве  встигали  водити  очима,   вони
повитягували ши?, один  навiть  висолопив  та  прикусив  язика.  Замовкла,
злякано спостерiгала  за  грою  жiнка,  мало  тямлячи,  що  воно  дi?ться,
замовкло навiть дитя, господар, що програвся, притулився спиною до  стiни,
й по його щоках  котилися  п'янi  сльози.  Попiдводилися  люди  за  iншими
столами.
   Коли Миля одiграв бiльше як половину програних господарем грошей,  один
з москалiв, найстарший серед них по чину, ундер, пiдвiвся й закричав:
   - Он махлюет, он играет нечестно!
   Посхоплювалися й дво? iнших москалiв, пiдтримали ундера:
   - Махлюет, зто нечестно.
   Вони почали хапати грошi, якi лежали на столi кiлькома стовпчиками, але
Миля обома руками так деменув у груди ундера й ще одного  солдата,  що  тi
вiдлетiли на кiлька крокiв вiд столу й попадали на пiдлогу. Миля згрiб  зi
столу грошi й засунув молодицi до кишенi керсетки:
   - На, втiкай звiдси.
   Та метнулася на вулицю, а Миля став у дверях, заступивши  шлях  погонi.
Далi вчинилася шванка. В корчмi, окрiм тих, що грали в карти, було ще тро?
москалiв, вони почали наскакувати на Милю й одлiтали од нього,  як  грушi.
Нiби й не вельми замахувався Пилип, одначе бив невiдпорне, швидко, аж було
важко повiрити, що в цьому вайлуватому тiлi прихована така спритнiсть.  До
того ж i бив вiн якось незрозумiло, чудернацько, не по-нашому.
   - Мазепи, предателi,- кричали москалi.
   Я й отерпав зi страху, i чудувався, i навiть пишався  сво?м  товаришем.
Таки був рушив йому на помiч, але хтось смикнув мене за полу  свити,  i  я
гепнувся бiля дверей.
   У корчмi  стояв  шарварок:  миготiли  кулаки,  лунали  стогони,  лайка,
погрози. Врештi москалi втямили, що так  ?м  супротивника  не  здолати,  й
погасили свiчки. А  погасивши,  пiд'юдженi  темрявою,  горiлкою,  кинулися
грабувати корчму. Хапали пляшки з горiлкою (було чути брязкiт скла), хтось
щось потягнув зi столу (посипалось череп'я), i враз  пролунав  погрозливий
вигук:
   - Райцi, райцi йдуть.
   Затупотiли ноги, хтось верещав, щось падало, в  дверях  миготiли  тiнi.
Втiкачiв нiхто не зупиняв i не переслiдував, тiльки хтось вимахував  рукою
за кожною тiнню,- я лежав бiля дверей i бачив те дуже  добре.  Коли  тупiт
затих, в темрявi пролунав голос - попросив, щоб засвiтили свiтло. Корчмар,
низенький ?врей з лисиною на всю голову, роздмухав  пiд  припiчком  жар  i
запалив клоччя, а вiд нього свiчу. В корчмi стояв погром,  валялися  битий
посуд, склянки, ослiнцi. Дядьки позабивалися пiд стiл i виглядали  звiдти,
як бички з верболозу. Миля сидiв навпочiпки бiля стiни й  набивав  люльку.
Нiяких райцiв не було.
   - То я гукнув, буцiм  iдуть  райцi,-  похвалився  корчмар,  либонь,  не
вельми засмучений погромом - те йому не первина.- Прошу шановних гостей  у
свiдки: я всiх грабiжникiв позначкував квачиком.-  I  показав  паличку  та
глечик   з   дьогтем.Завтра   пiду    до    найстаршого    начальника    й
здрайцiв-грабiжникiв знайдуть за тими позначками.
   Я аж тепер зрозумiв, хто то вимахував у дверях рукою при  з'явi  кожно?
постатi.
   Корчмар та його жiнка прибрали в корчмi, i хоч як я  намагався  витягти
звiдти Милю, вiн не пiшов i гуляв до ранку й пропив усi  грошi.  I  тiльки
вранцi, протверезiвши, послухав мо?? ради та зiйшов разом зi мною з  села,
погодившись, що розкрут нiчно? пригоди може бути й не на нашу користь. Ба,
навiть просто в свiдки нам iти не випадало.
   Треба сказати, що по пиятицi, протверезiвши.  Миля  здебiльшого  ставав
слухняний, неначе дитина. Почував свою вину, ховав очi, i якщо я нагадував
про вчорашн?, крутив головою:
   - Ти того,. Мартине... Не нагадуй. I так на душi гидко.
   - Нащо ж п'?ш?
   - А нащо ти не п'?ш?
   - Не хочу.
   - А я хочу.
   Отак розкантувалися. Добрим, злагодливим Пилип був i п'яним,  але  коли
починав  упиватись  -  ставав  непоступливим,  упертим  i   вельми   часто
дратiвливим, злим, а то й жорстоким. Якщо довго не  пив  -  також.  Кiлька
разiв я намагався не допустити його до чарки, ховав грошi, якщо вони в нас
були, й казав, що ми ?х загубили, й видобував по кiлька шагiв -  на  обiд.
Миля здогадувався про мо? хитрощi, якийсь час терпiв, iнодi й довгенько, а
потiм починав хмурнiти, дратуватися й одного  разу  побив  мене.  По  тому
напився й плакав i просив пробачення. Того разу я хотiв покинути  його,  й
не покинув, менi не дозволила совiсть. Розумiв, що потрiбний Милi, що  без
мене йому буде ще гiрше, що мушу рятувати його, настановляти  на  праведну
путь, либонь, колись Миля  був  гарним  чоловiком.  Лукавi,  недобрi  люди
повели його в нетрi, налили половину його серця вогнем,  злобою,  друга  ж
половина була чиста. Пiд час наших мандрiв, надто  коли  отаборювалися  на
день-два десь бiля рiчки, перепочивали, прали, я  переповiдав  йому  житi?
святих великомученикiв, праведникiв, i вiн слухав з увагою, розчулювався й
навiть плакав.
   Одначе вгадати, слухатиме вiн сьогоднi оповiдi  зi  Святого  письма  чи
нап'?ться, було неможливо. Зненацька на нього находила якась туга,  й  вiн
казав:
   - Якби той твiй Лука пошпарував холодною солоною водою палубу та  потер
лiсочком гармату, щоб шкура на долонях позлазила, помудрiшав би трохи й не
бридив ледачего. Йди ти з ним у болото.
   Я стенався,  хрестився  й  очiкував  слушнiшого  часу,  щоб  продовжити
оповiдь. Мусив спасати Милю, але спасав i себе, вiн був потрiбен менi  для
власного спасiння. Я трохи лукавлю, бо Пилип був  менi  потрiбен  i  задля
житейсько? вигоди, Я це розумiв, хоч i не зiзнавався в тому.  Так,  iнодi,
надто коли в нас довгий час не було грошей i Миля давно не  пив  i  ставав
похмурий та злий, користав мене нещадно. Зупинившись у селi-найчастiше  ми
зупинялися  по  шпиталях,--одразу  розпитував  шпитального  старосту   про
мирськi та церковнi справи в селi й  майже  силою  спроваджував  на  якусь
роботу:  прислужувати  паламаревi,  дяковi,  спiвати  на  криласi,  читати
псалтир над покiйником, переписувати компутнi списки в ратушi й  навiть...
старцювати, чого я соромився страшенно i якомога уникав. Зате  з  Милею  я
нiчого не боявся - в полi, в лiсi, та й  до  мiстечках,  селах  i  хуторах
також.   Кiлька   разiв,   величаючись   перед    дiвчатами,    намагалися
позбиткуватися надi мною сiльськi парубки, та хоч у якiй би лiчбi вони  не
були, ганебно вiдступали перед пудовими Милиними кулаками. Одного разу,  в
помсту за свою ганьбу, знаючи, що йтимемо на ночiвлю цi?ю  вуличкою,  вони
засiли увечерi з кiллям за височенним новеньким  тином,  та  Миля  мав  не
тiльки чавуннi кулаки, а й дивовижну здатнiсть розгадувати чужi  пiдступи;
вiн пiдважив тин i повалив його, парубки верещали та втiкали в городи, хто
на двох, а хто й на чотирьох.
   Водночас було в Милi щось таке, що без кiнця вкручувало його у  всiлякi
непри?мнi, а то й небезпечнi пригоди. А може, не стiльки був  винуватий  у
всьому сам Миля, скiльки те,  що  всi  намагалися  скласти  свою  вину  на
зайшлого чоловiка, поглумитися, пожаковати, позбиткуватися. Милину доброту
й на?внiсть вони не раз приймали за глупство, а потульнiсть за  боягузтво.
Милю, якщо вiн перебував у доброму стро? душi, не просто  було  вивести  з
рiвноваги, вiн терпiв довго й тiльки осмiхався.
   Але була одна задерина, одна приключка, яка. не раз  приводила  нас  до
лихих пригод - Пилип дратував москалiв. "Вони царськi, цар ?м  платить  за
розбiй, а менi за мо? кривди не  заплатив..."  Солдатiв  було  гибiль,  на
Укра?нi  появлялись  все  новi  й  новi  полки,   якi   здебiльшого   мали
чудернацькi, iноземнi назви й командувало ними багато чужоземцiв.  Вiйсько
стояло посто?м по мiстах i селах, по кiлька солдатiв у  хатi,  ще  недавно
дозволялося ставити посто?м москалiв тiльки до пiдсусiдкiв, тепер  же  вiд
постою не  звiльнялися  й  виборнi  козаки,  i  купцi  та  всi  мiщани.  I
поводилися тi постояльцi, немов завойовники, могли зовсiм не заплатити  за
харчi та постiй, могли одняти, що сподобалося, могли поглумитися. Особливо
були небезпечнi, коли йшли походом, зупинялися ненадовго;  господарi  тодi
гнали у лiс кращих коней, а дiвчата  й  молодицi  ховалися  в  очеретi,  в
дозах, чекаючи, поки рота чи полк зiйде з села або слободи.
   По всiх фортецях були розмiщенi гарнiзони,  а  на  великих  перехрестях
стояли караули, по шляхах i  дорогах  курiли  верхи  або  вiзками  збирачi
податкiв та казначе?, лiтали з командами полковi  комiсари  -  виловлювали
втеклих солдатiв, а також козакiв, якi ухилялися вiд походiв пiд  Дербент,
на Ладогу, в Таврiйськi степи. В одному селi  менi  випало  переписати  за
невелику плату стацiйнi списки, й мене вельми здивувало, як багато  стацi?
взяли солдати за пiвроку з села, а саме: 68 курей, 14-гусей, 185  осьмачок
житнього борошна, 12 пшеничного, 3 осьмачки круп, 4 пуди  масла,  8  пудiв
сала, 600 ступок солi, 84  кварти  вина,  15  яловиць,  41  барана,  а  ще
горiлка, цебри пива на при?зд i  вiд'?зд  високих  командирiв,  пiдвози  й
перевози провiанту та солдатiв,  дрова  й  сiно...  Село  обiднiло  за  цi
пiвроку страшенно, й стояв там туск; невдоволення та злоба знаходили  собi
добру поживу. Трапилося при нас: один дядько привiз у стацiю свиню,  а  на
возi, у сiна, був горщик масла на продаж, того  горщика  забрали  солдати,
дядько розпаленiв i вдарив дрюком солдата по головi. Iншi солдати кинулися
на дядька, на помiч дядьковi побiг Миля,  за  ним  ще  кiлька  базарiвчан.
Зчинилася бiйка, з яко? ми ледве вихопилися.
   I не знiмав Пилип перед офiцерами шапки, й не пускав солдатiв  до  хат,
де ми зупинялися, й не захотiв допомогти двом москалям що застряли  гарбою
з сiном у рудцi, а коли один з них замахнувся на нас батогом, Миля поламав
батога i хотiв пiдпалити сiно, та я не дав.  Переживав  щоразу  вельми,  й
обiцяв собi утекти вiд Милi - й  не  втiкав.  Я  все  ще  не  мiг  скласти
остаточно?  думки  про   свого   випадкового   товариша,   дедалi   бiльше
переконувався, що Миля - це кiлька людей, i то зовсiм рiзних: добра дитина
i розбiйник, грiшник i праведник, брехун i найщирiший чоловiк, скромний  i
хвалько, розпутник i цнота. Дивувався, як усе це сполучалося в ньому й що,
врештi, переважа?. Залежно вiд обставин, переважало то те, то iнше.  Читав
я колись книгу фiлософа Степана Хаввека, то вiн вважа?, що наш свiт ма?  в
рiзний час рiзнi диспозицi? й  залежно  вiд  того  мiня?  сво?  диспозицi?
людська  душа,  тi  диспозицi?  можна  визначити  лише  по  гороскопах   i
дiзнатися, в який час якою буде душа тi?? чи тi??  людини.  На  мо?  першi
мiркування, Пилипова вдача  повнiстю  вкладалася  в  Хаввекову  фiлософiю,
одначе з часом я почав думати, що це не так -  настрiй  i  поведiнка  Милi
iнодi одмiнювалися по кiлька разiв на день, а то й на годину. Може,  через
те, що в свiтi добро невiддiльне вiд зла, одне знищу? iнше, одне  породжу?
iнше i якби запанувало лише те або те, свiт став би сiрим  i  нудним.  Так
промовляла одна половина мого серця, а друга не  погоджувалася,  доводила,
що в свiтi мають панувати тiльки доброчиннiсть та порядок, бо вони  -  вiд
Бога, який усе визнача?  i  всьому  да?  лад.  Вiн  кличе  нас  добиватися
досконалостi, тiльки в нiй - iдеал людини, ним же створено?.
   Але в цьому мiсцi мо? думки знову наштовхувалися на перепону. А  звiдки
тодi страждання i грiх? Його вчинили вже Адам i ?ва, творенi руками самого
Бога. Я заплутався, нiтився душею, не мав способу, сили та розуму  пiзнати
бодай зовнiшнi ознаки свiту, а що вже казати про  його  глибини!  Що  таке
свiт i що таке в ньому я? А iншi люди? Чому вони такi?  Чому  оцi  москалi
накладають стацiю на цих людей, вiдбирають ?хню працю? Чому козакiв женуть
пiд далекий, непотрiбний нам Дербент i вони гинуть тисячами? Це також  вiд
Бога? На цi запитання не мiг вiдповiсти, й лишалось втiшатися молитвою,  а
також думкою, що я ? тiльки в ?днаннi з Богом, а сам по собi -  нiчого  не
значу. Може, згодом я пiзнаю бодай себе й зрозумiю хоч щось у цьому свiтi.
Для цього я прийшов у нього й мандрую по ньому; для чого живуть iншi  люди
й для чого iсну? вiн сам, цей  великий,  барвистий,  тривожний,  захланний
свiт, я також довiдаюсь потiм.
   Милi трохи боявся, трохи осуджував його за схильнiсть  до  пиятики,  за
одчайдушнiсть i водночас дечому вчився в  нього.  Академiя  вклала  в  мою
голову багато знань, вiд Арiстотеля до Феофана Прокоповича, знань  не  для
життя, а для думання. У Пилипа я несамохiть, навiть  проти  власно?  волi,
вчився жити, хапатися де зубами, де руками, де пробiгти, перестрибнути,  а
де й  проповзти.  Корисна  наука,  хоч  i  гiрка  та  сумна,  нею  оддавна
користу?ться значна частина людства.
   Було б неправдою сказати, що в сво?х мандрах нас здибували тiльки  лихi
пригоди та ми лише терпiли злиднi. Розкошiв, звичайно, не мали, але бували
й хорошi лагiднi днi. Ось чвала?мо  дорогою,  холодком  -  дорога  в'?ться
попiд старими, дуплистими вербами, входимо до села, мина?мо  першу,  другу
хату, розгляда?мося, де б попити  холоднячку,  куди  краще  зробити  першу
вiзиту добродiйцi удачi, аж нас зупиня? окрик:
   - Ану ходiть-но сюди, молодцi!
   Зупиня?мося, поверта?мо на поклик голови. Багата, видно вже  на  перший
взiр, вельми багата хата з високим, широким ганком, обвитим виноградом, за
хатою осокори, на одному буслове гнiздо, в праву руку - сад, в лiву - двiр
з хлiвами та коморами, звiдти в'?зд,  а  вхiд  -  через  хвiртку  навпроти
ганку. На ганку  сидить  чоловiк  з  густим  пишним,  що  ледь  в'?ться  й
пшеничною хвилею нависа? над чолом, чубом, розкiшними  пшеничними  вусами,
тугим,  трохи  схожим  на  котячу  морду,  обличчям,  у  вишитiй  сорочцi,
розiмлiлий, роздобрiлий, либонь, щойно смачно пообiдав, на  одному  вусовi
ще видно бiлу цятку -  необлизана  сметана,  перед  ним  сто?ть  кухоль  з
узваром, на тацi - грушi та великi жовтi сливи -  запива?  обiд,  засмачу?
його садовиною. Лiва брова ледь заломлена, права  -  трохи  опущена,одразу
видно - не  простий  козак,  мiсцевий  урядовець.  Та  й  хто  iнший  може
дозволити собi розкошувати на ганку тако? днини:  Петрiвка,  давно  минули
Петро та Дем'ян, жнива, вчора  був  Паликопа,  сьогоднi  всi  в  полi,  на
роботi, поспiшають, а вiн сидить, знiчев'я  погляда?  на  шлях  i  зупиня?
окриком усiх про?жджих i перехожих. Не зупиниться одразу, пошле  навздогiн
наймита, а то й поскаче козак та заверне непослуха назад.
   -  Охрiм  Шквиря,  мiсцевий  сотник,-  одразу,  щоб  не   було   нiяких
непорозумiнь, вiдрекомендову?ться.- Хто такi будете i куди йдете?
   Миля  вiдстороню?  мене,  виходить  наперед.  Вiн  -  втiлення  покори,
лагiдностi, доброти й доброзичливостi, ще й глибоко? шаноби: велика кругла
голова з зiм'ятою мичкою чорного, з ранньою памороззю сивини чуба схилена,
руки опущенi (в лiвiй - шапка), плечi схиленi, великi круглi очi чистi  та
яснi. Я сам дивуюся такiй Милинiй перемiнi: чи його втомила довга дорога й
сподiва?ться на вiдпочинок та поживу, чи й справдi йому сподобався сотник,
тiльки ж бо я знаю, що тi очi бувають i пронозливi  та  хитрi,  й  злi,  й
ледачi.
   - Хто ми i що ми, вельце ласкавий пане? Про себе скажу: й сам не  знаю,
хто я. Так, перекотиполе, колишнiй охочекомонний козак Прилуцького  полку,
а далi турецький галерник i матрос, i  гармаш  на  суднах  французьких  та
голландських... Валасаюся по свiту, бо нема  куди  прихилити  голову,  там
помахаю  цiпом  там  мiшки  попиряю,  там  допоможу  коня  пiдкувати,  там
пiдморгну молодицi, й вона  насипле  миску  борщу.  А  iнша  й  варениками
пригостить. Якщо пiдморгну гарно...
   Сотник  смачно  засмiявся.  Потютькуватий  i  простакуватий  Миля  нинi
неймовiрно тонко вловив сотникiв настрiй: той випив  чарку,  смачно  по?в,
роздобрiв, рознiжився, його душа жада? ще чогось солодшого, бодай у жартi,
й Миля солодить йому ??. А щоб сотник до кiнця зрозумiв, що то жарт,  Миля
докида?:
   - Але якби сподiвався на тi борщi, давно б  ноги  простягнув.  Простий,
значся, я чоловiк. А ось вiн. Мартин  Рибка,-  тут  Миля  вiдступа?  убiк,
являючи сотнику у всiй красi мою нужденну постать,- отакий, незавидний  на
вигляд, отрок досто?нств великих i талантiв значних.
   - Що ж вiн умi?? - недовiрливо каже сотник.
   - Запитайте краще, чого вiн не вмi?,- покiрливо, але й  з  досто?нством
мовить Миля.- Голос ма? такий, що мертвих пiднiма?.  Пройшов  фiлозопiю  i
богослов'я,лл? кулi Миля (ох, як лл?,  я  червонiю  й  нiчуся,  але  боюся
сказати правду, заперечити Милi, бо вiн мене потiм  з'?сть),-  всю  службу
Божу, навiть кафiзму напам'ять шпарить, у всiх науках вправний, особливо в
гiсторичнiй, парсуни знатнi малю?, житiя святих оповiда? так, що тi  святi
стають ще святiшi...
   - Ану заспiвай "Iже херувими, царице моя...",- велить менi сотник,  але
Миля докiрливо й прохально водночас хита? головою:
   - Ваша вельможнiсть, пiсля тако?  довго?  дороги,  спеки  сухим  горлом
можна попсувати святу молитву i явити не той,  що  вподоба  ваша  милiсть,
голос. Звичайно, вiн заспiва? й так, але було б краще, якби вiн вповнi i у
всiй красi втiшив ваш тонкий слух.
   Я вже ледве переводжу дух вiд Милиного словоблуддя, не властивого йому,
i хочу щось сказати, але сотник перепиня? мене:
   - Доречно. Оришко,- кличе наймичку,- нагодуй прочан. Та не скупися.
   Ми ?мо всмак, на?да?мося донесхочу. Одначе, коли виходимо на  подвiр'я,
виказувати свiй спiвецький хист менi випада?  не  одразу,  бо  бiля  ганку
стоять дво? козакiв, якi прийшли позиватися за якесь сiно, а за яке, я  не
можу второпати з ?хньо? мови, бо вони кажуть не  водне,  перебивають  одне
одного й взивають одне одного  всiлякими  невшетечними  словами  i  навiть
сукають дулi.
   Сотник довго слуха?, погладжуючи вуса, далi почина?  ?х  посмикувати  й
врештi:
   - Гавриле, Митре! - Через перелаз перестрибують дво?  козакiв.-  Посади
обох у погрiб, нехай там посидять та погомонять, може, дiйдуть згоди. Пива
жбанок поставте ?м... А закусi не давайте. Повечеряють ладком у того чи  в
того вдома.
   Як я побачив пiзнiше, отако сотник Охрiм Шквиря судив майже  завжди.  Я
спiваю йому "Богородице, зри скорботу мою" i "Богородице, дiво",  по  тому
сотнику виносять скрипку, i ми вдвох спiва?мо  "Iже  херувими...",  "Святу
Марiю" та спасiвських пiсень. Шквиря спiва? й  заплющу?  очi,  вiн  вельми
коха?ться в спiвi. Як я  потiм  побачив,  не  пропускав  у  церквi  жодно?
служби,  ставав  завжди  попереду,  бiля  самого  криласа  i,  якщо  дячок
затягував не на той  глас  або  пiвча  брала  занадто  низько  чи  високо,
поправляв. Тiльки мене, ?й же Богу, не  поправив  жодного  разу,  хоч  сам
визначив мене в пiддячi й наказав, щоб поклали менi платню. Я спiвав  i  з
пiвчою, i  при  панотцевi,  прислужуючи  йому  -  подаючи  то  Бiблiю,  то
кадильницю,  то  свiчi,  допомагаючи  правити  лiтургiю.   Гарного   клича
чоловiком був сотник Шквиря, iншого такого менi не доводилося бачити.  При
церквi був шпиталь, у якому лежали покалiченi пiд Азовом козаки,  а  також
тулилося чимало iнших калiк i старцiв, i на всiх вiн щотижня посилав круп,
хлiба, горiлки, двi свiчi й сплачував прачцi та  кухарцi,  й  вона  варила
страву на всiх, на вiдмiну вiд iнших шпиталiв,  де  кожен  напарив  страву
собi сам.
   Вдачi пан сотник був лагiдно?, часом впадав у смуток i  зажуру  й  тодi
замикався в хатi й не виходив по кiлька днiв. У нього померли  дружина  та
син, лишилася дочка, й вiн вiддавав ?й всю свою  любов,  навiть  у  походи
намагався не ходити iз-за не?. Але невiдомi нам шляхи Господнi й добро  не
завжди оплачу?ться добром, по  кiлькох  роках  довелося  менi  побувати  в
посильцi в пана сотника, i я не впiзнав нi його  самого,  нi  його  колись
такого затишного, тихого гнiзда. Узяв пан сотник собi зятя, узяв дочцi  до
любовi безма?тного хорунжого, передав йому все  господарство,  а  хорунжий
виявився людиною ворохобною i пiдлою, й розпочалися помiж ними  сварки  та
бiйки, й люто билися вони на шаблях, i  вiдрубав  хорунжий  сотнику  праву
руку. Я вже знайшов старого, зморщеного, зжовклого чоловiчка,  який  сидiв
на призьбi, нюхав нiмецьку табаку й витирав рукавом зажуренi,  в  червоних
прожилках сльозливi очi.
   Якийсь незрозумiлий триб життя людського: все,  що  почина?ться  добре,
здебiльшого закiнчу?ться погано, веселе  вiнча?ться  сумним,  а  безмрiйне
тяжкою думою. Який з того зробити висновок, не знаю, дехто тлумачить  так:
живи, поки можна, розкошуй i гуляй, а дехто - навпаки: не випробовуй  долю
- не жартуй з нею, живи праведно в постах i молитвах, i тобi воздасться.
   Але ж сотник Шквиря жив праведно?!
   ...З поля йде череда, здiйма? на всю вулицю куряву,  корови  поспiшають
одна поперед одно?, вим'я ?м розпира? молоко, в  декотрих  воно  цiрка?  з
дiйок на дорогу. Дорога, верби понад нею, хлiви й хати - геть усе пропахло
молоком.
   - Молочка оце б попити,- мовить Миля.
   - Ти що, не на?вся? - дивуюся я.
   - Та.. Дитинство згадалося... Мати...  Славна  вона  була  в  мене,-  й
нiяковi?.
   Вперще цей закоржавiлий волоцюга, випивайло згадав  отако  матiр,  i  в
мо?му серцi скида?ться сльоза, бо ж i моя мати була  добра  та  славна,  й
сподiвалася знайти щастя в дiтях, i пiшла на той свiт, не знайшовши  його,
а мене зла доля, злi люди покривдили навiки i пустили по свiту  старцем  з
оскудiлим серцем. I я також  запечалююся,  й  той  хороший  настрiй,  який
зродився в мо?й душi пiсля гостин у пана сотника Шквирi, в'яне в нiй.
   З легко? руки пана сотника велося нам  i  малося  в  тому  селi  гарно.
Скiнчилися жнива  -  врожайнi  цього  року,-  люди  вiтали  паляницями  та
пампушками  з  нового  урожаю  Маковiя  та  Спаса,  а  там  уже  пiдоспiли
Головосiки, а за ними й Друга Пречиста та  Здвиження.  Люди  в  селi  були
сумирнi, працьовитi та добрi. Якось упiймали з чобiтьми  зайшлого  злодiя,
водили його по селу, й нiхто не  хотiв  упiзнавати  сво?  чоботи,  аби  не
ставати в позов, аби не впала з його рук на християнську душу кара, так  i
вiдпустили того злодiя з чобiтьми, хоч гаразд знали, що  чоботи  не  його,
прийшов вiн у село босий.

   * * *

   Кажуть, мiсце людинi Богом визначене. Але  ж  кажуть  i  так,  що  сама
людина прикраша? сво? мiсце. Мабуть, тут сполучилися те й те. Яке то  було
гарне мiсце! Якi то були славнi люди! Село розкинулося в неширокiй долинi,
зi сходу до нього прилягав сосновий бiр, посеред села -  величезний  став,
попiд берегом плава? притоплений човен, i дiтвора бовта?ться довкола човна
та регочеться, а увечерi, як зiйде мiсяць, все село, з вербами, осокорами,
церквою, хатами, зорями в небi,  вiдбива?ться  в  тому  ставу,  й  дiвчата
ходять колами за греблею, i всi такi молодi та гарнi, i в  кожно?  в  коси
вплетено, або настурцi?,  або  королевий  цвiт,  або  чорнобривцi.  Хлопцi
стоять пiд вербами, палять люльки i вже потiм, як  мiсяць  заплута?ться  в
осокоринi, розбредаються з дiвчатами парами понад ставом. Я сиджу на ганку
шпитального дому або на папертi церковнiй, i серце  менi  млi?  солодко  й
тоскно.
   Сколихнуть тишу музики, й сколихнеться мо? серце,  та  ще  як  заграють
пiсню, яку я грав для Улясi... I згадаю ?? очi, й вiдгадаю аж  тепер  все,
що викликала в не? моя пiсня. Музика завше жила в менi, в семiнарi?  та  в
Академi? вона не  давала  менi  опуститися  до  спудейських  шахрайств  та
обманiв, в дорозi до Валдаю вселяла в мене силу, музика веде до Бога i для
того вигадана людьми.
   Одначе це якась iнша музика... Хихотлива, грiховна, вона зваблю? дiвчат
та хлопцiв, я вiдчуваю це, зваблю? й мене, i я почуваю, що таки зваблююся,
що мо? тiло налива?ться грiховним, поганським жаром, i серджуся.
   А потiм дiвчата та хлопцi розбредуться по вуличках та завулках, а  став
мрiтиме, як заворожений, а я все сидiтиму, й  вийде  та  сяде  поруч  мене
шпитальний староста, вiн же й сторож, Явтух, та розповiсть, що ? в ?хньому
селi баба ?вга, яка в темнi ночi лiта? на  веретенi  довкола  ставу,  а  в
свiтлi злiта? в саме небо й знiма? найяснiшу звiзду та хова? пiд бочку.
   Я слухаю та вдаю, що вiрю, бо вже знаю  бабу  Iвгу,  й  знаю,  що  вона
справдi в темнi ночi дивиться в хмари, як всi справжнi чародi?,  i  носить
пiд пахвою веретено, й туля?ться в жнива по  полю  та  наклика?  на  хлiби
морози, й знайшлися були в селi люди, котрi  злякалися  ?вжиних  чарiв,  i
почали вимагати в пана сотника, аби дав бабу до квестi?,  але  пан  сотник
присоромив тих неборак, вказавши ?м, що баба ?вга несповна розуму i всi  в
селi вiдають про те, та й чи ж можуть морози вдарити в мiсяцi липнi,  хiба
вони впали хоч раз?
   Вдень я допомагаю в церквi дяковi та паламаревi, виконую всiляку роботу
по ?? оздобленню та прибиранню, я пораюся  за  пiддячого  пiд  час  служби
Божо? - ношу чашу, роздаю антидор, роздмухую кадило,  спiваю  на  криласi,
читаю псалтир над померлими. Й випали менi незвичнi небаченi нiколи ранiше
треби (дяк на той  час  занедужав):  вернулися  з-пiд  Дербента  козаки  й
привезли сумнi  звiстки  аж  у  чотири  двори,  й  вiдспiвували  засипаних
дербентським пiском козакiв так, неначе вони щойно померли, тiльки замiсть
трун з тiлами стояли порожнi мари, покритi чорним сукном. I  ридали  жiнки
та плакали дiти, й горiли свiчки-громницi - великi  свiчки,  якi  ставлять
бiля померлих, i читав я требника, тiльки не читав розрiшительно? молитви,
а по тому клали на мари вiнок барвiнковий i обносили кругом церкви.  Дивнi
це були похорони, й хоч не було мертвякiв, почувався я погано, тривожно, й
думки всiлякi бралися до голови.
   Жили ми з Пилипом при шпиталi,  платили  за  ночiвлю  по  два  шаги,  я
заробляв у церквi, Миля - пiдручним у бондаря. Той бондар славився на  всю
волость, окрiм бочок, барил та дiжечок робив дiжi  на  тiсто,  кадiвби  та
ступи. Бочки, барила та дiжечки Олекси Бондарчука  розкочувалися  по  всiх
дворах, були мiцнi й ладнi. Олексинi вироби в волостi впiзнавали з  одного
погляду. Бондарчук тримав двох наймитiв i охоче взяв Милю.
   Як я вже сказав, жили ми при  церковному  шпиталi,  в  комiрцi,  одначе
приходили туди здебiльшого тiльки на нiч, Миля цiлiсiнький  день  пропадав
на роботi, я порався в церквi або тинявся по селу, в мене завелося  чимало
знайомих, та й заможнi господарi часто  закликали  до  себе  -  то  картку
синовi в вiйсько написати, то тестамент скласти, а то й  просто  поспiвати
та почитати Святе письмо. Найдужче я вподобав хату  старих  Бiлокобилок  -
бездiтних дiда та баби. Стояла та хата скраю вигона, на горбочку, панувала
сво?м димарем i сво?ми осокорами над усiма iншими димарями  та  осокорами,
вона найперше впадала у вiчi прочанам та всiляким iншим подорожнiм,  котрi
й завертали до не?. Хтозна,  що  ?х  вабило  туди  найбiльше  -  низенький
перелаз бiля ворiт, добре втоптана стежка чи пiзн? свiтло у вiкнах, одначе
вони не помилялися. Дiд та баба давали притулок усiм, обо?  лелiли  ласкою
до людей, обо? любили послухати про те, що дiялось, дi?ться й содi?ться  в
свiтi. Я заникував туди майже щовечора - погомонiти, почитати Святе письмо
та розказати притчу.
   ...Лежать посеред хати на соломi прочани,  потрiску?  в  лежанцi  хмиз,
бурмоче бiля вогню кулiш, потрiску? пiд комином скiпка, вставлена в "бабу"
- глиняну грудку з проткнутими в сирiй глинi дiрками, а я лежу на  соломi,
приплющивши очi, та оповiдаю про святого  мученика,  як  вiн  смiявся  над
сво?ми мучителями, вони пекли його  синiм  залiзом,  а  вiн  спiвав  славу
Господу, й чув я, i чули всi скрежет зубовний,  i  чули  лев'ячий  рик,  i
бачили, як кидався на святого лев, i всi тодi жахалися,  найпаче  дiти,  а
вони вельми полюбляли м'якi кубельця в соломi Бiлокобилок, i всi цiпенiли,
й чути було стогони та схлипування, й першим починав плакати Миля й  довго
не мiг утiшитися. Одначе бувало вiн же й псував тi нашi посиденьки.
   Пам'ятаю, розповiдав я про те, як ходив по жидiвськiй землi  Христос  i
як прийшов вiн у город  I?рихон,  де  було  люду  сила-силенна  й  старшин
усiляких багато, а найстаршим серед них був Закхей, немилостивий i  лютий,
котрий не вважав нi на бiдного, нi на вдову, нi на калiку.  Драв  з  усiх.
Отож iде Господь по I?рихону,  люд  довкола  нього  товпиться,  прийшов  i
Закхей подивитися та покепкувати над простаками. Зросту вiн був малого, не
видно йому нiчого за спинами та головами, от вiн i вилiз на  дерево.  Воно
стояло далеченько,  одначе  Господь  зверта?ться  прямiсiнько  до  Закхея:
"Злiзь,- каже,- Закхею, хочу до тебе в господу пiти".  Й  пришли  вони  до
Закхейово? господи, й вiтав його Христос, i спiзнав Закхей грiхи  сво?,  i
впав Господу до нiг. Роздав половину свого багатства бiдним...
   Миля не дослухав, плюнув у вогонь (а це само по собi  грiх  великий)  i
сказав:
   - Бридня це все.
   - Як то бридня,- сполотнiв я.- В писанi? Святому...
   - А якщо не бридня, тодi Господь також  жив  не  по  правдi.  Чого  вiн
попхався до того Закхея? Чого пiшов до грiшника?
   - Як чого? Спасати,- сказав я.
   - Спасати багатiя? А всi старцi так  i  залишилися  старцями,  бiднi  -
бiдними? То ж ?м i сподiватися нi на що... Господь пiде до багатого, цього
самого... Закхея.
   Я спробував заперечити, намагався розтлумачити Пилиповi, що Господь  не
може спасти всiх, що вiн робить те в приклад iншим, але  Миля  не  захотiв
слухати. Одягнув кунтуш i пiшов. А я всю нiч молився за нього.
   З того дня вiн почав навiдувати Бiлокобилок все рiдше й рiдше. А  потiм
перестав приходити туди зовсiм. Iнодi не приходив  до  шпиталю  навiть  на
нiч. Коли вiн не прийшов ночувати вперше, то я  наступного  дня  побiг  до
бондаря провiдати його, бондар  з  двома  наймитами  гупали  пiд  повiткою
дерев'яними молотками. Миля ж  носив  вiд  криницi  барила  з  водою,  аби
замокали. Вiн наливав водою новеньке барило, брав його за вiнця пальцями й
нiс та ставив у рядочок бiля комори,  нестеменно  так  носять  макiтри  та
горщики господинi. Я вкотре подивував Пилиповiй силi. Пилип мене  мовби  й
не помiтив, носив бочки й носив, а потiм сiв на дубовий окоренок,  запалив
хитромудру перекручену муругу люльку й дивився в поле, яке  починалося  за
бондаревим обiйстям. Там жовтiли стернi, над  якими  кружляло  гайвороння,
воно менi нагадало про недалеку осiнь.  Менi  по  серцю  черконула  Милина
байдужiсть, донедавна я вважав, що ми товаришi, я - товариш молодший,  вiн
- старший, неначе старший брат  або  й  батько,  в  мене  нiколи  не  було
товариша, i я вельми цiнував нашу дружбу, дарма що  бачив  у  Милi  безлiч
недосконалостей i навiть незугарностей. Миля мiг сказати кому-небудь  щось
обмильне, не дотримати обiцянки, але зi мною вiн був правдивий та щирий, i
менi здавалося, що  вiн  любить  мене.  Щоправда,  про  це  ми  нiколи  не
говорили, Миля взагалi не любив розповiдати про себе,  здебiльшого  мовчав
або мугикав щось собi пiд нiс, а що, не розiбрати. Упившись, посмiхався на
всi боки, спiвав пiсень, здебiльшого  не  наших,  чужинських,  чим  вкидав
незнайомих людей у пiдозру або переляк.
   Якось я повiв з ним балачку,  що  ось,  мовляв,  знайдемо  його  Улиту,
обсядемось десь на скупнi  й  почнемо  господарювати  втрьох.  Миля  довго
мовчав, я думав, що вiн обмiзкову? мою пропозицiю, а вiн раптом сказав:
   - Проп'ю я все, i сво?, i тво?, i Улитине. Я стенувся й подумав, що так
воно може й статися. А ще подумав: це вiд  того,  що  Миля  згубив  одмiну
помiж добром i злом, згубив путь iстинну. Й намагався його настановити  на
не? молитвами, притчами, оповiдями про життя святих  праведникiв.  Миля  ж
часом збивав мене з пантелику несподiваними запитаннями, скажiмо,  такими:
то все святi, вони десь там, покажи менi праведникiв на цьому свiтi, хто з
багатi?в роздав сво? майно бiдним, у якому царствi-государствi ? старшини,
якi  не  обдирають  сво?х  пiдданих,  чому  цар  не  сплатив  менi  грошей
полонянських?
   На цi запитання я був не годен вiдповiсти.
   - Оце знайду Улиту, заберу з монастиря i поженю вас. Вона майже  такого
вiку, як ти. Пiду в мандри, а до вас навiдуватимусь вiдпочити.
   Я не захотiв розчаровувати Милю, хоч знав, що вже нiколи нi на кому  не
одружуся.
   Останнiм часом я майже згубив  Милю  з  очей.  Унадився  вiн  у  шинок,
пропадав там, iнодi й заночовував. У тому шинку порядкувала Каська,  жiнка
моторна, горласта, лукава.  Казали,  що  пiдпилих  козакiв  вона  пригоща?
горiлкою, настояною на тютюнi, ще й обшахрайову? ?х, казали, що пiдкупову?
горiлку "чорну", курену та?мно, не по закону, казали,  що  бере  в  заклад
усе, навiть споднi, й казали, що перепроду? крадене. А з вигляду свята  та
божа, губи чирвою, в очах веселi зайчики, показна з себе, ставна, огрядна,
перса,  прости  Господи,  так  i  рвуться  з  шнурiвки,  лицем   вродлива,
червонощока. У Каськи був  чоловiк,  чумак,  вiн  рiдко  коли  навiдувався
додому, соромiтники пiджартовували, буцiм вiн бо?ться сво?? Каськи, з  нею
жила й мати, пащекувата тiтка, вона наглядала за  господарством,  бо  мали
корови та вiвцi й чималий шмат поля, на лiто наймали наймита.
   Кiлька разiв я навiдувався до шинку й кожного разу здибував там Милю  й
вельми був подивований, що Миля не п'яний. I був  вiн  якийсь...  таким  я
його ранiше нiколи не бачив: веселий та балакучий, i навiть  показував  за
столом мудрацi?, котрi приводили всiх у велике  замiшання:  крутив  варенi
яйця, й вони кудись зникали, втикав у одне вухо голку-циганку й  витягував
з другого, пiдкидав угору шеляга, а клав на стiл два. I був... байдужий до
мене. Байдужий геть, просто не помiчав мене.
   Здавалося, вiн забув про все, про нашi радощi, про нашi  злигоднi,  про
нашi спiльнi молитви, про ночiвлi в полi та в лiсi, коли  зда?ться,  що  в
свiтi нема? бiльше нiкого - тiльки нас  дво?,  i  згинь  один  -  згине  й
другий. Мене це не те що стривожило - я вже не боявся дорiг, та й нинi мав
гарний прихисток,спантеличило, образило,  обурило.  Спочатку  я  спробував
крутитися бiля Пилипа, сподiваючись, що вiн зверне на мене увагу,  в'язнув
до нього з розмовами, але вiн одмахувався од  мене,  наче  од  набридливо?
мухи, тодi я вирiшив покарати його сво?ю  вiдсутнiстю,  сво?ю  байдужiстю.
Кiлька днiв не потикався в шинок, впевнений, що вiн сам  прийде  до  мене,
але Миля не йшов. I я впав у тугу, в  яку  вплелася  злiсть.  Думаючи  про
Милю, я насамперед думав про  його  недосконалостi,  вади,  вiднаходив  ?х
безлiч i радiв: за ким я шкодую, з ким водив дружбу! Слiпець!
   Але  хоч  який  був  недосвiдчений,   почав   помiчати,   що   особливо
пожвавлю?ться Миля в присутностi Каськи, тодi  вiн  ста?  Милею,  якого  я
ранiше не знав: штукарем, мартоплясом, дотепником i смiюном.  Якось,  коли
вiн оповiдав при Касьцi про нашi  мандри,  я  зауважив  йому  (Каська  вже
пiшла), що Каська не та жiнка, перед якою  можна  виставляти  товариша  на
посмiховисько.
   - Яка це не така? - невдоволено мовив Пилип.
   - Ну, така... Легковажна.
   - Що ти зна?ш про Каську, бле?ш, як теля,- обурився Миля.
   Я образився, але iншого разу вже навмисне почав переповiдати  Милi  те,
що говорили про шинкарку по селу, й Миля захищав Каську з такою ярiстю, що
я зрозумiв усе. Тепер вiн вже й сам, ледве ми здибувалися,  не  помiчаючи,
що ста?  набридливим  i  навiть  смiшним,  починав  розхвалювати  Касьчинi
досто?нства, й така вона, i така - й розумна, i добра, й сердобольна -  ну
хоч iкону з не? малюй. Те, що я розгадав Пилипову перемiну, не  заспоко?ло
мене, навпаки, в менi спалахнула зла ревнiсть. Захотiлось помститися Милi,
та що я мiг йому зробити?
   Доля помстилася сама. I Пилип не був нi в  чому  нiскiлечки  винуватий.
Навпаки, як я вже сказав, вiн на той час рiшуче  перемiнився,  його  мовби
несла весела, одчайна хвиля, й вiн летiв на ?? гребенi й  з  того  гребеня
дивився на iнших - поблажливо, зичливо, привiтно.  I  навiть  коли  одного
разу в шинок увалився п'яний, роз'ятрений солдат,  котрий  тягнув,  неначе
скотину, миршавого, з довгою чорною ши?ю селянина, який дивився  покiрними
скотинячими очима,- п'яний солдат ухопив на вулицi селянина й вимагав, щоб
той зiв його до молодицi, а селянин, не знаючи, як вiдкараскатись,  привiв
солдата в шинок,- Миля не скипiв, не оскаженiв,  а  тiльки  мiцно-премiцно
взяв  солдата  за  обидвi  руки,  примусив  випустити  мичку   змицьканого
дядькiвського чуба й посадовив на лаву. А потiм замовив кварту горiлки,  й
вони випили з москалем, i той пiшов, i я образився за Милю й за всiх  нас,
скипав ядучою жовчю, вишукуючи ущипливi, принизливi слова, котрi адресував
Милi.
   А Каська плавала по шинку, неначе пава - пишна,  величава,  впевнена  в
собi. Я ж почував тривогу, менi здавалося,  тут,  у  шинку,  саме  повiтря
нездорове, наповнене нею, грiхом, оманою. Я  сидiв  у  куточку  бiля  печi
сердитий, покинутий i недобрими очима дивився на Каську  та  Пилипа.  Боже
мiй, якi  ми  захланнi,  якi  немилосерднi  до  чужого  щастя!  Хоч,  якщо
помiркувати розважливо, так його там i бути не могло.  Я  думав  про  сво?
кохання, думав-про кохання Пилипа та Каськи й возносився над ними. Хоч чим
менi було возноситись!.. Майже кожне велике  чи  мале  кохання  кiнча?ться
однаково, грiхом, а потiм, власне, нiчим - споминами добрими або поганими.
Але без нього життя б стало сiрим, як рядно.
   Одного вечора пiдпилий Миля показував всiлякi мудрацi?,  вивернув  свою
кишеню, й з не? випав разок намиста -  з  дрiбненьких  червоних  камiнцiв,
помiж тими камiнцями поблискувало кiлька такого ж розмiру золотих  кульок.
Миля одразу пiдiбрав та заховав намисто до  кишенi,  але  те  не  лишилося
непомiченим, червонясте намисто гаразд знало в  селi  чимало  молодиць  та
дiвчат, Каська не раз похвалялася ним. Чутка побiгла по селу, як вогонь по
пороховiй трубцi до бочки й долетiла до родичiв  Касьчиного  чоловiка.  Тi
заявилися до управи. В понедiлок  дво?  осавулцiв  прийшли  до  бондаря  й
забрали Милю та  посадовили  до  маленько?  комiрчини,  яка  мiстилася  за
кiмнатою писаря бiля дверей, котрi вели на подвiр'я  управи.  Зiзнаюсь  на
власний сором - спочатку я  був  зрадiв  тому  ("Ага,  не  слухався  мене,
зв'язався з нецнотою"),  а  потiм  злякався.  Бо  того  ж  дня  до  управи
покликано Каську та ?? пащекувату матiр, прозивану в селi  Рахубою,  й  тi
наробили лементу: украв проклятий зайда дороге намисто, вони шукають  його
вже три днi, намисто лежало в прискринку, загорнуте  в  полотно.  На  тому
скiнчився день, я не знав, що думати, не вiрив у Пилипове злодiйство,  але
ж кiлька чоловiк бачили намиста в Пилипа. Увечерi я спробував  прокрастися
до комiрчини, в якiй сидiв Пилип, але осавулець не допустив мене а дверi з
другого боку зборнi були замкненi.
   Наступного дня суд зiбрався з самого ранку.  За  широким  столом  сидiв
поважний, урочистий, нахмурений Охрiм  Шквиря,  вiн  покусував  пшеничного
вуса, справа була до ката непри?мна, але тут вiн не мiг одбутися  звичним:
"Годiться", бо й не любив брехнi, обману, нецноти,  пильнував  порядку  та
добро? слави про сво? село, свою сотню. По обидва боки  вiд  нього  сидiли
писар та  кiлька  осавулцiв.  Бiля  управи  зiбралося  чимало  люду,  менi
довелося докласти чимало зусиль, аби пробитися  до  одного  з  вiкон,  аби
побачити, що робиться за ним. Вiкно було прочинене,  i  я  не  тiльки  все
бачив, а й чув.
   Дво? осавулцiв ввели Милю, вiн був спокiйний, тiльки якась дивна, трохи
нiякова усмiшка блукала на його широкому, як днище в бочцi, обличчi.
   Миля знову одвiвся, сказав, що намиста вiн  не  крав,  знайшов  його  в
шинковому дворi.
   Тодi один осавулець припровадив до хати Каську, вона ступила два кроки,
спiткнулась, чомусь оглянулася на дверi, зупинилася перед суддями.
   - Скажи, Касько,- звернувся до не?  Шквиря,-  звiдки  взялося  в  цього
чоловiка, який назива? себе Милею, тво? намисто?
   Обличчя i шию Каськи залляла  червона  фарба,  вона  ковтнула  слину  й
мовила:
   - Вiн украв.- I тицьнула рукою в  той  бiк,  де  стояв  Пилип,  а  сама
вiдвернулася.
   I в  ту  мить  до  управи  влетiла  Рахуба,  закричала,  залементувала,
бризкаючи слиною з тонких, синюшних губiв:
   - Вiн злодiюка. Вiн i сало в нас покрав, i рибу в'ялену. Дайте його  на
квестiю та всипте йому...
   По сотниковому обличчi пропливла темна хмара, вiн звернувся до Каськи:
   - Дати його, Касько, на квестiю?
   Каська знизала повними плечима:
   - Дайте.
   Я  бачив,  як  одмiнився  на  обличчi  Миля,  як  його  всього   неначе
перекосило, вiн скривився, немов з великого болю, i враз хижо ощирив  рота
й прохрипiв:
   - Оце так, Касько! А я, дурний... Що  ж,  ти  мене  не  помилувала,  не
милуватиму i  я  тебе.-  I  вже  до  суддiв:  -  Поступаючи  подлуг  права
посполитого, речу: намиста я не брав. Вона сама дала менi.
   Неначе вiтер прошелестiв по хатi, загули тi, що товпилися бiля вiкон, а
тi, якi стояли далi, напирали, перепитували, що сталося.
   Загомонiли й тi, котрi були в хатi, й сотник постукав по столу долонею:
   - Тихо.- Й до Милi: - КажиI
   - Вона дала менi поносити намисто, а я ?й свiй перстень.- Пилип показав
лiву руку, на  середньому  пальцi  бiлiв  пружок  вiд  перстня.  Я  одразу
повiрив, що Миля каже правду, вельми  вiн  дорожив  тим  перстнем,  нiколи
нiкому його не показував i жодного разу не заставив у шинку.- Так,  був  я
Касьчиним милосником, i в ласцi сво?й вона зняла намисто в себе з  ши?  та
поклала менi в долоню.
   - Бреше вiн, харцизяка,- залементувала Рахуба.- Вiн цехований на  тiлi.
Не вiрте йому, вiн зайда, поганець, лайдак,- Вергала лайливi слова,  а  що
не знала нiчого нi про Пилипа, нi про рiд його, повторювала ту саму  лайку
кiлька разiв, i сичала, й поривалася вдарити Милю.
   - Касько,- суворо сказав Шквиря: - Ти грiшила проти сьомо? заповiдi?
   Касьчинi очi бризкали люттю.
   - Не грiшила. Бреше вiн.
   Сотник покусував вуса.
   - Дайте сюди ?вангелiю та книгу "Порядок".
   Розсовуючи плечима людей, писар пiшов до сво?? кiмнати i внiс ?вангелi?
та хрест, а також судову книгу  "Порядок".  Книгу  "Порядок"  поклав  бiля
сотника, ?вангелi?, а на ньому хрест, посеред столу.
   - Що ж,- задумливо мовив Шквиря.- За законом першою  ма?  дати  присягу
повiдна сторона. Склади присягу, Вiвде.
   Я завмер, зача?в подих. Ось зараз Касьчина мати  ступить  крок  уперед,
покладе руку на хрест i в одну мить прирече Милю до  катiвницько?  смертi.
Страшна це рiч - присяга на хрестi та ?вангелi?, але страшна й неслава  на
дочку, я вже вiрив Милi, але, кажуть, ?  такi  люди,  якi  можуть  скласти
обмильну присягу, ?х дуже  мало,  одиницi,  це  несостеменнi  грiшники,  й
караються вони потому тяжко, до смертi, але що потiм з  того  Милi?  Що  з
того менi, котрий втрача? ?диного товариша!
   Рахуба зяпнула ротом, подивилася на дочку,  на  суддiв,  враз  опустила
голову й почала вдавати, що поправля? кибалку.
   - Я... не знаю.
   - Тодi покличте Фiлона, вiн учора при?хав,- звелiв Шквиря.
   Осавулець прорив плечима дiрку в натовпi й потягнув  з  сiней  чорного,
зашмаленого Фiлона,  чумака,  Касьчиного  чоловiка,  який  лупав  очима  й
озирався на всi боки.
   - Ти все чув? - запитав його сотник.
   - Та все,- понурив голову Фiлон.
   - Можеш скласти присягу за свою жiнку?  Фiлон  буцнув  головою,  неначе
бичок, який хоче когось ударити, й кинув з-пiд лоба:
   - Нехай за не? чорт склада?. Псу вона жона, а не менi.- Й подерся крiзь
стовписько тiл надвiр. За ним кинулася Рахуба, всi (i я також) вважали, що
вона втiка?, але по якомусь часовi вона  вернулася  й  притягла  за  собою
Фiлона. Той переминався з ноги на ногу, набичивши  голову,  в  шапцi,  яку
забув скинути.
   - Я... себто... готовий присягнути.
   - Е нi,- заперечив один з  осавулцiв,  товстий,  як  бочка,  чоловiк  з
головою, що вросла в шию.- Ти побiг з права. Це вона. Рахуба, Вiвдя тобто,
умовила тебе вернутися.
   Фiлон  задки  вiдступив  вiд  столу.  А  Шквиря  для  чогось   погортав
"Порядок", глибоко зiтхнув i звернувся до Каськи:
   - Твоя черга, Касько.
   Каська мовчала й дивилася в пiдлогу.
   - Може, Касько, вiн усилував тебе до грiха спросного?  -  раптом  кинув
Касцi рятiвного мотузочка один з райцiв, який сидiв з лiвого краю.-  Може,
в тебе не стало сили?
   Я дивився на Каську, дивився на стiл, де  лежало  велике,  в  металевiй
оправi ?вангелi? та поблискував самоцвiтами хрест,  i  менi  аж  терпло  в
грудях. Менi здавалося, що ?вангелi? то  засвiчу?ться  ясним  свiтлом,  то
тьмянi? й росте на очах: вже воно на пiвстолу, вже на весь стiл,  а  хрест
аж загорiвся зеленуватим  свiтлом,  яке  проникало  в  груди.  Я  подумав,
поклади в цю мить на нього два пальцi та склади неправдиву присягу, пальцi
згорять на тому вогнi.
   Мабуть, щось подiбне вiдчувала й Каська, бо вiдступила вiд столу  й  аж
заплющила очi. Тодi втрутився до розмови ще  один  осавулець,  мабуть,  не
тiльки для того, щоб дознати правди, а наперекiр осавулцевi, який  захищав
нецноту Каську.
   - Яке там усилував.  Ви  не  зна?те  Каську!  Мо?му  покiйному  кумовi,
Митровi, вона заборгувала чотири вози сiна й розрахувалася в один раз. Вiн
сам менi розповiдав. Покликала до стодоли,  сказала,  що  його  там  чека?
жiнка, вiн пiшов... I того... вже не вирвався.
   В зборнi знявся регiт. Каська  затулила  руками  обличчя.  Не  смiялися
тiльки Шквиря, осавулець, який рятував Каську, та сам  Пилип.  Хоч  справа
поверталася для нього на добре, вiн стояв темний, похмурий, засмучений.
   Життя його обманювало безлiч разiв, вiн i сам обманювався не  раз,  але
цей обман  був  йому  особливо  важкий.  Мiцно  прирiс  душею  до  Каськи,
приперчила вона йому серце, либонь, i любощi ?хнi були палкi,  бо  хiба  б
оддала Каська, хитра й пронозлива, свою найкоштовнiшу рiч, але чому  тепер
вона так швидко вiдмовилася вiд  усього,  адже  вiн  брав  вину  на  себе,
сказав, що знайшов намисто, могла б пiдтвердити, мовляв, не пам'ятаю, куди
його подiла, мабуть, справдi обiрвалося. Звичайно, Милю б  не  вiдпустили,
взяли на квестiю, може, взяли б i на повторну атестацiю, але вiн  витримав
би все, вiн витримував не таке, а вона щойно вiддавала його на катiвницьку
смерть i тим зраджувала ?хню любов. Лихий цей свiт i незрозумiлий,  все  в
ньому лихе, а найпаче - любов. А регiт наростав, а регiт котився  хвилями,
вихлюпнув у вiкна й затопив майдан. Регiт - на Пилипову користь, але  Миля
й далi не радувався, нiхто його не  зрозумiв,  нiхто  йому  не  спiвчував,
нiхто не мав його за людину, а - за волоцюгу,  старця,  пройдисвiта.  Йому
було шкода себе, шкода  Каськи,  яку  прив'яжуть  до  ганебного  стовпа  i
збатожать. Брала на  не?  гiрка  досада,  й  почувався,  неначе  голий  на
ярмарку. Отако, понуривши голову, вронивши вздовж  тiла  руки  з  великими
мертвими кулаками. Миля пiшов до дверей, i люди розступилися перед ним.
   Нас нiхто не виганяв, нiхто нам нiчого не казав, одначе Миля не захотiв
залишатися в селi, й ми того ж дня вийшли на битий шлях. Нi Миля, нi я  не
обмовилися жодним словом, ми йшли  мовчки,  й  нас  супроводжувало  чи  то
насмiшкувате, чи то печальне  дудодiння  удода  в  лiску  за  селом.  Удод
бурмотiв по-московському: "худо тут, худо тут", i  я  подумав,  що  тут  i
справдi кепсько, хоч напочатку здалося навпаки.

   * * *

   Одначе погано було не тiльки тут, а скрiзь,  куди  нас  приносили  нашi
ноги, нiде нас нiхто не чекав, нiкому ми  не  були  потрiбнi,  i  все,  що
витворив цей великий, багатий, чудернацький свiт, було не для нас. Менi  в
головi навiть майнула думка: а чи не  полишити  все  та  пiти  в  монастир
спасати свою душу i душi близьких менi людей? Одначе подивився на  Милю  й
не одважився йому сказати про те,- Миля...  всмiхався.  Пiднятi  долiшньою
губою товстi короткi вуса вiдстовбурчилися i, як менi здалося, ворушилися.
   - Лiс  темний...  Пеньки  обгорiлi...  Кроти  землянi...  Мало  на  вас
наставляють пасток... Але... Якою мiрою тобi  мiряють,  такою  вiдмiряй  i
ти.- I враз зупинився.- Ет, пропади воно  все  пропадом.  Поведу  я  тебе,
Мартине, в одне мiсце...
   - Якщо там рiки молочнi, то краще не треба,- буркнув я.
   - Не молочнi, а медовi?. Медовi?, Мартине.- Й так ляснув мене по плечу,
що я аж присiв.- Село назива?ться Носачiвка,  i  люди  всi  там  носатi...
Колись я там вже бував. Навiть приятель у мене там лишився.
   Далi Миля замовк, але йшов упевнено, й наступного дня, ополуднi, ми вже
входили до великого багатого села Носачiвки.
   Пилип завiв мене до обхiдчасто?, без огорожi,  хати,  дверi  яко?  були
прочиненi, в хатi на долiвцi лежала розстелена  житня  солома  й  на  нiй,
посхрещувавши  по-турецьки  ноги,  сидiло   з   пiвдесятка   хлопчакiв   з
дерев'яними дощечками в руках, з печi  стирчали  чоботи  й  лунав  хрипкий
голос: "аз, буки,  вiди..."  Хлопчаки  стукотiли  крейдою  по  дощечках  i
повторювали хором: "Аз, буки, вiди".  Дячок  навчав  учнiв  грамоти.  Миля
поторсав за чобiт, його хазя?н спочатку одбрикнувся, потому обидва  чоботи
посунули з печi. Чоботи були великi, а той, хто в них взутий, маленький, з
розтрiпаною борiдкою та сльозливими очима. Миля i дячок довго шепотiлися в
кутку, пiзнiше Миля розповiдав: вiн хотiв, щоб  дячок  поопитував  мене  i
взяв у помiчники, але дячок не погодився - учнiв у нього й так мало. Проте
вiн сказав Милi, що в селi - мрець, помер урядовий чоловiк. Миля  потягнув
мене туди, й незабаром я читав псалтир над усопшим сотником. I  читав  усю
нiч, наперемiну з паламарем, i мене нагодували  та  напо?ли,  а  грошi  за
читання забрав Миля.
   Всю нiч у хатi та на подвiр'? товклося багато людей, вони  з  цiкавiстю
дивилися на мене, незнайомого ?м чоловiка. Мiй голос - тихий i жалiбний  -
?м  сподобався.  Плачiв  було  не  багато  -  сотник  хворiв  давно,  його
соборували кiлька разiв. Схлипувала сухенька сотничиха, а сини  -  дво?  -
сидiли на лавi - рудобровi, рукастi, важкi...
   Наступного дня бiля церкви з'юрмився  увесь  носачiвський  люд,  стояли
приборнi, при збро?, козаки, прийшли ?хнi пiдсусiдки i всi посполитi. Мари
вкритi дорогим килимом, й дожидався,  щоб  провести  господаря  в  останню
путь, вороний кiнь пiд  шовковою  попоною.  Мене  цi  похорони  не  вельми
засмутили й не дивували - набачився в Чернiговi та Ки?вi пишнiших.
   Одспiвували покiйника в старiй,  похмурiй,  критiй  тесом  церквi,  яка
стояла посеред мiстечка, довкола церкви рiс старий сад, а  також  дуби  та
берести, й стояла комора на  три  половини  -  для  вуликiв  i  речей.  За
церковною огорожею стояла низенька  паламарева  хата  з  порослою  зеленим
мохом покрiвлею, паламар забрав мене до себе й  того  ж  дня  поставив  до
роботи: копати в кiнцi городу цiлину, луговину - доточити  ??  до  городу.
Людинi завжди чогось не вистача?: землi, багатства, шани, влади, ?? змага?
нездоланне прагнення - доточити  до  того,  що  ма?,  ще  бiльше,  як  оце
паламаря - подовжити город на кiлька сажнiв. Вiн просто жити не мiг - обо?
сусiдiв, праворуч  i  лiворуч,  вже  випередили  його,  ввiгнались  сво?ми
городчиками майже в лози. Копацька робота важка. За годину я  вже  не  мiг
розiгнути попереку. Город спадав до рiчечки, там зеленiли  густi  лози,  з
тих лоз мене несподiвано було покликано.  На  галявинцi  стояв  Миля.  Вiн
повiв мене понад рiчкою, завiв у гущавину й  показав  вiдро,  майже  повне
меду, дав лусту хлiба й  сказав:  "?ж".  Я  ?в,  поки  солодка  млость  не
пiдступила пiд груди.
   - От бачиш,- сказав Миля, чомусь озираючись на всi боки,-  казав  же  -
рiки медовi?. Кидай ту катову роботу та ходiмо зi мною.
   - Куди? - запитав я.
   - Не закудикуй, там довiда?шся.- Й дiстав з куща  вузлуватого  мотузка.
Хоч який недосвiдчений я був, а здогадався, що то  лазиво.  Страх  гарячою
змiйкою поповз менi по животi.
   - Грiх великий... непрощенний,- зашварготiв я.
   - Грiх у мiх... Дурний ти, Мартине, як паламарева коза.  Всi  ходять  у
грiхах, як свиня в реп'яхах.
   - Не можу я, просто не зможу... Совiсно...
   - А мед мiй ?в! - раптом вирячив великi, з бiлками, як куряче яйце, очi
Миля.
   Я аж не впiзнав його, злякався й  подумав,  що  Милi  нiчого  не  варто
ввiгнати мене сво?м кулацюгою в болотяну твань по саму макiвку  голови.  I
десь майнуло: як то погано заборговувати  будь-кому  на  цьому  свiтi,  ще
добре, коли борг вiдмагають роботизною, а не занапащенням душi. В цю  мить
у мо?й головi проклюнулася рятiвна думка, i я виповiв ?? Милi:
   - Ти взяв грошi за читання над покiйником, ми квити.
   Миля здивовано знизав плечима, мiй довiд на нього подiяв,
   - Грець з тобою...  Та  й  правда,  який  з  тебе  помiчник,  гепнеш  з
дерева... А щодо совiстi... ?? обманюють всi. Водять ??, водять, як корову
по ярмарку, й заведуть кудись i продадуть. По совiстi гарно  жити  тим,  у
кого капшук золотом набитий. Але й тi... Вони ?? обманюють найчастiше.  Що
бiльший капшук, то бiльший обман. Я за свiй вiк надивився. По всьому свiту
так. I в жерло гарматне ??  забивають,  i  на  списа  настромлюють,  ще  й
виставляють на глум. Чужу совiсть. А свою в пуховиках ховають. Отако.- Вiн
аж утомився вiд довго? мови. Взяв вiдро, лазиво, подивився на мене, вже не
вирячуючи очей, а з прижмуром, пильно:
   - Якщо хоч одне слово спурхне з твого язика...
   Я опустив очi.
   Миля пiшов похитуючись. А я стояв, i щось малiло в менi. Я справдi  був
малий-малий, порошинка у велетенському свiтi, яка завi?ться кудись,  нiхто
й не помiтить. А свiт великий, хижий,  скрiзь  у  ньому  загрози.  Спробуй
проживи в злагодi з совiстю! Ось i зараз...  Я  мав  би  сказати  в  селi,
застерегти  господарiв...  I  тодi  кара  впаде  на  Милю.  А  вiн  i  так
скривджений свiтом... Ще й мовби трохи товариш  менi...  Нi,  не  казатиму
нiчого, бо й не знаю нiчого.
   Я копав луговину до вечора й заснув у паламаревiм хлiвi на сiнi.
   Вранцi по селу пiшов гомiн: в Носачiвцi  об'явився  бортний  злодiй,  в
лiсi обiбрано бортi двох господарiв. Про?жджi чумаки  сказали,  що  купили
вночi вiдро меду, але який з себе  той  чоловiк,  що  продав  ?м  мед,  не
розглядiли, було темно, та й не доглядались. Статечнi господарi  сходилися
бiля млина над рiчкою Носачiвочкою - обговорювали подiю.  В  основному  це
були козаки, а також  пiдсусiдки  -  село  козаче,  з  виборним  отаманом,
куренями та курiнними отаманами, осавулом, хорунжим, синi та зеленi жупани
перемiшалися з бугасовими свитами, бiля млина стояв  гомiн.  Село  багате:
чотири водянi млини, п'ять  вiтрякiв,  олiйниця  дубом,-  ?  що  молоти  й
давити,- отож, i бортi багатi. Я стояв, обiпершись на тин, бiля почеплено?
на кiлок кобилячо? голови (щоб усе родило в достатку)  й  слухав  розмови.
Мабуть, моя хирлява  постать  бiля  кобилячо?  голови  викликала  подив  -
козаки, якi проходили повз мене, оглядалися.  Я  з  тривогою  вдивлявся  в
похмурi  обличчя,  адже  був  крихiтку  причетний  до  того,  що  сталося,
принаймнi вта?мничений.
   Найкраще було б пiти до козакiв та розповiсти все про Милю, про вiдро з
медом, яке вiн менi показував.  Одначе  це  вже  був  би  донос  на  свого
товариша. А може, й не вiн цi?? ночi вкрав мед?.. Я не знав, що робити,  й
лишив усе на волю Божу.
   Паламар побачив, що до городньо?  роботи  я  сьогоднi  не  годен  -  на
долонях понабiгали водянки, а сам я  аж  хитався,-  загадав  перебирати  в
коморi начиння. Я перебирав до вечора й перебирав у головi думки,  такi  ж
убогi й нiкчемнi, як те лахмiття.  Мав  би  молитися  за  те,  щоб  Пилипа
спiймали, а молився за те, щоб вiн утiк, щез звiдси назавжди.
   Одначе Пилип не щез. I хоч цi?? ночi  господарi  стерегли  сво?  бортi,
одну пасiку однаково було обiбрано. Злодi?в не наздогнали, але бачили,  як
вони втiкали в лози буланим коником. По  конику  впiзнали  того,  хто  ним
?хав. Вранцi пiшли на подвiр'я до Дуди - то вiн правував коником у  лози,-
його не було, кудись по?хав. Сусiди вказали, що в Дуди ошивався якийсь  не
тутешнiй чоловiк вельми непевного вигляду. Ще хтось  пригадав,  що  бачили
того чоловiка зi мною. Покликали мене й запитали,  чи  знаю  я  такого  от
чоловiка й ким вiн менi доводиться. Я сказав, що познайомився з ним зовсiм
недавно у Борзнi, що вiн привiв мене в село й покинув, а сам кудись пiшов.
Староста допитувався, чи бачив я пiсля того Милю й чи знаю щось  про  його
лихий промисел. Я стояв, опустивши очi  долу,  й  душа  моя  тремтiла,  як
бадилина на вiтрi. Мусив розказати, що Миля показував менi вiдро  з  медом
та лазиво. Знав, що вчинив грiх, але не знав коли: тепер чи ранiше.
   Люди були злi, слова кидали гострi,  ?хнi  очi  палали  палом.  Бортних
злодi?в по селах ненавидять особливою ненавистю: бортi -  Божий  промисел,
?х майже нiколи не охороняють i нiхто не важиться  на  них.  Гомонiли  про
якогось Савку, який драв бджоли, його ловили й били, вiн  у  помсту  палив
хлiба та рубав бортнi  дерева,  й  чомусь  дивилися  на  мене,  мовби  був
спiльником не тiльки Милi, а й  невiдомого  менi  Савки.  Либонь,  паламар
бачив це й посвiдчив, що цi два днi я працював у нього й спав у хлiвi,  як
вiн виходив уночi до вiтру, то заглядав у засторонок,  де  я  лежав.  Мене
вiдпустили. Я вже казав про свою вiщувальну душу, вона знову квилила, i  я
думав, що найкраще було б завчасу вiдiйти з села, одначе тодi  це  було  б
схоже, нiби я справдi був у змовi з Милею. Так могли подумати носачiвчани,
але нехай би вони думали що завгодно, я був би вже за три лiси й три  поля
вiд них. Моя нерозумна делiкатнiсть зупинила мене.  Вночi  впiймали  Дуду.
Вiн при?хав буланим коником по жiнку й втрапив на засiдку.
   I ось уже  вiн  сто?ть  бiля  шинкового  двору,  й  староста  Шарудило,
натоптуватий чоловiк з цiпком у руках, пiдперезаний жовтим поясом, запиту?
в Дуди:
   - Ти чоловiк незначний, чого по жiнку при?здив уночi?
   Менi незрозумiле запитання Шарудила. Я також стою тут, мене для  чогось
привели сюди.
   Дуда, ще  молодий  чоловiк,  чорноволосий,  кривенький  на  лiву  ногу,
дивиться в землю.
   - На мене впала пословиця, буцiм я  подрав  бортнi  бджоли.  Я  вирiшив
пересидiти в кума, поки правда заднi?.
   - Вона вже заднiла.  Де  цей...  як  його...  твiй  напарник  по  злому
промислу?
   - Не знаю.- Дуда пiдвiв голову, його очi бiгали туди-сюди.
   - Одягнiть на  нього  "гусака",  посадiть  у  ставок,наказав  десяцьким
староста.- Якщо до ранку його не за?дять п'явки, скаже правду.
   Дуда страшенно злякався, збiлiв, забелькотiв:
   - Вiн десь там... У Данинi чи Шатурi.
   - У Данинi чи в Шатурi?
   - У Шатурi.
   По?хали в Шатуру й привезли зв'язаного Милю. Дорогою  його  били  -  на
обличчi виднiлися синцi. Привезли просто на подвiр'я до старости - широке,
поросле морiжком, який щедро поливали водою з колодязя, що стояв з правого
боку навпроти хати. Далi, в глибинi двору - два  хлiви,  саж,  льох,  двiр
огороджено високим парканом.  На  подвiр'?  юрмилися  бортники.  Побачивши
злодiя, вони загомонiли, посунули до воза, почали тусати Милю.  Той  сидiв
мовчки, зсутулившись, заклавши руки мiж  колiн.  Та  раптом  розпростався,
глянув зчервонiлими, налитими кров'ю очима, гаркнув на весь двiр:
   - Прiч, собаки. Судiть, коли на те...
   Бортники сахнулися, вiдступили. Вигляд у Милi був  страшний.  Я  боявся
зустрiтися з ним поглядом, i мене непереможно тягло зустрiтися,  але  Миля
чи то не бачив мене, чи вдавав, що не бачить. Мав би пiдiйти до Милi, щось
сказати, попросити пробачення... Але ж тодi покажу себе його спiльником...
Ми завше вiдхрещу?мося вiд тих, на кого  впала  пiдозра,  кого  не  любить
влада. Але й не пiдiйти... "Не запi? i пiвень, а ти вже  тричi  вiдречешся
мене". Боже, який страшний цей свiт! Вiн кожно? митi змушу? нас ступати  в
той або в iнший бiк, i як би ми не вчинили,  втрача?мо  щось...  Тiлом  чи
духом... I навiть якщо  не  хочемо  ступати  нi  туди,  нi  сюди...  Зараз
бортники почнуть розпитувати про Милю й примусять давати свiдчення.
   А вони галасували всi разом, i в тому галасi годi було щось розiбрати.
   -  Загляньте  в  Статут,  у  Статут   подивiться,-   вимахував   руками
дзьобоносий чоловiчок зi шрамом на щоцi, зодягнений  в  короткий  жупанок.
Вiн вискочив на воза за спиною в Милi.
   - Бортного злодiя не  судять  по  праву,  самi  вотчинники  призначають
кару,заперечили йому.
   - Треба везти до полкового суду,- мовив староста.
   -  Бортних  злодi?в  вiшають  самi  бортники,-  пролунало  з   натовпу.
Вимахнула палиця i впала на плечi Милi. За нею ще одна - далi загупотiло.
   - Отако, виб'?мо, сам здохне,- сказав староста й повернувся  спиною  до
воза.
   - Вiн хоче стерти нам право,- гукнув  дзьобоносий.-  Громадо,  це  буде
злодiю легка смерть.
   Палицi поопускалися. Запала тиша, було чути, як побрязку? ланцюгом  пес
та цокотять зуби в Дуди.
   - Везiмо його до дуба,- прогув дiд у чорнiй шапцi, збитiй по-парубоцьки
на потилицю.
   Кiлька чоловiк посунуло з двору, тодi староста зачинив ворота.
   - Е нi, люди добрi,- сказав вiн,- якщо судити - то вже гуртом.
   - Ми всi, вся громада присудили бортного злодiя до повiшення. Воля Божа
й праведний закон велять нам учинити так. Кличте попа.
   Дво? дядькiв пiшли з двору й незабаром повернулися з попом.
   Я здивувався, що пiп прийшов сповiдати засудженого самосудом.  Я  стояв
бiля ганку й тремтiв, наче в пропасницi. Все ще не вiрив, що такий  присуд
звершиться, що самосуд вiдбудеться. Менi було страшно - вже не стiльки  за
Милю чи за себе (цi люди можуть вчинити розправу й надi мною), скiльки  за
цих козакiв i посполитих. Вони  переймають  на  себе  несосвiтенний  грiх,
занапащають сво? душi i душi близьких ?м людей.  Як  ?м  сказати  про  це?
Невже вiдро меду чи й кiлька вiдер мають переважити  людське  життя?  Хiба
вони цього не знають? Вони самi згадували Божу волю й праведний закон. Але
я стояв i мовчав, а йогомосць тим часом  причащав  Милю.  Той  важко,  але
спокiйно поцiлував хрест.
   Ворота з хряпотом вiдчинилися, натовп посунув з двору. Посерединi  його
- вiз з Милею та Дудою. Я чомусь теж пiшов вслiд за натовпом, хоч  мене  й
не неволили до того. Йшли повз церкву, через мiсток на  гребельцi,  вийшли
за село й курною дорогою потяглися до лiсу, який вставав зеленою стiною за
пiвмилi вiд села.  Жовтiли  стернi,  подекуди  ще  стояли  полукiпки,  двi
горлицi летiли до лiсу. I поле, i лiс, i горлицi  видалися  менi  чорними,
чорний кiнь тягнув чорного воза, за возом iшли чорнi  люди,  (а  може,  то
йшли круки?), вони чи то потомилися, чи  заспоко?лися,  уклавши  остаточне
рiшення. I я волiк чорнi чоботи, вiдставши вiд натовпу на  кiлька  крокiв.
Зринула думка: шелехнути вбiк  i  сховатися  он  у  тих  ситнягах,  але  я
вiдкинув ??. Тепер i Миля, i я, i всi  люди  були  приреченi  на  грiх,  i
поводилися, як то й мають поводитись приреченi. Йшли i йшли до  Милино?  i
власно? смертi. Ми всi йдемо так майже  все  життя,  тiльки  не  помiча?мо
цього.
   Сьогоднi я знаю, що ми всi приреченi: на безправне життя, на  чужоземне
панування, на неправду, ми приреченi жити по законах,  якi  нам  нав'язали
дужчi та спритнiшi, приреченi на  неповагу  до  самих  себе,  на  погибель
власних душ. Людина приречена одмалку, бо вона не вибира? собi долi,  вона
народжу?ться  в  уже  збудованому  свiтi,  й  коли  той  свiт  вiльний  та
справедливий, хоч трохи вiльна й вона, а коли невiльний та несправедливий,
вона теж здебiльшого бува? невiльною та несправедливою. Якщо ж  вона  хоче
цей свiт перебудувати, то тiльки перекида? начиння  з  боку  на  бiк,  все
лиша?ться, як було, тiльки мiняються мiсцями погоничi й запряженi. Тодi ми
всi були приреченi на страту.  Вже  нiхто  не  лютився,  не  вар'ював,  не
кричав: усi йшли мовчки, везли на страту одних i вели  самi  себе  -  свою
волю, сво? милосердя, свою доброту.
   Незабаром пiдiйшли до узлiсся, де росло кiлька старих крислатих  дубiв,
у яких чомусь повсихали верхiвки, а бiчнi гiлки буяли. Бiля одного  такого
дерева зупинилися. Тут росла високi трава,  яка  вже  пожухла,  й  буланий
коник почав хапати ?? губами, й  хтось  одразу  розгнуздав  його,  аби  не
порiзав вудилами губи. Люди жалiли скотину.
   Звiдкiлясь узявся мотузок, вже з петлею, ?? накинули на шию  Милi.  Вiн
пiдвiвся, ступив до дерева,  для  чогось  закинув  голову  й  подивився  в
гущавiнь. Дерево шумiло, шелестiло, жило сво?м життям.  I  капнув  звiдти,
неначе велетенська  сльоза,  присохлий  жолудь.  Дво?  дядькiв  перекинули
кiнець мотузка через гiлляку.  Однак  тягнути  нiхто  не  хотiв.  Бортники
ховалися за спини один одного, вiдступали. Тодi  розв'язали  руки  Дудi  й
штовхнули до Милi:
   - Тягни, якщо обiрветься, повiсимо й тебе,-наказали Дудi.
   Дуду лихоманило. Тремтячими руками  вiн  узяв  мотузок,  перехрестився,
одначе не тягнув.
   - Вiн сам не подужа?,-пролунало з натовпу.  Усi  чомусь  подивилися  на
старосту, але вiн стояв, обiпершись на по